Книга

Книга Екологічне право 2

Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 22.11.2024


ВСТУП

Екологічні відносини — одна з найважливіших складових суспільних відносин. Вони виникають між окремими суб'єкта­ми і з приводу надзвичайно важливих об'єктів. Екологічні від­носини складаються між суспільством і природою, між люди­ною та навколишнім середовищем. Об'єктами екологічних від­носин е природні багатства: земля, її надра, води, ліси, ат­мосферне повітря, тваринний світ тощо. Від того, якими будуть екологічні відносини, залежить сьогодення та майбутнє людства.

Природне середовище — це місце життєдіяльності люди­ни, джерело її існування. У своїй діяльності людина викорис­товує природні багатства — від кисню і води до надр землі та лікарських рослин. При цьому вона неминуче впливає на природу, але цей вплив не повинен порушувати її законів. Науково не обгрунтоване втручання в життя природи призво­дить до катастрофічних наслідків.

Тисячоліттями люди не відчували відповідальності за збе­реження природи, відносились до неї як до невичерпного джерела. Прозріння настало лише тоді, коли екологічна криза стала загрожувати багатьом регіонам нашої планети та само­му існуванню людства.

Все це змушує переосмислити складні взаємозв'язки і процеси у навколишньому середовищі та усвідомити, наскіль­ки виваженими, науково обгрунтованими та законодавче врегульованими повинні бути екологічні відносини.

Проблема взаємодії суспільства й природи має глобаль­ний планетарний характер. Зберегти природу в стані, придат­ному для життя людини, можна тільки загальними зусиллями населення всієї Землі. Тому кожна країна зобов'язана берег­ти природу та нести моральну відповідальність перед усім сві­том за її належну охорону.

У забезпеченні раціонального використання, охорони і відтворення природних багатств важливе місце посідають правові засоби. В юридичних і деяких інших навчальних за­кладах вони вивчаються у навчальному предметі «Екологічне право України», підручник з якого пропонується читачеві. Основою для його написання стало нове екологічне законо­давство України. У підручнику відображено також досягнення екологічної правової думки.

Екологічне право націлене на створення найбільш сприят­ливих умов для життя, праці та відпочинку громадян. Це жит­тєдайна і життєзберігаюча галузь права, її значення для жит­тя і діяльності людини і всього суспільства важко переоцінити. Найвищу мету соціальної політики нашої держави — турботу про життя і здоров'я людини — ця галузь права спроможна втілити в життя.

Велике і гуманне покликання екологічного права стиму­лює до його сумлінного вивчення, ґрунтовного опанування необхідними екологічними знаннями. Екологічна освіта по­трібна всім громадянам України, а особливо працівникам правоохоронних органів, які забезпечують виконання еко-лого-правових актів і норм.

Підручник розрахований на слухачів вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ України, тому в ньому значне місце відведено висвітленню ролі органів внутрішніх справ у забезпеченні раціонального використання і охорони природних ресурсів, зміцненню екологічних відносин. Ним мо­жуть скористатися і студенти інших навчальних закладів, де вивчаються питання природокористування й охорони навко­лишнього середовища.

Вивчення екологічного права з урахуванням професійної направленості працівників органів внутрішніх справ підвищує як загальний, так і професійний рівень підготовки слухачів, що забезпечує максимальну ефективність навчання.

Підручник відповідає меті та завданням підготовки фахів­ців, покликаних охороняти екологічні права й інтереси люди­ни, бути надійними провідниками екологічної політики держа­ви. Він буде корисним також для практичних працівників при­родоохоронних і правоохоронних органів, для всіх тих, хто не байдужий до використання, охорони і відтворення природних ресурсів України, розвитку і зміцнення її екологічних від­носин.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1. Предмет, система та джерела екологічного права України

§ 1.1. Об'єктивна необхідність взаємодії суспільства і природи

Взаємодія суспільства з природою завжди була і є найго­ловнішою умовою існування людства. Усе те, що виробляє і споживає людина, створюється шляхом використання природ­них ресурсів. Тому роль природи в житті людей постійно зростає. Не випадково її охорона є конституційною вимогою, що зафіксовано в новому Основному Законі України.

Природа є невичерпним джерелом наукових знань, духов­ності, екологічної освіти, культури і виховання людей. Вона має величезну цінність як першоджерело матеріальних благ і невичерпне джерело здоров'я та творчого натхнення. Спілку­вання з природою розвиває в людині такі позитивні риси ха­рактеру, як доброта, чуйність, гуманність, повагу, вміння ба­чити і розуміти прекрасне. Вивчення явищ природи відкриває перед людьми її таємниці, збагачує їх новими знаннями. У світі зроблено не одне наукове відкриття завдяки природі, по­стійному спілкуванню з нею.

Проте людина не тільки споживач, але й активний тво­рець. Своїми знаннями і працею вона істотно впливає на жи­ву і неживу природу, нею багато зроблено щодо відтворення природних ресурсів та поліпшення стану природи. Завдяки введенню в дію очисних споруд, впровадженню систем зво­ротного водопостачання, безвідходних і маловідходних техно­логій значно зменшується забруднення вод і атмосферного повітря.

Ведеться боротьба з ерозією, поширюється захисне лісо­розведення, збільшується обсяг лісовідновлювальних робіт, що сприяє поліпшенню якості земель, підвищує їх урожайність.

Незважаючи на вжиті заходи, гострота екологічної проб­леми не зменшилася. Сьогодні практично неможливо назвати такі явища та процеси навколишнього середовища, на яких не позначилася діяльність людей.

Зокрема, велике занепокоєння викликають такі з них, як ерозія грунту, його засолення та хімічна деградація, нестача питної води та погіршення її якості, висушування боліт і зни­ження рівня фунтових вод, катастрофічний стан малих річок. Вони міліють, пересихають у літній період або зникають зов­сім. Їх забруднюють головним чином води промислових під­приємств, відходи тваринних комплексів, господарські, побу­тові стоки, добрива та пестициди, що змиваються з сільсько­господарських угідь.

Населення планети стурбоване темпами вирубування лі­сів, забруднення морів і океанів, які є джерелом постачання атмосфери киснем. Щороку вирубується на планеті 17 млн га лісу. Підраховано, що загальна кількість кисню в атмосфері щорічно зменшується на 10 млрд т. Під загрозою знищення знаходяться лікарські рослини.

Особливо велику екологічну небезпеку становить забруд­нення значної території у зв'язку з аварією на Чорнобиль­ській АЕС. Ця трагедія згубно позначилася на здоров'ї людей, на стані тваринного і рослинного світу та навколишньому природному середовищі в цілому.

Загострення екологічної ситуації не проходить безслідно. За останнє десятиріччя в Україні майже на третину збільши­лася загальна захворюваність людей, тривалість їхнього жит­тя на 5—в років менша, ніж у розвинених країнах світу. За середнім показником тривалості життя Україна посідає 57 місце серед країн світу. Значно знизилася народжуваність і зросла смертність. Якщо у 1991 р. кількість померлих пере­вищила кількість народжених на 39,2 тис. осіб, то у 1997 р. — на 311,5 тис. осіб. Високою є захворюваність і смертність ді­тей, посилюється тенденція народження дітей з фізичними та психічними вадами.

Екологічна напруженість наростає в усьому світі. За да­ними Всесвітньої комісії 00Н з навколишнього середовища і розвитку щорічно виводиться з обороту і перетворюється на мертву пустелю 6 млн га родючих земель, вирубується та гине від пожеж і шкідливих антропогенних впливів понад 11 млн га лісу, що складе за три десятиріччя площу, яку зай­має Індія.

Інтенсивна хімізація сільського господарства і промислові викиди отруйних речовин призводять до того, що дедалі біль­ше таких речовин потрапляє з продуктами харчування і пит­ною водою в організм людини, спричиняючи непоправну шко­ду здоров'ю. За наявними даними у світі від отруєння пести­цидами щорічно вмирає майже 14 тис. осіб.

Людство наблизилося в екологічному відношенні до тієї межі, за якою — прірва. Вихід з екологічної кризи потребує неабияких йусиль, у тому числі правових.

Усунення наслідків екологічних правопорушень або запо­бігання їм — це тільки половина справи. Спілкування людини з природою завжди має бути тільки взаємокорисним. Зрозу­міло, що ініціювати саме такі екологічні відносини повинна людина, як істота розумна.

Неможливо успішно вирішувати завдання підвищення доб­робуту людей, зміцнення їхнього здоров'я, не забезпечивши раціональне природокористування й охорону природи.

З цією метою Україна здійснює на своїй території еколо­гічну політику, спрямовану на збереження безпечного для іс­нування живої і неживої природи навколишнього середовища, захист життя і здоров'я населення від негативного впливу, зу­мовленого забрудненням довкілля, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне вико-ристування і відтворення природних ресурсів.

Державній охороні та регулюванню використання на тери­торії України підлягають: навколишнє природне середовище як сукупність природних, соціальних умов та процесів; при­родні ресурси, що вже залучені до господарського обігу, та ті, що не використовуються в народному господарстві в наш пе­ріод (земля, вода, атмосферне повітря, ліс та інша рослин­ність, тваринний світ); ландшафти та природні комплекси. Екологічна безпека населення розглядається як одне з най­більш відповідальних і благородних завдань.

Велика роль у досягненні та постійному забезпеченні вза­ємодії суспільства і природи належить праву. В законодавчих актах визначаються пріоритетні напрямки державної політики в галузі природокористування, шляхи подолання екологічної кризи. За допомогою права забезпечується екологізація тех­нологій у промисловості, сільському господарстві, енергетиці, будівництві, на транспорті, а також здійснення глибокої ре­форми існуючої практики природокористування. Право — один із найактивніших засобів управління суспільством, стабі­лізуючий фактор в його житті.

За допомогою права визначаються і здійснюються органі­заційні, економічні, технічні та наукові пріоритети досягнення екологічної безпеки України. Це потребує глибокого вивчення властивостей, якими наділено право взагалі, та екологічне зокрема. На жаль, тривалий час у науковій літературі еколо­гічні проблеми якщо й не ігнорувалися, то і не досліджувалися належним чином. Це стосується і правової науки.

Певний інтерес до проблем охорони природи вчені-право-знавці стали виявляти порівняно недавно. Ці проблеми досліджували Ю. С. Шемшученко, В. Л. Мунтян, Н. І. Тітова, В. 1. Андрейцев, В. В. Костицький, С. М. Кравченко, В. В. Носік, В. К. Попов, Ю. О. Вовк, В. В. Гречко, В. О. Чуйков, М. В. Шульга, В. К. Матвійчук, Б. Г. Розов-ський (Україна); О. С. Колбасов, В. В. Петров, Н. Д. Казан-цев, Г. О. Алсеньонок, О. М. Колотинська, Г. М Полянська, І. В. Павлов, М. І. Краснов, Б. В. Єрофеєв, І. В. Іконицька, Р. Д. Боголепов, Р. К. Гусев, Л. Т. Сергєєва, М. О. Сиродоєв (Росія); С. Б. Байсалов, А. Е. Еренов, Н. Б. Мухітдінов, Л. В. Ільяшенко, М. С. Сахіпов, С. С. Константініді (Казах­стан); 1. І. Мойсеєнко, М. Ф. Степанко (Білорусь); X. І. Шворц, Ю. І. Тютєкін (Молдова).

Ці автори своїми науковими працями внесли вагомий вклад у теорію та практику розвитку екологічних відносин і вдосконалення їх правового регулювання. Але їхні досліджен­ня треба розглядати як початок творчих пошуків до роз­в'язання проблем охорони природи і раціонального викорис­тання природних ресурсів.

Щоб вивести Україну з екологічної кризи, правовій науці та юридичній практиці треба зробити набагато більше у сфері екологічних відносин, ніж це було зроблено дотепер. Важливо враховувати й те, що науково-технічна революція постійно підвищує інтенсивність впливу людей на природу. Вона робить вічну проблему взаємовідносин між людиною і природою особливо актуальною. Якщо суспільство не зуміє зупинити пагубні екологічні процеси, які набули широкого розмаху, во­но приречене, у нього немає майбутнього.

У цих умовах активна екологічна діяльність кожної держа­ви набуває особливого значення. Найпершим завданням Ук­раїнської держави і суспільства є створення обгрунтованого і детально розробленого природоохоронного законодавства та забезпечення впровадження його в життя. Необхідно створи­ти такий правовий механізм, за якого нанесення шкоди при­роді, нераціональне використання ресурсів були б невигідни­ми підприємствам та іншим природокористувачам.

Важливим правовим заходом у сфері екологічної безпеки може бути також розробка державної та місцевих програм запобігання і подолання екологічно небезпечних наслідків, ви­кликаних природними явищами чи створених діями людини.

На велику увагу заслуговує механізм реалізації екологіч­ного законодавства. З метою його вдосконалення доцільно використати різні організаційно-правові важелі: матеріальне заохочення до бездоганного виконання вимог екологічного законодавства, підвищення юридичної відповідальності за йо­го невиконання або порушення, посилення державного і гро­мадського екологічного контролю, створення системи еколо­гічної освіти і виховання.

Майбутнє України дуже тісно пов'язане з екологічною безпекою, яка є, у свою чергу, найважливішою складовою національної безпеки.

§ 1.2. Предмет і поняття екологічного права

Розпочинаючи вивчення будь-якої галузі права, треба перш за все усвідомити, що є її предметом, з'ясувати коло і характер тих суспільних відносин, які регулюються цією галуз­зю права.

Предметом екологічного права є суспільні екологічні від­носини, що складаються з приводу використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища. Назва «екологія» походить від грецьких слів о/соз — дім, жит­ло і Іодоз — поняття, вчення), дослівно — вчення про дім, тобто про оточуюче нас середовище.

Екологія — це наука, яка вивчає проблеми взаємодії жи­вих організмів з тим природним середовищем, в якому вони перебувають. Екологія вивчає питання взаємодії людини і природи, взаємодії суспільства і природи, тобто ті екологічні відносини, які регулюються і охороняються нормами права. Система таких норм і складає екологічне право.

Екологічне право України — молода галузь права. Юри­дичною базою його розвитку є екологічне законодавство, яке почало швидко розвиватися ще за часів Радянського Союзу. Екологічне законодавство сучасної України повніше відбиває конкретні природні умови і потреби регіону, що робить його більш дійовим.

Екологічні суспільні відносини мають свої суб'єкти й об'­єкти. Суб'єктами екологічних відносин є сторони, між якими вони виникають.

Екологічні відносини виникають між Українською держа­вою як власником природних багатств і природокористувача-ми, до яких відносяться підприємства, організації, установи і громадяни. Вони виникають також між самими природокорис­тувачам й.

Екологічні суспільні відносини виникають з приводу вико­ристання і охорони земель, вод, лісів, надр землі, атмосферного повітря, тваринного світу, природно-заповідного фонду;

Саме ці природні багатства і є об'єктами екологічних від­носин.

Об'єктом екологічних відносин може бути як об'єкт при­роди в цілому, так і його частина. Будучи врегульованими нормами екологічного права, всі ці відносини набувають пра­вової форми і стають екологічними правовідносинами.

За своїм характером екологічні правовідносини поділя­ються на відносини, що виникають у сфері використання при­родних багатств, і такі, що пов'язані з охороною природи. Ви­вчення відносин з приводу природокористування та приро-доохорони в одній галузі права не випадкове. Ці дії тісно вза­ємопов'язані. Вони не виключають, а доповнюють одне одного. Раціональне використання природних ресурсів сприяє їх охороні, а охорона природи, у свою чергу, сприяє раціо­нальному використанню природних багатств.

Екологічні правовідносини — це складна галузь суспільних відносин, які охоплюють відносини щодо використання, відтво­рення і охорони різних об'єктів природи. Залежно від об'єктів природи, їх можна поділити на сім груп. Це відносини, що ви­никають з приводу використання і охорони земель, вод, ат­мосферного повітря, лісів, тваринного світу, надр і природно-заповідного фонду.

Кожна група екологічних правовідносин регулюється від­повідним видом правових норм і галуззю законодавства: зе­мельним, водним, лісовим, законодавством про тваринний світ, атмосферне повітря, надра, природно-заповідний фонд.

Ці галузі законодавства мають свої цілі й завдання. Ра­зом з тим вони тісно пов'язані між собою і складають єдину за своєю суттю і призначенням систему — екологічне зако­нодавство.

Найважливішими підставами для виділення екологічного права в окрему галузь є:

а) наявність особливого самостійного предмета правового регулювання — таким предметом є екологічні відносини на­шого суспільства;

б) специфіка і своєрідність об'єктів, з приводу яких скла­даються екологічні відносини (природні багатства: земля, во­да, ліси, надра, атмосферне повітря, тваринний світ);

в) існування спеціальних джерел права (законодавчі акти про землю, надра, воду, ліси та інші об'єкти природи);

г) особлива суспільно-економічна значущість екологічних відносин і тих правових актів та норм, що їх регулюють і охо­роняють.

Отже, можна дати таке визначення екологічного права. Екологічним правом називається галузь права, яка регулює екологічні суспільні відносини і має своїм завданням забез­печення раціонального використання природних багатств і охорону навколишнього середовища в інтересах сучасних і майбутніх поколінь людей.

Життя вимагає постійного розвитку і удосконалення еко­логічних суспільних відносин. Адже їхній стан впливає на ефективність використання природних ресурсів і стан охорони навколишнього природного середовища. Від того, якими є і будуть екологічні відносини залежить рівень розвитку всіх га­лузей народного господарства, оскільки з ними пов'язане гос­подарське використання земель, вод, лісів, надр, атмосфер­ного повітря, інших природних багатств.

Не варто вдаватися до ілюзій, що природні ресурси неви­черпні. Настав час переконати суспільство в тому, що в су­часних умовах першочерговим завданням у використанні природних ресурсів є їх відновлення і раціональне користу­вання ними.

Чекають вирішення також екологічні проблеми регіональ­ного характеру. Конче необхідно:

а) звести до мінімуму шкідливий вплив наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

б) поліпшити екологічний стан басейну Дніпра та якість питної води;

в) стабілізувати та поліпшити екологічний стан у містах і промислових центрах Донецько-придніпровського регіону;

г) відновити гідрологічний режим у Поліському регіоні;

д) запобігти подальшому забрудненню Чорного і Азов­ського морів та поліпшити їхній екологічний стан.

Вирішення назрілих екологічних проблем стане важливим кроком уперед на шляху досягнення екологічного оздоровлен­ня України, допоможе подолати напругу в багатьох містах і регіонах країни, нормалізувати в них стан навколишнього природного середовища.

Україна, незважаючи на поточні проблеми політичного і економічного характеру, повинна сформулювати соціальну політику, спрямовану на збереження і відродження довкілля, захист екологічних прав громадян, забезпечення екологічної безпеки країни і активно впроваджувати її в життя за допо­могою норм екологічного права. Закони та інші правові акти надають обов'язкової юридичної сили екологічним вимогам. Під впливом норм екологічного права екологічні відносини стають виваженішими та більш гармонійними.

§ 1.3. Основні принципи і завдання екологічного права

Принципи екологічного права — це головні, основополож­ні правила, які визначають загальну спрямованість і найсут­тєвіші риси правового регулювання екологічних суспільних відносин. Кожний принцип посідає своє чільне місце в струк­турі та змісті екологічного права і має свої особливості.

До основних принципів екологічного права відносять:

принцип переваги державної власності на землю, воду, лі­си, надра землі та інші об'єкти природи;

принцип державного управління природокористуванням і охороною природи;

принцип поєднання раціонального використання, відтво­рення і охорони природних ресурсів;

принцип комплексного підходу до природокористування і природоохорони;

принцип поєднання заходів щодо стимулювання і відпові­дальності у справі використання та охорони природних ресурсів;

принцип законності в екологічних відносинах. Принципи екологічного права реалізуються в його кон­кретних нормах, визначають їх зміст або зміст його окремих інститутів.

Найважливішим принципом, що лежить в основі екологіч­ного права, є принцип переваги державної власності на зем­лю, воду, ліси, надра, інші об'єкти природи, який випливає з Конституції України, Земельного, Водного, Лісового кодексів та інших законодавчих актів, спрямованих на раціональне природокористування і природоохорону. Зокрема, у ст. 4 Зе­мельного кодексу записано: «У державній власності перебу­вають усі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність». У ст. 6 Лісового кодексу зазначено: «Всі ліси в Україні є власністю держави». Статті аналогічного змісту е й в інших законодавчих актах.

Підкреслюючи перевагу державної власності на природні ресурси, необхідно зазначити, що екологічне законодавство передбачає в окремих випадках і такі форми власності, як приватна і колективна, які стосуються переважно землі, тва­ринного світу, природно-заповідного фонду.

Право власності — це врегульовані законом суспільні від­носини щодо володіння, користування і розпорядження май­ном; воно охороняється законом незалежно від форми влас­ності.

Принцип державного управління природокористуванням і охороною природи полягає в організації раціонального приро­ докористування і належної охорони навколишнього природно­го середовища.

Функції управління в сфері використання Г охорони при­родних багатств віднесені законодавством до компетенції державних органів управління.

Важливе місце посідає принцип поєднання раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів. Як у законодавстві, так і на практиці використання, відтворення і охорона природних багатств розглядаються в їх єдності. Ці поняття завжди перебувають у нерозривних взаємозв'язку і взаємозалежності. Виходячи з цього принципу, не можна врегульовувати ізольовано тільки частину певної екологічної проблеми, бо це не дасть бажаних результатів.

Принцип комплексного підходу до природокористування і природоохорони. У природі все взаємопов'язано. Так, від ста­ну землі залежить стан вод, лісів, тваринного світу, тоді як води і ліси, у свою чергу, справляють вплив на землю, ат­мосферне повітря, інші об'єкти природи. Забруднення земель призводить до забруднення вод, виснаження лісонасаджень, отруєння тварин і птахів. Кількість і якість води впливає на стан земель та рибного господарства. Тому дуже важливо, щоб природокористування і природоохоронні заходи здійсню­вались у комплексі. Це має бути чіткіше закріплено в право­вих нормах і неухильно виконуватися на практиці.

Слід зазначити, що й екологічна свідомість людей повинна формуватися саме на засадах цілісності природного середо­вища.

Принцип поєднання заходів щодо стимулювання і відпові­дальності у сфері використання і охорони природних ресурсів. Для досягнення раціонального використання і охорони при­родних ресурсів згідно з діючим законодавством застосову­ються як юридична відповідальність винних осіб, так і заходи стимулювання щодо дбайливого відношення до природи, її від­творення.

Тривалий час стимулювання у сфері природоохорони не застосовувалося. Ні в нашому законодавстві, ні в теоретич­них дослідженнях учених-юристів, присвячених означеній проблемі, не згадувалося про необхідність застосування ма­теріальних та інших заохочень у цій галузі діяльності. Не вия­вили ініціативи щодо природоохорони й відомства. Однією з причин сучасної екологічної кризи слід вважати саме ігнору­вання матеріального заохочення.

З розвитком і вдосконаленням екологічного законодав­ства згаданий недолік був урахований. Нові закони про охо­рону природи та Земельний, Водний і Лісовий кодекси містять окремі розділи і статті, присвячені матеріальному стимулю­ванню раціонального використання, охорони і відтворення зе­мель, вод, лісів та інших природних ресурсів.

Правове регулювання стимулювання в системі охорони навколишнього природного середовища повинно розвиватись і надалі. Потрібні величезні зусилля, щоб стабілізувати вкрай складну екологічну ситуацію в Україні. Провідну роль у цьому має відіграти правильне поєднання заходів стимулювання і юридичної відповідальності в галузі екологічних відносин.

Принцип законності в екологічних відносинах відіграє особливу роль у досягненні раціонального природокористу­вання і забезпечення охорони природних багатств.

Першою і основною умовою забезпечення законності в галузі екологічних відносин є наявність відповідних законо­давчих та інших нормативних актів, націлених на створення міцної юридичної основи раціонального природокористування і природоохорони.

Однак для досягнення справжньої законності цього недос­татньо. Закони необхідно не тільки приймати, а й чітко вико­нувати. Цього, на жаль, поки що немає.

Проблема зміцнення законності — загальнодержавна проблема. Над її вирішенням належить працювати законодав­чим, правозастосовчим і правоохоронним органам, у тому числі органам внутрішніх справ. Необхідно, щоб у повну силу запрацював відомий принцип — перед законом усі рівні.

Перед екологічним правом стоять складні завдання, які випливають з необхідності якнайшвидше вивести Україну з екологічної кризи, що призвела до різкого погіршення стану здоров'я людей, зменшення народжуваності та збільшення смертності. Подолання екологічної кризи може бути досягнуто за допомогою різних правових засобів: удосконалення право­вого регулювання екологічних суспільних відносин; бездоган­ного втілення в життя вимог екологічного законодавства; сти­мулювання раціонального використання і відтворення природ­них ресурсів; беззастережного притягнення до відповідаль­ності юридичних і фізичних осіб, які порушують вимоги екологічного законодавства.

До термінових завдань екологічного права відноситься га­рантування екологічної безпеки в Україні. Подолання еколо­гічної кризи має для громадян, суспільства, держави в цілому величезне значення. Але цього замало. Необхідно гарантува­ти екологічну безпеку в Україні з метою попередження будь-яких екологічних потрясінь.

Однією з найбільш дійових гарантій є екологічне право. За його допомогою забезпечується додержання екологічних вимог в усіх галузях народного господарства, а також при розміщенні і розвитку населених пунктів. Право здатне забез­печити додержання екологічних вимог при використанні при­родних ресурсів, що має особливо велике значення для га­рантування екологічної безпеки. Право може і повинно запо­бігати будь-яким екологічним негараздам. Еколого-правові норми покликані захистити природу від господарської без­межності та інших руйнівних факторів.

Гарантування екологічної безпеки може досягатися також за допомогою відповідних фінансово-матеріальних витрат. Право відіграє важливу роль у накопиченні й розподілі коштів на природоохоронну діяльність, джерелами формування яких є бюджетні кошти цільового призначення, позабюджетний фонд охорони навколишнього природного середовища, власні витрати природокористувачів.

Позабюджетний фонд формується за рахунок:

а) плати за забруднення навколишнього природного сере­довища та використання природних ресурсів;

б) грошових стягнень за порушення природоохоронних та санітарних норм і правил, за шкоду, заподіяну порушенням природоохоронного законодавства, а також самовільне вико­ристання ресурсів;

в) грошових стягнень за погіршення якості природних ре­сурсів;

г) надходжень від реалізації конфіскованого відповідно до чинного законодавства майна, яке було предметом екологіч­ного правопорушення;

д) обов'язкового екологічного страхування;

е) цільових та інших добровільних внесків підприємств, організацій, установ та громадян.

Право виступає гарантом для досягнення екологічної без­пеки і за багатьох інших обставин.

Важливим завданням екологічного права є охорона еко­логічних прав та інтересів громадян України. Згідно з діючим законодавством громадянам нашої країни надано широкі еко­логічні права. Щоправда вони з різних причин ще не стали реальністю. Тому завданням екологічного законодавства е посилення охорони екологічних прав громадян, створення га­рантій для їх реалізації. Для цього достатньо можливостей, від широкого і загальнодоступного пропагування екологічних прав до підвищення юридичної відповідальності за їх пору­шення.

Одним з невідкладних завдань екологічного права в Ук­раїні є забезпечення екологічної загальної освіти. У сучасних умовах науково-технічного прогресу екологічні знання необ-

хідні кожній людині. Тому екологічні освіта і виховання стають одним з найактуальніших завдань екологічного права. Можна впевнено сказати, що екологічно грамотна і вихована людина ніколи не завдасть навіть незначної шкоди природі, навпаки, всебічно сприятиме позитивним екологічним процесам.

Як не прикро це визнавати, але людина сама винна в створенні екологічної кризи. Отруюючи землю і воду, забруд­нюючи інші об'єкти природи, вона ставить під загрозу своє здоров'я, життя та існування людства в цілому. Ось чому бе­режливе ставлення до природи, зміцнення її охорони мають стати нормою поведінки кожної людини. Це переконує, що екологічна освіта має стати наріжним каменем створення цілком придатної для здоров'я і життя людей екологічної об­становки.

Треба визнати, що прозріння настало надто пізно, як і піз­но почалося запровадження екологічної освіти, тому пожи­наємо дуже гіркі плоди, через свою безпечність харчуємось не дуже чистими продуктами, п'ємо не завжди чисту воду, дихаємо забрудненим повітрям.

Досить суттєвим завданням екологічного право е наукове забезпечення екологізації суспільства. Наука являє собою особливу специфічну галузь людської діяльності, яка все біль­ше визначає розвиток не тільки матеріального виробництва, а й всього суспільства. Це одна з форм суспільного усвідом­лення, призначенням якої є систематичне пізнання об'єктив­них законів природи і суспільства та відкриття шляхів їх ви­користання на практиці. Наука слугує практиці, і в цьому її величезна сила. Проте впровадження наукових досягнень у практику відбувається повільно.

Протягом багатьох тисячоліть люди обробляли землю, ви­рощували корисні рослини, ліси, розводили тварин. Але вони не відчували своєї відповідальності за збереження природи, її раціональне використання. Не існувало і наукового підходу до вирішення екологічних проблем.

У зв'язку з загостренням екологічної ситуації в умовах науково-технічного прогресу зростають вимоги до засад при­родоохоронної діяльності. Реалізація нової екологічної політи­ки України вимагає наукового підходу до розв'язання еколо­гічних проблем. Завдання екологічного права — активно сприяти науковому вибору. Екологізація суспільства повинна грунтуватися на науковій основі.

§ 1.4. Система курсу екологічного права та його місце серед інших галузей права

Систему екологічного права як навчального предмета складає науково обгрунтована послідовність інститутів еколо­гічного права. Правовий інститут в екологічному праві являє собою відособлену групу юридичних норм, що регулюють од­норідні екологічні відносини.

Навчальний курс екологічного права України складається з двох частин: загальної й особливої.

Загальна частина містить норми, які характерні для всіх інститутів екологічного права, незалежно від того, до якої частини курсу ці інститути відносяться — загальної чи особ­ливої. До них відносяться норми, що визначають предмет, принципи і функції екологічного права, його пріоритети, за­гальні правила користування природними ресурсами, правові форми охорони навколишнього природного середовища, осно­ви управління природокористуванням і охороною навколиш­нього середовища, механізм реалізації екологічного права.

Вивчення загальної частини курсу розпочинається темою:

«Предмет, система і джерела екологічного права», в якій по­ряд з іншими питаннями розкривається поняття екологічного права, висвітлюються його принципи і функції, підкреслюється значення вивчення екологічного права для працівників орга­нів внутрішніх справ.

Важливе місце в загальній частині курсу посідає тема «Пріоритети екологічного права», в якій йдеться про такі прі­оритети, як гарантування екологічної безпеки в Україні, охо­рона екологічних прав та інтересів громадян України, всебіч­не сприяння екологізації суспільства.

Основною у загальній частині є тема «Правове забезпе­чення раціонального природокористування». Вона відіграє особливу роль в екологічних відносинах. Саме раціональне природокористування лежить в основі охорони природних ре­сурсів.

Важливе місце в цій частині курсу відводиться питанням управління в галузі природокористування і охорони навколиш­нього природного середовища. Зокрема, висвітлюється питан­ня і зміст управління, розглядається система органів управ­ління та їх компетенція.

Закінчується вивчення загальної частини екологічного права темою «Механізм реалізації екологічного права», в якій розглядаються економічні й юридичні заходи щодо забез­печення реалізації екологічного права, доводиться, що є ви­рішальним етапом у розвитку екологічних відносин; підкреслюється роль органів внутрішніх справ у забезпеченні реалі­зації екологічного права.

Особлива частина екологічного права містить норми, які характерні для окремо взятих інститутів екологічного права, спрямовані на охорону земель, вод, лісів, надр землі, тварин­ного світу, атмосферного повітря тощо.

Зміст цих норм став визначальним для тем особливої частини курсу екологічного права: «Правова охорона зе­мель»; «Правова охорона вод»; «Правова охорона лісів»; «Правова охорона тваринного світу»; «Правова охорона ат­мосферного повітря»; «Правова охорона надр»; «Правова охорона природно-заповідного фонду України»; «Правова охорона навколишнього природного середовища у виробничій то культурно-побутовій сферах».

Місце екологічного права серед інших галузей права обу­мовлене місцем екологічних відносин серед інших суспільних відносин. Місце, роль і значення кожної галузі права визна­чаються внеском тієї чи іншої галузі права в розвиток дер­жави, суспільства і господарства, в задоволення життєвих по­треб людей.

Роль і значення екологічного права величезні. Зокрема, його норми відіграють надзвичайно велику роль у задоволенні багатогранних насущних потреб нашого суспільства. Вирішен­ня простих і найскладніших господарських завдань тісно пов'язане з використанням і охороною природних ресурсів.

Екологічне право має безпосереднє відношення і до вирі­шення таких життєво важливих для людини питань, як забез­печення продуктами харчування, водою, одягом, чистим по­вітрям, тобто всім тим, без чого вона жити не може. Отже, з екологією і екологічним правом тісно пов'язане саме буття людства. Все це визначає чільне місце екологічного права серед інших галузей права.

§ 1.5. Джерела екологічного права

Під джерелами права спід розуміти нормативні акти, які є юридичною базою для регулювання суспільних відносин. Дже­рела права розраховані, як правило, на тривалий термін за­стосування і охоплюють інтереси багатьох учасників суспіль­них відносин.

Джерела екологічного права послідовно виражають і за­кріплюють екологічну політику Української держави, сприяють її розвитку. Основним джерелом екологічного права України

є Конституція, яка має вищу юридичну силу і закріплює ос­нови екологічного права. «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, — зазначено у ст. 16 Конституції, — є обов'язком держави." Ко­жен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Основний Закон покладає на всіх громадян нашої країни обов'язок берегти природу та її багатства.

У Конституції зосереджені основоположні правові норми, які забезпечують механізм ефективного використання й охо­рони земель, надр, вод, лісів, всієї природи.

Джерелами екологічного права є закони України, що ре­гулюють екологічні відносини. Таким є Закон України «Про охорону природи України» від ЗО червня 1960 р., який визна­чає поняття правової охорони природи, мету і завдання охо­рони природних ресурсів, відповідальність за порушення пра­вил охорони природи, окреслює коло об'єктів, що підлягають охороні. Прийняття цього Закону сприяло поліпшенню охоро­ни природи в Україні, активізувало законодавчу діяльність у цій галузі.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. охопив ширше копо пи­тань у сфері екології, зокрема визначив правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього при­родного середовища в інтересах нинішнього і майбутнього по­колінь.

Поряд із законами комплексного характеру приймаються закони галузевого значення, які регулюють питання раціо­нального використання, відтворення і охорони окремо взятих об'єктів природи, зокрема закони України «Про природно-за­повідний фонд України» від 16 червня 1992 р.; «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р.; «Про тварин­ний світ» від 3 березня 1993 р., «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р. До таких законодавчих актів слід віднести та­кож Земельний, Водний то Лісовий кодекси, кодекс України «Про надра», які також е джерелами екологічного права.

До джерел екологічного права відносяться постанови Вер­ховної Ради України й Укази Президента, які спрямовані на врегулювання суспільних відносин у галузі використання, від­творення і охорони природних ресурсів та забезпечення еко­логічної безпеки населення України.

Поширеним джерелом екологічного права є постанови Кабінету Міністрів України та рішення місцевих органів влади і управління з питань раціонального використання та охорони природи. Постанови Кабінету Міністрів мають загально-обов'язкову силу для всіх міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій і громадян на території України, а рішен­ня місцевих Рад діють лише на територіях, що їм підпорядко­вані.

Серед постанов Кабінету Міністрів України з екологічних питань слід назвати такі: «Про затвердження Положення про державну систему моніторингу довкілля» від ЗО березня 1998 р., «Про перелік видів діяльності, що належать до при­родоохоронних заходів» від 17 вересня 1996 р., «Про затвер­дження Положення про Державний фонд охорони навколиш­нього природного середовища» від 7 травня 1998 р.

До джерел екологічного права відносяться також накази й інструкції міністерств і відомств з питань екології. Такі акти е обов'язковими, як правило, лише для підприємств і установ, що їм підпорядковані.

Порівняно з іншими видами правових актів, в системі джерел екологічного права значне місце посідають закони, що свідчить про велику увагу нашої держави до розвитку еко­логічного законодавства, його регулюючу й охоронну спро­можність.

Джерела екологічного права будуть повною мірою відпо­відати своєму призначенню, за умови неухильного зростання їх якості. Це потребує активізації і вдосконалення нормотворчої діяльності всіх суб'єктів, що видають нормативні правові акти.

Правознавці юридичних наукових установ та освітніх за­кладів повинні більш плідно працювати над створенням необ­хідної теоретичної бази для вдосконалення законотворення. Це один з найважливіших морально-правових обов'язків юри­дичної науки.

Удосконалення чинного екологічного законодавства і роз­робка нових законів і підзаконних актів є однією з важливих передумов побудови правової держави.

§ 1.6. Значення вивчення екологічного права для працівників органів внутрішніх справ

Знання теоретичних основ і регулюючої ролі екологічного права необхідні працівникам прокуратури, суду, арбітражу і, безумовно, співробітникам органів внутрішніх справ. Вивчен­ня екологічного права сприяє зростанню їхнього професіона­лізму, рівня загальної і правової культури.

Норми екологічного права широко застосовуються в ді­яльності міліції та інших органів, установ і підприємств Мініс­терства внутрішніх справ, зокрема сільськогосподарськими, промисловими та іншими виправно-трудовими колоніями.

Органи міліції беруть безпосередню участь в охороні об'єктів природи; земель — від самовільних захватів і нера­ціонального використання; лісів — від пожеж і незаконного вирубування; вод і атмосферного повітря — від забруднення; тваринного світу — від браконьєрства.

Співробітники органів міліції проводять дізнання в справах про незаконні полювання, рибний промисел, вирубування лі­су, навмисне труїння посівів і пошкодження насаджень тощо, охороняють права природокористувачів, яким надаються в користування ті чи інші об'єкти природи.

Свій вклад в охорону навколишнього природного середо­вища вносять усі підрозділи органів внутрішніх справ: слідчі • апарати, карний розшук, ДАІ, виправно-трудові установи, про­типожежна служба та ін. Велику природоохоронну роботу проводить міліція охорони, яка відповідає за безпеку водосхо­вищ, що використовуються для питних потреб населення, гід­роспоруд, рибних запасів, заповідників, ботанічних садів, пар­ків, природних пам'яток та інших об'єктів.

Особливістю діяльності цієї міліції є те, що охорона відпо­відних об'єктів природи і природних комплексів здійснюється на договірних засадах. Природоохоронні договори укладають­ся між органами внутрішніх справ та зацікавленими відом­ствами й організаціями.

Вивчення екологічного права в освітніх закладах Міністер­ства внутрішніх справ обумовлене також тим, що органи внутрішніх справ і їх співробітники самі є учасниками еколо­гічних відносин і природокористувачами, мають відповідні права і несуть певні обов'язки. Всі питання, як суб'єкти еко­логічних відносин, вони будуть розв'язувати ще ліпше, якщо матимуть ґрунтовні знання з екологічного законодавства.

Крім того, в системі Міністерства внутрішніх справ Украї­ни є промислові підприємства і підсобні сільські господарства, будівельні і транспортні організації, діяльність яких безпосе­редньо пов'язана з використанням земель, вод, інших ресур­сів природи. Тому у своїй діяльності вони також керуються нормами екологічного права.

Органи внутрішніх справ як правоохоронні органи забез­печують додержання законності в галузі екологічних відносин. Виконання цього важливого обов'язку також вимагає знання екологічного законодавства. Виявити порушення закону і вжити всі необхідні заходи, які з цього випливають, може ли­ше той, хто знає закон і керується ним у своїх діях.

Досконало знати екологічне законодавство співробітників органів внутрішніх справ зобов'язує і те, що вони у своїй при­родоохоронній діяльності спілкуються з громадськістю, дер­жавними органами, що виконують природоохоронні функції. Таке спілкування буде більш результативним, якщо громад­ськість належним чином оцінить знання і компетентність спів­робітника органів внутрішніх справ.

Вивчення екологічного права в навчальних закладах сис­теми Міністерства внутрішніх справ сприяє активізації бороть­би співробітників міліції з правопорушеннями і злочинами у сфері екології. Адже певна частина співробітників органів внутрішніх справ психологічно не підготовлена до того, щоб покладені на них природоохоронні завдання вирішувати так само кваліфіковано і з такою ж мірою відповідальності, як і інші завдання в галузі охорони громадського порядку та у бо­ротьбі зі злочинністю.

Вдумливе вивчення екологічного права допоможе слуха­чам позбавитися байдужості, об'єктивно оцінити екологічну обстановку в Україні та повести рішучу боротьбу з порушен­нями екологічного законодавства, опираючись на отримані знання.

Органи внутрішніх справ, їх посадові особи, всі співробіт­ники повинні бути взірцем ставлення до використання і охо­рони природи. Такими їх зобов'язує бути правове становище правоохоронних органів, висока свідомість і вихованість. Са­ме бережному ставленню до природи вчить і виховує еколо­гічне право.

Колективний і особистий приклад ставлення до природи співробітників органів внутрішніх справ буде мати непересічне значення для зміцнення екологічних відносин, бо стане по­вчальним для широкого кола природокористувачів, якими фактично є всі громадяни України.

Знання екологічного законодавства співробітникам орга­нів внутрішніх справ конче необхідні і у зв'язку з виконанням покладеного на них обов'язку з проведення правової пропа­ганди серед населення. Тим більше, що екологічне виховання набирає все більшого значення.

Вивчення екологічного права має велике значення ще й тому, що воно виховує у слухачів любов і дбайливе ставлен­ня до природи, рідного краю, своєї Батьківщини.

Екологічне законодавство є правовою основою діяльності органів внутрішніх справ у галузі охорони природи. У законо­давчих актах визначені об'єкти природи, які підлягають охо­роні; заходи, що спрямовані на їх охорону; юридична відпові­дальність за порушення природоохоронних норм; профілактич­ні заходи та ін.

Великі природоохоронні обов'язки покладені на співробіт­ників органів внутрішніх справ і правовими актами відомчого спрямування. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про міліцію» мі­ліція — це «державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і дер­жави від протиправних посягань». Тут кожне слово зобов'я-^ зує співробітників міліції дбати про охорону навколишнього | природного середовища, про зміцнення екологічних відносин. І . На обов'язки органів внутрішніх справ у галузі охорони, ї природи вказується і в Положенні про Міністерство внутрішніх справ, затвердженому Розпорядженням Президента України від 7 жовтня 1992 р. Згідно з цим правовим актом Міністер­ство внутрішніх справ України забезпечує участь органів внутрішніх справ у межах їх повноважень у здійсненні заходів з охорони навколишнього природного середовища.

Значення вивчення екологічного права слухачами зрос­тає й тому, що у складі органів внутрішніх справ створюються спеціальні екологічні підрозділи, що мають боротися з еколо­гічними правопорушеннями. Їх працівники покликані вирішу­вати досить широке коло питань, пов'язаних з охороною нав­колишнього природного середовища. Це вимагає глибоких знань ними екологічного законодавства і ефективного засто­сування його на практиці.

Є дві сфери, що найближче пов'язані зі знаннями. Це наука, яка продукує нові знання, і освіта, яка сприяє засво­єнню цих знань.

Не дивлячись на те, що спеціальні екологічні підрозділи органів внутрішніх справ здатні зміцнити охорону довкілля, процес їх створення дуже повільний. Він не відповідає потре­бам посилення боротьби з екологічними правопорушеннями.

Розділ 2. Пріоритети екологічного права України

§ 2.1 Гарантії екологічної безпеки в Україні

Екологічна безпека — це такий стан навколишнього при­родного середовища, за якого забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей.

Гарантіями екологічної безпеки для громадян України є широкий комплекс взаємопов'язаних політичних, економічних, технічних, організаційних, виховних, правових та інших за­ходів.

Першочерговими заходами в досягненні екологічної без­пеки є:

а) зменшення до мінімуму рівня радіаційного забруднення;

б) захист і збереження від забруднення, виснаження і не­раціонального використовування земельних ресурсів;

в) захист від забруднення повітряного басейну;

г) захист від забруднення, засмічення і виснаження вод,

у тому числі підземних;

д) захист і відтворення лісів;

е) піднесення екологічного значення природно-заповідно­го фонду;

є) знешкодження, утилізація і поховання промислових та побутових відходів;

ж) розвиток системи екологічної освіти і виховання.

Важливою гарантією екологічної безпеки є додержання екологічних вимог у промисловості, будівництві, на транспор­ті, в сільському господарстві, при проведенні наукових дослі­джень, а також при розміщенні і розвитку населених пунктів.

Підприємства, установи й організації, діяльність яких пов'язана зі шкідливим впливом на навколишнє природне се­редовище, незалежно від часу введення їх у дію мають бути обладнані спорудами, устаткуванням і пристроями для очи­щення викидів і скидів або їх знешкодження, зменшення впливу шкідливих факторів, а також приладами контролю за кількістю і складом забруднюючих речовин та за характерис­тиками шкідливих факторів.

Забороняється введення в дію підприємств, споруд та ін­ших об'єктів, на яких не забезпечено в повному обсязі до­держання всіх екологічних вимог і вжиття заходів, передба­чених у проектах на будівництво та реконструкцію.

Підприємства, установи, організації та громадяни мають вживати ефективних заходів щодо зменшення обсягів утво­рення та знешкодження, переробки, безпечного складування або поховання виробничих, побутових та інших відходів.

Складування, зберігання або розміщення відходів дозво­ляється лише за наявності спеціального дозволу, на визначе­них місцевими Радами народних депутатів територіях, у ме­жах установлених ними лімітів з додержанням санітарних і екологічних норм та способом, який забезпечував би можли­вість їх подальшого господарського використання, безпеку для навколишнього природного середовища та здоров'я лю­дей.

Певні екологічні вимоги встановлено і для транспортних засобів. Підприємства, установи і організації, що здійснюють проектування, виробництво, експлуатацію та обслуговування автомобілів, літаків, суден, інших засобів для пересування, виробництво і постачання пального, зобов'язані розробляти і вживати заходи щодо зниження токсичності та знешкодження шкідливих речовин, що містяться у викидах і скидах транс­портних засобів. Необхідно переходити на менш токсичні ви­ди енергії й палива, додержуватись режиму експлуатації транспортних засобів, уживати інших заходів, спрямованих на запобігання й зменшення шкідливих викидів у навколишнє природне середовище.

Виробництво й експлуатація транспортних та інших засо­бів для пересування, у викидах і скидах яких вміст забруд­нюючих речовин перевищує встановлені нормативи, не до­пускається.

На особливу увагу заслуговує додержання екологічних ви­мог у сільському господарстві. Перехід на промислові техно­логії вирощування сільськогосподарських культур обумовив широке використання хімічних засобів боротьби зі шкідника­ми, хворобами рослин і бур'янами. Суть хімічного методу бо­ротьби полягає в тому, що проти шкідливих організмів засто­совують різні хімічні речовини, так звані пестициди.

У зв'язку з постійним розширенням асортименту, збіль­шенням кількості пестицидів, що використовуються у боротьбі з шкідливими для рослин організмами, виникає небезпека за­бруднення навколишнього природного середовища, передусім земель, в організм людини пестициди можуть потрапляти че­рез органи дихання, травлення, шкіряний покрив. І це треба мати на увазі тим, хто їх використовує.

Негативно на сільськогосподарські угіддя, навколишнє се­редовище в цілому впливають і мінеральні добрива, особливо при тривалому їх внесенні у грунт великими дозами. Нерідко негативні наслідки від використання мінеральних добрив обу­мовлені не самими добривами, а тими помилками, які допускаються в технологіях їх виробництва, зберігання, транспор­тування і застосування.

Особливо небезпечними є недбалість і неграмотність під час зберігання і застосування мінеральних добрив і отрутохі­мікатів. Досить часто ці засоби зберігаються в непристосова-них приміщеннях або ще гірше — на відкритому просторі. Під час злив вони потрапляють до річок і озер, їх розносить ві­тер, що призводить до забруднення фунтів, вод, атмосферно­го повітря і, як наслідок, — до погіршення стану здоров'я людей.

Для запобігання цим явищам необхідно, щоб у повну силу діяв Закон України «Про пестициди і агрохімікати» від 2 бе­резня 1995 р., який регулює правові відносини, пов'язані з безпечним для здоров'я людини і навколишнього природного середовища застосуванням пестицидів і агрохімікатів.

Вимоги до охорони навколишнього природного середови­ща, раціонального використання і відтворення природних ре­сурсів та забезпечення екологічної безпеки обов'язково по­винні враховуватися при проведенні фундаментальних та при­кладних наукових, науково-дослідних і дослідно-конструктор­ських робіт.

Забороняється впровадження відкриттів, винаходів, засто­сування нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем, якщо вони не відповідають вимогам екологічної без­пеки.

У разі порушення встановлених вимог така діяльність при­пиняється уповноваженими на те державними органами, а винні особи притягуються до відповідальності.

Екологічні вимоги передбачені і для розміщення та роз­витку населених пунктів. Планування, розміщення, забудова і розвиток населених пунктів здійснюються за рішенням місце­вих Рад народних депутатів з урахуванням екологічної ємнос­ті територій, додержанням вимог щодо охорони навколишньо­го природного середовища, раціонального використовування природних ресурсів то екологічної безпеки.

У разі використовування природних ресурсів необхідно додержуватися таких екологічних вимог:

а) раціонально і економно використовувати природні ре­сурси на основі широкого застосування новітніх технологій;

б) вживати заходів щодо запобігання псуванню, забруд­ненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища;

в) вживати заходів щодо відтворення відновлюваних при­родних ресурсів;

г) застосовувати біологічні, хімічні та інші методи поліп­шення природних ресурсів, які забезпечують охорону навко­лишнього природного середовище і безпеку здоров'я населення;

д) зберігати території та об'єкти природно-заповідного фон­ду, а також інші території, що підлягають особливій охороні;

е) здійснювати господарську та іншу діяльність без пору­шення екологічних прав інших осіб.

Проблема гарантій екологічної безпеки набула особливого значення у зв'язку з Чорнобильською катастрофою, яка ство­рила надзвичайно небезпечну для здоров'я людей і навко­лишнього природного середовища радіаційну обстановку на значній території України.

Усунення наслідків цієї катастрофи багато в чому зале­жить від законодавчого визначення правового режиму різних за ступенем радіоактивного забруднення територій і заходів щодо його забезпечення. Закон України «Про правовий ре­жим території, що зазнала радіоактивного забруднення вна­слідок Чорнобильської катастрофи» від 27 лютого 1991 р. ре­гулює питання поділу території на відповідні зони, режим їх використовування та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність на них. Він закріплює і гарантує забезпечення режиму вико­ристання та охорони вказаних територій для зменшення дії радіоактивного опромінення на здоров'я людини та екологічні системи. Зокрема, цим Законом установлено чотири зони:

1) зона відчуження;

2) зона безумовного (обов'язкового) відселення;

3) зона гарантованого відселення;

4) зона посиленого радіоекологічного контролю. Землі зон відчуження та безумовного (обов'язкового) від-сепення виводяться з господарського обороту, відмежовують­ся від суміжних територій і переводяться до категорії радіа­ційне небезпечних земель. На них неможливе подальше про­живання населення, одержання сільськогосподарської та іншої продукції, продуктів харчування, що відповідають республікан­ським та міжнародним допустимим рівням вмісту радіоактив­них речовин, або які недоцільно використовувати за екологіч­ними умовами.

У цих зонах забороняється:

а) постійне проживання населення;

б) здійснення діяльності з метою одержання товарної про­дукції;

в) перебування осіб, які не мають на це спеціального доз­волу, а також залучення до роботи осіб віком до 35 років без їх згоди;

г) вивезення без спеціального дозволу Державного комі­тету України по захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС землі, глини, піску, торфу, деревини, а також рослинних кормів, лікарських рослин, грибів, ягід та ін­ших продуктів побічного лісокористування, за винятком зраз­ків для наукових цілей;

д) винесення або вивезення із зон будівельних матеріалів і конструкцій, машин і устаткування, домашніх речей тощо без спеціального дозволу;

е) ведення сільськогосподарської, лісогосподарської, ви­робничої та іншої діяльності, а також будівництва без спеці­ального дозволу;

є) випасання худоби, порушення середовища перебування диких тварин, спортивне та промислове полювання і риболовля;

ж) перегін тварин, сплав лісу, транзитний проїзд усіх видів транспорту;

з) будь-яка інша діяльність, що не забезпечує режиму ра­діаційної безпеки.

В'їзд на територію зони і виїзд з неї здійснюється лише за спеціальними перепустками з обов'язковим дозиметрич­ним контролем людей та транспортних засобів.

Охорону громадського порядку, протипожежну безпеку на територіях зон відчуження та безумовного (обов'язкового) виселення, контрольно-пропускний режим при в'їзді та виїзді з таких зон забезпечують спеціалізовані органи Міністерства внутрішніх справ України.

Земельні ділянки, розташовані в зоні гарантованого доб­ровільного відселення, належать до радіоактивне забруднених і використовуються в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Радіоактивне забруднені землі — це такі, що потребують вжиття заходів щодо радіаційного захисту та інших спеціаль­них втручань, спрямованих на обмеження додаткового опро­мінення, зумовленого Чорнобильською катастрофою та за­безпечення нормальної господарської діяльності.

У зоні гарантованого добровільного відселення забороня­ються:

а) будівництво нових, розширення діючих підприємств,

безпосередньо не пов'язаних із забезпеченням радіоекологіч­ного, соціального захисту населення, а також умов його жит­тя та праці;

б) будь-яка діяльність, що погіршує радіоекологічну ситуацію;

в) природокористування, яке не відповідає вимогам норм радіаційної безпеки;.

г) внесення пестицидів, гербіцидів, отрутохімікатів без спеціального дозволу;

д) залучення школярів, учнів і студентів до робіт, які мо­жуть негативно вплинути на стан їхнього здоров'я.

Встановлений і ведеться контроль за додержанням право­вого режиму в зонах, що зазнали радіоактивного забруднен­ня, а також передбачено відповідальність за порушення цього режиму.

Еколого-правові заходи, що вживаються, вселяють надію, але їх не можна вважати вичерпаними. Вирішення екологіч­них проблем потребує інтенсивнішого застосування економіч­них важелів. Наприклад, доцільно ввести науково обгрунтова­ні нормативи відшкодування завданих природі збитків. Крім того, необхідно збільшити державні витрати на охорону нав­колишнього природного середовища. Треба також підвищувати ефективність організаційних, технічних та інших природоохо­ронних заходів.

Зрозуміло, що всі ці заходи мають знаходити законодавче закріплення, що зробить їх обов'язковими для виконання.

Коло правових гарантій зміцнення екологічних відносин дещо розширилося. За останні роки було прийнято низку еко-лого-правових актів, пов'язаних з гарантуванням екологічної безпеки в Україні: Закони України «Про внесення змін і до­повнень до деяких законодавчих актів України з питань охо­рони навколишнього природного середовища» від 6 березня 1996 р., «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 р., постанова Кабінету Міністрів України «Про перелік видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку» від 27 липня 1995 р. та інші.

На підставі Закону України «Про зону надзвичайної еко­логічної ситуації» окрема місцевість України, на якій виникла екологічна ситуація, оголошується зоною надзвичайної еколо­гічної ситуації.

Відповідно до ст. 5 зазначеного Закону підставами для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологіч­ної ситуації є:

значне підвищення граничне допустимих норм показників якості навколишнього природного середовища, зазначених за­конодавством;

виникнення реальної загрози життю та здоров'ю великої кількості людей або заподіянням значної матеріальної шкоди юридичним, фізичним особам чи навколишньому природному середовищу внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил при­роди чи інших факторів;

негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі на значній території і які неможливо усунути без застосування надзвичайних заходів з боку держави;

негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі, які суттєво обмежують або виключають можли­вість проживання населення і провадження господарської діяльності на відповідній території;

значне збільшення рівня захворюваності населення внаспі-ізрк негативних змін у навколишньому природному середовищі. ' Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації — це особливий правовий режим, який може тимчасово запро­ваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення над­звичайних екологічних ситуацій і спрямовується на попере­дження людських і матеріальних втрат, відвернення загрози життю і здоров'ю громадян, а також усунення негативних на­слідків надзвичайної екологічної ситуації.

Окрема місцевість України оголошується зоною надзви­чайної екологічної ситуації Президентом України за пропози­цією Ради національної безпеки і оборони України або за по­данням Кабінету Міністрів України. Указ Президента про ого­лошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації затверджується Верховною Радою України протягом двох днів з дня звернення Президента України.

Забезпечення громадського порядку в зоні надзвичайної екологічної ситуації здійснюється силами та засобами підроз­ділів Міністерства внутрішніх справ України та Служби безпе­ки України відповідно до закону.

Для більш плідного законодавчого забезпечення вирішен­ня екологічних проблем треба здійснити, на наш погляд, сис­тематизацію і кодифікацію екологічного законодавства. Для цього потрібно розробити і прийняти, по-перше, Основи еко­логічного законодавства України, по-друге, Екологічний ко­декс України. Пропозиції щодо проведення кодифікації еколо­гічного законодавства вже висловлювалися в юридичній літе­ратурі, їх необхідно підтримати.

Кодифікація екологічного законодавства — одна з голов­них передумов реалізації нової екологічної політики України, спрямованої на екологічне відродження держави, створення безпечних умов життя людини, збереження природних ресур­сів для майбутніх поколінь.

§ 2.2. Охорона екологічних прав та інтересів громадян України

Екологічна безпека населення є найбільш гуманним, бла­городним і відповідальним завданням екологічного законодав­ства, яке, по-перше, закріплює екологічні права громадян Ук­раїни, по-друге, гарантує їх реалізацію, по-третє, визначає правові, економічні та соціальні основи охорони навколишньо­го природного середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.

Кожний громадянин України має право на:

а) безпечне для його життя та здоров'я навколишнє при­родне середовище;

б) участь в обговоренні проектів законодавчих актів, ма­теріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єк­тів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, та внесення пропозицій до держав­них та господарських органів, установ та організацій з цих питань;

в) участь у розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і ком­плексного використання природних ресурсів;

г) здійснення загального і спеціального використання при­родних ресурсів;

д) об'єднання в громадські природоохоронні формування;

е) одержання у встановленому порядку повної та досто­вірної інформації про стан навколишньою природного середо­вища та його вплив на здоров'я населення;

є) участь у проведенні екологічної експертизи;

ж) одержання екологічної освіти;

з) подання до суду позовів до державних органів, підпри­ємств, установ, організацій і громадян про відшкодування збитків, заподіяних його здоров'ю та майну внаслідок нега­тивного впливу на навколишнє природне середовище.

У правових актах закріплено також обов'язки громадян України в галузі охорони навколишнього природного середо­вища. Громадяни зобов'язані: берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного сере­довища; здійснювати діяльність з додержанням вимог законо­давства про охорону навколишнього природного середовища, вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів; не порушувати еко­логічні права і законні інтереси інших суб'єктів; вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення; компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Громадяни України зобов'язані виконувати й інші обов'яз­ки в галузі охорони навколишнього природного середовища. Сумлінне виконання обов'язків одними громадянами сприяє охороні екологічних прав усіма іншими.

Разом з тим екологічні права громадян забезпечуються системою гарантій:

проведенням широкомасштабних державних заходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього природного середовища;

здійсненням міністерствами, відомствами, підприєм­ствами, установами, організаціями технічних та інших заходів щодо запобігання шкідливому впливу господарської та іншої •діяльності на навколишнє природне середовище, виконанням екологічних вимог у разі планування, розміщення продуктив­них сил, будівництва та експлуатації народногосподарських об'єктів;

участю громадських об'єднань та окремих громадян у ді­яльності щодо охорони навколишнього природного середови­ща;,

здійсненням державного та громадського контролю за до­держанням законодавства про охорону навколишнього при­родного середовища;

компенсацією в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров'ю і майну громадян внаслідок порушення законодав­ства про охорону навколишнього природного середовища;

невідворотністю відповідальності за порушення законодав­ства про охорону навколишнього природного середовища.

Недопіком є те, що зазначені гарантії часто залишаються на папері. Вони ще не стали тим загальним обов'язком, який би виконувався завжди, скрізь і кожним, кого це стосується.

У системі правових заходів, спрямованих на охорону еко­логічних прав громадян, важливе місце посідають:

1) екологічні програми;

2) екологічна експертиза;

3) контроль і нагляд у галузі охорони навколишнього при­родного середовища;

4) освіта і виховання в зазначеній галузі.

Екологічні програми розробляються з метою проведення ефективної і цілеспрямованої діяльності з організації і коор­динації заходів щодо охорони навколишнього природного се­редовища, забезпечення екологічної безпеки, раціонального використовування і відтворення природних ресурсів. Вони бу­

вають декількох видів: державні, міждержавні, регіональні, місцеві, галузеві.

Порядок розробки екологічних програм визначається Ка­бінетом Міністрів України, який 31 грудня 1993 р. прийняв постанову, що затвердила відповідне Положення.

Екологічна експертиза сприяє охороні екологічних прав та інтересів громадян, оскільки дає можливість запобігти нега­тивним явищам у галузі екології.

Як зазначено у ст. 4 Закону України «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 р., «метою екологічної експер­тизи є запобігання негативного пливу антропогенної діяльнос­ті на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей, а також оцінка ступеня екологічної безпеки господар­ської діяльності та екологічної ситуації на окремих територіях і об'єктах».

Екологічній експертизі підлягають:

а) державні інвестиційні програми, проекти схем розвитку І розміщення продуктивних сил, розвитку окремих галузей на­родного господарства;

б) проекти генеральних планів населених пунктів, схем районного планування, схем генеральних планів промислових вузлів, схем розміщення підприємств у промислових вузлах і районах, схем упорядкування промислової забудови, інша пе-редпланова і передпроектна документація;

в) проекти на будівництво нових та .розширення, реконст­рукцію, технічне переозброєння діючих підприємств; докумен­тація з перепрофілювання, консервації та ліквідації діючих підприємств, окремих цехів, виробництв та інших промисло­вих і господарських об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, в тому числі військового та нормативного призначення;

г) проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини в галузі забезпечення еколо­гічної (у тому числі радіаційної) безпеки, охорони навколиш­нього природного середовища і використання природних ре­сурсів, діяльності, що може негативно впливати на стан нав­колишнього природного середовища та здоров'я людей;

д) документація з впровадження нової техніки, технологій, матеріалів і речовин (у тому числі тих, що закуповуються за кордоном), які можуть створити потенційну загрозу навколиш­ньому природному середовищу та здоров'ю людей. Основними завданнями екологічної експертизи є:

1) визначення ступеня екологічного ризику і безпеки за­планованої чи здійснюваної діяльності;

2) організація комплексної, науково обгрунтованої оцінки об'єктів екологічної експертизи;

3) встановлення відповідності об'єктів експертизи вимогам екологічного законодавства, санітарних норм, будівельних норм і правил;

4) оцінка впливу діяльності об'єктів екологічної експертизи на стан навколишнього природного середовища, здоров'я лю­дей і якість природних ресурсів;

5) оцінка ефективності, повноти, обгрунтованості та до­статності заходів щодо охорони навколишнього природного середовища і здоров'я людей;

6) підготовка об'єктивних, всебічно обгрунтованих виснов­ків екологічної експертизи.

В Україні здійснюються державна, громадська та інші ви­ди екологічної експертизи. Найбільш поширеними є державна і громадська екологічні експертизи.

Державна екологічна експертиза організується і прово­диться екологічними підрозділами, спеціалізованими устано­вами, організаціями або спеціально створеними комісіями Мі­ністерства екології та природних ресурсів України, Міністер­ства охорони здоров'я України, їх органів на місцях із залу­ченням інших органів державної виконавчої влади.

До проведення державної екологічної експертизи можуть у встановленому порядку залучатися фахівці інших установ, організацій і підприємств, а також експерти міжнародних ор­ганізацій.

Громадська екологічна експертиза може здійснюватися в будь-якій сфері діяльності, що потребує екологічного обгрун­тування, за ініціативою громадських організацій або інших громадських формувань. Вона може здійснюватися водночас з державною екологічною експертизою шляхом створення на добровільних засадах тимчасових або постійних еколого-екс-пертних колективів громадських організацій чи інших громад­ських формувань.

Охороні екологічних прав громадян значною мірою сприяють контроль і нагляд за охороною навколишнього при­родного середовища. Існує державний і громадський конт­роль.

Державний контроль здійснюється Радами народних депу­татів та їх виконавчими органами, Міністерством екології та природних ресурсів України, його органами на місцях та ін­шими спеціально уповноваженими державними органами.

Державному контролю підлягають використання і охорона земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного по­вітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних ресурсів територіальних вод, конти­нентального шельфу та виключної (морської) економічної зони країни, природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні, стан навколишнього природного середо­вища.

Ради народних депутатів, спеціально вповноважені дер­жавні органи управління в галузі охорони навколишнього при­родного середовища і використання природних ресурсів зо­бов'язані надавати всебічну допомогу громадянам у здійснен­ні природоохоронної діяльності, враховувати їх пропозиції з цих питань, залучати громадян до участі у вирішенні завдань охорони навколишнього природного середовища та викорис­тання природних ресурсів.

Порушені права громадян у цій галузі мають бути понов­лені, а їх захист здійснюється в судовому порядку.

Важливі контрольні функції покладені на Державну еколо­гічну інспекцію Міністерства екології та природних ресурсів. Вона діє на підставі Положення, затвердженого Кабінетом Мі­ністрів України від 2 березня 1996 р.

Державна екологічна інспекція забезпечує контроль за додержанням юридичними та фізичними особами законів Ук­раїни, постанов Верховної Ради, актів Президента і Кабінету Міністрів України та інших актів законодавства у галузі охо­рони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів та радіаційної безпеки.

Громадський контроль здійснюється громадськими інспек­ціями згідно з Положенням, яке затверджено Міністерством екології та природних ресурсів.

Громадські інспектори:

а) беруть участь у проведенні спільно з працівниками ор­ганів державного контролю рейдів та перевірок додержання підприємствами, установами, організаціями та громадянами законодавства про охорону навколишнього природного сере­довища, додержання ними норм екологічної безпеки та вико­ристання природних ресурсів;

б) проводять перевірки і складають протоколи про пору­шення відповідного законодавства і подають їх органам дер­жавного контролю в галузі охорони навколишнього природно­го середовища та правоохоронним органам для притягнення винних до відповідальності;

в) надають допомогу органам державного контролю в їх діяльності щодо запобігання екологічним правопорушенням;

г) здійснюють інші функції відповідно до законодавства України.

Нагляд за додержанням законодавства про охорону нав­колишнього природного середовища здійснюють також органи прокуратури. Вони застосовують надані їм законодавством права, включаючи звернення до судів або арбітражних судів з позовами про відшкодування збитків, заподіяних у резуль­таті порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, та про припинення екологічно небез­печної діяльності.

У разі необхідності в органах прокуратури можуть ство­рюватися спеціалізовані екологічні підрозділи,

Вирішення проблем охорони екологічних прав громадян значною мірою залежить від їхньої освіти і виховання в галузі охорони навколишнього природного середовища. Підвищення екологічної культури суспільства і професійна підготовка спе­ціалістів забезпечуються загальною обов'язковою комплекс­ною освітою та вихованням у галузі охорони навколишнього природного середовища, в тому числі в дошкільних дитячих закладах, у системі загальної середньої, професійної та вищої освіти, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів.

Екологічні знання є обов'язковою кваліфікаційною вимо­гою для всіх посадових осіб, діяльність яких пов'язана з ви­користанням природних ресурсів та може вплинути на стан навколишнього природного середовища.

Підготовку фахівців у сфері охорони навколишнього при­родного середовища та використання природних ресурсів здійснюють спеціальні, вищі та професійні освітні заклади.

Треба зробити все для того, щоб право людини на еколо­гічну безпеку посіло чільне місце серед інших фундаменталь­них прав громадян України.

Найперше, що держава повинна зробити в цьому напрям­ку, — це забезпечити право людини на екологічно чисті про­дукти харчування, воду, повітря. Саме таке завдання випли­ває із Закону України «Про забезпечення санітарного та епі­демічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. та Інших правових актів.

Згідно зі ст. 17 названого Закону підприємства, установи, організації та громадяни, які виробляють, зберігають, транс­портують чи реалізують продукти харчування і продовольчу сировину, несуть відповідальність за їх відповідність вимогам санітарних норм.

Розробка і виробництво нових видів продуктів харчуван­ня, впровадження нових технологічних процесів їх виробни­цтва та обробки, а також матеріалів, що контактують з про­довольчою сировиною чи продуктами харчування під час ви­готовлення, зберігання, транспортування та реалізації, дозво­ляється головним державним санітарним лікарем на підставі позитивного висновку державної саніторно-гігієнічної екс­пертизи.

У ст. 18 зазначеного Закону передбачено вимоги щодо господарсько-питного водопостачання і місць водокористуван­ня. Зокрема, органи державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування зобов'язані забезпечити меш­канців міст та інших населених пунктів питною водою, кіль­кість та якість якої повинні відповідати вимогам санітарних норм і державного стандарту. Виробничий контроль за якістю питної води в процесі її добування, обробки та в розподільних мережах здійснюють підприємства водопостачання.

Вода відкритих водоймищ, що використовується для гос­подарсько-питного водопостачання, купання, спортивних за­нять, організованого відпочинку, з лікувальною метою, а та­кож вода водоймищ у межах населених пунктів має відпові­дати санітарним нормам.

Для водопроводів господарсько-питного водопостачання та їх джерел установлюються зони санітарної охорони зі спе­ціальним режимом. Порядок установлення і режим цих зон визначаються законодавством України.

Гігієнічні вимоги щодо атмосферного повітря закріплені у ст. 19 зазначеного Закону, згідно з якою атмосферне повітря в населених пунктах, на територіях підприємств, установ, ор­ганізацій та інших об'єктів, повітря у виробничих та інших приміщеннях тривалого чи тимчасового перебування людей має відповідати санітарним нормам.

Підприємства, установи, організації та громадяни при здійсненні своєї діяльності зобов'язані вживати необхідних за­ходів щодо запобігання та усунення причин забруднення атмосферного повітря, фізичного впливу на атмосферу в на­селених пунктах, рекреаційних зонах, а також повітря в жит­лових та виробничих приміщеннях, в освітніх, лікувально-про­філактичних та інших закладах, місцях тривалого та тимчасо­вого перебування людей.

На вирішення важливих питань екологічного характеру спрямований Закон України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» від 23 грудня 1997 р., який встановлює правові засади забезпечення якості та без­пеки харчових продуктів і продовольчої сировини для здо­ров'я населення.

§ 2.3. Всебічне сприяння екологізації суспільства

Одним із пріоритетів екологічного права є всебічне спри­яння екологізації суспільства. Це надзвичайно важливе зав­дання. В умовах, коли з кожним роком посилюється негатив­ний вплив на навколишнє природне середовище, надзвичайно актуальною є проблема охорони здоров'я і життя людини. Гостро стоїть питання і про раціональне використання та охо­рону рослинного і тваринного світу, родючості землі, чистоти водойм і атмосферного повітря.

Щоб вийти з екологічної кризи, в якій опинилась Україна, необхідна екологічна революція у свідомості людей, яка б ко­рінним чином змінила їхнє відношення до природи.

Під екологізацією суспільства розуміється запровадження вимог щодо раціонального використовування, відтворення і охорони природних ресурсів в усі сфери суспільного життя і

виробничої діяльності.

Активізація екологічної діяльності держави значно підви­щує роль права у вирішенні екологічних проблем і перш за

все екологічного права.

Екологічне право сприяє екологізації суспільства перед­усім тим, що воно регулює відносини в сфері використання, відтворення і охорони природних ресурсів. Екологічне право за допомогою правових норм установлює права й обов'язки учасників екологічних відносин, визначає, яким повинне бути ставлення людей до природи. У цьому полягає специфіка впливу на вирішення назрілих екологічних проблем.

Екологічне право діє як стабілізуючий фактор у галузі природокористування. Воно покликане зробити непорушними певні порядки, принципи і правила. Саме за допомогою пра­ва відбувається вплив на екологічні відносини та їхні суб'єкти.

На сучасному етапі не тільки екологія, але і наше суспіль­ство в цілому потребують законодавчого забезпечення тих великих змін і перебудов, які в ньому розгорнулися. Тому зростає значення правового регулювання, збільшується соці­альна цінність права.

Норми екологічного права позитивно впливають і тоді, ко­ли немає підстав для їх застосування. Дуже важливо всебіч­но розвивати екологічне законодавство, посилюючи його вплив на екологізацію свідомості населення. Бережливе став­лення до природи має стати нормою поведінки кожного гро­мадянина України.

Екологічне право визначає заходи щодо екологізації про­мисловості, енергетики, будівництва, транспорту, сільського господарства, чим також сприяє екологізації суспільства. За­

гальні вимоги щодо цього закріплені в Законах України: «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про за­безпечення санітарного та епідемічного благополуччя насе­лення», «Про охорону атмосферного повітря» та в Земель­ному, Лісовому, Водному кодексах та Кодексі України про надра.

Одна з головних вимог полягає в тому, щоб під час про­ектування, розміщення, будівництва, введення в дію і ре­конструкції діючих підприємств, споруд та інших об'єктів, удосконалення існуючих і впровадження нових технологічних процесів та устаткування, а також у процесі експлуатації цих об'єктів забезпечувалися екологічна безпека людей, раціо­нальне використання природних ресурсів, додержання норма­тивів шкідливих впливів на навколишнє природне середовище. При цьому повинні передбачатися вловлювання, утилізація, знешкодження шкідливих речовин і відходів або повна їх ло­калізація, виконання інших вимог щодо охорони навколишньо­го природного середовища і здоров'я людей.

Вимоги екологічної безпеки щодо обмеження впливу на навколишнє природне середовище хімічних, фізичних і біоло­гічних факторів, а також інші екологічні вимоги, повною мірою поширюються на військові та оборонні об'єкти, об'єкти орга­нів внутрішніх справ та державної безпеки.

Вимоги екологічної безпеки повинні додержуватись також при дислокації військових частин, проведенні військових нав­чань, маневрів, переміщенні військ і військової техніки.

Зазначені вимоги конкретизуються в нормативних актах господарського і відомчого законодавства і стають обов'яз­ком міністерств і відомств, підприємств і організацій, їхніх по­садових осіб, окремих працівників.

У законодавстві передбачено також норму, за якою ке­рівники транспортних організацій та власники транспортних засобів несуть відповідальність за додержання нормативів гранично допустимих викидів та скидів забруднюючих речо­вин і гранично допустимих фізичних впливів на навколишнє природне середовище, встановлених для відповідного типу транспорту.

Як відомо, екологічне право сприяє охороні й екологізації сільського господарства. Це завдання є надзвичайно важли­вим, адже у сільськогосподарському виробництві широко за­стосовуються отрутохімікати і мінеральні добрива, які за пев­них обставин приносять не користь, а шкоду людям і природі, загострюють екологічну ситуацію в Україні.

Згідно з діючим екологічним законодавством підприєм­ства, установи, організації та громадяни зобов'язані додержу-

,ватися правил транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив, токсичних хімічних речовин та інших препаратів з •тим, щоб запобігти забрудненню ними або їх складовими нав­колишнього природного середовища і продуктів харчування.

Екологічне право «працює" на екологізацію суспільства ще і тим, що створює умови для поширення і підвищення рів­ня екологічної освіти та формування екологічної свідомості громадян. Екологічно грамотна і вихована людина краще здатна раціонально, на наукових засадах використовувати природні ресурси, не дозволить собі та іншим глумитися над природою.

Екологічні знання потрібні кожній людині, оскільки вона сама є частиною природи, але особливо — працівникам сільського господарства, все життя і трудова діяльність яких тісно пов'язані з природою, використанням її багатств. Про­фесійні знання працівників сільського господарства мають складати одне ціле зі знаннями в галузі екології.

Ніколи не втратить своєї актуальності виховання дбайли­вого ставлення до природи. В цій роботі необхідно наполег­ливо проводити лінію на викорінювання психології невичерп­ності природних ресурсів. Життя вимагає значного покращан­ня пропаганди екологічного законодавства в пресі, кіно, на радіо і телебаченні тощо.

Щоб екологічне право активніше сприяло вирішенню еко­логічних проблем, еколого-правові питання мають ширше і глибше досліджуватися, сумлінніше вивчатися в освітніх за­кладах, творчо і плідно розглядатися законодавчими органа­ми. Настав час екологічне право визнати однією з провідних галузей права.

Екологічне право сприяє екологізації суспільства також тим, що передбачає вюповідальність за правопорушення в га­лузі екології. Її несуть особи, винні у:

порушенні прав громадян на екологічно безпечне навко­лишнє природне середовище, норми екологічної безпеки;

порушенні вимог законодавства України при проведенні екологічної експертизи, в тому числі поданні свідомо неправ­дивого експертного висновку;

невиконанні вимог державної експертизи;

фінансуванні, будівництві та впровадженні у виробництво нових технологій і устаткування без позитивного висновку державної екологічної експертизи;

порушенні екологічних вимог під час проектування, розмі­щення, будівництва, реконструкції, введення в дію, експлуата­

ції та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та ін­ших об'єктів;

допущенні понаднормативних, аварійних і залпових вики­дів та скидів забруднюючих речовин та інших впливів на нав­колишнє природне середовище;

Перевищенні лімітів та порушенні інших вимог використо­вування природних ресурсів;

самовільному спеціальному використанні природних ре­сурсів; і

порушенні строків внесення платежів за використання природних ресурсів та забруднення навколишнього природно-* го середовища;

невжитті заходів щодо попередження та ліквідацію еколо­гічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на навко­лишнє природне середовище;

невиконанні розпоряджень, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середо­вища, та вчиненні опору їх представникам;

порушенні природоохоронних вимог при зберіганні, транс­портуванні, використанні, знешкодженні та захованні хімічних засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних та ра­діоактивних речовин, виробничих, побутових та інших видів відходів;

невиконанні вимог щодо охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду та інших територій, що підляга­ють особливій охороні видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України;

відмові від надання своєчасної, повної та достовірної ін­формації про стан навколишнього природного середовища, а також про джерела забруднення, у приховуванні або фальси­фікації відомостей про стан екологічної обстановки чи захво­рюваності населення, приниженні честі і гідності працівників, які здійснюють контроль у галузі охорони навколишнього при­родного середовища, посяганні на їх життя і здоров'я.

Законодавством України може встановлюватися відпові­дальність і за інші порушення законодавства про охорону нав­колишнього природного середовища.

Зазначені порушення екологічного законодавства несуть за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримі­нальну відповідальність.

Відповідальність за різні види правопорушень у галузі еко­логії передбачена в земельному, водному, лісовому і гірничо­му законодавстві, а також законодавстві, спрямованому на охорону атмосферного повітря, тваринного світу і природно-заповідного фонду України.

Певну роль в екопогізації суспільства видіграють також норми адміністративного, цивільного і кримінального права щодо охорони навколишнього природного середовища. Це свідчить про те, що у сфері правової охорони останнього діє комплекс юридичних норм.

Зокрема, адміністративне законодавство передбачає від­повідальність за порушення земельного, водного, лісового за-

конодавства, законодавства про надра, охорону атмосферно­го повітря і тваринного світу. Кодекс України про адміністра' тивні правопорушення містить більше 60 екологічних складів

правопорушень і відповідальність за них.

У Кримінальному кодексі України визначений склад зло­чинів, які передбачають відповідальність за зіпсування, зни­ження та пошкодження об'єктів природи.

Цивільне законодавство передбачає відшкодування під­приємствами, установами, організаціями збитків, заподіяних

внаслідок порушення законодавства про охорону навколиш­нього природного середовища.

Шкода підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення і неза­лежно від плати за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

Особи, яким завдано такої шкоди, мають право на від­шкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров'я, якості навколишнього природного сере­довища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням. Застосування заходів дисциплінарної, адміністративної або кримінальної від­повідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, за­подіяної забрудненням навколишнього природного середови­ща та погіршенням якості природних ресурсів.

Незаконно добуті природні ресурси та виготовлена з них продукція підлягають безоплатному вилученню, а знаряддя правопорушення — конфіскації. Одержані від їх реалізації. прибутки спрямовують в місцеві позабюджетні фонди охорони навколишнього природного середовища.

Службові особи та спеціалісти, винні в порушенні вимог щодо охорони навколишнього природного середовища та ви­користання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, за поданням державних органів охорони навколиш­нього природного середовища згідно з рішенням їх управлін­ських органів позбавляються премій за основними результа­тами господарської діяльності, повністю або частково.

В основі відповідальності за правопорушення в галузі еко­логії лежить вина, тобто протиправна поведінка особи, яка

порушує вимоги чинного законодавства. У сучасних умовах відповідальність як елемент охорони оточуючого середовища виконує дуже важливу роль.

Вирішення проблеми екологізації суспільства тісно пов'я­зане з екологізацією законодавства. Чим швидше і ширше бу­де відбуватись екологізація останнього, тим більше буде ство­рено можливостей для екологізації суспільства. Тому поряд із земельним, водним, лісовим законодавством екологізація все більше повинна охоплювати і такі галузі, як цивільне, адмі­ністративне, трудове, кримінальне право.

Екопогізація законодавства являє собою впровадження екологічних вимог у нормативні акти, які діють у різних галу­зях господарства і суспільного життя. Дуже важливо, щоб ідеї екопогізації впроваджувались у життя якомога ширшим колом нормативних актів: законами, указами, постановами, рішен­нями місцевих органів влади, актами міністерств і відомств. Це також буде сприяти екологізації суспільства.

Сьогодні екологізація повинна перебувати в центрі зако­нотворчої, господарської і виховної роботи. Якщо цього не відбудеться, суспільство приречене до самознищення.

Базовими законодавчими актами для екологізації законо­давства е Конституція України, Земельний, Водний, Лісовий кодекси України, Закони України "Про охорону навколишньо­го природного середовища України», «Про атмосферне повіт­ря», «Про тваринний світ», «Про природно-заповідний фонд України», «Про рослинний світ».

Розділ 3. Правове забезпечення раціонального природокористування в Україні

§ 3.1. Раціональне природокористування як різновид екологічних відносин

Об'єкти природи є матеріальною основою розвитку народ­ного господарства, підвищення матеріального і культурного рівня життя людей. Суспільство не може існувати, не вико­ристовуючи землю, воду, деревину, повітря, корисні копали­ни, тваринний світ тощо. Однак природокористування повинно бути раціональним, тобто науково обгрунтованим, економним і невиснажливим для природи. Під природокористуванням ро­зуміється використання корисних властивостей навколишньо­го природного середовища для задоволення потреб народного господарства і громадян.

Використовуючи природні багатства, людина забезпечує себе всім необхідним для життя і виробничої діяльності. Тому Використання природних ресурсів передбачається в річних і перспективних планах економічного та соціального розвитку держави. Це дозволяє використовувати їх раціонально, по-господарськи, не спричиняючи великих збитків природі й її багатствам. На жаль, є ще багато людей, психологія яких за­лишається на Споживацькому рівні — аби більше взяти від природи. Підхід до природи як до невичерпного джерела спричиняє багато різних екологічних правопорушень.

Раціональне природокористування вимагає комплексного підходу до використання природних багатств. Це обумовлю­ється тим, що вони залежать одне від одного і неправильне використання одних може нанести шкоду іншим. Наприклад, відомо чимало випадків, коли вирубування лісу проводилося без урахування його впливу на стан клімату, грунтів і водного балансу.

Така сама ситуація складається із використанням водних ресурсів, коли це робиться у вузьковідомчих цілях, без ураху­вання їх значення для інших галузей народного господарства.

Відсутній комплексний підхід при видобуванні корисних ко­палин, коли одні видобуваються, а інші при цьому «йдуть» у відвали разом з породою.

Проблема раціонального використовування природних ре­сурсів багатогранна і складна. Вона пов'язана з правильним, науково обфунтованим розміщенням виробничих сил, забез­печенням рівних можливостей для розвитку народного госпо­дарства, задоволенням матеріальних і природних потреб гро­мадян, покращанням екологічної обстановки.

Практика свідчить, що відсутність уваги до цієї проблеми призводить до грубих помилок у розміщенні виробничих сил, погіршення екологічної ситуації, зменшення обсягів вироб­ництва продуктів і товарів. Тому необхідним є чітке і деталь­не правове регулювання раціонального природокористування, яке займає провідне місце в екологічних відносинах. Раціо­нальне природокористування дає можливість задовольнити економічні, екологічні, культурно-оздоровчі, естетичні потреби людини і суспільства; будь-яку безгосподарність у використан­ні природних ресурсів, певною мірою забезпечує їх охорону;

сприяє відтворенню природних ресурсів.

Право природокористування — один з головних інститутів екологічного права, який містить правові норми, що регулю­ють раціональне використання природних об'єктів. Природо­користування має свої певні види, зокрема: землекористу­вання, водокористування, лісокористування, користування надрами, атмосферним повітрям, тваринним світом та при­родно-заповідним фондом.

У свою чергу кожний з цих видів має свою мету, яка ви­значена земельним, водним, лісним законодавством, законо­давством про надра, про охорону тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.

Землі використовуються для ведення сільського господар­ства, розміщення і розвитку населених пунктів, підприємств промисловості, транспорту, зв'язку та інших цілей.

Водні об'єкти надаються в користування для задоволення питних та побутових потреб населення, для виробничих по­треб промисловості, сільського господарства, спортивно-оздо­ровчих цілей, риборозведення і рибальства.

Ліси за своїм призначенням та місцем розташування ви­конують переважно екологічні (водоохоронні, захисні, санітар­но-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні), естетичні, виховні та інші функції, задовольняють певні потреби в деревині тощо.

Надра використовуються для видобування корисних копа­лин, будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов'я­заних з видобуванням корисних копалин, задоволення інших потреб.

Об'єкти тваринного світу використовуються для мислив­ства, рибальства, в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях.

Атмосферне повітря використовується для дихання і для виробничих цілей. Різними цілями характеризується викорис­тання об'єктів природо-заповідного фонду.

Раціональне використання природних ресурсів — катего­рія насамперед економічна. Воно спрямоване на досягнення

певних економічних інтересів і стосується всіх галузей народ­ного господарства. Якщо раціональне природокористування знаходить правове закріплення і регулювання, воно стає юридичною категорією.

Правовий аспект раціонального природокористування має велике значення. Його духовні й моральні переваги не завж­ди реалізуються автоматично, в силу своєї об'єктивної при­роди. Велику роль тут відіграють організуючі фактори права, як одного з найефективніших засобів^управління суспільством і регулювання екологічних відносин. Йдеться про правове за­безпечення раціонального використання природних ресурсів. Цю проблему в сфері екології наша держава ставить на одне з перших місць.

Зміст правового забезпечення раціонального використан­ня природних багатств складають законодавча діяльність у га­лузі природокористування й організація належного виконання відповідних правових актів та норм.

В еколого-правових актах закріплені права і обов'язки природокористувачів, підстави виникнення, зміни та припи­нення права природокористування, визначені суб'єкти й об'­єкти права природокористування, врегульовані інші важливі питання щодо використання природних ресурсів.

, Суб'єктами права природокористування є громадяни, під­приємства, установи й організації. У випадках, передбачених законом, природокористувачами можуть бути також іноземні організації й особи.

Об'єктами права природокористування виступають певні природні ресурси.

Природокористування буває постійним і тимчасовим, платним та безплатним. Постійним вважається природокорис­тування, що надається на невизначений строк. Тимчасове природокористування поділяється на короткострокове — до трьох років і довгострокове — здебільшого до 25 років. У разі необхідності строк природокористування може бути продов­жено на період, що не перевищує відповідно короткостроко­вого і довгострокового природокористування.

Право природокористування поділяється на право загаль­ного і право спеціального природокористування.

Загальне природокористування здійснюється громадянами без спеціальних дозволів і безплатно (користування водою для купання, любительська риболовля, водопій тварин, корис­тування атмосферним повітрям тощо).

Спеціальне природокористування здійснюється юридични­ми і фізичними особами на підставі дозволу компетентних державних органів. Цей вид природокористування є платним.

Раціональне використання природних багатств базується на таких засадах: а) проведення обліку природних ресурсів;

б) планування їх використання і відновлення; в) науково-об-грунтоване залучення природних ресурсів до господарського обороту; г) дотримання екологічних вимог під час використан­ня природних ресурсів; д) зростання рівня свідомості й еко-лого-правової культури громадян.

Раціональне природокористування забезпечує максималь­ний ефект за мінімальних витратах. Це досягається, по-пер­ше, шляхом науково обгрунтованого нормування використан­ня природних ресурсів і, по-друге, шляхом заощадження кош­тів на природоохоронні заходи. За раціонального використан­ня природних багатств значно зменшуються витрати на їх охорону. Чим раціональніше природокористування, тим мен­ше потерпає природа, що сприяє заощадженню коштів на її відновлення.

Раціональне природокористування сприяє поліпшенню екологічних відносин у державі. Вони стають більш гармоній­ними завдяки чуйному ставленню громадян до природи і роз­витку еколого-правового світогляду та мислення.

Значення раціонального природокористування постійно зростає, що вимагає визнання його завданням першочергової державної ваги та його правового регулювання, закріпленого окремим законом.

Забезпечення раціонального природокористування — проблема планетарного масштабу. Щоденно в результаті не­раціональної діяльності людини 44 га земель перетворюються на пустелю, за одну хвилину знищується більше 20 га лісів, щоденно зникає по одному виду тварин і рослин. Одні й ті самі природні багатства використовуються не однією держа­вою, а багатьма, як наприклад, атмосферне повітря, моря, тваринний світ. Навіть річки нерідко перетинають території декількох країн. Про чисту воду в цих річках повинні дбати всі держави. Отже, проблему раціонального природокористу­вання треба вирішувати не тільки на національному, а й на міжнародному рівні. Правовою основою забезпечення раціо­нального використання природних ресурсів на такому рівні можуть бути міжнародні договори.

Раціональне природокористування — теоретична і прак­тична основа вирішення багатьох проблем в екологічних від­носинах. Тому глибоке вивчення цього провідного інституту екологічного права і його дослідження в наукових роботах має особливе значення.

§ 3.2. Законодавчі засади раціонального природокористування

Найважливіші принципи і форми раціонального викорис­тання природних ресурсів закріплені в Конституції України та відповідних законодавчих актах, зокрема, Законах України:

«Про охорону навколишнього природного середовища», «Про тваринний світ», «Про охорону атмосферного повітря», «Про рослинний світ»; Земельному, Водному і Лісовому кодексах, Кодексі про надра та інших правових актах, спрямованих на регулювання екологічних відносин в Україні.

Згідно з земельним законодавством власники земельних ділянок і землекористувачі зобов'язані:

а) забезпечувати використання землі відповідно до цільо­вого призначення та умов її надання;

б) ефективно використовувати землю відповідно до про­екту внутрішньогосподарського землеустрою, підвищувати її

родючість;

в) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, ме­режі зрошувальних і осушувальних систем;

г) вживати заходів щодо недопущення можливості попа­дання дощових і стічних вод, проникнення отрутохімікатів та мінеральних добрив на суміжну земельну ділянку.

Зрозуміло, що цим переліком не вичерпані заходи, які можуть застосовуватися власниками землі та землекористу­вачами з метою забезпечення найбільш раціонального її ви­користання.

Наука збагатила і продовжує збагачувати практику новіт­німи відомостями про шляхи й методи підвищення родючості земель і кращого господарського їх використання. Всебічно Скористатися відкриттями науки — обов'язок кожного земле­власника і землекористувача, звичайно, з урахуванням при­родно-кліматичних та екологічних властивостей господарства.

З прийняттям нового Водного кодексу України зміцню­ються законодавчі засади раціонального використання вод. У комплексі з заходами організаційного, правового, економіч­ного і виховного впливу кодекс сприяє формуванню водно-екологічного правопорядку і забезпеченню екологічної безпе­ки населення України, а також ефективнішому, науково об­грунтованому використанню вод та їх охороні.

Усі води на території України е національним надбанням її народу, однією з природних основ економічного розвитку і соціального добробуту. Водні ресурси забезпечують існування людей, тваринного і рослинного світу. В умовах розвитку сус­пільного виробництва і зростання матеріальних потреб вини­

кає необхідність розробки і додержання особливих правил ко­ристування водними ресурсами,

Водні відносини в Україні регулюються Водним кодексом, Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», постановою Верховної Ради України «Про за­твердження Національної програми екологічного оздоровлен­ня басейну Дніпра та поліпшення якості питної води» від 27 лютого 1997 р., постановою Кабінету Міністрів України «Про підвищення нормативів плати за спеціальне використан­ня прісних водних ресурсів» від 20 березня 1995 р. та іншими законодавчими актами.

У системі правових актів, спрямованих на забезпечення раціонального використання вод, значне місце належить дер­жавним, міждержавним та регіональним програмам з цього питання, які розробляються з метою здійснення цілеспрямо­ваної і ефективної діяльності щодо задоволення потреб насе­лення і галузей економіки у воді, збереження, раціонального використання і охорони вод, запобігання їхній шкідливій дії. Ці програми розробляються на основі даних державного обліку вод, водного кадастру, схем використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.

Закріплення на законодавчому рівні одержало також лісо­користування. Лісові відносини в Україні регулюються Лісо­вим кодексом, Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», постановами Кабінету Міністрів Ук­раїни «Про затвердження Санітарних правил в лісах України» та «Про затвердження Правил рубок головного користування в лісах України», іншими законодавчими актами.

Основним видом лісокористування є заготівля деревини. Вона здійснюється здебільшого під час вирубувань головного користування, що проводяться в стиглих деревостанах лісів другої групи. У виняткових випадках проводиться вирубуван­ня у достигаючих деревостанах у порядку, визначеному Ка­бінетом Міністрів України.

Деревина заготовляється також під час вирубувань, що пов'язані з веденням лісового господарства (вирубування, пе­редбачені для догляду за лісом, санітарні вирубування, ство­рення просік — протипожежних розривів тощо).

Усі види вирубування проводяться способами, які спря­мовані на поліпшення природного складу і продуктивності лі­сів, відновлення господарсько-цінних порід, збереження еко­логічних властивостей лісів, ефективне використання їх де­ревних ресурсів.

Заготівля другорядних лісових матеріалів для промислової переробки, розвитку лісових промислів і задоволення потреб

населення повинні здійснюватися без заподіяння шкоди лісу. Заготівля сіна і випасання худоби на земельних ділянках лі­сового фонду забороняються, якщо це може завдати шкоди лісу.

Під час розміщення пасік на земельних ділянках лісового фонду заборонено вирубувати дерева і чагарники. Місця роз­ташування пасік визначаються з урахуванням умов ведення лісового господарства і спеціального використання лісових ресурсів.

Заготівля (збирання) дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин і технічної сировини проводиться спо­собами і методами, що не виснажують наявні ресурси і не заподіюють шкоди лісовому господарству.

Лісозбереженню сприяють правила й умови заготівлі де­ревних соків, яка проводиться в насадженнях, спеціально створених для цієї мети, і деревостанах, що підлягають виру­буванню, не раніше ніж за 10 років до цього, а в деревоста­нах, що підлягають вирубуванню, пов'язаному з веденням лі­сового господарства, та іншим вирубуванням — за один рік до встановленого строку.

Належна увага в законодавстві приділяється забезпечен­ню раціонального використання тваринного світу. На вирішен­ня цієї проблеми спрямовані Закони України «Про тваринний світ»; «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про мисливське господарство та полювання», постанови Ка­бінету Міністрів України «Про порядок ведення державного кадастру тваринного світу» від 15 листопада 1994 р., «Про Затвердження Порядку здійснення любительського і спортив­ного рибальства» від 18 липня 1998 р. та інші законодавчі акти.

Розрізняють загальне і спеціальне використання тварин­ного світу. Загальне здійснюється без вилучення об'єктів тва­ринного світу з природного середовища (за винятком аматор­ського і спортивного рибальства у водоймах загального ко­ристування).

У порядку загального використання тваринного світу здій­снюється користування певними властивостями життєдіяль­ності тварин — природних санітарів середовища, запилювачів рослин, використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних, естетичних та інших цілях, пе­редбачених законодавством України.

Під час здійснення загального використання тваринного світу забороняється знищення тварин, руйнування їх житла та інших споруд (нір, хаток, лігв, гнізд, мурашників, бобрових за­

гат і таке інше), порушення середовища перебування тварин і погіршення умов їх розмноження.

До спеціального використання належать усі види користу­вання тваринним світом (за винятком любительського і спор­тивного риболовства у водоймах загального користування), що здійснюються з їх вилученням (добуванням, збиранням і таке інше) з природного середовища.

Спеціальне використання тваринного світу в порядку ве­дення мисливського і рибного господарства здійснюється з наданням підприємствам, установам, організаціям і громадя­нам права користування мисливськими угіддями та рибогос­подарськими водоймами.

Спеціальне використання тваринного світу здійснюється лише за спеціальними дозволами, що видаються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно з діючим законодавством можуть здійснюватися такі види використання об'єктів тваринного світу:

а) мисливство;

б) рибальство, в тому числі добування водних безхребет­них тварин і морських ссавців;

в) використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях;

г) використання корисних властивостей життєдіяльності тварин, природних санітарів середовища, запилювачів рослин тощо;

д) використання тварин з метою отримання продуктів їхньої життєдіяльності;

е) добування диких тварин з метою утримання і розве­дення в неволі чи в напіввільних умовах для комерційних та інших цілей.

У Законах України «Про охорону атмосферного повітря», «Про природно-заповідний фонд України» та Кодексі України про надра закріплено порядок і умови використання атмос­ферного повітря, надр, природно-заповідного фонду.

Право є могутнім знаряддям у руках держави. При пра­вильному виборі форм і методів впливу на суспільний розви­ток держава може досягти найбільшого ефекту у вирішенні завдань, які стоять перед нею, з меншою затратою сил, часу і коштів. Тому на сучасному етапі державного і господарсько­го будівництва відчувається гостра необхідність у глибокому вивченні і узагальненні всіх форм використання права з ме­тою забезпечення раціонального природокористування та ви­рішення інших екологічних проблем.

Нормотворча діяльність у сфері екології є початком усієї роботи щодо забезпечення раціонального природокористуван­ня. Повне і всебічне закріплення в законодавчих актах вимог раціонального природокористування сприятиме їх беззасте­режному виконанню.

Закріплюючи вимоги раціонального природокористування в правових актах, законодавець тим самим установлює нор­ми поведінки людей, спонукає підприємства, установи, орга­нізації, громадян, усіх суб'єктів екологічних відносин бережли­во ставитися до використання природних ресурсів.

Правове врегулювання екологічних відносин відіграє і ще довгий час буде відігравати важливу роль у вирішенні еколо­гічних проблем.

У чому ж конкретно полягає роль законодавства щодо за­безпечення раціонального природокористування? У законо­давчих та інших правових актах визначаються суб'єкти і об'єкти права природокористування, їхні права й обов'язки;

закріплюються підстави і порядок виникнення права природо­користування; передбачаються гарантії раціонального приро­докористування; встановлюється відповідальність за порушен­ня вимог раціонального природокористування. Тобто, за до­помогою законодавства діяльність усіх суб'єктів природоко­ристування ставиться в певні правові рамки.

Ефективність законодавчого закріплення вимог щодо ра­ціонального природокористування буде зростати в міру вдос­коналення законодавства. Дійовим регулятором суспільних відносин може виступати тільки таке законодавство, яке без­перервно вдосконалюється і поновлюється. Отже, не достат­ньо просто визнавати активну роль правових норм, треба в кожному конкретному випадку знаходити найбільш доцільний метод правового регламентування і охорони суспільних відно­син. Створення досконалішого законодавства є необхідною передумовою подальшого зміцнення законності і правопоряд­ку взагалі та екологічних відносин зокрема.

Серед факторів, які впливають на результати природоко­ристування, першочергове значення має пізнання і свідоме використання у процесі правотворення об'єктивних законів суспільного розвитку. Чим повніше відображаються і врахову­ються в правових нормах вимоги об'єктивних законів, тим успішніше здійснюється саме правове регулювання. Ігнору­вання об'єктивних закономірностей, волюнтаризм у правовій політиці рано чи пізно призведуть до негативних наслідків.

Демократизація суспільства створює об'єктивні можливос­ті для забезпечення високої результативності правового ре­гулювання. Це можливо досягти шляхом удосконалення і по­

новлення законодавства. Йдеться про підняття престижу пра­ва, як найважливішого регулятора суспільних відносин і ефек­тивного інструменту соціального управління. Обгрунтовані й взаємопов'язані приписи права підвищують соціальну роль права.

Вагомим кроком на шляху поновлення і вдосконалення природоохоронного законодавства мають стати розробка і прийняття Основ екологічного законодавства й Екологічного кодексу України.

Важливим фактором у правовому забезпеченні раціо­нального природокористування е моральне і матеріальне сти­мулювання, яке має превалювати серед інших засобів. Відпо­відальність у питаннях забезпечення раціонального природо­користування має виконувати допоміжну роль.

Як прогалину в правовому регулюванні раціонального природокористування треба розглядати відсутність закону про боротьбу з безгосподарністю в природокористуванні. Гадаємо, що прийняття такого закону і запровадження його в життя виправить на краще становище у галузі природокористування.

Отже, система правових норм щодо забезпечення раціо­нального природокористування має бути динамічною. Розви­ток екологічних відносин залежить від своєчасного прийняття законів та інших правових актів щодо забезпечення раціо­нального природокористування. Разом з тим треба вчасно скасовувати застарілі норми й акти, щоб не обтяжувати сис­тему екологічного законодавства.

При вдосконаленні екологічного законодавства необхідно враховувати, що в багатьох випадках відтворення пошкодже­них природних ресурсів неможливе взагалі або досягається величезними зусиллями і потребує дуже багато часу, як, на­приклад, відновлення родючості грунту або відтворення зни­щених лісів. Вважаємо, що цю особливість слід враховувати при виборі форм природоохоронних законодавчих актів та санкцій за їх невиконання або порушення.

У правовому регулюванні раціонального природокористу­вання повніше має проявляти себе принцип верховенства за­кону. В умовах розбудови правової держави проблема підви­щення ролі закону як засобу регулювання й охорони суспіль­них відносин, набирає все більшого значення.

Раціональне природокористування забезпечується не тіль­ки загальнодержавними правовими актами, а й відомчими і внутрішньогосподарськими правовими заходами, передусім тими, що надходять від Державного комітету України із зе­мельних ресурсів, Міністерства екології та природних ресур­сів, Державного комітету лісового господарства, Державного

комітету рибного господарства та спеціально вповноважених на те державних органів відповідно до їх компетенції.

Відомчі органи укомплектовані, як правило, висококвалі­фікованими спеціалістами у своїй галузі, вони здатні розроб­ляти і приймати найдоцільніші нормативні акти, спрямовані на забезпечення правильного використання природних багатств.

Проблема раціонального природокористування вирішуєть­ся також кожним підприємством, організацією і господар­ством. Правильно поступають ті з них, які розробляють і приймають окремі комплексні плани з цих питань. Як прави­ло, ці плани розраховані на кілька років. Такий план повинен стати на підприємстві, господарстві непорушним законом.

У нашому законодавстві приділяється недостатньо уваги внутрішньогосподарським заходам покращання використання природних ресурсів. Цей недолік характерний і для наукових досліджень, присвячених питанням раціонального природоко­ристування. Їх автори, як правило, обмежуються досліджен­ням державно-правових заходів покращання використання природних багатств.

Не послаблюючи уваги до підвищення ролі державно-пра­вових заходів, треба активізувати внутрішньогосподарські заходи. Необхідно передусім підвищити роль внутрішньогоспо­дарських актів управління в справі забезпечення раціональ­ного природокористування; для розробки таких актів слід залучати якомога більше селян, робітників, службовців під­приємств, господарств та установ.

Участь широких верств населення в нормотворчій діяль­ності є могутнім фактором розвитку правових поглядів і пе­реконань, правосвідомості громадян, зміцнює моральну осно­ву виконання екологічних норм.

Створення правових передумов раціонального викорис­тання природних ресурсів, безперечно, відіграє важливу роль, але воно не вирішує всіх проблем. Наше суспільство ще не досягло того ступеня розвитку, коли приписи правових актів переростають у глибокі особисті переконання кожного, а до­держання правових норм стає звичкою всіх людей. Тому має відбуватись активна організаційна робота щодо втілення ви­мог закону в життя. Недостатньо розробити і прийняти закон, необхідно забезпечити його виконання, щоб досягти справді раціонального природокористування.

§ 3.3. Зміцнення законності в галузі природокористування

Законність — це неухильне виконання законів та інших правових актів і норм учасниками суспільних відносин. Тому будь-яке відхилення від вимог права є порушенням законнос­ті. Головним моментом у самому існуванні права є практична реалізація правових норм. Тільки за таких умов природоко­ристування здійснюватиметься відповідно до існуючих норм права.

Законність є неодмінною умовою забезпечення раціо­нального природокористування. Її неухильне дотримання дає можливість проводити в життя правовими засобами екологіч­ну політику держави. Законність передбачає не тільки наяв­ність певних правових актів, але й належне виконання їх всі­ма суб'єктами екологічних відносин.

Отже, законність не тотожна законам, їх наявність ще не свідчить про режим законності. Не достатньо мати досконалі закони і підзаконні акти. Підприємства, організації, установи, їхні посадові особи та громадяни мають керуватися ними у своїй повсякденній діяльності.

Законність має бути керівним принципом діяльності всіх органів державної влади і управління, підприємств, організа­цій і установ, посадових осіб і громадян. На жаль, ще трап­ляються випадки грубих порушень природоохоронного законо­давства. Деякі посадові особи свої протиправні дії намагають­ся виправдати господарською доцільністю, місцевими умова­ми, розвитком демократії, забуваючи, що існування останньої не можливе без дотримання норм, без заборонів і дозволів. Без поєднання законності з демократією остання може пере­творитися на свавілля. Законність є однією з найважливіших умов існування і розвитку демократії, необхідним засобом її зміцнення.

Стан законності в галузі природокористування нерозривно пов'язаний зі станом законності в цілому в державі. На жаль, на сучасному етапі він абсолютно не відповідає вимогам пра­вової держави і потребує значного покращення. Це ще більше підвищує значення зміцнення законності в галузі природоко­ристування.

Для забезпечення законності існує система гарантій. Ос­нова законності закладається ще в процесі правотворення. Ось чому вже під час розробки законів, указів, постанов уря­ду, рішень місцевих органів державної влади слід всебічно враховувати потреби раціонального природокористування і

таким чином запобігти безгосподарному, нераціональному використанню природних багатств.

Законодавче забезпечення раціонального природокорис­тування має спиратися на науковий аналіз явищ суспільного життя й об'єктивних умов природокористування. Чим повніше відображаються і враховуються в правових нормах вимоги об'єктивних законів, тим успішніше здійснюється саме право­ве регулювання суспільних відносин.

Важливою передумовою законності є детальна погодже­ність природоохоронних актів, у тому числі відомчих, а також однакове розуміння і застосування законів та інших правових актів. Спільність законодавства має особливе значення для забезпечення законності.

Правозастосовні і правоохоронні органи та їхні посадові особи повинні зробити всі засоби зміцнення законності дію­чими, впливовими, ефективними. Обов'язковою вимогою за­конності в екологічних відносинах є невідворотність відпові­дальності за порушення діючих норм права. Правоохоронні органи не повинні залишати без покарання жодного випадку порушення законодавства про охорону природи.

Зміцнення законності у сфері природокористування дося­гається не лише за допомогою санкцій, а й матеріальних і моральних стимулів, проте належним чином вони не застосо­вуються.

Додержання законності залежить також від вихованості громадян, рівня їх загальної і правової культури. Вихованість, свідомість, висока культура і розумна ініціатива людей — за­порука проведення в життя вимог законів про раціональне природокористування.

Якими б численними та різноманітними не були правові засоби зміцнення законності, ними не вичерпується активна творча роль надбудови. Іншими словами, юридичні гарантії іс­нують не ізольовано від економічних, політичних та ідеологіч­них гарантій, а у нерозривному зв'язку з ними і на їх основі.

Гарантії забезпечення законності мають вирішальне зна­чення. Будь-яка правомочність повинна реально забезпечу­ватися, бо інакше вона втратить своє значення, силу і діє­вість.

Додержання законності надає природокористувачам упев­неності у непорушності їхніх прав взагалі та у випадку зазі­хання на ці права в дію буде приведений весь механізм пра­вових засобів.

Особлива роль у забезпеченні законності в галузі приро­докористування належить державі, яка використовує з цією метою різноманітні економічні, політичні та правові форми й

методи. Вищі органи державної влади й управління забезпе­чують законність шляхом активної законотворчої діяльності, а саме:

а) законодавчі акти, які перестали відповідати зміцненню законності в галузі природокористування, поступово заміню­ються новими;

б) вперше приймаються правові акти з тих питань приро­докористування, які раніше не були врегульовані в правовому відношенні.

Своєчасне приведення екологічного законодавства відпо­відно до нових умов і потреб екологічних відносин — один із основних шляхів зміцнення законності в галузі природокорис­тування.

Поряд із законодавчою діяльністю не менш важливим ме­тодом забезпечення законності вищими органами державної влади й управління є здійснення контролю за роботою ниж-честоящих органів. У процесі такого контролю виявляються і ліквідуються порушення законності, застосовуються покаран­ня до винних осіб.

Різноманітними є форми і методи діяльності місцевих ор­ганів державної влади і управління щодо забезпечення закон­ності у сфері природокористування. Ці органи контролюють неухильне виконання приписів, що містяться в актах вищих органів державної влади і управління, законність рішень і дій природокористувачів, а також приймають акти, спрямовані на забезпечення законності.

Важливим заходом місцевих Рад щодо зміцнення закон­ності є систематичне обговорення цих питань на сесіях. Це дозволяє охопити загальну картину стану законності на тери­торії Ради, виявити причини порушень законодавства і намі­тити заходи щодо їх усунення. Крім того, обговорення на сесії питань зміцнення законності дає можливість привернути ува­гу широкої громадськості до цієї проблеми.

Місцеві Ради повинні забезпечити систематичну погодже­ну діяльність правоохоронних органів області й району щодо зміцнення законності.

Певний вклад у зміцнення законності в галузі природоко­ристування вносять відомчі органи: Міністерство аграрної по­літики України, Державний комітет по земельних ресурсах, Державний комітет лісового господарства, Державний комітет рибного господарства, Державний комітет водного господар­ства, Комітет з питань геології та використання надр, Мініс­терство екології та природних ресурсів та інші відомчі органи.

Підвищені вимоги щодо зміцнення законності висуваються до органів прокуратури, суду та внутрішніх справ. Це законо-

мірно, оскільки саме ці органи безпосередньо стоять на варті виконання законодавства, в тому числі того, що покликане забезпечувати раціональне природокористування.

Форми реагування прокурорів на порушення законності різні:

опротестування незаконних правових актів; внесення по­дання; постановка питання перед відповідними органами і по­садовими особами про покарання винних у порушенні закон­ності; пропаганда екологічного законодавства.

Ефективною, на наш погляд, є й така форма, як періо­дичні узагальнення прокурорами найбільш характерних пору­шень законності з питань природокористування, які слід на­правляти місцевим органам державної влади, спеціалізова­ним природокористувачам і правоохоронним органам.

Для підвищення ефективності прокурорського реагування на порушення законності з питань природокористування не­обхідно переробити існуючу практику, за якої перевірка до­держання екологічного законодавства організується лише за наявності сигналів щодо його порушення.

Така практика ставить діяльність прокурора в залежність від випадкових факторів. Необхідно запобігати порушенням законності та систематично проводити перевірки її додер­жання.

Можна навести багато прикладів, коли завдяки прокурор-ському-втручанніо вдалося уникнути найгрубіших порушень у сфері екології. Проте слід відмітити, що в здійсненні прокурор­ського нагляду за додержанням законності є ще багато недо­ліків.

Окремі прокурори послабили нагляд за законністю в га­лузі природокористування, гадаючи, що в умовах демократи­зації такої необхідності немає. Помилковість такої думки більш ніж очевидна. Прокурорський нагляд необхідний вже тому, що розвиток демократії повинен здійснюватись у рам­ках законності, а не призводити до її порушення. Вміла орга­нізація прокурорського нагляду не заважає демократизації, а навпаки, сприяє її розвитку на правовій основі. Отже, треба не послаблювати, а посилювати прокурорський нагляд за до­держанням законності.

Поряд з іншими державними органами забезпечувати до­держання законності в галузі природокористування поклика­ний також суд. Можливості його у вирішенні цього завдання великі. Суди розглядають справи з питань природокористу­вання, що безпосередньо пов'язані з проблемою зміцнення законності. Вони сприяють цьому і за умови розгляду кримі­нальних і, цивільних справ.

Судові органи ведуть боротьбу з незаконними угодами щодо землі та інших природних об'єктів, порушеннями майно­вих прав природокористувачів, водного і лісового законодав­ства, браконьєрством, іншими порушеннями законодавства про раціональне використання природних ресурсів.

Окремо треба сказати про можливості суду щодо притяг­нення винних осіб до матеріальної відповідальності. Дуже час­то порушення норм екологічного законодавства призводять до матеріальних збитків держави чи природокористувачів. Суд зобов'язаний визначити розмір такого збитку і стягнути його з правопорушника. Причому закон передбачає в цих ви­падках як повне відшкодування завданого збитку, так і змен­шення його розміру, яке допускається лише з урахуванням майнового стану громадянина, що його завдав.

Отже, суди мають великі можливості впливати на стан за­конності в галузі природокористування. Проте ця можливість ще не завжди і не всіма судами належним чином використо­вується. Як зазначається в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами справ про від­повідальність за порушення законодавства про охорону при­роди» від 26 січня 1990 р., допускаються помилки у застосу­ванні законодавства. Не забезпечується принцип невідворот­ності відповідальності за забруднення грунту, рік, озер, морів та атмосферного повітря. Не завжди притягуються до відпо­відальності всі особи, причетні до злочину, внаслідок чого іно­ді лишаються непокараними організатори і пособники. Мають місце факти недооцінки суспільної небезпеки порушень зако­нів про охорону природи, призначення м'яких мір покарання злісним порушникам, неправильної кваліфікації їхніх дій. Не в усіх випадках застосовується конфіскація знарядь злочину. Деякі суди за наявності в природоохоронному законодавстві спеціальних норм, що регулюють порядок відшкодування збит­ків, вирішуючи позови про їх відшкодування, керувалися лише загальними нормами цивільного законодавства про зобов'я­зання із заподіяння шкоди.

У зв'язку з цим Пленум Верховного Суду України звернув увагу суддів на необхідність усунення наявних недоліків і вдосконалення практики розгляду кримінальних та цивільних справ щодо порушення законодавства про охорону природи, забезпечення правильного й однакового застосування цього законодавства, неухильного додержання Положень Закону України «Про охорону навколишнього природного середо­вища», оскільки це є однією з гарантій екологічних прав гро­мадян щодо невідворотності відповідальності за порушення

законодавства про охорону навколишнього природного сере­довища.

Пленум наголосив, що суди повинні підвищувати ефектив­ність застосування правових засобів до порушень законодав­ства про охорону природи, активніше виявляти причини й умови, що сприяють екологічним правопорушенням, і реагу­вати з метою усунення їх винесенням окремих ухвал; розши­рювати гласність судових процесів у цій категорії справ.

Суди мають у кожній справі забезпечити всебічне, повне й об'єктивне з'ясування всіх обставин вчиненого злочину, ви­являти всіх його учасників, осіб, які сприяли цьому, і вживати заходів щодо притягнення їх до відповідальності.

Як відомо, важлива роль у забезпеченні законності у сфері природокористування належить органам внутрішніх справ. Виявляючи факти правопорушень, вони не обмежу­ються їх реєстрацією і припиненням, а й розробляють заходи щодо запобігання різним злочинам. Нерідко пропозиції орга­нів внутрішніх справ допомагають вжити невідкладних заходів щодо охорони прав та інтересів природокористувачів.

Органи внутрішніх справ на місцях часто виступають іні­ціаторами проведення огляду організації належного природо­користування. Це стимулює природокористувачів і сприяє розповсюдженню передового досвіду.

Однак у діяльності органів внутрішніх справ по боротьбі з порушеннями законності є ще істотні недоліки. Їх співробітни­ки не завжди виявляють причини і умови, що сприяють по­рушенню законності, недостатньо залучають до боротьби з правопорушеннями громадськість, зв'язок з якою є неодмін­ною умовою покращання діяльності правоохоронних органів.

Важливою умовою покращання діяльності органів внутріш­ніх справ є високий рівень загальнотеоретичної і юридичної підготовки їхніх співробітників. З цією метою в Україні ство­рено Національну академію внутрішніх справ, мережу інших вищих навчальних закладів системи Міністерства внутрішніх

справ.

Щоб розкрити злочин, знайти і викрити злочинця, потрібні не тільки ініціатива, винахідливість, високі моральні якості, а й міцні спеціальні знання. Для успішної боротьби з порушен­нями законності у сфері природокористування працівникам органів внутрішніх справ необхідно добре знати екологічне законодавство, неухильно і правильно його застосовувати. Правова культура — незаперечна якість будь-якого держав­ного і громадського діяча, вона береже його від надмірного захоплення владою і прищеплює демократичний напрямок мислення і дій.

На жаль, «працівники правоохоронних органів, — як слушно зазначалося в юридичної літературі, — досить часто погано обізнані з екологічним законодавством, не усвідомлю­ють пріоритетності екологічних проблем, своєї ролі в їх вирі­шенні»1.

Загальним для всіх правоохоронних органів заходом бо­ротьби за зміцнення законності є систематичне проголошен­ня порушень законності у сфері природокористування. Сам факт виявлення і обнародування того чи іншого правопору­шення буде громадським заходом впливу на особу, яка його допустила, і попередженням майбутніх порушень. Оприлюд­нення порушення — ефективний захід, але він рідко застосо­вується. Було б правильно, на нашу думку, визнати цей захід обов'язком правоохоронних органів, передбачивши його в за­коні.

Здійснюючи боротьбу з різними порушеннями законності у сфері екологічних відносин, працівники правоохоронних органів самі повинні бездоганно виконувати всі вимоги зако­нодавства.

Однією з особливостей забезпечення державою закон­ності є те, що правоохоронна діяльність одних органів конт­ролюється іншими. Зокрема, вищестояща Рада народних де­путатів здійснює контроль за законністю актів нижчестоящої Ради і має право відмінити ті з них, які протирічать актам вищих органів влади і управління, а також актам вищестоящої Ради. Суди, розглядаючи справи, мають можливість виправи­ти помилки, допущені міліцією і прокуратурою.

За умов розбудови правової демократичної держави фор­ми і методи зміцнення законності будуть удосконалюватись, як буде вдосконалюватись і сама система державних органів, що покликані забезпечувати додержування законності. Гадає­мо, було б доцільним, наприклад, оцінювати ефективність ро­боти Рад і їхніх виконавчих органів з урахуванням вирішення ними соціальних питань і питань зміцнення законності. Це стимулювало б їх ініціативу, вимагало б енергійно братися за ще не використані багатопланові можливості, змінити на кра­ще справи у галузі природокористування.

Зміцнення законності тісно пов'язане з розвитком і вдос­коналенням правоохоронної діяльності держави, є її невід'єм­ною складовою. Тому є достатньо підстав, щоб значно поси­лити увагу правознавців до глибшої розробки теоретичних

проблем правоохоронної діяльності державних органів. Тим більше, що ця форма діяльності є однією з найважливіших рішень за умови розбудови правової демократичної держави.

Учені-юристи зробили багато для розв'язання проблем законності. І це невипадково: законність відіграє значну роль у вирішенні державних і господарських справ. Але цю проб­лему не можна вважати вичерпаною. Зміцнення законності у нашій державі було і залишається надзвичайно актуальним питанням, особливо у сфері природокористування.

Не можна миритися з тим, що Україна з її найкращими у світі землями, багатими корисними копалинами, розвиненою транспортною мережею, потужною наукою, висококваліфіко­ваними робітниками і селянами, високим освітнім рівнем на­селення впала в глибоку кризу. Щоб змінити стан на краще, треба значно підняти рівень природокористування.

§ 3.4. Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні раціонального природокористування

' Органи внутрішніх справ відіграють значну роль у вирі­шенні завдань, що пов'язані з забезпеченням раціонального природокористування. Основним напрямом іхньої діяльності є зміцнення законності у цій сфері, про що вже йшлося, забез­печення принципу невідворотності відповідальності за скоєння злочинів та інших порушень екологічного законодавства. Дру­гим напрямом діяльності органів внутрішніх справ є забезпе­чення здійснення природокористувачами своїх прав і обов'яз­ків, усунення всіляких перешкод, які можуть заважати цьому, припинення незаконних дій посадових осіб і громадян, що по­рушують права природокористувачів. Це вимагає від праців­ників органів внутрішніх справ належного знання прав та обов'язків природокористувачів.

Природокористувачі мають право: використовувати при­родні ресурси з тією метою, з якою вони їм надані; викорис­товувати природні ресурси з іншою метою (побічне користу­вання); надавати природні ресурси за певних обставин у по­бічне користування іншим суб'єктам; запроваджувати різні обмеження для організацій і громадян; вимагати відновлення своїх порушених прав і відшкодування нанесених їм збитків.

Обов'язки природокористувачів полягають головним чи­ном у забезпеченні раціонального використання природних ресурсів, в їх належній охороні та відтворенні, обліку та ви­

вченні, зобов'язанні не порушувати права й інтереси інших природокористувачів.

Захист прав і обов'язків природокористувачів буде здій­снюватись органами внутрішніх справ своєчасно і більш на­дійно, якщо їх працівники будуть добре обізнані з найбільш поширеними порушеннями в цій галузі, до яких, зокрема відносяться: псування земельних угідь, їх забруднення, нев­життя заходів щодо поліпшення земель, щодо боротьби з еро­зією рунтів, бур'янами та шкідниками сільськогосподарських культур; забруднення вод, їх засмічення і вичерпання; неза­конне вирубування та пошкодження дерев, порушення вимог пожежної безпеки в лісах, знищення або пошкодження лісо­вих культур, сіянців або саджанців у лісових розсадниках і на плантаціях, засмічення лісів побутовими відходами і покидь­ками; забруднення атмосферного повітря; незаконне заняття рибним та іншим добувним промислом.

Органи внутрішніх справ здійснюють контроль за правиль­ним використанням природних ресурсів усіма природокорис­тувачами. За необхідності вони затримують порушників, кон­фіскують знаряддя і об'єкти незаконного полювання, риболов­лі, притягують до адміністративної відповідальності, порушують кримінальні справи.

Дії органів внутрішніх справ щодо забезпечення раціо­нального природокористування визначаються нормативними актами про охорону земель, вод, лісів, атмосферного повітря, надр, тваринного світу, природно-заповідного фонду.

Третій напрям діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення раціонального природокористування складає профілактична робота. Поширеними формами цієї роботи є організація рейдів, патрулювання, виставлення постів, пікетів, проведення обходів. Добре продумана організація і вміле проведення цих заходів сприяють запобіганню злочинів та ін­ших правопорушень у сфері природокористування.

Додає дієвості в цій галузі виявлення причин та умов, що призводять до правопорушень, внесення подання в різні ін­станції, пропаганда законодавства, присвяченого раціональ­ному природокористуванню, публічні обговорення і осудження фактів порушення прав природокористувачів.

Ефективність профілактичної діяльності органів внутрішніх справ зросте, якщо вони поєднають її з діяльністю інших при­родоохоронних органів і громадських організацій. Саме на цьому наголошується в наказах Міністерства внутрішніх справ України та інших відомчих нормативних актах.

Зрозуміло, що певне профілактичне значення мають і ті правові дії, які пов'язані з адміністративним примушенням в

галузі охорони природи: припинення екологічних правопору­шень, вилучення продукції незаконного полювання чи рибаль­ства, встановлення особистостей правопорушників або їх ви­явлення, затримання тощо.

Невідворотне притягнення до адміністративної відпові­дальності або застосування інших правомірних заходів до осіб, які скоїли адміністративні правопорушення в галузі при­родокористування, є застереженням для потенційних право­порушників екологічних правил і норм.

Четвертий напрям діяльності органів внутрішніх справ що­до забезпечення раціонального природокористування є їх дії щодо вдосконалення екологічного законодавства. Маючи юри­дичну освіту і будучи обізнаними з екологічним правом, спів­робітники органів внутрішніх справ у своїй повсякденній ро­боті виявляють прогалини у природоохоронному законодав­стві чи недоліки тих чи інших норм екологічного права, їх не­ефективність і не залишаються байдужими: свої узагальнення і пропозиції з цього приводу надсилають до органів влади будь-якого рівня і законотворчих органів.

Найактивніше органи внутрішніх справ можуть впливати на екологізацію нормативних актів місцевих органів влади і управління, оскільки вони працюють в одному адміністратив­но-територіальному полі. Є багато прикладів, коли за подан­ням органів внутрішніх справ, з ініціативи їх працівників прий­малися нові правові акти чи вносилися зміни до чинного за­конодавства, в тому числі і екологічного спрямування. Проте потенційні можливості органів внутрішніх справ, їх працівників впливати на вдосконалення екологічного законодавства знач­но більші і їх треба використовувати повною мірою.

Отже, діяльність органів внутрішніх справ щодо забезпе­чення раціонального природокористування проводиться в кількох самостійних напрямах. Це говорить щодо їхніх вели­ких можливостей позитивно впливати на вирішення зазначе­ної проблеми. Проте ці можливості ще не завжди і не всіма органами внутрішніх справ належним чином використовують­ся. Крім того, нерідко бракує взаємодії між апаратами міськ­райоргану внутрішніх справ у боротьбі з порушеннями в цій галузі. Вклад органів внутрішніх справ у забезпечення раціо­нального природокористування може значно зрости у зв'язку з поширенням практики створення в їх складі спеціалізованих підрозділів, завданням яких буде проведення боротьби з еко­логічними правопорушеннями.

Розділ 4. Правові форми охорони навколишнього природного середовища в Україні

§ 4.1. Охорона навколишнього природного середовища — провідна функція екологічного права

В екологічних правовідносинах превалюють відносини, щ< виникають з приводу охорони навколишнього природного се' редовища, основою виникнення і розвитку яких є інтереси те' перішнього і майбутніх поколінь людей, їхні потреби в чисто­му і здоровому навколишньому природному середовищі.

Охорона навколишнього природного середовища відно­ситься до глобальних проблем, життєво важливих для всього людства. В період науково-технічного прогресу вплив людинг на природу набув величезної сили і глобальних масштабів, Вже немає жодного місця на Землі, де б людина тією чи іншою мірою не впливала на природу. Відповідно зростає роль охорони природи, яка є єдиним джерелом існування громадського суспільства. Природа має величезне соціальне, виробниче, економічне, наукове й оздоровче значення.

Особливо гострою є проблема охорони навколишнього природного середовища в Україні. Винятковою особливістю екологічного стану є ускладнення екологічно небезпечних ло­кальних ситуації після аварії на Чорнобильській атомній елек­тростанції.

Охорона навколишнього природного середовища в нашій державі ще не стала внутрішньою потребою і переконанням багатьох організаторів виробництва і громадян. Ресурсоміст-кість продукції України перевищує світовий рівень у два-три, а енергомісткість — у шість-дев'ять разів. Техногенний тиск території України у шість-сім разів перевищує рівень розви­нутих європейських держав. Це результат того, що довгий час за умови розміщення виробничих сил зовсім не врахову­валися потреби охорони навколишнього природного середо­вища, не запроваджувалися запобіжні заходи щодо недопу­щення тієї складної екологічної ситуації, в якій опинилась Ук­раїна.

. Забезпечення охорони навколишнього природного сере­довища життєво важливе для всіх галузей народного госпо­дарства і всіх об'єктів природи: земель, вод, рослинного і тва­ринного світу, атмосферного повітря, надр і природно-запо­відного фонду України.

Гостро стоїть питання про охорону навколишнього при­родного середовища в промисловості і на тоанспооті. сіль-

ському господарстві, містах та інших населених пунктах, в культурно-побутовій сфері.

Отже, наша держава має розробити чітку політику та про­граму дій, спрямовані на збереження і відродження довкілля, забезпечення екологічної безпеки України і насамперед її громадян. Йдеться про створення Національної програми охо­рони навколишнього природного середовища, в основі якої лежатиме нове екологічне законодавство.

У правовій державі законодавству належить визначальна роль у вирішенні масштабних завдань, зокрема в охороні навколишнього природного середовища.

В екологічному праві визначено:

об'єкти природи, що підлягають охороні;

систему державних органів і їхні повноваження у галузі охорони навколишнього природного середовища;

форми і методи охорони природи;

заходи щодо здійснення екологічного контролю та моніто­рингу у галузі охорони відповідних об'єктів природи.

Екологічне законодавство передбачає певні пріоритети щодо забезпечення охорони навколишнього природного сере­довища. Зокрема, надається перевага в охороні земель сільськогосподарського призначення, вод питного і лікуваль­но-оздоровчого призначення, лісів першої групи і рідкісних видів рослин і тварин.

В екологічному законодавстві передбачено юридичну від­повідальність за екологічні правопорушення і злочини, заходи щодо стимулювання бережливого ставлення до природи. За­конодавче закріплення відповідальності й стимулювання та застосування їх на практиці посилює охорону навколишнього природного середовища.

Екологічне право передбачає такий природоохоронний за­хід, як відтворення відновлюваних природних ресурсів. Широ­ке і постійне відновлення об'єктів природи займає особливе місце в системі охорони навколишнього природного середо­вища. Адже відновленню підлягають такі важливі ресурси при­роди, як вода, рослинний і тваринний світ, інші природні ре­сурси. Взагалі відновлювати треба все, що можна відтворити.

Дуже важливо, щоб норми екологічного права, які спря­мовані на відтворення тих чи інших природних ресурсів, ак­тивно і бездоганно втілювались у життя державними і госпо­дарськими органами. Розраховувати тільки на їх самовідтво­рення небезпечно.

Екологічне право зміцнює охорону навколишнього при­родного середовища також тим, що сприяє подоланню еколо­гічного неуцтва й екологічного нігілізму. Низький рівень еко­

логічної культури і свідомості суспільства — одна з вагомих причин кризового екологічного стану, в якому опинилась Ук­раїна. Вийти з нього допоможе екологічне право, яке перед­бачає певні приписи і вимоги до всіх учасників екологічних відносин, формує їх моральне та духовне обличчя.

Знання екологічного права'необхідні сьогодні спеціалісту будь-якого профілю і кожному громадянинові, які щоденно вступають в екологічні відносини з навколишнім природним середовищем.

Отже, екологічне право має великі потенційні можливості щодо забезпечення охорони навколишнього природного сере­довища.

Першоосновою охорони навколишнього природного сере­довища е розробка і прийняття законодавчих та інших еколо-го-правових актів.

Основоположне значення для розвитку всієї системи за­конодавства про охорону навколишнього природного середо­вища має Конституція України, у ст. 16 якої записано: «За­безпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рів­новаги на території України, подолання Чорнобильської ка­тастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави».

Стаття 66 Конституції вказує на те, що «кожен зобов'я­заний не заподіювати шкоду природі,... відшкодувати завдані ним збитки».

Статті Основного Закону України встановлюють конститу­ційні основи діяльності органів держави в галузі охорони нав­колишнього природного середовища.

Конституційні положення щодо охорони навколишнього природного середовища знаходять свій розвиток у законодав­чих актах про органи місцевого самоврядування: сільські, се­лищні, міські, районні, обласні Ради та їх виконавчі органи, а також в багатьох інших правових актах екологічного спряму­вання.

Крім норм Конституції', які присвячені охороні навколиш­нього природного середовища, для розвитку природоохорон­ного законодавства безпосереднє значення мають і ті норми Основного Закону, в яких вирішуються загальні питання роз­питку суспільних відносин.

Зміцненню охорони навколишнього природного середови­ща сприяє проведена кодифікація законодавства України про землю, її надра, води, ліси, тваринний світ, атмосферне по­вітря. У відповідних кодексах визначено компетенцію держав­них органів у галузі регулювання земельних, водних, лісових відносин, передбачено організаційно-правові заходи охорони

об'єктів природи і відповідальність за порушення природоохо­ронного законодавства.

Кодекси про відповідні об'єкти природи та інші кодифіка­ційні акти сприяють подальшій нормотворчій діяльності в га­лузі охорони навколишнього природного середовища. Кримі­нальний кодекс і Кодекс України про адміністративні право­порушення мають природоохоронне значення, передбачають кримінальну і адміністративну відповідальність за правопору­шення в галузі охорони природи.

Поряд з кодексами і законами Верховна Рада України приймав постанови природоохоронного спрямування. Це, зокрема, постанова «Про Програму перспективного розвитку заповідної справи в Україні» від 22 вересня 1994 р. Метою цієї Програми є поліпшення умов для збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду як національного над­бання, забезпечення подальшого науково обгрунтованого розвитку заповідної справи в Україні. Природоохоронне спря­мування має постанова Верховної Ради України від 27 люто­го 1997 р., якою була затверджена «Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води».

Серед природоохоронних актів важливе місце посідають постанови Кабінету Міністрів України. Здебільшого це акти комплексного спрямування, вони охоплюють широке коло пи­тань, пов'язаних з охороною навколишнього природного сере­довища. Але мають місце й урядові акти вузького спрямуван­ня, які присвячені вирішенню окремо взятих питань з галузі охорони природи.

Охорона навколишнього природного середовища регла­ментується також нормативними актами міністерств, держав­них комітетів та інших відомств. Вони приймаються на підста­ві законів, постанов Кабінету Міністрі України, інших право­вих актів і спрямовані на їх виконання.

Серед відомчих актів слід назвати акти Міністерства еко­логії та природних ресурсів, Міністерства аграрної політики, Державного комітету лісового господарства, Державного ко­мітету України по земельних ресурсах і Державного комітету водного господарства України.

Широке коло питань в галузі охорони навколишнього при­родного середовища регулюють нормативні акти місцевих Рад народних депутатів і місцевих державних адміністрацій.

Для забезпечення охорони довкілля важливе значення мають правові акти, що передбачають цивільно-правову та ін­шу матеріальну відповідальність осіб, які завдали шкоди при­роді чи здоров'ю громадян у зв'язку з порушенням вимог

екологічного законодавства. Факт настання шкоди та її роз­міри е підставою для визначення характеру правопорушення, видів юридичної відповідальності і міри покарання. Саме сту­пінь суспільної небезпеки завданої матеріальної шкоди, поряд з цивільною, вимагає застосування також кримінальної або адміністративної відповідальності. Масштаби шкоди визнача­ють міру юридичної відповідальності.

Це підкреслює теоретичне і практичне значення інституту матеріальної відповідальності для зміцнення охорони навко­лишнього природного середовища.

Поряд з розвитком і зміцненням правової основи охорони навколишнього природного середовища є багато інших чинни­ків охорони, про які вже згадувалося. Головне завдання по­лягає в тому, щоб значно підвищити дієвість і ефективність усіх природоохоронних заходів. Насамперед треба підняти роль і значення екологічного контролю всіх рівнів — держав­ного, громадського і виробничого.

Необхідно об'єднати зусилля органів, які покликані забез­печувати охорону навколишнього природного середовища, їх діяльність у цій галузі має відзначатися своєю організованіс­тю і цілеспрямованістю.

Вимогливіше належить діяти органам прокуратури, внут­рішніх справ і суду, коли йдеться щодо необхідності притяг­нення до 'відповідальності осіб, які порушують норми екологіч­ного права.

Разом з тим треба більше уваги приділяти питанням еко-логізації матеріального виробництва, широкого впровадження новітніх технологій. Зокрема, необхідно впроваджувати еколо-гізацію виробничих процесів в усіх галузях господарської ді­яльності. За даними статистики, на сьогодні в Україні нагро­маджено понад 100 млрд т різних відходів. Серед них понад 100 млн небезпечних і токсичних. Усі вони потребують пере­робки, безпечного складування або утилізації. В основі цієї проблеми — неефективність виробництва. Так, щороку у ви­робничому процесі використовується 1,3—1,4 млрд т природ­них речовин і матеріалів, з них 800 млн т повертається у ви­гляді відходів. Показовим у цьому плані є Криворізький руд­ний басейн. Там сконцентровано найбільшу кількість вторин­ної сировини, величезні гори якої займають площу понад 160 тис. га.

Екопогізації виробничих процесів мають сприяти еколого-правові норми, які поряд з іншими заходами передбачатимуть матеріальне заохочення і матеріальну відповідальність тих підприємств і осіб, що дбають або навпаки, не дбають про

екологізацію виробництва, зменшення відходів та їх утилі­зацію.

Необхідно переглянути порядок фінансування утилізації відходів. Такі витрати має нести не держава, як це відбува­ється зараз, а сам виробник. Це сприятиме зменшенню кіль­кості відходів і, відповідно, зменшенню забрудненості оточую­чого середовища.

Отже, питання використання вторинної сировини набуває в сучасний період особливого значення.

Охорона навколишнього природного середовища має ста­ти важливою складовою державного плану економічного та соціального розвитку України. Кожне втручання людини в природу має бути в усіх випадках науково обгрунтованим, а протиправне — неодмінно потягнути за собою відповідне по­карання.

§ 4.2. Гуманізація охорони навколишнього природного середовища

Вирішення екологічних проблем стало сьогодні одним із головних критеріїв гуманності суспільства. Охорона навколиш­нього природного середовища не є самоціллю. Вона поклика­ла захистити людину, її здоров'я, життя в теперішньому і на­ступних поколіннях.

У нашій державі гуманізація охорони навколишнього при­родного середовища грунтується на конституційних засадах. У ст. З Конституції' України записано: «Людина, її життя і здо­ров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Більше того, най­вищі цінності людини не тільки визнаються, а й забезпечують­ся. Права і свободи людини та їх гарантії, — підкреслюється в Конституції, — визначають зміст і спрямованість діяльності держави; їх утвердження і забезпечення є головним обов'яз­ком держави.

Про те, що саме людина, її життя, здоров'я і добробут пе­ребувають в центрі уваги охорони навколишнього природного середовища зазначено в ст. 50 Конституції України, відповід­но до якої "кожен має право на безпечне для життя і здо­ров'я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього

права шкоди".

Кожному гарантується право вільного доступу до інфор­мації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ні­

ким не може бути засекречена. Це дуже важлива правова норма. По-перше, вона посилює контролюючі можливості гро­мадян щодо екологічного стану на підприємстві, в селі, місті, районі та області, стимулюючи тим самим їхню громадську активність; по-друге, піднімає відповідальність керівників ви­робництва щодо застосування хімічних засобів у виробничому процесі, щодо їх збереження чи перевезення; по-третє, сприяє зростанню культури в застосуванні хімічних речовин:

вивченню їхніх корисних і шкідливих якостей, веденню належ­ного обліку їх наявності, застосування тощо.

Гуманізація охорони навколишнього природного середови­ща одержала законодавче визнання в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища", де чітко ви­писані, зокрема, екологічні права громадян України та їх га­рантії. Окрема стаття присвячена захисту прав громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища. В За­коні підкреслюється, що «порушені права громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища мають бути поновлені, а їх захист здійснюється в судовому порядку від­повідно до законодавства України».

Згідно з Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» громадяни мають право на:

безпечні для здоров'я і життя продукти харчування, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище;

участь у розробці, обговоренні та громадській експертизі проектів програм і планів забезпечення санітарного та епіде­мічного благополуччя населення, внесення пропозицій з цих питань до відповідних органів;

відшкодування збитків, завданих їх здоров'ю внаслідок по­рушення підприємствами, установами, організаціями, грома­дянами санітарного законодавства;

достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здо­ров'я, здоров'я населення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров'я та їх ступінь.

Про гуманізацію охорони навколишнього природного сере­довища свідчить прийняття Закону України «Про захист лю­дини від впливу іонізуючих випромінювань» від 14 січня 1998 р. Цей закон спрямований на забезпечення захисту життя, здоров'я та майна людей від негативного впливу іоні­зуючих випромінювань, спричиненого практичною діяльністю, а також у випадках радіаційних аварій, шляхом виконання за­побіжних та рятувальних заходів і відшкодування збитків.

Комплекс гуманізаційних заходів передбачає Закон Украї­ни «Про захист населення і територій від надзвичайних си­туацій техногенного та природного характеру» від 8 червня 2000 р., який визначає організаційні та правові основи захис­ту громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України, захисту об'єктів виробни­чого і соціального призначення, довкілля від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Згідно зі ст. 5 зазначеного Закону громадяни України у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуа­цій техногенного та природного характеру мають право на:

отримання інформації про надзвичайні ситуації техноген­ного та природного характеру, що виникли або можуть виник­нути, та про заходи необхідної безпеки;

забезпечення та використання засобів колективного та ін­дивідуального захисту населення від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру у разі їх виникнення;

звернення до місцевих органів виконавчої влади та орга­нів місцевого самоврядування з питань захисту від надзви­чайних ситуацій техногенного та природного характеру;

компенсацію за роботу у зонах надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

'інші права у сфері захисту населення і територій від над­звичайних ситуацій техногенного та природного характеру відповідно до законів України.

Таким чином, є всі підстави стверджувати, що головним пріоритетом розвитку суспільства в новому столітті буде лю­дина як гармонійна складова природи.

Гуманізація охорони навколишнього природного середови­ща тісно пов'язана з людськими факторами в плані докорінної перебудови ставлення громадян до природи, подолання масо­вого еколого-правового нігілізму, зневаги до еколого-право-вих вимог. Іншими словами, вона пов'язана з розвитком сис­теми екологічної освіти, вихованням у людей еколого-право-вої культури, нового екологічного мислення.

Без перебудови екологічної свідомості людей, без їх еко-лого-правової освіченості і виховання марно сподіватися на оздоровлення екологічної ситуації в Україні.

Гуманізація охорони навколишнього природного середови­ща неможлива без залучення до вирішення цієї важливої проблеми широкої громадськості. Треба щоб громадськість активно брала участь у вирішенні природоохоронних та інших екологічних питань на державному, регіональному і внутріш­ньогосподарському рівні, починаючи з внесення пропозицій

щодо удосконалення і розвитку правового забезпечення Охо­рони довкілля.

На практиці маємо позитивні результати участі громадян в охороні довкілля. Саме завдяки зусиллям широкої гро­мадськості було заборонено повертати частину стоку сибір­ських річок в Арал, північних — в Каспій і будувати канал Дунай—Дніпро, що призвело б до корінної ломки природи на півдні України.

Отже, і громадськість, і кожна людина у міру своїх сил і можливостей повинна сприяти охороні природного середови­ща для забезпечення найбільш сприятливих умов для життя, праці і відпочинку громадян.

Гуманізацію охорони навколишнього природного середо­вища слід розглядати через призму міжнародних відносин Ук­раїни. Наша держава бере участь у міжнародному співробіт­ництві у сфері охорони навколишнього природного середови­ща на державному і громадському рівні відповідно до свого законодавства і міжнародного права. Вона здійснює заходи щодо розвитку та зміцнення міжнародного співробітництва у галузі охорони навколишнього природного середовища з інши­ми державами, а також в рамках природоохоронної діяльно­сті 00Н та організацій, що входять до її системи, інших уря­дових і неурядових міжнародних організацій.

Стан охорони навколишнього природного середовища у світовому масштабі залежить від ефективності охорони дов­кілля в кожній державі. Проте це не зменшує значення між­народної охорони. Тим більше, що є міжнародні об'єкти при­роди, які повинні охоронятися зусиллями всіх держав світу. До таких об'єктів належать Світовий океан, повітряний ба­сейн і космос.

Є й інші проблеми екологічного характеру, які повинні ви­рішувати спільно держави світу. Наприклад, неприпустимість екологічного благополуччя однієї держави за рахунок еколо­гічної шкоди, нанесеної іншим державам, вільний обмін між­народною екологічною інформацією, взаємодопомога за над­звичайних екологічних обставин.

Визначальними актами міжнародно-правового екологічно­го співробітництво є резолюції Генеральної Асамблеї 00Н з питань охорони навколишнього природного середовища і Все­світня хартія охорони природи, яка була схвалена і затвер­джена Генеральною Асамблеєю 00Н 28 жовтня 1982 р.

Серед інших міжнародно-правових актів екологічного спрямування є договори, конвенції, угоди. Україна підписала 17 міжнародних конвенцій у галузі охорони довкілля та 15 протоколів до них.

Серйозною перешкодою на шляху до екологічної безпеки залишається чорнобильська проблема. На заходи щодо міні­мізації наслідків аварії на ЧАЕС Україна щорічно витрачає близько 1 млрд доларів США. Але й сьогодні, через 15 років після катастрофи, постійно відчувається її загрозливе дихан­ня. Прагнучи позбавити людство від негативного впливу, в Україні ухвалено рішення про виведення Чорнобильської АЕС з експлуатації, що й було зроблено в кінці 2000 р. Гуманні дії в інтересах людства повинні виявити й інші країни світу.

Гуманізація охорони навколишнього природного середови­ща грунтується на пріоритеті вимог щодо забезпечення спри­ятливих умов для життя людини.

Загальна формула гуманізації охорони навколишнього се­редовища має такий вигляд: людина охороняє природу від людини заради самої ж людини. Таким чином, найактуальні­шою проблемою в галузі охорони навколишнього природного середовища є охорона життя і здоров'я людини. Вирішення цієї проблеми певною мірою пов'язане з охороною кожного з об'єктів природи. Але екологічну безпеку людини замало розглядати через охорону того чи іншого об'єкта природи. То­му екологічне законодавство повинне більше приділяти уваги охороні життя і здоров'я людини.

Саме з пріоритету здоров'я громадян, створення найкра­щих умов для їх життя необхідно виходити при вирішенні ве­ликих і малих питань розвитку народного господарства. Це вимагає заборони, призупинення або зупинення будь-якої ви­робничо-господарської діяльності, що завдає шкоди здоров'ю людини або створює реальну загрозу настання такої шкоди.

У процесі гуманізації, під її впливом поступово змінюється сама людина, її екологічна свідомість. Це допомагає людині дати правильну оцінку еколого-правовим нормам з точки зо­ру забезпечення охорони довкілля, правильно оцінити свої вчинки та дії інших.

Головна цінність гуманізації охорони навколишнього при­родного середовища полягає в її реальності. Тому треба не тільки закликати до її втілення, а й всіляко цьому сприяти. На жаль, ще дуже рідко питання охорони природи виносяться на обговорення колективів підприємств, організацій і установ. Мало що роблять з цього приводу і засоби масового впливу;

Таким чином, розробка питань гуманізації охорони навко­лишнього природного середовища є актуальною, практично і теоретично важливою проблемою. Однак в юридичній літера­турі зазначені питання, на відміну від загальних питань охо­рони навколишнього природного середовища, належним чи­ном не досліджувались і не висвітлювались.

Екологічний добробут — загальнонародна мрія і потреба. Він повинен стати повсякденною турботою законодавчих і правоохоронних органів, наукових установ і освітніх закладів, шкіл і дошкільних установ, трудових колективів і кожного гро­мадянина.

§ 4.3. Профілактика екологічних правопорушень

Профілактика в правовій охороні природи визнається за­гальною спрямованістю природоохоронної політики нашої дер­жави. Більше того, їй належить провідне місце в системі при­родоохоронних заходів, оскільки вона допомагає запобіганню екологічних правопорушень.

Профілактика екологічних правопорушень грунтується перш за все на екологічному законодавстві, профілактичний потенціал якого значно зріс у зв'язку з прийняттям низки но­вих законів, присвячених охороні різних об'єктів природи. В екологічному законодавстві існує розгалужена система пра­вових актів і норм, направлених на профілактику екологічних правопорушень. Такі норми є в Земельному, Водному, Лісо­вому кодексах, в Законах України «Про тваринний світ», «Про охорону атмосферного повітря», «Про природно-запо­відний фонд України» та інших екологічно-правових актах.

У Земельному кодексі України профілактичне значення мають статті, які визначають правовий режим усіх складових частин державного земельного фонду (земель сільськогоспо­дарського призначення, населених пунктів, промисловості, транспорту, інших земель); статті, які передбачають захист і гарантії прав власників землі та землекористувачів, а також здійснення державного контролю за використанням і охоро­ною земель.

У Водному кодексі профілактичне значення мають статті, які передбачають:

державний облік вод;

встановлення нормативів у галузі використання і охорони вод;

умови скидання зворотних вод у водні об'єкти;

заборону введення в дію підприємств, споруд та інших об'єктів, що впливають на стан вод.

Багато норм профілактичного спрямування містить Лісо­вий кодекс України, зокрема норми, які регулюють організа­цію лісового господарства, розміщення, проектування, будів-

ництво і введення в дію споруд та інших об'єктів, що вплива­ють на стан і відтворення лісів та інші норми.

У законодавчих актах про тваринний світ до профілактич­них норм відносяться:

охорона середовища перебування, умов розмноження, шляхів міграції тварин;

запобігання загибелі тварин під час здійснення виробни­чих процесів й експлуатації транспортних засобів;

охорона, відтворення і використання рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення видів тварин.

У Законі України «Про охорону атмосферного повітря" є норми, які регулюють стандартизацію і нормування у галузі охорони атмосферного повітря, викиди забруднюючих речо­вин у атмосферне повітря стаціонарними джерелами, конт­роль у галузі охорони атмосферного повітря.

Профілактиці екологічних правопорушень сприяє прове­денню екологічної експертизи. Згідно з Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» її про­ведення є обов'язковим^ процесі законотворчої, інвестицій­ної, господарчої та іншої діяльності, що впливає на стан нав­колишнього природного середовища.

Екологічній експертизі підлягають проекти законодавчих і нормативно-правових актів, передпроектні, проектні матеріа­ли,/проекти нормативно-технічних та інструктивно-методичних документів, проекти створення нової техніки, технологій ма­теріалів, речовин, господарські рішення та інші об'єкти і ком­плекси, реалізація яких може призвести до порушення норм екологічної безпеки та негативного впливу на стан навколиш­нього природного середовища та здоров'я людей.

Екологічній експертизі можуть підлягати екологічні ситуа­ції, що склалися в окремих населених пунктах і регіонах, а також екологічно небезпечні діючі об'єкти та комплекси, в то­му числі військового та оборонного призначення.

Більш детально питання проведення екологічної експерти­зи регулюються Законом України «Про екологічну експерти­зу» від 9 лютого 1995 р.

Профілактиці екологічних правопорушень сприяє моніто­ринг навколишнього природного середовища. Створення сис­теми державного моніторингу передбачено Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища». Моні­торинг здійснюється з метою забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розроб­ки науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефек­тивних управлінських рішень.

Кабінет Міністрів України своєю постановою від 23 верес­ня 1993 р. затвердив «Положення про державний моніторинг навколишнього природного середовища», згідно з яким до ос­новних завдань системи державного моніторингу відносяться:

а) спостереження за станом навколишнього природного середовища;

б) аналіз стану навколишнього природного середовища та прогнозування його змін;

в) забезпечення органів державної виконавчої влади сис­тематичною та оперативною інформацією про стан навколиш­нього природного середовища, а також прогнозами і попере­дженнями про можливі його зміни;

г) розроблення науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень.

Спостереження за станом навколишнього природного се­редовища і рівнем його забруднення здійснюють Міністерство екології та природних ресурсів, інші спеціально уповноважені державні органи, а також підприємства, установи та органі­зації, діяльність яких призводить або може призвести до по­гіршення стану довкілля.

Спеціально уповноважені державні органи разом з відпо­відними науковими установами забезпечують організацію ко­роткострокового і довгострокового прогнозування змін навко­лишнього природного середовища, які повинні враховуватися при розробці і виконанні програм та заходів щодо економіч­ного та соціального розвитку держави, в тому числі щодо охорони навколишнього природного середовища, використан­ня і відтворення природних ресурсів та забезпечення еколо­гічної безпеки.

Моніторинг відповідних об'єктів природи передбачають Зе­мельний кодекс, Закон України «Про тваринний світ», Закон України «Про охорону атмосферного повітря» та інші.

Профілактика екологічних правопорушень досягається та­кож за допомогою інформування про стан навколишнього природного середовища, яке передбачене Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища». Цим Законом на Міністерство екології та природних ресурсів, йогр органи на місцях та інші спеціально уповноважені державні органи покладається підготовка та подання щорічно Верхов­ній Раді України Національної доповіді про стан навколишньо­го природного середовища в державі, а також забезпечення «зацікавлених державних і громадських органів, підприємств, установ, організацій та громадян інформацією про стан нав­колишнього природного середовища, випадки і причини його екстремального забруднення, рекомендаціями щодо заходів,

спрямованих на зменшення його негативного впливу на при­родні об'єкти і здоров'я населення".

Профілактичне спрямування мають заходи заборонного характеру, які закріплені в екологічних законодавчих актах. Зокрема, забороняється самовільне захоплення земельних ділянок, вилучення особливо цінних продуктивних земель для несільськогосподарських потреб 1 використання земель не за цільовим призначенням.

Забороняється введення в дію об'єктів і застосування технологій, що не забезпечують вимог захисту земель від деградації або порушення. При розміщенні, проектуванні, бу­дівництві та введенні в дію нових і реконструйованих об'єктів, будівель і споруд та впровадженні нових технологій повинні передбачатися екологічні та санітарно-технічні вимоги щодо охорони земель.

Забороняється здійснення проектів господарської та іншої діяльності без оцінки їх впливу на стан вод, скидання будь-яких зворотних вод у водні об'єкти, що віднесені до категорії лікувальних, скидання у водні об'єкти відходів 1 сміття.

Згідно із Законом України «Про охорону атмосферного повітря» забороняється будівництво та введення в експлуата­цію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об'єктів, які не відповідають вимогам щодо охорони атмос­ферного повітря.

Поряд з нормами екологічного права профілактиці еколо­гічних правопорушень сприяють норми інших галузей права, зокрема, адміністративного, цивільного, кримінального. Ці норми передбачають міри юридичної відповідальності за по­рушення вимог екологічного законодавства. Залежно від вчи­неного злочину може наступити адміністративна, цивільно-і правова або кримінальна відповідальність.

Щоб перебудувати свідомість потенційних порушників за­конодавства про охорону природи, змінити їх ставлення до навколишнього природного середовища, треба застосовувати ' на практиці заходи юридичної відповідальності, навіть самої незначної. Екологічне правопорушення не повинно залиши­тися непоміченим, громадськість або посадова особа обов'яз­ково мають відреагувати на нього. Профілактичне значення покарання обумовлюється не жорстокістю, а його невідворот­ністю.

Значним недоліком е те, що в екологічних відносинах не­відворотність покарання не забезпечується належним чином. Рідко практикується прилюдне осудження правопорушень і правопорушників, не створено атмосфери нетерпимості до них.

Для запобігання багатьох порушень екологічного законо­давства не треба створювати якісь нові правові або органі­заційні форми. Достатньо ефективно використовувати комп­лекс тих запобіжних заходів соціального, економічного, орга­нізаційного і виховного характеру, які вже існують.

Не менш важливо піклуватися про ефективність профілак­тики та її дієвість. Держава і суспільство мають неабиякі можливості для проведення профілактичної роботи, але пов­ною мірою вони не використовуються.

Під час організації профілактики насамперед треба врахо­вувати характер правопорушень та їх причини. Причинами екологічних правопорушень є недоліки в економічній, органі­заційній, правовій, виховній сферах діяльності. Без усунення причин, що призводять до екологічних правопорушень, важко забезпечити додержання вимог щодо екологічного законо­давства.

При організації та проведенні профілактичної роботи важ­ливо враховувати також дані прогнозування стану навколиш­нього природного середовища на близьку і тривалу перспек­тиву.

Важливим профілактичним заходом в екологічній сфері є формування сталої еколого-правової свідомості людини. Адже всі екологічні правопорушення завжди учиняються людиною:

господарським керівником, іншою посадовою особою, просто громадянином. Тому екологічне виховання людини є неодмін­ною умовою запобігання екологічним правопорушенням.

Еколого-виховна робота заслуговує на увагу ще й тому, що з давніх-давен людство виховувалося на споживацькому відношенні до природних багатств і безкарності щодо їх вико­ристання.

Незважаючи на велике значення профілактики правопо­рушень у екологічній сфері, їм приділяється недостатньо ува­ги в наукових дослідженнях і на практиці.

Посилення охорони навколишнього природного середови­ща вимагає підвищеної уваги до теоретичного обрунтування питань профілактики. Вивчення й аналіз причин правопору­шень у галузі екологічних відносин є слабким місцем як для екологічного, так і для інших галузей права. Причини право­порушень вивчаються здебільшого стосовно кримінальних злочинів, а цього явно недостатньо, їх треба виявляти і ви­вчати стосовно порушень екологічного і всіх інших видів за­конодавства. Адже зміцнення законності необхідно не тільки у сфері діяльності кримінального права, айв інших галузях суспільного життя.

Теоретичні дослідження проблем профілактики правопору­шень мають стати вихідною посилкою організації профілакти­ки на науковій основі.

Проблема профілактики правопорушень багатогранна. Во­на охоплює не тільки теоретичні, а й широке коло практичних питань. Дуже важливо, щоб профілактична робота проводи­лася більш масштабно і цілеспрямовано. Проведення профі­лактичної роботи входить в обов'язки всіх державних органів, але перш за все її зобов'язані проводити правоохоронні ор­гани, які мають для цього всі можливості.

§ 4.4. Юридична відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища

Проблема відповідальності — одна з найбільш складних проблем як загальної теорії права, так і галузевих юридичних наук. В останні роки у нашій юридичній науці цій проблемі приділяється пильна увага. Дослідження вчених-юристів зро­били значний внесок у розробку теорії юридичної відповідаль­ності. Але цю проблему не можна вважати вичерпаною. До цього часу ще не вироблено єдиного визначення поняття юридичної відповідальності, немає також єдиного погляду і щодо її змісту.

Деякі автори трактують відповідальність дуже широко. Во­ни дотримуються думки, що відповідальність полягає в цілко­витому усвідомленні своїх вчинків, в зобов'язанні кожного члена суспільства точно і сумлінно виконувати встановлені законом правила поведінки. На нашу думку, прибічники тако­го розуміння відповідальності не беруть до уваги, що людина відповідає не тільки за протиправні вчинки і дії, а й за за­конні, більше того — цілком зразкові. В такому розумінні від­повідальності явно вбачається відрив відповідальності від пра­вопорушення. Інститут юридичної відповідальності регулює, суспільні відносини, які виникають лише внаслідок правопору­шень.

Не є юридичною відповідальністю і добровільне виконання зобов'язання як, наприклад, зобов'язання про відшкодування збитків. Про яку ж відповідальність в такому випадку може йти мова? Для юридичної відповідальності характерний стан примусу до виконання зобов'язання. Вона пов'язана з влад­ними діями правоохоронних органів.

Не кожне примусово виконуване зобов'язання є відпові­дальністю. Виникнення зобов'язання всупереч волі особи не завжди надає йому характеру відповідальності. Варто погоди­тися з існуючою в юридичній літературі думкою, що не слід розглядати як міру відповідальності виконання зобов'язання, яке існувало до правопорушення, навіть коли виконання цього зобов'язання відбувалося під примусом. Ці наслідки є оперативними санкціями, а не мірами відповідальності.

Підміна істинної відповідальності примусовим виконанням невиконаного зобов'язання особливо характерно для цивіль­но-правових відносин. У цьому випадку найчастіше зустріча­ється уявна відповідальність, що може призвести до небажа­них наслідків. Концепція, згідно з якою примусове виконання зобов'язання розглядається як відповідальність, має ряд негативних моментів; по-перше, сфера відповідальності без­підставно розширюється в теоретичному плані, по-друге, на практиці винні особи нерідко взагалі звільняються від відпові­дальності під приводом недопущення подвійної відповідально­сті за одне й те саме правопорушення.

Юридична відповідальність виражається в додаткових, стосовно того зобов'язання, що виконується примусово, втра­тах особистого або майнового характеру. Такий стан належ­ним чином треба врахувати законодавчим і провозастосов-ним органам, щоб винна особа не змогла ухилитися від від­повідальності. Примусове виконання зобов'язання необхідно доповнити чітко визначеними мірами відповідальності.

Інші автори, навпаки, поняття відповідальності звужують, ототожнюючи її з покаранням. Так, Б. Т. Базилєв зазначає:

«Відповідальність може виникнути, але не відбутись, якщо не реалізовано покарання. Наприклад, особа, яка вчинила зло­чин вперше, може бути звільнена від відповідальності і пока­рання з передачею матеріалів справи в товариський суд». У цьому випадку винна особа звільняється від покарання, але не від відповідальності. Якщо є протиправне діяння і до особи застосовуються передбачені законом примусові заходи — значить, є й юридична відповідальність.

Покарання реалізується в рамках відносин відповідаль­ності, але ці питання не адекватні, відповідальність і покаран­ня знаходяться в співвідношенні загального і часткового, де загальним є відповідальність, а частковим — покарання. Від­повідальність можлива і без покарання.

У літературі переважає трактування юридичної відпові­дальності як заходу державного примусу. Таке тлумачення цілком правильне, якщо мова йде про кримінально-правову, адміністративно-правову або цивільно-правову відповідаль-

ність, оскільки змістом цих видів відповідальності є державний осуд правопорушника. Але воно неприйнятне щодо відпові­дальності перед громадськістю, в якій виражена не державна воля, а воля окремого колективу, що діє відповідно до своїх статутних норм. У нашій державі правові санкції нерідко за­стосовуються не державними органами, а громадськими ор­ганізаціями та їх органами. Тому, на наш погляд, суть юри­дичної відповідальності точніше висловив С. Н. Братусь:

«Юридична відповідальність — це той же обов'язок, але ви­конується він в силу державного або прирівнюваного йому громадського примушування».

Юридична відповідальність чітко регулюється нормами права. Вона допустима лише за діяння, які заборонені зако­ном, і тільки в межах, визначених законом. Це забезпечує справедливість відповідальності як з точки зору встановлення її в законі чи іншому правовому акті, так і з точки зору за­стосування її до винних осіб. Несправедливість, допущена при визначенні міри покарання, підриває ефект державного або громадського примушування стосовно того, хто відповідає за вчинок, і всіх інших учасників суспільних відносин. Покарання тоді досягає мети, коли воно є законним, доцільним і спра­ведливим.

' Юридична відповідальність виконує три функції: запобіжну, вщновлювальну і каральну.

Встановлення змісту функцій правової відповідальності та їх поєднання має важливе значення для визначення напряму розвитку законодавства про відповідальність і послідовного вирішення задач зміцнення законності.

Зазначені функції взаємозв'язані і доповнюють одна одну. Разом з тим кожна з них несе своє навантаження, вирішує свої конкретні завдання. Визначаючи взаємозв'язок усіх функцій, вчені-юристи мають різні погляди щодо питання, яка функція є основною, найголовнішою. С. С. Алексєєв та деякі інші правознавці вважають, що головною, основною функцією правової відповідальності є штрафна (каральна). Автори нав­чального посібника «Общая теория государства й права» та інші визнають домінуючою запобіжну функцію.

В юридичній літературі наводяться протилежні точки зору на майнову відповідальність. Одні автори вважають її основ­ною функцією запобіжну, інші — відновлюв&льну. Висловлю­ється також думка, що майнова відповідальність має одночас­но на меті запобігання правопорушенням, виховання і май­нове відшкодування, тобто фактично визнається їх рівноцінне значення.

На нашу думку, запобіжна функція е основною для будь-якого виду юридичної відповідальності. Головна мета охорон­ного правовідношення полягає не в тому, щоб притягнути ко­гось до відповідальності, а в тому, щоб не допустити дій, за вчинення яких передбачається відповідальність. Запобігаючи правопорушенням, держава отримає вигоду, дуже корисну для суспільства в цілому і для кожного з його членів зокрема. Необхідно постійно підкреслювати в теорії і неухильно запро­ваджувати в практику твердження про превалюючу роль за­побіжної функції. Чим краще вирішується справа профілакти­ки правопорушень, чим вище рівень свідомості громадян, тим менше доводиться застосовувати караючу силу закону.

Юридична відповідальність виступає попередженням для осіб, схильних до правопорушень, особливо для тих, які вже притягувалися до відповідальності, оскільки на випадок по­вторного правопорушення, як правило, відповідальність підви­щується.

Необхідно переглянути норми права, які у випадку по­вторного правопорушення передбачають таку ж відповідаль­ність, як і за правопорушення, що вчинене вперше. Повторне порушення завжди повинно каратися суворіше.

Визнання запобіжної функції юридичної відповідальності як основної має принципове значення. По-перше, ще раз під­креслюється головний принцип нашого права — запобігання правопорушенням. По-друге, визнання прерогативи запобіж­ної функції сприяє подальшому вдосконаленню законодав­ства. І це закономірно. Запобіжна функція права постійно розвивається і вдосконалюється. Вона вичерпає себе лише тоді, копи в нашому суспільстві не буде порушень.

Ще одну функцію юридичної відповідальності — відновлю-вальну — в юридичній літературі часто називають компенса­ційною, звужуючи тим самим її зміст. Компенсувати можна втрати, понесені внаслідок правопорушення. Відновлювальна ж функція має на меті поновлення порушених суб'єктивних прав організацій і громадян, а це поняття значно ширше, ніж компенсація втрат. Наприклад, відновленню підлягають права природокористувачів (землекористувачів, водокористувачів, лісокористувочів тощо), незалежно від того, чи було завдано їм матеріального збитку.

Залежно від галузевої належності відновлювальних захо­дів розрізняють характер і спосіб відновлених порушених прав. Відновлення в цивільному праві — це відшкодування збитків, повернення в попередній стан (за недійсності угод), і виконання окремих робіт, здійснення примусовим способом

визнання права за особою тощо. Цивільно-правові поновлю­вальні захопи надходять головним чином від судових органів.

Відновлення в адміністративному праві характеризується відміною вищестоящими органами державного управління не­законних актів, що порушують право природокористувачів, прийнятих нижчестоящими органами державного управління. Вищестоящий орган, відміняючи незаконний акт, тим самим домагається поновлення порушених прав. Норми відновлю-вального характеру, за допомогою яких забезпечується від­новлення порушених прав, також містяться в земельному, екологічному та деяких інших галузях права.

Зрозуміло, що сама по собі відміна незаконних актів від­повідальністю вважатися не може. Відновлення порушених прав буде вважатися відповідальністю лише у разі, якщо воно супроводжуватиметься додатковими заходами карального ха­рактеру для особи, яка порушила права певного природоко-ристувача. Саме так ми розуміємо суть відновлювальної функції юридичної відповідальності.

Третьою функцією юридичної відповідальності, як уже зга­дувалось, є каральна. У вітчизняному праві перенесення центру уваги на запобігання правопорушенням не зменшує значення покарання за вчинене правопорушення. Недооцінка покарання без урахування конкретних умов також може за­шкодити.

Питання про визнання і, навпаки, заперечення мети покарання породило численну літературу з висловленням різ­них протилежних точок зору з цього приводу. Не вдаючись до їх аналізу, розглянемо реальні факти дійсності: покарання передбачене нашим законодавством і застосовується в прак­тиці. Як неможливо заперечувати існування злочинності та інших правопорушень, так неможливо відмінити і покарання. Ігнорування негативних явищ — не кращий спосіб боротьби з ними. Набагато важливіше вести пошуки найбільш ефектив­них засобів боротьби з правопорушеннями.

Юридична відповідальність є одним із правоохоронних ін­ститутів, що забезпечують охорону прав природокористувачів. Вона виникає на конкретній стадії розвитку охоронних право­відносин. Якщо охоронні правовідносини виникають з момен­ту надання екологічних прав, то правовідносини відповідаль­ності — з моменту порушення цих прав.

В юридичній літературі існує інша точка зору. Так, 1. С. Самощенко і М. X. Фарушкин дотримуються думки, що охоронні правовідносини виникають з моменту правопору­шення, а юридична відповідальність виникає лише з моменту

визнання факту правопорушення і встановлення особи, що його вчинила.

На наш погляд, це трохи спрощене розуміння охоронного моменту в праві. Він наступає набагато раніше вчинення правопорушення, а саме зі вступом в дію правоохоронної норми. Охоронне значення права полягає не в тому, що по­рушення його обов'язково повинно викликати застосування заходів відповідальності. Воно полягає у створенні умов, які не допускають вчинення правопорушення, а також у відвер­танні настання юридичних наслідків для правопорушника, пе­редбачених санкцією правоохоронної норми.

У системі охоронних правовідносин юридичній відпові­дальності передують такі правоохоронні інститути, як законо­давче закріплення екологічних прав природокористувачів та забезпечення законності в екологічних відносинах, тобто здійснення законоположень на практиці. Кожний з них вико­нує свою роль, вирішує свої завдання у сфері охорони нав­колишнього природного середовища.

Законодавче закріплення екологічних прав природокорис­тувачів — першооснова їх правової охорони. Чим вірогідніші правові акти, чим повніше відображають вони права приро­докористувачів, тим сприятливіші умови складаються для по­силення охорони зазначених прав. І навпаки, неврегульовані питання у сфері екологічних відносин і вади в охоронному за­конодавстві послаблюють їх охорону. Тому в правових актах повинні закріплюватися ті питання охорони навколишнього природного середовища, яким необхідно надати загально­обов'язкового характеру.

Важлива роль в охороні екологічних прав природокорис­тувачів і екологічних відносин у цілому належить інституту за­конності. Після законодавчого закріплення не менш важли­вим е втілення правових норм в життя. Свій виховний і ре­гулюючий вплив закон виявляє тільки в процесі практичного виконання.

У нашому суспільстві переважна більшість громадян сві­домо дотримується встановлених і прийнятих правил поведін­ки. Основною формою впливу, в тому числі і щодо осіб, які порушують встановлені правила, є переконання. Вітчизняне право грунтується переважно на переконанні, свідомості, добровільному виконанні і меншою мірою — на примушуван­ні. Тому справедливим є твердження, що праву притаманна обов'язковість, а не примушування.

У зв'язку з цим не можна погодитись з Б. Т. Базилевим в тому, що «всі охоронні інститути тієї чи іншої галузі права мають предметом свого регулювання негативні конфліктні

суспільні відносини». Це стосується тільки інституту юридичної відповідальності, який регулює суспільні відносини, що вини­кають внаслідок правопорушень. А тому однією з характерних особливостей цього інституту є виконання каральної функції.

Теоретичне значення відмінностей між юридичною відпо­відальністю і такими правоохоронними інститутами, як зако­нодавче закріплення екологічних відносин і забезпечення вті­лення законодавчих актів у життя полягає в тому, що їх роз­виток пов'язаний з різними специфічними закономірностями юридичної надбудови нашого суспільства. Законодавче регу­лювання систематично розвивається і удосконалюється. По­стійно удосконалюються і методи виконання еколого-правових актів. Таким чином, закріплювальна і регулююча роль права в сфері екологічних відносин постійно еволюціонує, тоді як юридична відповідальність примушування, навпаки, звужуєть­ся, скорочує свою дію у зв'язку із зростанням свідомості гро­мадян, з діяльністю органів держави і громадськості щодо за­побігання правопорушенням. Однак юридична відповідальність ще не втратила свого значення. Примушування до бездоган­ного виконання правових норм повністю вичерпає себе лише з ліквідацією екологічних правопорушень.

В умовах розвитку демократії, розширення прав і свобод зростає соціальна відповідальність. Воля і відповідальність — взаємопов'язані, сполучені соціально-юридичні явища. Чим ширше межі волі людини, тим більша відповідальність покла­дається на неї за порушення цих меж. Свобода в правовій сфері може здійснюватися тільки в рамках закону.

Юридична відповідальність є однією з юридичних гарантій суворого, неухильного додержання і виконання норм права та ефективним засобом забезпечення їх реалізації.

Практика застосування юридичної відповідальності вису­ває перед юридичною наукою низку проблем. Однією з них є проблема справедливості відповідальності, суміжності між скоєним і визначенням ступеня відповідальності на практиці.

Привертає до себе увагу і проблема неминучості на­стання відповідальності за вчинене правопорушення. Недо­держання цього принципу сприяє скоєнню нових правопору­шень.

Юридична відповідальність є важливим засобом боротьби з порушеннями екологічного законодавства, формою застосу­вання юридичних санкцій до правопорушників. Існують кримі­нально-правова, адміністративно-правова, цивільно-правова, еколого-правова і дисциплінарна відповідальність. Існування декількох видів юридичної відповідальності пояснюється перш за все характером правопорушень, які поділяються на злочи­

ни і проступки. Підвищена небезпека злочинів для суспільства вимагає застосування до винних найбільш суворого виду відповідальності — кримінальної. Боротьбу ж з проступками можна успішно вести іншими, менш жорсткими засобами.

Наявність видів юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства зумовлена також різницею в методах правового регулювання. Варто погодитись із С. С. Алексеєвим, який вважає, що в «... особливостях відповідальності виража­ється своєрідність того чи іншого правового регулювання, ха­рактерні риси даної галузі права. Тому поділ видів відпові­дальності в залежності від того, до якої галузі права вони на­лежать є основним кваліфікаційним підрозділом».

Кримінально-правова відповідальність у галузі охорони навколишнього природного середовища настає за екологічний злочин, тобто суспільне небезпечне діяння (дію або бездіяль­ність), передбачене кримінальним законом. Поняття екологіч­ного злочину розкривається через його складові елементи:

об'єкт і об'єктивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону складу екологічного злочину.

Об'єктом екологічного злочину е природні багатства (зем­ля, вода, ліс, тваринний світ, атмосферне повітря тощо), або навколишнє природне середовище в цілому.

Об'єктивна сторона екологічного злочину включає три умови: злочинне порушення екологічного законодавства; за­подіяння шкоди природному середовищу або реальну загрозу її заподіяння; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою порушника і результатом, який настав.

Суб'єктами екологічних злочинів є фізичні особи. Серед екологічних складів злочинів немає таких, за якими відповідальність несли б лише посадові особи. Однак є такі склади злочинів, відповідальність за які покладається го­ловним чином на посадових осіб. Зрозуміло, що в таких ви­падках вони притягуються до відповідальності за статтями Кримінального кодексу України про службові злочини: за зло­вживання владою або службовим становищем, за перевищен­ня влади або службових повноважень, за халатність. До та­ких складів відносяться, наприклад, забруднення водойм, за­бруднення атмосферного повітря.

Суб'єктивна сторона екологічного злочину характеризу­ється тим, що кримінальний закон передбачає обидві форми вини — навмисну і необережну. Причому є злочини, які пе­редбачають тільки навмисну вину — знищення лісних маси­вів, вчинене шляхом підпалу, умисна потрава посівів або умисне пошкодження захисних лісонасаджень, незаконні ви-

рубування лісу, полювання, рибний, звіриний або інший вод­ний добувний промисел тощо.

І навпаки, є злочини, які можуть бути вчинені тільки з не­обережності або недбалості, наприклад, необережне знищен­ня або пошкодження лісових культур.

Є такі склади злочинів, які набувають екологічного зна­чення лише тоді, коли при їх вчиненні завдається шкода ото­чуючому природному середовищу. До них відносяться, зокре­ма, самовільний захват землі, порушення правил розробки надр та деякі інші злочини.

Екологічні правопорушення з ознаками суспільно-небез­печних діянь не завжди підпадають під дії кримінального за­кону. Наприклад, поза увагою Кримінального кодексу зали­шились забруднення земель і порушення правил радіаційної безпеки.

Приховування достовірної інформації про стан навколиш­нього природного середовища також передбачає застосуван­ня заходів кримінального покарання. Уроки Чорнобильської катастрофи повинні враховуватися при удосконаленні кримі­нального законодавства. Необхідно, щоб ознаки суспільне не­безпечних дій у галузі екології завжди були в полі зору кри­мінального закону.

' Поряд з формуванням нових складів екологічних злочинів, необхідно посилити кримінальну відповідальність за раніше передбачені склади екологічних злочинів. Санкції деяких із цих складів злочинів не відповідають наслідкам їх вчинення.

Є істотні недоліки в застосуванні кримінально-правових заходів щодо вчинення екологічних злочинів. В умовах госпо­дарської скрути нерідко уявна економічна доцільність бере верх над екологічними пріоритетами, внаслідок чого залиша­ються непокараними навіть явні екологічні злочини.

Адміністративно-правова в дпов дальність у галузі охорони навколишнього природного середовища наступає за адмініст­ративне правопорушення. Загальне поняття адміністративного правопорушення дано в ст. 9 Кодексу України про адмініст­ративні правопорушення.

Адміністративним правопорушенням (проступком) визна­ється протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський по­рядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено ад­міністративну відповідальність. Адміністративне правопору­шення визнається вчиненим умисно, якщо особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи

бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, якщо особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяль­ності, або легковажно розраховувала на їх відвернення чи не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч мала б і могла їх передбачати.

Конкретні склади адміністративних екологічних правопору­шень із зазначенням суб'єктів відповідальності, санкцій, пра-вочинностей органів щодо застосування заходів адміністра­тивної відповідальності передбачені в Кодексі України про адміністративні правопорушення (глава VII). Причому склади адміністративних правопорушень у галузі охорони навколиш­нього природного середовища конкретизовані стосовно кож­ного об'єкта природи. Наприклад, псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель, порушення правил використання земель; порушення вимог щодо охорони надр;

порушення правил охорони водних ресурсів; незаконна по­рубка, пошкодження та знищення лісових культур і молодня­ку, порушення вимог щодо пожежної безпеки в лісах, охорони атмосферного повітря при введенні в експлуатацію підпри­ємств і споруд тощо. Кодекс України про адміністративні пра­вопорушення нараховує 53 склади екологічних правопору­шень. Для адміністративного правопорушення характерним є відсутність ознак злочину, які притаманні кримінальному пра­вопорушенню.

Суб'єктами адміністративних правопорушень у сфері охо­рони природи можуть бути тільки громадяни і службові особи. Останні піддягають адміністративній відповідальності за адмі­ністративні правопорушення, пов'язані з недодержанням уста­новлених правил у сфері охорони природи, здоров'я населен­ня та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов'язків.

Іноземні громадяни і особи без громадянства, які перебу­вають на території України, підлягають адміністративній відпо­відальності на загальних підставах з громадянами України.

Адміністративне законодавство передбачає такі заходи адміністративного впливу за екологічні правопорушення: по­передження, штраф, заборона діяльності, що завдає шкоди природному середовищу чи здоров'ю людей; вилучення забо­ронених знарядь полювання або рибальства, незаконно добу­тої продукції; позбавлення права займатися певним видом ді­яльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів. Найбільш розповсюдженим видом адміністративної відпові-

дальності за екологічні проступки е штраф. Сума штрафу мо­же бути більшою або меншою, ніж завдана шкода та призна­чатися за відсутності будь-якої шкоди. Це пояснюється тим, що штраф не є мірою компенсації. Стягнення адміністратив­ного штрафу не звільняє винну особу від обов'язку відшкоду­вати заподіяні збитки.

Адміністративна відповідальність за екологічні правопору­шення застосовується за рішенням Рад народних депутатів та їх адміністративних комісій службовими особами спеціальних органів охорони природи або санітарного нагляду.

Порядок притягнення до адміністративної відповідальності за екологічні проступки та інші суміжні питання регулюються нормами адміністративного права.

Адміністративні стягнення є мірою відповідальності та за­стосовуються з метою виховання особи, яка вчинила адмі­ністративне правопорушення, в дусі додержання законів, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень самим правопорушником та іншими особами.

Цивільно-правова відповідальність у сфері охорони навко­лишнього природного середовища передбачена нормами ци­вільного права (зокрема, статті 440 і 441 Цивільного кодексу України). Суть цього виду юридичної відповідальності полягає головним чином у відшкодуванні збитків, заподіяних в резуль­таті порушення законодавства, спрямованого на охорону при­роди.

У ст. 440 Цивільного кодексу України зазначено: «Шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, за­подіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка за­подіяла шкоду, у повному обсязі».

Стаття 441 Цивільного кодексу України вказує на відпові­дальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників:

«Організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службо­вих) обов'язків». Відповідальність організацій за шкоду, запо­діяну з вини її працівників, має для екологічних відносин особливе значення. Вона є гарантією відшкодування збитків, завданих природі, тому що громадянин-правопорушник часто виявляється неспроможним це зробити через матеріальні об­ставини.

Цивільно-правову охорону навколишнього природного се­редовища зміцнює застосування принципу солідарної відпові­дальності, суть якого полягає в тому, що особи, які спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед по­терпілим (ст. 451 Цивільного кодексу). Застосування цього

принципу сприяє відшкодуванню в повному обсязі завдано? шкоди.

У системі цивільно-правових заходів охорони навколиш­нього природного середовища особливе місце посідає відпо­відальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної еколо­гічної небезпеки, яка випливає із ст. 450 Цивільного кодексу України. Відповідно до цієї статті організації і громадяни, ді­яльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для ото­чення (транспортні організації, промислові підприємства, бу­дови, власники автомобілів тощо), зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Враховуючи те, що переважна більшість підприємств, які негативно впливають на оточуюче природне середовище, є джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зазначена цивільно-правова норма має значні природоохоронні можли­вості.

Норми цивільного законодавства передбачають відпові­дальність за шкоду, заподіяну громадянам в результаті за­бруднення та іншого екологічно шкідливого впливу оточуючо­го природного середовища. Це, зокрема, ст. 442 Цивільного кодексу України і Закон України «Про охорону навколишньо­го природного середовища», в якому зазначено, що екологіч­ні права громадян забезпечуються компенсацією шкоди, за­подіяної здоров'ю і майну громадян внаслідок порушення за­конодавства про охорону навколишнього природного середо­вища.

При відшкодуванні шкоди, заподіяної здоров'ю громадян, компенсації підлягають витрати на лікування і відновлення здоров'я, витрати на відшкодування матеріальних розходів у зв'язку з втратою працездатності, інші збитки.

Одним з різновидів цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну природі, є майнова відповідальність у вигля­ді спеціальних такс. На застосуванні такс грунтується, зокре­ма, відшкодування за знищення лісу, незаконні полювання і рибальство, за знищення і пошкодження дерев та інших зе­лених насаджень у містах і селищах. Такси встановлюються нормами екологічного законодавства. Їх розмір залежить від витрат, які зробила держава в зв'язку з доглядом за конкрет­ними природними об'єктами, від їх цінності, важливості вико­нуваних ними функцій, можливості чи, навпаки, неможливості їх відновлення тощо.

Таким чином, юридична відповідальність за шкоду, запо­діяну природному середовищу, виражається у формі майнової

і цивільно-правової відповідальності. Якщо порядок відшкоду­вання збитків екологічним законодавством не регулюється, застосовуються відповідні норми цивільного права.

Еколого-правова вйповдальнсгь — порівняно новий вид юридичної відповідальності. Вона наступає на підставі норм екологічного законодавства за екологічні правопорушення. Еколого-правовій відповідальності притаманні такі самі риси, як і іншим видам юридичної відповідальності. Проте вона має і свої особливості. Вони визначаються специфікою екологіч­них суспільних відносин. Механізм еколого-правової відпові­дальності визначений в Законах України «Про охорону нав­колишнього природного середовища», «Про тваринний світ», «Про охорону атмосферного повітря», «Про природно-запо­відний фонд України», а також у Земельному, Водному, Лісо­вому кодексах і Кодексі України про надра. У цих норматив­них актах дається перелік порушень водного, лісового зако­нодавства, законодавства про охорону атмосферного повітря, тваринного світу, інших об'єктів природи, за які може насту­пити юридична і, зокрема, еколого-правова відповідальність.

Визначення в законодавчому порядку видів екологічних правопорушень складає основу організації боротьби з ними.

В еколого-правових актах передбачено специфічні санкції за екологічні правопорушення, які притаманні тільки нормам екологічного права. Наприклад, згідно зі ст. 27 Земельного кодексу України право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у разі використання земельної ді­лянки способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки.

Стаття 101 Лісового кодексу України передбачає таку санкцію за порушення лісового законодавства, як вилучення незаконно добутої деревини та інших лісових ресурсів. У разі неможливості вилучення незаконно добутої деревини стягу­ється її вартість.

Стаття 58 Закону України «Про тваринний світ» передба­чає конфіскацію незаконно добутих об'єктів тваринного світу, виготовленої з них продукції та знаряддя правопорушення.

Стаття 14 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» вказує на те, що діяльність, пов'язана з порушенням умов і вимог щодо викидів забруднюючих речовин у атмос­ферне повітря шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на нього, передбачених дозволами, може бути об­межена, тимчасово заборонена (зупинена) або припинена.

Специфічні види еколого-правової відповідальності харак­терні також для інших еколого-правових актів. Це свідчить

про те, що екологічне законодавство не тільки вказує на можливість застосування за певних умов кримінальної, адмі­ністративно-правової, цивільно-правової, дисциплінарної від­повідальності, але й передбачає різні види еколого-правової відповідальності.

Загалом екологічна відповідальність — це відповідальність держави, суспільства, громадян перед суспільством, конкрет­ним природокористувачем, перед сучасними і майбутніми по­коліннями людей.

Дисциплінарна відповідальність за порушення законодав­ства про охорону навколишнього природного середовища за­стосовується до винних осіб за наявності в їх діях складу дисциплінарного правопорушення. Підставою виникнення дис­циплінарної відповідальності є невиконання або неналежне виконання посадовою особою своїх обов'язків, результатом яких є порушення екологічних вимог, заподіяння шкоди нав­колишньому середовищу.

Суб'єктами дисциплінарної відповідальності можуть бути керівники підприємств і організацій, на яких покладено вико­нання природоохоронних обов'язків, а також інші посадові особи і працівники, до обов'язків яких входять питання охо­рони і раціонального використання природних ресурсів.

Дисциплінарна відповідальність здійснюється в порядку підлеглості чи на підставі правил внутрішнього трудового роз­порядку підприємств і організацій.

Посилює та конкретизує юридичну відповідальність за по­рушення вимог природоохоронного законодавства Закон Ук­раїни «Про внесення змін і доповнень до деяких законодав­чих актів України з питань охорони навколишнього природно­го середовища» від 6 березня 1996 р. Зокрема, цей Закон доповнив Кодекс України про адміністративні правопорушен­ня одинадцятьма статтями, поліпшив редакцію його шістнад­цяти статей, вніс доповнення до статей 159—1621 Криміналь­ного кодексу України (1960 р.).

У новій редакції викладено окремі статті Законів України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про тваринний світ», «Про виключну (морську) економічну зону України».

Зміни і доповнення спрямовані головним чином на поси­лення адміністративної та кримінальної відповідальності за порушення вимог щодо охорони вод, об'єктів тваринного сві­ту, природно-заповідного фонду України.

§ 4.5. Охорона навколишнього природного середовища в діяльності органів внутрішніх справ

Охорона навколишнього природного середовища здійсню­ється зусиллями органів державної влади і управління, при­родоохоронними, правоохоронними органами і громадськістю. Велику і багатопланову роботу щодо охорони навколишнього природного середовища проводять органи внутрішніх справ. Правовою основою їх діяльності в зазначеній галузі є зако­нодавство щодо охорони природи і її раціонального викорис­тання.

Найбільші можливості активно впливати на стан охорони навколишнього природного середовища має міліція. Як відо­мо, ця складова частина органів внутрішніх справ відповідно до Закону України «Про міліцію» виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесу­альну, виконавчу та охоронну функції, що дає можливість здійснювати широкі еколого-охоронні дії.

Перш за все природоохоронні дії органів міліції тісно пов'язані з виконанням ними свого основного завдання — охорони права власності від злочинних посягань та інших правопорушень. Охороняючи право державної власності на землю, води, ліси, атмосферне повітря, тваринний світ і над­ра, працівники міліції попереджують їх псування, забруднен­ня, пошкодження, знищення, нераціональне використання.

Широке коло природоохоронних заходів тісно пов'язане з виконанням ряду інших обов'язків, покладених на міліцію дію­чим законодавством. Згідно зі ст. 10 Закону України «Про міліцію» вона зобов'язана:

а) забезпечувати безпеку громадян і громадський порядок;

б) виявляти, запобігати, припиняти та розкривати злочини;

в) приймати і реєструвати заяви і повідомлення про зло­чини та адміністративні правопорушення, своєчасно приймати по них рішення;

г) припиняти адміністративні правопорушення і здійснюва­ти проводження у справах по них;

д) виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню правопорушень, вживати в межах своєї компетенції заходи щодо їх усунення;

ж) брати участь у правовому вихованні населення;

з) запобігати забрудненню земель, вод, повітря транс­портними засобами та сільськогосподарською технікою;

е) повідомляти відповідним державним органам і громад­ським об'єднанням про аварії, пожежі, катастрофи, стихійне

пихо та інші надзвичайні події, вживати невідкладних заходів щодо ліквідації їх наслідків;

є) брати участь у проведенні карантинних заходів під час епідемій та епізоотій.

У зазначених обов'язках міліції закладені і потреби охо­рони довкілля. Тому за їх належного виконання досягається забезпечення зусиллями міліції охорона навколишнього при­родного середовища.

Про природоохоронну спроможність міліції свідчать і її права, їй надане право: оглядати, з участю адміністрації під­приємств, установ і організацій, приміщення, де знаходяться сильнодіючі хімічні отруйні та радіоактивні речовини і мате­ріали, з метою перевірки додержання правил поводження з ними; вносити відповідним державним органам, громадським об'єднанням або службовим особам, підприємствам, устано­вам, організаціям обов'язкові до розгляду подання про необ­хідність усунення причин і умов, що сприяють вчиненню пра­вопорушень.

Зважаючи на те, що екологічних правопорушень дуже ба­гато, подання міліції можуть стати ефективним засобом бо­ротьби з ними.

Велику роботу органи міліції проводять з розкриття еко­логічних злочинів. Цей обсяг робіт виконують слідчі апарати. Вони борються за повне і швидке розкриття кожного злочину, здійсненого в галузі охорони природи, обов'язкове притягнен­ня до відповідальності винних у цьому осіб. Слідчі зобов'язані виявляти причини і умови, що сприяють скоєнню злочину в сфері охорони природи, і приймати заходи щодо їх усунення, їм належить проявляти ініціативу, активність і наполегливість у викритті злочинців. Дуже важливо, щоб у боротьбі з еколо­гічними правопорушеннями жоден злочинний випадок не за­лишався нерозкритим.

Суттєву роль в охороні природного середовища відіграють апарати Державної служби у боротьбі з економічною злочин­ністю, які ведуть боротьбу з розкрадачами природних ба­гатств, спекулянтами та іншими особами, що незаконно ко­ристуються благами природи. В сучасних умовах ринкової економіки прибутковим заняттям багатьох громадян стало браконьєрство, яке завдає великої шкоди рибному господар­ству і тваринному світу. Багато розкрадається також дереви­ни із лісів та інших природних багатств.

Ситуація вимагає від органів внутрішніх справ рішучих дій. Адже захист державної власності від злочинних посягань, до якої відносяться всі об'єкти природи, відповідно до Закону України «Про міліцію» є одним із основних завдань міліції, її

діяльність має бути спрямована на створення обстановки всебічного осуду і нетерпимості не тільки до розкрадачів, а й до тих, хто створює умови, що сприяють розкраданню та по­турає злочинцям.

Не треба забувати, що безсилля влади, її бездіяльність тільки розбещує, провокує ескалацію злочинності. Держава, громадяни України мають відчути, що правоохоронні органи спроможні забезпечити належну охорону природного середо­вища від злочинних елементів. Охорона навколишнього при­родного середовища — це корінне питання і економіки, і по­літики.

Охороною навколишнього природного середовища займа­ється також кримінальна міліція в ході оперативно-розшукової діяльності, спеціальна міліція та деякі інші підрозділи органів внутрішніх справ на підставі Закону України «Про оператив-но-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р.

Завданням оперативно-розшукової діяльності в галузі охо­рони природи е пошук і фіксація фактичних даних щодо про­типравної діяльності окремих осіб та груп.

Оперативно-розшукова діяльність грунтується на принци­пах законності, дотримання прав і свобод людини і взаємодії з органами управління та населенням.

Підставами для проведення оперативно-розшукової діяль­ності є наявність достатньої інформації щодо: а) злочинів, що готуються або вчинені невстановленими особами; б) осіб, які готують або вчинили злочини; в) осіб, які переховуються від органів розслідування або ухиляються від відбування кримі­нального покарання; г) осіб,, які зникли безвісти.

Зазначені підстави можуть міститися в заявах, повідом­леннях громадян, посадових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації, у письмових дорученнях і поста­новах слідчого, вказівках прокурора, ухвалах суду в кримі­нальних справах, що знаходяться в його провадженні, мате­ріалах органів дізнання, інших правоохоронних органів.

Матеріали оперативно-розшукової діяльності використову­ються як приводи та підстави для порушення кримінальної справи або проведення невідкладних слідчих дій, отримання фактичних даних, що можуть бути доказами у кримінальній справі, попередження, припинення і розслідування злочинів, розшуку злочинців та осіб, які безвісти зникли, взаємного ін­формування підрозділів, уповноважених здійснювати опера-тивно-розшукову діяльність, та інших правоохоронних органів, інформування державних органів відповідно до їх компетенції.

Державні органи зобов'язані сприяти оперативним підроз­ділам у вирішенні завдань оперативно-розшукової діяльності.

Охорону навколишнього природного середовища здійснює також кримінальна міліція і міліція охорони. Відповідно до «Положення про кримінальну міліцію України», яке затвер­джене наказом Міністерства внутрішніх справ України від 26 січня 1997 р. № 62, до основних завдань кримінальної міліції віднесено: захист прав і свобод громадян, усіх форм власнос­ті, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, здійснення розшуку злочинців.

Виконуючи ці та інші обов'язки, кримінальна міліція вно­сить помітний вклад в охорону природних ресурсів і навко­лишнього природного середовища в цілому.

Міліція охорони здійснює охорону особливо важливих об'­єктів природи на договірних засадах, зокрема, об'єктів водо­постачання населених пунктів з резервуарами питної води, гідроспоруд, заповідників тощо.

Одним із видів участі органів внутрішніх справ в охороні навколишнього природного середовища є участь міліції у за­стосуванні відповідальності за порушення екологічного зако­нодавства. В одних випадках співробітники міліції самі засто­совують відповідальність у межах прав, наданих їм законом, а в інших надають допомогу компетентним державним орга­нам у притягненні до відповідальності порушників природоохо­ронного законодавства.

У боротьбі з екологічними правопорушеннями застосову­ються всі види юридичної відповідальності: адміністративна, цивільно-правова, кримінально-правова, еколого-правова і дисциплінарна.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства юридич­на відповідальність е важливим інструментом у системі захо­дів правового забезпечення охорони навколишнього природ­ного середовища. Вона дає можливість покарати осіб, які до­пустили екологічне правопорушення, і запобігти новим пору­шенням екологічного законодавства.

Суспільство і держава зацікавлені в тому, щоб весь ме­ханізм юридичної відповідальності функціонував найбільш ре­зультативно. Сприяти цьому можуть і повинні співробітники міліції.

Спроможність міліції дієво впливати на охорону навколиш­нього природного середовища підтверджується всім її право­вим становищем, співробітник міліції є представником дер­жавного органу виконавчої влади. Законні вимоги співробіт­ників міліції є обов'язковими для виконання громадянами і службовими особами.

З метою виконання своїх службових обов'язків співробіт­ники міліції спираються на допомогу державних органів, гро­мадських об'єднань, трудових колективів, службових осіб, гро­мадян, які зобов'язані сприяти міліції у виконанні покладених на неї обов'язків.

Низку функцій у галузі охорони навколишнього природно­го середовища виконує протипожежна служба Міністерства внутрішніх справ України. Перш за все її діяльність спрямо­вана на охорону лісів від пожеж, забезпечення пожежної безпеки об'єктів лісозаготівельних та інших підприємств і ор­ганізацій, які виконують певні роботи в лісах.

Органи пожежного нагляду перевіряють протипожежний стан об'єктів лісозаготівельних підприємств. До їх завдань входить визначення наявності, ступеня справності та якості утримання протипожежного оснащення, а також засобів для тушіння лісних пожеж. Одним із напрямів роботи протипо­жежної служби Міністерства внутрішніх справ щодо запобіган­ня пожеж у лісах є проведення інструктажів з працівниками лісової охорони і громадянами, які виконують лісозаготівельні та інші роботи в лісах. Працівники протипожежної служби ви­являють також причини і умови, що сприяють виникненню лісних пожеж і вносять відповідні пропозиції до місцевих ор­ганів влади і органів лісової охорони щодо їх усунення.

Забезпечення пожежної безпеки є невід'ємною частиною державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я людей, національного багатства і навколишнього природного середо­вища.

Правовою основою діяльності в галузі пожежної безпеки є Закон України «Про пожежну безпеку» від 17 грудня 1993 р. та деякі інші правові акти. Цей закон визначає за­гальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України. Він передбачає обо­в'язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян щодо забезпечення пожежної безпеки.

Великі обов'язки покладені на Міністерство внутрішніх справ України. Зокрема, воно забезпечує здійснення держав­ного пожежного нагляду, пожежної охорони населених пунк­тів і об'єктів, координує діяльність міністерств, інших цен­тральних органів державної виконавчої влади з питань удос­коналення пожежної охорони.

Рішення Міністерства внутрішніх справ з питань пожежної безпеки є обов'язковими для органів державної виконавчої влади, а також підприємств, установ, організацій та громадян.

У галузі пожежної безпеки діє також Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо

посилення відповідальності за порушення встановлених зако­нодавством вимог пожежної безпеки» від 19 листопада 1997 р. Цим законом посилена, зокрема, кримінальна і адмі­ністративна відповідальність за порушення вимог щодо по­жежної безпеки.

Певні завдання екологічного спрямування вирішують про­мислові, будівельні, сільськогосподарські підприємства, що входять до системи Міністерства внутрішніх справ України, оскільки вони безпосередньо пов'язані з використанням і охороною природних ресурсів.

Виробнича діяльність підприємств системи Міністерства внутрішніх справ регламентується як загальними нормами господарського і екологічного законодавства, так і відомчими нормативними актами. А тому всі природоохоронні вимоги, які закріплені в діючому законодавстві, повністю розповсю­джуються і на діяльність згаданих підприємств.

Підприємства, установи і організації системи Міністерства внутрішніх справ зобов'язані неухильно додержуватися пра­вил охорони земель, вод, лісів, надр, атмосферного повітря, тваринного і рослинного світу. Така вимога закріплена в Зе­мельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі України про надра, Законах України про атмосферне повітря і тваринний світ.

Природоохоронні вимоги містяться і в Законі України «Про підприємства», де сказано, що промислові підприємства повинні вживати усіх необхідних заходів для забезпечення охорони повітря, грунту, водойм, лісів, інших природних ре­сурсів.

За невиконання або порушення правил охорони навко­лишнього природного середовища підприємства, установи і;

організації системи Міністерства внутрішніх справ України (або їх посадові особи), а також інші природокористувачі, не­суть передбачену нашим законодавством відповідальність.

Важливим напрямом у діяльності органів внутрішніх справ щодо охорони навколишнього природного середовища було і, залишається проведення профілактичної роботи, яка включає в себе запобігання екологічних правопорушень, виявлення і усунення причин і умов, з якими вони пов'язані.

Профілактичне значення мають багато інших заходів, що проводяться органами внутрішніх справ у галузі охорони нав­колишнього природного середовища. Наприклад, організація рейдів, патрулювання, виставлення постів, пікетів, проведення обходів тощо. Такі заходи сприяють запобіганню злочинів та інших правопорушень у галузі екології.

Широкі профілактичні можливості закладені в адміністра­тивному нагляді міліції за додержанням санітарних правил, полювання і рибальства, правил охорони зелених насаджень у містах та інших населених пунктах.

Профілактика екологічних правопорушень досягається та­кож і активною роз'яснювальною роботою серед населення, що проводять співробітники органів внутрішніх справ, їх участь у пропаганді екологічного законодавства сприяє підви­щенню рівня свідомості громадян, змінює на краще їх став­лення до природи.

Профілактичне значення має і діяльність органів внутріш­ніх справ із забезпечення проведення в життя принципу не­відворотності відповідальності за злочинні та інші порушення екологічного законодавства. Безкарність породжує інші, більш тяжкі злочини.

Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні охорони навколишнього середовища полягає в тому, що вони надають допомогу іншим державним органам у здійсненні ними захо­дів щодо охорони природи. Перш за все йдеться щодо органів міністерств охорони здоров'я і агропромислового комплексу, державних комітетів лісового, водного і рибного господарства.

Органи внутрішніх справ подають відповідним органам до­помогу в реалізації заходів щодо охорони і захисту від за­бруднення водойм, грунтів, атмосферного повітря, пошко­дження лісів, порушення правил рибальства, полювання. Бра­коньєрство й інші правопорушення в галузі охорони навко­лишнього природного середовища є суспільне небезпечними діяннями. Вони завдають великої шкоди державі та суспіль­ству, а тому вимагають спільних зусиль у боротьбі з ними правоохоронних і природоохоронних органів.

Низку функцій у галузі охорони навколишнього природно­го середовища органи внутрішніх справ здійснюють самостій­но. Зокрема, самостійно апарати ДАІ виконують функції щодо охорони атмосферного повітря від забруднення. Самостійно органи внутрішніх справ здійснюють також дозвільну систему. Відповідно до чинного законодавства вони видають міністер­ствам та іншим центральним органам державної виконавчої впади, підприємствам, установам, організаціям, господар­ським об'єднанням дозволи на придбання, зберігання, пере­везення і використання вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, вибухових матеріалів, газової зброї, а громадянам — дозволи на придбання, зберігання і носіння вогнепальної і газової зброї та придбання і зберігання холод­ної зброї.

Сувора дозвільна система зумовлена як інтересами зміц­нення правопорядку, так і охорони природи.

За останні роки коло природоохоронних завдань органів внутрішніх справ значно розширилось. Якщо раніше їх діяль­ність у галузі охорони природи обмежувалося головним чи-мом боротьбою з порушенням правил полювання і рибаль­ства, то зараз вона поширюється і на охорону всіх об'єктів природи. Значно зросла роль органів внутрішніх справ в охо­роні лісів, вод, атмосферного повітря, природного середовища у містах, виробничій і культурно-побутовій сферах.

Враховуючи життєву необхідність посилення охорони нав­колишнього природного середовища, виникає потреба в спе­ціалізації служб міліції та інших служб Міністерства внутрішніх справ України стосовно охорони конкретних об'єктів природи:

землі, вод, лісів, надр, заповідників, заказників тощо. Спе­ціалізація дозволяє підвищувати професійний рівень співробіт­ників органів внутрішніх справ у конкретній сфері діяльності і на цій підставі більш кваліфіковано вирішувати питання щодо охорони навколишнього природного середовища.

Розділ 5. Державне управління природокористуванням / охороною навколишнього природного середовища в Україні

§ 5. Поняття 1 зміст державного управління природокористуванням і охороною навколишнього природного середовища

Державне управління природокористуванням і охороною навколишнього природного середовища — це виконавчо-роз­порядча діяльність державних органів, спрямована на забез­печення раціонального природокористування і ефективної природоохорони. Державне управління полягає в організації належних природокористування і природоохорони. Адже уп­равляти — це перш за все організовувати. Саме від рівня ор­ганізації залежить успіх у будь-якій справі,

Особливо висока організація необхідна у сфері викорис­тання природних ресурсів: землі, вод, лісів, надр землі та ат­мосферного повітря, тому що від цього залежить стан еконо­міки держави, благополуччя нашого народу, його здоров'я і добробут. Ось чому управління природокористуванням зай­має одне з головних місць в екологічних відносинах. Воно має велике теоретичне та практичне значення. Якби управ­ління природокористуванням відповідало потребам життя, Ук­раїна мала б здорову екологічну обстановку і в основному задовольняла б свої потреби в сировині.

Розрізняють два види державного управління: загально­державне і відомче. Загальнодержавне управління має тери­торіальний характер. Воно розповсюджується на всіх приро-докористувачів і всі об'єкти природи в межах держави в ці­лому або певної адміністративно-територіальної одиниці. На­приклад, загальнодержавне управління здійснює Кабінет Міністрів України, виконавчий орган обласної Ради народних депутатів на підлеглій йому території. Відомче управління роз­повсюджує свої дії лише на певний об'єкт природи: землю, води, ліс тощо. Воно не пов'язане з адміністративно-терито­ріальним розподілом, а розповсюджується на природокорис­тування певним природним ресурсом, незалежно від того, на території якої області він знаходиться. Так, відомче управлін­ня лісами здійснює Державний комітет лісового господарства України та його органи на місцях. В основі державного управління лежить законодавча діяльність, яка створює нор­мативну базу для діяльності органів держави з виконання уп­равлінських функцій у галузі природокористування і природо­охорони. За останні роки правове регулювання в цій галузі

значно поліпшилось. Були прийняті визначні закони та інші;

правові акти, присвячені регулюванню відносин у використан­ні, відтворенні і охороні природних ресурсів: Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про природно-заповідний фонд України», «Про тваринний світ», "Про охорону атмосферного повітря»; «Програма перспектив­ного розвитку заповідної справи в Україні», яка затверджена Верховною Радою України 22 вересня 1994 р.; «Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліп­шення якості питної води», що затверджена постановою Вер­ховної Ради України від 27 лютого 1997 р. тощо.

В екологічних законодавчих актах визначені функції уп­равління, система державних органів, які здійснюють управ­ління, і їх компетенція. Отже, щоб розкрити зміст державного управління природокористуванням і охороною природи, треба з'ясувати зміст функцій управління, систему державних орга­нів, що здійснюють ці функції, і їх компетенцію. До функцій управління відносяться:

а) облік природних ресурсів;

б) планування використання і охорони природних ре­сурсів;

в) проведення екологічної експертизи;

г) стандартизація і нормування в галузі охорони навко­лишнього природного середовища;

д) здійснення контролю за використанням і охороною при­родних ресурсів.

Облік природних ресурсів ведеться головним чином за допомогою відповідних державних кадастрів. У ст. 23 Закону України «Про охорону навколишнього природного середови­ща» записано: «Для обліку кількісних, якісних та інших харак­теристик природних ресурсів, обсягу, характеру та режиму їх використання ведуться державні кадастри природних ресур­сів».

Кадастр— це звід (зведення) основних відомостей про той чи інший об'єкт природи. Існують, зокрема, такі державні ка­дастри: земельний, водний, лісовий, родовищ і проявів корис­них копалин, кадастр тваринного світу.

Державний земельний кадастр призначений для забезпе­чення Рад народних депутатів, зацікавлених підприємств, установ, організацій і громадян відомостями про землю з ме­тою організації її раціонального використання та охорони, ре­гулювання земельних відносин, землеустрою, обгрунтування розмірів плати за землю.

Земельний кадастр містить систему необхідних відомостей і документів про правовий режим земель, їх розподіл серед

власників землі і землекористувачів, у тому числі орендато­рів, за категоріями земель, про якісну характеристику і на­родногосподарську цінність земель.

Ведення державного земельного кадастру забезпечується проведенням топографо-геодезичних, картографічних, фунто­вих, геоботанічних та інших обстежень і розвідувань, реєст­рацією землеволодінь та землекористувань і договорів на оренду землі, обліком кількості та якості земель, бонітуван­ням та економічною оцінкою земель.

Земельний кадастр ведеться за рахунок коштів державно­го, республіканського (Автономної Республіки Крим) і місце­вих бюджетів.

Державний водний кадастр складається з метою система­тизації даних державного обліку вод та визначення наявних для використання водних ресурсів. Він містить дані кількісних і якісних показників, реєстрації водокористувачів, а також да­ні обліку використання вод. Ведення водного кадастру має важливе значення для планування розвитку промисловості, сільського господарства, енергетики, транспорту та інших га­лузей народного господарства.

Державний облік лісів і державний лісовий кадастр ве­дуться з метою ефективної організації охорони і захисту лісів, раціонального використання лісового фонду, відтворення лісів, здійснення систематичного контролю за якісними і кількісни­ми змінами в лісовому фонді та забезпечення Рад народних депутатів, зацікавлених органів державної виконавчої влади, лісокористувачів відомостями щодо лісового фонду.

Облік лісів і лісовий кадастр містять систему відомостей і документів щодо правового режиму лісового фонду, розподілу його між користувачами, якісного і кількісного стану лісового фонду, поділу лісів за групами та віднесення до категорій за­хищеності, економічної оцінки та інших даних, необхідних для раціонального ведення лісового господарства і оцінки резуль­татів господарської діяльності в лісовому фонді.

Державний облік лісів і державний лісовий кадастр ве­дуться державними органами лісового господарства на основі матеріалів лісовпорядкування, інвентаризації, обстежень і первинного обліку лісів за єдиною для України системою на кошти державного бюджету1.

Аналогічний зміст і призначення мають і кадастри інших природних об'єктів.

Дуже важливою функцією управління природокористуван­ням і охороною природи є планування цих двох основних екологічних дій. Від якісного і своєчасного планування багато в чому залежить раціональність використання і надійність охорони природних ресурсів.

Планування здійснюється на всіх рівнях — від підприєм­ства до держави в цілому. У державних планах економічного і соціального розвитку України є окремі розділи, присвячені питанням природокористування і охорони навколишнього при­родного середовища.

Відповідні міністерства складають плани використання і охорони земель, вод, лісів, надр, тваринного світу, атмосфер­ного повітря і природно-заповідного фонду.

Використання природних ресурсів і їх охорона планується також підприємствами та іншими господарськими організа­ціями.

Законодавством передбачено, що посадові особи, з вини яких не виконуються плани раціонального використання і охорони природи, позбавляються повністю або частково пре­мій. За певних обставин може наставати також той чи інший вид юридичної відповідальності, особливо якщо йдеться щодо охорони здоров'я і життя людей, їх добробуту, щодо збере­ження чистоти довкілля.

Відповідно до законодавства України здійснюється загаль­не і спеціальне використання природних ресурсів. Загальне використання природних ресурсів гарантується громадянам України для задоволення життєво необхідних потреб (есте­тичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) і здій­снюється безкоштовно, без закріплення ресурсів за окреми­ми особами і без надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством України.

Спеціальне використання природних ресурсів передбачає надання громадянам, підприємствам, установам і організаці­ям природних ресурсів у володіння, користування або оренду на підставі спеціальних дозволів. Це право використання на-; дається для здійснення виробничої та іншої діяльності за пла­ту, а у випадках, передбачених законодавством, — на піль­гових умовах.

Природні ресурси України поділяються на ресурси загаль­нодержавного і місцевого значення. До ресурсів загальнодер­жавного значення належать:

територіальні та внутрішні морські води;

природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

атмосферне повітря;

підземні води;

поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області;

лісові ресурси державного значення;

природні ресурси в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

дикі тварини, що перебувають у стані природної волі, інші об'єкти тваринного світу у межах територіальних і внутрішніх морських вод, водойм, розташованих на території більш ніж однієї області, державних мисливських угідь, лісів державного значення, а також види тварин і рослин, занесені до Черво­ної книги України;

корисні копалини, за винятком загальнопоширених.

Законодавством України сюди можуть бути віднесені й ін­ші природні ресурси.

До природних ресурсів місцевого значення належать такі, що не віднесені законодавством України до природних ресур­сів загальнодержавного значення.

Поряд з плануванням використання природних ресурсів планується їх охорона, в основі якої лежить екологічне зако­нодавство. Саме в законодавчих актах передбачені ті засади і напрями планування, які знаходять конкретизацію в експлу­атаційних і охоронних планах державних органів управління, відомчих і внутрішньогосподарських планах.

Недоліком є те, що планування природоохорони ще не стало обов'язковим для всіх суб'єктів екологічних відносин, а там, де такі плани є, вони не завжди виконуються.

Це свідчить про те, що охоронна спроможність права в екологічних відносинах реалізується недостатньо. Однак наша сьогоднішня дійсність вимагає виправлення такого становища.

Важливою функцією управління в галузі використання і охорони навколишнього природного середовища є проведення екологічної експертизи, що визначається Законами України «Про екологічну експертизу», «Про охорону навколишнього природного середовища» та іншими актами законодавства України.

Завданням законодавства про екологічну експертизу є регулювання суспільних відносин у галузі екологічної експер­тизи для забезпечення екологічної безпеки, охорони навко­лишнього природною середовища, раціонального використан­ня і відтворення природних ресурсів, захисту екологічних прав та інтересів громадян і держави.

У Законі України «Про екологічну експертизу» визначені компетенція Верховної Ради України, Кабінету Міністрів Ук­раїни, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Уряду цієї республіки, місцевих Рад народних депутатів. Міністер­ства екології та природних ресурсів у цій галузі.

Поряд з питанням державного регулювання та управління у галузі екологічної експертизи Закон закріпив права та обов'язки замовників екологічної експертизи, порядок її про­ведення та фінансування.

Окремий розділ у Законі закріплює відповідальність за по­рушення законодавства про екологічну експертизу. Винні осо­би притягаються відповідно до дисциплінарної, адміністратив­ної, цивільної чи кримінальної відповідальності.

Згідно зі ст. 50 Закону України «Про екологічну експер­тизу» правопорушеннями в галузі екологічної експертизи є:

1) порушення встановленого законодавством порядку проведення екологічної експертизи;

2) надання свідомо неправдивих відомостей про екологічні наслідки діяльності об'єкта екологічної експертизи;

3) надання дозволів на спеціальне природокористування;

фінансування та реалізацію проектів і програм або діяльності, які можуть негативно впливати на стан навколишнього при­родного середовища та здоров'я людей, без позитивного вис­новку екологічної експертизи;

4) здійснення екологічної експертизи неправоздатними підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян та іншими формуваннями;

5) недотримання під час реалізації об'єкта експертизи ви­мог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки відповідно до висновку державної екологічної екс­пертизи;

6) незаконне втручання будь-кого у проведення екологіч­ної експертизи;

7) ухилення від надання на законну вимогу державних еколого-експертних органів і формувань необхідних відомос­тей і матеріалів;

8) підготовка свідомо неправдивого висновку державної екологічної експертизи.

Законодавством України може встановлюватися відпові­дальність також за інші правопорушення в галузі екологічної експертизи.

Управлінню у сфері природокористування і охорони нав­колишнього природного середовища притаманна така функція, як стандартизація і нормування. Все це проводиться для

встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, вико­ристання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Державні стандарти в галузі охорони навколишнього сере­довища є обов'язковими для виконання і визначають поняття і терміни, режим використання й охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного сере­довища, вимоги щодо запобігання шкідливому впливу забруд­нення навколишнього природного середовища на здоров'я людей, інші питання.

Екологічні стандарти розробляються і вводяться в дію в порядку, що встановлюється законодавством України.

Важливу роль у забезпеченні раціонального використання і охорони природних ресурсів відіграє екологічне нормування. Система екологічних нормативів складається з:

а) нормативів екологічної безпеки (граничне допустимих концентрацій забруднюючих речовин у навколишньому при­родному середовищі, граничне допустимих рівнів акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого фізично­го впливу на навколишнє природне середовище та вмісту шкідливих речовин у продуктах харчування);

'б) нормативів граничне допустимих викидів та скидів в навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних ре­човин, рівнів шкідливого впливу фізичних та біологічних фак­торів.

Законодавством України можуть встановлюватися норма­тиви використання природних ресурсів та інші екологічні нор­мативи, які розробляються і вводяться в дію Міністерством екології та природних ресурсів, Міністерством охорони здо­ров'я та іншими уповноваженими на те органами відповідно до законодавства України. Вони повинні відповідати вимогам охорони навколишнього природного середовища та здоров'я людей від негативного впливу його забруднення.

Нормативи граничне допустимих концентрацій забруд­нюючих речовин у навколишньому природному середовищі на рівні шкідливих впливів на нього є єдиними для всієї території України.

У разі необхідності для курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших окремих районів можуть встановлюва­тися більш суворі нормативи гранично допустимих концентра­цій забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне середовище.

Однією з функцій управління в' галузі природокористуван­ня й охорони навколишнього природного середовища є конт­роль і нагляд.

Контроль підвищує дієвість і ефективність усіх функцій уп­равління. Він допомагає втілювати в життя закони та інші правові акти, спрямовані на забезпечення раціонального ви­користання і охорони природних ресурсів, надає можливість виявляти прогалини в правовому регулюванні екологічних від­носин, недоліки в організаційній, господарській і виховній ро­боті, що пов'язана з використанням і охороною природи.

Контроль допомагає своєчасно виявляти і усувати помил­ки та недоліки в галузі екології, примушує недобросовісних користувачів неухильно виконувати свої прямі обов'язки, на­лежно використовувати і охороняти природне багатство. Він підвищує почуття відповідальності керівників усіх рівнів за стан справ в екології. Отже, контроль — це порядок, органі­зованість і робота. Він дисциплінує і підвищує відповідальність за доручену справу. Контроль здійснюється Радами народних депутатів та їх виконавчими органами, Міністерством екології та природних ресурсів, його органами на місцях та іншими спеціально вповноваженими державними органами.

З метою вдосконалення системи державного контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища та ви­користання природних ресурсів Кабінетом Міністрів України створена Державна екологічна інспекція Міністерства екології та природних ресурсів. Положення про Державну екологічну інспекцію затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1993 р.

Порядок здійснення державного контролю за охороною навколишнього природного середовища та використовуванням природних ресурсів визначається законодавством України, що діє в цій галузі.

§ 5.2. Органи управління природокористуванням і охороною навколишнього природного середовища та їх компетенція

Державне управління у сфері використання й охорони навколишнього природного середовища здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада і Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві Ради народних де­путатів та їх виконавчі органи, а також спеціально вповнова­жені на те державні органи і громадські організації.

Кожний із зазначених органів здійснює управління в ме­жах своєї компетенції та притаманними йому методами. Вищі органи державної влади і управління приймають закони, по­станови, інші правові акти, спрямовані на забезпечення ра­ціонального використання і охорону природних ресурсів. Міс­цеві органи державної влади і управління приймають свої природоохоронні акти і контролюють виконання законодавчих актів, прийнятих вищими органами влади у цій галузі.

До виключної компетенції Верховної Ради України від­несено:

а) визначення основних напрямів державної політики у галузі охорони навколишнього природного середовища;

б) затвердження державних екологічних програм;

в) визначення правових основ регулювання відносин у га­лузі природокористування і охорони навколишнього природно­го середовища;

г) визначення повноважень Рад народних депутатів, по­рядку організації та діяльності органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища, використан­ня природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки;

д) встановлення правового режиму зон надзвичайної еко­логічної ситуації, статусу потерпілих громадян та оголошення таких зон на території республіки.

Верховна Рада України може приймати до свого розгляду й інші питання в цій галузі.

Кабінет Міністрів України:

здійснює реалізацію визначеної Верховною Радою еколо­гічної політики;

забезпечує розробку державних, республіканських, між­державних і регіональних екологічних програм;

координує діяльність міністерств, відомств, інших установ та організацій України в питаннях охорони навколишнього природного середовища;

встановлює порядок розробки та затвердження екологіч­них нормативів, лімітів використання природних ресурсів, ви­кидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів;

встановлює порядок визначення плати та її граничних розмірів за користування природними ресурсами, забруднен­ня навколишнього природного середовища, розміщення відхо­дів, інші види шкідливого впливу на нього;

приймає рішення про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

вирішує інші питання в цій галузі.

Широкими повноваженнями в галузі охорони навколиш­нього природного середовища та використання природних ре­сурсів наділені місцеві Ради народних депутатів та їх виконав­чі органи. Згідно з діючим законодавством щодо правового регулювання використання і охорони природних ресурсів міс­цеві органи влади і управління:

забезпечують реалізацію екологічної політики України, екологічних прав громадян;

затверджують з урахуванням екологічних вимог проекти планування і забудови населених пунктів;

затверджують місцеві екологічні програми;

здійснюють контроль за додержанням законодавства щодо охорони навколишнього середовища;

припиняють господарську діяльність підприємств, установ і організацій місцевого підпорядкування в разі порушення ни­ми законодавства щодо охорони навколишнього природного середовища;

здійснюють екологічну освіту та екологічне виховання гро­мадян.

Як відомо, державне управління у сфері використання і охорони навколишнього природного середовища здійснюють також спеціально уповноважені на те державні органи: Мініс­терство екології та природних ресурсів України, Державний комітет лісового господарства України, Міністерство охорони здоров'я України та їх органи на місцях, Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет водного господарства України, Комітет України з питань геології та використання надр і деякі інші.

До компетенції Міністерства екології та природних ресур­сів і його органів на місцях входить:

а) здійснення комплексного управління в республіці, про­ведення єдиної науково-технічної політики з питань охорони навколишнього природного середовища і використання при­родних ресурсів, координація діяльності міністерств, відомств, підприємств, установ та організацій у цій галузі;

б) державний контроль за використанням і охороною зе­мель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного по­вітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, а також за додержанням норм екологічної безпеки;

в) участь у розробці стандартів щодо регулювання вико­ристання природних ресурсів і охорони навколишнього при­родного середовища від забруднення та інших шкідливих впливів;

г) здійснення державної екологічної експертизи;

д) подання позовів щодо відшкодування збитків 1 втрат,

заподіяних у результаті порушення законодавства про охоро­ну навколишнього природного середовища;

е) керівництво заповідною справою, ведення Червоної книги України.

Міністерство екології та природних ресурсів України вико­нує й інші функції відповідно до положення про нього.

Для забезпечення державного управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду можуть створюватися спеціальні підрозділи Міністерства екології та природних ре­сурсів України та його органів на місцях.

Управління природними, біосферними заповідниками, на­ціональними природними парками, регіональними ландшафт­ними, дендрологічними, зоологічними парками, парками — пам'ятками садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення, ботанічними садами здійснюється спеціальними ад­міністраціями органів, у віданні яких вони перебувають. До складу таких адміністрацій входять відповідні наукові підроз­діли, служби охорони, господарського та іншого обслугову­вання.

Управління територіями та об'єктами природно-заповідно­го фонду, для яких не створюються спеціальні адміністрації, здійснюється підприємствами, установами та організаціями, у віданні яких перебувають ці території та об'єкти.

Об'єднання громадян беруть участь в управлінні терито­ріями та об'єктами природно-заповідного фонду шляхом:

а) внесення пропозицій щодо організації нових територій та об'єктів природно-заповідного фонду, забезпечення їх охо­рони, ефективного використання і відтворення природних комплексів та об'єктів;

б) сприяння державним органам у їх діяльності в цій

сфері;

в) участі в проведенні екологічної експертизи об'єктів, що впливають чи можуть негативно впливати на стан територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

г) участі в контролюванні за додержанням режиму таких територій та об'єктів.

Компетенція інших спеціально вповноважених державних органів управління в галузі охорони навколишнього природно­го середовища і раціонального використання природних ре­сурсів визначається законодавством України і положеннями про ці органи.

Громадське управління в галузі використовування та охо­рони навколишнього природного середовища здійснюється громадськими об'єднаннями, якщо така діяльність передбаче­на їх статутами.

Громадські природоохоронні об'єднання мають право:

брати участь у проведенні перевірок виконання підприєм­ствами, установами та організаціями природоохоронних пла­нів і заходів;

проводити громадську екологічну експертизу, оприлюдню­вати її результати і передавати органам, уповноваженим приймати рішення;

одержувати інформацію щодо стану навколишнього при­родного середовища, джерел його забруднення, програм і за­ходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

виступати з ініціативою проведення республіканського і місцевих референдумів з питань з охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки;

вносити до відповідних органів пропозиції щодо організації територій то об'єктів природно-заповідного фонду;

подавати до суду позови щодо відшкодування збитків, за­подіяних внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здо­ров'ю громадян і майну громадських об'єднань.

§ 5.3. Діяльність органів внутрішніх справ щодо забезпечення управління у сфері екології

Діяльність органів внутрішніх справ щодо забезпечення управління у сфері екології обумовлюється їх правовим поло­женням, основними завданнями, обов'язками і наданими їм правами. Будучи складовою частиною системи органів дер­жавного управління, вони спроможні виконувати певною мі­рою функції як загальнодержавного, так і відомчого управлін­ня.

Місце і роль органів внутрішніх справ у системі державних органів, що здійснюють управління природокористуванням і охороною навколишнього природного середовища, визнача­ються їх специфічними особливостями. Управлінські дії орга­нів внутрішніх справ здебільшого перебувають у площині за­хисту управлінських прав інших державних органів, а також у сфері зміцнення законності в екологічних відносинах. Конт­роль і нагляд за законністю використовуються органами внут­рішніх справ для запобігання, припинення і розкриття проти­правних дій у галузі природокористування і охорони природи.

Органам внутрішніх справ належить реагувати Відповід­ним чином як на незаконні управлінські дії в галузі екології, так і на бездіяльність державних органів і природокористува-чів щодо вдосконалення природокористування і охорони нав­колишнього природного середовища.

Удосконалення правового регулювання екологічних відно­син — процес об'єктивний, обумовлений самим життям, але він відбуватиметься більш активно, якщо органи внутрішніх справ та інші природоохоронні органи будуть всебічно йому сприяти.

Потенційні можливості органів внутрішніх справ дозволя­ють їм більш предметне впливати на екологізацію управлін­ських нормативних актів і відповідних дій державного, відом­чого і внутрішньогосподарського характеру. Зокрема, вони могли б ініціювати узагальнення практики реалізації екологіч­ного законодавства у відповідних сферах діяльності, удоско­налення методики зміцнення законності, здійснення інших функцій управління в галузі екології.

Сьогодні відбувається процес удосконалення державного управління в галузі природокористування і охорони природи:

значно оновилось екологічне законодавство, розширені права місцевих Рад щодо вирішення питань використання і охорони природи, створюються нові підрозділи природоохоронного призначення в складі органів внутрішніх справ тощо.

Водночас важливого значення набуває природоохоронна діяльність підприємств, установ і організацій, її змістом є пла­нування заходів щодо охорони природи, організація спеціаль­ної служби охорони природи, удосконалення техніки і техно­логії виробництва відповідно до екологічних вимог, моральне і матеріальне стимулювання цих робіт, виховання у працівни­ків підприємств почуття бережного ставлення до природи.

Важливо, щоб управління підприємствами, організаціями і установами все більше набирало екологічної спрямованості. Передбачається велика перебудова роботи підприємств з точки зору технології виробництва, яка негативно впливає на екологічне середовище. Крім того, завжди має бути науково обгрунтованим їх розташування, щоб вони змогли обмежити свій вплив на здоров'я мешканців міст і сіл.

Зрозуміло, що екологічною спрямованістю виробництва повинні займатися не тільки органи управління самих підпри­ємств, але й державні органи управління, в тому числі органи внутрішніх справ. Загальними зусиллями ця проблема буде вирішена швидше. Треба враховувати і те, що чинне законо­давство відкриває можливість для органів внутрішніх справ та інших природоохоронних органів діяти цілеспрямованіше і рі­

шучіше проти тих, хто порушує екологічне законодавство, ак­тивно впливати на правопорушників, притягуючи їх до адмі­ністративної та кримінальної відповідальності.

Екологізація виробництва має стати першочерговою ме­тою і основною задачею всіх державних, кооперативних, гро­мадських підприємств, установ і організацій, їх посадових осіб, усіх громадян України.

Ефективність складного процесу управління у сфері еко­логії залежить від наявності людських, матеріальних, організа­ційних факторів та безлічі інших чинників, серед яких слід ви­ділити професіоналізм і сумлінність.

Ефективне управління неможливе без високого професіо­налізму, дисципліни, відповідальності, чіткої організації управ­лінських відносин, суворого виконання правил і процедур уп­равлінського процесу, неухильного дотримання принципів за­конності.

Діяльність органів внутрішніх справ спрямована на підви­щення ефективності управління у сфері екології. Це вимагає відповідної підготовки кадрів, які в них працюють.

Розділ 6. Механізм реалізації екологічного права

§ 6.1. Реалізація екологічного права — вирішальний етап у розвитку екологічних правовідносин

У регулюванні екологічних відносин важливе місце посі­дає реалізація норм екологічного права. Саме через реаліза­цію останніх досягається той результат, який передбачається законодавством. Недостатньо виробити і прийняти доскона­лий закон, необхідно забезпечити його виконання.

Будь-яка норма права реалізується шляхом впливу на во­лю людей, а через неї — на суспільне життя. Однак реаліза­цію правової норми не треба ототожнювати з захистом її припису з боку держави, яка застосовує різні заходи впливу до порушників цього припису. Державний захист є лише од­нією з гарантій забезпечення реалізації норм права.

Реалізацію екологічно-правової норми не можна ототож­нювати з застосуванням цієї норми. Екологічно-правова нор­ма може не застосовуватися, але вона реалізується завжди, якщо громадяни добровільно виконують її приписи. Добровіль­не виконання — найбільш розповсюджена форма реалізації норм екологічного права. Проте це не зменшує ропі й зна­чення інших форм реалізації його норм.

Стан справ, з виконанням норм екологічного законодав­ства вимагає посиленої уваги до цієї проблеми. У галузі еко­логічних відносин ще дуже багато порушень. Теорія і практика правової охорони екологічних відносин шукає шляхи їх роз­в'язання. Сьогодні можна констатувати, що реалізація норм екологічного права знаходить свій вияв у таких формах:

а) у формі виконання суб'єктами екологічних відносин своїх зобов'язань і здійснення повноважень, передбачених еколого-правовими актами;

б) у формі утримання від здійснення дій, заборонених нормами екологічного права;

в) у формі застосування компетентними органами і осо­бами правових норм за невиконання або порушення вимог екологічного законодавства.

Механізм реалізації правових норм складається з їх вико­нання, додержання і застосування. Реалізація норм права є результатом, підсумком правового регулювання.

Виконання суб'єктами екологічних відносин своїх зобов'я­зань і здійснення повноважень — це така форма реалізації норм екологічного права, яка вимагає активних дій зазначе­них суб'єктів. Прикладом виконання зобов'язань може бути норма, що зобов'язує власників земельних ділянок і землеко­

ристувачів ефективно використовувати землю, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології вироб­ництва, не допускати погіршення екологічної обстановки на території в результаті своєї господарської діяльності, а також норма, що зобов'язує водокористувачів економмо використо­вувати водні ресурси, дбати про їх відновлення і поліпшення якості вод.

Прикладом здійснення повноважень можуть бути норми, що передбачають компетенцію державних органів у галузі уп­равління і контролю за використанням, охороною та відтво­ренням водних ресурсів і лісів. Зокрема, згідно з нормами водного законодавства, поряд з іншими повноваженнями, до відання обласних, районних сільських Рад народних де­путатів належать обмеження, тимчасова заборона (зупинен­ня) чи припинення діяльності підприємств, установ і органі­зацій у разі порушення ними вимог щодо водного законо­давства.

Відповідно до норм лісового законодавства районні, мі­ські, селищні та сільські Ради народних депутатів наділені такими повноваженнями, як заборона відвідання лісів насе­ленням і в'їзд до них транспортних засобів у період високої пожежної небезпеки.

Сутність такої форми реалізації норм екологічного права, як утримання від здійснення дій, заборонених відповідними нормами, полягає в тому, що суб'єкти екологічних відносин утримуються від порушення і заборон, що містяться у тих або інших еколого-правових нормах.

Прикладом утримання від здійснення заборонених дій у галузі екологічних відносин може бути недопущення вилучен­ня особливо цінних продуктивних земель для несільськогоспо-дарських потреб; недопущення забруднення, засмічення і ви­черпання вод; додержання правил транспортування, зберіган­ня і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів, запобігання забрудненню атмосферного повітря.

До факторів, які сприяють забезпеченню реалізації еколо­гічного права, належать його гласність, доступність, чіткість, гуманність. Необхідно тільки забезпечити належні умови, щоб ці якості екологічного права змогли «працювати» повною мі­рою. Зокрема, еколого-правові акти і норми повинні широко відображатися в друкованих виданнях, на телебаченні, радіо, в усній правовій пропаганді.

"• Треба зробити все для того, щоб кожна людина уявляла наслідки забруднення навколишнього природного середовища,

його згубний вплив не тільки на нинішнє, але» На» майбутні

покоління людей.

Особливою формою реалізації екологічного права є за­стосування правових норм за невиконання або порушення вимог екологічного законодавства.

Застосування норм права необхідно, якщо є факт право­порушення, який вимагає відновлення порушеного права і призначення відповідної санкції за його порушення. Застосу­вання норм права завжди має активний і творчий характер.

Правозастосовчу діяльність здійснюють відповідні державні органи, посадові особи і громадські організації. Режим закон­ності вимагає, щоб застосування норм права не залежало від розсуду посадової особи, а завжди відбувалося на підставі закону.

Важливою умовою правильного застосування норм права є точне встановлення фактичних обставин. Необхідно також, щоб встановленим фактам, що мають юридичне значення, бу­ла дана правильна кваліфікація і щоб на цій підставі були вір­но визначені юридичні наслідки.

Зрозуміло, що сама правова норма повинна бути ефек­тивною. Малоефективність правових норм, спрямованих на охорону навколишнього природного середовища, виникає в результаті відриву санкцій, що забезпечують їх виконання, від самих норм.

Санкції таких норм містяться в інших правових актах або випливають із загальних положень про відповідальність за не­виконання або порушення правових норм. Відрив санкції від правової норми послаблює її регулююче і правоохоронне значення, оскільки юридичні обов'язки не можуть існувати без юридичної відповідальності. Тому передбачена в законі мета — не допустити екологічних правопорушень — часто не

досягається.

Є безліч прикладів, коли порушувалися навіть досить зміс­товні правові акти і ніхто не ніс за це відповідальності тільки тому, що в правових актах не були обумовлені наслідки їх не­виконання.

Санкція— це частина правової норми, в якій міститься вказівка на юридичні наслідки за порушення вимог цієї норми права. Мета санкції — створення несприятливих наслідків для правопорушника.

До цього часу в юридичній літературі немає єдиної думки щодо структури правової норми. Не всі автори поділяють тра­диційний погляд щодо тричленної структури правової норми, обов'язковим елементом якої є санкція. Так, М. Д. Шаргород-ський і деякі інші автори дійшли висновку, що правова норма

обмежується двома елементами — гіпотезою і диспозицією1;

А. Ф. Чердонцев, наприклад, пише: «Кожній нормі права для того, щоб бути забезпеченою примусово силою держави, зов­сім не обов'язково мати в складі свого структурного елемен­та санкцію»2.

Більш правильною, на наш погляд, е точка зору при­хильників трьохелементної структури правової норми. Так, С. Н. Братусь у своїй змістовній монографії «Юридическая ответственность й законность» переконливо довів, що норма права повинна бути наділена санкцією, інакше без неї стира­ються межі можливого чи належного поводження3. З таким висновком не можна не погодитись.

Питання про місце санкції у структурі правової норми має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Ефективність охорони навколишнього природного середовища багато в чо­му залежить від дієвості норм права, які регулюють охорону екологічних суспільних відносин. Тому важливо мати правові норми, які б забезпечували безумовне недопущення пору­шень вимог екологічного законодавства. Будь-яка правомоч­ність має значення лише тоді, коли вона реально забезпечу­ється. Якщо ж правомочність тільки проголошена, але немає гарантій для її виконання, вона втрачає своє значення, силу і дієвість.

Отже, реалізація екологічного права тісно пов'язана з удосконаленням правових норм. Тому ще під час підготовки законів, указів, постанов уряду і рішень місцевих органів дер­жавної влади слід всебічно враховувати потреби реалізації екологічного права і таким чином запобігати невиконанню його вимог.

Одним із шляхів удосконалення еколого-правових норм е забезпечення їх санкціями, які передбачали б юридичні на­слідки за екологічні правопорушення. Це надає нормам права більше дієвості.

Відсутність в нормативних актах чітко сформульованих санкцій за невиконання передбачених у них приписів поро­джує безвідповідальне ставлення до їх виконання, призводить до нігілізму. І навпаки, узаконення і застосування заходів впливу до осіб, які не виконують приписів, стверджує автори-

тет права, має попередкувальне значення для потенційних правопорушників.

Наділення правових норм санкціями має й інші позитивні сторони. Зокрема, надається можливість зменшити кількість актів, що видаються. Нерідко буває так: спочатку приймаєть­ся правовий акт, спрямований на регулювання екологічних відносин, а потім — акт еколого-правового характеру, який забезпечує виконання раніше прийнятих норм. При забезпе­ченні правових норм санкціями їхні регулююча і охоронна функції будуть поєднані.

Іншою важливою умовою застосування норм права як га­рантії реалізації екологічного права є правильний вибір санк­цій. Санкція повинна відповідати вчиненому злочину або до­пущеному правопорушенню. В демократичній, правовій дер­жаві має бути тільки так. Несправедливість, яка допущена при визначенні міри покарання порівняно зі вчиненим злочи­ном, підриває ефект державного примусу як стосовно тих, хто притягується до відповідальності, так і стосовно всіх інших суб'єктів суспільних відносин. Покарання тоді досягає мети, коли воно законне, доцільне і справедливе.

Використання зазначених форм реалізації екологічного права дає певні позитивні результати, проте екологічних пра­вопорушень ще дуже багато. Потенціал екологічного законо­давства використовується незадовільно.

Треба пам'ятати, що реалізація екологічного права є важ­ливою проблемою, за її вирішення відповідальність перед на­родом несе і законодавча, і виконавча влада. Як свідчить практика, правоохоронні органи не забезпечують надійного контролю і нагляду за виконанням законів про охорону нав­колишнього природного середовища. З року в рік збільшуєть­ся розрив між кількістю екологічних злочинів і кількістю роз­глянутих у судах кримінальних і цивільних екологічних справ. У роботі правоохоронних органів такі справи займають не­значне місце.

Питання реалізації норм права висвітлювалися в юридич­ній літературі: в окремих статтях, главах підручників з теорії держави та права, розділах наукових праць. Але це не змен­шило актуальності проблеми. Для її вирішення потрібні над­звичайні зусилля Верховної Ради, Уряду, правоохоронних структур, органів місцевого самоврядування і кожного свідо­мого громадянина України. Причому найпильнішу увагу треба приділяти реалізації норм екологічного права, яке має життє­дайне значення для людини і всього живого на землі.

Реалізація права залишається однією з найголовніших проблем розвитку правового регулювання суспільних відно­

син. До її розв'язання треба підходити з ґрунтовних теоретич­них позицій, максимально використовуючи науковий, інтелек­туальний потенціал і передовий практичний досвід.

§ 6.2. Економічний механізм реалізації екологічного права

До економічних важелів забезпечення реалізації екологіч­ного права відносяться:

фінансування заходів щодо охорони навколишнього при­родного середовища;

плата за спеціальне використання природних ресурсів;

плата за забруднення навколишнього природного середо­вища;

плата за погіршення якості природних ресурсів;

стимулювання в системі охорони навколишнього природ­ного середовища;

екологічне страхування.

Фінансування заходів щодо охорони навколишнього при­родного середовища здійснюється за рахунок державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, позабюджетних фондів охорони нав­колишнього природного середовища, добровільних внесків та інших коштів.

Плата за спеціальне використання природних ресурсів встановлюється на основі нормативів плати і лімітів їх вико­ристання. Нормативи плати визначаються з урахуванням роз-повсюдженості природних ресурсів, їхньої якості, можливості відтворення, доступності, продуктивності, місцезнаходження, можливості переробки та інших факторів.

Нормативи плати за використання природних ресурсів і порядок їх стягнення встановлюються Кабінетом Міністрів Ук­раїни.

Плата за забруднення навколишнього природного середо­вища встановлюється на основі лімітів викидів і скидів за­бруднюючих речовин в навколишнє середовище та розміщен­ня відходів промислового, сільськогосподарського, будівельно­го та іншого виробництва.

Порядок встановлення нормативів плати та стягнення платежів за забруднення навколишнього природного середо­вища визначається Кабінетом Міністрів України.

- Плата за погіршення якості природних ресурсів (зниження родючості грунтів, продуктивності лісів, рибопродуктивності водойм тощо) в результаті володіння і використовування встановлюється на основі нормативів.

Порядок встановлення нормативів плати за погіршення якості природних ресурсів визначається Кабінетом Міністрів

України.

Платежі підприємств, установ, організацій, а також грома­дян за погіршення якості природних ресурсів внаслідок воло­діння і користування ними здійснюються за рахунок прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні.

Забезпеченню реалізації екологічного права сприятиме також утворення місцевих і республіканського позабюджетних фондів.

Місцеві позабюджетні фонди охорони навколишнього при­родного середовища утворюються в межах єдиного позабюд­жетного фонду відповідної Ради народних депутатів за рахунок:

платежів за забруднення навколишнього природного сере­довища;

частини грошових стягнень за порушення норм і правил охорони навколишнього природного середовища та шкоду, за­подіяну порушенням законодавства про охорону навколиш­нього природного середовища в результаті господарської та іншої діяльності, а саме: 50 відсотків суми штрафів, стягнутих з посадових осіб за правопорушення у галузі охорони навко­лишнього природного середовища і використання природних ресурсів; 50 відсотків коштів, стягнутих з громадян, у тому числі іноземних, за шкоду, заподіяну природним ресурсам по­рушенням природоохоронного законодавства; 80 відсотків коштів, стягнутих з підприємств, установ та організацій неза­лежно від форм власності за шкоду, заподіяну природним ре­сурсам порушенням природоохоронного законодавства; 80 відсотків коштів, отриманих від реалізації незаконно добутих природних ресурсів або продукції, виробленої з них, чи їх

вартості;

цільових та інших добровільних внесків підприємств, уста­нов, організацій та громадян.

Республіканський позабюджетний фонд охорони навко­лишнього природного середовища утворюється за рахунок:

відрахувань з місцевих позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища;

добровільних внесків підприємств, установ, організацій громадян та інших надходжень.

Кошти місцевих і республіканського позабюджетних фон­дів охорони навколишнього природного середовища можуть

використовуватися тільки для цільового фінансування приро­доохоронних заходів, у тому числі наукових досліджень з цих питань, а також заходів для зниження впливу забруднення навколишнього природного середовища на здоров'я населення.

Серед економічних важелів забезпечення реалізації еко­логічного права чинне місце посідає стимулювання суб'єктів екологічних відносин. Відповідно до Закону України «Про охо­рону навколишнього природною середовища» стимулювання здійснюється шляхом:

а) надання пільг при оподаткуванні підприємств, установ, організацій і громадян у разі реалізації ними заходів щодо ра­ціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища, при переході на ма-ловідходні і безвідходні ресурсе- і енергозберігаючі технології, організації виробництва і впровадженні очисного обладнання і устаткування для утилізації забруднюючих речовин і пере­робки відходів, а також приладів контролю за станом навко­лишнього природного середовища та джерелами викидів ( 'скидів забруднюючих речовин, вжиття інших заходів, спрямо­ваних на поліпшення охорони навколишнього природного се­редовища;

б) надання на пільгових умовах короткострокових і довго­строкових позичок для реалізації заходів щодо забезпечення раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища;

в) встановлення підвищених норм амортизації основних виробничих природоохоронних фондів;

г) звільнення від оподаткування фондів охорони навко­лишнього природного середовища;

д) передачі частини коштів позабюджетних фондів охоро­ни навколишнього природного середовища на договірних умо­вах підприємством, установам, організаціям і громадянам на заходи для гарантованого зниження викидів і скидів забруд­нюючих речовин і зменшення шкідливих фізичних, хімічних та біологічних впливів на стан навколишнього природного сере­довища, на розвиток екологічно безпечних технологій та ви­робництв;

є) надання можливості отримання природних ресурсів під заставу.

Важливим економічним важелем забезпечення реалізації екологічного права є екологічне страхування. Згідно зі ст. 49 Закону України «Про охорону навколишнього природного се­редовища» здійснюється добровільне і обов'язкове державне та інші види страхування громадян та їх майна, майна і до­ходів підприємств, установ і організацій на випадок шкоди,

заподіяної внаслідок забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

Порядок екологічного страхування встановлюється зако­нодавством України.

Поряд із зазначеними економічними важелями забезпе­чення реалізації екологічного права використовуються й інші засоби економічного впливу на суб'єкти екологічних відносин, з тим, щоб вони додержувалися вимог екологічного законо­давства.

Економічні гарантії забезпечують реалізацію екологічного права матеріальними засобами. Головним носієм економіч­них гарантій виступає Українська держава, яка має всі ос­новні важелі економічного розвитку нашого суспільства.

Зазначимо, що надійне забезпечення реалізації екологіч­ного права потребує інтенсивнішого застосування економіч­них важелів. Перш за все мають зростати державні витрати на охорону навколишнього природного середовища. При вирі­шенні цього питання треба рівнятися на високорозвинені кра­їни, Так, США витрачають на охорону природи понад 80— 85 млрд доларів на рік; з них близько 45—50 відсотків при­падає на аграрно-промисловий комплекс.

Виділення незначних коштів на охорону природи в Україні практично зводить нанівець ефективність тих еколого-право-вих норм, застосування яких вимагає капітальних вкладень.

Зволікання з витратами на охорону довкілля сьогодні при­зведе до їх збільшення завтра, бо шкода, завдана природі, буде помножуватись. І навпаки, завчасно зроблені капіта­ловкладення згодом не тільки окупляться, а й запрацюють на народ і державу з прогресуючою ефективністю.

Збільшення витрат на охорону природи не вирішить проб­лему, якщо не зміниться ставлення людей до навколишнього середовища. Держава вийде з екологічної кризи тільки тоді, коли кожний керівник і громадянин засвоять, що, по-перше, забруднення довкілля та надмірне споживання природних ре­сурсів стає економічно невигідним, по-друге, зволікання з охороною навколишнього природного середовища є самогуб­ством. Треба назавжди відмовитися від споживацького став­лення до природи, слід пам'ятати, що природа -— єдине сере­довище існування суспільства.

Економічні гарантії реалізації екологічного права, як пра­вило, не діють довільно. Більшість із них застосовуються в рамках, визначених правом, і мають правову форму. Широке використання правової форми суспільного регулювання є од­нією з об'єктивних закономірностей розвитку правової дер­жави. Але закріплення в праві економічних важелів недостат­ньо. Не менш важливо, щоб правові норми всебічно допома-, гали економічним заходам діяти в потрібному напрямі. Необ­хідно удосконалювати саме екологічне законодавство. Воно має сприяти розвиткові й удосконаленню економічного меха­нізму охорони навколишнього природного середовища, стати складовою частиною виробничо-господарської діяльності. Тільки за цієї умови підприємство буде зацікавлене в охороні оточуючого середовища не менше, ніж у збільшенні кількості і поліпшенні якості своєї продукції.

§ 6.3. Юридичні заходи щодо забезпечення реалізації екологічного права

До юридичних заходів реалізації екологічного права відно­сяться:

а) здійснення державного і громадського контролю за до­держанням вимог екологічного законодавства всіма суб'єкта­ми екологічних відносин;

б) припинення господарської діяльності підприємств, уста­нов і організацій у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

в) звільнення з посад тих керівників, які не виконують ви­мог екологічного законодавства або порушують його;

г) притягнення до юридичної відповідальності осіб, винних у порушенні екологічного законодавства.

Існують й інші правові заходи щодо забезпечення реалі­зації екологічного законодавства.

Державний контроль за реалізацією екологічного законо­давства здійснюють вищі та місцеві органи державної влади і управління, природоохоронні та правоохоронні органи.

Об'єктами контролю є додержання законодавства про охорону навколишнього природного середовища, виконання природоохоронних заходів, стан природного середовища. Ін­шими словами, державному контролю підлягає додержання законодавства про використання і охорону земель, надр, по­верхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та ін­шої рослинності, тваринного світу, природних територій та об'­єктів, що підлягають особливій охороні (курортні, лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні та інші типи територій і об'єктів).

Система органів, які здійснюють державний контроль, і об'єкти контролю визначені Земельним, Водним, Лісовим ко­дексами, Кодексом законів про надра, Законами про охорону

тваринного світу і атмосферного повітря, іншими еколого-пра-вовими актами.

Найширші повноваження мають Верховна Рада та Кабінет Міністрів України. Верховна Рада розробляє і приймає зако­ни та здійснює контроль за їх виконанням. До виключної компетенції Верховної Ради України у галузі охорони навко­лишнього природного середовища належать:

а) визначення основних напрямів державної політики в зазначеній галузі;

б) затвердження державних екологічних програм;

в) визначення правових основ регулювання відносин у га­лузі охорони навколишнього природного середовища;

г) визначення повноважень Рад народних депутатів, по­рядку організації та діяльності органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища, використан­ня природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Кабінет Міністрів України:

а) контролює виконання еколого-законодавчих актів і приймає свої постанови природоохоронного значення;

б) здійснює реалізацію визначеної Верховною Радою еко­логічної політики;

в) забезпечує розробку державних, міждержавних і регіо­нальних екологічних програм;

г) координує діяльність міністерств, відомств, інших уста­нов та організацій України у питаннях охорони навколишньо­го природного середовища;

д) організує екологічне виховання та екологічну освіту

громадян.

Широкі повноваження Верховної Ради і Кабінету Міністрів України в галузі охорони навколишнього природного середо­вища складають міцну основу для забезпечення реалізації екологічного законодавства.

Вклад вищих органів державної влади і управління в реа­лізацію екологічного законодавства визначається також тим, що вони спрямовують і контролюють природоохоронну діяль­ність обласних, районних, міських рад народних депутатів і їх

виконавчих органів.

Недоліком є те, що вищі органи державної влади й управ­ління надане їм право контролю за додержанням законодав­ства використовують недостатньо. Оздоровленню екологічної обстановки в державі сприяло б, наприклад, заслуховування звітів областей чи регіонів про виконання вимог екологічного законодавства. Існують й інші форми контролю, які майже не використовуються. Це одна із причин загрозливого екологіч­ного стану в нашій державі.

Необхідно виправити стан справ і підняти рівень контролю за реалізацією екологічного законодавства з боку вищих ор­ганів державної влади і управління, адже вони є взірцем для всіх інших органів, що здійснюють контроль в межах своєї компетенції.

Для того, щоб підняти рівень контролю, по-перше, повинні запрацювати належним чином контрольні органи Верховної Ради й Уряду, по-друге, необхідно вдосконалювати законо­давство, що регулює застосування правових норм. Так, не­вдалим, з нашої точки зору, є вирішення у Конституції питан­ня щодо офіційного тлумачення її змісту та законів України. Відповідно до ст. 147 Основного Закону це здійснює Консти­туційний Суд України. Відсутність у законодавця — Верховної Ради України — конституційного права офіційно роз'яснювати зміст Конституції та інших законів не може позитивно впли­вати на правозастосовчу практику. Ще в римському праві на­голошувалося, що право тлумачити закон має лише той, хто має право його приймати.

Отже, необхідно внести деякі зміни до Конституції Украї­ни, зокрема, щодо повернення права офіційного тлумачення законів законодавчому органові — Верховній Раді України.

Крім того, з метою поліпшення контролю за додержанням законодавства взагалі і екологічного зокрема, необхідно, на нашу думку, прийняти закон про організацію контролю в дер­жаві.

Місцеві органи державної влади і управління здійснюють контроль за реалізацією екологічного законодавства в проце­сі забезпечення виконання екологічної політики України, зок­рема розробляють і приймають власні рішення щодо регулю­вання екологічних відносин.

У статті 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. записано: «До відання ви­конавчих органів сільських, селищних, міських Рад належить здійснення контролю за дотриманням земельного та приро­доохоронного законодавства, використанням і охороною зе­мель, природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, відтворення лісів».

Місцеві Ради народних депутатів несуть відповідальність за стан навколишнього природного середовища на своїй те­риторії та в межах своєї компетенції вживають цілий ряд природоохоронних заходів. Крім того, вони координують ді­яльність відповідних спеціально уповноважених державних ор­ганів у сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів на території місцевої Ра­ди народних депутатів.

Координація зусиль щодо реалізації екологічного законо­давства повинна поглиблюватися. Від належної координації дій та тісної співпраці державних органів у питаннях реаліза­ції екологічного законодавства залежить загальний рівень екологічного стану на території певної Ради, регіону, держави в цілому.

Як відомо, контроль за реалізацією екологічного законо­давства здійснюють також природоохоронні органи, передусім Міністерство екології та природних ресурсів України. Воно здійснює державний контроль за використанням і охороною земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного по­вітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних ресурсів територіальних вод, конти­нентального шельфу і виключної (морської) економічної зони, а також за додержанням норм екологічної безпеки.

Контроль за реалізацією екологічного законодавства, спрямованого на забезпечення раціонального використання і охорони конкретних об'єктів природи, здійснюють відомчі ор­гани: Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет водного господарства,, Державний комітет лісового господарства, Міністерство охорони здоров'я Украї­ни, Комітет України з питань геології та використання надр, їх 'органи на місцях та інші відомчі органи.

Відомчі органи контролюють реалізацію екологічного зако­нодавства, розробляють і здійснюють практичні заходи щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонально­го використання природних багатств.

Контроль, що здійснюють відомчі органи, характеризуєть­ся певними особливостями, що зумовлено специфікою при­родних ресурсів та відносин, які складаються в процесі їх ви­користання і охорони. Врахування особливостей і специфіки об'єктів природи сприяє підвищенню дієвості контролю та йо­го ефективності.

Правоохоронні органи здійснюють державний контроль за реалізацією екологічного законодавства відповідно до специ­фіки своєї діяльності. Прокуратура наглядає за додержанням і застосуванням екологічних законів та інших еколого-право-вих актів. Судові органи здійснюють контроль під час розгля­ду цивільних та кримінальних справ, органи державного арбітражу — в ході вирішення господарських справ між під­приємствами, організаціями і установами, органи внутрішніх справ — при виконанні покладених на них завдань і обов'яз­ків щодо охорони права власності, громадського порядку, життя і здоров'я громадян.

Здійснюючи екологічний нагляд, органи прокуратури мають можливість простежити за дотриманням вимог еколо­гічного законодавства всіма суб'єктами екологічних відносин і відповідно відреагувати на допущені правопорушення. Най­більш розповсюдженими і дієвими формами прокурорського реагування на екологічні правопорушення є протест і подан­ня. У протесті і поданні обов'язково зазначається, ким і яке положення закону порушено, в чому полягає порушення та яких заходів і в який строк посадова особа або орган мають вжити для його усунення.

Контроль прокуратури за реалізацією екологічного зако­нодавства здійснюється також шляхом участі прокурорів у су­дових засіданнях при розгляді еколого-правових та інших кри­мінальних і цивільних справ. З метою захисту інтересів держави і громадян прокурор подає цивільний позов про від­шкодування збитків, заподіяних правопорушенням, а за необ­хідності порушує кримінальну справу.

З метою посилення прокурорського нагляду за додержан­ням екологічного законодавства створюються спеціалізовані природоохоронні прокуратури. На сьогодні в Україні функціо­нують ЗО природоохоронних прокуратур, які створені в еколо­гічно кризових регіонах країни. Результативність їх роботи набагато вища порівняно з аналогічною діяльністю територі­альних прокуратур.

Утворення спеціалізованих наглядових структур у сфері екології дало змогу забезпечити самостійність і незалежність прокурорів від місцевої влади та відомчого впливу у прийнятті рішень з питань виконання природоохоронного законодав­ства.

Ще раз зазначимо, що діяльність природоохоронних про­куратур потребує удосконалення. Потребують вивчення пи­тання раціонального розміщення їхньої мережі, компетенції, штатної чисельності, взаємодії з територіальними прокурату­рами тощо.

Судові органи здійснюють контроль за реалізацією еколо­гічного законодавства під час розгляду цивільних та кримЬ-нальних справ. Вони керуються при цьому нормами чинного законодавства і постановами Пленуму Верховного Суду Ук­раїни з питань застосування природоохоронного законодав­ства. В таких постановах узагальнюється досвід суддів, відмі­чаються їхні помилки і недоліки, даються роз'яснення судам щодо застосування відповідних положень закону.

Характерною особливістю судового контролю є те, що, розглядаючи еколого-правові справи, суди мають можливість

виправити недоліки й упущення інших правоохоронних і при­родоохоронних органів.

Специфічною формою реагування суду на екологічне пра­вопорушення є винесення окремої ухвали.

Покращанню роботи судів сприятиме Закон України «Про Вищу раду юстиції» від 15 січня 1998 р., яким відповідальність за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснюва­ти правосуддя на професійній основі, покладено на Вищу раду юстиції.

Серед правоохоронних органів особливе місце посідають органи державного арбітражу. Розглядаючи майнові спори, вони спроможні активно сприяти зміцненню екологічного правопорядку. Застосовуючи при розгляді еколого-господар-ських справ природоохоронне законодавство, арбітражні суди мають можливість «оцінити» як саме законодавство, так і дії конкретних суб'єктів екологічних відносин і внести пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання господарської діяльності.

Поряд з державним ведеться громадський контроль за реалізацією екологічного законодавства. Його здійснюють громадські об'єднання і громадські інспектори. Найбільш ма­совою організацією щодо залучення громадськості до охорони природи є Українське товариство охорони природи. Товарист­во забезпечує громадський контроль за дотриманням зако­нодавства про охорону природи і раціональним використан­ням природних ресурсів усіма організаціями та громадянами. Воно вживає і багато інших заходів, спрямованих на охорону навколишнього природного середовища.

До громадських об'єднань природоохоронного значення відносяться також обласні (районні) Президії Українського то­вариства охорони природи, деякі інші об'єднання. Участь в охороні природи беруть також профспілки.

Повноваження громадських об'єднань у галузі охорони навколишнього природного середовища визначені еколого-правовими актами. Згідно з Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» громадські приро­доохоронні об'єднання мають, зокрема, право:

брати участь у проведенні перевірок виконання підприєм­ствами, установами та організаціями природоохоронних пла­нів і заходів;

проводити громадську екологічну експертизу, оприлюдню­вати її результати та передавати їх органам, уповноваженим приймати рішення;

подавати до суду позови щодо відшкодування збитків, за­подіяних внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здо­ров'ю громадян і майну громадських об'єднань.

Громадські організації не тільки контролюють виконання вимог екологічного законодавства, а й беруть участь у роз­робці нормативних актів, що регулюють використання і охо­рону природних багатств.

Дійовим заходом щодо реалізації екологічного законодав­ства є обмеження, зупинення (тимчасово) або припинення господарської діяльності підприємств, установ і організацій у разі порушення ними законодавства про охорону навколиш­нього природного середовища.

Відповідно до Закону України «Про охорону навколишньо­го природного середовища» та постанови Верховної Ради Ук­раїни «Про затвердження порядку обмеження, тимчасової за­борони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законо­давства про охорону навколишнього природного середовища» від 29 жовтня 1992 р. таким правом наділені у межах своєї компетенції Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Авто­номної Республіки Крим, місцеві органи державної виконав­чої влади, Міністерство екології та природних ресурсів та його органи на місцях, органи державного санітарно-епідеміологіч­ного нагляду, інші спеціально уповноважені державні органи та органи місцевого самоврядування.

: Діяльність підприємств обмежується або тимчасово забо-| роняється (зупиняється) у разі перевищення ними лімітів ви-' користання природних ресурсів, порушення екологічних нор-І мативів, екологічних стандартів, а також вимог екологічної • безпеки.

Рішення про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємства підлягає виконанню в строки, зазначені у цьому ж рішенні.

Не допускаються термінова тимчасова заборона (зупи­нення) чи припинення діяльності підприємства, якщо це може призвести до виникнення аварійної ситуації.

Відновлення діяльності підприємств здійснюється з пись­мового дозволу органу, що прийняв рішення про тимчасову заборону (зупинення) діяльності, або його вищого органу.

Рішення про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємств може бути оскаржене в судовому порядку.

Не дивлячись на потенційну дієвість згаданого заходу, на практиці він застосовується рідко, що пояснюється здебільшо-

го економічною невигідністю зупинення чи припинення діяльності підприємства. Однак утримання від закриття еколо­гічно небезпечного підприємства може мати лише тимчасові матеріальні вигоди. Якщо ж підходити з державних позицій, найвигідніше мати екологічно чисте навколишнє середовище.

Протиріччя, що можуть виникати між потребами розвитку економіки та інтересами охорони навколишнього природного середовища, належить вирішувати на користь зміцнення охо­рони природи, тому що економія на охороні природного се­редовища обертається величезними втратами.

Нерідко утримання від закриття чи зупинення діяльності підприємства виправдовують певними труднощами у вироб­ництві товарів споживання, оскільки їх виробляє тільки одне підприємство. Є один рецепт на такий випадок — усунення монополізму у виробництві товарів. Одним словом, не повин­но бути перешкод на шляху до прийняття найсуворіших санк­цій до екологічно-небезпечних підприємств.

Реалізації екологічного права сприяє такий захід, як звільнення з посад керівників, які не виконують вимог еколо­гічного законодавства або грубо порушують його. Не може і не повинна очолювати підприємство, установу, організацію, орган державної влади або управління людина, яка нехтує вимогами екологічного законодавства. Поки ми не звільнимо­ся від таких посадових осіб, Україна не вийде з екологічної кризи.

Життя вимагає, щоб норма права про звільнення з поса­ди за невиконання або грубі порушення екологічного законо­давства не тільки знайшла закріплення в правових актах різ­них рівнів: загальнодержавних, місцевих і відомчих, а й обов'язково виконувалась.

Серед юридичних заходів реалізації екологічного права важливе місце належить юридичній відповідальності тих осіб, які його порушують. Екологічні правопорушення проявляються в формі активних дій і бездіяльності. Порушення екологічного законодавства допускають як юридичні особи (підприємства, установи, організації), так і фізичні (службові особи, грома­дяни).

За порушення екологічного законодавства може настати кримінально-правова, цивільно-правова, адміністративно-пра­вова, еколого-правова, дисциплінарна відповідальність. Проте на практиці юридична відповідальність, особливо кримінальна і цивільна, застосовується недостатньо. До кримінальної від­повідальності, як правило, притягуються браконьєри і лісопо-рушники, а посадові особи, з вини яких забруднюються повіт­

ря, води, земля, ліси, завдаються природі та людям величезнї збитки, залишаються переважно непокараними.

Не спрацьовує належним чином матеріальна відповідаль­ність, оскільки її недостатньо активно використовують. Ігнорує вання кримінальної та цивільної відповідальності — одна із причин варварського ставлення до природи, що має місце в нашій державі.

Для захисту природи повинні діяти такі важливі принципи, як принцип невідворотності покарання (в кримінальних спра­вах) і принцип повного відшкодування завданої шкоди (в ци­вільних справах).

Поряд з юридичними заходами щодо забезпечення реалі­зації екологічного права необхідно зміцнювати й моральні ос­нови його реалізації. Екологічне право повинно сприйматися громадянами як необхідність, без якої не можливий розвиток особистості та захист її здоров'я, прав і свобод.

Від дієвості внутрішніх регуляторів поводження людини за­лежить ефективність реалізації норм права. Повна і безпе­решкодна реалізація права матиме місце лише у разі, якщо закони держави вірно відображають об'єктивні закономірності суспільного розвитку і якщо в державі існує режим законності.

§ 6.4. Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні реалізації екологічного права

Вагомий вклад органів внутрішніх справ у реалізацію еко­логічного права обумовлюється багатогранними функціями цих органів. Працівники органів внутрішніх справ мають мож­ливість впливати на додержання вимог екологічного законо­давства при виконанні обов'язків з охорони громадського порядку, права власності, при забезпеченні охорони тих чи інших об'єктів природи, при застосуванні юридичної відпові­дальності за порушення екологічного законодавства, виконую­чи інші правоохоронні та природоохоронні дії. Отже, будь-яке законне реагування на порушення екологічного законодав­ства є внеском в реалізацію екологічного права.

Проте є напрями діяльності органів внутрішніх справ, які більше інших пов'язані з реалізацією екологічного права. До них належить передусім охорона громадського порядку. Саме при вирішенні цього завдання забезпечується поєднання за­гальної правослухняності громадян з додержанням вимог екологічного законодавства. В даному випадку реалізація

екологічного права здійснюється в рамках охорони громад­ського порядку.

Відомо, що зміст всієї діяльності органів внутрішніх справ складає зміцнення законності.

Яким же чином зміцнення законності продукує реалізацію екологічного права? По-перше, зміцнення законності викли­кає повагу до екологічного закону та інших правових актів і норм у суб'єктів еколого-правових відносин, що складає ос­нову їх виконання.

По-друге, зміцнення законності вимагає глибоких знань чинного законодавства і уміння втілювати його в життя.

По-третє, зміцнення законності супроводжується удоско­наленням екологічного законодавства, його розвитком і онов­ленням, що значною мірою сприяє його реалізації.

Саме тому зміцнення законності розглядається як важли­ва умова реалізації екологічного законодавства.

Органи внутрішніх справ відносяться до державних орга­нів, які застосовують юридичну відповідальність за порушення екологічного законодавства. Причому слід мати на увазі, що в одних випадках вони самі застосовують відповідальність у рамках прав, наданих їм законом, а в інших — надають до­помогу компетентним державним органам щодо притягнення до'відповідальності порушників екологічного законодавства. В таких ситуаціях співробітники правоохоронних органів мають можливість вплинути на реалізацію екологічного законодав­ства.

У випадках притягнення винних осіб до відповідальності позитивну роль у плані забезпечення реалізації екологічного права відіграє невідворотність покарання. Воно застерігає по­тенційних правопорушників від невиконання приписів еколого-правових норм або їх порушення.

Органи внутрішніх справ, що входять до системи Міністер­ства внутрішніх справ України, виконують контрольно-нагля­дову функцію, тим самим мають добру нагоду вплинути на виконання вимог екологічного законодавства. Це, зокрема, слідчі апарати органів внутрішніх справ, органи пожежного нагляду, Державна автомобільна інспекція, дозвільна система.

За останні роки коло обов'язків органів внутрішніх справ у галузі охорони навколишнього природного середовища значно розширилося. Якщо раніше їх діяльність обмежувалася головним чином боротьбою з браконьєрством та порушенням правил мисливства та рибальства, то зараз природоохоронні функції органів внутрішніх справ поширені й на інші об'єкти природи. Вони беруть участь в охороні земель, вод, лісів, ат­

мосферного повітря, тваринного світу, природно-заповідного

фонду.

З розширенням обов'язків органів внутрішніх справ щодо охорони навколишнього природного середовища зростає їх можливість впливати на реалізацію екологічного права.

Значну частину своїх обов'язків щодо охорони природи органи внутрішніх справ виконують разом з іншими природо­охоронними органами, надаючи їм необхідну допомогу. При цьому вони також мають можливість сприяти забезпеченню реалізації екологічного законодавства.

З розвитком законодавства, його удосконаленням поліп­шуються умови для контролю за його виконанням. Саме тому кодифікація норм, спрямованих на охорону і раціональне ви­користання основних об'єктів природи, активізувала роботу органів внутрішніх справ по забезпеченню їх реалізації.

Всебічна участь органів внутрішніх справ у забезпеченні реалізації екологічного права є певним внеском у вирішення цієї актуальної проблеми. Однак це не означає, що викорис­тані всі можливості щодо забезпечення реалізації екологічно­го права.

Однією з таких можливостей є створення в складі облас­них, районних і міських органів внутрішніх справ спеціальних | підрозділів для рішучої боротьби з екологічними злочинами і і правопорушеннями. Такий захід передбачає Закон України | «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р., але обмежує їх створен-; ня на територіях, що постраждали від екологічного забруднен-| ня. Враховуючи те, що сьогодні практично вся територія Ук-; раїни екологічно забруднена, спеціальні підрозділи мають ; створюватися в кожному з територіальних органів внутрішніх справ.

Природне середовище віднесено Законом України «Про міліцію» до найважливіших об'єктів, які повинна захищати мі­ліція від протиправних посягань. Це вимагає від міліції та ін­ших органів внутрішніх справ особливої уваги до питань реа­лізації екологічного законодавства, забезпечення охорони навколишнього природного середовища.

Реалізації екологічного законодавства сприяє профілак­тична діяльність органів внутрішніх справ. Для вирішення цього завдання ведеться загальна та індивідуальна профілак­тика екологічних правопорушень.

У рамках загальної профілактики органи внутрішніх справ ведуть активну еколого-правову пропаганду, сприяють право­вому вихованню громадян. Важливий метод при цьому — пе­реконання, спрямоване на вироблення у людей внутрішніх

потреб і навичок правомірного поводження, додержання бук­ви і духу закону.

З метою запобігання екологічним правопорушенням орга­ни внутрішніх справ використовують й інші заходи: виявляють умови і причини порушень та усувають обставини, що сприяють їх вчиненню.

Індивідуальна профілактика екологічних правопорушень своїм об'єктом впливу має конкретні індивідуальності, які схильні до скоєння екологічних проступків і злочинів. Цей вид профілактики має справу з реально можливими правопоруш­никами екологічно-правових норм. Його метою є не допусти­ти, щоб можливість порушення таких норм стала реальністю.

Індивідуальна профілактична робота характеризується своєю результативністю, бо має свого адресата — конкрет­ного потенційного правопорушника. Тому співробітникам ор­ганів внутрішніх справ належить приділяти їй більше уваги.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ 7. Правова охорона земель в Україні § 7.1. Земля як об'єкт правової охорони

Земля — найперше і найголовніше джерело багатства:

верхній найродючіший шар землі (грунт) є базою розвитку сільського і лісового господарства; в надрах землі знаходять­ся величезні запаси корисних копалин; вода, без якої взагалі неможливе життя, також органічно пов'язана із землею. На­решті, земля є просторовим базисом розміщення заводів і фабрик, залізниць і автомобільних доріг, аеродромів, міст і сіл з їх науковими, навчальними і культурно-виховними цент­рами.

Земля є основою розвитку виробничих сил України в ін­тересах усього її народу, матеріальною умовою будь-якого процесу виробництва і загальним знаряддям праці. Це найго­ловніший природний ресурс, глобальний нагромаджувач со­нячної енергії, основа життя рослин, тварин і людей. Навкру­ги нас немає нічого більш вічного, необхідного і незамінного, ніж земля.

Про величезне значення землі говорить і те, що вона не є продуктом людської праці, вона — творіння самої природи, а тому збільшити запаси земельних ресурсів за бажанням чи потребою людини неможливо. Просторова обмеженість землі не може бути усунена людьми. Ця особливість землі повинна завжди враховуватися людиною, що відіграватиме позитивну роль у її збереженні.

Значення проблеми охорони земель зростає, якщо враху­вати, що охорона земель є важливою складовою частиною охорони навколишнього природного середовища. У природі все взаємопов'язане, від стану одних об'єктів природи зале­жить стан інших. Саме землі належить головна роль у вза­ємодії природних ресурсів. Від стану охорони земель багато в чому залежить охорона всіх інших об'єктів природи: лісів, вод, надр, тваринного світу, атмосферного повітря. Отже, зміцнення охорони земель — це важливий крок до подолання екологічної кризи, в якій опинилася Україна.

Охорона земель разом з тим є охороною земельних прав власників землі та землекористувачів. Ці питання настільки тісно пов'язані, що практично є єдиним цілим.

Все це вимагає особливої уваги до проблеми раціональ­ного використання і охорони земель. Науково обрунтоване, раціональне використання земель, їх охорона і всебічне під­вищення родючості грунтів — загальнонародне завдання.

Земельна площа України становить 606 355 тис. га. Від­повідно до цільового призначення розрізняють землі:

сільськогосподарського призначення;

населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів);

промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення; і

природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та істори-ко-культурного призначення;

лісового фонду;

водного фонду;

запасу.

Віднесення земель до відповідних категорій і переведення їх із однієї категорії до іншої здійснюється органами, які прий­мають рішення про передачу цих земель у власність або на­дання їх у користування, а в інших випадках — органами, які затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення.

Заслуговує на увагу питання власності на землю. Згідно із земельним законодавством, власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну і приватну. Причому всі форми власності є рівноправними.

Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають її у власність, надають у користування та вилучають.

З усіх видів земель охороні підлягають насамперед землі сільськогосподарського призначення. І це зрозуміло, адже земля у сільському господарстві є основним засобом вироб­ництва і не може бути замінена ніяким іншим засобом. Ви­рощувати хліб і виробляти іншу сільськогосподарську продук­цію можна лише використовуючи землю. Землі сільськогоспо­дарського призначення — найважливіша категорія земель. Саме вони забезпечують людину продуктами харчування, а промисловість — сировиною.

Земельне законодавство передбачає переважне право надання земель для потреб сільського господарства, закріп­люючи тим самим пріоритетність земель сільськогосподар­

ського призначення. Так, у ст. 20 Земельного кодексу Украї­ни зазначено: "Землі, придатні для потреб сільського госпо­дарства, повинні надаватися насамперед для сільськогоспо­дарських цілей".

Визначення земель, придатних для потреб сільського гос­подарства, проводиться на підставі даних державного земель­ного кадастру.

Згідно із земельним законодавством землями сільськогос­подарського призначення визнаються землі, надані для по­треб сільського господарство або призначені для цього.

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність і надаються у користування:

а) громадянам — для ведення особистого підсобного гос­подарства, садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби;

б) громадянам, радгоспам, колективним та іншим сільсь­когосподарським підприємствам і організаціям — для веден­ня товарного сільськогосподарського виробництва;

в) сільськогосподарським науково-дослідним установам і навчальним закладам, сільським професійно-технічним учили­щам і загальноосвітнім школам — для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду, для ведення сільського господарства;

г) несільськогосподарським підприємством, установам і організаціям, громадським об'єднанням та релігійним органі­заціям — для ведення підсобного сільського господарства.

У випадках, передбачених законодавством України і Ав­тономної Республіки Крим, землі сільськогосподарського при­значення можуть надаватися для ведення сільського госпо­дарства іншим організаціям.

Земельні ділянки, що зазнали радіоактивного і хімічного забруднення, на яких не забезпечується одержання чистої продукції, піддягають вилученню із сільськогосподарського обороту. Виробництво на цих землях сільськогосподарської продукції забороняється.

Землі сільськогосподарського призначення характеризу­ються правовим режимом, який відрізняється від правового режиму інших категорій земель, зокрема земель населених пунктів, промисловості та транспорту. Характерною рисою цих земель є те, що вони використовуються головним чином як засіб виробництва, на відміну, наприклад, від земель про­мисловості та міських земель, що використовуються як прос­торово-операційний базис.

Землі сільськогосподарського призначення насамперед підлягають охороні від необрунтованих відводів для потреб

несільськогосподарського характеру. Як зазначено у ст. 21 Земельного кодексу України, для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-комунального господарства, за­лізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі, магіст­ральних трубопроводів, а також для інших несільськогоспо-дарських потреб надаються землі несільськогосподарського призначення, не придатні для ведення сільського господар­ства або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.

Про неприпустимість вилучення для несільськогосподар-ських цілей особливо цінних продуктивних земель говориться і в ст. 33 Земельного кодексу.

Згідно зі ст. 62 Земельного Кодексу України використан­ня зрошуваних і осушених земель, ріллі, земельних ділянок, зайнятих багаторічними плодовими насадженнями, не допус­кається навіть для розміщення об'єктів внутрішньогосподар­ського будівництва сільськогосподарських підприємств, уста­нов і організацій.

Поряд із вжиттям заходів щодо збереження земель сільськогосподарського призначення від зменшення, водночас дуже важливо прагнути до їх збільшення за допомогою пра­вових заходів. По-перше, слід переглянути та відмінити всі раніше прийняті постанови і рішення про переведення орних земель до інших, менш продуктивних видів угідь, по-друге, по­вернути до посівного клину землі, що випали з сільськогоспо­дарського обороту через безгосподарність або заросли чагар­никами.

Крім того, треба повністю виключити випадки залишення земель без використання. Юридичному вирішенню цієї проб­леми сприяє ст. 27 Земельного кодексу України, яка перед­бачає однією з підстав припинення права користування зем­лею невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років — для несільськогосподарських потреб.

На наш погляд, за використання сільськогосподарських земель не за призначенням або залишення їх без викорис­тання повинна наставати також юридична відповідальність конкретних винних осіб, яка має носити матеріальний ха­рактер.

В умовах швидкого розвитку промисловості, всіх видів транспорту, зростання міст проблема вилучення земель для несільськогосподарських потреб набула особливого значення. Не випадково з цього питання було прийнято цілий ряд пра­вових актів. Але, як доводить практика, безліч правових норм з того чи іншого питання ще не вирішує проблеми.

За останні роки у колишньому СРСР щорічно вилучалося для несільськогосподарських потреб в середньому понад 500 тис. га угідь, у тому числі понад 200 тис. га орних земель.

Забезпечення раціонального використання, відновлення і охорони земель — проблема не лише України і країн СНД, а й багатьох інших країн світу. Людство за всю історію свого розвитку втратило понад 2 млрд га сільськогосподарських угідь, що значно перевищує загальну площу сучасних угідь.

Нині у світі на одну людину припадає в середньому 0,3 га орної землі, а ЗО років тому було 0,60 га. В Україні цей по­казник трохи кращий. На кожну людину в республіці припадає 0,64 га орної землі. Проте і таке співвідношення на користь України не дає підстав для заспокоєння. В республіці щорічно вилучається із сільськогосподарського обороту понад 12 тис. га сільськогосподарських угідь.

Чим же визначаються такі великі втрати орнопридатних земель? Причин багато і зумовлені вони активізацією люд­ської діяльності щодо використання об'єктів природи. Однією з причин втрати орних земель є недосконалість системи зем­леробства як сукупності взаємопов'язаних, науково обрунто-ваних агротехнічних, меліоративних, організаційно-виробни­чих та економічних заходів. Наслідком дії цієї системи є вод­на і вітрова ерозія, спустошення, затоплення, підтоплення і залісення земель.

Друга причина втрати земель сільськогосподарського при­значення — недосконалість землеохоронного законодавства. Чинне законодавство передбачає загальну ідею про береж­ливе ставлення до сільськогосподарських угідь, економний відвід їх для несільськогосподарських потреб. Однак і законо­давство, і практика у вирішенні питань про відвід земель мають недоліки, які призводять до того, що визначена в за­конодавстві мета — охорона земель сільськогосподарського призначення від нераціонального використання — не досяга­ється.

Правові акти, які тривалий час регулювали вилучення зе­мель для несільськогосподарських потреб, не передбачали санкцій за зайве вилучення землі та економічних умов, які б усіма силами стримували зазіхання проектних і будівельних організацій на сільськогосподарські угіддя. Тому ці організації ігнорували інтереси господарств, не враховували потреб сільськогосподарського виробництва, а керувалися лише одним — якомога менше витратити за кошторисом будівницт­ва на освоєння земельної ділянки. Такий підхід до визначен­ня економічної доцільності розміщення будівництва призвів до

негативних наслідків — придатні для сільського господарства землі розбазарювалися, замість непридатних для сільського господарства земель під будівництво відводились орні.

Не можна допускати уявної економії в проектах, як це зроблено, наприклад, при будівництві Київського водосхови­ща. У створеному водоймищі близько 40 відсотків загальної площі займає мілководдя, що сприяє заболоченню берегової зони і «цвітінню» води з відповідними негативними наслідка­ми. Як відомо, мілководдя — це в основному залиті водою сільськогосподарські угіддя.

Можна навести багато інших прикладів невиправданого затоплення орних земель. Так, при будівництві великих ГРЕС було затоплено 10 млн га сільськогосподарських угідь, що свідчить про кричущу безгосподарність у використанні землі. Таке марнотратство й аморальне ставлення до земельних фондів призвело до парадоксального становища: маючи вели­кі земельні ресурси, ми не можемо задовольнити своїх по­треб у сільськогосподарських продуктах і вимушені робити за­купки за кордоном.

Як справедливо наголошувалось у нашій пресі, будівницт­во великих ГРЕС здійснюється з добрими намірами — збіль­шити енергетичні ресурси. Однак при глибшому розгляді цієї проблеми побачимо, що на зміну дровам і торфу додатково до кам'яного вугілля приходять і широко використовуються такі джерела енергії, як нафта і газ, з'являються нові — атомна енергія. У створенні штучної сировини для потреб різ­них галузей легкої промисловості допомагають досягнення хі­мії. Але чим можна замінити рослинні і тваринні продукти харчування в майбутньому? На це запитання відповідь одна:

необхідно берегти землю — основну харчову базу людства.

Землі треба охороняти не лише від необрунтованого зменшення кількості, а й від зниження їхньої родючості. На велику увагу заслуговує охорона верхнього, найбільш родю­чого шару земної кори — грунту. Саме грунт забезпечує нормальний розвиток рослинного покриву, є живильним сере­довищем для зернових та інших сільськогосподарських культур.

Грунт належить охороняти від усіляких негативних проце­сів, передусім від водної і вітрової ерозії, яка різко знижує родючість грунту. Про шкідливість ерозії свідчать такі дані:

при змиві шару рунту в 18—20 см нищиться те, що зроблено природою приблизно за 7000 років. За приблизними підрахун­ками вчених для відновлення шару грунту у 2,5 см при хоро­шому рослинному покриві потрібно від 300 до 1000 років.

Негативні наслідки ерозії не обмежуються зниженням ро­дючості грунтів. Ерозія згубна ще й тому, що продукти змиву замулюють річки, ставки, інші джерела. Замулювання річок, особливо судноплавних, обертається великими збитками, ос­кільки необхідно проводити розчистку їхніх русел. Крім того, водні потоки розмивають яри, завдаючи великої шкоди зем­леробству. В Україні від водної ерозії потерпають 29 відсотків ріллі.

Вітрова ерозія призводить до виснаження земель, заносу польових посівів, виноградників і лугів. У південних областях України під пилові бурі підпадають 10 млн га сільськогоспо­дарських угідь.

Отже, внаслідок невиправдано великого відчуження про­дуктивних земель для несільськогосподарських потреб і про­гресуючої деградації грунтів у сільському господарстві, проб­лема втрат земельних ресурсів є головною екологічною проб­лемою сучасності. В країні має запанувати суспільна думка про надзвичайну необхідність землеохоронних заходів, їхню ефективність і своєчасне практичне застосування.

Охороні підлягають не лише землі сільськогосподарського призначення, а й інші види земель державного земельного фонду України: землі населених пунктів, промисловості, транспорту, природоохоронного, оздоровчого та іншого при­значення.

В Україні сьогодні неосвоєних земель майже немає. Збе­реглися вони, окрім заповідників, тільки в місцях, що досі вважалися непридатними для господарського використання — ярах, крутосхилах, балках. Саме тому вкрай необхідне ефек­тивне правове забезпечення всіх освоєних земель.

При вирішенні питання охорони земель уважніше треба ставитись і до їхнього санітарного стану. Через грунт можуть передаватися такі захворювання, як сибірка, сап, бруцельоз, правець, газова гангрена. Взагалі грунт має властивість са­моочищатися, але це дуже тривалий процес. Темпи самоочи­щення грунту значно нижчі, ніж інших об'єктів природи, зокрема повітря, води. А тому краще запобігати забрудненню грунтів.

Проблема охорони земель вирішується різними шляхами і засобами, зокрема правовими. Можливості права великі. Воно визначає правовий режим усіх складових частин єдино­го земельного фонду України; закріплює права і обов'язки землевласників і землекористувачів; передбачає економічні і організаційні заходи охорони земель; узаконює здійснення контролю за використанням і охороною земель; передбачає відповідальність за порушення земельного законодавства; ре-

гупюе інші питання раціонального використання і охорони земель.

Важлива роль у забезпеченні охорони земель належить теоретичним розробкам, які мають сприяти вдосконаленню раніше прийнятих правових норм, пов'язаних з охороною зе­мель, і бути науковою основою подальшого розвитку і зміц­нення земельних відносин в Україні.

При вирішенні теоретичних і практичних питань охорони земель треба виходити з того, що забезпечення їх охорони — це конституційна вимога. У ст. 14 Конституції України запи­сано: «Земля є основним національним багатством, що пере­буває під особливою охороною держави».

Надійна охорона земель і раціональне їх використання — це ключ до вирішення продовольчої проблеми, гарантія за­безпечення населення продуктами харчування, а промисло­вості — сировиною, важливий крок до подолання економічної та екологічної кризи.

§ 7.2. Поняття і значення правової охорони земель

Правова охорона земель — це система юридичних захо­дів, спрямованих на збереження земель, відновлення і збіль­шення їх родючості. За своєю суттю правова охорона земель е комплексними правовідносинами.

0 юридичній літературі деякі автори підрозділяють право­відносини на регулятивні та охоронні. Під регулятивними ро­зуміють правовідносини, що виникають у результаті правомір­ної поведінки і покликані регулювати суспільні відносини їх учасників, а під охоронними — правовідносини, що виникають у зв'язку з порушенням правопорядку і за допомогою яких здійснюється застосування певних санкцій з метою його від­новлення. Погоджуючись з таким поділом взагалі, ми не по­діляємо думки стосовно природи регулятивних і охоронних відносин, коли їм приписується тільки регулятивна або тільки охоронна функція. Всі явища в природі й суспільстві вза­ємопов'язані та взаємообумовлені. Це стосується також ре­гулятивних і охоронних правовідносин.

Регулююча роль правових норм виявляється у тому, що суб'єкти права діють згідно з ними, а порушення викликає ту або іншу примусову дію держави в особі її органів, спрямо­вану на порушників.

Певною мірою є універсальними й охоронні правовідноси­ни. Їм притаманні як охоронна, так і регулятивна функції. От­же, поняття охорони земель, на думку автора, грунтується на тому, що регулятивні і охоронні правовідносини — це не різні, а співвідносні категорії.

Правова охорона земель — проблема багатогранна. Вона вирішується за допомогою різних правових засобів. Відправ­ною точкою у здійсненні охорони земель є розробка і прий­няття нормативно-правових актів і норм, спрямованих на їх раціональне використання і охорону. Для цього необхідно ма­ти чітку внутрішньо узгоджену систему правових норм, інакше вимога дотримання законності виявиться необрунтованою, такою, що втратила практичний зміст.

Видатний юрист Д. І. Курський зазначав: "Якщо ми буде­мо тільки говорити про законність, а законів не буде, то ма­тимемо лише ефектне слово, але не більше. Необхідно мати тверду і в достатній мірі розроблену систему норм, щоб не тільки говорити про законність, а й проводити її в життя"1. Ця вимога повністю може бути віднесена і до охорони земель.

Галузь правового регулювання відіграє і ще тривалий час відіграватиме важливу роль у регулюванні й охороні суспіль­них відносин. Не можна виключити із суспільного життя нор­ми права, доки вони ще необхідні.

У чому конкретно полягає суть початкового етапу в за­безпеченні охорони земель?

По-перше, у нормативно-правових актах закріплюється правове положення земель, причому положення кожної із складових частин земельного фонду (земель сільськогоспо­дарського призначення, земель міст та інших населених пунк­тів, земель промисловості, транспорту тощо), визначаються права й обов'язки конкретних власників землі і землекорис­тувачів.

По-друге, у нормативно-правових актах міститься вимога до державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян неухильно дотримуватися норм земельного законо­давства.

По-третє, у нормативно-правових актах викриваються і засуджуються порушення прав власників земельних ділянок і землекористувачів, невиконання вимог законодавства про охорону земель; визначаються заходи з їх усунення; перед­бачається відповідальність винних.

По-четверте, у нормативно-правових актах містяться за­ходи профілактичного характеру, які сприяють запобіганню правопорушень у галузі охорони земель.

По-п'яте, у правових актах містяться заходи, що стимулю­ють належну охорону земель.

Отже, правову охорону земель не можна розглядати ли­ше в плані боротьби з конкретними, вже вчиненими право­порушеннями. Охорона земель починається не із застосуван­ня норм права за вчинене правопорушення у цій сфері сус­пільних відносин, а з розробки і прийняття нормативно-пра­вових актів, направлених на охорону земель. Від того, наскільки повно і всебічно питання охорони земель урегульо­вані в законодавчих актах, залежатиме ефективність їх охо­рони. Норми права проявляються з набранням чинності за­коном, що містить ці норми, а не з моменту вчинення винним правопорушення. Тому не можна погодитися з думкою ака­деміка С. Г. Струмиліна, що закон не проявляє своїх потенцій доти, доки він не зазнає порушення1.

Отже, поняття охорони не вичерпуються відповідальністю, воно значно ширше. Притягнення до відповідальності — це лише частина великої і важливої проблеми охорони земель. Ми вважаємо принципово неправильним зводити правову охорону земель до тієї чи іншої форми відповідальності. У цьому випадку вся величезна і надзвичайно важлива правова і організаційна діяльність як самих власників землі та земле­користувачів, так і відповідних державних органів щодо запо­бігання порушенням в галузі охорони земель залишається нібито в тіні, а на передній план висувається примусовість права.

Проблему правової охорони земель необхідно розглядати в більш широкому аспекті, пам'ятаючи, що основною метою е її запобіжне, профілактичне значення. Як кажуть у народі, мудрий законодавець попередить злочин, щоб не бути виму­шеним потім карати за нього.

Відмічаючи ту роль, яку відіграють розробка і прийняття правових актів про охорону земель, необхідно підкреслити, що ефективність охорони зростатиме в міру подальшого вдос­коналення законодавства. Дійовим регулятором суспільних земельних відносин може виступати тільки таке законодав­ство, яке постійно вдосконалюється і оновлюється.

Важливим кроком на шляху оновлення земельного зако­нодавства, з урахуванням великої кількості завдань, стало

прийняття нового Земельного кодексу України. Але оновлен­ня земельного законодавства не закінчується, а фактично тільки розпочинається. На виконання цього закону будуть, безперечно, розроблятися та прийматися багато інших зе-I мельно-правових актів, у тому числі щодо охорони земель. | Ефективність охорони в багатьох випадках залежить від І дієвості тих норм права, які регулюють охорону цих суспіль­них відносин. Тому важливо мати правові норми, які б забез­печували надійну охорону земель. Будь-яка правомочність має значення лише тоді, коли реально забезпечується, бо інакше вона втрачає свої значення, силу і дієвість.

Розробка та прийняття законоположень про охорону зе­мель відіграють важливу роль у їх охороні, але вони не вирі­шують проблему повністю. Наше суспільство ще не досягпо того ступеня розвитку, коли розпорядження правових актів перетворюються на глибокі особисті переконання кожного, а дотримання правових норм стає звичкою всіх людей. Тому активна роль права доповнюється організаційною роботою щодо втілення вимог закону в життя, у зосередженні всіх зу­силь на практичному здійсненні тих перетворень, які вже ста­ли законом, але ще не перетворилися на реальність.

Роботу по втіленню правових актів у життя проводять ор­гани державної влади й управління, правоохоронні органи, власники землі та землекористувачі, про що докладніше йти­меться у наступному параграфі.

Поняття охорони земель включає в себе і юридичну від­повідальність, що виникає лише на певному етапі розвитку охоронних правовідносин, тому що пов'язана з відповідним порушенням законодавчих актів. Усі інші заходи охорони ви­конують свою роль і за відсутності правопорушень. Тому при конструюванні загального поняття охорони земель міру відпо­відальності не можна змішувати з іншими правоохоронними заходами. Це доводиться повторювати не лише з практичних, а й з теоретичних міркувань, оскільки в роботах деяких ав­торів простежується ототожнення поняття відповідальності з. поняттям охорони, що призводить до необрунтованого розши­рення сфери примусу.

Охорона земель досягається не тільки за допомогою, санкцій, а й за допомогою матеріальних стимулів. Як ті, так і інші зацікавлюють, заохочують до цього. Засоби охорони, які стимулюють належну поведінку, зі зростанням рівня свідомос­ті і вихованості людей будуть поступово витісняти і заміняти собою міри відповідальності, тобто засоби охорони стримую­чого характеру.

Отже, міцність правової охорони земель однаковою мірою залежить від: якості та своєчасності розробки і прийняття правових актів і норм, направлених на охорону земель; за­безпечення проведення їх у життя; міри стимулювання на­лежної поведінки суб'єктів земельних відносин; створення умов, які б виключали порушення земельного законодавства;

неухильного втілення в життя принципу неминучості відпові­дальності за вчинене правопорушення. Лише у взаємодії наз­вані заходи складають поняття правової охорони земель.

Розглянемо значення правової охорони земель. Наукове розкриття значення і ролі будь-якого правового явища не­можливе без встановлення його зв'язку з розвитком еконо­міки зокрема і суспільства взагалі. Розглядаючи правову охо­рону з цієї точки зору, необхідно підкреслити, що вона доз­воляє досягти найбільш ефективного використання в інтере­сах людини такого природного багатства, як земля, що е вихідною матеріальною основою накопичення національного багатства і забезпечення благополуччя народу. Але земля може не виконати цього свого споконвічного призначення, якщо допускати безгосподарність і недбайливе ставлення до неї.

Правова охорона земель сприяє вирішенню продовольчої проблеми, яка стала головним мірилом прогресу. Виробни­цтво продуктів сільського господарства безпосередньо пов'я­зане з ефективністю використання земель, підвищенням їх родючості, залученням з цією метою невикористаних земель, збереженням від розбазарювання. Все це досягається за до­помогою їх правової охорони.

Наше сільське господарство має всі можливості, щоб дати необхідну кількість сільськогосподарської продукції як на внут­рішній, так і на зовнішній ринки. Однак для цього необхідно змінити ставлення до землі, її охорони і використання.

Правова охорона землі сприяє виродженню справжнього хазяїна, тому що забезпечує охорону земельних прав влас­ників і землекористувачів, які відповідно до ст. 39 Земельного кодексу України мають право:

самостійно господарювати на землі;

укладати договір застави з установами, які надають кредит;

власності на вироблену сільгосппродукцію і прибутки від її реалізації;

використовувати у встановленому порядку для потреб господарства наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також експлуатувати інші корисні властивості землі;

зводити житлові, виробничі, культурно-побутові та інші бу­дівлі і споруди за погодженням із сільською, селищною, мі­ською Радами народних депутатів1;

одержати від нового власника землі, землекористувача або місцевої Ради народних депутатів компенсацію за підви­щення родючості землі в разі вилучення або добровільної від­мови від земельної ділянки.

У земельному законодавстві встановлений і діє принцип непорушності прав власників землі і землекористувачів. Суть його в тому, що ніхто, ні під яким приводом не може пору­шувати надані їм земельні права або зменшити розміри ді­лянки. Якщо ж якась частина землі буде вилучена в установ­леному порядку в землевласника або землекористувача, то господарству по можливості надається така ж кількість землі в іншому місці з відшкодуванням збитків, яких воно зазнало у даному випадку. Більше того, власник землі і землекористу­вач не можуть бути позбавлені права або користування зем­лею інакше, ніж на підставах, зазначених у самому законі.

Особливо важливо забезпечити охорону прав землевлас­ників і землекористувачів, які займаються сільським госпо­дарством. Пріоритет безпосередніх виробників продукції нале­жить визнавати й закріплювати ще під час розробки і прий­няття правових актів, тобто його необхідно гарантувати. При цьому дуже важливо не обмежуватися лише охороною існую­чого обсягу прав, а сприяти їх розширенню і розвитку, інакше поняття охорони буде неповним.

Правова охорона земель дає можливість ефективніше ви­користовувати землю не лише в сільському господарстві, а й в інших цілях, зокрема для розміщення об'єктів несіпьськогос-подарського виробництва. На жаль, цим питанням тривалий час у нас не приділялось належної уваги, доки не виникла гостра потреба в землі як території для розміщення об'єктів промисловості, транспорту, інших споруд. Тому і земельним законодавством недостатньо врегульовано використання зем­лі для несільськогосподарських цілей.

Лише із загостренням цієї проблеми, коли відведення зе­мель для несільськогосподарських потреб стало масовим яви­щем, почалися пошуки її правового врегулювання. Від того, ощадливо чи ні вирішуватиметься це питання, залежить охо­рона таких земель.

Нині процеси індустріалізації та агропромислової коопера­ції дедалі більше охоплюють сільськогосподарське виробницт­во. Це потребує відведення під забудови, в тому числі внут­рішньогосподарські, значних земельних площ. Тому дуже важ­ливо, щоб ця проблема також вирішувалась ощадливо, з тур­ботою про землю. Насамперед необхідно використовувати внутрішні територіальні резерви в межах існуючих підпри­ємств, населених пунктів, непридатні для сільського господар­ства земельні ділянки.

Раціональному використанню й охороні земель сприятиме закріплений у земельному законодавстві порядок розгляду і затвердження землевпорядних проектів та інших матеріалів з питань землеустрою. Згідно зі ст. 102 Земельного кодексу України проекти внутрішньогосподарського землеустрою ко­лективних сільськогосподарських підприємств, кооперативів, радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств, уста­нов і організацій, селянських (фермерських) господарств після погодження їх із власниками землі і землекористувачами, сільськими, селищними Радами народних депутатів розгляда­ються та затверджуються районними, міськими, в адміністра­тивному підпорядкуванні яких є район, Радами народних де­путатів.

Використовувати землі й охороняти їх необхідно завжди на науковій основі, враховуючи прикрий минулий досвід. Так, в Україні занапастили малі річки, осушили водні болота, за­топили багатющі луги, підірвавши цим тваринницьку базу кра­їни, тисячі гектарів землі надмірним зрошенням перетворили на солончаки, мали навіть намір збудувати канал Дунай — Дніпро і греблю через Дніпровський лиман, що призвело б до загибелі значної частини півдня України.

Виснаження земель, а нерідко й їх цілковите вилучення із сільськогосподарського обігу, відбувається внаслідок зарос­тання їх чагарниками, засипання піском, нераціонального ви­користання хімікатів, порушення агротехніки, неправильного розорювання схилів тощо.

Правова охорона земель пов'язана з вивченням видів і якості грунтів. Серед усіх грунтів України найбільш поширені чорноземи, які мають найвищу господарську цінність. Вони більш родючі, забезпечують високі врожаї сільськогосподар­ських культур. Чорноземами багаті степова і південна части­ни лісостепової зони України.

Основними заходами, спрямованими на охорону і підви­щення родючості цих фунтів, є раціональні засоби обробки, накопичення вологи, внесення науково обрунтованих доз

добрив, поліпшення структури посівних площ, запобігання

ерозії та боротьба з нею.

Охороні та раціональному використанню земель на нау­ковій основі значною мірою покликані сприяти Грунтові карти, які є в усіх господарствах України. Вони мають стати дійовим правовим документом, тоді науковий підхід до землеробства застосовуватиметься не лише в масштабі держави, а й без­посередньо в кожному сільськогосподарському підприємстві й організації, в кожному фермерському господарстві.

Про необхідність наукового підходу до забезпечення охо­рони земель нагадує використання в землеробстві мінераль­них добрив. Незважаючи на те, що це робиться вже понад півтора століття, проблема оптимізації системи їх використан­ня розроблена недостатньо. Це пояснюється тим, що протя­гом тривалого часу цей процес розглядався однобічно, пере­важно в аспекті отримання максимального врожаю. Питан­ням впливу їх на природне середовище і насамперед землю приділялось мало уваги. Лише під впливом незаперечних фактів, які свідчили про те, що інтенсивне використання мі­неральних добрив може мати шкідливі наслідки, наукові по­шуки в цьому напрямі дещо розширилися. Однак і сьогодні однією з найважливіших проблем раціонального використання добрив є визначення оптимальної дози, яка б забезпечувала досить високі врожаї сільськогосподарських культур і не при­зводила б до забруднення земель і довкілля.

Треба виходити з того, що головним показником суспіль­ного багатства стає рівень розвитку і застосування науки у виробництві. Відомо, що люди обробляли землю, вирощували корисні рослини, розводили тварин, виплавляли деякі метали, будували домівки, кораблі тощо задовго до того, як з'явилися науки про землеробство, металургію, будівництво. Проте від­сутність наукового розуміння процесів, що відбуваються в природі та використовуються людиною у виробництві, обме­жувало, гальмувало розвиток виробничих сип, звужувало можливості виробництва.

Сьогодні, коли наука досягла значного рівня розвитку, во­на має бути керівною силою у виробництві, будівництві нових соціальних відносин, вихованні, навчанні людей, в їх інтелек­туальному житті.

Виникнувши на основі практичних потреб суспільства, наука у свою чергу служить практиці, інтересам людини, і в цьому її величезна сила і значення.

Правова охорона земель сприяє зміцненню законності в галузі земельних вюносин. Ці поняття взаємопов'язані. Пра­вова охорона земель і законність передбачають:

наявність необхідних законодавчих та інших правових актів;

точне застосування і неухильне дотримання вимог закону державними органами, громадськими організаціями, посадо­вими особами, землевласниками і землекористувачами;

неминучість відповідальності за порушення чинних норм права, спрямованих на охорону земель.

Спільність завдань охорони земель і законності виявля­ється також і в єдності гарантій: економічних, політичних, ідеологічних і юридичних.

Зрозуміло, взаємозв'язок законності і правової охорони земель не означає їх тотожності, кожне з цих явищ зберігає свої особливості та цілі. Однак нас вони цікавлять лише з точки зору їх єдності.

Спільність завдань охорони земель і законності підсилює охорону земель, тому що порушення або невиконання зако­нодавчих актів з цього питання розглядається як порушення законності. Однак ця беззаперечна істина сприйнята ще не всіма, що послаблює вимоги за невиконання законоположень про охорону земель. За такі порушення необхідно карати з такою ж суворістю, як і за порушення законності.

Органічний взаємозв'язок охорони земель і законності суттєво підвищує теоретичне і практичне значення проблем законності у сфері земельних відносин.

Вітчизняні юристи зробили чималий внесок у цьому на­прямі, але їхні дослідження проводилися головним чином з позицій загальної теорії права. Що ж до проблеми в такій конкретній галузі, як земельні відносини, то вона досліджена недостатньо. Це одна з причин неблагополучного стану з ра­ціональним використанням земель та їх охороною.

Правова охорона земель сприяє зміцненню земельного ладу України. Це говорить про те, що охорона земель відпо­відає завданням не лише сьогодення, а й завданням, розра­хованим на тривалу перспективу.

Охорона земель — це передусім охорона земельних прав, які мають власники землі і землекористувачі, сільські, міські, районні, обласні Ради народних депутатів, місцеві дер­жавні адміністрації, а також вищі органи державної влади і управління України.

Охорона земель — це охорона земельних відносин, що складаються на території села, селища, міста, району, області, республіки. Сукупність цих відносин складає земельний лад України. Отже, зміцнення земельних відносин — це зміцнен­ня земельного ладу.

§ 7.3. Організаційно-правові заходи охорони земель

У системі заходів, спрямованих на охорону земель, важ­ливе місце посідають організаційно-правові. Без організатор­ської роботи найкраща, найнеобхідніша, добре відпрацьована і гранично конкретна постанова або рішення не дадуть бажа­них результатів. Крім того, безмірна віра в силу рішення здатна породити в роботі державних і господарських органів бюрократичні перекручення. Перешкоджає цьому вжиття ор­ганізаційно-правових заходів, спрямованих на виконання пра­вових приписів.

Як відомо, організаційно-правові заходи охорони надхо­дять від органів державної влади і управління, правоохорон­них органів, самих землевласників і землекористувачів. Вони вирішують завдання охорони земель у специфічних, власти­вих їм формах, відповідно до місця призначення даного виду

; органів у державній і господарській системі.

| Вищі органи державної влади і управління вирішують це завдання шляхом активної законодавчої діяльності:

1 а) законодавчі акти, що перестали відповідати охороні зе-

? мель, замінюють новими;

б) приймають нормативно-правові акти з тих питань охо-

\ рони земель, що раніше не були урегульовані в правовому

. відношенні.

" Багато нового щодо посилення охорони земель вніс Зе­мельний кодекс України. Відповідно до Кодексу на забезпе­чення охорони земель, їх більш раціонального і ефективного використання направлені такі дійові заходи, як установлення плати за придбання землі у власність, земельний податок, орендна плата за землю.

Відповідно до ст. 35 Земельного кодексу передача землі у власність за плату у випадках, передбачених кодексом, проводиться за нормативною ціною, що визначається законо­давством України. Платним тепер є використання земель в Україні (ст. 36 Земельного кодексу). Власники землі та зем­лекористувачі щорічно вносять платню за землю у вигляді зе­мельного податку або орендної плати, що визначаються за­лежно від якості та місцерозташування земельної ділянки, ви-

в ходячи із її кадастрової оцінки.

! Орендатор сплачує за землю орендну плату, розмір якої

і встановлюється за угодою сторін відповідним договором.

Порядок оподаткування, середні ставки земельного подат­ку та граничні розміри орендної плати за землю встановлю­ються Верховною Радою України.

Платня за землю надходить до бюджетів сільських, селищ­них, міських Рад народних депутатів, на території яких зна­ходяться земельні ділянки.

Частина коштів від плати за землю централізується в дер­жавному, республіканському (Автономної Республіки Крим) та обласних бюджетах у порядку і розмірах, що встановлю­ються законодавством України. Кошти від плати за землю ви­користовуються на цілі, що визначаються законодавством України.

Стаття 38 Земельного кодексу України передбачає пільги щодо плати за землю. Згідно з цією статтею від плати звіль­няються:

а) заповідники, національні та дендрологічні парки, бота­нічні сади;

б) заказники (крім мисливських), дослідні господарства науково-дослідних установ і навчальних закладів сільськогос­подарського профілю;

в) державні сортовипробувальні станції та сортодільниці, а також землі радгоспів, що використовуються цими станціями і дільницями для випробування сортів сільськогосподарських культур;

г) заклади культури, науки, освіти, охорони здоров'я, со­ціального забезпечення, дитячі санаторно-курортні та оздо­ровчі, а також навчально-виховні;

д) заклади фізичної культури та спорту, за винятком коо­перативних і приватних;

е) благодійні фонди;

є) інваліди 1 та II груп, учасники Великої Вітчизняної війни і прирівняні до них особи, пенсіонери;

ж) громадяни, громадські об'єднання осіб, які постражда­ли внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Не стягується плата за радіоактивне і хімічно забруднені сільськогосподарські угіддя, на які введено обмеження щодо ведення сільського господарства, а також за землі, що пере­бувають у тимчасовій консервації або в стадії сільськогоспо­дарського освоєння.

Новостворені селянські (фермерські) господарства звіль­няються від плати за землю протягом трьох років з часу пе­редачі їм у власність або надання в користування земельної ділянки.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Ки­ївська і Севастопольська міські Ради народних депутатів мо­жуть установлювати пільги щодо плати за землю: часткове звільнення на певний термін, відстрочення сплати, зниження ставки земельного податку.

Крім стимулювання раціонального землекористування плата за землю стримуватиме її марнотратство, не допуска­тиме безгосподарного і безвідповідального ставлення до неї.

Земельним законодавством передбачено такий захід охо­рони земель, як відшкодування збитків власникам землі І землекористувачам і втрат сільськогосподарського й лісогос­подарського виробництва.

Згідно зі ст. 88 Земельного кодексу України, збитки, за­подіяні вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям ді­лянок, а також обмеженням прав власників землі і землеко­ристувачів, у тому числі орендаторів, погіршенням якості зе­мель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян, підлягають відшкодуванню у повному обсязі влас­никам землі та землекористувачам, у тому числі орендарям, які зазнали цих збитків.

За обчислення обсягу збитків ураховуються витрати на поліпшення якості землі за час використання земельних діля­нок, а також неодержані прибутки.

Відшкодування збитків власникам землі і землекористува­чам провадиться підприємствами, установами, організаціями та громадянами, яким відведено земельні ділянки, що вилу­чаються (викуповуються), а також підприємствами, установа­ми, організаціями та громадянами, діяльність яких призводить до обмеження прав власників землі та землекористувачів, у тому числі орендаторів, або погіршення якості земель, розта­шованих у зоні їх впливу.

За вилучення (викупом) земель, забруднених радіоактив­ними та хімічними речовинами, відшкодування збитків у пов­ному обсязі, включаючи витрати на поліпшення якості землі за час використання земельних ділянок з урахуванням ка­дастрової оцінки, а також недоодержані прибутки власникам землі та землекористувачам, у тому числі орендарям, прово­диться підприємствами, установами та організаціями, діяль­ність яких призвела до радіоактивного та хімічного забруд­нення. Порядок визначення та відшкодування збитків вста­новлюються Кабінетом Міністрів України.

Поряд з відшкодуванням збитків власникам землі і зем­лекористувачам компенсуються також втрати сільськогоспо­дарського і лісогосподарського виробництва, передбачені ст. 90 Земельного кодексу України. Втрати сільське- і лісо­господарського виробництва, наголошується у цій статті, за­подіяні вилученням сільськогосподарських і лісових угідь для використання їх у цілях, не пов'язаних із веденням сільського

і лісового господарств, обмеженням прав власників землі і землекористувачів, у тому числі орендаторів, або погіршен­ням якості земель у результаті негативного впливу, спричи­неного діяльністю підприємств, установ і організацій, підляга­ють відшкодуванню уряду Автономної Республіки Крим, об­ласним, Київській і Севастопольській міським Радам народних депутатів. Ці втрати компенсуються поряд з відшкодуванням збитків відповідно до ст. 86 Земельного кодексу України.

Частина цих коштів може централізуватися у державному бюджеті України.

Витрати сільське- і лісогосподарського виробництва від­шкодовуються підприємствами, установами і організаціями, яким відводяться сільськогосподарські і лісові угіддя, що ви­лучаються для потреб, не пов'язаних із веденням сільського та лісового господарства, а також підприємствами, установа­ми і організаціями, навколо об'єктів яких установлюються охоронні, санітарні, захисні зони з виключенням із обороту сільськогосподарських і лісових угідь, або переведенням їх у менш цінні угіддя.

Підприємства, установи та організації, навколо об'єктів яких встановлено охоронні, санітарні та захисні зони, відшко­довують також втрати сільськогосподарського і лісогосподар­ського виробництва за погіршення якості земель внаслідок їх виробничої діяльності за межами цих зон.

Розміри і порядок визначення витрат, що підлягають від­шкодуванню, а також випадки звільнення підприємств, уста­нов і організацій від їх відшкодування встановлюються Кабі­нетом Міністрів України.

Кошти, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва, використовуються вик­лючно для освоєння нових земель, підвищення родючості грунтів і продуктивності земель лісового фонду, поліпшення угідь та охорони земель.

Вимоги щодо відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам і втрат сільськогосподарського вироб­ництва служать стримуючим фактором при порушенні питань про відведення земель. І це зрозуміло, адже чим більша пло­ща буде вилучена і чим якісніші землі відведені для несіль-ськогосподарських потреб, тим більшу суму сю.адуть ці збитки.

Закріплення у законодавчому порядку диференційованого підходу до відведення земель для несільськогосподарських потреб з урахуванням їх придатності для сільського господар­ства значно посилить їх правову охорону.

Поряд з охороною земель у процесі законодавчої діяль­ності не менш важливою мірою, що надходить від вищих ор­ганів державної влади і управління, є здійснення ними конт­ролю за роботою нижчестоящих органів. У процесі контролю вони виявляють порушення законодавства про охорону зе­мель, домагаються їх усунення і покарання винних.

Різноманітними є форми і методи діяльності місцевих ор­ганів державної влади і управління щодо забезпечення охо­рони земель. Це, зокрема, контроль за неухильним виконан­ням настанов, що містяться в актах вищих органів державної влади і управління; розробка і здійснення заходів з охорони земель; контроль за законністю рішень і дій землевласників і землекористувачів.

Важливою мірою охорони земель є розгляд питань про їх охорону на сесіях місцевих Рад народних депутатів. Це доз­воляє охопити детальну картину стану земель в області або районі, намітити заходи з підвищення ефективності їх вико­ристання та посилення охорони.

Крім обговорення питань охорони земель області або ра­йону, доцільно виносити на порядок денний сесії Ради більш вузькі питання, наприклад, про раціональне використання і охорону земель конкретними власниками землі та землеко­ристувачами.

У роботі щодо забезпечення охорони земель місцеві Ради народних депутатів спираються на створені ними постійні ко­місії, на своїх депутатів, які не тільки повинні брати участь в обговоренні, а й активно впроваджувати відповідні рішення у життя.

Місцеві Ради — це вищі органи державної влади на своїй території. У зв'язку з цим одним із способів їх впливу на охо­рону земель є координація діяльності всіх органів у цьому на­прямі. Ради повинні дбати, щоб діяльність усіх державних і правоохоронних органів, причетних до охорони земель, була узгодженою і проводилася систематично.

Роль місцевих органів державної влади в забезпеченні охорони земель буде зростати. Це випливає з їх компетенції в галузі регулювання земельних відносин, закріпленій у но­вих законодавчих актах про землю, а також із загальної тенденції підвищення їх ролі у вирішенні народногосподар­ських завдань.

На нашу думку, посиленню охорони земель чималою мі­рою сприятимуть розроблення і прийняття в районах і облас­тях комплексного перспективного плану підвищення рівня землекористування і охорони земель, що значно пожвавить і конкретизує роботу місцевих Рад щодо поліпшення викорис-

тання земель і забезпечення їх охорони, зробить їхню діяль­ність більш предметною і цілеспрямованою.

Охорону земель покликані здійснювати і виконавчі комі­тети відповідних місцевих Рад, що являють собою єдину сис­тему державної виконавчої влади на місцях. Згідно з чинним законодавством вони забезпечують реалізацію законів Украї­ни, указів Президента України, постанов Верховної Ради Ук­раїни, Кабінету Міністрів України, інших актів законодавчої та виконавчої впади, рішень відповідних представницьких органів регіонального самоврядування, прийнятих у межах їх повно­важень, здійснюють інші функції державного управління на своїй території.

Крім того, виконавчі комітети місцевих Рад розробляють проекти програм раціонального використання земель, підви­щення їх родючості, охорони земельних ресурсів, організують їх виконання, а також здійснюють державний контроль за до­триманням земельного законодавства.

Організаційно-правові заходи охорони земель вживають правоохоронні органи: прокуратура, суд, органи внутрішніх справ, які безпосередньо стоять на варті законності, законних прав та інтересів громадян, державних, кооперативних і гро­мадських організацій.

, Органи прокуратури, виявивши незаконні дії або протиза­конні акти, виносять протест. Опротестування незаконних правових актів і дій є не тільки правом, а й основним обов'язком прокуратури. Протести вносяться або до органів, що видали ці акти, або ж до вищих органів.

Для здійснення охорони земель органи прокуратури вико­ристовують подання, які носять попереджувальний характер. Якщо протестом прокурор домагається відміни протизаконно­го акту і відновлення порушеного права землевласника чи землекористувача, то поданням він доводить до відома відпо­відних державних і сільськогосподарських органів про виявле­ні ним недоліки, що призводять або можуть призвести до по­рушення законності.

У процесі здійснення нагляду за законністю прокурори правомочні ставити перед відповідними органами і посадови­ми особами питання про притягнення порушників земельного законодавства до дисциплінарної або адміністративної відпо­відальності.

За виявленими правопорушеннями прокурори вносять по­дання і направляють доповідні записки до державних органів для вжиття необхідних заходів. Слід зазначити, що органи прокуратури ще не вичерпали всі свої можливості по захисту земельних прав власників землі та землекористувачів. Відомо

чимало випадків прямого упущення в їхній правоохоронній ді­яльності, що негативно відбивається і на охороні земель.

Життя постійно вимагає від органів прокуратури більше приділяти уваги нагляду за дотриманням земельного законо­давства, поліпшувати роботу з нагляду, знаходити нові ефек­тивні заходи нагляду, непримиренно ставитися до найменшо­го порушення земельного законодавства з тим, щоб звести до мінімуму правопорушення в галузі земельних відносин. Суть прокурорського нагляду полягає, зокрема, в тому, щоб створити таке становище, за якого жоден факт порушення за­кону не випав би з поля зору прокурора і не залишився без відповідного реагування.

Охорону земель покликані здійснювати також судові орга­ни. Крім стягнення заподіяного збитку їм притаманні такі за­ходи охорони, як визнання угод щодо землі недійсними і ви­несення окремих ухвал. На недійсність угод, що порушують право володіння або право користування землею, вказує ст, 114 Земельного кодексу України: «Купівля-продаж, дару­вання, застава, самовільний обмін земельних ділянок земле­користувачами, в тому числі орендарями, а також угоди, ук­ладені власниками землі з порушенням установленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок, е недійсними».

Земельна ділянка може бути вилучена в особи, якщо суд встановить, що вона придбана за рахунок прибутків, одержа­них від злочинної діяльності.

Судовим заходом охорони земель є також винесення ок­ремих ухвал. Часто при розгляді судами тих чи інших справ виявляються серйозні недоліки в роботі державних, коопера­тивних, громадських організацій та їх посадових осіб по ви­користовуванню землі. Суд не може не реагувати на це. Він повинен винести окрему ухвалу, яка б посилила охорону зе­мель. І все ж існують випадки, коли суди, встановлюючи при розгляді справ чи земельних спорів факти порушення закон­ності, безгосподарності у використанні земель, всупереч ви­могам чинного законодавства окремі ухвали не виносять.

Трапляються й інші недоліки. Так, іноді суди у своїх окре­мих ухвалах дають недостатньо компетентні або неправильні рекомендації по усуненню встановлених причин і умов нера­ціонального землекористування, втручаються в кооперативно-господарську діяльність землевласників і землекористувачів.

Судам належить враховувати, що обрунтована і законна ухвала є одним з найефективніших заходів запобігання пра­вопорушенням у галузі землеробства і охорони земель.

Одним із завдань судів щодо охорони земель є розгляд відповідних справ на виїзних судових засіданнях. Але, на жаль, не завжди належним чином оцінюються попереджу­вальне і виховне значення судових процесів, що проводяться безпосередньо на місці порушення земельного законодав­ства. Це упущення має бути виправлене.

Посиленню судової охорони земель сприяло б, на наш погляд, узагальнення практики судів з розгляду земельних спорів та інших справ, пов'язаних з використанням і охоро­ною земель та доведення до відома місцевих органів держав­ної влади і управління, а також до власників землі та земле­користувачів фактів щодо найтиповіших порушень земельного законодавства.

Важлива роль у здійсненні охорони земель належить ор­ганам внутрішніх справ. Порушення законодавства про охо­рону земель е порушенням законодавства про охорону влас­ності, тому жодне таке діяння не має залишатися поза ува­гою працівників міліції.

Не можна не сказати і про такий захід охорони земель, як проведення працівниками правоохоронних органів вихов­ної роботи серед власників землі та землекористувачів. Скла­довою частиною такої роботи є правова пропаганда. З цією метою використовуються доповіді та бесіди, вечори запитань і відповідей, консультації, виступи в пресі, на радіо, телеба­ченні тощо.

Загальною для всіх державних і правоохоронних органів мірою охорони земель е систематичне оприлюднення по­рушень законодавства, спрямованого на забезпечення раціо­нального використання і охорони земель. Сам факт виявлен­ня і обнародування різного роду правопорушень буде громад­ським заходом впливу на особу, що припустилася право­порушення, і запобіжним заходом для інших. Однак цей ефективний захід ще рідко практикується. Тому було б доціль­но, на нашу 'думку, вважати його обов'язком державних і правоохоронних органів, передбачивши цей захід у законі.

Характеризуючи заходи щодо охорони земель, потрібно сказати і про те, що державні органи вживають необхідних заходів також у рамках міжнародних програм. Але якою б значною не була ця участь, забезпечити ефективне викорис­тання і охорону земель без зусиль самих землевласників і землекористувачів практично неможливо. Це повинно врахо­вуватись як наукою, так і практикою, тим більше, що в нау­кових працях з питань правової охорони земель досліджува­лися переважно державно-правові способи охорони: адмініст­ративно-правовий, цивільно-правовий, кримінально-правовий.

Не знижуючи уваги до підвищення ефективності згаданих способів, потрібно підвищити роль внутрішньогосподарських засобів охорони. Правовою основою для їх розвитку є ст. 84 Земельного кодексу України, відповідно до якої власники землі та землекористувачі, в тому числі орендарі, здійснюють:

раціональну організацію територій;

зберігання і підвищення родючості грунтів, а також поліп­шення інших їхніх корисних властивостей;

захист земель від водної та вітрової ерозії, селів, підтоп­лення, заболочення, вторинного засолення, висушування, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними і радіоактивними речовинами та від інших процесів руйнування;

захист від заростання сільськогосподарських угідь чагар­никами і дрібноліссям, інших процесів погіршення культури технічного стану земель;

рекультивацію порушених земель, заходи щодо підвищен­ня їх родючості та поліпшення інших корисних властивостей;

знімання, використання і збереження родючого шару грунту при проведенні робіт, пов'язаних з порушенням зе­мель;

тимчасову консервацію деградованих сільськогосподар­ських угідь, якщо іншими способами неможливо відновити їх родючість.

Як відомо, сільське господарство України розвивається в різних грунтово-кліматичних зонах — від Полісся, де надто зволожені землі складають майже 3 млн га, до Південного Степу, в якому близько 10 млн га страждають від нестачі во­логи. Все це не може не враховуватися господарствами.

Вирішуючи завдання охорони земель, особливу увагу не­обхідно приділити охороні сільськогосподарських угідь. Землі сільськогосподарського призначення є важливішою складовою частиною земельного фонду. На нашу думку, назріла необхід­ність розробити Закон про охорону сільськогосподарських угідь.

Зараз немає єдиного законодавчого акта, в якому питан­ня охорони сільськогосподарських угідь були б урегульовані детально і всебічно.

У запропонованому Законі можна було б вирішити ряд принципових питань, пов'язаних з охороною сільськогоспо­дарських угідь. Одне з них — про санкції та стимули. Скла­лася практика, коли розпорядження, пропозиції, що містяться в законах та інших актах, що регулюють господарську діяль­ність, часто не забезпечуються реальними заходами. У бага­тьох таких правових актах відповідальність за невиконання

обов'язків, покладених на організації та посадових осіб, тільки проголошується і є лише закликом до певної поведінки.

Між тим відомо, що право не діє без апарату, здатного примусити дотримуватись його норм. Не передбачаються у правових актах господарського значення і заходи стимулюю­чого характеру, тобто міри, що стимулюють належну поведін­ку людей.

Ефективність охорони сільськогосподарських угідь і всіх інших земель багато в чому залежить від дієвості тих юри­дичних норм, що направлені на забезпечення їх охорони. То­му потрібно мати такі законодавчі акти, які б гарантували охорону земель. А цього можна досягти, головним чином, за допомогою санкцій і стимулів.

Охорона земель повинна також забезпечуватися при про­веденні землеустрою та вирішенні земельних спорів.

Землеустрій включає в себе систему заходів, спрямова­них на здійснення положень земельного законодавства, рі­шень Рад народних депутатів щодо організації використання та охорони земель, створення сприятливого економічного се­редовища і поліпшення природних ландшафтів.

Землеустрій передбачає:

1) розробку прогнозів державної та регіональної програм використання та охорони земель;

2) складання схем землеустрою, розробку техніко-еконо-мічних обрунтувань використання та охорони земельних ре­сурсів;

3) встановлення на місцевості меж адміністративно-тери­торіальних утворень;

4) складання проектів створення нових і впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань з урахуванням контурної організації території;

5) обрушування розміщення і встановлення меж терито­рій особливими природоохоронними, рекреаційними і заповід­ними режимами;

6) складання проектів відведення земельних ділянок у власність або користування, відмежування в натурі (на місце­вості) вилучених (викуплених) і відведених земельних ділянок;

7) підготовку документів, що засвідчують право власності або право користування землею;

8) складання проектів внутрішньогосподарського земле­устрою колективних сільськогосподарських підприємств, коо­перативів, радгоспів та інших сільськогосподарських підпри­ємств, установ і організацій, селянських (фермерських) госпо­дарств, що забезпечують еколого-економічне обгрунтування

впроваджених сівозмін, упорядкування угідь, а також розроб­ку заходів щодо охорони земель;

9) складання проектів внутрішньогосподарського земле­устрою, землеволодінь громадян з обрунтуванням заходів що­до використання землі відповідно до цільового призначення, підвищення їх родючості, застосування природоохоронної тех­нології виробництва;

10) розробку проектів та іншої землевпорядної докумен­тації, пов'язаної з використанням і охороною земель.

Широке коло питань щодо використання та охорони зе­мель може вирішуватись і при розгляді земельних спорів, що розглядаються місцевими Радами народних депутатів, судом, арбітражним або третейським судами. Майнові спори, пов'я­зані з земельними відносинами (в тому числі спори про від­шкодування збитків і визначення їх розмірів) вирішуються тільки судами.

Спори з приводу розмежування території сіл, селищ, міст, районів, областей вирішуються вищестоящою Радою народних депутатів.

Спори між громадянами, яким належить житловий буди­нок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка на правах спільної власності, щодо порядку використання і роз­порядження земельною ділянкою вирішуються судом.

Спори з приводу суміжного землекористування громадягі розглядаються узгоджувальною комісією, склад якої обира­ється відповідною Радою народних депутатів. У разі, якщо згоди не досягнуто, спір за заявою однієї зі сторін розгляда­ється в судовому порядку.

Земельні спори розглядаються Радами народних депутатів у десятиденний строк. У разі розгляду складних питань, що потребують спеціальних висновків, спори розглядаються у двадцятиденний строк.

Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право знайомитися з матеріалами щодо цього, робити з них виписки, брати участь в його розгляді, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань і доказів іншої сто­рони, одержувати копію рішення щодо земельного спору і в разі незгоди з цим рішенням оскаржувати його.

Отже, органи з розгляду земельних справ завжди мають можливість приділити належну увагу питанням охорони зе­мель. Треба лише цією можливістю вміло користуватися.

До організаційно-правових заходів у цій сфері слід віднес­ти також здійснення контролю за використанням і охороною земель та їх моніторинг.

Згідно із земельним законодавством державний контроль за виконанням і охороною земель здійснюється Радами на­родних депутатів, а також державним комітетом України по земельних ресурсах та іншими спеціально уповноваженими державними органами.

Завдання державного контролю за виконанням і охоро­ною земель полягають у забезпеченні дотримання всіма дер­жавними та громадськими органами, а також підприємства­ми, установами, організаціями і громадянами вимог земель­ного законодавства з цих питань.

Дуже важливо, щоб державний земельний контроль був усебічним і постійно діючим. Він повинен охоплювати всі зем­лі України і розповсюджуватися на всіх землевласників і зем­лекористувачів без винятку. Всебічність земельного контролю полягає в тому, що він не обмежується лише окремими пи­таннями використання і охорони земель. Постійність контро­лю характеризується тим, що він здійснюється повсякденно, а його проведення не обмежене якимись строками або тим­часовими компаніями.

Серед організаційно-правових заходів охорони земель важливе місце належить моніторингу земель. Згідно зі ст. 95 Земельного кодексу України, моніторинг земель являє собою систему спостереження за станом земельного фонду, в тому числі земель, розташованих у зонах радіоактивного забруд­нення, з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, від­вернення й ліквідації наслідків негативних процесів.

Структура, зміст і порядок здійснення моніторингу земель установлюється Кабінетом Міністрів України.

§ 7.4. Відповідальність за порушення земельного законодавства

Поряд з організаційно-правовими заходами охорони зе­мель чинне законодавство України передбачає юридичну від­повідальність за порушення земельного законодавства, її не­суть особи, винні в:

укладенні угод, зазначених у ст. 114 Земельного кодексу України;

самовільному зайнятті земельних ділянок;

псуванні сільськогосподарських та інших земель, забруд­ненні їх хімічними та радіоактивними речовинами, виробни­чими відходами і стічними водами;

розміщенні, проектуванні, будівництві, введенні в дію об'­єктів, що негативно впливають на стан земель;

невиконанні вимог природоохоронного режиму викорис­тання земель;

порушенні строків повернення тимчасово займаних зе­мель або невиконанні обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;

знищенні межових знаків;

невжитті заходів щодо боротьби з бур'янами та шкідника­ми сільськогосподарських культур;

неправильній експлуатації, знищені або пошкодженні про­тиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних лісонасаджень;

приховуванні або перекрученні відомостей про стан еко­логічної у тому числі радіаційної обстановки, пов'язаної із за­брудненням землі;

порушенні строків розгляду заяв громадян і вирішенні пи­тань про передачу та надання земельних ділянок;

перекрученні даних державного земельного кадастру і приховуванні інформації про наявність земель запасу;

невиконанні умов знімання, зберігання і нанесення родю­чого шару грунту;

самовільному відхиленні від проектів внутрішньогосподар­ського землеустрою.

Законодавством України може бути встановлено відпові­дальність за інші види порушень земельного законодавства.

Порушення зазначеного законодавства тягне за собою дисциплінарну, кримінально-правову, цивільно-правову, адмі­ністративно-правову і земельно-правову відповідальність.

Дисциплінарна відповідальність полягає у застосуванні до правопорушників заходів дисциплінарного впливу. Дисциплі­нарні стягнення накладаються за незначні порушення земель­ного законодавства на посадових осіб, робітників і службовців на підставі норм трудового права, а членів колективних сільськогосподарських підприємств — на підставі Статуту цього підприємства. Дисциплінарні стягнення накладаються адміністрацією за місцем роботи правопорушника, або орга­нами управління колективних сільськогосподарських підпри­ємств. Вони можуть накладатися також вищим органом за підлеглістю.

Кримінально-правова відповідальність за порушення зе­мельного законодавства виявляється в

кримінальному пере­слідуванні злочинних порушень земельного законодавства. Основним критерієм, що відрізняє кримінальне від інших пра­вопорушень, є неоднаковий характер їх суспільної небезпеки. Кримінальне правопорушення особливо небезпечне для

суспільства, а тому потрібні спеціальні державні примусові заходи.

Кримінальна відповідальність реалізується в суворо вста­новлених процесуальних формах, спрямованих на швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правил застосування закону з тим, щоб кожен, хто вчинив злочин, отримав справедливе покарання, а невинний не був би притягнутий до кримінальної відповідальності.

Охороні земель присвячена ст. 242 Кримінального кодек­су України, яка передбачає відповідальність за порушення правил охорони вод (водних об'єктів). Забруднення або псу­вання земель речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя, здоров'я людей або довкілля, внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило небезпеку для життя, здоров'я людей чи довкілля, — караються штра­фом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян або позбавленням права обіймати певні посади чи зай­матися певною діяльністю на строк до трьох років.

До кримінально-правових норм, що стосуються охорони земель, треба віднести також ст. 310 Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність за посів або виро­щування снотворного маку чи конопель.

Посадові особи, винні в злочинному порушенні земельно­го 'законодавства, несуть відповідальність за статтями Кримі­нального кодексу України про посадові злочини, зокрема за ст. 364 — зловживання владою або службовим становищем;

ст. 365 — перевищення влади або службових повноважень;

ст. 367 — службова недбалість.

Посадова особа може нести кримінальну відповідальність за зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 Кримінального кодексу) за таких обставин:

а) при навмисному використання свого службового стано­вища всупереч інтересам служби;

б) якщо це діяння вчинене з корисливих мотивів чи інших особистих інтересів;

в) якщо було заподіяно істотну шкоду.

Отже, ст. 364 Кримінального кодексу застосовується при заподіянні істотної шкоди і наявності корисливих або інших особистих інтересів. За відсутності хоча б однієї з цих двох ознак зловживання владою або службовим становищем ви­знається не злочином, а дисциплінарним посадовим проступ­ком. Це свідчить про те, що відповідальність за зловживання владою або службовим становищем, як засіб забезпечення додержання земельного законодавства, може бути застосова­но в обмежених випадках.

Згідно зі ст. 365 КК (перевищення влади або службових повноважень) порушення земельного законодавства може бу­ти кваліфіковано в разі умисного вчинення посадовою осо­бою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи пов­новажень, якщо вони заподіяли істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян або держав­ним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб. Цей склад злочину не передбачає такої ознаки, як ко­ристь або інша особиста зацікавленість. Мотиви, якими керу­валась посадова особа, допускаючи перевищення влади або службових повноважень, не впливають на кваліфікацію діян­ня. Однак їх слід ураховувати при визначенні винній особі мі­ри покарання.

За статтею 367 Кримінального кодексу злочинне пору­шення земельного законодавства може кваліфікуватись за наявності таких умов:

а) у разі невиконання або неналежного виконання служ­бовою особою своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них;

б) при заподіянні істотної шкоди.

Відповідальність за недбалість настає у разі, якщо істотна шкода була об'єктивно зумовлена бездіяльністю посадової особи або неналежним виконанням нею своїх службовий обов'язків. Через відсутність вказаного причинного зв'язку не буде і складу вказаного злочину.

Особливо великої шкоди справі зміцнення законності в земельних відносинах завдає недооцінка суспільної небезпеки посадових злочинів, які викликають безгосподарність у вико­ристовуванні земель, псуванні цінних земельних угідь, внаслі­док чого складається загрозливе становище щодо збереження і раціонального використання земельного фонду — головного нашого національного багатства.

В Україні немає підстав для неправильного поводження з землею, безгосподарського її використання. Закони відбива­ють волю більшості громадян, які їх дотримуються, бо пере­конані у правильності і необхідності закріплених у них поло­жень. Але є окремі особи, для яких закон має значення лише тому, що його невиконання карається. Тому мусимо вдоско­налювати правове регулювання юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства.

Для посилення охорони земель необхідно підвищити від­повідальність конкретних керівників за безгосподарське став­лення до землі. Керівник відповідає не тільки за свою діяль­ність, а й за те, що робить його колектив. Саме керівники колективних сільськогосподарських підприємств, радгоспів, ін-

ших господарств винні в тому, що багато цінних земель пус­тують навколо тваринницьких ферм, тракгорно-польових ста­нів, уздовж внутрішньогосподарських доріг, полезахисних смуг, на ділянках кинутих силосних траншей, під старими не­продуктивними садами, скиртами соломи, вигонами, загибли­ми лісосмугами.

Безгосподарське використання угідь через безгосподарне виконання своїх посадових обов'язків керівників господарств призводить до ерозії грунтів, заболочення, заростання земель чагарником, лісом, через що знижується родючість полів і частина земель вибуває із сільськогосподарського обороту, колективні сільськогосподарські підприємства, радгоспи за­знають великих збитків, але, як правило, за це ніхто не несе відповідальності.

За останні роки загострилась проблема підтоплення зе­мель через підняття рівня ґрунтових вод внаслідок грубих по­рушень у проектуванні та будівництві, а також в експлуатації гідротехнічних і меліоративних систем.

У результаті того, що в багатьох господарствах земля ви­користовується нераціонально, ми поступаємося розвинутим державам у врожайності полів, продуктивності праці та тва­ринництва, різноманітності та якості продуктів харчування.

Усуненню недоліків у використанні земель сприятиме при­тягнення до відповідальності, в тому числі кримінальної, вин­них посадових осіб, а це, у свою чергу, підвищить вимогли­вість з їхнього боку і вміле користування наданими їм пра­вами.

Земля залишається незамінним засобом у сільськогоспо­дарському виробництві, тому необхідно всебічно її охороняти і не допускати хижацького використовування, особливо коли мова йде про сільськогосподарські угіддя.

Державне примушування до виконання вимог законодав­ства нерозривно пов'язане з юридичною відповідальністю по­рушників та застосуванням до них юридичних санкцій. Забо­рона злочинів законом за допомогою кримінальних санкцій — це юридичне вираження їх небезпеки для суспільства.

Можливості посилення кримінальної відповідальності за порушення земельного законодавства зростають у зв'язку з прийняттям нового Кримінального кодексу України. Життя вимагає введення таких складів злочинів і відповідних санкцій за них, які б дійсно посилили охорону земель і прав земле­власників та землекористувачів, забезпечили бездоганне ви­конання ними земельного законодавства.

Передбачення нових складів злочинів, підвищення кримі­нальної відповідальності за порушення земельного законодав­

ства свідчать, що наша держава зовсім не має наміру відмо­витися від використання в необхідних випадках і специфічних державних методів боротьби зі злочинами.

Широкий розвиток демократії, прав і свобод громадян нія­кою мірою не повинен послабляти громадський порядок і за­конність. Курс, узятий на звуження сфери державного приму­шування, у першу, чергу додержання норм права завдяки за­ходам виховання, громадського впливу, ще не доказує, що держава відмовляється від забезпечення законності за допо­могою державного примушування, яке застосовується до по­рушників законів.

Цивільно-правова відповідальність за порушення земель­ного законодавства. Цей вид юридичної відповідальності на­стає згідно з нормами цивільного права, які забезпечують ліквідацію тих наслідків майнового характеру, що були викли­кані порушенням земельного законодавства.

Цивільне законодавство передбачає такі способи відшко­дування шкоди:

а) відшкодування її в натурі (надання речі того ж роду і якості, виправлення пошкодженої речі тощо);

б) повне відшкодування заподіяних збитків (ст. 453 Ци­вільного кодексу України).

Стосовно порушень земельного законодавства відшкоду­вання шкоди в натурі можливо тільки в деяких випадках. Це пояснюється тим, що шкода землевласникам і землекористу­вачам завдається шляхом псування землі (природного тіла), яку штучно створити неможливо. Вимога відшкодування в на­турі може бути задоволена лише у випадках повернення рів-,нецінної ділянки землі. В усіх інших випадках захисту пору­шених земельних прав шляхом відшкодування виникає питан­ня про компенсацію завданих збитків.

Для захисту інтересів власників землі та землекористува­чів важливо, щоби при визначенні розміру завданих збитків у зв'язку з порушенням земельного законодавства застосо­вувався принцип їх повного відшкодування, незалежно від того, якими діями вони викликані: правомірними чи неправо­мірними.

Своєрідність умов виникнення шкоди при порушенні зе­мельного законодавства і наявність суттєвих особливостей в самому її змісті викликає необхідність додаткового спеціаль­ного правового регулювання відшкодування збитків земле­власникам і землекористувачам. З цією метою видаються спеціальні норми, що містяться в Земельному кодексі Украї­ни, в Законі України «Про охорону навколишнього природно-

го середовища», Інших правових актах, що регулюють поря­док користування землею.

Ряд статей згаданих законів прямо вказує на цивільно-правову відповідальність у випадку порушення земельного за­конодавства. «Підприємства, установи, організації та грома­дяни, — записано у ст. 117 Земельного кодексу України, — зобов'язані відшкодувати збитки, заподіяні ними в результаті порушення земельного законодавства».

Цивільно-правова відповідальність повинна наставати й у випадку невиконання вимог ст. 26 Земельного кодексу, яка зобов'язує підприємства, установи і організації, що проводять розвідувальні роботи, відшкодувати власникам землі та зем­лекористувачам усі збитки, включаючи неодержані доходи, а також за свій рахунок доводити займані земельні ділянки до стану, придатного для використання їх за призначенням, і пе­редавати за актом власникові землі або землекористувачу.

Доведення земельних ділянок до придатного стану здій­снюється в ході робіт, а якщо це неможливо — не пізніше ніж у місячний строк по завершенні робіт, включаючи період промерзання грунту.

На цивільно-правову відповідальність чітко і ясно вказує ст. 88 Земельного кодексу, де зазначено, що збитки, заподія­ні вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям земель­них ділянок, а також обмеженням прав власників землі та землекористувачів, у тому числі орендаторів, погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатність для вико­ристання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, орга­нізацій та громадян, відшкодовуються в повному обсязі влас­никам землі та землекористувачам, у тому числі орендарям, які зазнали цих збитків.

За обчислення обсягу збитків ураховуються витрати на поліпшення якості землі за час використання земельних діля­нок і неодержані доходи.

Постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. затверджено порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам.

Відшкодуванню підлягають:

вартість житлових будинків, виробничих та інших будівель і споруд, включаючи незавершене будівництво, в повному об­сязі, за винятком передбачених ст. 46 Земельного кодексу України випадків, коли підприємства, установи і організації, яким відводяться земельні ділянки, будують на новому місці житлові будинки, виробничі та інші будівлі і споруди замість тих, що вилучаються (викуповуються) у громадян, колектив­

них сільськогосподарських підприємств, радгоспів, науково-дослідних установ і навчальних господарств, інших сільсько-та лісогосподарських підприємств і організацій;

вартість плодоягідних та інших багаторічних насаджень;

вартість лісових і дерево-чагарникових насаджень;

вартість водних джерел (колодязів, ставків, водоймищ, свердловин тощо), зрошувальних і осушувальних систем, про­тиерозійних і антиселевих споруд;

понесені витрати на поліпшення якості земель за період використання земельних ділянок з урахуванням кадастрової оцінки, на незавершене сільськогосподарське виробництво (оранка, внесення добрив, посівів, інші види робіт), на розві­дувальні та проектні роботи;

інші збитки власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обрунтовані1.

Розміри збитків визначаються в повному обсязі відповід­но до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків, проведених витрат на поліпшення якості земель (з урахуван­ням ринкової або відновної вартості).

Збитки відшкодовуються власникам землі та землекорис­тувачам, у тому числі орендарям, підприємствами, установа­ми, організаціями та громадянами, що їх заподіяли, за раху­нок власних коштів не пізніше одного місяця після затвер­дження актів комісій, а за вилучення (викупу) земельних ді­лянок — після прийняття відповідною Радою народних депутатів рішення про вилучення (викуп) земельних ділянок у період до видачі документа, що посвідчує право на земельну ділянку підприємства, установи, організації або громадянина.

За вилучення (викупу) земельних ділянок до земель за­пасу збитки відшкодовують Ради народних депутатів, які прийняли рішення про вилучення (викуп).

За тимчасового зайняття земельних ділянок для розвіду­вальних робіт збитки визначаються за угодою між власника­ми землі або землекористувачами та підприємствами, уста­новами й організаціями — замовниками таких робіт, з обу-мовленням розмірів збитків і порядку їх відшкодування в договорі. Якщо згоди не досягнуто, розміри збитків визнача-

ються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконав­чими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) Рад народних депутатів.

Результати роботи комісій оформляються відповідними ак­тами, що затверджуються органами, що створили ці комісії.

Важливе значення для розширення форм цивільно-право­вої охорони земельних прав власників землі та землекорис­тувачів має введення земельного кадастру, що включає дані щодо якості земель. Питання покращання якості земель були і залишаються актуальними. Держава і господарства виділя­ють значні капіталовкладення для створення нових поливних земель, вапнування кислих грунтів, очищення полів від кущів і каміння, покращання природних кормових угідь, боротьбу з водною і вітровою ерозією. І хоча ведеться велика робота з організації охорони грунтів, є ще недоліки, зокрема, порушен­ня встановлених сівозмін, невнесення в землю добрив та ін­ших порушень агротехніки; має місце і пряма безгосподар­ність, що призводить до зниження родючості грунтів і погір­шення їх якісного складу. Винні в цьому мають нести майно­ву відповідальність.

До запровадження обліку земель за їх якістю не можна було пред'явити скільки-небудь обрунтованих претензій до землевласників, і землекористувачів за погіршення якості грунтів, але тепер для цього можуть бути використані дані державного земельного кадастру. Отже, його введення при­зводить до істотної зміни характеру майнових спорів, що ви­никають у сфері земельних відносин, з'являється можливість конкретизувати і відповідальність за псування землі, зокрема, майнову відповідальність.

Розглядаючи позови про відшкодування збитків, заподія­них псуванням, забрудненням, самовільним використанням, несвоєчасним поверненням з тимчасового використання землі чи іншими порушеннями земельного законодавства, су­ди повинні визначати їх розмір на підставі ст. 117 Земельно­го кодексу України, статей 203, 440 і 453 Цивільного кодексу України, враховуючи при цьому, зокрема, всі необхідні витра­ти по відновленню родючих чи інших, що відповідають її при­значенню, якості землі та нестримані прибутки, які одержав би землекористувач за час до приведення цих земель у стан, придатний для використання за призначенням. Якщо за час самовільного використання землі правопорушником одержано за це прибутки, які перевищують неодержані землекористува­чем, на користь останнього стягуються з правопорушника фактично одержані прибутки.

До цивільно-правових заходів охорони земельних прав власників землі та землекористувачів, поряд з нормами ци­вільного права, також належить правоохоронна діяльність су­дових органів. До їх складу входять судові заходи щодо від­новлення порушених прав землеробів та заходи, що вжива­ються судами стосовно недопущення порушення їх прав.

Поновлення судами порушених земельних прав полягає, головним чином, у розірванні судами протизаконних угод, а також у відшкодуванні за його рішенням матеріальних збитків, завданих тому чи іншому землевласнику і землекористувачу у зв'язку з порушенням земельного законодавства.

Головна увага судів має бути спрямована на недопущен­ня правопорушень у сфері земельних відносин. Вони мусять приділяти все більше уваги виявленню причин і умов, що спричиняють вчинення порушень земельного законодавства і вживати заходів щодо їх усунення. Однак деякі суди ще не виконують цього обов'язку і не завжди при розгляді справ аналізують обставини, що призвели до вчинення правопору­шень.

Важливою умовою попередження порушень земельного законодавства є винесення судами окремих ухвал, що є од­ним з найефективніших способів попередження правопору­шень і зміцнення законності у сфері земельних відносин.

Однією із форм профілактичної роботи судів є розгляд справ безпосередньо за місцем порушення земельного зако­нодавства з залученням до їх розгляду громадськості. Але та­ку можливість впливу на додержання земельного законодав­ства суди використовують рідко. Інакше кажучи, це недооцін­ка попереджувального і виховного значення судових проце­сів, що проводяться безпосередньо за місцем порушення земельного законодавства.

Поліпшенню роботи судів щодо охорони земель сприяє Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 25 грудня 1996 р. У постанові узагаль­нена практика розгляду судами земельних і майнових спорів, пов'язаних із земельними відносинами, виявлені недоліки в роботі судових органів та вказані шляхи їх усунення.

Ефективність цивільно-правового регулювання і охорони земельних відносин забезпечується повнотою регулювання цивільно-правової відповідальності і впливовою силою цивіль­но-правових норм, спрямованих на додержання земельного законодавства. Як свідчить практика, чинні норми цивільного права і спеціальні норми про відшкодування збитків, завданих порушеннями земельного законодавства, не забезпечують

його повного і беззастережного виконання. Це помітно по­слаблює цивільно-правову охорону земельних відносин. Щоб підвищити її ефективність, потрібна подальша деталізація норм цивільного права з метою недопущення порушень зе­мельного законодавства. Разом з тим, було б помилкою' спрямувати всю практичну роботу судів щодо охорони зе­мельних правовідносин на повне усунення прогалин у цивіль­ному законодавстві. При професійному підході до виконан­ня норм цивільного права суди вже зараз мають змогу якнайкраще забезпечувати законність у сфері земельних від­носин, надійно захищати права землевласників і землекорис­тувачів.

Адміністративно-правова відповідальність за порушення земельного законодавства встановлюється широким колом державних органів, які здійснюють регулюючу і правоохорон­ну діяльність. Вона настає для органів або посадових осіб, з якими винний не перебуває в службових або трудових відно­синах і яким він безпосередньо не є підлеглим. Адміністра­тивно-правова відповідальність відрізняється від кримінальної та цивільної оперативністю реагування на правопорушення і великим вибором заходів впливу на осіб, які їх допускають.

Адміністративно-правова відповідальність за порушення земельного законодавства застосовується у випадках, коли діями або бездіяльністю особи порушені адміністративно-пра­вові норми, що регулюють земельні відносини; у результаті порушення вимог норм адміністративного права власнику землі чи землекористувачу завданий такий збиток, що не пе­редбачає кримінальної відповідальності; землеробу не завда­но збитків порушенням адміністративно-правових норм, але склалась реальна загроза заподіяння такого збитку.

Питання про адміністративно-правову відповідальність ви­рішується як в одноособовому, так і в колегіальному порядку. В адміністративних комісіях місцевих Рад воно розглядається колегіальне, в судах — колегіальне й одноособове, в органах

управління, як правило, йдноособово.

Законодавство передбачає широке коло заходів адмініст­ративної відповідальності, що вживаються до осіб, які здійсни­ли порушення земельного законодавства. Види адміністратив­них стягнень за такі порушення названі, зокрема, в Кодексі України про адміністративні правопорушення та інших адмі­ністративно-правових актах.

Серед усіх видів адміністративної відповідальності за по­рушення земельною законодавства впливовим вважається грошовий штраф. Ця міра поєднує в собі і моральний, і ма­теріальний вплив на порушника.

Кодекс України про адміністративні правопорушення1 пе­редбачає накладення, штрафу за псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель (ст. 52). Згідно з цією статтею «... псування сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними і радіоактивними речовинами, не-очищеними стічними водами, виробничими та іншими відхо­дами, а так само невжиття заходів по боротьбі з бур'янами — тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від восьми до п'ятнадцяти неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян».

Стаття 53 цього Кодексу передбачає накладення штрафу за порушення правил використання земель: «Використання земель не за цільовим призначенням, невиконання природо­охоронного режиму використання земель, розміщення, проек­тування, будівництво, введення в дію об'єктів, які негативно впливають на стан земель, неправильна експлуатація, зни­щення або пошкодження протиерозійних гідротехнічних спо­руд, захисних лісонасаджень — тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від трьох до двадцяти неоподатковува­них мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від де­сяти до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».

Стаття 531 КпАП передбачає накладення штрафу за са­мовільне зайняття земельної ділянки: на громадян — від од­ного до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян і на посадових осіб — від восьми до п'ятнадцяти неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян.

Накладення штрафу передбачається за приховування або перекручення даних земельного кадастру (ст. 532 КпАП):

«Перекручення даних державного земельного кадастру і при­ховування інформації про наявність земель запасу або ре­зервного фонду — тягнуть за собою накладення штрафу на посадову особу від трьох до десяти неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян».

Стаття 54 КпАП передбачає накладення штрафу за не­своєчасне повернення тимчасово займаних земель або не-приведення їх у стан, придатний для використання за призна­ченням. Зазначені правопорушення тягнуть за собою накла­дення штрафу на громадян від п'яти до десяти неоподаткову­ваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від дев'яти до вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів

громадян. У зазначених розмірах штраф накладається і при невиконанні умов знімання, зберігання і нанесення родючого шару грунту.

Накладення штрафів у різних розмірах тягнуть також такі правопорушення:

а) самовільне відхилення від проектів внутрішньогосподар­ського землеустрою (ст. 55 КпАП);

б) знищення межових знаків (ст. 56 КпАП);

в) незаконне використання земель державного лісового фонду (ст. 63 КпАП).

Відповідно до ст. 2381 КпАП органи по земельних ресур­сах розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з використанням земель, приховуванням або пере­кручуванням даних земельного кадастру, самовільним відхи­ленням від проектів внутрішньогосподарського землеустрою та знищенням межових знаків.

Від імені органів по земельних ресурсах розглядати спра­ви про адміністративні правопорушення і накладати адмініст­ративні стягнення мають право:

1) Голова Державного комітету України по земельних ре­сурсах та його заступники;

2) Голова Державного комітету Автономної Республіки Крим по земельних ресурсах і єдиному кадастру та його за-•ступники;

3) начальники обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь та їх заступники;

4) начальники міських (міст обласного та районного під­порядкування), районних управлінь (відділів) земельних ресур­сів та їх заступники;

5) інженери-землевпорядники сіл і селищ.

Штраф як міра адміністративної відповідальності передба­чається чинними правовими актами й за деякі інші порушен­ня земельного законодавства. Однак правове регулювання адміністративно-правової відповідальності не завжди повністю відповідає завданню беззаперечного додержання земельного законодавства.

Для підвищення ролі адміністративно-правової відповідаль­ності у сфері здійснення охорони земельних відносин доцільно доповнити Кодекс України про адміністративні правопорушен­ня нормою права, яка передбачала б стягнення штрафів за порушення встановлених правил ведення державного земель­ного кадастру. Спід також встановити адміністративну відпо­відальність за укладення незаконних угод щодо землі. Усунен­ня цих упущень помітно зміцнить адміністративно-правову охорону земельних відносин.

Адміністративна відповідальність за своїм характером е важливим засобом припинення порушень земельного законо­давства. Про позитивну якість цього виду відповідальності слушно висловився О. С. Колбасов: «У зв'язку з тим, що по­рядок застосування адміністративних стягнень більш простий, ніж порядок застосування кримінального покарання, адмініст­ративна відповідальність дозволяє швидше й оперативніше, поки свіжі в пам'яті обставини правопорушення, впливати на правопорушників. У зв'язку з чим сам вплив сприймається гостріше і стосовно до правопорушників дає більший виховний ефект».

Незважаючи на притаманну адміністративній відповідаль­ності ефективність, вона рідко застосовується у сфері охоро­ни земельних відносин. І зовсім не через те, що в цьому не­має потреби, а тому, що державні органи і посадові особи, які компетентні застосовувати адміністративну відповідаль­ність, не завжди реагують на порушення земельного законо­давства. Вони нібито не помічають тих правопорушень, за які винні мають бути притягнуті до адміністративної відповідаль­ності. Це завдає шкоди охороні прав землевласників і земле­користувачів, справі зміцнення законності у сфері земельних відносин.

Життя вимагає, щоб за кожне порушення земельного за­конодавства винні притягувались до адміністративної або ін­ших видів відповідальності. А тому, по-перше, існуючий пере­лік правопорушень, що караються в адміністративному поряд­ку штрафом, потребує розширення і уточнення, по-друге, пе­редбачена законодавством адміністративна відповідальність у випадку порушення земельного законодавства має наставати одразу.

Важливим є розгляд питання про суб'єкт адміністративно-правової відповідальності за порушення земельного законо­давства. У правовій літературі стосовно цього існують різні точки зору. О. С. Колбасов, наприклад, дотримується думки, що «... адміністративна відповідальність направлена своїм вістрям на боротьбу з правопорушеннями посадових осіб під­приємств, установ і організацій — землекористувачів, тобто тих осіб, які здійснюють господарсько-організаторські функції по використанню землі і своїми діями обумовлюють додер­жання вимог раціонального використання землі в практиці», ,

Протилежну думку висловлює Н. І. Тітова, яка вважає, що суб'єктом відповідальності за псування земель, забруднення їх виробничими та іншими відходами і стічними водами є по­садові особи промислових, комунальних та інших виробничих підприємств, тобто не землекористувачі.

На нашу думку, з такими позиціями не можна погодитися. Аналіз законодавства дає змогу зробити висновок, що адмі­ністративно-правова відповідальність спрямована проти тих, хто порушує право власників землі та землекористувачів і може нести адміністративну відповідальність. Розуміти і трак­тувати цей вид відповідальності по-іншому означає не врахо­вувати інтересів як теорії, так і практики.

Ефективним заходом впливу за порушення земельного законодавства е звільнення з посади. При цьому мається на меті забезпечення дотримання земельного законодавства, котре досягається шляхом поєднання двох основних обста­вин/ Перша пов'язана з тим, що керівна особа при звільненні її з посади позбавляється фізичної можливості чинити право­порушення. Друга обставина полягає у психологічному впливі цього заходу на інших посадових осіб, схильних до порушень земельного законодавства. Однак звільнення з посади як за­хід впливу застосовується рідко, що іноді негативно познача­ється на втіленні в життя земельного законодавства.

Окремі автори безпідставно розширюють коло заходів ад­міністративної відповідальності, вводячи, наприклад, такий за­хід, як відміна незаконних актів. На наш погляд, відміна не­законних актів у сфері земельних відносин є не мірою відпо­відальності, а заходом охорони. Навряд чи знайдуться підста­ви для розширення сфери адміністративної відповідальності шляхом включення до неї численних і різноманітних адмініст­ративно-правових заходів штучного розширення обсягу адмі­ністративної відповідальності за рахунок інших заходів адмі­ністративного примушування. Разом з тим не треба відмов­лятися від застосування цього виду юридичної відповідально­сті там, де його застосування буде корисним.

Посиленню адміністративно-правової охорони земельних відносин сприятиме, на наш погляд, ширше визнання в адмі­ністративному праві і застосування в практиці відновлюваль-них заходів, які, на відміну, скажімо, від адміністративних стягнень, повністю відповідали б вимогам охорони прав зем­левласників і землекористувачів.

Не випадково вчені-адміністративісти все частіше виділя­ють з адміністративно-правових заходів впливу саме віднов-лювальні.

Формами прояву відновлювальних заходів у земельних відносинах є: повернення землевласникам і землекористува­чам самовільно захоплених чи незаконно вилучених у них земель; доведення земельних ділянок до стану, придатного для використання за призначенням після проведення розвіду­вальних робіт; погашення заборгованості з земельного подат­

ку або орендної плати за землю; відновлення принципу вико­ристання земель за цільовим призначенням на випадок його порушення; усунення інших наслідків порушень земельного законодавства, що були допущені.

Важливою умовою вдосконалення адміністративно-право­вої відповідальності є надання правоохоронним заходам ма­теріального характеру. Цей процес може здійснюватись як шляхом вдосконалення і розвитку економічних гарантій вико­нання земельного законодавства, так і шляхом закріплення в адміністративно-правових актах матеріальних санкцій за його порушення. В юридичній літературі усталилася точка зору, що притягнення до адміністративної відповідальності несумісне з відшкодуванням заподіяної майнової шкоди. На нашу думку, таке твердження є помилковим.

В адміністративно-правовій відповідальності покарання винної особи треба поєднувати з відшкодуванням матеріаль­ної шкоди. Головним завданням адміністративної відповідаль­ності має бути, передусім, відшкодування шкоди. А в теорії та практиці адміністративної відповідальності досі фактор пока­рання переважає над компенсаційністю, що знижує правоохо­ронні можливості цього виду відповідальності. Землевласнику і землекористувачу, яким завдано матеріальної шкоди у зв'язку з адміністративним проступком, практично байдуже, яку кару понесла винна особа. Тому основна мета адмініст­ративно-матеріальних санкцій — це відшкодування заподіяної шкоди. Така якісна зміна адміністративно-правових заходів значно посилить забезпечення виконання земельного законо­давства.

Стаття 40 Кодексу України про адміністративні правопо­рушення передбачає вирішення питання про відшкодування винним майнової шкоди, заподіяної в зв'язку з адміністратив­ним правопорушенням, але дуже обмежує грошові суми мож­ливих відшкодувань. Це негативно впливає на ефективність адміністративно-правової охорони земель.

Норми юридичної відповідальності, як і всі інші норми права, здійснюються через відповідні правовідносини, зокре­ма через охоронні, в рамках яких реалізуються міри відпові­дальності. Реальне здійснення різних за своїм характером за­ходів адміністративно-правової відповідальності дає підстави не погодитись з С. Н. Братусем, який вважає, що майнові відносини регулюються тільки нормами цивільною права і, отже, адміністративне право не впорядковує майнові від­носини.

Земельно-правова в дпое дальність за порушення земель­ного законодавства настає за нормами земельного права, зокрема, може застосовуватися така санкція, як припинення права користування землею. Згідно зі ст. 27 Земельного ко­дексу України, право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється в разі:

систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди;

нераціонального використовування земельної ділянки;

використання земельної ділянки способами, що призво­дять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактив­ного забруднення, погіршення екологічної обстановки;

використовування землі не за цільовим призначенням;

невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років — для несільськогосподарських потреб.

Разом з припиненням права користування землею, зе­мельне законодавство передбачає також припинення права колективної та приватної власності на землю (ст. 27 Земель­ного кодексу України).

Право користування землею і право власності на землю може бути також припинено у зв'язку з визнанням угод щодо землі недійсними (ст. 114 Земельного кодексу України).

Мова йде тільки про випадки припинення права користу­вання землею і права власності на землю, які за своїм зміс­том є санкціями, тому що є деякі інші випадки, наприклад, добровільна відмова від земельної ділянки тощо.

У земельному законодавстві (ст. 29 Земельного кодексу України) визначений порядок припинення права власності на землю та права користування земельною ділянкою.

Земельне законодавство передбачає і такий вид відпові­дальності, як вилучення земельної ділянки. «Земельна ділян­ка, — записано в ст. 114 Земельного кодексу, — може бути вилучена в особи, якщо судом буде встановлено придбання її за рахунок доходів, одержаних від злочинної діяльності».

Однією з мір відповідальності згідно з земельним законо­давством є відшкодування збитків, завданих у результаті його порушень (ст. 117 Земельного кодексу України). Відповідно до цієї статті підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані відшкодувати збитки, заподіяні в результаті пору­шення земельного законодавства.

Існує й такий захід впливу щодо порушників земельного законодавства, як повернення самовільно зайнятих земель­них ділянок. Стаття 116 Земельного кодексу України наголо­

шує, що самовільно зайняті земельні ділянки повертаються за їх належністю без відшкодування затрат, проведених за час незаконного користування. Доведення земельних ділянок до придатного для використання стану, включаючи знесення бу­дівель і споруд, проводиться підприємствами, установами, ор­ганізаціями та громадянами, які самовільно зайняли земельні ділянки або за їх рахунок.

Повернення самостійно зайнятих земельних ділянок здій-| снюється за рішенням суду.

Земельне законодавство вказує й на інші види юридичної .відповідальності, зокрема, цивільну, адміністративну, кримі­нальну. Відповідно до ст. 115 Земельного кодексу України до цих видів відповідальності можуть бути притягнуті особи, винні:

в укладенні угод, які визнаються недійсними;

у самовільному зайнятті земельних ділянок;

у псуванні сільськогосподарських та інших земель, забруд­ненні їх хімічними та радіоактивними речовинами, виробни­чими відходами і стічними водами;

у розміщенні, проектуванні, будівництві, введенні в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель;

у невиконанні вимог природоохоронного режиму викорис­тання земель;

у порушенні строків повернення тимчасово займаних зе­мель або невиконанні обов'язків щодо доведення їх до стану, придатного для використання за призначенням;

у знищенні межових знаків;

у незастосуванні заходів для боротьби з бур'янами та шкідниками сільськогосподарських культур;

у неправильній експлуатації, знищенні або пошкодженні споруд, захисних лісонасаджень;

у приховуванні або перекручуванні відомостей про стан екологічної та радіаційної обстановки, пов'язаної з забруднен­ням землі;

у порушенні строків розгляду заяв громадян і вирішенні питань про передачу та надання земельних ділянок;

у перекручуванні даних державного земельного кадастру і приховування інформації про наявність земель запасу;

у невиконанні умов зняття, збереження і нанесення ро­дючого шару грунту;

у самовільному відхиленні від проектів внутрішньогоспо­дарського землеустрою.

Як бачимо, нове земельне законодавство України дещо підняло роль земельно-правової відповідальності в забезпе­ченні охорони земельних відносин. Але воно ще не зовсім

досконале. Тому вчені-юристи і практичні працівники, без­умовно, повинні прагнути до того, щоб посилити охорону земель і прав власників землі та землекористувачів, працюю­чи над удосконаленням земельного та інших видів законо­давства.

§ 7.5. Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні охорони земель

Органи внутрішніх справ здійснюють охорону земель у процесі виконання своїх основних завдань та обов'язків:

а) захищаючи право власності від злочинних посягань;

б) обороняючи право і законні інтереси підприємств, ор­ганізацій і громадян;

в) сприяючи (у межах своєї компетенції) державним ор­ганам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.

Захист права власності від злочинних посягань — одне із основних завдань органів внутрішніх справ, що включає в се­бе і захист права власності на землю, причому незалежно від форми власності (державної, колективної чи приватної), ос­кільки всі вони є рівноправними.

Органи внутрішніх справ згідно з чинним законодавством охороняють права і законні інтереси юридичних і фізичних осіб, у тому числі права землевласників і землекористувачів. Власники земельних ділянок і землекористувачі поряд з іншими правами мають, зокрема, право власності на ви­роблену сільськогосподарську продукцію і доходи від її реалі­зації, посіви і посадки сільськогосподарських культур і наса­джень. На жаль, саме ці їхні права найчастіше порушуються злочинними та іншими протизаконними діями. Зрозуміло, що такі дії не можуть залишатися поза увагою органів внутрішніх справ.

Як відомо, органи внутрішніх справ сприяють у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам і орга­нізаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків. Стосовно землевласників і землекористувачів це означає, що органи внутрішніх справ сприяють їм належно виконувати обов'язки щодо раціонального використання і охорони зе­мель, приймають активну участь у підготовці питань викорис­тання і охорони земель для розгляду на сесіях місцевих Рад народних депутатів та їх виконкомах, вносять пропозиції сільськогосподарським і землевпорядним органам щодо усу­

нення виявлених недоліків у галузі землекористування і охо­рони земель.

Працівники органів внутрішніх справ не можуть не реагу­вати на безгосподарське використання земель, заростання сільськогосподарських угідь чагарниками і дрібноліссям, забо­лочення земель, забруднення їх відходами виробництва, інші процеси погіршення стану земель, а також на невжиття за­ходів землевласниками і землекористувачами проти водної та вітрової ерозії грунтів.

і Використовуючи надані їм повноваження, органи внутріш-8 ніх справ припиняють і розкривають правопорушення, засто­совуючи до винних осіб законні міри державного впливу, здійснюють розслідування кримінальних справ, пов'язаних із самовільним захопленням, обміном, купівлею-продажем зе­мельних ділянок або іншими діями, що порушують закони про землю, проводять значну роботу щодо запобігання пору­шенням земельного законодавства.

Профілактику правопорушень перш за все мають прово­дити дільничні інспектори міліції, які завжди працюють поряд із землевласниками і землекористувачами і добре обізнані зі станом справ на своїй території. Вони мають можливість зав­часно відреагувати на різні порушення земельного законо­давства, зокрема: псування сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх виробничими відходами і стічними во­дами; введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель; невиконання обов'язків щодо приведення зе­мель у стан, придатний для використання за призначенням;

невжиття заходів для боротьби з бур'янами та шкідниками сільськогосподарських культур; знищення або пошкодження гідротехнічних споруд і захисних лісонасаджень.

Землеохоронну діяльність органів внутрішніх справ поси­лює ст. 114 Земельного кодексу України, в якій говориться про те, що земельна ділянка може бути вилучена в особи, якщо судом буде встановлено придбання її за рахунок дохо­дів, одержаних від злочинної діяльності. Досудову роботу з виявлення фактів злочинності проводять співробітники органів внутрішніх справ.

У Земельному кодексі України є багато статей, пов'яза­них з охороною земель, що складають правову основу діяль­ності органів внутрішніх справ із забезпечення їх охорони. До таких статей відносяться ті, що визначають правовий режим певних видів земель, зокрема, земель сільськогосподарського призначення, земель населених пунктів, земель природоохо­ронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Ураховуючи значення цих видів земель, працівники орга­нів внутрішніх справ не можуть залишатися байдужими до за­безпечення додержання їх правового режиму. Хіба можна не реагувати, наприклад, на порушення принципу цільового ви­користання земель сільськогосподарського призначення, на випадки їх безгосподарського використання? Без перебіль­шення можна сказати, що землі сільськогосподарського при­значення — найважливіша категорія земель. Саме ці землі забезпечують людину продуктами харчування, а промисло­вість — сировиною.

Від продуктивності сільськогосподарських угідь і стану ви­користання значною мірою залежать економічні досягнення України, добробут нашого народу. Іншими словами, немає за­вдання більш нагального, ніж забезпечення збереження зем­лі, збільшення її родючості, господарського ефективного вико­ристання. Орні землі та інші сільськогосподарські угіддя по­винні приносити селянину, державі в цілому найбільшу ко­ристь, мають слугувати не тільки існуючим, але й прийдешнім поколінням.

Органи внутрішніх справ позитивно впливають і на охоро­ну земель міст та інших населених пунктів. Так, працівники міліції ведуть боротьбу з самовільними захватами земельних ділянок і самовільним будівництвом. Особливо часто виникає необхідність запобігання і припинення самовільного будуван­ня індивідуальних гаражів, літніх кухонь, огорож тощо.

Працівники міліції надають допомогу державним виконав­чим органам у знесенні самовільно збудованої будівлі, якщо забудовник добровільно не зносить таку будівлю.

З участю органів міліції землі населених пунктів охороня­ються також від захаращення промисловими відходами і за­бруднення їх неочищеними стічними водами.

Питання охорони земель міст, інших населених пунктів та їх раціонального використання вирішуються працівниками мі­ліції і при охороні ними громадського порядку в цих населе­них пунктах. Перш за все мова йде про території масового відпочинку людей: парки, сквери, береги річок, озер і ставків, приміські і зелені зони. Підтримання належного громадського порядку на зазначених територіях — це водночас і забезпе­чення раціонального використання і охорони земель міст і селищ міського типу. Ці види діяльності тісно пов'язані між

собою.

Великого значення набирає тепер охорона громадського порядку на територіях колективних садів і городів, яку теж забезпечують працівники міліції, і яка пов'язана з охороною

земель. Використання ділянок під садки і городи повинно ^ здійснюватися в рамках закону.

І До завдань працівників міліції належить також активна | протидія крадіжкам будівельних і садивних матеріалів, що р використовуються громадянами на садових і городніх ді-:, лянках.

І' Для зміцнення громадського порядку в приміських поїздах і на платформах під час масового виїзду громадян на са­дові і городні ділянки активізує свою роботу і транспортна міліція.

У процесі охорони громадського порядку працівники орга­нів внутрішніх справ сприяють також забезпеченню охорони земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та іс-I торико-культурного призначення. При цьому їх увагу голов­ним чином привертає те, чи реалізуються передбачені зе­мельним законодавством заходи заборонного характеру. Від­повідно до Земельного кодексу на землях природоохоронного призначення забороняється діяльність, що суперечить їх ці­льовому призначенню або може негативно вплинути на якіс­ний стан земель. А на землях оздоровчого призначення за­бороняється діяльність, що може негативно впливати на при­родні лікувальні фактори цих земель. Забороняється діяль­ність, що суперечить їх цільовому призначенню, і на землях рекреаційного та історико-культурного призначення.

Особлива увага в діяльності органів внутрішніх справ при­діляється охороні курортів. Курорт — це освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, що має при­родні лікувальні ресурси і використовується з метою лікуван­ня, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Нині діє Закон України «Про курорти» від 5 жовтня 2000 р. Він визначає правові, організаційні, економічні та соціальні заса­ди розвитку курортів в Україні.

Завданням законодавства про курорти є врегулювання суспільних відносин у сфері організації та розвитку курортів, виявлення та обліку природних лікувальних ресурсів, забезпе­чення їх раціонального видобутку, використання і охорони з метою створення сприятливих умов для лікування, профілак­тики захворювань та відпочинку людей.

Особи винні у порушенні вимог законодавства про курор­ти, несуть цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законів України.

Посилена увага до охорони курортів сприяє оздоровлен­ню екології курортів, забезпеченню цільового використання їх лікувальних властивостей.

Органи внутрішніх справ здійснюють охорону земель і як землекористувачі. Здебільшого в користування їм надаються землі населених пунктів для розміщення установ, організацій і підприємств, які входять в систему Міністерства внутрішніх справ України і їх місцевих органів. Проте можуть надаватись і землі сільськогосподарського призначення для організації виправно-трудових колоній і підсобних підприємств по вироб­ництву сільськогосподарської продукції.

Належне використання відведених органам внутрішніх справ земель, їх охорона від ерозії, засмічення і забруднення — є внеском у вирішення загальної проблеми охорони земель. Отож, чим сумлінніше органи внутрішніх справ всіх рівнів бу­дуть виконувати вимоги Земельного законодавства щодо ви­користання і охорони земель, тим вагомішим буде їх вклад у вирішення зазначеної проблеми.

Розділ 8. Правова охорона вод в Україні § 8.1. Вода як об'єкт охорони

Великим і надзвичайно корисним природним ресурсом є вода. Саме їй належить найважливіша роль у виникненні та існуванні життя на Землі. Зникала вода, і життя припинялося на величезних просторах нашої планети.

Організм тварин і людей в основному складається з води. Так, кількість води в організмі риб досягає 80 відсотків, зем­новодних — 60—65 відсотків. Тіло дорослої людини вміщує понад 65 відсотків води, у дітей її ще більше. В рослинах міс­титься 40—98 відсотків води.

Добова потреба дорослої людини у воді складає 2,5—3 л. Ця потреба задовольняється водою, що надходить з харчами і тією рідиною, яку людина випиває. При великих фізичних навантаженнях і в спекотливу погоду потреба у воді зростає.

Організм людини дуже чутливий до втрати вологи. Втрата 10 відсотків вологи від маси тіла призводить до загрозливих змін в організмі людини, а при втраті 15—25 відсотків може настати смерть.

Людина використовує воду для багатьох потреб: купання, прання білизни, миття посуду, прибирання житла, поливу зе­лених насаджень тощо.

Як відомо, переважна більшість міст і сіл розташовані біля річок, озер, інших водойм, які використовуються як водні шляхи, джерела енергії, місця масового відпочинку людей.

Стрімко зростає споживання води для потреб промисло­вості і сільського господарства. Підраховано, наприклад, що для виробництва однієї банки овочевих консервів витрачаєть­ся 40 л води, кілограма паперу — 100 л, кілограма шерстяної тканини — 600 л, тонни сухого цементу — 4500 л, тонни ста­лі — 20 000 л.

Багато води споживає сільське господарство. На вирощу­вання одного кілограма пшениці витрачається в середньому 750 кг води. Гектар, зайнятий кукурудзою, витрачає 3200 т води, гектар капусти — 8000 т.

Запаси води на Землі величезні. Вона покриває близько 75 відсотків земної поверхні. Проблема полягає в тому, що переважну більшість вод складають солоні води Світового океану. Це 97,4 відсотка всіх запасів води земної кулі. Лише 2,6 відсотка складають прісні води, з яких 1,6 відсотка зако­вані в льодовиках. Отже, в рідкому стані знаходиться всього 1 відсоток прісних вод.

Потенціал водних ресурсів України дуже обмежений. За­гальні запаси її водних ресурсів у середній за водністю рік становлять 94 млрд м3. Запаси водних ресурсів на душу на­селення в такий же рік дорівнюють близько 1,7 тис. м3, у ма­ловодний рік — 1 тис. м.3, у Донецькій, Луганській, Харків­ській областях та в Криму — 0,24—0,50 тис. м3.

У цілому в республіці запаси води на душу населення в 15 разів менші, ніж у Російській Федерації.

Гостру нестачу прісної води відчувають багато інших країн світу. Тому забезпечення всіх потреб людини чистою прісною водою й охорона вод висуваються в ряд найважливіших зав­дань сучасності.

Усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд. До нього належать:

а) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і ка­нали; інші водні об'єкти;

б) підземні води та джерела;

в) внутрішні морські води та територіальне море. Усі водні об'єкти поділяються на об'єкти загальнодержав­ного і місцевого значення. До водних об'єктів загальнодер­жавного значення належать:

, а) внутрішні морські води та територіальне море;

б) підземні води, які є джерелом централізованого водо­постачання;

в) поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як од­нієї області, а також усі їх притоки;

г) водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних.

До водних об'єктів місцевого значення належать:

а) поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області і які не віднесені до водних об'єктів за­гальнодержавного значення;

б) підземні води, які не можуть бути джерелом централь­ного постачання.

Води (водні об'єкти) є виключно власністю народу України і надаються тільки в користування. Народ України здійснює право власності на води (водні об'єкти) через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місце­ві Ради народних депутатів.

Окремі повноваження щодо розпорядження водами (вод­ними об'єктами) можуть надаватися відповідним органом дер­жавної виконавчої влади.

Використання вод в Україні здійснюється з метою задо­волення питних, побутових, лікувальних, курортних, сільсько­господарських, транспортних та інших державних і громад­ських потреб.

Водокористувачами в Україні можуть бути підприємства, установи, організації та громадяни України, а також іноземні юридичні та фізичні особи, особи без громадянства, які здій­снюють забір води з водних об'єктів, скидають в них зворотні води або користуються водними об'єктами. У процесі водоко­ристування всі повинні дотримуватися вимог законодавства щодо збереження якості водних ресурсів, їх водності, а також впроваджувати наукові та технічні заходи, що забезпечують комплексне, раціональне використання вод та їх охорону.

Водокористувачі можуть бути первинними і вторинними. Первинні — це ті, що мають власні водозабірні споруди і від­повідне обладнання для забору води. Вторинні водокористу­вачі не мають власних водозабірних споруд і отримують воду з водозабірних споруд первинних водокористувачів та скида­ють стічні води в їх системи на умовах, що встановлюються між ними, та за погодженням з органом, який видав дозвіл первинному водокористувачу.

Водне законодавство закріплює права та обов'язки водо­користувачів. Вони мають право:

здійснювати загальне, спеціальне водокористування та користування водами для потреб гідроенергетики, водного і повітряного транспорту;

користуватися водними об'єктами місцевого значення на умовах оренди;

користуватися поверхневими, підземними, внутрішніми морськими водами і територіальним морем для задоволення питних, господарсько-побутових, сільськогосподарських, про­мислових та інших потреб;

вимагати від власника водного об'єкта або водопровід­ної системи підтримання належної якості води за умовами водокористування;

споруджувати гідротехнічні та інші водогосподарські об'єкти, здійснювати їх реконструкцію і ремонт;

передавати у користування воду іншим споживачам за плату та на визначених умовах;

здійснювати інші функції щодо водокористування та ко­ристування водними об'єктами в порядку, встановленому за­конодавством. Права водокористувачів охороняються зако­ном. У випадку їх порушення вони підлягають поновленню.

Згідно з водним законодавством права водокористувачів можуть бути обмежені або змінені умови водокористування з

метою забезпечення охорони здоров'я людей та в інших дер­жавних інтересах. При цьому пріоритетність надається вико­ристанню вод для питних і побутових потреб населення.

Обмеження може настати в разі маловоддя, загрози ви­никнення епідемій та епізоотій, а також під час аварій або за умов, що можуть призвести чи призвели до забруднення вод, та при здійсненні невідкладних заходів щодо запобігання сти­хійному лиху, спричиненому шкідливою дією вод і ліквідації його наслідків.

Права водокористувачів, які здійснюють спеціальне водо­користування, або тих, що користуються водними об'єктами, можуть бути обмежені органом, який видав дозвіл на спеці­альне водокористування або надав водний об'єкт у користу­вання.

Права вторинних водокористувачів можуть бути обмежені первинними водокористувачами за погодженням з органом, який видав дозвіл на спеціальне водокористування або надав водний об'єкт у користування.

Право загального водокористування може бути обмежене районною і міською Радами народних депутатів.

Водокористувачі зобов'язані:

економне використовувати водні ресурси, дбати про їх відновлення і поліпшення якості вод;

користуватися водними об'єктами відповідно до цілей і

умов їх надання;

дотримуватися встановлених нормативів граничнодо­пустимого скидання забруднюючих речовин та встановлених лімітів забору води, а також санітарних та інших вимог щодо впорядкування своєї території;

здійснювати заходи щодо запобігання забрудненню водних об'єктів стічними (дощовими, сніговими) водами;

не допускати порушення прав, наданих іншим водоко­ристувачам, а також заподіяння шкоди господарським об'єк­там та об'єктам навколишнього природного середовища;

утримувати в належному стані зони санітарної охорони джерел питного та господарсько-побутового водопостачання, прибережні захисні смуги, смуги відведення, берегові смуги водних шляхів, та інші водогосподарські споруди та технічні

пристрої;

здійснювати обпік забору та використання вод, вести контроль за якістю і кількістю скинутих у водні об'єкти зво­ротних і забруднюючих речовин:

здійснювати технологічні, лісомеліоративні, агротехнічні, гідротехнічні, санітарні та інші заходи щодо охорони вод від

вичерпання, поліпшення їх стану, а також припинення ски­дання забруднених стічних вод;

здійснювати спеціальне водокористування лише за на­явності дозволу;

своєчасно сплачувати за спеціальне водокористування та інші платежі відповідно до законодавства;

виконувати інші обов'язки щодо використовування і охорони вод і відтворення водних ресурсів згідно з законо­давством.

Водне законодавство передбачає такі види водокористу­вання:

а) загальне;

б) спеціальне;

в) користування водами для потреб гідроенергетики, вод­ного і повітряного транспорту.

Загальне водокористування здійснюється громадянами для задоволення своїх потреб (купання, плавання на човнах, аматорське і спортивне рибальство, водопій тварин, забір во­ди з водних об'єктів без застосування споруд або технічних пристроїв та з криниць) безкоштовно, без закріплення водних об'єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів.

З метою охорони здоров'я громадян, навколишнього при­родного середовища та з інших передбачених законодавством підстав районні та міські Ради народних депутатів за подан­ням державних органів охорони навколишнього природного середовища, водного господарства, санітарного нагляду вста­новлюють місця, де забороняється купання, плавання на чов­нах, забір води для питних або побутових потреб, водопій тварин, а також за певних підстав визначають інші умови, що обмежують загальне водокористування на водних об'єктах, розташованих на їх території.

Про введені обмеження місцеві Ради народних депутатів зобов'язані повідомляти населення.

Спеціальне водокористування — це забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв та скидання в них зворотних вод. Під такими спорудами розумі­ють греблі, насосні станції, пристані, шлюзи тощо.

Спеціальне водокористування здійснюється юридичними і фізичними особами насамперед для задоволення питних по­треб населення, а також для господарсько-побутових, ліку­вальних, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських та інших державних і гро­мадських потреб.

Спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу, який видається державними органами охорони нав­колишнього природного середовища — у разі використання води із об'єктів загальнодержавного значення, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими Радами народних депутатів — у разі використання води із об'єктів місцевого значення.

Видача дозволу на спеціальне водокористування здійсню­ється за клопотанням водокористувача з обрунтуванням по­треби у воді.

У дозволі на спеціальне водокористування визначаються

ліміти забору води та скидання забруднюючих речовин.

Спеціальне водокористування є платним та має встанов­лені строки. Воно може бути короткостроковим (до трьох ро­ків) або довгостроковим (від трьох до двадцяти п'яти років).

У разі необхідності ці строки можуть бути продовжені на період, що не перевищує відповідно короткострокового або довгострокового водокористування. Продовження строків спе­ціального водокористування за клопотанням заінтересованих водокористувачів здійснюється державними органами, що ви­дали дозвіл на спеціальне водокористування.

В окремих випадках користування водними об'єктами (їх частинами) місцевого значення може здійснюватися на умо­вах оренди лише для риборозведення, виробництва сільсько­господарської і промислової продукції, а також у лікувальних

та оздоровчих цілях.

Орендодавцями водних об'єктів (їх частин) місцевого зна­чення є Верховна Рада Автономної Республіки Крим і облас­ні Ради народних депутатів.

Право водокористування на умовах оренди оформляється договором, погодженим з державними органами охорони навколишнього природного середовища та водного госпо­дарства.

Умови, строки і плата за оренду водних об'єктів (їх час­тин) місцевого значення визначаються в договорі оренди за

Згодою сторін.

Використання вод для потреб гідроенергетики і водного

Транспорту здійснюється за плату без оформлення дозволу і

строками не обумовлюється.

Користування водними об'єктами для потреб повітряного транспорту здійснюється безкоштовно та без надання відпо­відного дозволу. У разі необхідності воно може бути частково або повністю заборонено Верховною Радою Автономної Рес­публіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською Радами народних депутатів за поданням відповідних держав-

(

них органів водного господарства або охорони навколишнього природного середовища.

Водним законодавством передбачена часткова або повна заборона користування водними об'єктами. До таких відно­сяться об'єкти, які мають особливе державне значення, нау­кову або культурну цінність а також ті, що входять до складу систем оборотного водопостачання теплових та атомних електростанцій.

На водних об'єктах забороняється лісосплав. Право спе­ціального водокористування припиняється в разі:

а) відсутності потреби у спеціальному водокористуванні;

б) закінчення строку спеціального водокористування;

в) ліквідації підприємств, установ чи організацій;

г) передачі водогосподарських споруд іншим водокористу­вачам;

д) визнання водного об'єкта таким, що має особливе дер­жавне значення, наукову, культурну чи лікувальну цінність;

е) порушення правил спеціального водокористування та охорони вод;

є) виникнення необхідності першочергового задоволення 'питних і господарсько-побутових потреб населення;

ж) систематичного невнесення плати в строки, визначені законодавством.

Законодавством України можуть передбачатись й інші підстави для припинення спеціального водокористування, а саме:

а) за клопотанням водокористувача;

б) за рішенням чи на вимогу органу, що видав дозвіл на спеціальне водокористування;

в) за рішенням Кабінету Міністрів України або відповідних Рад народних депутатів.

В усіх випадках спеціальне водокористування здійснюєть­ся органом, що видав на це дозвіл.

Значну увагу водне законодавство приділяє водокористу­ванню для задоволення питних і господарсько-побутових по­треб населення та користуванню водними об'єктами для ліку­вальних, курортних і оздоровчих цілей.

Для задоволення питних і господарсько-побутових потреб населення використовуються води, якісні характеристики яких відповідають встановленим державним стандартам, нормати­вам екологічної безпеки водокористування і санітарним нор­мам. У разі їх невідповідності використання припиняється за рішенням державних органів санітарного нагляду. Підземні води питної якості повинні використовуватися в першу чергу для задоволення потреб питного і господарсько-побутового

водопостачання населення, а також харчової промисловості та тваринництва.

Водні об'єкти, що мають природні лікувальні властивості, належать до категорії лікувальних, якщо їх включено до спе­ціального переліку із зазначенням запасів вод та їх лікуваль­них властивостей, а також інших сприятливих для лікування та профілактики умов, і затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства охорони здоров'я України, Комітету України з питань геології та використання надр і Державного комітету водного господарство України.

Водні об'єкти, віднесені у встановленому порядку до ка­тегорії лікувальних, використовуються виключно у лікувальних і оздоровчих цілях.

У водному законодавстві знайшли відображення особли­вості спеціального водокористування та користування водни­ми об'єктами для потреб галузей економіки, зокрема: сільсь­кого і лісового господарства; промислових і гідротехнічних по­треб; водного транспорту; рибного і мисливського господар­ства; протипожежних потреб.

Як відомо, використання вод увесь час зростає, дедалі більше забирається води з річок, озер, ставків, інших поверх­невих і підземних об'єктів. Це призводить не тільки до змен­шення водовмісту об'єктів, але й їх кількості, тому що окремі з'них зникають назавжди.

Водопостачання ускладнюється ще й тим, що водні об'єк­ти забруднюються стічними водами, засмічуються відходами промисловості, отруюються хімікатами.

У цих умовах дуже важливо усунути такі негативні явища, забезпечити бережливе, найбільш раціональне використову­вання водних ресурсів, посилити їх охорону.

Увага до посилення охорони вод зростає також у зв'язку з їх шкідливими діями. Такими діями є:

наслідки повені, що призвели до затоплення і підтоплення земель та населених пунктів; руйнування берегів, захисних дамб та інших споруд;

заболочення, підтоплення і засолення земель, спричинені підвищенням рівня ґрунтових вод внаслідок ненормованої по­дачі води під час зрошення, витікання води з водопровідно-каналізаційних систем та перекриття потоків підземних вод при розміщенні великих промислових та інших споруд; за­бруднення земель в районах видобування корисних копалин, а також після закінчення експлуатації родовищ та їх консер­вації; ерозія грунтів, утворення ярів, зсувів і селей.

Існують різні засоби охорони вод: гідромеліоративні, лісо­меліоративні, агротехнічні, санітарні та ін. Серед них особли­

ве місце належить правовим засобам. Наше законодавство покликане активно сприяти як раціональному, науково об­грунтованому використанню вод, так і їх охороні.

Основним законодавчим актом, який регламентує поря­док використання і охорони вод, є Водний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 6 червня 1995 р. Саме ? він визначає завдання водного законодавства. У ст. 2 Кодек-| су записано: «Завданням водного законодавства є регулю-| вання правових відносин з метою забезпечення збереження, науково обрунтованого, раціонального використання вод для потреб населення і галузей економіки, відтворення водних ресурсів, охорони вод від забруднення, засмічення та вичер­пання, запобігання шкідливим діям вод та ліквідації їх наслід­ків, поліпшення стану водних об'єктів, а також охорони прав підприємств, установ, організацій і громадян на водокористу­вання».

З прийняттям нового Водного кодексу підведені підсумки всього попереднього розвитку водного законодавства. В Ко­дексі розвинуто й доповнено ті положення законодавства, які виправдали себе на практиці та зберігають значення для пра­вового регулювання водних відносин у майбутньому. Він зак­лав основи для вдосконалення правового регулювання вод­них відносин як того вимагає життя.

Після прийняття Водного кодексу було розроблено й прийнято ряд інших правових актів, спрямованих на забезпе­чення раціонального використання і охорони вод. Зокрема, «Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості води», яка була затверджена по­становою Верховної Ради України від 27 лютого 1997 р., «Концепція охорони та відтворення навколишнього природно-| го середовища Азовського і Чорного морів», затверджена по-| становою Кабінету Міністрів України від 10 липня 1998 р., та | деякі інші правові акти.

§ 8.2. Правові форми охорони вод

Охороні підлягають усі води (водні об'єкти) на території України від забруднення, засмічення, вичерпання та інших дій, які можуть погіршити умови водопостачання, завдати шкоди здоров'ю людей, спричинити зменшення рибних запа­сів та інших об'єктів водного промислу, погіршити умови існу­вання диких тварин, знизити родючість земель та викликати

інші несприятливі явища внаслідок зміни фізичних і хімічних властивостей вод, зниження їх здатності до природного очи­щення, порушення гідрологічного і гідрогеологічного режиму.

Під забрудненням розуміють насичування поверхневих і підземних вод сторонніми домішками, що розчиняються, вна­слідок чого вода стає непридатною для використання за при­значенням.

Під засміченням розуміють захаращення русел водойм предметами виробничих та побутових відходів, які не розчи­няються у воді.

Отже, поняття забруднення відноситься до якості води у водоймі, тоді як засмічення характеризує якісний стан русел водойм.

Під вичерпанням вод розуміють зменшення кількості води у водоймі, що відбувається під впливом діяльності людей і має сталий характер.

З метою забезпечення охорони вод використовуються різні правові форми, основними з яких є:

1) законодавче закріплення компетенції органів державної влади і управління в галузі регулювання водних відносин;

2) контроль за використанням і охороною вод та відтво­ренням водних ресурсів;

3) державний облік вод;

' 4) економіко-правове регулювання раціонального вико­ристання і охорони вод;

5) стандартизація і нормування в галузі використання і охорони вод;

6) заборона введення в дію підприємств, споруд та інших об'єктів, що впливають на стан вод.

Компетенція органів державної влади і управління в галузі регулювання водних відносин законодавче закріплена у Вод­ному кодексі України. До відання Верховної Ради України у згаданій галузі належить:

а) законодавче регулювання водних відносин та визна­чення основних напрямів державної політики в галузі раціо­нального використання та охорони водних ресурсів;

б) розпорядження водним фондом України;

в) затвердження державних, міждержавних програм вико­ристання і охорони вод та відтворення водних ресурсів;

г) встановлення правового режиму використання і охоро­ни вод та відтворення водних ресурсів у зонах надзвичайних екологічних ситуацій;

д) регулювання розподілу платежів за спеціальне водоко­ристування;

е) визначення повноважень місцевих Рад народних депу­

татів і органів державної виконавчої влади щодо використан­ня і охорони вод та відтворення водних ресурсів;

є) вирішення інших питань у галузі законодавчого регулю­вання водних відносин. У водному законодавстві визначено також право в галузі регулювання водних відносин Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, сіль­ських, селищних, міських Рад народних депутатів. Належна реалізація цього права є гарантією раціонального викорис­тання вод, їх охорони та відтворення водних ресурсів.

До відання Кабінету Міністрів України в зазначеній галузі належить:

а) реалізація державної політики з питань використання і охорони вод;

б) здійснення державного контролю за використанням і охороною вод;

в) визначення пріоритетів водокористування;

г) забезпечення розробки державних, міждержавних та регіональних програм використання і охорони вод, затвер­дження регіональних програм;

д) визначення порядку діяльності органів державної вико­навчої влади в галузі використання і охорони вод, координа­ція їх діяльності;

е) прийняття рішень про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними вимог держав­ного законодавства;

є) вирішення інших питань у галузі використання і охоро­ни вод та відтворення водних ресурсів.

Спеціально уповноваженими органами державної вико­навчої влади в галузі використання і охорони вод та відтво­рення водних ресурсів є Міністерство екології та природних ресурсів України, Державний комітет водного господарства України, Комітет України з питань геології та використання надр, їхні органи на місцях та інші державні органи. Зокрема, до компетенції Державного комітету водного господарства віднесено розробку та участь у реалізації державних, міждер­жавних і регіональних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів; забезпечення потреб населення і галузей економіки у водних ресурсах та здійснення їх між-басейного перерозподілу; здійснення заходів щодо екологічно­го оздоровлення поверхневих вод та нагляду за ними; здій­снення контролю за дотриманням режимів роботи водосхо­вищ та водогосподарських систем тощо.

До відання Комітету України з питань геології та викорис­тання надр належить: ведення державного обліку підземних вод та водного кадастру; ведення державного моніторингу підземних вод; погодження дозволів на право виконання про­ектних та будівельних робіт, пов'язаних з видобуванням під­земних вод та ін.

Важливою правовою формою охорони вод є контроль за їх використанням і охороною та витворенням водних ресур­сів. Контроль полягає в забезпеченні додержання всіма юри­дичними та фізичними особами вимог водного законодавства.

Є два види контролю: державний і громадський. Держав­ний контроль за використанням і охороною вод здійснюється Кабінетом Міністрів України, державними органами охорони навколишнього природного середовища, іншими спеціальними вповноваженими державними органами.

Громадський контроль за використанням і охороною вод здійснюється громадськими інспекторами, повноваження яких визначається положенням, що затверджується Міністерством екології та природних ресурсів України.

З метою забезпечення збирання, обробки, збереження та аналізу інформації про стан вод, прогнозування його змін та розробки науково обрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюється їх державний моні­торинг, який є складовою частиною державної системи моні­торингу навколишнього природного середовища України.

Кабінет Міністрів України своєю постановою від 20 липня 1996 р. затвердив «Порядок здійснення державного моніто­рингу вод», який встановлює основні вимоги до організації державного моніторингу вод, взаємодії міністерств і відомств під час його проведення, до забезпечення органів державної виконавчої влади інформацією для прийняття рішень, пов'яза­них із станом водного фонду України.

Суб'єкти державного моніторингу вод постійно удоскона­люють його здійснення з метою забезпечення повноти, віро­гідності та своєчасності офіційної інформації про стан вод, ан­тропогенної дії на них, а також про вплив цього стану на еко­системи і здоров'я населення.

Для забезпечення екологічної безпеки під час розміщен­ня, проектування нових і реконструкції діючих підприємств, споруд та інших об'єктів, пов'язаних з використанням вод, проводиться їх екологічна експертиза, яка сприяє раціональ­ному використанню і охороні вод.

Однією з правових форм охорони поверхневих та підзем­них вод є їх державний обпік, який здійснюється шляхом про­ведення постійних гідрометричних, гідрохімічних спостере­жень за кількісними і якісними їхніми характеристиками згід­но з програмою, що затверджується цим Комітетом за по­годженням з Міністерством екології та природних ресурсів України і Державним комітетом водного господарства України.

Завданням державного обліку вод є встановлення відо­мостей про їх кількість і якість, а також даних про водоко­ристування, на основі яких здійснюється розподіл води між водокористувачами та розроблюються заходи щодо її раціо­нального використання, охорони відтворення водних ресурсів.

Складовою частиною обліку вод е державний облік водо­користування, що здійснюється з метою систематизації даних про забір, використання та скидання зворотних вод і забруд­нюючих речовин, наявність систем оборотного водопостачан­ня та їх потужність, а також діючих систем очищення вод та їх ефективність тощо. Облік та аналіз стану водокористування проводиться шляхом подання водокористувачами відповідних звітів до державних органів водного господарства за встанов­леною формою.

З метою систематизації даних державного обліку вод та визначення наявних для використання водних ресурсів скла­дається Державний водний кадастр. Він ведеться Державним комітетом водного господарства України, Комітетом України з питань геології та використання надр та Комітетом України з питань гідрометеорології в порядку, що визначається Кабі­нетом Міністрів України.

Охорону вод забезпечує також економка-правове регулю­вання раціонального їх використання, до якого слід віднести:

а) встановлення нормативів плати і розмірів платежів за забір води та скид забруднюючих речовин;

б) встановлення нормативів плати і розмірів платежів за користування водами для потреб гідроенергетики та водного транспорту;

в) надання водокористувачам податкових кредитних та ін­ших пільг у разі впровадження ними маловідходних, безвід­ходних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, вжиття від­повідно до законодавства інших заходів, що зменшують нега­тивний вплив на води;

г) відшкодування у встановленому порядку збитків, запо­діяних водним об'єктам у разі порушення вимог законо­давства.

Плата за спеціальне водокористування здійснюється з ме­тою забезпечення раціонального використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів і включає плату за забір води з водних об'єктів та скидання в них забруднюючих речовин.

Нормативи плати за спеціальне водокористування і поря­док стягнення таких платежів установлює Кабінет Міністрів України. Підприємства, установи і організації гідроенергетики та водного транспорту здійснюють плату за діяльність, пов'я­зану з необхідністю басейнового регулювання водних ресур­сів та проведенням заходів щодо попередження і ліквідації наслідків шкідливої дії вод (берегоукріплення, захист від під­топлення територій).

Платежі не звільняють підприємства, установи і організа­ції від плати за спеціальне водокористування.

Усі зазначені платежі спрямовуються на здійснення захо­дів щодо охорони вод, відтворення водних ресурсів і підтри­мання водних об'єктів у належному стані, а також на вико­нання робіт, пов'язаних з попередженням шкідливої дії вод і ліквідацією її наслідків.

У системі правових заходів використання і охорони вод чільне місце посідає їх стандартизація і нормування. Ці захо­ди здійснюються з метою забезпечення екологічної і санітар­но-гігієнічної безпеки вод шляхом установлення комплексу взаємопов'язаних нормативних документів, які визначають взаємопогоджені вимоги до об'єктів, що підлягають стандар­тизації і нормуванню.

У галузі використання і охорони вод установлюються:

а) нормативи екологічної безпеки водокористування;

б) екологічний норматив якості води водних об'єктів;

в) нормативи гранично допустимого скидання забрудню­ючих речовин;

г) галузеві технологічні нормативи утворення речовин, що скидаються у водні об'єкти;

д) технологічні нормативи використання води. Дієвою формою охорони вод є заборона введення в дію підприємств, споруд та інших об'єктів, що впливають на їх стан. Згідно з чинним водним законодавством забороняється

введення в дію:

нових і реконструйованих підприємств, цехів, агрегатів, комунальних та інших об'єктів, не забезпечених пристроями і очисними спорудами необхідної потужності, що запобігають забрудненню і засміченню вод або їх шкідливій дії, та за від­сутності необхідної вимірювальної апаратури, що здійснює об­лік забору і скидання води;

зрошувальних і обводнювальних систем, водосховищ І каналів — до вжиття передбачених проектами заходів, що за­побігають затопленню, підтопленню, заболоченню, засоленню земель і ерозії грунтів, забрудненню поверхневих та підзем­них вод скиданням із зрошувальних систем;

осушувальних систем — до повної готовності водо­приймачів та інших споруд відповідно до затверджених проектів;

водозабірних споруд без рибозахисних пристроїв та облаштованих відповідно до затверджених проектів зон сані­тарної охорони водозаборів;

гідротехнічних споруд — до повної готовності пристроїв для пускання паводкових вод і риби відповідно до затвердже­них проектів;

експлуатаційних свердловин на воду без оснащення їх водорегулюючими та контрольно-вимірювальними пристроями.

Водне законодавство передбачає ряд інших заходів, спря­мованих на охорону вод, зокрема, забороняється:

а) скидання у водні об'єкти виробничих, побутових, радіо­активних та інших видів відходів і сміття;

б) забруднення, засмічення поверхневих водозборів, льо­дового покриву водойм, водотоків, а також морів, їх заток та лиманів виробничими, побутовими та іншими відходами, сміт­тям, нафтовими, хімічними та іншими забруднюючими речо­винами;

в) скидання з суден і плавучих засобів, платформ та ін­ших морських споруд і повітряних суден хімічних, радіоактив­них та інших шкідливих речовин, а також радіоактивних або інших відходів, матеріалів, предметів та сміття, які можуть спричинити забруднення моря.

Важливим є питання про правове регулювання скидання зворотних вод у водні об'єкти та умови його визначення вод­ним законодавством, яке регламентує скидання стічних, шахтних, кар'єрних, рудникових, дренажних вод у водні об'єкти.

Водокористувачі зобов'язані вживати заходи щодо запобі­гання скиданню стічних вод чи його припиненню, якщо вони:

а) можуть бути використані у системах оборотного, по­вторного і послідовного водопостачання;

б) містять речовини, щодо яких не встановлено гранично­допустимих концентрацій;

в) містять токсичні речовини та збудників інфекційних захворювань;

г) призводять до підвищення температури води водного об'єкта більш ніж на три градуси за Цельсієм порівняно з її природною температурою в літній період.

Водним законодавством передбачені й Інші випадки запо­бігання скидання стічних вод,

У разі перевищення встановлених нормативів гранично­допустимих концентрацій забруднюючих речовин скидання стічних вод у поверхневі водні об'єкти може бути обмежено, тимчасово заборонено (зупинено) чи припинено.

Охороні поверхневих вод від забруднення сприяють «Пра­вила охорони поверхневих вод від забруднення зворотними водами", що затверджені постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни 25 березня 1999 р. Правила спрямовані на попере­дження та усунення забруднення поверхневих водних об'єк­тів, відтворення водних ресурсів і забезпечення безпечних умов водокористування. Вони обов'язкові для виконання всі­ма підприємствами, установами, організаціями та громадяна­ми, діяльність яких щодо скидання зворотних вод у водні об'­єкти впливає або може вплинути на стан поверхневих вод.

Важлива роль у забезпеченні охорони вод відведена во­доохоронним зонам та зонам санітарної охорони.

Водоохоронні зони встановлюються для створення сприят­ливого режиму водних об'єктів, попередження їх забруднен­ня, засмічення і вичерпання. На території водоохоронних зон забороняється: використання стійких та сильнодіючих пести­цидів; розміщення кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації; скидання неочищених стічних вод (в балки, пониз­зя, кар'єри тощо).

Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим введення господарської діяльності в них установлює Кабінет Міністрів України.

У межах водоохоронних зон уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм виділяються земельні ді­лянки під прибережні захисні смуги з метою охорони поверх­невих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збере­ження їх водності.

Прибережні захисні смуги встановлюються по обидва бе­реги річок та навколо водойм уздовж урізу води шириною:

для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 га — 25 м;

для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а та­кож ставків площею понад 3 га — 50 м;.

для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 м1.

До великих належать річки, що розташовані у кількох гео­графічних зонах і мають площу водозабору понад 50 тис. км2.

До середніх належать річки, що мають площу водозабору від 2 до 50 тис. км2

До малих належать річки з площею водозабору до 2 тис. км2.

Якщо крутизна схилів становить понад три градуси, міні­мальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. З метою оцінки екологічного стану басейну річки та розробки заходів щодо раціонального використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів складається її паспорт у поряд­ку, що визначається Кабінетом Міністрів України. «Порядок складання паспортів річок», що діє в даний час, затвердже­ний постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р.

Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів при­бережна захисна смуга виділяється не менше 2 км від урізу води.

У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється:

а) розорювання земель (крім підготовки грунту для залу­ження і залісення), а також садівництво та городництво;

б) зберігання та застосування пестицидів і добрив;

в) влаштування літніх таборів для худоби;

г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гід­рометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів;

д) миття і обслуговування транспортних засобів та техніки;

е) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогиль­ників тощо.

Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських, заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може ви­користовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лі­кувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізова­ним водопостачанням і каналізацією.

Контроль за створенням водоохоронних зон і прибереж­них захисних смуг, а також за додержанням режиму викорис­тання їх територій здійснюють виконавчі органи місцевих Рад народних депутатів і державні органи охорони навколишнього природного середовища.

Зони санітарної охорони встановлюються з метою охоро­ни водних об'єктів у районах забору води для централізова­ного водопостачання населення.

Межі зон санітарної охорони водних об'єктів установлю­ють місцеві Ради народних депутатів на їх території за пого-

дженням з державними органами санітарного нагляду, охоро­ни навколишнього природного середовища, водного господар­ства та геології.

Режим зони санітарної охорони водних об'єктів установ­лює Кабінет Міністрів України. Правовий режим зон санітар­ної охорони водних ресурсів, що діє тепер, затверджений по­становою Кабінету Міністрів від 18 грудня 1998 р. «Про пра­вовий режим зон санітарної охорони водних ресурсів».

Водне законодавство приділяє особливу увагу охороні під­земних вод. Підприємства, установи і організації, діяльність яких може негативно вплинути на стан підземних вод, повин­ні здійснювати заходи щодо попередження їх забруднення, а також обладнувати локальні мережі спостережувальних свердловин для контролю за якісним станом цих вод.

У разі розкриття водоносних горизонтів з підземною во­дою питної якості особи, що проводять бурові, гірничі та інші роботи, повинні повідомляти відповідні державні органи для вжиття заходів щодо охорони цих вод від вичерпання і за­бруднення.

На випадок вичерпання запасів підземних вод, визначе­них Державною комісією України по запасах корисних копа­лин, а також у разі забруднення підземних вод встановлю­ються причини, з яких це сталося, і за пропозиціями держав­них органів геології та охорони навколишнього природного середовища за рахунок винних осіб вживаються заходи щодо їх відновлення.

Система водоохоронних заходів передбачає також заходи щодо запобігання шкідливих дій вод:

залуження та створення лісонасаджень на прибережних захисних смугах, схилах, балках та ярах;

будівництво протиерозійних гідротехнічних споруд, земля­них валів, водоскидів, захисних дамб, водосховищ-регуляторів;

спорудження дренажу;

закріплення берегів тощо.

У разі загрози стихійного лиха, пов'язаного зі шкідливою дією вод, місцеві Ради народних депутатів із залученням під­приємств, установ, організацій зобов'язані вжити невідклад­них заходів аби запобігти можливу стихію, а в разі її настан­ня — вжити заходів щодо ліквідації її наслідків.

Важливу роль у вирішенні проблеми охорони вод покли­кана відіграти «Національна програма екологічного оздоров­лення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води», яка була затверджена постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1997 р.

Програма спрямована на реалізацію державної політики України у галузі охорони навколишнього природного середо­вища, використання природних ресурсів та забезпечення еко­логічної безпеки у басейні Дніпра. Основною метою Програ­ми є відновлення і забезпечення сталого функціонування екосистеми Дніпра, якісного водопостачання, екологічно без­печних умов життєдіяльності населення і господарської діяль­ності та захисту водних ресурсів від забруднення та висна­ження.

Дніпро — головна водна артерія України, значення якої у становленні та розвитку суспільного виробництва, забезпе­ченні потреб населення і для природного середовища країни важко переоцінити.

Дніпро е третьою на Європейському континенті річкою після Дунаю та Волги за площею басейну (509 тис. км2) та четвертою за довжиною (2200 км). Водні ресурси басейну Дніпра становлять близько 80 відсотків водних ресурсів Ук­раїни.

Дніпро забезпечує не тільки водоспоживачів у межах сво­го басейну. Він є головним, а подекуди і єдиним джерелом водопостачання великих промислових центрів півдня і півден­ного сходу України. Каналами Дніпро—Донбас, Північно-кримським та Каховським щорічно перекидається 5—6 км3 стоку за межі басейну. В цілому Дніпро забезпечує водою 2/3 території України, у тому числі близько ЗО млн осіб, 50 ве­ликих міст і промислових центрів, близько 10 тис. підпри­ємств, 2,2 тис. сільських і понад 1 тис. комунальних госпо­дарств, 50 великих зрошувальних систем і 4 атомні електро­станції.

Господарський комплекс у басейні Дніпра протягом деся­тиліть розвивався без урахування економічних та екологічних наслідків для України. Надмірне антропогенне (обумовлене ді­яльністю людини) навантаження, посилене наслідками Чорно­бильської катастрофи, порушило природну рівновагу, різко знизило якість водноресурсного потенціалу та спричинило кри­зовий екологічний стан багатьох територій у басейні Дніпра.

У більшості економічних районів у межах басейну Дніпра склалася передкризова та кризова водогосподарська та гідро-екологічна ситуація, коли самовідновлювальна здатність Дніп­ра та багатьох річок басейну вже не забезпечує відновлення порушеної екологічної рівноваги.

Це змусило приступити до розробки і прийняття «Націо­нальної програми екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води». Виконання завдань Про­грами має бути важливою складовою формування та реалі-

зації екологічно? політики України на її шляху до сталого розвитку.

Складність структури Програми, масштаби завдань, що мають вирішуватися, довгостроковий характер передбачува­них інвестиційних циклів зумовлюють тривалий період її реа­лізації (орієнтовно до 2010 р.).

Дійові водоохоронні заходи передбачає «Концепція охоро­ни та відтворення навколишнього природного середовиїаа Азовського і Чорного морів». Стан Азовського і Чорного мо­рів вкрай незадовільний. Обсяги скидання забруднюючих ре­човин тільки з території України щорічно досягають 340— 390 тис. т. Рівень забруднення морської води в окремих ак­ваторіях прибережної смуги перевищує гранично допустимі концентрації нафтопродуктів у два—сім разів, фосфору — у десять разів, а також інших речовин.

За останні десять років внаслідок забруднення морів та привнесення нових видів рослин і тварин, небезпечних для місцевої флори то фауни, обсяги вилову риби в Азовському та Чорному морях зменшилися у п'ять разів.

Метою Концепції є охорона та відтворення навколишнього природного середовища Азовського і Чорного морів, що за­безпечуються правовими, фінансовими, організаційними, нау­ково-методичними, інформаційно-освітніми засобами.

Реалізація Концепції дасть змогу:

а) значно зменшити антропогенний вплив на морські еко­системи, насамперед на прибережні води;

б) досягти допустимого рівня мікробіологічного забруднен­ня прибережних вод морів та забезпечити санітарно-гігієнічні умови, безпечні для життя і здоров'я населення;

в) припинити деградацію морських екосистем, створити умови для відновлення їх самовідтворювальної здатності та зростання ресурсного потенціалу;

г) забезпечити збалансованість процесів використання і відтворення морських природних ресурсів;

д) створити умови для збереження рідких та тих, що пе­ребувають під зафозою знищення, видів рослин і тварин.

Удосконалення діючих і запровадження нових організацій­но-правових форм охорони вод посилює їх охорону, але не вирішує проблеми повністю. Порушення норм водного законодавства ще мають місце. Боротьба з таким злом має здійснюватися за допомогою заходів юридичної відповідаль­ності.

§ 8.3. Відповідальність за порушення водного законодавства

Відповідальність передбачається за такі порушення водно­го законодавства:

1) самовільне захоплення водних об'єктів;

2) забруднення та засмічення водних об'єктів;

3) порушення режиму господарської діяльності у водоохо­ронних зонах та на землях водного фонду;

4) руйнування русел річок, струмків та водотоків або по­рушення природних умов поверхневого стоку при будівництві і експлуатації автошляхів, залізниць та інших інженерних ко­мунікацій;

5) введення в експлуатацію підприємств, комунальних та інших об'єктів без очисних споруд чи пристроїв належної по­тужності;

6) недотримання умов дозволу або порушення правил спеціального водокористування;

7) самовільне проведення гідротехнічних робіт (будівницт­во ставків, дамб, каналів, свердловин);

8) порушення правил ведення державного обліку вод або перекручення чи внесення недостовірних відомостей в доку­менти державної статистичної звітності;

9) пошкодження водогосподарських та гідрометричних споруд і пристроїв, порушення правил експлуатації та вста­новлених режимів їх роботи;

10) незаконне створення систем скидання зворотних вод у водні об'єкти, міську каналізаційну мережу або злива в ка­налізацію та несанкціоноване скидання зворотних вод;

11) використання земель водного фонду не за призначенням;

12) неповідомлення (приховування) відомостей про ава­рійні ситуації на водних об'єктах;

13) відмова від надання (приховування) проектної доку­ментації та висновків щодо якості проектів підприємств, спо­руд та інших об'єктів, що можуть впливати на стан вод, а та­кож актів і висновків комісій, які приймали об'єкт в експлу­атацію;

14) порушення правил охорони внутрішніх морських вод та територіального моря від забруднення та засмічення.

Законодавством України може встановлюватися відпові­дальність й за інші правопорушення щодо використання і охо­рони вод та відтворення водних ресурсів.

Порушення водного законодавства тягне за собою дис­циплінарну, адміністративну, цивільно-правову або криміналь­ну відповідальність.

Дисциплінарна відповідальність полягає в накладенні на правопорушника дисциплінарних стягнень за незначні пору­шення водного законодавства адміністрацією за місцем робо­ти або вищестоящим органом. Види дисциплінарних стягнень передбачені правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства, організації та установи.

Адміністративна відповідальність у вигляді штрафів може наставати за:

а) порушення правил охорони водних ресурсів — забруд­нення і засмічення вод, порушення водоохоронного режиму на водозаборах, яке спричиняє їх забруднення, водну ерозію грунтів та інші шкідливі явища; введення в експлуатацію під­приємств, комунальних та інших об'єктів без споруд і при­строїв, що запобігають забрудненню і засміченню вод або їх шкідливому діянню (ст. 591 Кодексу України про адміністра­тивні правопорушення);

б) порушення вимог щодо охорони територіальних і внут­рішніх морських вод від забруднення і засмічення:

забруднення і засмічення територіальних і внутрішніх мор­ських вод внаслідок скидів із суден, здійснених без дозволу спеціально уповноважених на те державних органів або з по­рушенням встановлених правил;

.проведення навантажувальних та розвантажувальних ро­біт, що можуть призвести до забруднення територіальних і внутрішніх морських вод, без дозволу органів державного контролю в галузі охорони навколишнього природного сере­довища, якщо одержання такого дозволу передбачено зако­нодавством України;

неповідомлення адміністрації найближчого порту України про проведене внаслідок крайньої необхідності без належного на те дозволу скидання у море шкідливих речовин з судна або іншого плавучого засобу, повітряного судна, платформи чи іншої штучно спорудженої у морі конструкції, а у випадках скидання з метою поховання — і органу, який видає дозволи на таке скидання, одразу після здійснення або в ході здій­снення такого скидання (ст. 591 КпАП);

в) порушення правил водокористування — забір води з порушенням планів водокористування, самовільне проведення гідротехнічних робіт, безгосподарне використання води (добу­тої або підведеної з водних об'єктів), порушення правил ве­дення первинного обігу кількості вод, що забираються з вод­них об'єктів і скидаються до них, та визначення якості вод, що скидаються (ст. 60 КпАП);

г) пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв, по­рушення правил їх експлуатації (ст. 61 КпАП);

д) невиконання обов'язків по реєстрації в суднових доку­ментах операцій зі шкідливими речовинами і сумішами — не­виконання капітаном або іншими особами командного складу судна чи іншого плавучого засобу передбачених чинним за­конодавством обов'язків по реєстрації в суднових документах операцій з речовинами, шкідливими для здоров'я людей або для живих ресурсів моря, чи сумішами, які містять такі речо­вини понад установлені норми, внесення зазначеними особа­ми до суднових документів неправильних записів про ці опе­рації або незаконне відмовлення пред'явити такі документи відповідним службовим особам (ст. 62 КпАП).

Адміністративні штрафи за зазначені правопорушення накладаються згідно зі ст. 239 КпАП органами по регулюван­ню використання і охорони вод системи Державного комітету водного господарства України, органами системи Комітету України з питань геології та використання надр.

Громадяни і службові особи, винні в порушеннях водного законодавства, несуть адміністративну відповідальність, якщо ці порушення не тягнуть за собою кримінальної відповідаль­ності за чинним законодавством.

Цивільно-правова відповідальність полягає у відшкодуванні збитків, заподіяних порушенням водного законодавства. Цей вид відповідальності настає на підставі норм цивільного пра­ва, зокрема статей 203, 440, 441 і 453 Цивільного кодексу України.

Згідно зі ст. 203 Цивільного кодексу збитки водокористу­вачів складають їх витрати на відновлення попереднього ста­ну водного об'єкта, вартості знищеного або пошкодженого майна, не одержаних доходів, які вони могли одержати, якби не було порушень водного законодавства.

Відшкодування збитків передбачає і водне законодавство. У ст. 111 Водного кодексу України записано: " Підприємства, установи, організації і громадяни України, а також іноземні юридичні і фізичні особи та особи без громадянства зобов'я­зані відшкодувати збитки, завдані ними внаслідок порушень водного законодавства, в розмірах і порядку, встановлених законодавством України».

Відшкодування збитків регулюється також постановою Ка­бінету Міністрів України «Про затвердження такс для обчис­лення розміру відшкодування збитків, заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів те­риторіальних і внутрішніх морських вод України» від 3 липня 1995 р.

Розмір відшкодування збитків обчислюється посадовими особами Міністерства охорони навколишнього природного се­редовища та ядерної безпеки.

У разі відмови від добровільного відшкодування збитків стягнення їх сум проводиться у судовому порядку за позова­ми органів згаданого міністерства.

Відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення водного законодавства, не звільняє винних від плати за спе­ціальне водокористування, а також від необхідності здійснен­ня заходів щодо ліквідації заподіяних шкідливих наслідків. Притягнення винних у порушенні водного законодавства до інших видів юридичної відповідальності не звільняє їх від обов'язку відшкодування збитків, завданих ними внаслідок по­рушення водного законодавства.

Посадові особи та інші працівники, з вини яких підприєм­ства, організації і установи зробили витрати, пов'язані з від­шкодуванням збитків, несуть матеріальну відповідальність у встановленому порядку. Тобто вступає в дію право зворотної вимоги, право регресу до винної особи.

Обов'язок відшкодувати збитки, завдані у зв'язку з пору­шенням водного законодавства, може серйозно вплинути на підприємства, установи, організації та громадян, щодо упо­рядкування їхньої діяльності з метою забезпечення раціо­нального використання і охорони вод.

У випадку самовільного захоплення водних об'єктів остан­ні повертаються за їх належністю без відшкодування витрат, зроблених за час незаконного користування.

Небажані майнові наслідки для правопорушників має не­дійсність угоди щодо водних об'єктів. Недійсною визнається угода, яка не відповідає вимогам закону.

За умови недійсної угоди кожна зі сторін зобов'язана по­вернути іншій стороні все одержане за угодою в натурі, а за неможливості це зробити — відшкодувати його вартість, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Якщо угода складена з метою, що завідомо суперечить ін­тересам держави і суспільства, то за наявності умислу в обох сторін — у разі виконання угоди обома сторонами — у доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з іншої сторони стягується в доход держави усе одержане нею і все належне з неї пер­шій стороні на відшкодування одержаного. За наявності умис­лу лише в однієї зі сторін усе одержане нею за угодою по­винно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в до­ход держави.

Заслуговує на увагу цивільно-правова відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, яка перед­бачена ст. 450 Цивільного кодексу України. В сучасних умо­вах використання водних ресурсів відбувається здебільшого за допомогою гідротехнічних споруд і механізмів, які нале­жить віднести до джерел підвищеної небезпеки. А тому дії ст. 450 Цивільного кодексу доцільно поширити на водні ресур­си. Це значно посилить їх охорону, тому що завдані збитки будуть відшкодовуватися незалежно від наявності вини кон­кретних суб'єктів.

Кримінальна ваповдальність за порушення водного зако­нодавства настає на підставі статей 242 і 243 Кримінального кодексу України.

Стаття 242 Кримінального кодексу передбачає відпові­дальність за забруднення поверхневих чи підземних вод і во­доносних горизонтів, джерел питних, лікувальних вод або змі­ну їхніх природних властивостей, або виснаження водних джерел, якщо це створило небезпеку для життя, здоров'я лю­дей чи для довкілля, — карається штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною ді­яльністю на строк до п'яти років, або обмеженням волі на той самий строк.

Якщо ті самі діяння спричинили загибель або захворюван­ня людей, масову загибель об'єктів тваринного і рослинного світу або інші тяжкі наслідки, — караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.

Стаття 243 Кримінального кодексу передбачає відпові­дальність за такі злочини:

1. Забруднення моря в межах внутрішніх морських чи те­риторіальних вод України або в межах вод виключної (мор­ської) економічної зони України матеріалами чи речовинами, шкідливими для життя чи здоров'я людей, або відходами вна­слідок порушення спеціальних правил, якщо це створило не­безпеку для життя чи здоров'я людей або живих ресурсів мо­ря чи могло перешкодити законним видам використання мо­ря, а також незаконне скидання чи поховання в межах внут­рішніх морських чи територіальних вод України або у відкритому морі зазначених матеріалів, речовин і відходів — караються штрафом від трьохсот до восьмисот неоподаткову­ваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи зай-

матися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Ті самі діяння, якщо вони спричинили загибель або зах­ворювання людей, масову загибель об'єктів тваринного і рос­линного світу або інші тяжкі наслідки, — караються позбав­ленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Неповідомлення спеціально відповідальними за те особа­ми морських та повітряних суден або інших засобів і споруд, що знаходяться у морі, адміністрації найближчого порту Ук­раїни, іншому уповноваженому органу або особі, а у разі ски­дання з метою поховання — і організації, яка видає дозволи на скидання, інформації про підготовлюване або здійснене внаслідок крайньої потреби скидання чи невідворотні втрати ними в межах внутрішніх морських і територіальних вод Ук­раїни або у відкритому морі шкідливих речовин чи сумішей, що містять такі речовини понад встановлені норми, інших від­ходів, якщо це створило небезпеку для життя, здоров'я людей або живих ресурсів моря чи могло завдати шкоди зонам лі­кування і відпочинку або перешкодити іншим законним видам використання моря, — карається штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною ді­яльністю на строк до п'яти років або обмеженням волі на строк до трьох років.

Кримінальна відповідальність за порушення водного зако­нодавства може наставати і на підставі статей Кримінального кодексу України, які передбачають відповідальність за служ­бові злочини, зокрема: ст. 364 — зловживання владою або службовим становищем; ст. 365 — перевищення влади або службових повноважень; ст. 367 — службова недбалість.

§ 8.4. Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні охорони вод

Органи внутрішніх справ зобов'язані охороняти води від забруднення, засмічення, інших згубних впливів на стан вод. У цій роботі беруть участь територіальні органи внутрішніх справ та інші підрозділи.

Поширеною формою охорони вод працівниками органів внутрішніх справ є надання всебічної допомоги водогосподар­ським органам, що регулюють використання і охорону вод.

Представники цих двох органів проводять спільні рейди і пе­ревірки з метою забезпечення виконання підприємствами, організаціями, установами і громадянами вимог законодав­ства щодо охорони вод. Ці водоохоронні заходи мають зде­більшого профілактичну спрямованість, мета яких не допусти­ти забруднення і засмічення вод, або завчасно виявити такі правопорушення для вжиття відповідних заходів.

Водоохоронні дії органів внутрішніх справ нерідко пов'яза­ні з додержанням водокористувачами і всіма громадянами водоохоронних норм, перш за все заборонного характеру. До таких слід віднести, наприклад, правові норми, які забороня-| ють: в'їзд і стоянку автомобілів, мотоциклів, моторолерів, їх миття і ремонт безпосередньо біля води; засмічення берегів і поверхні вод тощо. Працівники органів внутрішніх справ по­кликані забезпечити додержання зазначених правил.

Вагомим внеском органів внутрішніх справ в охорону вод е забезпечення дотримання встановлених законодавством заборон щодо водних об'єктів. Існуючі правові норми заборо­няють руйнування русел річок, струмків та водотоків, знешко­дження зелених насаджень і трав'яного покриву на берегах водних об'єктів, самовільне проведення гідротехнічних робіт (будівництво ставків, дамб, каналів, свердловин) тощо. Дотри­мання цих заборон на практиці контролюється і забезпечу­ється співробітниками різних природоохоронних і правоохо-'' ронних органів, у тому числі органів внутрішніх справ.

Важливі функції щодо охорони вод покладені на працівни­ків автомобільних інспекцій, які покликані забезпечувати охо­рону річок та інших водойм від забруднення мастилами, бен­зином, нафтою та іншими речовинами, що скидаються авто­базами і підприємствами по ремонту автомобілів.

Водоохоронні дії органів внутрішніх справ є складовою частиною їх діяльності щодо охорони, і зміцнення громадсько­го порядку в місцях відпочинку і водного туризму громадян. Це підвищує увагу до водоохоронних заходів з боку їх пра­цівників.

Вимогливість до водоохоронних дій органів внутрішніх справ підвищує і те, що від них значною мірою залежить са-нітарно-епідемічне благополуччя населення, бо забруднення вод нерідко стає причиною епідемій.

Об'єктом контролю з боку працівників органів внутрішніх справ є правила користування індивідуальними плавучими моторними засобами. За його здійснення значна увага приділяється питанням охорони вод від забруднення і засмі­чення.

Водні об'єкти, що мають особливе значення, охороняють­ся міліцією охорони. До таких об'єктів відносяться водосхови­ща, що використовуються для забезпечення населення пит­ною водою. Підрозділам міліції охорони під безпосередню охорону передаються як самі водосховища, так і гідротехнічні споруди, що їх обслуговують. Охорона цих об'єктів здійсню­ється на підставі договорів, що складаються з відповідними організаціями.

Відомо, що для забезпечення необхідного санітарного ре­жиму водосховищ створюються спеціальні зони їх санітарної охорони. У цих зонах працівники міліції охорони контролюють виконання встановлених обмежень. За виявлення порушень санітарного режиму складаються протоколи, які подаються до відповідних басейнових інспекцій для притягнення до адмініст­ративної відповідальності винних осіб.

У разі необхідності працівники міліції охорони порушують кримінальні справи на підставі ст. 242 Кримінального кодексу України, і проводять невідкладні слідчі дії з наступною пере­дачею таких справ за підслідністю.

Водне законодавство окремо наголошує на необхідності охорони вод, призначених для протипожежних потреб. Згідно зі ст. 69 Водного кодексу України використовувати воду з водних об'єктів спеціально призначених для протипожежних потреб у будь-яких інших цілях забороняється. Нагляд за до­триманням порядку користування водними об'єктами для протипожежних потреб здійснюють місцеві Ради народних де­путатів та органи протипожежної безпеки.

Органи внутрішніх справ забезпечують правовий захист честі, гідності, здоров'я та життя осіб, які здійснюють охорону вод.

Працівники органів внутрішніх справ допомагають місце­вим органам державної влади і управлінням виконувати обов'язки, передбачені для них водним законодавством у га­лузі використання і охорони вод. До відання обласних, район­них, міських, сільських і селищних Рад народних депутатів та їх виконавчих органів віднесено широке коло питань, що тісно пов'язані з охороною вод:

а) розробка, затвердження та реалізація місцевих про­грам використання і охорони вод та відтворення водних ре­сурсів;

б) встановлення правил користування маломірними суда­ми на водних об'єктах;

в) організація роботи, пов'язаної з ліквідацією наслідків аварій та стихійного пиха, погіршенням якості вод або їх шкід­ливою дією;

г) організація інформування населення щодо стану водних об'єктів, його змін та проведення водоохоронних заходів;

д) здійснення контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів.

Ефективна і постійна допомога органам державної влади і управління в їх діяльності щодо охорони вод — суттєвий вклад органів внутрішніх справ у вирішення цієї важливої проблеми.

Про участь органів внутрішніх справ у забезпеченні охо­рони вод свідчать також покладені на них обов'язки захисту прав громадян, підприємств, установ і організацій. Таким чи­ном, вони захищають їх права як водокористувачів. Виконую­чи цей обов'язок, органи внутрішніх справ мають можливість істотно вплинути на стан використання і охорони вод.

Крім того, громадяни та їх об'єднання згідно з водним за­конодавством залучаються до здійснення заходів щодо вико­ристання і охорони вод. Вони, наприклад, беруть участь у розгляді місцевими Радами народних депутатів та іншими державними органами питань, пов'язаних з використанням і охороною вод, та відтворенням водних ресурсів; за погоджен­ням з місцевими Радами народних депутатів та іншими дер­жавними органами за власні кошти виконують роботи з ви­користання і охорони вод; беруть участь у проведенні пере­вірок виконання водокористувачами водоохоронних правил і заходів та вносять пропозиції з цих питань; проводять гро­мадську екологічну експертизу і обнародують її результати;

подають до суду позови щодо відшкодування збитків, заподія­них державі та громадянам внаслідок забруднення, засмічен­ня та вичерпання вод.

Вклад органів внутрішніх справ в охорону вод полягає в тому, що їх працівники надають громадянам та їх об'єднан­ням всебічну правову допомогу за умови вживання зазначе­них заходів.

Охорона вод досягаєтмзя шляхом контролю, який здійсню­ють органи внутрішніх справ за додержанням обмежень прав водокористувачів. Водне законодавство, надаючи водокорис­тувачам широкі права, передбачає в ряді випадків і їх обме­ження. Зокрема, права водокористувачів можуть бути обме­жені у разі загрози виникнення епідемій та епізоотій, під час аварій та за умов, що можуть призвести чи призвели до за­бруднення вод. Звичайно, працівники органів внутрішніх справ не можуть бути байдужими щодо додержання водоко­ристувачами передбачених законодавством обмежень.

Органи внутрішніх справ та їх працівники здійснюють охо­рону вод не тільки в зв'язку з виконанням службових обов'язків, але й як водокористувачі. Вони використовують воду для різних потреб: промислових, сільськогосподарських, побутових, культурно-оздоровчих тощо. Від того, як вони здійснюють права та обов'язки водокористувачів, чимало за­лежить загальний стан охорони вод в Україні. По-перше, ор­гани внутрішніх справ, їх підприємства і господарські органі­зації, всі працівники системи Міністерства внутрішніх справ займають вагоме місце серед водокористувачів. По-друге, вони подають приклад дбайливого використання і охорони вод іншим водокористувачам, тому що є однією із впливових структур в системі державних органів. А прикладу належить важлива роль в досягненні поставленої мети. Це ніколи не треба забувати працівникам органів внутрішніх справ, особ­ливо якщо йдеться щодо охорони вод — одного з найважли­віших об'єктів природи.

Розділ 9. Правова охорона лісів в Україні § 9.1. Ліс як об'єкт правової охорони

; Ліс, — зазначено у ст. З Лісового кодексу України, — це | сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та ча-

Ігарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компо­нентів, що у своєму розвитку біологічно взаємопов'язані, впливають один на одного і навколишнє середовище. Ліси є національним багатством України і за своїм при­значенням та місцем розташування виконують екологічні (во-

Ідоохоронні, захисні, санітарно-гігіенічні, оздоровчі, рекреацій­ні), естетичні та інші функції, мають обмежене експлуатаційне значення і підлягають державному обліку та охороні. | Ліс захищає річки, ставки й інші водойми від обміління, а | їх береги від руйнування. Якщо з такими явищами не боро­тися, продукти водної ерозії будуть заносити посіви, сади, го­роди, виноградники. Водяні потоки руйнують шляхи, мости, житлові та господарські будівлі. Проте цьому можна запобіг­ти, використовуючи захисні можливості лісу.

Ліси не тільки запобігають обмілінню водоймищ, а й дають життя багатьом нашим річкам. Саме в лісах розпочинають свій виток і набирають силу більшість наших річок.

Ліс захищає грунти від водної та вітрової ерозії, затримує вологу, закріплює піски. Лісонасадження, що ростуть на схи­лах, захищають грунт від змиву й утворення ярів.

Ліси мають величезне господарське значення. Зокрема, дуже широко використовується деревина в промисловості. З неї виготовляються будівельні матеріали, меблі, папір, ліку­вальні препарати. Підраховано, що нині з деревини виготов­ляється близько 20 тис. найменувань промислових виробів і товарів народного вжитку. У природі немає більше такого ма­теріалу, який би за різноманітністю застосування міг зрівня­тися з деревиною.

Лісам належить велика роль у розвитку сільського госпо­дарства. Вони захищають поля від суховіїв, піщаних та чорних бур, поліпшують водний режим полів, підвищують урожайність сільськогосподарських культур. Встановлено, що 1 га лісосму­ги захищає 25—ЗО га ріллі, а на кожному її гектарі накопичує 600—800 т вологи, забезпечуючи збільшення врожаю зерно­вих не менше ніж на 3—4 центнери.

Лісові сінокіс та пасовища сприяють розвитку тваринництва.

Ліси мають велике санітарно-гігієнічне значення. У лісах розташовують санаторії, будинки відпочинку, профілакторії, дитячі табори. Ліси — важливе джерело поповнення запасів

кисню в атмосфері. Один гектар лісу виділяє протягом року майже 3 т кисню. Враховуючи, що людині треба на рік для дихання приблизно 300—400 кг кисню, то гектар лісу забез­печує життя 8—10 чоловік. 1 га деревостанів поглинає за рік 5 т вуглекислого газу.

Ліси виконують кліматорегулюючу функцію, тобто сприят­ливо впливають на клімат: пом'якшують дію суховіїв і холод­них вітрів, підвищують вологість повітря.

Корисними властивостями лісів е їх здатність зменшувати вплив негативних природних явищ, спеки, морозів, попере­джувати забруднення навколишнього природного середовища і очищати його, сприяти оздоровленню населення та його ес­тетичному вихованню.

Ліс — це природна аптека, в якій зосереджена велика кількість лікарських рослин.

Загальна площа лісового фонду України становить 9,97 млн га, запас деревини досягає 1240 млн м3, щорічний приріст деревини — майже 25 м3. На одного мешканця Ук­раїни припадає 0,16 га лісу і 24 м3 запасу деревини. Лісис-тість території становить майже 14,2 відсотків.

До лісового фонду належать також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, що надаються для потреб лісово­го господарства.

Не належать до лісового фонду:

а) усі види зелених насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів;

б) окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогос­подарських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках.

Усі ліси в Україні є власністю держави. Від імені держави лісами розпоряджається Верховна Рада України. До її відан­ня в галузі регулювання лісових відносин належать:

а) законодавче регулювання лісових відносин;

б) розпорядження лісовим фондом;

в) визначення основних напрямів державної політики в галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів;

г) визначення повноважень діяльності Рад народних депу­татів і органів державної виконавчої влади щодо організації охорони, захисту, використання та відтворення лісів;

д) вирішення інших питань у галузі регулювання лісових відносин.

Верховна Рада України делегує свої повноваження щодо розпорядження лісами відповідним Радам народних депутатів, що визначені Лісовим кодексом України та іншими актами законодавства. Ради народних депутатів у межах своєї ком­

петенції здійснюють контроль за охороною, захистом, вико­ристанням та відтворенням лісів; забезпечують здійснення заходів щодо охорони і захисту лісів, ліквідації лісових пожеж, а також заборону відвідання лісів населенням, в'їзд до них транспортних засобів у період високої пожежної небезпеки;

організують благоустрій земельних ділянок лісового фонду і культурно-побутового обслуговування відпочиваючих у лісах зелених зон та інших лісах, що використовуються для цих ці­лей; надають земельні ділянки лісового фонду в постійне ко­ристування або вилучають їх у порядку, визначеному Зе­мельним та Лісовим кодексами. Надання земельних ділянок лісового фонду в тимчасове користування провадиться без їх вилучення у постійних користувачів.

Ліси України за екологічним і господарським значенням поділяються на першу і другу групи. До першої групи нале­жать ліси, що виконують переважно природоохоронні функції:

водоохоронні (смуги лісів уздовж берегів річок, навколо озер, водоймищ та інших водних об'єктів, смуги лісів, що за-, хищають нерестовища цінних промислових риб, а також за-: хисні лісові насадження на смугах відводу каналів);

захисні (ліси протиерозійні, приполонинні, захисні смуги лісів уздовж залізниць, автомобільних доріг міжнародного, державного та обласного значення, особливо цінні лісові ма­сиви, державні лісові смуги, байрачні ліси, степові переліски та інші ліси степових, лісостепових, гірських районів, що мають важливе значення для захисту навколишнього природ­ного середовища; полезахисні лісові смуги, захисні лісові на­садження на смугах відводу залізниць, захисті лісові наса­дження на смугах відводу автомобільних доріг);

санітарно-гігієнічні та оздоровчі (ліси населених пунк­тів, ліси зелених зон навколо населених пунктів і промисло­вих підприємств, ліси першого і другого поясів санітарної охо­рони джерел водопостачання та ліси зон округів санітарної охорони лікувально-оздоровчих територій).

До першої групи належать також ліси на територіях при­родно-заповідного фонду (заповідники, національні природні парки, пам'ятники природи, заповідні урочища, регіональні ландшафтні парки, ліси, що мають наукове або історичне зна­чення).

До другої групи належать ліси, що поряд з екологічним мають експлуатаційне значення, і для збереження захисних функцій, безперервності та невиснажливості використання яких встановлюється режим обмеженого лісокористування.

У лісах першої та другої груп можуть бути виділені захисні земельні ділянки лісового фонду з режимом обмеженого лі­сокористування.

Поділ лісів на групи та віднесення до категорій захище­ності, переведення лісів з однієї групи до іншої, а також ви­ділення особливо захищених земельних ділянок лісового фон­ду проводиться залежно від народногосподарського призна­чення лісів, їх місця розташування та функцій, які вони вико­нують.

З найдавніших часів ліс задовольняє найрізноманітніші матеріальні й духовні потреби людини. Його ресурси широко використовуються в багатьох галузях народного господарства і культури. Лісовими ресурсами є деревина, технічна і лікар­ська сировина, кормові, харчові та інші продукти лісу, що ви­користовуються для задоволення потреб населення і вироб­ництва. Залежно від призначення розрізняють лісові ресурси державного і місцевого значення. До лісових ресурсів дер­жавного значення належать деревина від рубок головного ко­ристування і живиця. До лісових ресурсів місцевого значення належать усі інші ресурси.

Розрізняють загальне і спеціальне використання лісових ресурсів. В порядку загального використання громадяни мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби, крім випадків, передбачених законодавчими актами.

Спеціальне використання здійснюється в межах земель­них ділянок лісового фонду, наданих для цього в користуван­ня. Земельна ділянка лісового фонду може надаватися одно­му або кільком тимчасовим лісокористувачам.

Лісокористувачі мають право здійснювати такі види спеці­ального використання лісових ресурсів:

а) заготівля деревини під час рубок головного користу­вання; с

б) заготівля живиці;

в) заготівля другорядних лісових матеріалів (пень, луб, ко­ра, деревина, зелень тощо);

г) побічні лісові користування.

Законодавством України можуть передбачатися й інші ви­ди спеціального використання лісових ресурсів.

Спеціальне використання лісових ресурсів проводиться за відповідним дозволом: лісорубним квитком (ордером) або лі­совим квитком. Форми лісорубного квитка (ордера) та лісово­го квитка і порядок їх видачі затверджуються Кабінетом Мі­ністрів України.

Постійні Лісокористувачі в разі спеціального використання ними лісових ресурсів і проведення рубок, пов'язаних з ве­денням лісового господарства, зобов'язані оформляти на це дозвіл.

Порядок заготівлі деревини встановлюється Правилами відпуску деревини на пні в лісах України, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Планування і проведення заготівлі деревини в порядку порубок головного користування здійснюється в межах роз­рахункової лісосіки. Заготівля деревини в розмірах, що пере­вищують розрахункову лісосіку забороняється.

Розрахункова лісосіка — це щорічна норма заготівлі де­ревини в порядку рубок головного користування, що обчис­люється під час лісовпорядкування і затверджується для кож­ного постійного лісокористувача та окремо за групами порід у межах груп лісів, виходячи з принципів безперервності та невиснажливості використання лісових ресурсів.

Виходячи з розміру розрахункової лісосіки, Кабінет Міністрів України встановлює щорічний розмір лісосічного фонду.

Лісосічний фонд — це запаси деревини, призначеної для щорічної заготівлі під час рубок головного користування.

Як відомо, одним із видів спеціального використання лі­сових ресурсів є заготівля живиці. Вона здійснюється шляхом підсікання стиглих хвойних деревостанів, які після закінчення строків підсікання підлягають рубці. Правила заготівлі живиці, а також зони обов'язкового підсікання деревостанів визнача­ються Кабінетом Міністрів України.

До побічних лісових користувань належать: випасання ху­доби, розміщення пасік, заготівля сіна, деревних соків, зби­рання і заготівля дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лі­карських рослин і технічної сировини, лісової підстілки та оче­рету. Побічне лісове користування має здійснюватися без за­подіяння шкоди лісу. Порядок та умови здійснення побічних лісових користувань встановлюються Кабінетом Міністрів Ук­раїни.

Величезне і багатогранне значення лісів потребує їх на­дійної правової охорони. Право спроможне активно впливати на всі сторони проблеми раціонального використання і охо­рони лісів. Велику творчу силу права необхідно насамперед спрямувати на зміцнення охорони ґрунтозахисних, водоохо­ронних, кліматорегулюючих, оздоровчих та інших екологічних властивостей лісів. Треба керуватися тим, що природоохорон­на роль лісів з кожним роком зростає.

Важливим напрямом дії права є також відтворення лісів, підвищення продуктивності та поліпшення їх якісного складу. Новий Лісовий кодекс України заклав для цього певні зако­нодавчі підвалини. Треба очікувати, що питання відтворення лісів та підвищення їх продуктивності знайдуть більш детальне відтворення і в інших правових актах про ліси.

Удосконалення правового регулювання раціонального ви­користання і охорони лісів, поєднане з беззастережним вико­нанням вимог лісового законодавства, — це ті важелі, які за­безпечать вирішення проблеми охорони лісів в Україні.

Отже, основним і найпершим заходом охорони лісів є створення міцної правової бази їхнього раціонального вико­ристання і охорони, а саме: розробка і прийняття необхідних лісових законодавчих актів, а також їх своєчасне поновлення в залежності від потреб життя. Лісове законодавство завжди розглядалось як важливий засіб раціонального використання і охорони лісів. Проте на практиці допускалося немало пра­вопорушень щодо лісів. Це обумовлювалося наявністю вели­кої кількості некодифікованих актів лісового законодавства, що утруднювало діяльність органів лісового господарства, лі-сокористувачів, усіх суб'єктів лісових правовідносин. З прий­няттям нового Лісового кодексу України зазначений недолік усувається.

Крім Лісового кодексу, лісове законодавство України по­повнилося рядом інших важливих нормативних актів. Кабінет Міністрів України постановами від 27 липня 1995 р. затвер­див «Санітарні правила в лісах України», «Правила рубок го­ловного користування в лісах України», «Порядок поділу лісів на групи, віднесення їх до категорії захисності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду». 16 січня 1996 р. Кабінет Міністрів затвердив «Правила від­новлення лісів і лісорозведення».

Правові відносини щодо використання, відтворення і охо­рони лісів регулюються й іншими правовими актами, які роз­вивають і доповнюють Лісовий кодекс України. Так, Закон України «Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіо­ну» від 10 лютого 2000 р. встановлює мораторій на прове­дення суцільних рубок в ялицево-букових деревостанах, ру­бок головного користування у високогірських лісах, в лісах в лавинонебезпечних та селенебезпечних басейнах та в бере­гозахисних ділянках лісу в Карпатському регіоні України. Зав­данням Закону є забезпечення екологічно збалансованого лісокористування, запобігання проявам згубних наслідків при­родних явищ, посилення водоохоронних, захисних, клімато-

регулюючих, санітарно-гігієнічних та інших корисних власти­востей, охорона здоров'я населення та його естетичне вихо­вання.

Не вдаючись у прогнозування можливих наслідків реалі­зації цього закону, слід зупинитися лише на одному надзви­чайно важливому його положенні. Стаття 10 передбачає до 2005 року збільшити площу природно-заповідного фонду Кар­патського регіону до 20 відсотків. Без сумніву можна сказати, що втілення у життя лише цієї статті стане одним з найсер­йозніших кроків збереження карпатських лісів.

Тепер завдання полягає в тому, щоб усі, від кого зале­жить раціональне використання і охорона лісів, були добре обізнані з новим Лісовим кодексом, іншими законодавчими

* актами про ліси і виконували їх положення та вимоги.

Історія знає багато прикладів трагічних наслідків байдужо­го ставлення до охорони лісів. Про це треба пам'ятати. Поряд з охороною лісів чинне екологічне законодавство

| передбачає охорону рослинного світу. Закон України «Про

; рослинний світ» був прийнятий Верховною Радою 9 квітня 1999 р. Завданням законодавства про рослинний світ е регу­лювання суспільних відносин у сфері охорони, використання

І та відтворення дикорослих та інших несільськогосподарського призначення судинних рослин, мохоподібних, водоростей, ли­шайників, а також грибів, їх угруповань і місцезростання.

Охорона рослинного світу здійснюється центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, власниками та користувачами (в тому числі

^ орендарями) земельних ділянок, на яких знаходяться об'єкти рослинного світу, а також користувачами природних рослин­них ресурсів.

Важко зрозуміти суспільство, яке допускає, щоб на його очах і з його вини зникали цілі види живих істот і рослин.

;, Тим часом в Україні цей процес триває. У першому виданні

| Червоної книги України було оприлюднено 15 видів рослин і тварин, які потребували захисту, а в другому виданні, вже

І через 16 років, їх уже понад 400. Отже, на грані катастрофи опинилося ще понад 250 видів рослин і тварин.

У медицині сьогодні використовується близько 300 видів рослин, з них близько 60 — спеціально вирощується, а решта — дикорослі. При цьому більшість цінних лікарських рослин — рідкісні або такі види, що зникають.

Будемо сподіватися, що прийняття Закону «Про рослин­ний світ» стане тією юридичною базою, на якій грунтувати­муться всі наукові, правові й організаційні заходи щодо збе­реження природного біологічного різноманіття.

§ 9.2. Організаційно-правові заходи щодо охорони лісів

Велика роль в охороні лісів належить організаційно-пра­вовим заходам, що спрямовані на охорону лісі& від пожеж, їх збереження від знищення, пошкодження та іншого шкідливого впливу, захист від шкідників і хвороб, а також раціональне використання, відновлення лісів і підвищення їх продуктивності.

Характерною ознакою організаційно-правових заходів охорони лісів є те, що вони передують заходам юридичної відповідальності за порушення лісового законодавства та спроможні запобігати різним порушенням.

Основним організаційно-правовим заходом охорони лісів є ведення лісового господарства на науковій основі. Для ви­рішення цього завдання треба зробити набагато більше, ніж зроблено. На науковій основі слід проводити розміщення лісів, поліпшення їх породності, здійснювати вирубування, викорис­товувати та відтворювати ліси.

Відомо, що ліс стає придатним для вирубування у віці 80—100 років. Незважаючи на це, ведуться вирубування і значно молодшого лісу. Це призводить до знищення лісів. По-перше, молода деревина недостатньо міцна, вироби з неї швидко псуються, ламаються і вимагають заміни, що веде до нових вирубувань. По-друге, молодий ліс — тонкий, а тому його треба вирубати більше, щоб задовольнити потреби у де­ревині.

Вирубування молодого лісу є збитковим і з морального боку, бо використовується те, що належить не нам, а нашим дітям і внукам. Це ганебна позичка у прийдешніх поколінь, яку ми не зможемо повернути.

Наукового підходу вимагає і використання продукції лісо­заготівель. Зараз здебільшого використовується лише так звана «ділова» деревина, тоді як верхівки зрубаних дерев та їх гілля «з'їдає» вогонь.

Не сприяє охороні лісів і разюча безгосподарність у ви­користанні різних виробів з деревини. Тільки четверта части­на використаного паперу повертається у нас на переробку, інший спалюється або гниє на звалищах.

Марнотратство і безгосподарність аж ніяк не сприяють збереженню лісів, навпаки — ведуть до їх виснаження. Роз­вивати лісове господарство можна тільки на основі досягнень

науки.

Організаційно-правові заходи охорони лісів притаманні насамперед організації лісового господарства. Воно має сво­їм завданням забезпечувати правову і технічну регламента­цію раціонального ведення лісового господарства і викорис­

тання лісових ресурсів залежно від природних та екологічних умов, цільового призначення, місця розташування, природно­го складу лісів, а також функцій, які вони виконують.

Державні органи та постійні лісокористувачі, які здійсню­ють планування, організацію, ведення лісового господарства і використання лісових ресурсів, зобов 'язані забезпечувати:

а) збереження лісів, охорону їх від пожеж, захист від шкідників і хвороб;

б) посилення водоохоронних, захисних, кліматорегулюю-чих, санітарно-гігієнічних, оздоровчих та інших корисних влас­тивостей лісів з метою охорони здоров'я людей і поліпшення навколишнього природного середовища;

в) невиснажливе і раціональне використання лісів для планомірного задоволення потреб виробництва і населення в деревині та іншій лісовій продукції;

г) розширене відтворення, поліпшення породного складу і якості лісів, підвищення їх продуктивності.

Організація лісового господарства передбачає ведення державного обліку лісів; поділ лісів за групами та їх віднесен­ня до категорій захищеності; поділ лісів за їх призначенням (експлуатаційні, водоохоронні, захисні тощо); встановлення ві­ку стиглості лісу, способів порубок і відтворення лісових на­саджень, норм використання лісових ресурсів; визначення системи заходів щодо охорони, захисту, раціонального вико­ристання та відтворення лісів; здійснення інших організаційно-технічних заходів згідно з основними вимогами ведення лісо­вого господарства і використання лісових ресурсів.

З метою забезпечення охорони лісів ведеться розміщен­ня, проектування, будівництво і введення в дію підприємств, споруд та інших об'єктів, що шкідливо впливають на стан і відтворення лісів. Під час виконання зазначених будівельних робіт передбачаються і здійснюються заходи щодо усунення негативної дії шкідливих факторів, зокрема, викидів і скидів забруднюючих речовин, відходів виробництва, підтоплення, осушення та інших видів негативного впливу на ліси.

Забороняється введення в експлуатацію нових і реконст­руйованих підприємств, цехів, агрегатів, транспортних шляхів, комунальних та інших об'єктів, не забезпечених пристроями, що запобігають шкідливому впливу на стан і відтворення лісів.

Визначення місць будівництва підприємств, споруд та ін­ших об'єктів, що шкідливо впливають на стан і відтворення лі­сів, проводиться за погодженням з місцевими Радами народ­них депутатів, державними органами лісового господарства, охорони навколишнього середовища.

Організаційно-правові заходи ведення лісового господар­ства і забезпечення охорони лісів, які передбачені лісовим кодексом, були доповнені постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку поділу лісів на групи, віднесення їх до категорії захищеності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду» від 27 липня 1995 р.

Серед організаційно-правових заходів охорони лісів важ­ливе місце посідають відновлення лісів і підвищення їх про­дуктивності. Відновлення лісів здійснюється на землях, що бу­ли покриті лісовою рослинністю (вируби, згарища тощо). На інших землях, призначених для створення лісів, насамперед не придатних для використання в сільському господарстві (яри, балки, піски тощо), здійснюється лісорозведення. Землі, призначені для лісорозведення, переводяться до складу зе­мель лісового фонду відповідно до земельного законодавства.

Відновлення лісів та лісорозведення має забезпечувати розширене їх відтворення і підвищення продуктивності з ме­тою поліпшення навколишнього природного середовища та добробуту народу України.

Питання відновлення лісів та лісорозведення регулюються постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил відновлення лісів і лісорозведення» від 16 січня 1996 р.

Проблема охорони лісів, їх збереження тісно пов'язана з ростом продуктивності лісів.

Для підвищення продуктивності лісів здійснюються:

роботи з селекції лісового насінництва і сортовипробу­вання найбільш цінних у господарському відношенні деревних порід;

заходи, спрямовані на підвищення родючості грунтів (меліорація земель, запобігання водній і вітровій ерозії грун­тів, заболоченості, засоленості та іншим процесам, що погір­шують стан грунтів);

своєчасний та ефективний догляд за лісовими культу­рами;

заходи щодо найбільш повного та ефективного вико­ристання земельних ділянок лісового фонду для вирощування лісів, поліпшення їх вікової структури, зменшення площі зе­мель, не покритих лісовою рослинністю, зайнятих чагарника­ми, рідколіссям, охорона лісів від пожеж та самовільних по­рубок, захист від шкідників і хвороб.

Для поліпшення якісного складу лісів мають проводитися вирубки догляду за лісом, санітарні виробки та такі, що пов'я­зані з реконструкцією малоцінних молодняків, інші роботи.

Забезпечення охорони та захисту лісів покладається на центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, місцеві Ради на­родних депутатів та постійних лісокористувачів.

Місцеві Ради народних депутатів згідно з чинним лісовим законодавством проводять значну роботу по охороні лісів від пожеж. Вони щорічно організовують розробку і вжиття лісо-користувачами заходів протипожежної профілактики в лісах;

залучають до гасіння лісових пожеж населення, протипожеж­ну техніку і транспортні засоби підприємств, установ та орга­нізацій; забезпечують добровольців, які здійснюють гасіння лі­сових пожеж, харчуванням та медичним обслуговуванням;

сприяють будівництву об'єктів протипожежного призначення, роботі повітряних суден для Лісоохорони; організують через засоби масової інформації пропаганду правил протипожежної безпеки, висвітлення проблем збереження лісів; забезпечу­ють координацію заходів, спрямованих на охорону лісів від пожеж у межах своєї території.

Великі обов'язки щодо охорони і захисту лісів покладені на лісову охорону. Службу лісової охорони складають:

а) лісова охорона спеціально вповноважених державних органів лісового господарства;

б) лісова охорона інших постійних лісокористувачів. Службові особи державної лісової охорони і лісової охо­рони інших постійних лісокористувачів мають право:

давати обов'язкові для виконання вказівки (приписи) про усунення порушень лісового законодавства, встановлено­го порядку використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду, інших порушень, що можуть завдати шкоду лісу;

відвідувати безперешкодно підприємства, організації, установи для виконання контрольних функцій щодо забезпе­чення пожежної охорони та захисту лісів;

доставляти осіб, що порушують лісове законодавство, в органи внутрішніх справ, місцеві органи влади;

вилучати в осіб, що порушують лісове законодавство, незаконно добуту продукцію лісових користувань, інструменти, обладнання, транспортні та інші засоби, що були знаряддям правопорушення, а також відповідні документи;

зберігати, носити і застосовувати спеціальні засоби та зброю в порядку, передбаченому законодавством.

Заслуговують на увагу з точки зору здійснення охорони лісів і обов'язки службових осіб лісової охорони. Вони зо­бов'язані:

запобігати порушенням правил охорони і захисту лісів, установленого порядку використання лісових ресурсів і корис­тування земельними ділянками лісового фонду та іншим діям, що можуть негативно впливати на ліс, та припиняти їх;

здійснювати заходи щодо підвищення протипожежної стійкості насаджень, запобігання виникненню, розповсюджен­ню лісових пожеж та їх ліквідації, а також захисту лісів від шкідників і хвороб;

сприяти лісокористувачам, яким надані земельні ділян­ки лісового фонду для потреб мисливського господарства, у здійсненні заходів щодо організації мисливського господар­ства, охорони і розведення диких звірів і птахів.

Працівники лісової охорони підлягають обов'язковому дер­жавному страхуванню. Порядок страхування визначається Кабінетом Міністрів України.

До організаційно-правових заходів охорони лісів слід від­нести проведення лісовпорядкування. Це система державних заходів, спрямованих на забезпечення охорони і захисту, ра­ціональне використання, підвищення продуктивності лісів та їх відтворення, оцінку лісових ресурсів, а також підвищення культури ведення лісового господарства.

Під час лісовпорядкування здійснюється:

. — визначення меж і внутрішньогосподарська організація територій лісового фонду, що перебуває в користуванні по­стійних лісокористувачів;

виконання топографо-геодезичних робіт і спеціального картографування лісів;

інвентаризація лісового фонду з визначенням природ­ного і вікового складу деревостанів, їх стану, якісних і кіль­кісних характеристик лісових ресурсів;

виявлення деревостанів, що потребують вирубки, пов'язаної з веденням лісового господарства, заходи щодо відновлення лісів і лісорозведення, меліорації; охорони то за­хисту лісів тощо, а також визначення порядку і способів про­ведення цих робіт;

обгрунтування, поділу лісів на групи віднесення їх до категорії захищеності;

обчислення розрахункової лісосіки, обсяг вирубок, пов'язаних за веденням лісового господарства, та обсягів ви­користання інших видів лісових ресурсів;

визначення обсягу робіт щодо відновлення лісів і лісо­розведення, охорони лісів від пожеж, захист від шкідників і хвороб, а також інших лісогосподарських робіт.

Лісовпорядкування на всій території України проводиться державними лісовпорядними службами на кошти державного

бюджету і за єдиною системою в порядку, встановленому Державним комітетом лісового господарство України за пого­дженням з Міністерством екології та природних ресурсів України.

Охорона лісів багато в чому залежить від виконання обов'язків, які покладені законодавством на лісокористувачів, які поділяються на постійних і тимчасових. Постійні лісокорис-тувачі зобов'язані:

а) забезпечувати відтворення, охорону, захист і підвищен­ня родючості грунтів, продуктивність лісових насаджень і по­силення їх корисних властивостей, виконувати інші вимоги законодавства щодо ведення лісового господарства та вико­ристання лісових ресурсів;

б) дотримуватися науково обрунтованих норм і порядку спеціального використання деревних та інших ресурсів та ко­ристування земельними ділянками лісового фонду;

в) вести лісове господарство, здійснювати спеціальне ви­користання лісових ресурсів та користуватися земельними ді­лянками лісового фонду способами, які б забезпечували збе­реження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також створювали сприятливі умови для їх охорони, захисту, вико­ристання та відтворення;

г) вести первинний облік лісів;

д) забезпечувати охорону рідкісних видів рослин і тварин, рослинних угруповань відповідно до природного законодав­ства;

е) своєчасно вносити платню за використання лісових ре­сурсів;

є) не порушувати законні права тимчасових лісокористу­вачів.

На охорону лісів спрямовані й обов'язки тимчасових лісо­користувачів.

Підприємства, установи, організації та громадяни, діяль­ність яких впливає на стан і відтворення лісів, зобов'язані згідно з законодавством України погоджувати з державними органами лісового господарства, державними органами охо­рони навколишнього природного середовища та іншими орга­нами проведення організаційних, санітарних, технологічних та інших заходів щодо охорони і захисту лісів.

Широке коло організаційно-правових заходів охорони лісів передбачено «Санітарними правилами в лісах України», які затверджені постановою Кабінету Міністрів від 27 липня 1995 р.

Достатньо дійовим організаційно-правовим заходом охо-. рони лісів є контроль за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів. Контроль полягає в забезпеченні до-

держання всіма державними і громадськими органами, під­приємствами, установами та організаціями, а також громадя­нами вимог лісового законодавства.

Передбачається державний і громадський контроль. Дер­жавний контроль за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів здійснюється Кабінетом Міністрів України, Міністерством екології та природних ресурсів, його органами на місцях, іншими спеціально вповноваженими державними органами і місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого та регіонального самоврядування відпо­відно до законодавства України.

Порядок здійснення державного контролю визначається Лісовим кодексом України та іншими законодавчими актами.

Громадський контроль здійснюється громадськими інспек­торами охорони навколишнього природного середовища. Пов­новаження громадських інспекторів визначаються Положен­ням, що затверджується Міністерством екології та природних ресурсів.

Лісове законодавство передбачає компетенцію державних органів у галузі управління і контролю за охороною, захис­том, використанням і відтворенням лісів. Зокрема, передба­чена компетенція Кабінету Міністрів України, Міністерства екології та природних ресурсів України, Уряду Автономної ^Республіки Крим, Державного комітету лісового господарства -України.

До компетенції Кабінету Міністрів України в галузі управ­ління і контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів віднесено вирішення таких питань:

1) здійснення державного контролю в зазначеній галузі;

2) визначення порядку діяльності органів державної вико­навчої влади щодо організації охорони, захисту, використання та відтворення лісів;

3) встановлення порядку поділу лісів на групи, віднесення до категорії захищеності та виділення особливо захищених ді­лянок лісового фонду;

4) встановлення лімітів спеціального використання лісових ресурсів державного значення;

5) встановлення порядку і нормативів плати за спеціальне використання лісових ресурсів і користування земельними ді­лянками лісового фонду;

6) затвердження Правил відпуску деревини на пні, рубки лісу, відтворення, охорони і захисту лісів, догляду за лісом, заготівлі технічної та лікарської сировини, інших продуктів лі­су, а також користування земельними ділянками лісового фонду;

7) забезпечення розробки комплексних державних та ре­гіональних програм у галузі охорони, захисту і відтворення лі­сів, підвищення їх продуктивності та раціонального викорис­тання;

8) прийняття рішень про обмеження або тимчасове при­пинення діяльності підприємств, установ і організацій в по­рядку, передбаченому законодавчими актами, в разі пору­шення ними лісового законодавства;

9) вирішення інших питань у галузі управління і контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів.

Аналогічні питання в галузі охорони лісів складають і ком­петенцію Уряду Автономної Республіки Крим, які він вирішує в межах своєї автономії.

До відома Міністерства екології та природних ресурсів Ук­раїни в галузі управління і контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів належить:

а) здійснення комплексного управління в галузі охорони, захисту, використання лісів та їх відтворення;

б) затвердження нормативів використання лісових ре­сурсів;

в) погодження лімітів використання лісових ресурсів;

г) погодження порядку і правил щодо охорони, захисту;

використання та відтворення лісових ресурсів, що розроблю­ються Державним комітетом лісового господарства України;

д) погодження проектів актів законодавства щодо порядку і нормативів плати за спеціальне використання лісових ресур­сів і користування земельними ділянками лісового фонду;

е) участь у розробці комплексних державних та регіональ­них програм у галузі охорони, захисту, використання та від­творення лісів;

є) здійснення державної екологічної експертизи проектів розміщення об'єктів лісового господарства;

ж) здійснення державного контролю за охороною, захис­том, використанням та відтворенням лісів;

з) вирішення інших питань у цій галузі.

Широкими повноваженнями в галузі управління і контро­лю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів наділений Державний комітет лісового господарства Ук­раїни. До його відання, зокрема, належать: ведення держав­ного лісового кадастру, обліку лісів; організація ведення лісо­вого господарства, включаючи питання охорони, захисту, ра­ціонального використання лісових ресурсів та відтворення лі­сів; розробка норм, правил та інших нормативних документів;

розробка та організація комплексних та регіональних про­грам.

Нормативні акти Державного комітету лісового господар­ства України є обов'язковими для інших центральних та міс­цевих органів державної виконавчої влади, а також підпри­ємств, установ, організацій та громадян.

Охороні лісів сприяють такі заходи, як плата за викорис­тання лісових ресурсів та економічне стимулювання захисту, раціонального використання та відтворення лісів.

Відповідно до чинного законодавства загальне викорис­тання лісових ресурсів є безкоштовним. Платним є спеціаль­не використання лісових ресурсів та користування земельни­ми ділянками лісового фонду для потреб мисливського госпо­дарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення дослідних робіт.

Плата справляється за встановленими таксами або орендної плати чи доходу, одержаного від реалізації лісових ресурсів.

Розмір орендної плати визначається за згодою сторін у договорі оренди, але не нижче від встановлених такс на лі­сові ресурси.

Зазначені платежі розділяються таким чином: платежі за спеціальне використання лісових ресурсів державного зна­чення в розмірі 80 відсотків зараховуються до державного бюджету і 20 відсотків — відповідно до бюджету Автономної Республіки Крим та бюджетів областей.

Плата за використання лісових ресурсів місцевого зна­чення і користування земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоров­чих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та прове­дення наукового-дослідних робіт зараховується відповідно до бюджету Автономної Республіки Крим та бюджетів місцевого самоврядування.

Ці платежі спрямовуються на виконання робіт щодо від­творення лісів, проведення лісогосподарських заходів та утри­мання лісів у належному санітарному стані.

Економічне стимулювання лісокористувачів у додержанні вимог охорони, захисту, раціонального використання та від­творення лісів передбачає:

цільове виділення через державні органи лісового гос­подарства коштів для реалізації державних, регіональних і місцевих програм і ведення лісового господарства;

матеріальне стимулювання лісокористувачів за якісне проведення лісогосподарських робіт;

заохочення осіб, які виявили випадки порушення лісо­вого законодавства і порушників та забезпечили стягнення

штрафів і відшкодування матеріальних збитків, заподіяних лі­совому господарству;

надання пільг лісокористувачам щодо плати за вико­ристання лісових ресурсів у разі впровадження ними техно­логічних процесів, устаткування, що зменшують негативний вплив на навколишнє природне середовище, а також у разі підвищення ефективності відновлення лісів, більш повного ви­користання лісових ресурсів.

Економічне стимулювання охорони, раціонального вико­ристання та відтворення лісів здійснюється за рахунок дер­жавного бюджету або інших джерел.

Лісове законодавство передбачає такий організаційно-правовий захід охорони лісів, як припинення робіт, небезпеч­них для природного стану лісів і їх відтворення.

На підставі ст. 102 Лісового кодексу України місцеві Ради народних депутатів, державні органи охорони навколишнього Природного середовища, лісового господарства та інші упов­новажені державні органи України в межах своєї компетенції в порядку, визначеному законодавчими актами, припиняють роботи, що здійснюються підприємствами, установами, орга­нізаціями і громадянами, якщо під час їх проведення не ви­конуються встановлені технологічні, санітарні та інші спеціаль­ні вимоги щодо безпеки природного стану лісів та їх відтво­рення.

У системі лісозберігаючих заходів важливе місце нале­жить удосконаленню деревопереробки. Адже у нас з одного кубометра деревини виробляється плит, картону, паперу в 6—20 разів менше, ніж у країнах Заходу. Стан деревопере­робки і збереження лісів — тісно пов'язані процеси. Удоско­налення промислової переробки деревини — важлива умова лісозбереження.

§ 9.3. Відповідальність за порушення лісового законодавства

Поряд з організаційно-правовими заходами охорони лісів чинне законодавство України передбачає юридичну відпові­дальність за порушення лісового законодавства.

Відповідно до ст. 98 Лісового кодексу України її несуть особи, винні у таких правопорушеннях:

незаконному вирубуванні та пошкодженні дерев і ча­гарників;

знищенні або пошкодженні лісу внаслідок підпалу або недбалого поводження з вогнем;

порушенні вимог пожежної безпеки у лісах;

знищенні або пошкодженні лісу внаслідок його забруд­нення хімічними та радіоактивними речовинами, виробничи­ми і побутовими відходами, стічними водами, іншими шкідли­вими речовинами, підтопленні, осушенні та інших видах шкід­ливого впливу;

порушенні строків лісовідновлення та інших вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених законодавством у галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів;

знищенні або пошкодженні лісових культур, сіянців або саджанців у лісових розсадниках і на плантаціях, а також природного підросту та самосіву на землях, призначених для відновлення лісу;

порушенні правил зберігання, транспортування та за­стосування засобів захисту лісу, стимуляторів росту, міне­ральних добрив, інших препаратів;

засміченні лісів побутовими відходами і сміттям;

розкорчовуванні земельних ділянок лісового фонду і використанні їх для спорудження будівель, переробки дереви­ни, влаштуванні складів тощо без належного дозволу;

,— самовільній заготівлі сіна та випасанні худоби на зе­мельних ділянках лісового фонду;

порушенні правил заготівлі (збирання) лісової підстілки, дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід тощо;

заготівлі лісових ресурсів засобами, що негативно впливають на стан і відтворення лісів;

порушенні порядку використання лісосічного фонду, за­готівлі та вивезенні деревини, заготівлі живиці та інших лісо­вих ресурсів;

невнесенні плати за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду у встановленні строки;

знищенні та пошкодженні відмежувальних знаків у лі­сах;

введенні в дію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об'єктів, не забезпечених обладнанням, що запобігає негативному впливу на стан і відтворення лісів;

порушенні строків повернення земельних ділянок лісо­вого фонду, що перебувають у тимчасовому користуванні, або невиконанні обов'язків щодо приведення їх у стан, при­датний для використання за призначенням;

пошкодженні сіножатей, пасовищ і ріллі на земельних ділянках лісового фонду;

знищенні або пошкодженні лісоосушувальних канав, дренажних систем і доріг на земельних ділянках лісового .фонду, а також полезахисних лісових смуг, захисних лісових .насаджень на смугах відводу автомобільних доріг, залізниць, каналів.

Законодавчими актами України може встановлюватися відповідальність й за інші порушення лісового законодавства.

Порушення лісового законодавства тягне за собою дис­циплінарну, адміністративну, цивільно-правову або криміналь­ну відповідальність.

Дисциплінарна відповідальність полягає в накладенні на винну особу дисциплінарного стягнення. Підставою її виник­нення може бути невиконання або неналежне виконання по­рушником своїх трудових (службових) обов'язків. Суб'єктами дисциплінарної відповідальності виступають посадові особи і громадяни. Дисциплінарні стягнення накладаються адміністра­цією підприємств, установ і організацій за місцем роботи осо­би, яка вчинила дисциплінарний проступок, або вищестоящим органом у порядку підлеглості.

Адміністративна в дпов дальність настає за адміністративні правопорушення. Адміністративним правопорушенням (про­ступком) визнається протиправна, винна умисна або необе­режна дія чи бездіяльність, що посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Адміністративна відповідальність настає, якщо порушення за своїм характером не тягнуть за собою кримінальної відпо­відальності.

Адміністративне правопорушення може бути вчинене умисно або з необережності. Умисно вчиненим визнається правопорушення, якщо особа, яка його вчинила, усвідомлю­вала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, перед­бачала її шкідливі наслідки і бажала або свідомо допускала їх настання.

Адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, якщо особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання наслідків своєї дії чи бездіяльності, але Легковажно розраховувала на їх відвернення або не перед­бачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна бу­ла і могла їх передбачити.

За лісопорушення передбачений такий вид адміністратив­ного стягнення, як штраф. Кодекс України про адміністративні правопорушення передбачає його стягнення за:

незаконне використання земель Державного лісового фонду (ст. 63);

порушення встановленого порядку використання лісо­січного фонду, заготівлі і вивезення деревини, заготівлі живи­ці (ст. 64);

незаконну порубку, пошкодження та знищення лісових культур і молодняка (ст. 65);

знищення або пошкодження полезахисних лісових смуг та захисних лісових насаджень (ст. 651);

знищення або пошкодження підросту в лісах (ст. 66);

здійснення лісових користувань не у відповідності з ме­тою або вимогами, передбаченими в лісорубному квитку (ор­дері) або лісовому квитку (ст. 67);

порушення правил відновлення і поліпшення лісів, ви­користання ресурсів спілої деревини (ст. 68);

пошкодження сінокосів і пасовищних угідь на землях державного лісового фонду (ст. 69);

самовільне сінокосіння і пасіння худоби, самовільне збирання дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід на ділянках, де це заборонено або допускається тільки за лісовими квит­ками (ст. 70);

введення в експлуатацію виробничих об'єктів без об­ладнання, що запобігає шкідливому впливу на ліси (ст. 71);

'— пошкодження лісу стічними водами, хімічними речови­нами, шкідливими викидами, відходами і покидьками (ст. 72);

засмічення лісів побутовими відходами і покидьками (ст. 73);

знищення або пошкодження лісоосушувальних канав, дренажних систем і шляхів на землях державного лісового фонду (ст. 74);

знищення або пошкодження відмежувальних знаків у лісах (ст. 75);

знищення корисної для лісу фауни (ст. 76);

порушення вимог пожежної безпеки в лісах (ст. 77);

самовільне випалювання сухої рослинності або її за­лишків (ст. 771). Суми штрафів за вказані лісопорушення різні.

Справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 63—77, розглядають адміністративні комісії при ви­конавчих органах районних, міських, районних у містах Рад народних депутатів.

Згідно зі ст. 219 Кодексу України про адміністративні пра­вопорушення деякі справи про такі правопорушення розгля­дають виконавчі комітети селищних і сільських Рад народних депутатів. До таких лісопорушень відносяться: знищення або пошкодження підросту в лісах; здійснення лісових користувань

не у відповідності з метою або вимогами, передбаченими в лісорубному квитку (ордері) або лісовому квитку; пошкоджен­ня сінокосів і пасовищ на землях державного лісового фонду;

збирання дикорослих плодів, горіхів, ягід і т. ін. з порушенням установлених строків їх збирання; засмічення лісів побутови­ми відходами і покидьками та деякі інші лісопорушення.

За вчинення лісопорушень, пов'язаних з порушенням пра­вил пожежної безпеки в лісах, адміністративна відповідаль­ність настає за рішенням органів лісового господарства.

Підставою для розгляду справ про адміністративні лісопо­рушення є протокол, складений в установленому порядку уповноваженою посадовою особою виконкому місцевої Ради народних депутатів, державної лісової охорони, працівником органів внутрішніх справ, громадським інспектором охорони природи, чи громадським лісовим інспектором.

Цивільно-правова відповідальність полягає у відшкодуванні шкоди, заподіяної лісу внаслідок порушення лісового законо­давства. У ст. 100 Лісового кодексу України зазначено: «Під­приємства, установи, організації і громадяни зобов'язані від­шкодувати шкоду, заподіяну лісу внаслідок порушення лісово­го законодавства, у розмірах і порядку, які визначені законо­давством України».

Характеризуючи законодавство з цього питання, перш за все треба зазначити, що є спеціальні правові акти, які перед­бачають майнову відповідальність за конкретні лісопорушен­ня. Якщо ж збиток був завданий іншими лісопорушеннями, тобто такими, що не охоплюються спеціальними правовими актами, він відшкодовується за нормами цивільного права, що передбачають відповідальність за нанесення збитку (стат­ті 440 і 441 Цивільного кодексу України).

До спеціальних правових актів слід віднести, зокрема, по­станову Кабінету Міністрів України «Про розміри майнових стягнень за порушення правил відпуску деревини на пні" від 16 березня 1993 р., якою затверджені розміри майнових стягнень за порушення підприємствами, організаціями та установами правил відпуску деревини на пні.

До спеціальних правових актів відноситься і постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження такс на дере­вину лісових порід, що відпускається на пні і на живицю» від 20 січня 1997 р., а також постанова Кабінету Міністрів Украї­ни «Про затвердження Порядку справляння збору за спеці­альне використання лісових ресурсів та користування земель­ними ділянками лісового фонду» від 6 липня 1998 р.

Стаття 101 Лісового кодексу України передбачає такий захід охорони, як вилучення незаконно добутої деревини та

інших лісових ресурсів. Згідно з цією статтею незаконно до­бута деревина та інші лісові ресурси підлягають вилученню, якщо ж це зробити неможливо, стягується їх вартість. Отже, якщо об'єктом цивільно-правового захисту є майнові права, захист носить майновий характер.

Цивільне право використовує і немайнові заходи, якщо вони здатні служити захисту прав, наприклад, такі, як визнан­ня угоди недійсною, винесення окремої ухвали. Ці заходи за­стосовують суди, якщо вони при розгляді справ зустрічаються з порушенням лісового законодавства.

Лісове законодавство передбачає такий правоохоронний захід, як повернення самовільно зайнятих земельних ділянок лісового фонду. Такі ділянки повертаються за їх належністю без відшкодування витрат, понесених за час незаконного ко­ристування ними. Приведення земельних ділянок лісового фонду в придатний для ведення лісового господарства стан, включаючи знесення будівель і споруд, проводиться підпри­ємствами, установами, організаціями і громадянами, які са­мовільно зайняли ці ділянки, або за їх рахунок.

Кримінальна в дпов дальність встановлена за такі злочини проти лісового господарства:

знищення або пошкодження лісових масивів, зелених на­саджень навколо населених пунктів, вздовж залізниць або ін­ших таких насаджень вогнем чи іншим загальнонебезпечним способом — караються обмеженням волі від двох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.

Ті самі діяння, якщо вони спричинили загибель людей, масову загибель тварин або інші тяжкі наслідки, — караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років (ст. 245 КК);

порушення правил, установлених для боротьби з шкідни­ками і хворобами рослин, та інших вимог законодавства про захист рослин, що спричинило тяжкі наслідки карається штра­фом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років (ст. 247 КК).

Найбільш поширеним злочином проти лісового господар­ства є незаконна порубка лісу (ст. 246 КК).

Незаконна порубка дерев і чагарників у лісах, захисних та інших лісових насадженнях, що заподіяло істотну шкоду, а також вчинення таких дій у заповідних або на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду, або в інших особливо охоронюваних лісах, — карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або ареш­том на строк до шести місяців, або обмеженням волі на

строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією незаконно добутого.

Злочинне порушення правил пожежної безпеки в лісах карається за ст. 270 Кримінального кодексу України.

За певних обставин кримінальна відповідальність може настати за сукупністю злочинів щодо лісу, наприклад, за зло­вживання службовим становищем і хабарництво (статті 364 і 368 Кримінального кодексу).

§ 9.4. Забезпечення органами внутрішніх справ додержання правил охорони лісів

Органам внутрішніх справ належить значна роль у забез­печенні охорони лісів, їхні працівники ведуть боротьбу з не­законною порубкою лісу і порушенням правил пожежної без­пеки в лісах. Вони виконують це завдання як своїми силами, так і в складі інших органів.

Органи міліції ведуть дізнання щодо незаконного вирубу­вання лісу в повному обсязі. У процесі дізнання належить з'ясувати: чи дійсно було вчинено незаконне вирубування лі­су, де саме воно зроблено: у лісах першої групи, що викону­ють захисні, санітарно-гігієнічні та оздоровчі функції; у лісах заповідників, національних і природних парків; у лісах, що мають наукове та історичне значення. Важливо з'ясувати та­кож розмір матеріальної шкоди, з якою метою вчинена по­рубка (для особистих потреб чи з метою промислу), злочин скоєний вперше чи це відбувається систематично, хто є спів­учасником лісопорушення тощо.

Виконуються й інші слідчі дії — обшук, огляд місця події, допит свідків тощо.

Акти про незаконну порубку лісу надходять до міліції від лісгоспу, а складається працівниками лісової охорони. Якщо незаконне вирубування лісу тягне за собою адміністративну відповідальність, акт про лісопорушення направляється лісгос­пу до адміністративної комісії при виконавчому органі місце­вої Ради народних депутатів.

Притягнення лісопорушника до адміністративної чи кримі­нальної відповідальності не звільняє його від обов'язку від­шкодувати заподіяні збитки. Тому працівник міліції, до якого надійшли матеріали про незаконну порубку лісу, ретельно пе­ревіряє їх, у тому числі наявність позову про відшкодування.

Переконавшись у тому, що документи про лісопорушення відповідають існуючим вимогам, працівник міліції виносить

постанову про порушення кримінальної справи, чи, навпаки,— в її відмові.

Для посилення охорони лісів від незаконного вирубування працівникам органів внутрішніх справ належить виявляти при­чини порубок та умови, що призвели до лісопорушення, ви­вчати і узагальнювати їх і на підставі цього вносити пропози­ції щодо усунення таких причин і умов.

До лісоохоронних дій органів внутрішніх справ слід віднес­ти також запобігання і припинення лісопорушень, встановлен­ня особистостей лісопорушників, їх розшук тощо.

Чільне місце в лісоохоронній діяльності органів внутрішніх справ займає протипожежна охорона лісів. Вона має різні форми. Це допомога державній лісовій охороні здійснювати контроль за додержанням правил пожежної безпеки; в бо­ротьбі з пожежами при забезпеченні громадського порядку в місцях масового відпочинку громадян у лісах. Зокрема, орга­нізуються спільні рейди і патрулювання.

Органи внутрішніх справ розслідують кримінальні справи, пов'язані зі злочинним порушенням правил пожежної безпеки в лісах, виявляють причини і умови, що сприяють виникненню лісних пожеж.

Діяльність органів внутрішніх справ щодо охорони лісів від пожеж стає більш предметною, якщо в складі райміськвідділів створюються окремі групи інспекторів, які спеціалізуються на ведення боротьби з лісовими пожежами, їх утримання може здійснюватись на договірних засадах з органами лісового гос­подарства.

У деяких районах і областях практикується створення ко­місій по боротьбі з лісовими пожежами. До їх складу в обов'язковому порядку входять керівники органів внутрішніх справ. Такі комісії виконують керівні і контролюючі функції в галузі забезпечення попередження та ліквідації лісових по­жеж.

Суттєві обов'язки по веденню боротьби з лісовими поже­жами покладаються на протипожежні служби органів внутріш­ніх справ, разом з органами управління лісовим господар­ством вони відповідають за визначення норм протипожежно­го обладнання і засобів для тушіння лісових пожеж, контро­люють технічний стан цього обладнання, при виникненні лісової пожежі всіма силами і засобами ведуть рішучу бо­ротьбу, щоб її погасити.

Органи внутрішніх справ активізують протипожежну діяль­ність шляхом обмеження перебування громадян у лісі. Місце­ві Ради народних депутатів мають право забороняти відвіду­вати ліс населенню і в'їжджати до нього транспортом під час

високої пожежної небезпеки, наприклад, у довготривалу спе­ку. Реалізація такої заборони практично забезпечується си­лами і засобами органів внутрішніх справ.

Протипожежній охороні лісів певною мірою сприяє також відповідна пропаганда, яку ведуть працівники органів внутріш­ніх справ. З цією метою читають лекції, проводять бесіди, ви­користовують пресу, радіо, телебачення.

Активізація діяльності органів внутрішніх справ щодо охо­рони лісів може здійснюватись у різних формах. Однією з них є надання більш дієвої допомоги місцевим Радам народних депутатів, їх виконавчим комітетам, державним органом лісо­вого господарства і державній лісовій охороні у здійсненні за­ходів щодо охорони, захисту, використання та відтворення лісів.

Важливим кроком на шляху посилення охорони лісів має стати зміцнення захисту прав лісокористувачів. Порушення їхніх прав негативно впливає на охорону лісів, проте належ­ної боротьби з ними органи внутрішніх справ не ведуть. Час­то поза увагою органів внутрішніх справ залишаються пору­шення права власності лісокористувачів на заготовлену про­дукцію і доходи від реалізації, втручання в діяльність лісоко­ристувачів з боку державних, господарських та інших органів і організацій.

Захист прав лісокористувачів має грунтуватися на ст. 20 Лісового кодексу України, де зазначено: «Права лісокористу­вачів охороняються законом і можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених законодавчими актами».

Органи внутрішніх справ мають посилити охорону лісів населених пунктів. Відповідно до лісового законодавства вони використовуються переважно у культурно-оздоровчих, рек­реаційних, спортивних і туристичних цілях. Заготівля дереви­ни, живиці, деревних соків, лісової підстилки, а також випа­сання худоби у лісах населених пунктів забороняється.

Варто звернути увагу працівників органів внутрішніх справ на те, що, згідно з постановою Пленуму Верховного Суду Ук­раїни «Про практику розгляду судами справ про відповідаль­ність за порушення законодавства про охорону природи» від 26 січня 1990 р., заволодіння заготовленим чи складованим лісом, а також незаконне вирубування в містах і селищах де­коративних дерев з корисливою метою належить кваліфікува­ти як розкрадання державного або колективного майна.

Щоб зазначені вище вимоги лісового та іншого природо­охоронного законодавства стали реальністю, потрібні зусилля всіх, але перш за все працівників органів внутрішніх справ.

Розділ 10. Правова охорона тваринного світу в Україні

% 10.1. Тваринний світ як об'єкт правової охорони

Тваринний світ є важливою складовою природних ба­гатств України. Він охоплює все різноманіття дикої фауни. Це один з основних компонентів навколишнього природного се­редовища, джерело духовного та естетичного збагачення і виховання людей, об'єкт наукових досліджень. Тваринний світ є також важливою базою для одержання промислової і лікар­ської сировини, харчових продуктів та інших матеріальних цінностей.

До тваринного світу належать дикі тварини — ссавці, пта­хи, плазуни, земноводні, риби, а також молюски, комахи та інші, що перебувають у стані природної волі. Тваринний світ надзвичайно багатий. Тільки в Україні нараховується понад 100 видів наземних та багато водних диких тварин, близько 400 видів птахів.

Не належать до тваринного світу сільськогосподарські та інші домашні тварини, а також ті, що утримуються в неволі або напіввільних умовах для господарських, культурних, нау­кових, естетичних цілей.

Отже, природоохоронне законодавство розповсюджується лише на диких тварин, що перебувають у стані природної во­лі. Тварини, які втратили цей стан по волі людини і знахо­дяться, наприклад, у зоопарках чи тваринницьких господар­ствах, охороняються правом не як об'єкти природи, а як майно, що належить певним власникам.

Охороні підлягають не тільки тварини, а й середовище їх перебування: нори, хатки, лігва, мурашники, гнізда птахів, боброві загатки та інше житло і споруди.

Тваринний світ суттєво впливає на весь кругообіг речо­вин у природному середовищі. З ним тісно пов'язане життя рослин. Так, комахи-опилювачі сприяють формуванню рос­линного світу. Завдяки птахам, які розносять насіння на дуже велику відстань, відбувається розповсюдження багатьох рос­лин на великих площах.

Існує взаємна залежність і пристосування в самому тва­ринному світі, між його багатьма видами. Хижаки «регу­люють» його кількість і якість. Вони поїдають загиблих, хво­рих і слабших тварин. Хижі птахи знищують дрібних гризунів. Різні види птахів знищують шкідливих комах, їхні яйця і ли­чинки.

Тваринний світ має величезне значення для сільського і лісового господарства. Він відіграє важливу роль в утворенні і підвищенні родючості грунтів. Черв'яки, мурашки, комахи розкладають рослинний спад, розпушують землю на велику глибину і цим самим сприяють надходженню повітря і вологи у грунт, поліпшують його якість. Все це позитивно впливає на врожайність сільськогосподарських культур.

Зростанню врожайності сприяють комахи, які запилюють більше 80 відсотків рослин. Птахи допомагають людині боро­тися зі шкідниками сільського і лісового господарства. Сіра сова з'їдає за літо близько тисячі мишей і зберігає таким чи­ном не менше 0,5 т зерна.

Тваринний світ має велике екологічне значення. Він іс­тотно впливає на різні об'єкти природи: грунт, рослинність, біологічну властивість води, адже переважна більшість тварин е природними санітарами. Треба, щоб і екологія, яка регу­люється людиною, була більш сприятливою для тваринного світу.

Різке зменшення тваринного світу негативно впливає на сільськогосподарське виробництво. Головна причина в тому, що від отрутохімікатів у масовій кількості гинуть комахи-опи­лювачі сільськогосподарських культур. Кількість тварин змен­шується в Україні не тільки внаслідок прямого знищення, а й через погіршення екологічних умов.

Законодавець відгукнувся на потребу збереження тварин­ного світу від екологічних негараздів і у відповідному законі передбачив норму про врахування вимог охорони тваринного світу при встановленні екологічних нормативів. Завдання по­лягає в тому, щоб ця норма права була втілена в життя.

Тваринний світ широко використовується в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях. Таке вико­ристання здійснюється підприємствами, установами, організа­ціями та громадянами безкоштовно і без відповідних дозво­лів, якщо при цьому об'єкти тваринного світу не вилучаються (в тому числі тимчасово) з природного середовища, тваринам та середовищу їх перебування не завдається шкоди, не по­рушуються права власників та інших користувачів природних ресурсів.

Використання об'єктів тваринного світу, які перебувають у стані неволі чи напіввільних умовах, може здійснюватися за плату без вилучення тварин із середовища їх перебування.

Вилучення об'єктів тваринного світу з природного середо­вища із зазначеною метою допускається тільки за спеціаль­ними дозволами, які видаються згідно з правилами, що вста-

новлюються Міністерством екології та природних ресурсів України.

У разі необхідності це Міністерство та його органи на міс­цях можуть встановлювати обмеження, а також постійну чи тимчасову заборону використання об'єктів тваринного світу або їх вилучення в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях.

З метою охорони, раціонального використання та відтво­рення тваринного світу можуть обмежуватися права власни­ків і користувачів землі, лісів та інших природних ресурсів, на них можуть покладатися відповідні обов'язки.

Тваринний світ є також об'єктом мисливства і рибальства. Мисливством вважається добування диких звірів і птахів, що перебувають у стані природної волі в межах мисливських угідь, з метою задоволення матеріальних, рекреаційних та ін­ших потреб громадян і народного господарства. Закон Украї­ни «Про мисливське господарство та полювання» від 22 лю­того 2000 р. визначає правові, економічні та організаційні за­сади діяльності юридичних і фізичних осіб у галузі мислив­ського господарства та полювання, забезпечує рівні права усім користувачам мисливських угідь у взаємовідносинах з органами державної влади щодо ведення мисливського гос­подарства, організації охорони, використання та відтворення тваринного світу.

Державне регулювання у галузі мисливського господар­ства та полювання здійснюють Кабінет Міністрів України, Ра­да міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі мисливського господарства та по­лювання, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх повноважень, а також їх місцеві органи.

Мисливство здійснюється шляхом промислового добуван­ня та аматорського і спортивного полювання на диких звірів і птахів. З метою організації та ведення мисливського госпо­дарства юридичним і фізичним особам надаються у користу­вання (на строк не менше 15 років) спеціально визначені для цього мисливські угіддя.

Користування мисливськими угіддями є платним. Розмір та порядок внесення плати за користування мисливськими угіддями визначаються у договорі між користувачем мислив­ських угідь та власником або постійним користувачем зе­мельних ділянок, на яких знаходяться ці угіддя.

Розмір плати за користування мисливськими угіддями встановлюється залежно від їх місцезнаходження, природної якості та інших факторів.

Право на полювання в межах визначених для цього мис­ливських угідь мають громадяни України, які досягли 18-річ-ного віку, одержали в установленому порядку дозвіл на добу­вання мисливських тварин та інші документи, що засвідчують право на полювання.

, Полювання з використанням вогнепальної мисливської зброї дозволяється лише особам, які в установленому поряд­ку одержали дозвіл органу внутрішніх справ на право корис­тування цією зброєю.

Умови організації та здійснення полювання іноземцями, розмір плати за надані послуги і добуту продукцію, визнача­ються відповідними договорами, що укладаються між інозем­цями або юридичними особами, які організовують для них полювання, та користувачами мисливських угідь.

З метою охорони мисливських угідь їх користувачі ство­рюють єгерську службу з розрахунку не менш як один єгер на 7 тисяч гектарів лісових і 10 тисяч гектарів польових чи водно-болотних мисливських угідь.

Рибальством вважається промислове добування риби, водних безхребетних і морських ссавців, а також аматорське і спортивне рибальство та добування водних безхребетних у рибогосподарських водоймах.

Правила й об'єкти рибальства, порядок надання в корис­тування рибогосподарських водойм, а також вимоги щодо ве­дення рибного господарства визначаються в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

У порядку спеціального використання об'єктів тваринного світу підприємствам, установам, організаціям і громадянам надається право ведення промислового рибальства та про­мислу водних безхребетних і морських ссавців на промисло­вих ділянках рибогосподарських водойм, до яких належать усі поверхневі, територіальні та внутрішні морські води, які вико­ристовуються (можуть використовуватися) для промислового добування риби та інших об'єктів водного промислу або мають значення для відтворення їх запасів, а також у ви­ключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі України.

У порядку загального використання об'єктів тваринного світу громадянам дозволяється безоплатне аматорське і спортивне рибальство та добування водних безхребетних для особистого споживання у визначених для цих цілей водоймах загального користування і за умови додержання встановле-

них правил рибальства і водокористування. З метою посилен­ня охорони і відтворення водних живих ресурсів Кабінет Мі­ністрів України 18 липня 1998 р. затвердив «Порядок здій­снення любительського і спортивного рибальства».

В інших випадках зазначене рибальство та добування водних безхребетних здійснюється на праві спеціального ви­користання об'єктів тваринного світу в порядку, встановлено­му Кабінетом Міністрів України. «Тимчасовий порядок веден­ня рибного господарства і здійснення рибальства», затвер­джений Кабінетом Міністрів України 28 вересня 1996 р., ре­гулює відносини у галузі охорони, використання і відтворення водних живих ресурсів, ведення рибного господарства та здійснення рибальства. Він передбачає, зокрема, основні ви­моги щодо ведення рибного господарства та здійснення ри­бальства; права та обов'язки користувачів водних живих ре­сурсів; охорону водних живих ресурсів; відповідальність за порушення законодавства у галузі охорони використання і відтворення водних живих ресурсів.

Тварини відіграють у житті людини не тільки позитивну, а й негативну роль. Багато тварин є носіями або збудниками хвороб рослин і тварин, а також хвороб, небезпечних для са­мої людини. Тому відповідні служби повинні постійно прово­дити роботу, аби зменшити ризик захворювань.

Дикі тварини можуть належати як до природних ресурсів загальнодержавного значення, так і перебувати в колективній або приватній власності. До природних ресурсів загальнодер­жавного значення належать дикі тварини, що перебувають у стані природної волі, а також інші об'єкти тваринного світу, що перебувають у межах територіальних і внутрішніх мор­ських вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, водойм, що знаходяться на території більш ніж однієї області, державних мисливських угідь, територій природно-заповідного фонду України і лісів державного зна­чення.

Суб'єктом права загальнодержавної власності на тварин­ний світ є держава в особі Верховної Ради України. Вона мо­же делегувати свої окремі повноваження власника тваринно­го світу органам державної виконавчої влади в галузі охоро­ни, використання і відтворення тваринного світу.

Дикі тварини та інші об'єкти тваринного світу, які вилучені зі стану природної волі або природного середовища, розведе­ні (отримані) в неволі чи напіввільних умовах або набуті ін­шим дозволеним законодавством шляхом, можуть перебувати у колективній або приватній власності.

Законність набуття в колективну або приватну власність об'єктів тваринного світу (крім добутих у порядку загального користування) повинна бути підтверджена відповідними доку­ментами. Форма документа та перелік видів тварин, що мо­жуть перебувати на праві колективної чи приватної власності, визначаються Міністерством екології та природних ресурсів України за погодженням із зацікавленими державними орга­нами, які видають ці документи.

У передбаченому законодавчими актами порядку права власників об'єктів тваринного світу можуть обмежуватися в інтересах охорони цих об'єктів.

Не можуть передаватися в колективну та приватну влас­ність об'єкти тваринного світу, що становлять особливу при­родоохоронну, наукову та естетичну цінність, а також види тварин, занесені до Червоної книги України.

Право колективної та приватної власності на об'єкти тва­ринного світу припиняється в разі:

а) жорстокого поводження з дикими тваринами;

б) встановлення законодавчими актами України заборони відносно перебування в колективній або приватній власності окремих об'єктів тваринного світу;

в) в інших випадках, передбачених законодавством України.

Припинення права власності на об'єкти тваринного світу у випадках жорстокого поводження з дикими тваринами про­водиться в судовому порядку за позовами органів контролю в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу або прокурора.

Кожний громадянин України має право: на загальне І спеціальне використання тваринного світу; утримувати в ко­лективній або приватній власності окремі об'єкти тваринного світу; на компенсацію шкоди, завданої дикими тваринами.

Громадяни України зобов'язані: охороняти тваринний світ і середовище перебування диких тварин; сприяти відтворенню відновлюваних об'єктів тваринного світу; подавати допомогу диким тваринам у разі виникнення стихійного лиха та надзви­чайних екологічних ситуацій, які загрожують існуванню тварин.

Добування та використання диких тварин, які зазнають лиха, забороняється.

Громадяни України мають й інші права та обов'язки в га­лузі охорони, використання і відтворення тваринного світу.

Використання об'єктів тваринного світу здійснюється на праві власності і праві користування. Згідно з діючим законо­давством громадянам гарантується право загального вико­ристання тваринного світу для задоволення життєво необхід-

них потреб ^(естетичних, оздоровчих, рекреаційних тощо) без­коштовно.

З метою збереження, охорони та відтворення рідкісних видів тварин і тварин, що перебувають під загрозою зникнен­ня, їх розведення може дозволятися в неволі. Дозволи на право займатися розведенням у неволі зазначених видів тва­рин видає Міністерство екології та природних ресурсів Украї­ни.

Для забезпечення охорони здоров'я і безпеки населення, запобігання захворюванням сільськогосподарських та свій­ських тварин, відвернення заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу і народному господарству вживають­ся заходи, спрямовані на регулювання чисельності окремих видів диких тварин.

Види диких тварин, чисельність яких підлягає регулюван­ню, і порядок проведення відповідних заходів визначаються органами Міністерства екології та природних ресурсів з ура­хуванням висновків наукових організацій та зацікавлених державних органів.

Відносини в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, об'єкти якого перебувають у стані природ­ної волі, у неволі чи напіввільних умовах, на суші, у воді та повітрі, постійно чи тимчасово населяють територію України або належать до природних багатств її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, регулю­ються Законами України «Про тваринний світ» від 3 березня 1993 р., «Про мисливське господарство та полювання» від 22 лютого 2000 р., «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., постановами Кабінету Міністрів України «Про порядок ведення державного кадастру тваринного світу» від 25 листопада 1994 р„ «Про затверджен­ня Положення про мисливське господарство та порядок здійснення полювання» від 20 липня 1996 р. (з внесеними змінами і доповненнями від 19 березня 1997 р. та від 6 лип­ня 1998 р.) та іншими актами законодавства України і Авто­номної Республіки Крим.

Відносини в галузі охорони, використання і відтворення сільськогосподарських, свійських та інших тварин, що вико­ристовуються для господарських, наукових, культурно-освіт­ніх, виховних, естетичних та інших цілей, регулюються від­повідним законодавством України і Автономної Республіки Крим.

Завданням законодавства України про охорону, викорис­тання і відтворення тваринного світу е, крім того, збереження і поліпшення середовища перебування диких тварин, забезпе­

чення умов постійного існування всього їх різноманіття у ста­ні природної волі, неволі чи напіввільних умовах.

Та роль, яку відіграють тварини в житті і виробничій діяльності людини, є визначальною в забезпеченні охорони тваринного світу, яка включає в себе систему правових, ор­ганізаційних, економічних, матеріально-технічних, освітніх та інших заходів, спрямованих на збереження, відтворення та раціональне використання об'єктів тваринного світу.

§ 10.2. Організаційно-правові заходи щодо охорони тваринного світу

В інтересах нинішнього і майбутніх поколінь в Україні за участю підприємств, установ, організацій і громадян здійс­нюються заходи щодо охорони, відтворення і науково обгрун­тованого невиснажливого використання тваринного світу.

Чинне законодавство України передбачає організаційно-правові заходи щодо охорони тваринного світу і юридичну відповідальність за порушення законодавства, спрямованого на його охорону.

Зміст організаційно-правових заходів охорони тваринного світу складають:

організація державного управління в галузі охорони і ра­ціонального використання тваринного світу;

додержання основних вимог та принципів охорони, раціо­нального використання і відтворення тваринного світу;

реалізація прав та обов'язків користувачів об'єктами тва­ринного світу;

охорона середовища перебування, умов розмноження, шляхів міграції тварин;

| охорона, відтворення і використання рідкісних тварин та | таких, що перебувають під загрозою зникнення;

^ обмеження або заборона застосування на окремих тери-| торіях засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, міне­ральних добрив та інших препаратів;

ведення державного обліку тварин та обліку їх добування;

здійснення державного та громадського контролю в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу.

Управління в галузі охорони, раціонального використання і відтворення тваринного світу є складовою частиною охорони навколишнього природного середовища, яке полягає у здійс­ненні функцій спостереження, дослідження, екологічної екс-

пертизи, контролю, прогнозування, інформування' та іншої вй4 конавчо-розпорядчої діяльності. :

До відання Кабінету Міністрів України в зазначеній галузі належить:

встановлення порядку ведення мисливського господар­ства;

визначення порядку здійснення полювання;

встановлення порядку надання в користування рибогоспо­дарських водойм, а також вимог щодо ведення рибного гос­подарства;

вирішення питань спеціального використання об'єктів тва­ринного світу;

визначення порядку ведення Державного кадастру тва­ринного світу;

здійснення контролю в галузі охорони, використання і від­творення тваринного світу;

вирішення інших питань.

Широке коло питань у зазначеній галузі віднесено діючим законодавством про тваринний світ до компетенції Міністер­ства екології та природних ресурсів та його органів на місцях. Міністерство, зокрема, встановлює порядок ведення держав­ного обліку тварин та обсягу їх добування; правила ввезення в Україну і вивезення за її межі об'єктів тваринного світу;

правила добування рідкісних тварин і таких, що перебувають під загрозою знищення; види тварин для розведення у спе­ціально створених умовах, а також у науково-дослідних та інших цілях; затверджує нормативи екологічної безпеки та лі­міти добування диких тварин; вирішує багато інших питань щодо охорони, раціонального використання і відтворення тва­ринного світу.

Безліч питань у галузі охорони та раціонального викорис­тання тваринного світу відносяться до компетенції виконавчих органів місцевих Рад народних депутатів. Вони виконують ви­моги вищестоящих органів з питань охорони і використання тваринного світу і розробляють свої заходи.

Велике значення для здійснення управління в зазначеній галузі має прийняття Закону про тваринний світ, який дозво­ляє забезпечити єдність правового регулювання в галузі охо­рони, використання і відтворення тваринного світу в Україні, допомагає місцевим органам влади і управління розробляти свої нормативні акти, конкретизувати їх положення стосовно до місцевих умов.

На нашу думку, головне завдання управління полягає в тому, щоб залучити до здійснення охорони і відтворення тва­ринного світу якомога більше підприємств, установ і органі­

зацій, а також громадські організації і громадян, створюючи для цього найбільш сприятливі умови.

Під час проведення заходів щодо охорони, раціонального використання і відтворення тваринного світу, а також здій­снення будь-якої діяльності, яка може вплинути на середови­ще перебування тварин і їх стан, повинно забезпечуватися додержання таких основних вимог і принципів: збереження умов існування видового і популяційного різноманіття тварин­ного світу в стані природної волі; недопустимість погіршення середовища перебування, шляхів міграції та умов розмножен­ня диких тварин; збереження цілісності природних угруповань тварин; додержання науково обгрунтованих нормативів і лімі­тів використання об'єктів тваринного світу, забезпечення не-виснажливого використання диких тварин та їх відтворення;

раціональне використання корисних властивостей і продуктів життєдіяльності диких тварин; платня за спеціальне викорис­тання об'єктів тваринного світу; регулювання чисельності тва­рин з метою охорони здоров'я населення і відвернення запо­діяння шкоди природі та народному господарству; врахування висновків екологічної експертизи щодо народногосподарських об'єктів, які можуть впливати на стан тваринного світу.

Одним з організаційно-правових заходів охорони тварин­ного світу є реалізація прав та обов'язків користувачів об'єк­тами тваринного світу, які спрямовані на посилення його охо­рони, беззастережне виконання відповідного законодавства. Користувачі об'єктами тваринного світу мають право: влас­ності на добуті в законному порядку об'єкти тваринного світу і доходи від їх реалізації; оскаржувати в установленому по­рядку рішення державних органів і посадових осіб, що пору­шують їх права на використання об'єктів тваринного світу;

здійснювати спеціальне використання об'єктів тваринного світу.

Спеціальне використання об'єктів тваринного світу здій­снюється за плату, розмір якої встановлюється залежно від виду, мети та обсягів цього використання, а також інших еко­логічних і економічних факторів.

Порядок визначення плати та пільги щодо платежів за спеціальне використання об'єктів тваринного світу встанов­люються Кабінетом Міністрів України. Охоронне значення мають також умови і підстави припинення права спеціального використання об'єктів тваринного світу. Воно припиняється в разі:

закінчення строку, на який було надано дозвіл на ви­користання;

відпадання потреби у використанні або добровільної відмови від нього;

припинення діяльності підприємств, установ, організа­цій та громадян, які використовували об'єкти тваринного світу;

порушення порядку спеціального використання об'єктів тваринного світу;

систематичного невиконання підприємствами, устано­вами, організаціями та громадянами встановлених правил, норм та інших вимог або договірних обов'язків щодо охорони, використання і відтворення об'єктів тваринного світу.

Існують і деякі інші випадки припинення права спеціаль­ного використання об'єктів тваринного світу.

Користувачі об'єктами тваринного світу зобов'язані: до­держуватись встановлених правил, норм, лімітів і строків їх використання; використовувати тваринний світ способами, що не допускають порушення цілісності природних угруповань і забезпечують збереження тварин, яких не дозволено вико­ристовувати; своєчасно вносити плату за використання об'єк­тів тваринного світу.

Підприємства, установи, організації та громадяни, які здійснюють ведення мисливського та рибного господарства, також зобов'язані: раціонально використовувати об'єкти тва­ринного світу, не допускати погіршення екологічного стану се­редовища перебування тварин внаслідок власної діяльності;

застосовувати природоохоронні технології під час здійснення виробничих процесів; проводити комплексні заходи, спрямо­вані на відтворення, в тому числі штучне, диких тварин; здій­снювати заходи щодо виконання загальнодержавних, регіо­нальних і місцевих екологічних програм з питань охорони тваринного світу; негайно інформувати природоохоронні орга­ни, ветеринарні, санітарно-епідеміологічні служби про вияв­лення захворювань тварин, погіршення стану середовища їх перебування, виникнення загрози знищення та випадки заги­белі тварин, здійснювати комплексні заходи щодо профілакти­ки і боротьби з захворюваннями.

Користувачі зобов'язані виконувати інші обов'язки щодо охорони і використання тваринного світу відповідно до зако­нодавства України.

Для забезпечення охорони тваринного світу важливе зна­чення має охорона середовища перебування, умов розмно­ження і міграції тварин. Ці завдання покладаються на під­приємства, організації і громадян.

Введення в експлуатацію об'єктів і застосування техноло­гій без забезпечення їх засобами захисту тварин і середови­ща їх перебування забороняється.

З метою збереження і поліпшення екологічного стану ок­ремих територій, що мають особливе значення як середови­ще перебування цінних видів тварин, Міністерство екології та природних ресурсів може розробляти і запроваджувати суво­ріші екологічні нормативи, ніж ті, що встановлені для всієї те­риторії України.

Особливій охороні підлягають рідкісні тварини і такі, що перебувають під загрозою зникнення в природних умовах. Ці види тварин заносяться до Червоної книги України. Порядок і вимоги щодо охорони, відтворення і використання зазначе­них видів тварин визначаються Положенням про Червону книгу України, яке затверджується Верховною Радою України.

Види тварин, які не занесені до Червоної книги України, але є рідкісними і перебувають під загрозою зникнення, за рішенням Міністерства екології та природних ресурсів України заносяться до переліків видів тварин, що підлягають особли­вій охороні.

Визначення видів і встановлення порядку охорони, відтво­рення і використання тварин, занесених до зазначених пере­ліків, здійснюється Міністерством екології та природних ре­сурсів України, із урахуванням висновків наукових органі­зацій.

Законодавством передбачається запобігання загибелі тварин під час здійснення виробничих процесів, у тому числі складування, знищення, захоронення промислових і побуто­вих відходів, проведення сільськогосподарських, лісогосподар­ських, лісозаготівельних та інших робіт, а також під час екс­плуатації електричної мережі та транспортних засобів.

Вимоги щодо охорони тваринного світу і середовища пе­ребування тварин повинні враховуватися під час застосуван­ня засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів, що використовуються в народно­му господарстві.

Підприємства, установи, організації та громадяни зобов'я­зані вживати заходів щодо забезпечення запобігання захво­рюванням і загибелі тварин під час зберігання, транспорту­вання та застосування зазначених препаратів.

Правила застосування засобів захисту рослин, стимулято­рів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів, а також переліки зазначених препаратів і речовин, використання яких дозволяється в господарській діяльності, способи їх застосу­вання погоджуються з Міністерством охорони здоров'я та Мі­ністерством охорони навколишнього природного середовища України.

З метою запобігання загибелі тварин і погіршенню сере­довища їх перебування Міністерство екології та природних ре­сурсів та його органи на місцях за погодженням з місцевими державними адміністраціями можуть визначати окремі тери­торії, на яких обмежується або забороняється застосування хімічних засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, міне­ральних добрив та інших препаратів.

Для забезпечення охорони й організації раціонального ви­користання тваринного світу проводиться державний обпік тварин та облік обсягів їх добування, а також ведеться дер­жавний кадастр тваринного світу, який містить систематизо­вану сукупність відомостей про географічне поширення видів (груп видів) тварин, їх чисельність і стан, характеристики се­редовища їх перебування і сучасного господарського вико­ристання та інші необхідні дані.

Серед організаційно-правових заходів охорони тваринного світу важливе місце належить контролю в галузі охорони, ви­користання і відтворення тваринного світу. Законодавством передбачено проведення державного і громадського контролю.

Державний контроль здійснюється Кабінетом Міністрів Ук­раїни, Міністерством екології та природних ресурсів та його органами на місцях, місцевими органами державної виконав­чої влади, іншими державними органами, а також органами місцевого самоврядування відповідно до законодавства Ук­раїни.

Громадський контроль здійснюється громадськими інспек­торами охорони навколишнього природного середовища, пов­новаження яких визначаються відповідно до положення, що затверджується Міністерством екології та природних ресурсів України.

Повноваження державних органів щодо контролю за охо­роною, використанням і відтворенням тваринного світу досить широкі. Наприклад, Міністерство екології та природних ресур­сів і його органи на місцях мають такі повноваження:

а) здійснювати контроль за діяльністю підприємств, уста­нов організацій і громадян у галузі охорони, використання і відтворення об'єктів тваринного світу;

б) контролювати додержання встановленого порядку обліку тварин та обліку їх використання;

в) ставити вимоги до фізичних та юридичних осіб щодо усунення порушень законодавства в галузі охорони, викорис­тання і відтворення об'єктів тваринного світу;

г) припиняти в установленому порядку використання'' об'єктів тваринного світу, яке ведеться з порушенням зако­нодавства;

д) в установленому порядку зупиняти тимчасово роботи, під час проведення яких порушуються правила, норми та інші вимоги щодо охорони і використання тваринного світу, сере­довища перебування, умов розмноження і шляхів міграції тварин, до усунення порушень;

е) припиняти незаконні дії або анулювати дозволи та встановлювати обмеження на добування, всі види викорис­тання, утримання, реалізацію, вивезення з України і ввезення на її територію диких тварин;

є) здійснювати контроль за торгівлею мисливськими тро­феями і виготовленням виробів з них;

ж) подавати позови про відшкодування збитків і витрат, заподіяних підприємствами, установами, організаціями та громадянами внаслідок порушення законодавства про охоро­ну, використання і відтворення об'єктів тваринного світу.

Широкими повноваженнями щодо здійснення контролю наділені посадові особи органів контролю та управління в га­лузі охорони, використання і відтворення тваринного світу. Відповідно до законодавства вони мають право:

а) давати обов'язкові до виконання вказівки (приписи) про усунення порушень у галузі охорони, використання і від­творення тваринного світу;

б) перевіряти документи на право використання об'єктів тваринного світу; зупиняти транспортні, у тому числі плавучі, засоби та проводити огляд речей, транспортних засобів і су­ден, знарядь полювання і рибальства та добутої продукції;

в) доставляти осіб, що порушують законодавство у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, в мілі­цію та органи місцевого самоврядування;

г) вилучати в осіб, що порушують законодавство, знаряд­дя добування тварин (у тому числі рибних запасів), плавучі і транспортні засоби, обладнання та предмети, що були зна­ряддям правопорушення, незаконно добуту продукцію, а та­кож відповідні документи;

д) проводити фотографування, звукозапис, кіно- і відео-зйомку як допоміжний засіб для попередження і розкриття порушень законодавства в галузі охорони тваринного світу;

е) викликати громадян та посадових осіб для давання ус­них або письмових пояснень у зв'язку з порушенням ними законодавства в названій галузі;

є) складати протоколи та розглядати справи про адмініст­ративні правопорушення в галузі охорони, використання і від­творення об'єктів тваринного світу.

Систематизовано і стисло заходи охорони тваринного сві­ту викладені в ст. 32 Закону України «Про тваринний світ»,

відповідно до якої охорона тваринного світу забезпечується, зокрема, шляхом: створення заповідників, заказників і виді­лення інших природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні; обмеження вилучення тварин із природ­ного середовища для зоологічних колекцій; надання допомоги тваринам у разі захворювання, загрози їх загибелі під час стихійного лиха і внаслідок надзвичайних екологічних ситуацій;

виховання громадян у дусі гуманного ставлення до тва­рин; пропаганди важливості охорони тваринного світу засоба­ми масової інформації; стимулювання діяльності, спрямованої на охорону, раціональне використання і відтворення тварин­ного світу.

Для вирішення проблеми охорони тваринного світу велике значення має охорона мігруючих видів диких тварин. Мігрую­чи на сотні і тисячі кілометрів, тварини на своєму шляху пе­ретинають кордони різних країн. Тому забезпечення їх охо­рони вимагає спільних зусиль всіх держав.

З метою розробки і вжиття спільних заходів щодо забез­печення, охорони мігруючих видів тварин протягом усього їхнього міграційного шляху на землі, в повітрі й у воді 23 червня 1979 р. у Бонні було прийнято Конвенцію «Про збереження мігруючих видів диких тварин», яка набрала чин­ності 3 листопада 1983 р.

У цьому документі була визнана необхідність співпраці різних країн у галузі охорони тварин, що мігрують через на­ціональні кордони. Зокрема, в Конвенції зазначено, що, вра­ховуючи наростаючу екологічну, генетичну, наукову, естетич­ну, рекреаційну, культурну, освітню цінність диких тварин, а також їх цінність із соціальної та економічної точок зору, дер­жави повинні зберігати мігруючі види тварин, які живуть в межах кордонів національної юрисдикції або перетинають ці кордони.

19 березня 1999 р. Верховна Рада прийняла Закон Ук­раїни «Про приєднання України до Боннської Конвенції». Це означає, що Україна взяла на себе зобов'язання дотримува­тися норм, проголошених у рішеннях зазначеної Конвенції.

Охороні диких тварин присвячена також Конвенція «Про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що пере­бувають під загрозою зникнення», яка була підписана у Ва­шингтоні 3 березня 1973 року. Торгівля тваринами і рослина­ми, вилученими з дикої природи, набула загрозливих масшта­бів. Конвенція передбачає заборону або суворий контроль міжнародної торгівлі та інших пересувань через митні кордони країн найбільш рідкісних і цінних видів тварин та рослин. Тор­гівля цими видами дозволяється при наявності дозволу, спе­

ціально визначеного кожною країною, та підтвердження за­конності їх набуття. У випадку відсутності відповідного дозво­лу зразки, що потрапляють під дію Конвенції, можуть бути за­тримані або конфісковані митними органами країн, через митні пункти яких вони провозяться.

Сьогодні дозволи на ввезення тварин в Україну та виве­зення за її межі здійснюються Міністерством екології та при­родних ресурсів.

Підписуючи зазначені Конвенції, світова спільнота виходи­ла з того, що народи і держави повинні бути головними за­хисниками дикої фауни і флори.

§ 10.3. Відповідальність за порушення законодавства щодо охорони тваринного світу

На підставі Закону України «Про тваринний світ» та інших нормативних актів відповідальність за порушення законодав­ства в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу несуть особи, винні в порушенні порядку надання об'єк­тів тваринного світу в користування; незаконному вилученні об'єктів тваринного світу з природного середовища; самовіль­ному спеціальному використанні об'єктів тваринного світу; пе­ревищенні лімітів і порушенні інших вимог використання об'єктів тваринного світу; невиконанні вимог державної еко­логічної експертизи; порушенні вимог щодо охорони середо­вища перебування, умов розмноження і шляхів міграції тва­рин, самовільному випалюванні сухої рослинності або її за­лишків; порушенні правил зберігання, транспортування, засто­сування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших речовин (препаратів); порушенні правил створення, поповнення, зберігання, використання та державного обліку зоологічних колекцій, торгівлі ними, а та­кож установленого порядку пересилання, ввезення в Україну і вивезення за її межі; самовільному або з порушенням уста­новленого порядку переселення, акліматизації та схрещуван­ня тварин, а також вивезення і використання генетичне змі­нених організмів; жорстокому поводженні з тваринами; при­ховуванні та перекрученні інформації про стан і чисельність об'єктів тваринного світу та їх використання; невжитті заходів щодо запобігання загибелі тварин, погіршення середовища їх перебування та ліквідації негативного впливу на тваринний світ, порушенні порядку придбання, реалізації, пересилання і

вивезення за межі України, ввезення на її територію диких тварин та інших об'єктів тваринного світу; невиконанні вимог щодо охорони видів тварин, занесених до Червоної книги Ук­раїни або до переліків видів тварин, що підлягають особливій охороні; виготовленні, зберіганні, реалізації та застосуванні заборонених знарядь добування тварин; невиконанні розпо­ряджень органів, що здійснюють охорону і державний конт­роль у галузі охорони, використання і відтворення тваринного

світу.

Порушення законодавства, спрямованого на охорону тва­ринного світу, тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову і кримінальну відповідальність.

Дисциплінарна вщповщальність полягає в застосуванні до правопорушників заходів дисциплінарного впливу. До неї мо­жуть притягуватись посадові особи, робітники і службовці — на підставі норм трудового права та члени колективних сільськогосподарських підприємств — на підставі Статуту цього підприємства. Особливістю дисциплінарної відповідаль­ності є те, що вона застосовується до осіб, які допустили пра­вопорушення при виконанні своїх трудових (службових) обов'язків. Дисциплінарні стягнення накладаються адміністра­цією підприємств, установ, організацій або органами управ­ління колективних сільськогосподарських підприємств. Вони можуть накладатись також вищестоящим органом за підлег­лістю.

Адміністративна відповщальність застосовується згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення. Так, накладення штрафу передбачено за порушення правил вико­ристання об'єктів тваринного світу (ст. 85); виготовлення та збут заборонених знарядь добування об'єктів тваринного сві­ту або рослинного світу (ст. 851); експлуатацію на водних об'єктах водозабірних споруд, не забезпечених рибозахисним обладнанням (ст. 861); порушення вимог щодо охорони сере­довища перебування і шляхів міграції, переселення, аклімати­зації та схрещування диких тварин (ст. 87); незаконне виве­зення з України і ввезення на її територію об'єктів тварин­ного і рослинного світу (ст. 88); порушення порядку придбан­ня чи збуту об'єктів тваринного або рослинного світу, правил утримання диких тварин у неволі або в напіввільних умовах (ст. 881); порушення правил створення, поповнення, зберіган­ня, використання або державного обліку зоологічних, ботаніч­них колекцій та торгівлі ними (ст. 882); жорстоке поводження з тваринами (ст. 89); порушення вимог щодо охорони видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України (ст. 90).

Розмір штрафу встановлюється залежно від характеру правопорушення, суб'єктів правопорушення (громадяни, поса­дові особи), а також від посадового положення особи, що накладає штраф (статті 218, 240 і 242 Кодексу України «Про адміністративні правопорушення»).

Щодо цивільно-правової відповідальності, то згідно з чин­ним законодавством підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані відшкодувати збитки, заподіяні ними внаслідок порушення законодавства в галузі охорони, вико­ристання і відтворення тваринного світу, в порядку та розмі­рах, встановлених законодавством України. Це загальне по­ложення знаходить конкретизацію у спеціальних правових ак­тах у вигляді суми за кожну тварину в залежності від її виду.

Якщо розмір шкоди не встановлений спеціальним законо­давством, застосовують відповідні норми цивільного законо­давства про відшкодування збитків, а саме статті 440 і 441 Цивільного кодексу України. При цьому відшкодування настає в повному обсязі.

За незаконне добування або знищення диких тварин на території державного заповідника, державного природного на­ціонального парку, державного зоологічного заказника стяг­нення проводиться по таксі на відповідний вид тварин, збіль­шені удвічі.

Розглядаючи справи про відшкодування збитків, заподія­них порушенням природоохоронного законодавства, суди мають враховувати, що за шкоду, заподіяну об'єктам природи працівником при виконанні трудових обов'язків, відповідно до ст. 441 Цивільного кодексу України, відповідає організація, з якою він перебуває в трудових відносинах. За регресним по­зовом останньої на працівника може бути покладена відпо­відно до чинного законодавства відповідальність за збитки в обмеженому чи повному розмірі.

При заподіянні шкоди об'єктам природи джерелом підви­щеної небезпеки їх власники відповідають за ст. 450 Цивіль­ного кодексу України, згідно з якими відповідальність може бути покладена за відсутності їх вини.

У разі заподіяння шкоди внаслідок наїзду транспортних засобів на диких тварин власники транспортних засобів мо­жуть бути звільнені від відшкодування шкоди, коли доведуть, що заподіяння шкоди сталося внаслідок дії непереборної сили.

Незаконно добуті (зібрані) об'єкти тваринного світу, виго­товлена з них продукція, знаряддя правопорушення підля­гають конфіскації у встановленому законодавством України порядку. Коли ж їх неможливо вилучити, відшкодовується на користь держави їх вартість.

Дикі тварини й інші об'єкти тваринного світу, які ввезені в Україну або вивозяться за межі її території з порушенням діючих правил і міжнародних угод, підлягають безоплатному вилученню і реалізуються згідно з правилами, встановленими Міністерством екології та природних ресурсів.

У разі вилучення незаконно добутих живих тварин вжи­ваються заходи до їх збереження і, при можливості, — по­вернення до природного середовища.

При вирішенні позовів про відшкодування шкоди, заподія­ної незаконним добуванням риби і водних тварин, суди ке­руються ст. 58 Закону України «Про тваринний світ» і відпо­відними правилами рибальства, що встановлюються в поряд­ку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Судам належить додержуватись вимог природоохоронного законодавства про вилучення у правопорушника незаконно добутої продукції (звірів, птахів, риби, деревини, хутра тощо).

За змістом цього законодавства під незаконно добутою продукцією, за яку стягується шкода, слід розуміти незаконно виловлених чи відстріляних тварин незалежно від того, чи скористався ними порушник.

При цьому слід мати на увазі, що коли вилучену у право­порушника продукцію здано на реалізацію і реалізовано до розгляду справи в судовому засіданні, суд зобов'язаний з'ясу­вати, якою є вартість реалізованої продукції, і зазначити у вироку та рішенні про зарахування вирученої суми в місце­вий позабюджетний фонд охорони навколишнього природного середовища.

Коли незаконно добута продукція не була вилучена (ви­користана чи реалізована самим правопорушником, стала непридатною тощо), суд стягує її вартість у місцевий позабюд­жетний фонд охорони навколишнього природного середовища.

За вилучену у правопорушника продукцію, яка стала не­придатною не з його вини, суд не вправі стягувати з нього її вартість.

Кримінальна в юпов дальність передбачена в Кримінально­му кодексі України за незаконне полювання (ст. 248); неза­конне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ст. 249); проведення вибухових робіт з порушен­ням правил охорони рибних запасів (ст. 250); порушення за­конодавства про континентальний шельф України, зокрема невжиття в зоні безпеки заходів для захисту живих ресурсів моря від шкідливих відходів (ст. 244); забруднення моря ре­човинами, шкідливими для здоров'я людей або для живих ре­сурсів моря, або іншими відходами і матеріалами (ст. 243).

За певних обставин кримінальна відповідальність може йаставати у зв'язку з порушенням ветеринарних правил (ст. 251), зокрема, якщо це порушення спричинило поширен­ня епізоотії або інші тяжкі наслідки, наприклад масову заги­бель дичини.

Кримінальна відповідальність передбачена і за жорстоке поводження з тваринами (ст. 299), якщо воно спричинило їх загибель або каліцтво.

Дії службових осіб, котрі незаконно використовували з метою незаконного заняття рибним промислом або незакон­ного полювання негромадський транспорт, мають кваліфіку­ватися за статтями, що передбачають відповідальність за по­рушення законодавства про охорону природи і зловживання владою чи службовим становищем, коли цими діями заподія­но істотної шкоди.

Якщо у злочинні угоди з браконьєрами вступають служ­бові особи органів охорони природи чи останні самостійно вчиняють такі злочини, як незаконне заняття рибним промис­лом, незаконне полювання, вони повинні нести відповідаль­ність за порушення законодавства про охорону природи і від­повідний службовий злочин.

При вирішенні питання про те, чи є шкода, заподіяна не­законним рибним промислом або незаконним полюванням великою (значною), треба враховувати вартість, екологічну цінність, кількість добутого, пошкодженого або знищеного, а також розмір шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу.

Дії осіб, винних у незаконному вилові риби, добуванні водних тварин, що вирощуються підприємствами і організація­ми в спеціально влаштованих чи пристосованих водоймах, або заволодіння рибою, водними тваринами, відловленими цими організаціями, або дикими тваринами і птахами, що пе­ребувають в розплідниках і вольєрах, підлягають кваліфікації як розкрадання державного чи колективного майна.

У зв'язку з цим судом при розгляді справ слід з'ясувати, в яких водоймах виловлено рибу або водних тварин, де ви­рощено диких тварин і птахів, і залежно від встановленого кваліфікувати дії винних.

Щодо осіб, які порушили законодавство про охорону при­роди із застосуванням службового становища або при занятті певною діяльністю, суди при призначенні покарання обгово­рюють питання про позбавлення їх права відповідно до ста­тей 364, 365 Кримінального кодексу України займати певні посади чи займатися певною діяльністю.

Виходячи з того, що відповідно до статей 248 і 249 Кри­мінального кодексу України знаряддя злочину, які належать винній особі, в тому числі мисливські рушниці, риболовні сіт­ки, автомашини, мотоцикли, човни й інші транспортні та пла­вучі засоби, за допомогою яких вчиняються чи полегшуються вилов риби, відстріл звірів тощо, підлягають конфіскації.

§ 10.4. Участь органів внутрішніх справ в охороні тваринного світу

Органи внутрішніх справ проводять значну роботу в галузі охорони тваринного світу, сприяють відповідним органам у боротьбі з браконьєрством, порушенням правил полювання і рибальства, вживають заходів щодо запобігання і припинення незаконного полювання. Незаконним визнається полювання на тих звірів і птицю, щодо яких воно заборонено, або яке проводиться без належного дозволу та відповідних докумен­тів, в заборонених місцях.

Полювання визнається протизаконним і в тих випадках, коли воно проводиться в заборонені строки або на заборо­нені певні види тварин, ведеться недозволеними знаряддями і способами.

'Органи внутрішніх справ сприяють також органам рибо­охорони в здійсненні ними заходів, спрямованих на збере­ження і відтворення рибних ресурсів. Найбільш розповсюдже­ними видами такого сприяння природоохоронним органам у галузі охорони тваринного світу є спільна розробка комплекс­них планів з цих питань і їх здійснення, участь у затриманні правопорушників і встановлення їх особи, перевірка знарядь та способів полювання і рибальства та вилучення недозво-лених, огляд здобутих тварин; організація і проведення пат­рулювання, рейдів та засад, одержання від посадових осіб і громадян пояснень з приводу порушень ними природоохорон­ного законодавства.

Серед порушень у галузі охорони тваринного світу суттє­ве місце займає браконьєрство, суспільна небезпека якого полягає в тому, що воно спричиняє значний збиток мислив­ському і рибному господарству. Боротьба з браконьєрством є однією з важливих задач органів внутрішніх справ.

При затриманні браконьєрів чи виявленні порушень пра­вил полювання і рибальства працівники міліції зобов'язані скласти протокол і оформити вилучення відповідних знарядь, а також незаконно здобутого. Протокол складається по кож­ному випадку порушень не пізніше двадцять четвертої години

після Їх виявлення. Якщо порушення пов'язане з нанесенням збитків у вигляді цінних видів риб, протокол складається у двох екземплярах, один з яких додається до позовної заяви, що направляється до суду. Вилучення продукції браконьєр­ства в адміністративному порядку не звільняє особу від обов'язку відшкодувати завдані збитки.

Якщо винна особа підлягає адміністративній відповідаль­ності, складений протокол направляється до відповідної ін­спекції. Протокол е важливим процесуальним документом, він закріплює факт правопорушення і стає підставою для розгля­ду відповідної адміністративної справи. Тому працівники орга­нів внутрішніх справ зобов'язані суворо дотримуватись вста­новленої норми. У протоколі вказуються: число і місце його складання, посада, звання і прізвище співробітника міліції, який склав протокол; прізвище, ім'я та по батькові, вік, рід занять, місце проживання, сімейний стан правопорушника, документ, цю засвідчує його особу; час, місце і характер ад­міністративного порушення, нормативний акт, який передба­чає відповідальність за даний проступок: прізвища, адреси свідків і потерпілих, якщо вони відомі; пояснення порушника.

За порушення правил полювання винний може бути при­тягнутий і до кримінальної відповідальності. Вона настає на підставі ст. 248 Кримінального кодексу України, яка до кри­мінально-каральних дій відносить: полювання в заборонений час, в недозволених місцях або забороненими знаряддями і способами, якщо за такі ж дії протягом року було застосова­но адміністративне стягнення; ті самі дії, що завдали значної шкоди або вчинені особою, яку раніше було засуджено за не­законне полювання, а також полювання на заборонених зві­рів та птицю, на території державного заповідника або з за­стосуванням автомототранспортних засобів.

За злочинами цієї категорії працівники органів внутрішніх справ порушують кримінальні справи і проводять дізнання в повному обсязі. Робиться це як на підставі матеріалів, що на­правляються в органи внутрішніх справ органами мислив­ського нагляду, так і у зв'язку з порушеннями, що безпосе­редньо виявлені працівниками міліції.

Кримінальна відповідальність передбачена за незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним про­мислом (ст. 249 Кримінального кодексу України): без належ­ного дозволу, в заборонений час, в недозволених місцях або забороненими способами та знаряддями лову; те саме діян­ня, якщо воно завдало значної шкоди, яке вчинюється систе­матично або особою, раніше засудженою за незаконне пору­шення чинного законодавства.

За останні роки значно збільшилось число випадків засто­сування браконьєрами різних технічних засобів — автома­шин, мотоциклів, тракторів, тягачів, катерів, моторних човнів.

У нічний час використовуються світлові пристрої — фари, прожектори, нічні приціли, що значно збільшує можливості браконьєрства. Співробітники органів внутрішніх справ повин­ні враховувати це у своїй природоохоронній діяльності.

У боротьбі з браконьєрством певну роль відіграє виконан­ня встановленого порядку торгівлі знаряддям і продукцією по-

лювання і рибальства. Торговельним організаціям не дозво- .

ляється здійснювати продаж тих знарядь лову й матеріалів, застосування яких у даній місцевості заборонено правилами рибальства. Заборонений продаж приватними особами тих видів риби, за незаконне виявлення і знищення яких перед­бачено стягнення нанесеного збитку, а також ікри та іншої продукції із риби цих видів.

Торгівля м'ясом диких копитних тварин повинна здійсню­ватись тільки через державну і кооперативну мережу. Грома­дянам, які займаються полюванням, дозволяється продавати тільки здобуту ними у відповідності зі встановленими прави­лами водоплавну і борову дичину.

Міліція здійснює нагляд за додержанням громадянами правил спортивного і любительського лову риби, які для осо­бистого користування дозволяються всім громадянам безкош­товно в усіх водоймах, за виключенням заповідників, рибо-розподільників, ставкових та інших культурних господарств, а також в інших заборонених для рибальства місцях. Правила­ми визначено, які знаряддя лову дозволяється застосовувати при любительському і спортивному рибальстві, а також гра­ничні норми на одного рибалку.

Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні охорони рибних запасів особливо зростає тепер, коли виникла потре­ба збільшити постачання риби населенню у зв'язку з загост­ренням продовольчої проблеми. Тому слід значно посилити контроль за додержанням законодавства про охорону і від­творення рибних запасів, боротьбу з браконьєрством, крадіж­ками риби в господарствах, а також правил рибальства і охо­рони рибних ресурсів у внутрішніх водоймах.

Для діяльності співробітників органів внутрішніх справ ор­ганізуючими і цілеспрямовуючими правовими нормами є статті 5, 32 і 58 Закону України «Про тваринний світ».

Стаття 5 закріплює право державної власності на тварин­ний світ, яке органи внутрішніх справ зобов'язані охороняти, у ст. 32 систематизовані і стисло викладені заходи охорони природи, ст. 58 присвячена відповідальності за порушення за­

конодавства України в галузі охорони, використання і відтво­рення тваринного світу.

Органи внутрішніх справ сприяють охороні тваринного сві­ту, здійснючи дозвільну систему. Відповідно до чинного зако­нодавства вони видають міністерствам та іншим центральним органам державної виконавчої влади, підприємствам, устано­вам, організаціям, господарським об'єднанням дозволи на придбання, зберігання, перевезення і використання вогне­пальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, вибухових матеріалів, газової зброї, а громадянам — дозволи по при­дбання, зберігання і носіння вогнепальної зброї та придбання і зберігання холодної зброї.

Здійснюючи дозвільну систему, органи внутрішніх справ мають можливість контролювати зберігання і цільове вико­ристання вогнепальної зброї і вибухових матеріалів, що в певній мірі запобігає браконьєрство.

Згідно з Положенням про Міністерство внутрішніх справ, затвердженим Розпорядженням Президента України від 7 жовтня 1992 р„ рішення Міністерства внутрішніх справ Ук­раїни у питаннях здійснення дозвільної системи є обов'язко­вим для центральних і місцевих органів державної влади, а також підприємств, установ і організацій. Це значно посилює природоохоронні заходи Міністерства внутрішніх справ.

Значну небезпеку для тваринного світу представляють епізоотії — масові розповсюдження інфекційних захворювань серед тварин на певній території.

При виникненні епізоотії органи внутрішніх справ разом із ветеринарною інспекцією здійснюють профілактичні заходи, направлені на попередження занесення інфекцій на терито­рію, яка не заражена, допомагають ветеринарній інспекцій в Організації, контролі і проведенні карантинних заходів та лік­відації вогнищ захворювання худоби і птахів.

Ведення боротьби з епізоотією вимагає від органів внут­рішніх справ розробки окремого плану, який би передбачав систему ефективних дій щодо локалізації та ліквідації цього небезпечного для диких і свійських тварин захворювання.

Участь органів внутрішніх справ в охороні тваринного сві­ту стане активнішою і предметнішою у зв'язку з прийняттям Закону України «Про мисливське господарство та полюван­ня». В цьому Законі вказані документи на право полювання (ст. 14), названі способи полювання (ст. 15), чітко виписані строки полювання (ст. 19), заборони щодо здійснення полю­вання (ст. 20) та права працівників, уповноважених здійсню­вати контроль у галузі мисливського господарства та полю­вання (ст. 39).

Розділ 11. Правова охорона атмосферного повітря в Україні

§ 11.1. Атмосферне повітря як об'єкт правовоТ охорони

Атмосферне повітря є одним з основних життєво важли­вих елементів навколишнього середовища. Коротко його зна­чення можна висловити так: повітря — це життя. Добре ві­домо, що людина здатна прожити без їжі тижні, без води — дні, а без повітря — лише хвилини.

Життя на нашій планеті можливе до тих пір, поки існує атмосфера. Атмосферою називається газова оболонка землі, а суміш газів, яка її складає — повітрям. Атмосфера виконує різні функції. Перш за все вона захищає землю від згубного впливу космосу. Без атмосфери сонце спроможне розігріти вдень поверхню землі до 100°С, а космос вночі — остудити її до мінус 100°С.

Ще зовсім недавно здавалося, що потреби людей в атмос­ферному повітрі можуть задовольнятись необмежене, а люд­ська діяльність неспроможна сильно вплинути на атмосферу. Насправді ж маємо інше. Забруднення атмосфери досягло загрозливого стану і з кожним роком зростає, особливо в ре­гіонах з розвиненою промисловістю.

В атмосфері нараховується не менше 40 різних газів. Надзвичайно важливим є кисень, який утворюється і збері­гається головним чином завдяки життєдіяльності зелених рослин суші і Світового океану. Останній дає 60—70 відсотків кисню, зелена рослинність — ЗО—40 відсотків.

Кисень необхідний не тільки для живих істот, а й для то­пок заводів і фабрик, моторів автомобілів, тракторів, комбай­нів, літаків, інших машин. Тільки за один трансатлантичний рейс суперреактивний лайнер спалює 35 т кисню. Легковий автомобіль за 1—1,5 тис. км пробігу витрачає річну норму кисню однієї людини1.

Важливе значення має вуглекислий газ. По-перше, він сприяє зменшенню тепловіддачі землі, по-друге, цей газ вкрай необхідний для розвитку рослин, що поглинають його з атмосфери. Основними джерелами надходження вуглекислого газу в атмосферу є дихання людей і тварин, процеси горіння, виверження вулканів, діяльність промислових підприємств і транспорту.

Від чистоти повітря залежить здоров'я людини, її самопо­чуття та працездатність. Багато доказів свідчать про тісний зв'язок між забрудненням повітря і тяжкими захворюваннями людей. Причому в першу чергу страждають органи дихання. Як показують дослідження, зростає частота катарів верхніх дихальних шляхів, бронхітів, пневмоній. Накопичено також ба­гато даних, які свідчать про взаємозв'язок забруднення ат­мосфери і збільшення захворювань на рак легенів, бронхіаль­ну астму та інші хвороби дихальних систем.

Забруднення атмосферного повітря нерідко призводить до ! загибелі сільськогосподарських культур, зниження врожайнос­ті, захворювання чи загибелі домашніх і диких тварин, нес­приятливо впливає на стан і продуктивність лісу, на якість во­ди та існування в ній живих організмів.

Забруднення атмосфери відбувається з різних причин: ви­верження попелу і газів вулканами, пилові бурі, лісні пожежі тощо. Проте основним і найнебезпечнішим джерелом забруд­нення атмосфери є промислові підприємства, транспортні за­соби, отрутохімікати, що використовуються у сільському гос­подарстві.

Найбільше забруднюють повітря підприємства чорної і ко­льорової металургії, хімічної промисловості, цементні заводи, та ті, що працюють завдяки спалюванню різних видів палива. Великої шкоди повітряному басейну можуть завдати аварії на теплових та атомних електростанціях. Прикрим прикладом то­му є Чорнобильська АЕС.

Серед транспортних засобів головними забруднювачами повітря є автомобільний і залізничний транспорт. На повітря­ний транспорт припадає лише 1—2 відсотки загальної кількос­ті викидів шкідливих речовин в атмосферу.

Важливими факторами, що визначають склад забруднюю­чих компонентів у вихлопних газах, є склад палива, принцип дії та режим роботи двигуна, умови руху автомобілів. Макси­мальні концентрації шкідливих речовин характерні для вузь­ких вулиць міст з багатоповерховими будівлями.

Загальна кількість автомобілів у світі складає приблизно 400 млн. Кожний автомобіль в середньому за рік потребує близько 2 тис. л пального (переважно бензину). Спалюючи зазначену кількість пального, автомобіль викидає в атмосфе­ру значну кількість шкідливих компонентів.

Проблемою забруднення атмосфери стає гумовий пил, що стирається з покришок коліс автомобілів і літаків. Один авто­мобіль дає за рік близько 10 кг гумового пилу.

Щодо забруднення повітря залізничним транспортом, то роблять це, головним чином, локомотиви з дизельними дви-

гунами. Під впливом забруднюючих повітря речовин, а також постійного шуму руйнуються від 14 до 73 відсотків будинків і споруд вздовж залізниць. Вони стають непридатними на 10— 20 років раніше нормативних термінів.

Значним джерелом забруднення е мінеральні добрива і пестициди. Досить часто вони зберігаються у малопристосо-ваних приміщеннях або під відкритим небом і під впливом до­щу та вітру попадають у грунт та атмосферу, забруднюючи їх. Є й інші джерела забруднення атмосферного повітря в сільсь­кому господарстві — тваринницькі комплекси, промислові об'­єкти, що знаходяться в сільській місцевості.

Встановлено, що забруднення атмосфери в сільській міс­цевості в 10—15 разів перебільшує концентрацію викідів над океаном.

Атмосферне повітря відноситься до категорії невичерпних ресурсів, але в силу своєї специфіки дуже доступне для за­бруднення. Тільки при спалюванні кам'яного вугілля вики­дається в атмосферу за рік біля 120 млн т золи, а разом з іншими видами пилу — 200—300 млн т.

Відчутно посилюють негативний вплив на атмосферу ін­тенсивний розвиток промисловості і сільського господарства, зростання кількості транспортних засобів, розширення дослі­джень космічного простору.

Не можна не згадати про радіоактивне забруднення ат­мосфери і оточуючого середовища в цілому. Радіоактивні ре­човини потрапляють в атмосферу трьома шляхами: в резуль­таті природної радіоактивності, радіоактивності, що пов'язана з роботою атомних установок і в результаті ядерних вибухів. Природна радіоактивність існує в оточуючому середовищі по­стійно, вона не спричиняє пагубного впливу.

Велике занепокоєння викликають два інших шляхи потра­пляння радіоактивних речовин в атмосферу. Аварії на атом­них електростанціях і підприємствах атомної промисловості, а також ядерні вибухи можуть різко збільшити радіоактивне за­бруднення місцевості й атмосферного повітря.

Дуже гострою є проблема поховання радіоактивних відхо­дів, яких все більше накопичується у світі.

Вирішувати проблему охорони атмосферного повітря і довкілля в цілому треба передусім за допомогою досягнень науково-технічного прогресу, які забезпечують будування найефективніших очисних споруд, запровадження нових еко­логічно надійних технологій виробництва. Треба виходити з того, що науково-технічний прогрес не тільки спричиняє за­бруднення атмосферного повітря, а й своїми досягненнями може сприяти також його зберїї^нню, відновленню і поліп­

шенню. Треба тільки розумно скористатися науковими аосяг-неннями.

Найбільш ефективними заходами у справі охорони атмос­ферного повітря є запровадження безвідходних і маловідход-них виробничих процесів, оснащення джерел забруднення га­зоочисними і пилевловлювальними установками, перепрофі-лювання виробництва, переведення підприємств на інші види сировини і палива.

Відомо, що раніше шкідливі домішки, які потрапляли у по­вітряний простір, відносно легко нейтралізувались, тому що атмосфера мала здатність до самоочищення. Але зі зростан­ням у повітрі забруднюючих речовин здатність атмосфери до самоочищення поступово втрачається. Ось чому виникає гостра необхідність всебічного і цілеспрямованого позитивно­го впливу на атмосферу за допомогою правових норм.

Правову основу з цього питання складають Закони Украї­ни «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р., «Про забезпечення санітарного та епіде­мічного благополуччя населення» від 27 лютого 1994 р., по­станова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Поло­ження про порядок здійснення державного обліку в галузі охорони атмосферного повітря» від 29 грудня 1993 р. та деякі інші нормативні акти.

Зазначені документи спрямовані на збереження сприят­ливого стану атмосферного повітря, його відновлення і поліп­шення, для забезпечення екологічної безпеки життєдіяльност" людини, а також відвернення шкідливого впливу на навколиш нє природне середовище. Вони визначають правові й органі­заційні основи та екологічні вимоги в галузі охорони та ви­користання атмосферного повітря для виробничих потреб, а також зміцнення правопорядку і законності в цій галузі.

§ 11.2. Організаційно-правові заходи щодо охорони атмосферного повітря

До організаційно-правових заходів передусім треба від­нести стандартизацію і нормування в галузі охорони атмос­ферного повітря. Державні стандарти розробляються і вво­дяться в дію Міністерством екології та природних ресурсів та Міністерством охорони здоров'я України. Вони є обов'язкови­ми для виконання і визначають поняття і терміни, режим ви­користання й охорони атмосферного повітря, методи контро­лю за його станом, вимоги щодо запобігання шкідливого

впливу на нього, встановлюють інші вимоги а галузі охорони і використання атмосферного повітря.

Нормування в цій галузі передбачає такі нормативи:

а) екологічної безпеки атмосферного повітря;

б) гранично допустимих викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря і шкідливого впливу фізичних та біологіч­них факторів стаціонарними джерелами;

в) граничні нормативи утворення забруднюючих речовин, які відводяться в атмосферне повітря, та час експлуатації технологічного та іншого обладнання, споруд і об'єктів;

г) використання атмосферного повітря як сировини основ­ного виробничого призначення;

д) вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах пересувних джерел та шкідливого впливу їх фізичних фак­торів.

Законодавством України можуть встановлюватись й інші нормативи в галузі охорони атмосферного повітря.

Серед організаційно-правових заходів чільне місце нале­жить обов 'язкам суб'єктів, діяльність яких пов'язана з забруд­ненням повітря. Згідно зі ст. 12 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» підприємства, установи й організації, діяльність яких пов'язана з викидами в атмосферне повітря шкідливих речовин, зобов'язані:

а) здійснювати організаційно-господарські, технічні та інші заходи щодо забезпечення виконання умов і вимог, передба­чених у дозволах на викиди забруднюючих речовин та інший шкідливий вплив;

б) вживати заходів щодо зменшення їх обсягів;

в) забезпечувати безперебійну роботу і підтримання у справному стані споруд, устаткування і апаратури для очи­щення викидів та зменшення рівнів іншого шкідливого впливу;

г) здійснювати контроль за обсягом і складом забруднюю­чих речовин, що викидаються, рівнями іншого шкідливого впливу та вести їх постійний облік;

д) мати заздалегідь розроблені спеціальні заходи щодо охорони атмосферного повітря на випадок аварійних ситуацій і несприятливих метеорологічних умов та вживати заходів для ліквідації причин і наслідків забруднення атмосферного по­вітря.

З метою зниження забруднення повітря навколо самого джерела забруднення використовуються димарі. Так, димова труба 100-метрової висоти дозволяє розсіювати шкідливі ре­човини в радіусі 20 км до концентрації, що не є шкідливою для організму людини. Труби висотою 350 м мають радіус розсіювання до 75 км. Проте зазначений спосіб не позбавляє атмосферу від регіонального і глобального забруднення. Тому одним із основних напрямків у цій галузі слід вважати роз­робку і застосування безвідходних і маловідходних вироб­ництв. Повинна використовуватися така технологія, при якій буде неможливим утворення згубних, екологічно небезпечних викидів у навколишнє середовище.

Для забезпечення охорони атмосферного повітря велике значення має додержання вимог при проектуванні, будівницт­ві та реконструкції промислових об'єктів. Все це повинно здійснюватися з урахуванням екологічної місткості територій, додержанням вимог щодо охорони, раціонального використан­ня та екологічної безпеки атмосферного повітря.

Кабінет Міністрів України своєю постановою від 20 травня 1995 р. затвердив Положення про порядок видачі дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціо­нарними джерелами.

При неможливості додержуватись встановлених нормати­вів діяльність відповідних підприємств, установ, організацій, споруд та інших об'єктів припиняється або' їх виробничий профіль підлягає зміні.

З метою охорони атмосферного повітря в районах житло­вої забудови, масового відпочинку і оздоровлення населення, при визначенні місць розташування нових, реконструкції дію­чих підприємств, споруд та інших об'єктів, які впливають на стан атмосферного повітря, встановлюються санітарно-захис­ні зони, розмір яких визначається в залежності від ступеня шкідливості виробничого об'єкта. В зазначеній зоні забороня­ється розміщувати житлові будинки, дитячі, шкільні і лікар­сько-оздоровчі заклади. Зелені насадження зменшують кіль­кість шкідливих газів у повітрі, частково розсіюючи їх у верх­ніх шарах атмосфери та поглинаючи листям. Фахівцями під­раховано, що на деревах, кущах і траві осідає до 72 відсотків частинок пилу, що знаходиться в повітрі, і ними поглинається до 60 відсотків сірчастого газу.

Визначення таких місць погоджується з органами, які здійснюють державний контроль у галузі охорони атмосфер­ного повітря. З цією ж метою проводиться екологічна експер­тиза.

Забороняється будівництво та введення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об'єк­тів, які не відповідають вимогам щодо охорони атмосферного повітря.

Система організаційно-правових заходів охорони атмос­ферного повітря передбачає також організаційно-економічні заходи: встановлення лімітів викидів забруднюючих речовин в

атмосферне повітря та інших шкідливих впливів на нього;

встановлення лімітів використання повітря як сировини ос­новного виробничого призначення; встановлення нормативів плати і розмірів платежів за викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря та інших шкідливих впливів на нього;

встановлення нормативів плати за перевищення лімітів вики­дів, інших шкідливих впливів та видачу дозволів на викорис­тання атмосферного повітря; встановлення нормативів плати за використання атмосферного повітря як сировини основно­го виробничого призначення; надання підприємствам, устано­вам, організаціям і громадянам податкових, кредитних та ін­ших пільг при впровадженні ними маловідходних, безвідход­них, енерго- і ресурсозберігаючих технологічних процесів, здійснення інших природоохоронних заходів відповідно до за­конодавства.

Охороні атмосферного повітря сприяє державний облік, якому підлягають: об'єкти, які шкідливо впливають або мо­жуть вплинути на стан атмосферного повітря; обсяги атмос­ферного повітря, що використовується як сировина основного виробничого призначення; види й обсяги шкідливих речовин, що викидаються в атмосферне повітря; види і розміри шкід­ливого впливу фізичних та біологічних факторів на атмосфер­не .повітря.

Державний облік у сфері охорони атмосферного повітря здійснюється за єдиною системою в порядку, що визначаєть­ся Кабінетом Міністрів України:

у частині викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря; використання атмосферного повітря як сировини ос­новного виробничого призначення — Міністерством екології та природних ресурсів;

у частині шкідливого впливу фізичних та біологічних фак­торів на атмосферне повітря — Міністерством охорони здо­ров'я України.

Значну роль у сфері охорони атмосферного повітря відіг­рає контроль, що спрямований на забезпечення дотримання вимог законодавства про охорону і використання атмосфер­ного повітря всіма державними органами, а також підприєм­ствами, установами, організаціями та громадянами.

Законодавством передбачено три види контролю: держав­ний, виробничий і громадський. Державний контроль здій­снюється:

місцевими органами державної виконавчої влади;

Міністерством екології та природних ресурсів України та його органами на місцях;

Міністерством охорони здоров'я України та його органами на місцях у частині додержання нормативів екологічної без­пеки (граничне допустимі концентрації забруднюючих речовин в атмосферному повітрі, граничне допустимі рівні акустично­го, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого впливу) та інших правил і нормативів, спрямованих на попе-, редження негативного впливу на здоров'я людини;

Державною автомобільною інспекцією Міністерства внут­рішніх справ України та її органами на місцях у частині до­держання нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпра­цьованих газах та шкідливого впливу фізичних факторів, уста-4 новлених для відповідного типу автомобільного транспорту та сільськогосподарської техніки;

іншими державними, органами, а також органами місце­вого самоврядування відповідно до законодавства України.

Виробничий контроль здійснюється підприємствами, уста­новами, організаціями, іншими органами в процесі їхньої гос­подарської та іншої діяльності, якщо вона шкідливо впливає або може вплинути на стан атмосферного повітря.

Підприємства, установи, організації та інші органи зо­бов'язані здійснювати контроль за проектуванням, будівницт­вом і експлуатацією споруд, устаткування та апаратури для очищення викидів в атмосферне повітря від забруднюючих речовин та додержанням інших вимог законодавства в галузі охорони атмосферного повітря.

Громадський контроль здійснюється громадськими інспек­торами відповідно до ст. 36 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».

§ 11.3. Відповідальність за правопорушення у сфері охорони атмосферного повітря

Законом України «Про охорону атмосферного повітря», іншими актами встановлені такі правопорушення у галузі охо­рони атмосферного повітря:

1) порушення прав громадян на екологічно безпечний стан атмосферного повітря;

2) перевищення лімітів та нормативів граничне допусти­мих викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря;

3) перевищення нормативів гранично допустимих рівнів шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на атмос­ферне повітря;

4) викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря та використання атмосферного повітря як сировини основно­го виробничого призначення без дозволу спеціально вповно­важених на те державних органів;

5) здійснення незаконної діяльності, що негативно впливає на погоду і клімат;

6) впровадження відкриттів, винаходів, раціоналізатор­ських пропозицій, нових технічних систем, речовин і матеріа­лів, а також експлуатація технологічного устаткування, транс­портних засобів та інших об'єктів, які не відповідають вста­новленим вимогам щодо охорони атмосферного повітря;

7) порушення правил складування й утилізації промисло­вих та побутових відходів, транспортування, зберігання і за­стосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мі­неральних добрив та інших препаратів, що спричинило за­бруднення атмосферного повітря;

8) проектування і будівництво об'єктів з порушенням норм і вимог щодо охорони і використання атмосферного повітря;

9) невиконання розпоряджень та приписів органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони та викорис­тання атмосферного повітря;

10) відмова від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан атмосферного повітря, джерело забруд­нення, а також приховування або перекручення відомостей про стан екологічної обстановки, яка склалося внаслідок за­бруднення атмосферного повітря.

Законодавством України може встановлюватися відпові­дальність і за інші правопорушення. Винні особи несуть адмі­ністративну, цивільно-правову, кримінальну і дисциплінарну відповідальність.

Адміністративна вщповщальність полягає в застосуванні повноважними органами і посадовими особами конкретних адміністративно-правових санкцій до порушників законодав­ства про охорону атмосферного повітря. Розповсюдженим видом такої відповідальності є застосування штрафу у визна­чених розмірах, який регулюється Кодексом України про ад­міністративні правопорушення. Відповідно до статей 78—83 штрафу підлягають особи, винні у таких порушеннях законо­давства щодо охорони атмосферного повітря:

порушенні порядку здійснення викиду забруднюючих речо­вин в атмосферу або шкідливого впливу на неї фізичних та біологічних факторів;

порушенні порядку здійснення діяльності, спрямованої на штучні зміни стану атмосфери і атмосферних явищ;

введенні в експлуатацію нових Г реконструйованих під­приємств, споруд та інших об'єктів, які не відповідають вимо­гам щодо охорони атмосферного повітря;

порушенні правил експлуатації, а також невикористанні встановлених споруд, устаткування, апаратури для очищення і контролю викидів в атмосферу;

недотриманні екологічних вимог під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції та прийняття в екс­плуатацію об'єктів або споруд;

випуску в експлуатацію автомобілів, літаків, суден та ін­ших пересувних засобів і установок, у яких вміст забруднюю­чих речовин у викидах, а також рівень шуму, утворюваного ними під час роботи, перевищують установлені нормативи;

експлуатації автотранспортних та інших пересувних засо­бів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речо­вин у викидах;

порушенні правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації та використання про­мислових і побутових відходів;

порушенні правил застосування, зберігання, транспорту­вання, знешкодження, ліквідації та захоронення пестицидів і агрохімікатів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів.

Справи про адміністративні правопорушення у цій сфері розглядають адміністративні комісії при виконавчих органах районних, міських, районних у містах, селищних і сільських Рад народних депутатів. Якщо справи про адміністративні правопорушення пов'язані з порушенням санітарно-гігієнічних і санітарно-епідеміологічних правил і норм, їх розглядають органи та установи, що здійснюють державний санітарний нагляд.

Адміністративний вплив за порушення законодавства про охорону атмосферного повітря реалізується також у формах попередження, обмеження та заборони. Так, відповідно до ст. 29 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» забороняється впровадження відкриттів, винаходів та раціо­налізаторських пропозицій, застосування нової техніки, ім­портного устаткування, технологій і систем, якщо вони не від­повідають встановленим в Україні вимогам щодо охорони ат­мосферного повітря. У разі порушення встановлених вимог така діяльність припиняється вповноваженими на те держав­ними органами, а винні особи притягуються до відповідаль­ності.

Цивільно-правова відповідальність за порушення законо­давства про охорону атмосферного повітря застосовується у випадках нанесення матеріальних збитків.

У статті 45 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» зазначено, що підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані відшкодувати збитки, заподіяні пору­шенням законодавства про охорону атмосферного повітря, у порядку та розмірах, встановлених законодавством України.

В законодавстві України немає спеціального акта, який би визначав розмір і порядок відшкодування збитків, пов'яза­них з порушенням законодавства про охорону атмосферного повітря. В таких випадках застосовуються загальні норми ци­вільного права, що регулюють зобов'язання, які настають у зв'язку з нанесенням збитків (статті 440 і 441 Цивільного ко­дексу України). Причому матеріальна відповідальність повин­на наставати в повному обсязі. Зменшення її розміру допус­кається лише у виключних випадках, враховуючи майновий стан правопорушника.

Посадові особи та інші працівники, з вини яких підприєм­ства, установи й організації понесли витрати, пов'язані з від­шкодуванням збитків, несуть перед цими підприємствами ма­теріальну відповідальність за трудовим законодавством.

Різновидом матеріального впливу на винних у порушенні законодавства про охорону атмосферного повітря е позбав­лення премій за основні результати господарської діяльності. В залежності від провини й її наслідків воно може бути пов­ним або частковим. Позбавлення премій здійснюється за по­даннями природоохоронних органів. Ця міра впливу застосо­вується головним чином до керівників підприємств і організа­цій, їх замісників, головних інженерів, які винні в невиконанні планів і заходів щодо охорони атмосферного повітря.

З цією ж метою треба ширше застосовувати матеріальне і моральне заохочення підприємств, установ, організацій і громадян, які б стимулювали проведення заходів, пов'язаних з охороною повітря.

Цивільно-правова відповідальність передбачена Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного бла­гополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. Згідно зі ст. 48 цього Закону підприємства, установи, організації, підприємці та громадяни, які порушили санітарне законодавство, що при­звело до виникнення захворювань, отруєнь, радіаційних ура­жень, тривалої або тимчасової втрати працездатності, інвалід­ності чи смерті людей, зобов'язані відшкодувати збитки всім потерпілим, а також компенсувати додаткові витрати органів, установ та закладів санітарно-епідемічної служби на прове­дення санітарних та протиепідемічних заходів і витрат ліку­вально-профілактичних закладів на надання медичної допомо­ги населенню.

У разі відмови від добровільної компенсації витрат або Відшкодування збитків спір розглядається в судовому порядку.

Кримінальна вюповщальність передбачена статтями 241, 242, 243 Кримінального кодексу України.

Діяльність або бездіяльність посадових осіб у галузі охо­рони атмосферного повітря може кваліфікуватись як посадо­вий злочин, зокрема, зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 Кримінального кодексу України), переви­щення впади або-службових повноважень (ст. 365 Криміналь­ного кодексу), службова недбалість (ст. 367 Кримінального кодексу).

Дисциплінарна вщповідальність застосовується до осіб, які порушили правила і норми охорони атмосферного повітря. Вина настає в тих випадках, коли порушення пов'язане з не­виконанням або неналежним виконанням працівником трудо­вих обов'язків згідно з законодавством про працю.

§ 11.4. Заходи органів внутрішніх справ щодо забезпечення охорони атмосферного повітря

Охорону атмосферного повітря забезпечує діяльність Дер­жавної автомобільної інспекції (ДАІ), контрольні функції якої охоплюють сферу дотримання нормативів гранично допусти­мих викидів забруднюючих речовин в атмосферу. Мова йде про нагляд за технічним станом двигунів автомобілів та заборону використання технічно несправних транспортних за­собів.

Співробітники ДАІ проводять щорічні огляди автотранс­портних засобів та періодичний контроль їх стану, відвідують транспортні підприємства, мають право вимагати від їх керів­ників пред'явлення необхідної документації і давати рекомен­дації щодо утримання від експлуатації автотранспортних засо­бів з технічно несправними двигунами, які забруднюють ат­мосферне повітря понад установлений мінімум.

Працівники ДАІ уважно стежать за організацією дорож­нього руху, вносять пропозиції щодо скорочення зупинок біля світлофорів, де автотранспортні засоби змушені працювати на холостому ходу і таким чином сильно забруднюють повітря, намагаються сприяти безперервному руху автомобілів міськи­ми дорогами, а також розвантажити автомагістралі міста від транзитного транспорту.

До заходів впливу, які застосовуються працівниками ДАІ, відносяться:

а) заборона випуску на лінію транспортних засобів у не­справному технічному стані;

б) зняття з автомобілів номерних знаків за перевищення норм вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах;

в) заборона руху по певних дорогах і провулках.

Працівники ДАІ у своїй роботі враховують те, що забруд­нення вихлопними газами — не єдиний прояв шкідливого впливу автотранспорту на стан атмосферного повітря. Воно може забруднюватись також при перевезенні автотранспор­том різних хімікатів й інших отрутних речовин, які використо­вуються в сільському господарстві і на підприємствах. Тому вони слідкують за додержанням правил транспортування та­ких речовин, затримують їх до усунення недопіків.

Працівникам ДАІ надано право складати протоколи щодо перевищення нормативів вмісту забруднюючих речовин у ви­кидах автотранспортних та інших пересувних засобів, які на­правляються до адміністративних комісій при виконавчих ор­ганах районних, міських, районних в містах, селищних і сіль­ських Рад народних депутатів. За порушення законодавства про охорону атмосферного повітря вони накладають на вин­них посадових осіб і громадян адміністративні стягнення у ви­гляді штрафу.

Природоохоронна діяльність працівників інспекції визна­чається Положенням про Державну автомобільну інспекцію Міністерства внутрішніх справ України, яке затверджено по­становою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р.

В основі діяльності органів внутрішніх справ щодо охорони атмосферного повітря від забруднення лежать також заходи, передбачені ст. 19 Закону України «Про охорону атмосфер­ного повітря»: переведення транспортних засобів на менш токсичні види енергії і палива; виведення з густонаселених житлових кварталів за межі міста автотранспортних під­приємств, автозаправних станцій, вантажного транзитного ав­томобільного транспорту; впровадження в містах автоматизо­ваних систем регулювання дорожнього руху та інші заходи.

Органи внутрішніх справ ретельно стежать і за виконан­ням норм права, які регулюють викиди забруднюючих речо­вин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами. Такі ви­киди можуть здійснюватись тільки за дозволами, які видають­ся органами Міністерства екології та природних ресурсів Ук­раїни.

У полі зору працівників органів внутрішніх справ знахо­дяться також вимоги щодо охорони атмосферного повітря від

: забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами. Не допускається спалювання зазначених відходів на території підприємств, установ, організацій і населених пунктів. Вони вивозяться на підприємства, що використовують їх як сиро­вину, або на спеціальні звалища.

Працівникам міліції варто пам'ятати і про заходи охорони атмосферного повітря на випадок аварійних ситуацій. Стаття 17 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» зо­бов'язує підприємства, установи й організації, викиди забруд­нюючих речовин яких при аваріях та несприятливих метео­рологічних умовах можуть призвести до надзвичайних еколо­гічних ситуацій, мати заздалегідь розроблені спеціальні заходи щодо охорони атмосферного повітря. Такі заходи погоджують­ся з органами Міністерства екології та природних ресурсів, Міністерства охорони здоров'я, місцевими органами держав­ної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Органи внутрішніх справ сприяють виконанню вимог щодо охорони атмосферного повітря при видобуванні корисних ко­палин та проведенні вибухових робіт. Суть однієї з вимог по­лягає в тому, щоб зазначені виробничі процеси проводились з додержанням правил, спрямованих на відвернення або зни­ження рівнів забруднення атмосферного повітря.

Друга вимога стосується розміщення териконів. Згідно зі ст. 21 Закону «Про охорону атмосферного повітря» розмі­щення в населених пунктах нових териконів і відвалів, які мо­жуть бути джерелами забруднення атмосферного повітря або іншого шкідливого впливу на нього, забороняється.

Органи внутрішніх справ приділяють увагу відверненню і зниженню шуму, подають пропозиції і зауваження щодо роз­міщення підприємств, транспортних магістралей, аеродромів та інших об'єктів з джерелами шуму при плануванні і забудові населених пунктів, їх працівники не байдужі до питань утри­мання в належному стані залізничних і трамвайних колій, ав­томобільних шляхів, вуличних покриттів, поліпшення конструк­цій транспортних засобів та умов їх експлуатації.

Працівники органів внутрішніх справ беруть участь в здійсненні організаційних заходів для відвернення і зниження виробничих, комунальних, побутових і транспортних шумів.

Привертають увагу органів внутрішніх справ і питання ви­користання атмосферного повітря як сировини основного ви­робничого призначення. Підприємства, установи й організації, діяльність яких пов'язана з використанням атмосферного по­вітря як сировини основного призначення, повинні передба­чати заходи, які б забезпечували мінімально необхідне вико-

ристання атмосферного повітря, а також здійснювати облік атмосферного повітря, яке витрачається на виробничі потреби.

Використання атмосферного повітря з перевищенням встановлених обсягів забороняється.

Про виконання підприємствами, установами і організація­ми покладених на них діючим екологічним законодавством обов'язків щодо раціонального використання атмосферного повітря дбають разом з природоохоронними органами органи внутрішніх справ, адже охорона природного середовища від­несена ст. 1 Закону України «Про міліцію» до першорядних завдань міліції.

Певні функції в галузі охорони атмосферного повітря ви­конує державна санітарно-епідемічна служба Міністерства внутрішніх справ України. На установи і підрозділи зазначеної служби покладаються функції спеціально уповноважених ор­ганів державного санітарно-епідеміологічного нагляду на під­порядкованих їм територіях, об'єктах, частинах і підрозділах. Зокрема, їх увагу привертають гігієнічні вимоги до атмосфер­ного повітря в населених пунктах, повітря у виробничих та інших приміщеннях.

Згідно з Законом України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» підприємства, установи, організації та громадяни при здійсненні своєї діяль­ності зобов'язані вживати необхідних заходів щодо запобіган­ня та усунення причин забруднення атмосферного повітря, фізичного впливу на атмосферу в населених пунктах, рекреа­ційних зонах, а також повітря у житлових та виробничих при­міщеннях, у навчальних, лікувально-профілактичних та інших закладах, інших місцях тривалого чи тимчасового перебуван­ня людей.

Виконання передбачених Законом заходів контролюється Державною санітарно-епідеміологічною службою, в тому числі відповідною службою Міністерства внутрішніх справ України.

Установи та заклади Державної санітарно-епідеміологічної служби здійснюють свою діяльність на підставі Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні, що затверджується Кабінетом Міністрів України, та положень про державну санітарно-епідеміологічну службу відповідних мініс­терств і відомств.

Розділ 12. Правова охорона надр в Україні § 12.1. Надра як об'єкт правової охорони

Надра — частина земної кори, що розташована під по­верхнею суші та дном водоймищ і сягає глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. Вони є виключно власністю народу України і надаються тільки в користування. Право власності на надра здійснюється через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місце­ві Ради народних депутатів. Окремі повноваження щодо роз­порядження надрами законодавством України можуть нада­ватися відповідним органам державної виконавчої влади.

Надра є надзвичайно важливим об'єктом природи. Багат­ства надр складають матеріальну основу всієї індустрії Украї­ни. Без мінеральної сировини не можливі розвиток енергети­ки, вугільної і хімічної промисловості, залізничного, автомо­більного, повітряного, водного транспорту, виробництво міне­ральних добрив, будівельних матеріалів, розвиток інших галузей народного господарства.

Надра не слід ототожнювати з корисними копалинами. Надра — ширше поняття, до них належить також підземна порожнина, де раніше була порода, так звані горні виробітки, які використовуються для розташування підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин. Проте визна­чальною частиною надр, звичайно, є родовища корисних ко­палин.

Як зазначено в ст. 5 Кодексу України про надра, родо­вища корисних копалин — це нагромадження мінеральних речовин в надрах, на поверхні землі, в джерелах вод та га­зів, на дні водоймищ, які за кількістю, якістю та умовами за­лягання придатні для промислового використання.

Україна має унікальні геологічні можливості, в її надрах знаходиться 200 видів корисних копалин, з яких видобуваєть­ся тільки 94. Використання високих можливостей надр для забезпечення економіки необхідною сировиною з власних джерел — це не тільки питання стабільного економічного роз­витку, а й питання безпеки держави.

Усі родовища корисних копалин становлять державний фонд цих копалин. За своїм значенням корисні копалини по­діляються на корисні копалини загальнодержавного і місцево­го значення. До копалин загальнодержавного значення відно­сяться вугілля, нафта, руда, природний газ та інші. До копа­лин місцевого значення — пісок, глина, камінь, галька, вапно

[. ТОЩО.

Віднесення корисних копалин до загальнодержавного та місцевого значення здійснюється Кабінетом Міністрів України за поданням Комітету України з питань геології та викорис­тання надр.

Запаси мінеральної сировини на нашій планеті величезні. Прогнозні ресурси хімічного палива оцінюються в обсязі близько 12 800 млрд т, із яких вугілля складає приблизно 11 200 млрд т, нафта — 740 млрд т, природний газ — 630 млрд т.

Проте обсяги і темпи видобування корисних копалин не можуть не викликати у людства занепокоєння. Все частіше зустрічаються тривожні повідомлення про можливу енерге­тичну кризу. Протягом всієї історії людства експлуатація надр постійно посилювалась. Приблизно кожні 15—18 років світо­вий обсяг добування корисних копалин збільшується вдвічі.

У сучасний період щорічно з надр землі видобувають близько 120 млрд т. руди та інших корисних копалин.

Великі видобутки гірничих порід здійснюються на території України. У республіці щорічно видобувається 5,3 млн т нафти, 28,1 млрд м3 природного газу, майже 137 млн т кам'яного та 9,3 млн т бурого вугілля.

Великі обсяги видобування і використання корисних копа­лин негативно впливають на навколишнє середовище.

Усе це визначає значення забезпечення раціонального використання і охорони надр.

Користувачами надр можуть бути підприємства, установи, організації, громадяни України, а також іноземні юридичні та фізичні особи.

Надра надаються в користування для: геологічного ви­вчення, в тому числі дослідно-промиспової розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення, видобування корисних копалин, будівництва та експлуатації підземних спо­руд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, поховання шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод, створення геологічних те­риторій та об'єктів, що мають важливе наукове, культурне, санаторно-оздоровче значення (наукові полігони, геологічні заповідники, заказники, пам'ятки природи, лікувальні, оздо­ровчі заклади тощо), задоволення інших потреб.

Користування може бути постійним або тимчасовим. По­стійним визнається таке, яке не має заздалегідь встановле­ного строку. Тимчасове може бути короткостроковим (до п'я­ти років) і довгостроковим (до двадцяти років). У разі необ­хідності ці строки можуть бути продовжені.

І Перебіг строку користування надрами починається з дня одержання на це спеціального дозволу (ліцензії), якщо в ньому не передбачено інше.

Ліцензування — це єдиний порядок надання спеціальних дозволів (ліцензій) на користування ділянкою надр з відповід­ною метою. Ліцензії надаються спеціалізованим підприєм­ствам, установам і організаціям, а також громадянам, які мають відповідну кваліфікацію, матеріально-технічні та еконо­мічні можливості для користування надрами, Комітетом Ук­раїни з питань геології та використання надр за погодженням з Міністерством екології та природних ресурсів в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Право на користування надрами засвідчується актом про надання гірничого відводу. Гірничий відвід — це частина надр, надана користувачам для промислової розробки родо­вищ корисних копалин, а також для цілей, не пов'язаних з ви­добуванням останніх. Користування надрами за межами гір­ничого відводу забороняється.

Гірничі відводи для розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення надаються, як правило, коміте­том України по нагляду за охороною праці, а гірничі відводи для розробки родовищ місцевого значення надаються Вер­ховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими Радами народних депутатів.

Порядок надання гірничих відводів установлюється Кабі­нетом Міністрів України, який 27 січня 1995 р. затвердив від­повідне Положення.

Але із загального правила е винятки, коли надра на­даються у користування без надання гірничого відводу. Таки­ми винятками е надання надр для геологічного вивчення, у користування для видобування прісних підземних вод і роз­робки родовищ торфу. В зазначених випадках це здійснюєть­ся на підставі спеціальних дозволів (ліцензій).

Законодавством про надра визначено також право зем­левласників і землекористувачів на видобування корисних ко­палин місцевого значення, торфу і прісних вод. Відповідно до ст. 23 Кодексу України про надра в межах наданих їм зе­мельних ділянок вони мають право займатись цим без спе­ціальних дозволів (ліцензій) та гірничого відводу при загальній глибині розробки до 2 м І прісних підземних вод до 20 м та використовувати надра для господарських і побутових потреб.

Видобування корисних копалин місцевого значення і тор­фу із застосуванням спеціальних технічних засобів, які мо­жуть призвести до небажаних змін навколишнього природного

середовища, погоджується з місцевими Радами народних де­путатів та органами Міністерства екології та природних ресур­сів України на місцях.

Землевласники і землекористувачі можуть бути позбавле­ні зазначених прав у разі порушення ними порядку і умов ко­ристування надрами на наданих їм у власність або користу­вання земельних ділянках місцевими Радами народних депу­татів або іншими спеціально вповноваженими органами в по­рядку, передбаченому законодавством України.

Право користування надрами припиняється в разі:

1) відсутності потреби в цьому;

2) закінчення встановленого на це строку;

3) припинення діяльності користувачів надр, яким їх було надано;

4) застосування методів і способів, що негативно вплива­ють на стан надр, призводять до забруднення навколишнього природного середовища або шкідливих наслідків для здоров'я населення;

5) використання надр не для тієї мети, для якої їх було надано, порушення інших вимог, передбачених відповідним дозволом (ліцензією);

6) якщо користувач без поважних причин протягом двох років не розпочне користування надрами;

7) вилучення у встановленому законодавством порядку наданої у користування ділянки надр.

Право користування надрами припиняється тим органом, який надав на це дозвіл, а у випадках, передбачених пункта­ми 1, 4, 5 і 6, у разі незгоди користувачів, — у судовому порядку. При цьому питання про припинення права користу­вання земельною ділянкою вирішується у встановленому зе­мельним законодавством порядку.

Законодавством України можуть передбачатися й інші ви­падки припинення права користування надрами.

Після вироблення запасів корисних копалин, а також у разі, коли за техніко-економічними розрахунками та іншими обгрунтуваннями подальша розробка родовищ чи його частин є недоцільною або неможливою, гірничодобувні об'єкти або ділянки цих об'єктів підлягають ліквідації або консервації.

У разі повної або часткової ліквідації гірничодобувного об'єкта гірничі виробки і свердловини повинні бути приведені у стан, який гарантує безпеку людей, майна і навколишнього природного середовища, а в разі консервації гарантує також і збереження родовищ, гірничих виробок та свердловин на весь період консервації. У разі ліквідації гірничодобувних об'єктів повинно бути вирішено питання про можливе вико­

ристання гірничих виробок, свердловин для інших цілей сус­пільного виробництва.

Ліквідація і консервація гірничодобувних об'єктів або їх ді­лянок здійснюється за погодженням з органами державного гірничого нагляду та іншими заінтересованими органами у порядку, встановленому Комітетом України по нагляду за охороною праці.

Відносини з використання і охорони надр — гірничі відно­сини — регулюються Конституцією України, Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», Ко­дексом України про надра та іншими актами законодавства України, що додаються до них.

Гірничі відносини спрямовані на забезпечення раціональ­ного, комплексного використання надр для задоволення по­треб у мінеральній сировині та інших потреб суспільного ви­робництва; охорони надр, гарантування при користуванні над­рами безпеки людей, майна та навколишнього природного се­редовища, а також охорони прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій та громадян.

Важливі завдання в галузі використання та охорони надр передбачені постановами Кабінету Міністрів України: «Про Державний фонд родовищ корисних копалин України» від 2 березня 1993 р., «Про затвердження Класифікації запасів і ресурсів корисних копалин державного фонду надр» від 5 травня 1997 р., «Про перелік корисних копалин та їх міні­мальні запаси або перспективні ресурси, що вважаються стратегічно важливими для економіки України» від 15 липня 1997 р. ?,

§ 12.2. Поняття і зміст правової охорони надр

Багатства надр землі відносяться до вичерпних природних ресурсів, які не підлягають ні відновленню, ні самовідновлен-ню. Вони потребують охорони, бездоганної в усіх відношеннях І насамперед у правовому.

Правовою охороною надр передбачається система право­вих заходів і норм, спрямованих на забезпечення геологічно­го вивчення надр, їх раціонального використання та надійний захист.

Отже, найпершим кроком до забезпечення охорони надр є їх геологічне вивчення, яке передбачає одержання даних про геологічну будову надр, процеси, які відбуваються в них, виявлення і оцінку корисних копалин, вивчення закономірнос-

тей їх формування і розміщення, з'ясування гірничотехнічних та інших умов розробки родовищ і використання надр для ці­лей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин.

Вимоги щодо геологічного вивчення надр викладені в ст. 38 Кодексу України про надра.

Важливою передумовою забезпечення охорони надр є їх раціональне використання. Корисні копалини повинні видобу­ватись у місцях залягання якомога повніше, з найменшими витратами, має забезпечуватись їх господарське використан­ня підприємствами, організаціями, установами і громадянами. Згідно з чинним законодавством про надра основними вимо­гами в галузі їх охорони є такі:

а) забезпечення належного правового регулювання охо­рони надр;

б) додержання встановленого порядку надання надр у ко­ристування;

в) раціональне вилучення і використання запасів корисних копалин і наявних у них компонентів;

г) недопущення шкідливого впливу робіт, пов'язаних з ко­ристуванням надрами, на збереження запасів корисних копа­лин, гірничих виробок і свердловин, що експлуатуються чи за­консервовані, а також підземних споруд;

д) охорона родовищ корисних копалин від затоплення, об­воднення, пожеж та інших факторів, що впливають на їх якість і промислову цінність родовищ або ускладнюють їх роз­робку;

е) запобігання необгрунтованій та самовільній забудові площ залягання корисних копалин і додержання встановлено­го законодавством порядку використання цих площ для інших цілей;

е) запобігання забрудненню надр при підземному збері­ганні нафти, газу та інших речовин і матеріалів, схованні шкідливих речовин і відходів виробництва, скиданні стічних вод;

ж) додержання інших вимог, передбачених законодав­ством про охорону навколишнього природного середовища.

Зазначені вимоги е складовою частиною компетенції ви­щих і місцевих органів державної влади і управління у сфері регулювання гірничих відносин. Зокрема, до ьідання Верхов­ної Ради України належить:

1) законодавче регулювання гірничих відносин;

2) визначення основних напрямів державної політики в галузі геологічного вивчення, використання і охорони надр;

3) визначення повноважень органів державної виконавчої влади, місцевих Рад народних депутатів щодо використання та охорони надр.

До відання Кабінету Міністрів України належить:

1) реалізація державної політики у сфері регулювання гір­ничих відносин;

2) здійснення державного контролю за геологічним ви­вченням, використанням та охороною надр;

3) визначення порядку діяльності органів державної вико­навчої влади в галузі використання і охорони надр, коорди­нація їх діяльності;

4) забезпечення розробки загальнодержавних та регіо­нальних програм у зазначеній галузі;

5) визначення порядку використання надр та їх охорони;

6) вирішення інших питань.

Питання охорони надр у межах своєї компетенції вирі­шують також Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, міські, селищні і сільські Ради народних депутатів.

Охорону надр покликані здійснювати й інші органи дер­жавного управління: Міністерство екології та природних ре­сурсів України, Комітет України з питань геології та вико­ристання надр, Комітет України по нагляду за охороною праці.

Громадяни та їх об'єднання сприяють місцевим Радам на­родних депутатів і спеціально уповноваженим органам дер­жавної виконавчої влади у здійсненні заходів щодо раціональ­ного використання та охорони надр.

Користувачі надр мають право:

здійснювати на наданій їм ділянці надр геологічне вивчен­ня, комплексну розробку родовищ корисних копалин та інші роботи згідно з умовами спеціального дозволу (ліцензії);

І розпоряджатися видобутими корисними копалинами;

здійснювати на умовах спеціального дозволу (ліцензій) консервацію наданого в користування родовища корисних ко­палин або його частини.

Користувачі надр зобов'язані:

використовувати надра відповідно до цілей, для яких їх було надано;

забезпечувати повноту геологічного вивчення, раціональ­не, комплексне використовування та охорону надр;

виконувати інші вимоги щодо користування надрами, встановлені законодавством України.

Охороні надр сприяють передбачені законодавством об­меження, тимчасова заборона (зупинення) або припинення користування надрами в разі порушення відповідних вимог. Ці

заходи можуть бути застосовані органами Міністерства еко­логи та природних ресурсів України, державного гірничого нагляду, державного геологічного контролю або іншими спе­ціально вповноваженими на те державними органами.

Одним із заходів охорони надр є заборона проектування і будівництва населених пунктів, промислових комплексів та інших об'єктів без попереднього геологічного вивчення діля­нок надр, що підлягають забудові.

Законодавством передбачені й інші охоронні заходи щодо забудови площ залягання корисних копалин. Так, забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного зна­чення, а також будівництво на ділянках їх залягання споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, дозволяєть­ся у виняткових випадках лише за погодженням з відповідни­ми територіальними геологічними підприємствами та органа­ми державного гірничого нагляду. Існує спеціальне Положен­ня про порядок забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення, яке було затверджене поста­новою Кабінету Міністрів України від 17 січня 1995 р.

Забудова площ залягання корисних копалин місцевого значення, а також розміщення на ділянках їх залягання під­земних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних ко­палин, дозволяється за погодженням з відповідними місцеви­ми Радами народних депутатів.

Особливій охороні підлягають ділянки надр, що мають ве­лике наукове та культурне значення. Це рідкісні геологічні відслонення, мінералогічні утворення, палеонтологічні об'єкти тощо. Вони можуть бути оголошені у встановленому законо­давством порядку об'єктами природно-заповідного фонду України.

Певне значення для забезпечення охорони надр має платня за їх користування. Вона справляється у вигляді:

1) платежів за користування надрами; 2) відрахувань за гео­логорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; 3) збору за видачу спеціальних дозволів (ліцензій);

4) акцизного збору.

Платежі за користування надрами можуть справлятися у вигляді разових внесків або регулярних, які визначаються на підставі відповідних еколого-економічних. розрахунків.

Нормативи платні за користування надрами та порядок її справляння встановлюються Кабінетом Міністрів України. 12 вересня 1997 р. він затвердив «Базові нормативи плати за користування надрами для видобування корисних копалин та Порядку справляння плати за користування надрами для добування корисних копалин».

Платня за користування надрами може сплачуватись як у вигляді грошових платежів, так і в натуральному вигляді (час­тина видобутої мінеральної сировини або іншої виробленої • 'користувачем надр продукції, виконання робіт чи надання ін­ших послуг), крім матеріалів, продуктів та послуг, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.

У законодавстві про надра встановлений також розподіл платежів за користування надрами між бюджетами різних рівнів та умови сплати інших видів відрахувань і зборів.

По окремих видах мінеральної сировини, що видобуваєть­ся з родовищ з відносно кращими гірничо-геологічними і еко-номіко-географічними характеристиками, при одержанні ко­ристувачем надр наднормативного прибутку може встановлю­ватись акцизний збір.

Від плати за користування надрами звільняються:

а) землевласники і землекористувачі, які здійснюють у встановленому порядку видобуток корисних копалин місцево­го значення для власних потреб або користуються надрами для господарських і побутових потреб на наданих їм у влас­ність або користування земельних ділянках;

б) користувачі надр — при організації геологічних об'єктів •природно-заповідного фонду;

в) користувачі надр — за здійснення розвідки корисних 'копалин у межах гірничого відводу, наданого їм для видобут­ку корисних копалин. Користувачам надр можуть надаватися й інші пільги.

Охороні надр значною мірою сприяє державний облік ро­довищ і проявів корисних копалин та державний баланс їх за­пасів. Державний кадастр родовищ і проявів корисних копа­лин містить відомості про кожне родовище, включене до Дер­жавного фонду, щодо кількості та якості цих запасів, а також .відомості про кожний прояв корисних копалин.

Державний баланс запасів корисних копалин містить відо­мості про їх кількість, якість та ступінь вивчення щодо родо­вищ, які мають промислове значення, їх розміщення, рівень освоєння, а також відомості про видобуток, утрати і забезпе­ченість суспільного виробництва розвіданими запасами.

Державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин та державний баланс запасів корисних копалин ведуться Ко­мітетом України з питань геології та використання надр.

Усі запаси корисних копалин підлягають експертизі та оці­нюються Державною комісією України по запасах корисних копалин у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Охорона надр передбачається і в основних вимогах щодо розробок родовищ корисних копалин. При цьому повинні за­безпечуватися:

1) недопущення наднормативних утрат і погіршення якості корисних копалин;

2) недопущення псування розроблюваних і сусідніх з ними родовищ корисних копалин у результаті проведення гірничих робіт;

3) складування, збереження та облік корисних копалин;

4) інші вимоги, що сприяють охороні надр.

Велика роль в охороні надр належить державному конт­ролю і нагляду в гірничій справі, які спрямовані на забезпе­чення додержання всіма державними органами, підприєм­ствами, установами, організаціями та громадянами встанов­леного порядку користування надрами, виконання інших обов'язків щодо охорони надр, установлених законодавством України.

Державний контроль за геологічним вивченням надр здій­снюється Комітетом України з питань геології та використан­ня надр і його органами на місцях.

Державний нагляд за веденням робіт по геологічному ви­вченню надр, їх використанням та охороною здійснюється Комітетом України по нагляду за охороною праці та його ор­ганами на місцях.

Державний контроль за використанням і охороною надр у межах своєї компетенції здійснюють місцеві Ради народних депутатів, органи виконавчої влади на місцях, Міністерство еко­логії та природних ресурсів України і його органи на місцях.

Повноваження органів державного геологічного контролю та органів державного гірничого нагляду щодо здійснення контролю і нагляду закріплені відповідно в статтях 62 і 63 Ко­дексу України про надра.

Питання, пов'язані з гірничим наглядом, регулюються По­ложенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 21 лютого 1995 р.

§ 12.3. Відповідальність за порушення законодавства про надра

Порушення законодавства про надра тягне за собою дис­циплінарну, адміністративну, цивільно-правову і кримінальну відповідальність.

Відповідальність несуть особи, винні у таких правопору­шеннях:

а) самовільному користуванні надрами;

б) порушенні норм, правил і вимог щодо проведення робіт по їх геологічному вивченню;

в) вибірковому виробленні багатих ділянок родовищ, що призводить до наднормативних утрат і погіршення якості ко­рисних копалин при їх видобуванні;

д) пошкодженні родовищ корисних копалин, які виклю­чають повністю або суттєво обмежують можливість їх подаль­шої експлуатації;

е) порушенні встановленого порядку забудови площ заля­гання корисних копалин;

є) невиконанні правил охорони надр та вимог щодо без­пеки людей, майна і навколишнього природного середовища від шкідливого впливу робіт, пов'язаних з користуванням над­рами;

ж) знищенні або пошкодженні геологічних об'єктів, що ста­новлять особливу наукову і культурну цінність, спостережних режимних свердловин, а також маркшейдерських і геодезич­них знаків;

з) незаконному знищенні маркшейдерської або геологічної документації, а також дублікатів проб корисних копалин, не­обхідних при подальшому геологічному вивченні надр і роз­робці родовищ;

| й) невиконанні вимог щодо проведення гірничих виробок і і свердловин, які ліквідовано або законсервовано, в стан, \ який гарантує безпеку людей, а також вимог щодо збережен-' ня родовищ, гірничих виробок і свердловин на час консервації. | Законодавчими актами України може встановлюватися І відповідальність й за інші порушення законодавства про надра. і Дисциплінарна відповідальність застосовується при незна­чних порушеннях. Дисциплінарні стягнення накладаються як на рядових працівників, так і на посадових осіб. Їх види вста­новлюються правилами внутрішнього розпорядку відповідних підприємств і установ.

; Адміністративна вдповдальнсгь полягає в застосуванні до винних осіб адміністративних стягнень, зокрема, накладан­ня штрафу. Вона передбачена Кодексом України про надра,

Кодексом України про адміністративні правопорушення. Згід­но зі ст. 47 КпАП штраф накладається за самовільне корис­тування надрами, укладення угод, які в прямій чи прихованій формі порушують права державної власності на надра.

За порушення інших вимог щодо охорони надр та прове­дення робіт по їх геологічному вивченню штраф накладається на підставі статей 57 і 58 КпАП України.

У переважній більшості адміністративних правопорушень в цій галузі розглядають справи і накладають штрафи відповідні особи органів держгіртехнагляду.

Стаття 66 Кодексу України про надра передбачає таку мі­ру адміністративного впливу, як припинення самовільного ко­ристування надрами та забудови площ залягання корисних копалин. Причому ці дії припиняються без відшкодування по­несених витрат.

Цивтьно-правова відповідальність полягає у відшкодуванні збитків, завданих внаслідок порушень законодавства про надра.

У статті 67 Кодексу України про надра зазначено: «Під­приємства, установи, організації та громадяни зобов'язані відшкодувати збитки, завдані ними внаслідок порушень зако­нодавства про надра, в розмірах і порядку, встановлених за­конодавством України». Проте згадана стаття конкретно не визначає межу майнової відповідальності. У ній зроблено ли­ше посилання на чинне законодавство. Практично мова йде про відповідні норми цивільного права, зокрема, статті 440 і 441 Цивільного кодексу України. Стаття 440 передбачає від­шкодування заподіяних збитків у повному обсязі. Проте суд може зменшити розмір відшкодування в залежності від май­нового стану порушника. Стаття 441 передбачає відповідаль­ність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків.

Посадові особи та інші працівники, з вини яких підприєм­ства, організації, установи понесли витрати, пов'язані з від­шкодуванням збитків, несуть особисту матеріальну відпові­дальність перед цими організаціями в установленому порядку (ст. 452 Цивільного кодексу України).

У статті 25 Кодексу про надра записано: «Збитки, завдані порушенням прав користувачів надр, підлягають відшкоду­ванню в повному обсязі відповідно до законодавчих актів України».

Відшкодування завданих збитків не звільняє винних осіб від притягнення їх до адміністративної чи кримінальної відпо­відальності.

Кримінальна відповідальність передбачена статтями 240 і 250 Кримінального кодексу України. Згідно зі ст. 240 неза­конне, тобто з порушенням установленого законодавством порядку, видобування корисних копалин, крім загальнопоши-рених, — карається позбавленням волі на строк до двох ро­ків, або виправними роботами на такий самий строк, або штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років.

Ті самі діяння, вчинені на територіях та об'єктах природ­но-заповідного фонду або повторно, або якщо вони спричи­нили загибель людей, їх масове захворювання або інші тяжкі наслідки, — караються обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк з кон­фіскацією незаконно добутого і знарядь видобування.

За злочинні порушення законодавства про континенталь­ний шельф України кримінальну відповідальність передбачає ст. 244 Кримінального кодексу України. Згідно з ч. 1 цієї статті порушення законодавства про континентальний шельф України, що заподіяло істотну шкоду, а також невжиття осо­бою, що відповідає за експлуатацію технологічних установок або інших джерел небезпеки в зоні безпеки, заходів для за­хисту живих організмів моря від дії шкідливих відходів або не­безпечних випромінювань та енергії, якщо це створило не­безпеку їх загибелі або загрожувало життю чи здоров'ю лю­дей, караються штрафом від ста до двохсот неоподатковува­них мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років, з конфіскацією всіх знарядь, якими користувалася ви­нувата особа для вчинення злочину або без такої.

Частина 2 ст. 244 передбачає відповідальність за дослі­дження, розвідування, розробку природних багатств та інші роботи на континентальному шельфі України, які провадяться іноземними громадянами, якщо це не передбачено догово­ром між Україною і заінтересованою іноземною державою, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою Ук­раїни або спеціальним дозволом, виданим у встановленому законом порядку. Такі діяння караються штрафом від п'ятде­сяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, з конфіскацією об­ладнання.

§ 12.4. Участь органів внутрішніх справ в охороні надр

Охорону надр органи внутрішніх справ здійснюють, голо­вним чином, у процесі охорони права державної власності і в процесі забезпечення громадського порядку. Надра е об'єктом природи і водночас — виключною власністю народу України, яку органи внутрішніх справ зобов'язані охороняти. Особлива увага при цьому приділяється зберіганню видобутих корисних копалин від розкрадання і безгосподарного викорис­тання. Саме ці правопорушення і злочини здебільшого вияв­ляються і припиняються працівниками міліції.

Органи внутрішніх справ сприяють охороні надр і тим, що захищають права їхніх користувачів, які можуть бути обмеже­ні лише у випадках, передбачених законодавством України. Це відноситься до охорони прав усіх користувачів надр, яки­ми можуть бути підприємства, установи, організації, громадя­ни України, а також іноземні юридичні та фізичні особи.

Однією з форм охорони надр органами внутрішніх справ є сприяння місцевим органам влади у виконанні такої важ» ливої функції, як здійснення контролю, що передбачено Ко­дексом України про надра. Виконуючи цю функцію, місцеві Ради народних депутатів і їх виконавчі органи спираються на допомогу правоохоронних органів.

Важливу роль в охороні надр і видобутих корисних копа­лин відіграють підрозділи протипожежної безпеки системи Мі­ністерства внутрішніх справ України, які покликані контролю­вати дотримання відповідних правил пожежної безпеки на гір­ничодобувних об'єктах, об'єктах по переробленню мінераль­ної сировини, а також підземних спорудах, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, їх головним завданням є запобігання виникненню пожежі та якомога швидкого її пога­шення.

За діючим законодавством місця розташування гірничодо­бувних об'єктів і підземних споруд, не пов'язаних з видобу­ванням корисних копалин, у тому числі для підземного збе­рігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, заховання відходів виробництва, інших шкідливих речовин і скидання стічних вод, до початку проектних робіт погоджуються з ор­ганами державного гірничого нагляду, охорони навколишньо­го природного середовища, державного санітарного нагляду, з територіальними геологічними підприємствами, відповідними Радами народних депутатів та іншими зацікавленими органа­ми. До таких слід віднести органи протипожежної безпеки.

У своїй діяльності щодо охорони надр органам внутрішніх справ належить керуватись Кодексом України про надра, За­конами України «Про міліцію», «Про охорону навколишнього природного середовища», відповідними статтями Кодексу Ук­раїни про адміністративні правопорушення, Цивільного і Кри­мінального кодексів України, місцевими програмами розвитку мінерально-сировинної бази, раціонального використання і охорони надр, які розробляються обласними Радами народ­них депутатів відповідно до ст. 9 Кодексу України про надра.

У Законі України «Про міліцію» визначені її основні зав­дання, зокрема: забезпечення безпеки громадян, захист їх прав і законних інтересів; захист власності від злочинних по­сягань; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; сприяння у межах своєї компетенції державним ор­ганам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків; запобігання правопо­рушенням та їх припинення.

Зрозуміло, що виконання цих завдань неодмінно передба­чає охорону надр.

Здійснювати охорону надр зобов'язує працівників органів внутрішніх справ і Кодекс України про надра. У ст. 2 Кодексу зазначено: «Завданням Кодексу про надра є регулювання гірничих відносин з метою забезпечення раціонального, ком­плексного використання надр для задоволення потреб у міне­ральній сировині та інших потреб суспільного виробництва, охорони надр, гарантування при користуванні надрами безпе­ки людей, майна та навколишнього природного середовища, а також охорона прав і законних інтересів підприємств, уста­нов, організацій та громадян».

Працівники органів внутрішніх справ не можуть бути бай­дужими і до виконання вимог, передбачених іншими статтями Кодексу України про надра: ст. 22 передбачає надання надр для захоронення відходів виробництва, інших шкідливих речо­вин та скидання стічних вод; ст. 23 регулює права земле­власників і землекористувачів на видобування корисних ко­палин місцевого значення, торфу та прісних підземних вод;

ст. 50 забороняє введення в експлуатацію нових і реконстру­йованих гірничодобувних об'єктів, об'єктів по переробці міне­ральної сировини, а також підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, безпеку людей, майна і нав­колишнього природного середовища; ст. 55 передбачає поря­док користування надрами для цілей, не пов'язаних з видо­буванням корисних копалин, а саме: вжиття заходів, які за­побігли б їх проникненню в гірничі виробки, на земну поверх­ню та водні об'єкти.

У разі порушення зазначених вимог скидання в надра стічних вод, захоронення шкідливих речовин і відходів вироб­ництва повинно бути обмежено, тимчасово заборонено (зупи­нено) або припинено органами державного гірничого нагляду чи іншими спеціально уповноваженими на те державними ор­ганами.

Брати участь в охороні надр зобов'язує працівників орга­нів внутрішніх справ і ст. 12 Кодексу про надра, в якій гово­риться про участь громадян та їх об'єднань у здійсненні за­ходів щодо раціонального використання та охорони надр. Та­ким чином, охорона надр є не тільки службовим, а й грома­дянським обов'язком працівників органів внутрішніх справ.

Зрозуміло, що участь органів внутрішніх справ в охороні надр буде більш плідною, якщо вони свої зусилля будуть тіс­ніше поєднувати з зусиллями органів державного геологічного контролю і органів державного гірничого нагляду.

Розділ 13. Правова охорона природно-заповідного фонду України

§ 13.1. Природно-заповідний фонд України як об'єкт правової охорони

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і вод­ного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різ­номанітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забез­печення фонового моніторингу навколишнього природного се­редовища.

До природно-доповідного фонду належать:

а) природні території та об'єкти — природні та біосфернІ заповідники, національні природні і регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища;

б) штучно створені об'єкти — ботанічні сади, дендрологічні і зоологічні парки, парки — пам'ятки садово-паркового мис­тецтва.

Правові основи організації, охорони, ефективного вико­ристання природно-заповідного фонду, відтворення його при­родних комплексів та об'єктів визначає Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р., в якому знайшли закріплення форми власності на території та об'єкти природно-заповідного, фонду України, цілі його вико­ристання, права громадян із зазначених питань.

Території природних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю народу України. Регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендро­логічні, зоологічні парки та парки — пам'ятки садово-парко­вого мистецтва можуть перебувати як у власності народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.

Території та об'єкти природно-заповідного фонду можуть використовуватися в природоохоронних, науково-дослідних, освітньо-виховних, оздоровчих та інших рекреаційних цілях;

для потреб моніторингу навколишнього природного середо­вища.

Режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду — це сукупність науково обгрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них,

порядок охорони, використання і відтворенні* їх природних комплексів.

На землях природно-заповідного призначення заборо­няється будь-яка діяльність, що негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів та об'єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням.

Громадяни України мають такі права:

брати участь в обговоренні проектів законодавчих актів з питань розвитку заповідної справи, формування природно-за­повідного фонду;

брати участь у розробці та реалізації заходів щодо їх охо­рони та ефективного використання, запобігання негативного впливу на них господарської діяльності;

вносити пропозиції про включення до складу природно-за­повідного фонду найбільш цінних природних територій та об'єктів;

ознайомлюватися з територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, здійснювати інші користування з додер­жанням встановлених вимог щодо заповідного режиму;

брати участь у здійсненні громадського контролю за охо­роною заповідних територій та об'єктів, вносити пропозиції щодо притягнення до відповідальності винних у порушенні ви­мог охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Законодавством України можуть бути визначені й інші права громадян з питань охорони та використання територій і об'єктів природно-заповідного фонду.

Заслуговує на увагу правовий режим територій та об'єк­тів природно-заповідного фонду України. Він визначається з урахуванням їх класифікації та цільового призначення.

Природні заповідники— це природоохоронні, науково-дос­лідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікаль­них для даної ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів, вивчення природних проце­сів і явищ, що відбуваються в них, розробок наукових засад охорони навколишнього природного середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки.

Основними завданнями природних заповідників є збере­ження природних комплексів та об'єктів на їх території, про­ведення наукових досліджень і спостережень за станом нав­колишнього природного середовища, розробка на їх основі природоохоронних рекомендацій, поширення екологічних знань, сприяння в підготовці наукових кадрів і спеціалістів у

галузі охорони навколишнього природного середовища та за­повідної справи.

На природні заповідники покладається також координація і проведення наукових досліджень у регіоні.

На території природних заповідників забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить їх цільо­вому призначенню, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природ­ні комплекси та об'єкти.

Зокрема забороняється: будівництво споруд, шляхів спо-•лучення, мережних та інших об'єктів транспорту і зв'язку, не пов'язаних з діяльністю природних заповідників, розведення вогнищ, стоянка транспорту, прогін домашніх тварин, проліт літаків та вертольотів нижче 2000 м над землею; геологороз­відувальні роботи, розробка корисних копалин, порушення ґрунтового покриву та гідрологічного режиму, застосування хімічних засобів, усі види лісокористування, а також заготівля кормових трав, лікарських й інших рослин, квітів, випасання худоби, виловлення і знищення звірів і птахів, порушення умов їх оселення тощо.

Б'юсферні заповідники — це природоохоронні, науково-дослідні установи міжнародного значення, що створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових при­родних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічно­го моніторингу, вивчення навколишнього природного середо­вища, його змін під дією антропогенних факторів.

Біосферні заповідники створюються на базі природних за­повідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій та об'єктів природно-заповідною фонду ін­ших категорій та інших земель і належать до всесвітньої гло­бальної мережі біосферних заповідників.

Для біосферних заповідників установлюється диференційо­ваний режим охорони, відтворення та використання природ­них комплексів згідно з функціональним зонуванням. Перед­бачено виділення трьох зон: заповідна, буферна, зона антро­погенних ландшафтів. Кожна з них включає в себе території, виділені з конкретною метою їх використання.

Наукові дослідження, спостереження за станом навколиш­нього природного середовища та інша діяльність біосферних заповідників здійснюються з урахуванням міжнародних про­грам.

Національні природні парки є природоохоронними, рек­реаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними устано­вами загальнодержавного значення.

- Перед ними стоять такі основні завдання:

а) збереження цінних природних та історико-культурних комплексів і об'єктів;

б) створення умов для організованого туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони заповідних природних ком­плексів та об'єктів;

в) проведення наукових досліджень природних комплексів та їх змін в умовах рекреаційного використання, розробка наукових рекомендацій з питань охорони навколишнього при­родного середовища та ефективного використання природних ресурсів;

г) проведення екологічної освітньо-виховної роботи.

На території національних парків створюються зони: запо­відна, регульованої та стаціонарної рекреації, господарська зона. Зонування проводяться згідно з Положенням про націо­нальний природний парк та Проектом організації території на­ціонального природного парку, охорони, відтворення та рек­реаційного використання його природних комплексів і об'єк­тів, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Регіональні ландшафтні парки — це природоохоронні рек­реаційні установи місцевого чи регіонального значення, що утворюються з метою збереження в природному стані типо­вих або унікальних природних комплексів та об'єктів забез­печення умов для організованого відпочинку населення.

Зазначені парки організовуються, як правило, без вилу­чення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів.

На регіональні ландшафтні парки покладається виконання таких завдань:

а) збереження цінних природних та історико-культурних комплексів та об'єктів;

б) створення умов для ефективного туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони заповідних природних ком­плексів і об'єктів;

в) сприяння екологічній освітньо-виховній роботі. Заказниками оголошуються природні території (акваторії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів. Господарська, наукова та інша діяль­ність, що не суперечить цілям і завданням заказника, прово­диться тут з додержанням загальних вимог щодо охорони навколишнього природного середовища.

Пам'ятками природи оголошуються окремі унікальні при­родні утворення, що мають особливе природоохоронне, нау­

кове, естетичне і пізнавальне значення, з метою збереження їх у природному стані. На території пам'яток природи заборо­няється будь-яка діяльність, що загрожує їх збереженню або призводить до деградації чи зміни первісного стану.

Заповідними урочищами оголошуються лісові, степові, бо­лотисті та інші відокремлені цілісні ландшафти, що мають важ­ливе наукове, природоохоронне й естетичне значення, з ме­тою збереження їх у природному стані. Тут забороняється будь-яка діяльність, що порушує природні процеси, які відбу­ваються в природних комплексах, включених до його складу.

Оголошення заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ проводиться без вилучення земельних ділянок, вод­них та інших природних об'єктів у їх власників або користу­вачів. Останні беруть на себе зобов'язання щодо забезпечен­ня режиму їх охорони та збереження.

Ботанічні сади створюються з метою збереження, вивчен­ня, акліматизації, розмноження в спеціальних умовах рідкіс-

!них і типових видів місцевої і світової флори шляхом попов­нення та збереження ботанічних колекцій, ведення наукової, навчальної і освітньої роботи.

На території ботанічних садів забороняється будь-яка діяльність, не пов'язана з виконанням покладених на них зав­дань.

У межах ботанічних садів можуть бути виділені зони: екс­позиційна — її відвідування дозволяється в порядку, що вста­новлюється адміністрацією ботанічного саду; наукова — до її складу входять колекції, експериментальні ділянки тощо; за­повідна — відвідування її забороняється, крім випадків, коли це пов'язано з проведенням наукових спостережень; адмі­ністративно-господарська.

Зонування території ботанічних садів проводиться згідно з Положенням про ботанічний сад та Проектом організації те­риторії ботанічного саду.

Дендрологічні парки створюються з метою збереження і вивчення в спеціально створених умовах різноманітних видів дерев і чагарників та їх композицій для найбільш ефективного наукового, культурного, рекреаційного та іншого викорис­тання.

Зоологічні парки відкриваються з метою організації еко­логічної, освітньо-виховної роботи, створення експозицій рід­кісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни та розробки наукових ос­нов її розведення в неволі.

Земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилу­чаються з господарського використання і надаються дендро-

логічним і зоологічним паркам, на території яких забороня­ється діяльність, не пов'язана з виконанням покладених на них завдань.

Парками — пам 'ятками садово-паркового мистецтва ого­лошуються найбільш визначні та цінні зразки паркового будів­ництва з метою охорони їх та використання в естетичних, ви­ховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях.

Оголошення парків — пам'яток садово-паркового мистец­тва провадиться з вилученням або без нього земельних діля­нок, водних та інших природних об'єктів в їх власників або користувачів. Тут забороняється будь-яка діяльність, не пов'язана з виконанням відповідних завдань і яка загрожує їх збереженню.

На території цих парків забезпечується проведення екс­курсій та масовий відпочинок населення, здійснюється догляд за насадженнями, включаючи санітарні вирубки, вживаються заходи щодо запобігання самосіву, збереження деревних, ча­гарникових і квіткових композицій, трав'яних газонів.

Відповідно до Закону України «Про природно-заповідний фонд України» підготовка і подання клопотання про створен­ня чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду можуть здійснюватись органами Міністерства екології та природних ресурсів, науковими установами, природоохо­ронними громадськими об'єднаннями або іншими зацікавле­ними підприємствами, установами, організаціями та громадя­нами. Клопотання, які подаються до державних органів, упов­новажених проводити їх попередній розгляд, повинні містити обгрунтування необхідності створення чи оголошення терито­рії або об'єкта природно-заповідного фонду певної категорії, характеристику природоохоронної, наукової, естетичної та ін­шої цінності природних комплексів та об'єктів, що пропонуєть­ся для заповідання, відомості про місцезнаходження, розміри, характер використання, власників та користувачів природних ресурсів, а також відповідний картографічний матеріал.

До клопотання додаються документи, що підтверджують та доповнюють обгрунтування необхідності створення чи оголо­шення територій або об'єктів природно-заповідного фонду.

Таке клопотання розглядається в місячній строк: щодо те­риторій та об'єктів загальнодержавного значення — Міністер­ством екології та природних ресурсів України, щодо територій та об'єктів місцевого значення — органами цього Міністер­ства на місцях.

Проекти створення територій та об'єктів природно-запо­відного фонду підлягають державній екологічній експертизі.

Рішення про створення та відведення земельних ділянок природним заповідникам, національним природним паркам та інших територій і об'єктів природно-заповідного фонду загаль­нодержавного значення приймаються Президентом України.

Рішення про створення біологічних заповідників також приймаються Президентом України після вирішення цього пи­тання відповідно до міжнародних угод.

Рішення про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та встановлення їх охоронних зон приймається обласними, мі­ськими (міст республіканського підпорядкування) Радами на­родних депутатів.

Мережу створення нових об'єктів природно-заповідного фонду передбачає Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі Украї­ни на 2000—2015 роки» від 21 вересня 2000 р. Зокрема, пе­редбачається створити Національні природні парки: Приазов-ський — площею 20 тис. гектарів, Сиваський — 195 тис. гек­тарів, Нижньодніпровський — 50 тис. гектарів; біосферні за­повідники: Західне Полісся — площею 40 тис. гектарів, Поліський — 50 тис. гектарів, Кримський — 40 тис. гектарів та багато інших об'єктів природно-заповідного фонду.

Збільшення площі земель, з природними ландшафтами за­безпечується шляхом:

вилучення земель сільськогосподарського призначення (насамперед деградованих орних земель) внаслідок економіч­ної збитковості їх використання за призначенням;

вилучення із промислового використання (у видобувній, будівельній та інших галузях виробництва) земельних ділянок, які втратили природний стан і становлять підвищену небезпе­ку для збереження навколишнього середовища;

надання переваги відновленню природних ландшафтів як найбільш доцільному виду використання земель, що вибува­ють із сільськогосподарського використання;

встановлення водоохоронних зон і прибережних захисних смуг навколо водних об'єктів;

збільшення території лісів і лісосмуг навколо сільськогос­подарських угідь, промислових та житлових зон.

І Реалізація Загальнодержавної програми формування на­ціональної екологічної мережі України забезпечить збережен-^ ня і відтворення ландшафтного різноманіття, а також сприя­тиме: дотриманню екологічної рівноваги на території України;

створенню природних умов для життя і розвитку людини в екологічно збалансованому природному середовищі, макси­мально наближеному до природних ландшафтів; забезпечен-

ню збалансованого та невиснажливого природокористування на значній частині території України; розвитку ресурсної бази для заняття туризмом, відпочинку та оздоровлення населен-ня; зростанню природноресурсного потенціалу на суміжних з національною екологічною мережею землях сільськогосподар­ського призначення; удосконаленню природоохоронної норма­тивно-правової бази та її гармонізації з міжнародною; розбу­дові Всеєвропейської екологічної мережі; забезпеченню від­новлення біогеохімічних кругообігів у навколишньому природ­ному середовищі; зменшенню загрози деградації та втрати родючості земель; посиленню узгодженості діяльності цен­тральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місце­вого самоврядування, громадських екологічних організацій у розв'язанні проблем екологічної безпеки України.

§ 13.2. Організаційно-правові заходи охорони природно-заповідного фонду України

Відносини в галузі охорони і використання територій і об'єктів природно-заповідного фонду, відтворення його при­родних комплексів регулюються законами України «Про охо­рону навколишнього природного середовища», «Про природ­но-заповідний фонд України», «Про Загальнодержавну про­граму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки», постановою Кабінету Міністрів України «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної пору­шенням законодавство про природно-заповідний фонд Украї­ни» від 3 квітня 1995 р. та іншими актами законодавства Ук­раїни.

Завданням законодавства про природно-заповідний фонд е регулювання суспільних відносин щодо організації, охорони і використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, відтворення їх природних комплексів, управління в цій галузі.

У законодавстві передбачені основні засоби збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, які забез­печуються шляхом:

а) встановлення заповідного режиму;

б) організації систематичних спостережень за станом за­повідних природних комплексів та об'єктів;

в) проведення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного використання;

г) додержання вимог щодо охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності, розробки проектної і проект­но-планової документації, земле- та лісовпорядкування, про­ведення екологічних експертиз;

д) запровадження економічних важелів стимулювання їх охорони;

е) здійснення державного та громадського контролю за додержанням режиму їх охорони та використання;

є) встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму охорони та використання, а також за знищення та пошкодження заповідних природних комплексів та об'єктів;

ж) проведення широкого міжнародного співробітництва в цій сфері;

з) проведення інших заходів.

Охороні природно-заповідного фонду сприяє також вста­новлення охоронних зон на прилеглих до природних комплек­сів та об'єктів територіях. Їх розміри та режим визначаються відповідно до їх цільового призначення і характеру господар­ської діяльності на прилеглих територіях.

У зазначених зонах заборонено будівництво промислових та інших об'єктів, розвиток господарської діяльності, які мо­жуть призвести до негативного впливу на території та об'єкти природно-заповідного фонду. Оцінка такого впливу здійсню­ється на основі екологічної експертизи, що проводиться в по­рядку, встановленому законодавством України.

Положення, що визначають режим кожної з охоронних зон, затверджується державними органами, які приймають рі­шення про їх виділення.

Охорону природних та біосферних заповідників, націо­нальних природних та регіональних ландшафтних парків, а та­кож ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних парків за­гальнодержавного значення здійснюють служби, які ство­рюються в складі адміністрації заповідних територій зазначе­них категорій.

Охорона територій та об'єктів природно-заповідного фон­ду інших категорій покладається на підприємства, установи та організації, у віданні яких вони перебувають.

Працівники служби охорони територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду мають право:

вимагати від громадян і службових осіб пояснення у зв'язку з порушенням ними режиму відповідних територій та об'єктів, перевіряти посвідчення на право перебування, вико­ристання природних ресурсів та здійснення іншої діяльності в

межах відповідних територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

доставляти порушників для з'ясування їх особи;

складати протоколи про порушення вимог законодавства, надсилати їх відповідним органам для притягнення винних осіб до відповідальності;

вилучати в порушників предмети та знаряддя незаконного використання природних ресурсів, транспортні засоби, відпо­відні документи;

особисто проводити огляд осіб, речей, транспортних засо­бів та перевірку знарядь і продукції природокористування;

безперешкодно відвідувати підприємства; установи, орга­нізації та інші транспортні засоби в межах територій та об'єк­тів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон для пере­вірки додержання законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

вносити пропозиції до відповідних державних органів про припинення, зупинення чи обмеження будь-якої діяльності, що порушує вимоги законодавства про природно-заповідний фонд, давати обов'язкові для виконання приписи з метою усунення цих порушень.

Працівникам служби охорони може бути надано в уста­новленому порядку право носіння спеціальної форми, а також зброї під час виконання службових обов'язків. Законодав­ством України забезпечується їхній правовий та соціальний захист.

Місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі органи не тільки сприяють охороні й зберіганню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а й виконанню завдань, покла­дених на них. У цьому важливу роль відіграє також держав­ний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фон­ду, який е системою необхідних і достовірних відомостей про природні, наукові, правові та інші характеристики територій та об'єктів, що входять до складу природно-заповідного фонду.

Цей документ ведеться з метою оцінки складу та пер­спектив розвитку природно-заповідного фонду, стану терито­рій та об'єктів, що входять до нього, організації їх охорони й ефективного використання, планування наукових досліджень, а також забезпечення державних органів зацікавлених під­приємств, установ та організацій відповідною інформацією, необхідною для вирішення питань соціально-економічного розвитку, розміщення продуктивних сил та в інших цілях, пе­редбачених законодавством України.

Ц Кадастр ведеться Міністерством екології та природних ре-|сурсів України та його органами на місцях за рахунок дер-"жавного бюджету.

До організаційно-правових заходів охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду слід віднести також дер­жавний і громадський контроль за додержанням установлено­го для них режиму. Державний контроль здійснюється Мініс­терством екології та природних ресурсів України, його орга­нами на місцях та іншими спеціально вповноваженими дер­жавними органами. Порядок його виконання визначається. законодавством України.

Громадський контроль здійснюється інспекторами, які діють згідно з Положенням про громадський контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища.

Особливе місце в системі організаційно-правових заходів охорони природно-заповідного фонду посідає наукове та еко­номічне забезпечення організації і функціонування природно-заповідного фонду.

Науково-дослідна робота на територіях та об'єктах при­родно-заповідного фонду проводиться з метою вивчення при­родних процесів, забезпечення постійного спостереження за їх змінами, екологічного прогнозування, розробки наукових основ охорони, відтворення і використання природних ресур­сів та особливо цінних об'єктів.

Координацію наукових досліджень на територіях та об'єк­тах природно-заповідного фонду здійснює Академія наук Укт раїни разом з Міністерством екології та природних ресурсів.

Економічне забезпечення організації і функціонування природно-заповідного фонду здійснюється шляхом:

а) фінансування заходів щодо територій та об'єктів при­родно-заповідного фонду;

б) використання власних коштів об'єктів природно-запо­відного фонду;

в) створення і використання цільових екологічних фондів;

г) надання податкових та інших пільг природно-заповідно­го фонду;

д) екологічного страхування природно-заповідного фонду. Фінансування заходів щодо територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду загальнодержавного значення здій­снюється за рахунок Державного бюджету України.

Фінансування заходів щодо регіональних ландшафтних парків, а також ботанічних садів, дендрологічних та зоологіч­них парків місцевого значення здійснюється за рахунок рес­публіканського бюджету Автономної Республіки Крим та міс­цевих бюджетів.

До власних коштів об'єктів природно-заповідного фонду відносяться кошти, одержані ними від наукової, природоохо­ронної, туристично-екскурсійної, рекламно-видавничої та ін­шої діяльності.

Ці кошти підлягають вилученню і використовуються для здійснення заходів щодо охорони відповідних територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Для фінансування природоохоронних заходів можуть ство­рюватися цільові екологічні фонди об'єктів природно-заповід­ного фонду. До цих фондів надходять:

1) частина штрафів та грошових стягнень за шкоду, запо­діяну їм у результаті порушення законодавство про природ­но-заповідний фонд, у розмірі 70 відсотків від загальної суми штрафів та грошових стягнень;

2) кошти, одержані від реалізації конфіскованого або ви­лученого відповідно до законодавства майна, яке було зна­ряддям або предметом екологічного правопорушення на їх території;

3) частина платежів підприємств, установ та організацій за забруднення відповідних територій та об'єктів природно-за­повідного фонду.

Кошти вказаних екологічних фондів можуть використову­ватися лише для цільового фінансування заходів, спрямова­них на забезпечення охорони заповідних природних комплек­сів та об'єктів, розвиток наукових досліджень, міжнародного співробітництва, еколого-освітніх робіт.

З метою забезпечення формування та функціонування природно-заповідного фонду законодавство передбачає також надання податкових та інших пільг. Зокрема, кошти різних об'єктів природно-заповідного фонду, що спрямовуються на здійснення заходів з охорони навколишнього природного се­редовища, повністю звільняються від оподаткування.

Для компенсації шкоди, заподіяної на територіях та об'єк­тах природно-заповідного фонду внаслідок стихійних природ­них явищ чи промислових аварій і катастроф, проводиться обов'язкове державне чи комерційне страхування заінтересо­ваних підприємств, установ та організацій.

Закон «Про природно-заповідний фонд України» передба­чає і таку форму охорони природно-заповідного фонду, як ре­зервування цінних для заповідання природних територій та об'єктів.

З метою недопущення знищення або руйнування госпо­дарської діяльності цінних для заповідання природних терито­рій та об'єктів до прийняття у встановленому порядку рішень про організацію чи оголошення територій та об'єктів природ­

но-заповідного фонду і втілення необхідних для цього коштів проводиться їх резервування.

Території, що резервуються з метою подальшого запові-; дання, залишаються у віданні їх землевласників та землеко­ристувачів і використовуються за цільовим призначенням з додержанням особливих вимог охорони навколишнього при-; родного середовища, що визначається рішеннями про резер­вування.

Рішення про резервування приймаються органами, упов­новаженими приймати рішення про створення й оголошення відповідних територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

| § 13.3. Відповідальність за порушення законодавства І про природно-заповідний фонд України

Порушення законодавства про природно-заповідний фонд тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-пра-

| вову або кримінальну відповідальність.

е Дисциплінарна відповідальність передбачає накладання дисциплінарних стягнень і застосовується до посадових осіб, робітників та службовців за невиконання чи неналежне вико­нання покладених на них службових обов'язків. Тому при притягненні їх до дисциплінарної відповідальності треба завж­ди з'ясовувати коло обов'язків кожного з них, пов'язаних з

, охороною природних комплексів та об'єктів.

І Порядок застосування дисциплінарних стягнень і оскар-

| ження рішень про їх накладання передбачений трудовим за-

| конодавством.

| Адміністративна відповідальність передбачена ст. 91 КпАП України у вигляді штрафу. Вона наступає за порушення правил охорони та використання територій та об'єктів при­родно-заповідного фонду, їх охоронних зон, а також терито­рій, зарезервованих для подальшого заповідання, забороненої

Іі господарської та іншої діяльності, порушення інших вимог ре­жиму територій та об'єктів, самовільну заміну їх меж, нев­життя заходів для попередження і ліквідації негативних наслі­дків аварій або іншого шкідливого впливу на території та об'-| єкти природно-заповідного фонду. | Адміністративні стягнення у вигляді штрафу застосовують-I ся також за порушення правил санітарної охорони курортів І та інших лікувально-оздоровчих територій (статті 42, 78—83 ^ КпАП України).

Справи, пов'язані з порушенням санітарно-гігієнічних і са­нітарно-протиепідемічних правил і норм, розглядають органи та установи, що здійснюють державний санітарний нагляд.

Від імені цих органів та установ розглядати справи і нак­ладати адміністративні стягнення мають право: головний дер­жавний санітарний лікар України та його заступники; головні державні санітарні лікарі областей та їх заступники; головні державні санітарні лікарі міст, районів, басейнів, портів та лі­нійних дільниць на водному транспорті.

Накладається штраф і за такі правопорушення, як зни­щення або пошкодження зелених насаджень або інших об'єк­тів озеленення населених пунктів (ст. 153 КпАП України).

Цивільно-правова відповідальність передбачає відшкоду­вання збитків. Розміри шкоди визначаються на основі кадаст­рової еколого-економічної оцінки включених до його складу територій та об'єктів, що проводиться згідно з Законом України «Про природно-заповідний фонд України» та спеці­альних такс, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України «Про такси для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодав­ства у межах територій та об'єктів природно-заповідного фон­ду України» від 21 квітня 1998 р.

Відповідно до цієї постанови відшкодовуються збитки, за­подіяні внаслідок: .

а) незаконного вирубування або пошкодження дерев до ступеня припинення їх росту;

б) пошкодження дерев і чагарників не до ступеня припи­нення їх росту;

в) знищення або пошкодження молодняка природного по­ходження, самосіву, лісових культур на площах, призначених для лісовідновлення;

г) сінокосіння і випасання худоби без спеціального на те дозволу;

д) знищення або пошкодження мурашників;

е) заготівлі (збирання) дикорослих плодів, ягід, горіхів, грибів, лікарських рослин, технічної сировини без спеціально­го на те дозволу;

є) проїзду транспорту в місцях, де це заборонено чинни­ми нормативними актами;

ж) влаштування без спеціального дозволу неорганізованих місць відпочинку;

з) незаконного добування чи знищення тварин, пошко­дження або знищення їх житла, місць перебування і розмно­ження.

Розмір шкоди обчислюється службовими особами Мініс­терства екології та природних ресурсів, його органів та інших спеціально уповноважених органів державної виконавчої вла­ди, яким надано право накладення адміністративних стягнень.

Якщо порядок визначення розміру збитку, завданого при-| родно-заповідному фонду, не врегульований спеціальним за-і конодавством, він визначається відповідно до норм цивільно­го законодавства, що передбачають відшкодування збитків.

Кримінальна відповідальність передбачена за умисне ни­щення, зруйнування чи псування пам'яток історії або куль­тури (ст. 298 Кримінального Кодексу України). Ці злочини ка­раються штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох •років.

Окремі норми кримінального законодавства передбачають відповідальність за незаконні вирубування лісу, полювання, чи заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом, незаконне добування корисних копалин (статті 246, 248 і 249 Кримінального кодексу України).

Законом України «Про внесення змін і доповнень до дея­ких законодавчих актів України з питань охорони навколиш­нього природного середовища» від 6 березня 1996 р. дії наз­ваних статей Кримінального кодексу були поширені на тери* торії та об'єкти природно-заповідного фонду. Тим самим по­силена кримінально-правова охорона природно-заповідного фонду України.

§ 13.4. Охорона природно-заповідного фонду України в діяльності органів внутрішніх справ

Охорона природно-заповідного фонду України здійснюєть­ся органами внутрішніх справ на підставі вимог чинного за­конодавства, згідно з якими природно-заповідний фонд роз-^ глядається як національне надбання, щодо якого встановлю­ються особливий режим охорони, відтворення і використання. Органи внутрішніх справ беруть участь в охороні тих чи інших об'єктів природи чи природних комплексів у різних фор-( мах:

? а) безпосередньо вживають заходи щодо охорони природи;

б) надають допомогу іншим органам у здійсненні охорони відповідних об'єктів природи;

в) запобігають, припиняють і розкривають злочини в га­лузі екології;

г) виявляють причини і умови, що обумовлюють екологічні правопорушення, а також вживають заходів щодо їх усунення;

д) проводять профілактичну природоохоронну роботу.'

Зазначені форми природоохоронної діяльності органів внутрішніх справ притаманні й охороні природно-заповідного фонду. Природоохоронні заходи співробітників міліції здебіль­шого пов'язані з забезпеченням громадського порядку на те­риторіях та об'єктах згаданого фонду. Важливе місце в цьому напрямі посідає їх сприяння службам охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду, до яких входять керів­ники адміністрацій природних та біосферних заповідників, на­ціональних природних та регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних та зоологічних парків загаль­но державного значення, працівники охорони, а також інших підрозділів цих адміністрацій.

Поєднання зусиль органів внутрішніх справ з зусиллями державних і громадських організацій посилює охорону при­родно-заповідного фонду, надає їй предметності і чинності. Таке співробітництво полягає в розробці спільних заходів що­до дотримання основних вимог, передбачених для режиму заповідників, національних природних парків, заказників, за­повідних урочищ, ботанічних садів та інших складових частин природно-заповідного фонду України.

Необхідно враховувати й те, що правопорушення в галузі охорони природно-заповідного фонду нерідко бувають пов'язані з хуліганськими діями, посяганням на життя і здо­ров'я працівників державних органів або представників гро­мадськості. У таких випадках обов'язково повинна втручатися міліція.

Увагу органів внутрішніх справ до охорони природно-за­повідного фонду посилює прийняття Профами перспективно­го розвитку заповідної справи в Україні1. Вона передбачає систему заходів, спрямованих на збереження унікальних і ти­пових ландшафтів, інших природних комплексів, генофонду рослинного і тваринного світу, підвищення ролі заповідних те­риторій у розробці наукових основ раціонального природоко­ристування та охорони природи.

Юридичне забезпечення розвигку заповідної справи пе­редбачає, зокрема, посилення адміністративної, кримінальної

і матеріальної відповідальності за порушення режиму заповід-\ них територій та вдосконалення механізму накладання відпо-| відних стягнень.

Органи внутрішніх справ сприяють охороні природно-запо-. відного фонду і тим, що вносять пропозиції до відповідних ; державних органів про припинення, зупинення чи обмеження І будь-якої діяльності, яка порушує вимоги законодавства про г цей фонд.

Згідно з Законом України «Про природно-заповідний фонд України» цей фонд охороняється як національне над­бання. Це зобов'язує органи внутрішніх справ бути особливо ; вимогливими до виконання норм екологічного права, спрямо-| ваних на охорону природно-заповідного фонду.

У своїй природоохоронній діяльності працівники органів внутрішніх справ враховують те, що сьогодні особливого зна-| чення набувають забезпечення природного розвитку основ-| них екологічних процесів, збереження унікальних екологічних І систем, усього різноманіття генетичних ресурсів біосфери, які І нині перебувають під загрозою знищення через надмірну екс­плуатацію природних ресурсів.

Велику тривогу викликає стан справ зі збереженням ге­нофонду рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зник­нення, видів тварин і рослин. До другого видання Червоної книги України занесено 381 вид тварин, 531 вид рослин. По­рівняно з першим виданням (1976 р.) кількість видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, збільшилася майже в чотири рази.

Турботу органів внутрішніх справ складає і здійснення протипожежних заходів в межах територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду України. Отже, охорону природно-запо-; відного фонду покликані здійснювати всі підрозділи і служби системи Міністерства внутрішніх справ.

Головне полягає в тому, щоб працівники органів внутріш­ніх справ не залишались байдужими до виконання всіма суб'єктами екологічних правовідносин вимог законодавства про природно-заповідний фонд України. Мова йде не тільки про ті чи інші заборони, а й про певні дозволи. Вони теж мають здійснюватись тільки в рамках закону.

Стаття 9 Закону України «Про природно-заповідний фонд» України дозволяє, наприклад, вести заготівлю дереви­ни, лікарських та інших рослин, їх плодів, сіна, випасання ху­доби, мисливство, рибальство та інші види використання за • умови, що така діяльність не суперечить цільовому призна-| ченню територій та об'єктів природно-заповідного фонду

.встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та вико-.ристання їх природних комплексів та окремих об'єктів.

Зрозуміло, що передбачений дозвіл має здійснюватись тільки у рамках ст. 9, яка чітко обумовлює проведення пев­них видів природокористування в межах природно-заповідно­го фонду.

Органам внутрішніх справ належить посилювати й удоско­налювати роботу щодо охорони природно-заповідного фонду. Адже Україна розглядає свій природно-заповідний фонд як складову частину світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною. Вона бере участь у міжнародному співробітництві в галузі охорони й ви­користання територій та об'єктів природно-заповідного фонду на основі багатосторонніх та двосторонніх міжнародних угод. Тому стан охорони власного природно-заповідного фонду по­винен відповідати кращим міжнародним зразкам.

Особливо посилює увагу до охорони природно-заповідно­го фонду прийняття Закону України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі Украї­ни на 2000—2015 роки», який значно розширив мережу об'єктів природно-заповідного фонду, підвищив їх екологічне Значення.

Для забезпечення реалізації Програми передбачається прийняття законодавчих актів, спрямованих на вдосконален­ня механізму, пов'язаного з охороною та відтворенням при­родних ландшафтів та збереженням біологічного різноманіття»

З метою посилення відповідальності за порушення вимог законодавства з питань охорони, використання та відтворен­ня ландшафтного різноманіття передбачається внесення змін до Кримінального кодексу України та Кодексу України «Про адміністративні правопорушення».

Прийняття органами внутрішніх справ активної участі в удосконаленні відповідного законодавства сприятиме поси­ленню охорони природно-заповідного фонду, його раціональ­ному використанню.

Розділ 14. Правова охорона навколишнього природного середовища у виробничій та культурно-побутовій сферах

% 14.1. Правова охорона природного середовища в промисловості й на транспорті

Поряд із землями, водами, лісами, атмосферним повітрям й іншими об'єктами природи охороні підлягає також навко­лишнє природне середовище у виробничій та культурно-побу­товій сферах. У цих природно-охоронних відносинах безпосе­реднім об'єктом правової охорони е якість навколишнього се­редовища в промисловості і на транспорті, в сільському гос­подарстві, містах та інших населених пунктах.

Якість навколишнього середовища в названих сферах ви­магає особливої уваги, тому що на виробництві і в місцях проживання люди проводять більшу частину свого життя. Всі­лякі екологічні відхилення у виробничій та побутовій сферах найвідчутніше впливають на здоров'я, настрій і працездатність людей.

Незважаючи на величезне значення охорони екологічного стану виробничої та побутової сфер ця проблема довгий час перебувала в тіні. Охорона навколишнього середовища в цих сферах ще не зайняла належного місця у правовому полі Ук­раїни. Недостатньо уваги приділено також в теоретичних роз­робках. Життя вимагає невідкладних заходів щодо зміцнення охорони навколишнього природного середовища у виробничій та побутовій сферах. Тут є над чим попрацювати правотвор-чим органам, правознавцям, правоохоронним органам і практикам виробничої сфери.

Те, що на сьогодні зроблено в плані охорони природного середовища у виробничій та побутовій сферах, треба розгля­дати лише як початок вирішення цієї актуальної екологічної проблеми.

Загальні вимоги щодо охорони природного середовища в промисловості і на транспорті викладені в екологічних зако­нодавчих актах, зокрема в законах України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про підприємства», «Про охорону праці», «Про дорожній рух» та інших.

Прийняття цих законів дещо поліпшило охорону природно­го середовища в промисловості і на транспорті. Вони скла­дають правову базу для подальшого розвитку екологічного

законодавства цільового призначення — охорони екологічних відносин у виробничій сфері.

Серед зазначених законів важливу роль відіграє Закон України «Про охорону навколишнього природного середови­ща». Він закріпив основні принципи охорони навколишнього природного середовища:

пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язко­вість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімі­тів використання природних ресурсів при здійсненні господар­ської, управлінської та іншої діяльності;

гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей;

запобіжний характер щодо охорони навколишнього природного середовища;

науково обгрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;

гласність і демократизм при прийнятті рішень, реаліза­ція яких впливає на стан навколишнього природного середо­вища, формування у населення екологічного світогляду.

Додержання згаданих принципів сприятиме забезпеченню охорони навколишнього природного середовища в Україні в цілому та в промисловості і на транспорті зокрема.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» сприяє забезпеченню належної екологічної обстановки і тим, що закріплює повноваження органів дер­жавної влади і управління в галузі охорони навколишнього природного середовища; передбачає економічний механізм забезпечення охорони навколишнього природного середови­ща, включаючи плату за спеціальне використання природних ресурсів і забруднення навколишнього природного середови­ща, утворення республіканського та місцевих позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища; пе­редбачає контроль і нагляд у галузі охорони навколишнього природного середовища, відповідальність за порушення за­конодавства про охорону навколишнього природного сере­довища.

Екологічні вимоги стосовно промисловості і транспорту закріплені також у Законі України «Про забезпечення сані­тарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лю­того 1994 р. До таких вимог слід, зокрема, віднести:

вимоги для проектування, будівництва, розробки, виго­товлення і використання нових засобів виробництва та тех­нологій;

вимоги до продовольчої сировини і продуктів харчуван­ня, умов їх транспортування, зберігання та реалізації;

| — вимоги до господарсько-питного водопостачання і ? місць водокористування;

гігієнічні вимоги до атмосферного повітря в населених пунктах, у виробничих та інших приміщеннях;

вимоги до жилих та виробничих приміщень, територій, засобів виробництва і технологій.

Екологічну спрямованість мають основні напрями діяль­ності державної санітарно-епідемічної служби. Це, зокрема:

визначення пріоритетних заходів у профілактиці захворювань, а також в охороні здоров'я населення від шкідливого впливу на нього факторів навколишнього середовища; вивчення, оцінка і прогнозування показників здоров'я населення залеж­но від стану середовища життєдіяльності людини, встановлен­ня факторів навколишнього середовища, що шкідливо впли­вають на здоров'я населення.

Органи, установи і заклади державної санітарно-епідеміч­ної служби співпрацюють з державними органами і громад­ськими організаціями, діяльність яких спрямована на профі­лактику захворювань, охорону здоров'я людини та навколиш­нього середовища.

Важливі положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону життя і здоров'я в процесі трудової діяльності закріплені в Законі України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1994 р. У статті 1 цього Закону зазначено:

«Охорона праці — це система правових, соціапьно-економіч-них, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікуваль­но-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збере­ження здоров'я і працездатності людини в процесі праці».

Зміст цього поняття охорони праці багато в чому відпові­дає екологічним вимогам в промисловості і на транспорті. Співпадають з інтересами охорони навколишнього природного середовища в цих галузях й інші положення Закону «Про охорону праці». Так, відповідно до Закону забороняється бу­дівництво (реконструкція, технічне переоснащення) виробни­чих об'єктів, виготовлення і впровадження нових технологій і вказаних засобів попередньої експертизи (перевірки) проект­ної документації на їх відповідність нормативним актам про охорону праці. Фінансування цих робіт може провадитися ли­ше після одержання позитивних результатів експертизи.

Забороняється також застосування у виробництві шкідли­вих речовин, на які не розроблені гранично допустимі норма­тиви (концентрації), методика, засоби метрологічного контро­лю і які не пройшли токсикологічну експертизу.

У разі надходження на підприємство нових небезпечних речовин або наявності такої кількості небезпечних речовин,

яка вимагає вжиття додаткових заходів безпеки, власник зо­бов'язаний завчасно повідомити про це органи державного нагляду, розробити і узгодити з ним заходи щодо захисту здо­ров'я та життя працівників, населення та охорони навколиш­нього природного середовища.

Технологічні процеси, механізми, устаткування, транс­портні засоби, придбані за кордоном, допускаються в екс­плуатацію лише за умови відповідності їх нормативним актам про охорону праці та охорону навколишнього середовища, що діють в Україці.

Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, які його оточують, і навко­лишнього середовища. Він має також право розірвати трудо­вий договір за власним бажанням, якщо власник не виконує законодавство про охорону праці.

За порушення нормативних актів про охорону праці, не­виконання розпоряджень посадових органів державного наг­ляду з питань безпеки, охорони праці і виробничого середо­вища підприємства, організації, установи можуть притягатись органами державного нагляду за охороною праці до сплати штрафу.

Нехтування зазначеними положеннями має згубний вплив на охорону навколишнього природного середовища у виробничій сфері.

Згідно з екологічним законодавством ведеться державний облік об'єктів, що шкідливо впливають на стан навколишнього природного середовища. Зокрема, державному обліку підля­гають самі об'єкти, види та кількість шкідливих речовин, що потрапляють у навколишнє природне середовище, види і роз­міри шкідливих фізичних впливів на нього. ';1

Первинний облік у галузі охорони навколишнього природ-. ного середовища проводять підприємства, установи й органі­зації і подають відповідну інформацію органам, що ведуть державний облік у цій галузі.

Відповідальність за забезпечення охорони навколишнього середовища на підприємстві несуть його директор і головний інженер, який очолює технічне керівництво виробництвом. На підприємствах з великим обсягом виробництва створюються служби охорони навколишнього середовища, до яких входять відділи, лабораторії, пости спостереження, що виконують еко­логічні функції.

Екологічна діяльність підприємства буде ефективнішою І результативнішою, якщо до неї залучатимуться трудові колек­тиви, профспілкові та інші громадські організації.

Для забезпечення охорони навколишнього природного се­редовища в промисловості законодавством передбачені еко­логічні вимоги. Вони охоплюють планування, проектування, розміщення, будування, реконструкцію, введення в експлуата­цію і саму експлуатацію виробничих об'єктів. На цих стадіях виробничого процесу приймаються такі еколого-господарські рішення, які істотно впливатимуть на стан навколишнього се­редовища в промисловості.

Певні екологічні обов'язки поставлені і перед самими під­приємствами. Згідно з Законом України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. підприємство зобов'язане своєчасно здійснювати природоохоронні заходи, спрямовані на зниження і компенсацію негативного впливу його вироб­ництва на природне середовище, здоров'я та власність людей. Фінансування таких заходів відбувається за рахунок власних , коштів або інших джерел.

Підприємство відповідно до законодавства України несе відповідальність за додержання вимог і норм щодо охорони, раціонального використання та відновлення до рівня встанов­лених нормативів земель, вод, надр, лісів, інших природних ресурсів, а також за додержання встановлених нормативів викидів і скидання забруднюючих речовин у навколишнє при­родне середовище і розміщення в ньому відходів.

При порушенні цих норм і вимог його діяльність може бу­ти зупинена частково, тимчасово або припинена повністю відповідно до законодавства України.

Забезпеченню охорони навколишнього природного сере­довища в промисловості сприяє також заборона вводити в експлуатацію нові і реконструйовані виробничі об'єкти, які не обладнані природоохоронними засобами і не забезпечують ефективне очищення, знешкодження, уловлювання шкідливих викидів і відходів.

Головними передумовами покращання екологічної ситуації у промисловості є:

а) проведення інвентаризації особливо небезпечних тех­нологічних процесів і виробництв, які впливають на екологіч­ну безпеку, з метою визначення строків і обсягів їх реконст­рукції або виводу із експлуатації;

б) переведення народного господарства на ресурсозбері­гаючі і екологічно чисті виробництва шляхом введення мапо-відходних і безвідходних технологічних процесів і виробництв;

в) формування загальноекологічного світогляду населення і відповідної екологічної підготовки кадрів для народного гос­подарства.

При організації охорони навколишнього середовища в промисловості треба виходити з того, що підприємства є ос­новними споживачами природних ресурсів і основними дже­релами забруднення оточуючого середовища. А тому їх гос­подарська діяльність повинна привертати увагу природоохо­ронних і правоохоронних органів. Необхідно посилити конт­роль за виконанням екологічного права всіма підприємствами.

Для покращання екологічної обстановки у виробничій сфері треба задіяти невикористані резерви самих підпри­ємств. Всебічна екологічна спроможність і налаштованість кожного підприємства має бути основним показником його господарської діяльності.

Серед нормативних актів, спрямованих на охорону при­родного середовища у промисловості, важливе місце нале­жить Закону України «Про об'єкти підвищеної небезпеки» від 18 січня 2001 р. Цей Закон визначає правові, економічні, со­ціальні та організаційні основи діяльності, пов'язаної з об'єк­тами підвищеної небезпеки. Він спрямований на захист життя і здоров'я людей та довкілля від шкідливого впливу аварій на цих об'єктах шляхом запобігання їх виникненню, обмеження (локалізації) розвитку і ліквідації наслідків.

Об'єкт підвищеної небезпеки — це об'єкт, на якому вико­ристовуються, виготовляються, переробляються, зберігаються або транспортуються одна або кілька небезпечних речовин чи категорій речовин у кількості, що дорівнює або перевищує нормативне встановлені порогові маси, а також інші об'єкти як такі, що відповідно до закону є реальною загрозою виник­нення надзвичайної ситуації техногенного та природного ха­рактеру.

Згідно зі ст. 8 зазначеного Закону суб'єкт господарської діяльності зобов'язаний:

вживати заходів, направлених на запобігання аваріям, об­меження і ліквідацію їх наслідків та захист людей і довкілля від їх впливу;

повідомляти про аварію, що сталася на об'єкті підвищеної небезпеки, і заходи, вжиті для ліквідації її наслідків, органи виконавчої влади та органів місцевого самоврядування та на­селення;

забезпечувати експлуатацію об'єктів підвищеної небезпе­ки з додержанням мінімального можливого ризику;

виконувати вимоги законів та інших нормативно-правовйх актів, які регулюють діяльність об'єктів підвищеної небезпеки.

Стаття 16 Закону передбачає відшкодування шкоди, запо­діяної в результаті аварії на об'єкті підвищеної небезпеки.

Шкода (в тому числі моральна), заподіяна фізичним чи юри-

; дичним особам внаслідок аварії, що сталася на об'єкті підви­щеної небезпеки, незалежно від вини суб'єкта господарської

ї. діяльності, у власності або у користуванні якого перебуває об'єкт підвищеної небезпеки, відшкодовується суб'єктом гос­подарської діяльності цим особам у повному обсязі, крім ви­падків, коли аварія виникла внаслідок непереборної сили або

І з умислу потерпілого.

Екологічне законодавство передбачає охорону навколиш­нього природного середовища на транспорті. У Законі Украї­ни «Про дорожній рух» від ЗО червня 1993 р. цій проблемі присвячено окремий розділ. Згідно з цим Законом міністер­ства, інші центральні органи державної виконавчої влади та об'єднання, що здійснюють проектування, виробництво та експлуатацію механічних транспортних засобів, зобов'язані вживати заходів щодо запобігання та зменшення викидів вка­заними засобами забруднюючих речовин у навколишнє при­родне середовище, а також шуму і вібрації.

! Не допускається виробництво та експлуатація автотранс-і портних засобів, у викидах яких вміст забруднюючих речовин перевищує встановлені нормативи.

Керівники транспортних організацій, власники автомобіль­них доріг, вулиць, залізничних переїздів та транспортних за­собів несуть персональну відповідальність за додержання гра-нично допустимих нормативів викидів і скидів забруднюючих речовин і гранично допустимих рівнів фізичних впливів на навколишнє природне середовище, встановлених для відповід­ного типу транспорту.

Законом передбачені певні екологічні вимоги до підпри­ємств, що виготовляють пальне. Вони повинні дотримуватись державних стандартів щодо якості палива і мастильних мате­ріалів. У разі виготовлення неякісного палива підприємства притягаються до відповідальності у вигляді штрафу.

З метою запобігання забрудненню грунту відпрацьовани­ми нафтопродуктами автопідприємства повинні бути забезпе­чені спеціальними місткостями для їх зберігання.

Окремі екологічні вимоги Закон України «Про дорожній рух» висуває до посадових осіб, які відповідають за екс­плуатацію і технічний стан транспортних засобів та дотрима­ння екологічних вимог щодо їх експлуатації.

Власникам транспортних засобів належить організовувати та здійснювати заходи щодо захисту навколишнього природ­ного середовища від шкідливого впливу транспорту.

Одним з важливих заходів охорони навколишньою при­родного середовища є екологізація промисловості і транспор-

ту, тобто забезпечення вимог екологічного характеру при плануванні, проектуванні, будівництві, експлуатації об'єктів промисловості і транспорту.

При розробці й експертизі проектної документації на бу­дівництво необхідно передбачити технічні рішення, які б за­безпечували запобігання забруднення навколишнього середо­вища. При невиконанні цих вимог проектна документація не повинна затверджуватись.

Проблема охорони навколишнього природного середовища повинна стати органічною складовою виробничої діяльності. Сприяти екологізації виробництва може і повинно наше зако­нодавство. При розробці нових еколого-правових актів і удос­коналенні діючих необхідно виходити з того, що здоровий екологічний стан забезпечується не тільки забороною того, що гнітить, а й створенням того, що збагачує людину духовно і фізично. А тому виникає потреба в продовженні пошуків найбільш ефективних правових заходів щодо охорони природ­ного середовища в промисловості й на транспорті.

§ ,14.2. Правова охорона навколишнього природного середовища в сільському господарстві

Усі форми життєдіяльності людини відбуваються у певних природних умовах. Але людина передусім пов'язана з приро­дою у процесі своєї трудової діяльності: природа і труд — це ті першоджерела, які складають основу життя і діяльності лю­дини, Особливо тісно пов'язана з природою виробнича діяль­ність працівників сільського господарства. Адже всі основні виробничі процеси в сільському господарстві базуються на використанні земель, вод, лісів, атмосферного повітря, інших об'єктів природи.

Отже, охорона природного середовища в сільському гос­подарстві залежить від екологізації використання земель, вод та інших природних багатств. Правову основу охорони навко­лишнього природного середовища в зазначеній галузі скла­дають ті норми земельного, водного, лісового та іншого при­родоохоронного законодавства, які сприяють екологізації ви­користання тих чи інших об'єктів природи.

Мова йде про правові норми конкретного призначення, що регулюють екологічні відносини в аграрному секторі еко­номіки. Такі норми є в Земельному, Водному, Лісовому ко­дексах України, в законах про охорону атмосферного повітря,

тваринного світу та інших правових актах природоохоронного значення.

Визначальним у забезпеченні охорони природного сере­довища в сільському господарстві є стан використання і охо­рони земель як основного об'єкта природи, від якого в знач­ній мірі залежить стан інших об'єктів. Для поліпшення стану земель чимало зроблено, у тому числі й у правовому відно­шенні.

У земельному законодавстві є ціла система норм, на­правлених на використання і охорону земель. Але є ще ба­гато недоліків і невикористаних можливостей. Це в першу чергу стосується екологізації землеробства.

Як відомо, негативно впливає на стан використання зе­мель водна і вітрова ерозія. В Україні зазнає впливу ерозії майже 20 млн га сільськогосподарських угідь, у тому числі 8 млн га орних земель. Кожний з цих видів ерозії має свої особливості й умови розвитку. Але наслідки їх однакові — зниження родючості грунту, врожайності сільськогосподар­ських культур, спад виробництва сільськогосподарської про­дукції у цілому.

Крім того, вітрова ерозія та пилові бурі погіршують сані­тарно-гігієнічні умови життя людей. Вони забруднюють атмос­ферне повітря. У грунті можуть знаходитися збудники чуми, туберкульозу, дизентерії, бруцельозу, черевного тифу тощо. Вони з повітряними потоками можуть підніматися у повітря і переноситись на великі відстані, створюючи небезпеку для здоров'я і життя людей.

Нерідко можна почути, що водна і вітрова ерозія — це явища природи. Так, але ці явища залежать і від діяльності або бездіяльності людей. Як відомо, ерозію викликає вирубу­вання ґрунтозахисних лісів, розорювання крутих схилів і ве­ликих площ з легкими грунтами, відсутність правильних сівоз­мін, порушення трав'яного покриву при надмірному випасанні худоби на піщаних грунтах тощо.

Законодавець не залишає без уваги проблему ерозії грунтів. У Державній програмі охорони навколишнього сере­довища і раціонального використання природних ресурсів Ук­раїни на 1991—1995 рр. і на період до 2005 р. та інших пра­вових актах передбачено впровадження комплексу протиеро­зійних заходів, зокрема: створення полезахисних лісових смуг, застосування ґрунтозахисних сівозмін, безполицевого обробітку грунту із залишенням стерні, обробіток грунту впо­перек схилів, смугове розміщення сільськогосподарських культур, збереження і посадка ґрунтозахисних лісів на бере­гах річок, ярах, балках.

Практичний досвід захисту фунтів від ерозії в господар­ствах України свідчить, що найбільшого успіху досягають тоді, "коли творчо, з урахуванням конкретних умов, підходять до •застосування всього комплексу протиерозійних заходів.

Охорона природного середовища в сільському господар­стві залежить від того, наскільки науково обгрунтованим е проведення меліоративних робіт. Меліорація земель — це їх поліпшення шляхом осушення або зрошення. Воно завжди по­винно проводитись на науковій основі. Ігнорування цієї вимо­ги викликає небажані наслідки.

Надмірність, невиваженість при проведенні осушування боліт та інших надмірно зволожених земель призводить до зниження рівня ґрунтових вод, висихання лісів та іншої рос­линності, гибелі тваринного світу. Такі явища дуже усклад­нюють екологічну обстановку в сільській місцевості.

При проведенні меліоративних робіт обов'язковою вимо­гою повинно бути забезпечення органами, що планують і ви­конують меліоративні роботи, та сільськогосподарськими під­приємствами, які використовують меліоративні землі, сприят­ливої екологічної обстановки.

Екологічну спрямованість повинно мати правове регулю­вання проведення осушувальних робіт. Забезпечуючи вико­нання програми меліорації земель, правові норми водночас повинні забезпечувати її екологічність.

Негативні екологічні наслідки викликає і науково необ­грунтоване обводнення та зрошення земель. Воно призводить до їх заболочення і засолення.

З метою запобігання таких прикрих екологічних наслідків законодавство, що регулює порядок користування водою для зрошення, вимагає дотримання певних умов поливу полів (норм витрачання води, періодичність подання води на поля тощо). Ні в якому випадку не повинен допускатись надмірний полив полів, який неминуче призводить до псування земель­них угідь.

Необхідно, щоб потреби екологічної забезпеченості меліо­рації враховувались у законодавстві, а вимоги останнього неодмінно виконувались.

На стан природного середовища в сільському господарстві негативно впливає надмірне застосування і неправильне збе­рігання мінеральних добрив і хімічних засобів захисту рослин. Причина полягає в однобокості підходу до їх застосування — аби отримати максимальний врожай. Це призводить до пога­них наслідків: забруднюється грунт, вода, повітря, погіршуєть­ся якість урожаю сільськогосподарських культур, що згубно впливає на здоров'я людей.

Вихід один — необхідно звести до мінімуму негативний вплив хімізації на стан оточуючого природного середовища в сільському господарстві. Вирішенню цієї важливої екологічної проблеми повинно сприяти законодавство, що діє в галузі хі­мізації сільського господарства. Насамперед належить забез­печити лімітоване застосування мінеральних добрив і хіміка­тів, яке підвищує врожайність, але не повинно негативно впливати на навколишнє середовище і здоров'я людей.

Завдання правового регулювання застосування хімічних засобів у сільському господарстві полягає в запобіганні й усу­ненні негативних наслідків застосування агрохімікатів для навколишнього природного середовища і здоров'я людини. Ін­шими словами, треба за допомогою правових важелів дома­гатись застосування науково обгрунтованих, екологічно без­печних, ресурсозберігаючих технологій внесення добрив і хі­мікатів. Екологічно і економічно вигідніше направляти зусилля не на збільшення виробництва добрив і гербіцидів, а на їх правильне зберігання і використання.

Важливо також заохочувати шляхом регулювання цін ті господарства, які використовують лише органічні добрива і виробляють екологічно чисту продукцію. Ціни реалізації про­дукції слід диференціювати залежно від її санітарно-гігіенічних властивостей.

Виробництво сільськогосподарської продукції, у якій вміст шкідливих речовин перевищує граничне допустиму концентра­цію, повинно бути економічно невигідним. Цього треба домо­гтися тому, що інколи високі врожаї сільськогосподарських культур забезпечують внесенням занадто великих доз міне­ральних добрив, що негативно позначається на якості продук­ції, екологічному стані природного середовища.

Поліпшенню природного середовища в сільському госпо­дарстві сприяє Закон України «Про пестициди і агрохімікати» від 2 березня 1995 р., який регулює правові відносини, пов'я­зані з державною реєстрацією, виробництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, реалізацією та безпечним для здоров'я людини і навколишнього природного середовища застосуванням пестицидів і агрохімікатів, визначає права і обов'язки підприємств, установ, організацій та громадян, а також повноваження органів державної виконавчої влади і посадових осіб у цій сфері.

Закон передбачає пріоритетність збереження здоров'я людини і охорони навколишнього природного середовища над економічним ефектом від застосування пестицидів і агрохі­мікатів.

Пестициди і агрохімікати, які становлять підвищену небез­пеку, застосовуються лише за спеціальним дозволом Мініс­терства охорони здоров'я і Міністерства екології та природних ресурсів України.

Перелік пестицидів і агрохімікатів, які становлять підвище­ну небезпеку, визначається Кабінетом Міністрів України.

Для посилення охорони навколишнього природного сере­довища в сільському господарстві певне значення буде мати передбачена Законом відповідальність за порушення законо­давства про пестициди і агрохімікати. Згідно зі ст. 20 Закону може наступити цивільна, дисциплінарна, адміністративна або кримінальна відповідальність.

Відповідальність несуть особи, винні у таких правопору­шеннях:

приховуванні або перекрученні інформації, що могло спричинити або спричинило загрозу життю та здоров'ю люди­ни, а так само майну і навколишньому природному середо­вищу;

недотриманні вимог стандартів, санітарних норм і правил та інших нормативних документів під час виробництва пести­цидів, агрохімікатів і технічних засобів їх застосування;

забрудненні пестицидами і агрохімікатами понад допусти­мі рівні сільськогосподарської сировини, харчових продуктів, грунту, води, повітря;

порушенні регламентів та санітарних норм і правил транс­портування, зберігання, реалізації та застосування пестицидів і агрохімікатів;

застосуванні пестицидів, агрохімікатів, технічних засобів, які не пройшли державних випробувань, реєстрації, пере­реєстрації;

порушенні правил утилізації, знищення сільськогосподар­ської сировини і продовольчих продуктів, які не відповідають встановленим вимогам щодо пестицидів і агрохімікатів;

невиконанні законних вимог посадових осіб, які здійс­нюють державний нагляд і контроль.

Відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушень за­конодавства про пестициди та агрохімікати, здійснюється від­повідно до чинного законодавства.

Законодавством України може встановлюватись відпові­дальність і за інші види порушень законодавства України про пестициди і агрохімікати.

У плані покращання екологічного стану в сільській місце­вості всебічній охороні і регулюванню використання підлягає природна рослинність, в першу чергу — лікарська, технічна і декоративна. Для вирощування лікарських рослин слід задіяти

всі ті непридатні земельні ділянки, на яких здавна росте бур'ян. У правовому і організаційному відношенні ще багато треба зробити, щоб на косогір'ї, в канавах, на узбіччях доріг, інших непридатних земельних ділянках росли не бур'яни, а лі­карські рослини: ромашка польова, звіробій, пустирник, вале­ріана та ін.

У місцях, де живе і працює людина, культурна рослинність повинна домінувати над дикою. Сприятливо діє на організм людини приємний запах і різнобарвність квітів, садів, широких ланів, зайнятих сільськогосподарськими культурами.

Правове регулювання екологічними процесами повинне бути активним, цілеспрямованим і всеосяжним.

Нині люди використовують в практичних цілях лише не­значну частину видів рослин. Головна причина полягає в то­му, що ще не відомі корисні властивості переважної більшості видів рослин. Чим скоріше наука виявить ці властивості, тим більше можливостей буде для рішучої боротьби з різними хворобами та їх запобігання. Лікувальні якості рослин без­межні, їх треба тільки виявити і розумно використати.

Отже, вивчення рослинних ресурсів, їх раціональне вико­ристання і охорона — вірний шлях до створення більш сприятливих умов для праці, відпочинку і зміцнення здоров'я людей.

Екологічну ситуацію у сільському господарстві здатні ускладнювати і тваринницькі комплекси, а саме — безгоспо­дарність у їх використанні. Стоки комплексів завдають вели­кої шкоди навколишньому природному середовищу. Вони забруднюють грунт, водойми і грунтові води, повітряне сере­довище.

Щоб уникнути негативних екологічних наслідків, передба­чається встановлення при будівництві тваринницьких ком­плексів і ферм санітарно-захисних зон. У залежності від виду і кількості тварин на фермі чи комплексі розміри санітарних зон можуть бути від 300 до 1500 м.

Тваринницькі комплекси і ферми належить розміщати за межами населених пунктів і на відстані від водних джерел.

Навколишнє середовище в сільській місцевості забруд­нюється при використанні сільськогосподарської авіації для захисту рослин. Велика кількість пестицидів потрапляє на ді­лянки і об'єкти, які не призначені для обробітку: ріки, озера, луки, виробничі та житлові об'єкти. Щоб запобігти таких не­гараздів, треба завжди у виробничих процесах враховувати екологічні фактори. Застосування в сільському господарстві технічних засобів вимагає наукового підходу і виваження.

Ведення сільськогосподарського виробництва на науковій основі передбачає не тільки краще використання трудових ресурсів, виробничих фондів, а й активну діяльність щодо охо­рони навколишнього природного середовища. Мова йде про всебічну екологізацію сільськогосподарського виробництва.

У цьому зв'язку на особливу увагу заслуговують екологіч­не виховання сільського населення і рівень його наукової ос­віченості. Сьогодні працівнику сільського господарства треба мати справу із складними машинами, хімізацією і меліорацією земель, агрономічною і зоотехнічною науками. Забезпечити так необхідну екологізацію сільськогосподарського виробницт­ва зможуть лише добре обізнані в зазначених галузях спеці­алісти.

Отже, настав час по-новому подивитись на становлення працівників сільського господарства, їх підготовку і формуван­ня як спеціалістів, здатних розвивати виробництво і забезпе­чувати його екологізацію.

Екологізація сільського господарства забезпечить зрос­тання виробництва сільської продукції, поліпшить її якість, створить екологічно сприятливі умови для праці і життя гро­мадян як села, так і міста.

Важлива роль у здійсненні екологізації належить екологіч­ному праву, норми якого регулюють раціональне використан­ня, відтворення і охорону природних багатств, що складають базу розвитку сільського господарство. А тому необхідно під­вищувати як регулюючу, так і природоохоронну силу екологіч­ного законодавства. Тим більше, що екологічна безвідпові­дальність стала дуже поширеним явищем.

Щоб належним чином забезпечити правову охорону нав­колишнього природного середовища в сільському господар­стві, екологічному законодавству ще належить пройти довгий шлях розвитку і удосконалення. Сприяти цій справі покликана екологічно-правова теорія. Її основним завданням є підготов­ка науково обгрунтованих засад щодо розширення і удоско­налення еколого-правового поля України.

Правова охорона природного середовища в сільському господарстві і еколого-правова наука покликані вирішити три основні задачі: запобігти забрудненню навколишнього природ­ного середовища, забезпечити виробництво екологічно чистої продукції, створити сприятливі умови для праці і життя сіль­ського населення.

§ 14.3. Правова охорона навколишнього природного середовища в містах та інших населених пунктах

Важливою задачею екологічного законодавства є охорона природного середовища в містах, селищах міського типу і сільських населених пунктах. Правовий стан, роль і значення міст та інших населених пунктів вимагають створення в них найбільш сприятливих умов для життя і здоров'я, праці і від­починку населення.

Навколишнє середовище міст — це складний виробничий, природний і соціальний комплекс. Він включає в себе про­мисловість, транспорт, архітектурно-будівельні ансамблі, за­клади науки, освіти, культури, жилі і комунально-побутові, мі­ські угіддя, парки відпочинку, зелені зони.

Міста мають багато екологічних проблем, що виникають і нагромаджуються в зв'язку з науково-технічним прогресом. Саме в містах спостерігається хімічне, пилове, шумове й ін­ше забруднення атмосферного повітря, води і грунту, що пе­ревищує допустимі для здоров'я людини межі. А тому до якості навколишнього природного середовища міст та населе­них пунктів висуваються більш високі вимоги.

Правова охорона навколишнього природного середовища в містах та інших населених пунктах здійснюється на підставі загальних екологічних правових норм, спрямованих на охо­рону земель від ерозії, вод і атмосферного повітря від за­бруднення, лісів населених пунктів від пожеж, знищення, по­шкодження, засмічення тощо. Разом з тим, специфіка об'єкта охорони визначає і специфіку природоохоронних заходів, що притаманні лише охороні природного середовища населених пунктів. До таких заходів відносяться:

а) еколого-вимогливе планування і забудова населених пунктів, їх благоустрій;

б) забезпечення санітарного та епідемічного благополуч­чя населення;

в) охорона атмосферного повітря в населених пунктах;

г) охорона зеленої рослинності міст та інших населених пунктів.

Планування і забудова населених пунктів, курортів повин­ні передусім передбачати створення найбільш сприятливих умов для життя, а також для збереження і зміцнення здо­ров'я громадян. Житлові масиви, промислові підприємства та інші об'єкти належить розміщати таким чином, щоб виключити несприятливий вплив шкідливих факторів на здоров'я і сані­тарно-побутові умови життя населення. Зокрема, важливо враховувати переважаючі напрями вітру, щоб запобігти зане-

сенню шкідливих речовин від підприємств на заселені те­риторії.

При проектуванні, будівництві і реконструкції підприємств слід передбачати заходи щодо запобігання забрудненню ат­мосферного повітря, водойм підземних вод, зелених наса­джень, грунту.

Певна частка забруднення навколишнього середовища в містах припадає на транспорт. Тому необхідно находити най­більш раціональне розміщення транспортних потоків, виведен­ня їх за межі жилої зони, а транзитних шляхів — за межі міста, передбачати транспортні розв'язки для безупинного ру­ху автомобілів.

При забудові міст та інших населених пунктів належить забезпечити введення в установлені строки водопроводів, ка­налізаційних і очисних споруд, санітарну очистку, утилізацію промислових, комунально-побутових та інших відходів.

З метою зменшення впливу промислових підприємств на навколишнє середовище передбачено створення навколо них санітарно-захисних зон. Залежно від характеру і масштабів шкідливих викидів підприємства поділені на п'ять класів. Під­приємства 1 класу повинні мати санітарно-захисну зону у 1000 м, II класу — 500 м, III класу — 300 м, IV класу — 100 м, V класу — 50 м. Обов'язковою умовою упорядкова­ності такої зони є її озеленення, що для сучасного міста має особливе значення. Рослини здатні поглинати і засвоювати різні гази та пил, чим очищають атмосферне повітря. А трав'яниста рослинність вбирає в себе усі радіоактивні опади.

Озеленення корисне і тим, що сприяє спілкуванню людини з природою. Людина щодня, щомиті повинна відчувати зв'язок з довкіллям. Адже життя людини тісно пов'язане з природою, з її виникненням. Сьогодення тим більше вимагає зміцнення цих зв'язків.

Важливу роль в охороні навколишнього природного сере­довища в містах та інших населених пунктах покликане відіг­рати законодавство про забезпечення санітарного та епіде­мічного благополуччя населення. Воно базується на засадах Конституції України, Основах законодавства України про охо­рону здоров'я і складається з Закону України «Про забезпе­чення санітарного та епідемічного благополуччя населення», інших актів законодавства та санітарних норм. У статті 49 Конституції України записано: «Держава ... забезпечує сані­тарно-епідемічне благополуччя».

Закон України «Про забезпечення санітарного та епіде­мічного благополуччя населення» регулює суспільні відноси­ни, які виникають у сфері забезпечення та епідемічного бла­

гополуччя, визначає відповідні права і обов'язки державних І органів, підприємств, установ, організацій та громадян, вста­новлює порядок організації державної санітарно-епідеміоло-і гічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміоло­гічного нагляду в Україні.

Державну санітарно-епідеміологічну службу України очо­лює головний державний санітарний лікар України — перший заступник міністра охорони здоров'я України.

Державну санітарно-епідеміологічну службу в районі, міс­ті, районі в місті очолює головний державний санітарний лі­кар відповідної адміністративної території.

Стаття 22 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» наголошує на ви­могах, які висуваються до жилих та виробничих приміщень, територій, засобів виробництва і технологій. Це має особливе значення для забезпечення санітарно-оздоровчого режиму ', міст, створення найбільш сприятливих умов для життя, праці та відпочинку населення.

Стан навколишнього природного середовища в чималій мірі залежить від забезпечення радіаційної безпеки. Вирішен­ню цієї задачі присвячено ст. 23 Закону України «Про забез­печення санітарного та епідемічного благополуччя населен­ня». Згідно з цією статтею підприємства, установи, організа­ції, що виробляють, зберігають, транспортують, використо­вують радіоактивні речовини, здійснюють їх захоронення чи утилізацію, зобов'язані дотримуватись норм радіаційної безпе­ки, відповідних санітарних правил, а також норм, установле­них іншими актами законодавства, що містять вимоги радіа­ційної безпеки. Робота з радіоактивними речовинами здій­снюється з дозволу державної санітарно-епідеміологічної служби та інших спеціально уповноважених органів.

Випадки порушень норм радіаційної безпеки, санітарних правил роботи з радіоактивними речовинами, а також радіа­ційні аварії підлягають обов'язковому розслідуванню за учас­тю посадових осіб, які здійснюють державний санітарно-епіде­міологічний нагляд.

Надзвичайно небезпечну для здоров'я людей і навколиш­нього природного середовища радіаційну обстановку на пев­ній території України створила Чорнобильська катастрофа. Усуненню наслідків цієї катастрофи присвячені законодавчі акти, в тому числі Закон України «Про правовий режим те­риторії, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27 лютого 1991 р. Цей Закон регулює питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи насе-

лення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність у межах зон. Закон передбачає й інші заходи, розраховані на послаблення впливу радіації.

У системі екологічно-правових заходів, спрямованих на охорону навколишнього природного середовища в містах, чільне місце відводиться державному санітарно-епідеміологіч­ному нагляду.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епіде­міологічного благополуччя населення» дає таке визначення державного санітарно-епідеміологічного нагляду: це діяльність органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміоло­гічної служби по контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства з метою попе­редження, виявлення, зменшення та усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей та по засто­суванню заходів правового характеру щодо порушників.

Основними завданнями цієї діяльності є:

нагляд за організацією і проведенням органами держав­ної виконавчої влади, місцевого і регіонального самовряду­вання, підприємствами і установами, організаціями та грома­дянами санітарних і протиепідемічних заходів;

нагляд за реалізацією державної політики з питань профі­лактики захворювань населення, участь у розробці та конт­роль за виконанням програм, що стосуються запобігання шкідливому впливу факторів навколишнього середовища на здоров'я населення;

нагляд за дотриманням санітарного законодавства;

проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи.

Регулярне здійснення санітарно-епідемічного нагляду здатне оздоровити і підтримувати в належному стані екологію міст та інших населених пунктів.

Особливу увагу екологічне законодавство приділяє захо­дам щодо охорони атмосферного повітря. Як зазначено в ст. 27 Закону України «Про охорону атмосферного повітря», проектування, будівництво і введення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об'єктів, вдосконалення існуючих і впровадження нових технологічних процесів та устаткування повинно здійснюватись з обов'язко­вим додержанням норм екологічної безпеки, врахуванням су­купної дії викидів забруднюючих речовин в атмосферне по­вітря і шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на нього всіма діючими та запланованими для будівництва спо­рудами й іншими об'єктами, а також з урахуванням накопи­чення забруднення в атмосфері, транскордонного його пере­несення й особливостей кліматичних умов.

Складування, зберігання або розміщення виробничого, побутового сміття та інших відходів, які є джерелами забруд­нення атмосферного повітря пилом, шкідливими газоподібни­ми речовинами та речовинами з неприємним запахом або іншого шкідливого впливу, допускається лише за наявності спеціального дозволу на визначених органами державної ви­конавчої влади територіях у межах встановлених ними лімітів з додержанням нормативів екологічної безпеки і при можли­вості їх подальшого господарського використання.

За викиди у атмосферне повітря забруднюючих речовин та за інші шкідливі впливи на нього з підприємств, установ і організацій стягуються платежі. Причому стягнення платежів не звільняє від відшкодування збитків, заподіяних порушен­ням законодавства про охорону атмосферного повітря. Роз­міри вказаних платежів установлюються Урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською, міськими державними адміністраціями на підставі лімітів ви­кидів забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на нього і нормативів плати за них.

Однією із складових частин навколишнього природного середовища міст та населених пунктів є зелена рослинність. Ліси населених пунктів, міські і приміські лісопарки, парки, сквери, ботанічні сади, інші зелені насадження поповнюють запаси кисню в атмосфері, очищають повітря, гасять шум, оз­доровлюють екологічний стан міст. Вони мають санітарно-гігіенічне, оздоровче, рекреаційне значення і є місцями від­починку дорослих і дітей.

Разом з екологічною функцією зелена рослинність міст виконує також естетичну та виховну функції. Зелена рослин­ність— це невичерпне джерело життєдайності. Як відзначав К. А. Тімірязев, від зеленого листка беруть початок усі прояви життя на землі. А тому охорона лісів і зеленої рос­линності населених пунктів заслуговує на особливу увагу, їх охорона може досягатися різними шляхами, по-перше, шля­хом максимального обмеження використання зазначених лі­сових угідь для різних господарських потреб, по-друге, шля­хом активізації лісовідновлення і лісорозведення в лісах на­селених пунктів.

Згідно з діючим лісним законодавством у лісах населених пунктів допускаються тільки рубки догляду, санітарні рубки, пов'язані з реконструкцією малоцінних молодняків, прокла­данням просік, створенням протипожежних розривів. Усякі ін­ші рубки деревостанів у цих лісах заборонені. Крім того, у за­значених лісах забороняється також заготівля живиці, дерев­них соків, лісової підстілки, а також випасання худоби.

У статті 78 Лісового кодексу України зазначено, що зако­нодавчими актами України у лісах населених пунктів може бути передбачено заборону й інших видів використання ре­сурсів та користування земельними ділянками лісового фон­ду, якщо вони несумісні з проведенням культурно-оздоровчих заходів та організацією відпочинку населення.

З метою посилення охорони лісів населених пунктів і зе­лених насаджень приймаються спеціальні нормативні акти. Наприклад, постанова Кабінету Міністрів України «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим насаджен­ням у межах міст та інших населених пунктів» від 8 квітня 1999 р., яка визначає матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну зеленим насадженням.

Якщо порядок відшкодування шкоди спеціальним законо­давством не регулюється, він визначається за загальними правилами, передбаченими статтями 440 і 441 Цивільного ко­дексу України.

Відповідальність за порушення правил охорони зелених насаджень на території населених пунктів встановлюється рі­шенням Рад народних депутатів.

Охороні лісів населених пунктів сприяють також лісовід­новлення і лісорозведення. Нерідко частина лісів гине від лі­сових пожеж, шкідників і хвороб. Важливо, щоб замість зни­щених і загиблих лісів висаджувались молоді. Постійний наг­ляд за станом міських і приміських лісів і своєчасне прове­дення в них лісовідновпювальних робіт зберігає їх природну життєдайність.

Лісорозведення — це залісення земельних ділянок, на яких ліс не вирощувався. Дбаючи про поліпшення екологічно­го стану в місті, іншому населеному пункті, місцеві органи влади виявляють земельні ділянки для лісорозведення. У пер­шу чергу для цього використовуються малопродуктивні землі, круті схили, яри.

Поліпшення екологічного стану довкілля має особливе значення. Сучасне виробництво пов'язане з великим наван­таженням працюючих, для відновлення їх фізичних і духовних сил потрібне спілкування з природою.

Лісорозведення потребують багато міст України, особливо ті, що розміщені в степовій зоні республіки: Одеса, Херсон, Кіровоград, Кривий ріг. Навколо цих та інших міст республіки приміських лісів майже немає. Тоді як ліси поліпшують мікро­клімат, підвищують вологість повітря, що особливо важливо для південного регіону.

Враховуючи оздоровче й естетичне значення лісів насе­лених пунктів, а також постійно зростаюче навантаження на

них, варто визначити їх правовий режим в окремому право­вому акті. Ним може стати Положення про ліси міст та інших населених пунктів.

В Україні є сприятливі умови для вирощування лісів, пар­кових дерев, іншої рослинності. Якщо на великих просторах тундри нараховується лише 400—500 видів рослин, то в Ук­раїні більше 5 тисяч.

Чому ж в багатьох містах і регіонах республіки ці сприят­ливі кліматичні умови не використовуються для вирощування рекреаційних лісів, парків, для створення тим самим сприят­ливих екологічних умов? На наш погляд, тому, що чинне за­конодавство ще якось реагує на протиправні дії в галузі еко­логії, але зовсім не зважає на бездіяльність у цій життєво важливій сфері.

Треба, по-перше, діяльність керівників усіх рівнів оцінюва­ти не тільки в залежності від виконання виробничого плану, а й від створення сприятливих екологічних умов для праці і життя людей. По-друге, необхідно передбачити в законодав­стві відповідальність за екологічну бездіяльність.

Проблему правової охорони навколишнього природного середовища в містах та інших населених пунктах треба вирі­шувати і в більш широкому плані. Щоб зміцнити правову ос­нову екологічних відносин в населених пунктах, потрібен за­кон про охорону навколишнього природного середовища в містах та інших населених пунктах України.

Планування та проведення заходів, спрямованих на охо­рону навколишнього природного середовища в містах, здійс­нюють міські Ради народних депутатів і їх виконавчі органи. Ці ж владні органи контролюють виконання прийнятих планів та рішень щодо охорони навколишнього середовища.

У межах поселень міського типу та сільських населених пунктів заходи екологічного характеру очолюють відповідно селищні та сільські Ради народних депутатів і їх виконавчі ор­гани.

Повноваження місцевих Рад та їх виконавчих органів у сфері охорони навколишнього природного середовища визна­чені Законом України «Про місцеве самоврядування в Украї­ні» від 21 травня 1997 р.

У своїй еколого-охоронній діяльності місцеві Ради народ­них депутатів застосовують різні форми і методи. Зокрема, розробляють і приймають нормативні акти екологічного спря­мування, контролюють виконання законодавчих актів, прий­нятих вищестоящими органами, розглядають питання охорони навколишнього середовища на сесіях Рад.

До відання виконавчих органів міських, селищних, сіль­ських Рад належать:

1) визначення в установленому порядку розмірів відшко-дувань підприємствами, установами та організаціями за за­бруднення довкілля та екологічні збитки;

2) підготовка і подання на затвердження Ради проектів місцевих програм довкілля, участь у підготовці загальнодер­жавних і регіональних програм охорони довкілля;

3) підготовка і внесення на розгляд Рад пропозицій щодо прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природ­но-заповідного фонду місцевого значення та Інших територій, що підлягають особливій охороні;

4) здійснення заходів щодо ліквідації наслідків екологічних катастроф, стихійного лиха, епідемій, епізоотій, інших надзви­чайних ситуацій, інформування про них населення;

5) визначення територій для складування, зберігання або розміщення виробничих, побутових та інших відходів відповід­но до законодавства;

6) вирішення інших питань у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Законодавче закріплення повноважень місцевих Рад та їх виконавчих органів у сфері охорони навколишнього природ­ного середовища має принципове значення, проте воно не вирішує цього надзвичайно важливого екологічного питання.

Проблема охорони навколишнього середовища в містах та інших населених пунктах буде вирішена, якщо місцеві органи державної влади та управління будуть розглядати її як невідк­ладну задачу державної ваги та будують діяти цілеспрямова­но і рішуче.

§ 14.4. Роль органів внутрішніх справ в охороні навколишнього природного середовища у виробничій та побутовій сферах

Головна мета правової охорони навколишнього природно­го середовища у виробничій та побутовій сферах — не до­пустити забруднення навколишнього середовища у промисло­вості і на транспорті, в сільському господарстві, в містах та інших населених пунктах, створити сприятливі екологічні умо­ви для життя, праці і відпочинку людей.

У вирішенні цієї задачі важливу роль відіграють органи внутрішніх спрзв. Охороняючи громадський порядок, вони одночасно сприяють погіпшенню екологічного стану в про­

мисловості, сільському господарстві, в містах та інших насе­лених пунктах.

Охорона громадського порядку особливо тісно пов'язана з забезпеченням належного стану в містах і місцях масового відпочинку населення: курортних місцевостях, міських парках, приміських і зелених зонах. Ці території, як правило, являють собою місця масового скупчення людей, що нерідко призво­дить як до громадських, так і до екологічних правопорушень. Невиховані громадяни забруднюють землю, воду, ліс, атмос­ферне повітря, ламають деревні насадження, порушують трав'яний покрив. Органи міліції припиняють такі дії громадян і надають допомогу природоохоронним органам щодо забез­печення охорони природного середовища.

Поєднання охорони громадського порядку і охорони еко­логічного стану полягає і в тому, що працівники міліції вра­ховують у своїй діяльності встановлені законодавством обме­ження у використанні землі та інших об'єктів природи, що знаходяться в курортній місцевості, а також санітарні вимоги, передбачені для цієї місцевості. Врахування цих обмежень і вимог посилює охорону природного середовища.

Органи міліції у своїй діяльності враховують і те, що сані­тарний стан курортної місцевості впливає на її екологічний стан, а тому допомагають органам охорони здоров'я здійсню­вати нагляд за додержанням санітарних правил утримання курортних місцевостей.

Важливе екологічне значення мають зелені насадження у містах та інших населених пунктах, а також зелені зони навкруги них. Це вимагає від органів внутрішніх справ особ­ливої уваги до їх охорони. Таку вимогу співробітники міліції виконують як своїми силами, так і поєднують їх із зусилля­ми працівників правоохоронних органів і громадських орга­нізацій.

Особи, винні у порчі чи знищенні дерев та інших зелених насаджень, притягуються до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу.

Обов'язки міліції щодо забезпечення громадського поряд­ку в парках, зелених зонах, інших місцях масового відпочин­ку громадян регулюються спеціальними рішеннями міських Рад народних депутатів і їх виконавчих органів.

Складовою частиною охорони навколишнього природного середовища у виробничій та побутовій сферах є охорона від забруднення атмосферного повітря. У першу чергу його тре­ба охороняти від забруднення викидами промислових під­приємств та вихлопними газами автомобільного транспорту.

Згідно з діючим законодавством виробництво і експлуата­ція транспортних засобів та інших пересувних засобів і уста­новок, у яких вміст забруднюючих речовин у відпрацьованих газах перевищує нормативи або рівні шкідливого впливу фі­зичних факторів, забороняється.

Якщо у вихлопних газах транспортних засобів, що уже експлуатуються, забруднюючі речовини перевищують уста­новлені нормативи, їх експлуатація не допускається. Такий заборонний захід застосовує Державна автомобільна ін­спекція.

Покращанню екологічного стану в містах та інших населе­них пунктах сприяє також участь представників Державної автомобільної інспекції в розробці планів будівництва і ре­конструкції міст, внесення органами ДАІ пропозицій щодо пе­ребудови і благоустрою автомобільних магістралей, раціо­нального розміщення транспортних рухів у містах, виведення їх за межі жилих зон.

Охорона природного середовища включає в себе і його охорону від виробничого, дорожнього і побутового шуму. Поряд з іншими органами цю задачу вирішують і органи внут­рішніх справ.

Заходи щодо відвернення і зниження шуму передбачені в ст. 23 Закону України «Про охорону атмосферного повітря». З метою відвернення, зниження і досягнення безпечних рів­нів виробничих та інших шумів необхідно:

а) створювати і впроваджувати малошумні машини і ме­ханізми на основі технічного нормування;

б) поліпшувати конструкції транспортних засобів та умови їх експлуатації, а також утримувати в належному стані заліз­ничні і трамвайні колії, автомобільні шляхи, вуличні покриття;

в) розміщати підприємства, транспортні магістралі, аерод­роми та інші об'єкти з джерелами шуму при плануванні і за­будові населених пунктів відповідно до встановлених санітар­но-технічних вимог та карт шуму;

г) здійснювати виробництво будівельних матеріалів, конст--рукцій і технічних засобів та споруд з необхідними акустич­ними властивостями.

Громадяни зобов'язані додержувати вимог, установлених з метою боротьби з побутовим шумом у квартирах, а також дворах жилих будинків, на вулицях, у місцях відпочинку та ін'-ших громадських місцях.

Відома й така форма участі органів внутрішніх справ в охороні навколишнього природного середовища, як надання допомоги відповідним органам в проведенні карантинних за­ходів при епідеміях.

В охороні природного середовища бере участь міліція охорони. Вона здебільшого охороняє від забруднення, засмі­чення і нераціонального використання запасів питної води, що зберігається у водосховищах, розрахованих на постачання питною водою міського населення. Поряд з іншими водоохо­ронними діями, працівники міліції охорони контролюють вико­нання встановлених обмежень, передбачених для спеціальних зон санітарної охорони вод.

Великі обов'язки щодо охорони навколишнього природного середовища покладені на дільничних інспекторів міліції. Вони визначені в Законі України «Про міліцію», інших законодав­чих актах, постановах Кабінету Міністрів, рішеннях місцевих Рад народних депутатів, нормативних актах міністерства внутрішніх справ України.

Дільничний інспектор є представником органу внутрішніх справ на адміністративній дільниці. Він забезпечує безпеку громадян і громадський порядок на території закріпленої за ним дільниці, вживає заходів щодо своєчасного попередження та розкриття злочинів, запобігання інших правопорушень;

роз'яснює широким верствам населення чинне екологічне за­конодавство, постанови і рішення органів державної влади та управління.

Згідно з Наказом Міністерства внутрішніх спряв України «Про роботу дільничного інспектора міліції від 16 серпня 1992 р. дільничний інспектор допомагає:

а) природоохоронним органам — в охороні фауни і фло­ри, боротьбі з браконьєрством і порушеннями правил полю­вання та рибальства;

б) органам ветеринарного нагляду — в проведенні каран­тинних заходів під час епідемій та епізоотій;

в) вирішує інші питання в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Закріплені в законодавчих та інших нормативних актах права й обов'язки дільничних інспекторів міліції дають їм можливість і вимагають від них вносити вагомий вклад у ви­рішення екологічних проблем.

Свій внесок в забезпечення охорони навколишнього при­родного середовища у виробничій та побутовій сферах органи внутрішніх справ роблять і своїм дбайливим ставленням до природи. Адже органи внутрішніх справ і їх працівники також є природокористувачами. Наприклад, на землях міст земельні наділи надаються в користування обласним, міським, район­ним органам внутрішніх справ, навчальним закладам, части­нам внутрішніх військ, промисловим виправним трудовим ко­лоніям, госпіталям, поліклінікам, друкарням, іншим установам,

що входять до системи органів внутрішніх справ. Як земле­користувачі вони ведуть боротьбу з ерозією грунтів, упоряд­ковують і озеленяють земельні наділи, дбають про екологічну бездоганність довкілля.

Органи внутрішніх справ і їх співробітники користуються також водами, міськими лісами, парками, атмосферним повіт­рям та іншими багатствами природи. Раціональне викорис­тання об'єктів природи органами внутрішніх справ, їх бездо­ганне ставлення до довкілля — приклад для інших юридичних і фізичних осіб, як треба дбати про стан екологічного сере­довища. Отож органи внутрішніх справ сприяють охороні при­родного середовища і як природокористувачі, своїм сумлін­ним ставленням до екологічних прав і обов'язків.

Характерною особливістю охорони органами внутрішніх справ навколишнього природного середовища у виробничій та побутовій сферах є опора на норми багатьох видів законо­давства: екологічного, земельного, водного, лісового, на нор­ми законодавчих актів, присвячених охороні атмосферного повітря та інших об'єктів природи, а також норми криміналь­ного, цивільного і адміністративного права, якщо мова йде про притягнення до відповідальності винних осіб.

Екологічний стан навколишнього природного середовища у виробничій та побутовий сферах залежить від стану бага­тьох об'єктів природи: земель, вод, лісів і зелених насаджень, атмосферного повітря тощо, використання і охорона яких за­безпечується окремими видами законодавства. Для забезпе­чення якості екологічного стану в зазначених сферах треба бути добре обізнаними з нормами різних видів законодав­ства.

При цьому слід враховувати і те, що природоохоронна діяльність органів внутрішніх справ тісно пов'язана з їх широ­кою компетенцією як правоохоронних органів. Вона обумов­люється тим правовим положенням, яке займають органи внутрішніх справ у системі нашої демократичної правової держави.

Вступ

Загальна частина

Розділ 1. Предмет, система та джерела екологічного права України

§ 1.1. Об'єктивна необхідність взаємодії суспільства і природи

§ 1.2. Предмет і поняття екологічного права

§ 1.3. Основні принципи і завдання екологічного права

§ 1.4. Система курсу екологічного права та його місце серед інших галузей права

§ 1.5. Джерела екологічного права

§ Г.6. Значення вивчення екологічного права для працівників органів внутрішніх справ

Розділ 2. Пріоритети екологічного права України

§ 2.1. Гарантії екологічної безпеки в Україні

§ 2.2. Охорона екологічних прав та інтересів громадян України

§ 2.3. Всебічне сприяння екологізації суспільства

Розділ 3. Правове забезпечення раціонального природокористування в Україні

§ 3.1. Раціональне природокористування як різновид екологічних відносин

§ 3.2. Законодавчі засади раціонального природокористування

§ 3.3. Зміцнення законності в галузі природокористування

§ 3.4. Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні раціонального природокористування. ........... 62

Розділ 4. Правові форми охорони навколишнього природного середовища в Україні .............. 65

§ 4.1. Охорона навколишнього природного середовища — провідна функція екологічного права . . 65

§ 4.2. Гуманізація охорони навколишнього природного середовища. .......................... 70

§ 4.3. Профілактика екологічних правопорушень.... 75

§ 4.4. Юридична відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. .......................... 80

§ 4.5. Охорона навколишнього природного середовища в діяльності органів внутрішніх справ. .......... 94

Розділ 5. Державне управління природокористуванням і охороною навколишнього природного середовища в Україні. ............................. 102

§ 5.1. Поняття і зміст державного управління природокористуванням і охороною навколишнього природного середовища ................... 102

§ 5.2. Органи управління природокористуванням і охороною навколишнього природного середовища та їх компетенція ....................... 109

§ 5.3. Діяльність органів внутрішніх справ щодо забезпечення управління у сфері екології .... 113

Розділ 6. Механізм реалізації екологічного права. .... 116

§ 6.1. Реалізація екологічного права — вирішальний етап у розвитку екологічних правовідносин. ...... 116

§ 6.2. Економічний механізм реалізації екологічного права .............................. 121

§ 6.3. Юридичні заходи щодо забезпечення реалізації екологічного права ...................... 125

§ 6.4. Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні реалізації екологічного права. ............... 133

Особлива частина

Розділ 7. Правова охорона земель в Україні ....... 137

§ 7.1. Земля як об'єкт правової охорони ........ 137

§ 7.2. Поняття і значення правової охорони земель . 144 § 7.3. Організаційно-правові заходи охорони земель . 153 § 7.4. Відповідальність за порушення земельного законодавства ......................... 164

§ 7.5. Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні охорони земель ........................ 182

Розділ 8. Правова охорона вод в Україні ......... 187

§ 8.1. Вода як об'єкт охорони ................ 187

§ 8.2. Правові форми охорони вод ............ 195

§ 8.3. Відповідальність за порушення водного законодавства ......................... 207

§ 8.4. Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні охорони вод .......................... 212

Розділ 9. Правова охорона лісів в Україні......... 217

§ 9.1. Ліс як об'єкт правової охорони .......... 217

§ 9.2. Організаційно-правові заходи щодо охорони лісів ............................... 224

§ 9.3. Відповідальність за порушення лісового законодавства ......................... 233

§ 9.4. Забезпечення органами внутрішніх справ додержання правил охорони лісів ............. 239

Розділ 10. Правова охорона тваринного світу в Україні. ............................. 242

§ 10.1. Тваринний світ як об'єкт правової охорони. . 242

§ 10.2. Організаційно-правові заходи щодо охорони тваринного світу. ....................... 249

§ 70.3. Відповідальність за порушення законодавства щодо охорони тваринного світу .............. 257

§ 10.4. Участь органів внутрішніх справ в охороні тваринного світу. ....................... 262

Розділ 11. Правова охорона атмосферного повітря в Україні.............................. 266

§ 11.1. Атмосферне повітря як об'єкт правової охорони ............................. 266

§ 11.2. Організаційно-правові заходи щодо охорони атмосферного повітря .................... 269

§ 11.3. Відповідальність за порушення у сфері охорони атмосферного повітря. .............. 273

§ 11.4. Заходи органів внутрішніх справ щодо забезпечення охорони атмосферного повітря . . 277

Розділ 12. Правова охорона надр в Україні........ 281

§ 12.1. Надра як об'єкт правової охорони ....... 281

§ 12.2. Поняття і зміст правової охорони надр .... 285

§ 12.3. Відповідальність за порушення законодавства про надра. ........................... 291

§ 12.4. Участь органів внутрішніх справ в охороні надр

Розділ 13. Правова охорона природно-заповідного фонду України

§ 13.1. Природно-заповідний фонд України як об'єкт правової охорони

§ 13.2. Організаційно-правові заходи охорони природно-заповідного фонду України

§ 13.3. Відповідальність за порушення законодавства про природно-заповідний фонд України

§ 13.4. Охорона природно-заповідного фонду України в діяльності органів внутрішніх справ

Розділ 14. Правова охорона навколишнього природного середовища у виробничій та культурно-побутовій сферах

§ 14.1. Правова охорона природного середовища в промисловості й на транспорті

§ 14.2. Правова охорона навколишнього природного середовища в сільському господарстві

§ 14.3. Правова охорона навколишнього природного середовища в містах та інших населених пунктах

§ 14.4. Роль органів внутрішніх справ в охороні навколишнього природного середовища у виробничій та побутовій сферах

396



1. Контрольная работа на тему Бюджетирование 2
2. Контрольная работа Расчеты, связанные с транспортом в лесном хозяйстве
3. Реферат 10 Розбивочні роботи.
4. Реферат Дворцовые перевороты 2
5. Курсовая Структура семантика та словотворчі функції дієслів з германськими дієслівними префіксами
6. Курсовая Менеджмент в туризме 3
7. Реферат на тему Перитониты
8. Реферат Фирма в рыночной экономике. Модели поведения фирмы, ее виды и цели
9. Курсовая Расчет параметров ступенчатого p-n перехода
10. Реферат Отчет по практике в ООО Брусок и кирпичик