ББК 67.9(4УКР)300.7я73 К61

ПЕРЕДМОВА

ISBN ISBN 966-667-084-4

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-229 від 5 лютого 2003 p.)

Рекомендовано вченою радою Національної академії

внутрішніх справ (протокол № 17 від 26 листопада 2002 р.)

Рецензенти: Іїогорілко В.Ф. - доктор юридичних наук, професор,

заступник директора Інституту держави

і права ім. В.М. Корецького НАН України;

Калюжний Р.А. — доктор юридичних наук, професор,

начальник кафедри теорії держави та права

Київського інституту внутрішніх справ

Л. М. Колодій, А. Ю. Олійник, 2003 Художнє оформлення Юрінком Інтер, 2003

Проголосивши свою незалежність, Україна стала на шлях побудови власної правової держави і громадянського суспіль­ства. Серед інших проблем, що їх вирішує народ України, є і проблема здійснення прав людини та громадянина. Для того, щоб у повному обсязі реалізувати права та обов'язки, необхід­но їх знати. Дослідження теорії прав людини і є предметом цього навчального посібника.

Поняття «теорія» багатогранне і може розглядатися з різних позицій. Це: а) система поглядів, думок та висловлювань, що несуть в собі різноманітну інформацію; б) сукупність доктрин, ідей, вчень про зміст та структуру суспільних і природних явищ; в) можливості виведення одних знань з інших тощо. Виходячи з етимологічного розуміння теорії можна стверджу­вати, що це поняття наукове. Але нас цікавить не будь-яка теорія, а саме теорія прав, свобод та обов'язків людини та гро­мадянина. Право і свобода — це гарантовані чинним законо­давством вид і міра можливої поведінки людини та об'єднань людей. Більшість авторів ототожнюють право і свободу, роз­глядаючи їх як рівнозначні явища'. Інші автори під правом ро­зуміють можливості людини, забезпечені певним процесом рег­ламентації порядку його здійснення. Під свободою, як прави­ло, розуміють таку сферу поведінки людини, куди держава не повинна втручатися.

Отже, свобода означає автономність людини від держави. Р. Даль вважав, що бути автономним означає не бути під контролем іншого, бути незалежним². Права людини, їх соці­альне призначення в суспільстві — одна з найбільш важливих

Права человека: Учебник для вузов / Отв. редактор — член-корр. РАН, доктор юрид. наук Е. А. Лукашева. — М., 1999. — С. 84.

DM R. Dilemmas of Pluralist Democracy. — London: Yale University Press, 1982. - P. 16.

проблем історичного, соціального та культурного' розвитку людства. Вони незмінно знаходилися і сьогодні знаходяться в центрі уваги філософської, політичної, правової, етичної, релі­гійної та інших форм суспільної думки.

Поняття прав людини як окрема категорія виникло ще в
епоху Просвітництва. Вже в той час сформувалася думка, що
природа наділяє людину певними, невід'ємними фундаменталь­
ними можливостями, що можуть бути протиставлені урядові,
однак мають ним охоронятися. З того часу права людини роз­
глядаються як елементарні передумови гідного людського існу­
вання. • • •••••.••.

Значний внесок в розробку теорії .природних прав людини зробили такі видатні вчені, як Г. Гроцій, Дж. Лок, Б. Спіноза, Т.. Гоббс, Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Пробле­мам прав людини були присвячені, праці німецьких.та, італій­ських просвітників: С. Пуфендорфа, X. Томазія, К. Вольффа, Ч. Беккарія та ін. Захисту прав та інтересів бідноти третього стану були присвячені роботи французьких комуністів-утопіе-тів Мельє, Морелі, Маблі.

В Росії та Україні теорію природних прав людини почали
розробляти у другій половині XIX ст., після проведення бур­
жуазних реформ 60—70 років. Окремі її положення було вті­
лено в документах російського лібералізму та опозиційного
земства. Найбільш повно ця теорія висвітлювалася на початку
XX ст. з переходом Російської імперії до конституційної монархії.
Активно працювали у цьому напрямі О. С. Алексеев, В. М. Гес­
сен, Б. О. Кістяковський, М. М. Коркунов, С. О. Котлярев­
ський, І. М. Лазаревський, М. А. Рейснер, Г. Ф. Шершеневйч
та ін. •

Серед сучасних українських вчених, що активно розробляли і розробляють теорію прав людини та громадянина, слід згада­ти С. В. їсаковича, В. В. Копейчикова, С. Л. ' Лисенкова, В. Ф. Погорілка, В. Ф. Сіренка та ін.

Разом з тим, слід підкреслити, що права людини принципо­во відрізняються від інших прав, насамперед, двома аспекта­ми. По-перше, вони характеризуються тим, що належать кож­ній людині тільки через її людську природу; у визначених за­коном межах вони є невід'ємними; всі їх реалізують рівною мі-

-4-

рою. По-друге, основні обов'язки, що з них випливають, по­кладені на держави та 'їхні уряди, а не на інших людей, А ос­танні мають діяти таким чином, щоб не порушувати прав інших.

Отже, основним у характеристиці прав людини є те, що во­ни повинні бути під захистом держави та закону. Більше того, будь-які суперечки щодо прав мають розглядатися компетент­ним, безстороннім і незалежним судом, який міг би застосову­вати процедури, що забезпечать повну рівноправність та спра­ведливість щодо широкої громадськості та відкритого проголо­шення прийнятих рішень.

Ідея сформувати основні права виникла з потреби захистити людину від впливу державної влади, Тому спочатку увагу було зосереджено на тих правах, що зобов'язують уряд утримувати­ся від певних дій. Права людини цієї категорії звичайно нази­вають фундаментальними свободами. Як результат ідей щодо передумов для гідного існування людей права людини слу­гують, перш за все, орієнтиром для законодавця.

Специфічна природа прав людини, що є істотною передумо­вою розвитку людства, впливає як на відносини між людиною та державою, так і на відносини між самими людьми. Хоч пер­винною метою прав людини залишається встановлення пра­вил, що регулюють відносини між людиною та державою, дея­кі з них є важливими у стосунках між людьми. Уряд не тільки зобов'язаний утримуватися від порушення таких прав, а й му­сить захищати людину та громадянина від зазіхань інших лю­дей та їх колективів. В Україні права людини в першу чергу пов'язуються з правовим статусом особи, що характеризується як юридичне закріплення правового положення людини і гро­мадянина в сучасному суспільстві. Основу правового статусу людини і громадянина складають її права і свободи. Теорія цих прав і свобод як юридична наука і навчальна дисципліна вклю­чає, в. себе: а) систему юридичних знань, вчень, доктрин, кон­цепцій; б) походження та історичний розвиток, починаючи від виникнення до сучасного стану; в) їх соціальну цінність при здійсненні потреб та інтересів людини і громадянина; г) їх реа­лізацію відповідно до чинного законодавства.

Отже, теорію прав і свобод людини та громадянина в Украї­ні можна розглядати як: а) систему нормативно закріплених можливостей зі здійснення певного варіанту правомірної пове­дінки; б) юридичну науку, тобто систему юридичних знань, концепцій і доктрин про виникнення, розвиток і сучасний стан можливостей людини та громадянина при здійсненні своїх інтересів і потреб у відповідно до чинних правових норм; в) навчальну дисципліну, що вивчається у всіх навчальних за­кладах юридичного профілю.

Присвячуємо пам'яті академіка В. В. Копєйчикова учителя, колеги, людини

Я продовжую ще вчитися, мое виховання ще не закінчилося... Все моє життя є, власне кажучи, тільки одне довге виховання. (Гельвецій)

РОЗДІЛ і

історія розвитку прав, свобод та обов'язків людини і громадянина

§ 1. Соціально-культурні та світоглядні

передумови формування ідеї прав людини

та громадянина'

Не викликає сумнівів той факт, що людина має певні права та обов'язки в суспільстві. Очевидно й те, що не може існувати суспільства, в якому б його члени були позбавлені будь-яких соціально визнаних можливостей діяти, володіти, решгізовува-ти свої інтереси, користуватися певними соціальними благами тощо. Права — це визнані суспільством і забезпечені всією сис­темою суспільного життя форми та способи людської самореа-лізації: те, що існує як усталені, незаперечні й загальновизнані можливості для людини вчиняти так чи інакше. Як слушно зазначав Й. Фіхте, про права можна говорити лише настільки, наскільки люди усвідомлюють себе у взаємних відносинах один з одним². У кожному з прав міститься визначення того, щодо чого будь-яка людина — учасник суспільства — може робити вибір, покладаючись цілковито на власний розсуд і керуючись

У параграфі використано матеріали М. Л. Зайчковського — заступ­ника начальника факультету заочного навчання НАВСУ.

Фихте И. Г. К вечному миру // Трактаты о вечном мире. -"ML: Изд-во соц.-эк. лит-ры, 1963. - С. 196.

-9-

винятково своею волею, яка у межах цього вибору не підзвітна ні перед ким, а відтак — вільна. Наприклад, право власності передбачає, що людина може будь-яким чином розпорядитися річчю, що їй належить. Вона може її продати, обміняти, пода­рувати, зламати, сховати від усіх, покинути тощо. Право ви­борця означає, що він лииіе на свій розсуд вирішує, кому від­дати свій голос — тобто хто репрезентуватиме його волю у за­гальнополітичному житті, хто у парламенті чи в інших пред­ставницьких органах влади промовлятиме і діятиме від його імені.

Отже, для людини її права видаються зрозумілими й очевид­ними. Однак як у культурно-історичному, так і в суто юридич­ному плані тут маємо не очевидність, а проблему, що її люд­ство розв'язує протягом всієї своєї історії. Річ у тім, що права, які та чи інша особа має у суспільстві, у більшості історично^ знаних політико-правових систем належать їй не безумовно, а лише завдяки належності до тієї чи іншої соціальної групи. Права людини чітко відповідають її соціальному статусу, тобто тому місцю у соціальній системі, яке вона займає. У цьому разі її права — це не права власне особистості, а права спільноти, до якої вона належить. Як тільки особа перестає належати до соціальної спільноти, що займає певне місце у структурі сус­пільства, вона разом з тим втрачає комплекс прав і соціальних можливостей, властивих спільноті.

Соціальна динаміка у перших цивілізованих суспільствах (архаїчна доба) створювалася взаємовідносинами соціальних спільнот, а не соціальним самоствердженням особистостей.

Глибока залежність особи від соціальної групи, до складу якої вона входила, зумовлювалася специфічним характером соціальних спільнот, що складали суспільство за часів архаїки. Ці спільноти були не соціальними класами, не майновими роз­шаруваннями суспільства, а являли собою усталені суспільні стани. Особливістю суспільного стану є висока ступінь його за­критості. Зазвичай станова приналежність визначається вже самим фактом народження: хто народжується у сім'ї селян, стає селянином, хто народився у сім'ї державного чиновника, стане чиновником. Перехід з одного стану до іншого дуже важ­кий, загалом малоймовірний і потребує, зазвичай, виняткових

- 10-

обставин. Ця констатація, вірна щодо станів у ранніх держа­вах, стає майже незаперечною щодо кланового суспільства, як-от індійське. Кланова організація суспільства доводить само-замкненість і закритість стану до граничної межі. І хто наро­дився кшатрієм чи шудрою, так і помре кшатрієм чи шудрою, якими б не були його особисті якості, сили, здібності. Обсяг і зміст прав, якими він володітиме, визначатиметься винятково соціальним статусом стану, до якого він належить.

Отже, носієм прав у більшості історично знаних суспільств є не особистість, а соціальна спільнота, представлена власне ста­ном, корпорацією, кланом тощо. За такої умови права нале­жать не людській особі, а соціальній ролі, що відображає по­ложення конкретної людини у суспільстві. Кожен отримує су­купність прав лише завдяки своєму місцю у соціумі, тобто у системі соціальних відносин. Наочним прикладом цього є відо­мі «германські правди» — первинні законодавства германських племен, які утворили свої держави («варварські королівства») на уламках Західної Римської імперії. Наприклад, «Правда франків» встановлювала: «Хто позбавить життя людину-фран-ка, повинен уплатити 600 солідів. Хто позбавить життя вільну людину, повинен уплатити 200 солідів. Хто позбавить життя лита, повинен уплатити 100 солідів. Хто позбавить життя ра­ба, повинен уплатити 50 солідів»⁵. За один й той самий злочин встановлювалася різна міра покарання залежно від соціально­го статусу жертви, що унаочнює глибоку різницю їх правових можливостей.

Зрозуміло, що дворянин за умов феодального суспільства мав значно більший обсяг і набір прав, ніж селянин або реміс­ник. Майстер середньовічного цеху мав права та привілеї, на які годі було сподіватися не лише селянину, а й підмайстру. Права єпископа передбачали можливості, яких позбавлені бу­ли священики нижчого рангу і на які навіть не думав зазіхати мирянин — хоч би це був сам король. У цих прикладах бачимо цілу низку соціальних ролей — дворянина, цехового майстра, селянина, єпископа тощо. З кожною пов'язані певні права, що стають надбанням тієї особи, котра обіймає ту чи іншу посаду,

Опыт тысячелетия. - М., 1956. - С. 119.

-11-

займає те чи інше місце у суспільстві. Всі разом соціальні ролі утворюють суспільний лад, систему місць у соціальній ієрархії, за кожним з яких закріплений відповідний набір прав. Тому можна казати, що суб'єктом прав у ієрархізованому соціумі є не власне особа — конкретний людський індивід як такий, — а та чи інша соціальна роль, або, інакше кажучи., соціальний персонаж.

Соціальна диференційованість і нерівноцінність прав закріп­люється не лише у системі позитивного права, а передусім вко­рінена у відносинах людини і держави, держави і суспільства. Саме держава, як носій і уособлення всієї повноти легітимної влади, стає гарантом і розпорядником системи нерівноцінних прав, що належать різним соціальним спільнотам. Державний лад — режим функціонування, виявлення, застосування влади — складає, образно кажучи, систему координат, в якій повсякчас відтворюються різноманітні соціальні персонажі, що.є носіями комплексів відмінних один від одного прав. Тому було б по­милкою. зводити обсяг і зміст прав, котрими володіє той чи інший член суспільства, до визначених законодавством.

По-перше, самі законодавства як нормотворчі регулятивні системи у різці епохи були різними. Поруч із державно вста­новленою законодавчою нормою завжди діяло звичаєве право, сила традиції. Кодекс загальнодержавних законів, постать суд­ді, відмінного від володаря і незалежного від нього, — це до­сить пізнє історичне явище. Якщо звернутися до життя серед­ньовічної Європи, ми не побачимо якогось універсального за­конодавства, що є рівним і незмінним чином застосовується на території певної країни. Власне, і поняття країни за тих часів було досить умовним, більш культурним, аніж політичним. Підкреслюючи цю особливість середньовічного світу, відомий медієвіст А. Я. Гуревич писав: «[Середньовічна] держава не централізована і не уніфікована, в ній немає впорядкованої ад­міністрації. Єдність держави тією мірою, в якій вона все ж існувала, втілювалася в особі правителя»¹.

Всезагальним принципом законодавства за Середньовіччя був принцип феодального імунітету, яким визначалася належ-

¹ Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. - М„ 1984. - С. 193.

-12-

ність феодалу всієї повноти влади у його володіннях. Середньо­вічне право — це складний симбіоз звичаєвого права, договір­них відносин між володарем і підданими, волі феодала, стано­вих -привілеїв, канонічного права і розподілу повноважень від­повідно до системи васалітету. За цих умов законодавство не­можливо уявити як кодекс взаємопов'язаних і письмово викладених норм, до яких міг би апелювати кожний суб'єкт Права. •

По-друге, будь-яке законодавство є системою норм, що пе­редбачають дію правоохоронної і праворегулятивної волі. Тоб­то кожна законодавча норма залишає певний інтервал, певний люфт для дії волі гаранта права. Саме ця воля трактує кон­кретні вчинки та дії як правочинні або злочинні, саме вона притягує до відповідальності, їй належить кінцеве визначення покарання чи право помилування. Зазвичай такою волею є во­ля правителя, володаря чи його представника — тобто воля но­сія влади. Вона тим більш значуща, що у середньовічному суспільстві воля володаря є одночасно джерелом права. Йому належить не лише право судити, а й право встановлювати нор­ми, відповідно до яких людські дії кваліфікуються як право-чинні або злочинні. Відтак суд такого володаря водночас є і своєрідним законотворенням — здійснюючи суд, він встанов­лює певні правові критерії кваліфікації дій і підтверджує певні правові норми або змінює їх.

Слід зазначити, що права володаря так само мало персо­нальні, як і права селянина або ремісника. Його права та при­вілеї є правами і привілеями його соціального положення і, врешті решт, тієї соціальної спільноти, еліти, до якої він нале­жить. Воля володаря як джерело правовстановлень — не ви­няткові повноваження особистості, сваволя конкретної індиві­дуальності, а реалізація особливого права, яким Бог надшив володарів. І в цьому випадку, коли діє начебто особиста воля правителя, ми маємо виконання певної загальної соціальної ролі, цілком імперсональної, а не свавілля особистості.

Особливістю прав, що має той чи інший соціальний персо­наж в ієрархічному суспільстві, є те, що ці права мають не су­то юридичний, а синтетичний зміст. Тобто вони визначені не лише писаним законодавством, а й тим місцем, яке обіймає

-13-

той чи інший соціальний персонаж у світі й системі суспільного цілого. Це — права місця у світі, визначеного, кінець кінцем, волею Бога як творця світу. Вони не надані законодавцем і мо­жуть мало змінюватися залежно від волі законодавця. Бо в них заявляє та унаочнює себе воля Творця, котрий надав тій чи іншій істоті такий сенс існування і таку долю. Права селя­нина, права священика невід'ємні від сенсу їхнього буття.

Ми доходимо висновку, що специфіка правової системи зу­мовлена загальносоціальною специфікою суспільства, якому властива ця система, а, в свою чергу, соціальний лад вписано у більш широку систему світоустрою, тобто він відображає гли­бинні соціокультурні засади буття людей. Те, як розуміються і визначаються права людей у суспільстві, істотно залежить від загальнокультурної визначеності самого феномену людини, що властива тому чи тому суспільству. Не можна вести мову про соціальну нормативність, у тому числі юридичну, оминаючи культурний сенс людини — тобто тієї істоти, регулятивами волі й поведінки котрої і є, власне, будь-які соціальні та правові норми. Від загальнокультурною бачення людини залежить зміст і система права.

Звичайно, застосоване у цьому контексті поняття «бачення» має досить фігуральне значення. Йдеться не про абстрактне «уявлення» про людину, про її «розуміння» чи ідеальний образ. Те, що ми назвали «загальнокультурним баченням», належить не до кола «ідей», а до онтологічних передумов людського існу­вання. Це та, образно кажучи, концепція людини, що вкоріне­на у підвалинах певної культури, є її невід'ємним чинником і регулятивом, однією з головних засад відповідного культурного світу. Якщо культура розгортає світ людського існування, то цей онтологічний горизонт неодмінно містить й передбачення людини, для котрої є можливим і природнім існування у тако­му культурно визначеному світі. Цей образ, або версія людини, що передбачається певною культурою, назвемо людиною куль­тури, використовуючи поняття, що давно набуло теоретичної чинності.

Культурна версія людини, а отже і світу, є основою для ви­будовування, функціонування і перетворень всієї системи сус­пільних відносин і соціальної нормативності. Причому склад-

-14-

ність виокремлення «людини культури» полягає в тому, що в дійсності вона не існує як щось відокремлене від реального житія людей і суспільства, від відносин власності та влади, від функціонування господарства, держави, суспільних інститутів, від течії політичних подій і духовних процесів. Так само як культура не є щось особливе і виділене щодо соціальних явищ та феноменів життєвого світу людей, так і людина культури невід'ємна від реального самоздійснення безлічі людських існу­вань у певному суспільстві. Людина культури — не окреме ви­значення чи уявлення, а та версія людської долі й самовизна­чення людей, що вкорінена у певному, культурно визначеному світі людського буття. Останній же опредметнений в усьому: в суспільних інститутах і формах власності, у родинних відноси­нах і політичній системі, у соціальній нормативності та світо­глядних уявленнях.

Який висновок випливає з вищесказаного? Очевидно, той, що неможливо зрозуміти систему позитивного права з неї са­мої, тобто розглядаючи суто юридичні феномени. Очевидно та­кож, що для теоретичної реконструкції засад універсальної правової парадигми, що є основою правових настанов і юри­дичної практики не окремого суспільства, а цілої цивілізації, недостатньо аналізу особливостей соціального порядку, яким ініціюється правова система і який вона покликана закріпити. У випадку прав людини ми маємо справу не просто з комплек­сом певних юридичних норм, а з фундаментальною основою сучасної, всесвітньо прийнятої юридичної практики. Фактично йдеться про вибір сучасним людством певної правової парадиг­ми. Аналіз підвалин цього вибору, змістовних основ даної па­радигми не може обмежитись ані суто юридичними феномена­ми, ані навіть окремо взятими соціальними формами. Він по­требує звернення до глибинних засад людського буття. Ці заса­ди були вище концептуалізовані у вигляді «людини культури», тобто тієї версії людини та її буття, що передбачається певною культурою і втілюється у ній.

Отже, осмислення генезису і сутності прав людини як фун­даментального політико-правового феномену неможливе поза теоретичною реконструкцією тієї «людини культури», що скла­дає їх онтологічну основу і передумову. І якщо права людини

-15-

діагностуються як основа модерної політичної організації та юридичної практики, то, відповідно, «людина модерної культу­ри» повинна розглядатися як умова 'їх можливості.

Сутнісною особливістю середньовічної людини була її визна­ченість у ієрархічному порядку світоустрою загалом і суспіль­ства зокрема. За цих умов носієм прав є не окрема людина у своїй індивідуальності, а соціальна спільнота, персоніфікована у.певному.соціальному персонажі. Окрема людська особа отри­мує ті чи інші права єдино через свою належність і причетність .до відповідної спільноти. Відтак у ієрархічному суспільному по­рядку неможливо говорити про «права людини». Щоб ця нова основа права виникла, необхідне виникнення нової людини — суверенної особистості, яка у своїй індивідуальності стає визна­ним фактом соціального буття.

У свою чергу, щоб носієм прав стала безпосередньо людська особистість, необхідне радикальне перетвореиня ієрархічної системи, в якій закріплена соціальна нерівність людей. Всі члени суспільства повинні бути зрівняні у своїх правах. Ця рів­ність не є лише декларованим гаслом, як-от «свобода, рівність, .братерство». її втіленням стає соціальна постать громадянина, Громадянин — це принципово новий соціальний персонаж, який замінює всіх інших персонажів ієрархізованого суспіль­ства. Це можливо лише за умов особливої соціальної системи, що дістала назву громадянського суспільства. Звичайно-, і за умов соціально-правової рівності люди продовжують виконува­ти різні суспільні функції, соціальна диференціація зберігаєть­ся. Але вона набуває принципово нового сенсу. Яке б поло­ження не займала людина у суспільстві, вона тотожна іншій' як громадянин. Як громадянин президент держави має не більше і не менше прав за будь-кого іншого. Громадянин у сукупності своїх прав — це соціально-правовий знаменник, спільним для всіх соціальних персонажів, яке б видатне чи непримітне місце вони не займали у суспільстві.

У іромадянському суспільстві докорінно змінюються джере­ла прав, що їх має та чи інша особа. За умов соціальної ієрар­хії джерелом прав є соціальна система як певний, усталений лад життя — тобто соціальна тотальність (цілісність). Права немов би надаються соціумом, існуючим соціальним порядком.

-16-

V

Конкретна людина лише отримує їх від цього порядку, тобто від суспільства та держави. Натомість у громадянському сус­пільстві людський індивід мислиться як такий, що від початку, •незалежно ані від чого, має певні права. їх основою є не со­ціальний лад, а власна людська сутність кожного індивіда — факт того, що він є людиною. Таке положення соціально зак­ріплюється у вигляді громадянського суспільства та гарантуєть­ся ним. Громадянське суспільство є не просто одним з історич­но знаних соціальних устроїв, а єдиним суспільним ладом, що грунтується на первинності прав людини і будується відповідно до них. У межах громадянського суспільства права людини є базовим, найважливішим соціальним регулятивом, відповідне до якого створюються і функціонують всі форми суспільного життя, у тому числі юридична практика.

Історично громадянське суспільство існувало у двох голо­вних формах. Воно виникло за античних часів у Стародавній Греції у вигляді полісу, який часто називають містом-держа-вою. Втім, сенс його значно більший. Сама неповторна своєрід­ність греко-римської цивілізації, на думку сучасних дослідників античності, пояснюється в першу чергу характером полісу. По­ліс, таким чином, виступає як структуроутворюючий елемент цієї цивілізації¹.

Давньогрецький поліс — це місто з прилеглою, географічно виділеною місцевістю, що існував як самостійна держава у тіс­ному спілкуванні та взаємовідносинах з сусідніми полісами. Але головною ознакою полісу було те, що його складала гро­мадська община. Поліс являє собою передусім певний колек­тив, певним чином організовану спільноту людей². Всі члени общини є рівними у своїх правах громадянами. За класичним висловом Арістотеля, поліс є співтовариство вільних людей''. Різниця в їхніх заняттях, родовитості, обсязі влади, майна чи багатства ніяк не впливала на набір та обсяг прав, що були од­наковими для всіх і гарантовані статусом громадянина. Еконо-

Античная Греция. - М., 1983. - Т. 1. - С. 9.

Там само. - С. 11.

' С. 375-644.

Аристотель. Политика.// Сочинения в 4 \ т - М 198 > - Т -*~-

				І'.А	SKA
				.ЛЬ	НА
			'..'"[«от	ЕК	\
ш	О.	і	мирьовг

мічною основою положення громадянина була частка полісної землі, котру він отримував у власність. Володіти землею могли лише члени громадянської общини. Сам факт такого володіння був своєрідним визнанням людини як громадянина, і навпа­ки — втрата земельної ділянки впливала на громадянський ста­тус або взагалі позбавляла його.

В умовах полісу громадянське суспільство мало становий ха­рактер. Права громадянина поширювалися лише на членів громадянської общини, що існувала як замкнений стан. На­приклад, за законом Перікла (V ст. до н. є.) афінським грома­дянином міг вважатися лише той, хто мав і батька, і мати з числа афінських громадян. Тому навіть син самого Перікла, народжений мілетянкою Аспазією, не вважався повноправним афінянином, хоч сам Перікл впродовж 40 років правив Афіна­ми і здобув їм славу найвидатнішого міста Греції. За межами громадянської общини залишалися вихідці з інших міст, хоч би вони народилися у полісі, прожили у ньому все життя, мали неабияке багатство та авторитет. Не вважалися громадянами жінки і, звичайно, раби. До складу громадянської общини по­трапляли зазвичай за правом народження і лише у виняткових випадках кооптація відбувалася за рішенням народних зборів. Саме це дає підставу визначити античне громадянське суспіль­ство як станове і замкнене за своїм характером. Пізніше, вже за часів розвитку Римської держави, надання громадянських прав відбувалося у масових масштабах за рішенням вищих державних органів. Однак аж до закінчення античного періоду розвитку людства громадянське суспільство зберігає свій стано­вий характер.

Другою історичною формою громадянського суспільства ста­ло новоєвропейське громадянське суспільство, що виникло в Європі на початку Нового часу (доба Відродження та Рефор­мації, XV—XVI ст.) і найактивніше розвивалось упродовж на­ступних 200 років (середина XVII—середина XIX ст.). Голо­вною відмінністю від античного суспільства став відкритий ха­рактер новоєвропейського громадянського суспільства. Людина визнається у своїх правах як така, за своєю природою, а не то­му, що належить до громадянської общини. Кожна людина, незалежно від віку, статі, соціального походження чи раси,

-18-

майнових або інших ознак є суб'єктом невід'ємних прав, що їй належать і яких її ніхто не може позбавити. Виникнення цього нового погляду на людину знаменувало початок нової — ново­європейської — цивілізації і завдячує могутнім духовним рухам у Європі XV—XVIII ст., як-от гуманізм, протестантизм, про­світництво. Саме у горнилі цих рухів оформлюється суверен­ність людського індивіда — той наріжний світоглядний прин­цип, політико-правовою легітимацією якого стане феномен прав людини.

Що ж є головними ознаками суверенної, тобто самоврядної, особистості? По-перше, те, що людина визначається не через спільноту, до якої належить, а як окрема істота, індивід. Ко­жен має людську визначеність як свою індивідуальну, йому особисто властиву ознаку. Поняття людського, образно кажу­чи, починається з кожного людського індивіда. Це втілюється у принципі індивідуальності.

По-друге, кожен самореалізується як людина на основі своєї власної волі. Як людина він не є чимось наперед даним і напе­ред визначеним. Тим, ким він змістовно стане, залежить лише від його волі. Єдиною формою визначеності людини, що відпо­відає людській сутності, є самовизначення. Виразом цієї влас­тивості людини стає принцип свободи (свободної волі).

По-третє, жодна людина не має переваги у своїй людяності (у своєму праві) перед іншою. У своїй здатності утверджува­тись як людина кожен індивід дорівнює кожному і жоден не має переваг. Природно, що люди досягають різного, але у своїй можливості самовизначитися, у своєму праві реалізації власної волі та гарантії особистих свобод всі є рівними. Це по­ложення фіксується у принципі рівності.

Четверта риса суверенної особистості полягає в тому, що прав, які кожен має як людина, не можна відібрати у нього за будь-яких умов. Ані найнижчий соціальний статус, ані злочин і найсуворіше покарання, ані фізична неповноцінність або інтелектуальна обмеженість, ані будь-які інші особисті вади, так само як і приписи найвищих державних чи суспільних ор­ганів, не можуть позбавити особу її фундаментальних прав. Комплекс прав людини є своєрідною онтологічною (а разом з тим і соціально-правовою) презумпцією щодо існування кож-

-19-

ного, яка залишається непорушною і незмінною за будь-яких обставин. Ця якість прав людини відображається у принципі їх невід'ємності від особи.

Було б неприпустимою помилкою зводити генезис ідеї прав людини до переходу від колективного суб'єкту прав, яким за середньовічної доби є та чи інша соціальна спільнота, до поло­ження людського індивіда як суб'єкта правовідносин. Значен­ня феномену прав людини не в цій досить локальній метамор­фозі. Концепт прав людини визначає специфіку всієї правової системи та юридичної практики. Він певним чином зумовлює структуру законодавства, систему і повноваження державних інститутів, статус і роль закону в регуляції суспільного і право­вого життя, співвідношення суспільства і політичної влади, держави. Так само не варто ототожнювати зміст ідеї прав лю­дини з тезою про наявність у людського індивіда певного кола невід'ємних прав. Обгрунтування концепції прав людини і під­порядкування йому соціальної практики потребує широкого кола інших, діалектично поєднаних з нею політико-правових і світоглядних ідей, лише у цілісній системі яких права людини набувають автентичного сенсу, належного визнання і можуть стати дієвим правовим регулятивом всієї сукупності суспільних відносин.

Отже, серед головних політико-правових ідей, що супрово­джують ідею прав людини і є невід'ємними від неї елементами правосвідомості, назвемо передусім ідеї природного закону, суспільного договору, верховенства і влади закону, народного суверенітету, примату суспільства над державою. В свою чер­гу, загальносвітоглядною основою всього цього комплексу по­літико-правових настанов є уявлення про людину як суверенну (самоврядну) особистість, що самовизначається у процесі власного життя і як така є особливим буттям, незалежним від жодних наперед даних онтологічних чинників чи визначень.

§ 2 о Філософська та правова думка

про ідею прав, свобод та обов'язків людини

і громадянина в різні історичні епохи¹

Соціальну цінність людини можна пізнати в процесі дослі­дження взаємовідносин її з суспільством та державою. З най­давнішого часу і до сьогодні ця проблема постійно привертає увагу дослідників. Актуальність її підкреслюється місцем і рол­лю особистості в політичному житті суспільства, характеристи­кою її прав, свобод і обов'язків. Цікавий і повчальний матеріал про шляхи і форми пізнання проблеми взаємовідносин особи з державою та суспільством, виникнення та розвитку її прав, свобод та обов'язків дає нам історія. Важливими для дослі­дження є не тільки права людини, а й їх гарантії, розвиток де­мократії, законності, справедливості. Для сучасних політико-правових знань історія становлення і розвитку прав людини і гарантії їх здійснення були і залишаються сферою ідей і погля­дів та теоретичних оцінок різних шкіл, напрямків, течій та . ідеологій.

Виникнення прав і свобод людини можна досліджувати з стародавніх часів. Структурно різні історичні етапи розуміння, закріплення та спроб забезпечення прав і свобод людини мож­на виокремлювати:

а) в міфологічних уявленнях про людину та її права; ' б) в античний період розвитку суспільства;

в) в умовах середньовіччя;

г) в Новий час;

д) в XX столітті.

Міфологічні уявлення про людину, її місце і роль у сус­пільстві та державі ми можемо розглянути на прикладах наро­дів Стародавнього Сходу, стародавніх єгиптян, індусів чи ваві­лонян, де бог є безпосереднім джерелом влади і сам здійснює правління на землі, виступає як панівна і законодавча особа в державах і суспільствах, що ним утворені.

У параграфі використано матеріали О. Б. Горової - кандидата юридич­них нате, старшого викладача кафедри теорії держави і права НАВСУ.

-20-

-21-

За віруваннями стародавніх ^євреїв, їх бог Мойсей є єдиним верховним правителем, законодавцем і суддею над людьми і знаходиться у договірних взаємовідносинах з єврейським наро­дом. Згідно з міфологією єврейського народу влада в єврей­ському суспільстві може здійснюватися людьми від імені бога або самим богом безпосередньо в разі різних нестандартних си­туацій. Цар Ізраїлю та Іудеї Соломон Мудрий (син царя Дави­да) вчив, що Бог дав синам людини можливості вирішувати всі питання, навіть вічність вклав їм у серця, все створив прекрас­ним у свій строк та не дав їм можливості пізнати до кінця справи, що створюються самим Богом.

За китайською міфологією, наприклад, походження і харак­тер божої влади на землі здійснюється через персону верховно­го правителя Піднебесної, що уособлюється з владою імперато­ра Китаю. Саме він є єдиним зв'язком земних жителів з вищи­ми небесними силами. Всі державні органи і посадові особи бу­ли лише провідниками особистої влади імператора Китаю.

Спочатку на Стародавньому Сході, а потім і на Заході широ­ко поширилися релігійно-міфологічні погляди «маат», «рта», «ріта», «дао», «діке>> та інші, в яких ішлося про природньобожі порядки, про правду і справедливість. Наприклад, у стародав­ніх єгиптян ідеалом справедливості, правосуддя, свободи та не­доторканості людини була богиня Маат. У стародавніх аріїв ці ідеї проголошувалися у священних гімнах Рігведе (скорочено «рта», «ріта»). Захисником слабких, бідних і знедолених дав-ньошумерська і вавілонська міфологія називає бога Шамаша. Вважалося тяжким злочином порушення стежки Шамаша, а винних суворо карали.

Отже, у другому тисячолітті до нашої ери людина повністю залежала від природних і соціальних умов житгя. Однак у лі­тературних пам'ятках цього періоду вже висвітлюються ідеї пошуку справедливого ставлення до людини, рекомендації що­до виконання чинних законів, пропонуються рішення конкрет­них спірних питань.

Цікаві уявлення про людину, її можливості та місце в сус­пільстві можна виявити в державно-правовій ідеології Старо­давньої Індії та Китаю.

-22-

У Стародавній Індії довгий час важливе місце в суспільстві займали брахмани (жерці). Ідеї брахманізму зустрічаються вже у другому тисячолітті до н. є. і були викладені у так зва­них Ведах, що означало ведення чи знання. Все давньоіндій­ське суспільство згідно з цим вченням поділялося на чотири варни (стани), до яких належали панівні верстви та підлеглі їм групи вільних людей. Раби у варни не входили. Найвищим етаном панівних верств були брахмани. їх охоронцями були кшатрії (воїни). До двох підлеглих станів належали вайші (се­ляни, ремісники, торговці) і шудри (слуги та деякі інші низи давньоіндійського суспільства).

Поступово в VI—IV ст. до н. є. відбувався відхід від ідеології брахманізму в бік світської раціоналізації поглядів і уявлень про суспільство та людину. З'являються різні документи і трактати про невідповідність ідеології брахманізму звичному стану речей, критикують саму думку про Бога як першоджере­ло законів, найвищу особистість та морального правителя світу.

Зокрема, з критикою брахманізму у своїх проповідях висту­пив принц Сідгартга Гаугпама, прозваний Буддою (556— 476 pp. до н. є.). Він був сином царя індійського племені шакья. Щоб пізнати мудрість, він став пустельником (Шакья-Муні) і сім років провів у мандрах. Критикував саму систему варн та принципи кастової нерівності людей у суспільстві. Від-кидаючи думки про Бога як правителя світу та першоджерело законів, Будда вважав, що всі людські справи залежать від власних зусиль самих людей. Всі проповіді Будди пройняті ідеями гуманізму, доброго відношення до людей, непротистав-ления себе злу і насильству. Дхарми буддизм розглядає як при­родну закономірність, як природний закон, що править світом. У того, хто ввічливий і завжди поважає старших, виростає чо­тири дхарми: життя, красота, щастя, сила¹. Виникнувши як атеїстичне вчення, в подальшому буддизм був визнаний дер­жавною релігією багатьох країн Південно-Східної Азії.

і

Одним із засновників давньокитайської філософії був Кунц-зи або Куй Фуцзи (551—479 pp. до н. є.), який став відомим

Мусский И. А. 100 великих мыслителей. - М., 2000. - С 12-17.

-23-

через два тисячоліття після своєї смерті як Конфуцій. Його ідеї викладені у чотирьох книгах: «Дасюс» — керівництво для чи­новників; «Чжун-юн» — «Золота середина»; «Лунь-вдй» — «Бесі­ди і висловлювання»; «Мен-цзи» — це книга конфуціанця Мен Цзи, який жив через століття після Конфуція.

Вчення Конфуція з питань взаємовідносин держави і особи було побудовано на нормах моралі. Він закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на кате­горіях добра. Слід прагнути до добра, тоді й народ буде добрим. Мораль благородної людини подібна до вітру, а мораль злої людини подібна до трави. Трава завжди нахиляється туди, ку­ди дме вітер. У книзі «Лунь-юй» є моральна заповідь Конфуція: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі і в сім'ї до тебе не ставитимуться вороже». Він виступав: а) проти поляризації між багатством і бідністю; б) за царство гармонії в суспільстві; в) за мир, проти бунтів і боротьби за владу, проти загарбницьких війн; г) проти керівництва суспільством за за­конами та застосування покарань; д) за здійснення керівницт­ва народом шляхом ритуалу, етико-правових норм та прин­ципів.

Не менш цікаві ідеї про людину, її місце у всесвіті, можли­вості та обов'язки висвітлюються у філософських творах дав­ньогрецьких та давньоримських учених. Справедливість, за­конність та моральність в античний період пов'язуються з утвердженням влади богів-олімпійців на чолі з Зевсом. У своїх . загальновідомих поемах «Іліада» та «Одіссея» Гомер показав Зевса як заступника загальної справедливості. За порушення загальної справедливості винних неодмінно чекала божа кара.

До помірності та пошуків золотої середини у всіх справах і прагненнях людей, у їх відносинах між собою та з державою і суспільством закликають у своїх працях «сім грецьких мудре­ців»: Фалес із Мілета, Пітак із Мітілени, Періандр із Коринфу, Біант із Прієни, Клеобул із Лінда, Хілон із Ефор і Солон з Афін. Всі вони підкреслювали важливе значення законів для свободи і прав людини і, одержавши владу, багато зробили для практичного здійснення своїх ідеалів. Наприклад, давній муд­рець Пітак з Мітілени (651—569 pp. до н. є.) вважав, що для пізнання суті людини необхідно наділити її владою. Знаме-

-24-

нитий афінський державний діяч і законодавець Солон (638— 559 pp. до н. є.), один з реформаторів, був посередником між знаттю і афінським демосом, між боржниками і кредиторами, між багатими і бідними. Він вважав, що-завдяки створеним ним новим законам (594 р.) народ дістав владу та права в то­му обсязі, в якому їх потребував. Закон і владу закону він тлу­мачив як поєднання права і сили. Про свої закони Солон гово­рив: «Я владу дарував народові тією мірою, якою він потребу­вав її»¹.

У 486 р. до н. є. право людини на висловлення своєї думки та вимогу бути вислуханим одним з перших сформулював афінський полководець Фемісгпокл (525—460 pp. до н. є.). Саме він насмілився сказати Еврібіаду, командувачу об'єдна­них сил Греції: «Бий, але вислухай»².

Залежність людини, її свободи від соціального середовища та держави висвітлювали в філософських і політичних працях античні філософи, зокрема Платон. Його справжнє ім'я Арістокл, він син Арістона і Періктіони. Періктіона походила з сім'ї, що дала Афінам Солона. Арістокл одержав своє прізви­сько Платон (platus — «повний», «широкоплечий») від свого вчителя Сократа за ширину грудей і лоба.

У своїх двох проектах ідеальної держави Платон обгрунту­вав нерівність людей. Перший проект держави він змальовує в діалозі «Держава», а другий — у діалозі «Закони». Визнаючи, що всі люди — браття, він поділяв їх на тих, хто може прави­ти, 'їхніх помічників, ремісників і селян та рабів. На його дум­ку,- від держави найбільше залежать люди третього стану. Раби ж за Платоном не є суб'єктами політики. Платон допускав можливість переходу із одного в інший тільки для перших двох станів. Він застерігав, що держава загине, якщо її охороняти­муть представники третього стану. Його ідеальна держава — це справедливе правління кращих. Кращими він називав філосо­фів і науковців. Представники третього стану не здатні здій-

Иртория политических и правовых учений: Учебник для вузов. -Изд. 2-е, стереотип. / Под общ. ред. члена-корр. РАН, доктора юрид. наук, профессора В. С. Нерсесянца. - М., 1998. - С. 38-39.

Таранов П. С. Энциклопедия современного ума. - М., 1998. - С. 65.

-25-

снювати управління. Для другого стану Платон пропонує орга­нізувати побут та повсякденне проживання на засадах солідар­ності, рівності та колективізму. їм забороняється доторкатися до золота та срібла, мати сім'ю, власних жінок і дітей. Регла­ментувати побут та життя людей третього стану повинна дер­жавна влада¹.

Учнем і продовжувачем ідей Платона був античний філософ Арістотель (384—322 pp. до н. є.). Його батько був лейб-ме­диком македонського царя Амінти II. Арістотель грав у дитин­стві з майбутнім царем Македонії Філіпом II, з 17 до 37 років вчився в Академії Платона та був наставником Олександра Македонського. Написав 28 книг, серед яких політико-правові питання висвітлювали «Політика», «Афінська політія», «Етика» та ін. Арістотель уперше ввів у науковий лексикон поняття «категорія». Справедливість він поділяв на таку, що зрівнює, і таку, що розподіляє. Критерієм справедливості, що зрівнює, він бачив арифметичну рівність, що застосовувалася в приват­ній сфері цивільно-правових угод. Принципом справедливості, що розподіляє, вважав геометричну рівність, що означало по­діл соціальних благ пропорційно внеску члена політичного спілкування. Політична справедливість можлива лише між рів­ними людьми, Людина за Арістотелем — істота політична від природи, однак не всі люди досягли рівня політичного розвит­ку. Раби з його погляду — це люди з нерозвинутою політичною природою. Філософ розрізняє владу політичну і сімейну. Він ставив свободу людини в залежність від закону, маючи на увазі політичне право (природне та умовне). Об'єднання в межах політичного природного та умовного права свідчить про те, що Арістотель людей розглядає як політичних істот від природи. Але і в нього не всі люди мають однакові й рівні права. Всю повноту прав мають громадяни, тобто ті люди, що можуть бра­ти участь у законодавчій і судовій владі. Раби, ремісники, «на­товп матросів», торговці в Арістотеля позбавлені громадян­ських прав. Природне і людське Арістотель пояснював прак-

История политических и правовых учений: Учебник для вузов. -Изд. 2-е, стереотип. / Под общ. ред. члена-корр. РАН, доктора юрид. наук, профессора В. С. Нерсесянца. - М., 1998. - С. 50-59.

-26-

тичним прикладом: якщо б ми закопали в землю дерев'яне ло­же і змогли зробити так, щоб воно проросло, то виросло б не ложе, а дерево. Приватну власність він вважав природним

правом людини¹.

Погляди Арістотеля в багатьох питаннях поділяв і підтриму­вав римський філософ Марк Тулій Ціцерон (106—43 pp. до н. є.). Освіту він здобув у Римі, служив в армії Луція Сули, навчався ораторському мистецтву в Афінах, Малій Азії і на острові Родос. В його багатій творчій біографії є цікаві розроб­ки. Ціцерон сформулював принцип про те, що під дію закону повинні підпадати всі. Він обґрунтовував дуже важливе поло­ження про те, що свобода громадянина — це його права, скла­дова частина загального правопорядку, всієї державності. Але свобода у Ціцерона теж не є загальною для всіх людей. Розгля­даючи рабовласницький тип держави, Ціцерон поділяє людей на вільних і рабів, що не може визнаватися як формальна рів­ність усіх людей перед законом².

Отже, в найдавніші часи і в античний період розвитку сус­пільства людина розглядалася як певна соціальна цінність, а її свобода та можливості здійснювати певну поведінку багато в чому залежали від природного і суспільного середовища.

Природно-правові доктрини періоду Середньовіччя пред­ставлені двома течіями: а) феодально-клерикальне природне право; б) буржуазно-раціональна концепція природного права. Природно-правова філософія буржуазного суспільства не по­рвала остаточно з теологічним минулим, не змогла піднятися над інтересами приватних власників, шукала пояснення не­від'ємних природних прав у прихильності людини до суспіль­ного життя.

Невизнання гідності всіх членів суспільства, нерівність прав людини характерні для державно-правової думки цього періоду як рабовласницького, так і феодального типу держав. Залеж­ність пригнічених мас від феодалів, боротьбу між різними гру-

Таранов Л. С. Философия сорока пяти поколений. - М., 1998. -С 152-169.

Цалін С. Д. Принцип свободи волі в історії соціальної філософії та філософії права. - X., 1998. - С 79.

-27-

пами всередині пануючого класу можна охарактеризувати трьома основними етапами розвитку феодалізму:

а) ранньофеодальний період;

б) період розвитку феодалізму, що характерно для центра­
лізованої станово-представницької монархії;

в) занепад феодалізму і зародження капіталістичних сус­
пільних відносин.

В умовах ранньофеодального періоду розвитку феодальних відносин існуючі класові протиріччя, як правило, не.перерос­тали у відкриті революційні виступи селян проти феодалів. Мали місце лише окремі бунти, що швидко придушувалися. Важливе місце щодо утримання в покорі селянських мас нале­жало церкві.

Одним з представників католицької церкви на етапі розвит­ку феодального типу держави був домініканський монах, вче-ний-богослов Фома Аквінський (.Аквінат). Він вважав, що ме­та держави і права полягає в загальному добробуті, під яким розумів привілеї для багатих і осіб, що мали владу. Землероби, дрібні ремісники, торговці, на його думку, повинні були підко­рятися вищому станові, правителям.

Як реакція на гноблення, приниження людської гідності, не­рівність прав людини в епоху станово-представницької монар­хії виникають масові рухи протесту, що розглядалися правля­чими колами в межах релігійної ідеології як єресь. Спочатку їх не було диференційовано за соціально-класовими ознаками. Та вже в XIV—XY ст. єресь було поділено на дві самостійні течії; . а) бюргерську (міську);

.6) плебейсько-селянську.

Перша група єретиків в умовах станово-представницької мо­нархії захищала інтереси багатих купців і банкірів, підприєм­ців, власників майстерень, керівників цехових корпорацій, ба­гатих ремісників та інших міських жителів, що об'єднувалися в різноманітні соціальні групи. Розвиток торгівлі, внутрішньо­го ринку вимагали наведення порядку, централізації управлін­ня, вільного пересування феодальними вотчинами. Бюргерство починає підтримувати сильну королівську владу. Одним з ви­разників цих ідей був Марсілій Падуанський. У своїх працях він обстоював сміливу на той час тезу про те, що джерелом

-28-

всякої влади є народ. Під народом він звичайно розумів не все населення, а лише його кращу чаетину (військових, священи­ків, чиновників, купців, банкірів та іншій багатих людей). Це означало, що основна маса народу була пригноблена і ні про яку свободу і рівність в правах, а тим більше недоторканність, не могло бути й мови.

Представники іншої течії (плебейсько-селянської) вимагали зрівняти дворян і селян, патриціїв і плебеїв, вищих і нижчих, відмінити податки, панщину, оброк, різні привілеї для багатих, зрівняти всіх в майнових правах, дати всім одинакові можли­вості.

Отже, уже в умовах середньовіччя в епоху станово-пред-ставницької монархії різні верстви населення по-різному стави­ли питання свободи і рівності прав людини. Багаті групи насе­лення, що 'їх можна охарактеризувати як перших представни­ків буржуазії, яка тільки народжувалася, ставили питання про зрівняння їх з феодалами і заможною знаттю, надання їм та­ких самих прав і свобод, як і представникам станово-представ­ницької монархії. Бідні групи населення теж ставили багато таких вимог, що збігалися з вимогами бюргерства. Та, попри все це, у них були і власні інтереси, що не збігалися з інтере­сами буржуазії.

Проблеми прав людини, її свободи і недоторканності, вза­ємовідносин з державою займають важливе місце на етапі за­непаду феодалізму і зародження капіталістичних відносин. Го­ловним' надбанням цього періоду було те, що церква втратила свій диктаторський вплив. Духовна влада церкви поступово переходила до рук світської влади. В цей період активно заро­джуються капіталістичні відносини. Початкове накопичення капіталу супроводжується жорстокою експлуатацією селянства і бідної частини'населення міст. З'являється велика кількість людей, що позбавлені засобів виробництва. На арену класової боротьби виходять нові суспільні сили: буржуазія і пролета­ріат, Починається епоха політичних і соціальних революцій, що розхитують феодальне суспільство. Буржуазія і пролета­ріат, що їх феодали відносили до людей третього стану, часто брали участь у селянських антифеодальних рухах. Розвиток буржуазних економічних відносин вимагав централізації дер-

-29-

жави, а тому буржуазія в той час підтримувала процеси ство­рення абсолютної монархи. Гуманістичне спрямування суспіль­ного мислення цього періоду відомо під назвою ідеології Відро­дження. Нова епоха характеризувалася тим, що буржуазія прагнула створити світську централізовану державу, яка б не залежала від церкви. В цей же час з'являються перші теорії природного права, що в умовах занепаду феодального ладу ма­ли прогресивний характер в аспекті свободи і недоторканності людини. Значне погіршення життя народу, селянські повстан­ня і рухи бідноти в містах стимулювали появу теорій утопічного соціалізму.

Одним з видатних мислителів епохи Відродження був Нік-коло Макіавеллі (1469—1527), У своїх поглядах на права та свободи особи він відходить від середньовічних уявлень про за­лежність людини від Бога та обґрунтовує свою концепцію про те, що людина на половину залежить від своєї долі, а на поло­вину від своєї активності, творчості, вміння подолати перешко­ди, тобто від свого таланту. Макіавеллі розглядає розвиток держави шляхом зміни двох форм державного правління:

а) спочатку абсолютна влада монарха, завданням якої є
об'єднання і перетворення феодальної роздробленості на цен­
тралізовану державу;

б) наступний етап розвитку державності в нових умовах —
республіка.

Для вирішення завдань першої форми державності, на дум­ку Макіавеллі, монарх не повинен зважати на свої обіцянки. Він має хитрістю заплутати тих, хто вірить в його порядність. Завжди слід бути відважним, як лев, і хитрим, як лисиця. Мо­нарх повинен діяти за принципом: «Мета виправдовує засоби».

Після того, як буде досягнуто централізації держави, усуну­то абсолютний вплив церкви, що відповідало інтересам бур­жуазії та утверджувало нові капіталістичні виробничі відноси­ни, Макіавеллі вважав за необхідне перейти до наступного сту­пеня державності, де державною формою правління повинна бути республіка. Тільки за умови існування цієї форми держа­ви свобода і недоторканність людини набувають позитивного змісту: закріплюється в нормативно-правових актах формаль­на рівність, недоторканність економічної, політичної, соціаль­но-

ної, культурної та особистої свободи. Як ідеолог буржуазії, Ма­кіавеллі закликав додержуватися недоторканності приватної власності. Він вважав, що людина скоріш може забути смерть батька, ніж втрату спадщини.

Отже, сутність і соціальне значення вчення Макіавеллі з пи­тань утвердження свободи і недоторканності людини, закріп­лення і здійснення її прав дозволяє зробити певні висновки:

а) метою вчення Макіавеллі було утворення централізованої
держави, усунення абсолютного впливу церкви на всі сфери
життя людей, розвиток капіталістичного способу виробництва,
що на той час було об'єктивно прогресивними теоріями і під­
тримувалося з боку буржуазії;

б) він один з перших почав розглядати державу не як сталу
структуру, а як явище, що постійно розвивається і залежить
від співвідношення різних сил з протилежними інтересами;

в) насилля він розглядав як необхідне ато, яке слід застосо­
вувати на певному етапі розвитку державності для наступного
досягнення загального блага і попередження більшого зла;

г) виступаючи проти релігійних догматів, він заперечував
абсолютну істину існуючих теорій і вчень ечужителів церкви і
закликав людей звертатися до реальної дійсності, шукати пояс­
нення соціальних явищ у повсякденному житті;

д) підкреслюючи залежність людини від своєї долі, він вод­
ночас давав зрозуміти, що вона завжди на боці того, у кого
більше творчої активності, вміння подолати перешкоди. Доля
завжди на боці того государя, в якого більша і сильніша армія.
Повільність і нерішучість при вирішенні питання можуть зана­
пастити будь-яку справу;

є) в його вченні є заклик до творчої діяльності, до визнання свободи особистості, змальовуються шляхи побудови нової дер­жавності, вчувається заклик до буржуазної революції.

Характеристика уявлень про права і свободи людина в умо­вах нового часу представлена різними течіями та школами, але головне, іцо їх об'єднує, — це початок буржуазних рево­люцій.

Важливе значення у звільненні людини від церковних дог­матів офіційних доктрин римської католицької церкви, перебу­дові взаємовідносин церкви і держави, в подальшому утвер-

-31-

дженні свободи і недоторканності людини відіграв антифео­дальний рух під назвою Реформація, який був поширений у Німеччині, Учасники Реформації поділялися на два основні та­бори. Представники першого обстоювали помірні реформи, а другого — революційну перебудову світу на засадах соціальної справедливості. їх вимоги були сформульовані під час Селян­ської війни в Німеччині в двох основних документах: «12-ти статтях* та «Статейнім листі».

У період ранніх буржуазних революцій починає формувати­ся концепція природних прав людини. Так, поширюється дум­ка, що природа наділяє людину певними невід'ємними фунда­ментальними правами, що можуть бути протиставлені урядові, але мають ним охоронятися. З того часу й надалі права люди­ни розглядають як елементарні передумови гідного людського існування.

Отже, .в цей час дуже важливе значення для розвитку сво­
боди і недоторканності людини мали вчення Гроція, Спінози,
Гоббса, Дока про природні права людини і громадянина. Вони
стали ідейно-теоретичним фундаментом нового на той час ка­
піталістичного ладу. І хоч буржуазні революції в Італії, Гол­
ландії, Англії, Франції і Німеччині готували різні соціальні гру­
пи, ідеологія природного права відображала інтереси всіх цих
груп. ..

Так, Гуго Гроцій — типовий представник голландської бур­жуазії, раціоналіст. Його ідеї природного права розвивалися в працях Гоббса, Дока, Пуфендорфа, Віко, Джефферсона, Рус­со і Канта.

У своїй книзі «Про право війни і миру» Гроцій показав пере­творення феодально-клерикального природного права в бур­жуазно-раціональне природне право. Природне право характе­ризується як припис здорового глузду, який те чи інше діяння залежно від його відповідності чи невідповідності самій розум­ній природі визнає або морально невідповідним, або морально необхідним, а це означало, що таке діяння або заборонялося, або делегувалося самим Богом, який є творцем всієї природи.

Природне право настільки невід'ємне, що його не може змі­нити і сам Бог. Свої ідеї Гроцій черпав у працях Арістотеля і Ціцерона. Природне право, за Гроцієм, повинно відповідати

-32- ^:

будь-якій релігії. Голос бога тотожний голосові природи, а лю­дина — частина цієї природи.

До міжнародного природного права Гроцій відносив: а) принцип свободи морів; б) свободу народу вести підприєм­ницьку діяльність з іншим народом; в) свободу чоловіка укла­дати шлюб з жінкою іншого народу; г) рівність бідних і бага­тих перед законом. Він обґрунтовує зверхність релігійної влади •над владою світською. Гроцій намагався пояснювати світ з нього самого та обгрунтував ідею співіснування людини з лю~ -диною і народу з народом. Він виступив як ініціатор виділення природного права з права церковного, формування природного права і відмежування його від позитивного права. Ці висновки слугували появі теорії буржуазного природного права. До її го­ловних положень відносять такі твердження, що 'їх, разом з тим, опрацьовував і Гроцій:

1. Якщо хтось бажає з метою власної вигоди використати
   послуги іншого, повинен у відповідь потурбуватися про те, щоб
   потреби цього іншого були задоволені.

2. Основа природного права — власність. Теорію власності
   особливо інтенсивно розробляли Док і Пуфендорф, вона знач­
   но вплинула на розвиток цивільного права в Центральній Єв­
   ропі.

3. Легітимність влади асоціюється не з конституційною мо­
   нархією, а з демократичною республікою.

^; 4. Концепція юридичної рівності найбільше відповідає по­требам ринкових відносин і переростає у буржуазну закон­ність.

5; 3 просвітницької концепції можна вивести принципи ми­ру і мирного існування між народами на підставі міжнародного

права.

6. Звільнення права від моралі та релігії було причиною
звільнення буржуазії від феодально-абсолютистської державної

влади.

7. Слід заборонити застосування тортур при допитах і запро­
вадити дотримання основних вимог правосуддя.

Гроцій обстоював висновок про те, що між клерикально-природною і буржуазно-раціональною концепціями природно­го права існує наступництво, однак він стверджував, що вод-

2 3-50 .33.

ночас буржуазно-раціональна концепція природного права має свої особливості, що зводяться до таких положень:

1. Раціональне право і формальне право не співпадають, бо
перше виводиться з об'єктивних законів природи, а друге — з
суб'єктивного погляду законодавця.

2. Не існує однозначних для всіх типів держави і права
принципів природного права.

Ще одним видатним творцем природного права був співвіт­чизник Гроція Бенедикт Спіноза (1632—1677). Як філософ-матеріаліст Спіноза під природним правом розумів необхід­ність, відповідно до якої існує і діє вся природа і кожна її ок­рема частина. Природне право він ототожнює зі здатністю будь-якої частини природи до самозбереження. Людина також є частиною природи, а тому, як і всі інші, прагне до самозбе­реження. Спіноза обґрунтовував тезу про те, що кожна люди­на захищає чужий інтерес лише настільки, наскільки вона ду­має, що робить це заради свого блага. Отже, свободу людини Спіноза розглядає як підпорядкування своїх дій і поведінки піз­наній необхідності. На думку філософа, лише той вільний, хто живе, керуючись своїм розумом. Але, говорячи про індиві­дуальну свободу, мислитель зазначає, що люди повинні об'єд­нуватися і діяти спільно, прагнучи поєднати індивідуальну і спільну волю.

Обґрунтовуючи владу та її могутність у державі, Спіноза протиставляє їй невідчуджувані природні права людини. Влада не може ігнорувати те, що безпосередньо виходить з законів людської природи.

Отже, правові погляди. Спінози, який виводив державно-правові принципи організації суспільства з самого існування людської природи, були прогресивними. Ідея обмеження влад­них структур людськими законами і природним правом люди­ни залишається актуальною і сьогодні в умовах формування правової держави і громадянського суспільства в незалежних державах, які були суб'єктами колишнього СРСР. Прогресивні ідеї Спінози були відповідним внеском у подальший розвиток поглядів на цінність людської особистості, на її правове поло­ження в суспільстві, права, свободи і обов'язки людини та її

-34-

недоторканність, що обґрунтовувалися в епоху Просвітництва, в період буржуазних революцій.

Видатним англійським мислителем періоду англійських бур­жуазних революцій, який вніс в теорію права своє бачення свободи особистості, невідчуження її природних прав, був То-мас Гоббс (1588—1679). Він вважав, що на початку всі люди були з одинаковими фізичними і розумовими здібностями, ма­ли право на все, що їх оточувало. Однак людський страх, егоїзм, жадоба, заздрість, інші антисоціальні мотиви обумови­ли фатальну необхідність війни всіх проти всіх, дію антилюд-ського принципу: «Людина людині вовк». Цей період розвитку людства, на думку Гоббса, характеризується його природним станом. Гоббс визнає, що цим лише не закінчуються всі нега­тивні якості соціального життя. Він, як і Спіноза, вважає, що людині притаманний інстинкт самозбереження, що спонукає процеси подолання природного стану, виживання одного інди­віда за рахунок іншого.

Гоббс розрізняє кілька природних законів: а) необхідність людей прагнути до миру, додержуватися його; б) готовність кожної людини відмовитися від своїх прав у тій частині, в якій це необхідно для збереження миру і самозахисту; в) необхід­ність людей виконувати в повному обсязі укладені ними угоди, бо в іншому випадку вони не матимуть значення. Ці закони, як вважав Томас Гоббс, не обов'язкові до виконання і приму­сити їх виконувати може тільки спеціально утворена сила.

Гоббс розрізняє право і закон (обов'язок). Якщо право для нього означає свободу робити будь-що, то закон (громадян­ський) забезпечується відповідною примусової силою і обов'яз­ковий до виконання. Таку силу Гоббс вбачає в державі, яку ут­ворюють люди шляхом взаємної домовленості між собою. Але Гоббс не залишає права за народом на можливість змінити од­ного разу вибрану форму правління, що була затверджена сус­пільним договором. Він обґрунтовує необмежену владу сувере­на, який сам видає закони, організує їх виконання і розглядає спори між людьми. Суверен має необмежену владу на своїх підданих, які стають такими після вручення суверену влади. Тільки держава може гарантувати своїм підданим свободу. Під

²* - 35 -

свободою Гоббс розуміє право робити все, що не заборонено громадянським законом.

Т. Гоббс все ж залишає право конкретного індивіда піти всу­переч волі суверена. В разі коли суверен, порушуючи природ­ний закон, зобов'язує індивіда вбивати чи калічити себе або за­бороняє захищатися від нападу ворогів, індивід має право на повстання.

Отже, Томас Гоббс розрізняє природне і позитивне право, у разі, якщо фізична недоторканість індивіда порушується інши­ми індивідами, він вважає, що людина має право на протидію. З цього можна зробити висновок, що Гоббс'фізичну'недотор­каність особистості ставить вище за волю суверена. Життя і здоров'я людини — важливіша цінність, ніж держава, що є по­літичною організацією, утвореною людьми для того, щоб по­кінчити війну віх проти всіх і захищати права людини.

Представником доктрини ранньобуржуазного лібералізму в Англії, пісня втечі короля Якова II Стюарта, був Джон Лок (1632—і704). Він повністю поділяв ідею природного права, суспільного договору, народного суверенітету, невідчуження прав і свобод особистості, права на повстання проти тирана, збалансованості законодавчої, виконавчої та судової влад. Сво­боду і недоторканність людей у цілому і кожної людини зокре­ма він визначав як можливість за власним бажанням робити все. що не заборонено нормативно-правовими актами, а також не залежати від невизначної волі інших людей. Гарантії такої свободи він бачив у рівному для кожної людини і для всіх лю­дей загальнообов'язковому законі.

Отже, вчення Джона Л ока було гуманістичним за змістом і мало певну спрямованість. Він сформулював концепцію прав людини, де назвав такими, що не залежать від волі держави, право на власність, рівність і свободу. Цю теорію використали в подальшому різні дослідники прав людини. Наприклад, вона увійшла як складова частина до французької Декларації прав людини і громадянина 1789 року.

Гуманістичні ідеї про свободу і недоторканність індивіда, про права людини і громадянина, боротьба за утвердження цих ідей, за забезпечення честі та гідності особи дістали свій по­дальший розвиток в епоху Просвітництва. Французькі й ні-

-36-

мецькі просвітителі прагнули досягти свободи індивіда шляхом поширення знань і проведення реформ у суспільстві.

Одним із загальновизнаних лідерів французького- Просві­тництва був Вольтер (1694—1778). Рідко коли доля наділяє людину стількома талантами. Він був істориком, філософом, поетом, драматургом, романістом, сатириком і публіцистом. Його справжнє ім'я — Франсуа Марі Аруе. Прізвище Вольтер — це, власне, його творчий псевдонім. У своїх філософських пра­цях Вольтер виступав проти католицизму і релігійного фана­тизму. Гостро критикуючи феодальні порядки, Вольтер зазна­чав, що на зміну деспотичній формі правління повинно прийти панування розуму і свободи. В такому суспільстві. кожній лю­дині забезпечуватиметься реалізація її невід'ємних природних драв, таких як особиста недоторканність, недоторканність приватної власності, свобода друку, слова, совісті та інші. Сво­боду людини, на його думку, може обмежувати тільки закон.

Перешкодою для забезпечення свободи індивіда Вольтер вважав наявність феодальних порядків. Він закликав створити сприятливі умови для творчої ініціативної діяльності всіх лю­дей, приватного підприємництва. З цією метою він розробив безоплатну програму ліквідації кріпосної залежності. селян від держави і церкви. Селяни, що належали панам, могли звіль­нитися за викуп, за наявності на те згоди володаря.

Вольтер заклав перші ескізи програми реформ. Він вважав, що знання зможуть підняти культурний рівень пануючої вер­хівки, що усвідомить необхідність реформ зверху, піде на ком­проміс з буржуазією, що народжується, дасть можливість роз­виватися підприємницькій діяльності.

Отже, Вольтер започаткував політико-правові теорії ре­форм, підготував грунт для подальшого розвитку вчення про свободу і недоторканність людини в умовах переходу від абсо­лютної монархії до ранньобуржуазного способу виробництва.

До видатних теоретиків періоду французького Просвітницт­ва належить Шарль Луї де Монтеск'є (1689—1775). Його вважали одним із засновників географічної школи. Політична та правова доктрина Монтеск'є зводиться до пошуків опти­мальної форми держави та місця в ній людини. Монтеск'є роз­глядав три основні форми правління в державі: демократію,

-37-

монархію та деспотію. На його думку, деспотія є неправиль­ною формою правління і притаманна великій імперії. Для не­великих і середніх держав характерні республіка (демократич­на чи аристократична) і монархія.

Як і Вольтер, Монтеск'є вважав, що свобода — це розумна організація державної влади і додержання режиму законності. Свобода за Монтеск'є — це право людини робити все, що доз­волено законом. Повної свободи людина не може мати в тій державі, де не існує розподілу влад. Використовуючи вчення Лока, Монтеск'є обгрунтував необхідність у демократичній державі розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову, що повинні бути незалежними одна від одної. Законодавча влада, за вченням Монтеск'є, повинна належати парламенту, вико­навча — королю, судова — незалежному суду присяжних. Кож­на з цих влад повинна мати механізм стримувань і противаг з метою недопущення узурпації однією владою інших владних повноважень. Тільки на таких умовах існування самостійних, незалежних одна від одної влад, людина може мати повну сво­боду, бути вільною у виборі певного варіанту поведінки в ме­жах існуючих в державі законів. Якщо в суспільстві не забез­печено реалізацію прав і свобод людини і громадянина, не про­ведено розподілу влад на вищезгаданих засадах, таке суспіль­ство не можна вважати демократичним.

Ці та деякі інші ідеї видатного французького просвітителя про свободу людини, її правове положення в суспільстві та принцип розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову були враховані при підготовці Конституції США (1787 p.), Декларації прав людини і,громадянина (1789 p.), Конституції Франції (1791 p.), французького кодексу Наполеона та деяких інших прогресивних документів того часу.

Монтеск'є вважають одним з піонерів концепції правової держави, його прогресивні ідеї втілилися на практиці в період буржуазних революцій в Європі. Він звинувачував аристокра­тію в узурпації влади, вимагав надати буржуазії та іншим вер­ствам населення, яких відносили до третього стану і які боро­лися за своє становище в суспільстві з феодалами, рівні права і свободи. Ідеї Монтеск'є використовуються і в наш час в умо-

-38-

вах будівництва правової держави і громадянського суспіль­ства в Україні та інших державах колишнього СРСР.

Проблемам недоторканності, честі та гідності людини були присвячені праці німецьких та італійських просвітителів. У Ні­меччині просвітительські ідеї були відображені у творах С. Пу-фендорфа, X. Томазія, К. Вольффа та ін.

Самуїл Пуфендорф (1632—1694) обгрунтував ідею про те, що свобода і незалежність особистості були притаманні тільки періоду природного стану людини. В подальшому протиріччя та егоїзм людей унеможливлюють забезпечення їхніх природ­них прав у повному обсязі. Заради загальної користі й безпеки всіх потрібно утворити державу як організацію, в якій люди об'єднуються для спільного політичного спілкування. На думку вченого, держава виникає в результаті двох договорів: а) між людьми про об'єднання і вибір форми держави; б) між людьми та обраним ними лідером про взаємні обов'язки, які полягають у тому, що підлеглі зобов'язуються підпорядковувати свою по­ведінку владі, а правитель — забезпечувати права підлеглих, включаючи і їх свободу та недоторканність. Тільки необмеже­на влада монарха, вважає С. Пуфендорф, здатна забезпечити порядок у країні та безпеку підлеглих. Характеризуючи кріпос­не право, він вважав, що воно є результатом спільного догово­ру, а тому вигідне для селянства.

Отже, незважаючи на деякі прогресивні ідеї, С Пуфендорф був прибічником абсолютної монархії й відстоював ідею про те, що лише влада монарха, частково обмежена станово-пред­ставницьким органом, здатна забезпечити свободу, недотор­канність, права й обов'язки підлеглих, суспільний порядок і загальну користь. Не підтримуючи протидію окремої особи мо­нарху і владі, він допускав можливість народної непокори у випадках, якщо монарх своїми діями веде країну до загибелі.

Послідовником С. Пуфендорфа в Німеччині був Христіан Томазій (1655—1728). Він першим у Німеччині почав читати лекції з природного права німецькою мовою. Будучи послідов­ником ідей Б. Спінози, Томазій вважав, що природне право в основі своїй характеризується мораллю. Людей він поділяв на мудрих і дурнів. Управляти першими можна за допомогою норм моралі, а для інших необхідний примус за допомогою

-39-

монархію та деспотію. На його думку, деспотія є неправиль­ною формою правління і притаманна великій імперії. Для не­великих і середніх держав характерні республіка (демократич­на чи аристократична) і монархія.

Як і Вольтер, Монтеск'є вважав, що свобода — це розумна організація державної влади і додержання режиму законності. Свобода за Монтеск'є — це право людини робити все, що доз­волено законом. Повної свободи людина не може мати в тій державі, де не існує розподілу влад. Використовуючи вчення Лока, Монтеск'є обгрунтував необхідність у демократичній державі розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову, що повинні бути незалежними одна від одної. Законодавча влада, за вченням Монтеск'є, повинна належати парламенту, вико­навча — королю, судова — незалежному суду присяжних. Кож­на з цих влад повинна мати механізм стримувань і противаг з метою недопущення узурпації однією владою інших владних повноважень. Тільки на таких умовах існування самостійних, незалежних одна від одної влад, людина може мати повну сво­боду, бути вільною у виборі певного варіанту поведінки в ме­жах існуючих в державі законів. Якщо в суспільстві не забез­печено реалізацію прав і свобод людини і громадянина, не про­ведено розподілу влад на вищезгаданих засадах, таке суспіль­ство не можна вважати демократичним.

Ці та деякі інші ідеї видатного французького просвітителя про свободу людини, її правове положення в суспільстві та принцип розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову були враховані при підготовці Конституції США (1787 p.), Декларації прав людини і.громадянина (1789 p.), Конституції Франції (1791 р.), французького кодексу Наполеона та деяких інших прогресивних документів того часу.

Монтеск'є вважають одним з піонерів концепції правової держави, його прогресивні ідеї втілилися на практиці в період буржуазних революцій в Європі. Він звинувачував аристокра­тію в узурпації влади, вимагав надати буржуазії та іншим вер­ствам населення, яких відносили до третього стану і які боро­лися за своє становище в суспільстві з феодалами, рівні права і свободи. Ідеї Монтеск'є використовуються і в наш час в умо-

-38-

вах будівництва правової держави і громадянського суспіль­ства в Україні та інших державах колишнього СРСР.

Проблемам недоторканності, честі та гідності людини були присвячені праці німецьких та італійських просвітителів. У Ні­меччині просвітительські ідеї були відображені у творах С. Пу-фендорфа, X. Томазія, К. Вольффа та ін.

Самуїл Пуфендорф (1632—1694) обгрунтував ідею про те, що свобода і незалежність особистості були притаманні тільки періоду природного стану людини. В подальшому протиріччя та егоїзм людей унеможливлюють забезпечення їхніх природ­них прав у повному обсязі. Заради загальної користі й безпеки всіх потрібно утворити державу як організацію, в якій люди об'єднуються для спільного політичного спілкування. На думку вченого, держава виникає в результаті двох договорів: а) між людьми про об'єднання і вибір форми держави; б) між людьми та обраним ними лідером про взаємні обов'язки, які полягають у тому, що підлеглі зобов'язуються підпорядковувати свою по­ведінку владі, а правитель — забезпечувати права підлеглих, включаючи і їх свободу та недоторканність. Тільки необмеже­на влада монарха, вважає С. Пуфендорф, здатна забезпечити порядок у країні та безпеку підлеглих. Характеризуючи кріпос­не право, він вважав, що воно є результатом спільного догово­ру, а тому вигідне для селянства.

Отже, незважаючи на деякі прогресивні ідеї, С. Пуфендорф був прибічником абсолютної монархії й відстоював ідею про те, що лише влада монарха, частково обмежена станово-пред­ставницьким органом, здатна забезпечити свободу, недотор­канність, права й обов'язки підлеглих, суспільний порядок і загальну користь. Не підтримуючи протидію окремої особи мо­нарху і владі, він допускав можливість народної непокори у випадках, якщо монарх своїми діями веде країну до загибелі.

Послідовником С. Пуфендорфа в Німеччині був Христіан Томазій (1655—1728). Він першим у Німеччині почав читати лекції з природного права німецькою мовою. Будучи послідов­ником ідей Б. Спінози, Томазій вважав, що природне право в основі своїй характеризується мораллю. Людей він поділяв на мудрих і дурнів. Управляти першими можна за допомогою норм моралі, а для інших необхідний примус за допомогою

-39-

держави і права. За вченням X. Томазія право відрізняється від моралі тим, що утворюється і захищається державою. На його думку, народ може протестувати проти несправедливої влади монарха, але такий протест повинен бути пасивним. Для усунення несправедливості та розбрату необхідно мати спільне майно. Та наявність спільної власності стане можливою лише у майбутньому, коли люди створять відповідні передумови для такої організації суспільного життя.

Отже, прогресивні ідеї X. Томазія були спрямовані у май­бутнє, давали можливість людині задуматися про стан 'свого існування і про шляхи покращення своєї долі, варіанти одер­жання і подальшої реалізації своїх прав і свобод.

Німецьким просвітителем, який закликав до дотримання у поведінці людей, природного закону, був Крістіан Вольфф .(1679—1754). Саме він одним з перших спробував використа­ти ідеї природного права в інтересах абсолютної монархії та поліцейської держави в Німеччині. Природне право він виво­дить з морального обов'язку. За його вченням, природжені права людини існують тому, що існують природжені обов'яз­ки. Він аргументує той факт, що від природи всі люди рівні, що для загальної безпеки, недоторканності та добробуту вони утворили державу і добровільно передали свою владу, а, отже, і свою свободу, монарху. Кожен окремий індивід обмежив свою свободу, передавши себе в рабство іншому. Звідси, на йо­го думку, з'явились пани і кріпаки. Право К. Вольфф визна­чає як свободу діяти для виконання обов'язку. Межі такої сво­боди визначає державна влада в особі монарха. Монарх пови­нен турбуватися і турбується про загальне благо. Монарх наді­ляється необмеженою законодавчою, виконавчою і судовою владою, видає закони держави, що повинні в повному обсязі регламентувати поведінку людей у всіх сферах їхнього життя (господарській, політичній, науковій, духовній, інтимній, сі­мейній тощо). Покора монарху повинна бути безумовною і не­заперечною.

Отже, теоретичні погляди К. Вольффа слід визначити як просвітницький абсолютизм. Якщо в Англії і Франції природ­но-правова доктрина була ідейною зброєю боротьби третього стану з абсолютною монархією і свавіллям, то в Німеччині —

-40-

засобом збереження й обгрунтування існуючого державного режиму і позитивного права.

На відміну від французької, англійської і навіть німецької італійська буржуазія того часу займалася в основному лихвар­ством і торгівлею. Це означало, що її інтереси були далекими від інтересів народу. Економічно італійська буржуазія була пов'язана з феодалами. Буржуазні ідеологи, вчені-просвітителі далі побажань політичної централізації, осуду свавілля і безза­коння не йшли. Одним із таких просвітителів, що розглядав у своєму вченні доктрину природного права був Чезаре Беккарія (1738—1794). Свої теоретичні погляди на державно-правові явища, свободу і недоторканність людини він виклав у праці «Про злочини і покарання». Як і Гоббс, Беккарія розглядав природний стан людей і перехід їх до політичної форми життя заради загальної користі. Люди, об'єднуючись, втрачають час­тину свободи заради того, щоб забезпечити собі ту частину сво­боди, яка у них лишається. Беккарія розрізняє божу, природну і людську справедливість. Перші дві справедливості засновані на божих і природних законах. Людська справедливість засно­вана на суспільному договорі, що установлює межі державної влади.

Беккарія відстоює ідею законності. Видавати закони, на йо­го думку, має право суверен, тобто монарх. Освічений монарх, за теорією Беккарія, видаватиме справедливі закони, виявля­тиме турботу про своїх підлеглих, організовуватиме виконання законів таким чином, щоб не допустити нерівності та жебрацт­ва, сам суворо додержуватиметься своїх законів і забезпечува­тиме права людини.

Свобода людини, на думку Беккарія, це її право робити все, що не суперечить і не заборонено законом. Владні структури і сам суверен повинні додержуватися законів, бути зв'язані ци­ми законами і за необхідності змінювати їх тільки на законних підставах і в порядку, передбаченому законом.

У руках монарха, на думку Беккарія, може знаходитися тільки законодавча і виконавча влади. Судова влада повинна належати суду. Суд повинен спиратися на закони, доводити провину суб'єкта, що вчинив правопорушення. При визначенні

-41-

міри і виду юридичного впливу на винного суд не має права виходити за межі, що передбачені чинним законом.

Причини злочинів Беккаріа бачив у соціальних умовах і то­му вважав, що метою покарання повинно бути попередження правопорушень і виправлення та перевиховання правопоруш­ника.

Беккарія виступав проти широкого застосування смертної кари. На його думку, вона виправдана тільки в надзвичайних випадках для збереження існуючої форми правління чи при боротьбі нації за свободу. У всіх інших випадках ефективні­шим покаранням є довічне позбавлення волі. З позиції природ­ного права смертна кара не допустима. Жодна людина добро­вільно не бажає позбавити себе життя. А це означає, що люди не могли передати суверену право вирішувати за них жити їм чи померти. Смертну кару не можна виправдати ні з мораль­ної, ні з юридичної точки зору. З моральної позиції таке рішен­ня сприяє аморальності й жорстокості, поширюється в народі як негативне явище, а з юридичної — смертна кара не виправ­дана тому, що в разі судової помилки виправити її неможливо. Беккарія вважав, що склад злочину і межі покарання повинні бути передбачені законом і відповідати тяжкості вчиненого сус­пільно небезпечного діяння.

Отже, ідеї італійського просвітителя Беккарія були покладе­ні в основу кримінального законодавства і кримінально-право-вої науки буржуазного права. Ці ідеї на той час були прогре­сивними, оскільки закріплювали прогресивні принципи рівнос­ті всіх перед кримінальним законом. Він стверджував гуманізм у праві, що сприяло розвитку інституту свободи і недоторкан­ності людини та її інших прав.

Значний внесок у розвиток теоретичної думки про свободу і недоторканність людини та індивіда зробили погляди видатно­го французького філософа Жан-Жака Руссо (1712—1778). Цей новий напрям філософської думки дістав назву буржуаз­ний радикалізм. В одній зі своїх праць «Міркування про науки і мистецтво» Руссо піддав сумніву положення про те, що наука і поширення знань сприяють удосконаленню природи суспіль­ства. Така думка суперечила всім традиційним просвітитель­ським висновкам. Згідно з теорією Руссо, спочатку в природ-

-42-

ному стані всі люди жили як звірі й були вільні. З розвитком виробничих відносин з'являється майнова нерівність, а це обу­мовило й обмеження свободи людини. Держава, на його дум­ку, з'являється як результат договору між бідними і багатими, тобто багаті запропонували утворити публічігу політичну вла­ду, а бідні погодилися. Саме виникнення держави було причи­ною знищення природної суспільної свободи і рівності. Нерів­ність у приватній власності, політична і соціальна нерівність призвели до абсолютної нерівності при деспотизмі.

Розвиваючи теоретичну думку про договірний шлях утво­рення держави, Руссо з суспільним договором пов'язує майбут­ні свободи. За його теорією, громадяни, уклавши суспільний договір, набувають громадянських прав і обов'язків. Це озна­чає, що індивідуальні права набувають юридичного характеру і забезпечуються об'єднаною силою всіх громадян. Всі учасни­ки договору залишаються вільними і рівноправними, об'єдную­чись у народ. Інтереси народу не можуть суперечити інтересам окремих індивідів.

У своїх працях Руссо обґрунтовує народний суверенітет, вважаючи, що він невідчужуваний і неподільний. Тільки на­род, як суверен, може здійснювати і фактично здійснює зако­нодавчу владу. Сутність свободи громадян полягає в тому, щоб перебувати під захистом законів, які вони самі приймають у конкретній державі. Руссо не виступав проти приватної влас­ності. Як ідеолог дрібної буржуазії, він пропонував лише урів-няти майнову нерівність.

Отже, в умовах Просвітництва було продовжено обгрунту­вання гуманістичних ідей прав людини і громадянина. Свобода й особиста недоторканість людини і громадянина різні течії просвітителів обґрунтовували по-різному. Найбільш консерва­тивними були ідеї німецьких просвітителів, які бачили завдан­ня просвіти лише в підготовці проведення реформ зверху. Най­більш прогресивними були ідеї та теоретичні концепції фран­цузьких просвітителів, які пропагували реформи знизу, вклю­чаючи й еволюційний шлях їх здійснення.

В умовах пізнього феодалізму події в Англії, Італії та Фран­ції характеризувалися великою активністю третього стану, в першу чергу селянства, бідних ремісників, жителів міст і про-

-43-

летаріату, що почав формуватися. Захисту рівності, прав і інтересів бідноти третього стану були присвячені класичні пра­ці утопічного соціалізму Т. Мора та Т. Кампанелли та фран­цузьких комуністів-утопістів Ж. Мельє, Мореллі, Г. Маблі, Г. Бабефа.

Томас Мор (1478—1535) у своїй праці «Утопія» виступив проти приватної власності, монархічної форми правління. Він запропонував утворити ідеальну державу, в якій не буде при­ватної власності й усі жителі якої будуть рівні. Головними зав­даннями їх діяльності повинні бути виробництво товарів і про­дуктів та рівний їх розподіл, боротьба зі злочинністю та забез­печення мирного існування. Владні структури в утопії форму­валися шляхом виборів, усі питання вирішувалися спільно. Всі утопійці повинні були мати достаток та рівні права.

Послідовником Мора був італієць Томмазо Кампанелла (1568—1639). У своїй праці «Місто Сонця» він підтримував Т. Мора щодо заперечення приватної власності, виступив за рівноправність чоловіка і жінки, загальнообов'язковість праці. Т. Кампанелла вважав, що у соляріїв повинні бути однакові житло, одяг, їжа, втіхи. Інтереси держави мали домінувати над інтересами приватних осіб.

На відміну від англійських та італійських соціалістів-утопіс­тів, французькі прихильники комуністичних ідей виступали з позиції природного права, тобто ставили природні права люди­ни на перше місце щодо держави. Так, сільського священнос­лужителя, сина сільського ткача Шана Мельє (1664 — 1729) вважали ідеологом селянського революційного комунізму. В своїй праці «Заповіт» Ж. Мельє розкрив гнобительську роль релігії, пов'язуючи її найтіснішим чином з політикою; показав бідність французьких селян, закликаючи до революції; об­стоював право рівності всіх від природи, природні права і сво­боди людини та її недоторканність.

Коріння зла і несправедливості він бачив у абсолютній мо­нархії, де процвітають тиранія, дармоїдство, відкупщики та вельможі; існуванні армії, дворян, священиків, чиновників та інших служителів феодального ладу, що є дармоїдами; наяв­ності приватної власності та майнової нерівності та виступав за їх ліквідацію.

-44-

Іншим комуністом-утопістом періоду Просвітництва у Фран­ції був Мореллі (XVIII ст., достовірних біографічних відомос­тей про нього не залишилося), який виклав детальний план організації і функціонування комуністичної влади у праці «Ко­декс природи». Основними складовими цього плану були про­позиції щодо: а) ліквідації бідноти і гноблення, що їх він пов'язував з необхідністю ліквідації приватної власності; б) удосконалення, законодавства шляхом встановлення в зако­нах загальнонародної форми власності, гарантованої роботи з виконанням по черзі обов'язків посадових осіб, обов'язку кож­ного громадянина сприяти всіма своїми силами досягненню за­гальної користі, регулювання побуту, виховання, участі в гро­мадських справах; в) покладання на державу обов'язків регу­лювати економічні процеси виробництва; г) організації' дер­жавної влади у. вигляді комуністичного самоврядування; д) мирного шляху досягнення такого суспільного ладу. Все це, на думку Мореллі, повинно сприяти особистій свободі людини.

Багато в чому схожі на попередні ідеї утопічного соціалізму Габрівля Бонно Маблі (1709—1785), викладені в працях «Про права і обов'язки громадян» та «Про законодавство чи принци­пи законів». Це такі ідеї індивідуальної свободи й особистої не­доторканності людини: а) ліквідація приватної власності; б) прийняття справедливих законів, у яких слід обмежити рі­вень багатства, торгівлі, спадщини, провести аграрну.рефор­му, встановити безоплатне виконання державними службовця­ми своїх обов'язків; в) критика абсолютної монархії та обгрун­тування демократичної республіки, в якій би було установлено принцип розподілу влад, де носієм верховної влади повинен бу­ти народ; г) пропонується не революційний, а реформістський шлях встановлення комуністичної влади.

Одним з найколоритніших мислителів епохи європейського Просвітництва був Гракх Бабеф (1760—1797). Його погляди можна вважати вершиною розвитку соціалістичної ідеї у Франції. Сутність його ідей характеризується такими настано­вами: а) повне несприйняття приватної власності; б) побудова народної держави; в) проголошення республіканської форми правління; г) утвердження невід'ємних прав кожного громадя­нина; д) досягнення добробуту для всіх та щастя для кожної

-45-

окремої людини; є) підкорення громадян чинним законам та вказівкам верховної адміністрації; є) забезпечення всіх членів однаковим середнім достатком та тим, чого кожен потребує; ж) ігнорування індивідуальності та самобутності будь-якої осо­бистості.

Отже, між клерикально-природною і буржуазно-раціональ­ною концепціями природного права існує наступництво. Вод­ночас буржуазно-раціональна концепція природного права дає змогу стверджувати: а) раціональне і формальне право не збігаються, бо перше виводиться з об'єктивних законів приро­ди, а друге — з суб'єктивного погляду законодавця; б) не існує однакових для всіх типів держав і права принципів природного права; в) у кінці епохи філосрфсько-правового Просвітництва буржуазія вже панувала повністю. Однак природне право не було піднято до правового. На словах було право, а на ділі — панування і диктат. Право вибирати людину, щоб здійснювала управління, оберталося на право того, хто буде обраний, заво­лодіти будь-якими благами, до яких він мав доступ. Особлива роль в ідейній спадщині належить теоріям утопічного соціаліз­му (комунізму), що займала певне місце в концепціях пізнього феодалізму щодо свободи та особистої недоторканності лю­дини.

XVIII століття, особливо його друга половина, характеризу­валося прогресивними ідеями та нормативним їх закріпленням не тільки в Європі, а й на атлантичному узбережжі Америки, де йшла визвольна війна американського народу (в першу чер­гу англійських колоністів) проти метрополії англійців, що гно­били і тримали в колоніальному рабстві народ Америки. В ре­зультаті війни у 1775—1783 pp. утворилась незалежна держава Сполучені Штати Америки. На формування політичної і пра­вової думки в колоніях великий вплив мали політичні та пра­вові ідеї мислителів Європи періоду буржуазних революцій. До них можна віднести природно-правові теорії Гоббса, Лока, Вольтера, Руссо, Монтеск'є та деяких інших. їх ідеї та ідеї американських мислителів було закріплено в «Декларації неза­лежності Сполучених Штатів Америки» та «Білі про права».

Декларація незалежності США закріпила основні положен­ня, які відображали ідеї природного права, що їх обстоювали

-46-

в той час американські революціонери-демократи Томас Пейн (1737-1809) і Томас Джефферсон (1743-1726). До таких ідей слід віднести: а) право на життя, свободу, недоторкан­ність, власність, щастя і безпеку; б) право на знищення уряду, що не задовольняє інтереси народу; в) ідея суверенітету наро­ду; г) принцип розподілу влад; д) право народу на вибір такої форми правління, що відповідає його інтересам; є) ідею про те, що уряд лише слуга народу і повинен діяти в інтересах на-

РОДУ-

Ідеї великої торгово-промислової буржуазії і плантаторів-ра-бовласників в США в період боротьби за незалежність об­стоював Александер Гамілтон (1757—1804). Він виступив проти включення Біля про права до Конституції США 1787 ро­ку. Цією конституцією було закріплено сильну урядову владу, оформлено утворення республіки буржуазії та плантаторів. Біль про права не був включений до Конституції США, навіть попри те, що в конституціях штатів біль про права знайшов своє відображення. І тільки завдяки активним ініціативам Джефферсона і деяких інших революційних демократів та прогресивних політичних діячів Америки до Конституції США було прийнято десять доповнень, що вступили в дію в 1791 p., проголосили права і свободи громадян Сполучених Штатів Америки і ввійшли в історію правової думки як американський Біль про права.

Важливу роль в історії формування першого покоління прав людини відіграла французька «Декларація прав людини і гро­мадянина» 1789 р. Революція проходила в три етапи: а) кон­ституціоналістський (1789—1792); б) жирондистський (1792— 1793); в) якобінський (1793-1794).

Конституціоналісти, що прийшли до влади в результаті ре­волюції, проголосили ліквідацію феодалізму і станово-фео­дальних порядків. Було проголошено і проведено низку прогре­сивних політичних, соціально-економічних та правових пере­творень. 26 серпня 1789 р. Установчі Збори прийняли «Декла­рацію прав людини і громадянина».

Після прийняття Декларації велика буржуазія, захопивши владу, почала діяти всупереч проголошеним демократичним принципам і прийняла низку антидемократичних законів.

-47-

У серпні 1792 р. у результаті народного повстання було лік­
відовано режим конституційної монархії і до влади прийшла
середня буржуазія. Це був жирондистський етап революції^: у
Франції. Жирондисти прийняли низку законів, спрямованих
на. ліквідацію залишків феодального режиму і встановлення
французької республіки. .

У результаті повстання 31 травня—2 червня 1793 р. жирон­
дистів було вигнано з Національного Конвенту і до влади прий­
шла дрібна буржуазія (якобінці). Вони встановили якобінську
диктатуру. • ;..:

Отже, ідеї свободи та недоторканності людини і громадяни­на у XVIII ст. у.Франції та США:

а) зробили певний внесок у загальносвітову скарбницю фор­
мування прав людини, мали прогресивний характер, оскільки
були спрямовані проти феодальних порядків;

б) теоретичні доктрини Просвітництва, революційно-демок­
ратичні концепції та теорії утопічного комунізму сприяли по­
дальшому розвитку формування прав і свобод, правової думки
в Німеччині, Росії, інших державах;

в) вони в подальшому були використані у працях філософів,
юристів, вчених (теоретиків і практиків) при формулюванні
другого і наступних поколінь прав людини і громадянина.

Подальший розвиток прав людини і громадянина, 'їх свободи і недоторканності можна прослідкувати, аналізуючи світову юридичну думку, законодавство та юридичну практику XIX-XX ст. Для першої половини XIX ст. характерно зміцнення буржуазних прав і свобод. У цей час відбувалась активна коди­фікація законодавства, виникає представницька держава в^; її сучасному розумінні, буржуазія поступово завойовує собі полі­тичні права і політичне панування. Прагнення буржуазії до свободи, прогресу і законності сприяли виникненню в держав­но-правовій ідеології того часу буржуазного лібералізму, що характеризувався розширенням свободи дій, свободи торгівлі, свободи приватної власності і промислової конкуренції, свобо­ди і недоторканності людини та іншими громадянськими пра­вами і свободами.

Видатним вченим-філософом Німеччини, що розпочав сис­тематичне обгрунтування буржуазного лібералізму, був профе­с-

Кенігсберзького університету Іммануїл Кант (1724— 1804). Вчення Канта в.основ* своїй навіянь духом Просвіт ництва з використанням ідей індивідуалістичної школи природ­ного права. Особу він розглядав як абсолютну цінність з вису­ванням апріорного закону, абстрактно-обов'язкового та фор­мального «категоричного імперативу». Кант вважав, що свобода особистості полягає в тому, щоб визначати самому собі мету і варіанти, що відповідають цій меті, поведінки. Він був упевнений, що держава може^: примусити особу вибирати ті чи інші засоби для досягнення певної мети, але не може наказу­вати людині, заради чого вона повинна жити. Кант уперше ви­сунув ідею про те, що устрій і режим держави повинні макси­мально відповідати праву (правовому закону). Держава по­винна спиратися на право, додержуватися прав і свобод люди­ни, забезпечувати їх реалізацію та здійснення позитивних законів.

Право Кант поділяв на природне, позитивне і справедли­вість. Однак Кант заперечував право народу на повстання про­ти деспотичного управління, вважаючи, що зміна політично-юридичних установ повинна проходити зверху шляхом реформ. Методи відкритої боротьби втягують народ у хаос, анархію і злочинність. У працях Канта обґрунтовується необ­хідність миру як в межах держави, так і в міжнародних відно­синах між державами. Кант виступав проти війн, за політичне вирішення всіх проблемних питань шляхом укладання і додер­жання міжнародних договорів і угод, невтручання у внутрішні справи держави, за розвиток між народами. торговельних, культурних та інших зв'язків.

Отже, в правовій філософії Канта, як одного з перших ав­торів, що обґрунтовував буржуазний лібералізм, яскраво вияв­ляється конфлікт ліберальних та етичних переконань. З одного боку, він прихильник справедливості, а з другого — не залишає людині можливості відстоювати справедливість, протистояти тиранії. Справедливою організацією суспільства, на його дум­ку, повинно бути встановлення «вічного миру». Досягти цього в майбутньому можна завдяки утворенню федеративного со­юзу незалежних рівноправних держав республіканського типу.

-49-

В такому суспільстві, на думку Канта, особі забезпечувати­меться реалізація повної свободи і недоторканності.

Найвищим ступенем розвитку класичного німецького ідеа­лізму було правове вчення Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831). Головною працею Гегеля з проблем держави і права є «Філософія права» (1821 p.). Його філософська теорія базується на тому, що в основі соціальної дійсності лежить «світовий розум», «абсолютна ідея» чи «світовий дух», що вияв­ляють себе в мисленні чи самопізнанні. У філософії духу він розрізняв три основні науки, а саме — про суб'єктивне, об'єк­тивне та абсолютне. Вчення про державу і право Гегель роз­глядав як складову частину філософії. Державу і право Гегель розглядав крізь призму самої ідеї та напрямів її реалізації. Пи­тання конструкції, сутності, змісту та конкретного застосуван­ня державно-правових явищ він відносив до предмету юрис­пруденції. Саме право Гегель визначав як наявне буття свобо­ди, певний ступінь розвитку свободи. Розуміння права він формулює з позицій ідеалізму, стверджуючи, що право вияв­ляє себе спочатку в історичному, моральному, релігійному зна­ченні, а вже потім у дійсності.

Саму свободу, за Гегелем, закладено в конструкції абстракт­ного права, що має кілька рівнів: а) рух від абстрактного до конкретного; б) судження про неправду (ненавмисну, обман, злочин); в) змішування абстрактного права і моралі, що приз­водить до об'єктивізації свободи через сім'ю, громадянське сус­пільство і державу.

Абстрактне право Гегель формулює таким чином: «Будь осо­бистістю і поважай інших як особистостей!» Конкретне право виявляється у формальній свободі та, в першу чергу, у свободі приватної власності.

Злочин є порушенням права, а засобом відтворення поруше­ного права Гегель вважає покарання. Суб'єктивна воля вияв­ляється лише в діях (поведінці).

Громадянське суспільство, за Гегелем, характеризується трьома основними моментами: а) системою потреб; б) відправ­ленням правосуддя; в) діяльністю поліції і корпорацій. У такій конструкції відчувається змішування функцій громадянського суспільства і держави, що їх Гегель ототожнював.

-50-

Отже, Гегель в питаннях свободи і недоторканності особи стояв на позиціях формальної рівності всіх суб'єктів громадян­ського суспільства. Держава і право є засобами визначення і забезпечення формальної рівності людини і громадянина. Весь новітній час, починаючи з Реформації, Гегель присвячує ні­мецькій нації, вважаючи, що США і Росія ще не проявили се­бе у всесвітній історії.

§ 3. Нормативні акти, що закріплювали права

і свободи людини в умовах Середньовіччя,

Нового часу та XX століття

До основних нормативно-правових документів, що закріп­лювали права і свободи людини та громадянина, належать: а) Велика хартія вольностей 1215 p.; б) Петиція про право 1628 р.; в) Акт про краще забезпечення свободи підданих і про попередження ув'язнень за морями (habeas corpus act¹) від 26 травня 1679 р.; г) Біль про права від 13 лютого 1689 p.; д) Біль про права 1791 р. (перші десять поправок до Консти­туції США); е) Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р. та ін.

Крім майнових інтересів, в умовах станово-представницької монархії велась і боротьба за особисту недоторканність. При­кладом такої боротьби за свободу і рівність прав місцевих фео­далів і обмеження зловживання королівської влади був рух ба­ронів у Англії на початку XIII ст. У результаті в 1215 р. було прийнято Велику хартію вольностей. Офіційно в Англії цей до­кумент вважали першою її Конституцією. Повний текст цієї хартії поділяють на три частини: а) статті, що стосуються ма­теріальних інтересів різних соціальних верств та груп населен­ня (статті 1, 2, 9, 13, 15 і 18); б) статті, що реформують дер­жавний механізм англійського королівства, або «конституцій­ні» (статті 12, 14 і 61); в) статті, що встановлюють принципи діяльності судово-адміністративного апарату (статті 17, 20, 21, 39 і 40). Важливе значення для розширення свобод, недотор-

«Habeas corpus subjiciendum» - латинська формула судового наказу, яким суд вимагав доставити заарештованого.

-51-

канності людини й упорядкування діяльності королівської вла­ди мали статті 18—20, 38—40, 45 та деякі інші. Так, ст. 39 проголошувала, що жодну вільну людину не буде заарештова­но чи ув'язнено в тюрму, чи позбавлено володіння, чи яким-небудь іншим чином обездолено, і «ми не підемо на неї і не пошлемо на неї інакше, як за законним вироком рівних їй і за законом країни».

Петиція про право — це нормативний документ, що започат­
кував буржуазно-революційне законодавство Англії. Петицію
подали королю духовенство та світські лорди й общини, що бу­
ли представлені в парламенті з метою підтвердження різних
прав і вольностей підданих короля. Король відповів у. парла­
менті: «Нехай буде зроблено за цим бажанням». У самій пети­
ції формулювалися порушення, що були вчинені Таємною Par
дою у вигляді допитів, затримань та ув'язнень в тюрми супро­
ти законів та вольностей королівства. В петиції було сформу­
льовано прохання не порушувати . в майбутньому законів і
статутів англійського королівства та не чинити дії на шкоду на­
роду з метою його заспокоєння. ,

Процесуальне закріплення гарантій від незаконних арештів було здійснено з прийняттям 26 травня 1679 р. «Акту про кра­ще забезпечення свободи підданих и про попередження ув'яз­нень за морями (habeas corpus act)». Метою цього документа є визначення правового статусу особи, що знаходилася під вар­тою до суду, тобто була попередньо ув'язнена. Акт 1679 р. встановив складний юридичний механізм, що забезпечував: права особистості, можливості внесення грошової застави. За^ ставу повинен був встановити суд у кожному конкретному ви­падку. Акт зазначав, причини недоліків, що мали місце при за­безпеченні особистої недоторканності заарештованих. Вказува­лося, що шерифи, тюремники та інші чиновники, яким під. варту віддавалися піддані короля за кримінальні чи такі, що вважалися кримінальними, діяння, довгий час не виконували зверненого до них наказу habeas corpus. Від цього страждали і в майбутньому можуть страждати піддані короля, надовго ут­римувані в тюрмі, тоді коли за законом вони могли бути взяті на поруки. Для попередження таких випадків і для швидшого звільнення всіх осіб, утримуваних за злочини, затверджувало-

-52-

ея таке: а) якщо будь-яка особа чи особи подадуть наказ ha­beas corpus, звернутий до шерифа, тюремника чи наглядача, то така посадова особа зобов'язана у триденний термін вико­нати цей наказ і доставити заарештованого чи затриманого до

лорда-канцлера, судді чи барона та іншого суду, звідки було видано наказ і одночасно зазначити дійсні причини затриман­ня. Лорд-канцлер, барони чи судді зобов'язані протягом двох днів розібратися у справі та, взявши заставу та зобов'язавши заарештованого явитися до суду, звільнити його від тримання під вартою, крім випадків, коли суддям буде зрозуміло, що особу затримано на законних підставах і за такі діяння, що заарештований за законом не може бути взятий на поруки. За невиконання вимог habeas corpus посадові особи (начальник тюрми, тюремники чи інші чиновники), під охороною яких знаходиться заарештований, підлягають після першого випад­ку штрафу в сумі 100 фунтів, а після другого — 200 фунтів і визнаються нездатними виконувати свої обов'язки на даній по­саді. Будь-яка особа чи особи, що були звільнені згідно з habe­as corpus, не можуть бути в майбутньому заарештовані за той самий злочин інакше як за приписом того суду, до якого вони зобов'язані підпискою з'являтися, або іншого суду, який здійс­нює юрисдикцію по даній справі. За невидачу наказу habeas corpus судді підлягали штрафу в сумі 500 фунтів. Положення цього акту не поширювалися на заарештованих за борги чи по якій-небудь іншій цивільній справі".

Біль про права від ІЗ лютого 1689 р. був внесений у парла­мент духовними і світськими лордами та общинниками з ме­тою запобігання протизаконним діям проти віри та вольностей народу. В Білі вимагалося: а) припинити дії короля (їако-ва II), його радників, чиновників та суддів, що посягають на відміну законів, збори податків без санкції парламенту, припи­нити незаконні затримання та переслідування, визнати свободу виборів парламенту, свободу слова, заборону надмірних за­став, вільного формування суду присяжних та ін.; б) через від­мову від престолу короля Іакова II інші особи, що коронують-

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / Под ред. 3. М. Черниловского. - М„ 1984. - С. 162-164.

-53-

ся, повинні додержуватися законів і вольностей королівства Англії; в) всі вимоги повинно бути узгоджено з парламентом, узаконено, оголошено чи оприлюднено іншим способом та до­тримано в майбутньому.

1701 року було видано Акт про устрій (Акт про майбутні об­меження і про краще забезпечення прав і свобод підданих). У ньому були такі вказівки королю: вступити на престол, при­єднатися до англійської церкви, не виїжджати без згоди парла­менту за межі Англії, Шотландії та Ірландії. Закріплювався контроль за Таємною Радою, суддями, обов'язок королів до­держуватися законів і вимагати цього від міністрів та чинов­ників.

Ідеї американських мислителів було закріплено в Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки та Білі про права.

Декларацію незалежності США було затверджено 4 липня 1776 р. Основні її положення відображали ідеї природного права, а саме: а) рівність всіх щодо природних прав, таких як право на життя, свободу, недоторканність, власність, щастя і безпеку; б) право на усунення від влади уряду, що не задо­вольняє інтересів народу; в) ідею суверенітету народу; г) принцип розподілу влад; д) право народу на вибір такої форми правління, що відповідає його інтересам; є) ідею про те, що уряд лише слуга народу і повинен діяти в інтересах на-РОДУ-

Права і свободи громадян США закріплено в Конституції США, прийнятій 17 вересня 1787 р. Конвентом, який складав­ся з 55 делегатів з 12 штатів. Спочатку в текст Конституції Біль про права включено не було. Делегати Конвенту вважа­ли, що Конституція сама по собі є Білем про права. Водночас деякі положення Конституції стосувалися прав і свобод. На­приклад, розділ 9 статті І закріплював, що дія привілею наказу habeas corpus не повинна призупинятися, окрім випадків, якщо це потрібно для суспільної безпеки в разі повстання чи вторгнення. Заборонялося приймати білі про опалу. Велике значення для захисту громадян від свавілля влади мав припис статті III про те, що всі кримінальні справи має розглядати суд присяжних. Важливе значення для майбутнього закріплення фундаментальних прав і свобод мало положення розділу 2

-54-

статті іу _в якому закріплювалося, що громадянам кожного штату надаються всі привілеї та пільги громадян інших штатів. Пізніше під привілеями і пільгами розуміли належність при­родних прав.

Отже, з самого початку Конституція США проголосила пев­ні демократичні принципи щодо прав і свобод громадянина. Під тиском прогресивних сил 15 грудня 1791 р. було прийнято федеральний Біль про права, який містив десять поправок до Конституції США. В ньому закріплювалися такі положення.

!. Конгрес не прийматиме законів, які б: а) встановлювали обов'язковість будь-якої релігії чи забороняли її вільне сповіду­вання; б) обмежували свободу слова чи друку; в) обмежували право народу мирно збиратися; г) не дозволяли звертатися до уряду з петиціями про виправлення зловживань влади.

2. Оскільки для безпеки вільної держави необхідна добре ос­
   нащена міліція, то за народом залишалося право зберігати і
   носити зброю.

3. У мирний час жоден солдат не селитиметься у будь-який
   дім без згоди його власника. Під час війни це може відбуватися
   лише у порядку, встановленому законом.

4. Право народу на охорону особистості, житла, паперів і
   майна від необгрунтованих обшуків чи арештів не порушува­
   тиметься. Ордери на обшук чи арешт видаватимуться лише з
   правдоподібних причин, що підтверджені присягою чи урочис­
   тою клятвою. Такі ордери повинні містити детальний опис міс­
   

ця, де повинен бути проведений обшук, і особи чи речі, які під­
лягають арешту.

Нікого не може бути притягнуто до відповідальності за
тяжкий чи інший кримінальний злочин інакше, як за ініціати­
вою чи обвинуваченням, що виходить від великого журі. Ви­
нятками є розгляди справ, що їх порушено у збройних силах
чи міліції щодо осіб, які перебували на дійсній службі під час
війни чи під час іншої суспільної небезпеки. Ніхто не нестиме
двічі відповідальність життям чи тілесною недоторканністю за
один і той самий злочин. Нікого не повинно бути примушено
давати свідчення проти самого себе, не буде позбавлений жит­
тя, свободи чи майна без законного судового розгляду. Жодна

-55-

дриватна власність не відбиратиметься для суспільного корис­тування без справедливого відшкодування.

6. За будь-якого кримінального переслідування обвинуваче­
   ний має право на швидкий та публічний суд безсторонніх при­
   сяжних зі штату й округу, де вчинено злочин. Обвинувачений
   матиме право вимагати, щоб йому дали очну ставку зі свідка­
   ми, які свідчать проти нього, він може вимагати свідків зі сво­
   го боку і користуватися послугами адвоката для свого захисту.

   1. У позовах загального права, де ціна позову перевищує
      20 доларів, зберігатиметься право вимагати розгляду справи
      судом присяжних і жоден факт, що його розглядали.присяжні,
      не .буде повторно переглядати який-небудь суд Сполучених
      Штатів інакше, як за положенням загального права.

   2. Не вимагатимуться надмірні застави і не стягуватимуть
      .надмірні штрафи, не покладатимуть жорстокі та принизливі
      покарання.

   3. Визначення у Конституції всіх цих прав не тлумачити­
      меться як заперечення чи зменшення інших прав, що збері­
      гаються за народом.

   10. Ті повноваження, що не передано Сполученим Штатам
   Конституцією і користування якими не заборонено нею окре­
   мим штатам, залишаються відповідно за штатами чи народом.

   Отже, Біль про права 1791 р. істотно доповнив Конституцію США демократичними правами та свободами.

   Важливу роль в історії формування першого покоління прав людини відіграла французька Декларація прав людини і грома­дянина 1789 p., прийнята на початку Великої французької ре­волюції (1789-1794 pp.).

   Конституціоналісти, що прийшли до влади в результаті ре­волюції, проголосили ліквідацію феодалізму та станово-фео­дальних порядків. Було проголошено і проведено низку прогре­сивних політичних, соціально-економічних та правових пере­творень. 26 серпня 1789 р. Установчі Збори прийняли Декла­рацію прав людини і громадянина, в якій проголошувалося: а) люди народжуються вільними і рівними в правах; б) вони залишаються такими на все життя; в) за ними закріплюються невід'ємні природні права на свободу, індивідуальну безпеку, недоторканність, власність, вчинення опору гнобителям та

   -56-

   інші; г) всі люди рівні перед законом; д) закріплення принци­пу розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову.

   Одним із документів, що закріплювали природні (громадян­ські та політичні) права людини, була Конституція Франції, прийнята 3 вересня 1791 р. У преамбулі Конституції йшлося про таке: а) ліквідацію станових привілеїв; б) спадкування чи продаж державних посад заборонялися; в) рівність для всіх прав; г) невизнання законом будь-яких обов'язків, що супе­речать природним правам людини і Конституції. Конституція забезпечувала такі природні та громадянські права: а) доступ до всіх посад за бажанням і здатністю виконувати покладені обов'язки; б) рівномірний розподіл податків між громадянами залежно від їх прибутків; в) рівність перед законом і судом при покладанні покарань за вчинені злочини. Людині було гаран­товано такі свободи: а) пересування; б) слова, друку, думки, релігії; в) від цензури чи будь-якої іншої перевірки документів :перед друком; г) зборів і мітингів без зброї і при додержанні поліцейських законів; д) звернення до будь-яких органів.

   Законодавчій владі було заборонено видавати будь-які зако­ни, що суперечать природним правам та Конституції. Гаранту­валася недоторканність власності та справедливе відшкодуван­ня збитків, загальна для всіх народна освіта, безкоштовна в частині, необхідній для всіх людей.

   У XX та на початку XXI ст. найважливішими документами щодо здійснення прав і свобод людини та громадянина є: 1) Загальна декларація прав людини 1948 p.; 2) Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права; 3) Міжна­родний пакт про громадянські і політичні права та ін.

   Загальна декларація прав людини є одним з перших в історії міжнародних відносин нормативних документів, в якому про­голошено широке коло основних прав і свобод людини. її було прийнято Генеральною Асамблеєю ООН у Парижі 10 грудня 1948 р. Саме цю дату вважають Днем прав людини. Деклара­ція складається з преамбули і тридцяти статей. Вона закріплює завдання, до виконання яких повинні прагнути всі народи й усі держави. Серед цих завдань рівність, братерство та повнота таких можливостей, як право на життя, свободу та особисту недоторканність, свободу від рабства, тортур, жорстокого і не-

   -57-

   людського поводження та покарання. Декларація гарантує ви­знання правосуб'ектності кожної людини, захист від будь-якої дискримінації, ефективне поновлення у правах, свободу від безпідставних арештів, затримань чи вигнання, справедливий і безсторонній суд. Кожна людина відповідно до Декларації вва­жається невинною у вчиненні злочину доти, доки її винність не буде встановлено в законному порядку судом. Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання в особисте й сімейне жит­тя. Людині гарантується недоторканність житла, кореспонден­ції, честі та репутації, свобода пересування, переконань, думки і совісті, шлюбу і створення сім'ї. Людина має право на грома­дянство, притулок, на участь в управлінні своєю країною, мир­ні збори і асоціації. Людині забезпечується право на працю, відпочинок, достойний її гідності життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне об­слуговування. Декларація закріплює право на освіту, участь у культурному житті, захист моральних і матеріальних інтересів людини, такий соціальний і міжнародний порядок, за якого її права і свободи можуть бути повністю здійснені. Людина має обов'язки перед суспільством. Здійснення людиною прав і сво­бод не повинно суперечити цілям і принципам Організації Об'­єднаних Націй. Ніщо у Декларації не може бути витлумачено, як надання будь-якій державі, групі осіб чи окремій особі пра­ва займатися діяльністю, вчиняти дії, спрямовані на знищення закріплених Декларацією прав і свобод¹. Ця Декларація, Між­народний пакт про громадянські і політичниі права і Міжна­родний пакт про економічні, соціальні і культурні права скла­дають Міжнародний біль про права людини.

   Існують інші міжнародні норми, імплементовані в націо­нальне українське законодавство, що закріплює основні права і свободи людини та громадянина, зокрема:

   1) конвенції, що стосуються певних категорій людей, яким потрібен захист: Конвенція про статус біженців — під патрона­том Комітету прав людини ООН (прийнято 1951 p.); Конвен­ція ООН про захист прав дитини (прийнято 1989 р.); Конвен-

   Права людини: Міжнародні договори України, декларації, докумен­ти / Упоряд. Ю. К. Качуренко. - 2-е вид. - К., 1992. - С 18-24.

   ція МОП № 169 про корінні народи, які ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах (прийнято 1989 р.) та ін.;

   2. конвенції, що викладають певні права докладніше: Кон­
      венція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських
      або таких, що принижують гідність, видів поводження і пока­
      

   рання (прийнято 1984 p.); Конвенція ООН про запобігання
   злочинові геноциду та покарання за нього (прийнято 1948 р.)
   та ін.;

   1. конвенції, прийняті з метою усунення певної форми дис­
      кримінації: Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дис­
      кримінації (прийнято 1965 p., набула чинності 1969 p.); Кон­
      венція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок
      (прийнято 1979 p., набула чинності 1981 p.); Конвенція МОП
      № ПІ про дискримінацію в галузі праці і занять (набула
      чинності 1960 р.) та ін.

   Особливе значення щодо забезпечення реалізації конститу­ційних прав людини та громадянина мають міжнародні багато­сторонні та двосторонні угоди. Серед них: а) багатосторонні угоди, що стосуються найбільш небезпечних посягань на цін­ності, що охороняються міжнародним правом; б) двосторонні та багатосторонні угоди з надання правової допомоги'.

   Певно, що наявність цих конвенцій не вирішує проблеми юридичного забезпечення прав людини в Україні. Для цього потрібна імплементація (втілення та впровадження) міжна­родно-правових норм в українське законодавство. Україна ак­тивно діє на міжнародному рівні в ООН і ОБСЄ та повинна подбати про створення ефективного механізму застосування міжнародних норм з прав людини у своєму внутрішньому зако­нодавстві, провести гармонізацію внутрішнього законодавства з міжнародними стандартами прав людини, налагодити вза-ємо-зв'язки з новими міжнародними структурами в цій галузі². П. М. Рабінович, розглядаючи проблему юридичного забезпе-

   ¹ Україна в міжнародно-правових відносинах: Боротьба із злочинніс­
   тю та взаємна правова допомога: Збірник документів (українською і ро­
   сійською мовами). - К., 1996. - Кн. 1. - 1184 с

   ² Денисов В., Євінтов В. Міжнародна система захисту прав людини -
   новий етап розвитку // Права людини в Україні. - К., 1996. - С. 21.

   
   

   -58-

   -59-

   чення прав людини в Україні, формулює державно-юридичний механізм і стадії імплементації. Він вважає, що насамперед слід визначитися, що саме слід узаконювати для забезпечення

   прав людини та як це узаконення слід робити¹.

   Отже, права та свободи людини і громадянина від міфоло­гічних уявлень та ідей філософів і юристів в умовах античного світу, Середньовіччя та Нового часу дістали нормативне зак­ріплення у правових джерелах. Велике значення для забезпе­чення прав і свобод мало їх закріплення у Конституціях дер­жав. У середині XX ет. закріплення прав і свобод вийшло за межі національного права, було встановлено всесвітні норма­тивні принципи і стандарти основних прав. Характерною є й тенденція розвитку та закріплення прав і свобод як всесвітніх стандартів та механізмів їх захисту і на початку XXI ст.

   § 4* Українські ідеї про права і свободи людини

   та їх закріплення в правових

   та інших документах

   Початок розвитку державно-правової думки в Україні мож­на'прослідкувати в окремих джерелах, починаючи з XI ст., це, зокрема; «Руська правда»; «Слово про закон і благодать» Іла-ріона (XI ст.); «Повість минулих літ» (XII ст.); «Повчання» Володимира Мономаха (XI—XII ст.); «Слово о полку Ігоревім» (1185—1187 pp.); «Моління» Данила Заточника (ХНІ ст.) та ін.

   Ці джерела мали релігійно-філософський і політико-право-вий зміст та були спрямовані на вирішення актуальних проб­лем того часу з питань державно-правового характеру, що стояли перед давньоруською державою. Суть 'їх зводилась до висвітлення ідей величності Русі, авторитету Руської церкви, обмеження свавілля князів і зміцнення та збереження держав­ної єдності руських народів.

   Важливий етап розвитку державно-правової думки для те­риторій, на яких знаходиться наша держава, був пов'язаний з

   ¹ Рабінович П. Проблеми юридичного забезпечення прав людини (за­гальнотеоретичний аспект) // Український часопис прав людини. - 1995. -№ 2. - С 16-23.

   -60-

   перебуванням України в XV—XVI ст. у складі Великого князів­ства Литовського, яке, особливо в перші свої роки, було біль­ше слов'янською, аніж литовською державою. 90 відсотків йо­го населення складали слов'яни. Саме тому литовські князі здійснювали щодо цих народів політику нейтралітету.

   Найбільшу цінність з позиції ідей державно-правової думки становив Литовський статут (збірник законів феодального права), що діяв в Україні в XVI—XVIII ст. і мав три редакції: 1529,1566 і 1588 pp.

   У цьому документі визначалися гуманістичні ідеї та принци­пи того часу:' а) ідеї суверенності народу і держави; б) рівності всіх перед законом; в)' засудження деспотизму; г) особистої не­доторканності: д) юридичного захисту прав людини; є) особис­тої відповідальності перед законом та ін.

   Окремі державно-правові ідеї і теорії цього періоду (XVI— XVII ст.) висвітлюють такі релігійні твори: «Алокрисис» (X, Філалет, 1598 p.); «Пересторога» (1606 p., автор невідо­мий); «Трелос» (М. Смотрицький, 1610 р.); «Портестация» (І. Борецький, 1621 р.); «Палинодия» (3. Копистенський, 1619-1622 pp.).

   Ці твори таврували відступництво української знаті від пра­вославної церкви; протестували проти насильницьких дій уніа­тів щодо. української культури, обрядів українського народу; змальовували нужденне становище православної церкви та ук­раїнського народу; виступали за звільнення українського наро­ду з-під польсько'шляхетської неволі; закликали до єдності ук­раїнського, руського і білоруського народів; вимагали організа­ції на демократичних засадах світських і церковних справ. '. Цікавим релігійним твором, в якому містяться ідеї захисту віри, погляди на звичаєве і писане право, обов'язковість вимог писаного права для всіх суб'єктів, вимоги захищати державою права і свободи людини та громадянина, є «Апокрисис» Хрис­тофора Філалета (Христофора Бронського). На його думку, порушення прав і свобод людини підриває основи, на яких ба­зується держава.

   Виразником інтересів кріпаків і міської бідноти, їхніх прав і свобод був Іван Вишенський (1545—1620). Він обґрунтовував демократичні ідеї рівності, вимагав рівності й однакової відпо-

   -61-

   відальності за свої прорахунки як для підвладних, так і для владноможних осіб, що мають переваги перед іншими лише завдяки наявності владних повноважень. Владноможні повин­ні підкорятися законам, що не суперечать природі самої люди­ни, прагнути до загального добра, нести відповідальність за свої вчинки. Вишенський розрізняв моральну, юридичну і май­нову рівність. Для досягнення ідеального суспільства необхідно самоудосконалення людей.

   Певний внесок у розвиток ідей прав та свобод людини в Ук­раїні в XVII—XVIII ст. зробили прогресивні діячі Києво-Моги-лянської академії — Йосип Кононович-Горбацький, Лазар Ба-ранович, Іоанікій Галятовський, Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Мануйло Козачинський, Данило Туптало, Григорій Сковорода.

   Видатним вченим, з працями якого пов'язаний розвиток ук­раїнської державно-правової думки, був професор Києво-Мо-гилянської академії Феофан Прокопович (1681—1736). У сво­їх працях «Регламент духовний» (1721) і «Правда волі монар­шей» (1722) він висвітлює ідеї зміцнення світської влади, її не­залежності щодо влади церковної, обґрунтовує теорію суспільного договору, вважає, що народ не має права розірвати суспільний договір і повинен виконувати обов'язки та підкоря­тися. Передавши свою владу правителю, народ ніяким сувере­нітетом не володіє. Верховним правителем має бути освічений монарх, який не підкоряється громадянським законам і дії яко­го виправдовуються лише кінцевою метою, в основі якої ле­жить загальнонародна користь.

   На відміну від Прокоповича, погляди широких народних мас на права і свободи відстоював Григорій Савович Сковоро­да (1722—1794). Об'єктом його філософії була людина з її земними справами, думками і міркуваннями, прагненням до щастя, правди та справедливості. Г. Сковорода засуджував крі­посне право, феодальну систему суспільних відносин з її зако­нами і судочинством, за якої має рацію той, хто сильніший, а «якщо убогий, тоді і бідний і дурний». Він був ворогом монар­хічного ладу, царської влади, тиранії, найбільшим здобутком людини визнавав волю; відстоював республіканську форму правління, в якій вбачав забезпечення рівних прав усім лю-

   -62-

   дям; методами досягнення ідеальної державності бачив просві­ту і моральне самовдосконалення.

   Значний внесок у розвиток ідей прав і свобод людини в Ук­раїні зробив Яків Павлович Козельський (1728—1764). Його погляди базувалися на природному праві та суспільному дого­ворі та зводилися до такого: а) природний стан людей він вва­жав неідеальним і надавав перевагу більш прогресивному дер­жавно-правовому етапу розвитку людства; б) позитивні зако­ни мають грунтуватися на природному праві, інакше їх не можна вважати справедливими; в) всі громадяни мають бути формально рівними перед законом, влада і особа мають нести взаємну відповідальність за виконання умов суспільного дого­вору; г) як рівноправна сторона договору, члени суспільства мають право розірвати договір та укласти новий; д) зміну сус­пільних порядків він бачив у реформах, просвіті людей, вихо­ванні в них вміння застосовувати справедливі закони з метою мирного їх існування і розвитку.

   Наступний етап розвитку ідей про права і свободи людини в Україні пов'язаний з працями Михайла Олександровича Мак­симовича (1804-1873), відомого українського вченого, що займався природничими науками, історією, філософією, етно­графією, був першим ректором Київського університету, мав великий вплив на вітчизняних діячів (зокрема на М. С. Гру-шевського).

   М. О. Максимович був прихильником централізованої вла­ди. Кріпосне право він вважав найбільшим злом, що супе­речить суспільному прогресу, виступав проти безправного і протиприродного положення селян. Розглядаючи шляхи по­кращення суспільного устрою, Максимович виходив з ідеї про­світи, реформ, виховання людини як захисника справедливості.

   Виразником ідей буржуазного лібералізму щодо царського режиму був Микола Іванович Костомаров (1817—1885), який очолював ліберально-буржуазне крило таємної політичної організації в Україні - Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847). Основні погляди М. І. Костомарова було висвіт­лено у Програмних документах цієї організації. їх сутність можна сформулювати таким чином: а) критичне відношення до самодержавного устрою Росії; б) вимоги скасування кріпос-

   -63-

   ного права; в) юридичне закріплення рівності, скасування смертної кари і тілесних покарань, свободи торгівлі, совісті; г) освіта народу; д) встановлення демократичного режиму і створення загальнослов'янської федерації з широкою політич­ною автономією об'єднаних народів; є) реформістські методи зміни суспільного устрою.

   Революційно-демократичне крило цієї організації очолював
   Тарас Григорович Шевченко (1814-1861), видатний україн­
   ський поет. У своїх поетичних і публіцистичних прозово-ху­
   дожніх творах він висвітлював і проблеми прав людини, об­
   ґрунтовував думку про можливість революційного шляху зміни
   суспільного; устрою в царській Росії та повалення самодержав­
   ства (поема «Гайдамаки» (1841), вірші «Заповіт» (1845),
   .«Я.не нездужаю нівроку» (1858) та ін). • : •

   Т. Шевченко обстоював ідею республіканського самовряду­вання народу, спільно-колегіального здійснення влади, на осно­ві суспільної власності. При характеристиці права Т.. Шевчен^ ко вимагав правдивого змісту закону, в якому слід поєднати правду, істину, • справедливість. Критично оцінюючи закони Російської держави, він виступав проти антинародного законо­давства і здійснення правосуддя, відсутності юридичних прав у селян. Ці ідеї звучали у таких його творах, як «Кавказ», «Сон», «Щоденник». Аналізуючи погляди Т. Шевченка на права і сво­боди людини, слід зазначити, що йому найбільш близька при­родна концепція права, адже він є одним з перших вчених в Україні, який.виклав розуміння моральності права, відповідно до якого праву повинна бути притаманна риса соціальної спра­ведливості, природні права людини не підвладні свавіллю дер­жави, закони, які обґрунтовують і закріплюють свавілля, екс­плуатацію, гноблення не можуть вважатися правовими.

   Друга половина XIX ст. позначена поглядами на права і сво­боди людини таких українських демократів, як М. Драгома­нов, І. Франко, С, Полонинський, О. Терлецький.

   Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895) у своїх по­глядах на права і свободи людини поєднував утопічно-соціаліс­тичні і конституційно-демократичні ідеї. В кінцевому підсумку, при остаточній розробці моделі кращого майбутнього перева­жили соціалістичні ідеї. Шляхом до їх досягнення він бачив

   -64- '•

   формування конституційно-правових законів і ліквідацію абсо­лютизму.

   У своїй моделі кращого майбутнього М. Драгоманов пропо­нував: а) нову демократичну буржуазну Росію, в якій інтереси держави не суперечать інтересам народів, що проживають на її території, та інтересам окремої людини; б) соціальну феде­ративну республіку; в) обстоював наділення всіх громадян де­мократичними правами (свободою слова, друку тощо), впро­вадження місцевого самоврядування, рівноправність всіх наро­дів; г) таку схему державного устрою: вільні народи об'єд­нуються у вільні суспільства, суспільства — в федерацію громадян у межах України, остання стає членом федерації на основі федеративного договору народів Росії, а потім об'єдну­ється у федерацію всіх слов'янських народів і народів світу; д) закон і право, які б відображали волю трудівників. Головне призначення права, на його думку, — в закріпленні прав люди­ни і громадянина.

   Виразником інтересів пригноблених мас Галичини був Іван Якович Франко (1856—1916). Як відомо, в кінці XVIII ст. За­хідна Україна перебувала під владою Австро-Угорщини і мала статус напівколоніальної країни. Світогляд ї. Франка як поета, історика, суспільного діяча формувався під впливом Т. Шев­ченка і російських революційних демократів. Суть його погля­дів зводиться до такого: а) він був знайомий з працями К. Маркса і Ф. Енгельса, що обумовило схожість його поглядів на права і свободи людини з марксистськими; б) у своїх пое­тичних творах та інших працях критикував пережитки феода­лізму і брехливість ідей раннього капіталізму, змальовував тяжке положення селян і робітників; в) закликав до револю­ційної боротьби, щоб покінчити з пригнобленням народу; г) перехід до соціалізму бачив у селянській артілі, не виключав поступового переходу; д) детально розглядає форми держав різних типів, акцентуючи особливу увагу на буржуазній дер­жаві та на Російській абсолютній монархії; є) економічну і со­ціальну основу майбутнього суспільства він бачив у необхіднос­ті знищення експлуатації шляхом скасування приватної влас­ності, запровадження загального обов'язку працювати всім, розподілу суспільних благ на засадах рівності; ж) І. Франко

   З 3-50 .65-

   відмежувався від анархізму і визнавав необхідність держави, що повинна бути наповнена новим змістом. Домінуючими функціями держави він визнавав політичну, економічну і куль­турно-виховну; з) шляхи вирішення національного питання бачив у добровільному федеративному союзі, що засновувався на принципі демократичної рівності всіх його членів. Планував поступово здійснити перехід до федерації народів України; фе­дерації у межах звільнених народів Росії; об'єднання слов'ян­ських народів; всесвітнього федеративного об'єднання демок­ратичних республік.

   Правові погляди І. Франка формувалися на основі теорій відродженого природного права та соціологічній теорії Ерліха. Водночас він критично ставився до деяких положень цих тео­рій. Право він розумів як таке, що пронизано ідеями і принци­пами гуманізму, справедливості, що регулює відносини між людьми з володіння, використання і розпорядження результа­тами праці та охороняє волю і недоторканність особи. Право і закон він розглядає як нетотожні поняття.

   Ідеї прав і свобод людини в Західній Україні висвітлювали Сергій Андрійович Подолинський (1850—1891) і Остап Сер­гійович Терлецький (1850—1902). Сутність їх поглядів зво­диться до такого: а) вони виходять з ідеї соціально-політичної рівності; б) виступають за реальну, а не декларовану свободу; в) О. Терлецький сутність права вбачав не тільки у словесному вираженні норми права, а передусім у правильному впрова­дженні його в життя; г) вони виступали за рівність політичних і цивільних прав та знищення класів і в цьому вбачали реалі­зацію принципу соціальної справедливості; д) ідеалом майбут­нього суспільства вони бачили народну федерацію громад, що заснована на повній політичній рівності кожного громадянина і повному внутрішньому самоуправлінні.

   Майбутню Україну вони бачили як федеративну демокра­тичну республіку добровільно об'єднаних громад, а в подаль­шому — члена всенародної вільної спілки, інтернаціональної федерації.

   Під громадою вони розуміли основу для ведення господар­ства, центр політичного самоуправління, що об'єднує в собі за­конодавчу, виконавчу та судову владу.

   -66-

   Важливу роль у розвитку поглядів на права і свободи люди­ни в Україні кінця XIX—початку XX ст. відіграли праці укра­їнських теоретиків національної державності М. Грушевського, В. Винниченка та правознавців О. Кістяковського, Б. Кістя-ковського, М. Володимирського-Буданова, О. Єфименко.

   У цей період у суспільній думці провідне місце посідали від­носини України і Росії з позиції державно-правових питань. Розглядалися два напрями підходів до розв'язання цього пи­тання: 1) федеративний союз України з Росією; 2) розірвання зв'язків України і Росії та утворення самостійної Української держави.

   Перший підхід домінував до жовтня 1917 p., а другий — піс­ля жовтневих подій у Росії. Одним з виразників цих ідей був Михайло Сергійович Грушевський, вчений-іеторик, голова Центральної Ради. Його наукова концепція містила певні про­тиріччя, хоч в основі своїй залишилася незмінною. Він вва­жав, що не було загальноруської історії, як не було і немає за-гальноруської народності. Існувало й існує три різних слов'ян­ських народи: російський, український і білоруський. Творцем і фундатором Київської держави він вважав лише українсько-руську народність. Ця концепція знайшла своє відображення у матеріалах Центральної Ради. Національна ідея визначалась як рушійна сила еволюційного розвитку украшського народу. Як творчий чинник політико-правового розвитку України роз­глядалася національна боротьба. Право визначалося як сполу­чення норм, що відображають соціальну солідарність об'єдна­них у націю людей. Вже на початку XX ст. М. Грушевський обгрунтував доктрину національно-територіальної автономії України: створення украшського сейму, національних органів управління і контролю, децентралізацію держави та організа­цію самоуправління в межах національних територіальних одиниць. Свої погляди до жовтня 1917 p. M. Грушевський ви­клав у статті «Вільна Україна». їх суть можна сформулювати у таких положеннях: широка автономія України в федеративно­му зв'язку з Росією; виступ проти націоналізму і шовінізму. Він писав, що «...оборонці національності не будуть націона­лістами. Ми добуваємо державне право не для того, щоб пану­вати над національними меншинами України. Права націо-

   3*

   -67-

   нальних меншостей буде забезпечено! Мова 'іх буде прийнята в законах з урядами і органами самоуправи в тих округах, де ці народності становлять певний національний мінімум. Де буде відповідне число учнів тої чи іншої народності, вони матимуть змогу вчитися на своїй рідній мові. Всі ці національні чи релі­гійні групи матимуть право закладати свої культурні і релігійні товариства і установи і діставати для них підмоги з автономно­го скарбу України»¹.

   На з'їзді народів у Києві, який організувала Центральна Ра­да у вересні 1917 p., захищаючи ідею федерації, М. Грушев-ський закінчив свою доповідь такими словами: «Росія..,, щоб врятуватися від загибелі повинна конче стати федеративною». У цей час М. Грушевський ще не був прихильником повної са­мостійності України. Він зазначав, що ми розглядаємо федера­цію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових пер­спектив, які вже давно відкрились провідним розумом люд­ства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому — до фе­дерації всього світу².

   Але вже у 1918 р. у праці «На порозі нової України» М. Гру­шевський виступив за повну самостійність Української держа-, ви. Він вважав, що національно-нолітичний рахунок дійшов особливо високих позицій стосовно закріплення самостійності і незалежності Української республіки. Він критикував позиції тих, хто відстоював орієнтацію на Москву і Росію. На історич­них фактах доводив, що Україна та її народ — це держава і на­род західної культури та виступав за орієнтацію України на за­хід.

   Неоднорідністю позначені й погляди Володимира Кирило-вича Винниченка (1890—1951), який дотримувався лібераль­них позицій. В одному зі своїх творів В. Винниченко писав, що всяка державна будова тільки тоді може бути непохитною, ко­ли в її основі не примус, а добра воля її складових частин.

   Грушевський М. Вільна Україна // Українська^суспільна політич­на думка в XX ст. Документи і матеріали. — Нью-Йорк, 1983. - Т. 1. Сучасність.

   о

   Теорія держави і права: Навч. посіб. / За заг. ред. С. Л. Лисенкова, В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2002 - С 157-158.

   У праці «Наші орієнтації» В. Винниченко зазначав, що для Ук­раїни не може бути корисною орієнтація ні на аветро-німець-ку, ні на російську державність. Повинна бути самоорганізація української демократії, надія тільки на себе, на свою організа­ційну міць. Виступаючи на засіданнях Центральної Ради, він проголошував, що не можна в справі національного відро­дження покладатися ні на кого, ні на яку автономію у чужій державі. Для розвитку кожної нації, на думку В. Винниченка, повинна бути своя державність. Але він застерігає від націо­нального тоталітаризму, закликає не допускати в свою психіку тоталітаризму і не одурювати такою політичною ідеологією се­бе' й інших¹.

   Український вчений-юрист Олександр Федорович Кістя-ковський (1833—1885) - автор більше 70 праць у галузі кри­мінального права і процесу — свої правові ідеї зафіксував у «Щоденнику». Суть 'їх полягає у такому: 1) він виступав за прогресивний конституціоналізм, за конституційну монархію в Росії, як перший крок до політичної свободи; 2) вимагав на­дання демократичних прав: а) недоторканності особи, крім ви­падків вчинення злочину; б) свободи слова і віросповідання; в) права зборів і об'єднання у корпорації; г) місцевого та дер­жавного самоврядування; д) права народу на розпорядження державним бюджетом, є) загального виборчого процесу; ж) права відозви посадових осіб; з) судову підзвітність чинов­ників; і) законність у діяльності органів влади й управління; к) владу суспільної думки; 3) національне звільнення україн­ського народу він бачив у юридичній рівності щодо всіх націо­нальностей, що проживають на території Росії; 4) виступав за позитивне право. Одним з джерел права О. Кістяковський вва­жав судову практику, що є багатшою порівняно із законом.

   Ще сучаснішими виглядають міркування про державу та право його сина — Богдана Олександровича Кістяковського (1888—1920), що був видатним вітчизняним філософом пра­ва. Його правові ідеї, викладені спочатку в різних статтях, а в 1916 р. — у книзі «Социальные науки и право», не втратили

   ¹ Теорія держави і права / А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін. - К.: Юрінформ, 1995. - С. 17.

   
   

   -68-

   -69-

   огодні. Суть їх у такому: 1) існує кілька

   своєї актуальності й сьоі. _а) державно-примусове; б) соціологіч-наукових понять права: нормативне; д) технічне, чи практичне, не; в) психологічне; г) %_к явище єдине, а кожне з понять права Він вважав, що право я^р^у _що однаково важливі в науці; розкриває якусь його сі_)жаВу _Bj_H будує виходячи з того, що дер-2) свої роздуми про дері_)Ю суспільного організму й існує там, де жава є відомою формов>д Найліпшою формою державного бут-існує суспільство і Hapoj Правовою він вважає таку державу, в тя є правова держава. _BHj _межі_{? влад}а є обмеженою і підзакон-якій владі відведено пе%_и державі керують не особи, а загальні ною. У сучасній правов^_{ових норм} д_о юридичних засад право-правила у вигляді прав<_{ковськии} відносив: а) недоторканність вої держави Б. Кістяц_{ставництво що} забезпечується народом; особи; б) народне предо_а солідарність нації, що гарантується за-в) солідарність влади 1%^. 3) держава і право - це дві складні гальним виборчим прав^^го _явищаі пр_{аво є} началом, з якого сторони одного і того с

   складається держава, альними є правові погляди українського

   Цікавими та оригіна^д ф_ЛЄгонтовича Володимирського-

   вченого-юриста Михщ^ _{автора понад} юО праць в галузі істо-

   Буданова (1838-1916_И Білорусії та Польщі. Суть його погля-

   рії права Росії, Україні такому: 1) для нього не існує держава і

   дів на право полягає Укретного народу. Процес появи держави

   право взагалі, без кош_Вщу_альним д_ЛЯ відповідних націй: фран-

   і права він визнає інди|_{иське ТО}що. Відправне джерело виник-

   цузьке, німецьке, poci_t _ ц_Є наявність етнічної групи з її особ-

   нення держави і права, продукт діяльності не держави, а всієї

   ливостями; 2) право ^_ише формулює право, що виступає як

   нації. Законодавець Лзу_ЖЧИИ ніж право; 3) його роздуми про

   народна воля. Закон і слов'янського права, головними рисами

   право втілилися в ідеі_народопредставництво; б) об'єднане во-

   якого він вважав: а) мінування публічного права над приват-

   лодіння землею; в) до^ „ дідовими здібностями.

   ним; г) оцінку особи }_ших українських і російських вчених-

   Одним з няШпоЩдра Яківна Єфименко (1848-1919) -

   юристів була Олексаі)щ_К етнограф, суспільний діяч. Себе

   видатний юрист, іст(,_{а до} прихильників ідеї народності та об-

   О. Єфименко відноси.

   - 70 -

   щинного об'єднання. Правові її ідеї полягають у такому: 1) во­на вважала, що капіталізм в Росії має свої особливості та що його можливо реформувати, спираючись на селянство; 2) у поглядах на право надавала перевагу звичаєвому праву, нега­тивно ставилася до нормативного визначення права; 3) обсто­ювала ідею створення національного руського права на відміну від західноєвропейського, в основі якого повинні лежати санк­ціоновані звичаї, а не нормативно-правові акти; 4) держава має захищати економічно слабких, ліквідувати межі між зако­ном і життям, між народним правом і правом законним, щоб забезпечити в суспільстві соціальну справедливість.

   Отже, в умовах національної ідеї у працях вчених-юристів чітко простежуються основні правові позиції демократизації прав і свобод людини в Україні.

   Права і свободи людини в Україні було юридично закріплено в ряді конституційних законів на різних етапах розвитку нашої держави. Український конституційний процес має давні істо­ричні традиції. Ще в період Київської Русі на вічі укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних редакціях «Руської Правди». Цей доку­мент мав конституційне значення і закріплював та регулював кримінально-правові, цивільно-правові, сімейні, кримінально-та цивільно-процесуальні відносини і встановлював відповідні суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Торговельні, житло­ві, спадкові та кримінально-правові відносини встановлювали­ся у нормативному договорі поміж Цісарем Турецьким і Вій­ськом Запорозьким з народом руським щодо торгівлі на Чорно­му морі, де закріплювалися відповідні суб'єктивні права і юри­дичні обов'язки¹.

   У Новий час особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 p., яка, хоч і не розглядала Україну як цілком самостійну держа­ву, водночас встановлювала цілу низку демократичних для свого часу державних інституцій. У ній було закріплено поло-

   Пріцак О. Український Чорноморський Флот в часи Богдана Хмель­ницького // Літературна Україна. - 1992. - 25 червня.

   -71-

   ї І

   ження, що до обов'язку Гетьмана входило «пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладати надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог... Через це нехай пани Пол­ковники, Сотники, Отамани, Урядники і Виборні не нава­жуються пригноблювати свою домашню челядь і рядових (ко­заків), а особливо рядових простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їхніх урядів чи в їхньому особистому підданстві...»¹.

   За часів перебування України у складі Російської імперії суб'єктивні права та юридичні обов'язки людини регулювалися Зібранням малоросійських прав та збірником «Права, за якими судиться малоросійський народ». У цих нормативних актах закріплювалися шлюбно-сімейні, цивільні, кримінально-право­ві та процесуальні, земельні та деякі інші суб'єктивні права та юридичні обов'язки².

   Початок реального конституційного процесу в Україні слід пов'язувати з поваленням самодержавства й організацією у бе­резні 1917 р. Української Центральної Ради. Перший Універ­сал Центральної Ради започаткував становлення української державності та розглядався як «статут автономії України».

   Віхою у розвитку конституційного процесу стало прийняття З липня 1917 р. Другого Універсалу Української Центральної Ради, який можна розглядати як договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді. В Другому Універсалі проголошувався намір підготувати про­екти законів про автономний устрій України.

   Важливим політико-правовим кроком стало прийняття Цен­тральною Радою 20 листопада 1917 р. Третього Універсалу, який проголошував встановлення вже не автономних, а феде­ративних відносин з Росією. Але така позиція Центральної Ра­ди не знайшла розуміння ні в російського Тимчасового уряду, ні в більшовицької влади, яка відхилила всі демократичні про-

   Хрестоматія з правознавства: 36. нормат. документів / Уклад.: І. П. Козинцев (керівник), Л. М. Козаченко. - 2-е вид., доп. - К., 1998 -С. 20-21.

   Історія держави і права України: Хрестоматія. - К., 1996. - С 148-179.

   позиції України й почала проти Української Центральної Ради воєнні дії. За цих умов 9 січня 1918 р. був прийнятий Четвер­тий Універсал Центральної Ради, в якому проголошувалося, що «однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою укра­їнського народу».

   Надаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, пра­вової системи, Центральна Рада намагалася встановити в Ук­раїні справді демократичний устрій. Про це безпосередньо свід­чить текст Конституції УНР 1918 р. Статті 5—20 Конституції закріплювали демократичні права і свободи, а саме: а) грома­дянські права: на життя, честь і гідність, особисту недоторкан­ність, свободу совісті, таємницю листування, свободи слова, друку, сумління, перемін місця перебування та ін.; б) політич­ні права: участі в управлінні державою, місцевим життям, участі у виборах державних органів і органів місцевого само­врядування та ін.; в) соціальні та культурні права: на освіту, користування національною культурою та ін.; г) економічні права на працю та страйк та ін.¹. Вона, на жаль, так і не на­брала чинності, у день її прийняття в Київ увійшли німці. По­чалася доба Гетьманату Павла Скоропадського.

   Серед державно-правових актів часів Гетьманщини насам­перед слід згадати гетьманську «Грамоту до всього українського народу» від 29 квітня 1918 p., яка скасувала всі акти, прийняті Центральною Радою, у тому числі й Конституцію, проголосила право приватної власності фундаментом культури й цивіліза­ції, цілковиту свободу приватного підприємництва й ініціати­ви. В той самий день, 29 квітня 1918 p., було прийнято уста­новчий правовий акт під назвою «Закони про тимчасовий дер­жавний устрій України», в якому вирішувалися питання «про гетьманську владу», «про віру», встановлювалися «права і обов'язки українських козаків і громадян», у спеціальному роз­ділі «про закони» наголошувався особливий правовий статус цього закону. Йшлося також «про Раду Міністрів і про мініст­рів», «про фінансову Раду», «про Генеральний Суд».

   ¹ Конституційні акти України 1917-1920 pp. - К., 1992. - С. 73-77.

   
   

   -72-

   -73-

   Після падіння Гетьманату в листопаді 1918 р. до влади прийшла Директорія у складі п'яти членів на чолі з В. Винни-ченком. Фактично провідну роль у Директорії відігравав С. Петлюра, який пізніше став її головою. Серед правових ак­тів Директорії, що мали конституційне значення, слід назвати Декларацію Української Директорії від 26 грудня 1918 p., за­кон про тимчасове верховне управління та порядок законодав­ства в Українській Народній Республіці, закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки. Особливо слід зазначити, що за доби Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою «Основний державний за­кон Української Народної Республіки».

   Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення україн­ського радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвитку конституційного процесу в Україні. Радянська Кон­ституція України, прийнята ВУЦВК у березні 1919 p., здебіль­шого лише повторювала Конституцію Російської Федерації 1918 p., а також положення про основи державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України на початку січня 1919 р.

   Створення в 1922 р. Союзу Радянських Республік і прийнят­тя в 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести в Конституцію УСРР 1919 р. відповідні зміни, пов'язані голо­вним чином з розподілом компетенції між союзною і республі­канською владою.

   У грудні 1936 p., тобто в самий розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, проголошену найде -мократичнішою у світі. Конституція Української РСР, прийня­та в 1937 р. на основі «сталінської Конституції», повністю по­вторювала її основні положення. В Конституції закріплювали­ся демократичні політичні, соціальні, культурні та особисті права громадян.

   Ліквідація культу особи Сталіна, певне розширення повно­важень союзних республік наприкінці 50-х років, декларуван­ня того, що Радянський Союз із держави диктатури пролета­ріату перетворився на загальнонародну державу, певні кроки в бік поширення демократичних інститутів, виникнення у країні відкрито опозиційних рухів — усе це вимагало принаймні кос-

   -74-

   метичних конституційних змін. За таких умов почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повніс­тю було зорієнтовано на норми та положення Конституції СРСР 1977 р. Загалом Конституція України 1978 р. не внесла принципових змін у державне й громадське життя України. В ній були закріплені: а) політичні права: обирати і бути об­раним, здійснювати управління державою, критикувати дер­жавних службовців та ін.; б) економічні права: на працю, на відпочинок та ін.; в) соціальні права: на матеріальне забезпе­чення, на житло, на охорону здоров'я та ін.; г) культурні пра­ва: на освіту, на літературну, художню та наукову творчість та ін.; д) особисті права: на недоторканність особи, житла, осо­бистого життя та ін.

   Отже, нормативні документи в Україні, починаючи з Київ­ської Русі, закріплювали певні суб'єктивні права і свободи лю­дини та громадянина. Поряд з правами закріплювалися і юри­дичні обов'язки.

   Підсумовуючи, можна зробити такі висновки:

   1. виникнення і розвиток суб'єктивного права людини має
      давню історію, останнє невід'ємне від історії виникнення і роз­
      витку самої людини як соціальної істоти;

   2. на різних етапах розвитку суспільства права і свободи
      людини мають різний зміст;

   3. змістовно найбільш повного обсягу права і свободи осо­
      бистості набувають в умовах громадянського суспільства і фор­
      мальної рівності;

   4. сучасна характеристика і зміст прав та свобод людини і
      громадянина вбирають в себе значну частину можливостей і
      характеризуються відповідним рівнем соціального життя в су­
      часній державі та громадянському суспільстві.

   -75-

   Громадянське суспільство - це люди, які думають і діють незалежно від держави.

   (Дж. Сорос)

   РОЗДІЛ 91

   Громадянське суспільство -

   основа виникнення й існування прав,

   свобод та обов'язків людини і громадянина

   § 1. Суспільство і держава; аспекти співвідношення

   Правова форма взаємовідносин держави і суспільства відби­вається у визнанні відносно незалежного існування і функ­ціонування правової держави і громадянського суспільства. Державу не можна ототожнювати з суспільством, бо в такому разі і суспільство, і державу необхідно було б характеризувати як режим тоталітаризму. Термін «тоталітаризм» ввів у науко­вий обіг німецький учений Карл Шмітт. Цей термін означає ліквідацію будь-якої різниці між державою і суспільством шля­хом поглинання першою другого. Однак між державою і сус­пільством повинна існувати певна дистанція, що і забезпечує демократію, відповідний рівень свободи суб'єктів громадян­ського суспільства. Водночас ця межа відносна, а не абсолют­на, бо держава за своєю сутністю є необхідною для існування і розвитку громадянського суспільства.

   Правильною щодо цього є думка Гегеля, який не вважав державу чимось зовнішнім стосовно громадянського суспіль­ства і пояснював їх взаємозв'язок діалектично. Він зазначав, що громадянське суспільство є єдністю різних осіб, які його складають. А якщо це так, то зрозуміло, що вони мають влас­ні, іноді навіть протилежні інтереси, для узгодження яких і не-

   -76-

   обхідна держава, що є організацією загального зв'язку кожно­го з кожним¹. Отже, вірно підкреслюючи об'єктивний харак­тер походження і необхідність держави для формування і роз­витку громадянського суспільства, Гегель водночас помилявся, стверджуючи, що держава — це абсолютна мета його існу­вання.

   Приблизно аналогічної позиції дотримувався М. О. Бердяев, коли стверджував, що держава у суспільстві є об'єктивно не­обхідною, але в такому вигляді вона існує до певних меж. «Держава, на його думку, — це об'єктивна, природна та істо­рична реальність, яка не може бути ні створена, ні зламана че­рез людське свавілля»². Якщо держава повністю узурпує сус­пільство, то це означатиме, що вона знищує людину, як вільну особистість.

   Виходячи з цього, можна стверджувати, що у співвідношен­ні суспільства і держави можна виділяти різні етапи, що від­різняються притаманними їм формами, принципами, метода­ми, механізмами тощо, але всі вони врешті-решт демонст­рують ту роль і місце, які посідала держава в громадянському суспільстві. Ці роль і місце істотно змінювалися з плином часу і дійшли тієї межі, коли в системі суспільних зв'язків доміную­чим є їх' відношення, що грунтується на принципах саморегу­ляції та самоуправління, за якими має перебудовуватись і фор­муватись державність. Але остання у різних формах і з різним ступенем владності буде необхідною у весь найближчий період розвитку людства. Доказом цього є те, що зі збільшенням інститутів громадянського суспільства, а саме політичних пар­тій, рухів, громадських об'єднань тощо, діяльність держави, її. регулятивна роль від цього не втратить своєї актуальності, хоч форми, методи, обсяг регулювання можуть змінюватися.

   Актуальність і необхідність державного регулювання в ме­жах громадянського суспільства пояснюється тим, що певні сфери життєдіяльності останнього просто не можуть обійтися без цього. Це, наприклад, проблема забезпечення реальності

   ¹ Гегель Г. В. Ф. Философия права: Пер. с нем. / Ред. и сост. Д. А. Ке­римов и В. С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - С. 279-289.

   Ыев Н. А. Философия неравенства. - М., 1923. - С. 77.

   -77-

   прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і грома­дянина, економічного розвитку, освоєння космосу, національ­ної безпеки тощо.

   Проблема формування громадянського суспільства не може вирішуватися вольовими, а тим більше авторитарно-владними методами, оскільки в становленні громадянського суспільства, зокрема в Україні, вирішальну роль повинен відіграти не суб'єктивний фактор, а об'єктивний, природно-історичний процес розвитку суспільства, де люди відіграють найважливі­шу роль як головна виробнича сила суспільства, основний суб'­єкт створення матеріальних і духовних цінностей. Саме сучас­ним поколінням людей випало на долю сформувати громадян­ське суспільство, тобто відштовхуючись від уже досягнутого у народному господарстві, освіті, культурі тощо, примножуючи багатства українського суспільства, забезпечити його еволю­ційний прогрес. А для цього необхідно, насамперед, зупинити падіння суспільства за всіма показниками, що фіксуються, а потім уже поступово виправляти становище. Не можна забува­ти, що за неофіційними даними засобів масової інформації ще у першій половині 1993 р. національний прибуток в Україні зменшився на 40 відсотків, що перевищує рівень аналогічного зниження у роки Великої Вітчизняної війни. Сучасний еконо­мічний стан України характеризується ще більшою і глибшою кризою, що є підставою для твердження про те, що не можна розраховувати на швидке виправлення економічного стану Ук­раїни. Тому тільки процес відновлення, напевне, займе не 20— 25 років, як прогнозують деякі вчені-економісти, а набагато більше, і то за умови сприятливого політичного стану і соціаль­ного консенсусу в суспільстві.

   Отже, український народ не повинен орієнтуватися на швидке вирішення соціально-економічних та інших проблем. До того ж надмірна поквапність у таких справах теж до добра не доводить. Водночас не слід розуміти ці процеси спрощено, у практичному житті українського народу відновлення втрачено­го і рух у напрямі формування громадянського суспільства здійснюватимуть разом, вони діалектично взаємопов'язані. То­му питання про формування громадянського суспільства не по­винно зніматися, забуватися, втрачати актуальність. Надалі,

   -78-

   навпаки, необхідно чітко визначитися хоча б із загальною кон­цепцією діяльності у цьому напрямі, з урахуванням не тільки теоретично-наукових ідей, світового досвіду його побудови, а й, що особливо актуально, з розумінням реалій нашого сього­дення.

   Закономірності соціальної психології вимагають також не допустити песимізму, людського відчаю щодо можливості фор­мування громадянського суспільства. Історія розвитку людства знає надзвичайно багато позитивних і негативних прикладів, що звеличували або ж принижували силу духу людини і тим самим вирішували долю народів: були пригнічені та темні на­товпи, що спалювали відьом, однак їй відомі й горді та неза­лежні афіняни і римські громадяни, серед останніх був Калігу-ла, але був і Муцій Сцевола, який на знак непокори спалив власну руку на очах парфянського царя. Певно, що україн­ському народові слід за приклад обирати останнього, бо без максимальної самовідданості важко чекати успіху в цій над­звичайно важливій справі.

   § 2. Поняття, ознаки та принципи громадянського суспільства

   Виходячи з теоретичних розробок ідеологів громадянського суспільства, а також практичного досвіду в різних країнах, можна виділити такі принципи громадянського суспільства, що у більшості випадків випливають або прямо передбачені Кон­ституцією України і які водночас, з певною часткою умовності, можна вважати також і його ознаками:

   • свободу та ініціативність особистості, що спрямовані на
     задоволення розумних потреб членів суспільства без шкоди для
     його загальних інтересів (статті 22, 23, 29 та інші Конституції
     України);

   • розвиток суспільних відносин відповідно до фундамен­
     тального принципу кантівської філософії, за яким людину
     завжди слід розглядати як мету і ніколи як засіб (статті 21, 22
     Конституції України);

   • ліквідацію відчуженості людини, неприйняття людьми со­
     ціально-економічних реформ і перетворень, економічних і по-

   -79-

   літичних структур та інститутів (статті 34, 35 Конституції Ук­раїни);

   • реальне забезпечення здійснення принципу рівних можли­
     востей у політиці, економіці, духовній сфері життя суспільства
     (ст. 24 Конституції України);

   • постійний захист прав і свобод людини і громадянина, що
     зумовлює необхідність визнання незалежності громадянського
     суспільства щодо держави (ст. 22 Конституції України);

   • плюралізм усіх форм власності, серед яких приватна влас­
     ність в її різних формах посідає домінуюче місце як основа іні­
     ціативної, творчої, підприємницької та іншої господарської ді­
     яльності. Реальне і практичне визнання того факту, що тільки
     

   власник може бути дійсно вільною і незалежною щодо держа­
   ви особою (ст. 41 Конституції України);

   • існування в абсолютній більшості так званого середнього
     прошарку, який здатний стати повноцінним виробником і спо­
     живачем і бути соціальною базою громадянського суспільства.
     Відсутність поляризації населення на надзвичайно заможних і
     дуже бідних (ст, 48 Конституції України);

   • плюралізм духовного життя суспільства, в основі якого
     визнання і реальне забезпечення гуманістичних та демократич­
     них загальнолюдських цінностей (ст. 15 Конституції України);'

   • офіційна заборона і практична відсутність з боку держави
     та інших соціальних суб'єктів жорстокої регламентації і будь-
     якого втручання в приватне життя членів суспільства (ст. 32'
     Конституції України);

   • існування і функціонування розвинутої соціальної струк­
     тури, що гарантує задоволення різноманітних інтересів різних
     груп і верств населення;

   ~ активну участь у всіх сферах суспільного життя недержав­них самоврядних людських спільнот (сім'я, корпорація, госпо­дарські товариства, громадські організації, професійні, творчі, спортивні, етнічні, конфесійні та інші об'єднання, діяльність яких врегульована статтями 36—40 Конституції України);

   — розвиток ринкових відносин, в яких, відповідно до своєї
   сутності, беруть участь на рівних засадах суб'єкти всіх форм
   власності і видів господарської діяльності (ст. 42 Конституції
   України);

   -80-

   — визнання і гарантування ідей верховенства права, що ві­
   дображається у його поділі на публічне і приватне, теорії роз­
   поділу права і закону та визнанні того, що право може існува­
   ти поза своєю інституційною формою — законодавством. Ма­
   гістральна орієнтація права на людину-трудівника і власника,
   на рівний правовий статус у сфері приватного права держав­
   них, громадських структур і окремого громадянина;

   — підпорядкованість громадянському суспільству демокра­
   тичної правової соціальної держави, сутність соціальної спря­
   мованості якої виявляється в тому, що держава, використо­
   вуючи всю гаму відповідних демократичних владно-управлін­
   ських засобів, забезпечує своїм громадянам економічну та іншу
   безпеку, особисту свободу і суспільну злагоду.

   Навіть загальний аналіз цих принципів у 'їх порівнянні з су­часним економічним, політичним і духовним станом України переконує, що далеко не всі компоненти громадянського сус­пільства в ній існують. А тому саме на "їх створення і розвиток повинна спрямовуватися діяльність демократичної правової со­ціальної держави, формування якої повинно відбуватись інтен­сивно і паралельно зі становленням громадянського суспіль­ства, При цьому така держава теж має відповідати певним вимогам-принципам, які б кореспондували принципам грома­дянського суспільства. Так, держава є об'єднанням консолідо­ваних, законослухняних і свідомих громадян; в ній панує пра­во як загальна міра свободи, рівності та справедливості в су­спільстві, що і визначає зміст чинних законів та інших право­вих актів; на високому рівні врегульовано і забезпечено правовий статує людини і громадянина; достатньо розвинута система чинного законодавства; держава, її органи і посадові особи та суспільство, що складається з народу, націй, етнічних груп, окремих громадян, взаємно відповідальні; провідну роль у вирішенні спірних питань і конфліктних ситуацій між усіма соціальними суб'єктами відіграють судові органи; у суспільстві панує законність і правопорядок, завдяки ефективній діяльнос­ті правоохоронних органів; громадянам притаманний високий рівень правосвідомості та правової культури; забезпечено циві­лізований рівень добробуту громадян, їхню особисту свободу, соціальну злагоду і спокій.

   -81-

   Отже, громадянське суспільство — це така організація лю­дей, в якій кожна людина є вільною в своїй поведінці і має можливість приймати свої власні, особисті, самостійні рішен­ня. Йому притаманна віра в людину, в загальну справедли­вість, в людський розум, тобто це «відкрите суспільство», як його називає К. Поппер, вважаючи, що воно є реальністю в розвинутих західних демократіях. У наш час ці суспільства ще далекі від абсолютної досконалості, в них існує злочинність, зловживання вільним ринком, проте, зазначає Поппер, вони значно кращі, вільніші, переважно чесніші та справедливіші порівняно з усіма суспільствами, що існували до них¹.

   Щодо інших принципів і ознак громадянського суспільства, то слід зазначити, що різні дослідники виділяли досить широке їх коло. Так, починаючи ще з Арістотеля, до них відносили та­кі основні ідеї: невтручання державних структур у майнові від­носини громадян; рівність усіх громадян перед законом; свобо­ду слова і пересування; реальність принципу розподілу влад; виборність державного органу і його підзвітність; певний тер­мін здійснення державним органом своїх повноважень.

   Істотно доповнив ці принципи й ознаки громадянського сус­пільства Гегель. Він вважав, що до них слід віднести: приватну власність як матеріальну основу особистої свободи індивіда; безпосередньо особисту свободу, що обов'язково має бути за­безпечено державно-правовим захистом; визнання прав, сво­бод, обов'язків і законних інтересів осіб і саму особу такими, статус яких має публічний характер завдяки єдності та обов'язковості для держави їх інтересів; всезагальну обізна­ність у справах суспільства і держави, що має стабільний ха­рактер; високий рівень зндчущості та розвитку громадської думки; принцип справедливості, що втілюється у праві та ви­магає неухильного дотримання вимог законів; надзвичайну роль у вирішенні можливих конфліктів правосуддя, яке надій­но захищає особисті й суспільні інтереси; достатню розвине­ність правової основи суспільства, ефективність усіх видів пра­вового регулювання; розвиток і вдосконалення найрізноманіт-

   Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги: В 2-х т. / Пер з англ О. Коваленка. - К.: Основи, 1994. - Т. 1. - С 13.

   ніших видів корпорацій, під якими Гегель розуміє політичні, економічні, культурні та інші громадські об'єднання¹.

   При цьому сучасна теорія громадянського суспільства роз­глядається як парна категорія не тільки правової, а й соціаль­ної держави. Більш того, зазначається, що соціальна держава є державою громадянського суспільства, оскільки це поняття органічно вбирає в себе цілу низку позитивних властивостей, що притаманні й громадянському суспільству. Такими спільни­ми властивостями громадянського суспільства і соціальної дер­жави є принципи: забезпечення громадянам гідного життя в розумінні їх матеріального добробуту і соціального захисту; га­рантування особистої свободи громадянам; боротьба цивілізо­ваними методами за соціальну злагоду, мирне вирішення мож­ливих конфліктів.

   Отже, можна зробити висновок, що громадянське суспіль­ство поєднується з державою завдяки особливому моральному зв'язку. Сутність його полягає в тому, що громадянське сус­пільство і держава повинні базуватися на однакових мораль­них основах, реалізовувати і дотримуватись у своєму розвитко­ві однакових моральних принципів — принципів загальнолюд­ської моралі. За наявності такого суспільного стану їх взаємо­відносин можна говорити про те, що громадянському суспільству відповідає громадянська держава і навпаки.

   Важливою ознакою громадянського суспільства є економіч­на самостійність і самодіяльність особи. Остання має поєднува­тися з однією з ознак соціальної держави, а саме з принципом матеріального забезпечення і соціального захисту громадян. Це необхідно тому, що в іншому разі забезпечення і захист грома­дян можуть розглядатися як благодійність держави, що на­справді повинна допомагати тільки особам, які з певних, ви­значених законодавством причин, не можуть самостійно забез­печити і захистити себе.

   Громадянське суспільство органічно взаємопов'язане з дер жавою, воно не існувало до держави і поза державою, і водно­час громадянське суспільство має щодо держави верховний су-

   ¹ Гегель Г. В. Ф. Философия права: Пер. с нем. / Ред. и сост. Д. А. Ке­римов и В. С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - С. 227-228.

   
   

   -82-

   -83-

   веренітет, сенс якого полягає в тому, що саме інтереси грома­дянського суспільства мають у країні пріоритет щодо держав­них інтересів, структури державного апарату, форм держави, державно-правового режиму тощо. Це особливо наочно вияв­ляється у сфері захисту прав і свобод громадянина, де грома­дянське суспільство може і повинно діяти як сила, що не зале­жить від держави. Можна стверджувати також про наявність ще однієї надзвичайно важливої ознаки громадянського сус­пільства, сутність якої в тому, що у ньому повинна вестись бо­ротьба за ліквідацію всього, що може означати відчуження особи від будь-яких інститутів і процесів, що мають економіч­ні, політичні та духовні властивості й від використання яких тією чи іншою мірою залежить реалізація прав і свобод люди­ни і громадянина.

   Зіставлення цих ознак дає чітке розуміння того, що відноси­ни між державою і громадянським суспільством є відносинами між публічною владою й індивідуальною свободою. А це в сфе­рі політичного життя означає, що якщо в суспільство держава входить як найважливіший елемент політичної надбудови, то в громадянське суспільство держава не входить, хоч, безперечно, всі потреби громадянського суспільства неминуче проходять через волю держави, щоб у формі законів отримати всезагаль-не значення. Звідси, діалектика держави і громадянського сус­пільства така: не держава зумовлює і визначає громадянське суспільство, а останнє зумовлює, створює і контролює держа­ву. Саме таким чином забезпечується відносно самостійне існу­вання демократичного громадянського суспільства і правової держави.

   Громадянське суспільство в особі спочатку самодіяльних асоціацій людей (релігійних і політичних корпорацій, гільдій, прошарків, пізніше — кооперативів, профспілкових комітетів та інших), покликаних відображати і захищати їхні групові та індивідуальні інтереси і права, вступає в особливі відносини з державою, для розуміння яких важливо врахувати таке. Якщо держава знає різні форми і режими правління — республікан­ські та монархічні, демократичні та недемократичні, — то для громадянського суспільства на рівні політики характерна де­мократична форма існування. Чим розвинутішим є громадян-

   -84-

   ське суспільство, тим більше підстав для демократичних форм держави. І навпаки: чим менш розвинутим є громадянське сус­пільство, тим більше підстав для існування авторитарних і то­талітарних режимів державної влади.

   Громадянське суспільство у процесі свого розвитку має ста­більну тенденцію до охоплення все більшої кількості населен­ня, і не тільки власників, а й інших незаможних його верств. Якщо у рабовласницькому суспільстві раб не був його членом, то у феодальному селянин, міщанин набули вже певних прав. З виникненням і розвитком капіталізму робітник стає повно­цінним членом громадянського суспільства, і громадянином держави з правами та обов'язками, обсяг яких постійно збіль­шується. Держава після цього, а також із виникненням різно­манітних суспільних асоціацій, змушена ставати на шлях пра­вового впорядкування своїх відносин з усім населенням та істо­тно перебудувати свої власні структури. І тут доречно запита­ти;, що у розвитку цього цивітзаційного процесу зробило людину повноцінним членом громадянського суспільства і гро­мадянином держави? Які джерела соціально поповнюють гро­мадянське суспільство настільки, що воно перевершує силу державної влади з її управлінським апаратом і спеціалізовани­ми озброєними загонами — армією, поліцією, службами безпе­ки тощо. І що врешті забезпечує автономію людини у грома­дянському суспільстві й правовій державі? Як бачимо, питань багато, а відповідь одна — знову ж таки власність.

   § 3. Власність — основа свободи людини

   і громадянина в громадянському суспільстві

   Видатний французький філософ-просвітитель XVIII ст. Ж.-Ж. Руссо вважав, що перша людина, яка обгородила ді­лянку спільної землі кілками, сказала «це моє», а інші через свою простодушність повірили в це, була справжнім засновни­ком громадянського суспільства, тобто суспільства індивідуалі­зованої, приватної власності. До речі, Руссо бачив трагедію у тому, що серед тих людей не знайшлося іншого, який би ви­рвав кілки, викрив би цього брехуна, ліквідував з самого по­чатку приватну власність, що спричинила страшні біди, муки і

   -85-

   горе. Але щодо цього останнього Руссо не мав рації, бо не вра­хував історично прогресивної, утворюючої, цивілізаційної ролі приватної власності. Ця роль проглядається через два суспіль­них зрізи: перший, структурний, що опосередковується відно­синами «власник — громадянське суспільство — держава»; дру­гий — мотиваційний, що виявляється через розуміння власнос­ті як рушійної сили розвитку суспільства. Перший зріз допома­гає зрозуміти, що якщо у людини є власність і її надійно захищено законом, то людина стає впевненішою, поводиться з гідністю перед владою будь-якого рівня. Тут громадянське сус­пільство виступає як спільність, головною діючою особою якої є людина-власник. Власність у цьому розумінні є надзвичайно широким поняттям: це і засоби виробництва, грошові суми, акції, інформація, що необхідна людям, інтелект, що виробляє ідеї, просто фізична здатність до праці тощо.

   Другий зріз виявляє приватну власність як могутній стимул творчої, заінтересованої діяльності людини. Адже вона не тіль­ки, як стверджує Руссо, поділила людей на бідних і багатих, спонукала жадобу наживи, а й розбудила інтерес людей до ви­робництва, чим сприяла формуванню структур громадянського суспільства, автономних щодо держави. У цьому розумінні приватна власність стала великим завоюванням і рушієм люд­ської цивілізації. Без неї не було б таких унікальних явищ сві­тової історії, як антична Греція і Рим, епоха Відродження та Нового часу.

   Отже, саме приватна власність була та є основою виникнен­ня автономного індивіда, такої самої сім'ї, асоціацій, партій, профспілок людей. А громадянське суспільство саме і передба­чає збалансований взаємоконтроль і взаємообмеження держав­них і недержавних органів і рухів — щоб державні органи, їх діяльність завжди були у полі зору недержавних органів і ру­хів, а останні, в свою чергу, погоджували свою діяльність із за­коном і враховували об'єктивні потреби держави.

   Такій глобальній теорії, якою є проблема формування і роз­витку громадянського суспільства, відомі й інші риси, власти­вості, принципи і ознаки цього явища. Так, Г. В. Плеханов вважав, що до структур громадянського суспільства слід відно­сити общину та особистість, а вся російська історія є нічим

   -86-

   іншим, як безперервною боротьбою державності з прагнення­ми до автономії особи та общини.

   Дійсно, у цьому є раціональне зерно, адже громадянське суспільство — це не просто система виробничих відносин, як у Маркса, а структурований суспільний організм, в якому на­лежну їм роль відіграють особа, партія, громадське об'єднан­ня, господарське товариство тощо. Визнання структурних еле­ментів громадянського суспільства зовсім не означає їх протис­тавлення державі, а тим більше політичної системи економіч­ній. Тут слід зрозуміти, що в громадянському суспільстві існує автономний індивід. Автономний не в розумінні цілковитої ізо­ляції, тоді громадянське суспільство було б неможливим, а ав­тономний в тому розумінні, що всі його суспільні зв'язки мають такий характер, за якого вони не суперечать, а навпа­ки, забезпечують його свободу його власними силами, метода­ми і формами. Це означає, що автономний індивід для забез­печення своєї свободи повинен мати право створити відокрем­лені від держави партії, спілки, об'єднання, товариства тощо. Будь-який вид свободи індивіда (політична, інтелектуальна, особиста) в умовах громадянського суспільства може бути реальним лише за умови володіння ним економічною свобо­дою, а остання, своєю чергою, забезпечується за наявності у нього власності. Тобто найголовнішими ідеями, що свідчать про реальність громадянського суспільства, завжди визнаються дві умови, а саме: а) забезпечення свободи та обгрунтованої нею автономної особистості; б) демократичне вирішення проб­леми власності та її форм, що забезпечують цю автономію і свободу. Так, Гегель, розглядаючи саме ці моменти, а, як відо­мо, він абсолютизував державу і тому вважав, що не грома­дянське суспільство повинно забезпечувати належний статус особистості, а держава, однак це не має для нас принципового значення тому, бо в основоположних питаннях Гегель дотри­мувався ідентичних позицій, неодноразово доводячи, що в дер­жаві людину визнають і до неї ставляться як до розумної, віль­ної, як до особистості тому, що вона долає свою природність і підкоряється загальному, тобто законові, і ставиться до інших так, як би хотіла, щоб ставились до неї, тобто визнає інших

   -87-

   теж розумними, вільними особистостями^!„ 3 цих роздумів ми частково отримуємо відповідь на питання про те, як у грома­дянському суспільстві забезпечуються свобода і пов'язана з нею автономія особи. Адже, виходячи з цього, можна стверд­жувати, що вона корениться в розумній і доцільній організації суспільного життя людей. Для того, щоб самому отримати сво­боду, слід підпорядкувати свої природні бажання загальним інтересам, і суспільство в особі інших індивідів оцінить це, ви­знає тебе розумною особистістю і надасть свободу. Аналогічну позицію займає і російський письменник, просвітитель, публі­цист Д. І. Фонвізін, який, досліджуючи, у чому є найбільше добро для держав і народів і що є істинною сутністю всіх сис­тем законодавства, дійшов висновку, що це те, «... про що те­пер він розмірковуватиме: вольність і власність»². Інший росій­ський учений І. П. Пнін співає власності та особистій безпеці особи цілі дифірамби: «Власність! священне право! душа спів-мешкання! джерело законів! мати достатку і задоволення! Де тебе поважають, де ти недоторканна — там тільки благосло­венна країна, там тільки спокійний і благополучний громадя­нин»³.

   Але як свобода і автономність особи пов'язуються з володін­ням нею власністю? Для того, щоб зрозуміти це, слід знову звернутися до теоретичних основ ідеї громадянського суспіль­ства. Про діалектичний зв'язок економічної свободи з усіма іншими її проявами писали: Джон Стюарт Мілл, який розгля­дав індивідуальну свободу кожної окремої особистості як най­важливішу цінність; .Алексіє де Токвіль, що порівнював свобо­ду з демократією і соціалістичною ідеєю; лорд Актон, який роз­глядав внутрішні аспекти свободи; Ф. А. Хайєк та багато інших. Так, останній у праці «Дорога до рабства» головний не-

   ¹ Гегель Г. В, Ф. Философия права: Пер. с нем. / Ред. и сост. Д. А. Ке­римов и В. С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - С. 75-95.

   п

   Фонвизин Д. И. Рассуждения о непременных государственных зако­нах // Исупов К., Сатин И. Русская философия собственности (XVII-XX вв.). - СПб.: СП «Ганза», 1993. - С. 49.

   Q

   Пнин И. П. Опыт о просвещении относительно к России // Ису­пов К., Сатин И. Русская философия собственности (XVII-XX вв.). -СПб.: СП «Ганза», 1993. - С. 59.

   долік соціалізму бачить не в ідеалах, в принципі вони добрі, хоч у багатьох випадках і нездійсненні, а в методах — ліквіда­ції приватного підприємництва, відміні приватної власності на засоби виробництва, системі всеохоплюючого планування еко­номіки тощо. Водночас він зазначав, що за всіх досягнень люд­ського розуму він не здатний замінити керівництво процесами, що саморегулюються в суспільстві. Це вбило би і вбиває інди­відуальні зусилля мільйонів окремих особистостей".

   При цьому Ф. А. Хайєк обстоює не індивідуалізм, що пере­ростає в егоїзм і самозакоханість, а визнання абсолютного пріоритету поглядів, сподівань, схильностей кожної людини. Суть справи у тому, переконує він, що «...стихійні, ніким не спрямовані зусилля окремих людей можуть у кінцевому під­сумку призвести до виникнення складної, розгалуженої струк­тури економічної діяльності»². Все вище викладене, на його думку, не заперечує планування, однак воно повинно поєдну­ватися з принципами економічного лібералізму і насамперед з принципом конкуренції. До того ж планування і контроль по­винні поєднуватися з конкуренцією таким чином, щоб: по-пер­ше, планування підпорядковувалось конкуренції, виходило з неї; по-друге, контроль здійснювався б лише у відповідних умовах і був однаковим для всіх.

   Не можна не погодитись і з юридичною думкою Ф. А. Ха-йєка про те, що в умовах всеохоплюючого планування і керів­ництва важко уникнути передачі законодавчих повноважень органам виконавчої влади тому, що представницькі органи не ефективні в умовах деталізованого керівництва економікою, що нівелює саму сутність ідеї правової держави.

   Ці роздуми лауреата Нобелівської премії з економіки 1974 р. Ф. А. Хайєка заслуговують на увагу тому, що з них випливають надзвичайно важливі висновки щодо громадян­ського суспільства. Це, по-перше, висновок про необхідність підтримки економічного індивідуалізму, що спрямований проти економічної рівності та колективізму, однак не заперечує фор­мальної рівності громадян перед законом і, по-друге, теза про те, що за умови абсолютного колективізму і «закритого сус-

   ¹ Хайєк Ф. А. Дорога к рабству//Новый мир. - 1991.-№7.-С 177-183.

   ² Хайєк Ф. А. Зазнач, праця. - С 184-211.

   
   

   -88-

   -89-

   пільства» до влади приходять найгірші, бо в суспільстві, що об-тяжено тоталітаризмом, більше шансів на успіх мають люди без моральних основ і без освіти і, навпаки, за умови свободи і демократії формуються умови, за яких чим вищі розумові здібності та рівень освіти, тим людина є більш індивідуальною і тим меншою мірою можлива її одностайність з тими, що ке­рують. З цього випливає також, що одна з найболючіших проблем громадянського суспільства, а саме — про співвідно­шення більшості та меншості, повинна вирішуватись на основі ліберального гуманізму, який стверджує, що людину слід пова­жати не тільки як члена групи, як суб'єкта, що намагається досягнути певних групових цілей, а й як відособленого соціалі­зованого індивіда зі своїми власними потребами й інтересами, світосприйняттям і самоусвідомленням.

   Отже, з точки зору класичної теорії громадянського суспіль­ства саме таким є співвідношення свободи особи, її автоном­ності та власності. А до якісних характеристик громадянського суспільства вона відносить такі положення:

   • громадянське суспільство повинно бути суспільством не
     тільки політичної демократії, а й соціальної, що дає кожній
     людині можливість мати гідний рівень життя;

   • це суспільство, де повністю відсутнє будь-яке відчуження
     людини від засобів виробництва і знарядь праці, а також ре­
     зультатів своєї праці, насамперед приватної власності;

   • громадянське суспільство на гуманістичній, демократичній
     основі охоплює всі економічні, господарські та інші зв'язки,
     

   забезпечуючи їх інтенсивний розвиток;

   • людині в громадянському суспільстві забезпечується мож­
     ливість повною мірою виявляти свої здібності, що, в свою чер­
     гу, є найважливішим чинником, який стимулює розвиток сус­
     пільства в цілому;

   • воно є пріоритетним щодо держави, яка є його складовою
     частиною. Державна влада зобов'язана охороняти суспільство,
     сприяти задоволенню його потреб, подоланню конфліктних си­
     туацій;

   • громадянське суспільство є основою створення і функ­
     ціонування правової держави.

   Класична теорія цього поняття у більшості випадків розуміє під ним механізм соціальної взаємодії, що складається зі сфери

   -90-

   особистого (особливо родини), різноманітних об'єднань, сус­пільних рухів і публічної комунікації. Його розуміють як місце соціальної дії, відносно автономної від держави, як проект (мрію) деяких інтелектуалів і активістів, спробу об'єднати ши­рокий спектр діяльності в єдину боротьбу проти тоталітариз­му¹. У радянсько-французькому виданні 1989 р. «50/50. Опыт словаря нового мышления» це поняття тлумачиться так: «Гро­мадянське суспільство — це сфера спонтанного самовиявлення вільних індивідів і асоціацій громадян, що сформовані добро­вільно, яка захищена необхідними законами від прямого втру­чання і свавільної регламентації діяльності цих громадян з бо­ку органів державної влади».

   § 4. Громадянське суспільство -

   середовище формування прав, свобод та обов'язків

   людини і громадянина в світі та в Україні

   До класичних понять громадянського суспільства слід відноси­ти: власність і підприємництво, як його основу; національну, і в тому числі екологічну, безпеку, визнаючи пріоритет останньої над економікою; сім'ю, що є природним, соціальним осередком громадянського суспільства; освіту, науку і культуру, що по­винні мати, переважно, не державний, а суспільно-світський ха­рактер; громадські об'єднання як форму самовиявлення і самоза­хисту інтересів громадян; засоби масової інформації, забезпе­чуючи свободу інформації, а також рівні права і можливості доступу Д° інформації; пряме народовладдя, основою якого є суверенна воля народу і яке може здійснюватися через рефе­рендуми, вибори, народну законодавчу ініціативу, всенародні та місцеві обговорення найважливіших питань державного і громадського життя та інші форми безпосередньої демократії.

   Виходячи саме з такої теоретичної конструкції, Конституція України проголосила у ст. 5, що носієм влади та єдиним дже­релом влади в Україні є її народ, який здійснює владу безпосе-

   Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т дер­жави і права ім. В. М. Корецького / Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. - К.: Довіра: Генеза, 1996. ~ С 452.

   -91-

   редньо і через органи державної влади та місцевого самоврдду-вання, Тобто Конституція України офіційно визнала владу гро­мадянського суспільства і затвердила верховенство цієї влади над усіма іншими. Це вбачається у конституційному положенні про те, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові України і не може бути узурповане навіть державою, її органами і посадовими особами.

   Слід також наголосити, що під безпосереднім здійсненням влади Конституція розуміє вибори народних депутатів Украї­ни, депутатів і голів місцевих рад, Президента України, рефе­рендуми (всеукраїнський і місцеві) тощо. Одна з найважливі­ших форм безпосереднього здійснення влади — всеукраїнський референдум — може проголошуватись навіть за народною іні­ціативою. Однак шлях України до поглиблення безпосередніх форм здійснення влади народом був би більш послідовним, як­би одночасно з проголошенням народної ініціативи щодо всеук­раїнського референдуму відбулося конституційне встановлення права народної законодавчої ініціативи, що передбачена, на­приклад, в Австрії, Білорусі, Іспанії, Італії, Латвії, Литві та деяких інших країнах. Сутність її полягає у тому, що певна кількість виборців має право порушити перед парламентом пи­тання про прийняття конкретного закону, а представницький орган зобов'язаний розглянути це питання. Принагідно слід зауважити, що якби і саму Конституцію України було прийня­то на всеукраїнському референдумі, то це сприяло б її більшій легітимності, а отже і стабільності, і стало б перешкодою на шляху намагань деяких політиків щоразу змінювати її.

   Розглядаючи проблеми формування громадянського суспіль­ства, слід також звернути увагу на те, що воно у різних країнах є різним. Громадянське суспільство — це не стереотип, а ідея, що практично втілюється з урахуванням традицій, істо­рії, менталітету населення. Так, сумнівною є ідея індивідуаль­ної приватної власності, що лежить в основі класичної доктри­ни громадянського суспільства, з огляду на те, що у США, де, напевне, ніхто не заперечуватиме наявність громадянського суспільства, налічується 70 тисяч підприємств з груповою влас­ністю. Щоб зрозуміти, чому так сталося, слід звернутися до історії становлення громадянського суспільства у цій країні.

   -92-

   Його сформували колоністи-переселенці, які, борючись за не­залежність проти англійської монархії, поступово впроваджу­вали у суспільство найбільш йому притаманні принципи соці­ального життя. Серед них найважливішим вважався принцип особистої свободи, що пізніше разо\ї з принципом недоторкан­ності приватної власності заклав основи громадянського сус­пільства у США. Насамперед ці принципи були закріплені у Конституції США 1787 p. і в американському законодавстві, хоч спочатку не поширювались на негрів-рабів, а пізніше по­чали зводитись до регламентування всієї сукупності політичних та економічних основ громадянського суспільства. Із запрова­дженням «нового економічного курсу» США, що призвело до якісних змін у виробництві, спочатку розпорошена індиві­дуальна приватна власність набула тенденції до об'єднання, так виникли різні форми групової власності, що більше відпо­відають сучасним вимогам прогресуючого виробництва.

   По-іншому формувалося громадянське суспільство у Фран­ції. Велика французька буржуазна революція заклала основи нової держави та демократичних політичних інститутів сус-. пільства, зруйнувавши натомість старі феодальні суспільні від­носини. Однак цей процес був складним і тривалим. Досить згадати, що на цьому шляху було кілька реставрацій монархіч­ного режиму, революцій та збройних повстань, насильницьких дій як з боку правлячих кіл, так і народних мас. Про склад­ність створення французького громадянського суспільства свід­чить той факт, що у різні роки у Франції приймалися три мо­нархічні конституції та шість республіканських, існували два режими, що не були конституційно оформлені, а також чотири тимчасових правління. При цьому слід взяти до уваги, що кожна влада по-своєму вирішувала питання формування гро­мадянського суспільства, гачьмуючи, або, навпаки, стимулюю­чи його розвиток¹.

   Показовою щодо цього є також Японія, де ринок з харак­терними для нього відносинами будувався не всупереч, а з ура­хуванням національної культури, національних традицій. Вод-

   Демишель А,, Демишель Ф., Пикемаль М. Институты и власть во Франции. - М: Прогресс, 1977. - С. 39-40.

   -93-

   ночас слід визнати, що національний генотип, під яким розу­міють найглибший і стабільний зріз національної культури, у японців зовсім не відповідав традиційним уявленням про рин­кові відносини (закриті сімейно-родові спільності, общинний колективізм, негативне ставлення до індивідуальної ініціативи і виділеності, традиційно-патріархальне право тощо). Однак в Японії, при оптимальній організації справи, ці явища не стали перешкодою, а навпаки, навіть сприяли (система довічного найму, колективістські відносини в японських фірмах тощо) поступовому рухові до цивілізованого ринку й аналогічних від­носин, щоправда, не на зразок європейського, американського, а саме японського, рівень розвитку та успіхи якого добре відомі.

   Сучасний економічний стан України засвідчує, що перехід до цивілізованого ринку, ринкової економіки не може бути об-вальним, нерегульованим. Адже відсутність необхідної право­вої бази, послаблення державного регулювання економічними процесами у наш час підривають економіку країни. Не справ­дилися агітаційно-гаслові запевнення деяких політичних ліде­рів, що представляють партії і рухи, про те, що ми, завдяки виробництву найважливішої для населення і суспільства у ці­лому продукції, на порозі нового «економічного дива», або ж, що «Захід нам допоможе». Результатом такої невиваженої, а, вірніше, відсутності науково обгрунтованої, перевіреної в усіх аспектах політики стали: закриття та перепрофілювання бага­тьох підприємств; безробіття; грубі порушення господарського законодавства, що має багато прогалин у правовому регулю­ванні характерних для цього часу економічних відносин; від­сутність дійового контролю за господарською діяльністю і, що особливо важливо, — за витратою коштів, насамперед валют­них; фактична втрата важелів управління економічними про­цесами, що у більшості випадків зумовлено розірванням госпо­дарських зв'язків між різними суб'єктами господарювання і як наслідок цього — величезний відсоток корумпованості й хабар­ництва на всіх рівнях державної влади, рекет, розгул організо­ваної злочинності в різних її проявах.

   Це переконує, що громадянське суспільство — дуже склад­ний, чутливий, структурований суспільний організм. Однак можна стверджувати, що вирішальна роль у ньому, з точки зо-

   -94-

   ру його найбільш загальної характеристики, належить рівню розвитку приватної власності в різних її формах, кожна з яких повинна органічно входити в економічний устрій суспільства тієї чи іншої конкретної країни. Відомий російський правозна­вець, філософ, релігійний мислитель 1. О. Ільін особливу її роль вбачав у тому, що:

   «1. Приватна власність відповідає тому індивідуальному спо­собу буття, який дано людині природою. Вона йде назустріч інстинктивному і духовному життю людини, задовольняючи її природне право на самодіяльність і самостійність.

   2. Приватна власність викликає у людині інстинктивні та
      духовні мотиви для натхненної праці, для того, щоб не шкоду­
      

   вати своїх сил і створювати краще. Вона розвиває господар­
   ську підприємливість і особисту ініціативу....

   1. Вона дає власнику почуття впевненості, довіри до людей,
      до речей і до землі, бажання вкласти у господарський процес
      свою працю і свої цінності.

   2. Приватна власність вчить людину творчо любити працю і
      землю, своє оточення і батьківщину.

   5. Приватна власність будить і виховує у людині правосвідо­
   мість, ....

   6. ...приватна власність виховує людину для господарської
   солідарності, що не порушує господарської свободи...»¹.

   Допоки українське суспільство не стане таким, доки в ньому не сформуються й інші риси громадянського суспільства, про які йшлося вище, стверджувати, що в Україні воно існує, пе­редчасно. Необхідно еволюційним шляхом здійснити величезні революційні соціальні перетворення, які за своєю складністю набагато перевершують в економічному, політичному, куль­турному відношенні ті складнощі, що виникли після Жовтне­вої революції або Великої Вітчизняної війни. Адже тепер зав­дання полягає не в тому, щоб за допомогою владно-авторитар­них методів забрати, переділити чи навіть відбудувати, а в тому, щоб відродити приватну власність, сформувати цивілізо-

   Ильин И, А. О частной собственности // Исупов К., Савкин И. Русская философия собственности (XVII-XX вв.). - СПб.: СП «Ганза», 1993. - С. 127-128.

   -95-

   ване підприємництво, поєднати його розвиток із соціальним за­хистом тих, хто безпосередньо ним займатися не може, а та­кож тих, хто об'єктивно через ті чи інші причини не здатний забезпечити собі гідне існування. Все це треба зробити демок­ратичними методами, на основі лібералізму, переборюючи «ті­ньову економіку» та її сучасну торговельно-лихварську орієнта­цію. Мафіозні структури, що у великій кількості існують в еко­номіці сучасної України, ніколи не приведуть до цивілізованого ринку, оскільки ніколи не відмовляться від неконкурентного типу поведінки, прагнення до торгової монополії і знищення конкуренції, в тому числі й фізичного, завжди орієнтувати­муться на спекулятивний надприбуток шляхом створення де­фіциту товарів і сировини, розвиваючи невиробничу сферу, зміцнюючи зв'язки з корумпованими представниками держав­но-владних структур тощо. Україна не може йти шляхом біль­шості країн Латинської Америки, де ось уже близько двохсот років будують «цивілізований ринок» і двісті років існує слабо-розвинутість, злидні, соціальні катаклізми й антагонізми, суб-кримінальний капіталізм¹.

   Безперечно, найважливіша роль у реалізації цих складних завдань належатиме демократичній, правовій, соціальній дер­жаві Україна, яку разом з самим суспільством ні в якому разі не слід зневажати. Ще визначний російський вчений С. Л. Франк у суспільному житті виділяв два начала: плано­мірність і спонтанність, що представлені двома структурами — державою і громадянським суспільством. Наявність цих двох структур, на його думку, пов'язана відповідно з планомірністю і спонтанністю, а вони зумовлюють у суспільстві консерватизм і творчість, і те й інше є необхідним для соціального розвитку. Звідси все, що стосується формування і розвитку громадян­ського суспільства, залежить від держави, і навпаки. Франк писав: «Державність так само неможлива без своєї природної основи — громадянського суспільства з його самочинно утворе-

   Радзиховский Л. Новые богатые. Кто еще хуже богатых? Только бед­ные // Столица. - 1993. - № 6. - С. 5-10; Стариков Е. Базар - не рынок // Знамя. - 1993. - № 6. - С. 182.

   I

   ною тканиною, — як останнє неможливе без планомірної єд­ності держави, що оформлює його»¹.

   Українській державі для успішного формування громадян­ського суспільства слід насамперед забезпечити встановлення політичного компромісу між різними політичними партіями та іншими політичними силами, що діють у країні. Загальновідо­мо, що будь-який консенсус вимагає поступитися деякими власними інтересами і позиціями заради об'єднання зусиль для досягнення чогось більш загального. При цьому політичні ліде­ри мають зрозуміти, що у політиці, як, до речі, і в науці, прос­та кількісна більшість не має значення, а тому немає сенсу в тому, щоб підкорити собі всю політичну сферу. Політичні зу­силля слід насамперед спрямовувати на те, що об'єднує сус­пільство у вирішенні завдань виходу з соціальної та економіч­ної кризи. Поки такої єдності у суспільстві не буде, не варто розраховувати на значні позитивні зміни, а, отже, і на форму­вання громадянського суспільства.

   . Сформульовані роздуми щодо знаходження консенсусу в суспільстві стосуються міжнаціонального і міжконфесійного питання в Україні. Деяким особливо «радикальним* політикам слід взяти до уваги, що в Україні проживає значна кількість неукраїнців. їх нараховується близько 14 млн., що за своєю чисельністю більше, ніж населення Болгарії та Угорщини. До того ж вони проживають зовсім по-різному. Так, євреї і біло­руси, кількість яких сягає 1 млн., живуть розкидано, переваж­но у містах, а молдавани, румуни, греки, поляки — компактно і в деяких регіонах становлять більшість населення. В нашій державі є населення зі слов'янськими, романо-германськими, тюркськими та іншими мовами. Існують практично всі конфе­сії християнства: православні, греко-католики, протестанти, різноманітні християнські секти. Багато людей сповідають іудаїзм, іслам, буддизм тощо.

   Тому при формуванні вітчизняного громадянського суспіль­ства надзвичайно важливо по-новому підійти до вирішення цієї проблеми. Безперечно, її розв'язання можливе тільки на дійс­но демократичній основі, складовими якої є розвиток принци-

   ¹ Франк С. Л. Духовные основы общества. - М., 1992. - С. 141-152.

   
   

   -96-

   4 3—50

   -97-

   пу самовизначення та одночасного поширення народовладдя на інтернаціональній основі. А тому на сьогодні у цьому аспекті найважливішим завданням є створення дійових суспільних, політичних і економічних механізмів, що забезпечують орга­нічне сполучення національних та інтернаціональних інтересів. Таке сполучення, насамперед, можливе у вигляді відповідного закріплення прав і свобод, що набуває у демократичній держа­ві вигляду трикутника. «В його основі права людини, потім права меншин, а вже за ними права народів, їх рівність. Ви­знаючи це, ми правильно зможемо побудувати концепцію су­часної і майбутньої національної політики в країні»¹.

   Ще однією надзвичайно важливою проблемою держави Ук­раїна у цьому напрямі є відсутність політичної волі її держав­них лідерів. Насамперед це стосується органів виконавчої вла­ди. Якби вони діяли рішучіше і розумно реагували на вислов­лювання того чи іншого депутата, партійного лідера, навіть офіційних і неофіційних представників інших держав, була б реальна гарантія того, що наша країна поступово просувалася б уперед, до повноцінного створення громадянського суспіль­ства. Що ж стосується останнього то, на наш погляд, була ли­ше імітація створюваної роботи, але не сама продуктивна пра­ця. Політичні дебати на симпозіумах і конференціях, заклики до громадськості, закордонні відрядження, навіть хаотичні на­магання щось робити самі по собі не здатні забезпечити ство­рення громадянського суспільства.

   Як тут не згадати висновок Е. Коулі в англійському журналі «Економіст», що політична воля є «ахіллесовою п'ятою» ук­раїнського керівництва. Саме політичної волі йому не вистачає для здійснення економічних реформ. А загалом для цього про­цесу необхідно мати чотири чинники: добрий план; людей, які здатні його реалізувати; фінансову допомогу; політичну волю щодо здійснення цих реформ. Вважаючи, що перші три умови є, автор сумнівається щодо політичної волі. Нам потрібен по­міркований лідер, який би об'єднав спільною ідеєю регіони Ук-

   ¹ Копейчиков В В Народовластие и личность. - К. Украина, 1991 - С. 100.

   раїни, дав відчуття загальної долі та сформував би політичну волю, щоб здійснити те, що треба здійснити¹.

   Можна також погодитися з Е. Коулі в тому, що кадрам дер­жавного керівництва України притаманний низький професій* ний рівень, що і призвело до значних управлінських хиб у фі­нансово-грошовій політиці, приватизації, проведенні земельної реформи та інших управлінських діях. Автор захоплюється терпінням, з яким українці ставляться до некомпетентності своїх керівників, називаючи його слов'янським стоїцизмом.

   «Український стоїцизм» не повинен перерости в песимізм, а тим більше в егоїзм, особливо в державних структурах — це теж одне з головних ідейно-духовних завдань держави. Бажа­но, щоб на рівні політичних і державних лідерів, виробників і науковців, простих громадян не було послідовників Макса Штірнера з його «союзом егоїстів» і Ф. Ніцше, який зазначав, що «...життя грунтується на неморальних передумовах: і будь-яка мораль відкидає життя»². Тут пропагується принцип егоїз­му, що є негативним передусім тому, що він прямо суперечить соціальній справедливості, яка за всіх інших умов обов'язково повинна бути забезпечена у громадянському суспільстві. Хоч слід визнати, що останнім часом в Україні в науково-публіцис­тичній літературі з'являється все більше теорій про необхід­ність формування в межах громадянського суспільства «арис­тократичної економічної еліти», «первинного накопичення ка­піталу, будь-якими шляхами і засобами», заперечення принци­пу рівності не тільки у його абсолютному розумінні, з чим, за певних умов, можна погодитися, а й у плані забезпечення кожному рівних можливостей для здійснення своїх позитивних

   ініціатив тощо.

   На противагу цьому заслуговує на увагу позиція вже згаду­ваного С. Л. Франка з питання прав особи, зокрема права власності. Він розглядає власника як уповноваженого володі­ти, користуватись і розпоряджатися власністю для служіння громадянському суспільству. Вчений стверджує, що «приватна

   ¹ Київські відомості. - 1994. - 23 серпня. - С 8.

   Ницше Фридрих. Воля к власти: опыт переоценки всех ценностей, М.: REFL-book, 1994. - С. 215.

   
   

   власність є реальною умовою буття людини як духовно-тілес­ної істоти; тим самим вона є реальною умовою його свободи .як члена суспільного цілого і, отже, умовою буття самого гро­мадянського суспільства»¹. Тобто, власність, у • розумінні С Л. Франка, по-перше, дає індивідуальну свободу людині, по-друге, забезпечує їй владу над оточуючим середовищем і, по-третє, пов'язує людину з суспільством, робить її його повно­цінним членом. Б. Констан зазначав: «Дух власника не набу-ваеться настільки ж легко, як сама власність. Збережи мене Боже думати, що багатство повинно являти собою якійсь при­вілей! Всі природні здібності, аналогічно, як і суспільні приві­леї, повинні знайти своє місце у політичній організації, і та­лант с не меншим багатством, ніж достаток. Але у добре орга­нізованому суспільстві талант завжди веде до достатку. Когор­та колишніх власників поповнюється новими членами — такий єдиний шлях розвитку, розвитку прогресивного, невловимого, що включає у себе часткові зміни. Поступове і еволюційне зба­гачення — зовсім інша справа, ніж насильницьке захоплення' власності. Людина, що збагачується за рахунок свого вироб­ництва або своїх здібностей, вчиться цінити те, чого вона на­буває. Той, хто збагачується за рахунок пограбування, стає не­гідним того, що награбував»².

   Основна форма збільшення приватної власності у повсяк­денному житті — це підприємництво. Саме воно духовно збага­чує та дає життя громадянському суспільству, а тому держава також не може стояти осторонь. Загалом, за сутністю свого спрямування, завдання полягає в тому, щоб рішуче посилити роль державної влади у регулюванні, на демократичній основі, перш за все економічних суспільних відносин. Якоюсь мірою слід повернутися назад, у тому розумінні, щоб ліквідувати всі негативні результати придбання, володіння, використання та розпорядження державним та громадським майном. Держава повинна повернути собі довіру трудового народу, рішуче діючи у напрямі здійснення реформ і захист}' прав та свобод людини

   і громадянина. Слід вдуматися у пророчі слова І. О. Ільіна про те, що «приватна власність — це влада: безпосередньо — над речами, але опосередковано — і над людьми. Не можна нада­вати владу, не навчаючи користуватись нею. Приватна влас­ність — це свобода. Не можна надавати свободу, не привчаючи до її благовикористання. Приватна власність - це право: цьому праву відповідають не тільки юридичні обов'язки, що згадувались, а й морально-соціальні, і патріотичні, - ніде не оформлені і не згадувані обов'язки. Приватна власність озна­чає самостійність і самодіяльність людини: не можна виходити з припущення, що кожний з нас «від природи» дозрів до неї і вміє її здійснювати в житті»¹.

   На нашу думку, саме на цих теоретично-методологічних ос­новах та 'їх принципах і повинно формуватися громадянське суспільство в Україні, враховуючи, безперечно, ті особливості, про які також частково йшлося в цьому розділі.

   
   

   ¹ Франк С. Л. Духовные основы общества. - М., 1992. - С. 141-152.

   Констан Б. Об узурпации // О свободе. Антология западноевропей­ской классической либеральной мысли. - М.: Наука, 1995. - С. 204.

   ¹ Ильин И, А. О частной собственности // Исупов К, Савкин И. Русская философия собственности (XVIl-ХХ вв.). - СПб.: СП «Ганза», 1993. - С. 132.

   
   

   -100-

   -101-

   Держава - це об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам.

   (І. Кант)

   РОЗДІЛ Ш

   Правова держава - засіб реалізації

   та охорони прав, свобод та обов'язків

   людини і громадянина

   § 1. Правова держава: генеза та сучасні варіанти розуміння

   У статті 1 Конституції України проголошено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, право­вою державою. Правова держава, спочатку як певна ідея, тео­рія і концепція, а потім і відповідна практична модель влашту­вання держави і навіть суспільства, має історичну генезу і су­часні варіанти її розуміння. Щодо ознак та принципів, які їй притаманні, то їх пошук здебільшого опосередковувався з'ясу­ванням взаємозв'язку і погодженості взаємодії права і влади.

   Так, Платон своїм політичним ідеалом називав закон, який є відображенням загальної Думки, всеохоплюючим переконан­ням, у тому числі й держави, що допомагає забезпечувати її єд­ність і згоду людей, які у ній проживають. Лише за умови існу­вання такої держави забезпечується справедливість.

   Учень Платона Арістотель обґрунтовував думку, що той, «...хто вимагає, щоб закон панував, вимагає, здається, того, щоб панували тільки божество і розум»¹. При цьому незапе­речним є те, що Арістотель мав на увазі правовий закон, тобто

   ¹ Аристотель. Политика. - М., 1911. - С. 145.

   -102-

   власне йдеться про становлення принципу верховенства права і верховенства закону в правовій державі. Розвиваючи свою думку про взаємозв'язок права і держави, що є надзвичайно істотним для правової держави, Арістотель стверджував: «По­няття справедливості пов'язане з уявленням про державу, бо право, що є критерієм справедливості, є регулятивною нормою політичного спілкування»¹.

   Критерієм для визначення правильних і неправильних форм правління Арістотель визнавав здатність форми правління за­довольняти суспільні інтереси. Розглядаючи принципи побудо­ви і функціонування механізму держави, Арістотель стверджу­вав, що у будь-якій, а особливо, слід розуміти, у правовій дер­жаві, є три види органів: перший — законодорадаий орган, другий — магістратури, третій — судові органи². Ці три види органів, на його думку, складають основу держави. Ціцерон виерше тлумачить державу як політико-правову спільність, і робить це з точки зору теорії природного права. Аналогічно до того, як право має своїм джерелом розумну природу людини і навколишнього світу, а тому створюється вищим (божим) ро­зумом, передує писаним законам і державі, так і остання є правовою не через те, що додержується своїх же законів, а то­му, що держава за джерелом свого походження, за своєю сут­ністю — це природне право народу жити у мирі, впорядковано і під захистом. «Таким чином, держава є надбання народу, а народ — не будь-яке поєднання людей, що зібрані разом будь-яким чином, а їіоєднання багатьох людей, пов'язаних між со­бою згодою в питаннях права і загальністю інтересів»³. Право повинно бути всеохоплюючим і рівним масштабом поведінки, це випливає з думки Ціцерона про те, що «...під дію законів повинні підпадати усі»⁴.

   Ці принципи співвідношення права і влади пізніше розвива­ли римські юристи, зокрема Гай, Папініан, Павел, Ульпіан і

   Аристотель. Политика. - М., 1911, - С. 9. Аристотель. Зазнач, праця. - С 188.

   Цицерон. Диалоги. О государстве // О законах: Пер, с латын, - М.: Наука, 1966. - С. 20.

   Цицерон Зазнач, праця. - С. 139.

   -103-

   Модеетін. Саме завдяки юридичній думці римських юристів формулюється принципово важливе положення про розподіл права на публічне і приватне. З цього часу почали вважати, що приватне право, в свою чергу, включає в себе три частини: природне право (his naturale), право народів (his gentium) і цивільне право (his civile). Природне право, право народів і цивільне право діалектично єдині й мають одні джерела похо­дження. Вони втілюють вимогу справедливості та в цілому .ви­ражають ту головну ідею, що право загалом справедливе. Звід­си римські юристи виводять головну сутність права, яка, на їх­ню думку, полягає в приписові, адресованому людям: жити чесно, не чинити шкоди іншому, кожному відплачувати тим, що йому належить; а також головний принцип права (не тіль­ки природного, а й права взагалі) — про рівність, який перед­бачає і виражає рівну справедливість і справедливу рівність.

   Теорії та ідеї античних юристів з проблем формування пра­вової держави поступово стали центральними у концепціях представників юридичної думки Середньовіччя і Нового часу. Про. це свідчить творчість Фоми Аквінського, Джона Уікліфа, Мареілія Падуанського, Генрі Бректона та ін. Так, останній писав: «...силу закону має те, що по справедливості встановле­ної схвалено вищою владою короля або ж князя, за порадою і за згодою магнатів, з загального схвалення держави»¹.

   Услід за Арістотелем Г. Гроцій вважав, що справедливість є необхідною ознакою права. При цьому справедливість він тлу­мачив як вимогу розуму, веління самої природи розумної істо­ти. «Тому що право, — підкреслює він, — тут означає не що інше, як те, що справедливо, при цьому перевага в заперечу-вальному, а не в затверджувальному значенні, бо право є те, що:не•суперечить справедливості. Суперечить справедливості те,- що огидне природі істот, які мають розум»². Ф. Бекон проблему справедливості трактував у юридичному розумінні, в

   История политических и правовых учений: Учебник / Под ред. В..С. Нерсесянца. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юрид. лит., 1988. - С. 134.

   Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного пра­ва: Пер. с латын. - М.. Госюриздат, 1956. - С. 68-72.

   площині певних якостей позитивного права, відрізняв право і закон, розробляв послідовну теорію щодо останнього¹. Дж. Лок доповнював етичний принцип права на щастя принципом рів­ності людей у суспільстві та державі, обґрунтовував принципо­ве положення про право народу на повстання. Саме Дж. Л оку належить теорія свободи особистості, розробляючи яку, він до­водив, що свобода людей, яка перебуває під владою держави, полягає в тому, щоб додержуватись власних бажань у всіх ви­падках, коли цього не забороняє закон, а також не залежати від невизначеної, невідомої волі іншої людини. Актуальним і прогресивним і до цього часу є висунення і теоретичне осмис­лення Локом принципу розподілу влад. При цьому законодавча влада наділяється особливим правом видавати обов'язкові для інших закони, а тому, за Локом, є верховною, а інші види вла­ди підпорядковані їй². .

   Нові уявлення про розподіл влад були систематично розроб­
   лені у працях французького, вченого-юриста Ш. Монтеск'є.
   Основним предметом його юридичних досліджень була полі­
   тична свобода, а необхідними умовами її забезпечення визна^:
   вались справедливі закони і належна організація державності.
   У розумінні Ш. Монтеск'є позитивний (людський) закон пе­
   редбачає об'єктивний характер справедливості.'та.справедли­
   вих відносин. Найбільш істотно впливають на закони природа
   і принципи управління суспільними справами. Ось чому, за
   Шї -Монтеск'є, політична свобода загалом можлива лише за
   поміркованого правління, де виключена можливість зловжива­
   ти владою, для чого необхідно запровадити в державі розподіл
   влад на законодавчу, виконавчу і судову, забезпечуючи 'їх
   взаємне стримування і контроль³. , • •

   Політична свобода, за Ш. Монтеск'є, полягає не в тому, щоб.робити те, що хочеться, а тільки те, що дозволено зако­ном. Інакше це не буде свобода, бо те саме щодо громадянина

   ¹ Бекон Ф. Сочинения: В 3-х т. - М., 1971. - Т. 1. - С 476-539.

   ЛоккДж. О государственном правлении // Избранные философские произведения. - М„ 1960. - Т. 2. - С. 95-116.

   Монтескье Ш. О духе законов // Избранные произведения. - М., 1955.-С. 289

   
   

   -104-

   - 105-

   могли б робити й інші. Досліджуючи співвідношення закону і свободи, Монтеск'є розрізняв два види законів про політичну свободу: 1) закони, що встановлюють політичну свободу щодо

   державного устрою; 2) закони, що встановлюють політичну свободу щодо громадян. Тобто політична свобода, як політико-правове явище, розглядається в інституціональному та особис­тому аспектах. У подальшому Ш. Монтеск'с особливо детально займався розробкою теорії законів.

   Ж -Ж. Руссо висував свій оригінальний проект «виправлен­ня» історії, яку можна вдосконалити за допомогою визнання і практичного використання теорії суспільного договору, згідно з яким кожний громадянин, що передає в загальне надбання і ставить під єдине вище керівництво загальної волі свою осо­бистість і всі свої сили, перетворюється на неподільну частину цього цілого, тобто суспільства і держави, а тому наділяється всією повнотою влади, прав, свобод і обов'язків, відповідаль­ності та розглядається як рівний усім іншим соціальним суб'єк­там¹. Це приводить Руссо до дослідження проблеми громадян­ського суспільства і його співвідношення з державою, що від­бивається у пануванні в державі загальної волі, а відтак — до розробки концепції народного суверенітету, який, щоправда, за Ж.-Ж. Руссо, може реалізуватися тільки через політичний організм (державу). Формою вираження народного суверені­тету є видання законів, Ж.-Ж. Руссо спеціально підкреслює, що найважливішим предметом його дослідження є політичні закони, принципи політичного права, що випливають із сус­пільного договору, тобто знову ж таки саме аспекти співвідно­шення влади, насамперед державної і права. Мета будь-якої системи законів, проголошує Ж.-Ж. Руссо, — свобода і рів­ність.

   Особливий інтерес, з точки зору дослідження теорії правової держави, становить вивчення праць німецького класика І. Канта. Держава, на його думку, повинна забезпечувати тріумф права. При цьому право оцінюється з точки зору мора­лі, оскільки у нього вводиться категоричний імператив, який

   ¹ Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или Принципы политичес­кого права // Трактаты. - М.; Наука, 1969, - С. 160-162.

   -106-

   стосовно права вимагає: «...Поводься зовні так, щоб вільне виявлення твого свавілля було сумісне з волею кожного, від­повідно до всезагального закону»¹. А відповідно до цього: «Право — це сукупність умов, за яких свавілля одного (особи) сумісне з свавіллям іншого, з точки зору всезагального закону сво­боди»².

   За І. Кантом, право, як держава у Ж.-Ж. Руссо, виникає в результаті розумної домовленості між людьми, воно є ніби вза­ємним договором про найбільш оптимальну і справедливу (мо­ральну) організацію життя, що на рівні організації суспільства і влади передбачає існування демократичної республіки, тобто того, що називають «правовою державою». Звідси можна дійти висновку, що саме І. Канту належить велика заслуга продов­ження розвитку ідей правової держави. Адже останню він ви­значав, як «...об'єднання багатьох людей, що підпорядковані правовим законам», що дає йому можливість стверджувати, що благо держави полягає у вшцому ступені погодженості дер­жавного устрою з правовими принципами³.

   Реалізація вимог категоричного імперативу в сфері держав­ності уявляється І. Канту як правове існування і функціону­вання держави з розподілом влад (законодавчої, виконавчої і судової). За принципом розподілу влад він диференціює і про­тиставляє дві форми правління: республіку, під якою розуміє правову державу, і деспотію, що є еквівалентом монархій, аристократій тощо. І. Кант особливо обстоює верховенство за­конодавчої влади як виразника народної волі та підкреслює її пріоритет щодо інших влад.

   Загалом кантівська концепція правової держави не являє собою емпіричну реальність, а є ідеально-теоретичною конст­рукцією (моделлю), якою слід керуватися як вимогою опти­мальної доцільності певних зусиль у практичній організації державно-правового життя.

   Інший видатний німецький вчений Г. Гегель вживав катего­рію «право» в трьох значеннях: 1) право як загальна ідея сво-

   ¹ Кант И. Соч.: В 8-й т. - М., 1969. - Т. 4, ч. 2. - С 140.

   Кант И. Зазнач, праця - С 139. ³ Кант И. Зазнач, праця - С 233.

   -107-

   боди; 2) право як певний ступінь і форма свободи; 3) право як закон (позитивне право). Але всі ці розуміння права є скла­довими елементами об'єктивного духу, в який, окрім права, „ входять мораль і моральність. Об'єктивний дух діалектично існує поряд із суб'єктивним духом (антропологія, феноменоло­гія, психологія) і абсолютним духом (мистецтво, релігія, філо­софія). Роль об'єктивного духу щодо права полягає в тому, що це той ступінь розвитку духу (і всесвітньої історії), коли сво­бода вперше набуває форми реальності, тобто наявного буття у вигляді державно-правових інституцій. У цьому розумінні всю філософію права Гегеля можна було б назвати «філосо­фією правової свободи». Адже саме через цю філософію Г. Ге­гель виходить на правові проблеми єдності поняття права і йо­го здійснення, форм держави, права приватної власності, форм неправди, до яких відносить простодушну неправду, оду­рювання, примус і злочин, розподілу і єдності влад, внутріш­нього і зовнішнього суверенітету держави, війни і миру, розріз­нення права і закону та багато ін.¹. Безперечно, найбільшим досягненням Г. Гегеля щодо теорії правової держави є стверд­ження і дослідження ідеї існування і функціонування грома­дянського суспільства².

   До основоположників теорії правової держави слід віднести також Р, Моля, який свої основні теоретичні положення ви­клав у праці «Наука поліції у відповідності з принципами пра­вової держави». Виділяючи певні види держав, він доводить, що деякі з них засновані на ідеї права. Форма правління таких держав може бути різною, але вона завжди повинна гаранту­вати досягнення таких цілей: «...по-перше, охорону юридично­го порядку,... як умову усього подальшого; по-друге, сприяння розумним людським цілям,... оскільки власних засобів окре­мих особистостей для досягнення цих цілей недостатньо»'*.

   Гегель Г. В. Ф. Философия права: Пер, с нем. / Ред. и сост. Д. А. Керимов и В. С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - С. 75-359.

   ² Гегель Г. В. Ф. Зазнач, праця. - С. 228.

   ³ Моль Р. Энциклопедия государственных наук. - М., 1868. - С. 255-
   257.

   -108-

   Проблемами поняття, ознак., принципів правової держави-займалися не тільки зарубіжні, а й вітчизняні вчені. Першим серед них слід назвати професора Київського університету К. О. Неволіна, який у своїй праці «Энциклопедия законоведе­ния» вперше в Україні підійшов до вивчення філософсько-ме­тодологічних проблем правової держави через дослідження теорії права. Перебуваючи під впливом вчення Гегеля, лекції якого К. О. Неволін слухав у Берлінському університеті, він тлумачив проблему свободи у її зв'язку з правом через катего­рії сутності та явища, закономірності та випадковості, об'єк­тивного та суб'єктивного, історичного і логічного щодо темати­ки енциклопедії законодавства. Це зумовлює необхідність вис­вітлення проблеми співвідношення права ї моралі, права і по­літики, права і закону, влади і права¹.

   Перший ректор Київського університету- М. О. Максимович теоретично опрацьовував оригінальну ідею про виховання-лю­дини — громадянина, захисника справедливості, особливу ува­гу звертаючи при цьому на. політико-правовий взаємозв'язок держави та особи, 'їх взаємні права й обов'язки, взаємну відпо­відальність. Він доводив, що людина від природи здатна само­вдосконалюватися, тому суспільний прогрес за допомогою ви­ховання необхідно розглядати не тільки як загальний закон розвитку суспільства, а і як обов'язковий наслідок потреби особистості.

   У праці «Держава і особистість», яка є доопрацьованою стат­тею «Держави правової і соціалістичної», Б. О. Кістяковський характеризував правову державу, як «вищу форму державного буття», що відпрацьована людством, але стверджував, що в ідеалі можуть існувати й інші, навіть досконаліші форми дер­жавності, до яких відносив соціально-справедливу або соціа­лістичну державу. На його думку, соціалістична держава та­кож має бути правовою². Характеризуючи правову державу, Б. О. Кістяковський зазначав, що найважливішою ознакою та­кої держави є те, що в ній закладені певні межі її влади, тобто

   Неволин К. Энциклопедия законоведения. - К., 1838. - Т. 1. - С. 3-168; Кистяковский Б. А. Социальные науки и право: Очерки по методо­логии социальных наук и общей теории права. - М., 1916. - С. 556.

   -109-

   
   

   

   
   остання обмежена і підзаконна. Крім того, в правовій державі як деякі органи влади, так і сам правовий порядок організо­вуються за допомогою самого народу, влада в ній є безособо­вою у тому розумінні, що керують не персонапії, а загальні, правила чи правові норми.

   Юридичними засобами існування і функціонування правової держави Б. О. Кістяковський визнавав недоторканність особи, «народне представництво, яке забезпечується народом» та солі­дарність влади і солідарність націй. Гарантіями цих солідарнос-тей є загальне виборче право, організоване на основі рівності, прямого і таємного голосування. Аналізуючи взаємозв'язок держави і права, Б. О. Кістяковський зазначав: «Держава та право — це дві сторони одного й того самого складного явища, а детальніше — право є той початок, з якого складається дер­жава»¹.

   Загалом слід зазначити, що теоретичні розробки видатних вчених минулого з повною впевненістю можна назвати ге­ніальними в площині державно-правових проблем, що розгля­даються. Адже і на сьогодні абсолютна більшість з цих прин­ципових положень, що стосуються ідей правової державності, не втратила своєї актуальності як у теорії, так і на практиці. їх лише доповнили, осучаснили, іноді по-іншому інтерпретували.

   Отже, правова держава — це така суверенна, політико-тери-торіальна організація влади, яка існує і функціонує в грома­дянському демократичному суспільстві на підставі соціально-справедливого права і за якої на основі останнього реально за­безпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів лю­дини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства в цілому, де держава і людина несуть взаємну від­повідальність згідно з правовим законодавством.

   Слід одразу зазначити, що правова держава є одним із най­визначніших загальнолюдських політико юридичних ідеалів, який у юридичній науці набув вигляду теоретичної конструк­ції. Тому теорія, під якою загалом розуміють сукупність за­гальних положень, що створюють науку або її розділ, в тому

   ¹ Кистяковский Б. А. Социальные науки и право: Очерки по методо­логии социальных наук и общей теории права. - М., 1916. - С. 505.

   - 110 -

   числі і правової держави, не є догмою і має різні форми вира­ження, повноту змісту. Різні автори, що займаються цією проблемою, розглядають її у неоднакових аспектах, вклю­чають у теорію правової держави різну кількість і якість ознак, елементів, принципів, критеріїв оцінки і диференціації тощо. Але незаперечним є те, що тільки держава здатна надати юри­дичної загальнообов'язковості тим умовам, які конче необхідні для використання кожною людиною її прав і свобод. І якщо держава максимальною мірою реалізовуватиме таку здатність, зробить це основною своєю функцією, то вона може вважати­ся правовою, або ж такою, що прагне стати нею.

   Для формування правової держави необхідний високий рі­вень розвитку суспільних відносин, проте не слід цей процес прив'язувати до конкретної епохи, соціально-економічної фор­мації, суспільного устрою, типу або ж форми держави. Право­ва держава — це загальнолюдське поняття, і цінність її в тому, що це питання про панування справедливого права в суспіль­стві, верховенство закону тощо. До того ж суспільна практика поки що не знає повної реалізації цієї проблеми, а тому стави­ти так питання дещо передчасно.

   § 2„ Принципи правової держави.

   Принцип верховенства права

   у правовій державі

   Теорію правової держави, як і будь-яку іншу ідею чи кон­цепцію, можна розглядати через її принципи. Принципи пра­вової держави — це найголовніші, найзагальніші закономірнос­ті цієї теорії. При цьому завдання полягає в тому, щоб виявити і розглянути дійсні принципи правової держави, не ототож­нюючи їх з ознаками, рисами, завданнями, механізмами пра­вової держави. До них слід відносити принципи верховенства права, розподілу влад, реальності прав, свобод, обов'язків і за­конних інтересів людини і громадянина.

   Принцип верховенства права зафіксований у ст. 8 Консти­туції України. Він у правовій державі визначає умови життє­діяльності всього соціального організму, тобто порядок ство­рення, існування і функціонування державних органів і гро-

   -111-

   мадсышх організацій, соціальних спільностей, відношення до них, а також між собою окремих громадян, а тому є базовим, найбільш значущим. Саме завдяки цьому принцип верховен­ства права модифікується у різних сферах функціонування держави і права, наприклад, у правоутворенні, правореаліза-ції, правоохоронні.

   Цей принцип також означає, що не держава створює право, а навпаки, право є основою організації і життєдіяльності дер­жави в особі її органів і посадових осіб, інших організацій. А звідси випливає і твердження про те, що не держава надає права і свободи людині, а народ створює право, щоб, насампе­ред, обмежити ним державну владу. Адже, як відомо, в право­вій державі владі притаманні певні межі, яких вона не може переступити. Обмеженість влади у правовій державі, ство­рюється визнанням за особою непорушних та недоторканних, прав, розподілом влад, чітким визначенням компетенції її структурних одиниць тощо. Вперше у правовій державі ви­знається, що особа має певну сферу самовизначення і самови­явлення, в яку держава не має права втручатися.

   Відповідно до цього принципу повинна помінятися сама фі­лософія розуміння права і прав людини. Адже Загальна декла­рація прав людини, міжнародні пакти з цього питання затвер­джують абсолютну цінність людської особистості, її пріоритет над державою, природний, невід'ємний характер прав і свобод людини. Виходячи з цього, вітчизняній юридичній науці та практиці слід по-новому підійти до визначення зовнішнього ви­раження права, тобто до розуміння закону і загалом законо­давства. Необхідно визнати, що закон — це не продукт довіль­ної діяльності держави, він Повинен, по-перше, відповідати де­мократичним правовим принципам справедливості, гуманізму, демократії тощо; по-друге, затверджувати і забезпечувати пра­ва, свободи і законні інтереси громадян; по-третє, відображати суспільні відносини, що об'єктивно склалися, не допускати їх надмірного випередження чи відставання від них. Законода­вець, у тому числі національний, має зрозуміти, що у своїй діяльності він обмежений цими закономірностями; і лише піс­ля цього можна говорити про один з істотних кроків на шляху до розбудови правової держави,

   -112 -

   Формування правової держави у нашій кращі, враховуючи її минуле і сучасне, буде складним і тривалим, процесом, який вже нині вимагає здійснення кардинального реформування по­літичної, економічної, правової та інших соціальних систем суспільства, проголошення задоволення прав, свобод і обов'яз­ків особи головною функцією держави, відродження мораль­ності, побудови громадянського суспільства.

   Виходячи з. цього, можна стверджувати, що верховенство, права у сфері економічної системи має виражатися в регулю­ванні якнайбільшої кількості виробничих відносин, зокрема щодо володіння, використання і розпорядження власністю. Право повинно охопити не тільки всю сферу виробництва, а й розподілу, обміну і споживання. До того ж слід зазначити, що сучасний стан розвитку економіки вимагає існування плюра­лістичних економічних відносин, різних форм і видів господар­ської діяльності, якісного поєднання ринкової економіки, дер­жавного планування і прогнозування, знищення державного монополізму, антимонопольно! політики, ефективної зовніш­ньоекономічної та інвестиційної діяльності тощо. Об'єктивна необхідність виникнення і розвитку нових економічних явищ матеріально зумовлює верховенство права, на підставі і відпо­відно до якого ці явища виникають і функціонують. Крім того, виникнення нових виробничих відносин за своєю сутністю по­требує верховенства права, міцного, стабільного правопорядку і законності, успішної боротьби зі злочинністю.

   Більш того, діалектика соціального життя свідчить, що еко­номічну реформу можна здійснити тільки за умови розширен­ня і поглиблення політичної демократії, вдосконалення подаль­шого забезпечення прав людини, підвищення ролі права у сус­пільстві. З іншого боку, глибоке реформування економічної системи здатне забезпечити поліпшення матеріального рівня життя людини, а, отже, також впливає на розгортання полі­тичної демократії, забезпечення прав, свобод і законних інте­ресів громадян, визнання всіма соціальними суб'єктами вер­ховенства права, як найбільш універсального і значущого со­ціального регулятора, а в цілому — формування правової дер­жавності.

   -113-

   Принцип верховенства права у політичній системі будь-якої держави є надзвичайно важливим, оскільки політична сфера життя суспільства завжди характеризується протистоянням різних політичних сил. Ця політична боротьба ніби затьмарює собою єдину мету розвитку суспільства, його безпеку, безпеку окремих громадян, їх права тощо. Держава ж у політичній системі є особливою політичною одиницею. Вона покликана врегульовувати політичну боротьбу різних елементів політичної системи, забезпечувати правопорядок і законність, гарантува­ти права, свободи і законні інтереси громадян. Тому держава наділяється особливою (суверенною) владою. Іноді це призво­дить до узурпації інтересів громадянського суспільства публіч­ною владою, і держава стає над суспільством і правом. У таких державах верховенство щодо права дістає політика, що при­зводить навіть до свавілля і насильства. Таких прикладів все­світня історія знає чимало, відомі й негативні наслідки такої державності. Тому людство в особі своїх кращих представників завжди боролось і повинно протистояти етатичній ролі держа­ви спочатку в політичній, а потім у всіх інших соціальних сис­темах.

   Аналізуючи функціональний взаємозв'язок держави і права, доходимо висновку, що він може бути двох видів: або ж вер­ховенство держави над правом, або ж пріоритет права над дер­жавою. В реальному суспільному житті цей взаємозв'язок постійно розвивається й видозмінюється, він може бути також у стані відносної рівноваги. Така діалектика у відносинах дер­жави і права пояснює багатоманітність форм політичної систе­ми і державної влади: від демократичної та плюралістичної по­літичної системи до системи особистої влади й однопартійності; від демократичного державно-правового режиму (ліберально­го, радикального, консервативного) до тоталітарного (фа­шистського, расистського).

   Принцип верховенства права в політичній системі підпоряд­ковує державу громадянському суспільству, яке за умови його реальності саме вирішує питання про форму, зміст і соціальне призначення держави. Цей принцип лежить в основі визнання народного суверенітету і його первинності щодо суверенітету націй і держави. Саме тому Конституція України, поряд із ви-

   -114-

   знанням і проголошенням дії у ст. 8 принципу верховенства права у ст. 5 встановила, що носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є її народ і тільки він може здійсню­вати цю владу безпосередньо, через органи державної влади та місцевого самоврядування. Отже, принцип верховенства права і політична демократія нерозривні.

   Цей принцип має значення і в інших галузях суспільного жілтя. Він безпосередньо стосується духовної системи суспіль­ства. Адже культура особистості та правова держава — це по-няітя, що доповнюють одне одного. Дійсні цілі правової дер­жави не можуть обмежуватися тільки сферою економіки і по­літики. Вона мас піклуватися про задоволення нематеріальних (духовних) інтересів людини: про формування, у тому числі, правової свідомості та культури і на цій основі підвищення за­гальної юридичної грамотності, подолання правового нігілізму, конформістського відношення до права.

   Правова держава має задовольняти солідарні інтереси лю­дей. За допомогою правової держави здійснюється те, що пот­рібне, дороге та цінне людям. Отже, мета держави — створен­ня найбільш повних та всебічних форм людської солідарності. Завдання правової держави — загальне благо. Зміцнюючи со­лідарність між людьми, держава звеличує та підносить люди­ну, надає їй можливість реалізувати найкращі якості своєї при­роди і втілити ідеальні цілі. У цьому розумінні необхідно визна­ти, що верховенство права набуває фундаментального значен­ня в національних відносинах, бо право загалом є загальним, рівним, формально-визначеним регулятором людської поведін­ки безвідносно до національності людини.

   Принцип верховенства права є актуальним і в соціальному, особистісно-людському аспекті. Адже людина є критерієм люд­ського прогресу, мірою історичних досягнень суспільства та держави. Роль права при цьому вбачається у забезпеченні са­мовизначення особи, її розвиткові та соціалізації, зв'язку з іншими людьми, з суспільством у цілому. Право тут виступає як об'єктивно можливий масштаб соціальної свободи, що сти­мулює творчу активність, самоусвідомлення людини, гарантує суспільне визнання того, що кожний індивід народжується вільним і рівним іншому, а верховенство права розглядається

   -115-

   як соціальний феномен, що зумовлює невід'ємні права людини і громадянина на свободу, рівність, справедливість, щастя, по­шану і недоторканність.

   § З» Принцип рачкіоділу влад у правовій державі

   Надзвичайно важливою керівною ідеєю правової держави є принцип розподілу влад, проголошений у ст. 6 Конституції Ук­раїни. Принцип розподілу влад — це модель побудови держав­ного апарату, за якою влада в державі має бути поділена між законодавчими, виконавчими та судовими органами, іхрй цьому кожна з влад щодо інших самостійна і незалежна, що виключає можливість узурпації всієї влади в державі якоюсь однією особою чи окремим органом.

   Вперше принцип розподілу влад дістав конституційне зак­ріплення у Конституції США в 1787 p., де від імені всього аме­риканського народу було розділено повноваження органів дер­жави конгресу, президента і підзвітних йому міністерств, судів. При з'ясуванні окремих аспектів цього принципу слід пам'ята­ти, що в наш час вони мають низку доповнень, а саме: ' 1) у конституціях деяких держав додатково виділяють ви­борчу та інші види влади. Так, у Конституції Алжиру 1976 р. зафіксована політична влада керуючої партії, законодавча -~ парламенту, виконавча — президента й уряду, судова, конт­рольна, установча, тобто така, що спрямована на розробку і внесення змін у конституцію;

   2) іноді цей принцип розглядається з ширших позицій, і тоді говорять про розподіл влади між державою і громадянським суспільством, тобто диференціюють владу на політичну, еконо­мічну, ідеологічну, масових рухів тощо; в межах дослідження цього принципу державну владу можна ділити на загальнодер­жавну та владу її федеративних або ж автономних одиниць; владу центральну та муніципальну.

   Необхідно також одразу зазначити, що теорія правової дер­жави і практичне її втілення в державному будівництві Украї­ни змінюють принцип розподілу влад. Адже у демократичній правовій державі влада належить народу, який є її єдиним

   -116-

   джерелом і носієм, суверенітет влади народу — це підґрунтя су­веренітету державної влади. Отже, говорити про розподіл вла­ди народу чи розподіл державної влади не зовсім вірно, оскіль­ки остання є державною формою вираження влади народу. Доцільніше говорити про розподіл не державної влади, а сфер праці та повноважень між різними суб'єктами, що своєю ді­яльністю реалізують завдання і функції держави.

   Отже, у демократичній правовій державі влада здійснюється за.допомогою спеціально утворених органів, що функціонують за окремими напрямами діяльності. Виділяють законодавчу, виконавчу і судову владу. Таке положення існує для того, щоб запобігти зловживанням владою і виникненню абсолютної вла­ди, не пов'язаної з правом. Такий розподіл влад є не тільки за­собом попередження виникнення авторитарної влади, а й .від­правним джерелом структури державного апарату і найбільш раціональною основою організації системи державних органів, що дає можливість взаємного контролю за її складовими оди­ницями через відповідну систему стримувань і противаг. Отже, принцип розподілу влад слід розглядати у двох аспектах; по-перше, як найбільш раціональний спосіб розподілу сфер праці у структурованій системі єдиних державних органів; по-друге, як умову попередження узурпації всієї повноти влади якоюсь однією з влад, державним органом, громадською організацією, окремою особові.

   Однак безперечним є те, що, забезпечуючи рівновагу влад, у процесі їх функціонування і взаємодії не можна забезпечити 'їх цілковиту рівновеликість, якась влада повинна бути голо­вною. Таке положення, до речі, попередить непотрібну і на­віть, як свідчить практика державного життя України, шкідли­ву боротьбу за першість серед влад. Ми переконані, що такою владою може і повинна виступати влада законодавча в особі представницького органу, або ж, що ще краще, самого народу. Тобто законодавча влада посідає провідне місце у системі роз­поділу влад, і це пояснюється тим, що саме закони є основою функціонування інших гілок влади, саме на реалізацію законів спрямована їх діяльність. Крім того, загальнонародне пред­ставництво характеризується багатофункціональністю, тобто воно здійснює як законодавчі, так і інші важливі державні

   -117-

   функції. Це добре розумів ще Дж. Лок, який виходив із вза­ємодії влад у державі, але визнавав їх взаємопідлеглість і вва­жав, що «...законодавча влада за необхідністю повинна бути верховною, а всі інші влади в особі якихось членів суспільства

   виходять з неї і підлеглі їй»¹. Аналогічну позицію займав ін­ший англійський філософ Дж. От. Міль, проголошуючи, що' «...істотною умовою представницького управління є фактичне голосування представників»².

   Відносна першість законодавчої щодо інших влад не повин­на мати абсолютного характеру. Адже, з одного боку, вона міс­титься в системі єдиної державної влади, поряд із виконавчою і судовою, а з іншого — сама зв'язана принципом розподілу влад, конституцією, правами людини. Законодавча влада, як і інші, діє в обмеженій сфері, тобто не приймає рішень з питань, що належать до компетенції виконавчої і судової гілок влади, вирішуються шляхом референдуму або обмежують права лю­дини. Має рацію Б. Г. Сіган, який пише, що «...треба обмежи­ти владу законодавчих органів, щоб вони не мали змоги втру­чатися у законні приватні справи людей»³.

   Відповідно до Конституції України Верховна Рада України здійснює не тільки законодавчі, а й установчі та контрольні функції. Провідною з них є, звичайно, законодавча. Установча функція реалізується через участь Верховної Ради у формуван­ні інших вищих державних органів, передусім надання згоди щодо призначення Президентом України Прем'єр-міністра Ук­раїни, третини складу Конституційного Суду України, обрання суддів безстроково. Крім того, здійснюється парламентський контроль за виконанням Державного бюджету України, за діяльністю Кабінету Міністрів України, загалом структур вико­навчої влади шляхом заслуховування й обговорення щорічних

   ЛоккДж. О государственном правлении // Избранные философские

   произведения. - М., 1960. - Т. 2. - С. 101. о

   МильДж. Ст. Представительное правление. - СПб.: Изд-во Ф Пав-ленкова, 1897. - С. 34-35.

   Сіган Бернард Г. Створення Конституції для народу чи республіки, які забули свободу: Пер. з англ. - К.: Ін-т демокр. ім. П. Орлика, 1993. -С 18.

   -118-

   та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України, через відповіді на депутатські за­пити та ін.

   Все це є достатньою підставою для висновку про те, що од­нозначна характеристика Верховної Ради України у системі розподілу влад тільки як влади законодавчої є неповною. Пра­вильніше було б вести мову про владу прямого загальнонарод­ного представництва, визначальною функцією якої є видання законів, іцо підносяться над усіма владами, визначають харак­тер їх діяльності та компетенцію.

   Сучасну законодавчу діяльність Верховної Ради України як представницького органу, так само, як інші напрями її діяль­ності, не можна оцінювати однозначно. Добре, що на консти­туційному рівні розширилось коло суспільних відносин, що ре­гулюються на рівні закону. Тим більше, що ці закони заклади основу для проведення докорінних реформ в економіці, політи­ці, соціальному житті країни. До того ж українське законодав­ство значною мірою приведене у відповідність з вимогами між­народного права, у тому числі з питань прав людини.

   Водночас ми змушені констатувати невисоку якість і неста­більність багатьох законів, недостатню наукову обгрунтова­ність їх змісту, відсутність належної системи врахування і ви­користання суспільної думки, хиби у застосуванні законодавчої техніки. Через політичне протистояння у Верховній Раді пос­піхом було прийнято нову Конституцію України, яку ті, хто її приймав, вже намагаються змінити.

   Велике значення для вдосконалення законодавчої діяльності верховного представницького органу має поліпшення проце­дурної регламентації законодавчого процесу. Ця процедурна регламентація повинна бути спрямована, по-перше, на уник­нення можливості спричинення будь-якої шкоди інститутам і принципам діяльності громадянського суспільства (інститути демократії, принципи плюралізму, урахування прав меншості тощо) і, по-друге, сприяти належному використанню у право-творчій діяльності досягнень науки, практичного досвіду, сус­пільної думки, задовольняти вимоги соціального прогресу.

   І ще одне зауваження. Сучасна, багато в чому не досконала робота Верховної Ради України переважно зумовлюється не-

   -119-

   вдалою її структурою. Адже йдеться про таку інституцію, як парламент. Наша ж Верховна Рада, продукт старої радянської системи, певна річ, не відповідає загальновизнаним світовою теорією і демократичною практикою принципам розподілу влад і «поділеної демократії». Вона традиційно об'єднувала всю систему Рад зверху донизу й виконувала не тільки законодавчі, а й управлінські та інші функції, що можна спостерігати і нині.

   Водночас практичне застосування принципу розподілу влад визнається доцільним більшістю політичних сил, які діють в Україні. Цей принцип панує й у світовій практиці, а тому слід визнати, що оптимальна структурно-організаційна модель пар­ламенту в Україні є двопалатною. Згадаємо, що конституцій­ний .проект М. Драгоманова передбачав двопалатну структуру законодавчого органу, аналогічними були перші парламенти у Стародавньому Римі та в Європі у XI—XII ст Двопалатну структуру своїх парламентів узаконили й окремі країни колиш­нього соціалістичного табору — Польща, Румунія, Словенія,. Хорватія, Чехія та ін.

   Існування другої палати в складі парламенту пов'язують з представництвом територій, на рівні представницького законо­давчого органу держави¹. Отже, на нашу, думку, на користь двопалатного парламенту свідчать: 1) можливість урахування місцевих інтересів і потреб на загальнодержавному рівні;

   2. перспектива налагодження через цю структуру оперативно­
      го зв'язку між загальнодержавними і місцевими органами;

   3. надання останнім можливості самим значною мірою роз­
      в'язувати актуальні для себе питання; 4) сприяння єдності
      державного керівництва і місцевого самоврядування; 5) поси­
      лення ідей компромісу в парламентській діяльності, за наяв­
      ності якої прийняте рішення є не виявом диктату, перемогою
      

   одних парламентських кіл над іншими, не наслідком пануван­
   ня численної більшості, а результатом плідних домовленостей
   на рівні законотворчості; 6) забезпечення зваженості та підви­
   щення якості законодавчої роботи, врахування більшої кіль-

   ¹ Колодій А., Копейчиков В. Шляхом «органічного компромісу» // Урядовий кур'єр. - 1996. - № 15-16. - С 4.

   -120 -

   кості чинників, що впливатимуть на практичну реалізацію за­конів; 7) створення внутрішньопарламентського механізму «стримувань і противаг», підвищення контролю за законодав­чим процесом; 8) спрощення загальної структури парламенту тощо.

   Щодо порядку створення другої палати парламенту, то сві­това практика знає різні шляхи розв'язання цього питання — від обрання парламентаріїв населенням відповідної адміністра­тивно-територіальної одиниці до призначення "їх відповідними органами. Так, заміщення місць у бундесраті ФРН здійснюють уряди земель. Іноді, як це має місце в Ірландії, обрання сена­торів поєднується з 'їхнім призначенням.

   На відміну від законодавчої, виконавча влада покликана від­працьовувати шляхи і засоби реалізації законів, займатися по­точним управлінням, у процесі якого здійснювати розпорядчу діяльність. Ці завдання вирішуються шляхом проведення орга­нізаційної роботи, стимулювання, переконання і примусу. При цьому авторитет влади всенародного представництва не пови­нен заважати здійсненню виконавчою владою своїх функцій. Тобто відсутність будь-якого тиску або втручання однієї гілки влади в сферу діяльності іншої повинні сполучатися з систе­мою їх взаємоконтролю, стримувань і противаг. Таким чином' створюється баланс різних політичних сил, що стоять за окре- • мими гілками влади, з'являються можливості для узгодження інтересів між цими політичними силами, вироблення компро­місних варіантів рішень. У ряді країн цей аспект розподілу' влад має особливо велике значення, а саме: коли парламент­ська більшість належить одній, а органи виконавчої влади сформовані з представників інших партій. Така ситуація, з ог­ляду на розвиток багатопартійності, стає актуальною і для за­безпечення розподілу влад в Україні.

   У цьому розумінні слід було б чіткіше визначити правовий статус Президента України, виходячи з того, що в Україні змі­шана форма правління, яка передбачає, що законодавча і ви­конавча влади не мають переваг одна перед одною. Адже Ос­новний Закон (ч. 1 ст. 102) визначає Президента як главу дер­жави, який наділяється правом виступати від її імені. Водно­час положення про те. що він очолює виконавчу владу, в

   -121 -

   

   
   I If і

   Конституції відсутнє, що було б зрозумілим, якби Україна конструювалась як парламентська держава, в якій Президенту надаються суто представницькі функції. Проте аналіз консти­туційної компетенції Президента свідчить, що у нас формуєть­ся парламентсько-президентська республіка з істотними повно­важеннями Президента, у тому числі в галузі виконавчої вла­ди. За таких умов винесення Президента за межі вказаних у «Загальних засадах» Конституції гілок влади фактично зовсім не визначає його конституційного статусу, що є порушенням принципу розподілу влад.

   Не менш складним, з точки зору забезпечення принципу розподілу влад, є конституційний статус Кабінету Міністрів України, вищого органу в системі органів виконавчої влади. І пояснюється це тим, що, ліквідувавши верховенство однієї влади над іншою, Конституція все ж встановила, що Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом України та під­контрольний і підзвітний Верховній Раді України. Відповідаль­ність Кабінету Міністрів перед Президентом України полягає в тому, що саме Президент України призначає, за згодою Вер­ховної Ради України, Прем'єр-міністра України, припиняє йо­го повноваження та приймає рішення про його відставку, при­значає, за поданням Прем'єр-міністра України, членів Кабіне­ту Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади тощо. Загалом слід визнати, що багато пов­новажень Президента України безпосередньо стосуються діяль­ності Кабінету Міністрів і органів виконавчої влади.

   Підконтрольність і підзвітність Кабінету Міністрів України Верховній Раді України реалізується через затвердження Дер­жавного бюджету України та внесення змін до нього, організа­цію контролю за виконанням Державного бюджету України та прийняття рішення щодо звіту про його виконання. Верховна Рада України розглядає та приймає рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України, дає згоду на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України, здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України.

   Отже, Кабінет Міністрів України перебуває у подвійному підпорядкуванні Президенту та Парламенту України. Проте цей інститут, як свідчить вітчизняна і міжнародна практика,

   -122-

   не завжди ефективний. Такі органи здебільшого орієнтуються у своїй діяльності на більш міцного «господаря», а інший орган, як правило, виконує мінімальні функції з управління цим під­відомчим органом¹.

   Характеристика впливу на Кабінет Міністрів буде не пов­ною, якщо не врахувати практично постійну критику його дій з боку не тільки законодавчої, президентської і судової влади, а й інших опонентів. Саме це змушує вищі органи виконавчої влади лавірувати або займати очікувальну позицію. Все викла­дене, що стосується виконавчої влади і Кабінету Міністрів, зовсім не свідчить про їх слабкість. Навпаки, як переконує віт­чизняний і зарубіжний досвід, вплив і значення виконавчої влади постійно зростають, хоч не завжди це адекватно позна­чається на законодавстві.

   Центральні органи виконавчої влади (міністерства, коміте­ти, органи центральної виконавчої влади зі спеціальним стату­сом) здійснюють відповідно галузеве, міжгалузеве та інше уп­равління окремими напрямами соціально-економічного і полі­тичного життя країни. І одне з глобальніших завдань майбут­ньої адміністративної реформи у ракурсі втілення принципу розподілу влад полягає у тому, щоб чітко відокремити компе­тенцію Кабінету Міністрів України і центральних органів вико­навчої влади на користь останніх.

   Виконавчу владу на місцях здійснюють місцеві державні ад­міністрації, голів яких призначає на посаду і звільняє з посади Президент. На місцях є також органи місцевого самоврядуван­ня — ради, які вирішують питання місцевої власності, місцево­го господарства. У такий спосіб врівноважуються інтереси те­риторій та інтереси загальнодержавні.

   На нашу думку, на сучасному, кризовому етапі розвитку Ук­раїни для поліпшення оперативного керівництва важливо пе­редусім посилювати виконавчу владу, але це не слід ні в якому разі робити за рахунок загальнонародного представництва. До того ж для недопущення у майбутньому відступів від фунда­ментального принципу розподілу влад Україні треба подолати

   ¹ Основи конституційного права України / За ред. акад. АПрН Украї­ни, проф. В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком, 1997. - С 97-112.

   -123-

   тенденції пріоритету політичних підходів над юридичними, правову неосвіченість, нігілізм, низький рівень правосвідомос­ті, політичної та правової культури.

   З неприпустимості посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої випливає відмова від політики, пов'язаної з деле­гуванням виконавчим структурам будь-яких законодавчих пов­новажень. Така відмова здатна забезпечити передбачену прин­ципом розподілу влад рівновагу між ними, а також мотивуєть­ся тим, що народ під час виборів наділив законодавчою владою тільки парламент. Ще у XIX ст. Дж. Лок дійшов висновку, що «законодавчий орган не може мати права передавати свої пов­новаження на творення законів до інших рук»'.

   Однак парламентська практика свідчить про досить широке застосування парламентськими країнами практики делегуван­ня. Чимало авторів обґрунтовують його необхідність. Вони, як правило, посилаються на ускладнення державного керівницт­ва, на необхідність мати можливість терміново вирішувати ок­ремі питання тощо². Проте є майже незаперечним те, що вна­слідок делегування законодавчих повноважень принцип, за яким тільки парламент здійснює законодавчу владу, не відпо­відає дійсності, а тому виникає все більше рис імперського пре­зидентства. З нашої точки зору, є необхідність конституційної заборони делегування повноважень від однієї влади до іншої. Водночас заборона делегування не виключає можливості, а у ряді випадків і необхідності, перерозподілу конституційним шляхом повноважень між законодавчими і виконавчими орга­нами або надання останнім окремих доручень у правотворчій сфері, як це зроблено у п. 4 «Перехідних положень» Конститу­ції України.

   Надзвичайно важливе місце у системі розподілу влад посідає судова влада, Так, уже в ст. 6 Конституції України викорис­тано категорію «судова влада», що є частиною доктрини розпо­ділу влад у правовій державі. Це призводить до того, що за ор-

   ¹ ЛоккДж. Два трактата о государстве: Трактат второй. - М, 1985. -
   Гл. XI. - Разд. 142.

   ² Девідсен М. Виступ на Міжнародному симпозіумі «Конституція не­
   залежної України». 3-5 липня 1992. - К.: Укр. правнича фундація, 1992.

   -124-

   ганами суду визнається самостійність і незалежність, а при­власнення функцій цих органів іншими державними органами чи посадовими особами забороняється. До того ж і будь-яке де­легування функцій судів не допускається. Конституція України суворо заборонила створення і функціонування надзвичайних та особливих судів. Суди є різними за своєю компетенцією та юрисдикцією, однак усі вони мають одне призначення — за­хист прав і свобод громадян, конституційного ладу, національ-.ної безпеки, дотримання законності та справедливості у сус­пільстві. При цьому забезпечення реалізації передбачених Кон­ституцією України прав і свобод людини та громадянина є го­ловним змістом діяльності органів судової влади. Адже згідно з .Конституцією юрисдикція судів поширюється на всі правовід­носини, що виникають у державі, тобто судовому захисту під­лягають усі права, свободи та обов'язки громадян.

   Усе це підтверджує думку про надзвичайно важливий харак­тер і значення судової влади. Адже ніякий інший законодавчий чи виконавчий орган не має права привласнювати собі функції і повноваження, що. входять до компетенції судів. Держава на­діляє тільки суди правом використовувати примусові повнова­ження державної влади, а саме у встановленому законом по­рядку визнавати особу винною у.вчиненні злочину, призначати кримінальне покарання. Головне полягає в тому, щоб забезпе­чити реальну самостійність і незалежність судової влади як системи органів, що чинять правосуддя між різними суб'єкта­ми суспільства. А для цього слід згадати Гегеля і сконструюва­ти судову владу не як систему державних органів, а як складо­вий елемент захисту прав, свобод, обов'язків і законних інте­ресів представників громадянського суспільства. Саме грома­дянське суспільство повинно формувати, будувати та організовувати діяльність судової влади, тільки у такому разі судова влада буде дійсно незалежною, самостійною та об'єк­тивною. У цьому розумінні було б доцільно запровадити інсти­тут безпосередніх виборів суддів після того, як, призначені Президентом, вони відпрацюють певний час.

   До того ж доцільно на конституційному рівні передбачити ' створення та основи функціонування самостійної контрольно-наглядової влади, конституційне врегулювання діяльності якої

   -125-

   слід зосередити в самостійному розділі чинної Конституції або в окремому законодавчому акті. Функціональним призначен­ням цих органів слід вважати захист і охорону конституційного

   ладу, а до системи відносити Конституційний Суд України, Уповноваженого з прав людини, прокуратуру, різні державні інспекції.

   Отже, слід визнати, що принцип розподілу влад — це не

   тільки юридичний принцип, а й еоціальио-нолітичний і струк­турно-організаційний, бо якщо його тлумачити у широкому ро­зумінні, то він врегульовує розподіл влад між правовою держа­вою і громадянським суспільством, державою у цілому та її

   складовими одиницями, політичною і державними системами. Він є одним з головних принципів правової держави.

   § 4. Принцип реальності крав, свобод,

   обов'язків і законних інтересів

   людини та громадянина

   Принцип реальності прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини та громадянина передбачено статтями 21— 23, 56—64 Конституції України. Він разом з принципами вер­ховенства права і розподілу влад складає основу правової дер­жави. Сутність його полягає в тому, що права, свободи, обов'язки і законні інтереси людини та громадянина повинні бути не тільки продекларовані у законодавчих актах, а й забез­печені та гарантовані всіма соціальними суб'єктами і насампе­ред державою. Для нього остання повинна створювати зовніш­ні й внутрішні механізми. •Зовнішній механізм забезпечення реальності прав, свобод, обов'язків і законних інтересів люди­ни та громадянина характеризується постійним розширенням і оновленням міжнародних відносин у сфері гарантування прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини. Світова спіль­нота визнала права людини загальнолюдською цінністю.

   З цього погляду можна стверджувати, що правова держа­ва — це така організація влади, що обмежена правами і свобо­дами людини та громадянина. Ці права і свободи є системоут­ворюючою категорією щодо правової держави, адже остання виникає та існує, в особі всіх державних організацій, для їх за-

   - 126-

   безпечення. Права і свободи людини та громадянина визнача­ють взаємовідносини не лише індивіда і держави, а й держави та інших соціальних суб'єктів. Йдеться про те, що держава по­винна підтримувати і забезпечувати тільки такі колективні со­ціальні інтереси, які не суперечать правам і свободам конкрет­ного індивіда. Водночас правова держава покликана забезпечу­вати у суспільстві розумний компроміс, попереджувати со­ціальні катаклізми і потрясіння. А тому в більшості країн світу кількість і якість прав людини неухильно зростає. При цьому вони спочатку закріплюються у міжнародних договорах і уго­дах, а потім і у національному законодавстві конкретної дер­жави. Однак рівень політичного, економічного і культурного розвитку в різних державах різний. Деякі держави через об'єк­тивні та суб'єктивні причини не можуть забезпечити не тільки міжнародну кількість і якість прав людини, а й свої власні пра­ва, що продекларовані у національному законодавстві. Так створюється певний розрив між тим, що проголошено, і прак­тикою його реалізації. У різних країнах мірило і сама сутність цього розриву різні, не є однаковими його причини і витоки, методи і способи його подолання.

   Саме це й обумовлює необхідність створення спочатку тео­ретично, а потім і практично універсального механізму гаран­тування реальності прав людини і громадянина. Він повинен охоплювати всі сторони життя суспільства і забезпечувати існування і дієвість прав, свобод, обов'язків і законних інтере­сів людини та громадянина. Цей механізм не є незмінним, він перебуває в постійній динаміці, удосконалюється, пристосо­вуючись до умов життя суспільства, що змінюються.

   Отже, після декларування прав, свобод, обов'язків і закон­них інтересів у міжнародних нормативно-правових актах, най­важливішими з яких є Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні пра­ва, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Фа­культативний протокол до Міжнародного пакту про громадян­ські і політичні права, Європейська конвенція з прав людини, Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього тощо, вони повинні відображатися в національному за­конодавстві держави, насамперед в її конституції і законах.

   -127-

   При цьому в національному законодавстві держави права і свободи людини та громадянина мають викладатися таким чи­ном, щоб вони пов'язували всю систему органів держави. На­приклад, у ч. З ст. І Основного Закону ФРН записано: «Ниж-ченаведені основні права зобов'язують законодавця, виконав­ця і правосуддя як безпосередньо діюче право». Далі мають створюватися різноманітні органи, що захищають і гарантують права, свободи, обов'язки і законні інтереси людини та грома­дянина. Ними у світовій практиці визнаються: Конституційні суди (ФРН, Іспанія, Італія); Конституційні ради (Франція); Верховний Суд (США); Державна рада (Італія); адміністра­тивні суди, суди загальної юрисдикції, омбудсмани (Швеція, Франція, Польща) тощо.

   Важливе місце у цій справі посідають спеціальні процедури: конституційні, судові, адміністративні, профілактики і попере­дження, припинення і розслідування порушень прав і свобод людини та громадянина, контролю за 'їх дотриманням, можли­вості їх тимчасового обмеження. Не слід забувати про спе­ціальні органи та особливий механізм здійснення охоронної і правоохоронної діяльності щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

   Безперечно, проблема реальності прав, свобод, обов'язків і законних інтересів має не тільки правовий аспект. Вона тісно пов'язана з політичним і економічним положенням суспіль­ства, станом його духовності та консолідованості. Отже, для того, щоб створити в Україні правову державу, в якій би були реальними права, свободи і обов'язки людини та громадянина, потрібно:

   • створити єдину Концепцію забезпечення прав, свобод,
     обов'язків і законних інтересів людини та громадянина і таким
     чином забезпечити послідовність, системність і комплексність
     вирішення цього завдання;

   • у згаданій Концепції або в іншому законодавчому акті пе­
     редбачити шляхи підвищення правової культури посадових
     осіб, конкретні міри відповідальності за відхід від права, який
     найбільш очевидно виявляється в неповазі до прав, свобод,
     обов'язків і законних інтересів людини та громадянина. Права
     останніх — це категорія, що є чужою для правосвідомості біль-

   -128-

   шості тих, хто, за чинним законодавством, покликаний забез­печувати її недоторканність. Найбільш очевидним підтвер­дженням цьому є 'їх відношення до Конституції України;

   — слід активно пропагувати, а, можливо, навіть і вчити са­мих громадян захищати свої права, використовуючи правосуд­дя, можливість звернення до вітчизняних державних органів і міжнародних та національних недержавних органів і організа­цій. Такими засобами захисту можуть бути звернення до засо­бів масової інформації, використання найрізноманітніших гро­мадських об'єднань (партій, професійних спілок), звернення до трудових колективів. Особливого значення набувають пра-возахисні рухи, тобто колективні дії у формі різних об'єднань 'для захисту прав і свобод, що переслідують або ж загальні, або 'ж конкретні цілі (дітей-сиріт, учасників війн, жертв політич­них репресій тощо). Це, мабуть, одна з найскладніших і вод­ночас найважливіших проблем нашого суспільства;

   — реальність прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини та громадянина безпосередньо залежить від сили (ав­торитету) держави, Останню не можна вважати непотрібним явищем, ворогом громадянського суспільства. А тому вкрай важливо визначитись, яку державу ми будуємо, але незапере­чне одне: вона має бути міцною і демократичною. Тільки вона і саме вона може виступати від імені всього народу» Політика приниження ролі держави не має нічого спільного з роздер­жавленням власності, конкуренцією, приватизацією, створен­ням вільних ринкових відносин. Всі ці явища спрямовані на побудову громадянського суспільства, що діалектично передба­чає існування правової держави, а держава знаходить свою міць у праві. Держава повинна зміцнюватися шляхом послі­довного укріплення і вдосконалення усіх влад — законодавчої., виконавчої, судової. Розкоординованість влад, непогодженість 'їхніх дій, а тим більше протистояння — свідчать про слабкість держави, неможливість вирішення нею своїх завдань і функ­цій. Міцна держава не має нічого спільного із тоталітарною

   державою;

   — поряд з визнанням норм Конституції України нормами прямої дії, слід встановити принцип прямої дії норм міжнарод­ного права у сфері охорони і забезпечення прав людини і при-

   , ,-, . ₁₂₉ .

   вести у відповідність з ним національне законодавство, насам­перед у тому розумінні, щоб визнати на конституційному рівні весь комплекс прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини та громадянина з урахуванням досвіду міжнародного права і національно-культурних потреб держави;

   — необхідно також детальніше регламентувати право осіб на правову допомогу з урахуванням того, що у випадках, перед­бачених законом, ця допомога надається безоплатно і кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

   Насамкінець зазначимо, що у вітчизняній і зарубіжній юри­дичній літературі виділяються й інші принципи правової дер­жави. Так, до них відносять пов'язаність законом усіх держав­них органів, взаємну відповідальність держави і особи, висо­кий рівень забезпечення правопорядку, дозволено все, що пря­мо не заборонено законом, та ін. Але всі вони виступають як додаткові або похідні від вище розглянутих і, безперечно, голо­вних принципів правової держави. До того ж ми вважаємо, що ці та інші якості правової держави, що їх пропонують в юри­дичній літературі різні автори, не слід було б відносити до ка­тегорій принципів через їх другорядність і недостатню для принципів абстрактність. їх можна називати ознаками, харак­теристиками, якостями правової держави. Неправильно також ототожнювати завдання, принципи і механізми їх реалізації у правовій державі. Так, В. С. Нерсесянц до принципів правової держави відносить: верховенство правового закону, реальність прав і свобод індивіда, організацію і функціонування суверен­ної судової влади на основі принципу розподілу влад, правову форму взаємовідносин держави і суспільства'. З цим не можна не погодитися.

   Нерсесянц В. С. История идей правовой государственности - М 1993. - С. 15.

   -130-

   Люди не можуть дати силу праву і дали силі право.

   (Б, Паскаль)

   РОЗДШ IV

   статус людини і громадянина в національному праві України

   § 1. Поняття та зміст правового статусу людини і громадянина

   Конституція України в преамбулі закріплює прагнення Ук­раїнського народу розвивати і зміцнювати демократичну, со­ціальну, правову державу. Розвиток держави і суспільства в цьому напрямі зумовлює актуальність питання чіткої регла­ментації в праві меж можливої діяльності суб'єктів правовідно­син. Серед питань співвідношення суб'єктів у праві є завдання держави окреслити становище і межі людини та громадянина щодо інших індивідів, колективів та спільнот, тобто визначити правовий статус людини і громадянина. Етимологічно поняття правового статусу (від лат. status) означає правове становище чи положення соціального суб'єкта в суспільстві та державі. Для нас це означає характеристику певного становища індиві­да в суспільстві та державі. Воно може бути різним, регулюва­тися різними правовими нормами та мати різні характерні оз­наки. -Залежно від індивідуальних або типових ознак, що мають індивіди як суб'єкти права, норми права закріплюють повноту його правового положення або повну уніфікацію, спеціалізацію чи обмеження. Саме ці критерії покладено в ос­нову розподілу правового статусу на певні види. Розрізняють такі види правового статусу:

   загальний, або конституційний;

   5* -131 -

   спеціальний, або родовий; - індивідуальним.

   Нас'цікавить конституційний правовий статус людини і гро­мадянина. В юридичній літературі є різні визначення правово­го статусу особи. Так, М. І. Матузов вважає, що правовий ста­тус особи — це юридично закріплене становище особи в сус­пільстві¹.. Інші автори вважають, що це поняття складається з соціально допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивіда, а як громадянина². М. В. Вітрук визначає правовий статус як систему юридичних прав, свобод, обов'яз­ків і законних інтересів в їх єдності, основу чи ядро її правово­го становища³. Він включає до структури правового статусу правосуб'єктність, як елемент його, необхідної передумови. Хоч у літературі, є інші погляди щодо цього елемента в структурі правового статусу, на нашу думку, правосуб'єктність є його підставою, бо вона передбачає здатність суб'єкта бути учасни­ком правовідносин. Враховуючи можливість вияву цієї катего­рії опосередковано, через правоздатність, дієздатність і делік-тоздатність, стає зрозумілим неможливість існування правово­го статусу особи без цього елемента. Те саме можна сказати і про включення до елементів правового статусу юридичної від­повідальності, що пов'язана як з деліктоздатністю, так і з обов'язками, коли настає при їх невиконанні.

   Слід враховувати необхідність включення до структури пра­вового статусу юридичних гарантій, як чинника, що забезпечує його реаньність і викликає зацікавленість кожної особи в реа­лізації прав і законних інтересів, виконанні юридичних обов'язків, їх захисту⁴. Отже, можна сказати, що поняття пра­вового статусу особи складається з сукупності прав, законних інтересів та обов'язків особи, гарантій 'їх здійснення і захисту, а також місця особи в соціальній системі суспільства.

   Матузов Н. И. Правовая система и личность. - Саратов, 1987. - С. 48. ² Чхиквадзе В. М, Гуманизм, мир, личность. - М., 1972. - С. 86.

   Витрук Н. В. Основы теории положения личности в социалистиче­ском обществе. - М., 1979. - С. 31.

   ⁴ Витрук Н. В. Правовой статус личности в СССР. - М., 1985. - С. 9-11.

   -132-

   Таким чином, правовий статус особи — це юридичне закріп­лення положення людини і громадянина у сучасному суспільстві.

   Щодо загального правового статусу в різних авторів немає єдиного розуміння його структури. Найбільш повною вважа­ють структуру правового статусу, що складається з таких еле­ментів:

   • статусні правові норми і правові відносини;

   • суб'єктивні права, свободи і юридичні обов'язки;

   • громадянство;

   • правові принципи і юридичні гарантії;

   • законні інтереси;

   • правосуб'єктність;

   • юридична відповідальність.

   Розглянемо ті елементи правового статусу, що не будуть предметом нашого подальшого аналізу.

   Законні інтереси особи — це дозволені нормативно-право­вими актами прагнення особи до задоволення своїх потреб, до володіння тими чи іншими благами., соціальними цінностями., послугами.

   Принципи правового статусу — це основні ідеї,, що харак­теризують положення людини і громадянина в сучасному сус­пільстві. Ці принципи розглядають у широкому та вузькому розумінні. Конституція України починає регламентацію право­вого статусу людини і громадянина з закріплення загальних його принципів, а також порядку їх практичного здійснення. Ці принципи проголошуються у статтях 21—24 Конституції України. До них можна віднести: а) рівноправність громадян;

   б) невичерпність і неможливість скасування прав і свобод;

   в) вільний і всебічний розвиток особистості; г) єдність прав і
   обов'язків; д) неможливість позбавлення громадянства і права
   змінити громадянство; є) неможливість вигнання громадян за
   межі України і видачі іншій державі; є) найвищу соціальну
   цінні».ть прав людини і громадянина; ж) користування інозем­
   цями та особами 'без громадянства передбаченими законом
   правами і свободами; з) додержання конституції і законів., ви­
   конання іноземними громадянами і особами без громадянства
   інших обов'язків, передбачених законом; і) надання іноземцям
   права притулку,

   -133 -

   Насамперед ст. 21 встановлює принцип свободи і рівності всіх людей у своїй гідності та правах і проголошує, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Рівність людей означає, що кожна людина дорівнює іншій в її особис-тіеному, політичному, економічному, моральному й правовому становищі в суспільстві та державі. З огляду на це, а також враховуючи велику соціальну цінність для суспільства і держа­ви кожної особистості, держава захищає її гідність, права й свободи. Цей захист забезпечується насамперед за допомогою права, системи правових норм, що діють у суспільстві й дер­жаві. Тому право повинно чітко регламентувати цей принцип, наприклад, порядок відносин між органами державного апара­ту і громадянином, громадськими організаціями тощо. Рівно­правність громадян передбачає: а) рівність перед законом; б) рівність прав жінки і чоловіка; в) рівність громадян будь-якої національності.

   Конституція України (ст. 24) конкретизує гарантії рівності як громадян України, так і -інших осіб. Ці гарантії полягають у забороні існування будь-яких привілеїв та обмежень за озна­ками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших пе­реконань, статі, етнічного та соціального походження, майно­вого стану, місця проживання, за мовними та всіма іншими оз­наками як фізичного, так і соціального характеру. На нашу думку, доцільно було б зазначити у цій частині, що не може бути також привілеїв, пов'язаних з посадою особи, за винят­ком тих посадових привілеїв і пільг, що чітко визначені у за­коні. Отже, рівність перед законом означає, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, полі­тичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та со­ціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

   Далі Конституція України розглядає систему встановлених правових і соціальних гарантій рівноправності жінки і чолові­ка. При цьому йдеться не тільки про рівність прав і свобод, а й про рівність можливостей у їх практичному здійсненні, на що спрямовані конституційні гарантії, що формулюються цією частиною Конституції. Отже, рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: а) наданням жінкам рівних з чоловіками мож-

   - 134 -

   ливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у

   здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; б) спеціальними заходами щодо охорони праці і здо­ров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; в) створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з мате­ринством; г) правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оп­лачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і ма­терям.

   Рівність громадян будь-якої національності означає: а) на­род України складають її громадяни всіх національностей; б) незалежно від національного походження всі громадяни Ук­раїни мають рівні політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні, культурні та особисті права і свободи; в) держава під­тримує розвиток самосвідомості й самовиявлення кожної на­ціональної меншини; г) будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод за національною ознакою забороняється і ка­рається законом; д) Україна визнає пріоритет норм міжнарод­ного права перед національним правом з питань національних меншин, за умови, якщо згоду на 'їх застосування дала Верхов­на Рада України та ін.

   Аналогічно рівноправності слід розглядати й положення Конституції України, згідно з яким права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Невідчужуваність прав і свобод людини насамперед поширюється на природні (основ­ні) права й свободи. До таких прав і свобод належить право людини на повагу її гідності, на невтручання в приватне жит­тя, на свободу думки, на здорове природне довкілля тощо. Не­порушність прав людини означає, що це право людини має аб­солютне значення. Йдеться про те, що порушення прав і сво­бод людини та громадянина завжди оцінюється суспільством негативно, завжди порушує принцип законності й справедли­вості, оскільки суперечить чинному законодавству.

   У статті 22 Конституції України проголошений принцип, відповідно до якого права й свободи людини і громадянина, іцо закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Вони гаран­туються й не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових за­конів або внесенні змін до чинних законів не допускається зву-

   -135-

   ження їх змісту та обсягу. Перша частина цієї статті Консти­туції України встановлює, що система прав і свобод людини й громадянина не вичерпується тільки тими правами й свобода­ми, які в ній закріплені, оскільки в Конституції неможливо назвати й дати відповідну характеристику всім правам і свобо­дам. У Конституції зафіксовані основні права і свободи, саме конституційного рівня.. Водночас всі інші, не перелічені в Кон­ституції, права й свободи не можуть вважатися другорядними. Між конституційними та всіма іншими правами та свободами, що зафіксовані у чинному законодавстві, з погляду їх обов'яз­ковості та гарантування, забезпечення практичного здійснення не може бути ніякої різниці. Тим більше це стосується прав і свобод, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, після чого вони стають частиною національного законодавства Ук­раїни. Отже, невичерпність і неможливість скасування прав і свобод передбачає: а), існуюче конституційне регулювання прав і свобод може бути розширене при внесенні змін і допов­нень до Конституції України; б) недопустимість прийняття конституційних законів, в яких передбачається скасування чи обмеження прав і свобод людини та громадянина (ст. 157).

   Конституція' також у ст. 23 формулює принцип, відповідно до якого вільний; розвиток кожною людиною своєї особистості не може бути необмеженим. Він можливий, якщо людина не порушує права й свободи інших людей та виконує відповідні обов'язки перед суспільством, що встановлені Конституцією та чинним законодавством. Ці принципи Конституції України ціл­ком відповідають системному викладенню прав і свобод люди­ни та громадянина, їх єдності з її обов'язками. Отже, вільний і всебічний розвиток особистості передбачає: а) кожна людина народжується вільною; б) її свобода полягає у тому, щоб роби­ти все, що не шкодить іншим людям і не заборонено законом; в) межею індивідуальної свободи людини є права і свободи інших людей; г) наявність обов'язків людини перед суспіль­ством гарантує її вільний і всебічний розвиток.

   Розглянуті принципи доповнюються у ст. 24 Конституції України принципом рівності громадян у своїх правах і обов'яз­ках та загальної рівності перед законом, що повністю відпові-

   -136-

   дає ст. 7 Загальної декларації прав людини, в якій зазначено: «Всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різ­ниці, на рівний "їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації»¹. Єдність прав і свобод означає: а) кожна люди­на одночасно має права й обов'язки; б) 'багато конституційних прав мають і якості обов'язку; в) не існує прав без обов'язків, так само як і обов'язків без прав.

   Неможливість позбавлення громадянства України і права змінити громадянство громадянина України означає, що: а) за­конодавство України не передбачає підстави припинення гро­мадянства шляхом позбавлення людини права громадянства;

   б) громадянин України у будь-який,час, якщо він виїхав на
   постійне проживання за кордон, може вийти з громадянства
   України за власним клопотанням.

   Неможливість вигнання громадянина України за межі Ук­раїни передбачає: а) громадянин України не може бути вигна­ний за межі України; б) громадянин України не може бути ви­даний іншій державі.

   Принцип визнання прав людини і громадянина найвищою соціальною цінністю означає: а) людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; б) права, свободи та гарантії людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави;

   в) утвердження і* забезпечення прав людини є головним
   •обов'язком держави; г) держава відповідає перед людиною за
   свою діяльність (ст. 3.Конституції України).

   Користування іноземцями та особами без громадянства пе­редбаченими законом правами означає: а) вони користуються тими самими правами і свободами, що і громадяни України, за умови їх законного перебування на території України; б) ви­нятки встановлюються Конституцією, законами України і між­народними договорами.

   Виконання іноземцями та особами без громадянства

   ¹ Права людини: Міжнародні договори України, декларації, докумен­ти / У поряд. Ю. К. Качуренко. - 2-е вид. - К„ 1992. - С 19-20.

   - 137-

   обов'язків, передбачених законами України, зумовлює те, що:

   а) вони несуть такі самі обов'язки, що і громадяни України;

   б) винятки встановлюються Конституцією, законами України
   і міжнародними договорами.

   Надання іноземцям притулку означає: а) іноземцям і особам без громадянства в Україні може надаватися притулок; б) но-рядок надання притулку встановлюється законом.

   Важливим елементом правового статусу людини і громадя­нина є правосу&'єктшсть, тобто здатність людини бути учас­ником правовідносин. Вона включає в себе правоздатність і дієздатність. Правоздатність — це здатність суб'єкта мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Дієздатність — це здатність суб'єктів своїми діями самостійно реалізовувати суб'­єктивні права і виконувати юридичні обов'язки. її поділяють на угодоздатність і деліктоздатність. Угодоздатність — це здат­ність суб'єкта правовідносин особисто своїми діями здійснюва­ти та укладати цивільно-правові угоди. Деліктоздатність — це здатність суб'єктів правовідносин нести юридичну відповідаль­ність за вчинене правопорушення.

   Отже, правовий статус людини і громадянина характери­зується своїм власним змістом і включає в себе як основні, так і похідні елементи,

   § 2. Громадянств© України як елемент правового статусу

   Громадянство — це постійний політико-правовий зв'язок особи з державою, що виявляється у здійсненні взаємних прав, свобод, законних інтересів і обов'язків людини як на території країни, так і за її межами. Його слід розглядати в об'єктивно­му і суб'єктивному розумінні. Об'єктивне розуміння конститу­ційного права на громадянство — це система конституційно-правових норм, що складають головний інститут конституцій­ного права та є засобом інституціоналізації принципів взаємо­відносин держави і людини'. У суб'єктивному розумінні — це

   Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посібник. - К., 1998. - С 10.

   -138-

   можливості людини мати постійний, необмежений у просторі, політико-правовий зв'язок її з конкретною державою, заснова­ний на юридичному визнанні державою цієї особи, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі та межах, передбачених Конституцією і законами дер­жави¹. Нас цікавить не взагалі громадянство, а конституційне право на громадянство України. Згідно з Конституцією (ст. 4) в Україні існує єдине громадянство, що є однією з основних за­сад розбудови суверенної та незалежної демократичної держа­ви. Людина є біосоціальною істотою (індивідом). її становище у суспільстві характеризується поняттям «особа». Якщо понят­тя «людина» здебільшого має біологічний зміст і стосується кожного індивіда людського роду від самого народження, то поняття «особа» переважно пов'язане з загальнолюдськими со­ціальними цінностями. Особа у суспільстві та державі може виступати як громадянин цієї держави, особа без громадян­ства, іноземець.

   Отже, поняття «громадянин» — політико-правове і пов'язу­ється з існуванням держави і права. Україна сприйняла поши­рену в цивілізованому світі позицію щодо громадянства. Відпо­відно до українського законодавства громадянство регулюється не просто як правовий взаємозв'язок людини і держави, а є невід'ємним правом людини, що його держава зобов'язана ви­знавати, поважати і забезпечувати. Конституція та закони України увібрали в себе міжнародно-правові норми з питань громадянства, які зафіксовані у міжнародних актах універ­сального і спеціального характеру. До них можна віднести: а) Статути ООН; б) Загальну декларацію прав людини; в) Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р.; г) Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 p.; д) Кон­венцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 p.; e) Конвенцію про права дитини від 20 лис­топада 1989 p.; є) Гаазьку конвенцію, що регулює деякі пи­тання, пов'язані з колізією законів про громадянство від

   Олійник А. Ю. та ін. Теорія держави і права: Навч. посіб. - К., 2001. С 155.

   - 139 -

   12 квітня 1930 р.; ж) Конвенцію Ради Європи про скорочення випадків багатогромадянства та про військову повинність у ви­падках багатогромадянства від 6 травня 1963 p.; з) Європей­ську конвенцію про громадянство від 6 листопада 1997 р, та інЛ

   У Конституції України (ст. 4)-закріплюється той факт, що в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припи­нення громадянства України визначаються законом.

   Правове регулювання громадянства в Україні на сьогодні здійснюється Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. Цей закон відповідно до Конституції України визначає правовий зміст громадянства України, підстави та по­рядок його набуття і припинення, повноваження державних органів щодо вирішення питань громадянства та порядок ос­карження рішень дій чи бездіяльності державних органів і їх посадових осіб щодо питань громадянства. В законі визна­чаються загальні положення щодо: а) визначення термінів, які використовуються; б) принципів громадянства; в) належності до громадянства; г) законодавства про громадянство; д) пере­лік документів, що підтверджують громадянство України.

   Законодавство про громадянство грунтується на таких прин­ципах;

   • єдиного громадянства;

   • запобігання виникненню випадків без громадянства;

   • неможливості позбавлення громадянина України громадян­
     ства України;

   • визнання права громадянина України на зміну громадян­
     ства;

   • неможливості .автоматичного набуття громадянства України
     іноземцем чи особою без громадянства та автоматичного
     припинення громадянства України;

   • рівності перед законом усіх громадян України;

   • збереження громадянства Укра'іни незалежно від місця про­
     живання;

   ¹ Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій / Упоряд. Т. Яблонської. - К., 1999. - С. 6-211.

   гарантїі піклування та захист Україною своїх громадян, які перебувають за її межами. Закон визначає, що громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголо­шення незалежності України (24 серпня 1991 р„) постійно проживали на території України;

   особи, незалежно від расового, національного, етнічного, со­ціального та іншого стану, положення чи переконань, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадян­ство України» ( 13 листопада 1991 р.) проживали в Україні та не були громадянами інших держав; особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і в яких у паспорті колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України» та "їх діти, що прибули, разом з ними, за умови, що на момент прибуття в Україну вони не досягай повноліття;

   особи, які набули громадянства України відповідно до зако­нів України та міжнародних договорів. Документами, що підтверджують громадянство України є: паспорт¹ громадянина України; свідоцтво про належність до громадянства України: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; тимчасове посвідчення громадянина України; проїзний документ дитини; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну. Громадянство України набувається: за народженням; за територіальним походженням; внаслідок прийняття до громадянства; внаслідок поновлення у громадянстві; внаслідок усиновлення;

   внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування; внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієз­датною, опіки;

   
   

   -140-

   -141-

   • у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи
     обох батьків дитини;

   • внаслідок встановлення батьківства;

   • за іншими підставами, передбаченими міжнародними дого­
     ворами України.

   За народженням громадянство України з моменту наро­дження набуває дитина:

   • батьки або один з батьків якої на момент її народження були
     громадянами України;

   • яка народилася на території України від осіб без громадян­
     ства, що на законних підставах проживали на території
     України;

   • яка народилася за межами України від осіб без громадян­
     

   ства, які постійно на законних підставах проживали на те­
   риторії України, і не набула за народженням громадянства
   іншої держави;

7. яка народилася на території України від іноземців, які пост­
   ійно на законних підставах проживають на території Украї­
   ни, і не набула за народженням громадянства жодного з
   батьків;

8. яка народилася на території України, одному з батьків якої
   надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не
   набула за народженням громадянства жодного з батьків або
   набула за народженням громадянства того з батьків, якому
   надано статус біженця чи притулок в Україні;

   • яка народилася на території України від іноземця та особи
     без громадянства, які постійно на законних підставах про­
     живають на території України, і не набула за народженням
     громадянства того з батьків, який є іноземцем;

   • новонароджена, знайдена на території України, обоє з бать­
     ків якої невідомі.

   Іноземці та особи без громадянства за певних умов можуть

   т їх клопотанням отримати громадянство України. До таких умов закон, відносить: а) визнання і дотримання Конституції і законів України; б) зобов'язання припинити іноземне грома­дянство або неперебування в іноземному громадянстві; в) без­перервне проживання на законних підставах на території Ук­раїни протягом останніх п'яти років; г) отримання дозволу на

   -142 -

   постійне проживання в Україні; д) володіння державною мо-'вою-або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування; є) наявність законних джерел існування.

   Громадянство України не може отримати особа, яка: а) вчи­нили злочин проти людства чи здійснила геноцид; б) засудже­на в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого .злочи­ну; в) вчинила на території іншої держави діяння, що виз­нається законодавством України тяжким злочином.

   Підставами припинення громадянства України є: а) вихід з громадянства України; б) втрата громадянства України; в) інші підстави, передбачені міжнародними договорами.

   Вихід з громадянства України здійснюється за клопотанням особи. У виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особа, яка порушила клопотання про вихід, має невико­нані зобов'язання перед державою або майнові зобов'язання, з якими пов'язані інтереси юридичних чи фізичних осіб на тери­торії України, або якщо вихід з громадянства призведе до ста­тусу особи без громадянства.

   Громадянство України втрачається:

   1. якщо громадянин України добровільно набув громадян­
      ства іншої держави;

   2. якщо іноземець набув громадянства України і не подав
      документ про припинення іноземного громадянства чи декла­
      

   рацію про відмову від нього;

   1. якщо іноземець набув громадянства України і скористав­
      ся правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на
      нього іноземне громадянство;

   2. якщо особа набула громадянства внаслідок подання сві­
      домо неправдивих відомостей чи фальшивих документів;

   3. якщо громадянин України вступив на військову службу,
      в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або
      органи державної влади чи органи місцевого самоврядування
      іноземної держави без згоди на те державних органів України.

   Закон регулює повноваження державних органів, які беруть участь у вирішенні питань громадянства. До них належать: а) Президент України; б) Комісія при Президентові України з питань громадянства; в) спеціально уповноважений централь­ний орган виконавчої влади з питань громадянства та підпо-

   -143 -

   рядковані йому органи- г) Міністерство закордонних справ, дип­ломатичні представництва та консульські установи Украши.

   Рішення з питань громадянства можуть .бути оскаржені до суду та в адміністративному порядку, Посадові та службові особи за порушення законодавства про громадянство притя­гуються до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової, дисциплінарної та іншої юридичної відповідальності.

   Отже, Конституція Украши та чинні закони регулюють пи­тання громадянства в Україні. Удосконалення чинного законо­давства та практики його застосування сприятиме покращен­ню правового становища особи в Україні,

   § 3, Правовий статус Іноземців і осіб без громадянства

   Існують різні визначення поняття «іноземець», С. Б. Чехо-

   вич визначає іноземців як осіб,' що належать до іноземних дер­жав, у яких існує монархічна форма правління (підданий) та республіканська форма правління (громадянин)', Саме такий зміст в розуміння іноземця, на його погляд, вкладає Основний Закон Украши, закріплюючи в ст. 26 поняття «іноземець» і «особа без громадянства».

   Закон Украши »Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 p., визначаючи поняття «іноземець», закріплює, що іно­земцями визнаються громадяни — особи, які належать до гро­мадянства іноземних держав і не є громадянами Украши, та особи без громадянства — особи, які не належать до громадян­ства будь-якої держави (ст. І).

   Загальновідомо, що норми Конституції України мають вищу юридичну силу, ніж норми закону. Крім того, норми Консти­туції Украши були установлені пізніше, ніж норми зазначеного закону. Виходячи з нього, слід погодитися з С. Б. Чеховичем, що під іноземцями розуміють громадян і підданих іноземних

   Чехович С. Б. Правове регулювання міграційних процесів в Україні: Дис. ... канд. юрид. наук (спеціальність 12-00-02 - конституційне пра­во). - К., 1998. - 231 с

   - 144-

   держав, а особи без громадянства — це ті, хто не має грома­дянства або підданства будь-якої держави.

   Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами Украши, Кабінет Мініст­рів Украши може прийняти рішення про встановлення відпо­відного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї дер­жави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасоване, якщо відпа­дуть підстави, за яких таке рішення було прийнято.

   Здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно шко­дити національним інтересам Украши, правам, свободам і за­конним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні, Іноземці зобов'язані поважати та додержуватись Кон­ституції та законів Украши, шанувати традиції та звичаї укра­їнського народу. Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для праце­влаштування на визначений термін, а також тимчасово пере­бувати на її території. Іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання в Україну, якщо він;

   • має в Україні законне джерело існування;

   • перебуває у близьких родинних відносинах (батько, мати,
     діти, брат, сестра, подружжя, дід, баба, онуки) з громадя­
     нами України;

   • перебуває на утриманні громадянина України;

   • має на своєму утриманні громадянина Украши;

   • в інших передбачених законами Украши випадках.
     Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для

   тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповід­но на постійне або тимчасове проживання.

   Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або тимчасове проживання та вирішення інших пи­тань, пов'язаних з імміграцією іноземців, визначається Зако­ном Украши про імміграцію". Іноземці, які перебувають в Ук­раїні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тим­часово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, що

   ¹ Відомості Верховної Ради. - 2001, - № 41. - Ст. 197.

   - 145-

   визначається Кабінетом Міністрів України, зареєструвати свої національні паспорти або документи, які їх замінюють, і виї­хати з України після закінчення відповідного терміну перебу­вання.

   Якщо іноземці, які тимчасово перебувають в Україні, змі­нюють місце проживання, вони зобов'язані повідомити про це органи внутрішніх справ, у яких зареєстровано їх національні паспорти або документи, що їх замінюють.

   Відповідно до Конституції та законодавства України інозем­цям може надаватися притулок.

   Іноземці можуть набути статусу біженця за підстав і в по­рядку, передбаченому Законом України «Про біженців».

   Відповідно до Конституції та Закону України «Про грома­дянство України» іноземці можуть набути громадянства Украї­ни (натуралізуватися).

   До основних прав, свобод та обов'язків іноземців відносять право займатися в Україні інвестиційно», а також зовніш­ньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльнос­ті, передбаченими законодавством України. При цьому вони мають такі самі права й обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України. Іно­земці мають рівні з громадянами України права та обов'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодав­ством України та міжнародними договорами України. Інозем­ці, які постійно проживають в Україні, мають право працюва­ти на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встанов­лених для громадян України. Іноземці, які іммігрували в Ук­раїну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. Інозем­ці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодав­ства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язані з належністю до громадянства України. Іноземці мають право на відпочинок нарівні з громадянами Ук­раїни. Іноземці, які постійно проживають в Україні, корис­туються медичною допомогою нарівні з її громадянами.

   -146-

   Всім іншим іноземцям медична допомога надається у поряд­ку, який визначається Кабінетом Міністрів України. Іноземці мають право на соціальний захист, у тому числі на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги відповідно до зако­нодавства України та міжнародних договорів України.

   У разі, якою для призначення пенсії потрібен певний стаж роботи, іноземцю на підставах і в порядку, встановлених зако­нодавством України і міжнародними договорами України, мо­же зараховуватися стаж роботи за кордоном. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право на підставах і в порядку, встановлених для громадян України, одержати жиле приміщення, якщо інше не передбачено законодавством України.

   Право'власності на житло іноземці набувають відповідно до законодавства України. Іноземці повинні дбайливо ставитися до наданого їм житла, додержуватися правил користування жилими приміщеннями. Іноземці можуть відповідно до законо­давства України мати у власності будь-яке майно, успадкову­вати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право на освіту нарівні з громадянами України.

   Всі інші іноземці оплачують своє навчання, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними догово­рами України. Іноземці, прийняті до навчально-виховних за­кладів України, мають права та обов'язки учнів і студентів від­повідно до законодавства України. Іноземці мають право на користування досягненнями культури нарівні з громадянами України і зобов'язані дбайливо ставитися до пам'яток історії та культури, інших культурних цінностей. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право вступати на загальних з громадянами України підставах до легалізованих об'єднань громадян, якщо інше не передбачено законами України і якоіо це передбачено статутами цих об'єднань. Іноземці не можуть 'бути членами політичних партій України, їм гарантується пра­во на свободу совісті нарівні з громадянами України.

   Забороняється розпалювання релігійної ворожнечі та нена­висті, а також образа почуттів громадян України та іноземців через їх релігійні переконання. Іноземці можуть укладати і

   - 147-

   розривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до законодавства України-. Іноземці мають рівні з громадянами України нрава та обов'язки у шлюбних і сімей­них відносинах.

   Законодавство України іноземцям гарантує недоторканність особи, житла, невтручання В' особисте і сімейне життя, таєм­ницю листування, телефонних розмові телеграфних повідом­лень, повагу їх гідності нарівні з громадянами України. Інозем­ці можуть пересуватися на території України та обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, встановленого Кабі­нетом Міністрів України. Обмеження в; пересуванні та виборі місця проживання допускаються,^якщо це необхідно для забез­печення безпеки. України, охорони громадського порядку, охо­рони здоров'я, захисту прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці обкладаються податками і зборами відповідно до. законодавства України та міжнародних договорів України. Вони мають право на звер­нення до суду та до інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та інших прав.

   У судочинстві іноземці як учасники процесу користуються такими самими процесуальними правами, як і громадяни Ук­раїни. Іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах. На них не поширюється загальний військовий обов'язок, вони не проходять військову службу в Збройних Си­лах України та інших військових формуваннях, створених від­повідно до законодавства України.

   Іноземці можуть в'їжджати в Україну за дійсними націо­нальними паспортами або документами, які їх замінюють. При цьому іноземці повинні одержати у встановленому порядку в'їзну візу, якщо інше не передбачено законодавством України.

   В'їзд в Україну іноземцю не дозволяється:

   • в інтересах забезпечення безпеки України або охорони
     громадського порядку;

   • якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і
     законних інтересів громадян України та інших осіб, які прожи­
     вають в Україні;

   • якщо при порушенні клопотання про в'їзд в Україну він

   - 148-

   подав про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи;

   • якщо його національний паспорт або документ, який його
     замінює, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встанов­
     леному зразку або належать іншій особі;

   • якщо він у пункті пропуску через державний кордон Ук­
     раїни порушив правила перетинання державного кордону Ук­
     раїни, митні правила., санітарні норми чи правила або не вико­
     нав законних вимог посадових осіб Прикордонних військ Ук­
     раїни, митних та інших органів, що здійснюють контроль на
     державному кордоні;

   • якщо встановлено факти порушення ним законодавства
     України під час попереднього перебування в Україні.

   Іноземці виїжджають з України за дійсними національними паспортами або документами, які їх замінюють. При цьому во­ни повинні одержати у встановленому порядку виїзну візу, як­що інше не передбачено законодавством України.

   Виїзд з України іноземцю не дозволяється, якщо:

   • щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або
     кримінальна справа розглядається судом — до закінчення про­
     вадження у справі;

   • його засуджено за вчинення злочину — до відбування по­
     карання або звільнення від покарання;

   • його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки Ук­
     раїни — до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.

   Виїзд з України іноземця може бути відкладено до виконан­ня ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними особами в Україні.

   Транзитний проїзд іноземців через територію . України в країну призначення дозволяється за наявності транзитних віз, якщо інше не передбачено законодавством України.

   Правила в'їзду в Україну іноземців, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію встановлюються відпо­відно до законодавства України Кабінетом Міністрів України і підлягають опублікуванню. Іноземці, які вчинили злочин, ад­міністративні або інші правопорушення, несуть відповідаль­ність на загальних підставах. За порушення іноземцями вста­новленого порядку перебування в Україні, тобто проживання

   -149-

   без документів на право проживання в Україні або проживан­ня за недійсними документами, недотримання встановленого порядку реєстрації або пересування і вибору місця проживан­ня, працевлаштування, ухилення від виїзду після закінчення терміну перебування, а також за недотримання Правил тран­зитного проїзду через територію України, до них застосовують­ся заходи відповідно до законодавства України. Іноземцю, який порушує законодавство України, якщо ці порушення не передбачають адміністративної або кримінальної відповідаль­ності, може бути скорочено визначений йому термін перебу­вання в Україні.

   Такий термін може бути також скорочено, якщо в іноземця відпали підстави для його подальшого перебування в Україні.

   Рішення про скорочення терміну тимчасового перебування іноземця в Україні приймається органами внутрішніх справ. Іноземця може бути видворено за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України, якщо:

   • його дії суперечать інтересам забезпечення безпеки Украї­
     ни або охорони громадського порядку;

   • це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і за­
     конних інтересів громадян України;

   • він грубо порушив законодавство про правовий статус іно­
     земців.

   Іноземець зобов'язаний залишити територію України у тер­мін, зазначений у рішенні про видворення. Іноземці, які ухи­ляються від виїзду, підлягають з санкції прокурора затриман­ню і видворенню у примусовому порядку. Затримання допус­кається лише на термін, необхідний для видворення.

   Рішення про видворення іноземців з України може бути ос­каржено до суду. Оскарження не зупиняє виконання рішення про видворення. Видворення іноземців здійснюють органи внутрішніх справ. Іноземці, які підлягають видворенню, або фізичні, юридичні особи, які приймають цих іноземців, влаш­товують їх незаконні в'їзд, проживання, працевлаштування, сприяють ухиленню від виїзду після закінчення терміну пере­бування, відшкодовують витрати, пов'язані з видворенням, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

   -150-

   Якщо міжнародним договором України встановлено інші норми, ніж ті, що містяться в вищезгаданому Законі, то засто­совуються норми міжнародного договору.

   Положення вищезгаданого законодавчого акту не зачіпають встановлених законодавством України і міжнародними догово­рами України привілеїв та імунітетів, які надаються співробіт­никам дипломатичних представництв та працівникам консуль­ських установ іноземних держав в Україні, а також іншим осо­бам.

   § 4о Правовий статус біженців

   Закон України «Про біженців» від 2! червня 2001 р. під тер­міном «біженець» розуміє особу, яка ие є громадянином Украї­ни І внаслідок цілком обгрунтованих побоювань стати жерт­вою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, націо­нальності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за ме­жами країни своєї належності та не може користуватися за­хистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (під­данства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

   Особи, які мають намір набути статусу біженця і перетнули державний кордон України у порядку, встановленому чинним законодавством, повинні протягом п'яти робочих днів зверну­тися до відповідного органу міграційної служби чи іншого пе­редбаченого законом органу з заявою про надання їм статусу біженця.

   Особи, які вимушені були незаконно перетнути державний кордон України з наміром набути статусу біженця і прибули в Україну з держави, на території якої існують умови, зазначені вище, повинні протягом трьох робочих днів звернутися до від­повідного органу міграційної служби через її уповноваженого чи службову особу Прикордонних військ або до органу внут­рішніх справ чи іншого органу з заявою про надання їм статусу біженця та з обгрунтованим поясненням свого незаконного пе­ретинання кордону.

   -151-

   До заяви еро надання статусу біженця додаються докумен­ти, які посвідчують особу заявника, а також документи та ма­теріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття ним статусу біженця.

   Статус біженця не надається особі: • яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин

   проти людства і людяності, як 'їх визначено у міжнародному

   • яка вчинила тяжкий злочин неполітичною характеру за ме­
     жами України до прибуття в Україну з метою набуття ста­
     тусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним ко­
     дексом України до тяжких злочинів;

   • яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам

   • щодо якої встановлено, що умови, передбачені законом, від­
     сутні;

   • яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отри­
     мала притулок в іншій країні;

   • яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця
   перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не по­
   ширюється на дітей, розлучених з сім'ями, а також на осіб,
   які народилися чи постійно проживали на території Украї­
   ни, а також 'їхніх нащадків (дітей, онуків).
   Оформлення документів для вирішення питання щодо на­
   дання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви
   іноземця чи особи без громадянства або її законного представ­
   ника, поданої до органу міграційної служби в Автономній Рес­
   публіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем
   тимчасового перебування заявника.

   Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає зая­ву та заповнює анкету, де викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

   Питання про надання, втрату і позбавлення статусу біженця вирішують в межах своєї компетенції: а) Кабінет Міністрів Ук­раїни; б) спеціально уповноважений центральний орган вико­навчої влади у справах міграції; в) органи міграційної служби Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севасто­поля; г) інші органи виконавчої влади.

   -152-

   Центральним органом державної виконавчої влади, що ко­ординує взаємодію інших органів державної виконавчої влади при вирішенні всіх питань, що стосуються проблем біженців, є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої вла­ди у справах міграції.

   До його компетенції належить:

   • підготовка для розгляду Кабінетом Міністрів України пропо­
     зицій про визначення обсягів фінансування заходів, що здій­
     снюються з метою виконання закону;

   • прийняття рішень про надання, втрату і позбавлення стату­
     су біженця;

   • координація взаємодії інших органів виконавчої влади з пи­
     тань, що стосуються статусу біженця;

   • розроблення і затвердження зразків довідок про подання
     

   особою заяви про надання статусу біженця, про особу, сто­
   совно якої прийнято рішення про оформлення документів
   для вирішення питання щодо надання їй статусу біженця,
   про прийняття скарги до розгляду, про звернення до суду та
   переліку документів і їх зразків, необхідних для вирішення пи­
   тання про надання, втрату і позбавлення статусу біженця;

   • розгляд скарг на рішення органів міграційної служби в Ав­
     тономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севас­
     тополі про відмову в прийнятті заяви про надання статусу
     біженця та про відмову в оформленні документів для вирі­
     шення питання щодо надання статусу біженця та скасуван­
     ня цих рішень, якщо вони були прийняті з порушенням за­
     конодавства про біженців;

   • видача довідок про прийняття скарги до розгляду та про
     звернення до суду;

   • ведення централізованого обліку та створення централізова­
     ної інформаційної системи про осіб, які подали заяви про
     надання статусу біженців;

   • збір та аналіз інформації щодо наявності у країнах похо­
     дження біженців умов, зазначених у законі щодо визнання
     особи біженцем;

   • створення та утримання пунктів тимчасового розміщення бі­
     женців;

   • контроль за виконанням законодавства України.

   Органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим,

   -153-

   областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються

   спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у справах міграції. До їх відання належить:

   • прийняття заяв від іноземців та осіб без громадянства про
     надання їм статусу біженця у порядку, передбаченому За­
     коном;

   • сприяння у влаштуванні у відповідні дитячі заклади чи сім'ї
     дітей, розлучених з сім'єю;

   • сприяння дітям, розлученим з сім'єю, у розшуку батьків або
     інших законних представників неповнолітньої особи;

   • прийняття рішень про оформлення документів для вирішен­
     ня питання щодо надання, втрати або позбавлення статусу
     біженця;

   «• розгляд заяв про надання статусу біженця та підготовка письмового висновку щодо надання або відмови у наданні статусу біженця;

   • видала довідок про подання особою заяви про надання їй
     статусу біженця; про особу, стосовно якої прийнято рішення
     про оформлення документів для вирішення питання щодо
     надання їй статусу біженця; про звернення до суду;

   • видача посвідчень та проїзних документів для виїзду за кор­
     дон особам, яким надано статус біженця;

   • перереєстрація осіб, яким надано статус біженця;

   • визначення місць для тимчасового проживання осіб, які по­
     дали заяви про надання статусу біженця, стосовно яких
     прийнято рішення про оформлення документів для вирішен­
     ня питання щодо надання їм статусу біженця, та направлен-
     

   ня їх у пункти тимчасового розміщення біженців;

9. прийняття рішення про надання грошової допомоги особам,
   яким надано статус біженця;

10. сприяння у працевлаштуванні особам, стосовно яких прий­
    нято рішення про оформлення документів для вирішення
    питання щодо надання статусу біженця та яким надано та­
    кий статус;

11. сприяння в отриманні особами, стосовно яких прийнято рі­
    шення про оформлення документів для вирішення питання
    щодо надання їм статусу біженця та яким надано статус бі­
    женця, соціально-побутових і медичних послуг;

12. ведення обліку та особових справ осіб, які звернулися із зая-

    -154-

    вами про надання їм статусу біженця, стосовно яких прий­нято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та яким надано ста­тус біженця;

    • вирішення інших питань, віднесених законодавством до їхньої компетенції.

    До інших органів державної виконавчої влади щодо біжен­ців закон відносить: а) спеціально уповноважений централь­ний орган виконавчої влади у справах охорони державного кордону; б) Службу безпеки України та її органи на місцях; в) органи внутрішніх справ; г) Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України за кордоном та інші.

    Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах охорони державного кордону організовує прийняття заяв про надання статусу біженця від осіб, затрима­них за незаконне перетинання державного кордону або спробу такого перетинання з наміром набути статус біженця, та пере­дає такі заяви до органів міграційної служби, а у разі звернен­ня до нього осіб, які на законних підставах прибули в Україну з наміром набути статус біженця, роз'яснює їм порядок подан­ня заяви про надання статусу біженців та інформує про місце­знаходження органів міграційної служби.

    Служба безпеки України та її органи на місцях при звернен­ні органів міграційної служби у межах своєї компетенції вжи­вають заходів до виявлення серед осіб, які подали заяви про надання їм статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо на­дання статусу біженця, таких, яким статус біженця не на­дається¹ .

    Міністерство внутрішніх справ України та його органи на місцях при зверненні органів міграційної служби у межах своєї компетенції вживають заходів до виявлення серед осіб, які по­дали заяви про надання їм статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення

    ¹ Про біженців. Закон України від 21 червня 2001 р. - Голос України. -2001.-31 липня.

    - 155-

    питання щодо надання статусу біженця, таких, яким статус бі­женця не надається, до ідентифікації осіб, які порушили кло­потання про надання їм статусу біженця, У разі звернення до органу внутрішніх справ осіб, які з наміром набути статус бі­женця незаконно перетнули державний кордон і перебувають на території України, цей орган приймає заяви про надання статусу біженця і передає їх до органу міграційної служби, а у разі звернення до нього осіб, які перебувають в Україні на за­конних підставах і мають намір набути статус біженця, роз'яс­нює їм порядок подання заяви про надання статусу біженця та інформує про місцезнаходження органів міграційної служби.

    Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб та йо­го органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі реєструють осіб, які подали заяви про на­дання їм статусу біженця, щодо яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання їм статусу біженця, яким надано такий статус та які оскаржи­ли рішення щодо статусу біженця.

    Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, його органи на місцях по можливості надають особам, щодо яких прийнято рі­шення про оформлення документів для вирішення питання щодо падання їм статусу біженця та яким надано такий статус, допомогу в працевлаштуванні, забезпечують призначення осо­бам, яким надано статус біженця, грошової допомоги, пенсії, інших видів соціального забезпечення.

    Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України за кордоном беруть участь у підготовці документів та вносять в установле­ному порядку пропозиції Кабінету Міністрів України щодо ук­ладення міжнародних договорів з питань, пов'язаних із захис­том соціальних, економічних та інших прав та інтересів біжен­ців, у тому числі з компенсацією збитків, завданих біженцям, витратами на їх приймання та облаштування; надають спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у справах міграції інформацію про становище в країнах походження біженців; у разі потреби вживають заходів до воз-

    -156-

    з'єднання на території України або поза її межами сімей осіб, яким надано статус біженця, видають в'їзні візи членам сім'ї осіб, яким надано статус біженця в Україні; сприяють добро­вільному поверненню біженців в країну 'їх походження чи пе­реселенню у держави, які погоджуються надати їм притулок.

    Міністерство закордонних справ України здійснює загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, у сфері захисту біженців.

    Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров'я, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації при зверненні органів міграційної служ­би забезпечують обов'язкове медичне обстеження, у разі необ­хідності — лікування осіб, щодо яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та яким надано такий статус.

    Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні. Київська та Севастопольська міські державні адміністрації сприяють задоволенню освітніх потреб осіб, щодо яких прийнято рішення про оформлення документів для вирі­шення питання щодо надання статусу біженця та яким надано такий статус.

    Органи опіки та піклування є законними представниками ді­тей, розлучених з сім "ями. Вони вживають заходів для тимча­сового влаштування у відповідні дитячі заклади або сім'ї дітей, розлучених з сім'ями; встановлення опіки чи піклування над такими дітьми; беруть участь у процедурі надання дитині, роз­лученій з сім'єю, статусу біженця; сприяють дітям, розлученим з сім'ями, у реатіізації їхніх прав.

    Отже, чинне законодавство закріплює систему державних органів та їх повноваження щодо вирішення питань про надан­ня, втрату та позбавлення особи статусу біженця.

    Розгляд заяви про надання статусу біженця здійснюється ор­ганами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, об­ластях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирі-

    -157-

    шення питання щодо надання статусу біженця. За потреби

    строк розгляду може продовжити керівник органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розгля­дає заяву, але не більш як до трьох місяців.

    Рішення за заявою про надання статусу біженця приймає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої вла­ди у справах міграції протягом місяця з дня отримання особо­вої справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву.

    Статус біженця в Україні надається на період дії обставин, зазначених у законі. Орган міграційної служби протягом семи робочих днів з дня тримання рішення про надання статусу бі­женця видає кожній особі, яка досягла шістнадцяти років, пос­відчення біженця встановленого зразка. Посвідчення біженця видається строком на один рік. Під час перереєстрації біженця органом міграційної служби за місцем його проживання дія посвідчення продовжується.

    Статус біженця втрачається, якщо особа:

    і) добровільно знову скористалася захистом країни грома­дянської належності (підданства);

    2. набула громадянство України або добровільно набула
       громадянство, яке мала раніше, або-набула громадянство іншої
       держави і користується її захистом;

    3. добровільно повернулася до країни, яку вона залишила
       чи за межами якої перебувала внаслідок обгрунтованих побою­
       вань стати жертвою переслідувань;

    4. як особа без громадянства може повернутися в країну
       свого попереднього постійного проживання, оскільки обстави­
       ни, за яких було надано статус біженця, більше не існують;

    5. отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в
       

    іншій країні;

    1. не може більше відмовлятися від користування захистом
       країни своєї громадянської належності, оскільки обставини, на
       підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують.

    Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громад­ському порядку, здоров'ю населення України. Підставою для подання органу міграційної служби про втрату статусу біженця

    -158-

    може бути особиста заява особи, якій надано статус біженця в Україні, або клопотання органу внутрішніх справ, Служби без­пеки України, іншого органу державної влади. Підставою для подання органу міграційної служби про позбавлення статусу біженця може бути клопотання органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, іншого органу державної влади.

    Органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за наявності підстав, зазначених у законі, вносять до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції по­дання про втрату або позбавлення статусу біженця за власною ініціативою.

    Рішення про втрату або позбавлення статусу біженця прий­має спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції за поданням органу міграційної служ­би за місцем проживання біженця протягом місяця з дня отри­мання подання та його особової справи. За потреби строк прийняття рішення може продовжити керівник спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у спра­вах міграції, але не більш, як до трьох місяців.

    Рішення спеціально уповноваженого центрального органу
    виконавчої влади у справах міграції протягом трьох робочих
    днів з дня його прийняття разом з особовою справою біженця
    надсилається до органу міграційної служби за місцем прожи­
    вання особи. Орган міграційної служби за місцем проживання
    особи, щодо якої прийнято рішення про втрату або позбавлен­
    ня статусу біженця, протягом семи робочих днів з дня його от­
    римання надсилає або видає їй письмове повідомлення з викла­
    денням причин такого рішення і роз'ясненням порядку його
    оскарження. Національний паспорт та інші документи, що пе­
    ребували на зберіганні в органі міграційної служби, повер­
    таються власникові. Посвідчення біженця та проїзний доку­
    мент біженця для виїзду за кордон вилучаються або визнають­
    ся недійсними, про що орган міграційної служби протягом
    трьох робочих днів інформує орган внутрішніх справ за місцем
    проживання особи і відповідний орган спеціально уповноваже­
    ного центрального органу виконавчої влади з питань громадян­
    ства та реєстрації фізичних осіб. ^v

    -159-

    Особа, яка не використала права на оскарження рішення про втрату або позбавлення її статусу біженця, повинна зали­шити територію України в установлений строк, якщо вона не має інших законних підстав для перебування в Україні.

    Посадові та службові особи, які порушують закон щодо ста­тусу біженця, несуть відповідальність у порядку, передбачено­му законами України.

    Закон передбачає права та обов'язки біженців. Особа, щодо якої прийнято рішення про оформлення документів для вирі­шення питання щодо надання статусу біженця, має право на:

    тимчасове працевлаштування, навчання, медичну допомогу у порядку, встановленому законодавством України;

    проживання у родичів, у готелі, піднайм житлового примі­щення або користування житлом, наданим у пункті тимчасово­го розміщення біженців; правову допомогу.

    Особа, щодо якої прийнято рішення про оформлення доку­ментів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, зобов'язана:

    • подати до відповідного органу міграційної служби відомості,
      необхідні для вирішення питання щодо надання статусу бі­
      женця;

    • у разі одержання направлення органу міграційної служби
      відбути до визначеного місця тимчасового проживання і
      протягом трьох робочих днів зареєструватися у відповідному
      органі спеціально уповноваженого центрального органу ви­
      конавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізич­
      них осіб;

    • проходити медичне обстеження на вимогу органів міграцій­
      ної служби;

    • з'являтися до відповідного органу міграційної служби у ви­
      значений ним строк;

    • повідомляти органу міграційної служби, до якого було пода­
      но заяву, про свій виїзд за межі території адміністративно-
      територіальної одиниці України, на яку поширюються пов­
      новаження цього органу.

    Особи, яким надано статус біженця в Україні, є іноземцями чи особами без громадянства, які перебувають в Україні на за­конних підставах, користуються тими самими правами і свобо­дами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни Ук-

    -160-

    раїни, за винятками, встановленими Конституцією та закона­ми України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

    Особа, якій надано статус біженця, має рівні з громадянами України права на:

    • пересування, вільний вибір місця проживання, вільне зали­
      шення території України, за винятком обмежень, що вста­
      новлюються законом;

    • працю;

    • підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;

    • охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;

    • відпочинок;

    • освіту;

    • свободу світогляду і віросповідання;

    • подання індивідуальних чи колективних письмових звернень
    або особисте звернення до органів державної влади, органів
    місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих

    органів;

    • володіння, користування і розпорядження своєю власністю,
      результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

    • оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів дер­
      жавної влади, органів місцевого самоврядування, посадових

    і службових осіб;

    • звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Вер­
      ховної Ради України з прав людини;

    • правову допомогу.

    Особа, якій надано статус біженця в Україні, має рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відно­синах.

    Така особа має право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування жит­лом, наданим у місці проживання; користується іншими пра­вами і свободами, які передбачені Конституцією та законами

    України.

    Особа, якій надано статус біженця в Україні, зобов'язана: • повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграцій­ної служби за місцем проживання про зміни прізвища, скла­ду сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття грома-

    -50

    -161-

    дянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі;

    • у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністратив­
    но-територіальної одиниці України, на яку поширюється
    компетенція іншого органу міграційної служби, знятися з
    обліку і стати на облік у відповідному органі міграційної
    служби за новим місцем проживання. Взяття на облік у ор­
    гані міграційної служби за новим місцем проживання є під­
    ставою для реєстрації у відповідному органі спеціально упов­
    новаженого центрального органу виконавчої влади з питань
    громадянства та реєстрації фізичних осіб;

    • проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені
    органом міграційної служби за ^місцем проживання.
    Особа, якій відмовлено в оформленні документів для вирі­
    шення питання щодо надання статусу біженця за відсутності
    умов, зазначених у законі, у разі виникнення зазначених умов
    може повторно звернутися із заявою про надання статусу бі­
    женця.

    Особа, щодо якої прийнято рішення про відмову в оформ­ленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, про відмову в наданні, втрату або позбавлення стату­су біженця і яка оскаржує відповідне рішення до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у спра­вах міграції або до суду, до прийняття рішення за скаргою має права та обов'язки, передбачені законом.

    Особа, яка отримала повідомлення суду про підтвердження рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця чи у наданні статусу біженця, або втрату чи позбавлення статусу біженця, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо вона не має інших законних підстав для перебування в Україні.

    Отже, правовий статус громадян України та іноземців і осіб без громадянства, що на законних підставах постійно прожи­вають чи тимчасово перебувають в Україні, закріплено норма­ми Конституції та законів України. Зазначимо, що окремі по­ложення законодавства і практики їх застосування потребують удосконалення.

    -162-

    Обов'язок і право - брати; в них одна мати - свобода. Вони народжуються в один день, вони ростуть, розвиваються і гинуть разом.

    (В. Кузен)

    РОЗДІЛ V

    Закріплення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Конституції України¹

    § 1. Поняття, критерії диференціації, види та принципи нрав і свобод

    людини та громадянина

    Конституція України приділяє особливу увагу питанню закріплення прав і свобод людини та громадянина. Це законо­мірно, адже права і свободи людини й громадянина в наш час стали загальновизнаною найвищою суспільною цінністю. Нині визнання та практичне здійснення прав і свобод людини і гро­мадянина стало основним критерієм міри демократичності тієї чи іншої держави².

    При цьому Конституція України розрізняє права та свободи людини і громадянина. А тому доречно зазначити, що свобода людини, власне, є первинним поняттям у системі прав людини й громадянина. Через це розрізняють природні права людини, тобто ті, що пов'язані з самим її існуванням та розвитком, і набуті права, що характеризують в основному соціально-полі-тичний статус людини й громадянина (право на підприємницт-

    У розділі використано матеріали В. Г. Князева, пошукача кафедри конституційного права НАВСУ.

    Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради Ук­раїни 28 червня 1886 р. - К., 1997. - Ст. 3.

    6* - 163 -

    во, виборче право тощо)¹. Отже, можна стверджувати, що, відповідно до Конституції України, свободу людини як юридич­ну категорію характеризують такі основні риси:

    • люди вільні від свого народження, ніхто не має права по­
      рушувати їхні природні права, до того ж саме держава у де­
      мократичному суспільстві є головним гарантом свободи лю­
      дини ;

    • людина вільна робити все, за винятком того, що прямо за­
      боронено чинним законодавством²;

    • люди мають рівні можливості, що закріплені правом.. Ра­
      зом з тим свобода людини як об'єктивна реальність далеко ви­
      ходить за межі, врегульовані правом, і має свої витоки в сис­
      темі інших соціальних норм, що панують у демократичному
      суспільстві.. У широкому розумінні свобода характеризує за­
      гальний стан людини, її соціальний статус. У вужчому, право­
      вому тлумаченні свобода є можливістю людини вчиняти.ті чи
      інші конкретні дії в межах, встановлених правом. Можливості
      такого роду, що надаються нормами чинного права, .мають
      назву суб'єктивних прав людини.

    Конституція України розрізняє також поняття «права люди­ни» і «права громадянина»³. У першому випадку йдеться про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням та розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) у цьому розу­мінні виступає переважно як фізична особа. До цього виду прав належать: право на життя (ст. .27); право на повагу до гідності людини (ст. 28); право на свободу та особисту недо­торканність (ст. 29); право на недоторканність житла (от. ЗО); право на невтручання в особисте та сімейне життя . (ст. 32) тощо.

    Щодо орав громадянина, то вони пов'язані зі сферою відно­син людини з суспільством, державою, їх інституціями'¹. Осно­ву цього виду прав становить н&чежність людини до держави,

    Основи конституційного права України: Підручник. - 2-е вид., до-пов. / За ред. В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - С. 65.

    Монтескье Ш. О духе законов // Изб. соч. - М., 1995. - С. 289. Сравнительное конституционное право. - М., 1996. - С. 242. ⁴ Гроций Г. О праве войны и мира. - М: Госюриздат, 1956. - С. 5.

    - 164-

    громадянином якої вона є. Прикладом прав громадянина, встановлених у Конституції України, є право громадян, нашої держави на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні держав­ними справами (ст. 38), право на участь у проведенні мітин­гів, походів, демонстрацій (ст, 39), право на соціальний за­хист (ст. 46) тощо.

    • ••'• Права людини порівняно з правами громадянина мають до­
    мінантне значення. Адже права людини поширюються на всіх
    людей, які проживають у тій або іншій державі, а права'грома­
    дянина — лише на тих осіб, які є громадянами «евної країни,

    • Разом з тим, розмірковуючи про права людини і громадяни­
    на¹, слід враховувати, що їх поділ на права людини і права гро­
    мадянина не має абсолютного значення, оскільки на підставі
    досягнення згоди між державами деякі громадянські права мо­
    жуть' поширюватися на громадян іншої держави — суб'єктів
    укладених між державами договорів.

    ¹ Отже, відповідно до Конституції України основне право гро­мадян — це їх можливість здійснювати певні дії для задоволен­ня своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, що встановлені державою і закріплені в Конституції та інших нормативно-правових актах.

    Закріплення прав, свобод і обов'язків громадян на консти­туційному рівні є найголовнішим у нормативному' регулюванні правового статусу особи будь-якої держави. Адже у випадку, коли правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина не відведено належної уваги в Основному законі, вони можуть перетворитися на декларації і не мати практичного викорис­тання. Водночас сучасна юридична теорія і практика визнає людину найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи повинні визначати зміст і спрямованість діяльності законодав­чих, виконавчих, судових та інших державних органів.

    Конституція України закріпила права й свободи людини і громадянина системно. Тобто на рівні 'їх теоретичного моделю­вання і сприйняття вони поділяються на особисті, політичні, економічні, соціальні та культурні права й свободи. Щоправда, в літературі та в законодавчій практиці є й інші класифікації, наприклад, говорять про соціально-політичні, соціально-еконо-

    -165-

    мічні та інші права. Це дає змогу охопити зазначену систему як єдине ціле, єдиний правовий організм, усі складові якого мають бути узгодженими та взаємодіяти між собою. Основне завдання цієї взаємодії полягає в тому, щоб забезпечити ком­плексність конституційної регламентації статусу людини та громадянина, тобто пов'язати, по-перше, права і свободи лю­дини та громадянина, по-друге, права і свободи людини та права і свободи громадянина, по-третє, права і свободи люди­ни і громадянина та їхні обов'язки, і, по-четверте, права, сво­боди і обов'язки людини та громадянина з гарантіями іх реалі­зації. До того ж необхідно норми конституційного матеріально­го права повною мірою пов'язати з нормами процесуальними, тобто тими, що врегульовують процес практичного здійснення конкретних прав і свобод людини й громадянина. Прикладом конституційної норми процесуального характеру можна вва­жати, наприклад, положення ст. 62 Конституції України, де йдеться про те, що ніхто не зобов'язаний доводити свою неви­нуватість у вчиненні ачочину, оскільки одним з демократичних принципів процесуального права є керівне положення про те, що тягар доказування лежить на тому, хто звинувачує у вчи­ненні злочину.

    Спід наголосити також на тому, що система конституційних прав і свобод людини й громадянина становить основу всіх інших прав і свобод, що закріплюються нормами галузевого за­конодавства.

    § 2 о Конституційна класифікація прав і свобод людини та громадянина

    Конституція України закріплює основні права і свободи лю­дини та громадянина, що становлять основу будь-яких інших прав і свобод. Існують різні класифікації прав людини і грома­дянина, їх поділяють на основні та похідні. Основні права по­діляють на: а) фізичні; б) політичні; в) економічні; г) соціаль­ні; д) екологічні; є) культурні; є) особисті та ін. Наприклад, П. М. Рабінович поділяє основні права людини і громадянина за сферою суспільних відносин та характером потреб на: а) фі­зичні; б) особистісні; в) культурні; г) економічні; д) політичні. Наприклад, в Конституції Української РСР від 20 квітня

    -166-

    1978 р. права і свободи громадян поділялись на: а) соціально-економічні:, б) політичні; в) особисті.

    В одній з класифікацій виділяють класичні та соціальні пра­ва. Перші включають в себе громадянські та політичні права й спрямовані передусім на обмеження влади держави над люди­ною. Другі включають економічні, соціальні та культурні права.

    Класичні права пов'язані з зобов'язаннями влади утримува­тися від певних дій, а економічні, соціальні та культурні права зобов'язують державу надавати певні гарантії для їх реалізації. Правники часто розглядають класичні права як обов'язок до­сягти певного результату, а соціальні права — як обов'язок на­дати для цього засоби.

    (_У розділі другому Конституції України від 28 червня 1996 р. закріплюються такі групи основних прав: фізичні, політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні, культурні, особисті права.

    Фізичні права — це можливості людей, що характеризують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб.⁴;

    Політичні права — це можливості людини і громадянина брати участь у громадському і державному житті, вносити про­позиції щодо поліпшення роботи державних органів, 'їх служ­бових осіб і об'єднань громадян, критикувати недоліки в робо­ті, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян.

    Економічні права — це такі можливості людини і громадя­нина, що характеризують їх- участь у виробництві матеріаль­них і духовних благ.

    Соціальні права — це можливість людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя.

    Екологічні права — це можливість людини і громадянина мати безпечне екологічне середовище.

    Сімейні права — це можливості людини і громадянина віль­но розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах.

    Культурні права — це можливості доступу людини до ду­ховних цінностей свого народу (нації) та всього людства.

    Особисті права — це можливості людини і громадянина щодо захисту своїх прав, свобод | законних інтересів.

    Уже йшлося про те, що Конституція України закріпила пра­ва людини і громадянина системно, однак найважливішими се-

    -167-

    ред них є, безперечно, фізичні права та свободи. їх особливе значення пояснюється тим, що вони безпосередньо пов'язані з самою сутністю людини. Вони надзвичайно важливі, оскільки .їх кількість і якість є основою, на якій грунтуються всі інші права людини. Водночас слід враховувати, що фізичні права поширюються абсолютною більшістю сучасних конституцій не тільки на громадян певної держави, а й на іноземців, осіб без громадянства, біженців тощо. До того ж серед них виділяється група невід'ємних прав і свобод. Невід'ємними вони нази­ваються тому, що держава та інші соціальні суб'єкти за будь-яких обставин не можуть 'їх порушувати, а це забезпечить кожній особі можливість бути самостійним суб'єктом суспіль­ного життя. При цьому держава не тільки не повинна втруча­тися у використання людиною цих прав і свобод, а й зобов'я­зана забезпечити їх реалізацію і захист. Більш того, Конститу­ція визнає право кожного захищати свої права і свободи, права і свободи інших людей від посягань, у тому числі від посягань представників влади або посадових осіб.

    Система фізичних прав людини і громадянина, за Конститу­цією України, складається з: невід'ємного права на життя (ст. 27), права на повагу до гідності людини (ст. 28), права на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), права на не­доторканність житла (ст. ЗО), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), права на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, права вільно залишити територію України (ст. 33), права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), права на свободу світо­гляду і віросповідання (ст. 35).

    Право кожної людини на життя (ст. 27) є невід'ємним і за­гальновизнаним міжнародним співтовариством. Крім Консти­туції України, воно проголошене в ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначено, що це право охороняється законом і ніхто не може бути свавільно позбав­лений життя¹. ;

    ¹ Права людини: Міжнародні договори України, декларації, докумен­ти / Упоряд. Ю. К. Качуренко. - 2-е вид. - К, 1992. - С 39-40.

    168-

    • • Враховуючи те, що людина є найвищою соціальною цінніс­тю, всебічна охорона її життя — це один з основних обов'язків держави*. Держава повинна вести активну соціальну політику, забезпечувати достатній рівень харчування, вживати ефектив­них заходів щодо боротьби із злочинністю, максимально сприя­ти розвитку медичної допомоги людині, яка її потребує, забез­печувати послідовне покращення умов життя людей, особливо неповнолітніх, інвалідів, осіб похилого віку тощо.

    Із цього права випливає також повноваження захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправ­них посягань.

    Життя людини як найвища соціальна цінність включає в се­бе два аспекти: біологічне існування людини і соціальний роз­виток її як розумної істоти. Отже, життя людини — це її біо-соціальний стан існування у часі та просторі.

    Розглядаючи життя людини як її природне право, слід зосе­редити увагу на його змістовних елементах. Вони включають в себе можливість людини: а) існувати у часі та просторі, тобто

    ..діяти чи бездіяти на власний розсуд; б) вимагати від зобов'я­заних суб'єктів забезпечити 'їй таке існування; в) постійно ко­ристуватися таким абсолютним природним соціальним благом

    • існування у часі та просторі; г) звертатися до компетентних і зобов'язаних суб'єктів з вимогою відтворити порушену можли­вість чи відшкодувати збитки.

    Існування людини у часі та просторі має біологічну і соціаль-

    ::ну природу. Біологічна природа існування характеризується початком життя та його кінцем. З якого часу починається біо­логічне існування людини? Щодо цього існують різні позиції. Одні вважають, що цей час починається з біологічного зачаття. •Наприклад, медики стверджують, що біологічне життя почи­нається зі злиття двох клітин². Наприклад, законодавець ви­знає спадкоємцями дітей, що були зачаті при житті спадкодав-

    Див.: Олійник А. Ю. Зміст конституційного права людини на життя // Науковий вісник НАВСУ. - 2001. - № 3. - С 6-13.

    Елкина С. Право на жизнь (аборт, эвтаназия, смертная казнь) // : Правовий статус особи: стан, проблеми, перспективи: Збірник наукових статей / За ред. М. Головка, Н. Морзе, П. Біленчука. - К., 1998. - С. 58.

    -169-

    ця і народилися після його смерті¹. Звідси аспект народження має пріоритетне значення. На нашу думку, людина стає суб'єк­том права на життя з початку її фізіологічного народження.

    Закінченням часу існування людини у просторі є її біологіч­на смерть. Моментом біологічної смерті вважають незворотиі процеси розпаду клітин мозку. Від біологічної смерті слід від­різняти клінічну, тобто такий стан людини, коли, незважаючи на зупинку биття серця і дихання, деякий час життя в організ­мі не припиняється і воно може бути поновлено шляхом засто­сування реанімації. Відповідно до чинного законодавства ме­дичні працівники зобов'язані надавати медичну допомогу в повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані. Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються у разі, якщо стан людини визначається як незворотна смерть. Порядок припинення таких заходів, понят­тя та критерії смерті визначаються Міністерством охорони здо­ров'я України відповідно до сучасних міжнародних вимог. Ме­дичним працівникам забороняється здійснення еутаназії, тобто навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань².

    Отже, перестає бути суб'єктом права на життя людина, стан якої визнається як незворотна смерть.

    До змісту суб'єктивного права на життя входить можливість людини вимагати від зобов'язаних суб'єктів забезпечити їй здійснення свого невід'ємного права. До таких суб'єктів нале­жать всі інші люди, їх об'єднання і спільноти, держава і сус­пільство в цілому. Всі зобов'язані суб'єкти, по-перше, повинні утримуватися від дій свавільного позбавлення життя людини, та, по-друге, захищати життя і здоров'я людей від протиправ­них посягань.

    Кожна людина користується своїм правом на життя в ме­жах правомірної поведінки. Протиправні дії людини ставлять щодо неї інших людей у стан необхідної оборони чи крайньої

    Україна. Закони. Кодекси України: У 3-х кн. - 4-е вид. / Відп ред В. Ф. Бойко. - К„ 2000. - Т. 3. - С 243.

    Основи законодавства України про охорону здоров'я: Закон Украї­ни від 19 листопада 1992 р. // ВВР. - 1993. - № 4. - Ст. 19.

    необхідності, що може призвести до правомірного позбавлення людини життя.

    У разі часткового чи повного порушення іншими суб'єктами природного права на життя, кожна людина має можливість вимагати поновлення порушеного права чи відшкодування збитків. Наприклад, у разі замаху на вбивство людини потер­пілий має право вимагати притягнення винного до відповідаль­ності та відшкодування матеріальної і мораиьної шкоди. У ви­падках, коли людина позбавлена життя, таке право мають її законні представники.

    Юридично природне право на життя людини закріплюється міжнародним та внутрішньонаціональними нормативно-право­вими актами. В Україні це право конституційно було л перше закріплене у Конституції України 1996 р. (ст. 27), де наголо­шується на тому, що кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто свавільно не може бути позбавлений життя. Існують різні думки щодо змісту цього конституційного права. В. В. Кравченко розрізняє право на: а) життя; б) захист свого життя і здоров'я від протиправних посягань; в) захист життя і здоров'я інших людей від таких посягань¹. Н. А. Маловицька у зміст права на життя включає: а) проведення державою ми­ролюбної політики, що виключає війни та конфлікти; б) забо­рону вбивств; в) боротьбу з терористичними акціями; г) попе­редження дитячої смертності; д) охорону від нещасних випад­ків на виробництві; є) профілактику дорожньо-транспортних пригод; є) профілактику пожежної безпеки; ж) заборону смертної кари та інше².

    На нашу думку, до змісту конституційного права на життя слід включати такі можливості, як: а) свобода людини від війн та інших конфліктів, стихії, нещасних випадків на виробницт­ві й у побуті, аварій на транспорті, екологічних катастроф, епідемій і епізоотій; б) посягання на життя державних діячів, представників іноземних держав, інші злочини проти держави,

    Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посібник. - К.,

    1998. - Ч. 1. - С 77.

    Конституційне право України / За ред. проф. В. Ф. Погорілка. - К

    1999. - С. 269.

    
    

    -170-

    -171-

    що призвели до загибелі людей, заборона навмисних і необе­режних'вбивств, злочинів, що призводять до .загибелі людей та смертної кари; в) попередження передчасної смертності, вклю­чаючи дитячу; г) протипожежні профілактичні дії; д) захист людиною свого життя та життя інших людей від протиправних посягань; є) користування захистом життя людини збоку дер­жави; є) відновлення і відшкодування збитків при посяганні на життя та ін.

    Гарантіями від свавільного позбавлення людини життя є за­гальні та спеціальні умови та засоби забезпечення людині мож­ливостей постійно користуватися таким соціальним благом як життя. Існують різні класифікації цих гарантій. Розглянемо конституційні та галузеві гарантії щодо недопущення позбав­лення людини її життя,

    : . Свавільне позбавлення життя людини може мати місце у процесі війн та інших конфліктів. Стан війни в Україні може оголосити лише Верховна Рада України за поданням Прези­дента України, що є важливою конституційною гарантією не­допущення несправедливих війн. Президент України може ви­користовувати Збройні сили України чи інші військові форму­вання у разі збройної агресії проти України, однак і в цьому разі його рішення повинна схвалити Верховна Рада України¹. • Впливати на забезпечення життя людини можуть стихійні лиха, екологічні катастрофи, нещасні випадки на виробництві й у побуті, епідемії та епізоотії. Стихійне лихо може відбувати­ся у вигляді: а) затоплення населених пунктів; б) землетрусів; в) ожеледиці; г) снігопадів та ін, Екологічні аварії та катаст­рофи можуть бути також різними, а саме: а) забруднення от­руйними чи радіоактивними речовинами повітря, землі, води та іншого середовища; б) аварії на електростанціях (наприк­лад на Чорнобильській АЕС), на шахтах, на підприємствах та установах, в інших виробництвах; в) аварії на повітряному, залізничному, морському, річковому та автомобільному транс­порті. Для подолання наслідків аварій та катастроф, проведен­ня рятувальних робіт та інших дій, спрямованих на недопу-

    Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим 36, нормат, актів. - К., 1999. - С 21.

    - 172 -

    щення людських жертв, Президент України своїм указом може ввести надзвичайний етан в Україні чи окремих її місцевостях, а також оголосити окремі місцевості зонами надзвичайного екологічного лиха з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України.

    Конституційною гарантією національної безпеки і оборони України, недопущення свавільного позбавлення життя людей є діяльність Ради національної безпеки і оборони, яка координує і контролює діяльність виконавчих органів у сфері національ­ної безпеки і оборони. Основними. її завданнями визнаються: а) встановлення життєво важливих національних інтересів і пріоритетів; б) виявлення внутрішніх і зовнішніх загроз націо­нальній безпеці або ж обороні; в) розробка стратегії та ство­рення програм, забезпечення національної безпеки або ж обо­рони; г) координація діяльності органів виконавчої влади (або інших органів) в процесі планування і здійснення заходів з ви­конання прийнятих рішень тощо¹.

    Однією з галузевих гарантій недопущення свавільного по­збавлення життя людини є кримінальне законодавство Украї­ни, що забороняє посягання на життя державного діяча, пред­ставника іноземної держави, вчинення всіх видів вбивств та інших злочинів, коли гинуть люди. Особи, що винні у вчиненні таких злочинних діянь, притягаються до кримінальної відпові­дальності, що полягає у покладанні на індивіда певного виду.і міри кримінального покарання. Водночас метою кримінально­го права є виправлення і перевиховання особи, що вчинила злочин, а не помста за вчинене. Підтвердженням цього є від­міна в Україні смертної кари як виду покарання за вчинення злочину. Законом України від 22 лютого 2000 р. смертну кару як вид покарання за вчинення злочину було відмінено і допов­нено Кримінальний Кодекс України таким видом покарання, як довічне позбавлення волі. Воно застосовується судами за вчинення особливо тяжкого злочину у випадках, спеціально передбачених Кримінальним Кодексом України, за умови, як­що суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на

    ¹ Колодій А. М„ Олійник А. Ю. Державне будівництво і місцеве само­врядування: Навч. посіб. - К, 2000. - С. 122.

    -173-

    певний строк. До осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років та у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або завагітніли на момент винесення вироку довічне позбавлення волі не застосовується¹.

    Важливе значення для попередження передчасної смертнос­ті, у тому числі дитячої, мають заходи української держави із забезпечення здорових і безпечних умов життя людей: а) під­тримання необхідного для здоров'я життєвого рівня населення; б) охорона навколишнього природного середовища; в) забез­печення санітарно-епідемічного благополуччя територій і насе­лених пунктів; г) створення сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту та відпочинку; д) збереження гено­фонду народу України; є) запобігання інфекційним захворю­ванням, небезпечним для населення; є) обов'язкові медичні ог­ляди; ж) сприяння здоровому способу життя населення та ін.

    Значна частина людей в Україні (близько 4 тисяч чоловік за рік) травмується та гине на пожежах. Отже, важливість про­типожежної профілактики як гарантії недопущення свавільно­го позбавлення людини життя особливо доводити непотрібно. 17 грудня 1993 р. було прийнято Закон України «Про пожеж­ну безпеку», де закріплено, що забезпечення пожежної безпеки є невід'ємною частиною державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я людей, національного багатства і навколиш­нього природного середовища. Закон визначає загальні право­ві, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної без­пеки на території України, регулює відносини державних орга­нів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності². Для реалізації положень цього Закону згідно з постановою Кабінету Міністрів України розробляються і затверджуються державні програми забезпе­чення пожежної безпеки. Основне навантаження в цій діяль­ності покладається на органи внутрішніх справ та інші мініс­терства. Міністерство внутрішніх справ надає практичну допо­могу в створенні протипожежних служб в апаратах інших мі-

    ¹ Україна. Закони. Кодекси України: У 3-х кн. - 4-е вид. / Відп. ред.
    В. Ф. Бойко. - К., 2000. - Т. 2. - С 18-19.

    ² Відомості Верховної Ради. - 1994. - № 5. - Ст. 21.

    - 174-

    ністерств та центральних органів державної виконавчої влади. Від начальників ГУ МВС України в Криму, м. Києві та Київ­ській області, УМВС України в областях та м. Севастополі ви­магалося встановити контроль за створенням і організацією ро­боти цих служб в апаратах асоціацій, корпорацій, концернів та інших виробничих об'єднань незалежно від форм власності та видів їх діяльності.

    Отже, враховуючи стан гарантування людині в Україні здійснення її права на життя, слід зробити висновок про те, що в цьому напрямі зроблено ще не все. Ця гостра проблема по­требує комплексного вивчення та забезпечення.

    Конституція України, крім умов і засобів захисту, закріплює можливість самозахисту людиною свого життя і здоров'я та життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Ко­жен має право захищати своє життя і здоров'я будь-якими не забороненими законом засобами від протиправних посягань. Такі можливості захисту від протиправного посягання на жит­тя і здоров'я людини та громадянина передбачені у криміналь­ному й адміністративному законодавстві у вигляді необхідної оборони та крайньої необхідності. При необхідній обороні осо­ба, що захищається від протиправного посягання з боку інших осіб, може спричинити шкоду нападникові, якщо ці дії вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинен­ня посягання.

    Однак не можна перевищувати межі необхідної оборони, тобто спричиняти таку шкоду тому, хто посягає, що явно не відповідає небезпеці посягання чи обстановці захисту.

    Законодавство передбачає умови правомірності необхідної оборони стосовно посягання і захисту. Посягання повинно бу­ти: а) суспільно небезпечним; б) наявним, тобто відбуватися в межах якогось часу; в) дійсним, тобто існувати об'єктивно, в реальній дійсності, а не тільки в уяві того, хто захищається. Захист: а) здійснюється шляхом завдання шкоди тому, хто по­сягає; б) допускається, коли треба захистити інтереси людини, суспільства або держави; в) не повинен перевищувати меж не­обхідності.

    -175-

    Дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення
    посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила на­
    пад, і передання нападника відповідним органам влади, як
    правомірні, прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони
    були необхідні для затримання і відповідали небезпечності по­
    сягання та обстановці затримання особи, що вчинила суспільно
    небезпечне діяння. ^:

    Затримання нападника є правомірним за таких умов: а) особа вчинила діяння, що має ознаки злочину; б) нападник ухилявся від затримання; в) шкода може бути заподіяна лише з метою затримання нападника та передачі його органам вла­ди; г) дії із затримання, включаючи заподіяну шкоду., повинні відповідати небезпечності [посягання й обстановці затримання злочинця.

    Крайня необхідність визначається як діяння, що вчинено для усунення небезпеки, що загрожує інтересам суспільства, держави, громадським інтересам, людині чи її правам або іншим людям, якщо що небезпеку за даних обставин не можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж шкода відвернута.

    Умовами правомірності крайньої необхідності є обставини, що характеризують небезпеку, яка загрожує, і заходи з її лік­відації. Небезпека повинна: а) становити загрозу інтересам суспільства, держави, громадським інтересам, людині чи її правам; б) бути наявною, тобто створювати безпосередню загрозу спричинення-шкоди, або такою, що пов'язана з почат­ком заподіяння шкоди; в) бути дійсною, тобто реально існува­ти, а не уявною. її усунення: а) здійснюється з метою недопу­щення шкоди; б) не може бути здійснено інпіими засобами, а тільки шляхом заподіяння шкоди; є) має бути здійснено запо­діянням меншої шкоди, ніж відвернена.

    Отже, при здійсненні захисту життя і здоров'я від про­типравних посягань необхідно діяти в межах закону, тобто за­хищати себе та інших осіб не забороненими законом засобами.

    Конституція України покладає на державу та її органи обов'язок захищати життя людини та відшкодовувати мате­ріальну і моральну шкоду при посяганні на життя людини. Та­кий захист має здійснюватися у всіх випадках, коли життю

    -176-

    лвддини загрожує небезпека. Держава та її органи організують і здійснюють захист життя людини як на території України, так і за її межами. Існують різні групи ситуацій, коли життя людини необхідно захищати. їх можна поділити на такі, що здійснюються при: а) військових конфліктах; б) стихійних по­діях; в) аварійних ситуаціях; г) протиправних (у тому числі злочинних) діяннях; д) захисті працівників суду і правоохо­ронних органів, потерпілих, свідків та інших учасників кримі­нального процесу та ін.

    Наприклад, 23 грудня 1993 р. Верховна Рада України прий­няла закони України: а) про забезпечення безпеки осіб, які бе­руть участь у кримінальному судочинстві; б) про державний захист працівників суду і правоохоронних органів.

    Під забезпеченням безпеки осіб, які беруть участь у криміналь­ному судочинстві, тобто у виявленні, попередженні, припиненні, розкритті або розслідуванні злочинів, а також у судовому розгля­ді кримінальних справ, розуміється здійснення правоохоронними органами правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, житла, здоров'я та майна цих осіб від протиправних посягань, з метою створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя.

    Право на таке забезпечення безпеки шляхом застосування передбачених законом заходів, за наявності відповідних піде-, тав мають: а) особи, які заявили до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брали участь чи сприяли вияв­ленню, попередженню, припиненню і розкриттю злочинів; б.) потерпілий та його представник у кримінальній справі; в) підозрюваний, обвинувачений, їх захисники і законні пред­ставники; г) цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі про відшкодування шкоди, завданої зло­чином; д) свідок; є) експерт, спеціаліст, перекладач і понятий; є) члени сімей та близькі родичі перелічених осіб, якщо шля­хом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства¹.

    Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві: Закон України від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради. - 1994. -№ 11.-Ст. 51.

    -177-

    Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» встановлює систему особливих захо­дів державного захисту працівників суду і правоохоронних ор­ганів від перешкоджання виконанню покладених на них зако­ном обов'язків і здійсненню наданих прав, а так само від по­сягань на життя, здоров'я, житло і майно зазначених осіб та іх близьких родичів у зв'язку із службовою діяльністю цих пра­цівників.

    До правоохоронних органів Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» відносить органи: прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, мит­ні, охорони державного кордону, державної податкової служ­би, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони та інші, які здійснюють правозасто-совну або правоохоронну'функції.

    Відповідно до цього Закону України захисту підлягають пра­цівники: а) суду і правоохоронних органів; б) Антимонополь­ного комітету України. Особливий захист щодо цих працівни­ків застосовується за умови, якщо вони беруть безпосередню участь відповідно у: а) розгляді судових справ у всіх інстан­ціях; б) провадженні та розслідуванні кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення; в) оперативно-розшуковій діяльності; г) охороні громадського порядку і гро­мадської безпеки; д) виконанні вироків, рішень, ухвал і поста­нов судів, постанов органів дізнання і попереднього слідства та прокурорів; є) контролі за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через держав­ний і митний кордон України; є) нагляді та контролі за вико­нанням законів.

    До близьких родичів, які підлягають захисту, цей Закон від­носить батьків, дружину (чоловіка), дітей, рідних братів і сес­тер, діда, бабу, онуків, посягання на життя, здоров'я, житло і майно яких перешкоджає виконанню працівниками суду і пра­воохоронних органів покладених на них законом обов'язків і здійсненню наданих прав¹.

    Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради. - 1994. -№11.-Ст. 50.

    -178-

    Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завда­ної громадянинові незаконними діями органів дізнання, попе­реднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р. пе­редбачає відшкодування моральної і матеріальної шкоди в разі смерті особи, яка мала право на одержання такого відшкоду­вання її спадкоємцям'.

    Отже, національне законодавство зобов'язує державу та її державні органи захищати життя різних верств населення в Україні. Однак, разом з тим, міжнародно-правовий захист життя людини в Україні має посилюватися, і це обумовлено багатьма причинами.

    1. Кожен міжнародно-правовий документ є результатом ко­
    лективної праці фахівців та політиків різних країн світу, уза­
    гальнює мудрість різних народів та досвід теоретичних і прак­
    тичних надбань світової культури і науки.

    2. Для української держави і суспільства впровадження у
    практичну діяльність міжнародно-правових норм означає пере­
    хід від розмов про демократію до практичного її здійснення на
    підставі механізмів, що вироблені десятиліттями і століттями і
    випробувані на практиці багатьма цивілізованими країнами

    світу.

    3. Як член Ради Європи з 1995 р. Україна взяла на себе зо­
       бов'язання виконувати вимоги Європейської конвенції з прав
       людини, в тому числі й із захисту права людини на життя.

    4. Необхідно звертатися до міжнародно-правових докумен­
       тів з метою постійного оновлення національного законодавства
       про забезпечення права людини на життя².

    Міжнародно-правовий захист життя людини повинен здій­снюватися в Україні на рівні міжиародно-правових стандартів: а) Організації Об'єднаних Націй (ООН); б) Ради Європи та ОБОЄ; в) Співдружності Незалежних Держав (СНД); г) укра­їнському (національному).

    Відомості Верховної Ради. - 1995. - № 1. - Ст. 1.

    Шульга М. О. Міжнародний досвід захисту прав національних мен­шин // Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 21. - К., 1998. - С 6-7.

    -179-

    
    

    На рівні ООН вироблені та забезпечуються механізми захис­ту права людини на життя. Серед нормативно-правових доку­ментів, що регулюють міжнародні правовідносини у цій сфері, слід назвати Загальну Декларацію прав людини та Міжнарод­ний пакт про громадянські і політичні права. На європейсько­му рівні це, в першу чергу, Європейська конвенція з прав лю­дини, Прикінцевий акт наради з питань безпеки та співробіт­ництва в Європі. На рівні СНД це договори, що підписані Ук­раїною з незалежними державами, колишніми суб'єктами СРСР. До національного законодавства України, що закріплює механізми захисту права людини на життя, відносяться Кон­ституція і закони України. Наприклад, законом України від 22 лютого 2000 р. відмінено смертну кару в Україні за вчинен­ня злочину і замінено довічним позбавленням волі. Прийнято і діє низка інших законів, спрямованих на захист права людини на життя.

    Отже, Україна активно діє на міжнародному, регіональному та національному рівні, створюючи умови, охороняючи та за­хищаючи право людини і громадянина на життя. Існує, що­правда, ряд проблем у плані активнішого впровадження між­народно-правових норм у національне законодавство, але для цього потрібен час і економічний добробут.

    Право людини на повагу до її гідності (ет. України) с продовженням і певни& проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або прини­жуючих гідність видів поводження і покарання'. Воно має аб­солютний характер у тому розумінні, що принижувати гідність людини заборонено у будь-якому випадку (навіть щодо злочин­ців чи агресорів). До того ж це право діє ще до народження дитини, яка знаходиться в утробі матері, а також після смерті людини. Охорона гідності людини є обов'язком держави. Справи, що виникають з цього приводу, як правило, вирішу­ються судом, який, враховуючи 'їх характер, повинен зобов'я­зувати порушників спростувати відомості, що порушують гід-

    Права людини: Міжнародні договори України, декларації, докумен­ти / Упоряд. Ю. К. Качуренко. - 2-е вид. - К., 1992. - С 92-108.

    ність людини, компенсувати їй не лише втрачену вигоду, а й моральну шкоду.

    До того ж ч. З зазначеної статті забороняє піддавання будь-якої» людини медичним., науковим чи іншим дослідам без. її вільної згоди, що відповідає ст. 7 Міжнародного пакту про гро­мадянські і політичні права, а відтак може здійснюватись тіль­ки за згодою¹ дієздатної, повнолітньої людини і ні в якому разі не являти собою катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання.

    Право на свободу та особисту недоторканність передбачене ст. 29 Конституції України. Воно неодноразово закріплювалось міжнародним співтовариством у різних міжнародно-правових документах, зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 3). Міжнародному пакті про громадянські і полі­тичні права 1966 р. (ст. 9), Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. (ст. 5). Це право вста­новлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть перейти лише у випадках, прямо передбачених законом (тримання осо­би під вартою, арешт тощо).

    Конституція України значною мірою демократизувала сам процес вжиття заходів, що обмежують свободу людини, її осо­бисту недоторканність, Це полягає у тому, що тільки суд своїм вмотивованим рішенням і лише на підставі чинного законодав­ства може дозволити арешт людини й тримання її під вартою.

    До того ж з метою реалізації цього права держава гарантує кожній особі з моменту затримання право на захист власними силами, а для цього їй має бути повідомлено про мотиви ареш­ту чи затримання, роз"яснено права, надано можливість з мо­менту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника, оскаржити в суді своє затри­мання, повідомити родичів.

    Сутність права на недоторканність житла ст. ЗО Конституції України полягає в тому, що ніхто не має права без'підстав, пе­редбачених у законі, увійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. При цьому під житлом.слід розуміти не тільки відповідну кімнату, квартиру, жилий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими особа користується у повсяк­денному житті.

    
    

    -180-

    -181

    Право недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасово­го мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.

    Конституція України у ст. ЗІ закріпила право кожного на таємницю' листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом. Вони обумовлені ви­ключно гуманною метою — запобігти злочину або з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи. До того ж слід враховувати, що ці винятки можливі лише тоді, якщо іншим способом одержати інформацію, необхідну для розсліду­вання тієї або іншої кримінальної справи, захисту людини, сус­пільства і держави від злочинних посягань, неможливо.

    Необхідно також звернути увагу на те, що в Конституції конкретизовано форми кореспонденції: телеграфна, листуван­ня, телефонні розмови та інші, наприклад електронна пошта. За порушення права на таємницю листування винна особа мо­же бути притягнута до кримінальної відповідальності згідно зі ст.. 163 КК України. Право, що розглядається, конкретизується та деталізується статтями 20, 185 і 187 КПК України.

    Право на невтручання в особисте і сімейне життя, що перед­бачене ст. 32 Конституції України, пов'язане з гарантуванням її "особистої та сімейної свободи, особистої та сімейної таємни­ці. Винятки щодо нього можуть бути передбачені лише Кон­ституцією України. Формулюючи це право, законодавець ви­ходить з того, що кожна людина унікальна, індивідуальна, є суб'єктом великої кількості неформальних зв'язків, носієм приватних інтересів, що є її особистою справою. До того ж, закріплюючи його на конституційному рівні, держава надає можливості особі контролювати інформацію про себе, про чле­нів своєї сім'ї та родину, а в разі необхідності припинити роз­голос небажаної інформації, тобто певною мірою бути неза­лежною щодо інших людей, іх колективів, суспільства і держа­ви у цілому.

    У частині 2 вказаної статті встановлено заборону збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інфор­мації про особу без її згоди. 1 Іри цьому під інформацією про особу слід розуміти сукупність документованих або публічно

    -182-

    оголошених відомостей про неї. Наприклад, про її національ­ність, освіту, стан здоров'я, захворювання тощо. А під конфі­денційною інформацією слід розуміти відомості з обмеженим доступом, що знаходяться у володінні, користуванні або розпо­рядженні окремих фізичних чи юридичних осіб.

    Частина 3 ст. 32 Конституції України встановлює право кожного громадянина ознайомлюватись в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, що не є державною або іншою захище­ною законом таємницею. Тобто всі державні органи, органи місцевого самоврядування, установи й організації, які мають таку інформацію, зобов'язані надавати її, за винятком відо­мостей, що є державною або іншою захищеною законом таєм­ницею.

    У частині 4 ст. 32 Конституції України закріплено: право спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї; право вимагати вилучення будь-якої інформації; право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням не­достовірної інформації, що підкріплюється ст. 49 Закону Ук­раїни «Про інформацію». Гарантією здійснення цього, права є ст. 182 КК України.

    Право на свободу пересування, вільний вибір місця прожи­вання, право вільно залишати територію України ст. 33 Кон­ституції України поширюються як на громадян України, так і на всіх інших осіб, які перебувають на території України на за­конних підставах. Конституційне закріплення цих прав є важ­ливою ознакою демократичної сутності держави, однак зазна­чимо, що право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України не ви­ключає необхідності додержання реєстраційних та деяких інших правил, що існують в Україні.

    Так, право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України щодо іноземних громадян здійснюються з певними обмеженнями, що передбачені Законом України «Про правовий статус інозем­ців» від 4 лютого 1994 р. Ці обмеження обумовлені необхідніс­тю забезпечення безпеки України, охорони громадського по-

    -183-

    рядку, здоров'я, в умовах воєнного або надзвичайного стану тощо. Цей Закон передбачає також випадки, коли іноземцям може бути заборонено виїзд з території Украши через те, що

    стосовно їх ведеться дізнання, досудове слідство або розгля­дається кримінальна справа тощо.

    Згідно з ч. 2 ст. 33 Конституції України і Законом України «Про порядок виїзду з Украши і в'їзду в Украшу громадян Ук­раїни» від 21 січня 1994 р. громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну, а державні органи Украши зобов'язані надавати допомогу своїм громадянам у цьому питанні.

    Головні ідеї ст. 34 Конституції Украши відповідають Міжна­родному пактові про громадянські і політичні права, де записа­ло, що кожна людина має право на свободу думки (ст. 18) та безперешкодно додержуватися своїх поглядів і вільно 'їх вис­ловлювати (ст. 19), а також п. 1 ст. 10 Європейської концепції про захист прав і основних свобод людини, у якому зафіксова­но, що кожна людина має право на свободу виявлення по­глядів.

    Загалом право на свободу думки і слова, на вільне виражен­ня своїх поглядів і переконань означає свободу збирати, збері­гати, використовувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за • допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір, без втручання держави та інших со­ціальних інституцій. Разом з тим ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або ж кінопідприємства, але забороняє у сукупності з ч. З ст. 15 Конституції здійснення в Україні цензури.

    Вона є гарантом духовної і творчої свободи, не обмеженої обов'язковою ідеологією. А тому з положень цієї статті випли­ває можливість доступу до засобів масової інформації політич­них партій і рухів, громадських організацій, профспілок, окре­мих людей.

    При цьому, слід зрозуміти, що свобода думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань тільки тоді є реальни­ми, коли вони спираються на право вільно збирати, викорис­товувати і поширювати інформацію у будь-який спосіб на свій

    -184 -

    вибір, що має забезпечуватися державою шляхом сприяння - створенню розгалуженої і розвинутої системи, державних і не­державних засобів масової інформації, інших її джерел, дер­жавного переслідування всіх соціальних суб'єктів, що пере­шкоджають вільному отриманню і поширенню інформації. : , Під інформацією, згідно з Законом Украши «Про інформа­цію» від 2 жовтня 1992 p., розуміють документовані або пуб­лічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середо­вищі Основними видами інформації є: статистична, масова, про діяльність державних органів влади і місцевого самовряду­вання, правова, про особу, довідково-енциклопедичного харак­теру, соціологічна, а основними видами діяльності з нею є: по-перше, її одержання — це набуття, придбання, накопичення інформації; по-друге, її використання — це задоволення влас­них інформаційних потреб; по-третє, її поширення — це-поши­рення, обнародування, оголошування інформації і, по-четвер­те, зберігання — це забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

    Принагідно хотілося б зазначити, що, враховуючи надзви­чайну важливість інформації в життєдіяльності суспільства, за­конодавство передбачає певний режим доступу до неї. Під ос­таннім розуміють встановлений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації. Згідно з цим порядком інформація поділяється на відкриту і з обмеженим доступом.

    . Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом: сис­тематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях; по­ширення її засобами масової комунікації; безпосереднього її надання державними органами та юридичними особами. У будь-якому разі обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом.

    Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режи­мом поділяється на конфіденційну і таємну. Конфіденційна — це така інформація, що знаходиться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і по­ширюється за їх бажанням відповідно до передбачених ними .умов.

    -185 -

    До таємної належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу, передбачену законом, таємни­цю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і дер­жаві. Саме тому в ч. З ст. 34 Конституції України передбачено, що здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вира­ження своїх поглядів і переконань може бути обмежене зако­ном в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку з метою запобігання заворушен­ням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошен­ню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

    Положення ст. 35 Конституції України відповідають змістові ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ст. 9 Європейської конвенції про захист прав і основних сво­бод людини.

    Кожен має право на свободу світогляду та віросповідання. Це право гарантується державою всім особам, які перебувають на території України, і вбирає у себе як право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, так і безперешкод­но відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Виходячи з цього, можна стверджувати, що до змісту цієї статті закладено і га­рантію мати, приймати і змінювати релігію або переконання на власний вибір, право віруючих відкрито поширювати свої релігійні переконання та право тих, хто не сповідує ніякої ре­лігії, на поширення атеїстичних переконань. Така редакція цієї статті спрямована на консолідацію Українського народу, на усунення міжконфесійних суперечок і поділу суспільства на ві­руючих та атеїстів, на надання кожному, незважаючи на його ставлення до релігії, рівних прав та можливостей, на прищеп­лення суспільству віротерпимості, а загалом на забезпечення взаєморозуміння, спокою та злагоди серед усього населення.

    Дія цієї статті Конституції деталізується Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 p., де підкреслюється рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії, йдеться про поняття релігійних ор­ганізацій, їх майновий стан, права, трудову діяльність у релі-

    -186-

    гійних організаціях, співвідношення державних органів і релі­гійних організацій. Так, до релігійних організацій цей Закон відніс релігійні громади, управління і центри, монастирі, релі-• гійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні нав­чальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вище­названих релігійних організацій. Наприклад, релігійна громада — це релігійна організація віруючих одного й того самого культу, віросповідання, напрямку, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою задоволення релігійних потреб. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким чинним в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Релігійні організації, керівні центри яких знахо­дяться за межами України, можуть керуватися у своїй діяль­ності настановами цих центрів, якщо при цьому не порушуєть­ся чинне законодавство. Релігійні управління і центри мають право засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), а також створювати духовні навчальні за­клади для підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм релігійних спеціальностей, які діють на підставі своїх статутів (положень).

    Релігійна організація визнається юридичною особою з мо­менту реєстрації її статуту (положення), який не повинен су­перечити чинному законодавству.

    Упродовж цього ч. 2 статті, що коментується, встановлює, що право на свободу світогляду та віросповідання може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського по­рядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і сво­бод інших людей. А це практично означає, що будь-яке обме­ження цього права можливе тільки щодо конкретних релігій­них організацій і тільки у законодавчій формі.

    Відповідно до ч. З ст. 35 Конституції України церква і релі­гійні організації в Україні відокремлені від держави. Держава не втручається в діяльність релігійних організацій, що здій­снюється в межах закону, не фінансує діяльності будь-яких ре­лігійних організацій. У свою чергу останні не мають права бра­ти участь у діяльності політичних партій, надавати політичним партіям фінансової підтримки, висувати кандидатів до органів

    -187-

    державної влади тощо, хоч кожний окремий священнослужи­тель як громадянин України має рівне з усіма іншими грома­дянами право на участь у політичному житті. Проте релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, використовуючи засоби масової інформації. '•• Школа, як і загалом державна система освіти, в Україні ві­докремлена від церкви (релігійної організації), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається гро­мадянам незалежно від їх ставлення до релігії. -Громадяни мо­жуть здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими.

    'Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'яз­кова. Всі релігії, віросповідання та релігійні організації є рів­ними перед законом.

    Частина 4 вказаної статті регламентує, що ніхто не може бу­ти звільнений від своїх обов"язків перед державою або відмо­витись від виконання законів за мотивами релігійних переко­нань. Отже, заміна виконання одного обов'язку іншим з моти­вів релігійних переконань допускається лише у випадках, пе­редбачених у законодавстві. Виходячи з встановленого державою загального військового обов'язку та гарантованої свободи світогляду і віросповідання, передбачено правові підс­тави альтернативної служби, що визначається як державна служба поза збройними силами чи військовими формуваннями.

    Головна особливість політичних прав і свобод полягає в то­му, що їх носіями є тільки громадяни України. Разом з тим слід підкреслити,' що політичні права й свободи мають само­стійне значення, свідченням чого є існування і дія Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права. Навіть назва цього документу свідчить про тісний взаємозв'язок і певну спо­рідненість цих прав. Вони відрізняються лише за деякими особливостями їх змісту, що дозволяє з загальної групи полі­тичних прав і свобод виділити окремі права, що притаманні тільки громадянам України (громадянські права).

    Отже, громадянські права висвітлюють правовий зв'язок особи з Українською державою, що характеризується повно­тою взаємних прав, обов'язків та відповідальності, а політичні

    -188-

    Г

    права і свободи — це вид і міра можливої поведінки у сфері по­літики.

    Хотілося б також зазначити, що значною мірою політичні права і свободи можуть бути реалізованими лише завдяки участі громадян у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур. До політичних прав і свобод належать: право на об'єднання у по­літичні партії та громадські організації (ст. 36 Конституції Ук­раїни); право брати участь в управлінні державними справа­ми, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно оби­рати і бути обраному до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38); право на мирні збори, мі­тинги, походи та демонстрації (ст. 39); право направляти інди­відуальні чи колективні письмові звернення або особисто звер­татися до органів державної влади, органів місцевого самовря­дування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).

    Право на об'єднання в політичні партії та громадські органі­зації, передбачене ст. 36 Конституції України, дає змогу грома­дянам брати активну участь у політичному житті суспільства. При цьому відповідно до Закону України «Про об'єднання гро­мадян» від 16 червня 1992 р. політичною партією слід вважати таке об'єднання громадян — прихильників певної загальнона­ціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування. А громадська організація — це об'єднання громадян для задо­волення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних та інших спільних

    інтересів.

    Держава гарантує свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації за винятком обмежень, встановлених за­коном в інтересах національної безпеки та громадського поряд­ку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод

    інших людей.

    Відповідно до ч. 2 згаданої статті, політичні партії мають сприяти формуванню і виявленню політичних інтересів і полі­тичної волі громадян. Вони відповідно до чинної Конституції і •законів України «Про вибори народних депутатів України»,

    -• 189 -

    «Про вибори Президента України», «Про вибори депутатів Вер­ховної Ради Автономної Республіки Крим», «Про вибори депу­татів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», ви­сувають своїх кандидатів на виборах до органів державної вла­ди і місцевого самоврядування. Разом з тим Конституція вста­новлює певні обмеження щодо членства у політичних партіях. По-перше, вона визначає, що членами політичних партій мо­жуть бути тільки громадяни України, а, по-друге, прямо перед­бачає, що існують й інші обмеження щодо такого членства, що встановлюються нею безпосередньо та законами України. Во­ни стосуються, наприклад, військовослужбовців, працівників міліції, суду тощо.

    Враховуючи те, що професійні спілки є наймасовішою гро­мадською організацією, ч. З зазначеної статті закріплює право громадян на участь у діяльності професійних спілок з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтере­сів. Професійні спілки об'єднують громадян за спільністю їх інтересів за характером 'їх професійної діяльності та утво­рюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їхніх членів. Незалежно від їх належності всі професійні спіл­ки мають рівні права, Обмеження щодо членства у них, так само, як і в політичних партіях, встановлюється виключно Конституцією і законами України.

    Конституція України передбачає у ч, 4 ст. 36, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання гро­мадян чи обмежений у правах за належність чи неиалежність до політичних партій або громадських організацій, а також у ч. 5 цієї статті проголошує принцип рівності об'єднань грома­дян перед законом у тому розумінні, що держава створює рівні можливості для діяльності об'єднань громадян.

    Стаття 37 Конституції України є логічним продовженням попередньої статті, оскільки регламентує заборону щодо утво­рення і діяльності політичних партій та громадських організа­цій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію неза­лежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжет-

    -190-

    нічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і сво­боді; людини, здоров'я населення.

    При цьому слід-звернути увагу на те, що забороняється ут­ворення та діяльність таких об'єднань громадян, підставами для чого можуть бути і програмні цілі, і безпосередні дії. Тоб­то, якщо в програмних документах громадських об'єднань, по­даних до реєстрації, передбачатимуться програмні цілі, що су­перечать вимогам цієї статті Конституції України або іншій статті (статтям) законів України, Міністерство юстиції зо­бов'язано відмовити їм у реєстрації. Якщо ж будуть виявлені аналогічні дії, то заборона такої діяльності об'єднань громадян здійснюється в судовому порядку, відповідно до ч. 4 ст. 37 Конституції України.

    Відповідно до положення, що зафіксоване у ч. 2 цієї статті, політичні партії та громадські організації не можуть мати будь-яких воєнізованих формувань. А це означає проголошення конституційної вимоги про те, що політичну владу необхідно здобувати лише через вільні демократичні вибори.

    Водночас, відповідно до ч. З ст. 37 не допускається створен­ня і діяльність організаційних структур будь-яких політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих ор­ганах місцевого самоврядування, військових формуваннях Збройних Сил, органах СБУ, прокуратури, ОВС тощо, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

    Право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування, визначені у частинах 1 і 2 ст. 38 Конституції України, є одними з головних політичних прав громадянина. Конкретніше це означає право на участь у вирішенні державних справ шляхом участі в управ­лінському протесі в різних якостях: виборця, що обирає пред­ставницькі органи державної влади й місцевого самоврядуван­ня; кандидата, що балотується до них; депутата зазначених ор­ганів; учасника всеукраїнського та певних місцевих референ-

    -191-

    думів; державного, службовця; службовця органів місцевого са­моврядування.

    Слід наголосити, що положення цієї статті Конституції Ук­раїни конкретизують ряд інших її статей, зокрема статтю 5, яка встановлює, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи дер­жавної влади й органи місцевого самоврядування. До того ж це право конкретизується у різних законах, що вже частково згадувались, а саме — про вибори до представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування, про всеукраїнський та місцеві референдуми, про державну службу тощо.

    Хотілося б також звернути увагу, що під державною служ­бою, про яку йдеться у ч. 2 ст. 38 Конституції України, відпо­відно до Закону України «Про,державну службу» від 16 грудня 1993 р. хлід розуміти вид трудової діяльності, що полягає в практичному здійсненні державних функцій працівниками державного апарату, які обіймають за виборами, призначен­ням або конкурсом посади в державних установах і одержують винагороду за свою працю¹. Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової й національної належності, статі, по­літичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які здобули відповідну освіту і професійну підготовку та про­йшли у встановленому порядку відбір за конкурсом або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

    Закон України «Про місцеве самоврядування», виходячи з настанов Конституції України та Європейської хартії про міс­цеве самоврядування, регулює питання щодо прийняття грома­дян до служби в органах місцевого самоврядування,

    Право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітин­ги Г походи та демонстрації передбачено ч. І ст. 39 Конституції України. Воно дає громадянам можливість вільно обговорюва­ти різні актуальні питания політичного, економічного, соціаль­ного, культурного, державного та іншого суспільного розвитку,

    ¹ Закон України .«Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради. - 1993. - № 52. - Ст. 490.

    -192-

    а також певною мірою протидіяти будь-яким антидемократич­ним проявам, порушенням прав людини тощо. Це право є за­гальновизнаним, зокрема воно передбачене у ст. 11 Європей­ської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

    Звертає на себе увагу регламентація конституційного поряд­ку його здійснення. Збори, мітинги, походи й демонстрації по­винні бути мирними, іх учасники не мати зброї, про проведен­ня таких заходів повинні бути завчасно сповіщені органи вико­навчої влади чи органи місцевого самоврядування.

    Конституція України у вказаній статті встановлює певні об­меження щодо реалізації цього права. Насамперед слід зазна­чити, що воно поширюється тільки на громадян України. Крім того, його реалізація може обмежуватись судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадсько­го порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам;, для охорони здоров'я населення або • захисту прав і свобод інших людей. Тобто повноцінна регламентація цього права ви­магає її конкретизації у спеціальному законі.

    Право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, передбачене ст. 40 Конституції України. Його суть полягає в гарантованій державою можливості кожній осо­бі особисто і безпосередньо звертатися, а також направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення до державних органів, органів . місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, з [пропозиціями про поліпшення 'їх роботи, зауваженнями, зверненнями, критикою "їх роботи.

    Це право поширюється на всіх осіб (іноземних громадян, осіб без громадянства)" і не обмежується ніякими умовами, процедурами, обов'язками. Більше того, перелічені у цій статті органи, посадові та службові особи' зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений Зако­ном України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. строк¹.

    Закон України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 47. - Ст. 256.

    7 3—50

    -193-

    Економічні права і свободи — це можливості людини і гро­мадянина у сфері виробництва, розподілу, обміну і викорис­тання матеріальних благ. Вони мають надзвичайне значення в житті людини. Адже саме вони повинні гарантувати економіч­ну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості. Водночас саме здійснення цих прав дає змогу характеризувати державу як соціальну, тобто таку, яка забезпечує достатньо високий рівень життя для своїх громадян. До системи економічних прав Конституція України відносить: право кожного володіти, користуватися, розпоря­джатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право на підприємницьку діяль­ність (ст. 42); право на працю (ст. 43); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44); пра­во на відпочинок (ст. 45).

    Право кожного володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності повинно розумітися так, що кожна людина має пра­во щодо своїх матеріальних та духовних цінностей, по-перше, фактично їх утримувати, по-друге, використовувати їх корисні властивості, по-третє, вирішувати їх юридичну долю. Слід звернути увагу на термін «своїх», він вказує, що йдеться, на­самперед, про приватну власність. Остання є основою грома­дянського суспільства, розвитку ринкових відносин.

    Приватна власність набувається у порядку, передбаченому Цивільним кодексом, Законами України «Про власність» від 7 лютого 1991 року, «Про підприємства в Україні» від 27 бе­резня 1991 р., «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. та іншими, на що вказує ч. 2 цієї статті.

    Для задоволення своїх потреб громадяни можуть користува­тися об'єктами права державної та комунальної власності від­повідно до закону, наприклад, закладами народної освіти, охо­рони здоров'я, шляхами, мостами тощо.

    Конституція України у ч. 4 ст. 41 проголосила право при­ватної власності непорушним, а тому встановила правило, від­повідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. А звідси випливає положення про те, що при­мусове відчуження об'єктів права приватної власності може

    -194-

    бути застосовано як виняток з мотивів суспільної необхідності,

    на підставі та в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відшкодування таких об'єктів з наступним повним відшкоду­ванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. До речі, такі випадки передбачені, зокре­ма Цивільним кодексом України, Законом України «Про влас­ність», а порядок — ЦПК України.

    У певних випадках до власника може бути застосовано кон­фіскацію майна, однак лише за рішенням суду, у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

    Власник щодо свого майна має право вчинити будь-які дії, за винятком тих, що заборонені Конституцією та законами Ук­раїни. Ці положення поширюються й на інтелектуальну влас­ність.

    Право на підприємницьку діяльність передбачене ст. 42 Конституції України. При цьому під підприємництвом розу­міють самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ри­зик, не заборонену законом діяльність з виробництва продук­ції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

    Підприємницькою діяльністю можуть займатися громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, однак вона обмежується законом щодо депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. До того ж, відповідно до Закону України «Про підприємництво», забороняється зайняття підприємниць­кою діяльністю військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки тощо.

    Держава регулює порядок здійснення підприємницької діяльності, для цього: забезпечує захист конкуренції; не допу­скає зловживання монопольним становищем; неправомірне об­меження конкуренції та недобросовісну конкуренцію. З цією метою прийняті Закони України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємниць­кій діяльності» та «Про Антимонопольний комітет України». Водночас держава піклується не тільки про виробників, а й

    7* -195 -

    про споживачів, на що спрямована ч, 4 згаданої статті, а та­кож Закон України «Про захист прав споживачів».

    Конституцією України у ст. 43 проголошено право на працю відповідно до ст. 23 Загальної декларації прав людини. Повно­важенням, що з нього випливає, є можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава регулює відносини у сфері здійснення праці шляхом того, що: створює умови для повною здійснення громадянами права на працю; гарантує рівні мож­ливості у виборі професії та роду трудової діяльності; реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і пере­підготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

    Людина може займатися, будь-яким видом трудової діяль­ності, а може й не брати в ній участі, оскільки Конституція за­бороняє використання примусової праці. Природно, за таких умов людина вільна залишити роботу в тій чи іншій організа­ції, перейти на іншу роботу, займатися індивідуальною трудо­вою діяльністю, підприємництвом, будь-якою не забороненою законом діяльністю.

    Заборона примусової праці не поширюється на умови війсь­кової або альтернативної (невійськової) служби, працю, що пов'язана з виконанням судового вироку чи іншого рішення або необхідна за надзвичайних умов.

    Кожен власник засобів виробництва, що організує працю трудового колективу або окремих трудівників, зобов'язаний за­безпечити безпечні й здорові умови праці, її оплату не нижчу за визначену Законом України «Про оплату праці».

    Особливу увагу Конституція приділяє умовам праці жінок і неповнолітніх, піклуючись про 'їхнє здоров'я. Основний закон і чинне законодавство гарантують громадянам захист від неза­конного звільнення, вимагають своєчасної сплати винагороди за працю.

    Право на страйк, відповідно до ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та ст. 44 Консти­туції України, належить тільки тим, хто працює для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, що не виконуються роботодавцем, у тому числі й державою. Страйк є крайнім за­собом вирішення колективного трудового спору, а тому за пев-

    - 196 -

    них умов і у визначених законодавством галузях народного господарства він забороняється. До того ж Конституція Украї­ни вимагає при йог'о проведенні врахування необхідності забез­печення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей,

    Брати чи не брати участі у страйку вирішує кожен праців­ник добровільно відповідно до Закону України «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)». Страйк може бути визнаний незаконним на підставі рішення суду, що зобов'язує трудові колективи його припинити.

    .Право на відпочинок проголошено ст. 45 Конституції Украї­ни, ст. 24 Загальної декларації прав людини, ст. 7 Міжнарод­ного пакту про економічні, соціальні і культурні права-. Воно деталізується Кодексом законів про працю України. Загалом під відпочинком розуміють час, вільний від виконання трудо­вих обов'язків, що використовується працівником на власний розсуд. Це право забезпечується; наданням днів щотижневого відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки; встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і вироб­ництв; скороченої тривалості роботи у нічний час. До того ж, намагаючись врегулювати найважливіші аспекти права відпо­чинку на законодавчому рівні. Конституція встановила, що максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихіяні та свят­кові дні, а також інші, маються на увазі найважливіші, умовк здійснення цього права визначаються законом.

    Соціальні права і свободи — це можливості людини і грома­дянина із забезпечення належних соціальних умов життя, Цим і пояснюється їх значення. До системи соціальних прав і сво­бод Конституція України відносить: право на соціальний за­хист {ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48); право на охо­рону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст, 50); свободу шлюбу та рівності прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї (ст. 51); право рівності дітей у своїх правах (ст. 52).

    -197-

    Право громадян на соціальний захист, що передбачене ст. 46 Конституції України, включає: 1) право на забезпечен­ня їх у разі повної, часткової (інвалідність) або тимчасової втрати працездатності; 2) право на забезпечення їх у разі втра­ти годувальника: 3) право на забезпечення їх у разі безробіття з незалежних від них обставин; 4) право на забезпечення їх у старості; 5) право на забезпечення їх в інших випадках, перед­бачених законом.

    Йдеться, насамперед, про Закон України «Про пенсійне за­безпечення», який встановлює: пенсії за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника, за вислугу років, а також соціальні пенсії, що призначаються і виплачуються непрацез­датним громадянам за відсутності у них права на трудову пен­сію. Слід згадати також і Закон України «Про зайнятість насе­лення», який визначає основи захисту населення від безро­біття.

    Право на соціальний захист гарантується: загальнообов'яз­ковим державним соціальним страхуванням за рахунок стра­хових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних за­кладів для догляду за непрацездатними. Щодо цього доцільно згадати основні положення Концепції соціального забезпечен­ня населення України, яка схвалена постановою Верховної Ра­ди України від 21 грудня 1993 р. і затверджує такі види со­ціального страхування: страхування на випадок безробіття; медичне страхування; страхування від нещасних випадків на виробництві; пенсійне страхування. Крім цього, Концепція пе­редбачає виплату соціальної допомоги непрацездатним.

    Конституція встановлює також, що пенсії, інші види со­ціальних виплат та допомоги, якщо вони є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму.

    Відповідно до ст. 47 Конституції України кожна людина має право на житло. Це право реалізується шляхом створення дер­жавою умов, за яких кожний громадянин матиме змогу побу­дувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Для цього існують: державний житловий фонд; громадський

    - 198-

    житловий фонд; фонд житлово-будівельних кооперативів; індивідуальний житловий фонд.

    Громадянам, які потребують соціального захисту (інваліди, ветерани, багатодітні), житло надається з державного і гро­мадського житлового фонду, безоплатно або за доступну для них плату відповідно до Житлового кодексу України. Житло державного житлового фонду може буги приватизованим у по­рядку і на умовах, передбачених Законом України «Про при­ватизацію державного житлового фонду».

    Житлові права громадян охороняються законом. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підста­ві закону за рішенням суду.

    Право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, регла­ментоване ст. 48 Конституції України. Воно оцінюється насам­перед через одержувану заробітну плату — фіксовану винаго­роду, яку отримує працівник за виконану ним роботу, згідно з трудовим договором (контрактом). Заробітна плата, в ідеалі, і визначає життєвий рівень особи, тому приділено таку увагу до її нарахування і виплати.

    Так, згідно з Законом України «Про оплату праці» визна­чається мінімальна заробітна плата у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розрахунку на працездатну особу. Разом з тим непрацездатним громадянам (інвалідам, пенсіонерам), сім'ям з дітьми, одиноким матерям тощо надається державна допомога та пільги, що дає можли­вість збільшити їх життєвий рівень. Вдосконалення соціально­го захисту тих верств населення, які цього потребують,'— одна з найважливіших функцій демократичної, соціальної, правової держави.

    Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, встановлене ст. 49 Конституції України, є про­довженням і деталізацією ст. 12 Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні і культурні права. При цьому сутність права громадян на охорону здоров'я визначається ст. 6 Основ зако­нодавства України про охорону здоров'я, а саме — воно перед­бачає певний життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло; медичний догляд, соціальне обслуговування; безпечне для жит-

    -199-

    тя і здоров'я навколишнє природне середовище; безпечні й здо­рові умови праці, навчання, побуту і відпочинку тощо. Тобто це надзвичайно об'ємне і комплексне поняття, для повноцінно­го здійснення якого необхідне державне фінансування відпо­відних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм, що розробляються і здійснюються Кабінетом Міністрів України.

    Більше того, держава зобов'язується охопити громадян усі­ма видами медичного обслуговування: профілактичним, ліку­вально-діагностичним:, реабілітаційним, протезно-ортопедич-' ним, зубопротезним, доглядом за хворими, непрацездатними та інвалідами. При цьому в державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а їх існуючу мережу не може бути скорочено. Держава сприяє роз­виткові лікувальних закладів усіх форм власності.

    Комплексний підхід до охорони здоров'я зумовлює також обов'язок держави дбати про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя.

    Право на безпечне для глиття і здоров'я довкілля та на від­шкодування завданої порушенням цього права шкоди передба­чене от. 50 Конституції України. Остання розуміє під таким довкіллям стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується запобігання погіршенню екологічної об­становки і виникненню небезпеки для життєдіяльності насе­лення. Відповідно до Закону України «Про охорону навколиш­нього природного середовища» існують екологічні стандарти і нормативи визначення безпечного для життя і здоров'я довкіл­ля. Здійснення заходів щодо охорони довкілля забезпечується: їх фінансуванням; економічним стимулюванням такої діяль­ності; проведенням екологічних експертиз; державним контро­лем; відповідальністю тощо.

    Крім того, Конституція закріпила найважливіші екологічні права: право на відшкодування шкоди, заподіяної погіршен­ням стану довкілля; право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побу­ту; право на вільне її поширення та категоричну заборону її за­секречення.

    -200-

    Досить часто порушення права на безпечне довкілля призво­дить до заподіяння шкоди здоров'ю, майну, навколишньому природному середовищу. Закріплення можливості відшкоду­вання такої шкоди є одним із важливих механізмів забезпечен­ня права на безпечне навколишнє природне середовище і ра­зом з тим воно виступає як самостійне право громадян, перед­бачене ст. 50 Конституції України та ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».

    Безперечно, зазначений Закон займає центральне місце в системі екологічного законодавства України. Проте, як відомо, норми Закону спрямовані на регулювання відносин у сфері взаємодії суспільства і природи. Однак Конституція України значно розширила це коло, визначивши об'єктом правовідно­син навколишнє середовище в цілому. Тому предметом право­вого регулювання стають відносини органів влади, підпри­ємств, установ, організацій та громадян у сфері природокорис­тування та охорони навколишнього природного середовища. Цей Закон (ст. 11) гарантує забезпечення екологічних прав громадян, зокрема передбачає компенсацію у встановленому порядку шкоди, заподіяної здоров'ю і майну громадян внаслі­док порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. В законі (ст. 9) зазначено, що кожен громадянин України має право на подання до суду позовів що­до державних органів, підприємств, установ і організацій і гро­мадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище. Стаття 69 цього Закону конкретизує дане поло­ження особливостями застосування цивільної відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього при­родного середовища: така шкода підлягає компенсації, як пра­вило, в повному обсязі без застосування норм зниження розмі­ру стягнення та залежно від плати за такі забруднення та по­гіршення якості природних ресурсів. Особи, яким завдано та­кої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров'я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природ­них ресурсів до стану, придатного для використання за цільо­вим призначенням. Особи, які володіють джерелами підвище-

    -201-

    ної екологічної безпеки, зобов'язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих.

    Доцільною є необхідність відшкодування і моральної шкоди, наявність якої у даному разі незаперечна, хоч вона на даний момент і не передбачена зазначеним Законом, проте визна­чається в загальних рисах Цивільним кодексом України. Зок­рема ст. 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» зазначає, що кожен громадянин України має право на охорону здоров'я, що передбачає безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, та на відшкоду­вання заподіяної шкоди.

    Отже, право на відшкодування збитків від порушень права кожної людини на безпечне для життя і здоров'я довкілля по суті є конституційною гарантією судового захисту.

    Серед екологічних прав людини і громадянина в Україні важливе місце займає право вільного доступу до інформації про стан довкілля, оскільки така інформація необхідна для реалізації більшості інших екологічних прав. Вважається, що екологічною повинно бути визнано інформацію не лише про стан довкілля і джерела впливу на нього, а й про заходи, про­грами, спрямовані на охорону довкілля, результати їх здійс­нення, відомості про заходи юридичної відповідальності за по­рушення екологічного законодавства.

    Класифікуючи екологічну інформацію, слід враховувати існування основних шляхів доступу до неї:

    • самостійний збір інформації громадянами на підставі
      власних спостережень, аналізів;

    • опублікування або оголошення інформації відповідними
      державними органами (особливо у випадках надзвичайних
      екологічних ситуацій);

    • надання інформації на вимогу особи чи громадських еко­
      логічних організацій.

    Питання про повноту, оперативність, об'єктивність і своє­часність інформації мають принципове значення. Право на от­римання такої інформації закріплено у ст. 9 Закону «Про охо­рону навколишнього природного середовища», законах «Про

    -202-

    забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя насе­лення», «Основи законодавства України про охорону здоров'я», що передбачають право людини і громадянина на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я насе­лення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров'я та їх ступені, які, звичайно, можуть бути пов'язані з негативним впливом на навколишнє природне середовище.

    Закон України «Про інформацію» визначає можливість ви­користання таких видів інформації: статистичної, масової, правової, науково-енциклопедичної, особистої, а також інфор­мації державних органів та органів місцевого самоврядування.

    У Законі екологічну інформацію не виділено в окремий вид, а включено до інформації довідково-енциклопедичного харак­теру (ст. 24). Правовий режим інформації з питань екології, зазначений в ст. ЗО цього Закону, встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

    Отже, ст. 34 Конституції України гарантує кожному право вільно збирати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір.

    Право на поширення інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту є важливою умо­вою, що повинна давати можливість громадянам України ак­тивно втручатись у діяльність держави, інших юридичних і фі­зичних осіб з метою забезпечення відповідності її еколого-пра-вовим вимогам. Воно закріплено у статтях 34 та 50 Конститу­ції України. Порушення цього права спричиняє серйозні негативні наслідки, зокрема, такі, як нехтування проблеми ви­вчення наслідків екологічних катастроф, на довкілля, що не дає можливості вивчати причини цих трагедій та здійснювати заходи щодо їх запобігання. Нарешті, наслідком порушення цього права можна вважати і значні людські жертви під час екологічних катастроф та на територіях, що зазнали екологіч­ного лиха.

    Це право прямо залежить від екологічного інформаційного забезпечення, під яким розуміють урегульовану екологічним законодавством діяльність спеціально уповноважених органів щодо подання, збору, узагальнення та обнародування відомос­тей про екологічну, в тому числі радіаційну, обстановку та стан

    -203-

    захворюваності населення. До правових форм екологічного інформаційного забезпечення належать:

    • поточна інформація про стан навколишнього природного се­
      редовища;

    • узагальнена комплексна інформація про екологічну, в т. ч.
      радіаційну, обстановку;

    • узагальнена комплексна інформація про стан захворюванос­
      ті населення внаслідок негативного впливу забруднення дов­
      кілля;

    • прогнози поширення забруднення;

    • інформація про наслідки і результати ліквідації надзвичай­
      них екологічних ситуацій;

    • • інформація про притягнення винних осіб до відповідальності

    та ін.

    Охорона екологічних прав людини, що давно переросла з біологічної в соціальну проблему, не може бути вирішена без екологічної пропаганди, Екологічна пропаганда — це вплив на світогляд, орієнтацію, поведінку та настрої населення з метою послаблення дій, спрямованих на завдання шкоди навколиш­ньому природному середовищу, як довкіллю, де проживає лю­дина, а також формування природоохоронних переконань, знань, навичок, соціальної активності людей для дій, спрямо­ваних на забезпечення існування сприятливого навколишнього середовища. Екологічна пропаганда часто економічно вигідні­ший та ефективніший спосіб захисту природи, ніж інші. Іноді ця пропаганда стає єдиним способом охорони природи.

    Завдання екологічної пропаганди: 1) вирішення локальних питань забезпечення екологічних прав (наприклад, завдяки роз'яснювальній роботі серед туристів у США кількість пожеж у лісах зменшилася на 50 відсотків); 2) з метою широкої еко­логічної освіти та виховання; 3) для активізації природоохо­ронних дій; 4) зміни антиприродних стереотипів, поглядів та уявлень.

    Отже, широкомасштабна пропагандистська робота, яка і с практичним проявом права на поширення екологічної інфор­мації, що здійснюється через засоби масової інформації, поряд з удосконаленням правового регулювання питань, пов'язаних з реалізацією людиною і громадянами своїх екологічних прав,

    -204-

    повинна сприяти зростанню еколого-правової свідомості насе­лення, активізації діяльності у сфері охорони довкілля, вирі­шенню складних екологічних проблем нашої держави.

    Одним з екологічних прав є недопустимість з боку будь-кого засекречення екологічної інформації. Закон України «Про інформацію» регулює питання такої інформації та інформуван­ня. Важливим є те, що Закон визначає екологічну інформацію як один з основних видів інформаційної діяльності. Відповідно до ст. І Закону, інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у сус­пільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Будь-яка інформаційна діяльність здійснюється відповідно до закріплених Законом принципів, до яких відносяться:

    • гарантованість^права на інформацію;

    • відкритість, допустимість та свобода обміну інформацією;
      

    '• об'єктивність та достовірність;

    • повнота і точність;

    ^в законність одержання, використання, поширення та збері­гання інформації.

    Окремі питання екологічного інформування регулюються постановою Ради Міністрів Української РСР «Про порядок і періодичність обнародування відомостей про екологічну, в тому числі радіаційну, обстановку та стан захворюваності населен­ня» від 28 квітня 1990 р. Повна й об'єктивна інформація за­лежить від даних державного моніторингу навколишнього природ­ного середовища, порядок здійснення якого регулюється затвер­дженим постановою Кабінету Міністрів України положенням.

    Отже, процедурою обнародування екологічної інформації можна вважати визначений законодавством порядок подання, розгляду, узагальнення та доведення до відома органів держа­ви і громадськості відомостей про використання природних ре­сурсів, негативного впливу різних видів діяльності на навко­лишнє природне середовище і здоров'я людей та стан захворю­ваності населення.

    Повнота і достовірність інформації в кожному конкретному випадку мають визначатись лише спеціалістами. Згідно з Зако­ном «Про інформацію» за режимом доступу вона поділяється на відкриту та інформацію з обмеженим доступом (наприклад,

    -205-

    таємну). Стаття 6 Закону України «Про державну таємницю» закріплює положення про те, що не може бути віднесена до державної таємниці інформація про стихійні лиха, катастрофи та інші надзвичайні події, що загрожують безпеці громадян, про стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей. До таких відомостей Постанова Кабінету Міністрів Ук­раїни «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» відносить інформацію про забруднення навколиш­нього природного середовища. Будь-які посилання при відмові в наданні екологічної інформації на її таємний чи інший подіб­ний характер є неправомірними.

    Отже, можна стверджувати, що в наш час в Україні, відпо­відно до міжнародних норм в галузі прав людини, існує розга­лужена система законодавства, яке захищає екологічні права людини і громадянина. І коли ми констатуємо, що екологічні права людини і громадянина в Україні порушуються, проблема полягає не лише у недосконалості відповідних законів.

    Конституція України (ст. 51) передбачає свободу шлюбу та ' рівність прав і обов'язків'у шлюбі та сім'ї. При цьому свобода шлюбу грунтується на вільній згоді чоловіка і жінки щодо ук­ладення шлюбу, а рівність прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї означає, що, по-перше, чоловік і жінка мають одинакові за кількістю і змістом права та обов'язки, і, по-друге, батьки по­винні утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездат­них батьків. Конкретні ж права та обов'язки, пов'язані з сі­мейними відносинами, визначають норми Сімейного кодексу України,

    Сім'я, дитинство, материнство і батьківство перебувають під захистом держави. Саме на це спрямований Закон України «Про державну допомогу сім'ям з дітліми». Стаття 52 Консти­туції України закріплює право рівності дітей у своїх правах. Вона грунтується на ст. 10 Міжнародного пакту про економіч­ні, соціальні і культурні права та Конвенції про права дитини, відповідно до яких діти визнаються рівноправними незалежно від походження (щодо, наприклад, права на навчання, охоро­ну здоров'я, житло), а також від того, народжені вони у шлю-

    -206-

    бі чи поза ним. Підкреслено, що будь-яке насильство над дити­ною та її експлуатація переслідуються за законом.

    Так, наприклад, ст. 152 КК України передбачає криміналь­ну відповідальність за зґвалтування неповнолітньої або мало­літньої, ст. 155 — за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, а ст. 156 — за розбещення неповнолітніх. Держава піклується про дітей-сиріт (утримує та виховує їх), а також про дітей, позбавлених батьківського піклування, заохо­чує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

    Культурні права і свободи людини та громадянина — це можливості доступу людини до духовних цінностей свого наро­ду та всього людства. Вони у Конституції України представлені правом на освіту (ст. 53); гарантуванням свободи літератур­ної, художньої, наукової і технічної творчості, захистом інте­лектуальної власності, авторських, моральних і матеріальних інтересів громадян, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст. 54).

    Право на освіту є продовженням ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Воно є одним з ос­новних тому, що спрямоване на забезпечення можливості всім бути корисними і повноцінними учасниками суспільного роз­витку. Це право забезпечується: розгалуженою мережею за­кладів освіти, заснованих на державній та інших формах влас­ності, їх відкритим характером, принципом рівності при здо­бутті освіти, різними формами навчання — очною, вечірньою, заочною, екстернатом тощо.

    Разом з тим Конституція України передбачає обов'язковість загальної середньої освіти, з метою забезпечення її певного рів­ня. До того ж держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Цьому праву громадян кореспондує конституцій­ний обов'язок держави забезпечувати можливість здобути без­оплатно вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

    -207-

    jo умов одержання освіти представниками національних меншин, які мешкають в Україні, то Конституція надає їм можливість навчатися рідною мовою, а також вивчати рідну мову в державних і комунальних навчальних закладах або че­рез національні культурні товариства, відповідно до Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р. Кон­кретніше питання освіти регулюються Законом України «Про освіту».

    Право на свободу літературної, художньої, наукової і техніч­ної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності; право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, що перед­бачене ст. 54 Конституції України, є необхідною умовою роз­витку культури суспільства в її широкому розумінні. Воно охоплює різноманітні галузі культури, починаючи з мистецтва і літератури та закінчуючи творчою діяльністю у сфері науки і техніки.

    При цьому поряд з наданням свободи літературної, худож­ньої, наукової і технічної творчості відбулося їх гарантування і захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

    Кожен громадянин отримав право на результати своєї твор­чої діяльності. Ці результати, за винятками, встановленими за­коном, ніхто не може використовувати або поширювати без згоди винахідника чи автора. Щодо інтелектуальної власності, яка довгий час не мала у нас чітко визначеного статусу, то слід зазначити, що нині її використання досить детально регулює чинне законодавство. Об'єктами права інтелектуальної влас­ності є твори науки, літератури та мистецтва, винаходи, ко­рисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції та інші результати інтелектуальної праці.

    Відповідно до Закону України «Про основи державної полі­тики у сфері науки і науково-технічної діяльності», а також конституційних положень ст. 54 Конституції України держава зобов'язується сприяти розвиткові науки, встановленню науко­вих зв'язків України зі світовим співтовариством.

    -208-

    Держава піклується про розвиток національно-культурних потреб українців, які проживають за її межами; сприяє роз­витку творчих організацій, спілок і об'єднань, надає державну підтримку ученим, винахідникам, раціоналізаторам; забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що станов­лять культурну цінність; вживає заходів для повернення в Ук­раїну культурних цінностей народу, що знаходяться за її ме­жами.

    Загалом положення цієї статті деталізуються Законами Ук­раїни «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про авторське право і суміжні права», «Про охорону прав на про­мислові зразки», «Про науково-технічну інформацію», «Про наукову і науково-технічну експертизу» та ін.

    § 3. Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні

    Конституція України, регламентуючи обов'язки людини і громадянина, виходить з принципу, згідно з яким кожна люди­на має обов'язки перед суспільством, а це, в свою чергу, забез­печує вільний і всебічний розвиток усіх особистостей, держави і суспільства у цілому. При цьому даний принцип впрова­джується Конституцією України без урахування того, чи дійсно забезпечується державою і суспільством вільний і всебічний розвиток особистості. Адже бажання людини завжди переви­щують можливості держави і суспільства, навіть якщо останні є найрозвинутішими. Тобто Конституція України, регламен­туючи обов'язки людини і іромадянина, виходить з того, що вони є об'єктивними для розвитку нашої держави і суспіль­ства, а щодо конкретної людини це означає, що здійснення прав і свобод можливе тільки за наявності виконання обов'яз­ків суб'єктом цього права чи свободи, а також іншими суб'єк­тами. Це цілком відповідає існуючим міжнародним стандар­там, адже ст. 29 Загальної декларації прав людини встанов­лює, що «кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи».

    Отже, одним з провідних принципів будь-якого правового статусу в його сучасному розумінні є єдність прав та обов'яз-

    -209-

    ків. Це повністю стосується й конституційного статусу людини і громадянина України. Конституція України, поряд з низкою найважливіших прав та свобод людини і громадянина, про які йшлося вище, встановлює й конституційні обов'язки як грома­дян, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України.

    Отже, конституційні обов'язки — це вимоги, що висувають­ся до кожної людини і громадянина, діяти певним, чітко ви­значеним конституційною нормою, чином (або утриматися від вчинення відповідних дій) для забезпечення інтересів суспіль­ства, держкви, інших людей і громадян. Ці обов'язки закріп­лені у статтях 65—68 Конституції України.

    Стаття 65 Конституції України встановлює конституційний обов'язок громадян України захищати свою Вітчизну, її неза­лежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи.

    Щодо цього слід зазначити, що захист Вітчизни від збройної агресії є обов'язком усіх громадян України, а також державних органів, підприємств, установ, організацій, їх посадових осіб. Щодо останніх діє Закон України «Про оборону України». Під обороною України розуміють комплекс політичних, економіч­них, екологічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення незалежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави і мирного життя народу. Метою оборони Ук­раїни є створення всіх необхідних умов для запобігання воєн­ному нападу та для збройної відсічі можливій агресії проти Ук­раїни у будь-який час і за будь-яких обставин. Організація обо­рони України включає різноманітні заходи, але за будь-яких обставин вона передбачає- формування воєнної політики дер­жави та воєнної доктрини, розвиток воєнної науки; охорону державних кордонів; підготовку населення і території країни до оборони тощо. Однак захист незалежності та територіальної цілісності передбачає, що кожний громадянин України зо­бов'язаний захищати і відстоювати її суспільний лад, підтриму­вати громадський порядок, моральний та фізичний стан сус­пільства тощо. Тобто Конституція має на увазі весь аспект за­безпечення національної безпеки, під якою розуміють стале існування і розвиток важливих суспільних і державних

    -210-

    інституцій, як, наприклад, державний устрій, державна влада тощо.

    Окрім того, Україна, як і будь-яка суверенна і демократична держава, має свої символи: герб, прапор і гімн. Вони закріпле­ні Конституцією України і вимагають захисту, що є обов'язком громадян України.

    Слід також підкреслити, що відповідно до обов'язку захисту Вітчизни встановлюється й обов'язок щодо загального військо­вого обов'язку і військової служби. Порядок здійснення загаль­ного військового обов'язку і військової служби визначається Законами України «Про загальний військовий обов'язок і вій­ськову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу». Загальний військовий обов'язок встановлюється з метою забез­печення комплектування Збройних Сил України, Служби без­пеки України, Прикордонних військ України, Цивільної оборо­ни України, Управління охорони вищих посадових осіб Украї­ни та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, а також підготовки населення до за­хисту- України. Він включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; призов на військову службу тощо. Військова служба - особливий вид державної служби, що пов'язана з виконанням громадянином України за­гального військового обов'язку і службою на конкурсно-контрактній основі у Збройних Силах України та інших вій­ськах, створених відповідно до законодавства України. Існують такі види військової служби: строкова; за контрактом на поса­дах солдатів і матросів, сержантів і старшин; жінок за контр­актом на посадах солдатів і матросів, сержантів і старшин, , прапорщиків і мічманів та офіцерського складу; за контрактом прапорщиків і мічманів тощо. Альтернативна служба є дер­жавною службою поза Збройними Силами чи іншими військо­вими формуваннями, що запроваджується замість проходжен­ня військової служби. На неї мають право за наявності істин­них релігійних переконань громадяни України, які належать до релігійних організацій, що діють згідно із законодавством, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби в збройних силах.

    -211-

    Обов'язок щодо захисту Вітчизни, загального військового обов'язку і військової служби регулюється також Законами України «Про прикордонні війська України», «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», «Про Збройні Сили України» тощо.

    Військова служба є не тільки юридичним, а й моральним обов'язком військовозобов'язаних, гарантом'безпеки Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності, а тому за ухилен­ня військовозобов'язаних від чергового призову на дійсну вій­ськову службу, а також від військової служби, порушення військових статутних правил, інші військові злочини встанов­лено кримінальну відповідальність.

    і⁷: Стаття 66 Конституції України встановлює обов'язок кож-¹ ного члена суспільства не заподіювати шкоду природі, культур­ній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки. Цей обов'я­зок щодо охорони природи деталізується Законами України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про охорону атмосферного повітря», «Про природно-заповідний фонд України», «Про тваринний світ», «Про карантин рослин» і деякими іншими. Вони у своїй сукупності складають еколо­гічне право України. Останнє можна визначити, як систему правових норм, які регулюють суспільні відносини з охорони навколишнього природного середовища і раціонального вико­ристання природних ресурсів (екологічні відносини). До її складу входять такі підгалузі, як земельне, водне, бісове, гір­ниче право, право про надра та деякі інші галузі права, які ре­гулюють відносини з охорони й раціонального використання певних видів природних ресурсів, тобто у правових формах за­хищаються переважно всі' компоненти, що складають природ­не середовище.

    Так, статті 9—12 Закону України «Про охорону навколиш­нього природного середовища» встановлюють екологічні права та обов'язки людини і громадянина в Україні. Крім того, цей Закон передбачає принципи, види, режими, цілі природоко­ристування, форми контролю за його здійсненням. Земельний кодекс України регулює відносини у сфері використання і охо­рони землі, а саме визначає певні категорії земель відповідно до їх цільового призначення, називає форми власності на зем-

    -212-

    лю, встановлює порядок оренди землі, плати за землю тощо. Закон України «Про природно-заповідний фонд України» регу­лює економічні, соціальні; правові та екологічні засади природ­но-заповідного фонду в Україні, Він регламентує, що природ­но-заповідний фонд — це ділянки суші і водного простору, при­родні комплекси та об'єкти, які мають особливу природоохо­ронну, наукову, естетичну та іншу цінність, а тому виділені з метою збереження природного середовища, генофонду тварин­ного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та екологічної безпеки України. Аналогічні заходи пе­редбачені вищезгаданими Законами щодо охорони атмосфер­ного повітря, тваринного світу, водних ресурсів тощо. Най­більш актуальним завданням нашої юридичної науки щодо цього є створення єдиного Екологічного кодексу України.

    Щодо охорони культурної спадщини в Україні Основи зако­нодавства України про культуру, Закон Української РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» від 13 липня 1978 р. та інші нормативно-правові акти встановлю­ють обов'язок, відповідно до якого суб'єкти, які своїми діяння­ми завдали шкоди природі, культурній спадщині, повинні від­шкодувати збитки, у тому числі й у примусовому порядку.

    Обов'язок кожного члена суспільства сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом, передбаче­ний ст. 67 Конституції України. Він є обов'язком усіх юридич­них і фізичних осіб, які отримують доходи від підприємниць­кої, трудової, творчої та іншої діяльності для забезпечення формування державного та місцевих бюджетів.

    . При цьому, відповідно дб Закону України «Про бюджетну систему України», під бюджетом розуміють план утворення й використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, що здійснюються органами державної влади та місцевого само­врядування в Україні. Бюджетна система України складається з Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих (обласних, міських, ра­йонних, районних у містах, селищних та сільських) бюджетів.

    Доходи вищезгаданих бюджетів утворюються за рахунок надходжень від сплати фізичними та юридичними особами по­датків, зборів та інших обов'язкових платежів, надходжень з

    -213-

    інших джерел, встановлених законодавством України. Так формується податкова політика, основи якої сформульовані в «Основних положеннях податкової політики в Україні», за­тверджених постановою Верховної Ради України від 4 грудня 1996 р. Ці основи податкової політики відтворені в Законі Ук­раїни «Про систему оподаткування». Під податком розуміють обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або дер­жавного цільового фонду, що здійснюється платниками подат­ків у порядку й на умовах, визначених законом.

    Залежно від різних критеріїв диференціації розрізняють: 1) податки з юридичних осіб (податок на прибуток, додану вартість тохуо); податки з фізичних осіб (податок на проми­сел); 2) прямі та непрямі; 3) загальнодержавні та місцеві;

    4. загального призначення та спеціальні (цільові) податки;

    5. разові та систематичні.

    Об'єктами оподаткування є доходи (прибутки), додана вар­тість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, по­слуг), у тому числі митна або її натуральні показники, спеціальне використання природних ресурсів, майно юридич­них і фізичних осіб та інші об'єкти, визначені законами Украї­ни про оподаткування.

    Важливо підкреслити, що ст. 67 Конституції не тільки вста­новлює обов'язковість сплати податків, а й конкретно регулює порядок сплати податків. Кожен має сплачувати податки й збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі грома­дяни повинні щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та до­ходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

    Контроль за дотриманням податкового законодавства здійс­нюють державні податкові адміністрації. їх компетенція, у то­му числі щодо притягнення неплатників податків до відпові­дальності, визначена Законом України «Про державну подат­кову службу в Україні».

    Статті 68 Конституції України встановлює обов'язок кожно­го неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, що є запорукою стабільності в суспільстві та характер­ною ознакою побудови в нашій країні правової держави. При

    -214-

    цьому спеціально підкреслюється, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Під нею розуміють специфічні правовідносини між державою і правопорушником, що характеризується засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, накладанням на правопорушника обов'язку нести певні позбавлення і несприятливі наслідки особистого майнового, організаційного характеру за вчинене правопорушення. Головна мета юридичної відповідальності — правове виховання людей, покарання винних за вчинене, а за­галом — забезпечення законності та правопорядку, що, без­умовно, не може залежати лише від правосвідомості осіб, від того, знають чи не знають вони чинні закони. А тому кожна людина має намагатися не тільки додержуватися, а й якнайкра­ще знати закони, що одночасно з цим покладає обов'язок на дер­жаву їх оприлюднювати, опубліковувати, пропагувати.

    Більше того, ми вважаємо, що в умовах формування право­вої держави і громадянського суспільства слід було б зробити спеціальне застереження щодо додержання Конституції Украї­ни і законів України державними органами та їх посадовими особами. Адже було б помилкою вважати недоліки в податко­вому законодавстві, порядку акціонування, в організації трас­тових компаній та інвестування, діяльності банків, викорис­тання бюджетних коштів не за призначенням тільки прорахун-ками законодавчої, виконавчої, судової чи контрольно-нагля­дової влади. Політичний і кримінальний зговір нерідко відбувається явно, на очах у людей, з повним розумінням його небезпеки і власної безпорадності щось змінити. Невипадково на питання дослідницької групи «Фонд ЮФІ» «Хто, за Вашою думкою винен у корупції, що існує в Україні?» 50,3 відсотка опитаних відповіли: «Вищі керівні органи».

    Оцінюючи в цілому комплекс прав, свобод і обов'язків лю­дини і громадянина в Україні, переконуємося, що він відпові­дає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціаль­ні і культурні права, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та Факультативного протоколу до Міжнарод­ного пакту про громадянські і політичні права, які ратифікова­ні Україною. Значною мірою цей комплекс узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод

    -215-

    людини та Протоколами № 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, що ратифіковані Україною. Все вище зазначене дає підстави стверджувати, що в Україні на підставі прийнятої Конституції повинна відбутися перебудова всієї правової системи та орієн­тиром такої реформи повинні стати права, свободи і обов'язки людини і громадянина, процес їх реального забезпечення і здійснення. Держава з усіма її владними органами повинна стати головним гарантом забезпечення цих прав, свобод і обов'язків, і водночас вона сама має реформуватись, у тому розумінні, що побудову правової держави слід розпочинати з забезпечення цих прав, свобод і обов'язків. Адже останні є складовою загально-соціального принципу гуманізму. Гуманізм — це принцип, згідно з яким вищою цінністю є самоцінність кож­ної людини у сукупності з її невід'ємними правами. Його скла­довими є доброта, милосердя, співчуття, співпереживання, увага до людини, прагнення допомогти їй зайняти гідне місце у житті, позбавитися всього негативного. Гуманізм є основою лібералізму — найвпливовіщої політико-правової концепції кін­ця нашого століття, що домінує у всіх демократичних країнах світу, а отже, стосується всіх сфер життя суспільства, а саме політики, економіки, культури, у тому числі й державного апа­рату України.

    Сутність будь-якого права полягає є тому, що воно діє. (К. Берг)

    РОЗДШ VI

    Конституційно-правовий механізм

    забезпечення реалізації прав і свобод

    людніш та громадянина

    § 1. Поняття та структура
    конституційно-правового механізму
    - забезпечення реалізації прав і свобод

    людини та громадянина¹

    Право в своїх нормах закріплює різні моделі обов'язкової, забороненої чи дозволеної поведінки учасників правовідносин, регулює та охороняє суспільні відносини, що піддаються пра­вовому регулюванню чи об'єктивно потребують такого регулю­вання. Це полягає у наданні одним учасникам суспільних від­носин певних суб'єктивних прав і в покладенні на інших суб'єктів певних обов'язків, що пов'язує 'їх взаємними правами і обов'язками, орієнтує на правомірну поведінку.

    Джерелами права є закони та інші нормативно-правові ак­ти, їх прийняття - не самоціль. Правова норма тільки тоді «живе» і «працює», коли вона здійснюється. Здійснення норма­тивно-правових актів — одна з важливих проблем, що стоїть сьогодні в умовах формування правової, соціальної, демокра­тичної Української держави. Правові норми видаються тільки тоді, коли необхідно врегулювати правові відносини людей в тій чи іншій сфері їх життя, якщо іншими видами норматив-

    У параграфі використано матеріали А. І. Хальоти - викладача ка­федри конституційного права НАВСУ.

    
    

    -216-

    -217-

    ного регулювання досягти найбільш ефективного результату неможливо. Наявність правового регулювання передбачає з'ясування його механізму. Отже, механізм правового регулю­вання нас цікавить з позиції встановлення системи елементів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання. Під ме­ханізмом правового регулювання в теорії права розуміють су­купність усіх правових засобів, за допомогою яких здійснюєть­ся правовий вплив на суспільні відносини. Правові норми зак­ріплюють крім зобов'язань і заборон певні можливості людини та громадянина, тобто його суб'єктивні права. Реалізація прав і свобод — це форма їх буття, що зводиться до переведення со­ціальних благ, що закріплені нормами права, в стан їх можли­вого і дійсного використання конкретною особою (особами) з метою задоволення своїх різноманітних потреб і інтересів.

    З урахуванням предмету нашого дослідження, нас цікавить не механізм правового регулювання, а механізм реалізації суб'єктивних прав. Вони відрізняються між собою. Механізм правового регулювання одержав у загальній теорії держави та права всебічну розробку, на відміну від механізму реалізації суб'єктивних прав. Реалізація прав та свобод особистості є са­мостійною проблемою, що не може бути зведена до її характе­ристики як основної частини правового регулювання. Тому і механізм реалізації суб'єктивних прав людини та громадянина не зводиться до механізму правового регулювання. Відмінність цих механізмів полягає в їх різному функціональному призна­ченні. Механізм правового регулювання призначений для нор­мативного регулювання і втілення різних форм реалізації пра­вових норм, передусім правозастосування. Механізм же реалі­зації суб'єктивних прав — це єдність правових засобів, за допо­могою яких матеріалізуються права та свободи людей. На наш погляд, він, у вузькому розумінні, включає такі елементи, як юридично значуща діяльність суб'єктів, а також стадії реаліза­ції суб'єктивного права. Все це обумовлює самостійне існуван­ня механізму реалізації суб'єктних прав людини та громадя­нина.

    Отже, так само, як реалізація норми права не збігається з реалізацією суб'єктивних прав, механізм правового регулюван­ня не є тотожним механізму реалізації суб'єктивних прав.

    -218-

    Кожний механізм — це високоорганізована система, а будь-яка система має свою структуру. Система характеризується єд­ністю елементів, що перебувають у певних зв'язках і відноси­нах між собою, характеризують сутність об'єкта як ціле і від­носно незалежне зовні явище. А структуру розглядають як ви­значений склад компонентів (елементів) об'єкта.

    У літературі розрізняють юридичний, психологічний і со­ціальний механізми реалізації суб'єктивних прав. Юридичний механізм характеризують як систему юридичних норм, фактів, документів та основних форм і способів організації їх здійснен­ня. Психологічний механізм - це цінності, орієнтації, установ­ки, цілі, інтереси і потреби, мотивація, вольова активність лю­дини у процесі здійснення прав і обов'язків. Соціальний меха­нізм включає в себе політичні, організаційні, ідеологічні та інші чинники.

    Ми пропонуємо визначати механізм реалізації конституцій­них прав, свобод і обов'язків людини та громадянина як відносно відокремлену сукупність конституційних елементів, за допомогою яких в умовах додержання законності, з позиції гу­манізму і соціальної справедливості кожною людиною і грома­дянином України здійснюються його конституційні можливос­ті, знешкоджуються ті негативні умови, що можуть завдати шкоди практичному втіленню можливого у повсякденне життя.

    До елементів механізму реалізації конституційних прав, сво­бод і обов'язків людини та громадянина, у ширшому розумінні, відносяться: а) конституційні норми, що закріплюють суб'єк­тивні права; б) самі конституційні права та свободи, їх зміст, структура та гарантії здійснення; в) юридичні обов'язки; г) юридична діяльність, що є сутністю реалізації конституцій­ного права; д) законність і правосвідомість людини та грома­дянина, що забезпечують правильне розуміння ними своїх кон­ституційних прав, свобод та обов'язків і кожного права окре­мо, шляхів їх реалізації; є) стадії реалізації кожного конкрет­ного конституційного права.

    Конституційні норми, що закріплюють права, свободи та обов'язки людини і громадянина, містяться в Конституції Ук­раїни. Ці норми мають вищу юридичну силу, можуть діяти без­посередньо чи деталізуватися в поточному законодавстві, ними

    -219-

    встановлюються не тільки певні соціальні блага, а й гарантії їх здійснення.

    Конституційні права і свободи було розглянуто у поперед­ньому розділі. Зазначимо ще раз, на які групи вони поділяють­ся: а) фізичні (статті 27-35 Конституції України); б) політич­ні (статті 36-40); в) економічні (статті 41—45); г) соціальні (статті 46—49); д) екологічні (ст. 50); є) сімейні (статті 51 — 52).; с) культурні (статті 53-54); ж) особисті (статті 55-64). : Конституційні обов'язки, як вид і міра необхідної (обов'яз­кової) поведінки людини і громадянина, ми також розглядали. їх можна класифікувати за різними критеріями. Л. І. Летнян-чин виділяє такі критерії для класифікації конституційних обов'язків: І) залежно від тою, належать ці обов'язки людині чи громадянину — на обов'язки людини та обов'язки громадя­нина; 2) за сферами суспільного життя (особисті, політичні, соціальні, економічні, екологічні, сімейні, культурні); 3) за способом закріплення (прямо закріплені у. конституції чи випливають з тлумачення її норм); 4) за функціональною спрямованосте) дії (що діють прямо та опосередковано); 5) за адресатами (суб'єктами) дії (державні, суспільні, інших лю­дей, власні); 6) за характером здійснення (в конкретних чи у загальних правовідносинах); 7) за формами здійснення (інди­відуальні чи колективні); 8) за часом реалізації (постійні чи тимчасові); 9) за характером забезпечення (у право реаліза-ційній чи правозастосовчій діяльності) та інші'. Саме завдяки реалізації конституційних обов'язків уповноважений суб'єкт здатний у повному обсязі здійснити свої конституційні права.

    Юридична діяльність суб'єктів права характеризується необ­хідністю створення певних-умов та використання певних засо­бів для реалізації кожного конституційного права. Конституція закріплює загальні та спеціальні умови і засоби (гарантії) юри­дичної діяльності. Серед суб'єктів юридичної діяльності виді­ляють законодавчі, виконавчі, судові та контрольно-наглядові органи влади.

    Летнянчин Л. /. Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні: проблеми теорії і практики: Дис.... канд. юрид. наук (за спеціаль­ністю 12.00.02 - конституційне право). - Харків, 2002. - С. 125.

    -220-

    Законність і правосвідомість діяльності передбачає певний режим здійснення конституційних норм, їх знання та переко­наність людини і громадянина в їх справедливості.

    Стадії реалізації конкретного конституційного права є різни­ми, Іх можна поділити на такі, що потребують активної діяль­ності зобов'язаного суб'єкта або створення умов людині для здійснення нею певної можливості.

    : 'Крім, розуміння механізму реалізації суб'єктивних прав і обов'язків:, у нашому випадку має значення механізм забезпе­чення реалізації зазначених прав і обов'язків. На нашу Думку, такий механізм, повинен включати в себе: а) гарантії їх здійс­нення; б) юридичні елементи механізму реалізації; в) процес практичного втілення можливості та необхідності у дійсність; ,г) умови і фактори такого процесу.

    Гарантії здійснення суб'єктивних прав — це умови та засоби, за допомогою яких забезпечується здійснення прав, свобод та обов'язків людини та громадянина. Вони можуть бути політич­ними, економічними, соціальними, юридичними тощо.

    Юридичні елементи механізму включають в себе: а) правові норми та нормативно-правові акти; б) індивідуально-правові документи; в) юридичні факти; г) правові відносини; д) суб'єктивні права та юридичні обов'язки; є) форми і мето­ди організації здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

    Правові норми містяться у нормативно-правових актах. Во­ни видаються компетентними суб'єктами правотворчої діяль­ності в Україні, визнають за людиною і громадянином різні правові можливості, що стосуються не лише іх поведінки, а й закріплюють взаємовідносини їх з іншими людьми, з колекти­вами людей, державою і громадянським суспільством в цілому. Такі можливості називаються суб'єктивними правами людини та громадянина.

    Здійснення суб'єктивних прав, як і будь-яка інша діяль­ність, характеризується певним процесом. Елементами цього процесу є: а) правовий статус; б) правові відносини; в) корис­тування конкретними благами.

    Правовий статус ми вже розглянули. Як категорія він стосу­ється інтересів не лише індивіда, а й колективів людей. Його

    -221-

    визначають як юридично закріплене положення людини і гро­мадянина в суспільстві. Як уже зазначалося, виділяють загаль­ний (конституційний), спеціальний та індивідуальний право­вий статус. Загальний, порівняно з індивідуальним, правовий статус є досить стабільним, постійним і не так часто змінюєть­ся, як спеціальний чи індивідуальний. Основу загального пра­вового статусу складають конституційні права, свободи, закон­ні інтереси та обов'язки людини і громадянина. Вони мають важливе значення для людини, однак не вичерпують всього розмаїття регулювання правових відносин, які характерні для галузевого і відомчого регулювання, що складає спеціальний і індивідуальний правовий статус людини. Саме на цьому рівні правового статусу людини і громадянина виникає ситуація го­товності суб'єктивних прав і юридичних обов'язків до їх здійс­нення, але і ця стадія не забезпечує індивіду здійснення його прав та обов'язків. Щодо цього дуже важливою є третя стадія безпосереднього користування суб'єктивним правом. Саме на цій стадії людині забезпечується фактичне переведення закріп­лених у моделі правової норми соціальних благ у повсякденну практичну діяльність і життя особистості. Такий динамічний процес переведення нормативної моделі у фактичну поведінку (здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків) нази­вають основою механізму реалізації суб'єктивних прав. Інши­ми словами, це сукупність факторів, що є рушієм самого про­цесу, тобто необхідними умовами переведення соціальних благ, що закріплені нормою права, в практичну життєдіяль­ність конкретної людини. Вони передбачають: а) активну ді­яльність самого індивіда, що є носієм суб'єктивного права; б) обов'язкову діяльність зобов'язаного суб'єкта, що повинен виконувати обов'язок, або забезпечувати його виконання.

    Більшість суб'єктивних прав здійснюються без особливої ак­тивності носія права. Значна частина громадянських та полі­тичних прав здійснюються в процесі постійного користування людини і громадянина своїми благами. На державу та грома­дянське суспільство покладається обов'язок забезпечити здійс­нення таких прав шляхом створення умов для їх реалізації. Економічні, соціальні та культурні права у своїй більшості по­требують всього комплексу (створення умов для здійснення

    -222-

    права, його охорони, захисту та відновлення у випадку пору­шення ) щодо забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина. Особливе значення в охороні, захисті та віднов­ленні порушеного права належить судам. Згідно зі ст. 8 Кон­ституції України людині гарантується звернення до суду для за­хисту своїх конституційних прав і свобод безпосередньо на підставі конституційних норм. Звідси можна зробити висновок про можливість реалізації саме конституційних норм, без дета­лізації їх до рівня спеціальних та індивідуальних. Тому є по­треба переглянути позицію К. Б. Толкачова щодо механізму реалізації саме конституційних прав, свобод та обов'язків без їх конкретизації в поточних законах.

    Отже, слід розрізняти механізм правового регулювання, ме­ханізм реалізації прав і обов'язків та механізм забезпечення реалізації прав і обов'язків. Вони співвідносяться, як загальне та особливе. Конституція України закріплює систему елемен^: тів, що складають механізм забезпечення реалізації конститу­ційних прав і свобод людини та громадянина. Серед таких еле­ментів важливе місце належить гарантіям їх забезпечення.

    § 2. Гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина

    Гарантії основних прав і свобод можна охарактеризувати як систему норм-принципів, умов і засобів, що забезпечують у своїй сукупності здійснення конституційних прав, свобод і за­конних інтересів людини і громадянина. Ефективність цієї сис­теми залежить від різних чинників, основним серед яких є на­явність цих елементів у системі функціонування державної влади. До них відносять: а) наявність Основного Закону, дію якого не може бути припинено довільно; б) визнання держав­ної влади похідною від влади народу і Конституції; в) закріп­лення на конституційному рівні основних прав і свобод людини та громадянина та засобів і умов їх здійснення; г) наявність незалежної судової влади; д) можливість захисту своїх прав в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та у міжнародних правозахисних організаціях.

    -223-

    Система гарантій прав і свобод людини та громадянина включає в себе передумови політичного, економічного, соціаль­ного, ідеологічного, правового характеру, що необхідні для їх реалізації, включаючи механізм їх охорони і захисту.

    Політичні гарантії — це закріплені конституційними норма­ми та принципами політичні умови та засоби, що забезпечують здійснення основних прав і свобод людини та громадянина. До них відносять конституційні норми, що закріплюють обов'язки держави, її органів та інших суб'єктів політичної системи сус­пільства зі створення умов та використання засобів здійснення конституційних прав і свобод людини та громадянина. На­приклад, ст. З Конституції України закріплює головним обов'язком держави необхідність утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Згідно зі ст. 92 Основного Закону пар­ламент України повинен визначати винятково законами суб'єктивні права і свободи людини та громадянина, гарантії їх реалізації та основні обов'язки. Одне з провідних місць у сис­темі органів державної влади щодо гарантування прав і свобод людини належить Верховній Раді України. Це пов'язано з тим, що згідно з Конституцією України (ст. 75) Верховна Рада Ук­раїни — єдиний орган законодавчої влади в Україні. Тобто на Верховну Раду України покладається завдання нормативного закріплення, по-перше, всієї сукупності прав і свобод, якими наділяється людина і громадянин, по-друге — визначення сис­теми захисту даних прав і свобод.

    У цілому, як орган державної влади, Верховна Рада України захищає права і свободи людини та громадянина шляхом здійс­нення повноважень, що покладені на неї згідно зі ст. 85 Кон­ституції України і, зокрема, кожний народний депутат, як дер­жавний службовець, який входить до конституційного складу Верховної Ради України, здійснює захист прав і свобод людини шляхом виконання покладених на нього посадових обов'язків. У теорії конституціоналізму виділяють такі функції парла­менту: а) законодавчу; б) установчу; в) парламентського конт­ролю.

    Розглянемо їх в аспекті захисту прав людини. Пріоритетною функцією Верховної Ради України є законодавча. Згідно з Конституцією України Верховна Рада України наділена пра-

    -224-

    вом приймати закони, постанови та інші акти. Як зазначалося вище, винятково законами України, серед інших питань, по­винні врегульовуватись питання щодо прав і свобод людини та громадянина, гарантій цих прав і свобод; основних обов'язків громадян (п. І ст, 92 Конституції України). Прикладом такого закону є Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Слід зазначити, що будь-який закон, прийнятий Верховною Радою України, сприяє захисту прав і свобод людини та громадянина шляхом зменшення кількості прогалин законодавства в діяльності певного органу державної влади, особи, групи осіб та інших можливих суб'єктів право­відносин, В даному випадку чіткіше діє схема, коли органу державної влади дозволено те, що прямо визначено в законі, а особі — все те, що не заборонено законом. Виконанню цього сприяють також постанови Верховної Ради України, зокрема Постанова Верховної Ради України «Про засади державної по­літики України в галузі прав людини» від 17 червня 1999 р. Цей нормативний документ закріпив принципи і напрями дер^ жавши політики в галузі прав людини. Він є своєрідним фун­даментом, на якому базується діяльність системи державних органів у галузі гарантування прав людини.

    Також одним із напрямів законодавчої діяльності Верховної Ради України є внесення змін до Конституції України у межах і порядку, закріплених розділом XIII Основного Закону. Вихід­ним положенням при цьому є те, що Конституцію України не може бути змінено, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини та громадянина (ст. 157). Не менш важливою функцією Верховної Ради в напрямі захисту прав людини є установча функція. При її реалізації слід виді­лити такі напрями діяльності парламенту: а) участь у форму­ванні органів виконавчої влади; б) формування органів судової влади; в) створення парламентських структур; г) участь у формуванні інших державних органів; д) вирішення питання територіального устрою України і забезпечення формування органів місцевого самоврядування. Від того, як правильно, чіт­ко, законно, оперативно здійснює парламент України установ­чу функцію, залежить належний рівень гарантування прав лю­дини. Верховна Рада України наділена повноваженнями щодо

    8 3-50

    -225-

    нормативного врегулювання діяльності державних органів, формування органів судової влади та прокуратури. Вона оби­рає суддів безстроково, призначає третину складу Конституцій­ного Суду, вирішує питання щодо надання згоди на призначен­ня Президентом на посаду Генерального прокурора, висловлює недовіру Генеральному прокуророві, наслідком чого його є від­ставка з посади. Складовою частиною установчої функції Вер­ховної Ради України є призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав люди­ни. Уповноважений з прав людини є важливою гарантією за­безпечення прав і свобод, додатковим засобом захисту прав і свобод людини щодо інших правозахисних механізмів, усуває прогалини і компенсує недоліки судових засобів захисту прав людини, парламентського контролю і відомчого контролю за адміністративними органами. Діяльність Уповноваженого до­повнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних ор­ганів, що забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод¹. Шляхом заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання і захисту прав та свобод людини в Україні здійснюється парламентський контроль у цій галузі.

    Наступною функцією Верховної Ради України при гаранту­ванні прав і свобод людини та громадянина є функція парла­ментського контролю, де поряд з контролем за додержанням прав людини можна виділити такі, не менш важливі щодо за­хисту прав людини, напрями контрольної діяльності Верховної Ради України: а) контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України; б) бюджетно-фінансовий контроль; в) прийняття Верховною Радою України рішення про направлення депутат­ського запиту до Президента України; г) запит народного де­путата на пленарному засіданні сесії Верховної Ради України; д) парламентський контроль за діяльністю органів прокурату­ри; є) здійснення парламентського контролю з окремих питань

    ¹ Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Закон України від 23 грудня 1997 р. // Відомості Верховної Ради. - 1998. -№ 20. - Ст. 99.

    -226-

    безпосередньо або через тимчасові спеціальні та тимчасові слід чі комісії.

    Однією з форм депутатського контролю є депутатські запи­ти. Згідно зі ст. 86 Конституції України народний депутат має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до органів Верховної Ради України, Президента України, Ка­бінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керів­ників підприємств, установ і організацій, розташованих на те­риторії України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Керівники органів державної влади та органів місце­вого самоврядування, підприємств, установ і організацій зо­бов'язані повідомити народного депутата України про резуль­тати розгляду його запиту.

    Підсумовуючи викладене вище, можна зробити висновок, що такому державному органу, як Верховна Рада України, від­водиться головна роль у галузі гарантування прав людини.

    Гарантом прав і свобод людини та громадянина є Президент України (ст. 102 Конституції України). Зрозуміло, що зміст цього конституційного принципу, насамперед, реалізується че­рез здійснення конкретних повноважень Президента України, визначених в Основному Законі. Водночас, враховуючи за­гальність цього припису, можна передбачити спроби різного тлумачення наведеного і цитованого вище положення Консти­туції, Поєднання функцій Президента України із забезпечення прав і свобод людини та громадянина зі сферою виконавчої влади забезпечується існуванням такого органу, як Рада націо­нальної безпеки і оборони України і його головуванням в цьому органі. Конституційний статус цієї Ради, яку очолює Президент України, в процесі забезпечення прав та обов'язків людини і громадянина значно зміцнює статус самого глави дер­жави. Про функціональне поєднання Президента України зі сферою виконавчої влади свідчить зміст деяких інших його повноважень, визначених ст. 106 Конституції України. Так, він як глава держави призначає за згодою простої більшості Верховної Ради України Прем'єр-міністра України, утворює, реорганізує та ліквідує, за поданням Прем'єр-міністра України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, а за

    8* - 227 -

    поданням Кабінету Міністрів України — голів місцевих дер­жавних адміністрацій. Компетенційні взаємовідносини між главою держави, Урядом та Прем'єр-міністром України у пер­шу чергу визначають характер змішаної президентсько-парла­ментської республіканської форми правління. Однак взаємо­відносини між парламентом і органами, що здійснюють повно­важення у сфері виконавчої влади, с важливими для визначен­ня статусу глави держави та Уряду¹, а, отже, і для здійснення прав і свобод людини та громадянина.

    Визначення Президента України виключно як глави держа­ви обумовлює надання йому певних повноважень щодо орга­нів, що входять до всіх гілок державної влади. Наприклад, як гарант, дотримання Конституції України, .прав та свобод люди­ни і громадянина Президент України. може скасовувати неза­конні акти Кабінету Міністрів України та Ради міністрів Авто­номної Республіки Крим. У зазначених Конституцією випад­ках, якщо парламент неспроможний протягом однієї чергової сесії зібратися на своє пленарне засідання і виконати покладені на нього функції, Президент України може припинити його повноваження. Як гарант державного суверенітету, прав і сво­бод людини та громадянина, Президент України забезпечує державну незалежність і національну безпеку України. Він має конкретні повноваження і є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, інших збройних формувань. Конститу­ція України закріпила багато істотно нових положень стосовно посади' Президента України, його повноважень, взаємовідно­син з різними органами влади та посадовими особами. Серед них значне місце посідають такі, завдяки яким ті чи інші гілки влади мають можливість співпрацювати з Президентом Украї­ни, а також впливати на його діяльність з метою запобігання будь-якому свідомому чи несвідомому зловживанню владою, що, власне, і створює умови для здійснення прав і обов'язків людини та громадянина.

    ¹ Див.: Шаповал В. Конституційний механізм державної влади в неза­лежній України: політико-правові проблеми організації виконавчої влади// Право України. - 1997 - № 1 - С 31-33.

    Наприклад, Верховна Рада України, а) має право достроко­во припинити повноваження Президента України в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину; б) надає згоду на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України, Генерального прокурора України; в) надає згоду на призначення на посаду та звільнення з поса­ди Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету теле­бачення і радіомовлення. В Конституції передбачено процедуру так званої «контрасигаатури», коли певні акти Президента Ук­раїни стають обов'язковими лише за умови підписання 'їх від­повідними посадовими особами виконавчої влади. Такий поря­док досить поширений у сучасному світі,

    • Статус Президента України прямо стосується забезпечення практичного та ефективного здійснення принципу поділу влад, що має дуже важливе значення для здійснення демократії та забезпечення реалізації прав і обов'язків людини та громадя­нина. Цей принцип з самого початку його проголошення був .спрямований на досягнення компромісу між різними гічками .державної влади, за якими височіли певні соціальні кола та партійні структури, які у своїй більшості зійшли з історичної арени після одержання Україною незалежності. Однак потреба в порозумінні між державними органами, що уособлюють кож­ну окрему гілку влади, компромісі та єдності між ними у про­веденні державної політики не тільки не зменшилася, а, нав­паки., зросла. Вже те, що глава держави є гарантом Конститу­ції України, забезпечення прав і свобод та обов'язків людини та громадянина, свідчить про його широкі повноваження у ви­рішенні різноманітних питань людини, держави й суспільства. На таку роль глави держави щодо реалізації принципу влад вказував Г. Гегель, Законодавчу владу він розглядав як таку, що визначає і встановлює загальне, а урядову владу — як таку, що підводить особливі сфери та окремі випадки під загальне, у «влад суб'єктивності» різні влади об'єднані в «індивідуальну єд­ність» . У Гегеля ця схема відповідає конституційній монархії, проте, як зазначають фахівці з питань конституційного права,

    ¹ Див/. Гегель Г. Ф. В, Философия права. - М , 1990. - С 309-331.

    
    

    -228-

    -229-

    думка про те, що поряд із законодавчою і виконавчою та судо­вою владами має існувати ще одна влада — об'єднуюча, яка га­рантує єдність державної влади, заслуговує на увагу.

    Такою вона визнається щодо статусу глави держави у сучас­них президентських і змішаних (президентсько-парламент­ських) республіках. Таку позицію займає і сучасна наука кон­ституційного права, хоч існують і певні розбіжності.

    У державах з монархічною чи республіканською формою правління глава держави має різний статус. Для монархічної держави главою є монарх, для республіканської — президент. Глава держави — це вищий її представник всередині та поза країною, який разом з тим є символом єдності нації, держави і народу, гарантом забезпечення правонаступництва та прав і обов'язків людини та громадянина. Слід погодитися з авторами коментаря до Конституції України, які зазначають, що статус Президента України, як він визначений в ст. 102, дає підставу вважати його втіленням (уособленням) держави і державної влади у цілому, а не якоїсь її окремої гілки, що обумовлено ко­лом повноважень, його роллю та місцем у політичному житті суспільства.

    Отже, поряд з іншими характеристиками основних рис ста­тусу глави держави в Україні особливе значення має вказівка на те, що глава держави виступає у ролі арбітра у взаєминах між державними структурами, здійснює щодо цих структур стримуючий вплив, забезпечуючи цим єдність державного ке­рівництва. Визначення Президента України єдино як глави держави обумовлює надання йому певних повноважень щодо органів, що входять до всіх гілок державної влади. Його ста­тус, як він визначений у ст. 102 Конституції України, дає підставу вважати Президента втіленням держави і державної влади в цілому, а не якоїсь її окремої гілки, що обумовлено ко­лом повноважень, його роллю та місцем у політичному житті суспільства. Як глава держави Президент України наділяється повноваженнями виступати від імені України у внутрішньому житті країни та у міжнародних відносинах. Забезпечуючи до­держання Конституції, прав і свобод людини та громадянина Президент України: а) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради

    -230-

    України про внутрішнє і зовнішнє становище України; б) при­значає та звшьняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; в) приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників іно­земних держав; г) призначає позачергові вибори Верховної Ра­ди України; д) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до ст. 156 цієї Конститу­ції, проголошує всеукраїнський референдум за народною іні­ціативою та здійснює інші повноваження¹, передбачені Кон­ституцією і законами України.

    У системі поділу влад самостійною гілкою державної влади, що покликана забезпечувати права людини в Україні, є вико­навча влада. Очолює систему органів цієї гілки влади Кабінет Міністрів України. Як вищий колегіальний орган у системі ор­ганів виконавчої влади, він покликаний забезпечити держав­ний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Кон­ституції і законів України, актів Президента України як безпо­середньо, так і через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовувати і контролювати їх в цьому напрямі. Кон­ституція України, закріплюючи повноваження Кабінету Мі­ністрів України, покладає на нього обов'язок вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116). Одним з важливих напрямів забезпечення прав лю­дини в повноваженнях Кабінету Міністрів України є те, що він здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності та націо­нальної безпеки України, громадського порядку та боротьби зі злочинністю. Реалізуючи ці повноваження, Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств оборони, внутрішніх справ, охорони здоров'я та інших органів виконав­чої влади.

    Безпосередньою ланкою органів державної виконавчої влади є центральні органи, до яких відносяться міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Вони підвідомчі Кабінету Міністрів України, підзвітні та підконтрольні йому, утво-

    Колодій А. М., Олійник А. Ю. Державне будівництво і місцеве само­врядування: Навч. посібник. - К., 2000. - С 107.

    -231-

    рюються, реорганізовуються та ліквідовуються Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України. Таке подання повинно містити пропозиції щодо правового статусу, функцій та повноважень новостворюваного або реорганізованого орга­ну, викладені у вигляді проекту положення про цей орган, а також щодо штатної чисельності та розміру асигнувань на його утримання або аргументи на користь ліквідації такого органу. Не допускається ліквідація або утворення нових міністерств та інших центральних органів виконавчої влади шляхом реоргані­зації центральних органів виконавчої влади, визначених Кон­ституцією України.

    Міністерство є головним органом у системі центральних ор­ганів виконавчої влади. Основне його завдання — забезпечення реалізації державної політики у певній галузі діяльності. Очо­лює міністерство і здійснює керівництво у визначеній галузі мі­ністр. Він несе особисту відповідальність за розробку і впрова­дження з відповідних питань Програми Кабінету Міністрів Ук­раїни та реалізацію державної політики у відповідній галузі державного управління. На нього покладається обов'язок здій­снювати управління в цій галузі, спрямовувати і координувати діяльність інших органів виконавчої влади з питань, віднесених до його відання.

    Систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства: а) аграрної політики; б) внутрішніх справ; в) екології та природних ресурсів; г) економіки; д) палива і енергетики України; є) промислової політики; є) закордонних справ; ж) культури і мистецтв; з) з питань надзвичайних си­туацій та у справах захисту населення від наслідків Чорно­бильської катастрофи; і) оборони; й) освіти і науки; к) охоро­ни здоров'я; л) праці та соціальної політики; м) транспорту; н) фінансів; о) юстиції.

    Серед інших центральних органів виконавчої влади виді­ляють державні комітети (державні служби) та інші централь­ні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

    Державний комітет (державна служба) — це центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і коорди­нує Прем'єр-міністр, один з віце-прем'єр-міністрів чи мініст­рів. Завданням цього органу є: а) внесення пропозицій щодо

    -232-

    формування державної політики відповідним членом Кабінету Міністрів України; б) забезпечення реалізації такої політики у визначеній галузі діяльності; в) здійснення державного управ­ління в цій галузі; г) міжгалузева координація та функціональ­не регулювання з питань, віднесених до відання державного комітету (державної служби). Комітет очолює його голова.

    В Україні функціонують такі державні комітети: а) архівів; б) будівництва, архітектури та житлової політики; в) з водних ресурсів; г) із земельних ресурсів; д) зв'язку та інформатиза­ції; є) енергозбереження; є) у справах релігії; ж) інформацій­ної політики, телебачення та радіомовлення; з) лісового госпо­дарства; і) молодіжної політики, спорту і туризму; к) у спра­вах ветеранів; л) у справах охорони державного кордону; м) стандартизації, метрології та сертифікації; н) статистики та ін. До центральних органів виконавчої влади, статус яких при­рівнюється до Державних комітетів України, відносяться: а) Вища атестаційна комісія; б) Національне космічне агент­ство; в) Пенсійний фонд; г) Головне контрольно-ревізійне уп­равління; д) Державне казначейство.

    Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним стату­сом — це різновид центрального виконавчого органу, що має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження. Цей орган очолює його голова. Щодо нього законодавством може встановлюватися спеціаль­ний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтроль-ності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівни­ка та вирішення інших питань відповідно до законодавства України.

    До центральних органів виконавчої влади України зі спеціальним статусом слід віднести: а) Антимонопольний комі­тет; б) Державну податкову адміністрацію; в) Державну мит­ну службу; г) Державний комітет з питань регуляторної полі­тики та підприємництва; д) Національну комісію регулювання електроенергетики; є) Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку; є) Державний департамент з питань вико­нання покарань; ж) Фонд державного майна; з) службу без­пеки; і) Управління державної охорони; к) головне управління державної служби.

    -233-

    Центральні органи виконавчої влади діють на підставі поло­ження, що затверджується Президентом України.

    Президент України 12 березня 1996 р. затвердив «Загальне положення про міністерство, інший центральний орган дер­жавної виконавчої влади», в якому визначено основні напрями організації і діяльності міністерств та інших центральних орга­нів виконавчої влади, включаючи забезпечення прав і свобод та обов'язків людини і громадянина. Слід зазначити, що кожне міністерство і будь-який інший вище зазначений орган цен­тральної виконавчої влади здійснює захист прав людини в пев­ній сфері відповідно до своїх повноважень.

    Місцеві державні адміністрації зобов'язані забезпечувати на відповідній території додержання прав і свобод громадян (ст. 119 Конституції України). Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі, районах у цих містах та районах у Автономній Республіці Крим здійснюють місцеві державні адміністрації. Одне із головних завдань місцевої дер­жавної адміністрації в межах відповідної адміністративно-те­риторіальної одиниці є забезпечення законності та правопоряд­ку, додержання прав і свобод громадян.

    Роль органів виконавчої влади щодо захисту прав людини полягає в здійсненні таких заходів для належного забезпечення прав і свобод людини та громадянина: а) виконання Конститу­ції України і законів України, рішень Конституційного Суду України, актів Президента України, Програми діяльності від­повідних органів виконавчої влади в галузях економіки, соці­ального і культурного розвитку, забезпечення прав і свобод людини; б) забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики v сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, економічної безпеки і природоко­ристування; в) забезпечення національної безпеки та обороно­здатності країни; г) здійснення Кабінетом Міністрів України постійного контролю за виконанням органами виконавчої вла­ди Конституції та актів законодавства України, вжиття заходів щодо усунення недоліків роботи цих органів; д) розробка і здійснення програм (загальнодержавних, регіональних) еконо­мічного, науково-технічного, соціального і культурного розвит-

    -234-

    ку України; є) підготовка та виконання відповідних бюджетів (Кабінетом Міністрів України — Державного бюджету Украї­ни, обласними, районними, міст Києва та Севастополя, район­ними у цих містах державними адміністраціями — обласного, районного, міського бюджету відповідно); є) забезпечення здійснення заходів щодо охорони громадської безпеки, громад­ського порядку, боротьби зі злочинністю; ж) забезпечення розгляду звернень громадян та їх об'єднань; з) здійснення за­ходів щодо організації правового інформування і виховання населення; і) оголошення у разі стихійного лиха, аварій, ка­тастроф, епідемій, епізоотій, пожеж, інших надзвичайних по­дій зони надзвичайної ситуації; здійснення передбачених зако­нодавством заходів, що пов'язані з підтриманням у них гро­мадського порядку, врятуванням життя людей, захистом їх здоров'я, збереженням матеріальних цінностей.

    Належне виконання цих завдань є гарантіями забезпечення прав і свобод людини, усуває можливі причини та умови пору­шень прав і свобод.

    Забезпечення прав і свобод та здійснення обов'язків покла­дається Конституцією України на органи правосуддя (Консти­туційний Суд України та суди загальної юрисдикції) і прокура­туру (статті 121, 124, 147), інші правоохоронні органи¹. Вер­ховна Рада і Рада міністрів Автономної Республіки Крим зо­бов'язані брати участь у забезпеченні прав і свобод громадян (п. 7 ст. 138). Питання забезпечення прав і свобод вирішують і територіальні громади та їх органи і посадові особи (ст. 143). Громадяни України можуть об'єднуватися у політичні партії та громадські організації для здійснення захисту своїх прав і сво­бод та законних інтересів (ст. 36). Конституція України гаран­тує політичну багатоманітність (ст. 15). Забезпечення еконо­мічних і соціальних прав працюючих здійснюються і таким суб'єктом політики як трудовий колектив (ст. 44) та ін.

    Економічні гарантії — це закріплені конституційними норма­ми та принципами економічні умови і засоби, що забезпечують здійснення прав і свобод людини та громадянина. Це умови людини та громадянина користуватися природними об'єктами

    Див. розділ VII.

    -235-

    права власності народу України (статті 13—14), економічна багатоманітність (ст. 15), а також засоби забезпечення права приватної власності, підприємницької діяльності, можливостей заробляти собі на життя працею (ст. 43), участі на законних підставах у страйку (ст. 44) та умови здійснення відповідно до законодавства права працюючих на відпочинок (ст. 45).

    Соціальні гарантії — це закріплені конституційними норма­ми соціальні засоби й умови здійснення прав, свобод і закон­них інтересів людини та громадянина. Серед таких умов і за­собів Конституція України закріплює: а) загальнообов'язкове соціальне страхування, створення мережі закладів для догляду за непрацездатними (ст. 46); б) створення державою умов, за яких кожний громадянин може мати можливість побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду, одержа­ти від держави чи органів місцевого самоврядування безоплат­но чи за доступну для громадянина плату, позбавлення житла примусово на підставі закону і за рішенням суду (ст. 47); в) державне фінансування охорони здоров'я, безоплатне на­дання медичної допомоги, створення ефективних і доступних умов медичного обслуговування та розвитку лікувальних за­кладів усіх форм власності, розвиток фізичної культури і спор­ту, забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населен­ня (ст. 49).

    Ідеологічні гарантії — це закріплені конституційними норма­ми ідеологічні умови і засоби, що забезпечують здійснення прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина. Конституція України закріплює ідеологічне різноманіття, умо­ви, за яких забороняється цензура, гарантується будь-яка ідео­логія, що не заборонена законом і що не може визнаватися державою жодна ідеологія як обов'язкова (ст, 15).

    Юридичні гарантії — це закріплені конституційними норма­ми юридичні умови і засоби здійснення людиною прав, свобод та законних інтересів, Серед них Конституція України закріп­лює такі умови і засоби: а) гарантованість конституційних прав і свобод та неможливість їх скасування чи обмеження (статті 22, 157); б) збереження громадянства за будь-яких об­ставин і можливості змінити громадянство (ст, 25); в) гаран­тування прав, свобод і обов'язків іноземців та осіб без грома-

    -236-

    дянства, що перебувають на території України на законних підставах (ст. 26); г) гарантування судового захисту прав і свобод людини і громадянина (ст. 55); д) відшкодування за

    рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матері­альної та моральної шкоди (ст. 56); є) право кожного знати свої права і обов'язки (ст. 57); є) положення про дію законів та інших, нормативно-правових актів дії в часі (ст. 58); ж) право правової допомоги, включаючи діяльність адвокату­ри (ст. 59); з) гарантію, згідно з якою ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60); і) гарантії неможливості бути двічі притягненим до юридичної відповідальності одного виду за одне і те саме правопорушення (ст. 61); к) презумпції невинуватості (ст. 63); л) гарантовану державою можливість особи не нести відповідальність за від­мову давати показання або-пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ст. 63); м) можливості підозрюваного, обвинуваченого, чи підсудного на.захист (ст. 63); н) гарантованого статусу засудженого, який користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень,.які визначені законом і встановлені виро­ком суду (ст. 63); о) гарантії необмеженості конституційних прав і свобод людини й громадянина, крім випадків, передба­чених Конституцією України (ст. 64).

    Отже, гаранти здійснення прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина є важливим елементом механізму за­безпечення "їх реалізації. Крім нормативних гарантій, розріз­няють і організаційні гарантії, тобто діяльності державних і не­державних організацій, що утверджують і забезпечують права та обов'язки, а саме створюють умови, охороняють, захища­ють від правопорушень та беруть участь у відтворенні поруше­ного права.

    § 3. Юридичні елементи механізму забезпечення реалізації прав і свобод

    Одним з елементів механізму забезпечення реалізації кон­ституційних та інших прав, свобод та обов'язків є його юри­дичний склад. Юридичними елементами механізму реалізації

    -237-

    прав і обов'язків людини та громадянина є: а) правові норми та нормативно-правові акти; б) юридичні факти; в) правові відносини; г) права, свободи та обов'язки; д) індивідуально-правові документи; є) форми та методи організації здійснення прав і обов'язків.

    Правові норми — це загальнообов'язкові, загальні, формаль­но визначені, встановлені чи санкціоновані та забезпечені дер­жавою правила поведінки людини в суспільстві, що регулюють суспільні відносини між соціальними суб'єктами. Існують різні класифікації правових норм. Залежно від характеру диспозиції правової норми розрізняють правові норми, що уповноважу­ють, забороняють або зобов'язують. Права і свободи людини та громадянина закріплюються правовими нормами, що упов­новажують. Це означає, що держава уповноважує людину дія­ти за власною волею таким чином, щоб це не порушувало пра­ва і свободи інших людей. Правові норми, що уповноважують, закріплюють природні та позитивістські права і свободи. В ос­нові цього виду норм лежить дозвіл чи уповноваження. На­приклад, конституційна норма дозволяє кожній людині захи­щати свої права і свободи від порушень і протиправних пося­гань будь-якими не забороненими законом засобами. Уповно­важення використовується законодавцем для більшості суб'єктивних прав і свобод, що надають людині можливості вільного вибору варіанту поведінки на власний роосуд. На­приклад, кожен має право на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом.

    Правові норми містяться у статтях нормативно-правових ак­тів. Це письмові документи компетентного органу держави (чи спільно кількох органів), в яких закріплені правила поведінки загального характеру, що забезпечуються державою. Виходячи з визначення нормативно-правового акту, слід зазначити про їх видове різноманіття. Найпоширенішим є поділ нормативно-правових актів за юридичною силою, в результаті чого отри­муємо дві групи — закони і підзаконні нормативні акти.

    Права, свободи, обов'язки та їх гарантії регулюються кон­ституційними та іншими нормами законів. Це випливає з ви­мог Конституції України (ст. 92), де закріплюється, що права, свободи людини і громадянина, їх гарантії та основні обов'язки

    -238-

    громадянина визначаються виключно законами України. Під­законні нормативно-правові акти можуть лише встановлювати механізми реалізації окремих прав, свобод та обов'язків та їх гарантій.

    Для юридичного механізму забезпечення реалізації прав, свобод та обов'язків людини і громадянина важливе значення мають юридичні факти. Це конкретні життєві обставини, які передбачені нормами права, що обумовлюють виникнення, зміну та припинення правових відносин. Вони формулюються у гіпотезі правової норми і залежно від вольового критерію по­діляються на дії та події. Для забезпечення реалізації прав, свобод і обов'язків однаковою мірою мають значення і дії, і по­дії. Події — це конкретні життєві обставини, що не залежать від волі суб'єкта (носія суб'єктивного права). Наприклад, така подія, як аварія на Чорнобильській АЕС, послужила юридич­ним фактом для відшкодування потерпілим матеріальних збит­ків. Більшістю юридичних фактів, що обумовлюють виникнен­ня правовідносин із забезпечення реалізації прав і свобод лю­дини та громадянина, є дії суб'єктів. Це такі життєві обстави­ни, що залежать від волі суб'єктів права. Вони можуть бути правомірними і неправомірними. Правомірні дії — це життєві обставини в межах чинного права. Наприклад, кожен, хто ба­жає одержати вищу освіту, подає про це заяву до вищого нав­чального закладу. Щоб забезпечити реалізацію цього права, керівник вищого навчального закладу видає наказ про допуск такого заявника до складання вступних конкурсних іспитів. Правомірні дії в цьому прикладі реалізуються у вигляді право­мірного вчинку та правомірного юридичного акту.

    Неправомірні дії характеризуються як життєві обставини, що суперечать чинним нормам права. Вони є підставою для за­хисту та відновлення порушеного права. Порушення конститу­ційно-правових норм тягне за собою як конституційну, так й інші види юридичної відповідальності.

    Елементом юридичного механізму забезпечення реалізації прав, свобод та обов'язків є правові відносини. Це специфічні суспільні відносини, що виникають на підставі норм права, учасники яких є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. У цьому механізмі реалізації правовідносини харак-

    -239-

    теризуються специфічними суб'єктами, об'єктами та змістом. Виходячи з того факту, що забезпечення прав і свобод є голо­вним обов'язком держави, слід визначити суб'єктами аналізо­ваних правовідносин людину і громадянина з одного боку та державні органи й органи місцевого самоврядування з іншого. Той факт, що місцеве самоврядування є безпосереднім суб'єк­том забезпечення реалізації прав і обов'язків, закріплюється низкою норм Конституції та законів України. Саме територі­альна громада та створені нею органи забезпечують здійснення прав, свобод та обов'язків на певній території. Серед держав­них органів суб'єктами забезпечення вищезгаданих прав є за­конодавчі, виконавчі, судові та контрольно-наглядові державні органи. Іншими словами, суб'єктами забезпечення реалізації прав і обов'язків людини є: а) Верховна Рада України; б) Пре­зидент України; в) Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади; в) Конституційний Суд та суди загальної юрисдикції; г) система правоохоронних органів.

    Об'єктами правовідносин у процесі забезпечення реалізації прав є матеріальні та духовні блага, інші інтереси і потреби людей (дії та результати діяльності), що закріплюються в Кон­ституції та законах України.

    Зміст аналізованих правовідносин складають права та
    обов'язки сторін, тобто людини та громадянина з одного боку
    та державних і недержавних структур, що забезпечують реалі­
    зацію прав, з іншого. ;.

    Реалізація суб'єктивних прав і юридичних обов'язків закріп­люється в індивідуально-правових документах. Це акти вико­ристання, виконання та застосування права. Актами викорис­тання називають індивідуально-правові документи, що склада­ються в результаті реалізації суб'єктивних прав учасниками правовідносин. Акти виконання — це документи, що склада­ються в процесі здійснення обов'язків. Акти застосування — це індивідуально-правові документи, що складаються при застосу­ванні правових норм і є обов'язковими для виконання тими суб'єктами, кого вони стосуються. Існують різні види таких ак­тів, а саме: а) вироки, ухвали та постанови; б) подання та протести; в) висновки та протоколи й інші,

    -240-

    Діяльність суб'єктів правовідносин у процесі здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків передбачає викорис­тання певних форм і методів організації їх здійснення. Під формами діяльності державних органів та органів місцевого

    самоврядування розуміють здійснення певних, передбачених нормативно-правовими актами та практикою державного бу­дівництва видів діяльності посадових та службових осіб зако­нодавчих, виконавчих, судових та контрольно-наглядових ор­ганів і органів місцевого самоврядування за допомогою яких реалізуються 'їх завдання і функції із забезпечення прав, сво­бод та обов'язків людини і громадянина в межах компетенції кожного органу. Ці форми поділяють на правові, організаційні та організаційно-правові.

    • Правові форми — це такі види здійснення функцій, що тяг­нуть за собою правові наслідки, До них відносять; а) нор-мотворчу; б) управлінську; в) правоохоронну; г) правореаліза-ційну; д) правозастосовчу.

    'Організаційні форми, на відміну від правових, не тягнуть правових наслідків. До них відносять: а) регламентуючу; б), матеріально-технічну; .в) ідеологічну; г) виховну, Ці форми поділяють на: а) загальні та конкретні;.б) внутрішньоорганіза-ційні; в) організаторські; г) організаційно-правові. Організа­ційно-правовими називають форми, що практично склалися і закріплені нормативно-правовими актами. Сюди відносять: а) сесії; б) засідання; в) збори; г) індивідуальну і колективну робота та інші.

    Державні органи та органи місцевого самоврядування в про­цесі забезпечення реалізації прав, свобод і обов'язків викорис­товують як правові, організаційні, так і організаційно-правові форми та методи роботи.

    Методами діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування називають способи, засоби і прийоми, що за­стосовуються в межах визначених форм з метою здійснення завдань і функцій цих органів у сфері забезпечення реалізації прав і обов'язків людини та громадянина, що обумовлені їх компетенцією. Як і форми, методи цієї діяльності поділяють на правові, організаційні та організаційно-правові.

    -241-

    Правовими методами називають такі способи, прийоми та засоби за допомогою яких здійснюються нормотворча, право­охоронна і правозастосовча форми діяльності органів держави і місцевого самоврядування.

    Організаційними методами є способи, засоби і прийоми, за допомогою яких здійснюються відповідні форми організаційної діяльності органів державної влади і місцевого самоврядуван­ня. Організаційні методи залежно від напрямів і мети діяль­ності державних органів поділяються на загальні та конкретні. Організаційно-правові методи — це такі засоби, прийоми та способи, що одержали закріплення у відповідних нормативно-правових актах. Наприклад, методи організації та перевірки виконання, інформаційного забезпечення, підготовки, підбору та розстановки кадрів та ін.

    Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Мі­ністрів України, центральні та місцеві органи державної вико­навчої влади, судові органи, Верховна Рада і Рада Міністрів Автономної Республіки Крим та органи місцевого самовряду­вання здійснюють забезпечення конституційних та інших прав, свобод і обов'язків на всій території України, використовуючи вищезгадані форми і методи своєї діяльності. Детально їх роз­глянемо в наступному розділі.

    Отже, юридичні елементи механізму в процесі забезпечення реалізації прав, свобод та обов'язків людини і громадянина відіг­рають важливу роль, як юридичні чинники такого механізму.

    § 4. Процес практичного втілення

    можливості та необхідності в дійсність,

    умови і чинники такого процесу

    Важливим елементом механізму забезпечення реалізації прав, свобод і обов'язків людини та громадянина є процес їх практичного втілення у дійсність. Саме реалізація прав і обов'язків означає певний процес, що дає реальну можливість одержати ті матеріальні й духовні блага, що закріплені в суб'­єктивному праві. Цей процес передбачає наявність у суспіль­ства, держави та інших осіб обов'язку забезпечити реалізацію права та певний рівень правосвідомості й правової культури у

    -242-

    самого носія суб'єктивного права. Будь-який процес — це пев­на послідовність стадій, з допомогою яких досягається матеріа­лізація права та одержання матеріального чи духовного блага. Процес практичного втілення прав та обов'язків людини пови­нен базуватися на ряді принципів: а) простота в здійсненні лю­диною своїх прав та обов'язків; б) чітко визначений законо­давством демократичний порядок їх здійснення; в) економія часу, соціальних зусиль і засобів у ході реалізації; г) ефектив­ність такого процесу здійснення прав¹.

    Простота в здійсненні людиною своїх прав та обов'язків пе­редбачає наявність: а) зрозумілих і доступних для кожної лю­дини правових приписів, що закріплюють процес здійснення прав і обов'язків; б) самих прав та обов'язків у вигляді мож­ливих матеріальних і духовних благ та необхідних моделей по­ведінки людини; в) зобов'язаних суб'єктів забезпечення реалі­зації прав; г) відповідних коштів, що складають економічний бік здійснення прав; д) ефективних механізмів охорони, захис­ту та відновлення порушеного права та ін.

    Демократичність порядку здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків передбачає: а) демократичний порядок формування та закріплення прав і обов'язків; б) безпосередню участь громадянина в закріпленні прав та обов'язків; в) безпо­середнє волевиявлення громадянина в процесі формування представницьких державних органів; г) можливість за влас­ним бажанням створювати чи об'єднуватися в політичні партії та громадські організації для реалізації своїх прав; д) демокра­тизм управлінських процедур реалізації прав; є) демократизм формування і функціонування судових і правоохоронних орга­нів, що мають завдання забезпечувати реалізацію прав і обов'язків; є) функціонування на демократичних засадах міс­цевого самоврядування та ін.

    Важливим принципом процесу правореалізації є економія часу. Реалізація прав і обов'язків у часі повинна бути якомога швидшою. Це в багатьох випадках передбачається нормами права. Наприклад, законодавство закріплює місячний термін

    Копейчиков В. В., Сущук 3. И. Реальный социализм: демократия, лич­ность, права человека. - К., 1983. - С. 108.

    -243-

    перевірки звернень громадян, а у випадках звернення щодо вчиненого злочину — триденний термін. Встановлюються тер­міни щодо обмеження певних прав та ін.

    При реалізації свого права суб'єкт повинен затрачувати мі­німальну кількість соціальних зусиль, одержуючи при цьому максимально ефективний результат. Засоби реалізації права та обов'язку повинні бути максимально' ефективними.

    Отже, принципи відіграють значну роль у процесі реалізації прав і обов'язків, але не є визначальними. Важливішим є його зміст, що проявляється у певних стадіях процесу. Виділяють стадії процесу реалізації прав і обов'язків, що характерні для всіх прав та особливості стадій реалізації окремих прав і обов'язків.

    Для всіх прав і обов'язків характерні такі стадії: а) підго­товка до здійснення права чи обов'язку; б) потреба в юридич­ному факті; в) реалізація прав і обов'язків у правовідносинах' чи поза ними; г) потреба у винесенні акту правореалізацїї чи відсутність такої потреби; д) послідовність та обов'язки сторін при здійсненні акту правореалізацїї; є) одержання і користу­вання певним матеріальним чи духовним благом.

    Кожне окремо взяте право в процесі його реалізації має такі відмінності щодо стадій його здійснення: а) відрізняється кіль­кістю і характером правових норм, актів правореалізацїї; б) має різну кількість правовідносин, що виникають в цьому процесі; в) характеризується різною кількістю підготовчих дій, необхідних для прийняття та виконання індивідуально-право­вих актів; г) має різний зміст; д) відрізняється різними форма­ми і методами охорони, .захисту та відновлення порушеного права та ін.

    Розрізняють також і стадії забезпечення органами держави і структурами громадянського суспільства реалізації прав та обов'язків людини та громадянина. До них відносять: а) ство­рення сприятливих умов щодо реалізації суб'єктивного права; б) охорону матеріальних і духовних благ, закріплених суб'єк­тивним правом; в) захист суб'єктивного права від порушення з боку будь-яких суб'єктів; г) реалізацію всіх необхідних дій щодо відтворення порушеного права та відшкодування збитків.

    -244-

    Умовами і чинниками процесу реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків є: а) удосконалення національної пра­вової системи з урахуванням міжнародних стандартів і тради­ційного досвіду українського народу; б) проведення реформу­вання законодавчої бази та законодавчого процесу; в) опти-мізація функціонування державної влади і місцевого самоврядування; г) реформування правосуддя в Україні; д) удосконалення комтрольно-наглядових структур та підви­щення ефективності їх діяльності; є) реформування діяльності правоохоронних органів; є) створення та організація діяльнос­ті громадських формувань та інше.

    Отже, механізм забезпечення реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків має загальні риси і характерні особли­вості для кожного виду державних органів та органів місцевого самоврядування і об'єднань громадян та для кожного окремо взятого права й обов'язку.

    -245-

    
    

    
    

    Правосуддя - основа всіх суспільних чеснот. (П. Гольбах)

    РОЗДІЛ VI!

    Конституційно-правові аспекти діяльності

    судових І правоохоронних органів

    із забезпечення прав, свобод і обов'язків

    людини та громадянина¹

    § І о Поняття та структура діяльності судових

    і правоохоронних органів Із забезпечення прав,

    свобод і обов'язків людини та громадянина

    Діяльність судових і правоохоронних органів із забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина закріплюєть­ся на конституційному рівні та чинним законодавством. Кон­ституція України закріплює основні права, свободи та обов'яз­ки людини і громадянина. Більшість їх передбачено міжнарод­ними документами з прав людини. Вихідним принципом при цьому є те, що права і свободи людини та громадянина, що пе­редбачені Конституцією України, не є вичерпними. При прий­нятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускаєть­ся звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

    У Конституції України знайшла відображення і система органів, що покликані забезпечувати реалізацію прав людини. Основою цієї системи є положення, що людина, її життя та здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права та свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за

    У розділі використано матеріали А. І. Хальоти і В. О. Демиденка -викладачів кафедри конституційного права НАВСУ.

    свою діяльність. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави¹. Конституційна система органів захисту прав людини відображена у ст. 6, де закріплюється принцип поділу влад, що характеризує організацію і діяльність органів державної влади. Конституція України (ст. 6) закріплює, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Законодавчий та виконавчі органи здійснюють заходи із захисту прав людини в межах і відповідно до повноважень, встановлених Конституцією, законами України та іншими нор­мативно-правовими актами. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

    Крім органів, що відносяться до структур загальної компе­тенції та мають серед своїх обов'язків забезпечення прав лю­дини, існують органи спеціальної компетенції. До них відно­сяться судові та правоохоронні органи. Правоохоронними ор­ганами за законом² є такі, що беруть безпосередню участь від­повідно в: а) розгляді судових справ у всіх інстанціях; б) провадженні та розслідуванні кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення; в) оперативно-розшуко-вій діяльності; г) охороні громадського порядку та громадської безпеки; д) виконанні вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і попереднього слідства та прокуро­рів; є) контролі за переміщенням людей, транспортних засо­бів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України; є) нагляді та контролі за виконанням законів.

    Серед правоохоронних закон виділяє органи: а) прокурату­ри; б) внутрішніх справ; в) служби безпеки; г) митної служби; д) охорони державного кордону; є) державної податкової служби; є) виконання покарань; ж) державної контрольно-ре-

    Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим: 36. нормат. актів. — К., 1999. — С 5.

    ² Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради. - 1994. -№11.-Ст. 50.

    
    

    -246-

    -247-

    візійної служби; з) рибоохорони; і) державної лісової охорони; к) інші, які здійснюють правозастосовчі або правоохоронні функції.

    Значну роль у захисті прав людини відіграють органи проку­ратури, адже саме на неї покладено нагляд за додержанням за­конів органами, що проводять оперативно-розшукову діяль­ність, дізнання, досудове слідство, нагляд при виконанні судо­вих рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмежен­ням особистої свободи громадян.

    Конституцією України закріплено право особи на відшкоду­вання за рахунок держави чи органів місцевого самоврядуван­ня матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рі­шеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, ор­ганів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56).

    Після використання всіх національних засобів правового за­хисту особа має можливість звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи між­народних організацій, членом або учасником яких є Україна.

    Отже, систему засобів захисту прав і свобод людини скла­дають: а) нормативно-правові акти матеріального і процесу­ального характеру; б) органи державної влади і місцевого са­моврядування в межах своїх повноважень; в) спеціалізовані державні та громадські органи, організації, що мають своїм завданням захист прав і свобод людини і громадянина (суди, прокуратура., адвокатура, но'таріат та ін.); г) підприємства, установи і організації незалежно від форм власності в межах своїх прав і обов'язків; д) засоби масової інформації; є) полі­тичні партії і громадські організації та ін.

    Про порядок організації діяльності із забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина таких органів, як парламент, Президент України, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади, йшлося у попередньому розділі. У цьому розділі ми розглянемо організацію діяльності судових та правоохоронних органів із забезпечення прав людини.

    Отже, до судових органів, що забезпечують реалізацію прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, відносяться:

    - 248 -

    а) Конституційний Суд України; б) суди загальної юрисдикції. Правоохоронними органами в реалізації забезпечувальної функції є органи: а) прокуратури; б) служби безпеки; в) внут­рішніх справ; г) інші, що здійснюють правозастосовчі або пра­воохоронні функції.

    § 2. Діяльність судовиж органів України

    із забезпечення прав, свобод та обов'язків

    людини і громадянина

    Конституція України, (ст. 55) закріплює, що захист прав і свобод людини та громадянина здійснюється судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого са­моврядування, посадових, службових та інших • осіб. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі¹.

    Отже, судова гілка влади є одним з найефективніших засо­бів захисту прав людини і громадянина від правопорушень, її завдання — відновлення порушених прав і свобод. За років ра­дянської влади судовий механізм захисту прав людини був дек­ларативним і недієвим, а сам суд не був гілкою влади і залежав від партійних структур. Нині держава спрямовує всі зусилля для того, щоб цей вид захисту прав людини став найдієвішою формою захисту, як це реалізується в країнах зі сталою демок­ратією. Створено конституційно-правові передумови для здійс­нення неупередженого правосуддя. Так, має місце матеріаль­на, фінансова, кадрова незалежність суду, що сприяє здійснен­ню правосуддя на підставі Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів.

    Конституційний Суд України (далі - Конституційний Суд) є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, вирішує всі питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Конституційний Суд складається з

    Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим: 36. нормат. актів. - К., 1999. - С 36.

    -249-

    вісімнадцяти суддів. Президент України, Верховна Рада Украї­ни та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Консти­туційного Суду. Суддею Конституційного Суду може бути гро­мадянин України, який на день призначення досяг сорока ро­ків, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Призначаються судді Конституційного Суду терміном на дев'ять років без пра­ва бути призначеним на повторний строк.

    До повноважень Конституційного Суду відносяться прийнят­тя рішень та дача висновків у справах щодо:

    — конституційності законів та інших правових актів Верхов­
    ної Ради України, актів Президента України, Кабінету Мініст­
    рів України, правових актів Верховної Ради Автономної Рес­
    публіки Крим, в тому числі що стосуються прав людини і гро­
    мадянина;

    • відповідності Конституції України чинних міжнародних
      договорів України або тих міжнародних договорів, що вносять­
      ся до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'яз­
      ковість, в тому числі щодо прав, свобод та обов'язків людини
      

    і громадянина;

    • додержання конституційної процедури розслідування і
      розгляду справи про усунення Президента України з поста в
      порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 і 151
      Конституції України;

    • офіційного тлумачення Конституції та законів України, в
      тому числі питання забезпечення прав і свобод людини та гро­
      мадянина.

    Повноваження Конституційного Суду мають певні межі. До його компетенції не належать питання щодо законності актів органів державної виконавчої влади (крім актів Кабінету Мі­ністрів України), органів влади Автономної Республіки Крим (крім Верховної Ради Автономної Республіки Крим) та органів місцевого самоврядування, деякі інші питання, що віднесені законодавством до компетенції судів загальної юрисдикції.

    Забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадя­нина багато в чому залежить від правильної організації роботи Конституційного Суду. Конституція України, закони та акти

    -250-

    Конституційного Суду встановлюють порядок організації і функціонування його внутрішньої діяльності. Ці документи вміщують правові норми, що визначають порядок: а) утворен­ня і діяльності посадових осіб і органів; б) провадження у справах; в) фінансування Конституційного Суду і Секретаріату Конституційного Суду (далі — Секретаріату); в) діловодства; г) внутрішнього розпорядку.

    Серед посадових осіб Конституційного Суду, що обираються (призначаються), можна виділити: а) голову Конституційного Суду; б) його заступників; в) голів постійних комісій; г) сек­ретарів колегій; д) керівника Секретаріату. Голова Конститу­ційного Суду (далі — Голова) обирається на спеціальному пле­нарному засіданні Конституційного Суду (спецзасіданні) зі складу його суддів шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк не пізніше двомісячного строку з дня, коли по­сада Голови стала вакантною.

    Голова має повноваження, що передбачені Законом та до­повнюються Регламентом. Він очолює Конституційний Суд та організовує його діяльність. До його повноважень, передбаче­них законом, належать:

    • організація роботи колегій суддів Конституційного Суду,
      комісій та Секретаріату;

    • скликання і проведення засідань, пленарних засідань Кон­
      ституційного Суду;

    • розпорядження бюджетними коштами на утримання і за­
      безпечення діяльності Конституційного Суду відповідно до
      кошторису, ним же затвердженого;

    • здійснення інших повноважень, передбачених чинним за­
      конодавством і актами Конституційного Суду, що регламен­
      тують організацію його внутрішньої роботи.

    Разом з тим слід зазначити, що Регламент Конституційного Суду передбачає додаткові повноваження Голови.

    Голова має двох заступників (далі — заступники Голови). Вони виконують за дорученням Голови окремі його повнова­ження. У разі відсутності Голови або неможливості здійснення ним своїх повноважень його обов'язки виконує заступник, який є старшим за віком, а за відсутності обох заступників

    -251-

    обов'язки Голови виконує найстарший за віком суддя Консти­туційного Суду.

    Заступники Голови обираються за пропозицією Голови на один трирічний строк таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів у такому порядку:

    • на спецзасіданні з числа суддів Конституційного Суду не
      

    пізніше двомісячного строку з дня, коли посада стала вакант­
    ною;

13. повноважним є спецзасідання, якщо на ньому присутні не
    менш як дванадцять суддів Конституційного Суду;

14. відкритим голосуванням на спецзасіданні затверджується
    форма бюлетеня для голосування по виборах заступника Голо­
    ви та форма протоколу голосування;

15. до списку кандидатур вносяться судді Конституційного Су­
    ду, яких запропонував Голова і які дали згоду балотуватися на
    цю посаду. Кандидатури заслуховуються на спецзасіданні;

16. їх список затверджується відкритим голосуванням і офор­
    мляється протоколом, який підписується головуючим;

17. на спецзасіданні з числа суддів Конституційного Суду оби­
    

    рається комісія для організації та проведення виборів у складі
    трьох суддів (з числа суддів, що не балотуються на посаду за­
    ступника Голови), яка організує проведення виборів. Заступ­
    ники Голови наділяються окремими повноваженнями Голови
    за його розпорядженням.

    Для попереднього розгляду конституційних подань ї звер­нень у складі Конституційного Суду утворюються дві колегії суддів, що вирішують питання щодо відкриття провадження у справах за: а) конституційними поданнями; б) конституційни­ми зверненнями. Рішення про утворення колегій суддів Кон­ституційного Суду, затвердження їх складу та призначення секретарів колегій приймається на засіданні Конституційного Суду протягом першого місяця кожного календарного року Секретар Колегії суддів призначається з числа суддів, які вхо­дять до складу Колегії, та очолює її. Він призначається на строк повноважень Колегій відкритим голосуванням з числа кандидатур, запропонованих суддями відповідної Колегії.

    На секретаря Колегії суддів покладаються певні повнова­ження, а саме: а) він очолює Колегію та організовує її роботу

    -252-

    з питань розгляду конституційних подань та конституційних звернень; б) головує на засіданні Колегії; в) вносить пропози­цію на засіданні Конституційного Суду про заміну судді-допові-дача у справі в разі його неможливості брати участь у підготов­ці та розгляді матеріалів справи за конституційним поданням, Конституційним зверненням; г) вносить на розгляд Конститу­ційного Суду пропозицію щодо тимчасового введення до складу Колегії судді Конституційного Суду з іншої Колегії у разі' не-йожливості проводити протягом тривалого часу засідання Ко­легії через відсутність кворуму; д) звітує щоквартально про ро­боту Колегії на засіданні Конституційного Суду; ж) вирішує інші питання організації роботи Колегії.

    Для здійснення допоміжної роботи з питань організації внут­рішньої діяльності, Конституційний Суд на своєму засіданні ут­ворює з числа суддів постійні комісії, що є його допоміжними робочими органами. Положення про постійні комісії Конститу­ційного Суду затверджується ним на пленарному засіданні. Ро­ботою постійної комісії керує її голова, якого призначає Голова Конституційного Суду на трирічний строк.

    Конституційний Суд може утворювати на своїх пленарних засіданнях тимчасові комісії для додаткового дослідження пи­тань, пов'язаних з конституційним провадженням у справі, за участю фахівців у відповідних галузях права. Пропозицію по­дає суддя-доповідач Конституційного Суду. Тимчасова комісія створюється з числа фахівців відповідних галузей права для додаткового дослідження матеріалів справи. Ухвалу про утво­рення тимчасової комісії приймають судді Конституційного Су­ду на пленарному засіданні. В ній встановлюється строк для підготовки висновку. Конституційний Суд передає тимчасовій комісії матеріали справи для ознайомлення та надає на її запит додаткові матеріали, необхідні для формулювання нею виснов­ку. Такий висновок повинен містити відомості про її членів, їх фах, місце роботи, вчений ступінь та наукове звання, а також про справу, з якої дається висновок, зміст висновку, дату по­дання висновку, підписи членів комісії. Якщо член тимчасової комісії не погоджується з висновком у цілому або з окремими його положеннями, він подає окремий висновок або ж викла­дає свою думку з окремих питань. Якщо Конституційний Суд

    -253-

    вважає положення, викладені у висновку тимчасової комісії, недостатніми для повного з'ясування обставин справи або за наявності суперечностей у висновку, він може постановити ух­валу про проведення додаткових досліджень тим самим скла­дом тимчасової комісії або утворити тимчасову комісію в іншо­му складі. Висновки тимчасових комісій за будь-яких обставин додаються до матеріалів справи та оцінюються на пленарному засіданні Конституційного Суду.

    Важливим для організації роботи є порядок провадження по справі. Процесуальний порядок провадження по справах має певні стадії: а) звернення до Конституційного Суду; б) попе­редній розгляд звернень; в) розгляд звернень на пленарних за­сіданнях; г) прийняття і введення в дію актів Конституційного

    Суду.

    Формами звернення до Конституційного Суду є конституцій­не подання та конституційне звернення.

    Конституційне подання — це письмове клопотання до Конституційного Суду про визнання правового акта (його ок­ремих положень) неконституційним, про визначення консти-туційності міжнародного договору або про необхідність офіцій­ного тлумачення Конституції України та законів України, а та­кож клопотання Верховної Ради України про дачу висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

    Суб'єктами права на конституційне подання з питань прий­няття рішень Конституційним Судом у випадках перевірки конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республі­ки Крим є: а) Президент України; б) не менш сорока п'яти на­родних депутатів України (підпис депутата не відкликається); в) Верховний Суд України; г) Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; д) Верховна Рада Автономної Респуб­ліки Крим.

    Суб'єктами права на конституційне подання з питань дачі висновків Конституційним Судом у випадках відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України

    -254-

    або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ра­ди України для надання згоди на їх обов'язковість є: а) Прези­дент України; б) Кабінет Міністрів України. Щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту є Верховна Рада України. Суб'єктами щодо офіційного тлума­чення Конституції та законів України є: а) Президент України; б) не менше сорока п'яти народних депутатів України (підпис депутата не відкликається); в) Уповноважений Верховної Ра­ди України з прав людини; г) Верховний Суд України; д) Ка­бінет Міністрів України; є) інші органи державної влади; є) Верховна Рада Автономної Республіки Крим; ж) органи місцевого самоврядування.

    У конституційному поданні повинно бути зазначено:

    • повне найменування органу, посадової особи, які направ­
      ляють конституційне подання згідно з правом, наданим Кон­
      ституцією України та законом;

    • відомості про представника за законом або уповноважено­
      го за дорученням;

    • повне найменування, номер, дата прийняття, джерело
      опублікування (у разі публікації) правового акта, конституцій-
      ність якого (окремих його положень) оскаржується чи який
      потребує офіційного тлумачення;

    • правове обгрунтування тверджень щодо неконституцій­
      ності правового акта (його окремих положень) або необхіднос­
      ті в офіційному тлумаченні;

    • дані щодо інших документів і матеріалів, на які поси­
      

    лаються суб'єкти конституційного подання;

    — перелік матеріалів та документів, що додаються.
    Подання та документи і матеріали до нього подаються у

    трь~ОХ~їїрймірниках.

    Конституційне звернення — це письмове клопотання до Конституційного Суду про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та Законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і Тромадянина, а також прав юридичної особи.

    Суб'єктами права на конституційне звернення з питань дачі висновків Конституційним Судом є: а) громадяни України; б) іноземці; в) особи без громадянства; г) юридичні особи.

    -255-

    У конституційному зверненні повинно бути зазначено:

    • прізвище, ім'я, по батькові громадянина України, інозем­
      ця чи особи без громадянства, адреса, за якою особа прожи­
      ває, або повна назва та місцезнаходження юридичної особи;

    • відомості про представника особи за законом або уповно­
      важеного за дорученням;

    • статті (окремі положення) Конституції України або Зако­
      ну України, тлумачення яких має бути дано Конституційним
      Судом;

    • обгрунтування необхідності в офіційному тлумаченні по­
      ложень Конституції України або законів України;

    • дані щодо інших документів та матеріалів, на які поси­
      

    лаються суб'єкти конституційного звернення;

    — перелік документів та матеріалів, що додаються.
    Звернення, документи і матеріали подаються у трьох при­
    мірниках.

    Слід зазначити, що положення п. І ст. 150 Конституції Ук­раїни встановлюють вичерпний перелік суб'єктів безпосеред­нього звернення до Конституційного Суду з питань конетиту-ційності законів України та актів Президента України, Кабіне­ту Міністрів України і правових актів Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим. Громадяни права на таке звернення не мають. Крім того, громадяни не можуть звертатися до Кон­ституційного Суду зі скаргами на будь-яке рішення виконавчих органів або судів загальної юрисдикції.

    З іншого боку, наші громадяни мають право як ініціювати розгляд окремих питань у Конституційному Суді, так і бути безпосередніми учасниками судового провадження при розгля­ді цих питань. Йдеться про напрями діяльності Конституційно­го Суду, що випливають із повноважень, зазначених у п. 2 ч. і ст. 150 Конституції України і п. 4 ст. ІЗ Закону про Кон­ституційний Суд, тобто про офіційне тлумачення Конституції та законів України. Це найширші повноваження, оскільки важко визначитися з їх межами та відокремити не за формою, а за змістом конституційне подання щодо конституційності за­конів від конституційного звернення з питань дачі висновків щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Вказані повноваження стосуються всього масиву чинних і та-

    - 256 -

    ких, що відповідають Конституції, законів, Тобто важко пе­редбачити кількість звернень до Конституційного Суду, адже відповідно до ст. 43 Закону про Конституційний Суд коло суб'­єктів, які мають право на таке звернення, майже не обмежене. Це і громадяни України, й іноземці, особи без громадянства та юридичні особи (вітчизняні та з-за кордону), що мають будь-який інтерес щодо застосування законів України і потребують роз'яснення щодо нюансів його застосування до відповідних правовідносин.

    Отже, громадяни України мають право на особисте звернен­ня до Конституційного Суду, але не зі скаргою, а зі зверненням дати офіційне..тлумачення норм Конституції України або зако-нйГУкраїни. Тобтр,_ні.Конституція.України, ні закон не позба­вили громадянина права на звернення до Конституційного Су­ду, однак встановлено межі, в яких фізична приватна особа повинна діяти, не доводячи до абсурду своє конституційне пра­во на скаргу, коли неприборканий потік звернень фактично дезорганізував би діяльність цієї інституції та вихолостив її го­ловне завдання — забезпечення конституційності у діяльності органів державної влади, перетворивши цю інституцію у чер­гове бюро з питань розгляду скарг. Такий механізм, особливо в умовах своєрідного розуміння своїх прав з боку окремих ка­тегорій громадян, є дуже необхідним.

    Закон «Про Конституційний Суд» (ст. 94) визначає, що під­ставою для конституційного звернення щодо офіційної інтер-.претації положень Конституції та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції або зако­нів "України судами України, іншими органами державної вла­ди чи місцевого самоврядування за умови, що суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод. Ви­ходячи зі змісту положень цієї норми, можна стверджувати, що визначальним моментом в ній є суб'єктивна оцінка люди­ною ситуації, що сталася з нею під час застосування органами виконавчої влади або судами загальної юрисдикції норми чи кількох норм законів або Конституції України. Перевага на­дається не об'єктивному праву, а суб'єктивній оцінці людини щодо правозастосовчої діяльності державних органів. У цьому

    9 3-50

    -257-

    саме і полягає методологія правової держави щодо переваги інтересів людини над інтересами держави, однак лише в тих ситуаціях, коли владні структури протиправно діяли щодо гро­мадянина.

    Реалізуючи своє повноваження щодо офіційного тлумачен­ня, Конституційний Суд повинен орієнтуватись на ту норму, яка вказує, що таке звернення до Конституційного Суду мож­ливе лише за неоднозначного застосування положень Консти­туції або законів України і які саме органи це здійснювали. Тобто до повноважень Конституційного Суду належить попе­реднє з'ясування підстав для (рормального звернення — чи ма­ло місце неоднозначне застосування норм законів. Крім цього, предметом попередньої оцінки Конституційного Суду може бу­ти твердження про те, чи призвело, чи може призвести таке неоднозначне застосування норм законів до порушення консти­туційних прав і свобод суб'єкта звернення.

    Отже, звернення, які громадяни можуть подавати до Кон­ституційного Суду, принципово відрізняються від звичайних скарг як за змістом, так і за формою. Якщо до звернень у дер­жавні установи (на зразок скарг) законодавство України не передбачає якихось чітко визначених формальних вимог, крім апеляційних та касаційних скарг у судах загальної юрисдикції, то зовнішні вимоги до конституційного звернення формалізо­вані та зазначені у законі¹. Викладені формальні вимоги до звернення особливо чітко відрізняють зміст конституційного звернення від звичайного звернення і тим паче від скарги. Ці норми орієнтують на обгрунтування необхідності в офіційному тлумаченні положень Конституції України або законів Украї­ни. Звернення іншого змісту, що надійшли від громадян до Конституційного Суду, просто не можуть бути прийнятими за мотивами непідвідомчості. Про це слід знати всім, хто бажає звернутися до цього органу.

    Конституційне подання або конституційне звернення в будь-який час до дня його розгляду на пленарному засіданні може бути відкликане за письмовою заявою суб'єкта, який його на-

    Стаття 42 Закону України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 47. - Ст. 256.

    -258-

    правив до Конститудшногр Суду. Для припинення проваджен-ня~у~справі за конституційним поданням, конституційним звер­ненням, що відкликається, на засіданні Конституційного Суду приймається процесуальна ухвала.

    У відкритті конституційного провадження може бути від­мовлено у разі:

    • відсутності встановленого Конституцією та Законами Ук­
      раїни права на конституційне подання, конституційне звер­
      

    нення;

    • невідповідності конституційного подання, конституційного
      звернення вимогам, передбаченим Конституцією та законами
      України;

    • непідвідомчості Конституційному Суду питань, порушених
      у конституційному поданні, конституційному зверненні.

    Порядок відкриття провадження у Конституційному Суді за конституційним поданням чи конституційним зверненням закріплюється в законі. Ухвалу про початок провадження приймає Колегія або Конституційний Суд на їх засіданні. Ко­легія у справах за конституційними поданнями більшістю голо­сів суддів, які входять до її складу, приймає процесуальну ух­валу про відкриття провадження у справі в Конституційному Суді або про відмову в такому провадженні. У разі прийняття такої процесуальної ухвали ця справа вноситься на розгляд пленарного засідання Головою Конституційного Суду. У тако­му самому порядку Колегія суддів Конституційного Суду в справах за конституційними зверненнями приймає процесуаль­ну ухвалу про відкриття провадження у справі або про відмову в такому провадженні.

    Будь-яка з Колегій під час підготовки справи, Конституцій­ний Суд у процесі провадження у справі мають право витребу­вати від Верховної Ради України, Президента України, Прем'єр-міністра України, Генерального прокурора України, суддів загальних судів, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядуван­ня, посадових осіб, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, політичних партій та інших об'єднань грома­дян і окремих громадян необхідні документи, матеріали та інші відомості, що стосуються розгляду справи. Як Колегії, так і

    9* - 259 -

    Конституційний Суд під час підготовки справи та в процесі провадження у справі можуть призначати експертизу і вирішу­вати питання щодо залучення до участі в конституційному про­вадженні експертів. Вони також мають право викликати поса­дових осіб, експертів, свідків, представників за законом та уповноважених за дорученням, громадян, участь яких повинна забезпечити об'єктивний і повний розгляд справи. За ухилення без поважних причин від явки у Колегію чи в Конституційний Суд та відмову надати необхідні документи, матеріали чи інші відомості або їх умисне приховування винні несуть юридичну відповідальність відповідно до чинного законодавства. Після відкриття провадження справу розглядає Конституційний Суд на пленарному засіданні. Строк розгляду в справах за консти­туційним поданням не повинен перевищувати трьох місяців, а у випадках, визнаних Конституційним Судом невідкладними, — одного місяця. Строк провадження у справах за конституцій­ним зверненням не повинен перевищувати шести місяців. Об­числення строків провадження розпочинається з дня прийнят­тя процесуальної ухвали щодо відкриття конституційного про­вадження у справі. Дату розгляду справи Конституційним Су­дом визначає його Голова.

    Організаційно-правовими формами роботи Конституційного Суду є засідання та пленарні засідання. Засідання скликається з ініціативи Голови, його заступників, Колегії, постійних комі­сій чи не менше трьох суддів Конституційного Суду не пізніше як у двотижневий строк з дня ініціативи про його скликання. Про дату скликання та порядок денний засідання керівник Секретаріату доводить до відома суддів та учасників засідання не пізніше як за п'ять дній до дня скликання засідання. Поря­док денний засідання визначається Головою та затверджується на засіданні Конституційного Суду. На засіданнях розгля­даються всі питання, що потребують вирішення Конституцій­ним Судом, крім тих, що вирішуються на його пленарних засі­даннях відповідно до закону. Засідання є повноважним, якщо на ньому присутні не менше одинадцяти суддів Конституційно­го Суду.

    Конституційний Суд на своїх засіданнях:

    — затверджує Регламент, Положення про Секретаріат, ар-

    -260-

    хів, бібліотеку та інші самостійні структурні підрозділи Кон­ституційного Суду, вносить зміни та доповнення до них;

    • призначає, за поданням Голови, керівника Секретаріату
      та приймає рішення про звільнення його з посади;

    • приймає рішення про утворення постійних комісій, за­
      тверджує їх персональний склад;

    • розглядає пропозиції щодо обсягу фінансування Конститу­
      ційного Суду та затверджує проект кошторису на кожний фі­
      нансовий рік;

    • затверджує структуру і штатний розпис Конституційного

    Суду;

    • заслуховує щоквартально інформацію Голови про вико­
      

    ристання бюджетних асигнувань;

18. приймає рішення про дострокове звільнення з посади Го­
    лови та його заступників;

19. приймає рішення про звільнення з посади судді Конститу­
    ційного Суду у випадках, передбачених законом;

20. заслуховує щоквартально звіти керівника Секретаріату та
    керуючого справами Конституційного Суду;

    • приймає у разі необхідності рішення про невідкладність
      відкриття конституційного провадження за конституційним
      поданням у конкретній справі;

    • приймає рішення щодо персонального складу делегацій
      Конституційного Суду та їх керівників;

    • дає згоду на призначення заступників керівника Секрета­
      ріату, керівників самостійних структурних підрозділів та їх за­
      

      ступників, керівників інших структурних підрозділів;

      • вирішує інші питання, що не є предметом розгляду пле­
        нарного засідання

      При здійсненні своїх повноважень на засіданнях Конститу­ційний Суд приймає рішення. Таке рішення приймається, як­що за нього проголосувало більше половини суддів Конститу­ційного Суду, які брали участь у засіданні.

      Крім засідань Конституційний Суд проводить і пленарні за­сідання, На своїх пленарних засіданнях Конституційний Суд розглядає справи, провадження в яких відкрито за конститу­ційними поданнями та конституційними зверненнями, а також інші питання, віднесені до розгляду Конституційним Судом на

      - 261 ••

      
      
      

      його пленарних засіданнях чинним законодавством. Пленарне засідання Конституційного Суду є повноважним, якщо на ньому присутні не менше дванадцяти суддів Конституційного Суду. Порядок проведення пленарних засідань Конституційно­го Суду встановлюється законами, Регламентом та іншими ак­тами Конституційного Суду, що регламентують організацію йо­го внутрішньої роботи. На пленарних засіданнях Конституцій­ний Суд:

      • приймає рішення та дає висновки у справах за конститу­
        ційними поданнями та конституційними зверненнями;

      • затверджує положення про постійні комісії;

      • приймає рішення про утворення тимчасових комісій, за­
        

      тверджує їх персональний склад та призначає голів цих ко­
      місій.

      Рішення (висновок) Конституційного Суду вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше десяти суд­дів Конституційного Суду.

      Пленарне засідання Конституційного Суду скликається з іні­ціативи Голови, його заступників, Колегії суддів та постійних комісій або не менше трьох суддів Конституційного Суду. Його скликає Голова не пізніше як у двотижневий строк з дня над­ходження ініціативи про його скликання. Про дату скликання та порядок денний пленарного засідання Конституційного Суду керівник Секретаріату повідомляє суддів Конституційного Суду та його учасників не пізніше як за десять днів до дня скликан­ня засідання. Порядок денний пленарного засідання визна­чається Головою і затверджується на засіданні. На пленарному засіданні головує Голова Конституційного Суду, а за його від­сутності — старший за віком заступник Голови. За відсутності заступників — головує старший за віком суддя Конституційного Суду. Головуючий забезпечує додержання порядку при прове­денні пленарних засідань. Учасники та присутні у залі засідань попереджуються про необхідність додержання встановленого порядку. При виявленні неповаги до Конституційного Суду або перешкоджанні проведенню його пленарного засідання (чи за­сідання ) порушника може бути притягнуто до встановленої за­коном відповідальності. За пропозицією головуючого Консти-

      -262-

      туційний Суд виносить про це ухвалу. Порушник випроваджу­ється із зали засідань.

      Засідання та пленарні засідання Конституційного Суду про­токолюються. Пленарні засідання фіксуються технічними засо­бами. Протоколи засідання, пленарного засідання підписують­ся головуючим та суддями Конституційного Суду, які брали в них участь, і передаються протягом десяти днів з дня прийнят­тя рішення (давання висновку) чи прийняття ухвали для озна­йомлення суддям Конституційного Суду, які не брали в них участі. Забезпечує ведення протоколів засідань та пленарних засідань Секретаріат.

      На пленарних засіданнях Конституційний Суд приймає рі­шення та висновки. Так, Конституційний Суд за результатами розгляду справ щодо конституційності законів та інших право­вих актів Верховної Ради України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим та тлумачення Конституції і За­конів України приймає рішення. Він може визнати неконсти­туційним правовий акт повністю або в окремій його частині. У разі якщо в процесі розгляду справи за конституційним по­данням чи конституційним зверненням виявлено невідповід­ність Конституції України інших правових актів (їх окремих положень), крім тих, щодо яких відкрито провадження у спра­ві та які впливають на прийняття рішення чи дачу висновку в справі, Конституційний Суд визнає такі правові акти (їх окре­мі положення) неконституційними. Рішення Конституційного Суду повинно мати чітко визначений законом зміст і містити:

      а) найменування рішення, дату і місце прийняття, його номер;

      б) персональний склад суддів Конституційного Суду, які брали
      участь у розгляді справи; в) перелік учасників судового засі­
      дання; г) зміст конституційного подання; д) повну назву, дату
      прийняття, порядковий номер, за яким органом, посадовою
      особою прийнято правовий акт, конституційність якого розгля­
      дається; є) положення Конституції України, якими керувався
      Конституційний Суд при прийнятті рішення; є) мотивувальну
      частину рішення; ж) резолютивну частину рішення;
      з) обов'язкове зазначення того, що рішення Конституційного
      Суду є остаточним і оскарженню не підлягає.

      -263-

      
      

      Висновки Конституційний Суд дає у справах з питань; а) відповідності Конституції України чинних міжнародних до­говорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язко­вість; б) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; в) відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України законопроектів про внесення змін до неї. У висновку Конституційного Суду зазначається: а) його найме­нування, дата і місце дачі, номер; б) персональний склад суд­дів Конституційного Суду, які брали участь у розгляді справи; в) перелік учасників судового засідання; г) зміст конституцій­ного подання, конституційного звернення; д) положення Кон­ституції України, якими керувався Конституційний Суд при дачі висновку; є) мотивувальна частина висновку; є) резолю­тивна частина висновку; ж) те, що висновок Конституційного Суду є остаточним і оскарженню не підлягає.

      Рішення та висновки вважаються прийнятими, якщо за це на пленарному засіданні проголосувало не менше десяти суддів Конституційного Суду. Ці акти приймаються після поіменного голосування шляхом опитування суддів Конституційного Суду. Пропозиції суддів до проекту рішення чи висновку голосуються у порядку надходження. Судді не мають права утримуватися від голосування. Рішення і висновки мотивуються письмово, підписуються окремо суддями, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Во­ни є остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею рішення та висновку є обов'язковим. Суддя, який під­писав рішення чи висновок, може викласти у письмовій формі свою окрему думку і додати її до рішення чи висновку Консти­туційного Суду.

      Рішення і висновки видаються державною мовою, повинні бути підписані не пізніше семи днів після прийняття чи дачі. Вони офіційно оприлюднюються наступного робочого дня піс­ля їх підписання і разом з окремою думкою суддів публікують­ся у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офі­ційних виданнях України і рівною мірою є обов'язковими до виконання.

      -264-

      Копії рішень і висновків надсилаються наступного робочого дня після їх офіційного оприлюднення суб'єкту права на кон­ституційне подання чи конституційне звернення, з ініціативи якого розглядалася справа, до Міністерства юстиції України, а також до органу влади, що прийняв правовий акт, який був предметом розгляду в Конституційному Суді.

      За необхідності Конституційний Суд може визначити у своєму рішенні чи висновку порядок і строки 'їх виконання, а також' покласти на відповідні державні органи обов'язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку. Він має право зажадати від органів, на які покладається обов'язок забезпечити виконання актів, письмового підтвердження вико­нання рішення, додержання його висновку. Невиконання рі­шень та недодержання висновків Конституційного Суду тяг­нуть за собою відповідальність згідно з законами України.

      У разі виявлення нових обставин по справі, що не були предметом її розгляду, але які існували на час розгляду і прий­няття рішення або дачі висновку в справі, Конституційний Суд може відкрити нове провадження у справі.

      Діяльність Конституційного Суду фінансується з Державно­го бюджету України. При складанні проекту Державного бюд­жету України на кожний наступний рік Голова Конституційно­го Суду подає пропозиції до Кабінету Міністрів України та Вер­ховної Ради України щодо обсягу фінансування Конституцій­ного Суду і проект відповідного кошторису.

      Організаційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Конституційного Суду здійс­нює його Секретаріат на чолі з керівником. Положення про Секретаріат, його структура і штати затверджуються Консти­туційним Судом. Керівника Секретаріату призначає Конститу­ційний Суд за поданням його Голови з числа громадян, які мають право на обіймання посади професійного судді. Він не може належати до політичних партій, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обійма­ти будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачу­вану роботу, крім наукової, викладацької та творчої у вільний від основної роботи час. Кандидатура на цю посаду обговорю­ється на засіданні Конституційного Суду. У тому разі, якщо за-

      -265-

      
      

      

      
      

      

      
      пропоновану кандидатуру відхилено, Голова Конституційного Суду пропонує іншу кандидатуру. Рішення про призначення керівника Секретаріату приймається відкритим голосуванням більшістю присутніх на засіданні Конституційного Суду. Пов­новаження керівника Секретаріату визначаються Положенням про Секретаріат Конституційного Суду. Керівник та інші поса­дові особи Секретаріату є державними службовцями.

      Матеріали діяльності Конституційного Суду зберігаються в його архіві. Матеріали справ, щодо яких Конституційний Суд прийняв рішення або дав висновок, зберігаються в його архіві сто років. Оригінали рішень та висновків зберігаються в архіві безстроково. Інші матеріали щодо діяльності Конституційного Суду зберігаються в його архіві на загальних підставах, визна­чених законодавством України. Положення про архів затвер­джується Конституційним Судом. Для забезпечення Конститу­ційного Суду нормативно-правовими актами, науковою та іншою спеціальною літературою утворюється бібліотека Кон­ституційного Суду. Положення про бібліотеку затверджується Конституційним Судом. Друкованим органом Конституційного Суду є «Вісник Конституційного Суду України»'.

      Отже, Конституційний Суд як єдиний орган конституційної юрисдикції здійснює свою організаційну діяльність відповідно до чинного законодавства та організаційно-правових актів, що приймає Конституційний Суд, забезпечуючи права, свободи і обов'язки людини та громадянина. Він не може виходити за межі своєї діяльності та не дублює діяльність інших органів правосуддя.

      Суди загальної юрисдикції в забезпеченні

      реалізації прав, свобод і обов'язків людини

      та громадянина

      Забезпечення прав, свобод і обов'язків людини та громадя­нина здійснюють і суди загальної юрисдикції. Вони реалізують свою компетенцію шляхом здійснення правосуддя у формі ци­вільного, господарського, адміністративного, кримінального су-

      Колодій А. М., Олійник А. Ю. Державне будівництво і місцеве само­врядування: Навч. посіб. - К., 2000.

      -266-

      дочинства. При здійсненні судочинства в процесі забезпечення ""прав людини вони керується принципами: 1) законності; 2) рівності всіх учасників судового процесу перед законом і су­дом; 3) забезпечення доведеності вини; 4) змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів та доведеності пе-"ред судом їх переконливості; 5) підтримання державного обви­нувачення в суді прокурором; 6) забезпечення обвинуваченому права на захист; 7) гласності судового процесу та його повного фіксування технічними засобами; 8) забезпечення апеляційно-Іго та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; 9) обов'язковості рішень суду для здійснення на всій території України.

      Систему судів загальної юрисдикції складають: а) місцеві су­ди; б) апеляційні суди, Апеляційний суд України; в) Касацій­ний суд України; г) вищі спеціалізовані суди; д) Верховний Суд України. Військові суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону. Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані.

      Утворює і ліквідує суди загальної юрисдикції Президент Ук­раїни відповідно до закону за поданням Міністра юстиції Ук­раїни, погодженим з Головою Верховного Суду України або го­ловою відповідного вищого спеціалізованого суду.

      Первинною судовою ланкою є місцевий суд. Місцевими за­гальними судами є районні, районні у містах, міські та місь-крайонні суди, а також військові суди гарнізонів. До місцевих господарських судів відносять господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Місце­вими адміністративними судами є окружні суди, що утворю­ються в округах відповідно до указу Президента України.

      Закон України «Про судоустрій України» закріплює повнова­ження місцевого суду як суду першої інстанції, який розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності. Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені

      -267-

      
      

      

      
      процесуальним законом до їх підсудності. На місцеві адмініст­ративні суди покладається розгляд адміністративних справ, пов'язаних з правовідносинами у галузі державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрис­дикції) , крім справ адміністративної юрисдикції у сфері війсь­кового управління, розгляд яких здійснюють військові суди. Підсудність окремих категорій справ місцевим судам, а також порядок їх розгляду визначаються процесуальним законом.

      Місцевий суд складається з суддів місцевого суду, голови та заступника (заступників) голови суду. Голову місцевого суду призначає і знімає з посади Президент України. Якщо кількість суддів місцевого суду перевищує п'ятнадцять осіб. Президент України може призначити більше одного заступника голови СУДУ-

      Голова та заступники голови місцевого суду організують ро­боту суду та апарату суду і не звільняються від обов'язків здій­снювати судочинство. Основною фігурою місцевого суду є суд­дя місцевого суду, На нього покладаються обов'язки здійсню­вати: а) правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом; б) процесуальні дії та організаційні заходи з метою забезпечення розгляду справи; в) контроль відповідно до зако­ну за своєчасним зверненням до виконання судових рішень, постановлених під його головуванням; г) інші передбачені за­коном повноваження.

      Наступною судовою ланкою є апеляційний суд. У системі су­дів загальної юрисдикції в Україні діють загальні та спеціалізо­вані апеляційні суди. До апеляційних загальних судів відно­сять: а) апеляційні суди областей; б) апеляційні суди міст Киє­ва та Севастополя; в) Апеляційний суд Автономної Республіки Крим; г) військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України; д) Апеляційний суд Украї­ни. За необхідності замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрис­дикція яких поширюється на кілька районів області.

      Апеляційними спеціалізованими судами є: а) апеляційні гос­подарські суди; б) апеляційні адміністративні суди, які утво­рюються в апеляційних округах відповідно до указу Президен­та України, До складу апеляційного суду входять судді, як пра-

      -268-

      вило, обрані на посаду судді безстроково, голова суду та його заступники.

      Апеляційний загальний суд складається з: а) судової палати у цивільних справах; б) судової палати у кримінальних спра­вах; в) військової судової палати. У складі спеціалізованого апеляційного суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за встановленою спеціаліза­цією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції. В апеляційних судах для вирішення організаційних питань утво­рюється і діє президія апеляційного суду.

      Апеляційні суди при забезпеченні реалізації прав, свобод і обов'язків людини мають такі повноваження; а) розглядають справи "в" апеляційному порядку відповідно до процесуального закону; б) розглядають у першій інстанції справи, визначені законом (крім апеляційних господарських судів); в) ведуть та аналізують судову статистику, вивчають і узагальнюють судову "Практику; г) надають методичну допомогу в застосуванні зако­нодавства місцевим судам; д) здійснюють інші повноваження, передбачені законом.

      Призначають до складу суддів апеляційного суду відповідної судової палати голови апеляційного суду своїми розпоряджен­нями.

      Суддя апеляційного суду здійснює: а) правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом; б) процесуальні дії та організаційні заходи з метою забезпечення розгляду справи;

      в) контроль відповідно до закону за своєчасним зверненням до
      виконання постановлених за його участю судових рішень;

      г) інші передбачені законом повноваження.

      Справи в^апеляційному суді розглядаються одноосібно, коле­гіально та судом присяжних.

      Голова, перший заступник і заступники голови апеляційного суду та президія апеляційного суду здійснюють одноосібно та колегіально організаційну роботу суду. Президія апеляційного суду проводить засідання не рідше одного разу на місяць. Засі­дання президії є повноважним, якщо на ньому присутні не менше двох третин її складу. Постанови президії приймаються відкритим або таємним голосуванням більшістю голосів її чле-

      -269-

      нів, які брали участь у засіданні, та підписуються головою суду чи його заступником, який головував на засіданні.

      Касаційний суд України діє у складі суддів, обраних на по­саду безстроково, голови суду та його заступників. У його скла­ді діють: а) судова палата у цивільних справах; б) судова па­лата у кримінальних справах; в) військова судова палата. У Касаційному суді України для вирішення організаційних пи­тань діє президія відповідно до вимог законодавства.

      Касаційний суд України здійснює такі повноваження: а) розглядає в касаційному порядку справи, віднесені до його підсудності, а також інші справи у випадках, визначених про­цесуальним законом; б) веде та аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практику; в) надає методичну до­помогу в застосуванні законодавства судам нижчого рівня; г) здійснює інші повноваження, передбачені законом. Розгляд справ у Касаційному суді України здійснюється колегіями у складі не менше трьох суддів. Суддя Касаційного суду України здійснює: а) правосуддя в порядку, встановленому процесуаль­ним законом; б) процесуальні дії та організаційні заходи з ме­тою забезпечення розгляду справи; в) контроль відповідно до закону за своєчасним зверненням до виконання постановлених за його участі судових рішень; г) інші передбачені законом повноваження.

      Президент України в порядку, встановленому законом, ут­ворює: а) Вищий господарський суд України; б) Вищий адмі­ністративний суд України; в) інші відповідні вищі спеціалізо­вані суди. Всі вищі спеціалізовані суди складаються з суддів, обраних на посаду безстроково, голови суду та його заступни­ків. У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися су­дові палати з розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрис­дикції. Склад судових палат вищого спеціалізованого суду фор­мується за поданням голови суду в порядку, передбаченому за­коном. Для вирішення організаційних питань у вищому спе­ціалізованому суді діє президія суду в складі голови суду, його заступників, заступників голів палат, а також суддів даного су­ду, обраних до складу президії відповідно до закону. Для вирі­шення загальних питань діяльності відповідних спеціалізова-

      -270-

      них судів у вищому спеціалізованому суді діє Пленум вищого спеціалізованого суду. Вищі спеціалізовані суди можуть мати свої друковані органи, при цих судах можуть утворюватися науково-консультативні структури. До повноважень вищого спеціалізованого суду закон відносить: а) розгляд у касаційно­му порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інших справ у випадках, визначених процесуальним законом; б) ведення та аналіз судової статистики, вивчення й узагаль­нення судової практики; в) надання методичної допомоги су­дам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; г) надання спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційних роз'яс­нень з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції; д) здійснення інших пов­новажень, передбачених законом. Справи у вищому спеціалізо­ваному суді розглядаються колегіально.

      Суддя вищого спеціалізованого суду має такі повноваження, а) здійснює правосуддя в порядку, визначеному процесуальним законом; б) провадить процесуальні дії та здійснює організа­ційні заходи, необхідні для забезпечення своєчасного та якісно­го розгляду справ; в) здійснює відповідно до закону контроль за своєчасним зверненням до виконання постановлених за його участю судових рішень; г) здійснює інші передбачені законом повноваження. Для забезпечення діяльності зі здійснення своїх, повноважень суддя вищого спеціалізованого суду має помічни­ка, який повинен бути громадянином України і мати вищу юридичну освіту. Отже, вищі суди виконують важливу роль у процесі забезпечення реалізації прав, свобод і обов'язків люди­ни та громадянина в судовій системі загальних судів, які очо­лює Верховний Суд України.

      Верховний Суд України є найвищим судовим органом у цій системі. Він здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосу­вання законодавства всіма судами загальної юрисдикції. Цей .орган складається з: а) Голови Верховного Суду України та йо­го заступників; б) суддів Верховного Суду України; в) судової палати в цивільних справах; г) судової палати в кримінальних справах; д) судової палати в господарських справах; є) судової

      -271-

      палати в адміністративних справах. У складі Верховного Суду України діє Військова судова колегія,

      Для вирішення внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного Суду України та питань, визначених Конституцією і законами України утворюються і діють Президія Верховного Суду України та Пленум Верховного Суду України. Склад та порядок їх утворення і функціонування визначені відповідно до Закону України. При Верховному Суді України утворюється науково-консультативна рада, статус якої визначається відпо­відно до Закону України, Верховний Суд України має свій офі­ційний друкований орган та може бути співзасновником інших друкованих видань.

      Кількість суддів Верховного Суду України встановлюється указом Президента України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою суддів України. До складу судових палат, що здійснюють розгляд справ з питань юрис­дикції спеціалізованих судів, призначаються судді, які мають стаж суддівської діяльності у відповідному вищому суді не мен­ше трьох років або відповідному апеляційному спеціалізовано­му суді не менше п'яти років.

      Верховний Суд України має такі повноваження:

      1. розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів
         у справах, віднесених до його підсудності процесуальним зако­
         ном; переглядає в порядку повторної касації всі інші справи,
         

      розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку
      та розглядає інші справи, пов'язані з винятковими обставина­
      ми у випадках, передбачених законом;

    • дає судам роз'яснення з питань застосування законодав­
      ства на основі узагальнення судової практики та аналізу судо­
      вої статистики; у разі необхідності визнає нечинними роз'яс­
      нення Пленуму вищого спеціалізованого суду, що визначені за­
      коном;

    • дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у
      яких звинувачується Президент України, ознак державної зра­
      ди або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради
      України письмове подання про неможливість виконання Пре­
      зидентом України своїх повноважень за станом здоров'я;

-272-

4. звертається до Конституційного Суду України у разі ви­
   никнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними
   правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших
   правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Консти­
   туції України та законів;

5. веде та аналізує судову.статистику, вивчає та узагальнює
   судову практику, знайомиться в судах з практикою застосуван­
   ня законодавства;

6. у межах своїх повноважень вирішує питання, що випли­
   вають з міжнародних договорів України; представляє суди за­
   гальної юрисдикції у зносинах з судами інших держав;

7) здійснює інші повноваження, передбачені законом.
"Основною посадовою особою Верховного Суду України є суд­
дя. Відповідно до закону України він має такі повноваження:

1. здійснює правосуддя в порядку, встановленому проце­
   суальним законом;

2. здійснює необхідні процесуальні та організаційні заходи з
   метою забезпечення своєчасного та якісного розгляду справ;

3. бере участь у розгляді питань, що виносяться на засідан­
   ня відповідної судової палати та Пленуму Верховного Суду Ук­
   раїни;

4. вивчає у судах нижчого рівня стан організації здійснення
   судочинства і надає їм методичну допомогу;

5. аналізує судову практику, вносить в установленому по­
   

   рядку пропозиції щодо її поліпшення та удосконалення законо­
   давства;

   6) здійснює інші передбачені законом повноваження.
   Суддя Верховного Суду України має помічника. Помічником

   судді може бути громадянин України, який має вищу юридич­ну освіту та стаж роботи в галузі права не менше трьох років. З метою однакового застосування законодавства в процесі забезпечення реалізації прав і свобод та обов'язків людини і громадянина Пленум Верховного Суду України прийняв дві по­станови, де роз'яснив судам порядок застосування норм Кон­ституції та законів України, інших нормативно-правових актів Щодо звернень фізичних осіб стосовно захисту їх прав і свобод. У постанові «Про застосування Конституції України при здійс­ненні правосуддя» від І листопада 1996 р. № 9 роз'ясняються

   -273-

   такі положення: а) діяльність судів повинна бути спрямована на захист прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забез­печення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ; б) при застосуванні законів суди повинні оцінювати їх щодо відповідності нормам Конституції України і в разі розбіжності застосовувати норми Конституції, що згідно зі ст. 8 Основного закону є нормами прямої дії. Суди можуть визнати такими, що не відповідають Конституції та законам України, рішення ор­ганів місцевого самоврядування та акти центральних і місце­вих органів державної виконавчої влади. У всіх інших випад­ках суди звертаються до Верховного Суду України, який має право звернення до Конституційного Суду України; в) при за­стосуванні всіх інших нормативно-правових актів суд повинен оцінювати ці акти щодо відповідності їх Конституції та зако­нам України та застосовувати закон, якщо підзаконний акт су­перечить закону. Пленум не роз'яснив щодо цього позицію пріоритетності законів і декретів, декретів і указів Президента України; г) при застосуванні нормативно-правових актів Со­юзу РСР і Української РСР, якщо відсутні нормативно-правові акти України з цих питань, суд може застосовувати ці акти, якщо вони не суперечать Конституції та законам України; д) судові рішення не можуть грунтуватися на нормах законів і підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють права людини, якщо вони не оприлюднені та не набули чинності у порядку, передбаченому Конституцією і законодавством Украї­ни; є) судам підвідомчі всі справи про захист прав та обов'яз­ків людини, в тому числі щодо оскарження рішень, дій чи без­діяльності державних органів, органів місцевого самоврядуван­ня, їх посадових і службових осіб і не повинні відмовляти особі в прийнятті чи розгляді заяви; є) суд має суворо додержувати­ся вимог щодо державної мови, особам, які не володіють ук­раїнською мовою, надається перекладач; ж) суд зобов'язаний забезпечити всім учасникам процесу однакові умови при на­данні та дослідженні доказів, а, розглядаючи цивільні справи, за необхідності за клопотанням сторін самому витребувати такі докази; з) суди забезпечують недопущення примусової праці, гарантують проведення законних страйків, не допускають при­мусового позбавлення житла, вирішують питання про відшко-

   -274-

   дування збитків; і) суди не повинні будувати свої обвинувачен­ня на доказах, добутих незаконним шляхом; к) вирішуючи ци­вільно-правові спори, суди зобов'язані дотримуватися консти­туційного права щодо недоторканності приватної власності. Конфіскація майна може застосовуватися лише за рішенням суду при здійсненні будь-якого виду правопорушення; л) при розгляді кримінальних справ суди повинні неухильно дотриму­ватися вимог презумпції невинуватості. Не допускається по­кладання на обвинуваченого (підсудного) обов'язку доводити свою невинуватість. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь останньої; м) реалізуючи принцип до­тримання змагальності сторін, суди зобов'язані при відданні особи до суду у всіх справах, що надійшли до суду з обвину­вальним висновком, визнавати обов'язковою участь у судовому засіданні прокурора; н) визнаючи право кожного на захист від обвинувачення, суд зобов'язаний забезпечити право кожного обвинуваченого мати адвоката чи захищати себе іншим закон­ним способом; о) пропонуючи підсудному та його родичам дати пояснення по суті справи, суд зобов'язаний пояснювати, що ці особи мають право відмовитися давати показання або пояснен­ня щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів; п) суд не має права передавати матеріали приватного обвинувачення на розгляд товариських судів; р) суди, враховуючи конституційні положення про обов'язковість судових рішень на всій території України, у разі невиконання таких рішень зобов'язані піддава­ти винних встановленій законом відповідальності; с) всі керів­ні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, дані до вве­дення в дію Конституції України, суди можуть застосовувати при розгляді справ у частині, що не суперечить Конституції.

   У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про поси­лення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» від ЗО травня 1997 р. № 7 з метою удосконалення судової діяльності у сфері захисту прав та свобод людини і громадяни­на йдеться про те, що: а) необхідно звернути увагу загальних судів на те, що вся їх діяльність повинна бути підпорядкована захисту прав та свобод людини і громадянина; б) суди не мають права з часу введення в дію Конституції України 1996 р. відмовляти фізичним чи юридичним особам у прийнят-

   -275-

   ті до судового розгляду заяв і звернень. Вони не повинні від­мовляти у судовому захисті прав та свобод людини і громадя­нина, у прийнятті скарг на рішення, дії чи бездіяльність орга­нів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб з підстав, не передбачених Конституцією чи за­конами, маючи на увазі той факт, що коло прав і свобод лю­дини та громадянина, закріплених Конституцією України, не є вичерпним; в) виходячи з того факту, що особа вважається не­винуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком, на¹ суди покладається обов'язок посилити вимоги до якості дізнан­ня та попереднього слідства в кримінальних справах. При від­данні до суду та на стадії судового розгляду слід з'ясовувати, чи було виконано вимоги процесуального закону, чи не було порушено права підозрюваного та обвинуваченого при затри­манні, арешті, проведенні обшуку та чи не було обмежено пра­ва потерпілого й інших учасників кримінального процесу. У випадках встановлення істотних порушень процесуального за­кону слід повертати справи на додаткове розслідування; г) враховуючи конституційні вимоги щодо неможливості обви­нувачення, що грунтується на доказах, одержаних незаконним шляхом, суд, виявивши такі факти, повинен визнавати їх не­допустимими і не враховувати при обгрунтуванні обвинувачен­ня у вироку. Встановивши такі факти на стадії віддання до су­ду, за умови, якщо за допомогою інших законних доказів не можна об'єктивно встановити всі обставини та об'єктивну істину, суд повертає справу на додаткове розслідування; д) суд зобов'язаний гостро реагувати на факти порушення термінів попереднього слідства слідчими та прокурорами, на недоліки в роботі конвойних підрозділів та на несвоєчасне виконання ух­вал (постанов) про привід підсудних, свідків і потерпілих то­що; є) суддя несе особисту відповідальність за своєчасний і якісний розгляд справ. За навмисне порушення закону чи не­сумлінне його виконання, якщо це призвело до тяганини й істотно обмежило права громадян, слід розглядати як нена­лежне виконання суддею професійних обов'язків, що тягне пе­редбачену законом відповідальність; є) кримінальні покарання засудженим суди повинні призначати у суворій відповідності з

   -276-

   вимогами закону; і) при призначенні адміністративного стяг­нення у вигляді арешту суд зобов'язаний з'ясовувати всі обста­вини справи і призначати такий вид стягнення з наведенням відповідних мотивів лише тоді, коли інші стягнення будуть ма­лоефективними; к) враховуючи, що Конституція України не допускає будь-якого втручання у вирішення конкретних справ, суди повинні за наявності підстав вирішувати питання притяг­нення до відповідальності винних у такому втручанні; л) з'ясу­вавши причини порушення прав та свобод людини і громадя­нина, суд повинен їх усувати шляхом постанов і ухвал та контролювати здійснення цих актів; м) особливу увагу суд по­винен приділяти контролю за виконанням судових рішень, ос­кільки це має важливе значення для реального поновлення прав та свобод людини і громадянина; н) судам апеляційної і касаційної інстанцій необхідно підвищити якість роботи з тим, щоб допущені місцевими судами та іншими судами першої інстанції помилки було виправлено та вжито заходів щодо не­допущення таких помилок у майбутньому.

   Виконуючи обов'язки із забезпечення реалізації прав і сво­бод, суди здійснюють їх захист шляхом об'єктивного розгляду звернень громадян у разі їх порушення. Порядок такого звер­нення сформульовано в Конституції (ст. 8) та законах Украї­ни. Звернення до суду для захисту конституційних прав і сво­бод людини та громадянина безпосередньо на підставі Консти­туції України гарантується. Конституційні норми є нормами прямої дії.

   Нормативне регулювання звернень громадян на судовий за­хист своїх прав і свобод базується на закріпленні в законодав­стві України норм, що безпосередньо надають можливість лю­дині звертатися за захистом у суд. Законодавство встановлює порядок подання звернень до суду, порядок розгляду його та винесення і виконання рішень зі звернення. Нормативну базу цього процесу складають: а) Конституція України; б) закони України; в) інші нормативно-правові акти,

   Конституція України закріплює загальну можливість люди­ни звернутися до суду з метою захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина на основі Основного Закону. Це положення гарантується й за відсутності інших норматив-

   -277-

   

   
   но-правових актів. Суд зобов'язаний створювати належні умо­ви для виконання особою своїх прав і свобод, охороняти і за­хищати у разі порушення, відновлювати порушені права і сво­боди.

   Отже, держава створює умови для реалізації прав і свобод людини і громадянина шляхом вольової правової діяльності су­дових установ. А закони України встановлюють норми, згідно з якими повинна відбуватися сама процедура звернення грома­дянина і вирішення його звернення в судах. Так, Закон Украї­ни «Про звернення громадян» закріплює загальний порядок звернення громадян до органів державної влади, місцевого са­моврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, ор­ганізацій незалежно від форм власності, засобів масової інфор­мації, посадових осіб відповідно до функціональних обов'язків з пропозиціями, скаргами та зауваженнями. Як орган держав­ної влади суд вирішує питання по зверненнях громадян на ос­нові закону.

   Інші закони, такі як Цивільно-процесуальний кодекс Украї­ни, Кримінально-процесуальний кодекс України, Господар­сько-процесуальний кодекс України закріплюють відповідний порядок вирішення питання по зверненню громадян у судах різної компетенції та залежно від того, яка група чи вид та якою мірою права порушені, залежно від того, ким вони пору­шені. Все це впливає на особливості розгляду в суді цих звер­нень.

   Підзаконні нормативно-правові акти, що регулюють питан­ня звернення громадян до суду, — це укази Президента Украї­ни, постанови Кабінету Міністрів України, відомчі норматив­но-правові акти (інструкції, розпорядження, розпорядження, накази Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури, Мініс­терства внутрішніх справ та ін.), в яких закріплено детальні роз'яснення і рекомендації щодо порядку звернення та розгля­ду звернень громадян у судових установах, ведення докумен­тообігу в цих установах, порядку виконання рішень суду з пи­тань звернень громадян. Наприклад, постанова Кабінету Мі­ністрів України «Інструкція з діловодства за зверненнями гро­мадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, органі-

   -278-

   заціях незалежно від форм власності, в засобах масової інфор­мації» від 14 квітня 1997 р. Однак у практичній діяльності су­дів існують певні недоліки при прийнятті та розгляді звернень громадян, зокрема: а) недостатнє врегулювання термінів вирі­шення окремих справ; б) бюрократизм і тяганина при наданні громадянам інформації на їх вимогу; в) недостатнє вивчення доказів і прийняття необгрунтованих рішень; г) недостатній контроль при виконанні рішень та ін.

   Останнім часом відповідно до Конституції України на суди покладено повноваження щодо забезпечення таких природних прав людини: а) свободи й особистої недоторканності; б) недо­торканності житла; в) таємниці листування, телефонних роз­мов, телеграфної та іншої кореспонденції. їх сутність полягає в наданні згоди щодо обмеження цих прав спеціально уповно­важеними органами за наявності підстав, передбачених зако­ном. Покладення на судові органи таких повноважень є логіч­ним тому, що перед органами прокуратури, які раніше давали санкції на арешт, обшуки житла та обмеження таємниць пере­говорів та кореспонденції, стоять завдання підтримання дер­жавного обвинувачення в суді. Тобто цей державний орган є зацікавленим у результатах кримінального судочинства з пози­ції обвинувачення.

   Отже, питання судового забезпечення прав і обов'язків ре­гулюється законодавством України на всіх рівнях нормативних актів. Деякі відносини все ж достатньо не закріплені в законо-—-давегві й потребують нормативного врегулювання шляхом прийняття нових нормативно-правових актів. Удосконалення потребує і судово-процесуальна практика.

   § 3. Діяльність прокуратури України

   із забезпечення прав, свобод і обов'язків

   людини та громадянина

   Порушення прав людини можуть мати місце при здійсненні

   Дізнання, попереднього слідства; проведенні оперативно-роз-

   шукової діяльності органами і підрозділами, що уповноважені

   її здійснювати; розгляді справ у суді; виконанні судових рі-

   -«ень. Отже, на органи прокуратури покладено функції із за-

   -279-

   безпечення реалізації прав і свобод та обов'язків людини і гро­мадянина: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у ви­падках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, ді­знання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'я­заних з обмеженням особистої свободи громадян.

   Конституція України не передбачає таких функцій прокура­тури, як здійснення загального нагляду і проведення досудово-го слідства. Разом з тим прокуратура продовжує виконувати ці функції відповідно до чинного законодавства до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за здійсненням законів всіма суб'єктами права та до сформування системи досудового слідства і введення в дію за­конів, що регулюють його функціонування. Закон України «Про прокуратуру» закріплює, що «прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господар­ського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органа­ми, військовими частинами, політичними партіями, громад­ськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами¹.

   Діяльність органів прокуратури спрямована на всебічне за­безпечення верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань: 1) закріплених Конституцією України незалежності республі­ки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної

   Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 р. // Вісник прокуратури. - 1999. - № 1. - С 104-105 (зі змінами від 17 січня 2002 р. № 2981-Ш).

   -280-

   системи, прав національних груп і територіальних утворень;

   2. гарантованих Конституцією, іншими законами України та
      міжнародними правовими актами соціально-економічних, по­
      літичних, особистих прав і свобод людини та громадянина;

   3. основ демократичного устрою державної влади, правового
      статусу місцевих рад, органів самоорганізації населення¹.

   До системи органів прокуратури входять: а) Генеральна прокуратура України; б) прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах облас­них); в) міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури; г) військові прокуратури. До органів військових прокуратур належать військові прокуратури регіонів і військо­ва прокуратура Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах мі­ських). Штатна чисельність органів прокуратури України в межах фонду заробітної плати затверджується Генеральним прокурором України.

   Кожна людина з метою захисту своїх прав може звертатись до прокурорів будь-якої ланки прокурорської системи. Законо­давство гарантує об'єктивний розгляд звернень і вирішення питань, зазначених у зверненні, по суті. Згідно із Законом Ук­раїни «Про прокуратуру» (ст. 12) на органи прокуратури по­кладено обов'язок розглядати звернення громадян у разі пору­шення їх прав та свобод, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Прокурор здійснює нагляд за додержанням вимог законодавства щодо порядку розгляду скарг всіма орга­нами, підприємствами, установами, організаціями та посадо­вими особами та проводить особистий прийом громадян. Прий­няте прокурором рішення може бути оскаржено вищестоящо­му прокурору або до суду.

   Генеральний прокурор України, заступники Генерального прокурора, начальники управлінь та відділів Генеральної про­куратури України, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва та Севастополя, міські, районні, міжра-

   Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 р. // Вісник прокуратури. - 1999. - № 1. - С 104-105 (зі змінами від 17 січня 2002 р. № 2981-Ш).

   -281 -

   йонні, прирівняні до них прокурори проводять всебічний, ква­ліфікований, своєчасний розгляд і вирішення заяв і скарг гро­мадян та юридичних осіб, які не підвідомчі суду та не віднесені до компетенції інших органів.

   Генеральний прокурор України приймає рішення про поря­док перевірки та дає відповіді на скарги, які не є на контролі у Голови Верховної Ради України, його заступників та Прези­дента України, а на звернення народних депутатів України — також заступники Генерального прокурора. Листи інших поса­дових осіб розглядаються в загальному порядку. Про результа­ти розгляду всіх звернень народних депутатів України з приво­ду пропозицій, заяв і скарг громадян відповіді надсилаються відповідними прокурорами незалежно від того, чи просить про це депутат.

   Скарги і заяви вирішуються в місячний строк з дня надхо­дження, а ті, що не потребують додаткового вивчення і пере­вірки — не пізніше 15 днів. У необхідних випадках строк розгляду заяв і скарг може бути продовжено прокурором або його заступником з повідомленням про це заявників і посадо­вих осіб, які взяли звернення на контроль.

   У загальному порядку розглядаються заяви і скарги грома­дян, що надійшли з редакцій газет, журналів, радіо і телеба­чення. Про результати повідомляються заявники.

   Проводиться своєчасно перевірка повідомлень прокурорами в засобах масової інформації про діяння, в яких вбачаються ознаки злочину, і вони негайно реагують на них відповідно до процесуального закону.

   Скарги, за якими прокуратура проводить перевірку, долу­чаються до наглядового провадження, а скарги на порушення закону під час слідства і дізнання — до кримінальних справ.

   Не розглядаються і не реєструються в органах прокуратури анонімні скарги та заяви. Такі повідомлення про злочини або про осіб, що їх вчинили, можуть бути надіслані до органів, що ведуть оперативно-розшукову діяльність.

   У відповідях заявникам викладаються мотиви відмови в за­доволенні скарг з посиланням на закон, а також на матеріали перевірок.

   -282-

   Інформацію про результати перевірок скарг за дорученням керівництва Генеральної прокуратури України повинні підпи­сувати прокурор Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва та прирівняні до них прокурори.

   У Генеральній прокуратурі України приймаються до прова­дження скарги, як правило, після їх розгляду прокурорами Ав­тономної Республіки Крим, областей, міста Києва, Севастопо­ля та прирівняними до них прокурорами. Після прийняття рі­шення Генеральним прокурором України провадження по скарзі в органах прокуратури припиняється, про що спові­щається заявник, а також відповідна прокуратура. В разі пові­домлення нових фактів, вони підлягають перевірці у встанов­леному порядку.

   Приймати рішення і давати відповіді заявникам про відхи­лення скарг мають право:

   • у міських і районних прокуратурах та прирівняних до них —
     

   прокурори та їх заступники;

   • у прокуратурах Автономної Республіки Крим, областей,
     міста Києва та Севастополя, прирівняних до них прокуратурах —
     прокурори та їх заступники; крім того — начальники управлінь,
     відділів та старші помічники, за винятком скарг на судові рі­
     шення, що набрали законної сили;

   • у Генеральній прокуратурі України — Генеральний проку­
     рор, його заступники, начальники управлінь або відділів.

   При повторному відхиленні скарг відповіді на них дає керів­ництво прокуратур. У десятиденний строк повертаються підві­домчі суду заяви, скарги та додані до них документи заявнику або органу, який надіслав їх до прокуратури, за винятком скарг на судові рішення, що набрали законної сили. Одночасно їм роз'яснюється порядок розгляду таких звернень з посилан­ням на закон. Скарги, вирішення яких належить до компетен­ції інших органів, у той самий строк повинні надсилатися за належністю або повертатися заявнику з відповідними роз'яс­неннями.

   Генеральний прокурор України, заступники Генерального прокурора України, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва, міські, районні та прирівняні до них прокурори особисто приймають громадян не рідше одного разу

   -283-

   на тиждень. Графіки прийому громадян і роз'яснення порядку розгляду скарг в органах прокуратури розміщуються на видно­му місці у приміщеннях прокуратур.

   Крім розгляду скарг прокуратура бере участь у розробленні органами державної влади заходів запобігання злочинам та іншим правопорушенням, у роботі із вдосконалення та роз'яс­нення законодавства. Однак діяльність органів прокуратури, інших правоохоронних органів ще не повною мірою відповідає вимогам сьогодення щодо забезпечення прав людини і грома­дянина. Верховна Рада України в постанові «Про засади дер­жавної політики в галузі прав людини» від 17 червня 1999 р. визначила певні напрями реформування цих органів; а) ство­рення ефективної судової влади як гаранта прав і основних свобод людини і громадянина відповідно до Конституції Украї­ни; б) спрямування діяльності прокуратури на зміцнення де­мократичної, соціально-правової держави та забезпечення вер­ховенства права, додержання прав і основних свобод людини і громадянина; в) створення належного механізму реалізації права громадян на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяль­ності органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, посадових і службових осіб.

   Отже, прокуратура в Україні забезпечує реалізацію політич­них, економічних, соціальних, особистих та інших прав і обов'язків людини і громадянина. Потребує удосконалення нормативне регулювання та практика діяльності прокуратури на всіх рівнях її системи.

   § 4. Діяльність Служби безпеки України із забезпечення прав, свобод та обов'язків

   людини і громадянина

   Служба безпеки України (СБУ) — державний правоохо­ронний орган спеціального призначення, на який Законом¹ покладено завдання щодо забезпечення державної без­пеки України, а саме: а) захист державного суверенітету,

   ¹ Про службу безпеки України: Закон України від 25 березня 1992 р // ВВР. - 1992. - № 27. - Ст. 382.

   -284-

   конституційного ладу та територіальної цілісності України; "б) забезпечення економічного, науково-технічного та оборон­ного потенціалу України; в) забезпечення законних інтересів держави та прав і свобод людини; г) боротьба з розвідувально-підривною діяльністю іноземних спеціальних служб, окремих організацій, груп і осіб; д) попередження, виявлення і припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки люд­ства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки; є) попередження, розкриття і розслідування інших, передбачених законодавством, проти­правних дій, що безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

   СБУ, її органи, посадові та службові особи діють за принци­пами: а) законності; б) поваги до прав і гідності людини; в) позапартійності та відповідальності перед народом України. В оперативно-розшуковій діяльності СБУ поєднує принципи одноособовості та колегіальності; гласності та відкритості; кон­спірації.

   У своїй повсякденній роботі із забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина СБУ керується Конституцією і законами України, міжнародними правовими актами відповід­ного змісту, згоду на застосування яких надано Верховною Ра­дою України, іншими законодавчими актами України. Вона діє на основі додержання прав людини і зобов'язана: а) поважати гідність людини та гуманно до неї ставитися; б) не допускати розголошень інформації про особисте і сімейне життя. У ви­падках попередження і розкриття злочинів окремі права і сво­боди людини та громадянина можуть обмежуватися на закон­них підставах у порядку і межах, передбачених Конституцією і законами України. Неправомірне обмеження законних прав і свобод людини недопустиме і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством. Органи СБУ, їх службові та посадові особи у випадках порушення прав і свобод людини при вико­нанні службових обов'язків зобов'язані вжити всіх необхідних заходів до відновлення цих прав та відшкодування спричине­них моральних і матеріальних збитків, притягнення винних до юридичної відповідальності. В ра й обмеження прав людини органи СБУ зобов'язані на вимогу громадян надати їм у місяч-

   -285-

   ний термін відповідні пояснення щодо обмеження прав. Грома­дяни мають право оскаржити до суду дії посадових і службових осіб СБУ.

   До системи СБУ входять: а) Центральне управління СБУ;

   б) підлеглі"йотиурепональні органи; в) органи СБУ в Автоном­
   ній Республіці Крим; г) органи військової контррозвідки;
   д) військові формування СБУ; є) навчальні, науково-дослідні
   та інші установи СБУ.

   До складу Центрального управління СБУ входять: а) Голова СБУ; б) розвідка, контррозвідка, військова контррозвідка;

   в) органи захисту національної безпеки, боротьби з корупцією
   та організованою злочинністю; г) підрозділи інформаційно-
   аналітичної, оперативно-технічної роботи та оперативного до­
   кументування; д) слідчий апарат; є) підрозділ урядового зв'яз­
   ку; є) підрозділ по роботі з особовим складом; ж) адміністра­
   тивно-господарський, фінансовий, військово-медичний підроз­
   діли; з) інші підрозділи відповідно до організаційної структури
   СБУ.

   До повноважень Центрального управління СБУ відносяться: а) організація роботи щодо забезпечення державної безпеки України; б) контроль і координація діяльності підпорядкова­них органів; в) внесення Президентові України пропозицій щодо видання нормативно-правових актів з питань державної таємниці та деяких інших; г) видання наказів, розпоряджень, вказівок та ін.

   До регіональних органів СБУ відносяться: а) головні управ­ління, управління в Автономній Республіці Крим, м. Києві, об­ластях та м. Севастополі; б) міжрайонні, районні та міські під­розділи СБУ; в) підрозділи на окремих державних стратегічних об'єктах і територіях; г) підрозділи у військових формуваннях.

   Керівництво діяльністю СБУ, її Центральним управлінням здійснює Голова СБУ. Він несе персональну відповідальність за виконання покладених на цю службу завдань, має заступників, яких за його поданням призначає Президент України. Колегі альним дорадчим органом СБУ є колегія. Вона визначає шляхи виконання покладених на СБУ завдань, приймає рішення з ос­новних напрямів і проблем оперативно-службової діяльності та роботи з кадрами. Колегія СБУ приймає рішення більшістю го-

   -286-

   лосів. Рішення є юридично значимими тільки після їх оголо­шення наказами Голови СБУ. До складу колегії входять Голова СБУ, його заступники, Голова Головного Управління СБУ Ав­тономної Республіки Крим та інші особи, крім народних депу­татів України, які призначаються Президентом України за по­годженням з Верховною Радою України. Перебування членів колегії в партіях, рухах, інших громадських об'єднаннях, що мають політичні цілі, відповідно до закону зупиняється. Коле­гія діє на підставі положення про колегію СБУ, яке затверджу­ється Президентом України.

   До кадрів СБУ відносяться: а) співробітники-військовослуж-бовці; б) працівники, які уклали трудовий договір з СБУ; в) військовослужбовці строкової служби. Кількісний склад співробітників СБУ визначається Президентом України за по­данням Голови СБУ, виходячи з потреб надійного захисту дер­жавної безпеки України, в межах встановленого бюджету. Від­повідно до основних завдань СБУ зобов'язана: а) здійснювати інформаційно-аналітичну роботу в інтересах ефективного про­ведення державними органами та органами місцевого самовря­дування внутрішньої та зовнішньої діяльності, вирішення проблем оборони, соціально-економічного будівництва, науко­во-технічного прогресу, екології та інших питань, пов'язаних з національною безпекою України; б) здійснювати розвідувальну діяльність відповідно до закону; в) здійснювати заходи контр-розвідувального забезпечення дипломатичних представництв, консульських та інших державних установ, а також заходи, пов'язані з охороною державних інтересів у сфері зовнішньо­політичної та зовнішньоекономічної діяльності, безпекою гро­мадян України за кордоном; г) виявляти, припиняти та роз­кривати злочини, розслідування яких віднесено законодав­ством до компетенції СБУ; д) проводити дізнання і слідство у цих справах; є) розшукувати осіб, які переховуються у зв'язку із вчиненням зазначених злочинів; є) здійснювати контррозві-дувальні заходи з метою попередження, виявлення, припинен­ня і розкриття будь-яких форм розвідувально-підривної діяль­ності проти України; ж) забезпечувати захист державного су­веренітету, конституційного ладу і територіальної цілісності України від протиправних посягань з боку окремих осіб та їх

   -287-

   об'єднань; з) здійснювати контррозвідувальне забезпечення оборонного комплексу, Збройних Сил України, інших військо­вих формувань, дислокованих на території України, енергети­ки, транспорту, зв'язку, а також важливих об'єктів інших га­лузей господарства; і) брати участь у розробці та здійсненні за­ходів щодо захисту державних таємниць України, сприяти у порядку, передбаченому законодавством, підприємствам, уста­новам, організаціям та підприємцям у збереженні комерційної таємниці, розголошення якої може завдати шкоди життєво важливим інтересам України; к) здійснювати відповідно до за­конодавства профілактику правопорушень у сфері державної безпеки; л) у межах визначеної законодавством компетенції забезпечувати захист особистої безпеки громадян і осіб, які бе­руть участь у кримінальному судочинстві, у разі надходження від них, членів їх сімей та близьких родичів заяви, звернення керівника відповідного державного органу чи отримання опе­ративної та іншої інформації про наявність загрози "їх життю, здоров'ю, житлу чи майну; брати участь у реабілітації та по­новленні прав незаконно репресованих осіб; м) сприяти При­кордонним військам України в охороні державного кордону України; н) сприяти забезпеченню режиму воєнного та надзви­чайного стану в разі їх оголошення, а також ліквідації наслід­ків стихійного лиха, значних аварій, катастроф, епідемій, епі-зоотій та інших надзвичайних ситуацій; о) подавати наявними силами і засобами, в тому числі технічними, допомогу органам внутрішніх справ, іншим правоохоронним органам у боротьбі зі злочинністю; п) брати участь у розробці заходів і вирішенні питань, що стосуються в'їзду в Україну та виїзду за кордон, пе­ребування на її території іноземців та осіб без фомадянства, прикордонного режиму і митних правил; р) забезпечувати за­секреченим і шифрованим зв'язком державні органи України 1 посадових осіб відповідно до переліку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України; с) проводити наукові досліджен­ня і дослідно-конструкторські роботи, впроваджувати їх ре­зультати в практику діяльності СБУ; т) виконувати за доручен­ням Верховної Ради України або Президента України інші зав­дання, безпосередньо спрямовані на забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки держави.

   -288-

   СБУ, її органи і співробітники для виконання покладених на них обов'язків мають право: а) вимагати від громадян та по­садових осіб припинення правопорушень і дій, що перешко­джають здійсненню повноважень СБУ, перевіряти у зв'язку з цим документи, які посвідчують 'їх особу, а також проводити огляд осіб, їх речей і транспортних засобів, якщо є загроза вте­чі підозрюваного або знищення чи приховання речових доказів злочинної діяльності; б) мати слідчі ізолятори для тримання осіб, взятих під варту та затриманих органами СБУ; в) вико­ристовувати з наступним відшкодуванням витрат та збитків транспортні засоби, які належать громадянам (крім транс­портних засобів дипломатичних, консульських та інших пред­ставництв іноземних держав і організацій, транспортних засо­бів спеціального призначення), для проїзду до місця події, при­пинення злочинів, переслідування та затримання осіб, які пі­дозрюються в їх вчиненні, доставки до лікувальних установ осіб, що потребують термінової медичної допомоги; г) виключ­но при безпосередньому припиненні злочинів, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції СБУ, пересліду­ванні осіб, що підозрюються у 'їх вчиненні, заходити в жилі та інші приміщення, на території і земельні ділянки та оглядати їх з наступним повідомленням прокурора протягом 24 годин; д) проводити гласні й негласні оперативні заходи у порядку, визначеному Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність»; є) здійснювати співробітництво з фомадянами Ук­раїни та іншими особами, в тому числі на договірних засадах, дотримуючись при цьому умов добровільності та конфіденцій­ності цих відносин; є) користуватися на договірних засадах жилими та іншими приміщеннями фомадян; ж) направляти військовослужбовців СБУ для роботи на штатних посадах в інших установах, підприємствах і організаціях на час виконан­ня конкретних завдань в інтересах розвідки, контррозвідки, боротьби з корупцією та організованою злочинною діяльністю; з) в інтересах розвідки, контррозвідки та оперативно-розшуко-вої діяльності створювати інформаційні системи та вести опе­ративний облік в обсязі й порядку, що визначаються завдання­ми, покладеними на СБУ законами; і) морально і матеріально заохочувати співробітників СБУ та інших осіб за заслуги із за-

   10 3-50

   -289-

   
   

   10*

   безпечення державної безпеки, представляти їх у встановлено­му порядку до державних нагород; к) позачергово придбавати квитки на всі види транспорту незалежно від наявності місць і поселятися в готелях при пред'явленні посвідчення про відря­дження; л) безплатного проїзду всіма видами міського паса­жирського транспорту загального користування (крім таксі), залізничного та водного транспорту приміського сполучення та автобусами приміських маршрутів, а також попутним транс­портом; м) видавати у разі наявності небезпеки для життя і здоров'я особам, взятим під захист, відповідно до чинного за­конодавства зброю, спеціальні засоби індивідуального захисту та сповіщення про небезпеку; н) зберігати, носити, використо­вувати і застосовувати зброю та спеціальні засоби на підставах і в порядку, передбачених Законом України «Про міліцію», військовими статутами Збройних Сил України та іншими акта­ми законодавства.

   Реалізуючи конституційне положення щодо забезпечення со­ціального захисту громадян України, які перебувають на війсь­ковій службі, військовослужбовці СБУ користуються політич­ними, соціально-економічними та особистими правами і свобо­дами, а також пільгами відповідно до Закону України «Про со­ціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», інших законодавчих актів. Право на пільги зберігається за військовослужбовцями СБУ, яких звільнено зі служби за ві­ком, через хворобу або за вислугою років.

   Соціальний захист працівників, які уклали трудовий договір із СБУ, забезпечується на загальних підставах відповідно до за­конодавства про працю.

   Військовослужбовці СБУ при виконанні покладених на них обов'язків є представниками влади, діють від імені держави і перебувають під її захистом. Недоторканність їх особи, їх честь і гідність охороняються законодавством. Близькі родичі війсь­ковослужбовців СБУ також підлягають державному захисту. Правопорушення щодо близьких родичів військовослужбовців СБУ, вчинені у зв'язку з виконанням покладених на них обов'язків, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.

   -290-

   Під захистом держави перебувають особи, які допомагають і сприяють СБУ, а також пенсіонери СБУ. Особам, які допо­магають і сприяють СБУ, гарантується конфіденційність відно­син. Розголошення даних про такі відносини, інші правопору­шення щодо цих громадян та членів їх родин, які здійснюють­ся у зв'язку з їх діяльністю із забезпечення державної безпеки, тягнуть за собою встановлену законодавством відповідальність. Працівники СБУ в разі залучення їх до заходів щодо забезпе­чення державної безпеки, не пов'язаних безпосередньо з їх функціональними обов'язками, користуються правами, що на­даються військовослужбовцям СБУ. У цих випадках на них по­ширюються гарантії правового захисту, встановлені для війсь­ковослужбовців СБУ. Не допускається розголошення факту належності співробітників СБУ до її оперативних підрозділів. У разі загибелі військовослужбовця СБУ у зв'язку з виконанням службових обов'язків сім'ї загиблого або його утриманцям ви­плачується одноразова допомога у розмірі десятирічного грошо­вого забезпечення за останньою посадою, яку він займав, і призначається пенсія у зв'язку з втратою годувальника в роз­мірі місячного посадового окладу.

   У разі каліцтва, заподіяного військовослужбовцеві СБУ в зв'язку з виконанням службових обов'язків, а також інвалід­ності, що настала у період проходження служби чи після закін­чення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасно­го випадку, що мали місце у період проходження служби, йому виплачується одноразова допомога в розмірі від трирічного до п'ятирічного грошового забезпечення (залежно від ступеня втра­ти працездатності) та призначається пенсія по інвалідності.

   Збитки, завдані майну військовослужбовця СБУ або членам його родини у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків, компенсуються йому, а в разі його загибелі — членам сім'ї у повному обсязі за рахунок коштів державного бюджету. Такі самі положення поширюються на працівників СБУ та осіб, за­лучених до заходів щодо забезпечення державної безпеки, а та­кож на пенсіонерів СБУ.

   Форми та розміри грошового забезпечення військовослуж­бовців СБУ встановлюються Президентом України і повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування

   -291 -

   СБУ якісним складом військовослужбовців, враховувати ха­рактер, умови роботи, стимулювати досягнення високих ре­зультатів у службовій діяльності.

   Вищий нагляд за додержанням і застосуванням законів СБУ здійснює Генеральний прокурор України та уповноважені ним прокурори.

   Співробітники СБУ самостійно приймають рішення в межах своїх повноважень. Вони повинні відмовитись від виконання будь яких наказів, розпоряджень або вказівок, що суперечать чинному законодавству. За протиправні дії та бездіяльність во­ни несуть дисциплінарну, адміністративну та кримінальну від­повідальність. Якщо вони виконують свої обов'язки відповідно до наданих законодавством повноважень і в межах закону, то не несуть відповідальності за завдані майнові збитки. Такі збитки відповідно до законодавства відшкодовуються за раху­нок державного бюджету.

   Законні вимоги співробітників СБУ при виконанні ними службових обов'язків є обов'язковими для громадян і посадо­вих осіб. Непокора або опір законним вимогам співробітників СБУ, неправомірне втручання в їх законну діяльність тягнуть за собою відповідальність, передбачену законодавством.

   Отже, СБУ в межах своєї компетенції забезпечує реалізацію прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, однак через застарілу нормативну базу діяльності СБУ необхідно внести до неї зміни.

   § 5. Діяльність органів внутрішніх справ

   із забезпечення прав, свобод і обов'язків

   людини та громадянина

   До органів внутрішніх справ (ОВС) України відносяться; а) органи міліції; б) органи пожежного нагляду; в) органи по­переднього слідства; г) навчальні заклади, науково-дослідні та інформаційні центри та інші підрозділи. Органи міліції скла­даються з таких підрозділів: а) кримінальна міліція; б) міліція громадської безпеки; в) транспортна міліція; г) державна ав­томобільна інспекція; д) міліція охорони; є) спеціальна мілі­ція. Інші органи також мають свою структуру. Враховуючи,

   -292-

   що в системі органів внутрішніх справ найпоширенішими є ор­гани міліції, ми докладніше зупинимось на їх діяльності.

   У структурі механізму забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина міліція відіграє надзвичайно важливу роль. Діяльність міліції із забезпечення охорони і захисту прав та свобод має зовнішній і внутрішній бік. Зовнішній бік діяль­ності ОВС із забезпечення реалізації прав особи характери­зується тим, що міліція: а) виконує свої завдання неупередже-но, у точній відповідності з законом; б) поважає гідність особи і виявляє до неї гуманне ставлення; в) захищає права людини і громадянина незалежно від походження, майнового та іншого становища, расової та національної належності, громадянства, віку, мови та освіти, ставлення до релігії, статі, політичних та інших переконань; г) не розголошує відомості, що стосуються особистого життя людини, принижують її честь і гідність, як­що виконання обов'язків не вимагають іншого; д) тимчасово, в межах чинного законодавства, обмежує права і свободи осо-"би, якщо без цього неможливо виконати покладені на неї обов'язки; є) забезпечує право на захист та інші юридичні пра­ва затриманих і взятих під варту; ж) створює умови для реа­лізації прав, охороняє і захищає особистість від правопорушен­ня, вживає всіх передбачених законом заходів до поновлення порушеного права.

   Внутрішній бік діяльності міліції характеризується тим, що вона: а) в межах своїх завдань і функцій, своєї компетенції виконує свої обов'язки та права; б) застосовує заходи фізично­го впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю на законних підставах; в) використовує правові та організаційні форми і методи при забезпеченні прав людини і громадянина; г) її пра­цівники не повинні самі порушувати закони, права і свободи особи.

   Міліція повинна виконувати свої завдання неупереджено, забезпечуючи особисту безпеку людині, захищаючи її права, діє в межах своєї компетенції у точній відповідності з чинним законодавством. Порушення закону не може бути виправдано жодними винятковими обставинами або вказівками посадових осіб. Для забезпечення громадського порядку працівники мілі­ції повинні вжити заходів щодо припинення правопорушень і

   -293 -

   викриття правопорушників. За порушення вимог закону або неналежне виконання своїх обов'язків працівники міліції не­суть відповідальність у встановленому законом порядку.

   Згідно з рішенням Координаційного комітету з питань бо­ротьби зі злочинністю "Про стан забезпечення охорони гро­мадського порядку, безпеки громадян та заходи щодо зміцнення правопорядку в цій сфері" від МВС України вимагається забезпечити регулярне здійснення широкомасш­табних заходів щодо наведення належного порядку на вулицях, у місцях відпочинку і масового перебування людей, інших громадських місцях, виявлення та своєчасне припинення будь-яких злочинних проявів на вокзалах, ринках, у готелях, інших місцях проживання громадян, прове­дення ними дозвілля, на транспорті, підприємствах громадсь­кого харчування. В цьому документі висувається вимога до керівників різних ланок органів внутрішніх справ забезпечити активну цілеспрямовану роботу дільничних інспекторів, служби охорони громадського порядку, звільнятись від працівників, що безвідповідально ставляться до своїх служ­бових обов'язків. Слід зазначити, що сьогодні потрібно ширше практикувати звернення до суду особи з позовами на незаконні дії працівників міліції, слідчих системи О ВС, інших працівників цієї системи. Потрібно удосконалювати законодав­че, організаційне і наукове забезпечення діяльності цих органів відповідно до міжнародних стандартів та ширше втілювати механізми на практиці¹.

   Отже, виконання своїх завдань із забезпечення реалізації прав особи відповідно до закону залежить не тільки від високої професійної правосвідомості та правової культури працівника міліції, а й від того, який рівень законодавчого та матеріально-технічного забезпечення цих працівників.

   Повага до особи, охорона і захист її честі та гідності є обов'язком усіх державних органів, громадських організацій і

   Забезпечення органами внутрішніх справ міжнародно-правових стандартів прав людини при охороні громадського порядку: Науково-практичний, документально-джерельний та навчально-методичний комплекс: У 3-х ч. / Відп. ред. Ю. ї. Римаренко, Я. Ю. Кондратьев, Ю. С Шемшученко. - К., 2001. - С 186-189.

   -294-

   службових осіб, так само це стосується і діяльності міліції із за­безпечення реалізації прав людини і громадянина. Пріоритет загальнолюдських цінностей є загальновизнаним принципом міжнародного права. Працівники міліції в різних ситуаціях, пов'язаних з попередженням, припиненням та розкриттям зло­чинів та інших правопорушень, затриманням правопорушни­ків, їх триманням під вартою та виконанням г.окарань (адмі­ністративного стягнення), зобов'язані поважати гідність особи, гуманно до неї ставитись, не допускати будь-яких випадків ка­тувань та ін. На основі чинного Закону України «Про дію між­народних договорів на території України», де встановлено, що укладені й належним чином ратифіковані Україною міжнарод­ні договори становлять невід'ємну частину національного зако­нодавства і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства, працівники міліції повинні керу­ватися не тільки національними, а й міжнародними та регіо­нальними правовими актами. До них відносяться: а) Загальна декларація прав людини 1948 p.; б) Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права; в) Міжнародний пакт про громадянські і політичні права; г) Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав—учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1989 р.; д) Кодекс поведін­ки службових осіб з підтримання правопорядку, що прийнятий Генеральною Асамблеєю в грудні 1979 p.; є) Основні принци­пи застосування сили і вогнепальної зброї службовими особами з підтримки правопорядку (прийняті 8-м Конгресом ООН з по­передження злочинності і поводження з правопорушниками у вересні 1990 р.) і деякими іншими.

   Слід також на основі вказаних документів привести у відпо­відність з ними чинне українське законодавство, що регулює правові форми і методи забезпечення працівниками органів внутрішніх справ реалізації прав людини і громадянина.

   Як і на всі інші правоохоронні органи, на працівників міліції покладається обов'язок охороняти і захищати права людини незалежно від її походження, майнового та іншого становища, расової та національної належності, громадянства, віку, статі, мови та освіти, ставлення до релігії, політичних та інших пе­реконань. Цей обов'язок закріплюється Конституцією України

   -295 -

   I

   (ст. 3), законами та підзаконними нормативно-правовими ак­тами, що складають правову основу діяльності працівників ор­ганів внутрішніх справ.

   Важливим структурним елементом механізму забезпечення реалізації прав людини і громадянина є діяльність міліції, що спрямована на нерозголошення відомостей, що стосуються осо­бистого життя людини, принижують її честь і гідність, якщо виконання обов'язків не вимагає іншого. Особисте життя лю­дини охороняється Конституцією і чинним галузевим та іншим законодавством. При виконанні своїх обов'язків працівникам міліції стають відомі певні відомості з особистого життя люди­ни в сфері сімейних відносин, взаємозв'язків між рідними, інтимні відносини, симпатії та антипатії, склад думок, твор­чість, захоплення та інша інформація, людина ж має право на неформальному рівні самостійно визначати коло суб'єктів і зміст розмов на ці теми. Такі відомості працівники органів внутрішніх справ не мають права розголошувати без згоди на це конкретної людини. Якщо це викликається необхідністю ви­конання обов'язків працівниками міліції, то, на нашу думку, подібну інформацію може бути розголошено лише за рішенням

   суду-

   Тимчасово, в межах чинного законодавства, працівники мі­ліції мають право обмежувати особисті (фізичні) права і сво­боди особи, якщо без цього неможливо виконати покладеш на них обов'язки. Серед таких прав громадян у першу чергу слід назвати право на недоторканність особи, житла і особистого життя, свободи пересування, віросповідання, думки та ін. Ці права в своїй сукупності пов'язані з тією соціальною сферою, де більш за все проявляється свобода особистості, її автономія, де людина має можливість проявити свої нахили та інтереси. При здійсненні працівниками органів внутрішніх справ своїх функцій з правомірного обмеження прав людини, вони в про­цесі своєї діяльності не повинні переходити дозволених меж, повинні діяти згідно з чинним законодавством, що встановлює їх компетенцію, використовувати форми і методи забезпечення прав людини, що не суперечать правовим і моральним ви­могам.

   -296-

   Конституція України (ст. 55) передбачає, що права і свобо­ди людини та громадянина захищаються судом. Якщо праців­ники міліції тимчасово обмежують право громадянина на інди­відуальну свободу (недоторканність особи, житла, особистого життя), то особа, права якої обмежено, згідно з чинною Кон­ституцією України, може звернутися в суд за захистом. Затри­маному чи заарештованому має бути повідомлено про мотиви затримання чи арешту, роз'яснено його права, надано можли­вість з моменту затримання захищати себе особисто чи корис­туватися послугами захисника. Про арешт чи затримання пра­цівники міліції повинні негайно повідомити родичів затримано­го чи заарештованого,

   • Важливим у механізмі забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина є вжиття необхідних заходів для по­новлення порушеного права. Реалізація цього структурного елементу механізму має два аспекти: по-перше, коли права людини порушено іншими особами чи діями державних і гро­мадських організацій; по-друге, коли визначені права поруше­но самими працівниками міліції. В першому варіанті працівни­ки міліції, виконуючи свої завдання і функції в межах своєї компетенції, притягують до юридичної відповідальності винних та вживають всіх передбачених законом заходів для поновлен­ня порушеного права. У другому випадку маються на увазі ті ситуації, коли працівники міліції самі порушили якесь право людини в процесі своєї професійної діяльності й закон покла­дає на них обов'язок вжити заходи з відшкодування втрат, за­подіяних їх незаконними діями (ст. 56 Конституції України). Наприклад, у ст. 53 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України передбачається, що в разі припинення кримі­нальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю в ді­янні особи складу злочину чи за недоведенням участі особи у вчиненні злочину, а також у випадку винесення виправдуваль­ного вироку підсудному, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані розтлумачити особі порядок поновлення її по­рушених прав і вжити всіх необхідних заходів до відшкодуван­ня втрат, заподіяних особі незаконним засудженням, притяг­ненням як обвинуваченого, затриманням, застосуванням захо­дів припинення злочину і в разі незаконного продовження ви-

   -297-

   конання призначеного покарання, у випадках, коли кримі­нальний закон, що вступив у законну силу, усуває таке пока­рання.

   Чинним законодавством України не регулюється порядок поновлення порушеного права людини в разі її незаконного притягнення до адміністративної та дисциплінарної відпові­дальності. Ми вважаємо, що необхідно прийняти Закон Украї­ни, в якому передбачити порядок поновлення порушених прав у випадках незаконного притягнення особи до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної та інших видів юридичної відповідшіьності.

   Одним із важливих заходів з поновлення порушеного права є передбачений «Державною програмою боротьби зі злочинніс­тю» розгляд питання про створення фонду відшкодування збитків громадянам, які потерпіли від злочинів та зловживан­ня владою.

   У механізм забезпечення органами внутрішніх справ прав людини і громадянина входить і внутрішній бік діяльності їх працівників у межах своїх повноважень із застосування захо­дів фізичного впливу, соціальних засобів і вогнепальної зброї, вибору правових і організаційних форм і методів такої діяль­ності. Важливо тільки, щоб працівники органів внутрішніх справ самі не порушували законів, прав і свобод людини та громадянина. Як зазначалось вище, в структуру правових форм слід включати управлінську, правоохоронну, нормотворчу, про­філактичну, правореалізаційну і правозастосовчу форми.

   Розглядаючи управлінську та правоохоронну діяльність мілі­ції із забезпечення прав і свобод людини та громадянина, слід зазначити, що важливе місце в ній належить формам і мето­дам такої діяльності, завдяки яким вирішуються конкретні зав­дання і досягається необхідна мета, що стоїть перед міліцією із забезпечення реалізації цих суб'єктивних прав. Від доскона­лості цих форм і методів залежить ефективність та якість за­безпечення аналізованих прав людини і громадянина. Саме то­му питання удосконалення форм і методів діяльності апарату держави та органів внутрішніх справ і міліції зокрема завжди перебувають у центрі уваги української влади. Значущість цих питань для теорії і практики здійснення функції охорони прав

   -298-

   людини та громадянина обумовлюється і тим, що вони остан­нім часом активно досліджуються та є предметом пожвавленої дискусії.

   Якщо розглядати правоохоронну форму діяльності органів внутрішніх справ із забезпечення реалізації прав і свобод осо­би, то можна сказати, що ця форма вбирає в себе всі інші фор­ми діяльності О ВС, бо вказані органи є правоохоронними. Та коли детальніше розглянути специфіку правоохоронної діяль­ності, у вузькому її розумінні, можна сказати, що це лише та частина діяльності ОВС, яка відображається в діях працівників цих органів з припинення забороненої правовими нормами по­ведінки людини, із застосування примусу у випадках вчинення правопорушень. Охоронна діяльність передбачає втручання працівників органів внутрішніх справ у поведінку суб'єктів у разі, якщо їх діяльність не відповідає законним вимогам режи­му реалізації прав і свобод іншої людини (людей). Правоохо­ронна діяльність органів внутрішніх справ здійснюється згідно з чинними законами України «Про міліцію», «Про оперативно-розшукову діяльність» та ін, Всі повноваження в правоохорон­ній діяльності працівників ОВС можна поділити на: а) повно­важення в сфері охорони громадського порядку; б) повнова­ження в сфері забезпечення суспільної безпеки; в) інші повно­важення, пов'язані із забезпеченням реалізації прав громадян за допомогою правоохоронної форми діяльності ОВС. Наприк­лад, завданням оперативно-розшукової діяльності є розвідка та з'ясування фактичних даних про протиправну діяльність окре­мих осіб і груп з метою припинення правопорушень. Це систе­ма гласних і негласних пошуків, розвідувальних і контррозві-дувальних заходів, що здійснюються з застосуванням опера­тивних і оперативно-технічних засобів. Звідси можна зробити висновок, що до правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ відноситься і їх оперативно-розшукова діяльність.

   У ширшому розумінні правоохоронна діяльність органів внутрішніх справ із забезпечення реалізації прав людини і гро­мадянина вбирає в себе і профілактичні заходи. Державна програма боротьби із злочинністю в розділі «Профілактика правопорушень» передбачає організацію і проведення ком­плексних профілактичних заходів на рівні міст та інших насе-

   -299-

   лених пунктів. Ці заходи передбачають концентрацію наявних сил з метою запобігання бідності, безробіття, послаблення со­ціальних і сімейних зв'язків, дискримінації, посилення бороть­би з цими та іншими факторами, що породжують правопору­шення.

   Отже, правоохоронна діяльність органів внутрішніх справ як правова форма забезпечення реалізації прав людини і гро­мадянина охоплює виявлення, профілактику, попередження, припинення і розкриття правопорушень та притягнення вин­них до юридичної відповідальності.

   До правових форм із забезпечення реалізації прав людини органами внутрішніх справ відносять і їх нормотворчу діяль­ність. Згідно з чинним законодавством Міністерство внутріш­ніх справ (МВС) України в межах своєї компетенції видає нормативні та індивідуальні правові акти. Нормотворча діяль­ність органів внутрішніх справ із забезпечення реалізації прав людини полягає в тому, що ці органи приймають, змінюють, доповняють і відміняють акти, що вміщують норми права. Ос­новними видами таких актів є накази, нормативні розпоря­дження, інструкції, рішення колегії, оголошені наказами, та інші акти, що встановлюють механізми для реалізації норм за­конів.

   У структурі правових норм забезпечення реалізації прав гро­мадян важливе місце відводиться правозастосовчій діяльності. Розглядаючи ширше це питання, слід сказати, що правореалі-заційна діяльність органів внутрішніх справ охоплює такі фор­ми реалізації норм права, як додержання, виконання, вико­ристання і застосування. Отже, правозастосовча форма — це елемент ширшої структури, тобто правореалізаційної форми. Органи внутрішніх справ реалізують свої повноваження шля­хом додержання, виконання і використання правових норм. У разі, якщо треба винести владний індивідуально-правовий акт, працівники міліції застосовують норми права. Наприклад, якщо є достатньо доказів, що вказують на вчинення певною особою злочину, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення такої особи як обвинуваченого (ст. 131 КПК України).

   -300-

   Як уже зазначалось вище, в структуру неправових форм діяльності ОВС із забезпечення прав людини входять організа­ційні форми: а) організаційно-регламентуюча; б) організацій­но-соціальна; в) організаційно-економічна; г) організаційно-виховна.

   Організаційно-регламентуюча форма включає в себе кон­кретні дії з організації роботи працівників органів внутрішніх справ: а) організацію роботи з особовим складом ОВС;

   б) прийом на службу; в) проходження служби; г) оплату пра­
   ці; д) наукову організацію праці та ін. Організація роботи з
   особовим складом ОВС повинна включати в себе заходи, спря­
   мовані на: а) виконання обов'язків працівників ОВС; б) забо­
   рону будь-яких дій, спрямованих на недопущення нелюдського
   і такого, що принижує гідність, поводження і покарання;

   в) відмову від виконання явно аточинних наказів і розпоря­
   джень; г) профілактику і попередження правопорушень та від­
   вернення шкідливих наслідків злочинної діяльності; д) індиві­
   дуалізацію відповідальності за протиправні дії чи бездіяльність
   працівника ОВС; є) законне застосування зброї та інших засо­
   бів; є) збереження службової таємниці та конфіденційної
   інформації та ін.

   Організаційно-соціальна форма - це: а) правове положен­ня; б) правовий захист; в) соціальний захист; г) державне страхування і відшкодування шкоди, що заподіяна працівни­кам ОВС та ін.

   До організаційно-економічної форми перш за все належить фінансування і матеріально-технічне забезпечення діяльності міліції та інших органів внутрішніх справ.

   Організаційно-виховна форма вбирає в себе внутрішнє ви­ховання працівників ОВС, а також виховну роботу, що її про­водять працівники ОВС щодо інших осіб з метою забезпечення реалізації прав людини і громадянина.

   Структурними елементами загальних методів діяльності ОВС із забезпечення реалізації прав і свобод людини є методи переконання і примусу. Метод переконання застосовується у внутрішній роботі, тобто за допомогою переконання стиму­люється високоефективна праця співробітників органів внут-

   -301-

   рішніх справ, творче, активне, дисципліноване і відповідальне ставлення при виконанні ними своїх повноважень.

   Поряд із методами заохочення можуть застосовуватись і ме­тоди примусу (стягнення) до працівників, що порушують дис­ципліну. Методи переконання і примусу застосовуються пра­цівниками ОВС і щодо інших осіб з метою створення умов зі здійснення суб'єктивних прав, припинення правопорушень та відновлення порушеного права, наприклад, примусове позбав­лення водія права на управління транспортним засобом, мето­ди застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї тощо.

   Структурними елементами спеціальних методів діяльності ОВС із забезпечення прав громадянина є методи: а) індиві­дуальної роботи; б) вдосконалення керівництва; в) правозас-Ікосовчої діяльності ОВС; г) своєчасного й обгрунтованого реа­гування на пропозиції, заяви і скарги громадян; д) навчання працівників ОВС і поширення передового досвіду; є) заохочен­ня і стягнення та ін.

   Одним із спеціальних методів діяльності ОВС із забезпечен­ня реалізації прав, свобод і обов'язків людини та громадянина є своєчасне та обгрунтоване реагування працівників ОВС на звернення громадян. З метою захисту та відновлення поруше­них прав і свобод людини та громадянина будь-які особи мо­жуть звертатися до органів внутрішніх справ. Скарги, що є ви­дом звернень громадян, які надходять в органи внутрішніх справ, можна поділити на кілька видів. До них відносять скарги:

   • що містять повідомлення про порушення прав і свобод
     громадян чи громадського порядку, що охороняються законом;

   • на неправомірні дії співробітників органів внутрішніх
     справ;

   • співробітників органів внутрішніх справ з різних питань
     службового та особистого характеру;

   • що містять відомості про вчинений чи підготовлюваний
     злочин.

   Остання скарга є підставою для порушення кримінальної справи (ст. 94 КПК України). Кримінально-процесуальне за­конодавство ці скарги громадян називає заявами, а організацій та посадових осіб — повідомленнями.

   -302-

   Розгляд та вирішення скарг, заяв та пропозицій проходить певні стадії, а саме: а) облік (розгляд заяв, скарг та пропози­цій); б) вирішення заяв, скарг та пропозицій; в) виконання рішень; г) оскарження та перегляд рішень.

   Остання стадія необов'язкова і відбувається тоді, коли заці­кавлені особи не згідні з рішенням і порушують клопотання про його перегляд.

   Кожна стадія має свої завдання, без вирішення яких немож­ливо переходити до вирішення завдань наступної стадії. Сутність і значення кожної стадії можна охарактеризувати окремо.

   Усі звернення, що надійшли від громадян, працівників орга­нів внутрішніх справ, мають бути зареєстровані в управлінні справами (секретаріаті, канцелярії) у день їх надходження; за-ведять картки обліку. У зверненні вказуються прізвище, ім'я та по батькові, місце проживання громадянина та викладаєть­ся суть порушеного питання. Письмове звернення має бути підписане заявником (заявниками) із зазначенням дати. Звернення, оформлене без дотримання цих вимог, повертаєть­ся заявникові з відповідними роз'ясненнями в термін не пізніше як через десять днів від дня його надходження, крім випадків, передбачених Законом України «Про звернення громадян» (ст. 7).

   В органах внутрішніх справ, де облік звернень здійснюється із застосуванням ЕОМ, до карток обліку дозволяється вносити додаткові реквізити. При цьому повинні зберігатися дані, пе­редбачені вказаною карткою обліку.

   Журнальна форма реєстрації пропозицій, заяв і скарг та об­ліку особистого прийому громадян допускається в органах внутрішніх справ з річним обсягом надходження до 600 пропо­зицій, заяв та скарг і такою самою кількістю звернень грома­дян на особистому прийомі.

   Письмові пропозиції, заяви і скарги, подані на особистому прийомі, також підлягають централізованій реєстрації на реєстраційно-контрольних картках, придатних для оброблення персональними комп'ютерами, або в журналах.

   Повторні звернення реєструються за тим самим номером, Що й основні. Повторними вважаються звернення, в яких: а) оскаржується рішення, прийняте за попереднім звернен-

   -303-

   ням, що надійшло до органу внутрішніх справ; б) повідомлен­ня про несвоєчасне вирішення попереднього звернення, якщо з часу його надходження не минув установлений законодавством термін розгляду; в) звертається увага на інші недоліки, допу­щені при вирішенні попереднього звернення.

   Звернення від громадян з одного і того самого питання, на­діслані органами вищого рівня за належністю для їх вирішення до органів внутрішніх справ, повторними не вважаються.

   Керівник органу внутрішніх справ зобов'язаний ретельно розібратися в причинах повторного звернення громадянина. Якщо воно обумовлено порушенням установленого порядку розгляду, до винних посадових осіб вживаються відповідні за­ходи реагування.

   Щодо кожного звернення не пізніше як у п'ятиденний тер­мін повинно бути прийняте одне з таких рішень: прийняти до свого провадження, передати на вирішення в підпорядкований чи інший орган внутрішніх справ; надіслати за належністю до іншого відомства, якщо питання, порушені у зверненні, не входять до компетенції органів внутрішніх справ. Про переси­лання звернення до іншого органу внутрішніх справ або іншого відомства обов'язково сповіщається заявник.

   Якщо у зверненні поряд з питаннями щодо компетенції ор­ганів внутрішніх справ порушуються питання, що підлягають розв'язанню в інших центральних органах виконавчої влади, то не пізніше як у п'ятиденний термін до цього відомства над­силається копія звернення або витяг з нього, про що спові­щається заявнику.

   Посадові особи органів внутрішніх справ при розгляді звер­нень громадян зобов'язані уважно вникати в їх суть, у разі по­треби вимагати у виконавців матеріали їх перевірки, направ­ляти працівників на місця для перевірки викладених у звер­ненні обставин, вживати інших заходів для об'єктивного вирі­шення поставлених автором звернення питань, з'ясування та усунення причин та умов, що спонукають авторів скаржитися. До перевірки звернень можуть залучатися позаштатні спів­робітники органів внутрішніх справ та представники гро­мадськості.

   -304-

   За результатами перевірки звернення складається мотивова ний висновок, який має містити в собі об'єктивний аналіз зіб­раних матеріалів. Якщо під час перевірки виявлено порушення прав громадян, недоліки в діяльності органів внутрішніх справ, зловживання посадових осіб владою або службовим станови­щем, то у висновку повинно бути зазначено, яких конкретно заходів вжито щодо усунення цих порушень і покарання вин­них. Висновок підписується особою, яка проводила перевірку, і затверджується керівником органу, підрозділу внутрішніх справ.

   Рішення, які приймаються за зверненнями, повинні бути обгрунтованими. Посадова особа, визнавши заяву чи ркаргу такою, що підлягає задоволенню, зобов'язана забезнечити своєчасне і правильне виконання прийнятого рішення.

   Матеріали перевірки доповідаються начальникові органу внутрішніх справ. Начальник, ознайомившись з матеріалами справи, приймає рішення задовольнити скаргу повністю чи від­хилити як необгрунтовану. Формою рішення є висновок, в якому вказується: ким проводилася перевірка, що було підста­вою для її провадження, що було нею встановлено, яке прий­няте рішення. У висновку повинні міститись конкретні відпо­віді на всі поставлені в скарзі питання.

   Після закінчення перевірки і фактичного виконання прий­нятого рішення звернення разом з матеріалами перевірки, по­вертаються до секретаріату (канцелярії) органу внутрішніх справ з написом «До справи» і підписом посадової особи, яка прийняла рішення.

   З моменту прийняття рішення настає стадія виконання рі­шення. Воно виконується у вказаному у висновку обсязі та в ті строки, що встановлені законом та іншими нормативними актами.

   Термін розгляду заяв та повідомлень рахується від дня їх надходження до органу внутрішніх справ до дня направлення заявнику повідомлення про результати "їх розгляду.

   Звернення вважаються вирішеними, якщо розглянуто всі поставлені в них питання, вжито необхідних заходів і заявни­кам дано вичерпні відповіді.

   11 3-50 -305-

   Відповідь за результатами розгляду звернення в обов'язко­вому порядку дає той орган, який його отримав і до компетен­ції якого входить розв'язання порушених у зверненні питань, за підписом керівників або осіб, що виконують їх обов'язки. Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у звер­ненні, доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на закон і викладенням мотивів відмови, а також з роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення. При цьому вказуються вжиті заходи або наводиться причина відмо­ви в задоволенні скарги. На прохання громадян їм роз'яс­нюється порядок оскарження прийнятого рішення. Якщо дава­лася усна відповідь, то складається відповідна довідка, яка до­дається до матеріалів перевірки звернення. У картці обліку (журналі) фіксується, що про наслідки перевірки заявника по­відомлено в особистій бесіді.

   Стадія оскарження та перегляду рішення здійснюється у ра­зі, якщо особа, що подала скаргу, чи особа (орган), чиї дії ос­каржуються, не погоджується з рішенням органу внутрішніх справ і вимагає його перегляду. Громадянин має право оскар­жити рішення в той орган (підприємство, установу чи органі­зацію), якому безпосередньо підпорядкований ОВС, що роз­глядав звернення та прийняв рішення, яке оскаржується.

   Одним із методів швидкого реагування на звернення грома­дян в ОВС є їх особистий прийом. Він проводиться в усіх під­розділах ОВС, навчальних закладах освіти, на підприємствах, в установах і організаціях системи MB С України, а також за місцем роботи та проживання населення тими керівниками та посадовими особами органів внутрішніх справ, які мають пра­во приймати рішення з питань, що входять до їх компетенції.

   Прийом проводиться регулярно в установлені дні та години в зручний для громадян час за місцем їх роботи і проживання. При вирішенні питання про час прийому враховуються розпо­рядок роботи органів державної влади, місцевого самовряду вання, установ, об'єднань громадян, підприємств, а також інші місцеві умови й можливості. Графіки прийому доводяться до відома іромадян.

   В органах внутрішніх справ прийом проводиться у всі робочі дні тижня. Не менше двох разів на тиждень прийом громадян

   -306-

   проводиться у вечірній час. У чергових частинах органів внут­рішніх справ громадяни приймаються цілодобово.

   Усі звернення громадян на особистому прийомі реєструють­ся. Якщо вирішити порушене в усному зверненні питання без­посередньо на особистому прийомі неможливо, то воно розгля­дається у тому самому порядку, що й письмове звернення. Про результати розгляду громадянину повідомляється письмово або усно, за бажанням громадянина.

   Керівний склад ОВС України зобов'язаний проводити осо­бисті прийоми громадян не менш як двічі на місяць. Керівники структурних підрозділів цих органів, "їхні заступники, керівни­ки інших органів внутрішніх справ повинні приймати іромадян не рідше одного разу, а дільничні інспектори міліції — не рідше двох разів на тиждень.

   Для прийому громадян в ОВС відводяться спеціальні кімна­ти (приймальні), що обладнуються відповідним інвентарем і забезпечуються посібниками згідно з переліком, Вхід до прий­мальні повинен бути вільний, без оформлення перепусток.

   Особистий прийом громадян за місцем їх роботи і прожи­вання проводиться у приміщеннях, які надають керівники від­повідних установ. Дільничні інспектори міліції приймають грома­дян у службових приміщеннях на дільницях, які обслуговують.

   Графіки прийому відвідувачів в органах внутрішніх справ затверджують керівники цих органів. Графіки прийому грома­дян за місцем їх проживання і роботи погоджуються відповідно з місцевими державними адміністраціями, адміністрацією під­приємств, установ, організацій.

   Порядок особистого прийому громадян із зазначенням пріз­вищ посадових осіб, які повинні приймати відвідувачів, часу і місця прийому вивішується на видних місцях території, що об­слуговується, та в приміщеннях органів внутрішніх справ. Про прийом громадян за місцем їх роботи і проживання оголо­шується не пізніше як за п'ять днів до прийому.

   За бажанням відвідувачів може проводитися попередній за­пис на прийом.

   Прийом громадян проводиться від імені органу внутрішніх справ. Він починається з пропозиції відвідувачеві назвати своє прізвище, ім'я та по батькові, місце проживання, роботи, а та-

   11* -307-

   кож викласти, суть питання, з яким він звертається. Якщо з да­ного питання громадянин вже звертався до цього органу внут­рішніх справ, то перед початком бесіди вивчаються наявні ма­теріали.

   За потреби в коректній формі можна попросити в заявника документ, що засвідчує його особу. Відсутність документа не є підставою для відмови в прийомі.

   Питання, з якими звертаються громадяни, якщо змога, роз­в'язуються під час прийому. Особа, яка веде прийом, керуєть­ся законодавчими та іншими нормативними актами і в межах своєї компетенції має право прийняти одне з таких рішень: а) задовольнити прохання і повідомити відвідувача про поря­док і строк виконання прийнятого рішення; б) відмовити в за­доволенні прохання, повідомивши заявника про мотиви відмо­ви і порядок оскарження прийнятого рішення; в) прийняти письмову заяву (коли питання потребують додаткового ви­вчення і перевірки) і пояснити відвідувачеві причини немож­ливості розв'язання питань під час прийому, а також про по­рядок і строк розгляду скарга. Якщо громадянин з якихось причин не може самостійно написати заяву, слід надати йому в цьому допомогу.

   Якщо розв'язання питання, з яким звернувся заявник, не входить до компетенції органів внутрішніх справ, то посадова особа, яка веде прийом, пояснює йому, до якого органу виконав­чої влади (організації, установи) треба звернутися, і, якщо змога, надає в цьому допомогу (дає адресу, номер телефону тощо).

   Отже, форми і методи діяльності ОВС із забезпечення реа­лізації прав людини і громадянина мають свою структуру. Пог­либлене вивчення елементів цієї структури дозволить краще зрозуміти і застосовувати іх у повсякденній практичній діяль­ності працівниками ОВС. Теоретичні знання механізму, форм і методів діяльності ОВС із забезпечення реалізації суб'єктив­них прав необхідні ще й для глибшого вивчення особливостей реалізації окремих прав і свобод.

   -308-

   , § 6= Діяльність інших правоохоронних органів (державних і недержавних) із забезпечення прав, свобод і обов'язків людини та {громадянина

   Вже йшлося про те, що до інших правоохоронних органів, які беруть участь у забезпеченні прав, свобод та обов'язків лю­дини і громадянина, належать: а) митні органи; д) органи охо­рони державного кордону; є) органи державної податкової служби; є) органи та установи виконання покарань; ж) органи державної контрольно-ревізійної служби; з) органи рибоохоро­ни; і) органи державної лісової охорони; к) інші, які здійс­нюють правозастосовні або правоохоронні функції. Розглянемо організацію діяльності деяких з них.

   Митні органи в Україні очолює Державна мигна служба Ук­раїни (далі — Митна служба), що є центральним органом дер­жавної виконавчої влади зі спеціальним статусом, Саме на неї покладено відповідальність за: а) реалізацію митної політики України; б) забезпечення додержання законодавства про мит­ну справу; в) ефективне функціонування митної служби. Вона є керівним органом єдиної державної митної системи, що включає в себе митниці та підпорядковані Митній службі під­приємства й організації. У своїй діяльності вона керується Кон­ституцією, законами та іншими нормативними актами Украї­ни. У межах своєї компетенції Митна служба: а) організує ви­конання законодавчих актів; б) здійснює систематичний конт­роль за їх виконанням; в) узагальнює практику застосування законодавства з питань митної справи; г) розробляє пропозиції щодо вдосконалення митної справи; д) вносить їх на розгляд Президента України та Кабінету Міністрів України.

   Завданнями Митної служби є: а) забезпечення в межах своєї компетенції економічної безпеки України:; б) забезпечен­ня додержання законодавства про митну справу; в) забезпе­чення виконання зобов'язань, що випливають з міжнародних договорів України щодо митної справи; г) удосконалення засо­бів митного регулювання торговельно-економічних відносин, виходячи з пріоритетів розвитку економіки України і створен­ня сприятливих умов для її участі у міжнародному розподілі праці; д) своєчасне і повне внесення до республіканського бюд-

   -309-

   
   

   

   
   жету мита, податків та інших сум, що надходять від митних органів і підлягають зарахуванню до цього бюджету; є) спри­яння у здійсненні заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів, що вивозяться, і додержання суб'єктами зовніш­ньоекономічної діяльності інтересів України на зовнішньому ринку; є) сприяння створенню умов для прискорення товаро­обігу і пасажиропотоку через митний кордон України; ж) бо­ротьба з контрабандою, порушеннями митних правил і законо­давства про податки, що вчиняються при переміщенні через митний кордон України товарів та інших предметів; з) забез­печення участі України в міжнародному співробітництві з пи­тань митної справи, включаючи припинення незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин, зброї, предме­тів культурної та історичної спадщини, об'єктів інтелектуаль­ної власності; і) ведення митної статистики; к) забезпечення інформованості державних органів, підприємств, установ, ор­ганізацій та громадян з питань митної справи; к) організація підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації спе­ціалістів у галузі митної справи.

   Здійснюючи передбачені законодавством завдання, Митна служба реалізує організаційну, контрольну, координуючу, нор-мотворчу, міжнародну та деякі інші функції, при виконанні яких взаємодіє з міністерствами, іншими центральними і міс­цевими органами державної влади, підприємствами, установа­ми й організаціями усіх форм власності. Митна служба в ме­жах своїх повноважень видає накази та інструкції, організує і перевіряє їх виконання, а в необхідних випадках разом з інши­ми органами державного та господарського будівництва видає спільні акти.

   Митну службу очолює голова, який має заступників. За по­данням голови заступників призначає Кабінет Міністрів Украї­ни. Голова Митної служби несе персональну відповідальність за виконання покладених на неї завдань і здійснення службою своїх функцій. У Митній службі створюється колегія у складі голови, заступників голови за посадою, а також інших керів­них працівників, в тому числі інших органів державної вико­навчої влади та представників громадських об'єднань. Члени колегії затверджуються Кабінетом Міністрів України за подан-

   -310-

   ням голови Митної служби. Свою роботу колегія проводить шляхом засідань, що збираються за необхідністю, але не рідше двох разів на квартал. Колегія приймає рішення більшістю присутніх на засіданні членів колегії. Рішення проводяться в життя, як правило, наказами голови Митної служби.

   Гранична чисельність і фонд оплати праці працівників цен­трального апарату Митної служби затверджуються Кабінетом Міністрів України, а структура центрального апарату — Віце-прем'єр-міністром України, до компетенції якого входить орга­нізація і забезпечення здійснення митної справи. Штатний роз­пис центрального апарату і положення про його структурні підрозділи затверджує голова Митної служби.

   Державна митна служба України є юридичною особою, має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в устано­вах банків, печатку з зображенням Державного герба України і зі своїм найменуванням.

   Підрозділи митної служби на місцях забезпечують права, свободи та обов'язки людини і громадянина шляхом здійснен­ня контролю за переміщенням товарів, інших речей та соціаль­них суб'єктів через державний кордон.

   Отже, органи митної служби України, як у центрі, так і на місцях, серед інших функцій здійснюють і функцію забезпе­чення реалізації прав і обов'язків людини в Україні.

   Крім забезпечення митної безпеки важливе значення для національної безпеки України має охорона державних кордо­нів. Закон України «Про державний кордон України* визначає, що державний кордон України — це лінія і вертикальна по­верхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі тери­торії України — суші, вод, надр, повітряного простору. Межі державного кордону України визначаються рішеннями Верхов­ної Ради України, а його зміна — єдино всеукраїнським рефе­рендумом та міжнародними договорами України. Кабінет Мі­ністрів України у межах своїх повноважень вживає заходів щодо забезпечення охорони та захисту державного кордону і території України. Охорона і захист державного кордону Ук­раїни покладаються на Прикордонні війська та війська Проти­повітряної оборони України.

   -311-

   Головним завданням Прикордонних військ України є забез­печення недоторканності державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах України, а також охо­рона економічної зони України. Управління у цій сфері діяль­ності покладається на Державний комітет у справах охорони державного кордону України (далі — Комітет). Очолює Комітет його Голова, який є командуючим Прикордонними військами України. Вій призначається і звільняється з посади Президен­том України. Кабінет Міністрів України встановлює порядок визначення організаційної структури, штатну чисельність При­кордонних військ України та здійснює фінансове, військове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Прикордонних військ України. Діяльність Прикордонних військ України буду­ється на принципах: а) законності; б) гласності; в) додержан­ня прав і свобод громадян; г) взаємодії з органами державної влади та місцевого самоврядування, громадськими об'єднання­ми, трудовими колективами і населенням.

   При виконанні покладених на Прикордонні війська України завдань вони мають певні обов'язки та права. Так, вони зо­бов'язані: а) припиняти будь-які спроби незаконного порушен­ня державного кордону України на місцевості; б) відбивати вторгнення на територію України озброєних формувань, при­пиняти збройні та інші провокації на державному кордоні Ук­раїни, в) захищати від злочинних посягань населення і влас­ність у всіх її формах; г) відвертати і не допускати перетинан­ня державного кордону України особами і транспортними засо­бами поза пунктами пропуску або іншими незаконними способами; д) виявляти і затримувати порушників державного кордону України та ін.

   Прикордонні війська України мають право: а) розташовува­ти прикордонні наряди, пересуватися при виконанні службо­вих обов'язків по будь-яких ділянках місцевості; б) вести ді­знання у справах про порушення державного кордону України, здійснювати оперативно-розшукову діяльність відповідно до чинного законодавства; в) здійснювати адміністративне затри­мання осіб, які порушили режим державного кордону України, прикордонний режим або режим у пунктах пропуску через державний кордон України, на строк до трьох годин для скла-

   -312-

   дення протоколу, а в необхідних випадках для встановлення особи і з'ясування обставин правопорушення — до трьох діб з повідомленням про це письмово прокурора протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання або на строк до десяти діб з санкції прокурора, якщо правопорушники не мають доку­ментів, які посвідчують їх особу, піддавати затриманих особис­тому оглядові, а також оглядати і за необхідності вилучати на­явні при них речі; г) здійснювати інші дії щодо охорони дер­жавного кордону України. Прикордонні війська та війська Протиповітряної оборони України, здійснюючи охорону дер­жавного кордону України, мають право застосовувати зброю та бойову техніку, в тому числі Збройних Сил України, для: а) відбиття збройного нападу і вторгнення на територію Украї­ни; б) припинення збройних провокацій; в) відвернення угону повітряних, морських та річкових суден, що належать Україні, без пасажирів на борту; г) припинення порушень державного кордону України на суші, воді та в повітрі у відповідь на засто­сування ними сили та в інших передбачених законодавством випадках.

   Отже, Прикордонні та війська Протиповітряної оборони Ук­раїни забезпечують реалізацію значного кола прав і обов'язків людини і громадянина шляхом охорони державного кордону. Законодавство передбачає певні обмеження свободи людини і громадянина з санкції прокурора. На наш погляд, слід удоско­налювати законодавство у бік його демократизації і вирішення питань значного обмеження прав і свобод людини та громадя­нина шляхом одержання судового рішення.

   У системі органів, що забезпечують реалізацію прав людини та громадянина, слід розглядати державну податкову службу, яка складається з: а) Державної податкової адміністрації Ук­раїни (ДПАУ); б) державних податкових адміністрацій в Ав­тономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севасто­полі; в) державних податкових інспекцій у районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах (далі — органи державної податкової служби).

   До складу органів державної податкової служби входять від­повідні спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими право­порушеннями (далі — податкова міліція). ДПАУ залежно від

   -313-

   кількості платників податків та інших місцевих умов може ут­ворювати міжрайонні (на два і більше районів), об'єднані (на місто і район) державні податкові інспекції та у їх складі від­повідні підрозділи податкової міліції.

   Для колективного вирішення питань у ДПАУ та державних податкових адміністраціях в Автономній Республіці Крим, об­ластях, містах Києві та Севастополі утворюються колегії. Чи­сельність і склад колегії ДПАУ затверджуються Кабінетом Мі­ністрів України, а колегій державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Се­вастополі — ДПАУ. Колегії є дорадчими органами і розгля­дають найважливіші напрями діяльності відповідних держав­них податкових адміністрацій. Структура ДПАУ затверджуєть­ся Кабінетом Міністрів України.

   Завдання органів державної податкової служби закріп­люються Законом України «Про державну податкову службу України», що визначає статус державної податкової служби в Україні, її функції та правові основи діяльності. До завдань ор­ганів державної податкової служби закон відносить: а) здійс­нення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов'язкових платежів), а також неподаткових доходів, уста­новлених законодавством (далі — податки, інші платежі); б) внесення у встановленому порядку пропозицій щодо вдоско­налення податкового законодавства; в) прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів і методич­них рекомендацій з питань оподаткування; г) формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб платників податків та інших обов'язкових платежів та Єдиного банку даних про платників податків — юридичних осіб; д) роз'яснення законо­давства з питань оподаткування серед платників податків; є) запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесе­ним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування та провадження у справах про ад­міністративні правопорушення.

   Посадовим особам органів державної податкової служби присвоюються спеціальні звання. Порядок їх присвоєння, роз-

   -314-

   мір надбавок за звання та положення про них затверджуються Кабінетом Міністрів України.

   Посадовим особам і працівникам органів державної подат­кової служби видаються службові посвідчення. Зразок таких посвідчень затверджує ДПАУ.

   У структурі органів державної податкової служби діє подат­кова міліція. Вона складається зі спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями. Податкова міліція здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції. Закон покладає на податкову міліцію певні завдання, а саме: а) запобігати злочинам та іншим правопору­шенням у сфері оподаткування, їх розкриття, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення; б) розшук платників, які ухиляються від сплати податків, інших платежів; в) запобігання корупції в органах державної податкової служби та виявлення її фактів; г) забезпечення без­пеки діяльності працівників органів державної податкової служби, захисту їх від протиправних посягань, пов'язаних з виконанням службових обов'язків.

   Закон закріплює структуру податкової міліції, до складу якої належать: а) Головне управління податкової міліції; б) Слідче управління податкової міліції; в) Управління по боротьбі з ко­рупцією в органах державної податкової служби ДПАУ; г) уп­равління податкової міліції, слідчі відділи податкової міліції, відділи по боротьбі з корупцією в органах державної податко­вої служби відповідних державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севас­тополі; д) відділи податкової міліції, слідчі відділення (групи) податкової міліції відповідних державних податкових інспекцій в районах, містах, районах у містах, міжрайонних та об'єдна­них державних податкових інспекцій.

   Податкову міліцію очолює її начальник, який за посадою є Першим заступником Голови ДПАУ. В державних податкових адміністраціях Автономної Республіці Крим, областей, містах Києва та Севастополя податкову міліцію очолюють начальники її управлінь, що за посадою є першими заступниками голів від­повідних державних податкових адміністрацій.

   -315-

   Відповідно до закону податкова міліція має певні повнова­ження, а саме; а) приймає і реєструє заяви, повідомлення та іншу інформацію про злочини і правопорушення, віднесені до її компетенції, здійснює в установленому порядку їх перевірку і приймає щодо них передбачені законом рішення; б) здійснює відповідно до закону оперативно-розшукову діяльність, досудо-ву підготовку матеріалів за протокольною формою, а також проводить дізнання та досудове (попереднє) слідство в межах своєї компетенції, вживає заходів до відшкодування заподіяних державі збитків; в) виявляє причини та умови, що сприяли вчиненню злочинів та інших правопорушень у сфері оподатку­вання, вживає заходів до їх усунення; г) забезпечує безпеку працівників органів державної податкової служби та їх захист від протиправних посягань,, пов'язаних з виконанням ними по­садових обов'язків; д) запобігає корупції та іншим службовим порушенням серед працівників державної податкової служби; є) збирає, аналізує, узагальнює інформацію щодо порушень податкового законодавства, прогнозує тенденції розвитку нега­тивних процесів кримінального характеру, пов'язаних з опо­даткуванням.

   Атестовані працівники податкової міліції незалежно від зай­маної ними посади, місцезнаходження і часу в разі звернення до них громадян або посадових осіб із заявою чи повідомлен­ням про загрозу особистій чи громадській безпеці або в разі безпосереднього виявлення такої загрози повинні невідкладно вжити заходів щодо запобігання правопорушенню і його при­пинення, рятування людей, надання допомоги особам, які її потребують, встановлення і затримання осіб, які вчинили пра­вопорушення, охорони місця події. Про це вони негайно пові­домляють у найближчий орган внутрішніх справ.

   Закон передбачає права податкової міліції при виконанні покладених на неї обов'язків в межах правових норм, що за­кріплюються Законом України «Про міліцію». На службу до податкової міліції приймаються на контрактній основі грома­дяни України, які мають відповідну освіту, здатні за своїми особистими, діловими, моральними якостями та станом здо­ров'я виконувати покладені на неї обов'язки. Зараховані на службу до податкової міліції особи начальницького складу

   -316-

   складають і підписують присягу, текст якої зберігається в їх особовій справі. Вони проходять службу в порядку, встановле­ному законодавством для осіб начальницького складу органів внутрішніх справ, і на час служби знімаються з військового об­ліку і перебувають у кадрах податкової міліції ДПАУ. їм при­своюються спеціальні звання.

   Закон встановлює відповідальність посадових і службових осіб податкової міліції за невиконання чи неналежне виконан­ня своїх обов'язків чи інші протиправні діяння. В межах своїх повноважень вони самостійно приймають рішення і несуть за свої протиправні дії або бездіяльність юридичну та інші види відповідальності. Дисциплінарну відповідальність вони несуть згідно з Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ. Кримінальну, цивільну та адміністративну відповідальність — у порядку, передбаченому відповідними законами. При виконан­ні своїх обов'язків відповідно до наданих законодавством пов­новажень та у межах закону працівники податкової міліції не несуть відповідальності за завдані збитки. Такі збитки компен­суються за рахунок держави. При порушенні працівником по­даткової міліції прав і законних інтересів людини та громадя­нина відповідний орган державної податкової служби зобов'я­заний вжити заходів до поновлення цих прав, відшкодування завданих матеріальних збитків, на вимогу громадянина публіч­но вибачитися.

   Дії, бездіяльність або рішення податкової міліції, її посадо­вих та службових осіб можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку до суду чи прокуратури.

   Отже, державна податкова служба в Україні бере безпосе­редню участь у забезпеченні реалізації прав і обов'язків люди­ни та громадянина. Необхідно удосконалювати законодавство та практику діяльності податківців щодо реалізації забезпечу­вальної функції щодо прав людини. Найближчим часом, на наш погляд, необхідно прийняти низку законів щодо удоскона­лення податкової політики в Україні, зокрема закон про подат­кову міліцію.

   Державний контроль за використанням коштів та мате­ріальних ресурсів здійснює в Україні Державна контрольно-ре­візійна служба. Структурно вона складається з: а) Головного

   -317-

   контрольно-ревізійного управління України; б) контрольно-ре­візійних управлінь в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі; в) контрольно-ревізійних підроз­ділів (відділів, груп) в районах, містах і районах у містах. Головні завдання державної контрольно-ревізійної служби:

   а) здійснення державного контролю за витраченням коштів і
   матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірніс­
   тю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, держав­
   них комітетах, інших центральних органах виконавчої влади зі
   спеціальним статусом, державних фондах, бюджетних устано­
   вах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують
   кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів;

   б) розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків
   і порушень; в) здійснення заходів з метою запобігання їх у по­
   дальшому.

   Державний контроль здійснюється за певними формами і методами, серед яких виділяють ревізії та перевірки. Ревізія — це метод документального контролю за фінансово-господар­ською діяльністю підприємства, установи, організації, дотри­манням законодавства з фінансових питань, достовірністю об­ліку і звітності, спосіб документального викриття недостач, розтрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цін­ностей, попередження фінансових зловживань. За наслідками ревізії складається акт, Перевірка — це обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприєм­ства, установи, організації або їх підрозділів. Наслідки перевір­ки оформляються довідкою або доповідною запискою.

   Державна контрольно-ревізійна служба діє при Міністерстві фінансів України. Контрольно-ревізійні управління в Автоном­ній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються Головному контрольно-ревізійному управ­лінню України. До складу обласних контрольно-ревізійних уп­равлінь входять контрольно-ревізійні підрозділи (відділи, гру­пи) в районах, містах і районах у містах.

   Головне контрольно-ревізійне управління України очолює заступник Міністра фінансів України, начальник управління, який призначається Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра фінансів України.

   -318-

   Контрольно-ревізійне управління в Республіці Крим, облас­тях, містах Києві та Севастополі очолюють начальники, які призначаються начальником Головного контрольно-ревізійного управління України за погодженням з Радою міністрів Авто­номної Республіки Крим, обласними, Київською та Севасто­польською міськими державними адміністраціями.

   Начальники контрольно-ревізійних управлінь в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі при­значають і звільняють керівників контрольно-ревізійних під­розділів (відділів, груп) в районах, містах і районах у містах. Видатки на утримання державної контрольно-ревізійної служ­би визначаються Кабінетом Міністрів України і фінансуються з державного бюджету.

   Отже, державні правоохоронні органи виконують важливі завдання і функції щодо створення нормальних умов для реа­лізації прав і свобод громадян, охороняють і захищають їх пра­ва, вживають необхідні заходи з відновлення порушених прав. Порядок їх організації і діяльності- регламентується законами і підзаконними нормативно-правовими актами. Удосконалення правового регулювання та практики такої діяльності сприяти­ме підвищенню ефективності їх роботи.

   Серед недержавних структур, які забезпечують реалізацію прав та обов'язків людини і громадянина, слід назвати адвока­туру України, яка, відповідно до Конституції України (ст. 59), діє для забезпечення права на захист від обвинувачення та на­дання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні. Адвокатура є невід'ємним елементом системи захисту прав людини в будь-якій країні. Без її діяльності фактично неможливий реальний захист прав людини.

   Адвокатура України — добровільне професійне об'єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захисту прав і свобод людини та представляти законні інтереси грома­дян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юри­дичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу. Свою діяль­ність щодо захисту прав людини адвокатура здійснює шляхом:

   а) надання консультацій та роз'яснень з юридичних питань;

   б) надання усних і письмових довідок щодо законодавства:

   -319-

   в) складання заяв., скарг та інших документів правового ха­рактеру; г) посвідчення копії документів у справах, які вони ведуть; ґ) здійснення представництва в суді, інших державних органах перед громадянами та юридичними особами; д) надан­ня юридичної допомоги підприємствам, установам, організаці­ям; є) здійснення правового забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб; є) виконання своїх обов'язків відповідно до кримінально-про­цесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства; ж) здійснення інших видів юридичної допомоги, що передбачені законодавством.

   Серед інших прав, які забезпечує адвокатура, є такі природ­ні права кожної людини, як її особиста свобода та недоторкан­ність. Фактично адвокат є першою особою, з якою мають пра­во на побачення до першого допиту (спілкування, отримання відповідних юридичних консультацій) обвинувачений у вчи­ненні злочину (ст, 43 КПК України) та підозрюваний (ст. 43^і КПК України). Як захисники підозрюваних, обвинувачених і підсудних допускаються особи, які мають свідоцтво на право заняття адвокатською діяльністю (ст. 44 КПК України).

   Інститут адвокатури в Україні, незважаючи на досить корот­ку історію свого існування в тому вигляді, як це має місце в державах з демократичним державно-правовим режимом, на¹ був широкого використання, однак потребує подальшого удос-¹ коналення. При здійсненні своєї професійної діяльності адво­кат має певні права: І) представляти і захищати права та інте­реси громадян і юридичних осіб за їх дорученням у всіх орга­нах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить вирішення відповідних питань; 2) збирати відо­мості про факти, одо можуть бути використані як докази в ци­вільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема: а) запитувати та отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян — за їх згодою; б) озна­йомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріа­лами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; в) отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потре-

   -320-

   ¹

   бують спеціальних знань; г) застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства; 3) доповідати клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги; 4) бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг; 5) виконувати інші дії, передбачені законодавством.

   Обов'язки адвоката при здійсненні його професійної діяль­ності: а) неухильне додержання вимог чинного законодавства; б) використання всіх, передбачених законом, засобів захисту прав і законних інтересів людини та громадянина; в) недопу­щення використання своїх повноважень на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення; г) неможливість відмови­тись від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинува­ченого, підсудного.

   Адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий, особа, що прова­дила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, сек­ретар, судового засідання, експерт, спеціаліст, представник по­терпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач,. свідок, перекладач, понятий, а також коли в розслідуванні або розгля­ді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебу­ває в родинних стосунках.

   Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадя­нин або юридична особа зверталися до адвоката, зміст кон­сультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків. Дані попереднього слідства, які стали відомі адвокату в зв'язку з ви­конанням ним своїх професійних обов'язків, можуть бути роз­голошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокати, винні у розголошенні відомостей попереднього слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

   -321-

   Адвокату, помічнику адвоката, посадовим особам адвокат­ських об'єднань забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб. Отже, адвока­тура є недержавним утворенням і забезпечує реалізацію люди­ною та громадянином прав, свобод та обов'язків. Удосконален­ня діяльності адвокатури сприятиме покращенню реалізації прав людини.

   -322-

   висновки

   Проблема прав людини дуже багатопланова і змістовна. Цим зумовлюється той факт, що у цьому посібнику не висвіт­лено та й не могло бути висвітлено всі питання цієї тематики. Автори прагнули обходити гострі та дискусійні проблеми, на­явні недоліки в розробці теорії та практики прав людини, в за­конодавстві про права і свободи та окремих напрямах їх реалі­зації. Здебільшого йшлося лише про конституційні права, сво­боди та обов'язки людини і громадянина. Окремі приклади ав­тори наводили з Конституції України та деяких кодексів і законів. Автори дякують професорсько-викладацькому складу та ад'юнктам і пошукачам кафедри конституційного права (Г. І. Барчуку, В. В. Букачу, В. О. Демиденко, М. Л. Зай-чковському, В. Г. Князеву, В. В. Олійнику, А. І. Хальоті) за надані матеріали, що були використані при підготовці посіб­ника.

   Автори дійшли висновку, що історію розвитку прав, свобод і обов'язків людини та громадянина слід розглядати як комп­лекс соціально-культурних, світоглядних, філософських та правових передумов 'їх формування і розвитку, нормативного закріплення, включаючи український практичний досвід. Ос­нову розвитку і сучасного функціонування прав та обов'язків людини складає громадянське суспільство, що є середовищем формування таких прав, а засобом їх реалізації є правова дер­жава.

   У національному праві правовий статус людини та громадя­нина характеризується широким змістом, в основі якого за­кріплення прав, свобод та обов'язків громадян України, іно­земців, осіб без громадянства, біженців та інших осіб, що та­кож знайшло своє відображення в посібнику.

   Автори вважають, що слід комплексно розглядати механізм реалізації і забезпечення прав і свобод, включаючи в нього га­рантії їх забезпечення, юридичні елементи механізму та процес практичного втілення можливостей у дійсність.

   -323-

   На думку авторів, суб'єктами забезпечення реалізації прав, свобод і обов'язків людини та громадянина є судові та право­охоронні органи. А тому в посібнику розглянуто діяльність та­ких правоохоронних органів, як прокуратура, СБУ, органи внутрішніх справ, митні, охорони державного кордону, подат­кової служби, виконання покарань, контрольно-ревізійних, се­ред недержавних — адвокатура.

   У посібнику є практичні пропозиції щодо удосконалення за­конодавства і практики його реалізації в Україні.

   Автори посібника сподіваються на зацікавленість читачів (науковців, професорсько-викладацький склад, студентів, слу­хачів і курсантів, учнів шкіл та інших, хто бажає ознайомити­ся зі змістом посібника) та будуть вдячні за будь-які конструк­тивні пропозиції щодо вдосконалення посібника. Зауваження і побажання надсилайте за адресою: 04209, м. Київ, вул. Героїв Дніпра, 31-6, видавнича організація «Юрінком Інтер».

   -324-

   Список використаних джерел

   1. Конституція Украши, Конституція Автономної Республіки
      Крим: 36. нормат. актів. - К.: Юрінком Інтер, 1999,

6. Основи законодавства Украши про охорону здоров'я: За­
   кон Украши від 19 листопада 1992 р. // Відомості Верховної
   Ради України. - 1993. - № 4. - Ст. 19.

7. Про біженців: Закон України від 21 червня 2001 р. // Го­
   лос Украши. — 2001. — 31 липня.

4. Про державну службу: Закон Украши від 16 грудня
1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993, —
№ 52. - Ст. 490.

5. Про уповноваженого Верховної Ради Украши з прав лю­
   дини»: Закон України від 23 грудня 1997 р. // Відомості Вер­
   ховної Ради Украши. — 1998. - № 20. - Ст. 99.

6. Алексеев С. С. Философия права. — М.: Изд-во НОРМА,
   

   1998.

   1. Античная Греция: В 3-х т. - М.: Наука, 1983. - Т. 1.

   2. Аристотель, Политика // Сочинения: В 4-х т. — М.:
      Мысль, 1983. - Т. 4. - С. 375-644.

   3. Бердяев Н. А. Философия неравенства. — М.: Госиздат,
      1923,.

   10. Гегель Г. В. Ф. Философия права: Пер. с нем. / Ред. и
       сост, Д. А, Керимов и В. С. Нерсесянц. — ML: Мысль, 1990.

   11. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. — М.:
       Искусство, 1984.

   12. Гуренко М, М. Теоретике-правові проблеми гарантій
   прав і свобод людини та громадянина: Монографія. — К.:
   НАВСУ, 2001.

   13. Bahl R. Dilemmas of Pluralist Democracy, — London: Yale
       University Press, 1982, - P. 16.

   14. Демишель А., Демишель Ф., Пикемалъ М. Институты

   и власть во Франции. — М.: Прогресс, 1977.

   -325-

   I

   15. Елкина С. Право на жизнь (аборт, эвтаназия, смертная
   казнь) // Правовий статус особи: стан, проблеми, перспекти­
   ви: Збірник наукових статей / За ред. М. Головка, Н. Морзе,
   П. Біленчука. - К., 1998. - С 56-59.

   16. Забезпечення органами внутрішніх справ міжнародно-
       правових стандартів прав людини при охороні громадського
       порядку: Науково-практичний, документально-джерельний та
       навчально-методичний комплекс: У 3-х ч. / Відп. ред.
       Ю. І. Римаренко, Я. Ю. Кондратьев, Ю. С Шемшученко. —
       К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького ПАН Украї­
       ни, 2001.

   17. Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього ук­
       

   раїнського досвіду. — К.: Парламентське вид-во, 1999.

7. Ильин И. А. О частной собственности // Исупов И.,
   Савкин И. Русская философия собственности (XVII—XX вв.). —
   СПб.: СП «Ганза», 1993. - С. 127-128.

19 История политических и правовых учений: Учебник для вузов. — Изд. 2-е, стереотип. / Под общ. ред. члена-корр. РАН, доктора юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. — М.: Из­дательская группа НОРМА-ИНФРА* М, 1998.

20. Исупов К., Савкин И. Русская философия собственнос­
    ти (XVII-XX вв.). - СПб.: СІЇ «Ганза», 1993,

21. Кистяковский Б. А. Социальные науки и право: Очер­
    ки по методологии социальных наук и общей теории права. —
    М.: Госиздат, 1916.

22. Колодій А., Копейчиков В. Шляхом «органічного ком­
    промісу» // Урядовий кур'єр. — 1996. — № 15—16.

23. Колодій А. М., Олійник А. Ю. Державне будівництво і
    місцеве самоврядування: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер,

2000.

24. Констан Б. Об узурпации // О свободе: Антология за­
    падноевропейской классической либеральной мысли. — М.:
    Наука, 1995.

25. Конституційне право України / За ред. проф. В. Ф. По-
    горілка. — К.: Наукова думка, 1999.

26. Копейчиков В. В. Народовластие и личность. — К.: Ук­
    раина, 1991.

-326-

27. Копейчиков В. В., Сущук 3. И. Реальный социализм:

демократия, личность, права человека. — К.: Вища школа,

1983.

28. Летнянчин Л. І. Конституційні обов'язки людини і гро­
    мадянина в Україні: проблеми теорії і практики: Дис. ... канд.
    юрид. наук та спеціальністю 12.00.02 - конституційне право. —
    Харьків: НЮА Украши ім. Ярослава Мудрого, 2002.

29. Мала енциклопедія етнодержавознаветва / НАН Украї­
    ни. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького / Редкол.:
    Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. — К.: Довіра: Генеза, 1996.

30. Матпузов Н. И. Правовая система и личность. — Сара­
    тов: Изд-во Саратовского ун-та, 1987.

31. Миль Дме. Ст. Представительное правление. СПб.:
    Изд-во Ф. Павленкова, 1897.

32. Мцсский И. А. 100 великих мыслителей. — М.: Вече,
    2000.

33. Нерсесянц В. С. Личность и государство в политико-
    правовой мысли. (Из истории идей). — М.: Знание, 1980.

34. Ницше Ф. Воля к власти: опыт переоценки всех цен­
    ностей. - М.: REFL-book, 1994.

35. Опыт тысячелетия. — М.: Юрист, 1996.

36. Олійник А. Ю. та ін. Теорія держави і права: Навч. по­
    сіб. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

37. Основи конституційного права Украши / За ред. акад.
    АПрН України, проф. В. В. Копєйчикова. — К.: Юрінком,

1997.

38. Погорілко В. Ф., Головченко В. В., Сірий М. І. Права
    та свободи людини і громадянина в Україні. — К.: ІнЮре,
    1997.

39. Поппер К. Відкрите суспільство та його ворога: В 2-х т. /
    Пер. з англ. О. Коваленка. - К.; Основи, 1994. — Т. 1.

40. Права людини; Підручник для 10—II класів загальноос­
    вітніх шкіл, ліцеїв та гімназій / За ред. М. Бурменського та ін. —
    К.: Право, 1997.

41. Права людини: Міжнародні договори України, деклара­
    ції, документи. — 2-е вид. / Упоряд. Ю. К. Качуренко. — К.:
    Юрінформ, 1992.

-327-

42. Права человека: Учебник для вузов / Отв. ред. — член-
    корр. РАН, доктор юрид. наук Е. А. Лукашева. — М., 1.999.

43. Правознавство: Навч. посіб. / В. І. Бобир, А. М. Коло­
    дій (керівник авт. колективу), А. Ю. Олійник та ін.; За ред.
    В. В. Копєйчикова. — К.: Юрінком Інтер, 1998.

44. Правознавство: Навч. посіб. / В. І. Бобир, А. М. Коло­
    дій (керівник авт. колективу), А. Ю. Олійник та ін.; За ред.

B. В. Копєйчикова. — 2-ге вид., перероб. та допов. — К.:
Юрінком Інтер, 1999.

45. Правознавство: Навч. посіб. — 3-тє вид., перероб. та до­
    пов. / В. І. Бобир, А. М. Колодій (керівник авт. колективу),
    А. Ю. Олійник та ін.; За ред. В. В. Копєйчикова. — К.: Юрін­
    ком Інтер, 2000.

46. Правознавство: Навч. посіб. — 3-тє вид., перероб. та до­
    пов. / В. І. Бобир, А. М. Колодій (керівник авт. колективу),
    А. Ю. Олійник та ін.; За ред. В. В. Копєйчикова. — К.: Юрін­
    ком Інтер, 2001.

47. Правознавство: Підручник. — 5-е вид., перероб. та
доп. / С. Е. Демський, В. С Ковальський, А. М. Колодій (ке­
рівник авт. кол.), А. Ю. Олійник та ін.; За ред. В. В. Копєй­
чикова. — К.: Юрінком Інтер, 2002.

48. Радзиховский Л. Новые богатые. Кто еще хуже бога­
    тых? Только бедные // Столица. - 1993. - № 6. - С. 5-Ю.

    1. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или Принци­
       пы политического права // Трактаты. — М.: Наука, 1969. —

    C. 160-162.

    50. Стариков Е, Базар — не рынок // Знамя. — 1993. —

    № 6. - С. 182-1

    51. Слган Бернард Г. Створення Конституції для народу чи
    республіки, які забули свободу: Пер. з англ. — К.: Ін-тут де-

    мокр. ім. П. Орлика, 1993.

    52. Таранов П. С. Энциклопедия современного ума. — М.:
        ООО «Издательство ACT», 1999.

    53. Таранов П. С. Філософия сорока пяти поколений. —
        М.: ООО «Издательство ACT», I998.

    54. Фихте И. Г. К вечному миру // Трактаты о вечном
        мире. — М.: Изд-во соц.-эк. литры, 1963.

    -328-

    М., 1992. -

    55. Франк С. Л. Духовные основы общества. 141-152.

    56. Хайек Ф. А. Дорога к рабству // Новый мир. - 1991. № 7. - С. 177-1 *

    57. Хрестоматия по истории государства и права зарубеж­
        ных стран / Под ред. 3. М. Черниловского. - М.: Юрид. лит.,
        1984.

    58. Цалін С. Д. Принцип свободи волі в історії соціальної
        філософії та філософії права. — X.: Основа, 1998.

    59. Цицерон. Диалога. О государстве. О законах: Пер. с ла-
        тын. - М.: Наука, 1966.

    60. Чехович С. Б. Правове регулювання міграційних проце­
        сів в Україні: Дис. ... канд. юрид. наук (спеціальність 12-00-
        02 — конституційне право). — К., 1998.

    61. Шаповал В. Конституційний механізм державної влади
        в незалежній України: політико-правові проблеми організації
        виконавчої влади // Право України. — 1997. — № І. - С. 31—
        33.

    -329-

    ЗМІСТ

    Передмова З

    Розділ І. Історія розвитку прав, свобод

    та обов'язків людини і громадянина ............. 9

    § !. Соціально-культурні та світоглядні передумови формування ідеї прав людини та громадянина ........ 9

    § 2. Філософська та правова думка про ідею прав, свобод та обов'язків людини і громадянина

    в різні історичні епохи 21

    § 3. Нормативні акти, що закріплювали права

    і свободи людини в умовах Середньовіччя, Нового часу

    та XX століття 51

    § 4, Українські ідеї про права і свободи людини

    та їх закріплення в правових та інших документах "60

    Розділ її» Громадянське суспільство —

    основа виникнення й існування прав, свобод

    та обов'язків людини і громадянина о»». ...» .... 76

    § 1. Суспільство і держава: аспекти співвідношення. .... 76

    § 2. Поняття, ознаки та принципи громадянського
    суспільства 79

    § 3. Власність — основа свободи людини і громадянина

    в громадянському суспільстві. 85

    § 4. Громадянське суспільство — середовище формування

    прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в світі

    та в Україні 91

    Розділ III. Правова держава — засіб реалізації

    та охорони прав, свобод та обов'язків людини

    і громадянина ......................... 102

    § 1. Правова держава: генеза та сучасні варіанти

    розуміння 102

    -330-

    § 2. Принципи правової держави. Принцип верховенства

    права у правовій державі Ц]

    § 3. Принцип розподілу влад у правовій державі 116

    § 4. Принцип реальності прав, свобод, обов'язків

    і законних інтересів людини та громадянина ] 26

    Розділ IV. Правовий статус людини і громадянина

    в національному праві України .............. 131

    § 1. Поняття та зміст правового статусу людини

    і громадянина 131

    § 2, Громадянство України як елемент правового статусу 138
    § 3. Правовий статус іноземців і осіб без громадянства . 144
    § 4. Правовий статус біженців 151

    Розділ. V. Закріплення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Конституції України ..... 163

    § 1. Поняття, критерії диференціації, види та принципи
    прав і свобод людини та громадянина 163

    § 2. Конституційна класифікація прав і свобод людини

    та громадянина 166

    § 3. Конституційні обов'язки людини і громадянина

    в Україні 209

    Розділ VI. Конституційно-правовий механізм
    забезпечення реалізації прав і свобод людини
    та громадянина 217

    § 1. Поняття та структура конституційно-правового

    механізму забезпечення реалізації прав і свобод людини

    та громадянина 217

    § 2. Гарантії забезпечення прав і свобод людини

    та громадянина 223

    § 3. Юридичні елементи механізму забезпечення

    реалізації прав і свобод 237

    § 4. Процес практичного втілення можливості

    та необхідності в дійсність, умови і чинники

    такого процесу 242

    -331-

    Розділ VII. Конституційно-правові аспекти

    діяльності судових і правоохоронних органів

    із забезпечення прав, свобод і обов'язків людини

    та громадянина ........................ 246

    § І. Поняття та структура діяльності судових

    і правоохоронних органів із забезпечення прав,

    свобод і обов'язків людини та громадянина 246

    § 2. Діяльність судових органів України із забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина ..... 249

    § 3. Діяльність прокуратури України із забезпечення прав,
    свобод і обов'язків людини та громадянина . 279

    § 4. Діяльність Служби безпеки України із забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина ..... 284 § 5. Діяльність органів внутрішніх справ із забезпечення прав, свобод і обов'язків людини та громадянина ..... 292 § 6. Діяльність інших правоохоронних органів (державних і недержавних) із забезпечення прав, свобод і обов'язків людини та громадянина ......... 309

    Висновки 323

    Список використаних джерел ..................

    Навчальне видання

    Колодій Анатолій Миколайович, ,

    Олійник Анатолій Юхимович

    ПРАВА ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

    . . • ..:: •: ..• :•.. В УКРАЇНІ •• • • •••

    Навчальний посібник

    . Шеф-редактор КОВАЛЬСЬКИЙ B.C., кандидат юридичних наук

    Юрінком Інтер — редакція наукової та навчальної літератури

    Відповідальна за випуск ТА. Яскажук Редактор О.Г. Пазюк

    Комп'ютерний набір Л.М. Сисоєва

    Комп'ютерна верстка Т.М. Виноградова

    Художнє оформлення М.П. Черненко

    Підписано до друку 18.02.2003. Формат 84х! 08/32. Папір офсетний № !.

    Гарнітура Bodoni. Умови, друк. арк. 15,00. Обл.-вид. арк. 17,20.

    Наклад 10000 (1 -й завод і —5000) прим. Зам. № 3—50. Ціна договірна.

    Оригін&п-макет виготовлено комп'ютерним центром СП «Юрінком Інтер»

    (Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів

    видавничої продукції — серія ДК № 19 від 20.03.2000.)

    З питань придбання літератури звертатися до видавництва «Юрінком Інтер»

    за адресою: 04209, Київ-209, вул. Героїв Дніпра, ЗІ-б; тел. 4П-64-03.

    Виготовлено в ЗАТ «Київська книжкова фабрика»,

    01054, м. Київ-54, вул. Воровського, 24.

    Свідоцтво про внесення до державного реєстру суб'єктів

    видавничої справи: серія ДК № 787 від 28.01. 2002 р.

    -332-