Книга Суд, правоохоронні та правозахисні органи України, Ковальський
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
ББК 67.9(4УКР)7я73 С89
Рекомендовано Міністерством освіти
і науки України
(лист від 25 січня 2002 р. № 14/18-161)
Авторський колектив
БІЛОУС В. Т. , кандидат юрид. наук, доцент — розд. І гл. З (§ 3), розд. III гл. 3;
ДЕМСЬКИЙ С. Е. - розд. IV гл. 2;
ЗАХАРОВА О. С., кандидат юрид. наук, доцент — розд. II, розд. IV гл. З, 4;
КОВАЛЬСЬКИЙ В. С., кандидат юрид. наук (керівник авторського колективу) — передмова, розд. І гл. 1, 2, 3 (§ 1, 2), розд. III гл. 4, розд. IV гл. 1, додаток (література);
ЛУКОМСЬКИЙ В. С., кандидат юрид. наук., доцент -розд. III гл. 1;
МОЛДОВАН В. В., кандидат юрид. наук, професор — розд. II, додаток (таблиці);
ОПРИШКО І. В., кандидат юрид. наук - розд. III гл. 2.
Офіційний рецензент
Кафедра організації судових і правоохоронних органів Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого
Рецензенти
МИХАЙЛЕНКО О.Р., доктор юридичних наук, професор,
Заслужений юрист України; ДЕМСЬКИЙ Е.Ф., кандидат юридичних наук, доцент
І5ВН 966-667-030-5
© Колектив авторів, 2002 © Художнє оформлення Юрінком Інтер, 2002
Передмова
Навчальна дисципліна "Суд, правоохоронні та правозахисні органи України" є вступною в загальну юридичну проблематику діяльності держави із захисту прав людини, охорони правового порядку, державного впливу на негативні явища. Зміст цієї навчальної дисципліни складається із знань про діяльність уповноважених державних органів, а також про діяльність недержавних структур, які співпрацюють у процесі правоохоронної та правоза-хисної діяльності. Вона є складною та багатоаспектною. Основну увагу, безперечно, приділено органам, які посідають центральне місце у правозастосовній діяльності. Значну увагу при викладанні дисципліни приділено питанням статусу посадових осіб по їхній компетенції. У посібнику певною мірою по-новому визначено предмет навчальної дисципліни, подано юридичні визначення основних понять, структуру правоохоронних органів та перелік основних нормативно-правових актів з вивчення курсу, який буде корисним і при вивченні інших суміжних юридичних дисциплін.
У зв'язку з впровадженням принципу верховенства права в межах даної дисципліни розглянуто сутність законності, яка змістовно збагачується. Особливого значення набуває думка про те, що законність у наш час перетворюється на правову цінність.
У перехідний період значною мірою по-новому постає питання про законність, особливо у її взаємозв'язку з керованістю соціальними процесами, а не тільки правовими процедурами, а також і розвитком демократії, становленням системи забезпечення конституційних прав людини. В реальному житті законність є багатоаспектною категорією, яка стосується інформаційної, регулятивної, контрольної, правоохоронної та інших функцій правової системи.
Необхідність всебічного осмислення ролі державних органів у перехідному періоді від тоталітарної до сильної правової держави є вельми актуальною. Трансформація функцій держави з правової регуляції та правової охорони суспільних відносин зумовлюється потребою більш глибокого пізнання соціально-правових явищ, динаміки взаємодії держави і суспільства.
Демократизація владних інституцій є одним із явищ, що охоплює предмет навчальної дисципліни "Суд, правоохоронні та правозахисні органи України". Перехідний період, як відомо, характеризується новизною та масштабністю завдань державного
будівництва, новими комплексними зв'язками розвитку суміжних галузей права.
У відродженій Україні юридична думка рухається наближено до правозастосовного процесу. Такі його складові, як правовста-новлення, правозабезпечення, правопримушення, правовіднов-лення, є класичними в розумінні системи застосування норм права та сутності правоохоронної діяльності. Висвітлення питань з виконання правових приписів, які мають забезпечити єдність правозастосовного процесу є вельми актуальною справою. Правові процедури будь-якого рівня та призначення завжди розглядалися у правовій науці як спрямовуючий регулятор суспільного
РУХУ-
Авторський колектив сподівається на те, що видання цього посібника сприятиме оптимізації процесу підготовки юридичних кадрів вищої кваліфікації, добору юристів до судів, правоохоронних органів, зокрема органів прокуратури, адвокатури, юстиції, внутрішніх справ, а також посилить увагу до діяльності пра-возахисних органів.
Список скорочень
ВГС — Вищий господарський суд України ВРУ — Верховна Рада України ВРЮ — Вища рада юстиції України ВСУ - Верховний Суд України ГПУ — Генеральна прокуратура України ДАІ — Державна автомобільна інспекція ДПА — Державна податкова адміністрація України ДПС — державна податкова служба КК — Кримінальний кодекс України КПК — Кримінально-процесуальний кодекс України КСУ — Конституційний Суд України МВС — Міністерство внутрішніх справ України МЮ — Міністерство юстиції України ОВС — органи внутрішніх справ СБУ - Служба безпеки України Уповноважений - уповноважений Верховної Ради України
з прав людини
ЦК — Цивільний кодекс України ЦПК — Цивільний процесуальний кодекс України
Розділ І
Загальні положення правоохоронної, судової
та правозахисної діяльності
Глава 1
Юридичне визначення правоохоронної, судової та правозахисної діяльності
§ 1. Поняття правоохоронного органу
та правоохоронної діяльності
Поняття правоохоронного органу. Серед багатьох державних органів правоохоронні органи мають певні юрисдикційні та організаційні відмінності1. Тому в Законі України "Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів" подано перелік правоохоронних органів, до яких, зокрема, належать: органи прокуратури; органи внутрішніх справ; органи служби безпеки; митні органи;
органи охорони державного кордону; органи й установи виконання покарань; органи державної податкової служби; органи державної контрольно-ревізійної служби; органи рибної охорони; органи державної лісової охорони;
інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції (ст. 2).
Юрисдикцію правоохоронних органів становлять взаємопов'язані елементи, а саме: охорона та захист права, відновлення порушеного права, припинення або розгляд порушення права, виявлення або розслідування злочинів. За законом до правоохоронного органу належить такий державний орган, предмет діяльності якого законодавче фіксується як його завдання або функції
Під державним органом у даному разі розуміється державна установа (або державна юридична особа), яка діє в системі влади (державної, виконавчої або судової), виконує на основі закону державні функції (владні, організаційно-розпорядчі, контрольно-перевірочні тощо) у різних сферах внутрішньої та зовнішньої діяльності Української держави.
Глава 1. Юридичне визначення правоохоронної ... діяльності____________7
саме охоронного призначення, хоч у назві це може й не відбиватись. Правоохоронні функції або завдання, як правило, залежать від участі того чи іншого органу в охороні (підтриманні) правопорядку. Правопорядок — об'єктивна необхідність розвитку держави і суспільства. Його забезпечення має відбуватися у межах законності. Підтримується правопорядок повсякденним додержанням, виконанням, використання та застосуванням норм права учасниками правових відносин. Участь у таких відносинах уповноваженого органу накладає на нього виключно важливу відповідальність. Для правоохоронного органу правопорядок вже сам по собі становить вищий рівень необхідності. Притягнення ним правопорушника до відповідальності, виходячи лише з міркувань доцільності, містить у собі небезпеку. Для правоохоронного органу неприпустимо обґрунтовувати порушення правопорядку технократичними інтересами. Наприклад, дії відповідальних посадових осіб під час прокладання транспортних магістралей без додержання норм екологічної безпеки в сучасних умовах може утворювати правопорушення, навіть склад злочину.
Підтримання правопорядку та припинення правопорушень покладається на компетентні державні органи (прокуратура, органи внутрішніх справ, податкова міліція), для яких діяльність з підтримання правопорядку, запобігання правопорушенням є обов'язковою і полягає у невідкладному й адекватному реагуванні на факти невиконання або неналежного виконання вимог правових норм з боку юридичних або фізичних осіб. Мотивація правопорушень, зокрема незнання правових норм тощо, може враховуватися у більш- менш суворому характері реагування, але вона не може визнаватися підставою для невжиття відповідних заходів щодо припинення правопорушень. У процесі діяльності з припинення правопорушень здійснюється, як правило, правомірний вплив (реагування на умови та причини правопорушень, роз'яснення процесуальних прав та обов'язків, інформування правопорушника та його мікросередовища про наслідки правопорушення тощо). При цьому неприпустимими є протиправні дії щодо правопорушників з боку працівників правоохоронних органів у вигляді погроз, залякувань, побоїв тощо1.
Відновлення порушеного права — пріоритетне завдання у діях правоохоронних органів. Йдеться про систему правомірних Дій, до яких примушується фізична або юридична особа, що
1 Див.: Кучма Л. Життя вимагає рішучих кроків у протидії злочинності // Право України. — № 4. - 1999. - С. 6.
8
Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності
спричинила своїми діями збитки або будь-які інші негативні наслідки, до їх відшкодування. Для цього передбачено процедури скасування незаконного рішення, прийнятого державним органом (або й правоохоронним органом), встановлено порядок відновлення порушених правовідносин, відшкодування моральної або матеріальної шкоди, закріплено компенсаційні виплати за неправомірні дії правоохоронних органів тощо.
Правоохоронні дії тісно пов'язані між собою. Вони утворюють цілісну правоохоронну сферу, охоплюючи відновлення неправомірно порушеного права органами виконання.
Діяльність правоохоронних органів є багатоплановою. Кожен із зазначених органів відповідає, у межах наділених повноважень, за власний внесок у стан та розвиток предмета його діяльності.
Докладніше діяльність кожного правоохоронного органу буде висвітлено в наступних розділах.
Отже, правоохоронний орган — це державний орган, основним (або головним) предметом діяльності якого е законодавча визначені функції або завдання з охорони права, відновлення порушеного права або організація виконання покарання, захист національної (державної ) безпеки, підтримання правопорядку, забезпечення стану законності.
Поняття правоохоронної діяльності. Потреба у визначенні правоохоронної діяльності виникла внаслідок того, що у Конституції України проголошено: Україна є "соціальна, правова" держава, серед органів якої дедалі більше виникають паралельні, зовні ідентичні функції та завдання з контролю, захисту та охорони прав людини, інтересів громадянського суспільства та й самої держави (ст. 1). Вона взяла на себе обов'язок охороняти людину і суспільство від негативних проявів, соціальних відхилень. Людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку проголошено найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Отже, державні органи, що вирішують проблеми життєзабезпечення людини, мають дбати про її охорону та захист як найвищої соціальної цінності.
Поняття правоохоронної діяльності у правовій та соціально-політичній літературі застосовується широко. Проте воно не знайшло обгрунтування, хоч законодавство про статус правоохоронних органів, функції, завдання та конкретні напрями їх діяльності, повноваження окремих органів та службових осіб є досить розвиненим. Нечітко визначено в навчальній літературі ознаки
Глава 1. Юридичне визначення правоохоронної .., діяльності
,9
правоохоронної діяльності. Не розмежовуються поняття правоохоронної діяльності та спеціальної правоохоронної діяльності, судової діяльності та правозахисної діяльності.
За кількістю суб'єктів та вагою у державі правоохоронна діяльність посідає значне місце і постійно привертає увагу органів влади, політичних партій, засобів масової, інформації, громадськості. Правоохоронна діяльність як багатоаспектна діяльність спрямовується політичними та управлінськими засобами на блокування соціальних відхилень, локалізацію соціальної напруги або правових конфліктів. Складна система правоохоронної діяльності реалізується у різних типах правозастосовних дій, а саме правовстановлюючих, правозабезпечувальних, правопримущу-вальних та правовідновлювальних.
Зазначені види правоохоронних дій уповноважені здійснювати суди, органи прокуратури, органи слідства і дізнання, юстиції. Правовстановлюючі та правопримушувальні дії можуть здійснювати органи служби безпеки, податкової міліції та митні органи.
Структурно до системи правоохоронної діяльності входять такі напрями: ,
а) діяльність державних органів із забезпечення правосуддя;
б) діяльність органів прокуратури;
в) діяльність з виявлення, запобігання та розслідування злочинів;
г) діяльність із захисту державної безпеки, державного кордону та охорони правопорядку.
Кожний напрям правоохоронної діяльності має істотні особливості Цим пояснюється існування правозахиених та "силових" структур державних органів^ певні організаційні зв'язки між ними, автономне, тобто незалежне один від одного, відомче регулювання діяльності. ,'.::>
В Україні за чинним законодавством можлива лише державна правоохоронна діяльність. Недержавна правоохоронна діяльність не передбачена, хоч участь громадян в охороні правопорядку та державного кордону є досить розвиненою та регламентованою. Для правоохоронної діяльності характерною є взаємодія між державними органами різних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Та незважаючи на множинність її суб'єктів, така діяльність має цілісний характер. Цілісне виконання правоохоронної функції в державі утворюється системними зусиллями, уповноважених органів з виявлення або розслідування правопорушень, відновлення порушеного права, захисту правопорядку, нагляду за додержанням законності, активною і ціле-
10
Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності
спрямованою взаємодією у процесі цієї діяльності та координацією між уповноваженими органами.
Правоохоронна функція держави полягає у забезпеченні конституційного порядку, національної безпеки; вона зумовлює стан законності, актуалізує охорону конституційних прав людини і громадянина та відновлення порушених неправомірним чином цих прав.
Ознаки правоохоронної діяльності. Головна ознака правоохоронної діяльності полягає в її соціальній цінності охороняти права фізичної або юридичної особи певними юридичними процедурами. Позитивний вплив на соціальну поведінку людини ( груп людей) за допомогою використання дозволів, приписів, заборон або реалізації юридичної відповідальності є своєрідним охоронним інструментом.
Діяльність уповноважених органів здатна позитивно впливати на людину, мотивувати її правомірний спосіб поведінки, застосовуючи до правопорушників правомірний примус. Тому протидія правоохоронній діяльності є небажаною, а в певних випадках, передбачених законом, неприпустимою. Особи, які перешкоджають правомірній правоохоронній діяльності, можуть бути притягнені до відповідальності.
Сутність правоохорони полягає в тому, що вона є способом діяльності уповноваженого органу, який позбавлений права діяти інакше ніж на основі закону або виходити за межі наданих повноважень. У процесі правоохоронної діяльності можуть бути використані лише офіційні (офіційна інформація) і правомірні (правомірним шляхом встановлені факти тощо) засоби впливу на юридичну або фізичну особу стосовно рухомого або нерухомого майна чи немайнових прав, які їм належать.
Інструментарій правоохоронної діяльності використовується при вирішенні різних питань державного життя. При цьому у діяльності державних органів та їх посадових осіб правоохоронні дії, які вони повинні виконувати, можуть бути не головним, а похідним (допоміжним) завданням. Наприклад, більшість дій і завдань, виконуваних посадовими особами, які мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення (органи санітарно-технічного контролю, пробірного нагляду, гірничого нагляду, нагляду за охороною праці тощо), є управлінськими або організаційними, а не правоохоронними. У той же час правоохоронні органи зобов'язані виконувати дії, що мають упорядку-вальне, а не охоронне призначення. Так, на органи податкової служби, які виконують певні правоохоронні дії, за Законом
Глава 1. Юридичне визначення правоохоронної ... діяльності
11
України "Про державну податкову службу України" покладено завдання формувати та вести Державний реєстр фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів — та Єдиний банк даних про платників податків (юридичних осіб), а також роз'яснювати законодавство з питань оподаткування серед платників податків (ст. 2).
Таким чином, позитивний вплив на фізичні або юридичні особи є іманентною ознакою правоохорони, способом взаємодії між владою та людиною, що проголошується Конституцією та законами України.
Другою ознакою правоохоронної діяльності є процедурна (процесуальна) ознака. Вона вказує на те, що способи здійснення правоохоронної діяльності складаються із спеціально встановлених юридичних процедур. Порушення посадовими особами правоохоронних органів встановлених процедур визнається істотним порушенням процесуального законодавства і, як правило, тягне за собою визнання дії правоохоронного органу неправомірною. На важливість додержання процедури правоохоронних дій вказує також і те, що під час масових репресій 30-х років порушення законності відбувалося саме у вигляді спрощення процедур та появи надзвичайних правоохоронних органів.
Усі процедури правоохоронного призначення є формально визначеними. Так, процедури звернення громадян до державних установ з питань захисту власного права, з питань притягнення до кримінальної відповідальності в порядку приватного обвинувачення, з вирішення трудових спорів, доставляння порушника для складання протоколу про адміністративне правопорушення тощо докладно описано у відповідних законах, настановах, інструкціях. Характерною ознакою правоохоронних процедур є те, що вони мають протокольну форму. Це означає, що будь-яка процесуальна дія (допит, обшук, затримання підозрілого, пред'явлення обвинувачення тощо) має протоколюватися, при цьому вимоги до складання протоколу є однаковими для всіх учасників кримінального, цивільного судочинства або з провадження адміністративних правопорушень.
Це стосується вимог і до складання процесуальних ^актів іншими суб'єктами правоохорони, а саме прокурора, слідчого, органу дізнання тощо.
Отже, процедурна (процесуальна) ознака правоохоронної діяльності вказує на формальну визначеність такої діяльності та неприпустимість її порушення.
12
Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності
Третьою істотною ознакою правоохоронної діяльності визнається статусиа (професійна) ознака особи, яка є уповноваженим державою суб'єктом такої діяльності. Здійснювати заходи з охорони права, відновлення порушеного права, виявлення та розслідування злочинів, підтримання правопорядку має лише компетентна, процесуальне уповноважена державою посадова особа, яка позбавлена права обіймати будь-яку іншу посаду або займа,-тися іншою діяльністю (крім наукової та творчої діяльності) й делегувати свої повноваження іншій особі.
У повноваженнях такої посадової особи треба розрізняти їх характер, обсяг та межу. Характер повноважень у кожного суб'єкта правоохоронної діяльності адекватний предметові його професійних завдань; він передбачає перелік прав та обов'язків посадової особи щодо виконуваної правоохоронної діяльності. За характером виконуваних повноважень необхідно розмежовувати прокурорські, слідчі, оперативні, дізнавательські, нотаріальні, виконавчі та контрольно-перевірочні правоохоронні дії. Право здійснювати такі дії не може передаватися (делегуватися) іншій посадовій особі. Нотаріус, наприклад, не має права здійснювати прокурорські чи слідчі дії. Згідно з компетенцією посадові особи видають відповідні акти (накази, постанови, приписи, протести, протоколи). Сутність статусної ознаки полягає в тому, що рішення, які приймає уповноважена особа, підлягають переглядові за особливими, визначеними в законі обставинами. У правоохоронній діяльності досить поширеним є правило преюдиційності, за яким встановлені уповноваженою особою юридичні факти або правовідносини аргіогі є істинними, а тому рішення з цього приводу не підлягають переглядові. Ці юридичні факти можуть бути переглянуті лише при додержанні певних процедурних правил (слідчі документи — лише за вмотивованим поданням прокурора або обгрунтованим оскарженням адвоката тощо).
Обсяг повноважень залежить від посади, яку обіймає особа, її державного ( професійного ) рангу або спеціального звання. Повноваження керівника органу (служби) завжди ширші, ніж у підлеглої особи, обсяги виконуваної роботи і повноважень не завжди є пропорційними.
Призначення правоохоронної діяльності склалося історично, воно функціонально визначено межами компетенції правоохоронних органів та посадових осіб. Залежно від цього розрізняють види компетенції (загальну, територіальну та відомчу). Відповідно до меж своєї компетенції посадові особи видають відповідні акти.
Глава 1. Юридичне визначення правоохоронної ... діяльності
13
Кадри правоохоронних органів формуються, як правило, з юристів або осіб, які мають спеціальну підготовку. На замовлення правоохоронних органів щорічно до них влаштовується на роботу значна кількість громадян з вищою юридичною освітою. Підвищення ефективності правоохоронної діяльності багато в чому залежить від становлення системи виховної і соціально-психологічної роботи з особовим складом правоохоронних органів.
Таким чином, правоохоронна діяльність — це державна право-мірна діяльність, що полягає у впливі на поведінку людини або групи людей з боку уповноваженої державою посадової особи шляхом охорони права, відновлення порушеного права, припинення або розгляду порушення права, його виявлення або розслідування з обов'язковим додержанням встановлених у законі процедур для цієї діяльності.
Питання для самоконтролю
1. Які органи за законом належать до правоохоронних?
2. Розкрийте ознаки правоохоронної діяльності.
3. Назвіть складові системи правоохоронної діяльності.
4. Чи передбачена в Україні недержавна правоохоронна діяльність?
5. Назвіть та дайте характеристику ознак поняття "правоохоронний орган".
6. Чи є суд або адвокатура правоохоронним органом?
§ 2. Поняття спеціальної правоохоронної діяльності та спеціального правоохоронного органу (служби)
Деякі правоохоронні органи мають спеціальний предмет діяльності, що відображається у їх назві (служба), відомчому статусі, особливостях регламентації їх діяльності. У структурі Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Прикордонних військ України, Управління державної охорони, органів державної податкової служби, органів та установ Державного департаменту України з питань виконання покарань є спеціалізовані підрозділи з виконання оперативно-розшукових дій.
14
Особливість предмета спеціальної правоохоронної діяльності полягає у пріоритетному виконанні правоохорони саме із захисту конституційного порядку, національної безпеки, виявлення, розслідування та припинення злочинів, виконання покарань.Предмет цієї діяльності є комплексним, багатоаспектним. Він грунтовно вивчається такими спеціальними юридичними дисциплінами, як оперативно-розшукова діяльність, кримінальне право, кримінально-виконавче право.
Поняття спецдіяльності, як і спецслужби, склалося історично, його широко використовують у юридичній літературі, пресі, провозастосовній практиці. Спецдіяльність (або діяльність спец-служб) є інструментом керівництва держави у вирішенні питань політичної, економічної, інформаційної, фінансової безпеки, підвищенні зовнішнього іміджу держави, провадженні ефективної внутрішньої політики. У цьому процесі спецслужби уповноважені використовувати відповідно до закону гласні й негласні пошукові, розвідувальні та контрозвідувальні заходи із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів, їм надано право здійснювати оперативно-розшукову діяльність.
Отже, спеціальною правоохоронною діяльністю є діяльність спеціальних служб (оперативних підрозділів) в інтересах безпеки суспільства і держави, забезпечення кримінального судочинства з підстав та у межах, визначених національним законодавством.
У Законі України "Про оперативно-розшукову діяльність" (ст. 5) до підрозділів, які мають право здійснювати оперативно-розшукову діяльність, віднесено:
• органи внутрішніх справ — кримінальна та спеціальна міліція, спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю, оперативно-розшукові підрозділи Державної автомобільної
інспекції;
• органи служби безпеки — розвідка, контррозвідка, військова контррозвідка, підрозділи захисту національної державності, боротьби з корупцією та організованою злочинною діяльністю, оперативно-технічний підрозділ, підрозділ з оперативного документування;
• прикордонні війська — підрозділ з оперативно-розшукової
роботи;
• управління державної охорони — підрозділ оперативного забезпечення охорони;
• органи державної податкової служби — оперативний підрозділ податкової міліції;
15
• органи й установи Державного департаменту України з питань виконання покарань — оперативний підрозділ.
Цей перелік уповноважених органів є вичерпним. У законодавстві визначено, що вказана діяльність іншими підрозділами зазначених органів не допускається. Під час проведення оперативних акцій працівники інших підрозділів можуть залучатися лише для виконання окремих доручень. Оперативна діяльність з виявлення злочинів іншими міністерствами, відомствами, громадськими, приватними організаціями та особами не допускається.
Не може здійснюватися виявлення злочинів у порядку приватної практики детективних або охоронних фірм. Така практика визнається неправомірною. У Конституції України зазначається, що не допускається зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32).
Обов'язки оперативних підрозділів є невід'ємним елементом їхньої компетенції, яка випливає із завдань оперативно-розшукової діяльності. В порядку виконання функції правоохорони вони:
— виконують письмові доручення слідчого, вказівки прокурора, ухвали суду, запити міжнародних правоохоронних організацій;
— взаємодіють між собою та іншими правоохоронними органами;
— повинні забезпечувати безпеку співробітників та осіб, що допомагають в оперативно-розшуковій роботі, а після порушення кримінальної справи забезпечують особисту безпеку учасників процесу, інших осіб, які беруть участь у справі, та членів їх сімей.
Ці обов'язки втілюються у настановах, оперативних завданнях, кількісних та якісних показниках діяльності органів з виявлення злочинів.
Питання для самоконтролю
1. Які органи належать до спеціальних правоохоронних органів?
2. Які обов'язки органів, уповноважених здійснювати оперативно-розшукову діяльність.
3. Чи можливе в нашій державі здійснення оперативно-розшукової діяльності на вимогу приватних осіб? Обгрунтуйте свою відповідь.
16
§ 3. Поняття судової та правозахисної діяльності
Поняття судової діяльності. Судова діяльність є різновидом юридичної діяльності, якій притаманні ознаки як правоохоронну так і правозахисту. Суд, як уже зазначалося, може виконувати і суто правоохоронні дії, а саме правовстановлюючі, правозабезпе-чувальні, правопримушувальні та правовідновлювальні. Проте, на відміну від правоохоронної діяльності, судова діяльність має більш широкий предмет, а отже й інші принципи здійснення, більш широке державне завдання. Головним завданням у системі судової діяльності є правосуддя, що об'єднує конституційну юрисдикцію, судочинство (як кримінальне, так і цивільне) судів загальної та спеціальної юрисдикції.
Судам належить центральне місце у системі правового захисту конституційних та інших правових цінностей. Діяльність судів охоплює захист та охорону права, відновлення порушеного права, припинення порушення права.
Правосуддя є квінтесенцією функції держави із захисту та охорони права, відновлення порушеного права, підтримання правопорядку та законності.
Демократичні перетворення в суспільстві і державі неможливі без ефективної судової діяльності. Саме вона є невід'ємним атрибутом правової держави. Через правосуддя та конституційну . юрисдикцію громадяни мають можливість відстоювати свої права, при чому в судах загальної та спеціальної юрисдикції — безпосередньо, а в порядку конституційного судочинства — як безпосередньо, так і за допомогою обраних ними народних депутатів. Так, Конституційний Суд повинен гарантувати верховенство Конституції як основного закону держави. З приводу цього ним приймаються рішення та надаються висновки щодо конституцій-ності законів, інших нормативно-правових актів, здійснюється офіційне тлумачення конституційних норм. У сфері господарських відносин господарським судом захищаються права та законні інтереси учасників цих відносин, вдосконалюються законність та правове регулювання господарської діяльності. Місцеві суди як суди загального судочинства розглядають справи з усіх правовідносин (крім вищезазначених), що потребує високого професійного рівня, вміння об'єктивно й неупереджено вирішувати долю обвинуваченого або спору між позивачем і відповЬ дачем.
17
Специфіка судової діяльності полягає в тому, що судовому владарюванню притаманні такі ознаки державної влади, як юрис-дикційність, публічність і субординаційність.
Юрисдикційність судової діяльності полягає у сукупності правомочностей суб'єктів цієї діяльності з розгляду та вирішення спірних питань з захисту права, відновлення порушеного права, припинення порушення права, а також у тому, щоб оцінювати їх наявність або відсутність, оцінювати дії, факти, події, соціальні та індивідуальні ознаки юридичних і фізичних осіб, можливість застосовувати заходи правового впливу, у тому числі санкції. Суди надають і правову допомогу згідно з міжнародними договорами. Відповідно до Конституції України (ст. 124) правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.
Публічність судової діяльності суть відкритості, політичної або партійної незаангажованості судів та суддів. Суд виступає І як державна установа, яка самостійно організує розгляд судових справ, ініціює виконання судових рішень, організує своє діловодство, а також аналізує судову статистику та узагальнює судову практику. Судді розглядають звернення громадян, пов'язані із професійною судовою діяльністю. У звя'зку з цим судам надано матеріально-технічу базу, що забезпечує автономність і публічність роботи кожного судді, тобто необхідну кількість залів засідань, конвоювання підсудних, відповідну кількість секретарів судового засідання. Суди мають створити умови для численних відвідувачів тощо.
Субординаційність судової діяльності полягає в тому, що суди утворюють єдину систему із трьох судових інстанцій — судів' першої інстанції, судів касаційної та апеляційної інстанцій. Організація судової діяльності реалізується і в різних діях, які безпосередньо не пов'язані з відправленням правосуддя. Це такі організаційні дії суду, які прямо стосуються процесуальної діяльності (виклик свідків, експертів, повідомлення інших учасників судо-^ вого розгляду, вручення копій процесуальних документів, надіс-^ лання справ до касаційної інстанції, звернення до виконання вироку, рішення, ухвали чи іншого рішення тощо), і такі дії, що здійснюються у позапроцесуальній формі (стосунки з іншими судами, органами державної виконавчої влади та юстиції, іншими правоохоронними органами, планування роботи суду, організація обліку та ведення систематизації та кодифікації законодавства, складання довідок та аналіз роботи тощо). Судові процедури є чітко визначеними, тому дії суду і перевірити. Так, процедура
18 Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності
ній справі має відповідати вимогам таємниці наради суддів, законності й обгрунтованості вироку, а також правилам його оголошення. Правовий зміст вироку визначається колом питань, які знайшли в ньому своє відображення. Але в обов'язковому порядку у вироку відображатимуться питання меж обвинувачення, винності обвинувачених, застосування покарання. Одночасно в ньому вирішується доля цивільного позову, конфіскації майна, судових витрат, реалізації майна, добутого злочинним шляхом. Структура і форма вироку є єдиними у всіх вироках, що оголошуються судами усіх ланок, у тому числі і Верховним Судом України. Такою ж чіткою та прозорою є процедура постановлення рішення з цивільних справ. Докладніше про судову діяльність див. розділ II.
Таким чином, судова діяльність полягає у розгляді та вирішенні спірних питань із захисту права, відновлення порушеного права, припинення порушення права, застосуванні заходів правового впливу, у тому числі санкцій, шляхом розгляду судових справ, аналізу судової статистики та узагальнення судової практики, а також у наданні правової допомоги відповідно до міжнародних договорів.
Поняття правозахисної діяльності. Потреба в утворенні інститутів з правозахисної діяльності пояснюється цілою низкою взаємопов'язаних факторів. По-перше, тим, що гарантування охорони прав громадян стало одним із завдань правової системи та державного життя, що знайшло відображення у Конституції. Діяльність державних органів та окремих службових осіб свідчить про те, що, виконуючи свої професійні функції та завдання, вони часто-густо порушують конституційні права та правомірні інтереси фізичних та юридичних осіб. У динамічному державному житті зросла ймовірність порушень права без формальних порушень закону. Тому захист прав громадян потрібен, незважаючи на наявність системи контролю за законністю з боку органів прокуратури, контрольні повноваження інших уповноважених
органів.
По-друге, міжнародні політико-правові інститути приділяють дедалі більше уваги правам людини. Для Української держави додержання міжнародних стандартів з прав людини стало одним із пріоритетів внутрішньої політики держави, що свідчить про її динаміку та цілеспрямованість.
По-третє, правозахисні інститути незалежні від державних органів; для них характерні відкритість, вільний доступ для тих,
Глава 1. Юридичне визначення правоохоронної ... діяльності
19
хто потребує захисту своїх прав і свобод. Механізми захисту прав і свобод громадян виникають у процесі взаємодії органів влади і громадянського суспільства на певній стадії їхнього розвитку і виступають державним гарантом від відомчого або неправомірного втручання і впливу. Правозахисна діяльність має деякі спільні ознаки із правоохоронною діяльністю. Так, адвокати можуть здійснювати правовстановлюючі або правозабезпечу-вальні дії. Досить широкими є повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Проте предмет правозахисної діяльності значно вужчий, ніж у правоохоронної діяльності. Він стосується лише правової допомоги юридичним особам, громадянам України, іноземцям і особам без громадянства та захисту фізичних осіб від обвинувачення.
Правозахисна діяльність складається з кількох складових. Вони, зокрема, полягають у роз'ясненні громадянам їх прав та обов'язків. У Конституції України закріплюється важливе "право знати право" (ст. 57) та право на юридичну допомогу (ст. 59). Державним органом, який має сприяти розвиткові юридичних послуг з метою реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб, надання їм платних послуг правового та технічного характеру, є Міністерство юстиції України та його органи на місцях. До органів юстиції належать органи з виконавчого провадження, органи реєстрації актів громадянського стану, органи державної реєстрації нормативно-правових актів та громадських об'єднань, а також нотаріат.
Діяльність адвокатури, яка не є державною інституцією, є професійною діяльністю для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших органах влади (ст. 59 Конституції). В Конституції України Правозахисна діяльність закріплюється за адвокатурою. Аналізові діяльності правозахисних органів присвячений останній IV розділ посібника.
Отже, Правозахисна діяльність полягає у правовій допомозі юридичним особам, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства у спірних питання з охорони права, захисті фізичних осіб від обвинувачення та у державному гарантуванні охорони прав громадян правозахисними органами.
Питання для самоконтролю
1. У чому полягає специфіка судової діяльності?
2. Як Ви розумієте субординаційпість судової діяльності?
3. Чим можна пояснити необхідність утворення інститутів з правозахисної діяльності? •
4. Що е спільного і чим різняться правоохоронна та право-захисна діяльність?
' • • • , ' : . • : - ' ' '• ' ••'.••;!)
§ 4. Предмет дисципліни
"Суд, правоохоронні та правозахисні органи України" та її місце серед інших юридичних дисциплін
Предмет навчальної дисципдіни адекватно визначається органічною їй юридичною проблематикою, навчальним матеріалом. Зміст предмета даної навчальної дисципліни частково відображено в попередніх параграфах. Він складається із знань про діяльність уповноважених державних органів, а також про діяльність недержавних структур, які співпрацюють у системі правозахисту
та правоохорони.
Зазначена дисципліна є різнобічною. Але основна увага, безперечно, приділяється суду та органам, які посідають центральне місце у системі правозахисту та правоохорони, мають найбільшу вагу у механізмі держави. Значну увагу приділено також питанню статусу посадових осіб, їх відповідальності та соціального захисту. •••''•• ...>•'• - -..'!•:
Таким чином, предмет навчальної дисципліни "Суд, правоохоронні та правозахисні органи України" було б правильним визначити як систему знань про підвалини, напрями і завдання державних органів та служб з діяльності у сфері правоохорони та правозахисту, взаємодію між ними та з державними органами різних гілок влади.
Учбові плани навчальних закладів юридичної освіти включають академічні курси, які допомагають студентам набути початкових знань про роботу судів, прокуратури, органів юстиції, адвокатури, нотаріату, про систему розкриття та розслідування злочинів, а також про заклади та організації, які виконують правоохоронні дії. Раніше, в 70—80-х роках, ця комплексна дисципліна не викладалася. Правоохоронна діяльність вивчалася в межах академічних курсів "Правосуддя", "Організація суду і право--суддя в СРСР" та в курсах інших дисциплін — цивільного та кримінального процесів, адміністративному праві.
Систему дисципліни утворюють органічно пов'язані між собою вчення (системні знання) про забезпечення законності 9
Глава 1. Юридичне визначення правоохоронної ... Діяльності
21
діяльності суду, правоохоронних та правозахисних органів, а також проблеми щодо змісту повноважень та компетенції правоохоронних органів, їх підпорядкованості та державного керівництва. У межах курсу будуть розглянуті загальнотеоретичні питання про зміст та призначення судової, правозахисної та правоохоронної діяльності, а також конкретні питання про уповноважені державні органи та організації, про їх структуру та підпорядкованість, взаємодію та статус службових осіб цих органів.
Особливо важливе місце при цьому посідає судова система, тому в межах курсу викладанню питань, що пов'язані із правосуддям, здійсненням судочинства в судах різних ланок, відведено значну частину навчального матеріалу.
Отже, предмет дисципліни е комплексним, оскільки комплексною, багатовекторною та багаторівневою е правоохоронна діяльність державних і недержавних органів та організацій г/ сфері правоохорони.
Місце дисципліни "Суд, правоохоронні та правозахисні органи" серед інших юридичних дисциплін. Ця дисципліна є ввідним курсом, що дає можливість ознайомитися з правоохоронною діяльністю в Україні та пізнати її органічні зв'язки з іншими академічними курсами. Вона межує з такими правовими дисциплінами, як конституційне право, теорія держави і права, кримінр: логія, адміністративне право, кримінальне право, кримінально-процесуальне право, нагляд та деякими іншими.
Так, у курсі конституційного права висвітлюються питання місця та значення правоохоронних органів у загальнодержавному механізмі, конституційні засади їх діяльності, характеризується специфіка застосування норм Конституції як акта прямої дії. Важливе значення при цьому мають конституційні норми, що визначають права, свободи та обов'язки людини і громадянина (розділ II Конституції), основні конституційні засади діяльності прокуратури (розділ VII), правосуддя (розділ VIII).
Теорія держави і права є методологічною серед правових дисциплін; для цієї теорії характерний найвищий рівень теоретичних узагальнень, її поняття мають глобальний зміст і значення. Для навчальної дисципліни про суд, правоохоронні та право-захисні органи дуже актуальне вчення про функції держави і права, про норми права та їх реалізацію, правову та протиправну поведінку, а також вчення про правове регулювання та про юридичний процес. Сказане не означає, що інші розділи (вчення) теорії держави і права не мають значення для згаданої дисциплн
Глава 1. Юридичне визначення правоохоронної ... діяльності
23
ни. Важливо підкреслити ідеологічне значення теорії держави і права, її вплив на відродження української ідеї, ідейне збагачення процесу становлення громадянського суспільства та формування правової держави.
Кримінологія вивчає закономірності, стан, динаміку та географію злочинності, її причини та умови, а також особу злочинця. Кримінологія дає поштовх правоохоронним органам для вивчення антисоціальних явищ, до пошуку запобігання злочинності, при чому як на рівні суспільства, так і на рівні середніх та малих соціальних груп, а також на індивідуальному рівні. Зв'язок між кримінологією і навчальною дисципліною про суд, правоохоронні та правозахисні органи має методологічне значення, оскільки саме кримінологія є джерелом знань про негативні соціальні тенденції, зародження або посилення конфліктних, небажаних відносин. Кримінологія орієнтує правоохоронну діяльність та правоохоронні органи в напрямах посилення боротьби зі злочинністю, активізації правовиховної роботи серед осіб, які перебувають під впливом правоохоронної діяльності.
Адміністративне право пов'язано з виконавчою владою. Його норми створюють правову основу виконання правоохоронної функції у формі державного управління, оскільки будь-яка державна діяльність, у тому числі й аналізована, потребує впорядкування та організації. За допомогою адміністративно-правового регулювання встановлюються організаційні та правові засади функціонування правоохоронних органів, зокрема органів юстиції та внутрішніх справ, формується регламентація таких взаємовідносин між громадянами, за якими кожній людині має бути гарантовано захист її прав і свобод у разі їх порушення.
Кримінальне право виконує охоронну функцію всіх правовідносин у випадку суспільно небезпечного посягання на них. Воно вивчає норми кримінального закону, а також практику застосування цих норм правоохоронними органами та судом, тобто їх дію. У результаті дії кримінально-правової норми правоохоронний орган або суд стає носієм відносин у правоохоронній сфері, в якій, з одного боку, постає держава в особі правоохоронного органу або суду, а з іншого — суб'єкт злочину, тобто особа яка його вчинила. Отже, для правоохоронної діяльності кримінальне право має виключно важливе значення. По-перше, як система правових охоронних норм, що є предметом спрямування правоохоронної діяльності та, по-друге, як вчення про застосування кримінально-правових норм, які за змістом є в переважній більшості охоронними.
Дисципліна "Суд, правоохоронні та правозахисні органи України" тісно пов'язана з навчальною дисципліною "Кримінальний процес", яка вивчає процесуальні аспекти діяльності правоохоронних органів як провадження справ про злочини. У процесі провадження у кожній конкретній справі суб'єкт правоохоронної діяльності виступає як процесуальна особа (із відповідним складом прав та обов'язків), інтереси якої відображені в кримінальній справі (потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, слідчий, суддя, прокурор, захисник, свідок тощо) або вони (інтереси) можуть локалізуватися участю в конкретній дії у справі (експерт, перекладач, фахівець тощо). Кримінальний процес дає уявлення про послідовність проведення правоохоронним органом, його посадовою особою процесуальних дій у конкретній справі в напрямах обвинувачення або виправдання та вирішення інших питань по суті розслідуваної кримінальної справи.
У курсі дисципліни "Цивільно-процесуальне право" викладається порядок судочинства в цивільних справах. Ця категорія справ характеризується майновими та деякими немайновими спорами, що відображає широкий спектр правовідносин між громадянами. Отже, ця дисципліна описує розгляд процедур з охорони майнових та немайнових прав громадян та розгляд спорів в арбітражних судах. У закладах освіти Міністерства внутрішніх справ України та Служби безпеки України викладаються дисципліни, які відповідають спеціалізації співробітників цих відомств у напрямі адміністративної діяльності, оперативно-роз-шукової діяльності, пенітенціарної справи.
Питання для самоконтролю
1. Дайте загальну характеристику предмета дисципліни
"Суд, правоохоронні та правозахисні органи України".
2. Охарактеризуйте систему знань цієї дисципліни.
3.3 якими академічними курсами межує дисципліна про суд, правоохоронні та правозахисні органи?
Глава 2. Законодавство про діяльність суду ...
25
Глава 2
Законодавство про діяльність суду, правоохоронних та правозахисних органів1
§ 1. Загальна характеристика
правового регулювання діяльності суду,
правоохоронних та правозахисних органів
Діяльність суду, правоохоронних та правозахисних органів — важлива складова функції держави із захисту державної безпеки, Конституції та прав людини. Захист конституційних цінностей у широкому розумінні цього поняття може здійснюватися як охо- І ронними, так і регулятивними правовими нормами. І
Предметом регулятивних норм є такі правовідносини, реалі- І зація яких не потребує примусу, а їх учасники виконують свої ' права та обов'язки без застосування санкцій. Норми регулятивного призначення містяться у переважній більшості нормативно-правових актів, зокрема з аграрного, конституційного, фінансового, цивільного права, а також у нормах інших галузей права, а саме: підприємницькому, трудовому, екологічному, господарському, житловому, шлюбно-сімейному тощо. Є правовідносини, юридичні події або факти, існування яких не потребує спеціальних охоронних процедур (наприклад, акти запису громадянського стану, паспортизація населення, реєстрація автомототранспор-ту, господарські відносини тощо). Охоронні процедури передбачені тільки у разі невірних виконань записів акта громадянського стану, порушень вимог паспортизації громадян, зловживань при реєстрації автомототранспортних засобів, порушень регуляцій у господарських відносинах тощо.
Специфіка норм охоронного права і законодавства полягає в тому, що вони спрямовані на забезпечення регулятивних норм. Але дія охоронних норм, як правило, не обмежена в часі та про-
1 Перелік нормативно-правових актів та ненормативних актів щодо правоохоронної діяльності див. у додатку.
сторі існуванням конфліктів, що виникли внаслідок недодержання регулятивних норм. Так, регулятивні норми з володіння, використання, розпорядження власністю, що є галуззю цивільного права, постійно забезпечуються адміністративно- та кримінально-правовими нормами з охорони права власності. Збільшення кількості охоронних нормативно-правових актів стало підставою для висновку про існування охоронного права з відповідними принципами та методами забезпечення суспільних відносин1.
Предмет аналізованої дисципліни, як було зазначено в попередній главі, є комплексним. Важливі його складові належать до конституційного права і регламентуються конституційним законодавством, про що йтиметься далі. Деякі питання, зокрема і такі, що конкретизують конституційні положення, регулюються кодифікованими нормативними актами (Кримінальним кодексом України, Кримінально-процесуальним кодексом України, Кодексом України про адміністративні правопорушення, Цивільним кодексом України, Цивільним процесуальним кодексом України, Господарським процесуальним кодексом України), базовими законами, указами, постановами, рішеннями, міжнародно-правовими актами.
Для більш глибокого вивчення нормативної бази правоохоронної діяльності суду, правоохоронних і правозахисних органів потрібна відповідна її класифікація.
Питання для самоконтролю
1. Що є предметом регулятивних норм права?
2. На чому базується охороне право?
§ 2. Класифікація нормативно-правових актів
про діяльність суду, правоохоронних
та правозахисних органів
Таку класифікацію можна здійснити за юридичним визначенням понять правоохоронної діяльності та правоохоронного органу. За їх змістом, зокрема ознаками правоохоронної діяльності та правоохоронного органу, можлива класифікація, що ба-
1 Див.: Колодій А. Принципи права України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — С. 72-79.
Глава 2. Законодавство про діяльність суду ...
27
зується на чотиричленній систематизації правових норм та нормативно-правових актів, а саме:
а) норми — принципи (засади) діяльності суду, правоохоронних та правозахисних органів;
б) норми — комплекси з окремих напрямів діяльності;
в) норми — гарантії здійснення судової, правоохоронної та
правозахисної діяльності;
г) норми — гарантії правового та соціального захисту суб'єктів судової, правоохоронної та правозахисної діяльності1.
Цей підхід до систематизації дає можливість виділити такі
нормативно-правові акти:
А) Законодавство про конституційні (загальні) засади діяльності суду, правоохоронних та правозахисних органів.
Б) Законодавство з окремих напрямів діяльності суду, правоохоронних та правозахисних органів:
правосуддя;
прокурорська діяльність; \
виявлення та розслідування злочинів;
охорона державної безпеки та правопорядку;
юридичний захист, адвокатська діяльність.
В) Законодавство, що закріплює державні гарантії здійснення судової, правоохоронної та правозахисної діяльності.
Г ) Законодавство, за яким встановлюється правовий та соціальний захист працівників суду, правоохоронних та право-захисних органів.
Законодавчі акти про конституційні (загальні) засади
діяльності суду, правоохоронних та правозахисних
органів
Конституція України.
Кримінальний кодекс України.
Кодекс України про адміністративні правопорушення.
Господарський процесуальний кодекс України.
Кримінально-процесуальний кодекс України.
Цивільний процесуальний кодекс України.
1 Існують й інші підходи щодо класифікації законодавства про правоохоронну діяльність. Див., зокрема, Гуценко К. Ф., Ковалев М. А. Правоохрани-тельнне органн: Учебник для юридических вузов й факультетов. — 3-є изд. — М.: Зерцало, 1977. — С. 27—40; Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність. — К.: Атіка, 2000.
Загальна декларація прав і свобод людини і громадянина. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права.
Законодавство з окремих напрямів діяльності судових, правоохоронних та правозахисних органів
а) правосуддя та його державне забезпечення: Конституція України,
Кримінальний кодекс України,
Цивільний кодекс України,
Кодекс України про адміністративні правопорушення,
Господарський процесуальний кодекс України,
Кримінально-процесуальний кодекс України,
Цивільний процесуальний кодекс України,
закони України "Про Конституційний Суд України", "Про господарські суди", "Про судоустрій", "Про державне виконавче провадження";
б) прокурорська діяльність:
Закон України "Про прокуратуру України", постанови Верховної Ради України "Про затвердження Положення про класні чини працівників прокуратури України" та "Про затвердження дисциплінарного статуту прокуратури України" та інші;
в) виявлення та розслідування злочинів: Кримінальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, закони України "Про оперативно-розшукову діяльність",
"Про організаційно-правові заходи боротьби з організованою злочинністю", "Про державну податкову службу в Україні", "Про попереднє ув'язнення" та інші;
г) охорона державної безпеки та правопорядку:
закони України "Про Раду національної безпеки і оборони", "Про Службу безпеки України", "Про боротьбу з корупцією", "Про міліцію", "Про пожежну безпеку", "Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ", "Про державну митну службу", "Про державний кордон України", "Про Прикордонні війська України", "Про надзвичайний стан", "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі", "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх", "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів", "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних
речовин і прекурсорів та зловживанню ними", Указ Президента України "Про Координаційний комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю", постанова Кабінету Міністрів України "Про застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Українській РСР" та інші; д) юридичний захист, адвокатська діяльність: закони України "Про адвокатуру", "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", "Про нотаріат", "Про звернення громадян", розпорядження Президента України "Про | Положення про Міністерство юстиції України " та інші. І
Законодавство, що встановлює гарантії здійснення судової, правоохоронної та правозахисної діяльності
Державні гарантії здійснення судової, правоохоронної і правозахисної діяльності проголошуються у законах, які стосуються окремих напрямів такого роду діяльності, та у спеціальних щодо
зазначеної теми законах:
закони України "Про прокуратуру", "Про міліцію", "Про Службу безпеки України", "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві", "Про державну службу", "Про джерела фінансування органів державної влади", "Про Вищу раду юстиції України", "Про адвокатуру", "Про судову експертизу", "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду", "Про державне виконавче провадження", "Про застосування амністії", "Про державну таємницю", "Про організаційно-правові заходи боротьби з організованою злочинністю", "Про звернення громадян", розпорядження Президента України "Про Положення про Міністерство юстиції України " та інші.
Законодавство, за яким встановлюється правовий
та соціальний захист працівників судів,
правоохоронних та правозахисник органів
Правовий та соціальний захист працівників судів, правоохоронних та правозахисних органів регламентується законами про конкретні суди, правоохоронні та правозахисні органи, а також законодавством, яке поширюється на сферу державної служби або стосується статусу працівників судів і правоохоронних органів:
закони України "Про статус суддів", "Про органи суддівського самоврядування", "Про державний захист працівників суду і
Глава 2. Законодавство про діяльність суду ...
29
правоохоронних органів", "Про прокуратуру,."Про міліцію", "Про Службу безпеки України", "Про адвокатуру", "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", "Про нотаріат", "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців: та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ", Положення про порядок комплектування, матеріально-технічного,, військового, фінансового та соціально-побутового забезпечення спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства органів внутрішніх справ України, Положення лрр порядок комплектування, матеріально-технічного, військового, фінансового та соціальне-побутового забезпечення спеціальних підрозділів Служби безпеки України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю України та інші.
Характеристика законодавства про конституційні (загальні) засади діяльності судів, правоохоронних та правозахисних органів. Правовий простір діяльності судів, прокуратури, міліції, служби безпеки, митниці, прикордонних військ, нотаріату, органів юстиції та адвокатури охоплює практично всі галузі законодавства. . ' : ; ;
Законодавчі чинники зосереджуються у політико-правових документах* в яких проголошується державна концепція.право* охоронної діяльності, її конституційні засади, програма боротьби зі злочинністю, державні рішення з питань внутрішньої політики, охорони правопорядку та забезпечення стану законності. , ;
Система правоохорони будується на двох рівнях — публічно-правовому та індивідуально-правовому.
На публічно-правовому рівні охоронна діяльність Держави охоплює захист широкого кола громадян, їх конституційні права, законні інтереси фізичних і юридичних осіб. У Конституції України значна частина статей, зокрема статті 3, 5, 6, 8, 13—19, 21-68, 76, 78, 80, 81, 85, 87-89, 92, 95, 98, 101, 105-108, 111, 116, 119, 121—131, 145, 147—153 так чи інакше стосуються різних аспектів державної охорони.
Найбільший обсяг повноважень у публічній охоронній сфері має Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, Верховний Головнокомандувач, політичний керівник Ради національної безпеки і оборони України. Йому належить право призначати суддів (вперше), Генерального прокурора, третину складу Конституційного Суду України, членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій. Крім того, Президент здійснює помилування. Адекватною рівневі його повноват
зо
Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності
Глава 2. Законодавство про діяльність суду ...
жень є особлива конституційна процедура усунення особи з посади Президента країни. Вона передбачена статтями 108 та 111
Конституції України.
При здійсненні правосуддя суди керуються нормами Конституції України, чинними нормативно-правовими актами. Суди наділені повноваженнями оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності
Конституції.
Правоохоронні органи забезпечують державну безпеку і захист державного кордону (ст. 17), захист правового порядку (ст. 19). При цьому питання правоохорони мають вирішуватися виключно на законодавчому рівні (ст. 92). Крім того, в найвищому державному акті підкреслюється, що Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності (ст. 17 ); визначається, що ніхто не може зазнавати втручання в особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України; кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації (ст. 32), та формулюється зобов'язання держави відшкодувати за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальну та моральну шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56),
тощо.
Отже, на публічно-правовому рівні закріплюються найважливіші засади правоохорони та правового захисту, функції та обсяг повноважень державних інституцій, а також конституційне походження компетенції уповноважених органів при здійсненні судової та правоохоронної діяльності. На іидивідуально-правовому рівні у законодавстві права і свободи громадянина є об'єктом правового захисту. Захист прав і свобод кореспондується обов'язками судів, правоохоронних та правозахисних органів надавати такий захист та не обмежувати проголошені права і свободи. Суб'єкт цих прав — громадянин — завжди виконує індивідуальні правові ролі (службовець, найма-
ний працівник, підприємець, заявник, потерпілий тощо). В кожному конкретному випадку виконання індивідуальної правової ролі законодавець формулює, конкретизує відповідні такій ролі права та обов'язки. Належне виконання таких правових ролей (прав та обов'язків) є невід'ємною частиною правопорядку. При реалізації певної правової ролі можуть виникати конфліктні відносини. Неналежне її виконання тягне за собою відповідальність, для забезпечення якої передбачено систему доволі суворих санкцій. Відповідальність настає як наслідок винної дії і є правовою реакцією держави на правопорушення, на невиконання правопорушником певної правової ролі.
Правоохоронні органи у системі захисту прав та інтересів конкретної людини посідають особливе місце. Вони наділені, як було зазначено раніше, спеціальними повноваженнями, їх діяльність має владний характер і є різновидом державної влади, що межує з використанням спеціальних повноважень, тобто впровадженням конкретно адресованих дозволів, приписів, заборон або впровадженням процедур реалізації юридичної відповідальності. Законодавець моделює повноваження для конкретної правової ситуації (наприклад, для звернення із заявою про вчинення злочину, при поданні позову до суду з питання поновлення на роботі, про вселення в жиле приміщення тощо). У кожній такій ситуації правове становище учасників характеризується розподілом прав та обов'язків, встановленням юридичних наслідків реалізації цих прав та обов'язків, межами правового захисту. Тому, наприклад, приймаючи заяву від громадянина про вчинений злочин, орган, що її приймає, повинен поставити до відома заявителя про наявність кримінальної відповідальності за неправдиве повідомлення про злочин.
При відновленні порушених прав та законних інтересів громадян, установ, підприємств та організацій захищаються правовідносини, які стали предметом розгляду під час застосування процедур судочинства, а також реалізуються повноваження органів юстиції і адвокатури з правового захисту законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Судові рішення з цього приводу є обов'язковими до виконання на всій території України.
Отже, система законодавства про правоохоронну та право-захисну діяльність існує як на публічному, так і на приватному правових рівнях. Вона стосується визначеного у законодавстві кола учасників правових відносин, засобів та меж правоохорони та правозахисту; визначає перевагу щодо захисту законних інтересів та прав юридичних і фізичних осіб.
32
Розділ І. Загальні положення правоохоронної!:... діяльності
Загальна характеристика законодавства з окремих напрямів правоохоронної діяльності. З моменту здобуття незалежності в Україні прийнято нормативно-правові акти, які формулюють напрями правоохоронної діяльності, функції її суб'єктів, права та обов'язки конкретних правоохоронних органів та судів.
а) Правосуддя. В чинному законодавстві передбачено різні види судочинства, а саме: конституційне, арбітражне, третейське, правосуддя з кримінальних, цивільних, адміністративних справ, судочинство військових трибуналів, а також функціонування судів першої інстанції, судів касаційної та апеляційної інстанцій. Залежно від кількості судів, що можуть розглядати конкретну справу, судочинство поділяється на одноособове та колегіальне1.
У законодавстві зазначається, що судовий розгляд справ повинен максимально сприяти охороні прав і свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб.
б) Прокурорська діяльність. Прийнятим у 1991 році Законом України "Про прокуратуру" (з відповідними змінами станом на 12 липня 2001 року) встановлено нову систему прокурорського нагляду, регламентовано участь прокурора в розгляді справ у судах, більш чітко визначено функції прокуратури. Цим законом також встановлено систему органів прокуратури, принципи організації та їх діяльності.
Наглядові повноваження є одними з найважливіших повноважень органів прокуратури.
Органи прокуратури у порядку нагляду виявляють численні порушення закону, опротестовують незаконні правові акти, вносять приписи і подання щодо фактів виявлених порушень закону. Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори вживають заходів щодо усунення порушень прав та законних інтересів громадян, притягують до відповідальності винних у цьому осіб.
Прокурорська діяльність — один із засобів реалізації державної влади, яка функціонує виключно в інтересах усієї держави; вона закріплюється Конституцією України, іншими правовими актами. Державні інтереси полягають у захисті суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, державної безпеки,
1 Докладніше див.: Брини/ге В. Д. Судебная власть (Правосудне): пуги ре-формирования в Украине. — Харьков, 1998.
Глава 2. Законодавство про діяльність суду ...
33
прав усіх суб'єктів; права і господарювання та охороні землі як основи національного багатства1.
За Конституцією України (розділ VII) прокуратура становить єдину систему, П не віднесено до будь-якої з гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової).
Органи прокуратури виконують наглядові повноваження не тільки на основі Закону України "Про прокуратуру", а й відповідно до базових законів, що діють у певних правовідносинах. Це найбільш важливі для держави забезпечувальні сфери відносин. Вони виникають у процесі реалізації прав громадян (наприклад, право громадян на звернення до посадових осіб або відносини, що забезпечують охорону навколишнього природного середовища, боротьбу з корупцією тощо).
Здійснення нагляду за органами влади та управління — функція органів прокуратури2.
Органи прокуратури наділені повноваженнями наглядати за державними посадовими особами та органами, що виконують правоохоронні дії.
Крім загальнодержавних нормативно-правових актів, важливе значення мають також накази Генерального прокурора України, в яких, виходячи з чинного законодавства, роз'яснюються завдання органів прокуратури при здійсненні ними конкретних наглядових повноважень3.
в) Виявлення та розслідування злочинів. Законодавство з виявлення та розслідування злочинів охоплює види діяльності, якими є: 1) оперативно-розшукова діяльність; 2) дізнання; 3) до-судове слідство. Особливість цієї діяльності полягає в тому, що реалізація її завдань покладається на державні органи та посадових осіб, діяльність яких може здійснюватися у процесуальних
Докладніше див.: Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 року № З-рп/99 (Справа № 1-1/99) // Конституційний Суд України: Рішення, висновки 1997—2001. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — С. 364.
Органи прокуратури здійснюють нагляд за всіма органами влади та управління, за винятком Президента України, Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
Див.: Прокуратура в Україні: 36. нормативних актів/ Відп. ред. М. О. По-тебенько. — К.: Юрінком Інтер, 2000.
2 2-174
34
Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності
(при дізнанні та попередньому слідстві) та позапроцесуальних (у порядку оперативно-розшукової діяльності) формах.
Кожен із суб'єктів виявлення та розслідування злочинів за різним ступенем бере участь у цій діяльності. Так, усі три види діяльності (оперативно-розшукова діяльність, дізнання й попереднє слідство) притаманні міліції, податковій міліції, службі безпеки; два види (оперативно-розшукова діяльність та дізнання) — органам прикордонної охорони, органам і посадовим особам установ Державного департаменту України з питань виконання покарань; лише один вид (попереднє слідство) — слідчим органів прокуратури, оперативно-розшукова діяльність — підрозділам оперативного забезпечення охорони Управління державної охорони України, дізнання — органам державного протипожежного нагляду, капітанам морських суден, що перебувають у далекому плаванні.
Процедури з виявлення та розслідування злочинів є чітко визначеними. Вони формуються виключно в законах. Процедури, які регламентовані підзаконними актами (інструкціями, наказами, настановами тощо) можуть застосовуватися, якщо вони не суперечать законові. Порушення посадовими особами правоохоронних органів встановлених процедур визнається істотним порушенням процесуального законодавства, при чому тягне за собою визнання дій з виявлення або розслідування неправомірними. Процедури з оперативно-розшукової діяльності мають статус службової або державної таємниці.
Отже, виявлення та розслідування злочинів охоплює різні види діяльності, їж регламентація передбачається як загальнодержавними нормативно-правовими та міжвідомчими актами, так і внутрішньовідомчими актами.
г) Охорона державної безпеки та правопорядку. За Концепцією (основами державної політики) національної безпеки, прийнятою Верховною Радою України, та відповідно до законодавства в Україні створено систему забезпечення національної безпеки, яка охоплює охорону державної безпеки та правопорядку. Специфіка законодавчого регулювання охорони державної безпеки та правопорядку полягає в тому, що такі загальнодержавні об'єкти, як "національна безпека"," конституційний лад", "державний суверенітет", " громадський порядок" потребують застосування адекватних правомірних засобів охорони, серед яких є виконання законних рішень органів державної влади та місцевого самоврядування, державна підтримка забезпечення законності,
Глава 2. Законодавство про діяльність суду ...
35
державний вплив на злочинність, її причини та умови, фінансовий контроль господарюючих структур, контроль за міграційними процесами, заборона незаконних воєнізованих формувань тощо.
Законодавчу основу охорони державної безпеки та правопорядку утворюють конституційні та загальні правові і спеціальні повноваження суб'єктів системи забезпечення національної безпеки. Так, спеціальними щодо цього повноваженнями наділені Президент України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України і суди загальної юрисдикції, Генеральний прокурор України, Рада національної безпеки та оборони України, Національний банк України, міністерства, відомства, органи державної влади та місцевого самоврядування. Правовий порядок грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (ст. 19) та законами України.
д) Юридична допомога громадянам, адвокатська діяльність.
З прийняттям у 1996 році нової Конституції України юридична допомога громадянам набула особливого значення. За Конституцією України обов'язок із забезпечення права на захист від обвинувачення та з надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах покладений на адвокатуру (ст. 59). Професійним обов'язком судів і правоохоронних органів та їх посадових осіб є роз'яснення громадянам їх конституційних прав і свобод, які захищаються судом. У законодавстві передбачено юридичні засоби допомоги (право громадян на звернення, право прокурора на подання позову тощо), визначено окремі категорії громадян, яким необхідно надавати юридичну та іншу допомогу в обов'язковому порядку та за рахунок Державного бюджету (неповнолітні, потерпілі від правопорушень, нещасних випадків тощо), вказуються наслідки неотримання допомоги з боку державних органів окремими категоріями громадян (ненадсилання до відповідного суду заяв осіб, взятих під варту, з питань оскарження дій прокурора, відмова державним службовцем фізичним особам в інформації, надання якої передбачено нормативними актами, тощо).
Рішенням Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року встановлено, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. 2*
36
Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності
Отже, особа — фахівець у галузі права, яка може надавати правову допомогу особисто або за дорученням юридичної особи, здійснюючи таку допомогу, набуває статусу захисника у конкретній кримінальній, цивільній справі або в адміністративному провадженні з притягнення особи до адміністративної відповідальності.
Загальна характеристика законодавства про державні гарантії здійснення діяльності судів, правоохоронних та правозахисник органів. Законодавство про діяльність названих органів має відповідати системі (вимогам) Конституції України. Державні гарантії здійснення діяльності названих органів є її невід'ємною складовою. Такі гарантії стосуються як можливості здійснення, так і правомірності діяльності. Приватна детективна діяльність, зокрема з розслідування злочинів, в Україні не передбачена. Судову діяльність мають виконувати лише суди та професійні судді. Не допускається делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами.
За Конституцією, законодавством професійні судді, працівники прокуратури, міліції, служби безпеки, податкових та інших правоохоронних органів не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Працівники міліції не можуть брати участь у страйках.
Законодавство проголошує обов'язковість виконання вимог прокурора, в тому числі при проведенні слідства слідчими (прокуратури, органів СБУ, міліції, податкової міліції) у справах про діяння, що містять ознаки злочину, право невідкладного прийому прокурорів керівниками держави тощо.
При здійсненні правоохоронної діяльності забороняється передавати і розголошувати відомості, що можуть зашкодити слідству, інтересам людини, безпеці України.
Держава забезпечує діяльність судів і правоохоронних органів бюджетними коштами. Для потреб правоохоронної діяльності при плануванні та затвердженні бюджету кошти виділяються щорічно, при чому фінансування може здійснюватися лише за рахунок загальнодержавного бюджету (зокрема, судів, органів прокуратури, юстиції, Міністерства внутрішніх справ, митних органів, установ з виконання покарань).
Глава 2. Законодавство про діяльність суду ...
37
Законодавство, за яким встановлюється правовий
і соціальний захист працівників судів, правоохоронних та правозахисник органів
Посадові особи судів, правоохоронних та правозахисник органів, захисники та представники осіб з надання правової допомоги перебувають під особливим захистом закону.
При цьому існує принцип, за яким гарантії виконання правоохоронної і правозахисної функцій мають бути адекватними кожному напряму такої діяльності. При визначенні статусу посадової особи (суддя, прокурор, слідчий, дізнавач, оперативний уповноважений, державний виконавець, захисник, представник особи тощо) в законодавстві передбачаються конкретні гарантії від зовнішнього впливу, матеріальні та соціальні гарантії. Законодавство спрямоване на встановлення матеріальних гарантій посадових осіб судів і правоохоронних органів. Від рівня їх матеріальної забезпеченості залежить результативне виконання завдань правоохоронної діяльності, ступінь протидії посадових осіб протизаконному впливові.
У кримінальному законодавстві передбачено підвищену відповідальність за такі дії, як опір, втручання, погроза або насильство, умисне знищення або пошкодження майна, посягання на життя працівника правоохоронного органу. Така ж відповідальність передбачена за захоплення працівника правоохоронного органу як заручника. У порядку захисту працівників судів, захисників і представників особи з надання правової допомоги, кримінальна відповідальність передбачена за злочини проти правосуддя, до яких віднесено погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного, умисне знищення або пошкодження їхнього майна, а також за посягання на життя зазначених осіб у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною зі здійсненням правосуддя.
Під захистом кримінального закону перебувають близькі родичі працівників судів і правоохоронних органів, що є додатковою гарантією захисту зазначених осіб. Така ж відповідальність настає у разі вчинення зазначених правопорушень щодо пенсіонера з числа суддів, працівників правоохоронних органів або членів їх сімей і близьких родичів у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків у минулому.
У кримінальному законодавстві з набуттям чинності Кримінальним кодексом України вперше передбачена кримінальна відповідальність за втручання у діяльність захисника чи представника особи, а також за погрозу чи насильство, умисне знищення
38____________Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності
або пошкодження майна, посягання на життя щодо захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги
Питання для самоконтролю
1. Які статті Конституції України безпосередньо або опосередковано стосуються даної дисципліни?
2. Назвіть кодифіковані нормативно-правові акти, які є джерелом охоронних норм.
3. Дайте загальну характеристику регулятивних та охоронних правовідносин.
4. Яка класифікація існує щодо законодавства про судову,
правоохоронну та правозахисну діяльність?
5. Яка посадова особа має найбільші повноваження в
охоронній сфері?
г
Глава З Державна політика у сфері правоохорони
§ 1. Спрямованість правоохоронної діяльності
Спрямованість будь-якої діяльності межує із поняттям "управління" або "керівництво" правоохоронною діяльністю, які є предметом адміністративного права1. У цьому курсі аналізуються лише найважливіші елементи структури правоохоронної діяльності.
У правоохоронній та судовій діяльності реалізується охоронна функція Української держави як публічної інституції, що є вагомим фактором формування ідеології українського державотворення і суспільної моралі, соціальних уявлень про справедливість та ефективність конституційного порядку.
Як свідчить історичний досвід, викривлення цієї функції, підпорядкування судів і правоохоронних органів лише політичним інтересам державного керівництва є небезпечною справою. За допомогою органів Народного комісаріату внутрішніх справ — Міністерства державної безпеки СРСР в Україні проводилася небезпечна антинародна діяльність, яку з історико-правової точки зору не можна визнати правоохоронною. Спеціальне дослідження, проведене Верховним Судом України, свідчить, що масовим репресіям за роки радянської влади було піддано практично всі прошарки суспільства2. Тоталітарна система охорони соціальних відносин, через яку здійснювався виключно примусовий вплив на поведінку людини, була характерною для певного часу історії країни, причому державні органи культивували нічим не обмежену заборонну правоохоронну діяльність. Демократична система регулювання соціальних відносин, що є вимогою сучасності, на відміну від попередніх років, коли діяв принцип абсо-
Див.: Колпаков В. К. Адміністративне право України. — К.. Юрінком Ін-р, 1999. - С. 6-48.
)
Див.: Реабілітація репресованих. Законодавство та судова практика. — К/. Юрінком, 1997 - С. 5.
40
Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності
лютизації заборони, тобто було заборонено те, що не дозволено законом, потребує заміни заборони як способу впливу на поведінку людини.
В Український державі поступово утверджується новий принцип формування взаємовідносин між людиною і державою — дозволено те, що не заборонено законом. Правовий порядок за таким принципом грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на основі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спрямованість діяльності судових та правоохоронних органів трансформується в її завдання. Правовий зміст завдань стабілізує, впорядковує її. Існують п'ять базисних завдань: по-перше, збереження (охорона) існуючого конституційного ладу; по-друге, захист конституційних прав і свобод громадян; по-третє, захист правомірних інтересів вітчизняного товаровиробника; по-четверте, цілеспрямований розвиток систем судової та правоохоронної діяльності, зокрема поліпшення їх кількісних та якісних показників; по-п'яте, боротьба зі злочинністю. За часів СРСР найважливішим завданням була, як правило, лише одна з її складових (важлива, проте не головна і тому гіпертрофована) — боротьба зі злочинністю.
Зосередження діяльності суду та правоохоронних органів на одному антикриміногенному напрямі було б не зовсім вірним. Боротьба зі злочинністю є, безперечно, важливим завданням їхньої діяльності. За Указом Президента України від 21 липня 1994 року "Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби із злочинністю" правоохоронним органам приписується "вважати боротьбу із злочинами проти особи, злочинністю в економічній сфері, зокрема в кредитно-фінансовій та банківський системах, у зовнішньоекономічній діяльності та торгівлі, на транспорті, головними напрямами діяльності"1. Разом з тим слід зауважити, що поняття боротьби зі злочинністю є оціночним, а тому може трактуватися і як гасло (ідея, теза), яке використовується в політичних або відомчих цілях.
Під приводом боротьби зі злочинністю в сучасних умовах можливе і посилення охорони правопорядку, і фіскально-силовий тиск на господарські та комерційні структури, і бюрократи-
1 Див. також: Преступность в Украине //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1994. — № 2.
Глава 3. Державна політика у сфері правоохорони 41
заідія податкових процедур, і впровадження тотальних форм контролю за підприємництвом, тобто звуження захисту прав людини.
У сучасних умовах правоохоронна діяльність дедалі більше застосовується як засіб управління та контролю. Поступово розширюється її вплив на банківсько-фінансову сферу, на стан різних галузей народного господарства, зокрема на паливно-енергетичний комплекс, транспортні перевезення, на приватизацію державних підприємств, управління підприємствами, у статутному фонді яких є частка державних коштів. При цьому застосовується ефективна протидія соціальним відхиленням та правопорушенням. Зміст впливу правоохорони має на меті лише доповнити економічні, фінансові та технічні рішення у процесі соціального управління, але не замінити їх. Вплив правоохоронних органів має до того ж запобіжне призначення.
Припиняючи контрабанду та випуск недоброякісної продукції, правоохоронні органи докладають зусиль щодо вирішення однієї з ключових проблем економіки — захист вітчизняного товаровиробника, подолання негативних товарообмінних відносин. Забезпечують захист вітчизняного товаровиробника органи правосуддя та практично всі суб'єкти правоохоронної діяльності, а саме: органи прокуратури, служба безпеки, митні органи, прикордонні війська, органи внутрішніх справ, а також адвокатура.
Спрямованість правоохоронної діяльності проти небажаних соціальних явищ має конструктивний характер, згідно із яким правові рішення лише доповнюють економічні, фінансові та технічні рішення, комплексно впливаючи на припинення та подальше обмеження цих явищ.
Правоохоронна діяльність — важлива складова внутрішньої політики, що здійснюється в державі. Вона є одним із продуктів внутрішньої політики держави, загальні засади якої визначає Верховна Рада України. На сучасному етапі правоохоронна діяльність закономірно забезпечує українське державотворення1. Ідеологія державотворення вимагає організації оптимального управлінського процесу з питань внутрішньої політики, неупере-дженого провадження у господарських, адміністративних, кримінальних та цивільних справах, забезпечення прав і свобод люди-
Див.: Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К.: Генеза, 1996. — 590, 604, 617—619; Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність // Матеріали науково-практичної конференції 22—23 листопада 1996 року. _к., 1997.
42
Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності
ни і громадянина, взаємної відповідальності державних органів і посадових осіб, підкорення законові всіх державних органів і службових осіб. Питання для самоконтролю
1. У чому полягає спрямованість судової та правоохоронної діяльності?
2. Який принцип покладено в основу формування відносин між людиною і державою?
3. Які основні завдання правоохоронної діяльності?
§ 2. Моральність і ефективність діяльності суду та правоохоронних органів
Моральною основою правоохоронної та судової діяльності має бути презумпція довіри до людини та громадянина. Моральність правоохоронної діяльності акумулюється насамперед у конституційних засадах судочинства та в конституційних засобах охоронної діяльності, а саме:
а) додержання державними збройними формуваннями конституційного порядку;
б) невтручання в особисте і сімейне життя, крім випадків передбачених Конституцією;
в) правова, матеріальна та моральна реабілітація громадянина, якому завдано шкоди діями органів державної влади. В умовах кризи правової моралі і падіння авторитету влади у масовій свідомості необмежене посилення правоохоронних структур і впровадження недемократичних процедур стає причиною неприйняття громадськістю діяльності правоохоронних органів. Це призвело до того, що українське суспільство за короткий історичний термін поділилося на правопорушників і законослухняну частину населення, а саме: на платників і неплатників податків, на добропорядних і недобропорядних громадян, на страйкарів та штрейкбрехерів тощо. Так, захист правоохоронними органами при вирішенні професійних питань лише одних соціальних верств посилить активізацію тих, хто перебуває на протилежному боці.
Найважливішою моральною складовою діяльності правоохоронних органів є їх дійсна деполітизація, створення системи контактів з усіма прошарками населення країни, пошук та культивування довіри до правоохоронних органів.
Глава 3. Державна політика у сфері правоохорони___________________43
Виконуючи свої професійні обов'язки, персонал правоохоронних органів повинен у межах своєї компетенції задовольняти потреби суспільства, а не тільки виконувати відомчі інструкції та настанови; підтримувати законність і таким чином у межах повноважень вміти відстоювати інтереси права і конкретних вимог закону, в тому числі протистояти неправомірним інтересам окремих осіб, деяких відомств, організацій або підприємств будь-якої форми власності.
Професійна правоохоронна, а також судова діяльність, як відомо, характеризується такими кількісними показниками, як загальна кількість судів та правоохоронних органів, службових осіб, кількість закінчених господарських, адміністративних, кримінальних або цивільних справ, кількість розглянутих заяв про злочини та правопорушення, час витрачений на провадження з цього приводу, кількість актів застосування права у різних напрямах правоохорони та правового захисту тощо.
Крім того, існують також такі якісні показники правоохоронної діяльності, як стиль роботи правоохоронного органу, система контролю за його діяльністю, ступінь професійного ризику, межі відповідальності співробітників правоохоронних органів та суддів, потенційно конфліктний характер їх діяльності тощо.
Питання ефективності правоохоронної діяльності є дуже актуальним. Слід зазначити, що діяльність посадових осіб судових та правоохоронних органів має різні професійні інтереси. Наприклад, дії оперативного уповноваженого карного розшуку, слідчого, прокурора, судді, адвоката, державного виконавця, що можуть безпосередньо стосуватися кримінальної справи, у провадженні якої вони брали участь на різних етапах, мають різне правове завдання. Дії кожного з них мають не тільки відмінні завдання, а й різну мотивацію їхньої праці, різні юридичні наслідки.
Професійна судова та правоохоронна діяльність має актуальне соціально-економічне призначення; вона акцентована на локалізацію соціальне небажаних суспільних відносин. За певних умов, зокрема неефективної діяльності правоохоронних органів, соціальне небажані суспільні відносини трансформуються у конфлікти, тобто у явища антисоціального спрямування, набуваючи вагомого соціально-політичного резонансу. В сучасних умовах значення соціальної загрози набули протекціонізм, зловживання службовим становищем, хабарництво — всі вони спричинюють корупцію. Наркобізнес і наркоманія, алкоголізм і проституція призводять до дезорганізації та розпаду сім'ї — важливого соціального інституту. Слід зазначити, що безробіття, хронічна
г
44
Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності
несплата заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат, занепад системи охорони здоров'я та соціального захисту населення певним чином загрожують нормальному функціонуванню сім'ї. Через недостатню або нецільову допомогу малозабезпеченим сім'ям збільшується дитяча безпритульність. Ефективність діяльності правоохоронних органів можна проаналізувати на макро- та мікрорівнях суспільного життя.
На макрорівні суспільного життя кожне з цих явищ має іманентні, тобто характерні тільки для них, прояви; вони безпосе^ редньо або опосередковано впливають на посилення конфлікто-генних процесів у соціальній та економічній сферах, зокрема на регрес економіки, порушення соціальних інституцій, деформацію суспільних відносин тощо. Як наслідок — скорочення загальної популяції населення, зниження рівня його життя, підвищення міграційних настроїв, криміналізація певних сегментів економіки та торгівлі, активізація тіньового капіталу тощо. Ці негативні явища обумовили прийняття Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, схваленої постановою Верховної Ради України від 16 жовтня 1996 року. Акумуляція зусиль уповноважених органів, а також органів влади, координація їх діяльності є вагомим фактором її результативності.
На мікрорівні суспільного життя згадані явища пов'язані з численними випадками несвоєчасного реагування з боку компетентних державних органів на протиправні акти, неадекватною оцінкою співробітниками правоохоронних органів конфліктних міжособових стосунків, некомпетентним вирішенням простих життєвих ситуацій службовими особами тощо. Підвищення професійного рівня, компетентності персоналу правоохоронних органів є основною складовою їх діяльності.
Отже, судова та правоохоронна діяльність повинна протидіяти виникненню небажаних у суспільстві відносин, зменшувати насиченість конфліктних проявів.
Ефективність правового захисту залежить від здійснення організаційно-управлінської функції. Кожний напрям діяльності судів та правоохоронних органів має свою управлінську специфіку. На судові інстанції, як на державні установи, покладено й організаційно-управлінську функцію. Питання розгляду судових справ, виконання судових рішень, ведення діловодства та судової статистики, узагальнення судової практики, надання правової допомоги відповідно до міжнародних договорів, розгляд звернень громадян пов'язані з організацією судової діяльності. Слід зазна-
Глава 3. Державна політика у сфері правоохорони 45
чити, що її матеріально-технічна база має допомогти кожному судді, секретареві судового засідання, відвідувачеві тощо.
У судах існує й потреба у діяльності, яка стосується виконання процесуальних дій (своєчасний виклик свідків, експертів, заздалегідь своєчасне повідомлення інших учасників судового розгляду, виготовлення та вручення копій процесуальних документів, надіслання справ до касаційної інстанції, звернення до виконання вироку, рішення, ухвали чи іншого рішення тощо). Певної організації потребують і стосунки з іншими судами, органами державної виконавчої влади та юстиції, іншими правоохоронними органами, поточне планування роботи суду, систематизація обліку та ведення кодифікації законодавства, складання довідок та аналіз роботи, вручення їх адресатові тощо.
У структурі правоохоронних органів організаційно-управлінська функція має відомчий характер. Вона адресується кожному правоохоронному органові залежно від його відомчої належності. Але незалежно від цього ефективність діяльності органів досудо-вого розслідування, які зосереджені в міліції, податковій міліції, службі безпеки, органах прокуратури, залежить від того, наскільки держава або названі відомства забезпечують умови для їх процесуальної незалежності, надають слідчо-криміналістичну техніку, оргтехнику, засоби зв'язку, в тому числі міжнародного, тощо. Отже, складовими ефективності судової та правоохоронної діяльності е досконала організаційно-управлінська функція, рівень компетентності та професіоналізм персоналу уповноважених органів.
Питання для самоконтролю
1. В чому полягає зв'язок між моральністю та ефективністю правоохоронної діяльності?
2. Яке соціально-економічне призначення мають судова та правоохоронна діяльність?
3. Якими видами показників характеризується професійна правоохоронна діяльність?
§ 3. Координація правоохоронної діяльності
Одним з головних факторів об'єднання зусиль правоохо-роних органів, протидії злочинності є координація взаємодії правоохоронних органів. Саме за її допомогою певні соціальні відхилення, злочинність може і має бути поставлена під державний контроль.
46
Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності
Координація правоохоронної діяльності — це одна з управлінських функцій, що об'єднує і систематизує зусилля правоохоронних органів для досягнення загальних соціальне бажаних
цілей.
Сутність координації полягає в об'єднанні зусиль правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю, насамперед організованою, в запобіганні їй, в узгодженні дій, додержанні законодавства, зокрема процесуального.
Правовою базою організації взаємодії є:
— конституційні вимоги щодо захисту прав людини і громадянина;
— кримінально-процесуальне законодавство, що встановлює єдині завдання перед слідчими органами та органами дізнання уповноважених міністерств і відомств стосовно виявлення, розкриття, запобігання злочинам, провадження у кримінальних справах та розшуку винних осіб;
— галузеві акти законодавства, які встановлюють функції та повноваження відповідних правоохоронних органів щодо організації взаємодії;
— функціональні (спеціальні) акти законодавства1;
— укази, розпорядження Президента України та постанови Уряду з питань боротьби зі злочинністю та правоохоронної діяльності;
— державні програми боротьби зі злочинністю;
— міжнародні договори України з питань взаємодії у сфері боротьби зі злочинністю;
— відомчі та міжвідомчі нормативно-правові акти (накази,
інструкції)2;
— акти Генеральної прокуратури України з питань організації взаємодії слідчих підрозділів, які мають міжгалузевий характер.
Взаємодія як організаційно-правова категорія базується на таких основних принципах:
• неухильне додержання законності, конституційних прав і свобод громадян усіма суб'єктами взаємодії;
1 Наприклад, Закон України "Про боротьбу з корупцією" // ВВР України. — 1995. - № 34. - Ст. 266.
п
Див., наприклад: п. 2.5.31 Положення про Головне управління податкової мілілії Державної податкової адміністрації України / Бандурка О. М., Виш-невська М. К., Жвалюк В. Р. та ін. Податкова міліція. Коментарі та роз'яснення чинного законодавства. — Харків: Ун-т внутр. справ, 1999. — С. 38.
Глава 3. Державна політика у сфері правоохорони
47
• комплексне використання сил і засобів суб'єктів взаємодії за умови чіткого розмежування компетенції;
• процесуальна самостійність співробітників правоохоронних органів, які беруть участь у спільних міжвідомчих заходах, насамперед слідчих;
• персональна відповідальність уповноважених керівників, на яких покладено функцію координації зусиль за організацію та наслідки заходів, насамперед спільних оперативно-розшукових та слідчих дій;
• узгодженість при плануванні спільних заходів;
• безперервність в організації та керівній діяльності, оперативно-розшукових заходах та провадженні у справах з розкриття злочинів;
• активне використання новітніх наукових і технічних досягнень у роботі із запобігання, розкриття та розслідування злочинів;
• постійний типовий обмін інформацією між працівниками різних відомств, між працівниками слідчих та оперативних підрозділів одного відомства з додержанням правил нерозголошен-ня даних попереднього розслідування та оперативно-розшукових заходів.
Конкретні завдання працівників правоохоронних органів, які беруть участь в організації, керівництві та безпосередньому здійсненні взаємодії, випливають із загальних завдань, обумовлених законодавством, і виникають перед правоохоронними органами. Такими завданнями є:
• запобігання, розкриття, всебічне та об'єктивне розслідування злочинів;
• забезпечення невідкладних організаційних, слідчих та оперативно-розшукових заходів;
• забезпечення профілактичних заходів щодо запобігання злочинності, насамперед організованих злочинів та фактів корупції;
• своєчасне викриття та притягнення до відповідальності осіб, які вчинили правопорушення, а також здійснення заходів, спрямованих на відшкодування потерпілим заподіяної матеріальної шкоди.
Систему координації можна розглядати як соціально-право-ВУ модель, складовими чинниками якої є: 1) владно-організуючі Рішення з координації; 2) методи координації; 3) форми координації; 4) договірні засади координаційної діяльності; 5) прямі Зв язки між правоохоронними органами.
48
Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності
1. Владно-організуючі рішення з координації діяльності правоохоронних органів України. Ці рішення є актом свідомості і волі людини або спільноти, за юридичним змістом — способом встановлення правових норм або їх застосування у конкретних життєвих ситуаціях. Рішення приймаються уповноваженим державним органом або посадовою особою з питань, що віднесені до їх відання, і в межах їхньої компетенції.
Координаційне рішення — це акт управління, за допомогою якого суб'єкт координації визначає підстави виникнення, зміни або припинення узгоджених дій щодо безпосередніх суб'єктів координації. В основі координаційного рішення має бути системне узгодження функцій відповідних правоохоронних органів та компетенції уповноважених осіб.
Вимоги, що пред'являються до управлінських рішень такі: законність; наукова обгрунтованість юрисдикційністю (або визначення повноважень суб'єктів); високий рівень компетентності учасників процесу прийняття рішень; конкретність; своєчасність надання й отримання інформації та прийняття рішення.
У координаційному рішенні поєднуються формальні та неформальні складові управлінської роботи. У реальній дійсності кожен суб'єкт рішення має власні бажання, прогнози, власний образ реальності. Суб'єкт рішення передбачає тенденції розвитку організацій, модифікує вплив різних факторів, передбачає наслідки, що залежать від нього. Спільна координована діяльність проходить через призму людської поведінки, яка виявляється у неформальних зв'язках відповідної ієрархії відносин та системі інформації.
Важливе значення при прийнятті рішень мають суб'єктивні фактори, які доцільно враховувати. Такими є:
— особисті якості правоохоронців, які беруть участь у координаційній діяльності;
— їх статусні ознаки;
— міра делегованих повноважень та залучення їх до розробки і прийняття рішень;
— правове становище (статус) правоохоронного органу. Заходи щодо реалізації рішень з координації діяльності правоохоронних органів адресуються таким суб'єктам:
— безпосереднім виконавцям наказу, розпорядження, в якому зазначається програма дій для виконання такого рішення з відповідними термінами;
— суб'єктам, що забезпечують своєчасність виконання рішень;
Глава 3. Державна політика у сфері правоохорони
49
— суб'єктам, що відповідають за організаційне та матеріальне забезпечення виконання рішення, за організацію координуючих зв'язків тощо.
Отже, управлінське рішення з координації діяльності правоохоронних органів України — це владно-управлінський акт, у якому в логічній формі виражена компетенція уповноважених суб'єктів щодо здійснення координаційних дій, насамперед правоохоронними органами з їх структурними підрозділами та окремими працівниками, які є необхідними для досягнення поставленої мети, виконання завдань, забезпечення охороню-ваних інтересів.
2. Методи координації діяльності правоохоронних органів. Методи координації — це засоби та способи організації координатором управлінських організаційних та субординаційних відносин. Методи координації мають владний та обов'язковий характер. При цьому сила впливу використовується не тільки для примусу, а й для доцільної узгодженості діяльності.
Перевага методів координації, на відміну від інших, полягає в тому, що їх джерело пов'язано не лише зі статусом органу, який його застосовує, а й зі змістом тих завдань, що стоять перед кількома органами.
Методи координації застосовуються комплексно, у поєднанні усіх компонентів правоохоронної діяльності.
Розглянемо найважливіші методи координації правоохоронної діяльності.
Для розв'язання завдань, поставлених перед правоохоронними органами щодо необхідності координації заходів зі швидкого реагування на зміни в соціальній, економічній і нормативно-правовій сферах, важливим методом має стати прогнозування. Воно пов'язане з екстраполяцією, моделюванням та експертними оцінками.
Прогнозування — це один з найактивніших елементів оперативно-аналітичної роботи. Воно додає результативності діяльності правоохоронних органів та їх структурних підрозділів усіх рівнів. Прогноз може бути ефективним тільки у разі постійного і безпосереднього контакту аналітиків з керівником, який приймає рішення.
Мета прогнозування — визначити напрями і форми діяльності та наслідки реалізації прийнятих рішень. Прогнозування, відрізняючись від інших форм передбачення, має враховувати змінний характер людської діяльності, яка активно формує майбутнє.
50
Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності
Прогноз — це інформація про майбутнє, що втілюється у формі управлінського рішення.
Підстави з прогнозування майбутнього можна поділити на дві групи:
• реальні, тобто ті, що історично виникли як початок майбутнього (теперішні);
• номінальні — ті, які вже створюються людьми або будуть чи можуть бути створені.
Вивчення лише існуючих обставин недостатньо для прогнозування. Для правоохоронних органів розпізнати можливі дії об'єктів координаційних зусиль не менш важливо, ніж розпізнати фактичні обставини справ.
Прогнозування має бути безперервним, а сам процес повинен мати пошуковий характер.
Саме безперервне прогнозування враховує взаємодію факторів прогностичної ситуації і викриває становлення необхідного, бажаного майбутнього під контролем зацікавленого правоохоронного органу.
Прогнозування сприяє прийняттю рішень щодо пріоритетних напрямів взаємодії МВС, СБУ, Генеральної прокуратури, ДПА, Державного комітету у справах охорони державного кордону, Державного митного комітету, Управління державної охорони.
3. Форми координації. Форми взаємодії правоохоронних органів можна поділити на організаційні та процесуальні. До організаційних форм взаємодії належать:
— спільне планування дій (організаційних, запобіжних, профілактичних, слідчих та оперативно-розшукових);
— взаємний обмін інформацією про попередні та очікувані результати;
— взаємний обмін інформацією про результати та наслідки взаємодії;
— інформування про отримані дані в односторонньому порядку;
— спільний аналіз матеріалів (насамперед оперативно-розшукових) та планування їх реалізації;
— внесення узгоджених коректив у спільний план заходів;
— матеріально-технічне та криміналістичне забезпечення здійснення спільних заходів;
— використання спеціальних знань, науково-технічних заходів, засобів і методів при здійсненні оперативно-розшукових заходів, розкритті та розслідуванні злочинів;
Глава 3. Державна політика у сфері правоохорони
51
— проведення спільних нарад, колегій та конференцій суб'єктів взаємодії для визначення основних напрямів координаційних заходів, аналізу наслідків та визначення заходів щодо усунення недоліків;
— проведення спільних занять суб'єктів координації, у тому числі з запрошенням представників інших відомств, навчальних закладів, науково-дослідних установ для підвищення кваліфікації та професіоналізму.
Процесуальні форми (стосуються лише оперативно-розшукових та слідчих дій):
— виконання доручень і вказівок слідчого, які обов'язкові для виконання провадження органом дізнання розшукових та слідчих дій; сприяння на вимогу слідчого при провадженні окремих слідчих дій; виконання доручень слідчого при провадженні слідчих та розшукових дій органом дізнання іншої адміністративно-територіальної одиниці; розшук обвинуваченого, який переховується від слідства або якщо його місцеперебування невідоме; вжиття заходів щодо встановлення особи, яка вчинила злочин;
— повідомлення слідчого про результати оперативно-розшукових заходів у кримінальних справах, що передані слідчому до встановлення особи, яка вчинила злочин;
— порушення кримінальної справи і проведення щодо неї невідкладних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів щодо злочинів, провадження попереднього слідства стосовно яких обов'язкове;
— участь спеціаліста в огляді місця події;
— проведення експертиз, у тому числі у позавідомчих експертних закладах.
4. Договірні засади координації в управлінні правоохоронними органами України. Дієвим інструментом встановлення та регулювання координаційних зв'язків, що має ефективну дію, як бачиться, має бути договір. Договір — акт про взаємну згоду у встановленні зв'язків, що має юридичну силу.
При укладанні координаційного договору одна сторона зобов'язана здійснити на користь іншої певний вид управлінської, оперативної або інші види діяльності, а друга сторона має право вимагати здійснення їх, тобто виникають зобов'язальні відносини.
Підтримання зв'язків між управлінськими системами — правоохоронними органами має зумовлювати встановлення коор-
52
Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності
г
динаційних відносин між ними на тих самих зобов'язальних підставах.
Формування координаційних діянь на основі договору має свої переваги.
Так, договір дає можливість встановити між сторонами формальні відносини з чіткою регламентацією взаємних прав та обов'язків. Обов'язковість договірних відносин сприятиме виникненню формальної визначеності сторін, тобто правоохоронних органів, та взаємній визначеності прав та обов'язків, забезпечить їх юридичним захистом.
Укладання договору передбачає добровільність у прийнятті на себе зобов'язань. Це дасть змогу правоохоронним органам здійснювати координаційну діяльність без спеціальних вказівок, приписів.
Договірні відносини сторін мають передбачати таку умову додержання домовленостей, як санкціоновану відповідальність.
Договір дасть можливість включити узгоджені умови, на яких він укладається. За потреби необхідно обумовити зміни обсягу дій та характер взаємовідносин, що встановлюються. Як наслідок — особлива точність регулювання відносин, спрямована на забезпечення та реалізацію конкретного завдання, що містить певну мету.
Договірні відносини дадуть можливість правоохоронним органам передбачати та вносити у свої відносини певну автономність регулювання взаємовідносин між собою, але в межах чинного законодавства.
Договори сприятимуть єдності в регулюванні всього комплексу відносин з координації зусиль, що складаються між учасниками договору в ході його реалізації.
Цільовий характер діяльності, яку передбачатимуть договори, відображення в них очікуваних результатів дасть змогу правоохоронним органам використовувати різні методи управління з координації зусиль.
Нині чинними формами договірних відносин з координації зусиль правоохоронних органів у розкритті та розслідуванні злочинів є:
— міжнародні договори;
— міжнародні конвенції.
5. Прямі зв'язки між правоохоронними органами. Виникнення такої форми взаємодії пов'язано з необхідністю своєчасного отримання та використання інформації, що не завжди можливо
Глава 3. Державна політика у сфері правоохорони
53
при додержанні так званої протокольної формально-процесуальної форми взаємодії.
Особливості прямих зв'язків між правоохоронними органами полягають у тому, що самим учасникам цих відносин надаються всі необхідні повноваження, які не потребують втручання вищих органів управління. Узгоджене розв'язання питань співробітництва правоохоронних органів переноситься, як правило, на рівень основної ланки — структурних підрозділів або навіть окремих працівників (посадових осіб).
У системі цих відносин виникають і розвиваються різні зв'язки, у тому числі й ті, що встановлюються безпосередньо.
За рівнями організаційної структури можна виділити такі види прямих зв'язків:
а) між правоохоронними органами1;
б) між правоохоронними органами, які належать до органів управління, та іншими органами управління;
в) між правоохоронними органами, які не належать до органів управління, та органами управління;
г) між правоохоронними органами та науково-дослідними установами.
Можна розглядати та групувати зв'язки за видами співробітництва (запобігання злочинності, виявлення та розслідування, науково-методологічне та ін.), за сферами здійснення злочинів (у банківській, інформаційній і т. ін.), призначенням зв'язків (обмін інформацією, організація міждержавного співробітництва) та їх організаційною формою (координаційні та інтеграційні зв'язки).
Правоохоронні органи мають використовувати форми прямих зв'язків пропорційно ступеню складності і невизначеності завдань, що вирішуються.
Наприклад, спільній роботі належної якості, ефективній координації зусиль, пошуку нових форм і методів взаємодії була присвячена спільна колегія, яку провело МВС разом з Держкомкордоном і Держмитслужбою у червні 2001 року. Серед проблем, що обговорювалися та потребували узгодженості Дій, об'єднання зусиль цих установ, була проблема протидії нелегальній міграції як на територію України, так і через кордони держави. Завдяки професійним діям правоохоронців, об'єднанню зусиль зазначених органів, насамперед Шляхом обміну оперативною інформацією, тільки на російсько-українському кордоні за 2000 рік було затримано близько 29 тис. нелегальних мігрантів та виявлено 59 каналів нелегальної міграції, безпосередньо на території України було затримано близько 10 тис. іноземців-нелегалів.
54
Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності
Серед поширених форм прямих зв'язків можна назвати такі:
а) використання прямих контактів між керівниками правоохоронних органів, що взаємодіють з приводу розв'язання загальної проблеми боротьби зі злочинністю;
б) встановлення взаємозв'язку між двома та більшою кількістю управлінь, відділів, інших підрозділів правоохоронних органів, що мають контакти з питань їх діяльності у сфері боротьби зі злочинністю;
в) створення тимчасових цільових груп для розв'язання завдань у сфері боротьби зі злочинністю, що стосуються кількох управлінь (відділів, інших підрозділів) правоохоронних органів;
г) створення постійно діючих груп для розв'язання міжфунк-ціональних проблем, що періодично виникають у сфері боротьби зі злочинністю;
д) встановлення подвійної відповідальності у критичних точках розв'язання проблем у структурах координації управління правоохоронними органами по боротьбі зі злочинністю.
Отже, використання прямих зв'язків правоохоронними органами сприятиме найскорішому виконанню ними поставлених завдань, особливо коли йдеться про об'єднання зусиль для досягнення якоїсь мети.
Діяльність правоохоронців по боротьбі з такими видами злочинності, як організована злочинність та корупція, координує спеціально створений1 в Україні орган — Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, який створено відповідно до Указу Президента України від 26 листопада 1993 року № 561 (з наступними змінами та доповненнями). До персонального складу Комітету, що затверджується указами Президента України, включено: Генерального прокурора України (Голова Координаційного комітету), Голову Державної податкової адміністрації України, Голову Служби безпеки України, начальника Головного контрольно-ревізійного управління, Міністра внутрішніх справ України, Голову Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Голову Державної митної служби України, Голову Національного банку України, Президента Академії правових наук України, Міністра фінансів України, керівника апарату Координаційного комітету — секретаря Комітету.
1 За новою редакцією Закону України "Про прокуратуру" завдання з координації діяльності по боротьбі зі злочинністю покладено на органи прокуратури.
Глава 3. Державна політика у сфері правоохорони
55
Свої функціональні повноваження Комітет здійснює на основі Тимчасового положення про Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, що затверджений Указом Президента України від 31 грудня 1999 року № 1659/99.
Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України є державним органом, спеціально створеним для здійснення координації діяльності всіх державних органів, на які відповідно до Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" покладено обов'язки вести цю боротьбу.
Відповідно до покладених на нього завдань Координаційний комітет:
— об'єднує зусилля державних органів і громадськості у здійсненні спільних, скоординованих заходів щодо усунення причин і умов, які сприяють корупції і організованій злочинності, та запобігання цим проявам;
— контролює виконання правоохоронними, іншими органами виконавчої влади, підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності законодавства України, рішень Координаційного комітету щодо захисту прав, свобод, законних інтересів, життя і здоров'я громадян та юридичних осіб;
— організовує за дорученням Президента України проведення комплексних перевірок стану додержання законодавства з питань боротьби з корупцією і організованою злочинністю окремими міністерствами, іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, підприємствами, установами та організаціями;
— взаємодіє з комітетами Верховної Ради України, Радою національної безпеки і оборони України, Адміністрацією Президента України, Кабінетом Міністрів України, Генеральною прокуратурою України, Верховним Судом України, Вищим арбітражним судом України у вирішенні завдань щодо зміцнення законності та правопорядку в державі та виконує інші функції відповідно до чинних нормативно-правових актів.
Проте Координаційний комітет не має права втручатися в оперативно-розшукову діяльність правоохоронних органів та проведення досудового слідства у кримінальних справах, діяльність прокурорів і судів.
Основною організаційною формою діяльності Координаційного комітету є його засідання, які проводяться згідно з планом роботи. Попередньо члени Комітету і запрошені знайомляться з матеріалами з питань, що вносяться на розгляд.
56
Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності
Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю відповідно при Уряді Автономної Республіки Крим, обласній, Київській, Севастопольській міських державних адміністраціях є спеціальним органом з координації діяльності регіональних державних органів по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю.
Основні повноваження регіональних комітетів в основному відповідають повноваженням Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, але в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
Таким чином, одним з головних факторів протидії злочинності виступає координація діяльності правоохоронних органів, яка здійснюється та потенційно може здійснюватись за багатьма напрямами.
Питання для самоконтролю
1. Які нормативно-правові акти складають правову базу координації правоохоронної діяльності?
2. Дайте структурну характеристику соціально-правової моделі координації правоохоронних органів.
3. Яких посадових осіб включено до персонального складу Кординаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України?
4. На яких принципах базується взаємодія (координація) правоохоронної діяльності між окремими органами?
Розділ II
Суд України
Глава 1 Основи здійснення правосуддя
§ 1. Правосуддя, його ознаки та принципи
Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно до Конституції України (ст. 126) судові органи виконують свою функцію незалежно від поділу влади, у встановлених Конституцією межах і згідно із законами України.
Судова влада відповідно до теорії та практики розподілу влади є самостійною, незалежною сферою публічної влади і являє собою сукупність повноважень із здійснення правосуддя, тлумачення норм права, з відповідними контрольними повноваженнями спеціально уповноважених органів — судів.
Атрибутами судової влади є широкі юрисдикційні повноваження; це правовий статус судів як особливих органів державної влади; це й власне виконання владних суддівських повноважень1.
За даними соціально-правових досліджень, в Україні поступово відбувається трансформація ролі суду з органу примусу на гілку влади, яка покликана здійснювати державний захист прав і свобод людини. Так, з року в рік суд має найкращий рейтинг серед інших інститутів (засобів масової інформації, державних адміністрацій, у тому числі Адміністрації Президента, прокуратури) — найвищу загальну довіру і найнижчу недовіру2.
В незалежній Україні судова влада як складова державної влади почала формуватися із прийняттям таких актів політичного характеру, як Декларація про державний суверенітет України (1990 р.) та Акт проголошення незалежності України (1991 р.).
1 Стефанюк В. С. Верховний Суд, судова влада і правосуддя в Україні // Вісник ВСУ. - 1998. - № 3. - С. 7.
Стефанюк В. Правозахисна діяльність судів України // Право України. — 1999. - № 5. - С. 18.
Глава 1. Основи здійснення правосуддя
59
28 квітня 1992 року було прийнято Концепцію судово-правової реформи, яка передбачала вдосконалення судової системи: утворення Конституційного Суду, утворення спеціалізованих судів, введення апеляційних судів та побудову органів суддівського самоврядування. За цей проміжок часу неодноразово вносилися зміни в Закон України "Про судоустрій". Найбільш істотні відбулися 21 червня 2001 року, на основі яких стало можливим удосконалення процесуальних кодексів, тобто тих нормативних актів, що регламентують процедуру розгляду справ. Вагомим внеском у розбудову судової системи України можна вважати прийняття 7 лютого 2002 року нового Закону України "Про судоустрій України".
Поняття судової влади містить два основні компоненти: по-перше, ця влада може реалізовуватися тільки спеціально уповноваженими органами (судами); по-друге, ці органи мають бути наділені притаманними тільки їм повноваженнями. Судова влада реалізується через такі повноваження:
• здійснення правосуддя;
• конституційний контроль;
• контроль за додержанням законності та обгрунтованості рішень і дій державних органів та посадових осіб;
• формування органів суддівського самоврядування;
• роз'яснення судам загальної юрисдикції актів застосування законодавства;
• утворення державної судової адміністрації. Здійснення судової влади за змістом є значно ширшим, ніж
відправлення правосуддя. Судова влада реалізується у діях суду, які не пов'язані з розглядом справ. Це насамперед організаційні та інформаційно-аналітичні дії (узагальнення судової практики, аналіз судової статистики, внесення окремих ухвал у державні органи, установи, організації про усунення порушень закону, вирішення скарг підозрюваних, обвинувачуваних, адвокатів тощо).
Правосуддя — це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних справ. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції (ст. 1 Закону "Про судоустрій України").
Кількість розглянутих справ щороку збільшується. Так, у 1998 році судовим провадженням було закінчено 1,7 млн. справ. У 2001 році кількість розглянутих справ збільшилася майже на половину.
60
Розділ II. Суд України
Зміни, що відбуваються у правовій системі, демократизація суспільства в цілому прямо впливають на якісний склад справ, що розглядаються судами. Останніми роками дедалі частіше розглядаються позови громадян до держави. Статистичні дані св№ чать, зокрема, що у 1991 році було зареєстровано всього 372 скарги громадян на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, тоді як у 2000 році їх кількість збільшилася до 23 тис. (у 85% таких справ позови задовольняються)1.
Правосуддя характеризується рядом ознак, що відрізняють діяльність суду від правоохоронної діяльності.
По-перше, воно здійснюється шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних справ стосовно спорів, захисту прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави; розгляду у судових засіданнях кримінальних справ і вжиття встановлених законом заходів покарання до осіб, які винні у вчиненні злочину, або виправдовування невинних; вирішення господарських спорів, що виникають між учасниками господарських правовідносин.
По-друге, розгляд і вирішення у судових засіданнях цивільних, кримінальних та інших справ грунтуються на конституційних засадах.
По-третє, правосуддя здійснюється відповідно до законодавства України, на основі кодифікованих актів (ЦПК, КПК, ГПК), які докладно регламентують порядок, процесуальну форму судового розгляду і рішень, які виносить суд.
По-четверте, судові рішення ухвалюються судами іменем України, вони обов'язкові до виконання на всій території України. Ці рішення є ніби законом у кожній конкретній справі.
Завданнями кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК України).
Завданнями цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ відповідно до чинного законодавства (ст. 2 ЦПК України).
1 Стефанюк В. Стратегическое напрашіение видержали, тактических оши-бок избежать не удалось // Дзеркало тижня. — 2001. — 29 августа. — № 32—33.
Глава 1. Основи здійснення правосуддя
61
Суди забезпечують захист і відновлення порушених прав громадян і юридичних осіб. Цивільне судочинство дедалі більш реально наповнюється новим змістом — захистом найважливіших прав людини.
Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів згідно із встановленою підвідомчістю господарських справ.
Так, у 2000 році усі господарські суди України розглянули 157 675 справ (для порівняння у 1999 році - 134 937 справ). Таке різке зростання кількості звернень суб'єктів господарювання до суду пояснюється здебільшого, по-перше, більшою довірою до суду, а по-друге, збільшенням правопорушень у господарській сфері1.
Угода ж про відмову від права на звернення за судовим захистом, як відомо, є недійсною.
Судовий захист прав має переваги перед вирішенням спорів у адміністративному порядку. У 1995 році до судів України надійшло всього 4 830 скарг на дії органів управління і посадових осіб. Але вже у другій половині 1996 року, коли почала діяти Конституція України, кількість поданих до суду скарг збільшилася до 7726, у 1997 році їх було вже 11033, у 1998 році -17 217, а у 1999 році — 28847. Висновок очевидний: громадяни почали частіше ніж у п'ять разів звертатися за захистом до суду, що свідчить про неухильне зростання їхньої довіри до судової влади2.
Таким чином, суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
У правовій державі судочинство має бути побудовано на демократичних принципах, у яких відображено політико-правові ідеї, погляди носія влади і суверенітету — народу — на право як
Див.: Притика Д. Ровесники незалежності//Дзеркало тижня. — 2001. — 9 липня. — №22.
2
Стефанюк В. Судова влада як основна юридична гарантія захисту прав і свобод людини і громадянина в Укра'їні // Право України. — 2000. — № 1 — С. 18.
62
Розділ II. Суд України
соціальну цінність. Демократичність цих принципів полягає в тому, що закріплені в нормах права вони забезпечують здійснення правосуддя тільки судом, на засадах рівності громадян перед законом і судом, одноособовість і колегіальність розгляду справ, незалежність суддів і підкорення їх лише законові, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, державну мову судочинства Широкі й реальні процесуальні права учасників правовідносин, надійні гарантії їх реалізації, доступність і простота судочинства дають можливість кожній заінтересованій особі реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, дане Конституцією України. Отже, у принципах відображені демократичні риси і загальна спрямованість права та його найважливіших інститутів.
Принципи здійснення судочинства мають важливе значення і для правоохоронної діяльності. Ідеї і погляди народу України повинні реалізовуватися у завданнях і меті правосуддя в цивільних, кримінальних та господарських справах, його організаційній побудові і правоохоронній діяльності.
Усі принципи тісно взаємопов'язані і в сукупності становлять єдину систему. Кожний з них відіграє самостійну роль, характеризує галузь законодавства у цілому, але між ними існує взаємозв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань судочинства. Дія одного принципу зумовлює дію інших. | Кожний з принципів не може існувати відокремлено від принци- •(, пів системи в цілому. Зміст окремих принципів розкривається з урахуванням змісту інших принципів галузі права.
За існуючою класифікацією у принципах судочинства вті- І" люються засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища. Отже, ці принципи відображають сукупну дію як загальноправових, міжгалузевих, так і принципів
цієї галузі1.
Система принципів у нормативному порядку не передбачена
і в науці визначається по-різному.
До принципів правосуддя необхідно віднести: 1) здійснення правосуддя тільки судом; 2) незалежність суддів і підкорення їх лише законові; 3) державна мова судочинства; 4) принцип законності; 5) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 6) колегіальність і одноособовість судового розгляду; 7) рівність усіх учасників судового процесу перед зако-
1 Колодій А. Принципи права України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — С. 39 і далі.
Глава 1. Основи здійсиення правосуддя
63
ном і судом; 8) забезпечення доведеності вини; 9) змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 10) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду; 11) обов'язковість рішень суду та інші1.
Здійснення правосуддя тільки судом. Правосуддя є однією з форм державної діяльності, яка здійснюється виключно судами шляхом розгляду і вирішення в судових засідання цивільних, кримінальних, адміністративних і господарських справ у встановленому законом порядку. Цей принцип, як було зазначено вище, закріплений у ст. 124 Конституції України, ст. 5 Закону України "Про судоустрій України" і відтворений у ст. 6 ЦПК України і ст. 16 КПК України. Захист цивільних прав може відбуватися також в адміністративній і громадській формах (ст. б ЦК України), але вирішення цивільних справ адміністративними органами, третейськими судами не є здійсненням правосуддя.
В ч. 1 ст. 124 Конституції також зазначено, що делегування функцій судів, привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Не допускається також створення надзвичайних та особливих судів (ч. 5 ст. 125 Конституції).
Незалежність суддів і підкорення їх лише законові. Згідно зі ст. 126 Конституції та ст. З Закону України "Про статус суддів", ст. 14 Закону України "Про судоустрій України" судді вирішують справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них.
Незалежність суддів при здійсненні правосуддя обов'язково передбачає підкорення їх лише законові, бо інакше воно призведе до сваволі й беззаконня. Тому чим повніше й точніше у законі регламентовано діяльність суддів з розгляду і вирішення справ, тим більше гарантій від сваволі.
Так, Пленум Верховного Суду України у постанові "Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів" від 12 квітня 1996 року № 4 вказує на те, що незалежність суддів є основною передумовою їх об'єктивності та неупередженості. Суддя, підкоряючись лише законові при здійсненні правосуддя та приймаючи рішення у судовій справі, повинен керуватися тільки законом, виходити з власного його розуміння та переко-
Докладніше див.: Молдован В.В., Молдован А.В. Судоустрій України. — К., 2000.-С. 80 і далі.
64
Розділ II. Суд України
Глава 1. Основи здійснення правосуддя
65
нання, які грунтуються на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним як від правової позиції прокурорів, захисників, інших учасників судового процесу, так і від представників влади та юридичних чи фізичних осіб1.
Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне за собою передбачену законом відповідальність (п. 5 ст. 14 Закону України "Про судоустрій України".
Принцип незалежності суддів має кілька значень.
По-перше, незалежність їх від впливу різних органів державної влади і управління, службових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації, окремих громадян, тобто незалежність від впливу так званого правосуддя на замовлення.
По-друге, незалежність від висновків органів попереднього розслідування і прокуратури, а також від висновків і думки учасників судового засідання.
По-третє, незалежність у складі самого суду, зокрема членів суду від голови суду. Ці параметри незалежності визначають професійність і стабільність суду як надійної державної
інституції.
Основними гарантіями незалежності суддів від стороннього впливу при здійсненні ними своєї діяльності є: встановлений законом порядок їх призначення і звільнення; їх недоторканність; чітка юридична процедура здійснення правосуддя; таємниця на-радчої кімнати при винесенні рішень; відповідальність за неповагу до суду або втручання у вирішення конкретних справ; створення необхідних умов для діяльності судів, а також матеріальне і соціальне забезпечення суддів; функціонування органів суддівського самоврядування; визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки суддів, їхніх сімей, майна, а також інші засоби їх правового захисту (ст. 14 Закону України "Про судоустрій України").
1 Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в кримінальних справах. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — С. 378.
Цей принцип проголошений у Конституції та законах України. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом (частини 2 і 3 ст. 126 Конституції). Судді обираються на посаду Верховною Радою України безстрокове, але перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснює Президент України (ч. 1 ст. 128 Конституції). На посаду суддя рекомендується кваліфікаційною комісією суддів. Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої (ч. 2 ст. 127 Конституції).
Державна мова судочинства. Згідно зі ст. 10 Конституції державною мовою в Україні є українська мова. Закон України "Про судоустрій України" (ст. 10) передбачає, що застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і в порядку, визначених законом. Зокрема, відповідно до ст. 9 ЦПК України та ст. 19 КПК України судочинство проводиться українською мовою або мовою більшості населення певної місцевості.
Пленум Верховного Суду у постанові "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року № 9 вніс роз'яснення, що судочинство має проводитися українською мовою. Лише за клопотанням осіб, які беруть участь у розгляді справи, суд зобов'язаний застосувати при провадженні судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом. Суд має суворо додержуватися вимог ч. З ст. 19 КПК про те, що слідчі й судові документи відповідно до встановленого цим кодексом порядку вручаються обвинуваченому в перекладі його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє1.
Серйозною проблемою є спілкування у процесі з глухими, німими та глухонімими обвинуваченими, потерпілими, свідками, а також забезпечення їх права чути про те, що відбувається в процесі, й бути почутими. Відповідно до ст. 144 КПК України пред'явлення обвинувачення глухим і німим та їх допит проводяться за правилами статей 140—143 КПК у присутності захисника, а також особи, яка розуміє їх знаки. Статтею 169 КПК пе-
Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в кримінальних справах. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — С. 387
З 2-
2-174
66
Розділ II. Суд України
редбачено, що допит німого або глухого свідка проводиться за правилами ст. 167 КПК за участю особи, яка його розуміє.
У випадках коли громадяни іншої національності, які становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі державною мовою або коли в їх межах компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, вони мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. Держава в окремих випадках, передбачених процесуальними законами гарантує оплату послуг перекладача (п. З ст, 10 Закону України "Про судоустрій України").
Виходячи зі змісту ст. 6 Закону України "Про мови", всі судді, секретарі судових засідань і адвокати повинні володіти українською і російською мовами, а в разі потреби — іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання їх професійних обов'язків.
Принцип законності. У Конституції України послідовно обґрунтовується принцип законності (ст. 129 Конституції) як невід'ємний елемент демократичної правової держави.
Суть цього принципу полягає у тому, що, по-перше, суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин; по-друге, вся діяльність суду підпорядкована чинному законодавству і здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Якщо міжнародним договором встановлено інші правила, ніж ті, які регламентовано у національному законодавстві, то застосовуються правила міжнародного договору.
Якщо немає норм закону, які регламентують спірні відносини, суд застосовує норми права, якими вирішуються такі відносини, якщо немає останніх, спір вирішується виходячи з загальних принципів права.
Реалізація принципу законності забезпечується такими гарантіями: 1) можливістю перегляду судових постанов (в апеляційному, касаційному та виключному провадженні); 2) дією санкцій захисту і відповідальності за неповагу до суду.
Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. У ст. 129 Конституції, ст. 9 Закону України "Про судоустрій України" серед засад судочинства проголошується гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами.
Глава 1. Основи здійснення правосуддя
67
Рбзгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці; за мотивованою ухвалою суду, щоб запобігти розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які звернулися до суду, у справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку, у справах про статеві злочини та в разі коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист (ст. 20 КПК), а також таємниці усиновлення (ст. 10 ЦПК). У господарських судах — коли це суперечить вимогам щодо охорони комерційної або банківської таємниці або коли сторони чи одна зі сторін обгрунтовано вимагає конфіденційності розгляду справи і подає відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті (ст. 10 ЦПК, ст. 20 КПК, ст. 44 ГПК України). Рішення і вирок судів у всіх випадках проголошуються публічно, крім рішень про усиновлення (ст. 112 КпШС України, ст. 212 ЦПК). їх зміст може бути доведений до відома населення і засобами масової інформації. Однак у вироках і рішеннях у справах, які слухалися у закритих судових засіданнях, не повинно бути відомостей, що стали підставою для проведення закритого судового розгляду.
Особи, які беруть участь у розгляді справи, а також інші присутні у відкритому судовому засіданні мають право робити письмові нотатки. Суд може в порядку, встановленому процесуальним законом, дозволити проводити в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозаписи із застосуванням стаціонарної апаратури (п. 2 ст. 9 Закону України "Про судоустрій України").
Колегіальність та одноособовість розгляду справ. Судочинство проводиться суддею одноособове, колегією суддів або суддею і народними засідателями чи судом присяжних (статті 127 і 129 Конституції України, а також статті 7 і 124і ЦПК України, ст. 13 Закону України "Про судоустрій України).
Кримінальні справи (ст. 17 КПК України) розглядаються у суді першої інстанції одноособове суддею, який діє від імені суду, за винятком випадків, зазначених у частинах 2 і 3 цієї статті. Так, зокрема кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядає суд у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд.
Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено можливість призначення покарання у вигляді довічного ув'язнення, в суді першої інстанції розглядає суд у складі двох суддів з*
68
Розділ II. Суд України
і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Розгляд справ у апеляційному та касаційному порядку проводиться тільки колегіальне у складі
трьох суддів.
Судді місцевих господарських судів розглядають справи од-ноособово. Але залежно від складності справи будь-яку справу може бути розглянуто колегіальне у складі трьох суддів.
Справи в апеляційній і касаційній інстанціях завжди розглядаються колегіальне у складі трьох суддів і більше.
Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Цей принцип передбачений ст. 129 Конституції, а також відображений у ст. 7 Закону України "Про судоустрій України", ст. б ЦПК України та ст. 16 КПК України.
Усім суб'єктам правовідносин гарантується доступність судового захисту їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом. Відмова від звернення до суду за захистом порушеного права є недійсною.
Правова рівність полягає у тому, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Декларація про державний суверенітет України проголошує також забезпечення рівності перед законом і судом усіх громадян держави незалежно від їх політичних поглядів. Рівноправність громадян забезпечується в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя.
Під рівністю громадян перед судом слід розуміти те, що всі вони несуть відповідальність перед судами, які входять до єдиної судової системи, не маючи при цьому ніяких переваг і не зазнаючи ніяких обмежень. Наявність правил про підсудність кримінальних, цивільних, адміністративних і господарських справ не суперечить цьому принципу, бо громадяни не дістають ніяких привілеїв (наприклад, у тих випадках, коли справа розглядається у першій інстанції обласним, а не районним судом).
Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи є рівними перед законом і судом як і громадяни України та ко* ристуються правом на судовий захист, за винятками, встановленими законом (ст. 26 Конституції, ст. 6 Закону України "Про судоустрій України").
Глава 1. Основи здійснення правосуддя
69
Забезпечення доведеності вини. Цей принцип закріплений у ст. 129 Конституції України і означає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у передбаченому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції).
Конкретним формулювання цього принципу є норма кримі-нального-процесуального закону, згідно з якою ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і відповідно до закону (ст. 15 КПК України).
Юридичний зміст цього принципу становлять такі положення: а) ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції); б) обвинувачення не можуть грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом (ч. З ст. 62 Конституції); в) всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь(ч. З ст. 62 Конституції); г) висновок про винність особи у вчиненні злочину не може грунтуватися на припущеннях; д) з обвинуваченим не можна поводитися як з винним до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання його винним у вчиненні злочину, а також публічно твердити в засобах масової інформації та в будь-яких офіційних документах, що дана особа є злочинцем (ч. 2 ст. 15, ст. 22, ч. 1 ст. 237, частини 2 і 4 ст. 327 КПК України).
У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч. 4 ст. 62 Конституції).
Змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Цей принцип полягає у тому, що в судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: в кримінальному судочинстві — сторона обвинувачення і сторона захисту, в цивільному судочинстві — позивач і відповідач.
Цей принцип є багатоплановим і має кілька складових, а саме: а) ініціювання судового процесу заінтересованою особою; б) надання сторонами у судовому розгляді доказів як самостійно, так і шляхом звернення за допомогою у державні органи; в) сторони самостійно доводять судові переконливість доказів, аргументів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз; г) сторони зобов'язані повідомляти суд та іншу сторону про наявність доказів і джерела їх надходження; д) сторони відпові-
70
Розділ II. Суд України
дають перед судом за порушення у разі попереднього неповідомлення суду та іншої сторони про наявність доказів тощо1.
Кожна із сторін відстоює свою правову позицію за допомогою тих засобів, які передбачені процесуальним законом. Так, зокрема, в цивільному судочинстві кожна із сторін повинна доказати ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. ЗО ЦПК України). У кримінальному судочинстві суд, прокурор, слідчий та особа, яка проводить дізнання, не мають права перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого.
Змагальність забезпечує рівні процесуальні можливості учасників процесу щодо подання доказів, їх дослідження і заявлення клопотань, а отже виступає гарантією всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи і винесення законного, обгрунтованого і справедливого рішення.
У процесі реалізації принципу змагальності завжди постає питання про доступність правосуддя. Конституцією України (ст. 124) передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Це фактично означає, що до компетенції судів може належати будь-яка справа. Велика кількість справ та складність процедури впливають на тривалість їх розгляду. Крім того, існуюча процедура звернення до суду і розгляду справи у фінансовому відношенні є досить обтяжливою: за загальним правилом, необхідно попередньо сплатити державне мито, оплачувати проведення експертизи, виклик свідків2. Труднощі, які виникають під час проведення судово-правової реформи, свідчать, що є нагальна потреба у вдосконаленні існуючих процедур, спрямованих на більш ефективне відправлення правосуддя і реальне забезпечення права кожного громадянина на правову допомогу, в тому числі й безплатну.
Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Діяльність апеляційної та касаційної інстанцій має важливе значення для виконання завдань суду із захисту прав та охоронюваних законом інтересів громадян і організацій, зміцнення законності і правопорядку, утвердження принципу справедли-
1 Шишкін В. Диспозитивність — принцип судочинства // Право України. - 1999 - № 6. - С. 10-16.
2 Шевчук П. І. Питання про доступність правосуддя та правової допомоги потребує законодавчого вирішення // Вісник Верховного Суду України. — 2000.-№2(18).-С. 39.
Глава 1. Основи здійснення правосуддя
71
вості,-забезпечення розвитку демократії. Вона має здійснюватися при суворому виконанні норм, що регулюють розгляд цивільних, адміністративних, кримінальних, господарських справ у апеляційному та касаційному порядку. Касація (від лат. саззо — розбиваю, руйную) — форма перегляду судових постанов, що набрали чинності судами касаційної інстанції (Касаційним судом України, вищими спеціалізованими судами, Верховним Судом України).
Перевіряючи справу апеляційна та касаційна інстанції у кожному випадку повинні з'ясувати: чи повно суд першої інстанції дослідив обставини, що мають значення для справи; чи доведено обставини, які суд визнав встановленими; чи відповідають викладені у рішенні висновки суду обставинам справи; чи не порушено норми матеріального або процесуального права; чи правильно ці норми застосовано. Разом з тим суд касаційної інстанції не може проводити судове слідство.
Свою діяльність апеляційний суд розпочав тільки після прийняття змін до КПК, ЦПК та ГПК 21 червня 2001 р.
Апеляція (від лат. арреііайо — звернення) — форма перегляду постанов суду першої інстанції, що не набрали законної сили, судами вищої інстанції.
Інститут апеляції не є новим для вітчизняного права. Така система перегляду судових рішень, що не набрали законної сили, існувала ще до 1917 року. Але 24 листопада (7 грудня) 1917 року з прийняттям Декрету РНК № 1 "О суде" апеляцію було ліквідовано. Так, зокрема, ст. 2 Декрету закріпила правило, за яким рішення місцевих судів були остаточними і оскарженню в апеляційному порядку не підлягали1.
Апеляційний суд наділено повноваженням проводити своє судове слідство або обмежитись тими матеріалами, які є у справі, тобто суть апеляції полягає в новому розгляді і перевирішенні справи судом апеляційної інстанції.
Обов'язковість рішень суду. Конституція України (ст. 124) проголошує, що рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими на всій території України. Рішення — найважливіший акт здійснення правосуддя. Обов'язковість рішень суду підкреслює авторитет судової влади і сприяє утворенню режиму законності і зміцненню правопорядку в державі. Процесуальне законодавство встановлює (ст. 403 КПК України, ст. 14 ЦПК Ук-
1 Декрети Советской власти. — М, 1957. — Т 1 — С. 124.
72
Розділ II. Суд України
раїни), що вирок, рішеення, ухвала і постанова суду, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх державних і громадських підприємств і організацій, службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.
Судові рішення інших держав є обов'язковими до виконання на території України за умов, визначених законом України, відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (п. З ст. 11 Закону України "Про судоустрій України").
Участь народу у здійсненні правосуддя. Відповідно до Конституції України (статті 124 і 127) та статей 65—72 Закону України "Про судоустрій України" правосуддя відправляють професійні судді та у визначених законом випадках — народні засідателі і присяжні.
Народні засідателі беруть участь у здійсненні правосуддя в апеляційних судах. Вони обираються з числа громадян України, які на день обрання досягли 25-річного віку і постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного
суду.
Присяжним може бути громадянин, який досяг 30-річного віку. Законом України "Про судоустрій України" встановлено обмеження щодо осіб, які не можуть бути включені до списків народних засідателів або присяжних, а саме:
— визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;
— які мають хронічні, психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків народного засідателя;
— щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не
погашену судимість;
— депутати усіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси (ст. 66).
Строк, на який народні засідателі закликаються до виконання обов'язків у суді, визначається Законом України "Про судоустрій України" і встановлюється не більш як місяць на рік, крім випадків, коли продовження цього строку зумовлюється необхідністю закінчити розгляд судової справи, початої з їхньою участю
(ст. 71 Закону).
На час виконання обов'язків у суді на народних засідателів поширюються гарантії незалежності і недоторканності суддів.
Глава 1: Основи здійснення правосуддя
73
Суд присяжних — це вже абсолютно нова інституція. Процесуальний закон надаватиме обвинуваченому у кримінальній справі право вибору — вимагати, щоб його справу слухав суд присяжних (чи суд у складі виключно професійних суддів). Відповідні питання будуть погоджуватися під час проведення попереднього засідання суду.
Коли справа слухається судом за участю народних засідателів, тоді суддя і народні засідателі разом розглядають справу від початку судового засідання і до винесення рішення по суті. Вони разом ідуть до нарадчої кімнати, ухвалюють і оголошують процесуальні акти, тобто діють як звичайний суд.
Натомість суд присяжних функціонує у зовсім інший спосіб.
"..^Присяжні будуть відокремлені від головуючого і оцінюватимуть докази та виноситимуть вердикт про винуватість чи невинуватість підсудного. Але перед видаленням присяжних до нарадчої кімнати суддя має дати їм настанови з приводу юридичної фабули справи та відповідних правових питань. Причому він має зробити це ненав'язливе, щоб не визначати наперед волевиявлення присяжних"1.
Процесуальний порядок функціонування суду присяжних ще не визначений.
Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором
(п. 5 ч. З ст. 129 Конституції України). Прокурор бере участь у дослідженні доказів, подає суду свої міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. Прокурор зобов'язаний, підтримувати обвинувачення, керуватися вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, яке грунтується на розгляді всіх обставин справи (частини 1 і 2 ст. 264 КПК) (докладніше див. § 2 глави 1 розділу III).
Забезпечення обвинуваченому права на захист. Суть цього принципу полягає в тому, що кожна особа може особисто захищатися від обвинувачення у вчиненні злочину. Разом з тим Конституцією гарантовано, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, така допомога надається безплатно. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.
Стефанюк В.Історичний шанс для українського правосудця // Юридичний вісник України. — 2002. — № 13(353). — ЗО березня—5 квітня.
74
Розділ II. Суд України
Закон зобов'язує особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суддю до першого допиту обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника (ст. 21 КПК).
Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах діє адвокатура (ст. 59 Конституції).
Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Відмова від захисника не може бути прийнята:
— у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину, у віці до 18 років;
— у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади не можуть самі реалізувати своє право на захист;
— у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться
судочинство;
— при провадженні справи про застосування примусових
заходів медичного характеру;
— коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення (ст. 45 КПК).
Суд, слідчий та особа, яка проводить дізнання, не мають права перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого.
Закон забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ст. 22 КПК).
Обвинуваченому гарантується право знати, в чому його обвинувачують; давати показання або відмовитися давати показання; подавати докази, заявляти клопотання і відводи; подавати скарги; ознайомлюватися після закінчення попереднього слідства з усіма матеріалами справи (ст. 43 КПК).
Держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
Суть презумпції невинуватості полягає у тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду
(ст. 62 Конституції).
Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її
користь.
У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
Повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне життя. Відповідно до Конституції України кожен має
Глава 1. Основи здійснення правосуддя
75
право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим та іншим дослідам (ст. 28 Конституції). Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених законом.
Обшук особи, а також її освідування, коли воно пов'язане з необхідністю оголювати освідувану людину, може проводити лише слідчий тієї ж статі, що й обвинувачений чи освідуваний, у присутності понятих цієї самої статі (статті 184 і 193 КПК).
Відтворення обстановки і обставин події допускається лише за умови, коли виконувані при цьому дії не принижують гідності осіб, які беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров'я (ст. 194 КПК).
За ст. 185 КПК під час обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні.
Проте охорона особистого і сімейного життя громадян не поширюється на ті його прояви, які суперечать інтересам інших громадян, держави і суспільства або порушують їх. Критерієм втручання є негативний з позиції суспільства зміст особистого життя, його невідповідність державним та громадським інтересам, його антисуспільний характер. Суд може втручатися у сферу особистого і сімейного життя у разі виникнення потреби захищати права і законні інтереси громадян, юридичних осіб і держави.
Право на свободу та особисту недоторканність. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції). Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.
Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (ст. 29 Конституції).
У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом
76
Розділ II. Суд України
72 годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.
Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотив арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою
захисника.
Кожному затриманому гарантується право у будь-який час
оскаржити в суді своє затримання.
Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.
Недоторканність житла. Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла або до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду (ст. ЗО Конституції). Цей принцип характеризує демократизм правового статусу особи в суспільстві і є гарантією охорони матеріальних інтересів та особистого життя громадян. Принцип недоторканності житла притаманний як кримінальному, так і цивільному судочинству.
У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.
Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Цей принцип закріплений в ст. 31 Конституції України. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.
Особисте життя громадян, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень охороняються законом (ч. 2
ст. 14і КПК).
Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо.
Накладення арешту на кореспонденцію та виїмка її в поштово-телеграфних установах можуть проводитися лише на підставах і в порядку, встановлених законом (п. З ст. 14і КПК).
Листування, телеграфна та інша кореспонденція, якщо вона містить інформацію про обставини (фактичні дані), що мають^| значення для справи, належать до письмових доказів. •'
Глава 1. Основи здійснення правосуддя
77
У цивільному судочинстві вони оголошуються і пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також експертам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу таких доказів (ст. 186 ЩІК).
Питання для самоконтролю
1. Назвіть ознаки, за якими судочинство відрізняється від діяльності інших правових органів.
2. Дайте характеристику основних принципів судочинства.
§ 2. Судова система України
Судову владу представляють незалежні суди1, які від імені держави, в порядку, встановленому законом, здійснюють правосуддя, наділені владними повноваженнями, метою яких є поновлення порушеного права і справедливості шляхом застосування заходів державного примусу до осіб, які посягають на інтереси, що охороняються законом.
Судова система України являє собою сукупність усіх судів держави, основаних на єдиних засадах організації і діяльності, що здійснюють судову владу2.
Характерними ознаками судової системи України є її пристосованість до адміністративно-територіального устрою, різні рівні провадження, стабільність та єдність.
Єдність судової системи зумовлена метою та завданнями організації і діяльності судових органів, єдиними засадами судочинства для всіх ланок судової системи, незалежністю суддів у відправленні судочинства. В основному судова система може змінюватися тільки у зв'язку зі змінами в адміністративно-територіальному устрої.
Відповідно до адміністративно-територіального устрою судова система України поділяється на ланки. Поняття "ланка судової системи" пов'язане з компетенцією кожного конкретного судового органу. Суди, які належать до певної ланки судової системи, мають однакову предметну компетенцію, ті самі функції і
Див. додаток — табл. 1.
2
Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 1977. — С. 344.
78
Розділ II. Суд України
Глава 1. Основи здійснення правосуддя
79
здебільшого розташовані у межах територіальних одиниць, прирівняних одна до одної за адміністративним поділом.
Судова система судів загальної юрисдикції складається з
чотирьох ланок:
1) місцеві суди району, району в місті, міськрайонні,
військові суди гарнізонів;
2) апеляційні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя; апеляційні військові суди регіонів і Військово-Морських Сил; Апеляційний суд України;
3) Касаційний суд України;
4) Верховний Суд України.
Господарські та адміністративні суди є спеціалізованими судами в системі судів загальної юрисдикції.
Діяльність ланок судової системи визначається тим, які функції виконує суд залежно від стадії розгляду справи, тобто в якій інстанції розглядається справа. Отже, судова інстанція — це стадія розгляду справи в суді з певною компетенцією. Справи в судах розглядаються в першій інстанції, другій інстанції — апеляційній та третій інстанції — касаційній. Справи також можуть переглядатися в порядку виключного провадження.
Місцевий суд розглядає як суд першої інстанції цивільні, господарські, адміністративні, кримінальні та інші справи у передбачених законом випадках, за винятком справ, віднесених законом до підсудності інших судів.
У передбачених законом випадках місцевий суд розглядає справи про адміністративні правопорушення.
Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень місцевих судів, як суди першої інстанції в адміністративних, кримінальних та цивільних справах, що віднесені до їх підсудності законом.
Для забезпечення права на апеляційне оскарження судових постанов, ухвалених апеляційними судами у першій інстанції, відповідно до Закону України "Про судоустрій України" (ст. 26) утворено Апеляційний суд України.
Апеляція — це основний спосіб перегляду судових рішень у цивільних, кримінальних та господарських справах, закріплений у законодавстві більшості країн світу. Інститут апеляції здавна відомий і в Україні, зокрема його досить докладно врегульовано у "Правах, за якими судиться малоросійський народ" (1743 р.), де апеляція визначалась як "правильне відкликання і перенесення з нижчого суду до вищого справи сторін, що судяться, коли
одна якась із них вважала себе скривдженою вироком, винесеним у її справі в цьому нижчому суді"1.
Як універсальний спосіб оскарження судових рішень, що не набрали законної сили, апеляція набула законодавчого закріплення у Статуті цивільного судочинства Російської імперії (1864 р.) і деякий час застосовувалась у судочинстві України після проголошення нею незалежності в 1917 році. Згодом, у радянський період, інститут апеляції припинив своє існування, а натомість було введено інститут касації, що за змістом істотно відрізнявся від однойменного інституту європейського та світового процесуального законодавства2. В результаті проведення так званої малої судово-правової реформи апеляція зайняла належне місце в процесуальних кодексах країни.
Відповідно до Указу Президента України "Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України" від 11 липня 2001 року № 511/2001 утворено систему і визначено територію, на яку поширюються повноваження апеляційних господарських судів України.
Найменування апеляційного господарського суду | Територія, на яку поширюються повноваження апеляційного господарського суду |
Дніпропетровський апеляційний господарський суд | Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області |
Донецький апеляційний господарський суд | Донецька, Луганська області |
Київський апеляційний господарський суд | Вінницька, Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська області та місто Київ |
Львівський апеляційний господарський суд | Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька області |
Юридична енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія імені М.П. Бажана, 1998. -Т. 1. —С. 131.
г\
Шевчук П. І. Інститут апеляції: досвід урегулювання в процесуальному законодавстві окремих пострадянських країн // Вісник Верховного Суду України. - 2000. - № 4 (20). - С. 50.
80
Розділ II. Суд України
Глава 1. Основи здійснення правосуддя
81
Найменування апеляційного господарського суду | Територія, на яку поширюються повноваження апеляційного господарського суду |
Одеський апеляційний господарський суд | Миколаївська, Одеська, Херсонська області |
Севастопольський апеляційний господарський суд | Автономна Республіка Крим, місто Севастополь |
Харківський апеляційний господарський суд | Полтавська, Сумська, Харківська області |
Касаційний суд України відповідно до ст. 33 Закону України "Про судоустрій України" розглядатиме в касаційному порядку справи, віднесені до його підсудності, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом.
"Місцеві суди як суди першої інстанції вирішують зараз 90 відсотків цивільних і кримінальних справ. Апеляційні обласні суди будуть розглядати апеляції на ці 90 відсотків рішень, а справи, в яких строки не погоджуються з рішенням апеляційної інстанції, направлятимуться до касаційного суду. За приблизними підрахунками, Касаційний суд України переглядатиме до 55 тисяч справ на рік"1.
Верховний Суд України у межах своїх повноважень розглядає у касаційному порядку рішення судів загальної юрисдикції, переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку, та справи, пов'язані з винятковими обставинами у порядку, встановленому процесуальним законом, а також розглядає справи, віднесені до його компетенції Конституцією та законами України.
^"Суди першої ланки є виключно судами першої інстанції. Вони не можуть виступати ні як касаційна, ні як апеляційна інстанція.
Самостійною формою перегляду постанов суду, що набрали законної сили, є перегляд у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами та в порядку виключного провадження. Такий порядок встановлено у кримінальному і цивільному судочинстві та при вирішенні господарських спорів.
1 Стефанюк В. Історичний шанс для українського правосуддя // Юридичний вісник України. — 2002. — ЗО березня. — № 13(353).
і 1Н
, І
Всі суди України є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного герба України і своїм найменуванням.
Питання для самоконтролю
1. Назвіть ланки судів загальної юрисдикції.
2. Як розподіляються і на які території поширюються повноваження кожного з апеляційних господарських судів?
3. Дайте характеристику судової системи.
§ 3. Органи суддівського самоврядування
Незалежність судів і суддів України забезпечується належним функціонуванням органів суддівського самоврядування, метою діяльності яких є колективне вирішення професійними суддями питань внутрішньої діяльності суддів.
До питань внутрішньої діяльності судів належать питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист судців та їх сімей, а також інші питання, що безпосередньо не пов'язані із здійсненням правосуддя. Рішення із зазначених питань не пов'язані із здісненням правосуддя. Рішення із зазначених питань органами суддівського самоврядування приймаються відповідно до закону.
Завданням органів суддівського самоврядування є:
— забезпечення організаційної єдності/функціонування органів судової влади; зміцнення незалежності суддів, захист від втручання в їх діяльність;
— участь у визначенні потреб кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів та контроль за додержанням встановлених нормативів зазначеного забезпечення;
— погодження призначення суддів на посади в судах загальної юрисдикції, призначення частини суддів Конституційного Суду України та суддів до складу Вищої ради юстиції і обрання до кваліфікаційних комісій суддів;
— заохочення суддів та працівників апарату судів;
— здійснення контролю за організацією діяльності судів та інших структур у системі судової влади.
Організаційними формами суддівського самоврядування є: 1) збори суддів місцевого суду, апеляційного суду, Апеляцій-
82
Розділ II. Суд України
ного суду України, Касаційного суду України, вищого спеціалізованого суду, Верховного Суду України:
2) конференції суддів загальних (крім військових) місцевих та апеляційних судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя;
3) конференції суддів військових судів;
4) конференції суддів спеціалізованих судів;
5) з'їзд суддів України.
Відповідно до ст. 105 Закону України "Про судоустрій України" збори суддів — це зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання внутрішньої діяльності цього суду та приймають колективні рішення з обговорюваних питань.
Крім того збори суддів місцевих та апеляційних судів обирають делегатів на відповідні конференції суддів, а збори суддів Апеляційного суду України, Касаційного суду України, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України — делегатів на з'їзди суддів України. Вони скликаються у міру необхідності, але не рідше одного разу на шість місяців головою відповідного суду як за власною ініціативою, так і на вимогу не менш як третини від загальної кількості суддів даного суду. Збори суддів апеляційних судів та Касаційного суду України скликаються президією відповідного суду за власною ініціативою або за пропозицією голови суду, або на вимогу не менш як однієї третини від загальної кількості суддів даного суду не рідше одного разу на три місяці. Збори суддів Верховного Суду України, збори суддів вищого спеціалізованого суду скликаються у міру необхідності, але не рідше одного разу на три місяці.
На голову відповідного суду покладається обов'язок виконувати рішення зборів суддів, а у судах, в яких діють президії суду, покладається на ці президії.
Відповідно до ст. 108 конференція суддів — це зібрання представників суддів (делегатів) відповідних судів, на якому вони обговорюють питання діяльності цих судів та приймають колективне рішення з обговорюваних питань.
До повноважень конференції суддів входить вирішення таких питань:
— обговорення і вирішення питання, що стосується фінансування та організаційного забезпечення діяльності відповідних суддів;
— заслуховування звітів виконавчих органів конференції, інформації відповідних управлінь державної судової адміністрації;
Глава 1. Основи здійснення правосуддя
83
— визначення кількісного складу ради судців та обрання и членів;
— обрання членів відповідної кваліфікаційної комісії суддів;
— розробка пропозицій на розгляд з'їзду суддів України;
— звернення з пропозиціями щодо вирішення питань діяльності відповідних судів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
— обрання делегатів на з'їзд суддів України;
— обговорення інших питань, віднесених до повноважень органів суддівського самоврядування.
У період між конференціями суддів функції суддівського самоврядування виконує відповідна рада суддів, яка організовує виконання та контроль рішень конференції, а також вирішує питання про скликання конференції суддів.
З'їзд суддів України — найвищий орган суддівського самоврядування.
На з'їзді суддів України:
— заслуховується звіт Ради суддів України про виконання завдань органів суддівського самоврядування щодо забезпечення незалежності судів і суддів, стан фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів;
— заслуховується інформація Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та голови Державної судової адміністрації України про їх діяльність, може висловлюватися недовіра голові Державної судової адміністрації України;
— призначаються та звільняються судді Конституційного Суду України;
— призначаються члени Вищої ради юстиції та приймається рішення про припинення їх повноважень;
— обираються члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;
— обговорюється необхідність звернення з пропозиціями щодо вирішення питань діяльності судів до органів і посадових осіб державної влади;
— визначається кількісний склад Ради суддів України та обирається Рада суддів України;
— розглядаються інші питання суддівського самоврядування. З'їзд судців України скликається Радою суддів України один
раз на три роки.
Для участі в роботі з'їзду суддів України можуть бути запрошені Президент України, народні депутати України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, члени Вищої ра-
84
Розділ II. Суд України
ди юстиції, представники Уряду, інших центральних органів державної влади, представники навчальних і наукових закладів та установ, громадських організацій, інші особи.
Обрання делегатів на з'їзд суддів України відбувається на конференціях суддів, а делегатів від Апеляційного суду України та Касаційного суду України — на зборах суду, за нормою представництва, визначеною Радою суддів України. Збори суддів Конституційного Суду України обирають на з'їзд трьох делегатів з числа суддів цього суду.
У період між з'їздами суддів України вищим органом суддівського самоврядування є Рада суддів України, яка обирається з'їздом. До складу Ради суддів України мають бути обрані не менш як по одному представнику від суддів Апеляційного суду України, Касаційного суду України, конференції суддів військових судів, конференцій суддів відповідних спеціалізованих судів, суддів Верховного Суду України, а також суддів Конституційного Суду України. Представники суддів загальних місцевих та апеляційних судів мають становити не менш як половину від загальної кількості членів Ради суддів.
Питання для самоконтролю
1. Назвіть організаційні форми суддівського самоврядування.
2. Завдання органів суддівського самоврядування.
3. Повноваження конференцій суддів.
4. Повноваження з'їзду суддів України.
Глава 2 Статус суддів
§ 1. Суддя — носій судової влади. Гарантії незалежності суддів
Суддя та залучені для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які реально здійснюють Правосуддя. Судді є посадовими особами державної влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді, судах загальної юрисдикції, військових судах, господарських судах, адміністративних судах.
Статус суддів — це сукупність прав та обов'язків, закріплених чинним законодавством стосовно порядку обрання суддів, їх повноважень, гарантій їх діяльності та відповідальності.
Статус суддів закріплений та гарантується Конституцією України, законами України "Про статус суддів", "Про Конституційний Суд України", "Про судоустрій України".
Судді у своїй діяльності є незалежними, підкоряються лише законові і нікому не підзвітні. Держава охороняє незалежність суддів і забезпечує це особливим порядком їх обрання (призначення), зупинення їх повноважень та звільнення з посади; характерною процедурою із присвоєння військових звань суддям військових судів; передбаченою виключно законом процедурою здійснення правосуддя; таємницею прийняття судового рішення і забороною її розголошення; забороною під загрозою відповідальності втручатися у здійснення правосуддя; встановленням відповідальності за неповагу до суду чи судді; правом на відставку; недоторканністю суддів; створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів, матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до їх статусу; особливим порядком фінансування судів; системою органів суддівського самоврядування на відміну від загальнодержавного процесу управління (ст. 14 Закону України "Про статус суддів").
86
Розділ II. Суд України
§ 2. Обрання суддів та припинення їх повноважень
Конституцією України (ст. 127) визначено, що правосуддя здійснюють професійні судді та у встановлених законом випадках — народні засідателі і присяжні. Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.
Специфіка судової діяльності потребує, крім додержання принципів судочинства, ще й позбавленої політичної пристрасті судді, додержання вимог несумісності. Належність судді до будь-якої партії небезпечна для правосуддя. Необхідна за законом політична нейтральність судді не може бути зведена тільки до формальних заборон його зв'язків з політичними партіями і рухами. У принципі можливі й інші прояви суддею його політичних симпатій або антипатій (надання матеріальної підтримки певним партіям, участь у вуличних демонстраціях, агітація за кандидатів у депутати та інше). -Усе це — акції політичного характеру, і суддя повинен залишатися осторонь них. Якщо ж його політична за-ангажованість перетворюється на постійний фактор, на фоні якого він продовжує виконувати свої професійні суддівські обов'язки, то незалежно від відсутності у судді формального членства в партії або русі цілком правомірним є порушення питання про припинення його суддівських повноважень .
На посаду судді кваліфікаційна комісія суддів може рекомендувати громадян України, які досягай 25-річного віку, мають вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживають в Україні не менш як десять років та володіють державною мовою (ст. 59 Закону України "Про судоустрій України").
Не можуть бути рекомендовані на посаду судді особи, що визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними; які мають хронічні чи психічні захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків судді; щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість.
Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом, зокрема
1 Сте<ранюк В. Судова влада як основна юридична гарантія захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні // Право України. — 2001. — № 1. — С. 17.
Глава 2. Статус суддів
87
Законом України "Про статус суддів". Так, відповідно до ст. 7 цього Закону суддею апеляційного суду може бути громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи за юридичною спеціальністю не менш як п'ять років, у тому числі не менш як три роки на Посаді судді. Суддею Верховного Суду України може бути громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти п'яти років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи за юридичною спеціальністю не менш як десять років, у тому числі не менш як п'ять років на посаді судді.
Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Відповідно до ст. 127 Конституції України ці судді відправляють правосуддя у складі колегій суддів.
На посаду судді спеціалізованого суду може бути рекомендований відповідною кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший тридцяти років, який проживає в Україні не менш як десять років, володіє державною мовою, має вищу освіту у галузі знань, що охоплюються межами юрисдикції відповідного спеціалізованого суду, та стаж роботи за спеціальністю не менш як п'ять років.
•Необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого складу суду є складання кваліфікаційного екзамену. Ця умова не поширюється на осіб, які мають відповідний стаж роботи на посаді судді, давність якого не перевищує одинадцяти років.
Звільнення судді або припинення його повноважень розглядається у контексті незалежності й недоторканності суддів. У Конституції (ст. 126) та Законі України "Про статус суддів" (ст. 15) дано вичерпний перелік випадків припинення повноважень або звільнення з посади. Зокрема, щодо припинення повноважень є підстави, які пов'язані з порядком проходження державної служби (закінчення строку повноважень, досягнення шістдесятип'ятирічного віку, переведення чи обрання судді на іншу посаду, письмова заява про відставку або звільнення з посади за власним бажанням), негативними життєвими ситуаціями (смерть судді або оголошення його рішенням суду, що набрало законної сили, померлим; набрання чинності рішення суду про визнання судді безвісно відсутнім тощо), професійною непридатністю (звільнення у порядку дисциплінарного провадження за професійною невідповідністю).
88
Розділ II. Суд України
§ 3. Атестація та дисциплінарна відповідальність судців
Для забезпечення формування корпусу професійних суддів та визначення рівня їх фахової підготовленості, а також для розгляду питань про дисциплінарну відповідальність суддів та щодо надання висновків про звільнення судді з посади в системі судоустрою України діють такі кваліфікаційні комісії:
• кваліфікаційні комісії суддів загальних судів;
• кваліфікаційна комісія суддів військових судів;
• кваліфікаційні комісії суддів відповідних спеціалізованих судів;
• Вища кваліфікаційна комісія суддів України.
Строк повноважень кваліфікаційних комісій суддів становить три роки з дня їх утворення.
До складу кваліфікаційних комісій суддів входять 11 членів, які мають вищу юридичну освіту:
• шість суддів, обраних до складу кваліфікаційної комісії відповідно до вимог Закону України "Про судоустрій України";
• дві особи від Міністерства юстиції України;
• дві особи, уповноважені відповідною обласною (Київською міською) радою за місцезнаходженням кваліфікаційної комісії суддів;
• одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє у складі 13 членів, які мають вищу юридичну освіту. До її складу входять:
• сім суддів, обраних до Комісії відповідно до вимог Закону України "Про судоустрій України";
• дві особи, призначені Верховною Радою України;
• дві особи, призначені Президентом України;
• одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
• одна особа від Міністерства юстиції України.
Відповідно до ст. 77 Закону України "Про судоустрій України" кваліфікаційна комісія суддів має перевіряти відповідність кандидатів у судді вимогам, встановленим законом, проводити їх кваліфікаційне атестування і давати висновок про підготовленість до судової роботи кожного кандидата, який пропонується на посаду судді; а також давати висновки про звільнення з посади судді.
Крім того на кваліфікаційну комісію покладено обов'язки проводити атестацію суддів відповідних судів і присвоювати суддям кваліфікаційні класи (не вище другого);
Глава 2. Статус суддів
89
розглядати звернення та подання про дисциплінарну відповідальність суддів місцевих судів, проводити пов'язані з цим службові перевірки, за наявності підстав порушувати дисциплінарні провадження тощо.
За результатами розгляду кваліфікаційна комісія суддів приймає рішення (висновок), який викладається у письмовій формі. У рішенні (висновку) зазначаються дата і місце прийняття рішення, склад комісії, питання, що розглядалися, мотиви прийнятого рішення. Рішення (висновок) підписують головуючий і члени комісії, які брали участь у засіданні.
Особа, стосовно якої прийнято рішення кваліфікаційної комісії суддів, або особа, за поданням якої вирішувалися питання, у разі незгоди з цим рішенням має право оскаржити його.
Вища кваліфікаційна комісія суддів України за своїми повноваженнями може:
— давати висновок про можливість обрання суддів Верховного Суду України, суддів вищих спеціалізованих судів, Касаційного суду України та суддів Апеляційного суду України, а також висновок про звільнення зазначених суддів з посади;
— проводити атестацію суддів Верховного Суду України, суддів вищих спеціалізованих судів, Касаційного суду України та Апеляційного суду України і присвоювати їм відповідні кваліфікаційні класи;
— розглядати звернення про дисциплінарну відповідальність суддів Касаційного суду України та суддів апеляційних судів; проводити пов'язані з цим службові перевірки, за наявності підстав порушувати дисциплінарні провадження та вирішувати справи про дисциплінарну відповідальність суддів зазначених судів;
— розглядати скарги на рішення (висновки) кваліфікаційних комісій суддів;
— давати дозвіл на складання та приймати повторний (додатковий) іспит у суддів, яким відмовлено в рекомендації до обрання суддею безстрокове;
— припиняти перебування у відставці судді (крім суддів місцевих судів) та ін.
Метою проведення атестації є оцінка та стимулювання росту професійної кваліфікації суддів.
Залежно від посади, стажу та досвіду роботи, рівня професійних знань суддям довічно встановлюються шість кваліфікаційних класів: вищий, перший, другий, третій, четвертий та п'ятий.
90
Розділ II. Суд України
Кваліфікаційні класи присвоюються:
суддям Верховного Суду України — вищий і перший кваліфікаційні класи;
суддям вищих спеціалізованих судів — вищий, перший і другий кваліфікаційні класи;
суддям Касаційного суду України — перший і другий кваліфікаційні класи;
судцям апеляційних судів — перший, другий і третій кваліфікаційні класи;
судцям місцевих судів — другий, третій, четвертий і п'ятий кваліфікаційні класи.
Мінімальний строк перебування у кваліфікаційному класі, який дає право на присвоєння наступного кваліфікаційного класу, встановлюється: у п'ятому і четвертому — три роки, у третьому і другому — п'ять років. Строк перебування у першому кваліфікаційному класі не обмежується.
За суддею, який вийшов у відставку чи на пенсію, зберігається присвоєний йому кваліфікаційний клас.
Втрата громадянства тягне за собою позбавлення судді кваліфікаційного класу.
Чергова кваліфікаційна атестація судді проводиться не пізніше одного місяця з дня закінчення строку перебування у присвоєному йому кваліфікаційному класі. Дострокова кваліфікаційна атестація може бути проведена не раніше ніж через два роки з часу останньої атестації.
Особи, вперше обрані на посаду, проходять кваліфікаційну атестацію протягом шести місяців після обрання, якщо вони мають стаж роботи, і протягом двох років, якщо вони такого стажу не мають.
Порядок проведення кваліфікаційної атестації суддів передбачає, що на суд, який підлягає кваліфікаційній атестації, голова відповідного суду складає характеристику, в якій відображаються ділові та моральні якості, дається оцінка його професійної діяльності. Характеристику на голів суддів складають голови суддів вищого рівня.
Суддя має бути ознайомлений з характеристикою не пізніше як за п'ятнадцять днів до проведення атестації.
Атестація проводиться у присутності судді, який атестується, у формі кваліфікаційного іспиту, кваліфікаційної співбесіди або повторного (додаткового) іспиту.
Глава 2. Статус суддів
91
Кваліфікаційна комісія залежно від рівня професійних знань, стажу, досвіду роботи судді приймає рішення про:
— присвоєння судді відповідного кваліфікаційного класу;
— присвоєння судді більш високого кваліфікаційного класу;
— залишення судді у раніше присвоєному кваліфікаційному класі;
— відкладення атестації до шести місяців.
За своїми повноваженнями кваліфікаційна комісія може дати висновок про невідповідність рівня професійних знань судді займаній посаді і звільнення його з посади судді.
Крім того, за наявності підстав кваліфікаційна комісія може присвоїти судді більш високий кваліфікаційний клас, ніж запропоновано у поданні, внести подання про заохочення судді.
Рішення кваліфікаційної комісії з питань кваліфікаційної атестації може бути оскаржено суддею, стосовно якого розглядалося питання до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України у п'ятнадцятиденний строк з дня вручення йому рішення. Скарга подається через комісію, яка проводила атестацію. Скарга з матеріалами атестації надсилається до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України протягом трьох днів і має бути розглянута протягом місяця з дня надходження.
За своїми повноваженнями, за наявності підстав, Вища кваліфікаційна комісія може прийняти одне з таких рішень:
— залишити скаргу без задоволення;
— змінити рішення і присвоїти судді кваліфікаційний клас;
— залишити в раніше присвоєному кваліфікаційному класі;
— призначити повторний (додатковий) іспит.
За порушення законодавства при розгляді судових справ, вимог, що ставляться до судді, та обов'язків судді його притягують до дисциплінарної відповідальності. За кожне з порушень накладається лише одне з таких дисциплінарних стягнень (ст. 32 Закону України "Про статус суддів"):
— догана;
— пониження кваліфікаційного класу;
— за наслідками дисциплінарного провадження відповідна кваліфікаційна комісія суддів може прийняти рішення про направлення рекомендації до Вищої ради юстиції для вирішення питання про внесення подання про звільнення судді з посади.
Дисциплінарне провадження включає:
— перевірку даних про дисциплінарний проступок судді;
— порушення дисциплінарного провадження;
— розгляд дисциплінарної справи.
92
Розділ II. Суд України
Підставами порушення дисциплінарного провадження відповідно до ст. 34 Закону України "Про статус суддів" та ст. 97 Закону України "Про судоустрій України" можуть бути:
— подання Міністерства юстиції України та його органів на місцях;
— подання Голови Верховного Суду України (голови вищого спеціалізованого суду);
— подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
— подання члена Ради суддів України;
— подання народного депутата України;
— повідомлення у засобах масової інформації. Відповідно до ст. 98 Закону України "Про судоустрій України" дисциплінарне провадження здійснюють:
1) кваліфікаційні комісії суддів — щодо суддів місцевих судів;
2) Вища кваліфікаційна комісія суддів України — щодо суддів апеляційних судів та Касаційного суду України;
3) Вища рада юстиції — щодо суддів вищих спеціалізованих судів та суддів Верховного Суду України.
Рішення у дисциплінарній справі судді приймається більшістю голосів членів кваліфікаційної комісії суддів, присутніх на засіданні. При накладенні на суддю дисциплінарного стягнення враховуються характер проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, обставини, що впливають на обрання міри дисциплінарної відповідальності.
Рішення у дисциплінарній справі судді про притягнення його до дисциплінарної відповідальності може бути оскаржено до Вищої ради юстиції.
§ 4. Правовий та соціальний захист суддів
Однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення необхідних умов для діяльності суддів, їх матеріального та соціального забезпечення. Держава гарантує судді заробітну плату, яка складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок. Судді військових судів одержують грошове утримання, яке складається з посадового окладу, окладу за військове звання, доплат
Глава 2. Статус суддів
93
за кваліфікаційний клас судді та за вислугу років військовослужбовця. Крім того, суддям виплачується щомісячна надбавка за вислугу років.
Законом України "Про статус суддів" (ст. 44) передбачено, що не пізніше як через шість місяців після обрання суддя Конституційного Суду, Верховного Суду або вищого спеціалізованого суду, який потребує поліпшення житлових умов, забезпечується благоустроєним житлом у вигляді окремої квартири або будинку — Кабінетом Міністрів України, а суддя іншого суду — відповідними місцевими органами державної виконавчої влади за місцезнаходженням суду. Судді військових судів забезпечуються таким же житлом і в ті самі строки за рахунок Міністерства оборони України. У разі незабезпечення судді благоустроєним житлом у зазначені строки суд за рахунок державного бюджету може придбати квартиру або будинок за ринковими цінами і передати їх у користування судді.
Судді мають й інші пільги, передбачені законодавством.
Держава забезпечує особисту безпеку судців та їхніх сімей (ст. 126 Конституції).
У разі надходження від судді заяви про вчинення у зв'язку з його службовою діяльністю посягання на його життя і здоров'я, знищення чи пошкодження його майна, погрозу вбивством, насильством чи пошкодженням майна судді, образу чи наклеп на нього, а також про посягання на життя і здоров'я близьких родичів судді (батьків, дружини, чоловіка, дітей), погрозу їм вбивством, пошкодженням майна органи внутрішніх справ зобов'язані вжити необхідних заходів, щоб забезпечити безпеку судді, членів його сім'ї та збереження їхнього майна.
З метою створення умов для діяльності судів державою розроблено і поступово втілюються у життя відповідні заходи щодо забезпечення їх необхідним обладнанням, транспортом, засобами оргтехніки та іншими матеріально-технічними ресурсами, у тому числі виділяються валютні кошти для здійснення міжнародних зв'язків. Суддів та членів їхніх сімей прирівняно щодо медичного, побутового та транспортного обслуговування до відповідних посадових осіб Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій1.
Постанова Верховної Ради України "Про забезпечення діяльності судів" // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 26. — Ст. 215.
94
Розділ II. Суд України
Життя і здоров'я суддів підлягають обов'язковому державному страхуванню. У разі загибелі (смерті) судді, що сталася у зв'язку з виконанням службових обов'язків, сім'ї загиблого виплачується одноразова допомога у розмірі десятирічного грошового утримання за останньою посадою.
Пенсія чи довічне грошове утримання судді виплачується йому повністю незалежно від заробітку, одержуваного після виходу на пенсію.
Питання для самоконтролю
1. Як здійснюється обрання та призначення суддів на посаду?
2. Як проводиться кваліфікаційна атестація суддів?
3. В чому полягає правовий та соціальний захист суддів?
Глава З Місцеві суди
§ 1. Місцевий суд — основна ланка системи судів загальної юрисдикції
Місцевий суд є основною ланкою у системі судів загальної юрисдикції. Це випливає перш за все з того, що суди саме цього рівня розглядають усі кримінальні, цивільні, господарські та адміністративні справи, за винятком тих, які віднесені законодавством до компетенції інших судів.
Принципи його організації та діяльності закріплено у Конституції, законах України "Про судоустрій України", "Про статус суддів" та деяких інших нормативних актах.
Суд цього рівня утворюється у районі, місті та районах міста. У назві місцевого суду використовується назва населеного пункту, в якому він знаходиться.
Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами — окружні суди, що утворюються в округах відповідно до Указу Президента України. До складу місцевого суду входять: судді місцевого суду, голова та заступник голови суду. У місцевому суді, в якому кількість суддів перевищує п'ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника голови суду.
За своїми повноваженнями місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності.
Зокрема, місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення; місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності; місцеві адмі-
96
Розділ II. Суд України
ністративні суди розглядають адміністративні справи, пов язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди.
Порядок призначення (обрання) суддів до місцевого суду визначається Конституцією України (статті 126 і 128) та Законом України "Про статус суддів" (ст. 9).
§ 2. Голова місцевого суду
Голова місцевого суду та його заступник (ст. 20 Закону України "Про судоустрій України") призначаються на посаду строком на п'ять років з числа суддів та звільняються з посади Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів — голови відповідного вищого спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів — рекомендації відповідної ради суддів).
Обов'язки голови місцевого суду є досить місткими. Він, зокрема, здійснює організаційне керівництво діяльністю суду; визначає обсяг обов'язків заступника (заступників) голови суду; на підставі акта про призначення на посаду судді чи обрання суддею безстрокове або припинення повноважень судді видає відповідний наказ; приймає на роботу і звільняє працівників апарату суду, присвоює їм ранги державного службовця у встановленому законом порядку, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення; здійснює заходи щодо забезпечення формування складу народних засідателів; організує ведення судової статистики; проводить роботу щодо підвищення кваліфікації працівників апарату суду; представляє суд у відносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та організаціями; здійснює інші передбачені законом повноваження.
Голова місцевого суду з питань, що належать до його повноважень, видає накази і розпорядження.
• Глава 3, Місцеві суди
І97
§ 3. Організація роботи місцевого суду
Належна організація роботи місцевого суду має велике значення для забезпечення виконання покладених на нього функцій. Завдання організувати роботу суду покладено на голову суду. .
Галова суду розподіляє обов'язки . між суддями. Якщо до складу суду обрано кілька суддів, то .розподіл обов'язків між ними можливий за такими принципами:
• зональний або територіальний (суддя розглядає всі справи « межах своєї зони);
• предметний або функціональний (суддя розглядає тільки кримінальні чи цивільні справи або навіть певну категорію справ);
• предметно-зональний (суддя розглядає лише кримінальні чи цивільні справи у межах своєї зони);
• поточний (кримінальні справи розглядаються по черзі/цивільні — суддею, який прийняв заяву під час прийому громадян).
Для забезпечення ефективної роботи місцевих судів по здійсненню правосуддя діє апарат суду, структуру і штатну чисельність яких затверджує Міністерство юстиції в установленому порядку за поданням голови суду.
Голова суду добирає, приймає на роботу і звільняє з посади працівників, які не обираються: консультантів, секретарів суду та судового засідання, завідувача канцелярії, діловода, архіваріуса Тощо. Він здійснює загальне керівництво роботою канцелярії суду, своєчасно вживає заходів щодо усунення недоліків і упущень в її роботі. '
Завідувач канцелярії організовує роботу канцелярії, керує роботою секретарів, діловода, архіваріуса. На завідувача канцелярії покладається: розподіл роботи між працівниками канцелярії суду і контроль за виконанням ними своїх обов'язків; розподіл кореспонденції, що надійшла до суду; контроль за веденням документів первинного обліку, нарядів, обліку і реєстрації звернень громадян і юридичних осіб; організація обліку і зберігання судових справ, речових доказів; контроль за своєчасним відправленням справ зі скаргами, поданнями, протестами до вищої ланки суду; забезпечення збереження та правильного заповнення трудових книжок працівників суду, особових справ та карток обліку тощо.
На секретарів суду покладається ведення діловодства з судових справ, зокрема: реєстрація, облік і зберігання справ (кримінальних, цивільних, про адміністративні правопорушення та ін-
4 2,-174
98
Розділ II. Суд України
ших); ведення картотек, журналів, нарядів; оформлення документів щодо повернення вироків до виконання, рішень, ухвал, постанов суду і контроль за одержанням повідомлень про виконання; підготовка і передача до архіву закінчених провадженням справ, картотек, журналів, нарядів та ін.
Крім того, секретар судового засідання виконує необхідну роботу під час прийому суддею громадян; викликає учасників процесу і свідків; перевіряє явку осіб, викликаних у судове засідання, та зазначає час перебування їх у суді; веде протоколи судових засідань, оформляє справи після їх розгляду; веде журнал судових засідань; виписує виконавчі листи у справах, щодо яких судом допущено негайне виконання рішень, та ін.
Консультант суду веде облік законодавства та узагальнення судової практики; інформує працівників суду про чинне законодавство та судову практику судів вищої інстанції; обліковує окремі ухвали та контролює їх виконання.
На архіваріуса суду покладається: ведення архіву; видача копій судових документів у справах, що є в архіві; облік і зберігання архівних справ та ін.
Питання для самоконтролю
1. Охарактеризуйте статус місцевого суду.
2. Які повноваження має голова місцевого суду?
3. Як організовано роботу місцевого суду?
Глава 4 Апеляційні суди
§ 1. Порядок обрання, склад та повноваження апеляційних судів
Апеляційні суди — це суди другої ланки єдиної судової системи судів загальної юрисдикції. Вони є судами вищого рівня для місцевих судів і низовими стосовно Верховного Суду України та Касаційного суду України.
У системі судів загальної юрисдикції в Україні діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди1, а саме: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військове-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України. У разі необхідності замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на кілька районів області. Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до Указу Президента України. В апеляційних судах утворюються судові палати. У складі загального апеляційного суду утворюється судова палата у цивільних справах та судова палата у кримінальних справах. У складі спеціалізованого апеляційного суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за встановленою спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції.
Суди другої ланки мають однакову компетенцію та рівні права щодо розгляду кримінальних, цивільних, господарських та адміністративних справ. Вони діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень місцевих судів та як суди першої інстанції в адміністративних, кримінальних та цивільних справах, що віднесені
Див. додаток — табл. 2.
100
Розділ II. Суд України
до їх підсудності законом: Апеляційні суди вивчають та узагальнюють судову практику, а також здійснюють інші повноваження, надані їм законом. Апеляційний суд України розглядає справи, віднесені до його підсудності, в апеляційному порядку відповідно до вимог процесуального закону.
До складу апеляційних судів входять судді, обрані Верховною Радою України безстрокове чи призначені Президентом України у межах п'ятирічного строку. Кількість суддів у кожному апеляційному суді визначається Президентом України.
Відповідно до ст. 25 Закону України "Про судоустрій України" Апеляційний суд України діє у складі: судової палати у цивільних справах; судової палати у кримінальних справах; військової судової палати.
Голова Апеляційного суду та його заступники відповідно до кількості судових .палат або заступник голови суду у разі відсутності судових палат призначається Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України зі складу суддів відповідного апеляційного суду строком на п'ять років.
Для вирішення організаційних питань в апеляційних судах діє президія апеляційного суду.
§ 2. Голова апеляційного суду та його заступники
Повноваження голови апеляційного суду визначено в Законі України "Про судоустрій України (ст. 28). Так, зокрема, він:
— здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;
— розподіляє обов'язки між заступниками голови суду;
— на підставі акта про обрання (призначення) суддею чи припинення повноважень судді видає відповідний наказ; утворює судові палати та вносить на затвердження президії суду їх персональний склад;
— організовує роботу президії суду, вносить на її розгляд питання і головує на засіданнях президії;
— організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики, має право витребувати а відповідного суду справи, судові рішення в яких набрали законної сили;
— приймає на роботу та звільняє працівників апарату суду, присвоює їм ранги державного службовця у порядку, встановле-
: Глава 4. Апеляційні суди
101
ному. законом, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення;
— організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату, відповідного суду;,;
— подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансування витрат на утримання суду та організаційного забезпечення Його, діяльності; .
- — представляє суд у відносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та організаціями;
— вносить пропозиції Голові Верховного Суду України чи голові відповідного вищого спеціалізованого суду щодо кандидатур для призначення на посади голів місцевих судів та їх заступників;
— здійснює інші передбачені законом повноваження. Заступник голови апеляційного суду (ст. 29 Закону) — голова судової палати:
— організовує роботу відповідної судової палати;
— формує колегії суддів для розгляду справ, головує в судових засіданнях або призначає для цього суддів; .....
— організовує ведення судової статистики, аналіз та узагальнення судової практики у справах, віднесених до компетенції палати; має право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення в яких набрали законної сили;
— інформує президію суду про діяльність судової палати;
— здійснює інші передбачені законом повноваження.
§ 3. Організація роботи апеляційних судів
Організацію роботи судів другої ланки покладено на голову суду та його заступників. Голова суду здійснює загальне керівництво. Заступники голови суду відповідають за стан діловодства у відповідних структурних підрозділах апарату суду.
До апарату апеляційного суду і прирівняних до нього судів входять помічник голови суду, завідувач канцелярії, секретарі суду, секретарі судового засідання, консультант, діловод, судовий розпорядник, архіваріус, завідувач господарства.
Завідувач канцелярії організовує роботу канцелярії; керує роботою секретарів, діловодів, друкарок, архіваріуса; організовує прийом відвідувачів, доповідає голові суду або заступникам про
102
Розділ II. Суд України
кореспонденцію, що надійшла до суду; здійснює контроль за веденням документів первинного обліку, нарядів, обліку і реєстрації звернень громадян і юридичних осіб та строками їх вирішення; контролює відправку справ зі скаргами, поданнями, протестами до вищої ланки судової системи.
На секретарів суду покладається: виконання доручень голови суду, заступників голови суду та завідувача канцелярії; реєстра-ція, облік і зберігання кримінальних, цивільних, про адміністративні правопорушення та інших справ і матеріалів; ведення картотек, журналів, нарядів; оформлення документів щодо повернення вироків до виконання, рішень, ухвал, постанов суду і контроль за одержанням повідомлень про виконання; облік і зберігання речових доказів (також може бути покладено на суд<)-вого розпорядника) тощо.
Секретарі судового засідання ведуть протокол судового засідання; оформляють справи після їх розгляду; ведуть журнал судових засідань; викликають засідателів і обліковують їхню роботу, складають і вивішують списки справ, призначених до розгляду в судовому засіданні, тощо.
Консультант суду проводить роботу з обліку законодавства та судової практики; бере участь в узагальненні судової практики та обліковує цю роботу.
Голова обласного суду може мати у складі суду помічника, на якого покладається: збирання, узагальнення пропозицій та підготовка проекту плану роботи суду; контроль за виконанням плану роботи суду; організація та аналіз роботи з вирішення звернень громадян і юридичних осіб; діловодство по кадрах, ведення книги наказів; ведення судової статистики (може виконувати консультант з питань статистики), правильне та своєчасне складання звітів; підготовка даних судової статистики та інших матеріалів для розгляду на оперативних нарадах, засіданнях президії; контроль за виконанням рішень оперативних нарад та засідань президії; забезпечення зв'язку із засобами масової інформації, правоохоронними органами та підготовка відповідних матеріалів.
Судовий розпорядник, про якого згадувалося раніше, забезпечує додержання порядку в залі судового засідання та приміщенні суду; контролює наявність наочної довідкової інформації, а саме: покажчиків кабінетів, графіків прийому громадян, зразків процесуальних документів, списків розгляду справ; забезпечує виконання розпоряджень головуючого щодо порушників у судовому засіданні — складання відповідного протоколу; у разі потреби викликає працівників міліції для наведення порядку в залі судово-
Глава 4. Апеляційні
суди
103
го засідання та приміщенні суду; запрошує свідків до залу, стежить за тим, щоб недопитані свідки не спілкувалися з допитаними; у виняткових випадках для забезпечення оперативного розгляду справ терміново доставляє листи, запити, інші документи; контролює своєчасну доставку до суду конвойною службою осіб, які перебувають під вартою, та своєчасне виготовлення і вручення конвойній службі необхідних документів; обліковує і зберігає речові докази; у разі потреби забезпечує доставку речових доказів у встановленому порядку на судове засідання.
Діловод веде облік вхідної і вихідної кореспонденції.
Питання для самоконтролю
1. Назвіть склад та повноваження апеляційного суду.
2. Перелічіть повноваження голови та заступників Голови апеляційного суду.
3. Як організовано роботу апеляційною суду?
Глава 5 Військові суди
§ 1. Види військових судів, порядок їх обрання, склад та загальні повноваження
Відповідно до Закону України "Про судоустрій України" (ст. 21) в Україні діють військові суди1 гарнізонів як місцеві суди, військові суди регіонів і Військово-Морських Сил — як апеляційні суди (ст. 25). Касаційний суд України, в складі якого діє військова палата, є судом касаційної інстанції (ст. 32). У складі Верховного Суду України діє Військова судова колегія (ст. 48).
Законодавством визначено, що діяльність військових судів спрямована на запобігання будь-яким посяганням на безпеку України; підтримання боєздатності і боєготовності Збройних Сил та інших військових формувань; охорону прав і свобод військовослужбовців та інших громадян; охорону прав і законних інтересів військових частин, установ та організацій.
Таким чином, на військові суди покладено завдання здійснювати правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, передбачене законодавством України.
Істотним фактором, що зумовлює особливість становища військових судів є те, що вони утворюються та діють у специфічних умовах Збройних Сил та інших військових формувань. Це пов'язано перш за все з тим, що в організації та функціонуванні Збройних Сил на першому місці стоїть забезпечення безпеки держави, необхідної боєздатності, підтримання військової дисципліни та встановленого порядку несення служби. По-друге, дислокація військ та флоту не пов'язана з адміністративно-територіальним устроєм, що в свою чергу впливає на організацію
' Див. додаток — табл 3.
Глава 5. Військові суди
105
та діяльність військових судів. По-третє, при визначенні підвідомчості справ військовим судам завжди враховуватиметься, чи належать суб'єкти правовідносин до числа військовослужбовців.
Визначення підсудності справ військовослужбовців потрібно здійснювати за процесуальним законодавством. В даний час воно ще не приведене у відповідність з Законом України "Про судоустрій України". Ці питання вирішуватимуться таким чином:
— у разі обвинувачення однієї особи або групи осіб у вчиненні злочинів, якщо справа хоч би про один із злочинів підсудна військовому суду, а про інші — загальному суду, справу про всі злочини розглядає військовий суд;
— у разі Йбвинувачення групи осіб у вчиненні одного або кількох злочинів, що не є військовими злочинами, якщо справа хоч би одного з обвинувачених підсудна загальному суду, справу щодо всіх обвинувачених розглядає загальний суд;
— справи про злочини, вчинені особами, зазначеними вище, у період проходження ними військової служби, розглядають військові суди і в тому разі, якщо на момент розгляду справи вони вже звільнилися з військової служби;
— справи про злочини, вчинені особами до їх призову чи вступу на військову службу, розглядають загальні суди.
У порядку .цивільного судочинства за останні один-два роки військовими судами розглянуто такі справи:
а.) за спорами, які виникають з адміністративних правовідносин, зокрема скарги на неправомірні дії та рішення посадових осіб і організ військового управління відповідно до гл< 31-А ЩІК; ,
б) за спорами щодо врегулювання порядку проходження служби військовослужбовцями (здебільшого це стосується звільнень з військової служби і несвоєчасного розрахунку у зв'язку з цим, порушень порядку такого звільнення, неправильного вибору підстав для звільнення тощо);
в) за житловими спорами, які стосуються, зокрема, питань виселення з гуртожитків і будинків державного житлового фонду;
г) інші (виплата грошового забезпечення, відшкодування моральної шкоди тощо).
Згідно зі статистичними даними, якщо в 1997 році військовими судами України було розглянуто з постановленням рішення
106
Розділ II. Суд України
лише 620 цивільних справ, то в 1998 і 1999 роках їх кількість уже перевищувала 5 тис., а всього за ці роки розглянуто 11169 таких
справ
§ 2. Військовий суд гарнізону. Голова військового суду гарнізону
Військовий суд гарнізону утворюється на території, на якій розташовано один або кілька військових гарнізонів.
Повноваження військового суду гарнізону визначаються тим, що він є місцевим судом і як суд першої інстанції розглядає всі кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення, за винятком тих, які підсудні військовим судам регіонів і Військово-Морських Сил.
Голова військового суду гарнізону призначається на посаду строком на п'ять років з числа суддів та звільняється з посади Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України на підставі акта Ради суддів України або відповідної ради суддів (п. 5 ст. 20 Закону України "Про судоустрій України"). Компетенція голови військового суду гарнізону чітко визначена законом (ст. 24 Закону України "Про судоустрій України"). Так, зокрема, він: здійснює організаційне керівництво діяльністю суду; визначає обсяг обов'язків заступника (заступників) голови суду; на підставі акта про призначення на посаду судді чи обрання суддею безстроково або припинення повноважень судді видає відповідний наказ; приймає на роботу і звільняє працівників апарату суду, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення; здійснює заходи щодо забезпечення формування складу народних засідателів; організовує ведення судової статистики; організовує роботу щодо підвищення кваліфікації працівників апарату суду; представляє суд у відносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та організаціями; здійснює інші передбачені законом повноваження.
Бондарев В. В., Дячук С. І. Стан забезпечення судового захисту конституційних прав і свобод військовослужбовців // Вісник Верховного Суду України. - 2000. - № 4 (20). — С. 46.
Глава Ь. Військові суди
107
§ 3. Військовий суд регіону
(Військово-Морських Сил) та його повноваження.
Голова військового суду регіону
(Військово-Морських Сил)
Військовий суд регіону (Військово-Морських Сил) є апеляційним судом, який:
— у межах своїх повноважень розглядає справи як суд першої інстанції, у порядку апеляційного оскарження та у зв'язку з нововиявленими обставинами;
— здійснюючи нагляд за організацією судової діяльності військових судів гарнізонів, вивчає й узагальнює судову практику, аналізує судову статистику;
— здійснює інші повноваження, надані йому законом. Кримінальні справи можуть слухатись за участю народних
засідателів.
Народні засідателі обираються відкритим голосуванням на зборах військовослужбовців військових частин строком на п'ять років з числа громадян України, які перебувають на військовій службі і досягли двадцятип'ятирічного віку. При здійсненні правосуддя народні засідателі військових судів користуються всіма правами судді.
Кількість народних засідателів у кожному військовому суді визначається головою військового суду регіону (Військово-Морських Сил) за погодженням з відповідним військовим командуванням.
Як суд першої інстанції військовий суд регіону (Військово-Морських Сил) розглядає: 1) справи про злочини осіб, які мають військове звання полковника (капітана першого рангу); 2) справи про злочини осіб, які мають посаду від командира полку (командира корабля першого рангу) і вище, а також осіб, рівних їм за службовим становищем; 3) справи про всі злочини, за які в умовах мирного часу законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного ув'язнення (ст. 36 КПК).
Підсудність цивільних справ визначається ст. 123 ЦПК України. Так, наприклад, військовим судам регіонів і Військово-Морських Сил як судам першої інстанції підсудні справи за скаргами на незаконні дії і рішення військових службових осіб і органів військового управління на рівні військових об'єднань і вище.
Голова військового суду регіону (Військово-Морських Сил) відповідно до ст. 28 Закону України "Про судоустрій України":
— здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;
108
Розділ Й. Суд України
— розподіляє обов'язки між заступниками голови суду;
— на підставі акта про обрання (призначення) суддею чи припинення повноважень судді видає відповідний наказ;
— організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики, має право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення в яких набрали законної сили;
— приймає на роботу та звільняє працівників апарату суду, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення;
—" організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників
апарату відповідного суду;
— подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансу-. вання витрат на утримання суду та організаційного забезпечення
його діяльності;
— представляє суд у відносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та
організаціями;
— здійснює інші передбачені законом повноваження.
— видає накази з питань організації роботи суду.
§ 4. Організація роботи військових судів
Для Належного виконання завдань зі здійснення правосуддя військові суди мають бути належним чином забезпечені.
Фінансування, матеріально-технічне постачання, забезпечення транспортом, засобами зв'язку, зберігання архівних матеріалів військових судів і військової колегії Верховного Суду України відповідно до ст. 122 Закону України "Про судоустрій України" покладається на Державну судову адміністрацію, яка взаємодіє з відповідними установами Міністерства оборони .України.
Посадові оклади та доплати за кваліфікаційні класи військовим суддям встановлюються на рівні посадових окладів і доплат за кваліфікаційні класи суддів відповідних загальних судів. Доплати за військові звання і вислугу років встановлюються законодавством України для військовослужбовців. Посадові оклади працівників апарату військових судів не можуть бути меншими, ніж посадові оклади працівників апаратів відповідних загальних судів.
Глава 5. Військові суди
109
Особовий склад військових судів користується всіма видами військового спорядження нарівні з особовим складом військових частин і установ Міністерства оборони України.
Військовослужбовці військових судів перебувають на військовій службі і входять у штатну чисельність Збройних Сил України, На них поширюються права і пільги, встановлені законодавством України для військовослужбовців.
Перелік штатних посад суддів військових судів і військової колегії Верховного Суду України та відповідних цим посадам військових звань затверджує Президент України.
Строки і порядок присвоєння військових звань, порядок призову і звільнення з військової служби працівників військових судів визначаються законодавством України.
Охорона службових приміщень військових судів здійснюється військовими частинами гарнізонів, на території яких дислокуються військові суди.
Конвоювання у військові суди осіб, яких утримують під вартою на гауптвахтах, та охорона цих осіб здійснюються військовими комендатурами. Конвоювання осіб, яких утримують під вартою у слідчих ізоляторах, в'язницях та інших установах Державного департаменту з питань виконання покарань України, здійснюють підрозділи внутрішніх військ.
§ 5. Особливості статусу суддів військових судів
Статус суддів військових судів визначається Конституцією України, Законом України "Про статус суддів" та ін.
Перше призначення на посаду військового судді, як зазначено в ст. 128 Конституції, строком на 5 років здійснює Президент України. Всі інші судді обираються Верхввною Радою України безстрокове.
Суддями військових судів можуть бути громадяни України, які відповідають вимогам ст. 7 Закону України "Про статус суддів", перебувають на військовій службі і мають військове звання офіцерського складу.
Кількість суддів у військових судах встановлюється Президентом України за поданням Голови Верховного Суду або Міністра юстиції.
Закон України "Про статус суддів" закріплює право суддів військових судів на відставку. При звільненні з військової служ-
110
Розділ II. Суд України
би та виході у відставку судді військових судів за їх вибором мають право на одержання щомісячного довічного утримання та інших пільг або на одержання пенсії, встановленої законодавством для військовослужбовців. Суддя військового суду не може бути звільнений з військової служби; винятком є такі випадки: за власним бажанням, за станом здоров'я, а також у разі досягнення шістдесятип'ятирічного віку.
Особливість статусу військових суддів відповідно до ст. 63 Закону України "Про судоустрій України" полягає в тому, що судді військових судів перебувають на військовій службі і входять до штатної чисельності Збройних Сил України. Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України, якщо інше не встановлено законом, їм присвоюються військові звання. Строки та порядок присвоєння військових звань, порядок звільнення з військової служби суддів визначаються законом. Військовий суддя, крім здійснення правосуддя, не може залучатися до виконання інших обов'язків військової служби.
Питання для самоконтролю
1. Охарактеризуйте систему військових судів в Україні.
2, Які повноваження військових судів гарнізонів?
5. Назвіть повноваження військових судів регіону і Військово-
Морських Сил. 4. Як організовано роботу військових судів?
Глава 6 Верховний Суд України
§ 1. Місце Верховного Суду України
у судовій системі. Його повноваження,
склад та порядок обрання
У Конституції України визначено, що найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України (ст. 125).
Місце і роль Верховного Суду України у системі судів визначаються покладеними на нього обов'язками. В першу чергу — це забезпечення однакового застосування законодавства судами загальної юрисдикції.
Відповідно до ст. 47 Закону України "Про судоустрій України" Верховний Суд України:
1) розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов'язані з виключними обставинами;
2) дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає нечинними роз'яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду, зазначені у п. 1 ч. 2 ст. 44 Закону України "Про судоустрій України";
3) дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я;
4) звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними
112
Розділ ії. Суд України
Глава 6. Верховний Суд України
113.
правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів;
5) веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, знайомиться в судах з практикою застосування законодавства;
6) у межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з міжнародних договорів України; представляє суди загальної юрисдикції у зносинах з судами інших держав;
7) здійснює інші повноваження, передбачені законом. Верховний Суд України складається з обраних до нього Вер"
ховною Радою України суддів. Розгляд та перегляд справ, віднесених законом до підсудності Верховного Суду України, відбувається у судових палатах. Судові палати Верховного Суду України вивчають і узагальнюють практику, аналізують судову статистику та здійснюють інші повноваження, надані їм законом.
Для забезпечення ефективної роботи Верховного Суду України діє апарат суду, структура і штатна чисельність якого затверджуються Головою Верховного Суду України. Голова Верховного Суду також затверджує положення про відділи та інші структурні підрозділи апарату суду.
Верховний Суд України є юридичною особою, має печатку з зображенням Державного герба України і своїм найменуванням.
Судді Верховного Суду України обираються Верховною Радою безстрокове. Кількісний склад Верховного Суду України встановлюється Верховною Радою України.
§ 2. Пленум Верховного Суду України. Судові палати, Військова судова колегія
Верховного Суду України. Президія Верховного Суду України
Закон України "Про судоустрій України" (ст. 44) закріплює, що Пленум Верховного Суду України діє у складі Голови, його заступників і всіх суддів Верховного Суду України. У засіданнях Пленуму беруть участь Генеральний прокурор і Міністр юстиції України. У засіданнях Пленуму, не пов'язаних з розглядом судових справ, на запрошення Голови можуть брати участь судді,
члени науково-консультативної ради при Вищому Суді, представники міністерств, державних комітетів і відомств та інших центральних органів виконавчої влади, громадських організацій, а також наукових установ. , .
Відповідно до ст. 55 Закону України "Про судоустрій України" Пленум Верховного Суду України:
' — розглядає матеріали узагальнення судової практики і судової статистики та дає роз'яснення .судам з питань застосування законодавства;
— затверджує чисельний та персональний склад судових палат;
— обирає Галову Верховного Суду України, його першого заступника, заступників. Голови — голів судових палат, їх заступників і Секретаря Пленуму;
— затверджує за поданням Голови Верховного Суду України науково-консультативну раду при Верховному Суді України;
— визначає кількісний склад та обирає суддів президії Верховного Суду України;
— відповідно до Конституції України схвалює висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину, а також ухвалює подання до Верховної Ради України про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я;
— розглядає і вирішує питання про внесення звернень до Конституційного Суду України про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і офіційне тлумачення Конституції та законів України;
— заслуховує повідомлення про роботу Верховного Суду України і звітів голів судових палат Верховного Суду України про діяльність палат; ,
— затверджує регламент Верховного Суду України щодо правил розгляду Верховним Судом України питань, віднесених законом до його компетенції;
— здійснює інші повноваження, надані йому законом. Законом України "Про судоустрій України" передбачено, що
Пленум Верховного Суду України скликається не менш як один раз на три місяці. Про час скликання Пленуму і питання, що вносяться на його розгляд, члени Пленуму, Генеральний прокурор України і Міністр юстиції України повідомляються не пізніше як за десять днів до засідання.
114
Розділ II. Суд України \
Члени Пленуму, Генеральний прокурор України і Міністр юстиції України заздалегідь знайомляться з проектами постанов Пленуму та іншими матеріалами. Ці документи надсилаються їм не пізніш як за десять днів до засідання.
Засідання Пленуму Верховного Суду є правомочними за наявності не менш як двох третин його складу.
Постанови Пленуму підписують Голова Верховного Суду України і Секретар Пленуму.
У складі Верховного Суду України діють судові палати:
— судова палата у цивільних справах;
— судова палата у кримінальних справах;
— судова палата у господарських справах;
— судова палата в адміністративних справах.
У складі Верховного Суду України діє Військова судова колегія. Склад судової палати у цивільних справах, судової палати у кримінальних справах і військової колегії затверджується Пленумом Верховного Суду України з числа суддів Верховного
Суду.
Голова Верховного Суду у разі потреби має право своїм розпорядженням залучати суддів однієї палати для розгляду справ у складі іншої палати.
Судові палати у межах своїх повноважень здійснюють судочинство у справах, віднесених до їх відання; готують проекти постанов Пленуму Верховного Суду України, вивчають і узагальнюють судову практику, аналізують судову статистику тощо.
З метою організації більш ефективної діяльності при Верховному Суді України утворюється президія. Склад президії визначається Пленумом Верховного Суду України. За посадою до складу президії Верховного Суду України входять Голова Верховного Суду України, його заступники. Судді Верховного Суду України до президії обираються Пленумом Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України чи за пропозицією суддів Верховного Суду України таємним голосуванням строком на п'ять років. Обраним вважається суддя, за якого подано більшість голосів суддів, які брали участь у засіданні Пленуму. В такому ж порядку судді достроково звільняються від обов'язків члена президії.
Законом України "Про судоустрій України" (ст. 54) визначено повноваження президії Верховного Суду України, а саме:
— розглядає матеріали вивчення судової практики та аналізує судову статистику;
Глава 6. Верховний Суд України
115
— заслуховує питання щодо добору кадрів суддів Верховного Суду України;
— розглядає питання матеріально-технічного та фінансового забезпечення Верховного Суду України;
— вирішує питання про преміювання суддів і працівників апарату Верховного Суду України, встановлює надбавки до посадових окладів;
— розглядає питання щодо організації роботи судових палат і апарату Верховного Суду України;
— розглядає питання щодо надання методичної допомоги судам загальної юрисдикції;
— організовує виконання рішень зборів суддів Верховного Суду України;
— розглядає інші організаційні питання щодо забезпечення діяльності Верховного Суду України, які вносяться на її розгляд Головою Верховного Суду України та членами президії;
— створює робочі групи з числа суддів та фахівців у відповідних галузях права для підготовки проектів постанов Пленуму, вивчення окремих питань, пов'язаних з удосконаленням здійснення правосуддя.
Засідання президії Верховного Суду України проводяться не рідше одного разу на два місяці і є повноважними за наявності двох третин її членів.
Президія приймає постанови більшістю голосів її членів, які брали участь у засіданні. Постанови підписуються Головою Верховного Суду України або його заступником, який головував на засіданні.
§ 3. Голова Верховного Суду України та його заступники
Голова Верховного Суду обирається на посаду та звільняється з посади Пленумом Верховного Суду України шляхом таємного голосування.
До компетенції Голови Верховного Суду України входить вирішення таких питань:
— організація діяльності Верховного Суду України, його матеріально-технічне та фінансове забезпечення, затвердження штатного розпису і кошторису витрат на утримання Верховного Суду України, затвердження положення про його структурні під-
116
Розділ II. Суд України
розділи, видання наказів і розпоряджень, прийом на роботу та звільнення працівників апарату суду, присвоєння їм рангів державного службовця, застосування щодо них заохочення та накладення дисциплінарних стягнень відповідно до закону;
— звернення з поданням до Президента України щодо утворення судів; затвердження переліку штатних посад суддів військових судів, Військової колегії Верховного Суду України і відповідних цим посадам військових звань та присвоєння цим суддям військових звань;
— організація роботи з вивчення та узагальнення судової практики, аналізу судової статистики; внесення подання в державні органи, громадські організації і службовим особам про усунення порушень закону, причин і умов, що сприяли вчиненню правопорушень, а також організація роботи зі здійснення контролю за виконанням роз'яснень Пленуму Верховного Суду України і внесення матеріалів на розгляд Пленуму;
— скликання Пленуму Верховного Суду України і головування на його засіданнях, внесення питань на розгляд Пленуму Верховного Суду України; головування на засіданнях судових палат Верховного Суду України при розгляді будь-якої справи;
— скликання президії Верховного Суду України і внесення на розгляд президії питань, що потребують її рішення; головування на засіданнях президії; .
— внесення на розгляд Пленуму Верховного Суду України подання про обрання першого заступника Голови, заступників Голови — голів судових палат, їх заступників і Секретаря Пленуму Верховного Суду України;
— внесеняя подання до Верховної Ради України про обрання суддів судів загальної юрисдикції безстрокове, якщо інше не передбачено законом, а також пропозицій щодо встановлення кількісного складу Верховного Суду України;
— внесення на розгляд Пленуму Верховного Суду України подання про невідповідність роз'яснень Пленуму Верховного Суду України законодавству України;
— розподіл обов'язків між заступниками Голови Верховного Суду України;
— керівництво організацією роботи судових палат та роботою апарату Верховного Суду України;
— проведення особистого прийому, організація роботи суду з прийому громадян і розгляду пропозицій, заяв і скарг;
— здійснення інших повноважень, наданих йому законом.
Глава 6. Верховний Суд України
117
Голова Верховного Суду України має заступників, які згідно зі ст. 52 Закону України "Про судоустрій України" наділені такими повноваженнями:
— можуть головувати на засіданнях судових палат Верховного Суду України;
.;: — організують роботу відповідних судових палат;
,. — у межах своїх повноважень видають накази і розпорядження; , — здійснюють відповідно до розподілу обов'язків керівництво роботою структурних підрозділів апарату Верховного Суду України;
— виконують інші обов'язки, визначені розпорядженням Гблови Верховного Суду України.
Перший заступник Голови Верховного Суду України за відсутності Голови Верховного Суду України здійснює його повноваження, а за відсутності першого заступника — заступник Голови Верховного Суду України, який має більший суддівський стаж.
Верховний Суд України має своє друковане видання — "Бюлетень Верховного Суду України", в якому публікується вся інформація про здійснення правосуддя в Україні та організацію і діяльність судової системи.
Питання для самоконтролю
1. Охарактеризуйте статус Верховного Суду України в системі судів загальної юрисдикції.
2. Якими є повноваження Пленуму, судових палат Верховного
Суду України?
3. Назвіть повноваження Голови Верховного Суду України та його заступників.
Глава 7 Господарські суди
§ 1. Статус господарського суду. Система господарських судів
Відповідно до Конституції України та Закону України "Про господарські суди" правосуддя у господарських відносинах здійснюється господарським судом1.
Особливості статусу господарського суду визначаються тим, що він є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, які виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також у розгляді спорів про банкрутство (ст. З Закону України "Про господарські суди").
Завданням господарських судів є:
• захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин;
• сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин;
• внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності.
Господарські суди входять в систему судів загальної юрисдикції як спеціалізовані і становлять єдину триланкову систему судів:
— місцеві господарські суди;
— апеляційні господарські суди;
— Вищий господарський суд України.
Господарські суди, в яких працює 427 суддів, сприяють зміцненню законності і протидіють проявам злочинності в економічній сфері. З цією метою постійно направляються окремі ухвали на адресу керівників підприємств, установ і організацій, в діяль-
Див. додаток — табл. 4.
Глава 7. Господарські суди
119
ності яких виявлено недоліки, а також повідомлення до органів прокуратури та внутрішніх справ. Щороку майже на 50% збільшується кількість звернень суб'єктів господарювання за захистом своїх порушених прав та інтересів1.
Діяльність господарських судів базується на принципах:
— законності;
— незалежності, у тому числі й від органів законодавчої та виконавчої влади, і підкорення лише законові;
— рівності усіх учасників процесу перед законом і господарським судом;
— гласності та відкритого розгляду справ, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної та комерційної таємниці або за наявності обгрунтованих заперечень однієї із сторін;
— обов'язковості виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду;
— змагальності сторін та свободи у наданні ними господарському суду своїх доказів та у доведенні перед судом їх переконливості;
— повного фіксування судового процесу технічними засобами у порядку, встановленому законом;
— забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень господарського суду, крім випадків, встановлених законом.
Господарські суди є юридичними особами, мають самостійний кошторис, поточний, а при необхідності — й інші рахунки в установах банку, печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням.
Працівники апарату господарських судів є державними службовцями, на яких поширюється дія Закону України "Про державну службу".
Фінансування господарських судів здійснюється за рахунок Державного бюджету України. Розмір асигнувань на утримання господарських судів затверджується Верховною Радою України за поданням Голови Вищого господарського суду України.
1 Притика О. Зміцнення законності та протидія проявам злочинності в економічній сфері // Право України. — 1999. — № 5. — С. 14—17.
120
Розділ II. Суд України
§ 2. Склад та повноваження місцевого господарського суду Автономної Республіки Крим, обласних,
міст Києва і Севастополя. Голова місцевих
господарських судів Автономної Республіки Крим,
обласних, міст Києва і Севастополя та його заступники
У системі місцевих господарських судів України діють господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя. .
Президент України за поданням голови Вищого господарського суду України може утворювати інші місцеві господарські суди (міські, міжрайонні, спеціальних (вільних) економічних зон, тощо). Господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські обласні суди, міст Києва і Севастополя діють у складі голови, першого заступника голови, заступників голови та суддів. Законом України "Про господарські суди" передбачено (ст. 7), що у місцевих господарських судах може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду справ окремих категорій (наприклад, фінансово-господарська, податкова, господарська тощо).
Місцеві господарські суди є виключно судами першої інстанції, до компетенції яких належить:
— вирішення господарських спорів, розгляд справ про банкрутство;
— перегляд за нововиявленими обставинами прийнятих ним рішень;
— вивчення й узагальнення практики застосування законодавства, аналіз статистики вирішення господарських спорів, внесення пропозицій Вищому господарському суду України, спрямованих на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності та практики вирішення господарських спорів;
— проведення роботи, спрямованої на запобігання правопорушенням у сфері господарських відносин;
— здійснення інших повноважень, наданих їм законодавством.
Очолює місцевий господарський суд голова, який за своїми повноваженнями:
— здійснює функції судді у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України;
— розподіляє обов'язки між заступниками голови та суддями господарського суду у випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, формує колегії суддів і призначає головуючого колегії;
Глава 7- Господарські суди
121
— забезпечує добір і підготовку кандидатів у судді;
— затверджує структуру, штатний розпис та кошторис витрат на утримання господарського суду;
— організовує діяльність господарського суду і несе відповідальність за виконання завдань, покладених на господарський суд, видає в межах своїх повноважень накази та інші акти; призначає на посаду та звільняє з посади працівників апарату господарського суду, застосовує щодо них заходи заохочення і накладає дисциплінарні стягнення;
-^ вносить Голові Вищого господарського суду України подання щодо призначення та обрання суддів, встановлення чисельності працівників і асигнувань відповідного господарського суду;-' ' : : ; ;
— здійснює інші повноваження, передбачені законодавством. Заступники голови місцевого господарського суду:
— здійснюють функції судді у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України;
— здійснюють відповідно до розподілу обов'язків керівництво роботою структурних підрозділів апарату господарського суду;
— здійснюють інші повноваження, передбачені законодавством.
Матеріально-технічне, транспортне забезпечення та обслуговування господарського суду Автономної Республіки Крим здійснює Рада міністрів Автономної Республіки Крим, інших місцевих господарських судів — міські державні адміністрації.
§ 3. Склад та повноваження апеляційних
господарських судів. Голова апеляційного
господарського суду та його заступники
Важливі функції щодо здійснення правосуддя у господарських правовідносинах виконують апеляційні господарські суди.
Відповідно до Закону України "Про господарські суди" (ст. 91) апеляційні господарські суди утворюються Президентом України за поданням Голови Вищого господарського суду України з визначенням території, на яку поширюються повноваження апеляційних господарських судів, їх місцезнаходження.
Правосуддя в апеляційних господарських судах здійснюється колегією суддів. До складу апеляційних господарських судів вхо-
122
Розділ II. Суд України
дять голова суду, перший заступник голови, заступники голови та судді.
В апеляційному господарському суді може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду окремих категорій справ.
З метою виконання завдань зі здійснення правосуддя апеляційний господарський суд наділений такими повноваженнями:
— переглядає в апеляційному порядку рішення місцевих гос^ подарських судів, які включені до території, на яку поширюються його повноваження;
— переглядає за нововиявленими обставинами прийняті ним рішення;
— вивчає й узагальнює практику застосування законодавства, аналізує статистику вирішення господарських спорів, подає пропозиції Вищому господарському суду України щодо вдосконалення правового регулювання господарської діяльності і практики вирішення господарських спорів та щодо порушення перед Конституційним Судом України питання про офіційне тлумачення законів України;
— проводить роботу, спрямовану на запобігання правопорушенням у сфері господарських відносин;
— здійснює інші повноваження, передбачені законом. Організацію діяльності апеляційного господарського суду покладено на його голову, який у межах своєї компетенції:
— здійснює функції судді у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України;
— формує колегії суддів і призначає головуючого колегії;
— розподіляє судові справи між колегіями суддів;
— розподіляє обов'язки між заступниками голови та суддями апеляційного господарського суду;
— забезпечує добір і підготовку кандидатів у судді;
— затверджує структуру, штатний розпис та кошторис витрат на утримання апеляційного господарського суду;
— організовує діяльність апеляційного господарського суду і несе відповідальність за виконання завдань, покладених на апеляційний господарський суд, видає в межах своїх повноважень накази та інші акти; призначає на посаду та звільняє з посади працівників апарату апеляційного господарського суду, застосовує щодо них заходи заохочення і накладає дисциплінарні стягнення;
— вносить Голові Вищого господарського суду України подання щодо призначення та обрання суддів, встановлення чи-
Глава 7. Господарські суди
123
сельності працівників і асигнувань відповідного апеляційного господарського суду;
— здійснює інші повноваження, передбачені законом. Заступники голови апеляційного господарського суду здійснюють:
— повноваження судді у порядку, передбаченому Господарським процесуальним кодексом України;
— відповідно до розподілу обов'язків керівництво роботою структурних підрозділів апарату апеляційного господарського
суду;
— інші повноваження, передбачені законом.
§ 4. Склад та повноваження Вищого господарського суду України
Вищий господарський суд України є вищим судовим органом господарських судів України у здійсненні правосуддя в господарських відносинах.
Вищий господарський суд складається з обраних до нього Верховною Радою України суддів, зі складу яких загальними зборами суду обираються Голова суду та його заступники.
Кількісний склад суддів у Вищому господарському суді визначається Президентом України за поданням Голови Вищого господарського Суду України.
Законом України "Про господарські суди" (ст. 12) визначено повноваження Вищого господарського суду України, а саме:
— переглядає у касаційному порядку рішення апеляційних і місцевих господарських судів;
— вивчає й узагальнює практику застосування законодавства, забезпечує однаковість практики, аналізує статистику вирішення господарських спорів; дає роз'яснення господарським судам з питань практики застосування законодавства України, яке регулює відносини в господарській сфері та порядок вирішення господарських спорів;
— веде роботу, спрямовану на запобігання правопорушенням у сфері господарських відносин;
— здійснює організаційне керівництво апеляційними господарськими судами, а також господарським судом Автономної Республіки Крим, господарськими судами областей, міст Києва і Севастополя, несе відповідальність за організацію, стан і вдоско-
124
.Розділ Н. Суд України
налення їх діяльності, перевіряє і поширює позитивний досвід роботи господарських судів республіки;
— забезпечує добір і підготовку кандидатів у судді, підвищення кваліфікації працівників господарських судів, організовує роботу з матеріально-технічного забезпечення господарських судів і створення належних умов для їх діяльності, нормативного забезпечення, ведення статистичного обліку; І
— забезпечує діяльність кваліфікаційної комісії суддів господарських судів;
— здійснює інші повноваження, надані йому законодавством. Очолює Вищий господарський суд України Голова, який має
першого заступника та заступників.
Відповідальність за належну організацію роботи Вищого господарського суду України покладено на його Голову. З цією метою він виконує такі завдання:
— виконує функції судді у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України;
— організовує діяльність Вищого господарського суду України і несе відповідальність за виконання завдань, покладених на Вищий господарський суд України; видає у межах своїх повноважень накази та інші акти; призначає на посади та звільняє з посад працівників апарату Вищого господарського суду України, вживає заходів щодо заохочення і накладає дисциплінарні стягнення на працівників апарату Вищого господарського суду України;
1 — здійснює організаційне керівництво роботою господарських судів України;
— розподіляє обов'язки між заступниками Голови та суддями Вищого господарського суду України; формує склад колегій суддів Вищого господарського суду України і розподіляє між ними судові справи;
— затверджує структуру, штатний розпис, кошторис витрат на утримання господарських судів України, положення про структурні підрозділи Вищого господарського суду України;
— вносить у встановленому законодавством порядку подання щодо призначення та обрання суддів господарських судів та щодо тлумачення законів України;
— вносить подання про затвердження кількісного та персонального складу президії Вищого господарського суду України, скликає її засідання та головує на них;
— вносить пропозиції до Верховного Суду України про внесення до Конституційного Суду України питань про відповід-
ГАава 7. Господарські суди
125
ність Конституції України (конституційність) законів та постанов Верховної Ради України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим; ; — здійснює інші повноваження, встановлені законом.
На заступників Голови Вищого господарського суду України покладено такі функціональні обов'язки (ст. 14 Закону України "Про господарські суди"):
— здійснює функції судді та інші повноваження, передбачені Господарським процесуальним кодексом України;
— здійснює повноваження Голови Вищого господарського суду за його дорученням або у разі його відсутності;
— здійснює відповідно до розподілу обов'язків керівництво роботою структурних підрозділів апарату Вищого господарського суду;
— здійснює інші повноваження, передбачені законодавством. Важливе місце в діяльності Вищого господарського суду
України належить президії, яка утворюється при Голові суду як консультативно-дорадчий орган.
Президія Вищого господарського суду України утворюється у складі Голови Вищого господарського суду України (головуючий) та заступників Голови за посадою і кількох суддів. За поданням Голови Вищого господарського суду України зборами суддів затверджується склад президії.
Засідання президії Вищого господарського суду України є повноважними за наявності не менш як двох третин членів президії. ...:-..
Згідно зі ст. 18 Закону України "Про господарські суди" президія Вищого господарського суду України в межах своїх повноважень:
— розглядає питання організації та діяльності, добору кадрів господарських судів України;
— розглядає матеріали узагальнення практики, аналізу статистики та дає роз'яснення щодо практики застосування законодавства України, яке регулює відносини в господарській сфері та порядок розгляду господарських спорів;
— розглядає інші питання, які вносяться Головою або членом президії Вищого господарського суду України.
Справи у Вищому господарському суді України розглядаються у колегіях суддів, які утворюються Головою суду з числа суддів Вищого господарського суду України. Колегія суддів
126
Розділ II. Суд України
складається з трьох або п'яти суддів залежно від категорії і складності справи.
Склад судової колегії затверджує президія Вищого господарського суду з числа суддів. Судова колегія розв'язує господарські спори; переглядає у порядку нагляду рішення та ухвали Вищого господарського суду, рішення, ухвали та постанови господарських судів низової ланки; переглядає у разі виявлення нових обставин рішення, ухвали, постанови, які було прийнято цією колегією.
З метою вдосконалення діяльності господарських судів постійно проводяться вивчення та узагальнення практики, аналізується статистика, здійснюються систематизація і кодифікація законодавства. Ці важливі функції, пов'язані з діяльністю Вищого господарського суду, виконують відповідні управління, відділи, інші структурні підрозділи апарату суду. Крім того, в апараті Вищого господарського суду є посади помічників суддів спеціалістів та інших працівників.
Вищий господарський суд України підтримує зв'язки з органами, що розв'язують господарські спори в інших державах на підставі угод і договорів.
Вищий господарський суд України розробляє пропозиції щодо організації і діяльності третейських судів на території України.
Інформація про діяльність господарських судів публікується у спеціальному друкованому органі Вищого господарського суду України "Вісник господарського судочинства".
Питання для самоконтролю
1. Охарактеризуйте систему господарських судів в Україні.
2. Які склад та повноваження місцевих господарських судів?
3. Які склад та повноваження апеляційних господарських судів?
4. Назвіть склад та повноваження Вищого господарського
суду України.
Глава 8 Конституційний Суд України
§ 1. Статус Конституційного Суду України. Його склад та повноваження
Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завдання його полягає у гарантуванні верховенства Конституції як Основного Закону держави на всій території України.
Його рішення є остаточними: вони не можуть бути оскаржені. Вісімнадцять судців Конституційного Суду України за своїм складом відображають паритет трьох гілок влади в державі. Об'єктом конституційної перевірки не можуть бути заяви, звернення та інші акти загальнополітичного характеру, що не мають прямого юридичного значення.
Діяльність Конституційного Суду грунтується на принципах незалежності та колегіальності, повноти і всебічності розгляду справ, гласності, обгрунтованості прийнятих рішень, рівноправності суддів, верховенства права.
Конституційний Суд приймає рішення та дає висновки з таких питань:
1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;
3) доведення конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 і 151 Конституції України;
4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.
128
Розділ Й. Суд України
У юридичній літературі зазначається, що тлумачення юридичних норм є сферою суспільної або державної діяльності, яка стосується, головним чином, вироблення у процесі тлумачення конституційно-правової орієнтації ^ розумінні й обгрунтуванні права. Тлумачення норм Конституції, яке здійснює Конституційний Суд України, нового змісту не породжує, воно примножує розуміння змісту прав та обов'язків і надає йому офіційного характеру. Офіційна інтерпретація в даному разі забезпечує правопорядок у державі1.
До повноважень Конституційного Суду України не Належать питання законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.
Підставами для прийняття Конституційним Судом України рішення про неконституційність правових актів (повністю чи в їх окремих частинах) є:
невідповідність Конституції України;
порушення встановленої Конституцією процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними Чинності;
перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті.
Більш як половина всіх рішень, прийнятих Конституційним Судом, стосується офіційного тлумачення положень Конституції та законів України. Конституційний Суд вирішив цілу низку вузлових питань правозастосовної діяльності в Україні, зокрема щодо: несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності; дня набрання чинності Конституцією України; змісту права людини на інформацію; права на оскарження у суді неправомірних дій посадової особи; визначення результатів виборів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі; внесення змін до Конституції України; порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України; тлумачення терміна "законодавство"; зворотної дії у часі законів та інших нормативно-правових актів тощо2.
1 Селіванов А. Теоретичні і практичні погляди на тлумачення Конституційним Судом України норм законодавства // Право України. — 1997 — № 10. — С. 37-40. . . .
2 Мартиненко П. Конституційний Суд України: повноваження у контексті дворічного досвіду (квітень 1997 — квітень 1999 року) // Вісник Конституційного Суду України. — 1999. — № 4. — С. 46—62. .
Глава 8. Конституційний Суд України
129
Формами звернення до Конституційного Суду є конституційне подання та конституційне звернення.
Конституційне подання — це письмове клопотання до Конституційного Суду про визнання правового акта (окремих його положень) неконституційним, про визначення конституційності міжнародного договору або про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України. Конституційним подай-ням є також звернення Верховної Ради України про надання висновку щодо конституційності процедури розслідування розгляду справи про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту.
Конституційне подання має складатися з додержанням певних вимог. Воно має містити:
• повне найменування органу, посадової особи, які направляють конституційне подання;
• відомості про представника за законом або уповноваженого за дорученням; , <
• повне найменування, номер, дату прийняття, джерело опублікування правового акта, конституційність якого оспорюється чи який потребує офіційного тлумачення;
• повне обгрунтування тверджень щодо неконституційності правового акта (його окремих положень) або необхідності офіційного тлумачення;
• дані щодо інших документів і матеріалів, на які посилаються суб'єкти конституційного подання (копії цих документів і матеріали додаються);
• перелік документів та матеріалів, що додаються.
Конституційне звернення — це письмове клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України для забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.
Конституційне звернення так само, як і конституційне подання^ складається з додержанням певних вимог. Конституційне звернення має містити:
• прізвище, ім'я, по батькові громадянина України, іноземця чи особи без громадянства, адресу, за якою особа проживає, або повну назву та місцезнаходження юридичної особи;
• відомості про представника особи за законом або уповноваженого за дорученням;
5 2—174
130
Розділ 11. Суд України
• статті (окремі положення) Конституції України або закону, тлумачення яких вимагається від Конституційного Суду;
• обгрунтування необхідності офіційного тлумачення положень Конституції або законів;
• дані щодо інших документів та матеріалів, на які посилаються суб'єкти конституційного звернення (копії цих документів і матеріалів додаються);
• перелік документів та матеріалів, що додаються.
§ 2. Порядок призначення суддів Конституційного
Суду України та припинення їх повноважень.
Особливості статусу судді Конституційного
Суду України
Конституційний Суд складається з вісімнадцяти суддів. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду.
Суддя Конституційного Суду призначається строком на 9 років без права бути призначеним повторно. Суддя Конституційного Суду при виконанні своїх обов'язків на засіданні суду повинен бути одягнений у мантію, мати нагрудний знак.
Суддею Конституційного Суду може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту, стаж практичної роботи, наукової або педагогічної роботи за фахом не менш як десять років, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом останніх двадцяти років.
Судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької
та творчої.
Вступаючи на посаду, судді Конституційного Суду складають присягу на засіданні Верховної Ради, яке проводиться за участю Президента України, Прем'єр-міністра України, Голови Верховного Суду України. Вони урочисто присягають чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права і свободи людини і громадянина.
Глава 8. Конституційний Суд України
131
Статус судді Конституційного Суду визначається Конституцією, Законом України "Про Конституційний Суд України" та законами України щодо статусу суддів.
Повноваження судді Конституційного Суду України та його конституційні права і свободи не можуть бути обмежені при запровадженні воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.
Суддя Конституційного Суду готує питання для розгляду колегією Конституційного Суду та Конституційним Судом, бере участь у розгляді справ. Він має право витребувати від Верховної Ради, Президента України, Прем'єр-міністра, Генерального прокурора України, суддів, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, політичних партій та інших об'єднань громадян, окремих громадян необхідні документи, матеріали та іншу інформацію з питань, що готуються до розгляду Конституційним Судом України та його колегією.
Ухилення від надання документів, матеріалів, інформації тягне за собою відповідальність винних осіб згідно з законом.
Суддя має право публічно висловлювати свою думку з питань, що стосуються провадження у Конституційному Суді лише щодо тих справ, у яких Конституційним Судом прийнято рішення чи дано висновок.
Повноваження судді припиняються у разі: закінчення строку призначення; досягнення суддею шістдесятип'ятирічного віку; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;
порушення суддею вимог, що встановлені до судді; порушення суддею присяги;
набрання законної сили обвинувального вироку щодо нього; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.
Повноваження судді припиняються у разі його смерті. Судді, здійснюючи свої повноваження, є незалежними, підкоряються лише Конституції України та керуються законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду Конституційного Суду. 5*
132
Розділ II. Суд України
Особа судді є недоторканною. Суддя Конституційного Суду не може бути затриманий чи заарештований без згоди Верховної Ради України до винесення обвинувального вироку судом. Судді не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційним Судом.
§ 3. Голова Конституційного Суду України та його заступники
Очолює Конституційний Суд України та організує його діяльність Голова Конституційного Суду, який обирається таєм* ним голосуванням на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України з числа суддів Конституційного Суду не пізніше двомісячного строку з дня, коли посада Голови стала вакантною.
На спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду головує один із заступників Голови. Якщо до списку кандидатур на посаду Голови внесено кандидатуру судді, який є головуючим, то на засіданні головує старший за віком суддя, не вне-седай до списку кандидатур. Спеціальне пленарне засідання вважається повноважним, якщо на ньому присутні не менш як дванадцять суддів. Відкритим голосуванням затверджується форма бюлетеня для голосування по виборах Голови та форма
протоколу голосування.
До списку кандидатур на посаду Голови вноситься будь-яка кількість кандидатів, які дали згоду балотуватися на посаду Голови. Список затверджується на спеціальному пленарному засіданні відкритим голосуванням і оформляється протоколом, який підписує головуючий на засіданні. Для організації та проведення виборів Голови обирається комісія у складі трьох суддів з числа тих, які не балотуються на посаду Голови. Комісія забезпечує виготовлення бюлетенів для таємного голосування. Після проведення таємного голосування комісія перевіряє дійсність бюлетенів, підраховує голоси, складає протокол голосування, який підписує голова і члени комісії. Протокол голосування оголошується на спеціальному пленарному засіданні і затверджується більшістю голосів від загальної кількості суддів, які беруть участь у засіданні. Обраним на посаду Голови вважається той з
Глава 8. Конституційний Суд України
133
кандидатів, за якого проголосувало не менш як десять суддів Конституційного Суду України.
Відповідно до ст. 21 Закону України "Про Конституційний Суд України" до повноважень Голови Конституційного Суду належать:
• організація роботи колегій Конституційного Суду, комісій, секретаріату;
• скликання і проведення засідань, пленарних засідань Конституційного Суду;
• розпорядження бюджетними коштами на утримання і забезпечення діяльності Конституційного Суду відповідно до кошторису.
Докладніше повноваження Голови Конституційного Суду визначені в Регламенті Конституційного Суду України. Так, зокрема, Голова:
• подає на затвердження суддів Конституційного Суду проект кошторису на кожний наступний рік;
• подає на затвердження суддів Конституційного Суду план роботи суду на кожний квартал року;
• скликає чергові засідання Конституційного Суду з організаційних та інших питань діяльності Суду, а також позачергові засідання з власної ініціативи або на вимогу не менше трьох суддів Конституційного Суду;
• видає розпорядження;
• призначає на посади радників та помічників Голови Конституційного Суду України, наукових консультантів та помічників суддів Конституційного Суду за пропозицією суддів, заступників керівника секретаріату, керівників самостійних структурних підрозділів секретаріату та їх заступників, керівників інших структурних підрозділів, кандидатури яких погоджуються на засіданні Конституційного Суду, та їх заступників;
• присвоює ранги державного службовця працівникам секретаріату;
,•, застосовує до працівників секретаріату заходи заохочення та дисциплінарного стягнення;
..., ч,звітує протягом січня кожного року на пленарному засіданні Конституційного Суду про діяльність Суду, а також щоквартально інформує суддів про свою діяльність;
• представляє Конституційний Суд України у відносинах з органами державної влади України та органами інших держав і міжнародних організацій;
• виступає від імені Конституційного Суду з офіційними заявами.
134
Розділ II. Суд України
Голова Конституційного Суду України має двох заступників. Вони виконують за дорученням Голови окремі його розпорядження. У разі відсутності Голови або неможливості здійснення ним своїх повноважень його обов'язки виконує заступник, який
є старшим за віком.
У разі відсутності обох заступників обов'язки Голови виконує найстарший за віком суддя.
Обираються заступники Голови за його пропозицією на один трирічний строк таємним голосуванням.
Голова Конституційного Суду, його заступники мають право достроково звільнитися з посад, які вони обіймають. Рішення про дострокове звільнення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини конституційного складу суддів.
Звільнення з посади Голови, заступника Голови не позбавляє їх повноважень судді.
§ 4. Організація роботи Конституційного Суду України. Апарат Конституційного Суду України Організація та діяльність Конституційного Суду визначаються Конституцією, Законом України "Про Конституційний Суд України" та актами Конституційного Суду, що встановлюють організацію його внутрішньої роботи.
Організаційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Конституційного Суду здійснює секретаріат Конституційного Суду на чолі з керівником. Положення про секретаріат, його структуру і штат затверджується на засіданні Конституційного Суду України. Керівник секретаріату також призначається на засіданні Конституційного Суду за поданням Голови з числа громадян, які мають право обійняти посаду професійного судді.
Керівник секретаріату, як і судді Конституційного Суду, не може належати до політичних партій, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.
Допоміжними робочими органами з питань організації внутрішньої діяльності Конституційного Суду є постійні комісії, які
Глава 8. Конституційний Суд України
135
утворюються з числа суддів шляхом відкритого голосування. Конституційний Суд утворює такі постійні комісії:
• з питань регламенту та етики;
• з питань бюджету та кадрів;
• з питань наукового та інформаційного забезпечення;
• з міжнародних зв'язків.
У разі потреби може бути утворено інші постійні комісії, ліквідовано або реорганізовано раніше створені, змінено їх кількісний та персональний склад.
Діють вони на основі положення, затвердженого Конституційним Судом на пленарному засіданні. Голови постійних комісій призначаються Головою Конституційного Суду на строк своїх повноважень.
За пропозицією суддів Конституційного Суду ухвалою Конституційного Суду на його пленарному засіданні може бути утворено тимчасову комісію Конституційного Суду з числа фахівців відповідних галузей права для додаткового дослідження матеріалів справи. В ухвалі встановлюється строк для підготовки висновку тимчасовою комісією. Конституційний Суд передає тимчасовій комісії матеріали справи для ознайомлення та надає на її запит додаткові матеріали, необхідні для роботи.
При Конституційному Суді утворюється науково-консультативна рада. Склад, повноваження і порядок діяльності науково-консультативної ради затверджує Конституційний Суд.
Матеріали діяльності Конституційного Суду України зберігаються в архіві Конституційного Суду.
Матеріали справи, щодо яких Конституційний Суд прийняв рішення або дав висновок, зберігаються сто років.
Оригінали рішень та висновків Конституційного Суду зберігаються в архіві безстрокове. Інші матеріали зберігаються на загальних підставах, визначених законодавством України.
Для забезпечення Конституційного Суду нормативно-правовими актами, науковою та іншою спеціальною літературою утворюється бібліотека.
Друкованим органом Конституційного Суду є "Вісник Конституційного Суду України".
В апараті Конституційного Суду є посада судового розпорядника. На нього покладається забезпечення встановленого порядку в залі засідань, він виконує розпорядження лише головуючого. Судовий розпорядник має право робити зауваження присутнім у залі засідань особам, вимагати від них додержання встановленого порядку та вживати заходів щодо усунення порушень. Вимоги судового розпорядника щодо підтримання порядку є
136
Розділ II. Суд України
обов'язковими для всіх присутніх. Судовий розпорядник до початку пленарного засідання та під час перерви інформує службу, що пропускає до залу засідань бажаючих бути присутніми на засіданні, про наявність вільних місць у залі.
Глава 9 Вища рада юстиції України
Питання для самоконтролю
1. Який статус Конституційного Суду України?
2. Які вимоги ставляться до судді Конституційного Суду України?
3. Назвіть повноваження Голови Конституційного Суду України та його заступників.
4. Як організовано роботу Конституційного Суду України та його апарату?
§ 1. Правові засади діяльності Вищої ради юстиції України
За правовим статусом (ст. 131 Конституції України і ст. 1 Закону України "Про Вищу раду юстиції") Вища рада юстиції (далі — ВРЮ) є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування суддівського корпусу в державі, здатним професійно, кваліфіковано, відповідно до вимог чинного законодавства чинити правосуддя. Водночас цей орган держави у межах своєї компетенції здійснює дисциплінарні функції, приймаючи рішення стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності1. Фактично це дорадчий (узгоджуваль-ний) орган, який формується за принципом представництва.
На зразок Вищої ради юстиції в інших країнах, зокрема у Франції, Італії, Португалії, Румунії, Колумбії, Алжирі та ряді інших країн, існує аналогічний орган. Вища рада магістратури (так вона іменується у більшості західних країн) — це особливий орган державної влади, головні завдання якого — добір кандидатур на посади суддів та прокурорів, а також здійснення дисциплінарної функції щодо суддів. Як правило, у Вищій раді магістратури головує президент держави. Члени цієї ради призначаються президентом республіки (Франція, Алжир), обираються палатами парламенту (Румунія) або визначаються іншим способом. Так, в Італії дві третини членів Ради обираються самим суддівським корпусом, одна третина — парламентом, а
Несумісність розглядається в даному випадку як порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності їх посад із заняттям діяльністю, забороненою Конституцією України та законами. Професійні судді та прокурори не можуть належати до політичних партій, профспілок чи рухів, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.
138
Розділ II. Суд України
перший голова і генеральний прокурор касаційного суду входять до ради за посадою1.
До відання ВРЮ в Україні належить внесення подань про призначення на посади суддів та звільнення їх з посад, розгляд справ про порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності. Останні мають право звернутися до Ради зі скаргою на рішення про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності.
Вища рада юстиції — єдиний орган, якому Конституцією України надано право відкривати дисциплінарне провадження щодо Голови, заступників Голови, суддів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів. Зазначені посадові особи можуть бути притягнуті до дисциплінарної відповідальності за порушення присяги та з підстав, передбачених Законом України "Про статус суддів". Процедура притягнення цих посадових осіб судової влади до дисциплінарної відповідальності може бути розпочата лише за поданням народного депутата України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або члена Вищої ради юстиції. Для забезпечення виконання своїх повноважень Вища рада юстиції наділяється відповідними
правами.
Конституційний склад Вищої ради юстиції — 20 членів.
Враховуючи специфічні повноваження та завдання Ради, вона формується не тільки трьома гілками влади — законодавчою, виконавчою та судовою, а й прокурорською системою та інститутами громадянського суспільства — адвокатурою, навчальними і науковими юридичними колами. Верховна Рада України, Президент України, з'їзди суддів, адвокатів, представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох.
До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду, Міністр юстиції та Генеральний прокурор. Строк повноважень членів Вищої ради юстиції (крім тих, хто входить до її складу за посадою) шість років.
Свою діяльність Вища рада юстиції розпочала 31 березня
1998 року.
Вища рада юстиції певною мірою є контрольно-наглядовим органом (на зразок прокуратури, державних інспекцій тощо), про що свідчить її статус, специфіка прав та обов'язків. Цей консти-
1 Див.: Большой юридический словарь. — М., 1999. — С. 109.
Глава 9. Вища рада юстиції України
139
туційний орган не можна віднести до якоїсь із гілок влади, зокрема законодавчої або виконавчої. Визнати її органом судової влади також неможливо, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 127 Конституції України правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні. А згідно зі ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.
Таким чином, Вища рада юстиції належить до кола державних органів, місце яких визначається їх контрольно-наглядовими повноваженнями та конституційним статусом серед інших органів держави, зокрема міністерств, відомств, контролюючих та правоохоронних органів.
Вища рада юстиції цілеспрямовано впливає на такий важливий суспільний процес, як формування суддівського корпусу і забезпечення правосуддя. Отже опосередковано ВРЮ впливає на правосуддя, на формування системи судочинства.
Крім того, Вища рада юстиції є апеляційною інстанцією у системі дисциплінарного провадження щодо суддів апеляційних та місцевих судів і прокурорів усіх рівнів. Вона має забезпечувати гарантію незалежності суддів у здісненні правосуддя від можливого тиску з боку інших гілок влади або посадових осіб.
§ 2. Організація діяльності Вищої ради юстиції України
Вища рада юстиції України організує свою діяльність за колегіально-секційним принципом. У структурі ВРЮ діють дві секції: а) з питань підготовки подань для призначення суддів уперше та звільнення їх з посад; б) дисциплінарна секція для здійснення дисциплінарного провадження, розгляду скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності і прийняття рішення про порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності. Координує роботу ВРЮ Голова, а в разі його відсутності — заступник Голови Вищої ради юстиції. На постійній основі у ВРЮ працюють лише Голова, заступник Голови, секретарі секцій. Особи, які призначені до складу ВРЮ (крім народних депутатів), прикомандировуються до неї.
Вища рада юстиції приймає такі акти: подання, рішення й ухвали. Подання приймаються з питань призначення суддів та про звільнення суддів з посади. Рішення приймається щодо порушення вимоги щодо несумісності, про дисциплінарну відлові-
140
Розділ -II. Суд України
Глава 9. Вища рада юстиції України
141
дальність, за скаргою на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності. Ухвали — процедурний акт, він приймається при відкритті дисциплінарного провадження та при відкритті провадження щодо вимог законодавства про несумісність. При відмові в поданні про призначення на посаду також приймається рішення, а не ухвала. За невиконання або несвоєчасне виконання актів Вищої ради юстиції, а також при ухиленні від подання або порушення строків подання витребуваних матеріалів або документів посадові особи несуть відповідальність за законом.
Як і будь-який інший орган держави, ВРЮ має свій апарат (секретаріат), функції якого полягають у забезпеченні діяльності Вищої ради юстиції, яка є похідною (організаційно залежною) інституцією щодо носіїв судової влади — судів та суддів, без яких її існування неможливе. Отже, діяльність ВРЮ має забезпечуватися кваліфікаційними комісіями суддів, кадровими підрозділами органів прокуратури, судів, підприємств, установ і організацій, громадян та їх об'єднань.
Колегіальні засідання ВРЮ вважаються правомочними за присутності не менш як двох третин від її конституційного складу. Засідання є відкритими; вони документуються протоколом, рішення приймається простою більшістю від конституційного складу. При розгляді справ ВРЮ може витребувати необхідну інформацію, в тому числі судові справи.
Засідання секції ВРЮ вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менш як три чверті від її складу. Члени ВРЮ мають право знайомитися з матеріалами, поданими на розгляд Ради, брати участь у їх з'ясуванні та перевірці, заявляти клопотання, наводити свої мотиви, подавати відповідні документи.
Відвід члена ВРЮ здійснюється у разі, якщо він особисто є родичем особи, стосовно якої розглядається питання, або є сумніви щодо його упередженості. Відвід може бути заявлено у будь-який час до прийняття ВРЮ рішення. Відвід має бути вмотивований, викладений у письмовій формі до початку розгляду
питання.
- Існує спеціальний порядок розгляду матеріалів у ВРЮі Контрольні питання організації діяльності ВРЮ відображені у Регламенті ВРЮ (від 7 листопада 2001 р.), згідно з яким до її розгляду приймаються:
— матеріали про призначення громадянина України на посаду судді вперше;
— звернення про звільнення суддів з посади;
— матеріали стосовно порушення суддями та прокурорами вимог щодо несумісності, а також порушення суддями вимог присяги;
—. подання про відкриття дисциплінарного провадження щодо керівників судових органів;
— скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
За особливих обставин суб'єкт звернення (народний депутат України, Уповноважений ВРУ з прав людини, член ВРЮ) може звернутися з пропозицією про звільнення судді з посади. Цей суб'єкт має довести ґрунтовність та правомірність звернення.
На засіданні секції по кожному матеріалу (кожній персоні} дається висновок по суті порушених питань. За дорученням секції ВРЮ її секретар доповідає матеріали на засіданні ВРЮ.
Усі члени Вищої ради юстиції користуються рівними.правами під час розгляду матеріалів, звернень, справ, скарг. Під час засідання кожен із них має право: заявляти клопотання, викладати свої міркування, подавати відповідні документи, вносити пропозиції щодо прийняття рішення.
Головуючий на засіданні не має права обмежувати членів Вищої ради юстиції у можливості ставити запитання доповідачеві та особам, які беруть участь у засіданні, знімати запитання, коментувати висловлювання і запитання членів Вищої ради юстиції та осіб, які беруть участь у засіданні.
Для забезпечення цілеспрямованої роботи засідання, головуючий може запропонувати членам Вищої ради юстиції зняти з обговорення питання чи запитання, що не стосується предмета розгляду.
Рішення про зняття питання з обговорення приймається більшістю від конституційного складу Вищої ради юстиції.
Розгляд матеріалів, звернень, подань, справ, скарг на засіданні Вищої ради юстиції, як правило, проводиться за участю запрошених осіб, стосовно яких вирішується питання, і їх виклик є обов'язковим, крім осіб, що перебувають під вартою або відбувають покарання у вигляді арешту, позбавлення волі.
На засідання Вищої ради юстиції, як правило, запрошуються суб'єкти подань, звернень та інші особи, коли необхідно заслухати їх по суті внесених подань, звернень, прийнятих до її розгляду.
142
Розділ II. Суд України
У разі неявки судді чи прокурора на засідання без поважних причин розгляд дисциплінарної справи проводиться за їх відсутності за ухвалою Ради.
Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Вищої ради юстиції у разі, коли розгляд звернень, подань, справ, скарг може призвести до розголошення державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, або особистого чи сімейного життя осіб, щодо яких вирішується питання, та з інших поважних причин.
Питання для самоконтролю
1. Який статус Вищої ради юстиції?
2. Назвіть принципи, що покладені в основу організації діяльності Вищої ради юстиції.
3. Які матеріали розглядає Вища рада юстиції та які акти вона приймає?
4. Чому саме діяльність судді та прокурора може бути несумісною?
Розділ НІ
Правоохоронні органи України
Глава 1 Прокуратура України
§ 1. Місце прокуратури в системі органів державної влади
Прокуратура України — самостійний централізований орган державної влади, що діє в системі правоохоронних органів держави та забезпечує захист від неправомірних посягань на суспільний та державний лад, права і свободи людини, а також основи демократичного устрою засобами і методами, що передбачені законом. Прокуратура не підпорядковується виконавчій або судовій владі, оскільки її діяльність є елементом системи стриму-. вань і противаг між гілками влади, які формуються та утверджуються у державі після прийняття нової Конституції. "Фундаментальні гілки влади — законодавча, виконавча та судова, які уособлюють єдину державну владу та її поділ, зовсім не виключають можливості існування інших функціонально самостійних правових інститутів, їх наявність визначається реальними потребами побудови правової держави і державно-правового життя суспільства в даний конкретний період, необхідністю демократичних форм контролю гілок влади у випадках, коли їх діяльність не відповідає принципам і положенням Конституції"1.
Проголосивши незалежність, Україна першою серед колишніх республік СРСР 5 листопада 1991 року прийняла Закон України "Про прокуратуру", який було введено в дію 1 грудня 1991 року. Саме цей день відзначається як День працівників прокуратури2.
Відповідно до ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладено:
1 В. Тацій Прокуратура в системі поділу влади // Вісник прокуратури. — 1999. - № 2. - С. 27.
2 Указ Президента України "Про День працівників прокуратури" від 2 Іистопада 2000 р. // Урядовий кур'єр. — 2000. — 7 листопада.
Глава 1. Прокуратура України
145
— підтримання державного обвинувачення в суді;
— представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;
— нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
— нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
У ст. 123 Конституції України передбачено, що організація і порядок діяльності органів прокуратури визначаються законом. Прийняття Верховною Радою Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про прокуратуру"1, безумовно, сприяє посиленню правозахисного потенціалу прокуратури, уточненню її наглядових повноважень. Зміни в законодавстві, пов'язані з судово-правовою реформою, рішення Конституційного Суду України, накази Генерального прокурора України детально встановлюють компетенцію прокуратури.
Правоохоронна діяльність прокуратури є елементом втілення обов'язку держави з утвердження та забезпечення прав і свобод людини, відповідає вітчизняним традиціям здійснення нагляду за виконанням правових норм. Дієвий механізм органів прокураг тури — один з гарантів законності та правопорядку, він сприяє реалізації принципу верховенства права, що є основним у правовій державі. ,
Правовою основою організації і діяльності органів прокуратури є Конституція, Закон України "Про прокуратуру", кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, адміністративне, виправно-трудове, господарсько-процесуальне законодавство та інші закони України (в частині, що не суперечить Конституції України), а також визнані Україною відповідні міжнародні договори та угоди.
Діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань:
1) закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної системи, прав національних груп і територіальних утворень;
Урядовий кур'єр. — 2001. — 26 липня. — № 132.
146
Розділ III. Правоохоронні органи України
2) гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини і громадянина;
3) основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих рад, органів самоорганізації населення.
Пріоритетним напрямом діяльності прокуратури є захист прав і свобод людини. Для цього прокуратура має обмежити неправомірну або таку, що межує із правопорушенням, дію певного кола державних органів та посадових осіб передбаченими законом засобами. При цьому органи прокуратури захищають у межах своєї компетенції права і свободи громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак.
Оскільки в Україні визнається і діє принцип верховенства права, то функціонування прокуратури як державного інституту, діяльність її посадових осіб підпорядковуються тільки нормативно-правовим актам. Принцип верховенства права передбачає визначальну, провідну роль права у співвідношенні права і політики, права й ідеології, права й економіки. Норми Конституції України є нормами прямої дії, внаслідок чого прокуратура, зокрема, може представляти інтереси громадянина або держави в суді для захисту конституційних прав безпосередньо на підставі Основного Закону, і це належним чином гарантується навіть у разі відсутності інших нормативних актів.
З іншого боку, рішення, дії чи бездіяльність прокурорів можуть бути оскаржені в судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважає, що її права і свободи порушено чи порушуються, створено перепони для їх реалізації чи мають місце утиски прав і свобод.
В Законі України "Про прокуратуру" (ст. 6) закріплено принципи організації та діяльності прокуратури, де зазначено, що органи прокуратури України:
1) становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням прокурорів нижчого рівня вищому;
2) здійснюють свої повноваження на основі додержання Конституції України та чинних на території нашої держави законів, незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об'єднань чи їх органів;
Глава 1. Прокуратура України
147
3) захищають у межах своєї компетенції права і свободи громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак;
4) вживають заходів щодо усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення;
5) діють гласно, інформують державні органи влади, громадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення.
Суть принципу єдності полягає в тому, що кожний орган прокуратури, її посадові особи діють у межах своєї компетенції, виступаючи як представники єдиної системи прокурорських органів. Це — важлива структурна ознака, оскільки внаслідок цього забезпечується єдність завдань, що стоять перед прокурорами різних рівнів, загальність методів, форм їх діяльності з основних напрямів роботи, а також засобів реагування на порушення закону. Здійснюючи нагляд за виконанням законів, органи прокуратури вживають заходів щодо усунення порушень закону, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення, виходячи з єдності мети і завдань, що стоять перед прокуратурою.
Сувора підпорядкованість органів прокуратури по вертикалі, яка грунтується на принципі централізації прокурорської системи, є не лише фактором виконавської дисципліни, що само по собі важливо в діяльності прокуратури. Вона гарантує, що будь-який акт прокуратури має відповідати закону, наказам Генерального прокурора. Для скасування незаконного, необгрунтованого рішення, що його прийняв прокурор нижчого рівня, відповідному керівникові органу прокуратури надано право одноособово вирішити це питання.
Незалежність прокуратури означає, що всі прокурори здійснюють свої повноваження незалежно від органів державної влади і самоорганізації населення, політичних партій і громадських об'єднань. Конституційний Суд України визнав, що зі способу призначення Генерального прокурора України на посаду та звільнення його з посади не випливають відносини підпорядкованості органів прокуратури України іншим органам державної
148
Розділ III. Правоохоронні органи України '
влади, зокрема тим, які здійснюють повноваження щодо призна^ чення на посаду та звільнення з посади Генерального прокурора України1.
Принцип гласності в діяльності прокуратури характеризується тим, що органи прокуратури виконують покладені на них завдання гласно, інформуючи громадян, а також органи державної влади про результати своєї роботи, про стан та додержання законів органами і установами, щодо яких прокуратура здійснює наглядові функції. Цим прокуратура зміцнює правовий порядок, запобігає порушенню прав і свобод людини, формує громадську думку навколо правопорушень і осіб, які їх допустили, впливає на правосвідомість громадян, підвищуючи їх правову культуру.
Для ефективного виконання прокуратурою правозахисної ролі законодавством передбачено гарантії незалежності та повноваження, що значно відрізняють її від інших правоохоронних органів. Втручання органів державної влади, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій та їх представників у діяльність прокуратури з нагляду за додержанням законів або з розслідування діянь, що містять ознаки злочину, забороняється.
Вплив у будь-якій формі на працівника прокуратури з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або добитися прийняття неправомірного рішення тягне за собою відповідальність, передбачену законом.
Звернення представників влади, інших посадових осіб до прокурора з приводу конкретних справ і матеріалів, що перебувають у провадженні прокуратури, не можуть містити будь-яких вказівок або вимог щодо результатів їх вирішення.
Як втручання у здійснення прокурорського нагляду, розслідування злочинів кваліфікуються звернення народних депутатів України, депутатів органів місцевого самоврядування, посадових осіб, представників засобів масової інформації до прокурора з вимогою надати інформацію, що становить службову таємницю або
1 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним по-' данням Президента України щодо відповідності Конституції України (консти-туційності) постанови Верховної Ради України "Про висновки Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України по перевірці фактів порушення прав українських акціонерів відкритого акціонерного товариства "Миколаїв-цемент" від 18 лютого 1999 р. (справа про доручення Генеральній прокуратурі України) // Офіційний вісник України. — 2001. — № 25. — С. 33.
Глава 1. Прокуратура України
149
таємницю слідства, виконати чи не виконати конкретні наглядові чи слідчі дії або здійснити їх всупереч законові.
Передбачені законом повноваження прокурора брати участь у засіданнях органів законодавчої і виконавчої влади, а також органів самоорганізації населення є одним з важливих проявів особливого статусу прокуратури в здійсненні контрольних функцій. Разом з тим встановлено заборону прокурору входити до складу комісій, комітетів та інших колегіальних органів, утворюваних радами або їх виконавчими органами.
Отже, посідаючи пепідпорядковапе місце в системі поділу державної влади, прокуратура всю свою діяльність спрямовує на захист законом передбачених прав і свобод громадян та інтересів держави від неправомірних посягань, утвердження принципу верховенства права.
§ 2. Функції прокуратури
Конкретні функції прокуратури слід розглядати у двох аспектах. По-перше, вони грунтуються на існуючій нормативній базі та перевірені практикою, а тому підлягають уточненню і вдосконаленню відповідно до історичних у мов, формування правової держави. Сьогодні прокуратура залишається доступним для населення і надійним державним органом, що забезпечує захист прав і свобод громадян, інтереси держави. На вимогу прокурорів останніми роками поновлено права сотень тисяч людей у галузі трудових, житлових та інших правовідносин.
По-друге, конституційні положення дещо звужують сферу діяльності прокуратури. Як уже зазначалося, крім передбачених у ст. 121 Конституції України та ст. 5 Закону України "Про прокуратуру" функцій, прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства. Це також закріплено в Перехідних положеннях до Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про прокуратуру".
Принципово важливим є законодавче застереження про те, що на прокуратуру не може покладатися виконання функцій, не передбачених Конституцією України і Законом України "Про прокуратуру".
Підтримання державного обвинувачення в суді. Однією з основних функцій діяльності прокуратури є підтримання дер-
150
Розділ III. Правоохоронні органи України
жавного обвинувачення в суді. Конституційне положення про визнання винним та про застосування кримінального покарання тільки судом визначає судовий розгляд центральною вирішальною стадією кримінального процесу. Тому участь прокурора в судовому розгляді є однією з найважливіших ділянок його діяльності. Участь прокурора в суді як державного обвинувача — важлива гарантія винесення судом законного, обгрунтованого вироку та додержання передбачених законом прав та інтересів громадян. Слід підкреслити, що суд та прокуратура при розгляді кримінальних справ мають схожі завдання, але прокурор сприяє їх виконанню згідно з принципом змагальності особливими методами.
У державах з високорозвинутою системою права не виникає питання про необхідність участі прокурора при розгляді кримінальних справ у суді. Без обвинувача справа не розглядається, а неявка прокурора в судове засідання тягне за собою відкладення розгляду справи. В чинному кримінально-процесуальному законодавстві, яке теж передбачає змагальність як одну з найважливіших засад, це питання детально не регламентовано.
Прокуратура сьогодні не має реальних можливостей забезпечити підтримання державного обвинувачення у кожній справі у зв'язку з відсутністю бюджетного фінансування для введення до штату близько двох тисяч додаткових працівників. Але демократичні зміни, деякі позитивні зрушення у сфері економічних реформ в Україні найближчим часом, очевидно, таки приведуть до встановлення обов'язку підтримання державного обвинувачення прокурором у кожній кримінальній справі, що її розглядає суд.
Державне обвинувачення завжди спрямовано проти конкретної особи. У кожному випадку воно є персоніфікованим і складається з виявлення (встановлення) цієї особи. Сутність державного обвинувачення полягає в сукупності дій прокурора з відстоювання перед судом обвинувального висновку про передбачений законом злочин, що його вчинила особа, яка перебуває на лаві підсудних.
"Захисник, як і обвинувачений, не зобов'язаний доказувати невинність або меншу винність обвинуваченого, а також обставини, що виключають його кримінальну відповідальність. Слідчий і суд також не вправі перекладати, а точніше покладати, обов'язок доказування на захисника, як і на обвинуваченого"1.
1 Михеєнко М. М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні. — К.: Юрінком Інтер. — 1999. — С. 77.
Глава 1. Прокуратура України
151
У суді, крім прокурора, в ролі обвинувача можуть виступати й інші особи — потерпілий або його представник, причому вони виконують функцію обвинувачення не тільки у справах, порушених за скаргою потерпілого, айв інших кримінальних справах, користуючись правами сторони у процесі та маючи свій власний інтерес. Термін "державне обвинувачення" вживається законодавцем тільки при регламентації діяльності прокурора у суді1.
Джерелом державного обвинувачення є діяльність органів дізнання та досудового слідства, зусиллями яких особа, викрита як така, що вчинила злочин, у зв'язку з чим має постати перед судом. Підтримуючи обвинувачення в суді, прокурор привселюдно обвинувачує підсудного та наполягає на застосуванні до нього справедливого покарання, допомагає суду у кваліфікованому вирішенні справи, привертає увагу до причин та умов, що сприяли вчиненню злочину.
Державний обвинувач бере участь у допитах підсудного, потерпілого, свідків, у дослідженні висновків експертів та речових доказів. Він розпочинає судові дебати у кримінальній справі, виступаючи з обвинувальною промовою. У ній він аналізує матеріали справи, докази, риси особистості підсудного, висловлює міркування з питання призначення міри покарання. Об'єктивність та незалежність прокурора в суді гарантована передбаченою законом можливістю для прокурора відмовитися від підтримання державного обвинувачення, якщо дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, виклавши у своїй постанові мотиви відмови.
Гласний та змагальний судовий процес створює сприятливі умови для оцінки доказів, виявлення обставин, які були раніше невідомі чи не піддавалися дослідженню або які відображені в процесуальних документах з істотними порушеннями закону. Зосередження в один час та в одному місці всіх процесуальних осіб, які мають відомості про злочин, перевірка їх показань під різними кутами зору прокурором та захисником, послідовний та безперервний допит підсудного, потерпілого, свідків, експертів дають можливість з'ясувати розбіжності у їх показаннях і сприяють логічному аналізу та синтезу всієї сукупності доказів. Прокурору для відмови від обвинувачення не обов'язково переконатися у невинності особи, йому досить втратити переконан-
1 Докладніше про сутність поняття "державне обвинувачення" див.: Юридична енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 1999. — Т. 2.-С. 113.
152
Розділ III. Правоохоронні органи України
ня у провині, оскільки невинність не з'ясовується, а презю-мується. Відмова від обвинувачення означає, що, на думку про* курора, підсудний має бути виправданий. Проте чинне законог давство (ст. 264 КПК України) передбачає обов'язок суду роз'яснити потерпілому та його представнику їх право вимагати продовження розгляду справи та підтримувати обвинувачення.
Після винесення судом вироку прокурор зобов'язаний вжити у встановленому законом порядку заходів щодо виправлення помилок, які мали місце, висловити свою незгоду з мірою покарання, визначеною судом, якщо вона не відповідає тяжкості злочину та суспільній небезпеці особи, яка його вчинила. Для цього прокуратура має визначені законом повноваження, незалежно від того, чи набрав вирок законної сили, чи ні.
Таким чином, підтримання державного обвинувачення — це діяльність прокуратури у встановлених кримінально-процв-суальним законом формах, яка складається з аналізу матеріалів справи та доказування вини особи в судових органах, сприяння постановленню законного, обгрунтованого та справедливого вироку.
Представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Представництво прокурором інтересів громадян або держави в суді — одна з важливих гарантій забезпечення захисту прав і свобод громадян, законних інтересів держави. Судовий порядок захисту прав і свобод громадян значно розширюється. Участь прокурора в ньому є ефективним засобом забезпечення та поновлення їх.
Формами представництва є:
— звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб;
— участь у розгляді судами справ;
— внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами.
Навряд чи можна погодитися з точкою зору, що "функція представництва інтересів громадянина або держави в суді є для прокурора новою"1. За цивільно-процесуальним та арбітражно-процесуальним законодавством прокуратура мала і раніше право
1 Шумський П. А Прокуратура України. — К.: Вентурі. — 1998. — С. 179.
Глава 1.' Прокуратура України
153
на подання позову (заяви) до суду. Останніми роками саме прокуратурою у порядку цивільного судочинства зупинено незаконну приватизацію значної кількості важливих народногосподарських об'єктів, а також забезпечено повернення в багатьох випадках державних коштів, поновлено права неповнолітніх при незаконних махінаціях з житлом і т. ін.
Прокуратура представляє інтереси громадянина чи держави в суді від імені держави, здійснюючи це представництво через прокурорів, які є уповноваженою на це державною інституцією. Тому ніяких довіреностей чи доручень прокурору не треба, оскільки він не представляє інтереси конкретної особи чи органу влади. У межах своєї компетенції, визначеної законом, він діє як представник держави, маючи водночас і всі процесуальні права позивача. Прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому законом.
Право прокурора на позов регламентоване цивільно-процесуальним та господарсько-процесуальним законодавством, наказами Генерального прокурора України. Він зобов'язаний використати це право для забезпечення захисту соціальних прав громадян, а також відшкодування шкоди, завданої державі, державним підприємствам, установам та організаціям, стягнення заборгованості перед бюджетом, пенсійним фондом та ін. Право-захисна діяльність прокуратури не протиставляється аналогічній діяльності суду, а лише доповнює її. Більше того, суд може визнати необхідним на свій розсуд обов'язкову участь прокурора в суді для надання висновків з метою здійснення покладених на нього обов'язків.
Процесуальне становище прокурора у ролі позивача дещо відрізняється від становища інших осіб, які заявляють позов у цивільній справі. Так, прокурор не несе судових витрат, до нього не може бути пред'явлено зустрічного позову, він не може укласти, мирову угоду, а рішення суду за позовом прокурора поширюється не на прокурора, а на особу, в інтересах якої пред'явлено позов.
Громадяни, юридичні особи та держава в особі її органів самостійно звертаються до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів, що охороняються законом. Прокурор же здійснює представництво в суді лише тоді, коли громадянин неспроможний через фізичний чи матеріальний стан або з інших причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реа-
154
Розділ III. Правоохоронні органи України
лізувати процесуальні повноваження. Захист прав неповнолітніх, недієздатних, обмежено дієздатних, безвісно відсутніх прокурор здійснює в суді, представляючи їх інтереси, лише тоді, коли батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники, органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування не виконують передбачених законом обов'язків.
Прокурор має право подавати позов до господарського суду в інтересах держави. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, а й у діяльності приватних підприємств, товариств, захисті підприємств з іноземними інвестиціями.
За Конституцією України всі форми власності юридичне рівноправні. Тому прокурор з урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, у кожному конкретному випадку самостійно визначає, посилаючись на закон, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах1.
Відповідно до ст. 120 ЦПК України прокурор має право вносити апеляційне подання на рішення суду, що не набрало законної сили, коли він брав участь у справі. Право прокурора на внесення касаційного подання у порядку нагляду сприяє зміцненню законності в цивільному судочинстві, оскільки є оптимальним варіантом взаємодії суду і прокуратури, наповнення новим змістом правозахисної ролі останньої. Намагання на законодавчому рівні вирішити це питання інакше може завдати істотної шкоди реалізації громадянами своїх прав щодо судового захисту і ні в якому разі не принижує ролі суду, який приймає остаточне рі-шення.
Враховуючи реальний стан економіки в нашій державі та зниження життєвого рівня великої частини населення, сьогодні є
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України // Офіційний вісник України. — 1999. — № Ь5. — С. 35.
Глава 1. Прокуратура України
155
передчасною і необгрунтованою спроба усунути прокуратуру від забезпечення за допомогою судових засобів додержання конституційних прав громадян і перш за все соціально-економічних: права кожного на працю, належні, безпечні і здорові умови праці, заробітну плату, не нижче визначеної законом, та на своєчасне її отримування, права приватної власності і т. ін.
Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.
Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, спрямований на забезпечення встановленого порядку, виявлення і розкриття злочинів, розгляду заяв та повідомлень про них, законності здійснення оперативних заходів, слідства, правомірності прийнятих зазначеними органами рішень. "Розслідування злочинів — це така діяльність, у якій зведено до мінімуму будь-які "зовнішні" види контролю (наприклад, народний, громадський, позавідомчий). У зв'язку з чим прокурорський нагляд тут має бути максимальний, з імперативними повноваженнями прокурора"1.
Предметом правозахисної діяльності прокуратури при цьому є перш за все інтереси суспільства, держави, їх охорона від злочинних посягань. Не менш важливе значення має також захист прав і законних інтересів потерпілих від злочину громадян, забезпечення об'єктивного розгляду їх заяв і скарг, вжиття заходів для відшкодування їм матеріальних та моральних збитків. Сутність правоохоронної діяльності прокуратури виявляється у протидії виникненню та розвитку протиправних вчинків у першу чергу з боку державних органів та їх посадових осіб, які мають спеціальні, визначені законом повноваження з обмеження конституційних прав громадян, нейтралізації та ліквідації порушень, правової оцінки вчиненого та притягнення винних до відповідальності.
Прокурорський нагляд за оперативно-розшуковою діяльністю поширюється на оперативні підрозділи:
1) органів внутрішніх справ — кримінальну та спеціальну міліцію, спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю, оперативно-розшукові підрозділи державної автомобільної інспекції;
1 Михайленко А. Р. Расследование преступлений: законность й обеспечение прав граждан. — К.: Юрінком Інтер. — 1999. — С. 182.
156
Розділ III. Правоохоронні органи України
2) органів служби безпеки — розвідку, контррозвідку, військову контррозвідку, підрозділи захисту національної державності, по боротьбі з корупцією та організованою злочинною діяльністю, оперативно-технічні, оперативного документування;
3) прикордонних військ — підрозділи з оперативно-розшуко-вої роботи;
4) управління державної охорони України — підрозділ оперативного забезпечення охорони;
5) органи державної податкової служби — оперативні підрозділи податкової міліції;
6) органи й установи Державного департаменту України з питань виконання покарань — оперативні підрозділи1.
Повноваження прокурора, встановлені кримінально-процесуальним законодавством та іншими нормативними актами, поширюються на слідчих прокуратури, органів внутрішніх справ, служби безпеки і податкової міліції, що об'єднані процесуальним поняттям "органи попереднього розслідування"2. Так, у ст. 227 КПК України передбачені такі повноваження:
• перевірка кримінальних справ, матеріалів та інших відомостей про вчинені злочини; скасування незаконних та необгрунтованих постанов слідчих та осіб, які проводять дізнання; дача письмових вказівок про розслідування злочинів; безпосередня участь у провадженні окремих слідчих дій або розслідування у новному обсязі будь-якої справи;
• санкціонування проведення окремих слідчих дій; продовження строку розслідування та погодження утримання під вартою як запобіжного заходу;
• повернення кримінальних справ органам попереднього слідства з вказівками щодо провадження додаткового розслідування; вилучення справи від органу дізнання і передача її слідчому; усунення особи, яка проводить дізнання, або слідчого від подальшого ведення дізнання або попереднього слідства, якщо вони допустили порушення закону при розслідуванні справи; порушення кримінальної справи або відмова порушити її; закриття
, — • - ', . і
1 Див.: Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 22; 1993. — № 11; 1994. — № 11; 1998. - № 26; 1999. - № 4.
2 Конституцією України запроваджено нове поняття "досудове слідство", що потребує подальшого законодавчого впровадження. Конституція України. — К.: Преса України, 1997. — С. 57.
Глава 1. Прокуратура України
157
або зупинення провадження у кримінальних справах; затвердження обвинувального висновку; направлення справи до суду.
Значення прокурорського нагляду на цьому комплексному напрямі правоохоронної діяльності важко переоцінити. Як відо» мо, при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та попереднього слідства неминуче зачіпаються, а часто й істотно обмежуються права і законні інтереси громадян, гарантовані Конституцією України та іншими законами (право на свободу, недоторканність житла і т. ін.).
При виконанні професійного обов'язку з додержання порядку розгляду заяв і повідомлень про злочини прокурор повинен стежити за тим, щоб всі заяви та повідомлення були зареєстровані і щодо них своєчасно було прийнято одне з таких рішень: порушено кримінальну справу; відмовлено в порушенні кримінальної справи; заяву направлено на розгляд за належністю.
Порядок попереднього розслідування злочинів детально регламентовано Кримінально-процесуальним кодексом України. Прокурорський нагляд за безумовним його додержанням є однією з гарантій забезпечення прав учасників кримінального процесу (підозрюваних, обвинуваченого, потерпілого, свідків), невідворотності відповідальності за вчинений злочин. Генеральний прокурор України вимагає зосередити зусилля на підвищенні рівня прокурорського нагляду для того, щоб ефективно впливати на результативність і якість дізнання та слідства, сприяти розкриттю злочинів, захисту особи, її конституційних прав, а також інтересів держави і суспільства від злочинних посягань при неухильному додержанні органами слідства та дізнання вимог закону1.
Нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженнями особистої свободи громадян. Прокуратура, здійснюючи цю функцію, покликана забезпечити, з одного боку, законність пере^ бування затриманих, заарештованих, осіб, що за вироком суду чи з інших законних підстав перебувають у виправно-трудових установах, а з іншого — законність діяльності закладів для виконання судових рішень у кримінальних справах та закладів, що
1 Прокуратура України: проблеми сьогодення і майбутнього // Юридичний вісник України. — 1999. — 22—28 липня. — № 29.
158
Розділ III. Правоохоронні органи України
застосовують інші заходи примусового характеру, пов'язані з обмеженням особистої свободи громадян.
Цей напрям прокурорської діяльності істотно відрізняється від інших як за методами його здійснення, так і за повноваженнями. Прокурор не тільки перевіряє законність правових актів, що видаються адміністрацією установи виконання покарань, а й здійснює нагляд за законністю всієї діяльності цієї установи.
Згідно з вимогами закону прокуратура здійснює нагляд для того, щоб своєчасно і правильно виконувалися вироки; утримання засуджених у місцях позбавлення волі проводилося не інакше, як на підставах і в порядку, встановлених законом; забезпечувалося додержання встановлених законом прав та обов'язків засуджених; виконувалося законодавство про умовно-дострокове звільнення засуджених від відбуття покарання.
Предметом нагляду є додержання законності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначає суд, додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов'язків. Прокурорський нагляд поширюється на адміністрації слідчих ізоляторів, установ виконання покарань; інспекції виправних робіт органів внутрішніх справ; державних виконавців; адміністрації підприємств та інших закладів, що причетні до виконання судових вироків; військове командування у тих випадках, коли засуджений підлягає направленню у дисциплінарний батальйон чи утриманню на гауптвахті.
Прокурор має широкі контрольно-наглядові повноваження. Так, він має право у будь-який час відвідувати піднаглядні заклади, опитувати осіб, які там утримуються, знайомитися з усіма документами та матеріалами, перевіряти відповідність закону наказів та розпоряджень адміністрації місць позбавлення волі. Йому також надано право вимагати від посадових осіб створення належних умов, що забезпечують права затриманих, осіб, узятих під варту, засуджених та осіб, щодо яких застосовано примусові заходи. Він може також отримувати від згаданих посадових осіб пояснення. Прокурор наділений повноваженнями відміняти незаконне дисциплінарне стягнення, накладене на особу, яка відбуває покарання, або негайно звільняти її своєю постановою із штрафного ізолятора, приміщення камерного типу, дисциплінар-
Прокуратура України
159
ного ізолятора, з-під варти, якщо встановлено, що особу затримано або взято під варту без законних підстав.
Прокурор зобов'язаний періодично проводити комплексні перевірки додержання законів як у місцях виконання покарань, так і при виконанні інших заходів примусового характеру, що їх призначає суд.
Імперативний характер повноважень прокурора щодо додержання порядку та умов тримання затриманих, заарештованих, засуджених до позбавлення волі та інших покарань, а також осіб, до яких застосовано заходи примусового характеру, випливає із ст. 45 Закону України "Про прокуратуру". Виконання прокуратурою цієї функції спрямовано також на виконання Україною підписаних міжнародно-правових угод і конвенцій, зокрема Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародних стандартних правил поводження з ув'язненими, Зводу принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню або ув'язненню у будь-якій формі1.
Нагляд за додержанням і застосуванням законів. Предметом цього виду нагляду є правозастосовна діяльність органів державної влади, підприємств та посадових осіб, яка має відповідати вимогам Конституції України та чинним законам. Прокуратура здійснює нагляд за додержанням і застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, політичними партіями, громадськими організаціями, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, підпорядкованості та належності.
З урахуванням стану законності прокуратура має забезпечити постійний нагляд за додержанням соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод громадян, військовослужбовців та членів їх сімей, прав та інтересів соціальних груп, які потребують державної допомоги і захисту; законодавства про порядок розгляду скарг, особливо з питань виплати заробітної плати, пенсій, стипендій, інших соціальних виплат, охорони праці, здоров'я, освіти, житлових прав; природоохоронного законодавства. "Загальнонаглядова діяльність прокуратури приносила і здатна
1 Україна в міжнародно-правових відносинах. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — Т. 2. — С. 36; Международньїе актьі о правах человека. — М.: Норма-ИНФРА. - С. 620.
160
Розділ II!-. Правоохоронні органи України
Глава 1. Прокуратура України
161
принести ще багато користі як державним інтересам, так і справі захисту прав громадян"1.
Органи прокуратури безплатно й оперативно реагують на порушення законодавства, а тому соціально малозахищена частина населення, зважаючи на порівняно дорогі адвокатські послуги та тривалість судових процедур, звертається за юридичною допомогою саме до них. Ефективність діяльності прокуратури підтверджується і тим, що за її ініціативою державі повернуто майже З млрд. грн., 53.МЛН. доларів, чимало іншої валюти2.
Для успішного здійснення загальнонаглядових дій прокурору надані необхідні повноваження. Вони дають можливість йому своєчасно встановити порушення закону, притягнути порушника до встановленої законом відповідальності та вжити заходів для усунення причин та умов, що сприяли цим порушенням закону.
Прокурору не надано право безпосередньо відміняти чи змінювати неправове рішення, підміняти органи відомчого управління та контролю, втручатися у господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству. Але його вимоги при встановленні факту порушення закону, які реалізуються у вигляді протесту, припису, подання чи постанови, є обов'язковими до розгляду і корекції неправового рішення згідно з законом.
При здійсненні загального нагляду прокурор має право:
• безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану посаду, входити до приміщення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій (незалежно від форм власності, підпорядкованості чи належності), до військових частин, установ без спеціальної перепустки;
• мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, у тому числі за письмовою вимогою, й тих, що містять комерційну чи банківську таємницю або конфіденційну інформацію;
• письмово вимагати надання зазначених документів та матеріалів для перевірки, видачі необхідних довідок, у тому числі щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій, для вирішення питань, пов'язаних з перевіркою;
і
Потебенько М. Роки становлення і утвердження // Вісник прокуратури. — 1999. — № 2. — С. 23.
2 Там само. — С. 24.
• вимагати для перевірки правозастосовні акти та інші акти й документи, одержувати інформацію про стан законності і заходи щодо її забезпечення;
• вимагати від керівників та колегіальних органів проведення перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій та інших структур (незалежно від форм власності), а також виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих та позавідомчих експертиз;
• • • викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних чи письмових пояснень щодо порушень закону.
Слід зазначити, що реалізація прокурором представництва інтересів громадянина або держави в суді навряд чи можлива без повноважень, властивих нагляду за додержанням і застосуванням законів. З'ясувати обставини порушення, зібрати докази для відстоювання правової позиції при судовому розгляді позову (заяви) прокурор може, лише маючи передбачені законом права.
Збереження за прокуратурою функції нагляду за додержанням і застосуванням законів законодавець пов'язує з формуванням нових державних органів, що здійснюватимуть контроль за додержанням законів. Реалізуючи принципи створення правової держави, останніми роками з'явилися і почали діяти такі інститути, як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Рахункова палата, Державна податкова адміністрація, Антимоно-польний комітет, органи виконавчої влади, що забезпечують захист прав споживачів, експортний контроль тощо. У зв'язку з цим в умовах перехідного періоду прокуратура дещо звузила межі прокурорського втручання. Дискусія щодо обсягу повноважень з нагляду за додержанням і застосуванням законів в умовах перехідного періоду пов'язана з державно-правовою реформою, здійсненням у її межах адміністративної реформи. Вирішення на законодавчому рівні меж цих повноважень безумовно сприятиме наповненню новим змістом правозахисної діяльності прокуратури, стрижнем якої була й залишається охорона прав і свобод громадян.
Слідство в органах прокуратури. Згідно з кримінально-процесуальним законодавством досудове слідство проводять слідчі прокуратури у справах про вбивства, зґвалтування, злочини у сфері службової діяльності, злочини проти правосуддя, довкілля та інші. Крім того, у всіх справах про злочини, вчинені службовими особами, які займають особливо відповідальне становище, відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України "Про державну службу"
6 2—174
162
Розділ III. Правоохоронні органи України
та особами, посади яких віднесено до 1—3 категорії посад, працівниками правоохоронних органів досудове слідство проводиться слідчими прокуратури. За постановою Генерального прокурора України, його заступників, прокурора області та прирівняних до них прокурорів слідчими прокуратури можуть розслідуватися й інші злочини (ст. 112 КПК України)1.
У Генеральній прокуратурі України, прокуратурі Автономної Республіки Крим є старші слідчі в особливо важливих справах і слідчі в особливо важливих справах; у прокуратурах областей, міст та інших прирівняних до них прокуратурах працюють слідчі в особливо важливих справах і старші слідчі; у районних, міжрайонних, міських — старші слідчі і слідчі.
Усі рішення про спрямування слідства і провадження слідчих дій слідчий прокуратури приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди, затвердження чи санкції від прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення. Законом встановлено вичерпний перелік випадків, коли для прийняття й реалізації рішень слідчому необхідно одержати санкцію чи згоду прокурора.
Правові підстави, форми й методи здійснення прокурорського нагляду за додержанням законів слідчими прокуратури ідентичні тим, які прокуратура застосовує, реалізуючи свої повноваження, щодо слідчих служби безпеки, органів внутрішніх справ та податкової міліції. Однак оскільки прокурор організаційно несе відповідальність за роботу слідчих (як керівник структурного підрозділу), то іноді складається враження, що він є "начальником" слідчого, особою, яка керує розслідуванням. Тому важливо розрізняти процесуальну діяльність прокурора та слідчого, що базується на кримінально-процесуальному законодавстві, і трудові відносини органу прокуратури і слідчого, які мають грунтуватися виключно на основі трудового законодавства, наказів та інструкцій Генерального прокурора України (наприклад, забезпечення прокурором району робочого місця слідчого, забезпечення телефоном, канцелярським приладдям, доручення розслідування конкретної кримінальної справи, виклик на місце події і т. ін.).
Крім вищеперелічених функцій прокуратури, на неї покладено координацію діяльності по боротьбі зі злочинністю. Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори коор-
1 Урядовий кур'єр. — 2001. — № 155.
Глава 1. Прокуратура України
163
динують діяльність по боротьбі зі злочинністю органів внутрішніх справ, органів служби безпеки, органів податкової міліції, органів митної служби та інших правоохоронних органів. Щоб забезпечити координацію цих органів, прокурор скликає координаційні наради, організує робочі групи, витребує статистику та іншу необхідну інформацію, а також бере участь в організації нарад Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією при Президентові України.
§ 3. Система прокуратури та організація її роботи
Систему прокуратури України становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні інші, прирівняні до них прокуратури, військові прокуратури регіонів, військова прокуратура Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських), а також навчальні заклади, науково-дослідні та інші установи.
Військові прокуратури, що входять до системи прокуратури України, які очолює заступник Генерального прокурора України — начальник головного управління військових прокуратур, здійснюють свої повноваження у Збройних Силах України, Прикордонних військах України та інших військових формуваннях.
У системі органів прокуратури діють спеціальні прокурори (на правах районних), що підпорядковуються обласному прокуророві. До спеціальних прокуратур, за принцип організації діяльності яких взято виокремлення найбільш специфічних сфер, що потребують особливої правоохорони, належать природоохоронні, транспортні, прокуратури з питань нагляду за додержанням кримінально-виконавчого законодавства та деякі інші.
Генеральна прокуратура України є центральним органом системи прокуратури, що його очолює Генеральний прокурор України, який керує діяльністю всіх прокуратур і підпорядкованих закладів та забезпечує виконання завдань, покладених Конституцією та Законом України "Про прокуратуру".
Відповідно до Конституції України він призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Генеральний прокурор України не менш
164
Розділ III. Правоохоронні органи Украївч
як один раз на рік інформує Верховну Раду України про стан законності. Верховна Рада може висловити недовіру Генеральному прокурору, що має наслідком його відставку з посади.
Генеральний прокурор звільняється з посади також у разі:
— закінчення строку, на який його призначено;
— неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;
— порушення вимог щодо несумісності;
— набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
— припинення його громадянства;
— подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.
. Строк,повноважень Генерального прокурора та підпорядкованих йому прокурорів — п'ять років. : - - .
Генеральний прокурор України спрямовує роботу органів прокуратури і здійснює контроль за їх діяльністю, призначає першого заступника, заступників Генерального прокурора УкраЬ ни, керівників структурних підрозділів, головного бухгалтера, інших працівників Генеральної прокуратури України, затверджує структуру і штатну чисельність підпорядкованих органів прокуратури, розподіляє кошти на їх утримання, призначає за погодженням з Верховною Радою Автономної Республіки Крим прокурора Автономної Республіки Крим, призначає заступників прокурора Автономної Республіки Крим, прокурорів областей, міст Києва і, Севастополя, їх заступників, міських, районних, міжрайонних, а також прирівняних до них інших прокурорів.
Відповідно до законодавства він визначає порядок прийняття, переміщення та звільнення прокурорів, слідчих прокуратури та інших спеціалістів. Досить важливим є те, що він відповідно до законів України видає обов'язкові для всіх органів прокуратури накази, розпорядження, затверджує положення та інструкції.
Структуру Генеральної прокуратури становлять головні управління» управління та відділи. У Генеральній прокуратурі України, прокуратурі Автономної Республіки Крим, прокуратурах областей, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокуратурах утворюються колегії. Колегії в органах прокуратури є дорадчими органами, рішення яких реалізуються наказами відповідних прокурорів. Колегія Генеральної прокуратури України утворюється у складі Генерального прокурора, його першого заступника, заступників прокурора, прокурора Автономної Республіки Крим та деяких керівників апарату Генеральної проку-
Глава 1. Прокуратура України
165
ратурй. Персональний склад колегії Генеральної прокуратури України затверджується наказом Генерального прокурора. Персональний склад колегій прокуратур обласного рівня затверджує Генеральний прокурор України за поданням відповідного прокурора.
Система органів прокуратури може ефективно діяти лише за умови належної організації роботи. Організація роботи — це засоби, форми й методи реалізації завдань, що покладені на органи прокуратури, П рівень при здійсненні правоохоронної діяльності визначається науково обгрунтованими управлінськими рішеннями. Головним в організації роботи є визначення основних напрямів роботи, належне планування, забезпечення дієвого контролю виконання, правильний добір і розстановка кадрів.
Результативність здійснення нагляду за виконанням законів визначається правильною організацією праці, вдосконаленням стилю і методів роботи прокурорів та слідчих усіх ланок прокурорської системи. В обстановці швидких змін державного, політичного, економічного та соціально-культурного життя країни органи прокуратури намагаються уникнути стереотипів у своїй діяльності, що склалися роками, а також займають активну позицію щодо порушень законності, напрацьовують адекватні заходи боротьби з правопорушеннями.
Для працівників органів прокуратури характерна обізнаність щодо стану законності та правопорядку, висока професійна ерудиція та виконавська дисципліна, а стилю їх роботи притаманне прийняття обгрунтованих рішень, відкрите спілкування з грома^ дянами, протистояння будь-яким місцевим та протиправним проявам.
Для ефективного виконання співробітниками прокуратури своїх обов'язків встановлено певну систему їх розподілу. Як правило, між співробітниками районної, міської ланки обов'язки розподіляються за галузевим принципом, коли на заступника чи помічника прокурора району покладаються виконання роботи, контроль та аналітична діяльність за одним з напрямів прокурорського нагляду (наприклад, нагляд за дізнанням в органах внутрішніх справ). Виконання службових обов'язків працівниками прокуратур вищого рівня організовано за зонально-предметним принципом, при якому прокурор управління чи відділу контролює діяльність однієї чи кількох підлеглих прокуратур і здійснює нагляд, аналізує роботу з окремого питання (наприклад, законність затримань і арештів) у межах компетенції прокуратури відповідного рівня. При цьому враховуються теоретична підготовка
166
Розділ III. Правоохоронні органи України
Глава 1. Прокуратура України
167
і практичний досвід, індивідуальні нахили та здібності працівників.
Генеральна прокуратура України, орієнтуючи підлеглих прокурорів на підвищення дієвості прокурорського нагляду, намагається уникнути бюрократизму, вимагає виключити практику складання численних аналізів та узагальнень у районній, міській ланках органів прокуратури і спрямовує їх роботу на реальний вплив на стан боротьби зі злочинністю та зміцнення законності. За критерій оцінки правоохоронної діяльності органів прокуратури беруться повнота та своєчасність використання прокурорами наданих їм повноважень, принциповість і наполегливість в усуненні порушень законів, притягнення винних до відповідальності.
Планування роботи — одна з умов успішного виконання органами прокуратури завдань щодо здійснення нагляду за точним виконанням законів. Воно дає змогу правильно визначити напрям роботи, раціонально розподілити сили та максимально використати можливості із зміцнення законності та правопорядку. Прокурори вищого рівня можуть вносити зміни до планів роботи підлеглих прокуратур, а також забезпечують дієвий контроль за виконанням планових завдань.
Важливе місце в організації роботи органів прокуратури посідають питання обліку та звітності, внаслідок чого є можливість отримувати дані про стан злочинності в державі та заходи, що їх вживають різні органи державної влади. Згідно із законом Генеральна прокуратура України разом з Міністерством внутрішніх справ України та іншими заінтересованими міністерствами та відомствами за погодженням з Міністерством статистики розробляє систему та методику єдиного обліку і статистичної звітності про злочинність, розкриття і розслідування злочинів. Здійснюючи конституційну функцію нагляду за неухильним додержанням законів органами, що проводять розшукову діяльність, дізнання та слідство, органи прокуратури виявляють і ставлять на облік приховані злочини, за допомогою системи статистичної звітності сприяють об'єктивній оцінці ефективності діяльності правоохоронних органів з розкриття злочинів та стану законності при їх розслідуванні.
На прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, міських та районних і прирівняних до них прокурорів покладається персональна відповідальність за належне ведення статистики в органах прокуратури та її достовірність. Зрозуміло, що лише маючи точну інформацію про складні про-
цеси у боротьбі зі злочинністю, можна вживати адекватних заходів законодавчого, організаційно-управлінського характеру.
Окремим напрямом в організації роботи є забезпечення особистого прийому громадян усіх рівнів та розгляд заяв і звернень громадян, підтримання ділових зв'язків із засобами масової інформації. Органи прокуратури були й залишаються відкритими для спілкування з населенням, роз'яснюючи громадянам чинне законодавство як індивідуально при відвіданні ними прокуратури, так і через пресу, радіо і телебачення. У разі коли громадянин звертається з приводу порушення прав, починають перевірку, за потреби вживають відповідних заходів щодо їх захисту.
Порядок розгляду скарг, заяв та пропозицій громадян регулюється Законом України "Про звернення громадян", кримінально-процесуальним законодавством та наказами Генерального прокурора України. У згаданому Законі (ст. 29) встановлено, що "нагляд за дотриманням законодавства про звернення громадян, здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами, відповідно до наданих їм чинним законодавством повноважень, вони вживають заходів до поновлення порушених прав, захисту законних інтересів громадян, притягнення порушників до відповідальності"1.
Ця норма Закону є важливою ще й тому, що законодавець уже після прийняття Конституції України поклав саме на прокуратуру певні повноваження щодо нагляду за додержанням і застосуванням законів. Для їх виконання звичайно потрібні повноваження і саме ті, які здійснювала прокуратура в порядку "загального нагляду", забезпечуючи охорону прав і свобод громадян. Таким чином, правоохоронна діяльність прокуратури, яка побудована на чіткій системі, має внутрішню організаційну логіку, підпорядкована закономірностям, що дають можливість адекватними формами і методами виявляти порушення закону та відповідно на них реагувати. Централізація органів прокуратури, вертикальне підпорядкування прокурорів нижчого рівня та незалежність їх від будь-якого місцевого впливу е основою зміцнення законності, забезпечення демократичних принципів правової держави.
Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 47. — С. 256.
168
Розділ НІ. Правоохоронні органи України
§ 4. Акти прокурорського реагування
Визначені законом повноваження прокуратури реалізуються у формі актів прокурорського реагування. Особливістю цих актів є те, що їх слід розглядати не тільки як право, а й як обов'язок прокурора реагувати на порушення закону.
Протест прокурора — один з основних правових засобів реагування прокурора на виявлені порушення закону. Протест на правовий акт (наприклад, наказ чи постанову про притягнення особи до дисциплінарної, адміністративної чи матеріальної відповідальності) заявляється у разі, коли той суперечить законові. У ньому міститься вимога про усунення порушення, приведення акта відповідно до чинного законодавства або його відміну. Сфера застосування протесту не обмежена лише правовими актами. Закон передбачає можливість опротестування незаконних дій, щоб припинити їх та поновити порушене право.
Протест заявляється прокурором, його заступником до органу, який видав цей правовий акт, або до вищого органу. Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов'язковому розглядові відповідним органом або посадовою особою у десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту у цей же строк повідомляється прокурору.
У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор може звернутися із заявою до суду про визнання акта незаконним. Заяву до суду може бути подано протягом п'ятнадцяти днів з моменту одержання повідомлення про відхилення протесту або закінчення передбаченого законом строку для його розгляду. Подача такої заяви зупиняє дію правового акта.
Заява до суду направляється відповідно до чинних положень цивільно-процесуального законодавства1, а також з урахуванням підвідомчості та підсудності справи.
Письмовий припис про усунення порушень закону вносить прокурор, його заступник органу чи посадовій особі, які допустили порушення, або вищому в порядку підпорядкованості органу, посадовій особі, які правомочні усунути порушення. Він вноситься у разі, коли порушення закону має очевидний характер і може завдати істотної шкоди інтересам держави, підприємства, установи та організації, а також громадянам, якщо не буде негайно усу-
Цивільно-процесуальний кодекс України. — К.: Право, 1997. —
Ст. 24815-24819
Глава 1. Прокуратура України
169
нуто. Припис підлягає негайному виконанню, про що повідомляється прокурору.
Припис використовується, як правило, в разі реальної загрози спричинення тяжких наслідків, аварій, екологічних та інших катастроф і спонукає органи державної влади чи самоврядування, посадових осіб до активних дій щодо здійснення запобіжних заходів. Наприклад, при зволіканні з відселенням мешканців будинку, що загрожує обвалом, прокурор письмовим приписом вимагає термінового вирішення цього питання, оскільки може бути завдано шкоду життю і здоров'ю громадян.
> Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис вище^ стоящому прокуророві, який зобов'язаний розглянути скаргу протягом десяти днів, або до суду.
Подання прокурора є актом прокурорського реагування, спрямованим на усунення порушення закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють. Право внесення подання належить прокуророві та його заступникові.
Подання грунтується на матеріалах прокурорської перевірки, а підставою для його внесення є виявлені факти порушень і, як правило, стосуються групи таких порушень.
Подання вноситься в орган чи посадовій особі, компетенція яких дає змогу вжити реальних заходів щодо усунення порушень закону, причин цих порушень та умов, що їм сприяли. Вимоги прокурора повинні мати лише правову спрямованість і не мати характеру втручання у господарську сферу. Разом з вимогами, спрямованими на усунення причин правопорушень, як правило, ставиться питання про притягнення винних осіб до дисциплінарної і матеріальної відповідальності.
Подання підлягає негайному розглядові, і не пізніше як у місячний строк має бути вжито відповідних конкретних заходів щодо усунення порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, і про наслідки повідомлено прокурору. Нерідко направлені прокурору повідомлення є звичайними бюрократичними відписками. Для того, щоб звести до мінімуму формалізм у реагуванні на подання прокурорів, вони аналізують повідомлення і в разі потреби порушують питання про персональну відповідальність винних посадових осіб, які не вжили належних заходів реагування на виявлені прокурором порушення. У ст. 1856 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено можливість накладання штрафу за залишення посадовою особою
170
Розділ III. Правоохоронні органи України
без розгляду чи несвоєчасний розгляд подання, протесту чи припису прокурора1.
Колегіальний орган (сесія місцевої ради, виконком, колегія міністерства і т. ін.), куди внесено подання, повідомляє прокурору про день засідання, який має право особисто взяти участь у його розгляді. Обговорення подання у такому випадку проходить у публічній формі і нерідко набуває характеру дискусії. Важливо, щоб прокурор аргументовано й кваліфіковано міг дати пояснення і переконати у необхідності вжиття відповідних заходів.
Кримінально-процесуальне, цивільне процесуальне та господарське процесуальне законодавство передбачають право прокурора на апеляційне та касаційне подання щодо порушень закону з конкретних кримінальних, цивільних та господарських справ у зв'язку з оскарженням вироків, рішень, ухвал і постанов судів.
Постанова про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи виноситься прокурором щодо посадової особи або громадянина у разі порушення ними закону. Наприклад, під час прокурорської перевірки виявлено, що через недбалість працівника при виконанні ним своїх службових обов'язків завдано матеріальної шкоди державі. Отже, є конкретна особа, щодо якої при з'ясуванні ступеня вини та розмірів шкоди має бути вирішено відповідно до закону питання про дисциплінарну, матеріальну чи кримінальну відповідальність. Постанова про порушення дисциплінарного провадження або провадження про адміністративне порушення підлягає розгляду повноважною посадовою особою або відповідним органом у десятиденний строк після надходження, якщо інше не встановлено законом. Постанова прокурора про порушення кримінальної справи передається для розслідування слідчому того органу, який має розслідувати справу, додержуючись принципу підслідності.
Постанова прокурора є одним з поширених актів прокурорського реагування і застосовується не лише у випадках визначення персональної відповідальності. Кримінально-процесуальне законодавство, визначаючи компетенцію прокурора щодо органів дізнання і слідства,-передбачає використання постанови для реалізації ним своїх повноважень. Саме постановою прокурор скасовує незаконні, необгрунтовані постанови слідчих та осіб, які про-
Глава 1. Прокуратура України
171
1 Кодекси України. — К.: Юрінком Інтер. — Т. 1. — С. 159.
водять дізнання, закриває або зупиняє провадження у кримінальних справах і т. ін.
Вимога прокурора про надання йому документів та матеріалів, довідок та інформації, а також про проведення перевірок та ревізій є одним з актів прокурорського реагування. Посадові особи та громадяни повинні з'являтися за викликом прокурора (повісткою) і давати пояснення з обставин, які з'ясовуються прокурорською перевіркою.
Виконання обгрунтованих законом вимог прокурора не може бути пов'язане з будь-якими умовами і здійснюється у строки, передбачені законом або погодженні з прокурором. Документи та інформація, необхідні органам прокуратури для здійснення покладених на неї наглядових функцій, проводиться безплатно. Невиконання без поважних причин законних вимог прокурора і ухилення від явки у прокуратуру тягнуть за собою встановлену законом відповідальність. У ст. 1855 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено адміністративну відповідальність посадової особи за невиконання законних вимог прокурора про проведення перевірки або ревізії діяльності підпорядкованих підприємств, про надання необхідних матеріалів, а також відповідальність посадових осіб та громадян за ухилення від прибуття за викликом прокуратури1.
Досить схожим з вимогою прокурора є такий акт прокурорського реагування, як вказівка прокурора органам, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство. Вона є обов'язковою до виконання, дається у випадках, передбачених кримінально-процесуальним законодавством, а саме: про розслідування злочинів, про обрання, зміну, скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочин (ст. 227 КПК України).
Подання цивільного позову з метою захисту інтересів держави, а також громадян є також актом прокурорського реагування, що тягне за собою порушення судового провадження. Саме суд має підтвердити своїм рішенням обгрунтованість викладених у позові чи заяві прокурора вимог, поновити порушені права та притягнути винних до цивільно-правової відповідальності.
Акти прокуратури повинні бути законними, обгрунтованими, вмотивованими, юридичне і стилістично грамотними, чіткими за змістом, а також містити правову аргументацію та роз'яснення
Кодекси України. — К.: Юрінком Інтер, 1997. — Т. 1. — С. 159.
172
Розділ III. Правоохоронні органи України
Глава 1. Прокуратура України
173
порядку оскарження. У протесті, поданні, приписі або постанові прокурора обов'язково зазначається, ким і яке положення закону порушено, в чому полягає порушення та що і в який строк посадова особа або орган мають вжити для його усунення. У цих та інших документах мають зазначатися правові наслідки невиконання викладених вимог та вказуватись посада, класний чин та прізвище особи, яка підписала акт.
Отже, реагування органів прокуратури на порушення закону може відбуватися лише у передбачених законом формах. Прокуратурою обов'язково має бути встановлено порушення закону, після чого точно і в межах компетенції використано весь передбачений законодавством арсенал засобів прокурорського реагування.
§ 5. Кадри органів прокуратури
Особливий характер діяльності прокурорів і слідчих прокуратури зумовили необхідність визначення ряду істотних вимог професійного та морально-етичного плану щодо осіб, які призначаються на ці посади.
Прокурорами і слідчими можуть призначатися громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові і моральні якості. Працівники прокуратури повинні мати високі людські якості, бути принциповими і непримиренними до порушень законів, поєднувати виконання своїх професійних обов'язків з громадянською мужністю, справедливістю та непідкупністю. Вони повинні особисто суворо додержуватися вимог закону, виявляти ініціативу в роботі, підвищувати її якість та ефективність і сприяти утвердженню верховенства закону, забезпеченню Демократії, формуванню правосвідомості громадян, поваги до законів, норм та правил суспільного життя.
Особи, які не мають досвіду практичної роботи за спеціальністю, проходять в органах прокуратури стажування строком до одного року. Особи, вперше призначені на посаду помічників прокурорів, прокурорів управлінь, відділів, слідчих прокуратури складають Присягу працівника прокуратури.
На посади прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів призначаються особи віком не молодше ЗО років, які мають стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менш
як сім років. На посади районних і міських прокурорів призначаються особи віком не молодше 25 років і зі стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менш як три роки.
Для цієї категорії керівників органів прокуратури, поряд з моральними та професійними якостями, важливе значення має наявність організаторських здібностей, вміння керувати колективом, а також вирішувати завдання у складних обставинах, що постійно змінюються.
Прокурори і слідчі прокуратури підлягають атестації один раз на п'ять років. Основним завданням атестації є визначення службової відповідності особи посаді, яку вона обіймає, встановлення перспективи використання потенційних можливостей і здібностей працівника, визначення напрямів підвищення кваліфікації, а також вирішення у певних випадках пропозицій про переміщення кадрів або звільнення з посади.
Прокурорам і слідчим органів прокуратури, працівникам науково-навчальних закладів прокуратури присвоюються класні чини відповідно до посад, які вони обіймають, і стажу роботи. Класний чин — це спеціальне персональне звання прокурорського працівника як державного службовця, що присвоюється з урахуванням посади, яку він обіймає, стажу, знань та досвіду, а також за конкретними результатами роботи особи. Порядок присвоєння і позбавлення класних чинів визначається Положенням про класні чини керівників прокуратури України, затвердженим Верховною Радою України 6 листопада 1991 року.
Працівникам органів прокуратури встановлюється 10 класних чинів: державний радник юстиції України, державний радник юстиції 1-го класу, державний радник юстиції 2-го класу, державний радник юстиції 3-го класу, старший радник юстиції, радник юстиції, молодший радник юстиції, юрист 1-го класу, юрист 2-го класу, юрист 3-го класу. Класні чини державного радника юстиції України, державного радника юстиції 1, 2 і 3-го класів присвоюються Президентом України, інші класні чини — Генеральним прокурором України.
Важливою умовою забезпечення незалежності прокурорів і слідчих прокуратури при здійсненні ними їх повноважень є гаг рантована законом недоторканність особи цих працівників. Нанесення тілесних ушкоджень, образа, погроза щодо працівника прокуратури чи його близького родича, а також знищення їхнього майна, інші насильницькі дії у зв'язку з виконанням прокурором або слідчим прокуратури своїх службових обов'язків тягнуть за
174
Розділ III. Правоохоронні органи України
собою встановлену законом відповідальність (статті 342, 343, 345, 346—349 Кримінального кодексу України). Збитки, заподіяні знищенням або пошкодженням майна прокурору, слідчому чи пенсіонеру з числа прокурорських слідчих працівників, членам їхніх сімей і близьким родичам у зв'язку з виконанням працівником прокуратури своїх службових обов'язків, відшкодовуються державою у повному обсязі за рахунок державного бюджету.
Законом України "Про прокуратуру" встановлено порядок заохочень, передбачено заходи матеріального та соціального забезпечення, правового та соціального захисту працівників органів прокуратури. Передбачається матеріальне та соціальне забезпечення прокурорських працівників з урахуванням надбавок за вислугу років та класні чини.
За порушення закону, неналежне виконання службових обов'язків чи вчинення ганебного вчинку прокурори і слідчі несуть відповідальність згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України, затвердженим Верховною Радою України 6 листопада 1991 року.
Крім загальних підходів до дисциплінарної відповідальності, для співробітників прокуратури з метою забезпечення бездоганних моральних якостей цим нормативним документом встановлено, що у разі вчинення працівником діяння, несумісного з перебуванням на роботі в органах прокуратури, його звільняють незалежно від часу вчинення проступку.
Історія не раз підтверджувала, що зловживання владою, перебування на відповідальних посадах нечесних осіб призводить до грубих порушень закону, веде до тоталітаризму. У демократичній правовій державі цьому немає місця. "Для людини, яку зараз незаконно заарештовано чи безпідставно віддано до суду, не має значення чи є це порушення закону поодиноким, чи порушення закону мають масовий характер. У питаннях порушення законності, особливо у сфері кримінального судочинства, не можна мислити категоріями великих чисел. І єдиного порушення закону досить, щоб поставити питання про відповідальність слідчого чи прокурора"1. Будь-які порушення прокурорсько-слідчими працівниками законності та службової дисципліни підривають авторитет прокуратури, завдають шкоди інтересам держави та суспільства.
1 Басков В. Й. Прокурорский надзор. — М.: БЕК, 1996. — С. 128.
Глава 1. Прокуратура України
175
Одним із досягнень Генеральної прокуратури України є збереження у сучасних умовах основного кадрового потенціалу прокуратури, встановлення необхідного балансу між досвідченими і молодими працівниками. Саме завдяки їх зусиллям підвищується дієвість нагляду, стає правилом не лише виявлення конкретного порушення закону і притягнення винних до відповідальності, а й створення умов, що виключають порушення законності у майбутньому.
Проблеми вдосконалення прокурорського нагляду як загалом, так і за окремими напрямами є важливими у плані побудови дійсно демократичної правової держави.
Питання для самоконтролю
1. Які завдання покладено на прокуратуру?
2. На яких принципах будується діяльність оршнів прокуратури?
3. Які функції виконує прокуратура?
4. Охарактеризуйте систему органів прокуратури.
5. Перелічіть повноваження Генеральною прокурора України, а також підстави йот призначення та звільнення.
6. Назвіть акти прокурорського реагування, дайте їх коротку характеристику.
7. Які вимоги ставляться законом до працівників прокуратури?
Глава 2. Органи внутрішніх справ України
177
Глава 2 Органи внутрішніх справ України
§ 1. Напрями правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ України
Напрями правоохоронної діяльності є відображенням внутрішньої політики держави, здійснення якої згідно з Конституцією покладено на Кабінет Міністрів України.
Міністерство внутрішніх справ України (далі — МВС) як головний (провідний) орган у системі центральних органів виконавчої влади спрямовує свою діяльність на формування і реалізацію державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, ведення боротьби зі злочинністю, охорону громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху та пожежної безпеки, охорони та оборони особливо важливих державних об'єктів.
Правоохоронна діяльність органів внутрішніх справ (далі — ОВС) є досить різнобічною і здійснюється водночас на трьох рівнях —центральному, регіональному та місцевому. МВС як центральний орган виконавчої влади реалізує державну політику у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства, організує і координує діяльність ОВС по боротьбі зі злочинністю, охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки. Потреби суспільства та інтереси держави у правоохоронній сфері перетинаються, оскільки забезпечення законності та правопорядку становить одну з головних функцій держави і є запорукою стабільності суспільства. Держава, як і суспільство, заінтересована у громадському спокої, у впорядкованості внутрішніх державних відносин. Важливою гарантією правопорядку та законності є правоохоронна діяльність держави, яка здійснюється через систему органів внутрішніх справ.
Відповідно до законодавства України МВС створює необхідні умови безпеки працівників суду і правоохоронних органів, їх близьких родичів та осіб, які беруть участь у кримінальному су-
І
дочинстві1. На МВС покладено забезпечення безпеки дорожнього руху та пожежної безпеки; а також забезпечення законності діяльності у системі органів внутрішніх справ.
Органи внутрішніх справ України виконують і специфічні завдання. Вони обумовлені, по-перше, загальнодержавною концепцією боротьби зі злочинністю, у зв'язку з якою на ОВС покладено завдання реалізації державної політики у боротьбі зі злочинністю, охорони органами внутрішніх справ громадського порядку на вулицях, майданах, у парках, скверах та інших громадських місцях, запобігання та припинення адміністративних правопорушень і забезпечення провадження у справах, розгляд яких законом покладено на органи внутрішніх справ. По-друге, у цій правоохоронній діяльності акцент робиться на запобіжні заходи. Тому ОВС здійснюють профілактичні та оперативно-роз-шукові заходи щодо запобігання, виявлення, припинення та розкриття злочинів2. Крім того, в ОВС проводяться дізнання і попереднє слідство у справах про злочини, розслідування яких покладено на них законом. Для забезпечення безпеки працівників суду, органів прокуратури, внутрішніх справ, митних органів, органів державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної Служби, рибоОХОрОНИ, Державної ЛІСОВОЇ ОХОрОНИ, АНТИМО'
нопольного комітету України, їх близьких родичів, а також безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, МВС організує здійснення необхідних заходів3.
Для профілактики правопорушень МВС та його підрозділи на місцях вносять до центральних і місцевих органів державної
1 Див.: Закон України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 11. — Ст. 50; Закон України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 11. — Ст. 51; Указ Президента України "Положення про Міністерство внутрішніх справ України" від 17 жовтня 2000 р. № 1138 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 42. — С. 22.
<\
Див.: Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 року // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 22. — Ст. 304.
Див.: Закон України " Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" від 23 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 11. — Ст. 50; Закон України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" від 23 грудня 1993 року// Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 11. — Ст. 51; Указ Президента України "Положення про Міністерство внутрішніх справ України" від 17жовтня 2000 року № 1138 // Офіційний вісник України. - 2000. - № 42. - С. 22.
178
Розділ III. Правоохоронні органи України
виконавчої влади, підприємств, установ і організацій подання про необхідність усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень, організують проведення серед населення роз'яснювальної роботи з питань охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю. ОВС організують проведення наукових, кримінологічних і соціологічних досліджень, розробляють на їх основі програми боротьби зі злочинністю і охорони правопорядку, вживають разом з іншими державними органами заходів щодо запобігання дитячій безпритульності та правопорушенням серед неповнолітніх.
При цьому накопичено великі масиви інформації. Існування цієї інформації та її використання у правоохоронній діяльності дає підставу стверджувати про окремий обліковий напрям правоохоронної діяльності МВС. Згадану інформацію використовують у деяких правоохоронних діях, а саме: при проведенні розшуку громадян у випадках, передбачених законодавством та міжнародними угодами; при проведенні експертиз у кримінальних справах і криміналістичних дослідженнях за матеріалами оперативно-розшукової діяльності, використовується спеціалістами криміналістичної служби у слідчих діях з кримінальних справ. Для обробки, поповнення та застосування накопиченої інформації у структурі ОВС формуються центральний та регіональні (обласні) довідково-інформаційні фонди, здійснюючи при цьому оперативно-пошуковий та криміналістичний облік, а у межах своїх повноважень ведуть також державну статистику1.
Органи внутрішніх справ проводять паспортизацію населення країни, а також здійснюють паспортний контроль за іноземними громадянами та особами без громадянства, використовуючи накопичену інформацію. Обліковий напрям правоохоронної діяльності не обмежується формуванням інформаційних масивів лише про міграцію населення, розшук громадян та про об'єкти криміналістичної ідентифікації. Обліковий напрям охоплює також створення інформаційних масивів про зберігання, придбання та використання зброї, придбання транспортних засобів тощо.
Окремий напрям правоохоронної діяльності ОВС складається з дій, спрямованих на охорону громадської безпеки, тобто забезпечення пожежної безпеки, кримінологічної безпеки об'єктів народного господарства, юридичних та фізичних осіб, збережен-
1 Закон України "Про державну статистику" від 17 вересня 1992 року //Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 43. — Ст. 609; Закон України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 року // Відомості Верховної Ради України - 1992.-№ 48. - Ст 651
Глава 2. Органи внутрішніх справ України
179
ня майна, врятування людей у разі стихійного лиха, аварій, проведення заходів з охорони навколишнього середовища, а також здійснення операцій з конвойної охорони. Для розвитку цього напряму діяльності в МВС та його органах на місцях впроваджуються досягнення науки і передового досвіду, забезпечується розробка озброєнь, спеціальних, технічних і криміналістичних засобів для ОВС, військ внутрішньої і конвойної охорони.
На даному етапі адміністративної та судово-правової реформ ОВС перебувають у стані перебудови. Основні напрями реформи передбачені Концепцією розвитку системи МВС України, яка визначає головну мету та основні принципи функціонування і розвитку системи МВС України.
Питання для самоконтролю
1. На вирішення яких завдань спрямована правоохоронна діяльність Міністерства внутрішніх справ України?
2. Які права має Міністерство внутрішніх справ України?
3. Дайте характеристику правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ.
§ 2. Система органів внутрішніх справ України
Основними завданнями МВС України згідно з Положенням про нього, є організація і координація діяльності ОВС щодо захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорона громадського порядку та забезпечення безпеки громадян.
Видами правоохоронної діяльності органів системи МВС є профілактична, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча, охоронна (на договірних засадах) та організаційно-правова.
Міністерство внутрішніх справ України та підпорядковані йому органи мають широкі повноваження для виконання завдань правоохоронної діяльності. Статус МВС як однієї з головних "силових" структур у державі є небезпідставним. МВС, зокрема, має право одержувати від міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, підприємств, установ і організацій відомості, необхідні для виконання покладених на нього завдань. Жодне з міністерств України, крім Міністерства фінансів та Міністерства статистики, таких повноважень не має.
Важливим також є те, що на основі й на виконання чинного законодавства України МВС у межах своїх повноважень видає
180
Розділ III. Правоохоронні органи України;
накази, самостійно організуючи і контролюючи їх виконання, а у разі потреби видає разом з іншими центральними органами державної виконавчої влади та місцевими державними адміністраціями спільні акти (наприклад, з питань порядку обліку випадків звернень до медичних установ і міськрайлінорганів внутрішніх справ громадян з тілесними ушкодженнями кримінального характеру, організації спільного патрулювання співробітників ОВС і військовослужбовців Збройних Сил України тощо). ...
Рішення МВС з питань безпеки дорожнього руху, пожежної, безпеки, діяльності дозвільної системи (адміністративно-виконавчої структури, що здійснює контроль за придбанням, зберіганням та використанням зброї і вибухових речовин, реєстрацію мисливських товариств тощо), інших визначених чинним законодавством питань є обов'язковими для центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, а також'підприємств, установ та організацій.
Ефективність внутрішньої політики взагалі, як і такої її складової, якою є правоохоронна діяльність, багато в чому залежить від організації управлінського процесу, рівня відповідальності та
керівної ролі МВС.
Міністерство внутрішніх справ як керівний орган системи ОВС бере участь у розробці та реалізації державної політики щодо боротьби зі злочинністю, забезпечує на всіх рівнях запобігання злочинам, їх припинення, розкриття і розслідування, організує розшук осіб, які вчинили злочини, вживає заходів щодо усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень.
Система ОВС України будується відповідно до цієї мети та напрямів їх діяльності. Останні поділяються на три групи: основні, забезпечувальні та загального керівництва.
До основних напрямів діяльності (далі — функцій) ОВС належать: гарантування особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод та законних інтересів; забезпечення охорони громадського порядку; запобігання, припинення злочинів та інших правопору- -* шень; своєчасне виявлення, розкриття і розслідування злочинів Ш та розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього * руху; захист власності від злочинних посягань; виконання адміністративних стягнень; гарантування пожежної безпеки тощо1.
1 Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року// Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 4. — Ст. 20; Закон України "Про пожежну безпеку" від 17 грудня 1993 року// Відомості Верховної Ради. — 1994. — № 5. — Ст. 21.
Глава 2. Органи внутрішніх справ України
181
Функції забезпечення спрямовані на забезпечення ефективної діяльності органів внутрішніх справ. До них належать матеріально-технічне постачання, фінансове забезпечення, забезпечення умов праці співробітників зазначених органів тощо.
Функції загального керівництва забезпечують ефективність управління органами системи МВС України у процесі забезпечення громадського порядку та боротьби зі злочинністю у державі. Виходячи з цього система ОВС України включає в себе такі групи структурних підрозділів:
— галузеві служби (підрозділи), які реалізують основні функції зазначених органів, а саме: міліція, слідчі апарати, пожежна охорона, внутрішні війська;
— функціональні служби (підрозділи), які виконують забезпечувальні функції цих органів: кадрові, фінансово-економічні, господарські, медичної служби;
— загального керівництва: керівники служб (підрозділів), штаби, чергові частини, інформаційно-аналітичні центри, апарат міністра.
Певні особливості щодо управління і функціонування має система ОВС на транспорті, яка побудована з урахуванням специфіки забезпечення охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю на залізничному, повітряному, морському і річковому транспорті.
На магістралях української залізниці (Північно-Західній, Південній, Придністровській, Одеській, Донецькій і Львівській залізницях) діють управління внутрішніх справ, централізовано підпорядковані МВС України, на великих залізничних станціях — лінійні відділи Управління Міністерства внутрішніх справ (УМВС), на інших об'єктах залізниці — відділення і пункти міліції. Система органів внутрішніх справ на залізничному транспорті підпорядковується Управлінню внутрішніх справ на транспорті МВС України (УВСТ МВС України) на чолі з начальником управління, який призначається на посаду наказом Міністра внутрішніх справ України.
У великих аеропортах, морських і річкових портах функціонують відділи внутрішніх справ, підпорядковані територіальним УМВС областей, міст.
До складу ОВС на транспорті входять усі основні галузеві служби (за винятком державної автомобільної), паспортного і пожежного підрозділів та деяких інших.
На деяких промислових підприємствах, в установах і організаціях, діяльність яких пов'язана з особливим режимом роботи (оборонний характер, особливо висока технічна небезпека вироб-
182
Розділ III. Правоохоронні органи України
ництва та ряд інших), створюються відділи внутрішніх справ для роботи на закритих об'єктах.
Система органів внутрішніх справ водночас управляє та управляється, тобто фактично виступає як об'єкт та суб'єкт
управління.
Результативність функціонування підрозділів та служб органів внутрішніх справ багато в чому залежить від ефективності управління ними. Як різновид державного управління воно має забезпечувати взаємодію систем, підрозділів і служб органів внутрішніх справ як єдиного цілого з метою виконання поставлених перед ними завдань у сфері внутрішніх справ держави.
Процес управління органами внутрішніх справ являє собою єдину систему взаємопов'язаних і в певному порядку виконуваних дій, які можуть розглядатися як його елементи або стадії. Він визначає динаміку реалізації цілей управління через систему дій операцій, які змінюються, розвиваються і вдосконалюються. У процесі управління виявляються цілі та зумовлені ними завдання і функції органу внутрішніх справ. Цей процес характеризується безперервністю, циклічністю, здійснюється водночас у
різних напрямах1.
Систему ОВС очолює Міністерство внутрішніх справ України — центральний орган державної виконавчої влади.
Система місцевих органів внутрішніх справ включає в себе такі структурні елементи: управління (головні управління) внутрішніх справ МВС України в Криму, в областях, містах, відділи (управління) внутрішніх справ у районах (районні у містах) і лінійні відділи (управління) внутрішніх справ.
Управління (головні управління) внутрішніх справ МВС України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі створюються відповідно до чинного законодавства України. Вони безпосередньо на місцях здійснюють функції виконавчої влади в галузі внутрішніх справ, виконуючи поставлені перед ними завдання через підпорядковані їм відповідні служби та міські, районні відділи (управління) внутрішніх справ.
Управління (головні управління) внутрішніх справ МВС України є апаратом, що безпосередньо виконує завдання по боротьбі зі злочинністю, охороні громадського порядку в межах наданих їм повноважень, їх очолюють начальники, які призначаються на посаду наказом Міністра внутрішніх справ України.
Бандурка О. М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. — Харків: Основа, 1996. — С. 11, 104.
Глава 2. Органи внутрішніх справ України
183
Основними формами управлінської діяльності зазначених органів є: видання наказів, інструкцій та вказівок, затвердження планів заходів, здійснення контрольних функцій, проведення се-мінарів-нарад, зборів тощо.
Кожна галузева служба (підрозділ) має певну внутрішню структуру, яка формується відповідно до виконуваних нею завдань та функцій. Зокрема, до складу управління (головного управління) внутрішніх справ МВС України входять відділи (управління): карного розшуку; державної служби боротьби з економічною злочинністю; боротьби з організованою злочинністю; адміністративної служби міліції; державної автомобільної інспекції; організації роботи дільничних інспекторів міліції; слідчі підрозділи; підрозділи дізнання; державної служби охорони; пожежної охорони; штабні підрозділи; паспортної роботи; реєстраційної і міграційної роботи та інші.
Міські (районні) відділи (управління) внутрішніх справ практично реалізують загальні для всіх ланок завдання, які визначаються законами України, указами Президента України, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також актами органів місцевого самоврядування. На основі законів і підзаконних актів МВС України шляхом видання наказів (інструкцій) визначає форми і методи діяльності апаратів внутрішніх справ на місцях для виконання поставлених завдань.
Місцевим органам внутрішніх справ належить провідна роль в охороні громадського порядку, боротьбі зі злочинністю, оскільки безпосередньо вони своїми силами й засобами забезпечують порядок у громадських місцях, запобігають правопорушенням і припиняють їх.
Структура міських і районних відділів (управлінь) внутрішніх справ відповідає їхнім основним функціям. Вона визначається штатними розписами, в яких дається найменування посад, чисельність та посадові оклади. Міністерство внутрішніх справ України в межах штатної чисельності та фонду заробітної плати затверджує штати відповідних органів внутрішніх справ.
Керують міськими, районними відділами (управліннями) начальники, які призначаються на посаду наказом начальника УВС (ГУВС) за узгодженням з МВС України.
До складу відділів (управлінь) місцевих органів внутрішніх справ входять: штаб, відділ (відділення) карного розшуку, відділ служби по боротьбі з економічною злочинністю, слідчий підрозділ, підрозділ державної автомобільної інспекції, паспортні служби, інспекція виправних робіт, служба дільничних інспекторів мі-
184
Розділ III. Правоохоронні органи України
ліції. При відділах (управліннях) внутрішніх справ існують також відділи (управління) державної служби охорони. Щоб забезпечити безперервне виконання функцій охорони громадського порядку, боротьби зі злочинністю в апаратах внутрішніх справ діють чергові частини, є камери попереднього ув'язнення, можуть бути також медичні витверезники та інші підрозділи.
Міські й районні відділи (управління) внутрішніх справ у своєму складі можуть мати відділення міліції, які обслуговують певну територію і побудовані за галузевим принципом, їх співрр* бітники, виходячи з галузевого поділу, працюють за відповідними напрямами.
З метою підвищення рівня роботи органів внутрішніх справ та розвитку партнерських відносин між міліцією і населенням Указом Президента України "Про утворення місцевої міліції" від 22 січня 2001 року на базі підрозділів дорожньо-патрульної служби Державної автомобільної інспекції України, патрульно-постової служби та служби дільничних інспекторів міліції в Україні органами місцевого самоврядування за спільним поданням місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, погодженим з МВС України утворюється місцева міліція, підрозділи якої входять до складу управлінь (відділів) внутрішніх справ. Реалізація норм зазначеного Указу потребує вирішення багатьох питань, пов'язаних з закріпленням правового статусу місцевої міліції, визначенням її місця та ролі в системі органів внутрішніх справ та правоохоронних органів в цілому, регулюванням порядку та організації її функціонування, фінансового та матеріально-технічного забезпечення тощо.
Здійснення положень Концепції розвитку системи Міністерства внутрішніх справ України, про яку згадувалося раніше, має забезпечити комплексний підхід до впорядкування системи МВС і розробку механізмів управління її структурними ланками на сучасному етапі, у зв'язку з чим очікується загальне підвищення, результативності функціонування системи МВС України, посилення її позитивного впливу на стабілізацію криміногенної ситуації в Україні.
Питання для самоконтролю
1. Які завдання виконують у процесі правоохоронної діяльності органи внутрішніх справ України?
2. Охарактеризуйте систему органів внутрішніх справ України.
Глава 2. Органи внутрішніх справ України
185
3. Яке місце в системі органів внутрішніх справ посідає МВС України?
4. Які структурні підрозділи входять у систему органів внутрішніх справ України?
§ 3. Кримінальна міліція
: Кримінальна міліція — складова частина міліції України. Правовою основою її функціонування є закони України "Про міліцію", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх"1, а також кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство, постанова Верховної Ради України "Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби із злочинністю", укази і розпорядження Президента України (зокрема, розпорядження Президента України "Про додаткові заходи щодо посилення боротьби із злочинністю та зміцнення правопорядку в Україні" тощо) та постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, зокрема постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про дозвільну систему"2. На виконання вищезазначених нормативно-правових актів МВС видає накази, інструкції, положення, настанови, в яких конкретизуються та актуалізуються питання діяльності кримінальної міліції. З питань, віднесених до їхньої компетенції, відповідні рішення приймають місцеві органи державної виконавчої влади, представницькі органи місцевого самоврядування.
1 Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 4. — Ст. 20; Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 року// Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 22. — Ст. 304; Закон України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" від 24 січня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 6. — Ст. 35.
2 Постанова Верховної Ради України "Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби із злочинністю" від 26 січня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 11. — Ст. 87; Розпорядження Президента України "Про додаткові заходи щодо посилення боротьби із злочинністю та зміцнення правопорядку в Україні" від 28 вересня 1992 року № 150/92 // Урядовий кур'єр. — 1992. — 2 жовтня; Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про дозвільну систему" від 12 жовтня 1992 року № 576 — К.: МВС України, 1996.
186
Розділ III. Правоохоронні органи України
Правовий статус, завдання, функції та структура кримінальної міліції безпосередньо визначаються Положенням про кримінальну міліцію України та шляхом нормативного регулювання функціонування окремих служб, які згідно з чинним законодавством входять до ЇЇ складу. Наприклад, Положенням про Головне управління карного розшуку МВС України, Положенням про Державну службу боротьби з економічною злочинністю, Положенням про діяльність експертно-криміналістичних підрозділів органів внутрішніх справ України, Настановою по організації та здійсненню органами внутрішніх справ боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів, а також іншими нормативними актами1.
Апарати кримінальної міліції є самостійними підрозділами, що входять до структури всіх органів внутрішніх справ — від центрального апарату МВС України, головних управлінь МВС України, Автономної Республіки Крим, міста Києва та Київської області, управлінь МВС України в областях, місті Севастополі і на транспорті до підпорядкованих їм органів внутрішніх справ у районах, містах, районах міст та на транспортних магістралях. Така вертикальна наповненість кримінальної міліції пояснюється тим, що до її складу входять оперативно-розшукові, оперативно-технічні та інші підрозділи, діяльність яких спрямована на запобігання, припинення та розкриття тяжких злочинів, розшукування осіб, які ухиляються від органів дізнання, слідства і суду, відбування покарання, пропали безвісти, та інших осіб у випадках, передбачених законодавством. Структурна вертикаль підпорядкування кримінальної міліції є такою:
Головне управління (управління, відділи, відділення на місцях) карного розшуку;
1 Наказ МВС України "Положення про кримінальну міліцію України" від 26 січня 1997 року № 62. — К.: МВС України, 1997; Наказ МВС України "Положення про Головне управління карного розшуку МВС України" в% 25 травня 1992 року № 287. - К.: МВС України, 1992; Наказ МВС Україш| "Положення про Державну службу боротьби з економічною злочинністю" від 10 серпня 1993 року № 474. — К.: МВС України, 1993; Наказ МВС України "Положення про діяльність експертно-криміналістичних підрозділів органів внутрішніх справ України" від 9 березня 1992 року № 140. — К.: МВС України, 1992; Наказ МВС України "Настанова по організації та здійсненню органами внутрішніх справ боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів" від 6 червня 1995 року № 365. — К.: МВС України.
Глава 2. Органи внутрішніх справ України
187
Головне управління (управління, відділи, відділення, групи) Державної служби боротьби з економічною злочинністю;
Національне центральне бюро Інтерполу в Україні (на правах Головного управління МВС України, відділення, групи на місцях);
управління (відділи) боротьби з незаконним обігом наркотиків;
управління (відділи) кримінальної міліції у справах неповнолітніх;
— підрозділи карного розшуку, боротьби з економічними злочинами та кримінальної міліції у справах неповнолітніх органів внутрішніх справ, підпорядкованих відділу спеціальної міліції МВС України;
— підрозділи карного розшуку, боротьби зі злочинними посяганнями на вантажі;
— служба боротьби з економічною злочинністю та боротьби з незаконним обігом наркотиків органів внутрішніх справ на транспорті;
— підрозділи, які виконують спеціальні завдання зазначених служб: Головне управління (управління, відділи) кримінального розшуку; оперативно-технічне управління (відділи, відділення); відділ (кінологічні центри) організації службового собаківництва.
Основне завдання кримінальної міліції — боротьба зі злочинністю. Заходи, що їх здійснюють при цьому в державі, умовно можна поділити на організаційно-оперативні, аналітичні та запобіжні. Так, підрозділи кримінальної міліції вносять пропозиції до державної програми боротьби зі злочинністю, аналізують і прогнозують криміногенну ситуацію (аналітичні заходи); встановлюють і викривають осіб, які готують або вчинили тяжкі злочини, а також злочини, не віднесені законодавством до цієї категорії, але вчинені кваліфікованим способом із застосуванням вогнепальної чи холодної зброї або групою осіб, розшукують злочинців та осіб, які пропали безвісти тощо (організаційно-оперативні заходи); запобігають правопорушенням неповнолітніх внаслідок виявлення, припинення і розкриття злочинів, вчинених неповнолітніми, та проведення з ними профілактичної роботи (запобіжні заходи).
Діяльність кримінальної міліції будується за принципом спеціалізації, відповідно до особливостей кримінальних проявів у кожній окремій сфері народного господарства або специфіки суспільних відносин. З урахуванням цього на кримінальну міліцію покладено такі завдання:
> боротьба з незаконним обігом наркотичних засобів;
188
Розділ III. Правоохоронні органи України
• розкриття тяжких злочинів (насамперед, вчинених злочин
ними групами);
• розкриття злочинів, вчинених із застосуванням зброї, боєприпасів, вибухових і радіоактивних речовин, злочинів, пов'язаних з викраденням і угоном автотранспортних засобів, тощо.
Значною за складністю та обсягом є діяльність кримінальної міліції, спрямована на запобігання та викриття економічних зло-1 чинів, зокрема у кредитно-фінансовій та банківській системах; у сфері приватизації та зовнішньоекономічній сфері, торгівлі, паливно-енергетичному комплексі. Соціально-психологічну спрямованість має професійна робота з неповнолітніми правопорушниками, а також виявлення та викриття дорослих осіб, які втягують неповнолітніх у злочинну діяльність, проституцію, пияцтво, наркоманію, осіб, які виготовляють та розповсюджують у підлітковому середовищі порнографічну продукцію, видання* що пропагують насильство, жорстокість, сексуальну розпусту.
Правоохоронна діяльність кримінальної міліції має конфіденційний характер. Певні відомості щодо цієї діяльності віднесено до державної або службової таємниці. Такими, наприклад, є інформаційні системи, використання яких характеризується високим ступенем захисту. Це інформація про нерозкриті злочини, викрадені та вилучені номерні речі, зброю, автомототранспорт, спеціальні агентські повідомлення та інші дані, що сприяють запобіганню злочинам та їх розкриттю. Підрозділи кримінальної міліції обмінюються офіційною та конфіденційною (оперативно-розшуковою) інформацією з підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, органами досудового слідства, іншими службами органів внутрішніх справ та правоохоронними структурами України. Вони сприяють представникам відповідних органів зарубіжних держав, які прибули в Україну для здійснення опера-тивно-розшукових та інших заходів боротьби зі злочинністю; виконують також завдання оперативних служб, які не входять до складу кримінальної міліції (спецпідрозділів по боротьбі з орга-| нізованою злочинністю, внутрішньої безпеки, кадрових апаратів\ тощо). *
Для виконання зазначених завдань та правоохоронних дій кримінальна міліція наділена такими правами:
— одержувати у встановленому законодавством порядку від підприємств, установ та організацій відомості, необхідні для виконання покладених на неї завдань;
— залучати для розробки актуальних проблем боротьби зі злочинністю, проведення консультацій і експертиз вищі навчаль-'
Глава 2- Органи .внутрішніх справ України
189
і
ні заклади* інші установи, а також учених і висококваліфікованих фахівців;
— співпрацювати у питаннях, віднесених до компетенції кримінальної міліції (апаратів кримінальної міліції МВС, ГУМВС, УМВС, УМВСТ України), з відповідними органами інших держав;
; — проводити оперативно-розшукові заходи при перевірці фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій та окремих осіб; .
— здійснювати операції щодо захоплення озброєних злочинців та припинення тяжких злочинів; . .-..-.
— збирати відомості про протиправну діяльність підозрюваних у злочині осіб; •:...•••
— негласно виявляти та фіксувати сліди тяжких злочинів, документи та інші предмети, що можуть бути доказами підготовки або вчинення таких злочинів; ...-.-.
— застосовувати технічні засоби для отримання інформації, проводити візуальне спостереження у громадських місцях;
— встановлювати конфіденційне співробітництво з приватними особами на засадах добровільності;
— створювати і застосовувати автоматизовані інформаційні системи;
— застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю на засадах і в порядку, встановлених чинним законодавством, а також інші заходи, передбачені Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність".
При цьому слід зауважити, що оперативно-розшукова діяльність повинна мати правомірний характер. Під час її здійснення не повинні допускатися порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. .-.-••
Окремі обмеження цих прав і свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосовуватися лише з санкції прокурора щодо особи, в діях якої є ознаки злочину, та у випадках, передбачених законодавством України, для захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства.
Так, згідно з Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв'язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про отримання такого дозволу суду або про
190
Розділ III. Правоохоронні органи України
відмову в ньому зазначені особи повідомляють прокурору протягом доби. Застосування цих заходів проводиться виключно з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві.
Забороняється передавати і розголошувати відомості про заходи безпеки та осіб, узятих під захист, нерозкриті злочини або такі, що можуть зашкодити слідству чи інтересам людини, безпеці України.
Підрозділи, що використовують автоматизовані інформаційні системи в оперативно-розшуковій діяльності, повинні забезпечити можливість видавати дані про особу на запит органів розслідування, прокуратури, суду. В місцях зберігання інформації має бути гарантована її достовірність та надійність охорони. Одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і мають бути знищені. Не підлягають передачі і розголошенню результати оперативно-розшукової діяльності, які відповідно до законодавства України становлять державну таємницю, а також відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини. За передачу і розголошення цих відомостей працівники оперативних підрозділів, а також особи, яким ці відомості були довірені при здійсненні оперативно-розшукової діяльності чи стали відомі по службі або роботі, підлягають відповідальності згідно з чинним законодавством, крім випадків розголошення інформації про незаконні дії, що порушують права людини.
Оперативно-розшукові заходи, пов'язані з тимчасовим обмеженням прав людини, проводяться з метою запобігання тяжким злочинам, їх припинення і розкриття, розшуку осіб, які ухиляються від відбування кримінального покарання або безвісти зникли, захисту життя, здоров'я, житла і майна працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, припинення розвідувально-підривної діяльності проти України. У разі оперативної необхідності невідкладного здійснення цих заходів оперативно-розшукові підрозділи зобов'язані протягом 24 годин повідомити суд або прокурора про застосування та підстави для їх проведення.
Глава 2. Органи внутрішніх справ України
191
Для одержання інформації забороняється застосовувати технічні засоби, психотропні, хімічні та інші речовини, які пригнічують волю або завдають шкоди здоров'ю людей та навколишньому середовищу.
Кримінальну міліцію України очолює заступник Міністра внутрішніх справ України — начальник кримінальної міліції МВС України. Він призначається на посаду і звільняється з неї Президентом України за поданням Міністра внутрішніх справ. Начальники підрозділів кримінальної міліції ГУМВС України в Криму, місті Києві та Київській області, МВС України в областях, місті Севастополі та на транспорті, а також підпорядкованих їм підрозділів у районах, містах, районах міст і на транспортних магістралях є за посадою першими заступниками начальників відповідних органів внутрішніх справ.
Таким чином, кримінальна міліція як правоохоронний орган е складовою частиною міліції в системі органів внутрішніх справ України, її діяльність спрямована на запобігання, припинення, рожриття тяжких злочинів, а також на здійснення оперативно-розшукової діяльності у випадках, передбачених чинним законодавством.
Структура кримінальної міліції формується за певними критеріями, зокрема з урахуванням рівнів управління, адміністративно-територіального устрою, функціонального призначення цієї служби.
Існує загальний підхід до формування внутрішньої структури кримінальної міліції, який базується на лінійному принципі організації і діяльності цієї служби. Він передбачає, як було сказано вище, утворення і функціонування структурних підрозділів кримінальної міліції за окремими напрямами її діяльності відповідно до поставлених перед нею завдань.
Згідно з Типовою структурою органів внутрішніх справ України до кримінальної міліції входять підрозділи карного розшуку, адужба по боротьбі з економічною злочинністю, підрозділи по боротьбі з незаконним обігом наркотиків, експертно-криміналістичні підрозділи, а також служба кримінальної міліції у справах неповнолітніх1.
Підрозділи карного розшуку запобігають, припиняють та розкривають злочини, а також вживають оперативно-розшукові за-
1 Наказ МВС України "Типова структура органів внутрішніх справ України" від 11 жовтня 1997 року № 688. — К.: МВС України, 1997.
192
Розділ III. Правоохоронні органи України
ходи у випадках, передбачених чинним законодавством. Зокрема, вони ведуть боротьбу з груповою та організованою злочинністю; зі злочинністю проти особи; з майновими злочинами; з проституцією, поширенням СНІДу та правопорушеннями, пов'язаними з іноземними громадянами; розшукують злочинців та осіб, які безвісти зникли, а також проводять іншу оперативну роботу. Особливу увагу в межах своїх повноважень ці підрозділи зосереджують на організації запобігання і розкритті резонансних та серійних злочинів, а також на боротьбі з наркобізнесом, який набув міжрегіонального та міждержавного характеру.
Державна служба по боротьбі з економічною злочинністю покликана своєчасно припиняти злочини у галузі економіки та запобігати їм, здійснювати аналіз і прогнозування криміногенних процесів в економіці та своєчасно інформувати про них органи державної виконавчої влади; виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню правопорушень у цій сфері, а також вживати заходів для їх усунення.
Підрозділи по боротьбі з незаконним обігом наркотиків аналізують та оцінюють оперативну обстановку у сфері нелегального обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів на території обслуговування, прогнозують тенденції поширення цього явища; виявляють та узагальнюють причини та умови, що сприяють незаконному обігові вказаних засобів, та вживають відповідні заходи для усунення цих причин; здійснюють оператив-но-розшукові дії з виявлення та документування осіб, які займаються наркобізнесом або іншою злочинною діяльністю, пов'язаною з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів. У взаємодії з іншими державними органами ці підрозділи здійснюють акції щодо припинення контрабанди зазначених засобів і надають допомогу працівникам інших служб органів внутрішніх справ у їх роботі; організують та проводять антинаркотичну пропаганду з використанням засобів масової інформації тощо.
Діяльність експертно-криміналістичних підрозділів спрямована на технічне та криміналістичне забезпечення огляду місця події, інших слідчих дій, а також на обслуговування потреб, що можуть виникнути при проведенні оперативно-розшукових заходів. Експертно-криміналістичні підрозділи також здійснюють наукові криміналістичні дослідження, створюють науково обгрунтовану базу доказів для розслідування окремих категорій кримінальних справ, а також для виявлення підозрюваних осіб за допомогою криміналістичного обліку.
Глава 2. Органи внутрішніх справ України
193
Кримінальна міліція у справах неповнолітніх зобов'язана запобігати правопорушенням неповнолітніх; виявляти, припиняти та розкривати злочини, вчинені ними; розглядати заяви і повідомлення про правопорушення, вчинені неповнолітніми, та здійснювати досудову підготовку відповідних матеріалів; виявляти причини та умови, що сприяють вчиненню правопорушень цією категорією громадян, вживати заходів щодо усунення цих причин; брати участь у правовому вихованні неповнолітніх та виконувати інші завдання, передбачені чинним законодавством.
Кримінальна міліція повинна-відповідати всім сучасним вимогам боротьби зі злочинністю. Вона має бути єдиним мобільним правоохоронним органом, структурні підрозділи якого, взаємодіючи між собою, зможуть ефективно боротися з найне-безпечнішими злочинами.
Для корінного поліпшення діяльності, пов'язаної з запобіганням і розкриттям злочинів, схвалено Концепцію розвитку системи Міністерства внутрішніх справ. Концепцією передбачено подальше нормативне розмежування функцій між підрозділами кримінальної міліції, міліції громадської безпеки та підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю.
Питання для самоконтролю
1. Що є характерним для правоохоронної діяльності кримінальної міліції?
2. В чому полягають особливості правового регулювання діяльності кримінальної міліції?
3. Якими правами наділена кримінальна міліція? '
4. Якою е структура кримінальної міліції?
\
§4. Міліція громадської безпеки
Невід'ємною частиною системи органів міліції в Україні є міліція, громадської безпеки.
Правову основу її діяльності становлять правові акти, що регулюють правовідносини з громадської безпеки та спокою, дають підстави для застосування правових норм до визначеного в цих правових актах кола осіб. Такими правовими актами є закони України ("Про міліцію", "Про дорожній рух", "Про адміністра-
7 2—174
194
Розділ НІ. Правоохоронні органи України
тивний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі"), постанови Верховної Ради України (зокрема, постанова "Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби із злочинністю"), укази і розпорядження Президента України (зокрема, Указ "Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби із злочинністю"), а також постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України (зокрема, "Про Концепцію розвитку системи Міністерства внутрішніх справ")1.
На основі цих правових актів МВС видає накази, інструкції, положення, статути тощо. Представницькі органи місцевого самоврядування у межах їх повноважень також можуть видавати рішення, що є обов'язковими для органів міліції громадської
безпеки.
Конкретне правове регулювання діяльності міліції громадської безпеки, визначення її безпосередніх завдань (функцій, структури, підпорядкування тощо) здійснюються переважно шляхом відомчої регламентації. Так, за роки незалежності України МВС були видані такі документи, як Інструкція по роботі дільничного інспектора міліції, Положення про Головне управління Державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України, Положення про Головне управління охорони громадського порядку Міністерства внутрішніх справ України, Положення про Управління паспортної, реєстраційної та міграційної роботи Міністерства внутрішніх справ України, Статут патрульно-постової служби міліції, Положення про службу міліції з охорони й конвоювання затриманих і взятих під варту осіб
1 Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року // Відомості Верховної Ради України — 1991 — № 4. — Ст 20; Закон України "Про дорожній рух" від ЗО червня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 31 — Ст 338, Закон України "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі" від і грудня 1994 року // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 52. — Ст. 455; Постанова Верховної Ради України "Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби із злочинністю" від 26 січня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — №11. — Ст. 87, Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю" від 21 липня 1994 року // Голос України. — 1994. — 22 липня. Постанова Кабінету Міністрів України "Про Концепцію розвитку системи Міністерства внутрішніх справ" від 24 квітня 1996 року № 456. — К.: МВС України, 1996
Глава 2. Органи внутрішніх справ України
195
та інші нормативні акти1. Як відомо, за часів існування СРСР подібні нормативні акти були виключною прерогативою центральної адміністративно-командної системи.
Міліція громадської безпеки входить до складу органів внутрішніх справ України. З точки зору чинної Конституції завдання та функції, що стоять перед нею, є надзвичайно важливими і вимагають від особового складу постійного контакту з населенням та керівництвом відповідного регіону, оскільки стосуються захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Основні завдання міліції громадської безпеки:
— забезпечення особистої безпеки, прав, свобод та законних інтересів громадян;
— запобігання правопорушенням та їх припинення;
— охорона і забезпечення громадського порядку та громадської безпеки;
— виявлення та розкриття злочинів, у справах яких провадження попереднього слідства не обов'язкове;
— забезпечення безпеки дорожнього руху;
— захист власності від злочинних посягань;
— надання допомоги фізичним і юридичним особам у межах відповідних повноважень міліції.
Міліція громадської безпеки виконує адекватні цим завданням профілактичні, адміністративно-проваджувальні та кримінально-процесуальні функції Так, профілактичні функції полягають у запобіганні найпоширенішим загальнокримінальним злочинам та адміністративним правопорушенням (таким, як хуліганство, крадіжка, злочини та правопорушення, що їх вчиняють на грунті повсякденних негараздів, тощо), а також у виявленні причин, умов вчинення злочинів і правопорушень та вжитті заходів щодо їх усунення.
1 Наказ МВС України "Інструкція по роботі дільничного інспектора міліції" від Ібсічня 1992року№22-%К.: МВС України, 1992; Наказ МВС України "Положення про Головне управління Державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України" від ЗО травня 1992 року № 327. — К. МВС України, 1992; Наказ МВС України "Положення про Головне управління охорони громадського порядку Міністерства внутрішніх справ України" від 18 вересня 1992 року № 541. - К.: МВС України, 1992; Наказ МВС України " Положення про Управління паспортної, реєстраційної та міграційної роботи Міністерства внутрішніх справ України" від 3 січня 1994 року № 8. — К.: МВС України, 1994; Наказ МВС України "Статут патрульно-постової служби міліції" від 28 липня 1994 року № 404. — К.: МВС України, 1994; Наказ МВС України "Положення про службу міліції з охорони й конвоювання затриманих взятих під варту осіб" від 14 серпня 1995 року. — К.; МВС України, 1995.
196
Розділ III. Правоохоронні органи України
Адміністративно-проваджувальна функція полягає в організації і практичному здійсненні охорони громадського порядку і громадської безпеки в межах повноважень, наданих цьому підрозділові міліції, та документуванні при цьому правопорушень.
Під кримінально-процесуальною функцією слід розуміти розгляд заяв та інформації про злочини, у справах яких провадження попереднього слідства не обов'язкове, та провадження дізнання по них. Так, у ст. 425 КПК подано перелік нетяжких (а тому не особливо небезпечних) злочинів, за якими досудова підготовка матеріалів проводиться у протокольній формі. До таких злочинів віднесено, зокрема, некваліфіковані порушення правил про валютні операції (ч. 1 ст. 80 КК), крадіжка державного, колективного або індивідуального майна (ч. 1 ст. 81 та ч. 1 ст. 140 КК), грабіж державного, колективного або індивідуального майна (ч. 1 ст. 82 та ч. 1 ст. 141 КК), шахрайство щодо державного, колективного чи індивідуального майна (ч. 1 ст. 83 та ч. 1 ст. 143 КК), умисне знищення або пошкодження державного чи колективного майна (ч. 1 ст. 89 КК), ухилення від лікування венеричної хвороби (ст. 108і КК), ухилення від сплати аліментів на утримування дітей (ст. 114 КК) тощо.
Для правоохоронної діяльності міліції громадської безпеки характерні відповідні структурно-функціональні ознаки, які вказують на те, що, по-перше, така діяльність спрямована на охорону прав і законних інтересів як народу України в цілому, так і окремих фізичних та юридичних осіб, а також держави від протиправних посягань; по-друге, ця правоохоронна діяльність покликана забезпечити охорону громадського порядку і громадської безпеки у межах повноважень, наданих цьому підрозділові міліції, а також запобігти злочинам, припинити та розкрити їх, якщо провадження попереднього слідства у цих справах не обов'язкове.
Таким чином, міліція громадської безпеки — це структурний підрозділ міліції у системі органів внутрішніх справ України, діяльність якого спрямована на забезпечення особистої безпеки громадян, охорону громадського порядку та громадської безпеки, запобігання та припинення злочинів, та адміністративних правопорушень, розкриття злочинів, у справах яких провадження попереднього слідства не обов'язкове, а також надання у межах компетенції міліції допомоги громадянам, посадовим особам, підприємствам, установам, організаціям та громадським об'єднанням.
Глава 2. Органи внутрішніх справ України
197
Організаційна будова міліції громадської безпеки залежить від її функціонального призначення та існуючих рівнів управління, які відповідають адміністративно-територіальному устрою держави. Внутрішня структура міліції громадської безпеки базується на лінійному принципі її організації та діяльності (лінійна спеціалізація і відповідне підпорядкування), згідно з яким утворюються і функціонують структурні підрозділи цієї служби за окремими напрямами їх діяльності.
Відповідно до Типової структури органів внутрішніх справ України у міліцію громадської безпеки входять адміністративна служба міліції (включає підрозділи охорони громадського порядку, паспортної, реєстраційної та міграційної роботи, дільничних інспекторів міліції, підрозділи з питань радіоактивного забруднення, підрозділи охорони й забезпечення карантинних і ветери-нарно-сднітарних заходів при проведенні боротьби з епізоотією, конвоювання затриманих і взятих під варту осіб), Державна автомобільна інспекція, підрозділи Державної служби охорони, патрульно-постова служба міліції. Крім того, за своїм функціональним призначенням до зазначеного підрозділу належать також приймальники-розподільники для затриманих за бродяжництво, приймальники-розподільники для неповнолітніх.
Питання для самоконтролю
1. Що таке міліція громадської безпеки та яка правова основа її діяльності?
2. На вирішення яких завдань та функцій спрямована діяль-••' ність міліції громадської безпеки? \
3. Дайте загальну характеристику структури міліції громадської безпеки?
4. Якими е напрями діяльності органів (підрозділів), що вхо-'- дять до складу міліції громадської безпеки?
,... § 5. Державна автомобільна інспекція
Одним з важливих напрямів діяльності органів внутрішніх справ України є забезпечення безпеки дорожнього руху. Виконання цього завдання покладено на Державну автомобільну інспекцію.
У своїй діяльності особистий склад Державної автомобільної інспекції (далі — ДАІ) повинен керуватися Конституцією та за-
198
Розділ НІ. Правоохоронні органи України
конами України, постановами Верховної Ради України, указами та розпорядженнями Президента України, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, відомчими нормативними актами Міністерства внутрішніх справ України.
Система органів ДАІ МВС України включає в себе підрозділи дорожньо-патрульної служби, дорожнього нагляду, реєстраційно-екзаменаційної роботи, технічного нагляду, розшуку транспортних засобів, з пропаганди безпеки руху, її очолює Головне управління ДАІ, яке є самостійним структурним підрозділом Міністерства внутрішніх справ України.
На службу ДАІ покладено виконання актуальних та важливих функцій.
По-перше, це — організація боротьби з аварійністю на автомобільному транспорті, забезпечення безпеки дорожнього руху; державний нагляд за виконанням юридичними та фізичними особами законодавчих актів, правил, нормативів і стандартів, які діють на автомобільному транспорті.
По-друге, ДАІ контролює порядок проектування, будівництва, реконструкції, утримання, облаштування і охорони автомобільних шляхів, вулиць та інженерних споруд на них; встановлює вимоги щодо конструкції і технічного стану механічних транспортних засобів і причепів до них, а також до охорони навколишнього середовища від шкідливого впливу транспортних засобів.
По-третє, ДАІ контролює стан та систему експлуатації транспортного парку, тобто вона реєструє та веде облік транспортних засобів, допускає (чи не допускає) громадян до керування транспортними засобами, організує систему профілактики аварійності серед населення; узагальнює і впроваджує у практику діяльності органів внутрішніх справ досягнення науки і передового досвіду з питань забезпечення безпеки дорожнього руху1.
Основні напрями діяльності патрульно-постової служби: контроль та регулювання дорожнього руху, вживання заходів адміністративного впливу, організація невідкладних дій на місцях дорожньо-транспортних пригод (ДТП), дізнання по них, надання долікарняної допомоги потерпілим та вживання невідкладних заходів при виникненні небезпечних дорожніх умов, а також облік правопорушень, дорожньо-транспортних
1 Наказ МВС України "Положення про Головне управління Державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України" від ЗО травня 1992 року № 322. - К..: МВС України, 1992.
Глава 2. Органи внутрішніх справ України
199
пригод на території обслуговування, аналіз причин і умов, що
сприяють їх вчиненню.
Здійснюючи контроль за діяльністю міністерств, відомств та інших організацій, ДАІ у межах своєї компетенції організовує та реалізує державний нагляд за додержанням ними норм, правил, стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху; організовує нагляд за технічним станом транспортних засобів, а також контроль за виконанням заходів, що запобігають забрудненню повітря транспортними засобами; розглядає і дає висновки щодо проектів конструкцій транспортних засобів, тролейбусів, трамваїв та предметів додаткового їх обладнання; контролює відповідність транспортних засобів, що виготовляються в Україні або ввозяться на її територію для масового використання, вимогам і нормам стандартів у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху; забезпечує заборону експлуатації транспортних засобів, конструкція або технічний стан яких не відповідає вимогам правил, норм і стандартів у сфері безпеки дорожнього руху, і т. ін.
Крім того, ДАІ реєструє та веде облік транспортних засобів, які належать підприємствам, установам, організаціям та громадянам, видає реєстраційні документи і номерні знаки на транспортні засоби; приймає іспити з правил дорожнього руху і навичок практичного водіння транспортних засобів та видає посвідчення на право керування ними; бере участь у розробці державних стандартів на номерні знаки, розробляє зразки бланлів реєстраційних документів, водійських посвідчень; організовує роз'яснювальну роботу серед населення про порядок реєстрації, перереєстрації транспортних засобів і отримання водійських посвідчень тощо.
У межах своїх повноважень органи ДАІ забезпечують силами і засобами дорожньо-патрульної служби безпечний та безперебійний рух транспортних засобів і пішоходів; наглядають за дорожнім рухом; виявляють та припиняють порушення правил, норм і стандартів у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху; вживають невідкладні заходи на місцях вчинення дорожньо-транспортних пригод, порушують у разі потреби кримінальні справи і проводять невідкладні слідчі дії для встановлення і закріплення слідів злочину, розшукують спільно з іншими службами органів внутрішніх справ водіїв та осіб, винних у вчиненні дорожньо-транспортних пригод, а також тих, хто вчинив угони чи крадіжки транспортних засобів або інші злочини з їх використанням; забезпечують безпечний і безперешкодний проїзд автомобілів спеціального призначення; беруть участь в охороні гро-
200
Розділ III. Правоохоронні органи України
мадського порядку, попередженні та припиненні правопорушень у громадських місцях тощо.
Здійснюючи оперативний контроль за станом аварійності у містах, ДАІ визначає та реєструє аварійно-небезпечні для руху ділянки та місця концентрації ДТП на вулицях, вивчає причини цього, разом з дорожніми і комунальними організаціями забезпечує безпечні умови руху на таких ділянках.
Крім того, ДАІ відповідає за встановлення, експлуатацію та впровадження технічних засобів і автоматизованих систем регулювання дорожнього руху; розглядає і дає висновки на проекти будівництва, реконструкції і ремонту автомобільних шляхів, а також бере участь у їх прийманні в експлуатацію.
Для проведення профілактичної роботи серед населення і взаємодії із засобами масової інформації органи ДАІ розробляють і здійснюють заходи щодо пропаганди безпеки дорожнього руху з використанням засобів масової інформації; організовують проведення лекцій з безпеки дорожнього руху; сприяють міністерствам, відомствам, організаціям та об'єднанням в організації вивчення правил дорожнього руху в дошкільних, загальноосвітніх, навчально-виховних закладах, підприємствах, установах та організаціях (незалежно від форм власності і господарювання), а також у проведенні пропагандистських заходів щодо запобігання дорожньо-транспортному травматизмові тощо.
Отже, діяльність ДАІ як самостійного структурного підрозділу в системі МВС України спрямована на забезпечення безпеки дорожнього руху на території нашої держави.
Питання для самоконтролю
1. Яка правова основа діяльності органів ДАІ МВС України?
2. Які основні завдання покладено на органи ДАІ МВС України?
3. На вирішення яких конкретних завдань спрямована діяльність органів ДАІ у процесі забезпечення безпеки дорожнього руху на території України?
§ 6. Міліція охорони
Державна служба охорони при Міністерстві внутрішніх справ України є централізованою системою підрозділів, створених на договірних засадах для охорони об'єктів та майна, вантажів, а також грошових знаків і цінних паперів, що перевозяться,
Глава 2. Органи внутрішніх справ України
201
інкасації у місцях, не охоплених централізованою службою інкасації, і перевезення цінностей Національного банку України, забезпечення особистої безпеки фізичних осіб у порядку, встановленому законодавством.
Служба охорони діє на засадах самофінансування за рахунок коштів, одержаних за виконання договорів про забезпечення особистої і майнової безпеки громадян та юридичних осіб.
Система служби охорони складається з Головного управління Державної служби охорони при МВС України, управлінь (відділів) Державної служби охорони при УВС Автономної Республіки Крим, ГУВС міста Києва, УВС областей та міста Севастополя, відділів (відділень) Державної служби охорони при УВС, РУВС, РВВС та навчальних закладів підготовки особового складу.
У своїй діяльності зазначені органи керуються Конституцією і законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, нормативними актами МВС, а також рішеннями місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Правовий статус та основні напрями функціонування підрозділів цієї служби визначаються Положенням про Державну службу охоронА при Міністерстві внутрішніх справ1. Л
Основні завдання Державної служби охорони: забезпечення недоторканності власності, збереження цінностей, особистої безпеки фізичних осіб тощо. При цьому служба охорони розробляє основні вимоги до захисту об'єктів усіх форм власності та громадян від злочинних посягань, готує типові договори і вимоги дб технічного забезпечення та оснащення засобами охоронної сигналізації об'єктів охорони.
Відповідно до зазначених завдань Державна служба охорони покликана виконувати такі функції: .
— визначати за погодженням з власниками майна або уповноваженими ними органами та громадянами вид охорони (міліцейська, воєнізована, сторожова, спеціалізована, за допомогою пунктів централізованої охорони тощо);
1 Постанова Кабінету Міністрів України "Положення про Державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ" від 10 серпня 1993 року № 615//Зібрання постанов Уряду України. — 1994.— № 2.— Ст. 31.
202
Розділ Ш. Правоохоронні органи України
— запобігати правопорушенням і припиняти їх у місцях несення служби;
— проводити монтаж, ремонт і профілактичне обслуговування засобів сигналізації тощо.
Для реалізації своїх функцій Державну службу охорони наділено відповідними повноваженнями. Зокрема, її підрозділи мають право:
— інспектувати діяльність служб відомчої охорони державних підприємств, організацій та установ і вносити до Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств, органів місцевого та регіонального самоврядування пропозиції про усунення причин і умов, що сприяють розкраданню державного майна;
— видавати керівникам об'єктів державної власності обов'язкові для виконання приписи про впровадження технічних засобів охорони;
— контролювати діяльність суб'єктів підприємницької діяльності з надання охоронних послуг, послуг з монтажу, ремонту і профілактичного обслуговування охоронної сигналізації, роботу підприємств та організацій, що виробляють засоби охоронної сигналізації, роботу служб охорони недержавних підприємств та організацій тощо.
Безпосередньо керує службою охорони Головне управління Державної служби охорони при МВС України.
Управління, відділи, відділення Державної служби охорони при виконанні покладених на них завдань оперативно підпорядковуються керівникам відповідних органів внутрішніх справ. Порядок створення та ліквідації воєнізованих, сторожових і спеціалізованих підрозділів служби охорони, інших самоокупних підрозділів визначається положеннями про управління (відділи) Державної служби охорони при УВС Автономної Республіки Крим, ГУВС міста Києва, УВС областей та міста Севастополя, що їх затверджують у порядку, встановленому МВС України.
Чисельність міліції охорони встановлюється відповідно до чинного законодавства.
Працівники цих підрозділів під час відбування служби зобов'язані захищати власність і громадян від злочинних посягань та забезпечувати додержання режиму охорони згідно з укладеними договорами, запобігати правопорушенням і припиняти їх у місцях несення служби, зберігати державну, службову та комерційну таємницю. Вони мають право вимагати від працівників підприємств, установ та організацій, що охороняються, додер-
Глава 2. Органи внутрішніх справ України
203
жання встановлених пропускного та внутрішнього режимів, а також громадського порядку; затримувати й доставляти до службових приміщень охорони для встановлення особи та складання протоколу про правопорушення осіб, які вчинили правопорушення чи перебувають без належних підстав на території об'єкта, що охороняється, у необхідних випадках передавати їх до органу внутрішніх справ для прийняття рішення. У встановленому законодавством порядку працівники державної охорони можуть проводити особистий огляд громадян, які перебувають у приміщені чи на території об'єкта, що охороняється, або поблизу нього, а також огляд їхнього майна та транспортних засобів, щоб запобігти розкраданню, і вилучення викраденого тощо. Наслідком використання зазначених прав має бути складання протоколу про адміністративні правопорушення на осіб, які вчинили дрібні крадіжки. У порядку і випадках, передбачених законодавством, до правопорушників можуть бути застосовані заходи фізичного впливу, спеціальні засоби та зброя.
Крім того, під час виконання службових обов'язків вони мають право застосовувати технічні засоби і здійснювати фотографування, звукозапис, кіно- та відеозйомку для виявлення вкраденого і фіксації протиправних дій у порядку, визначеному чинним законодавством.
Працівники Державної служби охорони за неналежне виконання службових обов'язків відповідають згідно з Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ України, Кодексом законів про працю України та укладеними контрактами.
Відносини підрозділів служби охорони з юридичними особами та громадянами, відповідальність, права та обов'язки сторін визначаються договорами.
Служба охорони за рахунок власних коштів може здійснювати особисте страхування працівників воєнізованої, сторожової та спеціалізованої охорони, спеціалістів, управлінського та обслуговуючого персоналу від нещасних випадків, пов'язаних з виконанням службових обов'язків.
Головне управління Державної служби охорони при МВС, управління, відділи, відділення Державної служби охорони та навчальні заклади підготовки особового складу є юридичними особами; вони мають штампи і печатки із зображенням Державного герба України, бланки із своїм найменуванням, самостійні баланси та рахунки в установах банків.
204
Розділ III. Правоохоронні органи України
Питання для самоконтролю
1. Що являє собою Державна служба охорони?
2. На виконання яких завдань та функцій спрямована діяльність Державної служби охорони?
3. В чому полягають особливості правового статусу працівників Державної служби охорони?
§ 7. Спеціальні підрозділи міліції
Спеціальні підрозділи міліції створюються у системі органів внутрішніх справ України з метою виконання спеціальних завдань та функцій з охорони громадського порядку в державі.
Згідно з чинним законодавством України для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське значення або постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи, Міністерство внутрішніх справ України з дозволу Кабінету Міністрів України може створювати спеціальні підрозділи міліції.
Крім того, до спеціальної міліції належать підрозділи внутрішніх справ на закритих об'єктах, тобто на окремих промислових підприємствах, в установах та організаціях, діяльність яких пов'язана з особливим режимом роботи (наприклад, підприємства оборонного призначення, підприємства з особливо високою технічною небезпекою виробництва і ряд інших).
'З метою належних дій органів внутрішніх справ з охорони громадського порядку в надзвичайних обставинах та оперативного реагування на вчинення тяжких злочинів, трупових порушень громадського порядку, збройних нападів, посилення боротьби з організованою злочинністю та підтримання порядку в громадських місцях із складною оперативною обстановкою в 1992 році було створено підрозділи міліції швидкого реагування "Беркут". Вони були організовані з існуючих у містах Києві, Дніпр6п€тров-ську, Донецьку, Львові, Одесі, Сімферополі та в усіх обласних центрах загонів міліції особливого призначення1. Доцільність тй-кого рішення підтверджується міжнародною практикою діяльності подібних підрозділів у більшості Країн світу.
Наказ МВС України "Положення про підрозділ швидкого реагування "Беркут" від Ібсічня 1992 року №1. — К.: МВС України, 1992.
Глава 2. Органи внутрішніх справ України
205
Підрозділ швидкого реагування "Беркут" — це високомобіль-ний спеціальний загін, створений для боротьби зі злочинністю, забезпечення правопорядку під час проведення загальнодержавних, громадсько-політичних, спортивно-видовищних, культурно-масових, релігійних заходів, проведення спеціальних операцій та охорони громадського порядку.
Штати підрозділу затверджує Міністр внутрішніх справ України. Особовий склад підрозділу комплектується на конкурсній основі з найбільш професійно підготовлених працівників міліції, які мають необхідну фізичну підготовку та стаж роботи в органах внутрішніх справ України не менш як два роки.
Основні завдання та функції підрозділів міліції швидкого реагування "Беркут" такі:
— охорона прав і законних інтересів громадян від злочинних посягань та інших антигромадських дій;
— постійна готовність до дій у ситуаціях, що ускладнюють оперативну обстановку в регіонах держави;
— боротьба з організованою злочинністю;
— участь у проведенні спеціальних операцій із затримання озброєних злочинців, членів організованих злочинних угруповань, звільнення заручників, припинення терористичних актів, відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди, транспортні засоби або звільнення їх у разі незаконного захоплення;
— забезпечення громадського порядку при проведенні масових заходів;
— запобігання та припинення групових порушень громадського порядку і масових безпорядків тощо1.
В умовах складних політичних, економічних і соціальних перетворень особливо гостро стоїть питання забезпечення надійного захисту здоров'я та життя громадян, збереження майна усіх видів власності від протиправних зазіхань.
Для забезпечення захисту на договірних засадах цінних вантажів, грошових коштів, що перевозяться, та інших видів власності юридичних осіб, громадян у місцях їх тимчасового перебування і забезпечення майнової безпеки українських та іноземних громадян, осіб без громадянства у січні 1993 року у структурі Державної служби охорони при МВС України було створено спеціальні підрозділи міліції "Титан".
1 Наказ МВС України "Положення про підрозділ швидкого реагування "Беркут" від 31 серпня 1998 року № 636. - К.: МВС України, 1998.
206
Розділ III. Правоохоронні органи України
Ці підрозділи є складовою частиною служби охорони при органах внутрішніх справ і призначені для здійснення на договірних засадах охорони власності фізичних та юридичних осіб, забезпечення захисту фізичних осіб від злочинних посягань.
Основними завданнями підрозділу "Титан" є: охорона та супроводження грошових коштів, цінних вантажів та паперів, що перевозяться; охорона власності юридичних осіб за місцем їх перебування; забезпечення особистої безпеки фізичних осіб; охорона власності фізичних осіб у місцях їх тимчасового проживання. "Титан" — це елітні підрозділи, в яких служать спеціально підготовлені професіонали, забезпечені сучасною зброєю, засобами індивідуального захисту, активної оборони та радіозв'язку. У штаті є службові собаки, що натреновані на пошук вибухівки та обстеження місць перебування осіб, які охороняються.
Будь-яка людина може укласти угоду з "Титаном", якщо їй або членам сім'ї загрожує небезпека. Сьогодні послугами професіоналів "Титана" користуються чимало осіб, серед яких є бізнесмени, комерсанти, дипломати, державні урядовці та інші1.
Підрозділ швидкого реагування "Сокіл" — це спеціальні мобільні оперативні відділи, які входять до структури Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС та відповідних управлінь в усіх областях нашої держави. На його бійців покладено відповідальні завдання з проведення антитеро-ристичних операцій, ліквідації бандформувань, організованих злочинних угруповань, затримання та знешкодження озброєних небезпечних злочинців, які чинять активний опір, визволення заручників, силової підтримки оперативно-розшукових заходів та слідчих дій, участі в заходах щодо припинення тяжких злочинів, вилучення зброї тощо2.
Таким чином, діяльність спеціальних підрозділів міліції спрямована на вирішення відповідних завдань та виконання функцій, які стоять перед кожним з них. Така діяльність є однією з гарантій підтримання громадською порядку в Україні.
1 Наказ МВС України "Положення про спеціальний підрозділ міліції охорони 'Титан" від 28 січня 1993 року № 42 (зі змінами, внесеними згідно із наказом МВС України від 2 листопада 19% року № 761); Широченно В. Лицарі "Титана" // Міліція України. - 1999. - № 3—4. — С. 157
2 Широченко В. "Сокіл" набирає лету. Підрозділам швидкого реагування "Сокіл" виповнюється п'ять років // Міліція України. — 1999. — № 1—2. — С. 24-25.
Глава 2. Органи внутрішніх справ України
207
Питання для самоконтролю
1. З якою метою створюються спеціальні підрозділи міліції у системі органів внутрішніх справ України?
2. Яка правова основа функціонування спеціальних підрозділів міліції?
3. Які види спеціальних підрозділів міліції існують?
4. З якою метою утворено підрозділи міліції швидкого реагування "Беркут", їх завдання та функції?
5. Які завдання покладено на спеціальні підрозділи міліції "Титан"?
6. Яке призначення підро:х)ілів швидкого реагування "Сокіл"?
§ 8. Застосування міліцією
заходів фізичного впливу, спеціальних засобів
та вогнепальної зброї
У сучасних умовах держава спрямовує свою діяльність на побудову громадянського суспільства, при якому людські цінності є найголовнішими, а їх охорона набуває першочергового значення.
Одним з органів, діяльність якого спрямована на захист життя, здоров'я, прав і свобод громадян, власності, природного середовища, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, є міліція як державний озброєний орган виконавчої влади.
У процесі реалізації покладених на неї завдань міліція має право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю у випадках і порядку, передбачених чинним законодавством України.
Правовою основою застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї є Закон України "Про міліцію", Правила застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Україні, Положення про порядок застосування вогнепальної зброї, Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, Положення про порядок придбання, видачі, обліку, зберігання та застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, спе-
208
Розділ НІ. Правоохоронні органи України
Глава 2. Органи внутрішніх справ України
209
ціальних засобів індивідуального захисту працівниками судів і правоохоронних органів, а також особами, які беруть участь у кримінальному судочинстві, та інші нормативно-правові акти1.
Для припинення правопорушень, подолання протидії законним вимогам міліції, якщо інші способи не забезпечили виконання покладених на неї обов'язків, працівники міліції мають право застосовувати заходи фізичного впливу, в тому числі прийоми рукопашного бою.
Під заходами фізичною впливу слід розуміти дії співробітника міліції, що виявляються у застосуванні мускульної сили та механічного впливу на будь-який орган, частину тіла або весь організм правопорушника без допомоги спеціальних засобів та вогнепальної зброї, щоб припинити правопорушення, затримати порушника та відвести небезпеку, що загрожує життю та здоров'ю громадян. До прийомів рукопашного бою слід віднести кидки, удари, захвати, прийоми звільнення від них, прийоми обшуку та конвоювання, блоки, відходи з лінії атаки і т. ін.
Вид засобу фізичного впливу та інтенсивність його застосування кожний співробітник міліції визначає самостійно, виходячи з оцінки обстановки, що склалася2.
Крім того, працівники міліції мають право застосовувати наручники, гумові кийки, засоби зв'язування, сльозоточиві речовини, світлозвукові пристрої відволікаючої дії, пристрої для відкриття приміщень і примусової зупинки транспорту, водомети,
1 Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року // Відомості Верховної Ради України. — І991. — № 4. — Ст. 20; Закон України "Про пожежну безпеку" від 17 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради. — 1994. •<-№ 5. — Ст. 21; Постанова Ради Міністрів УРСР."Правила застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Україні" від 27 лютого 1991 року № 49 // Зібрання постанов УРСР. — 1991. — № 37. — Ст. 18; Постанова Кабінету Міністрів України "Положення про порядок застосування вогнепальної зброї" від 12 жовтня 1992 року № 575 — К. МВС України. 1992, Постанова Кабінету Міністрів України "Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії" від 7 вересня 1993 року №706//Зібрання постанов Уряду України. — 1994. —№ 1. —Ст. 17; Наказ МВС України "Положення про порядок придбання, видачі, обліку, зберігання та застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, спеціальних засобів індивідуального захисту працівниками судів і правоохоронних органів, а також особами, які беруть участь у кримінальному судочинстві" від 24 липня 1996 року № 523. - К.: МВС України, 1996.
2 Науково-практичний коментар до Закону України "Про міліцію". — К.: УАВС, 1996. - С. 99, 100.
бронемашини та інші спеціальні і транспортні засоби, а також використовувати службових собак для:
— захисту громадян і самозахисту від нападу та інших дій, що створюють загрозу їхньому життю або здоров'ю;
— припинення масових безпорядків і групових порушень громадського порядку;
— відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди і транспортні засоби, незалежно від їх належності, або звільнення їх у разі захоплення;
— затримання і доставки в міліцію або інше службове приміщення осіб, які вчинили правопорушення, а також для конвоювання і тримання осіб, затриманих і заарештованих, взятих під варту, якщо зазначені вище особи чинять опір працівникам міліції або якщо є підстави вважати, що вони можуть втекти чи завдати шкоди оточуючим або собі;
— припинення масового захоплення землі та інших дій, що можуть призвести до зіткнення груп населення, а також діянь, які паралізують роботу транспорту, життєдіяльність населених пунктів, посягають на громадський спокій, життя і здоров'я людей;
— припинення опору працівникові міліції та іншим особам, які виконують службові або громадські обов'язки з охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю;
— визволення заручників.
Вид спеціально/.о засобу, час початку та інтенсивність його застосування визначаються з урахуванням обстановки, що склалася, характеру правопорушення та особи правопорушника. Повний перелік спеціальних засобів, а також правила їх застосування встановлює Кабінет Міністрів України за висновком Міністерства охорони здоров'я України і Генеральної прокуратури України; вони мають бути опубліковані у засобах масової інформації.
Зокрема, згідно з Правилами застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Україні спеціальними засобами, що застосовуються при охороні громадського порядку, є:
1) засоби індивідуального захисту: шоломи (сталеві армійські, "Сфера", каска захисна пластмасова), бронежилети, протиударні та броньові щити;
2) засоби активної оборони: гумові кийки; наручники; електрошокові пристрої; патрони та пристрої для їх вітчизняного виробництва, споряджені гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії; ручні газові гранати, а також патрони з газовими фанатами ("Чере-
210
Розділ III. Правоохоронні органи Україна
муха-1", "Черемуха-4", "Черемуха-5", "Черемуха-6", "Черемуха-7", "Черемуха-10", "Черемуха-12", "Сирень-1", "Сирень-2", "Сирень-3"); балончики, патрони, гранати та інші спеціальні засоби з препаратами сльозоточивої та дратівної дії.
Використовуючи засоби активної оборони, слід враховувати деякі особливості. Зокрема, при застосуванні наручників потрібна періодична (не рідше як через 2 години) перевірка стану фіксації замків. Забороняється наносити удари гумовим кийком по голові, шиї, ключичній ділянці, животі, статевих органах. У ході використання сльозоточивих речовин забороняється прицільна стрільба по правопорушниках, розкидання і відстрілювання гранат у натовп, повторне застосування їх у межах зони ураження в період дії цих речовин. "Черемуха-Г, "Черемуха^", "Черемуха-12", "Сирень-3" та "Облако" застосовуються тільки на відкритій місцевості. Патрони з гумовою кулею ударної непроникливої дії "Волна-р" відстрілюються з допомогою спеціального карабіна на відстані не ближче 40 метрів від людини і тільки по нижній частині ніг,
3) засоби забезпечення спеціальних операцій: ранцеві апарати "Облако", світлошумова граната "Заря" та світлошумовий пристрій "Пламя", патрони з гумовою кулею "Волна-р", водомети, бронемашини та інші транспортні засоби, пристрій для примусової зупинки автотранспорту "Еж-М". При цьому слід враховувати, що світлошумові засоби відволікаючої дії (світлошумова граната "Заря", світлошумовий пристрій "Пламя") мають застосовуватися на відстані не ближче двох метрів від людини, а водомети — для розосередження учасників масових безпорядків при температурі атмосферного повітря не нижче 0 градусів С. Забороняється застосовувати пристрій типу "Еж-М" для примусової зупинки автотранспорту, в тому числі вантажних автомобілів, що здійснюють перевезення людей; автотранспорту, належного дипломатичним, консульським та іншим представництвам іноземних держав; мотоциклів, мотоколясок, моторолерів, мопедів, а також на гірських шляхах або ділянках шляхів з обмеженою видимістю, залізничних переїздах, мостах, шляхопроводах, естакадах, у тунелях;
4) пристрої для відкриття приміщень, захоплених правопорушниками: малогабаритні підривні пристрої "Ключ", "Імпульс". У той же час забороняється їх застосовувати для відкриття приміщень, захоплених правопорушниками, де перебувають заручники.
Глава 2. Органи внутрішніх справ України
211
При охороні громадського порядку можуть також використовуватися службові собаки, які пройшли відповідний курс дресирування, визнані придатними для службового користування і перебувають у штатах підрозділів службового собаківництва. Право застосування службових собак надається працівникам міліції, які несуть з ними службу. Службові собаки використовуються на довгому і короткому повідках, без повідка, у наморднику і без нього, виходячи з конкретної ситуації, що склалася.
Використанню спеціальних засобів, за винятком необхідності відбиття раптового нападу на працівника міліції та звільнення заручників, має передувати попередження про намір їх застосувати.
Попередження може бути зроблено голосом, а при значній відстані або зверненні до великої групи людей — через гучномов-ні установки, підсилювачі мови і в кожному випадку бажано рідною мовою осіб, проти яких ці засоби застосовуватимуться, та українською і російською мовами не менш як 2 рази з наданням часу, достатнього для припинення правопорушення.
Рішення про застосування спеціальних засобів приймає службова особа, відповідальна за забезпечення громадського порядку, або керівник конкретної операції. Працівники міліції, які діють індивідуально, приймають такі рішення самостійно. Про застосування цих засобів вони у письмовій формі доповідають безпосередньому начальникові із зазначенням коли, де, проти кого, за яких обставин застосовувалися спеціальні засоби, та наслідків їх застосування.
Вогнепальну зброю працівники міліції мають право застосовувати як крайній захід, її зокрема, застосовують для:
— захисту громадян від нападу, що загрожує їх життю і здоров'ю, а також визволення заручників;
— відбиття нападу на працівника міліції або членів його сім'ї, якщо їх життю або здоров'ю загрожує небезпека;
— відбиття нападу на об'єкти, що охороняються, конвої, жилі приміщення громадян, приміщення державних і громадських підприємств, установ та організацій, а також звільнення їх у разі захоплення;
— затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і яка намагається втекти;
— затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожує життю І здоров'ю працівника міліції;
212
Розділ III, Правоохоронні органи України
— зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу життю чи здоров'ю громадян або працівника міліції.
Проте слід зауважити, що забороняється застосовувати і використовувати вогнепальну зброю при значному скупченні людей, якщо від цього можуть постраждати сторонні особи.
Працівники міліції мають право використовувати зброю для подання сигналу тривоги або виклику допомоги, для знешкодження тварини, яка загрожує життю і здоров'ю громадян або працівника міліції. Працівник міліції має право оголити вогнепальну зброю і привести її у готовність, якщо вважає, що в обстановці, яка склалася, можуть виникнути підстави для її засто^ сування. Спроби особи, яку затримує працівник міліції з оголеною вогнепальною зброєю, наблизитися до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутися до його зброї дають працівникові міліції право застосувати вогнепальну зброю відповідно до чинного законодавства України.
При цьому слід зазначити, що працівник міліції має право оголити вогнепальну зброю і привести її у готовність, якщо вважає, що в обстановці, яка склалася, можуть виникнути підстави для її застосування. При затриманні злочинців чи правопорушників або осіб, яких він запідозрив у вчиненні злочинів чи правопорушень, а також при перевірці документів у підозрілих осіб, працівник міліції може привести у готовність вогнепальну зброю, що є попередженням про можливість її застосування.
Застосуванню сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї має передувати попередження про намір їх використання, якщо є можливість. Без попередження фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватися тільки у тому разі, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров'ю громадян чи працівників міліції.
Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров'ю людей, працівників міліції, або збройного нападу чи збройного опору.
Якщо не можна уникнути застосування сили, вона має не перевищувати міри, необхідної для виконання покладених на міліцію обов'язків, і повинна зводити до мінімуму можливості заподіяння шкоди здоров'ю правопорушників та інших громадян.
Глава 2. Органи внутрішніх справ України
213
При заподіянні шкоди міліція забезпечує подання необхідної допомоги потерпілим у найкоротший термін.
Про застосування фізичної сили, спеціальних засобів примусу працівник міліції рапортом доводить до відома безпосереднього начальника.
Про поранення або смерть, що сталися внаслідок застосування фізичного впливу і спеціальних засобів, а також про всі випадки застосування зброї працівник міліції зобов'язаний негайно письмово повідомити своєму начальникові для сповіщення прокуророві.
Перевищення повноважень із застосування сили, в тому числі спеціальних засобів і зброї, тягне за собою відповідальність, встановлену законодавством України.
Питання для самоконтролю
1. На щ> спрямована діяльність міліції в Україні?
2. Що становить правову основу застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї?
3. З якою метою застосовуються заходи фізичного впливу працівниками міліції і що вони являють собою?
4. Які види спеціальних засобів існують та в яких випадках їх застосовує міліція в Україні?
5. Порядок застосування працівниками міліції заходів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї.
Глава З Державна податкова служба
§ 1. Основні напрями правоохоронної діяльності державної податкової служби
Державна податкова служба (далі — ДПС) України становить собою єдину централізовану систему, побудовану за принципом багаторівневої ієрархічної організацій загальнодержавного, республіканського (Автономної Республіки Крим), обласного, міського та районного рівнів. Кожен рівень має специфіку інформаційного забезпечення, необхідного для організації ефективної роботи в усіх напрямах відповідно до компетенції.
Важливе місце в її діяльності, як і для держави в цілому, посідає формування бюджету — грошового доходу, необхідного для забезпечення діяльності держави як цілісного інституту (реалізації економічних та соціальних програм, забезпечення безпеки та обороноздатності тощо). Чи не найголовнішим джерелом формування бюджету є податки, що їх сплачують юридичні та фізичні особи (платники податків). Податки — це обов'язкові загальнодержавні та місцеві збори у вигляді податку на додану вартість, прибуткового податку, плати за землю, акцизного збору тощо, які сплачуються господарюючими суб'єктами (юридичними і фізичними особами) за ставками, встановленими законодавством.
Постійне надходження до бюджетів податків та інших обов'язкових платежів є важливим чинником належного функціонування держави, запорукою успішного соціального, економічного розвитку та добробуту, розвитку місцевого самоврядування громадян.
Проте не всі платники податків сумлінно виконують один з найголовніших обов'язків перед державою, вдаються до різних порушень податкового законодавства — від несвоєчасної сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджету відповідного рівня до умисного ухилення від їх сплати. Зважаючи на це, держава створює систему обліку платників податків та
Глава 3. Державна податкова служба
215
контролю за своєчасною і повною сплатою нарахованих податків, зборів та інших обов'язкових платежів. Цю функцію виконує центральний орган державної виконавчої влади — Державна податкова адміністрація України.
Основними завданнями органів ДПС є:
• здійснення контролю за виконанням податкового законодавства;
• правильне обчислення повноти і своєчасності сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов'язкових платежів), а також неподаткових надходжень, встановлених законодавством;
• внесення у встановленому порядку пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства;
• прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування;
• формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів та Єдиного банку даних про платників податків — юридичних осіб;
• роз'яснення законодавства з питань оподаткування серед платників податків;
• запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, розслідування, а також провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Органи державної податкової служби України у своїй діяльності керуються Конституцією, законами України, іншими нормативно-правовими актами органів державної влади, а також рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань оподаткування, прийнятими у межах їх повноважень. Правовий статус ДПС України визначено Законом України "Про державну податкову службу в Україні".
Одним з головних напрямів компетенції органів ДПС України є правоохоронна функція, яку здійснюють підрозділи податкової міліції, що організаційно входять до відповідних структурних підрозділів податкової служби та ведуть боротьбу з податковими правопорушеннями і здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, виконують оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.
Податкова міліція — новий правоохоронний орган. Його створення було обумовлено реформуванням суспільно-економічних відносин у державі та пов'язаним з ними реформуванням по-
216
Розділ III. Правоохоронні органи України
даткової системи. Державна податкова служба, яку спочатку було створено тільки як систему контролю за додержанням податкового законодавства, була не спроможна ефективно вести боротьбу з протиправними, у тому числі злочинними, посяганнями на податкові відносини. Підрозділи з податкових розслідувань, що функціонували при ДПС України, враховуючи їх обмежену компетенцію та нераціональну функціональну належність, не могли ефективно замінити процесуальне самостійний правоохоронний орган, який би виконував весь комплекс завдань, пов'язаних з боротьбою з податковими злочинами. Тому у 1998 році в новій редакції Закону України "Про державну податкову службу в Україні" було вміщено новий розділ, присвячений організаційним принципам побудови та компетенції нового органу у складі ДПС — податкової міліції.
Основними напрямами правоохоронної діяльності податкової міліції згідно з зазначеним Законом1 є:
• запобігання злочинам та іншим правопорушенням у сфері оподаткування, насамперед у кредитно-фінансовій і банківській системах, агропромисловому та паливно-енергетичному комплексах, сферах зовнішньоекономічної діяльності, виробництві і реалізації підакцизних товарів, гральному та шоу-бізнесі, виявлення контрабанди, діяльності фіктивних фірм, протиправного використання подвійних рахунків, приховування коштів та інших цінностей, здобутих злочинним шляхом, а також їх розкриття та розслідування; провадження у справах про адміністративні правопорушення;
• розшук платників, які ухиляються від сплати податків, інших платежів;
• запобігання корупції в органах державної податкової служби та виявлення її фактів; ;' '
• забезпечення безпеки діяльності працівників органів державної податкової служби, захист їх від протиправних посягань, пов'язаних з виконанням службових обов'язків.
Отже, відповідно до чинного законодавства податкова міліція здійснює правоохоронну діяльності за такими напрямами:
1. Адміністративна діяльність податкової міліції, що здійснюється у справах про податкові правопорушення. За наявності підстав підозрювати суб'єктів — платників податків у вчиненні
1 Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про державну податкову службу в Україні" // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 29. - Ст. 190.
Глава 3. Державна податкова служба
217
адміністративного правопорушення працівники податкової міліції мають право перевіряти у громадян та посадових осіб документи, що посвідчують особу, здійснювати адміністративне затримання, складати протоколи про адміністративні правопорушення, застосовувати інші заходи, передбачені законодавством про адміністративні правопорушення.
2. Оперативно-розшукова діяльність підрозділами податкової міліції проводиться відповідно до Закону України "Про опера-тивно-розшукову діяльність" і здійснюється гласними та негласними заходами.
Оперативні працівники податкової міліції мають право:
• проводити опитування громадян, використовувати їх добровільну допомогу;
• брати участь у перевірці фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій та окремих осіб;
• витребувати, збирати і вивчати документи та дані, що характеризують діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці або вчиненні злочину, джерело та розміри їхніх доходів;
• проводити операції із захоплення озброєних злочинців, припинення тяжких злочинів;
• здійснювати візуальне спостереження у громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки, оптичних та радіоприладів, інших технічних засобів обстеження приміщення;
• залучати громадян з їхньої згоди до співробітництва на конфіденційній основі;
• здійснювати проникнення у злочинну групу із збереженням у таємниці достовірних даних щодо власної особи;
• мати гласних і негласних штатних працівників;
• застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю на підставах і в порядку, встановлених чинним законодавством для працівників правоохоронних органів;
• знімати інформацію з каналів зв'язку та застосовувати інші технічні засоби отримання інформації;
••! негласно проникати до житлових приміщень, здійснювати візуальне спостереження у них та інші оперативно-розшукові заходи відповідно до чинного законодавства1.
Закон України "Про боротьбу з корупцією" // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 34. - Ст. 266.
218
Розділ Ш. Правоохоронні органи України
Глава 1. Державна податкова служба
219
3. Досудове слідство співробітники слідчих підрозділів податкової міліції проводять згідно з кримінальним та кримінально-процесуальним законодавством України.
У зв'язку з прийняттям у 2001 році нового Кримінального кодексу України та внесенням змін до Кримінально-процесуального кодексу України у справах про злочини, передбачені статтями 204 (Незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів), 207 (Ухилення від повернення виручки в іноземній валюті), 208 (Незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків), 209 (Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом), частинами 2, 3, 4 статті 212 (Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів), статтями 216 (Незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок), 218 (Фіктивне банкрутство) Кримінального кодексу України, досу-дове слідство проводиться слідчими податкової міліції.
Якщо під час цих злочинів будуть встановлені злочини, передбачені статтями 191, 192, 200, 201, 202, 203, 205, 213, 215, 219, 220, 221, 255, 358, 364, 366 та 367 КК, вчинені особою, щодо якої ведеться слідство, або іншою особою, якщо вони пов'язані зі злочинами, вчиненими особою, щодо якої ведеться слідство, вони розслідуються слідчими податкової міліції.
У разі-1 викриття злочину, який віднесений до компетенції слідчих податкової міліції, вони порушують кримінальну справу і розслідують її у повному обсязі, застосовуючи передбачені законодавством заходи для всебічного, повного й об'єктивного дослідження усіх обставин справи.
Слідче управління податкової міліції забезпечує організаційно-методичне керівництво діяльністю слідчих підрозділів органів ДПС. Воно здійснює процесуальний контроль за провадженням попереднього слідства та надає практичну допомогу у розслідуванні найбільш складних злочинів. Слідче управління та регіональні слідчі відділи або відділення становлять єдиний централізований слідчий апарат податкової міліції з виключно процесуальною підлеглістю і підзвітністю нижчих органів вищим.
4. Боротьба з корупцією в органах ДПС проводиться спеціально створеними підрозділами податкової міліції, які у свою чергу підпорядковуються Управлінню по боротьбі з корупцією та безпеки в органах ДПС. Законодавчою базою діяльності цих під-
розділів є Закон України "Про боротьбу з корупцією1*. Відповідно до нього уповноважені підрозділи здійснюють оперативні та слідчі дії для запобігання та викриття корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних з корупцією у системі органів ДПС.
5. Забезпечення безпеки працівників органів державної податкової служби та захист їх від протиправних посягань, пов'язаних з виконанням ними посадових обов'язків, здійснюється спеціально уповноваженими підрозділами податкової міліції. Створення зазначених підрозділів обумовлено специфікою діяльності працівників податкової служби, які при виконанні посадових обов'язків часто стикаються з образами, погрозами щодо себе та близьких осіб, нанесенням ушкоджень, вбивством чи знищенням належного їм майна, залякуванням, психічним тиском, хуліганськими або провокуючими діями з боку осіб, які повинні сплачувати податки.
6. Охорона особистої та громадської безпеки. Крім того, згідно з Законом України "Про державну податкову службу в Україні" на співробітників податкової міліції покладено обов'язок незалежно від посади, яку вони обіймають, місцеперебування і часу в разі звернення до них громадян або посадових осіб із заявою чи повідомленням про загрозу особистій чи громадській безпеці або в разі безпосереднього виявлення такої загрози вжити заходів щодо запобігання правопорушенню і його припинення, рятування людей, подання допомоги особам, що її потребують, встановлення і затримання осіб, які вчинили правопорушення, охорони місця події і повідомлення про це в найближчий орган внутрішніх справ.
Податкова міліція відповідно до покладених на неї завдань має право:
• приймати і реєструвати заяви, повідомлення та іншу інформацію про злочини і правопорушення, віднесені до її компетенції, у встановленому порядку перевіряти їх та приймати щодо них передбачені законом рішення;
• здійснювати досудову підготовку матеріалів за протокольною формою, вживати заходів щодо відшкодування заподіяних державі збитків;
• виявляти причини й умови, що сприяли вчиненню злочинів та інших правопорушень у сфері оподаткування, вживати заходів щодо їх усунення;
220
Розділ III. Правоохоронні органи України
• збирати, аналізувати й узагальнювати інформацію щодо порушень податкового законодавства, прогнозувати тенденції розвитку негативних процесів кримінального характеру, пов'язаних з оподаткуванням.
Посадова особа податкової міліції у межах повноважень, наданих законодавством, самостійно приймає рішення і несе за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінарну або іншу, передбачену законодавством відповідальність. Посадова особа податкової міліції, яка виконує свої обов'язки відповідно до наданих законодавством повноважень та у межах закону, не несе відповідальності за заподіяні збитки. Такі збитки компенсуються за ра^ хунок держави.
§ 2. Система та компетенція органів державної податкової служби
Державну податкову службу в Україні створено за рішенням Ради Міністрів УРСР від 12 квітня 1990 року № 70. 4 грудня того ж року Верховна Рада УРСР прийняла Закон "Про державну податкову службу в Українській РСР". Податкову систему України було започатковано на початку 90-х років минулого сторіччя прийняттям низки законодавчих актів, зокрема законів України "Про систему оподаткування", "Про оподаткування доходів підприємств і організацій", "Про Державний реєстр фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів" тощо. Створюючи її, законодавець мав на меті побудувати таку податкову систему, яка б відповідала соціально-економічним реаліям, сьогодення та становила важливий складовий елемент функ-. ціонування незалежної держави. • _
Якісно новий етап у розвитку податкової системи та її скла^. дових — податкової служби і системи оподаткування — почався у 1996—1997 роках з прийняттям Указу Президента України; "Про заходи по реформуванню податкової політики" від 31 червня 1996 року, а 22 серпня 1996 року Президент України підписав Указ "Про утворення Державної податкової адміністрації Украї^ ни та місцевих державних податкових адміністрацій". Нині В Україні діє понад ЗО нормативно-правових актів вищого рівня юридичного значення, які регулюють порядок обчислення і сплати різних видів податків і відрахувань. Усього чинне законодавство про систему оподаткування передбачає на даний час 20 зат
Глава 3. Державна податкова служба
221
гальнодержавних податків, зборів, відрахувань у різні фонди і 14 місцевих податків та зборів.
Прийняттям 5 лютого 1998 року Верховною Радою України у новій редакції Закону України "Про державну податкову службу в Україні" в основному завершилося законодавче врегулювання діяльності державної податкової служби. Таке відбулося вперше серед країн СНД та Східної Європи.
Таким чином були поєднані зусилля податкової служби та органів внутрішніх справ щодо посилення контролю за виконанням податкового законодавства. Було ліквідовано паралелізм і дублювання в роботі, можливість перекладання відповідальності за низьку якість роботи. Податкова служба, як оновлена структура державного управління, посіла основне місце в системі органів управління бюджетно-податковими відносинами.
Зазначеними вище нормативно-правовими актами було сформовано оптимальну систему органів державної податкової служби та визначено її структурно-функціональні характеристики.
До системи органів державної податкової служби належать:
• Державна податкова адміністрація України;
• державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі;
• державні податкові інспекції у районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах.
Державна податкова адміністрація України залежно від кількості платників податків та інших місцевих умов може утворювати міжрайонні (на два і більше районів), об'єднані (на місто і район) державні податкові інспекції та у їх складі — відповідні підрозділи податкової міліції.
У Державній податковій адміністрації України та державних податкових адміністраціях в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі утворюються колегії. Чисельність і склад колегії Державної податкової адміністрації України затверджуються Кабінетом Міністрів України, а колегій державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі — Державною податковою адміністрацією України. Колегії є дорадчими органами, Що розглядають найважливіші напрями діяльності відповідних Державних податкових адміністрацій.
Структуру Державної податкової адміністрації України затверджує Кабінет Міністрів України.
222
Розділ III. Правоохоронні органи України
Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються Державній податковій адміністрації України.
Державні податкові інспекції у районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції підпорядковуються відповідним державним податковим адміністраціям в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Органи ДПС України координують свою діяльність з фінансовими органами, органами Державного казначейства України, органами служби безпеки, внутрішніх справ, прокуратури, статистики, державними митною та контрольно-ревізійною службами, іншими контролюючими органами, установами банків, а також з податковими службами інших держав.
Державну податкову службу України очолює Голова Державної податкової адміністрації України, якого призначає на посаду та звільняє з посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України.
Заступники Голови Державної податкової адміністрації України призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Голови Державної податкової адміністрації України. Кількість заступників Голови Державної податкової адміністрації України визначає Кабінет Міністрів України.
Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі очолюють голови, які призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Голови Державної податкової адміністрації України.
Державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції очолюють начальники, що їх призначає на посаду і звільняє з посади Голова Державної податкової адміністрації України за поданням голів відповідних державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Начальники управлінь податкової міліції призначаються Головою Державної податкової адміністрації України.
Державна податкова адміністрація України (далі — ДПА) як центральний орган ДПС здійснює насамперед організаційно-розпорядчі функції, пов'язані з роботою регіональних ланок ДПС. Державна податкова адміністрація України отримує, узагальнює
Глава 3. Державна податкова служба
223
і аналізує звіти та статистичні дані податкових органів про виконану роботу; проводить безпосереднє обстеження і перевірку діяльності податкових органів; контролює додержання податкового законодавства, правильність обчислення, повноту і своєчасність сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов'язкових платежів), а також неподаткових доходів, встановлених законодавством.
ДПА виконує і функцію, безпосередньо пов'язану з впливом на податкову політику держави: вносить у встановленому порядку пропозиції щодо вдосконалення податкового законодавства; приймає у випадках, передбачених законом, нормативно-правові акти й методичні рекомендації з питань оподаткування; роз'яснює законодавство з питань оподаткування серед платників податків; вносить пропозиції та розробляє проекти міжнародних договорів стосовно оподаткування, виконує в межах, визначених законодавством, міжнародні договори з питань оподаткування.
Крім того, ДПА здійснює й організаційно-методичну функцію шляхом затвердження форми податкових розрахунків, звітів, декларацій та інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів, декларацій про валютні цінності, зразка картки фізичної особи — платника податків та інших обов'язкових платежів, форми повідомлення про відкриття або закриття юридичними особами, фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності банківських рахунків, а також форми звітів про роботу, проведену органами державної податкової служби. ДПА також організовує роботу зі створення інформаційної системи автоматизованих робочих місць та інших засобів автоматизації та комп'ютеризації робіт органів державної податкової служби; розробляє основні напрями, форми й методи проведення перевірок додержання податкового та валютного законодавства.
Функція з організації роботи з особовим складом полягає у здійсненні заходів щодо добору, розстановки, професійної підготовки та перепідготовки кадрів для органів державної податкової служби.
ДПА України, ДПА в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, а також державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції спрямовують свою діяльність на:
• облік платників податків;
224
Розділ Щ.• Правоохоронні органи України
• перевірку додержання податкового законодавства платниками податків; :
• застосування податкової санкції за порушення податкового
законодавства;
• запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Облік платників податків — безпосередній обов'язок органів ДПС. Він здійснюється шляхом формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів та Єдиного банку даних про платників податків — юридичних осіб. Платникові податку, який став на облік, відповідний регіональний орган ДПС видає довідку з ідентифікаційним номером. Для платників податків нарахування заробітної плати, користування послугами банків та кредитних установ тощо можливо лише за наявності такого номера. Для всіх потенційних платників податків постановлення на податковий облік є обов'язковим.
Для виконання цієї функції органи ДПС мають право: одержувати безплатно необхідні відомості для формування інформаційного фонду Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів від підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, включаючи Національний банк України та його установи, комерційні банки, та громадян — суб'єктів підприємницької діяльності — про суми доходів, виплачених фізичним особам, і утриманих з них податків, інших платежів, від органів, уповноважених проводити державну реєстрацію, а також видавати спеціальні дозволи (ліцензії, патенти тощо) на здійснення деяких видів підприємницької діяльності — про видачу таких дозволів суб'єктам підприємницької діяльності, від органів внутрішніх справ — про громадян, які прибули на проживання до відповідного населеного пункту чи вибули з нього, від органів реєстрації актів громадянського стану — про громадян, які померли.
Перевірка додержання податкового законодавства здійснюється шляхом контролю за додержанням законодавства про податки, інші платежі, валютні операції, порядку розрахунків із споживачами з використанням електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем і товарно-касових книг, лімітів готівки в касах та її використанням для розрахунків за товари, роботи, послуги, а також контролю за наявністю свідоцтв про дер-
Глава 3. Державна податкова служба
225
жавну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності та ліцензій, патентів, інших спеціальних дозволів на здійснення окремих видів підприємницької діяльності; контролю за додержанням виконавчими комітетами сільських і селищних рад порядку прийняття та обліку податків, інших платежів від платників податків, своєчасністю і повнотою перерахування цих сум до бюджету. З цією метою органи ДПС мають право:
— здійснювати на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності та у громадян, у тому числі громадян—суб'єктів підприємницької діяльності, перевірки грошових документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій, товарно-касових книг, показників електронних контрольно-касових апаратів і комп'ютерних систем, що застосовуються для розрахунків за готівку із споживачами, та інших документів незалежно від способу подання інформації (включаючи комп'ютерний), пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів, наявності свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, спеціальних дозволів (ліцензій, патентів тощо) на її здійснення, а також одержувати від посадових
.осіб і громадян у письмовій формі пояснення, довідки і відомості з питань, що виникають під час перевірок; перевіряти у посадових осіб, громадян документи, що посвідчують особу, під час проведення перевірок з питань оподаткування; викликати посадових осіб, громадян для пояснень щодо джерела отримання доходів, обчислення і сплати податків, інших платежів, а також проводити перевірки достовірності інформації, одержаної для занесення до Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів;
— запрошувати громадян, у тому числі громадян — суб'єктів підприємницької діяльності, для перевірки правильності нарахування та своєчасності сплати ними податків, інших платежів;
— одержувати безплатно від підприємств, установ, організацій, включаючи Національний банк України та його установи, комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, від громадян — суб'єктів підприємницької діяльності довідки, копії документів про фінансово-господарську діяльність, отримані доходи, видатки підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та громадян про розрахункові, валютні та інші рахунки, інформацію про наявність та обіг коштів на цих рахунках, у тому числі про ненадходження у встановлені терміни валютної виручки від суб'єктів підприємницької діяльності, та іншу інформацію, пов'язану з обчисленням та сплатою податків,
8 2-174
226
Розділ ІН. Правоохоронні органи України
інших платежів у порядку, визначеному законодавством, входити в будь-які інформаційні системи, зокрема комп'ютерні, для визначення об'єкта оподаткування;
— обстежувати будь-які виробничі, складські, торговельні та інші приміщення підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та житло громадян, якщо вони використовуються як юридична адреса суб'єкта підприємницької діяльності, а також для отримання доходів. У разі відмови керівників підприємств, установ, організацій і громадян допустити посадових осіб органів державної податкової служби для обстеження зазначених приміщень і обладнання та неподання документів про отримані доходи і проведені витрати органи ДПС мають право визначати оподатковуваний дохід (прибуток) таких підприємств, установ, організацій та громадян на підставі документів, що свідчать про одержані ними доходи (прибутки), а стосовно громадян — також з урахуванням оподаткування осіб, які займаються аналогічною діяльністю;
— одержувати щомісяця безплатно від митних органів звітні дані про ввезення на митну територію України імпортних товарів і справляння при цьому податків, інших платежів та інформацію про експортно-імпортні операції, що їх здійснюють резиденти і нерезиденти, за формою, погодженою з Державною податковою адміністрацією України, та від органів статистики дані, необхідні для використання у проведенні аналізу фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій усіх
форм власності1.
Застосування податкових санкцій за порушення податкового законодавства визначається законодавством як один з найважливіших напрямів діяльності органів ДПС. Податкові санкції застосовуються у вигляді стягнення недоїмки, накладення адміністративного штрафу або нарахування пені, а також у вигляді зупинення операцій на розрахункових рахунках. Недоїмка — це сума заниженого чи прихованого прибутку або сума податку за інший прихований чи неврахований об'єкт оподаткування. Штраф — грошове стягнення за порушення податкового законодавства. Пеня — сума, яка нараховується у разі затримки сплати податків, інших обов'язкових платежів. Операції платників податків на ра-
1 Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про державну податкову службу в Україні" // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 29. - Ст. 190.
Глава 3. Державна податкова служба
227
хунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах можуть зупинятися, за винятком операцій щодо сплати податків та інших платежів.
Стягнення недоїмки, накладення адміністративного штрафу, нарахування пені та зупинення операцій на розрахункових рахунках податкові органи застосовують за:
• відмову у проведенні документальної перевірки чи недопущення посадових осіб органів державної податкової служби для обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів або пов'язані з утриманням інших об'єктів оподаткування незалежно від їх місцезнаходження, обладнання, електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем, що застосовуються для розрахунків за готівку із споживачами, вагокасових комплексів, систем та засобів штрихового кодування;
• неподання або несвоєчасне подання органам державної податкової служби податкових декларацій, розрахунків, аудиторських висновків та інших документів, необхідних для обчислення податків, інших платежів, а також за неподання або несвоєчасне подання установам банків платіжних доручень на сплату податків, інших платежів;
• непред'явлення свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, спеціальних дозволів (ліцензій, патентів тощо) на її здійснення, сертифікатів відповідності електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем;
• порушення встановленого законом порядку реєстрації в органі державної податкової служби як платників податків, відсутності обліку об'єктів оподаткування або коли існує реальна загроза витрачання коштів чи відчуження майна, вилучення яких у встановленому законом порядку є єдиним засобом відшкодування збитків, завданих державі, у зв'язку з неплатоспроможністю юридичної особи, що перевіряється та інші податкові правопорушення1.
Один з найважливіших напряміів діяльності органів ДПС — запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення. Зазначений напрям діяльності був висвітлений У § 1 цієї глави.
Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про державну податкову службу в Україні" // ВВР України. — 1998. — № 29. — Ст. 190.
8*
228
Розділ III. Правоохоронні органи України
Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, а також базові структурні підрозділи ДПС — державні податкові інспекції у районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції виконують аналогічні функції, але у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
До системи органів Державної податкової адміністрації України належить і податкова міліція. Про повноваження цього органу ДПС України вже йшлося у § 1 цієї глави. Додамо, що систему органів податкової міліції становлять:
Департамент боротьби з відмиванням доходів, отриманих злочинним шляхом, Слідче управління, Управління по боротьбі з корупцією та безпеки в органах ДПС, Головне управління податкової міліції, до складу якого входять: Управління по організації боротьби з незаконним обігом товарів, Управління по оперативному документуванню, Оперативно-аналітичне управління, Оперативне управління, Управління дослідчих перевірок, Управління по оперативному супроводженню збиткових підприємств, Управління організації оперативних заходів по скороченню податкової заборгованості та інші підрозділи, що забезпечують виконання функціональних завдань відповідно до повноважень, наданих податковій міліції чинним законодавством;
управління податкової міліції, слідчі відділи ввдаткової міліції, відділи по боротьбі з корупцією та безпеки в ерганах державної податкової служби відповідних державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі;
відділи податкової міліції, слідчі відділення (групи) податкової міліції відповідних державних податкових інспекцій у районах, містах, районах у містах, міжрайонних та об'єднаних державних податкових інспекцій.
Податкову міліцію очолює начальник податкової міліції — перший заступник Голови Державної податкової адміністрації України, а в державних податкових адміністраціях в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі — начальники управлінь податкової міліції — перші заступники голів відповідних державних податкових адміністрацій.
Посадові особи органів ДПС зобов'язані додержуватися Конституції і законів України, інших нормативних актів, прав та охо-ронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, ор-
Глава 3. Державна податкова служба
229
ганізацій, забезпечувати виконання покладених на органи ДПА функцій та повною мірою використовувати надані їм права1.
Питання для самоконтролю
1. За якими напрямами правоохоронної діяльності діє ДПС?
2. Дайте характеристику структури ортнів податкової служби України.
3. Яка Посадова особа має право пршіначити та звільнити з посади Голову ДПА ?
4. У чому полягає перевірка додержання податковою законодавства?
5. Які органи становлять систему податкової міліції?
Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про державну податкову службу в Україні" // Відомості Верховної Ради України — 1998 — № 29. - Ст. 190.
Глава 4 Виявлення та розслідування злочинів
§ 1. Поняття виявлення та розслідування злочинів
Виявлення та розслідування злочинів — важливий вид правоохоронної діяльності. У процесі її здійснення вирішуються специфічні завдання, спрямовані на повне і швидке розкриття кожного злочину, розшук злочинців та осіб, які зникли, своєчасне притягнення до кримінальної відповідальності. При цьому суб'єкти цієї діяльності позбавлені права на необгрунтоване обвинувачення та на юридичну помилку. Правоохоронна діяльність у сфері виявлення та розслідування злочинів є несумісною із фактами протиправних затримань і арештів, її предмет включає характерні ознаки професійної діяльності органу (посадової особи), уповноваженого виявляти та (або) розслідувати злочин, окремі форми, етапи та принципи цієї діяльності.
Виявлення та розслідування події злочину — це процес, шо розгортається у часі та просторі, в якому встановлюються, досліджуються, оцінюються численні фактичні обставини, здійснюються цілеспрямовані пошукові перевірочні, контрольні та правові дії. Більшість питань детально розглядається у курсах кримінально-процесуального права, криміналістики та оператив-но-розшукової діяльності. У даній навчальній дисципліні висвітлюється юридична діяльність, предмет якої полягає у виконанні функції правоохорони.
Виявлення та розслідування злочинів характеризується кількома ознаками. По-перше, охороною прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб шляхом правильного застосування адміністративного, кримінального та кримінально-процесуального законодавства з тим, щоб жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності. По-друге, державним впливом на злочинність, захистом інтересів держави і суспільства з тим, щоб застосовувати кримінальну відповідальність до винних осіб.
Глава 4. Виявлення та розслідування злочинів
231
Така діалектична єдність вказаних ознак зумовлена певною єдністю інтересів держави і особи'.
Охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб трансформується у принцип правоохорони, за яким притягнення до кримінальної відповідальності невинної особи є неприпустимим. За ст. 29 Конституції кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. При цьому в Основному Законі підкреслюється, що у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи відвернути його уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. У порядку додержання цього принципу встановлено кримінальну відповідальність за зловживання або юридичні помилки, припущені посадовими особами при здійсненні ними виявлення та розслідування злочинів, зокрема за завідомо незаконний арешт, затримання або привід (ст. 371 КК), за притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК), за примушення давати показання (ст. 373 КК). Згідно з Конституцією ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60).
Захист інтересів держави і суспільства також втілюється у принцип правоохорони, за яким відповідальності підлягають лише винні особи. Разом з тим юридична відповідальність має індивідуальний характер. Ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 61 Конституції ); доводити свою невинуватість у вчиненні злочину не є обов'язком особи, притягнутої до відповідальності; обвинувачення за Конституцією не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ст. 62). Для додержання цього принципу встановлено кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий донос (ст. 383 КК), завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК). При цьому якщо самим фактом розголошення посадовою особою даних попереднього слідства завдано істотної шкоди державним чи громадським інтересам, це є підставою для
Михайленко О.Р. Расследование преступлений: законності, й обеспечение прав граждан. — К.: Юрінком Інтер. — 1999. — С.45.
г
232
Розділ III. Правоохоронні органи України
притягнення цієї посадової особи до кримінальної відповідальності.
Професійна діяльність з виявлення та розслідування злочинів має інтегративне значення незалежно від відомчої належності осіб, які є суб'єктами цієї діяльності. Усі вони керуються нормами КПК України. Інші процесуальні процедури з цього приводу можуть лише доповнювати його1.
Така професійна діяльність вимагає спеціалізації, взаємодії та ґрунтовної правової підготовки. Вона здійснюється за різними типами правових охоронних дій, а саме: правопримушувальними, правовстановлюючими, правозабезпечувальними та правовіднов-лювальними.
Встановлення злочину або особи злочинця (підозрюваного, обвинуваченого) здійснюється за умов різних типів складностей фактичних обставин, з урахуванням очевидного або неочевидного типів вчинення злочину. Джерелами інформації про подію злочину можуть бути як у першому, так і у другому випадку фізичні особи (наприклад, потерпілі, очевидці тощо), інформація про фізичні або інші наслідки дій винних осіб, документи, нотатки тощо. Виявленням злочину вважається встановлення події (явища, часу, обставин, особи тощо), зокрема моменту заволодін-ня майном, проникнення у житлове приміщення, нападу на особу і заволодіння її майном, заподіяння розладу здоров'я тощо. Деякі особливості встановлення моменту закінчення події притаманні злочинам, які за складом є формальні (моментом закінчення злочину в таких злочинах вважається сама дія, наприклад, при хуліганстві або розбійному нападі) або матеріальні (моментом закінчення є виникнення шкоди, іншого матеріального наслідку, наприклад, при заподіянні тілесних ушкоджень, крадіжках тощо).
Для очевидних злочинів не характерна висока складність виявлення та розслідування. Встановлення складу злочину при цьому не потребує особливих зусиль у доказуванні. Проте здебільшого подія злочину приховується особою або групою осіб. Це стосується більшості так званих неочевидних злочинів, які вчиняються у господарський, фінансовій та інших сферах, злочинів, що пов'язані з обігом наркотичних засобів тощо. Виявлення їх, зокрема фінансового шахрайства, несплати податків, інших видів неочевидних (латентних) злочинів, потребує попередньої та додаткової контрольно-перевірочної роботи. Етіологія "трастових"
Глава 4. Виявлення та розслідування злочинів
233
1 Кримінальне-процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами. — К.: Юрінком Інтер, 2000.
злочинів, розслідування банківських справ свідчать про появу нової хвилі злочинів, виявлення та доказування яких потребує значних професійних зусиль.
У процесі виявлення та розслідування злочинів правоохоронні органи України дедалі частіше використовують можливості Таких міжнародних організацій, як Інтерпол або Європол. Розвиток політичних, соціальних, економічних та екологічних відносин в Європі та й усьому світі супроводжується стрімким зростанням міжнародної злочинності. Типові її прояви — це відмивання "брудних" грошей, запровадження у міжнародний обіг фальшивих грошей, торгівля людьми, незаконна поставка зброї в "гарячі точки", розкрадання міжнародних кредитів, нелегальна торгівля людськими органами, наркобізнес. Останнім часом через мережу Інтернет поширюється культ насильства та жорсткості, дитяча порнографія та расистська пропаганда. Стрижнем ефективної боротьби з міжнародними злочинами стає узгодження слідчих та оперативних дій і повноважень поліцій європейських країн.
Значних зусиль потребує пошук та встановлення осіб, що пропали безвісти.
Під час виявлення та розслідування конкретного злочину виявляються інші неправомірні дії, що стає достатньою підставою для порушення кримінальних справ і проведення самостійного розслідування цих неправомірних дій. Також додаткового розслідування потребують так звані суміжні склади злочинів, коли однією антисуспільною дією вчиняються два і навіть більше різних злочинів1.
Виявлення та розслідування злочинів здійснюється у процесуальних та позапроцесуальних формах, але з обов'язковим додержанням вимог Конституції України та КПК. В іншому разі сама діяльність, яка здійснюється з порушенням конституційних або процесуальних норм, перетворюється на протиправну.
Типові правові дії (як було зазначено раніше, їх класифікують на правовстановлюючі, правопримушувальні, правозабез-печувальні та правовідновлювальні) становлять певний алгоритм функції правоохорони.
Правопримушувальні дії перемежовуються з іншими видами правових дій. Вони найпоширеніші і характерні для правоохоронної діяльності при виявленні та розслідуванні злочинів. Для
Матишевский П. Преступления против собственности й смежнне с ними преступления. — К.: Юринком. — 1996. — С. 240.
234
Розділ III. Правоохоронні органи України
Глава 4. Виявлення та розслідування злочинів
235
відносин, що забезпечують функцію правоохорони між уповноваженими органами та громадянами, характерна специфічна взаємодія, яка відображена у кримінальному законодавстві. Повідомляти про злочин — право кожного громадянина. Законодавець передбачив звільнення від кримінальної відповідальності за активне сприяння у розкритті таких тяжких злочинів, у тому числі вчинених у складі організованої групи. Проте, коли громадянинові стало відомо про тяжкий злочин або про приготування до нього, він зобов'язаний повідомити про це правоохоронні органи. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення лише щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (ст. 63 Конституції).
Правовий примус при провадженні з виявлення та розсліду-ван«я злочинів може мати як безпосередній, так і опосередкований характер, оскільки законні повноваження і вимоги правоохоронних органів мають обов'язкову силу. Так, зобов'язані підкоритися порядку проведення та оформлення слідчих дій усі їх учасники. Разом з тим примус має опосередкований характер, тобто вимагається лише точне виконання вимог щодо проведення слідчих дій, зокрема оглядів, освідувань, виїмок, допитів, впізнання, отримання зразків для порівняльного дослідження, призначення експертизи, очної ставки, ексгумації трупа тощо.
Безпосередньо правопримушування спрямоване на істотне обмеження прав людини, на примусовий варіант правової поведінки у разі накладення арешту на майно, затримання підозрюваного, при обранні запобіжного заходу у вигляді арешту тощо.
Правовстаповлюючі дії з виявлення та розслідування злочинів спрямовані на збір даних, які прямо чи побічно підтверджують причетність осіб (або особи) до злочину. Встановлення таких даних за певним обсягом формує доказову базу з розслідування конкретного злочину. При цьому необхідно враховувати властивість фактичних даних підтверджувати, спростовувати або іншим чином співвідноситися із подією злочину. Особливе значення має вид доказів, зберігання доказових властивостей речей, інформації тощо. Об'єктивне й повне проведення виявлення і розслідування злочину свідчить про неупередженість процесу, що є запорукою законності правоохоронної діяльності.
Виявлення злочину, як правило, передує розслідуванню. Хоч у багатьох випадках ці види діяльності здійснюються паралельно. Розслідування кримінальних справ у кримінально-процесуальному законодавстві називають досудовим слідством, тобто таким, що передує судовому слідству з розгляду даного злочину.
Достатність підстав для початку слідства є важливим, відправним моментом. Ні суспільні катаклізми, ні одноособові або групові уявлення про негативні прояви тощо не можуть бути приводом для початку провадження, тобто проведення робіт з виявлення або розслідування. Лише вичерпний перелік джерел достовірної інформації про наявні ознаки злочину може бути взятий до уваги. Такими джерелами або, за кримінально-процесуальним законодавством (ст. 94 КПК), приводами до порушення кримінальної справи можуть бути:
— заяви або повідомлення підприємств, установ організацій, посадових осіб представників влади, громадськості або окремих громадян;
— повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину;
— явка з повинною;
— повідомлення, опубліковані у пресі;
— безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину.
Дізнавач, слідчий, прокурор, суддя мають власноручно розпочати провадження, якщо вони безпосередньо виявили ознаки злочину під час їх повсякденної праці. Справа може бути порушена за умови достатності даних, які характеризують ту чи іншу подію як злочин.
Будь-яка подія має предмет доказування. Зазначені ознаки утворюють загальний предмет доказування, а за злочинами, вчиненими неповнолітніми особами, особами, які захворіли на душевну хворобу після вчинення злочину або вчинили суспільне небезпечні діяння у стані неосудності, предмет доказування конкретизується, доповнюється ознаками, що характеризують правовий статус неповнолітніх та душевнохворих.
Доказування у процесі виявлення та розслідування злочинів — це діяльність суб'єктів правоохорони із збирання, перевірки, оцінки доказів та джерел їх походження, а також формулювання аргументів, прийняття рішень по суті кримінальної справи1.
При доказуванні насамперед мають бути встановлені об'єктивні обставини події злочину, серед яких важливе місце посідає причинний зв'язок між злочинною дією (або бездіяльністю) та шкодою (її обсягом або розміром). Паралельно встановлюються
Докладніше про доказування (доказове право) див.: Міхеєнко М.М., Нор В. Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. — К.: Либідь, 1999.
236
Розділ III. Правоохоронні органи України
суб'єктивні ознаки злочину, тобто винність особи, мотиви кримінального вчинку тощо. При цьому до уваги беруться й обставини, що свідчать про ступінь вини причетної до злочину особи (або групи осіб), причини й умови, що сприяли вчиненню злочину, соціальна та правова характеристика винного, його можливі взаємини з потерпілим тощо.
Правозабезпечувальні дії поширюються на різних осіб, що беруть участь у виявленні та розкритті злочину (зокрема тих, які ведуть провадження, відстоюють свої інтереси у провадженні або сприяють йому), та на законні права фізичних і юридичних осіб, які є учасниками розслідування. Існують кілька груп правозабез-печувальних дій. Дії однієї групи полягають у виявленні та усуненні причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів. До причин та умов, що сприяють вчиненню злочинів, належать об'єктивні та суб'єктивні обставини буття, які зумовлюють (детермінують) злочини або безпосередньо спричиняють спрямованість на вчинення неправомірних дій. Причини та умови виявляють шляхом комплексного дослідження макро- або мікрооточення особи злочинця та механізму вчинення злочину. Спеціальним заходом, який слугує запобіганню злочинам, є направлення подання органу розслідування до підприємств, установ, організацій про усунення обставин (криміногенних факторів), що спричинюють вчинення злочинів. Подання вноситься у зв'язку з конкретною кримінальною справою.
Правозабезпечувальний характер подання полягає в тому, що воно може бути внесено до м®менту закінчення розслідування; у ньому мають бути викладені всі без винятку причини й умови; інформація про них має грунтуватися на проведених діях з виявлення та розслідування злочину; вимоги щодо усунення причин та умов можуть стосуватися правомірних дій або бездіяльності (невиконання вимог чинних нормативних актів) тощо; подання є дієвим засобом забезпечення прав громадян та виконання ними законодавче встановлених обов'язків. До іншої групи правозабезпечувальних дій відносять дії із забезпечення безпеки суддів та працівників правоохоронних органів, а також учасників розслідування кримінальних справ (так само як і їх близьких), життю, здоров'ю або безпеки чи майну (майновим правам) яких існує реальна загроза1.
Інші види забезпечувальних дій мають суто процесуальний характер і розглядаються в курсі кримінального процесу.
Глава 4. Виявлення та розслідування злочинів
237
Правовїдновлювальні дії при виявленні та розслідуванні полягають у захисті та поновленні честі, гідності, ділової репутації потерпілих, юридичної та соціальної реабілітації особи, яку незаконно обвинувачено у вчиненні злочину. Правовідновлення при виявленні та розслідуванні злочинів реалізується у заходах з відшкодування матеріальної та моральної шкоди, поновлення статусу та прав потерпілого, з відшкодування йому витрат на стаціонарне лікування тощо. Порядок і розмір відшкодування шкоди визначаються при прийнятті рішення, яке реабілітує особу. При цьому моральна шкода відшкодовується у грошовій формі незалежно від відшкодування майнової шкоди.
Таким чином, роль попереднього слідства е надзвичайно важливою у системі правоохоронної діяльності. Від якості виявлення і розслідування злочину, надійності доказів у кримінальній справі, (достовірності отриманої інформації залежить своєчасність попереднього слідства, а також грунтовність і справедливість судового рішення, а отже рівень захисту прав людини, інтересів держави, охорони правового порядку.
Питання для самоконтролю
1. В чому полягає виявлення злочинів?
2. В чому полягає розслідування злочинів?
3. Які існують типи правових дій, що характеризують
виявлення та розслідування злочинів як правоохоронну діяльність?
4. Наведіть приклади правовстановлюючих, правопримушу-
вальних, правозабезпечувальних та правовідновлювальних дій.
§ 2. Засади виявлення злочинів
Засоби та пошукові процедури, які застосовуються у процесі виявлення злочинів, вивчаються в курсі криміналістики та опе-ративно-розшукової діяльності. Висвітлення цих питань у курсі правоохоронної діяльності полягає у дослідженні організаційних і моральних засад виявлення злочинів.
Органи, які здійснюють виявлення злочинів, орієнтовані на протидію та викриття протиправної діяльності, їхні завдання визначені в КПК, Законі України "Про оперативно-розшукову Діяльність", інших законах, що формулюють правоохорон-
238
Розділ III. Правоохоронні органи України
ну компетенцію з вказаних питань, а також відповідних настановах.
Основні завдання органів, які уповноважені виявляти злочини, полягає у пошуку та документуванні протиправної діяльності окремих осіб та груп, у фіксації розвідувально-підривної діяльності спеціальних служб іноземних держав та організацій, припиненні правопорушень, забезпеченні вимог кримінального судочинства, проведенні діяльності в інтересах безпеки суспільства і держави. Подібні завдання становлять предмет спеціальної правоохоронної діяльності (див. § 3 глави 1).
Виявлення злочинів, як уже було сказано, є професійно ризикованою діяльністю. Особовий склад органів, що уповноважені її здійснювати, виконує при цьому певну оперативну професійну роль (функцію). Особливо вона стосується конкретної посадової особи, зокрема її місця у структурі органу, розподілу праці, інтенсивності та послідовності виконання певних оперативних та слідчих дій, виконання процесуальних документів, стилю взаємодії з учасниками розслідування тощо. В основі цієї ролі мають бути такі моральні засади, як правдивість, чесність, відданість інтересам справи та інші. Приниження ролі моральних засад призводить, як правило, до несумлінного виконання своїх обов'язків, неадекватного професійного волевиявлення, перетворення оперативно-розшукової діяльності на джерело суспільної небезбеки.
Оперативний працівник, який протистоїть злочинові, має бути, по-перше, активним суб'єктом діяльності, а по-друге, -культивувати особисту готовність (установку) до виконання виключно правомірних службових завдань. Він має вміло використовувати спеціальні знання та досвід, дистанціюватися від позаслужбового впливу і таким чином забезпечувати ґрунтовність та об'єктивність службових рішень. Готовність до виконання своїх завдань полягає в постійному засвоєнні нових знань і створенні способу їх оновлення, психологічній адаптації до негативних факторів, негативної інформації (психологічному імунітетові), вмінні працювати в умовах посилення демократичних засад правосуддя та більш чутливому ставленні учасників кримінального процесу до примусу та проявам насильства.
Органи, що уповноважені виявляти та протидіяти злочинам, чітко визначені в законодавстві, про що йшлося при висвітленні поняття спеціальної правоохоронної діяльності. До них, зокрема, належать:
— органи кримінальної та спеціальної міліції;
Глава 4. Виявлення та розслідування злочинів
239
— спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю;
— оперативно-розшукові підрозділи Державної автомобільної інспекції;
— органи служби безпеки (розвідка, контррозвідка, військова контррозвідка); підрозділи захисту національної державності, боротьби з корупцією та організованою злочинною діяльністю, оперативно-технічні підрозділи, підрозділи з оперативного документування;
— підрозділи з оперативно-розшукової роботи прикордонних військ;
— підрозділи оперативного забезпечення охорони Державної служби охорони;
— оперативні підрозділи податкової міліції;
— оперативні підрозділи Державного департаменту з питань виконання покарань.
Цей перелік уповноважених органів вичерпний, їх діяльність за своїм характером є оперативно-розшуковою, спрямованою на отримання доказів про злочинну подію, особу злочинця (підозрюваного або винного), інших обставин справи, що становлять предмет доказування у кримінальній справі.
Важливе завдання виявлення злочину — його повне розкриття, тобто здійснення комплексу заходів щодо повного встановлення події злочину, викриття осіб, винних у його вчиненні. Розкриття злочину, яке за часом встановлення істини може бути досить тривалим процесом, як поняття має кілька аспектів. По-перше, розкриття попереднє (оперативне), що включає з'ясування обставин події злочину, встановлення та викриття особи (осіб), яка його вчинила (вчинили), а також обставин, що характеризують ступінь та характер її вини. По-друге, процесуальне розкриття передбачає з'ясування всіх без винятку обставин, що становлять предмет доказування у кримінальній справі. Остаточним же рішенням з цього приводу є звичайно рішення суду, виправдувальний чи обвинувальний вирок у кримінальній справі.
Важливим моментом у виявленні злочину є факт реєстрації заяви, повідомлення чи інформації про вчинення дії, що має ознаки злочину. Процедура реєстрації передбачена спеціальним актом, за яким чергова частина органу внутрішніх справ має зафіксувати їх та видати заявникові або ініціатору спеціальний номер реєстрації. Цей номер ідентифікує реєстрацію кримінальної справи. З цього приводу в оперативному підрозділі органу,
240
Розділ III. Правоохоронні органи України
Глава 4. Виявлення та розслідування злочинів
241
який реєструє заяву, повідомлення чи інформацію, разом із кримінальною справою ведеться оперативно-розшукова справа, в якій зосереджуються конфіденційні матеріали з виявлення злочину. Розкриття злочину значною мірою залежить від організації роботи на початковій стадії виявлення злочину - взаємодії оперативних підрозділів із слідчими під час проведення огляду місця події, встановлення кола причетних до події осіб, розробки оперативно-слідчих версій.
У порядку виконання цієї діяльності оперативні підрозділи вказаних органів можуть здійснювати: а) контрольно-перевірочні, б) спостережно-перевірочні і в) тактичні акції. Ці дії та акції можуть мати як закритий (конфіденційний), так і відкритий характер. Так, опитування громадян оперативні працівники можуть проводити лише за згодою опитуваних осіб, використовуючи їх добровільну допомогу; на засадах добровільності встановлюється співробітництво з особами, проводиться робота з виявлення характерних обставин за допомогою гласних і негласних штатних працівників.
Ініціюючи розкриття злочину, оперативні працівники отримують від юридичних та фізичних осіб безплатно або за винагороду інформацію про підготовлені або вчинені злочини, відвідують житлові та інші приміщення за згодою їхніх власників або мешканців для з'ясування обставин вчиненого або підготовлюва-ного злочину, збирають відомості про протиправну діяльність підозрюваних осіб, одержують розвідувальну інформацію, у тому числі шляхом таємного проникнення працівника до приміщення, транспортних засобів, на земельні ділянки. У процесі розкриття злочинів беруть до уваги криміногенну та іншу соціальну або психологічну інформацію, будують типові або індивідуальні версії про подію злочину, особу злочинця.
Активній розробці версій вчиненого злочину можуть допомогти відбір телеграфно-поштових відправлень, негласне виявлення та фіксація слідів тяжкого злочину, документи та інші предмети, що можуть бути доказами підготовки або вчинення такого злочину, чи отримання інформації з каналів зв'язку, застосовування різних технічних засобів зняття інформації. Уповноважений орган, що здійснює виявлення злочину, повинен мати юридичні підстави для проникнення до житла, накладення арешту на кореспонденцію, проведення виїмки, зняття інформації з каналів зв'язку, якими можуть бути лише рішення суду.
Ефективними при виявленні та розкритті злочинів є заходи щодо витребування, збору та узагальнення господарських та бух-
галтерських документів, а також даних, що характеризують діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя тих осіб, які є підозрюваними у підготовці або вчиненні злочину, вивчення джерел та розмірів їхніх доходів порівняно із тими доходами, які ці особи задекларували. При цьому оперативні працівники разом із громадянами, які допомогають їм на громадських засадах, можуть проводити контрольні закупівлі товарів, перевіряти фінансово-господарську діяльність підприємств, установ, організацій та окремих осіб.
Для викриття протиправної господарської діяльності оперативні підрозділи можуть створювати конспіративні підприємства та організації, шифрувати відомчу належність працівників, приміщень, транспортних засобів своїх підрозділів.
Більше того, для отримання потрібної інформації компетентні органи проводять операції з проникнення в злочинну групу негласного працівника із збереженням у таємниці достовірних даних щодо його особи. При цьому на дії таких працівників поширюється звільнення від відповідальності1. Ці акції межують із застосуванням засобів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї. Уповноважені органи повинні діяти на підставах і в порядку, встановлених законами про міліцію, Службу національної безпеки, Прикордонні війська, Управління охорони вищих посадових осіб України. Нагляд за діяльністю органів, що уповноважені виявляти злочини, здійснює прокуратура.
Питання для самоконтролю
1. У чому полягає виявлення злочинів?
2. Назвіть органи, які уповноважені виявляти злочини.
3. Дайте загальну характеристику компетенції органів з питань виявлення злочинів.
4. Якими нормативно-правовими актами регламентується діяльність зазначених органів?
Юридичним підґрунтям проведення спеціальних акцій із захоплення озброєних осіб, припинення тяжких злочинів, затримання та доставлення підозрюваних до уповноважених органів є норми КК про необхідну оборону (ст. 36), затримання особи, яка вчинила злочин (ст. 38), крайня необхідність (ст. 39), про діяння, пов'язане з ризиком (ст. 42), виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43).
Розділ III. Правоохоронні органи України
§ 3. Засади розслідування злочинів
Процес розслідування є предметом курсу кримінально-процесуального права та криміналістики. В полі зору предмета нашого курсу перебувають лише засади діяльності з розслідування злочинів уповноважених органів.
Органами, уповноваженими проводити розслідування злочинів, є органи слідства, органи дізнання та прокуратура.
Органи слідства за законодавством уповноважені проводити досудове слідство у кримінальних справах. Посадовими особами, які конкретно і безпосередньо виконують цю функцію, є слідчі прокуратури, слідчі органів внутрішніх справ, а у справах про державні злочині — слідчі органів безпеки. У справах про економічні злочини (приховування валютної виручки, ухилення від сплати податків, фіктивне банкрутство тощо) розслідують злочини слідчі податкової міліції.
Незалежно від відомчої належності слідчі органи керуються єдиним кримінально-процесуальним законодавством, мають однакові повноваження, єдиний процесуальний статус. Під час розслідування конкретної кримінальної справи їхні вказівки для інших учасників розслідування мають однакову юридичну силу. У кожному випадку виявлення ознак злочину слідчий зобов'язаний порушити кримінальну справу, організувати розкриття злочину, встановити винних осіб, захистити права та законні інтереси осіб, вжити заходів щодо усунення причин та умов вчинення злочину, відшкодування заподіяної шкоди. Для реалізації цих завдань слідчі органи наділені широкими повноваженнями
Вони приймають рішення з питань організації розслідування кримінальних справ як процесуальне незалежні особи, доручають органам дізнання провадження розшукових та слідчих дій, вимагають від оперативних підрозділів активної участі у
розкритті злочину.
Слідчий не може виконувати водночас завдання, які суперечать суті правоохоронної діяльності. Так, він не може брати участі у розслідуванні справи, якщо є потерпілим, свідком, цивільним позивачем або цивільним відповідачем; якщо він брав участь у цій справі як спеціаліст, експерт, перекладач або якщо його родичі заінтересовані у результатах розслідування справи тощо. За наявності цих обставин слідчий повинен заявити прокуророві або безпосередньому керівникові самовідвід.
Досудове слідство полягає у діяльності слідчих органів (слідчого) з пошуку, перевірки, дослідження, оцінки, використання
Глава 4. Виявлення та розслідування злочинів
243
встановлених фактів та доказів для захисту прав та законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій. Досудове слідство створює умови для належного розгляду та вирішення кримінальних справ у суді. Воно має сприяти таким чином здійсненню правосуддя. Помилки досудового слідства можуть спричинити судові помилки, тому матеріали досудового слідства підлягають ретельній і незалежній оцінці в суді.
Термін досудового слідства становить два місяці з моменту порушення кримінальної справи. За цей період слідчий встановлює наявність або відсутність складу злочину; він має обгрунтувати та довести предмет доказування, встановити (разом з оперативними підрозділами) особу, яка вчинила злочин, скласти обвинувальний висновок та направити матеріали справи прокуророві для їх затвердження та передачі до суду. Слідчий приймає також рішення про застосування примусових заходів медичного характеру, про закриття або зупинення провадження у справі. Термін досудового слідства може бути продовжений до трьох місяців (районним, міським або прирівняним до них прокурором), а в особливо складних справах — до шести місяців (прокурором Автономної Республіки Крим, прокурором області, міста Києва, військовим прокурором округу або їх заступниками). На більший термін досудове слідство може продовжити Генеральний прокурор України або його заступники у виняткових випадках.
Органи дізнання вказані у ст. 101 КПК. Серед них:
• міліція (виконує найбільший обсяг робіт з провадження дізнання);
• податкова міліція (у справах про ухилення від сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також у справах про приховування валютної виручки);
• органи безпеки (у справах, віднесених законом до їх відання);
• командири військових частин, з'єднань, начальники військових установ (у справах, про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені робітниками і службовцями Збройних Сил України у зв'язку з виконанням службових обов'язків або в розташуванні частини, з'єднання, установи);
• митні органи (у справах про контрабанду);
• начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профі-
244
\7 " 1і
Розділ'III. Правоохоронні органи України *
Глава 4. Виявлення та розслідування злочинів
245
лакторіїв (у справах про злочини, що порушують встановлений порядок несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазначених
установ);
• органи державного пожежного нагляду (у справах про пожежі і порушення протипожежних правил);
• органи охорони державного кордону (у справах про порушення державного кордону);
• капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.
Безумовно, для всіх перелічених органів провадження дізнання не є основним видом діяльності. Ці органи розслідують злочини лише у випадках, коли це є продовженням їх основної діяльності, тобто виконанням тих основних обов'язків, які визначені у законодавстві.
Особливості компетенції органів міліції, органів служби безпеки, митних органів та органів охорони державного кордону як органів дізнання полягають у тому, що вони можуть поєднувати провадення як процесуальних, так і оперативно-розшукових дій, узгодуючи ці обидва напрями для виконання одного із завдань правоохоронної діяльності — боротьби зі злочинністю.
Дізнання та досудове слідство співвідносяться як певні етапи розслідування кримінальних справ. Вони мають деякі спільні риси. Уповноважені органи на обох етапах займаються розкриттям злочинів, викриттям або розшуком винних у вчиненні злочину осіб, а також діяльністю із запобігання злочинам; вирішуються типові процесуальні завдання, хоч і за різних категорій злочинів; загальним є предмет доказування; суб'єкти правоохоронної діяльності мають застосовувати однакові кримінально-процесуальні норми, правові наслідки для учасників розслідування як при дізнанні, так і при попередньому слідстві мають
однакову силу.
Діяльність органів дізнання полягає у прийнятті, реєстрації, розгляді та перевірці заяв і повідомлень про злочини. Вони приймають рішення щодо порушення кримінальних справ за наявності ознак злочину й проваджують дізнання у справах про тяжкі злочини та злочини, які не є тяжкими; готують матеріали у протокольній формі, а також виконують окремі доручення
слідчих.
Дізнання у справах про злочини, що не є тяжкими або особливо тяжкими првадиться у строк не більше десяти днів, починаючи з моменту встановлення особи, яка його вчинила.
І
Якщо таку особу не встановлено, дізнання зупиняється. Проте органи дізнання вживають заходів до встановлення такої особи. У справах про тяжкий або особливо тяжкий злочин дізнання проводиться у строк не більше десяти днів з моменту порушення справи.
Дізнання у справах, у яких здійснюється провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів, зменшує навантаження на слідчі органи, дає їм можливість зосередитись на розслідуванні небезпечних резонансних злочинах. Даний вид провадження відомий у кримінально-процесуальному праві як протокольна форма (див. гл. 35 КПК).
Основним органом, який проводить дізнання у більшій кількості категорій справ, є міліція. Міліція — складова частина органів внутрішніх справ України (див. главу 5 розділу III цього посібника). У складі міліції за функціональним розподілом існують кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, державна автомобільна інспекція та податкова міліція. Серед основних обов'язків зазначених органів важливе місце посідає провадження у кримінальних справах.
Прокурор у межах своєї компетенції (про компетенцію прокурора див. главу 1 розділу III) може брати участь у проведенні дізнання та досудового слідства. У разі потреби він може особисто проводити попереднє слідство або окремі слідчі дії у будь-якій справі. Він може підключитися до розслідування злочину на будь-якій стадії, давати вказівки слідчому, вимагати їх виконання. Вказівки прокурора з питань здійснення нагляду за виконанням законів органами дізнання і попереднього слідства є обов'язковими для них. При оскарженні слідчим отриманих вказівок вищестоящому прокуророві не може зупинити їх виконання, за винятком незгоди слідчого з найістотніших питань розслідування, а саме: з притягнення конкретної особи (групи осіб) як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину, про обсяг обвинувачення, направлення справи для віддання обвинуваченого до суду, а також про закриття справи. У таких випадках передбачено окремі процедури скасування вказівок прокурора вищестоящим прокурором або передачі кримінальної справи для розслідування іншому слідчому. Якщо ж прокурор розслідує кримінальну справу особисто, то на нього поширюються вимоги, властиві слідчим органам.
Суд виконує функцію правосуддя (див. глави 1 та 2 розділу ІІ). Суд (суддя) розглядає справу з додержанням усіх принципів правосуддя, тобто всебічно, повно, об'єктивно досліджує
246
Розділ III. Правоохоронні органи України
всі обставини справи, встановлює об'єктивну істину, вживає заходів щодо захисту прав та законних інтересів громадян, а також юридичних осіб, усуває причини та умови вчинення злочину тощо. При цьому під час розгляду кримінальної справи суд не пов'язаний висновками органів, які здійснювали виявлення та розслідування злочинів. Судовий розгляд справи відбувається на законних підставах, за внутрішнім переконанням судді, основаному на всебічному, повному й об'єктивному розглядові обставин справи, їх системному зіставленні та сукупності, за умови виключення зовнішнього впливу на результати розгляду кримінальної справи.
При вирішенні питання по суті у протокольній процедурі до-судової підготовки матеріалів прокурор порушує кримінальну справу та формулює висновок щодо обвинувачення особи, яка стала перед судом (гл. 35 КПК). Розглянувши при цьому матеріали, надані органом дізнання, складає обвинувальний висновок та направляє справу до суду або повертає матеріали для провадження досудового слідства. В разі відсутності підстав прокурор приймає рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.
Питання для самоконтролю
1. Дайте загальну характеристику організації розслідування •мочите.
2. Якими є особливості розслідування кримінальних справ органами дізнання та органами слідства?
3. Чи може прокурор проводити розслідування кримінальних справ?
4. Назвіть органи дізнання та слідства.
Розділ IV
Правозахисні органи України
Глава 1
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини
§ 1. Загальна характеристика інституту
Уповноваженого Верховної Ради України
з прав людини
Інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини перебуває у стадії становлення. Перший Уповноважений з прав людини в Україні був призначений на посаду тільки у травні 1998 року.
Необхідність утворення цього інституту зумовлена багатьма обставинами. По-перше, недостатнім рівнем захисту прав і свобод громадян традиційними процедурами захисту. По-друге, збільшенням імовірності порушень прав громадян посадовими особами в умовах не досить визначеного законодавства. По-третє, проголошенням приєднання Української держави до розвинених міжнародних стандартів демократії. І, по-четверте, демократичністю цього правозахисного інституту, а саме: незалежністю від державних органів, відкритістю, відсутністю формалізованих процедур розгляду заяв і скарг, безплатним наданням громадянам допомоги.
Загалом, історичний досвід підтверджує, що необхідність утворити інститут омбудсмана постає тоді, коли існуючі інститути захисту прав людини недостатньо ефективні, внаслідок чого і виникає потреба в додаткових механізмах їх захисту.
Діяльність Уповноваженого безпосередньо спрямована на охорону прав і свобод людини, розширення обізнаності громадян про порушення органами влади, посадовими особами їх прав і свобод. Ця діяльність водночас е і правозахисною, і правоохоронною. У результаті діяльності омбудсмана підтримується віра людини у справедливість, нейтралізується негативне ставлення особи до влади, пом'якшуються конфлікти між державою, її органами і громадянами. Цей інститут, поєднуючи в собі риси інституту
Глава 1. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини 249
держави й інституту громадянського суспільства, погоджує інтереси між ними та пом'якшує суперечності. Діяльність Уповноваженого демократизує суспільство, розвиває правову свідомість.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює легітимний парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України в межах повноважень.
Інститут Уповноваженого Верховної Ради виступає додатковим (субсидіарним) засобом захисту прав і свобод людини щодо інших правозахисних механізмів і неповною мірою компенсує недоліки традиційних засобів захисту прав людини, парламентського і відомчого контролю за адміністративними органами. "Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод", — підкреслюється у ч. 2 ст. 4 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини".
Він виступає незаангажованим, деполітизованим інститутом, який безпосередньо приймає скарги від громадян. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини наділений власними повноваженнями із значного кола питань. Він може використовувати різні методи впливу.
§ 2. Компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб.
Незалежність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини гарантується ст. 20 Закону: "Втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форм власності) та їх посадових та службових осіб у діяльність Уповноваженого забороняється". Уповноважений може співпрацювати з різними складами Верховної Ради України, оскільки термін його повноважень не збігається з терміном повноважень Верховної Ради (5 років — Уповноваженого з прав людини і 4 роки — Верховної Ради). Крім того, у ч. З ст. 4 Закону сказано: "Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України або-її розпуску (саморозпуску)".
250
Розділ IV. Правозахисні органи України
Уповноважений розглядає скарги про порушення конституційних прав громадян, які звертаються до нього після того, як всі правомірні шляхи для відновлення порушених прав вичерпано. Якщо омбудсман вважає за необхідне, то він знову може порушити провадження у відповідних державних органах. Крім того, він аналізує стан справ щодо забезпечення прав людини у країні в цілому, подає щорічні доповіді з цього питання парламенту, водночас пропонуючи відповідні законодавчі заходи для усунення типових причин порушення прав і свобод громадян. Таким чином, інститут Уповноваженого — ефективний правозахисний орган, який відіграє істотну роль у забезпеченні прав людини.
Згідно зі ст. З Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини" діяльність Уповноваженого спрямовано на:
• захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами України;
• додержання та повагу до прав і свобод людини і громадянина суб'єктами, зазначеними у Законі України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини";
• запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;
• сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина відповідно до Конституції України та міжнародних стандартів тощо;
Здійснюючи свої повноваження, Уповноважений з прав людини керується Конституцією, законами України, чинними міжнародними договорами.
Згідно зі ст, 2 зазначеного Закону сферою його компетенції є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини між громадянином України, незалежно від місця його перебивання, іноземцем чи особою без громадянства, які перебивають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.
У сферу компетенції Уповноваженого входять і відносини, що виникають між громадянином при реалізації його прав і свобод та об'єднаннями громадян, установами, підприємствами, організаціями (незалежно від форми власності), їх посадовими і службовими особами.
Значними є повноваження українського омбудсмана. Зокрема, він має право:
• невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-міністром України, головами
Глава 1. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини 251
Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форми власності), їх посадовими та службовими особами;
• бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;
• звертатись до Конституційного Суду України з поданням:
— про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента та Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина;
— про офіційне тлумачення Конституції та законів України;
• ознайомитись з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримувати їх копії в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях (незалежно від форми власності), органах прокуратури, включаючи справи, які перебувають у судах. Доступ до інформації, пов'язаної зі службовою та державною таємницями, здійснюється в порядку, визначеному законодавчими актами України;
• вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій (незалежно від форми власності) сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних пояснень;
• відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні; опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання;
• звертатись до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина тих осіб, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом;
252
Розділ IV. Правозахисні органи України
• направляти у відповідні органи акти реагування Уповнова- 1 женого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами необхідних заходів;
• перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод: людини і громадянина відповідними державними органами, у тому числі тими, що проводять оперативно-розшукову діяльність1 тощо.
Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації (незалежно від форм власності), посадові та службові особи, до яких звернувся Уповноважений, зобов'язані співпрацювати з ним і надавати йому необхідну допомогу, зокрема:
— забезпечувати доступ до матеріалів і документів, у тому числі на засадах, зазначених у нормативних актах про охорону державної та службової таємниць;
— надавати інформацію і давати пояснення стосовно фактичної і правової підстави своїх дій та рішень.
Відмова органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форм власності), їх посадових і службових осіб від співпраці, а також умисне приховування або надання неправдивих даних, будь-яке незаконне втручання у діяльність Уповноваженого з метою протидії тягнуть за собою відповідальність згідно з чинним законодавством.
Наділяючи омбудсмана такими повноваженнями, законодавець закріплює за ним і певні обов'язки. Зокрема, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини зобов'язаний додержуватися Конституції і законів України, інших правових актів, прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, забезпечувати виконання покладених на нього функцій та повною мірою використовувати надані йому права.
Статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини регулюється статтями 55, 85, 101 і 150 Конституції України, Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", а також Законом України "Про державну службу". Закріплення статусу Уповноваженого з прав людини на конституційному рівні свідчить про визнання пріоритету прав людини і громадянина в нашій країні, про визнання державою нагальної потреби у незалежному, деполітизованому органі для захисту громадянина від управлінського свавілля, бюрократичних збочень державного апарату, несправедливого ставлення з боку посадових осіб. Конституційне закріплення статусу Упов-
Глава 1. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини 253
новаженого Верховної Ради України з прав людини надає цьому інститутові більшої вагомості, підвищує його роль у правоохоронній діяльності.
Термін повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини — п'яти років. Він починається з дня складення Уповноваженим присяги на сесії Верховної Ради. Оскільки законом не заборонено, то та сама особа може призначатися на посаду Уповноваженого кілька разів.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Пропозиції щодо кандидатур(и) на посаду Уповноваженого вносять Голова Верховної Ради або народні депутати (чисельністю не менше однієї четвертої від конституційного складу Верховної Ради). Відповідний комітет Верховної Ради подає Верховній Раді України свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду Уповноваженого, відповідності її вимогам, передбаченим законом, та підтверджує відсутність причин, які б перешкодили їй обійняти цю посаду.
Призначеним вважається той кандидат, за якого проголосувала більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України, про що приймається постанова.
Законодавство чітко регламентує порядок припинення повноважень та звільнення з посади омбудсмана, що є важливою гарантією його діяльності. Так, згідно із законодавством України повноваження Уповноваженого припиняються у разі:
• його відмови від подальшого виконання обов'язків шляхом подання заяви про складення своїх повноважень;
• набрання законної сили обвинувального вироку суду щодо нього;
• набрання законної сили рішення суду про визнання особи, яка обіймає посаду Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою;
• складення присяги новообраним Уповноваженим;
• смерті особи, яка обіймає посаду Уповноваженого.
Верховна Рада України може прийняти рішення про звільнення з посади Уповноваженого до закінчення строку, на який його було обрано, у таких випадках:
• порушення ним присяги;
• порушення вимог щодо несумісності діяльності;
• припинення громадянства України;
254
Розділ IV. Правозахисні органи України
• неспроможності протягом більше чотирьох місяців підряд виконувати обов'язки через незадовільний стан здоров'я чи втрату працездатності.
Висновок про наявність підстави для звільнення з посади Уповноваженого має дати тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України.
За наявності зазначених підстав Верховна Рада розглядає питання і приймає відповідну постанову про звільнення з посади Уповноваженого за поданням Голови Верховної Ради України або не менш як однієї четвертої депутатів від конституційного складу Верховної Ради України.
Уповноважений вважається звільненим з посади, якщо за це проголосувала більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України.
Припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого оформляються відповідною постановою Верховної Ради України.
Важливою гарантією діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є також те, що він користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень. Без згоди Верховної Ради України він не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються у судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також особистому оглядові. Кримінальну справу проти Уповноваженого може порушити лише Генеральний прокурор України. За порушення законодавства щодо гарантій діяльності Уповноваженого, його представників та працівників секретаріату винні особи притягуються до відповідальності згідно з чинним законодавством.
Уповноважений зобов'язаний зберігати конфіденційність інформації. Це зобов'язання діє і після припинення його повноважень. У разі розголошення таких відомостей Уповноважений несе відповідальність у встановленому законодавством порядку.
Уповноважений не має права розголошувати отримані відомості про особисте життя заявника та інших причетних до заяви осіб без їхньої згоди.
Законодавець не наділив Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини правом законодавчої ініціативи.
У своїй діяльності Уповноважений використовує відомості про порушення прав і свобод людини і громадянина, які він отримує:
Глава 1. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини______255
• із звернень громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників;
• із звернень народних депутатів України;
• за власною ініціативою.
Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють у їхніх інтересах, відповідно до Закону України "Про звернення громадян".
§ 3. Акти Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
Актами реагування Уповноваженого на порушення положень Конституції та законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є: конституційне подання Уповноваженого; подання до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форми власності) та їх посадових і службових осіб.
Конституційне подання Уповноваженого — це акт, поданий до Конституційного Суду України для вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Подання до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форми власності) та їх посадових і службових осіб здійснюється для вжиття у місячний строк відповідних заходів щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина.
Згідно зі ст. 18 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" протягом першого кварталу кожного року Уповноважений подає Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями (незалежно від форми власності)
256
Розділ IV. Правозахисні органи України
та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина.
У цьому документі Уповноважений повинен проаналізувати найпоширеніші порушення прав і свобод людини і громадянина,, відзначити недоліки у діяльності органів державної влади, посадових осіб, навести дані про неправильне тлумачення чи застосування законів, зробити висновки та подати рекомендації, спрямовані на поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини і громадянина, на вдосконалення законодавства у частині прав людини і практики його застосування.
Щорічна доповідь має містити посилання на випадки порушень прав і свобод людини і громадянина, щодо яких Уповноважений уживав необхідних заходів, на результати перевірок, що відбувалися протягом року.
У разі потреби Уповноважений може представити Верховній Раді спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина.
За щорічною та спеціальною (спеціальними) доповідями Уповноваженого Верховна Рада приймає постанову1.
Щорічні та спеціальні доповіді разом з прийнятою постановою Верховної Ради України публікуються в офіційних виданнях Верховної Ради.
Для здійснення своїх повноважень Уповноважений з прав людини формує секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Структура секретаріату, розподіл обов'язків та інші питання щодо організації його роботи регулюються Положенням про секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Призначає на посаду та звільняє працівників секретаріату Уповноважений.
При Уповноваженому для надання консультативної підтримки, проведення наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення захисту прав і свобод людини і громадянина може створюватися консультативна рада (вона може діяти і на громадських засадах) з осіб, які мають досвід роботи у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина.
1 Перша доповідь Уповноваженого "Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні" відбулася у жовтні 2000 року.
Глава 1. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини 257
Уповноважений має право призначати своїх представників у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою України. Це будуть представники Уповноваженого на місцях1.
Питання для самоконтролю
1. Дайте загальну характеристику інституту Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.
2. У чому полягають повноваження омбудсмана?
3. Який порядок обрання та припинення повноважень Уповноваженого?
4. Якими є вимоги щодо особи омбудсмана?
5. Назвіть акти Уповноваженого та охарактеризуйте їх.
Карпачева Н. Народньій правозащитник всегда в оппозиции к власти-Интервью // Голос Украйни. — 1998. — 26 сентября.
2—174
Глава 2 Юстиція України
§ 1. Правозахисна діяльність юстиції
Органи юстиції традиційно належать до правозастосовних
органів нашої держави.
Враховуючи те, що діяльність юстиції межує з виконанням правоохоронних дій (охорона прав; відновлення порушеного права або виконання покарань; захист конституційного порядку і національної безпеки; підтримання правопорядку; забезпечення стану законності), органи юстиції, безумовно, посідають впливове становище в системі забезпечення прав і свобод людини.
Якщо розглядати правоохоронну діяльність органів юстиції, то вони виконують два типи дій: правозабезпечення та правовід-
новлення.
Основними напрямами діяльності органів юстиції є: а) діяльність із забезпечення правосуддя; б) діяльність з юридичної допомоги; в) діяльність з виконання рішень (вироків), постанов судових органів.
Органи юстиції очолює Міністерство юстиції України, яке є центральним органом виконавчої влади в Україні, що забезпечує реалізацію державної правової політики, державної політики з питань громадянства, міжнаціональних та міграційних відносин. Мін'юст накопичує значний досвід у розробці відповідних державних програм, а в більшості з них він є центральним виконавцем з питань правової політики, створення сучасного інформаційно-правового простору.
До органів юстиції звертається дедалі більше громадян. Останні зміни у діяльності Мін'юсту стосуються утворення Департаменту у справах національностей та міграції. Він покликаний впливати на соціальний і національно-культурний розвиток усіх етнічних спільнот, що проживають в Україні.
Правову основу діяльності органів юстиції становлять Конституція, закони України "Про державну виконавчу службу", "Про нотаріат", Положення про Міністерство юстиції України,
Глава 2. Юстиція України
259
затверджене Указом Президента України від ЗО грудня 1997 року № 1396/97, Положення про Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське і Севастопольське міські управління юстиції, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 5 лютого 1999 року № 9/5, та інші нормативно-правові акти.
Основні напрями (функції) діяльності органів юстиції закріплюються саме в зазначених нормативно-правових актах.
Так, до забезпечення правосуддя безпосередньо віднесено:
• організаційне, матеріально-технічне забезпечення судів загальної юрисдикції (крім Верховного Суду України та господарських судів), затвердження кошторисів на утримання судів та їх фінансування1;
• роботу з кадрами, соціальний захист працівників суду, добір та підготовка кандидатів у судді, підготовка матеріалів для призначення або обрання суддів, голів судів, їх заступників, переведення на посади в інші суди та звільнення з посад (крім Верховного Суду України та господарських судів), формування суддівського кадрового резерву, здійснення нормування та методичного забезпечення управлінської діяльності голів судів, організація професійного навчання, стажування і підвищення кваліфікації суддів, голів і заступників голів судів, а також інших працівників судів;
• експертне забезпечення правосуддя, формування державного замовлення на науково-дослідні роботи в галузі судової експертизи, спрямування і контроль діяльності підвідомчих науково-дослідних інститутів судових експертиз, координація роботи відповідних державних органів з питань розвитку судової експертизи, ведення реєстру атестованих судових експертів;
• внесення Президентові України пропозицій з питань мережі місцевих судів та кількості в них суддів.
До завдань органів юстиції щодо здійснення діяльності з юридичної допомоги можна віднести:
• розвиток правової інформатизації, формування у громадян правового світогляду;
• розробку проектів законів (наприклад, за 1998 рік підготовлено 51 законопроект) та інших нормативно-правових актів, що стосуються прав і свобод людини, відносин між громадянином і
Згідно із Законом "Про судоустрій України", що набирає чинності 1 червня 2002 р., створюється Державна судова адміністрація, яка перебиратиме на себе, зокрема й питання з фінансування судів.
9*
260
Розділ IV. Правозахисні органи України
державною владою, конституційного устрою, повноважень і взаємовідносин органів державної влади, судоустрою та судочинства, цивільного і кримінального законодавства; у подальші роки кількість розроблених та опрацьованих законопроектів значно збільшилась;
• здійснення правової експертизи (висновків) щодо відповідності Конституції та законам України основних положень законодавства Європейського Союзу, вимог нормопроектної техніки проектів законів, інших актів законодавства, що подаються на розгляд до органів державної влади. Наприклад, лише за один 1998 рік за дорученням Президента України Міністерством юстиції проведено 2722 правові експертизи проектів нормативно-правових актів, опрацьовано 1814 проектів міжнародних договорів1;
• розробку пропозицій щодо усунення суперечностей між актами законодавства та заповнення прогалин у ньому;
• здійснення відповідно до законодавства державної реєстрації нормативних актів органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, ведення реєстру цих актів, надання інформації з бази даних реєстру;
• систематизацію законодавства України;
• легалізацію всеукраїнських, міжнародних та місцевих об'єднань громадян, реєстрацію політичних партій, міжнародних громадських організацій, відділень, філій, представництв та інших структурних осередків громадських (неурядових) організацій іноземних держав в Україні та їхньої символіки, контроль за додержанням ними положень їх статутів;
• сприяння розвиткові юридичних послуг з метою реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб, здійснення у випадках, передбачених законодавством, державної реєстрації юридичних осіб та реєстрації прав на нерухоме майно, ведення реєстру застави майна, організація у системі органів юс-тиції надання громадянам і юридичним особам додаткових платних послуг правового характеру;
• організацію роботи установ нотаріату, перевірку їх діяль^ ності, здійснення контролю законності вчинення нотаріальних дій державними і приватними нотаріусами;
1 Стинік С. Оптимізація нормотворчої діяльності як правового засйбу утвердження прав і свобод людини // Право України, г- 1999. — № 5. — С. 3.
Глава 2. Юстиція України
261
• підготовку нотаріально оформлених документів для їх консульської легалізації, надання допомоги консульським установам з питань вчинення нотаріальних дій;
• реєстрацію адвокатських об'єднань;
• здійснення заходів щодо вдосконалення роботи органів реєстрації актів громадянського стану, контроль їх діяльності, забезпечення виконання законодавства з питань реєстрації фізичних осіб;
• надання допомоги консульським установам та дипломатичним представництвам України за кордоном щодо реєстрації актів громадянського стану;
• здійснення нормативно-методичного забезпечення діяльності бюро технічної інвентаризації щодо проведення реєстрації прав власності на нерухоме майно;
• здійснення методичного керівництва правовою роботою в органах виконавчої влади, перевірку стану цієї роботи, надання рекомендацій щодо її поліпшення та приведення їх нормативних актів відповідно до законодавства;
• координацію діяльності органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій щодо правової освіти населення, розробку і розповсюдження освітніх програм у сфері захисту прав людини;
• здійснення правової експертизи на відповідність Конституції України, законам України проектів міжнародних договорів України;
• забезпечення підготовки відповідних документів та представництво інтересів держави в Європейському Суді з прав людини під час розгляду справ про порушення прав людини в Україні, направлення спостерігачів у місії з контролю за додержанням прав і свобод людини і громадянина;
• виступ як представника інтересів Президента України і Кабінету Міністрів України під час розгляду справ судами України і судами іноземних держав або міжнародними судовими органами та установами;
• організацію розгляду звернень громадян з питань, які належать до компетенції органів юстиції, виявлення та усунення причин, що породжують скарги громадян.
Одним із основних напрямів діяльності органів юстиції є діяльність, спрямована на виконання рішень (вироків), постанов судових органів. При цьому органи юстиції організують заходи щодо своєчасного, повного і кеупередженого примусового виконання рішень судових органів. Виконання покладених завдань у
262
Розділ IV. Правозахисні органи України
цьому плані виявляються у здійсненні добору кадрів, методичному керівництві діяльністю державних виконавців, підвищенні їх професійного рівня, фінансовому і матеріально-технічному забезпеченні органів державної виконавчої служби, розгляді скарг на дії державних виконавців. Органи юстиції організовують виконання законів і здійснюють керівництво відділами державної виконавчої служби, координують і контролюють їх діяльність; організовують професійну підготовку й атестацію державних виконавців; заохочують їх за успіхи в роботі та накладають стягнення за порушення трудової дисципліни.
Відповідно до покладених на органи юстиції завдань і повноважень вони мають право:
1) залучати вчених, спеціалістів органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до їхньої компетенції;
2) утворювати у разі потреби комісії та експертні групи, залучати на договірній основі фахівців для підготовки проектів актів законодавства, здійснення їх експертизи та надання консультацій;
3) одержувати у встановленому законодавством порядку безплатно від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування інформацію, документи і матеріали, а від органів статистики — статистичні дані для виконання своїх завдань;
4) перевіряти у центральних та місцевих органах виконавчої влади, установах та організаціях додержання законодавства про державну реєстрацію нормативно-правових актів, стан організації нормотворчої діяльності, вносити пропозиції щодо усунення виявлених недоліків і порушень та притягнення до відповідальності винних посадових осіб;
5) скасовувати рішення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, установ та організацій;
6) залучати до перевірок з питань організаційного забезпечення діяльності та діловодства судів (крім Верховного Суду України та господарських судів) голів і заступників голів інших судів або суддів, які перебувають у резерві на ці посади;
7) разом з відповідними центральними органами виконавчої влади контролювати цільове використання державних коштів, виділених на реалізацію прийнятих програм, проектів, заходів, а також міжнародних програм, у межах своєї компетенції;
8) користуватися іншими правами, передбаченими чинними положеннями про органи юстиції України.
Глава 2. Юстиція України
263
§ 2. Система органів юстиції та організація їх роботи
Як уже зазначалося вище, керівництво органами юстиції здійснює Міністерство юстиції України, що є правоохоронним органом держави, діяльність якого спрямована на забезпечення законності та правопорядку в Україні. Правоохоронні функції Міністерства юстиції реалізуються ним як безпосередньо, так і органами, що входять до його системи.
Система органів юстиції протягом свого існування змінювалася залежно від завдань, які на неї покладалися. Історія становлення та розвитку органів юстиції в Україні налічує понад 80 років — від створення міністерства судових справ і Народного секретарства юстиції до сучасного центрального органу виконавчої влади — Міністерства юстиції з його складною розвинутою системою підрозділів, державних служб, інститутів та підприємств.
Проголошення незалежності України, здійснення політичної, правової та економічної реформ зумовили необхідність кардинальних змін пріоритетів у діяльності Мін'юсту, значного розширення його повноважень, покладення на нього нових функцій, що в свою чергу привело до істотних структурних перетворень та змін у центральному апараті. У 1992 році на Мін'юст покладено обов'язки з організаційного та кадрового забезпечення діяльності військових судів, а також судів, які здійснюють правосуддя на особливо режимних об'єктах. У 1993 році розпочато реєстрацію благодійних фондів та державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, з 1994 року — експертне забезпечення правосуддя1.
Поступово Міністерство юстиції України починає виконувати принципово нові завдання, зокрема здійснення державної правової політики. Відповідно до покладених на Мін'юст завдань у структурі міністерства утворюються нові департаменти — правової політики, державної виконавчої служби, громадянства і реєстрації фізичних осіб, реорганізовано управління цивільного та комерційного законодавства, значно розширено законопроект-не управління. Сьогодні Міністерство юстиції України має понад ЗО структурних підрозділів центрального апарату, в яких працює
В системі юстиції існують два науково-дослідні інститути з проведення судових експертиз (у містах Києві та Харкові), а у кожній області — бюро з судових експертиз (товарознавчих, автотехнічних, криміналістичних тощо).
264
Розділ IV. Правозахисні органи України
370 осіб. Усього в системі Мін'юсту працює близько 14,5 тис. працівників, у тому числі: в територіальних (місцевих) управліннях юстиції — близько 7,5 тис., нотаріальних конторах — трохи більше 2 тис., у державній виконавчій службі — понад 4,5 тис. Організаційно Мін'юст побудовано на принципі розмежування повноважень структурних підрозділів центрального апарату, виконання завдань за функціональним, а не за галузевим принципом, що наближує Мін'юст за його роллю і функціями до аналогічних міністерств європейських країн1.
Міністерство юстиції України очолює міністр, якого за поданням Прем'єр-міністра призначає Президент України.
Міністр несе персональну відповідальність перед Президентом і Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на міністерство завдань і здійснення ним своїх функцій. Міністр має заступників, які призначаються відповідно до законодавства. Заступники міністра виконують за дорученням міністра окремі його функції та заміщають міністра у разі його відсутності або неможливості здійснювати свої повноваження.
Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Мін'юсту України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у міністерстві утворюється колегія у складі міністра (голова колегії), заступників міністра за посадою, а також інших керівних працівників міністерства. Склад колегії періодично змінюється. На сьогоднішній день колегія міністерства складається з 15 чоловік. До складу колегії можуть входити керівники місцевих управлінь юстиції. Членів колегії затверджує та звільняє від обов'язків Кабінет Міністрів України за поданням Міністра юстиції. Рішення колегії оформляються наказами Міністра юстиції.
Структура Мін'юсту побудована залежно від функцій, які він виконує. Однією з важливих функцій Мін'юсту і його територіальних органів є організаційне та матеріально-технічне забезпечення судів загальної юрисдикції (крім Верховного Суду України та господарських судів), організація виконання судових рішень. Щоб забезпечити своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень судів та інших органів відповідно до законів України та на виконання Закону України "Про державну виконавчу службу", в структурі центрального апарату створено Департамент державної виконавчої служби, а у складі місцевих ор-
1 Станік С. Реформування органів юстиції — нагальна потреба сьогодення // Право України. — 1999. — № 8. — С. 4.
Глава 2. Юстиція України
265
ганів юстиції — відділи державної виконавчої служби. Крім того, відносно новим є також Департамент громадянства та реєстрації фізичних осіб. Створення цього департаменту зумовлено реальним забезпеченням прав людини щодо набуття громадянства, вільного вибору місця проживання. Паспортну та міграційну роботу покладено на Міністерство юстиції відповідно до міжнародної практики (висновок Ради Європи № 190; 1995 р.). Міністерство юстиції повинно контролювати переміщення іноземців і осіб без громадянства в пунктах пропуску через кордон, а також перевіряти законність їх в'їзду, виїзду, додержання правил перебування та реєстрації. На Департамент громадянства та реєстрації фізичних осіб також покладено обов'язок щодо створення єдиної системи документування населення в Україні (згідно з Указом Президента України "Про службу громадянства та реєстрації фізичних осіб").
У зв'язку з поглибленням демократичних процесів в українському суспільстві та для забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до міжнародних стандартів при Мін'юсті створено інститут Уповноваженого у справах додержання Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Водночас цей Уповноважений є заступником Міністра юстиції, що в свою чергу надає Уповноваженому більшої ваги і можливостей у виконання завдань, покладених на нього. Виконання Уповноваженим своїх функцій забезпечується Національним бюро у справах додержання Конвенції, створеним у складі Центрального апарату Міністерства юстиції та регіональними відділеннями Національного бюро при Головному управлінні юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київському і Севастопольському міських управліннях юстиції.
Відповідно до Положення про Уповноваженого у справах додержання Конвенції про захист прав і основних свобод людини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1998 року N° 557, Уповноважений є посадовою особою, на яку Кабінетом Міністрів України покладено повноваження щодо забезпечення представництва під час розгляду справ про порушення положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року в Європейській комісії з прав людини та Європейському Суді з прав людини. Основними завданнями Уповноваженого є:
а) представництво України в Комісії та Суді під час розгляду справ про порушення Україною положень Конвенції, а також під
266
Розділ IV. Правозахисні органи України
Глава 2. Юстиція України
267
час розгляду справ за позовами України стосовно порушень положень Конвенції іншими державами — учасницями Конвенції;
б) координація роботи заінтересованих органів виконавчої влади, пов'язаної з підготовкою матеріалів для розгляду справ у Комісії та Суді;
в) підготовка і внесення на розгляд Комісії та Суду письмових доповідей, участь у слуханнях справ, які розглядаються ними;
г) інформування Комісії про хід виконання Україною рішень Комісії та Суду;
д) внесення на розгляд Кабінету Міністрів України пропозицій про усунення порушень положень Конвенції, недопущення таких порушень у майбутньому;
е) надання необхідної інформації уповноваженим особам, які прибуватимуть в Україну для проведення перевірок додержання
Конвенції.
Серед функцій Мін'юсту, спрямованих на забезпечення законності, додержання прав і свобод людини і громадянина, є здійснення державної реєстрації нормативно-правових актів міністерств та інших органів центральної виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, які зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер. Таку реєстрацію здійснюють відповідні структурні підрозділи Мін'юсту; крім реєстрації актів центральних органів виконавчої влади, реєструються також акти обласних, районних, районних у містах Києві і Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь, відділів та інших підрозділів. Як свідчить практика, сьогодні до виконання досить часто надсилаються нормативні акти, які порушують чинне законодавство України. Лише в 1998 році після заходів, вжитих Мін'юстом та його територіальними органами, вдалося запобігти прийняттю близько 2 тис. незаконних правових актів, виявлено понад 700 незареєстрованих актів, які підлягали обов'язковій державній реєстрації1.
Місцеві органи юстиції мають реалізовувати завдання, покладені на Міністерство юстиції, на регіональному рівні, стежити за точним додержанням законності у державі.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про систему органів юстиції" від ЗО квітня 1998 року № 592 до органів юстиції, крім Міністерства юстиції, належать його територіальні (місцеві) органи:
1 Зазначена стаття С. Станік // Право України. — 1999 — № 8. — С 7
Головне управління юстиції Міністерства юстиції в Автономній Республіці Крим;
обласні, Київське і Севастопольське міські управління юстиції;
районні, районні у містах управління юстиції;
міські (міст обласного значення) управління юстиції.
Нині створено 745 районних та міських управлінь юстиції, розроблено нормативно-правову базу забезпечення їх належного функціонування.
Згідно з Положенням про районні, районні у містах, міські (міст обласного значення) управління юстиції, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 5 лютого 1999 року № 9/5, районні, районні у містах, міські управління юстиції є територіальними органами Мін'юсту і підпорядковуються Мін'юсту та безпосередньо Головному управлінню юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласним, Київському і Севастопольському міським управлінням юстиції.
Структурними підрозділами управлінь юстиції є відділи державної виконавчої служби та відділи реєстрації актів громадянського стану. Керівники зазначених відділів є заступниками начальників управлінь юстиції. Керівників управлінь юстиції на місцях призначає на посаду Міністр юстиції за погодженням з головами відповідних місцевих державних адміністрацій. Основними завданнями управлінь юстиції є:
• участь в організації здійснення державної правової політики та сприяння розвиткові системи надання правової допомоги для реалізації прав і свобод громадян, захист законних інтересів фізичних та юридичних осіб;
• організаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності районних (міських) судів, нотаріату, державної виконавчої служби, підпорядкованих відділів реєстрації актів громадянського стану, служби громадянства та реєстрації фізичних осіб, інших органів та установ юстиції, а також експертне забезпечення правосуддя;
• державна реєстрація нормативно-правових актів міністерств, республіканських комітетів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів та місцевих органів господарського управління і контролю;
• легалізація місцевих об'єднань громадян та реєстрація інших юридичних осіб у порядку, встановленому чинним законодавством;
268
Розділ IV. Правозахисні органи України
• у випадках, передбачених законодавством, реєстрація прав на нерухоме майно, ведення реєстру застави рухомого майна;
• методичне керівництво правовою роботою у місцевих органах виконавчої влади, на державних підприємствах, в установах і організаціях, надання зазначеним органам, а також органам місцевого самоврядування методичної допомоги у приведенні їх нормативних-правових актів відповідно до чинного законодавства;
• представлення у межах своєї компетенції за дорученням Мін'юсту інтересів Президента України, Кабінету Міністрів України і Мін'юсту під час розгляду справ у судах, підготовка матеріалів до розгляду цих справ;
• розвиток правової інформатизації, формування у громадян правового світогляду.
До структури органів юстиції входять також органи нотаріату та реєстрації актів громадянського стану.
Повноваження цих органів визначені в Законі України "Про нотаріат", Кодексі про шлюб та сім'ю України та інших нормативно-правових актах.
Відділи реєстрації актів громадянського стану районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції проводять реєстрацію народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, зміни прізвища, імені, по батькові, приймають і розглядають заяви громадян про внесення змін, доповнень, поновлення, а також анулювання записів актів громадянського стану та у встановленому порядку зберігають актові книги. Основними завданнями цих відділів є:
— засвідчення від імені держави юридичних фактів одруження;
— забезпечення повної, своєчасної і правильної реєстрації актів про укладення шлюбу відповідно до чинного законодавства;
— видача громадянам свідоцтв про одруження;
— внесення до актових записів про одруження змін, доповнень та виправлень відповідно до чинного законодавства;
— збереження архівного фонду;
— забезпечення у межах визначеної компетенції захисту особистих майнових прав громадян;
— реалізація державної політики щодо розвитку та зміцнення сім'ї;
— пропаганда здорового способу життя;
— культурно-освітня робота серед молоді та молодого подружжя;
Глава 2. Юстиція України
269
— встановлення міжнародних контактів та співробітництво з аналогічними службами за кордоном;
— забезпечення громадян і організацій додатковими послугами правового, технічного характеру, іншими державними послугами для реалізації їх прав, свобод і законних інтересів.
Відділ очолює начальник, що його призначає відповідне управління юстиції, а в деяких випадках безпосередньо Мін'юст (наприклад, стосовно начальника Центрального відділу реєстрації шлюбів міста Києва).
Крім зазначених органів, у систему юстиції України входять також державні підприємства "Укрспец'юст" та "Інформаційний центр", установи та організації, що належать до сфери управління Мін'юсту (наприклад, науково-дослідні інститути, центр правової реформи і законопроектних робіт, координаційна рада з проблем судової експертизи, центральна експертно-кваліфікацій-на комісія).
Зазначені територіальні (місцеві) органи юстиції, підприємства, установи та організації, що входять у систему органів юстиції, як і Міністерство юстиції України, виконують правоохоронні функції. Зокрема, функціонування державного підприємства "Укрспец'юст" спрямовано на виконання рішень судів та інших органів відповідно до законів України. 1 липня 1999 року почав діяти Закон України "Про виконавче провадження", яким регламентовано умови та порядок виконання судових рішень. Саме на державну виконавчу службу покладається примусове виконання судових рішень в Україні. Згідно зі ст. 61 Закону України "Про виконавче провадження" реалізація арештованого майна, за винятком майна, виключеного за законом з обігу, здійснюється державним виконавцем шляхом його продажу через торговельні організації, відповідні структури Міністерства фінансів, на прилюдних торгах, аукціонах, якщо інше не передбачено законом, у двомісячний строк з дня накладення арешту.
Для сприяння державним виконавцям у зберіганні та реалізації вилученого ними Кабінет Міністрів України 14 липня 1999 року прийняв постанову № 1270 "Про створення спеціалізованого державного підприємства "Укрспец'юст".
Основними завданнями діяльності цього підприємства є забезпечення належного зберігання вилученого державними виконавцями майна, організація і проведення аукціонів з продажу такого майна, реалізація такого майна на комісійних та інших договірних засадах.
270
Розділ IV. Правозахисні органи України
Підприємство також має право здійснювати операції з нерухомим майном у частині, передбаченій статтями 61 і 66 Закону України "Про виконавче провадження". Тобто "Укрспец'юст" та його філії організовують та проводять прилюдні торги (аукціони) з реалізації нерухомого майна.
Певні правозахисні функції щодо надання юридичної допомоги виконує державне підприємство "Інформаційний центр" Міністерства юстиції, головні функції якого визначені постановою Кабінету Міністрів України від 14 липня 1999 року № 1272. Відповідно до цієї постанови державне підприємство "Інформаційний центр" — адміністратор реєстрів, створення та забезпечення функціонування яких належить до компетенції Мін'юсту. Підприємство "Інформаційний центр" є адміністратором Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, Єдиного реєстру доручень, засвідчених у нотаріальному порядку, Єдиного реєстру нотаріусів, Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів, Єдиного державного реєстру об'єднань громадян та благодійних організацій.
Питання для самоконтролю
1. Які правоохоронні функції виконують органи юстиції?
2. Якими нормативно-правовими актами встановлюється
юридичний статус і повноваження органів юстиції у правоохоронній сфері?
3. Назвіть органи, підприємства, організації, що входять до системи юстиції України.
4. Дайте загальні/ характеристику кожного органу системи юстиції.
Глава З Нотаріат в Україні
§ 1. Загальна характеристика та основні завдання нотаріату
В системі правозахисник органів важливе місце належить нотаріату.
Нотаріат в Україні — це система органів та посадових осіб, на які покладено обов'язок засвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом України "Про нотаріат", для надання їм юридичної вірогідності (ст. 1 Закону).
Діяльність нотаріату спрямована на охорону та захист прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, на запобігання правопорушенням шляхом правильного і своєчасного вчинення нотаріальних дій.
Предметом нотаріальної діяльності є засвідчення безспірних прав, безспірних фактів та вчинення інших дій, що випливає з повноважень нотаріальних органів та посадових осіб, закріплених у Законі України "Про нотаріат". У разі виникнення спору про цивільне право нотаріус зобов'язаний зупинити вчинення нотаріальної дії до вирішення спірного питання судом.
При здійсненні нотаріальної дії виділяють такі стадії нотаріального провадження:
— подання заяви, її прийняття посадовою особою, перевірка передумов права на виконання нотаріальних дій та умов їх здійснення;
— розгляд заяви по суті;
— здійснення нотаріальної дії;
— оскарження дії нотаріального органу;
— виконання нотаріального акта.
У функціонуванні нотаріату умовно можна виділити загальну частину, в якій розглядаються такі положення, як правова основа діяльності нотаріату, права та обов'язки нотаріуса і т. ін.),
272
Розділ IV. Правозахисні органи України 1 Глава 3. Нотаріат в Україні
273
та спеціальну, де головним є повноваження з вчинення окремих нотаріальних дій.
Джерелами нотаріального права є система нормативних актів, що регулюють ці правовідносини. Джерелом є також Конституція України, де закріплено теоретичні положення, які зумовлюють діяльність нотаріату.
2 вересня 1993 року прийнято Закон України "Про нотаріат". Цим законом регулюється діяльність нотаріату в Україні, визначається, хто може бути нотаріусом, встановлюється коло прав та обов'язків нотаріусів. Законом вперше було передбачено запровадження приватного нотаріату.
Крім цих основних нормативних актів, нотаріуси у своїй діяльності керуються постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, наказами та інструкціями Міністерства юстиції.
Норми, що регулюють організацію і діяльність нотаріату, становлять самостійну галузь законодавства. Разом з тим законодавство про нотаріат тісно пов'язано з такими галузями законодавства, як цивільне, цивільне процесуальне, шлюбно-сімейне і трудове. При здійсненні будь-яких нотаріальних дій нотаріусам доводиться використовувати не лише правила нотаріального провадження, а й звертатись до норм зазначених галузей законодавства. Так, засвідчуючи договори купівлі-продажу, заповіт, видачу свідоцтва про право на спадщину, нотаріус керується нормами цивільного законодавства, роз'яснює їх зміст громадянам, які до нього звернулися. .
Здійснення нотаріальних дій за кордоном визначається конт сульськими конвенціями, міжнародними угодами та договорами, а у певних випадках можуть бути застосовані норми іноземного законодавства.
Серед загальних положень про нотаріат, закріплених законо-* давством, можна виділити ті, що є основою діяльності нотаріусів та інших посадових осіб нотаріату.
Одним з найважливіших є принцип законності. Він вияв^ ляється насамперед у тому, що нотаріуси і службові особи, якії виконують ці функції, діють згідно з чинним законодавством (ст. 7 Закону).
Разом з тим нотаріуси повинні вимагати додержання законності всіма громадянами і юридичними особами, які звертаються до них з проханням виконати певну нотаріальну дію; відмовляти у виконанні дій, що суперечать закону; не приймати документи,
які оформлені з порушеннями закону або містять відомості, що порочать честь і гідність громадян.
Не менш важливим принципом діяльності нотаріату є додержання таємниці виконуваних нотаріальних дій. Так, у ст. 5 зазначеного Закону прямо вказується на те, що одним з обов'язків нотаріуса є зберігання у таємниці відомостей, одержаних ним у зв'язку з вчиненням нотаріальних дій. Дія цього принципу має поширюватися не лише на нотаріусів, а й на тих осіб, які виконують будь-які допоміжні функції і яким стало відомо про суть вчинюваних нотаріальних дій (наприклад, друкарки, перекладачі).
Саме тому довідки й документи нотаріальні контори і приватні нотаріуси видають лише тим громадянам, державним установам та організаціям, для яких або за дорученням яких виконувалися нотаріальні дії. Довідки, що стосуються заповітів, можуть бути видані тільки після смерті спадкодавця і тільки у разі пред'явлення свідоцтва про його смерть. Довідки і документи про виконувані нотаріальні дії видаються також на вимогу (оформлену належним чином) судових органів, органів прокуратури, слідства, пов'язаних з кримінальними або цивільними справами, що є у їх провадженні.
Останнім часом зростає тенденція до зняття із суду обов'язку сприяти сторонам у цивільній справі у збиранні доказів. Водночас законодавець передбачив, що відповідно до ст. 6 Закону України "Про адвокатуру" адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази у цивільній справі, а також запитувати й отримувати документи або їх копії, які необхідні для виконання доручення клієнта. Отже, враховуючи наведене, доцільно було б до ст. 8 Закону України "Про нотаріат" внести відповідні зміни щодо розширення кола осіб, які можуть одержувати інформацію стосовно вчинюваних нотаріальних дій від органів нотаріату.
Важллве значення у діяльності нотаріату має також принцип об'єктивної істини, тобто обгрунтованості дій нотаріусів та інших посадових осіб, які виконують нотаріальні дії. Цей принцип передбачає, що підставою для виконання нотаріальних дій є дійсні обставини, підтверджені необхідними і достатніми письмовими доказами (документами). Подані матеріали нотаріус оцінює з точки зору їх належності, допустимості та достовірності (ст. 4 Закону).
Значну роль відіграє принцип національної мови нотаріально-гв діловодства (ст. 15 Закону). Мова нотаріального діловодства визначається Конституцією України, законами України "Про
274
Розділ IV. Правозахисні органи України
нотаріат" та "Про мови" (ст. 20). Якщо особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не знає мови, якою ведеться діловодство, тексти оформлюваних документів мають бути перекладені їй нотаріусом або перекладачем.
§ 2. Структура та повноваження нотаріальних органів
Міністерство юстиції України наділене правом відкривати і ліквідовувати нотаріальні контори (ст. 17 Закону).
Штати державних нотаріальних контор затверджуються управліннями юстиції Ради міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у межах встановленої для державних нотаріальних контор штатної чисельності та фонду заробітної плати (ч. 2 ст. 17 Закону).
Державна нотаріальна контора € юридичною особою, її очолює завідуючий.
Призначення та звільнення з посади нотаріуса здійснюється відповідним управлінням юстиції.
За вчинення нотаріальних дій нотаріуси справляють державне мито у розмірах, встановлених декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року з наступними змінами та доповненнями.
Державний нотаріус має печатку із зображенням Державного герба України, найменуванням державної нотаріальної контори та відповідним номером (ст. 22 Закону).
Приватну нотаріальну діяльність реєструють відповідні управління юстиції за заявою особи, яка має свідоцтво про право на нотаріальну діяльність.
Правила реєстрації приватної нотаріальної діяльності регламентовано Законом України "Про нотаріат" та Положенням про порядок реєстрації приватної нотаріальної діяльності, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 4 березня 1994 року № 10/5.
Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону реєстраційне посвідчення видається управлінням юстиції у 15-денний строк з моменту подачі заяви. Відмова у реєстрації приватної нотаріальної діяльності забороняється. Про видане реєстраційне посвідчення управління юстиції повідомляє податкову інспекцію.
Закон зобов'язує приватного нотаріуса розпочати свою діяльність у тримісячний термін після отримання реєстраційного по-
Глава 3. Нотаріат в Україні
275
свідчення. Ігнорування цієї вимоги закону може спричинити анулювання реєстраційного посвідчення (ч. 5 ст. 24 Закону).
Анулювання реєстраційного посвідчення і, як наслідок, припинення приватної нотаріальної діяльності може відбутися також у випадках, передбачених ст. ЗО Закону, а саме:
• подання приватним нотаріусом письмового клопотання про припинення своєї діяльності;
• анулювання свідоцтва про право на нотаріальну діяльність;
• коли приватний нотаріус не уклав договір службового страхування, не вніс заставу для забезпечення відшкодування шкоди або не поповнив страхову заставу до встановленого розміру (шкода, заподіяна особі внаслідок незаконних дій або недбалості приватного нотаріуса, відшкодовується у повному розмірі — ст. 27 Закону); для забезпечення відшкодування заподіяної шкоди протягом трьох місяців приватний нотаріус зобов'язаний укласти з органом страхування договір службового страхування або внести на спеціальний рахунок у банківську установу страхову заставу; страхова застава або страхова сума встановлюється у розмірі стократної мінімальної заробітної плати (ст. 28 Закону);
• якщо приватний нотаріус без поважних причин не виконував своїх обов'язків протягом трьох місяців і не повідомив про це управління юстиції;
• якщо стан здоров'я тривалий час перешкоджає нотаріальній діяльності.
За вчинення нотаріальних дій приватні нотаріуси справляють плату, розмір якої встановлюється за домовленістю сторін (ст. 31 Закону).
З доходу приватного нотаріуса справляється прибутковий податок за ставками, встановленими чинним законодавством (ст. 32 Закону).
Відповідно до ст. 37 Закону України "Про нотаріат" та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів України від 25 серпня 1994 року № 22/5 у населених пунктах, де немає державних нотаріусів, посадові особи можуть вчиняти певні нотаріальні дії.
Згідно з п. 2 Інструкції нотаріальні дії можуть здійснювати лише ті посадові особи, на яких рішенням виконавчого комітету відповідної ради народних депутатів покладено вчинення цих
дій.
Посадові особи виконавчих комітетів, які вчиняють нотаріальні дії, зобов'язані додержуватися таємниці цих дій.
276
Розділ IV. Правозахисні органи України
Посадові особи зобов'язані сприяти громадянам, підприємствам та організаціям у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз'яснювати права та обов'язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду (п. 5 Інструкції).
Організація і порядок вчинення нотаріальних дій консульськими установами України регламентуються Законом України "Про нотаріат", Консульським статутом України та ін.
Організація роботи державних нотаріальних архівів регулюється Законом України "Про нотаріат" та Положенням про державний нотаріальний архів, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 1994 року № 8/5.
Відповідно до згаданих Закону (ст. 23) та Положення (п. 1.1) державні нотаріальні архіви засновуються в обласних центрах, містах Києві, Севастополі та Сімферополі для тимчасового (до 75 років) централізованого зберігання та використання нотаріальних документів, передачі їх у відповідний державний архів, надання методичної та практичної допомоги фондоутворювачам у вдосконаленні роботи з документами.
Фондоутворювачами є державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, та посадові особи, що засвідчують заповіти і доручення, прирівняні до нотаріально засвідчених.
Архів створюється і ліквідується Міністерством юстиції України. Він є юридичною особою, має свою печатку та найменування.
Сукупність нотаріальних дій, які згідно з чинним законодавством мають виконувати нотаріальні органи, становить компетенцію нотаріату. Нотаріальні дії, виходячи з їх направленості, класифікують таким чином:
• дії з засвідчення безспірного факту;
• дії з засвідчення безспірного права;
• дії з надання виконавчої сили борговим і платіжним документам;
• захисні нотаріальні дії.
Існує загальне правило, відповідно до якого нотаріальні дії можуть вчинятися будь-яким нотаріусом на всій території України, за винятком випадків, передбачених статтями 9, 36, 55, 60, 70—73, 85, 93 та 103 Закону України "Про нотаріат". Так, нотаріус і посадова особа виконавчого комітету сільської, селищної, мі-
Глава 3. Нотаріат в Україні
277
ської ради народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, не можуть вчиняти нотаріальні дії на своє ім'я і від свого імені, на ім'я і від імені свого чоловіка чи своєї дружини, їх та своїх родичів (батька, дітей, онуків, діда, баби, братів, сестер), а також на ім'я і від імені працівників даної нотаріальної контори, працівників, які перебувають у трудових відносинах з приватним нотаріусом, або працівників цього виконавчого комітету. Посадові особи виконавчих комітетів не мають права вчиняти нотаріальні дії також на ім'я і від імені виконавчого комітету. У зазначених випадках нотаріальні дії вчиняються у будь-якій іншій державній нотаріальній конторі, у приватного нотаріуса. Посадові особи не можуть засвідчувати заповіти та доручення на своє ім'я і від свого імені, на ім'я і від імені свого чоловіка або своєї дружини, ЇЇ і своїх близьких родичів.
Нотаріальні та прирівняні до них дії, вчинені з порушенням встановлених ст. 9 Закону правил, є недійсними.
Закон України "Про нотаріат" визначає компетенцію державних нотаріальних контор. У державних нотаріальних конторах вчиняються такі нотаріальні дії (ст. 34 Закону):
• засвідчуються угоди (договори, заповіти, доручення, шлюбні контракти та ін.);
• вживають заходів щодо охорони спадкового майна;
• видаються свідоцтва про право на спадщину;
• видаються свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя;
• видаються свідоцтва про придбання житлових будинків з прилюдних торгів;
• видаються дублікати документів, що зберігаються у справах нотаріальної контори;
• накладається заборона відчуження житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна;
• засвідчується вірність копій документів і виписок з них тощо.
Разом з тим слід врахувати, що Указом Президента України "Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні" від 23 серпня 1998 року було фактично розширено компетенцію приватних нотаріусів, при цьому не змінюючи відповідних норм Закону України "Про нотаріат". Відтепер з компетенції приватних нотаріусів виключаються лише такі нотаріальні дії:
• видача свідоцтва про право на спадщину;
• вжиття заходів щодо охорони спадщини майна.
278
Розділ IV. Правозахисні органи України
Слід погодитися з авторами1, які вважають, що неоднозначне вирішено питання про право приватного нотаріуса засвідчувати справжність підпису батьків, опікунів (піклувальників) на заявах про згоду на усиновлення.
Закон України "Про нотаріат" (ст. 37) передбачає, що в населених пунктах, де немає державних нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів вчиняють такі нотаріальні дії:
1) засвідчують заповіти;
2) засвідчують доручення;
3) засвідчують вірність копій документів і виписок з них;
4) засвідчують справжність підпису на документах. Посадові особи не мають права оформляти документи, призначені для дії за кордоном.
Відповідно до ст. 38 Закону України "Про нотаріат" нотаріальні дії за кордоном виконують консульські установи України. Безпосередньо нотаріальні дії виконують консули та консульські агенти.
Консульський статут України, затверджений Указом Президента України 2 квітня 1994 року, встановлює, що основним завданням консульських установ України є захист економічних та правових інтересів держави, громадян України та юридичних осіб.
Консульський статут передбачає ряд уточнень щодо деяких дій. Так, відповідно до ст. 44 статуту консул повинен вживати заходів щодо спадкового майна, реалізувати це майно, якщо воно не підлягає тривалому зберіганню; приймати спадкове майно для передачі спадкоємцям, що перебувають на території України, приймати на зберігання гроші, цінності, цінні папери, документи громадян України.
Згідно зі ст. 44 Консульського статуту консули, одержавши повідомлення від капітанів морських торговельних суден про загибель або пошкодження вантажів, повинні скласти акт про морський протест, а у разі аварії, вимушеної посадки або іншої пригоди з цивільним повітряним судном України він вживає заходів щодо зберігання доказів; таких самих заходів вживають, коли йдеться про засоби автомобільного, залізничного транспорту та суден річкового флоту.
Радзієвська Л. К., Пасічник С. Г. Нотаріат в Україні: Навч. посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2000.
Глава 3. Нотаріат в Україні
279
За консулом закріплюється право без спеціальної довіреності представляти в установах, у тому числі і нотаріальних, держави перебування громадян України, які відсутні або не мають можливості захищати особисто свої інтереси з будь-яких причин. Захист прав відбувається до моменту призначення особою представника або до початку ведення справ особисто.
У статті 51 Консульського статуту закріплено правило, яке зобов'язує консула, якщо йому стане відомо про відкриття спадщини на користь громадян, що проживають в Україні, повідомити про це МЗС України.
Слід зазначити, що вчиняючи нотаріальні дії, передбачені ст. 38 Закону України "Про нотаріат", консули додержуються тих самих принципів і правил вчинення нотаріальних дій, які встановлені законодавством для нотаріальних органів, що діють на території України.
Крім перелічених вище, згідно зі ст. 40 Закону України "Про нотаріат" до нотаріально засвідчених прирівнюються заповіти та доручення, засвідчені посадовими особами певних організацій за обставин, коли поблизу немає нотаріуса і разом з тим виникає потреба у вчиненні таких дій.
Заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, санаторіях або проживають у будинках для престарілих та інвалідів, прирівнюються до нотаріально засвідчених засвідчені головними лікарями, їх заступниками по медичній частині або черговими лікарями зазначених будинків для престарілих та інвалідів.
Право засвідчувати заповіти надано капітанам морських суден або суден внутрішнього плавання, що плавають під прапором України, а також начальникам експедицій стосовно заповітів громадян, які перебувають у плаванні або експедиції.
Засвідчувати заповіти та доручення мають право начальники військово-лікувальних закладів, шпиталів, санаторіїв, їх заступники по медичній частині, старші і чергові лікарі стосовно громадян, які перебувають на лікуванні у цих закладах.
Заповіти та доручення військовослужбовців, а також робітників і службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб та органів, що вчиняють нотаріальні дії, можуть засвідчувати командири (начальники) цих частин, з'єднань, установ та закладів.
280
Розділ IV. Правозахисні органи України
Начальники місць позбавлення волі мають право засвідчувати заповіти та доручення осіб, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі.
§ 3. Статус, правовий та соціальний захист нотаріусів
Нотаріус (від. лат. поіагіиз - писар, секретар) — посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії1.
Хто має право на нотаріальну діяльність? Відповідно до ст. З Закону України "Про нотаріат" нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, пройшов стажування протягом шести місяців у державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса, склав кваліфікаційний іспит та одержав свідоцтво про право займатися нотаріальною діяльністю.
Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість.
Нотаріус не може перебувати в штаті інших державних, приватних і громадських підприємств та організацій, займатися підприємницькою і посередницькою діяльністю, а також виконувати іншу оплачувану роботу, за винятком викладацької і наукової.
За Законом України "Про нотаріат" (ст. 4) нотаріус має право:
• вимагати від підприємств, установ та організацій відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій;
• складати проекти угод і заяв, виготовляти копії документів та виписки з них, а також давати роз'яснення з питань вчинення нотаріальних дій і консультації правового характеру.
Чинним законодавством нотаріусу можуть бути надані й інші права.
Обов'яжи нотаріуса:
• здійснювати свої професійні обов'язки відповідно до закону і даної ним присяги;
• сприяти громадянам, підприємствам, установам та організаціям у здійсненні їх прав, захищати їхні законні інтереси, роз'яснювати права та обов'язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду;
• зберігати у таємниці відомості, одержані при вчиненні нотаріальних дій;
• відмовляти у вчиненні нотаріальної дії у разі її невідповідності законодавству України або міжнародним договорам.
1 Юридичний словник-довідник / За ред. Ю. С. Шемшученка. — К., 1999. — С. 388.
Глава 3. Нотаріат в Україні
281
Для визначення рівня професійної підготовленості осіб, які мають намір займатись нотаріальною діяльністю, при управліннях юстиції Ради міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій утворюється кваліфікаційна комісія нотаріату, Положення про яку затверджується Міністерством юстиції (ст. 10 Закону України "Про нотаріат").
Положення про кваліфікаційну комісію нотаріату затверджено наказом Міністерства юстиції України від 28 грудня 1993 року № 22/5 із змінами, внесеними згідно з наказом Мін'юсту від 25 грудня 1997 року № 89/5. Це Положення регламентує статус, завдання та функції кваліфікаційної комісії нотаріату.
Повноваження кваліфікаційної комісії (п. 12 Положення):
• розглядає заяви осіб та проводить конкурсний відбір для визначення професійного рівня осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю;
• зараховує до резерву на заміщення посади стажиста;
• визначає керівника стажування;
• допускає осіб або відмовляє їм у допуску до складання кваліфікаційного іспиту;
• приймає кваліфікаційний іспит;
• приймає рішення про можливість чи неможливість допуску особи до нотаріальної діяльності.
При Міністерстві юстиції України створюється Вища кваліфікаційна комісія нотаріату, її діяльність регламентовано Положенням про Вищу кваліфікаційну комісію нотаріату, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1994 року № 114 з наступними змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 1998 року № 1640.
.Основним завданням комісії є розгляд скарг на рішення кваліфікаційних комісій нотаріату, тому комісія:
.-» розглядає скарги на рішення кваліфікаційних комісій нотаріату про відмову в допуску особи до нотаріальної діяльності;
• вирішує питання про можливість складання повторного кваліфікаційного іспиту комісії особою, яка подала скаргу;
• розробляє і затверджує програму та порядок складання кваліфікаційних іспитів особами, які виявили намір займатися нотаріальною діяльністю (п. 10 Положення).
На підставі рішення кваліфікаційної комісії нотаріату Міністерство юстиції України видає свідоцтво про право на здійснення нотаріальної діяльності (ст. 11 Закону України "Про нотаріат").
282
Розділ IV. Правозахисні органи України
Відмова у видачі свідоцтва може бути оскаржена до суду в місячний термін з дня її одержання (ч. 2 ст. 11 Закону).
Кабінет Міністрів України встановлює розмір плати, яка вноситься за видачу свідоцтва про право на здійснення нотаріальної діяльності.
Міністерство юстиції може анулювати свідоцтво про право на здійснення нотаріальної діяльності (ст. 12 Закону):
1) з власної ініціативи нотаріуса;
2) за поданням Міністерства юстиції Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у випадках:
а) втрати громадянства України або виїзду за межі України на постійне проживання;
б) винесення щодо нотаріуса обвинувального вироку суду, який набрав чинності;
в) винесення ухвали про застосування щодо нотаріуса примусових заходів медичного характеру, що набрала законної сили;
г) винесення постанови про припинення щодо нотаріуса кримінальної справи з нереабілітуючих підстав;
д) винесення рішення суду, що набрало законної сили, про обмеження дієздатності особи, яка виконує обов'язки нотаріуса, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, оголошення її померлою;
е) неодноразового порушення нотаріусом чинного законодавства при вчиненні нотаріальних дій або грубого порушення закону, яке завдало шкоди інтересам держави, підприємств, установ, організацій, громадян;
є) невідповідності нотаріуса посаді, яку він обіймає, внаслідок стану здоров'я, що перешкоджає нотаріальній діяльності.
Рішення про анулювання свідоцтва про право на здійснення нотаріальної діяльності може бути оскаржено до суду в місячний термін з дня його одержання.
Для захисту соціальних і професійних прав нотаріуси можуть об'єднуватися у загальнодержавні, міжнародні спілки та асоціації. В Україні існує Нотаріальна палата, яка захищає професійні інтереси нотаріусів.
Об'єднання нотаріусів здійснюють методичну і видавничу роботу, можуть створювати спеціальні фонди і діють відповідно до своїх статутів.
Глава 3. Нотаріат в Україні
283
Питання для самоконтролю
1. Назвіть та охарактеризуйте принципи нотаріальної діяльності.
2. Якою є структура нотаріальних органів?
3. Назвіть конкретні нотаріальні дії, дайте їх приклади.
4. Хто ще, крім нотаріусів, має право здійснювати нотаріальні дії?
5. Який орган має повноваження визначати рівень професійної підготовки нотаріусів та осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю?
Глава 4 Адвокатура в Україні
§ 1. Загальна характеристика адвокатської діяльності
Конституція України гарантує кожному право захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань шляхом оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Стаття 59 Конституції України проголошує існування в Україні одного з найважливіших правових інститутів — адвокатури, основними завданнями якої є забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги. Значною мірою за станом адвокатури та ставленням до неї держави судять, про демократичність самої держави1.
Престиж адвоката та ефективність його діяльності перебувать у прямій залежності від становища людини в суспільстві і. державі, від ставлення до фундаментальних принципів демократії і законності2.
У будь-якому правовому суспільстві адвокату належить особлива роль. Адвокат має діяти не тільки в інтересах клієнта, айв інтересах права в цілому. Основні положення про роль адвокатів, прийняті на VIII Конгресі ООН по запобіганню злочинам, що відбувся у серпні 1990 року, вказують на особливість адвокатської діяльності в суспільстві, яка має поважатися і гарантуватися урядами при розробці національного законодавства та його застосуванні як адвокатами, так і суддями, прокуро-, рами, членами законодавчої та виконавчої влади і суспільством у цілому3.
1 Див.: Вар(]юломеева Т.В. Защита в уголовном судопроизводстве. — К., 1998. - С. 5.
2 Див.: Стецовский Ю.И. Советская адвокатура. — М., 1989. — С. 19.
3 Адвокатура в Україні // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 2000. - № 1. - С. 180.
Глава 4. Адвокатура в Україні
285
Після здобуття Україною незалежності в українському законодавстві зроблено перші кроки на шляху створення самостійної, незалежної адвокатури. 19 грудня 1992 року був прийнятий Закон України "Про адвокатуру", за яким адвокатура в Україні визначалася як добровільне професійне громадське об'єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захистові прав, свобод та представляти законні інтереси громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу (ст. 1 Закону).
Законом України "Про адвокатуру" передбачено, що адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за фахом юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.
Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.
Без допомоги адвоката чи фахівця у галузі права заслухати складну справу в суді досить нелегко. Адже тягар доказування в цивільних справах, захист у кримінальному судочинстві покладається на самі сторони, на їх представників і захисників, функції яких найчастіше здійснюють адвокати. Щоб це відбулося на високому професійному рівні, Законом України "Про адвокатуру" та Правилами адвокатської етики (схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 року) чітко регламентовано права та обов'язки
адвоката.
Так, зокрема, адвокат має право: представляти і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їх дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить розв'язання відповідних питань; збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази у цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій та об'єднань, а від громадян — за їх згодою, ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань; застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного за-
286
Розділ IV. Правозахисні органи Укра'іни
конодавства; доповідати клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові вмотивовані відповіді на ці клопотання і скарги; бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг.
І Вагомого значення у підвищенні якості правової допомоги і зміцненні ролі адвоката набуває Указ Президента України "Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури" від ЗО вересня 1999 року № 1240/99. Відповідно до п. 9 Указу органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, керівники підприємств, установ та організацій повинні сприяти реалізації права адвокатів збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази у цивільних, господарських, кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення, подавати безплатно відповідні відомості та копії документів на запити адвокатів та адвокатських об'єднань у справах, що перебувають у їх провадженні1.
При здійсненні професійної діяльності адвокат зобов'язаний неухильно додержуватися вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення. Законом України "Про адвокатуру" передбачені й інші обов'язки адвоката
/ Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності (ст. 4 Закону). Принципи адвокатської діяльності більш глибоко розкриті в Правилах адвокатської етики2. /
Принцип незалежності адвокатської діяльності полягає у забезпеченні таких умов виконання професійних прав та обов'язків адвоката, які б забезпечували його свободу від будь-якого зовнішнього впливу, тиску чи втручання в його діяльність, зокрема з боку державних органів, а також від впливу своїх особистих інтересів. Адвокат зобов'язаний не допускати у своїй професійній діяльності компромісів, які б применшували його незалежність, з метою догодити суду, іншим державним органам, третім особам або клієнту, якщо такі компроміси розходяться із за-
1 Адвокат. - 1999. - № 3. - С. 4.
Правила адвокатської етики. Схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р. (протокол від 1—2 жовтня 1999 р. № 6/УІ / Адвокат. - 1999. - № 3. - С. 50-86.
Глава 4. Адвокатура в Україні
287
конними інтересами клієнта і перешкоджають належному наданню йому правової допомоги.
Адвокат не повинен займатися іншою діяльністю, яка б ставила його в юридичну, матеріальну або моральну залежність від інших осіб, підпорядковувала б його вказівкам або правилам, які можуть суперечити нормам чинного законодавства про адвокатуру.
Адвокат не повинен при виконанні доручення клієнта керуватися вказівками інших осіб стосовно змісту, форм, методів, послідовності і часу здійснення його професійних прав та обов'язків, якщо вони суперечать його власному уявленню про оптимальний варіант виконання доручення клієнта
Сутність принципу додержання законності у діяльності адвоката полягає в тому, що він зобов'язаний не порушувати чинного законодавства України, сприяти утвердженню і практичній реалізації принципів верховенства права та законності, вживати всі свої знання і професійну майстерність для належного захисту і представництва прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб.
Адвокат не може давати клієнту поради, свідомо спрямовані на полегшення вчинення правопорушень, або іншим чином умисно сприяти їх вчиненню.
Адвокат не має права у своїй професійній діяльності вдаватися до засобів та методів, що суперечать чинному законодавству.
У своєму приватному житті адвокат також зобов'язаний додержуватися закону, не вчиняти правопорушень і умисно не сприяти вчиненню їх.
Додержання принципу конфіденційності є необхідною і найважливішою передумовою довірчих відносин між адвокатом і клієнтом, без яких неможливо належне надання правової допомоги. Отже, збереження конфіденційності будь-якої інформації, отриманої адвокатом від клієнта, а також про клієнта або інших осіб у процесі здійснення адвокатської діяльності, є правом адвоката у відносинах з усіма суб'єктами права, які можуть вимагати розголошення такої інформації, та обов'язком щодо клієнта і тих осіб, кого ця інформація стосується.
Конфіденційність певної інформації, що охороняється правилами ст. 4 Закону України "Про адвокатуру" може бути скасована тільки особою, заінтересованою у її додержанні (або спадкоємцями такої фізичної особи чи правонаступниками юридичної особи), в письмовій або іншій зафіксованій формі.
288
Розділ IV. Правозахисні органи України
Адвокат не відповідає за порушення цього принципу у разі допиту його у встановленому законом порядку як свідка щодо обставин, які виходять за межі предмета адвокатської таємниці, визначеного чинним законодавством, хоч і охоплюється предметом конфіденційної інформації.
Розголошення відомостей, що становлять адвокатську таємницю, заборонено за будь-яких обставин, включаючи незаконні спроби органів дізнання, попереднього слідства і суду допитати адвоката про обставини, що є адвокатською таємницею.
Адвокат (адвокатське об'єднання) зобов'язаний забезпечити такі умови зберігання документів, переданих йому клієнтом, адвокатських досьє та інших матеріалів, що є в його розпорядженні і містять конфіденційну інформацію, які розумно виключають доступ до них сторонніх осіб.
Принцип конфіденційності тісно пов'язаний з принципом адвокатської таємниці. Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадяни або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків. Дані до-судового слідства, що стали відомі адвокатові у зв'язку з виконанням ним своїх професійних обов'язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокати, винні у розголошенні відомостей досудового слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.
Адвокату, помічникові адвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.
Гарантії адвокатської діяльності. Професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом. Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагати від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитані як свідки.
Документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди. Забороняється прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв'язку з оперативно-розшуковою діяльністю без санкції Генерального прокурора України, його заступників, прокурорів Автономної Республіки Крим, області, міста Києва.
Глава 4. Адвокатура в Україні
289
Не може бути внесено подання органом дізнання, слідчим, прокурором, а також винесено окрему ухвалу суду щодо правової позиції адвоката у справі.
Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками процесу. Кримінальну справу проти адвоката може порушити тільки Генеральний прокурор України, його заступники, прокурори Автономної Республіки Крим, області, міста Києва. Адвоката не можна притягти до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати її застосуванням у зв'язку з поданням юридичної допомоги громадянам та організаціям згідно з законом.
§ 2. Організаційні засади діяльності адвокатури
Діяльність адвокатури регламентується Конституцією України, Законом України "Про адвокатуру" іншими законодавчими актами України та статутами адвокатських об'єднань (ст. З Закону).
Відповідно до Закону України "Про адвокатуру" адвокат має право займатися адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з Іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та .інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до закону та статутів адвокатських об'єднань.
Закон України "Про адвокатуру" закріплює, що адвокатські об'єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Реєстрація адвокатських об'єднань проводиться у Міністерстві юстиції України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Адвокатські об'єднання письмово повідомляють місцеві органи влади про свою реєстрацію, а адвокати — про одержання свідоцтва на право займатися адвокатською діяльністю.
Порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації адвокатських об'єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права та обов'язки керівних органів, порядок їх обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулюються статутом відповідного об'єднання.
Адвокатські бюро, колегії, контори та інші адвокатські об'єднання є юридичними особами. Адвокати та адвокатські об'єднання відкривають розрахунковий рахунок та інші рахунки в банках на території України, а у встановленому чинним законодавством
Ю 2-174
290
Розділ IV. Правозахисні органи Украї'ни
порядку — і в іноземних банках; можуть мати печатку і штампи зі своїм найменуванням.
Для визначення рівня професійних знань осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю, вирішення питань про дисциплінарну відповідальність адвокатів у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі створюються строком на три роки квалгфікацгйпо-дисциплінарні комісії адвокатури.
Порядок організації та діяльності такої комісії визначається Положенням про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, затвердженим Указом Президента України від 5 травня 1993 року № 155/931.
Формування кваліфікаційно-дисциплінарних комісій та організаційне забезпечення їх діяльності здійснюють відповідно Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласна, Київська та Севастопольська міські ради.
Комісію очолює голова, який обирається більшістю голосів від загальної кількості членів комісії таємним голосуванням та на альтернативній основі з числа членів палат на першому засіданні комісії.
Заступниками голови кваліфікаційно-дисциплінарної комісії за посадою є голови палат комісії.
Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія діє у складі двох палат — атестаційної та дисциплінарної.
Атестаційпа палата створюється у складі 11 членів. До неї входять 4 адвокати, 4 судді, по одному представникові від відповідної міської ради, Головного управлінні юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міського управління юстиції, відділення Спілки адвокатів України (п. 8 Положення).
Дисциплінарна палата кваліфікаційно-дисциплінарної комісії складається з 9 членів. До неї входять 5 адвокатів, 2 судді, по одному представникові відповідно від Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міського управління юстиції, відділення Спілки адвокатів України (п. 9 Положення).
За своїми повноваженнями атестаційна палата: розглядає заяви осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю і
1 Бюлетень законодавства І юридичної практики України. — 2000. — № 1. — С. 19-32
Глава 4. Адвокатура в Україні
291
допускає осіб або відмовляє їм у допуску до складання кваліфікаційних іспитів; приймає кваліфікаційні іспити; ухвалює рішення про видачу або відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
Дисциплінарна палата має право розглядати скарги громадян, окремі ухвали судів, постанови судів, постанови або подання слідчих органів, голови кваліфікаційно-дисциплінарної комісії або її членів, заяви адвокатських об'єднань, підприємств, установ, організацій на дії адвокатів. Вона може вирішувати питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності та розглядає порушені з цих питань справи, приймає рішення про застосування дисциплінарного стягнення або про відмову у притягненні адвоката до дисциплінарної відповідальності; узагальнює- дисциплінарну практику палати.
Рішення про відмову у передачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або на притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності можуть бути оскаржені до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури.
Порядок діяльності Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури регулюється Положенням, затвердженим Указом Президента України від 5 травня 1999 року № 155/931.
Відповідно до Закону України "Про адвокатуру" та Положення Вища кваліфікаційна комісія адвокатури утворюється при Кабінеті Міністрів України. Строк повноважень комісії становить 3 роки.
Утворюється Вища кваліфікаційна комісія адвокатури з представників від кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Верховного Суду України, Міністерства юстиції України, Спілки адвокатів України.
Відповідно до Закону України "Про адвокатуру" та п. 10 Положення Вища кваліфікаційна комісія адвокатури:
— розглядає скарги: на рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури або їх палат про відмову в допуску до кваліфікаційних іспитів, відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, про анулювання рішення атестаційної палати про видачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, розглядає скарги про накладення на адвоката дисциплінарного стягнення, про припинення адвокат-
Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2000. — № 1. — С. 32-38.
10*
292
Розділ IV. Правозахисні органи України
ської діяльності та анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю;
— розробляє і затверджує програми та порядок складання кваліфікаційних іспитів особами, які виявили намір займатися адвокатською діяльністю, порядок видачі та анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю;
— здійснює контроль за діяльністю кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури, аналізує практику застосування ними Закону України "Про адвокатуру", Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, актів, прийнятих Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури, розробляє і здійснює заходи щодо поліпшення роботи цих комісій;
— схвалює Правила адвокатської етики;
— встановлює порядок здійснення контролю за додержанням адвокатами зобов'язань, що випливають із Присяги адвоката України, актів законодавства України, Правил адвокатської етики, порядок організації та проведення перевірок, передбачених п. 181 Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури;
— затверджує Положення про Єдиний реєстр адвокатів України, складає, веде і систематично оприлюднює цей Реєстр;
— затверджує зразок ордера, що використовується адвокатом для підтвердження своїх повноважень і представництва або захисту клієнта;
— виготовляє за встановленим зразком бланки свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю;
— встановлює порядок і форми підвищення кваліфікації адвокатів та координує роботу кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури з цих питань;
— вживає заходів щодо усунення порушень вимог несумісності адвокатської діяльності з іншими видами роботи та причин і умов, що сприяли вчиненню інших порушень законодавства.
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури в межах своїх повноважень приймає або затверджує положення, рекомендації, роз'яснення, рішення, обов'язкові для виконання кваліфікаційно-дисциплінарними комісіями адвокатури, адвокатами та адвокатськими об'єднаннями, на яких поширюється їх дія.
Сильна, незалежна адвокатура, завдання якої визначено в Конституції України, можлива лише за умов існування єдиної професійної організації адвокатів. Про створення такої ще у 1994 році заявила Спілка адвокатів, і ця ініціатива була підтримана адвокатами. На створенні професійної всеукраїнської орга-
Глава 4. Адвокатура в Україні
293
нізації адвокатів наполягала і Рада Європи, а У країна, при вступі до цієї поважної організації дала зобов'язання утворити професійну асоціацію адвокатів, але не виконала його до цього часу1.
Питання для самоконтролю
1. Назвіть та дайте характеристику принципів адвокатської діяльності.
2. Якими нормативно-правовими актами регламентується діяльність адвокатури?
3. Яким чином визначається рівень професійних адвокатів та осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю?
4. Назвіть права та обов'язки адвокатів, якими вони наділені для виконання професійної діяльності.
1 Українська адвокатура: яка ЇЇ подальша доля //Адвокат. — 1999 — N° 2 — С. 23.
Додаток
Список використаної та рекомендованої літератури
Бандурка О.М., Вишневська М.К., Жвалюк ВР. та ін. Податкова міліція: Коментарі та роз'яснення чинного законодавства. — Харків: Ун-т внутр. справ, 1999.
Бандурка ОМ. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. — Харків: Основа, 1996.
Басков В.Я.Прокурорский надзор. — М.: БЕК, 1996.
Бондарев В.В., Дячук СІ. Стан забезпечення судового захисту конституційних прав і свобод військовослужбовців // ВВС України. - 2000. - № 4.
Варфоломеева Т.В. Защита в уголовном судопроизводстве. — К., 1998.
Гуценко К.Ф., Ковалев МАПравоохранительньІе органи. — М.: Зерцало, 1977.
Загальна теорія держави та права: Навч. посібн. / За відп. редакцією В.В. Копєйчикова — К: Юрінком Інтер, 2001.
Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність. Матеріали науково-практичної конференції 22—23 листопада 1996 року. - К., 1997.
Карпачова Н. Народний правозащитник всегда в оппозиции к власти: Интервью // Голос УкраиньІ. — 1998. — 26 сентября.
Кодекси України. — К: Юрінком Інтер. — Т. 1.
Колодій А. Принципи права України. — К: Юрінком Інтер, 1998.
Колпаков В.К. Адміністративне право України. — К.: Юрінком Інтер, 1999.
Кримінальне право України: Особлива частина / За ред. Ба-жанова М.І., Сташиса В.В., Тація В.Я. — Київ—Харків: Юрінком Інтер - Право, 2002.
Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в кримінальних спар-вах. — К.: Юрінком Інтер, 1999.
Додаток
295
Курс кримінології: Загальна частина. О.М. Джужа та інші. — К., 2001. - Кн. 1. - Гл. 1.
Кучма Л. Життя вимагає рішучих кроків у протидії злочинності // Право України. — № 4. — 1999.
Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К: Генеза, 1996.
Марочкін І. та ін. Організація судових і правоохоронних органів. — Харків, 2000.
Матишевский П. Преступления против собственности й смежньїе с ними преступления. — К.: Юрінком, 1996.
Михайленко А.Р. Расследоваение преступлений й обеспечение прав граждан. — К: Юринком Интер, 1999.
Международньїе акти о правах человека. — М.: Норма-ИНФРА.
Мшеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. - К: Либідь, 1999.
Михеєнко М.М. Проблекми розвитку кримінального процесу в Україні. — К.: Юрінком Інтер, 1999.
Молдован В.В., Молдован А.В. Судоустрій України. — К., 2000.
Основи конституційного права України / За ред. В.В. Копєйчикова. - К, 2001.
Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 1997.
Потпебенько М. Роки становлення і утвердження // Вісник прокуратури. — 1999. — № 2.
Притика О. Зміцнення законності та протидія проявам злочинності в економічній сфері // Право України. — 1999. — № 5.
Радзіевська Л.К., Пасічник С.Г. Нотаріат в Україні: Навчальний посібник / За відп. ред. Л.К. Радзієвської. — К.: Юрінком Інтер, 2001. - С. 6-105.
Реабілітація репресованих: Законодавство та судова практика. — К: Юрінком Інтер, 1997.
Станіх С. Оптимізація нормотворчої діяльності як правового засобу утвердження прав і свобод людини // Право України. — 1999. - № 5.
Станік С. Реформування органів юстиції — нагальна потреба сьогодення // Право України. — 1999. — № 8.
Стефанюк В. Судова система України та судова реформа. — К: Юрінком Інтер, 2001.
296
Стефанюк В.С. Верховний Суд, судова влада і правосуддя в Україні // Вісник ВСУ. - 1998. - № 3.
Стефанюк В. Правозахисна діяльність судів України // Право України. — 1999. — № 5.
Стефанюк В. Судова влада як основна юридична гарантія захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні // Право України. - 2000. - № 1.
Стецовский Ю.И. Советская адвокатура. — М., 1989.
Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність. — К: Атіка, 2000.
Україна в міжнародно-правових відносинах. — К.: Юрінком Інтер. - 1999. - Т. 2.
Футей Б. Становлення правової держави: Україна 1991—
2001 рр. - К: Юрінком Інтер, 2001. - С. 34-49; 109-124, 196-303.
Шишкіи В.І. Забезпечення прав людини в судочинстві СПІА. — К.: Юрінком Інтер, 2001.
Шумський П.В. Покуратура України. - К.: Вентурі, 1998.
Юридичний словник-довідник: Юридична енциклопедія / За ред. Ю.С. Шемшученка. — К: Українська енциклопедія імені М.П. Бажана. - 2000-2001.
Конституція України
Збірники нормативних актів
Адвокатура в Україні: Збірник нормативних актів / Упорядник С.Ф. Гончаренко. — К.: Юрінком Інтер, 2000.
Законодавство України про судову і правоохоронну діяльність: Збірник нормативних актів / Відп. ред. В.С. Стефанюк. - К: Юрінком Інтер, 2001. - 352 с.
Преступность в Украине // Бюллетень законодавства і юридичної практики України. — 1994. — № 2.
Прокуратура в Україні: Збірник нормативних актів // Відп. ред. М.О. Потебенько. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 400 с.
І. Акти Верховної Ради України
1. Закон УРСР "Про судоустрій України" від 7 лютого
2002 р. № 3018-ІИ.
2. Закон України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 р. № 2862-ХІІ.
Додаток
297
3. Закон України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р. № 422/96-ВР.
4. Закон України "Про арбітражний суд" від 4 червня 1991 р. № 1142-ХІІ.
5. Закон України "Про Вищу раду юстиції" від 15 січня 1998 р. № 22/98-ВР.
6. Закон України "Про органи суддівського самоврядування" від 2 лютого 1994 р. № 3909-ХП.
7. Закон України "Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України" від 2 лютого 1994 р. № 3911-ХП.
8. Закон України "Про державну виконавчу службу" від 24 березня 1998 р. № 202/98-ВР.
9. Закон України "Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 р. № 2887-ХІІ.
10. Закон України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ.
11. Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р. М 565-ХІІ.
12. Закон України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" від 24 січня 1995 р. № 20/95-ВР.
13. Закон України "Про Службу безпеки України" від 25 березня 1992 р. № 2229-ХП.
14. Закон України "Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб" від 4 березня 1998 р. № 160/98-ВР.
15. Закон України "Про Прикордонні війська України" від 4 листопада 1991 р. № 1779-ХІІ.
16. Закон України "Про державну податкову службу в Україні" від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ.
17. Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 р. № 2011-XII.
18. Закон України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ" від 9 квітня 1992 р. № 2262-ХІІ.
19. Закон України "Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист" від 24 березня 1998 р. № 203/98-ВР.
298____________________________________________________
20. Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 р. № 2135-ХІІ.
21. Закон України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" від ЗО червня 1993 р. № 3341-XII.
22. Закон України "Про боротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР.
23. Закон України "Про попереднє ув'язнення" від ЗО червня
1993 р. № 3352-ХП.
24. Закон України "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними" від 15 лютого 1995 р. № 62/95-ВР.
25. Закон України "Про державну таємницю" від 21 січня
1994 р. № 3855-ХИ.
26. Закон України "Про державний кордон України" від 4 листопада 1991 р. № 1777-ХІІ.
27. Закон України "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі" від 1 грудня 1994 р. № 264/94-ВР.
28. Закон України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" від 23 грудня 1993 р. № 3781-ХІІ.
29. Закон України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" від 23 грудня 1993 р. № 3782-ХІІ.
30. Положення про порядок комплектування, матеріально-технічного, військового, фінансового та соціально-побутового забезпечення спеціальних підрозділів Служби безпеки України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю. Затверджене постановою Верховної Ради України 12 жовтня 1994 р. Міг 199/94-ВР.
II. Акти Президента України
1. Указ Президента України "Про утворення Державного департаменту України з питань виконання покарань" від 22 квітня 1998 р. № 344/98.
2. Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань. Затверджене Указом Президента України від 31 липня 1998 р. № 827/98.
Додаток
299
3. Національна програма боротьби з корупцією. Затверджена Указом Президента України від 10 квітня 1997 № 319.
4. Концепція боротьби з корупцією в Україні на 1998—2005 роки. Затверджена Указом Президента України від 24 квітня 1998 р. № 367/98.
5. Положення про Міністерство юстиції України. Затверджене Указом Президента України від ЗО грудня 1997 р. № 1396/97.
III. Акти Кабінету Міністрів України
1. Перелік відомостей для термінового інформування Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ та їх регіональних органів міністерствами, відомствами, іншими державними установами з питань державної, громадської безпеки та боротьби зі злочинністю. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 грудня 1994 р. № 847.
2. Постанова Кабінету Міністрів України "Про Національне центральне бюро Інтерполу" від 25 березня 1993 р. № 220.
3. Правила перетинання державного кордону громадянами України. Затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995р. № 57.
4. Постанова Кабінету Міністрів України "Про прикордонний режим" від 27 липня 1998 р. № 1147 (із змінами, внесеними згідно з постановою від 23 квітня 1999 р. № 679).
IV. Міжвідомчі та відомчі акти
1. Положення про порядок комплектування, матеріально-технічного, військового, фінансового та соціально-побутового забезпечення спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України. Затверджене постановою Верховної Ради України від 16 грудня 1993 р. № 3720-ХІІ.
2. Інструкція про взаємодію правоохоронних та інших державних органів України у боротьбі із злочинністю. Затверджена спільним наказом МВС, Голови СБУ, Голови Держкомкордону, Голови Держмиткому, Командуючого Національної гвардії, Міністра оборони, Міністра юстиції України від 10 серпня 1994 р. №4348/138/151/11-2-2870/172/148/407/2-90-442.
300___________________________________________________^
3. Інструкція про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтер-полу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів. Затверджена наказом МВС, Генпрокуратури, СБУ, Держ-комкордону, Держмиткому, Державної податкової адміністрації України від 9 січня 1997р. № 3/1/2/5/2/2.
4. Інструкція про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства. Затверджена наказом Мін'юсту України, Генпрокуратури України, СБУ, МВС України, ВС України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 р. № 34/5/22/
103/512/326/73.
5. Інструкція про порядок знищення вилучених із незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, використання яких в законному обігу визнано недоцільним, а також обладнання для їх виготовлення. Затверджена спільним наказом МВС України, СБУ, Генпрокуратури України, МОЗ України, Мін'юсту України і ВС України від 27 червня 1995 р. № 437-дск.
6. Інструкція про порядок виявлення та постановки на облік осіб, які незаконно вживають наркотичні засоби або психотропні речовини. Затверджена наказом МОЗ України, Генпрокуратури України, МВС України, Мін'юсту України від 10 жовтня 1997 р. № 306/680/21/66/5.
7. Порядок проведення медичного огляду та медичного об-стеження осіб, які зловживають наркотичними засобами або пси-хотропними речовинами. Затверджений наказом МОЗ України та МВС України від 16 червня 1998 р. № 158/417.
8. Положення про порядок придбання, видачі, обліку, зберігання та застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, спеціальних засобів індивідуального захисту працівниками судів і правоохоронних органів, а також особами, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Затверджене наказом МВС України від 24 липня 1996 р. № 523.
9. Інструкція про порядок зберігання відомостей про спец-абонентів місцевих телефонних мереж та документів, що їх містять. Затверджена наказом Мінзв'язку України від 23 квітня 1996 р. № 69.
10. Тимчасове положення про спеціальний підрозділ міліції для забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних ор-
Додаток
ЗОЇ
ганів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів. Затверджене наказом МВС України від 23 липня 1997 р. № 467.
V. Постанови Пленуму Верховного Суду України
1. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. № 9.
2. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів" від 12 квітня 1996 р. № 4.
3. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про застосування законодавства, що передбачає державний захист суддів, працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у судочинстві" від 19 червня 1999 р. № 10.
VI. Накази Генерального прокурора України
1. Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство. Наказ від 4 жовтня 1998 р. №4.
2. Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю. Наказ від 7 жовтня 1999 р. № 3.
3. Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів у сфері боротьби з корупцією. Наказ від 23 квітня 1997 р. № 12.
4. Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів Службою безпеки, органами охорони державного і митного кордонів України. Наказ від 5 квітня 2000 р. № 4.- .
5. Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України, які проводять оперативно-розшукову діяльністю. Наказ від 17 вересня 1999 р. № 2.
6. Про організацію роботи органів прокуратури у здійсненні нагляду за додержанням законів щодо прав і свобод громадян та захисту інтересів держави. Наказ від 2 жовтня 1998 р. № 2.
7. Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру,
302_________________________________________________
пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Наказ від 5 квітня 2000 р. № 3.
8. Про організацію роботи органів прокуратури щодо забезпечення нагляду за додержанням законів, спрямованих на попередження правопорушень серед неповнолітніх, захист їх прав. Наказ від 26 жовтня 1998 р. № 9.
VII. Міжнародно-правові документи
1. Конвенція про рабство від 25 вересня 1926 р. (із змінами, внесеними протоколом від 7 грудня 1953 р.) Ратифіковано 29 серпня 1956 р.
2. Міжнародна конвенція по боротьбі з підробленням грошових знаків. Прийнято 20 квітня 1929 р. Ратифіковано 3 травня 1931 р.
3. Конвенція 29 Міжнародної Організації Праці про примусову чи обов'язкову працю. Прийнято 28 червня 1930 р. Ратифіковано 9 червня 1956 р.
4. Конвенція про попередження злочинові геноцид та покарання за нього. Прийнято резолюцією 260 А (III) Генеральної Асамблеї ООН 9 грудня 1948 р. Ратифіковано 18 березня 1954 р.
5. Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами. Ухвалена резолюцією 317 (IV) Генеральної Асамблеї ООН. Прийнято 21 березня 1949 р. Приєднання — 15 листопада 1954 р.
6. Конвенція про захист прав і основних свобод людини. Прийнято 4 листопада 1950 р. Ратифіковано 17 липня 1997 р.
7. Протоколи №№ 1, 2, 4, 7, 11 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Прийнято 4 листопада 1950 р. Ратифіковано 17 липня 1997 р.
8. Протокол про внесення змін до Конвенції про рабство. Ухвалений резолюцією 794 (VIII) Генеральної Асамблеї ООН. Прийнято 23 жовтня 1953 р- Приєднання - ЗО квітня 1957 р.
9. Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв подібних до рабства. Прийнято 7 вересня 1956 р. Ратифіковано УРСР 16 лютого 1957 р.
10. Європейська конвенція про видачу правопорушників. Прийнято 13 грудня 1957 р. Ратифіковано 16 січня 1998 р. (із застереженнями).
Додаток
303
11. Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень. Прийнято 10 червня 1958 р. Ратифіковано 22 серпня 1960 р.
12. Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах. Прийнято 20 квітня 1959 р. Ратифіковано 16 січня 1998 р. (із застереженнями).
13. Єдина конвенція про наркотичні засоби. Прийнято ЗО березня 1961 р. Ратифіковано 10 січня 1964 р.
14. Конвенція про злочини та деякі інші акти, що вчинюються на борту повітряних суден. Прийнято 14 вересня 1963 р. Приєднання — 21 грудня 1987 р. (із застереженнями).
15. Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками від ЗО листопада 1964 р. Приєднання — 22 вересня 1995 р.
16. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Прийнято 7 березня 1965 р. Ратифіковано 21 січня 1969 р.
17. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Прийнято 16 грудня 1966 р. Ратифіковано 19 жовтня 1973 р.
18. Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Прийнято 16 грудня 1966 р. Приєднання — 25 грудня 1990 р.
19. Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 листопада 1968 р. Прийнято резолюцією 2391 (XXII) Генеральної Асамблеї ООН. Ратифіковано 25 березня 1969 р.
20. Конвенція про заходи, спрямовані на заборону й запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності від 14 листопада 1970 р. Ратифіковано 10 лютого 1988 р.
21. Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден від 16 грудня 1970 р. Ратифіковано 27 грудня 1971 р. (із застереженнями).
22. Конвенція про психотропні речовини. Прийнято 21 лютого 1971 р. Ратифіковано 27 жовтня 1978 р.
23. Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації. Прийнято 23 вересня 1971 р. Ратифіковано 16 січня 1973 р.
І1
304
24. Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм. Прийнято 29 жовтня 1971 р. Приєднання — 15 червня 1999 р.
25. Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах. Прийнято 15 травня 1972 р. Приєднання — 22 вересня 1995 р,
26. Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього від ЗО листопада 1973 р. Ратифіковано 15 жовтня 1975 р.
27. Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів. Прийнято 14 грудня 1973 р. Ратифіковано 26 грудня 1975 р.
28. Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників. Прийнято 15 жовтня 1975 р. Ратифіковано 16 січня 1998 р.
29. Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників. Прийнято 17 березня 1978 р. Ратифіковано 16 січня 1998 р.
30. Додатковий протокол до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах. Прийнято 17 березня 1978 р. Ратифіковано 16 січня 1998 р.
31. Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників. Прийнято 17 грудня 1979 р. Приєднання — 8 травня 1987 р. (із застереженнями).
32. Конвенція про передачу засуджених осіб. Прийнято 21 березня 1983 р. Приєднання — 22 вересня 1995 р.
33. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Прийнято 10 грудня 1984 р. Ратифіковано 26 січня 1986 р.
34. Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Црийнято 26 листопада 1987 р. Ратифіковано 24 січня 1997 р.
35. Протокол про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, що обслуговують міжнародну цивільну авіацію, який доповнює Конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, прийняту в Мон-
Додаток
305
реалі 23 вересня 1971 р. Прийнято 24 лютого 1988 р. Ратифіковано 20 лютого 1989 р.
36. Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства. Прийнято 10 березня 1988 р. Ратифіковано 17 грудня 1993 р.
37. Конвенція Організації Об'єднаних Націй про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин. Прийнято 20 грудня 1988 р. Ратифіковано 25 квітня 1991 р.
38. Резолюція 1989/65 Економічної Соціальної Ради ООН від 24 травня 1989 р. "Принципи ефективного попередження і розслідування незаконних, свавільних і сумарних страт".
39. Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців. Прийнято 4 грудня 1989 р. Ратифіковано 14 липня 1993 р.
40. Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом. Прийнято 8 листопада 1990 р. Ратифіковано 17 грудня 1997 р. (із застереженнями).
41. Конвенція про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах. Прийнято 22 січня 1993 р. Ратифіковано 10 листопада 1994 р. (із застереженнями).
42. Протокол до Конвенції про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах (СНД). Прийнято 28 березня 1997 р. Ратифіковано 3 березня 1998 р. (із застереженнями).
43. Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля. Прийнято 25 червня 1998 р. Ратифіковано 6 липня 1999 р.
Крім того, Радянським Союзом та Україною були укладені двосторонні договори про правову допомогу з такими країнами: Албанія, Алжир, Болгарія, Угорщина, В'єтнам, Греція, Ірак, Ємен, Кіпр, Північна Корея, Куба, Румунія, Туніс, Фінляндія, Чехословаччина, Югославія, Італія, Азербайджан, США, Молдова, Велика Британія, Канада, Китай, Польща, Литва, Словаччина, які також зберігають своє правове значення.
315
Зміст
Передмова........................................ З
Розділ І. Загальні положення правоохоронної, судової та правозахисної діяльності
Глава 1. Юридичне визначення правоохоронної,
судової та правозахисної діяльності ................... 6
§ 1. Поняття правоохоронного органу
та правоохоронної діяльності..................... б
§ 2. Поняття спеціальної правоохоронної діяльності
та спеціального правоохоронного органу (служби) ... 13
§ 3. Поняття судової та правозахисної діяльності..... 16
§ 4. Предмет дисципліни "Суд, правоохоронні
та правозахисні органи України" та її місце серед
інших юридичних дисциплін..................... 20
Глава 2. Законодавство про діяльність суду,
правоохоронних та правозахисних органів.............. 24
§ 1. Загальна характеристика правового регулюванння діяльності суду, правоохоронних та правозахисних
органів....................................... 24
§ 2. Класифікація нормативно-правових актів
про діяльність суду, правоохоронних
та правозахисних органів....................... 25
Глава 3. Державна політика у сфері правоохорони........ 39
§ 1. Спрямованість правоохоронної діяльності....... 39
§ 2. Моральність і ефективність діяльності
суду та правоохоронних органів.................. 42
§ 3. Координація правоохоронної діяльності......... 45
Розділ II. Суд України
Глава 1. Основи здійснення правосуддя................ 58
§ 1. Правосуддя, його ознаки та принципи.......... 58
§ 2. Судова система України..................... 77
§ 3. Органи суддівського самоврядування........... 81
Глава 2. Статус суддів.............................. 85
§ 1. Суддя — носій судової влади. Гарантії незалежності
суддів....................................... 85
§ 2. Обрання суддів та припинення їх повноважень... 86 § 3. Атестація та дисциплінарна відповідальність
суддів....................................... 88
§ 4. Правовий та соціальний захист суддів.......... 92
Глава 3. Місцеві суди............................... 95
§ 1. Місцевий суд — основна ланка системи
судів загальної юрисдикції....................... 95
§ 2. Голова місцевого суду....................... 96
§ 3. Організація роботи місцевого суду............. 97
Глава 4. Апеляційні суди............................ 99
§ 1. Порядок обрання, склад та повноваження
апеляційних судів.............................. 99
§ 2. Голова апеляційного суду та його заступники .... 100
§ 3. Організація роботи апеляційних судів.......... 101
Глава 5. Військові суди.............................. 104
§ 1. Види військових судів, порядок їх обрання, склад
та загальні повноваження........................ 104
§ 2. Військовий суд гарнізону. Голова військового суду
гарнізону..................................... 106
§ 3. Військовий суд регіону (Військово-Морських Сил) та його повноваження. Голова військового суду регіону
(Військово-Морських Сил)...................... 107
§ 4. Організація роботи військових судів........... 108
§ 5. Особливості статусу суддів військових судів..... 109
Глава 6. Верховний Суд України...................... 111
§1. Місце Верховного Суду України у судовій системі.
Його повноваження, склад та порядок обрання...... 111
§ 2. Пленум Верховного Суду України. Судові палати, Військова судова колегія Верховного Суду України.
Президія Верховного Суду України............... 112
§ 3. Голова Верховного Суду України та його заступники.................................
115
316______________________________________________________
Глава 7. Господарські суди........................... 118
§ 1. Статус господарського суду.
Система господарських судів..................... 118
§ 2. Склад та повноваження місцевого господарського суду Автономної Республіки Крим, обласних, міст Києва і Севастополя. Голова місцевих господарських судів Автономної Республіки Крим, обласних, міст Києва
і Севастополя та його заступники................. 120
§ 3. Склад та повноваження апеляційних господарських судів. Голова апеляційного господарського суду та його заступники................................... 121
§ 4. Склад та повноваження Вищого господарського
суду України.................................. 123
Глава 8. Конституційний Суд України
Статус Конституційного Суду України.
127
ого склад та повноваження ..................... 127
§ 2. Порядок призначення суддів Конституційного Суду України та припинення їх повноважень. Особливості статусу судді Конституційного Суду України ...................................... 130
§ 3. Голова Конституційного Суду України
та його заступники ............................. 132
§ 4. Організація роботи Конституційного Суду України. Апарат Конституційного Суду України ..... ........ 134
Глава 9. Вища рада юстиції України ................... 137
§ і. Правові засади діяльності Вищої ради юстиції України ........ .............................. 137
§ 2. Організація діяльності Вищої ради юстиції . ...... 139
Розділ III. Правоохоронні органи України
Глава 1. Прокуратура України........................ 144
§ 1. Місце прокуратури в системі органів державної
влади........................................ 144
§ 2. Функції прокуратури........................ 149
§ 3. Система прокуратури та організація її роботи .... 163
§ 4. Акти прокурорського реагування............... 168
§ 5. Кадри органів прокуратури..................
Глава 2. Органи внутрішніх справ України.............
§ 1. Напрями правоохоронної діяльності органів
внутрішніх справ України......................
§ 2. Система органів внутрішніх справ України.....
§ 3. Кримінальна міліція.......................
§ 4. Міліція громадської безпеки.................
§ 5. Державна автомобільна інспекція.............
§ 6. Міліція охорони...........................
§ 7. Спеціальні підрозділи міліції................
§ 8. Застосування міліцією заходів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї..........
Глава 3. Державна податкова служба..............
§ 1. Основні напрями правоохоронної діяльності державної податкової служби................
§ 2. Система та компетенція органів державної податкової служби........................
Глава 4. Виявлення та розслідування злочинів........
§ 1. Поняття виявлення та розслідування злочинів
§ 2. Засади виявлення злочинів................
§ 3. Засади розслідування злочинів.............
Розділ IV. Правозахисні органи України
Глава 1. Уповноважений Верховної Ради України
з прав людини..................................... 248
§ 1. Загальна характеристика інституту Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини............ 248
§ 2. Компетенція Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини..................... 249
§ 3. Акти Уповноваженого Верховної Ради України
з прав людини................................. 255
Глава 2. Юстиція України........................... 258
§ 1. Правозахисна діяльність юстиції.............. . 258
§ 2. Система органів юстиції та організація їх роботи. . . 263
318______________________________________________________
Глава 3. Нотаріат в Україні.......................... 271
§ 1. Загальна характеристика та основні завдання
нотаріату..................................... 271
§ 2. Структура та повноваження нотаріальних
органів....................................... 274
§ 3. Статус, правовий та соціальний захист
нотаріусів.................................... 280
Глава 4. Адвокатура в Україні........................ 284
§ 1. Загальна характеристика адвокатської
діяльності.................................... 284
§ 2. Організаційні засади діяльності адвокатури...... 289
Додаток
Список використаної та рекомендованої літератури . . . 294
Таблиці...................................... 306
Навчальне видання
Суд, правоохоронні
та правозахисні органи
України
Навчальний посібник
Шеф-редактор
КОВАЛЬСЬКИЙ В.С., кандидат юридичних наук
Юрінком Інтер — редакція наукової та навчальної літератури
Відповідальна за випуск ТЛ. Яскажук
Редактор Г.І. Вівдиченко
Комп'ютерний набір Л.М. Сисоєва
Комп'ютерна верстка Т.М. Виноградова
Художнє оформлення М.П. Черненко
Підписано до друку 17.05.2002. Формат 84х108/32-Папір офсетний № 1. Друк офсетний. Гарнітура РеІегеЬиг^.
Умови, друк. арк. 16,8. Обл.-вид. арк. 16,5. Наклад 15000 (1-й завод - 1-8000) прим. Зам. № 2-174. Ціна договірна.
Оригіиал-макет виготовлено комп'ютерним центром СП "Юрінком Інтер"
(Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів
видавничої продукції — серія ДК № 19 від 20.03.2000.)
З питань придбання літератури звертатися до видавництва "Юрінком Інтер" за адресою: 04209, Київ-209, вул. Героїв Дніпра, 31-6; тел. 411-64-03
Віддруковано в ЗАТ "Київська книжкова фабрика"
01054, Київ, вул. Воровського, 24
Свідоцтво про внесення до державного реєстру суб'єктів видавничої справи серія ДК № 787 від 28.01.2002 р.
1