Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приват­ної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також під­приємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання — юридичної особи.

Фермерське господарство є формою підприємництва громадян з метою вироб­ництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції. Члена­ми фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).

Орендним підприємством визнається підприємство, створене орендарем на ос­нові оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комуналь­ного підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підроз­ділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприєм­ницької діяльності. Орендарем є юридична особа, утворена членами трудового колективу підприємства чи його підрозділу, майновий комплекс якого є об'єктом оренди. Організація членів трудового колективу, зареєстрована як юридична особа, має переважне право на укладення договору оренди майна того підприємства (структурного підрозділу), де створено цю організацію. Орендодав­цями щодо майнових комплексів, які належать до державної або комунальної власності, є Фонд державного майна України і його регіональні відділення, а та-

25

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

кож органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами управляти майном, що належить відповідно Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності.

Підприємство, у статутному фонді якого не менш як 10 % становить іноземна інвестиція, визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іно­земної інвестиції на його баланс. Іноземною інвестицією є цінності, що вклада­ються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не за­боронено законами України.

Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочірніх підприємств, створювати філії і представництва на території України і за її межами з дотриманням вимог законодавства України та законодавства відпо­відних держав. Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обме­жується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іно­земних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб. Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях, визначених за­коном, що мають стратегічне значення для безпеки держави. Діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств, утворених за зако­нодавством інших держав, здійснюється на території України відповідно до зако­нодавства України.

9.8. Поняття об'єднання підприємств. Види та органі-заційно-правові форми об'єднань підприємств. Промисло­во-фінансові групи. Холдингові компанії.

Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. Об'єд­нання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до ГК України та інших законів мають право ут­ворювати об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав.

Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимча­сові об'єднання і є юридичною особою. Залежно від порядку заснування об'єд­нання підприємств можуть утворюватися як господарські об'єднання або як дер­жавні чи комунальні господарські об'єднання.

Господарське об'єднання — об'єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність. Господарські об'єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.

Державне (комунальне) господарське об'єднання — об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету

26

9. Господарське законодавство

Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств < інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування.

Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом. Асоціація — до­говірне об'єднання, утворене з метою постійної координації господарської діяль­ності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох ви­робній их та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації вироб­ництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств — учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяль­ності кожного з учасників органам управління корпорації. Консорціум — тимча­сове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наді­ляють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність. Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учас­ників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

Підприємства — учасники об'єднання підприємств зберігають статус юридич­ної особи незалежно від організаційно-правової форми об'єднання, і на них поши­рюються положення ГК України та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств. Підприємство — учасник господарського об'єднання має право:

1. добровільно вийти з об'єднання на умовах і в порядку, визначених установ­чим договором про його утворення чи статутом господарського об'єднання;

2. бути членом інших об'єднань підприємств, якщо законом, засновницьким договором чи статутом господарського об'єднання не встановлено інше;

3. одержувати від господарського об'єднання в установленому порядку інфор­мацію, пов'язану з інтересами підприємства;

4) одержувати частину прибутку від діяльності господарського об'єднання
відповідно до його статуту. Підприємство може мати також інші права, передба­
чені засновницьким договором чи статутом господарського об'єднання відповід­
но до законодавства.

Підприємства — учасники об'єднання можуть вийти з його складу зі збережен­ням взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими суб'єктами господа­рювання. Вихід підприємства зі складу державного (комунального) господарсько-

27 —

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

го об'єднання здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утво­рення об'єднання. Припинення об'єднання підприємств відбувається в результаті його реорганізації в інше об'єднання або ліквідації. Реорганізація господарського об'єднання здійснюється за рішенням підприємств-учасників, а реорганізація державного (комунального) господарського об'єднання — за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Ліквідація господарського об'єднан­ня провадиться за рішенням підприємств-учасників, а ліквідація державного (комунального) об'єднання — за рішенням органу, що прийняв рішення про утво­рення об'єднання.

Підприємство може бути учасником промислово-фінансової групи (або транснаціональної промислово-фінансової групи, якщо до складу групи входять українські та іноземні юридичні особи). Промислово-фінансова група є об'єднанням, яке створюється за рішенням Кабінету Міністрів України на пев­ний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міжнародними договорами України, а також з метою виробництва кінце­вої продукції. До складу промислово-фінансової групи можуть входити промис­лові та інші підприємства, наукові і проектні установи, інші установи і організації усіх форм власності. У складі промислово-фінансової групи визначається голо­вне підприємство, яке має виключне право діяти від імені промислово-фінансо­вої групи як учасника господарських відносин.

Промислово-фінансова група не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання.

Асоційовані підприємства (господарські організації) — це група суб'єктів гос­подарювання — юридичних осіб, пов'язаних між собою відносинами еко­номічної та/або організаційної залежності у формі участі у статутному фонді та/або управлінні. Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною.

Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі, якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів. Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо між підприємствами установлюються відносини контролю-підпорядкування за раху­нок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залеж­ності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України.

Холдингова компанія — відкрите акціонерне товариство, яке володіє, корис­тується, а також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що перебувають у державній власності).

9.9. Громадянин як суб'єкт господарювання. Особли­вості статусу благодійних та інших неприбуткових органі­зацій у сфері господарювання.

Громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця

28 —

9. Господарське законодавство

татусу юридичної особи відповідно до ст. 58 ГК України. Громадянин-під-приємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відпо­відно до закону може бути звернено стягнення. Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність:

1. безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється;

2. із залученням або без залучення найманої праці;

3. самостійно або спільно з іншими особами.

Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом. У разі здій­снення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридич­ними особами громадянин має права та обов'язки відповідно засновника та/або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права і обов'язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.

Громадянин-підприємець зобов'язаний:

1. у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснен­ня певних видів господарської діяльності;

2. повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї під­приємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

3. дотримуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належ­ну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, дотримуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;

4. не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонополь­но-конкурентного законодавства;

5. вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

6. своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші не­обхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і в розмірах, установле­них законом.

Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до законодавства України.

Іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в

ні користуються такими самими правами і мають такі самі обов'язки і такий

самий статус, як і громадяни України, якщо інше не передбачено законами України.

Громадяни, які постійно проживають на території України, можуть об'єднува­тися у кредитні спілки. Кредитною спілкою є неприбуткова організація, заснова­на громадянами у встановленому законом порядку на засадах добровільного об'єднання грошових внесків з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні інших фінансових послуг. Кредитна спілка є юридичною особою. Статусу юридичної особи вона набуває з дня її державної реєстрації. Кредитна спілка діє на основі статуту, який затверджується загальними зборами членів кредитної спілки.

Кредитна спілка не може бути засновником або учасником суб'єктів підприємницької діяльності.

Юридичні особи, незалежно від форм власності, а також повнолітні громадя­ни можуть утворювати благодійні організації (благодійні фонди, членські благодійні організації, благодійні установи тощо).

29

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

Благодійною організацією визнається недержавна організація, яка здійснює благодійну діяльність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб без мети одержання прибутків від цієї діяльності. Благодійні організації утворюються і діють за територіальним принципом.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також дер­жавні та комунальні підприємства, установи, організації, що повністю або част­ково фінансуються з бюджету, не можуть бути засновниками (засновником) та/або членами благодійної організації.

Благодійна організація діє на основі статуту (положення), що затверджується вищим органом управління благодійної організації, і є юридичною особою. Благодійна організація має право здійснювати неприбуткову господарську діяль­ність, спрямовану на виконання її статутних цілей та завдань. Здійснення благодійними організаціями діяльності у вигляді надання певних послуг (вико­нання робіт), що підлягають обов'язковій сертифікації або ліцензуванню, допус­кається після такої сертифікації або ліцензування в установленому законом порядку.

9.10. Правовий режим майна суб'єктів господарювання. Джерела його формування. Підстави виникнення майнових прав та обов'язків суб'єктів господарювання. Гарантії та захист їх майнових прав.

Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права — право господарського відання, право оперативного управління. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених ЦК України.

Майно суб'єктів господарювання може бути закріплено на іншому праві від­повідно до умов договору з власником майна. Держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб'єктів господарювання.

Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі пра­ва власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має пра­во надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна. Майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати у спільній власності двох або більше власників.

Власник майна має право одноосібно або спільно з іншими власниками на ос­нові належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта господарю­вання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання май­на, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законодавства.

Власник має право особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарсь-

ЗО

9. Господарське законодавство

кого відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності — на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарю­вання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих до­кументах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські по­вноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність.

Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК України та законами України.

Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належно­го йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаю­чись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захи­сту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.

Правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарю­вання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, установлених власником майна (уповноваже­ним ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управ­ління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що вико­ристовується ним не за призначенням. Право оперативного управління захи­щається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права влас­ності.

Майном визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нема­теріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використову­ються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів. Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення госпо­дарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.

Основними фондами виробничого і невиробничого призначення є будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів. Оборотними засобами є сирови­на, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодав­ством до оборотних засобів. Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства. Товарами у складі майна суб'єктів господарювання

. 31

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги. Особливим видом майна суб'єктів господарювання є цінні папери. Джерелами формування майна суб'єктів господарювання є:

1. грошові та матеріальні внески засновників;

2. доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

3. доходи від цінних паперів;

4. капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

5. надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів;

6. кредити банків та інших кредиторів;

7. безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

8. інші джерела, не заборонені законом.

До державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові ком­плекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме, індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (ча­стки, паї) держави у майні суб'єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здій­снення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для викорис­тання його у господарській діяльності. Держава через уповноважені органи державної влади здійснює права власника також щодо об'єктів права власності Українського народу. Управління об'єктами державної власності відповідно до закону здійснюють Кабінет Міністрів України і, за його уповноваженням, цент­ральні та місцеві органи виконавчої влади. У випадках, передбачених законом, управління державним майном здійснюють також інші суб'єкти.

Майнові права та майнові обов'язки суб'єкта господарювання можуть вини­кати:

1. з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать;

2. з актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх по­садових осіб у випадках, передбачених законом;

3. внаслідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом;

4. внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

5. внаслідок порушення вимог закону при здійсненні господарської діяль­ності;

6. з інших обставин, з якими закон пов'язує виникнення майнових прав та обов'язків суб'єктів господарювання.

Право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом.

Майновий стан суб'єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав та майнових зобов'язань, що відображається у бухгалтерсь­кому обліку його господарської діяльності відповідно до вимог закону.

Майнові права суб'єктів господарювання захищаються законом. Вилучення державою у суб'єкта господарювання його майна допускається не інакше як у ви­падках, на підставах і в порядку, передбачених законом. Збитки, завдані суб'єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самовряду­вання, відшкодовуються йому відповідно до закону.

32

9. Господарське законодавство

9.11. Використання природних ресурсів у сфері господа­рювання. Особливості правового режиму використання природних ресурсів.

Відповідно до Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в ме-зизначених Конституцією України. Кожний громадянин має право користу­ватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набуваєть-ся і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до Земельного кодексу України та інших законів.

Правовий режим використання окремих видів природних ресурсів (землі, вод, лісів, надр, атмосферного повітря, тваринного світу) встановлюється законами. Природні ресурси можуть надаватися суб'єктам господарювання для викорис­тання або придбаватися ними у власність лише у випадках та порядку, передбаче­них законом.

Суб'єкти господарювання використовують у господарській діяльності при­родні ресурси у порядку спеціального або загального природокористування відповідно до ГК України.

Кабінет Міністрів України забезпечує державний облік природних ресурсів, що належать до державної власності, перебувають в управлінні Автономної Рес­публіки Крим та належать до комунальної власності і можуть використовуватися у господарській діяльності.

Суб'єктам господарювання може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі — громадянам для ведення фермерського госпо­дарства, а також сільськогосподарським підприємствам — для господарської діяльності. Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб'єктами господарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню.

Суб'єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надають­ся в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах). Порядок надання у користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.

Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, має право:

1. експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів;

2. використовувати для господарських потреб в установленому законодавст­вом порядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресур­си, що знаходяться на наданій йому земельній ділянці;

3. одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів;

33

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

4. одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для ре­алізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони при­родних ресурсів, а також користуватися податковими пільгами при здійсненні за­значених заходів;

5. вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресур­сам іншими суб'єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів.

Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов'язаний:

1. використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення, визначеного при їх наданні (придбанні) для використання у господарській діяль­ності;

2. ефективно і економно використовувати природні ресурси на основі засто­сування новітніх технологій у виробничій діяльності;

3. здійснювати заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускати зни­ження їх якості у процесі господарювання;

4. своєчасно вносити відповідну плату за використання природних ресурсів;

5. здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та користувачів природних ресурсів;

6. відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користува­чам природних ресурсів.

9.12. Використання у господарській діяльності прав інтелектуальної власності. Комерційна таємниця.

До відносин, пов'язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України та іншими законами.

Об'єктами прав інтелектуальної власності у сфері господарювання визнаються:

1. винаходи та корисні моделі;

2. промислові зразки;

3. сорти рослин та породи тварин;

4. торговельні марки (знаки для товарів і послуг);

5. комерційне (фірмове) найменування;

6. географічне зазначення;

7. комерційна таємниця;

8. комп'ютерні програми;

9. інші об'єкти, передбачені законом.

Загальні умови захисту прав інтелектуальної власності на зазначені об'єкти визначаються ЦК України.

Право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок відповідно до законодавства України засвідчується патентом. Відносини суб'єкта господарювання, що є роботодавцем для винахідника (винахідників) або автора (авторів) об'єктів, зазначених у ч. 1 ст. 156 ГК України, щодо прав на одер­жання патенту і права використання зазначених об'єктів інтелектуальної влас­ності регулюються ЦК України та іншими законами. Використанням винаходу, корисної моделі чи промислового зразка у сфері господарювання є:

1) виготовлення, пропонування для продажу, запровадження в господарський (комерційний) обіг, застосування, ввезення чи зберігання із зазначеною метою продукту, що охороняється відповідно до закону;

34

9. Господарське законодавство

з астосування способу, що охороняється відповідно до закону, або пропону­вання його для застосування в Україні за умов, передбачених Цивільним кодек­сом України;

3) пропонування для продажу, запровадження в господарський (комерційний) обіг, застосування, ввезення чи зберігання з зазначеною метою продукту, виго­товленого безпосередньо способом, що охороняється відповідно до закону.

Суб'єктам господарювання належить право попереднього використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка за умов, передбачених ЦК України. Володілець патенту може передавати свої права щодо використання ви-іу, корисної моделі чи промислового зразка як вклад у статутний фонд під­приємства. Правила цієї статті застосовуються також до регулювання відносин, що виникають у зв'язку з реалізацією у сфері господарювання прав на сорти рос­лин та породи тварин.

Право інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцт­вом у випадках і порядку, передбачених законом. Використанням торговельної марки у сфері господарювання визнається застосування її на товарах та при нні послуг, для яких вона зареєстрована, на упаковці товарів, у рекламі, дру­кованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, шо проводяться в Україні, у проспектах, рахунках, на бланках та в іншій докумен­тації, пов'язаній із впровадженням зазначених товарів і послуг у господарський ерційний) обіг.

Свідоцтво надає право його володільцеві забороняти іншим особам викорис­товувати зареєстровану торговельну марку без його дозволу, за винятком випадків правомірного використання торговельної марки без його дозволу. Суб'єкти пра­ва на торговельну марку можуть проставляти попереджувальне маркування, яке вказує на те, що торговельна марка, яка застосовується, зареєстрована в Україні. Суб'єкти права на торговельну марку, які здійснюють посередницьку діяльність, можуть на підставі договору з виробником товару (послуг) використовувати свою торговельну марку з торговельною маркою виробника, а також замість його торговельної марки.

Право інтелектуальної власності на торговельну марку може бути передано як вклад до статутного фонду суб'єкта господарювання. У разі банкрутства суб'єкта господарювання право на торговельну марку оцінюється разом з іншим майном щього суб'єкта.

Торговельна марка, право на яку належить кільком особам, — це марка, що віїрізняє товари і послуги учасників об'єднання підприємств (торговельна марка б'єднання, спільна торговельна марка) від однорідних товарів і послуг інших суб'єктів господарювання, або використовується спільно кількома суб'єктами в інших випадках, передбачених законом. Реєстрація торговельної марки, право на яку належить кільком особам, здійснюється в порядку, встановленому законом.

Суб'єкт господарювання — юридична особа або громадянин-підприємець мо­хе мати комерційне найменування. Громадянин-підприємець має право заявити жк комерційне найменування своє прізвище або ім'я. Відомості про комерційне найменування суб'єкта господарювання вносяться за його поданням до реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом. Суб'єкт господарювання, комерційне найменування якого було включено до реєстру раніше, має пріори­тетне право захисту перед будь-яким іншим суб'єктом, тотожне комерційне найменування якого включено до реєстру пізніше.

Правовій охороні підлягає як повне, так і скорочене комерційне найменуван­ня суб'єкта господарювання, якщо воно фактично використовується ним у гос-

35

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

подарському обігу. У разі якщо комерційне найменування суб'єкта господарю­вання є елементом його торговельної марки, то здійснюється правова охорона і комерційного найменування, і торговельної марки. Особа, яка використовує чуже комерційне найменування, на вимогу його власника зобов'язана припини­ти таке використання і відшкодувати завдані збитки.

Право на використання географічного зазначення мають лише суб'єкти госпо­дарювання, які виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено дер­жавну реєстрацію відповідного географічного зазначення. Використанням гео­графічного зазначення суб'єктом господарювання вважається: застосування його на товарах, для яких зареєстровано це географічне зазначення, а також на упаковці; застосування в рекламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях, офіційних бланках, вивісках тощо. Суб'єкти господарювання, які здійснюють посередницьку діяльність, можуть використовувати свою торговельну марку поряд з географічним зазначенням товару виробника не інакше як на підставі договору. Умови надання правової охорони географічного зазначення визначаються законом.

Вироби іноземного походження або у встановлених законодавством випадках їх упаковка, а також вироби вітчизняного виробництва чи їх упаковка, призна­чені для експорту, повинні містити інформацію про країну їх походження. Інфор­мація про країну походження має знаходитися у доступному місці виробу (упаковки) та нанесена у спосіб, що відповідає встановленим вимогам. Заборо­няється використання суб'єктами господарювання напису (клейма) «Виготовле­но в Україні» або аналогічного за змістом щодо товарів, які мають іноземне походження. Уповноважені органи державної влади контролюють дотримання зазначених вимог відповідно до закону.

Суб'єкт господарювання, що є володільцем технічної, організаційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від незаконного використан­ня цієї інформації третіми особами, за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв'язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належ­них заходів до охорони її конфіденційності. Строк правової охорони комерційної таємниці обмежується часом дії сукупності зазначених у ч. 1 ст. 162 ГК України умов. Особа, яка протиправно використовує комерційну інформацію, що нале­жить суб'єкту господарювання, зобов'язана відшкодувати завдані йому такими діями збитки відповідно до закону. Особа, яка самостійно і добросовісно одержа­ла інформацію, що є комерційною таємницею, має право використовувати цю інформацію на свій розсуд. До відносин, пов'язаних з комерційною таємницею, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення ЦК України та інших законів.

9.13. Цінні папери, їх види, умови і порядок випуску. Державне регулювання ринку цінних паперів. Корпоративні права, їх зміст. Здійснення корпоративних прав держави. Реєстр корпоративних прав держави.

Суб'єкти господарювання в межах своєї компетенції та відповідно до встанов­леного законодавством порядку можуть випускати та реалізовувати цінні папери, а також придбавати цінні папери інших суб'єктів господарювання.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єк-

36 .

9. Господарське законодавство

том господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає ви­конання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

В Україні можуть випускатися і перебувати в обігу пайові, боргові та інші цінні папери. У сфері господарювання у випадках, передбачених законом, використо­вуються такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі, сертифікати фондів операцій з нерухомістю (сертифікати ФОН), іпотечні сертифікати (сертифікати з фіксованою дохідністю, сертифікати участі), інші види цінних паперів, передба­чені цим Кодексом та іншими законами.

Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Іменні цінні папери передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи), якщо інше не передба­чено законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передачі. Цінні папери на пред'явника обертаються вільно. Порядок іменної ідентифікації цінних паперів у бездокументарній формі встановлюється законом.

Суб'єкт господарювання — юридична особа у випадках і порядку, передбаче­них законом, має право випускати від свого імені акції та облігації підприємства і реалізовувати їх громадянам та юридичним особам. Право на випуск акцій та облігацій підприємства виникає у суб'єкта господарювання з дня реєстрації цього випуску у відповідному органі державної влади. Суб'єкту господарювання забо­роняється випуск акцій та облігацій підприємства для покриття збитків, пов'яза­них з його господарською діяльністю.

Суб'єкти господарювання, виключною діяльністю яких є діяльність з управ­ління активами інститутів спільного інвестування, мають право випускати інвес­тиційні сертифікати.

Установи банків, що приймають на депонування кошти від юридичних осіб та громадян, видають їм письмові свідоцтва, які посвідчують право вкладників на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому (ощадні (депозитні) сертифікати).

Фінансові установи, які створили фонд операцій з нерухомістю та здійснюють залучення коштів фізичних та юридичних осіб в управління з метою фінансуван­ня будівництва житла, мають право випускати сертифікати фонду операцій з нерухомістю.

Суб'єкти господарювання мають право в порядку, встановленому законом, випускати в обіг векселі — боргові цінні папери, які посвідчують безумовне грошове зобов'язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю).

Цінні папери (або їх бланки) виготовляються лише на державних підприємст­вах, що мають ліцензію Міністерства фінансів України, та охороняються. Особ­ливості випуску цінних паперів у бездокументарній формі визначаються законом.

Суб'єкти господарювання можуть придбавати акції та інші цінні папери, зазначені у ГК України, за рахунок коштів, що надходять у їх розпорядження після сплати податків та відсотків за банківський кредит, якщо інше не встанов­лено законом. Цінні папери оплачуються суб'єктами господарювання у гривнях, а у випадках, передбачених законом та умовами їх випуску в обіг, — в іноземній валюті. Незалежно від виду валюти, якою проведено оплату цінних паперів, їх вартість виражається у гривнях. Операції купівлі-продажу цінних паперів здійснюють їх емітенти, власники, а також торговці цінними паперами — посе­редники у сфері випуску та обігу цінних паперів.

37

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

З метою реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів, створення умов для ефективної мобілізації та розміщення суб'єктами господарювання фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства та захи­сту прав учасників фондового ринку здійснюється державне регулювання ринку цінних паперів. Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, статус, порядок організації та діяль­ності якої визначаються законом.

Корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статут­ними документами.

Володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Зако­ном можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпо­ративними правами та/або їх здійснення.

Корпоративні права держави здійснюються визначеними законом централь­ними органами виконавчої влади та уповноваженими особами в порядку, вста­новленому Кабінетом Міністрів України. Центральні органи виконавчої влади та уповноважені особи:

1. здійснюють правомочності щодо участі в управлінні господарською організа­цією відповідно до частки (акцій, паїв) держави у статутному фонді цієї організації;

2. ведуть реєстр державних корпоративних прав;

3. проводять оцінку державних корпоративних прав;

4. здійснюють контроль за ефективністю роботи господарської організації у частині реалізації належних державі корпоративних прав.

Правомочності з управління корпоративними правами держави здійснюють­ся безпосередньо відповідними органами виконавчої влади у разі, якщо:

1. держава має 100 % часток (акцій) у статутному фонді господарської органі­зації;

2. суб'єкт господарювання, щодо якого здійснюються корпоративні права держави, бере участь у державних та регіональних програмах, що фінансуються з Державного бюджету України;

3. не відбувся конкурс з призначення уповноваженої особи через відсутність претендентів, або якщо пропозиції конкурсантів не відповідають умовам конкурсу;

4. в інших випадках, передбачених законом.

У решті випадків управління корпоративними правами держави здійснюється із залученням уповноваженої особи.

Умови передачі повноважень та завдання з управління корпоративними пра­вами держави, у тому числі щодо юридичної відповідальності уповноважених осіб, є обов'язковою частиною відповідного рішення Кабінету Міністрів України та договору з уповноваженою особою.

Корпоративні права держави та активи суб'єктів господарювання, у статутно­му фонді яких визначено частку держави, підлягають оцінці за методикою, що затверджується Кабінетом Міністрів України, відповідно до вимог закону.

Уповноваженою особою з управління корпоративними правами держави може бути громадянин або юридична особа, що визначена за результатами кон­курсу, з якою відповідний центральний орган виконавчої влади укладає договір доручення з управління корпоративними правами держави. Порядок проведення конкурсу з визначення уповноваженої особи на виконання функцій з управління

38

9. Господарське законодавство

корпоративними правами держави встановлюється Кабінетом Міністрів України. Центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України для здійснення необхідних заходів з управління корпоративними права­ми держави, координації діяльності органів виконавчої влади у цій сфері та надання необхідних відомостей іншим органам державної влади, відповідно до законодавства формує і веде реєстр корпоративних прав держави.

9.14. Господарські зобов'язання, їх види, підстави виник­нення. Виконання та припинення господарських зобов'язань. Надання адвокатом правової допомоги суб'єктам господа­рювання.

Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господа­рювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторо­на, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи \тіравлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утрима­тися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобо­в'язання та організаційно-господарські зобов'язання. Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобо­в'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

Господарські зобов'язання можуть виникати:

1. безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регу­лює господарську діяльність;

2. з акта управління господарською діяльністю;

3. з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з >тод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

4. внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, прид­бання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

5) у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій
суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових
наслідків у сфері господарювання.

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що ви­никають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарсь­ку дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторо­на має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулю­ються ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути суб'єкти госпо­дарювання, негосподарюючі суб'єкти — юридичні особи, а також органи держав­ної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компе­тенцією. Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами, зобов'язаною та управненою сторонами

39

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

зобов'язання є відповідно боржник і кредитор.

Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарю­вання та негосподарюючими суб'єктами — громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства. Суб'єкти господарювання у випад­ках, можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на ко­ристь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зо­бов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.

Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом госпо­дарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:

1. між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

2. між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання під­приємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;

3. між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

4. в інших випадках, передбачених ГК України, іншими законодавчими акта­ми або установчими документами суб'єкта господарювання.

Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з дого­вору та набувати форми договору. Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворен­ня єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доруча­ють керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути по­кладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організа­ційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

Суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

Суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих доку­ментів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством. Суб'єкт господарювання, який безпід­ставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодува­ти другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом. Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках видавати правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, в тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов'язання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними.

Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону,

40

9. Господарське законодавство

інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо вико­нання зобов'язання — відповідно до вимог, що зазвичай у певних умовах став­ляться.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного вико­нання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для засто­сування господарських санкцій, передбачених ГК України, іншими законами або договором.

Застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім ви­падків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Управнена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частина­ми, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає зі змісту зобов'язання. Зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає зі змісту зобов'язання.

Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або і _:строчка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим догово-не було виконано належним чином.

Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на рмогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини.

Виконання господарського зобов'язання може бути покладено в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управнена сторона зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою — безпосеред­нім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобо­в'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто. Нена­лежне виконання зобов'язання третьою особою не звільняє сторони від обов'яз­ку виконати зобов'язання в натурі.

Управнений суб'єкт господарського зобов'язання, якщо інше не передбачено законом, може передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, ста­тутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішен­ня певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень. Передачу (делегування) таких прав може бути зумовлено певним строком. Акт передачі прав вважається чинним з дня одержання повідомлення про це зобов'язаною стороною, а акт делегування госпо­дарсько-управлінських повноважень іншому суб'єкту — з дня офіційного опублікування цього акта. Передача (делегування) прав тягне за собою обов'язок ;кта, який одержав у результаті такої передачі (делегування) додаткові повно­важення, вирішувати відповідне до цих повноважень коло господарських питань та нести відповідальність за наслідки рішень, що ним приймаються.

У разі якщо в господарському зобов'язанні беруть участь кілька управнених або кілька зобов'язаних суб'єктів, кожний з управнених суб'єктів має право вимагати виконання, а кожний із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповідно до частки цього суб'єкта, визначеної зобов'язанням. У разі якщо це пе-

41

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

редбачено законодавством або договором, зобов'язання повинно виконуватися солідарно. При солідарному виконанні господарських зобов'язань застосовують­ся відповідні положення ЦК України, якщо інше не передбачено законом.

Господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним зако­ном, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання. У разі якщо місце виконання зобов'язання не визначено, зобов'язання повинно бути виконано:

1. за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна — за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

2. за грошовими зобов'язаннями — за місцезнаходженням (місцем проживан­ня) управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за її новим місцезнаходженням (місцем проживання) за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

3. за іншими зобов'язаннями — за місцезнаходженням (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов'язана сторона за грошовим зо­бов'язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управне-ну сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається виконанням зобов'язання.

Платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відно­синах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом. Грошові зобов'язання учасників господарсь­ких відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, вираже­них в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону. Відсотки за грошови­ми зобов'язаннями учасників господарських відносин застосовуються у випад­ках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.

Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодек­сом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися перед­бачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зо­бов'язань, які зазвичай застосовуються у господарському (діловому) обігу.

Гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зо­бов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначе­ної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не ви­конає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. Зобов'язання за банківською гарантією вико­нується лише на письмову вимогу управненої сторони. Гарант має право висуну­ти управненій стороні лише ті претензії, висунення яких допускається гарантійним листом. Зобов'язана сторона не має права висунути гаранту запере­чення, які вона могла б висунути управненій стороні, якщо її договір з гарантом не містить зобов'язання гаранта внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень.

42

9. Господарське законодавство

Господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належ­ним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'я­зання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках. Господарське зобов'язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них госпо­дарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недій­сним повністю або в частині. Недійсною може бути визнано також нікчемну умо­ву господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умова­ми зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

1. виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, вико­навця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;

2. допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

3. вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно велико­го розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

9.15. Істотні умови господарського договору. Загальний порядок укладання господарських договорів. Галузі та види господарської діяльності. Загальні засади відповідальності учасників господарських відносин. Спеціальний режим господарювання.

Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господа­рювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках — затверджувати типові договори.

Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. При укладенні господарських договорів сторони можуть визна­чати зміст договору на основі:

1. вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

2. примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони

43

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

3. типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випад­ках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

4. договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших мож­ливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполяга­ти на зміні його змісту.

Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен відповідати цьому замовленню.

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарсь­ких зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні гос­подарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати наймену­вання (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів, а у разі їх відсут­ності — в договірному порядку, з дотриманням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому ГК України, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними. У разі визнання погодженої сторонами в до­говорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законо­давства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови до­говору щодо ціни.

Строком дії господарського договору є час, упродовж якого існують госпо­дарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобо­в'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановле­но спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Проект договору може бути запропонований будь-якою зі сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

44

9. Господарське законодавство

Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє до­говір відповідно до вимог ч. 1 ст. 181 ГК України і повертає один примірник догово­ру другій стороні або надсилає відповідь листом, факсограмою тощо у 20-денний строк після одержання договору. За наявності заперечень щодо окремих умов дого­вору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій сто­роні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана про­тягом 20 днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропо­зиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати у цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпо­грамами тощо).

Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, за­снованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона — виконавець за договором, що в уста­новленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений 20-ден­ний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського до­говору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо од­на із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК України.

За попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, чтсіасти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім дого­вором. Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів.

У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект дого­вору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку. Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основ­ний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні. Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.

Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб'єктами господарювання — виконавцями державного замовлення та державни­ми замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються господарські зобов'язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо виконання державного замовлення.

До укладення господарських договорів на біржах, оптових ярмарках, публічних торгах застосовуються загальні правила укладення договорів на основі вільного волевиявлення, з урахуванням нормативно-правових актів, якими регу­люється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів.

45

Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката

Договірне оформлення організаційно-господарських зобов'язань може здійснюватися учасниками господарських відносин як на основі вільного волеви­явлення сторін, так і на основі примірних договорів, якщо укладання таких дого­ворів передбачено відповідними нормативно-правовими актами. Спрощений спосіб укладання організаційно-господарських договорів не допускається.

Спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддо-говірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський до­говір на підставі укладеного між ними попереднього договору. День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішен­ням суду не визначено інше.

Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона дого­вору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у 20-денний строк після одержан­ня пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягай згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержан­ня відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтере­сована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішен­ням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чин­ності не встановлено за рішенням суду.

Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відпові­дальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених законами України та договором. Застосування господарських санкцій повинно га­рантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарюван­ня. Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими:

1. потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також неза­лежно від того, чи є застереження про це в договорі;

2. сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкоду­вання збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від вико­нання прийнятих зобов'язань у натурі;

3. у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник госпо­дарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання госпо­дарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяль­ності, якщо не доведе, що ним ужито усіх залежних від нього заходів для недопу­щення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язан-

46

9. Господарське законодавство

ня несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне вико­нання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тоб­то надзвичайних і невідворотних обставин заданих умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.