У вітчизняній юриспруденції формуванню теорії держави і пра­ва передувало створення енциклопедії законознавства і філософії права. У 1830 році в Україні вийшла книга професора К. Неволіна «Знциклопедия законоведения», що складалася з двох частин. У першій частині коротко висвітлювалися всі знання про позитив­не право, що були на той час накопичені галузевими дисциплінами. Друга частина в історичній послідовності викладала погляди на право і державу видатних мислителів-суспільствознавців. Пізніше виникла філософія права, яка, спираючись на певну філософську концепцію, обґрунтувала, яким повинно бути право.

Теорія держави і права поєднала позитивні риси, що були вла­стиві як енциклопедії, так і філософії права. Вона характеризува­лась більш широким узагальненням державно-правової практи­ки, тобто використовувала ще й соціологічний підхід до вивчення держави і права. Саме на такій основі був побудований добре відомий у Росії і в Україні курс лекцій з теорії держави і права проф. М. Коркунова (1908 р.), який до того ж міцно поєднав за­гальне вчення про право з вченням про державу.

Загальну теорію держави і права як науку не слід плутати з на­вчальною дисципліною, яку викладають у відповідних закладах осві­ти. Підручники і курси лекцій хоча і містять наукові положення з ос­новних проблем загальної теорії держави і права, в них, проте, не­має розгорнутої аргументації щодо дискусійних у науці питань. . Вони, як правило, відбивають наукові погляди авторів чи лекторів. Всебічне дослідження наукових проблем, аналіз наукових дискусій з окремих питань здійснюється в спеціальних наукових курсах, мо­нографіях або в наукових статтях, де містяться не тільки нові теоре­тичні висновки, але й детальне наукове обґрунтування рекомендацій для державно-правової практики. Щодо загальної теорії держави і права як навчальної дисципліни, то ЇЇ зміст має на меті підготувати кваліфікованих спеціалістів, які мають високу правову культуру. Не засвоївши основних загальних понять про державу і право, не мож­на засвоїти засновані на них конкретні питання, що є в інших на­вчальних курсах. Саме через це загальній теорії держави і права відводиться особлива роль серед інших навчальних дисциплін.

§ 3. Місце загальної теорії держави і права в системі юридичних та інших суспільних наук

Виходячи із змісту і значення загальної теорії держави і права в цілому, її слід охарактеризувати як науку методологічну, 10

10

ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

найбільш абстрактну, вступну, узагальнюючу, інтегративну, ба­зову. Всі ці якості теорії держави і права дають підстави вважати її найбільш фундаментальною юридичною наукою, що й визначає її провідне місце в системі вчення про державу і право.

Аналіз співвідношення загальної теорії держави і права з іншими юридичними науками свідчить про їхній нерозривний зв'язок. Це питання є важливою частиною більш широкої пробле­ми, що має загальносуспільний характер, про співвідношення теорії і практики.. Теорія держави і права не може існувати без спеціальних наук, які вивчають юридичну практику, без узагаль­нення їх матеріалів. Саме аналіз і узагальнення цих матеріалів яв­ляють собою базу для формування загальнотеоретичних ви­сновків, в тому числі нових понять і закономірностей, а також для перевірки відсутності відставання від практики тих положень загальної теорії, які нею формулюються.

З іншого боку, теоретичні поняття і закономірності, пра­вильність яких підтверджена практикою, повинні ставати керів­ними теоретичними орієнтирами для спеціальних наук, сприйма­тися ними як аксіоматичні положення, що мають установчий ха­рактер. Якби не було загальної теорії держави і права, галузеві юридичні науки набули б суто емпіричного характеру і були б змушені обмежитися вирішенням вузького кола конкретних пи­тань на базі аналізу і логічної обробки певної групи юридичних

норм.

Здійснюючи відбір матеріалів, що досліджуються різними юридичними науками, загальна теорія держави і права виявляє як спільні, так і відмінні ознаки певних державно-правових явищ. Вона виносить за дужки узагальнені спільні ознаки цих явищ і формулює на цій основі загальнотеоретичні положення. Так, на­приклад, кожна галузева юридична наука досліджує специфічні для неї правопорушення. Загальна теорія держави і права відки­дає ті з їхніх ознак, які є різними, і, спираючись на спільні для всіх галузей, формулює загальнотеоретичне поняття, а потім і вчення про правопорушення. Звісно, винесенням за дужки спільних рис окремих юридичних явищ завдання теорії держави і права не об­межуються. Для формулювання своїх загальнотеоретичних по­ложень вона повинна використовувати й інші знання. При фор­мулюванні якогось загальнотеоретичного поняття правопору­шення треба спиратись і на вчення про свободу та її припустимі обмеження, на аналіз суспільної практики і на вчення про за­гальні ознаки права і законності.

11

РОЗДІЛ І

приклад, у XIX столітті видатний філософ І. Кант дав праву ха­рактеристику, яка застосовується і нині, як такої міри свободи, що здатна забезпечувати поєднання свободи однієї особи зі сво­бодою усіх людей. Тісний зв'язок теорії держави і права з філо­софією привів до формування на їх стику філософії права, яку значна частина науковців розглядає як систему філософських знань про право. Філософія права є засобом осмислення права з філософських позицій із використанням філософських кате­горій. Визнаючи позитивне значення такого підходу, водночас слід зауважити, що фактично філософія права є складовою час­тиною як філософської, так і державно-правової науки і не має чітко визначеного власного предмета дослідження.

Так само стоїть справа з питанням про зв'язок вивчення проб­лем держави і права з соціологією — наукою, об'єктом дослід­ження якої є__поведінка людей, практика окремих суспільних структур і груп, усі соціальні процеси, що відбуваються в су­спільстві. Ці процеси безумовно впливають і на зміст діяльності і розвиток держави і права, тож повинні враховуватися при за­гальнотеоретичних дослідженнях. Деякі з них є типовими для державно-правової сфери і пов'язані з особливостями юридичної практики — діяльністю державних та самоврядних органів, по­ведінкою посадових осіб, правопорушеннями, судовою практи­кою, конфліктами, що виникають у державно-правовій сфері тощо. Все це привело до проведення в рамках загальної теорії держави і права емпіричних за своєю природою соціальних досліджень, заснованих на науковому узагальненні різних видів юридичної діяльності, і передусім правомірної і неправомірної поведінки людини та інших суб'єктів права, з'ясуванню причин юридичних конфліктів і шляхів їх подолання, експериментальних перевірок окремих наукових гіпотез тощо. Багато хто вважає, що це свідчить про наявність спеціальної галузі наукового знання — соціології права. Такі висновки мають, на наш погляд, дещо умов­ний характер. Проведення відповідних стикових наукових до­сліджень є необхідною і невід'ємною складовою частиною як за­гальної соціології, так і юридичної науки. При всьому величезно­му значенні використання соціологічного інструментарію для правових досліджень соціологія права не має власного, тільки їй властивого предмета дослідження і саме тому не може бути ви­знана самостійною міжгалузевою юридичною наукою.

При юридичних дослідженнях, особливо в галузі державо­знавства, загальна теорія держави і права спирається і на політо-14

ПРЕДМЕТ 1 МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

логію — науку про політику, політичні системи, політичні проце­си, владовідносини, методи досягнення політичної влади, струк­туру соціальної основи суспільства. Політологія розглядає дер­жаву і право в практичному плані як результат боротьби за владу і як засоби її завоювання. Загальна теорія держави і права широ­ко використовує матеріали політології для формулювання своїх узагальнень і наукових абстракцій, які відсутні в політології. Та­ким чином, існує тісний зв'язок цих двох галузей наукового знан­ня. Але кожна з них має свій специфічний предмет дослідження. Це свідчить про відсутність наукових підстав для тверджень про доцільність концентрації наукової розробки всіх питань теорії держави виключно в межах загальної теорії держави і права або політології.

І § 4. Методологія дослідження теорії держави і права

Під методом науки слід розуміти найбільш загальний підхід до дослідження тих явищ, що становлять його об’єкт і предмет. Метод теорії держави і права полягає в застосуванні для їх дослідження сукупності загальних засобів, прийомів і принципів, за допомогою яких можна досягти бажаних наукових результатів. На відміну від предмета дослідження, який дає відповідь на питання, які саме проблеми вивчає та чи інша наука, метод розкриває, як саме, за допомогою яких прийомів, методів і на основі яких принципів відбувається це вивчення.

Метод дослідження слід відрізняти від його методики. Методика становить сукупність технічних засобів збирання, зберігання, систематизації та узагальнення наукового матеріалу (скла­дання плану дослідження, вивчення літератури, архівних ма­теріалів, юридичної практики, їх конспектування і фіксації, запису на дискетах і т. ін.).

Методи дослідження, що застосовуються загальною теорією держави і права, є досить різноманітними і залежать від загально-філософських позицій, з яких ведеться дослідження, та від мірку­вань про найдоцільніші засоби досягнення його цілей.

Серед методів наукового дослідження держави і права розрізняють загальнофілософські, які застосовуються всіма на­уками, приватаонаукові, які застосовуються окремими групами наук. Загальнофілософські методи суттєво відрізняються один від одного. Упродовж багатьох років юридична наука базувалася

15

РОЗДІЛ І

на принципі філософського монізму. Єдиним всеохоплюючим ме­тодом дослідження державно-правових явищ вважався діалек­тичний матеріалізм. Проте, віддаючи належне діалектичному ме­тоду дослідження і визнаючи його провідну роль, слід заперечити проти обов'язкового поєднання цього методу з матеріалістичним світоглядом. Відомо, що діалектичний метод був спочатку роз­роблений і сформульований Г. Гегелем саме на ідеалістичному підґрунті. Сучасна наука, в тому числі юридична, підтверджує можливості застосування ідеалістичного світогляду для обґрун­тування прогресивних, таких, що відповідають потребам суспіль­ного розвитку, ідей. По суті, на ідеалістичному підґрунті виникло й існує вчення про природні права людини і громадянина. Ці пра­ва обґрунтовуються не з матеріалістичних позицій, а як такі, що надані особі від природи (деякі вважають, що від Бога). І вченням про ці права сучасна юридична наука віддає належне.

Вся історія науки, в тому числі юридичної, свідчить, що най­сприятливіші умови для її розвитку створює не моністичний стан­дартний підхід, а плюралізм методів дослідження. Співставлення і інтегрування знань, набутих на основі різних світоглядів — ма­теріалістичного й ідеалістичного, ліберально-демократичного і соціалістичного і т. ін., — збагачує науку і підвищує наукову цін­ність її висновків. У зв'язку з цим не можна погодитися з механіч­ним відкиданням положень марксистської теорії держави і права і положень, вироблених на її основі юридичною наукою. Особли­во це стосується ідей про тісний взаємозв'язок держави і права з економічними, соціальними, політичними, ідеологічними та інши­ми суспільними факторами. Відкидаючи вульгарні крайнощі (на­приклад, про механічну залежність держави і права як частини надбудови виключно від економічного базису), юридична наука повинна використовувати усе багатство ідей, вироблених люд­ством у галузі вчень про державу і право.

Зокрема, зберігає свою всезагальну цінність діалектичний метод дослідження державно-правових явищ, який після Гегеля ши­роко використовувався марксизмом. В основі цього методу ле­жить принцип всебічності наукового дослідження. Це означає, що юридичні явища досліджуються з різних боків їх виникнення, розвитку, ознак, сутності, форми, ролі в суспільстві і ефектив­ності, перспектив розвитку тощо. У галузі загального вчення про державу і право великого методологічного значення набуває ряд фундаментальних ознак цього методу. Виходячи з загального взаємозв'язку державно-правових явищ, загальна теорія держа

16

ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

ви і права повинна пов'язувати свої висновки з використанням досягнень всіх суспільних і особливо юридичних наук. Необхідно виходити із взаємозв'язку і взаємодії держави і права, пов'язува­ти їх з урахуванням стану суспільної свідомості, з реаліями у сфері політики, економіки та інших проявів суспільного життя. На цій основі сама юридична наука повинна весь час поглиблюва­ти пізнання держави і права, переходити від емпіричного до за­гальнотеоретичного рівня, від малих до більш глибинних знань, що є проявом діалектичної ідеї безперервного розвитку в при­роді, суспільстві і мисленні. Державно-правові явища повинні розглядатись у динаміці, на шляху від простого до складного, від менш до більш ефективних, від таких, що гальмують державно-правовий прогрес, до таких, що йому сприяють.

Державу і право необхідно розглядати в їхній єдності, врахо­вувати боротьбу протилежних начал усередині цієї єдності і пе­редбачати можливі результати цієї боротьби. Саме з цих позицій слід вирішувати питання про співвідношення державної цент­ралізації і децентралізації, правових і неправових законів, пра­вомірної поведінки і правопорушень, прав і обов'язків, боротьби різних наукових течій, концепцій і т. ін.

У науці є неприпустимим як введення ідеологічних стандартів, так і повна деідеологізація. З цього боку великого методо­логічного значення набуває визнання існування загальних мето­дологічних орієнтирів. В Україні, яка пішла шляхом світової цивілізації, до них слід віднести орієнтацію на загальнолюдські цінності, на побудову демократичної, соціальної, правової дер­жави, на додержання принципів гуманізму, поваги людської гідності, свободи, справедливості.

Дослідження державно-правової дійсності великою мірою спрямовується і такими загальними категоріями діалектики, як суть і явище, форма і зміст, можливість і дійсність, такими її за­конами, як заперечення запереченя, перехід кількісних змін у якісні, єдність і боротьба протилежних засад. Так, предмет за­гальної теорії держави і права має на увазі не тільки опис певного явища, а й необхідність пізнавання його суті. Співвідношення змісту і форми як держави, так і права засноване на визнанні вто­ринності форм стосовно їх сутності, на можливості існування в межах однієї сутності різних форм, на пошук саме тих із них, що найбільше відповідають сутності явища, тощо.

Спрямованість діалектики на необхідність обґрунтування за­кономірних змін в усіх сферах, у тому числі державно-правовій,

17

РОЗДІЛ І

певною мірою забезпечується енергетикою — наукою, яка надає великого методологічного значення випадковостям, що виника­ють на базі суспільної самоорганізації в умовах нестабільності і випливають з наявності великої кількості можливостей, виник­нення непередбачених труднощів і т. ін. Такий підхід, безумовно, має перспективи, але в сучасних умовах є мало розробленим, особливо щодо вчення про державу і право.

Ось деякі методи, що мають загальнонаукове значення і особ­ливо широко використовуються юридичною наукою.

Велика роль у формуванні юридичної науки належить фор­мально-логічному методу, який, у поєднанні з іншими методами, поширений у державно-правових дослідженнях. Особливість цього специфічного для юриспруденції методу полягає в зосе­редженні уваги на логічній обробці правових норм. З допомогою різних логічних операцій окремі правові положення трансформу­ються в загальні поняття, з яких, у свою чергу, виводяться певні логічні наслідки, здійснюється їхнє логічне тлумачення. Такий підхід до юридичних досліджень здавна дістав назву догматично­го (догми права). Логічна обробка здійснюється щодо матеріалів, які характеризують окремі державно-правові явища, а саме: дер­жавне керівництво, норми права, їх реалізація тощо. На цій ос­нові формулюється визначення юридичних понять, відбувається їхня класифікація, поділ на окремі інститути. На основі спільних рис, властивих державно-правовим явищам, що досліджуються окремими правовими науками, теорія держави і права виявляє їх найсуттєвіші повторювальні ознаки, які синтезуються у відповід­ні поняття, такі як «держава», «право», «орган держави», «ком­петенція», «правосуб'єктність», «суб'єкт права», «правовідно-щення», «правопорушення», «законність» і т. ін. Велике наукове значення мають визначення юридичних понять — наукові абст­ракції, які відбивають найсуттєвіші їхні риси. Недоліком застосу­вання формально-логічного методу є певна його однобокість. Він не забезпечує необхідної повноти в дослідженні державно-пра­вових явищ, майже не відбиває зв'язку держави і права з іншими суспільними явищами, за що невипадково дістав назву «юриспру­денції понять».

При подальшому розвитку тих чи інших наукових положень після того, як наукові абстракції сформульовані, цей недолік ліквідується шляхом поступового сходження від абстрактного до конкретного знання. Це здійснюється за допомогою встанов-18

ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

дення зв'язку наукових абстракцій з юридичною і суспільною практикою, їхньої деталізації, визначення місця в державно-правовій системі і шляхів практичної реалізації потенціалу цих абстракцій.

Водночас цінність цього методу полягає в тому, що він дає можливість висловлювати в коротких дефініціях всю різнобіч­ність і багатство державно-правових явищ, дозволяє позбавитися зайвого опису деталей і створює великі можливості для вільного орієнтування юриста в середині державної і правової системи.

Застосування історико-порівняльного методу передбачає різні напрями порівняння державно-правових явищ. Аналіз певно­го явища на різних історичних етапах сприяє встановленню тен­денцій і закономірностей його розвитку. Крім того, на цій основі можна простежити наявність чи відсутність наступності в розвит­ку такого явища, як держава і право, і дійти висновку про доціль­ність або недоцільність використання відповідного історичного досвіду. Так, простеживши розвиток прав і свобод людини і грома­дянина в незалежній Україні, можна зробити висновок про на­явність постійних тенденцій їх розширення і посилення їх захисту. Важливими етапами цього процесу є прийняття Конституції, на­прямки діяльності Конституційного Суду і Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини, приєднання України до між­народних угод з захисту прав людини, надання суду права безпо­середнього застосування конституційних норм, які захищають права громадян, як норм прямої дії, — усього, що дає підстави для висновку про постійний характер таких тенденцій, тобто існуван­ня відповідної закономірності. Вибір для України президентсько-парламентської форми державного управління є співзвучним істо­ричним традиціям існування гетьманської влади у сполученні з дійовою участю населення у вирішенні громадських справ на тих етапах розвитку, коли Україна мала хоча б відносну самостійність.

Історичні порівняння можуть здійснюватися і з розвитком держави і права іноземних країн і їх окремих інститутів. Це дає можливість виявити всезагальні спільні риси і відмінності дер­жавно-правових явищ, їх позитивні і негативні риси. Таким чи­ном здійснюється узагальнення досвіду, частина якого може вра­ховуватися в процесі розвитку національної державної і правової систем. В Україні таке врахування особливо необхідне в процесі правового врегулювання ринкових та інших пов'язаних з ними суспільних відносин.

19

РОЗДІЛ І

Конкретно-соціологічний метод дослідження застосо­вується на його першому або останньому етапі. Він завжди пов'язаний з дослідженням державно-правової практики. Прак­тичні матеріали можуть бути одержані внаслідок спостереження, опитування, анкетування, ознайомлення з судовою та іншою дер­жавно-правовою практикою, документами, статистичними дани­ми, шляхом моделювання, проведення експериментів. Аналіз одержаних результатів і їх узагальнення можуть застосовува­тись і на початковому етапі дослідження як його практична база, і для перевірки дії певних державно-правових інститутів і підго­товки висновків щодо ефективності їх реалізації і необхідності реформування, а також виявлення ставлення суспільної думки до їх функціонування.

Ці дослідження відіграють винятково важливу роль у визначен­ні, посиленні окремих напрямків діяльності державних органів і по­садових осіб, законотворчої і правозастосовної діяльності.

Системний аналіз у правовій науці побудований на погляді на державу і право_як системи, що складаються з окремих еле­ментів. Між елементами кожної системи існує взаємозв'язок, яким обумовлюються місце і роль кожного елементу в цій сис­темі.

Завдання наукового дослідження полягає в тому, щоб уста­новити структуру певної правової або державної системи і взаємозв'язок кожного її елементу з іншими елементами тієї ж системи і з вищестоящою системою. Так, держава є системою, до якої як елементи входять державні органи, а право становлять галузі, що є елементами системи права. Кожний державний ор­ган пов'язаний з усіма іншими державними органами. Від місця того чи іншого органу в державній системі залежать його функції. Кабінет Міністрів як державний орган має свою струк­туру. Він пов'язаний певними зв'язками з іншими елементами державної системи. Дослідник відповідає на питання про до­цільність встановлення зв'язків між його структурними елемен­тами і структурами інших державних органів. Щодо галузі права як структурного елементу системи права, то вона теж по­діляється на більш дрібні структурні елементи — підгалузі, ін­ститути і норми права. З позицій системного аналізу науковець може і повинен ставити і вирішувати питання, яке місце повинна займати та чи інша норма в системі інституту, галузі та права і законодавства в цілому. 20

ПРЕДМЕТІ МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ 1 ПРАВА

Усі розглянуті методи дослідження держави і права тісно дов'язані між собою і застосовуються у поєднанні один з одним. При цьому окремі спеціальні методи можна розглядати як засоби задоволення тих чи інших вимог загальнофілософського методу. Спільне одноразове застосування різних методів сприяє задово­ленню основної методологічної вимоги — всебічності наукового дослідження.

Розділ II

ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ

§ 1. Розмаїття концепцій (теорій) походження держави

Держава виникає і розвивається під впливом ряду факторів, а саме: релігійних, природно-кліматичних, техніко-економічних, демографічних, антропологічних, психологічних та ін. Складні, неоднозначні конкретно-історичні умови (процеси) формування держави, а також розмаїття філософських і ідеологічних позицій авторів концепцій обумовлюють множинність теорій щодо при­чин виникнення держави. Кожна з них відображає різні погляди і судження на природу держави та її походження.

Теологічна теорія (XIII ст., Ф. Аквінський) пояснює поход­ження держави волею Бога, відстоює її недоторканність, за­лежність від релігійних догм, закликає до підкорення всіх дер­жавній владі. Теологічна теорія висувала ідеї непорушності і вічності і водночас залежності держави від божественної волі, яка знаходить свій вияв через релігійні організації. Особливого поширення вона набула в епоху середньовіччя для теоретичного обґрунтування необмеженої влади монарха, виправдання того, що будь-яке посягання на державу приречене на невдачу, оскільки влада вкладена в руки правителя Богом і покликана за­хищати благо всіх.

Патріархальна теорія походження держави (Платон, Аристотель, Фільмер) представляє її продуктом природного розвитку, ре­зультатом поступового розростання сім'ї. В основі виникнення держави вбачає природний потяг людей до взаємного спілкування. Для цього вони об'єднуються в сім'ї, кілька сімей складають рід (се­лища), а з селищ утворюється держава. Державна влада є продов­женням батьківської влади в сім'ї, влади домогосподаря. Держава — це найвища форма політичного спілкування людей. Так само як і теологічна, патріархальна теорія була спрямована на обґрунту­вання необмеженої влади царя, але витоки її вона вбачала в тих формах сім'ї, де існувала необмежена влада глави сім'ї, патріарха. ' У XVII — XVIII століттях формується договірна теорія по­ходження держави (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Лок, Ж.-Ж. Руссо, X. Гольбах, О. Радищев та ін.). Державі передує «природний

22

ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ

стан» людей («природний стан» уявляють як царство необмеженої особистої свободи, загального благоденства або «війни всіх проти всіх»). Кожна людина мала природні, невід'ємні права, але процесі розвитку людства права одних людей вступають у супе­речність з правами інших і порядок у суспільстві порушується, виникає насильство. Тому люди домовилися встановити над со­бою інституцію — державу, яка відповідала б за дотримання по­рядку, всезагальні інтереси і вимогам якої вони б підкорялися. Держава виникає внаслідок укладення людьми угоди між собою про свідоме самообмеження своєї свободи на користь загальних інтересів, спільного співіснування. Суспільний договір — це згода людей на об’єднання, він має конститутив­ний характер, оформляє встановлення державно-організованого суспільства. В договірній теорії розрізняють первинний договір (договір-об’єднання) і вторинний договір (договір-підпорядкування народу і державних органів правителям) Таким чином, держава народилася в наслідок розумної волі народу. Мається на увазі не формальне підписання письмового договору, а стан суспільства, коли люди свідомо і добровільно об’єдналися в державу шляхом мовчазного визнання єдиного об’єднуючого всіх центру. Договірна теорія мала демократичний зміст; прихильники цієї теорії використовували її для обґрунтування ідеї народного суверенітету (Ж.-Ж. Руссо, О. Радищев ), конституційної монархії (Дж. Локк), природно правової концепції прав людини і громадянина, права народів на насильницьку зміну державного устрою, який порушує природні права. Основні положення договірної теорії дістали закріплення в Декларації незалежності США і конституціях західних країн.

Наприкінці XIX століття для пояснення причин виникнення держави була висунута теорія насильства, в рамках якої розрізня­ють теорію внутрішнього насильства (Є. Дюрінг): власність, класи і держава виникли внаслідок насильства однієї частини суспільства над іншою. Прихильники теорії зовнішнього насильства (К. Каут-ський, Л. Гумплович) виокремлювали серед найважливіших чин­ників державотворення війни і територіальні завоювання. Головна причина виникнення держави — завоювання, насильство, понево­лення одних племен іншими. Для закріплення влади переможця над завойованими народами, для насильства над ними і утво­рюється держава. Насильство розглядається як глобальне, а не ло­кальне явище, яке не тільки породжує правлячих і тих, якими прав­лять, а й має соціально-економічні наслідки, тобто насильство мо-

23

РОЗДІЛ ІІ

ви (п'ять тисяч років тому), класового суспільства. Воно проходить у своєму розвитку три етапи: 1) ранній етап — праобщина (стадія становлення); 2) середній етап — родова община (стадія зрілості); 3) пізній етап — протоселянська община (стадія розкладання).

Залежно від способів господарювання вирізняють два голов­них періоди в розвитку первісного суспільства: 1) період збираль­ної (присвоювальної) економіки, коли люди отримували готові продукти від природи шляхом полювання, збирання плодів, риб­ної ловлі; 2) період виробничої економіки, коли людство перехо­дить до землеробства, тваринництва, металообробки, керамічно­го виробництва тощо.

Первісне суспільство (як і будь-яке суспільство) було певним чином організоване. Його структуру становили сім'ї, роди (20 — 30 чоловік), фратрії (кілька родів), племена, союзи племен. Родо­ва община — це колектив людей, об'єднаних кровнородинними зв'язками, спільністю майна і праці. Спільна праця породжувала спільну власність. У спільній власності первісної общини були певна територія, знаряддя праці, житло, а вироблені продукти розподілялися порівну між її членами. Відсутність додаткового продукту унеможливлювала використання чужої праці. Рівність соціального становища обумовлювала єдність інтересів і згурто­ваність членів роду.

Первісному суспільству були притаманні і владні інститути, органи управління. Влада — це здатність і можливість впливати на поведінку, діяльність людей за допомогою різних засобів — волі, авторитету, насильства тощо. Соціальна влада при первісно­общинному ладі існувала у формі потестарної влади (лат. роtestus — влада, могутність) і не знала майнових, кастових, станових, класових відмінностей і державно-політичних форм. її джерелом і носієм була вся община, а способом реалізації — первісне само­врядування.

Управління в первісному суспільстві здійснювалося: загаль­ними зборами дорослих членів роду (воїнів), які вирішували пи­тання життєдіяльності роду і водночас виступали своєрідною су­довою інстанцією, розглядали справи про релігійні злочини, вбивства серед членів роду, спори між окремими особами; старій­шинами (радами старійшин), влада яких ґрунтувалась на їх авто­ритеті, шануванні, досвіді, мудрості; воєнними вождями (радами воєнних вождів). Така структура самоврядування дозволяла ви­користовувати більш доцільний інститут прийняття рішень залежно від стану суспільства. Так, під час стоянок (осілого

26

ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ

способу життя) значну частину управлінських функцій брали на себе загальні збори; рухомий стан суспільства потребував опе­ративного вирішення питань радами старійшин, а воєнно-похід­ний — основним суб'єктом управління робив воєнного вождя. Потестарна влада не мала спеціальних примусових установ, але здатна була до ефективного примушування за порушення існую­чого порядку і правил поведінки. Рід забезпечував захист своїх членів від зовнішніх ворогів за допомогою воєнної сили і звичаю кровної помсти. Крім воєнної, потестарна влада первісного суспільства виконувала функцію перерозподілу суспільного про­дукту; організуючу функцію (поступове введення ієрархічної си­стеми управління); контрольну (контроль за ресурсами, обміном, торгівлею) тощо.

Через простоту економічної і соціальної організації первісно­го суспільства публічна влада ще не потребувала особливого апа­рату управління і примушування, відокремлених від суспільства.

І § 3. Основні закономірності виникнення держави. Особливості формування держави в різних країнах світу

Держава виникає внаслідок розкладання первісно-суспільно­го устрою, поступового відокремлення від суспільства верстви вождів та наближених до них, зосередження в них управлінських функцій, ресурсів влади і соціальних привілеїв. Як свідчить істо­рична наука, перші держави утворились наприкінці IV — початку III тисячоліття до нової ери на берегах Нілу, в долині Тигру і Євфрату, пізніше — в Індії, Китаї, у VIII — VI столітті — в Стародавній Греції.

Економічною передумовою формування держави став пе­рехід людства від добувної економіки до нового способу господа­рювання — виробничої економіки.

Удосконалення знарядь праці в процесі так званої неолітич­ної революції (період пізнього неоліту) сприяло розвитку нових форм землеробства, виникненню окремого роду занять — кочо­вого скотарства (перший суспільний розподіл праці). В ході по­дальшого розвитку суспільства були відкриті метали, що стиму­лювало промислову, ремісничу діяльність (другий суспільний розподіл праці). Спеціалізація видів трудової діяльності привела до зростання ефективності і продуктивності праці. Виробництво додаткового продукту створило сприятливі умови для регуляр-

27

РОЗДІЛ II

ного товарообміну, яким спочатку займалися самі виробники, а з часом з'явилися професійні торгівці (третій суспільний розподіл праці). З цього моменту об'єктивно стає можливим утримання ве­ликої групи людей, які виконують суспільнозначущі функції і не беруть безпосередньої участі в матеріальному виробництві (ор­ганізатори виробництва, працівники інформаційних систем, сис­тем контролю тощо). Управлінська праця поступово набуває са­мостійного значення.

Ускладнення економічних відносин обумовило соціальну ди­ференціацію, майнове розшарування населення.

Родова община роздрібнюється на патріархальні сім'ї, які вже виступають власниками знарядь і продуктів праці. Колективна власність трансформується в групову, а потім — у сімейну.

Кровнородинні зв'язки заміняються сусідськими. Виникають округи, волості, які не співпадають з родоплемінними одиниця­ми. Однією з перших форм територіального об'єднання людей стає місто-держава.

Перехід від родового ладу до держави прискорювався і заво­юваннями одних народів іншими. Воєнна організація племен, яка спочатку захищала їх інтереси, починає шукати і завойовувати кращі території, вести загарбницькі війни. Це привело до зміцню­вання влади воєнних вождів. Тип соціальної влади, який існував на пізньому етапі розвитку первіснообщинного ладу, дістав у літературі назву «вождівство» («chiefdom» — лат. «chief» - керівник, «dom» - панування Вождівство складалося з групи общинних поселень, підпорядкованих цент­ральному найбільшому, у якому жив правитель (вождь)². Вождь організовував контроль за перерозподілом власності, таких важ­ливих ресурсів, як земля і вода, здійснював релігійні, воєнні, су­дові і нормотворчі функції. Для реалізації функцій вождя ство­рюється підпорядкований йому «апарат управління» з поділом аристократії на управлінську, воєнну, жрецьку. Проглядається тенденція до сакралізації персони верховного правителя, а рядові общинники все більше відчужуються від управління. Затверджен-

¹ Див. докл.: Крадин Н. Н. Вождество: современное состояние и проблемьі
изучения // Ранние формьі политической организации: от первобьітности к
государственности. - М., 1995; Першиц А. И. Вождество// Свод знтографи-
ческих понятий и терминов. - М., 1986. -. 1; та ін.

² Вождівства класифікують за видами діяльності на теократичні, воєнні,
тропіко-лісові (див. докл.: Кашанина Т. В. Происхождение государства и
права. -М., 1999).

28

ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ

ня єдиноначальності вождя суперечило суверенітету колективу. Виникає конфлікт громадських і особистих інтересів: ще зберіга­ються органи общинного самоврядування (загальні збори, ради старійшин), які спираються на кровнородинні зв'язки і мононорми («общинне право»), і водночас виокремлюються вожді, які на­магаються створити воєнну, корпоративну організацію і підтри­мувати дисципліну з допомогою воєнних наказів («командне пра­во»). Така вождистсько-корпоративна організація влади мала більш ефективні засоби примушування і насильства і здатна була за умов збільшення спільностей (союзи племен, етнічні групи, на­родності) і ускладнення соціальних відносин забезпечити єдиний порядок у суспільстві, його нормальне функціонування.

Вождівство стало першим кроком у напрямку формування нової організації влади — держави з особливим, відокремленим від суспільства апаратом управління і примушування, побудова­ним, в основному, на єдиноначальних засадах.

Формування держави в народів світу йшло різними шляхами. Східний («азіатський») шлях характерний для Єгипту, Вави-лону, деяких країн Африки, Південної Америки, Океанії. Тут зберігались основні економічні і соціальні структури первісного ладу (земельна община, колективна власність, відсутність класів як груп людей, що розрізняються засобами виробництва). Пер­винні держави — це, як правило, абсолютні, деспотичні монархії. Іноді вони виникають у зонах поливного землеробства, що потре­бувало проведення значних громадських робіт (будівництво, ек­сплуатація, захист іригаційних систем і т. ін.) і обумовлювало не­обхідність існування самостійної публічної влади, групи посадо­вих осіб, які виконують адміністративні функції («общинні чиновники»). Апарат держави формувався з органів управління родоплемінних об'єднань, а політичне панування було засноване на відправленні громадської функції, громадської посади. Основ­ними факторами виникнення держав, заснованих на «азіатсько­му» способі виробництва, були: необхідність забезпечення зе­мельними угіддями, водою, іригаційними спорудами та іншим вільних хліборобів-общинників; об'єднання для цього значної кількості людей і територій, здійснення єдиного, централізовано­го керівництва суспільством.

Виникнення античної державності (Стародавня Греція, Ста­родавній Рим). Основними факторами державотворення були: послідовний розклад родової організації влади, перехід від ко­лективної до приватної власності на землю, засоби виробництва,

29

І'ОЗДІЛ II

рабів, класовий розподіл населення. Саме так виникла держава Афіни. Це відбулося внаслідок двох політичних революцій — ре­форми Солона 594 року до нової ери (введена цензова консти­туція, майновий принцип доступу до управління суспільними справами) та реформи Клісфена 509 року до нової ери (через які відбувався територіальний розподіл населення, виникали різно­манітні соціальні групи, ускладнювалися стосунки між ними). З'являються законодавчі та виконавчі органи, поліція, юстиція, військові контингенти, тобто складний державний апарат рабо­власницької держави.

У Стародавньому Римі процес формування держави усклад­нювався боротьбою плебеїв (прийшлого населення) з римською родовою аристократією проти патриціанської винятковості та привілеїв. На певний час у Римі були встановлені самоврядні по­рядки: рівноправність вільних громадян, можливість бути кож­ному водночас воїном і землевласником та інші. Але наприкінці II тисячоліття до нової ери загострюються внутрішні супереч­ності, які стимулюють розклад родоплемінного ладу і утворен­ня держави.

Виникнення державності у більшості народів Західної і Східної Європи. У ході розкладу первісних відносин виникає ран­ньофеодальна держава, яка характеризується феодальним зем­леволодінням, васальною службою, становою організацією су­спільства, роздрібненістю суверенної влади. Так, історія Польщі свідчить про те, що виникнення кріпосництва і феодальних сто­сунків відбувалося тут суто економічним шляхом, без проміжних ланок. Аналогічні процеси мали місце в Київській Русі. Головною формою державного впорядкування у східно-слов'янських пле­мен були князівства. Спочатку — племінні угруповання, на чолі яких стояли військові вожді — князі, що об'єднувалися у вій­ськові союзи, пізніше поряд з племінними утворювалися і тери­торіальні князівства — «землі». Виникнення франкської держави було прискорене завоюваннями варварами значних територій Римської імперії, що одразу показало неспроможність органів влади родоплемінного ладу забезпечити панування і управління на нових територіях і привело до формування держави ранньо­феодального типу. Політична специфіка даної форми держав­ності була наслідком поєднання структур влади, успадкованих від Римської імперії, з християнством і укладом життя герман­ських племен.

.30

РОЗДІЛ IV

Звичайно, спільне існування людей неможливе без того, щоб вони вступали у взаємини між собою. Виникнення найпростіших соціальних взаємин між окремими індивідами є характерною ознакою такої первинної соціальної форми спілкування людей, якою є громадянське суспільство. Саме в цій формі спілкування, своєрідній першоклітині суспільства, закладені прототипи усіх можливих більш складних соціальних взаємин, в тому числі — політичних відносин. Стосунки громадянського суспільства ста­новлять фундамент як соціальної, так і державної організації. Вони опосередковують глибинні пласти життєдіяльності як ок­ремо взятого індивіда, так і суспільства й держави в цілому. Та­ким чином, становлення громадянського суспільства відображає історичний перехід людей від їх природного стану, ізольованого існування в напрямку до цивілізованих форм соціального спілкування.

У свою чергу держава як система публічних відносин в загаль­нонаціональному масштабі виступає відносно відокремленою від елементарних міжлюдських стосунків, а тому й більш віддаленою від індивіда, вторинною, складнішою формою соціальної інтег­рації, яка отримує внаслідок цього не тільки додаткові ресурси владного впливу на суспільні відносини, але й певні можливості для узурпації владних повноважень.

Громадянське суспільство охоплює відносно виокремлену су­купність суспільних відносини.

До таких відносин належать передусім сімейні, релігійні, еко­номічні, етнічні, політичні та деякі інші. Особливе місце серед взаємин громадянського суспільства посідають політичні відно­сини, які опосередковують процеси формування загально­національних пріоритетів суспільства (первинні політичні відно­сини). На відміну від централізованої системи державно-владних відносин стосунки в межах громадянського суспільства склада­ються як горизонтальні, на засадах координації, і залежать від прояву особистої ініціативи. Тому ці стосунки функціонують у вигляді правових, насамперед приватноправових відносин зі всіма їхніми атрибутами — свободою договору, формальною рівністю сторін тощо.

Громадянське суспільство є сукупністю соціальних відно­син, де здійснюються основні права людин — на життя, свобо­ду, безпеку, власність.

На теренах громадянського суспільства людина виступає вже не тільки як абстрактний індивід, пасивний об'єкт владних відно-56

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА 1 ДЕРЖАНА

син, а й як суб'єкт права, активний носій певних, визначених юри­дичними нормами прав і свобод. За умов демократичної правової державності потреби та інтереси індивіда, його соціальні запити та боління знаходять своє предметне втілення і юридичне оформ­лення в певних юридичних домаганнях у вигляді прав і свобод лю­дини і громадянина, насамперед в основних правах — прав на життя, свободу, безпеку, власність.

Людина володіє, користується та розпоряджається майном, є членом трудового колективу, створює сім'ю, задовольняє куль­турні та духовні потреби в межах взаємин та інститутів грома­дянського суспільства, в яких держава в особі своїх державно-владних атрибутів присутня лише потенційно як гарантія їх ви­знання, охорони та захисту. Коли ж за певних конкретних обставин виникають конфліктні ситуації, які перешкоджають безпосередньому здійсненню основних прав і свобод людини, нормальному ходу реалізації права, з'являється необхідність ре­ального втручання з боку держави, примусового здійснення пра­вових норм, практичного застосування примусових заходів для охорони та захисту прав і свобод людини.

Громадянське суспільство опредмечується у відповідних гро­мадських інститутах, має власний устрій, зовнішню форму свого існування у вигляді різноманітних за своїм конкретним спрямуванням об'єднань індивідів.

Серед цих інститутів — сім'я, церква, приватні чи колективні підприємства, комерційні організації, об'єднання за інтересами, профспілки, органи громадської самодіяльності, громадські ор­ганізації, політичні партії, недержавні засоби масової інфор­мації. Головною ознакою цих інститутів є те, що вони утворюють­ся не державою, а самими індивідами, і тому їх реальне функціо­нування є показником громадянської зрілості суспільства, усвідомлення ним своїх власних потреб, рівня його самосвідо­мості. Саме від ефективності функціонування інститутів грома­дянського суспільства залежить авторитет та реальні можливості впливу громадської думки на державно-владні інститути.

Серед інститутів громадянського суспільства слід виокремити політичні партії та рухи, оскільки вони виступають своєрідною «перехідною ланкою» від потреб і інтересів громадянського суспільства, які від того набувають значення політичних пріори­тетів, до власне організації і здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій спрямована на сферу грома­дянського суспільства, звідки акумулюються політичні настрої та

57

РОЗДІЛ IV

сподівання населення, а з іншого — на здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі для здій­снення політичних настанов та програм, що стосується відтепер безпосередньо проблематики функціонування політичної системи. Громадянське суспільство, його окремі інститути форму­ються і функціонують на засадах самоврядування.

Індивіди безпосередньо або через утворені ними органи вирішують питання своєї життєдіяльності — добровільно форму­ють певні інститути для колективного задоволення своїх потреб та інтересів, створюють для себе правила поведінки у формі соціаль­них, насамперед правових норм, якими керуються у своїй діяль­ності, самостійно приймають спільні рішення і самі їх виконують. Самоврядність забезпечується гарантованою правовими нормами можливістю виявлення ініціативи, активної поведінки, правом на прийняття найбільш оптимального з точки зору інтересів індивідів та їх об'єднань рішення. Загальновизнаним вважається принцип, згідно з яким самоврядні інститути громадянського суспільства повинні діяти в межах Конституції та законів.

Відносини громадянського суспільства регулюються правом на засадах унормування свободи та рівності учасників громад­ського спілкування.

Відносини громадянського суспільства за своїм визначенням мають бути вільними від безпосереднього управлінського втру­чання з боку владних інститутів держави, а тому й регулюються правом, яке передбачає формально визначені межі свободи по­ведінки¹ учасників громадянського спілкування, гарантує їм можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик. Тому нормативна структура громадянського суспільства висту­пає як результат впорядкування на основі правових норм, насам­перед як його правовий устрій.

У цьому плані сам термін «громадянське суспільство» є не до­сить вдалим, оскільки передбачає учасником громадянського спілкування громадянина, а поняття «громадянин», як відомо, співвідноситься з державою, оскільки під громадянством ро­зуміють членство в державі, постійний не тільки правовий, але й політичний зв'язок між державою та індівидом. Тому, звісно, громадянин є передусім суб'єктом відносин з державою. Сфера соціального спілкування, яка охоплює саме громадські стосунки

' Див.: Нерсесянц В. С. Общая теория права и тосу дч ИНФРА, 1999. -С. 53-69.

58

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА

та самоврядні інститути, на відміну від політичних відносин, з точки зору суто юридичних критеріїв ближча до суспільства, по­будованого на цивільних (цивільно-правових) засадах, через те що стосунки, які воно охоплює, регулюються цивільно-правовим методом, нормами приватного, насамперед цивільного права.

§ 3. Поняття та структура політичної системи суспільства

Основним при розгляді політичних проблем є поняття політи­ки, яке має відповідати суворим критеріям наукового підходу до складної проблематики політичної життєдіяльності суспільства, висвітлення якої слід чітко скорегувати в напрямку пріоритету гуманітарних загальнолюдських цінностей.

Тривалий час у вітчизняній політичній та юридичній літера­турі панувало спрощене розуміння сутності політики та політич­них відносин, яке зводило їх лише до боротьби класів та пануван­ня класової волі. Це було зумовлено об'єктивними та суб'єктив­ними чинниками, серед яких слід відзначити міфологізацію політичної ідеології, неструктурованість політичних інтересів, непрозорість політичного процесу, нерозвиненість масової політичної свідомості тощо.

Різноманітність і суперечливість політичних інтересів окре­мих соціальних груп, класів, етносів може привести за умов ак­центування на розбіжностях до відкритої конфронтації, до взаємного їх знищення, проте ці інтереси шляхом демократично­го дискурсу можуть бути спрямованими до компромісної точки зору на ґрунті спільних потреб суспільства, загальновизнаних

людських цінностей.

Отже, політику слід розглядати як суспільну діяльність, зміст якої становлять організація, регулювання та контроль відносин між людьми, соціальними групами з точки зору загально значу­щих для суспільства тенденцій. Тому головним у політиці є участь в управлінні державою, прагнення до оволодіння державною вла­дою як організацією, що здатна використовувати ресурс суспільства в загальнонаціональному масштабі.

Результатом застосування системної методології до вивчення політичних явищ став розгляд політики як системного утворення, що характеризується цілісністю, виконує певні функції, має ви­значену структуру, складається з відповідних елементів. Усі ці пізнавальні конструкції знайшли своє відображення в теорії

59

РОЗДІЛ IV

політичної системи суспільства, яка посідає одне з провідних місць у вітчизняній політології, має значний методологічний по­тенціал для суміжних галузей соціальної науки.

З огляду на тематику 'державознавства провідною при висвітленні питання про політичну систему стає теза про те, що в сучасному демократичному суспільстві держава, яка є стрижне­вим суб'єктом відносин політичної влади, не повинна претендува­ти на монополію у вирішенні проблем політичного розвитку країни. Проголошення політичної багатоманітності однією із за­сад державного устрою, функціонування та розвитку сучасної державності ( ст. 15 Конституції України) означає визнання ак­тивної ролі політичних партій у суспільстві, коли загальні на­прямки соціального розвитку акумулюються і формуються пере­дусім у площині інтересів громадянського суспільства на засадах вільної конкуренції політичних поглядів та програм.

Можливим є формулювання різних понять політичної систе­ми суспільства, кожне з яких має своє пізнавальне значення. Принаймні одне з них охоплює сукупність політичних явищ на терені певної країни, відображає різні за своїм конкретним змістом рівні політичної життєдіяльності суспільства.

З цієї точки зору вирізняють такі елементи політичної систе­ми:

1. суб'єкти політики (людина, соціальні групи та утворення);

2. політичні інститути (держава як інститут, політичні партії
   та рухи), які відбивають інтереси суб'єктів політики, становлять
   разом політичну організацію суспільства;

3. політичні відносини, які складаються між структурними
   елементами політичної системи;

4. політичні норми, за допомогою яких регулюється політичне
   життя суспільства;

5. політичну свідомість, яка відображає ідеологічне та психологічне становлення до політики;

6. політичну діяльність як сукупність певних дій та вчинків її
   учасників.

Таке поняття політичної системи суспільства слід оцінювати як гранично широке і тому придатне передусім для соціально-філософського дослідження чи галузі знань, що спеціально при­свячена вивченню політики з різних її боків — політології. На цьо­му рівні поняття політичної системи співвідноситься з поняттям суспільства, тематика політичної системи розглядається в за­гальному контексті суспільно-політичної проблематики. Так, у 60

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА

політичній системі суспільства з цієї точки зору можна вирізнити два суттєвих аспекти, без яких неможливо уявити складний ме­ханізм функціонування політичної влади за умов функціонуван­ня демократичних принципів: здійснення програмних настанов партією, яка перемогла на виборах і завоювала більшість у парла­менті та уряді, і діяльність політичних сил, які перебувають в опо­зиції.

Теорію держави та права, предмет якої становлять інституціональні елементи державно-правової організації суспільства, цікавить передусім вузьке поняття політичної системи, що з огля­ду на попереднє розуміння виокремлює її інституціональний ас­пект і саме тому його можна назвати політичною організацією суспільства. Не менш важливою з цього погляду є і те, що інституціональне визначення політичної системи корелює до наведе­ного вище інституціонального поняття громадянського суспільства в контексті загальної проблематики організації життєдіяльності суспільства.

Таким чином, під політичною системою суспільства (політич­ною організацією) розуміють узяті разом і у взаємодії державу як інститут управління та інші політичні організації, які беруть участь у формування і здійсненні політичної влади.