Основи

ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

За редакцією

доктора економічних наук М.Я. Швеця, доктора юридичних наук Р.А. Калюжного, доктора економічних наук П.В. Мельника

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Київ

Знання

2004

УДК 002.6+342.7+35.078(477)(075.8) ББК 67я73 0-72

Рекомендовано Міністерством освіти і наики України (лист № 14/18.2 902 від 26 травня 2003 р.)

Автори: дослідники Науково-дослідного центру правової інфор­матики Академії правових наук України та Академії державної по­даткової служби України: В.Д. Гавловський — кандидат юридичних наук (розд. 4, 6, 8, висновки); В.В. Гриценко — кандидат юридичних наук, доцент (розд. 2, 7, висновки); B.C. Цимбалюк — кандидат юри­дичних наук (вступ, розд. 1,2,3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, висновки); В.М. Бриш-ко — академік Української академії оригінальних ідей (розд. 6); В.М. Попович — доктор юридичних наук (розд. 5, 9, висновки); М.Я. Швець — доктор економічних наук (розд. 4); С.ГІ. Pinna — док­тор економічних наук, професор (розд. 3)

Рецензенти:

А.М. Колодій — доктор юридичних наук, начальник кафедри, про­фесор Національної академії внутрішніх справ України;

В.К. Шкарупа — доктор юридичних наук, професор, начальник кафедри Академії державної податкової служби України;

СМ. Даниляк — доктор технічних наук, заступник завідувача відділу Управління комп'ютеризованих систем Апарату Верховної Ради України;

А.П. Тузов — доктор юридичних наук, професор, декан факульте­ту права Національного технічного університету України "КПІ"

Основи інформаційного права України: Навч. посіб. / 0-72 B.C. Цимбалюк, В.Д. Гавловський, В.В. Гриценко та ін.; За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного та П.В. Мельни­ка. — К.: Знання, 2004. — 274 с

ISBN 966-8148-30-4

Це перший в Україні навчальний посібник з курсу "Інформацій­не право". У посібнику розкриваються зміст, сутність та найваж­ливіші особливості нового для нашої країни соціально-юридичного феномену — інформаційного права. Наводяться визначення основних понять та категорій. Висвітлюються базові принципи правового регулювання суспільних відносин в умовах формування інформацій­ного суспільства.

Посібник розрахований насамперед на студентів, слухачів, курсан­тів вищих навчальних закладів. Книга буде корисною також викла­дачам, державним службовцям, правознавцям-практикам, працівни­кам органів державної влади та місцевого самоврядування, всім, кого цікавлять інформаційні правовідносини, інформаційна культура та інформаційна безпека як складові інформаційної політики України.

УДК 002.6+342.7+35.078(477)(075.8)

ISBN 966-8148-30-4 © B.C. Цимбалюк, В.Д. Гавловський,

В.В. Гриценко та ін. автори, 2004 © Видавництво "Знання", 2004

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Інформаційне суспільство та інформаційна
цивілізація: поняття, позитивні і негативні
сторони 13

1. Історія (онтологія) розвитку технологій об'єк­
   тивного вираження спілкування між людьми 16

2. Роль інформації в суспільних відносинах
   на різних історичних етапах розвитку
   суспільства 18

3. Поняття та сутність інформатизації 19

Розділ 2. Поняття, зміст та сутність інформаційного

права 28

1. Взаємозв'язок інформатики та права в інфор­
   маційному суспільстві 28

2. Концептуальні підходи до формування змісту
   інформаційного права 30

3. Система правового регулювання соціальних
   інформаційних відносин 32

4. Місце інформаційного права в юридичній
   науці. Міжгалузевий зв'язок інформаційно­
   го права 56

5. Методи інформаційного права 57

Розділ 3. Структура науки і навчальної дисципліни

"Інформаційне право" 58

1. Об'єкт, предмет і система науки і навчальної
   дисципліни "Інформаційне право" 59

2. Методологія інформаційного права 60

3. Зміст та завдання навчальної дисципліни
   "Інформаційне право" 64

Розділ 4. Вплив правової інформатики на формування

права 65

1. Використання здобутків правової інформати­
   ки щодо забезпечення правотворчої діяльності 65

2. Світова електронна мережа правових доку­
   ментів Global Legal Information Network
   (GLIN) 92

Розділ 5. Інформаційна культура як об'єкт інформа­
ційного права 95

5.1. Сутність, зміст та трансформація категорії

"культура" 95

1. Поняття категорії "культура" 95

2. Природа культури: філософський аспект

її еволюції 98

3. Методологічні підходи щодо співвідношення
   категорій "культура", "цивілізація", "суспіль­
   ство" та пізнання їх 99

4. Основні положення теорії культурної ево­
   люції 103

5.2. Концептуальні підходи до визначення сут­
ності та змісту категорії "е-культура" 108

1. Сутність інформаційної культури (фено­
   менологічний аспект) 108

2. Аспекти інформаційної культури 109

3. Культура поведінки у сфері інформаційних
   відносин ПО

4. Культура інформаційних потреб

та проблеми реалізації їх 111

5.3. Інформаційно-правова культура як складова
інформаційної культури 115

5.3.1. Взаємозв'язок інформаційної культури

з правовою культурою 115

5.3.2. Формування правосвідомості та інформацій­
ної культури за допомогою права 124

5.4. Роль права у формуванні

інформаційної культури 128

1. Сутність правового забезпечення
   формування інформаційної культури 128

2. Світові ментальні системи (культури) права 132

3. Взаємовплив культури права і науково-тех­
   нічного прогресу 138

Розділ 6. Правове відображення формування дер­жавної інформаційної політики в Україні 142

1. Роль органів публічної влади у формуванні
   державної інформаційної політики 142

2. Заходи щодо реалізації державної інформа­
   ційної політики для прискорення розвитку

інформаційного суспільства в Україні 144

Додаткова література до розділу 6 155

Розділ 7. Міжнародні аспекти інформаційного права 156

7.1. Тенденції міжнародного інформаційного

права 156

6 Зміст

1. Вплив міжнародного права на формування
   інформаційного права України 156

2. Принципи міжнародного інформаційного
   права 158

3. Міжнародне співробітництво у сфері інфор­
   маційних відносин 159

4. Міжнародні договори в сфері інформаційних
   правовідносин 162

7.2. Міжнародна діяльність України в галузі
захисту інформації 166

7.2.1. Основні положення щодо міжнародної діяль­
ності України в галузі захисту інформації

в автоматизованих системах 166

2. Міжнародний захист технологій 167

3. Міжнародний захист комерційної таємниці 167

7.3. Правове регулювання, охорона та захист
інформації за законодавством різних країн 168

1. Правові підходи щодо регулювання інфор­
   маційних правовідносин 168

2. Окремі аспекти правового регулювання
   суспільних інформаційних відносин у захід­
   ноєвропейських країнах 170

3. Інформаційне законодавство Австралії 180

4. Інформаційне законодавство Росії 182

5. Інформаційне законодавство Казахстану 187

6. Інформаційне законодавство СІЛА 189

7.4. Висновки 201

Додаткова література до розділу 7 203

Розділ 8. Інформаційна безпека як об'єкт інфор­
маційного права 213

1. Вступ до основ інформаційної безпеки 213

2. Елементи формування основ тектології
   інформаційної безпеки 214

8.2.1. Сутність теорії інформаційної безпеки 215

Зміст 1

2. Напрямки інформаційної безпеки 217

3. Інститути тектології інформаційної безпеки 218

4. Інформаційна безпека як функція 219

3. Агреговані моделі тектології інформаційної
   безпеки 221

4. Методологічні положення інформаційної
   безпеки 224

5. Людський фактор в організації
   інформаційної безпеки 226

6. Правовий аспект інформаційної безпеки 227

8.6.1. Основні питання правової культури

щодо інформаційної безпеки 227

8.6.2. Стан правового регулювання охорони

та захисту інформації 229

Розділ 9. Безпека в інформаційному суспільстві через

нові парадигми науки кримінального права 232

1. Завдання і проблеми кримінального законо­
   давства в умовах формування інформацій­
   ного суспільства 233

2. Категорія "безпека" як провідний чинник
   родового об'єкта кримінального права 235

3. Спосіб (засіб, метод, технологія) вчинення
   злочину як елемент об'єктивної сторони

у кримінальному законодавстві 238

Додаткова література до розділу 9 242

Висновки 243

Навчально-тематичний план з курсу "Інформаційне

право" 256

Зміст програми за темами 258

Література 268

ВСТУП

Сучасний рівень планетарної цивілізації визначається стрімким зростанням ролі інформації в суспільних відно­синах. Каталізатором у цьому процесі є можливості засобів комунікації між людьми на основі досягнень науково-тех­нічного прогресу (НТП), що постійно зростають. Важко уявити сьогоднішнє суспільство без радіо, телебачення, те­лефону, телексу, телеграфу, комп'ютерних мереж тощо

Останнім часом спостерігається тенденція до інтеграції названих засобів інформації в нових здобутках НТП, у га­лузі інформатики — комп'ютерній техніці та заснованих на ній новітніх інформаційних технологіях. Ці технології дають можливість забезпечити миттєву передачу інфор­мації на великі відстані в глобальному масштабі. Завдяки цьому виникає можливість миттєво і щодо широкого кола осіб здійснювати вплив на суспільні відносини.

У сучасному суспільствознавстві (соціології, соціальній філософії, теорії управління соціальними системами тощо) активно проводиться теоретичне обґрунтування такого сис­темоутворюючого суспільного явища, як інформатизація.

Провідне місце в інформатизації посідає комп'ютериза­ція — впровадження електронно-обчислювальної техніки і базованих на ній інформаційних технологій у різні сфери суспільного життя: економіку, соціальне управління, гос­подарську діяльність тощо.

У зв'язку із зазначеним у зарубіжній та вітчизняній літературі все частіше вживають означені категорії "інфор­маційне суспільство", "інформаційна цивілізація", "кібер-простір", "комп'ютерний інформаційний світ" тощо. У різ­них інтерпретаціях, у різних авторів сутність названих категорій зводиться до пояснення впливу і ролі інформації як продукту праці, одного з провідних рушійних факторів соціального життя, що інтенсифікується через вплив сучас­них технологій.

З метою упорядкування суспільних відносин, пов'яза­них з інформацією, їх суспільнокорисної спрямованості, а також подолання наявних і можливих негативних соціаль­них явищ відповідно формуються суспільні норми поведін­ки сторін цих відносин.

У міру розвитку соціальних інформаційних відносин збільшується кількість норм регулювання їх та зростає вплив на різні рівні суспільства: людину, окремі спільноти, державу, суспільство в цілому. За певних обставин ці нор­ми набувають соціальної значущості та переходять у статус публічного, державного права. Набуваючи глобального поширення, публічні нормі окремих країн через транскор­донні інституції отримують статус міжнародних норм.

Сьогодні в Україні настав час формування нового пуб­лічно-правового та наукового юридичного феномену — інформаційного права. Об'єктивність і закономірність його існування активно обґрунтовуються в дискусіях, теоріях юридичної науки. Аналогічна тенденція спостерігається також в інших країнах.

Зокрема, слід зазначити активне формування інформа­ційного права у наших близьких сусідів — у Російській

Федерації. Там інформаційне право вже введено в номенк­латуру юридичних наук та навчальних дисциплін у вищих навчальних закладах для підготовки фахівців різної спе­ціалізації, зокрема технічної та юридичної. Це сприяло підго­товці низки навчальних посібників, монографій, підруч­ників. Серед них можна виділити такі масові видання: Копылов ВЛ. Информационное право: Учеб. пособие. — М.: Юристъ, 1997. — 472 с; Копылов ВЛ. Информационное право: Учебник. — М.: Юристъ, 2002. — 512 с; Россо-лов М.М. Информационное право: Учеб. пособие. — М.: Юристъ, 1999. — 400 с.

Окремі аспекти та провідні інститути інформаційного права розкрито в працях інших російських дослідників: Агапон А.Б. Основы государственного управления в сфере информатизации в Российской Федерации. — М.: Юристъ, 1997. — 344 с; Гаврилов ОА. Курс правовой информати­ки: Учеб. для вузов. — М.: НОРМА-М, 2000. — 432 с.

В українському національному праві системоутворюю­чим фактором і поштовхом до виникнення і формування інформаційного права як інституції публічного (держав­ного) права можна вважати прийнятий 2 жовтня 1992 р. Закон України "Про інформацію".

Подальший розвиток регулювання інформаційних від­носин у публічному (державному) праві набув відображен­ня в прийнятих нових законах України.

Сучасну систему законодавства України про соціальні інформаційні відносини утворюють: основа — Конститу­ція України; закони України: "Про інформацію", "Про дер­жавну таємницю", "Про науково-технічну інформацію", "Про телебачення і радіомовлення", "Про державну стати­стику", "Про авторське право і суміжні права", "Про за­хист інформації в автоматизованих системах", "Про Націо­нальну програму інформатизації" та інші законодавчі акти щодо окремих галузей, суспільних відносин; міжнародні договори, ратифіковані Україною. Розвиток цього законо-

давства в основному відповідає принципам і нормам міжна­родного права.

Мета навчального посібника "Інформаційне право" по­лягає в тому, щоб допомогти тим, хто її вивчає, зорієнту­ватися в новаціях юридичної науки, практики і теорії щодо правового регулювання суспільних інформаційних відно­син в Україні.

Завдання навчального курсу:

1. Теоретичне визначення в основах системи правового
   регулювання соціальних інформаційних відносин.

2. Визначення в понятійному апараті та природі інформа-

ційного права його зв'язку з іншими традиційними ін­ститутами і галузями права.

3. Формування у студентів навичок щодо застосування
норм інформаційного права у майбутній практичній
діяльності.

Концепція навчального курсу ґрунтується на науковій доктрині, згідно з якою виокремлюється як система права міжгалузевий комплексний інститут у традиційних галу­зях публічного права України: конституційного, адмініст­ративного, цивільного, трудового та кримінального.

Структуру навчального курсу "Інформаційне право" ви­значено в змісті програми, що покладена в основу тематич­ного плану.

У пропонованій роботі висвітлюються теоретичні погля­ди авторів щодо сутності інформаційного права та інфор­маційного законодавства як соціальної та юридичної кате­горії, структури його як науки та навчальної дисципліни.

Розділ 1

ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ІНФОРМАЦІЙНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ: ПОНЯТТЯ, ПОЗИТИВНІ І НЕГАТИВНІ СТОРОНИ

У засобах масової інформації, науковій літературі часто вживають поняття "інформаційне суспільство" та "глобаль­на інформаційна цивілізація". Через ці категорії розкри­вають сутність сучасного розвитку конкретного суспіль­ства, країни чи світової цивілізації. Що таке інформацій­на цивілізація? Як опорні визначення (аксіоми) пропону­ються такі.

Глобальна інформаційна цивілізація — це рівень роз­витку глобального суспільства (світового співтовариства), що визначається зростанням ролі інформації як продукту соціальної діяльності людей, за якісними характеристика­ми якої вимірюється рівень загальної культури суспільства щодо здатності виробляти, сприймати і раціонально засто­совувати відомості, дані, знання для потреб життєдіяль­ності.

Локальна (регіональна) інформаційна цивілізація — це

рівень розвитку суспільства в окремих регіонах (на конти-

нентах, в окремих країнах), що визначається зростанням ролі інформації як продукту соціальної діяльності людей, за якісними характеристиками якої вимірюється рівень загальної культури суспільства щодо здатності виробляти, сприймати і раціонально застосовувати відомості, дані, знання для потреб життєдіяльності.

Серед локальних інформаційних цивілізацій сьогодні можна назвати такі: найбільш розвинута інформаційна цивілізація — США; менш розвинута — країни Західної Європи, Азія (Індія, Китай та ін.); малорозвинута — Афри­ка, Латинська Америка, Східна Європа. Межа XX і XXI сто­літь ознаменувалася переходом світової цивілізації від інду­стріального до інформаційного суспільства. У 1993 р. Комі­сія Європейського Союзу офіційно проголосила поступ Європи до інформаційного суспільства — суспільства, в якому діяльність людей здійснюється на основі викори­стання послуг, що надаються за допомогою інформа­ційних технологій та технологій зв'язку¹.

Серед позитивних здобутків сучасної інформаційної цивілізації можна визначити такі:

• зростання можливості швидко здійснювати інфор­
  маційні зв'язки на великих відстанях, у тому числі між
  континентами;

• зростання можливості швидко, у великому обсязі
  сприймати та обробляти, зберігати інформацію на компакт­
  них (малогабаритних) технічних засобах;

• об'єднання різних технологій комунікації: теле-, ра­
  діо- та обчислювальної техніки.

Водночас ці позитивні соціальні явища супроводжують­ся негативними, серед яких:

• зростання можливості швидкого перехоплення, вито­
  ку, перекручення, знищення інформації;

• використання технічних засобів і технологій інфор­
  мації в антисоціальній діяльності:

а)воєнній;

б) політичній;

в) економічній.

Як узагальнення щодо негативного прояву інформацій­ного суспільства можна зазначити, що створюється загро­за інформаційному суверенітету, інформаційній безпеці окремої держави, групи держав, регіонів, а також безпеч­ному існуванню окремих людей.

1.1. ІСТОРІЯ (ОНТОЛОГІЯ) РОЗВИТКУ ТЕХНОЛОГІЙ ОБ ЄКТИВНОГО ВИРАЖЕННЯ СПІЛКУВАННЯ МІЖ ЛЮДЬМИ

Історія (онтологія) розвитку технологій об'єктивного вираження спілкування між людьми сягає часів виникнен­ня людства. До перших технологій можна віднести мову у формі звуків, жестів. Пізніше з'являються малюнки (на скелях, у печерах), ще пізніше письмо: літери, знаки, літе­ратура.

З опануванням законів фізики, природи з'являються відповідні інженерно-технічні технології комунікації:

• передача сигналів на відстані за допомогою світла (вог­
  ню, сонячних відблисків від полірованих, дзеркальних
  предметів);

• малярство (на скелях, у кам'яних печерах, корі дерев,
  полотні, папері тощо);

• література — фіксація відомостей, знань за допомогою
  літер, знаків на матеріальних носіях (глиняні, дерев'яні чи
  камінні таблиці, папірус, папір, книги тощо);

• електричні — передача сигналів за допомогою елект­
  ричного струму, дротяного зв'язку (телеграф, телефон).

Першим технічним і технологічним способом передачі інформації на великі відстані за допомогою електрики мож­на вважати звичайний електричний ліхтар.

На основі застосування електрики виникли такі техно­логії комунікації, як телефон, телеграф, радіо, телебачен­ня. З часом електрифікація переросла в електронізацію, остання породила таке соціальне явище, як комп'ютери­зація — впровадження електронно-обчислювальної (ком-

п'ютерної) техніки і технологій у різні сфери соціальної діяльності, зокрема комунікації між людьми. Електроні-зація наповнила новим змістом таку соціальну категорію, як "автоматизація" інформаційних процесів у суспільстві.

На межі автоматизації та електронізації виникла кате­горія "комп'ютеризація".

У різних сферах суспільного життя щодо засобів інфор­мації нерідко вживається термін "електронні засоби". Як синонім використовують інші категорії: "електрона техні­ка", "електронні технології", "електронно-обчислювальні засоби", "комп'ютерні засоби", "автоматизовані системи інформації", а також категорія "автоматизовані інфор­маційні системи".

Щоб уникнути дискусій, визначимося, що для нас ці категорії є тотожними за змістом і сутністю.

1.2. РОЛЬ ІНФОРМАЦІЇ В СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ НА РІЗНИХ ІСТОРИЧНИХ ЕТАПАХ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

У різних народів є вислови щодо ролі інформації у су­спільних відносинах: "Хто володіє інформацією, той во­лодіє світом"; "Хто володіє інформацією, той володіє всім"; "Хто володіє інформацією, той володіє ринком". Цікаві ви­словлювання щодо змісту інформації містяться у Біблії (Святе Благовістя (Євангеліє) від Іоана, Глава 1):

1. Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово бу­
   ло Бог.

2. Воно було спочатку у Бога.

3. Все через Нього почало бути, і без Нього нічого не
   почало бути, що почало бути.

4. В Ньому було життя, і життя було світ людей.
5.1 світло у тьмі світить, і тьма не обійме його.

Таким чином, можна зробити висновок, що в усі часи інформація (відомості, дані, знання) відігравали велику роль у будь-якому суспільстві. На сучасному етапі розвит­ку людства інформація починає займати провідне місце як виробничий фактор, особливо як сфера послуг.

1.3. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ

Провідною ознакою інформаційного суспільства є інфор­матизація. Сутність поняття "інформатизація" розкри­вається у ст. 1 Закону України "Про національну програ­му інформатизації" (1998 p.).

Інформатизація — це сукупність взаємопов'язаних організаційних, правових, політичних, соціально-еконо­мічних, науково-технічних, виробничих процесів, спрямо­ваних на створення умов для задоволення інформаційних потреб, реалізації прав громадян і суспільства на основі створення, розвитку, використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, що ґрунту­ються на застосуванні сучасної обчислювальної та комуні­каційної техніки.

Як показує досвід інших країн, інформатизація сприяє забезпеченню національних інтересів, поліпшенню керо­ваності економікою, розвитку наукомістких виробництв та високих технологій, зростанню продуктивності праці, вдосконаленню соціально-економічних відносин, збага­ченню духовного життя та подальшій демократизації су­спільства.

Інформатизацію умовно можна поділити на такі види.

Інформатизація стратегічних напрямів розвитку дер­жавності, безпеки та оборони — комплекс заходів, спря­мованих на створення і розвиток інформаційно-аналітич­них, обчислювальних та автоматизованих систем, центрів і мереж, які забезпечують роботу органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Особливістю завдань

цього напряму є складність їх, пов'язана з необхідністю оброблення великого обсягу різноманітної інформації, що надходить зі значної кількості джерел, а також з високи­ми вимогами до швидкості та форми її надання, достовір­ності, актуальності, безпеки.

В Україні передбачається створити: комплекс інформа­ційних технологій та засобів інформатизації для збиран­ня, зберігання, аналізу та обробки великих обсягів інфор­мації про стан соціально-економічних процесів в Україні з метою забезпечення інформаційно-аналітичної підтримки прийняття рішень органами державної влади; інформа­ційно-аналітичну систему Верховної Ради України; інстру­ментально-технологічний комплекс підтримки прийняття рішень у штатних і нештатних ситуаціях в умовах інформа­ційної протидії; урядову інформаційно-аналітичну систе­му з питань надзвичайних ситуацій тощо.

До пріоритетних напрямів інформатизації на рівні об­ласних (міських) держадміністрацій та органів місцевого самоврядування віднесено соціальну сферу, систему жит­тєзабезпечення, екологію та природокористування області (району). Основною метою є розроблення цілісної взаємо­пов'язаної системи інформаційних та інструментальних засобів для вирішення завдань інформаційно-аналітично­го забезпечення управління областю (районом, містом), яка включає:

• створення інформаційно-аналітичних центрів, з'єдна­
  них системами телекомунікацій з органами державної вла­
  ди різних рівнів;

• аналіз і прогнозування соціально-економічних показ­
  ників розвитку регіонів;

• відпрацювання та практичне використання даних і
  програм оброблення їх для вирішення конкретних завдань
  в інформаційно-аналітичних центрах обласних (міських)

держадміністрацій та в органах місцевого самовряду­вання;

• забезпечення безперешкодного доступу громадян до будь-якої інформації, що не становить державної таємниці, за допомогою сучасних інформатизаційних систем.

Інформатизація Збройних Сил України є складовою інформатизації держави і включає процес створення, впро­вадження і застосування у різних сферах їхньої діяльності у мирний та воєнний час сучасних методів, систем і засобів одержання, оброблення, зберігання, передавання та вико­ристання інформації. Передбачається створення інформа­ційно-телекомунікаційної мережі Генерального штабу Збройних Сил України, видів Збройних Сил України та оперативного командування; розроблення проекту Єдиної автоматизованої системи управління Збройних Сил Украї­ни. Головні завдання інформатизації Збройних Сил Украї­ни мають бути викладені в спеціальній програмі.

Інформатизація процесів соціально-економічного роз­витку — комплексне та збалансоване вирішення завдань соціально-економічного розвитку на сучасній інформацій­но-аналітичній, системно-технічній базі за допомогою си­туаційних центрів забезпечення інформаційної підтримки функціонування державного сектору економіки, проведен­ня виваженої бюджетно-кредитної та податкової політики, виникнення конкурентоспроможних виробництв галузей промисловості у стратегічно важливих сферах. Систему моніторингу та застосування сучасних інформаційних тех­нологій забезпечать наукові підходи у розв'язанні соціаль­них проблем суспільства.

В основу цього напряму інформатизації покладається створення баз даних і знань, а також засобів обробки їх, орієнтованих на ефективну інформатизацію органів дер­жавної статистики і точне прогнозування процесів соціаль-

но-економічного розвитку, зокрема інформаційно-довідко­вих систем ринку праці, товарів і послуг, контролю якості споживчих товарів тощо з подальшим використанням їх для формування систем електронної комерції.

Необхідно створити умови та засоби для інформацій­ної підтримки зовнішньої та внутрішньої торгівлі, вклю­чення України до системи електронної комерції і надійно­го захисту національних економічних інтересів у нових умовах.

Інформатизація пріоритетних галузей економіки — це

комплекс автоматизованих систем оброблення даних та управління різного рівня і призначення, які взаємопов'я­зані на основі принципів технологічної, організаційної, документаційної, програмної та інформаційної сумісності та утворюють цілісну інформаційну інфраструктуру.

В умовах формування ринкових відносин важливими завданнями є такі: підвищення ефективності функціону­вання галузей за рахунок оптимізації структури виробниц­тва і транспортних засобів та необхідної координації робіт усіх управлінських підрозділів, вирішення проблеми ком­плексної автоматизації виробництва на основі сучасних стандартів і технологій, яка охоплює процеси від проекту­вання та підготовки виробництва до безпосереднього авто­матизованого виробництва.

Інформатизація фінансової та грошової системи, держав­ного фінансово-економічного контролю включає кілька під­систем.

Для податкової адміністрації передбачається створи­ти інформаційну систему, що забезпечить прогноз і конт­роль податкових зборів. Треба створити класифікатори, уні­фіковані системи документообігу, Державний реєстр фізич­них та юридичних осіб — платників податків на основі єди­ної бази даних населення України тощо.

Інформатизація банківської діяльності — створення системи розрахунків у реальному часі для виконання ве­ликих та термінових платежів, системи безготівкових роз­рахунків за товари та послуги, електронного реєстру за­став майна, електронної системи Центрального депозитарію державних цінних паперів. Важливе значення також буде мати створення системи інформаційно-аналітичної взає­модії Національного банку України, Міністерства фінансів України, Державної податкової адміністрації України та Державного казначейства України.

Важливою складовою фінансової системи України є дер­жавний фінансово-економічний контроль.

Єдина автоматизована система державного контролю

включає автоматизовані системи (АС) за виконанням дер­жавного бюджету України, фінансуванням загальнодер­жавних програм, збереженням і використанням об'єктів права державної власності, використанням кредитних ре­сурсів, діяльністю установ банківської системи. Базовим елементом такої системи є інформаційно-аналітична сис­тема Рахункової палати. У галузі фінансів передбачається створення інформаційної системи, що дасть можливість перейти від використання традиційних платіжних інстру­ментів до високонадійної системи міжбанківських розра­хунків та паралельно-кредитних карток (електронних гро­шей). Інформаційно-аналітичні системи забезпечення дер­жавного фінансового та податкового контролю за підприєм­ницькою діяльністю юридичних і фізичних осіб створюють­ся відповідно до законодавства.

Інформатизація соціальної сфери:

• у сфері охорони здоров'я — створення єдиної струк-турованої інформаційної системи обліку стану здоров'я гро­мадян України на основі автоматизованої реєстрації па­цієнтів у лікувальних установах, збирання даних профілак-

тичних обстежень з метою подальшого використання у ста­тистичних, аналітичних та експертних системах; створен­ня системи дистанційного консультування та діагностики на основі комп'ютерних мереж, що об'єднують великі ліку­вальні та наукові заклади;

• у сфері соціального захисту — створення для управ­лінських і регіональних структур програмних систем та за­собів обліку всіх рівнів, аналізу і моделювання зайнятості населення, запобігання масовому безробіттю щодо широ­кого залучення населення до нових галузей матеріального виробництва та інших сфер. Органам соціального захисту мають бути передані інформаційні технології, які виклю­чають затримки у перерахуванні та виплаті пенсій і допо­моги з урахуванням поточних змін законодавчих та інших нормативних актів.

Інформатизація в галузі екології та використання при­родних ресурсів — на основі картографічних баз даних передбачається створення багатоцільової інформаційно-технологічної бази з використанням геоінформаційних тех­нологій збирання, зберігання, аналізу всієї сукупності відо­мостей для моделювання і подальшого прогнозування еко­логічного стану територій.

Передбачається створення комплексу програмно-апарат­них засобів для вирішення питань прогнозування забруд­нення навколишнього середовища, аналізу та оцінки ри­зику еколого-економічних конфліктів, прогнозування наслідків техногенного впливу і природних катастроф для надійного захисту екологічного простору України, раціо­нального використання природних ресурсів на основі підви­щення узгодженості управління різними видами виробни­чої діяльності.

Інформатизація освіти спрямовується на формування та розвиток інтелектуального потенціалу нації, удосконалення

форм і змісту навчального процесу, впровадження комп'ю­терних методів навчання та тестування, що дасть можливість вирішувати проблеми освіти на вищому рівні з урахуванням світових вимог. Серед них: індивідуалізація навчання, органі­зація систематичного контролю знань, можливість врахову­вати психофізіологічні особливості кожної дитини тощо. Ре­зультатами інформатизації освіти мають бути:

• розвиток інформаційної культури людини (комп'ютер­
  ної освіченості);

• розвиток змісту, методів і засобів навчання до рівня
  світових стандартів;

• скорочення терміну навчання і тренування на всіх
  рівнях підготовки кадрів та підвищення якості такого на­
  вчання і тренування;

• інтеграція навчальної, дослідницької та виробничої
  діяльності;

• удосконалення управління освітою;

• кадрове забезпечення усіх напрямів інформатизації
  України шляхом спеціалізації та інтенсифікації підготов­
  ки відповідних фахівців.

Першочерговим завданням є створення глобальної ком­п'ютерної мережі освіти і науки.

Організація державних і приватних центрів масового навчання населення нових спеціальностей з урахуванням вимог міжнародних стандартів для кадрового забезпечен­ня усіх напрямів інформатизації за рахунок як інтенсифі­кації підготовки відповідних фахівців, так і створення на­вчального середовища на їхніх комп'ютеризованих робо­чих місцях. Має забезпечуватись розвиток системи інди­відуального безперервного навчання на основі автоматизо­ваних навчальних курсів та систем, інтелектуальних ком­п'ютерних і дистанційних технологій навчання.

Інформатизація наукової діяльності — це заходи, спря­мовані на підвищення ефективності наукових досліджень, створення потужної системи науково-технічної інформації та її використання на різних етапах наукової діяльності за умови активізації всіх її форм; створення умов для широ­кої комп'ютеризації та математизації природничих і гума­нітарних наук, входження до світової інформаційної ме­режі баз даних та знань, формування в майбутньому "об'єд­наного", чи "колективного", інтелекту. Інформатизація вітчизняної науки дасть змогу підвищити практичну відда­чу, прискорити інтеграцію у світову науку.

У сфері культури головними завданнями є збереження інформації про пам'ятки матеріальної і духовної культу­ри, архівні документи, забезпечення швидкого доступу до вітчизняних і світових досягнень культури. З цією ж ме­тою передбачається створити комп'ютерні інформаційні системи для поширення культурних еталонів, стандартів і досягнень вітчизняної культури, насамперед створити електронні копії творів та архівів видатних діячів націо­нальної культури, представити їх у системах глобальних комп'ютерних комунікацій для ефективного використан­ня у сфері освіти та виховання, що дасть змогу в будь-якій точці України отримувати не тільки необхідну інформа­цію з економічних, агробіологічних, зоотехнічних, медич­них, маркетингових, технологічних, юридичних питань, а й відповідні знання з історії та культури України, культу­ри інших народів через автоматизовані бібліотеки тощо.

Інформатизація мовної сфери включає такі аспекти:

• створення національної системи комп'ютерної лекси­
  кографії;

• формування національної лінгвістичної мережі та ін­
  теграції її до аналогічних міжнародних мереж у рамках
  проектів розвитку "multylingual society";

• розроблення інтелектуальних унормованих лінгвіс­тичних україномовних комп'ютерних систем (автоматичні коректори та редактори, системи автоматичного перекла­ду, реферування, екстракції знань з природомовних текс­тів, розуміння природної мови як у писемному, так і в ус­ному варіантах) тощо.

Наведений перелік сфер не є вичерпним. Сфера інфор­матизації буде розширюватися.

Розділ 2

ПОНЯТТЯ, ЗМІСТ ТА СУТНІСТЬ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА

2.1. ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ІНФОРМАТИКИ ТА ПРАВА В ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Взаємозв'язок інформатики та права в інформаційному суспільстві виявляється у кількох аспектах.

По-перше — як наук. Інформатика відпрацьовує мето­ди дослідження, які після відповідної адаптації дають мож­ливість вирішувати проблеми правової науки. Серед таких методів — методи формування гіперсистем, агрегації, ком­п'ютерного моделювання, алгоритмізації тощо.

По-друге — як галузей суспільної діяльності. Право ви­значає межі дозволеної поведінки, правопорушення і відпо­відальності у сфері інформаційних відносин. Право може забороняти, стримувати або стимулювати інформаційні відносини, розвиток їх, тенденції тощо.

На межі інформатики та права виникло таке соціальне явище, як інформаційне право.

Категорія "інформаційне право" може розглядатися в кількох аспектах:

• як галузь суспільних відносин;

• як інституція в юридичній науці;

• як навчальна дисципліна.

Як галузь суспільних відносин інформаційне право може розглядатися у двох змістах: об'єктивному і суб'єктивному.

В об'єктивному змісті інформаційне право — це вре­гульований нормативними актами комплекс суспільних відносин, об'єктом яких є інформація.

У суб'єктивному змісті інформаційне право — це ком­плекс прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин щодо інформації.

Як інституція в юридичній науці інформаційне право — це відносно автономна інституція правової науки щодо до­слідження проблем суспільних відносин, об'єктом яких є інформація.

Як навчальна дисципліна інформаційне право — це комплекс знань, що подаються для вивчення теорії і прак­тики регулювання суспільних відносин, об'єктом яких є інформація.

2.2. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ ЗМІСТУ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА

Юридична наука має кілька концептуальних підходів до формування змісту інформаційного права.

Побутує думка, що інформаційне право — це комплекс­на галузь права, яка має спеціальний предмет — суспільні інформаційні відносини. Така позиція ґрунтується на тео­ретичних положеннях, сформованих такими вченими, як В.К. Райхер, Ю.К. Толстой, О.С. Іоффе, М.Д. Шаргород-ський¹. Ця позиція обґрунтовується також на основі праць О. А. Красавчикова². За цією концепцією право умовно по­діляється на основні та комплексні галузі.

Не сприймають такого підходу прихильники іншої кон­цепції, один з представників якої — Л.С. Галесник — ще у 1957 р. зазначав, що прямування таким шляхом може при­звести до трамвайно-тролейбусного, банно-прального, бака­лійно-гастрономічного права і т. п.³ Як контраргумент мож­на зазначити, що за цією концепцією припиняється розви­ток права і, відповідно, — розвиток суспільних відносин. У соціальній природі такого, звичайно, не може бути. Практи­ка правотворення свідчить, що не може бути безмежного тво­рення права на основі автономного галузевого законодавства.

У теорії права виникла нова концепція: формування міжгалузевих, комплексних інститутів права, що базують-

ся на галузевих інститутах комплексних галузей права (конституційного, цивільного, адміністративного, трудово­го та кримінального). За цією концепцією право розгля­дається як велика складна соціальна гіперсистема.

У кожній провідній галузі права є умовно визначений галузевий інститут, який на міжгалузевому рівні утворює нове явище — міжгалузевий комплексний інститут права.

Названа концепція є новою в теорії права. Вона ще не набула глибокого наукового обґрунтування, проте актив­но застосовується у правотворенні. Приклад реалізації цієї концепції можна знайти у Законі України "Про інформа­цію", де у частині першій ст. 47 зазначено: "Порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дис­циплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримі­нальну відповідальність згідно з законодавством України".

2.3. СИСТЕМА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН

Відповідно до основних положень, поданих вище, роз­глянемо систему правового регулювання суспільних інфор­маційних відносин. Ця система умовно поділяється (за суб'єктами регулювання і виникнення норм права) на дві частини:

1. приватно-правове регулювання (на рівні правочинів,
   звичаїв, угод, традицій, норм суспільної моралі, корпора­
   тивної (ділової) етики);

2. публічно-правове (державне) регулювання.

Публічно-правове регулювання знаходить місце у зако­нодавстві: законах, нормативно-правових актах, прирівня­них до законів, та підзаконних нормативно-правових ак­тах.

Під категорією "інформаційне законодавство України" ми розуміємо множину нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою України у формі законів та постанов нормативного змісту, які регулюють суспільні відносини щодо інформації.

За правовою доктриною нашої країни основні положен­ня інформаційного права базуються на юридичних нормах, визначених у Конституції України, тобто основоположним законодавчим актом у сфері регулювання інформаційних відносин у нашій країні є Конституція України.

У публічному праві України вже створено велику кількість нормативних актів, які прямо або опосередковано регулюють інформаційні відносини у різних галузях су­спільного буття. Зазначені у Конституції України положен-

ня набувають розвитку в 260 Законах України та у 290 По­становах Верховної Ради.

Окремі положення правового регулювання суспільних інформаційних відносин відображено (у дужках показано кількість нормативно-правових актів): в Указах (370) та роз­порядженнях Президента України (87); постановах (1160) та розпорядженнях (210) Кабінету Міністрів України; нор­мативних актах міністерств і відомств (близько 1095).

Системоутворюючим інформаційного законодавства є Закон України "Про інформацію" (від 2 жовтня 1992 p.). Цей Закон закріплює конституційні засади щодо права громадян України на інформацію, закладає правові осно­ви інформаційної діяльності. На підставі Декларації про державний суверенітет України та Акта проголошення незалежності України Закон визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації.

Мету і завдання Закону викладено у ст. 2: "Закон вста­новлює загальні правові основи одержання, використан­ня, поширення та зберігання інформації, закріплює пра­во особи на інформацію в усіх сферах суспільного і дер­жавного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відно­син, регулює доступ до інформації та забезпечує її охоро­ну, захищає особу та суспільство від неправдивої інфор­мації".

Ст. З Закону визначає сферу його дії. Вона поширюєть­ся на інформаційні відносини, які виникають в усіх сфе­рах життя і діяльності суспільства і держави при одер­жанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації.

Законодавство України про інформацію утворюють: Конституція України; Закон України "Про інформацію"; законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації; міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною; принципи і норми міжнародного права.

3 — 4-1260

Окремі підінститути інформаційного законодавства

формуються на основі системоутворюючих законів Украї­ни. Наприклад, Закон УРСР "Про мови в Українській РСР" (від 22 жовтня 1989 р. № 8312-ХІІ) визначає такі принци­пові положення щодо мови в інформаційних відносинах.

Україна визнає життєдайність та суспільну цінність усіх національних мов і беззастережно гарантує своїм громадя­нам національно-культурні та мовні права, виходячи з того, що тільки вільний розвиток і рівноправність національних мов, висока мовна культура є основою духовного взаємо­розуміння, культурного взаємозбагачення та зміцнення дружби народів.

Україна забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних, творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності.

Виховувати у громадян незалежно від їхньої національ­ної належності розуміння соціального призначення україн­ської мови як державної в Україні, а російської — як мови міжнаціонального спілкування народів — обов'язок дер­жавних, партійних, громадських органів та засобів масо­вої інформації республіки. Вибір мови міжособового спіл­кування громадян України є невід'ємним правом самих громадян.

Законодавство України про мови має своїм завданням регулювання суспільних відносин у сфері всебічного роз­витку і вживання української та інших мов, якими корис­тується населення республіки, в державному, економічно­му, політичному і громадському житті, охорону конститу­ційних прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її культури і мови, подальшого зміцнення дружби і співробітництва народів.

Декларуючи плюралізм мовної політики, законодавець добре розуміє необхідність стандартизації інформаційних

відносин, зокрема у сфері діловодства і документації. Ст. 11 "Мова роботи, діловодства і документації" Закону ви­значає, що в Україні мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова.

У випадках, передбачених у частині другій ст. З цього Закону, мовою роботи, діловодства і документації поряд з українською може бути й національна мова більшості на­селення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбаче­них у частині третій цієї ж статті, — мова, прийнятна для населення певної місцевості.

У ст. 13 Закону "Про мови в Українській РСР" виділяєть­ся в окрему норму мова технічної і проектної документації: технічна і проектна документація в Україні виготовляється українською або російською мовами. Це пов'язано з багато­віковою традицією і державною політикою, які сформува­лись і впроваджувались на території нашої держави у складі колишньої Російської імперії.

Слід звернути увагу на третій розділ Закону "Про мови в Українській РСР" "Мова освіти, науки, інформатики і культури". У ньому визначаються важливі засади здійснен­ня інформаційних відносин.

Ст. ЗО "Мова у сфері науки" визначає, що в Україні ре­зультати науково-дослідних робіт оформляються україн­ською або російською мовами.

Виконавці науково-дослідних робіт можуть вибирати мову публікацій наукових результатів.

У періодичних наукових виданнях, що публікуються українською мовою, виклад основних положень наукових результатів подається російською та іншими мовами. У періодичних наукових виданнях, які публікуються ро­сійською або іншою мовою, виклад основних положень нау­кових результатів подається українською мовою.

Слід зазначити, що в юридичний лексикон законодавець вперше вводить (ст. 31) категорію мова інформатики. В

Україні інформатика здійснюється на основі української та російської мов. Комп'ютери, що використовуються в роботі державних, партійних, громадських органів, науко­во-дослідних, конструкторських установ, засобів зв'язку, у сфері торгівлі, обліку, постачання, у закладах освіти й куль­тури, повинні забезпечувати можливість працювати з україно­мовними і російськомовними текстами.

Розділ IV Закону про мови визначає загальні засади мови інформації та зв'язку.

Мовою офіційних засобів масової інформації відповідно до ст. 33 Закону в Україні є українська мова. Мовою офі­ційних засобів масової інформації можуть також бути мови інших національностей.

Мова роботи пошти і телеграфу визначена у ст. 34 За­кону.

Поштово-телеграфна кореспонденція від громадян, дер­жавних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій для пересилання в межах республіки приймається українською або російською мовами.

Пошта і телеграф забезпечуються конвертами, листів­ками, бланками і т. ін., написи на яких виконані україн­ською та російською мовами.

Мова маркування товарів визначена у ст. 36 Закону. Маркування товарів, етикетки на товарах, інструкції щодо користування товарами, виробленими в Україні, викону­ються українською мовою.

Маркування товарів для вивозу за межі України здійс­нюється українською або російською мовами.

Назви у знаках для товарів і послуг українськими заяв­никами подаються українською мовою, якщо товари реа­лізуються, а послуги надаються виключно на території Украї­ни (частину третю ст. 36 Закону змінено згідно із Законом від 28 лютого 1995 р. № 75/95-ВР).

Отже, Закон України "Про мови в Українській РСР" за­початкував регламентацію інформаційних відносин, ство-

ривши передумови для формування комплексного інсти­туту національного законодавства нашої країни.

Закон України "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності" (від 13 грудня 1991 p.). Мета Закону — створення правових основ державної політи­ки у сфері науки і науково-технічної діяльності (далі — науково-технічної політики), які базуються на Декларації про державний суверенітет України та Акті проголошення незалежності України.

Науково-технічний прогрес є головним фактором розвит­ку суспільства, підвищення добробуту його громадян, ду­ховного та інтелектуального зростання їх. Держава надає пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти, створює необхідні умови для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері науково-технічної діяльності, забезпечує використання до­сягнень вітчизняної та світової науки і техніки для вирішен­ня соціальних, економічних, культурних та інших проблем.

Закон визначає роль держави в розвитку науки і техні­ки, використанні науково-технічних результатів для пере­творення суспільного виробництва та задоволенні потреб людей; основні цілі, напрями та принципи державної нау­ково-технічної політики; форми та методи державного ре­гулювання в науково-технічній сфері; повноваження дер­жавних органів у здійсненні науково-технічної політики; економічні та правові гарантії розвитку науково-технічної діяльності.

Закон України "Про Національну програму інформа­тизації" (від 4 лютого 1998 р.) вводить у сферу державного регулювання на законодавчому рівні загальні засади фор­мування, виконання та коригування Національної програ­ми інформатизації, якою визначається стратегія розв'язан-

ня проблеми забезпечення інформаційних потреб та інфор­маційної підтримки соціально-економічної, екологічної, науково-технічної, оборонної, національно-культурної та іншої діяльності у сферах загальнодержавного значення. Цим Законом визначаються організаційно-правові заса­ди державного регулювання процесів інформатизації в Україні. За Законом, Національна програма інформати­зації включає:

• Концепцію Національної програми інформатизації;

• сукупність державних програм з інформатизації;

• галузеві програми та проекти інформатизації;

• регіональні програми та проекти інформатизації;

• програми та проекти інформатизації органів місцево­
  го самоврядування.

Національна програма інформатизації формується, ви­ходячи з довгострокових пріоритетів соціально-економіч­ного, науково-технічного, національно-культурного роз­витку країни з урахуванням світових напрямів розвитку та досягнень у сфері інформатизації, і спрямована на роз­в'язання найважливіших загальносуспільних проблем (за­безпечення розвитку освіти, науки, культури, охорони дов­кілля та здоров'я людини, державного управління, націо­нальної безпеки та оборони держави, демократизації су­спільства) та створення умов для інтеграції України у світо­вий інформаційний простір відповідно до сучасних тен­денцій інформаційної геополітики.

Національна програма інформатизації становить комп­лекс взаємопов'язаних окремих завдань (проектів) інфор­матизації, спрямованих на реалізацію державної політи­ки та пріоритетних напрямів створення сучасної інформа­ційної інфраструктури України за рахунок концентрації та раціонального використання фінансових, матеріально-

технічних та інших ресурсів, виробничого і науково-тех­нічного потенціалу держави, а також координації діяль­ності органів державної влади, органів місцевого самовря­дування, підприємств, установ, організацій усіх форм влас­ності та громадян у сфері інформатизації (ст. 2 Закону).

Завдання законодавства про Національну програму інформатизації визначаються у ст. З названого Закону. Це створення таких засад регулювання процесу формування і виконання цієї Програми та окремих її завдань (проектів):

• правових;

• організаційних;

• науково-технічних;

• економічних;

• фінансових;

• методичних;

• гуманітарних.

Законодавство про Національну програму інформати­зації складається з цього Закону та інших нормативно-пра­вових актів.

Сферу дії Закону визначено у ст. 4: відносини, що виника­ють у процесі формування та виконання Національної про­грами інформатизації.

Закон України "Про Концепцію Національної програ­ми інформатизації" (від 4 лютого 1998 р.) розвиває по­передній закон, відкриваючи в Україні новий етап взаємодії інформатики та права в соціальних відносинах, — вводить до законодавчої практики державного регулювання такий соціальний феномен, як інформатизація. Цим законом Верховна Рада України схвалила названу Концепцію. У цьому нормативному акті подається визначення кількох суттєвих понять інформаційних відносин.

Прийняттю цих законодавчих актів передувала відпо­відна законотворча робота, спрямована на створення пра­вових основ регулювання соціальних інформаційних відно­син в Україні.

Особливу інституцію в інформаційному законодавстві започатковує Закон України "Про захист інформації в автоматизованих системах" (від 5 липня 1994 р.)- Метою цього Закону є встановлення основ регулювання правових відносин щодо захисту інформації в автоматизованих систе­мах за умови дотримання права власності громадян Украї­ни і юридичних осіб на інформацію та права доступу до неї, права власника інформації на її захист, а також встановле­ного чинним законодавством обмеження на доступ до інфор­мації. Дія Закону поширюється на будь-яку інформацію, що обробляється в автоматизованих системах.

Закон України "Про національний архівний фонд і архівні установи" (від 24 грудня 1993 р.) визначає, що на­ціональний архівний фонд України є складовою вітчизня­ної і світової історико-культурної спадщини та інформа­ційних ресурсів суспільства. Цей фонд перебуває під охоро­ною держави і призначений для задоволення інформацій­них, соціально-культурних, наукових та інших потреб су­спільства, реалізації законних прав та інтересів громадян. Держава гарантує умови для зберігання, примноження і використання Національного архівного фонду, сприяє до­сягненню світового рівня в розвитку архівної справи. Цей Закон регулює суспільні відносини, пов'язані з формуван­ням, обліком, зберіганням і використанням Національно­го архівного фонду, та інші основні питання діяльності архівних установ.

Ст. З Закону визначає, що законодавство про Національ­ний архівний фонд і архівні установи складається з цього

Закону та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Закон України "Про бібліотеки і бібліотечну справу"

(від 27 січня 1995 р.) визначає загальні засади бібліотечної справи і бібліотечну систему України, встановлює вимоги до формування і збереження бібліотечних фондів, бібліо­течного обслуговування з метою задоволення інформацій­них, наукових і культурних потреб суспільства, збагачен­ня духовного потенціалу народу.

Ст. 1 цього Закону визначає, що бібліотечна справа — складова інформаційної, виховної, культурно-освітньої ді­яльності, яка включає комплекс державних, громадських, наукових та практичних заходів, що забезпечують органі­зацію діяльності бібліотек, їхню науково-дослідну і мето­дичну роботу, а також підготовку бібліотечних фахівців.

Закон України "Про науково-технічну інформацію" (від 25 червня 1993 р.) є системоутворюючою інституцією інфор­маційного права України, визначає основи державної полі­тики в галузі науково-технічної інформації, порядок її фор­мування і реалізації в інтересах науково-технічного, еконо­мічного і соціального прогресу країни. Метою Закону є ство­рення в Україні правової бази для одержання та викорис­тання науково-технічної інформації. Законом регулюються правові й економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, викорис­танні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва у цій галузі. Дія Закону поширюється на підприємства, уста­нови, організації незалежно від форм власності, а також гро­мадян, які мають право на одержання, використання та по­ширення науково-технічної інформації. Дія Закону не поши­рюється на інформацію, яка містить державну та іншу таєм­ницю, що охороняється законодавством.

Ст. 4 Закону визначає законодавство України у сфері науково-технічної інформації. Відповідно до Конституції законодавство України у сфері науково-технічної інфор­мації складається із Закону України "Про інформацію", цього Закону та інших актів законодавства.

Виходячи з інформаційного суверенітету України та за­гальновизнаних принципів міжнародного порядку у сфері інформації, Закон України "Про державну таємницю" (від 21 січня 1994 р.) регулює суспільні відносини, пов'язані з віднесенням інформації до державної таємниці, її засекре­чуванням та охороною з метою захисту життєво важливих інтересів України у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку.

Згідно із Законом (ст. 1) державна таємниця — це вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки й охоро­ни правопорядку, розголошення яких може завдати шкоду життєво важливим інтересам України і які визнані у поряд­ку, встановленому цим Законом, державною таємницею та підлягають охороні з боку держави. Ступінь секретно­сті — категорія, яка характеризує важливість такої інфор­мації, можливу шкоду внаслідок її розголошення, ступінь обмеження доступу до неї та рівень її охорони державою.

Ст. 2 Закону визначає, що законодавство України про державну таємницю базується на Законі України "Про інформацію" і складається з цього Закону та інших актів за­конодавства України, прийнятих відповідно до нього. Дія законодавства України про державну таємницю не поши­рюється на відносини, пов'язані з охороною комерційної чи банківської таємниці, іншої конфіденційної та таємної інфор­мації, якщо остання одночасно не є державною таємницею.

Закон України "Про зв'язок" (від 16 травня 1995 р.) встановлює правові, економічні й організаційні основи

діяльності в галузі зв'язку в Україні та визначає відноси­ни підприємств, об'єднань, установ і організацій зв'язку з органами державної виконавчої влади, місцевого самовря­дування і споживачами послуг зв'язку, а також особливості галузі, пов'язані з особливими суспільними інтересами. Закон захищає інтереси держави, громадян, підприємств, об'єднань, установ і організацій, що користуються послу­гами зв'язку, а також працівників галузі зв'язку.

Відносини у галузі зв'язку (ст. 3) регулюються Конститу­цією України, цим Законом, іншими актами законодавства України та нормативними актами міністерств і відомств України. Правовий статус, повноваження та обов'язки опера­торів зв'язку, а також використання радіочастотного ресур­су визначаються окремими законодавчими актами України.

Відповідно до ст. 4 Закону його дія поширюється на відносини у галузі зв'язку, в яких беруть участь органи державної влади, місцевого самоврядування, підприємства, установи й організації зв'язку та споживачі послуг зв'язку і радіочастот. Дія цього Закону не поширюється (крім пи­тань використання радіочастотного ресурсу) на державну систему урядового зв'язку, а також на мережі технологіч­ного зв'язку, відомчі мережі зв'язку та відносини, що за­безпечують функціонування їх, за винятком питань їхньої взаємодії з мережами зв'язку загального користування.

Закон України "Про власність" (від 7 лютого 1991 р.) визначає, що Українська держава є суверенною в регулю­ванні всіх відносин власності на своїй території, у тому числі власності на інформацію, що визначено Законом "Про інфор­мацію". Закон "Про власність" спрямований на реалізацію Декларації про державний суверенітет України. Мета цього Закону полягає в забезпеченні вільного економічного само­визначення громадян, використанні природного, економіч­ного, науково-технічного та культурного потенціалу респуб­ліки для підвищення рівня життя її народу.

Закон України "Про авторське право і суміжні права"

(від 23 грудня 1993 р.) у ст. 1 визначає, що охороняються особисті (немайнові) і майнові права авторів та їхніх пра­вонаступників, пов'язані зі створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), та права виконавців, виробників фонограм і організацій мов­лення (суміжні права). Ст. 2 визначає, що законодавство України про авторське право і суміжні права складається з цього Закону та інших законодавчих актів України, що охороняють особисті (немайнові) та майнові права осіб, яким належать авторське право і суміжні права.

Закон України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" (від 15 грудня 1993 р.) регулює відносини, що вини­кають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на винаходи і корисні моделі в Україні.

Системоутворюючим інститутом галузі інформаційного права можна вважати Закон України "Про друковані засо­би масової інформації (пресу) в Україні" (від 16 листопада 1992 p.). Цей Закон створює правові основи діяльності дру­кованих засобів масової інформації (преси) в Україні, вста­новлює державні гарантії свободи їх відповідно до Консти­туції України, Закону України "Про інформацію" та інших актів чинного законодавства і визнаних Україною міжна­родно-правових документів. У ст. 1 "Друковані засоби ма­сової інформації (преса) в Україні" подається визначення, що друкованими засобами масової інформації (пресою) в Україні є періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоц­тва про державну реєстрацію. Додатки до друкованих за­собів масової інформації у вигляді видань газетного та журнального типу є окремими періодичними і такими, що продовжуються, друкованими виданнями і підлягають реє-

страції на загальних підставах. Зазначені в частинах пер­шій та другій цієї статті Закону друковані видання можуть включати до свого складу інші носії інформації (платівки, дискети, магнітофонні та відеокасети тощо), розповсюджен­ня яких не заборонено чинним законодавством України. Друкований засіб масової інформації вважається виданим, якщо він підписаний до виходу в світ і видрукуваний будь-яким тиражем. Сфера розповсюдження друкованого засо­бу масової інформації не обмежується.

Закон України "Про телебачення і радіомовлення" (від 21 грудня 1993 р.) відповідно до Закону України "Про інформацію" регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови функціонування їх, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.

Дія цього Закону поширюється на відносини між суб'єк­тами в галузі телебачення і радіомовлення незалежно від форм власності, мети створення і виду статутної діяльності цих телерадіоорганізацій, а також від способу розповсю­дження телерадіоінформації, якщо їхні передачі розрахо­вані на масове приймання споживачами. Дія Закону не по­ширюється на відносини, що регулюють створення та діяльність спеціальних телевізійних і радіомовних систем закритого типу (виробничих, технологічних, навчальних, службових тощо), радіоаматорський зв'язок, радіоспорт або інші види зв'язку, що діють на основі індивідуального виклику чи використовуються для поширення інформації спеціального призначення і не розраховані на масове прий­мання їхніх передач; на діяльність з неефірного прокату відео- та аудіопродукції в різних установах (ст. З Закону).

Закон України "Про рекламу" (від 3 липня 1996 р.) визначає основні засади рекламної діяльності в Україні,

регулює правові відносини, що виникають у процесі ство­рення, розповсюдження, одержання реклами, та регулює правовідносини у сфері реклами, призначеної для розпов­сюдження і споживання на території України.

Дія цього Закону не поширюється на правовідносини, пов'язані з інформацією, яка відбиває соціальні події, інте­реси політичних партій, релігійних і громадських органі­зацій та/або призначена для підтримки їх (ст. 2 Закону).

Законодавство України про рекламу складається з цьо­го Закону та інших нормативних актів, які регулюють відносини у сфері реклами.

Якщо міжнародним договором України, укладеним у формі закону, встановлено інші правила, ніж передбачені законодавством України про рекламу, то застосовуються правила міжнародного договору (ст. З Закону).

У сфері правоохоронної діяльності специфічні інфор­маційні соціальні відносини регулюються Законом Украї­ни "Про оперативно-розшукову діяльність" (від 18 лютого 1992 р.) в якому визначено, що завданням оперативно-роз-шукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп, розвіду­вально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отри­мання інформації в інтересах безпеки суспільства і держа­ви (ст. 1).

Оперативно-розшукова діяльність — це система глас­них і негласних пошукових, розвідувальних та контррозві-дувальних заходів, що здійснюються із застосуванням опе­ративних та оперативно-технічних засобів (ст. 2 Закону).

Ст. З Закону визначає, що правову основу оперативно-розшукової діяльності становлять Конституція України, цей Закон, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України, закони України про прокуратуру, міліцію,

Службу безпеки України, Прикордонні війська, Управлін­ня охорони вищих посадових осіб, інші законодавчі акти та міжнародно-правові угоди і договори, учасником яких є Україна.

Закон України "Про організаційно-правові основи бо­ротьби з організованою злочинністю" (від ЗО червня 1993 р.) визначає головні напрями загальнодержавної політики та організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю.

Ст. 12 Закону серед прав спеціальних підрозділів по бо­ротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ, Служби безпеки України та їх співробітників нази­ває такі:

1. Спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою
   злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки
   України та співробітники їх мають права, передбачені за­
   конами України "Про міліцію", "Про Службу безпеки
   України", "Про оперативно-розшукову діяльність", цим За­
   коном та іншими законодавчими актами України.

2. При здійсненні заходів боротьби з організованою зло­
   чинністю спеціальним підрозділам по боротьбі з організова­
   ною злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпе­
   ки України надаються такі повноваження:

а) заводити оперативно-розшукові справи. Постанова
про заведення справи затверджується начальником спе­
ціального підрозділу;

б) на письмову вимогу керівників відповідних спеціаль­
них підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю
одержувати від банків, а також кредитних, митних, фінан­
сових та інших установ, підприємств, організацій (незалеж-

но від форм власності) інформацію і документи про операції, рахунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб. Документи та інформація по­винні подаватись негайно, а якщо це неможливо — не пізніше 10 діб;

г) одержувати інформацію з автоматизованих інформа­
ційних і довідкових систем та банків даних, створюваних
Верховним Судом України, Генеральною прокуратурою
України, Антимонопольним комітетом України, Фондом
державного майна України, міністерствами, відомствами,
іншими державними органами України;

д) у разі одержання фактичних даних про організовану
злочинну діяльність для перевірки їх витребовувати та
одержувати від державних органів, об'єднань громадян,
підприємств, установ, організацій (незалежно від форм
власності) інформацію і документи. Витребовувані доку­
менти та інформація повинні бути подані негайно або не
пізніше 10 діб.

3. За матеріалами оперативно-розшукової діяльності та
   кримінальних справ спеціальні підрозділи по боротьбі з
   організованою злочинністю мають право подавати до суду
   заяви про скасування реєстрації і припинення діяльності
   суб'єктів підприємництва, а також за наявності підстав,
   передбачених Законом, подавати до суду позови про визнан­
   ня недійсними угод у порядку, встановленому законодав­
   ством України.

4. При здійсненні боротьби з організованою злочинністю
   співробітники спеціальних підрозділів органів внутрішніх
   справ і Служби безпеки України мають право:

а) за письмовим розпорядженням керівника відповідно­го спеціального підрозділу входити за службовими по­свідченнями на територію, у приміщення, склади та схо-

вища підприємств, організацій і установ (крім іноземних, дипломатичних представництв) незалежно від їхньої відом­чої належності та форм власності, на контрольно-пропускні пункти прикордонних військ та митниць, а також у вироб­ничі приміщення громадян, які займаються підприєм­ницькою діяльністю;

б) за постановою та з санкції відповідного прокурора по нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділа­ми по боротьбі з організованою злочинністю, а у невідклад­них випадках — з наступним повідомленням прокурора протягом доби в разі загрози знищення, приховування або втрати предметів чи документів, які можуть бути викорис­тані у розкритті та розслідуванні злочинної діяльності, на строк до 10 діб опечатувати архіви, каси, приміщення (за винятком жилих) чи інші сховища, брати їх під охорону, накладати арешт на грошові кошти та інші цінності фізич­них та юридичних осіб, вилучати предмети і документи зі складанням відповідного акта. Копії акта вручаються гро­мадянину чи представнику підприємства, установи, орга­нізації.

5. Оперативні управління, відділи та відділення спеці­альних підрозділів мають повноваження органу дізнання. Спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочин­ністю можуть порушувати і розслідувати, передавати че­рез відповідного прокурора по нагляду за виконанням за­конів спеціальними підрозділами за підслідністю в інші органи внутрішніх справ і Служби безпеки України кримі­нальні справи про виявлені ними злочини, у такому ж по­рядку витребовувати і приймати від них до свого прова­дження кримінальні справи про злочини, вчинені органі­зованими злочинними угрупованнями. Питання вирішен­ня спорів про підслідність зазначених кримінальних справ регулюються цим Законом і Кримінально-процесуальним кодексом України.

4 — 4-1260

Закон України "Про державну податкову службу в Украї­ні" (від 4 грудня 1990 р.) визначає статус державної подат­кової служби в Україні, її функції та правові основи діяль­ності. Зазначимо кілька положень, характерних для інфор­маційних відносин.

Органи державної податкової служби в установленому законом порядку мають такі права:

1) здійснювати на підприємствах, в установах і органі­заціях незалежно від форм власності та у громадян, у тому числі громадян — суб'єктів підприємницької діяльності, перевірки грошових документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій, товарно-касових книг, по­казників електронних контрольно-касових апаратів і комп'ютерних систем, що застосовуються для розрахунків за готівку зі споживачами, та інших документів незалеж­но від способу подання інформації (включаючи комп'ютер­ний), пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів, наявності свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, спеціальних доз­волів (ліцензій, патентів тощо) на її здійснення, а також одержувати від посадових осіб і громадян у письмовій формі пояснення, довідки і відомості з питань, що виникають під час перевірок; перевіряти у посадових осіб, громадян до­кументи, що посвідчують особу, під час проведення пере­вірок з питань оподаткування; викликати посадових осіб, громадян для пояснень щодо джерела отримання доходів, обчислення і сплати податків, інших платежів, а також проводити перевірки достовірності інформації, одержаної для занесення до Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів.

Періодичність таких перевірок та проведення обстежень виробничих, складських, торговельних та інших примі­щень встановлюється Державною податковою адміністра­цією України.

Орган державної податкової служби може запрошувати громадян, у тому числі громадян — суб'єктів підприєм­ницької діяльності, для перевірки правильності нарахуван­ня та своєчасності сплати ними податків, інших платежів. Письмові повідомлення про такі запрошення направляють­ся громадянам рекомендованими листами, в яких зазнача­ються підстави виклику, дата і година, на яку викликаєть­ся громадянин;

2) одержувати безоплатно від підприємств, установ, організацій, включаючи Національний банк України та його установи, комерційні банки та інші фінансово-кре­дитні установи, від громадян — суб'єктів підприємниць­кої діяльності довідки, копії документів про фінансово-гос­подарську діяльність, отримані доходи, видатки підпри­ємств, установ і організацій незалежно від форм власності та громадян про розрахункові, валютні та інші рахунки, інформацію про наявність та обіг коштів на цих рахунках, у тому числі про ненадходження у встановлені терміни ва­лютної виручки від суб'єктів підприємницької діяльності, та іншу інформацію, пов'язану з обчисленням та сплатою податків, інших платежів у порядку, визначеному законо­давством, входити в будь-які інформаційні системи, зок­рема комп'ютерні, для визначення об'єкта оподаткування;

одержувати безоплатно необхідні відомості для форму­вання інформаційного фонду Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів від підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, включаючи Національний банк України, його установи, комерційні банки, та громадян — суб'єктів під­приємницької діяльності — про суми доходів, виплачених фізичним особам, і утриманих з них податків, інших пла­тежів; від органів, уповноважених проводити державну реє­страцію, а також видавати спеціальні дозволи (ліцензії, патенти тощо) на здійснення деяких видів підприємниць-

кої діяльності, — про видачу таких дозволів суб'єктам підприємницької діяльності; від органів внутрішніх справ — про громадян, які прибули на проживання до відповідного населеного пункту чи вибули з нього; від органів реєстрації актів громадянського стану — про громадян, які померли; одержувати безоплатно від митних органів щомісяця звітні дані про ввезення на митну територію України імпорт­них товарів і справляння при цьому податків, інших пла­тежів та інформацію про експортно-імпортні операції, що здійснюють резиденти і нерезиденти, за формою, погодже­ною з Державною податковою адміністрацією України, та від органів статистики — дані, необхідні для використання їх у проведенні аналізу фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій усіх форм власності;

3) обстежувати будь-які виробничі, складські, торго­вельні та інші приміщення підприємств, установ і органі­зацій незалежно від форм власності та житло громадян, якщо вони використовуються як юридична адреса суб'єкта підприємницької діяльності, а також для отримання до­ходів. У разі відмови керівників підприємств, установ, організацій і громадян допустити посадових осіб органів державної податкової служби для обстеження зазначених приміщень і обладнання та неподання документів про отри­мані доходи і проведені витрати органи державної подат­кової служби мають право визначати оподатковуваний дохід (прибуток) таких підприємств, установ, організацій та громадян на підставі документів, що свідчать про одер­жані ними доходи (прибутки), а стосовно громадян — із урахуванням оподаткування осіб, які займаються аналогіч­ною діяльністю; відмови у проведенні документальної пе­ревірки чи недопущення посадових осіб органів державної податкової служби для обстеження приміщень, що вико­ристовуються для одержання доходів або пов'язані з утри­манням інших об'єктів оподаткування незалежно від їх

місцезнаходження, обладнання, електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем, що застосовують­ся для розрахунків за готівку із споживачами, вагокасових комплексів, систем та засобів штрихового кодування;

неподання органам державної податкової служби та їх посадовим особам бухгалтерських звітів, балансів, подат­кових декларацій (розрахунків), декларацій про валютні цінності, звітів про застосування електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем та інших доку­ментів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, ін­ших платежів;

непред'явлення свідоцтв про державну реєстрацію суб'єк­тів підприємницької діяльності, спеціальних дозволів (лі­цензій, патентів тощо) на її здійснення, сертифікатів відпо­відності електронних контрольно-касових апаратів, комп'ю­терних систем;

порушення підприємством, установою, організацією, громадянином — суб'єктом підприємницької діяльності встановленого законом порядку реєстрації в органі держав­ної податкової служби як платників податків, відсутності обліку об'єктів оподаткування або коли існує реальна за­гроза витрачання коштів чи відчуження майна, вилучення яких у встановленому законом порядку є єдиним засобом відшкодування збитків, завданих державі у зв'язку з не­платоспроможністю юридичної особи, що перевіряється;

4) вилучати (із залишенням копій) у підприємств, уста­нов та організацій документи, що свідчать про прихову­вання (заниження) об'єктів оподаткування, несплату по­датків, інших платежів, та вилучати у громадян — суб'єктів підприємницької діяльності, які порушують порядок за­няття підприємницькою діяльністю, реєстраційні посвід­чення або спеціальні дозволи (ліцензії, патенти тощо) з наступною передачею матеріалів про порушення органам, що видали ці документи;

5. користуватися безперешкодно в службових справах
   засобами зв'язку, які належать підприємствам, установам
   і організаціям незалежно від форм власності;

6. надавати інформацію з Державного реєстру фізичних
   осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів
   іншим державним органам відповідно до чинного законо­
   давства.

У названих законах законодавець дає визначення низ­ки правопорушень у сфері інформаційних відносин з ме­тою упередження можливих негативних проявів у ході здійснення інформатизації.

Отже, інформаційне законодавство в Україні сформовано.

Зазначимо, що наведений перелік законодавства щодо регулювання суспільних інформаційних відносин далеко не повний. Залежно від потреб дослідження до переліку можна додати й інші закони, які регулюють інформаційні відносини в конкретний галузі.

Розвиток положень інформаційного законодавства набуває втілення в системі підзаконних нормативних актів, що приймаються відповідними державними органа­ми влади. Серед них зазначимо Державну програму розвит­ку української мови та інших національних мов в Україні на період до 2000 р. У ній було намічено заходи щодо утвер­дження державної української мови та використання інших національних мов у науці й інформатиці, інформації, кни­говидавничій справі та зв'язку. Передбачалося зміни­ти ставлення до мовознавчої науки, прискорити її розви­ток, розширити наукові дослідження з актуальних проблем української мови та інших національних мов, а також поліп­шити роботу щодо охорони фондів і пам'яток мов.

Міністерству юстиції України, Інституту держави і пра­ва Академії наук України, прокуратурі, МВС разом з Това­риством української мови імені Тараса Шевченка в пункті

17 Програми пропонувалося до 1 липня 1991 р. підготува­ти та внести до Ради Міністрів УРСР пропозиції про вста­новлення відповідальності за порушення законодавства України про мови, а також приведення законодавчих актів України у відповідність до Закону "Про мови".

Пункт 62 Програми визначав спеціальні завдання щодо упорядкування національних інформаційних ресурсів (фондів) для Академії наук України, Головархіву, Мінфіну, Держкомекономіки, Держпостачу в 1991—2000 pp.

Для охорони пам'яток мов, дослідження, збереження та популяризації їх передбачалося створити такі фонди:

а) Республіканський фонд реставрації та консервації
особливо цінних рукописів і видань на базі Центральної
наукової бібліотеки імені В.І. Вернадського за участю Цен­
трального державного історичного архіву України;

б) Інформаційний фонд пам'яток української мови на
базі Центрального державного історичного фонду України
та Академії наук України;

в) Державний машинний фонд української мови та літе­
ратури на базі Академії наук України;

г) Республіканський фонд територіальних і спеціальних
діалектів, літературної мови тощо.

2.4. МІСЦЕ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА В ЮРИДИЧНІЙ НАУЦІ. МІЖГАЛУЗЕВИЙ ЗВ'ЯЗОК ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА

Інформаційне право в юридичній науці є міжгалузевою комплексною дисципліною, об'єкт дослідження якої — це суспільні відносини, предметом яких є інформація. Сьо­годні інформаційне право як наука динамічно розвиваєть­ся, його основні положення перебувають у стадії форму­вання. Значний вплив на інформаційне право як науку мають галузеві науки: конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, кримінальне право. Окремі положення інформаційного права базуються на теоретичних засадах міжгалузевих інституцій законодавства та юридичної нау­ки: господарського, підприємницького і комерційного пра­ва, права інтелектуальної власності тощо.

Водночас, положення інформаційного права та право­вої інформатики впливають на формування нових інсти­туцій у провідних галузях права, зокрема щодо з'ясуван­ня сутності нових соціальних явищ інформаційного су­спільства (правове регулювання).

Міжгалузевий зв'язок інформаційного права визна­чається за юридичною доктриною поділу права на галузі права як міжгалузевий комплексний інститут (субінсти-тут) між конституційним, адміністративним, цивільним, трудовим та кримінальним правом.

Інформаційне право тісно переплітається з іншими міжгалузевими комплексними інститутами: правом влас­ності та його складовою — правом інтелектуальної влас­ності; патентним правом на інтелектуальну промислову власність; авторським правом тощо.

2.5. МЕТОДИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА

Методи інформаційного права визначаються залежно від контексту змісту категорії: як науки, як галузі суспільних відносин, що набуває відображення у відповідних право­вих нормах; як навчальної дисципліни.

Провідним методом інформаційного права вважається метод комплексного застосування методів конституційно­го, адміністративного, цивільного, трудового та криміналь­ного права.

Значний вплив на формування методології інформацій­ного права має інформатика — наука про закономірності, принципи і тенденції інформаційних процесів та автома­тизації їх на основі комп'ютерних технологій та технологій зв'язку.

Серед них можна назвати методи формування гіперсис-тем, алгоритмізації, комп'ютерного моделювання, приклад­ного системного аналізу, методи формування соціальних систем на основі критичної маси інформації тощо.

На межі інформатики і права сьогодні формуються такі науки, як правова інформатика, криміналістична інформа­тика, тектологія (теорія організації інформаційної безпеки) тощо.

Розділ З

СТРУКТУРА НАУКИ

І НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

"ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО"

Структура науки і навчальної дисципліни "Інформа­ційне право" визначається з позицій системного підходу з урахуванням положень, розроблених наукою. Обсяг тем для вивчення визначається на основі часу, виділеного для цієї дисципліни відповідно до програми навчального за­кладу. Модельна навчальна програма дисципліни подаєть­ся у додатку.

Структура науки і навчальної дисципліни "Інформаційне право" 59

3.1. ОБ'ЄКТ, ПРЕДМЕТ І СИСТЕМА НАУКИ І НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ "ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО"

Об'єкт і предмет науки і навчальної дисципліни "Інфор­маційне право" визначається відповідно до суті інформа­ційного законодавства.

Об'єкт — суспільні інформаційні відносини.

Провідний предмет (об'єкт) суспільних відносин — інформація.

Безпосередніми предметами є конкретні види та фор­ми інформації щодо конкретних інформаційних відносин, інформаційної діяльності тощо.

Система інформаційного права як науки перебуває у ста­дії формування та розвитку. Але структурно, відповідно до традицій юридичної науки, вона має включати дві частини:

1. загальну частину — визначення основних понять та
   категорій інформаційних правовідносин; суб'єкти та об'єк­
   ти інформаційних правовідносин; принципи інформацій­
   них правовідносин; система правового регулювання інфор­
   маційних правовідносин; провідні інститути інформацій­
   них правовідносин;

2. особливу частину — досліджує окремі визначені та
   структуровані особливі інститути інформаційних право­
   відносин, а також ті інститути, що зароджуються.

3.2. МЕТОДОЛОГІЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА

Методологія інформаційного права також перебуває у стадії розвитку. Об'єктивно вона поєднує методологічні засади права, інформатики, тектології (теорії організації соціальних систем), соціальної кібернетики та інших гу­манітарних і технічних наук.

У теоретиків права, які дотримуються традиційної док­трини поділу права на галузі (за принципом: норма права — інститут права — галузь права), виникає питання, що озна­чає категорія "гіперсистема", яке її місце в системі права згідно з теорією права. Відразу зазначимо, що категорія "гіперсистема права" відносно нова, теорія права, тради­ційна для нашої країни, її не знала. Вперше цю концепцію нами апробовано на формуванні теорії інформаційного пра­ва України, вона зародилася на основі здобутків правової інформатики — науки про застосування досягнень інфор­матики у правотворчій та правозастосовній діяльності, ав­томатизації інформаційного забезпечення їх.

Відповідно до теорії гіперсистем висувається теза про існування права у вигляді великих, складних, ієрархіч­них багатопорядкових підсистем, що формуються з галу­зевих інститутів права. Ця категорія вводиться в теорію права України на засадах юридичної концепції існування і формування правових субінституцій — автономних міжгалузевих комплексних інститутів права, щодо яких галузеві інститути є агрегуючими підсистемами. За цією концепцією сьогодні формується система всього законодав­ства України, в якому набувають втілення нові суспільні відносини. Тобто Верховна Рада України приймає закони, які є системоутворюючими чинниками публічно-правового регулювання комплексного змісту в окремих суспільних відносинах на основі доктрини поділу права на провідні галузі.

Структура науки і навчальної дисципліни "Інформаційне право" 61

Методологічна основа інформаційного права щодо з'я­сування нових соціальних явищ базується на теорії циві-лізаційного підходу. Відповідно до цього підходу визнача­ються адаптовані положення системного підходу, зокрема такі постулати: стадійність (визначення меж стадій чи то за хронологічним, чи то за територіальним або іншим множин­ними чинником), полілінійність та унікальність (чинники, що характеризують особливість, відмінність) розвитку люд­ства.

Виходячи з цих методологічних чинників, можна за­значити, що на межі третього тисячоліття чітко визначи­лись основні проблеми людства і сценарії подальшого роз­витку планетарної (глобальної) цивілізації. Прискорюють­ся процеси самоорганізації нового етапу розвитку культу­ри суспільства (як образу цивілізації) — інформаційного суспільства, ноосферні чинники якого можуть стати своє­рідними гарантами сценарію м'якого виходу з планетар­ної кризи, якою завершено розвиток глобальної індустрі­альної цивілізації.

Сьогодні методологія наукових досліджень поряд з ви­користанням перевірених часом традиційних методів і підходів потребує нових для усвідомлення складних соціаль­них процесів, які мають і культурологічно-правову спрямо­ваність. У цих умовах пошук та аналіз нових парадигм пізнання цілком природні. Визначимо кілька з них, які вплинули на розкриття поняття, сутності та змісту предме­та (об'єкта) дослідження.

Останнім часом вчені все більше приділяють увагу од­ному з найбільш інтегральних спрямувань методології ви­вчення соціального буття — соціальній синергетиці.

Соціальна синергетика (від гр. synergeia — співпраця, співдружність) — новий напрям міждисциплінарних до­сліджень, який використовує нелінійне мислення для ви­явлення загальних закономірностей і тенденцій на основі

самоорганізації соціальних систем; пояснення становлен­ня нових структур у відкритих соціальних системах на за­садах пошуку співвідношення потреб та інтересів різних суб'єктів соціальних відносин: людини, соціальних груп, суспільства, держави, світового співтовариства.

Під соціальною самоорганізацією розуміються процеси виникнення і функціонування систем, сформованих різни­ми чинниками (а не одним — керівним) у просторово-часо­вих вимірах та певному колу осіб. Одним із постулатів си­нергетики є те, що всі системи перебувають у мінливих ста­нах, поблизу від особливих критичних точок (точок біфур­кації), навколо яких динаміка систем стає вкрай несталою. У цих умовах система під дією найнезначніших (маргіналь­них) та випадкових впливів може кардинально і зовсім непередбачено змінити свій стан. Такий перехід у соціаль­них системах характеризується як виникнення нового по­рядку зі старого, який віджив свій час.

Синергетика передбачає якісно іншу картину світу по­рівняно з тими уявленнями, які лежали в основі як кла­сичного, так і некласичного природознавства та суспіль­ствознавства (сформованого у першій половині XX ст.). Образ світу постає як множина нелінійних процесів.

Важливе пізнавальне значення мають такі методологічні постулати синергетики щодо соціальних систем:

• неможливо традиційними детерміністськими метода­
  ми описувати еволюцію складно організованих систем;

• розвиток цих систем виявляє можливість альтернатив­
  них шляхів, що передбачає свободу вибору та відпові­
  дальність людини, громади, суспільства, людства;

• неможливий абсолютний контроль (особливо з одного
  центру) будь-якої сфери реальності, в тому числі й розвит-

Структура науки і навчальної дисципліни "Інформаційне право" 63

ку суспільства, який був проголошений традиційною нау­кою, особливо теорією соціального управління та соціаль­ною кібернетикою;

• у критичних точках (точках біфуркації) несталості
  соціальних систем діяльність кожної людини або групи
  людей може мати вирішальне значення в макросоціальних
  змінах (роль особистості в історичному процесі, змін су­
  спільства);

• збільшується відповідальність певної громади і люд­
  ства в цілому за долі універсуму, оскільки вони в змозі ціле­
  спрямовано уникати біфуркаційних станів, особливо в со­
  ціальній сферах, суттєво впливати на екологію (еволюцію
  природи та суспільства).

Велику роль у формуванні методології науки інформа­ційного права відіграють як гуманітарні (філософія, філо­софія права, соціологія, когнітологія, праксеологія тощо), так і фізико-математичні науки, особливо технічна та біологічна кібернетика, інформатика тощо, на межі яких формуються нові наукові дисципліни, через які адаптують­ся їхні методології до конкретної сфери суспільних відно­син щодо інформації.

3.3. ЗМІСТ ТА ЗАВДАННЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ "ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО"

Зміст та завдання навчальної дисципліни "Інформацій­не право" визначаються залежно від напрямку освіти, фа­хового спрямування підготовки кадрів, кількості навчаль­ного часу, що відводиться на навчальну дисципліну та відповідно до структури науки інформаційного права.

Завдання навчального курсу можна подати таким чином.

1. Теоретичне визначення в основах системи правового
   регулювання соціальних інформаційних відносин.

2. Визначення в понятійному апараті та природі інфор­
   маційного права, його зв'язку з іншими традиційними
   інститутами і галузями права.

3. Формування у студентів навичок щодо застосування
   норм інформаційного права в майбутній практичній діяль­
   ності.

Концепція навчального курсу ґрунтується на науковій доктрині, згідно з якою як система права виокремлюється міжгалузевий комплексний інститут в інститутах тради­ційних галузей публічного права України: конституційно­го, адміністративного, цивільного, трудового та криміналь­ного.

Окремий аспект визначається щодо міжнародного інфор­маційного права як відносно автономного інституту міжна­родного публічного та приватного права.

Розділ 4

ВПЛИВ ПРАВОВОЇ ІНФОРМАТИКИ НА ФОРМУВАННЯ ПРАВА

4.1. ВИКОРИСТАННЯ ЗДОБУТКІВ ПРАВОВОЇ ІНФОРМАТИКИ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Необхідність створення сучасної системи інформаційно-аналітичного забезпечення державного управління, у тому числі законотворчої та правозастосовної діяльності, зумов­лена потребою формування відповідного наукового напрям­ку. В науці цей напрямок знайшов своє місце у такій міжга­лузевій комплексній дисципліні, як правова інформатика. Вирішення проблем розбудови організаційних основ держа­ви викликало потребу формування відповідної нормативно-правової бази. Це, у свою чергу, зумовило потребу піднесен­ня якісного рівня та скорочення технологічного циклу пра-вотворчого процесу (аналізу, експертизи, обґрунтування) з наступним розглядом у відповідних органах державної вла­ди проектів нормативних актів. Нагальною потребою стало своєчасне інформування структур державної влади, суспіль­ства і громадян про чинні закони та підзаконні акти, тлума­чення їх.

Починаючи з 1990 р. у Верховній Раді України функціо­нує, послідовно розвивається та удосконалюється інфор­маційно-аналітична система, яка охоплює весь цикл зако­нотворчої та правозастосовної діяльності.

5 — 4-1260

Нині система об'єднує понад 20 автоматизованих комп­лексів, що реалізують технологічний процес у послідов­ності: збирання та накопичення даних з проблеми, підго­товка проекту закону, колективне обговорення, узгоджен­ня, прийняття (голосування) та доведення проекту закону для застосування на практиці.

Система надає послуги не лише структурним підрозді­лам Верховної Ради України, а й іншим користувачам у дер­жавних та недержавних організаціях, установах, закладах, підприємствах та окремим фізичним особам як в Україні, так і за її межами.

Запропонована комп'ютеризована система інформацій­но-аналітичного забезпечення законотворчої та правоза-стосовної діяльності оригінальна, окремі рішення захище­но авторськими свідоцтвами, функціонування її неоднора­зово демонструвалося на міжпарламентських, міжнарод­них виставках та конференціях.

Інформаційно-аналітична система законотворчої та пра-возастосовної діяльності визначається великим обсягом систематизованої інформації, складністю алгоритмів пере­творення даних, великою кількістю користувачів. Вона на­лежить до відкритих систем, безперервно обслуговує в ре­альному часі правотворчий та правозастосовний процеси.

Опрацювання потоків цієї інформації охоплює низку етапів, кожний з яких має специфічні алгоритми та техно­логічні операції. Так, робота над законопроектом тільки в підрозділах Верховної Ради України охоплює близько ста різних операцій з опрацювання даних, кожна з яких є важ­ливою для розробки якісного нормативно-правового акта.

Якщо процес правотворення розглядати у зв'язку з організаційною структурою різних гілок державної влади, то складність алгоритмів синхронізації та реалізації їх на практиці значно зростає.

Для повного і своєчасного збирання достовірних даних, опрацювання їх у процесі творення правових норм ство­рені й розвиваються:

• інформаційна база, що охоплює фонди правової, со­
  ціально-економічної та іншої інформації, дані про пробле­
  ми і процеси в житті суспільства, наслідки дії чинних пра­
  вових актів та ін.;

• сучасні методи і засоби опрацювання даних;

• технічні комплекси і засоби зв'язку.

У процесі розроблення нормативно-правових актів за­лежно від значення проблем і ситуацій, які потрібно вирі­шити, бере участь велика кількість співавторів-розробників, тобто реалізується модель колективного розуму.

Для підтримки нормотворчого процесу в складі системи інформаційно-аналітичного забезпечення законотворчої та правозастосовної діяльності (СІАЗ) розроблено та впрова­джено низку функціональних та забезпечуючих підсистем.

Законопроект — це підсистема, що обслуговує процес розроблення законодавчих актів від часу взяття на облік початкового варіанта, вивчення проблеми, що потребує правового регулювання, збирання пропозицій, необхідної інформації із зовнішніх джерел, формування законопро­ектів і аж до кінцевого юридичного оформлення.

Ця підсистема надає можливість залучати до творчого процесу фахівців — виконавців та зацікавлених осіб, які бажають чи функціонально зобов'язані працювати з цим документом. Отже, із застосуванням такої комп'ютеризо­ваної технології кожна пропозиція, проект закону або інший документ проходять експертизу, одержують пози­тивну (негативну) оцінку шляхом голосування народних депутатів.

Рада — підсистема, що забезпечує голосування, супро­водження пленарних засідань Верховної Ради України, на­копичення інформації про роботу народних депутатів при обговоренні законопроектів на сесії та при проведенні ана-

лізу діяльності парламенту, фракцій народних депутатів, а також стенографування — комп'ютеризовану підготовку стенограм пленарних засідань Верховної Ради України в режимі реального часу, які вносяться до бази даних "Сте­нограми" та зберігаються у складі баз даних електронного бюлетеня.

Бази даних правової інформації, орієнтовані на забез­печення правовою інформацією широкого кола користу­вачів за допомогою інформаційно-пошукових систем "Пра­во", "Законодавство", "Закони та підзаконні акти України в Інтернеті", дають змогу швидко знаходити та аналізува­ти нормативно-правові документи.

Підсистема спеціалізованих комплексів управління законотворчим процесом, до складу якої входять:

• "Реєстрація та контроль проходження законопро­
  ектів" — для обліку, аналізу, безперервного відстежуван-
  ня та контролю за проходженням законопроектів у Вер­
  ховній Раді України відповідно до регламенту та порядку
  денного;

• "Контроль за проходженням документів у підрозді­
  лах" — для аналізу вхідної та вихідної кореспонденції,
  внутрішніх документів в окремому підрозділі або парла­
  менті, а також контроль за виконанням доручень посадови­
  ми особами з відстеженням термінів виконання, аналізу та
  інформування;

• "Контроль виконання доручень та запитів народних
  депутатів України та інформування".

Інформаційно-аналітичний комплекс "Вибори" — для автоматизації опрацювання даних про вибори в частині оперативної реєстрації кандидатів і відомостей про них, їхні програми; обліку та аналізу результатів виборів, а та-

кож зв язку з регіонами для приймання результатів голосу­вання за допомогою засобів електронної пошти.

Комплексно в автоматизованій системі вирішуються окремі управлінські завдання у структурних підрозділах ("Кадри", "Бухгалтерія" та ін.).

У складі СІАЗ формується інтегрована база даних (підсис­тема інформаційного забезпечення), яка вже зараз забез­печує необхідною інформацією з наявних електронних фондів юридичної, соціально-економічної та іншої інфор­мації, у тому числі:

• відомчих нормативних актів;

• зарубіжного законодавства;

• каталогів літератури;

• фондів інформаційних агентств світу;

• стенограм засідань Верховної Ради України, інших
  зібрань,обговорень;

• пропозицій до законопроектів;

• результатів голосувань;

• програм народних депутатів, партій;

• статистичних даних міністерств, відомств, соціологіч­
  них досліджень;

• звернень, скарг і пропозицій громадян, організацій та
  інших масивів даних, що містять проблемні питання, на­
  явні в державі і суспільстві.

Інтегрована база даних надає можливість отримувати різноманітні аналітичні довідки з інформаційних об'єктів "Сесія", "Законопроект", "Закони та підзаконні акти", "Де­путат", "Політичні групи та фракції", "Органи влади" та ін.

Підсистеми технічного, системного, мережевого комп'ю­терного програмного забезпечення орієнтовані на доведен-

ня до користувачів інформації з інтегрованої бази даних за різними технологіями:

• на локальні ПЕОМ у вигляді протоколів поновлення;

• з використанням локальної мережі та мережі Інтер-
  нет;

• на компакт-дисках;

• електронною поштою у вигляді окремих файлів чи
  протоколів.

Головним завданням комп'ютерних сітьових технологій нині є вирішення проблеми забезпечення можливості до­ступу до різноманітних ресурсів комп'ютерної мережі — масивів даних, пристроїв друку, електронної пошти, при­кладних систем і т. ін., незалежно від фізичного місцезна­ходження користувача. Передбачається, що це завдання стане ще гострішим у зв'язку з активним розширенням спек­тра електронних комп'ютерних сітьових послуг, які пропо­нуються різними організаціями.

Вже тепер зі свого робочого місця можна отримати різно­манітні дані з будь-якої точки земної кулі, здійснити пе­редплату на отримання в електронному вигляді регуляр­них новин від тисячі інформаційних агенств тощо. Все це можливо завдяки всесвітній мережі Інтернет.

Комп'ютерна мережа СІАЗ є однією з найбільших серед діючих в організаціях державної влади, вона оснащена най­сучаснішою технікою і новітніми інформаційними техно­логіями. Мережа розгалужена у восьми будинках Верхов­ної Ради.

Основні принципи побудови комп'ютерної мережі Вер­ховної Ради України такі:

• висока пропускна спроможність передачі даних;

• ізоляція інформаційного трафіку для кожного будинку;

• ізоляція інформаційного трафіку для кожного повер­
  ху в будинку;

• управління комп'ютерною мережею з центрального
  вузла;

• інтеграція комп'ютерної мережі Верховної Ради Украї­
  ни в регіональну (м. Києва), республіканську комп'ютерні
  мережі України та світу;

• захист від несанкціонованого доступу.

Комп'ютерна мережа СІАЗ має доступ до глобальної мережі Інтернет, яка швидко набуває популярності та може використовуватись як для збирання різноманітної інфор­мації, так і для надання послуг. Ця "інформаційна супер-магістраль" забезпечує доступ до інформаційних ресурсів та надає можливість користувачам спілкуватися, співпра­цювати.

Доступ до інформації надається з автоматизованих ро­бочих місць (комп'ютерів) секретаріатів постійних комі­тетів, фракцій, груп та підрозділів Верховної Ради. Інтегра­ція комп'ютерної мережі СІАЗ у світовий інформаційний простір, крім суто інформаційного, має істотне політичне та економічне значення для України. СІАЗ робить свій вне­сок у розвиток мережі Інтернет в Україні, використовуючи різні засоби для збирання та розповсюдження інформації. Ці засоби надають інформацію про послуги та ресурси, до­ступні на WWW-сервері Верховної Ради України, а також доступ до ресурсів в інших місцях розташування.

На WWW-сервері Верховної Ради України є:

• інформація про Україну;

• доступ до ресурсу;

• юридична правова бібліотека (закони та підзаконні
  акти України).

Інформаційний бюлетень містить:

• законопроекти;

• нормативні акти України;

• стенограми засідань та результати поіменних голосувань;

• Конституції країн світу.

Довідкова інформація включає:

• відомості про політичні партії Україні;

• бібліографію.

До підсистеми "Законопроект" входять такі бази даних:

• текстів законопроектів;

• порівняльних таблиць;

• інформаційні матеріали;

інформаційно-аналітичні комплекси:

• реєстрації законопроектів;

• контролю проходження законопроектів.

Бази даних підсистеми "Законопроект" — повнотекстові бази ієрархічної структури (побудовані за методом гіперсис-тем права), які за допомогою технології ведення "Електрон­ного інформаційного бюлетеня" забезпечують доступ користу­вача до еталонної бази "Закони та підзаконні акти України".

Інформаційно-аналітичні комплекси підсистеми "Зако­нопроект" забезпечують опрацювання проектів законів України та постанов Верховної Ради України на всіх стадіях проходження їх від початкового тексту до остаточної ре­дакції, прийняття і належного оформлення.

Реєстрація та контроль проходження законопроектів Верховної Ради України. Ця підсистема призначена для

автоматизації робіт з реєстрації та контролю проходження законопроектів у Верховній Раді України з відстеженням відповідності регламенту та порядку денного.

Вся робота із системою виконується на основі елементів меню. Елементи меню (опції) забезпечують виконання ок­ремих функцій системи у вікнах перегляду або заповнен­ня інформації у вигляді таблиць.

Вся інформація системи поділена на групи за допомо­гою кольорової селекції, що дає користувачу можливість швидко орієнтуватись у великих обсягах даних.

Важливим є розроблення різноманітних кодифікаторів для заведення інформації, що дає змогу одержувати стати­стичну інформацію та довідки у різних варіантах в опера­тивному режимі.

Застосовано принцип орієнтації на користувача: є сис­тема контекстово залежної допомоги для роботи із систе­мою та екрани перегляду інформації у зручній ергономіч­ній формі. Система дає змогу:

• реєструвати законопроекти зі здійсненням вхідного
  контролю за типами документів;

• вести перелік запланованих законопроектів;

• зв'язувати зареєстровані законопроекти із законопро­
  ектами з переліку запланованих;

• проводити контроль за законопроектом на всіх етапах
  його проходження з відстеженням за регламентними тер­
  мінами виконання кожної операції;

• вести загальносистемні та локальні довідники системи;

• динамічно перебудовувати маршрути та технологічний
  регламент проходження законопроектів;

• здійснювати пошук законопроектів (або переліку їх)
  за різноманітними критеріями та умовами пошуку, зада­
  ними користувачем;

• впорядковувати за бажаними критеріями картотеки
  законопроектів;

• робити довільні вибірки з виведенням їх на зовнішні
  носії (текстовий файл, друкуючий пристрій);

• складати регламентні звіти про стан проходження зако­
  нопроектів у підрозділах, виконавців на будь-яку дату;

• одержувати статистичні дані про розгляд законопро­
  ектів;

• зберігати в архіві картотеки законопроектів з можли­
  востями пошуку та впорядкування;

• робити дзеркальні копії інформаційної бази на зовніш­
  ні носії інформації та забезпечувати її відновлення в ава­
  рійних випадках;

• працювати з широким набором сервісних функцій (ка­
  лендар, записна книжка, калькулятор).

Найбільш суттєвий економічний ефект від впроваджен­ня системи можна отримати, якщо використовувати її в локальній мережі, що дає можливість вести єдину інфор­маційну базу.

Кількість інформації, яку можна завести в систему, об­межена тільки фізичною можливістю апаратних засобів.

Користувачами комплексу є народні депутати України, їхні помічники та апарат комітетів Верховної Ради України.

Розробники законопроектів інших підрозділів викори­стовують інформаційний програмний комплекс "Законо­творень" для підготовки законопроектів, порівняльних таб­лиць (формування, коригування, порівняння, аналізу) з метою розгляду та обговорення їх на пленарних засідан­нях. Комплекс дає змогу:

• отримати з бази даних (БД) текст будь-якого проекту
закону, який готується до обговорення та прийняття, і не­
обхідну добірку нормативних актів, чинних нині;

• вивільнити провідних фахівців-юристів від рутинної
  роботи — пошуку необхідних нормативних актів та упо­
  рядкування численних зауважень та пропозицій, що над­
  ходять до конкретних проектів документів;

• підвищити швидкість та якість підготовки порівняль­
  них таблиць до другого читання законів;

• швидко отримати остаточну редакцію закону з ураху­
  ванням всіх зауважень та пропозицій, висловлених при
  його обговоренні;

• накопичувати дані про участь депутатів в обговоренні
  законопроектів та видавати довідки про міру врахування
  тієї чи іншої пропозиції народного депутата в остаточній
  редакції закону.

У процесі роботи комплекс використовує такі автома­тизовані функції:

• підготовку тексту проекту закону;

• автоматичну структуризацію тексту;

• завантаження структурованого тексту проекту зако­
  ну в БД;

• введення та завантаження в БД автоматично упоряд­
  кованого масиву зауважень до проекту закону та висновків
  комісій;

• постатейний розгляд проекту закону з аналізом та вра­
  хуванням всіх пропозицій і зауважень, що надійшли до
  будь-якої статті;

• розгляд альтернативних варіантів одного і того ж за­
  кону та встановлення співвідношень між текстами;

• формування та друкування порівняльних таблиць до
  одного і того ж проекту та таблиць співвідношень до аль­
  тернативних проектів для розгляду в комісіях та робочих
  групах;

• формування та друкування тексту остаточної ре­
дакції.

Вхідною інформацією є проект закону, який вноситься на розгляд Верховної Ради України, а також тексти аль­тернативних проектів.

Вихідною інформацією є порівняльні таблиці, таблиці співвідношень та текст остаточної редакції закону, прий­нятого на сесії Верховної Ради України. Це дає можливість швидко, якісно й ефективно готувати законопроекти для розгляду на сесії Верховної Ради України, подавати інфор­мацію в унаочненій формі (порівняльні таблиці), користу­ватися базою чинних законів, створювати таблиці змін і доповнень порівняно з іншими текстами законів.

Структурування композиції тексту проекту та його роз­мітка полегшують подальшу роботу зі внесення зауважень та коригування проекту на всіх етапах розгляду. Користу­вачеві надається можливість переглянути на екрані ПЕОМ та роздрукувати порівняльну таблицю і таблицю зауважень до всього тексту та окремих частин, остаточну редакцію, таблиці співвідношень у двох варіантах (для двох або кількох законопроектів).

Електронний інформаційний бюлетень — це ряд упо­рядкованих автоматизованих баз даних, орієнтованих на інформаційне забезпечення діяльності органів державної влади. До розгляду пропонуються такі елементи.

• Концепція, принципи й алгоритми структуризації баз
  даних, що спрямовані на забезпечення повноти даних.

• Концептуальна модель системи бази даних Електрон­
  ного бюлетеня.

• Логічна структура системи баз даних.

• Фізична структура.

• Технологія доведення даних до користувача з викорис­
  танням твердої копії на компакт-дисках.

• Методика розрахунку соціально-економічних показ­
ників системи баз даних Електронного бюлетеня та реалі­
зації їх.

Система баз даних "Електронний інформаційний бюле­тень" спроектована і наповнена у міру аналізу запитів ко­ристувачів, які користуються комп'ютерною технологією розробки законів.

За змістом бази даних електронного бюлетеня спрямо­вані на інформатизацію функцій структурних підрозділів Верховної Ради України, закріплених статтею 85 Консти­туції України; законотворчої діяльності Верховної Ради України; депутатської діяльності в округах.

Основне джерело даних для баз Електронного бюлете­ня — "Справа законопроекту" та документообіг Верховної Ради України, який створюється в ході виконання Верхов­ною Радою її функцій.

За змістом документи, що використовуються в системі баз даних, є прерогативою Верховної Ради України.

Виконання функцій підтримки, актуалізації даних, пе­ренесення їх на тверді копії, організації доведення до ко­ристувачів оформлюється у вигляді методичних матеріалів, інструкцій, технологічних карт. Основні принципи вибо­ру джерел даних такі:

• відкритість джерел;

• офіційність на кожному етапі життєвого циклу нор-
  мотворення;

• обґрунтованість масовості доведення даних до корис­
  тувача з метою підвищення відкритості та демократизації
  суспільства;

• надійність джерел;

• можливість розширення джерел даних без суттєвих тру-
  довитрат на переструктуризацію баз даних (адаптивність).

На концептуальному рівні представлено склад баз да­них Електронного інформаційного бюлетеня, об'єктів їх і зв'язку між ними.

Повнота об'єктів БД зумовлена однозначним співвідно­шенням та відображенням схеми законотворчого процесу, затвердженої Регламентом Верховної Ради України.

До складу "Електронного інформаційного бюлетеня" входять:

• Регламент Верховної Ради України;

• розклад засідань Верховної Ради;

• стенограми;

• тексти законопроектів;

• нормативні акти України;

• законодавство країн світу;

• програми народних депутатів України;

• інформація про фахівців — розробників законопро­
  ектів;

• інформація про органи влади;

• огляд подій.

Між складовими елементами баз даних спроектовані та підтримуються логічні зв'язки, що відображають логіку законотворення, якої дотримуються відповідальні за підго­товку конкретного законопроекту співробітники постійних комітетів Верховної Ради України.

В Електронному інформаційному бюлетені вибрано ієрархічну модель структури баз даних, що зумовлено ви­могами простоти і швидкості доступу до повнотекстових неструктурованих документів різного змісту.

Декомпозицію ієрархічної моделі авторами побудовано за принципом "дерева цілей" на підставі аналізу реальних запитів користувачів на певну інформацію у ході право-

творчого процесу. Ієрархічна індексація відображає часто­ту і кількість звернень до того чи іншого виду даних.

Логічна модель відображена у фізичну як N до 1, тобто кілька фізичних файлів утворюють один логічний об'єкт бази. Така структуризація дає змогу виокремити архівну незмінну частину і частину фізичних файлів, що актуалі­зуються оперативно. Це зумовлено вимогами запису Елек­тронного інформаційного бюлетеня на компакт-диски, а також створення динамічного ряду розділів системи БД для подальшого аналізу варіантів текстових документів і фор­мування правил їхніх змін. Доступ до фізичних об'єктів здійснюється як з програм, що працюють у середовищі DOS, Windows, так і з мережею Інтернет.

Інформаційно-технічний комплекс "Рада" призначений для комп'ютерного супроводження пленарних засідань Верховної Ради України, забезпечення ефективної роботи народних депутатів як під час засідань, так і при прове­денні аналізу роботи парламенту.

Інформацією, яку видає система "Рада", крім народних депутатів, можуть користуватися працівники аналітичних підрозділів секретаріатів комітетів Верховної Ради, груп і фракцій народних депутатів.

Система "Рада" складається зі спеціалізованих автома­тизованих робочих місць (АРМ), об'єднаних у локальну мережу, та технічних засобів:

• АРМ "Адміністратор" є головною складовою системи
  "Рада". Основні функції його — технічна підтримка прове­
  дення голосувань та реєстрацій, запису на виступ з місця,
  опрацювання результатів та видача їх на табло, екран Го­
  ловуючого та в мережу, а також комутація мікрофонів при
  виступах народних депутатів з робочих місць;

• АРМ "Секретар". Основні функції цього АРМу — фор­
  мування черги на виступ із трибуни з будь-якого питання,

внесеного до затвердженого переліку питань порядку ден­ного та висвітлення оголошень на табло в сесійному залі;

• АРМ "Діагностика". Безперервно приймає потік ін­
  формації від пультів народних депутатів, проводить її об­
  робку та аналізує технічний стан пультів;

• АРМ "Головуючий" приймає аналітичну інформацію
  про результати голосувань, реєстрацій, списки народних
  депутатів, які записалися на виступи з трибуни і з місць;

• АРМ "Депутат" складається з двох частин:

1. інформаційно-довідкової системи про склад депутат­
   ського корпусу;

2. програми обробки та відображення інформації про
   результати поіменних реєстрацій та голосувань.

Пульти народних депутатів призначені для реєстрації, голосування, запису на виступ та виступ з місця. Демонст­раційні табло призначено для висвітлення текстової та гра­фічної інформації.

Вхідною інформацією системи "Рада" є:

• анкетні дані народних депутатів;

• перелік зареєстрованих в Україні партій;

• перелік фракцій та груп народних депутатів Верхов­
  ної Ради;

• перелік постійних комітетів Верховної Ради.

Вихідна інформація системи "Рада" така:

• результати поіменних реєстрацій народних депутатів;

• результати поіменних реєстрацій народних депутатів
  з групуванням за фракціями та групами;

• загальні результати непоіменних голосувань;

• результати поіменних голосувань;

• результати поіменних голосувань з групуванням за
  фракціями та групами;

• результати поіменних голосувань з групуванням за
  результатами голосування;

• результати голосувань фракцій та груп народних де­
  путатів при поіменному голосуванні;

• списки народних депутатів за належністю до партій,
  фракцій і груп, постійних комітетів Верховної Ради України;

• списки народних депутатів, записаних на виступи з
  трибуни;

• статистика виступів народних депутатів з трибуни і з
  місця;

• висвітлення на табло в сесійному залі та в холі аналі­
  тично-експертної інформації, оголошень і повідомлень.

Інформаційно-пошукові системи "Право", "Законодав­ство" і "Закони та підзаконні акти України в Інтернеті" (далі — Системи) призначені:

• для оперативного забезпечення користувачів офіцій­
  ною правовою інформацією з першоджерел;

• швидкого пошуку та аналізу нормативно-правових
  документів.

Системи сприяють підвищенню ефективності законо­творчої та правозастосовної діяльності. Системи викорис­товують:

• народні депутати України та місцевих рад;

• працівники структурних підрозділів Верховної Ради
  України, Адміністрації Президента України, Конститу­
  ційного Суду України, Верховного Суду України, Вищого
  арбітражного суду України, Міністерства культури Украї-

6 — 4-1260

ни, Міністерства освіти і науки України, Міністерства обо­рони України, Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства фінансів України, Національної Академії наук України, Міністерства економіки та з пи­тань європейської інтеграції України, інших міністерств та відомств, місцевих органів влади, наукових установ та навчальних закладів;

• співробітники іноземних представництв в Україні та
  посольств України в інших країнах;

• керівники підприємств, юристи, бухгалтери, еконо­
  місти, працівники;

• банків, юридичних фірм, інших організацій;

• абоненти мережі Інтернет, які мають відповідний доступ.

Бази даних Систем містять нормативно-правові докумен­ти в остаточній редакції зі внесеними змінами (в системі "Законодавство" є попередні редакції), у тому числі:

• закони, постанови Верховної Ради України, постано­
  ви та укази Президії Верховної Ради України починаючи з
  1990 p., а також деякі нормативно-правові акти, що були
  прийняті;

• кодекси;

• укази та розпорядження Президента України;

• постанови та розпорядження Кабінету Міністрів Украї­
  ни починаючи з 1992 p.;

• декрети Кабінету Міністрів України;

• документи міністерств та відомств України, зареєст­
  ровані в Міністерстві юстиції відповідно до Указу Прези­
  дента України № 493/92 від 3 жовтня 1992 р. та постанови
  Кабінету Міністрів України № 731 від 28 грудня 1992 p.;

• міжнародні угоди;

• документи міністерств та відомств України, які не
підлягають реєстрації в Міністерстві юстиції (листи, роз'яс­
нення Національного банку України, Головної державної
податкової адміністрації України, рішення Конституцій­
ного Суду України, постанови Верховного Суду та Вищого
арбітражного суду України тощо).

Система "Законодавство" забезпечує:

• пошук документів за реквізитами (назва, номер, дата
  прийняття, орган видання та тип документа), за ключови­
  ми словами та темами (пенсії, боротьба зі злочинністю,
  податки тощо);

• перегляд, сортування, друкування або виведення у
  файл переліку знайдених документів;

• перегляд текстів документів у "багатовіконному" ре­
  жимі з підсвічуванням ключових слів;

• друкування цілого тексту або будь-яких його частин
  на матричному, лазерному або струменевому принтері;

• контекстовий пошук за двома словами (відстань між
  словами визначається користувачем);

• ведення списків користувача (тематичних тез корис­
  тувача);

• перегляд нормативних актів, пов'язаних з докумен­
  том (що вносять зміни, вводять у дію, ратифікують, поси­
  лаються на цей документ тощо);

• переключення перегляду з одного документа на інший
  за посиланнями в тексті (динамічний гіпертекст);

• перегляд додаткових реквізитів документа (дати на­
  брання або втрати чинності, дати публікації в пресі), пере­
  гляд як чинних, так і нечинних документів;

• перегляд структури документа, створення "закладок"
  у текстах, власних приміток користувача до документів;

• перегляд статистики бази даних;

• актуалізацію бази даних за допомогою спеціальних
  файлів (блоків поновлення), які передаються користувачам
  на дискетах або засобами телекомунікації (електронною
  поштою тощо);

• перегляд результатів попередніх пошуків за різними
  критеріями, перегляд списків документів, що додавалися
  до бази даних з окремих блоків поновлень;

• довідку про об'єм вільного дискового простору, вер­
  сію системи, обсяг бази даних, номер останнього блоку
  поновлення тощо.

Система "Законодавство" має такі переваги:

• можливість перегляду попередніх редакцій доку­
  ментів, що змінювалися;

• орієнтація на роботу в операційному середовищі Win­
  dows.

• швидкий пошук;

• можливість формування бази даних з документів тих
  органів влади, які замовляє користувач;

• можливість вибору української або російської мови
  для контекстово залежної допомоги, меню та повідомлень
  системи;

• рівень документованості (детальна контекстово залеж­
  на допомога, видано довідник для користувача);

• постійне вдосконалення.

Система "Закони та підзаконні акти України в Інтернеті" надає абонентам мережі Інтернет можливості:

• пошуку документів за реквізитами (реєстраційним
номером, датою прийняття, типом, органом влади, станом
(чинні, нечинні));

• пошуку документів за словами в текстах із урахуван­
  ням "відстані" між ними;

• перегляду текстів знайдених документів, копіюванні
  їх у файл.

Бази даних поновлюються щоденно. Блоки поновлення для системи "Законодавство" передаються користувачам через електронну пошту і виставляються на FTP-сервер. Система "Закони та підзаконні акти України в Інтернеті" функціонує на WEB- сервері Верховної Ради України.

Інформаційна-аналітична система "Вибори". Оператив­не опрацювання великих обсягів і потоків інформації, підвищені вимоги до оперативності, достовірності її, не­обхідність інформаційно-аналітичного супроводу кожного етапу виборчого процесу, накопичення та швидкого досту­пу до інформації в різноманітних аспектах визначили не­обхідність створення для Центральної виборчої комісії по виборах народних депутатів України комп'ютерної систе­ми опрацювання інформації.

До виборів народних депутатів України, які відбулися 27 березня 1994 p., фахівці Центру комп'ютеризованих інформаційних систем Секретаріату Верховної Ради Украї­ни за участю Центральної виборчої комісії (ЦВК) та інших організацій вперше в Україні створили інформаційно-ана­літичну комп'ютеризовану систему "Вибори".

У лютому 1994 р. цю систему впроваджено в промисло­ву експлуатацію на етапі реєстрації кандидатів у народні депутати України, і з того часу вона функціонує у ЦВК, здійснюючи автоматизацію функцій реєстрації, контролю, опрацювання, накопичення та збереження інформації про виборчий процес протягом трьох років.

Впровадження ІАС "Вибори" продемонструвало значну ефективність використання сучасних інформаційних тех­нологій у виборчому процесі.

ІАС "Вибори" здійснює:

• централізоване накопичення інформації про хід ви­
  борів на всіх етапах виборчого процесу, що надходить з
  виборчих округів;

• облік даних про виборчі округи України з деталіза­
  цією всіх необхідних характеристик та етапів виборчого
  процесу щодо кожного округу;

• узагальнення інформації про хід реєстрації претен­
  дентів та кандидатів у регіонах та виборчих округах;

• формування даних про кандидатів у депутати в обсязі
  відомостей, передбачених Законом України про вибори
  народних депутатів України;

• збирання (за допомогою електронної пошти або теле­
  графних повідомлень), контроль та опрацювання оператив­
  ної інформації про результати виборів;

• алгоритмічно-програмна (консультативно-довідкова)
  підтримка Закону "Про вибори народних депутатів Украї­
  ни" у процесі аналізу результатів голосування;

• формування звітів, статистичних та інформаційно-ана­
  літичних довідок.

До регламентних звітів належать:

• оперативні дані про реєстрацію претендентів та кан­
  дидатів за регіонами та округами;

• облікова картка, автобіографія і програма кандидата в
  народні депутати;

• списки кандидатів або депутатів у заданих інформа­
  ційних варіантах;

• оперативні дані про хід голосування в округах регіонів
  у задані інтервали часу в день виборів;

• деталізовані результати виборів за регіонами та за ви­
  борчими округами у вигляді альбому-звіту.

Формуються також звіти про результати кожного туру виборів:

• повний звіт про результати виборів за всіма кандида­
  тами у народні депутати;

• звіт за округами, в яких призначені повторні вибори,
  що містить повні дані про результати виборів;

• звіт про результати виборів за округами, в яких при­
  значено повторне голосування;

• звіт про результати виборів за округами, в яких
  обрані народні депутати України.

Крім регламентних запитів система забезпечує обслуго­вування запитів користувача згідно з довільною комбіна­цією параметрів та їхніх значень, оперативно формує відповідні звіти за формою, означеною користувачем, для перегляду на екрані або друку.

У системі застосовано інформаційно-терміновий прин­цип накопичення та збереження інформації щодо кожного етапу виборчого процесу. Згідно з цим принципом система накопичує інформацію про кожний вид виборів — чергові, позачергові (дострокові), повторні, замість депутатів, які вибули, у таких варіантах: кандидати, обрані, вибори не відбулися, повторне голосування та ін.

У системі "Вибори" передбачено:

• допомогу та підказку при введенні, коригуванні та
  перегляді інформації;

• контроль введеної інформації на рівні шаблонів даних
  і семантичної відповідності;

• процедури копіювання та відновлення інформації на
  зовнішніх носіях;

• роботу в режимі багатьох користувачів;

• передачу та приймання інформації щодо обліку резуль­татів виборів із застосуванням засобів електронної пошти.

Застосування автоматизованої системи "Вибори" дає змогу значно прискорити опрацювання інформації про ви­борчий процес, поліпшити її достовірність та якість.

Час обробки та формування звіту з аналітичними дани­ми про кандидатів першого туру голосування по Україні за 10 параметрами становить близько 15 хвилин. ІАС "Вибо­ри" з певними модифікаціями, здійсненими розробниками системи, було використано для опрацювання результатів виборів Президента України.

Протягом часу функціонування ІАС "Вибори" постійно удосконалювалась.

У системі алгоритміки "реалізовано базу знань" фахівців ЦВК щодо інформаційно-аналітичної технології виборчо­го процесу на основі мажоритарної системи виборів.

У комп'ютерному банку даних ЦВК зберігається інфор­мація про всіх кандидатів, накопичено великі обсяги фак­тографічної та аналітичної інформації, яка є важливим інформаційним ресурсом для політологів, аналітиків та за-конотворців.

Використання засобів інформаційно-обчислювальної техніки в державному управлінні, у тому числі в україн­ському парламенті, дало можливість створити єдину ком­плексну технологію опрацювання даних, яка охоплює фіксацію і попередню підготовку інформації, семантичне і лінгвістичне опрацювання, зберігання, актуалізацію, дуб­лювання інформації у разі можливих пошкоджень оригі­налу та оперативне надання даних користувачам у по­трібних їм аспектах. При цьому пропонуються різноманітні форми надання інформації: від короткочасного виведення на екран до виведення на різні пристрої (для друкування, компакт-диски та на інші носії).

Основні результати впровадження комп'ютеризованої інформаційно-аналітичної системи такі:

• підвищення рівня обґрунтованості управлінських рі­
  шень за рахунок можливості широкого використання різних
  джерел альтернативної аналітичної інформації, вчасної об­
  робки даних, достатнього інформаційного забезпечення нор-
  мотворчої діяльності, застосування сучасних наукових ме­
  тодів та засобів обробки даних, що сприяє також зменшен­
  ню впливу суб'єктивних чинників;

• підвищення продуктивності праці у нормотворчій та
  правозастосовній діяльності за рахунок наданої можли­
  вості швидкого пошуку та порівняльного аналізу даних у
  великих масивах інформації, впровадження принципу од­
  норазової фіксації даних, колективного використання їх,
  використання технології опрацювання даних та переси­
  лання їх, уникнення паралелізму в законопроектних ро­
  ботах та багатоаспектному використанні накопичених
  даних;

• ефективність контролю законотворчого процесу, син­
  хронізації інформаційних потоків, скорочення технологіч­
  ного циклу проходження законопроектів;

• можливість моделювання та прогнозування наслідків
  уведення нових законів та підзаконних актів ще до прий­
  няття їх;

• значна економія матеріальних і трудових ресурсів при
  розробленні законопроектів та інших нормативних актів.

Організаційне, науково-технічне та методичне забезпе­чення розробки та функціонування комп'ютеризованої сис­теми інформаційно-аналітичного забезпечення в українсько­му парламенті покладено на Управління комп'ютеризова­них систем Апарату Верховної Ради України.

Функції цього управління такі:

• впровадження нових технологій, методів і засобів зби­
рання, обробки і видачі даних для ефективної діяльності

підрозділів Верховної Ради України і народних депутатів України;

• забезпечення функціонування і розвитку комп'ютери­
  зованих інформаційних систем і мереж, обробки законо­
  проектів на всіх стадіях проходження їх у Верховній Раді
  України до оформлення і прийняття;

• автоматизація управління законотворчим процесом;

• створення і забезпечення функціонування баз даних,
  електронних бюлетенів у галузі права, економіки та нако­
  пичення інших фондів інформації, які можуть бути вико­
  ристані при роботі над законопроектами, у нормотворчій
  та правозастосовній діяльності;

• формування та поширення еталонної бази даних нор­
  мативно-правових актів (офіційних документів), що прий­
  маються вищими органами влади в Україні;

• сприяння доступу користувачів до масивів даних об­
  числювальних центрів міністерств і відомств, організацій,
  установ та баз даних законодавчих актів зарубіжних країн;

• встановлення зв'язків з питань електронного обміну
  правовою та іншою інформацією з відповідними службами
  парламентів інших країн;

• забезпечення своєчасного надходження вхідної інфор­
  мації і актуалізації баз даних;

• виконання робіт з підтримки функціонування про­
  грамних, технічних та мережевих комплексів Верховної
  Ради України;

• проведення роботи, спрямованої на створення автома­
  тизованих інформаційних систем, комплексів і робочих
  місць у Верховній Раді України, у тому числі спільно та за
  участю міністерств і відомств, науково-дослідних установ
  та підприємств;

• формування науково-технічної політики в галузі ін­
  форматизації та контроль ефективності використання

інформаційно-обчислювальної техніки в підрозділах Вер­ховної Ради України;

• проведення науково-методичної роботи, координуван­
  ня програм комп'ютеризації в системі органів законодав­
  чої влади;

• організація навчання з оволодіння комп'ютерною тех­
  нікою, функціонування в підрозділах Верховної Ради
  України;

• формування і організація разом з відповідними підроз­
  ділами Апарату Верховної Ради України виконання плану
  розвитку та матеріально-технічного забезпечення інформа­
  тизації.

4.2. СВІТОВА ЕЛЕКТРОННА МЕРЕЖА ПРАВОВИХ ДОКУМЕНТІВ GLOBAL LEGAL INFORMATION NETWORK (GLIN)

Окремі підсистеми СІАЗ "Законодавство" підключено до міжнародної мережі Інтернет, що дає можливість корис­тувачам в Україні та за її межами ознайомлюватись із нор­мативно-правовими актами України, а також брати участь у формуванні та використанні світової електронної мережі правової інформації (Global Legal Information Network), мати доступ до інших світових інформаційних ресурсів, здійснювати порівняльний аналіз нормативних актів Украї­ни з нормативними актами інших країн, використовувати їх досвід, гармонізувати нормативно-правову базу з міжна­родним правом.

Світова правова інформаційна мережа (Global Legal Information Network (GLIN)) забезпечує електронний доступ до авторизованих законів країн — членів асоціації GLIN.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства законотворча правозастосовна діяльність не може розви­ватись ізольовано, не використовуючи теоретичних та практичних здобутків світової системи правової інфор­мації. Це зумовлюється практичною потребою швидкого доступу до законодавства країн світу, що вже сьогодні знач­ною мірою забезпечується стрімким розвитком електрон­них засобів телекомунікацій.

Державні й недержавні структури отримують велику ко­ристь від усе ширшого використання глобальних електрон­них мереж, що у свою чергу створює потребу володіння яко­мога більшою інформацією один про одного з тим, щоб рі­шення про взаємовідносини приймалися на основі повної інформації.

Українські дослідники в галузі права часто вже не мо­жуть спиратися у своїх дослідженнях тільки на вітчизня-

не законодавство. Сьогодні не викликає подиву потреба знати нормативні акти інших країн для вирішення окре­мого питання.

Створення у 1976 р. Міжнародної правової бази даних у Правничій бібліотеці Конгресу США було чітко вмотиво­ване бажанням задовольнити такі потреби. Як виявилося, ця база виправдала себе як простий та ефективний засіб швидкого і точного доступу до складових правового се­редовища різних країн і з часом видозмінилась у Світову електронну мережу правової інформації (GLIN).

Систему було засновано на таких принципах:

• достовірності джерел;

• простоти пошуку юридичних документів;

• багатонаціональної орієнтації.

Принцип достовірності джерел вимагає, щоб індекс містив тільки записи, що належать до законодавчих доку­ментів з офіційного джерела: конкретно до офіційного на­ціонального журналу із законодавства кожної країни.

Принцип індексування — "простота пошуку юридич­них документів" — це система, яка, хоч у першооснові й призначена для осіб з досвідом роботи з юридичними доку­ментами, може без труднощів використовуватися тими, хто має малий досвід або зовсім його не має в роботі з доступу до автоматизованих баз даних, і є зрозумілою для осіб з різних культурних та освітніх середовищ.

Проект GLIN у своїй основі реалізує такі завдання.

• Зменшення витрат часу на отримання юридичних до­
кументів для створення резюме шляхом збільшення
кількості національних робочих станцій для комп'ютер­
ного опрацювання юридичних документів, передачі та отри­
мання їх.

• Об'єднання індексованих файлів резюме в один, який
  містить тексти юридичних документів у цифровій формі,
  сканування з офіційного національного джерела правни­
  чих документів.

• Об'єднання резюме та індексуючих термінів націо­
  нальною, а також англійською мовами для створення до­
  ступу до інформації обома мовами.

• Розширення наявних пошукових можливостей до по­
  шукової функції "слово в тексті" щодо вже чинних юри­
  дичних документів, а не тільки індексованих резюме.

• Розширення кількості дозволених юридичних джерел
  для включення до обігу вибраних матеріалів, виданих ін­
  структивними установами або судами.

Згідно з технічною ідеологією та технологією викона­них робіт, прийнятою у GLIN, Секретаріат Верховної Ради України здійснив аналітико-синтетичне опрацювання інформаційних бюлетенів "Відомості Верховної Ради Украї­ни"; з використанням тезауруса GLIN готуються англій­ською мовою реферати законів України та постанов Верхов­ної Ради України, які у вигляді архіву разом зі скановани­ми повними текстами цих документів надсилаються мере­жею Інтернет до Бібліотеки Конгресу США. Триває робота з підготовки нових термінів до тезауруса GLIN, пропозиції щодо яких надсилаються до Правничої бібліотеки Конгре­су США.

Функціонування інформаційної системи GLIN у Вер­ховній Раді України розглядається як важлива складова інформаційно-аналітичного забезпечення законодавчої та правозастосовної діяльності, розширення інформаційного забезпечення парламенту України, реалізації міжпарла­ментських інформаційних обмінів, гармонізації законодав­ства України з міжнародним законодавством.

Розділ 5

ІНФОРМАЦІЙНА КУЛЬТУРА ЯК ОБ'ЄКТ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА

5.1. СУТНІСТЬ, ЗМІСТ ТА ТРАНСФОРМАЦІЯ КАТЕГОРІЇ "КУЛЬТУРА"

5.1.1. Поняття категорії "культура"

Для наукового усвідомлення категорії "інформаційна культура" чи більш модерного її прояву "е-культура" (елек­тронна культура) з погляду об'єкта інформаційного права слід з'ясувати провідну складову їх — "культура" — та низ­ку інших.

Перш за все з'ясування сутності такого соціотехнічного явища, як е-культура, слід розглядати у контексті як скла­дової інформаційної культури. Для цього передбачається прийняти за аксіому методологічні положення теорії гіпер-систем. Ці категорії є складним системним соціальним яви­щем (підсистемою другого порядку) до більш складного со­ціального явища — загальної культури, яка, у свою чергу, є елементом складнішої соціальної системи — глобальної цивілізації.

Дослідження природи категорії "культура" свідчать про багатоаспектність її змісту, сутності, великої кількості форму­лювань поняття. Наприклад, у літературних джерелах наво­диться факт, що за підрахунками фахівців у 1919 р. було сім визначень культури, в 1950 р. — 164, а на початку 70-х років —

250 (див.: Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій: Навч. посіб. для юрид. фак. вузів. — К.: Вентурі, 1996. — С. 92).

На початок 90-х років XX століття тільки у філософській літературі налічувалося більше 500 визначень поняття "куль­тура". Число їх, як у зарубіжній, так і у вітчизняній літера­турі, постійно зростає (див.: Менюк ОЛ. Формування право­вої культури підприємця: теоретичні та прикладні аспек­ти. — К.: Оріяни, 2001. — С. 5). Це свідчить про зростання уваги до цього соціального явища серед широкого загалу науковців і практиків.

Культура завжди цікавила суспільні науки, в тому числі правознавство, як сфера громадського життя, що розкри­ває особливості поведінки, свідомість та діяльність людей у конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, культура мистецтва, правова та політична культу­ра), а також як спосіб життєдіяльності особи, колективу та суспільства в цілому.

Маючи труднощі у з'ясуванні будь-якого поняття, зви­чайно звертаються до тлумачних словників, довідкових джерел. Наприклад, автори "Нового словника української мови" у томі 2 пропонують такі визначення змісту кате­горії "культура" (див.: Новий словник української мови: У 3 т. — Т. 2. — К.: Аконіт, 2001. — С 33):

1. Сукупність матеріальних і духовних цінностей, ство­
   рених людством протягом його історії. Рівень розвитку
   суспільства у певну епоху; те, що створюється для задово­
   лення духовних потреб людини.

2. Освіченість, вихованість.

3. Рівень, ступінь досконалості якої-небудь галузі гос­
   подарської або розумової діяльності.

4. Розведення, вирощування якої-небудь рослини або
   тварини; культивування. Рослина, що розводиться, виро­
   щується.

5. Мікроорганізми, вирощені в лабораторних умовах у живильному середовищі.

У цьому ж словнику подається визначення змісту части­ни складних слів "культ...": перша частина складних слів, що відповідає слову культурний, вживається у таких зна­ченнях (див.: Новий словник української мови: У 3 т. — Т. 2. — К.: Аконіт, 2001. — С 32):

а) культурно-освітній, напр.: культобослуговуванняі т. ін.;

б) пов'язаний з культу -освітньою роботою, напр.:
культактивіст, культбригада, культсектор і т. ін.;

в) який задовольняє культурні потреби, напр.: культ-
магазин, культорг і т.ін.

Термін "культура" в перекладі з латинської також озна­чає турботу, спрямовану на облагородження і очищення жит­тя людини чи суспільства. Пізніше культуру почали роз­глядати як філософську категорію, що становить сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людьми в про­цесі їхньої суспільно-історичної трудової діяльності — прак­тики. В такому визначенні культура протиставляється дикій природі й розглядається як феномен, створений лю­диною і людством, як продукт праці в матеріальній і духов­ній сферах життя.

Велика кількість визначень свідчить про надзвичайно складний феномен культури. Для зручності усвідомлення всі підходи до визначення культури поділяють на три гру­пи: антропологічні, соціологічні і філософські.

При антропологічному підході культура розуміється як сукупність всіх благ, створених людиною, на відміну від того, що створила природа.

Соціологічний підхід трактує культуру як сукупність духовних цінностей, компонент суспільного життя.

7 — 4-1260

При філософському підході культура розглядається як явище, що виділяється аналітично й умовно пов'язане із суспільним розвитком.

В останні десятиліття виникло два нових підходи до ро­зуміння культури.

Перший підхід визначається в усвідомленні культури як процесу творчої діяльності. Культура аналізується че­рез процеси духовного виробництва (виробництва духов­них благ, цінностей, інформації), функціонування та удос­коналення особи.

Другий підхід — культура розглядається як специфіч­ний спосіб людської діяльності. Представники другого підходу (концепції) пропонують загальну модель культу­ри як універсальної властивості суспільного життя.

Ці підходи слід використати і для аналізу е-культури як складової інформаційної культури суспільства, яка є частиною феномену культури суспільства (поряд із полі­тичною, моральною, екологічною, виробничою, правовою тощо).

5.1.2. Природа культури: філософський аспект її еволюції

Більшість дослідників вважають, що культура як со­ціальне явище змінюється. Одні називають ці зміни рево­люцією, інші — еволюцією. Більш правильною можна вва­жати думку, що культура швидше еволюціонує, ніж роз­вивається революційним шляхом.

У філософській думці є також теза про створення люди­ни культурою. Вважають, що вперше цю ідею висловив Л.А. Байт (у книжках "The Science of Culture" (New York, 1949) та "The Evolution of Culture" (New York, 1959)).

Інший дослідник — Ф.А. Хайєк — вважає, що цю ідею зіпсувала віра Л.А. Байта в "закони еволюції". Він також

висловлює думку, що тим часом віра в добірну еволюцію не має нічого спільного з вірою в закони еволюції, посту­люючи лише дію певного механізму, наслідки якої цілком залежать від тих невідомих маргінальних умов, що в них вона відбувається. Ф.А. Хайєк заявляє: "Я не вірю в існу­вання жодних законів еволюції. Закони уможливлюють прогнозування, а наслідки процесу добору завжди залежать від непередбачених обставин" (див.: Хайєк ФЛ. Право, за­конодавство та свобода: Нове викладення широких прин­ципів справедливості та політичної економії: В 3 т. — Т. 3: Політичний устрій вільного народу: Пер. з англ. — К.: Сфера, 2000. — С. 186).

Ф.А. Хайєк також неодноразово зазначав, що хибний погляд на закони еволюції глибоко увійшов до нашого мис­лення внаслідок неправильного поділу на "природне" та "штучне", успадкованого від давніх греків (див.: Право, законодавство та свобода. — Т. 1. — С. 25).

Концепція еволюції, спонтанного порядку та способів і меж наших намагань пояснює складні соціальні явища більш раціонально. (її викладено у праці А.Ф. Хаєка "The Sensory Order. An inquiry into the Foundations of Theoretical Psychology" (London; Chicago, 1952.))

5.1.3. Методологічні підходи щодо співвідношення категорій "культура", "цивілізація", "суспільство" та пізнання їх

З окремими аспектами змісту категорії "культура" тісно переплітається зміст категорії "цивілізація". Як і катего­рія "культура", категорія "цивілізація" належить до бага­тозначних. Нерідко обидві категорії розглядаються окреми­ми дослідниками як тотожні за змістом у ряду "культу­ра" — "цивілізація" — "суспільство". Також до цього ряду додають категорію "людство" (див.: Бестужев-Лада ИЛ. Аль­тернативная цивилизация. — М.: Владос, 1998. — С. 15).

Дискутивність такого підходу може зумовлювати сер­йозні соціальні, когнітологічні проблеми. Адже категорія "цивілізація" може вживатись як більш загальна, за допо­могою якої здійснюється порівняльна характеристика ста­ну минулого суспільства у змісті найвищої стадії (епохи, ери) його розвитку. У зазначеному контексті було б недо­цільно використовувати терміни-синоніми в умовах дефі­циту понять. До того ж слід зазначити, що в межах однієї цивілізації можна розглядати протиставлення таких явищ, як культура й антикультура (субкультура).

Система гуманітарної просвіченості чи освіти передбачає набуття цілісних знань про соціокультурний розвиток люд­ства — як макроцивілізації, що складається з регіональних цивілізацій та мікроцивілізацій. Розуміння зазначеного підходу покликане стати важливим чинником гуманітарно­го знання і гуманітарія, і технократа, оскільки без загаль­ного бачення генетики культури суспільства неможливо системно усвідомити окремі феномени культури (у тому числі культури будь-якої науки). Кожне соціальне явище з погляду науки має певну генетику — закономірності спад­ковості чи мінливості свого об'єкта (предмета). Все це набу­ває відображення в онтології — множині емпіричного мате­ріалу, на основі якого формуються теорія, наука.

Вивчення історії будь-якого соціального явища потре­бує того, щоб людина мала уявлення про розвиток та інва­ріантні характеристики як окремих цивілізаційних систем (регіональних — наприклад євро-атлантичної, азіатської, африканської, чи мікроцивілізацій — окремої країни, на­роду, нації, етносу та ін.), так і загальнолюдської цивілі­зації (макроцивілізації) в цілому. Історія світової цивілі­зації вже має обов'язкову складову сучасної гуманітарної освіти. У навчальних закладах історію різних цивілізацій вивчають починаючи з початкових класів загальноосвіт­ньої школи і закінчуючи здобуттям вищої освіти, незалеж­но від того, чи ця освіта гуманітарна, технічна або інша.

Щодо сутності цивілізаційно-культурної єдності можна взяти до уваги думки Юрія Павленка про те, що "розгляд основних концепцій соціокультурного розвитку людства підводить до висновку про те, що адекватне осмислення остан­нього сьогодні вже неможливе на базі самої лише стадійної парадигми. На одному щаблі еволюції, як правило, існує два чи більше типів соціокультурних систем із притаманними їм специфічними тенденціями й напрямками подальшого руху" (див.: Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації: Со­ціокультурний розвиток людства: Навч. посіб. / Відп. ред. С. Кримський. — К.: Либідь, 1996. — С. 13).

"Синергетично" мислячі історик, культуролог, політо­лог, економіст, правознавець оцінюють певне соціальне явище (соціальне рішення) не шляхом прямолінійного по­рівняння попереднього та наступного станів динамічних систем, а порівнюючи реальний хід і наступні події з віро­гідним ходом подій при альтернативному ключовому рішенні.

Щодо останнього, синергетика співвідноситься з альтер-нативістикою — міждисциплінарним напрямом прогнозу­вання перспектив переходу до альтернативної цивілізації (суспільства, культури), цивілізації відмінної від існуючої, що знаменує вихід суспільства з катастрофічного стану, який було визначено попередньо у рамках футурології. Сьогодні альтернативістика особливу увагу приділяє про­блемам, які мають глобальні чинники (див.: Бестужев-Лада И.В. Альтернативная цивилизация. — М.: Владос, 1998. — 352 с).

Через глобальні чинники зазначені вище наукові дис­ципліни співвідносяться з глобалістикою — напрямком філософсько-соціологічних досліджень проблем, які мають позитивний чи негативний планетарний (світовий, глобаль­ний) зміст.

Нові підходи щодо з'ясування сутності соціальних явищ пропонує і когнітологія — наука про пізнання та соціаль-

ну рефлексію на рівні індивідуального та соціального інте­лекту. Вона зародилася на межі соціальної психології та теорії інформації про ентропію (невизначеність), а також критичну масу інформації як чинник щодо подолання не­визначеності (незнань, відсутності знань внаслідок обме­ження можливостей доступу, обробки та усвідомлення да­них, даних, які не стали інформацією).

Простіше ця думка звучить у народній мудрості: "Чому ми бідні? А тому що... мало маємо знань".

Наступний методологічний аспект, через який пропо­нується пізнання сучасних соціальних змін, формування світової культури, — це нормативістський підхід. Основ­ним чинником його об'єктивного відображення є культура права, що набуває логічного завершення в нормах публіч­ного права на рівні законодавства: кодифікованого — Кон­ституції країни, кодексів окремих галузей права (цивіль­ного, адміністративного, трудового, кримінального) та ко­дексів комплексних міжгалузевих інститутів права (зе­мельного, водного, повітряного, лісного тощо) і некодифі-кованого (господарського, комерційного, підприємницько­го, інформаційного права тощо).

У культурологічному аспекті право завжди було і є відображенням культури суспільних відносин, у тому числі суспільних інформаційних — суспільних відносин щодо інформації.

На основі названих методологічних засад пропонується з'ясування сутності такого предмета дослідження, як інформаційна культура. Для його з'ясування за методом системного аналізу розглянемо сутність провідних складо­вих інформаційної культури — інформації та культури, а також синтезуємо їх у новій якості, як одну категорію.

Відповідно до когнітивного суспільствознавства будь-яка категорія (дефініція), термін, поняття у конкретного індивіда чи соціальної групи викликає відповідну сутніст-ну рефлексію (розуміння). Ця рефлексія визначається

рівнем ентропії (невизначеності), яка сформована у комп­лексі знань, набутих протягом певного періоду життя. Ба­жання подолати сформований комплекс знань породжує нові знання, які все одно асоціюють із попередніми знан­нями. Щодо цього між фахівцями різних професій, різних галузей знань побутує подібне за змістом порівняння аль­тернатив. Наприклад, між "фізиками" і "ліриками" (пое­тами), між "юристами" і "технарями", хоч історія і знає багато прикладів "фізиків-ліриків", "юристів-технарів", "технарів-юристів". Це, як правило, люди, що подолали професійні (світоглядні) комплекси. Проте не виключено, що деякі з тих, хто має "подвійну освіту", лише роблять вигляд, що подолали такі світоглядні комплекси.

У соціальних науках з історії відомо, що нові знання, як правило, зароджуються на межі різних традиційних наук, як гарна троянда народжується на культивованому ґрунті, у якому вдосталь мертвого — колишнього живого (перегною).

5.1.4. Основні положення теорії культурної еволюції

Значне місце в сучасному суспільствознавстві щодо культури посідає теорія культурної еволюції. У чому сутність цієї теорії? Для зручності ії дослідження процес змін у розумінні культури умовно поділяють на історичні етапи її становлення. Наприклад, на думку Ф.А. Хайєка, культурна еволюція є наслідком не свідомого створення людським розумом усталених норм, а певного процесу, в якому культура й розум розвивалися паралельно. Заявля­ти, що людина, здатна мислити, створила свою культуру, не більш виправдано, ніж стверджувати, що ця культура створила її розум. Структури, утворені традиційними людськими звичаями, не є ані природними, тобто генетич­но зумовленими, ані штучними. Тобто вони є не породжен­нями інтелектуального заміру, а результатом процесу від­віювання чи відсіювання.

Щодо з'ясування сутності останніх двох категорій, то антрополог Р. Турнвальд говорить про Siebung [відсіюван­ня] на відміну від біологічного добору, хоча застосовує це поняття лише до добору людей, а не звичаїв (див. Thurn-wald Richard. Zur Kritik der Gesellschaftsbiologie, Archiv fur Sozialwissenschaften, 52,1924; Die Gestaltung der Wirtschart-sent-wicklung aus ihren Anfangen heraus in Die Hauptpro-bleme der Sozio-logie. Erinnerungsgabe fur Max Weber (Tbbingen, 1923)).

Відсіювання кероване тими характерними перевагами, що їх здобувають групи людей зі звичаїв, засвоєних із яки­хось невідомих і, можливо, суто випадкових причин. З біо­логії відомо, що не лише серед тварин — птахів і, особли­во, мавп — засвоєні звички передаються шляхом імітації, поміж різними групами цих тварин також можуть навіть розвиватися різні "культури" (див.: Letwin W.L. Law and Economic Policy in America (New York, 1965. P. 281)).

Важливим чинником становлення культури соціумів є мова. В історичному аспекті становлення мови можна вва­жати, що в рудиментарному вигляді мова виникла з арти­куляції. У культурологічному аспекті це можна розгляда­ти як генетичний добір відповідного мовного апарату.

Майже в усіх працях на тему культури наголошується: те, що ми називаємо культурною еволюцією, відбувалося протягом останнього одного відсотка часу існування "лю­дини розумної" (Homo sapiens). Ф.А. Хайєк стверджує, що стосовно того, що ми маємо на увазі під культурною ево­люцією у вужчому сенсі, тобто швидкого й дедалі швид­шого розвитку цивілізації, це досить слушно. Оскільки вона відрізняється від генетичної еволюції тим, що покла­дається на передачу набутих властивостей, то вона дуже швидка й, зайнявши домінуючу позицію, поглинає гене­тичну еволюцію.

Однак це не виправдовує хибного уявлення, нібито саме розвинутий інтелект, у свою чергу, спрямовував культур-

ну еволюцію. Вона відбувалася не лише після виникнення Homo sapiens, а й упродовж набагато тривалішого поперед­нього існування роду Homo та його предків-гомінідів.

Концепція здогадної історії мало довіри вселяє сьогодні, коли неможливо точно визначити, що і як відбувалося. Проте розуміння того, як це могло відбуватися, може ста­ти основою для дуже важливих висновків.

Еволюція суспільства й мови та еволюція розуму пов'я­зані в цьому аспекті з одним і тим самим утрудненням: найважливіша складова культурної еволюції — приручен­ня дикуна — завершилася задовго до початку документаль­но зафіксованої історії. Саме ця культурна еволюція, що її зазнала лише людина, відрізняє тепер людину від інших тварин (Хайєк ФЛ. Право, законодавство та свобода: Нове викладення широких принципів справедливості та полі­тичної економії: В 3 т. — Т. 3: Політичний устрій вільного народу: Пер. з англ. — К.: Сфера, 2000. — С. 186).

Ернест Гомбріх зазначав, що "історія цивілізації та культури була історією зростання людини від майже тва­ринного стану до витонченого суспільства, розвитку мис­тецтв, засвоєння цивілізованих цінностей та вільного за­стосування інтелекту" (див.: Gombrich E.H., In Search of Cultural History (Oxford, 1969). P. 4).

Цей вислів можна порівняти з думкою Кліффорда Гірца (див.: Clifford Geertz. The Interpretation of Cultures (New York, 1973), p. 44): "Людина — це саме та тварина, що най-безнадійніше залежить від багатьох позагенетичних, зовнішніх механізмів контролю, таких собі культурних програм для організації поведінки". Або з іншою його дум­кою (ibid., p. 49): "Не існує такого явища, як людська при­рода, незалежна від культури... Наша центральна нервова система... розвинулася насамперед у взаємодії з культу­рою... Коротко кажучи, ми є недосконалими й незаверше­ними тваринами, які завершують і вдосконалюють себе через культуру".

Аби зрозуміти розвиток культури, ми маємо цілком відмовитися від уявлення, нібито людина здатна розвива­ти культуру тому, що її було наділено розумом. Чим вона, безсумнівно, відрізнялася, так це здатністю копіювати й передавати те, чому навчилася. Людина почалася, мабуть, із якоїсь виняткової здатності засвоювати, що треба роби­ти (або навіть більше — чого не робити) за різних обста­вин. І багато, якщо не більшість, того, чому вона навчила­ся в цій сфері, вона засвоїла, вивчаючи значення слів (Див.: WhorfB.J. Language, Truth, and Reality, Selected Writings, ed. by J.B.Carroll (Cambridge, Mass., 1956); Sapir E., Language: an Introduction to the Study of Speech (New York, 1921); Selected writings in Language, Culture and Perso­nality, ed. by D. Mandelbaum (Berkeley; Los Angeles, 1949); Lenneberg F.B., Biological Foundations of Language (New York, 1967)).

Правила поведінки людини, що змушували її пристосо­вувати свої дії до оточення, були для неї, безперечно, важ­ливіші, ніж "знання" про те, як поводяться інші. Інакше кажучи, людина, напевно, частіше навчалася вчиняти пра­вильні дії, не розуміючи, чому вони правильні, й сьогодні їй усе ще нерідко краще стає в пригоді звичай, аніж розу­міння. Інші об'єкти первісно визначалися для людини відповідним способом поведінки стосовно них. Саме су­купність засвоєних правил, які повідомляли людині про правильний і неправильний способи дій за різних обста­вин, забезпечила їй дедалі більшу здатність пристосовува­тися до мінливих умов — зокрема, співпрацювати з інши­ми членами соціуму (локальної групи).

Традиція як форма закріплення та вираження правил поведінки у суспільстві, чинних незалежно від будь-якої окремої людини, що їх засвоювала, почала керувати жит­тям людей.

Генетична першість правил поведінки, звичайно, не озна­чає (як, схоже, вважають біхевіористи), що Ми й досі мо-

жемо зводити модель світу, яка сьогодні керує нашою по­ведінкою, до правил поведінки. Якщо орієнтир поведінки становлять ієрархії класифікації сукупностей стимулів, що впливають на наші безперервні розумові процеси таким чином, аби здійснити ту чи іншу модель поведінки, то нам усе-таки доводилося б пояснювати більшість з того, що ми називаємо розумовими процесами, перш ніж прогнозува­ти нові реакції.

На думку Ф.А. Хайєка, неправильно зображати люд­ський мозок або розум як вінець ієрархії складних струк­тур, породжених еволюцією, який потім створив те, що ми називаємо культурою. Розум — невід'ємна складова тра­диційної об'єктивної структури засвоєних правил, а його здатність упорядковувати досвід — це набута копія куль­турних норм, які кожний окремий розум виявляє вже існую­чими.

Соціальний порядок зберігається й може розвиватися лише завдяки тому, що мільйони інтелектів постійно вби­рають і модифікують його складові. Аби зрозуміти це, слід спрямувати свою увагу на той процес відсіювання звичаїв, яким систематично нехтує соціобіологія. На думку Ф.А. Ха­йєка, це — третє й найважливіше джерело того, що він на­звав людськими цінностями.

Про них відомо доконечно мало, але саме їм присвячено більшість з того, що можна сказати про природу виник­нення культури суспільства.

5.2. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ

ДО ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІ ТА ЗМІСТУ

КАТЕГОРІЇ "Е-КУЛЬТУРА"

5.2.1. Сутність інформаційної культури (феноменологічний аспект)

Деякі науковці зробили певний внесок у формування і теоретичне обґрунтування проблем, які стосуються куль­тури інформаційних відносин у суспільстві.

Всебічний аналіз наукових праць дає підставу стверджу­вати, що інформаційна культура є значною теоретичною основою перебудови свідомості особи, суспільства, світово­го співтовариства в умовах формування сучасного етапу інформаційного суспільства — кіберцивілізації. Проте про­блеми інформаційної культури на сьогодні ще недостатньо однозначно і повно вивчені системно, а отже, потребують комплексного, інтегрованого наукового осмислення. З ме­тою відмежування від різних підходів щодо сутності інфор­маційної культури на теоретичному рівні вводиться понят­тя "е-культури" як сучасний рівень розвитку кіберсуспіль-ства — суспільства, в якому домінують комп'ютері техно­логії в мережі глобальної електронної телекомунікації.

Звідси постають завдання вирішення важливих проблем інформаційної культури, зумовлених, зокрема, такими чинниками:

• потребами сучасного державотворення в Україні;

• розкриття змісту інформаційної діяльності в сучасних
  умовах як одного із проявів загальнолюдських цінностей;

• дослідження структури інформаційної культури як
  соціального (феноменологічного) явища;

• визначення перспективи взаєморозвитку соціального,
  індивідуального, морального аспектів інформаційної куль­
  тури та відображення їх у праві, зокрема щодо правового
  регулювання суспільних інформаційних відносин;

• визначення основних напрямів формування інформа­
  ційної культури.

5.2.2. Аспекти інформаційної культури

Визначивши змісті та сутність категорії "культура", поєднаємо (генеруємо) її з категорією "інформація". З'я­суємо, які формулювання може мати термін "інформацій­на культура". Проведений аналіз різних наукових і по­пулярних джерел дав змогу зробити такі узагальнення.

Інформаційна культура (від лат. cultura — освіта, роз­виток та informatio — роз'яснення) — це:

1. множина досягнень певного людського суспільства
   (групи людей, нації, народу, суспільства, держави, міжна­
   родного співтовариства) у сфері інформаційних відносин
   (у тому числі мистецтва, науки, техніки тощо);

2. відповідний рівень розвитку інформаційних відносин
   на певний момент часу, у просторі, колі осіб, що визна­
   чається порівняно з попередніми показниками інформа­
   ційної культури;

3. множина практичних, матеріальних і духовних на­
   дбань суспільства, які відображають історично досягнутий
   рівень розвитку суспільства і людини у сфері інформацій­
   них відносин та втілюються в результатах інформаційної
   діяльності. У вужчому розумінні, інформаційна культура
   — це сфера духовного життя суспільства, що охоплює на­
   самперед систему виховання, освіти, наукової та мистець­
   кої творчості, у контексті інформаційних відносин, а та­
   кож установи й організації, що забезпечують функціону-

вання їх (школи, вищі навчальні заклади, клуби, музеї, театри, творчі спілки, товариства тощо);

4. ступінь (рівень) довершеності в оволодінні знаннями
   у галузі суспільних інформаційних відносин та діяльності;

5. метод формування визначеного в ідеалі рівня інфор­
   маційних відносин;

6. множина умов, які забезпечують високий рівень, про­
   дуктивність, безпеку інформаційних правовідносин;

7. рівень фахової підготовки працівників (працівника)
   у сфері інформаційних правовідносин та особистої органі­
   зованості їх:

8. рівень відповідності норм, встановлених у суспільстві,
   нормам інформаційних правовідносин;

9. галузь загальної культури (як науки), що вивчає про­
   блеми унормування суспільних інформаційних відносин;

10. множина духовних цінностей у сфері інформацій­
    них відносин, створених людством протягом його історії;

11. рівень, ступінь досконалості певної галузі розумової
    діяльності.

Сутність інформаційної культури може розглядатися й у контексті категорії "культура поведінки у сфері інформацій­них відносин". Зазначена категорія також має багатоаспект-ний зміст. Розглянемо кілька таких аспектів, сформульова­них за результатами аналітико-синтетичних досліджень.

5.2.3. Культура поведінки у сфері інформаційних відносин

Розглядаючи сутність інформаційної культури, слід звернути увагу на такий аспект, як культура поведінки у сфері інформаційних відносин. Зазначимо відправні поло­ження щодо цього.

Культура поведінки у сфері інформаційних відносин — це:

1. множина особистих та суспільних моральних вимог,
   які стають для людини (чи певного соціуму, соціального
   утворення) складовою її звичок і навичок, що виявляють­
   ся в щоденній (повсякденній) поведінці, діяльності (на ви­
   робництві, у побуті, у спілкуванні між людьми);

2. розвиток поведінки суспільних інформаційних відносин;

3. сприяння розвитку рівня суспільних інформаційних
   відносин (культивування);

4) запровадження, насадження, розвиток суспільних
інформаційних відносин.

Зазначені змісти категорії "культура" селектовано для з'ясування інших аспектів її сутності. Інший зміст кате­горії "інформаційна культура" пропонується для розгляду в наступних розділах.

5.2.4. Культура інформаційних потреб та проблеми реалізації їх

Інформаційні потреби різних соціальних систем є об'єк­том дослідження багатьох галузей суспільствознавства. Проте, на нашу думку, ця проблематика перебуває на стадії формування. Досліджуючи інформаційні потреби, приділи­мо особливу увагу соціально-кібернетичному (соціально-управлінському) аспекту їх.

Потреби як соціальна категорія вивчаються багатьма науками: філософією, політологією, політекономією, пси­хологією, соціологією, біологією тощо. Кожна з них підхо­дить до визначення потреб, виходячи з предмета свого до­слідження. Звідси — множина суперечливих спроб визна­чити це поняття абстрактно, узагальнено.

У науковій літературі культура потреб розглядається подвійно.

З одного боку, їх трактують як усвідомлений чи підсвідо­мий рівень ставлення людини до об'єктивних (матеріальних) чинників природи, які забезпечують її життєдіяльність.

З іншого — як такі, що характеризують суспільні відно­сини з позицій мотивації.

Інформаційна потреба перебуває у нерозривній єдності зі специфічною пізнавальною здібністю, пізнавальною спря­мованістю особистості. Потреба в будь-чому є збуджуючим джерелом соціальної активності окремих особистостей і соціальних груп. Як справедливо зазначає Ю.М. Батурін, "потреба звертатися до інформаційних систем не складаєть­ся стихійно. Вона виникає як результат активного відно­шення до інформації" (див.: Батурин Ю.М. Новая инфор­мационная психология: правовое опосредование // Влияние научно-технического прогресса на юридическую жизнь. — М., 1988. — С. 89).

Як аксіому визначимо, що будь-яка потреба завжди кон­кретна настільки, наскільки конкретно визначено завдан­ня для її реалізації.

Інформаційні потреби можуть бути забезпечені як за рахунок відносно незначного збільшення обсягу додатко­во регульованих потоків вхідної інформації, так і за раху­нок глибокого дослідження (аналізу) зібраних даних сто­совно соціальних процесів, навколишнього середовища.

Наприклад, теорія організації управління соціальними системами пропонує дослідження потреб в аспекті ієрархії інформаційних чинників у сфері організації управління со­ціальними системами. Для цього рекомендується застосува­ти метод формування цільових комплексних структур (шта­ту фахівців, команди однодумців та визначення опонентів).

Так, з погляду лінійної логіки організації, до органів управління соціальною системою в ідеалі сьогодні мають входити спеціалісти з такими фаховими знаннями: орга­нізатор (менеджер), економіст, юрист, соціолог, психолог, інженер-програміст (щодо останнього, то це може бути осо-

ба, що має високий рівень комп'ютерної грамотності, сис­темотехнік, системний аналітик та ін.). Такого управлін­ця в одній людині можна визначити як "кібермонстра".

Для нормальної людини, сформованої в умовах інду­стріального суспільства, такий "кібермонстр" — це фанта­стика. Але для людини глобального інформаційного су­спільства, яка "грається" з комп'ютером в Інтернет, це не є проблемою. Може саме цим пояснюється, чому молодь сьогодні займає ключові позиції у формуванні різних сфер інформаційного суспільства.

З позицій соціальної кібернетики можна визначити низ­ку моментів (факторів), які утворюють зміст поняття "по­треба управління інформацією", але серед них найважли­віший, на нашу думку, — це визначення необхідних умов та потреби конкретного рівня управління інформацією, організації інформування.

З погляду теорії соціального управління та теорії інфор­мації, важливими цілеформуючими факторами є інфор­маційні потреби, зумовлені даними (відомостями) про соці­альні відносини.

З погляду постулатів соціальної кібернетики, аналіз інформаційних потреб суб'єктів — це основа для побудови раціональної системи інформаційного обслуговування як складової функції інформаційного забезпечення. Найбільш рельєфно це проглядається у специфіці інформаційних потреб та інтересів керівників структурних підрозділів органів державного управління.

Сувора ієрархічність і субординаційність структурних підрозділів набувають чіткого відображення в принципі єдиноначальності, зумовленої специфікою завдань, які потрібно вирішувати, та обставинами діяльності (прийнят­тя відповідальних рішень, швидка й радикальна зміна об­становки, підвищена мобільність тощо).

Всі види інформації, потрібної для управління, утворю­ють його інформаційну систему. У цьому разі під катего-

8 — 4-1260

рією "інформаційна система" ми розуміємо організаційно упорядковану та оформлену множину людей, даних (до­кументів), інформаційних потоків, каналів зв'язку, тех­нічних і технологічних засобів, що забезпечують взаємо­зв'язок між складовими системи соціального управління з метою її ефективного функціонування і розвитку.

З погляду теорії гіперсистем, інформаційна система є під­системою другого порядку до системи першого порядку — управління соціальними системами. Зміст інформаційної системи (1С) визначається конкретною сферою суспільних відносин залежно від форми і системи організації управ­ління.

Як показує практика, ефективність інформаційних про­цесів поряд з іншими заходами найкраще підвищувати шляхом цілеспрямованого, кваліфікованого і багатоас-пектного використання засобів і методів математики, тех­нічної кібернетики, інформатики з гуманітарними наука­ми, особливо в результаті взаємодії правових наук з наука­ми математико-кібернетичної спрямованості. Але для цьо­го потрібні сьогодні не просто комп'ютерна грамотність управлінців на рівні навчальної дисципліни "Основи інфор­матики та обчислювальної техніки", а новий підхід до ін­формаційної культури.

Наприклад, саме це породило необхідність введення до навчальних програм юридичних навчальних закладів до­даткових навчальних дисциплін, пов'язаних з інформати­кою (соціальна кібернетика, правова чи юридична інфор­матика), а в технічних ВНЗ, у яких готують фахівців у га­лузі інформатики, — нових навчальних дисциплін щодо вивчення права (зокрема інформаційного права).

Названі чинники щодо культури інформаційних потреб, звичайно, не є вичерпними. У цій роботі культуру інфор­маційних потреб визначено як міжгалузеву інституцію, яка потребує подальшого наукового дослідження і розкриття.

5.3. ІНФОРМАЦІЙНО-ПРАВОВА КУЛЬТУРА ЯК СКЛАДОВА ІНФОРМАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ

5.3.1. Взаємозв'язок інформаційної культури з правовою культурою

Цей взаємозв'язок передбачається з'ясувати через по­няття, сутність і види правової культури.

Поняття, сутність і види правової культури

Попередньо опосередковано було підготовлено теоретич­не підґрунтя, що свідомість особистості і суспільства дуже тісно пов'язані також з таким різновидом культури, як пра­вова культура. Щоб визначити правову культуру як понят­тя, потрібно умовно відмежувати її від інших видів куль­тури та аналогічних понять, таких як правосвідомість і без­культур'я (антикультура, субкультура чи альтернативна культура).

Правова культура відрізняється від інших видів куль­тури предметом, оскільки вона функціонує у сфері право­вих явищ, правомірної діяльності та поведінки.

Співвідношення правосвідомості і правової культури особистості дає змогу виявити, які ознаки має правова куль­тура, що відрізняють її від правосвідомості. Правова куль­тура неможлива без правосвідомості й включає до своєї структури компоненти останньої.

Разом із тим, правова культура особистості включає тільки позитивні компоненти. Деформовані компоненти — субкультура (антикультура), такі її чинники, як проти­правні установки, протиправні позиції і орієнтації тощо, не можуть вважатися культурними цінностями. Негативні чинники належать до правового безкультур'я, незважаючи на те, як їх було сформовано — свідомо чи несвідомо, сти­хійно.

8*

Правова культура особистості — це лише позитивні, суспільнокорисні погляди, ідеї, оцінки, позиції, установ­ки і мотиви, які лежать в основі правомірної і соціально-активної поведінки особи. Таким чином, лише позитивну частину правосвідомості можна віднести до поняття і змісту правової культури.

Правосвідомість і правова культура відрізняються одна від одної формами прояву. Правосвідомість особи вияв­ляється перш за все в правовій культурі, хоч і вона, в свою чергу, впливає на формування правосвідомості. Це означає, що правова культура виявляється в різноманітних формах правомірної діяльності та поведінки. Правосвідомість люди­ни може існувати без такого прояву (інформація у свідо­мості особи). Вона обмежує свій прояв лише в мотивах, позиціях, переконаннях, установках, які закріплюються і фіксуються "в голові" (в інформації). Зазначене можна роз­глядати як чинники категорії "ментальність особи".

Правосвідомість може, безумовно, виявлятись у право­вій діяльності та поведінці, але тут вона зливається з пра­вовою культурою і ментальністю. Це свідчить про те, що правосвідомість і правова культура функціонують тільки в правомірній діяльності та поведінці, зумовлюючи критерії визначення ментальності. Без діяльності вони можуть існу­вати тільки потенційно. Разом із тим форми діяльності мо­жуть бути різні.

На основі зазначених положень ми пропонуємо таке визначення правової культури.

Правова культура особистості — це множина правових знань, вмінь і навичок, емоцій, почуттів, вольових компонен­тів, які виявляються в правомірній діяльності та поведінці.

У системі формування правової культури можна виок­ремити такі структурні компоненти: цілі, принципи, фор­ми, зміст, методи.

У педагогічному контексті щодо виховання всі ці ком­поненти можна назвати чинниками формування методо­логії і методики правового виховання.

1. Цілі правового виховання можуть бути загальними і
   конкретними. Загальними цілями є формування право­
   свідомості і правової культури, зокрема у сфері суспіль­
   них інформаційних правовідносин особистості громадян­
   ського суспільства. їх можна конкретизувати залежно від
   завдань і особливостей правовиховного процесу. Напри­
   клад, перед дитячим садком, школою і сім'єю стоїть зав­
   дання сформувати ментальність (звички) щодо дотриман­
   ня правил дорожнього руху, щодо дотримання порядку в
   дитячому садку, школі й на вулиці, щодо дотримання норм
   суспільної моралі та правовідносин при користуванні ком­
   п'ютером, у тому числі в Інтернеті, тощо.

2. Правове виховання може бути ефективним лише тоді,
   коли воно ґрунтується на певних принципах: має певну
   систему, здійснюється безперервно, цілеспрямовано, по­
   слідовно, забезпечене певними засобами, а також підготов­
   леними кадрами.

3. Правове виховання здійснюється в певних формах. їх
   налічується більше 20, але серед них виділяють найбільш
   основні (чи відомі):

а) правова освіта (навчання);

б) правова пропаганда;

в) правова просвіта;

г) правова агітація;

д) форми правомірної соціально-активної діяльності.

Правова освіта (навчання) — найбільш ефективна і результативна форма правового виховання, оскільки дає

певну систему правових знань. Правову освіту здобувають у школах, училищах, технікумах, ВНЗ (коледжах, універ­ситетах тощо), на курсах підвищення кваліфікації праців­ників різних категорій.

Правова пропаганда — це поширення певних правових ідей, законодавства серед великої кількості населення. Наприклад, правові програми по телебаченню (тележурнал "Закон і ми"), трансляції по радіо, окремі лекції тощо.

Правова просвіта дуже тісно пов'язана з правовим на­вчанням і пропагандою, але не зводиться до них. Вона має обмежені завдання — дати певні знання з тих чи інших пи­тань права і законодавства, роз'яснити чинне законодавство.

Правова агітація — це поширення правових ідей, знань серед невеликої кількості населення. Вона здійснюється, як правило, безпосередньо агітатором. її можна спостері­гати під час виборів, коли відбуваються не тільки пропа­ганда й агітація за того чи іншого кандидата, а й агітація за прийняття певного закону, кодексу тощо.

Правомірна соціально-активна діяльність, чи пове­дінка, — це форма правового виховання, яка здійснюється практично в процесі реалізації норм права: використання, дотримання, виконання і застосування.

4. Зміст правового виховання — це найбільш складне питання в системі правового виховання чи навчання, оскіль­ки потрібно визначити, які правові знання і в якому обсязі слід давати. Теорія і практика правового виховання свідчать, що для різних категорій і соціальних груп населення цей зміст зумовлений правовим статусом особи в суспільстві. Наприклад, правовий статус неповнолітніх, студентів, ро­бітників, службовців, підприємців та ін. Для всіх категорій

населення ці знання зумовлені конституційним статусом громадянина, в якому закріплено основні права, свободи й обов'язки громадян у сфері політичних, економічних, со­ціальних, культурних і особистих правовідносин. Цей зміст зумовлений також необхідністю отримання спеціальних знань щодо правового регулювання окремих сфер суспіль­них відносин, у тому числі інформаційних.

Як показала практика правового навчання у ВНЗ, цей зміст має складатись із двох розділів:

• перший — знання із загальної теорії права ("азбуки
  права");

• другий — знання з окремих галузей права для спе­
  ціалістів гуманітарного профілю, працівників технічного
  профілю тощо.

Програми правового виховання, у тому числі у сфері інформаційних правовідносин для різних категорій населен­ня, можуть бути різними за змістом і обсягом матеріалу.

5. Методи правового виховання застосовуються різни­ми суб'єктами, які здійснюють цей процес.

Зазначимо, що під методами правового виховання ми розуміємо множину прийомів або способів, за допомогою яких формуються правові знання, вміння і навички, а та­кож формуються почуття поваги до права, закону і соціаль­них цінностей, що охороняються і регулюються правом. До методів правового виховання належать такі: метод переко­нання, покарання, наочності, позитивного прикладу, роз­в'язання юридичних казусів, заохочення, критика і само­критика, метод навіювання, наслідування тощо.

Форми, методи і зміст правового виховання можуть змінюватися залежно від його завдань і мети. При цьому

можуть використовуватись різні засоби, в тому числі засоби масової інформації: телебачення, преса і радіо. Після пра­вового навчання у закладах освіти вони посідають друге місце в правовому навчанні населення.

Свого часу Кабінет Міністрів прийняв Постанову "Про програму правової освіти населення України" (від 29 трав­ня 1995 р.), в якій передбачається низка заходів щодо поліп­шення правового навчання і виховання населення.

Сьогодні недоліком цього нормативного акта є те, що в ньому не визначено як приоритетні проблеми інформацій­них правовідносин, формування наукових (у номенклатурі ВАК України та Міністерства освіти і науки України) і, відпо­відно, навчальних дисциплін, зокрема таких: "Соціальна кібернетика", "Правова інформатика", "Інформаційне пра­во" та "Інформаційна безпека". Зазначене можна розгляда­ти як чинники низького рівня інформаційної культури особи, окремих соціальних груп та суспільства в цілому в нашій країні.

Це також свідчить про тогочасний рівень ентропії у влад­них структурах щодо сфери суспільних інформаційних відносин, що є чинником рівня інформаційної культури у сфері правовідносин, предмет яких — комп'ютерна техні­ка, технології, засоби електронної телекомунікації.

Отже, є необхідність визначення сутності, змісту, понят­тя такого синтетичного комплексного (багатоаспектного) явища, як інформаційно-правова культура.

Поняття інформаційно-правової культури

Синтез інформаційної та правової культури в умовах формування інформаційного суспільства створює таке со­ціальне явище, як інформаційно-правова культура — куль­туру інформаційних правовідносин.

Наукові засади інформаційно-правової культури мож­на вивести через низку традиційних постулатів теорії пра­ва, інформатики та правової інформатики, що виникла на межі зазначених наук, юридичної когнітології тощо.

З погляду юридичної когнітології, правосвідомість фун­кціонує, головним чином, у психічній, інтелектуальній діяльності, яка охоплює не тільки позитивні, а й негативні компоненти, виявляючись також у протиправній діяльності й поведінці та інформації про неї. За названим чинником правову культуру можна розглядати як важливий складо­вий аспект інформаційної культури людини, групи людей, суспільства. Щодо цього можна навести такі аргументи.

Правова культура охоплює тільки позитивні психічні процеси і стани (у формі інформації), виявляється в них, а також у правомірній діяльності та поведінці. Наприклад, можна говорити про культуру правового мислення, спілку­вання, про інтелектуальну культуру, про емоційно-право­ву культуру тощо. Зовнішньо вони виявляються через інформацію.

Щодо окремої особистості, у зв'язку з цим правову куль­туру можна поєднати з інформаційною культурою у кате­горії "інформаційно-правова культура". Для з'ясування сутності інформаційно-правової культури, її умовно можна поділити на внутрішню і зовнішню, як і інші види культу­ри особистості. Внутрішня сторона інформаційно-правової культури особистості охоплює позитивні психічні стани і процеси, які виражаються в інтелектуальній діяльності (аналітико-синтетичній чи евристичній діяльності): у про­цесі правового мислення, пошуку правової інформації для розв'язання юридичних казусів тощо. Зовнішня сторона правової культури особистості набуває втілення в пра­вомірній фізичній чи інформаційній діяльності, поведінці.

Прояв зовнішньої сторони інформаційно-правової куль­тури може мати різні форми. Разом із тим, внутрішня і зовнішня сторони інформаційно-правової культури дуже тісно взаємопов'язані, тобто об'єктивно утворюють єдине ціле, не можуть існувати одна без одної.

Інформаційно-правова культура відрізняється від пра­вового безкультур'я у сфері інформаційних правовідносин

і його крайніх форм — правового нігілізму, протиправної діяльності та поведінки (правопорушень, злочинів). Особ­ливу увагу слід звернути на таке соціальне явище, як пра­вовий нігілізм.

Правовий нігілізм — це заперечення або ігнорування загальновизначених у суспільстві права, інших юридичних норм, негативне ставлення до них. Тобто через правовий нігілізм виявляється ігнорування одним суб'єктом суспіль­них відносин суб'єктивних прав і законних інтересів інших суб'єктів правовідносин, у тому числі держави і суспіль­ства.

Правовий нігілізм можливий у двох формах:

• "чиновницький" — відомчо-адміністративний або на
  державному рівні (серед працівників органів державної
  влади, державних діячів, політиків, державних служ­
  бовців);

• масовий соціальний нігілізм на побутовому рівні.

На державному рівні правовий нігілізм виявляється, коли приймаються такі, що суперечать один одному, чи взагалі протиправні закони, укази, декрети, постанови, а також підзаконні нормативно-правові акти. Такі акти мо­жуть ігнорувати суб'єктивні права, свободи й інтереси гро­мадян та інших суб'єктів суспільних відносин тощо.

На побутовому рівні правовий нігілізм виявляється, коли самі громадяни, керівники підприємств і організацій ігнорують прийняті органами державної влади закони і підзаконні нормативні акти. Причиною може бути гонит­ва "державних мужів" за кількістю прийнятих норматив­но-правових актів як демонстрацією своєї чиновницької активності. Слід зазначити, що сьогодні в Україні прийня­то стільки публічно-правових нормативних актів, що якщо

поставити за мету їх всі тільки прочитати (навіть і юрис­ту), то навряд чи вистачить для цього всього працездатно­го віку для людини.

Все це виявляється в протиправній діяльності та по­ведінці, в різноманітних правопорушеннях: адміністратив­но-правових, цивільно-правових, трудових (дисциплінар­них), кримінальних. Всі ці явища не можуть належати до правової культури, хоча можуть розглядатись як чинники антикультури чи ментальності окремих індивідів, організа­ційних структур, поганих звичаїв суспільного життя, які є чинниками для визначення правової ментальності окремих суб'єктів суспільних відносин.

Таким чином, відмежувавши інформаційно-правову культуру від правосвідомості, безкультур'я і правового нігілізму, можна дати її визначення.

Інформаційно-правова культура особистості — це відпо­відним чином історично сформована і закріплена в нор­мах приватного та публічного права множина знань, які виявляються в інформації, правомірній діяльності чи поведінці.

Вужчим за змістом щодо поняття "інформаційно-пра­вова культура" можна вважати поняття "правова культу­ра в умовах формування кіберцивілізації" (правової е-куль-тури) особистості. Умовно визначимо такий зміст останньої категорії.

Правова е-культура особистості — це відповідним чи­ном історично сформована і закріплена в нормах при­ватного та публічного права множина знань, які вияв­ляються в інформації, правомірній діяльності чи по­ведінці суб'єкта суспільних відносин, об'єктом яких є комп'ютерні техніка, технології, засоби електронної телекомунікації.

З погляду юридичної когнітології, інформаційно-право­ва культура набуває втілення у відповідній рефлексії суб'єк­та суспільних правовідносин, у тому числі щодо інформації як об'єкта (предмета) правовідносин.

Сьогодні інформаційно-правова культура особистості — це позитивна частина правосвідомості та її прояв у пра­вомірній діяльності, висловлюваннях і поведінці у глобаль­ному кіберпросторі.

Без сумніву, інші дослідники можуть дати й інші ви­значення інформаційно-правової культури особистості, ос­кільки (повторімося спеціально) це складне соціальне яви­ще. Наше завдання — визначити для політиків, науковців, практиків проблему, яку слід вирішити, у тому числі на рівні законодавства.

Інформаційно-правова культура суспільства також над­звичайно складний феномен. Вона пов'язана із суспільною правосвідомістю, з формами реалізації і застосування пра­вових норм, зі станом законності та правопорядку, з пра-вотворчою діяльністю, її інформаційним забезпеченням, з демократією, суспільною ментальністю тощо.

На суспільному рівні до структури інформаційно-пра­вової культури входять всі позитивні правові явища, що набувають прояву у правовій інформації, в тому числі знан­ня основ теорії права, системи права і системи законодав­ства, кращих здобутків теорії правотворення.

5.3.2. Формування правосвідомості

та інформаційної культури за допомогою права

Формування правосвідомості суспільства відбувається через формування правосвідомості особистості, в тому числі у сфері інформаційних правовідносин. Цей процес у суспільстві відбувається як стихійно, так і в результаті цілеспрямованої діяльності недержавних громадських

формувань, держави, її органів і установ у ході здійснен­ня ними інформаційної діяльності. Завдання формуван­ня інформаційно-правової культури — передавання від по­коління до покоління добрих звичаїв у формі правових знань, поваги до права і закону, соціально-правової актив­ності.

У цьому постійному соціальному процесі можна виок­ремити умовно низку чинників.

Насамперед на формування правосвідомості та інформа­ційно-правової культури впливає весь процес реалізації і застосування правових норм державними органами, процес правотворчості, стан законності та правопорядку, розвиток суспільних правовідносин. Цей процес значною мірою сти­хійно впливає на формування правосвідомості та правової культури особистості. Практика реалізації правових норм, зокрема у сфері інформаційних правовідносин, надзвичай­но ефективно впливає на формування правових знань, пра­вових орієнтирів, позицій і установок особистості.

Вплив може бути негативним, коли норми права, на­приклад у сфері інформаційних відносин, державними чиновниками формуються необґрунтовано і келейно. І нав­паки, коли до формування норм публічного права (особли­во на рівні законодавства) залучається широке коло нау­кової громадськості, престиж державних органів високий, і вплив, як правило, позитивний.

При переході до розбудови соціально орієнтованої дер­жави, громадянського, демократичного суспільства поси­люється необхідність формування правосвідомості та право­вої культури всіх суб'єктів суспільних відносин, оскільки без них неможливо побудувати такі державу і суспільство.

За останні роки недостатній рівень інформаційно-пра­вової культури у багатьох державних діячів, політиків зу­мовив кризу в економіці, а також у політичній системі. Ця криза негативно позначилась на формуванні правової куль­тури і правосвідомості багатьох суб'єктів суспільних відно-

син. Відбулися вплив негативних ідей і культивування поганих цінностей (субкультури), особливо через засоби те­лебачення, кінотеатри, де пропагуються культ насильства, організованої злочинності, корупції, проституції тощо.

Багато людей в умовах економічної кризи залишаються безробітними, без засобів до існування, що значною мірою штовхає їх до правового нігілізму і правопорушень. На цей процес негативно впливає також низький рівень інформа­ційної культури (правова ентропія у владних структурах) щодо формування законодавства, повільний хід адмініст­ративних реформ у суспільстві, сліпе перейняття досвіду інших країн, без урахування ментальності, правової куль­тури нашої країни.

Можна, звичайно, проголосити якийсь рік роком пра­ва, як це було в нашій країні у 1995 р. Але у когнітивному аспекті виникає питання: наступні роки, що, можуть бути роками безправ'я?

Щодо інформаційного забезпечення підвищення рівня правової культури населення слід зазначити, що останні­ми роками збільшився випуск юридичної літератури, під­ручників, окремих збірок законодавства та інших норматив­них актів, у тому числі на компакт-дисках, через Інтернет тощо.

Проте на цей процес негативно впливає інший чинник — нестабільність законодавства, необґрунтоване прийняття нових законів, які суперечать раніше прийнятим, що ство­рює конфлікт юридичних норм. У когнітивному аспекті слід зазначити, що законодавці не задумуються над про­стим питанням: чи може нормальна людина осягнути всю сукупність норм законодавства та мати оперативний доступ до всіх нормативно-правових актів?

Таким чином, у процесі стихійного формування право­свідомості та правової культури особистості, у тому числі у сфері інформаційних правовідносин, відбуваються як негативні, так і позитивні явища, зумовлені станом роз-

витку юридичної науки, правової доктрини щодо розумін­ня системи суспільних відносин.

Слід також зазначити такий негативний фактор: фахівці з будь-якої вузької наукової юридичної інституції, науко­вої дисципліни намагаються надати їй статус галузі права. У своїй спеціалізації вони доходять до того, що принижу­ють та ігнорують статус таких історично визначених істин­них галузей права, як публічне і приватне, конституцій­не, цивільне, адміністративне, трудове та кримінальне (уго-ловне).

5.4. РОЛЬ ПРАВА У ФОРМУВАННІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ

5.4.1. Сутність правового забезпечення формування інформаційної культури

Актуальність правового аспекту інформаційної культу­ри визначається тим, що всі соціальні процеси — еко­номічні, психологічні, інформаційні, технологічні та ін., що виникають, відбуваються і припиняються в суспільстві, державі потребують правового регулювання. Ці процеси з'являються, розвиваються, удосконалюються і відмира­ють чи ліквідуються у правовому середовищі (правовому полі), на його базі. При цьому виникає потреба урегулю­вання суспільних відносин з урахуванням необхідності визначення правил поведінки людей, співвідношення їхніх потреб та інтересів з потребами та інтересами окремих со­ціальних корпорацій, суспільства, держави, міжнародно­го співтовариства.

З розширенням меж публічно-правового регулювання суспільних відносин відбуваються істотні зміни характеру і змісту правового регулювання. У науці та практиці з'я­вилося поняття "правове забезпечення суспільних інфор­маційних відносин".

Правове забезпечення суспільних інформаційних відно­син — це діяльність відповідних суб'єктів суспільних відносин щодо формування комплексу норм правил по­ведінки, прав і обов'язків учасників у сфері суспільних інформаційних відносин.

Правові норми забезпечують відповідній соціальній сис­темі нормативно-правовий статус, регулюють розробку, впровадження, ефективне функціонування та подальший

розвиток суспільних інформаційних відносин згідно з по­ставленою метою.

Зазначимо, що право як регулятор суспільних відносин можна охарактеризувати під різним кутом зору, з різних підходів, у різних аспектах. Категорію "право" можна роз­глядати у кількох аспектах: як інституціональний норма­тивний регулятор, як соціальну цінність, як управлін­ський засіб тощо.

Але слід пам'ятати, що право в соціологічному аспекті перш за все є регулятором поведінки людей. Тобто, вихо­дячи з положень теорії гри, право визначає роль кожного учасника конкретної соціальної одиниці: людини, групи людей (корпорації) та інших соціальних утворень. Прак­тична роль права полягає в тому, що воно є мірою юридич­но дозволеної правомірної поведінки людей у конкретних соціальних утвореннях (сім'я, громада, колектив, суспіль­ство, держава та ін.).

Відображаючи співвідношення потреб особи, суспіль­ства, колективу (як форми корпорації), право є масштабом потрібної, бажаної поведінки, масштабом суспільної і дер­жавної дисципліни, об'єднувачем співвідношення потреб усіх членів суспільства в процесі життєдіяльності.

Право також визначає юридичні умови підтримання та охорони встановленого в державі правопорядку. Такі вла­стивості права, як нормативність, інформативність, чітка визначеність, висока матеріальна і фінансова забезпе­ченість з боку держави, дають змогу широко використову­вати його як засіб організації суспільних відносин. При реалізації суспільних відносин є потреби використання права, юридичних форм для розв'язання найрізноманітні­ших суспільних (економічних, політичних, культурних та ін.) проблем. До найважливіших проблем правового ре­гулювання належать захист безпеки конституційного ладу як основи реалізації інтересів особи, суспільства, держави від будь-яких посягань, у тому числі у сфері інформацій-

9 — 4-1260

ної безпеки особи, суспільства, держави, світового співто­вариства.

Щодо загальноорганізаційного значення права, то цей його аспект як засобу забезпечення суспільних інформа­ційних відносин постійно зростає і зростатиме. Інформаційні суспільні відносини зумовлюють рівень всебічного розвит­ку виробничих сил, зрілості культури суспільних відно­син, налагодження культури господарського механізму, що є критеріями визначення рівня сучасної інформаційної цивілізації певної країни. У комплексі це має утворювати зміст напрямку стратегічного курсу держави на перспек­тиву і не може бути здійсненим без досконалого, науково обґрунтованого механізму правового регулювання.

Правове забезпечення електронно-обчислювальних (комп'ютерних) інформаційних систем як складових сис­тем вищого порядку — соціального управління — вирішує взаємопов'язані й водночас відносно самостійні завдання. Серед цих завдань визначають такі:

• збирання та систематизація правової інформації щодо
  регулювання суспільних відносин у межах умовно визна­
  чених підсистем;

• визначення функцій, що мають виконуватися систе­
  мою органів соціального управління;

• обсяг правової регламентації процесів створення, впро­
  вадження, експлуатації та удосконалення комп'ютерних
  автоматизованих інформаційних систем тощо.

Неврахування у минулому цих положень викликало низ­ку проблем не тільки правового, а й організаційного та інженерно-технічного характеру.

На рівні правової доктрини у нашій країні визначено, що правові відносини в умовах інформатизації регламен­туються як республіканськими органами державної вла-

ди, так і органами управління інших рівнів, у тому числі установ, організацій, підприємств.

У науковому і практичному аспектах значущість тако­го юридичного підходу зумовлена тим, що є можливість змістовніше зрозуміти роль права у використанні досягнень науково-технічного прогресу в різних сферах суспільної діяльності. Також є можливість побачити типове, універ­сальне у складі правового забезпечення будь-якої галузі суспільних відносин.

Нерідко правове забезпечення ігнорують, створюючи та розвиваючи автоматизовані (комп'ютерні) інформаційні системи в державному управлінні. У результаті, особливо у разі зміни кадрів, виникають проблеми забезпечення функціонування цих систем. Трапляються випадки, коли такі системи просто виключаються з інформаційних про­цесів державного управління. Система управління "ско­чується" до примітивних (паперових та ін.) технологій інформаційного забезпечення. Говорити сьогодні про якість функціонування такої системи управління марно.

Правовий аспект державного управління соціальними системами у контексті державної інформаційної політики складається, серед іншого, з визначення таких провідних компонентів:

• напрямків функціонування та розвитку соціальних
  систем;

• цілеспрямованого й упорядкованого формування їх.

Публічна врегульованість і порядок як такі необхідні для будь-якого соціального процесу, особливо, якщо він має набути суспільної стійкості та незалежності від простого випадку (маргінального фактора) чи свавілля окремих індивідів. Не є винятком й інформаційні правовідносини в умовах формування кіберцивілізації.

В основі правового регулювання як процесу лежить низ­ка закономірностей, що виявляють себе як тенденції удос­коналення регулювання суспільних відносин. В юридичній літературі обґрунтовано звертається увага також на те, що кожне історично визначене суспільство з метою уникнен­ня можливих негативних для соціальної системи наслідків (неорганізованості чи надмірної регламентації) потребує чітко визначеної міри юридичного врегулювання. Таким чином, через право у соціальних процесах поряд з підви­щенням конкретності та визначеності збільшується роль інформативності нормативного регулювання. Тобто через право орган управління соціальною системою інформує суб'єктів суспільних відносин про те, що необхідно роби­ти, як робити, кому робити тощо.

Отже, розвиток соціального регулювання супрово­джується формуванням відносно незалежних (від економіч­ного базису, матеріального виробництва) регулятивних механізмів, які ускладнюються й удосконалюються у міру необхідності узгодження задоволення економічних, куль­турних та інших потреб, які виникають під час розвитку суспільства в цілому.

5.4.2. Світові ментальні системи (культури) права

У світі поширені різні правові системи регулювання. Кожна країна розробила та вдосконалила в ході історично­го розвитку, з урахуванням його особливостей, менталіте­ту народу, свою культурну систему права. Проте є дві най­більш поширені євро-атлантичні системи, що сформували­ся на засадах давньоримського права: англо-американська та європейська континентальна.

З проголошенням незалежності Україна постала перед вибором шляхів формування власної правової системи. Ви­никло питання, яку із зазначених моделей вибрати. Прак-

тика правотворення у нашій країні, зокрема на законодав­чому рівні, пішла шляхом застосування у комплексі окре­мих здобутків англо-американської та європейської моде­лей. Наприклад, поряд із збереженою континентальною тра­дицією кодифікації законодавства, з'явилася велика кількість спеціальних законів щодо сфер суспільних відно­син. Не становить винятку й інформаційне законодавство. Відповідно, на розвиток цих законів органами державної виконавчої влади приймаються підзаконні нормативні акти.

Слід звернути увагу на те, що сам стан розвитку право­вого регулювання залежить також від двох важливих еле­ментів: наявності та якості засобів регулювання і потреб об'єкта регулювання, тобто стану суспільних відносин, які необхідно упорядкувати.

Розгляд питання про роль права у формуванні інформа­ційної культури можна забезпечити такими взаємопов'я­заними напрямками:

• якісною характеристикою права (щодо публічно-пра­
  вового (державного) та приватно-правового регулювання);

• знанням його можливостей (зокрема на рівні держав­
  ного права, його галузей);

• характеристикою відносин (зокрема тих, що виникають);

• характеристикою системи органів управління (їхніх
  юридичного статусу, функцій, повноважень);

• іншими чинниками.

У сучасних умовах роль права і культури регулювання суспільних інформаційних відносин значно підвищується, що зумовлено потребою чіткого упорядкування соціальних процесів з метою прискорення соціально-економічного роз­витку.

З наукового погляду, цінність публічного (державного) права визначається тим, наскільки воно здатне задовольни-

ти потреби суб'єкта суспільних відносин: індивіда, груп, держави, суспільства. Якщо публічне право не адекватно відображає суспільні відносини, то суб'єкти їх починають визначати і регулювати стосунки між собою на приватно­правовому рівні: шляхом правочинів, угод, договорів, зви­чаїв, норм професійної, ділової етики, суспільної моралі.

Право єднає діалектично пов'язані, суперечливі тен­денції, які складаються з необхідності забезпечення куль­тури організованості, ментальності населення (дисциплі­ни, свободи, активності, розуміння рівності людей тощо).

Право (і публічне, і приватне) можна розглядати як нор­мативний регулятор, який є критерієм юридично право­мірної та неправомірної поведінки і нормативною основою та гарантом суб'єктивних юридичних прав.

У цілому, з погляду теорії гіперсистем, право можна розглядати як розгалужену ієрархічну систему (гіперсис-тему) взаємопов'язаних суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, їхні гарантії, широкий арсенал засобів та ме­тодів взаємодії в суспільних відносинах.

У когнітивному аспекті право формує у свідомості всіх суб'єктів суспільних відносин відповідні механізми регу­лювання співвідношення потреб та інтересів усіх учасників (суб'єктів) суспільних відносин. Воно, з одного боку, має стимулювати масову творчу активність окремих індивідів, відкрити простір для проявів ініціативи й самостійності, а з іншого — забезпечити високу організованість і чіткий порядок у суспільних відносинах.

Значущість ролі права як відображення державної полі­тики реалізується через різні чинники системи правового регулювання, тобто шляхом реалізації системи правових засобів, за допомогою яких здійснюється результативне регулювання соціальних відносин.

Важливо зазначити, що здійснення можливостей права багато в чому залежить від комплексу об'єктивних і суб'єк-

тивних факторів, які на практиці зумовлюють один одно­го. Серед цих факторів виділяють такі:

• досягнутий рівень економічного розвитку країни;

• стан ментальної культури — сприйнятливість певних
  груп населення країни до потреб у новаціях всієї соціаль­
  ної системи, суспільства;

• рівень соціально-політичної та державницько-ідейної
  єдності членів суспільства;

• ступінь цивілізованої зрілості суспільних відносин;

• рівень правової культури громадян та керівників усіх
  ланок соціального управління, їхнє ставлення до закону,
  законності, діяльності юридичних інституцій;

• правова ментальність, що набуває втілення у виборі
  учасниками суспільних відносин як найбільш діючих за­
  собів та методів дозволеної і не забороненої законодавством
  поведінки тощо.

На суспільні відносини щодо інформації цілком поши­рюються можливості чинників правового регулювання, які охоплюють такі головні юридичні засоби, як норми права, юридичні факти та інші аспекти застосування права. У правовому механізмі визначаються, зокрема, правовідно­сини як акти реалізації прав та обов'язків учасників су­спільних відносин.

У такому аспекті слід зазначити, що важливою рисою правового регулювання суспільних інформаційних відно­син є забезпечена нормами права бажана для суспільства стійкість, відносна стабільність конкретних соціальних зв'язків, у тому числі інформаційних. Таким чином, пуб­лічне (державне) право є межею між культурою і антикуль­турою суспільства, традиціями і новаціями.

Щодо державної політики, державного управління пра­во створює умови обов'язкової та можливої поведінки ок-

ремих керівників, органів, організацій, колективів та кон­кретних працівників, які беруть участь в інформаційній діяльності.

Важливою рисою правового регулювання суспільних відносин є реалізація активної ролі права у формуванні державної інформаційної політики, його можливостей сприяти зародженню та становленню нових правомірних відносин, звичаїв, цивілізаційних стандартів, до яких пря­мує законотворення (правотворення) в певній країні, допо­магати зміцненню й розвиткові їх з урахуванням загаль­нолюдських, транснаціональних, транскордонних прин­ципів, добрих звичаїв — норм міжнародного права.

Процес правового регулювання суспільних інформацій­них відносин у контексті державної інформаційної політи­ки, як і інших суспільних відносин, можна поділити на три головні етапи:

1. етап визначення та регламентації суспільних відно­
   син, коли на їхній основі виникають права та обов'язки у
   конкретних суб'єктів;

2. етап реалізації суб'єктивних юридичних прав та обо­
   в'язків, коли приписи юридичних норм стосуються конк­
   ретних відносин;

3. етап контролю та координації здійснення суспільних
   відносин.

Цим етапам (стадіям) відповідають і такі важливі еле­менти правового регулювання, як юридичні норми право­відносин: акти реалізації суб'єктивних юридичних прав та обов'язків; нормативні юридичні акти, що формують пра­восвідомість та правову культуру і поєднані законністю.

Слід зазначити, що за допомогою владних приписів пра­во повинно закріплювати найпрогресивніші технології і форми самоорганізації суспільства. Так, через право про­гресивні форми і технології управлінської праці можуть

стати загальнообов'язковими, що сприятиме широкому впровадженню їх у різні органи управління соціальними системами.

Активна роль права в удосконаленні управління суспіль­ними відносинами зумовлює потребу його постійного роз­витку, розробки нових правових норм, що відповідають об'єк­тивним закономірностям та прогресивним тенденціям, ви­значеним на глобальному рівні. У зв'язку з цим у світовій практиці спостерігаються два шляхи публічно-правового нормотворення, зокрема на рівні законотворчості:

• перший — фрагментарне закріплення системи юри­
  дичних норм в окремих законах (цей підхід в юридичній
  когнітології визначений як такий, що веде до правового
  хаосу);

• другий — визначення галузей законодавства і коди­
  фікація юридичних норм законодавцем на рівні кодексів
  (як шлях зменшення ентропії в суспільних правовідноси­
  нах).

У різних країнах кодифіковане законодавство має різну назву. Це можуть бути Звід законів (наприклад у Німеч­чині), Основи законодавства чи Кодекс. В окремих країнах традиційною залишається назва "Закон". Сутність не в назві, а у змісті. Такі законодавчі акти визначають сферу (галузь) суспільних відносин, їхній об'єкт (предмет) та взає­мозв'язок з іншими галузями законодавства. Характерною ознакою кодифікації є визначення критичної маси (множи­ни) окремих норм права, які у своїй єдності утворюють нову, умовно автономну, якість, що не притаманна окремим нор­мам та іншим галузям суспільних відносин.

Виходячи з того, що право — це важливий засіб управ­лінського впливу в межах суспільства в цілому, а науково-технічний прогрес зумовлює зміни методів управління, ви­никають умови для підвищення ефективності організації

управління конкретними соціальними системами. Одночас­но в комплексі створюються сприятливі умови для поси­лення дієвості методів управління щодо культури керуван­ня соціальними системами, як удосконалення правових норм, так і засобів управління. Тим самим підвищується рівень розвитку права як загальносоціального регулятора суспільних відносин.

5.4.3. Взаємовплив культури права і науково-технічного прогресу

Однією з характерних рис правового регулювання відно­син, пов'язаних з НТП, зокрема у контексті управління соціальними системами, є широке використання соціаль­но-технічних та техніко-юридичних норм. Теорія права по­в'язує появу цих норм з потребою мати правила взаємодії людей з предметами та засобами виробництва як відобра­женням науково-технічного прогресу. У технічних нормах на перший план висуваються виробничо-технічні вимоги, використовувані у взаємовідносинах людей та природи, що надає їм характеру соціальних. Соціальне значення техніч­них норм посилюється у зв'язку з підтримкою їх з боку дер­жави, в результаті чого забезпечуються дотримання і засу­дження протиправних дій. Такі норми можуть фіксуватися в актах відповідних органів управління соціальними сис­темами, нормативно-правових актах.

Соціально-технічні норми визначаються рівнем розвит­ку науки та техніки, безпосередньо впливаючи на форму­вання та реалізацію виробничих сил суспільства. Порушен­ня технічних норм тягне за собою невигідні, а часто вкрай шкідливі наслідки для людини і суспільства. Тому є по­стійна необхідність забезпечення таких норм правовими, організаційними, моральними та іншими засобами.

Правового значення технічні норми можуть набувати внаслідок включення технічного правила до юридичної

норми як її диспозиції. Це відбувається також тоді, коли технічна норма стає додатком до інших юридичних норм культури суспільних відносин. Наприклад, коли технічні вимоги, що містяться в технологічних чи метрологічних інструкціях або інших нормативно-правових документах, розроблених спеціальними інженерно-технічними струк­турами, беруться під державний захист. Прикладом може слугувати прийнятий у 1994 р. Закон України "Про захист інформації в автоматизованих системах".

Щодо інформатизації відповідні державні органи повинні оцінювати практичну доцільність нових технічних правил і залежно від оцінки надавати їм офіційного правового зна­чення. При цьому державні органи повинні активно сприя­ти впровадженню прогресивних технічних норм у соціаль­них відносинах, сприяючи прискоренню впровадження досягнень науково-технічного прогресу в широку практи­ку. Прикладом можна назвати Закони України "Про Кон­цепцію Національної програми інформатизації" та "Про Національну програму інформатизації" (1998 p.).

Слід зазначити, що виділення техніко-юридичних норм в окремий вид соціальних норм має суттєве практичне зна­чення. Адже порушення цих норм неминуче буде розгля­датись як правопорушення (юридичний делікт), що веде до певних юридичних наслідків (юридичних санкцій). Але для цього потрібно визначити відповідну функцію для відповідної соціальної структури чи створити відповідну організаційну структуру, яка компетентно буде реалізову­вати державну гарантію щодо реалізації норми права.

Дослідження практики свідчить, що науково-технічний прогрес значно розширює частку техніко-юридичних актів у законотворчості, що сприяє як розвиткові досягнень нау­ки та техніки, так і впровадженню їх у традиційні суспільні відносини, зокрема у сферу управління соціальними систе­мами.

Помітного поширення набули техніко-юридичні акти у зв'язку зі створенням та впровадженням державних, галу­зевих та глобальних автоматизованих (комп'ютерних) інформаційних систем, на зразок Інтернету, в тому числі для реалізації соціального управління. За змістом техні-ко-юридичний акт має бути затверджений компетентним державним органом. У публічно-правовому статусі цей акт є цільовим комплексом науково обґрунтованих правових норм, приписів, що взаємодіють, спрямованих на безпосе­реднє регулювання відносин суб'єктів як між собою, так і щодо об'єктів їхньої діяльності. Реалізація такого норма­тивно-правового акта забезпечується як юридичною відпо­відальністю, так і матеріальним (економічним) стимулю­ванням.

Зазначимо, що на відміну від техніко-юридичних нор­мативно-технічні (юридико-технічні) акти не мають пра­вового характеру, оскільки, як правило, не забезпечують­ся правовими санкціями. Таким чином, створюються умо­ви для розвитку науково-технічного прогресу, зокрема че­рез стимулювання нових здобутків у інформатиці, теорії управління тощо.

Наприклад, якщо старий технічний стандарт не відпо­відає новим можливостям, досягненням науки, то відповід­ний суб'єкт ініціює його скасування і встановлення нового технічного стандарту.

Техніко-юридичні акти (організаційні стандарти, за-гальногалузеві методичні й метрологічні матеріали та ін.) містять одночасно і технічні, і правові приписи. Вони ма­ють такі ознаки, як нормативність та юридична сила, оскіль­ки затверджуються відповідним державним органом. Технічні норми та приписи, що входять до складу певного акта, відображають низку специфічних характеристик: як ставлення людей до машин та механізмів, так і засоби різноманітної діяльності людей щодо удосконалення ма­шин та механізмів.

На відміну від нормативно-правового акта, що регулює стосунки суб'єкт — суб'єкт (поведінка людей), техніко-юридичний акт регулює відносини суб'єкт — об'єкт. Він спрямований на регулювання відношення (діяльності) лю­дей до знарядь та засобів праці, організації трудових про­цесів.

У когнітивному аспекті зміст техніко-юридичного акта відповідає на запитання "що і як потрібно робити для того, щоб", а зміст нормативно-правового акта відображає логіч­ну структуру, "якщо..., то інакше".

У ході науково-технічного прогресу техніко-юридичні акти нерідко є правовою формою регулювання процесу впровадження новацій. Ці акти широко використовують при побудові автоматизованих (комп'ютерних) інформа­ційних систем, їхніх функціональних та забезпечуючих підсистем, а також у відносинах взаємозв'язку з іншими, зокрема інформаційними, системами інших органів управ­ління.

Розділ 6

ПРАВОВЕ ВІДОБРАЖЕННЯ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

6.1. РОЛЬ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ У ФОРМУВАННІ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

Наприкінці 2001 р. на державному рівні було визнано, що внаслідок суб'єктивних та об'єктивних причин в Украї­ні спостерігається значне відставання розвитку Інформа­ційного суспільства від темпів розвитку глобальної кібер-цивілізації.

Цю проблему було визначено відповідно до статті 107 Конституції України (254к/96-ВР) в Указі Президента України від 6 грудня 2001 р. № 1193/2001. Цим Указом введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборо­ни України від 31 жовтня 2001 р. "Про заходи щодо вдос­коналення державної інформаційної політики та забезпе­чення інформаційної безпеки України".

На виконання рішення Ради національної безпеки і обо­рони України пунктом 1 Указу Президента України від 6 грудня 2001 р. № 1193/2001 було визнано незадовільним стан виконання Кабінетом Міністрів України, Державним комітетом інформаційної політики, телебачення і радіомов­лення України, Державним комітетом зв'язку та інформа­тизації України вимог Закону України "Про Національну

програму інформатизації України" (1998 p. (74/98-BP)) та низки спрямованих на його реалізацію Указів Президента України:

• "Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забез­
  печення Президента України та органів державної влади"
  від 14 липня 2000 р. № 887 (87/2000);

• "Про заходи щодо розвитку національної складової
  глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечен­
  ня широкого доступу до цієї мережі в Україні" від 31 лип­
  ня 2000 р. № 928 (928/2000);

• а також доручень Президента України від 12 квітня
  2000 p., від 5 грудня 2000 р. та від 25 квітня 2001 р. щодо
  створення та забезпечення функціонування національного
  каналу супутникового іномовлення.

Також було визнано незадовільним виконання Указу Президента України "Про рішення Ради національної без­пеки і оборони України від 17 червня 1997 р. "Про невід­кладні заходи щодо впорядкування системи здійснення державної інформаційної політики та удосконалення дер­жавного регулювання інформаційних відносин" від 21 лип­ня 1997 р. № 663 (663/97).

Президент доручив Кабінету Міністрів України провес­ти службове розслідування причин невиконання названих нормативно-правових актів та інших доручень Президен­та України та вжити заходів щодо притягнення до відпові­дальності винних у цьому осіб.

Аналіз нормативно-правових актів України дає змогу зробити висновок, що роль органів публічної влади у фор­муванні державної інформаційної політики в нашій країні чітко не визначена. Функції і повноваження органів пуб­лічної влади визначають фрагментарно, ситуативно.

6.2. ЗАХОДИ ЩОДО РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ДЛЯ ПРИСКОРЕННЯ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

Для усунення негативних явищ щодо формування в Україні інформаційного суспільства Президент доручив Ка­бінету Міністрів України (пункт 2 Указу від 6 грудня 2001 р. № 1193/2001) здійснити такі заходи.

У місячний строк:

• подати на розгляд Верховної Ради України законопро­
екти:

• про ратифікацію Європейської конвенції про транс­
  кордонне телебачення;

• про встановлення кримінальної відповідальності за
  незаконне втручання в роботу телекомунікаційного
  обладнання;

• розглянути питання щодо підписання від імені Украї­
  ни Конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою
  

обробкою персональних даних 1981 p.;

• розробити пропозиції щодо зупинення видачі ліцензій
  на надання послуг міжнародного та міжміського телефон­
  ного зв'язку до прийняття Закону України "Про телеко­
  мунікації" та продажу пакета акцій відкритого акціонер­
  ного товариства "Укртелеком" промисловому інвестору;

• ужити заходів до безумовного виконання прийнятих
  рішень, спрямованих на державну підтримку розвитку і
  функціонування засобів масової інформації та Указу Пре­
  зидента України від 31 липня 2000 р. № 928 (928/2000)
  "Про заходи щодо розвитку національної складової гло-

бальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні".

Підпунктом 2) пункту 2 Указу Кабінету Міністрів дору­чено у двомісячний строк:

• подати на розгляд Верховної Ради України проект
  Концепції національної інформаційної політики та
  інформаційної безпеки України;

• розробити заходи щодо оптимізації системи держав­
  них органів, які реалізують інформаційну політику, забез­
  печивши чітке розмежування повноважень і налагоджен­
  ня взаємодії їх та координації, створення організаційної
  структури системи забезпечення інформаційної безпеки;

• проаналізувати виконання Національної програми
  інформатизації, переглянути проекти програм в інфор­
  маційній сфері, які фінансуються з державного бюджету
  України, вжити заходів щодо першочергової реалізації та
  повноцінного фінансування найактуальніших із них;

• подати пропозиції щодо:

• розвитку кабельного телебачення і проводового мов­
  лення в регіонах України;

• створення Центру безпеки українського сегмента
  мережі Інтернет і створення Центру антивірусно-
  го захисту інформації;

• затвердити заходи щодо вдосконалення порядку при­
  дбання бюджетними організаціями засобів електронно-об­
  числювальної техніки і програмного продукту;

• підготувати законопроект про внесення змін до зако­
  нодавства, передбачивши в ньому ліцензування діяль­
  ності провайдерів на території України щодо надання
  доступу до мережі Інтернет;

• подати пропозиції стосовно:

• створення системи стандартів щодо захисту
  інформації про озброєння, військову техніку та
  військово-промислові об'єкти;

• організаційно-методичного забезпечення системи за­
  хисту інформації у сферах взаємодії управлінь озбро­
  єння Міністерства оборони України з оборонно-про­
  мисловим комплексом;

• здійснити комплексну перевірку ефективності вико­
ристання бюджетних коштів:

— на виконання Національної програми інформатизації
України, для потреб інформатизації поза цією Про­
грамою;

а також:

• у Національній телекомпанії України;

• Національній радіокомпанії України;

• Концерні радіозв'язку, радіомовлення і телебачення.

За результатами перевірки визначено подати пропозиції щодо вдосконалення системи фінансування їх та оздоров­лення фінансово-економічного стану.

Указом передбачено забезпечити, починаючи з 2002 p., фінансування проектів інформатизації з державного бюдже­ту України в межах Національної програми інформатизації.

Також в Указі зазначено про необхідність ужити заходів щодо реалізації Положення про державне замовлення на створення і розповсюдження теле- та радіопрограм з ура­хуванням нагальної потреби підвищення якості інформа­ційної продукції.

Підпунктом 3 пункту 2 Указу передбачено у тримісяч­ний строк:

• подати на розгляд Верховної Ради України законопро­
екти:

• про внесення змін до законодавства, що регулює пи­
  тання боротьби з комп'ютерною злочинністю, та
  про створення відповідного міжвідомчого центру;

• про кабельне, ефірно-кабельне телебачення і теле-
  інформаційні мережі;

• про діяльність у сфері інформатизації.

Президент України доручив Кабінету Міністрів вивчи­ти такі питання:

• стосовно права іноземців і осіб без громадянства на за­
  снування в Україні друкованого засобу масової інформації;

• одержання фізичними особами свідоцтва про держав­
  ну реєстрацію періодичного друкованого видання лише в
  разі створення ними редакції як юридичної особи;

• заборони заснування і діяльності засобів масової інфор­
  мації, у статутному фонді яких більш як ЗО % іноземних
  інвестицій.

У разі необхідності Президент України доручив Кабіне­ту Міністрів подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції про внесення відповідних змін до законодавства України.

Указом також передбачено:

• опрацювати заходи щодо дальшого розвитку націо­
  нального інформаційного ринку на конкурентних засадах,
  створення сприятливого інвестиційного клімату для роз­
  витку вітчизняних засобів масової інформації та книгови­
  дання;

• опрацювати заходи щодо реорганізації ретрансляцій­
  ної мережі, передбачивши:

— переоснащення і модернізацію парку передавального
обладнання Концерну радіозв'язку, радіомовлення і

телебачення та перехід на сучасні засоби передачі сиг­налу;

— забезпечення поточного фінансування Концерну ра­
діозв'язку, радіомовлення і телебачення за надані по­
слуги державних телерадіоорганізацій та включен­
ня до проектів державного бюджету, починаючи з
2002 p., погашення заборгованості протягом чотирьох
років.

Кабінету Міністрів також доручено:

• затвердити в установленому порядку Програму роз­
витку виробництва засобів зв'язку та інформатизації,

забезпечити її фінансування;

• розробити пропозиції щодо створення захищеної
  інформаційно-телекомунікаційної системи органів держав­
  ної влади, яка б надавала телекомунікаційні послуги, пе­
  редбачивши заходи щодо прискорення розробки вітчизня­
  них засобів криптографічного та технічного захисту інфор­
  мації;

• затвердити Програму створення та розгортання:

• вітчизняного виробництва засобів захисту інформації;

• національної захищеної інформаційної системи;

• захищених систем електронного документообігу та
  електронного цифрового підпису;

• сертифікації технічних і програмних засобів інфор­
  матизації на відповідність вимогам інформаційної
  безпеки;

• розробити Єдину систему класифікації та кодифікації
  продукції оборонного та подвійного призначення, що екс­
  портується Україною;

• визначити механізм реалізації повноважень Генераль­
  ного штабу Збройних Сил України щодо участі в органі-

зації і контролі за інформаційним простором держави та його здійснення в особливий період;

• створити міжвідомчу робочу групу з представників
зацікавлених міністерств та інших центральних органів
виконавчої влади для розроблення Національної геоінфор-
маційної системи.

Підпунктом 4 пункту 2 Указу Кабінету Міністрів Украї­ни доручено у шестимісячний строк:

• подати на розгляд Верховної Ради України проект
Закону України "Про захист інформації в інформаційно-
телекомунікаційних системах", передбачивши в ньому,
зокрема:

• вимоги та правила захисту в електронних мережах
  інформації, яка є власністю держави, або інформації
  з обмеженим доступом, захист якої гарантується дер­
  жавою;

• обов'язкові умови захисту інформації в державних
  інформаційно-телекомунікаційних системах при на­
  данні послуг із передачі даних, у тому числі з вико­
  ристанням мережі Інтернет;

• механізми проведення моніторингу мереж пере­
  дачі даних виключно на засадах національного за­
  конодавства та міжнародного права, зокрема по­
  ложень резолюції Ради Європи ENFOPOL 98;

• збереження Інтернет-провайдерами відомостей про
  Інтернет-трафік протягом шести місяців.

В Указі Президент України доручив Кабінету Міністрів розробити:

• пропозиції щодо кодифікації законодавства в галузі
інформаційних відносин;

• проект Стратегії впровадження національної інфор­маційної політики, приділивши увагу таким проблемам:

• створення і впровадження дійових механізмів реалі­
  зації інформаційних прав і свобод громадянина, су­
  спільства і держави, закріплених у Конституції
  (254к/96-ВР) та законах України;

• подальше вдосконалення законодавства України в
  інформаційній сфері;

• розвиток на основі сучасних інформаційних техно­
  логій національної інформаційної інфраструктури;

• вдосконалення системи інформаційно-аналітично­
  го забезпечення Президента України та органів
  державної влади;

• підвищення конкурентоспроможності національних
  виробників інформаційного продукту, видів інформа­
  ційного виробництва;

• визначення порядку функціонування та механізмів
  державного контролю за супутниковими, кабельни­
  ми і комп'ютерними системами передачі інфор­
  мації;

• формування єдиної державної системи зв'язків з гро­
  мадськістю;

• дальша лібералізація українського ринку телекому-
  нікацій за умов гарантування реалізації національ­
  них інтересів та недопущення монополізації інфор­
  маційних ринків;

• розвиток науково-технічного та кадрового забез­
  печення інформаційної галузі;

• забезпечення інформаційного суверенітету України
  та вдосконалення системи захисту національних
  інформаційних ресурсів.

Президент також доручив Кабінету Міністрів України:

• затвердити програму розвитку та переоснащення
  передавального обладнання Концерну радіозв'язку, ра­
  діомовлення і телебачення на основі сучасних технічних
  засобів, передбачивши фінансування будівництва і ремон­
  ту ретрансляторів у прикордонних районах України;

• розробити проект Національної програми розвит­
  ку вітчизняної теле- та радіоіндустрїі з урахуванням
  довгострокових потреб розвитку телекомунікаційних
  мереж, засобів зв'язку, національного сегмента мережі
  Інтернет, супутникових систем передачі інформації,
  супутникового та кабельного телебачення та вирішити
  в установленому порядку питання про її затвердження;

• ужити заходів щодо створення та забезпечення функ­
  ціонування на постійній основі, починаючи з 1 січня 2002 p.,
  національного супутникового каналу іномовлення з вико­
  ристанням наявної технічної бази апаратно-студійного ком­
  плексу Національної телекомпанії України та центральної
  передавальної супутникової станції державного підприєм­
  ства "Укркосмос" або інших систем.

Підпунктом 5 пункту 2 Указу передбачено ужити у вось-мимісячний строк заходів щодо повного забезпечення спе­ціальних телекомунікаційних систем України національ­ними ключовими документами.

Пунктом 3 Указу Президента Державному комітету зв'язку та інформатизації України доручено:

• затвердити у тримісячний строк у встановленому по­
  рядку Положення про національний центр управління
  мережами зв'язку в системі Держкомзв'язку України;

• провести разом з Національною радою України з пи­
  тань телебачення і радіомовлення у шестимісячний строк

координацію частот, що використовуються телерадіоорга-нізаціями у прикордонних районах України.

Міністерству України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобиль­ської катастрофи, Державному комітету зв'язку та інфор­матизації України пунктом 4 Указу доручено розробити у тримісячний строк проект створення служби інформації та допомоги населенню.

Пунктом 5 Указу Президента визначено запропонувати Антимонопольному комітету України провести у три­місячний строк перевірку додержання регіональними те-лерадіоорганізаціями антимонопольного законодавства України.

Державній митній службі України разом з Держав­ним комітетом у справах охорони державного кордону України та Міністерством внутрішніх справ України

пунктом 6 Указу Президента передбачено опрацювати у місячний строк заходи щодо запобігання контрабандному ввезенню на територію України видавничої продукції та ЇЇ незаконному розповсюдженню.

Міністерству закордонних справ України, Державно­му комітету зв'язку та інформатизації України, Дер­жавному комітету інформаційної політики, телебачен­ня і радіомовлення України пунктом 7 Указу Президента передбачено опрацювати у двомісячний строк та вжити довгострокових заходів щодо розвитку зовнішньої інфор­маційної діяльності, інформування світової громадськості про Україну з метою формування позитивного її сприйнят­тя у світі, щодо організації та фінансування теле- і радіо­мовлення за кордон.

Службі безпеки України пунктом 8 Указу Президента передбачено подати у двомісячний строк пропозиції щодо вдосконалення роботи з протидії інформаційним агресіям та спеціальним інформаційно-пропагандистським опера­ціям, здійснюваним проти України іноземними спецслуж­бами.

Міністерству освіти і науки України пунктом 9 Ука­зу Президента доручено:

• опрацювати разом з Департаментом спеціальних те­
  лекомунікаційних систем і захисту інформації Служби
  безпеки України у двомісячний строк заходи щодо підго­
  товки та перепідготовки спеціалістів у сфері інформацій­
  ної безпеки;

• підготувати у тримісячний строк типові навчальні
  програми для середніх і вищих навчальних закладів з на­
  вчальної дисципліни "Інформаційна культура";

• опрацювати разом з Міністерством економіки та з пи­
  тань європейської інтеграції України, Державним коміте­
  том інформаційної політики, телебачення і радіомовлення
  України, Українською Академією державного управління
  при Президентові України, Київським національним уні­
  верситетом імені Тараса Шевченка у двомісячний строк
  заходи щодо підвищення рівня підготовки управлінських,
  журналістських та технічних кадрів для інформаційної
  сфери, в тому числі працівників державних органів, ура­
  хування сучасних потреб при формуванні державного за­
  мовлення на підготовку молодих фахівців.

Пунктом 10 Указу Президента України передбачено утворити Міжвідомчу комісію з питань інформаційної політики та інформаційної безпеки при Раді національ­ної безпеки і оборони України, на яку покласти функції

координації виконання заходів щодо забезпечення форму­вання і захисту національного інформаційного простору, безпеки у цій сфері, розроблення і підготовки проектів відповідних нормативно-правових актів.

Секретареві Ради національної безпеки і оборони Украї­ни подати у двомісячний строк на затвердження проект положення про зазначену Комісію та пропозиції щодо її персонального складу.

Про хід виконання цього Указу прийнято рішення за­слухати на засіданнях Ради національної безпеки і оборо­ни України у березні і червні 2002 р. Контроль за виконан­ням цього Указу покласти на Секретаря Ради національ­ної безпеки і оборони України.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА ДО РОЗДІЛУ 6

Закон України

"Про Національну програму інформатизації України" від 4 лютого 1998 p. (74/98-BP).

Укази Президента України

1. "Про вдосконалення інформаційно-аналітичного за­
   безпечення Президента України та органів державної вла­
   ди" від 14 липня 2000 р. № 887 (887/2000).

2. "Про заходи щодо розвитку національної складової
   глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечен­
   ня широкого доступу до цієї мережі в Україні" від 31 лип­
   ня 2000 р. № 928 (928/2000).

3. "Про рішення Ради національної безпеки і оборони
   України від 17 червня 1997 р. "Про невідкладні заходи
   щодо впорядкування системи здійснення державної інфор­
   маційної політики та удосконалення державного регулю­
   вання інформаційних відносин" від 21 липня 1997 р.
   № 663 (663/97).

4. "Про рішення Ради національної безпеки і оборони
   України від 31 жовтня 2001 р. "Про заходи щодо вдоскона­
   лення державної інформаційної політики та забезпечення
   інформаційної безпеки України" від 6 грудня 2001 р.
   № 1193/2001.

5. Доручення Президента України від 12 квітня 2000 p.,
   від 5 грудня 2000 р. та від 25 квітня 2001 р. щодо створен­
   ня та забезпечення функціонування національного каналу
   супутникового іномовлення.

Розділ 7

МІЖНАРОДНІ АСПЕКТИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА

7.1. ТЕНДЕНЦІЇ МІЖНАРОДНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА

7.1.1. Вплив міжнародного права на формування інформаційного права України

Формування системи інформаційного законодавства ви­сунуло проблему гармонізації його на міждержавному рівні з урахуванням засад міжнародного права (його провідних складових: публічного і приватного).

Для з'ясування сутності міжнародного інформаційного права на рівні окремих країн слід визначитися у їхніх пра­вових доктринах. Кожна країна має правову доктрину. Проте в теорії міжнародного права за певними критеріями визначають такі типові правові системи.

Правова доктрина системи загального права англо-аме-риканської сім'ї права (Великобританія, США та інші краї­ни, що запозичили їхню доктрину права). Основний її зміст зводиться до публічно-правового і приватно-правового (не­державного) регулювання суспільних відносин. У зв'язку з цим право поділяють на публічне і приватне. Важливим критерієм розмежування є визначення соціальної спрямо­ваності інтересу: публічний (суспільства, держави в ціло­му) та приватний (окремої людини, недержавних спільнот).

Державне забезпечення приватно-правового регулювання здійснюється через можливість судового захисту у формі судових прецедентів.

Правова доктрина європейської континентальної сім'ї права. її ще називають романо-германською (ФРН, Фран­ція, Росія та ін.). За цією доктриною право поділяють на галузі, підгалузі, галузеві та міжгалузеві комплексні інсти­туції публічного (державного) права. Серед провідних га­лузей визначають: конституційне, адміністративне, ци­вільне та кримінальне право. На їхній основі виникають синтетичні комплексні галузі чи міжгалузеві комплексні інститути права. Такий підхід правового регулювання при­таманний і Україні.

Як констатацію факту слід зазначити, що сучасне інфор­маційне законодавство України щодо доктрини формуван­ня має характер змішаної системи права: зберігши галузе­вий підхід традиційної континентальної системи права, воно стало на шлях публічно-правового нормотворення за доктриною загального права (англо-американської систе­ми права), коли окремі проблеми на законодавчому рівні вирішуються на рівні окремих законів за ситуаційним принципом. У зв'язку з цим є необхідність визначитися у підходах міжнародної практики щодо регулювання су­спільних інформаційних відносин.

Сьогодні можна констатувати що в міжнародному праві активно формується нова інституція — міжнародне інфор­маційне право світової інформаційної цивілізації. За екс­пертними оцінками, на міжнародному рівні укладено близько 100 міждержавних угод (глобальних, універсаль­них, регіональних та субрегіональних), у яких визначені міжнародні інформаційні відносини.

Глобальна комп'ютеризація через Інтернет породила не­обхідність пошуку засобів і методів гармонізації національ-

них правових систем у сфері міжнародних інформаційних відносин, співвідношення цих систем на рівні колізійного та матеріального міжнародного права. У багатьох регіонах світу формуються міжнародні стандарти правових норм на рівні типових законів, багатосторонніх конвенцій, угод тощо.

Деякі теоретики та практики у сфері правового регулю­вання суспільних інформаційних відносин пропонують механічно імплементувати (ввести до системи національ­ного права) ці норми в національну систему права без гли­бокого порівняльного аналізу чинного законодавства інших країн. На нашу думку, при правотворенні неприпустиме необґрунтоване копіювання зарубіжного досвіду. Гармоні­зацію можна проводити також шляхом внесення нового змісту в наявні форми правових норм. До речі, саме так роблять у цивілізованих країнах, які раніше від нас стали на шлях формування правового інформаційного суспіль­ства у складі глобальної інформаційної цивілізації.

7.1.2. Принципи міжнародного інформаційного права

Міжнародний досвід показує, що у сфері суспільних інформаційних відносин при законодавчій легалізації їх насамперед враховують загальнолюдські принципи. Серед цих принципів чільне місце посідають такі:

• державний суверенітет окремих країн в участі у міжна­
  родних відносинах;

• верховенство прав людини: повага та гуманне ставлен­
  ня до людини, її честі, гідності, репутації;

• презумпція невинності громадянина, приватної особи
  на засадах співвідношення потреб та інтересів окремих
  людей, корпорацій (об'єднань) їх, націй, держав та світо­
  вого співтовариства.

Новий підхід щодо правового регулювання суспільних відносин, який може бути прийнятий і на міжнародному рівні, запропонований вітчизняною наукою, — це теорія гіперсистем права. В його розвитку сьогодні набирають сили нові наукові дисципліни: юридична когнітологія, правова кібернетика та правова інформатика. Особливістю цих наук є застосування принципів, підходів і методів кібернетики та інформатики до вирішення проблем права, зокрема правотворення.

Виходячи з положень правової інформатики, слід зазначи­ти, що правотворення у міжнародному та національному праві має базуватися на основі методології системного і комплексного підходів, зокрема теорії формування комп­лексних гіперсистем права, агрегації галузевих інститутів права у нову системну якість, не притаманну окремим скла­довим міжнародного публічного і приватного права.

7.1.3. Міжнародне співробітництво у сфері інформаційних відносин

Міжнародна інформаційна діяльність полягає у забез­печенні громадян, державних органів, підприємств, уста­нов і організацій офіційною документованою або публічно оголошуваною інформацією про зовнішньополітичну діяльність України, про події та явища в інших країнах, а також у цілеспрямованому поширенні за межами України державними органами й об'єднаннями громадян, засоба­ми масової інформації та громадянами всебічної інформації про Україну.

Відповідно до законодавства України її громадяни ма­ють право на вільний і безперешкодний доступ до інфор­мації через зарубіжні джерела, включаючи пряме теле­візійне мовлення, радіомовлення і пресу тощо.

Правове становище і професійна діяльність акредитова­них в Україні іноземних кореспондентів та інших представ­ників іноземних засобів масової інформації, а також інфор-

маційна діяльність дипломатичних, консульських та інших офіційних представників зарубіжних держав в Україні регулюються законодавством України, відповідними між­народними договорами, укладеними Україною.

В Україні створення і діяльність спільних організацій у галузі інформації за участю вітчизняних та іноземних юри­дичних осіб і громадян регулюються законодавством Украї­ни. Якщо міжнародним договором встановлено інші пра­вила, ніж ті, які містяться в законодавстві України, що регулює відносини в галузі інформації, то застосовуються норми міжнародного договору, укладеного Україною (ст. 50 Закону України "Про інформацію").

Міжнародне співробітництво в галузі інформації з

питань, що становлять взаємний інтерес, здійснюється на основі міжнародних договорів, укладених Україною та юридичними особами, які займаються інформаційною діяльністю.

Державні органи та інші юридичні особи, які займають­ся інформаційною діяльністю, можуть безпосередньо здійснювати зовнішньоекономічну діяльність у власних інтересах, а також в інтересах індивідуальних і колектив­них споживачів, яких вони обслуговують і яким гаранту­ють одержання зарубіжної інформації (ст. 51 Закону України "Про інформацію").

Міжнародне співробітництво у сфері науково-технічної інформації та міжнародна інформаційна діяльність регу­люються згідно з чинним законодавством (ст. 20 Закону України "Про науково-технічну інформацію").

Відповідно до чинного законодавства Україні міждер­жавний обмін науково-технічною інформацією здійс­нюється відповідно до угод, підписаних Україною.

Держава забезпечує відкритий і рівноправний доступ своїх громадян і громадян держав — партнерів за угодами до інформаційних ресурсів спільного користування.

Відповідно до законодавства уряд України визначає на­ціональний інформаційний центр, який координує міждер­жавний обмін науково-технічною інформацією (ст. 21 За­кону України "Про науково-технічну інформацію").

Діяльність іноземних фізичних та юридичних осіб в Україні у сфері науково-технічної інформації. Іноземні юридичні та фізичні особи, а також особи без громадян­ства можуть інвестувати розвиток сфери науково-техніч­ної інформації України відповідно до чинного законодав­ства (ст. 22 Закону "Про науково-технічну інформацію").

Міжнародне співробітництво у сфері інформатизації

спрямовується на підвищення економічної ефективності та науково-технічного рівня виконання Національної програ­ми інформатизації. З цією метою до виконання окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації можуть залучатися іноземні юридичні та фізичні особи, іноземні інвестиції.

Держава розвиває і підтримує всі форми міжнародного співробітництва у сфері інформатизації, які не суперечать законодавству та державним інтересам України (ст. 27 За­кону України "Про національну програму інформатизації").

Міжнародне співробітництво у галузі зв'язку. Вста­новлення правових, організаційних, технологічних і фінан­сових відносин з міжнародними організаціями зв'язку, а також представництво України в цих організаціях за до­рученням Кабінету Міністрів України, здійснення співро­бітництва з організаціями зв'язку іноземних держав, між­народний правовий захист інтересів України у питаннях зв'язку покладається на Адміністрацію зв'язку України, а питання використання радіочастот та радіоелектронних засобів на міжнародному рівні — на Головне управління з питань радіочастот при Кабінеті Міністрів України.

Адміністрація зв'язку України представляє Україну в Міжнародному союзі електрозв'язку (МСЕ), Всесвітньому поштовому союзі та залучає до цієї роботи інші організації, міністерства і відомства. Координує участь інших міні­стерств та відомств у роботі МСЕ Державна комісія з пи­тань зв'язку та радіочастот.

Міжнародне співробітництво в галузі зв'язку здійс­нюється на основі чинного законодавства та відповідних міжнародних договорів України (ст. 31 Закону України "Про зв'язок").

7.1.4. Міжнародні договори в сфері інформаційних правовідносин

Законодавством України передбачено низку норм щодо дії міжнародних договорів на території держави.

У сфері реалізації Національної програми інформати­зації законодавством передбачено, якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верхов­ною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в Законі "Про Національну програму інформа­тизації", то застосовуються правила міжнародних договорів (ст. 28 Закону України "Про Національну програму інфор­матизації").

Щодо міжнародних договорів у галузі зв'язку, якщо міжнародним договором України встановлено інші прави­ла, ніж ті, що передбачені законодавством України про зв'язок, то застосовуються правила міжнародного догово­ру (ст. 32 Закону України "Про зв'язок").

Щодо застосування норм міжнародних правових актів у сфері Національного архівного фонду і архівних установ передбачено, якщо в міжнародних правових ак-

тах, в яких бере участь Україна, встановлено інші норми, ніж ті, що містяться в Законі України "Про Національний архівний фонд і архівні установи", то діє норма міжнарод­ного правового акта (ст. 4 Закону України "Про Національ­ний архівний фонд і архівні установи").

Щодо застосування правил міжнародного договору у сфері авторського права і суміжних прав передбачено, якщо міжнародним договором, учасником якого є Украї­на, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в зако­нодавстві України про авторське право і суміжні права, то застосовуються правила міжнародного договору (ст. З За­кону України "Про авторське право і суміжні права").

У сфері міжнародних відносин щодо державної таєм­ниці законодавством України визначено, що передані Украї­ні відомості, які становлять таємницю іноземної держави чи міжнародної організації, охороняються в порядку, пе­редбаченому Законом України "Про державну таємницю". У разі, якщо міжнародним договором, згоду на обов'яз­ковість якого надано Верховною Радою України, установ­лено інші, ніж передбачені цим Законом, правила охорони таємниці іноземної держави чи міжнародної організації, то застосовуються правила міжнародного договору Украї­ни (ст. З Закону України "Про державну таємницю" (нова редакція)).

Щодо формування українського сегмента глобальної інформаційної інфраструктури, у тому числі Інтернету, Законом України "Про захист інформації в автоматизова­них системах" передбачено, що іноземні держави, іноземні фізичні та юридичні особи можуть бути власниками авто­матизованих систем в Україні, власниками інформації, що розповсюджується та обробляється в автоматизованих сис­темах України, або засновувати спільні з українськими

юридичними та фізичними особами підприємства з метою створення автоматизованих систем, постачання інформації до автоматизованих систем України, обміну інформацією між автоматизованими системами України та автоматизо­ваними системами інших держав.

Окремі види такої діяльності здійснюються на підставі спеціального дозволу (ліцензії), що видається уповноваже­ним на це органом.

Участь України у міжнародних інформаційних відно­синах визначається й іншими законодавчими актами, зок­рема такими:

• "Про ратифікацію Статуту і Конвенції Міжнародного
  союзу електрозв'язку" (від 15 липня 1994 p.);

• "Про ратифікацію Угоди про співробітництво в галузі
  охорони авторського права і суміжних прав" (від 27 січня
  1995 р.);

• "Про приєднання України до Бернської конвенції про
  охорону літературних і художніх творів (Паризького акта
  від 24 липня 1971 p., зміненого 2 жовтня 1979 p.)" (від
  31 травня 1995 p.);

• "Про ратифікацію Четвертого додаткового протоколу до
  Статуту Всесвітнього поштового союзу" (від 2 червня 1995 p.);

• "Про ратифікацію Договору про закони щодо товарних
  знаків" (від 13 жовтня 1995 p.);

• "Про приєднання України до Статуту Ради Європи"
  (від 31 жовтня 1995 p.);

• "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основ­
  них свобод людини 1950 p., Першого протоколу та прото­
  колів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (від 17 липня 1997 p.);

• "Про ратифікацію Конвенції про відмивання, пошук,
  арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шля­
  хом, 1990 р." (від 17 грудня 1997 p.);

• "Про ратифікацію Угоди щодо співробітництва у роз­
витку та використанні систем стільникового рухомого
зв'язку" (від 3 березня 1998 p.).

В окремих сферах інформаційних відносин на міжна­родному рівні прийнято спеціальні нормативні акти, які є міжнародними стандартами суспільних інформаційних відносин. Як приклад назвемо нормативні акти щодо за­хисту персональних даних:

• Конвенція № 108 Ради Європи "Про захист фізичних осіб
  при автоматизованій обробці даних" (від 28 січня 1981 p.);

• Директива 95/46/ЕС "Про захист фізичних осіб при
  обробці персональних даних і вільного обігу цих даних"
  (від 24 жовтня 1995 p.);

• Директива 97/66/ЕС "Про обробку персональних да­
  них і захист privacy (приватності) у телекомунікаційному
  секторі та рекомендації щодо захисту даних в інформацій­
  них супермагістралях".

7.2. МІЖНАРОДНА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНИ В ГАЛУЗІ ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЇ

7.2.1. Основні положення щодо міжнародної діяльності України в галузі захисту інформації в автоматизованих системах

Основні засади міжнародної діяльності України в галузі захисту інформації в автоматизованих системах визнача­ються у Розділі VI Закону України "Про захист інформації в автоматизованих системах".

У ст. 19 Закону йдеться про взаємодію у питаннях захи­сту інформації в автоматизованих системах. З метою за­безпечення міждержавної взаємодії обчислювальних ме­реж і автоматизованих систем уповноважені Кабінетом Міністрів України органи координують свою роботу щодо захисту інформації з органами захисту інформації інших держав.

Загальні засади забезпечення інформаційних прав України визначаються у ст. 20 цього Закону. Фізичні та юридичні особи в Україні на підставі Закону України "Про інформацію" можуть встановлювати взаємозв'язки з авто­матизованими системами інших держав з метою обробки, обміну, продажу, купівлі відкритої інформації.

Такі взаємозв'язки повинні виключати можливість не­санкціонованого доступу з боку інших держав або представ­ників їх — резидентів України чи осіб без громадянства незалежно від форм власності та підпорядкування — до інформації, що міститься в автоматизованих системах України, стосовно якої встановлено вимоги нерозповсю-дження її за межі України без спеціального дозволу.

7.2.2. Міжнародний захист технологій

Міжнародний захист технологій, особливо щодо спільно­го використання їх, здійснюється переважно на рівні дво­сторонніх міждержавних угод.

Україна також підписала двосторонні міжнародні угоди з певними країнами. Як приклад можна назвати законодав­чий акт "Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про захист технологій, пов'язаних із запуском Україною ліцензованих США комер­ційних космічних апаратів" (від 4 грудня 1998 p.).

7.2.3. Міжнародний захист комерційної таємниці

Розвиток транскордонних економічних відносин зумо­вив потребу захисту на міжнародному рівні комерційної таємниці. Зазначений сегмент транснаціональних інфор­маційних відносин входить до сфери міжнародного права інтелектуальної власності. Провідну роль у цьому сьогодні відіграють Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІС) та Світова організація торгівлі (COT) (Угода ТРІПС).

7.3. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ, ОХОРОНА ТА ЗАХИСТ ІНФОРМАЦІЇ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ РІЗНИХ КРАЇН

7.3.1. Правові підходи щодо регулювання інформаційних правовідносин

У різних країнах склалися свої правові підходи до вирі­шення проблем захисту інформації в автоматизованих (ком­п'ютерних) системах, зокрема щодо боротьби з правопору­шеннями, що вчиняються за допомогою комп'ютерних тех­нологій. Порівняльний аналіз теорії і практики зарубіжно­го та вітчизняного законодавств свідчить про наявність пев­них тенденцій концептуального характеру щодо формуван­ня соціальної інституції — захисту інформації як об'єкта (предмета) суспільних відносин та правового регулювання їх.

Наприклад, нормативна база багатьох країн Європи (Бельгія, Німеччина, Італія, Люксембург та ін.) розви­вається згідно з правовою концепцією, за якою у разі не­санкціонованого зняття інформації в автоматизованих сис­темах прагнуть не застосовувати державні інституції кла­сичних законодавчих положень з розкрадання та розтрати майна (речей). За цим підходом вводяться нові норми, що визначають окремі правопорушення, предметом посяган­ня яких є інформація, у тому числі та, що обробляється за допомогою комп'ютерних технологій. Тобто речове право та інформаційне право, зокрема захист інформації в авто­матизованих системах, є автономними інституціями в сис­темі законодавства.

Враховуючи фактор формування інформаційного су­спільства, інформатизації, у багатьох країнах відповідно адаптується традиційне законодавство, зокрема щодо за­хисту авторських прав: 1982 р. — Швеція, Великобрита-

нія, США; 1984 p. — Фінляндія; 1986 p. — Китай, Данія, Німеччина, Франція; 1988 р. — Великобританія, Канада; 1992 р. — Угорщина.

В окремих країнах формується законодавство щодо та­ких суспільних відносин, як захист даних. Хронологічно роз­виток цього законодавства має такий вигляд: 1973 р. — Шве­ція; 1974 р. — США; 1977 p. — ФРН; 1978 p. — Данія, Фран­ція, Норвегія; 1979 р. — Австрія; 1981 р. — Іспанія, Ізраїль; 1982 р. — Австралія; 1983 р. — Сан Марино; 1984 р. — Ве­ликобританія; 1985 р. — Канада; 1987 р. — Фінляндія; 1988 р. — Ірландія, Японія, Нідерланди; 1989 р. — Іслан­дія; 1990 р. — Словенія; 1991 р. — Португалія; 1992 р. — Бельгія, Швейцарія, Іспанія, Словаччина, Чехія, Угорщи­на та ін.

Одним із напрямків публічно-правового (державного) захисту інформації стає захист топології (топографії) інте­гральних мікросхем. Протягом 80-х років XX століття спе­ціальне законодавство приймається в цьому аспекті у бага­тьох країнах: 1985 р. — Японія; 1986 р. — Швеція; 1987 р. — Данія, ФРН, Франція, Японія (удосконалення), Нідерлан­ди, Великобританія; 1988 р. — Австрія, Іспанія; 1989 р. — Австралія, Італія, Португалія; 1990 р. — Бельгія, Канада; 1991 р. — Фінляндія, Угорщина та ін.

Перші спеціальні закони щодо захисту інформації в комп'ютерних системах, зокрема щодо боротьби з комп'ю­терною злочинністю, було прийнято в 1973 р. у Швеції та в 1976 р. у США на федеральному рівні.

Згодом поступово в багатьох країнах світу затверджено законодавчі акти стосовно цієї категорії злочинів.

Розвиток законодавства стосовно комп'ютерних злочинів у сфері економіки в різних країнах хронологічно визначаєть­ся так: 1973 р. — Швеція; 1975—1976 pp. — США; 1979 p. — Австралія; 1981 p. — Великобританія; 1984 p. — нові зако­ни у США; 1985 p. — Данія, Канада; 1986 р. — ФРН, Шве­ція; 1987 р. — Австралія, Японія, Норвегія; 1988 р. — Фран-

ція, Греція; 1990 р. — нові закони у Великобританії; 1991 р.— Фінляндія, Португалія, Туреччина; 1992 р. — Швейцарія, Іспанія; 1993 р. — Франція, Нідерланди тощо. Розглянемо детальніше деякі аспекти інформаційно­го права окремих країн щодо захисту інформації в автома­тизованих (комп'ютерних) системах від злочинних пося­гань.

7.3.2. Окремі аспекти правового регулювання суспільних інформаційних відносин у західноєвропейських країнах

Інформаційне законодавство ФРН

У Німеччині було прийнято низку Федеральних Законів у сфері суспільних інформаційних відносин:

• 27 січня 1977 р. — "Про захист персоніфікованої
  інформації від протиправних дій у процесі обробки даних";

• 3 серпня 1977 р. — "Про порядок опублікування
  інформації";

• 9 лютого 1978 р. — "Про порядок ведення інформа­
  ційних регістрів";

• низка інших актів інформаційного законодавства.

З метою систематизації положень інформаційного зако­нодавства та його інкорпорації у ФРН було прийнято 20 грудня 1990 р. новий Федеральний Закон ФРН "Про удосконалення обробки даних і захист інформації". За цим Законом втратили чинність названі вище Закони. Він, по суті, регулює основні різновиди суспільних відносин, які виникають у процесі збирання, обробки і розповсюдження персоніфікованої інформації.

У контексті нашої системи права за змістом цим зако­ном кодифіковано законодавство, об'єктом регулювання якого є суспільні інформаційні відносини в умовах інфор-

матизації. Основний родовий об'єкт правового регулюван­ня — це юридичний захист інформаційних прав громадян.

Для реалізації публічно-правового захисту суспільних інформаційних відносин у сфері прав людини третій підрозділ Закону від 20 грудня 1990 р. закріплює статус і форми діяльності Федерального уповноваженого щодо за­хисту даних.

У лютому 1986 р. Бундестаг Німеччини прийняв Дру­гий Закон щодо боротьби з економічною злочинністю, зав­дяки чому було закладено правову базу для ефективного кримінально-правового переслідування економічних пра­вопорушень нового типу, перш за все злочинів, об'єктом або знаряддям яких є ЕОМ. Низка нових статей, які впро­ваджено цим законом, містить спеціально сформульований склад комп'ютерних злочинів. Закон було введено у дію 1 серпня 1986 р.

Стосовно комп'ютерних злочинів, законодавство ФРН

складається з кількох умовно визначених блоків:

A. Економічне кримінальне законодавство: протиправні
комп'ютерні маніпуляції; комп'ютерний саботаж; комп'ю­
терне шпигунство; несанкціонований доступ до комп'ютер­
них систем або мереж.

B. Законодавство про охорону прав інтелектуальної влас­
ності: протизаконне використання робіт, захищених ав­
торським правом; незаконне виробництво топографій мік-
роелектронних напівпровідників.

C. Законодавство щодо захисту державної інформації
регулює ступінь відповідальності за злочини, пов'язані з
протизаконним розголошенням захищеної державної
інформації.

D. Процесуальне законодавство: регламентує склад зло­
чинів, пов'язаних з протиправним втручанням до комп'ю­
терних систем у зв'язку з проведенням процесуальних дій.

Правопорушення, пов'язані з комп'ютерами та визна­чені Законом, зібрано в статтях Кримінального кодексу:

• інформаційне шпигунство (нелегальне здобування да­
  них) — ст. 202а;

• комп'ютерне шахрайство — ст. 263а;

• фальсифікація даних і речових доказів — стаття 269;

• обман у правовій діяльності у зв'язку з проведенням
  процесуальних дій — ст. 270;

• заміна інформації — ст. 303а;

• комп'ютерний саботаж — ст. 303b.

Зловживання, пов'язані з руйнуванням інформації та вне­сенням комп'ютерних вірусів, регламентуються статтями 202а, 303а, ЗОЗЬ Кримінального кодексу (КК) Німеччини.

Інші комп'ютерні правопорушення регламентуються такими законодавчими актами:

• протизаконне використання робіт, захищених автор­
  ським правом, — ст. 106 Закону "Про авторське право";

• нелегальна передача технології — ст. 34 Закону "Про
  зовнішню торгівлю";

• протизаконне розголошення захищеної інформації —
  ст. 43 Закону "Про захист державної інформації";

• незаконне виробництво топографій мікроелектронних
  напівпровідників — ст. 10 Закону "Про захист напівпро­
  відників".

Розглянемо детальніше зміст складу злочинів, що міс­тяться у КК Німеччини.

Ст. 263а Кримінального кодексу Німеччини регламен­тує склад протизаконних дій, які становлять форми ком-

п'ютерних маніпуляцій і пов'язані із заподіянням шко­ди. Вона передбачає кримінальну відповідальність за не­правомочний вплив на кінцеві результати процесу оброб­ки інформації шляхом протизаконного використання не­правильних та неповних програм і відомостей, технічних засобів.

(Аналогічні статті стосовно кримінальної відповідаль­ності за комп'ютерне шахрайство передбачено законами Фінляндії, Данії, Австрії, Швейцарії та інших країн.)

Склад злочину ст. 269 КК Німеччини, передбачає кримі­нальну відповідальність за протиправне введення даних до комп'ютера (ЕОМ) чи повну заміну їх іншими дани­ми (фальсифікація інформації) з метою сприйняття фаль­сифікованої інформації у хибному вигляді або подання зміненої інформації у документальному вигляді, викорис­тання такої інформації.

Ст. 270 КК Німеччини передбачено відповідальність за порушення допустимих параметрів у зв'язку з проце­сом обробки шляхом обману.

Зазначимо, що порівняльний аналіз свідчить: поняття обману у правовідносинах розвинутих країн збігається за змістом з поняттям несанкціонованого втручання в процес обробки інформації. Спосіб втручання не визначається як істотний у кваліфікації злочинів.

Аналіз показує, що в законодавстві Німеччини про ком­п'ютерні злочини, як і в більшості європейських країн (на­приклад Нідерландах, Швеції), комп'ютерне шахрайство та комп'ютерний підлог поєднані в блок — комп'ютерні маніпуляції.

Строки покарання за такі дії: у Німеччині — до 5 років позбавлення волі, у Нідерландах — до 6 років, у Швеції — від 3 місяців до 6 років.

Правопорушення, пов'язані з пошкодженням інфор­мації, переслідуються в судовому порядку тільки у разі зав­дання шкоди компанії. У Німеччині розслідування може

початися протягом 3 місяців після подання компанією за­яви та інших необхідних документів, які свідчать про на­явність вчинення протиправних дій і заподіяння шкоди, для подальшого вивчення їх та прийняття рішення.

Слід звернути увагу на те, що у разі, коли вчинення зло­чину має широкий суспільний резонанс і суспільний інте­рес до проведення судового процесу, судовий орган може провести процес без наявності заяви про заподіяння шко­ди фірмі, компанії, банку та іншим потерпілим.

У законодавстві Німеччини, як і в законодавстві деяких інших західних країн, є визначення злочинів, об'єднаних в один блок, — комп'ютерний саботаж:. Кримінальна відповідальність за вчинення або спробу вчинення злочинів такого типу регламентується в Кримінальному кодексі Німеччини: ст. 303а — "Заміна даних", ст. ЗОЗЬ — "Ком­п'ютерний саботаж".

Аналогічні склади злочину визначено у кримінальному законодавстві Швеції — ч. 1, 2, 3 ст. 12 КК — "Кримінальне пошкодження"; ч. 4, 5 ст. 13 КК — "Саботаж"; ч. 4 ст. 14 КК — "Пошкодження документів", тощо.

Залежно від рівня суспільної небезпеки злочину за такі дії визначаються такі строки покарання:

• у Німеччині за менш небезпечні факти передбачено
  2 роки ув'язнення або штраф, за тяжкі — 5 років ув'яз­
  нення або штраф;

• Швеції — відповідно 6 місяців і 10 років;

• Нідерландах — 2 роки або штраф у 25 000 гульденів і
  4 роки або штраф у 100 000 гульденів.

У Німеччині є два типи злочинів, що регулюються од­нією статтею — ст. 202а КК "Інформаційне шпигунство",

яка встановлює міру відповідальності за отримання без дозволу спеціально захищеної від несанкціонованого до­ступу інформації.

Нелегальне копіювання та використання комп'ютер­ного програмного забезпечення розглядається як пору­шення авторських прав згідно зі ст. 69 і 106 Федерального Закону Німеччини "Про авторське право". Покарання за порушення авторських прав включає тюремне ув'язнення до трьох років або великі штрафи.

Ст. 108 названого Закону регламентує міру відповідаль­ності за протизаконне і неодноразове використання про­грамного продукту з метою одержання прибутку. Строк ув'язнення — до 5 років або штраф.

Ст. 10 Федерального Закону Німеччини "Про захист напівпровідників" обумовлює такий склад правопорушен­ня, як незаконне виробництво топографічних копій, яке залежно від способу вчинення кваліфікується або за ст. 202а "Інформаційне шпигунство", абозаст. 106, 108а Федераль­ного Закону "Про авторське право". Порушення, пов'язані з незаконним комерційним використанням та розкриттям комерційної і промислової таємниці з особистої зацікавле­ності або на користь інших осіб, конкуренція, пошкоджен­ня власності, кваліфікуються за ст. 17 Федерального Зако­ну Німеччини "Про нечесну конкуренцію", яка передба­чає міру покарання від трьох до п'яти років позбавлення волі або штраф.

Покарання за порушення приватної таємниці та ви­користання інших секретів визначають відповідно дис­позиції ст. 203 та 204 Кримінального кодексу Німеччини.

Інформаційне законодавство Норвегії

Згідно із законодавством Норвегії комп'ютерні злочини поділяються:

• на протиправний (несанкціонований) доступ до комп'ю­
  терних систем;

• комп'ютерний саботаж;

• комп'ютерне шпигунство;

• комп ютерне шахрайство;

• нелегальне копіювання програм;

• злочини, які пов'язані з розповсюдженням нелегаль­
  ної інформації (порнографія, расистська література).

Склад цих злочинів регламентується такими статтями Кримінального кодексу Норвегії:

• ч. 2 ст. 145 — "Протиправний доступ до комп'ютер­
  них систем";

• ст. 261 та 393 — "Протиправне використання влас­
  ності";

• параграф 2 ст. 279 — "Комп'ютерне шахрайство";

• ст. 291 — "Збитки, які понесені (виникли) внаслідок
  комп'ютерних злочинів";

• ст. 294 — "Промислове шпигунство", а також ст. 54
  Закону про авторське право — "Протизаконне копіювання".

Інформаційне законодавство Італії

Інформаційне законодавство Італії забезпечує насампе­ред захист урядових організацій, військових об'єктів, банків, компаній, фірм від несанкціонованого доступу до комп'ютерних мереж, протиправного використання захи­щених банків даних, незаконного копіювання топографій напівпровідників (чіпів), які злочинці використовують для встановлення кодів кредитних і телефонних карток, бан­ківських рахунків, тощо.

В Італії законодавчими актами введено основні положен­ня щодо найбільш визначених на європейському рівні інформаційних правовідносин, серед них:

1) Декрет № 518 від 29 грудня 1992 р. "Використання Регламенту Європейського Економічного Співтовариства за

№ 91/250 щодо офіційного захисту комп'ютерних про­грам";

2) Закон № 547 від 23 грудня 1993 р. "Зміна та внесення нових статей щодо комп'ютерних злочинів у Криміналь­ний кодекс".

Розглянемо підхід італійської правової доктрини до сут­ності комп'ютерних злочинів.

Комп'ютерний злочин згідно з кримінальним законодав­ством Італії — це злочин, вчинений з використанням ком­п'ютерних технологій, як від персонального комп'юте­ру, так і портативних телефонних пристроїв, створе­них на базі мікрочипів.

В Італії було прийнято два важливі законодавчі акти, що стосуються комп'ютерних злочинів.

Перший, щодо програмного захисту, — це Декрет № 518 від 29 грудня 1992 р. про "Використання Регламенту Євро­пейського Економічного Співтовариства № 91/250 щодо правового захисту комп'ютерних програм".

Другий стосується комп'ютерних злочинів взагалі — це За­кон № 547 від 23 грудня 1993 р. про "Зміни та внесення нових статей щодо комп'ютерних злочинів у Кримінальний кодекс".

Згідно з цим законом комп'ютерні злочини — це злочи­ни, вчинені з використанням комп'ютерних технологій, від персонального комп'ютера до портативного телефонного апарата, забезпеченого мікрочипом.

Можливості названих видів обладнання значно більші, якщо воно пов'язане зі спеціальними мережами. Якщо це обладнання застосовується належним чином, то за його допомогою можливий несанкціонований доступ до баз да­них компаній, громадських установ, банків. Воно також дає можливість використовувати лінії пошкодженої мережі для захоплення конфіденційної комерційної інформації.

Інформаційне законодавство Франції

Прийнятий у Франції 5 січня 1994 р. Закон "Godfrran" (названо на честь автора) вніс якісні уточнення щодо пи­тання юриспруденції і практики відносно несанкціонова­ного доступу та протидії функціонуванню систем. За­значені правопорушення завдають щорічних збитків, на­приклад страховим компаніям, у розмірі 5 млрд франків.

Франція володіє повним юридичним арсеналом для бо­ротьби з такою категорією злочинності. У 1994 р. було сформовано Бригаду поліції з компетентного персоналу, яка спеціалізується у виявленні та розслідуванні комп'ю­терних злочинів при тісному співробітництві зі службами безпеки та цивільними (громадськими) організаціями.

З 1 березня 1994 р. було введено в дію нову редакцію Кримінального кодексу, який докорінно змінив внутрішні закони про комп'ютерну злочинність.

До Кримінального кодексу було внесено статті з санкція­ми проти правопорушень, пов'язаних з обробкою інфор­мації та зі злочинами стосовно фальсифікації даних.

Інформаційне законодавство Іспанії

Провідне місце в інформаційному законодавстві Іспанії посідає Державний Закон № 5/92 від 2 жовтня 1992 p., який регулює процеси персональної автоматизованої оброб­ки даних і передбачає утворення органу захисту даних для контролю за виконанням цих норм.

Щодо боротьби з кіберзлочинністю в Іспанії правовою док­триною визначено зміст категорії "комп'ютерний злочин":

1. дії, які спрямовані на знищення або стирання програм
   чи їхніх складових, заміну, знищення накопиченої інфор­
   мації, необгрунтоване використання комп'ютера (ЕОМ);

2. дії проти держави, національної безпеки, найближ­
   чого оточення, майна тощо.

Єдиний закон, який передбачає покарання за комп'ю­терні злочини, — Кримінальний кодекс Іспанії. Диспозиції статей КК сформульовано відповідно до норм Державного Закону № 5/92 від 2 жовтня 1992 p., який регулює проце­си персональної автоматизованої обробки даних і передба­чає утворення органу захисту даних для контролю за ви­конанням цих норм.

Розслідування комп'ютерних злочинів покладено на судову поліцію.

Інформаційне законодавство Швеції

Перші спеціальні закони щодо боротьби з комп'ютер­ною злочинністю було прийнято у Швеції в 1973 р.

Шведське законодавство поділяє сферу комп'ютерної злочинності на 4 категорії злочинів:

A. Протиправне використання ЕОМ, комп'ютерних про­
грам та банків даних як інструмента для вчинення зло­
чинів.

B. Зруйнування інформації, комп'ютерних програм та
комп'ютерів зі злочинними намірами.

C. Протизаконне копіювання, підробка або заміна да­
них чи комп'ютерного програмного забезпечення.

D. Несанкціоноване втручання та використання комп'ю­
терних систем і мереж.

У період з 1 серпня 1991 р. до ЗО липня 1993 р. поліція Швеції розслідувала злочинів: категорії А — 60; категорії В — 2; категорії С — 8; категорії D — 43.

У Швеції як комп'ютерне шпигунство розглядається зміст ч. 8 ст. 4, КК — "Порушення поштової та телекомуні­каційної таємниці", ч. 9 ст. 4, КК — "Вторгнення до захи­щених банків даних", ч. 9а ст. 4, КК — "Підслуховуван­ня", частина 21 Закону про інформацію.

7.3.3. Інформаційне законодавство Австралії

Перші законодавчі акти у сфері інформаційних право­відносин в Австралії було прийнято в 1979 р.

До Законодавчого Акта від 1914 р. "Про злочинність у Федерації" в 1989 р. було введено спеціальний розділ VIA. Ст. 76А—76F цього розділу регламентують склади злочинів проти комп'ютерної мережі та комп'ютерних засобів Фе­дерації, комерційних організацій, компаній, банків, фірм, приватних осіб, яким згідно з Актом про телекомунікації (1991 р.) та ліцензій дозволено користуватися системами та комп'ютерними мережами.

Ст. 76А визначає перелік термінів, які використовують­ся при розгляді комп'ютерних злочинів.

Сектор комп'ютерних злочинів (CCS) Австралійської федеральної поліції (AFP), організований у 1989 p., вико­нує дві функції. Перша — збирання розвідувальної (опера-тивно-розшукової) інформації про спеціальні комп'ютерні злочини та розслідування їх. Друга — забезпечення техніч­ної підтримки інших підрозділів щодо дослідження комп'ю­терних засобів, які пов'язані зі злочинами або допомогли у вчиненні їх.

Згідно з чинним законодавством Австралії комп'ютерні злочини поділяють на три загальні види:

1. специфічні комп'ютерні злочини;

2. злочини, пов'язані з комп'ютером;

3. злочини, вчинені за допомогою комп'ютерів.

Специфічні комп'ютерні злочини охоплюють право­порушення, в яких комп'ютерна система є об'єктом злочинного посягання. Приклад цього виду злочинів — протизаконний доступ до комп'ютерної системи.

До злочинів, пов'язаних з комп'ютерами, належать правопорушення, в яких комп'ютер виступає в ролі предмета або інструмента включення правопорушен­ня. Одним з прикладів цієї категорії злочинів є крадіжка грошей із банку із використанням комп'ютера як інстру­мента вчинення злочину.

Третій вид злочинів — правопорушення, в яких інфор­маційна технологія використовується як допоміжна у вчиненні їх. Наприклад, використання синдикатами, які займаються розповсюдженням наркотиків, спеціальних комп'ютерів або комунікаційних засобів для безпечного зв'язку між собою.

Законодавство Австралії охоплює чотири категорії ком­п'ютерних злочинів:

Перша категорія — злочини, пов'язані з несанкціоно­ваним доступом до банків даних державних та недержав­них комп'ютерних мереж особами, які не мають доступу до ЕОМ (ч. la, lb ст. 76В), або особами, які мають доступ до ЕОМ (ч. 1ст. 76D). Максимальне покарання — б місяців ув'язнення.

Друга — несанкціоноване втручання до банків даних державних та недержавних комп'ютерних мереж з метою обману (підлогу) даних особами, які не мають доступу до ЕОМ (ч. 2а ст. 76В), або особами, які мають доступ до ЕОМ (ч. 2а ст. 76D). Покарання — до 2 років ув'язнення.

Третя — несанкціоноване втручання до захищених банків даних державних та недержавних комп'ютерних мереж, які вміщують інформацію стосовно:

• безпеки, оборони та міжнародних відносин Австралії;

• перевірки та ідентифікації конфіденційних джерел
  інформації служб безпеки та поліції;

• захисту населення;

• особистих справ кожної людини;

• торгових та комерційних таємниць;

• записів фінансових організацій,

з метою одержання, вивчення та використання інформації (комп'ютерне шпигунство) особами, які не мають доступу до ЕОМ (ч. 2Ь, За, Зо, Зс ст. 76В), або особами, які мають доступ до ЕОМ (ч. 2Ь, За, ЗЬ, Зс ст. 76D). Покарання — до 2 років ув'язнення.

Четверта категорія визначає два типи злочинів, пов'я­заних:

• з протиправним втручанням до банків даних держав­
  них та недержавних комп'ютерних мереж з метою несанк­
  ціонованого руйнування, стирання, заміни або доповнен­
  ня даних (комп'ютерне шахрайство) особами, які не мають
  доступу до ЕОМ (ст. 76С, а, Ь, с), або особами, які мають
  доступ до ЕОМ (ст. 76Е, а, Ь);

• протиправним втручанням до державних та недержав­
  них комп'ютерних мереж та систем ЕОМ з метою блоку­
  вання роботи їх (комп'ютерний саботаж) особами, які не
  мають доступу до ЕОМ (ст. 76С, d), або особами, які мають
  доступ до ЕОМ (ст. 76Е, с).

Покарання — до 10 років позбавлення волі.

7.3.4. Інформаційне законодавство Росії

Досить активно розвивається інформаційне законодав­ство в Російській Федерації. Сьогодні воно налічує близь­ко 500 нормативно-правових актів. У його складі можна назвати такі нормативні акти:

• Закон Російської Федерації 1993 р. "Про інформацію,
  інформатизацію та захист інформації";

• Закон Російської Федерації від 5 червня 1996 р. "Про
  участь у міжнародному інформаційному обміні";

• Закон Російської Федерації від 19 лютого 1993 р. "Про
  федеральні органи урядового зв'язку та інформації";

• Закон Російської Федерації від 9 липня 1993 р. "Про
  авторське право і суміжні права";

• Закон Російської Федерації від 23 вересня "Про пра­
  вову охорону програм для електронних обчислювальних
  машин і баз даних";

• Закон Російської Федерації від 20 лютого 1995 р. "Про
  інформацію, інформатизацію і захист інформації" тощо.

Кримінальний кодекс Російської Федерації (прийнятий Державною думою 24 травня 1996 р.) містить низку статей, які визначають кримінальну відповідальність за злочини, предметом яких є інформація.

У Главі 19 "Злочини проти Конституційних прав і сво­бод людини і громадянина" визначено такі види злочинів та відповідальність за них.

Стаття 146. Порушення авторських і суміжних прав

1. Незаконне використання об'єктів авторського права
або суміжних прав, а також присвоєння авторства, якщо
ці діяння заподіяли великий збиток, —

караються штрафом у розмірі від двохсот до чотирьох­сот мінімальних розмірів оплати праці або в розмірі заро­бітної плати чи іншого прибутку засудженого за період від двох до чотирьох місяців, або обов'язковими роботами на строк від ста вісімдесяти до двохсот сорока годин, або по­збавленням волі на строк до двох років.

2. Ті ж діяння, вчинені неодноразово або групою осіб за
попередньою змовою або організованою групою, —

караються штрафом у розмірі від чотирьохсот до вось­мисот мінімальних розмірів оплати праці або в розмірі за­робітної плати чи іншого прибутку засудженого за період від чотирьох до восьми місяців, або арештом на строк від чотирьох до шести місяців, або позбавленням волі на строк до п'яти років.

Стаття 147. Порушення винахідницьких і патентних прав

1. Незаконне використання винаходу, корисної моделі
або промислового зразка, розголошення без згоди автора
або заявника сутності винаходу, корисної моделі або про­
мислового зразка до офіційної публікації відомостей про
неї, присвоєння авторства або примушення до співавтор­
ства, якщо ці діяння заподіяли великий збиток, —

караються штрафом у розмірі від двохсот до чотирьох­сот мінімальних розмірів оплати праці або в розмірі заро­бітної плати чи іншого прибутку засудженого за період від двох до чотирьох місяців, або обов'язковими роботами на строк від ста вісімдесяти до двохсот сорока годин, або поз­бавленням волі на строк до двох років.

2. Ті ж діяння, вчинені неодноразово або групою осіб за
попередньою змовою або організованою групою, —

караються штрафом у розмірі від чотирьохсот до вось­мисот мінімальних розмірів оплати праці або в розмірі за­робітної плати чи іншого прибутку засудженого за період від чотирьох до восьми місяців, або арештом на строк від чотирьох до шести місяців, або позбавленням волі на строк до п'яти років.

Розділ VIII визначає злочини у сфері економіки. У Гла­ві 21 визначаються злочини проти власності.

Стаття 164. Розкрадання предметів, що мають особ­ливу цінність

1. Розкрадання предметів або документів, що мають
особливу історичну, наукову, художню або культурну
цінність, незалежно від засобу розкрадання, —

карається позбавленням волі на строк від шести до де­сяти років із конфіскацією майна чи без такої.

2. Те ж діяння:

а) вчинене групою осіб за попередньою змовою або орга­
нізованою групою;

б) вчинене неодноразово;

в) знищення, що спричинило, псування або руйнування
предметів або документів, зазначених у частині першій цієї
статті, —

карається позбавленням волі на строк від восьми до п'ят­надцяти років із конфіскацією майна.

У Главі 22, що має назву "Злочини в сфері економічної

діяльності", містяться статті такого змісту.

Стаття 187. Виготовлення або збут підроблених кре­дитних або розрахункових карт та інших платіжних документів

1. Виготовлення з метою збуту або збут підроблених кре­
дитних або розрахункових карт, а також інших платіжних
документів, що не є цінними паперами, —

караються позбавленням волі на строк від двох до шести років зі штрафом у розмірі від п'ятисот до семисот мінімаль­них розмірів оплати праці чи в розмірі заробітної плати або іншого прибутку засудженого за період від п'яти до семи місяців.

2. Ті ж діяння, вчинені неодноразово або організованою
групою, —

караються позбавленням волі на строк від чотирьох до семи років із конфіскацією майна.

У КК Російської Федерації є Глава 28, яка визначає зло­чини у сфері комп'ютерної інформації.

Стаття 272. Неправомірний доступ до комп'ютерної інформації

1. Неправомірний доступ до комп'ютерної інформації,
що охороняється законом, тобто інформації на машинно­
му носії, в електронно-обчислювальній машині (ЕОМ), сис­
темі ЕОМ або мережі їх, якщо це діяння спричинило зни­
щення, блокування, модифікацію або копіювання інфор­
мації, порушення роботи ЕОМ, системи ЕОМ або мережі
їх, —

карається штрафом у розмірі від двохсот до п'ятисот мінімальних розмірів оплати праці або в розмірі заробіт­ної плати чи іншого прибутку засудженого за період від двох до п'яти місяців, або виправними роботами на строк від шести місяців до одного року, або позбавленням волі на строк до двох років.

2. Те ж діяння, вчинене групою осіб за попередньою
змовою, або організованою групою, або особою з викорис­
танням свого службового становища, а також особою, що
має доступ до ЕОМ, системи ЕОМ або мережі їх, —

карається штрафом у розмірі від п'ятисот до восьмисот мінімальних розмірів оплати праці або в розмірі заробіт­ної плати чи іншого прибутку засудженого за період від п'яти до восьми місяців, або виправними роботами на строк від одного року до двох років, або арештом на строк від трьох до шести місяців, або позбавленням волі на строк до п'яти років.

Стаття 273. Створення, використання і розповсюджен­ня шкідливих програм для ЕОМ

1. Створення програм для ЕОМ чи внесення змін в існу­
ючі програми, які завідомо призводять до несанкціонова­
ного знищення, блокування, модифікації або копіювання
інформації, порушення роботи ЕОМ, системи ЕОМ, чи ме­
режі їх, а також використання або розповсюдження таких
програм чи машинних носіїв з такими програмами, —

карається позбавленням волі на строк до трьох років зі штрафом у розмірі від двохсот до п'ятисот мінімальних розмірів оплати праці чи в розмірі заробітної плати або іншого доходу засудженого за період від двох до п'яти місяців.

2. Ті ж діяння, які потягли по необережності тяжкі на­
слідки, —

караються позбавленням свободи на строк від трьох до семи років.

Стаття 274. Порушення правил експлуатації ЕОМ, сис­теми ЕОМ чи мережі їх

Порушення правил експлуатації ЕОМ, системи ЕОМ чи мережі їх особою, яка має доступ до ЕОМ, системи ЕОМ чи їх мережі, що потягло знищення, блокування або модифі­кацію інформації, яка охороняється законом, якщо це діян­ня завдало суттєвої шкоди, —

карається позбавленням права займати визначені поса­ди або займатися визначеною діяльність на строк до п'яти років, або обов'язковими роботами на строк від ста вісімде­сяти до двохсот сорока годин, або обмеженням свободи на строк до двох років.

7.3.5. Інформаційне законодавство Казахстану

В особливій частині КК Казахстану, серед статей, при­свячених злочинам у сфері економічної діяльності, містить­ся ст. 227 "Неправомірний доступ до комп'ютерної інфор-

мації, створення, використання і поширення шкідливих програм для ЕОМ". У цій статті визначено види складу злочину.

1. Неправомірний доступ до комп'ютерної інформації,
що охороняється законом, тобто інформації на машинно­
му носії, в електронно-обчислювальній машині (ЕОМ), сис­
темі ЕОМ або мережі їх, якщо це діяння спричинило зни­
щення, блокування, модифікацію або копіювання інфор­
мації, порушення роботи ЕОМ, системи ЕОМ або мережі
їх, —

карається штрафом у розмірі від двохсот до п'ятисот місячних розрахункових показників або в розмірі заробіт­ної плати чи іншого прибутку засудженого за період від двох до п'яти місяців, або притягненням до громадських робіт на строк від ста двадцяти до ста вісімдесяти годин, або виправними роботами на строк до одного року, або по­збавленням волі на той же строк.

2. Те ж діяння, вчинене групою осіб за попередньою змо­
вою, або організованою групою, або особою з використан­
ням свого службового становища, а також особою, що має
доступ до ЕОМ, системи ЕОМ або мережі їх, —

карається штрафом у розмірі від п'ятисот до восьмисот місячних розрахункових показників або в розмірі заробіт­ної плати чи іншого прибутку засудженого за період від п'яти до восьми місяців, або виправними роботами на строк від одного року до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

3. Створення програм для ЕОМ або внесення змін в існу­
ючі програми, що завідомо призводять до несанкціонованого
знищення, блокування, модифікації або копіювання інфор­
мації, порушення роботи ЕОМ, системи ЕОМ або мережі їх,
а також використання або розповсюдження таких програм
або машинних носіїв із такими програмами, —

караються штрафом у розмірі від п'ятисот до однієї ти­сячі місячних розрахункових показників або в розмірі за­робітної плати чи іншого прибутку засудженого за період від п'яти місяців до одного року, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той же строк.

4. Дії, передбачені частиною третьою цієї статті, що спричинили з необережності тяжкі наслідки, —

караються позбавленням волі на строк до п'яти років.

7.3.6. Інформаційне законодавство США

У США, як і в багатьох інших країнах доктрини загаль­ного права (англо-американська система права), на зако­нодавчому рівні інформація визначається як товар, як об'єкт права власності. За цією концепцією несуттєво, на яких матеріальних носіях зберігається інформація як об'єкт правового захисту, а отже, захист ЇЇ здійснюється на загальних підставах, як і матеріальних цінностей. Тоб­то, використовуючи принцип аналогії права на законодав­чому рівні та через судові прецеденти, змінюється зміст складу правопорушень (вводиться нова редакція норми).

Як приклад можна назвати прийнятий у 1987 р. у США Закон "Про захист комп'ютерної інформації". Закон сто­сується програми комп'ютерних даних у Національному бюро стандартів з метою забезпечення захисту даних уря­ду та підготовки осіб, які займаються забезпеченням захи­сту та мають відношення до управління, операцій і вико­ристання Федеральних комп'ютерних систем. За цим за­коном вдосконалення захисту, збереження таємної інфор­мації у Федеральних комп'ютерних системах є в інтересах держави, і остання створює умови для максимального за­хисту таких систем, без обмеження використання тих за­собів захисту, які вже заплановані або які застосовуються. Цим Законом доповнено Закон від 3 березня 1901 p., яким Національному бюро стандартів надано повноваження щодо

розробки шляхів захисту Федеральних комп'ютерних сис­тем, включаючи відповідальність за розробку методів (шляхів) захисту економічної інформації та таємниці у Фе­деральних комп'ютерних системах, а також технічну допо­могу та поради Центрального розвідувального управління. Для застосування методів (шляхів) захисту перегляну­то Розділ 111 (d) Закону від 1949 р. "Про федеральну власність та адміністративну службу".

Окремі положення щодо захисту інформації в комп'ю­терних системах у США було прийнято також іншими нор­мативно-правовими актами:

• 50 Звід законів США 47 с, Закон про атомну енергію
  та умови використання ядерних ресурсів.

• 10 Звід законів США 128 (передача фондів іноземної
  криптографічної підтримки).

• 10 Звід законів США 140а (видатки Міністерства оборо­
  ни на співробітництво розвідки з іноземними управліннями).

• 10 Звід законів США 140b (використання прибутку
  Міністерства оборони для розвідки).

• 28 Звід законів США 539 (видатки ФБР на співробіт­
  ництво розвідки з іноземними управліннями).

• 18 Звід законів США 1028 (дії розвідки щодо Статуту
  про виявлення підробок).

• 18 Звід законів США 1029 (дії розвідки щодо Статуту
  про захист кредитної картки).

• 18 Звід законів США 1030 (дії розвідки щодо Статуту
  про комп'ютерний обмін).

• 18 Звід законів США 1367 (дії розвідки щодо Статуту
  про перешкоди супутниковому зв'язку).

• 18 Звід законів США 1546 (дії розвідки щодо Статуту
  про підробку віз). Інформаційний захист.

• 5 Звід законів США 7342 (захист джерел розвідки та
  методів роботи ЦРУ щодо отримання іноземної інфор­
  мації).

• 22 Звід законів США 2577 (С), Закон про контроль
  озброєння та роззброєння: Розділ 37 (захист джерел розвід­
  ки, методів та осіб, завдяки яким складаються доповіді про
  контроль озброєння до Конгресу).

• 22 Звід законів США 2656 (С), Закон про зв'язок з іно­
  земними країнами 1979 p.: Розділ 503 (захист джерел роз­
  відки, методів та осіб, що займаються науковим / техніч­
  ним розвитком, доповідей до Конгресу).

• 42 Звід законів США 2162, Закон про атомну енергію
  1954 p.: Розділ 14 (роль директора Центрального розвіду­
  вального управління в контролюванні обмежень за дани­
  ми для службового користування відносно програм з атом­
  ної енергії інших країн).

• 50 Звід законів США 783 (b) (про доступ іноземних
  управлінь до таємної інформації).

• 50 Звід законів США, Додаток 2411: Закон про управ­
  ління експортом 1979 p., з доповненнями: Розділ 12 (за­
  хист джерел розвідки, методи та обробку інформації, по­
  в'язаної з експортом спільно з Центральним фінансово-
  контрольним управлінням та Міністерством торгівлі).

Це далеко не повний перелік нормативних актів, що регулюють захист інформації в комп'ютерних системах США. В окремих штатах прийнято також свої норматив­но-правові акти.

У червні 1983 р. Міністерство охорони здоров'я США для Комітету з науки і техніки Конгресу підготувало до­повідь на тему "Комп'ютерні злочини і правопорушення в урядових установах", в якій було виділено 17 основних способів вчинення комп'ютерних злочинів. В основу до­повіді було покладено опитування респондентів про всі

випадки комп ютерних шахраиств і зловживань у період з 1 січня 1978 р. по 31 березня 1982 р.

Респондентами опитування були 12 федеральних уста­нов США, серед яких, зокрема, міністерства оборони, енер­гетики, фінансів, юстиції. З 215 актів опитування 43 було вилучено (вони не містили в собі комп'ютерних правопору­шень), а з інших 172 становили — 69 шахраиств та 103 зло­вживання, виходячи з їхніх визначень, наведених вище. Як видно з викладеного, переважна більшість крадіжок здійснюється шляхом маніпулювання вхідними і вихідни­ми даними, а також за допомогою створення несанкціоно­ваних файлів. У 70 % випадків крадіжок встановлено ви­користання кількох способів одночасно.

До федерального законодавства США щодо комп'ютер­них злочинів у 1994 р. внесено нові поправки, які розши­рюють коло караних діянь і уточнюють термінологію. За­конодавчий Акт про шахрайство та зловживання за допо­могою комп'ютерів, крім зазначених статей про регулю­вання міри винності за несанкціонований доступ до даних, які зберігаються в комп'ютерах федерального уряду, та зло­чинів з використанням ЕОМ, котрі було вчинено більш ніж в одному штаті, розширено у 1994 р. статтею про відпові­дальність за передачу шкідливих кодів (комп'ютерних вірусів). Слово "вірус" рідко використовується в право-творчій практиці. Новий законодавчий акт охоплює несан­кціоновані передачі програм, інформації, кодів і команд, які викликають ушкодження комп'ютера, комп'ютерної системи, мережі, інформації, даних або програм. Ключові зміни в законі — поділ злочинів з використанням комп'ю­терів на два рівні: дії вчинені "з необачним ігноруванням правил", що призвели до пошкоджень, класифікуються як адміністративно карані порушення, а навмисні шкідливі акти (дії) підпадають під певні кримінальні злочини.

Серед головних ознак кримінального законодавства ок­ремих штатів слід назвати насамперед варіювання, адже кримінальні кодекси штатів дуже відмінні між собою.

Так, деякі штати пов'язують кримінальну відпові­дальність із розмірами збитків у грошовому виразі (Юта, Техас, Коннектикут тощо). В інших штатах кримінальна відповідальність настає навіть за відсутності матеріальних збитків, зокрема у випадках несанкціонованого доступу до конфіденційної інформації (Невада, Віргінія, Нью-Йорк), результатів медичного обстеження (Нью-Йорк, Віргінія), даних про трудову діяльність, заробітну плату, надані кре­дити та приватні справи (Віргінія). У штаті Небраска будь-який несанкціонований доступ є злочином.

Покарання за ці злочини також відрізняються у різних штатах. Зокрема, в штаті Джорджія порушення права до­ступу в деяких випадках може спричинити ув'язнення строком до 15 років.

Як ознаку злочину закони деяких штатів передбачають навмисність дій. Однак слід підкреслити, що оскільки на­вмисність злочинного наміру дуже важко довести, то цей пункт може стати суттєвою перешкодою для притягнення до кримінальної відповідальності за комп'ютерні злочини у Каліфорнії, Делаварі, Флориді, Канзасі, Меріленді та Міннесоті.

За законодавством штату Юта одним із найефективніших критеріїв визначення покарання за скоєне правопорушен­ня є розмір заподіяної (чи такої, що могла бути заподіяна) шкоди, адже він дає змогу легко розмежувати випадки настання (використовуючи звичну для нас термінологію) цивільно-правової, адміністративної та кримінальної відпо­відальності. У такому разі введення чіткої кваліфікації діяння залежно від розміру шкоди дасть можливість по­збавитись суб'єктивізму під час призначення покарання.

До речі, саме цей підхід використав законодавець шта­ту Юта. У Кримінальному кодексі штату Юта (далі — ко­декс) окреслено два основні напрямки злочинних дії, що об'єднуються загальним терміном "комп'ютерні злочини".

По-перше, це продаж заборонених телекомунікаційних пристроїв чи їхніх компонент (ст. 76-6-409.8).

ІЗ —4-1260

По-друге, це злочинне використання технічних можли­востей комп'ютера (ст. 76-6-703).

Обидва види злочинів віднесено до другого, особливо не­безпечного, розряду. Законодавець встановив обов'язок гене­рального прокурора, прокурорів штату та округу порушува­ти кримінальну справу у випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак вчинення кримінального право­порушення у сфері застосування комп'ютерної техніки (ст. 76-6-704.1). Таким чином, для цієї групи злочинів перед­бачено обов'язкове державне звинувачення, що свідчить про особливу увагу, яку приділяє законодавець вирішенню цієї проблеми. Оскільки при вчиненні цього виду злочинів най­частіше порушують не тільки кримінальний кодекс, а й певні статути, внутрішні нормативні акти, що тягне за собою дис­циплінарну та фінансову відповідальність, ст. 76-6-704.2 вста­новлено можливість одночасного провадження кримінальної справи цієї групи за будь-яким іншим законом.

Ст. 76-6-409.8 кодексу передбачає кримінальну відпо­відальність за продаж незаконного телекомунікаційного пристрою чи його складових.

Необхідність її введення зумовило насамперед значне (за період з 1986 до 1988 р. — більше ніж у 2,5 раза) зростання кількості кримінальних справ, порушених за обвинувачен­ням в електронному шпигунстві, промисловому шпіонажі, порушенні права особи на так зване privacy — недотор­канність особистого життя. При цьому все частіше знаряд­дям злочинців стають високотехнологічні електронні при­лади. Керування ними, а також обробку та передачу інфор­мації, отриманої незаконним шляхом, звичайно здійснюють за допомогою електронно-обчислювальної техніки. Тому законодавець проводить програму обмеженого застосуван­ня певних електронних систем (до яких належать і деякі телекомунікаційні пристрої) шляхом виведення їх з обігу.

У розділі 4 Закону "Про зловживання комп'ютерами" (Computer Misuse Act of 1990) наведено невичерпний пе-

релік електронних пристроїв та систем, заборонених для використання без отримання спеціального дозволу та ви­лучених з вільного обігу.

Однією з форм забезпечення цієї програми було введен­ня до Кримінального кодексу статті 76-6-409.8. Передба­чене нею правопорушення є злочином із формальним скла­дом, оскільки законодавець, формулюючи кримінально-правову норму, пов'язує момент закінчення злочину з вчи­ненням суспільно небезпечного діяння.

Конкретизуючи поняття телекомунікаційного пристрою, законодавець наводить у диспозиції невичерпний перелік його складових, до яких відносить складові комп'ютера, дані, програмне забезпечення або іншу інформацію чи об­ладнання. Напевно, маються на увазі не будь-які складові комп'ютера чи програми, а лише такі, що забезпечують ви­конання операцій, внаслідок яких ці пристрої було заборо­нено, тобто модулятори та демодулятори електронних сиг­налів (модеми), спеціальні пристрої, розроблені для дешиф­рування інформації, чи програмне забезпечення подібного призначення.

Говорячи про інші дані, законодавець передбачає інфор­мацію, що допоможе в реалізації призначення такого не­законного пристрою (скажімо, код шифру чи частоту ра­діохвилі, на якій ведеться передача конфіденційних даних). Під формулювання "інше обладнання" підпадає будь-яке обладнання, що входить до складу незаконного телекому­нікаційного пристрою чи обслуговує його, але безпосеред­ньо не виконує основної функції такого пристрою (чи ос­новні функції, якщо їх кілька).

Склад цього злочину передбачає наявність загального суб'єкта — будь-якої фізичної осудної особи, яка досягла віку кримінальної відповідальності (16 років).

Кваліфікуючою ознакою, що обтяжує відповідальність, визнається навмисний продаж не менш ніж п'яти заборо-

нених телекомунікаційних пристроїв у шестимісячний період (ч. 2 ст. 76-6-409.8).

Відповідальність за кримінальні правопорушення, що безпосередньо використовують специфічні можливості комп'ютера зі злочинною метою чи спрямовані проти по­рядку роботи комп'ютера або її результатів, передбачено ст. 76-6-703 "Злочинне використання технічних можливо­стей комп'ютера".

Цією статтею введено кримінальну відповідальність за кілька самостійних форм злочинного використання техніч­них можливостей електронно-обчислювальної техніки (EOT), загалом спрямованих проти права на "комп'ютерну власність" у широкому розумінні.

Після внесення багатьох змін до цієї статті, прийнятої ще у 1988 p., порядок викладення злочинів у ній не пов­ністю відповідає логічній вимозі об'єднання в кожній час­тині діянь, спрямованих проти одного об'єкта, адже нові пункти додавались просто в кінець статті, без урахування початкової структури. Тому для полегшення сприйняття спробуємо дещо перегрупувати наведені у статті кримі­нальні делікти таким чином:

• злочини, в яких посягають на комп'ютер як апарат,
  річ матеріального світу;

• кримінальні правопорушення, в яких комп'ютер ви­
  користовується як знаряддя;

• такі, що посягають на комп'ютерну власність у вузь­
  кому розумінні;

• спрямовані проти встановленого порядку функціону­
  вання комп'ютерної системи;

• група "комп'ютерних злочинів", спрямованих проти
  права власника на обмеження та встановлення доступу до
  комп'ютерної системи, а також надання права іншій особі
  отримати певні комп'ютерні послуги.

Коротке тлумачення деяких термінів законодавець на­водить у пунктах 3—5 ст. 76-6-702 "Визначення".

Комп'ютер, згідно з цією статтею, означає будь-який електронний пристрій чи засіб зв'язку, що може обробля­ти дані.

Під терміном комп'ютерна система законодавець ро­зуміє сукупність схожих, підключених чи не підключених один до одного пристроїв програмного забезпечення або іншого схожого комп'ютерного обладнання.

Під комп'ютерною мережею законодавець розуміє з'єднані комунікаційними чи телекомунікаційними лінія­ми комп'ютери або комп'ютери та віддалені термінали. Таким чином, окреслюються всі три можливі варіанти ком­п'ютерних мереж:

• глобальні, типу Інтернету, де комп'ютери з'єднують­
  ся комунікаційними чи телекомунікаційними лініями за
  допомогою модемів;

• локальні (інтернет), де комп'ютери, що можуть пра­
  цювати в автономному режимі, поєднані за допомогою
  спеціальних засобів;

• "сервер-термінали", де комп'ютер-термінал не може
  працювати окремо від сервера, адже частково використо­
  вує його ресурси.

Серед кримінальних правопорушень, в яких комп'ю­тер використовується як знаряддя, зазначається свідомий дозвіл використання будь-якого комп'ютера, комп'ютер­ної мережі, комп'ютерної власності чи комп'ютерної сис­теми, програми, програмного забезпечення для розробки чи виконання будь-якого шахрайства або плану введен­ня в оману чи отримання коштів, власності, послуг або інших цінностей на фальшивих підставах (обіцянках чи заявах).

Законодавець безпосередньо в диспозиціях окремих ста­тей перелічує злочинні діяння, які можуть вчинятися за допомогою комп'ютера, вказуючи шахрайство, введення в оману, незаконне отримання коштів, власності, послуг або інших цінностей.

Злочини, що посягають на комп'ютерну власність у вузь­кому розумінні, можна безпосередньо віднести до "комп'ю­терних злочинів".

Своєрідність та незвичність для нас цього формулюван­ня походить насамперед від вживання законодавцем шта­ту Юта терміна, що не має аналога в українському кримі­нальному законодавстві.

Термін комп'ютерна власність включає електричні імпульси, вироблені за допомогою комп'ютера, дані, інфор­мацію, фінансові документи, програмне забезпечення чи програми у вигляді, що може бути сприйнятий машиною чи людиною, будь-які інші відчутні чи невідчутні елемен­ти, що споріднені з комп'ютерами, комп'ютерними систе­мами та мережами, але не обмежується ними. Таким чи­ном, цей термін охоплює всю інформацію, що вводиться, обробляється комп'ютером та результати цієї діяльності.

Коло предметів дуже широке — "відчутні та невідчутні елементи, споріднені а комп'ютерами, комп'ютерними сис­темами та мережами", охоплюючи майже все, що можна назвати інформацією в будь-якому вигляді.

Термін "електричні імпульси, вироблені за допомогою комп'ютера" дав змогу включити до переліку об'єктів кри­мінально-правової охорони інформацію, що передається комп'ютерною мережею будь-якого типу, та дані, які ком­п'ютер приймає чи передає спеціальним пристроям (на­приклад, при застосуванні його для обробки результатів, що йому передають спеціальні прибори).

Під програмним забезпеченням чи програмою зако­нодавець розуміє серію інструкцій чи формулювань у формі, що сприймається комп'ютером, які впливають на його ро-

боту чи дозволяють функціонувати комп'ютерній сис­темі з передбаченим для досягнення результатом. Воно включає системне та прикладне програмне забезпечення та його копії, але не обмежується ними. Зауваження щодо виду або способу, в який зберігається ця інформація ("у вигляді, що може бути сприйнятий машиною чи люди­ною"), здається дуже важливим, тому що прямо включає як дані, що містяться на магнітному чи оптичному носії, так і їхні надруковані варіанти у знаковій системі. Для запобігання внесенню частих поправок до статті зако­нодавець прямо вказав на невичерпність цього переліку ("але не обмежується ними").

Наступним, суто "комп'ютерним", злочином є кримі­нальні правопорушення, спрямовані проти встановленого порядку функціонування комп'ютерної системи. Під ними маються на увазі випадки, коли людина неправомірно, навмисно чи усвідомлюючи неправомірність свого діяння, перешкоджає виконанню чи перериває операції, що вико­нує комп'ютер.

Перешкоди можуть створюватись як шляхом активних дій (запуск програми чи подання команд, що перешкоджа­тимуть виконанню такої операції), так і шляхом бездіяль­ності (незапуск певних програм, неподання команд чи не-підключення пристроїв, необхідних для нормального ви­конання операції).

Окрему групу "комп'ютерних злочинів", передбачених Кримінальним кодексом штату Юта, становлять злочини, спрямовані проти права власника на обмеження та встанов­лення доступу до комп'ютерної системи, а також надання права іншій особі отримати певні комп'ютерні послуги.

Коротке тлумачення понять доступу та комп'ютерної послуги містить ст. 76-6-702. Згідно з нею "доступ" озна­чає пряме чи побічне використання, спробу використання чи інформування, пов'язане зі введенням / виведенням, або

використання іншим способом будь-яких можливостей комп'ютера, комп'ютерної системи, мережі чи будь-яких засобів зв'язку між ними.

Під "комп'ютерними послугами" розуміють доступ до інформації, що її містить комп'ютер, а також обробку і зберігання даних.

На відміну від доступу створення перешкод може вияв­лятись у бездіяльності, а саме в незабезпеченні певних умов для отримання комп'ютерних послуг. Такими умовами можуть бути подання команд, завантаження та налашту­вання програмного забезпечення, активація (у тому числі за допомогою програмного забезпечення) приладів.

7.4. ВИСНОВКИ

Як узагальнення зазначимо, що у світовій практиці нор-мотворчої діяльності поширені різні погляди на проблему захисту інформації в автоматизованих системах. Напри­клад, у деяких країнах форма вираження інформації не має суттєвого значення для кваліфікації правопорушень. Ска­жімо, крадіжка інформації у вигляді комп'ютерних про­грам не відрізняється від крадіжки інформації на паперо­вих носіях. Для правового захисту їх застосовують норми національного авторського права. Правові норми захисту інформації в цих країнах забезпечуються також у межах комплексного міжгалузевого інституту права — права влас­ності, його складової — права інтелектуальної власності чи в рамках правового інституту боротьби з недобросовіс­ною конкуренцією.

Враховуючи умови сьогодення (зокрема те, що основою певної підприємницької діяльності є продаж комп'ютер­них програм, а крадіжки їх набули масового поширення), виникає потреба виокремити в окрему інституцію публіч­ного права захист нових форм інформаційних відносин — відносин в умовах інформатизації.

У цьому аспекті можна виділити такі напрямки щодо вдосконалення публічно-правового регулювання інформа­ційних правовідносин та захисту їх:

А. Розширення змісту законодавства на базі положень авторського права як на національному, так і на міжна­родному рівнях.

Б. Формування нових комплексних (автономних) міжга­лузевих інституцій на зразок інформаційного права, пра­вового регулювання захисту інформації в автоматизованих (комп'ютерних) системах, зокрема так званого комп'ютер­ного права тощо.

В. Комплексне застосування різних правових доктрин.

У сучасній літературі поширені різні погляди в питан­нях виділення та класифікації комп'ютерних злочинів.

Також можна зробити такі висновки:

1. Ефективна боротьба зі злочинами в цій сфері припус­
   кає оптимальне поєднання репресивних та профілактич­
   них заходів.

2. Одним з основних напрямків підвищення результа­
   тивності боротьби є удосконалення відповідних законодав­
   чих актів, тобто створення правової основи для дієвого
   припинення і кримінального переслідування злочинів у
   сферах використання автоматизованих електронно-обчис­
   лювальних систем.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА ДО РОЗДІЛУ 7

Міжнародні нормативно-правові акти

1. Статут ООН.

2. Загальна декларація прав людини (ООН).

3. Європейська конвенція про захист прав людини і
   основних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.)

4. Паризька конвенція про охорону промислової власності.
   (Париж, 20 березня 1883 p., станом на 14 липня 1967 p.).

5. Мадридська угода про припинення недостовірних або
   таких, що вводять в оману, вказівок походження на това­
   рах (Мадридська угода про санкції за недостовірні і непра­
   вильні зазначення походження виробів) (Мадрид, 14 квітня
   1891 p., переглянута у Вашингтоні 2 червня 1911 р., в Гаазі
   6 листопада 1925 р., в Лондоні 2 червня 1934 р., в Лісабоні
   31 жовтня 1958 p.).

6. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків
   (Мадрид, 14 квітня 1891 p., переглянута у Брюсселі 14 груд­
   ня 1990 р., у Вашингтоні 2 червня 1911 р., в Гаазі 6 листо­
   пада 1925 р., в Лондоні 2 червня 1934 р., в Ніцці 15 червня
   1957 р., в Стокгольмі 14 липня 1967 р.

7. Міжнародна конвенція про використання радіомов­
   лення на користь світу (від 23 вересня 1936 p.).

8. Конвенція Ради Європи "Про захист прав і основних
   свобод людини та громадянина" (Рим, 1950 p.), Протоколи
   1, 2, 4, 7, 14 до Конвенції. Ратифікована Законом України
   від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР.

9. Всесвітня конвенція про авторське право (від 6 верес­
   ня 1952 р.).

10. Європейська конвенція про формальні вимоги до за­
    явки на патент (від 11 грудня 1953 p.).

11. Європейська культурна конвенція (від 19 грудня 1954 p.).

12. Європейська конвенція про Міжнародну патентну кла­
    сифікацію (від 19 грудня 1954 p.).

13. Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів
    і послуг для реєстрації знаків (Ніцца, 15 червня 1957 p.,
    переглянута у Стокгольмі 14 липня 1967 р. і в Женеві
    13 травня 1977 р.).

14. Лісабонська угода про охорону найменування місць
    походження та їх міжнародну реєстрацію (Лісабонська уго­
    да про захист вказівок місця походження виробів та їх
    міжнародна реєстрація) (Лісабон, 31 жовтня 1958 p., пере­
    глянута у Стокгольмі 14 липня 1967 p.).

15. Конвенція про обмін офіційними виданнями і урядо­
    вими документами між державами (від 3 грудня 1958 p.).

16. Конвенція про міжнародний обмін виданнями (від
    5 грудня 1958 p.).

17. Гаазька угода про депонування промислових зразків
    (Гаазька угода по міжнародному депонуванню промисло­
    вих зразків) (переглянута 28 листопада 1960 р.) // Міжна­
    родні угоди про охорону промислової власності. — М., 1968.

18. Конвенція про боротьбу з дискримінацією у галузі
    освіти (від 15 грудня 1960 p.).

19. Конвенція, яка скасовує вимогу легалізації інозем­
    них офіційних документів (від 5 жовтня 1961 p.).

20. Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців,
    створювачів фонограм і організацій ефірного мовлення
    (Міжнародна конвенція про охорону інтересів артистів-
    виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення.
    Римська конвенція) (Рим, 26 жовтня 1961 р.) // Бюле­
    тень по авторському праву. — 1992. — Т. XXV. — № 1. —
    С 33.

21. Міжнародна Конвенція про охорону нових сортів рос­
    лин (від 2 грудня 1961 p.).

22. Конвенція про заснування Всесвітньої організації
    інтелектуальної власності (Конвенція, що засновує Все­
    світню організацію інтелектуальної власності) (від 14 черв­
    ня 1967 р.) // Офіційна публікація ВОІВ № 250 (R). —
    Женева, 1995.

23. Стокгольмський акт, додатковий до Мадридської
    угоди про санкції за недостовірне і неправильне зазначен­
    ня походження виробів (14 червня 1967 р.)

24. Європейська конвенція про інформацію відносно іно­
    земного законодавства (Європейська конвенція про інформа­
    цію щодо іноземного законодавства) (від 7 червня 1968 p.).

25. Локартська угода про Міжнародну класифікацію
    промислових зразків (Локартська угода, що встановлює
    міжнародну класифікацію промислових зразків) (Локарта,
    8 жовтня 1968 р.).

26. Європейська конвенція про охорону археологічної
    спадщини (від 6 травня 1969 p.).

27. Міжнародна угода про патентну кооперацію (РСР)
    

(Вашингтон, 19 червня 1970 р.) // Сборник действующих
договоров, соглашений и конвенций, заключенных с ино­
странными государствами. — М., 1980. — Вып. XXXIV. —
С. 55.

1. Страсбурзька угода про Міжнародну патентну кла­
   сифікацію (Страсбург, 24 березня 1971 p.).

2. Бернська конвенція про охорону літературних та
   художніх творів (Паризький акт, ВОІВ, 24 липня 1971 р.) //
   Звід нормативних актів ЮНЕСКО. — М., 1993. — С 500.

3. Паризький акт від 24 липня 1971 р. до Бернської
   конвенції про охорону літературних та художніх творів (від
   24 липня 1971 p.).

4. Додатковий розділ Бернської конвенції про охорону
   літературних та художніх творів (Паризький акт, ВОІВ,
   24 липня 1971 р.) (Спеціальні положення відносно країн,
   що розвиваються).

5. Всесвітня конвенція про авторське право (від 24 лип­
   ня 1971 p., переглянута у Парижі 24 липня 1971 p.).

6. Конвенція про охорону інтересів виробників фоно­
   грам від незаконного відтворення їх фонограм (Женевська
   конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від
   незаконного відтворення їх фонограм, Конвенція з фоно-

грам) (Женева, 29 жовтня 1971 р.) // Бюлетень міжнарод­них договорів. — 1999. — № 8 — Серпень.

34. Конвенція про розповсюдження сигналів, що несуть
    програми і передаються через супу.тники / (Брюссельська
    конвенція про розповсюдження програм, що несуть сигна­
    ли, які передаються через супутники, Конвенція про су­
    путники) (Брюссель, 21 травня 1974 p.).

35. Міжнародна конвенція про визнання навчальних кур­
    сів, дипломів про вищу освіту та вчених ступенів в араб­
    ських та європейських державах басейну Середземного
    моря (від 17 грудня 1976 p.).

36. Конвенція про міжнародну організацію морського су-
    путникового зв'язку (ШМАРСАТ) (від 3 вересня 1976 p.).

37. Будапештський договір про міжнародне визнання де­
    понування мікроорганізмів для цілей патентної процеду­
    ри (Будапешт, 28 квітня 1977 р.) // Офіційна публікація
    ВОІВ № 227 (R).

38. Додатковий протокол до Європейської конвенції про
    інформацію щодо іноземного законодавства (від 15 берез­
    ня 1978 р.).

39. Багатостороння конвенція про уникнення подвійно­
    го оподаткування виплат авторської винагороди (від 13 груд­
    ня 1979 р.).

40. Конвенція про визнання навчальних курсів, дипло­
    мів про вищу освіту та вчених ступенів у державах регіону
    Європи (від 21 грудня 1979 p.).

41. Організація економічного співробітництва і розвит­
    ку: Рекомендації стосовно Керівних принципів, що регу­
    люють захист приватності і транскордонні потоки персо­
    нальних даних (від 23 вересня 1980 p.).

42. Додаток до рекомендації Ради від 23 вересня 1980 р.
    Керівних принципів, що регулюють захист приватності і
    транскордонні потоки персональних даних.

43. Найробська угода про охорону олімпійської симво­
    ліки (Найробі, 26 вересня 1981 р.) // Офіційна публікація
    ВОІВ № 297.

44. Конвенції № 108 Ради Європи "Про захист осіб у зв'яз­
    ку з автоматизованою обробкою персональних даних" (від
    28 січня 1981 p.).

45. Регіональна конвенція про визнання навчальних кур­
    сів, дипломів про вищу освіту та вчених ступенів у держа­
    вах Азії та Тихого океану (від 16 грудня 1983 p.).

46. Міжнародна конвенція про гармонізовану систему
    опису та кодування товарів (від 14 червня 1983 p.).

47. Віденська конвенція про правонаступництво держав
    у відношенні державної власності, державних архівів та
    державних боргів (від 8 квітня 1983 p.).

48. Конвенція про статистику праці (від 25 червня 1985 p.).

49. Конвенція про охорону архітектурної спадщини Єв­
    ропи (від 3 жовтня 1985 p.).

50. Конвенція про оперативне сповіщення про ядерні ава­
    рії (від 26 вересня 1986 p.).

51. Конвенція про умови реєстрації суден (від 7 лютого
    1986 р.).

52. Вашингтонський договір про інтелектуальну власність
    відносно інтегральних мікросхем (Вашингтон, 26 травня
    1989 р.).

53. Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реє­
    страцію знаків (Мадридський протокол) (Мадрид, 28 черв­
    ня 1989 р.).

54. Конвенція про технічну та професійну освіту (від
    10 листопада 1989 p.).

55. Четвертий додатковий протокол до Статуту Все­
    світнього поштового союзу (від 14 грудня 1989 p.).

56. Чорноморська конвенція про співробітництво в галузі
    культури, освіти, науки та інформації (від 6 березня 1993 p.).

57. Конвенція про охорону всесвітнього культурного та
    природного надбання (від 16 листопада 1972 p.).

58. Міжнародна конвенція електрозв'язку (від 6 листо­
    пада 1982 p.).

59. Конвенція Міжнародного союзу електрозв'язку (від
    22 грудня 1992 p.).

60. Концепція автоматизованої системи інформаційно­
    го обміну між державами — учасницями Співдружності
    Незалежних Держав (затверджена рішенням Координацій­
    но-консультативного комітету СНД 1 березня 1994 p.).

61. Постанова Міжпарламентської асамблеї СНД "Про
    формування в межах Співдружності Незалежних Держав
    міждержавної системи правової інформації" (від 18 берез­
    ня 1994 р.).

62. Міжнародна угода про закони по товарних знаках
    (TLT) (Женева, 27 жовтня 1994 р.) // Офіційна публікація
    ВОІВ № 225 (R). — Женева, 1994.

63. Постанова Ради Міжпарламентської асамблеї дер­
    жав — учасниць Співдружності Незалежних Держав "Про
    затвердження Міждержавної підсистеми обміну правовою
    інформацією" (від 28 жовтня 1994 p.).

64. Концепція створення спільного науково-технологіч­
    ного простору держав — учасниць Співдружності Незалеж­
    них Держав (прийнята на засіданні Президії Міждержав­
    ного економічного комітету Економічного союзу в м. Моск­
    ва, 22 вересня 1995 p.).

65. Угода з торгових аспектів прав інтелектуальної влас­
    ності (Угода ТРІПС).

66. Директива 95/46/СЕ Європейського парламенту і
    Ради від 24 жовтня 1995 р. "Про захист фізичних осіб сто­
    совно автоматизованої обробки персональних даних та без­
    перешкодного руху цих даних".

67. Рекомендації Європейського Союзу про ENFOPOL
    про законний моніторинг електронних мереж (1995 p.).

68. Угода Всесвітньої організації інтелектуальної влас­
    ності з авторського права (ДАП) (прийнята Дипломатичною
    конференцією 20 грудня 1996 p.; досі не набрала чинності).

69. Резолюція 51/162 від 19 грудня 1996 р. "Про типо­
    вий закон з електронної торгівлі", рекомендований Комі­
    сією ООН по праву міжнародної торгівлі на 29-й сесії Гене­
    ральної Асамблеї".

70. Проект Конвенції про кібернетичну злочинність.
    Рекомендації Ради Європи. R (89) і R (95) 13.

71. Угода Всесвітньої організації інтелектуальної влас­
    ності з виконання і фонограм (ДІФ). (Прийнята Диплома­
    тичною конференцією 1996 p.; досі не набрала чинності) //
    Офіційна публікація ВОІВ № 227 (R). — Женева, 1997.

72. Концепція створення Геоінформаційної системи
    Співдружності Незалежних Держав (ГІС СНД) (прийнята
    на засіданні Президії Міждержавного економічного комі­
    тету Економічного союзу 6 березня 1998 p.).

73. Концепція формування інформаційного простору
    Співдружності Незалежних Держав (Затверджена Радою
    Голів урядів Співдружності Незалежних Держав 18 жовт­
    ня 1998 р.

74. Концепція інформаційної безпеки держав — учас­
    ниць Співдружності Незалежних Держав у військовій сфері
    (затверджена Радою Голів урядів СНД 4 червня 1999 p.).

75. Женевський акт Гаазької угоди про міжнародне де­
    понування промислових зразків (від 2 липня 1999 р.) //
    Офіційна публікація ВОІВ № 229.

76. Поправки до Конвенції Ради Європи "Про захист осіб
    стосовно Автоматизованої обробки персональних даних, що
    дозволяє приєднатися Європейським Співтовариствам" (від
    20 січня 1981 р.) (ухвалені Комітетом Міністрів у Страс­
    бурзі 15 червня 1999 p.).

77. Директива 1999/93/ЕС Європейського парламенту
    та Ради "Про правові основи Співтовариства з використан­
    ня електронних підписів" (13 грудня 1999 р.)," (Про осно­
    ви законодавства Співтовариства щодо електронних під­
    писів).

78. Закон Європейського парламенту "Про електронну
    комерцію" (травень 2000 p.).

79. Директива 2000/46/ЕС Європейського парламенту
    "Про діяльність у сфері електронних грошей і нагляд над
    здійсненням її впровадження, інші нормативні документи".

14 — 4-1260

80. Міжнародна угода про патентне право (PLT) (прий­
    нята Дипломатичною конференцією 1 червня 2000 р.) //
    Публікація ВОІВ № PT/DC/47 (R).

81. Коммюнике совещания "Группы восьми на Окина­
    ве" 2000 г. // Международное право. — 2000. — № 3.

82. Окинавская Хартия глобального информациологи-
    ческого сообщества. Принята "группой восьми" 22 июля
    2000 г. на Окинаве.

83. Декларация тысячелетия ООН // Международное
    право. — 2000. — № 3.

84. Доктрина информациологического развития челове­
    чества в XXI веке (Одобрена и принята на Всемирном ин-
    формациологическом форуме (ВИФ-2000), Москва 24 ноя­
    бря 2000 г. под эгидой ООН и Всемирного информациоло­
    гического парламента) // Международное право. — 2001. —
    Спецвыпуск. — Июнь — С. 400—424.

85. Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи
    № R (81)1 про автоматизовані бази медичних даних.

86. Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи
    № R (83)10 про наукові дослідження і статистику.

87. Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи
    № R (85)20 про прямий маркетинг.

88. Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи
    № R(86)l про соціальну безпеку.

89. Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи
    № R(87)15 про поліцію.

90. Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи
    № R(89)2 про працевлаштування.

91. Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи
    № R(90)19 про виплату заробітної плати і пов'язані з цим
    операції.

92. Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи
    № R(99)5 про захист прав людини в Інтернеті.

Закони України

1. Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів
   України та Урядом Російської Федерації про взаємну охо­
   рону секретної інформації" від 15 листопада 2001 р.
   № 2799-Ш.

2. "Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів
   України та Урядом Республіки Узбекистан про взаємний
   захист таємної інформації" від 15 листопада 2001 р.
   № 2800-ІИ.

Постанови Кабінету Міністрів України

1. "Про вступ України в члени Міжнародного центру нау­
   кової та технічної інформації" № 460 від 18 червня 1993 р. //
   Урядовий кур'єр. — 1993. — 19 серпня.

2. "Порядок надання Кабінетом Міністрів України доз­
   волу на використання запатентованого винаходу (корисної
   моделі) чи запатентованого зразка без дозволу власника
   патенту, але з виплатою йому відповідної компенсації"
   № 516 від 29 липня 1994 р.

Науково-практична література

1. Баранов АЛ., Брыжко В.М., Базанов Ю.К. Права че­
   ловека и защита персональных данных. — К.: Госкомитет
   связи и информатизации України, 2000. — 280 с.

2. Богуславский М.М. Международные соглашения в
   области изобретений и товарных знаков. — М., 1964.

3. Доповідь Генерального секретаря Асамблеї тисячоліт­
   тя Організації Об'єднаних Націй (А/54/2000, пункти 150—
   167). "Наведення комп'ютерних мостів".

4. Доповідь Генерального секретаря Організації Об'єдна­
   них Націй про розвиток і міжнародне співробітництво в
   XXI столітті: роль інформаційної технології у контексті
   заснованої на знаннях глобальної економіки (Е/2000/52,
   розділи III—V).

5. МитковА. М. Международная охрана интелектуаль-
   ной собственности. — СПб.; М.; X.; Минск: Питер, 2001. —
   720 с.

6. Підопригора О А., Підопригора О.О. Право інтелекту­
   альної власності України: Навч. посіб. — К.: Юрінком
   Інтер, 1998.

7. Сергеев А.П. Право интелектуальной собственности в
   Российской Федерации: Учебник. — М., 1996.

Розділ 8

ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА ЯК ОБ'ЄКТ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА

8.1. ВСТУП ДО ОСНОВ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

Масове впровадження нових технічних засобів, на ос­нові яких здійснюється інформатизація у всьому світі, ро­бить прозорими державні кордони і формує нові геополі-тичні парадигми у розумінні глобальних соціотехнічних систем. Міжнародна інформаційна сфера стає не тільки однією з важливих сфер співробітництва, а й середовищем конкуренції між окремими особами, державами, міждер­жавними політичними та економічними угруповуваннями. Електронно-комунікаційна інфраструктура, як і інші ін­формаційні ресурси, стає об'єктом міждержавної боротьби за світове лідерство або об'єктом недобросовісної конку­ренції у підприємницькій діяльності чи інших суспільних інформаційних відносин.

Все це зумовлює необхідність формування такого аспек­ту інформаційної культури, як культура інформаційної безпеки, культура організації інформаційної безпеки. За­значений аспект розвитку інформаційної культури набу­ває відображення у такій прикладній науковій дисципліні, як теорія організації (тектологія) інформаційної безпеки.

8.2. ЕЛЕМЕНТИ ФОРМУВАННЯ ОСНОВ ТЕКТОЛОГІЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

Питання культури інформаційної безпеки широко ви­світлюються у спеціальній літературі. Сьогодні критична маса науково-практичних знань щодо розвитку суспільних інформаційних відносин у такому аспекті дає змогу сфор­мувати на теоретичному рівні елементи загальної теорії організації інформаційної безпеки в умовах формування інформаційного суспільства — захисту інформації в авто­матизованих комп'ютерних системах.

Зазначений аспект теорії має зворотний зв'язок з куль­турою практики: формування організаційних підходів, ме­тодів, засобів систем захисту комп'ютеризованих соціаль­них інформаційних систем; формування змісту навчальних дисциплін у навчальних закладах, а також формування комплексу знань фахівців, які спеціалізуються на органі­зації захисту інформації, її безпеки у відповідних соціаль­них структурах (установах, організаціях, підприємствах тощо).

Аналіз наукової думки та емпіричного матеріалу дає змогу визначити такі принципові положення організації захисту інформації в умовах інформатизації у контексті інформаційної безпеки.

1. Культура інформаційної безпеки як наукове явище
   сьогодні формується на рівні міжгалузевого комплексного
   соціоінженерного інституту (наукової дисципліни), який
   утворився на межі поєднання технічних і гуманітарних
   наук: правової інформатики, інформаційного права та тек­
   тології (теорії організації соціальних систем).

2. За природою походження культура інформаційної
   безпеки в умовах інформаційного суспільства має триєди-

ний зміст: організаційний, інженерно-технічний (у тому числі програмно-математичний) та правовий.

3. У перспективі сутність інформаційної безпеки, у тому числі щодо захисту інформації у соціотехнічних системах, буде доповнюватися спеціальними знаннями з інших галу­зей, підгалузей, інституцій технічних та суспільних наук.

З погляду теорії організації і теорії систем, у науковому синтезі їх — теорії організації систем управління — фор­мування цілеспрямованих, керованих систем (у тому числі будь-яких практичних заходів) передбачає визначення еле­ментів системи та осмислення проблематики предметної галузі (її природу) в цілому.

На нашу думку, провідними елементами системи інфор­маційної безпеки, у тому числі щодо захисту інформації в автоматизованих комп'ютерних системах, є такі найваж­ливіші чинники.

Суб'єкти — окремі люди, спільноти їх, різного роду організації, суспільство, держава, інші держави, союзи їх, світове співтовариство.

Об'єкт — правовідносини між суб'єктами (суспільні відносини), які визначаються за певними об'єктивно існую­чими критеріями.

Провідний предмет суспільних правовідносин — інфор­мація в автоматизованих (комп'ютерних) системах (у тому числі електронних телекомунікаціях, зокрема в Інтернеті).

8.2.1. Сутність теорії інформаційної безпеки

Наступне, що потрібно з'ясувати, — сутність теорії інформаційної безпеки щодо захисту інформації в авто­матизованих (комп'ютерних) системах. Відповідно до по­ложень теорії гіперсистем визначимо підсистеми нижчих порядків.

Перш за все — це класифікація суб'єктів суспільних відносин, яку можна розширювати залежно від потреб дослідження предметної галузі. Суб'єктів щодо інформа­ційної безпеки можна поділити на кілька категорій:

• щодо правового статусу регулювання відносин: суб'єк­
  ти регулювання відносин та учасників відносин;

• щодо мети учасників правовідносин: правомірні учас­
  ники та правопорушники тощо.

Класифікація суспільних відносин щодо безпеки інфор­мації має багатоаспектний зміст, який визначається залеж­но від галузей знань. Але все ж їх можна поділити на такі загальні види: соціальні, технічні та соціотехнічні.

Визначальними також є тектологічні (організаційні) критерії: організаційно-управлінські, організаційно-пра­вові та організаційно-технічні (у числі останніх виокрем­люють ще організаційно-технологічні).

У суспільно-правовому змісті правовідносини інформа­ційної безпеки щодо захисту інформації мають сутність організовування нормального (безпечного) функціонуван­ня інформаційних систем, у тому числі тих, технічну ос­нову яких становлять засоби комп'ютерної техніки та ба­зовані на них електронні інформаційні технології (у тому числі технології телекомунікації).

Провідна системна мета правовідносин — захист су­спільних інформаційних відносин від негативних впливів со­ціальних, техногенних та природних (стихійних) впливів.

Важливим аспектом загальних положень інформаційної безпеки щодо захисту інформації в автоматизованих сис­темах є наукове визначення і формулювання принципів її реалізації.

Зазначені принципи повинні мати чітку ієрархічну структуру і критерії. Виходячи з положень природи інфор­маційної безпеки як тектологічного явища, пропонується поділ принципів на такі групи першого порядку: органі-

защино-правові; оргашзацшно-управлшські; організащи-но-технічні.

Залежно від науково-практичних потреб організаційної діяльності (організовування) принципи інформаційної без­пеки можуть поділятися на групи другого та наступних порядків.

8.2.2. Напрямки інформаційної безпеки

Визначальним у проблематиці теорії організації інфор­маційної безпеки є з'ясування її напрямків на засадах ком­плексного підходу щодо методів захисту. Умовно можна визначити такі напрямки організації захисту: правові, управлінські, інженерно-технологічні. У складі останніх як автономні визначаються програмно-математичні (ком­п'ютерні програмні продукти захисту).

Формування будь-якої теорії у методологічному аспекті передбачає визначення методів пізнання предметної галузі та науково обґрунтованого впливу (організовування, управ­ління тощо) на предметну галузь.

Аналіз науково-практичних джерел та іншого емпірич­ного матеріалу дав змогу сформулювати предметний метод ("метод застосування методів", метод — принцип) — ком­плексне застосування управлінських, правових та інженер-но-технічнотехнологічних методів захисту інформації в автоматизованих комп'ютерних системах.

На основі зазначених положень можна зробити висно­вок про наявність потреби формування проблематики окре­мих аспектів (інститутів) загальної теорії і практики інфор­маційної безпеки щодо захисту інформації в автоматизова­них комп'ютерних системах. У зв'язку з цим є можливість виокремлення двох частин теорії: загальної (фундаменталь­них, загальних положень) та особливої частин (відносин щодо окремих напрямків функцій на основі загальних по­ложень).

8.2.3. Інститути тектології інформаційної безпеки

На загальнотеоретичному рівні визначимося в таких клю­чових, особливих проблемах інформаційної безпеки щодо організаційного аспекту захисту інформації в автоматизо­ваних системах:

Першу групу утворюють такі проблемні інститути:

1. проблеми організації доступу до інформації;

2. проблеми організації забезпечення цілісності інфор­
   мації щодо загроз її порушення;

3. проблеми організації комплексного контролю за
   інформаційними ресурсами у відповідному середовищі
   функціонування їх відповідно до матеріальних носіїв інфор­
   мації (людських (соціальних), людино-машинних (люди-
   но-технічних, соціотехнічних) та технологічних);

4. проблеми організації сумісності систем захисту
   інформації в автоматизованих (комп'ютерних) системах з
   іншими системами безпеки відповідної організаційної струк­
   тури;

5. проблеми організації виявлення можливих каналів
   несанкціонованого витоку інформації (фізичних, соціотех­
   нічних, соціальних);

6. проблеми організації блокування (протидії) несанк­
   ціонованого витоку інформації;

7. проблеми організації виявлення, кваліфікації, доку­
   ментування порушення інформаційної безпеки (як стану
   у визначеному просторі, часі і колі осіб);

8. формулювання відповідальності та правове визначен­
   ня санкцій та організація притягнення винних до відпові­
   дальності (дисциплінарної, цивільної, адміністративної,
   кримінальної).

8.2.4. Інформаційна безпека як функція

На базі аналізу накопиченого емпіричного матеріалу пропонується узагальнити на рівні теоретичних засад (ос­нов) організацію захисту інформації в автоматизованих (комп'ютерних) системах як функції. Задля цього органі­зацію захисту інформації в автоматизованих системах умовно поділяють на три види функцій. За основу поділу визначено такий критерій, як середовище, в якому пере­буває інформація: а) соціальне (окрема людина, спільноти людей, держава); б) інженерно-технікологічне (машинне, апаратно-програмне, автоматичне); в) соціотехнічне (лю-дино-машинне).

Кожен названий рівень щодо середовища об'єктивно доповнює і взаємозумовлює інші функції, в основі утворю­ючи триєдину гіперсистему: організація інформаційної безпеки. У цій гіперсистемі визначними є такі напрямки (підрівні), що визначаються на основі інтегративного підхо­ду протилежностей (антиподів) — воздії і протидії.

Організація протидії небажаній для суб'єкта воздії
за допомогою технічних засобів захисту, тобто засоби за­
хисту мають бути адекватними засобам добування (напри­
клад, протидія розвідці (котррозвідка) відповідними тех­
нічними засобами захисту: створення системи просторово­
го зашумлення для приховування інформації у відповід­
ному середовищі (акустичному (звуковому), аудіо (відео),
електромагнітному) чи екранування технічних засобів у
приміщенні).

1. Організація протидії негативному впливу на учас­
   ників інформаційних відносин (наприклад, конкурентів на
   персонал організації з метою отримання інформації (про­
   тидія підкупові персоналу, впровадження представника
   конкурента в організацію для отримання інформації з об-

меженим доступом тощо). Щодо цього та деяких інших факторів можна застосувати принцип, визначений у на­родній мудрості: "Клин клином вибивають".

3. У разі порушення функціонування інформаційної системи — визначення майнових втрат та мінімізація їх

(наприклад, у разі виявлення несанкціонованого доступу до інформації визначення матеріальних і моральних втрат, за необхідності — взаємодія з державними правоохорон­ними та судовими органами щодо притягнення винних до відповідальності відповідно до законодавства).

На названі напрямки організації інформаційної безпе­ки відповідного об'єкта захисту впливають такі визна­чальні фактори:

а) фактор рівня досягнень науково-технічного прогресу
(переважно в галузі розвитку, удосконалення технічних за­
собів);

б) технологічний фактор (в окремих джерелах його ще
називають алгоритмічним фактором, коли техніка може
бути одна, а технології її застосування різні, цей фактор
ще є визначальним для формування методик: як отриман­
ня інформації, так і захисту її);

в) соціальний (людський) фактор.

8.3. АГРЕГОВАНІ МОДЕЛІ ТЕКТОЛОГІЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

Загальний аналіз проблем організовування захисту інформації в автоматизованих комп'ютерних системах дає можливість визначити три агреговані організаційні моделі заходів:

1. організація запобіжних заходів;

2. організація блокування (протидії) реальним загрозам,
   що реалізуються;

3. організація подолання наслідків загроз, які не вдало­
   ся блокувати або запобігти їм.

Важливий елемент організації інформаційної безпеки — захисту інформації — поділ заходів на групи щодо протидії. У теорії і практиці майже однозначно виокремлюють три такі групи: активні засоби захисту (наприклад, розвідка, дезінформація, зашумлення тощо); пасивні засоби захис­ту (наприклад, встановлення екранів несанкціонованому витоку інформації тощо); комплексні засоби захисту (органічне поєднання названих груп).

Ми не будемо докладно їх пояснювати. Звернемо увагу на організаційні заходи при блокуванні (протидії) несанк­ціонованого доступу до автоматизованої інформаційної сис­теми та подоланні наслідків загроз, які не вдалося бло­кувати або запобігти їм. Зазначимо, що ці заходи можуть бути спрямовані: на документування методів несанкціоно­ваних дій щодо доступу до автоматизованої системи для на­ступного дослідження їх; збереження слідів правопорушен­ня; взаємодію (у разі необхідності) з державними право­охоронними органами щодо виявлення та розкриття пра­вопорушення (в тому числі за готування до злочину і за замах на злочин); сприяння притягненню винних до відпо-

відної відповідальності (кримінальної, адміністративної, цивільно-правової, дисциплінарної).

Всі заходи організації інформаційної безпеки, у тому числі в умовах застосування автоматизованих комп'ютер­них систем, базуються на знаннях і використанні певних фізичних явищ, що характеризують відповідні форми по­дання (виразу) інформації. Ці фізичні явища, зокрема ті, що може використати зловмисник, добре відомі.

Завдання організовування інформаційної безпеки щодо захисту інформації в автоматизованих системах визнача­ються за напрямком, протилежним до загроз безпеки. При реалізації заходів захисту інформації важливим аспектом є визначення і перевірка стану безпеки. У теорії і практиці це набуває втілення в категорії "метрологія". За допомо­гою метрологічної діяльності з'ясовують рівень розробки і наявність відповідних засобів, норм і методик, які дають можливість оцінити якість функціонування системи захи­сту інформації, тобто визначити, чи задовольняє чинним нормам система захисту на певний момент часу.

Формалізація норм і методів метрології стану безпеки об'єкта набуває втілення у відповідних нормативних ак­тах. Застосовуючи визначені в них нормативи слід врахо­вувати природну властивість таких нормативів з часом втрачати актуальність. Це пов'язано з тим, що в міру роз­витку науково-технічного прогресу можуть змінюватися норми і методи контролю захищеності інформації у відпо­відному середовищі її існування. Практика свідчить, що, як правило, норми і методи контролю мають тенденцію до удосконалення. Попередні нормативи виступають як орієн­тири, точки опори для формування нових нормативів. Сама назва "норматив" свідчить про те, що є фундаментальні межі можливостей існуючих фізичних приладів метрології на певному етапі пізнання людством законів природи.

У ході організації (в тому числі створення алгоритмів (методик) захисту інформації технічними засобами) завдан-

ня суб'єктів полягає не тільки в удосконаленні існуючих засобів технічного захисту інформації, а й урахуванні мож­ливих новацій. При цьому переважно має реалізовуватися принцип агрегації новацій до наявної системи захисту. Найкраще, коли можна інтегрувати через новації засоби захисту і вилучити із системи захисту застаріле обладнан­ня. Але водночас не слід забувати, що старі засоби захис­ту, які можуть функціонувати автономно в системі захис­ту, не повинні "зніматися з озброєння" бездумно.

Організовуючи захист інформації в автоматизованих системах, слід враховувати, що хоч в основі автоматизова­ної системи є технічний пристрій, який обробляє інформа­цію, але при його використанні так чи інакше присутній людський фактор. При цьому людина виступає в ролі або безпосередньо (як користувач автоматизованої системи), або опосередковано (як розробник системи).

З цього випливає, що на надійність системи захисту ін­формації в автоматизованих комп'ютерних системах впли­вають дві групи взаємопов'язаних факторів: людські (со­ціальні) та інженерно-технологічні.

В аспекті теорії систем організація захисту інформації в автоматизованих системах передбачає обумовлене виок­ремлення внутрішньо- і зовнішньо-системних ознак, які утворюють діалектичну гіперсистему організації рубежів безпеки.

8.4. МЕТОДОЛОГІЧНІ ПОЛОЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

Названі елементи основ теорії організації захисту інфор­мації зумовлюють необхідність формування і розвитку окремих теорій інформаційної безпеки (зокрема її складо­вої — теорії організації захисту інформації в автоматизо­ваних системах) у таких аспектах: організаційному, інже­нерно-технологічному та пов'язаному з ними правовому. Як відомо, інженерно-технологічний аспект поєднує взає­мопов'язані технічний (апаратний) та алгоритмічний (про­грамний) аспекти (саме тому ми вжили раніше категорію "інженерно-технікотехнологічний").

Будь-яка загальна теорія вважається науковою, якщо вона має чітко визначені методи пізнання предметної га­лузі, закономірностей природи (фізики) і суспільства. Та­ким чином, щоб претендувати на статус науковості, загаль­на теорія організації інформаційної безпеки повинна мати визначену множину методів пізнання її предмета й об'єкта.

Враховуючи міжгалузевий характер теорії організації інформаційної безпеки, в ній поєднуються методи пізнан­ня традиційних фундаментальних наук: соціології та фізи­ки. Це зумовлено безпосереднім предметом теорії: люди-но-машинними (соціотехнічними) системами, якими є ав­томатизовані комп'ютерні інформаційні системи.

Звичайно сферою дослідження теорії є практика захисту інформації в автоматизованих (комп'ютерних) системах: її закономірності, принципи, різного рівня проблеми і завдан­ня вирішення їх. Нині проблема і завдання формалізують переважно за допомогою методів евристики: формально-ев­ристичного та інтуїтивно-евристичного. Домінуюче стано­вище серед цих методів мають методи експертних оцінок та оцінки критичної маси інформації, за допомогою яких, зок­рема, оцінюють функціонування систем захисту інформації.

Проте ці методи мають і недоліки: наявність людського фак­тора — суб'єктивізм експерта та потенційне обмеження інформації у формі знань, якими володіє експерт.

Подоланню цих недоліків допомагає когнітологія — наука про знання. Відповідно до положень цієї науки в загальній теорії захисту інформації визначаються як аксіо­ми когнітологічні положення про рівень і відносність ент­ропії (невизначеності) системи пізнання (людини, спільно­ти та ін.) і її вплив на формування теоретичних положень, відносну істинність їх (у часі та колі осіб). Відносність істи­ни визначається кількісними і якісними характеристика­ми множини знань, якими володіє певний суб'єкт відно­син, навичками застосування їх, інтелектуальним потен­ціалом та швидкістю розумових реакцій на відповідні си­туації. Відносність захисту інформації визначається віднос­ністю знань суб'єкта захисту і відносністю загроз захисту, зокрема знань зловмисника.

У контексті визначення об'єктивності експертної оцінки організації захисту інформації, подолання суб'єктивізму, наприклад при визначенні стану інформаційної безпеки об'єк­та, застосовують метод залучення кількох експертів. Але, як справедливо зазначають деякі дослідники, при цьому ви­никає питання, хто може вважатися висококваліфікованим експертом (кваліфікаційні ознаки експерта) і скільки таких експертів потрібно для істинності висновків, подолання су­б'єктивізму (Организация и современные методы защиты информации / Под общ. ред. С.А. Диева, А.Г. Шаваева. — М.: Банковский Деловой Центр, 1998. — С. 36).

8.5. ЛЮДСЬКИЙ ФАКТОР В ОРГАНІЗАЦІЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

Наявність людського фактора має провідне значення в теорії організації захисту інформації. Через цей елемент теорія організації захисту інформації як система знань має предметний гіперзв'язок з фундаментальними гуманітар­ними науками — соціологією, соціальною психологією, соціальною інженерією.

За природою організації захист інформації має комплекс­ний характер, тобто між окремими її складовими є певний зв'язок. У рамках теорії організації захисту інформації чітко визначився постулат, що організація захисту інфор­мації повинна враховувати не тільки складність технічної і технологічної компонент системи, а й людський фактор. Тобто, формуючи конкретну систему технічного захисту, слід враховувати якісні індивідуально- і соціально-психо­логічні, моральні, етичні та інші особисті характеристики людей, задіяних у системі захисту інформації.

У такому аспекті визначається також напрямок теорії щодо оцінки, характеристики зловмисників, які посяга­ють на безпеку інформаційної системи. У цьому аспекті теорія захисту інформації має зв'язок з кримінологією, її складовими вченнями: віктимологією та теорією формуван­ня соціально-психологічного портрету зловмисника.

8.6. ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

8.6.1. Основні питання правової культури щодо інформаційної безпеки

Правовий напрямок теорії охорони та захисту інфор­мації визначається необхідністю формування правил по­ведінки, відносин у так званому віртуальному або кібер-просторі. У цьому аспекті теорія захисту інформації пов'я­зана з інформаційним правом та правовою інформатикою. Щодо формування методик виявлення та розкриття зло­чинів, які вчиняються за допомогою сучасних інформа­ційних технологій, теорія захисту інформації формує по­нятійний апарат такої інституції криміналістики, як кри­міналістична інформатика.

При формуванні системи захисту інформації виникає необхідність застосування методів інтеграції та агрегації складових системи як її підсистем, що можливо при адап­тації до предметної галузі теорії алгоритмізації, моделю­вання, теорії систем тощо.

Когнітивно-юридичний аналіз нормативно-правових актів у сфері суспільних інформаційних відносин, з позицій накопичених наукових знань сьогодення, свідчить про те, що в суспільстві вже сформувалося усвідомлення необхід­ності формування інституції суспільних відносин інформа­ційної безпеки: захисту інформації. Але рівень ентропії, наявний на момент прийняття нормативно-правових актів у цій сфері суспільних відносин, об'єктивно не дозволив сформувати їхній зміст у обсязі, необхідному для практи­ки. До того ж практика розвивалася, апробовуючи юри­дичні норми як соціотехнічні стандарти (алгоритми) одно­значно розуміння їхнього змісту широким загалом суб'єк­тів суспільних відносин.

Сьогодні створено передумови для формування умовно автономної теорії, в рамках якої має сформуватися специ­фічний понятійний апарат (термінологія, категорії), зміс­товний аспект якого є проблематикою теорії для задово­лення потреб практики: наирацювання стандартів кате­горій для розуміння широким загалом сутності нових соці­альних явищ, у тому числі передачі інформації у формі знань у межах відповідної навчальної дисципліни.

Сучасний рівень суспільної ентропії — теоретичної роз­робленості проблематики — дає можливість визначити об'єк­тивність потреб формування у вітчизняній науці системи знань, ідей, доктрин, концепцій щодо інформаційної без­пеки, формулювання (формалізації) її у змістовному, сут-нісному, понятійному аспектах тощо. При цьому як мету визначено формування ядра самої загальної теорії на еле­ментарному рівні. Такі положення покликані форму­вати синтетичний науковий напрямок на межі багатьох наук, в яких проблематика інформаційної безпеки, захис­ту інформації визначена фрагментарно, ситуаційно, роз­порошена серед багатоманітної галузевої проблематики. Передбачається, що з часом сформується розвинута теорія організації інформаційної безпеки, захисту інформації в автоматизованих (комп'ютерних) системах у таких науках, як правова інформатика та інформаційне право.

Базуючись на методології гіперсистем права та теорії критичної маси норм правовідносин, можна прогнозувати, що в майбутньому інформаційна безпека, у міру розвитку інформаційного суспільства, виокремиться з інформацій­ного права в окрему субінституцію подібно до права інте­лектуальної власності, його провідних складових — ав­торського права та права промислової власності.

8.6.2. Стан правового регулювання охорони та захисту інформації

У контексті проблематики слід звернути увагу на стан правового регулювання питань захисту інформації, зумов­люваний в Україні такими чинниками:

• нормативною невизначеністю понять та категорій, зок­
  рема на рівні юридичних актів (документів);

• недосконалістю правового регулювання в інформа­
  ційній сфері, зокрема у сфері захисту таємниць (крім дер­
  жавної), конфіденційної інформації та відкритої інфор­
  мації, важливої для особи, суспільства та держави;

• недостатністю нормативно-правових актів і норматив­
  них документів з питань проведення досліджень, розроб­
  лення та виробництва засобів забезпечення захисту;

• незавершеністю створення системи сертифікації за­
  собів забезпечення технічного захисту інформації (ТЗІ);

• недосконалістю системи атестації на відповідність ви­
  могам ТЗІ об'єктів, робота яких пов'язана з інформацією,
  що підлягає технічному захисту;

• недостатньою узгодженістю чинних в Україні норма­
  тивно-правових актів та нормативних документів з питань
  ТЗІ з відповідними міжнародними договорами України.

З аналізу нормативно-правової бази захисту інформації в автоматизованих системах впливає, що в сучасних умо­вах важливе значення щодо захисту інформаційних відно­син надається створенню системи технічного захисту інформації. У публічному праві України під системою ТЗІ розуміють сукупність суб'єктів, об'єднаних цілями та завданнями захисту інформації інженерно-технічними заходами, нормативно-правову та матеріально-технічну базу.

З позиції когнітивного (пізнавального) підходу таке ви­значення має, на нашу думку, певні недоліки.

У нашому розумінні редакцію визначення категорії "сис­тема технічного захисту інформації" слід подати, таким чином у двох аспектах.

Система організації технічного захисту інформації —

це множина комплексних заходів, що здійснюються ви­значеними в нормативних актах, на основі наявної матері­ально-технічної бази, відповідними суб'єктами, об'єднаних цілями та завданнями захисту інформації інженерно-тех-нічними засобами.

Система ТЗІ — це множина інженерно-технічних за­собів, що визначають заходи на основі наявної матеріаль­но-технічної бази у суб'єктів, об'єднаних цілями та завдан­нями захисту інформації у порядку, визначеному у відпо­відних нормативно-правових документах (законах та підза-конних актах).

З аналізу чинного законодавства та підзаконних норма­тивних актів можна зробити узагальнення, що в Україні є національна система правового регулювання захисту інфор­мації в автоматизованих системах. Правову основу забез­печення захисту інформації в Україні як інституції права становлять Конституція України, Концепція (основи дер­жавної політики) національної безпеки України, закони України "Про інформацію", "Про захист інформації в ав­томатизованих системах", "Про державну таємницю", "Про науково-технічну інформацію", інші нормативно-правові акти, в тому числі міжнародні договори України (які відпо­відним чином ратифіковані Україною), що стосуються сфе­ри інформаційних відносин.

Критичний підхід щодо аналізу Концепції технічного захисту інформації, як нормативно-правового акта (доку-

мента) свідчить про невідповідність його назви (форми) та змісту. По суті, цей документ становить собою не систему, а звичайну сукупність норм. У ньому йдеться не стільки про організацію інженерно-технічного захисту (організаційно-технічні заходи), скільки про організаційно-управлінські та організаційно-правові заходи.

Виходячи із зазначеного, можна зробити висновок, що проблематика захисту інформації в автоматизованих сис­темах у науці й практиці України перебуває на стадії ста­новлення і потребує ґрунтовного наукового забезпечення, зокрема систематизації, в тому числі на рівні організацій­но-правового аспекту.

У зв'язку з цим є потреба формування комплексної нау­кової дисципліни теорії організації (тектології) інформа­ційної безпеки, а в її складі — субінституту захисту інфор­мації в автоматизованих системах.

Розділ 9

БЕЗПЕКА В ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ ЧЕРЕЗ НОВІ ПАРАДИГМИ НАУКИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Прийняття нового Кримінального кодексу (КК) знамену­вало черговий етап формування в Україні правового суспіль­ства, реалізацію принципу верховенства закону. Поряд з практичними завданнями нове кримінальне законодавство створило умови для розвитку теорії кримінального права, формування нових парадигм — взірців, прикладів для усві­домлення і переусвідомлення їх на науковому рівні з ураху­ванням тенденцій формування інформаційного суспільства.

Провідна функція Кримінального права — визначення, які суспільні відносини, небажані для людини, суспільства, дер­жави, є найбільш суспільно небезпечними у статусі злочинів, тобто визначення, чого не можна робити. В українській пра­вовій доктрині воно визначене як провідна галузь поряд з кон­ституційним, цивільним та адміністративним правом.

Нижче читачам пропонується погляд на КК з позицій юридичної когнітології — науки про пізнання права, пра­вовідносин у контексті єдності теорії соціальної психології, тектології (теорії організації соціальних систем), праксео-логії і теорії інформації в соціальних системах.

9.1. ЗАВДАННЯ І ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

За своєю сутністю, виходячи зі змісту ст. 1 КК, завдан­ня кримінального права визначається через категорію "без­пека" — "забезпечення". Категорія "небезпека" також тра­диційна для теорії кримінального права і, звичайно, не­одноразово зустрічається у змісті КК. Наприклад (виділе­но авт. — В.П.): ст. 11 — "Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне ... діяння...".

Методом теорії гіперсистем можна змоделювати і зміст у майбутньому ст. 2 Кримінального кодексу. Вона буде формулювати цілі другого порядку — завдання криміналь­ного законодавства України:

• визначення, які суспільно небезпечні діяння є злочи­
  нами;

• визначення ознак і складу злочину;

• визначення покарання (кари) за злочини;

• запобігання злочинам.

Виходячи тільки з названих прикладів, виникає необхід­ність визначення категорії "безпека". Кримінальне зако­нодавство такого визначення прямо не дає. Якщо зверну­тися до наукових джерел, можна налічити близько ЗО ви­значень категорій "безпека" та похідних від неї — "небезпе­ка" "забезпечення", "інформаційна безпека" тощо. Вини­кає питання, як все-таки розуміти ці категорії, якої думки дотримуватися. Можна за аналогією звернутися до іншого законодавства України. Але у ст. З КК це прямо забороне­но. Можна застосувати положення бланкетності норм кри-

мінального права. Але це можливо тільки у випадках, пря­мо визначених у диспозиціях статей Особливої частини КК. Виникає питання, якщо практики будуть по-різному ро­зуміти зазначені категорії (тобто ці категорії викликати­муть різну рефлексію у різних учасників суспільних відно­син), то чи можна беззастережно говорити про правильне виконання функцій кримінального законодавства.

Можливий вихід: у низці Законів України є відсилання до КК, кримінального законодавства. Наприклад, у Законі "Про захист інформації в автоматизованих системах" (да­лі — Закон), у ст. ^("Відповідальність за порушення Зако­ну про захист інформації") зазначено, що особи, винні в порушенні порядку і правил захисту оброблюваної в АС інформації, несуть ...кримінальну... відповідальність згідно з чинним законодавством України.

Тобто у цьому Законі (як і в низці деяких інших Законів України) робиться бланкетна прив'язка до КК. Коли звер­таємося до Особливої частини КК, то подібність за змістом таких відносин можна знайти у Розділі XVI (Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж).

Але знову виникає питання: названий Закон не узго­джений з КК щодо визначення предмета злочинного пося­гання: у цих законодавчих актах вживаються різні кате­горії (у КК — "комп'ютерна інформація", у Законі — "інфор­мація в автоматизованих системах"). Чи можна їх вважа­ти ідентичними? На нашу думку — так, це ідентичні за змістом категорії.

Подібна колізія є в кримінальному законодавстві й щодо категорій "майно", "власність". Парадоксально, але досі ці категорії у Законах України не визначено. У правовій док­трині вони існують на інтуїтивному рівні. Але, як відомо, інтуїція у всіх може бути різна. Виникає необхідність ви­рішення парадоксу через нові парадигми.

9.2. КАТЕГОРІЯ "БЕЗПЕКА" ЯК ПРОВІДНИЙ ЧИННИК РОДОВОГО ОБ'ЄКТА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Повернемося знову до розгляду категорії "безпека" у структурі Особливої частини КК. У ній категорія "безпе­ка" є визначальною ознакою низки родових об'єктів. На­приклад: Розділ І "Злочини проти основ національної без­пеки України"; Розділ IX "Злочини проти громадської без­пеки"; Розділ XX "Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного порядку".

Категорія "безпека" визначена також у складі окремих статей в інших розділах Особливої частини КК. Наприклад, у Розділі II "Злочини проти життя та здоров'я особи", у ст. 132 ("Розголошення відомостей про проведення медич­ного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіци­ту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби") це зазначено так: "...що є небезпечною для життя людини...".

Тобто названі категорії посідають визначне місце у кри­мінальному праві. Але, як свідчить структура Особливої частини КК, вони не набули означеного місця. Пояснити такий стан можна тим, що вітчизняна теорія криміналь­ного права зупинилася у розвитку свого системного підхо­ду. Системний підхід у традиційній науці кримінального права базується на спрощеному (застарілому) розумінні за моделлю "система — підсистема".

На межі правознавства та інформатики виникла нова теорія систем — теорія гіперсистем права. За цією теорією, право (у тому числі кримінальне) розглядається як вели­ка, складна система з підсистемами та субсистемами пер­шого, другого та наступних порядків зі специфічними гіперзв'язками. Адаптація теорії гіперсистем права до по­треб науки кримінального права є питанням майбутнього.

Серед галузей правознавства теорія гіперсистем права вже набула застосування у цивільному та інформаційному праві.

Модель Особливої частини кримінального права. У

теорії міжнародного кримінального права є думка про те, що мета кримінального законодавства буде мати чітко ви­ражену сутність у контексті безпеки. Можливо, першою приклад продемонструє Україна. Скажімо, у майбутньому ст. 1 Кримінального кодексу України буде мати таке фор­мулювання: "Кримінальний кодекс має за мету створення правових умов охорони та захисту національної безпеки: безпеки людини, суспільства (громадського порядку), дер­жави (конституційного устрою). Виходячи з міжнародних зобов'язань України, цей Кодекс має також за мету охоро­ну та захист міжнародної безпеки (безпеки людства, міжна­родного миру і порядку)".

Методами гіперсистем права та теорії "дерева цілей" буде визнано загальний об'єкт охорони та захисту — суспільні відносини щодо безпеки людини, суспільства, держави, людства. Родовими об'єктами визначатимуться такі зло­чини: проти безпеки людини, громадянина; проти безпеки суспільства (громадського порядку); проти безпеки держа­ви (конституційного устрою); проти безпеки людства (міжнародного миру).

Систему третього порядку будуть утворювати види ро­дових злочинів (у главах) — злочини проти права власності (суспільно небезпечні посягання на життєдіяльність (фі­зичне існування) людини, організацій (суспільних форму­вань, їхні права), прав на речі та прав на інформацію).

Як узагальнення теоретичних міркувань щодо структу­ри майбутнього КК зазначимо таке. Модель Особливої час­тини КК матиме чотири книги: Книга І. Злочини проти безпеки держави (конституційного устрою); Книга II. Злочини проти безпеки людини, громадянина; Книга III.

Злочини проти громадської безпеки (безпеки суспіль­ства, громадського порядку); Книга IV. Злочини проти безпеки людства (міжнародного миру і порядку).

Кваліфікуючі визначальні ознаки буде подано у розді­лах. У разі необхідності розділи поділятимуть на глави.

Існуючі нині інші родові об'єкти будуть мати статус суб-родових (видових). Наприклад, Книга III "Злочини проти безпеки суспільства (громадського порядку, громадської безпеки)" Особливої частини КК матиме такі назви роз­ділів, як, наприклад, "Злочини проти економічної безпе­ки (права власності організацій, підприємств, установ)". У цьому розділі містимуться глави про злочини у сфері гос­подарської (економічної) діяльності, злочини проти еконо­мічної безпеки у сфері службової діяльності тощо.

9.3. СПОСІБ (ЗАСІБ, МЕТОД, ТЕХНОЛОГІЯ) ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ ЯК ЕЛЕМЕНТ ОБ'ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

У контексті кримінально-правових проблем слід також звернути увагу на такий чинник, як спосіб (засіб, метод, технологія) вчинення злочину. Спосіб передбачений у ба­гатьох нормах Особливої частини КК, тобто є обов'язко­вим елементом (ознакою) суспільно небезпечних діянь, які мають ознаки злочину. В ньому набувають втілення як фактичні, так і соціальні чинники (суспільна небезпека) правопорушення, а також особи, що його вчиняють. Усві­домлення способу вчинення злочину має важливе соціаль­не значення для формування інформаційно-правової куль­тури суб'єктів суспільних відносин, підстав кримінальної відповідальності, правильної кваліфікації злочинів, розме­жування суміжних злочинів, відмежування злочинів від інших правопорушень, криміналізації та декриміналізації суспільно небезпечних діянь, удосконалення законодав­ства, встановлення стадій вчинення злочинів та співучасті в них, індивідуалізації покарання.

Актуальне також дослідження окремих (видових та міжвидових) способів, вказаних у нормах Особливої час­тини КК, що дасть можливість більш повно з'ясувати фак­тичні та соціальні ознаки конкретних злочинів і напрацю­вати рекомендації щодо точнішого і правильнішого засто­сування кримінального законодавства. Крім того, аналіз способу важливий для подальшої розробки цієї проблеми в кримінології, криміналістиці, кримінальному процесі та інших суміжних галузях знань, дослідження яких багато в чому базується на положеннях культури науки кримі­нального права.

У вітчизняній науковій літературі з кримінального пра­ва монографічне дослідження сутності та змісту категорії "засіб вчинення злочину" глибоко проаналізував М.І. Па­нов (Див.: Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность. — X.: Выщашк., 1982. — 161 с).

Проблемі способу вчинення злочину також спеціально було присвячено роботи В.Н. Кудрявцева, Н.П. Пономарьо-вої, Л.Л. Круглікова та багатьох інших. Спосіб розглядав­ся також у працях Я.М. Брайніна, М.П. Карпушина, В.І. Піонтковського, А.Н. Трайнінатаін. У криміналістиці дослідження способу вчинення набуло відображення в пра­цях А.Н. Васильєва, І.Ж. Жорданія, Г.Г. Зайкова, А.Н. Ко-лесніченко, Г.Н. Мудьюгіна, Н.Я. Якубовича та ін. Тим часом, нині зазначена проблема залишається дискусійною у зв'язку з багатоаспектністю такої місткої і складної ка­тегорії.

Щодо законотворчої техніки у кримінальному праві, у низці публікацій автори висловлюють негативне ставлення до формулювання спеціальних норм, диспозицій злочинів, у яких є визначення такого елемента. Зокрема це стосуєть­ся й положень Розділу XVI Особливої частини КК ("Злочи­ни у сфері використання електронно-обчислювальних ма­шин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж"): ста­тей 361, 362,363.

Якщо розвивати Особливу частину кримінального зако­нодавства шляхом визначення як обов'язкового кваліфіку­ючого елемента способу вчинення злочину (чи предмета зло­чинного посягання), то можна дійти до обґрунтування того, що в окрему норму потрібно буде визначати вчинення зло­чину за допомогою кухарського ножа, молотка чи голки.

Ми дотримуємося думки тих науковців, які вважають, що для забезпечення кримінологічних досліджень, юри­дичної статистики спосіб вчинення злочину (чи предмет злочинного посягання) доцільніше зазначити в Загальній частині КК.

Наприклад, визначимо суспільні відносини у сфері вико­ристання комп'ютерних технологій. Для цього ст. 12 КК "Класифікація злочинів" можна трансформувати у главу розділу "Злочин, його види та стадії", де поряд з іншими категоріями — додатковими елементами (чинниками) ква­ліфікації злочинів — визначати і засоби (способи) вчинен­ня їх. Щодо злочинів, які вчиняються з використанням комп'ютерних технологій (комп'ютерної інформації), вра­ховуючи специфіку їх і розмах у майбутньому, у перс­пективі можна у чинному КК ввести ст. 12-1 "Злочини з використанням електронних інформаційних технологій та телекомунікацій" такого змісту.

"За вчинення злочинів проти національної безпеки: без­пеки особи, суспільства, держави; чи проти безпеки міжна­родного порядку, передбачених цим Кодексом, з викорис танням функціональних можливостей автоматизованих комп'ютерних систем, комп'ютерних мереж, інформацій них комп'ютерних ресурсів та інших електронних інфор маційних технологій, побудованих на основі застосуван­ня електронно-обчислювальної та комунікаційної техні­ки (комп'ютерів) покарання призначається за стаття­ми Особливої частини, в яких передбачається відпові дальність за такий злочин. При кваліфікації злочину обо в'язкове посилання на цю статтю".

Також доцільно внести до Загальної частини КК норму про зв'язок кримінального законодавства щодо визначен­ня понять та категорій з поданими у спеціальному законо­давстві України. Як альтернативний варіант, у близькій перспективі це можна зробити шляхом звернення відповід­ного органу державної влади до Конституційного Суду України.

Порівняльний аналіз кримінального права різних країн свідчить, що проблема методу законодавчої фіксації техно­логії і техніки вчинення злочину (у контексті предмета та способу злочину) є не тільки в українській кримінально-пра-

вовіи науці, айв інших країнах європейської континенталь­ної системи (сім'ї) права. З позицій юридичної праксеології (науки про розумну діяльність), запозичення такої техніки правотворення з англо-американської системи (сім'ї) права до континентальної доктрини кримінального права може "роздути" КК до неосяжних для сприйняття нормальною людиною розмірів. Зазначені застереження слід враховува­ти, формуючи також норми міжнародного кримінального права (модельних законів, кримінальних кодексів тощо).

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА ДО РОЗДІЛУ 9

1. Бутузов В., Гуцалюк М., Цимбалюк В. Протидія зло­
   чинності у сфері високих технологій // Міліція Украї­
   ни. — 2002. — № 9. — С 20—21.

2. Виявлення та розслідування злочинів, що вчиняють­
   ся за допомогою комп'ютерних технологій: Посібник / Авт.
   кол.; За ред. Я.Ю. Кондратьева. — К.: НАВСУ, МНДЦ,
   2000. — 64 с.

3. Гавловсъкий В., Цимбалюк В. Щодо проблем бороть­
   би із злочинами, що вчиняються з використанням комп'ю­
   терних технологій // Уряду України. Президенту, законо­
   давчій, виконавчій владі. "Боротьба з контрабандою: про­
   блеми та шляхи їх вирішення". Аналітичні розробки, про­
   позиції наукових і практичних працівників / Керівник авт.
   кол.: A.I. Комарова, О.О. Крикун. — К., 1998. — Т. 10. —
   С. 148—154.

4. Гавловсъкий В.Д., Цимбалюк B.C., Корочансъкий О.Е.
   Проблеми юридичної деліктології в інформаційних відно­
   синах // Бізнес і безпека. — 1998. — № 6. — С 19—21.

5. Голубев В.О., Гавловсъкий В Д., Цимбалюк B.C. Інфор­
   маційна безпека: проблеми боротьби зі злочинами у сфері
   використання комп'ютерних технологій: Монографія / За
   заг. ред. д-ра юрид. наук Р.А. Калюжного. — Запоріжжя:
   Просвіта, 2001. — 252 с

^{висновки}

Входження України до європейського співтовариства, а отже, до інформаційного суспільства, викликає потребу формування на науковому рівні теоретичних засад кон­цепції правового регулювання інформаційних відносин. Сьогодні можна констатувати: сукупність нормативно-пра­вових актів у цій сфері в Україні досягла за кількістю такої критичної маси, що зумовлює можливість і необхідність виокремлення їх в окрему правову інституцію.

У зв'язку з цим у суспільствознавстві, в тому числі пра­вознавстві, теорії права, виникла потреба напрацювання ме­тодологічних засад нового напрямку досліджень, предме­том яких є процеси виникнення, зміни і припинення су­спільних відносин щодо інформації (відомостей, даних, знань тощо).

Перше питання, яке постало перед правознавством, — це визначення статусу суспільних інформаційних відносин та засобів публічно-правового регулювання їх з метою змен­шення, запобігання, подолання та уникнення юридични­ми методами негативних проявів інформаційного суспіль-

ства і стимулювання бажаних для людини, держави та су­спільства правил поведінки його суб'єктів. Визначимось у деяких провідних категоріях проблематики дослідження.

Основною формою стандартизації норм суспільних інформаційних відносин є законодавство. Під терміном інформаційне законодавство України ми розуміємо мно­жину нормативно-правових актів, прийнятих Верхов­ною Радою України у формі законів та постанов норма­тивного змісту, які регулюють суспільні відносини щодо інформації.

Інформаційне законодавство є основою інформаційного права, яке традиційно можна розглядати у кількох аспек­тах: як галузь суспільних відносин, що набувають відобра­ження у правових нормах; як наукову дисципліну; як на­вчальну дисципліну. Виходячи із зазначених теоретичних засад, дамо наше узагальнене бачення інформаційного пра­ва в об'єктивному змісті.

Інформаційне право — це суспільні відносини щодо інформації, які набувають втілення у нормах, врегуль­ованих на публічно-правово му та приватно-правовому рівні.

У суб'єктивному змісті інформаційне право — це мно­жина прав і обов'язків конкретних учасників суспільних відносин щодо інформації як об'єкта суспільних відносин.

Порівняльний аналіз правового регулювання інформа­ційних відносин в Україні та міжнародної практики дає змогу доктринально визначити низку основоположних методологічних, принципових положень інформаційного законодавства: основний об'єкт регулювання — суспільні інформаційні відносини; основний предмет суспільних відносин — інформація (відомості, дані, знання, таємни-

ця тощо); основний метод правового регулювання — сис­темне комплексне застосування методів конституційного, цивільного, адміністративного, трудового і кримінального права. Значне місце у регулюванні суспільних інформа­ційних відносин сьогодні посідають приватно-правові мето­ди (на рівні правочинів, угод, звичаїв, традицій, норм су­спільної моралі, професійної, ділової етики тощо).

На нашу думку, з погляду теорії гіперсистем права, інфор­маційне законодавство існує як міжгалузевий комплексний інститут у загальній системі національного законодавства.

Через предмет суспільних відносин (інформацію) інфор­маційне право пов'язане з іншими міжгалузевими інсти­тутами права: авторським правом, правом інтелектуальної власності, винахідницьким правом, рекламним правом тощо. Інформаційне право утворює з ними складну, вели­ку, агреговану гіперсистему права третього порядку. Тоб­то відповідно до теорії гіперсистем права інформаційне право базується на засадах правових систем другого поряд­ку, якими є п'ять галузей права: конституційне, адмініст­ративне, цивільне, трудове, кримінальне. У єдності вони утворюють систему першого порядку — право України. Доктринально визнаються багатооб'єктність юридичних норм щодо застосування законодавства в правовій квалі­фікації суспільних інформаційних відносин, природна єдність всіх умовно визначених галузей права.

Сучасне інформаційне законодавство України щодо док­трини його формування має характер змішаної системи права: зберігши галузевий підхід традиційної континен­тальної системи права, воно стало на шлях публічно-пра­вового нормотворення за доктриною загального права (анг-ло-американської системи права) — коли окремі проблеми на законодавчому рівні вирішуються на рівні окремих за­конів за принципами ситуаційного підходу.

Ситуаційний підхід до формування інформаційного за­конодавства України, з позицій когнітивного (пізнаваль-

ного) аспекту, спричинив низку проблем щодо правового регулювання інформаційних відносин, зокрема такі.

1. Відсутність легальної, чіткої, ієрархічної єдності за­
   конів, що викликає суперечливе тлумачення для застосу­
   вання норм в практиці.

2. Оскільки різні закони та підзаконні акти, що регу­
   люють суспільні відносини, об'єктом яких є інформація,
   приймались у різний час, без погодження понятійного апа­
   рату, вони містять низку термінів, які не достатньо ко­
   ректні, не викликають відповідної інформаційної рефлексії
   або взагалі не мають чіткого визначення свого змісту. Тер­
   мінологічні неточності, різне тлумачення однакових за
   назвою та формою понять і категорій призводить до нео­
   днозначного розуміння їх і застосування на практиці. На­
   приклад, щодо інформаційних відносин назвемо такі: "таєм­
   на інформація" і "таємниця", "документ" і "документова­
   на інформація", "майно", "власність", "володіння", "інте­
   лектуальна власність", "автоматизована система", "суб'єкт
   суспільних відносин" та "учасники суспільних відносин",
   "система інформаційних відносин" тощо.

3. Велика кількість законів та підзаконних нормативних
   актів у сфері інформаційних відносин ускладнює пошук їх,
   аналіз та узгодження для практичного застосування.

4. Спостерігається розбіжність у розумінні структури і
   складу системи законодавства у сфері інформаційних відно­
   син та підходи до формування їх. Нерідко в окремих зако­
   нах до системи законодавства включають норми, виражені
   в підзаконних нормативних актах. Це створює в практиці
   правозастосування деякими учасниками суспільних відно­
   син колізію норм, ігнорування норм закону на користь
   норм підзаконного акта.

5. Нові правові акти у сфері суспільних інформаційних
   відносин нерідко не узгоджені концептуально з прийняти­
   ми раніше, що призводить до правового хаосу.

Ці та інші проблеми зумовили практичну потребу ви­значення методології систематизації права, розробки її кон­цепції. На нашу думку, в основу систематизації норм інфор­маційного права слід покласти відпрацьовані юридичною наукою та перевірені практикою основоположні принци­пи: поєднання традицій і новацій правотворення; інкорпо­рування норм чинного інформаційного законодавства Украї­ни в нову систему через агрегацію інститутів права; фор­мування міжгалузевих інститутів права на основі зв'язків з галузевими інститутами.

Концептуально пропонується визначитися, що інші інститути права агрегуються з інформаційним правом. Окремі з них на певних умовах мають статус міжгалузе­вих субінститутів. До таких можна віднести: авторське, винахідницьке право, раціоналізаторське право тощо, які утворюють систему права інтелектуальної власності; пра­во щодо засобів масової інформації — преса, радіо, телеба­чення, Інтернет тощо.

Важливим аспектом теорії інформаційного права є про­блематика його підсистем — субінститутів. Ми вважаємо, що серед основних субінститутів — сфер правового регу­лювання інформаційних правовідносин — визначаються такі:

• визначення та правове закріплення провідних напря­
  мів і методів державної політики у сфері вибору мов спілку­
  вання, комунікації в державі тощо;

• регулювання суспільних відносин у сфері засобів ма­
  сової інформації, визначення їхніх подібностей та відмінно­
  стей, систематизація їх через агрегацію (преса, видавнича
  справа, радіо, телебачення, комп'ютерні мас-медіа);

• забезпечення умов для розвитку і захисту всіх форм
  власності на інформацію та інформаційні ресурси (право
  власності на інформацію);

• організація та управління створенням і розвитком дер­
  жавних інформаційних систем і мереж, забезпечення суміс­
  ності їх та взаємодії в єдиному інформаційному просторі
  України;

• правове регулювання щодо створення реальних умов
  для якісного та ефективного забезпечення необхідною
  інформацією громадян, органів державної влади, органів
  місцевого самоврядування, державних і приватних органі­
  зацій, об'єднань на основі державних інформаційних ре­
  сурсів, сучасних інформаційних технологій;

• забезпечення співвідношення інтересів суб'єктів су­
  спільних інформаційних відносин у сфері національної без­
  пеки, складовою якої є інформаційна безпека, визначення
  загроз безпеці суспільним інформаційним відносинам, ре­
  гулювання захисту інформації, в тому числі в автоматизо­
  ваних системах;

• забезпечення реалізації конституційних прав осіб (при­
  ватних немайнових) на режим доступу до персональних да­
  них — інформації про громадян та спільноти їх (організації)
  за умов інформатизації державних органів управління;

• державно-правове сприяння формуванню ринку інфор­
  маційних ресурсів, послуг, інформаційних систем, техно­
  логій, з пріоритетами для вітчизняних виробників інфор­
  маційної продукції, засобів, технологій;

• державне стимулювання вдосконалення механізму
  залучення інвестицій, розробки і реалізації проектів на­
  ціональної програми інформатизації та локальних програм
  інформатизації (установ, підприємств, організацій всіх
  форм власності, міністерств та відомств, регіонів тощо);

• забезпечення правового режиму формування і вико­
  ристання національних інформаційних ресурсів, збиран­
  ня, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, поширен­
  ня та надання споживачам інформації;

• правове регулювання щодо стимулювання створення і використання в Україні новітніх інформаційних техно­логій тощо.

Важливою складовою інформаційного права є формуван­ня в ньому юридичної деліктології (вчення про правопору­шення) у сфері інформаційних відносин на принципі гар­монізації норм з галузевими деліктологіями: конститу­ційного, адміністративного, цивільного, трудового та кри­мінального права.

Практика вимагає розробки дієвих механізмів захисту суспільних інформаційних відносин. Ентропія (невизна­ченість) законодавця в цьому питанні набула відображен­ня в Законах України "Про інформацію" та "Про захист інформації в автоматизованих системах" та деяких інших, в яких визначено диспозиції правопорушень, але не визна­чено відповідальності за них в адміністративно- та кримі­нально-правовому аспектах.

В інформаційному праві особлива увага має приділяти­ся виявленню та дослідженню недоліків як вітчизняних, так і зарубіжних правовідносин, регулюванню їх для уник­нення помилок у правотворчості та правозастосуванні в Україні. Мета досліджень — запобігання негативним для інформаційного суспільства наслідкам, попередження по­ширення правопорушень, що вчиняються з використанням сучасних інформаційних технологій.

На нашу думку, правотворча діяльність має ґрунтува­тися на таких принципах наукового забезпечення: систем­ний та комплексний підходи до вирішення проблем право­творчості; ґрунтовне фундаментальне та прикладне теоре­тичне обґрунтування новацій (понять, категорій тощо); залучення широкого кола вітчизняних фахівців до розроб­ки проектів законодавчих та підзаконних актів. Такі спе­ціалісти повинні володіти комплексними знаннями: в га­лузі права та інформатики, теорії та практики. Також вони

повинні знати не тільки досвід зарубіжних країн, а й мати своє, оригінальне, новаторське бачення вирішення проблем, виходячи зі специфіки реалій нашої країни.

Формування системи інформаційного законодавства висунуло проблему гармонізації його на міждержавному рівні, з урахуванням міжнародного права (його провідних складових — публічного і приватного права). Сьогодні мож­на констатувати, що в міжнародному праві активно фор­мується нова інституція — міжнародне інформаційне пра­во світової інформаційної цивілізації. У багатьох регіонах світу формуються міжнародні стандарти правових норм на рівні типових законів, багатосторонніх конвенцій, угод тощо. Деякі теоретики та практики у сфері правового регулю­вання суспільних інформаційних відносин пропонують механічно імплементувати (ввести до системи національ­ного права) ці норми без глибокого порівняльного аналізу чинного законодавства. На нашу думку, при правотворенні неприпустимо необґрунтоване копіювання зарубіжного досвіду. Гармонізацію можна проводити також шляхом внесення нового змісту до наявних форм правових норм. До речі, саме так роблять у цивілізованих країнах, які ра­ніше від нас стали на шлях формування правового інфор­маційного суспільства у складі глобальної інформаційної цивілізації.

Новий підхід щодо правового регулювання суспільних відносин запропоновано вітчизняною наукою інформати­кою. Виходячи з положень правової інформатики, слід за­значити, що правотворення має базуватися на основі мето­дології системного і комплексного підходів, зокрема теорії формування комплексних гіперсистем права, агрегації га­лузевих інститутів права.

На нашу думку, національне інформаційне законодав­ство має стати на шлях систематизації через кодифікацію — створення системоутворюючого Кодексу. Цей Кодекс має розвивати визначені в Конституції України положення

інформаційних відносин, у тому числі щодо інформацій­ної безпеки людини, суспільства, нації, держави. Він по­винен об'єднати, гармонізувати і розвивати норми та прин­ципи суспільних відносин, визначених у законодавстві України; враховувати ратифіковані Україною нормативні акти (угоди, конвенції) міжнародного права; легалізувати позитивні звичаї в сфері інформаційних відносин та норми суспільної моралі, загальнолюдські цінності, визначені Організацією Об'єднаних Націй в її Статуті, Декларації прав людини, рішеннях Європейського Союзу та інших загальноприйнятих міждержавних нормативних актах, які сьогодні є стандартами, за якими визначається цивілізо­ваність не тільки окремої країни, а й світового співтовари­ства в цілому.

Одним з питань є визначення назви майбутнього Кодек­су. На нашу думку, найбільш змістовною є назва Кодекс України про інформацію. У такій формі можливо систем­но об'єднати в одному законодавчому акті правове регулю­вання різних суспільних відносин, об'єкт яких — інфор­мація, незалежно від галузі, способу, засобу чи технології її прояву в суспільних відносинах.

У разі виникнення необхідності публічно-правового уре­гулювання нових суспільних відносин щодо інформації за методом правотворчого агрегування юридичні формулю­вання вносяться до Кодексу через нові Закони, тобто мож­ливе внесення до Кодексу на рівні законів змін і доповнень без прийняття нових системоутворюючих законодавчих актів.

На теоретичному рівні метод агрегації при правотво­ренні передбачає, що удосконалення окремих правових норм чи створення нових міжгалузевих правових інсти­тутів повинно не порушувати цілісності та призначення Кодексу, а поліпшувати, удосконалювати його дієвість у цілому, створювати нову системну якість, не притаманну окремим його складовим.

Мета майбутнього кодифікованого законодавства має визначатися відповідно до теорії системи цілей ("дерева цілей"): правове регулювання суспільних відносин між суб'єктами їх щодо інформації у різних формах її об'єктив­ного вираження (творах, результатах інтелектуальної ді­яльності та ін.), незалежно від сфери (чи галузі) суспіль­них відносин, матеріальних носіїв інформації (паперових, електронних тощо) та технології фіксації (літери, знаки, образи, цифри тощо).

Провідними функціями майбутнього Кодексу мають стати такі:

регулятивна — визначення зобов'язань, прав та обо­
в'язків суб'єктів;

• нормативна — визначення норм, правил поведінки
  суб'єктів інформаційних відносин;

• охоронна — визначення гарантій та меж правомірної
  поведінки, за якими діяння утворюють правопорушення (де­
  лікти), та відповідальності за них відповідно до норм цивіль­
  ного, адміністративного, трудового, кримінального права;

• інтегративна — системне поєднання комплексу ви­
  значених юридичних норм, які регулюють інформаційні
  відносини в Україні, тобто Кодекс повинен стати сполучною
  ланкою між провідними традиційними галузями права щодо
  застосування їхніх методів у сфері інформаційних відносин;

• комунікативна — зазначення в окремих статтях по­
  силань на законодавчі акти, які є або необхідність в яких
  може виникнути, що системоутворюють різні міжгалузеві
  інститути права.

Серед провідних завдань Кодексу можна визначити такі:

• визначення консенсусу (згоди) в суспільних відноси­
нах, узгодженості розуміння та застосування юридичних

норм, правомірної поведінки учасників інформаційних від­носин, відносин в інформаційній сфері;

• забезпечення інформаційного суверенітету, незалеж­
  ності України у міжнародних відносинах;

• забезпечення інформаційної безпеки громадян, окре­
  мих спільнот їх, суспільства та держави як складових на­
  ціональної безпеки України;

• визначення правомірної поведінки учасників інформа­
  ційних відносин в Україні;

• захист інформації від несанкціонованого доступу, пра­
  вопорушень (знищення, модифікації, перекручення) тощо.

Як узагальнення щодо систематизації інформаційного законодавства на рівні кодифікації пропонуємо основні за­сади структури майбутнього проекту Кодексу про інфор­мацію.

Відповідно до традицій наукової систематизації та коди­фікації в Україні, на нашу думку, Кодекс (як і наука інфор­маційного права) має умовно складатися з двох частин:

Частина І. Загальна частина (Загальні положення інформаційного законодавства).

Частина II. Особлива частина (Регулювання інформа­ційних відносин щодо галузей (сфер) суспільної діяльності).

Кожна з частин, за методом гіперсистеми та агрегації за родовими ознаками (критеріями) міжгалузевих інститутів правовідносин, може поділятися на розділи. У разі необ­хідності розділи можуть поділятися на глави. Глави скла­даються з окремих статей.

Структура статті має складатися з чіткого визначення диспозиції. Окремі статті можуть містити прив'язки (по­силання) до норм інших, вже прийнятих, Законів Украї-

ни, щодо яких утворюється нова підсистема права (гіпер-інституція).

У статтях, в яких визначаються правопорушення, обо­в'язково має міститися посилання на вид відповідальності: відповідно до Цивільного кодексу, Кодексу законів про пра­цю, Кодексу про адміністративні правопорушення, Кримі­нального кодексу.

В Цивільному кодексі, Кодексі законів про працю, Ко­дексі про адміністративні правопорушення, Кримінально­му кодексі створюються відповідні розділи щодо питань ре­гулювання та відповідальності за правопорушення суспіль­них інформаційних відносин з посиланням на норми Ко­дексу про інформацію.

Нами пропонується в основу частини І майбутнього Ко­дексу покласти принципово узгоджені положення чинних Законів України: про інформацію, про мови, про національ­ну програму інформатизації, про концепцію національної програми інформатизації, про захист інформації в автома­тизованих системах, про власність, про авторське право і суміжні права та низку норм з іншого законодавства. Це визначення суб'єктів інформаційних відносин, системи законодавства та співвідношення з ним підзаконних актів, стандарти понять та категорій (інформація, твір, інфор­маційні ресурси, інформаційна система, принципи інфор­маційних відносин тощо).

Частина II. Регулювання інформаційних відносин та інформатизації щодо галузей суспільної діяльності. У цій

частині, на нашу думку, слід відобразити визначення уре­гульованих на рівні законодавства підсистем (сфер) інфор­маційних відносин із зазначенням системоутворюючих за­конів, зокрема: державна таємниця; науково-технічна інформація; телебачення і радіомовлення; друковані засо­би масової інформації (преса); інформаційні відносини в

автоматизованих системах; бібліотеки і бібліотечна діяль­ність; архіви та архівна діяльність; діяльність інформа­ційних агентств; зв'язок, комунікаційні системи; національ­на програма інформатизації, захист топографії інтеграль­них мікросхем; інформаційні відносини у підприємницькій діяльності; легалізація комп'ютерних програмних про­дуктів тощо.

У разі визначення нових сфер регулювання інформа­ційних відносин, є можливість введення до Кодексу (мето­дом агрегації) нових окремих норм або розділів чи глав. Серед них, у перспективі, можуть бути такі: захист персо­нальних даних (інформації про особу, особистої інфор­мації); забезпечення інформаційної безпеки суспільства і держави, правова регламентація основоположних органі­заційних заходів захисту інформації (організаційно-право­вих, організаційно-управлінських, організаційно-техніч­них, програмно-математичних), державна стандартизація інформаційних технологій тощо.

НАВЧАЛЬНО-ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН З КУРСУ "ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО"

№ теми	Назва теми	Всього годин	у тому числі
			лекції	с/з
1	2	3	4	5
1	Інформаційне право: сутність, поняття, зміст
2	Інформаційні правовідносини: поняття, зміст, види
3	Суб'єкти інформаційних правовідносин
4	Об'єкти інформаційних правовідносин
5	Конституційно-правові засади інформаційного права
6	Цивільно-правове регулювання інформаційних відносин

1	2	3	4	5
7	Адміністративно-правове регулю­вання інформаційних відносин
8	Регулювання інформаційних відносин у сфері трудового права
9	Юридичні делікти в інформаційних відносинах
10	Адміністративно-правова відпові­дальність за правопорушення інфор­маційних відносин
11	Дисциплінарна відповідальність за порушення інформаційних відносин
12	Матеріальна відповідальність за порушення інформаційних відносин
13	Кримінально-правовий захист інформаційних відносин
14	Міжнародне інформаційне право

Всього годин

ЗМІСТ ПРОГРАМИ ЗА ТЕМАМИ

Методи інформаційного права.

Об'єкт (предмет) науки і навчальної дисципліни "Інфор­маційне право".

Система інформаційного права як науки. Методологія інформаційного права.

Структура навчальної дисципліни "Інформаційне право". Завдання навчальної дисципліни.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1. Вступ до інформаційного права: загальні положення інформаційного права

Тема 1. Інформаційне право: сутність, поняття, зміст

Історія (онтологія) розвитку технологій об'єктивного вираження спілкування між людьми. Роль інформації в культурі соціальних відносин на різних історичних етапах розвитку суспільства.

Інформаційна цивілізація: позитивні та негативні сторони.

Поняття, сутність та співвідношення категорій "Інфор­маційне суспільство", "кіберцивілізація","комп'ютериза­ція" та "інформатизація".

Взаємозв'язок інформатики та права.

Поняття, зміст та сутність інформаційного права: інфор­маційне право як галузь суспільних відносин; інформа­ційне право як інституція в юридичній науці; інформацій­не право як навчальна дисципліна.

Концептуальні підходи щодо формування змісту інфор­маційного права.

Закон України "Про інформацію" (від 2 жовтня 1992 р.) — системоутворюючий фактор інформаційного права Украї­ни: мета і завдання Закону.

Місце інформаційного права в юридичній науці.

Розділ 2. Система інформаційного права

Тема 2. Інформаційні правовідносини: поняття, зміст, види

Основні положення теорії інформації щодо розуміння суспільних відносин. Соціальні аспекти інформаційних відносин: психологічний, економічний, правовий, управ­лінський, кібернетичний тощо.

Поняття, сутність, зміст соціальних інформаційних відносин в юридичному аспекті.

Класифікація інформаційних відносин, види їх.

Аспекти інформаційних правовідносин щодо провідних галузей права: конституційного, цивільного, адміністра­тивного, кримінального.

Основні принципи інформаційних відносин.

Мова інформаційних правовідносин.

Поняття інформаційної діяльності. Основні напрямки інформаційної діяльності.

Основні види інформаційної діяльності. Галузі інфор­мації, інформаційних відносин.

Режими доступу до інформації.

Право на інформацію та право власності на інформацію.

Тема 3. Суб'єкти інформаційних правовідносин

Учасники (суб'єкти) інформаційних правовідносин, кла­сифікація їх.

17*

Види суб'єктів інформаційних відносин за правовим ста­тусом.

Види суб'єктів інформаційних правовідносин щодо су­спільної організації: приватні (фізичні) особи як суб'єкт інформаційного права; суспільні формування (громадські організації) як суб'єкти інформаційного права; приватні юридичні особи як суб'єкти інформаційного права; держа­ва та її органи як суб'єкт інформаційного права.

Тема 4. Об'єкти інформаційних правовідносин

Поняття та сутність об'єктів інформаційних правовідно­син, види їх.

Інформація — основний об'єкт інформаційних право­відносин.

Співвідношення категорій "інформація", "відомості", "дані", "знання", "таємниця" та інших у суспільних пра­вовідносинах. Особливості застосування їх у нормативних актах суб'єктами правотворчості в Україні.

Види інформації за галузями застосування, зміст їх.

Зміст категорії "документ" в інформаційних відносинах.

Класифікація інформації за правовим режимом до­ступу.

Технічні засоби та технології як об'єкти в інформацій­них відносинах.

Бази даних та знань як об'єкти інформаційних відносин.

Інформатизація як об'єкт інформаційних правовідносин.

Поняття та сутність інформаційних ресурсів.

Державна інформаційна політика як об'єкт правовідносин.

Інформаційна культура як об'єкт правовідносин.

Поняття та сутність Інтернет-правовідносин.

Інформаційна безпека як об'єкт правовідносин.

Класифікація інформаційних правовідносин за сфера­ми законодавчого регулювання.

Честь, гідність та ділова репутація як об'єкти інформа­ційного права.

Засоби масової інформації як об'єкт інформаційних пра­вовідносин.

Архівна, бібліотечна та видавнича діяльність як об'єкти інформаційних правовідносин.

Реклама, піар, недобросовісна конкуренція, інформа­ційна боротьба як об'єкти інформаційних правовідносин.

Комп'ютерні програмні продукти: поняття, сутність, класифікація.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ 3. Система регулювання інформаційних правовідносин в Україні

Тема 5. Конституційно-правове регулювання інформаційних відносин

Конституція України — основа національного інформа­ційного права.

Конституційне визначення функцій держави в суспіль­них інформаційних відносинах.

Інформаційний підхід щодо розуміння конституційних прав, свобод та обов'язків людини.

Конституційне визначення ролі держави в регулюванні інформаційних відносин в Україні.

Конституційні гарантії держави щодо здійснення прав і свобод суб'єктів інформаційних відносин.

Конституційні обов'язки держави щодо забезпечення інформаційних правовідносин.

Конституційне визначення діяльності щодо збирання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.

Конституційне визначення способів захисту в інформа­ційних правовідносинах: право на самозахист в інформа-

цінних відносинах; право на юридичну допомогу як інсти­туція захисту прав суб'єктів суспільних відносин; право на захист через громадські утворення; право на звернення до органів державної влади як інституція в захисті інформа­ційних відносин; судовий захист інформаційних відносин. Визначення компетенції державних органів влади в Конституції щодо регулювання та захисту інформаційних відносин в Україні.

Тема 6. Цивільно-правове регулювання інформаційних відносин

Роль і місце цивільного права в регулюванні інформа­ційних відносин в Україні. Співвідношення інформаційно­го права з міжгалузевими синтетичними правовими інсти­тутами (авторського права, права інтелектуальної власності тощо) та комплексними галузями права (господарським, комерційним, підприємницьким та ін.).

Інформація як об'єкт майнового права.

Застосування норм зобов'язального права в регулюванні інформаційних відносин: виникнення зобов'язань в інфор­маційних відносинах; виконання зобов'язань в інформа­ційних відносинах; забезпечення виконання зобов'язань в інформаційних відносинах.

Договірне право в інформаційних відносинах.

Правове регулювання відносин, пов'язаних з творчою діяльністю.

Особливості цивільно-правового регулювання інформа­ційних відносин, які пов'язані з використанням автомати­зованих (комп'ютерних) систем.

Цивільно-правові відносини, пов'язані з інформатизацією.

Тема 7. Адміністративно-правове регулювання інформаційних відносин

Поняття та сутність адміністративно-правового регулю­вання інформаційних відносин. Основні напрямки держав­ної інформаційної політики в Україні.

Система адміністративно-правового регулювання та організації інформаційних відносин.

Принципи адміністративного права щодо регулювання інформаційних відносин.

Система державних органів влади, які здійснюють дер­жавну політику щодо регулювання інформаційних відносин в Україні.

Адміністративно-правове регулювання діяльності дер­жавних організаційних структур, які здійснюють функцію організації інформаційних відносин.

Органи державної виконавчої влади, в яких функція регулювання інформаційних відносин визначальна (про­відна).

Роль патентного права в регулюванні інформаційних від­носин.

Державне управління інформатизацією в Україні.

Галузеве регулювання суспільних інформаційних відно­син в Україні.

Особливості організації захисту інформації в автомати­зованих (комп'ютерних) системах.

Місце і роль юридико-технічних норм в регулюванні та управлінні інформаційними відносинами (технічні стан­дарти, регламенти, рекомендації, положення тощо).

Тема 8. Регулювання інформаційних правовідносин засобами трудового права

Місце і роль трудового права в регулюванні інформацій­них відносин у господарській діяльності.

Співвідношення інтересів роботодавців і працівників у трудових відносинах щодо інформаційної безпеки підпри­ємств, установ, організацій.

Регулювання інформаційних відносин через колектив­ний договір.

Регулювання інформаційних відносин через трудовий договір.

Нормування робочого часу і відпочинку працівника як засіб забезпечення інформаційної безпеки організації.

Нормування праці як засіб забезпечення інформаційної безпеки організації.

Оплата праці як засіб забезпечення інформаційної безпеки.

Гарантійні компенсації працівникам як засіб інформа­ційної безпеки.

Трудова дисципліна як засіб забезпечення інформацій­ної безпеки.

Охорона праці та інші засоби трудового права щодо за­хисту працівника як засіб забезпечення інформаційної без­пеки.

Розділ 4. Відповідальність за правопорушення інформаційних відносин

Тема 9. Юридичні делікти в інформаційних відносинах

Державна охорона інформаційних відносин від право­порушень.

Поняття делікту в інформаційних відносинах. Основні положення юридичної деліктології щодо інформаційних правовідносин.

Юридичні делікти: поняття та структура.

Об'єкти і предмети юридичних деліктів в інформаційних правовідносинах. Проблеми багатооб'єктності в юридичній деліктології у сфері інформаційних відносин.

Види юридичних деліктів в інформаційних відносинах щодо галузей права: адміністративні, дисциплінарні (тру­дові), цивільно-правові, кримінальні.

Класифікація деліктів щодо умислу: навмисні, ненав­мисні (необережні).

Види діянь в інформаційних відносинах, які характе­ризуються як юридичні делікти:

Відповідальність за зловживання правом на інформацію.

Відповідальність за порушення законодавства про інфор­мацію (юридичні санкції).

Комп'ютер як засіб вчинення правопорушень в інфор­маційних відносинах.

Суб'єкти юридичних деліктів в інформаційних відноси­нах.

Тема 10. Адміністративно-правова відповідальність за правопорушення інформаційних відносин

Поняття адміністративного правопорушення інформа­ційних відносин.

Суб'єкти адміністративно-правових порушень.

Види адміністративних правопорушень, що пов'язані з інформаційними відносинами.

Кваліфікація адміністративних правопорушень, що по­в'язані з інформаційними відносинами.

Порядок оскарження протиправних дій щодо порушен­ня прав суб'єктів інформаційних відносин.

Юрисдикція державних органів влади (щодо розгляду справ, пов'язаних з адміністративними правопорушення­ми у сфері інформаційних правовідносин).

Тема 11. Дисциплінарна відповідальність за порушення інформаційних відносин

Дисциплінарна відповідальність як засіб забезпечення інформаційної безпеки на підприємствах, в установах, організаціях всіх форм власності.

Місце і роль локальних адміністративних актів у вста­новленні дисциплінарної відповідальності за порушення інформаційних відносин на підприємствах, організаціях, установах різних форм власності.

Особливості дисциплінарної відповідальності окремих працівників.

Дисциплінарна відповідальність державних службовців у сфері інформаційних відносин.

Тема 12. Матеріальна відповідальність за порушення інформаційних відносин

Поняття, сутність та види цивільно-правового захисту інформаційних відносин.

Принципи цивільно-правової відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність за порушення дого­вірних зобов'язань в інформаційних відносинах.

Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шко­ди в інформаційних відносинах (позадоговірна відпові­дальність).

Особливості застосування віндикаційного та негаторно-го позовів у захисті інформаційних відносин.

Відшкодування матеріальної та моральної шкоди в ци­вільно-правових деліктах у сфері інформаційних відносин.

Питання порядку визначення розміру відшкодування збитків за правопорушення у сфері інформаційних відно­син у цивільному праві.

Способи вирішення спірних питань у цивільних право­відносинах.

Позасудові (приватно-правові) методи вирішення спір­них питань.

Суб'єкти цивільно-правової відповідальності.

Підсудність цивільних справ.

Порядок звернення до суду за захистом прав у сфері інформаційних відносин.

Тема 13. Кримінально-правовий захист інформаційних відносин

Поняття та сутність кримінально-правового захисту со­ціальних інформаційних відносин.

Застосування методів кримінального права і процесу в захисті інформаційних відносин.

Поняття та види злочинів, пов'язаних з інформаційни­ми відносинами.

Особливості об'єкта і предмета злочинів, пов'язаних з інформаційними відносинами.

Кримінолого-криміналістична характеристика кібер-злочинів.

Кримінолого-криміналістична характеристика суб'єктів злочинів в інформаційних відносинах.

Проблеми кваліфікації злочинів, які вчиняються за допо­могою функціональних можливостей комп'ютерної техні­ки ("е-злочини").

Методики виявлення і документування злочинів, пов'я­заних з інформаційними відносинами.

Особливості виявлення і документування злочинів, пред­метом вчинення яких є автоматизовані (комп'ютерні) сис­теми.

Тема 14. Міжнародне інформаційне право

Поняття та сутність міжнародного інформаційного права.

Міжнародна інформаційна діяльність: публічно-право­вий та приватно-правовий аспекти.

Суб'єкти міжнародного інформаційного права.

Об'єкти міжнародного інформаційного права.

Співробітництво України з іншими державами, зарубіж­ними і міжнародними організаціями в галузі інформації, інформаційних відносинах.

Конвенційні засади міжнародного інформаційного права.

Порівняльний аналіз правового регулювання суспільних інформаційних відносин у різних країнах.

18*

ЛІТЕРАТУРА

1. Братков И.С, Цымбалюк B.C. Психолого-педагоги­
   ческая подготовка сотрудников ОВС к работе с ЭВМ // Со­
   циально-психологические проблемы ОВС: Межвуз. сб.
   науч. трудов. — К.: УАВД, 1993. — С. 80—84.

2. Бутузов В., Гуцалюк М., Цимбалюк В. Протидія зло­
   чинності у сфері високих технологій // Міліція України. —
   2002. — № 9. — С 20—21.

3. Виявлення та розслідування злочинів, що вчиняють­
   ся за допомогою комп'ютерних технологій: Посібник / Авт.
   кол.; За ред. Я.Ю. Кондратьева. — К.: НАВСУ: МНДЦ,
   2000. — 64 с.

4. Гавловський В. Інформаційна безпека: захист інфор­
   мації в автоматизованих системах (організаційно-правовий
   аспект) // Правове, нормативне та метрологічне забезпечен­
   ня системи захисту інформації в Україні. — К., 2000. —
   С 50—52.

5. Гавловський ВД. Інформаційне законодавство Украї­
   ни: від інкорпорації до кодифікації // Систематизація за­
   конодавства України: проблеми теорії і практики: Мат.

міжнар. наук.-практ. конф. — К.: Ін-т законодавства Вер­ховної Ради України, 1999. — С 289—292.

6. Гавловський В., Гриценко В., Цимбалюк В. Організа­
   

ційно-правові питання формування державної інформа­
ційної політики в Україні // Науковий вісник: 36. наук,
праць АДПС України. — 2002 — № 3 (17). — С 177—182.

1. Гавловський В., Цимбалюк В. Щодо проблем бороть­
   би із злочинами, що вчиняються з використанням комп'ю­
   терних технологій // Уряду України. Президенту, законо­
   давчій, виконавчій владі. "Боротьба з контрабандою: про­
   блеми та шляхи їх вирішення". Аналітичні розробки,
   пропозиції наукових і практичних працівників / Керівни­
   ки авт. кол.: A.I. Комарова, О.О. Крикун. — К., 1998. — Т.
   10. — С. 148—154.

2. Гавловський В., Цимбалюк В., Кашпур В. Державно-
   правове регулювання соціальних інформаційних відносин //
   Українське право. — 1998. — № 1(9). — С. 173—175.

3. Гавловський В.Д., Цимбалюк B.C., Корочанський О.Е.
   Проблеми юридичної деліктології в інформаційних відно­
   синах // Бізнес і безпека. — 1998. — № 6. — С 19—21.

10. Голубев В.О., Гавловський В.Д., Цимбалюк B.C.
Інформаційна безпека: проблеми боротьби зі злочинами у
сфері використання комп'ютерних технологій: Монографія /
За заг. ред. докт. юрид. наук Р.А. Калюжного. — Запоріж­
жя: Просвіта, 2001. — 252 с

11. Е-будущее и информационное право / В.М. Брижко,
    А.А. Орехов, О.Н. Гальченко, B.C. Цимбалюк; Под. ред.:
    Р.А. Калюжного, Н.Я. Швеца. — К.: Интеграл, 2002. — 264 с.

12. Інформатизація, право, управління (організаційно-
    правові питання): Монографія / Р.А. Калюжний, О.Д. Круп-
    чан, В.Д. Гавловський, М.В. Гуцалюк, М.Я. Швець, B.C.
    Цимбалюк; За заг. ред.: М.Я. Швеця, О.Д. Крупчана. —
    К.: НДЦ правової інформатики АПрНУ, 2002. — 191 с

13. Інформатизація соціального управління: теорія і
    практика (організаційно-правовий аспект): Посібник /

В.Д. Гавловський, O.I. Коваленко, B.C. Цимбалюк та ін. — К.; Донецьк: Донецький інститут внутрішніх справ, 2001. — 190 с.

14. Інформаційне забезпечення управлінської діяльності
    в умовах інформатизації: організаційно-правові питання
    теорії і практики: Монографія / Р.А. Калюжний, В.О. Шам-
    рай, В.Д. Гавловський, М.В. Гуцалюк, М.Я. Швець, B.C. Цим­
    балюк, Ю.В. Яцишин, А.С. Ластовецький; За ред.: Р.А. Ка­
    люжного, В.О. Шамрая. — К.: АДПС України. — 2002. — 296 с

15. Інформаційне право та інформаційна безпека // Су­
    часний стан, поняття та визначення змістовної частини,
    інкорпорація нормативних актів з правових питань у сфері
    інформації та її захисту: Наук, видання / В.Д. Гавловський,
    О.І. Коваленко, В.К. Гіжевський, B.C. Цимбалюк та ін.;
    За заг. ред.: Р. Калюжного, В. Філонова. — К.; Донецьк:
    Донецький ін-т внутр. справ МВС України: Ін-т екон. та
    права "КРОК", 2001. — 230 с

16. Інформаційне суспільство. Дефініції... / В.М. Бриж-
    ко, А.А. Орехов, B.C. Цимбалюк, О.Н. Гальченко, A.M. Чор-
    нобров; За ред.: Р.А. Калюжного, М.Я. Швеця. — К.: Інте­
    грал, 2002. — 220 с

17. Калюжний P., Гавловський В., Цимбалюк В., Гуца­
    люк М. Питання концепції реформування інформаційного за­
    конодавства України // Правове, нормативне та метрологіч­
    не забезпечення системи захисту інформації в Україні. —
    К., 2000. — С 17—21.

18. Калюжний РЛ., Цимбалюк B.C. Вдосконалення
інформатизації ОВС України — передумова покращення їх
діяльності в боротьбі зі злочинністю // Правова система
України: теорія і практика. — К., 1993. — С. 397—399.

19. Калюжний РЛ., Цимбалюк B.C. Інформатизація дер­
    жавного управління і національна безпека України // Роз­
    будова держави. — 1993. — № 8. — С 20—21.

20. Калюжний РЛ., Цимбалюк B.C. Розбудова держави
    та інформатизація державного управління (соціальні та

організаційно-правові питання) // Розбудова держави. — 1994. — № 2. — С 31—36.

21. Комп'ютерна злочинність: Навч. посіб. / П.Д. Білен-
    чук, Б.В. Романюк, B.C. Цимбалюк, В.Д. Гавловський
    та ін. — К.: Атіка, 2002. — 240 с

22. Лисюченко В.П., Гуцалюк М.В., Цимбалюк B.C. Управ­
    ління органами внутрішніх справ: Довідник. — К.: УАВС,
    1996. —48 с.

23. Нормативні акти України щодо охорони правопоряд­
    ку / В.П. Лисюченко, В.О. Шамрай, В.Г. Джуський,
    B.C. Цимбалюк. — К.: Логос. — 1996. — 560 с

24. Нормативні акти України щодо охорони правопоряд­
    ку / В.П. Лисюченко, В.О. Шамрай, В.Г. Джуський, А.І. Ка­
    пітанський, B.C. Цимбалюк. — 2-ге вид., доп. і змін. —
    К.: Логос, 1998. — 560 с

25. Організована злочинність та інформаційні техноло­
    гії // Організована злочинність в Україні / За ред. Я.Ю. Кон-
    дратьєва. — К.: НАВСУ, 1999. — Параграф 3 розділу III:
    Основні напрямки та тенденції організованої злочинності
    в Україні. — С. 73—78.

26. Проблеми боротьби зі злочинами у сфері викорис­
    тання комп'ютерних технологій: Навч. посіб. / В.О. Голу-
    бєв, В.Д. Павловський, B.C. Цимбалюк; За заг. ред. Р.А. Ка­
    люжного. — Запоріжжя: ГУ "ЗІДМУ", 2002. — 292 с

27. Психологічні особливості організованих злочинних
    об'єднань (використання психологічних знань у протидії
    організованій злочинності): Наук.-практ. посіб. / За ред.:
    Я.Ю. Кондратьева, С.Д. Максименка, Б.В. Романюка. — К.:
    НАВСУ, 2002. — 436 с — Гл. 2. парагр. 7: Сфера викорис­
    тання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів),
    систем та комп'ютерних мереж (у співавт.). — С. 82—97.

28. Управління органами внутрішніх справ (поняття та
    схеми) / В.М. Плішкін, В.П. Лисюченко, І.В. Хорт,
    B.C. Цимбалюк; За заг. ред. В.М. Плішкіна. — К.: УАВС,
    1996. — 350 с.

29. Цимбалюк В. Проблеми латентності комп'ютерної зло­
    чинності // Правове, нормативне та метрологічне забезпечен­
    ня системи захисту інформації в Україні. — К., 2000. —
    С 57.

30. Цимбалюк B.C. Правове регулювання відносин влас­
    ності: Навч.-метод, комплекс. — К.: Ін-т екон. управл. та
    госп. права, 1999. — 38 с.

31. Цимбалюк B.C. Правове регулювання відносин влас­
    ності: Навч.-метод, мат. для підготовки фахівців за спец,
    "правознавство". — К.: АМУ, 2000. — 5 с

32. Цимбалюк B.C. Правове регулювання відносин влас­
    

ності // Навч.-метод, мат. для підготовки фахівців за спец,
"правознавство" заочної форми навчання. — К.: НАВСУ,
2000. — 5 с

1. Цимбалюк B.C. Правове регулювання відносин влас­
   ності та складання господарських процесуальних доку­
   ментів // Навч.-метод, мат. для підготовки фахівців за
   спец, "правознавство" заочної форми навчання. — К.:
   НАВСУ, 1999. — 38 с

2. Цимбалюк B.C. Складання господарських процесу­
   альних документів // Навч.-метод, мат. для підготовки
   фахівців за спец, "правознавство" заочної форми навчан­
   ня. — К.: НАВСУ, 2000.

3. Цимбалюк B.C., Гавловський ВД. Інформаційне пра­
   во: Навч.-метод, комплекс для підготовки фахівців за спец,
   "правознавство". — К.: ІЕУГП, 1999. — 183 с

4. Цимбалюк B.C., Гавловський В.Д. Міжнародне при­
   ватне право: Робоча програма курсу. — К.: НТУУ "КПІ",
   1999. — 83 с.

5. Цимбалюк B.C., Гавловський ВД. Цивільне і сімей­
   не право // Навч.-метод, мат. для підготовки фахівців за
   спец, "правознавство" заочної форми навчання. — К.: АМУ,
   1999. — 29 с.

6. Цимбалюк B.C., Гавловський ВД. Цивільне і сімей­
   не право // Навч.-метод, мат. для підготовки фахівців за

спец, "правознавство" заочної форми навчання. — К.: АМУ, 1999. — 38 с.

39. Цимбалюк B.C., Іванова Т.С. Захист електронних
    засобів від несанкціонованого доступу: Навч.-метод, посіб. —
    Ірпінь: УФЕІ, 1998. — 40 с

40. Цимбалюк B.C., Ящуринський Ю.В. Нові комп'ю­
    терні технології — в навчальну та науково-дослідну робо­
    ту навчальних закладів // Інформаційний бюлетень рес­
    публіканського навчально-методичного центру УАВС. —
    К., 1995. — № 2. — С 39—44.

41. Ящуринский Ю.В., Цимбалюк B.C. Использование
    новых информационных технологий в учебной и исследо­
    вательской работе слушателей учебных заведений право­
    охранительных органов // К вопросу о концепции управ­
    ленческой деятельности: Сб. науч. трудов. — К.: ИПК СБУ,
    1994. — С. 68—74.

42. Ящуринский Ю.В.,Цимбалюк B.C. Нові комп'ютерні
    технології — в навчальну та науково-дослідну роботу на­
    вчальних закладів // Інформаційний бюлетень РНМЦ
    УАВС. — К., 1995. — № 2. — С 39—44.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1. Агапов А.Б. Основы государственного управления в
   сфере информатизации в Российской Федерации. — М.:
   Юристъ, 1997. — 344 с.

2. Бачило И.Л., Белов Г.Д. О концепции правового обес­
   печения информатизации России. Законодательные про­
   блемы информатизации общества // Труды № 52. Инсти­
   тут законодательства и сравнительного правоведения при
   Верховном Совете РФ. — М., 1992.

3. Копылов В А. Информационное право: Учеб. пособие. —
   М.: Юристъ, 1997. — 472 с.

4. Правовая информатика и кибернетика: Учебник / Под
   ред. Н.С. Полевого. — М.: Юрид. лит., 1993. — 528 с.

Навчальне видання

ЦИМБАЛЮК Віталій Степанович, ГАВЛОВСЬКИЙ Владислав Данилович, ГРИЦЕНКО Віталій Володимирович та ін.

ОСНОВИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Навчальний посібник

Підп. до друку 26.01.2004. Формат 84x108 1/32. Папір офс. Друк офс. Ум. друк. арк. 14,7. Обл.-вид. арк. 12,7. Зам. № 4-1260

Видавництво "Знання"

01034, Київ-34, вул. Стрілецька, 28

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців, виготівників

і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 1591 від 03.12.2003

Тел. (044) 234-80-43, 234-23-36

E-mail: [email protected]

http://www.znannia.com.ua

ЗАТ«ВІПОЛ»,ДК№15

03151, Київ-151, вул. Волинська, 60

В Україні книгу можна придбати за адресами:

• м. Київ, вул. Л. Толстого, 11/61, маг. "Буква", тел. (044)234-75-08;

• м. Київ, вул. М. Грушевського, 4, маг. "Наукова думка",

тел. (044)228-06-96;

• м. Київ, Майдан Незалежності, ТЦ "Глобус", маг. "Книжковий світ",

тел. (044)238-59-41;

• м. Київ, вул. Архітектора Вербицького, 30-6, маг. "Буква",

тел. (044)422-57-26;

• м. Вінниця, вул. Гагаріна, 2, маг. "Буква-Вінниця", тел. (0432)35-90-61;

• м. Донецьк, вул. Артема, 147-а, маг. "Будинок книги",

тел. (0622)55-44-76;

• м. Євпаторія, вул. Фрунзе, 42, маг. "Буква-Євпаторія",

ел. (06569)3-31-44;

• м. Житомир, вул. Київська, 17, маг. "Знання", тел. (0412)37-29-02;

• м. Запоріжжя, просп. Леніна, 147, маг. "Буква-Запоріжжя",

тел. (0612)49-00-08;

• м. Івано-Франківськ, Вічовий майдан, 3, маг. "Сучасна українська

книга", тел. (03422)3-04-60;

• м. Івано-Франківськ, вул. Незалежності, 44, маг. "Книжковий дім

"Буква", тел. (03422)7-58-49, 7-58-51;

• м. Кривий Ріг, пл. Визволення, 1, маг. "Букініст",

тел. (0564)92-37-32;

• м. Львів, просп. Шевченка, 8, книгарня ДВЦ НТШ, тел. (0322)79-85-80;

• м. Львів, просп. Шевченка, 16, маг. "Ноти", тел. (0322)72-67-96;

• м. Луганськ, вул. Радянська, 58, маг. "Глобус-книга",

тел. (0642)53-62-30;

• м. Луцьк, просп. Волі, 41, маг. "Знання", тел. (03322)4-23-98;

• м. Рівне, просп. Миру, 16, маг. "Буква-Рівне", тел. (0362)62-04-65;

• м. Сімферополь, вул. Пушкіна, 6, маг. "Знание",

тел. (0652)27-54-68;

• м. Сімферополь, вул. Сергєєва-Ценського, 4а, маг. "Буква-Сім-

ферополь", тел. (0652)27-31-53;

• м. Суми, вул. Кірова, 8, маг. "Будинок книги", тел. (0542)22-51-17;

• м. Харків, вул. Петровського, 6/8, маг. "Вища школа",

тел. (0572)47-80-20;

• м. Херсон, вул. Леніна, 14/16, маг. "Книжковий ряд",

тел. (0552)24-64-23, 22-14-56;

• м. Хмельницький, вул. Подільська, 25, маг. "Книжковий світ",

тел. (03822)6-60-73;

• м. Черкаси, вул. Б. Вишневецького, 38, маг. "Світоч",

тел. (0472)47-92-20;

• м. Чернігів, вул. Леніна, 45, маг. "Будинок книги", тел. (04622)7-30-03;

• м. Ялта, вул. Гоголя, 24, маг. "Буква-Ялта", тел. (0654)32-37-41.

Книготорговельним організаціям та оптовим покупцям

звертатися за тел.: (044) 238-82-62,234-80-43; факс: 238-82-68.

E-mail: [email protected] http://www.books.com.ua

ВИДАВНИЦТВО "ЗНАННЯ" ПРОПОНУЄ

Кернз В.

Вступ до права Європейського Союзу

Навчальний посібник

Пер. з англ. — К.: Т-во "Знання", КОО, 2002. — 381 с — (Європейське право). — Моваукр. — Формат 60x84 1/16. — Пал. тв.

ISBN 966-620-050-3 (укр.)

ISBN 1-85946-205-Х (англ.)

Розкриваються як традиційні, так і нові складові загальної системи права Європейського Союзу. Окремий розділ присвяче­но практичним рекомендаціям студентам, які готуються розпо­чати власну кар'єру, спеціалізуючись на праві Європейського Союзу. Особливу цінність становлять словник найважливіших термінів права Співтовариства (шістьма мовами), покажчик основних нормативних документів Співтовариства і покажчик прецедентів та судових процесів на основі права Співтовариства. Українською мовою книга видається вперше, російською — не видавалася.

Для студентів, що вивчають право Європейського Союзу, спе­ціалістів, підприємців, які співпрацюють або готуються співпра­цювати з країнами, що входять до Європейського Союзу.

Книготорговельним організаціям та оптовим покупцям

звертатися за тел.: (044) 238-82-62,234-80-43. E-mail: [email protected] http://www.books.com.ua

Широкий вибір навчальної та ділової літератури Тел. для довідок: (044) 235-00-44, 234-80-43

ВИДАВНИЦТВО "ЗНАННЯ" ПРОПОНУЄ

ВИДАВНИЦТВО "ЗНАННЯ" ПРОПОНУЄ

Оуенз К.

Право: Посібник для студентів бізнес-спеціальностей

Навчальний посібник

Пер. з англ. — К.: Т-во "Знання", КОО, 2002. — 605 с — (Європейське право). — Мова укр. — Формат 60x84 1/16. — Пал. тв.

ISBN 966-620-052-Х (укр.)

ISBN 1-85941-133-9 (англ.)

Завдяки простоті та доступності викладення матеріалу ця книга ось уже протягом п'яти років є одним з основних навчаль­них посібників з права для студентів Великої Британії, що на­вчаються бізнес-спеціальностям. Вона набуває особливої акту­альності в умовах входження України в європейське економічне і правове поле. У посібнику розглядаються загальні принципи права країн ЄС, правові основи організації бізнесу, трансакцій, взаємовідносин і співпраці суб'єктів підприємницької діяльності, укладання угод, продажу і постачання товарів та послуг, екс­порту, страхування і банкрутства, наводяться численні прикла­ди практичного застосування права у сфері бізнесу.

Українською мовою книга видається вперше, російською — не видавалася.

Для студентів економічних спеціальностей, фахівців-прак-тиків, усіх, хто цікавиться економікою і правом.

Дейвис Г.

Право внутреннего рынка Европейского Союза

Учебное пособие

Пер. с англ. — К.: Знання-Прес, 2004. — 422 с. — (Евро­пейское право). — Язык рус. — Формат 60x90 1/16. — Пер. тв.

IISBN 966-311-013-9 (рус.)

ISBN 1-85941-688-8 (англ.)

Эта книга — первое учебное пособие, посвященное наиболее значительной сфере права Европейского Союза — праву внутрен­него рынка. В пособии раскрываются основные правила передви­жения лиц и перемещения товаров, услуг и капитала, анализи­руются ключевые дела Суда Европейских Сообществ по этим вопросам. Раскрываются основные аспекты гармонизации зако­нодательств, развития гражданства ЕС, соблюдения прав чело­века в ЕС, регулирования электронной коммерции в ЕС и др. Право внутреннего рынка ЕС рассматривается в широком юри­дическом и социальном контексте. Приводятся исчерпывающие указатели судебных дел, статей Договоров ЕС и указатель доку­ментов Сообщества, посвященных внутреннему рынку ЕС.

Для студентов, изучающих право Европейского Союза, специа­листов, руководителей предприятий, предпринимателей, сотруд­ничающих или готовящихся к сотрудничеству со странами ЕС.

Книготорговельним організаціям та оптовим покупцям

звертатися за тел.: (044) 238-82-62,234-80-43. E-mail: [email protected] http://www.books.com.ua

Книготорговельним організаціям та оптовим покупцям

звертатися за тел.: (044) 238-82-62,234-80-43. E-mail: [email protected] http://www.books.com.ua

ВИДАВНИЦТВО "ЗНАННЯ" ПРОПОНУЄ

Болотіна Н.Б. Трудове право України

Підручник

2-ге вид., стер. — К.:Вікар, 2004. — 725 с — (Вища осві­та XXI століття). — Мова укр. — Формат 60x90 1/16. — Пал. тв.

У підручнику висвітлено інститути трудового права з ураху­ванням нових законодавчих актів України. У ньому розкривають­ся загальні положення, індивідуальне і колективне трудове пра­во, нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства. За структурою підручник орієнтований на систему сучасного тру­дового права західних країн з розвиненою ринковою економікою. Поряд із аналізом національного регулювання трудових відносин висвітлюється зарубіжний досвід, а також вимоги міжнародних стандартів — конвенцій та рекомендацій Міжнародної організації праці, Європейської соціальної хартії (переглянутої).

Для студентів, які навчаються за спеціальністю "Правознав­ство", студентів неюридичних спеціальностей, які вивчають осно­ви правознавства, аспірантів.

Книготорговельним організаціям та оптовим покупцям

звертатися за тел.: (044) 238-82-62,234-80-43. E-mail: [email protected] http://www.books.com.ua