Авторський колектив

Глава І. Організована злочинність —

кандидат юридичних наук КОРНІЄНКО М. В.; РОМАНЮК Б. В,

Глава 2. Корупційна злочинність —

кандидат юридичних наук, доцент МЕЛЬНИК М. І.

Глава 3. Рецидивна злочинність —

доктор юридичних наук, професор ЗЕЛІНСЬКИЙ А. Ф.

Глава 4. Професійна злочинність —

доктор юридичних наук, професор ДЖУЖА О. М.

Глава 5. Економічна злочинність —

член-кореспондент АПрН України, професор КОДРАТЬЄВ Я. Ю.

Глава 6. Насильницька злочинність —

кандидат юридичних наук, доцент МИХАЙЛОВ О. Є.

Глава 7. Злочинність неповнолітніх. —

кандидат юридичних наук, доцент ТРЕТЬЯКОВА Т. А.

Глава 8. Жіноча злочинність —

доктор юридичних наук, професор ГЛУШКОВ В. О.

Глава 9. Екологічна злочинність —

професор НАВСУ ДУРДИНЕЦЬ В. В.;

доктор юридичних наук, професор ДЖУЖА О. М.;

кандидат юридичних наук ВАСИЛЕВИЧ В. В.

Глава 10. Необережна злочинність —

кандидат юридичних наук АНУФРІЄВ М. І.;

кандидат юридичних наук, професор СУЩЕНКО В. Д.

Глава 11. Пенітенціарна злочинність —

доктор юридичних наук, професор ДЖУЖА О. М.;

кандидат юридичних наук, доцент КОРЧИНСЬКИЙ В. О.

Глава 12. Кримінологічні аспекти наркоманії і проституції —

кандидат юридичних наук, професор АЛЕКСАНДРОВ Ю. В.

Стислий словник кримінологічних термінів — доктор юридичних наук, професор ДЖУЖА О. М.

Додатки —

доктор юридичних наук, професор ДЖУЖА О. М.; кандидат юридичних наук ВАСИЛЕВИЧ В. В.

Глава 1. Організована злочинність

§ 1. Поняття І кримінологічна характеристика організованої

злочинності.

§ 2. Детермінанти організованої злочинності.

§ 3. Поняття транснаціональної організованої злочинності. Відмивання "брудних" грошей злочинними організаціями.

§ 4. Протидія організованій злочинності.

§ 1. Поняття і кримінологічна характеристика організованої злочинності

Практика соціального життя в останні роки змусила визнати на найвищому рівні державної влади існування в Україні організованої злочинності. Тому підвищення ефективності боротьби з нею є одним Із найважливіших завдань, що випливає з оцінки сучасної кримі­нальної ситуації в країні. Стосовно науки, то ЇЇ внесок у розробку цієї проблематики не можна визнати задовільним, хоча останнім ча­сом намітилися позитивні зрушення. У підручниках, монографіях з кримінології автори вдавалися лише до таких формулювань, як "елементи організованої злочинності", "особливо небезпечні прояви групової злочинності", "лідерство у злочинному середовищі", "орга­нізованість злочинних груп" тощо. Застосування подібних визна­чень пояснювалося недостатньою теоретичною розробкою самого поняття "організована злочинність".

Вперше спробу сформулювати поняття організованої злочиннос­ті здійснили американські вчені. 1971 року відомий публіцист Уол-тер Ліппман зазначав, що на відміну від звичайної злочинності, що носить повністю грабіжницький характер, організована злочинність пов'язана з наданням бажаючим певних послуг або товарів.

Американський кримінолог Альфред Ландсміт визначив органі­зовану злочинність як особливу форму співробітництва кількох осіб або угруповань з метою забезпечення успішної їх діяльності. Луіз Шеллі говорив про організовану злочинність як таку, що цементу­ється фінансовими інтересами. Насилля тут застосовується лише для захисту економічних інтересів злочинного угруповання. Біль­шість організованих злочинців отримують переважаючу частку при­бутку на нелегальних ринках.

Президентська комісія США з питань застосування законів і »ід_-правлення правосуддя дала розширене тлумачення організованої" злочинності: це асоціація, яка прагне функціонувати поза контролем американського народу і органів влади. Вона включає у себе тнсячіі злочинців, які діють у рамках таких же складних структур, як вели­кі корпорації, підкоряються своїм законам, що застосовуються більші жорстко, ніж закони держави, її дії не імпульсивні: вони є результа­том складних домовленостей, спрямованих на досягнення повного контролю над сферами діяльності для отримання надприбутків.

У вітчизняній кримінології дефініції організованої злочинності з'явилися лише в останні роки, і вони досить різноманітні. Деякі вчені характеризують організовану злочинність як складний вид кримінальної діяльності, що здійснюється у великих масштабах ор­ганізованими групами, які мають внутрішню структуру, отримують доходи шляхом створення й експлуатації ринків незаконних товарів і послуг. Інші під організованою злочинністю розуміють відносно ма­сову групу стійких і керованих об'єднань злочинців, які займають-ся кримінальною діяльністю у вигляді промислу та створюють систему захисту від соціального контролю з використанням таких проти­правних засобів, як насилля, залякування, корупція та розкрадай ня у великих розмірах.

Організована злочинність — це особливе суспільне небезпеч не явище, "вершина злочинності". В основі виокремлення цього виду злочинності лежить характер і ступінь взаємодії злочинців прн здійсненні протиправної діяльності. Вона проходить на підставі згур­тування осіб, розмежування між ними злочинних ролей, ієрархія -ності системи взаємовідносин. Чим вищий рівень організованості у групі, тим більше управлінські функції відділяються від безпосеред­ньо виконавчих. Організатори можуть ставити загальні завдання, визначати лінію поведінки, забезпечувати систему координації дій різних учасників, їх безпеку. При цьому вони можуть навіть не зна­ти безпосередніх виконавців злочинів. Організовані групи носять стійкий характер. Між їх членами підтримуються стосунки і в пе­ріод між вчиненням конкретних злочинних діянь. У цей час розроб­ляються нові плани, вивчається кон'юнктура, проводиться підбір співучасників, розробка заходів захисту стосовно викриття та при­тягнення винних до відповідальності.

Злочинні об'єднання, залежно від рівня їх стійкості, професій­ності, сфери діяльності, правового становища у легальних структу­рах суспільства та Ін., можна розділити на такі види.

І). Проста організована група — це відносно проста форма об'єднання злочинців чисельністю 2—4 чоловіки. У такі групи об'-

єднуються розкрадачі, шахраї, квартирні злодії, грабіжники. В немає складної структури, суворої підпорядкованості, чітко вира

ного лідера.

2). Структурна організована група. Порівняно з простою ганізованою групою вона відрізняється більшою стійкістю, іерар ністю, дотриманням принципу єдиноначальності. Чисельність та _Гру_П — 5—10 і більше осіб. Злочинна діяльність носить постій характер, частіше це вчинення майнових злочинів або діянь, по заних з насиллям, але метою яких є одержання прибутків. Лідер кої групи визначає напрямок її дій, планує та готує злочини, ро діляє між учасниками ролі. Для забезпечення своєї діяльн структурна організована група взаємодіє з іншими кримінальн елементами, зокрема з особами, які займаються підробкою докуг тів, скупкою краденого тощо. Такі групи вчиняють крадіжки з к тир, автомобілів, грабежі, розбої, шахрайства, вимагання, займаї ся контрабандою. Корумпованих зв'язків у них, як правило, неь

3). Організоване злочинне угруповання — це вже баг численне об'єднання, до якого входять десятки, а то й сотні ( котрі активно займаються злочинною діяльністю. Рівень організ ності у загальній масі таких угруповань нижчий, ніж в бандах і фІозних об'єднаннях, хоча наявність дисципліни, ієрархії, підпо кованості притаманні їм. У них існує керівна ланка з лідерів, к посвятили себе злочинній діяльності і визначають її напрямок ними стоїть основна маса конкретних виконавців "бойовиків" з ною кримінальною направленістю. Це злочинне угруповання І монолітним, до його складу входить багато груп різного рівня с нізованості, чисельністю 5—10 осіб. Вони не лише вчинюють зл ни, але й постійно контролюють певну територію (збір данини магання тощо). Часто їх лідери, зібравши достатню суму грої вступають у сферу легального бізнесу, поступово переростаю^ мафіозне об'єднання.

4). Банда являє собою форму організованої злочинності, щ< лягає у створенні озброєної групи, для вчинення злочинів, пов них з нападами на державні та громадські організації, окремих мадян. Вона відрізняється підвищеною суспільною небезпе оскільки застосування зброї — обов'язкова її ознака. Банди ві, няються високим рівнем організованості та беззаперечним порядкуванням ватажку. Вони функціонують самостійно, а ре; татами їх злочинів зазвичай є здобуття грошей, валюти, зброї тикваріату та інших цінностей.

Деякі кримінологи виділяють три категорії банд, які умовне зивають: "класична банда", "спеціалізована банда", "замовник!

Класичним бандам притаманне вчинення таких злочинів, *к на­пади на банки, інкасаторів, магазини, музеї, квартири тощо. Нерідко вони поєднані з убивствами та нанесенням тяжких тілесних ушко­джень. Особливістю спеціалізованої банди полягає у тому, що вона , практикується на вчиненні одного, рідко двох видів злочинів. Най­частіше це напади на банки і магазини. Банди типу "замовники" вчинюють злочини на замовлення. Вони малочисельні, їх члени доб­ре підготовлені фізично, озброєні, відрізняються винятковою конспі­рацією. "Замовники", як правило, не входять до складу злочинних угруповань, хоча можуть мати зв'язки з їх ватажками. Злочини вчи­нюють за плату.

5). Мафіозне об'єднання. Під терміном "мафіозне" у цьому ро­зумінні є поєднання протиправної і легальної діяльності, викорис­тання недоліків економіко-правової системи для одержання незакон­них прибутків або присвоєння певних адміністративних повнова­жень, можливість впливу на органи влади. Таким чином, мафіозне об'єднання — це злочинне угруповання, яке за ступенем організо­ваності та характером діяльності вийшло за межі власного форму­вання і поєднує як протиправні, так і легальні форми діяльності, впливаючи на державну політику і напрями соціального-економічно-го розвитку.

Мафіозні об'єднання завжди мають прикриття у вигляді різних комерційних структур, які слугують всякого роду аферам та відми­ванню "брудних" грошей, а також тісним корумпованим зв'язкам з представниками органів влади та управління. Для забезпечення за­хисних функцій вони залучають інші злочинні угруповання. Очолю­ють мафіозні синдикати кілька чоловік, котрі займають, як правило, однакове положення. Побіля них гуртуються від десятка до сотень членів, які за необхідності залучаються за плату для виконання кон­кретної "роботи".

Зарубіжні автори виокремлюють загальні риси мафіозних об'єд­нань. Вони певною мірою можуть характеризувати й Інші форми ор­ганізованої злочинності, але найбільш притаманні саме злочинним синдикатам: їх діяльність носить сталий характер і відбувається на постійній основі; вона завжди має форму нелегального бізнесу та пов'язана з наданням певних товарів І послуг. Кінцева мета мафіоз­них синдикатів — отримання величезних прибутків, що досягається шляхом встановлення контролю над окремими сферами суспільного життя. Останнє означає монополізацію відповідних ринків і проник­нення за допомогою корупції до органів влади і управління.

Існує й інша класифікація організованої злочинності. Деякі кри­мінологи виокремлюють групи з низьким, складним і високим рів-

нем організованості. Проте такий розподіл не завжди вказує на чіткі межі між ними. Майже кожну таку групу можна розглядати як но­сія багатьох сукупних ознак.

Організованість можна трактувати по-різному: а) як найдоцільні­шу послідовність дій; б) з точки зору погодження дій різних учасни­ків події; в) як наявність організації — певної структури, пристосо­ваної для досягнення поставленої мети. Відповідно, термін "органі­зованість" стосовно злочинності охоплює і дії співучасників, які спланували та вчинили злочин, і діяльність злочинної організації. Поняття організованої злочинності, на наш погляд, має включати останній з названих аспектів, оскільки вона є найнебезпечнішим ви­дом злочинності, який проявляється у сукупності злочинів, вчине­них злочинними організаціями.

Термін "злочинна організація" згадується законодавцем у главах "Злочини проти основ національної безпеки України", "Злочини проти громадської безпеки" та "Злочини проти правосуддя" КК Ук­раїни. У кримінально-правовій літературі під злочинною організа­цією розуміється стійке об'єднання двох і більше осіб, які об'єдна­лися для здійснення спільної злочинної діяльності.

Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочин­ності 2000 р. визначає організовану злочинність як структурно оформлену групу у складі трьох або більше осіб, існуючу протягом певного часу і діючу узгоджено для вчинення одного чи кількох сер­йозних злочинів, визнаних такими відповідно до цієї Конвенції, з тим щоб безпосередньо отримати фінансову або іншу матеріальну

вигоду.

З кримінологічної точки зору, злочинна організація передусім характеризується певною структурою. Тут слід розрізняти:

а) ієрархічність;

б) розподіл ролей І функцій;

в) наявність "нормативних приписів";

г) самофінансування;

д) систематичну злочинну діяльність.

Останню характеризують: 1) протиправні засоби досягнення ме­ти (у загальнокпимінальній злочинності — корисливої); 2) професіо­налізм І спеціалізація; 3) конспірація; 4) розвідувальні та контрроз-відувальні заходи; 5) прагнення нейтралізувати працівників держав­них органів влади і управління (корупція); 6) зовнішня видимість за­конності дій.

Злочинна організація, як правило, створюється для систематич­ної злочинної діяльності. Тому ЇЇ члени зобов'язані дотримуватися правил конспірації, не привертати до себе уваги правоохоронних

органів, мати постійне місце роботи, не зловживати спиртними на­поями і зовнішньо вести законослухняний спосіб життя. Законспіро­ваність групи забезпечується детальною підготовкою до вчинення злочинів, аж до рекогносцировки місця злочину та хронометражу дій співучасників, відпрацювання алібі та лінії поведінки у разі арешту. Крім того, члени злочинної організації прагнуть запастися "документами прикриття" — довідками про інвалідність, наявність у них психічних захворювань тощо. Меті конспірації відповідає і спеціалізація груп, діяльність яких спрямована на вчинення злочи­нів стосовно осіб, які займаються здобуванням незаконних прибут­ків. Це, зокрема, вимагання грошей під погрозою насильства (ре­кет), об'єктом якого у першу чергу стають розкрадачі державного майна, шахраї, контрабандисти, збувачІ наркотиків, сутенери, повії. При цьому діапазон засобів дуже широкий: від загроз і залякування до захоплення заручників, від простого побиття до жорстоких кату­вань і вбивств.

Прибутки злочинних організацій нерідко поповнюються за раху­нок платні за охорону нелегальних мільйонерів, членів їх сімей, май­на, викрадення транспортних засобів, крадіжок предметів антиква­ріату, виконання певних замовлень (перевезення грошей, супрово­дження вантажів І т. п.), тобто спостерігається їх зрощування з діл­ками тіньової економіки. Злочинні організації здійснюють також розвідувальну і контррозвід у вальну діяльність для отримання потрібної інформації, залучення до своїх лав співробітників пра­воохоронних органів (шляхом підкупу, шантажу), виявлення осіб, які надають допомогу правосуддю. Характерною ознакою злочинних організацій є їх добре технічне оснащення. Вони мають сучасні види транспорту, зброї, у тому числі, іноземного виробництва, переда­вачів, підслуховуючої апаратури, приладів нічного спостереження тощо.

Зазначимо, що організована злочинність не є винаходом якоїсь окремої країни. Це явище інтернаціональне, за своєю сутністю — один із вищих етапів еволюції злочинності. За характером та форма­ми діяльності організовану злочинність умовно можна поділити на кримінальну чи гангстерську, що в основному займається вчинен­ням грабежів, розбоїв, вимагань, шахрайств, бандитизму, вбивств, і економічну або "білокомірцеву", що паразитує на розкраданні дер­жавної чи колективної власності, зловживаннях посадовим станови­щем, корупції та Інших корисливих злочинах.

На сучасному етапі вітчизняна організована злочинність харак­теризується такими основними ознаками:

10

1) вираженою організаційно-управлінською структурою, чіткою
Ієрархією, наявністю єдиних для всіх членів групи норм поведінки,

І-.-Іпкшй і заохочень;

2. плановим і законспірованим характером злочинної діяльності,
   тральною метою, орієнтуванням на отримання значних матеріаль­
   них ресурсів у результаті приватизації державної власності та при­
   бутків від тіньового обігу капіталів за мінімального ризику;

3. системою заходів щодо нейтралізації всіх форм соціального
   контролю з використанням розвідки та контррозвідки: виявленням
   планів органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю, підкупом їх спів­
   робітників, проникненням на посади до державних структур;

4. наявністю великих фондів (як у гривнях, так і в іноземній ва­
   люті), що дає можливість вкладати гроші у різні сфери діяльності, у
   тому числі нелегальної, для отримання надприбутків, контролем в
   своїх інтересах відповідних ринків, засобів масової інформації, мате­
   ріальною підтримкою членів групи та їх родичів, оплатою послуг ад­
   вокатів тощо;

5. розмежуванням сфер впливу — кооперація організованих
   злочинних угруповань у різних галузях господарства, створенням
   "чорного ринку" товарів та послуг (незаконний обіг наркотиків,
   зброї, порнобізнес, проституція);

6. активним поширенням членами організованої злочинності
   кримінальної субкультури, особливо серед молодого покоління.

У Законі України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" остання визначається як ''сукупність злочинів, що вчиняються у зв'язку зі створенням та діяльністю організованих злочинних угруповань". Гіпотетичну модель таких угруповань можна уявити у вигляді своєрідної піраміди. В її основі знаходяться "первинні" угруповання квартирних злодіїв, шахраїв, "наперсточників", "кидал", зломщиків, а також інших осіб, які мають доходи від своєї протиправної діяльності.

Над ними розташовуються угруповання, що умовно можна наз­вати групами забезпечення та безпеки. До групи забезпечення входять особи, які безпосередньої участі у злочинах не беруть. До їх функцій відносяться:

реалізація рішень лідерів;

контроль за діяльністю виконавців;

розв'язання різного роду конфліктних ситуацій між злочинними групами та окремими злочинцями;

забезпечення належного зв'язку у самому угрупованні, а також контактів з Іншими злочинними формуваннями;

охорона представників елітарної групи;

11

забезпечення професіоналізму виконавців;

пропаганда кримінального способу життя;

легалізація цінностей, здобутих злочинним шляхом;

матеріальна і моральна підтримка членів угруповання та їх сімей.

Групу безпека складають особи, які займаються організацією розвідувальної і контррозвідувальної діяльності, а також виявлен­ням осіб (юристів, журналістів, лікарів, державних службовців), ко­рисних організованому угрупованню. До їх функцій належать:

забезпечення високого соціального статусу осіб, які входять до елітарної групи;

створення умов, що перешкоджають боротьбі зі злочинним угру­пованням;

компрометування чи нейтралізація державних чиновників, спів­робітників правоохоронних органів, які чесно ведуть боротьбу з ор­ганізованою злочинністю;

вжиття заходів щодо звільнення "своїх" від кримінальної відпо­відальності або пом'якшення покарання;

консультації з правових питань;

навчання членів угруповання формам і методам роботи право­охоронців.

На вершині піраміди перебуває так звана елітарна група, пред­ставники якої — "тіньові" лідери, які здійснюють організаційне, уп­равлінське, ідеологічне керівництво розглянутою системою. Вони, як правило, не мають безпосереднього відношення до конкретних злочинів, залишаючись, завдяки цьому, за межами дії кримінального закону. До їх функцій можна віднести:

аналіз і контроль за політичною і соцІально-економічною ситуа­цією в державі;

вироблення відповідних планів діяльності;

пошуки нових сфер застосування своїх сил;

розробку заходів, спрямованих на монополізацію злочинності, зміну стратегії та тактики залежно від змін соціально-економічних умов;

контроль за діяльністю груп безпеки та забезпечення.

Практика свідчить, що до 1999 р. в Україні спостерігалася тен­денція зростання організованої злочинності. Так, у 1995 р. виявлено 288 злочинних груп; 1996 р. — 322; 1997 р. — 600; 1998 р. — 953; 1999 р. — 1057. Але у 2000 р. кількість виявлених організованих злочинних угруповань трохи зменшилась і склала 960. Наукові до­слідження показують, що стійкі угруповання злочинців серед усіх виявлених груп становлять 10 %. У середньому до кожної з груп входили 7—8 осіб, і діяли вони півтора—два роки.

12

Основними видами злочинної діяльності кримінальних угрупо­вань є: незаконний обіг наркотиків, зброї, нелегальне ввезення на територію України автотранспортних засобів, порнобізнес та суте­нерство, зловживання в сфері приватизації державного майна, І5ан-ківсько-кредитній системі, фіктивне підприємництво.

Варто також зазначити, що організована злочинність в силу ба­гатьох факторів характеризується високою латентністю. Тому офі­ційна кримінально-правова статистика відображає лише надводну частину її айсберга.

§ 2. Детермінанти організованої злочинності

Організована злочинність склалася об'єктивно на грунті серйоз­них соціально-економічних, політичних, ідеологічних, моральних, правових та Інших проблем, що виникають у суспільстві. Це не просто новий вид злочинності, а особливе суспільно-негативне яви­ще, тісно пов'язане з тіньовою економікою і корупцією. Говорити про тіньову економіку ми почали зовсім недавно. Але для зарубіж­них дослідників цей сектор давно не був таємницею. Так, ще у 1973 р. у США вийшла друком книга "Маркетинг у СРСР", перший розділ якої був присвячений аналізу тіньової економіки. За оцінками спеціалістів, вже тоді прибутки тіньовиків сягали сотні мільярдів

карбованців.

Значною мірою організована злочинність пов'язана з найважли­вішим сектором тіньової економіки — "чорним" ринком товарів і по­слуг. "Чорний" ринок у загальному плані — це сукупність економіч­них відносин, що складаються за протиправного обміну товарами та послугами для задоволення потреб населення. Останнім часом тут почали відбуватися процеси швидкої монополізації ринку, з'явилися добре організовані групи ділків, не бажаючих терпіти конкурентів. Функціонерам тіньового бізнесу не відмовиш у вмінні поставити справу на сучасну основу: тут і довгострокове зондування ринку, і швидке реагування на коливання цін, і вивчення купівельної здат­ності населення різних регіонів країни, вивчення вад легальної еко­номіки.

Однією з важливих властивостей організованої злочинності є здатність швидко змінювати свій профіль (диверсифікація). Так, ор­ганізованою злочинністю були охоплені кооперативний рух та інди­відуальна трудова діяльність. Підприємництво, замість того щоб ста­ти реальною альтернативою тіньовій економіці, само переходить до неї. Причиною цьому були забюрократизована адміністративна сис-

13

тема та великий податковий тиск. Починаючи від моменту реєстра­ції підприємства, майбутній власник поставав перед дилемою — або дій за принципом "ти — мені, я — тобі", або *'нічим допомогти не можемо". І змушений був він звертатися до кримінальних "автори­тетів", які допоможуть все вирішити, а також візьмуть під охорону новостворене підприємство. Цікавим у цій ситуації є готовність обох сторін до подібного "співробітництва".

Суттєвим чинником організованої злочинності є політична не­стабільність у суспільстві. За останні роки в Україні, як і в інших державах колишнього Радянського Союзу, з'явилося чимало різно­манітних партій І рухів. З одного боку, це добре, але з іншого, — їх діяльність спрямована на боротьбу за владу будь-якою ціною, забу­ваючи при цьому, що суспільство розвивається успішно лише за умови, якщо воно об'єднане загальною національною ідеєю.

Організованій злочинності сприяє й те, що протиправна поведін­ка стала елементом способу життя багатьох верств населення. Від­бувається переоцінка соціальних цінностей, кримінально-правові за­борони стають все менш дієвими, а деякі форми злочинної поведін­ки сприймаються як нормальна ділова активність.

Фактором існування організованої злочинності є й те, що во­на — при недоліках боротьби з нею — здатна до самодетермінації, справляє зворотній негативний вплив на обставини, що її обумовлю­ють, у тому числі на економіку, соціальну ситуацію, політику, духов­ну сферу тощо. Це і відставання соціального розвитку від економіч­ного, і посилення майнового розшарування суспільства. З одного бо­ку, виникла група осіб з дуже високим рівнем забезпеченості, з Ін­шого — величезна кількість людей живе за межею бідності. У зв'язку з цим духовна сфера характеризується проявами крайнього егоїзму, вседозволеності, виникненням недовіри до офіційних інсти­тутів держави, їх можливостей задовольнити потреби населення.

Окремо слід вказати на прорахунки (й дуже істотні) в стратегії та тактиці боротьби з організованою злочинністю. По-перше, недо­оцінювався і практично не враховувався стан цієї злочинності, неза­довільно аналізувалися результати боротьби з нею та не визначали­ся пріоритетні напрями протидії їй, не здійснювалося програмно-ці­льове планування та його належне ресурсне забезпечення. По-дру­ге, оперативні підрозділи та слідчі апарати органів, що ведуть боротьбу з організованою злочинністю, використовували застарілі методи викриття й розслідування злочинів організованих угрупо­вань, обліку та звітності щодо результатів своєї роботи. По-третє, на сьогоднішній день немає досконалої правової бази боротьби з цією злочинністю, у той час як кримінальна ситуація змінюється

14

стрімкими темпами. По-четверте, повільно вживаються запобіжні заходи, спрямовані на усунення детермінант злочинності. По-п'яте, професійна підготовка співробітників правоохоронних органів не повною мірою відповідає вимогам часу, серед них збільшується кіль­кість молодих фахівців, які не мають відповідного досвіду. Разом з тим, ватажки організованої злочинності проводять цілеспрямовану роботу щодо дискредитації правоохоронців, окремих з яких прагнуть залучити до своїх махінацій.

Нині в державі відсутня надійна система захисту працівників правоохоронних органів і свідків. Тому вирішення цієї проблеми є актуальною справою в боротьбі з організованою злочинністю. До більш конкретних недоліків у правоохоронній діяльності, що сприяють існуванню організованої злочинності, належать:

• неготовність деяких підрозділів і служб діяти в умовах суттє­
  вої зміни кримінологічної ситуації, що відображає процеси консолі­
  дації, кооперування і професіоналізації кримінального світу;

• недостатньо цілеспрямований пошук осіб — можливих учас­
  ників організованого злочинного угруповання, в тому числі у місцях

виконання покарань;

• слабка оперативна робота з контролю за діяльністю лідерів
  злочинних угруповань, недосконалі тактичні прийоми документу­
  вання їх діяльності;

• недостатнє технічне забезпечення правоохоронних органів, а
  також випадки зради з боку окремих правоохоронців.

Звичайно, це далеко не вичерпний перелік детермінант організо­ваної злочинності у нашому суспільстві, їх повне виявлення — зав­дання теорії та практики боротьби зі злочинністю.

§ 3. Поняття транснаціональної організованої злочинності

Термін, "транснаціональний", як правило, використовується для позначення потоків інформації, грошей, людей, матеріаль­них ресурсів через державні кордони. Злочинні організації теж займаються операціями, що припускають потребу перетинан­ня національних кордонів держав. Адже недарма контрабанду час­то іменують другою найдавнішою професією у світі. Так, високі при­бутки від незаконного обороту наркотиків у 80-х роках XX століття призвели до такого становища, коли "наркодолар" почав набувати такого ж економічного значення, як і "нафтодолар" у 70-х роках.

15

Зараз ми можемо говорити про появу так званих транснаціо­нальних злочинних організацій, які базуються в одній державі, а діють в кількох іноземних державах зі сприятливою ринковою кон'юнктурою. Такі організації відіграють ключову роль у заборо­нених законом сферах діяльності (наприклад, виробництво наркоти­ків і торгівля ними), що набули глобальних масштабів.

Транснаціональні злочинні організації за низкою ознак відрізня­ються від міжнародних корпорацій, хоч і діють на одному полі та за­ради однієї мети — надприбутків. Насамперед, транснаціональні корпорації діють на законних підставах І порушення ними закону є швидше винятком, ніж правилом. На відміну від них, порушення за­кону транснаціональними злочинними організаціями є нормою та їхньою основною ознакою.

Злочинні організації одержують доступ на іноземні ринки не за­ручившись згодою держав, намагаючись не потрапляти в поле зору правоохоронних органів.

Іншою важливою ознакою є застосування насильства з боку транснаціональних злочинних організацій для залякування суперни­ків у тій чи іншій сфері бізнесу, а також правоохоронних органів, що намагаються протидіяти їх операціям. Насильство є також засо­бом підтримки порядку і дисципліни всередині подібних організацій. Крім того, злочинні організації не лише займаються постачанням за­бороненої продукції, але й розкраданням летально виробленого това­ру. При цьому ступінь ризику, до якого вдаються злочинні організа­ції, значно перевищує ризик корпорацій, які діють у сфері законного бізнесу.

Чинники розвитку транснаціональних злочинних організацій експерти ООН пов'язують із появою відповідних можливостей на глобальному рівні, що обумовлено довгостроковими тенденціями у світовій політиці й економіці. У результаті посилення взаємозалеж­ності держав, спрощення міжнародних зв'язків, збільшення прозо­рості національних кордонів і формування світових фінансових ме­реж з'явилися нові ринки збуту як легальної, так і незаконної про­дукції. Транснаціональні злочинні організації однаковою мірою є як причиною, так і наслідком цих глобальних змін.

Іншою особливістю процесу світової інтеграції, що викликає за­непокоєння, є посилення міграції й утворення мережі етнічних діас­пор, що їх з вигодою для себе використовують злочинні організації. Райони з етнічно однорідним населенням стають джерелом попов­нення рядів транснаціональних злочинних організацій, які можуть використовувати у своїх інтересах національно-патріотичні почуття етнічних груп. Крім того, співпраця з етнічним середовищем пред-

16

ставників правоохоронних органів надзвичайно утруднена. Мовні та культурні бар'єри являють собою свого роду механізми самозахис­ту, що підкріплюються родинними зв'язками І підозрою до органів влади.

Вказані фактори створюють сприятливі умови для розвитку транснаціональної злочинності. Водночас нинішня світова фінансова система дає змогу злочинцям оперативно і майже безкарно прихо­вувати прибутки від своїх незаконних операцій та відмивати "бруд­ні" гроші.

Єдиної моделі транснаціональної злочинної організації не існує. Такі угруповання різняться за формою і розмірами, а також спеці­алізацією. Вони діють у різноманітних регіонах і на ринках різних товарів, використовуючи найрізноманітнішу тактику і механізми, ховаючись від правоохоронних органів. Наприклад, структура кар­телю наркобізнесу, що базується в колумбійському місті Кали, ма­буть найближча за своїм характером до формальної структури кор­порації, заснованої на суворій ієрархії, діловій спеціалізації та пла­нуванні своєї діяльності. Це достатньо потужна організація, хоча в ній діють численні та не пов'язані між собою угруповання, які про­водять широкомасштабні міжнародні операції. На рівні оптової та роздрібної торгівлі картель складається з невеличких груп, що здій­снюють діяльність на місцях, виконують фінансові підрахунки і по­вертають кошти, отримані від торгівлі наркотиками, своїм керівни­кам. До складу цієї організації входять інші структури, що виступа­ють як кур'єри і беруть участь лише в тих етапах наркобізнесу, які пов'язані з перевезенням товару.

Транснаціональні злочинні організації розрізняються і за сферою діяльності. Наприклад, нігерійські організації беруть участь у бага­тьох видах злочинної діяльності, включаючи підробку кредитних карток і шахрайство. Азіатські злочинні організації, такі як "якудза" у Японії і "тріади" у Китаї, теж мають у своєму арсеналі повний на­бір засобів протизаконної діяльності. В Інтересах свого "бізнесу" во­ни вдаються до корупції, насильства і відмивання грошей.

Хоча транснаціональні злочинні організації є за своєю суттю ціл­ком незалежними структурами, вони все ж таки йдуть на утворення союзу з іншими злочинними організаціями, терористичними угрупо­ваннями, а іноді, навіть, — з урядами. Характер, цілі та сфери впли­ву цих союзів недостатньо вивчені. Для них характерні: ділове чут­тя, ефективна система управління, заснована на щедрому матеріаль­ному стимулюванні та суворих заходах покарання, активна розвіду­вальна і контррозвідувальна діяльність і велика гнучкість.

17

Для боротьби з цим явищем у грудні 2000 року в м. Палермо (Італія) майже 150 країнами була підписана Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності, відповідно до якої кра­їнам—учасницям необхідно;

• докласти серйозних зусиль для розробки матеріального і про­
  цесуального внутрішньодержавного законодавства, що узгоджуєть­
  ся з законодавством інших країн—учасниць конвенції, спрямовано­
  го проти транснаціональних злочинних організацій;

• використовувати всі наявні механізми міжнародного співро­
  бітництва в галузі боротьби з транснаціональною злочинною діяль­
  ністю і розширювати масштаби заходів, здійснюваних на регіональ­
  ному рівні;

• розробити заходи регулювання й адміністративні положення,
  що забезпечували б велику відкритість і підзвітність комерційних і
  банківських структур, а отже, меншу можливість проникнення в
  них транснаціональних злочинних організацій;

—г здійснювати спільні ДІЇ з боротьби щодо відмивання грошей І використання прибутків від злочинної діяльності, включаючи заходи впливу на "податкові гавані", з тим щоб вони посилили свої проце­дури І співпрацювали в досягненні більшої відкритості;

• надавати одна одній допомогу шляхом видачі осіб, а також
  передачі доказів І засобів, запитуваних однією зі сторін конвенції,
  відповідно до принципів, що містяться в типових договорах ООН
  про видачу злочинців і взаємну допомогу в галузі кримінального
  правосуддя;

• розробити уніфіковані та дійові методи кримінального пере­
  слідування, спрямовані проти транснаціональних злочинних органі­
  зацій, включаючи найсучасніші засоби збору інформації та доказів;

• здійснювати обмін інформацією з тим, щоб надати іншим кра­
  їнам—учасницям конвенції допомогу у розслідуванні, затриманні і
  карному переслідуванні осіб, причетних до транснаціональної зло­
  чинності;

• позитивно розглядати прохання щодо правової допомоги та
  Інших видів допомоги з метою зміцнення національної системи кри­
  мінального правосуддя і правоохоронних органів;

• розглянути можливі засоби заохочення держав щодо здій­
  снення конвенції в повному обсязі;

• вживати спільні заходи з метою попередження виникнення
  нових або ліквідації вже існуючих податкових захистів.

Експерти ООН пропонують створити Центральний координацій­ний центр для збору інформації про законодавчі та Інші заходи, прийняті на національному рівні, здійснити кримінологічну експер-

18

тизу з метою перевірки їх ефективності та виявлення недоліків. Конвенція передбачає також створення на національному чи міжна­родному рівні спеціальних фондів для матеріальної компенсації жертвам організованої злочинності в тих випадках, коли така ком­пенсація не може бути стягнена з винних осіб. Дієвим засобом бо­ротьби з транснаціональною злочинністю є перекриття каналів від­мивання "брудних" грошей, оскільки в цьому разі зникає економіч­на доцільність такої діяльності.

§ 4. Відмивання "брудних" грошей злочинними організаціями

Основною метою злочинних організацій є одержання надприбут­ків, які слід якось легалізувати (відмити). Інакше зникає сенс у їх діяльності. Визначення поняття відмивання коштів запропоновано спеціальною групою фінансової дії (ОАРІ) на Конгресі ООН у Гавані в 1990 році. Воно зводиться до:

• зміни чи передачі власності, якщо при цьому відомо, що вона
  виникла в результаті злочинної діяльності з метою приховування її
  незаконного походження або надання допомоги будь-якій особі,
  втягнутій у вчинення таких злочинів, з тим щоб уникнути правових
  наслідків її дій;

• приховування або маскування справжнього характеру, дже­
  рела й місцезнаходження власності або права на неї, якщо відомо,
  що така власність виникла внаслідок злочинної діяльності;

— придбання чи використання власності, якщо на момент її
одержання відомо, що вона виникла в результаті злочину або участі
в такому злочині.

У процесі відмивання грошей виділяють кілька стадій. На пер­шій прибутки у вигляді наявних коштів запускаються у фінансову систему через банки або інші фінансові установи. У тих країнах, де потрібно подавати декларації про доходи, процес відмивання, як правило, здійснюється за допомогою численних дрібних угод, тобто шляхом так званого "роздрібнення" грошових сум. Застосовується також вивіз контрабандним шляхом значних коштів у ті країни, де вимоги до декларування прибутків є не такими жорсткими. Друга стадія відмивання грошей — "відшарування". Тут кошти відокрем­люються від їхнього джерела, з тим щоб приховати їх походження та ускладнити проведення аудиторської перевірки. Третя стадія знаменує собою легалізацію, тобто вкладення отриманих злочинним

19

шляхом прибутків у легальну економіку із наданням деякої види­мості їхнього законного походження.

У матеріалах ООН вказуються стадії відмивання грошей.

Перша стадія — це звільнення готівки і перерахування її на ра­хунки підставних осіб. Зустрічаються випадки, коли роль таких осіб відіграють родичі винних. При цьому посередники повинні мати власні рахунки в банках. Пруга стадія — розподіл наявних коштів. Вони реалізуються за допомогою скупки банківських платіжних до­кументів та інших цінних паперів. На цій стадії слід створювати ме­режу інформаторів, які можуть повідомляти про незаконний обіг грошової маси. Як показує досвід, розподіл коштів здійснюється час­то в пунктах обміну валют, казино та нічних клубах. Третя ста­дія — "замітання слідів" злочину. Це може бути відкриття рахунків у банках, розташованих далеко від місця знаходження злочинців; переказ грошей за кордон на рахунки підставних фірм, або викорис­тання нелегальних конвертаційних центрів тощо. Четверта ста­дія — інтеграція грошової маси. Відомо, що злочинці в бізнесі діють дуже витончено. Якщо ринки збуту тієї або іншої країни можуть бу­ти джерелами високих прибутків, злочинці вкладають значні суми коштів у відповідні структури. Для цього зручні, наприклад, спільні підприємства. У такі фірми влаштовують на роботу своїх довірених осіб, які вже легальне переправляють гроші за кордон. Йдеться на­самперед про офшорнІ зони, які вважаються нині досить прибутко­вим вкладенням капіталу. Офщорні зони привертають до себе увагу з двох причин: з одного боку, тут сприятливіший податковий ре­жим, а з іншого, — правова система забезпечує конфіденційність походження капіталів.

Існує багато способів відмивання "брудних" грошей. Фінансови­ми установами, що здійснюють ці операції, можуть бути депозитар­ні, обмінні контори, корпорації з продажу нерухомого майна. При цьому застосовуються різноманітні методи: використання кількох рахунків, кур'єрів, які мають фальшиві документи для перевезення грошей і відкриття рахунків; створення підставних компаній для прикриття здійснюваних операцій; придбання цінних паперів через підставні фірми, сертифікатів на володіння акціями, випущеними на Ім'я пред'явника; переказ коштів через корпорації у вигляді здій­снення нібито законної діяльності тощо. Кінцевою метою цих опера­цій є прагнення повернути гроші в обіг під виглядом "чистих".

Способи відмивання "брудних" грошей характеризуються вели­кою витонченістю. Так, організовані злочинні групи: використову­ють недоліки національних фінансових систем; проводять гнучкі та швидкі операції з переказами і переміщеннями активів через дер-

жавні кордони; вміло використовують розходження в режимах регу­лювання підприємницької діяльності у різних країнах; користуються послугами посадовців, які порушують правові та етичні норми.

Соціальні наслідки відмивання "брудних" грошей у сконцентро­ваному вигляді були викладені на Конференції країн — членів Ради Європи з проблем відмивання грошей у країнах перехідного періоду (Страсбург, 1 грудня 1994 року). Зокрема, воно призводить до ви­никнення таких небезпек:

1. невдалі спроби щодо припинення відмивання грошей створю­
   ють у злочинців відчуття безкарності. Це робить злочини привабли­
   вим заняттям, що підриває засади цивілізованого суспільства;

2. недоліки в боротьбі з відмиванням грошей дають можливість
   злочинним організаціям фінансувати свою подальшу діяльність;

3. не контрольоване використання злочинцями банківських уста­
   нов завдає шкоди усій фінансовій системі, особливо в країнах, що
   розвиваються;

4. зосередження фінансової влади в руках злочинних організа­
   цій у кінцевому результаті може підірвати економіку цих країн і
   основи демократії, оскільки гроші, отримані злочинним шляхом, не
   йдуть на розвиток виробництва та задоволення соціальних потреб, а
   використовуються для вчинення нових злочинів і збагачення олі­
   гархів.

§ 5. Протидія організованій злочинності

Удосконалення економічних, політичних, соціальних, ідеологіч­них, духовних та Інших відносин, що відбуваються у процесі побу­дови правової держави, є тим чинником, який підриває корені орга­нізованої злочинності. У боротьбі з цим явищем першочергового значення набувають загальнеє оці альні заходи удосконалення право­охоронної діяльності, для чого потрібно:

1). Завершити радикальну реформу економічної, соціальної, по­літичної та інших сфер суспільства на засадах чесної конкуренції та демократії, подолати глибоку кризу, в якій опинилась Україна при переході від адміністративно-командної системи господарювання до цивілізованої ринкової економіки.

2). Удосконалити управління державним майном і економічними процесами, зміцнити контроль за мірою праці та споживання, ви­ключити відмивання коштів, отриманих незаконним шляхом.

20

21

3). Створити ефективну податкову систему, сприятливі умови для підприємницької діяльності, щоб громадяни мали реальну мож­ливість працювати в межах закону.

4). Запровадити попереднє вивчення банками фінансового стану фізичних та юридичних осіб, які звертаються з проханням про на­дання кредитів, а також мети, з якою ці кредити отримуються, та можливостей їх повернення.

5). Оскільки організована злочинність тісно пов'язана з коруп­цією запровадити обов'язкове декларування доходів усіма держав­ними службовцями.

Окрім загальнопрофілактичних, треба посилювати спеціальні за­ходи протидії організованій злочинності. Так, суттєвого удоскона­лення вимагає чинне законодавство, що значною мірою заганяє еко­номіку в "тінь". У зв'язку з тим, що організована злочинність вип­ливає з недосконалих економічних відносин, варто ввести нову нау­кову та навчальну дисципліну — економічну кримінологію, а також розробити загальнодержавну Програму боротьби з організованою

ЗЛОЧИННІСТЮ.

Вимагають перебудови організаційна структура та діяльність спеціальних підрозділів правоохоронних органів з боротьби з органі­зованою злочинністю, професійна підготовка співробітників, їх пра­вовий і соціальний захист, поліпшення матеріально-технічного за­безпечення цих підрозділів. Належить удосконалити стратегію І так­тику оперативно-розшукової та розвідувально-аналітичної роботи, всебічно вивчати криміногенні ситуації, пов'язані з функціонуван­ням кредитно-банківської системи. Назріла потреба централізовано­го обліку ватажків кримінального середовища, встановлення за ни­ми постійного контролю, у тому числі в місцях виконання покарань.

Питання боротьби з організованою злочинністю мають широко висвітлюватись у засобах масової інформації. Хоч і кажуть, що "ма­фія безсмертна", але активна протидія їй на загальносоціальному і спеціально-кримінологічному рівнях профілактики за чіткої взаємо­дії усіх її суб'єктів, тісному міжнародному співробітництві у цій сфе­рі дасть змогу значно скоротити всілякі прояви організованої зло­чинності та мінімізувати її небезпеку для суспільства.

Питання для самоконтролю

1. Які основні ознаки характеризують організовану злочинність?

2. В чому полягає сутність співвідношення категорій "організова­
   на група", "злочинна організація" та "організована злочинність"?

3. Які рівні організованої злочинності розрізняють?

4. В чому полягає сутність підвищеної суспільної небезпеки орга­
   нізованої злочинності?

5. В чому проявляється взаємозв'язок і взаємообумовленість
організованої злочинності та корупції?

6. Які основні напрямки стратегії та тактики боротьби з організо­
ваною злочинністю?

Глава 2. Корупційна злочинність

§ 1. Поняття корупції та корупційних злочинів.

§ 2. Кримінологічна характеристика корупційної злочинності

й особи корупціонера. § 3. Детермінанти корупційної злочинності. § 4. Засоби протидії корупційній злочинності.

§ 1. Поняття корупції та корупційних злочинів

Корупційна злочинність є складовою більш широкого суспільно­го явища — корупції. Тому розгляд цього виду злочинності доцільно розпочати зі з'ясування сутності корупції. Тим більше, що вона за­лишається малодослІдженою і є чинником, що реально загрожує на­ціональній безпеці України.

У загальному вигляді корупцію можна визначити як соціальне явище, яке охоплює всю сукупність діянь, пов'язаних з неправо­мірним використанням особами наданої їм влади та посадових повноважень з метою задоволення особистих інтересів чи Інте­ресів третіх осіб, а також Інших правопорушень, що створю­ють умови для вчинення корупційних діянь або їх приховування.

Сутність корупції полягає у тому, що вона має:

• соціальну обумовленість;

• свою "ціну", що платить суспільство за її існування;

• негативний вплив на всі сфери суспільного життя;

• транснаціональний характер;

• економічні, політичні, правові, психологічні та моральні ас­
  пекти;

— здатність постійно пристосовуватися до нових реалій життя.
Таке розуміння корупції є відправним, вимагає не обмежуватись

у боротьбі з нею лише правовими заходами, переважно у формі юридичної відповідальності за корупційні діяння, а застосувати комплекс економічних, політичних, організаційних та інших заходів протидії.

У кримінологічному аспекті корупція характеризується низкою ключових ознак:

— вона можлива лише у сфері діяльності органів державної вла­
ди і місцевого самоврядування;

• її суб'єктом може бути тільки особа, наділена владою чи по­
  садовими повноваженнями;

• корупційні відносини виникають внаслідок зловживання осо­
  бою, наділеною владою чи посадовими повноваженнями, своїми пов­
  новаженнями. Тут вони виступають предметом торгу, в результаті
  якого суб'єкт одержує певні блага як матеріального, так і нематері­
  ального характеру;

• корупцію складають лише такі діяння, які вчинені особою, на­
  діленою владою чи посадовими повноваженнями, з метою задово­
  лення корисливих власних або інтересів інших осіб. Неправомір­
  ність або й неетичність діянь посадової особи та їх спрямованість на
  задоволення корисливих Інтересів по суті визначають, які саме діян­
  ня відносяться до категорії корупційних.

Глибше й точніше з'ясувати соціальну сутність І правову приро­ду корупції допомагає встановлення механізму корумпованої пове­дінки. На наш погляд, він може проявлятися у двох варіантах. В першому випадку має місце взаємодія двох суб'єктів, кожен з яких прагне задовольнити свої корисливі інтереси (скажімо, давання— одержання хабара); у другому — корумпована поведінка зводиться до дій лише однієї особи, яка самостійно задовольняє корисливі ін­тереси, зловживаючи наданими їй посадовими повноваженнями (на­приклад, розкрадання державного майна з використанням свого службового становища). Обидва варіанти об'єднує те, Іцо суб'єкт корупційних діянь задовольняє власний інтерес чи інтереси третіх осіб за допомогою неправомірного використання наданих йому влад­них повноважень.

У правовому плані корупція становить собою сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за сво­єю суттю діянь (кримінальних, адміністративних, цивільно-право­вих, дисциплінарних), а також порушень етичних норм поведінки посадових осіб, пов'язаних із вчиненням цих діянь. Таке широке ро­зуміння корупції вказує на те, що не всі корупційні прояви є кримі­нально-караними. Але, зазвичай найбільшу суспільну небезпеку мають корупційні злочини.

Поняття "корупційний злочин" і "корупційне правопорушення" вжиті у Конвенції про кримінальну відповідальність за корупцію, прийнятій 4 листопада 1998 року. Отже, вони є загальновизнаними у міжнародному праві, що дає підставу для виокремлення такого ви­ду злочинності, як корупційна.

Корупційним може бути визнано будь-який умисний злочин, що вчиняється посадовою особою органу державної влади чи місцевого самоврядування з використанням свого службового

25

становища з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересо­ваності або для задоволення інтересів третіх осіб. При цьому частина з них може бути безумовно визнана корупційними, інша — лише за певних умов їх вчинення.

Безумовно, корупційними є злочини, всі ознаки яких вказують на їх корупційний характер і визначені в законі чи випливають з йо­го змісту. До них належать: одержання хабара; зловживання вла­дою або службовим становищем; заволодіння чужим майном шля­хом зловживання службовою особою своїм службовим становищем; притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності; постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови; притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності; зловживання військовою службовою особою владою або службовим становищем.

До умовно корупційних відносяться злочини, склади яких мають не всі ознаки корупційності. До цієї категорії належать: пору­шення законодавства про бюджетну систему України; видання нор­мативних актів, що змінюють прибутки і витрати бюджету всупереч встановленому законом порядку; перешкоджання здійсненню вибор­чого права; підлог виборчих документів, приписки або неправиль­ний підрахунок голосів; порушення таємниці голосування; порушен­ня посадовою особою законодавства про референдум; порушення недоторканності житла громадян; переслідування громадян за кри­тику, перевищення влади або посадових повноважень; провокація хабара; посадовий підлог; завідомо незаконний арешт, затримання або привід; примушування давати показання; невиконання судового рішення; бездіяльність військової влади. Суб'єктивна сторона цих злочинів не пов'язується з корисливою чи іншою особистою заінте­ресованістю; порушення рівноправності громадян залежно від їх ра­сової, національної приналежності чи ставлення до релігії; протидія законній підприємницькій діяльності; втручання у вирішення судо­вих справ; втручання у діяльність працівника прокуратури, органу внутрішніх справ, безпеки. Суб'єктом вказаних злочинів можуть бу­ти як приватні, так і службові особи.

Особливістю корупційних злочинів є те, що, будучи об'єднаними за вищезазначеними ознаками в окрему групу, вони можуть бути складовими й Інших видів злочинів. Так, за місцем розташування у Особливій частині Кримінального кодексу України корупційні зло­чини можуть входити до злочинів проти основ національної безпеки України, проти власності, проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина, проти правосуддя у сфері господарської діяльності, службової діяльності, військових

26

злочинів. За деякими кримінологічними ознаками корупційні злочи­ни можуть бути причетні до економічної, професійної, організованої та інших видів злочинності. Але корупційні злочини повністю не співпадають із жодним іншим видом злочинів. Це цілком стосується й посадових, з якими найчастіше ототожнюють корупційні злочини. Річ у тім, що не всі посадові діяння є корупційними (взяти ту ж ха­латність, яка вчиняється з необережності). З іншого боку корупцій­ні злочини не зводяться тільки до посадових.

§ 2. Кримінологічна характеристика корупційної злочинності й особи корупцїонера

Корупційна злочинність — це сукупність злочинів, що поляга­ють у зловживанні посадовими особами органів державної влади чи місцевого самоврядування наданими їм повноваженнями у власних або третіх осіб інтересах.

Кримінологічна характеристика корупційної злочинності усклад­нюється низкою моментів. По-перше, відсутністю в нашій державі правового поняття корупційних злочинів. По-друге, неповнотою офі­ційної статистики, яка фіксує лише окремі показники корупційних діянь. Проте отримати уявлення про стан, структуру, динаміку і гео­графію корупційної злочинності в Україні, виходячи із статистичних даних, все ж таки можна.

Так, хабарництво становить 0,3—0,5 % від загальної кількості зареєстрованих злочинів. У 1990—1999 рр. спостерігалася тенден­ція до зростання хабарництва. Так, у 1990 р. в Україні було зареєст­ровано 420 випадків одержання хабара, 55 — посередництва в ха­барництві і 524 — давання хабара. У наступних роках ці цифри бу­ли такими: у 1995 р. відповідно 1187, 84 і 589; 1996 р. — 1286, 77 і 542; 1997 р. — 1540, 76 і 600; 1998 р. — 1641, 89 і 718; 1999 р. — 1514, 109, 703. Отже, якщо у 1990 р. було зареєстровано 999 випад­ків хабарництва, то у 1999 — 2326 (+ 232,8 %).

Кількість засуджених за хабарництво характеризується такими показниками. У 1990 р. за одержання хабара було засуджено 77, да­вання хабара — 113, посередництво у хабарництві — 5 осіб. У на­ступних роках кількість засуджених за ці злочини відповідно стано­вила: у 1995 р. — 209, 62, 11; 1996 р. — 306, 123, 9; 1997 р. — 305, 165, 13; 1998 р. — 351, 153, 4; 1999 р. — 315, 126, 10; 2000 р. — 383, 122, 6 осіб.

Аналіз наведених прикладів дає змогу констатувати суттєві роз­біжності між кількістю зареєстрованих фактів хабарництва і осіб, засуджених за його вчинення. За виявленими у 1990 р. 420 фактами

27

одержання хабара було засуджено лише 77 осіб, у 1997 р, за 1540 такими фактами — 305 осіб. Ще більш разючою ця різниця є для посередництва у хабарництві, за вчинення якого засуджується по кілька осіб на рік.

В останнє десятиліття спостерігалося зростання групового ха­барництва, а в окремі роки відбувалися його "спалахи". Так, якщо у 1990 році питома вага групового хабарництва становила 19,5 %, то у 1993 р. — 41,5 %, 1994 р. — 39,7 %.

У характеристиці хабарників відмічаються наступні тенденції:

1. зменшення кількості жінок—хабарників. Якщо у 1990 році во­
   ни становили 42 %, то у 1999 — 28,7 %;

2. підвищення освітнього рівня хабарників. Якщо у 1990 році
   52,9 % хабарників мали вищу або середню спеціальну освіту, то у
   1999 році таких вже було 84 %;

3. зменшення числа хабарників, які раніше вчиняли злочини.
   Якщо у 1990 році такі особи становили 3,2 %, то у 1999 — 1,8 %.

4. незначні коливання у віці хабарників. Зокрема, зменшилась
   кількість хабарників у віці 25—29 років (у 1990 р. таких було
   15,3 %, 1998 — 11,1 %). Зате збільшилась частка хабарників у віці
   ЗО років і старше (у 1990 р, таких було 80,8 %, 1998 — 82,4 %).
   Спостерігається також збільшення числа хабарників, яким виповни­
   лося 60 років. У 1996 році таких було 3,7 %, 1997 — 4,2 %,
   1998 — 5,3 %, 1999 — 6,8 %.

Переважна більшість викритих фактів хабарництва стосувалася посадових осіб нижчої ланки (керівників структурних підрозділів підприємств, голів чи секретарів сільських рад, спеціалістів установ районного рівня, оперативних уповноважених, слідчих, інспекторів тощо). Це свідчить про те, що офіційна статистика не відображує реальних масштабів хабарництва, оскільки воно має дуже високу латентність. Варто зазначити, що такий стан речей у цій сфері при­таманний не лише Україні, а й зарубіжним країнам, насамперед тим, що виникли на теренах колишнього СРСР. За експертними оцінками, із масиву реально існуючого хабарництва офіційно реєст­рується не більше одного відсотка цих злочинів.

Зловживання владою або посадовим становищем теж мають тенденцію до зростання. Якщо у 1990 р. таких злочинів було заре­єстровано 594, то у 1999 — 5789. Це зростання переривалося лише у 1993 р., коли було зареєстровано 638 зловживань владою. Освіт­ній рівень осіб, які вчиняють ці злочини, є найвищим серед усіх по­садових злочинців. Так, у 1996 році частка осіб з вищою або серед­ньою спеціальною освітою серед них становила 81,1 %, у 1999 — 87,7 %. Питома вага осіб, які вчиняють зазначені злочини, є най-

28

більшою серед посадових злочинців. У 1999 році їх було 29,6 %, то­ді як хабарників — 12,1 %, а осіб, що перевищили владу або поса­дові повноваження — 5,1 %.

Серед тих, хто зловживає владою чи посадовим становищем, до­сить велика частка жінок — близько 40 %.

Розкрадання державного або колективного майна шляхом привласнення, розтрати чи зловживання посадовим станови­щем мають найменші, порівняно з вище розглянутими злочинами, темпи зростання. За останні десять років вони зросли лише на 28,9 % (у 1990 році їх зареєстровано 10649, а 1999 — 13724). Най­більш поширений цей вид розкрадань у сільському господарстві, ву­гільній промисловості, торгівлі та на залізничному транспорті. Од­нак, якщо брати до уваги кількість осіб, які вчинили подібні розкра­дання, то картина щодо найбільш криміналізованих галузей буде де­що іншою. У 1999 році питома вага цих злочинців у сільському господарстві становила 6,1 %, на транспорті — 7,8 %, у торгівлі і громадському харчуванні — 4,9 %, сфері приватизації — 52,6 %, банківської діяльності — 28 %, фінансів — 28,6 %, у митних орга­нах — 64,8 %, судах та інших органах юстиції — 56,9 %.

Простежується зв'язок корупщ'йної злочинності з організова­ною. У 1990 році в Україні було виявлено 371 організовану злочин­ну групу, з яких 6 були корумпованими. У 1993 році ці показники відповідно складали 621 і 34, у 1995 — 871 І 36, у 1999 — 1166 і 14. Із виявлених у 1990 році 1843 злочинів, вчинених організовани­ми злочинними групами, корупційним був 101 злочин, тобто 5,5 %. У 1993 році цей показник становив 2,4 % (відповідно 2794 і 69 зло­чинів), у 1996 — 3 % (відповідно 6241 і 192 злочини), у 1999 — 2 % (відповідно 45476 і 934 злочини). Однак, до цих офіційних цифр треба ставитися досить скептично, і таку малу кількість корупцій-них злочинів можна пояснити лише перекручуванням статистичних даних заради прикрашування дійсності.

Викладене вище дає підстави для наступних висновків. По-пер­ше, офіційна статистика не висвітлює всієї корупції в Україні в силу недоліків статистичної звітності та високої латентності цього виду злочинності. Тут слід погодитися з дослідниками (наприклад, М. І. Камликом, Є, В. Невмержицьким), які вважають, що офіційні дані про корупцію відображають лише активність правоохоронних орга­нів у боротьбі з нею, але ні в якому разі не реальний рівень коруп-ційної злочинності. По-друге, існують проблеми Із застосуванням антикорупційного законодавства, пов'язані з соціальним статусом корупціонерів. До відповідальності притягуються дрібні чиновники, а "акули" залишаються на волі.

29

Спостереження за корупціонерами показують, що від інших ви­дів злочинців вони відрізняються передусім особливою соціальною позицією — наявністю владних повноважень, без яких не можуть вчинятися корупційні діяння.

Корупційна поведінка, як правило, проявляється у двох формах. Перша з них полягає у відхиленні особи, уповноваженої на виконан­ня функцій держави, у своїй службовій діяльності від норм, встанов­лених правовими актами. Йдеться про зміну мотивації діяльності, ціннісних орієнтацій, трансформацію законослухняної особи в ко-рупціонера. Займаючи певну посаду, така особа вважає за можливе неправомірно використати надані їй повноваження у власних інте­ресах чи Інтересах інших осіб. При цьому відбувається поступове нарощування інтенсивності корумпованої поведінки, в результаті чого особа твердо стає на злочинний шлях, виявляючи все більш не­безпечні корупційні прояви. Бувають і ситуативні корупціонери, які вчинюють злочини під впливом складних життєвих обставин.

Друга форма корумпованої поведінки характеризується тим, що зайнявши відповідну посаду особа вже зорієнтована на протиправне використання владних повноважень для наживи. Тобто вона ціле­спрямовано йде до влади, щоб вчиняти корупційні злочини.

§ 3. Детермінанти корупційної злочинності

Ефективна протидія корупції потребує з'ясування її чинників, Треба виходити з того, що корупція має соціальні передумови, що властиві усім державам, але найбільше країнам з перехідною еконо­мікою, до яких належить і Україна.

На різке зростання корупції в незалежній Україні насамперед вплинули кризові явища в усіх сферах суспільного життя. Науково доведено, що за здійснення радикальних реформ дуже зростає рі­вень корупції. Проте слід наголосити, що її зростання обумовлено не самими по собі реформами, а повільністю, непослідовністю і не­завершеністю їх проведення. Власне, це і спостерігається в Україні. Після отримання незалежності вона не виробила чіткої політичної та економічної стратегії формування громадянського суспільства. Це обумовило виникнення корпоративних кланів, викривлення про­цесів приватизації в Інтересах окремих ділків, перепони у розвитку демократичних інститутів та утвердженні верховенства права тощо.

Детермінанти корупційних злочинів можна поділити на політич­ні, економічні, правові, організаційно-управлінські і соціально-психо-

ЗО

логічні криміногенні фактори. Вони викладені у Концепції боротьби з корупцією на 1998—2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 24 квітня 1998 р.

До політичних чинників віднесені:

• відсутність програмованої та предметності у впровадженні
  демократичних засад до різних сфер суспільного життя;

• повільний розвиток політичної структури та свідомості сус­
  пільства, передусім, його громадянських Інституцій;

• відсутність системи виховання у службовців патріотичних по­
  чуттів, моральних, професійних якостей, розуміння того, що ко­
  рупція підриває авторитет держави, етичні основи суспільної свідо­
  мості;

• недостатня визначеність і непослідовність у здійсненні анти-
  корупційної політики, що породжує у службовців, схильних до ко­
  рупційних діянь, відчуття безкарності;

• відсутність державної ініціативи та необхідних організаційних
  зусиль щодо створення громадських формувань задля підвищення
  активності населення у боротьбі з корупцією;

• відсутність ефективного парламентського контролю за діяль­
  ністю вищих посадових осіб виконавчої гілки влади, у тому числі ке­
  рівників правоохоронних органів.

Економічними чинниками є:

• несприятливі умови для правомірної діяльності усіх суб'єктів
  господарювання, особливо малого і середнього бізнесу;

• непрозорість процесів приватизації, вирішення інших госпо­
  дарських питань, оцінки прибутків, обсягу податків, одержання

пільг тощо;

— зростання розриву між доходами підприємців і державних
службовців, наділених повноваженнями управління економічними

процесами.

Правові чинники включають:

— недосконалість нормативно-правової бази, що не забезпечує
ефективної протидії зловживанням чиновництва, зберігає його над­
мірну закритість, не сприяє чіткому контролю за діяльністю служ­
бовців та надійному правовому захисту громадян від свавілля поса­
дових осіб;

• відсутність цілісної системи правових засобів впливу на фак­
  тори, що обумовлюють корупційні злочини;

• прогалини в законодавстві, що передбачає відповідальність за
  різні види корупційних правопорушень і регламентує діяльність дер­
  жавних органів у боротьбу з ними.

31

Організаційно-управлінськими чинниками є:

• слабка регламентація правил поведінки державних службов­
  ців, процедури здійснення їх повноважень, видання офіційних доку­
  ментів тощо;

• наявність у посадових осіб занадто широких можливостей
  для прийняття рішень на свій розсуд;

• поширеність випадків заміщення посад не на підставі ділових
  і моральних якостей особи, а через знайомство, особисту відданість,
  близькість політичних уподобань тощо;

• відсутність тестування на відповідність професійним і мораль­
  ним якостям, періодичної ротації кадрів, формальне ставлення до їх
  атестації;

• відсутність механізмів унеможливлення прийняття на службу
  лідерів чи членів злочинних угруповань.

До соціальна-психологічних чинників належать:

• зоріентованість значної частини населення на протиправне
  вирішення життєвих питань, внаслідок чого корупція із соціальної
  аномалії перетворюється у правило поведінки;

• низька психологічна готовність громадян протидії корупції;

• корислива спрямованість багатьох державних службовців, що
  призводить до порушення закону, норм моралі та професійної етики;

• моральна деформація частини керівників, яка виявляється як
  у вчиненні ними злочинів, так і поблажливому ставленні до коруп-
  ційних діянь з боку підлеглих (кругова порука).

§ 4. Засоби протидії корупційній злочинності

Протидія злочинності тому так і називається, що передбачає протиставлення криміногенним факторам антикриміногенних, щоб усунути чи блокувати дію перших. Звичайно, досягти цього в реаль­ному житті практично неможливо, але мінімізувати вплив криміно­генних чинників можна і потрібно.

Ефективна боротьба з корупцією вимагає наукової концепції щодо ЇЇ запобіганню. Однією із основних засад такої концепції має бути розуміння корупції як соціальнозумовленого явища. Виходячи з цього, треба виробляти стратегію і тактику боротьби з нею, стави­ти відповідні цілі, визначати засоби їх досягнення, рівень матеріаль­ного, фінансового, організаційного та правового забезпечення.

Як свідчить міжнародний досвід, жодна Із сощально-економічних систем не мала і не має повного імунітету від корупції' — змінюють­ся лише її обсяги та прояви. Відтак, корупцІйні злочини неможливо

32

ліквідувати в якійсь конкретній державі чи на якомусь етапі істо­ричного розвитку. Максимум, чого можна досягти, це: зменшити їх рівень та локалізувати сфери розповсюдження; пом'якшити небез­пеку корупційних проявів та їх вплив на різні соціальні процеси. У Західних країнах це іменують контролем над корупцією.

Стратегічним напрямом боротьби з корупцією — це запобі­гання їй. Комплексні профілактичні заходи — це шлях, який може зменшити обсяг корупційних проявів та їх негативний вплив на сус­пільство. Головними антикорупційними заходами в Україні є:

1). Визначення стратегії соціально-економічного розвитку та здійснення адміністративної реформи. Будівництво правової держави і громадянського суспільства — основа протидії корупцій-нІй злочинності. Косметичні зміни у системі державного управління, навіть за умови їх зовнішньої привабливості, не здатні поліпшити ситуацію з корупцією.

2). Формування ідеології державної служби, тобто ЇЇ мораль­них принципів і цінностей. Адже комуністичні постулати відійшли у минуле, а ідеали української державності ще не вироблені. Паную­чий серед чиновництва дух невизначеності й непевності у завтраш­ньому дні — один із важливих чинників корупційної злочинності.

3). Забезпечення відкритості влади, що розв'язує такі завдан­ня: повертає віру людей до державних структур; створює несприят­ливі умови для корупційних злочинів; реалізує конституційні права громадян на достовірну інформацію у цій сфері.

4). Вдосконалення антикорупційного законодавства. Хоча й прийняті відповідні законодавчі акти, що загалом надають правоохо­ронним органам можливість реагувати на різні корупційні прояви, починаючи з неетичної поведінки державного службовця і закінчую­чи його участю у хабарництві чи діяльності організованих злочин-шх угруповань, проте нормативно-правова база потребує подальшо-•о вдосконалення. Це стосується як регулювання порядку держав­ші' служби, так і юридичної відповідальності за корупційнї правопо->ушення.

5). Реальний вияв політичної волі. Політична воля у будь-якій ІержавІ, а особливо із недостатньо розвинутими демократичними Ін-:титутами, є дієвим засобом протидії корупції. За відсутності такої юлі найдосконаліше законодавство має декларативний характер, а йяльність правоохоронних органів лише імітує боротьбу з корупцій-юю злочинністю.

Ще один, й можливо найефективніший засіб — зробити коруп-\ію ризикованою І невигідною. Доти, доки чиновнику буде вигідно ірати хабарі, красти, іншим чином зловживати владою, а ризик по-

33

нести покарання буде мінімальним, ніякі репресивні заходи не да­дуть позитивного результату. Збільшення соціальної ціни державної служби (престиж, матеріальна забезпеченість) і ризик корупційних злочинів — це те, що має лежати в основі антикорупційної полі­тики.

Питання для самоконтролю

1. Дайте законодавче визначення корупції та назвіть види коруп­
   ційних діянь.

2. Які основні ознаки корупційної злочинності?

3. Назвіть особливості характеристики особи корупціонера.

4. Розкрийте сутність соціальних передумов корупційних діянь.

5. Як адекватно реагують органи державного апарату на факти
   корупційних діянь?

6. Що складає правову основу профілактики корупційних діянь?

34

Глава 3. Рецидивна злочинність

§ 1. Рецидив злочинів, його структура та різновиди.

§ 2. Поняття і кримінологічна характеристика рецидивної

злочинності.

§ 3. Особа рецидивістів та їх класифікація. § 4. Боротьба з рецидивною злочинністю.

§ 1. Рецидив злочинів, його структура та різновиди

Проблема рецидивної злочинності завжди викликала підвищену увагу кримінологів, оскільки її рівень свідчить про ефективність пра­воохоронної системи держави та про сталі тенденції розвитку всієї злочинності. Небезпідставно вважається, що рецидивісти є носіями й зберігачами кримінальної субкультури, вони становлять серцеви­ну злочинного світу. А тому протидія цьому виду злочинності є од­ним з найважливіших завдань карної політики держави.

Проблемам боротьби з рецидивною злочинністю присвячено чи­мало досліджень як в Україні, так і в інших республіках колишнього СРСР. Проте далеко не всі питання вирішені однозначно. Існують навіть різні погляди на саме поняття рецидивної злочинності.

Це явище, на нашу думку, складається з окремих рецидивних злочинів, іншими словами, — актів рецидиву. Тому визначення по­няття цієї злочинності та її кримінологічних характеристик залежа­тиме від того, що саме ми будемо розуміти під словосполученням "рецидив злочинів".

Кримінальний рецидив — поняття міждисциплінарне. Теорія кримінального права розглядає його як різновид множинності зло­чинів поряд із сукупністю та повторністю. Чинне кримінальне зако­нодавство не дає загального визначення рецидиву, хоча вказує на умови, що можуть стати підставою для визнання неодноразово засу­дженої особи особливо небезпечним рецидивістом. Саме це й при­звело до того, що серед багатьох правників, особливо практиків, по­ширилося помилкове ототожнювання рецидиву з поняттям особли­во небезпечного рецидивіста. Стаття 33 нового Кримінального ко­дексу України поняття рецидиву визначає так: "Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має су­димість за умисний злочин".

35

Законодавче визначення рецидиву потрібне для застосування відповідних санкцій, передбачених нормами кримінального законо­давства: було б несправедливо посилювати покарання за злочин, су­димість за який погашена або знята. Так само е підстави не зважати на судимість за вчинення злочину з необережності, оскільки необе­режної злочинної діяльності не буває. Отже, йдеться про реиидив злочинів у його кримінально-правовому розумінні, тобто маються на увазі юридична кваліфікація повторення злочину і призначення по­карання. З позиції кримінології погашення або зняття судимості не є вирішальною обставиною для визнання рецидиву. Якщо колишній злодій краде, то він цим демонструє свою прихильність до злодій­ства, незалежно від формально-юридичної відсутності судимості. Злочинна необережність у біографії особи, яка знову вчинила будь-який злочин, теж свідчить про певні її негативні риси та шкідливі звички, а тому, з точки зору кримінології, не виключає понятгя ре­цидиву. Кримінологічне розуміння рецидиву злочинів є ширшим, ніж кримінально-правове. Воно охоплює не лише умисні, а й необе­режні злочини.

Водночас, кримінологічне визначення рецидиву не може ігнору­вати такої обставини, як минула судимість. Цим рецидив відрізня­ється від інших видів множинності злочинів — повторності і сукуп­ності: людина вже отримала покарання, але не зробила для сес»е по­зитивних висновків. Відповідальність за минулі "гріхи" психологіч­но відокремлює рецидивіста від тих, які хоча й не раз вчи~няли злочини, але не були викриті та не понесли кари. Російський кримі­наліст XIX століття А. Лохвицький з цього приводу писав: "А чи не­ма у цьому випадку деякої вини самого суспільства, яке так погано» озброєне, що не спинило його (злочинця) на першому злочині? Без­карність, як відомо, дуже заохочує і розбещує". Виходячи з цих мір­кувань, кримінологічне визначення рецидиву можна сформулювати: так: рецидив злочинів — це повторне кримінальне правопору­шення, вчинене особою, яка раніше була судимою або зазнавала Інших, передбачених законом, заходів впливу, що застосовують­ся судом замість покарання, незалежно від форми вини та. на­явності судимості.

Кримінально-правовий рецидив — це лише особливий різніовид. рецидиву кримінологічного. Протиріччя між ними немає, а є співвід­ношення загального з особливим.

Існує також пенітенціарний рецидив, що визначається наукою кримінально-виконавчого права. Це повторне вчинення злочину під час відбування покарання у місцях позбавлення волі, а та­кож після звільнення з місць позбавлення волі.

Залежно від кількості судимостей або інших форм притягнення до кримінальної відповідальності, рецидив буває простим (дві су­димості) і складним чи багаторазовим (три і більше судимос­тей). За характером злочинів рецидив може бути спеціальним, як­що він складається з однакових або однорідних суспільне небез­печних діянь, і загальним, який об'єднує неоднорідні злочини (наприклад, перша судимість за злісне хуліганство, друга — за шах­райство). За ознакою тяжкості виділяють рецидив тяжких, злочи­нів і особливо небезпечний рецидив. Злочинна діяльність рециди­вістів може мати ознаки водночас спеціального і загального рециди­ву (наприклад, дві судимості за крадіжки, а третя — за зґвалтуван­ня). Такий рецидив називають змішаним.

Співвідношення між злочинами, за вчинення яких особа не­одноразово притягувалася до відповідальності, Іменується структурою рецидиву. Вона відображає кримінальну біографію рецидивіста, хоча й далеко не повну, маючи на увазі не розкриті злочини, за які винній особі вдалося уникнути відповідальності. Іс­нують певні статистичні закономірності рецидивних структур:

1. частота спеціального рецидиву, тобто ймовірність повтор­
   ного засудження за той самий або схожий злочин, дорівнює при­
   близно 60 %;

2. час між звільненням рецидивіста від попереднього покарання
   та новим злочином (інтервал рецидиву) значною мірою залежить
   від його віку, сімейного становища та характеру злочинної діяльнос­
   ті. Інтервали рецидиву відображають його інтенсивність;

3. тісний кореляційний зв'язок між ступенями суспільної небез­
   пеки злочинів: чим тяжчим був попередній злочин, тим більша ймо­
   вірність повторного тяжкого злочину;

4. загалом ступінь суспільної небезпеки зростає до третьої суди­
   мості; після цього злочинна діяльність статистичне стає менш тяж­
   кою: даються взнаки старіння неодноразово судимих осіб та їх
   деградація.

Вивчення й узагальнення структур рецидиву є передумовою кримінологічного прогнозування повторності злочинів.

§ 2. Поняття і кримінологічна характеристика рецидивної злочинності

Рецидивна злочинність — це сукупність вчинених на певній території протягом певного часу злочинів особами, раніше су­димими.

36

37

Як і злочинність взагалі, рецидивна злочинність має кількісні та якісні показники. Кількісним показником традиційно вважають рі­вень рецидивної злочинності. Він визначається у відсотках до за­гального числа зареєстрованих злочинів у відповідному регіоні чи країні. Наприклад, в Україні протягом 1996 року було розкрито близько 400 тис. злочинів. Серед них 72 тис. вчинені раніше суди­мими особами. Відповідно до цього обчислюють рівень рецидивної злочинності:

Рівень рецидивної злочинності також вираховується у відсотках від кількості осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності. Так, у 1996 році було виявлено майже 340 тис. злочинців, в числі яких 50 тис. рецидивістів. Отже, їх частка становить:

50000 , _ _0/

340000 *1°°⁼¹^%.

Відсоткові кількісні показники приваблюють простотою розра­хунків. Разом з тим, можна помітити, що відсотки рецидивної зло­чинності залежать не лише від кількості рецидиву та рецидивістів, а й від загального числа розкритих злочинів і виявлених осіб. Тому точнішими показниками рецидивної злочинності є її коефіцієнти, що розраховуються на 10 чи 1 тисячу мешканців регіону, які мають су­димість. Наприклад, у регіоні "А" серед 20 тис. розкритих злочинів З тис. вчинені особами, які мали судимість, а в регіоні "Б" зареєст­ровано за той же час ЗО тис. злочинів, з них 4 тис. рецидивних. Де вищий рівень рецидивної злочинності, якщо відомо, що в регіоні "А" проживають 15 тис. раніше судимих осіб, а в регіоні "Б" — 20 тис.?

Користуючись відсотковим показником, ми впевнимося, що рі­вень рецидивної злочинності в регіоні "А" буде майже на 2 % ви­щим, ніж у регіоні "Б" (15 % проти 13,3 %). Інший висновок дає порівняння коефіцієнтів рецидивної злочинності в цих регіонах. В регіоні "А" він буде:

В регіоні "Б":

^{х Іоо}°

Отже, в обох регіонах рівень рецидивної злочинності однаковий, хоча відсоткові показники помітно відрізняються.

38

Коефіцієнти рецидивної злочинності розраховуються за такими двома формулами:

,\ v 1000

І). Крз = Зр х р ,

де: Крз — коефіцієнт рецидивної злочинності, З_р — рецидивні злочини, С — число раніше судимих осіб у регіоні, 1000 — масштаб розрахунків.

1000

2). Кр = Ор х р .

де: Кр — коефіцієнт рецидивістів, Ор — виявлені рецидивісти, які вчинили нові злочини, С — кількість раніше судимих мешканців, 1000 — масштаб розрахунків.

Якісним показником рецидивної злочинності є її структура, тоб­то співвідношення між різними видами І групами злочинів. Треба відрізняти структуру рецидиву (послідовність злочинів, вчинених рецидивістом) від структури рецидивної злочинності як множини рецидивних злочинів, зафіксованих на певній території за пев­ний час.

Будучи частиною усієї розкритої злочинності, рецидивна в ос­новному має таку ж структуру, що й загальна: переважають чолові­ки; жінки-рецидивістки серед засуджених до позбавлення волі ста­новлять лише 5—7 %. Нагадаємо, що жіноча злочинність займає до 20 % усієї зареєстрованої злочинності. Серед рецидивістів значно менше неповнолітніх (до 1 %). Це пояснюється тим, що до другого засудження більшість підлітків встигає стати повнолітніми. Рідко зустрічаються в рецидивній злочинності посадові й необережні зло­чини, тоді як частішими є крадіжки, грабежі, розбої, торгівля нарко­тиками, фальшивомонетництво, а також агресивні насильницькі зло­чини,

Структурні особливості рецидивної злочинності відображають не стільки кримінальний професіоналізм рецидивістів, скільки соці­альне відчуження та маргіналізацію їх особи. Злочинна кар'єра ре­цидивістів після 40-річного віку завершується тим, що більшість з них або відмовляється від злочинної діяльності, або переходить до менш небезпечної "тіньової" діяльності чи перетворюється у "бом­жів". Неодноразове перебування у місцях позбавлення волі та втра­та сімейних та інших корисних зв'язків обумовлює низький соціаль­ний статус рецидивістів, а звідси — труднощі в їх ресоціалізації.

Кожен четвертий повторно засуджений має три і більше суди­мостей. Причому понад 25 % звільнених з місць позбавлення волі

39

новий злочин вчиняють протягом перших шести місяців, майже 45 % — протягом першого року, дві третини повертаються до місця позбавлення волі протягом двох років, а 80 % — п'яти.

Всупереч поширеній думці, рецидивісти рідше беруть участь у групових злочинах: мають значення вік і кримінальний досвід. Се­ред них багато професійних злочинців. Але не слід ототожнювати рецидивну злочинну діяльність із професійною: більшість неоднора­зово судимих за крадіжки, грабежі та розбої вчиняє злочини без по­передньої підготовки, ситуативно, у нетверезому стані.

Динаміка рецидивної злочинності протягом перших шести років незалежності України (1992-1997) відзначалася щорічним зростан­ням кількості повторних злочинів: із 40 до 72 тис., тобто на 80 %. Водночас, завдяки загальному збільшенню злочинності, їх частка у відсотках за ці роки майже не змінилася. Зросло і число виявлених рецидивістів: від 37 — до 50 тис., а відповідні відсоткові показники зменшилися від 18 до 14,5 %. Ці дані наочно підтверджують недос­татню репрезентативність відсоткових вимірів рецидивної злочин­ності.

§ 3. Особа рецидивістів та їх класифікація

Відомий німецький кримінолог Г. Ашаффенбург зазначав: "... на­писати портрет особи злочинця ми не в змозі. Риси найцинічнішої жорстокості врівноважуються сентиментальними проявами, вра­жаюча брехливість одного перебуває у гострому протиріччі з відвер­тою наївністю Іншого, і що найдивніше, часто в одній і тій же особі ми зустрічаємо поєднання протилежних якостей"¹.

Спроба однозначно назвати таку характерну рису, що відрізняла б особу рецидивіста від інших людей, приречена на невдачу. Як і всюди, особи, засудженні неодноразово, дуже різні. Але їх об'єднує недостатня внутрішня спроможність до саморегуляції поведінки, схильність до імпульсивних реакцій без спроби обміркувати наслід­ки власних вчинків, прагнення задовольнити свої бажання негайно будь-яким засобом. Ось приклад із судової практики. 32-рІчний Є., з двома судимостями, після відбуття покарання за умисне вбивство твердо вирішив почати нове життя. Деякий час це йому вдавалося: не пиячив, працював. Але випадково зустрівся з Г, з яким познайо­мився у місцях позбавлення волі. Запросив додому, пили горілку, а

¹ Див.; Ашаффенбург Т. Преступление й борьба с ним. Уголовная психшюгия для врачей й социшюгов. — Одесса, 1906.

(оли їм здалося, що мало — пограбували сусідку. Суд призначив йо-Іу 8 років позбавлення волі та визнав особливо небезпечним реци­дивістом.

Злочинна діяльність кожного рецидивіста по-своєму унікальна, як унікальна і будь-яка особа. Разом з тим, існують загальні ознаки однорідних злочинів, наприклад, крадіжок, убивств, хабарництва, що впливають на формування типових рис особи злодія, убивці, ха­барника тощо. З урахуванням сказаного, можна стверджувати, що особа рецидивіста — це сукупність психологічних і моральних якос­тей, типово властивих винним у злочинній діяльності певного спря­мування, які неодноразово притягуються за це до кримінальної від­повідальності.

Рецидив злочинів не лише впливає на формування в особі внут­рішньої готовності порушити закон, але й створює криміногенні чинники, що спричинюють подальшу соціальну деградацію особи. Перебування в місцях позбавлення волі, що давно вже називаються "університетами злочинності", сприяє встановленню зв'язків між асоціально налаштованими засудженими, взаємній криміналізації, формуванню злочинних груп і тюремної субкультури. Разом з тим, стосовно зовнішнього світу у засуджених виникає відчуження, що провокує процес стагнації. "Людині властиво знаходити виправдан­ня власним вчинкам. Як тільки суспільство висловило свій протест, поведінка індивідів стає більш асоціальною"¹.

Безпорядие життя під час недовгих інтервалів між судимостями, зловживання алкоголем та наркотиками, суворі умови перенаселе­них слідчих ізоляторів швидко порушують здоров'я. Неврози, психо­патичні відхилення, туберкульоз, венеричні хвороби — звичні на­слідки численних "ходок" до місць позбавлення волі. Серед обсте­жених лікарями особливо небезпечних рецидивістів виявилося 42 % інвалідів.

Більшість рецидивістів страждає різного роду психопатІями, ал­коголізмом, наркоманією та іншими формами психічних захворю­вань, що не виключають осудність І в спеціальній літературі імену­ються пограничними. Найпоширенішою серед засуджених за тяжкі насильницькі злочини є епілептоїдна (збуджена) психопатія (близь­ко 50 %). Епілептоїди гнівливі, запальні, імпульсивні, схильні до ал­когольних запоїв. Помітне місце серед психопатів займають їсте-ричні особи (близько 20 %), для яких властиві егоцентризм, праг­нення звернути на себе увагу оточуючих, жадоба свого визнання,

¹ Каарк Р. Престутшость в США. - М., 1975.

брехливість і підкреслено театральна поведінка. Вони найбільше по­вторюють корисливі злочини — крадіжки, шахрайство тощо.

Досить поширеною є також психопатія нестійкого типу (цик-лотімічна) — 16 %. Для таких осіб характерні емоційна неврівно­важеність, несподівана зміна настрою — від ейфорії до глибокої деп­ресії. Типова структура рецидиву для них — хуліганство, вандалізм, грабежі, розбої, зґвалтування тощо. Для рецидивістів, які вчиняють переважно корисливі злочини, властиві також параноя і шизоїдна психопатія (15 %). Параноїки надто егоїстичні, вірять у свою винят­ковість, а все, що навколо них, має значення лише тому, що торка­ється їх особисто. Вони не толерантні, вкрай підозрілі, схильні до агресії. Шизоїди — інтровертні, не охочі до спілкування, не знають співчуття і жалю. Холодність у них доходить до емоційної тупості. Більшість рецидивних проявів пов'язана з агресивними злочинами, які вони вчинюють з винятковою жорстокістю.

Класифікація рецидивістів має велике значення для раціо­нальної організації виправного процесу в установах з виконання по­карань і прогнозування рецидиву. Найпоширенішим є угруповання неодноразово засуджених осіб за характером злочинної діяльності, а також за глибиною І стійкістю антисоціальних установок особи. За першим критерієм рецидивісти поділяються на:

а) загальнокримінальних корисливих (злодіїв, шахраїв, грабіж­
ників тощо);

б) економічних (хабарників, розкрадачів, контрабандистів, ва­
лютників та ін.);

в) насильницьких (убивць, хуліганів, ґвалтівників);

г) інших (дезертирів, які ухиляються від сплати аліментів, засу­
джених за необережні злочини тощо).

АсоцІальність особи визначається не лише тривалістю і характе­ром злочинної діяльності, кількістю судимостей, але й поведінкою у місцях виконання покарань. Вирізняються:

а) кримінально-активні, постійно спрямовані на вчинення злочи­
нів та інших правопорушень;

б) схильні до вчинення злочинів за сприятливих обставин;

в) особи, які випадково були втягнуті в злочин.

Безумовно, названі класифікації мають велике практичне зна­чення, але вони не використовують досягнення кримінальної психо­логії. У рецидивній злочинній діяльності вага суб'єктивного чинника значно зростає: адже йдеться про людей, які вперто, незважаючи на суворі покарання, знову і знову творять зло. Тому доцільно мати на увазі також і психологічну класифікацію. Відомий російський психо­лог А; Ф. Лазурський, розглядаючи психологічні типи людей, виок-

42

ремив спотворений тип особи '. Біографії затятих злочинців свідчать про спотворений бік їхніх характерів та Інших складових особи.

Поклавши в основу два критерії: 1) рівень психічної активності (силу, стійкість і динамічність психічних процесів людини)² та 2) до­мінуючі якості рецидивіста, що визначають його злочинну діяль­ність, отримаємо наступну класифікацію: Вищий рівень криміналь­ної активності — це лиходії масштабу деспотів Римської імперії, ца­ря Івана Грозного, Птлера, Сталіна — явище виняткове і тут воно не розглядається.

Рівень психічної активності	Домінуючі якості особи
	Розсудливі	Слабовільні	Імпульсивні	Емоційні
Середній	Лицеміри	Непристосовані	Афективні	Енергійні, озлоблені
Нижчий	Відверті егоїсти	Апатичні	Безпорадно Імпульсивні	Спотворено жорстокі

Психологічна характеристика кожної з восьми груп рецидивістів містить типові акцентуації особи та особливості кримінальної моти­вації. Акцентуація особи — це ті чи інші психічні відхилення, що не визнаються патологічними і наче б то перебувають між нормою і патологією.

"Розсудливі" — вчиняють переважно корисливі злочини. Різни­ця між середнім і нижчим рівнями визначається вибором засобів і тривалістю злочинної діяльності. Типові акцентуації характеру: гі-пертимна, педантична, демонстративна (істерична). Так звані "від­верті егоїсти" — люди переважно педантичної акцентуації- їх роз­судливість поширюється лише на задоволення індивідуальної потре­би "тут і зараз" і не охоплює віддалені наслідки. Відзначаються аку­ратністю і прискіпливим виконанням запланованих дій. Разом з тим, не досить рішучі, часом страждають Іпохондрією. Діють найчастіше без співучасників. Засоби вчинення крадіжок, інших злочинів стан­дартні та майже завжди повторюються.

Середній рівень, названий "лицемірами", відзначається розви­нутішими інтелектуальними і вольовими якостями, що спонукають

Див.: Хоряков Г. Ф. Парадокси тюрьмьі. — М., 1991-*ї Вищий рівень кримінальної активності — це лиходії масштабу деспотів Римської

імперії, царя Івана Грозного, Гіглера, Сталіна — явище виняткове і тут воно не розгля­дається.

43

їх до лідерства. Типові акцентуації — гІпертимна і демонстративна. Гіпертими діяльні, аморальні, владолюбиві. Вони екстраверти, легко спілкуються з людьми, викликають у них симпатії, чим нерідко зло­вживають. Особи з гіпертимною акцентуацією найчастіше стають лідерами злочинних груп і авторитетами в "зонах". Демонстративна акцентуація проявляється в балакучості, нестримному фантазерстві, підкресленій театральності поведінки. Прагнуть бути завжди на ви­ду, приписують собі фантастичні пригоди і доблесті. Схильні до авантюризму. Найпоширеніші злочини — шахрайство, хабарництво, розкрадання з використанням посадового становища та інші еконо­мічні злочини. Легко пристосовуються до тюремних умов, приєд­нуючись до активу, який підтримує адміністрацію, або до злісних порушників режиму.

"Слабовільні" рецидивісти становлять досить численну катего­рію звичних правопорушників, їх поведінка вкрай нераціональна, вони діють під впливом конкретної ситуації, спокуси, підбурювання з боку співучасників тощо. Нижній рівень цих рецидивістів умовно називають "апатичним". Цим підкреслюються такі якості, як ме­ланхолічний темперамент, пасивність, навіювання, схильність до депресій, млявість. Характерна акцентуація — дистимічна (неста­ла). Дистими мовчазні, замкнуті, стримані, підозрілі. Серед "непри-стосованих" часто трапляється також циклоїдна акцентуащ'я. Для таких осіб властиві несталість настроїв, занижена здібність проти­стояти зовнішнім впливам та життєвим труднощам.

Рецидивісти, названі "імпульсивними", відзначаються холерич­ним темпераментом, емоційною неврівноваженістю, нестабільними і безрозсудними реакціями на зовнішні подразники. Необачні рішен­ня виникають за першим спонуканням: бажання, що виникло, не­гайно переходить у відповідну дію, без обміркування вчинку, його наслідків. Звідси — їх рішучість і схильність до енергійних дій, що однак, поєднується зі значною легковажністю. Характерна акцен­туація — епілептоїдна. Епілептоїди відзначаються жорстокістю і злобою, схильні до алкоголізму та наркоманії.

Середній рівень імпульсивних — "афективні" — відрізняються від "безпорядних імпульсивних" більшою соціалізацією: злочини вчиняють під впливом афектних зривів. Вони мають розвиненіший інтелект, самокритичніші, менше залежать від алкогольної чи нар­котичної токсикації. "Безпорядні Імпульсивні" — це невротики, ал­коголіки, наркомани, токсикомани, які в основному вчиняють злочи­ни у стані наркотичного збудження.

"Емоційний" тип рецидивіста, на відміну від "імпульсивного", вчиняє низку злочинів обмірковано, під впливом сталого емоційного

44

настрою, політичного чи релігійного фанатизму, помсти, жадоби влади, образи тощо. Часом почуття ворожості, що підштовхує до тяжких насильницьких злочинів, виникає з нікчемного приводу. Іс­нує два рівні активності; середній — "енергійні озлоблені" та нижчий — "спотворено жорстокі". Останнім властива амораль­ність, егоцентризм, садизм, примітивне мислення, озлобленість. Мо­тивація злочинів має садистський характер: суб'єкт відчуває задово­лення від того, що завдає страждання потерпілим. Це маніяки-вбив-цІ та сексуальні маніяки. "Енергійні озлоблені" відзначаються біль­шою цілеспрямованістю злочинної діяльності, Мотивація не завжди садистська, буває й садистсько-мазохістичною, тобто суб'єкт прагне не лише чужих страждань, але й власних. Злочинці цього підтипу здатні на терористичні акти ціною власного життя чи здоров'я.

Для особи таких злочинців притаманні акцентуації епілептоїдно-го, шизоїдного і параноїдального типів. Найнебезпечніші — особи з епїлептоїдно-параноїдальною акцентуацією. Жорстокість і неперед­бачливість епілептоїда у них поєднується з честолюбством, підозрі­лістю І образливістю параноїка. Літературний приклад — Рогожин у романі Ф. М. Достоєвського "Ідіот". Шизоїди внутрішньо супереч­ливі, з роздвоєною особистістю, не здатні до співчуття. Такі індивіди можуть вчиняти убивства та інші насильницькі злочини з користі,

та на замовлення.

Зазвичай ця, як і будь-яка інша класифікація рецидивістів, не може претендувати на повноту і завершеність. Нескінченне розма­їття людських характерів неможливо вмістити в якусь одну схему. Однак кожна класифікація по-своєму корисна, бо дає орієнтири у пізнанні механізму рецидивної злочинної поведінки, часом вкрай су­перечливої та ірраціональної.

§ 4. Боротьба з рецидивною злочинністю

Попередження рецидиву здійснюється в трьох напрямах:

1. підвищення ефективності призначення та виконання покарань;

2. сприяння процесу ресоціалізації осіб, які звільнилися з місць

позбавлення волі;

3) організація належного соціального контролю за особами,

схильними до повторних злочинів.

Головною умовою ефективності кримінального судочинства є йо­го справедливість. Вона, по-перше, означає рівність усіх громадян перед законом; по-друге, — співрозмірність та доцільність покаран-

45

ня. На жаль, практика застосування кримінально-правових норм дає громадянам, які побували на лаві підсудних, досить прикладів, щоб не вірити в цю "рівність". Органи дізнання, слідчі й прокурори впра­ві звільнити від кримінальної відповідальності будь-кого, хто вчинив злочин, визнавши, що внаслідок зміни обстановки діяння втратило характер суспільне небезпечного або ця особа перестала бути сус-пільно небезпечною чи передати матеріали справи на розгляд това­риського суду, в громадську організацію або трудовий колектив для вирішення питання щодо передачі винного на поруки, до компетент­них органів для притягнення винного до адміністративної відпові­дальності. Таким чином, здійснюється своєрідна селекція осіб, які вчинили злочини: одних направляють до суду, інших звільняють від кримінальної відповідальності.

А ось як це позначається на статистиці. У 1997 році в МВС України було зареєстровано 1 247 948 заяв про вчинені злочини. Порушено 589203 кримінальних справи, призначено покарання 235 тисячам осіб. Така на практиці невідворотність покарання. Ба­гато незрозумілого й у визначенні санкцій за різні види злочинів. Часто-густо вони не можуть сприйматися як справедливі, Ще біль­ше нарікань викликають незаконні судові вироки. Все це негативно впливає на правосвідомість засуджених і сприяє рецидивній злочин­ності. Ось чому назріла нагальна потреба в радикальному реформу­ванні всієї системи правосуддя.

Ще актуальнішою є реформа пенітенціарної системи. Дуже важ­ливо створити умови для цивілізованого утримання обвинувачува­них у слідчих ізоляторах. Адже вони ще не злочинці. Не менш на­зрілою е проблема організації виконання вироку до позбавлення во­лі. Колишні виправно-трудові колонії, а тепер установи з виконання покарань — себе вичерпали. Вони завжди переповнені, погано об­ладнані, засуджені знаходяться у загальних приміщеннях по сотні і більше чоловік. Це створює ідеальні умови для стратифікації, виник­нення різного роду угруповань, очолюваних кримінальними "автори­тетами". До цих тягот додаються антисанітарія, насильство, недос­татнє матеріально-побутове забезпечення засуджених. Треба пов­ністю модернізувати тюремну систему, налагодити в ній виробницт­во і професійне навчання. Зрозуміло, що тут потрібне відповідне державне фінансування, залучення до цієї справи громадських орга­нізацій, добродійних фондів, церкви, діячів культури і мистецтва.

Другим напрямком попередження рецидивних злочинів є соці­альна допомога особам, звільненим з місць позбавлення волі, у по­бутовому і трудовому влаштуванні. Найгострішою у перші дні після виходу на волю є проблема житла. Майже третина з тих, хто був

46

одружений і мав сім'ю, втрачають її. Розпадається половина так зва­них громадянських шлюбів. Колишні в'язні, як правило, втрачають свої робочі місця, а разом з ними — засоби до Існування і місце в гуртожитках. Тобто доводиться починати життя спочатку. Далеко не всім під силу зробити це без сторонньої допомоги. Іноді така до­помога надходить від друзів по спільній злочинній діяльності чи по "зоні". І через деякий час — нова судимість. Інші вчиняють злочин з відчаю, опинившись у складній життєвій ситуації. Своєчасна соці­альна допомога таким людям — це не лише акт благородства, але й важливий профілактичний захід.

У містах створюються центри соціальної реабілітації для звільне­них, які не мають житла і роботи. Протягом певного часу, встанов­леного місцевою владою, ці люди одержують матеріальну і психоло­гічну допомогу. Безпосередньо цією проблемою займається спеці­альна спостережна комісія виконкомів місцевих Рад, що діє на гро­мадських засадах, а також, служби у справах неповнолітніх. Працевлаштування осіб, які засуджені до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, а також звільнених від покарання, та індивіду­альна профілактична робота з ними покладається на органи внут­рішніх справ — дільничних Інспекторів, кримінальну міліцію у спра­вах неповнолітніх, а також інспекції виправних робіт, що перейшли у підпорядкування Департаменту з питань виконання покарань. За­значимо, що ця служба зараз втрачає свої профілактичні можливос­ті, оскільки виправні роботи за умови переходу до ринкової еконо­міки себе вичерпали. До того ж економічна криза та щорічне зрос­тання безробіття в Україні заводять проблему працевлаштування осіб, звільнених з місць позбавлення волі, у безвихідь. Становище ускладнюється ще й тим, що на інспекції' виправних робіт (ІВР) по­кладаються численні обов'язки, які вони виконати не в змозі. Так, у 1998 році на обліку ІВР було 65 406 засуджених, та ще 250 тис. ін-•ших категорій осіб, нагляд за якими покладається на ІВР — 86 406 засуджених умовно і 105 605 — з відстрочкою покарання. Отже, на кожного співробітника ІВР в Україні припадає понад 267 судових рі­шень, які йому належить виконувати.

У країнах, що входили до складу СРСР, давно вже склалася си­туація, яку навряд чи можна назвати нормальною: проблемами ре-соцІалізацІЇ осіб, звільнених з місць позбавлення волі, займаються всі та ніхто. Не було і досі немає спеціальної державної служби апробації для роботи з умовно звільненими від покарання та патро­нажу стосовно колишніх в'язнів. Нечисленна служба профілактики, що колись існувала у складі органів внутрішніх справ, ліквідована у 1991 році.

47

Не менш актуальною в попередженні рецидиву злочинів є проб­лема ефективного соціального контролю за судимими. Звичайно, особи, які відбули покарання або звільнені від нього на інших під­ставах, є повноправними громадянами, і їхні права захищаються Конституцією України, Необгрунтована підозрілість і нагадування щодо їх кримінального минулого суперечить етиці людських відно­син і не сприяє процесу ресоцІалізації. Разом з тим, не можна зап­лющувати очі на підвищену ймовірність нових злочинів з боку цих осіб. Тому чинне законодавство передбачає деякі форми примусово­го соціального контролю за особами, які мали судимість. Так, засу­джені до позбавлення волі або виправних робіт умовно зобов'язані сплатити штраф і зразковою поведінкою виправдати виявлену їм до­віру. Вони також підлягають контролю з боку органів внутрішніх справ, а неповнолітні -- служби у справах неповнолітніх. Умовно засуджені можуть передаватися на перевиховання громадським ор­ганізаціям чи трудовим колективам, які мають здійснювати конт­роль за ними.

Особи, які були звільнені від відбування покарання умовно-до-строково, підлягають контролю з боку громадських організацій та трудових колективів. Так само нагляд здійснюється стосовно засу­джених, яким суд постановив надати відстрочку виконання вироку у вигляді позбавлення волі.

Досить жорстким запобіжним заходом рецидиву, пов'язаним із деякими обмеженнями прав громадян, які відбули міру покарання, є адміністративний нагляд міліції. Він може бути призначений за та­кими категоріями осіб:

1. особливо небезпечними рецидивістами;

2. засудженими за тяжкі злочини;

3. засудженими двічі та більше разів до позбавлення волі за
   умисні злочини;

4. за особами, які відбували покарання за злочини, пов'язані з
   незаконним виготовленням та обігом наркотичних речовин.

Адміністративний нагляд встановлюється безпосередньо перед звільненням з установ з виконання покарань або після звільнення. У першому випадку рішення за поданням начальника установи приймає суддя районного чи міського суду, де розташована ця уста­нова, а в другому — за місцем проживання звільненого. Адміністра­тивний нагляд призначається терміном від одного до двох років і не може перевищувати строки погашення або зняття судимості. Безпо­середнє виконання нагляду покладається на дільничного інспектора за місцем проживання піднаглядного.

Правила адміністративного нагляду передбачають права праців­ника міліції: відвідувати житло піднаглядної особи, стежити за тим, щоб вона не залишала місце проживання в установлений час, не пе­ребувала у заборонених для неї місцях. Піднаглядний зобов'язаний з'являтися до органу внутрішніх справ від 1 до 4 разів на місяць. Ви­їзд з району проживання в особистих справах — лише з відома мі­ліції. Порушення цих правил тягне за собою адміністративну відпо­відальність, а за неодноразове, злісне ігнорування — кримінальну відповідальність.

Профілактичний ефект застосування останньої є суперечливим. З одного боку, це може попередити або припинити злочинну діяль­ність раніше судимої особи, а з другого, — притягнення до кримі­нальної відповідальності за одне лише порушення правил адмініст­ративного нагляду штучно підвищує рівень рецидивної злочинності. Тому, на наш погляд, притягнення до кримінальної відповідальності наразі має сенс лише тоді, коли неодноразове порушення правил ад-міннагляду поєднується з протиправною поведінкою особи.

Окрім названих, існують й інші форми міліцейського контролю, які не пов'язані з правообмежениями підконтрольних осіб. Мається на увазі, зокрема, профілактичний облік, що здійснюється підрозді­лами кримінальної міліції у справах неповнолітніх стосовно підліт­ків, звільнених із місць позбавлення волі, або тих, кому замість по­карання призначені примусові заходи виховного характеру. Підроз­діли правоохоронних органів, які мають повноваження здійснювати оперативно-розшукову роботу, ведуть профілактичний облік деяких раніше судимих. Час від часу з ними проводяться профілактичні бе­сіди і, якщо потрібно, надається відповідна допомога.

Проте, звичайно, найголовніше значення у боротьбі з рецидив­ною злочинністю у сучасних умовах має успішне проведення соці-а-льно-економічних реформ, спрямованих на підвищення життєвого рівня громадян, оздоровлення морально-психологічного клімату в країні, розбудову правової держави і громадянського суспільства. ЦІ заходи належать до загальносоціальної профілактики і стосуються всієї злочинності.

48

49

Питання для самоконтролю

1. Які виділяють поняття і форми рецидиву злочинів?

2. В чому полягає сутність співвідношення категорій "рецидив
   злочинів" та "рецидивна злочинність"?

3. Які особливості рецидивної злочинності можна виділити?

4. В чому проявляється суспільна небезпека рецидивної зло­
   чинності?

5. Назвіть недоліки соціальної реабілгтацїї осіб, які звільнилися із
   місць позбавлення волі?

6. Перелічіть основні напрями спеціальної профілактики злочинів,
   що вчиняються рецидивістами.

Глава 4. Професійна злочинність¹

§ 1. Поняття і ознаки професійної злочинності. § 2. Генезис професійної злочинності в Україні.

§ 3. Сучасний стан професійної злочинності та заходи боротьби з нею.

§ 4. Попередження професійної злочинності.

50

51

няються майстерністю їх виконання. На наш погляд, найбільш пра­вильним є наступне визначення цього поняття. Професійна зло­чинність — це сукупність злочинів, вчинених особами, які обрали кримінальну діяльність своєю професією. Прибічник такого розумін­ня професійної злочинності О. І. Гуров вказує, що кримІналььа ді­яльність:

1. виступає для суб'єкта основним джерелом засобів до існування;

2. потребує особливих знань, знарядь та навичок для дог.гнен-
   ня кінцевого результату;

3. обумовлює наявність тісних контактів із злочинним середови­
   щем;

4. визначає вид стійкої антисуспільної діяльності (вчинення пе­
   реважно однотипних злочинів)¹.

Ми вважаємо, що наведений перелік ознак професійної злочин­ності не викликає сумнівів, але порядок їх розташування вимагає певних коректив. Для цього з'ясуємо значення терміну "професій­ний", який в цьому випадку несе навантаження родової ознаки. Са­ме слово "професія" (від лат. ргоГеіоге — оголошую своєю справою) означає вузькоспрямовану діяльність особи в Інтегрованій системі суспільного розподілу праці. Вузька спеціалізація призводить до ви­сокого рівня кваліфікації, що, своєю чергою, веде до більшої матері­альної винагороди за працю. Тому, якщо ми говоримо про кримі­нальний професіоналізм, то першою ознакою слід назвати діяль­ність, спрямовану на отримання джерел існування саме злочин­ним шляхом.

Відповідно, наступною ознакою виступатиме вузька "спеціалі­зація" злочинця. При цьому зазначимо, що вона вказує не на вузь­кий набір способів злочинних дій, а на напрямок кримінальної діяль­ності, в межах якого особа намагається оволодіти всіма існуючими методиками і вміло їх застосовувати залежно від зовнішніх обста­вин. Останнє і визначає третю ознаку — рівень злочинної кваліфі­кації. Саме вона дає змогу злочинцю-професіоналу отримувати мак­симальні доходи внаслідок такої діяльності і, що не менш важливо для нього, не бути викритим правоохоронними органами, Якщо не­має можливості приховати сам злочин, професійний злочинець ро­бить усе, аби ускладнити слідчим органам процес ідентифікації осо­би, а також доказування його вини в суді.

Ще одною ознакою кримінального професіоналізму є тісна вза­ємодія таких злочинців між собою. Так, на початку 70-х років у

Див.: Гуров А.Й. Профессиональная преступность: прошлое й современность. — М.,1990.

різних регіонах СРСР був виявлений своєрідний конвеєр квартир­них крадіжок. Він мав такий вигляд. Перша група злочинщ'в виби­рала майбутню жертву, друга — проводила хронометраж життє­діяльності власників квартир, третя — здійснювала безпосереднє проникнення у помешкання та крадіжку, четверта — займалася реалізацією вкраденого, При цьому учасники третьої групи були, як правило, "гастролерами", а четвертої — жителями інших міст, де й збувався товар. Цей приклад яскраво ілюструє як спеціалізацію, так і інтеграцію професійних злочинців.

Зі сказаного також випливає важливий висновок про те, що най­краще кримінальна кваліфікація може бути реалізована в умовах діяльності організованих злочинних угруповань. Ось чому професій­на злочинність тісно пов'язана з організованою і є її невід'ємною складовою. Разом з тим, ці два види злочинності не повністю тотож­ні, оскільки мають свою специфіку, що й дозволяє розглядати їх ок­ремо один від одного.

Генезис професійної злочинності в Україні подібний до інших країн, хоча існують певні національні особливості. Так, в США про­фесійна орієнтація не відігравала суттєвої ролі у сходженні особи до верхівки влади у злочинному світі. Головна риса, що мала бути при­таманною злочинцю, це вміння робити великі гроші. Тому не дивно, що чимало злочинних "сімей" там зросли на доходах від нарко- і порнобізнесу, тоді як в СРСР, а потім на пострадянському просторі, скажімо, сутенер був тільки "мужиком", і, як виняток, міг стати "фраєром".

У злочинному світі існує жорстка стратифікація або ієрархія. Найвище місце тут посідають "злодії в законі" — особи, які діс­тали цей статус на спеціальній злодійській сходці. Щоб отримати цей титул, претендент мусив мати кілька "ходок" (судимостей), доб­ре знати блатний жаргон ("феню"). а також чітко дотримуватися злодійських "законів", бути їх провідником серед "вихованців" (під­літків, яким передаються секрети кримінальної майстерності). При цьому він не повинен був служити в Збройних силах, міліції чи ін­ших державних органах¹.

На початку 90-х років минулого століття середній стаж перебу­вання у "зоні" для злодіїв у законі становив 13-15 років. Сьогодні дослідження показують, що зменшується не тільки тюремний стаж, а й кількість "злодіїв у законі", які мали судимість². Спостерігається

¹ Див.: ТхсЛ.В. "Ворьівзаконе"ипрочне.-Рига, 1993. - С. 102.

² Див.: В. Фейтельберг-Бланк, В. Шестаченко. Бандитская Одесса. "Двойное дно"
Южной ПальмирьІ. — Одесса, 1999-

52

53

тенденція до відмови від норми, що забороняє їм працювати або спілкуватися з державними структурами. Це пояснюється тим, що виникла необхідність налагодження корумпованих зв'язків з чинов­никами всіх рівнів. Тепер "злодії у законі" навіть прагнуть увійти в депутатський корпус, аби ще більше законспірувати злочинну діяль­ність та ускладнити боротьбу з ними правоохоронних органів.

Трохи нижчий щабель в Ієрархії професійних злочинців посіда­ють "авторитети", які теж мають досить вагомий статус у злочин­ному світі. Як правило, їм доручається виконувати адміністративні функції в межах якогось виду кримінальної діяльності. Вони віднос­но автономні й мають підпорядковані їм злочинні групи. Саме із се­редовища "авторитетів" рекрутують нових "злодіїв у законі".

Найнижчу сходинку у цій ієрархії займають "шестірки", які покликані виконувати доручення "авторитетів". На волі "шестірки" можуть очолювати невеличкі групи, але зобов'язані підкорятися "бригадиру". У місцях позбавлення волі вони складають безпосеред­ню свиту "злодіїв у законі". Там же перебувають і "мужики", які становлять основний контингент засуджених. Для "мужиків" харак­терні такі риси: прагнення бути незалежними; підтримання нефор­мальних норм поведінки, що склалися в колонії; звернення до "зло­діїв у законі" в разі порушення їх прав іншими засудженими; ухи­лення від прибирання місць загального користування; володіння не-дозволеними режимом предметами.

Серед засуджених є й категорія осіб, що мають явно виражений маргінальний характер — це "ображені" або "опущені". До них на­лежать ті, з якими за якусь провину був вчинений акт мужолозтва. Зауважимо, що під таку санкцію не підпадають "злодії у законі", для яких за серйозні порушення злодійських норм передбачена лише смертна кара. До "ображених" відносяться і засуджені за розтління чи зґвалтування неповнолітніх (їх "опускають" одразу ж, як стане відомо про такий злочин), а також пасивні гомосексуалісти.

Статус професійних злочинців не є незмінним. Так, професійний злодій може стати "авторитетом", а потім за якусь провину, наприк­лад, співробітництво з правоохоронними органами, бути опущеним до становища "ображеного".

§ 2. Генезис професійної злочинності в Україні

Кримінальних спеціальностей існує дуже багато. Тільки крадіїв офіційно налічується близько ЗО спеціальностей, хоча на практиці їх, звичайно, більше. Таке розмаїття злочинних спеціалізацій обу-

54

мовлене закономірностями розвитку суспільства і відображає його конкретно-історичні реалії. Індустріальне суспільство, на відміну від аграрного, характеризується високою ступінню спеціалізації та ін­теграції, що підвищує продуктивність праці. Це стосується і злочин­ної діяльності.

Історія генезису професійної злочинності в Україні є яскравим підтвердженням залежності характеру злочинності від конкретних соціальних умов. Одними з перших професійних злочинців були так звані "злодії з великої дороги", тобто розбійники, для яких грабунок був не просто злочинним заняттям, а способом життя. Виникнення цієї професії стало наслідком історичного парадоксу. Київська Русь спромоглася проминути рабовласницький лад, але монголо-татар-ська навала відкинула її розвиток далеко назад. На теренах Київ­ської Русі було утворене Московське князівство, а згодом Російська імперія, у якій узаконене кріпацтво існувало аж до 1861 року. Тяжкі •умови життя змушували селян тікати від своїх гнобителів, а оскіль-си легалізація на іншій території була неможлива (крім козацьких Іемель), розбій ставав єдиним засобом до існування.

Що стосується крадіїв, то до початку індустріалізації ця профе-;ія не могла отримати значного поширення. Це пояснюється тим, що не було великих міст, мешканці яких не знали б один одного в обличчя. Цей фактор унеможливлював злодійство як основне дже­рело доходів, оскільки про нього одразу дізнавалися сусіди. До того ж тоді застосовувались такі санкції як відтинання руки, таврування на лобі, виривання ніздрів або страта. Тому крадії не могли вести осідлий спосіб життя. Для того періоду характерне вчинення злочи­нів у нічний час на постоялих дворах, поштових станціях, тобто в місцях, де люди зупинялися не надовго.

Мабуть, чи не найдревнішою спеціалізацією крадіїв було коно­крадство. Великі масиви лісостепу та степу протягом тривалого ча­су залишалися порубіжжям між поселеннями ще праукраїнського етносу і різними кочовими племенами. Для останніх викрадення та­буну не лише у супротивника, а й сусіда не вважалося ганебним за­няттям. Більш того, це було ознакою воїнської доблесті.

Ще з Історії Київської Русі відомі випадки, коли князі, дізнав­шись про наміри кочових племен здійснити набіг, набирали неве­личкі загони волонтерів з власної дружини для крадіжки на прива­лах коней супротивника, що іноді призводило не лише до обмежен­ня маневреності, але й до відмови кочівників продовжувати набіг.

Конокрадство залишалося досить поширеним явищем навіть за часів бурхливого капіталістичного розвитку Російської імперії. До­слідники цієї проблеми констатували серед конокрадів значне по-

55

дрібнення спеціалізації, а також високий рівень організованості від Таврійського степу до Далекого Сходу. Фіксувалися непоодинокі ви­падки затримання на кордоні з Манжурією табунів коней, викраде­них у конезаводників Причорномор'я. Практично в кожному регіоні були спеціалісти, які докорінно змінювали зовнішній вигляд ко­ней — перефарбовували шкіру, міняли форму копит, зубів, підков, підстригали гриви чи хвости. Проводячи аналогію з сучасними вик­радачами автомобілів, переконуємося, що у методах їх злочинної діяльності мало що змінилося. Іншим став лише предмет злочину.

У 40-і роки XIX століття відбувся подальший розподіл злочинців за видами діяльності, що призвело до підвищення їх професіоналіз­му. Жебраки трималися окремо, крадії — у злодійському середови­щі, грабіжники — у розбійницькому. Таким чином концентрувалася відповідна кримінальна еліта і було у кого вчитися. Створювалися підпільні школи для малолітніх злодіїв, найбільш обдаровані направ­лялися за кордон для удосконалення кваліфікації. Навчання прово­дили "професори" злочинного світу. Так, в Одесі з'явилися злодій­ські професії, що поділялися на 8 розрядів, а грабіжники мали один розряд, їх називали "щіпачами". Злодійська шпана поділялася на "марвіхерів" (карманників), "кватирників" (крали через кватирки), "майданщиків" (крали у людей, що спали на вокзалах) тощо. Деякі з цих професій існують і в наш час.

Варто вказати на циклічність структури і динаміки професійної злочинності в Україні від початку XVIII до кінця XIX століття. Цик­лічність була обумовлена бурхливим економічним розвитком, пере­дусім, у зоні Причорномор'я, і розростанням портових міст та Ін­дустріальних центрів. Це супроводжувалося збільшенням числа корис­ливих злочинів, їх Інтелектуалізацією і виходом професійних злочинців на міжнародний рівень. Так, розглянута у 1870 році Одеським окруж­ним судом справа групи фальшивомонетників на чолі з Терновим свід­чить щодо наявності у них фабрик для підробки казначейських паперів у Лондоні, Гамбурзі та Інших містах Західної Європи¹.

Наприкінці XIX — початку XX століття на півдні України зачас­тили неврожаї і розорені селяни подалися до міста. Це істотно по­повнило армію злочинців. Яскравим прикладом злочинця—профе­сіонала того часу був легендарний розбійник Василь Чумак. У 15 років він став на злочинний шлях, викрадав цілі обози, грабував ма­єтки поміщиків, займався контрабандою. Його дев'ять разів арешто­вували, але він щоразу втікав з тюрем чи каторги. У 1892 році Чу-

Див: В. Фейтельберг-Бланк, В. Шестаченко. Бандитская Одесса. "Двойное дно" Южной Пальмирн. — Одесса, 1999.

мака засудили до страти за конокрадство. Тоді йому було понад 100 років. Відомі й інші імена, такі, як "Мішка Япончик", Сонька "Золо­та Ручка", міжнародний злодій "доктор Слонімський" та інші.

На початку XX століття вперше в історії вітчизняного бандитиз­му в Одесі з'явився рекет, почали створюватися так звані "криші". Скажімо, Гольченко торгівцям, які сплачували йому данину, вида­вав записки-індульгенції з таким текстом; "Не чіпати. Богун". У 1915 році була виявлена група жінок-вимагательок. Тоді ж спіймали банду Антона Мальованого, яка вчинила 9 убивств на замовлення.

Після Жовтневого перевороту 1917 року і громадянської війни різко зросла корисливо-насильницька злочинність. Але треба відда­ти належне більшовицькій владі, що досить швидко змогла її при­боркати. Правда, це було зроблено ціною жорстких репресій та за­провадження тотального нагляду всіх за всіма. Одначе професійна злочинність, всупереч радянській пропаганді, викорінена не була.

Теза відомого західного кримінолога Дюркгейма про зневіру пе­ресічного громадянина в нормативні системи, що не відображають реалій життя, дістала своє підтвердження І в СРСР. В кінці 70-х ро­ків наявність на споживчому ринку величезного дефіциту товарів зумовила появу мережі підпільних цехів, які виробляли продукцію підвищеного попиту. З'явилася нова кримінальна спеціальність — "цеховик". Упродовж короткого строку "цеховики" зуміли акумулю­вати гігантські фінансові ресурси незаконними на той час способа­ми. Саме ці ресурси стали зоною підвищеної уваги злочинців. "Цеховики" були ідеальним об'єктом для шантажу та здирництва і незабаром підпали під контроль криміналітету.

Сьогодні можна стверджувати, що отримання злочинним світом вказаного матеріального підґрунтя обумовило закономірне зростан­ня організованої та професійної злочинності наприкінці 80-х — по­чатку 90-х років. На цей же період припали радикальні реформуван­ня в українському суспільстві та початок розбудови незалежної держави.

§ 3. Сучасний стан професійної злочинності та заходи боротьби з нею

Нинішня професійна злочинність має різноплановий характер. Наприкінці XX століття за офіційними даними налічувалося понад 100 кримінальних спеціальностей. Це вдвічі більше, ніж на початку століття¹.

¹ Див.: Криминология / Под ред. В. М. Бурлакова, В. П. Сальникова. — СПб. 1998.

56

57

До професійних злочинців відносять: злочинців з політичної елі­ти; професійних злодіїв, шахраїв, фальшивомонетників, грабіжників, вимагателів, найманих убивць.

Найбільшу занепокоєність сьогодні викликають наймані вбивці, їх можна класифікувати на шість груп:

/). Безробітні — люди соціального "дна" — готові виконати за­мовлення за мізерну плату.

2). Бійці — члени кримінальних угруповань, які знищують по­тенційні жертви за наказом "авторитетів", їх гонорар не перевищує 1—2 тис. доларів.

3). Колишні спортсмени (охоронці) — проходять курс спеці­альної підготовки для вчинення вбивств на замовлення, їх гонорар від 2 до 5 тис. доларів.

4). "Профі" — бувші спецназівці, десантники, морські піхо­тинці — найманці, які працюють за викликом, їх гонорар від 10 тис. доларів.

5). "Суперпрофі" — еліта найманців з колишніх офіцерів сило­вих структур і розвідувальних органів, їх гонорар від 50 тис. доларів. Працюють, як правило, в одиночку.

6). Злочинна комісія — угруповання, що складається з органі­затора, кілерів, торговців зброєю.

Окремо варто зупинитися на кишенькових крадіях, які належать до висококваліфікованих спеціалістів злочинного світу. Ця кримі­нальна група викликає підвищений інтерес, оскільки відзначається багаточисельністю вузьких спеціалізацій, стійкістю кримінальної по­ведінки і яскраво вираженою субкультурою (жаргон, традиції).

Кишенькові крадії поділяються за місцем вчинення злочинів на 7 основних спеціальностей: "риночники" — ті, що "працюють" на ринках; "кроти" — в метрополітені; "майданщики" — на залізнич­ному транспорті; "маршрутники" — на всіх видах міського транс­порту; "магазинники" — в магазинах; "театральники" — в театрах; "вуличники" — на вулицях і майданах. За способом вчинення кра­діжок виділяють теж 7 спеціалізацій:

1. "технарі" — вчиняють крадіжку за допомогою спеціальних
   технічних засобів;

2. "ширмачі" — викрадають, прикриваючи свої руки різними
   предметами (плащами, сумками, букетами квітів);

3. "риболови" — здійснюють крадіжку за допомогою спеціаль­
   них гачків;

4. "хірурги" — орудують пацієнтами;

5. "щипачі" — крадуть із сумок за допомогою їх розрізання;

6. "трясуни" — виштовхують предмет крадіжки різким рухом;

58

7) "сумочники" — дістають із сумок, не використовуючи будь-який інструмент¹.

Крім вказаних кишенькових крадіїв, існують ще спеціалісти, які полегшують роботу основного виконавця. Це, зокрема, "пропольщи-ки" — особи, які приймають крадене одразу ж після вчинення зло­чину, і "тирщики" — ті, що відволікають увагу жертви. Чим вища кваліфікація злодія, тим більша його кримінальна активність. У се­редньому кишеньковий крадій скоює 25—ЗО крадіжок за місяць. В наш час кишенькові крадіжки мають тенденцію до зростання. Ця зумовлено наступними факторами: 1) значне безробіття, що штов­хає людей на шлях протиправного здобування засобів до Існування; 2) велика латентність цього виду злочинів; 3) проблеми з докумен­туванням злочину таким чином, щоб справа мала перспективу за­кінчитися обвинувальним вироком суду.

Сьогодні великих масштабів набула також професійна проститу­ція, що стала досить прибутковим бізнесом. Тут, крім безпосередніх учасників (клієнта І повії), діють інші зацікавлені особи: утриманці притонів, постачальники "живого товару", водії, охоронці тощо. До того ж, "секс-індустрІя" тісно пов'язана з незаконним обігом нарко­тиків, поширенням венеричних хвороб і СНІДу, шахрайством, ко­рупцією та Іншими злочинами.

Новий вид кримінального професіоналізму в Україні уособлюють комп'ютерні злочинці. Для несанкціонованого проникнення до ін­формаційно-телекомунікаційних систем вони залучають висококва­ліфікованих спеціалістів, які згодом стають злочинцями-професіона-лами. Найчастіше правоохоронні органи мають справу з комп'ютер­ними шахрайствами. Введення, заміна, виправлення чи знищення даних або програм, інше втручання в процес обробки інформації приносять хакерам чималі доходи й завдають комерційним і держав­ним структурам непоправної шкоди. До електронного злому відно­сяться також псування систем безпеки комп'ютера, стирання і фальсифікація інформації. Крім того, комп'ютерні технології широко використовують у "тіньових" конвертаційних центрах, що дозволяє клієнтам ухилятися від сплати податків на мільйонні суми.

Наведемо кілька прикладів, що ілюструють діяльність ком­п'ютерних злочинців-професїоналів. Так, бухгалтер Сімферополь­ського відділення АПБ "Україна" увійшла до комп'ютерної мережі свого банку і оформила платіжку, за якою переказала 45 тис. гри­вень на рахунок Севастопольської фірми "Орбі". її спільники пере-

Див.: Гуров А. 11. Криминологическая характеристика профессиональной преступ-ІЮСТИ.-1994.-С. 319.

вели цю суму для конвертації у місцевий "НовІко-банк", у якому "віртуальна злодійка" за підробленими документами отримала 10 861 доларів США і розділила їх між спільниками. А в пам'яті комп'ютера банку фіктивну операцію замінила на реально існуючу.

У 1999 році система захисту "Укрексімбанку" заблокувала спро­би несанкціонованого проникнення до своєї мережі. Атаки типу ВасК ОШсе здійснювалися через Інтернет. Спеціалістами СБУ було вжито низку заходів, які дали змогу з'ясувати, що такі спроби йшли від фірми "Інфоком". Невдовзі встановили особу хакера, який пояс­нив, що хотів отримати доступ до Інтернету, а ІР-адреси, за якими можна було безкоштовно користуватися глобальною мережею, йо­му передав партнер по Інтернету. З'ясувалося, що наївного любите­ля вирішив "підставити" професійний злочинець.

Боротьба з кримінальним професіоналізмом передбачає вжиття комплексу заходів економічного, соціального і правового характеру, активній участі громадськості. Вся профілактична діяльність мала б грунтуватися на сучасному правовому забезпеченні. Передусім, це стосується вдосконалення кримінального, кримінально-процесуаль­ного та кримінально-виконавчого законодавства. Для цього необхід­но дійти одностайного висновку щодо доцільності таких новел;

а) у Загальній частині кримінального кодексу визначити поняття
професійного злочинця;

б) для осіб, визнаних такими, остаточну міру покарання вста­
новлювати шляхом складання санкцій, передбачених за кожний епі­
зод їх злочинної діяльності.

А. І. Гуров пропонує створити умови, за яких вчинення злочину було б економічно невигідним. На жаль, це завдання практично не­досяжне, але можна зробити так, щоб розплата за злочин була ви­гідною для держави та потерпілих. Зрозуміло, що це вимагає суттє­вого реформування всієї пенітенціарної системи.

Не менш важливо удосконалити роботу правоохоронних органів у сфері боротьби з професійною злочинністю. Спеціалізація й інте­грація злочинців—професіоналів потребує адекватних дій з боку правоохоронців. Серед таких заходів, безумовно, можна вважати по­дальшу спеціалізацію відповідних підрозділів МВС України. Так, ос­таннім часом виникли два нових головних управління — з боротьби з організованою злочинністю та зі злочинами у сфері економіки. Створено також Національне бюро Інтерполу, що дозволяє ефектив­ніше протидіяти міжнародній професійній злочинності. Поліпшуєть­ся координації дій та обміну оперативною інформацією між різними силовими структурами, причетними до боротьби з професійною зло­чинністю.

Окремо на порядку денному стоїть проблема протидії злочинно­му використанню комп'ютерної техніки. В Україні немає достатньої кількості фахівців, з одного боку, в галузі слідчої та оперативно-роз-шукової діяльності, а з другого, — обізнаних в комп'ютерних техно­логіях на рівні системного програміста. Назріла необхідність готу­вати таких спеціалістів у ВУЗах МВС України, а також вивчати сві­товий досвід у цій справі. Так, у Сполучених Штатах Америки від­працьована модель ресоціалізації колишніх хакерів.

Особливу занепокоєність викликає високий рівень недовіри на­селення до правоохоронних органів. Практика свідчить про мало-ефективність боротьби зі злочинністю виключно силами цих орга­нів. Тому потрібно цілеспрямовано налагоджувати тісні зв'язки з громадськістю. Фахівці, які досліджують професійну злочинність, зазначають, що кримінальні традиції виступають передумовою від­творення злочинного професіоналізму. Отже, слід налагодити дієву контрпропаганду, спрямовану на руйнування ореолу романтики, що склався довкола "авторитетів". Треба розвінчувати кримінальну субкультуру та її носіїв¹. Це сприятиме зменшенню числа неповно­літніх, які заради романтики йдуть на злочин, а відбуваючи покаран­ня в місцях позбавлення волі, проходять школу професійного зло­чинця.

§ 4. Попередження професійної злочинності

Досліджуючи проблему попередження професійної злочинності, слід виділити насамперед заходи боротьби з кримінальним професіо­налізмом. У цьому розділі розглянемо діяльність правоохоронних ор­ганів по запобіганню професійної злочинності на трьох основних рівнях: 1) управлінському; 2) організаційному; 3) організаційно-так­тичному.

Управлінські заходи насамперед включають економіко-правові, метою яких є нейтралізація протиправного збагачення професійних злочинців, оскільки основою їхнього існування є відповідна матері­альна база, яка, з одного боку включає значні кошти самих кримі­нальних елементів, а з Іншого боку — можливості її постійного по­повнення. На сучасному етапі дуже важливо створити надійний еко-номіко-правовий захист, що виключає чи усуває будь-які спроби за­зіхання на державну чи приватну власність. Складність завдання

' Див.: Разшікин В. С. ВорьІ в законе й преступньїе кланьї. — М., 1995. — С. 25.

60

61

полягає у запобіганні злочинів, вчинених з використанням ЕОМ і комп'ютерної техніки. Звідси очевидно, що заходи економіко-право-вого характеру потребують дослідження багатьох сфер економіки з урахуванням умов їхньої перебудови і наукового прогнозування можливих причин і умов вчинення злочинів у сфері економіки, ней­тралізація яких є першим і, мабуть, основним фактором запобігання професійної злочинності. На наш погляд, до економІко-правових за­ходів запобігання професійної злочинності варто також віднести централізовану діяльність правоохоронних і фінансових органів по виявленню і вилученню накопичених злочинцями великих коштів, що становлять загальні злодійські та часткові каси.

Ідеологічний напрямок у профілактиці професійної злочинності включає роботу з розвінчання кримінальних традицій, підриву авто­ритету лідерів кримінального середовища, а також формування у громадян певного відношення до антигромадської субкультури з ме­тою ослаблення механізму її впливу на неповнолітніх. Важливе зна­чення при цьому надається планомірному використанню засобів ма­сової інформації.

Якщо говорити про заходи організаційно-управлінського харак­теру, то з ними пов'язане безпосереднє удосконалення діяльності правоохоронних органів у боротьбі з професійною злочинністю. Під­вищення результативності цієї роботи залежить від низки факторів:

1. діяльність правоохоронних органів має грунтуватися на об'єк­
   тивних даних розглянутого феномену, а також на науковому про­
   гнозуванні можливих змін його кількісних і якісних показників;

2. підвищення самостійності низових ланок правоохоронної сис­
   теми, особливо органів внутрішніх справ;

3. необхідною умовою удосконалення роботи є створення кадро­
   вого, професійно грамотного і відданого справі юстиції апарата суду,
   прокуратури й органів внутрішніх справ.

Слід переглянути і матеріальне стимулювання праці окремих ка­тегорій працівників правоохоронних органів. Для показовості можна привести такий приклад. Співробітники карного розшуку працюють у середньому ІЗ—14 годин на добу, їхня робота пов'язана з опера­тивним ризиком, психологічними та фізичними навантаженнями, але ощ'нюється вона так само, як будь-якого співробітника органів внутрішніх справ.

Організаційні заходи припускають розробку і прийняття кон­кретних рішень з удосконалення боротьби з кримінальним професіо­налізмом і тому грунтуються на розглянутих положеннях управлін­ського характеру. Організаційні заходи мають бути комплексними, а це значить, що вони рівною мірою стосуються всіх ланок право-

62

охоронних органів країни. Необхідно подивитися на процес бороть­би зі злочинністю не з позицій вимоги швидкого зниження остан­ньої, а з'ясування й усунення причин вчинення тих чи інших злочи­нів. Потрібно пам'ятати й Інше — стан злочинності визначається не лише кількісними, але й якісними показниками, які відноситься до поширеності професійної злочинності.

Слід зупинитися на організаційно-тактичних заходах щодо запобігання професійної злочинності, оскільки про це менше згаду­ють в юридичній літературі. Можливо цьому сприяло те, що протя­гом тривалого часу профілактика злочинів, вчинених професійними злочинцями, частіше ототожнювалася з кримінальним покаранням. Дехто і досі дивиться на лаву підсудних як на ефективний засіб стримування девіантної поведінки. Звичайно, випадки добровільного відмовлення професійних злочинців від звичного їм заняття не час­ті. Це не може свідчити про неприйнятність профілактичних захо­дів, а швидше навпаки — про вкрай низьку якість їхнього застосу­вання. Звідси випливає, що суспільство, яке прагне до правової дер­жави, гуманізації кримінальної політики, має направити свої зусил­ля на реальну профілактику злочинності, створивши для цього надійну правову базу. На наш погляд, профілактика не тільки гу­манніше покарання, але й дешевше економічно.

Організації профілактичної роботи має передувати оцінка стану професійної злочинності та особливості переростання її в організо­вані форми. На це можуть вказувати наступні обставини:

а) збільшення розбійних нападів, грабежів і крадіжок, вчинених
із проникненням у житло громадян; вимагань, шахрайств при купів-
лі-продажу автомашин, розміну грошей, ігорних шахрайств та інших
видів професіоналізованих злочинів;

б) використання злочинцями при вчиненні злочинів міліцейсько­
го форменого одягу, спеціально виготовлених чи пристосованих зна­
рядь злочину (автоматична зброя, радіостанція, вибухові чи отруйні
речовини);

в) наявність даних про те, що потерпілими є особи, які живуть
на нетрудові доходи;

г) виявлення фактів зрощування кримінально-злодійських еле­
ментів з окремими працівниками правоохоронних чи Інших органів;

д) дані про проведення на території сходок кримінальних еле­
ментів, кримінальних розборок, розділ сфер впливу між злочинними
групами;

е) інформація з виправно-трудових установ про надходження
в установу з "волі" через нелегальні канали продуктів харчування,

63

наркотичних речовин, грошей зі злодійських фондів для "підігріву" лідерів, які знаходяться в місцях позбавлення волі¹.

Якщо говорити про технічні заходи запобігання, то при аналізі, наприклад, поширеності кишенькових крадіжок можна встановити, що вони тісно пов'язані з незадовільною роботою транспорту на пев­них маршрутах руху, скупченістю громадян у магазинах, відсутніс­тю оперативних груп міліції в найбільш криміногенних місцях. Ді­яльність професійних квартирних злодіїв значно полегшується не лише слабкою укріпленістю дверей, примітивними конструкціями замків і невеликою поширеністю кодових замикаючих пристроїв у під'їздах, але й віктимологічними умовами (четверта частина таких крадіжок відбувається з використанням умов, які створюються са­мими мешканцями). Причому в різних містах ці обставини мають свої особливості, їхнє усунення — перша ступінь до запобігання діяльності професійних злочинців. Органи внутрішніх справ мають проводити рейди спецоперацій. Власне кажучи це цільові заходи що­до виявлення і вилучення з громадських місць певних категорій осіб, які вчиняють злочини. Як правило, в результаті блокування ра­йонів області чи міста затримується значна кількість бродяг, "гаст­ролерів", осіб, що вчиняють крадіжки й шахрайство, збувальників наркотиків тощо.

Заходи Індивідуальної профілактики, на відміну від загаль­ної, спрямовані безпосередньо на особу професійних злочинців й об­ставини, що формують їх антигромадську позицію. Індивідуально-виховний вплив на особу правопорушника пов'язаний з запобіган­ням протиправної поведінки осіб, які ще не мають міцної антигро­мадської установки. І це цілком зрозуміло. Інша справа — злочинець—професіонал, який вже пройшов іспит кримінальним по­каранням. Однак і тут заперечувати можливість вживання педаго­гічних заходів, мабуть, не можна. Говорячи про запобігання злочи­нів з боку професіоналів, варто враховувати неминучість примусо­вих заходів, тому що багато осіб не піддаються вихованню і, власне кажучи, не виправні. Вони навіть самі цього не заперечують. Ось чому так важливо поряд з індивідуальною профілактикою вживати комплексні заходи для припинення злочинної діяльності на стадіях підготовки чи замаху на злочини.

Усе сказане вище дозволить знизити рівень професійної злочин­ності й створити умови, за яких особи, які вперше вчинили злочин,

Дип.: БасецкийЙ. //., Без,ІюдовО.А.,ЛегененкоН.Л. Организованная преступность. (Опьгг теоретико- правового осмьісления й поиски адекватних средств противодей-ствия). - Минск, 1997, - С. 53.

не перетворюватимуться на злочинців—професіоналів. Проте, зви­чайно, вирішальна роль тут належить масштабним загальносоціаль-ним заходам профілактики, які, до речі, стосуються не тільки профе­сійної, а й тісно пов'язаних з нею економічної, корупційної, органі­зованої та рецидивної злочинності. По суті, всі ці види злочинності обумовлюються майже одними й тими ж самими криміногенними факторами¹.

Питання для самоконтролю

1. Які основні ознаки професійної злочинності?

2. Назвіть основні види професійної злочинної діяльності?

3. Що є обставинами, які сприяють формуванню злочинного
   професіоналізму?

4. Які характеристики особи професійного злочинця є визна­
   чальними?

5. Що є схожим і що відрізняє особу професійного злочинця,
   рецидивіста і учасника організованого угруповання?

6. Розкрийте особливості загальної та індивідуальної профілактики
професійної злочинності.

Див.: Глави 1,3,4,5 цього підручника.

64

З 1—37')

65

Глава 5. Економічна злочинність

§ 1. Історія виникнення та поняття економічної злочинності. § 2. Класифікація економічних злочинів.

§ 3. Кримінологічна характеристика осіб, що вчиняють економічні злочини.

§ 4. Детермінанти економічної злочинності.

§ 5. Попередження злочинів у сфері економіки.

§ 1. Історія виникнення та поняття економічної злочинності

Незважаючи на свою досить коротку історію ця злочинність ста­новить одну з найбільших загроз національній безпеці, завдаючи ве­личезної матеріальної та моральної шкоди суспільству. Аналіз еко­номічної злочинності передбачає вивчення закономірностей розвит­ку самої економіки та процесів управління нею.

Після другої світової війни фахівці зрозуміли, що управління — це атрибут не тільки суто виробничої сфери, воно властиве будь-якій суспільній діяльності, самостійно створює І постійно розширює основу для збагачення суспільства, Такою основою є інформатика, використання інтелектуальної власності як об'єктів менеджменту. Це потребує контролю за виробництвом, зокрема, у веденні бухгал­терського обліку. Нині віктимологічно скерований на організацію контролю за рухом такого традиційного виду витрат на виробництво як заробітна платня. Це було суттєво для 20-х років XX століття, коли питома вага цих витрат становила до 80 % всіх виробничих витрат, але сьогодні останні не перевищують 8—12 %. Основними ж е витрати на інформаційні процеси, що контролюють стан вироб­ництва І шляхи підвищення продуктивності праці. Але вони поки що не стали важливим об'єктом бухгалтерського обліку, а отже, знахо­дяться поза контролем. Це істотний чинник, який зумовив виник­нення економічної злочинності. Вона є, по суті, управлінською зло­чинністю, що "паразитує" на недоліках усіх ланок управлінської вертикалі.

Крім того, на поширення цієї злочинності суттєво впливає наяв­ність прогалин у правовому регулюванні економічних відносин.

66

Масштаби і темпи зростання економічної злочинності в Україні, що завершила лише початковий етап трансформаційних перетво­рень і ще недостатньо чітко врегулювала економічні відносини, ха­рактеризуються як формуванням злочинних форм бізнесу, так і кри-міналізацією усього господарського механізму. Економічні злочини нині включають широке коло різних за своїми кримінально-правови­ми ознаками діянь, боротьба з якими вимагає адекватного держав­ного підходу, ресурсного забезпечення та вдосконалення чинного законодавства, яке не відповідає реаліям сьогодення. Внаслідок цього інтереси держави вступають у протиріччя з інтересами суб'єк­тів господарювання. Це змушує їх приховувати прибутки, не спла­чувати податки, окремі операції здійснювати в тіньовому секторі. Держава, зі свого боку, з метою дотримання задекларованого право­порядку, вимушена переходити на адміністративні методи управлін­ня економікою, застосовувати жорсткі фіскальні заходи, посилюва­ти кримінальне переслідування за "тіньову" економічну діяльність. Але такими методиками навряд чи можливо запобігти зростанню економічної злочинності, в тому числі її організованих форм, які весь час видозмінюються. Щоб зрозуміти логіку таких змін, треба визначити об'єкт економічної злочинності та закономірності її роз­витку.

Якщо на початку XX століття дуже важливим чинником вироб­ництва була власність на його засоби і, відповідно, економічна зло­чинність розумілась як протиправні посягання на неї, то із середини вказаного століття — це посягання на порядок управління економі­кою, що викликає її розбалансованість і деформує структуру вироб­ництва.

У колишньому СРСР відносно масового характеру економічна злочинність набула в період "застою" (70-80 роки), хоч офіційна влада це категорично відкидала. Він передусім був пов'язаний з кри­зовим станом економіки, безгосподарністю, відсутністю контролю за мірою праці та споживання. Грубі порушення розподільчих відносин призвели до того, що в СРСР почався стихійний, переростаючий у кримінальне організований процес перерозподілу національного ба­гатства. Різного роду "цеховики" вкладали гроші в підпільне вироб­ництво, боролися між собою за ринки збуту. У період "застою" фор­мувалися не просто злочинні клани, а підґрунтя "п'ятої влади". Піс­ля розпаду СРСР у 1991 році адміністративний контроль відпав, а різні форми економічного контролю (фінансовий, валютний, подат­ковий, митний) почали з'являтися в Україні лише у 1995 році¹.

Див.: Організована злочинність в Україні. — К., 1999. — С. 7.

67

Наймасштабніші кримінологічні дослідження економічної зло­чинності здійснили такі зарубіжні вчені, як Ньюмен (1958); Ман-нхейм (1965), Єдельхертц (1970), Клинард (1979), Г. Кайзер (1980), Тидеман (1984), М. Шнайдер (1987) та інші. Засновник теорії еко­номічної злочинності — американський кримінолог Е. Сатерленд — у 1939 році ввів поняття "білокомірцева" злочинність, що мало на увазі незаконну діяльність корпорацій, передусім, їх менеджерів.

У вітчизняній кримінологічній літературі питання про економіч­ну злочинність було поставлене на початку 70-х років. Тоді почали застосовуватися такі терміни, як "злочини у сфері економіки", "еко­номічні злочини"", "економічний саботаж", "безгосподарність", "марнотратство", "корупція", "відмивання "брудних" грошей" тощо. На жаль, серйозних досліджень економічної злочинності в той пері­од не проводилося.

Поняття "економічні злочини" і "злочини в сфері економіки" найчастіше розглядаються як тотожні. Так, О. М. Яковлєв зазначає, що "економічні злочини" (розкрадання, крадіжки, хабарництво, при­писки тощо) — це злочини корисливі, майнові І, разом з тим, це зло­чини у сфері економіки. Економічна злочинність визначається ним як сукупність корисливих зазіхань на власність, порядок управління народним господарством, що вчинюються особами, які займають певні соціальні позиції в структурі економіки та виконують повнова­ження, пов'язані з цими позиціями. Поняття економічної злочиннос­ті є не лише кримІнальноправовим, але й кримінологічним. Під­ставою для поєднання названих злочинів є їх зв'язок із конкретни­ми особливостями економічного та господарського механізму¹. В. М. Єсіпов цю злочинність визначає як діяння, спрямовані на до­сягнення економічного результату протиправним шляхом суб'єкта­ми господарської діяльності².

Основні зусилля вчених, які досліджували це явище, були спря­мовані на пошуки суб'єкта і об'єкта економічних посягань. Якщо Е. Сатерленд звертав увагу на осіб, які посідають високе соціальне становище і вчиняють злочини у процесі своєї професійної діяльнос­ті, то для більшості сучасних визначень економічної злочинності ха­рактерним є те, що в них відсутній суб'єкт. Це пояснюється тим, що у 70-і роки XX століття був значно розширений перелік діянь, що становлять економічні злочини. Економічні злочини вчинюються підприємцями проти конкурентів (порушення правил конкурентної боротьби, промислове шпигунство), окремими підприємцями проти

¹ Яковлєв А. М. Социшюгия зкономичсской преступности. — М., 1988. — С. 50—53.

² Есипов В. М. Теневая зкономика. — М., 1997. — С. 66—67.

держави (незаконне одержання державного кредиту) або кількома підприємцями спільно проти економічної системи (недотримання правил конкуренції), а також проти суспільства в цілому (екологічні злочини)¹.

Доречно зауважити, що економічні злочини не можна ототож­нювати з таким складним поняттям як "тіньова економіка", дослі­дженню якої останнім часом приділяється значна увага. Найповні­шим можна вважати її визначення, дане Е. Фейгом: тіньова еконо­міка включає всю економічну діяльність, яка з будь-яких причин не враховується офіційною статистикою І не потрапляє до валового на­ціонального продукту. Звідси він виокремлює дві основні складові тіньової економіки:

— легальну неприховану економічну діяльність, що не підлягає
оподаткуванню та з різних причин не враховується офіційною ста­
тистикою ("неформальна економіка");

— протизаконну, свідомо приховувану економічну діяльність
("підпільна економіка")².

До тяжких економічних злочинів законодавство країн з розвину­тою ринковою економікою відносить різні порушення правил вільної конкуренції. На цьому виді правопорушень варто зупинитися де­тальніше, оскільки він відображає найхарактерніші особливості об'­єкту економічної злочинності. Відомо, що конкуренція виступає як фактор саморегулювання, самоуправління суб'єктів ринкового гос­подарства. Вона підпорядковує індивідуальні інтереси суспільним, змушує товаровиробників зменшувати виробничі затрати й підвищу­вати якість продукції та послуг. Отже, конкуренція є фундаменталь­ним чинником системи управління ринковою економікою. Тому по­сягання на вільну конкуренцію розглядається як тяжкий злочин, що призводить до руйнації засад управління господарством.

В Україні набули поширення такі види економічних злочинів:

• ухилення від погашення заборгованості за отримані під гаран­
  тію Уряду України Іноземні кредити. В 2000 році порушено та роз­
  слідується 14 кримінальних справ, заявлено позовів на загальну су­
  му майже 18 млн. грн.;

• коли з метою ухилення від оподаткування використовуються
  фірми, зареєстровані на підставних осіб. Підрозділами ДПА України
  за 8 місяців 2000 року виявлено 8169 фактів ухилення від сплати
  податків. Сума невиплаченого податку становить 68,1 млн. грн.;

¹ Яни П. С. Зкономические й служебньїе преступления. — М., 1997. — С.32.

*}

~ Див.: Варнвлій 3. С. Тіиізація малого підприємництва (економічний та правові ас­пекти) - К., 1998.

68

69

• 

  зловживання у сфері приватизації. За результатами переві­
  рок, проведених органами прокуратури, у 2000 році порушено понад
  700 кримінальних справ у сфері приватизації, до відповідальності
  притягнуто понад 600 посадових осіб;

• заподіяння збитків державі незаконними торговельними опе­
  раціями, що здійснюються через підставні фірми. У 2000 році підроз­
  ділами податкової міліції ліквідовано понад 2,8 тис. фіктивних фірм,
  на розрахункових рахунках яких заблоковано 72 млн, грн., припи­
  нено діяльність 40 "конвертаційних" центрів, порушено 479 кримі­
  нальних справ стосовно осіб, які створили "конвертаційні" центри
  та фіктивні фірми;

• шахрайство з фінансовими ресурсами. За період з 1997 по
  1999 роки викривалося майже 1,7 тис. таких фактів щорічно;

• злочини у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Найприваб-
  ливішим для злочинців став незаконний вивіз високоліквідної про­
  мислової та сільськогосподарської продукції, який є одним з основ­
  них джерел валютних надходжень в Україну;

• контрабандна, особливо на українське-російські й та україн­
  сько-молдовській ділянках кордону, на які припадає 65 % вартості
  всіх вилучених контрабандних товарів, та втягування в злочинну
  діяльність посадових осіб;

• розкрадання зерна з державного резерву;

• випуск фальсифікованої лікеро-горілчаної продукції.

Сума матеріальних збитків від злочинів у сфері економіки Украї­ни в 1999 році становила 324 млн. 503,3 тис. грн. лише по закінче­них розслідуванням справах. Накладено арешт на майно, сума якого сягає 84 млн. 946,4 тис грн. Вилучено майна, іноземної валюти, го­тівки та цінних паперів на 22 млн. 787 тис. грн. Добровільно відшко­довано 171 млн. 238,7 тис. грн. Реальний відсоток відшкодування — 59,8 %'.

Тривалий час вважалося, що економічна злочинність — це зло­чинність без фізичних жертв, оскільки вона не має насильницького характеру. Але дослідження показали, що одним із масових видів економічної злочинності є свідоме порушення техніки безпеки та за­конів про охорону здоров'я й навколишнього середовища. За оцінка­ми вчених, наслідки таких порушень в кілька разів перевищують смертність від насильницької злочинності. Отже, крім матеріальної, економічною злочинністю завдається значна фізична шкода, підра­хувати яку зараз важко.

¹ Довідка про стан починності на території України за 1999 рік. — К., 2000.

Західні кримінологи вказують і на велику моральну шкоду від економічної злочинності, що руйнує існуючу систему соціальних цінностей, віру в справедливість державних Інституцій та підприєм­ницьких структур.

Виходячи з вищесказаного, можна констатувати, що економічна злочинність:

• охоплює різні зловживання суб'єктів господарювання, що по­
  сягають на порядок управління економікою;

• реалізується у процесі професійної діяльності суб'єктів госпо­
  дарювання;

• спричиняє істотну матеріальну, фізичну І моральну шкоду
  суспільству та окремим громадянам;

• складається із множинності епізодів злочинів;

• вчиняється як фізичними, так і юридичними особами;

• створює складність персональної ідентифікації як злочинця,
  так і жертв економічних злочинів.

Слід також зазначити, що економічна злочинність характеризу­ється високою латентністю. Часто її порівнюють з айсбергом, 9/10 маси якого ховається під поверхнею води. Стосовно прихованості цих злочинів вчені зробили деякі висновки, зокрема: 1) економічна злочинність має переважно природну латентність (офіційна статис­тика відображає не розповсюдженість економічної злочинності, а лише активність оперативно-слідчої роботи в боротьбі з нею); 2) економічні злочини, порівняно із "загальнокримінальними", мають значно вищий рівень латентності; об'єктивні труднощі дока­зування у кримінальних справах про злочини даної категорії призво­дять до того, що навіть у випадках порушення кримінальної справи і пред'явлення обвинувачення винесення обвинувального вироку вкрай ускладнено¹.

Підсумовуючи ви ще викладе не, можна дати розширене тлумачення економічної злочинності. Економічна злочинність — це явище, що:

• властиве будь-якій державі та виникає в результаті високоін-
  телектуальної злочинної діяльності осіб з метою незаконного спря­
  мування частини економічних ресурсів на свою користь. У країнах
  з низьким рівнем ринкових відносин їй додатково сприяє невідповід­
  ність законодавчої бази економічним реаліям;

• виникає у сфері управління державним чи приватним майном
  і пов'язана з використанням службового становища з корисливими
  намірами;

¹ Медведев А. М. Зкономические престуштения: понятие й система // Совстское государство й право. — 1992. — № 1. — С. 79—83.

70

71

• стримує розвиток ринкових відносин, вільної конкуренції, а у
  кінцевому підсумку — підриває основи економічної безпеки дер­
  жави;

• стимулює "тіньовий" капітал, корупцію та організовану зло­
  чинність;

• викликає соціальну нестабільність, зневіру законослухняних
  громадян у спроможність держави захистити їх інтереси.

§ 2. Кримінологічна класифікація економічних злочинів

Питання економічної злочинності піднімались на конгресах ООН із запобігання злочинності і поводження з правопорушниками. В одній із резолюцій Сьомий конгрес ООН відніс економічні злочи­ни до особливо небезпечних і вказав на посилення боротьби з ни­ми¹. Спрощена схема економічних злочинів була представлена таки­ми складами: монопольні злочини; шахрайство (підкуп, зловживан­ня довірою, обман покупців); цифрові шахрайства; фіктивні органі­зації; фальсифікації бухгалтерських документів; порушення ергономічних вимог І стандартів; навмисна неточність в описі това­рів; нечесна конкуренція; фінансові порушення і ухилення від спла­ти податків; митні порушення; біржові та банківські порушення; по­рушення, що завдають шкоду навколишньому середовищу; "відми­вання" грошей і власності, нажитих злочинним шляхом.

У публікаціях західних кримінологів економічні злочини класи­фікуються або на законодавчій основі, тобто за найменуванням по­рушених норм кримінального закону, або за видом об'єкта посяган­ня. Іноді таке згрупування дається у вигляді переліку економічних діянь.

Деякі класифікації будуються за конкретними критеріями, при­кладом чого може бути класифікація, розроблена німецьким профе­сором Г. Кайзером. У першому випадку він групує злочини проти банківської та акціонерної систем обміну, кредитної системи, систе­ми страхування і свободи конкуренції, включаючи зловживання до­вірою та фіктивне банкрутство, порушення авторських прав і права маркірування. В другому — ухилення від сплати податків, митні злочини, шахрайство із субсидіями, здирство і хабарництво. До тре­тього блоку він відносить порушення законодавства про охорону праці, злочини проти споживачів та навколишнього середовища.

¹ Див.: Лунеев В. В. Преступность XX века. - М., 1998. - С. 256.

Інший німецький вчений М. Шнайдер називає три сектори еко­номіки, що є об'єктами економічних зазіхань: 1) злочини, що пося­гають на банківський і кредитний сектори; 2) злочини, що посяга­ють на сектори будівництва і нерухомого майна; 3) злочинч, що по­сягають на сектори транспорту і подорожей¹.

Заслуговує уваги і така класифікація економічних злочинів:

— злочини, пов'язані зі зловживаннями капіталовкладеннями та
нанесенням збитків компаньйонам, акціонерам, інвесторам (неза­
конні операції з бухгалтерськими документами, акціями, інвести­
ціями);

• злочини, які проявляються у зловживаннях з депозитним
  капіталом і наносять збитки кредиторам, гарантам (фіктивне бан­
  крутство, шахрайство у галузі страхування, маніпуляції із субси­
  діями);

• злочини, пов'язані з порушенням правил вільної конкуренції
  (промислове шпигунство, штучне завищення або заниження цін,
  змова про фіксування цін, фіктивна реклама);

• злочини, що порушують права споживачів (випуск недоброя­
  кісної продукції, шахрайства, що спричиняє збитки споживачам);

• злочини проти довкілля (забруднення водойм, атмосфери, по­
  рушення правил будівництва тощо);

• злочини, що посягають на фінансову систему держави (шах­
  райство з фінансовими ресурсами, ухилення від сплати податків, по­
  рушення правил торгівлі тощо);

• злочині:, пов'язані зі зловживаннями у галузі соціального
  страхування і пенсійного забезпечення;

• злочини, пов'язані з навмисним порушенням правил техніки
  безпеки, що заподіює матеріальну і фізичну шкоду працівникам;

• комерційні хабарі;

• комп'ютерні злочини².

На думку О. Литвака, залежно від суб'єктів та засобів вчинен­ня, економічні злочини слід розподілити на три групи: 1) розкрадан­ня майна, незалежно від форми власності, шляхом привласнення, розтрати, зловживання службовим становищем, а також крадіжки з використанням легального доступу до вкраденого; 2) корисливі зло­чини, що вчиняються шляхом зловживання посадовим становищем без ознак розкрадання (ухилення від сплати податків, шахрайство з фінансовими ресурсами тощо); 3) корисливі злочини в сфері торгів-

¹ Див.: ЗДлег4егЯКгітіпо1овіе. — Вегііп, 1987. — Р. 287.

о

Медведев А. М. Зкономические престулдения: Іюнятие й система // Советское государство й право. — 1992. — № 1. — С. 79—83.

72

73

лі, послуг та інших сферах приватного бізнесу без використання по­садового становища і без ознак розкрадання (фальшивомонетницт-во, контрабанда тощо)¹.

Якщо виходити з кримінально-правової класифікації економічних злочинів, то вона матиме наступний вигляд:

1. злочини у сфері відносин власності, пов'язані зі службовою
   діяльністю: розкрадання державного або колективного майна шля­
   хом шахрайства, присвоєння, розтрати або зловживання посадовим
   становищем;

2. злочини у сфері використання бюджети: порушення зако­
   нодавства про бюджетну систему України; видання нормативних ак­
   тів, що змінюють прибутки і витрати бюджету всупереч визначено­
   му законом порядку;

3. злочини у сфері фінансових, відносин: виготовлення або збут
   підроблених грошей чи щ'нних паперів; незаконні операції з валют­
   ними цінностями; приховування валютної виручки; ухилення від
   сплати податків; порушення порядку випуску (емісії) та обороту цін­
   них паперів; підробка знаків поштової оплати і проїзних квитків; не­
   законне виготовлення, підробка, використання або збут незаконно
   виготовлених і одержаних чи підроблених марок акцизного збору;

4. злочини у сфері підприємництва: заняття забороненими ви­
   дами підприємницької діяльності; порушення порядку її заняттям;
   фіктивне підприємництво; шахрайство з фінансовими ресурсами; ви­
   готовлення спиртних напоїв І торгівля ними; незаконна торговельна
   діяльність; протидія законній підприємницькій діяльності; прихову­
   вання банкрутства; фіктивне банкрутство;

5. злочини у сфері захисту від монополізму і несумлінної
   конкуренції: незаконне збирання з метою використання або вико­
   ристання відомостей, що становлять собою комерційну таємницю;
   розголошення комерційної таємниці; штучне підвищення І підтри­
   мання високих цін на товари народного споживання та послуги на­
   селенню; змова про фіксування цін; примушування до виконання
   або невиконання цивільно-правових зобов'язань;

6. злочини у сфері обслуговування населення: випуск або реа­
   лізація недоброякісної продукції; обман покупців; обман замовників;
   одержання незаконної винагороди від громадян за виконання робіт,
   пов'язаних з обслуговуванням населення; порушення правил тор­
   гівлі;

Литвак О. Державний вплив на злочинність: Крим і нелогічно-правове досліджен­ня. - К., 2000. - 280 с.

74

7) злочини у сфері митного регулювання — контрабанда. Кожна з наведених вище класифікацій економічних злочинів має право на існування, оскільки сприяє їх систематизації та аналізу.

§ 3. Кримінологічна характеристика осіб, що вчиняють економічні злочини

Вивчення особи економічних злочинців дає можливість виявити певні закономірності їх поведінки. Для характеристики осіб, що вчи­нили економічні злочини, велике значення мають дані про структу­ру їх особи, яка включає в себе соціально-демографічні і криміналь­но-правові ознаки, соціальні ролі та позиції, моральні властивості, психологічні особливості.

Всі ці ознаки особи можна звести до трьох груп:

• по-перше, відношення до різноманітних соціальних цінностей,
  трудових обов'язків, ставлення до власності в умовах формування
  нових економічних відносин;

• по-друге, характер І соціальна значимість потреб особи, інте­
  ресів, установок та засобів їх задоволення (легальні, неправомірні,
  кримінальні);

• по-третє, самовиправдання того, що злочинна діяльність є ко­
  рисною для інтересів бізнесу та суспільства.

Для більш узагальненої характеристики особи злочинця у сфері економіки слід скористатися кримінологічною класифікацією зло­чинців¹, що сприяє систематизації типових ознак окремих груп зло­чинців і виявленню механізму формування їх особи.

У кримінологічній класифікації особливого значення набуває ви­значення ступеня спільності класифікаційних груп. Найзагальнішою тут є вся сукупність осіб, які вчиняють саме економічні злочини. Далі можна виділити осіб, які вчиняють певні види економічних зло­чинів (проти власності, у сфері підприємництва тощо). Нарешті, можна провести групування суб'єктів, які підпадають під ознаки тих чи інших статей Кримінального кодексу, але відрізняються за галу­зевими, фаховими або Іншими ознаками (наприклад, у посадових розкраданнях виокремлюються групи осіб, які вчиняють розкра­дання у певній галузі господарства, фінансовій системі, сфері послуг

тощо).

Вітчизняними кримінологами проводилися деякі дослідження суб'єктів посадових розкрадань, вчинених на підприємствах харчо-

¹ Див.: Личность преступника. — М., 1975, — С. 46—57.

75

воі, м ясної та молочної галузей, промисловості, торгівлі та громад­ського харчування. Зокрема, було встановлено, що 37 % злочинів припадає на матеріально відповідальних осіб, II % — на посадових осіб. При цьому такі розкрадання здійснювалися за заздалегідь відпрацьованим планом.

Економічних злочинців можна класифікувати залежно від сфер, у яких вони скоюють злочини. Нариклад, у податковій; кредитно-фі­нансовій; осіб, які займаються підприємницькою діяльністю; бюд­жетній сфері; у сфері торгівлі, побутових і комунальних послуг, під­приємницької діяльності тощо.

Окрему групу економічних злочинців становлять особи, які зай­маються: виготовленням або збутом підроблених грошей чи цінних паперів; виготовленням з метою збуту, збутом або використанням іншим шляхом підроблених недержавних цінних паперів; підробкою знаків поштової оплати І проїзних квитків; незаконним виготовлен­ням, підробкою, використанням або збутом підроблених марок ак­цизного збору. Особи, які вчиняють названі злочини, за своєю кри­мінологічною характеристикою відносяться до загальнокримінально-го типу шахрайської спрямованості.

При характеристиці осіб, причетних до зазіхань на об'єкти при­ватизації, слід мати на увазі, що в ході цього процесу з'являється можливість легалізації "тіньових" капіталів. Керівники приватних структур намагаються скупити державне майно, заволодіти конт­рольним пакетом акцій приватизованих підприємств. З метою зани­ження продажної ціни об'єктів, що виставляються на аукціон, зло­чинці використовують корумповані зв'язки й нейтралізують конку­рентів шляхом примушування до відмови від участі в торгах. Така ситуація призводить до створення кримїнально орієнтованих струк­тур, формування особливого типу їх керівників, які деструктивне впливають на нормальний розвиток ринку товарів І послуг. У ре­зультаті нечесної конкуренції з'являється тип осіб, що примушують до штучного підвищення або підтримки високих цін; застосовують насильство для штучної зміни або фіксування цін; протидіють закон­ній підприємницькій діяльності; примушують до виконання або не­виконання цивільно-правових зобов'язань; застосовують інші види насильства, що кваліфікуються як злочини проти життя, здоров'я, свободи, честі і гідності особи.

Типовим економічним злочином в сільському господарстві є роз­крадання врожаю. Понад 60 % таких розкрадань припадає на пра­цівників сільського господарства й осіб, зайнятих збиранням, пере­везенням та складуванням врожаю. Серед них становлять: водії ав-

76

гомобілів — 25 %, посадові особи — 10 %, трактористи — 8,7 %, комбайнери — 5,8 %, робітники токів — 4,5 %.

Якщо ж характеризувати особу розкрадачів загалом, то не мож­на не відзначити приблизно рівне співвідношення чоловіків та жі­нок — відповідно 60 : 40 %, тоді як їх пропорція у злочинності в ці­лому становить в середньому 8 : 2. Це пояснюється тим, що жінки частіше чоловіків обіймають посади, пов'язані з виконанням обліко­вих функцій, обслуговуванням товарно-матеріальних цінностей у сфері торгівлі та надання побутових послуг. Проте серед керівних працівників, які в організованих розкраданнях досягають 1/3 всіх засуджених, навпаки, домінують особи чоловічої статі. Ще вищий відсоток чоловіків серед осіб, засуджених за хабарництво (70 %}.

За даними кримінологічних досліджень, кожні двоє із трьох за­суджених за економічні злочини мають середню та вищу освіту. Кожне п'яте розкрадання, вчинене з використанням посадового ста­новища, є груповим. Останнім часом простежується стійка тенден­ція до зростання організованої економічної злочинності, що являє собою новий якісний рівень групової професійної злочинності. Орга­нізовані злочинні угруповання в сфері економіки характеризуються високим ступенем згуртованості кримінальних осіб у межах регіону, країни з розподілом на Ієрархічні рівні, з виділенням лідерів, які не беруть участі у конкретних злочинах, а здійснюють організаторські, управлінські, ідеологічні функції, тісно пов'язані з корупцією. Вони втягують у економічну злочинність державних чиновників, у тому числі працівників правоохоронних органів, для прикриття їх злочин­ної діяльності та усунення конкурентів по бізнесу. Відбувається зрощування економічних злочинців із представниками загально-кримінальної злочинності, з одного боку, тіньової економіки — з другого.

Спонукальними мотивами заняття злочинною діяльністю у сфері економіки виступають користь, жадоба до непомірного збагачення, володіння престижними речами, недоступними для пересічних гро­мадян, зайняття високого становища у владних та інших структу­рах. В організованих злочинних угрупованнях значна частина неза­конно здобутих коштів перерозподіляється у вигляді хабарів "по­трібним людям".

§ 4. Детермінанти економічної злочинності

Аналізуючи це явище, слід приділити увагу не тільки коротко­строковим (поточним) чинникам, але й довгостроковим і середньо-строковим, що визначають тенденції розвитку економічної злочин-

77

ності. Короткострокові чинники діють, як правило, протягом пере­хідних процесів у суспільстві, які тривають від кількох місяців до кількох років. Так, це фактори, що з'явилися та діють в Україні, пов'язані з початковим нагромадженням капіталу, перерозподілом власності тощо. З 1997 року на цей процес наклалися негативні фактори глобальної фінансової кризи, і, зокрема в Росії. Середньо-строкові чинники діють протягом певного етапу трансформації сус­пільства. Такі етапи мають тривалість близько 40 років. За цей пе­ріод відбуваються суттєві зміни у функціонуванні економіки. Довго­строкові чинники існування економічної злочинності коріняться у соціально-економічних суперечностях розвитку суспільства, у змі­нах форм власності, проблемах інтеграції країни у світовий ринок, традиціях економічного життя, правовій та інформаційній забезпе­ченості підприємницької діяльності тощо.

Так, величезний сектор тіньової економіки в Україні пов'язаний з невирішеною проблемою інтеграції приватної власності в еконо­мічну систему, її офіційним виштовхуванням з неї і водночас досить широким нелегальним використанням Інституту приватної власнос­ті у реальному господарюванні. Додамо сюди відсутність традицій іс­нування приватної власності, громадянського суспільства, демокра­тії, розвинутої системи громадського контролю за органами влади, відносну економічну Ізольованість України тощо.

На економічну злочинність впливають не лише економічні, але й інші види суспільних відносин — політичні, правові, культурні, пси­хологічні. Скажімо, протистояння між гілками влади в Україні не лише знищує саму можливість єдиної державної політики щодо ре­формування економіки, але й створює певний вакуум влади, розпо­діл економіко-політичного простору на окремі шматки, якими нама­гаються скористатися олігархічні кланові угруповання всупереч за­гальнодержавним інтересам. Феноменом української дійсності € ан-тиринкова психологія населення, його ментальність, не сприйняття ним ділового успіху особи, бажання бачити за цим лише криміналь­не підґрунтя.

Виходячи зі сказаного, окреслимо основні детермінанти еконо­мічної злочинності в Україні на сучасному етапі з урахуванням її довгострокових, середньострокових і короткострокових чинників.

Довгострокові фактори:

• недосконалість господарського механізму щодо використання
  різних форм власності, виштовхування приватної власності за межі
  офіційної системи господарювання;

• відсутність цивілізованих ринкових відносин, добросовісної
  конкуренції, наявність численних диспропорцій (цінових, галузевих
  тощо);

78

• інформаційний вакуум щодо більшості соціально-економічних
  процесів, управлінських рішень та контролю за їх виконанням;

• відсутність в народі демократичних традицій (як економічних,
  так і політичних), низька правова культура, що призводить до неви­
  конання своїх обов'язків перед державою у вигляді повноти сплати
  податків;

• протиріччя між командно-адміністративною системою госпо­
  дарювання, від якої Україна відійшла, і ринковою економікою, до
  якої вона ще не дійшла.

Середньострокові фактори:

• надмірна монополізація економіки (навіть порівняно з іншими
  республіками колишнього СРСР), наявність могутнього, але анти-
  ринкового військово-промислового комплексу;

• сировинна спеціалізація виробництва і експорту, що продукує
  відсталість і антиринкове спрямування економіки, проведення Ук­
  раїною демпінгової політики на світовому ринку;

• надмірне адміністративне втручання в економіку, обмеження
  ділової ініціативи і націленості на ефективність виробництва, великі
  витрати на утримання управлінського апарату, надання численних
  пільг окремим юридичним і фізичним особам;

— високий рівень корупції в системі органів державної влади і
управління та тінізащї економіки.

Короткострокові фактори:

— відсутність морально-психологічної єдності суспільства, узго­
дженості дій щодо основних напрямів реформування політичної та
економічної систем;

— надлишковий податковий тиск на суб'єктів господарювання,
' який заганяє їх у тінь;

• відставання правового забезпечення протидії економічній зло­
  чинності від швидкості її зростання та необхідності посилення бо­
  ротьби з нею;

• нерозвиненість ринкової інфраструктури української економі­
  ки, її нездатність забезпечити нормальний рух інвестицій, капіталів,
  товарів, робочої сили, неефективність державного контролю у цій
  сфері;

• низька платоспроможність більшості громадян, пауперизація
  широких верств населення, що ставить їх за межу бідності;

• правова незахищеність суб'єктів господарювання від зловжи­
  вань, утисків та вимагань з боку чиновників державного апарату на
  всіх його рівнях.

Прискоренню процесу криміналі за ції економіки в Україні сприяв недосконалий Закон "Про підприємництво", на підставі якого був

79

розроблений надто спрощений порядок реєстрації суб'єктів підпри­ємницької діяльності. Завдяки цьому більшість зареєстрованих у 1991 —1996 роках фірм використовувалася для легалізації незакон­них доходів й маскування різних протиправних дій у сфері економі­ки. Виробництвом товарів займалася порівняно незначна кількість підприємницьких структур, а більшість з них Існувала задля при­криття діяльності організованих злочинних угруповань.

Через прийняття недосконалих законодавчих актів розкручува­лися витки інфляції. Це дало можливість суб'єктам підприємництва отримати великі кредити під символічні відсотки за рахунок ресур­сів Ощадного та інших банків. Використовуючи ці кредити, зловмис­ники, своєчасно отримуючи відповідну інформацію, перед кожним підвищенням цін скуповували за безцінь через свої корумповані зв'язки товари, вироблені в державному секторі економіки. Потім вони реалізовувалися за цінами, що в сотні разів перевищували вар­тість скупленого. За рахунок цього нагромаджувався тіньовий капі­тал, який конвертувався і вивозився за кордон.

Починаючи з 1996 року, як свідчить статистика, намітилася тен­денція до зменшення рівня економічної злочинності. Кількість заре­єстрованих злочинів зменшилася на 3,8 % і склала 617,3 тис., у

1997. році — 589,2 тис. або на 4,5 % менше ніж у 1996 році¹, а у

1998. році — 575,9 тис., що на 2,2 % менше проти 1997 року². Зни­
      зився порівняно з 1996 роком і коефіцієнт злочинності у розрахунку
      на 100 тис. населення України, що складав, відповідно, 1208 та
      1137. Проте кримінологічний аналіз факторів, що впливають на еко­
      номічну злочинність, та стану боротьби з нею, а також результати
      наукових досліджень дають підстави стверджувати, що рівень заре­
      єстрованої злочинності не повною мірою відповідає реальній кримі­
      ногенній ситуації, що склалась у суспільстві. За результатами екс­
      пертного опитування, в країнах СНД поза реєстрацією залишається
      понад 40 % загальнокримінальних і до 95 % економічних та поса­
      дових злочинів.

Важливим чинником економічної злочинності стало масове без­робіття. За даними Держкомстату України, у пошуках роботи до державної служби зайнятості протягом 1998 року звернулося понад 1,4 млн. громадян, що на 27,8 % більше, ніж за відповідний період попереднього року. Найвищий рівень безробіття відмічається в Іва­но-Франківській (7,2 %), Чернігівській (6,5 %), Львівській (6,1 %), Волинській (6,0 %) І Житомирській (5,8 %) областях. Особливо не-

¹ Довідка про ста» злочинності на території України за 1997 рік. — К., 1998.

² Довідка про стан злочинності на території України за 1998 рік. — К., 1999.

80

гативним є те, що найвищий рівень безробіття спостерігається се­ред жінок (66,4 %}, і молоді (31,5 %)'.

Аналіз статистичних даних, інших матеріалів правоохоронних І контролюючих органів свідчить, що інтенсивне зростання економіч­ної злочинності відбувається на фоні "прихватизації" державного майна, криміналізації банківської й кредитно-фінансової систем, зов­нішньоекономічної діяльності, паливно-енергетичного комплексу і сфери транспортних перевезень.

Зокрема, в системі Мінтрансу масового характеру набули роз­крадання вантажів, посадові зловживання, корупція. Це стосується й деяких Інших галузей господарства, що неодноразово було пред­метом розгляду на засіданнях Координаційного комітету з боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України.

Стимулюючим фактором економічної злочинності є невизначе­ність у політиці ціноутворення. Одночасне існування різних цін на одні й ті самі товари (особливо першої необхідності) створює пере­думови для маніпулювання ними з метою одержання незаконного прибутку. За цих умов поширюється зона корупції, нормальні дого­вірні відносини підміняються бартерними операціями для задоволен­ня потреб вузького кола посадових осіб, а також спекуляції у ма­сових масштабах. Цей криміногенний фактор доповнюється ще й безгосподарністю, що дозволяє приховувати наслідки будь-яких розкрадань.

Стратегічним напрямом України є формування змішаної еконо­міки на основі конкуруючих між собою різних форм власності. Про­те прогалини у законодавстві й відсутність кваліфікованих кадрів відкрили шлях для відмивання "брудних" грошей в процесі привати­зації державного майна. Значного поширення набули факти зани­ження оціночної вартості об'єктів, безпідставного списання фондів, завищення кредиторської заборгованості, підробки аудиторських до­кументів тощо. Як наслідок, велика частка коштів від приватизації не надходить до державного бюджету, майно привласнюється керів­никами приватизованих підприємств, діяльність яких практично не контролюється.

Звичайно, ми розглянули далеко не всі детермінанти сучасної економічної злочинності в Україні (та це й неможливо в межах од­нієї лекції), але навіть те, що було висвітлено, дає змогу намітити пріоритетні напрямки боротьби з одним видом злочинності.

¹ Див.: Організована злочинність в Україні. — К., 1999. — С. 23.

81

§ 5. Попередження злочинів у сфері економіки

Результати економічного розвитку України кінця 2000 року свід­чать, що наша економіка нарощує темпи. Приріст валового внутріш­нього продукту склав 5 %. Найбільший він у промисловості — 12 %. Зростають обсяг будівельно-монтажних робіт та вантажообіг залізничного транспорту. Вперше за перехідний період одержане невелике, на 1,3 %, зростання виробництва у сільському господар­стві. Позитивні зміни намітилися і в структурі економіки. Випере­джаючими темпами зростають галузі, що працюють на споживчий ринок — легка, харчова, деревообробна, целюлозне-па перова, де приріст становить 27—39 %'. Все це сприяє загальносоціальній профілактиці економічних злочинів, яка має своїм завданням усу­нення чи нейтралізацію негативних явищ, що їх детермінують.

Проблемам попередження економічних злочинів приділялась значна увага у вітчизняній кримінологічній літературі². Зокрема, відмічалося, що ефективність протидії економічній злочинності пов'язана насамперед з удосконаленням податкового законодавства, наскільки воно буде виконувати стимулюючу функцію і не душити­ме виробника. Це ліквідує підґрунтя економічної злочинності — ті­ньову економіку. Це завдання має виконати законодавча і виконав­ча влада, щоб уникнути генеруючих імпульсів суспільної напруже­ності. Крім того, у правотворчій діяльності слід запровадити кримі­нологічну експертизу законопроектів. Без неї Верховна Рада продовжуватиме приймати закони не на користь громадянам і суб'­єктам приватного бізнесу.

Не менш значущим у запобіганні економічним злочинам має ста­ти поліпшення діяльності всіх правоохоронних органів, громадських організацій, які задіяні у цій справі, Майже всі автори приходять до висновку, що треба виділити три напрямки їх профілактичної роботи:

1. виявлення й усунення (нейтралізація) криміногенних факто­
   рів, що обумовлюють ці злочини (загальна профілактика);

2. виявлення та недопущення злочинів, вчинення яких готуєть­
   ся (спеціальна профілактика);

3. встановлення осіб, від яких з високим ступенем вірогідності

•

¹ Кучма Л. Д. Податкова служба — одна з ключових систем державного управ­
ління. //Урядовий кур'єр — 2000 — 1 листопада.

² Див.: Закалюк А. П. Громадський вплив і попередження правопорушень: Курс лек­
цій. — Одеса, 1997; Литвак О. Злочинність, її причини та профілактика. — К., 1997;
Стрельцов Е. Л. Зкономическая преступность в Украине: Курс лекций. — Одесса, 1997.

82

можна очікувати вчинення злочинів, та вжиття до них заходів виховного характеру (індивідуальна профілактика).

У зв'язку з тим, що процес боротьби з економічною злочинністю досить складний, необхідно залучати до цієї справи науковий потен­ціал держави з метою внесення конкретних пропозицій щодо удос­коналення діяльності усіх суб'єктів профілактики злочинів та їх ско­ординованої взаємодії. Розробку організаційно-практичних заходів доцільно віднести до компетенції підрозділів, покликаних запобігати злочинам у сфері економіки.

В системі правоохоронних органів такими підрозділами є Дер­жавна служба боротьби з економічною злочинністю (ДСБЕЗ) і Дер­жавна податкова служба (ДПС). Діяльність зазначених служб, при сумлінності, чесності, й непідкупності їх працівників, має відповіда­ти міжнародним стандартам, бути максимально прозорою і зрозумі­лою як громадськості, так І підприємцям з тим, щоб ефективно ви­конувати наступні завдання:

своєчасно запобігати, розкривати І розслідувати злочини в сфері економіки на підприємствах, в організаціях, комерційних структу­рах, фінансово-кредитній та банківській системах, добиватися пов­ного відшкодування нанесених збитків, забезпечувати захист грома­дян від злочинних посягань;

активно використовувати засоби масової інформації для висвіт­лення стану економічної злочинності в країні та регіонах І напрямів іоротьби з нею.

Неабиякий профілактичний ефект можуть принести заходи що-Іо вдосконалювання діяльності контролюючих органів, наділених правами органів дізнання. Поєднання поглибленої перевірки госпо­дарської діяльності з вживанням відповідних оперативних заходів позитивно зарекомендувало себе в багатьох країнах¹.

Розкриті останнім часом резонансні злочини у зовнішньоеконо-Іічній сфері свідчать про необхідність створення принципово нового Іеханізму валютно-митного контролю, який би був заснований на Ірганізаційній взаємодії фінансових, банківських і митних органів, (ерез недосконалість такого контролю наша держава щорічно втра-Іає мільярдні валютні кошти, що осідають на банківських рахунках їарубіжних країн.

Стримуючим фактором економічної злочинності є вживання Іісцевими державними адміністраціями заходів організаційно-госпо-Еарського характеру, передусім, розширення можливостей системи

Фшонов Б. П, Состояние, причини преступности в Украине й се ІІрсдуІІрсждс-Іие. — Донецк, 1999. — с. 468.

83

матеріально-технічного постачання, упорядкування правил оренди нежилих приміщень; проведення спеціалізованих ярмарків з матері­ально-технічного постачання бізнесових структур тощо.

Не менш важливою перешкодою економічній злочинності є захо­ди, спрямовані на ліквідацію кризи неплатежів і нецільового вико­ристання бюджетних коштів, зокрема:

• проведення із залученням практичних працівників відповід­
  них міністерств і відомств комплексних перевірок законності здій­
  снення товарно-грошових операцій суб'єктами підприємницької
  діяльності, що створені при державних підприємствах, виявлення
  фактів одержання прихованих доходів шляхом вилучення з обігу
  різниці між собівартістю та роздрібними цінами на товари і послуги;

• погашення заборгованості з виплати заробітної плати, для чо­
  го запровадити механізм матеріальної відповідальності підпри­
  ємств—боржників перед своїми працівниками;

• забезпечення жорсткого контролю за проходженням бюджет­
  них коштів аж до безпосереднього їх одержувача, спрямованих на
  адресну державну підтримку, а також погашення заборгованості по
  заробітній платі.

На нинішньому етапі першочерговим завданням в боротьбі з еко­номічною злочинністю є вихід з тотальної кризи, що охопила Украї­ну в 90-х роках минулого століття, а стратегічним — перехід до со-ціально орієнтованої ринкової економіки, її демонополізація, ство­рення умов для добросовісної конкуренції.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть особливості структури злочинів у сфері економіки.

2. Які характерні особливості економічної злочинності періоду
   становлення та розвитку ринкової економіки?

3. Як співвідносяться категорії "економічна злочинність" та
"тіньова економіка"?

4. Які обставини об'єктивного і суб'єктивного характеру сприяють
   процесу тінізації економіки?

5. Як впливає рівень корупції в суспільстві на рівень злочинів у
   сфері економіки?

6. Назвіть заходи загальносоціальної профілактики злочинів у
сфері економіки.

7. Яка роль органів внутрішніх справ з попередження злочинів у
сфері економіки.

Глава 6. Насильницька злочинність

§ 1. Поняття і види насильницьких злочинів.

§ 2. Кримінологічна характеристика насильницької злочинності.

§ 3. Детермінанти насильницької злочинності.

§ 4. Профілактика насильницьких злочинів.

§ 1. Поняття та види насильницьких злочинів

Насильство є таким же стародавнім, як і саме людство. Із роз­витком цивілізації його прояви не лише не зменшилися, а навпаки, набули катастрофічних розмірів. Війни, заколоти, революції, страти, терори стали ледве чи не нормою життя людей. Знищувалися пле­мена і народи як у часи біблійні, так і в освіченому XX столітті. Не випадково хтось із класиків образно назвав насильство "повитухою історії".

Типовими проявами насильства є:

позбавлення життя, заподіяння тілесних ушкоджень, зазіхання на статеву недоторканність, захоплення заручників, здирство й інші способи вилучення майна, катування і застосування незаконних ме­тодів впливу стосовно затриманих і підслідних;

перевищення влади, позбавлення різноманітних прав і свобод, жорстоке поводження з дітьми тощо.

Перелічені види насильства в юридичній літературі прийнято на­зивати "насильницькими злочинами". Але й до цього часу існує не­визначеність щодо кола актів стосовно цього виду злочинів. Так, ок­ремі автори до групи насильницьких злочинів відносять лише умис­ні вбивства, умисні тяжкі тілесні ушкодження та хуліганство, які утворюють самостійний у кримінологічному плані "блок" насиль­ницьких злочинів¹. З цього приводу А. Є. Жалінський справедливо зазначає, що в цій зовнішньо тривіальній тезі досить багато дивного. Чому сюди б не включити менш тяжкі тілесні ушкодження, зґвалту­вання тощо².

Курс советской криминологии. Предупрежпение преступности. — М, 1986. -С. 174.

- ЖалинскиіІА. 3. Насильственная прсступность й утоловная пшштика // Советское государство й право. — 1991. — №4,

84

85

Інші вчені до насильницьких злочинів відносять хуліганство, тілесні ушкодження, убивства та зґвалтування. Дехто доповнює цей перелік мордуванням або розуміє під насильницькими всі злочи­ни, пов'язані з насильством чи погрозою його застосування¹. Л. Д. Гаухман, розглядаючи цю проблему в кримінально-правовому аспекті, не обмежує її рамками лише фізичного насильства, а вва­жає, що насильницький спосіб учинення злочину містить у собі також і погрозу застосування насильства².

Тлумачний словник В. Даля "насильство" трактує як "примус, неволя, потреба, силування, сором'язлива дія, образливе, незаконне і свавільне"³. У кримінальному законодавстві поняття насильства незмінно пов'язане з реальним суспільне небезпечним протиправ­ним застосуванням фізичної сили до іншої людини проти її волі з ме­тою заподіяння їй фізичних страждань, тілесних ушкоджень або по­збавлення життя. Цим поняттям не охоплюється погроза застосу­вання насильства, оскільки вона безпосередньо не тягне за собою заподіяння фізичної шкоди іншій людині. Погрожуючи позбавлен­ням життя або заподіянням шкоди здоров'ю, злочинець не завжди має намір на реальне заподіяння фізичної шкоди. Тому кримінальне право і кримінологія розглядають фізичне насильство І погрозу його застосування як два самостійних способи вчинення злочину.

У юридичній літературі зазначається, що основними способами вчинення навмисних злочинів є фізичне насильство, психічне на­сильство, зловживання своїм посадовим або іншим становищем, під­робка документів або інший обман, підкуп (давання хабара), псуван­ня чи знищення майна"¹. На наш погляд, у широкому розумінні на­сильства як примусу і фізичне насильство, І погрозу його застосу­вання слід розглядати як два однорідних яв^ща. Усвідомлення потерпілим реальної можливості приведення погрози до виконання змушує його виконати вимоги злочинця. Відмова потерпілого підко­ритися найчастіше завершується заподіянням шкоди здоров'ю або навіть позбавленням життя. В більшості випадків насильницькі дії поєднуються із погрозами, заподіяння ще більшої шкоди здоров'ю

Див. наїїр.: Гаухман Л. Д. Проблеми угшовно-правовой борьбьі с наскльственньї-мипреступлениямивСССР. — Саратов, 1981. — С. 11,29; ПобегаНІоЗ. Ф. Насильствен-ная преступность: современнне тендснции, перспективьі борьбьі // Советское государство й право. — 1988. — №9. — С. 73.

й

" Гаухман Л- Д. Вказ. робота. — С. 29.

³ Див.: ДаІьВ. Толковьгй словарь живого великорусского язмка. — М,, 1981. — Т.2. —
С. 481.

⁴ Див.: Кудрявцев Б. II. Правовеє поведение: норма й патология. — М., 1982. -
С. 202. .

86

потерпілого або позбавлення його життя у разі продовження опору чи невиконання вимог злочинця¹,

З позицій кримінології, поняття "насильницька злочинність" е теоретично обгрунтованим. В основі об'єднання зазначених діянь в окрему кримінологічне значиму групу лежать наступні критерії;

1. об'єкт посягання — суспільні відносини, що охороняються
   кримінальним законом, які забезпечують недоторканість фізичного
   статусу особи;

2. форма вини — прямий умисел;

3. спосіб дій злочинця — фізичне або психічне насильство;

4. насильство відбувається проти волі потерпілого.

З урахуванням вказаних ознак, під насильницькими злочинами слід розуміти навмисні кримінально-карані діяння, що посягають на фізичні блага (життя і здоров'я) особи і чиняться проти її волі шля­хом фізичного або психічного насильства. Виходячи з цього визна­чення, до насильницьких злочинів треба віднести: навмисні убив­ства; навмисні тілесні ушкодження.; поєднане з насильством хуліганство; згвалтування; побої і катування; доведення до самогубства; погрозу вчинити убивство.

Але зауважимо, що насильницька злочинність, по-перше, явище неоднорідне і, по-друге, таке, що не може протиставлятися корисли­во-насильницькій злочинності і виступати її альтернативою. Насиль­ницька і корисливо-насильницька злочинність частково "перекрива­ють" одна одну. Це стосується, наприклад, бандитизму, насильниць­кого грабежу і розбою з метою заволодІння майном. Ці діяння нале­жать до так званих "двохоб'єктних" злочинів, але значимішою цінністю при цьому є безпека особи. Вони мають багато спільних рис і ознак із традиційними насильницькими злочинами. В усіх цих випадках механізм злочинної поведінки пов'язаний з агресивно-зневажливим ставленням до особи, її життя, здоров'я і недотор­канності.

§ 2. Кримінологічна характеристика насильницької злочинності

Для ефективної боротьби зі злочинністю потрібні точні та повні знання про її стан, рівень, структуру, динаміку, географію, а також осіб злочинців. Все це становить зміст кримінологічної характерис­тики як злочинності в цілому, так і окремих її видів.

¹ Кравощекова Н, В. О криминслогическом понятий "насильственная преступность" // Методологические вопросм криминологических исследований. — М., 1983. — С. 90—91.

87

Зазначимо, що незважаючи на порівняно незначну частку на­сильницьких злочинів у загальній структурі злочинності (16— 17 %), вони відрізняються підвищеною суспільною небезпекою, ос­кільки пов'язані з тяжкими наслідками для потерпілих. Сучасна на­сильницька злочинність переважно носить побутовий, ситуативний характер. Разом з тим, зростає кількість організованих, заздалегідь підготовлених злочинів, які нерідко характеризуються особливою жорстокістю, зухвалістю, витонченістю.

Вивчення динаміки окремих видів найтяжчих насильницьких злочинів за останні роки свідчить про несприятливі кількісні і, особ­ливо, їх якісні зміни. За даними МВС України, у 1999 році було за­реєстровано разом із замахами 4624 навмисних убивства. В це чис­ло не входять 7047 тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого. Не реєструються зазвичай і приховані убив­ства, замасковані під нещасні випадки або необережне позбавлення життя чи самогубство. Чимало людей зникли без вісти. Але в порів­нянні з іншими злочинами, латентність навмисних убивств і тяжких тілесних ушкоджень відносно невелика.

Зауважимо, що протягом тривалого часу переважають убивства на побутовому грунті: у п'яних бійках, через сімейні конфлікти. Менше число припадає на убивства з метою приховання інших зло­чинів. Але тепер все частіше стикаємося з убивцями-маніяками та кілерами.

Як уже було сказано, у 1999 році зареєстровано 7047 тяжких ті­лесних ушкоджень —у півтора рази більше, ніж навмисних убивств і замахів на нього. Якщо в структурі злочинності навмисні убивства складають у середньому 0,8—1 %, то навмисні тяжкі тілесні ушко­дження — 1,2—1,5 %. Таким чином, у сумі ці два злочини станов­лять приблизно 2—2,5 %. Навмисні тілесні ушкодження середньої тяжкості, тяжкі тілесні ушкодження, вчинені в стані сильного ду­шевного хвилювання, а також катування в структурі всієї злочин­ності становлять десь 3 %. Виходить, без урахування побоїв, легких тілесних ушкоджень, злісного хуліганства і зґвалтувань, кожний 20-й злочин призвів до смерті потерпілих і серйозних розладів здо­ров'я. Серед насильницьких злочинів хуліганство становить — 4,8 % (26872)¹.

Серед насильницьких злочинів особливе місце займають зґвал­тування та інші статеві злочини. Зрозуміти сексуальних злочинців і їхні вчинки можна лише проникнувши у внутрішній світ цих людей. € всі підстави вважати, що нікчемність є головною рисою насильни-

Довідка про стан злочинності на території України за 1999 рік. — К., 2000.

88

ків. До насильства, як правило, схильні слабкі особи, які не можуть налагодити з жінкою нормальні стосунки, тому й ґвалтують їх.

Кримінально-правовою статистикою 1999 року в Україні зареєст­ровано 1288 звалтувань і замахів на них. Це 0,2 % усіх злочинів. Важко сказати, чому число зареєстрованих звалтувань у 1999 році скоротилося порівняно з попереднім роком на 4 %, а з 1995 ро­ком — на 35,5 %'. Але ясно одне — наведені цифри не відобража­ють реального масштабу цих злочинів. Багато потерпілих із зрозумі­лих причин не звертаються зі скаргами. Дослідження показали, що серед жінок жертвами звалтування найчастіше стають такі катего­рії: а) особи нейтральної поведінки; б) надто довірливої поведінки; в) віктимної поведінки (аморальної і легковажно-сексуальної)².

До групи нейтральної поведінки включені ті жінки, поведінка яких з огляду ситуації, що передувала вчиненню злочину, безпосе­редньо не пов'язана з виникненням у винного наміру зґвалтувати. У якихось взаєминах із злочинцем до цього потерпіла не була. В ос­новному це випадки несподіваного сексуального нападу. Нейтраль­на поведінка зафіксована в 64 % потерпілих.

До групи надто довірливої поведінки віднесені жінки, дії яких у ситуації, що передувала злочину, характеризувалися недостатньою завбачливістю щодо можливих наслідків своїх вчинків. Це, наприк­лад, спільне проведення дозвілля з малознайомими чоловіками, від­відання їх помешкання. Надто довірливою була поведінка в 14 % потерпілих.

І нарешті, віктимна поведінка створює ситуацію, за якої існує реальна загроза сексуального нападу. Така поведінка відмічена в 22 % потерпілих. Дуже часто провокуючим чинником є алкогольне сп'яніння жінки. Серед жертв звалтування переважають жінки у ві­ці до 25 років, 83,6 % — незаміжні. Більшість звалтувань відбува­ється вночі або ввечері (81,2 %) і лише 18,8 % у денний час.

Динаміка аналізованого злочину носить яскраво виражений се­зонний характер: у травні — вересні вчиняється понад 70 % зґвал­тувань. Найкримінальніша територія — квартири (близько 25 %); у подвір'ях і на вулицях відбувається кожне п'яте зґвалтування, інші — у парках, лісі, полі тощо. Сексуальні напади на жінок — типово молодіжний злочин. Особи у віці до 21 року становлять се­ред насильників дві третини. Найвища злочинна активність у непов­нолітніх віком 16—17 років. На осіб понад 32 роки і старше припа-

¹ Довідка про стан злочинності на території України за 1999 рік. — К., 2000.

² Кальман А. Г. Вьшвление й оценка виктимологических факторок по делам об изна-
силовании. — Харьков., 1986.

89

дає менше 10 % насильників. Зґвалтування нерідко супроводжу­ються Іншими злочинами, зокрема, задоволенням статевої пристрас­ті у спотвореній формі, тяжкими тілесними ушкодженнями чи нав­мисними убивствами. Останнє властиве маніякам-садистам.

Інші статеві злочини такі як примушування жінки до статевого зв'язку, зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, розбе­щення неповнолітніх, мужолозтво займають незначну частку порів­няно із звалтуваннями.

Що стосується корисливо-насильницьких злочинів, то кримі­нальна статистика свідчить про те, що грабежі, вимагання і розбої склали 5 % від загальної злочинності 1999 року. А якщо до цього додати зареєстровані випадки здирства (3228) і бандитизму (96), то питома вага корисливого насильства в загальній злочинності набли­зиться до б %.

Латентність грабежів, вимагання і розбоїв порівняно з іншими корисливими злочинами невелика через тяжкість наслідків і за­інтересованість потерпілих. Інша справа з бандитизмом. Незважаю­чи на те, що в останні роки число зареєстрованих злочинів за стат­тею "Бандитизм" дещо зросло (якщо в 1995 році було розслідувано 34 справи, то в 1999 — уже 96), але далеко не відповідає дійсності. Як свідчить офіційна статистика МВС, кількість бандитських фор­мувань в Україні збільшується у геометричній прогресії. Сьогодні кожний четвертий злочин вчинюється членами організованих зло­чинних угруповань. Щомісяця органами внутрішніх справ знешко­джуються 10-15 банд¹.

В останні роки зростання таких тяжких злочинів, як здирства і розбої не лише призупинилося, але й значно зменшилося. У 1999 році їх було зареєстровано 28013, -- на 4 % менше, ніж у 1998 р., і на 9,6 % менше, ніж у 1997 році. За даними деяких досліджень, вуличні здирства і розбої становлять 70 % від усіх епізодів².

Збільшилося число нападів бандитських угруповань на турис­тичні автобуси, вантажівки дальніх перевезень, на водіїв легкових автомобілів і таксистів. Ступінь небезпеки такого розбою дуже ви­сока, оскільки часто застосовується зброя в поєднанні з крадіжкою машин і вбивством водіїв.

Особливий різновид становлять напади з проникненням у примі­щення організацій чи квартир. Пограбування офісів комерційних

¹ Семашко Й. Грядет ли в Украине разгул бацдитизма?// Зеркало недели. — 1997. —
11 окгибря.

² Див.: Зелинский А. Ф. Вказ. робота. — С. 188.

90

структур, магазинів і банків супроводжується застосуванням вогне­пальної зброї або її імітації. Не менш небезпечні розбійні напади на квартири. Побоюючись викриття й усуваючи свідків, бандити іноді вбивають усіх мешканців — навіть малих дітей. Жертвами таких на­падів, як правило, стають заможні люди Із сумнівними прибутками. Розраховують на те, що потерпілі не будуть звертатися до правоохо­ронних органів.

Понад 50 % здирств і розбоїв вчиняються групами, у яких бе­руть участь від двох до шести осіб. Майже всі ці злочини, вчинені неповнолітніми, носять груповий характер. Вогнепальна зброя вико­ристовується у 12 % цих злочинів, холодна — майже в половині.

Розкриття корисливих насильств досить високе — 74—75 % розбоїв і 38 % грабежів. Цьому сприяє відкритий характер пося­гань, тяжкість наслідків і підвищена зацікавленість міліції в їх роз­критті.

Звертає на себе увагу молодий вік грабіжників і бандитів: непов­нолітні — 25,2 %, особи у віці 18—25 років — 32 %, 26—35 років — 34,8 %, старші 35 років — 8 %. Отже, понад 90 % здирників та розбійників — особи, не старше 35 років. За родом своїх занять це робітники (близько 28 %), учні (11,4 %), службовці (2,8 %). Май­же 40 % становлять не зайняті ні роботою, ні навчанням. Є підста­ви вважати, що остання категорія збільшуватиметься зі зростанням безробіття.

Значне місце в структурі насильницько-корисливих злочинів займає так званий "рекет" — найнебезпечніша форма вимагання. Рекет характеризується особливою агресивністю і жорстокістю. Для досягнення своїх цілей рекетири використовують залякування, захоплення заручників, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, ка­тування, убивства.

Незважаючи на те, що латентність здирства І так висока, офіцій­на статистика вказує на постійне його зростання. У 1999 році, за да­ними МВС України, зареєстровано 3228 здирств, що на 14,3 % біль­ше, ніж у 1997 році. Здирники діють, як правило, у складі організо­ваних груп і контролюють певну територію або вид бізнесу. Зазда­легідь обумовлені суми вимагачі одержують регулярно і не допускають конкуренції, тобто повторного здирства з боку інших осіб. Це так зване "мирне" вимагання, з яким більшість бізнесменів погодилася. Але частішають випадки "агресивного" здирства, коли злочинці завозять жертву у безлюдне місце та знущаються, вима­гаючи віддати цінності.

Кримінологічні дослідження дозволили визначити три основні типи насильницьких злочинців.

91

До першого з них відносяться особи з чітко вираженою агресив­но-насильницькою антисоціальною спрямованістю. Йдеться про тих, хто орієнтований на поведінку, небезпечну для життя і здоров'я ін­ших людей, їм властиві негативно зневажливе ставлення до особи, її найважливіших благ, переконаність у допустимості насильниць­ких засобів вирішення конфліктів. Посягання на життя чи здоров'я людини є для них ланкою в ланцюзі постійних актів агресивної по­ведінки в різних ситуаціях. Такий стереотип поведінки —.результат глибокої деформації їхньої особи, специфічний продукт егоцентрич­ної орієнтації. У загальній кількості засуджених за насильницькі злочини ці особи становлять близько половини.

До другого типу належать злочинці, що характеризуються в ці­лому негативно, припускали й раніше різні правопорушення, але спрямованість яких на вчинення посягань проти особи явно не ви­ражена, Насильницький злочин виступає як засіб заволодіння пев­ними цінностями, в ім'я яких приносяться в жертву блага іншої лю­дини. Цей тип насильницьких злочинців можна назвати "проміж­ним"; він становить 20 %.

До третього типу відносяться так звані ситуаційні або випадко­ві злочинці, тобто ті, які до злочину характеризувалися позитивно чи нейтрально, а саме посягання вчинили під впливом несприятли­вої життєвої ситуації. У їх поведінці відсутні ознаки, властиві пред­ставникам двох попередніх типів. Вони застосовують насильство як реакцію на ситуацію, що сприймається ними як гостро конфліктна. Серед насильницьких злочинців такі особи становлять близько ЗО %.

Природно, що засоби профілактичного впливу на представників названих груп мають бути диференційованими. Щодо перших двох типів злочиншв вони зводяться до усунення антисоціальної спрямо­ваності їх особи, а стосовно третього типу головним є нейтралізація зовнішніх криміногенних факторів.

§ 3. Детермінанти насильницької злочинності

Відомо, що детермінація вчинків зводиться, в кінцевому підсум­ку, до взаємодії особи і оточуючого середовища. Саме в цих двох площинах і треба вести пошук специфіки чинників насильницьких злочинів. Вивчаючи особливості особи насильницьких злочинців, ми встановлюємо ті риси (або комплекс ознак), що дозволяють зробити висновки про ті чи інші дефекти цієї особи, характер рушійних мо­тивів поведінки, зміну особистих якостей у силу негативного чи по-

92

зитивного впливу тощо. Узагальнюючи ці дані, ми дістаємо відповідь на питання про конкретні групи ознак особи, що лежать в основі суб'єктивних детермінант насильницьких злочинів.

Традиційно до чинників цих злочинів відносять:

1). Негативний вплив м ікро середовища;

2). Пияцтво. Особи, які перебувають у стані сп'яніння, вчиня­ють 63 % вбивств і 65 % умисних тяжких тілесних ушкоджень.

3). Неприязні міжособистісні стосунки. До 70 % убивств вчиня­ється на побутовому грунті, 16 % — із хуліганських спонукань. В окремих регіонах побутові мотиви практично повністю визначають характер тяжких злочинів проти життя і здоров'я.

4). Конфліктні ситуації між злочинцем і потерпілим. В одних ви­падках вони виникають раптово, в інших є результатом розвитку тривалих неприязних стосунків. У будь-якому разі тут значну роль відіграє поведінка потерпілого, яка слугує вІктимогенним фактором. Аналіз даних про особу потерпілих показує, що на момент убивства 65% з них були в нетверезому стані, причому 39 % розпивали спиртні напої разом із своїми кривдниками, а 4,5 % потерпілих були ініціаторами бійок чи образ. Проте умисел на вчинення тяжких зло­чинів проти життя І здоров'я виникає, як правило, в процесі розвит­ку самої конфліктної ситуації. Злочини у більшості випадків попе­редньо не готуються. Раптове виникнення умислу відмічається у 84 % убивств. Знаряддями цих злочинів часто стають предмети, що випадково потрапили під руку убивці (41 %), мисливські рушниці (Ц — 13 %) і холодна зброя (12—13 %).

5). КримІналІзацію особи, що виражається у:

• збільшенні кількості раніше судимих, а також непрацюючих І
  осіб, які не навчаються;

• зростанні питомої ваги злочинців, що негативно характеризу­
  ються за місцем проживання;

• зростанні числа умовно засуджених і умовно звільнених;

— збільшенні кількості осіб, визнаних судами неосудними у
зв'язку зі вчиненням суспІльно небезпечних діянь проти життя і
здоров'я громадян.

6). Недостатній контроль за засудженими в місцях позбавлення

ВОЛІ.

У структурі пенітенціарних злочинів посягання на життя і здо­ров'я особи посідають чільне місце. Більшість цих злочинів ско­юються на грунті неприязних стосунків, взаємних образ, чвар між групами засуджених, що формуються за ознаками земляцтва. Понад ЗО % убивств попередньо готувалися.

93

7). Недоліки у здійсненні профілактики насильницьких злочинів:

• в аналітичних працях відсутня чітко визначена спрямованість
  на виявлення якісних процесів, що визначають детермінанти, стан і
  тенденції розвитку тяжких насильницьких злочинів. Не вивчаються
  соціальні, медичні й психологічні аспекти проблеми. Недостатньо
  використовуються можливості науково-дослідних установ і навчаль­
  них закладів системи МВС України;

• у ряді органів внутрішніх справ не забезпечується комплекс­
  ний підхід до розробки і вживання заходів попередження насиль­
  ницьких злочинів;

• у процесі планування діяльності органів внутрішніх справ що­
  до профілактики цих злочинів не враховуються належною мірою
  можливості всіх служб, не забезпечується концентрація їх зусиль
  на вирішенні головних завдань.

• система реагування на заяви і повідомлення про побутові
  конфлікти не забезпечує вчасного запобігання злочинів;

• нерідко відсутній чіткий зв'язок між черговими частинами і
  дільничними інспекторами міліції, гнучкість і маневреність у керу­
  ванні наявними силами і засобами за потреби негайного реагування
  на сигнали про скандали, бійки, бешкетування; заяви і повідомлен­
  ня про побутові конфлікти в багатьох органах внутрішніх справ роз­
  глядаються поверхово. Дії співробітників, як правило, зводяться до
  видачі направлення на судово-медичний огляд;

• незважаючи на об'єктивну можливість одержання інформації
  про виникнення конфліктної ситуації, робота щодо виявлення осіб,
  які допускають правопорушення в побуті, ведеться незадовільно;

• у виявленні таких осіб і ситуацій слабо використовуються
  можливості громадськості. Рідко аналізуються скарги І заяви грома­
  дян щодо порушення кримінальних справ, матеріали судово-медич>
  них експертиз, справи приватного звинувачення, про розірвання
  шлюбу. Погано використовуються можливості негласного апарату,
  обліки медичних витверезників, а також обліки осіб, притягнутих до
  адміністративної відповідальності за дрібне хуліганство;

• в Індивідуально-профілактичній роботі не враховується потре­
  ба першочергового вжиття заходів, спрямованих на усунення при­
  чин, що викликають виникнення конфліктної ситуації;

• вплив на осіб, що перебувають на обліку, здійснюється шаб-
  лонно, зводиться лише до епізодичного відвідування квартир діль­
  ничними інспекторами міліції;

• слабо використовуються норми кримінального законодавства
  про відповідальність за мордування, погрози убивством і нанесення
  тяжких тілесних ушкоджень;

• низька ефективність адміністративно-правових форм впливу
  на правопорушників, привід і винесення офіційного попередження
  здійснюються формально, адміністративний нагляд нерідко не дає
  бажаних результатів;

• послаблена боротьба з хуліганством по адміністративно-пра­
  вовій і профілактичній лініях;

• відсутній належний контроль за придбанням, зберіганням і
  використанням вогнепальної зброї, вилученням її в осіб, які систе­
  матично допускають правопорушення.

8). Недоліки в сфері розкриття насильницьких злочинів:

• своєчасно не виявляються потерпілі серед осіб, які перебува­
  ють у розшуку як такі, що пропали безвісти;

• в процесі розслідування поверхово вивчається поведінка по­
  терпілого до вчинення злочину;

• не завжди проводяться огляди місця події за повідомленнями
  про нанесення тяжких тілесних ушкоджень;

• слабко організований розшук злочинців за прикметами. Не­
  повно використовуються свідчення потерпілих, очевидців злочину,
  інших свідків;

• у ланці міськрайлінорганів не відпрацьована спеціалізація з
  розкриття злочинів проти особи;

• недостатньо ефективна система одержання інформації про
  процеси, що відбуваються в середовищі засуджених та осіб, що пе­
  ребувають під вартою, їхні настрої і наміри;

• не завжди направляється інформація в територіальні органи
  щодо осіб, які намагаються вчинити розправу над свідками, родича­
  ми, знайомими, сусідами.

Як бачимо, детермінанти насильницької злочинності мають свою специфіку, проте вони діють не самі по собі, а в контексті з соціаль-но-економїчними, політичними, культурологічними та іншими кримі­ногенними факторами.

§ 4. Профілактика насильницьких злочинів

Попередження насильницьких, як і інших злочинів, базується на позитивних загальносоціальних зрушеннях економічного, культур­но-виховного, правового, організащиного характеру, що дає можли­вість протистояти криміногенним чинникам. НайперспективнІшими в цьому плані е заходи, пов'язані з:

— усуненням, ослабленням або нейтралізацією факторів, що обумовлюють зниження життєвого рівня громадян, кризові явища в

94

95

суспільстві. Йдеться, зокрема, про соціальний захист найуразливі-ших прошарків населення, оскільки відчуття цими особами свого відторгнення від суспільства штовхає на добування засобів для за­доволення своїх потреб на шлях вчинення злочинів;

— організаційно-управлінськими заходами, спрямованими на
усунення прорахунків в управлінні економікою, політикою, соціаль­
ною сферою, а також правоохоронною діяльністю, оскільки ЦІ недо­
ліки є криміногенними чинниками. Сюди включаються заходи щодо
оптимізації регулювання процесів урбанізації і міграції, працевлаш­
тування, соціальної адаптації; у правоохоронній сфері це стимулю­
вання повноти виявлення й розкриття злочинів, подоланням "но­
жиць" між тенденціями злочинності і практикою обрання запобіж­
них заходів і застосування покарань;

• усуненням або обмеженням дії криміногенних факторів шля­
  хом формування у членів суспільства моральної позиції, орієнтова­
  ної на базові загальнолюдські цінності: заходи, що формують у гро­
  мадській думці нетерпимість до злочинів та інших правопорушень,
  підвищення загальної, побутової, правової культури людей. Особли­
  вої уваги потребує молодь, яка в силу недостатньої сформованості
  світогляду і навичок життєдіяльності, різкої зміни ідеологічних цін­
  ностей у суспільстві дуже схильна до негативних впливів, імітації
  протиправним варіантам поведінки;

• установленням контролю за діяльністю засобів масової інфор­
  мації, зокрема, телебаченням, яке фактично пропагує, всупереч між­
  народно-правовим зобов'язанням України, злочинний спосіб життя.
  Нагадаємо, що в 1935 році в колишньому СРСР була введена забо­
  рона на випуск книг і фільмів, що пропагують "подвиги" злочинців.
  Ніякі демократичні принципи, що ми так ретельно обстоюємо, не
  можуть виправдати невтручання держави до здійснюваного засоба­
  ми масової інформації отупіння й розбещення молоді.

Наведені вище заходи мають більш масштабні цілі, ніж боротьба з насильницькою злочинністю. Однак вони мають і важливий кримі­нологічний аспект, будучи основою спеціальної профілактики злочи­нів, оскільки їхня спрямованість на вирішення завдань соціального розвитку протидіє усім криміногенним чинникам.

До спеціально-кримінологічних засобів попередження насиль­ницьких злочинів належать:

1). Застосування кримінально-правових норм так званої "подвій­ної превенції" для своєчасного реагування на погрози убивством, тяжкими тілесними ушкодженнями, на готування до вчинення зло­чинів, втягнений неповнолітніх у злочинну діяльність тощо.

96

2). Послідовна й наступальна боротьба з пияцтвом та наркома­нією. Відомо, що пияцтво І наркоманія сьогодні — масова форма де-віантної поведінки, що завдає великої шкоди сім'ї, виробництву і суспільству в цілому. Ці негативні явища є своєрідним каталізато­ром насильницьких злочинів, посилюють їхню жорстокість і безвмо-тивованість. Пияцтво й наркоманія тісно пов'язані з груповою зло­чинністю, поза як вони об'єднують нестійких осіб у групи з антисо­ціальною спрямованістю. Нарешті, людина в стані сп'яніння частіше стає жертвою злочинів.

У цій справі не можна ігнорувати й правові заходи боротьби з цими негативними явищами, які дістали своє відображення у нор­мах кримінального законодавства. Зокрема, це норми, які:

а) передбачають обставини, що обтяжують відповідальність при
призначенні покарання, а також застосування примусового лікування;

б) спрямовані на боротьбу зі втягненням неповнолітніх у пияцт­
во і доведення їх до стану сп'яніння, залучення до немедичного вжи­
вання лікарських та інших засобів, що спричинюють одурманення;

в) спрямовані на боротьбу з незаконним виготовленням, при­
дбанням, зберіганням, перевезенням І збутом наркотичних засобів,
а також з їхнім розкраданням, з організацією або утриманням при­
тулків для вживання наркотичних І психотропних речовин.

3). Своєчасне реагування на правопорушення, що чиняться на грунті сімейних та інших побутових конфліктів. Відповідно до ста­тистики, сьогодні в Україні понад 60 % злочинів проти особи вчиня­ються у побуті. Це обумовлюється насамперед негативними змінами в житті багатьох сімей, протиріччям між збільшенням вільного часу громадян і невмінням його правильно використати. Найбільш кримі­ногенним є побут, для якого типові систематичні конфлікти в сім'ї, пияцтво, паразитичний спосіб життя.

4). Запобігання криміногенним впливам рецидивістів і професій­них злочинців. Це пов'язано з: обмеженням поширення злодійських традицій та звичаїв, особливо в середовищі неповнолітніх і молоді; руйнацією впливу злочинних "авторитетів" у кримінальному та за-гальнопобутовому оточенні; використанням кримінально-правових норм з "подвійною превенцією"; забезпеченням запобіжного впливу через суворе покарання професійних злочинців.

97

5). Поліпшення якості профілактичної роботи в маргінальному середовищі. Слід зазначити, що прошарок маргиналів, тобто людей, які втратили свої національні корені, звичаї, традиції, є криміноген­ним чинником, своєрідним каталізатором насильницької злочинно­сті, особливо серед неповнолітніх та молоді.

4 \—т

6). Підвищення ефективності діагностики психічних аномалій і акцентуацій у осіб з девіантною поведінкою й тих, хто перебуває на профілактичному обліку органів внутрішніх справ. Важливо активі­зувати роботу центрів медико-соціальної реабілітації неповнолітніх, на які покладається обов'язок лікування правопорушників від алко­голізму, наркоманії й інших психічних аномалій.

7). Посилення боротьби з організованою злочинністю. Несприят­ливі тенденції цього виду злочинності тісно корелюють із такими процесами в суспільстві, як безробіття, втрата гарантій працевлаш­тування випускників навчальних закладів, деформація моральності, тобто йдеться про те ж коло чинників, що детермінує зростання зло­чинності в цілому. Водночас організована злочинність має специфіч­ні детермінанти, що пов'язані з різким майновим розшаруванням се­ред населення, виділенням 5—10 % осіб із дуже високими дохода­ми. Механізм взаємозв'язку насильницької і організованої злочин­ності має принаймні три аспекти: а) створення десятків і сотень тисяч "адрес" для корисливо-насильницьких злочинів, що вчи­нюються організованими групами; б) встановлення взаємовигідних кримінальних зв'язків для усунення конкурентів, використання од­них кримінальних структур для захисту від інших тощо; в) розши­рення нелегального обігу зброї та вибухових речовин.

8). Забезпечення належної охорони громадського порядку. У цій справі правоохоронним органам основну увагу треба зосередити на таких моментах:

• систематично узагальнювати й аналізувати дані про криміно­
  логічну обстановку в громадських місцях;

• встановити і брати під контроль найкриміногенніші об'єкти,
  використовувати при цьому можливості громадськості, вивчати
  склад осіб, що збираються на таких об'єктах, наявність серед них
  раніше засуджених або тривалий час не працюючих та осіб, які зло­
  вживають спиртними напоями;

• підвищити якість роботи патрульно-постової служби міліції.
  Для цього слід систематично, з урахуванням оперативної обстанов­
  ки, аналізувати розстановку сил і засобів патрульно-постової служ­
  би, поліпшити ЇЇ взаємодію з іншими підрозділами органів внутріш­
  ніх справ, а також з громадськістю.

9). Своєчасність профілактичного впливу на осіб із підвищеним ступенем віктимності. Врахування ролі потерпілого у механізмі на­сильницьких злочинів — важлива ланка в усуненні факторів, що сприяють їх вчиненню. ВіктимологІчна профілактика цих злочинів повинна мати диференційований підхід, тобто враховувати особли-

юсті різних контингентів осіб, які володіють високим ризиком стати сертвою насильницьких посягань. Це підвищить конкретність і діє-Іість попередження названих злочинів.

Питання для самоконтролю

1. Що таке насильницький злочин? Назвіть види насилля.

2. Які особливості структури насильницької злочинності?

3. Як співвідносяться категорії "насильство" та "агресія"?

4. Які характерні особливості особи насильницького злочинця?

5. Які обставини об'єктивного і суб'єктивного характеру лежать в
   основі насильницької поведінки злочинця?

6. Як співвідноситься соціальне і біологічне в особі насильницько­
   го злочинця?

7. Роль ОВС в профілактиці насильницьких злочинів.

98

99

Глава 7. Злочинність неповнолітніх

§ 1. Кримінологічна характеристика злочинності неповнолтніх. § 2. Особливості детермінації злочинної поведінки неповнолітніх. § 3. Запобігання злочинам неповнолітніх.

§ 1. Кримінологічна характеристика злочинності неповнолітніх

Злочинність неповнолітніх має свою специфіку, що зумовлюєть­ся соціально-психологічними особливостями цієї категорії осіб та їх статусом у суспільстві. Тому і кримінальне законодавство України містить окремі норми, що передбачають відповідальність І покаран­ня осіб у віці від 14 до 18 років.

Поряд із поняттям "злочинність неповнолітніх" у науковій літе­ратурі зустрічається термін "підліткова злочинність". Але це не ви­правдано, оскільки підліток — це дівчинка чи хлопчик у віці від 12 до 16 років². За підлітковим віком настає юність, проте поняття "юнацька злочинність" теж буде неточним, оскільки юнацький вік не закінчується у 18 років. Іноді застосовують термін "дитяча зло­чинність". Однак таким поняттям можна умовно позначити діяння осіб у віці до 15-16 років, бо злочини, які вчиняють особи у 17—18 років, аж ніяк не назвеш дитячими.

Порівнюючи кількісні показники злочинності неповнолітніх Із дорослою, слід виходити з того, що перша охоплює усього чотири­річний період людського життя, а друга — десятиліття, починаючи від 18 років, Відрізняються вони і якісно. Скажімо, неповнолітні не вчиняють посадові злочини у сфері економіки тощо.

Для злочинності неповнолітніх властива підвищена латентність, оскільки багато їх діянь сприймаються як пустощі, викликані недос­татньою соціальною зрілістю (крадіжки у сім'ї, сусідів, навчальному закладі; хуліганські бійки, відбирання грошей та речей у молодших тощо). Про такі вчинки, як правило, не повідомляють до органів внутрішніх справ. Тому реальнішим є облік тяжких насильницьких і насильницько-корисливих злочинів, які скоюють неповнолітні —

¹ Глава підготовлена за участю канд. юрид. наук Н.В. Яницької.

² Див.: Ожегов С. Й. Словарь русского язшка. — М., 1982. — С. 479.

100

убивства, тяжкі тілесні ушкодження, звалтування, злісне хуліган­ство, грабежі та розбійні напади.

Особи, які вчиняють протиправні дії у ранньому віці, пізніше важче піддаються виправленню і в результаті складають основний резерв для рецидивної злочинності. І, навпаки, як найраніше вжиття профілактичних заходів до підлітків, які вчиняють дрібні правопору­шення, значною мірою дозволяє не допустити формування у них кримінальної спрямованості.

Стан злочинності неповнолітніх багато в чому залежить від якості боротьби з нею усіх суб'єктів профілактики злочинів. Тому у схожих за багатьма показниками регіонах можуть бути значні роз­біжності у рівні такої злочинності. У злочинності різних груп непов­нолітніх теж є певні відмінності. Так, злочини осіб у віці 14—15 ро­ків відрізняються від 16—17-рІчних.

У структурі злочинності неповнолітніх переважають крадіжки приватного майна (45 %), крадіжки державного і колективного май­на (26 %), грабежі (6 %), розбійні напади (2 %), злісне хуліганство (6 %), Чимало також убивств, тілесних ушкоджень і звалтувань. Майже 10 % злочинів пов'язані з незаконним вживанням нарко­тиків.

Частка злочинів неповнолітніх у загальній злочинності стано­вить 10 %. Жіноча злочинність неповнолітніх співвідноситься із чо­ловічою у пропорції 1:15, міська до сільської — 3:1, молодшої ві­кової групи (14—15 років) до старшої (16—17 років) — 1:3. Гру­пові злочини серед неповнолітніх становлять 60—70 %; 15 % усіх злочинів вчиняється у стані алкогольного чи наркотичного сп'янін­ня. 80 % злочинів неповнолітні вчинюють неподалік від свого місця проживання, навчання чи роботи.

Зазначимо, що частка осіб чоловічої статі серед неповнолітніх злочинців перевищує її питому вагу серед населення цієї вікової гру­пи. Частка дівчат-злочинців, навпаки, значно менша. Суттєвим є і те, що питома вага осіб жіночої статі в злочинності неповнолітніх у З—4 рази менша порівняно з аналогічними показниками дорослої жіночої злочинності.

Вкажемо на негативні тенденції у сучасній злочинності неповно­літніх:

1) її кількісні показники зростали в середині 90-х років минулого
століття, потім намітилася стабілізація;

2) спостерігається все більша орієнтація на корисливі та ко­
рисливо-насильницькі злочини (крадіжки, грабежі, розбійницькі
напади);

101

3. збільшення кількості злочинів, що потребують кримінальної
   "кваліфікації" (квартирні крадіжки, викрадання а втом ото транспор­
   ту, рекет та ін.;

4. подальше "омолодження" злочинності. Так, '/Б злочинів вчи­
   няються підлітками, які не досягли 14-річного віку, тобто не є
   суб'єктами злочину;

5. зростання питомої ваги дівчат серед злочинців, їх участі у
   тяжких злочинах (розбійницьких нападах, звалтуваннях і, навіть,
   убивствах);

6. вчинення тяжких злочинів з незначних приводів, а то й вза­
   галі без приводу, їх виняткова жорстокість і зухвалість;

7. поява "нетрадиційних" для неповнолітніх злочинів (ритуаль­
   них убивств, самозахоплень, вандалізму тощо);

8. збільшення так званих "фонових" проявів (вживання нарко­
   тиків, пияцтво, токсикоманія, проституція, небажання займатися
   суспільне корисною працею, поширення венеричних хвороб та
   СНІДу);

9) зростання кількості осіб, що мають психічні відхилення від
норми, перебувають у пограничному з неосудністю стані;

10. часті випадки злиття неповнолітніх злочинців з дорослими,
    які виступають у ролі організаторів злочинів;

11. посилення групового характеру злочинності неповнолітніх,
    яка набуває дедалі більшої організованості.

На останньому пункті зупинимося докладніше. Злочинні групи створюються, як правило, не одразу. Спочатку вони мають перед-кримінальний характер, культивуючи аморалізм та його прояви. В цьому разі йдеться про групи кримінального ризику, члени яких балансують на грані злочинів. На відміну від попередніх років, такі групи мають в основному корисливу спрямованість. Члени цих груп усю свою поведінку підкоряють Інтересам, де і як дістати гроші, вживають наркотики, спиртне, займаються груповим сексом, циніч­но ставляться до людей, у тому числі своїх близьких. Вони намага­ються будь-якою ціною довести свою зверхність над іншими, найчас­тіше шляхом приниження людської гідності та фізичної розправи.

Щодо кримінологічної характеристики осіб неповнолітніх зло­чинців, то можна сказати, що їм властиві певні біологічні та психо­логічні особливості. До них належать: відсутність життєвого досві­ду, незавершеність формування соціальних установок; підвищена навіюваність, високий рівень конформізму; орієнтація на нефор­мальну групу, прагнення у ній самоутвердитися; демонстрування своєї незалежності; підкреслено зневажливе ставлення до мораль­них і правових норм; злочинна "романтика", готовність "взяти на

102

себе" чужу провину; плазування перед авторитетом рецидивістів; втрата почуття відповідальності за свої вчинки; орієнтування на хвилинну втіху.

У кримінологічній літературі виокремлюють такі основні типи неповнолітніх злочинців:

1. особи, які в цілому мають позитивну спрямованість і вчинюють
   злочини через легковажність, непідготовленість до правильного ви­
   ходу зі складної ситуації, а також через випадковий збіг обставин;

2. особи, яких до злочину приводить ситуація, але які характе­
   ризуються нестійкою соціальною спрямованістю;

3. особи з негативною спрямованістю, що не досягла рівня уста­
   лення, і з передкримінальним досвідом;

4. особи, що характеризуються сформованою, антисоціальною
   спрямованістю і мають кримінальний досвід.

§ 2. Особливості детермінації злочинної поведінки неповнолітніх

Детермінанти злочинів неповнолітніх загалом тотожні тим, що обумовлюють злочинність дорослих. Це ті ж самі кризові явища та процеси, що Існують у нашому суспільстві на макро- і мікрорівні. Але у зв'язку з неповноліттям правопорушників вони мають свою специфіку.

Типову соціальну ситуацію розвитку дитини розкрив ще Л. С. Виготський. Він довів, що до початку кожного вікового періо­ду створюються своєрідні для цього віку, виняткові, єдині й непов­торні відносини між дитиною і оточуючою дійсністю.

Тому суттєвим у визначенні детермінанти правопорушень вва­жають динамічний зв'язок і взаємозалежність умов життєдіяльності та соціальної ситуації розвитку підлітка, що впливають на його при­стосування до умов середовища.

У цьому разі йдеться про соціальну дезадаптацію підлітків, тобто таку їх соціалізацію, за якої вони набувають негативного досвіду, що спричинює їх подальші протиправні вчинки. Зазначимо, що девіант-на поведінка спостерігається у неповнолітніх частіше, ніж в інших вікових групах.

Причинами цього є соціальна незрілість та фізіологічна несфор-мованість організму, що проявляються у прагненні пізнати нові від­чуття, допитливості, недостатній здатності передбачати наслідки своїх дій тощо. Але головне — в яке русло будуть спрямовані їх ба­жання та інтереси. Слід вміти дати їм вихід у позитивному напрям-

103

ку, а ті, що носять яскраво виражений негативний характер, — бло­кувати. Це означає, що треба здійснювати послідовний процес вихо­вання підлітка у сім'ї, школі, на виробництві. На жаль, це робиться далеко не завжди, і тоді психологічні особливості неповнолітнього дістають вихід в асоціальну сферу.

Залежно від ступеня педагогічної занедбаності неповнолітнього, антисуспІльна поведінка може спочатку набувати характеру дрібно­го хуліганства, дрібних крадіжок тощо. Однак у процесі подальшої десоціалізації "втрачаються" мотиви, властиві законослухняному підлітку. Залишаючись часто-густо безкарним, він швидко засвоює злочинний досвід. Тут вже повністю включаються такі мотиви, як бажання жити на широку ногу, пиячити, вживати наркотики, вести розпусний спосіб життя.

Останнім часом набув поширення термін "саморуйнуюча пове­дінка". Під нею розуміється такий спосіб буття, коли молода люди­на не зацікавлена у своєму майбутньому, не замислюється над проб­лемою позитивної реалізації свого потенціалу, конфліктує із суспіль­ством, кидає йому виклик.

В японській політології є теорія трьох поколінь, які послідовно змінюють одне одного: перше — активно розбудовує, друге — ра­ціонально використовує зроблене, третє — промотує надбане. У країнах СНД, як твердять прихильники цієї теорії, зараз час третьо­го покоління, але за ним обов'язково прийде перше.

Чинниками, які обумовлюють злочини неповнолітніх, традицій­но вважаються:

/). Негативний вплив у сім'ї. Дослідження показують, що у своїй переважній більшості неповнолітні злочинці мали неблагопо-лучний вплив. Часто це загальна атмосфера неповаги батьків до ді­тей, жорстокість стосовно них, демонстративна байдужість, пияцт­во. Неблагополучною може бути сім'я, в якій панує як злиденність, так і забезпеченість.

Нині щодня 32 дитини (на рік 12 тис.) є сиротами за живих батьків. Загалом, в Україні родинної опіки не мають 2,5 мільйона дітей.

40 % неповнолітніх злочинців — з неповних сімей, 5 % — вза­галі не мали батьків. Між тим, кількість сімей, що розпадаються, по­стійно зростає. Це призводить до того, що діти почувають себе у своїй сім'ї непотрібними, чужими, починають шукати контактів поза родиною і на противагу їй, переносять негативний досвід і накопи­чену озлобленість на оточуючих.

2). Недоліки у шкільному вихованні. За умов глибокої соціаль­но-економічної кризи загальноосвітні школи і профтехучилища дале-

104

кі від того, що від них вимагається. Частина вчителів має низький рівень культури і професійної підготовки, не користується авторите­том серед учнів. Кращі вчителі переходять до елітних шкіл — ліцеїв, гімназій тощо. Відсутня нова концепція освіти і виховання учнів. Все це відчужує дітей від школи, вони втрачають до неї інтерес. Ку­мирами у підлітковому середовищі стають удачливі бізнесмени, які розбагатіли будь-якою ціною, і валютні повії.

У вкрай скрутному становищі опинилася система профтехосві-ти. Значна кількість профтехучилищ ліквідована чи злита з іншими закладами, не забезпечена належним фінансуванням. Але саме в них перебувають десятки тисяч дітей з неблагополучних сімей, які потребують підвищеної уваги. Дозвілля та спорт все більше втрача­ють для них виховне значення, оскільки комерціалізуються.

3). Незайнятість суспільнокорисною працею. Щорічно бага­тьом випускникам середніх шкіл та профтехучилищ не вдається працевлаштуватися. Нині підприємства відмовляються брати їх на роботу. Не можуть знайти постійної роботи і "відсіяні" зі шкіл. Як наслідок, близько половини неповнолітніх злочинців ніде не вчили­ся й не працювали. А щодо працюючих неповнолітніх, то говорити про виховний вплив на них з боку трудових колективів сьогодні не доводиться. Для підприємств, що перебувають у скрутному еконо­мічному становищі, головне завдання — вижити будь-якими засоба­ми. На жаль, неповнолітні робітники виштовхуються у першу чергу. І це незважаючи на те, що в п. 2 розділу III Закону "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" записано: "Держава гарантує працездатній молоді надання першого робочого місця на строк не менше двох років після закінчення або припинен­ня навчання у середніх загальноосвітніх, професійних навчально-ви­ховних і вищих навчальних закладах".

4). Негативний вплив мікросередовища. Підліткам властиве підвищене прагнення до спілкування, що полегшує їх соціалізацію. Знайшовши для себе референтну групу, підліток дуже дорожить своїм становищем у ній. Однак часто-густо він не може критично осмислити ситуацію. Груба сила, цинізм, нахабність, знущання над слабшими, що пропонує йому така група, сприймаються як еталон поведінки. Авторитетами нерідко є особи з солідним кримінальним досвідом. І тут роль дорослих у втягненні підлітків до злочинної діяльності прослідковується досить чітко.

Колишні "тусовки" підлітків із своїми знаками розрізнення — черепами, металевими бляхами тощо — втрачають сенс. Тепер створюються мобільні "бригади" по 10—20 осіб, які "працюють" під керівництвом дорослих, хоча у багатьох випадках виявляють і влас-

105

ну ініціативу: охорона "авторитетів", обкладання "податками", зни­щення на замовлення торговельних точок, наркобізнес і т. п. Части­на угруповань має гастролерський характер (викрадення автомобі­лів, крадіжки у сільській місцевості тощо).

5). Вади у діяльності правоохоронних органів щодо профі­лактики злочинів неповнолітніх.. Зокрема, слабо працюють під­розділи кримінальної міліції у справах неповнолітніх, орієнтуючись головним чином на розкриття вже вчинених злочинів. Має місце не­бажання співробітників проявляти активність у виявленні підлітків, яких слід ставити на облік і проводити з ними індивідуальну профі­лактичну роботу. Відсутня взаємодія з громадськістю. Що ж до служби в справах неповнолітніх, то вона сьогодні не в змозі дієво займатися профілактикою злочинів: бракує кадрів та фінансування. До мінімуму зведено правове виховання підростаючого покоління. Все це призводить до того, що неповнолітні правопорушники ствер­джуються у своїй безкарності, що, своєю чергою, сприяє їх подаль­шій криміналізації.

§ 3. Запобігання злочинам неповнолітніх

Попередження злочинів неповнолітніх має здійснюватися за участю усіх правоохоронних органів, їх спеціалізованих служб, а та­кож закладів освіти і представників громадськості.

За нинішніх складних умов держава вживає відповідних заходів, аби пом'якшити становище загальносоціальними засобами. Прийня­та низка законів, які захищають інтереси неповнолітніх та молоді. Це, зокрема, закони "Про освіту", "Основи законодавства України про охорону здоров'я", "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Ук­раїні", "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх". Україною ратифікована Конвенція ООН 1989 року "Про права дитини".

Фінансування заходів щодо соціального становлення та розвит­ку молоді здійснюється за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів, Фонду соціальної адаптації молоді, державних і благодій­них фондів. Створені соціальні служби для молоді, що надають мо­лодим людям інформаційну, правову, психолого-педагогічну, медич­ну й інші форми соціальної допомоги, реалізують необхідні заходи з метою запобігання негативним явищам у молодіжному середовищі (правопорушенням, алкоголізму, наркоманії, токсикоманії, прости­туції тощо).

106

Передбачається вжити комплекс заходів щодо забезпечення со­ціальної зайнятості неповнолітніх, надання їм соціальної підтримки, організації їх дозвілля. Розроблені науково обгрунтовані методики лікування від алкоголізму і наркоманії, створені в обласних центрах лікувально-реабілітацій ні відділення для неповнолітніх.

Місцеві держадміністрації вживають заходів щодо захисту мере­жі позашкільних закладів від зазіхань комерційних структур, а саме — не допустити вилучення у них приміщень, необгрунтованої їх ліквідації чи реорганізації, а також об'єднати зусилля органів ос­віти, культури, туризму та спорту в створенні у кожному мікрорайо­ні центрів дозвілля молоді, забезпечити умови для її творчої само-реалІзації і змістовного відпочинку.

Соціальний захист і профілактика правопорушень серед непов­нолітніх покладається на: Комітет у справах неповнолітніх Кабінету Міністрів України та служби у справах неповнолітніх на місцях, за­гальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації органів освіти, центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх органів охорони здоров'я, притулки для неповнолітніх.

Головним підрозділом, який займається профілактикою злочинів неповнолітніх в системі органів внутрішніх справ, є кримінальна мі­ліція у справах неповнолітніх (КМСН). Вона проводить роботу, пов'язану із виявленням криміногенних факторів та їх усуненням; правовим вихованням неповнолітніх; веде профілактичний облік осіб, звільнених із місць позбавлення волі, засуджених з відстроч­кою виконання вироку, умовно чи до виправних робіт; обвинувачу­ваних у вчиненні злочину І не взятих під варту в період попередньо­го слідства; неповнолітніх, які вчинили злочин, але звільнені від кримінальної відповідальності у зв'язку із застосуванням заходів громадського впливу, акту про амністію, а також тих, які вчинили суспільне небезпечні дії до досягнення віку, з якого настає кримі­нальна відповідальність; звільнених із спеціальних навчально-вихов­них закладів, яким лікувальними закладами встановлено діагноз "наркоманія".

КМСН також виявляє дорослих осіб, які втягують неповнолітніх у злочинну діяльність, проституцію, пияцтво і жебрацтво; надсилає до відповідних служб у справах неповнолітніх відомості про непов­нолітніх, які повернулися із загальноосвітніх шкіл чи професійних училищ соціальної реабілітації; вчинили правопорушення, за яке вжиті заходи громадського впливу або адміністративні стягнення; вживають спиртні напої або допускають немедичне вживання нар­котичних та одурманюючих засобів; у віці до 16 років систематично залишають сім'ю, спеціальні навчальне-виховні заклади. Перелічені

107

особи беруться на облік для проведення з ними профілактичної роботи.

Керівники усіх підрозділів органів внутрішніх справ повинні включати питання профілактики правопорушень серед неповноліт­ніх окремим розділом у плани роботи на звітний період, забезпечу­вати контроль за діяльністю підлеглих у цьому напрямку і вживати заходів до підвищення їх професійної майстерності. Зокрема, слідчі підрозділи мають виявляти детермінанти злочинів, вживати заходів для їх усунення, всебічно з'ясовувати відомості про осіб правопо­рушників та інформувати про них кримінальну міліцію у справах не­повнолітніх, спільно з нею готувати І надсилати до відповідних ві­домств узагальнені подання з цих питань.

Профілактичну роботу органи внутрішніх справ повинні прово­дити у тісній взаємодії з іншими суб'єктами, що мають відношення до підлітків: навчальними закладами, адміністраціями підприємств, військкоматами, засобами масової Інформації тощо. Тісна співпраця проводиться з органами суду, прокуратури, виховно-трудовими установами. Недавно дістав поширення такий, запозичений у поліції США, захід, як організація відвідування неблагополучними підлітка­ми виховно-трудових колоній, де для них влаштовуються зустрічі із засудженими, які стали на шлях виправлення.

До вживання профілактичних заходів мусять залучатися пред­ставники громадськості, актив позаштатних співробітників. На жаль, останнім часом їх кількість значно скоротилася. Ось чому ке­рівництво МВС України вимагає від усіх підрозділів відновити на нових засадах тісний зв'язок з широкими верствами населення. Без цього профілактична робота з підлітками не дасть бажаних резуль­татів. Серед представників громадськості, у першу чергу, назвемо батьків, членів ДНД, позаштатних співробітників органів внутріш­ніх справ, студентів коледжів та вузів (особливо педагогічних і юри­дичних), осіб, які можуть бути наставниками правопорушників. У зоні їх особливої уваги мають бути особи, які втягують неповноліт­ніх у злочинну діяльність, вживання алкоголю чи наркотиків, їх ви­криття та притягнення до відповідальності.

В індивідуальній профілактичній роботі використовуються мето­ди переконання, примусу, надання допомоги у вирішенні складних життєвих проблем. Залежно від її об'єкта індивідуальну профілакти­ку можна поділити на:

а) ранню профілактику, спрямовану на ліквідацію обставин, які негативно впливають на формування особи неповнолітніх, та за­побігання їх становленню на злочинний шлях;

108

б) усунення чинників, що вже викликали вчинення конкретних
злочинів;

в) попередження рецидивних злочинів з боку неповнолітніх.

У боротьбі зі злочинністю неповнолітніх важливе значення має саме рання профілактика, оскільки вона спрямована на усунення незначних антисуспільних змін особи підлітків, які ще не стали на шлях злочинів. Ранню профілактику розуміють як сукупність за­ходів, що вживаються державними органами і громадськими органі­заціями для:

• оздоровлення умов життя і виховання неповнолітніх у випад­
  ках, коли обставини загрожують їх нормальному розвитку;

• знешкодження джерел антисоціального впливу на них;

• корекції особи неповнолітніх, які мають некримінальні відхи­
  лення у поведінці, з тим щоб не дати можливості їм перейти до
  вчинення злочинів¹.

Другий рівень індивідуальної профілактики полягає в усунен­ні факторів, що вже обумовили злочини неповнолітніх, з тим щоб їиключити можливість їх вчинення у майбутньому як цими ж, так і іншими підлітками, які перебувають під впливом цих криміногенних Іинників. Сюди входять: а) своєчасне припинення злочинної діяль-ІостІ та створення неможливості її продовження; б) порушення кри* Іінальної справи, вибір запобіжних заходів; в) забезпечення вихов-ю-профІлактичного впливу кримінально-процесуальними методами; -) застосування правових заходів до осіб, які залучили неповноліт-ІІх до злочинної діяльності чи не виконують своїх обов'язків з вихо-Іання дітей; д) оздоровлення мікросередовища неповнолітніх зло-Іинців.

Третій рівень індивідуальної профілактики спрямований на боротьбу з рецидивною злочинністю. Він включає такі заходи: а) пе­ревиховання і виправлення неповнолітніх злочинців; б) надання до­помоги у працевлаштуванні осіб, звільнених з місць відбування по­карання; в) усунення джерел криміногенного впливу на них у побу­товому оточенні.

Боротьба зі злочинністю неповнолітніх має плануватися і здій­снюватися на різних рівнях і напрямах, враховуючи різні континген­ти осіб. Вона має включати в себе широкий діапазон загальновихов-них, профілактичних та каральних заходів. За своєю спрямованістю вони мають попереджати злочинну поведінку неповнолітніх, припи-

¹ Див. докладніше: Миллер А, Й. Противоправное поведение несовершеннолетних (генезис й ранняя профилактика). — К., 1985.

109

няти розпочати кримінальні дії, а також не допускати їх рецидиву. У цій справі не можна жаліти коштів, адже йдеться про майбутнє України.

Питання для самоконтролю

1. Що особливого в структурі злочинів неповнолітніх?

2. Які регіональні особливості злочинів неповнолітніх?

3. Як впливає навколишнє мікросередовище на формування
мотивації протиправної поведінки неповнолітнього?

4. В чому сутність проблеми самореалізації неповнолітнього в су­
   часних умовах розвитку соціально-економічних відносин суспільства?

5. Які недоліки сімейного виховання впливають на формування
   мотивації протиправної поведінки неповнолітнього?

6. Назвіть особливості загальносоціальної та спеціальної кримі­
   нологічної профілактики злочинів неповнолітніх?

110

Глава 8. Жіноча злочинність

§ 1. Кримінологічна характеристика жіночої злочинності.

§ 2. Детермінанти жіночої злочинності.

§ 3. Кримінологічні проблеми проституції.

§ 4. Профілактика злочинів, скоюваних жінками, І проституції.

§ 1. Кримінологічна характеристика жіночої злочинності

Стан жіночої злочинності значною мірою є показником мораль­ного здоров'я суспільства, індикатором його духовності, ставлення до основних людських цінностей. Злочинність жінок тісно пов'язана із загальною злочинністю, особливо неповнолітніх. Разом з тим, во­на має певні особливості, що визначаються соціально-психологічни­ми й біологічними характеристиками жінок. Жіноча злочинність має свої кількісні показники, особливості структури і видів злочинів, способи й знаряддя їх вчинення тощо.

За останні роки в Україні спостерігається збільшення кількості злочинів, вчинених жінками — з 1990 року вони зросли удвічі. Зросла і їх частка у загальній злочинності. Співвідношення жіночої і чоловічої злочинності нині становить 1 : 5 (у розвинених країнах злочини жінок становлять від 17 % у СШАдо 25 % у ФРН І Нідер­ландах).

Жіноча злочинність відрізняється від чоловічої деякими якісни­ми показниками. Можна назвати дві сфери суспільного життя, де жіноча кримінальна активність проявляється найчіткіше. По-перше, це сфера побуту, де жінок штовхають до злочину негативні обстави­ни сімейно-шлюбних, родинних і сусідських стосунків. У цій сфері жінки здебільшого вчиняють такі насильницькі злочини, як вбивст­во, у тому числі своєї новонародженої дитини, нанесення тілесних ушкоджень і хуліганство. По-друге, це сфера, де жінка виконує про­фесійні функції, передусім пов'язані з можливістю вільного доступу до матеріальних цінностей. Це, насамперед, торгівля, громадське харчування, медицина, освіта, легка промисловість. Тут жінки най­частіше вчиняють корисливі злочини: розкрадання майна шляхом крадіжки, привласнення, розтрати або зловживання посадовим ста-

111

новищем, обман покупців, а також хабарництво. Зростає і число крадіжок особистого майна та шахрайств.

Щодо корисливо-насильницьких злочинів (убивства з корисли­вих мотивів, грабежі, розбійні напади), то вони не характерні у чис­то жіночому "виконанні", але й їх кількість останнім часом збільшу­ється. Причому спостерігається їх вчинення з особливою жорстокіс­тю. У зв'язку зі значним поширенням проституції та загальним падінням моралі зросла кількість таких злочинів, як зараження іншої особи венеричною хворобою і убивство своєї новонародженої дитини.

Переважна більшість жінок-злочинців мешкають у містах (при­близно 3/4). У сільській місцевості ними найчастіше вчиняються крадіжки. Жінки, що входять у змішані злочинні групи, як правило, займають у них другорядне становище. Вони виконують ролі, пов'я­зані з переховуванням злочинців, знарядь і засобів вчинення злочи­ну, предметів, здобутих злочинним шляхом, можуть бути навідниця­ми чи відвертальницями уваги потерпілих. Останніми роками число жінок у змішаних групах має тенденцію до зростання, причому їх роль стає вагомішою, а подекуди і вирішальною (скажімо, жінка-ор-ганізатор звалтування або розбійного нападу).

Показник жіночого рецидиву не менш значний, ніж чоловічого, крім того, ресоціалізація жінок-рецидивісток проходить важче. Чо­ловіки удвічі частіше покидають засуджених до позбавлення волі жінок, ніж жінки чоловіків. Причому таке явище спостерігається й тоді, коли чоловіки користувалися злочинною здобиччю жінок. Чи­мало жінок-повій є водночас і злодійками, розповсюджувачками наркотиків, такими, що заманюють чоловіків у місця, де їх грабують спільники. Варто зазначити, що слідчі працівники при вирішенні до­лі жінок-крадійок, ставляться до них м'якше, ніж до чоловіків, тому більшість таких справ не доходить до суду. Особливо це стосується вагітних жінок і тих, що мають малолітніх дітей.

Таким чином, до особливостей жіночої злочинності можна від­нести:

• значно меншу питому вагу у загальній злочинності, порів­
  няно з чоловічою;

• вужчу "ділянку роботи", порівняно із злочинцями чоловіками;

• загалом меншу суспільну небезпеку жіночих злочинів. Але ця
  ознака останнім часом змінюється в гірший бік, оскільки зростає
  число тяжких злочинів, вчинюваних жінками, та їх роль у змішаній
  злочинності;

• помолодшання злочинності жінок за рахунок збільшення від­
  сотку злочинів, вчинених неповнолітніми жіночої статі, які, до речі,
  нерідко мають характер тяжких.

§ 2. Детермінанти жіночої злочинності

Особливості зовнішнього прояву жіночої злочинності викликали різного роду її теоретичні обгрунтування. В історичному плані ці теорії можна розподілити на: моралістичні, антропологічні (біологіч­ні) і соціологічні. Дві перші були поширені у минулі століття, а нині домінує остання.

Моралістична теорія виходить з того, що жінка з часів Єви здатна на будь-які злочини. Німецькі інквізитори Шпренгер і Інсти-торіс писали у "Молоті відьом" (XV ст.), що через брак розуму жін­ки швидше за чоловіків відступають від віри. Тому немає нічого див­ного у тому, що серед жінок так багато відьом.

Антропологічна (біологічна) теорія причину неповноціннос­ті жінки вбачала в її біологічних особливостях. Ломброзо у своєму творі "Жінка злодійка і повія" (кінець XIX ст.) писав, що "у жінки, при порівнянні з чоловіком, помічається відповідний дитині недороз­виток". Звідси він робив висновок, що жінка більше схильна до зло­чинів, ніж чоловік (до жіночих злочинів він відносив і проституцію).

Соціологічна теорія визнає примат соціальних факторів у де­термінації злочинності. Це повною мірою стосується і жіночої зло­чинності, хоча певні біологічні чинники, властиві жінкам, не можна відкидати при розгляді цього питання. Саме соціальні фактори, у першу чергу, визначають відмінності між жіночою і чоловічою зло­чинністю. І справа тут не у переважаючій буцімто духовності жінок. Йдеться щодо різниці, яка історично склалася у соціальних ролях жінок і чоловіків, що звичайно ж відбивається на особливостях їх поведінки, в тому числі кримінальної. Характерний для XX століття процес емансипації жінок поруч з позитивними мав і негативний бік. Жінки все більше оволодівають чоловічими професіями (армія, поліція, політика, спорт тощо), у зв'язку з чим не можуть (або й не хочуть) займатися тільки домашнім господарством та вихованням дітей.

Маскулінізація жінок призводить до появи у них чоловічої пси­хології, що й штовхає певну їх частину до "чоловічих" злочинів (убивства, нанесення тілесних ушкоджень, шахрайства, грабежів, розбоїв тощо). Підвищення соціальної активності жінок збільшує їх частку в посадових, господарських та майнових злочинах. Поява су­то чоловічих рис у характері жінок спричинює їх потяг до безладно­го статевого життя, паління, надмірного вживання алкоголю. Кожна десята злочинниця залежна від наркотиків, а п'ята — від алкоголю. Це значно швидше, ніж у чоловіків, сприяє соціально-психологічній деградації їх особи; як наслідок, становлення на шлях злочинності

112

113

та проституції. Так, майже 40 % злочинів вчиняється жінками у нетверезому стані, 3 % жінок були при цьому організаторами зґвал­тувань неповнолітніх.

Водночас вольові якості пересічної жінки значно м'якші, вона швидше піддається навіюванню, що нерідко дозволяє чоловікам-зло-чинцям з її оточення втягувати жінку до злочинної діяльності, особ­ливо якщо це стосується інтересів подружжя, коханця. При вчинен­ні посягань на власність жінки здебільшого виправдовуються тим, що "всі так роблять", і "жити хочеться не гірше, ніж інші". Для жі­нок, які вчиняють крадіжки й шахрайство, характерне небажання чесно працювати, у них неорганізований побут, вони ведуть безлад­не статеве життя. Останнє, як і проституція, тісно пов'язане з жіно­чою злочинністю взагалі.

Криміногенним фактором є також конфлікти у родині, їх зрос­танню сприяє зайнятість жінки у суспільному виробництві. З одного боку, це прояв емансипаційної хвилі, а з іншого, — необхідності під­тримання життєздатності сім'ї, яку не може забезпечити матеріаль­но чоловік, не кажучи вже про випадки, коли він взагалі відсутній. Це відбувається на фоні саморуйнуючої поведінки (алкоголь, нарко­тики тощо) одного чи обох подружжя, а нерідко й дітей. У сімейних конфліктах спостерігається підвищення активності саме жінок, їх поведінка часто-густо набуває провокуючого характеру або вони ви­ступають як "рівноправні" учасники конфлікту з непередбаченими наслідками щодо того, хто в кінцевому підсумку стане злочинцем, а хто — жертвою. Кожне сьоме вбивство на сімейно-побутовому грунті вчиняється жінкою безпосередньо чи на її замовлення. По­частішали непорозуміння між матерями і дітьми, які доходять до по­боїв І мордувань, відмов у годуванні, вигнання з дому, а то й вбивст­ва. Так, жителька м. Макіївки втопила у озері трьох своїх дітей за­ради того, щоб залишитися з коханцем.

Зазначимо, що подібні негативні явища спостерігаються на фоні подальшого зростання конфліктності та агресивності у суспільстві в цілому, бездуховності та небаченого раніше матеріального розшару­вання людей. Все це призводить до збільшення кількості жінок, які мають так званий психологічний тип "контініо", коли особа постій­но заряджена на конфлікт, негативно ставиться до інших, не має до них ані жалю, ні поваги. На жаль, такими людьми для жінки є, як правило, ЇЇ чоловік, співжитель, батьки, діти. Так, 16-річна Ш. нена­виділа свою матір, яка постійно дорікала їй у зв'язку з розпусною поведінкою. Засвоївши погляди хижацької моралі, Ш. підмовила двох 15-річних хлопчиків убити матір, аби потім продати квартиру і поділити гроші, що ті й зробили.

Розглянемо також деякі біологічні чинники, які можуть нега­тивно впливати на психіку жінки, що призводить до протиправної поведінки. В їх числі назвемо: 1) фази менструального циклу; 2) пе­ріод вагітності й післяпологовий період; 3) період клімаксу. Очевид­но, що ніякі соціальні фактори не можуть усунути передменструаль-не напруження, коли загострюється емоційний стан жінки; хвороб­ливого стану психіки (реактивний стан, галюцинації) у період вагіт­ності і після пологів (адже недаремно законодавець розглядає вчинення злочину жінкою у стані вагітності як пом'якшуючу відпо­відальність обставину) або клімактеріологічних змін у психіці жінки (скажімо, маячіння, ревнощі). Все це треба враховувати, аналізую­чи злочинну поведінку жінок.

У світовій художній та науковій літературі набула, як нам зда­ється, зайвого розповсюдження думка про особливу мстивість жі­нок, які кохали чоловіка і були ним зраджені. Певні історичні при­клади цьому е, і все ж не можна сказати, що такі факти мають скіль­ки-небудь загальний характер. Йдеться про так званий комплекс Медеї, назва якого пішла від п'єси стародавнього грецького драма­турга ЕврипІда "Медея" (431 р. до н. е.). Дочка Колхідського царя Медея, закохалась у ватажка грецького загону Ясона, який прибув за золотим руном. Заради Ясона вона зраджує батька, через смерть свого брата здобуває руно І тікає з коханим. Але Ясон через деякий час кидає її, щоб одружитися з дочкою царя Коринфу. Медея пом-стилася — вбила царя і його доньку, а згодом — І своїх двох синів від Ясона. Останній залишився жебраком до кінця своїх днів.

Деякі акцентуйовані жінки з істеричними реакціями Іноді вважа­ють своїх чоловіків (чи коханців) своєю власністю. Зрада тягне їх до помсти злочинними способами. І все ж більшість таких жінок вихо­ваність та страх відповідальності відвертають від злочину. Водночас, навіть одиничні "медеївські" прояви дістають широкого розголосу, чого не можна сказати про аналогічні злочини, вчинені чоловіками.

В індивідуальній профілактичній роботі слід пам'ятати, що пси­хіка чоловіків більш раціональна і значно швидше може переключа­тися на інших осіб і події. Жінки ж частіше зосереджуються на хво­робливих станах, пов'язаних з особистими стосунками. Ось чому не можна від них відмахуватись, особливо коли жінка сама звертаєть­ся за допомогою.

Серед інших синдромів, які можуть мати вихід у злочин, можна назвати комплекс Леді Макбет (героїня одноіменної шекспірівської трагедії). Це "фатальна жінка", яка вміє підкоряти собі чоловіків і для досягнення своєї мети (влади, заможності тощо) підбурює їх на тяжкі злочини. Щодо "синдрому Мюнхгаузена", який нерідко зуст-

114

115

річаеться і серед чоловіків, то це випадки, коли людина здатна на все задля того, аби на неї звернули увагу, щоб вона опинилась у епі­центрі подій, які вона сама може провокувати, переходячи межі за­кону.

Специфічним для жінок є й такий злочин як завідомо неправди­ва заява про ЇЇ звалтування. Причиною цьому найчастіше бувають:

• звинувачення колишнього чоловіка (або коханця) з метою йо­
  го засудження, як акт помсти, ревнощі;

• отримання грошей за рахунок шантажу ("заплатиш — заберу

заяву");

• примусити взяти шлюб;

• виправдання вагітності чи покривання "гріха".

§ 3. Кримінологічні проблеми проституції

Термін "проституція" походить від латинського слова "ргозіа+и-еге", що можна перекласти як "виставлення на продаж". З давніх часів проституція поділялась на жіночу і чоловічу. Ми зупинимося на жіночій проституції, що значно поширеніша і небезпечніша для суспільства.

Під проституцією розуміють систематичне надання свого тіла для задоволення сексуальних потреб інших осіб для отримання ма­теріальної вигоди. Громадська думка сходиться на тому, що прости­туція є аморальною поведінкою. Що ж до її оцінки як правопору­шення, існують різні погляди: від визнання злочином (частина мусульманських країн) до легалізації при визначених правилах за­няття проституцією. В Україні проституція вважається адміністра­тивним правопорушенням (ст. 18І¹ Кодексу України про адміністра­тивні правопорушення України), а за систематичне заняття прости­туцією, тобто надання сексуальних послуг з метою отримання дохо­ду — кримінально-караним діянням (ст. 303 Кримінального кодексу України).

Проституція і злочинність тісно пов'язані між собою та значною мірою обумовлюють одне одного. По-перше, проституцію як засіб наживи широко використовують злочинці, які створюють цілу мере­жу сексбізнесу — зі звідниками, утримувачами будинків розпусти, сутенерами, водіями, охоронцями тощо. По-друге, повій використо­вують як співучасниць крадії, грабіжники, вимагачі, шахраї. По-третє, повії самі вчиняють чимало злочинів, передусім, крадіжок у клієнтів. По-четверте, для того щоб мати можливість платити по-

віям та їх господарям вчиняються інші корисливі злочини. По-п'я­те, повії є найактивнішими розповсюджувачами венеричних хвороб та СНІДу, а також наркотиків.

Одним із головних факторів зростання проституції В Україні є зубожіння народу і на цій основі падіння суспільної моралі. Кіль­кість повій і попит на них зростають, а боротьба з цим негативним явищем належним чином не здійснюється.

За результатами кримінологічних досліджень можна провести своєрідну класифікацію повій. Так, за місцем "роботи" і "ціною" вони поділяються на:

1). Валютних повій, які "працюють" у готелях, ресторанах, ба­рах, театрах, мають стосунки з іноземцями, але за валюту не гребу­ють і доморощеними клієнтами. Багато з них мають вищу освіту, во­лодіють іноземною мовою, мають модний зовнішній вигляд І зазви­чай "охоплені" сутенерами та рекетирами.

2). Повій, які "працюють" за кордоном. Частина з них виїж­джає сама, а декого вивозять постачальники "живого товару", в то­му числі обманним шляхом. Для виявлення бажаючих, злочинці ви­користовують різні рекламні оголошення. "Організовані" повії за кордоном діють під контролем своїх і тамтешніх сутенерів, "неорга­нізовані" — на свій ризик. Сьогодні за межами України знаходиться понад 100 тис. жінок, які займаються проституцією.

3). Повій "за викликом". Такі проститутки перебувають під контролем "секс бригади", яка поставляє їх у певне місце за замов­ленням, а потім "прикриває", тобто забезпечує збір платні, захист від знущання тощо.

Названі категорії належать до вищих верств світу повій. Нижчими є повії вокзальні (місцеві І заїжджі); ті, що "промишля­ють" на автошляхах (так звані "плечові"), та в Інших громадських місцях. На найнижчому щаблі знаходяться вуличні повії (зде­більшого алкоголічки чи наркоманки), які є безнадійними покидька­ми суспільства.

Певну частину жінок легковажний спосіб життя засмоктує, ро­бить психічно залежними не менше, ніж алкоголь чи наркотик. Сти­мулюють проституцію і багаті чоловіки, здатні витрачати на повій великі гроші, а також низька активність у цій справі правоохорон­них органів, через недосконалість законодавства про боротьбу з проституцією.

116

117

§ 4. Профілактика злочинів, вчинюваних жінками,

і проституції

Стаття 24 Конституції України передбачає рівність прав жінок і чоловіків, створення умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством, матеріальну і моральну підтримку материн­ства й дитинства. На жаль, ці положення не виконуються. Безсум­нівно, що профілактика правопорушень з боку жінок буде ефектив­ною лише тоді, коли жіноча доля стане однією з головних проблем держави і суспільства. Потрібні широкомасштабні програми допомо­ги сім'ї та материнству. Всі це розуміють, але скрутний економічний стан, соціальна напруженість не дають можливості реалізувати такі програми, хоча певні кроки у цьому напрямі вже робляться.

В основі боротьби Із жіночою злочинністю лежать заходи загаль-носоціальної профілактики. Як показують дослідження, більшість працюючих жінок, не заперечуючи проти емансипації, погодилася б залишити роботу та присвятити себе сім'ї, якби мала для того від­повідні умови. Матерям, які хочуть працювати, має бути надана можливість працювати скорочений робочий день без зниження їх заробітної плати. Матерям-одиначкам та багатодітним сім'ям треба надавати значно більшу матеріальну допомогу.

Практика свідчить, що більшість працівників, яких звільняють за скороченням штатів, становлять жінки, які виховують дітей, мають немічних батьків на утриманні тощо. Такі особи потрапляють у важ­ке матеріальне становище з усіма негативними наслідками. Для та­ких категорій мають існувати громадські роботи.

Потребує розробки концепція виховання дітей у суспільстві, особливо дівчат. В ЇЇ основі має лежати притаманна українському народу моральність і порядність. Без оголошення рішучої боротьби з пропагандою вседозволеності, сексу та насильства, які панують за­раз у духовній сфері, не може бути й мови про нормальне вихован­ня підростаючого покоління. У вказаній концепції потрібний розум­ний підхід у формах І методах виховання хлопчиків і дівчат. Власти­ві їм від природи особливості фізичної та психічної структури мають не нівелюватися, а сповна використовуватися для досягнення кінце­вої мети виховання. Те, що чимало школярок при анонімному опи­туванні кажуть, що хочуть стати валютними повіями, має сприйма­тися як тривожний сигнал. Розвінчування образу повії як привабли­вого — важливе завдання засобів масової інформації, всіх, хто зай­мається вихованням. Нині ж спостерігається не прихована ідеалізація "найстародавнішої професії".

Не можна погодитися і з пропозиціями легалізувати проститу­цію, завдяки чому держава буцімто отримуватиме баснословні по­даткові надходження. За будь-яких умов повія не має діставати ви­знання з боку держави. Навпаки, треба посилити адміністративно-правову боротьбу з проституцією, удосконаливши для цього чинне законодавство, а також роботу медичних закладів щодо профілакти­ки венеричних хвороб та СНІДу. Кримінальне законодавство, за прикладом багатьох країн світу, передбачає відповідальність усіх, хто прямо чи побічно паразитує на проституції. Для боротьби з кри­мінальним секс-бізнесом створена спеціальна служба в структурі територіальних органів внутрішніх справ.

Подальшого вдосконалення вимагають форми І методи індивіду­альної профілактики злочинів, вчинюваних жінками різного віку, та серед тих, від кого можна очікувати вчинення злочину, судячи з їх антисуспільної поведінки. Важливого значення набуває виховна ро­бота з жінками в установах виконання покарань для зниження ре­цидиву. Тут варто запровадити комплексну систему психолого-педа-гогічного впливу на засуджених із застосуванням аутогенних трену­вань, індивідуальних програм самовиховання, заняттями у спорідне­них групах, проводити бесіди, дискусії, лекції з правових питань тощо, їх завданням є самопізнання засудженої, виробити уміння во­лодіти своїми емоціями, створити позитивні установки. Це сприяти­ме зниженню тривожності й агресивності, адаптації до умов установ відбування покарання, потягу до переосмислення своєї ролі і місця у подальшому житті. В основі всієї профілактичної роботи мають бути повага, чуйність і доброта.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть особливості структури та динаміки злочинів жінок.

2. Які види злочинів найчастіше вчиняються жінками?

3. Що характерно для особи злочинця—жінки?

4. Як впливає жіноча емансипація на рівень злочинів серед них?

5. Чим можна пояснити той факт, що жінки все частіше стають
   учасниками організованих злочинних угруповань корисливої насиль­
   ницької спрямованості?

6. Назвіть особливості заходів профілактики злочинів жінок. Роль
   ОВС у цій діяльності.

118

Глава 9. Екологічна злочинність

§ 1. Сучасний екологічний стан України.

§ 2. Кримінологічна характеристика екологічної злочинності.

§ 3. Детермінанти екологічної злочинності.

§ 4. Профілактика злочинів проти довкілля.

§ 1. Сучасний екологічний стан України

»

Природне середовище й надалі зазнає великого антропогенного навантаження, незважаючи на те, що забруднення атмосферного повітря І загальна мінералізація атмосферних опадів в цілому по Ук­раїні порівняно з попередніми роками дещо зменшились.

Україна має найвищі в Європі показники розораності сільсько­господарських угідь, використання ресурсів прісних поверхневих вод і вирубок лісових масивів. Загрозливих масштабів набули за­бруднення та деградація навколишнього природного середовища, особливо водойм і грунтів, атмосферного повітря у великих і серед­ніх містах та промислових центрах. Частка екологічно чистих тери­торій нині становить всього 7% загальної земельної площі України. Малозабруднені території охоплюють 15 % її площі, 1,7 % є зонами екологічного лиха. Це насамперед зона відчуження, що утворилась після аварії на ЧАЕС та райони, прилеглі до неї, а також окремі міс­цевості в Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Львівській і деяких інших областях. До речі, регіони з кризовою екологічною си­туацією мають і найвищу щільність населення¹.

Залишається високим забруднення поверхневих вод суші сполу­ками важких металів та азоту. Збільшення питомої ваги цих забруд­нюючих речовин останнім часом відмічено в річках басейнів Дунаю, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця, Тиси. Води Чорного й Азовського морів і надалі забруднюються скидами різних шкідливих речовин Із суден, каналізаційних мереж міст і підприємств, де від­сутні ефективні очисні споруди.

Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні у 1999 році. /Мшістерство екології та природних ресурсів України. — К., 2000. Далі всі статистичні дані у цьому параграфі наводяться за названною доповіддю.

Останніми роками спостерігалося деяке зменшення обсягу шкід­ливих викидів в атмосферу. Так, за період з 1995 до 1999 року ви­кидів речовин-забрудників у повітря зменшилося на 28%. Найбіль­ше скорочення цих викидів відбулося у Вінницькій, Миколаївській, Івано-Франківській, Полтавській, Черкаській і Чернігівській облас­тях. Найзабруднішене атмосферне повітря в Донецьку, Одесі, Дніп­ропетровську, Горлівці, Дзержинську, Маріуполі, Макіївці, Харкові, Запоріжжі, Луганську, Єнакієвому, Слов'янську.

Порівняно з минулими роками, підвищується рівень забрудне­ності грунтів. Як правило, забруднюючі речовини, що містяться у викидах в атмосферне повітря, осідають на грунтах у радіусі до 5 км від джерел забруднення. У великих містах основним джерелом за­бруднення грунтів є підприємства чорної та кольорової металургії, легкої промисловості, ТЕЦ.

Як і в попередні роки, водні об'єкти України забруднені пере­важно сполуками азоту, нафтопродуктами, важкими металами. Се­ред них у більш-менш задовільному стані є річки Закарпаття та Кри­му. Всі інші басейни річок можна віднести до забруднених чи дуже забруднених. З 50 водних об'єктів України, де проводилися дослі­дження, не виявлено жодного, який відповідав би вимогам фонового стану чи характеризувався як чистий. 29 водних об'єктів екосисте­ми перебувають у стані антропогенного екологічного напруження.

Як відомо, здоров'я нації відображає соціально-економічний стан суспільства і його довкілля. Антропогенне забруднення природи призвело до порушення рівноваги в біосфері і стало суттєвою демо­графічною проблемою. Встановлено, що населення багатьох міст і сіл України піддається дії негативних факторів навколишнього сере­довища в рівнях, що перевищують гранично-допустимі величини. Прогнозовані до 2010 року зміни довкілля в низці регіонів спричи­нять несприятливі тенденції у стані здоров'я людей — хронІзацІЇ па-тологій, зростанні онкологічних захворювань тощо.

Про погіршення стану здоров'я українців свідчать і медико-де-мографічні показники: смертність з 1991 року почала превалювати над народжуваністю, а в 1996 році перевищувала її в півтора рази. Народжуваність в Україні знизилась у порівнянні з 1990 роком май­же на ЗО %, а смертність зросла на 25,6 %.

Узагальнення лише наведених даних дає підстави зробити вис­новок про наявність складності екологічної обстановки. Значною мі­рою вона спричинюється масштабною екологічною злочинністю в Україні.

120

121

§ 2. Кримінологічна характеристика екологічної злочинності

Охорона навколишнього природного середовища — не самоціль. Вона покликана захистити людину, її здоров'я, життя теперішнього та прийдешніх поколінь. Природоохоронна діяльність грунтується на правових засадах. Так, ст. 50 Конституції України проголошує: "Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкіл­ля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена".

Згідно Із Законом України "Про охорону навколишнього природ­ного середовища" порушені права громадян у галузі охорони навко­лишнього природного середовища мають бути поновлені, а їх захист здійснюється в судовому порядку.

Відповідно до Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" громадяни мають право на безпечні для здоров'я і життя продукти харчування, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побут, відпочинок та навколиш­нє природне середовище, а також на достовірну інформацію про на­явні й можливі фактори ризику для здоров'я та їх ступінь.

Проблеми охорони довкілля дістали своє відображення також в Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Законі "Про охорону ат­мосферного повітря" та інших законодавчих актах України.

У природоохоронній діяльності велике значення мають заходи кримінально-правового впливу. Кримінальний кодекс України міс­тить окрему главу, норми якої встановлюють відповідальність за злочини, що посягають на об'єкти навколишнього природного сере­довища.

Екологічні злочини — це передбачені кримінальним законом суспільне небезпечні діяння, що посягають на навколишнє природне середовище чи його окремі сфери (повітря, землю, надра, води то­що). До екологічних злочинів належать: незаконне заняття рибним, звіриним та іншим водним добувним промислом; порушення ветери­нарних правил; незаконне полювання; незаконне видобування ко­рисних копалин; порушення законодавства про континентальний шельф; забруднення водойм і атмосферного повітря; забруднення моря речовинами, шкідливими для здоров'я людей або для живих ресурсів моря, чи іншими відходами і матеріалами; умисне знищен­ня, зруйнування чи пошкодження територій та об'єктів природно-за­повідного фонду; незаконна порубка лісу та ін.

122

Екологічні злочини є одними з найбільш суспільно небезпечних та розповсюджених діянь. У сукупності з іншими правопорушення­ми у цій сфері та за тяжкістю своїх наслідків вони створюють реаль­ну загрозу національній безпеці. Передусім це проявляється у:

• катастрофічному погіршенні якості середовища існування, що
  веде до зниження середнього віку життя, зростання захворюваності,
  смертності та погіршення генофонду нації;

• виникненні зон екологічного лиха;

• деградації природних ресурсів, що мають поновлюватися (ро­
  дючість грунтів, рибних і лісових ресурсів);

• у виснаженні ресурсів, що не відновлюються (мінеральної си­
  ровини, енергоносіїв);

• у підвищенні ризику техногенних катастроф;

• у погіршенні якості поверхневих та підземних вод, прибереж­
  них вод морів;

• у розповсюдженні радіоактивного забруднення;

• у забрудненні повітря й небезпечній зміні клімату;

• забрудненні продуктів харчування.

Кримінологічне значення має також диференціація відповідаль­ності за екологічні правопорушення. Залежно від ступеня їх суспіль­ної небезпеки відповідальність може бути як кримінальною, так І ад­міністративною. У Кодексі України про адміністративні правопору­шення є спеціальний розділ, де передбачені правопорушення у сфері охорони навколишнього середовища. Зокрема, це: безгосподарне ви­користання земель; псування сільськогосподарських та інших зе­мель; порушення правил охорони водних ресурсів; незаконна поруб­ка й пошкодження дерев І зелених насаджень; знищення чи пошко­дження лісових культур і молодняку; порушення вимог пожежної безпеки в лісах; порушення правил полювання тощо. А от, скажімо, повторне протягом року порушення правил полювання вже тягне кримінальну відповідальність.

Екологічна злочинність в Україні характеризується постійним зростанням і високою латентністю» Рівень латентності цих злочинів доходить до 95 %. Це пояснюється недоліками в діяльності приро­доохоронних органів та судів. На їх усунення, а також вдосконален­ня практики розгляду кримінальних справ цієї категорії націлена Постанова Пле'нуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 ро­ку "Про практику розгляду судами справ про відповідальність за по­рушення законодавства про охорону природи".

Дослідники стверджують, що протягом багатьох років зберіга­ється значний розрив між кількістю кримінально-караних діянь і ре­альним застосуванням відповідних правових норм. Це викликано не-

123

достатнім контролем за дотриманням вимог законодавства, а також традицією, що перейшла нам у спадщину після розпаду СРСР, — організацією контролю за відомчо-галузевим принципом, коли при-родокористувачі самі себе перевіряють.

Так, вибірковий аналіз зареєстрованих фактів незаконного по­лювання показує, що з року в рік кількість діянь, що містять ознаки злочину, мають місце в 35—45 % від загальної кількості цих випад­ків. Водночас застосування заходів кримінальної відповідальності здійснювалося лише в 1—3 %, а адміністративної — в 75—80 % випадків¹. У структурі екологічних злочинів велику частку склада­ють порушення правил риболовства (35—45 %), незаконне полю­вання (25—35 %), забруднення водойм і повітря (10—20 %) та лі-сопорушення (8—10 %).

Екологічні злочини можуть класифікуватися на підставі різних ознак. Залежно від ступеня суспільної небезпеки їх можна розподі­лити на:

• злочини незначної тяжкості. До них належать незаконне
  видобування корисних копалин, порушення законодавства про кон­
  тинентальний шельф України та інші;

• злочини середньої тяжкості. Це — умисне знищення, зруй­
  нування чи пошкодження територій та об'єктів природно-заповідно­
  го фонду;

• тяжкі злочини. До них відносяться забруднення водойм та
  атмосферного повітря; забруднення моря речовинами, шкідливими
  для здоров'я людей чи для живих ресурсів моря, чи іншими відхода­
  ми І матеріалами;

• особливо тяжким злочином є екоцид.

З урахуванням видів суб'єктів, мотивів та мети вчинення можна виділити:

а) корисливі злочини, що вчиняють з метою отримання матері­
альної вигоди. Це: незаконні полювання, заняття рибним, звіриним
або іншим водним добувним промислом, порубка лісу. У цій групі
злочинів виділяється підгрупа, яку можна розглядати як професійну
злочинність. Ці злочини дають можливість одержувати значні при­
бутки, але потребують певної організації та навичок.

б) злочини, які скоюються посадовими особами. Це — за­
бруднення водойм і атмосферного повітря; забруднення моря речо­
винами, шкідливими для здоров'я людей або живих ресурсів моря,
чи іншими відходами і матеріалами; порушення законодавства про
континентальний шельф України. Частина цих злочинів характери-

¹ Див.: Довідка про стан злочинності на території України за 1999 рік.— К., 2000.

зується значною тривалістю їх здійснення, коли притягненню до кримінальної відповідальності передують численні порушення при­родоохоронного законодавства. А є злочини, які характеризуються разовим Ігноруванням встановлених нормативів, скажімо, "залпо­вий" викид відходів.

в) злочини, які не мають корисливого спрямування. Це — не­обережне пошкодження лісу, забруднення водних об'єктів чи атмос­ферного повітря. Шкода від таких злочинів, як правило, велика (ма­сова загибель риби, лісів тощо). Викликані вони нехтуванням еле­ментарних правил техніки безпеки.

Наведена класифікація, звичайно, не є вичерпною, але, на наш погляд, вона може бути використана у профілактичній роботі.

Виходячи з вищесказаного, екологічну злочинність можна ви­значити як. сукупність злочинів, що посягають на екологічну безпеку, а також опосередковано на життя і здоров'я людей.

Серед численних специфічних рис екологічної злочинності наз­вемо найхарактерніші. Насамперед зазначимо, що цей вид злочин­ності обумовлений факторами, які своїм підґрунтям мають супереч­ності процесу природокористування та недооцінку людьми значення природи у житті суспільства. Далі, екологічна злочинність тісно пов'язана з рівнем науково-технічного прогресу. Чим вищий цей рі­вень, тим більше небезпечних технологій, матеріалів, агрегатів. Так, після створення атомної енергетики над людством нависла загроза ядерних катастроф.

Ще однією особливістю цієї злочинності є те, що вона деякою мі­рою є побічним наслідком "нормального" природокористування. Ад­же суспільство, так чи інакше експлуатуючи природні ресурси, не­гативно впливає на довкілля. Протиправною така діяльність стає ли­ше тоді, коли здійснюється небезпечними способами чи виходить за межі встановлених законом нормативів. Характерний для неї також і надто низький рівень застосування норм кримінального права за порушення природоохоронного законодавства. Наприклад, в Україні судимість за незаконне полювання становить 2,4 %, незаконне за­няття рибним, звіриним або іншим*водним добувним промислом — 0,8 %, незаконну порубку лісу — 0,2 %, забруднення моря — 0,002 %, забруднення водних об'єктів — 0,2 % від числа всіх зло­чинів у 1999 році¹. За даними вибіркового дослідження, лише 125 матеріалів органів рибоохорони з приводу незаконного лову риби направлялися в органи внутрішніх справ і прокуратури для притяг­нення винних до кримінальної відповідальності, а кримінальних

¹ Див.: Довідка про стан злочинності на території України за 1999 рік. — К., 2000.

124

125

справ, переданих для розгляду в народні суди, виявилось у 6—7 ра­зів менше¹. Ще більший розрив між кількістю кримінальне караних діянь, пов'язаних із забрудненням водних об'єктів, атмосферного повітря, моря, і реальним застосуванням кримінального закону. Практично відсутня судимість за проведення вибухових робіт з по­рушенням правил охорони рибних запасів. Водночас застосування інших норм, які встановлюють відповідальність за порушення еколо­гічного законодавства, зростає. Так, у 1999 році, порівняно з попе­реднім, число засуджених за незаконні полювання та порубку лісу зросло більш як у півтора рази.

Кримінологічна характеристика осіб, які вчиняють екологічні злочини, неоднакова. Вона суттєво різниться залежно від видів по­сягання. Але за результатами проведених досліджень можна склас­ти соціально-демографічний портрет цих злочинців. Це в основному особи чоловічої статі, середнього або старшого працездатного віку, які перебувають у шлюбі, мають, як правило, середню або вищу ос­віту й стабільні прибутки. Питома вага рецидивістів серед них не­значна.

Екологічні злочинці за своїми морально-психологічними ознака­ми — соціальне Інтегровані особи. У більшості з них відсутні явно виражені дефекти правової свідомості. Але вони недооцінюють важ­ливості охорони природного середовища, ця проблема їм уявляється не головною. При вчиненні цих злочинів посадові особи здебільшого керуються принципом — досягнути успіху в господарській діяльнос­ті будь-якою ціною.

Серед засуджених за екологічні злочини були особи: 11,5 % — віком від 18 до 24 років; 18,2 % — від 25 до 29 років; 42,4 % — від 29 до 50 років; 27,6 % — старші 50 років. Робітниками було вчине­но 40,3 % злочинів; службовцями — 5,5 %; працівниками сільсько­господарських підприємств — 5,9 %; працівниками приватних під­приємств — 2,7 %; особами, які навчаються, — 26,3 %, іншими — 19 %. Освіту, не нижче середньої, мали 71,5 % засуджених. 58,2 % злочинів вчинені групою осіб. 10,7 % мали непогашену і не зняту судимість. Вчинили злочини у стані алкогольного сп'яніння 3,3 % засуджених².

Особи, які вчиняють злочини із хуліганських спонукань, відріз­няються низкою характерних рис. Більшість з них — чоловіки мо­лодого і середнього віку, які орієнтовані в своїй поведінці на агре-

Див.: Гавриш С. Б. Уголовно-правовая екрана окружающей средм Украйни. Проб­леми теории й развитие законодательства. — Харьков, 1994.

" Див.: Довідка про стан злочинності на території України за 1999 рік.

сивність. Вони мають середній рівень освіти і, найчастіше, постійно ніде не працюють. Злочинцям властиві негативні звички, в тому чис­лі зловживання алкоголем. У морально-психологічному плані зазна­чені особи відрізняються відвертим егоїзмом, цинізмом, спотворе­ною еколого-правовою свідомістю, готовністю до антисуспільних вчинків. Найтиповіші діяння для них — знищення або пошкоджен­ня природних комплексів, що перебувають під охороною держави; знищення лісів шляхом підпалу; порушення режиму природно-запо­відних об'єктів, жорстоке поводження з тваринами.

Наслідки екологічних злочинів залишаються здебільшого непе­редбаченими. Такий стан обумовлений обмеженими можливостями сучасної науки повною мірою виявити причинно-наслідкові зв'язки у природних та біологічних системах. Так, ще недостатньо прогно­зовані результати впливу на живий організм радіації, електромагніт­них полів, різних хімічних речовин та інших негативних факторів.

Значну небезпеку становлять контрабанда радіоактивних речо­вин для утилізації та захоронення, незаконне вивезення із країни різних видів флори і фауни, що перебувають під охороною держави. Вкажемо й на можливість технологічного тероризму, під яким треба розуміти несанкціоноване використання ядерної, хімічної, бактеріо­логічної зброї або її компонентів чи виведення з ладу вибухових об'­єктів, що таять у собі підвищену загрозу для систем життєзабезпе­чення населення.

§ 3. Детермінанти екологічної злочинності

Якщо виходити з того, що злочинність виникає з існуючих у будь-якому суспільстві суперечностей, то витоки екологічної зло­чинності знаходяться насамперед у протиріччях багатоаспектного процесу природокористування. Він охоплює усі сторони взаємодії людини з довкіллям. Суперечності найбільш загального характеру полягають у тому, що люди, будучи частиною біосфери, виділились із неї у суспільство, яке в цілому протистоїть екосистемі, що їх по­родила.

Отже, загальні детермінанти екологічної злочинності беруть свій початок з протиріч, що виникають при взаємодії людини і природи¹. Такі суперечності існують між людиною як частиною природи і при­родою як цілим; між можливостями суспільства, держави, регіону

¹ Див.: Дубовик О. Л.,ЖалинскийА.З. ПричиньІ зкологаческой преступности. — М., 1988. - С. 93-94.

126

127

щодо використання природних ресурсів І суспільними потребами; між станом довкілля і наявними засобами його освоєння; між інте­ресами суспільства, соціальних груп і окремих індивідів як відносно самостійних суб'єктів природокористування. Вказані фактори в умо­вах екстенсивного, нераціонального економічного розвитку створю­ють стійкі передумови для неправомірної, в тому числі злочинної, екологічної поведінки.

В контексті загальних детермінант екологічних правопорушень доречно звернути увагу на усталену систему поглядів, яка несе в со­бі яскраво виражені деформації суспільної свідомості. До них, у пер­шу чергу, можна віднести: явну переоцінку можливостей людини оптимально впливати на навколишнє середовище, своєчасно пізна­вати його закони; хибну думку про невичерпність природних ресур­сів і їх здатність повної регенерації; орієнтацію на сумнівні пріори­тети в сфері взаємодії людини і природи; байдуже ставлення до дов­кілля І природоохоронного законодавства.

Збільшення екологічної злочинності стимулює також недоскона­лість чинного законодавства (велика кількість вІдсилочних норм, не­відповідність між різними правовими актами та нормами, відсут­ність механізму їх реалізації тощо). Державні органи, ухвалюючи ті чи інші рішення, рідко узгоджують їх з природоохоронними органа­ми. Прийняття таких рішень без попередньої екологічної експертизи вже саме по собі є порушенням чинного законодавства. Як наслідок, розгортається хаотичне будівництво підприємств, приватних будин­ків, котеджів, руйнується природно-заповідний фонд. І взагалі, зако­нодавче регулювання суспільних відносин у нас орієнтоване зде­більшого на усунення негативних наслідків господарської діяльнос­ті, а не на їх запобігання, що невиправдано ні з екологічної, ні з еко­номічної точок зору.

Встановленню специфічних чинників екологічних злочинів бага­то в чому може сприяти їх якісний аналіз. Так, екологічні злочини, що скоюються посадовими особами, відрізняються підвищеною сус­пільною небезпекою, заподіюючи величезну шкоду довкіллю. Пов'я­зано це із неналежним виконанням організаційно-управлінських або адміністративно-господарчих обов'язків. Саме в цій сфері здійсню­ються функції планування, розподілу, створення структур контро­лю, техніко-технологічного і ресурсного забезпечення взаємодії су­спільства і навколишнього середовища.

До чинників цієї злочинності треба також віднести:

— недосконалість системи державних органів управління у сфе­рі охорони навколишнього середовища та природокористування, їх малоефективну діяльність;

128

— непослідовність у реалізації законодавче закріпленого прин­
ципу розмежування контрольно-наглядових І господарсько-розпо­
рядчих функцій у названій сфері;

— недостатнє матеріально-фінансове забезпечення контрольно-
інспекційних служб природоохоронних органів;

— відсутність ефективного механізму участі громадськості у
профілактиці екологічних злочинів та інших правопорушень.

Злочини проти довкілля можуть скоюватися як умисно, так І з необережності. Для осіб, які їх вчиняють умисно, характерні: егоїзм, зневажливе ставлення до суспільних інтересів, ігнорування екологічного законодавства, незадовільна фахова підготовка, невип­равдана жорстокість, самодурство тощо. Вказані властивості особи часто-густо мають у кінцевому підсумку корисливу спрямованість (у минулому — план за будь-яку ціну, сьогодні — прибуток і, як ре­зультат, незаслужені премії та просування по службі). Екологічні злочини з необережності вчиняються здебільшого особами, яким притаманні легковажність, зневажливе ставлення до правових норм, що регламентують природоохоронну діяльність, низька фахо­ва підготовленість, почуття безкарності та безконтрольності.

Незаконні рибальство, полювання, морський промисел, лісозаго­тівля детермінуються факторами, до яких, зокрема, відносяться: серйозні недоліки в плануванні та здійсненні різноманітних промис­лів; відсутність достатньо розвинених правомірних способів задово­лення цих потреб; висока прибутковість указаної категорії злочинів; малоефективна протидія цій злочинній діяльності з боку органів контролю; висока латентність, а значить і безкарність зазначених діянь. Чинники названих злочинів тісно пов'язані з еколого-геогра-фічними умовами, за яких здійснюється протиправна діяльність. Це території, де ще збереглася можливість масового добування фауни і флори.

Останнім часом набули поширення такі види злочинів, як неза­конна розробка надр, заготівля деревини, збір ягід, лікарських рос­лин, передноворічна вирубка ялинок тощо. Ця діяльність носить хи­жацький характер і обумовлена існуванням "чорного ринку", спро­можного забезпечити збут будь-якої кількості природних цінностей, добутих браконьєрським способом. Наприклад, понад 70 % злісних браконьєрів, що займаються ловом осетра і білуги в акваторії Азов-

129

У--.кого моря, мають постійних перекупщиків ікри, які реалізують цю юдукцію за добре відпрацьованою схемою. Проте тут варто зазначити, що збитки від техногенного впливу І водойми (технологічні порушення при експлуатації електростан-й, залпові чи систематичні скидання забруднюючих речовин тощо) '-""

значно перевищують розмір шкоди, яка завдається рибним запасам браконьєрством.

Аналіз детермінації екологічного вандалізму свідчить, що наразі взаємодіють: відчуття вседозволеності; сприятлива ситуація для за­доволення спонтанних бажань, пов'язаних Із противоправною еко­логічною діяльністю, а також безкультур'я, егоїзм, правовий нігі­лізм, цинічне ставлення до природних цінностей.

Не кращим чином на стані екологічної злочинності позначають­ся недоліки у застосуванні кримінального законодавства. Зокрема, не забезпечується принцип невідворотності відповідальності за еко­логічні злочини, не виявляються всі особи, причетні до їх вчинення, внаслідок чого лишаються безкарними організатори і пособники. Непоодинокі факти призначення м'яких мір покарання злісним по­рушникам, неправильної кваліфікації їх дій. Не в усіх необхідних ви­падках конфіскуються знаряддя злочину та відшкодовуються запо­діяні збитки.

§ 4. Профілактика злочинів проти довкілля

Вживання загальних заходів запобігання зазначених злочинів тісно пов'язане з характером взаємодії суспільства і природи. Саме на макрорівні закладаються антикриміногенні фактори, що сприяють правомірній екологічній поведінці.

Провідне значення в загальносоціальному запобіганні злочинам проти довкілля мають заходи, пов'язані з: удосконаленням техноло­гій промислового виробництва і насамперед металургійної і видобув­ної, галузей, які шкідливо впливають на навколишнє природне се­редовище; підвищенням культури землеробства; модернізацією транспортних засобів; запровадженням безвідходних технологій; підвищенням правової та екологічної культури громадян. Антикри-міногенний вплив зазначених факторів має бути поєднаний із нау­ково обгрунтованим ставленням до земельних і водних ресурсів, тваринного й рослинного світу. При цьому обов'язковому урахуван­ню підлягають географічні, кліматичні й інші природні чинники, що впливають на поведінку людини, її звички, екологічну самосвідо­мість, самооцінку тощо.

Свій вклад у боротьбу з екологічною злочинністю вносять різні об'єднання громадян, партія "зелених", вітчизняні та міжнародні неурядові екологічні організації, засоби масової інформації. Вони взаємодіють з державними структурами з питань профілактики еко-

логічних правопорушень, надають допомогу в цій справі природоохо­ронним і правоохоронним органам, а також самі безпосередньо ви­являють та усувають подібні правопорушення.

Однією з важливих умов підвищення ефективності попереджен­ня цих злочинів є удосконалення правової бази природоохоронної ді­яльності. В цьому плані проводиться велика законотворча робота, вживаються заходи, спрямовані на консолідацію зусиль законодав­чої та виконавчої влади, громадських об'єднань республіканського й регіонального рівнів, вчених і практиків для розробки й прийняття нових законодавчих актів у цій сфері.

Неабияке значення має постійне підвищення еколого-правової свідомості як на суспільному, так і Індивідуальному рівні. У вирі­шенні цього завдання закладений основний потенціал усієї еколого-попереджувальної діяльності. Саме тут виникає реальна можливість подолання таких деформацій свідомості як інертність і стереотип­ність мислення, некомпетентність, безвідповідальність, протекціо­нізм, кар'єризм тощо,

Попередження екологічних злочинів передбачає застосування заходів як загального, так і спеціального характеру. До останніх, зокрема, належать: удосконалення контролю за екологічно значи­мою поведінкою, включаючи дотримання кримінально-правових за­борон; інформування відповідних інстанцій (адресатів) про виявлені факти екологічних правопорушень та обставини, що їм сприяють; встановлення спеціальних режимів природокористування; норма­тивна заборона здійснення певних екологічно шкідливих дій тощо.

Об'єктами спеціальної профілактики виступають окремі природ­ні комплекси, території, водойми, атмосферне повітря, тваринний світ, лісові масиви та ін. Крім того, контроль потрібно здійснювати за поведінкою окремих громадян, наприклад, браконьєрів.

Суб'єктами профілактики є: правоохоронні органи, природоохо­ронні Інспекції; громадські організації, відомчі органи контролю то­що. Методи контролю охоплюють: безпосередній практичний нагляд за станом природних об'єктів шляхом обходів, патрулювання, про­ведення рейдів, перевірок; охорона об'єктів від несанкціонованого доступу до них; встановлення пропускного режиму; вилучення зна­рядь вчинення екологічних правопорушень; припинення протиправ­них дій. Особлива роль у цьому належить державному контролю за дотриманням правових норм, що регламентують екологічні правовід­носини. Це — прокурорський нагляд за виконанням природоохорон­ного законодавства, діяльність дозвільної системи (правила обігу зброї і вибухових речовин), адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі, та ін.

130

5«

131

Заслуговують на увагу недавно розроблені основні напрями дер­жавної політики щодо екологічної безпеки України¹.

Перший напрямок передбачає попередження і мінімізацію на­слідків надзвичайних ситуацій за існуючих (чи повільно змінюва­них) технологій виробництва і технічній базі з урахуванням ризику виникнення таких ситуацій. Цей напрямок розрахований на 10 ро­ків. В цей період необхідно досягти зменшення кількості надзвичай­них ситуацій та мінімізувати їх наслідки, а також стабілізувати і по­кращити стан навколишнього середовища. Не менша увага має бути надана розгортанню науково-технічних досліджень, які дозволили б корінним чином змінити базис економіки, аби сам розвиток госпо­дарства забезпечував різке зменшення надзвичайних ситуацій, а у разі виникнення природних катастроф мінімізував їх наслідки.

Другий напрямок це перехід на нові технології, джерела енергії і сировини, які суттєво змінюють вплив господарської діяльності на навколишнє середовище, різко знижують ймовірність виникнення техногенних надзвичайних ситуацій. Тривалість дії цього напрямку оцінюється в 20—ЗО років, а його пріоритетами мають стати:

• істотне вдосконалення технологій промислового виробництва
  за умови їх розвитку в бік поступового зменшення енерго- і ресур-
  соємності та відходів, що піддаються природній асиміляції чи мо­
  жуть являти собою сировину для наступного використання. Всі від­
  ходи такого виробництва мають бути екологічно безпечними;

• поступовий перехід від "хімічного" до "біологічного" еколого-
  безпечного землеробства, за якого ніяких отрутохімікатів не засто­
  совується;

— наукові дослідження в галузі використання малоконцентрова-
них джерел енергії, біомаси для виготовлення ліків, пластмас, інших
продуктів хімічного виробництва.

Третій напрямок передбачає розв'язання таких стратегічних проблем як: перехід економіки на відновлювані джерела енергії; ви­користання біомаси для переважної більшості продуктів хімічного виробництва; повна біологізація і екологізація сільськогосподарсько­го виробництва; відмова від виробництв, які забруднюють природне середовище або є екологічно небезпечними. Виконання цих завдань розраховане на ЗО—40 років і передбачає кардинальну зміну основ господарювання.

Зрозуміло, що реалізащ'я вказаних загальносоціальних заходів підірве саме коріння, головні детермінанти екологічної злочинності, а значить, сприятиме мінімізації кримінальних проявів у сфері нав­колишнього природного середовища.

Питання для самоконтролю

1. Які особливості екологічної ситуації в Україні

та за рубежем?

1. Які особливості структури злочинів у сфері екології?

2. Що характерного в поведінці особи, яка вчиняє злочин проти
   довкілля?

3. Чим зумовлена висока латентність злочинів проти довкілля?

5. Які обставини об'єктивного і суб'єктивного характеру віді­
   грають вирішальну роль у детермінації екологічної злочинності?

6. Роль загальносоціальних і спеціально-кримінологічних заходів
   профілактики в запобіганні злочинам проти довкілля.

Див.: Основні напрями державної політики по забезпеченню техногенно-екологіч­ної безпеки України. — К., 2001.

132

133

Глава 10. Необережна злочинність

§ 1. Кримінологічна характеристика необережної злочинності. § 2. Детермінанти необережної злочинності. § 3. Характеристика осіб, що вчиняють необережні злочини. § 4. Основні напрямки запобігання необережним злочинам.

§ 1. Кримінологічна характеристика необережної злочинності

Згідно з Кримінальним законодавством України злочин визна­чається вчиненим з необережності, якщо особа, яка його скоїла, не передбачала настання суспільне небезпечних наслідків своїх дій або бездіяльності, хоча повинна була і могла їх передбачити (злочинна недбалість), або передбачала можливість настання таких наслідків, але легковажно розраховувала на їх відвернення (злочинна самона-діяність).

Протягом тривалого часу проблеми необережної злочинності вважались у кримінології другорядними, оскільки побутувала думка про незначну суспільну небезпечність злочинів цього виду. Така точка зору була хибною тоді і є ще більш невірною тепер. За розмі­ром та характером заподіюваної шкоди злочини, вчинені з необе­режності, значно переважають умисні злочини, що звичайно знахо­дяться в центрі уваги кримінологів. Тільки одна аварія на Чорно­бильській АЕС, що сталася внаслідок некомпетентності та безвідпо­відальності обслуговуючого персоналу, спричинила непоправну шкоду населенню багатьох країн.

Актуальність проблеми необережних злочинів обумовлюється інтенсивною технізацією усіх сфер людського життя, зростанням кількості джерел підвищеної небезпеки, зокрема, транспортних за­собів та посиленням вимог до осіб, які працюють з ними, поширен­ням використання у виробництві та побуті значної кількості склад­них механізмів і пристроїв, порушення відповідних правил пово­дження з ними можуть спричинити дуже велику шкоду. Це аварії на промислових об'єктах, різного роду техногенні забруднення довкіл­ля, дорожньо-транспортні пригоди, пожежі тощо. Таким чином, проблема боротьби з необережною злочинністю переростає, по суті, в завдання забезпечення національної безпеки, вирішення яких по-

134

требує вжиття цілого комплексу економічних, культурно-виховних, організаційно-технічних, правових та інших заходів на загальнодер­жавному рівні. Тому не дивно, що в останні роки проводяться широ­кі кримінологічні дослідження стосовно злочинної необережності.

Необережні злочини є складовою частиною загальної злочиннос­ті. У зв'язку з цим ознаки, що характеризують злочинність, певною мірою властиві і їм. Зміст поняття "необережна злочинність" зале­жить від чинного кримінального законодавства, переліку передбаче­них у ньому необережних ознак, що її характеризують. Сьогодні приблизно 25 % усіх норм Особливої частини Кримінального кодек­су України встановлюють відповідальність за злочини, вчинені з необережності.

Під необережною злочинністю розуміють сукупність усіх необе­режних злочинів, вчинених на певній території за певний період ча­су. Злочини, вчинені з необережності, становлять в середньому 15 % від загальної кількості зареєстрованих кримінально-караних діянь.

Необережна злочинність відрізняється від інших її видів за:

1. формою вини, а отже, психологічними детермінантами;

2. механізмом злочинної поведінки і характеристикою особи зло­
   чинця;

3. сферою діяльності, в якій вчиняються ці злочини;

4. характером наслідків цих злочинів.

Необережні злочини відрізняються від умисних, передусім, за формою вини, тобто психологічним механізмом. Суб'єкт необереж­ного злочину не усвідомлює суспільне небезпечного характеру своїх дій. Він не лише не хоче (чи не припускає) заподіяння шкоди сус­пільству, а взагалі не передбачає можливості шкідливих наслідків або переконаний у тому, що вони не настануть. Психологічними чинниками необережних злочинів є насамперед неуважність, безвід­повідальне ставлення до діючих у суспільстві правил поведінки. То­му такі особи характеризуються меншим рівнем моральної зіпсова­ності, ніж умисні злочинці.

Необережні злочини можуть вчинятись у самих різних сферах діяльності — на виробництві, транспорті, в управлінні, медичній практиці, побуті, за використання природних ресурсів тощо. Зазна­чимо також, що суспільна небезпека необережних злочинів прямо залежить від того, в якій сфері вони вчиняються, які знаряддя і за­соби приведені в дію. Типовими сферами вчинення злочинів з необе­режності є:

• експлуатація машин та механізмів на виробництві;

• використання транспортних засобів;

135

• будівельні, вибухові, гірничі роботи;

• зберігання та використання енергоносіїв;

• виробнича діяльність у природному середовищі, яка несе не­
  безпеку його забруднення;

• виготовлення медикаментів, лікування людей, ветеринарна
  допомога;

• посадова чи інша професійна діяльність, пов'язана з прийнят­
  тям рішень, які в разі помилки можуть мати шкідливі наслідки;

• використання технічних засобів та Інших джерел підвищеної
  небезпеки у побуті.

Очевидно, найбільшу суспільну небезпеку становить професійна необережність, необережність на небезпечних виробництвах та у сфері управління.

За злочинної необережності характер завданого збитку визна­чається не стільки рівнем моральної зіпсованості особи, скільки сфе­рою діяльності суб'єкта, способом використання ним знарядь і засо­бів, ситуащ'й, за яких вчиняється злочин, а також багатьма іншими обставинами, що можуть бути випадковими для суб'єкта. Тому в не­обережних злочинах спостерігається розрив, певне протиріччя між особою злочинця (його соціально-психологічною характеристикою) і значимістю наслідків, що настають. Практика свідчить, що необе­режні злочини завдають дуже великої шкоди суспільству, що може вийти за національні кордони.

У науковій літературі наводяться різні варіанти класифікацій не­обережних злочинів. Так, А. Ф. Зелінський виокремлює чотири гру­пи необережних злочинів: І) транспортні; 2) порушення правил без­пеки за конструювання та експлуатації технічних систем і приладів, а також правил охорони праці; 3) халатність при виконанні службо­вих обов'язків посадовими особами; 4) побутова необережність (не­обережне поводження зі зброєю, газом, електроприладами тощо)¹.

За сукупністю спільних кримінологічних ознак ми пропонуємо розрізняти чотири види необережних злочинів:

1). Побутові необережні злочини, вчинені поза сферою дії тех­нічних засобів або Інших джерел підвищеної небезпеки. Це необе­режне вбивство, необережне тяжке або менш тяжке тілесне ушко­дження, необережне знищення чи пошкодження державного або ко­лективного майна. Кількість цих злочинів є незначною.

2). Необережні злочини, вчинені під час використання техніч­них засобів. Це найчисленніша частка необережних діянь, які най­частіше вчиняються у процесі професійної діяльності, але можуть

¹ Див.: ЗеаинскийА. Ф. Криминальная психология. — К., 1999- — С. 132.

мати місце і в побуті. Загальною ознакою цієї групи злочинів є те, що вони відбуваються у сфері взаємодії "людина — техніка" і пов'я­зані з виходом технічних засобів з-під контролю оператора.

3). Необережні злочини у сфері професійної діяльності, не пов'я­заної з використанням техніки (несумлінне ставлення до охорони державного І громадського майна, порушення ветеринарних правил та правил боротьби із захворюваннями І шкідниками рослин, недот­римання правил охорони ліній зв'язку, неналежне надання медичної допомоги хворому).

4), Необережні злочини, вчинені під час виконання управлін­ських функщ'й (випуск недоброякісної, нестандартної або не уком­плектованої продукції, халатність, безгосподарність тощо).

Особливий різновид необережності, що виходить за межі необе­режної злочинності, становлять умисні злочини, ускладнені необе­режним спричиненням тяжких наслідків для здоров'я потерпілого. Наприклад, умисні тяжкі тілесні ушкодження, що призвели до смер­ті потерпілого; незаконний аборт, що спричинив смерть потерпілої та інші.

Який же стан із необережною злочинністю в Україні? В загаль­ній ЇЇ структурі переважають транспортні злочини, що становлять в середньому 70—75 %. Приблизно 10—15 % припадає на злочинні порушення правил охорони майна та халатність, 5—7 % — на по­рушення правил охорони праці й техніки безпеки, 2—4 % — на необережні злочини проти особи.

У 1995—1999 роках в Україні сталося 192,1 тис. дорожньо-транспортних пригод, в яких загинуло 30,9 тис., а отримали пора­нення різного ступеня тяжкості — 211,5 тис. осіб. Як свідчить ана­ліз статистичних даних, в останні роки в країні спостерігається тен­денція до зменшення кількості дорожньо-транспортних пригод. Якщо у 1995 році їх було зареєстровано 43,2 тис., то у 1999 — 34,6 тис. Злочинні порушення правил безпеки дорожнього руху ста­новлять приблизно 7 % від загального рівня злочинності в Україні. Питома вага діянь, що містять ознаки автотранспортних злочинів, від усіх дорожньо-транспортних пригод становить 43,5 %, а пору­шень правил безпеки дорожнього руху, що визнані судами злочи­нами — 12,4 %. На жаль, у державі немає чіткої статистики мате­ріальних збитків від транспортних злочинів. Тому різні автори у сво­їх публікаціях наводять не однакові показники.

Великої шкоди завдають пожежі. У 1999 році в країні було заре­єстровано 40237 пожеж, внаслідок яких загинуло 2086 осіб і запо­діяно матеріальних збитків на суму 337,5 млн грн. За сім місяців 2000 року в Україні зареєстровано 19,6 тис. пожеж, що на 12,4 %

136

137

менше, ніж за аналогічний період минулого року, але кількість заго­рань зросла на 35 % порівняно з 1999 роком. Внаслідок пожеж про­тягом вказаного періоду 2000 року загинуло 1175 осіб, у тому числі 76 дітей, Збитки від пожеж становили 148361 тис. грн.

В середньому в Україні щомісяця виникає близько 3 тис. пожеж. Найбільша їх кількість, за даними 1999—2000 років, відбувається в Донецькій (2220), Республіці Крим (1408), м. Києві (1306), Одеській (1239), Дніпропетровській (1290), Луганській (1193), Харківській (1175) та Львівській (741) областях, 66 % від загальної кількості пожеж зафіксовано в містах І селищах міського типу.

Наведемо також статистичні дані щодо злочинів, що вчиняються у сфері дії технічних засобів або інших джерел підвищеної небезпе­ки. В Україні останнім часом зменшується кількість осіб, травмо­ваних на виробництві. Так, якщо в 1996 році їх було 64775, то в 1997 — 54510, у 1998 — 50872, у 1999 році — 39844. Зменшується також кількість фактів виробничого травматизму зі смертельними наслідками. Наприклад, на підприємствах і в організаціях м. Києва та Київської області в 1998 році їх було виявлено 119, а в 1999 р. — 98. Слідчим органам Київської області та м. Києва за порушення за­конодавства про охорону праці в 1999 році було направлено 19 ма­теріалів, але порушені кримінальні справи тільки за 12.

Найбільше порушень правил охорони праці виявляється у До­нецькій (429110 -- у 1998 році, 403523 — у 1999 році), Луганській (271289 — у 1998 році, 255399 — у 1999 році), Дніпропетровській (133808 — у 1998 році, 131080 — у 1999 році) областях, Всього в Україні виявлено порушень нормативних актів щодо охорони праці у 1999 році —2036619^і.

§ 2. Детермінанти необережної злочинності

Аналіз стану розробки проблем детермінації необережної зло­чинності у кримінології дає підстави стверджувати, що вони нале­жать до найменш досліджених. Оскільки необережна злочинність співвідноситься зі злочинністю в цілому як особливе і загальне, ха­рактеристика детермінант всієї злочинності поширюється і на чин­ники необережних злочинів. До загальних факторів, що обумовлю­ють необережну злочинність, можна віднести суперечності соціаль­ного, економічного, морального, правового, управлінського характе­ру, які визначають криміногенну ситуацію у суспільстві в цілому.

¹ Див.: Пояснювальна записка до звіту про наглядову діяльність територіального управління Дерхнаглядохоронпраці по Київській області та м. Києву за 1999 рік.

138

Разом з тим, відносна самостійність необережної злочинності та її специфіка викликають потребу виокремлення чинників, що детер­мінують цей вид злочинності. З урахуванням специфіки механізму необережних злочинів, їх ситуаційного характеру, а головне, кримі­ногенного навантаження ситуацій їх вчинення, під детермінанта­ми необережних злочинів слід розуміти взаємопов'язану сукуп­ність об'єктивних і суб'єктивних факторів, що суперечать вимогам громадської безпеки, та пов'язані з дефектами особистїсних власти­востей правопорушників, а також існуючими традиціями, звичками й індивідуальній та груповій поведінці.

До основних особливостей детермінант необережних злочинів треба віднести наступні:

1. для цієї категорії діянь є характерним більш тісний зв'язок
   між негативними зовнішніми факторами і вчиненим злочином. Так,
   збільшення джерел підвищеної небезпеки або швидкостей руху на
   автошляхах без вжиття відповідних заходів безпеки викликає зрос­
   тання зазначених злочинів;

2. необережні злочини у більшості випадків вчиняються особа­
   ми зі значно меншими соціально-психологічними дефектами порів­
   няно з умисними злочинцями, а це ускладнює профілактичну робо­
   ту з такими особами;

3. серед суб'єктивних чинників, що зумовлюють необережні
   злочини, значну кількість становлять такі, які можна визначити як
   детермінанти необережної поведінки взагалі, а саме: неуважність,
   недалекоглядність, безтурботність, легковажно-безвідповідальне
   ставлення до інтересів інших осіб, бажання виконати завдання
   "будь-якою ціною", протиставлення відомчих інтересів державним,
   ігнорування правил безпеки під виглядом "інтересів виробництва"
   тощо.

Криміногенні ситуації вчинення необережних злочинів породжу­ються певними обставинами як об'єктивного, так і суб'єктивного ха­рактеру. До них належать:

• обмеженість матеріальних ресурсів суспільства, що перешко­
  джає виконанню всіх необхідних заходів щодо ліквідації небезпеч­
  них властивостей ситуацій, знарядь і засобів (будівництво якісних
  шляхів сполучення, запровадження автоматизованих систем безпе­
  ки на виробництві тощо);

• недостатній рівень наукових знань у галузі безпечного вико­
  ристання техніки;

• неповнота і недосконалість норм, що регулюють безпеку ви­
  робництва;

139

• використання несправних технічних засобів суб'єктами гос­
  подарювання, відсутність відповідної ремонтної бази;

• недостатній контроль за правильністю використання техніки,
  засобів сигналізації тощо;

• спотворене уявлення про допустимість порушень норм і пра­
  вил техніки безпеки.

Наведений перелік детермінант не є, звичайно, вичерпним і мо­же бути доповнений та конкретизований стосовно різних видів не­обережних злочинів. Так, головним чинником автотранспортних злочинів є грубі порушення правил безпеки дорожнього руху, а са­ме: перевищення швидкості; керування транспортним засобом у нетверезому стані; виїзд на смугу зустрічного руху; керування не­справним транспортом; перехід через проїзну частину у невстанов-леному місці. Крім того, вагомими факторами зазначених злочинів є незадовільний стан покриття автомобільних доріг, відсутність знаків та дорожньої розмітки, недоліки в проведенні технічних оглядів ав­томобілів, слабка пропаганда правил дорожнього руху серед насе­лення тощо.

Аналіз необережних злочинів необережних злочинів на вироб­ництві показує, що їх чинниками найчастіше слугують: порушення трудової і технологічної дисципліни; залучення до роботи працівни­ків без попереднього медичного обстеження та перевірки знань з пи­тань охорони праці; порушення вимог техніки безпеки під час екс­плуатації устаткування, його незадовільний стан; конструктивні не­доліки механізмів та обладнання; ігнорування засобів індивідуально­го захисту тощо.

До типових факторів, які призводять до загибелі людей на поже­жах, слід віднести необережне поводження з вогнем, нетверезий стан потерпілих, залишення малолітніх дітей без нагляду і т. п.

§ 3. Характеристика осіб, що вчиняють необережні злочини

Численні кримінологічні дослідження необережної злочинності свідчать, що успішна організація і проведення профілактично-вихов­них заходів цієї категорії злочинів багато в чому залежить від того, наскільки повно при цьому враховуються особистісні характеристи­ки осіб, які вчиняють злочини з необережності.

У кримінологічній літературі сьогодні продовжує зберігатися думка, що особи, які вчинили необережні злочини, — це нормальні, соціально-інтегровані особистості, для яких не характерні дефекти

140

правової та моральної свідомості. Вирішальна роль при цьому нада­сться ситуації злочину.

Особистість злочинців, які вчинили злочин з необережності, ви­вчено ще недостатньо. Однак деякі дані дозволяють сумніватися у випадковому чи ситуаційному характері необережних злочинів і є можливість говорити про певні дефекти правової свідомості, що від­різняють злочинців цього роду від осіб, які вчинили злочини навмис­не. У цілому злочинці, які вчинили злочини з необережності, не до­сягають тієї глибини і стійкості деформації правової свідомості, що відзначаються у більшості осіб, якї'-вчинили злочини навмисне, од­нак вони значно відрізняються за цими показниками від законослух­няних громадян, Специфічність дефектів правосвідомості злочинців, які вчинили злочини з необережності, виявляється не стільки в не­гативному ставленні до правових норм узагалі, скільки в незнанні конкретних норм або в несхваленні, небажанні їм підкорятися, або у відсутності готовності дотримуватися загальних і спеціальних норм обережності в діяльності, у якій вони виявили необережність.

У чому ж виявляються особливості особистості злочинців, які вчинили злочини з необережності. По-перше, це їхня соцїально-де-мографічна характеристика.

За статевою ознакою в середовищі необережних злочинців пере­важають чоловіки, жінки складають менше 2 %. Основні причини такої статевої диспропорції полягають у тому, що, по-перше, до ана­лізуємо!' категорії злочинців повною мірою застосовується загаль­ноприйняте в соціологічній та правовій літературі положення про кількісну перевагу чоловічої злочинності над жіночою; і, по-друге, різка статева відмінність необережних злочинців пояснюється ха­рактером вчинених злочинів — більшість необережних злочинів вчиняється у сфері безпеки руху та експлуатації транспорту, де се­ред водіїв транспортних засобів також відчувається стале непропор­ційне співвідношення між жінками та чоловіками. Крім цього, судо­ва, слідча, адміністративна практика свідчать про те, що жінкам-во-дІям властива більша дисциплінованість та акуратність. За статис­тичними даними смертність від ДТП з вини чоловіків у 5—6 разів вища, ніж з вини жінок.

Істотну роль в соціально-демографічній характеристиці необе­режних злочинців відіграє їх віковий склад. З ним значною мірою пов'язані психофізіологічні характеристики особистості, характер соціальних зв'язків індивіда, його положення в суспільстві. Тому в процесі профілактики необережних злочинів завжди необхідно вра­ховувати геронтологічнІ особливості необережних злочинців, оскіль­ки сприйняття тих або інших профілактично-виховних заходів, пе-

141

редбачення та оцінка критичних ситуацій багато в чому залежать від накопиченого ними життєвого досвіду. З іншого боку, нерідко оцінити поведінку людини можна тільки з урахуванням її віку.

Співставлення різних вікових груп необережних злочинців пока­зує, що переважну більшість (80 %) складають особи віком від 20 до 40 років. Майже кожний другий необережний злочинець має вік від 20 до ЗО років (47 %). Особи віком від 18 до 20 років складають всього лише 5,6 %. Це пояснюється, мабуть, тим, що у віці 18—20 років людина ще тільки вступає в трудову діяльність. Надбання спе­ціальності, кваліфікації, відповідного досвіду в професії, вимагають певного часу. Здійснення ж злочинів з необережності переважною більшістю випадків пов'язується з експлуатацією технічних засобів, яка, як вже відмічалося, передбачає наявність певного віку та рівня кваліфікації. З цієї ж причини серед необережних злочинців є незначним відсоток осіб віком понад 55 років — менше 1 %, що пов'язано з невеликим рівнем трудової активності цієї категорії осіб.

Не менш важливою демографічною рисою, що підлягає обов'яз­ковому врахуванню за реалізації профілактичних заходів, є сімей­ний стан необережних злочинців. Сім'я завжди була одним з най-сильніших чинників впливу на злочинця. Тому під час нашого дос­лідження враховувалося, чи були необережні злочинці одружені на момент вчинення злочину, чи ні. За нашими даними відсоток необе­режних злочинців, які мали сім'ю на момент вчинення злочину ста­новив 66 %.

З сімейним станом необережних злочинців пов'язано питання наявності постійного місця проживання, відповідь на яке дозволяє робити висновки про наявність у них соціальне корисних зв'язків та можливість їх профілактування. Дослідження показали, що пере­важна більшість необережних злочинців (98,7 %) мають постійне місце проживання.

Важливе значення для соціальної характеристики необережних злочинців має їх рівень освіти, який суттєво впливає на світогляд людини, її інтелектуальний рівень, поведінку. Від неї певною мірою залежить вибір форм і методів індивідуальної профілактики цих осіб. Численні кримінологічні дослідження свідчать, що недоліки в загальноосвітній підготовці осіб, які порушили закон, є одним із кри­міногенних факторів в генезисі їх злочинної поведінки. За рівнем ос­віти більшість необережних злочинців мають неповну середню осві­ту, найменше серед них осіб з вищою освітою.

В прямій залежності від віку необережних злочинців знаходить­ся і така соціально-демографічна ознака, як наявність у них спеці­альності та стажу трудової діяльності. Вказаний зв'язок трудового

142

стажу Із загальною характеристикою необережного злочинця вияв­ляється опосередковано. Особи з тривалим трудовим стажем мають досить стійкі соціальне корисні зв'язки з суспільством, їх особис­тість меншою мірою запущена в соціально-етичному відношенні, ніж у осіб, які мають невеликий трудовий стаж.

Як показують дослідження, більшість необережних злочинців мають відносно високий рівень професійної підготовки (94 % пра­цювали до засудження за своєю спеціальністю понад 3 роки). Відсо­ток осіб, які мають трудовий стаж понад 8 років, становить 44 %. Найбільша кількість необережних злочинів припадає на осіб, які мають виробничий стаж від 1 до 2 років (32—34 %), і тих, що не мають достатнього професійного досвіду.

Що стосується професійного складу, то значною мірою він зу­мовлений тією обставиною, що практично всі необережні злочинці до засудження мали спеціальність І працювали. Крім того, серед них більш високий відсоток складають робітники і селяни, що можна по­яснити тим, що саме ці люди активно беруть участь в суспільному виробництві, мають справу з технікою, і тому у них більша ймовір­ність порушити правила її експлуатації. Необхідно також враховува­ти і те, що активна трудова діяльність дає можливість придбання особистого автотранспорту, що, своєю чергою, підвищує ймовір­ність здійснення ними злочинів, які пов'язані з порушенням правил безпеки руху та експлуатації транспорту.

Другу особливість особистості необережних злочинців складає їх кримінально-правова характеристика. Саме вона значною мірою зумовлює ступінь суспільної небезпеки злочинів і злочинця, харак­теризує риси особистості, які сприяли вчиненню злочину, дозволяє певною мірою судити про перспективи виправлення і перевихован­ня необережних злочинців. До числа ознак, які розглядаються в рамках кримінально-правової характеристики, відносяться: кваліфі­кація злочину; строки покарання; наявність примусового лікування від алкоголізму та наркоманії тощо.

Найбільш значимим показником в кримінально-правовій харак­теристиці є кваліфікація злочину. Вона відображає як ступінь сус­пільної небезпеки, що визначається законом у відношенні до кожно­го виду злочинів, так і ступінь суспільної небезпеки кожного кон­кретного злочину, що встановлюється судом. Дані, що відобража­ють кваліфікацію злочинів, дозволяють судити про поширеність тих чи інших діянь серед певної категорії правопорушників.

На момент дослідження на початку 2000 року в Україні біль­шість необережних злочинщ'в (80 %) відбували покарання за пору­шення правил безпеки руху і експлуатації транспорту, 12,5 % — за

143

необережне вбивство, 2,4 % — за нанесення з необережності тяж­кого або середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Таким чином, контингент необережних злочинців за кваліфіка­цією вчинених злочинів дуже однорідний. В основному вони відбу­вають покарання за злочини, що пов'язані з порушенням правил безпеки руху та експлуатації транспорту.

З кваліфікацією злочину пов'язане питання, чи знаходився не­обережний злочинець на момент вчинення злочину в стані сп'яніння. Дослідження показало, що 56 % осіб, засуджених за зло­чини з необережності, на момент їх вчинення знаходилися в стані сп'яніння.

Іншою, не менш важливою кримінально-правовою ознакою, що характеризує особистість засудженого, є строк покарання. Ця озна­ка встановлюється вироком суду і вказує на ступінь суспільної не­безпеки конкретного злочину та злочинця.

Більше половини обстеженого контингенту необережних зло­чинців в місцях позбавлення волі складають засуджені на строк по­над 2 років. Взагалі, для цієї категорії злочинців не характерні ко­роткі строки позбавлення волі (до 1 року — 5 %). У основної маси засуджених строк коливався від 2 до 5 років — 63 %. Досить незначна частина була засуджена на строк понад 5 років — всього 4 %.

Однією з кримінально-правових ознак, які характеризують осо­бистість засудженого, є наявність додаткової міри покарання. Серед осіб, які вчинили необережні злочини, понад 60 % були додатково позбавлені права керування автомототранспортними засобами, ос­кільки більшість з них засуджені саме за вчинення дорожньо-транс­портних злочинів.

Третьою особливістю особистості необережних злочинців є їх морально-психологічна характеристика. Виявлення негативних властивостей особистості дозволяє визначити для належної органі­зації профілактичної діяльності соціальні потреби, ціннісні орієнта­ції, що лежать в їхній основі. Аналіз морально-психологічних влас­тивостей засуджених за дорожньо-транспортні злочини показав на­ступне: безтурботність, легковажність стали причиною злочинів у 64 % засуджених; зайва самовпевненість — у 90 %; невміння пра­вильно оцінити ситуацію — у 43 %; явна необережність — у 4,4 %.

Типовими для характеристики особистості необережних злочин­ців є егоїзм, байдужність до соціальних наслідків своїх рішень і дій (якщо вони уявляються особі вигідними або зручними), ставлення до правил експлуатації джерел підвищеної небезпеки як до формаль­ності. Тому необережні злочини не можна розглядати як результат

144

неращ'ональних дій у складній ситуації. Звичайно, певна частина не­обережних злочинів пов'язана з недоліками професійної підготовки, малим досвідом, але не менше 55—60 % порушень відбуваються ус­відомлено, у звичайній, а не екстремальній ситуації.

Варто відмітити, що 75 % усіх необережних злочинів відбува­ються через самовпевненість. Власне кажучи, механізм самовпевне-ної поведінки близький до навмисного, оскільки особа усвідомлює сам факт порушення норм обережності. Дефекти правових устано­вок і орієнтації осіб, які вчинили необережні злочини, виявляються й у мотивах і меті поведінки, причому значимих — як за вико­ристання транспортних засобів, так і за порушення правил безпеки РУХУ-

У літературі висловлювалася думка, що в необережних злочинах порочні не стільки цілі, скільки засоби їхнього досягнення. Однак подальші дослідження знайшли значні дефекти у мотивах і цілях ви­користання транспортних засобів, обумовлені зневажливим став­ленням до правових норм, що регулюють використання транспорту, охорону державних, суспільних, приватних інтересів та прав осо­бистості. У цілому соціально-дефектна мотивація використання транспортних засобів, яка призвела до кримінальних наслідків, зуст­річалася за вчинення кожного третього дорожньо-транспортного злочину. Характерно, що за самовпевненості подібна мотивація від­значалася у 9 разів частіше, ніж за недбалості.

Особливу, специфічну для необережної поведінки групу мотивів складає розрахунок на ті чи інші обставини, що, на думку суб'єкта, можуть запобігти можливій шкоді його дій. Ці мотиви по-різному ха­рактеризують особистість злочинців. Так, серед осіб, що вчинили ДТП за самовпевненості, 2/3 орієнтувалися переважно на зовнішні обставини (сподівалися, що несправна автомашина не підведе; роз­раховували, що перешкод рухові не буде і нічого не трапиться; ду­мали, що інші учасники руху уступлять їм дорогу, зреагують на сиг­нал, самі встигнуть ужити заходів безпеки і т. п.). Ці мотиви можна пов'язати з проявом зневаги до безпеки інших осіб, перекладанням, власне кажучи, на них турботи про власне життя і здоров'я, а та­кож певною мірою і з розрахунком на власну невразливість. Під­твердженням сказаному можуть служити, зокрема, дані про те, що 3/5 обстежених осіб, які вчинили необережні злочини деяких ви­дів, пов'язаних із професійною діяльністю, раніше вже допускали подібні порушення правил обережності. Показово і те, що в значній частині випадків необережні злочини вчиняються у нетверезому стані; наприклад, понад третина необережних вбивств. У ДТП із ви-

145

ни водіїв у нетверезому стані гине майже п ята частина від усіх за­гиблих у дорожніх подіях.

Треба мати на увазі, що зрушення І деформація морально-психо­логічних властивостей особистості необережних злочинщв відбува­ються в умовах регресу морального стану суспільства. Чим глибше суспільство уражене аморальністю, тим вища злочинність, і, навпа­ки. Зростання необережної злочинності за цих умов стає закономір­ністю.

Виявлення та вивчення негативних властивостей особистості необережних злочинщв дозволить визначити соціальні потреби та ціннісні орієнтації для належної організації профілактичної діяльності.

§ 4. Основні напрямки запобігання необережним злочинам

Попередження названих злочинів має низку особливостей, ви­значених специфікою детермінанти, що їх обумовлюють. До цих особливостей належать наступні моменти:

- за профілактики необережних злочинів (відсутні підготовка,
замах, співучасть) не застосовуються деякі форми і методи, харак­
терні запобіганню умисним злочинам — виявлення осіб, які готу­
ються до злочину, припинення розпочатих злочинів, встановлення
співучасників тощо;

• заходи запобігання необережних злочинів дуже схожі і часто
  співпадають із заходами захисту від випадкового заподіяння шкоди.
  Вони зорієнтовані не на можливих злочинців, а на недопущення як
  необережної, так і випадкової шкоди;

• у системі профілактики зазначених злочинів питома вага еко­
  номічних, організаційно-управлінських та технічних заходів є знач­
  но більшою, ніж у навмисних діяннях;

• необережна злочинність краще "піддається" запобіжним за­
  ходам, аніж інші види злочинності. Так, на реконструйованих ав­
  тошляхах США аварійність знизилась у 2,5 рази, Франції — втричі.

Приблизний перелік спеціальних заходів впливу на детермінан­ти необережної злочинності включає: а) вплив на знаряддя і засоби дії:

- технічне удосконалення знарядь і засобів, підвищення їх на­
дійності;

— поліпшення контролю за технічним станом знарядь і засобів,
їх "діагностика";

— нейтралізація небезпечних факторів, властивих технічним
системам, і зменшення можливої шкоди від їх використання;

• чітка регламентащ'я норм і правил техніки безпеки;

• недопущення сторонніх осіб до експлуатації машин, устатку­
  вання, максимально можливе обмеження доступу до зони їх дії;

• вилучення із побутового обігу небезпечних предметів (зброї,
  отруйних, вибухових, радіоактивних речовин);

б) вплив на кримінологічну ситуацію:

• забезпечення належного стану об'єктів, що становлять підви­
  щену небезпеку (шляхи сполучення, шахти тощо);

• ліквідація або нейтралізація джерел небезпеки залежно від
  об'єктивної можливості та економічної доцільності;

• встановлення надійного контролю за небезпечною ситуацією,
  виявлення різних відхилень від норми на ранніх стадіях;

• регламентація професійних дій у типових небезпечних ситуа­
  ціях і відпрацювання стандартів поведінки в них;

в) вплив на особу:

— професійна орієнтація і відбір працівників з урахуванням їх
психофізичних якостей;

- навчання працівників правилам поведінки у небезпечних си­
туаціях;

— посилення контролю за діяльністю осіб, пов'язаною з підви­
щеною небезпекою, а також за станом їх здоров'я;

- наукова організація праці цих категорій працівників з ураху­
ванням рекомендацій медицини і психології;

• посилення юридичної відповідальності осіб за недотримання
  встановлених правил безпеки;

• загальне підвищення культури і дисципліни поведінки грома­
  дян, які можуть опинитися у техногенне небезпечних ситуаціях.

Важливе місце у профілактиці необережних злочинів належить виховним заходам. Останнім часом у загальноосвітніх школах та вищих навчальних закладах України запроваджена обов'язкова дис­ципліна "Безпека життєдіяльності". Від рівня знань, що отримають учні та студенти, а також їх навичок і вмінь значною мірою залежа­тиме подальший стан необережної злочинності й травматизму. Со­ціологічні дослідження свідчать і про потребу суттєвого поліпшення пропагандистської роботи, більш ефективного використання засо­бів масової інформації для популяризації законодавства, що регла­ментує відповідальність за вчинення необережних злочинів та ін­ших правопорушень.

146

147

Питання для самоконтролю

1. В чому полягає сутність необережної злочинної поведінки?

2. Назвіть структуру необережної злочинності та її види.

3. Що характерне для побутової та посадової злочинної необе­
   режності ?

4. Що характерне для особи, що вчиняє злочин з необережності?

5. Який вплив справляють на поведінку особи, що вчиняє злочин
   з необережності, обставини ситуативного характеру?

6. В чому полягає специфіка заходів профілактики злочинів, що
   вчиняються з необережності?

Глава 11. Пенітенціарна злочинність¹

§ 1. Поняття пенітенціарної злочинності та Ті характеристика. § 2. Детермінанти пенітенціарної злочинності.

§ 3. Кримінологічна характеристика осіб, які вчиняють злочини в місцях позбавлення волі.

§ 4. Попередження злочинів серед ув'язнених в місцях позбавлення волі.

§ 1. Поняття пенітенціарної злочинності та її характеристика

У нашій державі правоохоронні органи застосовують заходи, що спрямовані на удосконалення процесу виконання покарань, приве­дення його у відповідність до міжнародних стандартів. Але, незва­жаючи на це, рівень злочинності серед засуджених у місцях позбав­лення волі все ще залишається високим. Так, у 1998 році питома ва­га таких злочинів становила 15,8 %².

Пенітенціарну злочинність можна визначити як кримінальні по­рушення ізольованими від суспільства особами встановлених пра­вил їх утримання та вчинення ними інших злочинів. Злочинність у місцях позбавлення волі являє собою найнебезпечніші відхилення від правових норм.

Пенітенціарні злочини можна класифікувати за різними підста­вами:

а) за ступенем тяжкості — на тяжкі, менш тяжкі та малозначимі;

б) за формами вини — навмисні і необережні;

в) за об'єктом посягання та мотивами — злочини проти порядку
відбування покарання, насильницькі, корисливі та статеві злочини;

г) за соціально-демографічними ознаками — злочини, вчинені
чоловіками, жінками, неповнолітніми;

д) за юридичними ознаками — злочини, передбачені статтями
різних глав Кримінального кодексу.

Глава підготовлена за участю канд. юрид. наук Ліщенка Г.1.

2

Оперативно-службова і виробниче-господарська діяльність органів І установ вико­нання покарань України у 1998 році // Інформаційний бюлетень Державного департа­менту України з питань виконання покарань. — К., 1999. — № 2. — С. 16-17 (у подальшому — Бюлетень ДДУПВП).

149

Низка злочинів, що вчинюються засудженими, властиві лише для цієї категорії осіб, оскільки їх вчинення можливе тільки під час відбування покарання. До них належать: дії, що дезорганізують ро­боту УВП; втеча з місця позбавлення волі або з-під варти; ухилення від відбування покарання у вигляді позбавлення волі; злісна непоко­ра вимогам адміністрації УВП; незаконна передача заборонених предметів особам, яких тримають в УВП, слідчих ізоляторах, ліку­вально-трудових і лікувально-виховних профілакторіях.

Аналіз статистичних даних про стан злочинності в УВП України показує, що на кінець 1994 року там утримувалося 138970 засудже­них, які вчинили 1592 злочини; у 1995 році — 161036 засуджених, які вчинили 532 злочини; у 1996 році — 172163 засуджених, які вчинили 585 злочинів, у 1997 році — 158528 засуджених, які вчи­нили 525 злочинів, у 1998 році — 163441 засуджених, які вчинили 405 злочинів, у 1999 році — 172473 засуджених вчинили 429 зло­чинів.

Структуру пенітенціарної злочинності можна простежити за та­кими даними. У 1998 році в УВП було зареєстровано 405 злочинів, що на 22,9 % менше, ніж у 1997 році, у тому числі: 1 крадіжку дер­жавного майна (-50 % до 1997 року), 4 навмисних убивства (+33 %), 14 тяжких тілесних ушкоджень (-33 %), 3 втечі з місць позбавлення волі (-50 %), 63 втечі з колонІй-поселень (-44 %), 9 спроб втеч (-36 %), 213 випадків злісної непокори адміністрації (-5,3 %), 28 випадків погроз та насильства (+115 %), 3 хуліганства (-50 %), 26 фактів незаконного зберігання холодної зброї (-47 %), 23 злочини, пов'язаних з наркотиками (-47 %).

У колоніях-поселеннях із загальної кількості зареєстрованих у 1998 році злочинів, 50 кримінальних справ (70,3 %) порушено сто­совно осіб, які стали на шлях виправлення; 10 (15,8 %) — які вчинили умисні злочини; 3 (4,7 %) — які вчинили необережні зло­чини.

Із 405 зареєстрованих у 1998 році злочинів 276 (68,1 %) вчине­но у житлових зонах установ, 118 (29,1 %) — на виробничих та ви­їзних об'єктах, 10 (2,5 %) — у штрафних Ізоляторах, 1 (8,2 %) — у приміщеннях камерного типу. У 335 випадках (82,7 %) злочини вчинено від 6-ї до 18-ї години, у 44 (10,9 %) — від 18-ї до 23-ї годи­ни, у 26 (6,4 %) — від 23-ї до 6-ї години. У робочі дні тижня вчине­но 381 (94,1 %) злочин, 24 (5,9 %) — у вихідні та святкові дні. 272 злочини (67 %) вчинено злісними порушниками режиму і 83 (20,5 %} — особами, які перебували на профілактичному обліку.

За даними пенітенціарної статистики, на кінець 1994 року в міс­цях позбавлення волі коефіцієнт злочинності у розрахунку на 1 тис.

150

засуджених становив 4,6, у 1995 році — 3,3, у 1996 — 3,4, у 1997 — 3,2, у 1998 — 2,6, у 1999 — 2,5. За видами режиму установ ви­конання покарань рівень злочинності у 1998 році становив: на за­гальному режимі — 1,5 злочину (-31,8 % відносно 1997 року); по­силеному — 2 (-4,8 %); суворому — 2,9 (-3,3 %); особливому — 2,1 (+5 %); у колоніях-поселеннях для осіб, які стали на шлях ви­правлення, — 21,5 (-43,6 %); колоніях-поселеннях для осіб, що вчинили умисні злочини, — 10,4 (-42,2 %); колоніях-поселеннях для необережних злочинців — 4,6 (+3,3 %). Таким чином, можна зробити такі висновки:

1. за останні роки (1995—1999) намітилася тенденція до зни­
   ження рівня пенітенціарної злочинності;

2. найбільш криміногенними залишаються установи суворого ре­
   жиму, де утримуються особи, які вже відбували покарання у місцях
   позбавлення волі. Питома вага вчинюваних там злочинів становила
   у 1998 році 40,4 % у 1999 — 41,5 %;

3. найвищий рівень злочинності у розрахунку на 1 тис. засудже­
   них спостерігається в колоніях-поселеннях для осіб, які стали на
   шлях виправлення;

4. у структурі пенітенціарної злочинності найпоширенішими є
   такі злочини, як злісна непокора адміністрації, втеча з колоній-посе-
   лень та погроза І насильство;

5. більшість злочинів вчинюються в нічний час та робочі дні
   тижня у житлових зонах;

6. злочини в основному вчиняють злісні порушники режиму І
   особи, що перебувають на профілактичному обліку.

Треба зазначити, що в середовищі засуджених існує своя суб-культура й ієрархія. Для того щоб відокремити себе від інших засу­джених та тримати їх у покорі, організатори злочинних угруповань виробили свої "закони". Беручи дещо від традицій минулого, вони ввели заборону членам свого братства займатися суспільне корис­ною працею, служити в армії, мати сім'ю тощо. На початку 30-х ро­ків минулого століття сталося розмежування між главарями та їх підлеглими. Частина з них у зв'язку з ліквідацією безробіття повер­талася до корисної праці, Інша — перестала коритися колишнім "ав­торитетам", а в окремих випадках — вступала з ними у боротьбу. Ведучи паразитичний спосіб життя як на волі, так і в колоніях, "злодії в законі" почали обмежувати численність так званого братства, вчиняти судилища над порушниками "закону", накладати данину на працюючих засуджених, засновувати "общакові каси".

У період Великої Вітчизняної війни багато "злодіїв у законі" від­дали перевагу тому, щоб відсидітись у місцях позбавлення волі.

151

Проте після війни частина з них почала вимагати зміни жорстких вимог "закону" і створювати угруповання з тих, що відійшли від "законників". Між ними і "злодіями у законі" спалахнула ворожне­ча. З цього моменту з'явився звичай приймати до своїх лав нових членів лише на "сходках". Контингент тих, хто відійшов від "закон­ників", сформувався в 1946—1947 роках. Основна їх вимога — дозволити працювати і займати будь-яку посаду в колонії (бригади­ра, нарядника тощо).

Не відмовляючись від паразитичного існування, "злодії у законі" захотіли зайняти посади, на яких можна було користуватися пільга­ми, передбаченими для чесно працюючих засуджених. На цій під­ставі відбувся розкол між "злодіями в законі". Ті, які були визнані такими, що "відійшли", стали називати себе "справжніми злодія­ми". Вони почали залучати на свій бік "автоматників" ("злодіїв у за­коні", які служили в лавах Радянської армії, чим порушили злодій­ську заборону), а також інших засуджених, незадоволених жорсто­кістю злодійських законів.

Різні злочинні угруповання у середовищі засуджених становлять підвищену суспільну небезпеку. По-перше, вони формуються з осіб, які мають кримінальне минуле (незалежно від того, були вони за це притягнуті до відповідальності чи ні). По-друге, їх члени вчиняють злочини частіше, ніж інші засуджені. По-третє, злочинні угрупо­вання € своєрідними каталізаторами розповсюдження злочинності в УВП. По-четверте, наявність "протиправного бізнесу" в місцях по­збавлення волі, який існує завдяки злочинним формуванням, дає змогу втягувати в злочинну діяльність нових засуджених, а також негативно впливати на тих, хто не має змоги дістати підтримку з бо­ку адміністрації УВП. По-п'яте, ці структури мають свою ієрархію "авторитетів"("вимагателїв", "охоронців" тощо). По-шосте, члени таких груп насаджують атмосферу єдиної "сім'ї", певні ритуали, піс­ля виконання яких між "новачком" і "авторитетом" настають відно­сини "батька" (пахана) та "сина" (пацана).

У сучасних умовах окремі компоненти субкультури у місцях по­збавлення волі поступово змінюються. На перший план виступають такі організаційні форми і принципи, які потрібні для прихованої протиправної діяльності задля матеріальної вигоди. Злочинні групи в УВП обирають з числа засуджених осіб як об'єктів своїх посягань. Частина засуджених при цьому є співучасниками незаконних дій, а інші — жертвами злочинів. На цій основі раз у раз виникають кон­флікти між окремими угрупованнями.

Злочинність у місцях позбавлення волі має свою специфіку, яка пояснюється особливістю формальних і неформальних стосунків

152

між засудженими, з одного боку, та ними і адміністрацією УВП — з іншого. Важливою ознакою цієї злочинності є те, що вона порушує нормальну роботу установ з виконання покарань, перешкоджає про­цесу ресоціалізації засуджених, формує почуття загальної недовіри до кримінально-виконавчої системи та її працівників.

Варто також зазначити, що пенітенціарна злочинність характе­ризується досить високим рівнем латентності. У латентній злочин­ності можна виділити два її види: 1) "природну", тобто не виявлену адміністрацією УВП в силу самої специфіки злочинів серед засудже­них і соціально-правової пасивності певної їх частини; 2) "штучну" латентність, яка охоплює ті злочини, про які відомо посадовим осо­бам УВП, але вони не порушують кримінальних справ з різних мо­тивів, як правило, кар'єристських, і не реєструють злочинні дії.

Наявність латентної злочинності у місцях позбавлення волі є особливо небезпечним явищем, оскільки це завдає непоправної шко­ди процесу ресоціалізації засуджених, порушує принцип невідворот­ності покарання, заохочує вчиняти все нові і більш тяжкі злочини, породжує у засуджених недовіру до працівників УВП. Тому бороть­ба з латентною злочинністю має неабияке значення. Зокрема, по­трібно співставляти кримінальну статистику з даними про адмініст­ративні та дисциплінарні правопорушення серед засуджених. Якщо, наприклад, число кримінально-караних тілесних ушкоджень змен­шується, а дисциплінарних і адміністративних порушень, пов'язаних із побиттям засуджених, зростає, то є всі підстави вважати, що має місце збільшення латентної злочинності цього виду. Ефективним за­собом виявлення латентної злочинності в УВП є аналіз скарг, заяв і повідомлень про різні проступки як з боку засуджених, так і адмі­ністрації, прийом з особистих питань засуджених посадовими особа­ми УВП, прокуратури тощо.

Слід мати на увазі, що пенітенціарна злочинність тісно пов'язана з іншими негативними явищами — алкоголізмом, наркоманією, не­законним обігом холодної зброї, суїцидом. Тому підхід до боротьби з нею має бути комплексним, охоплювати всі ці явища. Це ж саме стосується кримінологічних досліджень у цій сфері.

§ 2. Детермінанти пенітенціарної злочинності

Злочинність серед засуджених є частиною загальної злочиннос­ті. Тому вона детермінується як загальними, так і специфічними кримінологічними факторами, що криються в умовах виконання кримінальних покарань. Злочини тут виступають результатом складної взаємодії антисоціальних властивостей особи засуджених

153

та середовища, в якому вони знаходяться. Але вирішальну роль ві­діграють особистісні чинники, насамперед, мотивація злочинної по­ведінки. Це в основному бажання підтримати престиж серед засу­джених, що переходить у насильницьку або корисливо-насильниць­ку мотивацію. Крім того, часто зустрічається прагнення завоювати лідерство, що проявляється у спробах силою нав'язати свою волю іншим¹.

До соціально-психологічних чинників пенітенціарної злочинності належать:

• стан фрустрації деяких засуджених, що породжує агресію
  (у тому числі групову);

• почуття страху;

• відчуття нудьги та безвиході;

• алкоголізм, наркоманія, токсикоманія, гомосексуалізм;

• міжособистісні та міжгрупові конфлікти;

• психологія натовпу, яка знеособлює людину і породжує у неї
  комплекс неповноцінності.

Злочинність серед засуджених породжує дисфункції інституту виконання кримінальних покарань, що, своєю чергою сприяє вчи­ненню злочинів ув'язненими. Якщо УВП не відповідають своєму призначенню, то вони лише поглиблюють деформацію особи злочин­ців. Дослідження показують, що злочини в середовищі засуджених значною мірою пов'язані зі стійкими викривленнями їх ціннісних орієнтацій. Це негативне ставлення до праці, норм права, уявлення про те, що авторитет можна завоювати силою чи приниженням слабших, побиттям собі подібних, опором адміністрації УВП, ство­ренням неформальних угруповань на порушення вимог режиму то­що. Соціальна пасивність засуджених теж може розглядатися як збочена орієнтація. Вона виявляється в ухиленні від суспільно-ко­рисної праці, пияцтві, наркоманії, а в деяких випадках — у самогуб­стві. Сюди також відносяться:

• негативне сприйняття необхідності дотримання режиму;

• нігілістичне ставлення до загальноосвітньої та професійно-
  технічної освіти;

• несприйняття будь-яких форм виховної роботи, яка, до речі,
  проводиться непрофесійне та формально²;

Див.: Колб О. Г, Барчук А. Б., Кулічук М. М. Запобігання злочинності у місцях позбавлення волі: Метод, рекомендації. — Луцьк, 2000.

о

Нікаїенко Д. О. Культура професійного спілкування із засудженими // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. — К.: Бюлетень Київського інституту внутрішніх справ, 1997, - №2. - С.57-61.

• лояльне ставлення до засуджених, які вчиняють злочини в УВП;

• схвалення норм кримінальної субкультури¹.

Важливим чинником пенітенціарної злочинності є недоліки в системі виконання кримінальних покарань. Успішне функціонуван­ня цієї системи залежить від багатьох факторів, зокрема: чіткого ви­значення її цілей, завдань, раціональної організації внутрішніх та зовнішніх зв'язків, належного ресурсного забезпечення. Інакше, ця система даватиме збої, викликатиме конфлікти як між засуджени­ми, так і між ними та адміністрацією УВП, що негативно позначати­меться на перевихованні засуджених.

Фактори, що зумовлюють недоліки у діяльності УВП, можна по­ділити на: юридичні; економічні; організаційні та соціально-психоло-гїчні. їх усунення потребує суттєвого поліпшення умов тримання за­суджених, удосконалення кримінально-виконавчого права, форму­вання пенітенціарної системи відповідно до вимог міжнародних стандартів.

Кримінологічні дослідження свідчать про те, що детермінантами злочинності у місцях позбавлення волі є:

1. наявність у значної кількості засуджених тих чи інших психіч­
   них аномалій;

2. велика частка серед засуджених є рецидивістами (майже по­
   ловина раніше судимі);

3. невисокий освітній рівень і примітивні потреби;

4. емоційна нестійкість особи, обмежена здатність саморегуляції
   поведінки, стан збудженості;

5. конформізм, залежність від інших засуджених і водночас не­
   можливість змінити оточуюче середовище;

6. занурення у своє "я", замкнутість, песимізм та інші депресив­
   ні стани, які за відсутності здорової розрядки виливаються у хулі­
   ганство, насильство, злісну непокору адміністрації УВП;

7. завищена самооцінка, впертість, а у затятих рецидивістів —
   деспотизм, який разом з організаторськими здібностями сприяє вчи­
   ненню групових, ретельно підготовлених злочинів;

8. криміногенність самого середовища засуджених, що виявля­
   ється у: а) зловживаннях з боку працівників УВП та порушеннях
   прав засуджених. Так, у 1998 році в УВП мали місце 217 фактів не­
   службових взаємин персоналу із засудженими, за різні правопору­
   шення звільнено зі служби 501 особу²; б) міжособистісних ворожих

¹ Див.: Лирожков В. Ф. Законн преступного мира молсдежи. Криминальная суб-
культура. — Тверь, 1994. — 165 с.

² Див.: Бюлетень ДДУПВП. - К., 1999. - № 2. - С. 11.

154

155

стосунках через програш у карти, несплату якогось боргу, примус до гомосексуального акту тощо.

До факторів, що сприяють вчиненню злочинів ув'язненими, можна віднести:

• переповненість УВП, що значно погіршує комунально-побуто­
  ві та санітарно-гігієнічні умови утримання засуджених;

• незабезпеченість УВП необхідним матеріально-технічним об­
  ладнанням, неукомплектованість особовим складом та кваліфікова­
  ними спеціалістами;

• недоліки в організації та проведенні профілактичної роботи;

— недостатня забезпеченість інженерно-технічними засобами
об'єктів охорони та нагляду;

• прорахунки у здійсненні контролю за засудженими, збиранні,
  обробці та аналізі інформації, потрібної для прийняття рішень щодо
  запобіжної діяльності, перекриття каналів проникнення у зону забо­
  ронених предметів;

• недоліки в забезпеченні режиму тримання ув'язнених, роботі
  з їх скаргами, заявами, листами;

• вади в оперативно-розшуковій діяльності;

• недоліки у виховній роботі із засудженими та підвищенні їх
  освітньо-професійного рівня.

Не можна також не враховувати віктимологічний аспект цієї проблеми. Він може бути пов'язаний з: особливостями ситуації (стан сп'яніння, хвороба, дефекти психіки тощо); легковажним ставленням до своєї безпеки; небажанням проінформувати адмініст­рацію УВП про злочин чи інші правопорушення; провокуючою пове­дінкою.

Мають місце і ситуації, коли події до останньої миті розвивають­ся так, що їх учасники мають однакову ймовірність стати жертвою злочину. Всі ці обставини треба враховувати при здійсненні профі­лактичної діяльності в УВП.

§ 3. Кримінологічна характеристика осіб, які вчиняють злочини в місцях позбавлення волі

Всебічне вивчення особи — необхідна передумова пізнання детермінанти протиправної поведінки засуджених до позбавлення волі, планування та організації процесу їх ресоціалізації. Йдеться про те, яка ймовірність вчинення ними нових злочинів під час відбу­вання покарання.

156

О. А. Герцензон вказував на два аспекти вивчення злочинців. Один із них — індивідуальне соціологічне вивчення з метою вияв­лення умов, що сприяють вчиненню злочину, та вжиття найефек­тивніших запобіжних засобів, включаючи ті, що спрямовані на ви­правлення і перевиховання злочинця. Другий аспект полягає у ви­вченні особи з метою виявлення та узагальнення тих головних соці­альних рис, якими характеризуються злочинці у своїй масі, і тих чинників вчинення злочинів, якими характеризується злочинність як їх статистична сукупність. Отже, мовиться про діалектичну вза­ємодію одиночного І загального, випадкового і закономірного.

У кримінологічній літературі існує і підхід, при якому головна увага надається вивченню самого злочинця, його особистісних влас­тивостей. Тут за вихідне береться людина, що вчинила злочин, як суб'єкт соціальних зв'язків та відношень. Злочинець як особа, від­різняється від Інших людей, а тому є всі підстави розглядати подіб­ну особу як якісно відмінну від решти громадян. Без цього саме вчення про особу злочинця втрачає усілякий сенс (О. Б. Сахаров). Щодо загальної характеристики особи злочинців у місцях по­збавлення волі, то можна сказати, що цей тип відображає певну ці­лісність соціальне надбаних, відносно стійких криміногенних влас­тивостей, визначальними серед яких є невідповідність їх свідомості та діяльності правовим нормам, що регулюють процес виконання кримінальних покарань. Кримінологічна типологія цих осіб має включати три групи ознак: а) що відображають ступінь їх криміно­генного зараження; б) характер особистісних деформацій; в) що роз­кривають генезис злочинної поведінки під час відбування покаран­ня. Виходячи з цього, можна виокремити п'ять основних типів зло­чинців: 1) випадкові; 2) ситуаційні; 3) нестійкі; 4) злісні; 5) особли­во злісні. В свою чергу, це дає підстави говорити про наявність і таких типів злочинців в УВП, як: послідовно-криміногенний, ситуа­тивно-криміногенний і ситуативний.

Послідовно-криміногенний тип ув'язнених злочинців формуєть­ся в мікросередовищі, де норми права систематично порушуються, і злочин випливає із стійких антисоціальних поглядів, установок та орієнтацій суб'єкта. Ситуація вчинення злочину активно створюєть­ся ним самим. Представники цього типу здатні пристосовувати до :ебе будь-яке мікросередовище, тому їх злочинна поведінка віднос-ю автономна від нього.

Ситуативно-криміногенний тип характеризується порушен-Іям моральних норм і правил режиму тримання, формується в сере-Іовищі з певною системою протиріч; до злочину такого засудженого

157

призводить несприятлива ситуація та весь попередній антисуспіль-ний спосіб життя.

Ситуативний тип вчиняє злочини під вирішальним впливом си­туації, що виникла не з його вини, а за умови порушення моральних чи правових норм. В таких випадках особа може не знайти, не зва­жаючи на її слабко виражену деформацію, правомірних способів ви­рішення конфлікту.

Знаючи характерні особливості кожного типу ув'язнених зло­чинців, можна диференційовано підійти до налагоджування попере­джувальної роботи з ними, зокрема з урахуванням мотивації злочин­ної поведінки: а) із зневажливим ставленням до людини; б) із корис­ливою спрямованістю; в) із негативним ставленням до правопорядку в УВП; г) Із легковажним відношенням до дотримання різних пра­вил техніки безпеки. Ці питання мають вирішуватися разом з оздо­ровленням мі кросе редовища засуджених (установи, загону, брига­ди), а також врахуванням соціально-демографічних, кримінально-правових та інших характеристик,

Засуджені, які не відійшли від кримінальної діяльності, досить активно застосовують засоби психологічного самовиправдовування та самозахисту. Інколи це відбувається підсвідоме, задля "реабіліта­ції" себе і своїх вчинків. У науковій літературі наводяться такі мо­делі психологічного самозахисту вказаних осіб: заперечення підстав для відповідальності; невизнання від шкоди, завданої злочином та наявності жертви злочину; "засудження засуджуючих" і тих, хто виконує покарання; посилання на несприятливі обставини. Зміст І форми психологічного самозахисту істотно відрізняються залежно від загального рівня розвитку ув'язненого, його моральної та право­вої культури.

Можна виділити три основних етапи розвитку моральності осо­би: 1) так звану доморальну свідомість, коли норми моралі ще не засвоєні; 2) згоду із загальновизнаними нормами суспільства; 3) ав­тономну мораль. На кожному з названих етапів ставлення суб'єкта до норм моралі різне, не однакова й оцінка власних вчинків. На пер­шому етапі модель самооправдання досить проста: видати себе не­винним, жертвою зовнішніх обставин тощо.

За даними нашого дослідження, засуджені, які вчинили корисли­ві злочини, в більшості випадків (63 %) обмежувалися формальною констатацією факту злочину без будь-яких його оцінок та пояснень. Ті, що вчинили насильницькі злочини, віддавали перевагу насту­пальній тактиці, звинувачуючи в усьому потерпілих (такі оцінки да­ли — 87 % вбивць і 52 % хуліганів). Близько половини опитаних в'язнів вважають, що "закони потрібні для охорони держави".

158

На незгоду з нормами кримінального права вказали тільки 12,8 % з числа вперше засуджених і 18,8 % — рецидивістів. Разом З тим, кожен другий з опитаних вважає, що бувають випадки, коли порушення закону можна виправдати з таких мотивів: незвичай­ність, складність ситуації та порушення правових норм задля допо­моги близьким людям. На "захист справедливості" посилалося 20 % засуджених, які вчинили вбивства, а своїх прав — ЗО %.

Стосовно психологічного самозахисту ув'язнених на третьому етапі їх моральної запущеності треба зазначити, що тут вже форму­ється автономна система моральних уявлень та цінностей. Суб'єкт повністю не сприймає існуючі в УВП правила поведінки. Віддається перевага особистим або груповим нормам, які, на його думку, сто­ять вище загальноприйнятих. У свідомості таких засуджених вироб­ляється (чи вже був вироблений) свій моральний імператив, яким вони й керуються під час відбування покарання.

Конкретні кримінологічні дослідження показують, що такий Ім­ператив властивий в основному затятим рецидивістам, які демонст­рують егоїзм, свавілля, глибоку неповагу до чужого життя, честі й гідності. Ппертрофована самооцінка своєї "персони" тісно переплі­тається зі страхом перед покаранням, а тому автономна мораль є маловтішним прикриттям порожнечі й беззмістовності свого Існу­вання.

§ 4. Попередження злочинів серед ув'язнених в місцях позбавлення волі

Виходячи із стратегічних напрямів боротьби зі злочинністю, ви­значених вищими органами державної влади України та рішеннями Міністерства внутрішніх справ і Державного департаменту з питань виконання покарань, у всіх ланках пенітенціарної системи має бути налагоджений комплексний підхід до запобігання злочинів серед ув'язнених. Як відомо, під запобіганням (профілактикою) злочи­нів розуміють особливий вид соціальної діяльності, що забезпечує таке перетворення суспільних відносин, у результаті якого усува­ються, нейтралізуються чи блокуються детермінанти злочинної по­ведінки. Це стосується усієї злочинності. Спеціально-кримінологіч­на профілактика спрямована на запобігання окремим видам злочи­нів, до яких належить і пенітенціарна злочинність.

У системі спеціально-кримінологічної профілактики виділяють: 1) ранню профілактику, спрямовану на усунення чинників, які

159

негативно впливають на формування особи, і запобігання ЇЇ перехо­ду на злочинний шлях;

2. усунення факторів, що обумовлюють конкретні злочини;

3. запобігання рецидивним кримінальним проявам.
   Загальноприйнятим у кримінології є також поділ профілактики

на загальну й індивідуальну. Загальна профілактика передбачає усу­нення детермінант певних злочинів і включає економічні, соціально-психологічні, правові та організаційні заходи¹. Виходячи з цих поло­жень, заходи загальної профілактики у місцях позбавлення волі можна поділити на: методи виявлення та методи усунення, нейтра­лізації й блокування криміногенних факторів. До методів виявлення чинників злочинності в УВП належать:

І). Перевірка роботи адміністрації вищестоящими органами ДДУПВП та прокуратури. Функції контролю за діяльністю УВП по­кладені на центральний та обласні апарати управління ДДУПВП.

2). Виявлення криміногенних зон в УВП, де найчастіше вчиня­ються злочини; типових для всіх установ недоліків у роботі, що сприяють вчиненню злочинів засудженими; кількісних та якісних змін контингенту засуджених; злочинної субкультури у кожній установі.

До методів усунення, нейтралізації чи блокування факторів зло­чинності в УВП належать:

1. технічне переоснащення установ, засобів комп'ютерної оброб­
   ки інформації, охорони та спостереження;

2. укомплектування установ висококваліфікованими кадрами;

3. вживання комплексних оперативних заходів із залученням
   усіх сил та засобів, включаючи інші УВП та органи внутрішніх
   справ;

4. налагодження чіткого обміну інформацією між різними під­
   розділами установи та системи в цілому про кримінальних лідерів та
   їх угруповання з метою своєчасної профілактики цієї категорії осіб;

5. недопущення переповнення УВП;

6. підвищення дисципліни працівників установ, сприяння просу­
   ванню їх по службі та звільнення з УВП нерадивих співробітників.

7. створення окремих загонів з числа злісних порушників режи­
   му відбування покарання;

8. роз'єднання групи, що створює джерело напруги, введення до
   її складу засудженого, який може запобігти конфліктам.

Ефективним засобом загальної профілактики є вирішення проб­лем з працевлаштуванням засуджених, організацією їх відпочинку

¹ Криминология. - М., 1999. - С. 74.

160

та культурного дозвілля. Значний вплив на стан злочинності має встановлення належного адміністративного нагляду за засуджени­ми, залучення до вживання заходів загальної профілактики інших організацій, широкої громадськості. Це допоможе зменшити число криміногенних ситуацій у середовищі ув'язнених.

Особливе місце серед заходів загальної профілактики посідають методи вирішення конфліктних ситуацій, що дають змогу:

переорієнтувати засуджених на мирний шлях вирішення конфлікту;

стримувати учасників конфлікту під загрозою застосування до них примусу;

роз'єднання ворогуючих суб'єктів шляхом переведення їх в іншу бригаду чи загін, у штрафний Ізолятор, приміщення камерного типу тощо.

У науковій літературі пропонуються й інші заходи загальної про­філактики злочинів у місцях позбавлення волі, а саме:

— модернізація відповідної законодавчої бази (А. Алексєев,
Ю. Антонян, А. Долгова);

• приведення відповідно до закону численних відомчих норма­
  тивних актів (В. Лихолоб, І. Лановенко, І. Каретников);

• гуманізація режиму утримання засуджених (Р. Синьов, Г. Ра-
  дов, О. Сєвєров);

• залучення до цієї справи представників релігійних конфесій
  [М. Мелентьєв, В. Ковалець, О. Морозов);

— наділення адміністрації УВП деякими повноваженнями слід-
Іих органів (М. Ліненко, О. Джужа, О. Колб).

Індивідуальна профілактика — це спеціальна діяльність, спря-ювана на виявлення та виправлення осіб, з боку яких можна очіку-Іати вчинення злочинів (у цьому випадку — в місцях позбавлення юлі).

Засобами індивідуального запобігання суспільне небезпечним ді-Інням в УВП виступають:

1). Вивчення особи засуджених: аналіз кримінальних і особових :прав, поштових відправлень; опитування осіб, які добре знають за-•удженого; спостереження за його оточенням; тестування.

2). Облік засуджених, що мають відхилення у поведінці: ведення Іартотек (алфавітних, за видами порушень тощо); комп'ютерного )бліку, що включає всі основні дані про особу.

4). Методи контролю за поведінкою засуджених, які перебува­ють на обліку: контроль за допомогою оперативно-розшукових при­йомів; повторне обстеження протягом певного часу одними й тими ж методами; догляд, обшук, цензура кореспонденції, перевірка поси­лок, передач та інші режимні заходи; опитування засуджених та персоналу УВП.

161

До індивідуальної профілактики злочинів серед ув'язнених нале­жать також методи зміни особистісних якостей (самовиховання, аутотренінг тощо) та оптимізащї взаємовідносин у місцях позбав­лення волі (групова психотерапія, раціональний розподіл засудже­них по загонах і т. п.).

Вчені вважають, що вирішальним фактором у генезисі злочинної поведінки ув'язнених є почуття відчуженості і дискомфорту '. У зв'язку з цим, основним напрямком індивідуальної профілактики му­сить бути діяльність адміністрації в плані щодо адаптації засудже­них до умов утримання в УВП. Залежно від того, як особа взаємодіє із середовищем, розрізняють три типи адаптаційного процесу: 1) активний вплив індивідуума на соціальне середовище; 2) пасив­не, конформне входження в групу; 3) активний вплив середовища на особу². Це також має враховуватися в індивідуальній профілак­тиці завдяки поінформованість адміністрації про особу, яка прибула в установу, та її подальшому вивченні.

Ще одним важливим заходом індивідуальної профілактики є створення так званого архівного банку даних про осіб, котрі перебу­вають на профілактичних обліках. Ці дані можна використовувати як в УВП, так і на волі, передаючи відповідну інформацію в терито­ріальні органи внутрішніх справ. Останні, у свою чергу, при арешті особи мають негайно направляти в УВП всю інформацію щодо тих, які перебували на профілактичному обліку в правоохоронних органах.

Наостанок, варто висловити деякі критичні зауваження стосов­но загальної та індивідуальної профілактики злочинів засуджених.

Щодо загальної профілактики:

1). її якість не задовольняє ні потреби УВП, ні суспільства, ос­кільки не виконується одне з основних завдань кримінального і кри­мінально-виконавчого права — не допустити вчинення засуджени­ми нових злочинів.

2). Цим видом соціальної діяльності займаються тільки органи виконання покарань і повністю самоусунулися від неї інші державні інституції та громадськість,

3). Створення в Україні окремого відомства з питань виконання покарань диктує нагальну необхідність залучення до цієї справи ор­ганів місцевої влади та управління, особливо з питань матеріально-

¹ ХахряковГ. Ф. НаразнькзггапахацравогосмьІсла//Дорогадальняя, казеннийлрм, — М-, 1990.-С. 8-19.

О

Савчук Л. О. Формування адаптивних можливостей у вихованців ВТК, які звільня­ються з місць позбавлення волі // Соціальна реабілітація неповнолітніх, які повернули­ся з місць позбавлення волі у соціальних службах для молоді. — К., І995. — С. 27.

162

технічного, санітарно-гігіенічного забезпечення, харчування, надан­ня комунальних послуг, працевлаштування засуджених тощо,

4). Застосування до винних інших покарань, не пов'язаних із по­збавленням волі (як це робиться в цивілізованих країнах), зменшить об'єктивну залежність ув'язнених від злочинного середовища, а от­же, і рівень злочинності.

5). Назріла потреба ефективнішого використання таких інститу­тів як переведення засуджених у колонію-поселення І умовно-до­строкове звільнення.

Щодо індивідуальної профілактики:

1). Слід використовувати не лише внутрішні можливості УВП, а й зовнішні (батьків, рідних, соціальне корисні зв'язки засудженого, громадськість, благодійні фонди тощо).

2). Індивідуальне попередження злочинів має грунтуватися не тільки і не стільки на правових заходах, як на загальноосвітніх ме­тодах (досягненнях різних галузей науки, особливо психології, со­ціології, психіатрії) та загальнолюдських цінностях культури.

3). Сам процес профілактики має бути безперервним, цілеспря­мованим і динамічним.

4). Метою індивідуального запобігання злочинам засуджених має стати зміна мотиваційної сфери як основи корекції їх свідомості

та поведінки.

5). Індивідуальна профілактика злочинів — не самоціль в діяль­ності УВП, а лише необхідний засіб ресоціалізащ'ї ув'язненого.

За її здійснення слід точно дотримуватися положень Конституції України, міжнародно-правових документів з гуманітарних питань І норм національного законодавства, що визначають і гарантують пра­ва засуджених.

Питання для самоконтролю

1. Які особливості злочинів, що вчиняються в місцях позбавлення
   волі?

2. Які особливості структури та характеру злочинів в місцях поз­
   бавлення волі?

3. Що характерно для механізму злочинної поведінки в установах
   виконання покарань?

4. Вплив традицій та законів злочинного св'ггу на криміногенну
ситуацію в місцях позбавлення волі.

5. Проблеми реформування системи виконання покарань та
заходи профілактики злочинів в місцях позбавлення волі.

163

Глава 12. Кримінологічні аспекти наркомани та проституції

§ 1. Поняття "фонових" явищ.

§ 2. Кримінологічна характеристика наркомани.

§ 3. Попередження наркомани і наркобізнесу.

§ 4. Кримінологічна характеристика проституції та її профілактика.

Таким чином, "фонові" явища можна визначити як сукуп­ність аморальних проявів, що суперечать загальноприйнятим нормам поведінки, і які органічно взаємопов'язані зі злочинніс­тю, оскільки детермінують одне одного і тягнуть за собою со­ціальну деградацію особи (а зрештою — і всього суспільства).

Зупинимось докладніше на кримінологічних проблемах наркома­нії та проституції.

§ 1. Поняття "фонових" явищ

З'ясування суті злочинності та її детермінанти буде неповним без урахування інших негативних суспільних явищ, що тісно пов'я­зані з нею. Ці явища досить різноманітні, але всі вони сприяють іс­нуванню злочинності і, навпаки. Тобто, одне обумовлює і взаємодіє з іншим. Негативні явища ніби обрамовують злочинність, тому їх ще називають "фоновими". До них належать: наркоманія, токсикома­нія, алкоголізм, проститущ'я і ведення паразитичного способу життя (ухилення від соціальне корисної діяльності, бродяжництво, жеб­рацтво);

Зазначимо, що за окремі з цих видів антисоціальної поведінки встановлена адміністративна відповідальність. В їх основі лежить аморальність, бажання жити всупереч інтересам суспільства. Деяка частина названих проявів може мати в силу несприятливого збігу обставин: жебрацтво як безвихідна ситуація; наркоманія як наслі­док ін'єкцій під час тяжкої хвороби; зараження венеричною хворо­бою через донорську кров тощо. Але ці винятки не змінюють загаль­ної криміногенної ролі "фонових" явищ, яка виявляється у наступ­ному:

1. ведення паразитичного способу життя вимагає певних кош­
   тів, які найлегше здобути злочинним шляхом;

2. стан наркотичного чи алкогольного сп'яніння послаблює са­
   моконтроль особи, що полегшує вчинення злочину;

3. аморальність призводить до підвищеного ризику стати жерт­
   вою злочину, тобто до високої віктимності;

4. самі по собі злочинними є незаконні операції з наркотиками,
   фальшування спиртних напоїв, утримання притонІв для вживання
   наркотиків чи розпусти, звідництво й інші форми антисоціальної по­
   ведінки.

164

§ 2. Кримінологічна характеристика наркоманії

Наркоманія — це хворобливий потяг до наркотичних засобів. Поряд з наркотиками, останнім часом все більше поширюється не-медичне вживання психотропних і сильнодіючих речовин, хворобли­вий потяг до яких називається токсикоманією.

У лютому 1995 року були прийняті два закони: "Про обіг в Ук­раїні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і пре­курсорів" і "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних за­собів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними", що створили надійну правову базу для боротьби з наркоманією і токсикоманією. У цих законах наводиться поняття наркоманії як хворобливого психічного стану, зумовленого зловживанням нар­котичними засобами, і такого, що характеризується психічною або фізичною залежністю від них. Наркоман — це особа, якій ме­дичним закладом у визначеному порядку встановлено діагноз "нар­команія". Аналогічним є поняття "токсикоман" і "токсикоманія".

Перелік наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів затверджується Кабінетом Міністрів України за по­данням Міністерства охорони здоров'я і публікується в офіційних

виданнях.

Обіг деяких наркотичних засобів, психотропних речовин і пре­курсорів дозволяється лише в медичних, науково-дослідних або навчальних цілях. Він здійснюється підприємствами державної і ко­мунальної форм власності за наявності у них відповідних ліцензій. Реалізація громадянам наркотичних чи психотропних речовин може проводитися тільки за рецептом лікаря через аптечні заклади, у яких є дозвіл на цей вид діяльності.

До найпоширеніших наркотиків належать; анаша, гашиш, мари­хуана, морфій, героїн, кокаїн. Все більшого розповсюдження набу­вають наркотики на синтетичній основі — ЛСД: амфетаміни, мета-мфетаміни тощо, що за своїм впливом конкурують з наркотиками, виготовленими з природної сировини. Наймодніший метамфетамін —

165

"екстазі" — має до 40 різновидів. Серед сильнодіючих засобів ток­сикомани вживають лікарські препарати, які належать до снотвор­них або транквілізаторів — седуксен, реланіум, клофелін, нозепам, похідні барбітурової кислоти. Крім того, вони використовують хіміч­ні речовини й реактиви — ефіри, ацетон, діхлоретан, хлороформ, бензин, антифриз, толуол, а також побутові хімічні засоби — пля-мовивідники₍ туалетну воду, клеї, розчинники фарб, рідини для чистки одягу, аерозолі тощо.

Наркотичні й психотропні речовини вживаються шляхом їх вве­дення в організм за допомогою шприца, паління, ковтання, нюхан­ня. Сенс вживання цих речовин полягає у тому, що вони виклика­ють ейфорію, яка на деякий час наділяє людину незвичайними почуттями, аж до бачення галюцинацій. Після цього настає стан прострації (наркотичного сну), а потім збудження змінюється при­гніченням центральної нервової системи (синдром абстиненції). За короткий термін вживання наркотиків (інколи — кількох тижнів) особа стає хворою на наркоманію.

Небезпека цієї хвороби полягає в тому, що вона дуже швидко й безповоротно руйнує фізичне і моральне здоров'я людини. Смерть здебільшого настає через кілька років інтенсивного вживання нар­котиків, але їй передує повна деградація особи (відмова від соціаль-но корисної праці, психічна нестійкість, порушення у статевій сфері, втрата пам'яті, тероризування рідних і знайомих тощо). Звідси і випливає нерозривний зв'язок наркоманії зі злочинністю, який про­являється у:

1. злочинах, вчинених під безпосереднім впливом наркотиків на
   організм: убивства, тілесні ушкодження, зґвалтування, хуліганство
   тощо;

2. вчиненні злочинів з метою заволодіння грошима або речами
   для придбання наркотиків. Сьогодні частка таких злочинів стано­
   вить понад 10 % від усієї сукупності крадіжок, розбоїв, грабежів і
   вимагань;

3. протиправних діях, пов'язаних із виготовленням та збутом
   наркотиків, найнебезпечніші з яких відносяться до наркобізнесу і
   мають ознаки організованої злочинності. Так, у 1999 році в Україні
   виявлено 42,6 тис. злочинів, пов'язаних із незаконним обігом нарко­
   тиків, що удвічі більше, ніж у 1994 році.

Крім того, немедичне вживання наркотиків призводить до чис­ленних самогубств, побутового й виробничого травматизму, смер­тей від передозування вживаних засобів (так званий "золотий по­стріл"). Практично всі наркомани, які вживають опіати, хворі на ге­патит, значна кількість — на СНІД і венеричні хвороби.

166

І Сьогодні у світі зареєстровано майже 100 млн наркоманів. В Ук->аїні їх офіційно налічується близько 90 тис.; за день на облік ста-Іиться до 50 осіб. 90 % наркоманів — це особи віком до ЗО років. Зазначимо, що за оцінками експертів, реальна кількість наркоманів в Україні сягає 1 млн осіб. На жаль, прогнози щодо розвитку нарко­манії не втішні, оскільки спостерігаються такі тенденції:

1) наркоманія омолоджується та фемінізується. Соціологічні
опитування показують, що значна частина студентів І учнів середніх
навчальних закладів так чи інакше причетна до вживання нарко­
тиків;

2) зростає питома вага тяжких форм наркоманії, у тому числі по­
лі наркоманії;

3) виник ринок "важких" наркотиків (героїн, кокаїн);

4) з'являються нові види токсикоманії серед неповнолітніх І мо­
лоді (вдихання парів оргрозчинників, групові форми вживання пси-
хоактивних препаратів тощо);

5) поширюється немедичне вживання наркотиків у всіх соціаль­
них групах (робітники, службовці, безробітні та, навіть, бізнесме­
ни);

6) основна маса наркоманів і наркоділків (близько трьох четвер­
тей) — це особи, які полишили суспільне корисну працю І прагнуть
заробити на людській біді.

Чим це можна пояснити? В глобальному плані XX століття — час небачених потрясінь у соціальній сфері. Дві світові війни, що не мали аналогів в історії людства, кровопролитні революції, мільйони жертв репресій. Це один бік проблеми. Другий — страх перед зброєю масового знищення, поширенням невиліковних хвороб, орга­нізованою злочинністю тощо. Ці та низка інших чинників зумовили те, що частина людей втратила психологічну стійкість, забажала бу­ти подалі від лякаючої дійсності, знаходячи порятунок у наркотизмі чи алкоголізмі. В Україні до того ж наклалася глибока сощально-окономічна криза на зламі XX і XXI століть.

Серед різних категорій населення виникли духовна порожнеча, крах особистих сподівань (фрустрація). У молоді, яка краще адапту­ється до сучасних умов, водночас відсутні життєві плани через не­визначеність у багатьох питаннях близького і далекого майбутнього, Все це відбувається на фоні різкого зниження життєвого рівня пе­реважної більшості громадян. Як наслідок, маємо низьку загальну культуру населення і, передусім, молоді. Звідси — споживацьке ставлення до життя, незацікавленість у духовному зростанні, потяг до так званої масової культури, що ігнорує моральні цінності, наса­джує порнографію і насильство. Саморуйнуюча поведінка (в тому

167

числі вживання наркотиків) є невід'ємним елементом цієї субкуль-тури. Сказане зумовлює конформізм, нездатність подолати вплив референтної групи, де вживають наркотики, легковажність в оцінці ситуації, прагнення до миттєвої утіхи, "все спробувати у житті".

Варто зазначити, що проблема наркоманії довгий час у нас за­мовчувалася. Домінував погляд, що вона можлива лише в капіталіс­тичних країнах, тому й не було дієвих заходів антинаркотичної про­паганди, не створено громадської думки, що засуджувала б вживан­ня наркотиків. Та й зараз не маємо належних засобів боротьби з наркоманією, насамперед у міністерствах охорони здоров'я та внут­рішніх справ. Не вистачає кваліфікованих лікарів-наркологів і психі­атрів, спеціалістів з протидії наркобізнесу. Методи лікування в ЛІТІ, що функціонували донедавна в системі МВС, були неефектив­ні. Реально виліковувалися лише кілька відсотків з тих, хто там пе­ребував.

Негативним чинником є і те, що Україна має велику сировинну базу наркотиків. А можливість здобути злочинним шляхом доходи, які чесною працею заробити не можна, штовхає сільських мешкан­ців на культивування снотворного маку. Щорічно в Україні виявля­ється і ліквідується його посівів на площі 1300 км². Щодоби реєст­рується понад 100 злочинів, пов'язаних із незаконним обігом нарко­тичних засобів. Як показують дослідження, злочинцями в основно­му є особи у віці до ЗО років, серед яких майже 90 % — безробітні. Споживачами є особи без певних занять — 80,9 %; робітники — 12,7 %; учні профтехучилищ і шкіл — 1,9 %; студенти — 1,7 %; інші — 2,8 %. Щодоби з нелегального обігу вилучається понад 100 кг наркотиків і наркотичної сировини, але (за світовим досві­дом) це не більше 1/10 її реальної маси.

Важливо зауважити, що жодний вид злочинної діяльності не мо­же зрівнятися з наркобізнесом за рівнем прибутків. Ось чому кри-міналітет невпинно активізується і в Україні. З появою стабільної гривні сюди почали завозитися важкі наркотики. А відмити "брудні" гроші у нас не становить будь-яких труднощів, бо системи контролю за джерелами походження капіталів практично не існує. Чимало наркоділкїв самі є наркоманами, а що стосується дрібних спожива­чів, то вони досить активно втягують у вживання наркотиків осіб зі свого оточення.

Зазначимо також, що сьогодні наша митна служба не має до­статньої кількості фахівців І технічних засобів, що могли б контро­лювати весь товаропотік через Україну. Це сприяє контрабанді нар­котичних засобів. Як показує світовий досвід, частина транзитного товару завжди осідає у тих країнах, через які він переправляється,

168

. вона тим більша, чим більшим є потік. Враховуючи те, що Україна є транзитною державою між Сходом і Заходом, можна зробити від­повідний висновок.

§ 3. Попередження наркоманії і наркобізнесу

За Ініціативою України ООН оголосила останнє десятиріччя XX століття "Десятирічкою боротьби з наркоманією". Світове спів­товариство здійснює боротьбу з поширенням наркотиків у таких

напрямках:

1. Широка профілактична діяльність, спрямована на недопущен­
   ня втягнення молоді у вживання наркотиків. З цією метою застосо­
   вуються найновіші досягнення медицини, психіатрії, педагогіки, за­
   лучається широка громадськість. Вважається, що цей напрямок му­
   сить бути пріоритетним у кожній державі.

2. Силова боротьба з наркобізнесом із залученням спеціалізова­
   них установ, військової техніки, фахово підготовлених працівників,
   контроль за відмиванням "брудних" грошей, захоплення наркокур'є-
   рів і вихід через них на лідерів нзркокартелів.

3. "Лібералізація" наркотичної проблеми, тобто перехід до ле­
гальної реалізації наркотиків через аптеки та інші торговельні закла­
ди (йдеться щодо "легких" наркотиків). Це дає можливість контр­
олювати ринок збуту наркотиків та проводити повний облік лікуван­
ня наркоманів. Але практика показує, що депеналізація споживання
наркотиків (Голландія, Швеція) не призводить до бажаних результа­
тів. У наркоманів лишається потяг до "важких" наркотиків. На наш
погляд, такий напрямок боротьби з наркоманією не може бути прий­
нятним для України, хоча в Києві, Одесі та деяких інших містах у
рамках проекту ВООЗ здійснюється видача наркоманам шприців,
презервативів, дезрозчину тощо.

В Україні існує також міжвідомчий банк даних осіб, причетних до незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, створено єдиний реєстр хворих на наркоманію. У системі МВС функціонує Управління по боротьбі з незаконним обігом наркотич­них засобів. Воно має свої підрозділи у всіх територіальних і транс­портних підрозділах внутрішніх справ. Спецпідрозділи по боротьбі з міжнародною контрабандою наркотиків діють і в СБУ, Згідно з прийнятим у лютому 1995 року Законом, у системі охорони здо­ров'я створюються спеціалізовані закриті лікувальні заклади (для неповнолітніх у віці 16—18 років — лікувально-виховні заклади) для примусового лікування хворих на наркоманію.

169

В числі економічних заходів профілактики е розробка нових зразків техніки для збирання наркотичних культур з метою змен­шення втрат врожаю, виведення сортів конопель без канабїноїдних сполучень і снотворного маку з низьким вмістом алкалоїдів, змен­шення площ посівів коноплі, збільшення плантацій для їх кращої охорони.

Важливим культурно-виховним заходом профілактики наркома­нії є організація дозвілля молоді. Місцевій владі треба активніше створювати за місцем проживання і при навчальних закладах школи здоров'я, спортивні секції та інші гуртки, розширювати мережу клу­бів за Інтересами, бібліотек, музичних і художніх шкіл, вирішити питання про їх відвідування на пільгових умовах.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України "Про обов'яз­ковий профілактичний наркологічний огляд і порядок його прове­дення" здійснюється огляд осіб із груп ризику. Але в цілому форми надання допомоги хворим на наркоманію у медичних закладах як за­гального, так і закритого типу потребують удосконаленні. Тут до­цільно запозичити зарубіжні методи реабілітації наркоманів (за при­кладами кооперативу Родольфо в Італії, общини Леві Петруса в Швеції, Делансі-стріт у США). Правда, дещо вже робиться в цьому плані у Львові та Одесі. Фахівці розробили антинаркотичні програ­ми для учнів та батьків.

Серед правових заходів боротьби з наркоманією велике значен­ня мають названі вище закони, що стали серйозним кроком уперед в регулюванні проблем, пов'язаних з незаконним обігом наркотиків. Ці закони відповідають міжнародним стандартам і водночас врахо­вують нинішню ситуацію в Україні. Прийняття Закону "Про обов'язкове лікування хворих на алкоголізм та наркоманію" дасть змогу значно покращити наркотичну ситуацію шляхом активізації профілактичних заходів. Серйозно посилена кримінально-правова боротьба з незаконним обігом наркотиків. До Кримінального кодек­су введена низка спеціальних норм про відповідальність за контра­банду наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів, незаконне їх виготовлення та збут тощо.

Органи внутрішніх справ у своїй профілактичній роботі аналізу­ють дані, що характеризують як злочинців, так І споживачів нарко­тиків, фактори, які обумовлюють порушення антинаркоманійного законодавства. Збиранням таких відомостей мають займатися всі служби міліції. Відповідна інформація має надходити і від органів охорони здоров'я, освіти, керівників трудових колективів, громадсь­кості.

170

Індивідуальна профілактика наркоманії здійснюється щодо осіб, які зловживають наркотиками і в діях яких відсутні ознаки злочину, але, виходячи з їхньої антисуспільної поведінки, є імовірність його вчинення. Наркомани "прогресують" поступово і зазвичай прохо­дять такі стадії:

1. нездорового інтересу до наркотиків, їх виготовлення і спожи­
   вання (група відносного ризику);

2. перебування у середовищі наркоманів, схвалення їх поведін­
   ки, разові прийоми наркотиків (група підвищеного ризику);

3. вживання наркотиків більш-менш постійно, але ознаки нарко­
   манії ще відсутні (група тих, хто зловживає наркотиками);

4. формування хворобливої психічної і фізичної залежності від
   наркотиків (група хворих на наркоманію).

Очевидно, що починати профілактику необхідно з представників групи відносного ризику, оскільки вона буде найбільш ефективною.

Профілактика має проводитись за планом з урахуванням реко­мендацій лікаря-нарколога або з його безпосередньою участю. Щодо виявлених наркоманів, то першочерговим заходом мусить бути їх направлення на лікування з подальшою профілактикою. Роботу з особами, які перебувають на профілактичному обліку, треба прово­дити диференційовано, враховуючи їх позитивні та негативні якості. При цьому методи виховання мають поєднуватися із медичним і правовим впливом. Індивідуально-профілактичні заходи передба­чають:

1. Нагляд за поведінкою і способом життя особи, яка профілак-
   тується, реагування на її правопорушення, пов'язані з наркотиками.

2. Вживання оперативно-профілактичних заходів щодо осіб з
   найближчого оточення профілактованого, які провокують його на
   вживання наркотиків чи інших одурманюючих засобів або вчинення
   злочинів.

Запобігання наркоманії потребує ретельного аналізу оперативної обстановки на території, де мають місце нелегальний обіг наркоти­ків та їх немедичне вживання. Вивчаються чинники, що обумовлю­ють порушення антинаркоманійного законодавства та особи, які його порушують. Головним завданням при цьому є усунення цих чинників, або, принаймні, часткове перешкодження їх негативному шливу. Особливу увагу слід звернути на роботу з батьками, які Іають підлітків з ознаками вживання наркотиків (сліди уколів на ті-Іі, поява шприців, різке схуднення, блиск очей, постійне ковтання Іини тощо).

Варто регулярно здійснювати оперативні відпрацювання підпри­ємств і організацій, діяльність яких пов'язана з виробництвом чи ви-

171

користанням наркотичних засобів, хімічних реагентів, де можливе виготовлення синтетичних наркотиків, а також жилого сектора, гур­тожитків, місць дозвілля, де ймовірне немедичне вживання наркоти­ків. До профілактичної роботи треба ширше долучати електронні та друковані засоби масової інформації, щоб разом із журналістами по­стійно виступали лікарі, працівники міліції, прокуратури, педагоги. їх бесіди мають максимально враховувати аудиторію і бути спрямо­вані на розвінчення культу наркотиків, формувати негативне став­лення до осіб, які їх вживають і розповсюджують.

Практично в усіх заходах із запобігання наркоманії важлива участь представників громадськості та батьківського активу, а та­кож тісна взаємодія органів внутрішніх справ і охорони здоров'я. Це, зокрема, стосується:

• міжвідомчих звірок облікових даних на осіб, які вживають
  наркотики;

• обміну інформації про стан наркотизації на конкретній тери­
  торії (об'єкті) та вивчення цього стану;

• спільних виступів перед населенням І в засобах масової ін­
  формації;

• обстеження у наркологів осіб, що підозрюються у вживанні
  наркотиків;

• індивідуально-профілактичної роботи з хворими після їх ліку­
  вання та особами, які стоять на профілактичному обліку.

Окремих заходів запобігання потребує наркобізнес, який мож­на визначити як кримінально-карану корисливу діяльність у сфе­рі незаконного обігу наркотиків у вигляді промислу.

Часто наркобізнесом займаються злочинні формування, які, от­римуючи від нього величезні доходи, "відмивають" їх. У таких ви­падках наркобізнес набирає форми організованої злочинності, якій властиві ієрархічна структура, сувора дисципліна, розподіл ролей, наявність корупційних зв'язків тощо.

Наркобізнес складається з кількох взаємопов'язаних етапів:

1. виробництва, закупівлі чи викрадення наркотичних засобів;

2. доставлення їх до місця реалізації;

3. збуту таких засобів споживачам,

Наркобізнес можна класифікувати за трьома видами. Перший з них характеризується:

• незаконним культивуванням наркотикомістких рослин;

• виготовленням з них наркотичної сировини;

• транспортуванням цієї сировини;

• її зберіганням;

• виготовленням наркотиків;

172

• забезпеченням клієнтури, утриманням наркопритонів;

• оптовою і роздрібною торгівлею наркотичними засобами.

Другий вид включає викрадення наркотичної сировини або гото­вих наркопрепаратів з хімфармпідприємств, аптек, лікувальних за­кладів та їх подальший збут оптовикам, які вже продають товар сво­їм клієнтам. Третій вид характеризується викраденням хімічних реагентів, з яких виготовляють синтетичні наркотики безпосередньо на виробництві, в дослідних інститутах чи за місцем проживання

злочинців.

Останнім часом має місце і чисто спекулятивна діяльність, коли наркотичні засоби доставляються з країн СНД або далекого зару­біжжя і перепродаються в Україні. Насамперед, це стосується "важ­ких" наркотиків, оскільки знаходяться покупці, які платять за них значно вищу ціну, ніж у Західних країнах.

Як показують дослідження, наркобізнес у своєму розвитку про­ходить чотири стадії:

1. формування злочинного середовища;

2. створення групи, яка "готова до дії";

3. наявність групи, яка почала виконувати певні операції, спря­
   мовані на збут наркотичних засобів;

4) наявність групи із закінченим циклом злочинної діяльності.
Профілактичні заходи, що вживаються на першій стадії, — це

вплив на членів групи з метою викликати страх перед втратою здо­ров'я і життя, неминучістю покарання, а також дискредитація ліде­ра. При цьому використовується допомога родичів, близьких людей, вихователів. На другій стадії підривається авторитет найактив­ніших членів групи, створюється атмосфера недовіри між ЇЇ члена­ми, викликаються сумніви у можливості успішної реалізації "спра­ви", вилучаються знаряддя вчинення злочинів, посилюється охоро­на відповідних об'єктів тощо.

У третій і четвертій стадіях вживаються заходи, спрямовані на перетинання злочинної діяльності. Зокрема, це регламентована законом так звана контрольована поставка, коли правоохоронні органи, маючи дані про надходження наркотичних засобів з-за кор­дону або іншого регіону країни, контролюють їх транспортування І отримання співучасниками з подальшим затриманням злочинців у найбільш слушний для документування злочинної діяльності час¹.

¹ Див.: Ковалкин А. А., Хруппа Н. С., Губарев В. Л. Дсятельность органов внутрснних дел по вьшалению й предупреждению грушювого сбьгга наркотических средств. — К., 1993.

173

Іншим методом припинення наркобізнесу є "оперативна за­купка", коли переодягнені працівники міліції, видаючи себе за спо­живачів наркотиків, закуповують їх у оптових збувачІв, водночас документуючи цю кримінальну діяльність.

У боротьбі з наркобізнесом ефективними є цільові оперативно-профілактичні операції, які щорічно проводяться у країні. Вони мають свої кодові назви і здійснюються на підставі типових планів з метою виявлення та перекриття каналів надходження наркотиків у нелегальний обіг. Наприклад, операція "Допінг" проводиться для виявлення і знищення осередків наркотизації, вилучення наркотич­них засобів, запобігання їх розкраданню з виробничих, дослідних, аптекарських І медичних об'єктів. Встановлюються також місця ви­готовлення наркотиків та фактори, що обумовлюють ці злочини.

На російському і білоруському кордонах проводяться спільні з силовими структурами цих країн оперативно-профілактичні опера­ції, до яких залучаються працівники міліції, підрозділи внутрішніх військ І прикордонників, митна варта, служба безпеки, кінологи, їх завдання — перекрити канали надходження наркотиків та затрима­ти наркокур'єрів. Позитивні результати дають і локальні заходи, скажімо, перевірки навчальних закладів, барів, казино, нічних клу­бів, дискотек, де найчастіше збуваються і вживаються наркотичні й психотропні речовини.

Проте, зрозуміло, головне значення тут мають економічні, соці­альні, культурологічні, організаційно-управлінські та інші засоби за­гальної профілактики. Вони стосуються не тільки боротьби з нарко­бізнесом, а й із усією злочинністю, складовою частиною якої він є.

§ 4. Кримінологічна характеристика проституції та її профілактика

Слово "проституція" у перекладі з латинської означає "вистав­лення на продаж". З давніх давен вона поділялася на жіночу, чоло­вічу і дитячу, що залишилося й на сьогодні. Під проституцією тре­ба розуміти систематичне надання особою свого тіла для задо­волення сексуальних потреб Інших осіб за матеріальну винаго­роду.

Сучасна громадська думка сходиться на тому, що проституція є аморальною поведінкою. Що ж до визнання її правопорушенням, то у світі є різні погляди: від визнання її злочином (мусульманські кра­їни) до надання їй статусу легального бізнесу (наприклад, у Нідер­ландах). В більшості Західних країн навіть якщо проституція зако-

174

ном не дозволена, влада ставиться до неї толерантно, спрямовуючи меч правосуддя у першу чергу на осіб, які використовують повій у власних цілях (у Франції, скажімо, навіть користування грошима, "заробленими" повією, тягне кримінальну відповідальність). В Ук­раїні проституція віднесена до категорії адміністративних правопо­рушень (ст. 181^і Кодексу про адміністративні правопорушення).

Проституція тісно пов'язана зі злочинністю. Вони значною мірою обумовлюють одне одного. Це пояснюється тим, що прости­туцію, як засіб наживи, контролює криміналітет. На її основі ство­рюється система секс-бізнесу із звідниками, утримувачами домів розпусти, сутенерами, торгівцями "живим товаром", у тому числі з переправлянням його за межі країни. На думку експертів, річний обіг секс-бізнесу в Україні становить не менше двох мільярдів гри­вень. Наймерзеннішим злочином є втягування у проституцію дітей.

Крім того, повій широко використовують як співучасників злочи­нів грабіжники, вимагачі, шахраї. Адже повії, відвідуючи квартири заможних клієнтів, дають "наводку" для наступних крадіжок чи роз­бійних нападів; просять водіїв підвезти до місця, де на них організо­вана засідка. Повії і самі вчиняють чимало злочинів стосовно клі­єнтів шляхом їх "відключення" алкоголем, підсипанням клофеліну

тощо.

Не можна забувати, що повії (як жінки, так і чоловіки) є одним з основних джерел розповсюдження венеричних хвороб, гепатиту та ВІЛ-інфекції. Ніякі запобіжні засоби не здатні усунути високий ризик цих захворювань. Відомий випадок, коли в м. Красний Луч (Луганська обл.) дві неповнолітні проститутки зірвали роботу цілого автопарку, заразивши за кілька днів сифілісом понад ЗО водіїв. Повії також стають жертвами злочинів (їх вбивають у конкурентній бо­ротьбі, глумляться над ними, вони гинуть від наркотиків чи СНІДу).

Але чи не найголовнішою негативною ознакою проституції є різ­ке падіння суспільної моралі, духовна деградація, що вкрай шкідли­во впливає на виховання дітей і молоді. Проституція підриває підва­лини суспільного життя, руйнує сім'ю і, в кінцевому підсумку, саму людину. Як наслідок, зростають жіноча злочинність, смертність, невиліковні захворювання, самогубства і, що найнебезпечніше, — гине генофонд нації.

Осіб, які займаються проституцією, можна класифікувати таким

чином.

Путани — "працюють" у дорогих готелях, казино, саунах, їх клієнти — іноземці, але за валюту не гребують і "своїми". Частина з них має вищу освіту, володіє Іноземною мовою. Як правило, вони "контролюються" сутенерами і рекетирами.

175

Повії, які "працюють" за кордоном. Частина їх виїжджає сама, інших вивозять постачальники "живого товару". Перед цим проститутки проходять "передполітну підготовку": їх навчають су­часним танцям, умінню користуватися косметикою, робити масаж і, зрештою, як наивигідніше продати себе. Деякі вивозяться обманним шляхом, але їх частка загалом, незначна. Інша справа, що багато молодих жінок не знають усіх тонкощей роботи за кордоном і, сти­каючись з нею, не витримують навантаження. І все ж таки частина з них повертається з чималими грошима або "осідає" за кордоном, і це стимулює набір нових "жриць кохання".

"Організовані" повії знаходяться під контролем своїх і зарубіж­них сутенерів, "неорганізовані" діють — на власний ризик. Повії з України можна зустріти в усіх країнах світу.

Повії "за викликом¹' працюють у підпільних фірмах, що скла­даються з "хазяїна", диспетчерів, водіїв і охоронців. На телефонний виклик або за попередньою заявкою до клієнта виїжджає "секс-бри-гада", яка поставляє повію та забезпечує збір платні, захист від можливого її мордування тощо. Такі "фірми" отримують багатоміль­йонні (в доларах) прибутки і, як правило, мають "дах" у правоохо­ронних органах.

До нижчого сорту належать вокзальні повії і ті, що промиш­ляють на автошляхах (так звані плечові). На найнижчому рівні перебувають вуличні повії (здебільшого бродяги, наркомани і алко­голіки).

Поступово більшість повій, втрачаючи "товарний" вигляд, пере­ходить на нижчі щаблі, аж до вуличних.

Що ж штовхає осіб на шлях проституції? Безумовно, ваго­мий внесок у цю справу роблять скрутна економічна ситуація, без­робіття, зростання бездомності та взагалі процес маргіналізації на­селення. Але це не єдині чинники. Рівень проституції, що (як і зло­чинність), є постійним супутником суспільства, передусім залежить від його морального стану, який сьогодні навряд чи можна визнати задовільним. Очевидні прорахунки в морально-етичному вихованні молоді, стрімке падіння авторитету сім'ї і школи. Повсюдно панує атмосфера вседозволеності, нав'язування еталонів контркультури, основними "цінностями" якої є насильство, тотальний секс і розбе­щеність, а головними героями — убивці, повії, гангстери, статеві збоченцІ.

Все це призводить до спотворення уявлень про місце жінки у суспільстві, таких понять як честь і гідність. Свою частку в таку пропаганду вносять деякі засоби масової інформації, які "ненав'яз-ливо" роз'яснюють, що проституція у всіх її проявах є одним із видів

176

соціальне допустимої поведінки. Звичайно, стимулює проституцію і різке розшарування суспільства, поява скоробагатьків, здатних ви­трачати на повій великі гроші, а також пасивність правоохоронних органів у боротьбі з цим негативним явищем.

Говорячи про засоби запобігання проституції, не можна не за­значити, що вони лежать у площині профілактики всіх інших видів правопорушень. Ця профілактика буде ефективною лише тоді, коли проблеми сім'ї, жінки, дитини стануть головними у державі та сус­пільстві. Потрібні сучасні програми допомоги сім'ї, материнству, ди­тинству, відповідна законодавча база. Свого часу були прийняті важливі закони "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", "Про ос­віту", "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні". Реалізація цих законів сприятиме розв'язанню нагальних проблем, але корінним змінам на краще заважає кризова соціально-економічна ситуація в Україні.

Тим не менш, в основі профілактики проституції мають лежати саме загальносоціальні заходи покращення умов життя жінок та їх сімей. Одиноким матерям і багатодітним сім'ям слід надавати необ­хідну матеріальну допомогу. Для дітей, які з різних причин вихову­ються в інтернаті, має створюватися обстановка, максимально наб­лижена до звичайної (наприклад, сімейні дитячі будинки). У зв'язку із зростанням безробіття варто розробити спеціальні програми з працевлаштування жінок, які виховують дітей, мають на утриманні батьків тощо. Для них повинні бронюватися робочі місця.

Потребує розробки концепція виховання підростаючого поколін-Ія і, особливо, дівчат. В її основі мусить лежати властива нашому Іародові висока моральність І порядність. Без оголошення держа-юю рішучої боротьби з аморальністю, пропагандою порнографії та Іасильства, не може бути й мови щодо протидії проституції. Має бу­ти розумний вибір форм І методів виховання юнаків і дівчат. Прита-Іанні їм особливості фізичної та психічної структури особи мають Іе нівелюватись, а враховуватися задля формування соціальне ко­шеної особистості.

Взірцем для дівчат мають стати кращі образи українок і жінок з інших країн світу. Те, що деякі школярки, за анонімного опитування сажуть, що хочуть бути валютними повіями, слід сприймати як три-южний сигнал. Розвінчати стереотип повії як привабливий для дів-_ч — завдання кіномистецтва, засобів масової Інформації, всіх, хто (аймаеться виховною роботою. Сьогодні ж, навпаки, с пост ері гаеть-:я не приховане нахвалювання найдревнІшої професії.

На зміцнення позицій проституції фактично спрямовані пропози-Цї щодо її легалізації, створення на законній підставі будинків роз-

177

пусти. Завдяки цьому держава, мовляв, отримуватиме великі подат­ки. Такі пропозиції треба рішуче відкинути. Навпаки, слід посилити адміністративно-правову боротьбу з проституцією. Адже нинішній стан цієї боротьби на базі ст. 181^і КпАП не витримує ніякої крити­ки. Символічні для проституток суми штрафів, та й процедура їх стягнення коштує набагато більше.

Необхідно також удосконалити кримінально-правову боротьбу із секс-бізнесом, який наживається на експлуатації повій. Нове кримі­нальне законодавство, за прикладом багатьох країн світу, мусить мати розгалужену систему норм, які передбачали б диференційова­ну відповідальність усіх, хто прямо чи опосередковано причетний до проституції. Сьогодні цього сказати не можна, як і про норму, що передбачає відповідальність за ввезення, виготовлення, збут і роз­повсюдження порнографічних предметів. Поодинокі випадки її за­стосування аж ніяк не відповідають майже відкритому поширенню порнографії, яка робить свою чорну справу у залученні молоді до проституції. Каменем спотикання для притягнення злочинців до від­повідальності стали дебати стосовно того, що є порнографією (отже, предметом злочину), а що еротикою (тобто свідчить про відсутність складу злочину). Правда, позитивним моментом у боротьбі з най­більш небезпечною формою секс-бізнесу — поставкою "живого то­вару" за кордон було запровадження кримінальної відповідальності за торгівлю людьми, хоча вагомих успіхів у подоланні цих злочинів ще не досягнуто.

Усвідомлення небезпечності виплеску проституції спонукало до створення у складі карного розшуку підрозділів "міліції моралі", покликаної вести боротьбу з проституцією. Перші кроки показали їх корисність, проте ці підрозділи потребують значного розширення штатів і постійної підтримки місцевих органів влади та громадсько­сті. В арсеналі "міліції моралі" — проведення операцій з доставлен-ня повій з "робочих місць" до органів міліції, їх реєстрація і облік, підготовка матеріалів для розгляду адміністративних справ, а також профілактична діяльність (бесіди, допомога у працевлаштуванні то­що) і документування злочинної діяльності торговців "живим това­ром", держателів будинків розпусти, розповсюджувачів порнографії. Не менш важливою є цілеспрямована робота з жінками, звільне­ними з місць позбавлення волі, з метою їх нормальної соціальної адаптації, надання їм допомоги у працевлаштуванні, отриманні жит­ла і т. п.

Велике значення має і віктимологічна профілактика серед усіх категорій жінок: показ спустошеної душі повії, втрати самоповаги, надбання букету соматичних і психічних хвороб. Це допоможе бага-

178

тьом утриматися від хибних кроків. Ось що каже з цього приводу італійський падре Маріо Нева, представник доброчинної організації "Карітас", яка займається долею повій в Італії, у тому числі прибу­лих з України: "Ми прагнемо допомогти цим нещасним. Здебільшо­го ці дівчата дуже гарні, їх краса створена Богом для кохання, ро­динного щастя, материнства, їх призначення — народжувати силь­них, красивих дітей для свого народу. А вони гинуть на чужині, зба­гачуючи сутенерів та гангстерів". Ці слова він промовляв у Києві, куди привіз з Італії понівечений труп 18-річної повії В. К., яка була по-звірячому вбита, її раніше чарівне обличчя було так спотворено тортурами, що рідні навіть не могли впізнати.

Отож є над чим задуматись — всім і кожному. А перейнявшись цією болючою проблемою, слід діяти І ще раз діяти задля її роз­в'язання, бо можна втратити найдорожче — майбутнє України.

Питання для самоконтролю

1. Чому пияцтво, алкоголізм, наркоманію, проституцію та інші
   негативні соціальні явища відносять до категорії "фонових"?

1. В чому проявляється взаємозв'язок і взаємообумовленість
   "фонових явищ" і злочинності?

2. Наскільки адекватна реакція держави на негативні соціальні
   явища в суспільстві?

3. Які обставини об'єктивного і суб'єктивного характеру штовха­
   ють особу вживати наркотики, займатися проституцією та жебрацт­
   вом тощо?

4. Що позитивного і негативного в криміналізації наркотизму І
   проституції?

5. Особливості заходів профілактики "фонових явищ" та їх зміст.

179