ББК 67.9(4УКР)7я73 С89

Рекомендовано Міністерством освіти

і науки України

(лист від 25 січня 2002 р. № 14/18-161)

Авторський колектив

БІЛОУС В. Т. , кандидат юрид. наук, доцент — розд. І гл. З (§ 3), розд. III гл. 3;

ДЕМСЬКИЙ С. Е. - розд. IV гл. 2;

ЗАХАРОВА О. С., кандидат юрид. наук, доцент — розд. II, розд. IV гл. З, 4;

КОВАЛЬСЬКИЙ В. С., кандидат юрид. наук (керівник авторського колективу) — передмова, розд. І гл. 1, 2, 3 (§ 1, 2), розд. III гл. 4, розд. IV гл. 1, додаток (література);

ЛУКОМСЬКИЙ В. С., кандидат юрид. наук., доцент -розд. III гл. 1;

МОЛДОВАН В. В., кандидат юрид. наук, професор — розд. II, додаток (таблиці);

ОПРИШКО І. В., кандидат юрид. наук - розд. III гл. 2.

Офіційний рецензент

Кафедра організації судових і правоохоронних органів Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого

Рецензенти

МИХАЙЛЕНКО О.Р., доктор юридичних наук, професор,

Заслужений юрист України; ДЕМСЬКИЙ Е.Ф., кандидат юридичних наук, доцент

І5ВН 966-667-030-5

© Колектив авторів, 2002 © Художнє оформлення Юрінком Інтер, 2002

Передмова

Навчальна дисципліна "Суд, правоохоронні та правозахисні органи України" є вступною в загальну юридичну проблематику діяльності держави із захисту прав людини, охорони правового порядку, державного впливу на негативні явища. Зміст цієї на­вчальної дисципліни складається із знань про діяльність уповно­важених державних органів, а також про діяльність недержавних структур, які співпрацюють у процесі правоохоронної та правоза-хисної діяльності. Вона є складною та багатоаспектною. Основну увагу, безперечно, приділено органам, які посідають центральне місце у правозастосовній діяльності. Значну увагу при викла­данні дисципліни приділено питанням статусу посадових осіб по їхній компетенції. У посібнику певною мірою по-новому визна­чено предмет навчальної дисципліни, подано юридичні визначен­ня основних понять, структуру правоохоронних органів та пере­лік основних нормативно-правових актів з вивчення курсу, який буде корисним і при вивченні інших суміжних юридичних дисциплін.

У зв'язку з впровадженням принципу верховенства права в межах даної дисципліни розглянуто сутність законності, яка змістовно збагачується. Особливого значення набуває думка про те, що законність у наш час перетворюється на правову цінність.

У перехідний період значною мірою по-новому постає пи­тання про законність, особливо у її взаємозв'язку з керованістю соціальними процесами, а не тільки правовими процедурами, а також і розвитком демократії, становленням системи забезпечен­ня конституційних прав людини. В реальному житті законність є багатоаспектною категорією, яка стосується інформаційної, регу­лятивної, контрольної, правоохоронної та інших функцій право­вої системи.

Необхідність всебічного осмислення ролі державних органів у перехідному періоді від тоталітарної до сильної правової дер­жави є вельми актуальною. Трансформація функцій держави з правової регуляції та правової охорони суспільних відносин зумовлюється потребою більш глибокого пізнання соціально-правових явищ, динаміки взаємодії держави і суспільства.

Демократизація владних інституцій є одним із явищ, що охоплює предмет навчальної дисципліни "Суд, правоохоронні та правозахисні органи України". Перехідний період, як відомо, ха­рактеризується новизною та масштабністю завдань державного

будівництва, новими комплексними зв'язками розвитку суміж­них галузей права.

У відродженій Україні юридична думка рухається наближено до правозастосовного процесу. Такі його складові, як правовста-новлення, правозабезпечення, правопримушення, правовіднов-лення, є класичними в розумінні системи застосування норм права та сутності правоохоронної діяльності. Висвітлення питань з виконання правових приписів, які мають забезпечити єдність правозастосовного процесу є вельми актуальною справою. Пра­вові процедури будь-якого рівня та призначення завжди розгля­далися у правовій науці як спрямовуючий регулятор суспільного

РУХУ-

Авторський колектив сподівається на те, що видання цього посібника сприятиме оптимізації процесу підготовки юридичних кадрів вищої кваліфікації, добору юристів до судів, правоохо­ронних органів, зокрема органів прокуратури, адвокатури, юсти­ції, внутрішніх справ, а також посилить увагу до діяльності пра-возахисних органів.

Список скорочень

ВГС — Вищий господарський суд України ВРУ — Верховна Рада України ВРЮ — Вища рада юстиції України ВСУ - Верховний Суд України ГПУ — Генеральна прокуратура України ДАІ — Державна автомобільна інспекція ДПА — Державна податкова адміністрація України ДПС — державна податкова служба КК — Кримінальний кодекс України КПК — Кримінально-процесуальний кодекс України КСУ — Конституційний Суд України МВС — Міністерство внутрішніх справ України МЮ — Міністерство юстиції України ОВС — органи внутрішніх справ СБУ - Служба безпеки України Уповноважений - уповноважений Верховної Ради України

з прав людини

ЦК — Цивільний кодекс України ЦПК — Цивільний процесуальний кодекс України

Розділ І

Загальні положення правоохоронної, судової

та правозахисної діяльності

Глава 1

Юридичне визначення правоохоронної, судової та правозахисної діяльності

§ 1. Поняття правоохоронного органу

та правоохоронної діяльності

Поняття правоохоронного органу. Серед багатьох держав­них органів правоохоронні органи мають певні юрисдикційні та організаційні відмінності¹. Тому в Законі України "Про держав­ний захист працівників суду та правоохоронних органів" подано перелік правоохоронних органів, до яких, зокрема, належать: органи прокуратури; органи внутрішніх справ; органи служби безпеки; митні органи;

органи охорони державного кордону; органи й установи виконання покарань; органи державної податкової служби; органи державної контрольно-ревізійної служби; органи рибної охорони; органи державної лісової охорони;

інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохо­ронні функції (ст. 2).

Юрисдикцію правоохоронних органів становлять взаємопо­в'язані елементи, а саме: охорона та захист права, відновлення порушеного права, припинення або розгляд порушення права, виявлення або розслідування злочинів. За законом до правоохо­ронного органу належить такий державний орган, предмет діяль­ності якого законодавче фіксується як його завдання або функції

Під державним органом у даному разі розуміється державна установа (або державна юридична особа), яка діє в системі влади (державної, виконав­чої або судової), виконує на основі закону державні функції (владні, організаційно-розпорядчі, контрольно-перевірочні тощо) у різних сферах внутрішньої та зовнішньої діяльності Української держави.

Глава 1. Юридичне визначення правоохоронної ... діяльності____________7

саме охоронного призначення, хоч у назві це може й не відбива­тись. Правоохоронні функції або завдання, як правило, залежать від участі того чи іншого органу в охороні (підтриманні) право­порядку. Правопорядок — об'єктивна необхідність розвитку дер­жави і суспільства. Його забезпечення має відбуватися у межах законності. Підтримується правопорядок повсякденним додер­жанням, виконанням, використання та застосуванням норм пра­ва учасниками правових відносин. Участь у таких відносинах уповноваженого органу накладає на нього виключно важливу відповідальність. Для правоохоронного органу правопорядок вже сам по собі становить вищий рівень необхідності. Притягнення ним правопорушника до відповідальності, виходячи лише з міркувань доцільності, містить у собі небезпеку. Для правоохо­ронного органу неприпустимо обґрунтовувати порушення право­порядку технократичними інтересами. Наприклад, дії відпові­дальних посадових осіб під час прокладання транспортних ма­гістралей без додержання норм екологічної безпеки в сучасних умовах може утворювати правопорушення, навіть склад злочину.

Підтримання правопорядку та припинення правопорушень покладається на компетентні державні органи (прокуратура, ор­гани внутрішніх справ, податкова міліція), для яких діяльність з підтримання правопорядку, запобігання правопорушенням є обов'язковою і полягає у невідкладному й адекватному реагуван­ні на факти невиконання або неналежного виконання вимог пра­вових норм з боку юридичних або фізичних осіб. Мотивація пра­вопорушень, зокрема незнання правових норм тощо, може врахо­вуватися у більш- менш суворому характері реагування, але вона не може визнаватися підставою для невжиття відповідних захо­дів щодо припинення правопорушень. У процесі діяльності з припинення правопорушень здійснюється, як правило, правомір­ний вплив (реагування на умови та причини правопорушень, роз'яснення процесуальних прав та обов'язків, інформування правопорушника та його мікросередовища про наслідки правопо­рушення тощо). При цьому неприпустимими є протиправні дії щодо правопорушників з боку працівників правоохоронних орга­нів у вигляді погроз, залякувань, побоїв тощо¹.

Відновлення порушеного права — пріоритетне завдання у ді­ях правоохоронних органів. Йдеться про систему правомірних Дій, до яких примушується фізична або юридична особа, що

¹ Див.: Кучма Л. Життя вимагає рішучих кроків у протидії злочинності // Право України. — № 4. - 1999. - С. 6.

8

Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності

спричинила своїми діями збитки або будь-які інші негативні на­слідки, до їх відшкодування. Для цього передбачено процедури скасування незаконного рішення, прийнятого державним орга­ном (або й правоохоронним органом), встановлено порядок від­новлення порушених правовідносин, відшкодування моральної або матеріальної шкоди, закріплено компенсаційні виплати за не­правомірні дії правоохоронних органів тощо.

Правоохоронні дії тісно пов'язані між собою. Вони утворю­ють цілісну правоохоронну сферу, охоплюючи відновлення не­правомірно порушеного права органами виконання.

Діяльність правоохоронних органів є багатоплановою. Кожен із зазначених органів відповідає, у межах наділених повнова­жень, за власний внесок у стан та розвиток предмета його діяль­ності.

Докладніше діяльність кожного правоохоронного органу бу­де висвітлено в наступних розділах.

Отже, правоохоронний орган — це державний орган, основним (або головним) предметом діяльності якого е законодавча ви­значені функції або завдання з охорони права, відновлення по­рушеного права або організація виконання покарання, захист національної (державної ) безпеки, підтримання правопоряд­ку, забезпечення стану законності.

Поняття правоохоронної діяльності. Потреба у визначенні правоохоронної діяльності виникла внаслідок того, що у Консти­туції України проголошено: Україна є "соціальна, правова" дер­жава, серед органів якої дедалі більше виникають паралельні, зовні ідентичні функції та завдання з контролю, захисту та охо­рони прав людини, інтересів громадянського суспільства та й са­мої держави (ст. 1). Вона взяла на себе обов'язок охороняти лю­дину і суспільство від негативних проявів, соціальних відхилень. Людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку проголошено найвищою соціальною цінністю (ст. 3). От­же, державні органи, що вирішують проблеми життєзабезпечення людини, мають дбати про її охорону та захист як найвищої соці­альної цінності.

Поняття правоохоронної діяльності у правовій та соціально-політичній літературі застосовується широко. Проте воно не знайшло обгрунтування, хоч законодавство про статус правоохо­ронних органів, функції, завдання та конкретні напрями їх діяль­ності, повноваження окремих органів та службових осіб є досить розвиненим. Нечітко визначено в навчальній літературі ознаки

Глава 1. Юридичне визначення правоохоронної .., діяльності

,9

правоохоронної діяльності. Не розмежовуються поняття право­охоронної діяльності та спеціальної правоохоронної діяльності, судової діяльності та правозахисної діяльності.

За кількістю суб'єктів та вагою у державі правоохоронна ді­яльність посідає значне місце і постійно привертає увагу органів влади, політичних партій, засобів масової, інформації, громад­ськості. Правоохоронна діяльність як багатоаспектна діяльність спрямовується політичними та управлінськими засобами на бло­кування соціальних відхилень, локалізацію соціальної напруги або правових конфліктів. Складна система правоохоронної діяль­ності реалізується у різних типах правозастосовних дій, а саме правовстановлюючих, правозабезпечувальних, правопримущу-вальних та правовідновлювальних.

Зазначені види правоохоронних дій уповноважені здійснюва­ти суди, органи прокуратури, органи слідства і дізнання, юстиції. Правовстановлюючі та правопримушувальні дії можуть здійсню­вати органи служби безпеки, податкової міліції та митні органи.

Структурно до системи правоохоронної діяльності входять такі напрями: ,

а) діяльність державних органів із забезпечення правосуддя;

б) діяльність органів прокуратури;

в) діяльність з виявлення, запобігання та розслідування зло­чинів;

г) діяльність із захисту державної безпеки, державного кор­дону та охорони правопорядку.

Кожний напрям правоохоронної діяльності має істотні особ­ливості Цим пояснюється існування правозахиених та "силових" структур державних органів^ певні організаційні зв'язки між ни­ми, автономне, тобто незалежне один від одного, відомче регулю­вання діяльності. ,'.::>

В Україні за чинним законодавством можлива лише держав­на правоохоронна діяльність. Недержавна правоохоронна діяль­ність не передбачена, хоч участь громадян в охороні правопоряд­ку та державного кордону є досить розвиненою та регламентова­ною. Для правоохоронної діяльності характерною є взаємодія між державними органами різних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Та незважаючи на множинність її суб'єк­тів, така діяльність має цілісний характер. Цілісне виконання правоохоронної функції в державі утворюється системними зу­силлями, уповноважених органів з виявлення або розслідування правопорушень, відновлення порушеного права, захисту право­порядку, нагляду за додержанням законності, активною і ціле-

10

Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності

спрямованою взаємодією у процесі цієї діяльності та координа­цією між уповноваженими органами.

Правоохоронна функція держави полягає у забезпеченні кон­ституційного порядку, національної безпеки; вона зумовлює стан законності, актуалізує охорону конституційних прав людини і громадянина та відновлення порушених неправомірним чином цих прав.

Ознаки правоохоронної діяльності. Головна ознака право­охоронної діяльності полягає в її соціальній цінності охороняти права фізичної або юридичної особи певними юридичними процеду­рами. Позитивний вплив на соціальну поведінку людини ( груп людей) за допомогою використання дозволів, приписів, заборон або реалізації юридичної відповідальності є своєрідним охорон­ним інструментом.

Діяльність уповноважених органів здатна позитивно вплива­ти на людину, мотивувати її правомірний спосіб поведінки, за­стосовуючи до правопорушників правомірний примус. Тому про­тидія правоохоронній діяльності є небажаною, а в певних випад­ках, передбачених законом, неприпустимою. Особи, які перешко­джають правомірній правоохоронній діяльності, можуть бути притягнені до відповідальності.

Сутність правоохорони полягає в тому, що вона є способом діяльності уповноваженого органу, який позбавлений права дія­ти інакше ніж на основі закону або виходити за межі наданих повноважень. У процесі правоохоронної діяльності можуть бути використані лише офіційні (офіційна інформація) і правомірні (правомірним шляхом встановлені факти тощо) засоби впливу на юридичну або фізичну особу стосовно рухомого або нерухо­мого майна чи немайнових прав, які їм належать.

Інструментарій правоохоронної діяльності використовується при вирішенні різних питань державного життя. При цьому у ді­яльності державних органів та їх посадових осіб правоохоронні дії, які вони повинні виконувати, можуть бути не головним, а похідним (допоміжним) завданням. Наприклад, більшість дій і завдань, виконуваних посадовими особами, які мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення (орга­ни санітарно-технічного контролю, пробірного нагляду, гірничо­го нагляду, нагляду за охороною праці тощо), є управлінськими або організаційними, а не правоохоронними. У той же час право­охоронні органи зобов'язані виконувати дії, що мають упорядку-вальне, а не охоронне призначення. Так, на органи податкової служби, які виконують певні правоохоронні дії, за Законом

Глава 1. Юридичне визначення правоохоронної ... діяльності

11

України "Про державну податкову службу України" покладено завдання формувати та вести Державний реєстр фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів — та Єдиний банк даних про платників податків (юридичних осіб), а також роз'яснювати законодавство з питань оподаткування серед плат­ників податків (ст. 2).

Таким чином, позитивний вплив на фізичні або юридичні особи є іманентною ознакою правоохорони, способом взаємодії між владою та людиною, що проголошується Конституцією та законами України.

Другою ознакою правоохоронної діяльності є процедурна (процесуальна) ознака. Вона вказує на те, що способи здійснення правоохоронної діяльності складаються із спеціально встанов­лених юридичних процедур. Порушення посадовими особами правоохоронних органів встановлених процедур визнається істотним порушенням процесуального законодавства і, як прави­ло, тягне за собою визнання дії правоохоронного органу неправо­мірною. На важливість додержання процедури правоохоронних дій вказує також і те, що під час масових репресій 30-х років по­рушення законності відбувалося саме у вигляді спрощення про­цедур та появи надзвичайних правоохоронних органів.

Усі процедури правоохоронного призначення є формально визначеними. Так, процедури звернення громадян до державних установ з питань захисту власного права, з питань притягнення до кримінальної відповідальності в порядку приватного обвину­вачення, з вирішення трудових спорів, доставляння порушника для складання протоколу про адміністративне правопорушення тощо докладно описано у відповідних законах, настановах, інст­рукціях. Характерною ознакою правоохоронних процедур є те, що вони мають протокольну форму. Це означає, що будь-яка процесуальна дія (допит, обшук, затримання підозрілого, пред'явлення обвинувачення тощо) має протоколюватися, при цьому вимоги до складання протоколу є однаковими для всіх учасників кримінального, цивільного судочинства або з прова­дження адміністративних правопорушень.

Це стосується вимог і до складання процесуальних ^актів ін­шими суб'єктами правоохорони, а саме прокурора, слідчого, ор­гану дізнання тощо.

Отже, процедурна (процесуальна) ознака правоохоронної ді­яльності вказує на формальну визначеність такої діяльності та неприпустимість її порушення.

12

Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності

Третьою істотною ознакою правоохоронної діяльності визна­ється статусиа (професійна) ознака особи, яка є уповноваженим державою суб'єктом такої діяльності. Здійснювати заходи з охо­рони права, відновлення порушеного права, виявлення та розслі­дування злочинів, підтримання правопорядку має лише компе­тентна, процесуальне уповноважена державою посадова особа, яка позбавлена права обіймати будь-яку іншу посаду або займа,-тися іншою діяльністю (крім наукової та творчої діяльності) й делегувати свої повноваження іншій особі.

У повноваженнях такої посадової особи треба розрізняти їх характер, обсяг та межу. Характер повноважень у кожного суб'­єкта правоохоронної діяльності адекватний предметові його про­фесійних завдань; він передбачає перелік прав та обов'язків по­садової особи щодо виконуваної правоохоронної діяльності. За характером виконуваних повноважень необхідно розмежовувати прокурорські, слідчі, оперативні, дізнавательські, нотаріальні, ви­конавчі та контрольно-перевірочні правоохоронні дії. Право здій­снювати такі дії не може передаватися (делегуватися) іншій по­садовій особі. Нотаріус, наприклад, не має права здійснювати прокурорські чи слідчі дії. Згідно з компетенцією посадові особи видають відповідні акти (накази, постанови, приписи, протести, протоколи). Сутність статусної ознаки полягає в тому, що рішен­ня, які приймає уповноважена особа, підлягають переглядові за особливими, визначеними в законі обставинами. У правоохорон­ній діяльності досить поширеним є правило преюдиційності, за яким встановлені уповноваженою особою юридичні факти або правовідносини аргіогі є істинними, а тому рішення з цього при­воду не підлягають переглядові. Ці юридичні факти можуть бути переглянуті лише при додержанні певних процедурних правил (слідчі документи — лише за вмотивованим поданням прокурора або обгрунтованим оскарженням адвоката тощо).

Обсяг повноважень залежить від посади, яку обіймає особа, її державного ( професійного ) рангу або спеціального звання. Повноваження керівника органу (служби) завжди ширші, ніж у підлеглої особи, обсяги виконуваної роботи і повноважень не завжди є пропорційними.

Призначення правоохоронної діяльності склалося історично, воно функціонально визначено межами компетенції правоохо­ронних органів та посадових осіб. Залежно від цього розрізняють види компетенції (загальну, територіальну та відомчу). Відповід­но до меж своєї компетенції посадові особи видають відповідні акти.

Глава 1. Юридичне визначення правоохоронної ... діяльності

13

Кадри правоохоронних органів формуються, як правило, з юристів або осіб, які мають спеціальну підготовку. На замовлен­ня правоохоронних органів щорічно до них влаштовується на ро­боту значна кількість громадян з вищою юридичною освітою. Підвищення ефективності правоохоронної діяльності багато в чому залежить від становлення системи виховної і соціально-психологічної роботи з особовим складом правоохоронних органів.

Таким чином, правоохоронна діяльність — це державна право-мірна діяльність, що полягає у впливі на поведінку людини або групи людей з боку уповноваженої державою посадової особи шляхом охорони права, відновлення порушеного права, припи­нення або розгляду порушення права, його виявлення або роз­слідування з обов'язковим додержанням встановлених у законі процедур для цієї діяльності.

Питання для самоконтролю

1. Які органи за законом належать до правоохоронних?

2. Розкрийте ознаки правоохоронної діяльності.

3. Назвіть складові системи правоохоронної діяльності.

4. Чи передбачена в Україні недержавна правоохоронна діяль­ність?

5. Назвіть та дайте характеристику ознак поняття "право­охоронний орган".

6. Чи є суд або адвокатура правоохоронним органом?

§ 2. Поняття спеціальної правоохоронної діяльності та спеціального правоохоронного органу (служби)

Деякі правоохоронні органи мають спеціальний предмет ді­яльності, що відображається у їх назві (служба), відомчому ста­тусі, особливостях регламентації їх діяльності. У структурі Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Прикордонних військ України, Управління державної охорони, органів держав­ної податкової служби, органів та установ Державного департа­менту України з питань виконання покарань є спеціалізовані під­розділи з виконання оперативно-розшукових дій.

14

Особливість предмета спеціальної правоохоронної діяльності полягає у пріоритетному виконанні правоохорони саме із захисту конституційного порядку, національної безпеки, виявлення, роз­слідування та припинення злочинів, виконання покарань.Предмет цієї діяльності є комплексним, багатоаспектним. Він грунтовно вивчається такими спеціальними юридичними дис­циплінами, як оперативно-розшукова діяльність, кримінальне право, кримінально-виконавче право.

Поняття спецдіяльності, як і спецслужби, склалося історич­но, його широко використовують у юридичній літературі, пресі, провозастосовній практиці. Спецдіяльність (або діяльність спец-служб) є інструментом керівництва держави у вирішенні питань політичної, економічної, інформаційної, фінансової безпеки, під­вищенні зовнішнього іміджу держави, провадженні ефективної внутрішньої політики. У цьому процесі спецслужби уповноваже­ні використовувати відповідно до закону гласні й негласні пошу­кові, розвідувальні та контрозвідувальні заходи із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів, їм надано право здійснювати оперативно-розшукову діяльність.

Отже, спеціальною правоохоронною діяльністю є діяльність спеціальних служб (оперативних підрозділів) в інтересах без­пеки суспільства і держави, забезпечення кримінального судо­чинства з підстав та у межах, визначених національним зако­нодавством.

У Законі України "Про оперативно-розшукову діяльність" (ст. 5) до підрозділів, які мають право здійснювати оперативно-розшукову діяльність, віднесено:

• органи внутрішніх справ — кримінальна та спеціальна мілі­ція, спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинніс­тю, оперативно-розшукові підрозділи Державної автомобільної

інспекції;

• органи служби безпеки — розвідка, контррозвідка, військова контррозвідка, підрозділи захисту національної дер­жавності, боротьби з корупцією та організованою злочинною діяльністю, оперативно-технічний підрозділ, підрозділ з опе­ративного документування;

• прикордонні війська — підрозділ з оперативно-розшукової

роботи;

• управління державної охорони — підрозділ оперативного забезпечення охорони;

• органи державної податкової служби — оперативний під­розділ податкової міліції;

15

• органи й установи Державного департаменту України з питань виконання покарань — оперативний підрозділ.

Цей перелік уповноважених органів є вичерпним. У законо­давстві визначено, що вказана діяльність іншими підрозділами зазначених органів не допускається. Під час проведення опе­ративних акцій працівники інших підрозділів можуть залучатися лише для виконання окремих доручень. Оперативна діяльність з виявлення злочинів іншими міністерствами, відомствами, гро­мадськими, приватними організаціями та особами не допус­кається.

Не може здійснюватися виявлення злочинів у порядку при­ватної практики детективних або охоронних фірм. Така практика визнається неправомірною. У Конституції України зазначається, що не допускається зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32).

Обов'язки оперативних підрозділів є невід'ємним елементом їхньої компетенції, яка випливає із завдань оперативно-розшуко­вої діяльності. В порядку виконання функції правоохорони вони:

— виконують письмові доручення слідчого, вказівки прокурора, ухвали суду, запити міжнародних правоохоронних організацій;

— взаємодіють між собою та іншими правоохоронними ор­ганами;

— повинні забезпечувати безпеку співробітників та осіб, що допомагають в оперативно-розшуковій роботі, а після порушення кримінальної справи забезпечують особисту безпеку учасників процесу, інших осіб, які беруть участь у справі, та членів їх сімей.

Ці обов'язки втілюються у настановах, оперативних завдан­нях, кількісних та якісних показниках діяльності органів з виявлення злочинів.

Питання для самоконтролю

1. Які органи належать до спеціальних правоохоронних органів?

2. Які обов'язки органів, уповноважених здійснювати оператив­но-розшукову діяльність.

3. Чи можливе в нашій державі здійснення оперативно-розшу­кової діяльності на вимогу приватних осіб? Обгрунтуйте свою відповідь.

16

§ 3. Поняття судової та правозахисної діяльності

Поняття судової діяльності. Судова діяльність є різновидом юридичної діяльності, якій притаманні ознаки як правоохоронну так і правозахисту. Суд, як уже зазначалося, може виконувати і суто правоохоронні дії, а саме правовстановлюючі, правозабезпе-чувальні, правопримушувальні та правовідновлювальні. Проте, на відміну від правоохоронної діяльності, судова діяльність має більш широкий предмет, а отже й інші принципи здійснення, більш широке державне завдання. Головним завданням у системі судової діяльності є правосуддя, що об'єднує конституційну юрисдикцію, судочинство (як кримінальне, так і цивільне) судів загальної та спеціальної юрисдикції.

Судам належить центральне місце у системі правового захис­ту конституційних та інших правових цінностей. Діяльність су­дів охоплює захист та охорону права, відновлення порушеного права, припинення порушення права.

Правосуддя є квінтесенцією функції держави із захисту та охорони права, відновлення порушеного права, підтримання пра­вопорядку та законності.

Демократичні перетворення в суспільстві і державі неможли­ві без ефективної судової діяльності. Саме вона є невід'ємним ат­рибутом правової держави. Через правосуддя та конституційну . юрисдикцію громадяни мають можливість відстоювати свої пра­ва, при чому в судах загальної та спеціальної юрисдикції — без­посередньо, а в порядку конституційного судочинства — як без­посередньо, так і за допомогою обраних ними народних депута­тів. Так, Конституційний Суд повинен гарантувати верховенство Конституції як основного закону держави. З приводу цього ним приймаються рішення та надаються висновки щодо конституцій-ності законів, інших нормативно-правових актів, здійснюється офіційне тлумачення конституційних норм. У сфері господар­ських відносин господарським судом захищаються права та за­конні інтереси учасників цих відносин, вдосконалюються закон­ність та правове регулювання господарської діяльності. Місцеві суди як суди загального судочинства розглядають справи з усіх правовідносин (крім вищезазначених), що потребує високого професійного рівня, вміння об'єктивно й неупереджено вирішу­вати долю обвинуваченого або спору між позивачем і відповЬ дачем.

17

Специфіка судової діяльності полягає в тому, що судовому владарюванню притаманні такі ознаки державної влади, як юрис-дикційність, публічність і субординаційність.

Юрисдикційність судової діяльності полягає у сукупності правомочностей суб'єктів цієї діяльності з розгляду та вирішення спірних питань з захисту права, відновлення порушеного права, припинення порушення права, а також у тому, щоб оцінювати їх наявність або відсутність, оцінювати дії, факти, події, соціальні та індивідуальні ознаки юридичних і фізичних осіб, можливість застосовувати заходи правового впливу, у тому числі санкції. Су­ди надають і правову допомогу згідно з міжнародними догово­рами. Відповідно до Конституції України (ст. 124) правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Публічність судової діяльності суть відкритості, політичної або партійної незаангажованості судів та суддів. Суд виступає І як державна установа, яка самостійно організує розгляд судових справ, ініціює виконання судових рішень, організує своє діловод­ство, а також аналізує судову статистику та узагальнює судову практику. Судді розглядають звернення громадян, пов'язані із професійною судовою діяльністю. У звя'зку з цим судам надано матеріально-технічу базу, що забезпечує автономність і публіч­ність роботи кожного судді, тобто необхідну кількість залів засі­дань, конвоювання підсудних, відповідну кількість секретарів су­дового засідання. Суди мають створити умови для численних відвідувачів тощо.

Субординаційність судової діяльності полягає в тому, що су­ди утворюють єдину систему із трьох судових інстанцій — судів' першої інстанції, судів касаційної та апеляційної інстанцій. Орга­нізація судової діяльності реалізується і в різних діях, які безпо­середньо не пов'язані з відправленням правосуддя. Це такі орга­нізаційні дії суду, які прямо стосуються процесуальної діяльності (виклик свідків, експертів, повідомлення інших учасників судо-^ вого розгляду, вручення копій процесуальних документів, надіс-^ лання справ до касаційної інстанції, звернення до виконання ви­року, рішення, ухвали чи іншого рішення тощо), і такі дії, що здійснюються у позапроцесуальній формі (стосунки з іншими судами, органами державної виконавчої влади та юстиції, інши­ми правоохоронними органами, планування роботи суду, органі­зація обліку та ведення систематизації та кодифікації законодав­ства, складання довідок та аналіз роботи тощо). Судові процеду­ри є чітко визначеними, тому дії суду і перевірити. Так, процедура

18 Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності

ній справі має відповідати вимогам таємниці наради суддів, за­конності й обгрунтованості вироку, а також правилам його ого­лошення. Правовий зміст вироку визначається колом питань, які знайшли в ньому своє відображення. Але в обов'язковому поряд­ку у вироку відображатимуться питання меж обвинувачення, винності обвинувачених, застосування покарання. Одночасно в ньому вирішується доля цивільного позову, конфіскації майна, судових витрат, реалізації майна, добутого злочинним шляхом. Структура і форма вироку є єдиними у всіх вироках, що оголо­шуються судами усіх ланок, у тому числі і Верховним Судом Ук­раїни. Такою ж чіткою та прозорою є процедура постановлення рішення з цивільних справ. Докладніше про судову діяльність див. розділ II.

Таким чином, судова діяльність полягає у розгляді та вирішен­ні спірних питань із захисту права, відновлення порушеного права, припинення порушення права, застосуванні заходів правового впливу, у тому числі санкцій, шляхом розгляду судо­вих справ, аналізу судової статистики та узагальнення судо­вої практики, а також у наданні правової допомоги відповідно до міжнародних договорів.

Поняття правозахисної діяльності. Потреба в утворенні ін­ститутів з правозахисної діяльності пояснюється цілою низкою взаємопов'язаних факторів. По-перше, тим, що гарантування охорони прав громадян стало одним із завдань правової системи та державного життя, що знайшло відображення у Конституції. Діяльність державних органів та окремих службових осіб свід­чить про те, що, виконуючи свої професійні функції та завдання, вони часто-густо порушують конституційні права та правомірні інтереси фізичних та юридичних осіб. У динамічному державно­му житті зросла ймовірність порушень права без формальних по­рушень закону. Тому захист прав громадян потрібен, незважаючи на наявність системи контролю за законністю з боку органів прокуратури, контрольні повноваження інших уповноважених

органів.

По-друге, міжнародні політико-правові інститути приділяють дедалі більше уваги правам людини. Для Української держави додержання міжнародних стандартів з прав людини стало одним із пріоритетів внутрішньої політики держави, що свідчить про її динаміку та цілеспрямованість.

По-третє, правозахисні інститути незалежні від державних органів; для них характерні відкритість, вільний доступ для тих,

Глава 1. Юридичне визначення правоохоронної ... діяльності

19

хто потребує захисту своїх прав і свобод. Механізми захисту прав і свобод громадян виникають у процесі взаємодії органів влади і громадянського суспільства на певній стадії їхнього роз­витку і виступають державним гарантом від відомчого або неправомірного втручання і впливу. Правозахисна діяльність має деякі спільні ознаки із правоохоронною діяльністю. Так, адвока­ти можуть здійснювати правовстановлюючі або правозабезпечу-вальні дії. Досить широкими є повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Проте предмет правоза­хисної діяльності значно вужчий, ніж у правоохоронної діяльно­сті. Він стосується лише правової допомоги юридичним особам, громадянам України, іноземцям і особам без громадянства та за­хисту фізичних осіб від обвинувачення.

Правозахисна діяльність складається з кількох складових. Вони, зокрема, полягають у роз'ясненні громадянам їх прав та обов'язків. У Конституції України закріплюється важливе "право знати право" (ст. 57) та право на юридичну допомогу (ст. 59). Державним органом, який має сприяти розвиткові юридичних послуг з метою реалізації прав, свобод і законних інтересів гро­мадян та юридичних осіб, надання їм платних послуг правового та технічного характеру, є Міністерство юстиції України та його органи на місцях. До органів юстиції належать органи з виконав­чого провадження, органи реєстрації актів громадянського стану, органи державної реєстрації нормативно-правових актів та гро­мадських об'єднань, а також нотаріат.

Діяльність адвокатури, яка не є державною інституцією, є професійною діяльністю для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших органах влади (ст. 59 Конституції). В Конституції України Правозахисна діяльність закріплюється за адвокатурою. Аналізові діяльності правозахисних органів при­свячений останній IV розділ посібника.

Отже, Правозахисна діяльність полягає у правовій допомозі юридичним особам, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства у спірних питання з охорони права, захисті фізичних осіб від обвинувачення та у державному гарантуванні охорони прав громадян правозахисними органами.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає специфіка судової діяльності?

2. Як Ви розумієте субординаційпість судової діяльності?

3. Чим можна пояснити необхідність утворення інститутів з правозахисної діяльності? •

4. Що е спільного і чим різняться правоохоронна та право-захисна діяльність?

' • • • , ' : . • ^: - ' ' '• ' ••'.••;!)

§ 4. Предмет дисципліни

"Суд, правоохоронні та правозахисні органи України" та її місце серед інших юридичних дисциплін

Предмет навчальної дисципдіни адекватно визначається ор­ганічною їй юридичною проблематикою, навчальним матеріалом. Зміст предмета даної навчальної дисципліни частково відображе­но в попередніх параграфах. Він складається із знань про діяль­ність уповноважених державних органів, а також про діяльність недержавних структур, які співпрацюють у системі правозахисту

та правоохорони.

Зазначена дисципліна є різнобічною. Але основна увага, без­перечно, приділяється суду та органам, які посідають центральне місце у системі правозахисту та правоохорони, мають найбільшу вагу у механізмі держави. Значну увагу приділено також питан­ню статусу посадових осіб, їх відповідальності та соціального за­хисту. •••''•• ...>•'• - -..'!•:

Таким чином, предмет навчальної дисципліни "Суд, правоохо­ронні та правозахисні органи України" було б правильним ви­значити як систему знань про підвалини, напрями і завдання державних органів та служб з діяльності у сфері правоохоро­ни та правозахисту, взаємодію між ними та з державними органами різних гілок влади.

Учбові плани навчальних закладів юридичної освіти включа­ють академічні курси, які допомагають студентам набути почат­кових знань про роботу судів, прокуратури, органів юстиції, адвокатури, нотаріату, про систему розкриття та розслідування злочинів, а також про заклади та організації, які виконують пра­воохоронні дії. Раніше, в 70—80-х роках, ця комплексна дисцип­ліна не викладалася. Правоохоронна діяльність вивчалася в ме­жах академічних курсів "Правосуддя", "Організація суду і право--суддя в СРСР" та в курсах інших дисциплін — цивільного та кримінального процесів, адміністративному праві.

Систему дисципліни утворюють органічно пов'язані між со­бою вчення (системні знання) про забезпечення законності 9

Глава 1. Юридичне визначення правоохоронної ... Діяльності

21

діяльності суду, правоохоронних та правозахисних органів, а та­кож проблеми щодо змісту повноважень та компетенції право­охоронних органів, їх підпорядкованості та державного керів­ництва. У межах курсу будуть розглянуті загальнотеоретичні питання про зміст та призначення судової, правозахисної та пра­воохоронної діяльності, а також конкретні питання про уповно­важені державні органи та організації, про їх структуру та підпо­рядкованість, взаємодію та статус службових осіб цих органів.

Особливо важливе місце при цьому посідає судова система, тому в межах курсу викладанню питань, що пов'язані із право­суддям, здійсненням судочинства в судах різних ланок, відведено значну частину навчального матеріалу.

Отже, предмет дисципліни е комплексним, оскільки комплекс­ною, багатовекторною та багаторівневою е правоохоронна діяльність державних і недержавних органів та організацій г/ сфері правоохорони.

Місце дисципліни "Суд, правоохоронні та правозахисні ор­гани" серед інших юридичних дисциплін. Ця дисципліна є ввід­ним курсом, що дає можливість ознайомитися з правоохоронною діяльністю в Україні та пізнати її органічні зв'язки з іншими ака­демічними курсами. Вона межує з такими правовими дисциплі­нами, як конституційне право, теорія держави і права, кримінр_: логія, адміністративне право, кримінальне право, кримінально-процесуальне право, нагляд та деякими іншими.

Так, у курсі конституційного права висвітлюються питання місця та значення правоохоронних органів у загальнодержавно­му механізмі, конституційні засади їх діяльності, характеризуєть­ся специфіка застосування норм Конституції як акта прямої дії. Важливе значення при цьому мають конституційні норми, що визначають права, свободи та обов'язки людини і громадянина (розділ II Конституції), основні конституційні засади діяльності прокуратури (розділ VII), правосуддя (розділ VIII).

Теорія держави і права є методологічною серед правових дис­циплін; для цієї теорії характерний найвищий рівень теоретич­них узагальнень, її поняття мають глобальний зміст і значення. Для навчальної дисципліни про суд, правоохоронні та право-захисні органи дуже актуальне вчення про функції держави і права, про норми права та їх реалізацію, правову та протиправну поведінку, а також вчення про правове регулювання та про юри­дичний процес. Сказане не означає, що інші розділи (вчення) теорії держави і права не мають значення для згаданої дисциплн

Глава 1. Юридичне визначення правоохоронної ... діяльності

23

ни. Важливо підкреслити ідеологічне значення теорії держави і права, її вплив на відродження української ідеї, ідейне збагачен­ня процесу становлення громадянського суспільства та форму­вання правової держави.

Кримінологія вивчає закономірності, стан, динаміку та геогра­фію злочинності, її причини та умови, а також особу злочинця. Кримінологія дає поштовх правоохоронним органам для вивчен­ня антисоціальних явищ, до пошуку запобігання злочинності, при чому як на рівні суспільства, так і на рівні середніх та малих соціальних груп, а також на індивідуальному рівні. Зв'язок між кримінологією і навчальною дисципліною про суд, правоохорон­ні та правозахисні органи має методологічне значення, оскільки саме кримінологія є джерелом знань про негативні соціальні тен­денції, зародження або посилення конфліктних, небажаних від­носин. Кримінологія орієнтує правоохоронну діяльність та пра­воохоронні органи в напрямах посилення боротьби зі злочин­ністю, активізації правовиховної роботи серед осіб, які перебува­ють під впливом правоохоронної діяльності.

Адміністративне право пов'язано з виконавчою владою. Його норми створюють правову основу виконання правоохоронної функції у формі державного управління, оскільки будь-яка дер­жавна діяльність, у тому числі й аналізована, потребує впорядку­вання та організації. За допомогою адміністративно-правового регулювання встановлюються організаційні та правові засади функціонування правоохоронних органів, зокрема органів юсти­ції та внутрішніх справ, формується регламентація таких взаємо­відносин між громадянами, за якими кожній людині має бути га­рантовано захист її прав і свобод у разі їх порушення.

Кримінальне право виконує охоронну функцію всіх правовід­носин у випадку суспільно небезпечного посягання на них. Воно вивчає норми кримінального закону, а також практику застосу­вання цих норм правоохоронними органами та судом, тобто їх дію. У результаті дії кримінально-правової норми правоохорон­ний орган або суд стає носієм відносин у правоохоронній сфері, в якій, з одного боку, постає держава в особі правоохоронного органу або суду, а з іншого — суб'єкт злочину, тобто особа яка його вчинила. Отже, для правоохоронної діяльності кримінальне право має виключно важливе значення. По-перше, як система правових охоронних норм, що є предметом спрямування право­охоронної діяльності та, по-друге, як вчення про застосування кримінально-правових норм, які за змістом є в переважній біль­шості охоронними.

Дисципліна "Суд, правоохоронні та правозахисні органи України" тісно пов'язана з навчальною дисципліною "Криміналь­ний процес", яка вивчає процесуальні аспекти діяльності право­охоронних органів як провадження справ про злочини. У процесі провадження у кожній конкретній справі суб'єкт правоохоронної діяльності виступає як процесуальна особа (із відповідним скла­дом прав та обов'язків), інтереси якої відображені в кримінальній справі (потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, слідчий, суд­дя, прокурор, захисник, свідок тощо) або вони (інтереси) можуть локалізуватися участю в конкретній дії у справі (експерт, пере­кладач, фахівець тощо). Кримінальний процес дає уявлення про послідовність проведення правоохоронним органом, його посадо­вою особою процесуальних дій у конкретній справі в напрямах обвинувачення або виправдання та вирішення інших питань по суті розслідуваної кримінальної справи.

У курсі дисципліни "Цивільно-процесуальне право" викла­дається порядок судочинства в цивільних справах. Ця категорія справ характеризується майновими та деякими немайновими спорами, що відображає широкий спектр правовідносин між гро­мадянами. Отже, ця дисципліна описує розгляд процедур з охо­рони майнових та немайнових прав громадян та розгляд спорів в арбітражних судах. У закладах освіти Міністерства внутрішніх справ України та Служби безпеки України викладаються дис­ципліни, які відповідають спеціалізації співробітників цих ві­домств у напрямі адміністративної діяльності, оперативно-роз-шукової діяльності, пенітенціарної справи.

Питання для самоконтролю

1. Дайте загальну характеристику предмета дисципліни

"Суд, правоохоронні та правозахисні органи України".

2. Охарактеризуйте систему знань цієї дисципліни.

3.3 якими академічними курсами межує дисципліна про суд, правоохоронні та правозахисні органи?

Глава 2. Законодавство про діяльність суду ...

25

Глава 2

Законодавство про діяльність суду, правоохоронних та правозахисних органів¹

§ 1. Загальна характеристика

правового регулювання діяльності суду,

правоохоронних та правозахисних органів

Діяльність суду, правоохоронних та правозахисних органів — важлива складова функції держави із захисту державної безпеки, Конституції та прав людини. Захист конституційних цінностей у широкому розумінні цього поняття може здійснюватися як охо- І ронними, так і регулятивними правовими нормами. І

Предметом регулятивних норм є такі правовідносини, реалі- І зація яких не потребує примусу, а їх учасники виконують свої ' права та обов'язки без застосування санкцій. Норми регулятив­ного призначення містяться у переважній більшості нормативно-правових актів, зокрема з аграрного, конституційного, фінансово­го, цивільного права, а також у нормах інших галузей права, а саме: підприємницькому, трудовому, екологічному, господар­ському, житловому, шлюбно-сімейному тощо. Є правовідносини, юридичні події або факти, існування яких не потребує спеціаль­них охоронних процедур (наприклад, акти запису громадянсько­го стану, паспортизація населення, реєстрація автомототранспор-ту, господарські відносини тощо). Охоронні процедури передба­чені тільки у разі невірних виконань записів акта громадянського стану, порушень вимог паспортизації громадян, зловживань при реєстрації автомототранспортних засобів, порушень регуляцій у господарських відносинах тощо.

Специфіка норм охоронного права і законодавства полягає в тому, що вони спрямовані на забезпечення регулятивних норм. Але дія охоронних норм, як правило, не обмежена в часі та про-

¹ Перелік нормативно-правових актів та ненормативних актів щодо право­охоронної діяльності див. у додатку.

сторі існуванням конфліктів, що виникли внаслідок недодержан­ня регулятивних норм. Так, регулятивні норми з володіння, ви­користання, розпорядження власністю, що є галуззю цивільного права, постійно забезпечуються адміністративно- та криміналь­но-правовими нормами з охорони права власності. Збільшення кількості охоронних нормативно-правових актів стало підставою для висновку про існування охоронного права з відповідними принципами та методами забезпечення суспільних відносин¹.

Предмет аналізованої дисципліни, як було зазначено в попе­редній главі, є комплексним. Важливі його складові належать до конституційного права і регламентуються конституційним зако­нодавством, про що йтиметься далі. Деякі питання, зокрема і та­кі, що конкретизують конституційні положення, регулюються ко­дифікованими нормативними актами (Кримінальним кодексом України, Кримінально-процесуальним кодексом України, Кодек­сом України про адміністративні правопорушення, Цивільним кодексом України, Цивільним процесуальним кодексом України, Господарським процесуальним кодексом України), базовими за­конами, указами, постановами, рішеннями, міжнародно-правови­ми актами.

Для більш глибокого вивчення нормативної бази правоохо­ронної діяльності суду, правоохоронних і правозахисних органів потрібна відповідна її класифікація.

Питання для самоконтролю

1. Що є предметом регулятивних норм права?

2. На чому базується охороне право?

§ 2. Класифікація нормативно-правових актів

про діяльність суду, правоохоронних

та правозахисних органів

Таку класифікацію можна здійснити за юридичним визна­ченням понять правоохоронної діяльності та правоохоронного органу. За їх змістом, зокрема ознаками правоохоронної діяль­ності та правоохоронного органу, можлива класифікація, що ба-

¹ Див.: Колодій А. Принципи права України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — С. 72-79.

Глава 2. Законодавство про діяльність суду ...

27

зується на чотиричленній систематизації правових норм та нор­мативно-правових актів, а саме:

а) норми — принципи (засади) діяльності суду, правоохорон­них та правозахисних органів;

б) норми — комплекси з окремих напрямів діяльності;

в) норми — гарантії здійснення судової, правоохоронної та

правозахисної діяльності;

г) норми — гарантії правового та соціального захисту суб'єк­тів судової, правоохоронної та правозахисної діяльності¹.

Цей підхід до систематизації дає можливість виділити такі

нормативно-правові акти:

А) Законодавство про конституційні (загальні) засади діяль­ності суду, правоохоронних та правозахисних органів.

Б) Законодавство з окремих напрямів діяльності суду, право­охоронних та правозахисних органів:

правосуддя;

прокурорська діяльність; \

виявлення та розслідування злочинів;

охорона державної безпеки та правопорядку;

юридичний захист, адвокатська діяльність.

В) Законодавство, що закріплює державні гарантії здійснен­ня судової, правоохоронної та правозахисної діяльності.

Г ) Законодавство, за яким встановлюється правовий та со­ціальний захист працівників суду, правоохоронних та право-захисних органів.

Законодавчі акти про конституційні (загальні) засади

діяльності суду, правоохоронних та правозахисних

органів

Конституція України.

Кримінальний кодекс України.

Кодекс України про адміністративні правопорушення.

Господарський процесуальний кодекс України.

Кримінально-процесуальний кодекс України.

Цивільний процесуальний кодекс України.

¹ Існують й інші підходи щодо класифікації законодавства про правоохо­ронну діяльність. Див., зокрема, Гуценко К. Ф., Ковалев М. А. Правоохрани-тельнне органн: Учебник для юридических вузов й факультетов. — 3-є изд. — М.: Зерцало, 1977. — С. 27—40; Суд та інші правоохоронні органи. Правоохо­ронна діяльність. — К.: Атіка, 2000.

Загальна декларація прав і свобод людини і громадянина. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права.

Законодавство з окремих напрямів діяльності судових, правоохоронних та правозахисних органів

а) правосуддя та його державне забезпечення: Конституція України,

Кримінальний кодекс України,

Цивільний кодекс України,

Кодекс України про адміністративні правопорушення,

Господарський процесуальний кодекс України,

Кримінально-процесуальний кодекс України,

Цивільний процесуальний кодекс України,

закони України "Про Конституційний Суд України", "Про господарські суди", "Про судоустрій", "Про державне виконавче провадження";

б) прокурорська діяльність:

Закон України "Про прокуратуру України", постанови Вер­ховної Ради України "Про затвердження Положення про класні чини працівників прокуратури України" та "Про затвердження дисциплінарного статуту прокуратури України" та інші;

в) виявлення та розслідування злочинів: Кримінальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, закони України "Про оперативно-розшукову діяльність",

"Про організаційно-правові заходи боротьби з організованою злочинністю", "Про державну податкову службу в Україні", "Про попереднє ув'язнення" та інші;

г) охорона державної безпеки та правопорядку:

закони України "Про Раду національної безпеки і оборони", "Про Службу безпеки України", "Про боротьбу з корупцією", "Про міліцію", "Про пожежну безпеку", "Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ", "Про державну митну службу", "Про державний кордон України", "Про Прикордонні війська України", "Про надзвичайний стан", "Про адміністративний на­гляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі", "Про ор­гани і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх", "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів", "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних

речовин і прекурсорів та зловживанню ними", Указ Президента України "Про Координаційний комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю", постанова Кабінету Міністрів України "Про застосування спеціальних засобів при охороні гро­мадського порядку в Українській РСР" та інші; д) юридичний захист, адвокатська діяльність: закони України "Про адвокатуру", "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", "Про нотаріат", "Про звернення громадян", розпорядження Президента України "Про | Положення про Міністерство юстиції України " та інші. І

Законодавство, що встановлює гарантії здійснення судової, правоохоронної та правозахисної діяльності

Державні гарантії здійснення судової, правоохоронної і пра­возахисної діяльності проголошуються у законах, які стосуються окремих напрямів такого роду діяльності, та у спеціальних щодо

зазначеної теми законах:

закони України "Про прокуратуру", "Про міліцію", "Про Службу безпеки України", "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві", "Про державну службу", "Про джерела фінансування органів державної влади", "Про Вищу раду юстиції України", "Про адвокатуру", "Про судо­ву експертизу", "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попередньо­го слідства, прокуратури і суду", "Про державне виконавче про­вадження", "Про застосування амністії", "Про державну таємни­цю", "Про організаційно-правові заходи боротьби з організова­ною злочинністю", "Про звернення громадян", розпорядження Президента України "Про Положення про Міністерство юстиції України " та інші.

Законодавство, за яким встановлюється правовий

та соціальний захист працівників судів,

правоохоронних та правозахисник органів

Правовий та соціальний захист працівників судів, правоохо­ронних та правозахисних органів регламентується законами про конкретні суди, правоохоронні та правозахисні органи, а також законодавством, яке поширюється на сферу державної служби або стосується статусу працівників судів і правоохоронних ор­ганів:

закони України "Про статус суддів", "Про органи суддівсько­го самоврядування", "Про державний захист працівників суду і

Глава 2. Законодавство про діяльність суду ...

29

правоохоронних органів", "Про прокуратуру,."Про міліцію", "Про Службу безпеки України", "Про адвокатуру", "Про Уповноваже­ного Верховної Ради України з прав людини", "Про нотаріат", "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців: та осіб началь­ницького і рядового складу органів внутрішніх справ", Положен­ня про порядок комплектування, матеріально-технічного,, вій­ськового, фінансового та соціально-побутового забезпечення спе­ціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства органів внутрішніх справ України, Положення лрр порядок комплектування, матеріально-технічного, військового, фінансового та соціальне-побутового забезпечення спеціальних підрозділів Служби безпеки України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю України та інші.

Характеристика законодавства про конституційні (загаль­ні) засади діяльності судів, правоохоронних та правозахисних органів. Правовий простір діяльності судів, прокуратури, міліції, служби безпеки, митниці, прикордонних військ, нотаріату, орга­нів юстиції та адвокатури охоплює практично всі галузі законо­давства. . ' : ; ;

Законодавчі чинники зосереджуються у політико-правових документах* в яких проголошується державна концепція.право* охоронної діяльності, її конституційні засади, програма боротьби зі злочинністю, державні рішення з питань внутрішньої політики, охорони правопорядку та забезпечення стану законності. , ;

Система правоохорони будується на двох рівнях — публічно-правовому та індивідуально-правовому.

На публічно-правовому рівні охоронна діяльність Держави охоплює захист широкого кола громадян, їх конституційні права, законні інтереси фізичних і юридичних осіб. У Конституції України значна частина статей, зокрема статті 3, 5, 6, 8, 13—19, 21-68, 76, 78, 80, 81, 85, 87-89, 92, 95, 98, 101, 105-108, 111, 116, 119, 121—131, 145, 147—153 так чи інакше стосуються різних ас­пектів державної охорони.

Найбільший обсяг повноважень у публічній охоронній сфері має Президент України як глава держави, гарант державного су­веренітету, Верховний Головнокомандувач, політичний керівник Ради національної безпеки і оборони України. Йому належить право призначати суддів (вперше), Генерального прокурора, тре­тину складу Конституційного Суду України, членів Кабінету Мі­ністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій. Крім того, Пре­зидент здійснює помилування. Адекватною рівневі його повноват

зо

Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності

Глава 2. Законодавство про діяльність суду ...

жень є особлива конституційна процедура усунення особи з по­сади Президента країни. Вона передбачена статтями 108 та 111

Конституції України.

При здійсненні правосуддя суди керуються нормами Консти­туції України, чинними нормативно-правовими актами. Суди на­ділені повноваженнями оцінювати зміст будь-якого закону чи ін­шого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності

Конституції.

Правоохоронні органи забезпечують державну безпеку і за­хист державного кордону (ст. 17), захист правового порядку (ст. 19). При цьому питання правоохорони мають вирішуватися виключно на законодавчому рівні (ст. 92). Крім того, в найвищо­му державному акті підкреслюється, що Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджан­ня їх діяльності (ст. 17 ); визначається, що ніхто не може зазна­вати втручання в особисте і сімейне життя, крім випадків, перед­бачених Конституцією України; кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інфор­мації, а також право відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та по­ширенням недостовірної інформації (ст. 32), та формулюється зобов'язання держави відшкодувати за рахунок держави чи орга­нів місцевого самоврядування матеріальну та моральну шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56),

тощо.

Отже, на публічно-правовому рівні закріплюються найважли­віші засади правоохорони та правового захисту, функції та обсяг повноважень державних інституцій, а також консти­туційне походження компетенції уповноважених органів при здійсненні судової та правоохоронної діяльності. На іидивідуально-правовому рівні у законодавстві права і сво­боди громадянина є об'єктом правового захисту. Захист прав і свобод кореспондується обов'язками судів, правоохоронних та правозахисних органів надавати такий захист та не обмежувати проголошені права і свободи. Суб'єкт цих прав — громадянин — завжди виконує індивідуальні правові ролі (службовець, найма-

ний працівник, підприємець, заявник, потерпілий тощо). В кож­ному конкретному випадку виконання індивідуальної правової ролі законодавець формулює, конкретизує відповідні такій ролі права та обов'язки. Належне виконання таких правових ролей (прав та обов'язків) є невід'ємною частиною правопорядку. При реалізації певної правової ролі можуть виникати конфліктні від­носини. Неналежне її виконання тягне за собою відповідальність, для забезпечення якої передбачено систему доволі суворих санк­цій. Відповідальність настає як наслідок винної дії і є правовою реакцією держави на правопорушення, на невиконання право­порушником певної правової ролі.

Правоохоронні органи у системі захисту прав та інтересів конкретної людини посідають особливе місце. Вони наділені, як було зазначено раніше, спеціальними повноваженнями, їх діяль­ність має владний характер і є різновидом державної влади, що межує з використанням спеціальних повноважень, тобто впрова­дженням конкретно адресованих дозволів, приписів, заборон або впровадженням процедур реалізації юридичної відповідальності. Законодавець моделює повноваження для конкретної правової ситуації (наприклад, для звернення із заявою про вчинення злочину, при поданні позову до суду з питання поновлення на роботі, про вселення в жиле приміщення тощо). У кожній такій ситуації правове становище учасників характеризується розподілом прав та обов'язків, встановленням юридичних наслід­ків реалізації цих прав та обов'язків, межами правового захисту. Тому, наприклад, приймаючи заяву від громадянина про вчине­ний злочин, орган, що її приймає, повинен поставити до відома заявителя про наявність кримінальної відповідальності за неправдиве повідомлення про злочин.

При відновленні порушених прав та законних інтересів гро­мадян, установ, підприємств та організацій захищаються право­відносини, які стали предметом розгляду під час застосування процедур судочинства, а також реалізуються повноваження орга­нів юстиції і адвокатури з правового захисту законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Судові рішення з цього приводу є обов'язковими до виконання на всій території України.

Отже, система законодавства про правоохоронну та право-захисну діяльність існує як на публічному, так і на приватно­му правових рівнях. Вона стосується визначеного у законодав­стві кола учасників правових відносин, засобів та меж право­охорони та правозахисту; визначає перевагу щодо захисту за­конних інтересів та прав юридичних і фізичних осіб.

32

Розділ І. Загальні положення правоохоронної!:... діяльності

Загальна характеристика законодавства з окремих напря­мів правоохоронної діяльності. З моменту здобуття незалежно­сті в Україні прийнято нормативно-правові акти, які формулю­ють напрями правоохоронної діяльності, функції її суб'єктів, пра­ва та обов'язки конкретних правоохоронних органів та судів.

а) Правосуддя. В чинному законодавстві передбачено різні види судочинства, а саме: конституційне, арбітражне, третейське, правосуддя з кримінальних, цивільних, адміністративних справ, судочинство військових трибуналів, а також функціонування судів першої інстанції, судів касаційної та апеляційної ін­станцій. Залежно від кількості судів, що можуть розглядати конкретну справу, судочинство поділяється на одноособове та колегіальне¹.

У законодавстві зазначається, що судовий розгляд справ по­винен максимально сприяти охороні прав і свобод людини і гро­мадянина, прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

б) Прокурорська діяльність. Прийнятим у 1991 році Законом України "Про прокуратуру" (з відповідними змінами станом на 12 липня 2001 року) встановлено нову систему прокурорського нагляду, регламентовано участь прокурора в розгляді справ у су­дах, більш чітко визначено функції прокуратури. Цим законом також встановлено систему органів прокуратури, принципи орга­нізації та їх діяльності.

Наглядові повноваження є одними з найважливіших повно­важень органів прокуратури.

Органи прокуратури у порядку нагляду виявляють численні порушення закону, опротестовують незаконні правові акти, вно­сять приписи і подання щодо фактів виявлених порушень зако­ну. Генеральний прокурор України та підпорядковані йому про­курори вживають заходів щодо усунення порушень прав та за­конних інтересів громадян, притягують до відповідальності вин­них у цьому осіб.

Прокурорська діяльність — один із засобів реалізації держав­ної влади, яка функціонує виключно в інтересах усієї держави; вона закріплюється Конституцією України, іншими правовими актами. Державні інтереси полягають у захисті суверенітету, те­риторіальної цілісності, державного кордону, державної безпеки,

¹ Докладніше див.: Брини/ге В. Д. Судебная власть (Правосудне): пуги ре-формирования в Украине. — Харьков, 1998.

Глава 2. Законодавство про діяльність суду ...

33

прав усіх суб'єктів; права і господарювання та охороні землі як основи національного багатства¹.

За Конституцією України (розділ VII) прокуратура стано­вить єдину систему, П не віднесено до будь-якої з гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової).

Органи прокуратури виконують наглядові повноваження не тільки на основі Закону України "Про прокуратуру", а й відпо­відно до базових законів, що діють у певних правовідносинах. Це найбільш важливі для держави забезпечувальні сфери відносин. Вони виникають у процесі реалізації прав громадян (наприклад, право громадян на звернення до посадових осіб або відносини, що забезпечують охорону навколишнього природного середови­ща, боротьбу з корупцією тощо).

Здійснення нагляду за органами влади та управління — функція органів прокуратури².

Органи прокуратури наділені повноваженнями наглядати за державними посадовими особами та органами, що виконують правоохоронні дії.

Крім загальнодержавних нормативно-правових актів, важли­ве значення мають також накази Генерального прокурора Украї­ни, в яких, виходячи з чинного законодавства, роз'яснюються за­вдання органів прокуратури при здійсненні ними конкретних наглядових повноважень³.

в) Виявлення та розслідування злочинів. Законодавство з ви­явлення та розслідування злочинів охоплює види діяльності, якими є: 1) оперативно-розшукова діяльність; 2) дізнання; 3) до-судове слідство. Особливість цієї діяльності полягає в тому, що реалізація її завдань покладається на державні органи та посадо­вих осіб, діяльність яких може здійснюватися у процесуальних

Докладніше див.: Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генераль­ної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Ар­бітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 року № З-рп/99 (Справа № 1-1/99) // Конституційний Суд України: Рішення, висновки 1997—2001. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — С. 364.

Органи прокуратури здійснюють нагляд за всіма органами влади та управління, за винятком Президента України, Верховної Ради України, Вер­ховної Ради Автономної Республіки Крим.

Див.: Прокуратура в Україні: 36. нормативних актів/ Відп. ред. М. О. По-тебенько. — К.: Юрінком Інтер, 2000.

2 2-174

34

Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності

(при дізнанні та попередньому слідстві) та позапроцесуальних (у порядку оперативно-розшукової діяльності) формах.

Кожен із суб'єктів виявлення та розслідування злочинів за різним ступенем бере участь у цій діяльності. Так, усі три види діяльності (оперативно-розшукова діяльність, дізнання й попе­реднє слідство) притаманні міліції, податковій міліції, службі безпеки; два види (оперативно-розшукова діяльність та дізнан­ня) — органам прикордонної охорони, органам і посадовим осо­бам установ Державного департаменту України з питань вико­нання покарань; лише один вид (попереднє слідство) — слідчим органів прокуратури, оперативно-розшукова діяльність — підроз­ділам оперативного забезпечення охорони Управління державної охорони України, дізнання — органам державного протипожеж­ного нагляду, капітанам морських суден, що перебувають у дале­кому плаванні.

Процедури з виявлення та розслідування злочинів є чітко визначеними. Вони формуються виключно в законах. Процеду­ри, які регламентовані підзаконними актами (інструкціями, нака­зами, настановами тощо) можуть застосовуватися, якщо вони не суперечать законові. Порушення посадовими особами правоохо­ронних органів встановлених процедур визнається істотним по­рушенням процесуального законодавства, при чому тягне за собою визнання дій з виявлення або розслідування неправомір­ними. Процедури з оперативно-розшукової діяльності мають ста­тус службової або державної таємниці.

Отже, виявлення та розслідування злочинів охоплює різні види діяльності, їж регламентація передбачається як загальнодер­жавними нормативно-правовими та міжвідомчими актами, так і внутрішньовідомчими актами.

г) Охорона державної безпеки та правопорядку. За Концеп­цією (основами державної політики) національної безпеки, прий­нятою Верховною Радою України, та відповідно до законодав­ства в Україні створено систему забезпечення національної без­пеки, яка охоплює охорону державної безпеки та правопорядку. Специфіка законодавчого регулювання охорони державної безпе­ки та правопорядку полягає в тому, що такі загальнодержавні об'єкти, як "національна безпека"," конституційний лад", "дер­жавний суверенітет", " громадський порядок" потребують засто­сування адекватних правомірних засобів охорони, серед яких є виконання законних рішень органів державної влади та місцево­го самоврядування, державна підтримка забезпечення законності,

Глава 2. Законодавство про діяльність суду ...

35

державний вплив на злочинність, її причини та умови, фінан­совий контроль господарюючих структур, контроль за міграцій­ними процесами, заборона незаконних воєнізованих формувань тощо.

Законодавчу основу охорони державної безпеки та правопо­рядку утворюють конституційні та загальні правові і спеціальні повноваження суб'єктів системи забезпечення національної без­пеки. Так, спеціальними щодо цього повноваженнями наділені Президент України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України і суди загальної юрисдикції, Генеральний прокурор України, Рада національної безпеки та оборони України, Націо­нальний банк України, міністерства, відомства, органи державної влади та місцевого самоврядування. Правовий порядок грун­тується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути при­мушений робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Кон­ституцією (ст. 19) та законами України.

д) Юридична допомога громадянам, адвокатська діяльність.

З прийняттям у 1996 році нової Конституції України юри­дична допомога громадянам набула особливого значення. За Конституцією України обов'язок із забезпечення права на захист від обвинувачення та з надання правової допомоги при вирішен­ні справ у судах та інших державних органах покладений на адвокатуру (ст. 59). Професійним обов'язком судів і правоохо­ронних органів та їх посадових осіб є роз'яснення громадянам їх конституційних прав і свобод, які захищаються судом. У законо­давстві передбачено юридичні засоби допомоги (право громадян на звернення, право прокурора на подання позову тощо), визна­чено окремі категорії громадян, яким необхідно надавати юри­дичну та іншу допомогу в обов'язковому порядку та за рахунок Державного бюджету (неповнолітні, потерпілі від правопору­шень, нещасних випадків тощо), вказуються наслідки неотриман­ня допомоги з боку державних органів окремими категоріями громадян (ненадсилання до відповідного суду заяв осіб, взятих під варту, з питань оскарження дій прокурора, відмова держав­ним службовцем фізичним особам в інформації, надання якої пе­редбачено нормативними актами, тощо).

Рішенням Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року встановлено, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. 2*

36

Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності

Отже, особа — фахівець у галузі права, яка може надавати правову допомогу особисто або за дорученням юридичної осо­би, здійснюючи таку допомогу, набуває статусу захисника у конкретній кримінальній, цивільній справі або в адміністра­тивному провадженні з притягнення особи до адміністратив­ної відповідальності.

Загальна характеристика законодавства про державні гарантії здійснення діяльності судів, правоохоронних та правозахисник органів. Законодавство про діяльність названих органів має відповідати системі (вимогам) Конституції України. Державні гарантії здійснення діяльності названих органів є її не­від'ємною складовою. Такі гарантії стосуються як можливості здійснення, так і правомірності діяльності. Приватна детективна діяльність, зокрема з розслідування злочинів, в Україні не перед­бачена. Судову діяльність мають виконувати лише суди та про­фесійні судді. Не допускається делегування функцій судів, а та­кож привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами.

За Конституцією, законодавством професійні судді, праців­ники прокуратури, міліції, служби безпеки, податкових та інших правоохоронних органів не можуть належати до політичних пар­тій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльно­сті, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші опла­чувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім науко­вої, викладацької та творчої. Працівники міліції не можуть брати участь у страйках.

Законодавство проголошує обов'язковість виконання вимог прокурора, в тому числі при проведенні слідства слідчими (про­куратури, органів СБУ, міліції, податкової міліції) у справах про діяння, що містять ознаки злочину, право невідкладного при­йому прокурорів керівниками держави тощо.

При здійсненні правоохоронної діяльності забороняється пе­редавати і розголошувати відомості, що можуть зашкодити слідству, інтересам людини, безпеці України.

Держава забезпечує діяльність судів і правоохоронних орга­нів бюджетними коштами. Для потреб правоохоронної діяльності при плануванні та затвердженні бюджету кошти виділяються щорічно, при чому фінансування може здійснюватися лише за рахунок загальнодержавного бюджету (зокрема, судів, органів прокуратури, юстиції, Міністерства внутрішніх справ, митних ор­ганів, установ з виконання покарань).

Глава 2. Законодавство про діяльність суду ...

37

Законодавство, за яким встановлюється правовий

і соціальний захист працівників судів, правоохоронних та правозахисник органів

Посадові особи судів, правоохоронних та правозахисник органів, захисники та представники осіб з надання правової до­помоги перебувають під особливим захистом закону.

При цьому існує принцип, за яким гарантії виконання право­охоронної і правозахисної функцій мають бути адекватними кожному напряму такої діяльності. При визначенні статусу поса­дової особи (суддя, прокурор, слідчий, дізнавач, оперативний уповноважений, державний виконавець, захисник, представник особи тощо) в законодавстві передбачаються конкретні гарантії від зовнішнього впливу, матеріальні та соціальні гарантії. Зако­нодавство спрямоване на встановлення матеріальних гарантій посадових осіб судів і правоохоронних органів. Від рівня їх мате­ріальної забезпеченості залежить результативне виконання зав­дань правоохоронної діяльності, ступінь протидії посадових осіб протизаконному впливові.

У кримінальному законодавстві передбачено підвищену від­повідальність за такі дії, як опір, втручання, погроза або насиль­ство, умисне знищення або пошкодження майна, посягання на життя працівника правоохоронного органу. Така ж відповідаль­ність передбачена за захоплення працівника правоохоронного органу як заручника. У порядку захисту працівників судів, за­хисників і представників особи з надання правової допомоги, кримінальна відповідальність передбачена за злочини проти пра­восуддя, до яких віднесено погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного, умисне знищення або по­шкодження їхнього майна, а також за посягання на життя зазна­чених осіб у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною зі здійсненням правосуддя.

Під захистом кримінального закону перебувають близькі ро­дичі працівників судів і правоохоронних органів, що є додатко­вою гарантією захисту зазначених осіб. Така ж відповідальність настає у разі вчинення зазначених правопорушень щодо пенсіо­нера з числа суддів, працівників правоохоронних органів або чле­нів їх сімей і близьких родичів у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків у минулому.

У кримінальному законодавстві з набуттям чинності Кримі­нальним кодексом України вперше передбачена кримінальна від­повідальність за втручання у діяльність захисника чи представ­ника особи, а також за погрозу чи насильство, умисне знищення

38____________Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності

або пошкодження майна, посягання на життя щодо захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з надан­ням правової допомоги

Питання для самоконтролю

1. Які статті Конституції України безпосередньо або опосе­редковано стосуються даної дисципліни?

2. Назвіть кодифіковані нормативно-правові акти, які є дже­релом охоронних норм.

3. Дайте загальну характеристику регулятивних та охорон­них правовідносин.

4. Яка класифікація існує щодо законодавства про судову,

правоохоронну та правозахисну діяльність?

5. Яка посадова особа має найбільші повноваження в

охоронній сфері?

г

Глава З Державна політика у сфері правоохорони

§ 1. Спрямованість правоохоронної діяльності

Спрямованість будь-якої діяльності межує із поняттям "управління" або "керівництво" правоохоронною діяльністю, які є предметом адміністративного права¹. У цьому курсі аналі­зуються лише найважливіші елементи структури правоохоронної діяльності.

У правоохоронній та судовій діяльності реалізується охорон­на функція Української держави як публічної інституції, що є ва­гомим фактором формування ідеології українського державотво­рення і суспільної моралі, соціальних уявлень про справедли­вість та ефективність конституційного порядку.

Як свідчить історичний досвід, викривлення цієї функції, підпорядкування судів і правоохоронних органів лише політич­ним інтересам державного керівництва є небезпечною справою. За допомогою органів Народного комісаріату внутрішніх справ — Міністерства державної безпеки СРСР в Україні проводилася небезпечна антинародна діяльність, яку з історико-правової точ­ки зору не можна визнати правоохоронною. Спеціальне дослі­дження, проведене Верховним Судом України, свідчить, що ма­совим репресіям за роки радянської влади було піддано практич­но всі прошарки суспільства². Тоталітарна система охорони соці­альних відносин, через яку здійснювався виключно примусовий вплив на поведінку людини, була характерною для певного часу історії країни, причому державні органи культивували нічим не обмежену заборонну правоохоронну діяльність. Демократична система регулювання соціальних відносин, що є вимогою сучас­ності, на відміну від попередніх років, коли діяв принцип абсо-

Див.: Колпаков В. К. Адміністративне право України. — К.. Юрінком Ін-р, 1999. - С. 6-48.

)

Див.: Реабілітація репресованих. Законодавство та судова практика. — К/. Юрінком, 1997 - С. 5.

40

Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності

лютизації заборони, тобто було заборонено те, що не дозволено законом, потребує заміни заборони як способу впливу на пове­дінку людини.

В Український державі поступово утверджується новий принцип формування взаємовідносин між людиною і державою — дозволено те, що не заборонено законом. Правовий порядок за таким принципом грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади, їх посадові особи зо­бов'язані діяти лише на основі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спрямованість діяльності судових та правоохоронних орга­нів трансформується в її завдання. Правовий зміст завдань стабі­лізує, впорядковує її. Існують п'ять базисних завдань: по-перше, збереження (охорона) існуючого конституційного ладу; по-друге, захист конституційних прав і свобод громадян; по-третє, захист правомірних інтересів вітчизняного товаровиробника; по-четвер­те, цілеспрямований розвиток систем судової та правоохоронної діяльності, зокрема поліпшення їх кількісних та якісних показ­ників; по-п'яте, боротьба зі злочинністю. За часів СРСР найваж­ливішим завданням була, як правило, лише одна з її складових (важлива, проте не головна і тому гіпертрофована) — боротьба зі злочинністю.

Зосередження діяльності суду та правоохоронних органів на одному антикриміногенному напрямі було б не зовсім вірним. Боротьба зі злочинністю є, безперечно, важливим завданням їхньої діяльності. За Указом Президента України від 21 липня 1994 року "Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби із злочинністю" правоохоронним органам приписується "вважати боротьбу із злочинами проти особи, злочинністю в економічній сфері, зокрема в кредитно-фінансовій та банківський системах, у зовнішньоекономічній діяльності та торгівлі, на транспорті, го­ловними напрямами діяльності"¹. Разом з тим слід зауважити, що поняття боротьби зі злочинністю є оціночним, а тому може трактуватися і як гасло (ідея, теза), яке використовується в полі­тичних або відомчих цілях.

Під приводом боротьби зі злочинністю в сучасних умовах можливе і посилення охорони правопорядку, і фіскально-сило­вий тиск на господарські та комерційні структури, і бюрократи-

¹ Див. також: Преступность в Украине //Бюлетень законодавства і юри­дичної практики України. — 1994. — № 2.

Глава 3. Державна політика у сфері правоохорони 41

заідія податкових процедур, і впровадження тотальних форм контролю за підприємництвом, тобто звуження захисту прав людини.

У сучасних умовах правоохоронна діяльність дедалі більше застосовується як засіб управління та контролю. Поступово роз­ширюється її вплив на банківсько-фінансову сферу, на стан різ­них галузей народного господарства, зокрема на паливно-енерге­тичний комплекс, транспортні перевезення, на приватизацію дер­жавних підприємств, управління підприємствами, у статутному фонді яких є частка державних коштів. При цьому застосовуєть­ся ефективна протидія соціальним відхиленням та правопору­шенням. Зміст впливу правоохорони має на меті лише доповни­ти економічні, фінансові та технічні рішення у процесі соціаль­ного управління, але не замінити їх. Вплив правоохоронних ор­ганів має до того ж запобіжне призначення.

Припиняючи контрабанду та випуск недоброякісної продук­ції, правоохоронні органи докладають зусиль щодо вирішення однієї з ключових проблем економіки — захист вітчизняного то­варовиробника, подолання негативних товарообмінних відносин. Забезпечують захист вітчизняного товаровиробника органи пра­восуддя та практично всі суб'єкти правоохоронної діяльності, а саме: органи прокуратури, служба безпеки, митні органи, прикор­донні війська, органи внутрішніх справ, а також адвокатура.

Спрямованість правоохоронної діяльності проти небажаних соціальних явищ має конструктивний характер, згідно із яким правові рішення лише доповнюють економічні, фінансові та тех­нічні рішення, комплексно впливаючи на припинення та подаль­ше обмеження цих явищ.

Правоохоронна діяльність — важлива складова внутрішньої політики, що здійснюється в державі. Вона є одним із продуктів внутрішньої політики держави, загальні засади якої визначає Верховна Рада України. На сучасному етапі правоохоронна діяльність закономірно забезпечує українське державотворення¹. Ідеологія державотворення вимагає організації оптимального управлінського процесу з питань внутрішньої політики, неупере-дженого провадження у господарських, адміністративних, кримі­нальних та цивільних справах, забезпечення прав і свобод люди-

Див.: Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К.: Генеза, 1996. — 590, 604, 617—619; Ідеологія державотворення в Україні: історія і су­часність // Матеріали науково-практичної конференції 22—23 листопада 1996 року. _к., 1997.

42

Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності

ни і громадянина, взаємної відповідальності державних органів і посадових осіб, підкорення законові всіх державних органів і службових осіб. Питання для самоконтролю

1. У чому полягає спрямованість судової та правоохоронної діяльності?

2. Який принцип покладено в основу формування відносин між людиною і державою?

3. Які основні завдання правоохоронної діяльності?

§ 2. Моральність і ефективність діяльності суду та правоохоронних органів

Моральною основою правоохоронної та судової діяльності має бути презумпція довіри до людини та громадянина. Мораль­ність правоохоронної діяльності акумулюється насамперед у кон­ституційних засадах судочинства та в конституційних засобах охоронної діяльності, а саме:

а) додержання державними збройними формуваннями кон­ституційного порядку;

б) невтручання в особисте і сімейне життя, крім випадків пе­редбачених Конституцією;

в) правова, матеріальна та моральна реабілітація громадяни­на, якому завдано шкоди діями органів державної влади. В умо­вах кризи правової моралі і падіння авторитету влади у масовій свідомості необмежене посилення правоохоронних структур і впровадження недемократичних процедур стає причиною неприйняття громадськістю діяльності правоохоронних органів. Це призвело до того, що українське суспільство за короткий історичний термін поділилося на правопорушників і законослух­няну частину населення, а саме: на платників і неплатників податків, на добропорядних і недобропорядних громадян, на страйкарів та штрейкбрехерів тощо. Так, захист правоохоронни­ми органами при вирішенні професійних питань лише одних соціальних верств посилить активізацію тих, хто перебуває на протилежному боці.

Найважливішою моральною складовою діяльності правоохо­ронних органів є їх дійсна деполітизація, створення системи кон­тактів з усіма прошарками населення країни, пошук та культиву­вання довіри до правоохоронних органів.

Глава 3. Державна політика у сфері правоохорони___________________43

Виконуючи свої професійні обов'язки, персонал правоохо­ронних органів повинен у межах своєї компетенції задовольняти потреби суспільства, а не тільки виконувати відомчі інструкції та настанови; підтримувати законність і таким чином у межах пов­новажень вміти відстоювати інтереси права і конкретних вимог закону, в тому числі протистояти неправомірним інтересам окре­мих осіб, деяких відомств, організацій або підприємств будь-якої форми власності.

Професійна правоохоронна, а також судова діяльність, як ві­домо, характеризується такими кількісними показниками, як за­гальна кількість судів та правоохоронних органів, службових осіб, кількість закінчених господарських, адміністративних, кри­мінальних або цивільних справ, кількість розглянутих заяв про злочини та правопорушення, час витрачений на провадження з цього приводу, кількість актів застосування права у різних на­прямах правоохорони та правового захисту тощо.

Крім того, існують також такі якісні показники правоохорон­ної діяльності, як стиль роботи правоохоронного органу, система контролю за його діяльністю, ступінь професійного ризику, межі відповідальності співробітників правоохоронних органів та суд­дів, потенційно конфліктний характер їх діяльності тощо.

Питання ефективності правоохоронної діяльності є дуже актуальним. Слід зазначити, що діяльність посадових осіб судо­вих та правоохоронних органів має різні професійні інтереси. Наприклад, дії оперативного уповноваженого карного розшуку, слідчого, прокурора, судді, адвоката, державного виконавця, що можуть безпосередньо стосуватися кримінальної справи, у прова­дженні якої вони брали участь на різних етапах, мають різне пра­вове завдання. Дії кожного з них мають не тільки відмінні зав­дання, а й різну мотивацію їхньої праці, різні юридичні наслідки.

Професійна судова та правоохоронна діяльність має актуаль­не соціально-економічне призначення; вона акцентована на лока­лізацію соціальне небажаних суспільних відносин. За певних умов, зокрема неефективної діяльності правоохоронних органів, соціальне небажані суспільні відносини трансформуються у кон­флікти, тобто у явища антисоціального спрямування, набуваючи вагомого соціально-політичного резонансу. В сучасних умовах значення соціальної загрози набули протекціонізм, зловживання службовим становищем, хабарництво — всі вони спричинюють корупцію. Наркобізнес і наркоманія, алкоголізм і проституція призводять до дезорганізації та розпаду сім'ї — важливого со­ціального інституту. Слід зазначити, що безробіття, хронічна

г

44

Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності

несплата заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат, за­непад системи охорони здоров'я та соціального захисту населен­ня певним чином загрожують нормальному функціонуванню сім'ї. Через недостатню або нецільову допомогу малозабезпече­ним сім'ям збільшується дитяча безпритульність. Ефективність діяльності правоохоронних органів можна проаналізувати на макро- та мікрорівнях суспільного життя.

На макрорівні суспільного життя кожне з цих явищ має іма­нентні, тобто характерні тільки для них, прояви; вони безпосе^ редньо або опосередковано впливають на посилення конфлікто-генних процесів у соціальній та економічній сферах, зокрема на регрес економіки, порушення соціальних інституцій, деформацію суспільних відносин тощо. Як наслідок — скорочення загальної популяції населення, зниження рівня його життя, підвищення міграційних настроїв, криміналізація певних сегментів економіки та торгівлі, активізація тіньового капіталу тощо. Ці негативні явища обумовили прийняття Концепції (основ державної політи­ки) національної безпеки України, схваленої постановою Верхов­ної Ради України від 16 жовтня 1996 року. Акумуляція зусиль уповноважених органів, а також органів влади, координація їх діяльності є вагомим фактором її результативності.

На мікрорівні суспільного життя згадані явища пов'язані з численними випадками несвоєчасного реагування з боку компе­тентних державних органів на протиправні акти, неадекватною оцінкою співробітниками правоохоронних органів конфліктних міжособових стосунків, некомпетентним вирішенням простих життєвих ситуацій службовими особами тощо. Підвищення про­фесійного рівня, компетентності персоналу правоохоронних ор­ганів є основною складовою їх діяльності.

Отже, судова та правоохоронна діяльність повинна протидія­ти виникненню небажаних у суспільстві відносин, зменшувати насиченість конфліктних проявів.

Ефективність правового захисту залежить від здійснення ор­ганізаційно-управлінської функції. Кожний напрям діяльності судів та правоохоронних органів має свою управлінську специфі­ку. На судові інстанції, як на державні установи, покладено й організаційно-управлінську функцію. Питання розгляду судових справ, виконання судових рішень, ведення діловодства та судової статистики, узагальнення судової практики, надання правової до­помоги відповідно до міжнародних договорів, розгляд звернень громадян пов'язані з організацією судової діяльності. Слід зазна-

Глава 3. Державна політика у сфері правоохорони 45

чити, що її матеріально-технічна база має допомогти кожному судді, секретареві судового засідання, відвідувачеві тощо.

У судах існує й потреба у діяльності, яка стосується виконан­ня процесуальних дій (своєчасний виклик свідків, експертів, за­здалегідь своєчасне повідомлення інших учасників судового розгляду, виготовлення та вручення копій процесуальних доку­ментів, надіслання справ до касаційної інстанції, звернення до виконання вироку, рішення, ухвали чи іншого рішення тощо). Певної організації потребують і стосунки з іншими судами, орга­нами державної виконавчої влади та юстиції, іншими правоохо­ронними органами, поточне планування роботи суду, системати­зація обліку та ведення кодифікації законодавства, складання до­відок та аналіз роботи, вручення їх адресатові тощо.

У структурі правоохоронних органів організаційно-управлін­ська функція має відомчий характер. Вона адресується кожному правоохоронному органові залежно від його відомчої належності. Але незалежно від цього ефективність діяльності органів досудо-вого розслідування, які зосереджені в міліції, податковій міліції, службі безпеки, органах прокуратури, залежить від того, наскіль­ки держава або названі відомства забезпечують умови для їх про­цесуальної незалежності, надають слідчо-криміналістичну техні­ку, оргтехнику, засоби зв'язку, в тому числі міжнародного, тощо. Отже, складовими ефективності судової та правоохоронної діяльності е досконала організаційно-управлінська функція, рі­вень компетентності та професіоналізм персоналу уповнова­жених органів.

Питання для самоконтролю

1. В чому полягає зв'язок між моральністю та ефективністю правоохоронної діяльності?

2. Яке соціально-економічне призначення мають судова та правоохоронна діяльність?

3. Якими видами показників характеризується професійна правоохоронна діяльність?

§ 3. Координація правоохоронної діяльності

Одним з головних факторів об'єднання зусиль правоохо-роних органів, протидії злочинності є координація взаємодії пра­воохоронних органів. Саме за її допомогою певні соціальні відхилення, злочинність може і має бути поставлена під держав­ний контроль.

46

Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності

Координація правоохоронної діяльності — це одна з управ­лінських функцій, що об'єднує і систематизує зусилля правоохо­ронних органів для досягнення загальних соціальне бажаних

цілей.

Сутність координації полягає в об'єднанні зусиль правоохо­ронних органів у боротьбі зі злочинністю, насамперед організова­ною, в запобіганні їй, в узгодженні дій, додержанні законодав­ства, зокрема процесуального.

Правовою базою організації взаємодії є:

— конституційні вимоги щодо захисту прав людини і грома­дянина;

— кримінально-процесуальне законодавство, що встановлює єдині завдання перед слідчими органами та органами дізнання уповноважених міністерств і відомств стосовно виявлення, роз­криття, запобігання злочинам, провадження у кримінальних справах та розшуку винних осіб;

— галузеві акти законодавства, які встановлюють функції та повноваження відповідних правоохоронних органів щодо органі­зації взаємодії;

— функціональні (спеціальні) акти законодавства¹;

— укази, розпорядження Президента України та постанови Уряду з питань боротьби зі злочинністю та правоохоронної діяльності;

— державні програми боротьби зі злочинністю;

— міжнародні договори України з питань взаємодії у сфері боротьби зі злочинністю;

— відомчі та міжвідомчі нормативно-правові акти (накази,

інструкції)²;

— акти Генеральної прокуратури України з питань органі­зації взаємодії слідчих підрозділів, які мають міжгалузевий ха­рактер.

Взаємодія як організаційно-правова категорія базується на таких основних принципах:

• неухильне додержання законності, конституційних прав і свобод громадян усіма суб'єктами взаємодії;

¹ Наприклад, Закон України "Про боротьбу з корупцією" // ВВР України. — 1995. - № 34. - Ст. 266.

п

Див., наприклад: п. 2.5.31 Положення про Головне управління податко­вої мілілії Державної податкової адміністрації України / Бандурка О. М., Виш-невська М. К., Жвалюк В. Р. та ін. Податкова міліція. Коментарі та роз'яснення чинного законодавства. — Харків: Ун-т внутр. справ, 1999. — С. 38.

Глава 3. Державна політика у сфері правоохорони

47

• комплексне використання сил і засобів суб'єктів взаємодії за умови чіткого розмежування компетенції;

• процесуальна самостійність співробітників правоохоронних органів, які беруть участь у спільних міжвідомчих заходах, на­самперед слідчих;

• персональна відповідальність уповноважених керівників, на яких покладено функцію координації зусиль за організацію та наслідки заходів, насамперед спільних оперативно-розшукових та слідчих дій;

• узгодженість при плануванні спільних заходів;

• безперервність в організації та керівній діяльності, опера­тивно-розшукових заходах та провадженні у справах з розкриття злочинів;

• активне використання новітніх наукових і технічних до­сягнень у роботі із запобігання, розкриття та розслідування зло­чинів;

• постійний типовий обмін інформацією між працівниками різних відомств, між працівниками слідчих та оперативних під­розділів одного відомства з додержанням правил нерозголошен-ня даних попереднього розслідування та оперативно-розшукових заходів.

Конкретні завдання працівників правоохоронних органів, які беруть участь в організації, керівництві та безпосередньому здійсненні взаємодії, випливають із загальних завдань, обумовле­них законодавством, і виникають перед правоохоронними орга­нами. Такими завданнями є:

• запобігання, розкриття, всебічне та об'єктивне розслідуван­ня злочинів;

• забезпечення невідкладних організаційних, слідчих та опе­ративно-розшукових заходів;

• забезпечення профілактичних заходів щодо запобігання зло­чинності, насамперед організованих злочинів та фактів корупції;

• своєчасне викриття та притягнення до відповідальності осіб, які вчинили правопорушення, а також здійснення заходів, спрямованих на відшкодування потерпілим заподіяної матеріаль­ної шкоди.

Систему координації можна розглядати як соціально-право-^ВУ модель, складовими чинниками якої є: 1) владно-організуючі Рішення з координації; 2) методи координації; 3) форми коорди­нації; 4) договірні засади координаційної діяльності; 5) прямі ^{Зв яз}ки між правоохоронними органами.

48

Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності

1. Владно-організуючі рішення з координації діяльності право­охоронних органів України. Ці рішення є актом свідомості і волі людини або спільноти, за юридичним змістом — способом вста­новлення правових норм або їх застосування у конкретних жит­тєвих ситуаціях. Рішення приймаються уповноваженим держав­ним органом або посадовою особою з питань, що віднесені до їх відання, і в межах їхньої компетенції.

Координаційне рішення — це акт управління, за допомогою якого суб'єкт координації визначає підстави виникнення, зміни або припинення узгоджених дій щодо безпосередніх суб'єктів ко­ординації. В основі координаційного рішення має бути системне узгодження функцій відповідних правоохоронних органів та компетенції уповноважених осіб.

Вимоги, що пред'являються до управлінських рішень такі: за­конність; наукова обгрунтованість юрисдикційністю (або визна­чення повноважень суб'єктів); високий рівень компетентності учасників процесу прийняття рішень; конкретність; своєчасність надання й отримання інформації та прийняття рішення.

У координаційному рішенні поєднуються формальні та неформальні складові управлінської роботи. У реальній дійсності кожен суб'єкт рішення має власні бажання, прогнози, власний образ реальності. Суб'єкт рішення передбачає тенденції розвитку організацій, модифікує вплив різних факторів, передбачає на­слідки, що залежать від нього. Спільна координована діяльність проходить через призму людської поведінки, яка виявляється у неформальних зв'язках відповідної ієрархії відносин та системі інформації.

Важливе значення при прийнятті рішень мають суб'єктивні фактори, які доцільно враховувати. Такими є:

— особисті якості правоохоронців, які беруть участь у коор­динаційній діяльності;

— їх статусні ознаки;

— міра делегованих повноважень та залучення їх до розробки і прийняття рішень;

— правове становище (статус) правоохоронного органу. Заходи щодо реалізації рішень з координації діяльності пра­воохоронних органів адресуються таким суб'єктам:

— безпосереднім виконавцям наказу, розпорядження, в яко­му зазначається програма дій для виконання такого рішення з відповідними термінами;

— суб'єктам, що забезпечують своєчасність виконання рішень;

Глава 3. Державна політика у сфері правоохорони

49

— суб'єктам, що відповідають за організаційне та матеріальне забезпечення виконання рішення, за організацію координуючих зв'язків тощо.

Отже, управлінське рішення з координації діяльності право­охоронних органів України — це владно-управлінський акт, у якому в логічній формі виражена компетенція уповноважених суб'єктів щодо здійснення координаційних дій, насамперед правоохоронними органами з їх структурними підрозділами та окремими працівниками, які є необхідними для досягнення поставленої мети, виконання завдань, забезпечення охороню-ваних інтересів.

2. Методи координації діяльності правоохоронних органів. Методи координації — це засоби та способи організації коорди­натором управлінських організаційних та субординаційних від­носин. Методи координації мають владний та обов'язковий ха­рактер. При цьому сила впливу використовується не тільки для примусу, а й для доцільної узгодженості діяльності.

Перевага методів координації, на відміну від інших, полягає в тому, що їх джерело пов'язано не лише зі статусом органу, який його застосовує, а й зі змістом тих завдань, що стоять перед кіль­кома органами.

Методи координації застосовуються комплексно, у поєднанні усіх компонентів правоохоронної діяльності.

Розглянемо найважливіші методи координації правоохорон­ної діяльності.

Для розв'язання завдань, поставлених перед правоохоронни­ми органами щодо необхідності координації заходів зі швидкого реагування на зміни в соціальній, економічній і нормативно-пра­вовій сферах, важливим методом має стати прогнозування. Воно пов'язане з екстраполяцією, моделюванням та експертними оцін­ками.

Прогнозування — це один з найактивніших елементів опера­тивно-аналітичної роботи. Воно додає результативності діяль­ності правоохоронних органів та їх структурних підрозділів усіх рівнів. Прогноз може бути ефективним тільки у разі постійного і безпосереднього контакту аналітиків з керівником, який при­ймає рішення.

Мета прогнозування — визначити напрями і форми діяльно­сті та наслідки реалізації прийнятих рішень. Прогнозування, від­різняючись від інших форм передбачення, має враховувати змін­ний характер людської діяльності, яка активно формує майбутнє.

50

Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності

Прогноз — це інформація про майбутнє, що втілюється у формі управлінського рішення.

Підстави з прогнозування майбутнього можна поділити на дві групи:

• реальні, тобто ті, що історично виникли як початок майбут­нього (теперішні);

• номінальні — ті, які вже створюються людьми або будуть чи можуть бути створені.

Вивчення лише існуючих обставин недостатньо для прогно­зування. Для правоохоронних органів розпізнати можливі дії об'єктів координаційних зусиль не менш важливо, ніж розпізна­ти фактичні обставини справ.

Прогнозування має бути безперервним, а сам процес повинен мати пошуковий характер.

Саме безперервне прогнозування враховує взаємодію факто­рів прогностичної ситуації і викриває становлення необхідного, бажаного майбутнього під контролем зацікавленого правоохо­ронного органу.

Прогнозування сприяє прийняттю рішень щодо пріоритет­них напрямів взаємодії МВС, СБУ, Генеральної прокуратури, ДПА, Державного комітету у справах охорони державного кор­дону, Державного митного комітету, Управління державної охо­рони.

3. Форми координації. Форми взаємодії правоохоронних орга­нів можна поділити на організаційні та процесуальні. До організаційних форм взаємодії належать:

— спільне планування дій (організаційних, запобіжних, про­філактичних, слідчих та оперативно-розшукових);

— взаємний обмін інформацією про попередні та очікувані результати;

— взаємний обмін інформацією про результати та наслідки взаємодії;

— інформування про отримані дані в односторонньому по­рядку;

— спільний аналіз матеріалів (насамперед оперативно-розшу­кових) та планування їх реалізації;

— внесення узгоджених коректив у спільний план заходів;

— матеріально-технічне та криміналістичне забезпечення здійснення спільних заходів;

— використання спеціальних знань, науково-технічних захо­дів, засобів і методів при здійсненні оперативно-розшукових за­ходів, розкритті та розслідуванні злочинів;

Глава 3. Державна політика у сфері правоохорони

51

— проведення спільних нарад, колегій та конференцій суб'єк­тів взаємодії для визначення основних напрямів координаційних заходів, аналізу наслідків та визначення заходів щодо усунення недоліків;

— проведення спільних занять суб'єктів координації, у тому числі з запрошенням представників інших відомств, навчальних закладів, науково-дослідних установ для підвищення кваліфіка­ції та професіоналізму.

Процесуальні форми (стосуються лише оперативно-розшуко­вих та слідчих дій):

— виконання доручень і вказівок слідчого, які обов'язкові для виконання провадження органом дізнання розшукових та слідчих дій; сприяння на вимогу слідчого при провадженні окре­мих слідчих дій; виконання доручень слідчого при провадженні слідчих та розшукових дій органом дізнання іншої адміністра­тивно-територіальної одиниці; розшук обвинуваченого, який переховується від слідства або якщо його місцеперебування невідоме; вжиття заходів щодо встановлення особи, яка вчинила злочин;

— повідомлення слідчого про результати оперативно-розшу­кових заходів у кримінальних справах, що передані слідчому до встановлення особи, яка вчинила злочин;

— порушення кримінальної справи і проведення щодо неї невідкладних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів що­до злочинів, провадження попереднього слідства стосовно яких обов'язкове;

— участь спеціаліста в огляді місця події;

— проведення експертиз, у тому числі у позавідомчих екс­пертних закладах.

4. Договірні засади координації в управлінні правоохоронними органами України. Дієвим інструментом встановлення та регулю­вання координаційних зв'язків, що має ефективну дію, як ба­читься, має бути договір. Договір — акт про взаємну згоду у вста­новленні зв'язків, що має юридичну силу.

При укладанні координаційного договору одна сторона зо­бов'язана здійснити на користь іншої певний вид управлінської, оперативної або інші види діяльності, а друга сторона має право вимагати здійснення їх, тобто виникають зобов'язальні відно­сини.

Підтримання зв'язків між управлінськими системами — пра­воохоронними органами має зумовлювати встановлення коор-

52

Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності

г

динаційних відносин між ними на тих самих зобов'язальних підставах.

Формування координаційних діянь на основі договору має свої переваги.

Так, договір дає можливість встановити між сторонами фор­мальні відносини з чіткою регламентацією взаємних прав та обов'язків. Обов'язковість договірних відносин сприятиме ви­никненню формальної визначеності сторін, тобто правоохорон­них органів, та взаємній визначеності прав та обов'язків, забезпе­чить їх юридичним захистом.

Укладання договору передбачає добровільність у прийнятті на себе зобов'язань. Це дасть змогу правоохоронним органам здійснювати координаційну діяльність без спеціальних вказівок, приписів.

Договірні відносини сторін мають передбачати таку умову додержання домовленостей, як санкціоновану відповідальність.

Договір дасть можливість включити узгоджені умови, на яких він укладається. За потреби необхідно обумовити зміни об­сягу дій та характер взаємовідносин, що встановлюються. Як на­слідок — особлива точність регулювання відносин, спрямована на забезпечення та реалізацію конкретного завдання, що містить певну мету.

Договірні відносини дадуть можливість правоохоронним органам передбачати та вносити у свої відносини певну автоном­ність регулювання взаємовідносин між собою, але в межах чин­ного законодавства.

Договори сприятимуть єдності в регулюванні всього ком­плексу відносин з координації зусиль, що складаються між учас­никами договору в ході його реалізації.

Цільовий характер діяльності, яку передбачатимуть догово­ри, відображення в них очікуваних результатів дасть змогу пра­воохоронним органам використовувати різні методи управління з координації зусиль.

Нині чинними формами договірних відносин з координації зусиль правоохоронних органів у розкритті та розслідуванні зло­чинів є:

— міжнародні договори;

— міжнародні конвенції.

5. Прямі зв'язки між правоохоронними органами. Виникнення такої форми взаємодії пов'язано з необхідністю своєчасного отримання та використання інформації, що не завжди можливо

Глава 3. Державна політика у сфері правоохорони

53

при додержанні так званої протокольної формально-процесуаль­ної форми взаємодії.

Особливості прямих зв'язків між правоохоронними органами полягають у тому, що самим учасникам цих відносин надаються всі необхідні повноваження, які не потребують втручання вищих органів управління. Узгоджене розв'язання питань співробіт­ництва правоохоронних органів переноситься, як правило, на рі­вень основної ланки — структурних підрозділів або навіть окре­мих працівників (посадових осіб).

У системі цих відносин виникають і розвиваються різні зв'яз­ки, у тому числі й ті, що встановлюються безпосередньо.

За рівнями організаційної структури можна виділити такі види прямих зв'язків:

а) між правоохоронними органами¹;

б) між правоохоронними органами, які належать до органів управління, та іншими органами управління;

в) між правоохоронними органами, які не належать до орга­нів управління, та органами управління;

г) між правоохоронними органами та науково-дослідними установами.

Можна розглядати та групувати зв'язки за видами співробіт­ництва (запобігання злочинності, виявлення та розслідування, науково-методологічне та ін.), за сферами здійснення злочинів (у банківській, інформаційній і т. ін.), призначенням зв'язків (обмін інформацією, організація міждержавного співробітни­цтва) та їх організаційною формою (координаційні та інтеграцій­ні зв'язки).

Правоохоронні органи мають використовувати форми пря­мих зв'язків пропорційно ступеню складності і невизначеності завдань, що вирішуються.

Наприклад, спільній роботі належної якості, ефективній координації зу­силь, пошуку нових форм і методів взаємодії була присвячена спільна колегія, яку провело МВС разом з Держкомкордоном і Держмитслужбою у червні 2001 року. Серед проблем, що обговорювалися та потребували узгодженості Дій, об'єднання зусиль цих установ, була проблема протидії нелегальній мігра­ції як на територію України, так і через кордони держави. Завдяки професій­ним діям правоохоронців, об'єднанню зусиль зазначених органів, насамперед Шляхом обміну оперативною інформацією, тільки на російсько-українському кордоні за 2000 рік було затримано близько 29 тис. нелегальних мігрантів та виявлено 59 каналів нелегальної міграції, безпосередньо на території України було затримано близько 10 тис. іноземців-нелегалів.

54

Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності

Серед поширених форм прямих зв'язків можна назвати такі:

а) використання прямих контактів між керівниками право­охоронних органів, що взаємодіють з приводу розв'язання за­гальної проблеми боротьби зі злочинністю;

б) встановлення взаємозв'язку між двома та більшою кількіс­тю управлінь, відділів, інших підрозділів правоохоронних орга­нів, що мають контакти з питань їх діяльності у сфері боротьби зі злочинністю;

в) створення тимчасових цільових груп для розв'язання за­вдань у сфері боротьби зі злочинністю, що стосуються кількох управлінь (відділів, інших підрозділів) правоохоронних органів;

г) створення постійно діючих груп для розв'язання міжфунк-ціональних проблем, що періодично виникають у сфері боротьби зі злочинністю;

д) встановлення подвійної відповідальності у критичних точ­ках розв'язання проблем у структурах координації управління правоохоронними органами по боротьбі зі злочинністю.

Отже, використання прямих зв'язків правоохоронними орга­нами сприятиме найскорішому виконанню ними поставлених завдань, особливо коли йдеться про об'єднання зусиль для до­сягнення якоїсь мети.

Діяльність правоохоронців по боротьбі з такими видами зло­чинності, як організована злочинність та корупція, координує спеціально створений¹ в Україні орган — Координаційний комі­тет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, який створено відповідно до Указу Пре­зидента України від 26 листопада 1993 року № 561 (з наступни­ми змінами та доповненнями). До персонального складу Коміте­ту, що затверджується указами Президента України, включено: Генерального прокурора України (Голова Координаційного комі­тету), Голову Державної податкової адміністрації України, Голо­ву Служби безпеки України, начальника Головного контрольно-ревізійного управління, Міністра внутрішніх справ України, Го­лову Державного комітету у справах охорони державного кордо­ну України, Голову Державної митної служби України, Голову Національного банку України, Президента Академії правових на­ук України, Міністра фінансів України, керівника апарату Коор­динаційного комітету — секретаря Комітету.

¹ За новою редакцією Закону України "Про прокуратуру" завдання з коор­динації діяльності по боротьбі зі злочинністю покладено на органи проку­ратури.

Глава 3. Державна політика у сфері правоохорони

55

Свої функціональні повноваження Комітет здійснює на осно­ві Тимчасового положення про Координаційний комітет по бо­ротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президен­тові України, що затверджений Указом Президента України від 31 грудня 1999 року № 1659/99.

Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організо­ваною злочинністю при Президентові України є державним ор­ганом, спеціально створеним для здійснення координації діяль­ності всіх державних органів, на які відповідно до Закону Украї­ни "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" покладено обов'язки вести цю боротьбу.

Відповідно до покладених на нього завдань Координаційний комітет:

— об'єднує зусилля державних органів і громадськості у здійсненні спільних, скоординованих заходів щодо усунення причин і умов, які сприяють корупції і організованій злочинно­сті, та запобігання цим проявам;

— контролює виконання правоохоронними, іншими органами виконавчої влади, підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності законодавства України, рішень Координа­ційного комітету щодо захисту прав, свобод, законних інтересів, життя і здоров'я громадян та юридичних осіб;

— організовує за дорученням Президента України проведен­ня комплексних перевірок стану додержання законодавства з пи­тань боротьби з корупцією і організованою злочинністю окреми­ми міністерствами, іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, підприємствами, установами та організаціями;

— взаємодіє з комітетами Верховної Ради України, Радою на­ціональної безпеки і оборони України, Адміністрацією Президен­та України, Кабінетом Міністрів України, Генеральною прокура­турою України, Верховним Судом України, Вищим арбітражним судом України у вирішенні завдань щодо зміцнення законності та правопорядку в державі та виконує інші функції відповідно до чинних нормативно-правових актів.

Проте Координаційний комітет не має права втручатися в оперативно-розшукову діяльність правоохоронних органів та проведення досудового слідства у кримінальних справах, діяль­ність прокурорів і судів.

Основною організаційною формою діяльності Координацій­ного комітету є його засідання, які проводяться згідно з планом роботи. Попередньо члени Комітету і запрошені знайомляться з матеріалами з питань, що вносяться на розгляд.

56

Розділ І. Загальні положення правоохоронної ... діяльності

Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організо­ваною злочинністю відповідно при Уряді Автономної Республіки Крим, обласній, Київській, Севастопольській міських державних адміністраціях є спеціальним органом з координації діяльності регіональних державних органів по боротьбі з корупцією і орга­нізованою злочинністю.

Основні повноваження регіональних комітетів в основному відповідають повноваженням Координаційного комітету по бо­ротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президен­тові України, але в межах відповідної адміністративно-терито­ріальної одиниці.

Таким чином, одним з головних факторів протидії злочинності виступає координація діяльності правоохоронних органів, яка здійснюється та потенційно може здійснюватись за багать­ма напрямами.

Питання для самоконтролю

1. Які нормативно-правові акти складають правову базу координації правоохоронної діяльності?

2. Дайте структурну характеристику соціально-правової моделі координації правоохоронних органів.

3. Яких посадових осіб включено до персонального складу Кординаційного комітету по боротьбі з корупцією і органі­зованою злочинністю при Президентові України?

4. На яких принципах базується взаємодія (координація) пра­воохоронної діяльності між окремими органами?

Розділ II

Суд України

Глава 1 Основи здійснення правосуддя

§ 1. Правосуддя, його ознаки та принципи

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно до Конституції України (ст. 126) судові органи виконують свою функцію неза­лежно від поділу влади, у встановлених Конституцією межах і згідно із законами України.

Судова влада відповідно до теорії та практики розподілу вла­ди є самостійною, незалежною сферою публічної влади і являє собою сукупність повноважень із здійснення правосуддя, тлума­чення норм права, з відповідними контрольними повноваження­ми спеціально уповноважених органів — судів.

Атрибутами судової влади є широкі юрисдикційні повнова­ження; це правовий статус судів як особливих органів державної влади; це й власне виконання владних суддівських повноважень¹.

За даними соціально-правових досліджень, в Україні посту­пово відбувається трансформація ролі суду з органу примусу на гілку влади, яка покликана здійснювати державний захист прав і свобод людини. Так, з року в рік суд має найкращий рейтинг се­ред інших інститутів (засобів масової інформації, державних адміністрацій, у тому числі Адміністрації Президента, прокурату­ри) — найвищу загальну довіру і найнижчу недовіру².

В незалежній Україні судова влада як складова державної влади почала формуватися із прийняттям таких актів політично­го характеру, як Декларація про державний суверенітет України (1990 р.) та Акт проголошення незалежності України (1991 р.).

¹ Стефанюк В. С. Верховний Суд, судова влада і правосуддя в Україні // Вісник ВСУ. - 1998. - № 3. - С. 7.

Стефанюк В. Правозахисна діяльність судів України // Право України. — 1999. - № 5. - С. 18.

Глава 1. Основи здійснення правосуддя

59

28 квітня 1992 року було прийнято Концепцію судово-право­вої реформи, яка передбачала вдосконалення судової системи: утворення Конституційного Суду, утворення спеціалізованих су­дів, введення апеляційних судів та побудову органів суддівського самоврядування. За цей проміжок часу неодноразово вносилися зміни в Закон України "Про судоустрій". Найбільш істотні відбу­лися 21 червня 2001 року, на основі яких стало можливим удос­коналення процесуальних кодексів, тобто тих нормативних актів, що регламентують процедуру розгляду справ. Вагомим внеском у розбудову судової системи України можна вважати прийнят­тя 7 лютого 2002 року нового Закону України "Про судоустрій України".

Поняття судової влади містить два основні компоненти: по-перше, ця влада може реалізовуватися тільки спеціально уповно­важеними органами (судами); по-друге, ці органи мають бути на­ділені притаманними тільки їм повноваженнями. Судова влада реалізується через такі повноваження:

• здійснення правосуддя;

• конституційний контроль;

• контроль за додержанням законності та обгрунтованості рі­шень і дій державних органів та посадових осіб;

• формування органів суддівського самоврядування;

• роз'яснення судам загальної юрисдикції актів застосування законодавства;

• утворення державної судової адміністрації. Здійснення судової влади за змістом є значно ширшим, ніж

відправлення правосуддя. Судова влада реалізується у діях суду, які не пов'язані з розглядом справ. Це насамперед організаційні та інформаційно-аналітичні дії (узагальнення судової практики, аналіз судової статистики, внесення окремих ухвал у державні органи, установи, організації про усунення порушень закону, ви­рішення скарг підозрюваних, обвинувачуваних, адвокатів тощо).

Правосуддя — це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримі­нальних, господарських та адміністративних справ. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загаль­ної юрисдикції (ст. 1 Закону "Про судоустрій України").

Кількість розглянутих справ щороку збільшується. Так, у 1998 році судовим провадженням було закінчено 1,7 млн. справ. У 2001 році кількість розглянутих справ збільшилася майже на половину.

60

Розділ II. Суд України

Зміни, що відбуваються у правовій системі, демократизація суспільства в цілому прямо впливають на якісний склад справ, що розглядаються судами. Останніми роками дедалі частіше роз­глядаються позови громадян до держави. Статистичні дані св№ чать, зокрема, що у 1991 році було зареєстровано всього 372 скарги громадян на неправомірні дії органів державного управ­ління і службових осіб, тоді як у 2000 році їх кількість збільши­лася до 23 тис. (у 85% таких справ позови задовольняються)¹.

Правосуддя характеризується рядом ознак, що відрізняють діяльність суду від правоохоронної діяльності.

По-перше, воно здійснюється шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних справ стосовно спорів, захисту прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави; розгляду у судових засіданнях кримінальних справ і вжиття встановлених законом заходів покарання до осіб, які винні у вчи­ненні злочину, або виправдовування невинних; вирішення госпо­дарських спорів, що виникають між учасниками господарських правовідносин.

По-друге, розгляд і вирішення у судових засіданнях цивіль­них, кримінальних та інших справ грунтуються на конституцій­них засадах.

По-третє, правосуддя здійснюється відповідно до законодав­ства України, на основі кодифікованих актів (ЦПК, КПК, ГПК), які докладно регламентують порядок, процесуальну форму судо­вого розгляду і рішень, які виносить суд.

По-четверте, судові рішення ухвалюються судами іменем України, вони обов'язкові до виконання на всій території Украї­ни. Ці рішення є ніби законом у кожній конкретній справі.

Завданнями кримінального судочинства є охорона прав і за­конних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відпові­дальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК України).

Завданнями цивільного судочинства є охорона прав та закон­них інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебіч­ного розгляду та вирішення цивільних справ відповідно до чин­ного законодавства (ст. 2 ЦПК України).

¹ Стефанюк В. Стратегическое напрашіение видержали, тактических оши-бок избежать не удалось // Дзеркало тижня. — 2001. — 29 августа. — № 32—33.

Глава 1. Основи здійснення правосуддя

61

Суди забезпечують захист і відновлення порушених прав громадян і юридичних осіб. Цивільне судочинство дедалі більш реально наповнюється новим змістом — захистом найважливі­ших прав людини.

Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, ор­ганізації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадя­ни, які здійснюють підприємницьку діяльність, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів згідно із встановленою підвідомчістю господарських справ.

Так, у 2000 році усі господарські суди України розглянули 157 675 справ (для порівняння у 1999 році - 134 937 справ). Та­ке різке зростання кількості звернень суб'єктів господарювання до суду пояснюється здебільшого, по-перше, більшою довірою до суду, а по-друге, збільшенням правопорушень у господарській сфері¹.

Угода ж про відмову від права на звернення за судовим захистом, як відомо, є недійсною.

Судовий захист прав має переваги перед вирішенням спорів у адміністративному порядку. У 1995 році до судів України на­дійшло всього 4 830 скарг на дії органів управління і посадових осіб. Але вже у другій половині 1996 року, коли почала діяти Конституція України, кількість поданих до суду скарг збільши­лася до 7726, у 1997 році їх було вже 11033, у 1998 році -17 217, а у 1999 році — 28847. Висновок очевидний: громадяни почали частіше ніж у п'ять разів звертатися за захистом до суду, що свідчить про неухильне зростання їхньої довіри до судової влади².

Таким чином, суд, здійснюючи правосуддя, на засадах вер­ховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і дер­жави.

У правовій державі судочинство має бути побудовано на демократичних принципах, у яких відображено політико-правові ідеї, погляди носія влади і суверенітету — народу — на право як

Див.: Притика Д. Ровесники незалежності//Дзеркало тижня. — 2001. — 9 липня. — №22.

2

Стефанюк В. Судова влада як основна юридична гарантія захисту прав і свобод людини і громадянина в Укра'їні // Право України. — 2000. — № 1 — С. 18.

62

Розділ II. Суд України

соціальну цінність. Демократичність цих принципів полягає в то­му, що закріплені в нормах права вони забезпечують здійснення правосуддя тільки судом, на засадах рівності громадян перед за­коном і судом, одноособовість і колегіальність розгляду справ, незалежність суддів і підкорення їх лише законові, гласність су­дового процесу та його повне фіксування технічними засобами, державну мову судочинства Широкі й реальні процесуальні пра­ва учасників правовідносин, надійні гарантії їх реалізації, доступ­ність і простота судочинства дають можливість кожній заінтере­сованій особі реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, дане Конституцією України. Отже, у прин­ципах відображені демократичні риси і загальна спрямованість права та його найважливіших інститутів.

Принципи здійснення судочинства мають важливе значення і для правоохоронної діяльності. Ідеї і погляди народу України по­винні реалізовуватися у завданнях і меті правосуддя в цивільних, кримінальних та господарських справах, його організаційній по­будові і правоохоронній діяльності.

Усі принципи тісно взаємопов'язані і в сукупності станов­лять єдину систему. Кожний з них відіграє самостійну роль, ха­рактеризує галузь законодавства у цілому, але між ними існує взаємозв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань судочинства. Дія одного принципу зумовлює дію інших. | Кожний з принципів не може існувати відокремлено від принци- •(, пів системи в цілому. Зміст окремих принципів розкривається з урахуванням змісту інших принципів галузі права.

За існуючою класифікацією у принципах судочинства вті- І" люються засади формування та існування власне права як специ­фічного соціального явища. Отже, ці принципи відображають су­купну дію як загальноправових, міжгалузевих, так і принципів

цієї галузі¹.

Система принципів у нормативному порядку не передбачена

і в науці визначається по-різному.

До принципів правосуддя необхідно віднести: 1) здійснення правосуддя тільки судом; 2) незалежність суддів і підкорення їх лише законові; 3) державна мова судочинства; 4) принцип закон­ності; 5) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 6) колегіальність і одноособовість судового розгляду; 7) рівність усіх учасників судового процесу перед зако-

¹ Колодій А. Принципи права України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — С. 39 і далі.

Глава 1. Основи здійсиення правосуддя

63

ном і судом; 8) забезпечення доведеності вини; 9) змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 10) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду; 11) обов'язковість рішень суду та інші¹.

Здійснення правосуддя тільки судом. Правосуддя є однією з форм державної діяльності, яка здійснюється виключно судами шляхом розгляду і вирішення в судових засідання цивільних, кримінальних, адміністративних і господарських справ у вста­новленому законом порядку. Цей принцип, як було зазначено вище, закріплений у ст. 124 Конституції України, ст. 5 Закону України "Про судоустрій України" і відтворений у ст. 6 ЦПК України і ст. 16 КПК України. Захист цивільних прав може від­буватися також в адміністративній і громадській формах (ст. б ЦК України), але вирішення цивільних справ адміністративними органами, третейськими судами не є здійсненням правосуддя.

В ч. 1 ст. 124 Конституції також зазначено, що делегування функцій судів, привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Не допускається також створення надзвичайних та особливих судів (ч. 5 ст. 125 Кон­ституції).

Незалежність суддів і підкорення їх лише законові. Згідно зі ст. 126 Конституції та ст. З Закону України "Про статус суд­дів", ст. 14 Закону України "Про судоустрій України" судді вирі­шують справи на основі закону, в умовах, що виключають сто­ронній вплив на них.

Незалежність суддів при здійсненні правосуддя обов'язково передбачає підкорення їх лише законові, бо інакше воно призве­де до сваволі й беззаконня. Тому чим повніше й точніше у законі регламентовано діяльність суддів з розгляду і вирішення справ, тим більше гарантій від сваволі.

Так, Пленум Верховного Суду України у постанові "Про за­стосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів" від 12 квітня 1996 року № 4 вказує на те, що незалежність суддів є основною передумовою їх об'єктивності та неупередженості. Суддя, підкоряючись лише законові при здійсненні правосуддя та приймаючи рішення у судовій справі, повинен керуватися тільки законом, виходити з власного його розуміння та переко-

Докладніше див.: Молдован В.В., Молдован А.В. Судоустрій України. — К., 2000.-С. 80 і далі.

64

Розділ II. Суд України

Глава 1. Основи здійснення правосуддя

65

нання, які грунтуються на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним як від право­вої позиції прокурорів, захисників, інших учасників судового процесу, так і від представників влади та юридичних чи фізич­них осіб¹.

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, збері­гання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне за собою передба­чену законом відповідальність (п. 5 ст. 14 Закону України "Про судоустрій України".

Принцип незалежності суддів має кілька значень.

По-перше, незалежність їх від впливу різних органів держав­ної влади і управління, службових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації, окремих громадян, тобто незалеж­ність від впливу так званого правосуддя на замовлення.

По-друге, незалежність від висновків органів попереднього розслідування і прокуратури, а також від висновків і думки учас­ників судового засідання.

По-третє, незалежність у складі самого суду, зокрема членів суду від голови суду. Ці параметри незалежності визна­чають професійність і стабільність суду як надійної державної

інституції.

Основними гарантіями незалежності суддів від стороннього впливу при здійсненні ними своєї діяльності є: встановлений за­коном порядок їх призначення і звільнення; їх недоторканність; чітка юридична процедура здійснення правосуддя; таємниця на-радчої кімнати при винесенні рішень; відповідальність за непова­гу до суду або втручання у вирішення конкретних справ; ство­рення необхідних умов для діяльності судів, а також матеріальне і соціальне забезпечення суддів; функціонування органів суддів­ського самоврядування; визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки суддів, їхніх сімей, майна, а також інші засоби їх правового захисту (ст. 14 Закону України "Про судоустрій України").

¹ Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс Ук­раїни. Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судо­вої діяльності та в кримінальних справах. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — С. 378.

Цей принцип проголошений у Конституції та законах Украї­ни. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затри­маний чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом (частини 2 і 3 ст. 126 Конституції). Судді обираються на посаду Верховною Радою України безстрокове, але перше при­значення на посаду професійного судді строком на 5 років здій­снює Президент України (ч. 1 ст. 128 Конституції). На посаду суддя рекомендується кваліфікаційною комісією суддів. Профе­сійні судді не можуть належати до політичних партій та проф­спілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані по­сади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викла­дацької та творчої (ч. 2 ст. 127 Конституції).

Державна мова судочинства. Згідно зі ст. 10 Конституції державною мовою в Україні є українська мова. Закон України "Про судоустрій України" (ст. 10) передбачає, що застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і в порядку, визначених законом. Зокрема, відповідно до ст. 9 ЦПК України та ст. 19 КПК України судочинство проводиться українською мовою або мовою більшості населення певної місцевості.

Пленум Верховного Суду у постанові "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року № 9 вніс роз'яснення, що судочинство має проводити­ся українською мовою. Лише за клопотанням осіб, які беруть участь у розгляді справи, суд зобов'язаний застосувати при провадженні судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом. Суд має суворо додержуватися вимог ч. З ст. 19 КПК про те, що слідчі й судові документи відповідно до встановленого цим кодексом порядку вручаються обвинуваченому в перекладі його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє¹.

Серйозною проблемою є спілкування у процесі з глухими, ні­мими та глухонімими обвинуваченими, потерпілими, свідками, а також забезпечення їх права чути про те, що відбувається в про­цесі, й бути почутими. Відповідно до ст. 144 КПК України пред'явлення обвинувачення глухим і німим та їх допит прово­дяться за правилами статей 140—143 КПК у присутності захис­ника, а також особи, яка розуміє їх знаки. Статтею 169 КПК пе-

Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс Ук­раїни. Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судо­вої діяльності та в кримінальних справах. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — С. 387

З ₂-

2-174

66

Розділ II. Суд України

редбачено, що допит німого або глухого свідка проводиться за правилами ст. 167 КПК за участю особи, яка його розуміє.

У випадках коли громадяни іншої національності, які станов­лять більшість населення зазначених адміністративно-територі­альних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі державною мовою або коли в їх межах компактно прожи­ває кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, вони мають право користуватися рід­ною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. Дер­жава в окремих випадках, передбачених процесуальними закона­ми гарантує оплату послуг перекладача (п. З ст, 10 Закону України "Про судоустрій України").

Виходячи зі змісту ст. 6 Закону України "Про мови", всі суд­ді, секретарі судових засідань і адвокати повинні володіти укра­їнською і російською мовами, а в разі потреби — іншою націо­нальною мовою в обсязі, необхідному для виконання їх профе­сійних обов'язків.

Принцип законності. У Конституції України послідовно обґрунтовується принцип законності (ст. 129 Конституції) як невід'ємний елемент демократичної правової держави.

Суть цього принципу полягає у тому, що, по-перше, суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно засто­совувати норми матеріального права до конкретних правовідно­син; по-друге, вся діяльність суду підпорядкована чинному зако­нодавству і здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Якщо міжнародним договором встановлено інші правила, ніж ті, які регламентовано у національному законодавстві, то за­стосовуються правила міжнародного договору.

Якщо немає норм закону, які регламентують спірні відноси­ни, суд застосовує норми права, якими вирішуються такі відно­сини, якщо немає останніх, спір вирішується виходячи з загаль­них принципів права.

Реалізація принципу законності забезпечується такими га­рантіями: 1) можливістю перегляду судових постанов (в апеля­ційному, касаційному та виключному провадженні); 2) дією санкцій захисту і відповідальності за неповагу до суду.

Гласність судового процесу та його повне фіксування тех­нічними засобами. У ст. 129 Конституції, ст. 9 Закону України "Про судоустрій України" серед засад судочинства проголошу­ється гласність судового процесу та його повне фіксування тех­нічними засобами.

Глава 1. Основи здійснення правосуддя

67

Рбзгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випад­ків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці; за мотивованою ухвалою суду, щоб запобігти розголошенню ві­домостей про інтимні сторони життя осіб, які звернулися до су­ду, у справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку, у справах про статеві злочини та в разі коли цього потребують ін­тереси безпеки осіб, взятих під захист (ст. 20 КПК), а також та­ємниці усиновлення (ст. 10 ЦПК). У господарських судах — ко­ли це суперечить вимогам щодо охорони комерційної або банків­ської таємниці або коли сторони чи одна зі сторін обгрунтовано вимагає конфіденційності розгляду справи і подає відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті (ст. 10 ЦПК, ст. 20 КПК, ст. 4⁴ ГПК України). Рішення і вирок судів у всіх ви­падках проголошуються публічно, крім рішень про усиновлення (ст. 112 КпШС України, ст. 212 ЦПК). їх зміст може бути дове­дений до відома населення і засобами масової інформації. Однак у вироках і рішеннях у справах, які слухалися у закритих судо­вих засіданнях, не повинно бути відомостей, що стали підставою для проведення закритого судового розгляду.

Особи, які беруть участь у розгляді справи, а також інші при­сутні у відкритому судовому засіданні мають право робити пи­сьмові нотатки. Суд може в порядку, встановленому процесуаль­ним законом, дозволити проводити в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозаписи із застосуванням стаціонарної апаратури (п. 2 ст. 9 Закону України "Про судоуст­рій України").

Колегіальність та одноособовість розгляду справ. Судочин­ство проводиться суддею одноособове, колегією суддів або суд­дею і народними засідателями чи судом присяжних (статті 127 і 129 Конституції України, а також статті 7 і 124^і ЦПК України, ст. 13 Закону України "Про судоустрій України).

Кримінальні справи (ст. 17 КПК України) розглядаються у суді першої інстанції одноособове суддею, який діє від імені суду, за винятком випадків, зазначених у частинах 2 і 3 цієї статті. Так, зокрема кримінальні справи про злочини, за які законом перед­бачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше де­сяти років, розглядає суд у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд.

Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено можливість призначення покарання у вигляді довічного ув'яз­нення, в суді першої інстанції розглядає суд у складі двох суддів з*

68

Розділ II. Суд України

і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя ко­ристуються всіма правами судді. Розгляд справ у апеляційному та касаційному порядку проводиться тільки колегіальне у складі

трьох суддів.

Судді місцевих господарських судів розглядають справи од-ноособово. Але залежно від складності справи будь-яку справу може бути розглянуто колегіальне у складі трьох суддів.

Справи в апеляційній і касаційній інстанціях завжди розгляда­ються колегіальне у складі трьох суддів і більше.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Цей принцип передбачений ст. 129 Конституції, а також відображений у ст. 7 Закону України "Про судоустрій України", ст. б ЦПК України та ст. 16 КПК України.

Усім суб'єктам правовідносин гарантується доступність судо­вого захисту їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом. Відмова від звернення до суду за захис­том порушеного права є недійсною.

Правова рівність полягає у тому, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релі­гійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального похо­дження, майнового стану, місця проживання, за мовними або ін­шими ознаками.

Декларація про державний суверенітет України проголошує також забезпечення рівності перед законом і судом усіх громадян держави незалежно від їх політичних поглядів. Рівноправність громадян забезпечується в усіх галузях економічного, політично­го, соціального і культурного життя.

Під рівністю громадян перед судом слід розуміти те, що всі вони несуть відповідальність перед судами, які входять до єдиної судової системи, не маючи при цьому ніяких переваг і не зазнаю­чи ніяких обмежень. Наявність правил про підсудність кримі­нальних, цивільних, адміністративних і господарських справ не суперечить цьому принципу, бо громадяни не дістають ніяких привілеїв (наприклад, у тих випадках, коли справа розглядається у першій інстанції обласним, а не районним судом).

Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи є рівними перед законом і судом як і громадяни України та ко* ристуються правом на судовий захист, за винятками, встановле­ними законом (ст. 26 Конституції, ст. 6 Закону України "Про су­доустрій України").

Глава 1. Основи здійснення правосуддя

69

Забезпечення доведеності вини. Цей принцип закріплений у ст. 129 Конституції України і означає, що особа вважається неви­нуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана криміналь­ному покаранню, доки її вину не буде доведено у передбаченому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції).

Конкретним формулювання цього принципу є норма кримі-нального-процесуального закону, згідно з якою ніхто не може бу­ти визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кри­мінальному покаранню інакше як за вироком суду і відповідно до закону (ст. 15 КПК України).

Юридичний зміст цього принципу становлять такі поло­ження: а) ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції); б) обвинувачення не можуть грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом (ч. З ст. 62 Конституції); в) всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь(ч. З ст. 62 Конституції); г) ви­сновок про винність особи у вчиненні злочину не може грунту­ватися на припущеннях; д) з обвинуваченим не можна поводити­ся як з винним до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання його винним у вчиненні злочину, а також публічно твердити в засобах масової інформації та в будь-яких офіційних документах, що дана особа є злочинцем (ч. 2 ст. 15, ст. 22, ч. 1 ст. 237, частини 2 і 4 ст. 327 КПК України).

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідстав­ним засудженням (ч. 4 ст. 62 Конституції).

Змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Цей прин­цип полягає у тому, що в судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: в кримінальному судочинстві — сторона обвинувачення і сторона захисту, в цивільному судочин­стві — позивач і відповідач.

Цей принцип є багатоплановим і має кілька складових, а са­ме: а) ініціювання судового процесу заінтересованою особою; б) надання сторонами у судовому розгляді доказів як самостійно, так і шляхом звернення за допомогою у державні органи; в) сто­рони самостійно доводять судові переконливість доказів, аргу­ментів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз; г) сторони зобов'язані повідомляти суд та іншу сторону про наявність доказів і джерела їх надходження; д) сторони відпові-

70

Розділ II. Суд України

дають перед судом за порушення у разі попереднього неповідом­лення суду та іншої сторони про наявність доказів тощо¹.

Кожна із сторін відстоює свою правову позицію за допомо­гою тих засобів, які передбачені процесуальним законом. Так, зокрема, в цивільному судочинстві кожна із сторін повинна дока­зати ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. ЗО ЦПК України). У кримінальному су­дочинстві суд, прокурор, слідчий та особа, яка проводить дізнан­ня, не мають права перекладати обов'язок доказування на обви­нуваченого.

Змагальність забезпечує рівні процесуальні можливості учас­ників процесу щодо подання доказів, їх дослідження і заявлення клопотань, а отже виступає гарантією всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи і винесення законно­го, обгрунтованого і справедливого рішення.

У процесі реалізації принципу змагальності завжди постає питання про доступність правосуддя. Конституцією України (ст. 124) передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Це фактично означає, що до компетенції судів може належати будь-яка справа. Велика кількість справ та складність процедури впливають на тривалість їх розгляду. Крім того, існуюча процедура звернення до суду і розгляду справи у фінансовому відношенні є досить обтяжли­вою: за загальним правилом, необхідно попередньо сплатити дер­жавне мито, оплачувати проведення експертизи, виклик свідків². Труднощі, які виникають під час проведення судово-правової ре­форми, свідчать, що є нагальна потреба у вдосконаленні існую­чих процедур, спрямованих на більш ефективне відправлення правосуддя і реальне забезпечення права кожного громадянина на правову допомогу, в тому числі й безплатну.

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Діяльність апеляційної та касаційної інстанцій має важливе значення для виконання завдань суду із захисту прав та охоронюваних законом інтересів громадян і організацій, зміцнен­ня законності і правопорядку, утвердження принципу справедли-

¹ Шишкін В. Диспозитивність — принцип судочинства // Право України. - 1999 - № 6. - С. 10-16.

² Шевчук П. І. Питання про доступність правосуддя та правової допомоги потребує законодавчого вирішення // Вісник Верховного Суду України. — 2000.-№2(18).-С. 39.

Глава 1. Основи здійснення правосуддя

71

вості,-забезпечення розвитку демократії. Вона має здійснюватися при суворому виконанні норм, що регулюють розгляд цивільних, адміністративних, кримінальних, господарських справ у апеля­ційному та касаційному порядку. Касація (від лат. саззо — розби­ваю, руйную) — форма перегляду судових постанов, що набра­ли чинності судами касаційної інстанції (Касаційним судом України, вищими спеціалізованими судами, Верховним Судом України).

Перевіряючи справу апеляційна та касаційна інстанції у кож­ному випадку повинні з'ясувати: чи повно суд першої інстанції дослідив обставини, що мають значення для справи; чи доведено обставини, які суд визнав встановленими; чи відповідають викла­дені у рішенні висновки суду обставинам справи; чи не поруше­но норми матеріального або процесуального права; чи правильно ці норми застосовано. Разом з тим суд касаційної інстанції не мо­же проводити судове слідство.

Свою діяльність апеляційний суд розпочав тільки після прийняття змін до КПК, ЦПК та ГПК 21 червня 2001 р.

Апеляція (від лат. арреііайо — звернення) — форма перегля­ду постанов суду першої інстанції, що не набрали законної сили, судами вищої інстанції.

Інститут апеляції не є новим для вітчизняного права. Така система перегляду судових рішень, що не набрали законної сили, існувала ще до 1917 року. Але 24 листопада (7 грудня) 1917 року з прийняттям Декрету РНК № 1 "О суде" апеляцію було лікві­довано. Так, зокрема, ст. 2 Декрету закріпила правило, за яким рішення місцевих судів були остаточними і оскарженню в апеля­ційному порядку не підлягали¹.

Апеляційний суд наділено повноваженням проводити своє судове слідство або обмежитись тими матеріалами, які є у справі, тобто суть апеляції полягає в новому розгляді і перевирішенні справи судом апеляційної інстанції.

Обов'язковість рішень суду. Конституція України (ст. 124) проголошує, що рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими на всій території України. Рішення — найважли­віший акт здійснення правосуддя. Обов'язковість рішень суду підкреслює авторитет судової влади і сприяє утворенню режиму законності і зміцненню правопорядку в державі. Процесуальне законодавство встановлює (ст. 403 КПК України, ст. 14 ЦПК Ук-

¹ Декрети Советской власти. — М, 1957. — Т 1 — С. 124.

72

Розділ II. Суд України

раїни), що вирок, рішеення, ухвала і постанова суду, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх державних і громадських підприємств і організацій, службових осіб та громадян і підляга­ють виконанню на всій території України.

Судові рішення інших держав є обов'язковими до виконання на території України за умов, визначених законом України, від­повідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (п. З ст. 11 Закону України "Про судоустрій України").

Участь народу у здійсненні правосуддя. Відповідно до Кон­ституції України (статті 124 і 127) та статей 65—72 Закону Ук­раїни "Про судоустрій України" правосуддя відправляють про­фесійні судді та у визначених законом випадках — народні засі­дателі і присяжні.

Народні засідателі беруть участь у здійсненні правосуддя в апеляційних судах. Вони обираються з числа громадян України, які на день обрання досягли 25-річного віку і постійно прожива­ють на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного

суду.

Присяжним може бути громадянин, який досяг 30-річного ві­ку. Законом України "Про судоустрій України" встановлено об­меження щодо осіб, які не можуть бути включені до списків на­родних засідателів або присяжних, а саме:

— визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;

— які мають хронічні, психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків народного засідателя;

— щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи су­довий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не

погашену судимість;

— депутати усіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, ад­вокати, нотаріуси (ст. 66).

Строк, на який народні засідателі закликаються до виконан­ня обов'язків у суді, визначається Законом України "Про судо­устрій України" і встановлюється не більш як місяць на рік, крім випадків, коли продовження цього строку зумовлюється необхід­ністю закінчити розгляд судової справи, початої з їхньою участю

(ст. 71 Закону).

На час виконання обов'язків у суді на народних засідателів поширюються гарантії незалежності і недоторканності суддів.

Глава 1: Основи здійснення правосуддя

73

Суд присяжних — це вже абсолютно нова інституція. Проце­суальний закон надаватиме обвинуваченому у кримінальній справі право вибору — вимагати, щоб його справу слухав суд присяжних (чи суд у складі виключно професійних суддів). Від­повідні питання будуть погоджуватися під час проведення попе­реднього засідання суду.

Коли справа слухається судом за участю народних засідате­лів, тоді суддя і народні засідателі разом розглядають справу від початку судового засідання і до винесення рішення по суті. Вони разом ідуть до нарадчої кімнати, ухвалюють і оголошують проце­суальні акти, тобто діють як звичайний суд.

Натомість суд присяжних функціонує у зовсім інший спосіб.

"..^Присяжні будуть відокремлені від головуючого і оцінюва­тимуть докази та виноситимуть вердикт про винуватість чи не­винуватість підсудного. Але перед видаленням присяжних до на­радчої кімнати суддя має дати їм настанови з приводу юридичної фабули справи та відповідних правових питань. Причому він має зробити це ненав'язливе, щоб не визначати наперед волевиявлен­ня присяжних"¹.

Процесуальний порядок функціонування суду присяжних ще не визначений.

Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором

(п. 5 ч. З ст. 129 Конституції України). Прокурор бере участь у дослідженні доказів, подає суду свої міркування з приводу засто­сування кримінального закону і міри покарання щодо підсуд­ного. Прокурор зобов'язаний, підтримувати обвинувачення, ке­руватися вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, яке грунтується на розгляді всіх обставин справи (частини 1 і 2 ст. 264 КПК) (докладніше див. § 2 глави 1 розділу III).

Забезпечення обвинуваченому права на захист. Суть цього принципу полягає в тому, що кожна особа може особисто захищатися від обвинувачення у вчиненні злочину. Разом з тим Конституцією гарантовано, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, така допомога надається безплатно. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Стефанюк В.Історичний шанс для українського правосудця // Юридич­ний вісник України. — 2002. — № 13(353). — ЗО березня—5 квітня.

74

Розділ II. Суд України

Закон зобов'язує особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суддю до першого допиту обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника (ст. 21 КПК).

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та на­дання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах діє адвокатура (ст. 59 Конституції).

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчи­ненні злочину. Відмова від захисника не може бути прийнята:

— у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину, у віці до 18 років;

— у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади не можуть самі реалізувати своє право на захист;

— у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться

судочинство;

— при провадженні справи про застосування примусових

заходів медичного характеру;

— коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, перед­бачає довічне ув'язнення (ст. 45 КПК).

Суд, слідчий та особа, яка проводить дізнання, не мають права перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого.

Закон забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, по­гроз та інших незаконних заходів (ст. 22 КПК).

Обвинуваченому гарантується право знати, в чому його обвинувачують; давати показання або відмовитися давати пока­зання; подавати докази, заявляти клопотання і відводи; подавати скарги; ознайомлюватися після закінчення попереднього слідства з усіма матеріалами справи (ст. 43 КПК).

Держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Суть презумпції невинуватості полягає у тому, що особа вва­жається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в за­конному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду

(ст. 62 Конституції).

Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її

користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідстав­ним засудженням.

Повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне життя. Відповідно до Конституції України кожен має

Глава 1. Основи здійснення правосуддя

75

право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим та ін­шим дослідам (ст. 28 Конституції). Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, перед­бачених законом.

Обшук особи, а також її освідування, коли воно пов'язане з необхідністю оголювати освідувану людину, може проводити лише слідчий тієї ж статі, що й обвинувачений чи освідуваний, у присутності понятих цієї самої статі (статті 184 і 193 КПК).

Відтворення обстановки і обставин події допускається лише за умови, коли виконувані при цьому дії не принижують гідності осіб, які беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров'я (ст. 194 КПК).

За ст. 185 КПК під час обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні.

Проте охорона особистого і сімейного життя громадян не поширюється на ті його прояви, які суперечать інтересам інших громадян, держави і суспільства або порушують їх. Критерієм втручання є негативний з позиції суспільства зміст особистого життя, його невідповідність державним та громадським інтере­сам, його антисуспільний характер. Суд може втручатися у сферу особистого і сімейного життя у разі виникнення потреби захищати права і законні інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

Право на свободу та особисту недоторканність. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека ви­знаються найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції). Кожна людина має право на свободу та особисту недо­торканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підста­вах та в порядку, встановлених законом (ст. 29 Конституції).

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосу­вати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний за­хід, обгрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевіре­на судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом

76

Розділ II. Суд України

72 годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невід­кладно повідомлено про мотив арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захи­щати себе особисто та користуватися правовою допомогою

захисника.

Кожному затриманому гарантується право у будь-який час

оскаржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно пові­домлено родичів заарештованого чи затриманого.

Недоторканність житла. Кожному гарантується недоторкан­ність житла. Не допускається проникнення до житла або до ін­шого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інак­ше як за вмотивованим рішенням суду (ст. ЗО Конституції). Цей принцип характеризує демократизм правового статусу особи в суспільстві і є гарантією охорони матеріальних інтересів та осо­бистого життя громадян. Принцип недоторканності житла прита­манний як кримінальному, так і цивільному судочинству.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановле­ний законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Цей принцип закріплений в ст. 31 Конституції України. Кожному гарантується таємниця листуван­ня, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Особисте життя громадян, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень охороняються законом (ч. 2

ст. 14^і КПК).

Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо.

Накладення арешту на кореспонденцію та виїмка її в пошто­во-телеграфних установах можуть проводитися лише на підста­вах і в порядку, встановлених законом (п. З ст. 14^і КПК).

Листування, телеграфна та інша кореспонденція, якщо вона містить інформацію про обставини (фактичні дані), що мають^| значення для справи, належать до письмових доказів. •'

Глава 1. Основи здійснення правосуддя

77

У цивільному судочинстві вони оголошуються і пред'яв­ляються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також експертам і свідкам. Особи, які бе­руть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу таких доказів (ст. 186 ЩІК).

Питання для самоконтролю

1. Назвіть ознаки, за якими судочинство відрізняється від діяльності інших правових органів.

2. Дайте характеристику основних принципів судочинства.

§ 2. Судова система України

Судову владу представляють незалежні суди¹, які від імені держави, в порядку, встановленому законом, здійснюють право­суддя, наділені владними повноваженнями, метою яких є понов­лення порушеного права і справедливості шляхом застосування заходів державного примусу до осіб, які посягають на інтереси, що охороняються законом.

Судова система України являє собою сукупність усіх судів держави, основаних на єдиних засадах організації і діяльності, що здійснюють судову владу².

Характерними ознаками судової системи України є її присто­сованість до адміністративно-територіального устрою, різні рівні провадження, стабільність та єдність.

Єдність судової системи зумовлена метою та завданнями ор­ганізації і діяльності судових органів, єдиними засадами судо­чинства для всіх ланок судової системи, незалежністю суддів у відправленні судочинства. В основному судова система може змі­нюватися тільки у зв'язку зі змінами в адміністративно-територі­альному устрої.

Відповідно до адміністративно-територіального устрою судо­ва система України поділяється на ланки. Поняття "ланка судо­вої системи" пов'язане з компетенцією кожного конкретного судового органу. Суди, які належать до певної ланки судової сис­теми, мають однакову предметну компетенцію, ті самі функції і

Див. додаток — табл. 1.

2

Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 1977. — С. 344.

78

Розділ II. Суд України

Глава 1. Основи здійснення правосуддя

79

здебільшого розташовані у межах територіальних одиниць, при­рівняних одна до одної за адміністративним поділом.

Судова система судів загальної юрисдикції складається з

чотирьох ланок:

1) місцеві суди району, району в місті, міськрайонні,

військові суди гарнізонів;

2) апеляційні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя; апеляційні військові суди регіонів і Військово-Морських Сил; Апеляційний суд України;

3) Касаційний суд України;

4) Верховний Суд України.

Господарські та адміністративні суди є спеціалізованими су­дами в системі судів загальної юрисдикції.

Діяльність ланок судової системи визначається тим, які функції виконує суд залежно від стадії розгляду справи, тобто в якій інстанції розглядається справа. Отже, судова інстанція — це стадія розгляду справи в суді з певною компетенцією. Справи в судах розглядаються в першій інстанції, другій інстанції — апе­ляційній та третій інстанції — касаційній. Справи також можуть переглядатися в порядку виключного провадження.

Місцевий суд розглядає як суд першої інстанції цивільні, гос­подарські, адміністративні, кримінальні та інші справи у передба­чених законом випадках, за винятком справ, віднесених законом до підсудності інших судів.

У передбачених законом випадках місцевий суд розглядає справи про адміністративні правопорушення.

Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції щодо рі­шень місцевих судів, як суди першої інстанції в адміністратив­них, кримінальних та цивільних справах, що віднесені до їх під­судності законом.

Для забезпечення права на апеляційне оскарження судових постанов, ухвалених апеляційними судами у першій інстанції, відповідно до Закону України "Про судоустрій України" (ст. 26) утворено Апеляційний суд України.

Апеляція — це основний спосіб перегляду судових рішень у цивільних, кримінальних та господарських справах, закріплений у законодавстві більшості країн світу. Інститут апеляції здавна відомий і в Україні, зокрема його досить докладно врегульовано у "Правах, за якими судиться малоросійський народ" (1743 р.), де апеляція визначалась як "правильне відкликання і перенесен­ня з нижчого суду до вищого справи сторін, що судяться, коли

одна якась із них вважала себе скривдженою вироком, винесеним у її справі в цьому нижчому суді"¹.

Як універсальний спосіб оскарження судових рішень, що не набрали законної сили, апеляція набула законодавчого закріп­лення у Статуті цивільного судочинства Російської імперії (1864 р.) і деякий час застосовувалась у судочинстві України піс­ля проголошення нею незалежності в 1917 році. Згодом, у радян­ський період, інститут апеляції припинив своє існування, а нато­мість було введено інститут касації, що за змістом істотно від­різнявся від однойменного інституту європейського та світового процесуального законодавства². В результаті проведення так зва­ної малої судово-правової реформи апеляція зайняла належне місце в процесуальних кодексах країни.

Відповідно до Указу Президента України "Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі госпо­дарських судів України" від 11 липня 2001 року № 511/2001 утворено систему і визначено територію, на яку поширюються повноваження апеляційних господарських судів України.

Найменування апеляційного господарського суду	Територія, на яку поширюються повноваження апеляційного господарського суду
Дніпропетровський апеляційний господарський суд	Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області
Донецький апеляційний господарський суд	Донецька, Луганська області
Київський апеляційний господарський суд	Вінницька, Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська області та місто Київ
Львівський апеляційний господарський суд	Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька області

Юридична енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія імені М.П. Ба­жана, 1998. -Т. 1. —С. 131.

г\

Шевчук П. І. Інститут апеляції: досвід урегулювання в процесуальному законодавстві окремих пострадянських країн // Вісник Верховного Суду Ук­раїни. - 2000. - № 4 (20). - С. 50.

80

Розділ II. Суд України

Глава 1. Основи здійснення правосуддя

81

Найменування апеляційного господарського суду	Територія, на яку поширюються повноваження апеляційного господарського суду
Одеський апеляційний господарський суд	Миколаївська, Одеська, Херсонська області
Севастопольський апеляційний господарський суд	Автономна Республіка Крим, місто Севастополь
Харківський апеляційний господарський суд	Полтавська, Сумська, Харківська області

Касаційний суд України відповідно до ст. 33 Закону України "Про судоустрій України" розглядатиме в касаційному порядку справи, віднесені до його підсудності, а також інші справи у ви­падках, визначених процесуальним законом.

"Місцеві суди як суди першої інстанції вирішують зараз 90 відсотків цивільних і кримінальних справ. Апеляційні обласні суди будуть розглядати апеляції на ці 90 відсотків рішень, а справи, в яких строки не погоджуються з рішенням апеляційної інстанції, направлятимуться до касаційного суду. За приблизни­ми підрахунками, Касаційний суд України переглядатиме до 55 тисяч справ на рік"¹.

Верховний Суд України у межах своїх повноважень розгля­дає у касаційному порядку рішення судів загальної юрисдикції, переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розгля­нуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку, та справи, пов'язані з винятковими обставинами у порядку, вста­новленому процесуальним законом, а також розглядає справи, віднесені до його компетенції Конституцією та законами Ук­раїни.

^"Суди першої ланки є виключно судами першої інстанції. Вони не можуть виступати ні як касаційна, ні як апеляційна ін­станція.

Самостійною формою перегляду постанов суду, що набрали законної сили, є перегляд у зв'язку з нововиявленими та винят­ковими обставинами та в порядку виключного провадження. Та­кий порядок встановлено у кримінальному і цивільному судо­чинстві та при вирішенні господарських спорів.

¹ Стефанюк В. Історичний шанс для українського правосуддя // Юридич­ний вісник України. — 2002. — ЗО березня. — № 13(353).

і 1Н

, І

Всі суди України є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного герба України і своїм найменуванням.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть ланки судів загальної юрисдикції.

2. Як розподіляються і на які території поширюються по­вноваження кожного з апеляційних господарських судів?

3. Дайте характеристику судової системи.

§ 3. Органи суддівського самоврядування

Незалежність судів і суддів України забезпечується належ­ним функціонуванням органів суддівського самоврядування, ме­тою діяльності яких є колективне вирішення професійними суд­дями питань внутрішньої діяльності суддів.

До питань внутрішньої діяльності судів належать питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціаль­ний захист судців та їх сімей, а також інші питання, що безпосе­редньо не пов'язані із здійсненням правосуддя. Рішення із зазна­чених питань не пов'язані із здісненням правосуддя. Рішення із зазначених питань органами суддівського самоврядування при­ймаються відповідно до закону.

Завданням органів суддівського самоврядування є:

— забезпечення організаційної єдності/функціонування орга­нів судової влади; зміцнення незалежності суддів, захист від втручання в їх діяльність;

— участь у визначенні потреб кадрового, фінансового, матері­ально-технічного та іншого забезпечення судів та контроль за до­держанням встановлених нормативів зазначеного забезпечення;

— погодження призначення суддів на посади в судах загаль­ної юрисдикції, призначення частини суддів Конституційного Суду України та суддів до складу Вищої ради юстиції і обрання до кваліфікаційних комісій суддів;

— заохочення суддів та працівників апарату судів;

— здійснення контролю за організацією діяльності судів та інших структур у системі судової влади.

Організаційними формами суддівського самоврядування є: 1) збори суддів місцевого суду, апеляційного суду, Апеляцій-

82

Розділ II. Суд України

ного суду України, Касаційного суду України, вищого спеціалі­зованого суду, Верховного Суду України:

2) конференції суддів загальних (крім військових) місцевих та апеляційних судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя;

3) конференції суддів військових судів;

4) конференції суддів спеціалізованих судів;

5) з'їзд суддів України.

Відповідно до ст. 105 Закону України "Про судоустрій Украї­ни" збори суддів — це зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання внутрішньої діяльності цього суду та приймають колективні рішення з обговорюваних питань.

Крім того збори суддів місцевих та апеляційних судів обира­ють делегатів на відповідні конференції суддів, а збори суддів Апеляційного суду України, Касаційного суду України, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України — делегатів на з'їзди суддів України. Вони скликаються у міру необхідності, але не рідше одного разу на шість місяців головою відповідного суду як за власною ініціативою, так і на вимогу не менш як тре­тини від загальної кількості суддів даного суду. Збори суддів апеляційних судів та Касаційного суду України скликаються президією відповідного суду за власною ініціативою або за про­позицією голови суду, або на вимогу не менш як однієї третини від загальної кількості суддів даного суду не рідше одного разу на три місяці. Збори суддів Верховного Суду України, збори суд­дів вищого спеціалізованого суду скликаються у міру необхіднос­ті, але не рідше одного разу на три місяці.

На голову відповідного суду покладається обов'язок викону­вати рішення зборів суддів, а у судах, в яких діють президії суду, покладається на ці президії.

Відповідно до ст. 108 конференція суддів — це зібрання пред­ставників суддів (делегатів) відповідних судів, на якому вони об­говорюють питання діяльності цих судів та приймають колектив­не рішення з обговорюваних питань.

До повноважень конференції суддів входить вирішення та­ких питань:

— обговорення і вирішення питання, що стосується фінансу­вання та організаційного забезпечення діяльності відповідних суддів;

— заслуховування звітів виконавчих органів конференції, ін­формації відповідних управлінь державної судової адміністрації;

Глава 1. Основи здійснення правосуддя

83

— визначення кількісного складу ради судців та обрання и членів;

— обрання членів відповідної кваліфікаційної комісії суддів;

— розробка пропозицій на розгляд з'їзду суддів України;

— звернення з пропозиціями щодо вирішення питань діяль­ності відповідних судів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

— обрання делегатів на з'їзд суддів України;

— обговорення інших питань, віднесених до повноважень ор­ганів суддівського самоврядування.

У період між конференціями суддів функції суддівського са­моврядування виконує відповідна рада суддів, яка організовує виконання та контроль рішень конференції, а також вирішує пи­тання про скликання конференції суддів.

З'їзд суддів України — найвищий орган суддівського самовря­дування.

На з'їзді суддів України:

— заслуховується звіт Ради суддів України про виконання завдань органів суддівського самоврядування щодо забезпечення незалежності судів і суддів, стан фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів;

— заслуховується інформація Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та голови Державної судової адміністрації Украї­ни про їх діяльність, може висловлюватися недовіра голові Дер­жавної судової адміністрації України;

— призначаються та звільняються судді Конституційного Су­ду України;

— призначаються члени Вищої ради юстиції та приймається рішення про припинення їх повноважень;

— обираються члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

— обговорюється необхідність звернення з пропозиціями що­до вирішення питань діяльності судів до органів і посадових осіб державної влади;

— визначається кількісний склад Ради суддів України та обирається Рада суддів України;

— розглядаються інші питання суддівського самоврядування. З'їзд судців України скликається Радою суддів України один

раз на три роки.

Для участі в роботі з'їзду суддів України можуть бути запро­шені Президент України, народні депутати України, Уповнова­жений Верховної Ради України з прав людини, члени Вищої ра-

84

Розділ II. Суд України

ди юстиції, представники Уряду, інших центральних органів дер­жавної влади, представники навчальних і наукових закладів та установ, громадських організацій, інші особи.

Обрання делегатів на з'їзд суддів України відбувається на конференціях суддів, а делегатів від Апеляційного суду України та Касаційного суду України — на зборах суду, за нормою пред­ставництва, визначеною Радою суддів України. Збори суддів Конституційного Суду України обирають на з'їзд трьох делегатів з числа суддів цього суду.

У період між з'їздами суддів України вищим органом суддів­ського самоврядування є Рада суддів України, яка обирається з'їз­дом. До складу Ради суддів України мають бути обрані не менш як по одному представнику від суддів Апеляційного суду Украї­ни, Касаційного суду України, конференції суддів військових су­дів, конференцій суддів відповідних спеціалізованих судів, суддів Верховного Суду України, а також суддів Конституційного Суду України. Представники суддів загальних місцевих та апеляцій­них судів мають становити не менш як половину від загальної кількості членів Ради суддів.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть організаційні форми суддівського самоврядування.

2. Завдання органів суддівського самоврядування.

3. Повноваження конференцій суддів.

4. Повноваження з'їзду суддів України.

Глава 2 Статус суддів

§ 1. Суддя — носій судової влади. Гарантії незалежності суддів

Суддя та залучені для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які реально здійсню­ють Правосуддя. Судді є посадовими особами державної влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями здій­снювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді, судах загальної юрисдикції, військових судах, господарських судах, адміністративних судах.

Статус суддів — це сукупність прав та обов'язків, закріпле­них чинним законодавством стосовно порядку обрання суддів, їх повноважень, гарантій їх діяльності та відповідальності.

Статус суддів закріплений та гарантується Конституцією України, законами України "Про статус суддів", "Про Конститу­ційний Суд України", "Про судоустрій України".

Судді у своїй діяльності є незалежними, підкоряються лише законові і нікому не підзвітні. Держава охороняє незалежність суддів і забезпечує це особливим порядком їх обрання (призна­чення), зупинення їх повноважень та звільнення з посади; харак­терною процедурою із присвоєння військових звань суддям військових судів; передбаченою виключно законом процедурою здійснення правосуддя; таємницею прийняття судового рішення і забороною її розголошення; забороною під загрозою відпові­дальності втручатися у здійснення правосуддя; встановленням відповідальності за неповагу до суду чи судді; правом на відстав­ку; недоторканністю суддів; створенням необхідних організацій­но-технічних та інформаційних умов для діяльності судів, мате­ріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до їх ста­тусу; особливим порядком фінансування судів; системою органів суддівського самоврядування на відміну від загальнодержавного процесу управління (ст. 14 Закону України "Про статус суддів").

86

Розділ II. Суд України

§ 2. Обрання суддів та припинення їх повноважень

Конституцією України (ст. 127) визначено, що правосуддя здійснюють професійні судді та у встановлених законом випад­ках — народні засідателі і присяжні. Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Специфіка судової діяльності потребує, крім додержання принципів судочинства, ще й позбавленої політичної пристрасті судді, додержання вимог несумісності. Належність судді до будь-якої партії небезпечна для правосуддя. Необхідна за законом по­літична нейтральність судді не може бути зведена тільки до фор­мальних заборон його зв'язків з політичними партіями і рухами. У принципі можливі й інші прояви суддею його політичних сим­патій або антипатій (надання матеріальної підтримки певним партіям, участь у вуличних демонстраціях, агітація за кандидатів у депутати та інше). -Усе це — акції політичного характеру, і суд­дя повинен залишатися осторонь них. Якщо ж його політична за-ангажованість перетворюється на постійний фактор, на фоні яко­го він продовжує виконувати свої професійні суддівські обов'яз­ки, то незалежно від відсутності у судді формального членства в партії або русі цілком правомірним є порушення питання про припинення його суддівських повноважень .

На посаду судді кваліфікаційна комісія суддів може рекомен­дувати громадян України, які досягай 25-річного віку, мають ви­щу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживають в Україні не менш як десять років та воло­діють державною мовою (ст. 59 Закону України "Про судоустрій України").

Не можуть бути рекомендовані на посаду судді особи, що ви­знані судом обмежено дієздатними або недієздатними; які мають хронічні чи психічні захворювання, що перешкоджають виконан­ню обов'язків судді; щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість.

Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом, зокрема

¹ Сте<ранюк В. Судова влада як основна юридична гарантія захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні // Право України. — 2001. — № 1. — С. 17.

Глава 2. Статус суддів

87

Законом України "Про статус суддів". Так, відповідно до ст. 7 цього Закону суддею апеляційного суду може бути громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи за юридичною спеціальністю не менш як п'ять років, у тому числі не менш як три роки на Посаді судді. Суддею Верховного Суду України може бути громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти п'яти років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи за юридичною спеціальністю не менш як десять років, у тому числі не менш як п'ять років на посаді судді.

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Відповідно до ст. 127 Конституції України ці судді відправляють правосуддя у складі колегій суддів.

На посаду судді спеціалізованого суду може бути рекомендо­ваний відповідною кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший тридцяти років, який проживає в Україні не менш як десять років, володіє державною мовою, має вищу ос­віту у галузі знань, що охоплюються межами юрисдикції відпо­відного спеціалізованого суду, та стаж роботи за спеціальністю не менш як п'ять років.

•Необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого складу суду є складання кваліфікаційного екзамену. Ця умова не поширюється на осіб, які мають відповідний стаж роботи на по­саді судді, давність якого не перевищує одинадцяти років.

Звільнення судді або припинення його повноважень розгля­дається у контексті незалежності й недоторканності суддів. У Конституції (ст. 126) та Законі України "Про статус суддів" (ст. 15) дано вичерпний перелік випадків припинення повнова­жень або звільнення з посади. Зокрема, щодо припинення повно­важень є підстави, які пов'язані з порядком проходження дер­жавної служби (закінчення строку повноважень, досягнення шістдесятип'ятирічного віку, переведення чи обрання судді на ін­шу посаду, письмова заява про відставку або звільнення з посади за власним бажанням), негативними життєвими ситуаціями (смерть судді або оголошення його рішенням суду, що набрало законної сили, померлим; набрання чинності рішення суду про визнання судді безвісно відсутнім тощо), професійною непридат­ністю (звільнення у порядку дисциплінарного провадження за професійною невідповідністю).

88

Розділ II. Суд України

§ 3. Атестація та дисциплінарна відповідальність судців

Для забезпечення формування корпусу професійних суддів та визначення рівня їх фахової підготовленості, а також для роз­гляду питань про дисциплінарну відповідальність суддів та щодо надання висновків про звільнення судді з посади в системі судо­устрою України діють такі кваліфікаційні комісії:

• кваліфікаційні комісії суддів загальних судів;

• кваліфікаційна комісія суддів військових судів;

• кваліфікаційні комісії суддів відповідних спеціалізованих судів;

• Вища кваліфікаційна комісія суддів України.

Строк повноважень кваліфікаційних комісій суддів стано­вить три роки з дня їх утворення.

До складу кваліфікаційних комісій суддів входять 11 членів, які мають вищу юридичну освіту:

• шість суддів, обраних до складу кваліфікаційної комісії від­повідно до вимог Закону України "Про судоустрій України";

• дві особи від Міністерства юстиції України;

• дві особи, уповноважені відповідною обласною (Київською міською) радою за місцезнаходженням кваліфікаційної комісії суддів;

• одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє у складі 13 членів, які мають вищу юридичну освіту. До її складу входять:

• сім суддів, обраних до Комісії відповідно до вимог Закону України "Про судоустрій України";

• дві особи, призначені Верховною Радою України;

• дві особи, призначені Президентом України;

• одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

• одна особа від Міністерства юстиції України.

Відповідно до ст. 77 Закону України "Про судоустрій Украї­ни" кваліфікаційна комісія суддів має перевіряти відповідність кандидатів у судді вимогам, встановленим законом, проводити їх кваліфікаційне атестування і давати висновок про підготовле­ність до судової роботи кожного кандидата, який пропонується на посаду судді; а також давати висновки про звільнення з поса­ди судді.

Крім того на кваліфікаційну комісію покладено обов'язки проводити атестацію суддів відповідних судів і присвоювати суд­дям кваліфікаційні класи (не вище другого);

Глава 2. Статус суддів

89

розглядати звернення та подання про дисциплінарну відпові­дальність суддів місцевих судів, проводити пов'язані з цим служ­бові перевірки, за наявності підстав порушувати дисциплінарні провадження тощо.

За результатами розгляду кваліфікаційна комісія суддів приймає рішення (висновок), який викладається у письмовій формі. У рішенні (висновку) зазначаються дата і місце прийнят­тя рішення, склад комісії, питання, що розглядалися, мотиви прийнятого рішення. Рішення (висновок) підписують головую­чий і члени комісії, які брали участь у засіданні.

Особа, стосовно якої прийнято рішення кваліфікаційної ко­місії суддів, або особа, за поданням якої вирішувалися питання, у разі незгоди з цим рішенням має право оскаржити його.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України за своїми пов­новаженнями може:

— давати висновок про можливість обрання суддів Верховно­го Суду України, суддів вищих спеціалізованих судів, Касаційно­го суду України та суддів Апеляційного суду України, а також висновок про звільнення зазначених суддів з посади;

— проводити атестацію суддів Верховного Суду України, суддів вищих спеціалізованих судів, Касаційного суду України та Апеляційного суду України і присвоювати їм відповідні кваліфі­каційні класи;

— розглядати звернення про дисциплінарну відповідальність суддів Касаційного суду України та суддів апеляційних судів; проводити пов'язані з цим службові перевірки, за наявності під­став порушувати дисциплінарні провадження та вирішувати справи про дисциплінарну відповідальність суддів зазначених судів;

— розглядати скарги на рішення (висновки) кваліфікаційних комісій суддів;

— давати дозвіл на складання та приймати повторний (додат­ковий) іспит у суддів, яким відмовлено в рекомендації до обран­ня суддею безстрокове;

— припиняти перебування у відставці судді (крім суддів міс­цевих судів) та ін.

Метою проведення атестації є оцінка та стимулювання росту професійної кваліфікації суддів.

Залежно від посади, стажу та досвіду роботи, рівня професій­них знань суддям довічно встановлюються шість кваліфікацій­них класів: вищий, перший, другий, третій, четвертий та п'ятий.

90

Розділ II. Суд України

Кваліфікаційні класи присвоюються:

суддям Верховного Суду України — вищий і перший квалі­фікаційні класи;

суддям вищих спеціалізованих судів — вищий, перший і дру­гий кваліфікаційні класи;

суддям Касаційного суду України — перший і другий квалі­фікаційні класи;

судцям апеляційних судів — перший, другий і третій кваліфі­каційні класи;

судцям місцевих судів — другий, третій, четвертий і п'ятий кваліфікаційні класи.

Мінімальний строк перебування у кваліфікаційному класі, який дає право на присвоєння наступного кваліфікаційного кла­су, встановлюється: у п'ятому і четвертому — три роки, у третьо­му і другому — п'ять років. Строк перебування у першому квалі­фікаційному класі не обмежується.

За суддею, який вийшов у відставку чи на пенсію, зберігаєть­ся присвоєний йому кваліфікаційний клас.

Втрата громадянства тягне за собою позбавлення судді квалі­фікаційного класу.

Чергова кваліфікаційна атестація судді проводиться не пізні­ше одного місяця з дня закінчення строку перебування у присво­єному йому кваліфікаційному класі. Дострокова кваліфікаційна атестація може бути проведена не раніше ніж через два роки з часу останньої атестації.

Особи, вперше обрані на посаду, проходять кваліфікаційну атестацію протягом шести місяців після обрання, якщо вони мають стаж роботи, і протягом двох років, якщо вони такого ста­жу не мають.

Порядок проведення кваліфікаційної атестації суддів перед­бачає, що на суд, який підлягає кваліфікаційній атестації, голова відповідного суду складає характеристику, в якій відображають­ся ділові та моральні якості, дається оцінка його професійної ді­яльності. Характеристику на голів суддів складають голови суд­дів вищого рівня.

Суддя має бути ознайомлений з характеристикою не пізніше як за п'ятнадцять днів до проведення атестації.

Атестація проводиться у присутності судді, який атестується, у формі кваліфікаційного іспиту, кваліфікаційної співбесіди або повторного (додаткового) іспиту.

Глава 2. Статус суддів

91

Кваліфікаційна комісія залежно від рівня професійних знань, стажу, досвіду роботи судді приймає рішення про:

— присвоєння судді відповідного кваліфікаційного класу;

— присвоєння судді більш високого кваліфікаційного класу;

— залишення судді у раніше присвоєному кваліфікаційному класі;

— відкладення атестації до шести місяців.

За своїми повноваженнями кваліфікаційна комісія може дати висновок про невідповідність рівня професійних знань судді зай­маній посаді і звільнення його з посади судді.

Крім того, за наявності підстав кваліфікаційна комісія може присвоїти судді більш високий кваліфікаційний клас, ніж запро­поновано у поданні, внести подання про заохочення судді.

Рішення кваліфікаційної комісії з питань кваліфікаційної атестації може бути оскаржено суддею, стосовно якого розгляда­лося питання до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України у п'ятнадцятиденний строк з дня вручення йому рішення. Скарга подається через комісію, яка проводила атестацію. Скарга з мате­ріалами атестації надсилається до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України протягом трьох днів і має бути розглянута протя­гом місяця з дня надходження.

За своїми повноваженнями, за наявності підстав, Вища ква­ліфікаційна комісія може прийняти одне з таких рішень:

— залишити скаргу без задоволення;

— змінити рішення і присвоїти судді кваліфікаційний клас;

— залишити в раніше присвоєному кваліфікаційному класі;

— призначити повторний (додатковий) іспит.

За порушення законодавства при розгляді судових справ, ви­мог, що ставляться до судді, та обов'язків судді його притягують до дисциплінарної відповідальності. За кожне з порушень накла­дається лише одне з таких дисциплінарних стягнень (ст. 32 За­кону України "Про статус суддів"):

— догана;

— пониження кваліфікаційного класу;

— за наслідками дисциплінарного провадження відповідна кваліфікаційна комісія суддів може прийняти рішення про на­правлення рекомендації до Вищої ради юстиції для вирішення питання про внесення подання про звільнення судді з посади.

Дисциплінарне провадження включає:

— перевірку даних про дисциплінарний проступок судді;

— порушення дисциплінарного провадження;

— розгляд дисциплінарної справи.

92

Розділ II. Суд України

Підставами порушення дисциплінарного провадження відпо­відно до ст. 34 Закону України "Про статус суддів" та ст. 97 За­кону України "Про судоустрій України" можуть бути:

— подання Міністерства юстиції України та його органів на місцях;

— подання Голови Верховного Суду України (голови вищого спеціалізованого суду);

— подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

— подання члена Ради суддів України;

— подання народного депутата України;

— повідомлення у засобах масової інформації. Відповідно до ст. 98 Закону України "Про судоустрій Украї­ни" дисциплінарне провадження здійснюють:

1) кваліфікаційні комісії суддів — щодо суддів місцевих судів;

2) Вища кваліфікаційна комісія суддів України — щодо суд­дів апеляційних судів та Касаційного суду України;

3) Вища рада юстиції — щодо суддів вищих спеціалізованих судів та суддів Верховного Суду України.

Рішення у дисциплінарній справі судді приймається більшіс­тю голосів членів кваліфікаційної комісії суддів, присутніх на за­сіданні. При накладенні на суддю дисциплінарного стягнення враховуються характер проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, обставини, що впливають на обрання міри дисциплінарної відповідальності.

Рішення у дисциплінарній справі судді про притягнення його до дисциплінарної відповідальності може бути оскаржено до Ви­щої ради юстиції.

§ 4. Правовий та соціальний захист суддів

Однією з гарантій належного здійснення правосуддя є ство­рення необхідних умов для діяльності суддів, їх матеріального та соціального забезпечення. Держава гарантує судді заробітну пла­ту, яка складається з посадового окладу, премій, доплат за квалі­фікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок. Судді військових судів одержують грошове утримання, яке скла­дається з посадового окладу, окладу за військове звання, доплат

Глава 2. Статус суддів

93

за кваліфікаційний клас судді та за вислугу років військовослуж­бовця. Крім того, суддям виплачується щомісячна надбавка за вислугу років.

Законом України "Про статус суддів" (ст. 44) передбачено, що не пізніше як через шість місяців після обрання суддя Кон­ституційного Суду, Верховного Суду або вищого спеціалізовано­го суду, який потребує поліпшення житлових умов, забезпечу­ється благоустроєним житлом у вигляді окремої квартири або будинку — Кабінетом Міністрів України, а суддя іншого суду — відповідними місцевими органами державної виконавчої влади за місцезнаходженням суду. Судді військових судів забезпечу­ються таким же житлом і в ті самі строки за рахунок Міністер­ства оборони України. У разі незабезпечення судді благоустроє­ним житлом у зазначені строки суд за рахунок державного бю­джету може придбати квартиру або будинок за ринковими ціна­ми і передати їх у користування судді.

Судді мають й інші пільги, передбачені законодавством.

Держава забезпечує особисту безпеку судців та їхніх сімей (ст. 126 Конституції).

У разі надходження від судді заяви про вчинення у зв'язку з його службовою діяльністю посягання на його життя і здоров'я, знищення чи пошкодження його майна, погрозу вбивством, на­сильством чи пошкодженням майна судді, образу чи наклеп на нього, а також про посягання на життя і здоров'я близьких роди­чів судді (батьків, дружини, чоловіка, дітей), погрозу їм вбивст­вом, пошкодженням майна органи внутрішніх справ зобов'язані вжити необхідних заходів, щоб забезпечити безпеку судді, членів його сім'ї та збереження їхнього майна.

З метою створення умов для діяльності судів державою роз­роблено і поступово втілюються у життя відповідні заходи щодо забезпечення їх необхідним обладнанням, транспортом, засобами оргтехніки та іншими матеріально-технічними ресурсами, у тому числі виділяються валютні кошти для здійснення міжнародних зв'язків. Суддів та членів їхніх сімей прирівняно щодо медично­го, побутового та транспортного обслуговування до відповідних посадових осіб Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій¹.

Постанова Верховної Ради України "Про забезпечення діяльності судів" // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 26. — Ст. 215.

94

Розділ II. Суд України

Життя і здоров'я суддів підлягають обов'язковому державно­му страхуванню. У разі загибелі (смерті) судді, що сталася у зв'язку з виконанням службових обов'язків, сім'ї загиблого ви­плачується одноразова допомога у розмірі десятирічного грошо­вого утримання за останньою посадою.

Пенсія чи довічне грошове утримання судді виплачується йому повністю незалежно від заробітку, одержуваного після ви­ходу на пенсію.

Питання для самоконтролю

1. Як здійснюється обрання та призначення суддів на посаду?

2. Як проводиться кваліфікаційна атестація суддів?

3. В чому полягає правовий та соціальний захист суддів?

Глава З Місцеві суди

§ 1. Місцевий суд — основна ланка системи судів загальної юрисдикції

Місцевий суд є основною ланкою у системі судів загальної юрисдикції. Це випливає перш за все з того, що суди саме цього рівня розглядають усі кримінальні, цивільні, господарські та ад­міністративні справи, за винятком тих, які віднесені законодав­ством до компетенції інших судів.

Принципи його організації та діяльності закріплено у Кон­ституції, законах України "Про судоустрій України", "Про статус суддів" та деяких інших нормативних актах.

Суд цього рівня утворюється у районі, місті та районах міста. У назві місцевого суду використовується назва населеного пунк­ту, в якому він знаходиться.

Місцевими господарськими судами є господарські суди Ав­тономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами — окружні суди, що ут­ворюються в округах відповідно до Указу Президента України. До складу місцевого суду входять: судді місцевого суду, голова та заступник голови суду. У місцевому суді, в якому кількість суддів перевищує п'ятнадцять, може бути призначено більше од­ного заступника голови суду.

За своїми повноваженнями місцевий суд є судом першої ін­станції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності.

Зокрема, місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопору­шення; місцеві господарські суди розглядають справи, що вини­кають з господарських правовідносин, а також інші справи, від­несені процесуальним законом до їх підсудності; місцеві адмі-

96

Розділ II. Суд України

ністративні суди розглядають адміністративні справи, пов язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управлін­ня, розгляд яких здійснюють військові суди.

Порядок призначення (обрання) суддів до місцевого суду ви­значається Конституцією України (статті 126 і 128) та Законом України "Про статус суддів" (ст. 9).

§ 2. Голова місцевого суду

Голова місцевого суду та його заступник (ст. 20 Закону Ук­раїни "Про судоустрій України") призначаються на посаду стро­ком на п'ять років з числа суддів та звільняються з посади Пре­зидентом України за поданням Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів — голови відповідного вищого спе­ціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів — рекомендації відповідної ради суддів).

Обов'язки голови місцевого суду є досить місткими. Він, зок­рема, здійснює організаційне керівництво діяльністю суду; ви­значає обсяг обов'язків заступника (заступників) голови суду; на підставі акта про призначення на посаду судді чи обрання суд­дею безстрокове або припинення повноважень судді видає відпо­відний наказ; приймає на роботу і звільняє працівників апарату суду, присвоює їм ранги державного службовця у встановленому законом порядку, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення; здійснює заходи щодо забезпечення формування складу народних засідателів; організує ведення су­дової статистики; проводить роботу щодо підвищення кваліфіка­ції працівників апарату суду; представляє суд у відносинах з ін­шими органами державної влади, органами місцевого самовряду­вання, громадянами та організаціями; здійснює інші передбачені законом повноваження.

Голова місцевого суду з питань, що належать до його повно­важень, видає накази і розпорядження.

• Глава 3, Місцеві суди

І97

§ 3. Організація роботи місцевого суду

Належна організація роботи місцевого суду має велике зна­чення для забезпечення виконання покладених на нього функ­цій. Завдання організувати роботу суду покладено на голову суду. .

Галова суду розподіляє обов'язки . між суддями. Якщо до складу суду обрано кілька суддів, то .розподіл обов'язків між ни­ми можливий за такими принципами:

• зональний або територіальний (суддя розглядає всі справи « межах своєї зони);

• предметний або функціональний (суддя розглядає тільки кримінальні чи цивільні справи або навіть певну категорію справ);

• предметно-зональний (суддя розглядає лише кримінальні чи цивільні справи у межах своєї зони);

• поточний (кримінальні справи розглядаються по черзі/ци­вільні — суддею, який прийняв заяву під час прийому громадян).

Для забезпечення ефективної роботи місцевих судів по здій­сненню правосуддя діє апарат суду, структуру і штатну чисель­ність яких затверджує Міністерство юстиції в установленому порядку за поданням голови суду.

Голова суду добирає, приймає на роботу і звільняє з посади працівників, які не обираються: консультантів, секретарів суду та судового засідання, завідувача канцелярії, діловода, архіваріуса Тощо. Він здійснює загальне керівництво роботою канцелярії су­ду, своєчасно вживає заходів щодо усунення недоліків і упущень в її роботі. '

Завідувач канцелярії організовує роботу канцелярії, керує ро­ботою секретарів, діловода, архіваріуса. На завідувача канцелярії покладається: розподіл роботи між працівниками канцелярії суду і контроль за виконанням ними своїх обов'язків; розподіл корес­понденції, що надійшла до суду; контроль за веденням докумен­тів первинного обліку, нарядів, обліку і реєстрації звернень гро­мадян і юридичних осіб; організація обліку і зберігання судових справ, речових доказів; контроль за своєчасним відправленням справ зі скаргами, поданнями, протестами до вищої ланки суду; забезпечення збереження та правильного заповнення трудових книжок працівників суду, особових справ та карток обліку тощо.

На секретарів суду покладається ведення діловодства з судо­вих справ, зокрема: реєстрація, облік і зберігання справ (кримі­нальних, цивільних, про адміністративні правопорушення та ін-

4 2,-174

98

Розділ II. Суд України

ших); ведення картотек, журналів, нарядів; оформлення доку­ментів щодо повернення вироків до виконання, рішень, ухвал, постанов суду і контроль за одержанням повідомлень про вико­нання; підготовка і передача до архіву закінчених провадженням справ, картотек, журналів, нарядів та ін.

Крім того, секретар судового засідання виконує необхідну ро­боту під час прийому суддею громадян; викликає учасників про­цесу і свідків; перевіряє явку осіб, викликаних у судове засідан­ня, та зазначає час перебування їх у суді; веде протоколи судових засідань, оформляє справи після їх розгляду; веде журнал судо­вих засідань; виписує виконавчі листи у справах, щодо яких су­дом допущено негайне виконання рішень, та ін.

Консультант суду веде облік законодавства та узагальнення судової практики; інформує працівників суду про чинне законо­давство та судову практику судів вищої інстанції; обліковує окремі ухвали та контролює їх виконання.

На архіваріуса суду покладається: ведення архіву; видача ко­пій судових документів у справах, що є в архіві; облік і зберіган­ня архівних справ та ін.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте статус місцевого суду.

2. Які повноваження має голова місцевого суду?

3. Як організовано роботу місцевого суду?

Глава 4 Апеляційні суди

§ 1. Порядок обрання, склад та повноваження апеляційних судів

Апеляційні суди — це суди другої ланки єдиної судової сис­теми судів загальної юрисдикції. Вони є судами вищого рівня для місцевих судів і низовими стосовно Верховного Суду Украї­ни та Касаційного суду України.

У системі судів загальної юрисдикції в Україні діють загаль­ні та спеціалізовані апеляційні суди¹, а саме: апеляційні суди об­ластей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди ре­гіонів та апеляційний суд Військове-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України. У разі необхідності замість апе­ляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на кілька районів області. Апеляційними спеціалізованими судами є апе­ляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до Указу Прези­дента України. В апеляційних судах утворюються судові палати. У складі загального апеляційного суду утворюється судова пала­та у цивільних справах та судова палата у кримінальних справах. У складі спеціалізованого апеляційного суду можуть утворюва­тися судові палати з розгляду окремих категорій справ за вста­новленою спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції.

Суди другої ланки мають однакову компетенцію та рівні пра­ва щодо розгляду кримінальних, цивільних, господарських та ад­міністративних справ. Вони діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень місцевих судів та як суди першої інстанції в адмі­ністративних, кримінальних та цивільних справах, що віднесені

Див. додаток — табл. 2.

100

Розділ II. Суд України

до їх підсудності законом: Апеляційні суди вивчають та узагаль­нюють судову практику, а також здійснюють інші повноваження, надані їм законом. Апеляційний суд України розглядає справи, віднесені до його підсудності, в апеляційному порядку відповід­но до вимог процесуального закону.

До складу апеляційних судів входять судді, обрані Верхов­ною Радою України безстрокове чи призначені Президентом Ук­раїни у межах п'ятирічного строку. Кількість суддів у кожному апеляційному суді визначається Президентом України.

Відповідно до ст. 25 Закону України "Про судоустрій Украї­ни" Апеляційний суд України діє у складі: судової палати у ци­вільних справах; судової палати у кримінальних справах; вій­ськової судової палати.

Голова Апеляційного суду та його заступники відповідно до кількості судових .палат або заступник голови суду у разі відсут­ності судових палат призначається Президентом України за по­данням Голови Верховного Суду України зі складу суддів відпо­відного апеляційного суду строком на п'ять років.

Для вирішення організаційних питань в апеляційних судах діє президія апеляційного суду.

§ 2. Голова апеляційного суду та його заступники

Повноваження голови апеляційного суду визначено в Законі України "Про судоустрій України (ст. 28). Так, зокрема, він:

— здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;

— розподіляє обов'язки між заступниками голови суду;

— на підставі акта про обрання (призначення) суддею чи припинення повноважень судді видає відповідний наказ; утво­рює судові палати та вносить на затвердження президії суду їх персональний склад;

— організовує роботу президії суду, вносить на її розгляд пи­тання і головує на засіданнях президії;

— організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчен­ня й узагальнення судової практики, має право витребувати а відповідного суду справи, судові рішення в яких набрали закон­ної сили;

— приймає на роботу та звільняє працівників апарату суду, присвоює їм ранги державного службовця у порядку, встановле-

: Глава 4. Апеляційні суди

101

ному. законом, застосовує щодо них заохочення та накладає дис­циплінарні стягнення;

— організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату, відповідного суду;,_;

— подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансу­вання витрат на утримання суду та організаційного забезпечення Його, діяльності; .

- — представляє суд у відносинах з іншими органами держав­ної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та організаціями;

— вносить пропозиції Голові Верховного Суду України чи голові відповідного вищого спеціалізованого суду щодо кандида­тур для призначення на посади голів місцевих судів та їх заступ­ників;

— здійснює інші передбачені законом повноваження. Заступник голови апеляційного суду (ст. 29 Закону) — голо­ва судової палати:

— організовує роботу відповідної судової палати;

— формує колегії суддів для розгляду справ, головує в судо­вих засіданнях або призначає для цього суддів; .....

— організовує ведення судової статистики, аналіз та узагаль­нення судової практики у справах, віднесених до компетенції па­лати; має право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення в яких набрали законної сили;

— інформує президію суду про діяльність судової палати;

— здійснює інші передбачені законом повноваження.

§ 3. Організація роботи апеляційних судів

Організацію роботи судів другої ланки покладено на голову суду та його заступників. Голова суду здійснює загальне керів­ництво. Заступники голови суду відповідають за стан діловод­ства у відповідних структурних підрозділах апарату суду.

До апарату апеляційного суду і прирівняних до нього судів входять помічник голови суду, завідувач канцелярії, секретарі су­ду, секретарі судового засідання, консультант, діловод, судовий розпорядник, архіваріус, завідувач господарства.

Завідувач канцелярії організовує роботу канцелярії; керує ро­ботою секретарів, діловодів, друкарок, архіваріуса; організовує прийом відвідувачів, доповідає голові суду або заступникам про

102

Розділ II. Суд України

кореспонденцію, що надійшла до суду; здійснює контроль за ве­денням документів первинного обліку, нарядів, обліку і реєстра­ції звернень громадян і юридичних осіб та строками їх вирішен­ня; контролює відправку справ зі скаргами, поданнями, протеста­ми до вищої ланки судової системи.

На секретарів суду покладається: виконання доручень голови суду, заступників голови суду та завідувача канцелярії; реєстра-ція, облік і зберігання кримінальних, цивільних, про адміністра­тивні правопорушення та інших справ і матеріалів; ведення кар­тотек, журналів, нарядів; оформлення документів щодо повер­нення вироків до виконання, рішень, ухвал, постанов суду і конт­роль за одержанням повідомлень про виконання; облік і зберігання речових доказів (також може бути покладено на суд<)-вого розпорядника) тощо.

Секретарі судового засідання ведуть протокол судового засі­дання; оформляють справи після їх розгляду; ведуть журнал су­дових засідань; викликають засідателів і обліковують їхню робо­ту, складають і вивішують списки справ, призначених до розгля­ду в судовому засіданні, тощо.

Консультант суду проводить роботу з обліку законодавства та судової практики; бере участь в узагальненні судової практики та обліковує цю роботу.

Голова обласного суду може мати у складі суду помічника, на якого покладається: збирання, узагальнення пропозицій та підго­товка проекту плану роботи суду; контроль за виконанням плану роботи суду; організація та аналіз роботи з вирішення звернень громадян і юридичних осіб; діловодство по кадрах, ведення кни­ги наказів; ведення судової статистики (може виконувати кон­сультант з питань статистики), правильне та своєчасне складан­ня звітів; підготовка даних судової статистики та інших матеріа­лів для розгляду на оперативних нарадах, засіданнях президії; контроль за виконанням рішень оперативних нарад та засідань президії; забезпечення зв'язку із засобами масової інформації, правоохоронними органами та підготовка відповідних матеріалів.

Судовий розпорядник, про якого згадувалося раніше, забезпе­чує додержання порядку в залі судового засідання та приміщенні суду; контролює наявність наочної довідкової інформації, а саме: покажчиків кабінетів, графіків прийому громадян, зразків проце­суальних документів, списків розгляду справ; забезпечує вико­нання розпоряджень головуючого щодо порушників у судовому засіданні — складання відповідного протоколу; у разі потреби ви­кликає працівників міліції для наведення порядку в залі судово-

Глава 4. Апеляційні

суди

103

го засідання та приміщенні суду; запрошує свідків до залу, сте­жить за тим, щоб недопитані свідки не спілкувалися з допитани­ми; у виняткових випадках для забезпечення оперативного роз­гляду справ терміново доставляє листи, запити, інші документи; контролює своєчасну доставку до суду конвойною службою осіб, які перебувають під вартою, та своєчасне виготовлення і вручен­ня конвойній службі необхідних документів; обліковує і зберігає речові докази; у разі потреби забезпечує доставку речових дока­зів у встановленому порядку на судове засідання.

Діловод веде облік вхідної і вихідної кореспонденції.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть склад та повноваження апеляційного суду.

2. Перелічіть повноваження голови та заступників Голови апеляційного суду.

3. Як організовано роботу апеляційною суду?

Глава 5 Військові суди

§ 1. Види військових судів, порядок їх обрання, склад та загальні повноваження

Відповідно до Закону України "Про судоустрій України" (ст. 21) в Україні діють військові суди¹ гарнізонів як місцеві суди, військові суди регіонів і Військово-Морських Сил — як апеляційні суди (ст. 25). Касаційний суд України, в складі якого діє військова палата, є судом касаційної інстанції (ст. 32). У складі Верховного Суду України діє Військова судова колегія (ст. 48).

Законодавством визначено, що діяльність військових судів спрямована на запобігання будь-яким посяганням на безпеку України; підтримання боєздатності і боєготовності Збройних Сил та інших військових формувань; охорону прав і свобод військовослужбовців та інших громадян; охорону прав і закон­них інтересів військових частин, установ та організацій.

Таким чином, на військові суди покладено завдання здійсню­вати правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, передбачене законодавством України.

Істотним фактором, що зумовлює особливість становища військових судів є те, що вони утворюються та діють у специфіч­них умовах Збройних Сил та інших військових формувань. Це пов'язано перш за все з тим, що в організації та функціонуванні Збройних Сил на першому місці стоїть забезпечення безпеки держави, необхідної боєздатності, підтримання військової дис­ципліни та встановленого порядку несення служби. По-друге, дислокація військ та флоту не пов'язана з адміністративно-територіальним устроєм, що в свою чергу впливає на організацію

' Див. додаток — табл 3.

Глава 5. Військові суди

105

та діяльність військових судів. По-третє, при визначенні підві­домчості справ військовим судам завжди враховуватиметься, чи належать суб'єкти правовідносин до числа військовослуж­бовців.

Визначення підсудності справ військовослужбовців потрібно здійснювати за процесуальним законодавством. В даний час воно ще не приведене у відповідність з Законом України "Про судо­устрій України". Ці питання вирішуватимуться таким чином:

— у разі обвинувачення однієї особи або групи осіб у вчинен­ні злочинів, якщо справа хоч би про один із злочинів підсудна військовому суду, а про інші — загальному суду, справу про всі злочини розглядає військовий суд;

— у разі Йбвинувачення групи осіб у вчиненні одного або кількох злочинів, що не є військовими злочинами, якщо справа хоч би одного з обвинувачених підсудна загальному суду, справу щодо всіх обвинувачених розглядає загальний суд;

— справи про злочини, вчинені особами, зазначеними вище, у період проходження ними військової служби, розглядають військові суди і в тому разі, якщо на момент розгляду справи во­ни вже звільнилися з військової служби;

— справи про злочини, вчинені особами до їх призову чи вступу на військову службу, розглядають загальні суди.

У порядку .цивільного судочинства за останні один-два роки військовими судами розглянуто такі справи:

а.) за спорами, які виникають з адміністративних правовідно­син, зокрема скарги на неправомірні дії та рішення посадових осіб і організ військового управління відповідно до гл< 31-А ЩІК; ,

б) за спорами щодо врегулювання порядку проходження служби військовослужбовцями (здебільшого це стосується звіль­нень з військової служби і несвоєчасного розрахунку у зв'язку з цим, порушень порядку такого звільнення, неправильного вибо­ру підстав для звільнення тощо);

в) за житловими спорами, які стосуються, зокрема, питань виселення з гуртожитків і будинків державного житлового фонду;

г) інші (виплата грошового забезпечення, відшкодування мо­ральної шкоди тощо).

Згідно зі статистичними даними, якщо в 1997 році військови­ми судами України було розглянуто з постановленням рішення

106

Розділ II. Суд України

лише 620 цивільних справ, то в 1998 і 1999 роках їх кількість уже перевищувала 5 тис., а всього за ці роки розглянуто 11169 таких

справ

§ 2. Військовий суд гарнізону. Голова військового суду гарнізону

Військовий суд гарнізону утворюється на території, на якій розташовано один або кілька військових гарнізонів.

Повноваження військового суду гарнізону визначаються тим, що він є місцевим судом і як суд першої інстанції розглядає всі кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення, за винятком тих, які підсудні військовим судам регіонів і Військово-Морських Сил.

Голова військового суду гарнізону призначається на посаду строком на п'ять років з числа суддів та звільняється з посади Президентом України за поданням Голови Верховного Суду Ук­раїни на підставі акта Ради суддів України або відповідної ради суддів (п. 5 ст. 20 Закону України "Про судоустрій України"). Компетенція голови військового суду гарнізону чітко визначена законом (ст. 24 Закону України "Про судоустрій України"). Так, зокрема, він: здійснює організаційне керівництво діяльністю су­ду; визначає обсяг обов'язків заступника (заступників) голови суду; на підставі акта про призначення на посаду судді чи обран­ня суддею безстроково або припинення повноважень судді видає відповідний наказ; приймає на роботу і звільняє працівників апа­рату суду, застосовує щодо них заохочення та накладає дисцип­лінарні стягнення; здійснює заходи щодо забезпечення форму­вання складу народних засідателів; організовує ведення судової статистики; організовує роботу щодо підвищення кваліфікації працівників апарату суду; представляє суд у відносинах з інши­ми органами державної влади, органами місцевого самоврядуван­ня, громадянами та організаціями; здійснює інші передбачені за­коном повноваження.

Бондарев В. В., Дячук С. І. Стан забезпечення судового захисту конститу­ційних прав і свобод військовослужбовців // Вісник Верховного Суду України. - 2000. - № 4 (20). — С. 46.

Глава Ь. Військові суди

107

§ 3. Військовий суд регіону

(Військово-Морських Сил) та його повноваження.

Голова військового суду регіону

(Військово-Морських Сил)

Військовий суд регіону (Військово-Морських Сил) є апеля­ційним судом, який:

— у межах своїх повноважень розглядає справи як суд пер­шої інстанції, у порядку апеляційного оскарження та у зв'язку з нововиявленими обставинами;

— здійснюючи нагляд за організацією судової діяльності військових судів гарнізонів, вивчає й узагальнює судову практи­ку, аналізує судову статистику;

— здійснює інші повноваження, надані йому законом. Кримінальні справи можуть слухатись за участю народних

засідателів.

Народні засідателі обираються відкритим голосуванням на зборах військовослужбовців військових частин строком на п'ять років з числа громадян України, які перебувають на військовій службі і досягли двадцятип'ятирічного віку. При здійсненні пра­восуддя народні засідателі військових судів користуються всіма правами судді.

Кількість народних засідателів у кожному військовому суді визначається головою військового суду регіону (Військово-Мор­ських Сил) за погодженням з відповідним військовим команду­ванням.

Як суд першої інстанції військовий суд регіону (Військово-Морських Сил) розглядає: 1) справи про злочини осіб, які мають військове звання полковника (капітана першого рангу); 2) спра­ви про злочини осіб, які мають посаду від командира полку (ко­мандира корабля першого рангу) і вище, а також осіб, рівних їм за службовим становищем; 3) справи про всі злочини, за які в умовах мирного часу законом передбачена можливість призна­чення покарання у вигляді довічного ув'язнення (ст. 36 КПК).

Підсудність цивільних справ визначається ст. 123 ЦПК України. Так, наприклад, військовим судам регіонів і Військово-Морських Сил як судам першої інстанції підсудні справи за скар­гами на незаконні дії і рішення військових службових осіб і органів військового управління на рівні військових об'єднань і вище.

Голова військового суду регіону (Військово-Морських Сил) відповідно до ст. 28 Закону України "Про судоустрій України":

— здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;

108

Розділ Й. Суд України

— розподіляє обов'язки між заступниками голови суду;

— на підставі акта про обрання (призначення) суддею чи припинення повноважень судді видає відповідний наказ;

— організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчен­ня й узагальнення судової практики, має право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення в яких набрали закон­ної сили;

— приймає на роботу та звільняє працівників апарату суду, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні стяг­нення;

—" організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників

апарату відповідного суду;

— подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансу-. вання витрат на утримання суду та організаційного забезпечення

його діяльності;

— представляє суд у відносинах з іншими органами держав­ної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та

організаціями;

— здійснює інші передбачені законом повноваження.

— видає накази з питань організації роботи суду.

§ 4. Організація роботи військових судів

Для Належного виконання завдань зі здійснення правосуддя військові суди мають бути належним чином забезпечені.

Фінансування, матеріально-технічне постачання, забезпечен­ня транспортом, засобами зв'язку, зберігання архівних матеріалів військових судів і військової колегії Верховного Суду України відповідно до ст. 122 Закону України "Про судоустрій України" покладається на Державну судову адміністрацію, яка взаємодіє з відповідними установами Міністерства оборони .України.

Посадові оклади та доплати за кваліфікаційні класи військо­вим суддям встановлюються на рівні посадових окладів і доплат за кваліфікаційні класи суддів відповідних загальних судів. До­плати за військові звання і вислугу років встановлюються зако­нодавством України для військовослужбовців. Посадові оклади працівників апарату військових судів не можуть бути меншими, ніж посадові оклади працівників апаратів відповідних загальних судів.

Глава 5. Військові суди

109

Особовий склад військових судів користується всіма видами військового спорядження нарівні з особовим складом військових частин і установ Міністерства оборони України.

Військовослужбовці військових судів перебувають на вій­ськовій службі і входять у штатну чисельність Збройних Сил України, На них поширюються права і пільги, встановлені зако­нодавством України для військовослужбовців.

Перелік штатних посад суддів військових судів і військової колегії Верховного Суду України та відповідних цим посадам військових звань затверджує Президент України.

Строки і порядок присвоєння військових звань, порядок при­зову і звільнення з військової служби працівників військових су­дів визначаються законодавством України.

Охорона службових приміщень військових судів здійснюєть­ся військовими частинами гарнізонів, на території яких дислоку­ються військові суди.

Конвоювання у військові суди осіб, яких утримують під вар­тою на гауптвахтах, та охорона цих осіб здійснюються військови­ми комендатурами. Конвоювання осіб, яких утримують під вар­тою у слідчих ізоляторах, в'язницях та інших установах Держав­ного департаменту з питань виконання покарань України, здій­снюють підрозділи внутрішніх військ.

§ 5. Особливості статусу суддів військових судів

Статус суддів військових судів визначається Конституцією України, Законом України "Про статус суддів" та ін.

Перше призначення на посаду військового судді, як зазначе­но в ст. 128 Конституції, строком на 5 років здійснює Президент України. Всі інші судді обираються Верхввною Радою України безстрокове.

Суддями військових судів можуть бути громадяни України, які відповідають вимогам ст. 7 Закону України "Про статус суд­дів", перебувають на військовій службі і мають військове звання офіцерського складу.

Кількість суддів у військових судах встановлюється Прези­дентом України за поданням Голови Верховного Суду або Мі­ністра юстиції.

Закон України "Про статус суддів" закріплює право суддів військових судів на відставку. При звільненні з військової служ-

110

Розділ II. Суд України

би та виході у відставку судді військових судів за їх вибором мають право на одержання щомісячного довічного утримання та інших пільг або на одержання пенсії, встановленої законодав­ством для військовослужбовців. Суддя військового суду не може бути звільнений з військової служби; винятком є такі випадки: за власним бажанням, за станом здоров'я, а також у разі досягнення шістдесятип'ятирічного віку.

Особливість статусу військових суддів відповідно до ст. 63 Закону України "Про судоустрій України" полягає в тому, що судді військових судів перебувають на військовій службі і вхо­дять до штатної чисельності Збройних Сил України. Президен­том України за поданням Голови Верховного Суду України, як­що інше не встановлено законом, їм присвоюються військові звання. Строки та порядок присвоєння військових звань, поря­док звільнення з військової служби суддів визначаються зако­ном. Військовий суддя, крім здійснення правосуддя, не може за­лучатися до виконання інших обов'язків військової служби.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте систему військових судів в Україні.

2, Які повноваження військових судів гарнізонів?

5. Назвіть повноваження військових судів регіону і Військово-

Морських Сил. 4. Як організовано роботу військових судів?

Глава 6 Верховний Суд України

§ 1. Місце Верховного Суду України

у судовій системі. Його повноваження,

склад та порядок обрання

У Конституції України визначено, що найвищим судовим ор­ганом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України (ст. 125).

Місце і роль Верховного Суду України у системі судів визна­чаються покладеними на нього обов'язками. В першу чергу — це забезпечення однакового застосування законодавства судами за­гальної юрисдикції.

Відповідно до ст. 47 Закону України "Про судоустрій України" Верховний Суд України:

1) розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним зако­ном; переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, роз­глянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов'яза­ні з виключними обставинами;

2) дає судам роз'яснення з питань застосування законодав­ства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає нечинними роз'яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду, зазначені у п. 1 ч. 2 ст. 44 Закону України "Про судоустрій України";

3) дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради Украї­ни письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я;

4) звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними

112

Розділ ії. Суд України

Глава 6. Верховний Суд України

113.

правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших пра­вових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів;

5) веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, знайомиться в судах з практикою застосування законодавства;

6) у межах своїх повноважень вирішує питання, що виплива­ють з міжнародних договорів України; представляє суди загаль­ної юрисдикції у зносинах з судами інших держав;

7) здійснює інші повноваження, передбачені законом. Верховний Суд України складається з обраних до нього Вер"

ховною Радою України суддів. Розгляд та перегляд справ, відне­сених законом до підсудності Верховного Суду України, відбува­ється у судових палатах. Судові палати Верховного Суду Украї­ни вивчають і узагальнюють практику, аналізують судову статис­тику та здійснюють інші повноваження, надані їм законом.

Для забезпечення ефективної роботи Верховного Суду Ук­раїни діє апарат суду, структура і штатна чисельність якого за­тверджуються Головою Верховного Суду України. Голова Вер­ховного Суду також затверджує положення про відділи та інші структурні підрозділи апарату суду.

Верховний Суд України є юридичною особою, має печатку з зображенням Державного герба України і своїм найменуванням.

Судді Верховного Суду України обираються Верховною Ра­дою безстрокове. Кількісний склад Верховного Суду України встановлюється Верховною Радою України.

§ 2. Пленум Верховного Суду України. Судові палати, Військова судова колегія

Верховного Суду України. Президія Верховного Суду України

Закон України "Про судоустрій України" (ст. 44) закріплює, що Пленум Верховного Суду України діє у складі Голови, його заступників і всіх суддів Верховного Суду України. У засіданнях Пленуму беруть участь Генеральний прокурор і Міністр юстиції України. У засіданнях Пленуму, не пов'язаних з розглядом судо­вих справ, на запрошення Голови можуть брати участь судді,

члени науково-консультативної ради при Вищому Суді, пред­ставники міністерств, державних комітетів і відомств та інших центральних органів виконавчої влади, громадських організацій, а також наукових установ. , .

Відповідно до ст. 55 Закону України "Про судоустрій Украї­ни" Пленум Верховного Суду України:

' — розглядає матеріали узагальнення судової практики і судо­вої статистики та дає роз'яснення .судам з питань застосування законодавства;

— затверджує чисельний та персональний склад судових палат;

— обирає Галову Верховного Суду України, його першого за­ступника, заступників. Голови — голів судових палат, їх заступ­ників і Секретаря Пленуму;

— затверджує за поданням Голови Верховного Суду України науково-консультативну раду при Верховному Суді України;

— визначає кількісний склад та обирає суддів президії Вер­ховного Суду України;

— відповідно до Конституції України схвалює висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Пре­зидент України, ознак державної зради або іншого злочину, а та­кож ухвалює подання до Верховної Ради України про неможли­вість виконання Президентом України своїх повноважень за ста­ном здоров'я;

— розглядає і вирішує питання про внесення звернень до Конституційного Суду України про відповідність законів та ін­ших правових актів Конституції України і офіційне тлумачення Конституції та законів України;

— заслуховує повідомлення про роботу Верховного Суду України і звітів голів судових палат Верховного Суду України про діяльність палат; ,

— затверджує регламент Верховного Суду України щодо пра­вил розгляду Верховним Судом України питань, віднесених за­коном до його компетенції;

— здійснює інші повноваження, надані йому законом. Законом України "Про судоустрій України" передбачено, що

Пленум Верховного Суду України скликається не менш як один раз на три місяці. Про час скликання Пленуму і питання, що вносяться на його розгляд, члени Пленуму, Генеральний проку­рор України і Міністр юстиції України повідомляються не пізні­ше як за десять днів до засідання.

114

Розділ II. Суд України \

Члени Пленуму, Генеральний прокурор України і Міністр юстиції України заздалегідь знайомляться з проектами постанов Пленуму та іншими матеріалами. Ці документи надсилаються їм не пізніш як за десять днів до засідання.

Засідання Пленуму Верховного Суду є правомочними за на­явності не менш як двох третин його складу.

Постанови Пленуму підписують Голова Верховного Суду України і Секретар Пленуму.

У складі Верховного Суду України діють судові палати:

— судова палата у цивільних справах;

— судова палата у кримінальних справах;

— судова палата у господарських справах;

— судова палата в адміністративних справах.

У складі Верховного Суду України діє Військова судова ко­легія. Склад судової палати у цивільних справах, судової палати у кримінальних справах і військової колегії затверджується Пленумом Верховного Суду України з числа суддів Верховного

Суду.

Голова Верховного Суду у разі потреби має право своїм роз­порядженням залучати суддів однієї палати для розгляду справ у складі іншої палати.

Судові палати у межах своїх повноважень здійснюють судо­чинство у справах, віднесених до їх відання; готують проекти по­станов Пленуму Верховного Суду України, вивчають і узагаль­нюють судову практику, аналізують судову статистику тощо.

З метою організації більш ефективної діяльності при Верхов­ному Суді України утворюється президія. Склад президії визна­чається Пленумом Верховного Суду України. За посадою до складу президії Верховного Суду України входять Голова Вер­ховного Суду України, його заступники. Судді Верховного Суду України до президії обираються Пленумом Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України чи за пропозицією суддів Верховного Суду України таємним голосу­ванням строком на п'ять років. Обраним вважається суддя, за якого подано більшість голосів суддів, які брали участь у засідан­ні Пленуму. В такому ж порядку судді достроково звільняються від обов'язків члена президії.

Законом України "Про судоустрій України" (ст. 54) визначе­но повноваження президії Верховного Суду України, а саме:

— розглядає матеріали вивчення судової практики та ана­лізує судову статистику;

Глава 6. Верховний Суд України

115

— заслуховує питання щодо добору кадрів суддів Верховного Суду України;

— розглядає питання матеріально-технічного та фінансового забезпечення Верховного Суду України;

— вирішує питання про преміювання суддів і працівників апарату Верховного Суду України, встановлює надбавки до по­садових окладів;

— розглядає питання щодо організації роботи судових палат і апарату Верховного Суду України;

— розглядає питання щодо надання методичної допомоги су­дам загальної юрисдикції;

— організовує виконання рішень зборів суддів Верховного Суду України;

— розглядає інші організаційні питання щодо забезпечення діяльності Верховного Суду України, які вносяться на її розгляд Головою Верховного Суду України та членами президії;

— створює робочі групи з числа суддів та фахівців у відповідних галузях права для підготовки проектів постанов Пленуму, вивчення окремих питань, пов'язаних з удосконален­ням здійснення правосуддя.

Засідання президії Верховного Суду України проводяться не рідше одного разу на два місяці і є повноважними за наявності двох третин її членів.

Президія приймає постанови більшістю голосів її членів, які брали участь у засіданні. Постанови підписуються Головою Вер­ховного Суду України або його заступником, який головував на засіданні.

§ 3. Голова Верховного Суду України та його заступники

Голова Верховного Суду обирається на посаду та звільняється з посади Пленумом Верховного Суду України шляхом таємного голосування.

До компетенції Голови Верховного Суду України входить вирішення таких питань:

— організація діяльності Верховного Суду України, його ма­теріально-технічне та фінансове забезпечення, затвердження штатного розпису і кошторису витрат на утримання Верховного Суду України, затвердження положення про його структурні під-

116

Розділ II. Суд України

розділи, видання наказів і розпоряджень, прийом на роботу та звільнення працівників апарату суду, присвоєння їм рангів дер­жавного службовця, застосування щодо них заохочення та накла­дення дисциплінарних стягнень відповідно до закону;

— звернення з поданням до Президента України щодо утво­рення судів; затвердження переліку штатних посад суддів вій­ськових судів, Військової колегії Верховного Суду України і від­повідних цим посадам військових звань та присвоєння цим суд­дям військових звань;

— організація роботи з вивчення та узагальнення судової практики, аналізу судової статистики; внесення подання в дер­жавні органи, громадські організації і службовим особам про усу­нення порушень закону, причин і умов, що сприяли вчиненню правопорушень, а також організація роботи зі здійснення контро­лю за виконанням роз'яснень Пленуму Верховного Суду України і внесення матеріалів на розгляд Пленуму;

— скликання Пленуму Верховного Суду України і голову­вання на його засіданнях, внесення питань на розгляд Пленуму Верховного Суду України; головування на засіданнях судових палат Верховного Суду України при розгляді будь-якої справи;

— скликання президії Верховного Суду України і внесення на розгляд президії питань, що потребують її рішення; голову­вання на засіданнях президії; .

— внесення на розгляд Пленуму Верховного Суду України подання про обрання першого заступника Голови, заступників Голови — голів судових палат, їх заступників і Секретаря Плену­му Верховного Суду України;

— внесеняя подання до Верховної Ради України про обрання суддів судів загальної юрисдикції безстрокове, якщо інше не пе­редбачено законом, а також пропозицій щодо встановлення кіль­кісного складу Верховного Суду України;

— внесення на розгляд Пленуму Верховного Суду України подання про невідповідність роз'яснень Пленуму Верховного Су­ду України законодавству України;

— розподіл обов'язків між заступниками Голови Верховного Суду України;

— керівництво організацією роботи судових палат та роботою апарату Верховного Суду України;

— проведення особистого прийому, організація роботи суду з прийому громадян і розгляду пропозицій, заяв і скарг;

— здійснення інших повноважень, наданих йому законом.

Глава 6. Верховний Суд України

117

Голова Верховного Суду України має заступників, які згідно зі ст. 52 Закону України "Про судоустрій України" наділені та­кими повноваженнями:

— можуть головувати на засіданнях судових палат Верховно­го Суду України;

.;_: — організують роботу відповідних судових палат;

,. — у межах своїх повноважень видають накази і розпорядження; , — здійснюють відповідно до розподілу обов'язків керівниц­тво роботою структурних підрозділів апарату Верховного Суду України;

— виконують інші обов'язки, визначені розпорядженням Гблови Верховного Суду України.

Перший заступник Голови Верховного Суду України за від­сутності Голови Верховного Суду України здійснює його повно­важення, а за відсутності першого заступника — заступник Голо­ви Верховного Суду України, який має більший суддівський стаж.

Верховний Суд України має своє друковане видання — "Бю­летень Верховного Суду України", в якому публікується вся ін­формація про здійснення правосуддя в Україні та організацію і діяльність судової системи.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте статус Верховного Суду України в си­стемі судів загальної юрисдикції.

2. Якими є повноваження Пленуму, судових палат Верховного

Суду України?

3. Назвіть повноваження Голови Верховного Суду України та його заступників.

Глава 7 Господарські суди

§ 1. Статус господарського суду. Система господарських судів

Відповідно до Конституції України та Закону України "Про господарські суди" правосуддя у господарських відносинах здій­снюється господарським судом¹.

Особливості статусу господарського суду визначаються тим, що він є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, які виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також у розгляді спорів про банкрутство (ст. З Закону України "Про господарські суди").

Завданням господарських судів є:

• захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин;

• сприяння зміцненню законності у сфері господарських від­носин;

• внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення пра­вового регулювання господарської діяльності.

Господарські суди входять в систему судів загальної юрис­дикції як спеціалізовані і становлять єдину триланкову систему судів:

— місцеві господарські суди;

— апеляційні господарські суди;

— Вищий господарський суд України.

Господарські суди, в яких працює 427 суддів, сприяють зміц­ненню законності і протидіють проявам злочинності в економіч­ній сфері. З цією метою постійно направляються окремі ухвали на адресу керівників підприємств, установ і організацій, в діяль-

Див. додаток — табл. 4.

Глава 7. Господарські суди

119

ності яких виявлено недоліки, а також повідомлення до органів прокуратури та внутрішніх справ. Щороку майже на 50% збіль­шується кількість звернень суб'єктів господарювання за захис­том своїх порушених прав та інтересів¹.

Діяльність господарських судів базується на принципах:

— законності;

— незалежності, у тому числі й від органів законодавчої та виконавчої влади, і підкорення лише законові;

— рівності усіх учасників процесу перед законом і господар­ським судом;

— гласності та відкритого розгляду справ, за винятком випад­ків, коли це суперечить інтересам охорони державної та комер­ційної таємниці або за наявності обгрунтованих заперечень од­нієї із сторін;

— обов'язковості виконання рішень, ухвал, постанов госпо­дарського суду;

— змагальності сторін та свободи у наданні ними господар­ському суду своїх доказів та у доведенні перед судом їх перекон­ливості;

— повного фіксування судового процесу технічними засоба­ми у порядку, встановленому законом;

— забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень господарського суду, крім випадків, встановлених зако­ном.

Господарські суди є юридичними особами, мають самостій­ний кошторис, поточний, а при необхідності — й інші рахунки в установах банку, печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням.

Працівники апарату господарських судів є державними службовцями, на яких поширюється дія Закону України "Про державну службу".

Фінансування господарських судів здійснюється за рахунок Державного бюджету України. Розмір асигнувань на утримання господарських судів затверджується Верховною Радою України за поданням Голови Вищого господарського суду України.

¹ Притика О. Зміцнення законності та протидія проявам злочинності в економічній сфері // Право України. — 1999. — № 5. — С. 14—17.

120

Розділ II. Суд України

§ 2. Склад та повноваження місцевого господарського суду Автономної Республіки Крим, обласних,

міст Києва і Севастополя. Голова місцевих

господарських судів Автономної Республіки Крим,

обласних, міст Києва і Севастополя та його заступники

У системі місцевих господарських судів України діють госпо­дарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя. .

Президент України за поданням голови Вищого господар­ського суду України може утворювати інші місцеві господарські суди (міські, міжрайонні, спеціальних (вільних) економічних зон, тощо). Господарський суд Автономної Республіки Крим, госпо­дарські обласні суди, міст Києва і Севастополя діють у складі го­лови, першого заступника голови, заступників голови та суддів. Законом України "Про господарські суди" передбачено (ст. 7), що у місцевих господарських судах може запроваджуватися спе­ціалізація суддів з розгляду справ окремих категорій (наприклад, фінансово-господарська, податкова, господарська тощо).

Місцеві господарські суди є виключно судами першої інстан­ції, до компетенції яких належить:

— вирішення господарських спорів, розгляд справ про бан­крутство;

— перегляд за нововиявленими обставинами прийнятих ним рішень;

— вивчення й узагальнення практики застосування законо­давства, аналіз статистики вирішення господарських спорів, вне­сення пропозицій Вищому господарському суду України, спря­мованих на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності та практики вирішення господарських спорів;

— проведення роботи, спрямованої на запобігання правопо­рушенням у сфері господарських відносин;

— здійснення інших повноважень, наданих їм законодав­ством.

Очолює місцевий господарський суд голова, який за своїми повноваженнями:

— здійснює функції судді у порядку, встановленому Госпо­дарським процесуальним кодексом України;

— розподіляє обов'язки між заступниками голови та суддями господарського суду у випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, формує колегії суддів і при­значає головуючого колегії;

Глава 7- Господарські суди

121

— забезпечує добір і підготовку кандидатів у судді;

— затверджує структуру, штатний розпис та кошторис витрат на утримання господарського суду;

— організовує діяльність господарського суду і несе відпові­дальність за виконання завдань, покладених на господарський суд, видає в межах своїх повноважень накази та інші акти; при­значає на посаду та звільняє з посади працівників апарату госпо­дарського суду, застосовує щодо них заходи заохочення і накла­дає дисциплінарні стягнення;

-^ вносить Голові Вищого господарського суду України по­дання щодо призначення та обрання суддів, встановлення чи­сельності працівників і асигнувань відповідного господарського суду;-' ' ^{: :} ; ;

— здійснює інші повноваження, передбачені законодавством. Заступники голови місцевого господарського суду:

— здійснюють функції судді у порядку, встановленому Гос­подарським процесуальним кодексом України;

— здійснюють відповідно до розподілу обов'язків керівни­цтво роботою структурних підрозділів апарату господарського суду;

— здійснюють інші повноваження, передбачені законодав­ством.

Матеріально-технічне, транспортне забезпечення та обслуго­вування господарського суду Автономної Республіки Крим здій­снює Рада міністрів Автономної Республіки Крим, інших місце­вих господарських судів — міські державні адміністрації.

§ 3. Склад та повноваження апеляційних

господарських судів. Голова апеляційного

господарського суду та його заступники

Важливі функції щодо здійснення правосуддя у господар­ських правовідносинах виконують апеляційні господарські суди.

Відповідно до Закону України "Про господарські суди" (ст. 9¹) апеляційні господарські суди утворюються Президентом України за поданням Голови Вищого господарського суду Украї­ни з визначенням території, на яку поширюються повноваження апеляційних господарських судів, їх місцезнаходження.

Правосуддя в апеляційних господарських судах здійснюється колегією суддів. До складу апеляційних господарських судів вхо-

122

Розділ II. Суд України

дять голова суду, перший заступник голови, заступники голови та судді.

В апеляційному господарському суді може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду окремих категорій справ.

З метою виконання завдань зі здійснення правосуддя апеля­ційний господарський суд наділений такими повноваженнями:

— переглядає в апеляційному порядку рішення місцевих гос^ подарських судів, які включені до території, на яку поширюють­ся його повноваження;

— переглядає за нововиявленими обставинами прийняті ним рішення;

— вивчає й узагальнює практику застосування законодавства, аналізує статистику вирішення господарських спорів, подає про­позиції Вищому господарському суду України щодо вдоскона­лення правового регулювання господарської діяльності і практи­ки вирішення господарських спорів та щодо порушення перед Конституційним Судом України питання про офіційне тлума­чення законів України;

— проводить роботу, спрямовану на запобігання правопору­шенням у сфері господарських відносин;

— здійснює інші повноваження, передбачені законом. Організацію діяльності апеляційного господарського суду по­кладено на його голову, який у межах своєї компетенції:

— здійснює функції судді у порядку, встановленому Госпо­дарським процесуальним кодексом України;

— формує колегії суддів і призначає головуючого колегії;

— розподіляє судові справи між колегіями суддів;

— розподіляє обов'язки між заступниками голови та суддями апеляційного господарського суду;

— забезпечує добір і підготовку кандидатів у судді;

— затверджує структуру, штатний розпис та кошторис витрат на утримання апеляційного господарського суду;

— організовує діяльність апеляційного господарського суду і несе відповідальність за виконання завдань, покладених на апе­ляційний господарський суд, видає в межах своїх повноважень накази та інші акти; призначає на посаду та звільняє з посади працівників апарату апеляційного господарського суду, застосо­вує щодо них заходи заохочення і накладає дисциплінарні стяг­нення;

— вносить Голові Вищого господарського суду України по­дання щодо призначення та обрання суддів, встановлення чи-

Глава 7. Господарські суди

123

сельності працівників і асигнувань відповідного апеляційного господарського суду;

— здійснює інші повноваження, передбачені законом. Заступники голови апеляційного господарського суду здій­снюють:

— повноваження судді у порядку, передбаченому Господар­ським процесуальним кодексом України;

— відповідно до розподілу обов'язків керівництво роботою структурних підрозділів апарату апеляційного господарського

суду;

— інші повноваження, передбачені законом.

§ 4. Склад та повноваження Вищого господарського суду України

Вищий господарський суд України є вищим судовим орга­ном господарських судів України у здійсненні правосуддя в гос­подарських відносинах.

Вищий господарський суд складається з обраних до нього Верховною Радою України суддів, зі складу яких загальними зборами суду обираються Голова суду та його заступники.

Кількісний склад суддів у Вищому господарському суді ви­значається Президентом України за поданням Голови Вищого господарського Суду України.

Законом України "Про господарські суди" (ст. 12) визначено повноваження Вищого господарського суду України, а саме:

— переглядає у касаційному порядку рішення апеляційних і місцевих господарських судів;

— вивчає й узагальнює практику застосування законодавства, забезпечує однаковість практики, аналізує статистику вирішення господарських спорів; дає роз'яснення господарським судам з пи­тань практики застосування законодавства України, яке регулює відносини в господарській сфері та порядок вирішення господар­ських спорів;

— веде роботу, спрямовану на запобігання правопорушенням у сфері господарських відносин;

— здійснює організаційне керівництво апеляційними госпо­дарськими судами, а також господарським судом Автономної Республіки Крим, господарськими судами областей, міст Києва і Севастополя, несе відповідальність за організацію, стан і вдоско-

124

.Розділ Н. Суд України

налення їх діяльності, перевіряє і поширює позитивний досвід роботи господарських судів республіки;

— забезпечує добір і підготовку кандидатів у судді, підвищен­ня кваліфікації працівників господарських судів, організовує ро­боту з матеріально-технічного забезпечення господарських судів і створення належних умов для їх діяльності, нормативного за­безпечення, ведення статистичного обліку; І

— забезпечує діяльність кваліфікаційної комісії суддів госпо­дарських судів;

— здійснює інші повноваження, надані йому законодавством. Очолює Вищий господарський суд України Голова, який має

першого заступника та заступників.

Відповідальність за належну організацію роботи Вищого гос­подарського суду України покладено на його Голову. З цією ме­тою він виконує такі завдання:

— виконує функції судді у порядку, встановленому Господар­ським процесуальним кодексом України;

— організовує діяльність Вищого господарського суду Украї­ни і несе відповідальність за виконання завдань, покладених на Вищий господарський суд України; видає у межах своїх повно­важень накази та інші акти; призначає на посади та звільняє з посад працівників апарату Вищого господарського суду України, вживає заходів щодо заохочення і накладає дисциплінарні стяг­нення на працівників апарату Вищого господарського суду України;

¹ — здійснює організаційне керівництво роботою господар­ських судів України;

— розподіляє обов'язки між заступниками Голови та суддями Вищого господарського суду України; формує склад колегій суд­дів Вищого господарського суду України і розподіляє між ними судові справи;

— затверджує структуру, штатний розпис, кошторис витрат на утримання господарських судів України, положення про структурні підрозділи Вищого господарського суду України;

— вносить у встановленому законодавством порядку подання щодо призначення та обрання суддів господарських судів та що­до тлумачення законів України;

— вносить подання про затвердження кількісного та персо­нального складу президії Вищого господарського суду України, скликає її засідання та головує на них;

— вносить пропозиції до Верховного Суду України про вне­сення до Конституційного Суду України питань про відповід-

ГАава 7. Господарські суди

125

ність Конституції України (конституційність) законів та поста­нов Верховної Ради України, актів Президента України, Кабіне­ту Міністрів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим; ^; — здійснює інші повноваження, встановлені законом.

На заступників Голови Вищого господарського суду України покладено такі функціональні обов'язки (ст. 14 Закону України "Про господарські суди"):

— здійснює функції судді та інші повноваження, передбачені Господарським процесуальним кодексом України;

— здійснює повноваження Голови Вищого господарського суду за його дорученням або у разі його відсутності;

— здійснює відповідно до розподілу обов'язків керівництво роботою структурних підрозділів апарату Вищого господарсько­го суду;

— здійснює інші повноваження, передбачені законодавством. Важливе місце в діяльності Вищого господарського суду

України належить президії, яка утворюється при Голові суду як консультативно-дорадчий орган.

Президія Вищого господарського суду України утворюється у складі Голови Вищого господарського суду України (головую­чий) та заступників Голови за посадою і кількох суддів. За по­данням Голови Вищого господарського суду України зборами суддів затверджується склад президії.

Засідання президії Вищого господарського суду України є повноважними за наявності не менш як двох третин членів пре­зидії. ...:-..

Згідно зі ст. 18 Закону України "Про господарські суди" пре­зидія Вищого господарського суду України в межах своїх повно­важень:

— розглядає питання організації та діяльності, добору кадрів господарських судів України;

— розглядає матеріали узагальнення практики, аналізу ста­тистики та дає роз'яснення щодо практики застосування законо­давства України, яке регулює відносини в господарській сфері та порядок розгляду господарських спорів;

— розглядає інші питання, які вносяться Головою або членом президії Вищого господарського суду України.

Справи у Вищому господарському суді України розгляда­ються у колегіях суддів, які утворюються Головою суду з числа суддів Вищого господарського суду України. Колегія суддів

126

Розділ II. Суд України

складається з трьох або п'яти суддів залежно від категорії і складності справи.

Склад судової колегії затверджує президія Вищого госпо­дарського суду з числа суддів. Судова колегія розв'язує госпо­дарські спори; переглядає у порядку нагляду рішення та ухвали Вищого господарського суду, рішення, ухвали та постанови гос­подарських судів низової ланки; переглядає у разі виявлення нових обставин рішення, ухвали, постанови, які було прийнято цією колегією.

З метою вдосконалення діяльності господарських судів по­стійно проводяться вивчення та узагальнення практики, аналізу­ється статистика, здійснюються систематизація і кодифікація за­конодавства. Ці важливі функції, пов'язані з діяльністю Вищого господарського суду, виконують відповідні управління, відділи, інші структурні підрозділи апарату суду. Крім того, в апараті Ви­щого господарського суду є посади помічників суддів спеціаліс­тів та інших працівників.

Вищий господарський суд України підтримує зв'язки з орга­нами, що розв'язують господарські спори в інших державах на підставі угод і договорів.

Вищий господарський суд України розробляє пропозиції що­до організації і діяльності третейських судів на території України.

Інформація про діяльність господарських судів публікується у спеціальному друкованому органі Вищого господарського суду України "Вісник господарського судочинства".

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте систему господарських судів в Україні.

2. Які склад та повноваження місцевих господарських судів?

3. Які склад та повноваження апеляційних господарських судів?

4. Назвіть склад та повноваження Вищого господарського

суду України.

Глава 8 Конституційний Суд України

§ 1. Статус Конституційного Суду України. Його склад та повноваження

Конституційний Суд України — єдиний орган конституцій­ної юрисдикції в Україні. Завдання його полягає у гарантуванні верховенства Конституції як Основного Закону держави на всій території України.

Його рішення є остаточними: вони не можуть бути оскарже­ні. Вісімнадцять судців Конституційного Суду України за своїм складом відображають паритет трьох гілок влади в державі. Об'єктом конституційної перевірки не можуть бути заяви, звер­нення та інші акти загальнополітичного характеру, що не мають прямого юридичного значення.

Діяльність Конституційного Суду грунтується на принципах незалежності та колегіальності, повноти і всебічності розгляду справ, гласності, обгрунтованості прийнятих рішень, рівноправ­ності суддів, верховенства права.

Конституційний Суд приймає рішення та дає висновки з та­ких питань:

1) конституційності законів та інших правових актів Верхов­ної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Мі­ністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;

3) доведення конституційної процедури розслідування і роз­гляду справи про усунення Президента України з поста у поряд­ку імпічменту в межах, визначених статтями 111 і 151 Конститу­ції України;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

128

Розділ Й. Суд України

У юридичній літературі зазначається, що тлумачення юри­дичних норм є сферою суспільної або державної діяльності, яка стосується, головним чином, вироблення у процесі тлумачення конституційно-правової орієнтації ^ розумінні й обгрунтуванні права. Тлумачення норм Конституції, яке здійснює Конститу­ційний Суд України, нового змісту не породжує, воно примно­жує розуміння змісту прав та обов'язків і надає йому офіційного характеру. Офіційна інтерпретація в даному разі забезпечує пра­вопорядок у державі¹.

До повноважень Конституційного Суду України не Належать питання законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самовряду­вання, а також інші питання, віднесені до компетенції судів за­гальної юрисдикції.

Підставами для прийняття Конституційним Судом України рішення про неконституційність правових актів (повністю чи в їх окремих частинах) є:

невідповідність Конституції України;

порушення встановленої Конституцією процедури їх розгля­ду, ухвалення або набрання ними Чинності;

перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті.

Більш як половина всіх рішень, прийнятих Конституційним Судом, стосується офіційного тлумачення положень Конституції та законів України. Конституційний Суд вирішив цілу низку вузлових питань правозастосовної діяльності в Україні, зокрема щодо: несумісності депутатського мандата з іншими видами ді­яльності; дня набрання чинності Конституцією України; змісту права людини на інформацію; права на оскарження у суді непра­вомірних дій посадової особи; визначення результатів виборів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі; вне­сення змін до Конституції України; порядку голосування та по­вторного розгляду законів Верховною Радою України; тлумачен­ня терміна "законодавство"; зворотної дії у часі законів та інших нормативно-правових актів тощо².

¹ Селіванов А. Теоретичні і практичні погляди на тлумачення Конституцій­ним Судом України норм законодавства // Право України. — 1997 — № 10. — С. 37-40. . . .

² Мартиненко П. Конституційний Суд України: повноваження у контексті дворічного досвіду (квітень 1997 — квітень 1999 року) // Вісник Конституцій­ного Суду України. — 1999. — № 4. — С. 46—62. .

Глава 8. Конституційний Суд України

129

Формами звернення до Конституційного Суду є конститу­ційне подання та конституційне звернення.

Конституційне подання — це письмове клопотання до Кон­ституційного Суду про визнання правового акта (окремих його положень) неконституційним, про визначення конституційності міжнародного договору або про необхідність офіційного тлума­чення Конституції та законів України. Конституційним подай-ням є також звернення Верховної Ради України про надання висновку щодо конституційності процедури розслідування роз­гляду справи про усунення Президента України з поста у поряд­ку імпічменту.

Конституційне подання має складатися з додержанням пев­них вимог. Воно має містити:

• повне найменування органу, посадової особи, які направля­ють конституційне подання;

• відомості про представника за законом або уповноваженого за дорученням; , <

• повне найменування, номер, дату прийняття, джерело опуб­лікування правового акта, конституційність якого оспорюється чи який потребує офіційного тлумачення;

• повне обгрунтування тверджень щодо неконституційності правового акта (його окремих положень) або необхідності офі­ційного тлумачення;

• дані щодо інших документів і матеріалів, на які посилають­ся суб'єкти конституційного подання (копії цих документів і ма­теріали додаються);

• перелік документів та матеріалів, що додаються.

Конституційне звернення — це письмове клопотання до Кон­ституційного Суду України про необхідність офіційного тлума­чення Конституції України та законів України для забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав і свобод людини і гро­мадянина, а також прав юридичної особи.

Конституційне звернення так само, як і конституційне подан­ня^ складається з додержанням певних вимог. Конституційне звернення має містити:

• прізвище, ім'я, по батькові громадянина України, іноземця чи особи без громадянства, адресу, за якою особа проживає, або повну назву та місцезнаходження юридичної особи;

• відомості про представника особи за законом або уповнова­женого за дорученням;

5 2—174

130

Розділ 11. Суд України

• статті (окремі положення) Конституції України або закону, тлумачення яких вимагається від Конституційного Суду;

• обгрунтування необхідності офіційного тлумачення поло­жень Конституції або законів;

• дані щодо інших документів та матеріалів, на які поси­лаються суб'єкти конституційного звернення (копії цих докумен­тів і матеріалів додаються);

• перелік документів та матеріалів, що додаються.

§ 2. Порядок призначення суддів Конституційного

Суду України та припинення їх повноважень.

Особливості статусу судді Конституційного

Суду України

Конституційний Суд складається з вісімнадцяти суддів. Пре­зидент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду.

Суддя Конституційного Суду призначається строком на 9 ро­ків без права бути призначеним повторно. Суддя Конституційно­го Суду при виконанні своїх обов'язків на засіданні суду повинен бути одягнений у мантію, мати нагрудний знак.

Суддею Конституційного Суду може бути громадянин Украї­ни, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юри­дичну освіту, стаж практичної роботи, наукової або педагогічної роботи за фахом не менш як десять років, володіє державною мо­вою і проживає в Україні протягом останніх двадцяти років.

Судді не можуть належати до політичних партій та проф­спілок, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької

та творчої.

Вступаючи на посаду, судді Конституційного Суду склада­ють присягу на засіданні Верховної Ради, яке проводиться за участю Президента України, Прем'єр-міністра України, Голови Верховного Суду України. Вони урочисто присягають чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захи­щати конституційний лад держави, конституційні права і свобо­ди людини і громадянина.

Глава 8. Конституційний Суд України

131

Статус судді Конституційного Суду визначається Конститу­цією, Законом України "Про Конституційний Суд України" та законами України щодо статусу суддів.

Повноваження судді Конституційного Суду України та його конституційні права і свободи не можуть бути обмежені при за­провадженні воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.

Суддя Конституційного Суду готує питання для розгляду ко­легією Конституційного Суду та Конституційним Судом, бере участь у розгляді справ. Він має право витребувати від Верховної Ради, Президента України, Прем'єр-міністра, Генерального про­курора України, суддів, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядуван­ня, посадових осіб, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, політичних партій та інших об'єднань громадян, окремих громадян необхідні документи, матеріали та іншу ін­формацію з питань, що готуються до розгляду Конституційним Судом України та його колегією.

Ухилення від надання документів, матеріалів, інформації тягне за собою відповідальність винних осіб згідно з законом.

Суддя має право публічно висловлювати свою думку з пи­тань, що стосуються провадження у Конституційному Суді лише щодо тих справ, у яких Конституційним Судом прийнято рішен­ня чи дано висновок.

Повноваження судді припиняються у разі: закінчення строку призначення; досягнення суддею шістдесятип'ятирічного віку; неможливості виконувати свої повноваження за станом здо­ров'я;

порушення суддею вимог, що встановлені до судді; порушення суддею присяги;

набрання законної сили обвинувального вироку щодо нього; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з по­сади за власним бажанням.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті. Судді, здійснюючи свої повноваження, є незалежними, підко­ряються лише Конституції України та керуються законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є пред­метом розгляду Конституційного Суду. 5*

132

Розділ II. Суд України

Особа судді є недоторканною. Суддя Конституційного Суду не може бути затриманий чи заарештований без згоди Верховної Ради України до винесення обвинувального вироку судом. Судді не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційним Судом.

§ 3. Голова Конституційного Суду України та його заступники

Очолює Конституційний Суд України та організує його діяльність Голова Конституційного Суду, який обирається таєм* ним голосуванням на спеціальному пленарному засіданні Кон­ституційного Суду України з числа суддів Конституційного Су­ду не пізніше двомісячного строку з дня, коли посада Голови ста­ла вакантною.

На спеціальному пленарному засіданні Конституційного Су­ду головує один із заступників Голови. Якщо до списку кандида­тур на посаду Голови внесено кандидатуру судді, який є голо­вуючим, то на засіданні головує старший за віком суддя, не вне-седай до списку кандидатур. Спеціальне пленарне засідання вва­жається повноважним, якщо на ньому присутні не менш як дванадцять суддів. Відкритим голосуванням затверджується форма бюлетеня для голосування по виборах Голови та форма

протоколу голосування.

До списку кандидатур на посаду Голови вноситься будь-яка кількість кандидатів, які дали згоду балотуватися на посаду Го­лови. Список затверджується на спеціальному пленарному засі­данні відкритим голосуванням і оформляється протоколом, який підписує головуючий на засіданні. Для організації та проведення виборів Голови обирається комісія у складі трьох суддів з числа тих, які не балотуються на посаду Голови. Комісія забезпечує ви­готовлення бюлетенів для таємного голосування. Після прове­дення таємного голосування комісія перевіряє дійсність бюлете­нів, підраховує голоси, складає протокол голосування, який під­писує голова і члени комісії. Протокол голосування оголошуєть­ся на спеціальному пленарному засіданні і затверджується більшістю голосів від загальної кількості суддів, які беруть участь у засіданні. Обраним на посаду Голови вважається той з

Глава 8. Конституційний Суд України

133

кандидатів, за якого проголосувало не менш як десять суддів Конституційного Суду України.

Відповідно до ст. 21 Закону України "Про Конституційний Суд України" до повноважень Голови Конституційного Суду належать:

• організація роботи колегій Конституційного Суду, комісій, секретаріату;

• скликання і проведення засідань, пленарних засідань Кон­ституційного Суду;

• розпорядження бюджетними коштами на утримання і за­безпечення діяльності Конституційного Суду відповідно до кош­торису.

Докладніше повноваження Голови Конституційного Суду визначені в Регламенті Конституційного Суду України. Так, зокрема, Голова:

• подає на затвердження суддів Конституційного Суду про­ект кошторису на кожний наступний рік;

• подає на затвердження суддів Конституційного Суду план роботи суду на кожний квартал року;

• скликає чергові засідання Конституційного Суду з органі­заційних та інших питань діяльності Суду, а також позачергові засідання з власної ініціативи або на вимогу не менше трьох суд­дів Конституційного Суду;

• видає розпорядження;

• призначає на посади радників та помічників Голови Кон­ституційного Суду України, наукових консультантів та помічни­ків суддів Конституційного Суду за пропозицією суддів, заступ­ників керівника секретаріату, керівників самостійних структур­них підрозділів секретаріату та їх заступників, керівників інших структурних підрозділів, кандидатури яких погоджуються на за­сіданні Конституційного Суду, та їх заступників;

• присвоює ранги державного службовця працівникам секре­таріату;

,•, застосовує до працівників секретаріату заходи заохочення та дисциплінарного стягнення;

..., ч,звітує протягом січня кожного року на пленарному засідан­ні Конституційного Суду про діяльність Суду, а також щоквар­тально інформує суддів про свою діяльність;

• представляє Конституційний Суд України у відносинах з органами державної влади України та органами інших держав і міжнародних організацій;

• виступає від імені Конституційного Суду з офіційними заявами.

134

Розділ II. Суд України

Голова Конституційного Суду України має двох заступників. Вони виконують за дорученням Голови окремі його розпоря­дження. У разі відсутності Голови або неможливості здійснення ним своїх повноважень його обов'язки виконує заступник, який

є старшим за віком.

У разі відсутності обох заступників обов'язки Голови вико­нує найстарший за віком суддя.

Обираються заступники Голови за його пропозицією на один трирічний строк таємним голосуванням.

Голова Конституційного Суду, його заступники мають право достроково звільнитися з посад, які вони обіймають. Рішення про дострокове звільнення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини конституційного складу суддів.

Звільнення з посади Голови, заступника Голови не позбавляє їх повноважень судді.

§ 4. Організація роботи Конституційного Суду України. Апарат Конституційного Суду України Організація та діяльність Конституційного Суду визначають­ся Конституцією, Законом України "Про Конституційний Суд України" та актами Конституційного Суду, що встановлюють ор­ганізацію його внутрішньої роботи.

Організаційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Конституційного Суду здійснює секретаріат Конституційного Суду на чолі з керівником. Поло­ження про секретаріат, його структуру і штат затверджується на засіданні Конституційного Суду України. Керівник секретаріату також призначається на засіданні Конституційного Суду за по­данням Голови з числа громадян, які мають право обійняти по­саду професійного судді.

Керівник секретаріату, як і судді Конституційного Суду, не може належати до політичних партій, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Допоміжними робочими органами з питань організації внут­рішньої діяльності Конституційного Суду є постійні комісії, які

Глава 8. Конституційний Суд України

135

утворюються з числа суддів шляхом відкритого голосування. Конституційний Суд утворює такі постійні комісії:

• з питань регламенту та етики;

• з питань бюджету та кадрів;

• з питань наукового та інформаційного забезпечення;

• з міжнародних зв'язків.

У разі потреби може бути утворено інші постійні комісії, лік­відовано або реорганізовано раніше створені, змінено їх кількіс­ний та персональний склад.

Діють вони на основі положення, затвердженого Конститу­ційним Судом на пленарному засіданні. Голови постійних комі­сій призначаються Головою Конституційного Суду на строк сво­їх повноважень.

За пропозицією суддів Конституційного Суду ухвалою Кон­ституційного Суду на його пленарному засіданні може бути утворено тимчасову комісію Конституційного Суду з числа фа­хівців відповідних галузей права для додаткового дослідження матеріалів справи. В ухвалі встановлюється строк для підготовки висновку тимчасовою комісією. Конституційний Суд передає тимчасовій комісії матеріали справи для ознайомлення та надає на її запит додаткові матеріали, необхідні для роботи.

При Конституційному Суді утворюється науково-консульта­тивна рада. Склад, повноваження і порядок діяльності науково-консультативної ради затверджує Конституційний Суд.

Матеріали діяльності Конституційного Суду України збері­гаються в архіві Конституційного Суду.

Матеріали справи, щодо яких Конституційний Суд прийняв рішення або дав висновок, зберігаються сто років.

Оригінали рішень та висновків Конституційного Суду збері­гаються в архіві безстрокове. Інші матеріали зберігаються на за­гальних підставах, визначених законодавством України.

Для забезпечення Конституційного Суду нормативно-право­вими актами, науковою та іншою спеціальною літературою утво­рюється бібліотека.

Друкованим органом Конституційного Суду є "Вісник Кон­ституційного Суду України".

В апараті Конституційного Суду є посада судового розпоряд­ника. На нього покладається забезпечення встановленого поряд­ку в залі засідань, він виконує розпорядження лише головуючо­го. Судовий розпорядник має право робити зауваження присут­нім у залі засідань особам, вимагати від них додержання встанов­леного порядку та вживати заходів щодо усунення порушень. Вимоги судового розпорядника щодо підтримання порядку є

136

Розділ II. Суд України

обов'язковими для всіх присутніх. Судовий розпорядник до по­чатку пленарного засідання та під час перерви інформує службу, що пропускає до залу засідань бажаючих бути присутніми на за­сіданні, про наявність вільних місць у залі.

Глава 9 Вища рада юстиції України

Питання для самоконтролю

1. Який статус Конституційного Суду України?

2. Які вимоги ставляться до судді Конституційного Суду України?

3. Назвіть повноваження Голови Конституційного Суду України та його заступників.

4. Як організовано роботу Конституційного Суду України та його апарату?

§ 1. Правові засади діяльності Вищої ради юстиції України

За правовим статусом (ст. 131 Конституції України і ст. 1 За­кону України "Про Вищу раду юстиції") Вища рада юстиції (далі — ВРЮ) є колегіальним, незалежним органом, відповідаль­ним за формування суддівського корпусу в державі, здатним професійно, кваліфіковано, відповідно до вимог чинного законо­давства чинити правосуддя. Водночас цей орган держави у ме­жах своєї компетенції здійснює дисциплінарні функції, прий­маючи рішення стосовно порушень суддями і прокурорами ви­мог щодо несумісності¹. Фактично це дорадчий (узгоджуваль-ний) орган, який формується за принципом представництва.

На зразок Вищої ради юстиції в інших країнах, зокрема у Франції, Італії, Португалії, Румунії, Колумбії, Алжирі та ряді інших країн, існує аналогічний орган. Вища рада магістратури (так вона іменується у більшості західних країн) — це особливий орган державної влади, головні завдання якого — добір кандида­тур на посади суддів та прокурорів, а також здійснення дис­циплінарної функції щодо суддів. Як правило, у Вищій раді магістратури головує президент держави. Члени цієї ради при­значаються президентом республіки (Франція, Алжир), оби­раються палатами парламенту (Румунія) або визначаються іншим способом. Так, в Італії дві третини членів Ради обирають­ся самим суддівським корпусом, одна третина — парламентом, а

Несумісність розглядається в даному випадку як порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності їх посад із заняттям діяльністю, заборо­неною Конституцією України та законами. Професійні судді та прокурори не можуть належати до політичних партій, профспілок чи рухів, мати представ­ницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

138

Розділ II. Суд України

перший голова і генеральний прокурор касаційного суду входять до ради за посадою¹.

До відання ВРЮ в Україні належить внесення подань про призначення на посади суддів та звільнення їх з посад, розгляд справ про порушення суддями і прокурорами вимог щодо несу­місності. Останні мають право звернутися до Ради зі скаргою на рішення про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності.

Вища рада юстиції — єдиний орган, якому Конституцією України надано право відкривати дисциплінарне провадження щодо Голови, заступників Голови, суддів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів. Зазначені посадові осо­би можуть бути притягнуті до дисциплінарної відповідальності за порушення присяги та з підстав, передбачених Законом України "Про статус суддів". Процедура притягнення цих поса­дових осіб судової влади до дисциплінарної відповідальності може бути розпочата лише за поданням народного депутата України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав люди­ни або члена Вищої ради юстиції. Для забезпечення виконання своїх повноважень Вища рада юстиції наділяється відповідними

правами.

Конституційний склад Вищої ради юстиції — 20 членів.

Враховуючи специфічні повноваження та завдання Ради, вона формується не тільки трьома гілками влади — законодав­чою, виконавчою та судовою, а й прокурорською системою та інститутами громадянського суспільства — адвокатурою, на­вчальними і науковими юридичними колами. Верховна Рада України, Президент України, з'їзди суддів, адвокатів, пред­ставників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох.

До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду, Міністр юстиції та Генеральний прокурор. Строк повноважень членів Вищої ради юстиції (крім тих, хто входить до її складу за посадою) шість років.

Свою діяльність Вища рада юстиції розпочала 31 березня

1998 року.

Вища рада юстиції певною мірою є контрольно-наглядовим органом (на зразок прокуратури, державних інспекцій тощо), про що свідчить її статус, специфіка прав та обов'язків. Цей консти-

¹ Див.: Большой юридический словарь. — М., 1999. — С. 109.

Глава 9. Вища рада юстиції України

139

туційний орган не можна віднести до якоїсь із гілок влади, зок­рема законодавчої або виконавчої. Визнати її органом судової влади також неможливо, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 127 Кон­ституції України правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні. А згідно зі ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

Таким чином, Вища рада юстиції належить до кола держав­них органів, місце яких визначається їх контрольно-наглядовими повноваженнями та конституційним статусом серед інших ор­ганів держави, зокрема міністерств, відомств, контролюючих та правоохоронних органів.

Вища рада юстиції цілеспрямовано впливає на такий важли­вий суспільний процес, як формування суддівського корпусу і забезпечення правосуддя. Отже опосередковано ВРЮ впливає на правосуддя, на формування системи судочинства.

Крім того, Вища рада юстиції є апеляційною інстанцією у системі дисциплінарного провадження щодо суддів апеляційних та місцевих судів і прокурорів усіх рівнів. Вона має забезпечу­вати гарантію незалежності суддів у здісненні правосуддя від можливого тиску з боку інших гілок влади або посадових осіб.

§ 2. Організація діяльності Вищої ради юстиції України

Вища рада юстиції України організує свою діяльність за колегіально-секційним принципом. У структурі ВРЮ діють дві секції: а) з питань підготовки подань для призначення суддів уперше та звільнення їх з посад; б) дисциплінарна секція для здійснення дисциплінарного провадження, розгляду скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності і прийняття рішення про порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності. Координує роботу ВРЮ Голова, а в разі його відсутності — заступник Голови Вищої ради юстиції. На постійній основі у ВРЮ працюють лише Голова, заступник Голови, секретарі секцій. Особи, які призначені до складу ВРЮ (крім народних депутатів), прикомандировуються до неї.

Вища рада юстиції приймає такі акти: подання, рішення й ухвали. Подання приймаються з питань призначення суддів та про звільнення суддів з посади. Рішення приймається щодо по­рушення вимоги щодо несумісності, про дисциплінарну відлові-

140

Розділ -II. Суд України

Глава 9. Вища рада юстиції України

141

дальність, за скаргою на рішення про притягнення до дис­циплінарної відповідальності. Ухвали — процедурний акт, він приймається при відкритті дисциплінарного провадження та при відкритті провадження щодо вимог законодавства про несуміс­ність. При відмові в поданні про призначення на посаду також приймається рішення, а не ухвала. За невиконання або несвоєчасне виконання актів Вищої ради юстиції, а також при ухиленні від подання або порушення строків подання витребу­ваних матеріалів або документів посадові особи несуть відпові­дальність за законом.

Як і будь-який інший орган держави, ВРЮ має свій апарат (секретаріат), функції якого полягають у забезпеченні діяльності Вищої ради юстиції, яка є похідною (організаційно залежною) інституцією щодо носіїв судової влади — судів та суддів, без яких її існування неможливе. Отже, діяльність ВРЮ має забезпечува­тися кваліфікаційними комісіями суддів, кадровими підрозділа­ми органів прокуратури, судів, підприємств, установ і організа­цій, громадян та їх об'єднань.

Колегіальні засідання ВРЮ вважаються правомочними за присутності не менш як двох третин від її конституційного скла­ду. Засідання є відкритими; вони документуються протоколом, рішення приймається простою більшістю від конституційного складу. При розгляді справ ВРЮ може витребувати необхідну інформацію, в тому числі судові справи.

Засідання секції ВРЮ вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менш як три чверті від її складу. Члени ВРЮ мають право знайомитися з матеріалами, поданими на розгляд Ради, брати участь у їх з'ясуванні та перевірці, заявляти клопо­тання, наводити свої мотиви, подавати відповідні документи.

Відвід члена ВРЮ здійснюється у разі, якщо він особисто є родичем особи, стосовно якої розглядається питання, або є сумніви щодо його упередженості. Відвід може бути заявлено у будь-який час до прийняття ВРЮ рішення. Відвід має бути вмо­тивований, викладений у письмовій формі до початку розгляду

питання.

- Існує спеціальний порядок розгляду матеріалів у ВРЮі Контрольні питання організації діяльності ВРЮ відображені у Регламенті ВРЮ (від 7 листопада 2001 р.), згідно з яким до її розгляду приймаються:

— матеріали про призначення громадянина України на поса­ду судді вперше;

— звернення про звільнення суддів з посади;

— матеріали стосовно порушення суддями та прокурорами вимог щодо несумісності, а також порушення суддями вимог присяги;

—. подання про відкриття дисциплінарного провадження щодо керівників судових органів;

— скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

За особливих обставин суб'єкт звернення (народний депутат України, Уповноважений ВРУ з прав людини, член ВРЮ) може звернутися з пропозицією про звільнення судді з посади. Цей суб'єкт має довести ґрунтовність та правомірність звернення.

На засіданні секції по кожному матеріалу (кожній персоні} дається висновок по суті порушених питань. За дорученням секції ВРЮ її секретар доповідає матеріали на засіданні ВРЮ.

Усі члени Вищої ради юстиції користуються рівними.пра­вами під час розгляду матеріалів, звернень, справ, скарг. Під час засідання кожен із них має право: заявляти клопотання, викла­дати свої міркування, подавати відповідні документи, вносити пропозиції щодо прийняття рішення.

Головуючий на засіданні не має права обмежувати членів Вищої ради юстиції у можливості ставити запитання доповіда­чеві та особам, які беруть участь у засіданні, знімати запитання, коментувати висловлювання і запитання членів Вищої ради юстиції та осіб, які беруть участь у засіданні.

Для забезпечення цілеспрямованої роботи засідання, голо­вуючий може запропонувати членам Вищої ради юстиції зняти з обговорення питання чи запитання, що не стосується предмета розгляду.

Рішення про зняття питання з обговорення приймається більшістю від конституційного складу Вищої ради юстиції.

Розгляд матеріалів, звернень, подань, справ, скарг на засідан­ні Вищої ради юстиції, як правило, проводиться за участю запро­шених осіб, стосовно яких вирішується питання, і їх виклик є обов'язковим, крім осіб, що перебувають під вартою або від­бувають покарання у вигляді арешту, позбавлення волі.

На засідання Вищої ради юстиції, як правило, запрошуються суб'єкти подань, звернень та інші особи, коли необхідно заслу­хати їх по суті внесених подань, звернень, прийнятих до її роз­гляду.

142

Розділ II. Суд України

У разі неявки судді чи прокурора на засідання без поважних причин розгляд дисциплінарної справи проводиться за їх відсутності за ухвалою Ради.

Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Вищої ради юстиції у разі, коли розгляд звернень, подань, справ, скарг може призвести до розголошення державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, або особистого чи сімейного життя осіб, щодо яких вирішується питання, та з інших поважних причин.

Питання для самоконтролю

1. Який статус Вищої ради юстиції?

2. Назвіть принципи, що покладені в основу організації діяль­ності Вищої ради юстиції.

3. Які матеріали розглядає Вища рада юстиції та які акти вона приймає?

4. Чому саме діяльність судді та прокурора може бути несумісною?

Розділ НІ

Правоохоронні органи України

Глава 1 Прокуратура України

§ 1. Місце прокуратури в системі органів державної влади

Прокуратура України — самостійний централізований орган державної влади, що діє в системі правоохоронних органів держави та забезпечує захист від неправомірних посягань на суспільний та державний лад, права і свободи людини, а також основи демократичного устрою засобами і методами, що передба­чені законом. Прокуратура не підпорядковується виконавчій або судовій владі, оскільки її діяльність є елементом системи стриму-. вань і противаг між гілками влади, які формуються та утвер­джуються у державі після прийняття нової Конституції. "Фунда­ментальні гілки влади — законодавча, виконавча та судова, які уособлюють єдину державну владу та її поділ, зовсім не виклю­чають можливості існування інших функціонально самостійних правових інститутів, їх наявність визначається реальними потре­бами побудови правової держави і державно-правового життя суспільства в даний конкретний період, необхідністю демо­кратичних форм контролю гілок влади у випадках, коли їх діяль­ність не відповідає принципам і положенням Конституції"¹.

Проголосивши незалежність, Україна першою серед колиш­ніх республік СРСР 5 листопада 1991 року прийняла Закон України "Про прокуратуру", який було введено в дію 1 грудня 1991 року. Саме цей день відзначається як День працівників про­куратури².

Відповідно до ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладено:

¹ В. Тацій Прокуратура в системі поділу влади // Вісник прокуратури. — 1999. - № 2. - С. 27.

² Указ Президента України "Про День працівників прокуратури" від 2 Іистопада 2000 р. // Урядовий кур'єр. — 2000. — 7 листопада.

Глава 1. Прокуратура України

145

— підтримання державного обвинувачення в суді;

— представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

— нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

— нагляд за додержанням законів при виконанні судових рі­шень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням осо­бистої свободи громадян.

У ст. 123 Конституції України передбачено, що організація і порядок діяльності органів прокуратури визначаються законом. Прийняття Верховною Радою Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про прокуратуру"¹, безумовно, сприяє посиленню правозахисного потенціалу прокуратури, уточненню її наглядових повноважень. Зміни в законодавстві, пов'язані з судово-правовою реформою, рішення Конституційного Суду України, накази Генерального прокурора України детально вста­новлюють компетенцію прокуратури.

Правоохоронна діяльність прокуратури є елементом втілення обов'язку держави з утвердження та забезпечення прав і свобод людини, відповідає вітчизняним традиціям здійснення нагляду за виконанням правових норм. Дієвий механізм органів прокураг тури — один з гарантів законності та правопорядку, він сприяє реалізації принципу верховенства права, що є основним у право­вій державі. ,

Правовою основою організації і діяльності органів прокура­тури є Конституція, Закон України "Про прокуратуру", кримі­нально-процесуальне, цивільно-процесуальне, адміністративне, виправно-трудове, господарсько-процесуальне законодавство та інші закони України (в частині, що не суперечить Конституції України), а також визнані Україною відповідні міжнародні дого­вори та угоди.

Діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань:

1) закріплених Конституцією України незалежності респуб­ліки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної системи, прав національних груп і територіальних утворень;

Урядовий кур'єр. — 2001. — 26 липня. — № 132.

146

Розділ III. Правоохоронні органи України

2) гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, полі­тичних, особистих прав і свобод людини і громадянина;

3) основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих рад, органів самоорганізації населення.

Пріоритетним напрямом діяльності прокуратури є захист прав і свобод людини. Для цього прокуратура має обмежити неправомірну або таку, що межує із правопорушенням, дію пев­ного кола державних органів та посадових осіб передбаченими законом засобами. При цьому органи прокуратури захищають у межах своєї компетенції права і свободи громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи соціаль­ного походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак.

Оскільки в Україні визнається і діє принцип верховенства права, то функціонування прокуратури як державного інституту, діяльність її посадових осіб підпорядковуються тільки норматив­но-правовим актам. Принцип верховенства права передбачає ви­значальну, провідну роль права у співвідношенні права і політи­ки, права й ідеології, права й економіки. Норми Конституції Ук­раїни є нормами прямої дії, внаслідок чого прокуратура, зокрема, може представляти інтереси громадянина або держави в суді для захисту конституційних прав безпосередньо на підставі Основно­го Закону, і це належним чином гарантується навіть у разі від­сутності інших нормативних актів.

З іншого боку, рішення, дії чи бездіяльність прокурорів мо­жуть бути оскаржені в судовому порядку. Суд не може відмови­ти у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважає, що її права і свободи порушено чи пору­шуються, створено перепони для їх реалізації чи мають місце утиски прав і свобод.

В Законі України "Про прокуратуру" (ст. 6) закріплено принципи організації та діяльності прокуратури, де зазначено, що органи прокуратури України:

1) становлять єдину централізовану систему, яку очолює Ге­неральний прокурор України, з підпорядкуванням прокурорів нижчого рівня вищому;

2) здійснюють свої повноваження на основі додержання Кон­ституції України та чинних на території нашої держави законів, незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об'єднань чи їх органів;

Глава 1. Прокуратура України

147

3) захищають у межах своєї компетенції права і свободи гро­мадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від націо­нального чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак;

4) вживають заходів щодо усунення порушень закону, від ко­го б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнен­ня у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення;

5) діють гласно, інформують державні органи влади, гро­мадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення.

Суть принципу єдності полягає в тому, що кожний орган прокуратури, її посадові особи діють у межах своєї компетенції, виступаючи як представники єдиної системи прокурорських ор­ганів. Це — важлива структурна ознака, оскільки внаслідок цього забезпечується єдність завдань, що стоять перед прокурорами різних рівнів, загальність методів, форм їх діяльності з основних напрямів роботи, а також засобів реагування на порушення зако­ну. Здійснюючи нагляд за виконанням законів, органи прокура­тури вживають заходів щодо усунення порушень закону, понов­лення порушених прав і притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення, виходячи з єдності мети і завдань, що стоять перед прокурату­рою.

Сувора підпорядкованість органів прокуратури по вертикалі, яка грунтується на принципі централізації прокурорської систе­ми, є не лише фактором виконавської дисципліни, що само по собі важливо в діяльності прокуратури. Вона гарантує, що будь-який акт прокуратури має відповідати закону, наказам Генераль­ного прокурора. Для скасування незаконного, необгрунтованого рішення, що його прийняв прокурор нижчого рівня, відповідно­му керівникові органу прокуратури надано право одноособово вирішити це питання.

Незалежність прокуратури означає, що всі прокурори здій­снюють свої повноваження незалежно від органів державної вла­ди і самоорганізації населення, політичних партій і громадських об'єднань. Конституційний Суд України визнав, що зі способу призначення Генерального прокурора України на посаду та звільнення його з посади не випливають відносини підпорядко­ваності органів прокуратури України іншим органам державної

148

Розділ III. Правоохоронні органи України '

влади, зокрема тим, які здійснюють повноваження щодо призна^ чення на посаду та звільнення з посади Генерального прокурора України¹.

Принцип гласності в діяльності прокуратури характеризуєть­ся тим, що органи прокуратури виконують покладені на них за­вдання гласно, інформуючи громадян, а також органи державної влади про результати своєї роботи, про стан та додержання зако­нів органами і установами, щодо яких прокуратура здійснює наглядові функції. Цим прокуратура зміцнює правовий поря­док, запобігає порушенню прав і свобод людини, формує громад­ську думку навколо правопорушень і осіб, які їх допустили, впливає на правосвідомість громадян, підвищуючи їх правову культуру.

Для ефективного виконання прокуратурою правозахисної ро­лі законодавством передбачено гарантії незалежності та повнова­ження, що значно відрізняють її від інших правоохоронних орга­нів. Втручання органів державної влади, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій та їх представників у діяльність прокуратури з нагляду за додержан­ням законів або з розслідування діянь, що містять ознаки злочи­ну, забороняється.

Вплив у будь-якій формі на працівника прокуратури з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або добитися прийняття неправомірного рішення тягне за собою відповідаль­ність, передбачену законом.

Звернення представників влади, інших посадових осіб до прокурора з приводу конкретних справ і матеріалів, що перебу­вають у провадженні прокуратури, не можуть містити будь-яких вказівок або вимог щодо результатів їх вирішення.

Як втручання у здійснення прокурорського нагляду, розслі­дування злочинів кваліфікуються звернення народних депутатів України, депутатів органів місцевого самоврядування, посадових осіб, представників засобів масової інформації до прокурора з ви­могою надати інформацію, що становить службову таємницю або

¹ Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним по-' данням Президента України щодо відповідності Конституції України (консти-туційності) постанови Верховної Ради України "Про висновки Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України по перевірці фактів порушення прав українських акціонерів відкритого акціонерного товариства "Миколаїв-цемент" від 18 лютого 1999 р. (справа про доручення Генеральній прокуратурі України) // Офіційний вісник України. — 2001. — № 25. — С. 33.

Глава 1. Прокуратура України

149

таємницю слідства, виконати чи не виконати конкретні наглядові чи слідчі дії або здійснити їх всупереч законові.

Передбачені законом повноваження прокурора брати участь у засіданнях органів законодавчої і виконавчої влади, а також ор­ганів самоорганізації населення є одним з важливих проявів особливого статусу прокуратури в здійсненні контрольних функ­цій. Разом з тим встановлено заборону прокурору входити до складу комісій, комітетів та інших колегіальних органів, утворю­ваних радами або їх виконавчими органами.

Отже, посідаючи пепідпорядковапе місце в системі поділу державної влади, прокуратура всю свою діяльність спрямовує на захист законом передбачених прав і свобод громадян та ін­тересів держави від неправомірних посягань, утвердження принципу верховенства права.

§ 2. Функції прокуратури

Конкретні функції прокуратури слід розглядати у двох ас­пектах. По-перше, вони грунтуються на існуючій нормативній базі та перевірені практикою, а тому підлягають уточненню і вдосконаленню відповідно до історичних у мов, формування пра­вової держави. Сьогодні прокуратура залишається доступним для населення і надійним державним органом, що забезпечує за­хист прав і свобод громадян, інтереси держави. На вимогу про­курорів останніми роками поновлено права сотень тисяч людей у галузі трудових, житлових та інших правовідносин.

По-друге, конституційні положення дещо звужують сферу діяльності прокуратури. Як уже зазначалося, крім передбачених у ст. 121 Конституції України та ст. 5 Закону України "Про про­куратуру" функцій, прокуратура продовжує виконувати відповід­но до чинних законів функцію нагляду за додержанням і засто­суванням законів та функцію попереднього слідства. Це також закріплено в Перехідних положеннях до Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про прокуратуру".

Принципово важливим є законодавче застереження про те, що на прокуратуру не може покладатися виконання функцій, не передбачених Конституцією України і Законом України "Про прокуратуру".

Підтримання державного обвинувачення в суді. Однією з основних функцій діяльності прокуратури є підтримання дер-

150

Розділ III. Правоохоронні органи України

жавного обвинувачення в суді. Конституційне положення про визнання винним та про застосування кримінального покарання тільки судом визначає судовий розгляд центральною вирішаль­ною стадією кримінального процесу. Тому участь прокурора в судовому розгляді є однією з найважливіших ділянок його діяль­ності. Участь прокурора в суді як державного обвинувача — важ­лива гарантія винесення судом законного, обгрунтованого виро­ку та додержання передбачених законом прав та інтересів грома­дян. Слід підкреслити, що суд та прокуратура при розгляді кримінальних справ мають схожі завдання, але прокурор сприяє їх виконанню згідно з принципом змагальності особливими методами.

У державах з високорозвинутою системою права не виникає питання про необхідність участі прокурора при розгляді кримі­нальних справ у суді. Без обвинувача справа не розглядається, а неявка прокурора в судове засідання тягне за собою відкладення розгляду справи. В чинному кримінально-процесуальному зако­нодавстві, яке теж передбачає змагальність як одну з найважли­віших засад, це питання детально не регламентовано.

Прокуратура сьогодні не має реальних можливостей забезпе­чити підтримання державного обвинувачення у кожній справі у зв'язку з відсутністю бюджетного фінансування для введення до штату близько двох тисяч додаткових працівників. Але демокра­тичні зміни, деякі позитивні зрушення у сфері економічних ре­форм в Україні найближчим часом, очевидно, таки приведуть до встановлення обов'язку підтримання державного обвинувачення прокурором у кожній кримінальній справі, що її розглядає суд.

Державне обвинувачення завжди спрямовано проти конкрет­ної особи. У кожному випадку воно є персоніфікованим і скла­дається з виявлення (встановлення) цієї особи. Сутність держав­ного обвинувачення полягає в сукупності дій прокурора з від­стоювання перед судом обвинувального висновку про передбаче­ний законом злочин, що його вчинила особа, яка перебуває на лаві підсудних.

"Захисник, як і обвинувачений, не зобов'язаний доказувати невинність або меншу винність обвинуваченого, а також обстави­ни, що виключають його кримінальну відповідальність. Слідчий і суд також не вправі перекладати, а точніше покладати, обов'я­зок доказування на захисника, як і на обвинуваченого"¹.

¹ Михеєнко М. М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні. — К.: Юрінком Інтер. — 1999. — С. 77.

Глава 1. Прокуратура України

151

У суді, крім прокурора, в ролі обвинувача можуть виступати й інші особи — потерпілий або його представник, причому вони виконують функцію обвинувачення не тільки у справах, поруше­них за скаргою потерпілого, айв інших кримінальних справах, користуючись правами сторони у процесі та маючи свій власний інтерес. Термін "державне обвинувачення" вживається законо­давцем тільки при регламентації діяльності прокурора у суді¹.

Джерелом державного обвинувачення є діяльність органів дізнання та досудового слідства, зусиллями яких особа, викрита як така, що вчинила злочин, у зв'язку з чим має постати перед судом. Підтримуючи обвинувачення в суді, прокурор привселюд­но обвинувачує підсудного та наполягає на застосуванні до нього справедливого покарання, допомагає суду у кваліфікованому ви­рішенні справи, привертає увагу до причин та умов, що сприяли вчиненню злочину.

Державний обвинувач бере участь у допитах підсудного, по­терпілого, свідків, у дослідженні висновків експертів та речових доказів. Він розпочинає судові дебати у кримінальній справі, ви­ступаючи з обвинувальною промовою. У ній він аналізує мате­ріали справи, докази, риси особистості підсудного, висловлює міркування з питання призначення міри покарання. Об'єктив­ність та незалежність прокурора в суді гарантована передбаче­ною законом можливістю для прокурора відмовитися від підтри­мання державного обвинувачення, якщо дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, виклавши у своїй постанові мотиви відмови.

Гласний та змагальний судовий процес створює сприятливі умови для оцінки доказів, виявлення обставин, які були раніше невідомі чи не піддавалися дослідженню або які відображені в процесуальних документах з істотними порушеннями закону. Зосередження в один час та в одному місці всіх процесуальних осіб, які мають відомості про злочин, перевірка їх показань під різними кутами зору прокурором та захисником, послідовний та безперервний допит підсудного, потерпілого, свідків, експертів дають можливість з'ясувати розбіжності у їх показаннях і сприяють логічному аналізу та синтезу всієї сукупності доказів. Прокурору для відмови від обвинувачення не обов'язково пе­реконатися у невинності особи, йому досить втратити переконан-

¹ Докладніше про сутність поняття "державне обвинувачення" див.: Юри­дична енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 1999. — Т. 2.-С. 113.

152

Розділ III. Правоохоронні органи України

ня у провині, оскільки невинність не з'ясовується, а презю-мується. Відмова від обвинувачення означає, що, на думку про* курора, підсудний має бути виправданий. Проте чинне законог давство (ст. 264 КПК України) передбачає обов'язок суду роз'яс­нити потерпілому та його представнику їх право вимагати про­довження розгляду справи та підтримувати обвинувачення.

Після винесення судом вироку прокурор зобов'язаний вжити у встановленому законом порядку заходів щодо виправлення по­милок, які мали місце, висловити свою незгоду з мірою покаран­ня, визначеною судом, якщо вона не відповідає тяжкості злочину та суспільній небезпеці особи, яка його вчинила. Для цього про­куратура має визначені законом повноваження, незалежно від то­го, чи набрав вирок законної сили, чи ні.

Таким чином, підтримання державного обвинувачення — це діяльність прокуратури у встановлених кримінально-процв-суальним законом формах, яка складається з аналізу матеріалів справи та доказування вини особи в судових орга­нах, сприяння постановленню законного, обгрунтованого та справедливого вироку.

Представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Представниц­тво прокурором інтересів громадян або держави в суді — одна з важливих гарантій забезпечення захисту прав і свобод громадян, законних інтересів держави. Судовий порядок захисту прав і сво­бод громадян значно розширюється. Участь прокурора в ньому є ефективним засобом забезпечення та поновлення їх.

Формами представництва є:

— звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб;

— участь у розгляді судами справ;

— внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішен­ня або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами.

Навряд чи можна погодитися з точкою зору, що "функція представництва інтересів громадянина або держави в суді є для прокурора новою"¹. За цивільно-процесуальним та арбітражно-процесуальним законодавством прокуратура мала і раніше право

¹ Шумський П. А Прокуратура України. — К.: Вентурі. — 1998. — С. 179.

Глава 1.' Прокуратура України

153

на подання позову (заяви) до суду. Останніми роками саме про­куратурою у порядку цивільного судочинства зупинено незакон­ну приватизацію значної кількості важливих народногосподар­ських об'єктів, а також забезпечено повернення в багатьох випад­ках державних коштів, поновлено права неповнолітніх при неза­конних махінаціях з житлом і т. ін.

Прокуратура представляє інтереси громадянина чи держави в суді від імені держави, здійснюючи це представництво через прокурорів, які є уповноваженою на це державною інституцією. Тому ніяких довіреностей чи доручень прокурору не треба, оскільки він не представляє інтереси конкретної особи чи органу влади. У межах своєї компетенції, визначеної законом, він діє як представник держави, маючи водночас і всі процесуальні права позивача. Прокурор самостійно визначає підстави для представ­ництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати пред­ставництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаче­ному законом.

Право прокурора на позов регламентоване цивільно-проце­суальним та господарсько-процесуальним законодавством, нака­зами Генерального прокурора України. Він зобов'язаний вико­ристати це право для забезпечення захисту соціальних прав гро­мадян, а також відшкодування шкоди, завданої державі, держав­ним підприємствам, установам та організаціям, стягнення заборгованості перед бюджетом, пенсійним фондом та ін. Право-захисна діяльність прокуратури не протиставляється аналогічній діяльності суду, а лише доповнює її. Більше того, суд може ви­знати необхідним на свій розсуд обов'язкову участь прокурора в суді для надання висновків з метою здійснення покладених на нього обов'язків.

Процесуальне становище прокурора у ролі позивача дещо відрізняється від становища інших осіб, які заявляють позов у цивільній справі. Так, прокурор не несе судових витрат, до нього не може бути пред'явлено зустрічного позову, він не може уклас­ти, мирову угоду, а рішення суду за позовом прокурора поши­рюється не на прокурора, а на особу, в інтересах якої пред'явлено позов.

Громадяни, юридичні особи та держава в особі її органів са­мостійно звертаються до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів, що охороняються законом. Прокурор же здійснює представництво в суді лише тоді, коли громадянин неспромож­ний через фізичний чи матеріальний стан або з інших причин са­мостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реа-

154

Розділ III. Правоохоронні органи України

лізувати процесуальні повноваження. Захист прав неповнолітніх, недієздатних, обмежено дієздатних, безвісно відсутніх прокурор здійснює в суді, представляючи їх інтереси, лише тоді, коли бать­ки, усиновителі, опікуни та піклувальники, органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування не виконують передбачених законом обов'язків.

Прокурор має право подавати позов до господарського суду в інтересах держави. Інтереси держави можуть збігатися повні­стю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних ор­ганів, державних підприємств та організацій чи з інтересами гос­подарських товариств з часткою державної власності у статутно­му фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, а й у діяльності приватних підприємств, товариств, захисті підприємств з іноземними інвестиціями.

За Конституцією України всі форми власності юридичне рів­ноправні. Тому прокурор з урахуванням того, що "інтереси дер­жави" є оціночним поняттям, у кожному конкретному випадку самостійно визначає, посилаючись на закон, на підставі якого по­дається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися пору­шення матеріальних або інших інтересів держави, обрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповно­важений державою здійснювати відповідні функції у спірних від­носинах¹.

Відповідно до ст. 120 ЦПК України прокурор має право вно­сити апеляційне подання на рішення суду, що не набрало закон­ної сили, коли він брав участь у справі. Право прокурора на вне­сення касаційного подання у порядку нагляду сприяє зміцненню законності в цивільному судочинстві, оскільки є оптимальним варіантом взаємодії суду і прокуратури, наповнення новим зміс­том правозахисної ролі останньої. Намагання на законодавчому рівні вирішити це питання інакше може завдати істотної шкоди реалізації громадянами своїх прав щодо судового захисту і ні в якому разі не принижує ролі суду, який приймає остаточне рі-шення.

Враховуючи реальний стан економіки в нашій державі та зниження життєвого рівня великої частини населення, сьогодні є

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного проце­суального кодексу України // Офіційний вісник України. — 1999. — № Ь5. — С. 35.

Глава 1. Прокуратура України

155

передчасною і необгрунтованою спроба усунути прокуратуру від забезпечення за допомогою судових засобів додержання консти­туційних прав громадян і перш за все соціально-економічних: права кожного на працю, належні, безпечні і здорові умови праці, заробітну плату, не нижче визначеної законом, та на своєчасне її отримування, права приватної власності і т. ін.

Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.

Нагляд за додержанням законів органами, які проводять опера­тивно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, спря­мований на забезпечення встановленого порядку, виявлення і розкриття злочинів, розгляду заяв та повідомлень про них, за­конності здійснення оперативних заходів, слідства, правомірності прийнятих зазначеними органами рішень. "Розслідування злочи­нів — це така діяльність, у якій зведено до мінімуму будь-які "зовнішні" види контролю (наприклад, народний, громадський, позавідомчий). У зв'язку з чим прокурорський нагляд тут має бути максимальний, з імперативними повноваженнями проку­рора"¹.

Предметом правозахисної діяльності прокуратури при цьому є перш за все інтереси суспільства, держави, їх охорона від зло­чинних посягань. Не менш важливе значення має також захист прав і законних інтересів потерпілих від злочину громадян, за­безпечення об'єктивного розгляду їх заяв і скарг, вжиття заходів для відшкодування їм матеріальних та моральних збитків. Сут­ність правоохоронної діяльності прокуратури виявляється у про­тидії виникненню та розвитку протиправних вчинків у першу чергу з боку державних органів та їх посадових осіб, які мають спеціальні, визначені законом повноваження з обмеження кон­ституційних прав громадян, нейтралізації та ліквідації порушень, правової оцінки вчиненого та притягнення винних до відпові­дальності.

Прокурорський нагляд за оперативно-розшуковою діяльні­стю поширюється на оперативні підрозділи:

1) органів внутрішніх справ — кримінальну та спеціальну мі­ліцію, спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочин­ністю, оперативно-розшукові підрозділи державної автомобільної інспекції;

¹ Михайленко А. Р. Расследование преступлений: законность й обеспечение прав граждан. — К.: Юрінком Інтер. — 1999. — С. 182.

156

Розділ III. Правоохоронні органи України

2) органів служби безпеки — розвідку, контррозвідку, вій­ськову контррозвідку, підрозділи захисту національної держав­ності, по боротьбі з корупцією та організованою злочинною діяльністю, оперативно-технічні, оперативного документування;

3) прикордонних військ — підрозділи з оперативно-розшуко-вої роботи;

4) управління державної охорони України — підрозділ опера­тивного забезпечення охорони;

5) органи державної податкової служби — оперативні підроз­діли податкової міліції;

6) органи й установи Державного департаменту України з питань виконання покарань — оперативні підрозділи¹.

Повноваження прокурора, встановлені кримінально-проце­суальним законодавством та іншими нормативними актами, по­ширюються на слідчих прокуратури, органів внутрішніх справ, служби безпеки і податкової міліції, що об'єднані процесуальним поняттям "органи попереднього розслідування"². Так, у ст. 227 КПК України передбачені такі повноваження:

• перевірка кримінальних справ, матеріалів та інших відомо­стей про вчинені злочини; скасування незаконних та необгрунто­ваних постанов слідчих та осіб, які проводять дізнання; дача письмових вказівок про розслідування злочинів; безпосередня участь у провадженні окремих слідчих дій або розслідування у новному обсязі будь-якої справи;

• санкціонування проведення окремих слідчих дій; продов­ження строку розслідування та погодження утримання під вар­тою як запобіжного заходу;

• повернення кримінальних справ органам попереднього слідства з вказівками щодо провадження додаткового розсліду­вання; вилучення справи від органу дізнання і передача її слідчо­му; усунення особи, яка проводить дізнання, або слідчого від по­дальшого ведення дізнання або попереднього слідства, якщо во­ни допустили порушення закону при розслідуванні справи; пору­шення кримінальної справи або відмова порушити її; закриття

, — • - ', . і

¹ Див.: Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лю­того 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 22; 1993. — № 11; 1994. — № 11; 1998. - № 26; 1999. - № 4.

² Конституцією України запроваджено нове поняття "досудове слідство", що потребує подальшого законодавчого впровадження. Конституція України. — К.: Преса України, 1997. — С. 57.

Глава 1. Прокуратура України

157

або зупинення провадження у кримінальних справах; затвер­дження обвинувального висновку; направлення справи до суду.

Значення прокурорського нагляду на цьому комплексному напрямі правоохоронної діяльності важко переоцінити. Як відо» мо, при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та попереднього слідства неминуче зачіпаються, а часто й істотно обмежуються права і законні інтереси громадян, гарантовані Конституцією України та іншими законами (право на свободу, недоторканність житла і т. ін.).

При виконанні професійного обов'язку з додержання поряд­ку розгляду заяв і повідомлень про злочини прокурор повинен стежити за тим, щоб всі заяви та повідомлення були зареєстро­вані і щодо них своєчасно було прийнято одне з таких рішень: порушено кримінальну справу; відмовлено в порушенні кримі­нальної справи; заяву направлено на розгляд за належністю.

Порядок попереднього розслідування злочинів детально ре­гламентовано Кримінально-процесуальним кодексом України. Прокурорський нагляд за безумовним його додержанням є од­нією з гарантій забезпечення прав учасників кримінального про­цесу (підозрюваних, обвинуваченого, потерпілого, свідків), невід­воротності відповідальності за вчинений злочин. Генеральний прокурор України вимагає зосередити зусилля на підвищенні рівня прокурорського нагляду для того, щоб ефективно впливати на результативність і якість дізнання та слідства, сприяти роз­криттю злочинів, захисту особи, її конституційних прав, а також інтересів держави і суспільства від злочинних посягань при неухильному додержанні органами слідства та дізнання вимог закону¹.

Нагляд за додержанням законів при виконанні судових рі­шень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженнями особистої свободи громадян. Прокуратура, здійснюючи цю функцію, покликана забезпечити, з одного боку, законність пере^ бування затриманих, заарештованих, осіб, що за вироком суду чи з інших законних підстав перебувають у виправно-трудових установах, а з іншого — законність діяльності закладів для вико­нання судових рішень у кримінальних справах та закладів, що

¹ Прокуратура України: проблеми сьогодення і майбутнього // Юридич­ний вісник України. — 1999. — 22—28 липня. — № 29.

158

Розділ III. Правоохоронні органи України

застосовують інші заходи примусового характеру, пов'язані з об­меженням особистої свободи громадян.

Цей напрям прокурорської діяльності істотно відрізняється від інших як за методами його здійснення, так і за повноважен­нями. Прокурор не тільки перевіряє законність правових актів, що видаються адміністрацією установи виконання покарань, а й здійснює нагляд за законністю всієї діяльності цієї установи.

Згідно з вимогами закону прокуратура здійснює нагляд для того, щоб своєчасно і правильно виконувалися вироки; утриман­ня засуджених у місцях позбавлення волі проводилося не інакше, як на підставах і в порядку, встановлених законом; забезпечува­лося додержання встановлених законом прав та обов'язків за­суджених; виконувалося законодавство про умовно-дострокове звільнення засуджених від відбуття покарання.

Предметом нагляду є додержання законності під час перебу­вання осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув'яз­нення, виправно-трудових, інших установах, що виконують пока­рання або заходи примусового характеру, які призначає суд, до­держання встановленого кримінально-виконавчим законодав­ством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов'яз­ків. Прокурорський нагляд поширюється на адміністрації слід­чих ізоляторів, установ виконання покарань; інспекції виправних робіт органів внутрішніх справ; державних виконавців; адмініст­рації підприємств та інших закладів, що причетні до виконання судових вироків; військове командування у тих випадках, коли засуджений підлягає направленню у дисциплінарний батальйон чи утриманню на гауптвахті.

Прокурор має широкі контрольно-наглядові повноваження. Так, він має право у будь-який час відвідувати піднаглядні закла­ди, опитувати осіб, які там утримуються, знайомитися з усіма до­кументами та матеріалами, перевіряти відповідність закону нака­зів та розпоряджень адміністрації місць позбавлення волі. Йому також надано право вимагати від посадових осіб створення на­лежних умов, що забезпечують права затриманих, осіб, узятих під варту, засуджених та осіб, щодо яких застосовано примусові заходи. Він може також отримувати від згаданих посадових осіб пояснення. Прокурор наділений повноваженнями відміняти незаконне дисциплінарне стягнення, накладене на особу, яка від­буває покарання, або негайно звільняти її своєю постановою із штрафного ізолятора, приміщення камерного типу, дисциплінар-

Прокуратура України

159

ного ізолятора, з-під варти, якщо встановлено, що особу затрима­но або взято під варту без законних підстав.

Прокурор зобов'язаний періодично проводити комплексні перевірки додержання законів як у місцях виконання покарань, так і при виконанні інших заходів примусового характеру, що їх призначає суд.

Імперативний характер повноважень прокурора щодо додер­жання порядку та умов тримання затриманих, заарештованих, засуджених до позбавлення волі та інших покарань, а також осіб, до яких застосовано заходи примусового характеру, випливає із ст. 45 Закону України "Про прокуратуру". Виконання прокурату­рою цієї функції спрямовано також на виконання Україною під­писаних міжнародно-правових угод і конвенцій, зокрема Міжна­родного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародних стандартних правил поводження з ув'язненими, Зводу принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню або ув'язненню у будь-якій формі¹.

Нагляд за додержанням і застосуванням законів. Предме­том цього виду нагляду є правозастосовна діяльність органів дер­жавної влади, підприємств та посадових осіб, яка має відповідати вимогам Конституції України та чинним законам. Прокуратура здійснює нагляд за додержанням і застосуванням законів Кабіне­том Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Респуб­ліки Крим, органами місцевого самоврядування, політичними партіями, громадськими організаціями, підприємствами, устано­вами та організаціями незалежно від форм власності, підпоряд­кованості та належності.

З урахуванням стану законності прокуратура має забезпечи­ти постійний нагляд за додержанням соціально-економічних, по­літичних, особистих прав і свобод громадян, військовослужбов­ців та членів їх сімей, прав та інтересів соціальних груп, які по­требують державної допомоги і захисту; законодавства про поря­док розгляду скарг, особливо з питань виплати заробітної плати, пенсій, стипендій, інших соціальних виплат, охорони праці, здо­ров'я, освіти, житлових прав; природоохоронного законодавства. "Загальнонаглядова діяльність прокуратури приносила і здатна

¹ Україна в міжнародно-правових відносинах. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — Т. 2. — С. 36; Международньїе актьі о правах человека. — М.: Норма-ИНФРА. - С. 620.

160

Розділ II!-. Правоохоронні органи України

Глава 1. Прокуратура України

161

принести ще багато користі як державним інтересам, так і справі захисту прав громадян"¹.

Органи прокуратури безплатно й оперативно реагують на по­рушення законодавства, а тому соціально малозахищена частина населення, зважаючи на порівняно дорогі адвокатські послуги та тривалість судових процедур, звертається за юридичною допомо­гою саме до них. Ефективність діяльності прокуратури підтвер­джується і тим, що за її ініціативою державі повернуто майже З млрд. грн., 53.МЛН. доларів, чимало іншої валюти².

Для успішного здійснення загальнонаглядових дій прокуро­ру надані необхідні повноваження. Вони дають можливість йому своєчасно встановити порушення закону, притягнути порушника до встановленої законом відповідальності та вжити заходів для усунення причин та умов, що сприяли цим порушенням закону.

Прокурору не надано право безпосередньо відміняти чи змі­нювати неправове рішення, підміняти органи відомчого управ­ління та контролю, втручатися у господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству. Але його вимоги при встановленні факту порушення закону, які реалі­зуються у вигляді протесту, припису, подання чи постанови, є обов'язковими до розгляду і корекції неправового рішення згідно з законом.

При здійсненні загального нагляду прокурор має право:

• безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану посаду, входити до приміщення органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій (незалежно від форм власності, підпоряд­кованості чи належності), до військових частин, установ без спе­ціальної перепустки;

• мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для про­ведення перевірки, у тому числі за письмовою вимогою, й тих, що містять комерційну чи банківську таємницю або конфіден­ційну інформацію;

• письмово вимагати надання зазначених документів та мате­ріалів для перевірки, видачі необхідних довідок, у тому числі що­до операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій, для вирішення питань, пов'язаних з перевіркою;

і

Потебенько М. Роки становлення і утвердження // Вісник прокуратури. — 1999. — № 2. — С. 23.

² Там само. — С. 24.

• вимагати для перевірки правозастосовні акти та інші акти й документи, одержувати інформацію про стан законності і захо­ди щодо її забезпечення;

• вимагати від керівників та колегіальних органів проведення перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій та інших структур (незалежно від форм власності), а також виділення спеціалістів для прове­дення перевірок, відомчих та позавідомчих експертиз;

• • • викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них ус­них чи письмових пояснень щодо порушень закону.

Слід зазначити, що реалізація прокурором представництва інтересів громадянина або держави в суді навряд чи можлива без повноважень, властивих нагляду за додержанням і застосуван­ням законів. З'ясувати обставини порушення, зібрати докази для відстоювання правової позиції при судовому розгляді позову (заяви) прокурор може, лише маючи передбачені законом права.

Збереження за прокуратурою функції нагляду за додержан­ням і застосуванням законів законодавець пов'язує з формуван­ням нових державних органів, що здійснюватимуть контроль за додержанням законів. Реалізуючи принципи створення правової держави, останніми роками з'явилися і почали діяти такі інсти­тути, як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Рахункова палата, Державна податкова адміністрація, Антимоно-польний комітет, органи виконавчої влади, що забезпечують за­хист прав споживачів, експортний контроль тощо. У зв'язку з цим в умовах перехідного періоду прокуратура дещо звузила ме­жі прокурорського втручання. Дискусія щодо обсягу повнова­жень з нагляду за додержанням і застосуванням законів в умовах перехідного періоду пов'язана з державно-правовою реформою, здійсненням у її межах адміністративної реформи. Вирішення на законодавчому рівні меж цих повноважень безумовно сприятиме наповненню новим змістом правозахисної діяльності прокурату­ри, стрижнем якої була й залишається охорона прав і свобод гро­мадян.

Слідство в органах прокуратури. Згідно з кримінально-про­цесуальним законодавством досудове слідство проводять слідчі прокуратури у справах про вбивства, зґвалтування, злочини у сфері службової діяльності, злочини проти правосуддя, довкілля та інші. Крім того, у всіх справах про злочини, вчинені службо­вими особами, які займають особливо відповідальне становище, відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України "Про державну службу"

6 2—174

162

Розділ III. Правоохоронні органи України

та особами, посади яких віднесено до 1—3 категорії посад, пра­цівниками правоохоронних органів досудове слідство проводить­ся слідчими прокуратури. За постановою Генерального прокуро­ра України, його заступників, прокурора області та прирівняних до них прокурорів слідчими прокуратури можуть розслідуватися й інші злочини (ст. 112 КПК України)¹.

У Генеральній прокуратурі України, прокуратурі Автономної Республіки Крим є старші слідчі в особливо важливих справах і слідчі в особливо важливих справах; у прокуратурах областей, міст та інших прирівняних до них прокуратурах працюють слідчі в особливо важливих справах і старші слідчі; у районних, міжра­йонних, міських — старші слідчі і слідчі.

Усі рішення про спрямування слідства і провадження слід­чих дій слідчий прокуратури приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди, затвер­дження чи санкції від прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення. Законом встановлено вичерп­ний перелік випадків, коли для прийняття й реалізації рішень слідчому необхідно одержати санкцію чи згоду прокурора.

Правові підстави, форми й методи здійснення прокурорсько­го нагляду за додержанням законів слідчими прокуратури іден­тичні тим, які прокуратура застосовує, реалізуючи свої повнова­ження, щодо слідчих служби безпеки, органів внутрішніх справ та податкової міліції. Однак оскільки прокурор організаційно не­се відповідальність за роботу слідчих (як керівник структурного підрозділу), то іноді складається враження, що він є "начальни­ком" слідчого, особою, яка керує розслідуванням. Тому важливо розрізняти процесуальну діяльність прокурора та слідчого, що базується на кримінально-процесуальному законодавстві, і тру­дові відносини органу прокуратури і слідчого, які мають грунту­ватися виключно на основі трудового законодавства, наказів та інструкцій Генерального прокурора України (наприклад, за­безпечення прокурором району робочого місця слідчого, забезпе­чення телефоном, канцелярським приладдям, доручення роз­слідування конкретної кримінальної справи, виклик на місце по­дії і т. ін.).

Крім вищеперелічених функцій прокуратури, на неї покладе­но координацію діяльності по боротьбі зі злочинністю. Генераль­ний прокурор України та підпорядковані йому прокурори коор-

¹ Урядовий кур'єр. — 2001. — № 155.

Глава 1. Прокуратура України

163

динують діяльність по боротьбі зі злочинністю органів внутріш­ніх справ, органів служби безпеки, органів податкової міліції, ор­ганів митної служби та інших правоохоронних органів. Щоб за­безпечити координацію цих органів, прокурор скликає координа­ційні наради, організує робочі групи, витребує статистику та ін­шу необхідну інформацію, а також бере участь в організації нарад Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією при Президентові України.

§ 3. Система прокуратури та організація її роботи

Систему прокуратури України становлять: Генеральна про­куратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні інші, прирівняні до них прокуратури, військові про­куратури регіонів, військова прокуратура Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарні­зонів (на правах міських), а також навчальні заклади, науково-дослідні та інші установи.

Військові прокуратури, що входять до системи прокуратури України, які очолює заступник Генерального прокурора України — начальник головного управління військових прокуратур, здій­снюють свої повноваження у Збройних Силах України, Прикор­донних військах України та інших військових формуваннях.

У системі органів прокуратури діють спеціальні прокурори (на правах районних), що підпорядковуються обласному проку­ророві. До спеціальних прокуратур, за принцип організації діяль­ності яких взято виокремлення найбільш специфічних сфер, що потребують особливої правоохорони, належать природоохоронні, транспортні, прокуратури з питань нагляду за додержанням кри­мінально-виконавчого законодавства та деякі інші.

Генеральна прокуратура України є центральним органом системи прокуратури, що його очолює Генеральний прокурор України, який керує діяльністю всіх прокуратур і підпорядкова­них закладів та забезпечує виконання завдань, покладених Кон­ституцією та Законом України "Про прокуратуру".

Відповідно до Конституції України він призначається на по­саду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Генеральний прокурор України не менш

164

Розділ III. Правоохоронні органи Украївч

як один раз на рік інформує Верховну Раду України про стан за­конності. Верховна Рада може висловити недовіру Генеральному прокурору, що має наслідком його відставку з посади.

Генеральний прокурор звільняється з посади також у разі:

— закінчення строку, на який його призначено;

— неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

— порушення вимог щодо несумісності;

— набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

— припинення його громадянства;

— подання заяви про звільнення з посади за власним ба­жанням.

. Строк,повноважень Генерального прокурора та підпорядко­ваних йому прокурорів — п'ять років. : - - .

Генеральний прокурор України спрямовує роботу органів прокуратури і здійснює контроль за їх діяльністю, призначає першого заступника, заступників Генерального прокурора УкраЬ ни, керівників структурних підрозділів, головного бухгалтера, ін­ших працівників Генеральної прокуратури України, затверджує структуру і штатну чисельність підпорядкованих органів проку­ратури, розподіляє кошти на їх утримання, призначає за пого­дженням з Верховною Радою Автономної Республіки Крим про­курора Автономної Республіки Крим, призначає заступників прокурора Автономної Республіки Крим, прокурорів областей, міст Києва і, Севастополя, їх заступників, міських, районних, міжрайонних, а також прирівняних до них інших прокурорів.

Відповідно до законодавства він визначає порядок прийнят­тя, переміщення та звільнення прокурорів, слідчих прокуратури та інших спеціалістів. Досить важливим є те, що він відповідно до законів України видає обов'язкові для всіх органів прокурату­ри накази, розпорядження, затверджує положення та інструкції.

Структуру Генеральної прокуратури становлять головні управління» управління та відділи. У Генеральній прокуратурі України, прокуратурі Автономної Республіки Крим, прокурату­рах областей, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокуратурах утворюються колегії. Колегії в органах прокурату­ри є дорадчими органами, рішення яких реалізуються наказами відповідних прокурорів. Колегія Генеральної прокуратури Украї­ни утворюється у складі Генерального прокурора, його першого заступника, заступників прокурора, прокурора Автономної Рес­публіки Крим та деяких керівників апарату Генеральної проку-

Глава 1. Прокуратура України

165

ратурй. Персональний склад колегії Генеральної прокуратури України затверджується наказом Генерального прокурора. Пер­сональний склад колегій прокуратур обласного рівня затверджує Генеральний прокурор України за поданням відповідного про­курора.

Система органів прокуратури може ефективно діяти лише за умови належної організації роботи. Організація роботи — це за­соби, форми й методи реалізації завдань, що покладені на органи прокуратури, П рівень при здійсненні правоохоронної діяльності визначається науково обгрунтованими управлінськими рішення­ми. Головним в організації роботи є визначення основних на­прямів роботи, належне планування, забезпечення дієвого конт­ролю виконання, правильний добір і розстановка кадрів.

Результативність здійснення нагляду за виконанням законів визначається правильною організацією праці, вдосконаленням стилю і методів роботи прокурорів та слідчих усіх ланок проку­рорської системи. В обстановці швидких змін державного, полі­тичного, економічного та соціально-культурного життя країни органи прокуратури намагаються уникнути стереотипів у своїй діяльності, що склалися роками, а також займають активну пози­цію щодо порушень законності, напрацьовують адекватні заходи боротьби з правопорушеннями.

Для працівників органів прокуратури характерна обізнаність щодо стану законності та правопорядку, висока професійна еру­диція та виконавська дисципліна, а стилю їх роботи притаманне прийняття обгрунтованих рішень, відкрите спілкування з грома^ дянами, протистояння будь-яким місцевим та протиправним проявам.

Для ефективного виконання співробітниками прокуратури своїх обов'язків встановлено певну систему їх розподілу. Як пра­вило, між співробітниками районної, міської ланки обов'язки розподіляються за галузевим принципом, коли на заступника чи помічника прокурора району покладаються виконання роботи, контроль та аналітична діяльність за одним з напрямів прокурор­ського нагляду (наприклад, нагляд за дізнанням в органах внут­рішніх справ). Виконання службових обов'язків працівниками прокуратур вищого рівня організовано за зонально-предметним принципом, при якому прокурор управління чи відділу контро­лює діяльність однієї чи кількох підлеглих прокуратур і здійснює нагляд, аналізує роботу з окремого питання (наприклад, закон­ність затримань і арештів) у межах компетенції прокуратури від­повідного рівня. При цьому враховуються теоретична підготовка

166

Розділ III. Правоохоронні органи України

Глава 1. Прокуратура України

167

і практичний досвід, індивідуальні нахили та здібності праців­ників.

Генеральна прокуратура України, орієнтуючи підлеглих про­курорів на підвищення дієвості прокурорського нагляду, нама­гається уникнути бюрократизму, вимагає виключити практику складання численних аналізів та узагальнень у районній, міській ланках органів прокуратури і спрямовує їх роботу на реальний вплив на стан боротьби зі злочинністю та зміцнення законності. За критерій оцінки правоохоронної діяльності органів прокура­тури беруться повнота та своєчасність використання прокурора­ми наданих їм повноважень, принциповість і наполегливість в усуненні порушень законів, притягнення винних до відповідаль­ності.

Планування роботи — одна з умов успішного виконання ор­ганами прокуратури завдань щодо здійснення нагляду за точним виконанням законів. Воно дає змогу правильно визначити на­прям роботи, раціонально розподілити сили та максимально ви­користати можливості із зміцнення законності та правопорядку. Прокурори вищого рівня можуть вносити зміни до планів роботи підлеглих прокуратур, а також забезпечують дієвий контроль за виконанням планових завдань.

Важливе місце в організації роботи органів прокуратури по­сідають питання обліку та звітності, внаслідок чого є можли­вість отримувати дані про стан злочинності в державі та заходи, що їх вживають різні органи державної влади. Згідно із законом Генеральна прокуратура України разом з Міністерством внут­рішніх справ України та іншими заінтересованими міністерства­ми та відомствами за погодженням з Міністерством статистики розробляє систему та методику єдиного обліку і статистичної звітності про злочинність, розкриття і розслідування злочинів. Здійснюючи конституційну функцію нагляду за неухильним до­держанням законів органами, що проводять розшукову діяль­ність, дізнання та слідство, органи прокуратури виявляють і ставлять на облік приховані злочини, за допомогою системи ста­тистичної звітності сприяють об'єктивній оцінці ефективності діяльності правоохоронних органів з розкриття злочинів та стану законності при їх розслідуванні.

На прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, міських та районних і прирівняних до них прокурорів покладається персональна відповідальність за належ­не ведення статистики в органах прокуратури та її достовірність. Зрозуміло, що лише маючи точну інформацію про складні про-

цеси у боротьбі зі злочинністю, можна вживати адекватних захо­дів законодавчого, організаційно-управлінського характеру.

Окремим напрямом в організації роботи є забезпечення осо­бистого прийому громадян усіх рівнів та розгляд заяв і звернень громадян, підтримання ділових зв'язків із засобами масової ін­формації. Органи прокуратури були й залишаються відкритими для спілкування з населенням, роз'яснюючи громадянам чинне законодавство як індивідуально при відвіданні ними прокурату­ри, так і через пресу, радіо і телебачення. У разі коли громадянин звертається з приводу порушення прав, починають перевірку, за потреби вживають відповідних заходів щодо їх захисту.

Порядок розгляду скарг, заяв та пропозицій громадян регу­люється Законом України "Про звернення громадян", криміналь­но-процесуальним законодавством та наказами Генерального прокурора України. У згаданому Законі (ст. 29) встановлено, що "нагляд за дотриманням законодавства про звернення громадян, здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядко­ваними йому прокурорами, відповідно до наданих їм чинним за­конодавством повноважень, вони вживають заходів до поновлен­ня порушених прав, захисту законних інтересів громадян, при­тягнення порушників до відповідальності"¹.

Ця норма Закону є важливою ще й тому, що законодавець уже після прийняття Конституції України поклав саме на проку­ратуру певні повноваження щодо нагляду за додержанням і за­стосуванням законів. Для їх виконання звичайно потрібні повно­важення і саме ті, які здійснювала прокуратура в порядку "за­гального нагляду", забезпечуючи охорону прав і свобод громадян. Таким чином, правоохоронна діяльність прокуратури, яка по­будована на чіткій системі, має внутрішню організаційну ло­гіку, підпорядкована закономірностям, що дають можливість адекватними формами і методами виявляти порушення зако­ну та відповідно на них реагувати. Централізація органів про­куратури, вертикальне підпорядкування прокурорів нижчого рівня та незалежність їх від будь-якого місцевого впливу е ос­новою зміцнення законності, забезпечення демократичних принципів правової держави.

Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 47. — С. 256.

168

Розділ НІ. Правоохоронні органи України

§ 4. Акти прокурорського реагування

Визначені законом повноваження прокуратури реалізуються у формі актів прокурорського реагування. Особливістю цих актів є те, що їх слід розглядати не тільки як право, а й як обов'язок прокурора реагувати на порушення закону.

Протест прокурора — один з основних правових засобів реа­гування прокурора на виявлені порушення закону. Протест на правовий акт (наприклад, наказ чи постанову про притягнення особи до дисциплінарної, адміністративної чи матеріальної відпо­відальності) заявляється у разі, коли той суперечить законові. У ньому міститься вимога про усунення порушення, приведення акта відповідно до чинного законодавства або його відміну. Сфе­ра застосування протесту не обмежена лише правовими актами. Закон передбачає можливість опротестування незаконних дій, щоб припинити їх та поновити порушене право.

Протест заявляється прокурором, його заступником до орга­ну, який видав цей правовий акт, або до вищого органу. Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов'яз­ковому розглядові відповідним органом або посадовою особою у десятиденний строк після його надходження. Про наслідки роз­гляду протесту у цей же строк повідомляється прокурору.

У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор може звернутися із заявою до суду про визнання акта незаконним. Заяву до суду може бути подано протягом п'ятнад­цяти днів з моменту одержання повідомлення про відхилення протесту або закінчення передбаченого законом строку для його розгляду. Подача такої заяви зупиняє дію правового акта.

Заява до суду направляється відповідно до чинних положень цивільно-процесуального законодавства¹, а також з урахуванням підвідомчості та підсудності справи.

Письмовий припис про усунення порушень закону вносить прокурор, його заступник органу чи посадовій особі, які допусти­ли порушення, або вищому в порядку підпорядкованості органу, посадовій особі, які правомочні усунути порушення. Він вносить­ся у разі, коли порушення закону має очевидний характер і може завдати істотної шкоди інтересам держави, підприємства, устано­ви та організації, а також громадянам, якщо не буде негайно усу-

Цивільно-процесуальний кодекс України. — К.: Право, 1997. —

Ст. 248¹⁵-248¹⁹

Глава 1. Прокуратура України

169

нуто. Припис підлягає негайному виконанню, про що повідом­ляється прокурору.

Припис використовується, як правило, в разі реальної загро­зи спричинення тяжких наслідків, аварій, екологічних та інших катастроф і спонукає органи державної влади чи самоврядуван­ня, посадових осіб до активних дій щодо здійснення запобіжних заходів. Наприклад, при зволіканні з відселенням мешканців бу­динку, що загрожує обвалом, прокурор письмовим приписом ви­магає термінового вирішення цього питання, оскільки може бути завдано шкоду життю і здоров'ю громадян.

> Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис вище^ стоящому прокуророві, який зобов'язаний розглянути скаргу протягом десяти днів, або до суду.

Подання прокурора є актом прокурорського реагування, спрямованим на усунення порушення закону, причин цих пору­шень і умов, що їм сприяють. Право внесення подання належить прокуророві та його заступникові.

Подання грунтується на матеріалах прокурорської перевірки, а підставою для його внесення є виявлені факти порушень і, як правило, стосуються групи таких порушень.

Подання вноситься в орган чи посадовій особі, компетенція яких дає змогу вжити реальних заходів щодо усунення порушень закону, причин цих порушень та умов, що їм сприяли. Вимоги прокурора повинні мати лише правову спрямованість і не мати характеру втручання у господарську сферу. Разом з вимогами, спрямованими на усунення причин правопорушень, як правило, ставиться питання про притягнення винних осіб до дисциплінар­ної і матеріальної відповідальності.

Подання підлягає негайному розглядові, і не пізніше як у мі­сячний строк має бути вжито відповідних конкретних заходів щодо усунення порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, і про наслідки повідомлено прокурору. Нерідко на­правлені прокурору повідомлення є звичайними бюрократични­ми відписками. Для того, щоб звести до мінімуму формалізм у реагуванні на подання прокурорів, вони аналізують повідомлен­ня і в разі потреби порушують питання про персональну відпові­дальність винних посадових осіб, які не вжили належних заходів реагування на виявлені прокурором порушення. У ст. 185⁶ Ко­дексу України про адміністративні правопорушення передбачено можливість накладання штрафу за залишення посадовою особою

170

Розділ III. Правоохоронні органи України

без розгляду чи несвоєчасний розгляд подання, протесту чи при­пису прокурора¹.

Колегіальний орган (сесія місцевої ради, виконком, колегія міністерства і т. ін.), куди внесено подання, повідомляє прокуро­ру про день засідання, який має право особисто взяти участь у його розгляді. Обговорення подання у такому випадку проходить у публічній формі і нерідко набуває характеру дискусії. Важливо, щоб прокурор аргументовано й кваліфіковано міг дати пояснен­ня і переконати у необхідності вжиття відповідних заходів.

Кримінально-процесуальне, цивільне процесуальне та госпо­дарське процесуальне законодавство передбачають право проку­рора на апеляційне та касаційне подання щодо порушень закону з конкретних кримінальних, цивільних та господарських справ у зв'язку з оскарженням вироків, рішень, ухвал і постанов судів.

Постанова про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення криміналь­ної справи виноситься прокурором щодо посадової особи або громадянина у разі порушення ними закону. Наприклад, під час прокурорської перевірки виявлено, що через недбалість праців­ника при виконанні ним своїх службових обов'язків завдано ма­теріальної шкоди державі. Отже, є конкретна особа, щодо якої при з'ясуванні ступеня вини та розмірів шкоди має бути виріше­но відповідно до закону питання про дисциплінарну, матеріальну чи кримінальну відповідальність. Постанова про порушення дисциплінарного провадження або провадження про адміністра­тивне порушення підлягає розгляду повноважною посадовою особою або відповідним органом у десятиденний строк після над­ходження, якщо інше не встановлено законом. Постанова проку­рора про порушення кримінальної справи передається для роз­слідування слідчому того органу, який має розслідувати справу, додержуючись принципу підслідності.

Постанова прокурора є одним з поширених актів прокурор­ського реагування і застосовується не лише у випадках визначен­ня персональної відповідальності. Кримінально-процесуальне за­конодавство, визначаючи компетенцію прокурора щодо органів дізнання і слідства,-передбачає використання постанови для реа­лізації ним своїх повноважень. Саме постановою прокурор скасо­вує незаконні, необгрунтовані постанови слідчих та осіб, які про-

Глава 1. Прокуратура України

171

¹ Кодекси України. — К.: Юрінком Інтер. — Т. 1. — С. 159.

водять дізнання, закриває або зупиняє провадження у кримі­нальних справах і т. ін.

Вимога прокурора про надання йому документів та матеріа­лів, довідок та інформації, а також про проведення перевірок та ревізій є одним з актів прокурорського реагування. Посадові осо­би та громадяни повинні з'являтися за викликом прокурора (по­вісткою) і давати пояснення з обставин, які з'ясовуються проку­рорською перевіркою.

Виконання обгрунтованих законом вимог прокурора не може бути пов'язане з будь-якими умовами і здійснюється у строки, передбачені законом або погодженні з прокурором. Документи та інформація, необхідні органам прокуратури для здійснення по­кладених на неї наглядових функцій, проводиться безплатно. Невиконання без поважних причин законних вимог прокурора і ухилення від явки у прокуратуру тягнуть за собою встановлену законом відповідальність. У ст. 185⁵ Кодексу України про адмі­ністративні правопорушення передбачено адміністративну відпо­відальність посадової особи за невиконання законних вимог про­курора про проведення перевірки або ревізії діяльності підпоряд­кованих підприємств, про надання необхідних матеріалів, а та­кож відповідальність посадових осіб та громадян за ухилення від прибуття за викликом прокуратури¹.

Досить схожим з вимогою прокурора є такий акт прокурор­ського реагування, як вказівка прокурора органам, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство. Вона є обов'язковою до виконання, дається у випадках, передба­чених кримінально-процесуальним законодавством, а саме: про розслідування злочинів, про обрання, зміну, скасування запобіж­ного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочин (ст. 227 КПК України).

Подання цивільного позову з метою захисту інтересів держа­ви, а також громадян є також актом прокурорського реагування, що тягне за собою порушення судового провадження. Саме суд має підтвердити своїм рішенням обгрунтованість викладених у позові чи заяві прокурора вимог, поновити порушені права та притягнути винних до цивільно-правової відповідальності.

Акти прокуратури повинні бути законними, обгрунтованими, вмотивованими, юридичне і стилістично грамотними, чіткими за змістом, а також містити правову аргументацію та роз'яснення

Кодекси України. — К.: Юрінком Інтер, 1997. — Т. 1. — С. 159.

172

Розділ III. Правоохоронні органи України

Глава 1. Прокуратура України

173

порядку оскарження. У протесті, поданні, приписі або постанові прокурора обов'язково зазначається, ким і яке положення закону порушено, в чому полягає порушення та що і в який строк поса­дова особа або орган мають вжити для його усунення. У цих та інших документах мають зазначатися правові наслідки невико­нання викладених вимог та вказуватись посада, класний чин та прізвище особи, яка підписала акт.

Отже, реагування органів прокуратури на порушення закону може відбуватися лише у передбачених законом формах. Про­куратурою обов'язково має бути встановлено порушення за­кону, після чого точно і в межах компетенції використано весь передбачений законодавством арсенал засобів прокурорського реагування.

§ 5. Кадри органів прокуратури

Особливий характер діяльності прокурорів і слідчих проку­ратури зумовили необхідність визначення ряду істотних вимог професійного та морально-етичного плану щодо осіб, які призна­чаються на ці посади.

Прокурорами і слідчими можуть призначатися громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові і мо­ральні якості. Працівники прокуратури повинні мати високі людські якості, бути принциповими і непримиренними до пору­шень законів, поєднувати виконання своїх професійних обов'яз­ків з громадянською мужністю, справедливістю та непідкупні­стю. Вони повинні особисто суворо додержуватися вимог закону, виявляти ініціативу в роботі, підвищувати її якість та ефектив­ність і сприяти утвердженню верховенства закону, забезпеченню Демократії, формуванню правосвідомості громадян, поваги до за­конів, норм та правил суспільного життя.

Особи, які не мають досвіду практичної роботи за спеціаль­ністю, проходять в органах прокуратури стажування строком до одного року. Особи, вперше призначені на посаду помічників прокурорів, прокурорів управлінь, відділів, слідчих прокуратури складають Присягу працівника прокуратури.

На посади прокурорів Автономної Республіки Крим, облас­тей, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів призначаються особи віком не молодше ЗО років, які мають стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менш

як сім років. На посади районних і міських прокурорів призна­чаються особи віком не молодше 25 років і зі стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менш як три роки.

Для цієї категорії керівників органів прокуратури, поряд з моральними та професійними якостями, важливе значення має наявність організаторських здібностей, вміння керувати колекти­вом, а також вирішувати завдання у складних обставинах, що по­стійно змінюються.

Прокурори і слідчі прокуратури підлягають атестації один раз на п'ять років. Основним завданням атестації є визначення службової відповідності особи посаді, яку вона обіймає, встанов­лення перспективи використання потенційних можливостей і здібностей працівника, визначення напрямів підвищення квалі­фікації, а також вирішення у певних випадках пропозицій про переміщення кадрів або звільнення з посади.

Прокурорам і слідчим органів прокуратури, працівникам науково-навчальних закладів прокуратури присвоюються класні чини відповідно до посад, які вони обіймають, і стажу роботи. Класний чин — це спеціальне персональне звання прокурорського працівника як державного службовця, що присвоюється з ураху­ванням посади, яку він обіймає, стажу, знань та досвіду, а також за конкретними результатами роботи особи. Порядок присвоєн­ня і позбавлення класних чинів визначається Положенням про класні чини керівників прокуратури України, затвердженим Вер­ховною Радою України 6 листопада 1991 року.

Працівникам органів прокуратури встановлюється 10 клас­них чинів: державний радник юстиції України, державний рад­ник юстиції 1-го класу, державний радник юстиції 2-го класу, державний радник юстиції 3-го класу, старший радник юстиції, радник юстиції, молодший радник юстиції, юрист 1-го класу, юрист 2-го класу, юрист 3-го класу. Класні чини державного рад­ника юстиції України, державного радника юстиції 1, 2 і 3-го класів присвоюються Президентом України, інші класні чини — Генеральним прокурором України.

Важливою умовою забезпечення незалежності прокурорів і слідчих прокуратури при здійсненні ними їх повноважень є га_г рантована законом недоторканність особи цих працівників. Нане­сення тілесних ушкоджень, образа, погроза щодо працівника про­куратури чи його близького родича, а також знищення їхнього майна, інші насильницькі дії у зв'язку з виконанням прокурором або слідчим прокуратури своїх службових обов'язків тягнуть за

174

Розділ III. Правоохоронні органи України

собою встановлену законом відповідальність (статті 342, 343, 345, 346—349 Кримінального кодексу України). Збитки, заподіяні знищенням або пошкодженням майна прокурору, слідчому чи пенсіонеру з числа прокурорських слідчих працівників, членам їхніх сімей і близьким родичам у зв'язку з виконанням працівни­ком прокуратури своїх службових обов'язків, відшкодовуються державою у повному обсязі за рахунок державного бюджету.

Законом України "Про прокуратуру" встановлено порядок заохочень, передбачено заходи матеріального та соціального за­безпечення, правового та соціального захисту працівників орга­нів прокуратури. Передбачається матеріальне та соціальне забез­печення прокурорських працівників з урахуванням надбавок за вислугу років та класні чини.

За порушення закону, неналежне виконання службових обов'язків чи вчинення ганебного вчинку прокурори і слідчі не­суть відповідальність згідно з Дисциплінарним статутом проку­ратури України, затвердженим Верховною Радою України 6 лис­топада 1991 року.

Крім загальних підходів до дисциплінарної відповідальності, для співробітників прокуратури з метою забезпечення бездоган­них моральних якостей цим нормативним документом встанов­лено, що у разі вчинення працівником діяння, несумісного з пе­ребуванням на роботі в органах прокуратури, його звільняють незалежно від часу вчинення проступку.

Історія не раз підтверджувала, що зловживання владою, пе­ребування на відповідальних посадах нечесних осіб призводить до грубих порушень закону, веде до тоталітаризму. У демокра­тичній правовій державі цьому немає місця. "Для людини, яку зараз незаконно заарештовано чи безпідставно віддано до суду, не має значення чи є це порушення закону поодиноким, чи по­рушення закону мають масовий характер. У питаннях порушен­ня законності, особливо у сфері кримінального судочинства, не можна мислити категоріями великих чисел. І єдиного порушення закону досить, щоб поставити питання про відповідальність слід­чого чи прокурора"¹. Будь-які порушення прокурорсько-слідчи­ми працівниками законності та службової дисципліни підри­вають авторитет прокуратури, завдають шкоди інтересам держа­ви та суспільства.

¹ Басков В. Й. Прокурорский надзор. — М.: БЕК, 1996. — С. 128.

Глава 1. Прокуратура України

175

Одним із досягнень Генеральної прокуратури України є збе­реження у сучасних умовах основного кадрового потенціалу про­куратури, встановлення необхідного балансу між досвідченими і молодими працівниками. Саме завдяки їх зусиллям підвищуєть­ся дієвість нагляду, стає правилом не лише виявлення конкрет­ного порушення закону і притягнення винних до відповідально­сті, а й створення умов, що виключають порушення законності у майбутньому.

Проблеми вдосконалення прокурорського нагляду як зага­лом, так і за окремими напрямами є важливими у плані побудо­ви дійсно демократичної правової держави.

Питання для самоконтролю

1. Які завдання покладено на прокуратуру?

2. На яких принципах будується діяльність оршнів прокура­тури?

3. Які функції виконує прокуратура?

4. Охарактеризуйте систему органів прокуратури.

5. Перелічіть повноваження Генеральною прокурора України, а також підстави йот призначення та звільнення.

6. Назвіть акти прокурорського реагування, дайте їх коротку характеристику.

7. Які вимоги ставляться законом до працівників прокура­тури?

Глава 2. Органи внутрішніх справ України

177

Глава 2 Органи внутрішніх справ України

§ 1. Напрями правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ України

Напрями правоохоронної діяльності є відображенням внут­рішньої політики держави, здійснення якої згідно з Конститу­цією покладено на Кабінет Міністрів України.

Міністерство внутрішніх справ України (далі — МВС) як го­ловний (провідний) орган у системі центральних органів вико­навчої влади спрямовує свою діяльність на формування і реалі­зацію державної політики у сфері захисту прав і свобод грома­дян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, ведення боротьби зі злочинністю, охорону громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху та пожежної безпеки, охорони та оборони особливо важливих дер­жавних об'єктів.

Правоохоронна діяльність органів внутрішніх справ (далі — ОВС) є досить різнобічною і здійснюється водночас на трьох рів­нях —центральному, регіональному та місцевому. МВС як цен­тральний орган виконавчої влади реалізує державну політику у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства, ор­ганізує і координує діяльність ОВС по боротьбі зі злочинністю, охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпе­ки. Потреби суспільства та інтереси держави у правоохоронній сфері перетинаються, оскільки забезпечення законності та право­порядку становить одну з головних функцій держави і є запору­кою стабільності суспільства. Держава, як і суспільство, заінтере­сована у громадському спокої, у впорядкованості внутрішніх дер­жавних відносин. Важливою гарантією правопорядку та закон­ності є правоохоронна діяльність держави, яка здійснюється через систему органів внутрішніх справ.

Відповідно до законодавства України МВС створює необхід­ні умови безпеки працівників суду і правоохоронних органів, їх близьких родичів та осіб, які беруть участь у кримінальному су-

І

дочинстві¹. На МВС покладено забезпечення безпеки дорожньо­го руху та пожежної безпеки; а також забезпечення законності діяльності у системі органів внутрішніх справ.

Органи внутрішніх справ України виконують і специфічні завдання. Вони обумовлені, по-перше, загальнодержавною кон­цепцією боротьби зі злочинністю, у зв'язку з якою на ОВС по­кладено завдання реалізації державної політики у боротьбі зі злочинністю, охорони органами внутрішніх справ громадського порядку на вулицях, майданах, у парках, скверах та інших гро­мадських місцях, запобігання та припинення адміністративних правопорушень і забезпечення провадження у справах, розгляд яких законом покладено на органи внутрішніх справ. По-друге, у цій правоохоронній діяльності акцент робиться на запобіжні за­ходи. Тому ОВС здійснюють профілактичні та оперативно-роз-шукові заходи щодо запобігання, виявлення, припинення та роз­криття злочинів². Крім того, в ОВС проводяться дізнання і попе­реднє слідство у справах про злочини, розслідування яких покла­дено на них законом. Для забезпечення безпеки працівників суду, органів прокуратури, внутрішніх справ, митних органів, ор­ганів державної податкової служби, державної контрольно-реві­зійної Служби, рибоОХОрОНИ, Державної ЛІСОВОЇ ОХОрОНИ, АНТИМО'

нопольного комітету України, їх близьких родичів, а також без­пеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, МВС організує здійснення необхідних заходів³.

Для профілактики правопорушень МВС та його підрозділи на місцях вносять до центральних і місцевих органів державної

¹ Див.: Закон України "Про державний захист працівників суду і правоохо­ронних органів" від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 11. — Ст. 50; Закон України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 11. — Ст. 51; Указ Президента України "Положення про Міністерство внутрішніх справ України" від 17 жовтня 2000 р. № 1138 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 42. — С. 22.

<\

Див.: Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лю­того 1992 року // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 22. — Ст. 304.

Див.: Закон України " Про державний захист працівників суду і правоохо­ронних органів" від 23 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 11. — Ст. 50; Закон України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" від 23 грудня 1993 року// Відо­мості Верховної Ради України. — 1994. — № 11. — Ст. 51; Указ Президента України "Положення про Міністерство внутрішніх справ України" від 17жовтня 2000 року № 1138 // Офіційний вісник України. - 2000. - № 42. - С. 22.

178

Розділ III. Правоохоронні органи України

виконавчої влади, підприємств, установ і організацій подання про необхідність усунення причин і умов, що сприяють вчинен­ню правопорушень, організують проведення серед населення роз'яснювальної роботи з питань охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю. ОВС організують проведення науко­вих, кримінологічних і соціологічних досліджень, розробляють на їх основі програми боротьби зі злочинністю і охорони право­порядку, вживають разом з іншими державними органами захо­дів щодо запобігання дитячій безпритульності та правопорушен­ням серед неповнолітніх.

При цьому накопичено великі масиви інформації. Існування цієї інформації та її використання у правоохоронній діяльності дає підставу стверджувати про окремий обліковий напрям право­охоронної діяльності МВС. Згадану інформацію використовують у деяких правоохоронних діях, а саме: при проведенні розшуку громадян у випадках, передбачених законодавством та міжнарод­ними угодами; при проведенні експертиз у кримінальних справах і криміналістичних дослідженнях за матеріалами оперативно-розшукової діяльності, використовується спеціалістами криміна­лістичної служби у слідчих діях з кримінальних справ. Для об­робки, поповнення та застосування накопиченої інформації у структурі ОВС формуються центральний та регіональні (облас­ні) довідково-інформаційні фонди, здійснюючи при цьому опера­тивно-пошуковий та криміналістичний облік, а у межах своїх повноважень ведуть також державну статистику¹.

Органи внутрішніх справ проводять паспортизацію населен­ня країни, а також здійснюють паспортний контроль за іноземни­ми громадянами та особами без громадянства, використовуючи накопичену інформацію. Обліковий напрям правоохоронної діяльності не обмежується формуванням інформаційних масивів лише про міграцію населення, розшук громадян та про об'єкти кри­міналістичної ідентифікації. Обліковий напрям охоплює також створення інформаційних масивів про зберігання, придбання та ви­користання зброї, придбання транспортних засобів тощо.

Окремий напрям правоохоронної діяльності ОВС складаєть­ся з дій, спрямованих на охорону громадської безпеки, тобто за­безпечення пожежної безпеки, кримінологічної безпеки об'єктів народного господарства, юридичних та фізичних осіб, збережен-

¹ Закон України "Про державну статистику" від 17 вересня 1992 року //Ві­домості Верховної Ради України. — 1992. — № 43. — Ст. 609; Закон України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 року // Відомості Верховної Ради Украї­ни - 1992.-№ 48. - Ст 651

Глава 2. Органи внутрішніх справ України

179

ня майна, врятування людей у разі стихійного лиха, аварій, про­ведення заходів з охорони навколишнього середовища, а також здійснення операцій з конвойної охорони. Для розвитку цього напряму діяльності в МВС та його органах на місцях впрова­джуються досягнення науки і передового досвіду, забезпечується розробка озброєнь, спеціальних, технічних і криміналістичних засобів для ОВС, військ внутрішньої і конвойної охорони.

На даному етапі адміністративної та судово-правової реформ ОВС перебувають у стані перебудови. Основні напрями реформи передбачені Концепцією розвитку системи МВС України, яка визначає головну мету та основні принципи функціонування і розвитку системи МВС України.

Питання для самоконтролю

1. На вирішення яких завдань спрямована правоохоронна діяльність Міністерства внутрішніх справ України?

2. Які права має Міністерство внутрішніх справ України?

3. Дайте характеристику правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ.

§ 2. Система органів внутрішніх справ України

Основними завданнями МВС України згідно з Положенням про нього, є організація і координація діяльності ОВС щодо за­хисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорона громадського порядку та забез­печення безпеки громадян.

Видами правоохоронної діяльності органів системи МВС є профілактична, оперативно-розшукова, кримінально-процесуаль­на, виконавча, охоронна (на договірних засадах) та організацій­но-правова.

Міністерство внутрішніх справ України та підпорядковані йому органи мають широкі повноваження для виконання завдань правоохоронної діяльності. Статус МВС як однієї з головних "силових" структур у державі є небезпідставним. МВС, зокрема, має право одержувати від міністерств, інших центральних орга­нів державної виконавчої влади, підприємств, установ і організа­цій відомості, необхідні для виконання покладених на нього зав­дань. Жодне з міністерств України, крім Міністерства фінансів та Міністерства статистики, таких повноважень не має.

Важливим також є те, що на основі й на виконання чинного законодавства України МВС у межах своїх повноважень видає

180

Розділ III. Правоохоронні органи України;

накази, самостійно організуючи і контролюючи їх виконання, а у разі потреби видає разом з іншими центральними органами дер­жавної виконавчої влади та місцевими державними адміністра­ціями спільні акти (наприклад, з питань порядку обліку випадків звернень до медичних установ і міськрайлінорганів внутрішніх справ громадян з тілесними ушкодженнями кримінального ха­рактеру, організації спільного патрулювання співробітників ОВС і військовослужбовців Збройних Сил України тощо). ...

Рішення МВС з питань безпеки дорожнього руху, пожежної, безпеки, діяльності дозвільної системи (адміністративно-вико­навчої структури, що здійснює контроль за придбанням, збері­ганням та використанням зброї і вибухових речовин, реєстрацію мисливських товариств тощо), інших визначених чинним зако­нодавством питань є обов'язковими для центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, а також'підприємств, уста­нов та організацій.

Ефективність внутрішньої політики взагалі, як і такої її скла­дової, якою є правоохоронна діяльність, багато в чому залежить від організації управлінського процесу, рівня відповідальності та

керівної ролі МВС.

Міністерство внутрішніх справ як керівний орган системи ОВС бере участь у розробці та реалізації державної політики що­до боротьби зі злочинністю, забезпечує на всіх рівнях запобіган­ня злочинам, їх припинення, розкриття і розслідування, органі­зує розшук осіб, які вчинили злочини, вживає заходів щодо усу­нення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень.

Система ОВС України будується відповідно до цієї мети та напрямів їх діяльності. Останні поділяються на три групи: основ­ні, забезпечувальні та загального керівництва.

До основних напрямів діяльності (далі — функцій) ОВС нале­жать: гарантування особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод та законних інтересів; забезпечення охорони громадського порядку; запобігання, припинення злочинів та інших правопору- -* шень; своєчасне виявлення, розкриття і розслідування злочинів Ш та розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього * руху; захист власності від злочинних посягань; виконання адмі­ністративних стягнень; гарантування пожежної безпеки тощо¹.

¹ Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року// Відомості Верхов­ної Ради України. — 1991. — № 4. — Ст. 20; Закон України "Про пожежну безпеку" від 17 грудня 1993 року// Відомості Верховної Ради. — 1994. — № 5. — Ст. 21.

Глава 2. Органи внутрішніх справ України

181

Функції забезпечення спрямовані на забезпечення ефективної діяльності органів внутрішніх справ. До них належать матеріаль­но-технічне постачання, фінансове забезпечення, забезпечення умов праці співробітників зазначених органів тощо.

Функції загального керівництва забезпечують ефективність управління органами системи МВС України у процесі забезпе­чення громадського порядку та боротьби зі злочинністю у держа­ві. Виходячи з цього система ОВС України включає в себе такі групи структурних підрозділів:

— галузеві служби (підрозділи), які реалізують основні функ­ції зазначених органів, а саме: міліція, слідчі апарати, пожежна охорона, внутрішні війська;

— функціональні служби (підрозділи), які виконують забез­печувальні функції цих органів: кадрові, фінансово-економічні, господарські, медичної служби;

— загального керівництва: керівники служб (підрозділів), штаби, чергові частини, інформаційно-аналітичні центри, апарат міністра.

Певні особливості щодо управління і функціонування має система ОВС на транспорті, яка побудована з урахуванням спе­цифіки забезпечення охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю на залізничному, повітряному, морському і річко­вому транспорті.

На магістралях української залізниці (Північно-Західній, Південній, Придністровській, Одеській, Донецькій і Львівській залізницях) діють управління внутрішніх справ, централізовано підпорядковані МВС України, на великих залізничних станціях — лінійні відділи Управління Міністерства внутрішніх справ (УМВС), на інших об'єктах залізниці — відділення і пункти мі­ліції. Система органів внутрішніх справ на залізничному транс­порті підпорядковується Управлінню внутрішніх справ на транс­порті МВС України (УВСТ МВС України) на чолі з начальни­ком управління, який призначається на посаду наказом Міністра внутрішніх справ України.

У великих аеропортах, морських і річкових портах функ­ціонують відділи внутрішніх справ, підпорядковані територіаль­ним УМВС областей, міст.

До складу ОВС на транспорті входять усі основні галузеві служби (за винятком державної автомобільної), паспортного і пожежного підрозділів та деяких інших.

На деяких промислових підприємствах, в установах і органі­заціях, діяльність яких пов'язана з особливим режимом роботи (оборонний характер, особливо висока технічна небезпека вироб-

182

Розділ III. Правоохоронні органи України

ництва та ряд інших), створюються відділи внутрішніх справ для роботи на закритих об'єктах.

Система органів внутрішніх справ водночас управляє та управляється, тобто фактично виступає як об'єкт та суб'єкт

управління.

Результативність функціонування підрозділів та служб орга­нів внутрішніх справ багато в чому залежить від ефективності управління ними. Як різновид державного управління воно має забезпечувати взаємодію систем, підрозділів і служб органів внутрішніх справ як єдиного цілого з метою виконання постав­лених перед ними завдань у сфері внутрішніх справ держави.

Процес управління органами внутрішніх справ являє собою єдину систему взаємопов'язаних і в певному порядку виконува­них дій, які можуть розглядатися як його елементи або стадії. Він визначає динаміку реалізації цілей управління через систему дій операцій, які змінюються, розвиваються і вдосконалюються. У процесі управління виявляються цілі та зумовлені ними завдан­ня і функції органу внутрішніх справ. Цей процес характери­зується безперервністю, циклічністю, здійснюється водночас у

різних напрямах¹.

Систему ОВС очолює Міністерство внутрішніх справ Украї­ни — центральний орган державної виконавчої влади.

Система місцевих органів внутрішніх справ включає в себе такі структурні елементи: управління (головні управління) внут­рішніх справ МВС України в Криму, в областях, містах, відділи (управління) внутрішніх справ у районах (районні у містах) і лі­нійні відділи (управління) внутрішніх справ.

Управління (головні управління) внутрішніх справ МВС України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі створюються відповідно до чинного законодавства України. Вони безпосередньо на місцях здійснюють функції ви­конавчої влади в галузі внутрішніх справ, виконуючи поставлені перед ними завдання через підпорядковані їм відповідні служби та міські, районні відділи (управління) внутрішніх справ.

Управління (головні управління) внутрішніх справ МВС України є апаратом, що безпосередньо виконує завдання по бо­ротьбі зі злочинністю, охороні громадського порядку в межах на­даних їм повноважень, їх очолюють начальники, які призна­чаються на посаду наказом Міністра внутрішніх справ України.

Бандурка О. М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. — Харків: Основа, 1996. — С. 11, 104.

Глава 2. Органи внутрішніх справ України

183

Основними формами управлінської діяльності зазначених органів є: видання наказів, інструкцій та вказівок, затвердження планів заходів, здійснення контрольних функцій, проведення се-мінарів-нарад, зборів тощо.

Кожна галузева служба (підрозділ) має певну внутрішню структуру, яка формується відповідно до виконуваних нею за­вдань та функцій. Зокрема, до складу управління (головного управління) внутрішніх справ МВС України входять відділи (управління): карного розшуку; державної служби боротьби з економічною злочинністю; боротьби з організованою злочинні­стю; адміністративної служби міліції; державної автомобільної інспекції; організації роботи дільничних інспекторів міліції; слід­чі підрозділи; підрозділи дізнання; державної служби охорони; пожежної охорони; штабні підрозділи; паспортної роботи; реєст­раційної і міграційної роботи та інші.

Міські (районні) відділи (управління) внутрішніх справ практично реалізують загальні для всіх ланок завдання, які ви­значаються законами України, указами Президента України, по­становами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також актами органів місцевого самоврядування. На основі зако­нів і підзаконних актів МВС України шляхом видання наказів (інструкцій) визначає форми і методи діяльності апаратів внут­рішніх справ на місцях для виконання поставлених завдань.

Місцевим органам внутрішніх справ належить провідна роль в охороні громадського порядку, боротьбі зі злочинністю, оскіль­ки безпосередньо вони своїми силами й засобами забезпечують порядок у громадських місцях, запобігають правопорушенням і припиняють їх.

Структура міських і районних відділів (управлінь) внутріш­ніх справ відповідає їхнім основним функціям. Вона визначаєть­ся штатними розписами, в яких дається найменування посад, чи­сельність та посадові оклади. Міністерство внутрішніх справ України в межах штатної чисельності та фонду заробітної плати затверджує штати відповідних органів внутрішніх справ.

Керують міськими, районними відділами (управліннями) на­чальники, які призначаються на посаду наказом начальника УВС (ГУВС) за узгодженням з МВС України.

До складу відділів (управлінь) місцевих органів внутрішніх справ входять: штаб, відділ (відділення) карного розшуку, відділ служби по боротьбі з економічною злочинністю, слідчий підроз­діл, підрозділ державної автомобільної інспекції, паспортні служ­би, інспекція виправних робіт, служба дільничних інспекторів мі-

184

Розділ III. Правоохоронні органи України

ліції. При відділах (управліннях) внутрішніх справ існують та­кож відділи (управління) державної служби охорони. Щоб забез­печити безперервне виконання функцій охорони громадського порядку, боротьби зі злочинністю в апаратах внутрішніх справ діють чергові частини, є камери попереднього ув'язнення, мо­жуть бути також медичні витверезники та інші підрозділи.

Міські й районні відділи (управління) внутрішніх справ у своєму складі можуть мати відділення міліції, які обслуговують певну територію і побудовані за галузевим принципом, їх співрр* бітники, виходячи з галузевого поділу, працюють за відповідни­ми напрямами.

З метою підвищення рівня роботи органів внутрішніх справ та розвитку партнерських відносин між міліцією і населенням Указом Президента України "Про утворення місцевої міліції" від 22 січня 2001 року на базі підрозділів дорожньо-патрульної служби Державної автомобільної інспекції України, патрульно-постової служби та служби дільничних інспекторів міліції в Ук­раїні органами місцевого самоврядування за спільним поданням місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів сіль­ських, селищних, міських рад, погодженим з МВС України утво­рюється місцева міліція, підрозділи якої входять до складу уп­равлінь (відділів) внутрішніх справ. Реалізація норм зазначеного Указу потребує вирішення багатьох питань, пов'язаних з закріп­ленням правового статусу місцевої міліції, визначенням її місця та ролі в системі органів внутрішніх справ та правоохоронних органів в цілому, регулюванням порядку та організації її функ­ціонування, фінансового та матеріально-технічного забезпечення тощо.

Здійснення положень Концепції розвитку системи Міністер­ства внутрішніх справ України, про яку згадувалося раніше, має забезпечити комплексний підхід до впорядкування системи МВС і розробку механізмів управління її структурними ланками на сучасному етапі, у зв'язку з чим очікується загальне підви­щення, результативності функціонування системи МВС України, посилення її позитивного впливу на стабілізацію криміногенної ситуації в Україні.

Питання для самоконтролю

1. Які завдання виконують у процесі правоохоронної діяльно­сті органи внутрішніх справ України?

2. Охарактеризуйте систему органів внутрішніх справ України.

Глава 2. Органи внутрішніх справ України

185

3. Яке місце в системі органів внутрішніх справ посідає МВС України?

4. Які структурні підрозділи входять у систему органів внутрішніх справ України?

§ 3. Кримінальна міліція

^: Кримінальна міліція — складова частина міліції України. Правовою основою її функціонування є закони України "Про мі­ліцію", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для не­повнолітніх"¹, а також кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство, постанова Верховної Ради України "Про стан ви­конання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби із злочинні­стю", укази і розпорядження Президента України (зокрема, роз­порядження Президента України "Про додаткові заходи щодо посилення боротьби із злочинністю та зміцнення правопорядку в Україні" тощо) та постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, зокрема постанова Кабінету Міністрів України "Про за­твердження Положення про дозвільну систему"². На виконання вищезазначених нормативно-правових актів МВС видає накази, інструкції, положення, настанови, в яких конкретизуються та ак­туалізуються питання діяльності кримінальної міліції. З питань, віднесених до їхньої компетенції, відповідні рішення приймають місцеві органи державної виконавчої влади, представницькі орга­ни місцевого самоврядування.

¹ Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року // Відомості Вер­ховної Ради України. — 1991. — № 4. — Ст. 20; Закон України "Про оператив­но-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 року// Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 22. — Ст. 304; Закон України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" від 24 січня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 6. — Ст. 35.

² Постанова Верховної Ради України "Про стан виконання законів і поста­нов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби із злочинністю" від 26 січня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 11. — Ст. 87; Розпорядження Президента України "Про додаткові заходи щодо посилення боротьби із злочинністю та зміцнення пра­вопорядку в Україні" від 28 вересня 1992 року № 150/92 // Урядовий кур'єр. — 1992. — 2 жовтня; Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про дозвільну систему" від 12 жовтня 1992 року № 576 — К.: МВС України, 1996.

186

Розділ III. Правоохоронні органи України

Правовий статус, завдання, функції та структура криміналь­ної міліції безпосередньо визначаються Положенням про кримі­нальну міліцію України та шляхом нормативного регулювання функціонування окремих служб, які згідно з чинним законодав­ством входять до ЇЇ складу. Наприклад, Положенням про Головне управління карного розшуку МВС України, Положенням про Державну службу боротьби з економічною злочинністю, Поло­женням про діяльність експертно-криміналістичних підрозділів органів внутрішніх справ України, Настановою по організації та здійсненню органами внутрішніх справ боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсо­рів, а також іншими нормативними актами¹.

Апарати кримінальної міліції є самостійними підрозділами, що входять до структури всіх органів внутрішніх справ — від центрального апарату МВС України, головних управлінь МВС України, Автономної Республіки Крим, міста Києва та Київської області, управлінь МВС України в областях, місті Севастополі і на транспорті до підпорядкованих їм органів внутрішніх справ у районах, містах, районах міст та на транспортних магістралях. Така вертикальна наповненість кримінальної міліції пояснюється тим, що до її складу входять оперативно-розшукові, оперативно-технічні та інші підрозділи, діяльність яких спрямована на запобігання, припинення та розкриття тяжких злочинів, розшу­кування осіб, які ухиляються від органів дізнання, слідства і су­ду, відбування покарання, пропали безвісти, та інших осіб у ви­падках, передбачених законодавством. Структурна вертикаль підпорядкування кримінальної міліції є такою:

Головне управління (управління, відділи, відділення на міс­цях) карного розшуку;

¹ Наказ МВС України "Положення про кримінальну міліцію України" від 26 січня 1997 року № 62. — К.: МВС України, 1997; Наказ МВС України "Положення про Головне управління карного розшуку МВС України" в% 25 травня 1992 року № 287. - К.: МВС України, 1992; Наказ МВС Україш| "Положення про Державну службу боротьби з економічною злочинністю" від 10 серпня 1993 року № 474. — К.: МВС України, 1993; Наказ МВС України "Положення про діяльність експертно-криміналістичних підрозділів органів внутрішніх справ України" від 9 березня 1992 року № 140. — К.: МВС України, 1992; Наказ МВС України "Настанова по організації та здійсненню органами внутрішніх справ боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психо­тропних речовин та прекурсорів" від 6 червня 1995 року № 365. — К.: МВС України.

Глава 2. Органи внутрішніх справ України

187

Головне управління (управління, відділи, відділення, групи) Державної служби боротьби з економічною злочинністю;

Національне центральне бюро Інтерполу в Україні (на пра­вах Головного управління МВС України, відділення, групи на місцях);

управління (відділи) боротьби з незаконним обігом наркотиків;

управління (відділи) кримінальної міліції у справах неповно­літніх;

— підрозділи карного розшуку, боротьби з економічними злочинами та кримінальної міліції у справах неповнолітніх орга­нів внутрішніх справ, підпорядкованих відділу спеціальної мілі­ції МВС України;

— підрозділи карного розшуку, боротьби зі злочинними пося­ганнями на вантажі;

— служба боротьби з економічною злочинністю та боротьби з незаконним обігом наркотиків органів внутрішніх справ на транспорті;

— підрозділи, які виконують спеціальні завдання зазначених служб: Головне управління (управління, відділи) кримінального розшуку; оперативно-технічне управління (відділи, відділення); відділ (кінологічні центри) організації службового собаківництва.

Основне завдання кримінальної міліції — боротьба зі злочин­ністю. Заходи, що їх здійснюють при цьому в державі, умовно можна поділити на організаційно-оперативні, аналітичні та запо­біжні. Так, підрозділи кримінальної міліції вносять пропозиції до державної програми боротьби зі злочинністю, аналізують і про­гнозують криміногенну ситуацію (аналітичні заходи); встанов­люють і викривають осіб, які готують або вчинили тяжкі злочи­ни, а також злочини, не віднесені законодавством до цієї кате­горії, але вчинені кваліфікованим способом із застосуванням вогнепальної чи холодної зброї або групою осіб, розшукують зло­чинців та осіб, які пропали безвісти тощо (організаційно-опера­тивні заходи); запобігають правопорушенням неповнолітніх вна­слідок виявлення, припинення і розкриття злочинів, вчинених неповнолітніми, та проведення з ними профілактичної роботи (запобіжні заходи).

Діяльність кримінальної міліції будується за принципом спе­ціалізації, відповідно до особливостей кримінальних проявів у кожній окремій сфері народного господарства або специфіки сус­пільних відносин. З урахуванням цього на кримінальну міліцію покладено такі завдання:

> боротьба з незаконним обігом наркотичних засобів;

188

Розділ III. Правоохоронні органи України

• розкриття тяжких злочинів (насамперед, вчинених злочин

ними групами);

• розкриття злочинів, вчинених із застосуванням зброї, боє­припасів, вибухових і радіоактивних речовин, злочинів, пов'яза­них з викраденням і угоном автотранспортних засобів, тощо.

Значною за складністю та обсягом є діяльність кримінальної міліції, спрямована на запобігання та викриття економічних зло-¹ чинів, зокрема у кредитно-фінансовій та банківській системах; у сфері приватизації та зовнішньоекономічній сфері, торгівлі, па­ливно-енергетичному комплексі. Соціально-психологічну спря­мованість має професійна робота з неповнолітніми правопоруш­никами, а також виявлення та викриття дорослих осіб, які втя­гують неповнолітніх у злочинну діяльність, проституцію, пи­яцтво, наркоманію, осіб, які виготовляють та розповсюджують у підлітковому середовищі порнографічну продукцію, видання* що пропагують насильство, жорстокість, сексуальну розпусту.

Правоохоронна діяльність кримінальної міліції має конфі­денційний характер. Певні відомості щодо цієї діяльності відне­сено до державної або службової таємниці. Такими, наприклад, є інформаційні системи, використання яких характеризується ви­соким ступенем захисту. Це інформація про нерозкриті злочини, викрадені та вилучені номерні речі, зброю, автомототранспорт, спеціальні агентські повідомлення та інші дані, що сприяють за­побіганню злочинам та їх розкриттю. Підрозділи кримінальної міліції обмінюються офіційною та конфіденційною (оперативно-розшуковою) інформацією з підрозділами по боротьбі з організо­ваною злочинністю, органами досудового слідства, іншими служ­бами органів внутрішніх справ та правоохоронними структурами України. Вони сприяють представникам відповідних органів за­рубіжних держав, які прибули в Україну для здійснення опера-тивно-розшукових та інших заходів боротьби зі злочинністю; ви­конують також завдання оперативних служб, які не входять до складу кримінальної міліції (спецпідрозділів по боротьбі з орга-| нізованою злочинністю, внутрішньої безпеки, кадрових апаратів\ тощо). *

Для виконання зазначених завдань та правоохоронних дій кримінальна міліція наділена такими правами:

— одержувати у встановленому законодавством порядку від підприємств, установ та організацій відомості, необхідні для ви­конання покладених на неї завдань;

— залучати для розробки актуальних проблем боротьби зі злочинністю, проведення консультацій і експертиз вищі навчаль-'

Глава 2- Органи .внутрішніх справ України

189

і

ні заклади* інші установи, а також учених і висококваліфікова­них фахівців;

— співпрацювати у питаннях, віднесених до компетенції кри­мінальної міліції (апаратів кримінальної міліції МВС, ГУМВС, УМВС, УМВСТ України), з відповідними органами інших держав;

; — проводити оперативно-розшукові заходи при перевірці фі­нансово-господарської діяльності підприємств, установ, організа­цій та окремих осіб; .

— здійснювати операції щодо захоплення озброєних злочин­ців та припинення тяжких злочинів; . .-..-.

— збирати відомості про протиправну діяльність підозрюва­них у злочині осіб; •:...•••

— негласно виявляти та фіксувати сліди тяжких злочинів, документи та інші предмети, що можуть бути доказами підготов­ки або вчинення таких злочинів; ...-.-.

— застосовувати технічні засоби для отримання інформації, проводити візуальне спостереження у громадських місцях;

— встановлювати конфіденційне співробітництво з приватни­ми особами на засадах добровільності;

— створювати і застосовувати автоматизовані інформаційні системи;

— застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю на засадах і в порядку, встановлених чин­ним законодавством, а також інші заходи, передбачені Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність".

При цьому слід зауважити, що оперативно-розшукова діяль­ність повинна мати правомірний характер. Під час її здійснення не повинні допускатися порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. .-.-••

Окремі обмеження цих прав і свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосовуватися лише з санкції прокурора щодо особи, в діях якої є ознаки злочину, та у випад­ках, передбачених законодавством України, для захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства.

Так, згідно з Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" негласне проникнення до житла чи до іншого воло­діння особи, зняття інформації з каналів зв'язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одер­жання інформації проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про отримання такого дозволу суду або про

190

Розділ III. Правоохоронні органи України

відмову в ньому зазначені особи повідомляють прокурору протя­гом доби. Застосування цих заходів проводиться виключно з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розсліду­вання кримінальної справи, якщо іншим способом одержати ін­формацію неможливо. За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповід­ними додатками, який підлягає використанню як джерело дока­зів у кримінальному судочинстві.

Забороняється передавати і розголошувати відомості про за­ходи безпеки та осіб, узятих під захист, нерозкриті злочини або такі, що можуть зашкодити слідству чи інтересам людини, безпе­ці України.

Підрозділи, що використовують автоматизовані інформаційні системи в оперативно-розшуковій діяльності, повинні забезпечи­ти можливість видавати дані про особу на запит органів розслі­дування, прокуратури, суду. В місцях зберігання інформації має бути гарантована її достовірність та надійність охорони. Одержа­ні внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і мають бути знищені. Не підлягають передачі і розголошенню результати оперативно-розшукової діяльності, які відповідно до законодавства України становлять державну таємницю, а також відомості, що стосуються особисто­го життя, честі, гідності людини. За передачу і розголошення цих відомостей працівники оперативних підрозділів, а також особи, яким ці відомості були довірені при здійсненні оперативно-роз­шукової діяльності чи стали відомі по службі або роботі, підля­гають відповідальності згідно з чинним законодавством, крім випадків розголошення інформації про незаконні дії, що пору­шують права людини.

Оперативно-розшукові заходи, пов'язані з тимчасовим обме­женням прав людини, проводяться з метою запобігання тяжким злочинам, їх припинення і розкриття, розшуку осіб, які ухи­ляються від відбування кримінального покарання або безвісти зникли, захисту життя, здоров'я, житла і майна працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у криміналь­ному судочинстві, припинення розвідувально-підривної діяль­ності проти України. У разі оперативної необхідності невідклад­ного здійснення цих заходів оперативно-розшукові підрозділи зобов'язані протягом 24 годин повідомити суд або прокурора про застосування та підстави для їх проведення.

Глава 2. Органи внутрішніх справ України

191

Для одержання інформації забороняється застосовувати тех­нічні засоби, психотропні, хімічні та інші речовини, які пригні­чують волю або завдають шкоди здоров'ю людей та навколиш­ньому середовищу.

Кримінальну міліцію України очолює заступник Міністра внутрішніх справ України — начальник кримінальної міліції МВС України. Він призначається на посаду і звільняється з неї Президентом України за поданням Міністра внутрішніх справ. Начальники підрозділів кримінальної міліції ГУМВС України в Криму, місті Києві та Київській області, МВС України в облас­тях, місті Севастополі та на транспорті, а також підпорядкованих їм підрозділів у районах, містах, районах міст і на транспортних магістралях є за посадою першими заступниками начальників відповідних органів внутрішніх справ.

Таким чином, кримінальна міліція як правоохоронний орган е складовою частиною міліції в системі органів внутрішніх справ України, її діяльність спрямована на запобігання, при­пинення, рожриття тяжких злочинів, а також на здійснення оперативно-розшукової діяльності у випадках, передбачених чинним законодавством.

Структура кримінальної міліції формується за певними кри­теріями, зокрема з урахуванням рівнів управління, адміністра­тивно-територіального устрою, функціонального призначення цієї служби.

Існує загальний підхід до формування внутрішньої структу­ри кримінальної міліції, який базується на лінійному принципі організації і діяльності цієї служби. Він передбачає, як було ска­зано вище, утворення і функціонування структурних підрозділів кримінальної міліції за окремими напрямами її діяльності відпо­відно до поставлених перед нею завдань.

Згідно з Типовою структурою органів внутрішніх справ України до кримінальної міліції входять підрозділи карного роз­шуку, адужба по боротьбі з економічною злочинністю, підрозділи по боротьбі з незаконним обігом наркотиків, експертно-криміна­лістичні підрозділи, а також служба кримінальної міліції у спра­вах неповнолітніх¹.

Підрозділи карного розшуку запобігають, припиняють та роз­кривають злочини, а також вживають оперативно-розшукові за-

¹ Наказ МВС України "Типова структура органів внутрішніх справ Украї­ни" від 11 жовтня 1997 року № 688. — К.: МВС України, 1997.

192

Розділ III. Правоохоронні органи України

ходи у випадках, передбачених чинним законодавством. Зокрема, вони ведуть боротьбу з груповою та організованою злочинністю; зі злочинністю проти особи; з майновими злочинами; з проститу­цією, поширенням СНІДу та правопорушеннями, пов'язаними з іноземними громадянами; розшукують злочинців та осіб, які без­вісти зникли, а також проводять іншу оперативну роботу. Особ­ливу увагу в межах своїх повноважень ці підрозділи зосереджу­ють на організації запобігання і розкритті резонансних та серій­них злочинів, а також на боротьбі з наркобізнесом, який набув міжрегіонального та міждержавного характеру.

Державна служба по боротьбі з економічною злочинністю покликана своєчасно припиняти злочини у галузі економіки та запобігати їм, здійснювати аналіз і прогнозування криміногенних процесів в економіці та своєчасно інформувати про них органи державної виконавчої влади; виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню правопорушень у цій сфері, а також вживати заходів для їх усунення.

Підрозділи по боротьбі з незаконним обігом наркотиків аналі­зують та оцінюють оперативну обстановку у сфері нелегального обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів на території обслуговування, прогнозують тенденції поширення цього явища; виявляють та узагальнюють причини та умови, що сприяють незаконному обігові вказаних засобів, та вживають від­повідні заходи для усунення цих причин; здійснюють оператив-но-розшукові дії з виявлення та документування осіб, які займа­ються наркобізнесом або іншою злочинною діяльністю, пов'яза­ною з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних ре­човин та прекурсорів. У взаємодії з іншими державними органами ці підрозділи здійснюють акції щодо припинення кон­трабанди зазначених засобів і надають допомогу працівникам ін­ших служб органів внутрішніх справ у їх роботі; організують та проводять антинаркотичну пропаганду з використанням засобів масової інформації тощо.

Діяльність експертно-криміналістичних підрозділів спрямова­на на технічне та криміналістичне забезпечення огляду місця по­дії, інших слідчих дій, а також на обслуговування потреб, що мо­жуть виникнути при проведенні оперативно-розшукових заходів. Експертно-криміналістичні підрозділи також здійснюють наукові криміналістичні дослідження, створюють науково обгрунтовану базу доказів для розслідування окремих категорій кримінальних справ, а також для виявлення підозрюваних осіб за допомогою криміналістичного обліку.

Глава 2. Органи внутрішніх справ України

193

Кримінальна міліція у справах неповнолітніх зобов'язана за­побігати правопорушенням неповнолітніх; виявляти, припиняти та розкривати злочини, вчинені ними; розглядати заяви і пові­домлення про правопорушення, вчинені неповнолітніми, та здій­снювати досудову підготовку відповідних матеріалів; виявляти причини та умови, що сприяють вчиненню правопорушень цією категорією громадян, вживати заходів щодо усунення цих при­чин; брати участь у правовому вихованні неповнолітніх та вико­нувати інші завдання, передбачені чинним законодавством.

Кримінальна міліція повинна-відповідати всім сучасним ви­могам боротьби зі злочинністю. Вона має бути єдиним мобіль­ним правоохоронним органом, структурні підрозділи якого, взаємодіючи між собою, зможуть ефективно боротися з найне-безпечнішими злочинами.

Для корінного поліпшення діяльності, пов'язаної з запобіган­ням і розкриттям злочинів, схвалено Концепцію розвитку систе­ми Міністерства внутрішніх справ. Концепцією передбачено по­дальше нормативне розмежування функцій між підрозділами кримінальної міліції, міліції громадської безпеки та підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю.

Питання для самоконтролю

1. Що є характерним для правоохоронної діяльності кримі­нальної міліції?

2. В чому полягають особливості правового регулювання діяль­ності кримінальної міліції?

3. Якими правами наділена кримінальна міліція? '

4. Якою е структура кримінальної міліції?

\

§4. Міліція громадської безпеки

Невід'ємною частиною системи органів міліції в Україні є мі­ліція, громадської безпеки.

Правову основу її діяльності становлять правові акти, що ре­гулюють правовідносини з громадської безпеки та спокою, дають підстави для застосування правових норм до визначеного в цих правових актах кола осіб. Такими правовими актами є закони України ("Про міліцію", "Про дорожній рух", "Про адміністра-

7 2—174

194

Розділ НІ. Правоохоронні органи України

тивний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення во­лі"), постанови Верховної Ради України (зокрема, постанова "Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби із зло­чинністю"), укази і розпорядження Президента України (зокре­ма, Указ "Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби із злочинністю"), а також постанови і розпорядження Кабінету Мі­ністрів України (зокрема, "Про Концепцію розвитку системи Міністерства внутрішніх справ")¹.

На основі цих правових актів МВС видає накази, інструкції, положення, статути тощо. Представницькі органи місцевого са­моврядування у межах їх повноважень також можуть видавати рішення, що є обов'язковими для органів міліції громадської

безпеки.

Конкретне правове регулювання діяльності міліції громад­ської безпеки, визначення її безпосередніх завдань (функцій, структури, підпорядкування тощо) здійснюються переважно шляхом відомчої регламентації. Так, за роки незалежності Украї­ни МВС були видані такі документи, як Інструкція по роботі дільничного інспектора міліції, Положення про Головне управ­ління Державної автомобільної інспекції Міністерства внутріш­ніх справ України, Положення про Головне управління охорони громадського порядку Міністерства внутрішніх справ України, Положення про Управління паспортної, реєстраційної та мігра­ційної роботи Міністерства внутрішніх справ України, Статут патрульно-постової служби міліції, Положення про службу мілі­ції з охорони й конвоювання затриманих і взятих під варту осіб

¹ Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року // Відомості Вер­ховної Ради України — 1991 — № 4. — Ст 20; Закон України "Про дорожній рух" від ЗО червня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 31 — Ст 338, Закон України "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі" від і грудня 1994 року // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 52. — Ст. 455; Постанова Верховної Ради України "Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради Украї­ни з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби із злочинністю" від 26 січня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — №11. — Ст. 87, Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю" від 21 липня 1994 року // Голос України. — 1994. — 22 липня. Постанова Кабінету Міністрів України "Про Концепцію розвитку системи Міністерства внутрішніх справ" від 24 квітня 1996 року № 456. — К.: МВС України, 1996

Глава 2. Органи внутрішніх справ України

195

та інші нормативні акти¹. Як відомо, за часів існування СРСР подібні нормативні акти були виключною прерогативою цен­тральної адміністративно-командної системи.

Міліція громадської безпеки входить до складу органів внут­рішніх справ України. З точки зору чинної Конституції завдання та функції, що стоять перед нею, є надзвичайно важливими і ви­магають від особового складу постійного контакту з населенням та керівництвом відповідного регіону, оскільки стосуються за­хисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Основні завдання міліції громадської безпеки:

— забезпечення особистої безпеки, прав, свобод та законних інтересів громадян;

— запобігання правопорушенням та їх припинення;

— охорона і забезпечення громадського порядку та громад­ської безпеки;

— виявлення та розкриття злочинів, у справах яких прова­дження попереднього слідства не обов'язкове;

— забезпечення безпеки дорожнього руху;

— захист власності від злочинних посягань;

— надання допомоги фізичним і юридичним особам у межах відповідних повноважень міліції.

Міліція громадської безпеки виконує адекватні цим завдан­ням профілактичні, адміністративно-проваджувальні та кримі­нально-процесуальні функції Так, профілактичні функції поля­гають у запобіганні найпоширенішим загальнокримінальним зло­чинам та адміністративним правопорушенням (таким, як хулі­ганство, крадіжка, злочини та правопорушення, що їх вчиняють на грунті повсякденних негараздів, тощо), а також у виявленні причин, умов вчинення злочинів і правопорушень та вжитті за­ходів щодо їх усунення.

¹ Наказ МВС України "Інструкція по роботі дільничного інспектора мілі­ції" від Ібсічня 1992року№22-%К.: МВС України, 1992; Наказ МВС України "Положення про Головне управління Державної автомобільної інспекції Мі­ністерства внутрішніх справ України" від ЗО травня 1992 року № 327. — К. МВС України, 1992; Наказ МВС України "Положення про Головне управлін­ня охорони громадського порядку Міністерства внутрішніх справ України" від 18 вересня 1992 року № 541. - К.: МВС України, 1992; Наказ МВС України " Положення про Управління паспортної, реєстраційної та міграційної роботи Міністерства внутрішніх справ України" від 3 січня 1994 року № 8. — К.: МВС України, 1994; Наказ МВС України "Статут патрульно-постової служби мілі­ції" від 28 липня 1994 року № 404. — К.: МВС України, 1994; Наказ МВС України "Положення про службу міліції з охорони й конвоювання затриманих взятих під варту осіб" від 14 серпня 1995 року. — К.; МВС України, 1995.

196

Розділ III. Правоохоронні органи України

Адміністративно-проваджувальна функція полягає в органі­зації і практичному здійсненні охорони громадського порядку і громадської безпеки в межах повноважень, наданих цьому під­розділові міліції, та документуванні при цьому правопорушень.

Під кримінально-процесуальною функцією слід розуміти роз­гляд заяв та інформації про злочини, у справах яких проваджен­ня попереднього слідства не обов'язкове, та провадження дізнан­ня по них. Так, у ст. 425 КПК подано перелік нетяжких (а тому не особливо небезпечних) злочинів, за якими досудова підготов­ка матеріалів проводиться у протокольній формі. До таких зло­чинів віднесено, зокрема, некваліфіковані порушення правил про валютні операції (ч. 1 ст. 80 КК), крадіжка державного, колектив­ного або індивідуального майна (ч. 1 ст. 81 та ч. 1 ст. 140 КК), грабіж державного, колективного або індивідуального майна (ч. 1 ст. 82 та ч. 1 ст. 141 КК), шахрайство щодо державного, колек­тивного чи індивідуального майна (ч. 1 ст. 83 та ч. 1 ст. 143 КК), умисне знищення або пошкодження державного чи колективного майна (ч. 1 ст. 89 КК), ухилення від лікування венеричної хворо­би (ст. 108^і КК), ухилення від сплати аліментів на утримування дітей (ст. 114 КК) тощо.

Для правоохоронної діяльності міліції громадської безпеки характерні відповідні структурно-функціональні ознаки, які вка­зують на те, що, по-перше, така діяльність спрямована на охоро­ну прав і законних інтересів як народу України в цілому, так і окремих фізичних та юридичних осіб, а також держави від про­типравних посягань; по-друге, ця правоохоронна діяльність по­кликана забезпечити охорону громадського порядку і громад­ської безпеки у межах повноважень, наданих цьому підрозділові міліції, а також запобігти злочинам, припинити та розкрити їх, якщо провадження попереднього слідства у цих справах не обов'язкове.

Таким чином, міліція громадської безпеки — це структурний підрозділ міліції у системі органів внутрішніх справ України, діяльність якого спрямована на забезпечення особистої безпе­ки громадян, охорону громадського порядку та громадської безпеки, запобігання та припинення злочинів, та адміністра­тивних правопорушень, розкриття злочинів, у справах яких провадження попереднього слідства не обов'язкове, а також надання у межах компетенції міліції допомоги громадянам, посадовим особам, підприємствам, установам, організаціям та громадським об'єднанням.

Глава 2. Органи внутрішніх справ України

197

Організаційна будова міліції громадської безпеки залежить від її функціонального призначення та існуючих рівнів управлін­ня, які відповідають адміністративно-територіальному устрою держави. Внутрішня структура міліції громадської безпеки ба­зується на лінійному принципі її організації та діяльності (ліній­на спеціалізація і відповідне підпорядкування), згідно з яким утворюються і функціонують структурні підрозділи цієї служби за окремими напрямами їх діяльності.

Відповідно до Типової структури органів внутрішніх справ України у міліцію громадської безпеки входять адміністративна служба міліції (включає підрозділи охорони громадського поряд­ку, паспортної, реєстраційної та міграційної роботи, дільничних інспекторів міліції, підрозділи з питань радіоактивного забруд­нення, підрозділи охорони й забезпечення карантинних і ветери-нарно-сднітарних заходів при проведенні боротьби з епізоотією, конвоювання затриманих і взятих під варту осіб), Державна ав­томобільна інспекція, підрозділи Державної служби охорони, патрульно-постова служба міліції. Крім того, за своїм функ­ціональним призначенням до зазначеного підрозділу належать також приймальники-розподільники для затриманих за бродяж­ництво, приймальники-розподільники для неповнолітніх.

Питання для самоконтролю

1. Що таке міліція громадської безпеки та яка правова основа її діяльності?

2. На вирішення яких завдань та функцій спрямована діяль-••' ність міліції громадської безпеки? \

3. Дайте загальну характеристику структури міліції громад­ської безпеки?

4. Якими е напрями діяльності органів (підрозділів), що вхо-'- дять до складу міліції громадської безпеки?

,... § 5. Державна автомобільна інспекція

Одним з важливих напрямів діяльності органів внутрішніх справ України є забезпечення безпеки дорожнього руху. Вико­нання цього завдання покладено на Державну автомобільну ін­спекцію.

У своїй діяльності особистий склад Державної автомобільної інспекції (далі — ДАІ) повинен керуватися Конституцією та за-

198

Розділ НІ. Правоохоронні органи України

конами України, постановами Верховної Ради України, указами та розпорядженнями Президента України, постановами та розпо­рядженнями Кабінету Міністрів України, відомчими норматив­ними актами Міністерства внутрішніх справ України.

Система органів ДАІ МВС України включає в себе підрозді­ли дорожньо-патрульної служби, дорожнього нагляду, реєстра­ційно-екзаменаційної роботи, технічного нагляду, розшуку транспортних засобів, з пропаганди безпеки руху, її очолює Головне управління ДАІ, яке є самостійним структурним підроз­ділом Міністерства внутрішніх справ України.

На службу ДАІ покладено виконання актуальних та важли­вих функцій.

По-перше, це — організація боротьби з аварійністю на авто­мобільному транспорті, забезпечення безпеки дорожнього руху; державний нагляд за виконанням юридичними та фізичними особами законодавчих актів, правил, нормативів і стандартів, які діють на автомобільному транспорті.

По-друге, ДАІ контролює порядок проектування, будівниц­тва, реконструкції, утримання, облаштування і охорони автомо­більних шляхів, вулиць та інженерних споруд на них; встанов­лює вимоги щодо конструкції і технічного стану механічних транспортних засобів і причепів до них, а також до охорони на­вколишнього середовища від шкідливого впливу транспортних засобів.

По-третє, ДАІ контролює стан та систему експлуатації транс­портного парку, тобто вона реєструє та веде облік транспортних засобів, допускає (чи не допускає) громадян до керування транс­портними засобами, організує систему профілактики аварійності серед населення; узагальнює і впроваджує у практику діяльності органів внутрішніх справ досягнення науки і передового досвіду з питань забезпечення безпеки дорожнього руху¹.

Основні напрями діяльності патрульно-постової служби: контроль та регулювання дорожнього руху, вживання заходів адміністративного впливу, організація невідкладних дій на міс­цях дорожньо-транспортних пригод (ДТП), дізнання по них, надання долікарняної допомоги потерпілим та вживання невідкладних заходів при виникненні небезпечних дорожніх умов, а також облік правопорушень, дорожньо-транспортних

¹ Наказ МВС України "Положення про Головне управління Державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України" від ЗО травня 1992 року № 322. - К..: МВС України, 1992.

Глава 2. Органи внутрішніх справ України

199

пригод на території обслуговування, аналіз причин і умов, що

сприяють їх вчиненню.

Здійснюючи контроль за діяльністю міністерств, відомств та інших організацій, ДАІ у межах своєї компетенції організовує та реалізує державний нагляд за додержанням ними норм, правил, стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього ру­ху; організовує нагляд за технічним станом транспортних засо­бів, а також контроль за виконанням заходів, що запобігають забрудненню повітря транспортними засобами; розглядає і дає висновки щодо проектів конструкцій транспортних засобів, тро­лейбусів, трамваїв та предметів додаткового їх обладнання; контролює відповідність транспортних засобів, що виготов­ляються в Україні або ввозяться на її територію для масового ви­користання, вимогам і нормам стандартів у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху; забезпечує заборону експлуатації транспортних засобів, конструкція або технічний стан яких не відповідає вимогам правил, норм і стандартів у сфері безпеки до­рожнього руху, і т. ін.

Крім того, ДАІ реєструє та веде облік транспортних засобів, які належать підприємствам, установам, організаціям та громадя­нам, видає реєстраційні документи і номерні знаки на транспорт­ні засоби; приймає іспити з правил дорожнього руху і навичок практичного водіння транспортних засобів та видає посвідчення на право керування ними; бере участь у розробці державних стандартів на номерні знаки, розробляє зразки бланлів реєстра­ційних документів, водійських посвідчень; організовує роз'ясню­вальну роботу серед населення про порядок реєстрації, перереєст­рації транспортних засобів і отримання водійських посвідчень тощо.

У межах своїх повноважень органи ДАІ забезпечують силами і засобами дорожньо-патрульної служби безпечний та безпере­бійний рух транспортних засобів і пішоходів; наглядають за до­рожнім рухом; виявляють та припиняють порушення правил, норм і стандартів у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху; вживають невідкладні заходи на місцях вчинення дорожньо-транспортних пригод, порушують у разі потреби кримінальні справи і проводять невідкладні слідчі дії для встановлення і за­кріплення слідів злочину, розшукують спільно з іншими служба­ми органів внутрішніх справ водіїв та осіб, винних у вчиненні до­рожньо-транспортних пригод, а також тих, хто вчинив угони чи крадіжки транспортних засобів або інші злочини з їх викорис­танням; забезпечують безпечний і безперешкодний проїзд авто­мобілів спеціального призначення; беруть участь в охороні гро-

200

Розділ III. Правоохоронні органи України

мадського порядку, попередженні та припиненні правопорушень у громадських місцях тощо.

Здійснюючи оперативний контроль за станом аварійності у містах, ДАІ визначає та реєструє аварійно-небезпечні для руху ділянки та місця концентрації ДТП на вулицях, вивчає причини цього, разом з дорожніми і комунальними організаціями забезпе­чує безпечні умови руху на таких ділянках.

Крім того, ДАІ відповідає за встановлення, експлуатацію та впровадження технічних засобів і автоматизованих систем регу­лювання дорожнього руху; розглядає і дає висновки на проекти будівництва, реконструкції і ремонту автомобільних шляхів, а та­кож бере участь у їх прийманні в експлуатацію.

Для проведення профілактичної роботи серед населення і взаємодії із засобами масової інформації органи ДАІ розроб­ляють і здійснюють заходи щодо пропаганди безпеки дорожнього руху з використанням засобів масової інформації; організовують проведення лекцій з безпеки дорожнього руху; сприяють мініс­терствам, відомствам, організаціям та об'єднанням в організації вивчення правил дорожнього руху в дошкільних, загальноосвіт­ніх, навчально-виховних закладах, підприємствах, установах та організаціях (незалежно від форм власності і господарювання), а також у проведенні пропагандистських заходів щодо запобігання дорожньо-транспортному травматизмові тощо.

Отже, діяльність ДАІ як самостійного структурного підроз­ділу в системі МВС України спрямована на забезпечення без­пеки дорожнього руху на території нашої держави.

Питання для самоконтролю

1. Яка правова основа діяльності органів ДАІ МВС України?

2. Які основні завдання покладено на органи ДАІ МВС України?

3. На вирішення яких конкретних завдань спрямована діяль­ність органів ДАІ у процесі забезпечення безпеки дорож­нього руху на території України?

§ 6. Міліція охорони

Державна служба охорони при Міністерстві внутрішніх справ України є централізованою системою підрозділів, створе­них на договірних засадах для охорони об'єктів та майна, ванта­жів, а також грошових знаків і цінних паперів, що перевозяться,

Глава 2. Органи внутрішніх справ України

201

інкасації у місцях, не охоплених централізованою службою інка­сації, і перевезення цінностей Національного банку України, за­безпечення особистої безпеки фізичних осіб у порядку, встанов­леному законодавством.

Служба охорони діє на засадах самофінансування за рахунок коштів, одержаних за виконання договорів про забезпечення осо­бистої і майнової безпеки громадян та юридичних осіб.

Система служби охорони складається з Головного управлін­ня Державної служби охорони при МВС України, управлінь (відділів) Державної служби охорони при УВС Автономної Рес­публіки Крим, ГУВС міста Києва, УВС областей та міста Севас­тополя, відділів (відділень) Державної служби охорони при УВС, РУВС, РВВС та навчальних закладів підготовки особового складу.

У своїй діяльності зазначені органи керуються Конституцією і законами України, постановами Верховної Ради України, ука­зами і розпорядженнями Президента України, декретами, поста­новами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, норма­тивними актами МВС, а також рішеннями місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Правовий статус та основні напрями функціонування підрозділів цієї служ­би визначаються Положенням про Державну службу охоронА при Міністерстві внутрішніх справ¹. Л

Основні завдання Державної служби охорони: забезпечення недоторканності власності, збереження цінностей, особистої без­пеки фізичних осіб тощо. При цьому служба охорони розробляє основні вимоги до захисту об'єктів усіх форм власності та грома­дян від злочинних посягань, готує типові договори і вимоги дб технічного забезпечення та оснащення засобами охоронної сигналізації об'єктів охорони.

Відповідно до зазначених завдань Державна служба охорони покликана виконувати такі функції: .

— визначати за погодженням з власниками майна або упов­новаженими ними органами та громадянами вид охорони (мілі­цейська, воєнізована, сторожова, спеціалізована, за допомогою пунктів централізованої охорони тощо);

¹ Постанова Кабінету Міністрів України "Положення про Державну служ­бу охорони при Міністерстві внутрішніх справ" від 10 серпня 1993 року № 615//Зібрання постанов Уряду України. — 1994.— № 2.— Ст. 31.

202

Розділ Ш. Правоохоронні органи України

— запобігати правопорушенням і припиняти їх у місцях не­сення служби;

— проводити монтаж, ремонт і профілактичне обслуговуван­ня засобів сигналізації тощо.

Для реалізації своїх функцій Державну службу охорони наді­лено відповідними повноваженнями. Зокрема, її підрозділи мають право:

— інспектувати діяльність служб відомчої охорони дер­жавних підприємств, організацій та установ і вносити до Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств, орга­нів місцевого та регіонального самоврядування пропози­ції про усунення причин і умов, що сприяють розкрадан­ню державного майна;

— видавати керівникам об'єктів державної власності обов'язкові для виконання приписи про впровадження технічних засобів охорони;

— контролювати діяльність суб'єктів підприємницької діяльності з надання охоронних послуг, послуг з монта­жу, ремонту і профілактичного обслуговування охоронної сигналізації, роботу підприємств та організацій, що ви­робляють засоби охоронної сигналізації, роботу служб охорони недержавних підприємств та організацій тощо.

Безпосередньо керує службою охорони Головне управління Державної служби охорони при МВС України.

Управління, відділи, відділення Державної служби охорони при виконанні покладених на них завдань оперативно підпоряд­ковуються керівникам відповідних органів внутрішніх справ. По­рядок створення та ліквідації воєнізованих, сторожових і спе­ціалізованих підрозділів служби охорони, інших самоокупних підрозділів визначається положеннями про управління (відділи) Державної служби охорони при УВС Автономної Республіки Крим, ГУВС міста Києва, УВС областей та міста Севастополя, що їх затверджують у порядку, встановленому МВС України.

Чисельність міліції охорони встановлюється відповідно до чинного законодавства.

Працівники цих підрозділів під час відбування служби зо­бов'язані захищати власність і громадян від злочинних посягань та забезпечувати додержання режиму охорони згідно з укладени­ми договорами, запобігати правопорушенням і припиняти їх у місцях несення служби, зберігати державну, службову та комер­ційну таємницю. Вони мають право вимагати від працівників підприємств, установ та організацій, що охороняються, додер-

Глава 2. Органи внутрішніх справ України

203

жання встановлених пропускного та внутрішнього режимів, а та­кож громадського порядку; затримувати й доставляти до службо­вих приміщень охорони для встановлення особи та складання протоколу про правопорушення осіб, які вчинили правопору­шення чи перебувають без належних підстав на території об'єкта, що охороняється, у необхідних випадках передавати їх до органу внутрішніх справ для прийняття рішення. У встановленому зако­нодавством порядку працівники державної охорони можуть про­водити особистий огляд громадян, які перебувають у приміщені чи на території об'єкта, що охороняється, або поблизу нього, а та­кож огляд їхнього майна та транспортних засобів, щоб запобігти розкраданню, і вилучення викраденого тощо. Наслідком вико­ристання зазначених прав має бути складання протоколу про ад­міністративні правопорушення на осіб, які вчинили дрібні кра­діжки. У порядку і випадках, передбачених законодавством, до правопорушників можуть бути застосовані заходи фізичного впливу, спеціальні засоби та зброя.

Крім того, під час виконання службових обов'язків вони мають право застосовувати технічні засоби і здійснювати фото­графування, звукозапис, кіно- та відеозйомку для виявлення вкраденого і фіксації протиправних дій у порядку, визначеному чинним законодавством.

Працівники Державної служби охорони за неналежне вико­нання службових обов'язків відповідають згідно з Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ України, Кодексом законів про працю України та укладе­ними контрактами.

Відносини підрозділів служби охорони з юридичними особа­ми та громадянами, відповідальність, права та обов'язки сторін визначаються договорами.

Служба охорони за рахунок власних коштів може здійснюва­ти особисте страхування працівників воєнізованої, сторожової та спеціалізованої охорони, спеціалістів, управлінського та обслуго­вуючого персоналу від нещасних випадків, пов'язаних з виконан­ням службових обов'язків.

Головне управління Державної служби охорони при МВС, управління, відділи, відділення Державної служби охорони та навчальні заклади підготовки особового складу є юридичними особами; вони мають штампи і печатки із зображенням Держав­ного герба України, бланки із своїм найменуванням, самостійні баланси та рахунки в установах банків.

204

Розділ III. Правоохоронні органи України

Питання для самоконтролю

1. Що являє собою Державна служба охорони?

2. На виконання яких завдань та функцій спрямована діяль­ність Державної служби охорони?

3. В чому полягають особливості правового статусу праців­ників Державної служби охорони?

§ 7. Спеціальні підрозділи міліції

Спеціальні підрозділи міліції створюються у системі органів внутрішніх справ України з метою виконання спеціальних за­вдань та функцій з охорони громадського порядку в державі.

Згідно з чинним законодавством України для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, які мають особли­ве народногосподарське значення або постраждали від стихійно­го лиха, екологічного забруднення, катастрофи, Міністерство внутрішніх справ України з дозволу Кабінету Міністрів України може створювати спеціальні підрозділи міліції.

Крім того, до спеціальної міліції належать підрозділи внут­рішніх справ на закритих об'єктах, тобто на окремих промисло­вих підприємствах, в установах та організаціях, діяльність яких пов'язана з особливим режимом роботи (наприклад, підприєм­ства оборонного призначення, підприємства з особливо високою технічною небезпекою виробництва і ряд інших).

'З метою належних дій органів внутрішніх справ з охорони громадського порядку в надзвичайних обставинах та оперативно­го реагування на вчинення тяжких злочинів, трупових порушень громадського порядку, збройних нападів, посилення боротьби з організованою злочинністю та підтримання порядку в громад­ських місцях із складною оперативною обстановкою в 1992 році було створено підрозділи міліції швидкого реагування "Беркут". Вони були організовані з існуючих у містах Києві, Дніпр6п€тров-ську, Донецьку, Львові, Одесі, Сімферополі та в усіх обласних центрах загонів міліції особливого призначення¹. Доцільність тй-кого рішення підтверджується міжнародною практикою діяль­ності подібних підрозділів у більшості Країн світу.

Наказ МВС України "Положення про підрозділ швидкого реагування "Беркут" від Ібсічня 1992 року №1. — К.: МВС України, 1992.

Глава 2. Органи внутрішніх справ України

205

Підрозділ швидкого реагування "Беркут" — це високомобіль-ний спеціальний загін, створений для боротьби зі злочинністю, забезпечення правопорядку під час проведення загальнодержав­них, громадсько-політичних, спортивно-видовищних, культурно-масових, релігійних заходів, проведення спеціальних операцій та охорони громадського порядку.

Штати підрозділу затверджує Міністр внутрішніх справ України. Особовий склад підрозділу комплектується на конкурс­ній основі з найбільш професійно підготовлених працівників мі­ліції, які мають необхідну фізичну підготовку та стаж роботи в органах внутрішніх справ України не менш як два роки.

Основні завдання та функції підрозділів міліції швидкого реагування "Беркут" такі:

— охорона прав і законних інтересів громадян від злочинних посягань та інших антигромадських дій;

— постійна готовність до дій у ситуаціях, що ускладнюють оперативну обстановку в регіонах держави;

— боротьба з організованою злочинністю;

— участь у проведенні спеціальних операцій із затримання озброєних злочинців, членів організованих злочинних угрупо­вань, звільнення заручників, припинення терористичних актів, відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди, транспортні за­соби або звільнення їх у разі незаконного захоплення;

— забезпечення громадського порядку при проведенні масо­вих заходів;

— запобігання та припинення групових порушень громад­ського порядку і масових безпорядків тощо¹.

В умовах складних політичних, економічних і соціальних пе­ретворень особливо гостро стоїть питання забезпечення надійно­го захисту здоров'я та життя громадян, збереження майна усіх видів власності від протиправних зазіхань.

Для забезпечення захисту на договірних засадах цінних ван­тажів, грошових коштів, що перевозяться, та інших видів влас­ності юридичних осіб, громадян у місцях їх тимчасового перебу­вання і забезпечення майнової безпеки українських та іноземних громадян, осіб без громадянства у січні 1993 року у структурі Державної служби охорони при МВС України було створено спеціальні підрозділи міліції "Титан".

¹ Наказ МВС України "Положення про підрозділ швидкого реагування "Беркут" від 31 серпня 1998 року № 636. - К.: МВС України, 1998.

206

Розділ III. Правоохоронні органи України

Ці підрозділи є складовою частиною служби охорони при ор­ганах внутрішніх справ і призначені для здійснення на договір­них засадах охорони власності фізичних та юридичних осіб, за­безпечення захисту фізичних осіб від злочинних посягань.

Основними завданнями підрозділу "Титан" є: охорона та су­проводження грошових коштів, цінних вантажів та паперів, що перевозяться; охорона власності юридичних осіб за місцем їх пе­ребування; забезпечення особистої безпеки фізичних осіб; охоро­на власності фізичних осіб у місцях їх тимчасового проживання. "Титан" — це елітні підрозділи, в яких служать спеціально підготовлені професіонали, забезпечені сучасною зброєю, засоба­ми індивідуального захисту, активної оборони та радіозв'язку. У штаті є службові собаки, що натреновані на пошук вибухівки та обстеження місць перебування осіб, які охороняються.

Будь-яка людина може укласти угоду з "Титаном", якщо їй або членам сім'ї загрожує небезпека. Сьогодні послугами профе­сіоналів "Титана" користуються чимало осіб, серед яких є бізнес­мени, комерсанти, дипломати, державні урядовці та інші¹.

Підрозділ швидкого реагування "Сокіл" — це спеціальні мо­більні оперативні відділи, які входять до структури Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС та відповідних управлінь в усіх областях нашої держави. На його бійців покладено відповідальні завдання з проведення антитеро-ристичних операцій, ліквідації бандформувань, організованих злочинних угруповань, затримання та знешкодження озброєних небезпечних злочинців, які чинять активний опір, визволення за­ручників, силової підтримки оперативно-розшукових заходів та слідчих дій, участі в заходах щодо припинення тяжких злочинів, вилучення зброї тощо².

Таким чином, діяльність спеціальних підрозділів міліції спря­мована на вирішення відповідних завдань та виконання функ­цій, які стоять перед кожним з них. Така діяльність є однією з гарантій підтримання громадською порядку в Україні.

¹ Наказ МВС України "Положення про спеціальний підрозділ міліції охо­рони 'Титан" від 28 січня 1993 року № 42 (зі змінами, внесеними згідно із наказом МВС України від 2 листопада 19% року № 761); Широченно В. Лицарі "Титана" // Міліція України. - 1999. - № 3—4. — С. 157

² Широченко В. "Сокіл" набирає лету. Підрозділам швидкого реагування "Сокіл" виповнюється п'ять років // Міліція України. — 1999. — № 1—2. — С. 24-25.

Глава 2. Органи внутрішніх справ України

207

Питання для самоконтролю

1. З якою метою створюються спеціальні підрозділи міліції у системі органів внутрішніх справ України?

2. Яка правова основа функціонування спеціальних підрозділів міліції?

3. Які види спеціальних підрозділів міліції існують?

4. З якою метою утворено підрозділи міліції швидкого реагу­вання "Беркут", їх завдання та функції?

5. Які завдання покладено на спеціальні підрозділи міліції "Титан"?

6. Яке призначення підро:х)ілів швидкого реагування "Сокіл"?

§ 8. Застосування міліцією

заходів фізичного впливу, спеціальних засобів

та вогнепальної зброї

У сучасних умовах держава спрямовує свою діяльність на побудову громадянського суспільства, при якому людські цінно­сті є найголовнішими, а їх охорона набуває першочергового зна­чення.

Одним з органів, діяльність якого спрямована на захист жит­тя, здоров'я, прав і свобод громадян, власності, природного сере­довища, інтересів суспільства і держави від протиправних пося­гань, є міліція як державний озброєний орган виконавчої влади.

У процесі реалізації покладених на неї завдань міліція має право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю у випадках і порядку, передбачених чин­ним законодавством України.

Правовою основою застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї є Закон України "Про міліцію", Правила застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Україні, Положення про порядок засто­сування вогнепальної зброї, Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, Положення про порядок придбання, видачі, обліку, зберіган­ня та застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, спе-

208

Розділ НІ. Правоохоронні органи України

Глава 2. Органи внутрішніх справ України

209

ціальних засобів індивідуального захисту працівниками судів і правоохоронних органів, а також особами, які беруть участь у кримінальному судочинстві, та інші нормативно-правові акти¹.

Для припинення правопорушень, подолання протидії закон­ним вимогам міліції, якщо інші способи не забезпечили виконан­ня покладених на неї обов'язків, працівники міліції мають право застосовувати заходи фізичного впливу, в тому числі прийоми рукопашного бою.

Під заходами фізичною впливу слід розуміти дії співробітни­ка міліції, що виявляються у застосуванні мускульної сили та ме­ханічного впливу на будь-який орган, частину тіла або весь орга­нізм правопорушника без допомоги спеціальних засобів та вогне­пальної зброї, щоб припинити правопорушення, затримати по­рушника та відвести небезпеку, що загрожує життю та здоров'ю громадян. До прийомів рукопашного бою слід віднести кидки, удари, захвати, прийоми звільнення від них, прийоми обшуку та конвоювання, блоки, відходи з лінії атаки і т. ін.

Вид засобу фізичного впливу та інтенсивність його застосу­вання кожний співробітник міліції визначає самостійно, виходя­чи з оцінки обстановки, що склалася².

Крім того, працівники міліції мають право застосовувати на­ручники, гумові кийки, засоби зв'язування, сльозоточиві речови­ни, світлозвукові пристрої відволікаючої дії, пристрої для від­криття приміщень і примусової зупинки транспорту, водомети,

¹ Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року // Відомості Вер­ховної Ради України. — І991. — № 4. — Ст. 20; Закон України "Про пожежну безпеку" від 17 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради. — 1994. •<-№ 5. — Ст. 21; Постанова Ради Міністрів УРСР."Правила застосування спеці­альних засобів при охороні громадського порядку в Україні" від 27 лютого 1991 року № 49 // Зібрання постанов УРСР. — 1991. — № 37. — Ст. 18; Поста­нова Кабінету Міністрів України "Положення про порядок застосування вог­непальної зброї" від 12 жовтня 1992 року № 575 — К. МВС України. 1992, Постанова Кабінету Міністрів України "Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборо­ни, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії" від 7 вересня 1993 року №706//Зібрання постанов Уряду України. — 1994. —№ 1. —Ст. 17; Наказ МВС України "Положення про порядок придбання, видачі, обліку, збе­рігання та застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, спеціальних засобів індивідуального захисту працівниками судів і правоохоронних органів, а також особами, які беруть участь у кримінальному судочинстві" від 24 липня 1996 року № 523. - К.: МВС України, 1996.

² Науково-практичний коментар до Закону України "Про міліцію". — К.: УАВС, 1996. - С. 99, 100.

бронемашини та інші спеціальні і транспортні засоби, а також використовувати службових собак для:

— захисту громадян і самозахисту від нападу та інших дій, що створюють загрозу їхньому життю або здоров'ю;

— припинення масових безпорядків і групових порушень громадського порядку;

— відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди і транс­портні засоби, незалежно від їх належності, або звільнення їх у разі захоплення;

— затримання і доставки в міліцію або інше службове примі­щення осіб, які вчинили правопорушення, а також для конвою­вання і тримання осіб, затриманих і заарештованих, взятих під варту, якщо зазначені вище особи чинять опір працівникам мілі­ції або якщо є підстави вважати, що вони можуть втекти чи за­вдати шкоди оточуючим або собі;

— припинення масового захоплення землі та інших дій, що можуть призвести до зіткнення груп населення, а також діянь, які паралізують роботу транспорту, життєдіяльність населених пунктів, посягають на громадський спокій, життя і здоров'я людей;

— припинення опору працівникові міліції та іншим особам, які виконують службові або громадські обов'язки з охорони гро­мадського порядку і боротьби зі злочинністю;

— визволення заручників.

Вид спеціально/.о засобу, час початку та інтенсивність його за­стосування визначаються з урахуванням обстановки, що склала­ся, характеру правопорушення та особи правопорушника. Пов­ний перелік спеціальних засобів, а також правила їх застосуван­ня встановлює Кабінет Міністрів України за висновком Мініс­терства охорони здоров'я України і Генеральної прокуратури України; вони мають бути опубліковані у засобах масової ін­формації.

Зокрема, згідно з Правилами застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Україні спеціальними засоба­ми, що застосовуються при охороні громадського порядку, є:

1) засоби індивідуального захисту: шоломи (сталеві армій­ські, "Сфера", каска захисна пластмасова), бронежилети, проти­ударні та броньові щити;

2) засоби активної оборони: гумові кийки; наручники; елек­трошокові пристрої; патрони та пристрої для їх вітчизняного ви­робництва, споряджені гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії; ручні газові гранати, а також патрони з газовими фанатами ("Чере-

210

Розділ III. Правоохоронні органи Україна

муха-1", "Черемуха-4", "Черемуха-5", "Черемуха-6", "Черемуха-7", "Черемуха-10", "Черемуха-12", "Сирень-1", "Сирень-2", "Сирень-3"); балончики, патрони, гранати та інші спеціальні засоби з препара­тами сльозоточивої та дратівної дії.

Використовуючи засоби активної оборони, слід враховувати деякі особливості. Зокрема, при застосуванні наручників потріб­на періодична (не рідше як через 2 години) перевірка стану фік­сації замків. Забороняється наносити удари гумовим кийком по голові, шиї, ключичній ділянці, животі, статевих органах. У ході використання сльозоточивих речовин забороняється прицільна стрільба по правопорушниках, розкидання і відстрілювання гра­нат у натовп, повторне застосування їх у межах зони ураження в період дії цих речовин. "Черемуха-Г, "Черемуха^", "Черемуха-12", "Сирень-3" та "Облако" застосовуються тільки на відкритій міс­цевості. Патрони з гумовою кулею ударної непроникливої дії "Волна-р" відстрілюються з допомогою спеціального карабіна на відстані не ближче 40 метрів від людини і тільки по нижній час­тині ніг,

3) засоби забезпечення спеціальних операцій: ранцеві апара­ти "Облако", світлошумова граната "Заря" та світлошумовий пристрій "Пламя", патрони з гумовою кулею "Волна-р", водоме­ти, бронемашини та інші транспортні засоби, пристрій для при­мусової зупинки автотранспорту "Еж-М". При цьому слід врахо­вувати, що світлошумові засоби відволікаючої дії (світлошумова граната "Заря", світлошумовий пристрій "Пламя") мають засто­совуватися на відстані не ближче двох метрів від людини, а во­домети — для розосередження учасників масових безпорядків при температурі атмосферного повітря не нижче 0 градусів С. Забороняється застосовувати пристрій типу "Еж-М" для при­мусової зупинки автотранспорту, в тому числі вантажних авто­мобілів, що здійснюють перевезення людей; автотранспорту, належного дипломатичним, консульським та іншим представ­ництвам іноземних держав; мотоциклів, мотоколясок, мотороле­рів, мопедів, а також на гірських шляхах або ділянках шляхів з обмеженою видимістю, залізничних переїздах, мостах, шляхопро­водах, естакадах, у тунелях;

4) пристрої для відкриття приміщень, захоплених правопо­рушниками: малогабаритні підривні пристрої "Ключ", "Імпульс". У той же час забороняється їх застосовувати для відкриття при­міщень, захоплених правопорушниками, де перебувають заруч­ники.

Глава 2. Органи внутрішніх справ України

211

При охороні громадського порядку можуть також використо­вуватися службові собаки, які пройшли відповідний курс дреси­рування, визнані придатними для службового користування і пе­ребувають у штатах підрозділів службового собаківництва. Право застосування службових собак надається працівникам міліції, які несуть з ними службу. Службові собаки використовуються на довгому і короткому повідках, без повідка, у наморднику і без нього, виходячи з конкретної ситуації, що склалася.

Використанню спеціальних засобів, за винятком необхідності відбиття раптового нападу на працівника міліції та звільнення заручників, має передувати попередження про намір їх застосу­вати.

Попередження може бути зроблено голосом, а при значній відстані або зверненні до великої групи людей — через гучномов-ні установки, підсилювачі мови і в кожному випадку бажано рід­ною мовою осіб, проти яких ці засоби застосовуватимуться, та українською і російською мовами не менш як 2 рази з наданням часу, достатнього для припинення правопорушення.

Рішення про застосування спеціальних засобів приймає службова особа, відповідальна за забезпечення громадського по­рядку, або керівник конкретної операції. Працівники міліції, які діють індивідуально, приймають такі рішення самостійно. Про застосування цих засобів вони у письмовій формі доповідають безпосередньому начальникові із зазначенням коли, де, проти ко­го, за яких обставин застосовувалися спеціальні засоби, та на­слідків їх застосування.

Вогнепальну зброю працівники міліції мають право застосову­вати як крайній захід, її зокрема, застосовують для:

— захисту громадян від нападу, що загрожує їх життю і здо­ров'ю, а також визволення заручників;

— відбиття нападу на працівника міліції або членів його сім'ї, якщо їх життю або здоров'ю загрожує небезпека;

— відбиття нападу на об'єкти, що охороняються, конвої, жилі приміщення громадян, приміщення державних і громадських підприємств, установ та організацій, а також звільнення їх у разі захоплення;

— затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого зло­чину і яка намагається втекти;

— затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує засто­суванням зброї та інших предметів, що загрожує життю І здо­ров'ю працівника міліції;

212

Розділ III, Правоохоронні органи України

— зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу життю чи здоров'ю гро­мадян або працівника міліції.

Проте слід зауважити, що забороняється застосовувати і ви­користовувати вогнепальну зброю при значному скупченні лю­дей, якщо від цього можуть постраждати сторонні особи.

Працівники міліції мають право використовувати зброю для подання сигналу тривоги або виклику допомоги, для знешко­дження тварини, яка загрожує життю і здоров'ю громадян або працівника міліції. Працівник міліції має право оголити вогне­пальну зброю і привести її у готовність, якщо вважає, що в об­становці, яка склалася, можуть виникнути підстави для її засто^ сування. Спроби особи, яку затримує працівник міліції з оголе­ною вогнепальною зброєю, наблизитися до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутися до його зброї дають працівникові міліції право застосувати вогнепальну зброю відповідно до чинного законодавства України.

При цьому слід зазначити, що працівник міліції має право оголити вогнепальну зброю і привести її у готовність, якщо вва­жає, що в обстановці, яка склалася, можуть виникнути підстави для її застосування. При затриманні злочинців чи правопоруш­ників або осіб, яких він запідозрив у вчиненні злочинів чи пра­вопорушень, а також при перевірці документів у підозрілих осіб, працівник міліції може привести у готовність вогнепальну зброю, що є попередженням про можливість її застосування.

Застосуванню сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї має передувати попередження про намір їх використання, якщо є можливість. Без попередження фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватися тільки у тому разі, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров'ю громадян чи працівни­ків міліції.

Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, спе­ціальні засоби і вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інва­лідності та малолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров'ю людей, працівників мілі­ції, або збройного нападу чи збройного опору.

Якщо не можна уникнути застосування сили, вона має не пе­ревищувати міри, необхідної для виконання покладених на мілі­цію обов'язків, і повинна зводити до мінімуму можливості запо­діяння шкоди здоров'ю правопорушників та інших громадян.

Глава 2. Органи внутрішніх справ України

213

При заподіянні шкоди міліція забезпечує подання необхідної до­помоги потерпілим у найкоротший термін.

Про застосування фізичної сили, спеціальних засобів приму­су працівник міліції рапортом доводить до відома безпосередньо­го начальника.

Про поранення або смерть, що сталися внаслідок застосуван­ня фізичного впливу і спеціальних засобів, а також про всі ви­падки застосування зброї працівник міліції зобов'язаний негайно письмово повідомити своєму начальникові для сповіщення про­куророві.

Перевищення повноважень із застосування сили, в тому чис­лі спеціальних засобів і зброї, тягне за собою відповідальність, встановлену законодавством України.

Питання для самоконтролю

1. На щ> спрямована діяльність міліції в Україні?

2. Що становить правову основу застосування заходів фізич­ного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї?

3. З якою метою застосовуються заходи фізичного впливу працівниками міліції і що вони являють собою?

4. Які види спеціальних засобів існують та в яких випадках їх застосовує міліція в Україні?

5. Порядок застосування працівниками міліції заходів фізич­ного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї.

Глава З Державна податкова служба

§ 1. Основні напрями правоохоронної діяльності державної податкової служби

Державна податкова служба (далі — ДПС) України стано­вить собою єдину централізовану систему, побудовану за прин­ципом багаторівневої ієрархічної організацій загальнодержавно­го, республіканського (Автономної Республіки Крим), обласного, міського та районного рівнів. Кожен рівень має специфіку інфор­маційного забезпечення, необхідного для організації ефективної роботи в усіх напрямах відповідно до компетенції.

Важливе місце в її діяльності, як і для держави в цілому, по­сідає формування бюджету — грошового доходу, необхідного для забезпечення діяльності держави як цілісного інституту (реаліза­ції економічних та соціальних програм, забезпечення безпеки та обороноздатності тощо). Чи не найголовнішим джерелом форму­вання бюджету є податки, що їх сплачують юридичні та фізичні особи (платники податків). Податки — це обов'язкові загально­державні та місцеві збори у вигляді податку на додану вартість, прибуткового податку, плати за землю, акцизного збору тощо, які сплачуються господарюючими суб'єктами (юридичними і фізич­ними особами) за ставками, встановленими законодавством.

Постійне надходження до бюджетів податків та інших обов'язкових платежів є важливим чинником належного функ­ціонування держави, запорукою успішного соціального, еконо­мічного розвитку та добробуту, розвитку місцевого самовряду­вання громадян.

Проте не всі платники податків сумлінно виконують один з найголовніших обов'язків перед державою, вдаються до різних порушень податкового законодавства — від несвоєчасної сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджету від­повідного рівня до умисного ухилення від їх сплати. Зважаючи на це, держава створює систему обліку платників податків та

Глава 3. Державна податкова служба

215

контролю за своєчасною і повною сплатою нарахованих податків, зборів та інших обов'язкових платежів. Цю функцію виконує центральний орган державної виконавчої влади — Державна по­даткова адміністрація України.

Основними завданнями органів ДПС є:

• здійснення контролю за виконанням податкового законо­давства;

• правильне обчислення повноти і своєчасності сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов'яз­кових платежів), а також неподаткових надходжень, встановле­них законодавством;

• внесення у встановленому порядку пропозицій щодо вдо­сконалення податкового законодавства;

• прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування;

• формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів та Єдиного банку даних про платників податків — юридичних осіб;

• роз'яснення законодавства з питань оподаткування серед платників податків;

• запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесе­ним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, роз­слідування, а також провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Органи державної податкової служби України у своїй діяль­ності керуються Конституцією, законами України, іншими нор­мативно-правовими актами органів державної влади, а також рі­шеннями Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого само­врядування з питань оподаткування, прийнятими у межах їх пов­новажень. Правовий статус ДПС України визначено Законом України "Про державну податкову службу в Україні".

Одним з головних напрямів компетенції органів ДПС Украї­ни є правоохоронна функція, яку здійснюють підрозділи подат­кової міліції, що організаційно входять до відповідних структур­них підрозділів податкової служби та ведуть боротьбу з податко­вими правопорушеннями і здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, виконують оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.

Податкова міліція — новий правоохоронний орган. Його створення було обумовлено реформуванням суспільно-економіч­них відносин у державі та пов'язаним з ними реформуванням по-

216

Розділ III. Правоохоронні органи України

даткової системи. Державна податкова служба, яку спочатку бу­ло створено тільки як систему контролю за додержанням подат­кового законодавства, була не спроможна ефективно вести бо­ротьбу з протиправними, у тому числі злочинними, посяганнями на податкові відносини. Підрозділи з податкових розслідувань, що функціонували при ДПС України, враховуючи їх обмежену компетенцію та нераціональну функціональну належність, не могли ефективно замінити процесуальне самостійний правоохо­ронний орган, який би виконував весь комплекс завдань, пов'я­заних з боротьбою з податковими злочинами. Тому у 1998 році в новій редакції Закону України "Про державну податкову службу в Україні" було вміщено новий розділ, присвячений організацій­ним принципам побудови та компетенції нового органу у складі ДПС — податкової міліції.

Основними напрямами правоохоронної діяльності податко­вої міліції згідно з зазначеним Законом¹ є:

• запобігання злочинам та іншим правопорушенням у сфері оподаткування, насамперед у кредитно-фінансовій і банківській системах, агропромисловому та паливно-енергетичному ком­плексах, сферах зовнішньоекономічної діяльності, виробництві і реалізації підакцизних товарів, гральному та шоу-бізнесі, вияв­лення контрабанди, діяльності фіктивних фірм, протиправного використання подвійних рахунків, приховування коштів та ін­ших цінностей, здобутих злочинним шляхом, а також їх розкрит­тя та розслідування; провадження у справах про адміністративні правопорушення;

• розшук платників, які ухиляються від сплати податків, ін­ших платежів;

• запобігання корупції в органах державної податкової служ­би та виявлення її фактів; ;' '

• забезпечення безпеки діяльності працівників органів дер­жавної податкової служби, захист їх від протиправних посягань, пов'язаних з виконанням службових обов'язків.

Отже, відповідно до чинного законодавства податкова міліція здійснює правоохоронну діяльності за такими напрямами:

1. Адміністративна діяльність податкової міліції, що здійс­нюється у справах про податкові правопорушення. За наявності підстав підозрювати суб'єктів — платників податків у вчиненні

¹ Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про державну податкову службу в Україні" // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 29. - Ст. 190.

Глава 3. Державна податкова служба

217

адміністративного правопорушення працівники податкової мілі­ції мають право перевіряти у громадян та посадових осіб доку­менти, що посвідчують особу, здійснювати адміністративне за­тримання, складати протоколи про адміністративні правопору­шення, застосовувати інші заходи, передбачені законодавством про адміністративні правопорушення.

2. Оперативно-розшукова діяльність підрозділами податкової міліції проводиться відповідно до Закону України "Про опера-тивно-розшукову діяльність" і здійснюється гласними та неглас­ними заходами.

Оперативні працівники податкової міліції мають право:

• проводити опитування громадян, використовувати їх доб­ровільну допомогу;

• брати участь у перевірці фінансово-господарської діяльно­сті підприємств, установ, організацій та окремих осіб;

• витребувати, збирати і вивчати документи та дані, що ха­рактеризують діяльність підприємств, установ, організацій, а та­кож спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці або вчиненні злочину, джерело та розміри їхніх доходів;

• проводити операції із захоплення озброєних злочинців, припинення тяжких злочинів;

• здійснювати візуальне спостереження у громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки, оптичних та радіо­приладів, інших технічних засобів обстеження приміщення;

• залучати громадян з їхньої згоди до співробітництва на конфіденційній основі;

• здійснювати проникнення у злочинну групу із збереженням у таємниці достовірних даних щодо власної особи;

• мати гласних і негласних штатних працівників;

• застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю на підставах і в порядку, встановлених чин­ним законодавством для працівників правоохоронних органів;

• знімати інформацію з каналів зв'язку та застосовувати інші технічні засоби отримання інформації;

••! негласно проникати до житлових приміщень, здійснювати візуальне спостереження у них та інші оперативно-розшукові за­ходи відповідно до чинного законодавства¹.

Закон України "Про боротьбу з корупцією" // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 34. - Ст. 266.

218

Розділ Ш. Правоохоронні органи України

Глава 1. Державна податкова служба

219

3. Досудове слідство співробітники слідчих підрозділів подат­кової міліції проводять згідно з кримінальним та кримінально-процесуальним законодавством України.

У зв'язку з прийняттям у 2001 році нового Кримінального кодексу України та внесенням змін до Кримінально-процесуаль­ного кодексу України у справах про злочини, передбачені стат­тями 204 (Незаконне виготовлення, зберігання, збут або транс­портування з метою збуту підакцизних товарів), 207 (Ухилення від повернення виручки в іноземній валюті), 208 (Незаконне від­криття або використання за межами України валютних рахун­ків), 209 (Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом), частинами 2, 3, 4 статті 212 (Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових пла­тежів), статтями 216 (Незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок), 218 (Фіктивне банкрутство) Кримінального кодексу України, досу-дове слідство проводиться слідчими податкової міліції.

Якщо під час цих злочинів будуть встановлені злочини, передбачені статтями 191, 192, 200, 201, 202, 203, 205, 213, 215, 219, 220, 221, 255, 358, 364, 366 та 367 КК, вчинені особою, щодо якої ведеться слідство, або іншою особою, якщо вони пов'язані зі злочинами, вчиненими особою, щодо якої ведеться слідство, вони розслідуються слідчими податкової міліції.

У разі-¹ викриття злочину, який віднесений до компетенції слідчих податкової міліції, вони порушують кримінальну справу і розслідують її у повному обсязі, застосовуючи передбачені за­конодавством заходи для всебічного, повного й об'єктивного до­слідження усіх обставин справи.

Слідче управління податкової міліції забезпечує організацій­но-методичне керівництво діяльністю слідчих підрозділів органів ДПС. Воно здійснює процесуальний контроль за провадженням попереднього слідства та надає практичну допомогу у розслі­дуванні найбільш складних злочинів. Слідче управління та ре­гіональні слідчі відділи або відділення становлять єдиний цен­тралізований слідчий апарат податкової міліції з виключно проце­суальною підлеглістю і підзвітністю нижчих органів вищим.

4. Боротьба з корупцією в органах ДПС проводиться спе­ціально створеними підрозділами податкової міліції, які у свою чергу підпорядковуються Управлінню по боротьбі з корупцією та безпеки в органах ДПС. Законодавчою базою діяльності цих під-

розділів є Закон України "Про боротьбу з корупцією¹*. Відповід­но до нього уповноважені підрозділи здійснюють оперативні та слідчі дії для запобігання та викриття корупційних діянь та ін­ших правопорушень, пов'язаних з корупцією у системі органів ДПС.

5. Забезпечення безпеки працівників органів державної подат­кової служби та захист їх від протиправних посягань, пов'язаних з виконанням ними посадових обов'язків, здійснюється спеціаль­но уповноваженими підрозділами податкової міліції. Створення зазначених підрозділів обумовлено специфікою діяльності пра­цівників податкової служби, які при виконанні посадових обов'язків часто стикаються з образами, погрозами щодо себе та близьких осіб, нанесенням ушкоджень, вбивством чи знищенням належного їм майна, залякуванням, психічним тиском, хуліган­ськими або провокуючими діями з боку осіб, які повинні сплачу­вати податки.

6. Охорона особистої та громадської безпеки. Крім того, згідно з Законом України "Про державну податкову службу в Україні" на співробітників податкової міліції покладено обов'я­зок незалежно від посади, яку вони обіймають, місцеперебування і часу в разі звернення до них громадян або посадових осіб із зая­вою чи повідомленням про загрозу особистій чи громадській без­пеці або в разі безпосереднього виявлення такої загрози вжити заходів щодо запобігання правопорушенню і його припинення, рятування людей, подання допомоги особам, що її потребують, встановлення і затримання осіб, які вчинили правопорушення, охорони місця події і повідомлення про це в найближчий орган внутрішніх справ.

Податкова міліція відповідно до покладених на неї завдань має право:

• приймати і реєструвати заяви, повідомлення та іншу інфор­мацію про злочини і правопорушення, віднесені до її компетен­ції, у встановленому порядку перевіряти їх та приймати щодо них передбачені законом рішення;

• здійснювати досудову підготовку матеріалів за протоколь­ною формою, вживати заходів щодо відшкодування заподіяних державі збитків;

• виявляти причини й умови, що сприяли вчиненню злочи­нів та інших правопорушень у сфері оподаткування, вживати за­ходів щодо їх усунення;

220

Розділ III. Правоохоронні органи України

• збирати, аналізувати й узагальнювати інформацію щодо по­рушень податкового законодавства, прогнозувати тенденції роз­витку негативних процесів кримінального характеру, пов'язаних з оподаткуванням.

Посадова особа податкової міліції у межах повноважень, на­даних законодавством, самостійно приймає рішення і несе за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінарну або іншу, перед­бачену законодавством відповідальність. Посадова особа подат­кової міліції, яка виконує свої обов'язки відповідно до наданих законодавством повноважень та у межах закону, не несе відпові­дальності за заподіяні збитки. Такі збитки компенсуються за ра^ хунок держави.

§ 2. Система та компетенція органів державної податкової служби

Державну податкову службу в Україні створено за рішенням Ради Міністрів УРСР від 12 квітня 1990 року № 70. 4 грудня то­го ж року Верховна Рада УРСР прийняла Закон "Про державну податкову службу в Українській РСР". Податкову систему України було започатковано на початку 90-х років минулого сто­річчя прийняттям низки законодавчих актів, зокрема законів Ук­раїни "Про систему оподаткування", "Про оподаткування доходів підприємств і організацій", "Про Державний реєстр фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів" тощо. Створюючи її, законодавець мав на меті побудувати таку подат­кову систему, яка б відповідала соціально-економічним реаліям, сьогодення та становила важливий складовий елемент функ-. ціонування незалежної держави. • _

Якісно новий етап у розвитку податкової системи та її скла^. дових — податкової служби і системи оподаткування — почався у 1996—1997 роках з прийняттям Указу Президента України; "Про заходи по реформуванню податкової політики" від 31 черв­ня 1996 року, а 22 серпня 1996 року Президент України підписав Указ "Про утворення Державної податкової адміністрації Украї^ ни та місцевих державних податкових адміністрацій". Нині В Україні діє понад ЗО нормативно-правових актів вищого рівня юридичного значення, які регулюють порядок обчислення і спла­ти різних видів податків і відрахувань. Усього чинне законодав­ство про систему оподаткування передбачає на даний час 20 зат

Глава 3. Державна податкова служба

221

гальнодержавних податків, зборів, відрахувань у різні фонди і 14 місцевих податків та зборів.

Прийняттям 5 лютого 1998 року Верховною Радою України у новій редакції Закону України "Про державну податкову служ­бу в Україні" в основному завершилося законодавче врегулюван­ня діяльності державної податкової служби. Таке відбулося впер­ше серед країн СНД та Східної Європи.

Таким чином були поєднані зусилля податкової служби та органів внутрішніх справ щодо посилення контролю за виконан­ням податкового законодавства. Було ліквідовано паралелізм і дублювання в роботі, можливість перекладання відповідальності за низьку якість роботи. Податкова служба, як оновлена структу­ра державного управління, посіла основне місце в системі орга­нів управління бюджетно-податковими відносинами.

Зазначеними вище нормативно-правовими актами було сформовано оптимальну систему органів державної податкової служби та визначено її структурно-функціональні характеристики.

До системи органів державної податкової служби належать:

• Державна податкова адміністрація України;

• державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі;

• державні податкові інспекції у районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах.

Державна податкова адміністрація України залежно від кіль­кості платників податків та інших місцевих умов може утворю­вати міжрайонні (на два і більше районів), об'єднані (на місто і район) державні податкові інспекції та у їх складі — відповідні підрозділи податкової міліції.

У Державній податковій адміністрації України та державних податкових адміністраціях в Автономній Республіці Крим, об­ластях, містах Києві та Севастополі утворюються колегії. Чи­сельність і склад колегії Державної податкової адміністрації України затверджуються Кабінетом Міністрів України, а колегій державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі — Державною по­датковою адміністрацією України. Колегії є дорадчими органами, Що розглядають найважливіші напрями діяльності відповідних Державних податкових адміністрацій.

Структуру Державної податкової адміністрації України за­тверджує Кабінет Міністрів України.

222

Розділ III. Правоохоронні органи України

Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються Державній податковій адміністрації України.

Державні податкові інспекції у районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні та об'єдна­ні державні податкові інспекції підпорядковуються відповідним державним податковим адміністраціям в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Органи ДПС України координують свою діяльність з фінан­совими органами, органами Державного казначейства України, органами служби безпеки, внутрішніх справ, прокуратури, ста­тистики, державними митною та контрольно-ревізійною служба­ми, іншими контролюючими органами, установами банків, а та­кож з податковими службами інших держав.

Державну податкову службу України очолює Голова Дер­жавної податкової адміністрації України, якого призначає на по­саду та звільняє з посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України.

Заступники Голови Державної податкової адміністрації Ук­раїни призначаються на посаду та звільняються з посади Кабіне­том Міністрів України за поданням Голови Державної податко­вої адміністрації України. Кількість заступників Голови Держав­ної податкової адміністрації України визначає Кабінет Міністрів України.

Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі очолюють голови, які призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Голови Державної податкової ад­міністрації України.

Державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні та об'єдна­ні державні податкові інспекції очолюють начальники, що їх при­значає на посаду і звільняє з посади Голова Державної податко­вої адміністрації України за поданням голів відповідних держав­них податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Начальники управлінь податкової міліції призначаються Го­ловою Державної податкової адміністрації України.

Державна податкова адміністрація України (далі — ДПА) як центральний орган ДПС здійснює насамперед організаційно-роз­порядчі функції, пов'язані з роботою регіональних ланок ДПС. Державна податкова адміністрація України отримує, узагальнює

Глава 3. Державна податкова служба

223

і аналізує звіти та статистичні дані податкових органів про вико­нану роботу; проводить безпосереднє обстеження і перевірку діяльності податкових органів; контролює додержання податко­вого законодавства, правильність обчислення, повноту і своєчас­ність сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов'язкових платежів), а також неподаткових доходів, встановлених законодавством.

ДПА виконує і функцію, безпосередньо пов'язану з впливом на податкову політику держави: вносить у встановленому поряд­ку пропозиції щодо вдосконалення податкового законодавства; приймає у випадках, передбачених законом, нормативно-правові акти й методичні рекомендації з питань оподаткування; роз'яс­нює законодавство з питань оподаткування серед платників по­датків; вносить пропозиції та розробляє проекти міжнародних договорів стосовно оподаткування, виконує в межах, визначених законодавством, міжнародні договори з питань оподаткування.

Крім того, ДПА здійснює й організаційно-методичну функ­цію шляхом затвердження форми податкових розрахунків, звітів, декларацій та інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів, декларацій про валютні цін­ності, зразка картки фізичної особи — платника податків та ін­ших обов'язкових платежів, форми повідомлення про відкриття або закриття юридичними особами, фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності банківських рахунків, а також форми звітів про роботу, проведену органами державної податкової служби. ДПА також організовує роботу зі створення інформаційної системи автоматизованих робочих місць та інших засобів автоматизації та комп'ютеризації робіт органів державної податкової служби; розробляє основні напрями, форми й методи проведення перевірок додержання податкового та валютного за­конодавства.

Функція з організації роботи з особовим складом полягає у здійсненні заходів щодо добору, розстановки, професійної підго­товки та перепідготовки кадрів для органів державної податкової служби.

ДПА України, ДПА в Автономній Республіці Крим, облас­тях, містах Києві та Севастополі, а також державні податкові ін­спекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції спрямо­вують свою діяльність на:

• облік платників податків;

224

Розділ Щ.• Правоохоронні органи України

• перевірку додержання податкового законодавства платни­ками податків; :

• застосування податкової санкції за порушення податкового

законодавства;

• запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесе­ним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування та провадження у справах про адмі­ністративні правопорушення.

Облік платників податків — безпосередній обов'язок органів ДПС. Він здійснюється шляхом формування та ведення Держав­ного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів та Єдиного банку даних про платників по­датків — юридичних осіб. Платникові податку, який став на об­лік, відповідний регіональний орган ДПС видає довідку з іденти­фікаційним номером. Для платників податків нарахування заро­бітної плати, користування послугами банків та кредитних уста­нов тощо можливо лише за наявності такого номера. Для всіх потенційних платників податків постановлення на податковий облік є обов'язковим.

Для виконання цієї функції органи ДПС мають право: одер­жувати безплатно необхідні відомості для формування інформа­ційного фонду Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів від підприємств, уста­нов, організацій незалежно від форм власності, включаючи На­ціональний банк України та його установи, комерційні банки, та громадян — суб'єктів підприємницької діяльності — про суми до­ходів, виплачених фізичним особам, і утриманих з них податків, інших платежів, від органів, уповноважених проводити державну реєстрацію, а також видавати спеціальні дозволи (ліцензії, патен­ти тощо) на здійснення деяких видів підприємницької діяльності — про видачу таких дозволів суб'єктам підприємницької діяльності, від органів внутрішніх справ — про громадян, які прибули на проживання до відповідного населеного пункту чи вибули з нього, від органів реєстрації актів громадянського стану — про громадян, які померли.

Перевірка додержання податкового законодавства здійс­нюється шляхом контролю за додержанням законодавства про податки, інші платежі, валютні операції, порядку розрахунків із споживачами з використанням електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем і товарно-касових книг, лімітів го­тівки в касах та її використанням для розрахунків за товари, ро­боти, послуги, а також контролю за наявністю свідоцтв про дер-

Глава 3. Державна податкова служба

225

жавну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності та ліцен­зій, патентів, інших спеціальних дозволів на здійснення окремих видів підприємницької діяльності; контролю за додержанням ви­конавчими комітетами сільських і селищних рад порядку при­йняття та обліку податків, інших платежів від платників подат­ків, своєчасністю і повнотою перерахування цих сум до бюджету. З цією метою органи ДПС мають право:

— здійснювати на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності та у громадян, у тому числі грома­дян—суб'єктів підприємницької діяльності, перевірки грошових документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій, товарно-касових книг, показників електронних контрольно-касо­вих апаратів і комп'ютерних систем, що застосовуються для роз­рахунків за готівку із споживачами, та інших документів неза­лежно від способу подання інформації (включаючи комп'ютер­ний), пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, інших плате­жів, наявності свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, спеціальних дозволів (ліцензій, па­тентів тощо) на її здійснення, а також одержувати від посадових

.осіб і громадян у письмовій формі пояснення, довідки і відомості з питань, що виникають під час перевірок; перевіряти у посадо­вих осіб, громадян документи, що посвідчують особу, під час проведення перевірок з питань оподаткування; викликати поса­дових осіб, громадян для пояснень щодо джерела отримання до­ходів, обчислення і сплати податків, інших платежів, а також проводити перевірки достовірності інформації, одержаної для за­несення до Державного реєстру фізичних осіб — платників по­датків та інших обов'язкових платежів;

— запрошувати громадян, у тому числі громадян — суб'єктів підприємницької діяльності, для перевірки правильності нараху­вання та своєчасності сплати ними податків, інших платежів;

— одержувати безплатно від підприємств, установ, організа­цій, включаючи Національний банк України та його установи, комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, від гро­мадян — суб'єктів підприємницької діяльності довідки, копії до­кументів про фінансово-господарську діяльність, отримані дохо­ди, видатки підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та громадян про розрахункові, валютні та інші рахунки, інформацію про наявність та обіг коштів на цих рахун­ках, у тому числі про ненадходження у встановлені терміни ва­лютної виручки від суб'єктів підприємницької діяльності, та ін­шу інформацію, пов'язану з обчисленням та сплатою податків,

8 2-174

226

Розділ ІН. Правоохоронні органи України

інших платежів у порядку, визначеному законодавством, входити в будь-які інформаційні системи, зокрема комп'ютерні, для ви­значення об'єкта оподаткування;

— обстежувати будь-які виробничі, складські, торговельні та інші приміщення підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та житло громадян, якщо вони використо­вуються як юридична адреса суб'єкта підприємницької діяльнос­ті, а також для отримання доходів. У разі відмови керівників під­приємств, установ, організацій і громадян допустити посадових осіб органів державної податкової служби для обстеження зазна­чених приміщень і обладнання та неподання документів про отримані доходи і проведені витрати органи ДПС мають право визначати оподатковуваний дохід (прибуток) таких підприємств, установ, організацій та громадян на підставі документів, що свід­чать про одержані ними доходи (прибутки), а стосовно громадян — також з урахуванням оподаткування осіб, які займаються анало­гічною діяльністю;

— одержувати щомісяця безплатно від митних органів звітні дані про ввезення на митну територію України імпортних това­рів і справляння при цьому податків, інших платежів та інфор­мацію про експортно-імпортні операції, що їх здійснюють рези­денти і нерезиденти, за формою, погодженою з Державною по­датковою адміністрацією України, та від органів статистики дані, необхідні для використання у проведенні аналізу фінансово-гос­подарської діяльності підприємств, установ, організацій усіх

форм власності¹.

Застосування податкових санкцій за порушення податкового законодавства визначається законодавством як один з найважли­віших напрямів діяльності органів ДПС. Податкові санкції засто­совуються у вигляді стягнення недоїмки, накладення адміністра­тивного штрафу або нарахування пені, а також у вигляді зупи­нення операцій на розрахункових рахунках. Недоїмка — це сума заниженого чи прихованого прибутку або сума податку за інший прихований чи неврахований об'єкт оподаткування. Штраф — грошове стягнення за порушення податкового законодавства. Пе­ня — сума, яка нараховується у разі затримки сплати податків, інших обов'язкових платежів. Операції платників податків на ра-

¹ Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про державну податкову службу в Україні" // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 29. - Ст. 190.

Глава 3. Державна податкова служба

227

хунках в установах банків, інших фінансово-кредитних устано­вах можуть зупинятися, за винятком операцій щодо сплати по­датків та інших платежів.

Стягнення недоїмки, накладення адміністративного штрафу, нарахування пені та зупинення операцій на розрахункових ра­хунках податкові органи застосовують за:

• відмову у проведенні документальної перевірки чи недопу­щення посадових осіб органів державної податкової служби для обстеження приміщень, що використовуються для одержання до­ходів або пов'язані з утриманням інших об'єктів оподаткування незалежно від їх місцезнаходження, обладнання, електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем, що застосо­вуються для розрахунків за готівку із споживачами, вагокасових комплексів, систем та засобів штрихового кодування;

• неподання або несвоєчасне подання органам державної по­даткової служби податкових декларацій, розрахунків, аудитор­ських висновків та інших документів, необхідних для обчислен­ня податків, інших платежів, а також за неподання або несвоє­часне подання установам банків платіжних доручень на сплату податків, інших платежів;

• непред'явлення свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, спеціальних дозволів (ліцензій, па­тентів тощо) на її здійснення, сертифікатів відповідності елек­тронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем;

• порушення встановленого законом порядку реєстрації в ор­гані державної податкової служби як платників податків, відсут­ності обліку об'єктів оподаткування або коли існує реальна за­гроза витрачання коштів чи відчуження майна, вилучення яких у встановленому законом порядку є єдиним засобом відшкоду­вання збитків, завданих державі, у зв'язку з неплатоспроможні­стю юридичної особи, що перевіряється та інші податкові право­порушення¹.

Один з найважливіших напряміів діяльності органів ДПС — запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним за­коном до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинен­ня, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення. Зазначений напрям діяльності був висвітлений У § 1 цієї глави.

Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про державну податкову службу в Україні" // ВВР України. — 1998. — № 29. — Ст. 190.

8*

228

Розділ III. Правоохоронні органи України

Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, а також базові структурні підрозділи ДПС — державні податкові інспекції у ра­йонах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції виконують аналогічні функції, але у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

До системи органів Державної податкової адміністрації України належить і податкова міліція. Про повноваження цього органу ДПС України вже йшлося у § 1 цієї глави. Додамо, що систему органів податкової міліції становлять:

Департамент боротьби з відмиванням доходів, отриманих злочинним шляхом, Слідче управління, Управління по боротьбі з корупцією та безпеки в органах ДПС, Головне управління по­даткової міліції, до складу якого входять: Управління по орга­нізації боротьби з незаконним обігом товарів, Управління по опе­ративному документуванню, Оперативно-аналітичне управління, Оперативне управління, Управління дослідчих перевірок, Управ­ління по оперативному супроводженню збиткових підприємств, Управління організації оперативних заходів по скороченню податкової заборгованості та інші підрозділи, що забезпечують виконання функціональних завдань відповідно до повноважень, наданих податковій міліції чинним законодавством;

управління податкової міліції, слідчі відділи ввдаткової мілі­ції, відділи по боротьбі з корупцією та безпеки в ерганах держав­ної податкової служби відповідних державних податкових адмі­ністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі;

відділи податкової міліції, слідчі відділення (групи) податко­вої міліції відповідних державних податкових інспекцій у райо­нах, містах, районах у містах, міжрайонних та об'єднаних дер­жавних податкових інспекцій.

Податкову міліцію очолює начальник податкової міліції — перший заступник Голови Державної податкової адміністрації України, а в державних податкових адміністраціях в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі — на­чальники управлінь податкової міліції — перші заступники голів відповідних державних податкових адміністрацій.

Посадові особи органів ДПС зобов'язані додержуватися Кон­ституції і законів України, інших нормативних актів, прав та охо-ронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, ор-

Глава 3. Державна податкова служба

229

ганізацій, забезпечувати виконання покладених на органи ДПА функцій та повною мірою використовувати надані їм права¹.

Питання для самоконтролю

1. За якими напрямами правоохоронної діяльності діє ДПС?

2. Дайте характеристику структури ортнів податкової служби України.

3. Яка Посадова особа має право пршіначити та звільнити з посади Голову ДПА ?

4. У чому полягає перевірка додержання податковою законо­давства?

5. Які органи становлять систему податкової міліції?

Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про державну податкову службу в Україні" // Відомості Верховної Ради України — 1998 — № 29. - Ст. 190.

Глава 4 Виявлення та розслідування злочинів

§ 1. Поняття виявлення та розслідування злочинів

Виявлення та розслідування злочинів — важливий вид пра­воохоронної діяльності. У процесі її здійснення вирішуються специфічні завдання, спрямовані на повне і швидке розкриття кожного злочину, розшук злочинців та осіб, які зникли, своє­часне притягнення до кримінальної відповідальності. При цьому суб'єкти цієї діяльності позбавлені права на необгрунтоване обвинувачення та на юридичну помилку. Правоохоронна діяль­ність у сфері виявлення та розслідування злочинів є несумісною із фактами протиправних затримань і арештів, її предмет вклю­чає характерні ознаки професійної діяльності органу (посадової особи), уповноваженого виявляти та (або) розслідувати злочин, окремі форми, етапи та принципи цієї діяльності.

Виявлення та розслідування події злочину — це процес, шо розгортається у часі та просторі, в якому встановлюються, до­сліджуються, оцінюються численні фактичні обставини, здій­снюються цілеспрямовані пошукові перевірочні, контрольні та правові дії. Більшість питань детально розглядається у курсах кримінально-процесуального права, криміналістики та оператив-но-розшукової діяльності. У даній навчальній дисципліні висвіт­люється юридична діяльність, предмет якої полягає у виконанні функції правоохорони.

Виявлення та розслідування злочинів характеризується кіль­кома ознаками. По-перше, охороною прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб шляхом правильного застосування адміністративного, кримінального та кримінально-процесуально­го законодавства з тим, щоб жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності. По-друге, державним впливом на злочинність, захистом інтересів держави і суспільства з тим, щоб застосовувати кримінальну відповідальність до винних осіб.

Глава 4. Виявлення та розслідування злочинів

231

Така діалектична єдність вказаних ознак зумовлена певною єдністю інтересів держави і особи'.

Охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб трансформується у принцип правоохорони, за яким притяг­нення до кримінальної відповідальності невинної особи є непри­пустимим. За ст. 29 Конституції кожна людина має право на сво­боду та особисту недоторканність. При цьому в Основному За­коні підкреслюється, що у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи відвернути його уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про три­мання під вартою. У порядку додержання цього принципу вста­новлено кримінальну відповідальність за зловживання або юри­дичні помилки, припущені посадовими особами при здійсненні ними виявлення та розслідування злочинів, зокрема за завідомо незаконний арешт, затримання або привід (ст. 371 КК), за при­тягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК), за примушення давати показання (ст. 373 КК). Згідно з Конституцією ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60).

Захист інтересів держави і суспільства також втілюється у принцип правоохорони, за яким відповідальності підлягають лише винні особи. Разом з тим юридична відповідальність має індивідуальний характер. Ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме пра­вопорушення (ст. 61 Конституції ); доводити свою невинуватість у вчиненні злочину не є обов'язком особи, притягнутої до відпо­відальності; обвинувачення за Конституцією не може грунтува­тися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлума­чаться на її користь (ст. 62). Для додержання цього принципу встановлено кримінальну відповідальність за завідомо неправ­дивий донос (ст. 383 КК), завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК). При цьому якщо самим фактом розголошення посадовою особою даних попереднього слідства завдано істотної шкоди державним чи громадським інтересам, це є підставою для

Михайленко О.Р. Расследование преступлений: законності, й обеспечение прав граждан. — К.: Юрінком Інтер. — 1999. — С.45.

г

232

Розділ III. Правоохоронні органи України

притягнення цієї посадової особи до кримінальної відпові­дальності.

Професійна діяльність з виявлення та розслідування злочи­нів має інтегративне значення незалежно від відомчої належності осіб, які є суб'єктами цієї діяльності. Усі вони керуються нормами КПК України. Інші процесуальні процедури з цього приводу мо­жуть лише доповнювати його¹.

Така професійна діяльність вимагає спеціалізації, взаємодії та ґрунтовної правової підготовки. Вона здійснюється за різними типами правових охоронних дій, а саме: правопримушувальними, правовстановлюючими, правозабезпечувальними та правовіднов-лювальними.

Встановлення злочину або особи злочинця (підозрюваного, обвинуваченого) здійснюється за умов різних типів складностей фактичних обставин, з урахуванням очевидного або неочевидно­го типів вчинення злочину. Джерелами інформації про подію злочину можуть бути як у першому, так і у другому випадку фізичні особи (наприклад, потерпілі, очевидці тощо), інформація про фізичні або інші наслідки дій винних осіб, документи, но­татки тощо. Виявленням злочину вважається встановлення події (явища, часу, обставин, особи тощо), зокрема моменту заволодін-ня майном, проникнення у житлове приміщення, нападу на особу і заволодіння її майном, заподіяння розладу здоров'я тощо. Деякі особливості встановлення моменту закінчення події притаманні злочинам, які за складом є формальні (моментом закінчення злочину в таких злочинах вважається сама дія, наприклад, при хуліганстві або розбійному нападі) або матеріальні (моментом закінчення є виникнення шкоди, іншого матеріального наслідку, наприклад, при заподіянні тілесних ушкоджень, крадіжках тощо).

Для очевидних злочинів не характерна висока складність виявлення та розслідування. Встановлення складу злочину при цьому не потребує особливих зусиль у доказуванні. Проте здебільшого подія злочину приховується особою або групою осіб. Це стосується більшості так званих неочевидних злочинів, які вчи­няються у господарський, фінансовій та інших сферах, злочинів, що пов'язані з обігом наркотичних засобів тощо. Виявлення їх, зокрема фінансового шахрайства, несплати податків, інших видів неочевидних (латентних) злочинів, потребує попередньої та до­даткової контрольно-перевірочної роботи. Етіологія "трастових"

Глава 4. Виявлення та розслідування злочинів

233

¹ Кримінальне-процесуальний кодекс України з постатейними матеріала­ми. — К.: Юрінком Інтер, 2000.

злочинів, розслідування банківських справ свідчать про появу нової хвилі злочинів, виявлення та доказування яких потребує значних професійних зусиль.

У процесі виявлення та розслідування злочинів правоохо­ронні органи України дедалі частіше використовують можли­вості Таких міжнародних організацій, як Інтерпол або Європол. Розвиток політичних, соціальних, економічних та екологічних відносин в Європі та й усьому світі супроводжується стрімким зростанням міжнародної злочинності. Типові її прояви — це відмивання "брудних" грошей, запровадження у міжнародний обіг фальшивих грошей, торгівля людьми, незаконна поставка зброї в "гарячі точки", розкрадання міжнародних кредитів, неле­гальна торгівля людськими органами, наркобізнес. Останнім часом через мережу Інтернет поширюється культ насильства та жорсткості, дитяча порнографія та расистська пропаганда. Стрижнем ефективної боротьби з міжнародними злочинами стає узгодження слідчих та оперативних дій і повноважень поліцій європейських країн.

Значних зусиль потребує пошук та встановлення осіб, що пропали безвісти.

Під час виявлення та розслідування конкретного злочину виявляються інші неправомірні дії, що стає достатньою під­ставою для порушення кримінальних справ і проведення само­стійного розслідування цих неправомірних дій. Також додатко­вого розслідування потребують так звані суміжні склади злочинів, коли однією антисуспільною дією вчиняються два і навіть більше різних злочинів¹.

Виявлення та розслідування злочинів здійснюється у проце­суальних та позапроцесуальних формах, але з обов'язковим до­держанням вимог Конституції України та КПК. В іншому разі сама діяльність, яка здійснюється з порушенням конституційних або процесуальних норм, перетворюється на протиправну.

Типові правові дії (як було зазначено раніше, їх класифі­кують на правовстановлюючі, правопримушувальні, правозабез-печувальні та правовідновлювальні) становлять певний алгоритм функції правоохорони.

Правопримушувальні дії перемежовуються з іншими видами правових дій. Вони найпоширеніші і характерні для правоохо­ронної діяльності при виявленні та розслідуванні злочинів. Для

Матишевский П. Преступления против собственности й смежнне с ними преступления. — К.: Юринком. — 1996. — С. 240.

234

Розділ III. Правоохоронні органи України

Глава 4. Виявлення та розслідування злочинів

235

відносин, що забезпечують функцію правоохорони між уповнова­женими органами та громадянами, характерна специфічна взаємодія, яка відображена у кримінальному законодавстві. Пові­домляти про злочин — право кожного громадянина. Законода­вець передбачив звільнення від кримінальної відповідальності за активне сприяння у розкритті таких тяжких злочинів, у тому числі вчинених у складі організованої групи. Проте, коли грома­дянинові стало відомо про тяжкий злочин або про приготування до нього, він зобов'язаний повідомити про це правоохоронні органи. Особа не несе відповідальності за відмову давати пока­зання або пояснення лише щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (ст. 63 Конституції).

Правовий примус при провадженні з виявлення та розсліду-ван«я злочинів може мати як безпосередній, так і опосередко­ваний характер, оскільки законні повноваження і вимоги право­охоронних органів мають обов'язкову силу. Так, зобов'язані під­коритися порядку проведення та оформлення слідчих дій усі їх учасники. Разом з тим примус має опосередкований характер, тобто вимагається лише точне виконання вимог щодо проведен­ня слідчих дій, зокрема оглядів, освідувань, виїмок, допитів, впізнання, отримання зразків для порівняльного дослідження, призначення експертизи, очної ставки, ексгумації трупа тощо.

Безпосередньо правопримушування спрямоване на істотне обмеження прав людини, на примусовий варіант правової пове­дінки у разі накладення арешту на майно, затримання підозрюва­ного, при обранні запобіжного заходу у вигляді арешту тощо.

Правовстаповлюючі дії з виявлення та розслідування злочи­нів спрямовані на збір даних, які прямо чи побічно підтвер­джують причетність осіб (або особи) до злочину. Встановлення таких даних за певним обсягом формує доказову базу з розслі­дування конкретного злочину. При цьому необхідно враховувати властивість фактичних даних підтверджувати, спростовувати або іншим чином співвідноситися із подією злочину. Особливе зна­чення має вид доказів, зберігання доказових властивостей речей, інформації тощо. Об'єктивне й повне проведення виявлення і розслідування злочину свідчить про неупередженість процесу, що є запорукою законності правоохоронної діяльності.

Виявлення злочину, як правило, передує розслідуванню. Хоч у багатьох випадках ці види діяльності здійснюються паралельно. Розслідування кримінальних справ у кримінально-процесуально­му законодавстві називають досудовим слідством, тобто таким, що передує судовому слідству з розгляду даного злочину.

Достатність підстав для початку слідства є важливим, відправ­ним моментом. Ні суспільні катаклізми, ні одноособові або гру­пові уявлення про негативні прояви тощо не можуть бути при­водом для початку провадження, тобто проведення робіт з вияв­лення або розслідування. Лише вичерпний перелік джерел досто­вірної інформації про наявні ознаки злочину може бути взятий до уваги. Такими джерелами або, за кримінально-процесуальним законодавством (ст. 94 КПК), приводами до порушення кримі­нальної справи можуть бути:

— заяви або повідомлення підприємств, установ організацій, посадових осіб представників влади, громадськості або окремих громадян;

— повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину;

— явка з повинною;

— повідомлення, опубліковані у пресі;

— безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, проку­рором або судом ознак злочину.

Дізнавач, слідчий, прокурор, суддя мають власноручно роз­почати провадження, якщо вони безпосередньо виявили ознаки злочину під час їх повсякденної праці. Справа може бути пору­шена за умови достатності даних, які характеризують ту чи іншу подію як злочин.

Будь-яка подія має предмет доказування. Зазначені ознаки утворюють загальний предмет доказування, а за злочинами, вчи­неними неповнолітніми особами, особами, які захворіли на ду­шевну хворобу після вчинення злочину або вчинили суспільне небезпечні діяння у стані неосудності, предмет доказування кон­кретизується, доповнюється ознаками, що характеризують пра­вовий статус неповнолітніх та душевнохворих.

Доказування у процесі виявлення та розслідування злочинів — це діяльність суб'єктів правоохорони із збирання, перевірки, оцінки доказів та джерел їх походження, а також формулювання аргументів, прийняття рішень по суті кримінальної справи¹.

При доказуванні насамперед мають бути встановлені об'єк­тивні обставини події злочину, серед яких важливе місце посідає причинний зв'язок між злочинною дією (або бездіяльністю) та шкодою (її обсягом або розміром). Паралельно встановлюються

Докладніше про доказування (доказове право) див.: Міхеєнко М.М., Нор В. Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. — К.: Либідь, 1999.

236

Розділ III. Правоохоронні органи України

суб'єктивні ознаки злочину, тобто винність особи, мотиви кримі­нального вчинку тощо. При цьому до уваги беруться й обста­вини, що свідчать про ступінь вини причетної до злочину особи (або групи осіб), причини й умови, що сприяли вчиненню зло­чину, соціальна та правова характеристика винного, його можливі взаємини з потерпілим тощо.

Правозабезпечувальні дії поширюються на різних осіб, що бе­руть участь у виявленні та розкритті злочину (зокрема тих, які ведуть провадження, відстоюють свої інтереси у провадженні або сприяють йому), та на законні права фізичних і юридичних осіб, які є учасниками розслідування. Існують кілька груп правозабез-печувальних дій. Дії однієї групи полягають у виявленні та усу­ненні причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів. До при­чин та умов, що сприяють вчиненню злочинів, належать об'єк­тивні та суб'єктивні обставини буття, які зумовлюють (детермі­нують) злочини або безпосередньо спричиняють спрямованість на вчинення неправомірних дій. Причини та умови виявляють шляхом комплексного дослідження макро- або мікрооточення особи злочинця та механізму вчинення злочину. Спеціальним за­ходом, який слугує запобіганню злочинам, є направлення подан­ня органу розслідування до підприємств, установ, організацій про усунення обставин (криміногенних факторів), що спричи­нюють вчинення злочинів. Подання вноситься у зв'язку з конк­ретною кримінальною справою.

Правозабезпечувальний характер подання полягає в тому, що воно може бути внесено до м®менту закінчення розслідування; у ньому мають бути викладені всі без винятку причини й умови; інформація про них має грунтуватися на проведених діях з виявлення та розслідування злочину; вимоги щодо усунення причин та умов можуть стосуватися правомірних дій або бездіяльності (невиконання вимог чинних нормативних актів) тощо; подання є дієвим засобом забезпечення прав громадян та виконання ними законодавче встановлених обов'язків. До іншої групи правозабезпечувальних дій відносять дії із забезпечення безпеки суддів та працівників правоохоронних органів, а також учасників розслідування кримінальних справ (так само як і їх близьких), життю, здоров'ю або безпеки чи майну (майновим правам) яких існує реальна загроза¹.

Інші види забезпечувальних дій мають суто процесуальний характер і розглядаються в курсі кримінального процесу.

Глава 4. Виявлення та розслідування злочинів

237

Правовїдновлювальні дії при виявленні та розслідуванні поля­гають у захисті та поновленні честі, гідності, ділової репутації по­терпілих, юридичної та соціальної реабілітації особи, яку неза­конно обвинувачено у вчиненні злочину. Правовідновлення при виявленні та розслідуванні злочинів реалізується у заходах з відшкодування матеріальної та моральної шкоди, поновлення статусу та прав потерпілого, з відшкодування йому витрат на стаціонарне лікування тощо. Порядок і розмір відшкодування шкоди визначаються при прийнятті рішення, яке реабілітує особу. При цьому моральна шкода відшкодовується у грошовій формі незалежно від відшкодування майнової шкоди.

Таким чином, роль попереднього слідства е надзвичайно важ­ливою у системі правоохоронної діяльності. Від якості вияв­лення і розслідування злочину, надійності доказів у криміналь­ній справі, (достовірності отриманої інформації залежить своєчасність попереднього слідства, а також грунтовність і справедливість судового рішення, а отже рівень захисту прав людини, інтересів держави, охорони правового порядку.

Питання для самоконтролю

1. В чому полягає виявлення злочинів?

2. В чому полягає розслідування злочинів?

3. Які існують типи правових дій, що характеризують

виявлення та розслідування злочинів як правоохоронну діяльність?

4. Наведіть приклади правовстановлюючих, правопримушу-

вальних, правозабезпечувальних та правовідновлювальних дій.

§ 2. Засади виявлення злочинів

Засоби та пошукові процедури, які застосовуються у процесі виявлення злочинів, вивчаються в курсі криміналістики та опе-ративно-розшукової діяльності. Висвітлення цих питань у курсі правоохоронної діяльності полягає у дослідженні організаційних і моральних засад виявлення злочинів.

Органи, які здійснюють виявлення злочинів, орієнтовані на протидію та викриття протиправної діяльності, їхні завдання визначені в КПК, Законі України "Про оперативно-розшукову Діяльність", інших законах, що формулюють правоохорон-

238

Розділ III. Правоохоронні органи України

ну компетенцію з вказаних питань, а також відповідних наста­новах.

Основні завдання органів, які уповноважені виявляти злочи­ни, полягає у пошуку та документуванні протиправної діяльності окремих осіб та груп, у фіксації розвідувально-підривної діяль­ності спеціальних служб іноземних держав та організацій, припи­ненні правопорушень, забезпеченні вимог кримінального судо­чинства, проведенні діяльності в інтересах безпеки суспільства і держави. Подібні завдання становлять предмет спеціальної пра­воохоронної діяльності (див. § 3 глави 1).

Виявлення злочинів, як уже було сказано, є професійно ризикованою діяльністю. Особовий склад органів, що уповнова­жені її здійснювати, виконує при цьому певну оперативну профе­сійну роль (функцію). Особливо вона стосується конкретної посадової особи, зокрема її місця у структурі органу, розподілу праці, інтенсивності та послідовності виконання певних опера­тивних та слідчих дій, виконання процесуальних документів, стилю взаємодії з учасниками розслідування тощо. В основі цієї ролі мають бути такі моральні засади, як правдивість, чесність, відданість інтересам справи та інші. Приниження ролі моральних засад призводить, як правило, до несумлінного виконання своїх обов'язків, неадекватного професійного волевиявлення, перетво­рення оперативно-розшукової діяльності на джерело суспільної небезбеки.

Оперативний працівник, який протистоїть злочинові, має бути, по-перше, активним суб'єктом діяльності, а по-друге, -культивувати особисту готовність (установку) до виконання виключно правомірних службових завдань. Він має вміло використовувати спеціальні знання та досвід, дистанціюватися від позаслужбового впливу і таким чином забезпечувати ґрун­товність та об'єктивність службових рішень. Готовність до вико­нання своїх завдань полягає в постійному засвоєнні нових знань і створенні способу їх оновлення, психологічній адаптації до негативних факторів, негативної інформації (психологічному імунітетові), вмінні працювати в умовах посилення демократич­них засад правосуддя та більш чутливому ставленні учасників кримінального процесу до примусу та проявам насильства.

Органи, що уповноважені виявляти та протидіяти злочинам, чітко визначені в законодавстві, про що йшлося при висвітленні поняття спеціальної правоохоронної діяльності. До них, зокрема, належать:

— органи кримінальної та спеціальної міліції;

Глава 4. Виявлення та розслідування злочинів

239

— спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочин­ністю;

— оперативно-розшукові підрозділи Державної автомобіль­ної інспекції;

— органи служби безпеки (розвідка, контррозвідка, військова контррозвідка); підрозділи захисту національної державності, бо­ротьби з корупцією та організованою злочинною діяльністю, опе­ративно-технічні підрозділи, підрозділи з оперативного докумен­тування;

— підрозділи з оперативно-розшукової роботи прикордонних військ;

— підрозділи оперативного забезпечення охорони Державної служби охорони;

— оперативні підрозділи податкової міліції;

— оперативні підрозділи Державного департаменту з питань виконання покарань.

Цей перелік уповноважених органів вичерпний, їх діяльність за своїм характером є оперативно-розшуковою, спрямованою на отримання доказів про злочинну подію, особу злочинця (підоз­рюваного або винного), інших обставин справи, що становлять предмет доказування у кримінальній справі.

Важливе завдання виявлення злочину — його повне роз­криття, тобто здійснення комплексу заходів щодо повного вста­новлення події злочину, викриття осіб, винних у його вчиненні. Розкриття злочину, яке за часом встановлення істини може бути досить тривалим процесом, як поняття має кілька аспектів. По-перше, розкриття попереднє (оперативне), що включає з'ясу­вання обставин події злочину, встановлення та викриття особи (осіб), яка його вчинила (вчинили), а також обставин, що харак­теризують ступінь та характер її вини. По-друге, процесуальне розкриття передбачає з'ясування всіх без винятку обставин, що становлять предмет доказування у кримінальній справі. Оста­точним же рішенням з цього приводу є звичайно рішення суду, виправдувальний чи обвинувальний вирок у кримінальній справі.

Важливим моментом у виявленні злочину є факт реєстрації заяви, повідомлення чи інформації про вчинення дії, що має ознаки злочину. Процедура реєстрації передбачена спеціальним актом, за яким чергова частина органу внутрішніх справ має зафіксувати їх та видати заявникові або ініціатору спеціальний номер реєстрації. Цей номер ідентифікує реєстрацію криміналь­ної справи. З цього приводу в оперативному підрозділі органу,

240

Розділ III. Правоохоронні органи України

Глава 4. Виявлення та розслідування злочинів

241

який реєструє заяву, повідомлення чи інформацію, разом із кримінальною справою ведеться оперативно-розшукова справа, в якій зосереджуються конфіденційні матеріали з виявлення зло­чину. Розкриття злочину значною мірою залежить від організації роботи на початковій стадії виявлення злочину - взаємодії опе­ративних підрозділів із слідчими під час проведення огляду місця події, встановлення кола причетних до події осіб, розробки оперативно-слідчих версій.

У порядку виконання цієї діяльності оперативні підрозділи вказаних органів можуть здійснювати: а) контрольно-переві­рочні, б) спостережно-перевірочні і в) тактичні акції. Ці дії та акції можуть мати як закритий (конфіденційний), так і відкри­тий характер. Так, опитування громадян оперативні працівники можуть проводити лише за згодою опитуваних осіб, використо­вуючи їх добровільну допомогу; на засадах добровільності вста­новлюється співробітництво з особами, проводиться робота з виявлення характерних обставин за допомогою гласних і негласних штатних працівників.

Ініціюючи розкриття злочину, оперативні працівники отри­мують від юридичних та фізичних осіб безплатно або за винаго­роду інформацію про підготовлені або вчинені злочини, відві­дують житлові та інші приміщення за згодою їхніх власників або мешканців для з'ясування обставин вчиненого або підготовлюва-ного злочину, збирають відомості про протиправну діяльність підозрюваних осіб, одержують розвідувальну інформацію, у тому числі шляхом таємного проникнення працівника до приміщення, транспортних засобів, на земельні ділянки. У процесі розкриття злочинів беруть до уваги криміногенну та іншу соціальну або психологічну інформацію, будують типові або індивідуальні вер­сії про подію злочину, особу злочинця.

Активній розробці версій вчиненого злочину можуть допо­могти відбір телеграфно-поштових відправлень, негласне вияв­лення та фіксація слідів тяжкого злочину, документи та інші предмети, що можуть бути доказами підготовки або вчинення та­кого злочину, чи отримання інформації з каналів зв'язку, засто­совування різних технічних засобів зняття інформації. Уповнова­жений орган, що здійснює виявлення злочину, повинен мати юридичні підстави для проникнення до житла, накладення ареш­ту на кореспонденцію, проведення виїмки, зняття інформації з каналів зв'язку, якими можуть бути лише рішення суду.

Ефективними при виявленні та розкритті злочинів є заходи щодо витребування, збору та узагальнення господарських та бух-

галтерських документів, а також даних, що характеризують діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя тих осіб, які є підозрюваними у підготовці або вчиненні злочину, вивчення джерел та розмірів їхніх доходів порівняно із тими доходами, які ці особи задекларували. При цьому оператив­ні працівники разом із громадянами, які допомогають їм на гро­мадських засадах, можуть проводити контрольні закупівлі това­рів, перевіряти фінансово-господарську діяльність підприємств, установ, організацій та окремих осіб.

Для викриття протиправної господарської діяльності опера­тивні підрозділи можуть створювати конспіративні підприємства та організації, шифрувати відомчу належність працівників, при­міщень, транспортних засобів своїх підрозділів.

Більше того, для отримання потрібної інформації компе­тентні органи проводять операції з проникнення в злочинну гру­пу негласного працівника із збереженням у таємниці достовірних даних щодо його особи. При цьому на дії таких працівників поширюється звільнення від відповідальності¹. Ці акції межують із застосуванням засобів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї. Уповноважені органи повинні діяти на підставах і в порядку, встановлених законами про міліцію, Служ­бу національної безпеки, Прикордонні війська, Управління охо­рони вищих посадових осіб України. Нагляд за діяльністю орга­нів, що уповноважені виявляти злочини, здійснює прокуратура.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає виявлення злочинів?

2. Назвіть органи, які уповноважені виявляти злочини.

3. Дайте загальну характеристику компетенції органів з пи­тань виявлення злочинів.

4. Якими нормативно-правовими актами регламентується діяльність зазначених органів?

Юридичним підґрунтям проведення спеціальних акцій із захоплення озброєних осіб, припинення тяжких злочинів, затримання та доставлення підозрюваних до уповноважених органів є норми КК про необхідну оборону (ст. 36), затримання особи, яка вчинила злочин (ст. 38), крайня необхідність (ст. 39), про діяння, пов'язане з ризиком (ст. 42), виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43).

Розділ III. Правоохоронні органи України

§ 3. Засади розслідування злочинів

Процес розслідування є предметом курсу кримінально-про­цесуального права та криміналістики. В полі зору предмета на­шого курсу перебувають лише засади діяльності з розслідування злочинів уповноважених органів.

Органами, уповноваженими проводити розслідування злочи­нів, є органи слідства, органи дізнання та прокуратура.

Органи слідства за законодавством уповноважені проводити досудове слідство у кримінальних справах. Посадовими особами, які конкретно і безпосередньо виконують цю функцію, є слідчі прокуратури, слідчі органів внутрішніх справ, а у справах про державні злочині — слідчі органів безпеки. У справах про економічні злочини (приховування валютної виручки, ухилення від сплати податків, фіктивне банкрутство тощо) розслідують злочини слідчі податкової міліції.

Незалежно від відомчої належності слідчі органи керуються єдиним кримінально-процесуальним законодавством, мають однакові повноваження, єдиний процесуальний статус. Під час розслідування конкретної кримінальної справи їхні вказівки для інших учасників розслідування мають однакову юридичну силу. У кожному випадку виявлення ознак злочину слідчий зобо­в'язаний порушити кримінальну справу, організувати розкриття злочину, встановити винних осіб, захистити права та законні інтереси осіб, вжити заходів щодо усунення причин та умов вчи­нення злочину, відшкодування заподіяної шкоди. Для реалізації цих завдань слідчі органи наділені широкими повноваженнями

Вони приймають рішення з питань організації розслідування кримінальних справ як процесуальне незалежні особи, дору­чають органам дізнання провадження розшукових та слідчих дій, вимагають від оперативних підрозділів активної участі у

розкритті злочину.

Слідчий не може виконувати водночас завдання, які супере­чать суті правоохоронної діяльності. Так, він не може брати учас­ті у розслідуванні справи, якщо є потерпілим, свідком, цивільним позивачем або цивільним відповідачем; якщо він брав участь у цій справі як спеціаліст, експерт, перекладач або якщо його родичі заінтересовані у результатах розслідування справи тощо. За наявності цих обставин слідчий повинен заявити прокуророві або безпосередньому керівникові самовідвід.

Досудове слідство полягає у діяльності слідчих органів (слід­чого) з пошуку, перевірки, дослідження, оцінки, використання

Глава 4. Виявлення та розслідування злочинів

243

встановлених фактів та доказів для захисту прав та законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій. Досудо­ве слідство створює умови для належного розгляду та вирішення кримінальних справ у суді. Воно має сприяти таким чином здійсненню правосуддя. Помилки досудового слідства можуть спричинити судові помилки, тому матеріали досудового слідства підлягають ретельній і незалежній оцінці в суді.

Термін досудового слідства становить два місяці з моменту порушення кримінальної справи. За цей період слідчий встанов­лює наявність або відсутність складу злочину; він має обгрунту­вати та довести предмет доказування, встановити (разом з опе­ративними підрозділами) особу, яка вчинила злочин, скласти обвинувальний висновок та направити матеріали справи проку­ророві для їх затвердження та передачі до суду. Слідчий приймає також рішення про застосування примусових заходів медичного характеру, про закриття або зупинення провадження у справі. Термін досудового слідства може бути продовжений до трьох місяців (районним, міським або прирівняним до них прокуро­ром), а в особливо складних справах — до шести місяців (проку­рором Автономної Республіки Крим, прокурором області, міста Києва, військовим прокурором округу або їх заступниками). На більший термін досудове слідство може продовжити Гене­ральний прокурор України або його заступники у виняткових випадках.

Органи дізнання вказані у ст. 101 КПК. Серед них:

• міліція (виконує найбільший обсяг робіт з провадження дізнання);

• податкова міліція (у справах про ухилення від сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також у справах про приховування валютної виручки);

• органи безпеки (у справах, віднесених законом до їх відання);

• командири військових частин, з'єднань, начальники вій­ськових установ (у справах, про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час про­ходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені робітниками і службовцями Збройних Сил України у зв'язку з виконанням службових обов'язків або в розташуванні частини, з'єднання, установи);

• митні органи (у справах про контрабанду);

• начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профі-

244

\7 " 1^і

Розділ'III. Правоохоронні органи України *

Глава 4. Виявлення та розслідування злочинів

245

лакторіїв (у справах про злочини, що порушують встановлений порядок несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазначених

установ);

• органи державного пожежного нагляду (у справах про по­жежі і порушення протипожежних правил);

• органи охорони державного кордону (у справах про пору­шення державного кордону);

• капітани морських суден, що перебувають у далекому пла­ванні.

Безумовно, для всіх перелічених органів провадження дізнання не є основним видом діяльності. Ці органи розслідують злочини лише у випадках, коли це є продовженням їх основної діяльності, тобто виконанням тих основних обов'язків, які визна­чені у законодавстві.

Особливості компетенції органів міліції, органів служби без­пеки, митних органів та органів охорони державного кордону як органів дізнання полягають у тому, що вони можуть поєднувати провадення як процесуальних, так і оперативно-розшукових дій, узгодуючи ці обидва напрями для виконання одного із завдань правоохоронної діяльності — боротьби зі злочинністю.

Дізнання та досудове слідство співвідносяться як певні етапи розслідування кримінальних справ. Вони мають деякі спільні риси. Уповноважені органи на обох етапах займаються розкрит­тям злочинів, викриттям або розшуком винних у вчиненні зло­чину осіб, а також діяльністю із запобігання злочинам; вирішую­ться типові процесуальні завдання, хоч і за різних категорій злочинів; загальним є предмет доказування; суб'єкти правоохо­ронної діяльності мають застосовувати однакові кримінально-процесуальні норми, правові наслідки для учасників розсліду­вання як при дізнанні, так і при попередньому слідстві мають

однакову силу.

Діяльність органів дізнання полягає у прийнятті, реєстрації, розгляді та перевірці заяв і повідомлень про злочини. Вони приймають рішення щодо порушення кримінальних справ за на­явності ознак злочину й проваджують дізнання у справах про тяжкі злочини та злочини, які не є тяжкими; готують матеріали у протокольній формі, а також виконують окремі доручення

слідчих.

Дізнання у справах про злочини, що не є тяжкими або особливо тяжкими првадиться у строк не більше десяти днів, починаючи з моменту встановлення особи, яка його вчинила.

І

Якщо таку особу не встановлено, дізнання зупиняється. Проте органи дізнання вживають заходів до встановлення такої особи. У справах про тяжкий або особливо тяжкий злочин дізнання проводиться у строк не більше десяти днів з моменту порушення справи.

Дізнання у справах, у яких здійснюється провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів, зменшує навантаження на слідчі органи, дає їм можливість зосередитись на розслідуванні небезпечних резонансних злочинах. Даний вид провадження відомий у кримінально-процесуальному праві як протокольна форма (див. гл. 35 КПК).

Основним органом, який проводить дізнання у більшій кіль­кості категорій справ, є міліція. Міліція — складова частина орга­нів внутрішніх справ України (див. главу 5 розділу III цього посібника). У складі міліції за функціональним розподілом іс­нують кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, держав­на автомобільна інспекція та податкова міліція. Серед основних обов'язків зазначених органів важливе місце посідає проваджен­ня у кримінальних справах.

Прокурор у межах своєї компетенції (про компетенцію про­курора див. главу 1 розділу III) може брати участь у проведенні дізнання та досудового слідства. У разі потреби він може осо­бисто проводити попереднє слідство або окремі слідчі дії у будь-якій справі. Він може підключитися до розслідування злочину на будь-якій стадії, давати вказівки слідчому, вимагати їх виконан­ня. Вказівки прокурора з питань здійснення нагляду за виконан­ням законів органами дізнання і попереднього слідства є обов'яз­ковими для них. При оскарженні слідчим отриманих вказівок вищестоящому прокуророві не може зупинити їх виконання, за винятком незгоди слідчого з найістотніших питань розсліду­вання, а саме: з притягнення конкретної особи (групи осіб) як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину, про обсяг обвинува­чення, направлення справи для віддання обвинуваченого до суду, а також про закриття справи. У таких випадках передбачено окремі процедури скасування вказівок прокурора вищестоящим прокурором або передачі кримінальної справи для розслідування іншому слідчому. Якщо ж прокурор розслідує кримінальну спра­ву особисто, то на нього поширюються вимоги, властиві слідчим органам.

Суд виконує функцію правосуддя (див. глави 1 та 2 роз­ділу ІІ). Суд (суддя) розглядає справу з додержанням усіх прин­ципів правосуддя, тобто всебічно, повно, об'єктивно досліджує

246

Розділ III. Правоохоронні органи України

всі обставини справи, встановлює об'єктивну істину, вживає заходів щодо захисту прав та законних інтересів громадян, а також юридичних осіб, усуває причини та умови вчинення злочину тощо. При цьому під час розгляду кримінальної справи суд не пов'язаний висновками органів, які здійснювали виявлен­ня та розслідування злочинів. Судовий розгляд справи відбу­вається на законних підставах, за внутрішнім переконанням судді, основаному на всебічному, повному й об'єктивному роз­глядові обставин справи, їх системному зіставленні та сукуп­ності, за умови виключення зовнішнього впливу на результати розгляду кримінальної справи.

При вирішенні питання по суті у протокольній процедурі до-судової підготовки матеріалів прокурор порушує кримінальну справу та формулює висновок щодо обвинувачення особи, яка стала перед судом (гл. 35 КПК). Розглянувши при цьому матеріали, надані органом дізнання, складає обвинувальний висновок та направляє справу до суду або повертає матеріали для провадження досудового слідства. В разі відсутності підстав прокурор приймає рішення про відмову в порушенні криміналь­ної справи.

Питання для самоконтролю

1. Дайте загальну характеристику організації розслідування •мочите.

2. Якими є особливості розслідування кримінальних справ органами дізнання та органами слідства?

3. Чи може прокурор проводити розслідування кримінальних справ?

4. Назвіть органи дізнання та слідства.

Розділ IV

Правозахисні органи України

Глава 1

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини

§ 1. Загальна характеристика інституту

Уповноваженого Верховної Ради України

з прав людини

Інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини перебуває у стадії становлення. Перший Уповноважений з прав людини в Україні був призначений на посаду тільки у травні 1998 року.

Необхідність утворення цього інституту зумовлена багатьма обставинами. По-перше, недостатнім рівнем захисту прав і сво­бод громадян традиційними процедурами захисту. По-друге, збільшенням імовірності порушень прав громадян посадовими особами в умовах не досить визначеного законодавства. По-тре­тє, проголошенням приєднання Української держави до розвине­них міжнародних стандартів демократії. І, по-четверте, демокра­тичністю цього правозахисного інституту, а саме: незалежністю від державних органів, відкритістю, відсутністю формалізованих процедур розгляду заяв і скарг, безплатним наданням громадя­нам допомоги.

Загалом, історичний досвід підтверджує, що необхідність утворити інститут омбудсмана постає тоді, коли існуючі інститу­ти захисту прав людини недостатньо ефективні, внаслідок чого і виникає потреба в додаткових механізмах їх захисту.

Діяльність Уповноваженого безпосередньо спрямована на охо­рону прав і свобод людини, розширення обізнаності громадян про порушення органами влади, посадовими особами їх прав і свобод. Ця діяльність водночас е і правозахисною, і правоохоронною. У ре­зультаті діяльності омбудсмана підтримується віра людини у справедливість, нейтралізується негативне ставлення особи до влади, пом'якшуються конфлікти між державою, її органами і громадянами. Цей інститут, поєднуючи в собі риси інституту

Глава 1. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини 249

держави й інституту громадянського суспільства, погоджує інте­реси між ними та пом'якшує суперечності. Діяльність Уповнова­женого демократизує суспільство, розвиває правову свідомість.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює легітимний парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України в межах повноважень.

Інститут Уповноваженого Верховної Ради виступає додатко­вим (субсидіарним) засобом захисту прав і свобод людини щодо інших правозахисних механізмів і неповною мірою компенсує недоліки традиційних засобів захисту прав людини, парламент­ського і відомчого контролю за адміністративними органами. "Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забез­печують захист і поновлення порушених прав і свобод", — під­креслюється у ч. 2 ст. 4 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини".

Він виступає незаангажованим, деполітизованим інститутом, який безпосередньо приймає скарги від громадян. Уповноваже­ний Верховної Ради України з прав людини наділений власними повноваженнями із значного кола питань. Він може використо­вувати різні методи впливу.

§ 2. Компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від ін­ших державних органів та посадових осіб.

Незалежність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини гарантується ст. 20 Закону: "Втручання органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань гро­мадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форм власності) та їх посадових та службових осіб у діяльність Упов­новаженого забороняється". Уповноважений може співпрацюва­ти з різними складами Верховної Ради України, оскільки термін його повноважень не збігається з терміном повноважень Верхов­ної Ради (5 років — Уповноваженого з прав людини і 4 роки — Верховної Ради). Крім того, у ч. З ст. 4 Закону сказано: "Повно­важення Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмеже­ні у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України або-її розпуску (саморозпуску)".

250

Розділ IV. Правозахисні органи України

Уповноважений розглядає скарги про порушення конститу­ційних прав громадян, які звертаються до нього після того, як всі правомірні шляхи для відновлення порушених прав вичерпано. Якщо омбудсман вважає за необхідне, то він знову може пору­шити провадження у відповідних державних органах. Крім того, він аналізує стан справ щодо забезпечення прав людини у країні в цілому, подає щорічні доповіді з цього питання парламенту, водночас пропонуючи відповідні законодавчі заходи для усунен­ня типових причин порушення прав і свобод громадян. Таким чином, інститут Уповноваженого — ефективний правозахисний орган, який відіграє істотну роль у забезпеченні прав людини.

Згідно зі ст. З Закону України "Про Уповноваженого Верхов­ної Ради з прав людини" діяльність Уповноваженого спрямовано на:

• захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією і законами України, а також міжнародними дого­ворами України;

• додержання та повагу до прав і свобод людини і громадя­нина суб'єктами, зазначеними у Законі України "Про Уповнова­женого Верховної Ради України з прав людини";

• запобігання порушенням прав і свобод людини і громадя­нина або сприяння їх поновленню;

• сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина відповідно до Конституції Украї­ни та міжнародних стандартів тощо;

Здійснюючи свої повноваження, Уповноважений з прав лю­дини керується Конституцією, законами України, чинними між­народними договорами.

Згідно зі ст, 2 зазначеного Закону сферою його компетенції є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини між громадянином України, незалежно від місця його перебивання, іно­земцем чи особою без громадянства, які перебивають на терито­рії України, та органами державної влади, органами місцевого са­моврядування, їх посадовими і службовими особами.

У сферу компетенції Уповноваженого входять і відносини, що виникають між громадянином при реалізації його прав і сво­бод та об'єднаннями громадян, установами, підприємствами, ор­ганізаціями (незалежно від форми власності), їх посадовими і службовими особами.

Значними є повноваження українського омбудсмана. Зокре­ма, він має право:

• невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-міністром України, головами

Глава 1. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини 251

Конституційного Суду України, Верховного Суду України та ви­щих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцево­го самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форми власності), їх посадовими та службовими особами;

• бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Ка­бінету Міністрів України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

• звертатись до Конституційного Суду України з поданням:

— про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента та Кабі­нету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина;

— про офіційне тлумачення Конституції та законів України;

• ознайомитись з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримувати їх копії в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на під­приємствах, в установах, організаціях (незалежно від форми власності), органах прокуратури, включаючи справи, які перебу­вають у судах. Доступ до інформації, пов'язаної зі службовою та державною таємницями, здійснюється в порядку, визначеному законодавчими актами України;

• вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій (незалежно від форми власності) сприяння прове­денню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних пояснень;

• відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установи відбування засудженими по­карань та установи примусового лікування і перевиховання, пси­хіатричні лікарні; опитувати осіб, які там перебувають, та отри­мувати інформацію щодо умов їх тримання;

• звертатись до суду із заявою про захист прав і свобод лю­дини і громадянина тих осіб, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом;

252

Розділ IV. Правозахисні органи України

• направляти у відповідні органи акти реагування Уповнова- 1 женого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і грома­дянина для вжиття цими органами необхідних заходів;

• перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод: людини і громадянина відповідними державними органами, у то­му числі тими, що проводять оперативно-розшукову діяльність¹ тощо.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації (неза­лежно від форм власності), посадові та службові особи, до яких звернувся Уповноважений, зобов'язані співпрацювати з ним і на­давати йому необхідну допомогу, зокрема:

— забезпечувати доступ до матеріалів і документів, у тому числі на засадах, зазначених у нормативних актах про охорону державної та службової таємниць;

— надавати інформацію і давати пояснення стосовно фактич­ної і правової підстави своїх дій та рішень.

Відмова органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форм власності), їх посадових і службових осіб від співпраці, а також умисне приховування або надання неправдивих даних, будь-яке незаконне втручання у діяльність Уповноважено­го з метою протидії тягнуть за собою відповідальність згідно з чинним законодавством.

Наділяючи омбудсмана такими повноваженнями, законода­вець закріплює за ним і певні обов'язки. Зокрема, Уповноваже­ний Верховної Ради України з прав людини зобов'язаний додер­жуватися Конституції і законів України, інших правових актів, прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, забезпечувати виконання покладених на нього функцій та пов­ною мірою використовувати надані йому права.

Статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав лю­дини регулюється статтями 55, 85, 101 і 150 Конституції Украї­ни, Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради Ук­раїни з прав людини", а також Законом України "Про державну службу". Закріплення статусу Уповноваженого з прав людини на конституційному рівні свідчить про визнання пріоритету прав людини і громадянина в нашій країні, про визнання державою нагальної потреби у незалежному, деполітизованому органі для захисту громадянина від управлінського свавілля, бюрократич­них збочень державного апарату, несправедливого ставлення з боку посадових осіб. Конституційне закріплення статусу Упов-

Глава 1. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини 253

новаженого Верховної Ради України з прав людини надає цьому інститутові більшої вагомості, підвищує його роль у правоохо­ронній діяльності.

Термін повноважень Уповноваженого Верховної Ради Украї­ни з прав людини — п'яти років. Він починається з дня складен­ня Уповноваженим присяги на сесії Верховної Ради. Оскільки законом не заборонено, то та сама особа може призначатися на посаду Уповноваженого кілька разів.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини при­значається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Пропозиції щодо кандидатур(и) на посаду Уповноваженого вно­сять Голова Верховної Ради або народні депутати (чисельністю не менше однієї четвертої від конституційного складу Верховної Ради). Відповідний комітет Верховної Ради подає Верховній Ра­ді України свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду Уповноваженого, відповідності її вимогам, передбаченим зако­ном, та підтверджує відсутність причин, які б перешкодили їй обійняти цю посаду.

Призначеним вважається той кандидат, за якого проголосу­вала більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України, про що приймається постанова.

Законодавство чітко регламентує порядок припинення по­вноважень та звільнення з посади омбудсмана, що є важливою гарантією його діяльності. Так, згідно із законодавством України повноваження Уповноваженого припиняються у разі:

• його відмови від подальшого виконання обов'язків шляхом подання заяви про складення своїх повноважень;

• набрання законної сили обвинувального вироку суду щодо нього;

• набрання законної сили рішення суду про визнання особи, яка обіймає посаду Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою;

• складення присяги новообраним Уповноваженим;

• смерті особи, яка обіймає посаду Уповноваженого.

Верховна Рада України може прийняти рішення про звіль­нення з посади Уповноваженого до закінчення строку, на який його було обрано, у таких випадках:

• порушення ним присяги;

• порушення вимог щодо несумісності діяльності;

• припинення громадянства України;

254

Розділ IV. Правозахисні органи України

• неспроможності протягом більше чотирьох місяців підряд виконувати обов'язки через незадовільний стан здоров'я чи втра­ту працездатності.

Висновок про наявність підстави для звільнення з посади Уповноваженого має дати тимчасова спеціальна комісія Верхов­ної Ради України.

За наявності зазначених підстав Верховна Рада розглядає пи­тання і приймає відповідну постанову про звільнення з посади Уповноваженого за поданням Голови Верховної Ради України або не менш як однієї четвертої депутатів від конституційного складу Верховної Ради України.

Уповноважений вважається звільненим з посади, якщо за це проголосувала більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України.

Припинення повноважень та звільнення з посади Уповнова­женого оформляються відповідною постановою Верховної Ради України.

Важливою гарантією діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є також те, що він користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень. Без згоди Верховної Ради України він не може бути притягнутий до кримі­нальної відповідальності або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються у судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також особистому оглядові. Кримінальну справу проти Уповноваженого може порушити ли­ше Генеральний прокурор України. За порушення законодавства щодо гарантій діяльності Уповноваженого, його представників та працівників секретаріату винні особи притягуються до відпові­дальності згідно з чинним законодавством.

Уповноважений зобов'язаний зберігати конфіденційність інформації. Це зобов'язання діє і після припинення його пов­новажень. У разі розголошення таких відомостей Уповноваже­ний несе відповідальність у встановленому законодавством порядку.

Уповноважений не має права розголошувати отримані відо­мості про особисте життя заявника та інших причетних до заяви осіб без їхньої згоди.

Законодавець не наділив Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини правом законодавчої ініціативи.

У своїй діяльності Уповноважений використовує відомості про порушення прав і свобод людини і громадянина, які він отримує:

Глава 1. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини______255

• із звернень громадян України, іноземців, осіб без громадян­ства чи їх представників;

• із звернень народних депутатів України;

• за власною ініціативою.

Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють у їх­ніх інтересах, відповідно до Закону України "Про звернення гро­мадян".

§ 3. Акти Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

Актами реагування Уповноваженого на порушення положень Конституції та законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є: конституційне подання Уповноваженого; подання до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форми власності) та їх поса­дових і службових осіб.

Конституційне подання Уповноваженого — це акт, поданий до Конституційного Суду України для вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Рес­публіки Крим; офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Подання до органів державної влади, місцевого самовряду­вання, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форми власності) та їх посадових і службових осіб здійснюється для вжиття у місячний строк відповідних захо­дів щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина.

Згідно зі ст. 18 Закону України "Про Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини" протягом першого кварталу кожного року Уповноважений подає Верховній Раді України що­річну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод лю­дини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємства­ми, установами, організаціями (незалежно від форми власності)

256

Розділ IV. Правозахисні органи України

та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина.

У цьому документі Уповноважений повинен проаналізувати найпоширеніші порушення прав і свобод людини і громадянина,, відзначити недоліки у діяльності органів державної влади, поса­дових осіб, навести дані про неправильне тлумачення чи застосу­вання законів, зробити висновки та подати рекомендації, спрямо­вані на поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини і громадянина, на вдосконалення законодавства у частині прав лю­дини і практики його застосування.

Щорічна доповідь має містити посилання на випадки пору­шень прав і свобод людини і громадянина, щодо яких Уповнова­жений уживав необхідних заходів, на результати перевірок, що відбувалися протягом року.

У разі потреби Уповноважений може представити Верховній Раді спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина.

За щорічною та спеціальною (спеціальними) доповідями Уповноваженого Верховна Рада приймає постанову¹.

Щорічні та спеціальні доповіді разом з прийнятою постано­вою Верховної Ради України публікуються в офіційних видан­нях Верховної Ради.

Для здійснення своїх повноважень Уповноважений з прав людини формує секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Структура сек­ретаріату, розподіл обов'язків та інші питання щодо організації його роботи регулюються Положенням про секретаріат Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини. Призначає на посаду та звільняє працівників секретаріату Уповноважений.

При Уповноваженому для надання консультативної підтрим­ки, проведення наукових досліджень, а також вивчення пропози­цій щодо поліпшення захисту прав і свобод людини і громадяни­на може створюватися консультативна рада (вона може діяти і на громадських засадах) з осіб, які мають досвід роботи у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина.

¹ Перша доповідь Уповноваженого "Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні" відбулася у жовтні 2000 року.

Глава 1. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини 257

Уповноважений має право призначати своїх представників у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою Украї­ни. Це будуть представники Уповноваженого на місцях¹.

Питання для самоконтролю

1. Дайте загальну характеристику інституту Уповноваже­ного Верховної Ради з прав людини.

2. У чому полягають повноваження омбудсмана?

3. Який порядок обрання та припинення повноважень Уповно­важеного?

4. Якими є вимоги щодо особи омбудсмана?

5. Назвіть акти Уповноваженого та охарактеризуйте їх.

Карпачева Н. Народньій правозащитник всегда в оппозиции к власти-Интервью // Голос Украйни. — 1998. — 26 сентября.

2—174

Глава 2 Юстиція України

§ 1. Правозахисна діяльність юстиції

Органи юстиції традиційно належать до правозастосовних

органів нашої держави.

Враховуючи те, що діяльність юстиції межує з виконанням правоохоронних дій (охорона прав; відновлення порушеного пра­ва або виконання покарань; захист конституційного порядку і на­ціональної безпеки; підтримання правопорядку; забезпечення стану законності), органи юстиції, безумовно, посідають впли­вове становище в системі забезпечення прав і свобод людини.

Якщо розглядати правоохоронну діяльність органів юстиції, то вони виконують два типи дій: правозабезпечення та правовід-

новлення.

Основними напрямами діяльності органів юстиції є: а) діяль­ність із забезпечення правосуддя; б) діяльність з юридичної до­помоги; в) діяльність з виконання рішень (вироків), постанов су­дових органів.

Органи юстиції очолює Міністерство юстиції України, яке є центральним органом виконавчої влади в Україні, що забезпечує реалізацію державної правової політики, державної політики з питань громадянства, міжнаціональних та міграційних відносин. Мін'юст накопичує значний досвід у розробці відповідних державних програм, а в більшості з них він є центральним вико­навцем з питань правової політики, створення сучасного інфор­маційно-правового простору.

До органів юстиції звертається дедалі більше громадян. Останні зміни у діяльності Мін'юсту стосуються утворення Департаменту у справах національностей та міграції. Він покли­каний впливати на соціальний і національно-культурний розви­ток усіх етнічних спільнот, що проживають в Україні.

Правову основу діяльності органів юстиції становлять Кон­ституція, закони України "Про державну виконавчу службу", "Про нотаріат", Положення про Міністерство юстиції України,

Глава 2. Юстиція України

259

затверджене Указом Президента України від ЗО грудня 1997 ро­ку № 1396/97, Положення про Головне управління юстиції Мі­ністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, об­ласні, Київське і Севастопольське міські управління юстиції, за­тверджене наказом Міністерства юстиції України від 5 лютого 1999 року № 9/5, та інші нормативно-правові акти.

Основні напрями (функції) діяльності органів юстиції за­кріплюються саме в зазначених нормативно-правових актах.

Так, до забезпечення правосуддя безпосередньо віднесено:

• організаційне, матеріально-технічне забезпечення судів за­гальної юрисдикції (крім Верховного Суду України та госпо­дарських судів), затвердження кошторисів на утримання судів та їх фінансування¹;

• роботу з кадрами, соціальний захист працівників суду, до­бір та підготовка кандидатів у судді, підготовка матеріалів для призначення або обрання суддів, голів судів, їх заступників, переведення на посади в інші суди та звільнення з посад (крім Верховного Суду України та господарських судів), формування суддівського кадрового резерву, здійснення нормування та мето­дичного забезпечення управлінської діяльності голів судів, орга­нізація професійного навчання, стажування і підвищення квалі­фікації суддів, голів і заступників голів судів, а також інших пра­цівників судів;

• експертне забезпечення правосуддя, формування державно­го замовлення на науково-дослідні роботи в галузі судової екс­пертизи, спрямування і контроль діяльності підвідомчих науко­во-дослідних інститутів судових експертиз, координація роботи відповідних державних органів з питань розвитку судової екс­пертизи, ведення реєстру атестованих судових експертів;

• внесення Президентові України пропозицій з питань мере­жі місцевих судів та кількості в них суддів.

До завдань органів юстиції щодо здійснення діяльності з юридичної допомоги можна віднести:

• розвиток правової інформатизації, формування у громадян правового світогляду;

• розробку проектів законів (наприклад, за 1998 рік підготов­лено 51 законопроект) та інших нормативно-правових актів, що стосуються прав і свобод людини, відносин між громадянином і

Згідно із Законом "Про судоустрій України", що набирає чинності 1 чер­вня 2002 р., створюється Державна судова адміністрація, яка перебиратиме на себе, зокрема й питання з фінансування судів.

9*

260

Розділ IV. Правозахисні органи України

державною владою, конституційного устрою, повноважень і взаємовідносин органів державної влади, судоустрою та судочин­ства, цивільного і кримінального законодавства; у подальші роки кількість розроблених та опрацьованих законопроектів значно збільшилась;

• здійснення правової експертизи (висновків) щодо відповід­ності Конституції та законам України основних положень зако­нодавства Європейського Союзу, вимог нормопроектної техніки проектів законів, інших актів законодавства, що подаються на розгляд до органів державної влади. Наприклад, лише за один 1998 рік за дорученням Президента України Міністерством юс­тиції проведено 2722 правові експертизи проектів нормативно-правових актів, опрацьовано 1814 проектів міжнародних дого­ворів¹;

• розробку пропозицій щодо усунення суперечностей між ак­тами законодавства та заповнення прогалин у ньому;

• здійснення відповідно до законодавства державної реєстра­ції нормативних актів органів виконавчої влади, органів госпо­дарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, ведення реєстру цих актів, надання інформації з бази даних реєстру;

• систематизацію законодавства України;

• легалізацію всеукраїнських, міжнародних та місцевих об'єд­нань громадян, реєстрацію політичних партій, міжнародних гро­мадських організацій, відділень, філій, представництв та інших структурних осередків громадських (неурядових) організацій іноземних держав в Україні та їхньої символіки, контроль за до­держанням ними положень їх статутів;

• сприяння розвиткові юридичних послуг з метою реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб, здійснення у випадках, передбачених законодавством, державної реєстрації юридичних осіб та реєстрації прав на нерухоме майно, ведення реєстру застави майна, організація у системі органів юс-тиції надання громадянам і юридичним особам додаткових плат­них послуг правового характеру;

• організацію роботи установ нотаріату, перевірку їх діяль^ ності, здійснення контролю законності вчинення нотаріальних дій державними і приватними нотаріусами;

¹ Стинік С. Оптимізація нормотворчої діяльності як правового засйбу утвердження прав і свобод людини // Право України, г- 1999. — № 5. — С. 3.

Глава 2. Юстиція України

261

• підготовку нотаріально оформлених документів для їх кон­сульської легалізації, надання допомоги консульським установам з питань вчинення нотаріальних дій;

• реєстрацію адвокатських об'єднань;

• здійснення заходів щодо вдосконалення роботи органів реєстрації актів громадянського стану, контроль їх діяльності, за­безпечення виконання законодавства з питань реєстрації фізич­них осіб;

• надання допомоги консульським установам та дипломатич­ним представництвам України за кордоном щодо реєстрації актів громадянського стану;

• здійснення нормативно-методичного забезпечення діяль­ності бюро технічної інвентаризації щодо проведення реєстрації прав власності на нерухоме майно;

• здійснення методичного керівництва правовою роботою в органах виконавчої влади, перевірку стану цієї роботи, надання рекомендацій щодо її поліпшення та приведення їх нормативних актів відповідно до законодавства;

• координацію діяльності органів виконавчої влади, під­приємств, установ та організацій щодо правової освіти населен­ня, розробку і розповсюдження освітніх програм у сфері захисту прав людини;

• здійснення правової експертизи на відповідність Конститу­ції України, законам України проектів міжнародних договорів України;

• забезпечення підготовки відповідних документів та пред­ставництво інтересів держави в Європейському Суді з прав лю­дини під час розгляду справ про порушення прав людини в Україні, направлення спостерігачів у місії з контролю за додер­жанням прав і свобод людини і громадянина;

• виступ як представника інтересів Президента України і Ка­бінету Міністрів України під час розгляду справ судами України і судами іноземних держав або міжнародними судовими органа­ми та установами;

• організацію розгляду звернень громадян з питань, які нале­жать до компетенції органів юстиції, виявлення та усунення при­чин, що породжують скарги громадян.

Одним із основних напрямів діяльності органів юстиції є діяльність, спрямована на виконання рішень (вироків), постанов судових органів. При цьому органи юстиції організують заходи щодо своєчасного, повного і кеупередженого примусового вико­нання рішень судових органів. Виконання покладених завдань у

262

Розділ IV. Правозахисні органи України

цьому плані виявляються у здійсненні добору кадрів, методично­му керівництві діяльністю державних виконавців, підвищенні їх професійного рівня, фінансовому і матеріально-технічному за­безпеченні органів державної виконавчої служби, розгляді скарг на дії державних виконавців. Органи юстиції організовують ви­конання законів і здійснюють керівництво відділами державної виконавчої служби, координують і контролюють їх діяльність; організовують професійну підготовку й атестацію державних ви­конавців; заохочують їх за успіхи в роботі та накладають стяг­нення за порушення трудової дисципліни.

Відповідно до покладених на органи юстиції завдань і повно­важень вони мають право:

1) залучати вчених, спеціалістів органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій (за погодженням з їх керівни­ками) для розгляду питань, що належать до їхньої компетенції;

2) утворювати у разі потреби комісії та експертні групи, залу­чати на договірній основі фахівців для підготовки проектів актів за­конодавства, здійснення їх експертизи та надання консультацій;

3) одержувати у встановленому законодавством порядку без­платно від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування інформацію, документи і матеріали, а від органів статистики — статистичні дані для ви­конання своїх завдань;

4) перевіряти у центральних та місцевих органах виконавчої влади, установах та організаціях додержання законодавства про державну реєстрацію нормативно-правових актів, стан організа­ції нормотворчої діяльності, вносити пропозиції щодо усунення виявлених недоліків і порушень та притягнення до відповідаль­ності винних посадових осіб;

5) скасовувати рішення про державну реєстрацію норматив­но-правових актів міністерств, інших центральних і місцевих ор­ганів виконавчої влади, установ та організацій;

6) залучати до перевірок з питань організаційного забезпе­чення діяльності та діловодства судів (крім Верховного Суду Ук­раїни та господарських судів) голів і заступників голів інших су­дів або суддів, які перебувають у резерві на ці посади;

7) разом з відповідними центральними органами виконавчої влади контролювати цільове використання державних коштів, виділених на реалізацію прийнятих програм, проектів, заходів, а також міжнародних програм, у межах своєї компетенції;

8) користуватися іншими правами, передбаченими чинними положеннями про органи юстиції України.

Глава 2. Юстиція України

263

§ 2. Система органів юстиції та організація їх роботи

Як уже зазначалося вище, керівництво органами юстиції здійснює Міністерство юстиції України, що є правоохоронним органом держави, діяльність якого спрямована на забезпечення законності та правопорядку в Україні. Правоохоронні функції Міністерства юстиції реалізуються ним як безпосередньо, так і органами, що входять до його системи.

Система органів юстиції протягом свого існування змінюва­лася залежно від завдань, які на неї покладалися. Історія станов­лення та розвитку органів юстиції в Україні налічує понад 80 ро­ків — від створення міністерства судових справ і Народного сек­ретарства юстиції до сучасного центрального органу виконавчої влади — Міністерства юстиції з його складною розвинутою сис­темою підрозділів, державних служб, інститутів та підприємств.

Проголошення незалежності України, здійснення політичної, правової та економічної реформ зумовили необхідність карди­нальних змін пріоритетів у діяльності Мін'юсту, значного розши­рення його повноважень, покладення на нього нових функцій, що в свою чергу привело до істотних структурних перетворень та змін у центральному апараті. У 1992 році на Мін'юст покладено обов'язки з організаційного та кадрового забезпечення діяльності військових судів, а також судів, які здійснюють правосуддя на особливо режимних об'єктах. У 1993 році розпочато реєстрацію благодійних фондів та державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий ха­рактер, з 1994 року — експертне забезпечення правосуддя¹.

Поступово Міністерство юстиції України починає виконува­ти принципово нові завдання, зокрема здійснення державної пра­вової політики. Відповідно до покладених на Мін'юст завдань у структурі міністерства утворюються нові департаменти — право­вої політики, державної виконавчої служби, громадянства і реєстрації фізичних осіб, реорганізовано управління цивільного та комерційного законодавства, значно розширено законопроект-не управління. Сьогодні Міністерство юстиції України має понад ЗО структурних підрозділів центрального апарату, в яких працює

В системі юстиції існують два науково-дослідні інститути з проведення судових експертиз (у містах Києві ^та Харкові), а у кожній області — бюро з судових експертиз (товарознавчих, автотехнічних, криміналістичних тощо).

264

Розділ IV. Правозахисні органи України

370 осіб. Усього в системі Мін'юсту працює близько 14,5 тис. працівників, у тому числі: в територіальних (місцевих) управлін­нях юстиції — близько 7,5 тис., нотаріальних конторах — трохи більше 2 тис., у державній виконавчій службі — понад 4,5 тис. Організаційно Мін'юст побудовано на принципі розмежування повноважень структурних підрозділів центрального апарату, ви­конання завдань за функціональним, а не за галузевим принци­пом, що наближує Мін'юст за його роллю і функціями до анало­гічних міністерств європейських країн¹.

Міністерство юстиції України очолює міністр, якого за по­данням Прем'єр-міністра призначає Президент України.

Міністр несе персональну відповідальність перед Президен­том і Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на міністерство завдань і здійснення ним своїх функцій. Міністр має заступників, які призначаються відповідно до законодавства. Заступники міністра виконують за дорученням міністра окремі його функції та заміщають міністра у разі його відсутності або неможливості здійснювати свої повноваження.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компе­тенції Мін'юсту України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у міністерстві утворюється колегія у складі мі­ністра (голова колегії), заступників міністра за посадою, а також інших керівних працівників міністерства. Склад колегії періо­дично змінюється. На сьогоднішній день колегія міністерства складається з 15 чоловік. До складу колегії можуть входити ке­рівники місцевих управлінь юстиції. Членів колегії затверджує та звільняє від обов'язків Кабінет Міністрів України за поданням Міністра юстиції. Рішення колегії оформляються наказами Мі­ністра юстиції.

Структура Мін'юсту побудована залежно від функцій, які він виконує. Однією з важливих функцій Мін'юсту і його терито­ріальних органів є організаційне та матеріально-технічне забез­печення судів загальної юрисдикції (крім Верховного Суду Ук­раїни та господарських судів), організація виконання судових рі­шень. Щоб забезпечити своєчасне, повне і неупереджене вико­нання рішень судів та інших органів відповідно до законів України та на виконання Закону України "Про державну вико­навчу службу", в структурі центрального апарату створено Де­партамент державної виконавчої служби, а у складі місцевих ор-

¹ Станік С. Реформування органів юстиції — нагальна потреба сьогодення // Право України. — 1999. — № 8. — С. 4.

Глава 2. Юстиція України

265

ганів юстиції — відділи державної виконавчої служби. Крім того, відносно новим є також Департамент громадянства та реєстрації фізичних осіб. Створення цього департаменту зумовлено реаль­ним забезпеченням прав людини щодо набуття громадянства, вільного вибору місця проживання. Паспортну та міграційну ро­боту покладено на Міністерство юстиції відповідно до міжнарод­ної практики (висновок Ради Європи № 190; 1995 р.). Міністер­ство юстиції повинно контролювати переміщення іноземців і осіб без громадянства в пунктах пропуску через кордон, а також пе­ревіряти законність їх в'їзду, виїзду, додержання правил перебу­вання та реєстрації. На Департамент громадянства та реєстрації фізичних осіб також покладено обов'язок щодо створення єдиної системи документування населення в Україні (згідно з Указом Президента України "Про службу громадянства та реєстрації фі­зичних осіб").

У зв'язку з поглибленням демократичних процесів в україн­ському суспільстві та для забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до міжнародних стан­дартів при Мін'юсті створено інститут Уповноваженого у спра­вах додержання Конвенції про захист прав і основних свобод лю­дини. Водночас цей Уповноважений є заступником Міністра юс­тиції, що в свою чергу надає Уповноваженому більшої ваги і можливостей у виконання завдань, покладених на нього. Вико­нання Уповноваженим своїх функцій забезпечується Національ­ним бюро у справах додержання Конвенції, створеним у складі Центрального апарату Міністерства юстиції та регіональними відділеннями Національного бюро при Головному управлінні юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київському і Севастопольському міських управ­ліннях юстиції.

Відповідно до Положення про Уповноваженого у справах додержання Конвенції про захист прав і основних свобод люди­ни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1998 року N° 557, Уповноважений є посадовою особою, на яку Кабінетом Міністрів України покладено повноваження щодо забезпечення представництва під час розгляду справ про порушення положень Конвенції про захист прав і основних сво­бод людини 1950 року в Європейській комісії з прав людини та Європейському Суді з прав людини. Основними завданнями Уповноваженого є:

а) представництво України в Комісії та Суді під час розгляду справ про порушення Україною положень Конвенції, а також під

266

Розділ IV. Правозахисні органи України

Глава 2. Юстиція України

267

час розгляду справ за позовами України стосовно порушень по­ложень Конвенції іншими державами — учасницями Конвенції;

б) координація роботи заінтересованих органів виконавчої влади, пов'язаної з підготовкою матеріалів для розгляду справ у Комісії та Суді;

в) підготовка і внесення на розгляд Комісії та Суду письмових доповідей, участь у слуханнях справ, які розглядаються ними;

г) інформування Комісії про хід виконання Україною рішень Комісії та Суду;

д) внесення на розгляд Кабінету Міністрів України пропози­цій про усунення порушень положень Конвенції, недопущення таких порушень у майбутньому;

е) надання необхідної інформації уповноваженим особам, які прибуватимуть в Україну для проведення перевірок додержання

Конвенції.

Серед функцій Мін'юсту, спрямованих на забезпечення за­конності, додержання прав і свобод людини і громадянина, є здійснення державної реєстрації нормативно-правових актів мі­ністерств та інших органів центральної виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, які зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий ха­рактер. Таку реєстрацію здійснюють відповідні структурні під­розділи Мін'юсту; крім реєстрації актів центральних органів ви­конавчої влади, реєструються також акти обласних, районних, районних у містах Києві і Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь, відділів та інших підрозділів. Як свідчить практика, сьогодні до виконання досить часто надсилаються нормативні акти, які порушують чинне законодавство України. Лише в 1998 році після заходів, вжитих Мін'юстом та його територіаль­ними органами, вдалося запобігти прийняттю близько 2 тис. не­законних правових актів, виявлено понад 700 незареєстрованих актів, які підлягали обов'язковій державній реєстрації¹.

Місцеві органи юстиції мають реалізовувати завдання, по­кладені на Міністерство юстиції, на регіональному рівні, стежити за точним додержанням законності у державі.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про систему органів юстиції" від ЗО квітня 1998 року № 592 до орга­нів юстиції, крім Міністерства юстиції, належать його терито­ріальні (місцеві) органи:

¹ Зазначена стаття С. Станік // Право України. — 1999 — № 8. — С 7

Головне управління юстиції Міністерства юстиції в Автоном­ній Республіці Крим;

обласні, Київське і Севастопольське міські управління юстиції;

районні, районні у містах управління юстиції;

міські (міст обласного значення) управління юстиції.

Нині створено 745 районних та міських управлінь юстиції, розроблено нормативно-правову базу забезпечення їх належного функціонування.

Згідно з Положенням про районні, районні у містах, міські (міст обласного значення) управління юстиції, затвердженим на­казом Міністерства юстиції України від 5 лютого 1999 року № 9/5, районні, районні у містах, міські управління юстиції є тери­торіальними органами Мін'юсту і підпорядковуються Мін'юсту та безпосередньо Головному управлінню юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласним, Київ­ському і Севастопольському міським управлінням юстиції.

Структурними підрозділами управлінь юстиції є відділи дер­жавної виконавчої служби та відділи реєстрації актів громадян­ського стану. Керівники зазначених відділів є заступниками на­чальників управлінь юстиції. Керівників управлінь юстиції на місцях призначає на посаду Міністр юстиції за погодженням з головами відповідних місцевих державних адміністрацій. Основ­ними завданнями управлінь юстиції є:

• участь в організації здійснення державної правової політи­ки та сприяння розвиткові системи надання правової допомоги для реалізації прав і свобод громадян, захист законних інтересів фізичних та юридичних осіб;

• організаційне та матеріально-технічне забезпечення діяль­ності районних (міських) судів, нотаріату, державної виконавчої служби, підпорядкованих відділів реєстрації актів громадянсько­го стану, служби громадянства та реєстрації фізичних осіб, інших органів та установ юстиції, а також експертне забезпечення пра­восуддя;

• державна реєстрація нормативно-правових актів мініс­терств, республіканських комітетів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських держав­них адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів та місцевих органів господарського управління і контролю;

• легалізація місцевих об'єднань громадян та реєстрація ін­ших юридичних осіб у порядку, встановленому чинним законо­давством;

268

Розділ IV. Правозахисні органи України

• у випадках, передбачених законодавством, реєстрація прав на нерухоме майно, ведення реєстру застави рухомого майна;

• методичне керівництво правовою роботою у місцевих орга­нах виконавчої влади, на державних підприємствах, в установах і організаціях, надання зазначеним органам, а також органам місцевого самоврядування методичної допомоги у приведенні їх нормативних-правових актів відповідно до чинного законо­давства;

• представлення у межах своєї компетенції за дорученням Мін'юсту інтересів Президента України, Кабінету Міністрів Ук­раїни і Мін'юсту під час розгляду справ у судах, підготовка ма­теріалів до розгляду цих справ;

• розвиток правової інформатизації, формування у громадян правового світогляду.

До структури органів юстиції входять також органи нотаріа­ту та реєстрації актів громадянського стану.

Повноваження цих органів визначені в Законі України "Про нотаріат", Кодексі про шлюб та сім'ю України та інших норма­тивно-правових актах.

Відділи реєстрації актів громадянського стану районних, ра­йонних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції проводять реєстрацію народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, зміни прізвища, імені, по батькові, приймають і розглядають заяви громадян про внесення змін, доповнень, поновлення, а також анулювання запи­сів актів громадянського стану та у встановленому порядку збе­рігають актові книги. Основними завданнями цих відділів є:

— засвідчення від імені держави юридичних фактів одруження;

— забезпечення повної, своєчасної і правильної реєстрації ак­тів про укладення шлюбу відповідно до чинного законодавства;

— видача громадянам свідоцтв про одруження;

— внесення до актових записів про одруження змін, допов­нень та виправлень відповідно до чинного законодавства;

— збереження архівного фонду;

— забезпечення у межах визначеної компетенції захисту осо­бистих майнових прав громадян;

— реалізація державної політики щодо розвитку та зміцнення сім'ї;

— пропаганда здорового способу життя;

— культурно-освітня робота серед молоді та молодого по­дружжя;

Глава 2. Юстиція України

269

— встановлення міжнародних контактів та співробітництво з аналогічними службами за кордоном;

— забезпечення громадян і організацій додатковими послуга­ми правового, технічного характеру, іншими державними послу­гами для реалізації їх прав, свобод і законних інтересів.

Відділ очолює начальник, що його призначає відповідне управління юстиції, а в деяких випадках безпосередньо Мін'юст (наприклад, стосовно начальника Центрального відділу реєстра­ції шлюбів міста Києва).

Крім зазначених органів, у систему юстиції України входять також державні підприємства "Укрспец'юст" та "Інформаційний центр", установи та організації, що належать до сфери управлін­ня Мін'юсту (наприклад, науково-дослідні інститути, центр пра­вової реформи і законопроектних робіт, координаційна рада з проблем судової експертизи, центральна експертно-кваліфікацій-на комісія).

Зазначені територіальні (місцеві) органи юстиції, підприєм­ства, установи та організації, що входять у систему органів юсти­ції, як і Міністерство юстиції України, виконують правоохоронні функції. Зокрема, функціонування державного підприємства "Укрспец'юст" спрямовано на виконання рішень судів та інших органів відповідно до законів України. 1 липня 1999 року почав діяти Закон України "Про виконавче провадження", яким регла­ментовано умови та порядок виконання судових рішень. Саме на державну виконавчу службу покладається примусове виконання судових рішень в Україні. Згідно зі ст. 61 Закону України "Про виконавче провадження" реалізація арештованого майна, за ви­нятком майна, виключеного за законом з обігу, здійснюється дер­жавним виконавцем шляхом його продажу через торговельні ор­ганізації, відповідні структури Міністерства фінансів, на прилюд­них торгах, аукціонах, якщо інше не передбачено законом, у дво­місячний строк з дня накладення арешту.

Для сприяння державним виконавцям у зберіганні та реалі­зації вилученого ними Кабінет Міністрів України 14 липня 1999 року прийняв постанову № 1270 "Про створення спеціалі­зованого державного підприємства "Укрспец'юст".

Основними завданнями діяльності цього підприємства є за­безпечення належного зберігання вилученого державними вико­навцями майна, організація і проведення аукціонів з продажу та­кого майна, реалізація такого майна на комісійних та інших до­говірних засадах.

270

Розділ IV. Правозахисні органи України

Підприємство також має право здійснювати операції з неру­хомим майном у частині, передбаченій статтями 61 і 66 Закону України "Про виконавче провадження". Тобто "Укрспец'юст" та його філії організовують та проводять прилюдні торги (аукціо­ни) з реалізації нерухомого майна.

Певні правозахисні функції щодо надання юридичної допо­моги виконує державне підприємство "Інформаційний центр" Міністерства юстиції, головні функції якого визначені постано­вою Кабінету Міністрів України від 14 липня 1999 року № 1272. Відповідно до цієї постанови державне підприємство "Інформа­ційний центр" — адміністратор реєстрів, створення та забезпе­чення функціонування яких належить до компетенції Мін'юсту. Підприємство "Інформаційний центр" є адміністратором Єдино­го реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, Єди­ного реєстру доручень, засвідчених у нотаріальному порядку, Єдиного реєстру нотаріусів, Єдиного реєстру спеціальних блан­ків нотаріальних документів, Єдиного державного реєстру об'єд­нань громадян та благодійних організацій.

Питання для самоконтролю

1. Які правоохоронні функції виконують органи юстиції?

2. Якими нормативно-правовими актами встановлюється

юридичний статус і повноваження органів юстиції у пра­воохоронній сфері?

3. Назвіть органи, підприємства, організації, що входять до системи юстиції України.

4. Дайте загальні/ характеристику кожного органу системи юстиції.

Глава З Нотаріат в Україні

§ 1. Загальна характеристика та основні завдання нотаріату

В системі правозахисник органів важливе місце належить но­таріату.

Нотаріат в Україні — це система органів та посадових осіб, на які покладено обов'язок засвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом України "Про нотаріат", для надання їм юридичної вірогідності (ст. 1 Закону).

Діяльність нотаріату спрямована на охорону та захист прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, на запобігання правопорушенням шляхом правильного і своєчасного вчинення нотаріальних дій.

Предметом нотаріальної діяльності є засвідчення безспірних прав, безспірних фактів та вчинення інших дій, що випливає з повноважень нотаріальних органів та посадових осіб, закріпле­них у Законі України "Про нотаріат". У разі виникнення спору про цивільне право нотаріус зобов'язаний зупинити вчинення нотаріальної дії до вирішення спірного питання судом.

При здійсненні нотаріальної дії виділяють такі стадії нота­ріального провадження:

— подання заяви, її прийняття посадовою особою, перевірка передумов права на виконання нотаріальних дій та умов їх здій­снення;

— розгляд заяви по суті;

— здійснення нотаріальної дії;

— оскарження дії нотаріального органу;

— виконання нотаріального акта.

У функціонуванні нотаріату умовно можна виділити загаль­ну частину, в якій розглядаються такі положення, як правова ос­нова діяльності нотаріату, права та обов'язки нотаріуса і т. ін.),

272

Розділ IV. Правозахисні органи України ¹ Глава 3. Нотаріат в Україні

273

та спеціальну, де головним є повноваження з вчинення окремих нотаріальних дій.

Джерелами нотаріального права є система нормативних ак­тів, що регулюють ці правовідносини. Джерелом є також Консти­туція України, де закріплено теоретичні положення, які зумов­люють діяльність нотаріату.

2 вересня 1993 року прийнято Закон України "Про нотаріат". Цим законом регулюється діяльність нотаріату в Україні, визна­чається, хто може бути нотаріусом, встановлюється коло прав та обов'язків нотаріусів. Законом вперше було передбачено запро­вадження приватного нотаріату.

Крім цих основних нормативних актів, нотаріуси у своїй діяльності керуються постановами і розпорядженнями Кабіне­ту Міністрів України, наказами та інструкціями Міністерства юстиції.

Норми, що регулюють організацію і діяльність нотаріату, ста­новлять самостійну галузь законодавства. Разом з тим законодав­ство про нотаріат тісно пов'язано з такими галузями законодав­ства, як цивільне, цивільне процесуальне, шлюбно-сімейне і тру­дове. При здійсненні будь-яких нотаріальних дій нотаріусам до­водиться використовувати не лише правила нотаріального провадження, а й звертатись до норм зазначених галузей законо­давства. Так, засвідчуючи договори купівлі-продажу, заповіт, ви­дачу свідоцтва про право на спадщину, нотаріус керується нор­мами цивільного законодавства, роз'яснює їх зміст громадянам, які до нього звернулися. .

Здійснення нотаріальних дій за кордоном визначається конт сульськими конвенціями, міжнародними угодами та договорами, а у певних випадках можуть бути застосовані норми іноземного законодавства.

Серед загальних положень про нотаріат, закріплених законо-* давством, можна виділити ті, що є основою діяльності нотаріусів та інших посадових осіб нотаріату.

Одним з найважливіших є принцип законності. Він вияв^ ляється насамперед у тому, що нотаріуси і службові особи, якії виконують ці функції, діють згідно з чинним законодавством (ст. 7 Закону).

Разом з тим нотаріуси повинні вимагати додержання закон­ності всіма громадянами і юридичними особами, які звертаються до них з проханням виконати певну нотаріальну дію; відмовляти у виконанні дій, що суперечать закону; не приймати документи,

які оформлені з порушеннями закону або містять відомості, що порочать честь і гідність громадян.

Не менш важливим принципом діяльності нотаріату є додер­жання таємниці виконуваних нотаріальних дій. Так, у ст. 5 зазна­ченого Закону прямо вказується на те, що одним з обов'язків но­таріуса є зберігання у таємниці відомостей, одержаних ним у зв'язку з вчиненням нотаріальних дій. Дія цього принципу має поширюватися не лише на нотаріусів, а й на тих осіб, які вико­нують будь-які допоміжні функції і яким стало відомо про суть вчинюваних нотаріальних дій (наприклад, друкарки, пере­кладачі).

Саме тому довідки й документи нотаріальні контори і при­ватні нотаріуси видають лише тим громадянам, державним уста­новам та організаціям, для яких або за дорученням яких викону­валися нотаріальні дії. Довідки, що стосуються заповітів, можуть бути видані тільки після смерті спадкодавця і тільки у разі пред'явлення свідоцтва про його смерть. Довідки і документи про виконувані нотаріальні дії видаються також на вимогу (оформлену належним чином) судових органів, органів прокура­тури, слідства, пов'язаних з кримінальними або цивільними справами, що є у їх провадженні.

Останнім часом зростає тенденція до зняття із суду обов'язку сприяти сторонам у цивільній справі у збиранні доказів. Водно­час законодавець передбачив, що відповідно до ст. 6 Закону Ук­раїни "Про адвокатуру" адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази у цивільній спра­ві, а також запитувати й отримувати документи або їх копії, які необхідні для виконання доручення клієнта. Отже, враховуючи наведене, доцільно було б до ст. 8 Закону України "Про нотаріат" внести відповідні зміни щодо розширення кола осіб, які можуть одержувати інформацію стосовно вчинюваних нотаріальних дій від органів нотаріату.

Важллве значення у діяльності нотаріату має також принцип об'єктивної істини, тобто обгрунтованості дій нотаріусів та інших посадових осіб, які виконують нотаріальні дії. Цей принцип пе­редбачає, що підставою для виконання нотаріальних дій є дійсні обставини, підтверджені необхідними і достатніми письмовими до­казами (документами). Подані матеріали нотаріус оцінює з точки зору їх належності, допустимості та достовірності (ст. 4 Закону).

Значну роль відіграє принцип національної мови нотаріально-гв діловодства (ст. 15 Закону). Мова нотаріального діловодства визначається Конституцією України, законами України "Про

274

Розділ IV. Правозахисні органи України

нотаріат" та "Про мови" (ст. 20). Якщо особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не знає мови, якою ведеться діловод­ство, тексти оформлюваних документів мають бути перекладені їй нотаріусом або перекладачем.

§ 2. Структура та повноваження нотаріальних органів

Міністерство юстиції України наділене правом відкривати і ліквідовувати нотаріальні контори (ст. 17 Закону).

Штати державних нотаріальних контор затверджуються управліннями юстиції Ради міністрів Республіки Крим, облас­них, Київської та Севастопольської міських державних адміністра­цій у межах встановленої для державних нотаріальних контор штатної чисельності та фонду заробітної плати (ч. 2 ст. 17 Закону).

Державна нотаріальна контора € юридичною особою, її очо­лює завідуючий.

Призначення та звільнення з посади нотаріуса здійснюється відповідним управлінням юстиції.

За вчинення нотаріальних дій нотаріуси справляють держав­не мито у розмірах, встановлених декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року з наступними змінами та допов­неннями.

Державний нотаріус має печатку із зображенням Державного герба України, найменуванням державної нотаріальної контори та відповідним номером (ст. 22 Закону).

Приватну нотаріальну діяльність реєструють відповідні управління юстиції за заявою особи, яка має свідоцтво про право на нотаріальну діяльність.

Правила реєстрації приватної нотаріальної діяльності регла­ментовано Законом України "Про нотаріат" та Положенням про порядок реєстрації приватної нотаріальної діяльності, затвер­дженим наказом Міністерства юстиції України від 4 березня 1994 року № 10/5.

Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону реєстраційне посвідчення ви­дається управлінням юстиції у 15-денний строк з моменту подачі заяви. Відмова у реєстрації приватної нотаріальної діяльності за­бороняється. Про видане реєстраційне посвідчення управління юстиції повідомляє податкову інспекцію.

Закон зобов'язує приватного нотаріуса розпочати свою діяль­ність у тримісячний термін після отримання реєстраційного по-

Глава 3. Нотаріат в Україні

275

свідчення. Ігнорування цієї вимоги закону може спричинити анулювання реєстраційного посвідчення (ч. 5 ст. 24 Закону).

Анулювання реєстраційного посвідчення і, як наслідок, при­пинення приватної нотаріальної діяльності може відбутися також у випадках, передбачених ст. ЗО Закону, а саме:

• подання приватним нотаріусом письмового клопотання про припинення своєї діяльності;

• анулювання свідоцтва про право на нотаріальну діяльність;

• коли приватний нотаріус не уклав договір службового стра­хування, не вніс заставу для забезпечення відшкодування шкоди або не поповнив страхову заставу до встановленого розміру (шкода, заподіяна особі внаслідок незаконних дій або недбалості приватного нотаріуса, відшкодовується у повному розмірі — ст. 27 Закону); для забезпечення відшкодування заподіяної шко­ди протягом трьох місяців приватний нотаріус зобов'язаний укласти з органом страхування договір службового страхування або внести на спеціальний рахунок у банківську установу страхо­ву заставу; страхова застава або страхова сума встановлюється у розмірі стократної мінімальної заробітної плати (ст. 28 Закону);

• якщо приватний нотаріус без поважних причин не викону­вав своїх обов'язків протягом трьох місяців і не повідомив про це управління юстиції;

• якщо стан здоров'я тривалий час перешкоджає нотаріальній діяльності.

За вчинення нотаріальних дій приватні нотаріуси справ­ляють плату, розмір якої встановлюється за домовленістю сторін (ст. 31 Закону).

З доходу приватного нотаріуса справляється прибутковий податок за ставками, встановленими чинним законодавством (ст. 32 Закону).

Відповідно до ст. 37 Закону України "Про нотаріат" та Інст­рукції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими осо­бами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад на­родних депутатів України від 25 серпня 1994 року № 22/5 у на­селених пунктах, де немає державних нотаріусів, посадові особи можуть вчиняти певні нотаріальні дії.

Згідно з п. 2 Інструкції нотаріальні дії можуть здійснювати лише ті посадові особи, на яких рішенням виконавчого комітету відповідної ради народних депутатів покладено вчинення цих

дій.

Посадові особи виконавчих комітетів, які вчиняють нота­ріальні дії, зобов'язані додержуватися таємниці цих дій.

276

Розділ IV. Правозахисні органи України

Посадові особи зобов'язані сприяти громадянам, підприєм­ствам та організаціям у здійсненні їх прав та захисті законних ін­тересів, роз'яснювати права та обов'язки, попереджати про на­слідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду (п. 5 Інст­рукції).

Організація і порядок вчинення нотаріальних дій консуль­ськими установами України регламентуються Законом України "Про нотаріат", Консульським статутом України та ін.

Організація роботи державних нотаріальних архівів регу­люється Законом України "Про нотаріат" та Положенням про державний нотаріальний архів, затвердженим наказом Міністер­ства юстиції України від 7 лютого 1994 року № 8/5.

Відповідно до згаданих Закону (ст. 23) та Положення (п. 1.1) державні нотаріальні архіви засновуються в обласних центрах, містах Києві, Севастополі та Сімферополі для тимчасового (до 75 років) централізованого зберігання та використання нота­ріальних документів, передачі їх у відповідний державний архів, надання методичної та практичної допомоги фондоутворювачам у вдосконаленні роботи з документами.

Фондоутворювачами є державні нотаріальні контори, при­ватні нотаріуси, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів, які вчиняють нота­ріальні дії, та посадові особи, що засвідчують заповіти і доручен­ня, прирівняні до нотаріально засвідчених.

Архів створюється і ліквідується Міністерством юстиції України. Він є юридичною особою, має свою печатку та най­менування.

Сукупність нотаріальних дій, які згідно з чинним законодав­ством мають виконувати нотаріальні органи, становить компе­тенцію нотаріату. Нотаріальні дії, виходячи з їх направленості, класифікують таким чином:

• дії з засвідчення безспірного факту;

• дії з засвідчення безспірного права;

• дії з надання виконавчої сили борговим і платіжним доку­ментам;

• захисні нотаріальні дії.

Існує загальне правило, відповідно до якого нотаріальні дії можуть вчинятися будь-яким нотаріусом на всій території Украї­ни, за винятком випадків, передбачених статтями 9, 36, 55, 60, 70—73, 85, 93 та 103 Закону України "Про нотаріат". Так, нотарі­ус і посадова особа виконавчого комітету сільської, селищної, мі-

Глава 3. Нотаріат в Україні

277

ської ради народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, не можуть вчиняти нотаріальні дії на своє ім'я і від свого імені, на ім'я і від імені свого чоловіка чи своєї дружини, їх та своїх роди­чів (батька, дітей, онуків, діда, баби, братів, сестер), а також на ім'я і від імені працівників даної нотаріальної контори, працівни­ків, які перебувають у трудових відносинах з приватним нотаріу­сом, або працівників цього виконавчого комітету. Посадові особи виконавчих комітетів не мають права вчиняти нотаріальні дії та­кож на ім'я і від імені виконавчого комітету. У зазначених випад­ках нотаріальні дії вчиняються у будь-якій іншій державній но­таріальній конторі, у приватного нотаріуса. Посадові особи не можуть засвідчувати заповіти та доручення на своє ім'я і від сво­го імені, на ім'я і від імені свого чоловіка або своєї дружини, ЇЇ і своїх близьких родичів.

Нотаріальні та прирівняні до них дії, вчинені з порушенням встановлених ст. 9 Закону правил, є недійсними.

Закон України "Про нотаріат" визначає компетенцію держав­них нотаріальних контор. У державних нотаріальних конторах вчиняються такі нотаріальні дії (ст. 34 Закону):

• засвідчуються угоди (договори, заповіти, доручення, шлюб­ні контракти та ін.);

• вживають заходів щодо охорони спадкового майна;

• видаються свідоцтва про право на спадщину;

• видаються свідоцтва про право власності на частку у спіль­ному майні подружжя;

• видаються свідоцтва про придбання житлових будинків з прилюдних торгів;

• видаються дублікати документів, що зберігаються у справах нотаріальної контори;

• накладається заборона відчуження житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, ін­шого нерухомого майна;

• засвідчується вірність копій документів і виписок з них тощо.

Разом з тим слід врахувати, що Указом Президента України "Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні" від 23 серпня 1998 року було фактично розширено компетенцію приватних но­таріусів, при цьому не змінюючи відповідних норм Закону Ук­раїни "Про нотаріат". Відтепер з компетенції приватних нотаріу­сів виключаються лише такі нотаріальні дії:

• видача свідоцтва про право на спадщину;

• вжиття заходів щодо охорони спадщини майна.

278

Розділ IV. Правозахисні органи України

Слід погодитися з авторами¹, які вважають, що неоднозначне вирішено питання про право приватного нотаріуса засвідчувати справжність підпису батьків, опікунів (піклувальників) на заявах про згоду на усиновлення.

Закон України "Про нотаріат" (ст. 37) передбачає, що в насе­лених пунктах, де немає державних нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів вчиняють такі нотаріальні дії:

1) засвідчують заповіти;

2) засвідчують доручення;

3) засвідчують вірність копій документів і виписок з них;

4) засвідчують справжність підпису на документах. Посадові особи не мають права оформляти документи, при­значені для дії за кордоном.

Відповідно до ст. 38 Закону України "Про нотаріат" нота­ріальні дії за кордоном виконують консульські установи Украї­ни. Безпосередньо нотаріальні дії виконують консули та консуль­ські агенти.

Консульський статут України, затверджений Указом Прези­дента України 2 квітня 1994 року, встановлює, що основним за­вданням консульських установ України є захист економічних та правових інтересів держави, громадян України та юридичних осіб.

Консульський статут передбачає ряд уточнень щодо деяких дій. Так, відповідно до ст. 44 статуту консул повинен вживати за­ходів щодо спадкового майна, реалізувати це майно, якщо воно не підлягає тривалому зберіганню; приймати спадкове майно для передачі спадкоємцям, що перебувають на території України, приймати на зберігання гроші, цінності, цінні папери, документи громадян України.

Згідно зі ст. 44 Консульського статуту консули, одержавши повідомлення від капітанів морських торговельних суден про за­гибель або пошкодження вантажів, повинні скласти акт про мор­ський протест, а у разі аварії, вимушеної посадки або іншої при­годи з цивільним повітряним судном України він вживає заходів щодо зберігання доказів; таких самих заходів вживають, коли йдеться про засоби автомобільного, залізничного транспорту та суден річкового флоту.

Радзієвська Л. К., Пасічник С. Г. Нотаріат в Україні: Навч. посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2000.

Глава 3. Нотаріат в Україні

279

За консулом закріплюється право без спеціальної довіреності представляти в установах, у тому числі і нотаріальних, держави перебування громадян України, які відсутні або не мають мож­ливості захищати особисто свої інтереси з будь-яких причин. За­хист прав відбувається до моменту призначення особою пред­ставника або до початку ведення справ особисто.

У статті 51 Консульського статуту закріплено правило, яке зобов'язує консула, якщо йому стане відомо про відкриття спад­щини на користь громадян, що проживають в Україні, повідоми­ти про це МЗС України.

Слід зазначити, що вчиняючи нотаріальні дії, передбачені ст. 38 Закону України "Про нотаріат", консули додержуються тих самих принципів і правил вчинення нотаріальних дій, які встановлені законодавством для нотаріальних органів, що діють на території України.

Крім перелічених вище, згідно зі ст. 40 Закону України "Про нотаріат" до нотаріально засвідчених прирівнюються заповіти та доручення, засвідчені посадовими особами певних організацій за обставин, коли поблизу немає нотаріуса і разом з тим виникає потреба у вчиненні таких дій.

Заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, санаторіях або проживають у будинках для престарілих та інва­лідів, прирівнюються до нотаріально засвідчених засвідчені головними лікарями, їх заступниками по медичній частині або черговими лікарями зазначених будинків для престарілих та інвалідів.

Право засвідчувати заповіти надано капітанам морських су­ден або суден внутрішнього плавання, що плавають під прапором України, а також начальникам експедицій стосовно заповітів громадян, які перебувають у плаванні або експедиції.

Засвідчувати заповіти та доручення мають право начальники військово-лікувальних закладів, шпиталів, санаторіїв, їх заступ­ники по медичній частині, старші і чергові лікарі стосовно гро­мадян, які перебувають на лікуванні у цих закладах.

Заповіти та доручення військовослужбовців, а також робіт­ників і службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослуж­бовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, уста­нов і військово-навчальних закладів, де немає державних нота­ріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб та органів, що вчиняють нотаріальні дії, можуть засвідчувати командири (начальники) цих частин, з'єднань, установ та закладів.

280

Розділ IV. Правозахисні органи України

Начальники місць позбавлення волі мають право засвідчува­ти заповіти та доручення осіб, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі.

§ 3. Статус, правовий та соціальний захист нотаріусів

Нотаріус (від. лат. поіагіиз - писар, секретар) — посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії¹.

Хто має право на нотаріальну діяльність? Відповідно до ст. З Закону України "Про нотаріат" нотаріусом може бути громадя­нин України, який має вищу юридичну освіту, пройшов стажу­вання протягом шести місяців у державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса, склав кваліфікаційний іспит та одер­жав свідоцтво про право займатися нотаріальною діяльністю.

Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість.

Нотаріус не може перебувати в штаті інших державних, при­ватних і громадських підприємств та організацій, займатися під­приємницькою і посередницькою діяльністю, а також виконувати іншу оплачувану роботу, за винятком викладацької і наукової.

За Законом України "Про нотаріат" (ст. 4) нотаріус має право:

• вимагати від підприємств, установ та організацій відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій;

• складати проекти угод і заяв, виготовляти копії документів та виписки з них, а також давати роз'яснення з питань вчинення нотаріальних дій і консультації правового характеру.

Чинним законодавством нотаріусу можуть бути надані й інші права.

Обов'яжи нотаріуса:

• здійснювати свої професійні обов'язки відповідно до закону і даної ним присяги;

• сприяти громадянам, підприємствам, установам та організа­ціям у здійсненні їх прав, захищати їхні законні інтереси, роз'яс­нювати права та обов'язки, попереджати про наслідки вчинюва­них нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду;

• зберігати у таємниці відомості, одержані при вчиненні но­таріальних дій;

• відмовляти у вчиненні нотаріальної дії у разі її невідповід­ності законодавству України або міжнародним договорам.

¹ Юридичний словник-довідник / За ред. Ю. С. Шемшученка. — К., 1999. — С. 388.

Глава 3. Нотаріат в Україні

281

Для визначення рівня професійної підготовленості осіб, які мають намір займатись нотаріальною діяльністю, при управлін­нях юстиції Ради міністрів Республіки Крим, обласних, Київ­ської та Севастопольської міських державних адміністрацій утво­рюється кваліфікаційна комісія нотаріату, Положення про яку затверджується Міністерством юстиції (ст. 10 Закону України "Про нотаріат").

Положення про кваліфікаційну комісію нотаріату затвердже­но наказом Міністерства юстиції України від 28 грудня 1993 ро­ку № 22/5 із змінами, внесеними згідно з наказом Мін'юсту від 25 грудня 1997 року № 89/5. Це Положення регламентує статус, завдання та функції кваліфікаційної комісії нотаріату.

Повноваження кваліфікаційної комісії (п. 12 Положення):

• розглядає заяви осіб та проводить конкурсний відбір для визначення професійного рівня осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю;

• зараховує до резерву на заміщення посади стажиста;

• визначає керівника стажування;

• допускає осіб або відмовляє їм у допуску до складання ква­ліфікаційного іспиту;

• приймає кваліфікаційний іспит;

• приймає рішення про можливість чи неможливість допуску особи до нотаріальної діяльності.

При Міністерстві юстиції України створюється Вища квалі­фікаційна комісія нотаріату, її діяльність регламентовано Поло­женням про Вищу кваліфікаційну комісію нотаріату, затвердже­ним постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1994 року № 114 з наступними змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 1998 року № 1640.

.Основним завданням комісії є розгляд скарг на рішення ква­ліфікаційних комісій нотаріату, тому комісія:

.-» розглядає скарги на рішення кваліфікаційних комісій нота­ріату про відмову в допуску особи до нотаріальної діяльності;

• вирішує питання про можливість складання повторного кваліфікаційного іспиту комісії особою, яка подала скаргу;

• розробляє і затверджує програму та порядок складання ква­ліфікаційних іспитів особами, які виявили намір займатися нота­ріальною діяльністю (п. 10 Положення).

На підставі рішення кваліфікаційної комісії нотаріату Мініс­терство юстиції України видає свідоцтво про право на здійснення нотаріальної діяльності (ст. 11 Закону України "Про нотаріат").

282

Розділ IV. Правозахисні органи України

Відмова у видачі свідоцтва може бути оскаржена до суду в місячний термін з дня її одержання (ч. 2 ст. 11 Закону).

Кабінет Міністрів України встановлює розмір плати, яка вноситься за видачу свідоцтва про право на здійснення нота­ріальної діяльності.

Міністерство юстиції може анулювати свідоцтво про право на здійснення нотаріальної діяльності (ст. 12 Закону):

1) з власної ініціативи нотаріуса;

2) за поданням Міністерства юстиції Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держав­них адміністрацій у випадках:

а) втрати громадянства України або виїзду за межі Украї­ни на постійне проживання;

б) винесення щодо нотаріуса обвинувального вироку су­ду, який набрав чинності;

в) винесення ухвали про застосування щодо нотаріуса примусових заходів медичного характеру, що набрала за­конної сили;

г) винесення постанови про припинення щодо нотаріуса кримінальної справи з нереабілітуючих підстав;

д) винесення рішення суду, що набрало законної сили, про обмеження дієздатності особи, яка виконує обов'язки нотаріуса, визнання її недієздатною або безвісно відсут­ньою, оголошення її померлою;

е) неодноразового порушення нотаріусом чинного зако­нодавства при вчиненні нотаріальних дій або грубого по­рушення закону, яке завдало шкоди інтересам держави, підприємств, установ, організацій, громадян;

є) невідповідності нотаріуса посаді, яку він обіймає, вна­слідок стану здоров'я, що перешкоджає нотаріальній діяльності.

Рішення про анулювання свідоцтва про право на здійснення нотаріальної діяльності може бути оскаржено до суду в місячний термін з дня його одержання.

Для захисту соціальних і професійних прав нотаріуси мо­жуть об'єднуватися у загальнодержавні, міжнародні спілки та асоціації. В Україні існує Нотаріальна палата, яка захищає професійні інтереси нотаріусів.

Об'єднання нотаріусів здійснюють методичну і видавничу роботу, можуть створювати спеціальні фонди і діють відповідно до своїх статутів.

Глава 3. Нотаріат в Україні

283

Питання для самоконтролю

1. Назвіть та охарактеризуйте принципи нотаріальної діяльності.

2. Якою є структура нотаріальних органів?

3. Назвіть конкретні нотаріальні дії, дайте їх приклади.

4. Хто ще, крім нотаріусів, має право здійснювати нота­ріальні дії?

5. Який орган має повноваження визначати рівень професій­ної підготовки нотаріусів та осіб, які мають намір за­йматися нотаріальною діяльністю?

Глава 4 Адвокатура в Україні

§ 1. Загальна характеристика адвокатської діяльності

Конституція України гарантує кожному право захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань шляхом оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Стаття 59 Конституції України проголошує існування в Україні одного з найважливіших правових інститутів — адвока­тури, основними завданнями якої є забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги. Значною мірою за станом адвокатури та ставленням до неї держави судять, про демократичність самої держави¹.

Престиж адвоката та ефективність його діяльності перебу­вать у прямій залежності від становища людини в суспільстві і. державі, від ставлення до фундаментальних принципів демок­ратії і законності².

У будь-якому правовому суспільстві адвокату належить особлива роль. Адвокат має діяти не тільки в інтересах клієнта, айв інтересах права в цілому. Основні положення про роль адвокатів, прийняті на VIII Конгресі ООН по запобіганню злочинам, що відбувся у серпні 1990 року, вказують на особли­вість адвокатської діяльності в суспільстві, яка має поважатися і гарантуватися урядами при розробці національного законодав­ства та його застосуванні як адвокатами, так і суддями, прокуро-, рами, членами законодавчої та виконавчої влади і суспільством у цілому³.

¹ Див.: Вар(]юломеева Т.В. Защита в уголовном судопроизводстве. — К., 1998. - С. 5.

² Див.: Стецовский Ю.И. Советская адвокатура. — М., 1989. — С. 19.

³ Адвокатура в Україні // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 2000. - № 1. - С. 180.

Глава 4. Адвокатура в Україні

285

Після здобуття Україною незалежності в українському зако­нодавстві зроблено перші кроки на шляху створення самостійної, незалежної адвокатури. 19 грудня 1992 року був прийнятий Закон України "Про адвокатуру", за яким адвокатура в Україні визначалася як добровільне професійне громадське об'єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захистові прав, свобод та представляти законні інтереси громадян, іно­земних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, пода­вати їм іншу юридичну допомогу (ст. 1 Закону).

Законом України "Про адвокатуру" передбачено, що адвока­том може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за фахом юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Без допомоги адвоката чи фахівця у галузі права заслухати складну справу в суді досить нелегко. Адже тягар доказування в цивільних справах, захист у кримінальному судочинстві покла­дається на самі сторони, на їх представників і захисників, функ­ції яких найчастіше здійснюють адвокати. Щоб це відбулося на високому професійному рівні, Законом України "Про адвокату­ру" та Правилами адвокатської етики (схвалені Вищою кваліфі­каційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 року) чітко регламентовано права та обов'язки

адвоката.

Так, зокрема, адвокат має право: представляти і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їх дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компе­тенції яких входить розв'язання відповідних питань; збирати ві­домості про факти, які можуть бути використані як докази у ци­вільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема запитувати і отриму­вати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій та об'єднань, а від громадян — за їх згодою, ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань; застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного за-

286

Розділ IV. Правозахисні органи Укра'іни

конодавства; доповідати клопотання і скарги на прийомі у поса­дових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові вмотивовані відповіді на ці клопотання і скарги; бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг.

І Вагомого значення у підвищенні якості правової допомоги і зміцненні ролі адвоката набуває Указ Президента України "Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури" від ЗО вересня 1999 року № 1240/99. Відповідно до п. 9 Указу органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, керівники підприємств, установ та організацій повинні сприяти реалізації права адвокатів збирати відомості про факти, які мо­жуть бути використані як докази у цивільних, господарських, кримінальних справах та справах про адміністративні правопору­шення, подавати безплатно відповідні відомості та копії документів на запити адвокатів та адвокатських об'єднань у справах, що перебувають у їх провадженні¹.

При здійсненні професійної діяльності адвокат зобов'язаний неухильно додержуватися вимог чинного законодавства, вико­ристовувати всі передбачені законом засоби захисту прав та за­конних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення. Законом України "Про адвокатуру" передбачені й інші обов'язки адвоката

/ Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності (ст. 4 Закону). Принципи адвокатської діяль­ності більш глибоко розкриті в Правилах адвокатської етики². /

Принцип незалежності адвокатської діяльності полягає у за­безпеченні таких умов виконання професійних прав та обов'язків адвоката, які б забезпечували його свободу від будь-якого зо­внішнього впливу, тиску чи втручання в його діяльність, зокрема з боку державних органів, а також від впливу своїх особистих інтересів. Адвокат зобов'язаний не допускати у своїй професій­ній діяльності компромісів, які б применшували його незалеж­ність, з метою догодити суду, іншим державним органам, третім особам або клієнту, якщо такі компроміси розходяться із за-

¹ Адвокат. - 1999. - № 3. - С. 4.

Правила адвокатської етики. Схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р. (протокол від 1—2 жовтня 1999 р. № 6/УІ / Адвокат. - 1999. - № 3. - С. 50-86.

Глава 4. Адвокатура в Україні

287

конними інтересами клієнта і перешкоджають належному надан­ню йому правової допомоги.

Адвокат не повинен займатися іншою діяльністю, яка б ставила його в юридичну, матеріальну або моральну залежність від інших осіб, підпорядковувала б його вказівкам або правилам, які можуть суперечити нормам чинного законодавства про адво­катуру.

Адвокат не повинен при виконанні доручення клієнта керу­ватися вказівками інших осіб стосовно змісту, форм, методів, послідовності і часу здійснення його професійних прав та обов'язків, якщо вони суперечать його власному уявленню про оптимальний варіант виконання доручення клієнта

Сутність принципу додержання законності у діяльності адво­ката полягає в тому, що він зобов'язаний не порушувати чин­ного законодавства України, сприяти утвердженню і практичній реалізації принципів верховенства права та законності, вживати всі свої знання і професійну майстерність для належного захисту і представництва прав та законних інтересів громадян і юридич­них осіб.

Адвокат не може давати клієнту поради, свідомо спрямовані на полегшення вчинення правопорушень, або іншим чином умисно сприяти їх вчиненню.

Адвокат не має права у своїй професійній діяльності вдаватися до засобів та методів, що суперечать чинному законодавству.

У своєму приватному житті адвокат також зобов'язаний до­держуватися закону, не вчиняти правопорушень і умисно не сприяти вчиненню їх.

Додержання принципу конфіденційності є необхідною і най­важливішою передумовою довірчих відносин між адвокатом і клієнтом, без яких неможливо належне надання правової допо­моги. Отже, збереження конфіденційності будь-якої інформації, отриманої адвокатом від клієнта, а також про клієнта або інших осіб у процесі здійснення адвокатської діяльності, є правом адво­ката у відносинах з усіма суб'єктами права, які можуть вимагати розголошення такої інформації, та обов'язком щодо клієнта і тих осіб, кого ця інформація стосується.

Конфіденційність певної інформації, що охороняється прави­лами ст. 4 Закону України "Про адвокатуру" може бути скасова­на тільки особою, заінтересованою у її додержанні (або спад­коємцями такої фізичної особи чи правонаступниками юридич­ної особи), в письмовій або іншій зафіксованій формі.

288

Розділ IV. Правозахисні органи України

Адвокат не відповідає за порушення цього принципу у разі допиту його у встановленому законом порядку як свідка щодо обставин, які виходять за межі предмета адвокатської таємниці, визначеного чинним законодавством, хоч і охоплюється предме­том конфіденційної інформації.

Розголошення відомостей, що становлять адвокатську таєм­ницю, заборонено за будь-яких обставин, включаючи незаконні спроби органів дізнання, попереднього слідства і суду допитати адвоката про обставини, що є адвокатською таємницею.

Адвокат (адвокатське об'єднання) зобов'язаний забезпечити такі умови зберігання документів, переданих йому клієнтом, ад­вокатських досьє та інших матеріалів, що є в його розпорядженні і містять конфіденційну інформацію, які розумно виключають доступ до них сторонніх осіб.

Принцип конфіденційності тісно пов'язаний з принципом ад­вокатської таємниці. Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадяни або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків. Дані до-судового слідства, що стали відомі адвокатові у зв'язку з вико­нанням ним своїх професійних обов'язків, можуть бути розголо­шені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокати, винні у розголошенні відомостей досудового слідства, несуть відпові­дальність згідно з чинним законодавством.

Адвокату, помічникові адвоката, посадовим особам адво­катських об'єднань забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.

Гарантії адвокатської діяльності. Професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом. Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагати від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитані як свідки.

Документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його зго­ди. Забороняється прослуховування телефонних розмов адвока­тів у зв'язку з оперативно-розшуковою діяльністю без санкції Ге­нерального прокурора України, його заступників, прокурорів Автономної Республіки Крим, області, міста Києва.

Глава 4. Адвокатура в Україні

289

Не може бути внесено подання органом дізнання, слідчим, прокурором, а також винесено окрему ухвалу суду щодо правової позиції адвоката у справі.

Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками процесу. Кримінальну справу проти адвоката може порушити тільки Генеральний прокурор України, його заступники, проку­рори Автономної Республіки Крим, області, міста Києва. Адвока­та не можна притягти до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати її застосуванням у зв'язку з поданням юридичної допомоги громадянам та організаціям згідно з законом.

§ 2. Організаційні засади діяльності адвокатури

Діяльність адвокатури регламентується Конституцією України, Законом України "Про адвокатуру" іншими законодав­чими актами України та статутами адвокатських об'єднань (ст. З Закону).

Відповідно до Закону України "Про адвокатуру" адвокат має право займатися адвокатською діяльністю індивідуально, відкри­ти своє адвокатське бюро, об'єднуватися з Іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та .інші адвокатські об'єднан­ня, які діють відповідно до закону та статутів адвокатських об'єднань.

Закон України "Про адвокатуру" закріплює, що адвокатські об'єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Реєстрація адвокатських об'єднань проводиться у Міністерстві юстиції України в порядку, визначе­ному Кабінетом Міністрів України. Адвокатські об'єднання письмово повідомляють місцеві органи влади про свою реєстра­цію, а адвокати — про одержання свідоцтва на право займатися адвокатською діяльністю.

Порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації ад­вокатських об'єднань, структура, штати, функції, порядок витра­чання коштів, права та обов'язки керівних органів, порядок їх обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулю­ються статутом відповідного об'єднання.

Адвокатські бюро, колегії, контори та інші адвокатські об'єд­нання є юридичними особами. Адвокати та адвокатські об'єднан­ня відкривають розрахунковий рахунок та інші рахунки в банках на території України, а у встановленому чинним законодавством

Ю 2-174

290

Розділ IV. Правозахисні органи Украї'ни

порядку — і в іноземних банках; можуть мати печатку і штампи зі своїм найменуванням.

Для визначення рівня професійних знань осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю, вирішення питань про дисциплінарну відповідальність адвокатів у Автономній Респуб­ліці Крим, областях, містах Києві та Севастополі створюються строком на три роки квалгфікацгйпо-дисциплінарні комісії адво­катури.

Порядок організації та діяльності такої комісії визначається Положенням про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвока­тури, затвердженим Указом Президента України від 5 травня 1993 року № 155/93¹.

Формування кваліфікаційно-дисциплінарних комісій та організаційне забезпечення їх діяльності здійснюють відповідно Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласна, Київська та Севастопольська міські ради.

Комісію очолює голова, який обирається більшістю голосів від загальної кількості членів комісії таємним голосуванням та на альтернативній основі з числа членів палат на першому засі­данні комісії.

Заступниками голови кваліфікаційно-дисциплінарної комісії за посадою є голови палат комісії.

Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія діє у складі двох палат — атестаційної та дисциплінарної.

Атестаційпа палата створюється у складі 11 членів. До неї входять 4 адвокати, 4 судді, по одному представникові від відпо­відної міської ради, Головного управлінні юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київ­ського та Севастопольського міського управління юстиції, відді­лення Спілки адвокатів України (п. 8 Положення).

Дисциплінарна палата кваліфікаційно-дисциплінарної комі­сії складається з 9 членів. До неї входять 5 адвокатів, 2 судді, по одному представникові відповідно від Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міського управління юстиції, відділення Спілки адвокатів України (п. 9 Положення).

За своїми повноваженнями атестаційна палата: розглядає заяви осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю і

¹ Бюлетень законодавства І юридичної практики України. — 2000. — № 1. — С. 19-32

Глава 4. Адвокатура в Україні

291

допускає осіб або відмовляє їм у допуску до складання квалі­фікаційних іспитів; приймає кваліфікаційні іспити; ухвалює рішення про видачу або відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Дисциплінарна палата має право розглядати скарги грома­дян, окремі ухвали судів, постанови судів, постанови або подання слідчих органів, голови кваліфікаційно-дисциплінарної комісії або її членів, заяви адвокатських об'єднань, підприємств, установ, організацій на дії адвокатів. Вона може вирішувати питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності та роз­глядає порушені з цих питань справи, приймає рішення про за­стосування дисциплінарного стягнення або про відмову у при­тягненні адвоката до дисциплінарної відповідальності; узагаль­нює- дисциплінарну практику палати.

Рішення про відмову у передачі свідоцтва про право на за­няття адвокатською діяльністю або на притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності можуть бути оскаржені до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури.

Порядок діяльності Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури регулюється Положенням, затвердженим Указом Президента України від 5 травня 1999 року № 155/93¹.

Відповідно до Закону України "Про адвокатуру" та Поло­ження Вища кваліфікаційна комісія адвокатури утворюється при Кабінеті Міністрів України. Строк повноважень комісії стано­вить 3 роки.

Утворюється Вища кваліфікаційна комісія адвокатури з представників від кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Верховного Суду України, Міністерства юстиції України, Спілки адвокатів України.

Відповідно до Закону України "Про адвокатуру" та п. 10 По­ложення Вища кваліфікаційна комісія адвокатури:

— розглядає скарги: на рішення кваліфікаційно-дисциплінар­них комісій адвокатури або їх палат про відмову в допуску до кваліфікаційних іспитів, відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, про анулювання рішення атестаційної палати про видачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, розглядає скарги про накладення на адвоката дисциплінарного стягнення, про припинення адвокат-

Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2000. — № 1. — С. 32-38.

10*

292

Розділ IV. Правозахисні органи України

ської діяльності та анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю;

— розробляє і затверджує програми та порядок складання кваліфікаційних іспитів особами, які виявили намір займатися адвокатською діяльністю, порядок видачі та анулювання свідоц­тва про право на заняття адвокатською діяльністю;

— здійснює контроль за діяльністю кваліфікаційно-дисциплі­нарних комісій адвокатури, аналізує практику застосування ними Закону України "Про адвокатуру", Положення про квалі­фікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, актів, прийнятих Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури, розробляє і здій­снює заходи щодо поліпшення роботи цих комісій;

— схвалює Правила адвокатської етики;

— встановлює порядок здійснення контролю за додержанням адвокатами зобов'язань, що випливають із Присяги адвоката України, актів законодавства України, Правил адвокатської ети­ки, порядок організації та проведення перевірок, передбачених п. 18¹ Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури;

— затверджує Положення про Єдиний реєстр адвокатів України, складає, веде і систематично оприлюднює цей Реєстр;

— затверджує зразок ордера, що використовується адвокатом для підтвердження своїх повноважень і представництва або захисту клієнта;

— виготовляє за встановленим зразком бланки свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю;

— встановлює порядок і форми підвищення кваліфікації адвокатів та координує роботу кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури з цих питань;

— вживає заходів щодо усунення порушень вимог несуміс­ності адвокатської діяльності з іншими видами роботи та причин і умов, що сприяли вчиненню інших порушень законодавства.

Вища кваліфікаційна комісія адвокатури в межах своїх пов­новажень приймає або затверджує положення, рекомендації, роз'яснення, рішення, обов'язкові для виконання кваліфікаційно-дисциплінарними комісіями адвокатури, адвокатами та адво­катськими об'єднаннями, на яких поширюється їх дія.

Сильна, незалежна адвокатура, завдання якої визначено в Конституції України, можлива лише за умов існування єдиної професійної організації адвокатів. Про створення такої ще у 1994 році заявила Спілка адвокатів, і ця ініціатива була підтри­мана адвокатами. На створенні професійної всеукраїнської орга-

Глава 4. Адвокатура в Україні

293

нізації адвокатів наполягала і Рада Європи, а У країна, при вступі до цієї поважної організації дала зобов'язання утворити профе­сійну асоціацію адвокатів, але не виконала його до цього часу¹.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть та дайте характеристику принципів адвокатської діяльності.

2. Якими нормативно-правовими актами регламентується діяльність адвокатури?

3. Яким чином визначається рівень професійних адвокатів та осіб, які мають намір займатися адвокатською діяль­ністю?

4. Назвіть права та обов'язки адвокатів, якими вони наділені для виконання професійної діяльності.

¹ Українська адвокатура: яка ЇЇ подальша доля //Адвокат. — 1999 — N° 2 — С. 23.

Додаток

Список використаної та рекомендованої літератури

Бандурка О.М., Вишневська М.К., Жвалюк ВР. та ін. Податко­ва міліція: Коментарі та роз'яснення чинного законодавства. — Харків: Ун-т внутр. справ, 1999.

Бандурка ОМ. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. — Харків: Основа, 1996.

Басков В.Я.Прокурорский надзор. — М.: БЕК, 1996.

Бондарев В.В., Дячук СІ. Стан забезпечення судового захисту конституційних прав і свобод військовослужбовців // ВВС України. - 2000. - № 4.

Варфоломеева Т.В. Защита в уголовном судопроизводстве. — К., 1998.

Гуценко К.Ф., Ковалев МАПравоохранительньІе органи. — М.: Зерцало, 1977.

Загальна теорія держави та права: Навч. посібн. / За відп. редакцією В.В. Копєйчикова — К: Юрінком Інтер, 2001.

Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність. Матеріали науково-практичної конференції 22—23 листопада 1996 року. - К., 1997.

Карпачова Н. Народний правозащитник всегда в оппозиции к власти: Интервью // Голос УкраиньІ. — 1998. — 26 сентября.

Кодекси України. — К: Юрінком Інтер. — Т. 1.

Колодій А. Принципи права України. — К: Юрінком Інтер, 1998.

Колпаков В.К. Адміністративне право України. — К.: Юрінком Інтер, 1999.

Кримінальне право України: Особлива частина / За ред. Ба-жанова М.І., Сташиса В.В., Тація В.Я. — Київ—Харків: Юрінком Інтер - Право, 2002.

Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в кримінальних спар-вах. — К.: Юрінком Інтер, 1999.

Додаток

295

Курс кримінології: Загальна частина. О.М. Джужа та інші. — К., 2001. - Кн. 1. - Гл. 1.

Кучма Л. Життя вимагає рішучих кроків у протидії злочинності // Право України. — № 4. — 1999.

Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К: Генеза, 1996.

Марочкін І. та ін. Організація судових і правоохоронних органів. — Харків, 2000.

Матишевский П. Преступления против собственности й смежньїе с ними преступления. — К.: Юрінком, 1996.

Михайленко А.Р. Расследоваение преступлений й обеспечение прав граждан. — К: Юринком Интер, 1999.

Международньїе акти о правах человека. — М.: Норма-ИНФРА.

Мшеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. - К: Либідь, 1999.

Михеєнко М.М. Проблекми розвитку кримінального процесу в Україні. — К.: Юрінком Інтер, 1999.

Молдован В.В., Молдован А.В. Судоустрій України. — К., 2000.

Основи конституційного права України / За ред. В.В. Копєй­чикова. - К, 2001.

Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 1997.

Потпебенько М. Роки становлення і утвердження // Вісник прокуратури. — 1999. — № 2.

Притика О. Зміцнення законності та протидія проявам зло­чинності в економічній сфері // Право України. — 1999. — № 5.

Радзіевська Л.К., Пасічник С.Г. Нотаріат в Україні: На­вчальний посібник / За відп. ред. Л.К. Радзієвської. — К.: Юрінком Інтер, 2001. - С. 6-105.

Реабілітація репресованих: Законодавство та судова практика. — К: Юрінком Інтер, 1997.

Станіх С. Оптимізація нормотворчої діяльності як правового засобу утвердження прав і свобод людини // Право України. — 1999. - № 5.

Станік С. Реформування органів юстиції — нагальна потреба сьогодення // Право України. — 1999. — № 8.

Стефанюк В. Судова система України та судова реформа. — К: Юрінком Інтер, 2001.

296

Стефанюк В.С. Верховний Суд, судова влада і правосуддя в Україні // Вісник ВСУ. - 1998. - № 3.

Стефанюк В. Правозахисна діяльність судів України // Право України. — 1999. — № 5.

Стефанюк В. Судова влада як основна юридична гарантія захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні // Право України. - 2000. - № 1.

Стецовский Ю.И. Советская адвокатура. — М., 1989.

Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність. — К: Атіка, 2000.

Україна в міжнародно-правових відносинах. — К.: Юрінком Інтер. - 1999. - Т. 2.

Футей Б. Становлення правової держави: Україна 1991—

2001 рр. - К: Юрінком Інтер, 2001. - С. 34-49; 109-124, 196-303.

Шишкіи В.І. Забезпечення прав людини в судочинстві СПІА. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

Шумський П.В. Покуратура України. - К.: Вентурі, 1998.

Юридичний словник-довідник: Юридична енциклопедія / За ред. Ю.С. Шемшученка. — К: Українська енциклопедія імені М.П. Бажана. - 2000-2001.

Конституція України

Збірники нормативних актів

Адвокатура в Україні: Збірник нормативних актів / Упо­рядник С.Ф. Гончаренко. — К.: Юрінком Інтер, 2000.

Законодавство України про судову і правоохоронну діяльність: Збірник нормативних актів / Відп. ред. В.С. Стефа­нюк. - К: Юрінком Інтер, 2001. - 352 с.

Преступность в Украине // Бюллетень законодавства і юридичної практики України. — 1994. — № 2.

Прокуратура в Україні: Збірник нормативних актів // Відп. ред. М.О. Потебенько. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 400 с.

І. Акти Верховної Ради України

1. Закон УРСР "Про судоустрій України" від 7 лютого

2002 р. № 3018-ІИ.

2. Закон України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 р. № 2862-ХІІ.

Додаток

297

3. Закон України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р. № 422/96-ВР.

4. Закон України "Про арбітражний суд" від 4 червня 1991 р. № 1142-ХІІ.

5. Закон України "Про Вищу раду юстиції" від 15 січня 1998 р. № 22/98-ВР.

6. Закон України "Про органи суддівського самоврядування" від 2 лютого 1994 р. № 3909-ХП.

7. Закон України "Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів Украї­ни" від 2 лютого 1994 р. № 3911-ХП.

8. Закон України "Про державну виконавчу службу" від 24 березня 1998 р. № 202/98-ВР.

9. Закон України "Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 р. № 2887-ХІІ.

10. Закон України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ.

11. Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р. М 565-ХІІ.

12. Закон України "Про органи і служби у справах неповно­літніх та спеціальні установи для неповнолітніх" від 24 січня 1995 р. № 20/95-ВР.

13. Закон України "Про Службу безпеки України" від 25 бе­резня 1992 р. № 2229-ХП.

14. Закон України "Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб" від 4 березня 1998 р. № 160/98-ВР.

15. Закон України "Про Прикордонні війська України" від 4 листопада 1991 р. № 1779-ХІІ.

16. Закон України "Про державну податкову службу в Украї­ні" від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ.

17. Закон України "Про соціальний і правовий захист вій­ськовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 р. № 2011-XII.

18. Закон України "Про пенсійне забезпечення військово­службовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ" від 9 квітня 1992 р. № 2262-ХІІ.

19. Закон України "Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист" від 24 березня 1998 р. № 203/98-ВР.

298____________________________________________________

20. Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 р. № 2135-ХІІ.

21. Закон України "Про організаційно-правові основи бо­ротьби з організованою злочинністю" від ЗО червня 1993 р. № 3341-XII.

22. Закон України "Про боротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР.

23. Закон України "Про попереднє ув'язнення" від ЗО червня

1993 р. № 3352-ХП.

24. Закон України "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зло­вживанню ними" від 15 лютого 1995 р. № 62/95-ВР.

25. Закон України "Про державну таємницю" від 21 січня

1994 р. № 3855-ХИ.

26. Закон України "Про державний кордон України" від 4 листопада 1991 р. № 1777-ХІІ.

27. Закон України "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі" від 1 грудня 1994 р. № 264/94-ВР.

28. Закон України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" від 23 грудня 1993 р. № 3781-ХІІ.

29. Закон України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" від 23 грудня 1993 р. № 3782-ХІІ.

30. Положення про порядок комплектування, матеріально-технічного, військового, фінансового та соціально-побутового за­безпечення спеціальних підрозділів Служби безпеки України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю. Затверджене постановою Верховної Ради України 12 жовтня 1994 р. Міг 199/94-ВР.

II. Акти Президента України

1. Указ Президента України "Про утворення Державного де­партаменту України з питань виконання покарань" від 22 квітня 1998 р. № 344/98.

2. Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань. Затверджене Указом Президента України від 31 липня 1998 р. № 827/98.

Додаток

299

3. Національна програма боротьби з корупцією. Затверджена Указом Президента України від 10 квітня 1997 № 319.

4. Концепція боротьби з корупцією в Україні на 1998—2005 роки. Затверджена Указом Президента України від 24 квітня 1998 р. № 367/98.

5. Положення про Міністерство юстиції України. Затвердже­не Указом Президента України від ЗО грудня 1997 р. № 1396/97.

III. Акти Кабінету Міністрів України

1. Перелік відомостей для термінового інформування Служ­би безпеки України, Міністерства внутрішніх справ та їх регіо­нальних органів міністерствами, відомствами, іншими державни­ми установами з питань державної, громадської безпеки та бо­ротьби зі злочинністю. Затверджений постановою Кабінету Мі­ністрів України від 19 грудня 1994 р. № 847.

2. Постанова Кабінету Міністрів України "Про Національне центральне бюро Інтерполу" від 25 березня 1993 р. № 220.

3. Правила перетинання державного кордону громадянами України. Затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995р. № 57.

4. Постанова Кабінету Міністрів України "Про прикордон­ний режим" від 27 липня 1998 р. № 1147 (із змінами, внесеними згідно з постановою від 23 квітня 1999 р. № 679).

IV. Міжвідомчі та відомчі акти

1. Положення про порядок комплектування, матеріально-тех­нічного, військового, фінансового та соціально-побутового забез­печення спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України. Затвердже­не постановою Верховної Ради України від 16 грудня 1993 р. № 3720-ХІІ.

2. Інструкція про взаємодію правоохоронних та інших дер­жавних органів України у боротьбі із злочинністю. Затверджена спільним наказом МВС, Голови СБУ, Голови Держкомкордону, Голови Держмиткому, Командуючого Національної гвардії, Мі­ністра оборони, Міністра юстиції України від 10 серпня 1994 р. №4348/138/151/11-2-2870/172/148/407/2-90-442.

300___________________________________________________^

3. Інструкція про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтер-полу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочи­нів. Затверджена наказом МВС, Генпрокуратури, СБУ, Держ-комкордону, Держмиткому, Державної податкової адміністрації України від 9 січня 1997р. № 3/1/2/5/2/2.

4. Інструкція про порядок виконання європейських конвен­цій з питань кримінального судочинства. Затверджена наказом Мін'юсту України, Генпрокуратури України, СБУ, МВС Украї­ни, ВС України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 р. № 34/5/22/

103/512/326/73.

5. Інструкція про порядок знищення вилучених із незаконно­го обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсо­рів, використання яких в законному обігу визнано недоцільним, а також обладнання для їх виготовлення. Затверджена спільним наказом МВС України, СБУ, Генпрокуратури України, МОЗ України, Мін'юсту України і ВС України від 27 червня 1995 р. № 437-дск.

6. Інструкція про порядок виявлення та постановки на облік осіб, які незаконно вживають наркотичні засоби або психотропні речовини. Затверджена наказом МОЗ України, Генпрокуратури України, МВС України, Мін'юсту України від 10 жовтня 1997 р. № 306/680/21/66/5.

7. Порядок проведення медичного огляду та медичного об-стеження осіб, які зловживають наркотичними засобами або пси-хотропними речовинами. Затверджений наказом МОЗ України та МВС України від 16 червня 1998 р. № 158/417.

8. Положення про порядок придбання, видачі, обліку, збері­гання та застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, спеціальних засобів індивідуального захисту працівниками судів і правоохоронних органів, а також особами, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Затверджене наказом МВС України від 24 липня 1996 р. № 523.

9. Інструкція про порядок зберігання відомостей про спец-абонентів місцевих телефонних мереж та документів, що їх міс­тять. Затверджена наказом Мінзв'язку України від 23 квітня 1996 р. № 69.

10. Тимчасове положення про спеціальний підрозділ міліції для забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних ор-

Додаток

ЗОЇ

ганів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, чле­нів їх сімей та близьких родичів. Затверджене наказом МВС Ук­раїни від 23 липня 1997 р. № 467.

V. Постанови Пленуму Верховного Суду України

1. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про засто­сування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. № 9.

2. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про засто­сування законодавства, що забезпечує незалежність суддів" від 12 квітня 1996 р. № 4.

3. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про засто­сування законодавства, що передбачає державний захист суддів, працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у судочинстві" від 19 червня 1999 р. № 10.

VI. Накази Генерального прокурора України

1. Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяль­ність, дізнання та досудове слідство. Наказ від 4 жовтня 1998 р. №4.

2. Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю. Наказ від 7 жовтня 1999 р. № 3.

3. Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів у сфері боротьби з корупцією. Наказ від 23 квітня 1997 р. № 12.

4. Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів Службою безпеки, органами охорони державного і мит­ного кордонів України. Наказ від 5 квітня 2000 р. № 4.- .

5. Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами Служби безпеки України, які проводять опера­тивно-розшукову діяльністю. Наказ від 17 вересня 1999 р. № 2.

6. Про організацію роботи органів прокуратури у здійсненні нагляду за додержанням законів щодо прав і свобод громадян та захисту інтересів держави. Наказ від 2 жовтня 1998 р. № 2.

7. Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру,

302_________________________________________________

пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Наказ від 5 квітня 2000 р. № 3.

8. Про організацію роботи органів прокуратури щодо забез­печення нагляду за додержанням законів, спрямованих на попе­редження правопорушень серед неповнолітніх, захист їх прав. Наказ від 26 жовтня 1998 р. № 9.

VII. Міжнародно-правові документи

1. Конвенція про рабство від 25 вересня 1926 р. (із змінами, внесеними протоколом від 7 грудня 1953 р.) Ратифіковано 29 серпня 1956 р.

2. Міжнародна конвенція по боротьбі з підробленням грошо­вих знаків. Прийнято 20 квітня 1929 р. Ратифіковано 3 травня 1931 р.

3. Конвенція 29 Міжнародної Організації Праці про приму­сову чи обов'язкову працю. Прийнято 28 червня 1930 р. Ратифі­ковано 9 червня 1956 р.

4. Конвенція про попередження злочинові геноцид та пока­рання за нього. Прийнято резолюцією 260 А (III) Генеральної Асамблеї ООН 9 грудня 1948 р. Ратифіковано 18 березня 1954 р.

5. Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми та експлуата­цією проституції третіми особами. Ухвалена резолюцією 317 (IV) Генеральної Асамблеї ООН. Прийнято 21 березня 1949 р. Приєднання — 15 листопада 1954 р.

6. Конвенція про захист прав і основних свобод людини. Прийнято 4 листопада 1950 р. Ратифіковано 17 липня 1997 р.

7. Протоколи №№ 1, 2, 4, 7, 11 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Прийнято 4 листопада 1950 р. Ратифіковано 17 липня 1997 р.

8. Протокол про внесення змін до Конвенції про рабство. Ухвалений резолюцією 794 (VIII) Генеральної Асамблеї ООН. Прийнято 23 жовтня 1953 р- Приєднання - ЗО квітня 1957 р.

9. Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв подібних до рабства. Прийнято 7 вересня 1956 р. Ратифіковано УРСР 16 лютого 1957 р.

10. Європейська конвенція про видачу правопорушників. Прийнято 13 грудня 1957 р. Ратифіковано 16 січня 1998 р. (із за­стереженнями).

Додаток

303

11. Конвенція про визнання та виконання іноземних арбіт­ражних рішень. Прийнято 10 червня 1958 р. Ратифіковано 22 серпня 1960 р.

12. Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримі­нальних справах. Прийнято 20 квітня 1959 р. Ратифіковано 16 січня 1998 р. (із застереженнями).

13. Єдина конвенція про наркотичні засоби. Прийнято ЗО бе­резня 1961 р. Ратифіковано 10 січня 1964 р.

14. Конвенція про злочини та деякі інші акти, що вчинюють­ся на борту повітряних суден. Прийнято 14 вересня 1963 р. При­єднання — 21 грудня 1987 р. (із застереженнями).

15. Європейська конвенція про нагляд за умовно засуджени­ми або умовно звільненими правопорушниками від ЗО листопада 1964 р. Приєднання — 22 вересня 1995 р.

16. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Прийнято 7 березня 1965 р. Ратифіковано 21 січ­ня 1969 р.

17. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Прийнято 16 грудня 1966 р. Ратифіковано 19 жовтня 1973 р.

18. Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Прийнято 16 грудня 1966 р. Приєднання — 25 грудня 1990 р.

19. Конвенція про незастосування строку давності до воєн­них злочинів і злочинів проти людства від 26 листопада 1968 р. Прийнято резолюцією 2391 (XXII) Генеральної Асамблеї ООН. Ратифіковано 25 березня 1969 р.

20. Конвенція про заходи, спрямовані на заборону й запобі­гання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права влас­ності на культурні цінності від 14 листопада 1970 р. Ратифікова­но 10 лютого 1988 р.

21. Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повіт­ряних суден від 16 грудня 1970 р. Ратифіковано 27 грудня 1971 р. (із застереженнями).

22. Конвенція про психотропні речовини. Прийнято 21 люто­го 1971 р. Ратифіковано 27 жовтня 1978 р.

23. Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямова­ними проти безпеки цивільної авіації. Прийнято 23 вересня 1971 р. Ратифіковано 16 січня 1973 р.

І1

304

24. Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм. Прийнято 29 жовт­ня 1971 р. Приєднання — 15 червня 1999 р.

25. Європейська конвенція про передачу провадження у кри­мінальних справах. Прийнято 15 травня 1972 р. Приєднання — 22 вересня 1995 р,

26. Конвенція про припинення злочину апартеїду та покаран­ня за нього від ЗО листопада 1973 р. Ратифіковано 15 жовтня 1975 р.

27. Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дип­ломатичних агентів. Прийнято 14 грудня 1973 р. Ратифіковано 26 грудня 1975 р.

28. Додатковий протокол до Європейської конвенції про ви­дачу правопорушників. Прийнято 15 жовтня 1975 р. Ратифікова­но 16 січня 1998 р.

29. Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників. Прийнято 17 березня 1978 р. Рати­фіковано 16 січня 1998 р.

30. Додатковий протокол до Європейської конвенції про вза­ємну допомогу у кримінальних справах. Прийнято 17 березня 1978 р. Ратифіковано 16 січня 1998 р.

31. Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням за­ручників. Прийнято 17 грудня 1979 р. Приєднання — 8 травня 1987 р. (із застереженнями).

32. Конвенція про передачу засуджених осіб. Прийнято 21 березня 1983 р. Приєднання — 22 вересня 1995 р.

33. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або таких, що принижують гідність, видів поводження і по­карання. Прийнято 10 грудня 1984 р. Ратифіковано 26 січня 1986 р.

34. Європейська конвенція про запобігання тортурам та не­людському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Црийнято 26 листопада 1987 р. Ратифіковано 24 січ­ня 1997 р.

35. Протокол про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, що обслуговують міжнародну цивільну авіацію, який доповнює Конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, прийняту в Мон-

Додаток

305

реалі 23 вересня 1971 р. Прийнято 24 лютого 1988 р. Ратифіко­вано 20 лютого 1989 р.

36. Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямова­ними проти безпеки морського судноплавства. Прийнято 10 бе­резня 1988 р. Ратифіковано 17 грудня 1993 р.

37. Конвенція Організації Об'єднаних Націй про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних ре­човин. Прийнято 20 грудня 1988 р. Ратифіковано 25 квітня 1991 р.

38. Резолюція 1989/65 Економічної Соціальної Ради ООН від 24 травня 1989 р. "Принципи ефективного попередження і розслідування незаконних, свавільних і сумарних страт".

39. Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, вико­ристанням, фінансуванням і навчанням найманців. Прийнято 4 грудня 1989 р. Ратифіковано 14 липня 1993 р.

40. Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом. Прийнято 8 листопада 1990 р. Ратифіковано 17 грудня 1997 р. (із застереженнями).

41. Конвенція про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах. Прийнято 22 січня 1993 р. Ратифікова­но 10 листопада 1994 р. (із застереженнями).

42. Протокол до Конвенції про правову допомогу у цивіль­них, сімейних та кримінальних справах (СНД). Прийнято 28 бе­резня 1997 р. Ратифіковано 3 березня 1998 р. (із застережен­нями).

43. Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля. Прийнято 25 червня 1998 р. Ратифіко­вано 6 липня 1999 р.

Крім того, Радянським Союзом та Україною були укладені двосторонні договори про правову допомогу з такими країнами: Албанія, Алжир, Болгарія, Угорщина, В'єтнам, Греція, Ірак, Ємен, Кіпр, Північна Корея, Куба, Румунія, Туніс, Фінляндія, Чехословаччина, Югославія, Італія, Азербайджан, США, Молдо­ва, Велика Британія, Канада, Китай, Польща, Литва, Словаччина, які також зберігають своє правове значення.

315

Зміст

Передмова........................................ З

Розділ І. Загальні положення правоохоронної, судової та правозахисної діяльності

Глава 1. Юридичне визначення правоохоронної,

судової та правозахисної діяльності ................... 6

§ 1. Поняття правоохоронного органу

та правоохоронної діяльності..................... б

§ 2. Поняття спеціальної правоохоронної діяльності

та спеціального правоохоронного органу (служби) ... 13

§ 3. Поняття судової та правозахисної діяльності..... 16

§ 4. Предмет дисципліни "Суд, правоохоронні

та правозахисні органи України" та її місце серед

інших юридичних дисциплін..................... 20

Глава 2. Законодавство про діяльність суду,

правоохоронних та правозахисних органів.............. 24

§ 1. Загальна характеристика правового регулюванння діяльності суду, правоохоронних та правозахисних

органів....................................... 24

§ 2. Класифікація нормативно-правових актів

про діяльність суду, правоохоронних

та правозахисних органів....................... 25

Глава 3. Державна політика у сфері правоохорони........ 39

§ 1. Спрямованість правоохоронної діяльності....... 39

§ 2. Моральність і ефективність діяльності

суду та правоохоронних органів.................. 42

§ 3. Координація правоохоронної діяльності......... 45

Розділ II. Суд України

Глава 1. Основи здійснення правосуддя................ 58

§ 1. Правосуддя, його ознаки та принципи.......... 58

§ 2. Судова система України..................... 77

§ 3. Органи суддівського самоврядування........... 81

Глава 2. Статус суддів.............................. 85

§ 1. Суддя — носій судової влади. Гарантії незалежності

суддів....................................... 85

§ 2. Обрання суддів та припинення їх повноважень... 86 § 3. Атестація та дисциплінарна відповідальність

суддів....................................... 88

§ 4. Правовий та соціальний захист суддів.......... 92

Глава 3. Місцеві суди............................... 95

§ 1. Місцевий суд — основна ланка системи

судів загальної юрисдикції....................... 95

§ 2. Голова місцевого суду....................... 96

§ 3. Організація роботи місцевого суду............. 97

Глава 4. Апеляційні суди............................ 99

§ 1. Порядок обрання, склад та повноваження

апеляційних судів.............................. 99

§ 2. Голова апеляційного суду та його заступники .... 100

§ 3. Організація роботи апеляційних судів.......... 101

Глава 5. Військові суди.............................. 104

§ 1. Види військових судів, порядок їх обрання, склад

та загальні повноваження........................ 104

§ 2. Військовий суд гарнізону. Голова військового суду

гарнізону..................................... 106

§ 3. Військовий суд регіону (Військово-Морських Сил) та його повноваження. Голова військового суду регіону

(Військово-Морських Сил)...................... 107

§ 4. Організація роботи військових судів........... 108

§ 5. Особливості статусу суддів військових судів..... 109

Глава 6. Верховний Суд України...................... 111

§1. Місце Верховного Суду України у судовій системі.

Його повноваження, склад та порядок обрання...... 111

§ 2. Пленум Верховного Суду України. Судові палати, Військова судова колегія Верховного Суду України.

Президія Верховного Суду України............... 112

§ 3. Голова Верховного Суду України та його заступники.................................

115

316______________________________________________________

Глава 7. Господарські суди........................... 118

§ 1. Статус господарського суду.

Система господарських судів..................... 118

§ 2. Склад та повноваження місцевого господарського суду Автономної Республіки Крим, обласних, міст Києва і Севастополя. Голова місцевих господарських судів Автономної Республіки Крим, обласних, міст Києва

і Севастополя та його заступники................. 120

§ 3. Склад та повноваження апеляційних господарських судів. Голова апеляційного господарського суду та його заступники................................... 121

§ 4. Склад та повноваження Вищого господарського

суду України.................................. 123

Глава 8. Конституційний Суд України

Статус Конституційного Суду України.

127

ого склад та повноваження ..................... 127

§ 2. Порядок призначення суддів Конституційного Суду України та припинення їх повноважень. Особливості статусу судді Конституційного Суду України ...................................... 130

§ 3. Голова Конституційного Суду України

та його заступники ............................. 132

§ 4. Організація роботи Конституційного Суду України. Апарат Конституційного Суду України ..... ........ 134

Глава 9. Вища рада юстиції України ................... 137

§ і. Правові засади діяльності Вищої ради юстиції України ........ .............................. 137

§ 2. Організація діяльності Вищої ради юстиції . ...... 139

Розділ III. Правоохоронні органи України

Глава 1. Прокуратура України........................ 144

§ 1. Місце прокуратури в системі органів державної

влади........................................ 144

§ 2. Функції прокуратури........................ 149

§ 3. Система прокуратури та організація її роботи .... 163

§ 4. Акти прокурорського реагування............... 168

§ 5. Кадри органів прокуратури..................

Глава 2. Органи внутрішніх справ України.............

§ 1. Напрями правоохоронної діяльності органів

внутрішніх справ України......................

§ 2. Система органів внутрішніх справ України.....

§ 3. Кримінальна міліція.......................

§ 4. Міліція громадської безпеки.................

§ 5. Державна автомобільна інспекція.............

§ 6. Міліція охорони...........................

§ 7. Спеціальні підрозділи міліції................

§ 8. Застосування міліцією заходів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї..........

Глава 3. Державна податкова служба..............

§ 1. Основні напрями правоохоронної діяльності державної податкової служби................

§ 2. Система та компетенція органів державної податкової служби........................

Глава 4. Виявлення та розслідування злочинів........

§ 1. Поняття виявлення та розслідування злочинів

§ 2. Засади виявлення злочинів................

§ 3. Засади розслідування злочинів.............

Розділ IV. Правозахисні органи України

Глава 1. Уповноважений Верховної Ради України

з прав людини..................................... 248

§ 1. Загальна характеристика інституту Уповноваженого

Верховної Ради України з прав людини............ 248

§ 2. Компетенція Уповноваженого Верховної

Ради України з прав людини..................... 249

§ 3. Акти Уповноваженого Верховної Ради України

з прав людини................................. 255

Глава 2. Юстиція України........................... 258

§ 1. Правозахисна діяльність юстиції.............. . 258

§ 2. Система органів юстиції та організація їх роботи. . . 263

318______________________________________________________

Глава 3. Нотаріат в Україні.......................... 271

§ 1. Загальна характеристика та основні завдання

нотаріату..................................... 271

§ 2. Структура та повноваження нотаріальних

органів....................................... 274

§ 3. Статус, правовий та соціальний захист

нотаріусів.................................... 280

Глава 4. Адвокатура в Україні........................ 284

§ 1. Загальна характеристика адвокатської

діяльності.................................... 284

§ 2. Організаційні засади діяльності адвокатури...... 289

Додаток

Список використаної та рекомендованої літератури . . . 294

Таблиці...................................... 306

Навчальне видання

Суд, правоохоронні

та правозахисні органи

України

Навчальний посібник

Шеф-редактор

КОВАЛЬСЬКИЙ В.С., кандидат юридичних наук

Юрінком Інтер — редакція наукової та навчальної літератури

Відповідальна за випуск ТЛ. Яскажук

Редактор Г.І. Вівдиченко

Комп'ютерний набір Л.М. Сисоєва

Комп'ютерна верстка Т.М. Виноградова

Художнє оформлення М.П. Черненко

Підписано до друку 17.05.2002. Формат 84х108/₃2-Папір офсетний № 1. Друк офсетний. Гарнітура РеІегеЬиг^.

Умови, друк. арк. 16,8. Обл.-вид. арк. 16,5. Наклад 15000 (1-й завод - 1-8000) прим. Зам. № 2-174. Ціна договірна.

Оригіиал-макет виготовлено комп'ютерним центром СП "Юрінком Інтер"

(Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів

видавничої продукції — серія ДК № 19 від 20.03.2000.)

З питань придбання літератури звертатися до видавництва "Юрінком Інтер" за адресою: 04209, Київ-209, вул. Героїв Дніпра, 31-6; тел. 411-64-03

Віддруковано в ЗАТ "Київська книжкова фабрика"

01054, Київ, вул. Воровського, 24

Свідоцтво про внесення до державного реєстру суб'єктів видавничої справи серія ДК № 787 від 28.01.2002 р.

1