Сімейне право України: Підручник / Л. М. Баранова, С37 В. І. Борисова, І. В. Жилінкова та ін.; За заг. ред. В. І. Бо-рисової та І. В. Жилінкової. - К.: Юрінком Інтер, 2004. — 264 с.

І5ВК966-667-145-Х

ББК 67.9(4УКР)304.4я73 Рекомендовано Міністерством

С37 освіти і науки України

(лист №1/11-1591 від 15 квітня 2004 р.)

Рекомендовано Вченою радою Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого (протокол № 4 від 28 листопада 2003 року)

Рецензенти:

Дзера О. В. — доктор юридичних наук, професор;

Харитонов Є. О. — доктор юридичних наук, професор;

Кройтор В. А. — кандидат юридичних наук, доцент

Автори:

Бараноеа Л. М., кандидат юридичних наук, доцент — розділ III гл. 8; Борисова В. І., кандидат юридичних наук, доцент — розділ І гл. 2; розділ II гл. 4 (у співавторстві з Л. В. Пайовою); розділ V гл. 13,14,15; Жилінкова І. В., доктор юридичних наук, професор — розділ І гл. 1, З (§1 -4); розділ II гл. 6, 7; словник основних термінів; Крюкна В. М., кандидат юридичних наук, доцент — розділ І гл. З (§5); Ноеохатська Я. В., викладач — розділ III гл. 10; ПановаЛ. В„ кандидат юридичних наук — розділ II гл.4 (у співавторстві з В. І. Борисовою);

Пучковська І. Й., кандидат юридичних наук, доцент — розділ II гл. 5; Соловйов О. М., кандидат юридичних наук — розділ VI; Явор О. А., кандидат юридичних наук, доцент — розділ III гл. 9; ЯроцькийВ.Л,, кандидат юридичних наук, доцент — розділ IV

Підручник підготовлено колективом викладачів кафедри цивіль­ного права Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого на основі нового Сімейного кодексу України і відповідно до нової програми курсу сімейного права.

Висвітлено актуальн(теоретичні проблеми сімейного права і роз­глянуто основні питання курсу: сім'я, шлюб, особисті та майнові пра­вовідносини подружжя, права та обов'язки батьків і дітей, влашту­вання дітей, позбавлених батьківського піклування тощо. Особливу увагу приділено новим інститутам сімейного права.

Для студентш, аспірантів і викладачів вищих навчальних юридич­них закладів освіти, а також наукових і практичних працівників.

ББК67.9(4УКР)304.4я73+67.304.4я73

І8ВК 966-667-145-Х

© Колектив авторів, 2004 © Юрінком Інтер, 2004

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глава 1

Поняття сімейного права

§ 1. Проблема визначення місця сімейного права в системі права

Питання про природу сімейно-правових норм і про місце сімей­ного права в системі права, без сумніву, належить до числа най­більш дискусійних. Його аналіз із неминучістю виводить за рам­ки суто правових явищ і можливий лише з урахуванням загаль-нометодологічних, а часто і філософських аспектів. Яким є статус людини, включеної до кола своєрідних відносин, що звуться «сімейними»? Який ступінь її свободи та автономного існування І, навпаки, яка міра відповідальності та залежності від інших лю­дей — членів сім'ї та суспільства в цілому? В чому особливості здійснення сімейних прав та можливого зловживання ними? Яки­ми є межі державного втручання в сімейне життя і чи належить воно повною мірою до приватної сфери Існування людини?

Сьогодні ці питання можуть ставитися в двох аспектах: у рет­роспективному плані, з точки зору концепцій сімейного права, які існували в науці за різних часів, тав плані сучасного бачення про­блеми.

Сімейне право в системі права: ретроспективний аналіз. Не буде перебільшенням сказати, що питання щодо місця сімейного права в системі права вирішується не одним поколінням цивіліс­тів. Оскільки йдеться про досить тривалий (понад сто років) істо­ричний відрізок, що вмістив у себе воістину глобальні соціально-економічні зміни, не дивно, що дискусію про суть сімейно-право­вих норм важко назвати спільною для ряду поколінь учених. Так вже склалося, що в нашій країні зв'язок часів розпадався неодно­разово, що спричинило розрив наукової і загальної культуроло­гічної традиції. Тому сьогодні можна говорити про кілька (дале-

4 Глава 1

ко не завжди послідовно пов'язаних між собою) етапів обго­ворення цього питання: а) дискусії дореволюційних цивілістів; б) спорів теоретиків і практиків післяреволюційного періоду, роз­винутих у подальшому юристами радянського часу; в) дискусії останніх років, що виникла в цивілістиці пострадянських країн після розпаду СРСР, переходу до ринкових перетворень і здійснення нової кодифікації цивільного та сімейного законодав­ства.

У дореволюційній науці питання щодо сутності правових норм, які регулюють сімейні відносини, розглядалося в площині пред­мета правового регулювання і меж втручання держави в сімейно-правову сферу, тобто в плані приналежності сімейно-правових норм до сфери публічного чи приватного права. Визначалося два основних питання: а) чи регулюються сімейні відносини право­вими нормами повною мірою та б) предмет якого права — публіч­ного або приватного — вони складають?

Домінуючою була ідея щодо неможливості законодавчого нор­мування внутрішніх суто особистих відносин у сім'ї. Г. Ф. Шер-шеневич писав, що «введення юридичного елементу в особисті відносини членів сім'ї уявляється більшою частиною невдалим і таким, що не досягає мети»1. На думку цивілістів, ці відносини є поза сферою правового впливу і можуть регулюватися лише мо­ральними, етичними, частково — релігійними нормами. Тому, наприклад, Д. Азаревич іронічно коментував спроби законодав­ця врегулювати деякі відносини подружжя. Він писав, що загаль­новизнаною є негідність таких положень законодавства (статті 106,107 т. X ч. 1 Зводу законів Російської імперії), відповідно до яких чоловік зобов'язаний любити свою дружину, а жінка — пе­ребувати в любові до свого чоловіка2. К. Кавелін однозначно ви­словився щодо цього: «Те, що становить психологічну, внутріш­ню, душевну сторону шлюбного союзу і шлюбних відносин, не підлягає законодавчим визначенням...»3.

Разом Із тим, на думку дореволюційних учених, певні різно­види сімейних відносин за своєю природою можуть сприймати

1 Шершеневич Г. Ф. Учебвик русского гражданского права. - М., 1995. —
С.406.

2 Азаревич Д. Семейнне имуздествешше отношения по русскому праву //
Журн. гражданского и уголовного права. - СПб., 1883. - Кн. 4. - С. 101.

3 Кавеяин К. Очерк юридических отношений, возникающих из семейно-
го союза. - СПб., 1884. - С. 77.

Поняття сімейного права 5

правове регулювання і тому складають його предмет. До них, зок­рема, належать: а) відносини, пов'язані з захистом прав членів сім'ї; б) майнові відносини членів сім'ї; в) деякі особисті відноси­ни (реєстрація шлюбу, визначення походження дітей, усиновлен­ня тощо). Стосовно двох перших видів значних суперечок не існу­вало, бо майнові відносини і відносини щодо захисту сімейних прав завжди розглядалися як предмет цивільно-правового регу­лювання і безперечної сфери втручання законодавця. Більш про­блематичним було питання щодо правового нормування особис­тих відносин членів сім'ї. В. А. Умов і К. Кавелін особисті відноси­ни в сім'ї не визнавали предметом правового нормування. Д. І. Мейєр вважав обґрунтованим регулювання особистих сімейних відно­син нормами канонічного права, а відносини між батьками та дітьми — державного права (бо вони грунтуються на засадах вла­ди та підкори). До предмета цивільного права він відносив лише майнові відносини членів сім'ї, інші ж сторони сімейних відно­син, на його думку, мають бути розглянуті у цивільно-правово­му ракурсі тільки у разі потреби, для розуміння їх майнової сто­рони1.

Не треба забувати, що певна частина відносин, що виникали в сім'ї, в дореволюційний період становили сферу церковного впли­ву. Тому важливою ознакою того часу був своєрідний дуалізм нормування відносин подружжя, батьків і дітей. Таке становище давало підстави для широкого обговорення в юридичній літера­турі питання щодо розмежування державного (світського) та цер­ковного регулювання відносин у сім'ї. Одні вчені наполягали на необхідності збереження церковного впливу на формування відносин, інші, навпаки, пропонували встановити однакові пра­вила для людей, незалежно від їхнього віросповідання.

І все ж таки більшість учених — Г. Ф. Шершеневич, Н. П. Дю-вернуа, А. І. Загоровський, Л. І. Петражицький, І. А. Покровсь-кий, Ю. С. Гамбаров, К. Побєдоносцев відносили сімейне право до числа інститутів цивільного права2, пояснюючи це єдиною при-ватноправовою природою цивільних та сімейнихвідносин.Г. Ф. Шер­шеневич, зокрема, вказував: «якщо ми надаємо вирішального зна-

1 МейерД. И. Русское гражданское право (в2 ч.). - М., 1997. - Ч. 1. - С. 34,

2 Антокольская М, В. Место семейного права в системе отраслей частно-
о права (по трудам цивилистов России конца XIX — начала XX века) //
ос-во и право. - І995. - № 6. - С. 34.

6 Глава 1

чення ознаці приватності в протилежність публічності відносин, то необхідно ставити сім'ю, шлюб на одному боці з власністю, до­говором, заповітом... Тому ми вважаємо, що сімейне право, не тільки майнове, а й особисте, має увійти до складу цивільного права»1. Що ж до особистих відносин, то предметом правового регулювання визнавалися лише певні їх різновиди, ті, що визна­чають і фіксують зовнішні контури сімейних стосунків — умови взяття шлюбу і порядок його припинення, різні сімейно-правові стани (спорідненість, усиновлення) тощо. Відповідала такому під­ходу і система законодавства, що існувала на той час. Норми, що регулювали сімейні відносини (в межах можливого законодавчо­го втручання), включалися до загального цивільного законодав­ства Російської імперії і не мали самостійної кодифікації.

Треба сказати, що у дореволюційній науці питання про галу­зеву самостійність сімейного права та його незалежність від пра­ва цивільного взагалі не ставилося. Сімейне право однозначно розглядалося як інститут цивільного права. Разом із тим, у науці зазначалося, що, базуючись поряд із цивільним правом на єдиних приватноправових засадах, сімейне право має певні особливості, які визначаються особливостями самих сімейних відносин. З цьо­го приводу К. Побєдоносцев, зокрема, вказував, що сімейні відно­сини хоча є відносинами між окремими, приватними особами, але назавжди зберігають суспільний характер. Така «суспільність» сімейних відносин перш за все пояснювалася особливим значен­ням сімТ як суспільного осередка, як опори державного ладу, но­сія загальних моральних цінностей. Разом Із тим, відносини в сім'ї ніколи не визначалися як сфера безпосереднього втручання дер­жави. З середини сім'я розглядалася як сфера приватного існу­вання людини, а позитивний^акон, за словами К. Побєдоносце-ва, може торкатися сімейних відносин тільки з одного боку, а саме боку, в якому можливі зіткнення сімейної автономії з автономією держави2.

1 Шершенееич Г. Ф. Учебник русе С.І2-13.

* Победопосцев К. Курс гражданского права. — Ч. 2. Права семействен-нне, наследстаеннне И завещательнне. — СП6., 1871. — С. 3.

-о гражданского

а. -М., 1995.-

Революція 1917 р. кардинально змінила соціально-економіч­ний устрій та ідеологічні пріоритети в тій частині України, яка входила до складу Російської імперії. Принципова відмова від

Поняття сімейного права 7

запозичення досягнень дореволюційної науки означала, по суті, початок нового етапу у вирішенні питання щодо сутності сімей­ного права та його галузевої належності. Після революції протя­гом ряду десятиріч зусилля вчених у першу чергу були спрямо­вані на пошук особливостей, властивих сімейному праву, його відмінностей від права цивільного. При цьому науковий аналіз проблеми доповнився явно вираженим політичним підтекстом. Спори про предмет та метод сімейного права незмінно приводи­ли до загальних висновків про переваги радянського сімейного ладу і, навпаки, про порочність буржуазної сім'ї, яка грунтується на користі та майновому розрахунку. Г. М. Свердлов у той час писав, що «невключення сімейного права до права цивільного в умовах соціалістичної держави має під собою принципове обґрун­тування, пов'язане з природою соціалістичних сімейних відносин. Предметом цивільного права є головним чином майнові відноси­ни. Предметом же соціалістичного сімейного права є... відносини іншого роду — відносини шлюбу, спорідненості, всиновлення, прийняття дітей на виховання, майнова сторона яких, хоча й має значення, однак не є головною, що визначає основний зміст пере­рахованих відносин. У цьому докорінна відмінність соціалістич­них сімейних відносин від буржуазних, що підкорені майновим інтересам»1.

Протиставлення предмета цивільно- та сімейно-правового ре­гулювання логічно приводило до висновку про самостійність і незалежність сімейного права від права цивільного та про обґрун­тованість «невключення першого до складу другого»2. Саме пред­мет правового регулювання з самого початку розглядався як кри­терій формування галузей права. Відповідно до цього О. Вишийсь-кий в І939 р. уперше прямо вказав на те, що сімейне право є самостійною галуззю права і включається до системи основних галузей радянського соціалістичного права поряд із правом ци­вільним3. Логічним продовженням концепції «сімейне право - са­мостійна галузь права» була роздільна кодифікація цивільно- та сімейно-правових норм. Відомо, що в радянський період вона здійснювалася тричі - в 1918 (в Україні - в 1919 р.), 1926 та

' Свердлов Г. М. Советское семейное право. - М., 1958. - С. 24. 1 Бошко В. И. Очерки советского семейного права. — К., 1952. — С. 47. 1 Вьшшнский А. XVIII сьезд ВКП(б) в задачн науки социалистического права // Сов. гос-во и право. - 1939. - № 3. - С. 26.

8

Глава 1

1965—1969 рр. і давала прибічникам автономії сімейного права додаткові аргументи для підтвердження його галузевої само­стійності.

Важливого значення набула у той період і боротьба із впли­вом церкви на сімейні відносини. Перш за все це стосувалося цер­ковних шлюбів (вінчання) та реєстрації народження та смерті людини. Хоча теоретичне визнання громадянського (не церков­ного) шлюбу почалося ще до революції, в реальному житті основ­на маса населення сприймала шлюб як акт релігійний, а держава підтримувала релігійні почуття громадян. Після революції ситу­ація змінилася кардинально. Можна сказати, що боротьба між церквою і державою була жорсткою і безкомпромісною. Достат­ньо сказати, що вже 18 грудня 1917 р. було видано Декрет Ради народних комісарів РРФСР про громадянський шлюб1, відповід­но до якого юридична сила надавалася лише шлюбам громадянсь­ким, а церковне вінчання визнавалося справою приватною і не мало жодних правових наслідків. У теоретичному плані це мало важливе значення, бо загальне виведення сімейних відносин за рамки церковної юрисдикції означало їх автоматичне включення до сфери правового регулювання, яке здійснювалося державою. Таким чином, питання щодо віднесення норм, які регулюють сімейні, і, перш за все, шлюбні відносини, до сімейного або кано­нічного права вже не виникало — нормування відносин у сім'ї визнавалося безперечною прерогативою держави.

Не поставало ще одного питання, яке свого часу бентежило до­революційних цивілістів. Мова йде про віднесення сімєйно-право-вих норм до приватного або публічного права. Широко відомим є вислів В. І. Леніна щодо невизнання нічого приватного в сфері гос­подарювання2. На жаль, цей постулат був широко розтиражований його послідовниками і застосовувався у сферах, далеких від госпо­дарювання. Внаслідок цього ознака публічності була поширена май­же на всі суспільні відносини в країні, в тому числі й на ті, які ви­никають у сім'ї. Зрозуміло, що за таких умов питання про на­лежність сімейного права до права приватного або публічного взагалі ставитися не могло. Таким чином, сім'я також визнавалася сферою інтересів держави, а формування сімейних відносин здійснювалося за єдиними принципами, з єдиного центру.

1 Декрет «О гражданском браке, о детях и о введений книг актов граж-
данского состояния* // СУ РСФСР, 1917. - № 11. - Ст. 160.

2 Ленин В, И. Полн, собр. соч. — Т. 44. — С. 398.

Поняття сімейного права 9

Унаслідок перетворень перших післяреволюційних десятиріч сімейне право стало розглядатися як самостійна, незалежна від цивільного галузь права, яка має свій власний предмет та метод регулювання. Концепція «сімейне право - самостійна галузь пра­ва» поступово стала домінуючою в науці, її підтримувала більшість учених1. Треба визнати, що ця концепція мала певну емоційну та суто людську привабливість, тому що в ній увага акцентувалася на особистих відносинах у сім"ї, на почуттях взаємної поваги, дружби, любові, що мають складати основу сімейних стосунків, а проблеми, котрі випливають із спорів про поділ майна та взаємне аліментування, трактувалися як такі, що мають тимчасовий ха­рактер (тому, що обумовлені капіталістичним минулим) і зник­нуть у найближчій соціалістичній перспективі.

На жаль, ця концепція мала й зворотну сторону, яка була обу­мовлена загальними соціально-економічними реаліями того часу, а також політичними та політико-економічними уявленнями, що панували у суспільстві. Обґрунтування автономності сімейного права в кінцевому підсумку було спрямоване на теоретичне ви­правдання та законодавче закріплення загальних конструкцій соціалізму стосовно сім'ї. Деякі процеси в соціально-економічній сфері радянської держави мали в цьому питанні вирішальне зна­чення. До них, зокрема, належали: а) деперсовіфікація і тотальне усуспільнення власності, в силу чого члени сім! перестають існу­вати як носії самостійних майнових інтересів; б) слабкий розви­ток відносин економічного обігу, в зв'язку з чим членство в сім'ї не обумовлює переміщення і передачу (як у колі сім'ї, так і за її межами) значних цінностей та капіталів; в) акцент на суспільні фонди споживання, у зв'язку з чим одержання основних коштів сімейного бюджету здійснюється через державний розподіл, що викликає розвиток патерналістських тенденцій і залежність від держави; г) неможливість державного забезпечення навіть се-

1 Беяякова А. М., ВорожеШаш Е. Аі. Советскоесемейное право. — М., 1974. -С. 8; Братусь С. Н. Отрасль советского права: понятие, предмет, метод // Сов. гос-во и право. - 1979. - № і 1. - С. 27; Ершова Н. М. Вопросн семьи в гражданском праве. - М., 1977. - С. 4-5; МатвеевГ. К. Советское семейное право: Учебник. — М., 1985. - С. 37; НечаеваА. М. Семейное право: пробле­ми и перспективи развития // Гос-во и право. - 1999. - № 3. - С. 72-73; Пергамент А- И., Палаетина С. Я. Развитие советского законодательства о браке и семье // Сов. гос-во и право. — 1975. -№9.-С. 47; Советское се­мейное право / Под ред. В. А. Рясенцева. - М., 1982. - С. 20-22 и др.

10

. Глава 1

реднього рівня споживацьких запитів населення, в зв'язку з чим низький рівень споживання, і, в першу чергу, в побуті та в сім'ї, штучно підтримується, заохочується і тиражується; д) масове за­лучення жінок до суспільного виробництва, що викликало відрив жінки від сім! і перенесення центру ваги на суспільні засоби со­ціалізації дітей.

Ці соціально-економічні реалії не могли не знайти свого відбит­ку в праві. Відображені вони і в концепції «сімейне право — само­стійна галузь права». її основу складали наступні положення: і) майнові відносини в сім'ї відіграють порівняно з особистими відносинами другорядну та обслуговуючу роль; 2) відносини в сім'ї потребують однакового державного регламентування, винят­ку з загального правила, індивідуальне регулювання сімейних відносин не допускається, бо -«немає такого положення й не може бути», щоб одні учасники сімейних відносин «могли мати більшу чи меншу різноманітність будь-яких прав, ніж інші»1; 3) оскільки сімейні відносини становлять особливий Інтерес для держави, їх правове регулювання і захист повинні здійснюватися з допомо­гою чітких імперативних приписів; 4) сімейне життя не є сферою автономного й приватного існування людини, у зв'язку з чим дер­жавні та громадські органи повинні широко залучатися до вирі­шення внутрішньосімейних конфліктів та контролю за поведін­кою людини в сім'ї; 5) сімейне виховання дітей може бути успіш­но замінене більш ефективним громадським вихованням-, бо «громадський догляд за дітьми дає значно кращі наслідки, ніж приватний, індивідуальний, ненауковий і нераціональний догляд окремих «люблячих», але недосвідчених у справі виховання батьків, які не мають тих сил, коштів, засобів та установ, що їх має суспільство»2.

Незважаючи на те, що в сімейно-правовій науці радянського періоду концепція «сімейне право — самостійна галузь права» явно домінувала, існувала і протилежна концепція, яка, по суті, продовжувала традиції дореволюційної цивїлістичної школи (хоча навіть її прихильники навряд чи прагнули до проведення подібних аналогій). Відповідно до неї сімейне право розглядалося як підга-лузь права цивільного. Основним аргументом такої концепції було

1 ВорожейкинЕ.М. Семейное правоотношение в СССР. - М., 1972. - С. 97. 1 ГойхбаріА. Г. Брачное, семейное и опекунское право советской респуб-ики. - М, 1920. - С. 5.

Поняття сімейного права 11

те, що предмет правового регулювання сімейних відносин не ви­ходить за межі відносин, котрі регулюються цивільним правом (майнові та особисті немайнові відносини), а основною рисою методу сімейного права (поряд із цивільним) є рівність сторін'. У зв'язку з цим «сімейні відносини завжди складаються и Існують як «горизонтальні» відносини; вони ніколи не набирають форми відносин «вертикальних»2 тощо.

З цієї позиції іншого тлумачення набував І факт роздільної кодифікації цивільних та сімейно-правових норм. Причина роз­ходження законодавчого нормування сімейних та цивільних відносин відшукувалась у витоках цього розходження, тобто в часі прийняття перших нормативних актів, які регулювали сімейні відносини. В цьому плані цікавим уявляється вислов­лювання П. Люблинського, який писав, що «на відміну від зако­нодавств інших країн, в яких норми, що належать до шлюбу, сім'ї та опіки, які звичайно коротко іменуються сімейним правом, становлять частину Цивільного кодексу, в окремих республіках СРСР ми спостерігаємо відособлення цієї частини права в са­мостійні кодекси й закони. Історично це пояснюється тим, що розробка Цивільного кодексу відбулася значно пізніше (в 1922 р.), коли виникла потреба врегулювати цивільний обіг на ґрунті нової економічної політики, тоді як потреба в перебудові шлюб-но-сімейних відносин з'явилась одразу ж після Жовтневої рево­люції»3. Немає причин Ігнорувати таке пояснення. Існує чима­ло фактів, які свідчать про вкрай негативне ставлення теоретиків марксизму до цивільного права в цілому (як юридичної бази буржуазного ладу) і до прагнення замінити цивільно-правові норми соціалістичною правосвідомістю та нормами господарсь­кого самоврядування. Відомо також, що післяреволюційні пе­ретворення не були пов'язані з розвитком цивільного законо­давства, в той час як сімейні відносини одразу стали предметом законодавчого нормування. Можна назвати цілу низку прийня­тих одразу після революції 1917 р. нормативних актів, що регу-

1 Вильнянский С. И. Лекции по советскому гражданскому праву. — Харь-ков, 1958. — Ч. 1. — С. 14; Иоффе О. С. Советское гражданское право. - Л„ 1965. - Ч. 1. - С. 177-178,185-186.

1 Советское семейное право / Под ред. В. Ф. Маслова, А. А. Пушкина. — К, 1982. - С. 18-19.

3 Знциклопедический словарь Русского библиографического института «Гранат*. - Изд. 7. - Т. 41. - Ч. 3. - М-, Б.г. - С. 110.

12 Глава 1

лювали відносини в сім'ї1. Симптоматичним є також той факт, що першими «кодексами Жовтня» були саме сімейні кодекси УРСР та РРФСР2.

Що ж до подальшого законотворчого процесу, то він багато в чому зумовлювався досвідом першої кодифікації. Однак слід за­значити, що роздільна кодифікація сімейного і цивільного зако­нодавства ніколи не розглядалася в науці як безспірно успішне законотворче рішення. В 30-х роках у наукових колах активно ве­лася дискусія з цього питання і навіть були спроби змінити поря­док розташування нормативного матеріалу, що склався на той час. Відомо, наприклад, що проект Цивільного кодексу СРСР, який розроблявся у той час і так і не був прийнятий, передбачав 7 розділів, один з яких включав норми, що регулюють сімейні відно­сини (розділ 6 — «Шлюб і сім'я»). Разом із тим, таких змін зроб­лено не було і законотворчий процес 60-х років попрямував уто­рованим шляхом: було прийнято Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік про шлюб і сім'ю, а також окремі рес­публіканські кодекси, які регулювали сімейні відносини.

Підсумовуючи, можна сказати, що в 30-х роках сформувалася і пізніше стала домінуючою в науці загальна концепція, згідно з якою сімейне право — це самостійна галузь права, яка має свій власний предмет та метод правового регулювання, які не співпа­дають з предметом та методом регулювання цивільного права.

Сімейне право в системі права: сучасне бачення. Останні роки позначені відновленням інтересу до проблеми сімейного права в системі права. Це, без сумніву, пов'язано з величезними соціально-економічними змінами нового часу і переосмисленням багатьох теоретичних стереотипів. Загальні питання щодо суті

1 Декрет -«Про громадянський шлюб і про введення книг актів грома­дянського стану», прийнятийРНК УРСР 20.02.1919 г. // СУ УРСР. - 1919.

— № 12. — Ст. 144; Декрет «Про організацію відділів записів актів грома­дянського стану»., прийнятий РНК УРСР 20.02.1919 г. // СУ УРСР. - 1919. -№ 17. - Ст. 143.; Декрет «Про розлучення», прийнятий РНК УРСР в І919 р. // СУ УРСР. - 1919. - № 12. - Ст. 145.

3 Кодекс законів УРСР «Про акти громадянського стану, шлюб і опіку» прийняти РНК УРСР в липні 1919 р. // Известия Киевского Совета рабо-чих депутатів, N° 169. Цей нормативний акт не набрав чинності у зв'язку з военими діями в Україні. Кодекс законов РСФСР «Об актах гражданского состояния, брачном, семейном и опекунском праве», прийнятий ВЦВК РРФСР 22.10.1918 р. // СУ РСФСР. - 1918. - № 76-77. - С. 818.

Поняття сімейного права .

13

права та його внутрішньої структури неминуче приводять до роз­думів про правову природу сімейно-правових норм та їх «пропис­ку» в системі права.

Певною мірою гострота дискусії сьогодні зменшилася у зв'яз­ку з переглядом базових концепцій права. Відновлення поділу права на приватне і публічне стало не просто даниною моді, а при­родним і необхідним кроком розвитку української правової дум­ки. Публічне право розглядається як сукупність норм, предме­том регулювання яких € сфера публічних (державних) інтересів. Відносини, які тут виникають, базуються на принципах суборди­нації. Приватне право, навпаки, являє собою сукупність норм, предметом регулювання яких є сфера приватних, індивідуальних інтересів особи1. Такі відносини базуються на координації мети та інтересів їх учасників, які у процесі взаємодії задовольняють у першу чергу свої приватні інтереси.

Здійснюваний в рамках генетичного підходу поділ права на приватне і публічне висвітлює те спільне, що поріднює галузі пра­ва, об'єднує їх в єдину групу. Так, Ч. Н. Азімов зазначає, що «прин­ципи, які лежать в основі приватного права, слугують базою не тільки для цивільного права, а й для інших «цивілістичних галу­зей»2. У зв'язку з цим цивільне і сімейне право як галузі, що базу­ються на єдиному диспозитивному методі правового регулюван­ня І рівності сторін, належать до галузей приватного права. Таке твердження не викликає сьогодні заперечень3.

Однак питання про місце сімейного права в системі права в рамках його системно-структурного аналізу — сімейне право як самостійна галузь права чи підгалузь права цивільного так І не набуло однозначного вирішення. Дуже гостро це питання ви­никло у зв'язку з останньою кодифікацією цивільного та сімей­ного законодавства. Відомо, що спочатку в Україні розроблявся

1 Загальна теорія держави і права / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Пегришина. - Харків, 2002. - С. 263.

' Азимов Ч. И. О соотношении частного и гражданского права // Пробле­ми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. — Харків: Нац. юрид. акад. України, 1995. - Вип. ЗО. - С. 90.

л Научно-практический коментар™ Семейного кодекса Украинн / Под ред. Ю. С. Червоного. - К., 2003. - С. 21; Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України: науково-практичний коментар. - К, 2003. - С. 38; Гражданское право: Учебник: В 2т. /Отв. ред. Е. А. Суханов. - М„ 1998. - С. 9.

14 Глава 1

проект1 окремого нормативного акту — Сімейного кодексу Ук­раїни. Такий підхід відповідав багаторічній традиції самостійної кодифікації сімейно-правових норм, яка панувала за радянських часів. Пізніше Сімейний кодекс практично в повному обсязі було включено до Цивільного кодексу як окрему главу (Книга 6 «Сімейне право»). Це дало змогу логічно пов'язати чимало інсти­тутів сімейного права з іншими спорідненими інститутами ци­вільного права. 3. В. Ромовська у цей час цілком слушно писала, що сімейні відносини, як і будь-які інші цивільні відносини, «є відносинами приватного життя особи, їх внутрішня, «генетична» спорідненість полягає у вільному волевиявленні їх учасників, юридичній їх рівності». І далі: «книга «Сімейне право» має зай­няти у Цивільному кодексі України своє традиційне, зумовлене об'єктивним ходом людського життя місце»2. На жаль, такий підхід не було втілено в життя. 10 лютого 2002 р. Верховною Ра­дою України було прийнято окремий кодифікований акт, що ре­гулює сімейні відносини, — Сімейний кодекс України. Треба ска­зати, що ця обставина має суттєве, але не вирішальне значення, бо в результаті головним є не місце розташування законодавчих норм (Цивільний кодекс чи окремий Сімейний кодекс), а та кон­цепція сімейного права, яка формується в нашому суспільстві. Вирішення питання щодо місця сімейного права в системі пра­ва сьогодні, в системі суспільних відносин, які зазнали карди­нальних змін і продовжують трансформуватися, є непростим. Сумніви, як відзначається в літературі, завжди залишаються, протилежне свідчило би про теоретичну тлінність сімейно-пра­вового буття3.

Треба підкреслити ще одну важливу методологічну обстави­ну, без якої неможливе подальше вирішення питання щодо кон­цепції сімейного права. Аналізуючи позиції учених щодо цієї про­блеми, не можна їх розглядати формально у відриві від часу та обставин, за яких вони були висловлені. Суспільства, держави та права радянських часів уже не існує. Поступово змінюються усі суспільні відносини і загальний порядок їх регулювання. Тому

1 Передмова до проекту Цивільного кодексу // Українське право. — І999. -
№ 1. - С. 27.

2 Ромовська 3. Сімейне право — перспективи розвитку // Основні напря­
ми реформи цивільного права в Україні // 36. статей та матеріалів. - К.,
1997. — С.120—121.

а Тарусина Н. Н, Семейное право: Учеб. пособие. - М., 2001. - С. 7.

Понтя сімейного права 15

до цитування наукових праць, які були написані кілька десятків років тому, треба підходити дуже виважено, а їх критику з висо­чин сьогодення взагалі важко визнати коректною. Треба врахо­вувати, що багато учених, які свого часу висловлювали свої по­гляди щодо місця сімейного права в системі права, більше не мо­жуть нам відповісти, не можуть вони змінити чи підкоригувати свої висновки або, навпаки, підсилити їх новою аргументацією. Тому теорія питання має в першу чергу базуватися на новітніх дослідженнях у сфері цивільного та сімейного права. Проблема предмету та методу сімейного права має розглядатися з точки зору сучасного розвитку сімейних відносин в Україні та їх правової регламентації, виходячи із загальних тенденцій розвитку суспіль­ства та права.

Сьогодні є усі підстави для неупередженого осмислення пи­тання щодо місця сімейного права в системі права, його відокрем­леності від цивільного права або належності до нього. Відповідь має грунтуватися на всебічному аналізі природи сімейних відно­син, сучасних способів та меж їх правового регулювання, а також загальнотеоретичних положень щодо сутності системи права. Відомо, що кожна самостійна галузь права характеризується своїм власним предметом та методом правового регулювання. Таким чином, відносини, які регулюються такою галуззю, мають суттє­во відрізнятися від усіх інших відносин, а метод, за допомогою якого здійснюється їх регулювання, — являти собою унікальну композицію засобів та прийомів правового впливу. Чи притаманні ці ознаки сімейному праву? У сучасній вітчизняній науці єдиної позиції щодо цього питання не склалося. В літературі наводили­ся аргументи як на користь концепції «сімейне право — самостійна галузь права»1, так і проти неїа. Виходячи з аналізу предмета і мето-

1 Научно-практический коментарій Семсйного кодекса Украйни / Под
ред. Ю. С. Червоного. - К., 2003. - С. 21; Червоний Ю. С. Понятие и особен-
ности семейньїх правоотношений//Суспільство. Держава. Право. — Вип. І.
Цивільне право. - Одеса, 2002. - С. 21; Сімейне право України: Підручник /
За ред. В. С. Гопанчука. - К., 2002. - С. 13.

2 Жилинкоеа И. В. Правовой режим имущества члетюв семьи. — Харьков,
2000. - С. 80; Сібільов М. М. До питання про договірні засади регулювання
сімейних відносин // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. -
Харків: Нац. юрид. акад. України, 2003. - Вип. 63. - С. 49; Шевченко Я. М.
Проблеми нового сімейного кодексу України // Проблеми законності: Респ.
міжвідом. наук. зб. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2003. — Вип. 63. - С. 4.

■ о _ Глава 1

да правового регулювання сімейних відносин та з урахуванням загальних тенденцій сучасного розвитку права і законодавства є підстави вважати, що сімейне право складає підгалузь цивіль­ного права, хоча в системі цивільного права воно характери' зуеться певною уособленістю, яка обумовлюється особливо­стями відносин, які регулюються нормами сімейного права, та своєрідністю засобів їх правового регулювання. Це твер­дження більш детально розглядатиметься при аналізі відносин, які складають предмет сімейного права та методу їх правового ре­гулювання.

§ 2. Предмет сімейного права

У праві предмет правового регулювання розглядається як сфе­ра, на яку поширюється право1. В суспільстві існує багато різно­манітних відносин. Право впливає на ті з них, які за своєю приро­дою можуть піддаватися нормативно-організаційному впливу і по­требують правової регламентації1. Безпосереднім предметом правового регулювання виступає вольова поведінка учасників суспільних відносин, через яку може бути здійснено стимулюван­ня або примус3. Відповідно до цього може бути визначено І пред<-мет сімейного права. Сімейне право регулює певну сукупність суспільних відносин — сімейні відносини. ЦІ відносини характе­ризуються спільними ознаками, що дає підстави розглядати їх як цілісне утворення в загальній системі суспільних відносин. Важ­ливо зазначити, що до сімейних належать різні за своєю приро­дою відносини. Це відносини, які складаються між членами сім'ї, а також особами, які хоча і не є членами сім! в повному розумінні, але пов'язані між собою певними сімейними правами та обов'яз­ками (наприклад відносини між батьком, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, і самою дитиною).

Предмет сімейного права складають: а) відносини, які вини­кають у зв'язку зі шлюбом; б) особисті та майнові відносини між

1 Общая теория государства и права / Под ред. проф. М. Н. Марченко. -
Т. 2. Теория права. - М., 1998. - С. 234.

2 Теория государства н права: Учебник / Под ред. В. М. Корельскогои
В. Д. Перевалова. - М-, 1997. - С. 260.

а Алексеев С. С. Право: азбука—теория—философия: опнт комплексні исследования. - М., 1999. - С. 376,

Поняття сімейного права .

17

членами сім'ї; в) особисті та майнові відносини між іншими ро­дичами; г) відносини, які виникають у зв'язку із влаштуванням дітей, які позбавлені батьківського піклування.

Норми сімейного права опосердковують відносини, пов'язані із виникненням та припиненням шлюбу, а також визнанням шлю­бу недійсним. Ці відносини виникають у процесі створення сім'ї (реєстрація шлюбу) або, навпаки, її припинення (розірвання шлю­бу). У зв'язку з тим, що ці відносини спрямовані на встановлення або припинення сімейних прав, вони складають предмет сімей­но-правового регулювання. Сімейне законодавство містить нор­ми, які встановлюють порядок та умови укладання шлюбу, поря­док його реєстрації, правові наслідки заручин, умови та порядок припинення шлюбу, визнання його недійсним тощо.

До другої групи відносин, які складають предмет сімейного права, належать майнові та особисті відносини між членами сім'ї — подружжям, батьками та дітьми. Право регулює відносини, які виникають між подружжям стосовно їх особистих прав (право на зміну прізвища при реєстрації шлюбу, право на спільне вирішен­ня усіх питань життя сім'ї, виховання дітей тощо). Існує чимало різноманітних майнових відносин подружжя, які потребують пра­вового врегулювання — це відносини стосовно спільного та роз­дільного майна подружжя, вчинення правочинів щодо нього, ко­ристування, розпорядження тощо. Предмет сімейного права скла­дають також різноманітні особисті та майнові відносини батьків І дітей. З урахуванням того, що неповнолітні діти потребують відпо­відної підтримки та захисту, в першу чергу нормами сімейного права регулюються відносини батьків і дітей шодб надання ос­таннім утримання. Необхідну правову регламентацію отримують також відносини батьків і дітей щодо належного їм майна та уп­равління батьками майном неповнолітніх.

Правові норми регулюють особисті та майнові відносини між іншими членами сім'ї та родичами - відносини баби, діда, праба­би та прадіда з їх онуками та правнуками стосовно спілкування та захисту прав онуків. Предмет правового регулювання склада­ють також відносини між іншими особами — братами, сестрами, мачухою, вітчимом та дітьми стосовно виховання та захисту дітей. Підлягають правовій регламентації й аліментні відносини певних членів сім'ї та родичів.

Особливої уваги та правового регламентування потребують відносини, які виникають у процесі влаштування дітей, позбав-

18 Глава 1

лених батьківського піклування. З урахуванням особливостей різних форм улаштування таких дітей формуються правові ме­ханізми, за допомогою яких створюються відповідні умови для забезпечення прав та інтересів неповнолітніх, котрі за тих чи інших обставин не мають можливості проживати в сім'ї (усинов­лення, патронат, дитячий будинок сімейного типу).

Сімейні відносини можуть виникати з приводу різних благ — окремих речей та майна в цілому, грошей, цінних паперів, благ, які належать членам сім'ї особисто тощо. У зв'язку з цим виділя­ють особисті немайнові та майнові відносини членів сім%якІ складають предмет правового регулювання.

До немайнових належать ті відносини членів сім'ї, які сприй­мають правове регулювання, піддаються правовому впливу. Так, правові норми визначають порядок встановлення або зміни прізвища дитини або одного з подружжя при реєстрації шлюбу, закріплюють особисті немайнові права учасників сімейних відно­син — право на виховання, спілкування, захист тощо. Разом Із тим, основна кількість особистих відносин, які виникають у сімі і грун­туються на таких почуттях, як любов, дружба, відданість, не скла­дають сферу правового регулювання і не включаються до пред­мету сімейного права. Майнові відносини виникають стосовно конкретного майна, Його належності тим чи інтим учасникам сімейних відносин, порядку користування та розпорядження та­ким майном, вчинення правочинів щодо нього тощо.

Відносини, ЯВІ регулюються нормами сімейного права, вини­кають між особами, які об'єктивно є рівними між собою. Це та­кож стосується відносин за участю неповнолітніх або непраце­здатних членів сім'ї та родичів. Подружжя, батьки та діти, усино­вителі та усиновлювач), інші члени сім'ї та родичі знаходяться між собою у рівному положенні і не підпорядковуються один одному. Кожен учасник сімейних відносин є не тільки рівною, а й авто­номною у майновому сенсі особою, із своїми власними інтереса­ми. Тому майно кожного з них не змішується з майном іншого і завжди може бути конкретно визначене. Це стосується і ситуацій, коли батьки, усиновлювачі та опікуни управляють майном дити­ни. Така природа сімейних відносин обумовлює і характер їх пра­вового регулювання.

Таким чином, предмет сімейною права складають особисті немайнові та майнові відносини, які випливають із шлюбу, споріднення, усиновлення, опіки та піклування, прийняття

\

19

Поняття сімейного права .

дитини в сім 'ю для виховання та з інших підстав, які не забо­ронені законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства і базуються на рівності та майновій само­стійності їх учасників.

§ 3. Метод сімейного права

Питання щодо сутності методу правового регулювання сімей­них відносин у науці завжди було спірним і залежало від відповіді на питання щодо місця сімейного права в системі права. Прибічни­ки концепції «сімейне право — самостійна галузь права», відшу­кували в методі сімейного права особливості, які давали змогу відокремити Його від методу регулювання відносин, які тради­ційно розглядалися як цивільно-правові. І навпаки, учені, які підтримували концепцію «сімейне право — підгалузь цивільного права» підкреслювали ті ознаки методу сімейного права, які збли­жували його з методом права цивільного. Концепція, відповідно до якої сімейне право складає підгалузь цивільного права, як уже зазначалося, вбачається більш переконливою. Додаткових аргу­ментів на свою користь вона набула за останній час, який без пе­ребільшення можна визначити як час загальної зміни методу ре­гулювання сімейних відносин.

Метод сімейного права — це сукупність засобів, прийомів, спо­собів, за допомогою яких здійснюється юридичний вплив на вольо­ву поведінку учасників сімейних відносин. Характер юридичного інструментарію, який застосовується в процесі регулювання, в пер­шу чергу визначається характером самих відносин, що регулюють­ся. Саме предмет правового регулювання обумовлює ступінь інтен­сивності дії права, тобто широту охоплення правовим регулюван­ням, ступінь обов'язковості правових приписів, форми і засоби правового примусу, ступінь деталізації правових норм та напру­женість правового впливу на суспільні відносини1. Тому особливості сімейних відносин визначають сутність правових засобів, які засто­совуються в процесі їх регулювання, особливості юридичного інстру­ментарію, який «стягується» в єдиний регулюючий комплекс.

У праві виділяють два загальних методи правового регулюван­ня: диспозитивний та імперативний. Диспозитивний метод 6а-

•оСКді

і.і даного підруч-

1 Про історію створення і прийняп

20 . Глава Т

дується на координації цілей та інтересів учасників суспільних відносин, коли вони самі вільні приймати рішення щодо участі в цих відносинах. При цьому суб'єкти права мають змогу відступа­ти від описаних у правових нормах форм стосунків, встановлю­вати для себе основні та додаткові, тобто безпосередньо не перед­бачені юридичними приписами, права та обов'язки. Імператив­ний метод базується на відносинах субординації. Для нього характерним є переважання обов'язків, обмеження ініціативи суб'єктів правовідносин щодо зміни положень юридичних при­писів, а серед юридичних фактів, що обумовлюють виникнення правових відносин, переважають акти одностороннього волеви­явлення'.

За сучасних умов метод регулювання сімейних відносин може бути визначений як метод диспозитивний, бо він являв собою сукупність засобів, прийомів, способів, за допомогою яких здійснюється юридичний вплив на відносини рівноправ­них суб'єктів, положення яких характеризується взаємною координацією цілей та інтересів і які в процесі взаємодії задо­вольняють свої власні інтереси.

Зміст диспозитивного та імперативного методів у першу чер­гу утворюється з тих елементів правової матерії, які виражають способи правового регулювання. До них, зокрема, належать: дозвіл, заборона та позитивне зобов'язування. Вказані способи правового регулювання пов'язані з суб'єктивними правами та здійснюються через них2. Певне поєднання цих способів визна­чає загальну лінію правового регулювання сімейних відносин. Дозвіл, заборона та позитивне зобов'язування знаходять свій без­посередній вираз у відповідних регулятивних нормах об'єктив­ного права — уповноважувальних, заборонних та зобов'язальних. Внаслідок їх дії в процесі правового регулювання учасники сімей­них відносин набувають суб'єктивних прав та обов'язків.

У сімейному праві Існує увесь спектр способів правового ре­гулювання5. В першу чергу треба зазначити ті з них, які визнача­ють сферу дозволеної поведінки учасників сімейних відносин. Дозволи в сімейному праві можуть виражатися у різні способи —

1 Загальна теорія держави і права / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. - Харків, 2002. - С. 409.

5 Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т. - М., І98І. - Т. 1. - С. 297. 3 Нечаева А. М. Семья и закон - М., 1980. - С. 77-78.

І

Поняття сімейного права 21

прямо чи опосередковано. Подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них, у якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів (ст. 78 СК); батьки мають пе­реважне право перед іншими особами на особисте виховання ди­тини (ч. 1 ст. 151 СК); батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина (ч. 1 ст. 154 СК) тощо. Це зраз­ки прямого дозволу, який наділяє учасників сімейних правовідно­син певними правами без будь-яких застережень. Наряду з цим існують норми, що закріплюють адресовані членам сім'ї дозволи, але ці дозволи не мають прямого характеру бо зумовлюються пев­ними застереженнями. Так, один з подружжя може набути право на майно, яке раніше належало другому з подружжя, але за умо­ви, що це майно за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вар­тості внаслідок спільних трудових чи грошових витрат або ви­трат другого з подружжя (ст. 62 СК); батьки мають право управ­ляти майном малолітньої дитини, але при цьому вони зобов'язані вислухати думку дитини щодо способів управління майном (ч. 1 ст. 177 СК) тощо.

Порівняно з дозволами, які мають широкий, загальний харак­тер, заборони в сімейному праві, як правило, формулюються більш конкретно. Нерідко вони висловлені досить категорично. Наприклад, у шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої лінії споріднення, рідні брат і сестра, двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця (ч. 1,2, З ст. 26 СК); примушування жінки та чоловіка до шлюбу не до­пускається (ч. 1 ст. 24 СК). Заборони можуть бути і більш опо­середкованими, у зв'язку з чим вони нерідко пов'язуються з санк­ціями. Наприклад, мати або батько можуть бути позбавлені бать­ківських прав, якщо вони ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини, жорстоко поводяться з нею тощо (ст. 164 СК). Така поведінка батьків стосовно дитини є за­бороненою, хоча вказана норма і не моделюється за принципом *нє вправі», «не допускається» або «заборонено». Незважаючи на відсутність прямої вказівки, прихована в цій нормі заборона є очевидною.

Для сімейного права характерним є те, що до випадків невико­нання заборон, які встановлені сімейно-правовими нормами, за­стосовуються санкції, закріплені в цивільному законодавстві. На­приклад, якщо один з подружжя уклав договір, який потребує н°таріального посвідчення, без згоди другого з подружжя, яка

22 — Глава 1

також мала бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (ч. З ст. 65 СК), то такий договір є нікчемним за правилами ст. 220 ЦК України. Такий правочин не створює юридичних наслідків для сторін і кожна з них зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього пра-вочину, а в разі неможливості такого повернення — відшкодува­ти вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (ч. 1 ст. 216 ЦК України).

Для сімейного права характерною є наявність багатьох норм, , які містять позитивні зобов'язування. В першу чергу вони адре- ] суються повнолітнім членам сім'ї та родичам — батькам, усинов- \ лювачам, опікунам та піклувальникам. Позитивні зобов'язуван- ! ня ніби спонукають учасників сімейних відносин до позитивних | дій, стимулюють їхню правомірну поведінку. Так, батьки зобов'я­зані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ст. 180 | СК); опікун, піклувальник зобов'язаний виховувати дитину, | піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний роз- І виток, забезпечити одержання дитиною повної загальної серед- | ньої освіти (ч. 1 ст. 249 СК); особи, у сім'ях яких виховувалася 1 дитина, зобов'язані надавати їй матеріальну допомогу, якщо у неї 1 немає батьків, баби, діда, повнолітніх братів та сестер, за умови, І що ці особи можуть надавати матеріальну допомогу (ст. 269 СК) | тощо.

Метод сімейного права, як і будь-який інший метод правового | регулювання, в першу чергу залежить від того, що саме — дозво- | ли чи заборони та зобов'язування — переважають у ньому, яке | співвідношення, яка питома вага кожного з цих способів право- і вого регулювання. Мабуть, одним із головних аргументів на ко­ристь концепції «сімейне право — самостійна галузь права» було і те, що в сімейному праві міститься чимало заборон та позитив­них зобов'язувань, натомість дозволи мають обмежений характер. | Останнім часом у цьому питанні помітні кардинальні зрушення. Визнання приватної власності, відміна багатьох заборон щодо ] об'єктів права власності, розширення сфери приватного права в і цілому знайшли свій відбиток і в сфері регулювання сімейних | відносин. Новий Сімейний кодекс України закріпив цю тенден­цію. В сімейному праві значно розширилася сфера дозволу, сфе­ра вільного визначення мети та власного вибору учасниками сімейних відносин своєї поведінки. Диспозитивні засади почина­ють домінувати в сімейному праві, а можливість регулювання і

Поняття сімейного права 23

сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасника­ми визначена як одна із загальних засад сімейного права (ч. 2 ст. 7 СК). Все це зближує основні засади регулювання сімейних відно­син з іншими цивільними відносинами.

Процес правового регулювання сімейних відносин починаєть­ся з норм об'єктивного права, які закріплюють дозволи, заборони та позитивні зобов'язування, однак ними, як відомо, не вичер­пується. Право як нормативний регулятор діє через суб'єктивні права та обов'язки учасників сімейних правовідносин. Належ­не учаснику сімейних відносин суб'єктивне право може розгля­датися як сукупність двох факторів: а) спроможності реалізації свого права власними діями (наприклад, подружжя здійснює пра­ва щодо володіння, користування та розпорядження своїм май­ном); б) спроможності вимагати відповідної поведінки від іншої особи (батьки, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, мають право вимагати від повнолітніх дітей відповід­ного утримання). Крім того, кожен з учасників сімейних відно­син має суб'єктивне право на захист свого права або інтересу у разі їх порушення.

У літературі визначалися особливості суб'єктивних прав та обоє 'язків учасників сімейних правовідносин. По-перше, вони є невідчужуванимн, бо тісно пов'язані з особистістю їх носіїв. Так, батько або мати дитини не вправі передати свої обов'язки щодо утримання дитини іншій особі. По-друге, вони, як правило, є відносними, бо виникають між конкретними особами — подруж­жям, батьками та дітьми, усиновителями І усиновлювачами тощо. По-третє, деякі відносні за своєю природою суб'єктивні права мають абсолютний характер захисту. Так, право батьків вихову­вати дитину має відносний характер, бо виникає між чітко визна­ченими особами — батьком, матір'ю та дитиною. Разом із тим, ці права мають абсолютний характер захисту, бо будуть захищати­ся проти будь-якого порушника1. По-четверте, певні права членів сім'ї можуть здійснюватися не їх носіями безпосередньо, а за допомогою інших осіб, які діють в його інтересах. Таким чином здійснюється більшість майнових прав неповнолітніх та недієздат­них осіб.

Треба зазначити, що вказані особливості суб'єктивних прав та обов'язків не є притаманними виключно сімейним правовідноси-

1 Советское семейное право / Под ред. В. Ф. Маслова, А. А. Пушкнна. — ., 1982. -с. 53.

24 Глава 1

нам. Вони характерні І для інших цивільно-правових правовідно­син. По-перше, невідчужуваний характер мають особисті немай-нові права, які закріплені в Конституції та Цивільному кодексі України (право на життя, здоров'я, особисту недоторканність тощо), значна кількість прав, що виникають у відносинах інте­лектуальної власності, права та обов'язки, які виникають у відно­синах щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю та деякі інші цивільні права. По-друге, в цивільному праві також виникають відносини, учас­ники яких — носії відповідних прав та обов'язків — є чітко визна­ченими. Наприклад, це відносини, які виникають внаслідок ско­єння цивільного правопорушення (порушення права власності, завдання шкоди однією особою іншій тощо). По-третє, стосов­но відносних прав, які мають абсолютний характер захисту. В цивільному праві чимало прав такого роду. Усі відносини спільної власності (як часткової, так І сумісної) мають загальну ознаку: вони, з одного боку, є відносними, бо виникають між конкретни­ми суб'єктами-співвласниками, а з іншого — абсолютними, бо мають абсолютний характер захисту проти будь-якої особи, яка порушує або може порушити право спільної власності. Слід, до речі, зазначити, що коло відносин спільної сумісної власності ос­таннім часом значно розширилося. Сталося це завдяки тому, що відповідно до ч. 2 ст. 368 ЦК України суб'єктами спільної суміс­ної власності можуть бути не тільки подружжя та члени сім'ї, як це було раніше, а будь-які особи, в тому числі держава та терито­ріальні громади. По-четверте, в цивільному праві виникає чи­мало відносин, учасники яких не мають повного обсягу цивільної дієздатності й тому здійснюють свої права через представників (відносини з опіки та піклування, деякі види представництва). Все це дає підстави стверджувати, що суб'єктивні сімейні права та обоє 'язки, хоча й мають у своїй сукупності певні особливості, все ж таки суттєво нічим від інших цивільних прав та обо­в'язків не відрізняються і не мають таких особистих ознак, які б беззастережно давали змогу відокремити їх у окрему групу прав та обов 'язків суб'єктів права.

Правове регулювання сімейних відносин здійснюється не тільки шляхом надання особам суб'єктивних сімейних прав та обов'язків. Значною мірою воно забезпечується застосуванням засобів примусу, а також самої можливості застосування право­вого примусу (превентивна дія норм). Указані способи правово-

Г

Поняття сімейного права 25

го впливу на сімейні відносини мають додатковий характер, бо вони спрямовані на забезпечення наданих суб'єктам прав, вико­нання їх обов'язків та дотримання заборон, тобто несуть право­охоронну функцію. Незважаючи на це, засоби примусу відігра­ють у процесі правового регулювання сімейних відносин важли­ву роль.

Примусові заходи стосовно учасників сімейних відносин у першу чергу розглядаються як міри захисту порушених сімейних прав, хоча допускається застосування ї мір відповідальності1. Наприклад, у процесі поділу майна подружжя частка одного з них може бути зменшена в зв'язку з його несумлінним поводженням у шлюбі (самовільне відчуження спільного майна подружжя, не­обгрунтоване відхилення від поповнення сімейного бюджету тощо); батьки несуть майнову відповідальність за заподіяння не­повнолітньому майнової шкоди тощо. Однією з основних ознак сімейного права, яка слугувала підставою для його відокремлен­ня від права цивільного, вважалася відсутність у сімейному праві таких санкцій, як сплата неустойки за невиконання зобов'язан­ня, відшкодування матеріальної або моральної шкоди. Вважало­ся, що такі засоби впливу на поведінку суб'єктів притаманні тільки цивільному праву. За радянських часів це дійсно було так, бо ло­гічно вписувалося в концепцію самостійності сімейного права і неможливості поширення на сімейні відносини тих принципів, які притаманні цивільному праву. Останнім часом ситуація-змінила-ся. Новий СК застосовує такі міри відповідальності за порушен­ня сімейних прав, як відшкодування матеріальної або моральної шкоди (статті 49,50,157,158,159,162 СК). Вперше в сімейному законодавстві передбачене і стягнення неустойки (пені) за про­строчення сплати аліментів (ч. 1 ст. 196 СК). Це пояснюється тим, що без дієвих заходів правового примусу правові дозволи та заборони, що адресовані учасникам сімейних відносин, не були б забезпеченими повною мірою, а їхнє дотримання та виконання залежали б тільки від волі цих осіб.

Основними чинниками, які обумовлюють сутність мето­ду сімейного права, є:

юридична рівність учасників сімейних відносин;

самостійний майновий статус їх учасників;

диспозитивний характер сімейно-правових норм;

1 Ромовская 3. В. Защита в советском семейном праве. - Львов, 1965.

_ Глава 1

4) специфіка розгляду конфліктів у сімейній сфері.

і. Першою і визначальною ознакою методу сімейного права є рівність учасників сімейних відносин. Ці відносини моделюють­ся як такі, що виникають між юридично рівними сторонами, між якими не виникає стосунків влади та підкори. Юридична рівність характерна для всіх учасників, у тому числі недієздатних та не­повнолітніх осіб. Батьки і діти, незалежно від їх віку, в юридич­ному сенсі знаходяться у рівному становищі. З урахуванням тієї обставини, що дитина потребує підвищеного захисту, батьки зо­бов'язані діяти в ЇЇ інтересах. У разі порушення інтересів дитини з боку батьків, зловживання ними своїми батьківськими права­ми, застосовуються механізми державного захисту прав дитини. Будь-якого владного, а тим більше адміністративного підпоряд­кування дитини батькам не існує. Так само моделюються і сто­сунки між іншими учасниками сімейних відносин — усиновите­лями та усиновлювачами, опікунами, піклувальниками, та особа­ми, які знаходяться під опікою та піклуванням, повнолітніми дітьми та непрацездатними батьками тощо.

2. Сімейні стосунки передбачають спільність майнових інте­
ресів їх учасників. Разом з тим, у праві кожен учасник сімейних
правовідносин розглядається як самостійна особа, з власними
"майновими правами та обов'язками. Ніхто з членів сім'ї і, перш за
все, малолітні та непрацездатні її члени, не «поглинаються» іншою
особою — батьками або повнолітніми та дієздатними членами сім'ї.
Сучасна концепція правовідносин у сімейній сфері базується на
визнанні самостійності особистого та майнового статусу кожно­
го з їх учасників.

3. У сімейному праві переважають диспозитивні норми, які
надають учасникам сімейних відносин можливість самостійно
визначати свої інтереси, вільно здійснювати свої права. Останнім
часом на тлі загальних соціально-економічних зрушень в Україні,
в праві здійснюється «перехід від одного типу регулювання до
іншого», який, за словами П. М. Рабиновича, здатний «відобра­
зити реальні тенденції в розвитку свободи різних суб'єктів, у зміні
меж їхнього убачання, можливості врахування їх інтересів, пере­
розподілу, централізації і децентралізації»1. Розширення диспо-

1 Рабинотч П. М. Методологические аспекти исследовапия системи пра­ва как основи системи законодательства // Сб. Проблеми совершенстаова-ния республиканского законодательства: Ч. 1. — Киев, 1985. - С. 89.

Поняття сімейного права 27

зитивності в процесі регулювання сімейних відносин — найбільш важлива ознака розвитку сімейного права останніх років. Разом із тим, у цій сфері існує і завжди залишиться певна кількість Імпе­ративних приписів. Це пов'язано з тим, що учасниками сімейних відносин є неповнолітні та непрацездатні особи, права та Інтере­си котрих потребують підвищеного захисту та забезпечення.

4.3 урахуванням того, що учасники сімейних відносин є юри­дично рівними між собою, розгляд конфліктів, які виникають між ними, здійснюється незалежним органом — судом. З урахуван­ням особливостей сімейних відносин, участі в них широкого кола осіб, які не мають повної дієздатності, для розгляду конфліктів у сімейній сфері широко залучаються спеціальні незалежні органи — органи опіки та піклування. Захист сімейних прав здійснюють також Інші юрисдикційні органи (прокурор, нотаріус).

§ 4. Основні засади (принципи) сімейного права

Основними засадами (принципами) сімейного права є ті провідні ідеї та положення, які визначають сутність сімейного права, стрижень, який поєднує окремі норми та інститути сімей­ного права в одне ціле. Провідні засади, як правило, знаходять своє безпосереднє закріплення у відповідних сімейно-правових нормах, реалізуються вони також у правозастосовчій практиці та в процесі реалізації особами своїх сімейних прав та обов'язків. Визначення нових пріоритетів розвитку українського суспільства спричинило необхідність переосмислення багатьох усталених постулатів сімейного права. Це знайшло свій відбиток і в переорі­єнтації основних засад сімейного права, способах та цілях право­вого регулювання сімейних відносин.

З урахуванням цього основними засадами (принципами) су­часного сімейного права є:

державна охорона сім'ї, материнства, батьківства;

рівність учасників сімейних відносин;

недопустимість державного або будь-якого іншого втручан­
ня в сімейне життя;

пріоритет сімейного виховання;

регулювання сімейних відносин за домовленістю (догово­
ром) між їх учасниками;

28

. Глава 1

6) пріоритет захисту прав та інтересів дітей та непрацездат­них членів сім!.

Відповідно до ч. З ст. 51 Конституції України, ч. 1 ст. 5 СК
держава охороняє сім'ю, материнство, батьківство, створює умо­
ви для зміцнення сім'ї. Це головне загальне положення, яке сто­
сується сім'ї і визначає її значення в суспільстві, ставлення до неї
держави. Держава здійснює стосовно сім'ї державну політику, яка
є складовою соціальної політики України. Мета державної сімей­
ної політики полягає в забезпеченні сприятливих умов для все­
бічного розвитку сІмі та її членів, найповнішої реалізації сім'єю
своїх функцій і поліпшення її життєвого рівня, підвищення ролі
сім'ї як основи суспільства. Основними принципами державної
сімейної політики є: суверенітет і автономія сім'ї у прийнятті
рішень щодо свого розвитку; диференційований підхід до надан­
ня державою гарантій соціального захисту сім'ї; паритетна рівно­
вага та партнерство між жінками і чоловіками в усіх сферах жит­
тя; соціальне партнерство сім'ї та держави; пріоритетність інте­
ресів кожної дитини незалежно від того, в якій сім'ї вона
виховується, та наступність поколінь1.

Принцип рівності учасників сімейних відносин базується на
положеннях ст. 21 Конституції України та частин 5, 6 ст. 7 СК
України, відповідно до яких учасник сімейних відносин не може
мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри,
статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та
соціального походження, матеріального стану, місця проживан­
ня, за мовними та іншими ознаками. Жінка та чоловік мають рівні
права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Тре*ба
зазначити, що рівність прав учасників сімейних відносин не оз­
начає їх однаковості. Наприклад, у сімейному праві в деяких ви­
падках враховувуються біологічні, статеві особливості чоловіка
та жінки. Так, чоловік не має деяких прав, які за своєю природою
можуть належати тільки жінці і, навпаки, жінка не набуває прав,
які належать чоловікові. Наприклад, дружина має право на утри­
мання від чоловіка під час вагітності, а також до досягнення ди­
тиною, яка проживає з матір'ю, трьох років (ст. 84 СК). Разом із
тим, урахування біологічних особливостей чоловіка та жінки не

1 Концепція державної сімейної політики. Затв. постановою Верховної Ради України від 17 вересня 1999 р. // ВВР України. - 1999. - № 46-47. -Ст. 404.

Поняття сімейного права 29

надає переваг тій чи іншій особі в сімейних відносинах, а тим більше не підпорядковує їх одне одному. Суттєві особливості ма­ють також відносини між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, опікунами та підопічними особами. У психічно­му, соціальному, економічному сенсі ці особи не є рівними. Важ­ко, наприклад, порівняти трирічну дитину та її батька або матір, які є повністю дієздатними та дорослими особами. Та в юридич­ному сенсі ці особи визнаються рівними, бо в їх відносинах відсутні засади влади і підпорядкування.

3. Принцип недопустимості державного або будь-якого іншого втручання в сімейне життя закріплено в ст. 32 Конституції Украї­ни, ст. 301ЦК, ч. 5 ст. 5, ч. 4 ст. 7 СК України. Цей принцип є новим для вітчизняного сімейного права. За радянських часів протягом десятиріч держава не визнавала сім'ю сферою приватного існуван­ня людини і вважала за необхідне проводити політику активного формування сімейних відносин, втручання в сімейні стосунки. Така політика проводилася за допомогою різних соціальних, у тому числі й правових механізмів. Останнім часом в Україні в цілому послідов­но проводиться кілька основних ідей, які спрямовані на втілення в життя світових стандартів ставлення до людини, до її прав та сво­бод і які віддзеркалюють ті поступові зміни, які здійснюються в нашому суспільстві після визнання Україною незалежності. Це безпосередньо стосується розширення сфери приватного життя людини. Відповідно до ч. 4 ст. 7, ч. 5 ст. 5 СК регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особис­того життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та не­допустимість свавільного втручання у сімейне життя. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встанов­лених Конституцією України.

4- Важливим сучасним принципом сімейного права є закріп­лений в законодавстві пріоритет сімейного виховання дитини (ч. З ст. 5 СК). Відомо, що основою соціальної політики радянської держави було, навпаки, суспільне виховання дітей. Саме суспіль­ство за допомогою різноманітних заходів виховання мало фор­мувати свідомість дитини. Сім'я розглядалася як осередок, який міг провокувати розвиток не громадських, а індивідуалістських рис характеру особи. Такий підхід залишився в минулому. Підтримка сім'ї у новому контексті означає розширення приват­ної сфери життя дитини, посилення впливу батьків на формуван­ня її свідомості. В ст. 8 Конвенції про права дитини сказано, що

ЗО Глава 1

держави-сторони зобов'язані поважати право дитини на збережен­ня індівідуальності, включаючи громадянство, ім'я та сімейні зв'язки, як передбачається законом, не допускаючи протизакон­ного втручання1. Саме в сім'ї дитина починає формуватися як осо­бистість, у сім'ї вона набуває перших навичок соціального спілку­вання, визначається як особа, яка має певні культурні, мовні, релігійні переконання, які виділяють її серед інших людей і пере­творюють на особистість. Цим пояснюється і та обставина, що дитина, яка за тих чи інших причин була позбавлена батьківсько­го піклування, в першу чергу має бути влаштована в сім'ю (уси­новлення, опіка та піклування, патронат) і тільки у разі немож­ливості надання їй умов сімейного виховання має направлятися до державного дитячого закладу або закладу охорони здоров'я.

Регулювання сімейних відносин за домовленістю (догово­
ром) між їх учасниками є ще однією з принципово нових засад
сучасного сімейного права (ч. 2 ст. 7 СК). За радянських часів
регулювання відносин у сім'ї здійснювалося за допомогою пря­
мих імперативних приписів, а можливість втілення засад самоор­
ганізації та саморегулювання в сімейній сфері не визнавалася.
Вважалося, що договори між членами сім'ї не укладаються. Саме
це слугувало важливою підставою концепції щодо самостійності
сімейного права, його відмінності від права цивільного, в якому
договір займає значне місце. Сьогодні змінилися основні прин­
ципи регулювання сімейних відносин, у зв'язку з цим правила,
встановлені імперативними нормами, поступаються місцем дис­
позитивному регулюванню. Саме тому договір у сімейному праві
набуває нового значення. Окрім шлюбного договору подружжя
може укладати договори щодо умов та порядку надання утриман­
ня одне одному (ст. 78 СК) або припинення права на утримання
(ст. 89 СК). Батьки можуть укласти договір щодо здійснення ними
батьківських прав та виконання обов'язків (ч. 4 ст. 157 СК); ви­
значення місця проживання дитини у разі розірвання шлюбу, по­
рядку участі у забезпеченні умов життя дитини того з батьків, хто
буде проживати окремо (ч. 1 ст. 109 СК) тощо.

Одним з основних принципів сімейного права є пріоритет
захисту прав та інтересів дітей та непрацездатних членів сім'ї.
Законодавство містить цілу низку заходів щодо підвищеного за-

Поняття сімейного права 31

хисту прав та інтересів дитини. Такий захист здійснюється бать­ками дитини (ст. 154 СК), іншими родичами — бабою, дідом, сес­трою, братом, мачухою, вітчимом (статті 258, 262 СК) або інши­ми особами, які нею опікуються — опікуном, патронатним вихо­вателем (статті 249, 255 СК). Особа, яка досягла 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу (ч. 1 ст, 18 СК). Учасниками сімейних відносив, які потребують певної підтримки та допомоги, окрім неповнолітніх, є також непрацездатні особи (інваліди 1,2 та 3 групи, особи пен­сійного віку). СК передбачає приоритетний захист непрацездат­них членів сім'ї І містить спеціальні юридичні механізми, які до­зволяють це зробити найбільш повним чином. Відповідно до СК, повнолітні діти зобов'язані утримувати батьків, які є непраце­здатними і потребують матеріальної допомоги (ч. 1 ст. 202 СК); вони мають право звертатися за захистом прав та інтересів не­працездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень (ст. 172 СК); той з подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, має право на утримання від Іншого з подружжя (ст. 75 СК) тощо. Якщо пра­ва та інтереси непрацездатних членів сім'ї не забезпечуються зо­бов'язаними особами, вони можуть бути примушені до цього за допомогою спеціальних правових засобів.

Глава 2

Сімейне законодавство

§ 1. Загальні положення1

Відповідно до ст. 7 СК сімейне законодавство включає в себе сам Сімейний кодекс України та інші нормативно-правові акти. Зведення сімейного законодавства виключно до цих норматив­но-правових актів не можна вважати новим для українського за­конодавства, бо традиційно терміном «сімейне законодавство» охоплювалася вся сукупність нормативних актів, які містили нор­ми сімейного права. Між тим, у самому СК вказується і на інші джерела, які складають сімейне законодавство, які аж ніяк не мож­на віднести до нормативно-правових актів. Так, ст. 9 СК передба­чає можливість урегулювання сімейних відносин за домовлені­стю (договором) сторін, а ст. 11 СК допускає врахування звичаїв при врегулюванні сімейних відносин, якщо вони не суперечать СК, іншим законам та моральним засадам суспільства. Звідси і договір, і певні звичаї теж слід відносити до джерел сімейного права. Стаття 13 СК визнає частиною національного сімейного законодавства України міжнародні договори, згоду на обов'яз­ковість яких дано Верховною Радою України, а ст. 291 вказує, що сімейне законодавство (закони) іноземних держав застосовуєть­ся в Україні, якщо воно не суперечить загальним принципам ре­гулювання сімейних відносин, встановлених СК України.

Ряд норм сімейного права міститься і в новому ЦК України. Так, відповідно до ч. З ст. 368 майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не вста­новлено договором або законом. До того ж, ст. 8 СК допускає суб-сидіарне застосування відповідних норм ЦК2.

1 Стосовно історії сімейного законодавства див.: Победоносцев К. П. Курс
граждакского права: В 3 т. — Т. 2 / Под ред. В. А. Томсинова. - М.: Зерцало,
2003. - С. 1-237; Маслив В. Ф., Подопригора В. А., Пушкин А. А. Действую-;
щее законодательство о браке и семье. — Харьков: Вища школа, 1974; Сімей-*
не право: Навч. посіб. для студентів юрид. вузів та факультетів. — К.: Вен-
турі., 1997. - С. 17-33; Антокояьская М. В. Семейное право. - М., К>і
2002. - С. 46-80; Сімейне право України / За ред. В. С. Гопанчука. -
Істина, 2002. - С. 17-29.

2 На співвідношенні СК і ЦК ми зупинимося пізніше.

Сімейне законодавство 33

Крім цього, безумовно, слід погодитися з тими правникамн, які вважають, що в ст. 7 СК є деяка неточність, бо в першу чергу сімейні відносини регулюються Конституцією, норми якої є нор­мами прямої дії (ст. 8)1.

§ 2. Конституція України в системі джерел сімейного законодавства

Конституція має вищу юридичну силу, а всі закони, включаю­чи і СК, і інші нормативно-правові акти, приймаються на її ос­нові і повинні їй відповідати. Виходячи з цього, якщо будь-який нормативний акт суперечить Конституції, він не тільки повинен бути відміненим Конституційним Судом, а й взагалі не може за­стосовуватися.

Конституція містить цілий ряд норм, які визначають зміст сімейного законодавства. Такі норми знаходяться в розділі II Кон­ституції, наприклад, ч. З ст. 24 забезпечує жінкам та чоловікам рівні права, гарантує створення жінкам умов для можливості по­єднання роботи з материнством тощо.

Особливо важливе значення мають положення статей 51 і 52 Конституції, які встановлюють основні принципи регулювання сімейних відносин і знаходять своє втілення в нормах СКта інших нормативно-правових актів. Відповідно до ст. 51 Конституції сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, тобто не може бути ніякого примусу щодо взяття шлюбу. Незгода батьків, опі­кунів не має значення при взятті шлюбу, укладенні шлюбу - це справа тих, хто його бере для створення сім'ї, і тому вирішальним є їх бажання. Ця стаття також встановлює, що кожен з подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї, батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей, а повнолітні діти зобов'я­зані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Відповідно до ст. 52 Конституції діти рівні у своїх правах не­залежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Таким чином відтворюється загальне правило, за яким взаємні права та обов'язки батьків і дітей грунтуються на

1 Научно-практический комментарнй Семейного кодекса У краинм / Под ред. Ю. С. Червоного. - К.: Исгина, 2003. - С. 18.

34 Глава 2

походженні дітей, засвідченому у встановленому законам поряд­ку. Законом закріплено дві рівнозначні за своєю правовою силою підстави виникнення батьківських правовідносин. Якщо батьки дитини перебувають у зареєстрованому шлюбі, то її походження визначається на підставі запису про'Шлюб батьків. Наявність за­реєстрованого шлюбу є передусім підставою для презумпції (при­пущення) батьківства чоловіка матері дитини. Тобто жінка, яка перебуває у шлюбі на час зачаття чи народження дитини, звільняється від обов'язку доводити походження дитини від сво­го чоловіка і може записати його батьком дитини незалежно від волі останнього. Припущення батьківства дає право і чоловікові зареєструвати себе батьком дитини, народженої у шлюбі, без зго­ди матері. Походження дитини від батьків, які не перебувають між собою у шлюбі, встановлюється шляхом подачі спільної заяви батька і матері дитини до державних органів реєстрації актів ци­вільного стану (далі — РАЦС). За відсутності спільної заяви бать­ківство може бути встановлене у судовому порядку.

Стаття 52 Конституції встановлює також, що будь-яке насиль­ство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. За жорстоке поводження з дітьми батьки можуть бути позбавлені батьківських прав.

Частина 3 ст. 52 покладає на державу обов'язок щодо утри­мання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківсько­го піклування. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо таких дітей,

§ 3. Сімейний кодекс України — основне джерело сімейного законодавства України1

СК складається з семи розділів, які містять 292 статті. Струк­тура його, порівняно з Кодексом законів про шлюб та сім'ю, який було прийнято ще 20 червня 1969 р. (далі — КЗпШС)2, зазнала суттєвих змін.

По-перше, такі розділи як «Акти цивільного стану» (розділ V) та «Опіка та піклування» (розділ IV) вилучено з нього. Більшість норм про опіку та піклування міститься тепер У новому ЦК (гла-

1 Про історію створення і прийняття нового СК див. гл. і даного під­
ручника.

2 ВВР УРСР. - 1969. - Додаток до № 26. - Ст. 204.

Сімейне законодавство 35

ва 6), хоча окремі норми, наприклад ті, що регулюють опіку і піклу­вання над дітьми, як одну з форм влаштування дітей, позбавле­них батьківського піклування, залишено в СК (статті 243—251). Що ж стосується норм, які регулюють реєстрацію актів цивіль­ного стану (раніше назва була дещо іншою — акти громадянсько­го ставу), то вони повинні ще знайти своє втілення, за прикладом рф, у спеціальному законі «Про акти цивільного стану». До тих пір розділ V «Акти громадянського стану» КЗпШС зберігає свою чинність у частині, що не суперечить СК. З нового СК вилучена глава 3 «Позовна давність», хоча залишилася стаття «Застосуван­ня позовної давності до вимог, що випливають із сімейних відно­син» і введена стаття «Обчислення строків, встановлених у цьо­му кодексі».

По-друге, в кодексі з'явилися нові глави, наприклад такі, як ава 10 «Шлюбний договір» (статті 92—103), глава 20 «Патро-* над дітами» (статті 252-256).

ітояоження* містить 2 глави: «Сім'я. Ре-

г відносин* (статті 1—13) і «Здійснення

ш «а виконання сімейних обов'язків. Захист сімейяшхщравшшінтересів* (статті 14—20). В СК вперше даєть­ся законодавче визначення ознак сім'ї: це спільне проживання осіб, зв'язаність їх спільним побутом, наявність взаємних прав та обо­в'язків. До підстав створення сім! законодавець відніс шлюб, кров­не споріднення, усиновлення, а також інші підстави, які не забо­ронені законом і не суперечать моральним засадам суспільства (ст. З СК).

До новел у цьому розділі слід віднести, наприклад, встанов­лення обов'язку батьків неповнолітніх надавати допомогу у здійсненні останніми батьківських прав та виконанні батьківсь­ких обов'язків (ст. 16 СК); надання дитині, якій виповнилося чотирнадцять років, цивільної процесуальної дієздатності (ч. 1 ст. 18 СК); можливість відшкодування матеріальної шкоди (збитків) та моральної шкоди тим, хто порушив сімейні права осо­би у випадках, передбачених СК або договором (ч. 2 ст. 18 СК).

Розділ П «Шлюб. Права та обов'язки подружжя* містить 9 глав: «Загальні положення* (статті 21—26), «Державна реє-страція шлюби* (статті 27-37), «Недійсність шлюбу* (статті 38-48), «Особисті немайнові права* (статті 49—56), «Право особистої приватної власності* (статті 57—59), «Право спільної сумісної власності подружжя» (статті 60—74), «Пра-

36 . . Глава 2

ва та обов'язки подружжя по утриманню* (статті 75-91), «Шлюбний договір» (статті 92—103), «Припинення шлюбу»

(статті 104—120). У цьому розділі вперше на законодавчому рівні дається поняття шлюбу, яке до цього часу давалося тільки у на­вчальній і науковій літературі. Шлюб — це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі РАЦС (ст. 21)'. Підхід законодавця залишився незмінним у цьому питанні, по­роджує правові наслідки лише шлюб, зареєстрований у встанов­леному законом порядку. В зв'язку з цим викликає подив поява ст. 74 СК, яка поширила на мийно, набуте жінкою та чоловіком,

нтуивакугк цднІЕЮ (У»'"", апр "" прррДуияшт». у пт^ш/іі між

і, правовий режим, що виникає на майно у подружжя, а саме

^^ ті іи.нпї <унпгцд\ В ПгЧ™пгті Тян-и» чи ним фактичним ДІЛЮб-

ним відносинам надано значення юридичного факту, який слу­жить підставою для поширення на них сімейно-правового регу-

7|Юнялдя__ЩП инІЙПІПП » протиріччя ЯЧ.9. СТ. 21 СК, ВІДПОВІДНО ДО

якої проживання однією сім'єю жінки та чплпяіка бозділюбу не є

тпгтявпн} ДЛЯ ниниунрннд у риу ттрап та рбрв'яЗКІВ ПОДрУЖЖЯ.

Винятки з цього правила законодавець не встановив. Вважаємо, ЩО сд1д*1іоґодитися з тими правниками, які під фактичні шлюбні відносини — цс "'".""'•■■■■"■і ™<>-^ _ особистого життя людини, вони залежать віл нппі людини і від ТОГО, ЯК ВОНа ЇХ будує, ТОМУ втручання тгержяни ™ пгтяидвленИМ нею правовим регулюванням відносин за типом сім'ї тут недоречні та необгрунтовані. Так звані фактичні шлюбні відносини — це відносини окремих людей, щб Грунтуються на підставах, які вони самі длТсеое встановлюють і погоптії"1- ' '^П "МШ™" Р^У-

лЬваННЯ ЇХНІХ ОСОбиСТИУ маЦ^иУ і -титпприу -ряи мар „і^ва-

' ~У СК розширено коло осіб, які не можуть перебувати у шлюбі між собою. Це стосується двоюрідних братів та сестер, рідних тіток, дядьків та племінників, племінниць. Між тим, за рішенням

1 Традиційно в літературі шлюб так і розглядався як вільний, рівний і довічний союз жінки та чоловіка, який укладався відповідно до порядку і умов, встановлених законом, створював сім'ю і породжував між подружжям взаємні особисті та майнові права і обов'язки (див.: МатвеевГ. К. Семейное право. - М.: Юрнд. лит., 1985. — С. 44-45; Советское семейное право / Под ред. В. Ф. Маслова, А. А. Пушкина. - К., 1981. - С. 64 тощо.

* Шевченко Я. М. Проблеми правового регулювання сімейних відносин. Кодифікація приватного (цивільного) права України. — С. 272.

Сімейне законодавство 37

суду може бути надано право на шлюб між рідною дитиною уси-новлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним.

Розширено в СК також коло обставин, які дають можливість у судовому порядку визнати шлюб недійсним. Так, приховання тяж­кої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подруж­жя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним (ч. 5 ст. ЗО СК). Легалізовано представництво при по­дачі заяви про реєстрацію шлюбу. Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєст­рацію шлюбу до державних органів РАЦС, таку заяву, нотаріаль­но посвідчену (ст. 28 СК), можуть подати їх представники. Між тим, залишилася незмінною норма, відповідно до якої реєстрація шлюбу через представника неможлива (ст. 34 СК). Причому шлюб, зареєстрований за відсутності нареченої і (або) наречено­го, вважається неукладеним, що тягне анулювання запису про такий шлюб у державному органі РАЦС (ст. 48 СК). Введено інститут заручин (с. 31 СК). Розширено можливість для укладен­ня шлюбу. Так, місцем укладення шлюбу можебути не лише місце проживання однієї з осіб, що одружуються, а, за заявою нарече­них, це може бути й Інше місце (наприклад, місце надання стаціо­нарної медичної допомоги) (ст. 33 СК). Уперше введена норма, яка закріпила одну із правових презумпцій — презумпцію пра-возгідності (дійсності) шлюбу (ст. 37).

Розділ Ш «Права та обов 'язки матері, батька і дитини* містить 6 глав: «Визначення походження дитини» (статті 121 — 140), «Особисті немайнові права і обов'язки батьків та дітей» (статті 141—172), «Права батьків і дітей на майно* (статті 173—179), «Обов'язок матері, батька утримувати дитину та його виконання» (статті 180—197), «Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина та його вико­нання» (статті 198—201), «Обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків та його виконання* (статті 202—206). До новел цього розділу слід віднести наступне: визначається походження дитини від батька у разі реєстрації повторного шлю­бу з її матір'ю (ст. 124 СК); при визнанні батьківства за рішен­ням суду, тобто у випадку народження дитини в ^зареєстрова­ному шлюбі, на відміну від ст. 53 КЗпШС законодавець не ви­бачає якісь конкретні підстави встановлення батьківства. Частина 2 ст. 128 СК закріплює, що підставою для визнання бать-

38 „ Глава 2

ківства можуть бути будь-які відомості, що засвідчують похо­дження дитини від певної особи; СК передбачив можливість встановлення не тільки батьківства, а й материнства (ст. 131 СК), а також встановлення факту материнства за рішенням суду (ст. 132 СК); СК, передбачивши можливість оспорювання бать­ківства особою, яка записана батьком дитини, не пов'язує її зі смертю матері або позбавленням її батьківських прав (ст. 136); ст. 143 СК уперше на законодавчому рівні закріпила обов'язок батьків забрати дитину з пологового будинку або з іншого за­кладу охорони здоров'я.

До новел слід віднести норму, яка вирішує долю доходу від майна дитини (ст. 178 СК), відповідно до якої дохід, отриманий від використання майна малолітньої дитини (орендна плата за будинок, що належить дитині на праві власності, дивіденди, відсотки за користування банком вкладом тощо), батьки мають право використовувати не тільки для задоволення потреб самої дитини, а також на виховання та утримання інших дітей та на не­відкладні потреби сім'ї. Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна. Вперше на законодавчому рівні врегу­льовано питання стосовно власності на аліменти, які один з батьків одержує на дитину. Відповідно до ст. 179 ці аліменти є власністю того з батьків, на ім'я якого вони виплачуються і тільки в разі смерті останнього аліменти переходять до власності дитини. Важ­ко погодитися з таким вирішенням питання1. Аліменти — кошти особливого призначення, вони повинні передаватися у власність дитини, а батько (матір) мали б право на розпорядження ними, як і будь-яким майном (ст. 177). Цілковито необхідним являєть­ся і введення ст. 190, яка вперше на законодавчому рівні вирішує питання припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з на­буттям права власності на нерухоме майно. СК вводить і норми про обов'язок батьків утримувати повнолітніх дітей, які продов­жують навчання до досягнення останніми двадцяти трьох років за умови, якщо батьки спроможні надавати матеріальну допомо­гу (ст. 199).

СК розширив коло осіб, які повинні піклуватися про непра­цездатних, немічних батьків, вказавши на те, що таке зобов'я-

1 Така точка зору висловлюється в літературі. Див., наприклад, «Науч-но-практический Комментарий Семейного кодекса Украйни» / Под рєд. Ю. С. Червоного. - С. 292.

Сімейне законодавство 3¥

зання покладається і на дітей, які не досягли віку 18 років (ст.172).

Розділ IV «Влаштування дітей, позбавлених батьківсь­кого піклування* містить 3 глави: «Усиновлення» (статті 207— 242), «Опіка та піклування над дітьми* (статті 243-251), ^Патронат над дітьми* (статті 252—256). Дитина, яка тим­часово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в ЇЇ власних якнайвищих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що забез­печується передачею її на виховання, усиновлення або за необ­хідності направлення до відповідних установ із догляду за дітьми. СК встановлює умови, порядок та правові наслідки усиновлен­ня, визнання його недійсним, скасування, а також позбавлення усиновлювача батьківських прав. До новел СК слід віднести встановлення можливості за виняткових обставин усиновити повнолітню особу (ст. 208 СК); встановлення різниці у віку уси­новлювача І усиновленого. Так усиновлювач обов'язково пови­нен бути старшим за дитину, яку він бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцять років, а при усиновленні повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років. Дещо по-іншому вирішується доля рідних братів і сестер. Так, якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати і сестри, вони не можуть бути роз'єднані при їх усинов­ленні, за винятком обставин, що мають істотне значення (на­приклад один з братів має фізичну ваду). Згоду на це обов'язко­во дає орган опіки та піклування. Причому, якщо усиновлення для дитини не є таємним, брат і сестра мають право знати про нове місце її проживання (ст. 210). Встановлена нова підстава припинення усиновлення — позбавлення усиновлювача батьків­ських прав.

Законодавець виходить з того, що опіка та піклування — ци­вільно-правовий інститут і залишає в СК лише норми про опіку і піклування над дітьми як правову форму влаштування дітей, по­збавлених батьківського піклування.

У СК відновлено Інститут патронату, за яким патронатний вихователь виконує свої договірні відносини, а саме забезпечує Дитину житлом, одягом, харчуванням, створює їй належні умови для навчання, фізичного та духовного розвитку, захищає дитину, її права та інтереси на оплатних засадах (статті 254,255).

40 ____^^_ Главо 2

Розділ V «Права та обов'язки інших членів сім'ї та ро­дичів» містить 2 глави «Особисті немайнові права та обов'яз­ки інших членів сім Ч та родичів р (статті 257—264), «Обов'я­зок по утриманню інших членів сім'ї та родичів» (статті 265— 274). СК розширив коло осіб, які віднесено до «інших» членів сім'ї та родичів (прабаба, прадід), а також сферу відносин за їх участю за рахунок врегулювання особистих немайнових відно­син (право на виховання внуків та правнуків бабою та дідом, прабабою та прадідом; право на захист внуків; права братів і се­стер на спілкування тощо).

Розділ VI «Застосування Сімейного кодексу України до іно­земців та осіб без громадянства. Застосування законів іно­земних держав та міжнародних договорів в Україні* (статті 275—292), містить норми, які встановлюють права І обов'язки іно­земців та осіб без громадянства у сімейних відносинах та застосу­вання законів іноземних держав при укладенні договорів, які сто­суються сімейних відносин, а також при вирішенні судом сімей­ного спору.

Розділ VII «Прикінцеві положення* встановлює термін всту­пу СК у діад та правові наслідки цього.

§ 4. Закони та інші нормативно-правові акти в системі сімейного законодавства

Для регулювання сімейних відносин велике значення має Конвенція державної сімейної політики, схвалена Постановою ВРУ від 17.09.1999 р.; закони -«Про попередження насильства в сімЧ^ від 15.11.2001 р., «Про державну допомогу сім'ямз дітьми» від 22.03.2001 р., «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р.; Указ Президента України від 4 серпня 2000 р. «Про соціально-еконо­мічну підтримку становлення та розвитку студентської сім'ї»; Положення про прийомну сім'ю, затверджене постановою Кабі­нету Міністрів України від 2.03.І998 р., Положення про дитя­чий будинок сімейного типу, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 ПЛ 1Р,Р,4 р тліло, і ^м) положення Й7а-•заних нормативно-правових актів знаходять г.воя вті прнн.іТ " ""р-

СК '

Сімейне законодавство 41

§ 5. Цивільний кодекс України

в системі сімейного законодавства

Питання співвідношення цивільного і сімейного права вже давно входить до кола дискусійних проблем1. При цьому слід по­годитися з тим, що ця проблема ніколи не була і не може бути тільки теоретичною, бо від визнання або невизнання існування сімейного права як окремої галузі права залежить питання про можливість або неможливість застосування до сімейних відносин цивільно-правових норм2. Наявність кодифікованого законодав­ства, в даному випадку — СК, не знімає цього питання, бо є ок­ремі підгалузі цивільного права, норми яких зібрані в кодекси, виходячи з міркувань законодавчої техніки3, зокрема Житловий кодекс. Повітряний кодекс, Кодекс торгового мореплавства тощо.

Стаття 8 СК закріпила правило, відповідно до якого майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сімЧ та родичами, не врегульовані цим Кодексом, регулюються відповідними нормами ЦК, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Частина 1 ст. 9 ЦК теж містить норму, відповідно до якої положення його застосовуються і до врегулювання сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодав­ства. Стаття 20 СК встановлює загальне правило, відповідно до якого до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 138, ч. З ст. 139. Причому в цих випадках позов­на давність застосовується судом відповідно до ЦК, якщо інше не передбачено СК. Таким чином створюється можливість для суб-

1 Див., наприклад, Мейвр Д. Я. Русское гражданское право (в 2 ч.)- По
исправленному и дополненпому 8-му изд., 1902. Изд. 2-е, испр. — М.: Ста­
тут, 2000. — С. 40—41; Агарков М. М. Предмет и система советского граждан-
ского права. Избранньсе трудк по гражданскому праву. В 2 т. — М.: АО «Центр
ЮрИнфоР», 2002. - Т. 2. - С. 297 тощо. Прибічниками самостійності Цієї
галузі права свого часу виступали такі відомі правники, як /. Г Оршанський,
О. Боровіковський, А. І. Затровський, П. Стучха, Д М. Генгін, С. М. Братусь,
А. І. Пергамент, Є. М. Ворожвйкін, В. О. Рясеицев. З сучасних правників цю
позицію обстоюють О. М. Нечаєва, В. С. Гопанчук. Протилежної точи зору
Дотримувалися/". Ф. Шеріиеневич, О. С. Іоффе, а за сучасних умов—М. В. Анто-
юдьська.

2 Антокольєкая М. В. Семейное право. - М.: Юристь, 2002. - С. 42.

3 Там само. -С. 45.

Г

42 Глава 2

сидіарного застосування цивільного законодавства до сімейних
відносин. Це новий підхід1, бо відповідно до ч. 2 ст. 2 ЦК УРСР
сімейні відносини регулювалися лише сімейним законодавством,
а це означало, що цивільне законодавство могло застосовуватися
до сімейних відносин лише у випадках, прямо передбачених у за­
коні, тіідхід, запропонований у новому СК, знімає це питання, і
~ су-

до,

щодо таких сімеино-маинових інститутів, як право спільної ТИ-дЯ власності додруж-мПНИИ батьків та дітеїГна майно тТ

а впни е змішаними інститутами', можуть застосру»*™™ ми пині7|^кого права. Між тим, таке застосування можливе лише п2_**яднптіИ1' дідмуин чцрнін сім'ї та родичів. Що ж стосуєтеся особистих немайнових відносин членів сім'ї, то застосовувати до

кГврегулювання норми ЦК неможливо.

До речі, новий СК містить спеціальну ст. 10 «Застосування аналоги закону та аналогії права», яка встановлює: якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом або домовлені­стю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Ко­дексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону). Таким чином, прогалина в законі може бути заповнена у конкретних правовідносинах договірним регулюванням, а якщо учасники сімейних правовідносин цього не зроблять, то буде застосована відповідна норма СК до регулювання Інших подібних відносин. Якщо ж до регулювання сімейних відносин неможливо застосу­вати аналогію закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного законодавства (аналогія права), тобто тих засад, які сформульовані в ст. 7 СК.

§ 6. Договір як джерело сімейно-правових норм

Результатом сучасної реформи сімейного законодавства Ук- і раїни є збільшення диспозитивних норм, які надають можливість ] учасникам сімейних відносин самостійно визначати зміст своїх і

43

Сімейне законодавство

тіравовідносин за допомогою шлюбни

іментних або Інших

угод. Визнається, тло імперативно-дозвільний метпп рргупнікян-ня г і мейних відносин поступився диспозитивному регул^взр"1^! а це зайвий раз підкреслило, за словами М. В. Антокольської, з£ді£ жен'ня сімейного і цивільного права'!'Вважаємо, що з цим пого­дитися можна тільки частково: дійсно спостерігається збільшен­ня диспозитивних норм у сучасному сімейному праві, але це не ознака процесу зближення сімейного і цивільного права, а озна­ка, яка характерна для галузей приватного права: цивільне право має свій інструмент диспозитивного методу регулювання — ци­вільно-правовий договір, сімейне право — сімейний договір2 (деякі з правників називають його подружнім договором3), трудове пра­во - трудовий договір.

Можливість регулювання сімейних відносин за допомогою
договору передбачалася ще в КЗпШС, коли ст. 27і (відповідне до­
повнення з'явилося в Кодексі у 1992 р.) закріпила право подруж­
жя укладати між собою шлюбні договори. Але чи можна вважати,
що така згода — цивільно-правовий договір? Вважаємо більш ви­
важеною позицію Ю. С. Червоного,якийвиходитья тот шятпа
між чоловіком і жінкою спрямована на створення сім'ї, а не на ви­
никнення, зміну або припинення цивільних правовідносин1, а це
І «пяиячЗйГШ'лсшомемсп. гтп вступ ло штору :"

-фС

§ 7. Звичаї як джерело сімейно-правових норм

Юридичний (правовий) звичай — це правова норма, яка вста­новилася без втручання публічної влади внаслідок тривалого і регулярного застосування одних і тих самих правил до однорідних випадків життя5. Звичаєве право, яке складалося зі звичаїв, було історично першою, найтісніше пов'язаною з життям формою по-

44 _ глава 2

зитивного права. Між тим, найбільш розвиненими формами все ж вважається право суддів і право законодавця, на базі яких скла­лися дві типові системи права: прецедентна система (у вигляді загального права — соттоп 1а«- — Велика Британія, США) і за­конодавча в своїй основі система країн континентальної Європи (у вигляді романо-германського права - права Франції, Німеч­чини тощо)!. Звичай, як правило, за сучасних умов не вважається джерелом права. Але в сучасному сімейному праві, як і в цивіль­ному, певний звичай розглядається як джерело права. Відповід­но до ст. 11 СК при вирішенні сімейного спору суд, за заявою за­інтересованої сторони, може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

До речі, такий звичай, як заручини, в СК набув правового зна­чення (ст. 31). Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Подання її не створює обов'язку взяти шлюб. Це зобов'язує лише до відшкодування збитків, завданих відмовою від шлюбу. Той, хто відмовився від нього, зобов'язаний компенсувати другій стороні витрати, пов'язані з приготуванням до весілля, а також повернути подарунки, які вона отримала, хоча існують і певні винятки з цього правила.

§ 8. Міжнародні договори України в системі сімейного законодавства

„ Відповідно до Конституції чинні міжнародні договори, згоду " на обов'язковість яких дано Верховною Радою України (далі — ВРУ), є частиною національного законодавства України (ст. 9). Це повністю відповідає положенню ч. 1ст. 17 Закону від 22 груд­ня 1993 р. «Про міжняпптітті договори України». На необхідність урахування міжнародних договорів, які не суперечать Конституції, вказує і Пленум Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні право­суддя», підкреслюючи, що суд не може застосувати закон, який

1 Алексеев А. А. Право: азбука-теория-философия: Опит ко я. - М.: Статут, 1999. - С. 35-36. Докладніше про с ва див. розділ VI даного підручника.

Сімейне законодавство _

45

регулює відносини, що розглядаються, інакше, ніж міжнародний договір.

Частиною національного сімейного законодавства України визнаються багатосторонні міжнародні договори — Конвенції та дпосторонні угоди про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які укладаються Україною з іншими держава­ми за наявності на це згоди ВРУ1.

Серед конвенцій, які на сьогодні ратифіковані ВРУ і мають значення для регулювання сімейних відносин, слід вказати на Конвенцію про права дитини від 20 листопада 1989 р., яка була підписана Українок>21 лютого 1990 р., ратифікована ВРУ 27 лю­того 1991 р. і набула чинності для України 27 вересня 1991 р.; Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.), яка була ратифікована ВРУ 17.07.97 р.; Кон­венцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах держав—членів СНД, ратифі­ковану ВРУ 10 листопада 1994 р. Положення вказаних конвенцій знаходять своє втілення в законодавстві України. Так, ст. 12 Кон­венції про захист прав людини та основних свобод «Право на шлюб*, відповідно до якої чоловіки та жінки, які досягли шлюб­ного віку, мають право на шлюб і створення сім!, згідно з націо­нальними законами, що регулюють здійснення цього права, знай­шла своє закріплення у ч. 1 ст. 23 СК «Право на шлюб». Стаття 1 Конвенції про права дитини, відповідно до якої дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, знайшла своє за­кріплення в ст. 6 СК, згідно з якою правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Між тим, більшість конвенцій так і не ратифіковані ВРУ. До них слід віднести такі, як Європейська конвенція про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.), Конвенція про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення (документ Ради Європи, прийнятий сесією Гаазької конференції з міжнародного приватного права 29 травня 1993 р.), Конвенція

' Декларації, на відміну від конвенцій, пактів не стають частиною націо­нального законодавства, оскільки не містять норм, обов'язкових до застосу­вання, а визначають лише напрями розвитку держав-учасниць, хоча, безу­мовно, впливають на розвиток національного законодавства останніх. Дна, наприклад, Загальну Декларацію прав людини, проголошену Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Декларацію прав дитини, прийняту Ге­неральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 р., тощо.

46 ___ Глава 2

про стягнення за кордоном аліментів (документ Організації Об'єд­наних Націй від 20 червня 1956 р.) та деякі інші.

Між тим, кількість двосторонніх угод про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які укладає Україна з іншими державами, постійно зростає. На 1 січня 2003 р. було ук­ладено 12 таких угод1.

§ 9. Норми сімейного права іноземних Держав у системі сімейного законодавства України

Сімейне законодавство іноземних держав може застосовува­тися в Україні, якщо воно не суперечить основним засадам регу­лювання сімейних відносин, що встановлені в ст. 7 СК. Тобто сімейне законодавство іноземних держав регулює сімейні відно­сини на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства, з урахуванням рівних прав І обов'язків жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї, з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя, з забезпеченням можли­вості здійснення прав дитини тощо. Це законодавство не повин­но містити привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань.

Вважається, що ст. 291 СК допускає застосування іноземного сімейного законодавства при укладенні договорів, які стосують­ся сімейних відносин, а також при вирішенні судом сімейних спорівг.

Глава З

Сімейні правовідносини

§ 1. Поняття та види сімейних правовідносин

Норми сімейного права регулюють різні види сімейних відно­син, унаслідок чого останні набувають якостей правовідносин, тобто відносин, які врегульовані нормами сімейного права. В сі­мейно-правовій літературі традиційним є широке розуміння по­няття -«сімейні правовідносини». Воно включає: а) правовідноси­ни між членами сілі (внутрішні сімейні правовідносини); б) пра­вовідносини, які визнаються сімейними, хоча вони виникають за межами сім'ї (зовнішні сімейні правовідносини).

Внутрішніми сімейними правовідносинами вважаються ті, що виникають між членами однієї сім'ї, наприклад, відносини між подружжям, батьками та дітьми, які проживають однією сім'єю, пов'язані спільним побутом та взаємними правами та обов'язка­ми. Зовнішніми можна вважати правовідносини між особами, які складали сім'ю раніше, або взагалі не були членами однієї сім'ї, однак пов'язані такими правами та обов'язками, які за своєю сут­тю є сімейними. Це аліментні правовідносини колишнього по­дружжя, правовідносини між дитиною та одним Із батьків, з яким дитина разом ніколи не проживала, правовідносини між онуками та бабою, дідом, які не проживають разом, тощо. З цього видно, що сімейними в повному розумінні можна назвати лише першу групу правовідносин — правовідносини членів сім'ї. Відносини, які виникають за межами сім'ї, можна вважати сімейними пев­ною мірою умовно.

Така класифікація сімейних правовідносин викликає не­обхідність визначення поняття «сім'я». Треба одразу сказати, що це питання належить до числа вкрай дискусійних. Слово «сім'я» походить від слова «сьемь», що означає «робітник, слуга, домо-чадец». Таким чином, у первісному розумінні сім'я, це коло осіб, які визначаються як робітники, слуги та домочадці1, тобто особи,

48

. Глава З

пов'язані певними економічними зв'язками. Сучасне розуміння поняття сім'ї є більш складним і неоднозначним. Це пояснюється тим, що сім'я як соціальне явище має різноманітні прояви свого Існування. У зв'язку з цим категорія сімі використовується різни­ми науками — соціологією, демографією, психологією тощо. У праві існують свої підходи щодо розуміння сім'ї та сімейних відно­син. Це пояснюється тим, що сімейні відносини потребують пев­ного правового опосередкування, відповідної юридичної «оболон­ки». Саме в цьому сенсі категорія «сім'я» набуває юридичного значення і використовується в праві. В літературі існують різні позиції як щодо самого визначення сімі, так і стосовно питання про необхідність його законодавчого закріплення. Одні фахівці висловлюються за легальне визначення сім'ї', інші вважають за потрібне лише наукове тлумачення цього поняття2.

Відомо, що сімейне законодавство ніколи не містило поняття сім'ї. Ця обставина не була випадковою і не означала прогалини в законодавстві. В літературі правильно зазначається, що «законо­давець не тільки не прагне до того, щоб розкрити поняття сім"Їі але і свідомо намагається відійти від надмірної формалізації цьо­го поняття. Його наповнення конкретним змістом залежить від багатьох факторів, які настільки індивідуальні, що кожен фор­мальний підхід до сім'ї неминуче вступив би у протиріччя з ре­альними життєвими ситуаціями»3.У зв'язку з конкретними пи­таннями, які поставали в практиці, Конституційний Суд України 3.06.1999 р. прийняв рішення про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї». В ньому, зокрема, було сказано, що стосовно понят­тя «член сім'ї» Конституційний Суд України виходить з об'єктив­ної відмінності його змісту залежно від галузі законодавства (п. 6). Таким чином, на думку Конституційного Суду, визначити єдине поняття «член сім'ї», яке б мало застосовуватися в праві, не-

м 3. Сімейне право — перспективи розвитку // Основні напрям­ки реформи цивільного права в Україні // 36. статей та матеріалів. - К., 1997. - С. І22; Матвеев Г. К. Советское семейное право: Учебник. - М., 1985. - С. 48; ВорожейкинЕ.М. Правовьіеосновибракаисемьи.- М., 1969. -С.16.

2 Советское семейное право / Под ред. В. Ф. Маслова, А. А. Пушкина. —
К., 1982. - С. 47; Жилинкоєа И. В. Правовой режим имущества членов семьи. —
Харьков, 2000. - С. 11.

3 Гражданское право: Ч. З / Под. ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. —
М., 1998.-С. 222.

Сімейні правовідносини '_ 49

можливо, бо кожна галузь права тлумачить це поняття по-своє­му, підкреслюючи ті чи інші ознаки сім'ї, які набувають певного значення для тих чи Інших відносин. Зрозуміло, що різне тлума­чення поняття «член сім'ї» не дає підстав для розробки єдиного поняття сімі в праві.

Разом Із тим, у новому СК вперше зроблена спроба дати ле­гальне визначення сім'ї (ст. З СК). На жаль, її важко визнати вда­лою. Можна погодитися з висловленою в літературі думкою, що насправді в СК визначається не поняття сім'ї, а коло осіб, які до неї входять, — членів сімі. Що ж до визначення сім'ї, то в законі лише сказано, що сім'я є первинним та основним осередком сус­пільства (ч. 1 ст. З СК). Законодавець уникає основного визна­чення сімі, і це не випадково. В літературі це питання хоча і дуже широко обговорювалося, так і не знайшло свого остаточного вис­новку. Для визначення сімі в науковій літературі застосовували­ся різні терміни - «союз», «об'єднання», «спільність», «мала соці­альна група* тощо. Новий СК визначає сім'ю як первинний та основний осередок суспільства (ч. 1 ст. З СК). Таке визначення не є правовим, воно вирішує лише питання щодо місця та значен­ня сім'ї в суспільстві. Тому в науковому плані, з урахуванням ст. З СК, можна вважати, що сім'я — це об'єднання осіб, пов'язаних між собою спільністю проживання, побуту та взаємними правами і обов'язками.

Щодо такої ознаки сімі, як спільне проживання осіб, які її складають, закон містить деякі винятки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, ро­ботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина нале­жить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не прожи­ває. Втім, спільне проживання членів сім'ї є найбільш типовою та наочною ознакою сімейної спільноти. Спільний побут членів сім'ї має різноманітні види свого прояву — спільне ведення господар­ства, відпочинок, спілкування тощо. Членів сім'ї пов'язують та­кож взаємні права та обов 'язки. Ця ознака є найбільш вагомою для юридичного визначення сім'ї. Члени сім'ї мають комплекс взаємних особистих та майнових прав та обов'язків. Так, батьки зобов'язані виховувати своїх дітей, захищати та представляти їхні інтереси перед третіми особами. Крім того, вони зобов'язані утри­мувати дітей та забезпечувати матеріальні умови їх життя. Ком-

50

. Глава З І

плекс взаємних прав та обов'язків пов'язує також подружжя, уси-вовлювачів та усиновителів, ішиих членів сім'ї.

Підставами виникнення сім'ї є шлюб, кровне споріднення осіб, усиновлення, а також інші підстави, які не заборонені законом, і такі, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. З СК). На відміну від Кодексу про шлюб та сім'ю України новий СК не містить вичерпного переліку підстав виникнення сім'ї. Тому сім'ю складають не тільки особи, які, наприклад, зареєстрували шлюб, а й ті, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу (фактичне подружжя). Таким чином, до членів сім'ї в першу чер­гу належать подружжя, батьки і діти, які за загальним правилом складають ядро сімейного союзу. Подальше коло членів сім'ї може варіюватися залежно від конкретних обставин, починаючи від найближчих кровних родичів (висхідних, низхідних і бічних ліній спорідненості) і закінчуючи особами, які спільно проживають в одному будинку («під одним дахом») як члени сім'ї.

Сімейні правовідносини мають спеціальні та загальні ознаки. Спеціальними ознаками є ті, що характерні саме для сімейних пра­вовідносин, і певною мірою виділяють їх серед інших цивільних правовідносин. Загальні ознаки, навпаки, характеризують спільні риси, які притаманні усім цивільним правовідносинам. Ознака­ми, які притаманні сімейним правовідносинам {спещальні озна­ки) є: спеціальний суб'єктний склад (суб'єктами сімейних право­відносин можуть бути тільки фізичні особи); своєрідність юри­дичних фактів, які породжують сімейні правовідносини (шлюб, спорідненість, материнство, батьківство тощо); тривалість існу­вання (сімейні відносини, як правило, є тривалими за часом); Інди­відуалізація учасників і неможливість передачі прав та обов'язків іншим особам; особисто-довірчий характер відносин.

До загальних ознак, тобто тих, що притаманні усім цивіль­ним, у тому числі і сімейним правовідносинам, належать: рівність учасників правовідносин; автономія їх волі; майнова са­мостійність.

Сімейні правовідносини, як і будь-які інші цивільні право­відносини, виникають між особами, які є рівними між собою. Вони не є відносинами влади і підкори, які притаманні, наприклад, пра­вовідносинам адміністративним. Навіть коли йдеться про відно­сини між батьками та дітьми, то вертикаль стосунків не виникає. Батьки не мають владних повноважень стосовно дитини. В своє­му ставленні до дитини вони зобов'язані виходити з того, що пе-

СімейнІ правовідносини 51

ред ними особа, яка має свої власні права та інтереси. Більше того, дитина має право на підвищений захист своїх прав навіть і проти своїх батьків, коли ті виконують свої батьківські обов'язки не­належним чином. В юридичному сенсі правовідносини батьків і дітей - правовідносини горизонтальні, відносини рівних сторін.

У цивілістиці поставало питання: рівність сторін є ознакою відносин, що регулюються, чи вона є ознакою методу правового регулювання, тобто засобу, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини? З цього приводу висловлюються різні дум­ки, Наприклад, М. Д. Єгоров вважає, що рівноправність це озна­ка методу правового регулювання. Він, зокрема, зазначає: «Якщо визнати, що сторона суспільних відносин, які входять до предме­ту цивільного права, знаходиться в рівному становищі і без пра­вового регулювання, то стає безглуздим саме правове регулюван­ня вказаних відносин методом рівноправ'я...»1. Таке пояснення не виглядає переконливим. Рівність сторін — це, в першу чергу, при­родна риса самих відносин, які регулюються. Якщо певні відно­сини за своєю природою є відносинами рівних осіб, то право може лише закріпити таке становище, перевести його ва мову юридич­них термінів, створити відповідні механізми юридичного захисту і не більша Зміст законодавчих норм визначається сутністю відно­син, які регулюються, а не навпаки. Якщо норми закону моделю­ються без урахування природи відносин, які регулюються, то їх ефективність буде невеликою. Тому рівність сторін, у першу чер­гу, може розглядатися як ознака саме відносин, що регулюються сімейним правом. Знаходячи свій відбиток у правових нормах, рівність сторін набуває юридичного закріплення і визначає сутність правового регулювання сімейних відносин, тих юридич­них засобів, які залучаються до їх регулювання.

Кожен учасник сімейних відносин розглядається як особа, яка має відповідну майнову самостійність, власні майнові права, незалежно від свого віку та обсягу дієздатності. Завжди можна конкретно визначити, яке саме майно належить тому чи іншому учаснику сімейних відносин на праві власності або володіння, обтяжене воно боргами чи ні, які майнові права та обов'язки має особа щодо інших осіб тощо. Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої майнові права безпосередньо або за допомогою

1 Гражданское право. 4.1 / Под ред. Ю. К. Талстого, А. П. Сергеева. - М., 1996.-СІЇ.

52 глава З

інших осіб, що не змінює основної концепції, відповідно до якої кожен учасник сімейних відносин має майнову самостійність.

Ще однією ознакою сімейних правовідносин є автономія волі їх учасників. Кожна особа в сімейному праві визначається як ок­ремий суб'єкт права незалежно від свого віку та здатності здійсню­вати свої права власними діями. Саме тому відповідно до ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини, яка була прийнята ООН 20.11.1989 р., дитина реєструється відразу після народження і з цього моменту набуває своїх прав. Інша справа, яким чином визначається воля дитини. Зрозуміло, що вольові якості людини формуються не з моменту народження і потребують певного часу. З урахуванням цього природного факту, в праві існує чимало спеціальних ме­ханізмів, які дають змогу, з одного боку, розглядати дитину як окрему вольову «одиницю», а з іншого — передати право форму­лювати та визначати цю волю іншим особам, які за своїми при­родними якостями здатні це робити — батькам, усиновлювачам, опікунам, піклувальникам тощо. Ці особи завжди мають діяти так, як би діяла сама особа, здійснюючи свою власну вольову поведін­ку у власних інтересах.

За своєю природою відносини, що складають предмет сімей­ного права, поділяються на два види: а) особисті та б) майнові. Відомо, що такий поділ є традиційним для цивільного права в ціло­му І є основною класифікацією цивільно-правових відносин. Не є винятком і сімейні правовідносини. Норми права регулюють особисті відносини, які виникають, наприклад, між подружжям щодо зміни прізвища при реєстрації шлюбу, вирішення усіх пи­тань життя сім'ї, між батьками та дітьми щодо виховання дитини, між іншими родичами та дітьми стосовно спілкування тощо. Май­нові правовідносини виникають щодо спільного та роздільного майна подружжя, батьків та дітей, управління та розпорядження майном, взаємного утримання членів сім'ї та інших родичів тощо.

У сімейній літературі радянського періоду протягом деся­тиріч жваво обговорювалося питання щодо співвідношення осо­бистих та майнових правовідносин у сім'ї. Причому, це питан­ня не було з числа абстрактних. Визначення місця особистих та майнових правовідносин у своєрідній ієрархії сімейних відно­син було чи не найважливішим аргументом у спорі щодо само­стійності або несамостійності сімейного права. Протягом три­валого часу в сімейно-правовій науці вважалося, що домінуюче положення в сім'ї займають особисто-правові зв'язки. Майно-

Сімейні правовідносини .

__ 53

вим відносинам відводилася другорядна роль, їх зворотний вплив на стан особистих внутрішньосімейних стосунків прак­тично ігнорувався. Д. М. Генкін, наприклад, зазначав, що осо­бисті взаємовідносини членів сім'ї є основними, у зв'язку з цим майнові відносини у сім'ї в більшості випадків регулюються пра­вом інакше, ніж майнові відносини цивільного права. Тому, якщо за буржуазними системами сімейне право є частиною цивільно­го права, то в СРСР воно становило окрему галузь права1. Прав­да, існувала й інша точка зору, згідно з якою недооцінка значен­ня майнових відносин у сім'ї є невиправданою, бо проблеми сімейного права не можуть бути вирішені у разі відриву особис­тих та майнових сімейних відносин2.

Останнім часом майнові відносини в сім'ї дістали значного розвитку. Цьому сприяє відміна багатьох заборон щодо кола об'єктів права приватної власності, розширення договірної ініціа­тиви учасників сімейних відносин. Разом із тим, це не може роз­глядатися як зміна самої сутності сім'ї, зменшення значення емо­ційних та особистих зв'язків її членів. Інша справа, що більшість особистих сімейних відносин (на відміну від майнових) не є пред­метом права. Тому розширення правового регулювання майно­вих відносин у сім'ї не означає автоматичного звуження кола осо­бистих відносин та зменшення їх значення в сімейному житті. Сьогодні, як і раніше, ці відносини просто знаходяться за межами правового впливу. Можна зазначити, що новий СК містить цілу низку статей, які закріплюють особисті немайнові права учасників сімейних відносин — право подружжя на повагу до своєї індиві­дуальності, право на фізичний та духовний розвиток, право на розподіл обов'язків у сімі тощо. Ці правила не є правовими, вони мають характер моральних, а не юридичних норм. У СК вони знай­шли своє закріплення скорші як певні ціннісні орієнтири.

■оправа//

1 ГеиктД. М. К вопросу о системе советского сощш
Сов. гос-во и право. - 1956. - № 9. - С. 82.

2 Ершова Я. М. Развитие советского семейного права // СССР - Авст-
рия: проблеми гражданского и семейного права. — М., 1983. — С. 165—166'.

З точки зору визначеності у правовідношенні зобов'язаної осо­би сімейні правовідносини поділяються на абсолютні та відносні. Абсолютними є такі сімейні правовідносини, у яких фігура зобо­в'язаної особи є невизначеною. Наприклад, подружжю на праві власності належить певне майно. Усі інші особи не мають права

54 Глава З

порушувати право власності подружжя. Таким чином, особа, яка має обов'язок утримуватися від порушення права власності по­дружжя, заздалегідь не визначена. Такий обов'язок покладається на будь-яку особу, яка в той чи Інший спосіб стикається з майном подружжя. Правовідносини такого типу називаються абсолютни­ми. Відносні правовідносини виникають у випадках, коли обидві сторони сімейного правовідношення є чітко визначеними. На­приклад, один з подружжя, який є непрацездатним і нужденним, має право на отримання аліментів від іншого з подружжя, якщо той може таке утримання надати. З цього видно, що зобов'язана особа — другий з подружжя, є чітко визначеною особою.

Для сімейних правовідносин характерним є їх складний ха­рактер, коли абсолютні та відносні правовідносини дуже тісно пов'язані між собою та існують, так би мовити, паралельно. На­приклад, правовідносини між чоловіком і жінкою щодо їх спільного майна є відносними, бо обидві сторони правовідно­син є чітко визначеними, кожен із подружжя зобов'язаний во­лодіти, користуватися та розпоряджатися спільним майном, не порушуючи прав Іншого з подружжя. У той же час щодо усіх тре­тіх осіб подружжя виступає як єдиний власник, управомочена особа, якій протистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб. У цьому сенсі правовідносини власності подружжя мають абсолют­ний характер.

§ 2. Підстави виникнення, зміни

та припинення сімейних правовідносин

Сімейні правовідносини виникають, змінюються та припиня­ються внаслідок різноманітних конкретних життєвих обставин. Народження дитини спричиняє появу комплексу прав та обо­в'язків батьків тадітей. Укладення подружжям договору про вза­ємне утримання слугуватиме підставою зміни аліментних право­відносин, встановлених законом, і виникнення нових правовідно­син, визначених договором. Унаслідок позбавлення батьківських прав певні правовідносини між батьками та дітьми припиняють­ся. У зв'язку з тим, що такі обставини тягнуть за собою важливі юридичні наслідки — виникнення, зміну або притінення сімей­них правовідносин, вони називаються юридичними фактами. Та­ким чином, юридичні факти — це такі конкретні життєві об-

І

Сімейні правовідносини .

55

станини, які спричинюють виникнення, зміну або припинення сімейних правовідносин.

Юридичні факти в сімейному праві поділяються на окремі

ВИДИ.

1. Першою є традиційна класифікація юридичних фактів за вольовою ознакою, тобто залежно від ступеня обумовленості на­стання юридичного факту від волі особи. У зв'язку з цим у сімей­ному праві юридичні факти поділяються на: а) юридичні дії; б) юридичні події.

Юридичні дії— це такі юридичні факти, які основані на воле­виявленні учасників сімейних відносин. Дії поділяються на пра­вомірні та неправомірні. Правомірні — дії, які відповідають сімей­но-правовим нормам і не порушують прав та інтересів учасників сімейних відносин. Вони мають найбільше поширення і склада­ють основну масу юридичних фактів у сімейному праві. Вони згру­повані за певними ознаками з урахуванням особливостей окре­мих видів правомірних юридичних дій.

Правомірні юридичні Яіім сімейному праві поділяються на: а) юридичні акти (правочини, адміністративні акти, судові рішен­ня) та б) юридичні вчинім Юридичні акти безпосередньо спря­мовані на настання юридичних наслідків. Так, подружжя, що ук­ладає певний правочин,~шіє за мету передати майно у власність, встановити режим користування майном, поділити майно тощо. Метою таких дій подружжя є саме настання юридичних наслідків. Такі наслідки виникають також у випадку, коли відповідний дер­жавний орган видає адміністративний акт, який є підставою ви­никнення, зміни або припинення сімейних правовідносин. Так, орган реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) реєструє шлюб, народження дитини, смерть особи тощо. Судові рішення також набувають значення сімейно-правових юридичних фактів. Суд, наприклад, виносить рішення про усиновлення дитини, поділ майна подружжя, стягнення аліментів, встановлення режиму ок­ремого проживання подружжя тощо.

Юридичні вчинки складають окремий вид правомірних юридич­них дій у сімейному праві. Вони відрізняються від юридичних актів тим, що особа, яка здійснює юридичний вчинок, не має за мету настання юридичних наслідків. Такі наслідки настають у силу прямого припису закону. Наприклад, особа взяла у свою сім'ю дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена бать­ківського піклування, і виховує її (фактичне виховання). Такі дії

56 _ . Глава З

не мають на меті виникнення суто юридичних наслідків і здійсню­ються з гуманних підстав, бажання створити дитині умови сімей­ного виховання. Разом із тим, закон передбачає, що виховання дитини за таких умов породжує виникнення прав та обов'язків, передбачених сімейним законодавством (ст. 261 СК).

Неправомірними визнаються дії, які суперечать нормам сімей-гного права, порушують права та Інтереси учасників сімейних пра­вовідносин (несплата аліментів, незаконне відібрання дитини у батьків, невиконання договору тощо).

Юридичні події — це такі конкретні життєві обставини, які не залежать від волі учасників сімейних відносин (абсолютні події) або частково залежать від неї (відносні події). В сімейному праві до юридичних подій відносять, наприклад, народження дитини або смерть особи. Батьки можуть вирішувати питання щодо на­родження в майбутньому дитини, але сам по собі факт народжен­ня є біологічним явищем і не залежить від їх волі. Народження дитини як юридичний факт спричинює виникнення цілої низки взаємних прав І обов'язків батьків та дітей. Смерть особи також викликає важливі юридичні наслідки. В сімейному праві смерть є підставою припинення багатьох правовідносин, наприклад, пра­вовідносин щодо взаємного утримання подружжя, батьків та дітей, інших родичів. Унаслідок смерті припиняються зобов'язальні правовідносини, які виникли з договору між учасниками сімей­них відносин, тощо.

Різновидом юридичних подій у сімейному праві визнаються також строки, які встановлюються законом, договором сторін або рішенням суду. В цьому сенсі вони певною мірою залежать від волі учасників сімейних відносин. Разом із тим, плин часу — об'єк­тивне явище, на яке людина впливати не може. Саме ця ознака дає підстави відносити строки до подій. В сімейному праві існує багато видів строків, із якими закон пов'язує настання певних юридичних наслідків. Наприклад, дружина, з якою проживає ди­тина, має право на утримання від чоловіка — батька дитини до досягнення дитиною трьох років (ч. 2 ст. 84 СК); батьки зобов'я­зані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК); якщо позивач вживав заходів щодо одержання аліментів від відповідача, але не міг їх одержати внаслідок ухилення відповіда­ча від їх сплати, суд може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, але не більш як за один рік (ч. 2 ст 79 СК) тощо.

Сімейні правовідносини 57

За юридичними наслідками юридичні факти в сімейному
праві поділяються на: а) правоутворюючі, б) правозмінюючі, в)
правоприпиняючі. До правоутворюючих належать юридичні
факти, які спричинюють виникнення сімейних правовідносин.
Наприклад, народження дитини є юридичним фактом, із яким
закон пов'язує виникнення особистих та майнових правовідно­
син між матір'ю/батьком дитини та самою дитиною. До право-
змінюючих належать юридичні факти, які змінюють сімейні пра­
вовідносини, які вже існували. Наприклад, аліментні правовідно­
сини батька/матері та дитини можуть бути змінені за договором
на правовідносини щодо передачі майна дитині у власність (ст. 190
СК). Сімейні правовідносини припиняються також унаслідок
настання певних юридичних фактів. Наприклад, подружжя має
право відмовитися від шлюбного договору (ст. 101 СК), що спри­
чинює припинення їх майнового правовідношення. Поновлення
працездатності дитини тягне за собою припинення правовідно­
син щодо утримання дитини батьками (ст. 198 СК).

За тривалістю юридичні факти в сімейному праві поділя­
ються на: а) одноразові; б) тривалі. До одноразових можна відне­
сти правочини, реєстрацію шлюбу, народження дитини, рішення
суду про встановлення батьківства тощо. Такі юридичні факти за
своєю природою мають одноразовий характер. Значне місце в
сімейному праві мають тривалі юридичні факти, які розгорта­
ються у часі й існують протягом певного періоду. До них, зокре­
ма, належать юридичні становища - спорідненість, свояцтво,
вагітність, непрацездатність, нужденність тощо.

Спорідненість — один із важливіших юридичних фактів у сімейному праві, бо з ним закон пов'язує настання різних юри­дичних наслідків. Спорідненість є підставою виникнення комп­лексу особистих і майнових прав батьків і дітей, баби, діда, братів, сестер та Інших родичів; права на захист інтересів родичів у суді; права на усиновлення дитини тощо. Однак спорідненість може слугувати і юридичною перешкодою для виникнення деяких сімейних правовідносин. Так, особи, які перебувають у спорідне­ності, в передбачених законом випадках не можуть укласти між собою шлюб (ст. 26 СК). Спорідненість — це кровний зв'язок між людьми, із наявністю якого пов'язані виникнення, зміна чи при­пинення прав та обов'язків. Спорідненість у своїй основі має біо­логічний фактор - фактор походження. Тому, наприклад, не є родичами подружжя, а також усиновлювачи та усиновлені.

58

Глава З

Родичами визнаються особи, які походять один після одного або від спільного предка. Залежно від цього розрізняють прямі та побічні родинні зв'язки. Пряма спорідненість визначається щодо осіб, які послідовно походять один після одного. Висхідна пряма лінія спорідненості встановлюється від нащадків до предків (син — батько, онука — дід), низхідна — від предків до нащадків (батько — син, дід — онука). Побічними є родинні зв'яз­ки, які походять від спільного предка (два брати є родичами, бо походять від однієї матері (батька). Рідні брати та сестри, які мають спільних батьків (матір та батька), називаються повнорід-ними; ті, які мають спільну матір і різних батьків - єдиноутроб­ними; спільного батька і різних матерів — єдинокровними. Не є родичами діти кожного з батьків - зведені брати та сестри. До них належать син (дочка) чоловіка від попереднього шлюбу та син (дочка) дружини від попереднього шлюбу. Цих осіб не зв'я­зує походження від спільного предка.

У праві велике значення має близькість спорідненості. Вона визначається шляхом встановлення ступеня спорідненості — тоб­то числа народжень, що пов'язують двох родичів (як прямих, так і побічних споріднених зв'язків) між собою. При цьому береться до уваги кількість народжень за винятком народження самого спільного предка. Рідні брат і сестра перебувають у другому сту?-пені спорідненості, бо їх по'язують два народження — народжен­ня брата й сестри (народження їх матері (батька) до уваги не бе­реться). Дід з онуком також перебувають у другому ступені спот рідненості. їх пов'язує народження дочки (сина), а потім і самого онука.

Свояцтво — це відносини між одним із подружжя і кровними V* 'уР°Яичамії іншого з подружжя або між родичами обох з подруж-1 у& жя, що виникають не зі спорідненості, а зі шлюбу. В деяких ви-/Л/падках свояцтво викликає настання певних правових наслідків. І/ За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити одну і ту саму дитину, переважне право на її усиновлення має громадя­нин України, який є чоловіком матері або дружиною батька ди-тияи, яка усиновлюється (ст. 213 СК). Відповідно до ст. 260 СК, якщо мачуха або вітчим проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні. В разі необхідності таке право буде захищатися у суді (ст. 159 СК). Мачуха та вітчим мають право на самозахист своїх малолітніх, неповнолітніх або повнолітніх не-

Сімейні правовідносини 59

працездатних пасинка та падчерки. Вони мають також право без спеціальних на те повноважень звернутися за захистом прав та інтересів цих осіб до органу опіки та піклування або до суду (ст. 262 СК). Мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку та пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітних братів та сес­тер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм на­лежного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надава­ти матеріальну допомогу (ст. 268 СК). У свою чергу, повнолітні падчерка, пасинок зобов'язані утримувати непрацездатних мачу­ху, вітчима, якщо вони потребують матеріальної допомоги і якщо вони надавали падчерці, пасинкові систематичну матеріальну до­помогу не менш як п'ять років, за умови, що падчерка, пасинок мають змогу надавати матеріальну допомогу. Обов'язок падчер­ки, пасинка щодо утримання мачухи, вітчима виникає, якщо у мачухи, вітчима немає чоловіка, дружини, повнолітніх дочки, сина, братів та сестер або якщо ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання (ст. 270 СК).

4. За складом юридичні факти в сімейному праві поділяються на: а) прості; б) складні. Простий юридичний факт складається з однієї життєвої обставини, наявності якої достатньо для виник­нення, зміни або припинення сімейних правовідносин. Наприк­лад, подружжя уклало договір, відповідно до якого чоловік зобо­в'язується надавати дружині певне утримання протягом одного року. Укладення такого договору спричиняє виникнення відпо­відного майнового правовідношення подружжя. До простих на­лежать також такі юридичні факти, як реєстрація шлюбу, смерті, народження тощо.

Складний юридичний факт передбачає наявність такої юри­дичної дії або події, яка має низку ознак. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 162 СК суд може постановити рішення про відібрання дитини, якщо один із батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими дитина проживала на підставі закону або рішення суду, змінить місце ЇЇ проживання, у тому числі способом її викрадення. Дитина не може бути повер­нута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем прожи­вання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я. В даному разі мова йде про неправомірну юридичну дію — відібрання дитини у батьків. Цей юридичний факт слугує підста­вою для виникнення правовідношення щодо захисту порушеного

60 Глава;

сімейного права — права на виховання дитини. Разом із тим, цеі факт має складну структуру, бо містить не одну, а декілька ознак а) місце дитини неправомірно змінено, в тому числі шляхом Я викрадення; б) на що зміну не було отримано згоди того з батьківі з ким дитина проживала, або іншої особи, яка виховувала дитину на підставі закону або рішення суду; в) за попереднім місцем про­живання для дитини не створювалася реальна небезпека для Я життя та здоров'я. Суд при розгляді справи має враховувати усі вказані ознаки цього юридичного факту.

§ 3. Здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов'язків

Учасники сімейних правовідносин мають різноманітні осо­бисті та майнові права й обов'язки. Суб'єктивне сімейне пра­во — це гарантована правом і законом міра можливої або дозво: леної поведінки учасника сімейних відносин. Здійснення сімей-, них прав — це процес задоволення особою своїх матеріальних та духовних потреб на підставі юридичних можливостей, які вона^ має. Реалізація сімейних прав може відбуватися фактичними або, юридичними способами. Наприклад, члени сім'ї володіють та ко-?, ристуються майном, яке належить їм на праві спільної власності, В цьому випадку вони здійснюють свої майнові права безпосет, редньо, тобто фактичними способами. В деяких випадках здій­снення сімейних прав потребує застосування певних правових механізмів. Так, учасники сімейних правовідносин укладають, між собою або з третіми особами різного роду правочини щодо розпорядження своїм майном, представляють інтереси інших членів сім'ї у суді, органах опіки та піклування тощо.

Учасниками багатьох сімейних правовідносин є неповнолітні або непрацездатні члени сім'ї. Тому законодавство передбачає спеціальні юридичні засоби, що спрямовані на забезпечення їх прав та інтересів. Відповідно до ч. 2,3 ст. 14 СК, якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійсню­вати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника Сімейні права не­дієздатної особи здійснює її опікун. Якщо, наприклад, один Із батьків не виконує свого обов'язку щодо утримання дитини, пра­во дитини на аліменти може бути здійснене в примусовому по-

СімейнІ правовідносини .

61

рядку шляхом звернення до суду другого з батьків або іншої осо­би в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодек­сом України.

Особливі правила встановлені для неповнолітніх осіб, які самі є батьками дитини. Хоча неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно (ч. 1 ст. 156 СК), закон дає додаткові га­рантії щодо забезпечення їх прав. Відповідно до ст. 16 СК, якщо мати, батько дитини є неповнолітніми, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов'язані надавати йому допо­могу у здійсненні ним батьківських прав та виконанні батьківсь­ких обов'язків.

Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої сімейні права вільно, на власний розсуд, не порушуючи при цьому права, свободи та інтереси Інших осіб і, в першу чергу, Інших учасників сімейних правовідносин. Особа може не здійснювати свого сімей­ного права. Таке нездійснення не тягне за собою припинення та­кого права, воно продовжує існувати в нереалізованому стані. Наприклад, той з подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, може не звертатися до другого з подруж­жя з вимогою про надання утримання, хоча і має на це право. Той факт, що особа не реалізує свого права, не є підставою для по­збавлення її цього права.

Разом із тим, існують певні особливості сімейних прав, які зу­мовлюють і особливості їх здійснення. В першу чергу це стосуєть­ся сімейних правовідносин за участю неповнолітніх. Наприклад, право батьків на виховання дитини є абсолютним правом. Це оз­начає, що жодна особа, яка не має для цього відповідних право­вих підстав, не може перешкоджати батькам здійснювати вихо­вання дитини, обмежувати спілкування дитини з батьками, відби­рати дитину тощо. Разом із тим, виховання дитини, яке щодо усіх третіх осіб є абсолютним правом батьків, стосовно самої дитини становить не право, а обов'язок батьків. Дитина (особисто або за допомогою інших осіб, у способи, передбачені законом) може ви­магати здійснення батьками їх обов'язку щодо виховання. Таким чином, виховання дитини щодо усіх третіх осіб, є правом батьків, а щодо самої дитини — їх обов'язком. Зрозуміло, що за таких об­ставин батьки не можуть за власним бажанням вирішувати пи­тання щодо здійснення або нездійснення свого права на вихован-

62 Глава 3 ^

ня або відмовлятися від нього, бо відмова від виховання є пору- | шенням їхнього обов'язку щодо дитини.

Права учасників сімейних правовідносин можуть бути припи- | нені або обмежені строком. Наприклад, один з подружжя, який є ] непрацездатним, за наявності усіх необхідних підстав набуває пра- і ва на утримання, яке зобов'язаний йому надати другий з подруж- і жя. Разом із тим, вказане право може бути припинене у випадках, ] передбачених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 82 СК право одного | з подружжя на утримання припиняється у разі поновлення його | працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу. Рішенням суду одного з подружжя може бути позбавлено права і на утримання або обмежено його строком, якщо подружжя пере- і бувало в шлюбних відносинах нетривалий час, непрацездатність і того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, виникло в 1 результаті умисного злочину, та в інших випадках, передбачених | законом (ст. 83 СК).

Учасники сімейних правовідносин за власною волею вправі |
припинити свої права. В першу чергу це стосується тих прав, які |
мають майновий характер. Наприклад, за шлюбним договором та І
чи інша річ, що належить на праві власності одному з подружжя 1
(за винятками, встановленими ч. 5 ст. 93 СК), може передаватися^
у власність другого з подружжя. Таким чином, майнове правові
одного з подружжя припиняється, натомість виникає право влас- 1
ності у другого з подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 190 СК той із і
батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає 1
окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть І
укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у |
зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житло-1
вий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). і

Сімейні права тісно пов'язані із сімейними обов'язками. Суб'єк- 1 тивний сімейний обов'язок — це вид І міра належної поведінки 1 особи. Свої обов'язки учасники сімейних відносин здійснюють і різними шляхами. Переважно — шляхом здійснення активних І дій: батьки зобов'язані виховувати та утримувати свою дитину; | один із подружжя за певних умов зобов'язаний надати утримай- > ня другому з подружжя; патронатний вихователь зобов'язаний за- | безпечити дитину житлом, одягом, харчуванням та створити їй І умови для навчання та розвитку. Це все приклади активного ви- | конання особами своїх сімейних обов'язків. У деяких випадках і виконання сімейних обов'язків, навпаки, полягає в утриманні від 1

Сімейні правовідносини 63

активних дій. Наприклад, опікун не має права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками та іншими родичами; той із батьків, з яким проживає дитина, не вправі чинити перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у вихованні дитини тощо. Таким чином, саме нездійснення активних дій у цих випадках буде означати правомірну поведінку особи і, як наслідок, здійснення нею свого сімейного обов'язку.

Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої обов'язки особисто, бо вони є такими, що тісно пов'язані з особою і не мо­жуть бути перекладені на іншу особу (ч. 1 ст. 15 СК). Відповідно до ч. 2 ст. 15 СК, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється. Це правило стосується дієздатних учасників сімейних правовідно­син — батьків, усиновлювачів, опікунів, патронатних вихователів тощо. У разі визнання такої особи недієздатного, вона не може ви^ конувати своїх обов'язків немайнового характеру — виховувати дитину, представляти та захищати її права тощо. Схожі наслідки виникають і в тому разі, якщо особа не визнана в судовому по­рядку недієздатною, але в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або з іншої поважної причини не може виконувати сімей­ний обов'язок. Така особа не визнається такою, що ухиляється від виконання свого обов'язку, і таким чином звільняється від за­стосування наслідків примусового характеру (ч. 3,4 ст. 15 СК).

§ 4. Захист сімейних прав та Інтересів

Особа має право на захист свого сімейного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Суб'єктивне сімейне право на захист — це законодавчо забезпечена можливість упов­новаженої особи використовувати правоохоронні засоби для відновлення свого порушеного права або його визнання. Існують дві основні форми захисту сімейних прав: юрисдикційна та не-юрисдикційна (самозахист).

Юрисдикційва форма захисту — це діяльність уповноважених державою органів щодо захисту сімейних прав та інтересів учас­ників сімейних відносин. До органів, які здійснюють такий захист, належать: суд, органи опіки та піклування, нотаріус та прокурор.

Основною формою захисту сімейних прав є судова. Відповід­но до ч. 10 ст. 7 СК кожен учасник сімейних відносин має право

64 , Глава 3.

на судовий захист. Конкретні способи отримання такого захисту; залежать від віку особи, яка його потребує. Особа, яка досяглаі чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду, і Захист прав та інтересів малолітніх у першу чергу здійснюють їхні] батьки. Вони мають право звертатися до суду як законні пред-! ставники дитини без спеціальних на те повноважень (ч. 2 ст. 154 СК). Це означає, що для представництва інтересів дитини в суді батькам не треба мати рішення органів опіки та піклування, до­віреність або будь-які інші документи, які підтверджують їх пов­новаження. Вони діють на підставі того, що вони є батьками ди­тини. Батьки вправі звертатися за захистом навіть і в тому разі, коли відповідно до закону діти самі мають право звернутися за таким захистом (ч. З ст. 154 СК). Якщо дитина позбавлена бать­ківського піклування та в деяких інших випадках звертатися до суду в ЇЇ інтересах мають право й інші особи (родичі дитини, які визначені законом, опікун, піклувальник, патронатний вихова­тель, орган опіки та піклування, прокурор).

Суд застосовує способи захисту, встановлені законом або до­мовленістю (договором) сторін. Відповідно до ч. 2 ст. 18 СК спо­собами захисту сімейних прав та інтересів є: встановлення право­відношення; примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку; припинення правовідношення, а також його авалюван-ня; припинення дій, які порушують сімейні права; відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; відшкоду­вання матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено СК або договором. Указаний перелік способів захисту сімейних прав не є вичерпним, тому суд може застосовувати й інші способи (ви­знання права, стягнення неустойки, визнання правочину не­дійсним тощо).

Слід зазначити, що новий СК значно розширює можливості судового захисту сімейних прав і вперше вводить такі традиційні для цивільного права способи захисту, як відшкодування матері­альної шкоди (збитків), моральної шкоди, а також стягнення не­устойки (пені). В сімейно-правовій доктрині завжди вважалося, що один з основних цивільно-правових способів захисту — відшкодування збитків не може застосовуватися для захисту сімейних прав, бо вони за своєю природою не мають відплатного характеру. Останнім часом погляд на це питання зазнав суттєвих змін. Сімейні відносини, і, в першу чергу, майнові, можуть захи­щатися шляхом відшкодування збитків потерпілій особі. Наприк-

Сімейні правовідносини 65

лад, особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються зарученими. Заручини не створюють обов'язку взяття шлюбу. Кожна зі сторін має право відмовитися від нього. В такому ви­падку цілком прийнятним буде вирішення питання щодо відшко­дування другій особі витрат, що їх вона понесла у зв'язку з приго­туванням до реєстрації шлюбу та весілля (ч. З ст. 31 СК). СК упер­ше передбачає і застосування такого захисту майнових прав, як стягнення неустойки (пені). Відповідно до ч. 1 ст. 196 СК при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачу­вати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

Передбачено новим СК І можливість відшкодування учасни­кам сімейних відносин моральної шкоди. Це можливо, наприк­лад, у випадку порушення одним із батьків, із яким проживає дитина, встановленого договором порядку здійснення батьківсь­ких прав (ст. 157 СК), у разі самочинної зміни одним із батьків місця проживання дитини всупереч волі іншого з батьків (ст. 162 СК), у випадку невиконання рішення суду щодо участі у вихо­ванні дитини того з батьків, хто проживає окремо від дитини (ст. 159 СК) та деяких інших випадках. Перелік підстав, за яких можливе відшкодування моральної шкоди в сімейному праві є виключним1. Такий спосіб захисту сімейних прав є новим для сімейного законодавства. Сімейний кодекс не містить визначен­ня моральної шкоди, порядку та розміру її відшкодування. У зв'яз­ку з цим, є підстави вважати, що для вирішення питання щодо відшкодування моральної шкоди в сімейному праві можуть за­стосовуватися норми ЦК (ст. 23).

Захист сімейних прав здійснюється також органами опіки та піклування2. У випадках, передбачених законом, особа має право на попереднє звернення до цих органів, рішення яких є обов'язковим (ч. 1, 2 ст. 19 СК). Участь органу опіки та піклу-

1 Сиротето С. Є. Щодо компенсації моральної шкоди за Сімейним ко­дексом України // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В. Я. Тацій. - Харків: НЮАУ, 2003. - Вип. 63. - С. 109.

г Правила опіки та піклування. Затверджено наказом Державного комі­тету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я Ук­раїни, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної полі­тики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17 червня 1999 р. за № 387/3680.

66

. Глава З

вання є обов'язковою при розгляді судом спорів щодо ) одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитині позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з ди-| тиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібран^ ня дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі зак< або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасу1-валня усиновлення та визнання його недійсним (ч. 4 ст. 19 СК). Важливою функцією органів опіки і піклування є захист прав та інтересів дітей при розгляді спорів, пов'язаних з їх вихованням. Наприклад, за заявою матері або батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Якщо той із батьків, з ким проживає дитина, ухиляється від ви­конання рішення органу опіки та піклування і продовжує чини­ти перешкоди спілкуванню дитини з другим із батьків, останній має право звернутися до суду з позовом про усунення цих пере­шкод (ч. 1 ст. 158, ч. 1 ст. 159 СК).

Органи опіки та піклування беруть активну участь у процесі влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, вста­новлюють опіку та піклування, здійснюють контроль за дотри­манням прав дитини, в разі необхідності звільняють опікуна та піклувальника від їх обов'язків (гл. 19 СК); проводять облік осіб, які бажають усиновити дитину (ст. 215 СК), звернутися до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним (ст. 240 СК); укладають договір про патронат та здійснюють на- ; гляд за його виконанням патронатними вихователями (гл. 20 СК).

Відповідно до ст. 18 ЦК захист цивільних прав здійснюється нотаріусом шляхом вчинення виконавчого напису на боргово­му документі у випадках І в порядку, встановлених законом. Та­ким шляхом нотаріус здійснює захист і сімейних прав. Наприк­лад, батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину. У разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі вико­навчого напису нотаріуса (ст. 189 СК)^Де означає, вддхвазі не­виконання договору однією стороною друга г.тпрлия мпже захи-

ПИТИ_СВОЇ_ПраВау СПГЮЩеНОМу пґуряцігуир чі№ртя?'1і"№'Т- "" ТЛУ

Нотаріус робить на борговому документі виконавчий напис, який є підставою для примусового стягнення заборгованості. Такий правовий механізм діє і в інших випадках (ст. 78 СК).

Сімейні правовідносини 47

Функції захисту сімейних прав здійснює також прокурор. Прокурор має право на звернення до суду з позовом про визнан­ня шлюбу недійсним (ст. 42 СК); позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК); відібрання дитини без позбавлення батьківських прав (ч. 2 ст. 170 СК); скасування усиновлення чи визнання його не­дійсним (ст. 240 СК) тощо. В деяких випадках прокурор здійснює захист сімейних прав безпосередньо, без звернення до суду. Так, відповідно до ч. 2 ст. 170 СК у виняткових випадках, при безпосе­редній загрозі для життя або здоров'я дитини прокурор має пра­во постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків.

Неюрисдикційна форма захисту сімейних прав — це дії фак­тичного характеру, які учасник сімейних відносин вчиняє для за­хисту свого права та інтересу або права та інтересу іншої особи без звернення до відповідних юрисдикційних органів. У СК є спе­ціальна вказівка на те, що батьки мають право на самозахист своєї дитини (ч. 1 ст. 154 СК). Якщо, на думку батьків, дитині загрожує небезпека, вони можуть здійснити певні фактичні дії, спрямовані на її захист: змінити місце проживання дитини, припинити її спілкування з певною особою, здійснити конкретні заходи щодо охорони дитини на вулиці, під час її повернення додому тощо. Як правильно зазначає 3. В. Ромовська, у разі викрадення дитини батьки мають право на її відібрання за допомогою сили, якщо при цьому не будуть здійснені дії) заборонені законом'. Якщо при цьо­му буде завдано майнової шкоди особі, яка викрала дитину, пи­тання буде вирішуватися шляхом застосування норм ЦК.

Немає підстав відкидати можливість застосування в процесі самозахисту сімейних прав і деяких способів, які передбачені Цивільним кодексом України, зокрема, необхідної оборони (ст. 1169 ЦК), притримання речі (ст. 594-597 ЦК), односторон­ньої відмови від зобов'язання (ст. 615 ЦК).

§ 5. Строки у сімейному праві України

З фактором часу пов'язані виникнення, розвиток і припинен­ня суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників сімей­них відносин, необхідність здійснення передбачених законом чи

1 Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний комен­тар- - К, 2003. - С. 60.

_ Глава;

68

договором дій, можливість захисту порушених прав тощо. Однак юридичне значення має не сплив часу, а настання певного момен-? ту в часі чи закінчення певного строку. Сімейні відносини можуть» існувати протягом невизначеного строку (зокрема, шлюб) чи ви-і значеного строку (наприклад, аліментування, виховання дітей • тощо). Як правило, сімейні відносини є тривалими і не мають; чітких часових меж. Однак для чіткості правового регулювання і: визначеності у правах та обов'язках суб'єктів законодавство вста-: новлює певні строки.

Строк у сімейному праві — це певний період чи момент часу, з
яким пов'язані юридичні наслідки1. Ці строки можна класифіку­
вати на види за такими критеріями: ,

1. Залежно від підстав виникнення в сімейному праві роз- ^ різняюгь:

законні строки — строки, зафіксовані в нормативних актах.
Наприклад, рішення органу опіки та піклування є обов'язковим
до виконання, якщо протягом 10 днів від часу його виникнення
заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або ■
інтересів до суду, крім випадку, передбаченого ч. 2 ст. 170 СК.'І
України (ч. 2 ст. 19 СК України); якщо шлюбний договір укладе­
но до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації
шлюбу (ч. 1 ст. 95 СК України) тощо;

договірні строки — строки, які самостійно визначають
учасники правовідносин. Зокрема, у шлюбному договорі може
бути встановлено загальний строк його дії, а також строки трива­
лості окремих прав та обов'язків (ч. 1 ст. 96 СК України); по­
дружжя має право укласти договір про надання утримання одно­
му з них, у якому визначити умови, розмір та строки виплати алі­
ментів (ч. 1 ст. 78 СК України); у Договорі про сплату аліментів
на дитину батьки визначають розмір та строки виплати (ч. 1 ст. 189
СК України) тощо;

строки, які визначають зазначені в СК України інші органи.
Так, органу РАЦС надано право скорочувати або збільшувати
місячний строк для реєстрації шлюбу (ст. 32 СК України).

1 ЦК України проводять розмежування ніж строком і терміном. Стро­ком є певний період у часі, а термінам — певний момент у часі, з настанням яких пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Відповідно, строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін -календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

Сімейні правовідносини .

49

2. За можливістю бути зміненими за згодою сторін розріз­
няють:

імперативні —- строки, що чітко визначені законом і не підля­
гають зміні за згодою сторін;

диспозитивні — строки, що хоча і передбачені законом, але
можуть бути змінені за згодою сторін.

На відміну від цивільного права, більшість строків у сімейно­му праві є імперативними. Лише як виняток із загального прави­ла учасники сімейних відносин у деяких випадках мають мож­ливість відходити від строків, передбачених законодавством (на­приклад, добровільне продовження виплати аліментів на дітей після припинення підстав для цього тощо).

3. За точністю визначення строки поділяють на:

абсолютно визначені — передбачають точний момент чи пе­
ріод часу, з яким пов'язуються юридичні наслідки. Зокрема, у разі
відмови в позові про поновлення батьківських прав повторне звер­
нення із позовом про поновлення батьківських прав можливе
лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішен­
ня суду про таку відмову (ч. 6 ст. 169 СК України); у разі розір­
вання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного ста­
ну шлюб припиняється у день винесення ним відповідної поста­
нови (ч. 1 ст. 114 СК України);

відносно визначені — мають меншу точність, але також по­
в'язані з певним моментом чи періодом часу. Наприклад, якщо
один із подружжя одержує аліменти у зв'язку з інвалідністю, спла­
та аліментів триває протягом строку інвалідності (ч. З ст. 79 СК
України); право одного з подружжя на утримання, а також право
на утримання, яке особа має після розірвання шлюбу, припиняєть­
ся у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним
повторного шлюбу (ч. 1 ст. 82 СК України) тощо;

невизначені — мають місце тоді, коли, виходячи із суті, пра­
вовідносини мають часові межі, але вони не визначені законом чи
договором. Так, у виняткових випадках, при безпосередній загрозі
для життя або здоров'я дитини, орган опіки та піклування або про­
курор мають право постановити рішення про негайну відібрання
дитини від батьків (ч. 2 ст. 170 СК України) тощо.

4. За своїм призначенням строки поділяються на:

1) строкиздШсиення прав — строки, протягом яких особа може реалізувати належне ЇЙ право. Зокрема, протягом трьох років від Дня розірвання шлюбу має право на утримання той із подружжя,

70

. Глава З

який у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього гос­подарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, не мав можливості одер­жати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, за умови, що він потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік чи дру­жина може надавати матеріальну допомогу (ч. 4 ст. 76 СК Украї­ни); дружина має право на утримання від чоловіка під час вагіт­ності (ч. 1 ст. 84 СК України); дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка — батька дитини до досяг­нення дитиною трьох років (ч. 2 ст. 84 СК України), а якщо дити­на має вади фізичного або психічного розвитку, то до досягнення дитиною шести років (ч. З ст. 84 СК України) тощо;

2) строки захисту цивільних прав — це строки, протягом яких особа, чиє право порушене, може звернутися до компетентних державних органів про примусовий захист свого права. До них належать, зокрема, строки позовної давності.

Строки у сімейному праві можуть бути визначені шляхом: а) посилання до певної обставини чи дії, яка характеризується в законодавстві (реєстрація або припинення шлюбу, народження або усиновлення дитини, подача заяви тощо); б) зазначення пе­ріоду часу (один чи два роки тощо). Перебіг і обчислення строків у сімейних відносинах відбувається відповідно до ЦК України (ст. 12 СК).

Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звер­нутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу і розраховувати на їх захист.

На вимоги, що випливають з цивільних відносин, завжди пси
ширюється позовна давність, крім випадків, встановлених законом.
Інакше вирішується це питання в сімейному праві. Відповідно до
ч. 1 ст. 20 СК України, до вимог, що випливають із сімейних відно­
син, за загальним правилом, позовна давність не застосовується.
Пояснюється це тим, що у сімейному праві значна частина право­
відносин має немайновий або тривалий характер. Л

Зокрема, позовна давність не застосовується до вимогЛро поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власносупо-дру^ьжя, якщо шлюб між ними не розірвано (ч. 1 ст. 72 СК Украї­ни ^Ііловіка про виключення запису про нього як батька з акто-югоУапису про народження дитини (ч. 6 ст. 136 СК України); Іпро виключення запису про особу як батька дитини з актового 'запису про народження дитини, якщо оспорювання батьківства

Сімейні правовідносини _ 71

відбулося після смертЧ особи, яка записана батьком дитини (ч. 4 ст. 137 СК України)^про розірвання шлюбу чи визнання його недійсним, встановлення батьківства, стягнення аліментів, повер­нення дітей, скасування усиновлення та визнання його недійсним тощо. Тобто, як правило, можливість захисту права у примусово­му порядку не обмежена встановленими в законі строками позов­ної давності, тому учасник сімейних відносин може розраховува­ти на захист свого порушеного права судом незалежно від часу виникнення підстав для звернення до суду.

Лише у виключних випадках таке право обмежене певним стро­ком. Відповідно до СК України позовна давність застосовується

,' І) іро поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної влас-цосу\подружжя, якщо вимога заявлена після розірвання шлюбу, протягом трьох років від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72

СК^фаїни);

ґ 2) про визнання батьківства особою, яка вважає себе батьком щта/я, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народжен­ня дитини перебувала у шлюбі з Іншим чоловіком, протягом од-ногсцюку, починаючи від дня, коли особа дізналася або могла д^натися про своє батьківство (ч. 2 ст. 129 СК України);

матері про внесення змін до актового запису про народжен-
ня^дхтини у випадку оспорювання батьківства свого чоловіка
пщґяТчм одного року від дня реєстрації народження дитини (ч. З
сї. 138 ЯК України);

ш/о визнання материнства строком один рік, починаючи від
дшм$(иіи особа дізналася або могла дізнатися, що є матір'ю дити-
ни^ч!з ст. 139 СК України).

Таким чином, строк позовної давності починає перебіг від дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення свого суб'єктивного права. Аналогічний підхід міститься і в п. 1 ст. 261 ЦК України. Наприклад, коли один із колишнього подружжя са­мостійно розпорядився майном, що є об'єктом права спільної су­місної власності, то строк позовної давності починає перебіг не з мо­менту припинення шлюбу, а з часу, коли інший співвласник дізнав­ся або міг дізнатися про цей факт. До того ж, доречно звернути увагу, що позовна давність розпочинається лише за умови розірвання шлюбу. У зазначених випадках позовна давність застосовується су­дом відповідно до ЦК України (ч. 2 ст. 20 СК України).

Шлюб .

73

74

цього приводу ще М. В. Гордон звертав увагу на те, що «...церк< ний документ, який свідчить про шлюб, що виник тоді, колц даній місцевості органів загсу не було, приймається і тепер я доказ шлюбу»1.

Але чи можна вважати, що наведене поняття шлюбу р ває правову природу цього особливого правового інституту? \ сучасній навчальній літературі є дві протилежні точки зору на ц проблему. Одні правники, наприклад, І. О. Дзера, вважають, в таке визначення хоча і не розкриває повною мірою зміст д поняття, але дає його в тих межах, в яких відносини шлюбу піл ються регламентації сімейно-правовими нормами3. Інші ж, з рема, Ю. С. Червоний, не вважають це поняття вичерпним з прі, вової точки зору і пропонують своє визначення, а саме: шлюб т це вільний, добровільний союз рівноправних жінки і чоловік! спрямований на створення сім'ї, укладений з дотриманням умов4' форми, встановлених законом, і той, що породжує взаємні права! обов'язки подружжя3. Вважаємо, що слід погодитися з правни-| ками, які поділяють першу точку зору. Поняття, що пропонуї Ю. С. Червоний, по суті, нічого не міняє, бо він вводить до ознаі шлюбу одну з умов його укладення — добровільність, а також о наку, що характерна для вже існуючих шлюбних правовідносин! а саме право кожного з подружжя на особисту свободу (вільність)]] включаючи і право на припинення самих шлюбних відносин. Ш ж стосується уточнення, що шлюб — це союз, який породжує певі права, то термін «сімейний союз», що дається в легальному п нятті, містить у собі й спрямованість на створення сіні, й п дження прав і обов'язків подружжя.

§ 2. Умови укладення шлюбу

Під умовами укладення шлюбу слід розуміти обставини, и явність яких необхідна для того, щоб шлюб мав юридичну |

кому районах Одеської області — до 2 серпня 1940 р. // Закон СРСР «Про І включення північної частини Буковини, Хотинського, Акерманського і ї ІзмаїльськогоуйдівБессарабіїдоскладуУкраїнськоїРСР» від 2 серпня 1940р. | (див.: Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України. - С. 67).

1 Гордон М. В, Охорона прав громадян радянським сімейним законодав­
ством. - К.: Радянська Україна, 1959. - С. 11-14.

2 Сімейне право України / За ред. В. С. Гопанчука. - С. 44.

3 Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украйни. - ]
С.57.

Шлюб 75

силу1. В теорії сімейного права розрізняють позитивні та нега­тивні умови укладення шлюбу2. Наявність позитивних дає мож­ливість укладення шлюбу, що ж стосується негативних, то саме їх відсутність дає таку можливість.

До позитивних умов СК відносить:

— досягнення шлюбного віку (ст. 22 СК). Відповідно до ст. 23 С К право на шлюб мають особи, які досягли вхпюбного віку3. СК, як і КпШС, встановлює особливе шлюбне повноліття тільки для жінок. Відповідно до ч. 1 ст. 22 шлюбний вік для жінки встанов­люється у сімнадцять, а для чоловіка — у вісімнадцять років. Вста­новлення шлюбного віку пояснюється не тільки тим, що особа, яка прагне зареєструвати шлюб, повинна досягти статевої зрілості, а це пов'язується з завершенням фізичного росту організму, а та­кож і тим, що особа має досягти відповідного стану психічного, розумового, морального та соціального розвитку. Досягнення шлюбного віку повинно відбутися на день реєстрації шлюбу, а це означає, що подати заяву може і особа, яка ще не досягла шлюб­ного віку, але досягне його не пізніше, як протягом одного місяця з дня подачі заяви.

СК передбачає можливість надання права на шлюб особі, яка ще не досягла шлюбного віку. Так, відповідно до ч. 2 ст. 23 за зая­вою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано таке право, якщо буде встановлено, що це відпо­відає її інтересам. У зв'язку з цим 3. В. Ромовська вважає, що та­ким чином запроваджена відносно нова правова категорія -«на­дання права на шлюб» особі, яка не досягла шлюбного віку4, інші ж правники, зокрема Ю. С. Червоний, наполягають, що, як і в ч. 2

1 Иоффе О. С. Советское гражданское право. - Ч. 3. - Л., 1965. - С. 200;
Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украйни. — С. 59.

2 Хоча існує й інша току зору. Ще Д. І. Мєйер вважав за необхідне поділи­
ти умови укладення шлюбу на такі, порушення яких тягне за собою
недійсність шлюбу, й інші, порушення яких не тягне за собою застосування
таких суворих наслідків (див.: Русское гражданское право: В 2 ч. — С. 715).
З правників сьогодення проф. ДО. С. Червоний вважає, що існують умови укла­
дення шлюбу і перепони до його укладення // Научно-практический ком­
ментарий Семейного кодексаУкраиньї. - С. 59, 6І.

3 Це відповідає Конвенігії про захист прав людини і основних свобод
(ст. 12), Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ст. 23),
Загальній декларації прав людини (ст. 16).

' Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України. - С. 70.

76

ст. 16 КЗпШС у ч. 2 ст. 23 СК мова йде про зниження шлю . віку1. Вважаємо, що слід погодитися з тим, що йдеться саме п надання права на шлюб неповнолітній особі, бо щодо неї не в шується питання про зниження шлюбного віку. ЇЙ лише н ,,. ся право на шлюб, якщо буде встановлено, що таким чином а вдаються її інтереси. Але за яких обставин може бути прийі судове рішення? Виходячи з указаної норми, можна дійти в новку, що це можливо у будь-яких випадках, якщо буде д що надання права на шлюб відповідає інтересам неповноліт особи (фактичне утворення сім'ї, вагітність, народження диі тяжке захворювання тощо). З такою заявою може звернутися д суду лише особа, яка досягла чотирнадцяти років. Суд розг/ заяву за правилами окремого провадження, повідомивши про ц батьків і піклувальників неповнолітньої особи.

СК не встановлює ні різниці у віці між особами, що 6 ....

зареєструвати шлюб, ні віку, по досягненні якого особа вже не м

одружитися. У дореволюційному законодавстві право на шлю втрачала людина, яка досягала віку 80 років, незалежно від сії

— добровільність шлюбу (ст. 24 СК). Це означає, що шлюб ґ[ _
тується на вільній згоді жінки та чоловіка, примушення їх до у
ладення шлюбу не допускається. Діяти вільно може лише дієзда
на особа, тобто та, яка усвідомлює значення своїх дій та може к
рувати ними. Виходячи з цього, недієздатна особа, а також о
що формально була дієздатною, але на момент реєстрації п
страждала на тяжкий психічний розлад, перебувала у стані і
гольного, токсичного, наркотичного сп'яніння, в результаті чоі
не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними,]
не має права на укладення шлюбу.

До негативних умов СК відносить:

— перебування хоча б однієї з сторін в іншому зсг ., -~з

шлюбі. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному зареєстрованому у відповідних органах шлюбі, а право на, повторний шлюб виникає в кожного з них лише після припиненії ня попереднього шлюбу (ст. 25 СК). Дана заборона відповідав! принципу моногамії і належить до абсолютної заборони, тобто ні 1

' Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украйни. —І
С. 59-60. І

2 Мейер Д. И. Русское іражданское право: В 2 ч. - 8-е над., испр. и доп. і
(1902). - М.: Статут, 2000. - Ч. 2. - С. 717. ■

Шлюб 77

за яких умов цей шлюб не може бути дійсним. Слід зазначити, що сучасне сімейне законодавство не містить заборони на вступ до наступного шлюбу за чисельністю його попередніх укладень;

— знаходження жінки та чоловіка між собою у родинних зе 'яз-ках прямої та в деяких випадках побічної (бокової) лінії споріднен-пя та відносинах, що прирівнюються до родинних. Так, відповідно до ст. 26 СК не допускається укладення шлюбу: між родичами прямої лінії споріднення; між рідними (повнорідними1 і неповнорід-ними2) братами і сестрами; між двоюрідними братами і сестра­ми; міжріднимитіттю, дядьком і племінником, племінницею;між усиновлювачем І усиновленим; між дітьми, що були усиновлені уси-новлювачем.

Заборону реєстрації шлюбів у цих випадках можна поділити на заборону абсолютну і заборону відносну3. Заборона абсолютна характерна для шлюбів між родичами прямої лінії споріднення. Родичами прямої лінії споріднення визнаються особи, які похо­дять один від одного - батьки і діти, онуки і баба, дід тощо. Абсо­лютною є також і заборона шлюбів між деякими з родичів побічної лінії споріднення, тобто тими, хто має спільного предка, а саме заборона шлюбів між рідними (повнорідними і неповнорідними) братами і сестрами. До побічної лінії споріднення відносять та­кож і двоюрідних братів ї сестер, тіток і дядьків тощо.

Закон забороняє укладення шлюбів між двоюрідними брата­ми і сестрами; між рідними тіткою, дядьком і племінником, пле­мінницею, але ця заборона відносна. Заборона укладення шлюбів між родичами прямої і побічної лінії споріднення має як соціаль­но-етичні, так і фізіологічні передумови.

Закон забороняє укладення шлюбів між усиновлювачем і уси­новленим та між дітьми, що були усиновлені усиновлювачем. Ця заборона пов'язується з тим, що між ними виникають відносини, що прирівнюються до відносин між батьками і народженою ними дитиною. Між тим, з цього правила існує виняток. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною уси-новлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, що

1 Повнорідшгаи є брати і сестри, які мають спільних батьків.

1 Неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільно­го батька.

3 Таку точку зору поділяє Ю. С. Червоний. Див. Научно-пражтиздскнй комментарий Семейного кодекса Украйни. - С. 63.

78

були усиновлені ним (ч. 4 ст. 26 СК). У випадку скасування у мовлення допускається укладення шлюбу між усиновлювачем^ усиновленою ним дитиною (н. 5 ст. 26 СК);

- визнання особи недієздатною (п. З ст. 39 СК). Фіз
може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок х
нічного стійкого психічного розладу не здатна з
значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК). Дана зі
рона належить до абсолютної. Згода - обов'язкова умова одр;
ження, а особа, визнана недієздатною, не усвідомлює значена
своїх дій, а отже, і не може усвідомлювати наслідки даної згоди ц
одруження. Крім цього, шлюб, укладений з психічно хворою л
диною, являє небезпеку для дітей, які можуть народитися в ц
му шлюбі, отримавши у спадок психічну хворобу;

— тяжка хвороба, або хвороба, небезпечна для другого з я
дружжя і (або) їхніх нащадків. Це відносна обставина припі
ня шлюбу.

§ 3. Порядок вступу до шлюбу. Державна реєстрація шлюбу та її правове значення

Юридичне оформлення шлюбу відбувається шляхом йок державної реєстрації, яка має, як уже вказувалося, конститутивнії не (правостворююче) значення, бо тільки шлюб, з: у встановленому порядку, породжує правові наслідки. Держав-' на реєстрація — обов'язковий елемент шлюбу, який встановле­ний для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чо­ловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а та­кож в інтересах держави та суспільства (ч. І ст. 27 СК). З моменту реєстрації шлюбу виникають права й обов'язки чоловіка і жінки як подружжя.

СК містить певні новели до порядку реєстрації шлюбу. Так, якщо КЗпШС УРСР передбачав можливість звернення до відпо­відного органу лише за місцем проживання жінки або чоловіка чи їхніх батьків, то СК надає можливість за вибором жінки та чо­ловіка подати заяву про реєстрацію шлюбу в будь-який з держав­них органів РАЦС (ч. 1 ст. 28).

Заява за встановленою формою, за правилом, подається осо- І бисто жінкою та чоловіком (ч. 2 ст. 28). Між тим, передбачена і І

Шлюб 7?

можливість, за наявності поважних причин для цього, подачі но­таріально посвідченої заяви через представників. Хоча СК не на­водить перелік таких поважних причин, можна припустити, що це може бути хвороба, перебування у лікарні, у відрядженні тощо. Повноваження представника на здійснення саме такої дії - по­дання заяви — мають бути нотаріально посвідчені (ч, 3 ст. 28).

При подачі заяви вирішується день реєстрації шлюбу. За пра­вилом, реєстрація відбувається після спливу одного місяця від дня подачі заяви (ч. 1 ст. 32 СК). Але якщо реєстрація з будь-яких причин не відбудеться у визначений день, така заява після спли­ву трьох місяців від дня її подачі втрачає чинність (ч. 4 ст. 28 СК). Заручини. Подача заяви про реєстрацію шлюбу породжує для жінки і чоловіка стан заручених — нареченої і нареченого. Зару­чини (расішп сіє таїгітопіо сопітапежіо) були добре відомі ще у давні часи і вважалися угодою, яка була спрямована на укладен­ня шлюбу. При цьому виконання заручин забезпечувалося знач­ною неустойкою. Так, якщо одна з сторін ухилялася від укладен­ня шлюбу, то вона була зобов'язана задовольнити протилежну сторону неустойкою. Петро І ввів заборону на забезпечення зару­чин неустойкою і тим самим позбавив заручини юридичного зна­чення1.

Відповідно до СК подача заяви не створює обов'язку для на­речених брати шлюб, хоча і закріплює обов'язок особи, яка відмовилася від шлюбу, відшкодувати другій стороні витрати, що їх вона понесла у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлю­бу і весілля, наприклад, вартість весільного одягу, каблучки, зав­даток за весілля в ресторані (ч. 2 і ч. З ст. 31 СК). При цьому не має значення, хто реально поніс ці витрати — сама особа, що ба­жала зареєструвати шлюб, її батьки чи інші родичі або навіть і знайомі.

Але, якщо наречений (наречена) відмовився від шлюбу внаслі­док протиправної, аморальної поведінки нареченої (нареченого), приховання нею (ним) обставин, що мають для того, хто відмо­вився від шлюбу, Істотне значення (тяжка хвороба, наявність ди­тини, судимість тощо), то понесені витрати не підлягають відшко­дуванню. Причому аналіз ст. Зі СК дозволяє дійти висновку, що

1 Мейер Д. Я. Русское гражданское право: В 3 ч. — 8-е изд., испр. и доп. (1902) - М. Статут, 2000. - Ч. 2. - С. 726.

80

. Глава 4 і

Шлюб .

81

82

. Глава 4

Шлюб .

83

84

. Глава А!

саме при укладенні шлюбу1, інші ж — що це вид сімейно-пра-і| вової відповідальності.

Вважаємо, що визнання шлюбу недійсним становить сімейно-ї| правову санкцію, що належить до засобів захисту, оскільки, на,| відміну від відповідальності, вона не містить додаткових обтяжень \ особистого та майнового характеру.

Якщо ж при укладанні шлюбу один із подружжя діяв недобро- ■]
совісно, то це тягне застосування до нього сімейно-правової відпо- |
відальності, а саме покладання обов'язку із утримання добросо- ]
вісного подружжя та застосування в інтересах останнього до май- * ]
на, набутого до визнання шлюбу недійсним, правового режиму і
спільного майна подружжя. 1

Отже, недійсність шлюбу - це форма відмови держави від І визнання укладеного шлюбу як юридично значущого акту, ви- ] ражена в рішенні суду, винесеному в порядку цивільного судо- І чинства у зв 'язку з порушенням встановлених законом умов укладання шлюбу, що є за своєю суттю заходом захисту. .

До підстав визнання шлюбу недійсним належать: порушення, і
умов укладення шлюбу, передбачених статтями 22, 24-26 СК; "
^^6^ і

Причому, залежно від того, які вимоги закону були порушені при укладенні шлюбу, останні поділяються на: абсолютно недій­сні; щлюби, які визнаються недійсними за рішенням суду; шлю­би, які можуть бути визнані недійсними судом.

Абсолютно недійсними вважаються шлюби, які укладеш всу­переч встановленим законом перешкодам до їх укладення, а саме, шлюб:

— зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі (ч. 1 ст. 39 СК), тобто укладен­ням такого шлюбу порушено основний принцип сімейного права — одношлюбність. У цьому випадку недійсним визнається ос­танній шлюб, оскільки на момент його укладення особа вже пере­бувала в іншому зареєстрованому шлюбі;

1 Антокодьская М. В. СемеЙное право. - М.: Юристь, 2002. - С. 117; Сімейне право України / За ред. В. С. Гопанчука. - С. 58; Червоний Ю. С. Научно-практический комментарий Семейного кодекси Украйна. - С. 74. Таку точку зору поділяв свого часу і В. Рясенирв. Див. його: Семейиое пра­во.: М: Юрид. литература. - 1967. - С. 71.

85

Шлюб _

—зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою (ч. 2

ст. 39 СК), тобто порушено такий основний принцип сімейного права, як відсутність кровного споріднення;

— зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною (ч. З ст. 39 СК). Між тим, якщо один із подружжя внаслідок пси­хічного розладу буде визнаний судом недієздатним після укла­дення шлюбу, то шлюб не вважається недійсним, оскільки на мо­мент його укладення обидва з подружжя були здорові й дієздатні. Він може бути розірваним за заявою дієздатного подружжя в орга­нах РАЦС.

Абсолютно недійсні шлюби вважаються недійсними з момен­ту їх реєстрації і не потребують судового рішення щодо цього. Анулювання актового запису відбувається органами РАЦС на підставі заяви заінтересованої особи з наданням відповідних до­казів порушення цим шлюбом однієї з указаних засад сімейного права. Причому актовий запис про шлюб анулюється незалежно від смерті осіб, з якими було зареєстровано шлюб, а також розір­вання цього шлюбу (ч. 6 ст. 39 СК).

До шлюбів, які визнаються недійсними за рішенням суду, належать шлюби, укладені без вільноїзгоди жінки або чоловіка (ч. 1 ст. 40 СК), а також фіктивні шлюби (ч. 2 ст. 40 СК).

Обов'язковою умовою реєстрації шлюбу є вільно і незалежно висловлене взаємне волевиявлення осіб, що одружуються, яке підтверджує їх намір створити сім'ю на підставі укладення шлю­бу. Недотримання цієї умови тягне недійсність шлюбу. У такій ситуації для визнання шлюбу недійсним необхідна наявність вади волі сторін при його реєстрації. Під вадою волі в сімейному праві розуміють відсутність добровільної згоди на одруження, реєстра­ція шлюбу під примусом, під впливом обману, омани внаслідок неможливості через свій стан у момент укладення шлюбу усві­домлювати свої дії та керувати ними.

Укладення шлюбу під примусом має місце, коли згода на ук­ладення була виражена однією з сторін під впливом фізичного та психічного насильства чи під загрозою його застосування. При­чому примушення до одруження може виходити від одного з май­бутнього подружжя чи від третіх осіб, що діють в його чи в своїх власних інтересах.

Обман — це навмисне введення в оману особи, що одру­жується. Прикладом обману може слугувати не тільки повідом-

86 Глава 4 І

лення майбутньому чоловіку чи дружині свідомо хибних відомо­стей, а й свідоме замовчування деяких фактів, що мають істотне ^ значення при укладенні шлюбу.

Омана — це помилкове уявлення особи, що одружується, щодо певних обставин укладення шлюбу. Омана може сформу­ватися під впливом різних причин, можливо, навіть таких, що не і залежать від майбутнього чоловіка і дружини чи дій третіх осіб. Помилкове уявлення особи, введеної в оману, може виникати як ] щодо особистості іншого з подружжя, так і щодо юридичної зна­чущості укладення шлюбу.

При визначенні одним із майбутнього подружжя ступеня впли- • ву примусу, обману чи омани на прийняття рішення про укла- ■ дення шлюбу належить застосувати тільки суб'єктивний критерій* і оскільки невідомо точно, як ті чи інші обставини можуть вплину- 1 ти на конкретну людину в певній ситуації. Шлюб, укладений з особою, яка в момент реєстрації шлюбу через свій стан не могла усвідомити свої дії та керувати ними, також належить визнати недійсним, оскільки за своєю суттю така особа не може вислови- ; ти своєї добровільної згоди на укладення шлюбу. Причинами да­ного стану можуть слугувати психічний розлад, нервове потрясін­ня, алкогольне чи наркотичне сп'яніння, фізична травма, тяжке 5 захворювання. У разі визнання шлюбу недійсним на цій підставі, крім свідчення свідків, суд розглядає документи, що підтверджу­ють стан особи, навіть може бути призначена судово-психічна експертиза.

Фіктивні шлюби. Згідно з ч. 2 ст. 40 СК, фіктивним визнають шлюб, укладений без наміру створити сім'ю, причому це може бутя притаманним як для одного з подружжя, так і для обох. Зазвичай метою укладення фіктивного шлюбу є корисливі міркування май­бутнього чоловіка або жінки. Наприклад, бажання одержати пра­во на жиле приміщення, отримання певної користі тощо. Однак підставою віднесення шлюбу до фіктивного є не укладення його з корисливих мотивів, а саме відсутність в одного чи обох з под­ружжя наміру створити сім'ю.

Шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент роз­гляду справи судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім'ю.

Шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду. Відповідно до ст. 41 СК до таких шлюбів відносять шлюби, якщо вони були зареєстровані: міжусиновлювачемтаусиновле-

87

Шлюб .

ною ним дитиною; між двоюрідними братом і сестрою; між тіткою, дядьком та племінником, племінницею; з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їх нащадків (ч. 3); з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не надано права на шлюб.

На відміну від ст. 40 СК, яка містить імперативну норму про обов'язковість визнання шлюбу недійсним у судовому порядку, ст. 41 СК встановлює лише можливість, а не обов'язковість цьо­го. При цьому в ч. 2 цієї статті прямо вказується, що вирішення питання дійсності чи недійсності певного шлюбу залежить від того, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взає­мин, а також інші обставини, що мають істотне значення. Наприк­лад, якщо шлюб було укладено між уснновлювачем та всиновле­ним — при скасуванні всиновлення цей шлюб визнається дійсним.

Шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності дру­жини або народження дитини у шлюбі між: усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, між двоюрідними братом і сестрою, між тіткою, дядьком та племінником, племінницею, з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб, або якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або йому було надано право на шлюб.

Коло осіб, що мають право пред'являти до суду позов про визнання шлюбу недійсним: жінка чи чоловік, інші особи, права яких порушені в зв'язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опі­кун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права й інте­реси дитини, особи, визнаної недієздатною, чи особи, дієздатність якої обмежена (ст. 42 СК).

Розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є пере­шкодою для визнання шлюбу недійсним (ч. 1 ст. 43 СК). Але якщо шлюб розірвано за рішенням суду, позов про визнання його не­дійсним може бути пред'явлено лише після скасування рішення суду про розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 43 СК).

Позивач не обмежений часовими рамками для подачі заяви про визнання шлюбу недійсним. За загальним правилом, на вимоги, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не засто­совується. Отже, дійсність шлюбу може бути оскаржена позива­чем у будь.-який час після його укладення. Шлюб визнають не­дійсним із дня його укладення.

8В . Глава 4 і

Правові наслідки недійсності шлюбу. Загальний правовий і наслідок визнання шлюбу недійсним полягає в тому, що шлюбі вважається таким, що ніколи не існував, а особи, що його уклали, і вважаються такими, що раніше не перебували в шлюбі. У по-1 дружжя не виникає жодних особистих та майнових прав, що ви- 1 пливають із шлюбу (ст. 45 СК). Так, не виникає права мати спільне І прізвище, права на аліменти, права на частину спільного майна 1 тощо. Зокрема, якщо особа одержувала аліменти від того, з ким І була в недійсному шлюбі, сума сплачених аліментів вважається 1 такою, що одержана без достатніх підстав, і підлягає поверненню І відповідно до ЦК, але не більш як за останні три роки (ч. 3); осо-1 ба, яка поселилася у житлове приміщення не набула права на про- і живання у ньому і може бути виселена (ч. 4); особа, яка змінила І прізвище у зв'язку з реєстрацією недійсного шлюбу, вважається і такою, що іменується ним без достатньої правової підстави (ч. 5). | До майна, придбаного спільно особами, шлюб яких визнано не- ] дійсним, застосовуються не норми сімейного законодавства про І спільну сумісну власність, а норми ЦК про часткову власність.

Але негативні наслідки застосовуються лише до особи, яка | знала про перешкоди до реєстрації шлюбу і приховала їх від дру- ] тої сторони І (або) від державного органу РАЦС (ч. 6 ст. 45 СК). ;

Визнання шлюбу недійсним тягне за собою недійсність шлюб- | ного договору, якщо він був укладений такими особами. Як вірно ] зазначається в літературі, такий договір стає недійсним із момен- | ту його укладення автоматично1. Це пояснюється правовою при- І родою шлюбного договору, який не може існувати без шлюбу.

Винятки із загального правила про правові наслідки не­дійсності шлюбу передбачені ст. 46 СК та стосуються добросовіс­ного чоловіка чи дружини. Добросовісним чоловіком або дружи­ною є та особа, що не знала і не могла знати про перешкоди до ' реєстрації шлюбу (про недієздатність або про недосягнення іншим шлюбного віку тощо). Добросовісність чоловіка чи дружини вста­новлюється в судовому порядку.

Відповідно до ст. 46 СК добросовісна особа (чоловік чи жінка) має право: на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як

1 АнтокольскаяМ.В, Семейное право. - С. 126; Сімейне право України. — К., 2002. - С. 71; Ромовсьха 3. В. Сімейний кодекс України: Науково-прак-тичний коментар. - С. 213; Червоний Ю. С. НаучнО-практический к -гарий Семейнога куодекса Украйни. — С. 85.

89

Шлюб _

спільної сумісної власності подружжя; на проживання в жилому приміщенні, в яке вона поселилася в зв'язку з недійсним шлю­бом; на аліменти відповідно до закону (статті 75,84,86 та 88 СК); на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу.

Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, наро­джених у такому шлюбі (ст. 47 СК). Отже, батьком дитини ви­знається чоловік матері, а діти, народжені в такому шлюбі, пере­бувають у встановленій спорідненості з обома батьками.

§ 5. Визнання шлюбу неукладеним

Від визнання шлюбу недійсним слід відрізняти визнання шлю­бу неукладеним. Якщо для визнання шлюбу недійсним суттєвим є відсутність фактичного складу позитивних умов його укладен­ня або наявність хоча б однієї з негативниу у»"» |т"'"'я визнаний шлюбу неуЧЇЇІШП""' Т"™»" " ^руті^і. па»пГппппяпупи гн*=-

" """"^У, '

нареченого (ст. 48 СК). Раніше вже підкреслювалося, що при­сутність обох наречйнйх при реєстрації шлюбу дає можливість зайвий раз переконатися в прагненні останніх взяти шлюб і доб­ровільності такого рішення. Тому порушення цієї норми, а саме реєстрація шлюбу за відсутністю одного з наречених, присутність іншої людини як нареченого (нареченої), реєстрація за підробле­ними документами, за довіреністю тощо, не можуть свідчити про те, що такий шлюб укладений, а тому він і не може бути визнаний недійсним. Між тим, реєстрація такого шлюбу відбулася, а це на­чебто свідчить про те, що між нареченими виникли права і обо­в'язки подружжя. Насправді ж цього не сталося, бо такий шлюб юридично не існує. В таких випадках за заявою заінтересованої особи, а також за заявою прокурора запис про шлюб у державно­му органі реєстрації актів цивільного стану анулюється за рішен­ням суду. Неукладений шлюб не породжує ніяких прав і за жод­них обставин не може бути визнаний дійсним. При неукладено-му шлюбі не існує презумпції батьківства чоловіка матері дитини1.

1 Червоньїй Ю. С. Научно-практический комментарий Семейного кодек-са Украинн. - С. 89.

Глава 5

Особисті немайнові
правовідносини подружжя

§ 1. Загальна характеристика особистих немайнових прав та обов'язків подружжя

Реєстрація шлюбу породжує виникнення різноманітних з своїм змістом особистих прав та обов'язків подружжя. Оскільї відносини між подружжям мають, насамперед, глибоко осо! тий характер, то й правовому регулюванню особистих немайго вих відносин у сімейному праві надається велике значенні Суспільні зв'язки, що складаються в сім'ї, є глибоко особистимі| багато в чому інтимними і ґрунтуються на почуттях любові т взаємної прихильності1. В новому Сімейному кодексі, порівняі" з КЗпШС, збільшена кількість норм, які регулюють особисті в майнові відносини подружжя. Проте велика кількість особні відносин між подружжям знаходиться поза сферою г регулювання. В силу своєї делікатності та інтимності вони і піддаються зовнішньому впливу, що вказує на їх особливий х рактер. Як підкреслено в ч. З ст. 7 СК, особисті немайнові відні сини подружжя регулюються лише в тій частині, у якій це є д пустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та іні ресів суспільства. Регулювання особистих немайнових відносні назване як одне з завдань, що стоять перед Сімейним к України. Згідно зі ст. 1 СК метою регулювання особистих н нових відносин є зміцнення сімі як соціального інституту І і союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на парі них засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопі ноги і підтримки у повсякденному житті.

До особистих немайнових прав подружжя СК відносить ті, як] є найбільш важливими та на які можна впливати нормами сімей] ного права. Це право на материнство та батьківство; п на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний р

Особисті немайнові правовідносини подружжя 91

мок; право на зміну прізвища; право нарозподіл обоє 'язків та спільне вирішення питань життя сімі; право на особисту свободу. Зазначені права характеризуються тим, що для їх здійснення не потрібно ні згоди, ні виконання активних дій з боку іншого з подружжя. Отже їхня сутність полягає головним чином у можливості обумовленої поведінки самої управомочеяої особи у встановлених законом межах1.

В основу регулюванняособистих немайнових відносин покла­дено принцип рівності при набутті та здійсненні особистих не­майнових прав та обов'язків кожним із подружжя. Рівність чоло­віка і дружини — основний принцип шлюбних відносин, засно­ваний на визнанні однакової соціальної цінності особистості чоловіка і жінки. Це означає, що використання своїх законних прав кожним із подружжя і застосування закону при вирішенні різних спорів між ними повинно здійснюватися з неодмінним до­триманням рівності прав і обов'язків чоловіка і дружини. Загаль­ними засадами регулювання особистих немайнових відносин між подружжям згідно зі ст. 7 СК є здійснення їх з урахуванням права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на особисту свободу та неприпустимість свавільного втручання в сімейне життя; відсутність привілеїв чи обмежень кожного із по­дружжя за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, мате­ріального стану, місця проживання, за мовними та Іншими озна­ками; здійснення прав та обов'язків кожним Із подружжя на рівних засадах. Цей принцип базується на загальних положеннях ст. 24 Конституції України й означає право кожного з подружжя на особисту свободу; спільне вирішення питань материнства, бать­ківства, виховання й освіти дітей, інших питань життя сімі; пра­во кожного з подружжя на повагу до своєї індивідуальності; обо­в'язок подружжя щодо побудови сімейнихвідносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спільної тур­боти про матеріальне забезпечення сім! та розвиток дітей.

При розгляді особливостей положень сімейного кодексу, що визначають своєрідність регулювання немайнових відносин по­дружжя, звертає на себе особливу увагу насиченість законодав­ства положеннями морального характеру. Норми моралі охоплю-

92

ють буквально усі аспекти шлюбних відносин, міцність яких зні ною мірою залежить від моральних уявлень людини. Наприщ слід чесно ставитися до сімейних прав і обов'язків, поважати о одного, рахуватися з інтересами кожного з подружжя, з поі ставитися до Його індивідуальності, звичок та уподобань, піт ватися про побудову сімейних відносин на почуттях взаємі любові, поваги, дружби, взаємодопомоги (статті 51,55 СК). Орі нічний зв'язок норм сімейного права та моралі, їх взаємодія в п цесі реалізації є відмінною рисою особистих немайнових в син подружжя. У переважній більшості правові норми, що р люють відносини, пов'язані з укладенням, розірванням шлю присвячені немайновим правам і обов'язкам подружжя, я морально-правовий зміст. Сімейне законодавство містить і різноманітніше поєднання моральних і правових вимог, норі права і моралі доповнюють і збагачують одна одну, мають єдиі кінцеву мету1.

Багато що у формуванні відносин між подружжям визш ся національною культурою, історичними традиціями, соціаі економічними умовами, особистими чинниками. Можливе права у сфері особистих немайнових відносин між ! обмежені. Це — та сфера, де забезпечити реалізацію кожним з п дружжя своїх можливостей правовими методами найбільш склі но. Разом із тим, саме в сім'ї складаються ті моделі відносин м чоловіком та жінкою, які потім переносяться на інші сфери г_ мадського життя. Велике значення має закріплення в сім'ї і, гендерної рівності й забезпечення механізму її реального в ня в життя.

Особисті немайнові права подружжя, на відміну від майні вих, не мають економічного змісту та майнового характеру. В т же час вони є вкрай важливими, що зумовлено сутністю а як сімейного союзу жінки та чоловіка, заснованого на прині рівності подружжя. Ці права належать кожному з подружжя и залежно від його майнового стану. їх здійснення не супрові джується майновим еквівалентом з боку іншого з подружжя. Е не можуть бути виражені в грошовій формі.

Особисті права й обов'язки подружжя виникають щодо н значених нематеріальних благ. Вони тісно пов'язані з осоі стю кожного із подружжя, невіддільні від неї І не можуть від

Особисті немайнові правовідносини подружжя 93

жуватися, як і самі блага, стосовно яких виникають особисті пра­ва й обов'язки. На них не впливає факт спільного чи роздільного проживання подружжя, кожний з подружжя може користувати­ся особистими правами на свій власний розсуд.

Дуже важливо, що особисті права й обов'язки подружжя не можуть бути припинені чи змінені домовленістю між подружжям. Не можуть бути вони і предметом шлюбного договору, інших угод. Це забезпечує неухильне дотримання основного принципу рів­ності подружжя в сімі і виключає можливість прийняття рішень, які посягають на права та гідність одного з подружжя.

Велика кількість серед закріплених у Сімейному кодексі осо­бистих немайнових прав подружжя належить їм як громадянам і до взяття шлюбу. Водночас особисті немайнові права подружжя мають певні особливості1.

По-перше, особисті немайнові права подружжя виникають не від народження, а в зв'язку із взяттям шлюбу, зареєстрованого у встановленому порядку. Таким чином, вони діють лише в сімей­них відносинах. По-друге, особисті немайнові права подружжя не є абсолютними, бо вони можуть бути порушені не будь-ким, а лише іншим з подружжя. Тому особистим правам одного із по­дружжя протистоїть обов'язок Іншого з подружжя не перешко­джати їх здійсненню, не порушувати їх. По-третє, особисті немай­нові права подружжя є визначальними в сімейних правовідноси­нах. Саме з них як похідні виникають усі інші права подружжя. В основі особистих немайнових прав подружжя лежать одвічні ду­ховні цінності, без яких неможливо створити міцний шлюб та щасливу сім'ю. По-четверте, здійснення особистих немайнових прав одним із подружжя можливе не тільки за умови погодження своїх дій з іншим Із подружжя, а й з урахуванням інтересів сім! в цілому. По-п'яте, немайнові особисті права подружжя можуть припинятися з волі учасників шлюбних відносин - шляхом розір­вання шлюбу, оскільки їх припинення відбувається разом із при­пиненням шлюбу.

Особисті немайнові правовідносини подружжя —це врегу­льовані нормами сімейного права відносини стосовно особистих немайнових благ та інтересів осіб, які перебувають у шлюбі.

§ 2. Види особистих немайнових прав і обов'язків подружжя

До особистих немайнових прав подружжя перш за все н жать передбачені статтями 49 та 50 СК право на материнство т право на батьківство. Материнство — це забезпечена законі можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію — роджувати дітей, утримувати та виховувати їх. Батьківство в пр визначається як факт походження дитини від певного чоловік: юридично посвідчений записом у державних органах РАЦС пр( народження. Відмінності в даних правах чоловіка та дружиг зумовлені фізіологічними особливостями жінки і чоловіка та о ціальним станом жінки-матері. Зміст особистого немайновогс права жінки на материнство становлять правомочності дру; з приводу вирішення: мати чи не мати дитину. З метою охо[ здоров'я жінки їй надається право самій вирішувати питання прої материнство, саме тим вона має можливість реалізувати право най репродуктивну свободу, яку слід розглядати в аспекті права на*Г життя'. Право на материнство як сімейне право включає в се ' певні обов'язки кожного з подружжя. Так вагітній дружині N ють бути створені в сім! умови для збереження її здоров'я та н родження здорової дитини. Дружині-матерї мають бути с умови для поєднання материнства зі здійсненням нею інших прі та обов'язків (частини 4,5 ст. 49 СК).

Новий СК закріплює право дружини та чоловіка на повагу д своєї індивідуальності. Індивідуальність особи — це неповторні своєрідність людини. Завдяки індивідуальності кожна людині виступає як окремий, своєрідний, неповторний член суспільства]! Жінка та чоловік мають притаманні тільки їм звички, уподобань) ня, особливості характеру, темперамент. Саме індивідуальність кожного із подружжя лежить в основі шлюбу, створення сім'ї, виступає запорукою любові. Відомо, що на поведінку людині впливають як соціальні (середовище, ситуація), так і біологічі чинники, психологічні особливості особистості. Індивідуальн своєрідність знаходить свій вияв у сім!, у відносинах з іншим зі подружжя, батьками, дітьми, іншими членами сім!. Слід погоди-^ тися з висловленою думкою2, що в щасливих сім'ях не вині

1 Красщька Л. В. Цивільно-правове регулювання особистих немайновизсД прав громадян. - Донецьк: ДІВС МВС України, 2002. - С. 66,138. 1 Сімейне право України. - К: Істина, 2002. - С. 81.

Особисті нємайнові правовідносини подружжя 95

питань щодо поваги до індивідуальності одного із подружжя з боку іншого. Така повага вважається природною і не потребує повсяк­денного нагадування. Разом із тим, у ст. 51 СК зазначено, що дру­жина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивіду­альності, своїх звичок та уподобань. Ця норма має значне мораль­но-етичне навантаження І слугує ориєнтиром для поведінки подружжя у шлюбі.

У СК закріплено також право дружини та чоловіка на фізич­ний та духовний розвиток. Маючи право па фізичний та духов­ний розвиток, подружжя має вирішувати ці питання на засадах рівності, взаємоповаги і підтримки одне одного. Оскільки основу шлюбу становить крім духовного ще й біологічний зв'язок по­дружжя, ослаблене фізичне здоров'я людини має потребу в ком­пенсації. Нею, як бачиться, може і повинно стати зміцнення мо­ральних основ сім!, розвиток культури сімейних відносин, збага­чення духовного життя сім'ї.

Важливим особистим правом кожного з подружжя є право чоловіка та дружини на зміну прізвища. При реєстрації шлюбу нареченим надається право надалі іменуватися своїми дошлюб­ними прізвищами, що підкреслює однакову соціальну цінність особистості чоловіка і жінки. За взаємною згодою наречені мо­жуть обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подруж­жя. Присвоєння якого-небудь іншого прізвища не дозволяється. Загальне прізвище підкреслює наявність шлюбу і є правовою ос­новою для присвоєння і дітям загального сімейного прізвища. Якщо при виборі прізвища між нареченими виникнуть непорозу­міння, то працівник державного органу РАЦС залишає подруж­жю їх дошлюбні прізвища. Кожен з наречених має право приєдна­ти до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої, тобто йме-нуватися подвійним прізвищем. Таким чином, при реєстрації шлюбу один із наречених має право прийняти об'єднане прізви­ще, а другий — залишити своє дошлюбне прізвище. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхнім бажанням визна­чається, з якого прізвища воно буде починатися. Приєднувати до подвійного прізвища ще одне прізвище не дозволяється, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої нале­жать наречена та (або) наречений. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізви­ще другого (ст. 35 СК).

96

Якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли д шлюбні прізвища, вони мають право подати до державного о ну РАЦС заяву про обрання прізвища одного з них як їхі спільного прізвища, або приєднати до свого прізвища пріз іншого з подружжя, тобто йменуватися подвійним прізвищем.

Право на зміну прізвища згідно зі ст. 53 СК може реалізувг подружжя тільки за взаємною згодою, зміна прізвища одним Ц подружжя без згоди іншого неможлива. У разі зміни прізвищ державний орган РАЦС видає нове Свідоцтво про шлюб. Оде( жане при реєстрації шлюбу або в результаті зміни за взаємної згодою подружжя прізвище подружжя зберігає протягом у життя. Припинення шлюбу внаслідок смерті одного з подр;,._ або оголошення його померлим не створює для іншого обов'я змінити прізвище.

Право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та с вирішення питань життя сім'ї має принципове і, разом із тим, В' личезне практичне значення. В ст. 54 СК закріплений принцип] рівності подружжя при вирішенні найважливіших питань жи-сім'ї. Правове регулювання особистих немайнових відносин в дружжя засноване на закріпленому в ст. 24 Конституції Україні принципі рівності в сімейних відносинах. Кожен із подружя наділяється однаковими особистими правами та обов'язками, к ристується рівними можливостями в здійсненні своїх прав.

Право подружжя на спільне вирішення питань життя сім'я широке за змістом й охоплює, власне кажучи, усі сторони сімей-1 ного життя: питання материнства, батьківства, виховання й осві-1 ти дітей, розподілу сімейного бюджету, здійснення покупок, ви- І бору місця відпочинку, догляду за хворими членами сім'ї, вико- і нання домашніх обов'язків з обслуговування сім'ї тощо. Таким І чином, закон містить рекомендації щодо практичного застосуван- і ня основ рівності у повсякденному житті подружжя, навіть у пи-1 таннях життя сім'ї, які не регульовані правом. Немає сумніву, що І такого роду право покликане направити сімейні відносини у пев-1 не русло, створити умови для рівності чоловіка і жінки при вирі-1 шенні важливих питань життя сім'ї, що складає головну, визна-1 чальну сутність даного права, його мету. Заради її досягнення! дозволені будь-які дії та вчинки, що стосуються виховання дітей І чи вирішення сімейних проблем іншого порядку. Кожен Із по-і дружжя і обоє разом управі вимагати від інших осіб, щоб вони не і

Особисті немайнові правовідносини подружжя 97

заважали втіленню у життя наданого їм права. Втручання у ви­рішення питань сім'ї ззовні, у тому числі з боку батьків, інших близьких родичів чи структур, що мають владні повноваження (органів державної влади, органів місцевого самоврядування, ке­рівників підприємств, установ та організацій незалежно від фор­ми власності), неприпустимо. Усі важливі для сім'ї проблеми ви­рішуються лише подружжям на основі їх взаємної згоди на прин­ципах рівності.

Закон покладає на подружжя право розподіляти між собою обов'язки в сім'ї. Рівність подружжя полягає в можливості на па­ритетних засадах вирішувати питання про такий розподіл. За­кон не обумовлює, хто й у якому обсязі має виконувати зазначені обов'язки, але він підкреслює, що ці питання вирішуються спільно чоловіком і дружиною. Подружжя може влаштувати своє життя так, що чоловік буде навчатися, а дружина працювати на вироб­ництві, доглядати за дітьми і вести домашнє господарство. У цій ситуації не буде порушення принципу рівності, якщо подружжя прийшло до такого рішення спільно. Але, якщо дружина не згод­на на такий спосіб життя, то в чоловіка немає права вимагати від неї утримання й обслуговування на час його навчання.

Відповідно до ч. 2 ст. 54 СК усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право противитися усуненню їх від ви­рішення питань життя сім'ї. Як бачиться, здійснення цього права кожним із подружжя можливе завдяки положенню, закріплено^ му в ч. З названої статті про те, що дії одного з подружжя стосов­но життя сім'ї вважаються вчиненими за згодою іншого з подруж­жя. Тому, якщо спір щодо вирішення того чи іншого важливого питання життя сім! не виник, то слід вважати, що це питання між подружжям погоджено. Якщо з даних питань подружжя не може домовитися, то проблему може бути розв'язано тільки за допомо­гою розірвання шлюбу1.

Вирішуючи спільно питання сім'ї та розподіляючи між со­бою обов'язки в сім'ї, дружина, чоловік повинні утверджувати

1 У сучасній судовій практиці з розгляду справ про розірвання шлюбу рідко зустрічаються випадки розірвання шлюбу у зв'язку з порушенням под­ружжям особистих немайнових прав. Як правило, підставою розірвання шлюбу виступає порушення подружжям моральних норм. Оридорога М. Т. Брачное правоотношение. - К.: Киевская висілая школа МВД СССР, 1971.-С. 38.

98 Глава Д

повагу до будь-якої праці, яка робиться в інтересах сім'ї. Перш з все, йдеться про працю з обслуговування домашнього господар-ства — прибирання оселі, прання білизни, приготування їжі, д гляд за домашньою худобою, обробіток присадибної ділянки, р монт побутової техніки тощо. Така праця має викликати п в кожного з подружжя і неможливо віддавати одному з п жя перевагу при розподілі обов'язків з ЇЇ виконання залежно в його кваліфікації, положення в суспільстві, хисту тощо. Крім ті роботи, необхідної для підтримання життєздатності сім'ї, в інті ресах сім'ї здійснюється переважно й суспільно корисна пр; до якої також згідно з ч. 1 ст. 54 СК чоловік, жінка повинні ви; ляти повагу.

Право дружини та чоловіка на особисту свободу. Е із змісту ст. 56 СК під правом на особисту свободу закон розуі право на вибір кожним із подружжя місця свого прожив: право вживати заходів, які не заборонені законом і не супі моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбния] відносин; право на припинення шлюбних відносин. Кожен із п дружжя однаково Вільний у вирішенні питань, що стосуються й особисто. Як чоловік, так і дружина самі визначають порядок сі життя відповідно до своїх бажань, прагнень, схильностей. Буді чи вільними людьми, вони не можуть бути обмежені у своїй с боді через взяття шлюбу. Але не можна ототожнювати свободу £ свавіллям, примхою, капризом. Якщо дві людини — чоловік і дру| жина — живуть разом, вони, природно, рахуються з думками т поглядами один одного. Бажаючи зберегти свою свободу, ю не вправі обмежувати свободу іншого. Не втрачаючи свободи, в зобов'язані погоджувати свої бажання з міркуваннями один о ного, приймати рішення, що стосуються їх обох, з урахум інтересів кожного з них.

Право на вибір місця проживання. Вищезазначене право к ного з подружжя як громадянина гарантоване Конституціє] України. Кожному, хто на законних підставах перебуває на тер] торії України, гарантується свобода пересування, вільний вибір] місця проживання, право вільно залишати територію України, зі винятком обмежень, які встановлюються законом (ст. 33 Консти-д туції України). Стосовно реалізації цього права в сімейному з конодавстві слід сказати, що за звичайних умов сімейного » подружжя проживає разом. Не може бути такого шлюбу, коли ружжя з самого початку має намір жити окремо і свій намі|

Особисті немайнові правовідносини подружжя 99

втілює у життя. Такий стан свідчить про фіктивність шлюбу, або являється підставою для розірвання шлюбу1. Спільне проживан­ня створює необхідні передумови для розвитку сім'ї та здійснен­ня її функцій щодо виховання дітей, ведення спільного господар­ства, вирішення немайнових та майнових питань життя сім'ї. За­кон заперечує будь-яку можливість примушування подружжя до спільного проживання і підкреслює, що шлюб не звужує особис­тих прав громадян і не виступає формою експлуатації слабкого сильнішим2. Зустрічаються у житті випадки, коли за тих чи інших обставин подружжя спільно не проживає. Це може бути пов'яза­но з професійними інтересами чоловіка чи жінки, навчанням, ро­ботою, здійсненням підприємницької діяльності, станом здоро­в'я - необхідністю лікування одного із подружжя або дитини, дог­лядом у зв'язку з хворобою та іншими важливими життєвими обставинами.

Разом із тим, роздільне проживання подружжя може свідчити про фактичне припинення шлюбних відносин. Якщо цей факт буде встановлено, то згідно з ч. 6 ст. 57 СК суд може визначити особистою приватною власністю дружини або чоловіка майно, набуте кожним з них за час такого роздільного проживання.

Дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не за­боронені законом і не суперечать моральним засадам суспіль­ства, щодо підтримання шлюбних відносин. Для визначення при­роди цього особистого немайнового права подружжя великого значення набувають особливості права кожного із подружжя на припинення шлюбних відносин. Йдеться, перш за все, про вико­ристання виховних, моральних заходів, але й встановлені зако­нодавством обмеження для розірвання шлюбу також можуть ви­користовуватися кожним із подружжя як засоби, спрямовані на збереження сім'ї.

Подружжя має право на припинення шлюбних відносин. Йдеться про свободу в сфері особливій - особистій свободі, яка, по суті, не обмежена конкретними правовими нормами. Приму­шування до припинення шлюбних відносин або до їх збережен­ня, у тому числі примушування до статевого зв'язку за допомо-

1 Рабиношч Н. В. Ли*
іье. - Изд-во Ленингр.

2 Оридорога Т. М. Бра1

■а МВД СССР, 1971. - С. 64.

щественнме отношекия в советской а 1952.-С. 17. правоотношепие. — К.: Киевская внешая шке

ЇОО_

. Глава 5 і

гою фізичного або психічного насильства, є порушенням права І дружини, чоловіка на особисту свободу і може мати наслідки, вста-1 новлені законом (ч. 4 ст. 56 СК).

Особисті немайнові права подружжя не вичерпуються лише і правами, переліченими у гд. 6 СК. До особистих немайнових прав І належать також інші права подружжя, передбачені сімейним за- | конодавством. Це, перш за все, право на поновлення шлюбу після'Ш його розірвання (ст. 117 СК), права, пов'язані з визначенням! походження дитини при штучному заплідненні та імплантації за- | родка (статті 123,124 СК) та усиновленням (ст. 220 СК).

Досі мова йшла про особисті немайнові права подружжя. | Аналогічні за змістом і їх обов'язки немайнового характеру. Вони полягають у тому, що кожен з подружжя зобов'язаний не \ заважати іншому з подружжя здійснювати права на материн­ство, батьківство, повагу до своєї індивідуальності, здобуття ос- • віти, прояв своїх здібностей, вибір місця проживання тощо. Те ж саме можна сказати і про спільне вирішення подружжям пи­тань життя сім'ї, де праву одного відповідає обов'язок іншого з і подружжя.

Шлюб створює для подружжя і особливий особистий обов'я- • зок — не вступати в інші шлюбні правовідносини під час дії ра- і ніше укладеного шлюбу. Особа вправі перебувати одночасно у багатьох цивільних, трудових, адміністративних й інших пра- ■ вовідносинах, але не можна перебувати в кількох шлюбних пра- * вовідносинах'.

Особливо закон виділяє обов'язки подружжя, пов'язані з тур­ботою про сім'ю. Так, згідно зі ст. 55 СК дружина та чоловік зобо-* в'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім*ї на почуттях взаємної любові, по­ваги, дружби, взаємодопомоги. Кожен із подружжя зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері та батька. Дружина та чо­ловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній, зобов 'язані спільно дбати про матеріаль­не забезпечення сім'ї. Варто зазначити, що ці норми носять дек­ларативний характер, мають вид моральної заповіді. В них, по суті, названо моральні обов'язки подружжя одного перед другим. Од­нак подібного роду правила виступають своєрідним орієнтиром,

Особисті немайнові правовідносини подружжя 101

схваленою державою моделлю поведінки в сім'ї учасників сімей­них відносин, слідування їм створює необхідне середовище для нормальної життєдіяльності всіх членів сімі як усередині її, так і за її межами.

Слід зазначити, що санкцій за невиконання подружжям осо­бистих немайнових обов'язків Сімейним кодексом прямо не пе­редбачено. Однак зловживання одним із подружжя особистими правами чи обов'язками, очевидне нехтування інтересами сім'ї, а також ігнорування чи перешкоджання здійсненню іншим з по­дружжя Його особистих немайнових прав може бути підставою для розірвання шлюбу, а в ряді випадків тягне для одного з по­дружжя — правопорушника негативні наслідки в майновій сфері. Наприклад, зменшення його частки у спільному майні при його' поділі (ч. 2 с. 70 СК).

Глава 6

Майнові правовідносини подружжя

§ 1. Загальна характеристика майнових правовідносин подружжя

Майнові відносини подружжя — це складний комплекс к пов'язаних дій щодо володіння, користування й розпорядженні майном. Право визначає основні параметри поведінки ш в майновій сфері: закріплює, яке майно знаходиться у в подружжя або кожного з них, визначає обсяг прав та обов'ж подружжя щодо цього майна, умов їх реалізації, порядок набутті та відчуження майна, відповідальність подружжя за спільними або! особистими зобов'язаннями, надання взаємного утримання (алІ-1 ментування) тощо. Майнові відносини подружжя регулюються І нормами сімейного та цивільного права України, а також догово- і рами, які подружжя укладає між собою.

Майнові правовідносини подружжя є дуже різноманітними*! тому вони можуть бути класифіковані за різними ознаками. Сьо- ¥ годні теоретичного і практичного значення набуває традиційний і для цивільного права поділ правовідносин залежно від способу 1 забезпечення інтересів управомоченої особи. Відповідно до цьо-1 го А. А. Іванов зводить майнові правовідносини подружжя до двох 1 основних видів: 1) речові правовідносини (відносини подружжя І щодо права власності на майно та права на користування речами, і які належать кожному з них); 2) зобов'язальні правовідносини 1 (відносини подружжя щодо взаємного утримання (аліментуван- | ня) та договірні відносини подружжя)1.

Речові правовідносини подружжя, як і інші цивільно-правові 1 відносини, мають два різновиди: а) відносини власності та б) від- | носини, які складаються щодо прав користування чужою річчю. 1 Відносини власності подружжя виникають стосовно володіння, | користування та розпорядження майном. Сімейне законодавство, І перш за все, регулює відносини, які складаються між подружжям 1 стосовно майна, що належить їм на праві спільної сумісної влас- |

1 Гражданскоє право. - Ч. З/ Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Тол М, 19ЇЖ.-С. 292-294.

Майнові правовідносини подружжя 103

ності, визначаючи порядок володіння, користування та розпоря­дження таким майном (статті 60, 61, 62 СК тощо). Разом із тим, воно чітко закріплює, яке майно належить кожному з подружжя на праві приватної власності і не входить до спільного подружньо­го майна (роздільне майно подружжя) (статті 57—59 СК). Саме щодо роздільного майна можуть виникати своєрідні права под­ружжя, які в цивільному праві називаються правами на чужу річ. Справа в тому, що, незважаючи на спільне життя й побут, деякі види майна належать кожному з подружжя окремо. Тому в юри­дичному сенсі вони є чужими для іншого з подружжя, тобто та­кими, як! не знаходяться у його власності. В реальному житті под­ружжя, як правило, без проблем користується речами, які знахо­дяться у власності лише одного з них (автомобілем, меблевим гарнітуром, телевізором, аудіо- та відеоапаратурою тощо). В дея­ких випадках право на користування чужою річчю спеціально зак­ріплюється в законі. Так, відповідно до ч. і ст. 407 ЦК України члени сім! власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Між подружжям можуть виникати різноманітні види зобов'я­зальних правовідносин. У цивільному праві, як відомо, зобов'я­зальними визнаються відносини, в яких інтерес однієї особи здійснюється шляхом виконання певних дій іншою особою. Як зазначалося в літературі, права та обов'язки подружжя щодо один одного можуть бути не тільки спільними за змістом (право вибо­ру місця проживання), а й протилежними. Останні ґрунтуються на основі взаємності, яка притаманна цивільним двостороннім договорам. Зобов'язальні правовідносини можуть виникати при укладенні подружжям шлюбного договору, договору про поділ спільного майна, про об'єднання роздільного майна тощо. Зобов'я­зальні правовідносини подружжя можуть виникати в силу пря­мого припису закону. Це відносини стосовно взаємного утриман­ня (аліментування), відповідно до яких одна сторона має право вимагати від іншої надання певного утримання.

§ 2. Правовий режим роздільного майна подружжя

Реєстрація шлюбу за загальними правилами (якщо інше не встановлено шлюбним договором) є підставою виникнення пра­ва спільної власності подружжя на майно. Разом із тим, незалеж-

104.

. Глава 4

Майнові правовідносини подружжя .

.105

104 .

цінникові за місцем його праці (наприклад, преміїдо певного святі] або професійного дня працівника), а такі, що надаються за о бисті заслуга людини і відзначають ЇЇ внесок у розвиток н

культури, мистецтва, спорту. З одного боку, такі премії та нате роди віддзеркалюють особисті здібності одного з подружжя і < результатом його творчої праці. З іншого — під час роботи т особа отримує підтримку та допомогу іншого з подружжя, я повністю або частково бере на себе турботи про сім'ю. Новий С вперше законодавчо вирішує цю проблему._ЙДИ2Ш ст. 57 СК премії та нагороли. які один з подружжя одеї Особисті заслуги, належатимуть йому на плані гтинятшлі н *яг-ш ті. лкщо щодо цього майна виникне сшр і буде встановлено, її другий з подружжя своїми діями (ведення домашнього госпі ства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню, суд може ві ти за нам право на частку цієї премй або нагороди. Розмір чз буде визначатися судом і залежатиме від усіх обставин справи.

*^&)У судовій практиці іноді також виникало питання щодо пра-3
нового режиму майна, яке одержано одним із подружжя як ві
дування шкоди, завданої належному йому майну. Наприклад, к
майно одного з подружжя було вкрадене і йому призначалася п
на сума для відшкодування завданих збитків. Питання по
у зв'язку з тим, що отримання таких коштів відбувалося під ч
шлюбу і тому формально могло бути віднесене до спільного м
на подружжя. СК закріплює режим роздільносд'І шплп такого
на. Цей підхід убачається цілком правильним. Якщо було поі
джено або знищено майно, яке належить лише одному з подруж-ї
жя, то і кошти на відновлення цього майна або відшкодуванням
Його вартості також мають бути віднесені до роздільного майна -1
подружжя. Кошти, отримані для відновлення пошкодженої речі!
або відшкодування завданих збитків сприяють поверненню по-:]
дружжя'власника в той стан, в якому він перебував до поруш«ьї|
нр-йаго майнових прав. Л

ґ£ї/Відповідно до ст. 23 ЦК особа має право на відшкодування;! завданої їй моральної шкоди. Ця шкода полягає у Фізичному болю і та стражданнях, яких особа~зазнала у зв'язку з каліцтвом або | іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, які осо- А ба зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї або>1 інших членів сім'ї та родичів або у зв'язку із знищенням чи по-Т пшодженням її майна; у зв'язку з приниженням її честі, гідності і та ділової репутації. Законодавство встановлює можливісті

Майнові правовідносини подружжя 107

відшкодування моральної шкоди грішми, іншим майном або в іншій спосіб. У зв'язку з тим, що моральна шкода була завдана певній особі і ця особа перетерпіла фізичні або душевні страж­дання, саме вона має право на відповідну компенсацію. Стосовно відносин між подружжям це означає, що другий з нього не набу­ває права власності щодо грошей або майна, яке було надано по­терпілому у зв'язку з відшкодуванням моральної шкоди. Таке майно або гроші належать до роздільного майна подружжя (ч. 4 СТ.57СК України).

ЯПвіддовідно до ч. 5 ст. 57 СК власністю дружини або чолові-гуми, ппрпжяні кожним з них за обов'язковим або Важливо підкреслити, що в даному

ка є страхові добровільним

випадку мова йде про особисте страхування одного з подружжя, а не страхування належного йому майна. Предметом договору особистого страхування можуть бути майнові інтереси, пов'язані з життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням особи (п. 1 ч. І ст. 980 ЦК). У зв'язку з тим, що страхова виплата за договором особистого страхування здійснюється у разі настан­ня страхового випадку, пов'язаного з ушкодженням здоров'я та каліцтвом одного з подружжя, то СК відносить страхові суми, які отримує потерпілий, до роздільного майна подружжя. ^ /^ра загальними правилами майно, ^а{тлггр "ПЩгу""1"'"" "і 'ИГ ^ шлюоу, є спільним майном (ч. 1 ст. 60 СК). Утім, із цього правила - є певний виняток. Відповідно до ч. 6 ст. ^7 СК, якщо, шлюб не розірвано, але чоловік і жінка проживають окремо у*зв'язку з фак-

дносин. то май

1Щ" ГіУР *а

і

тонами

ч тр 1Щ ГіУР р Г В1Ці? Г

дільним. Це пов'язане з тим, що для сімейних відносин важливе Значення має не тільки формально зареєстрований шлюб, а й дійсно подружні стосунки чоловіка та жінки. Якщо ж цього немає і сторони фактично не складають одну сім'ю, то на такі відносини не шще поширюватися режим спільності майна подружжя.

ИОж уперше встановлює режим майна, яке в сімейно-пра-вовтйл ітературі іноді називають «змішаним майном». Йдеться про випадки, коли в придбання майна вкладені окрім спільних також роздільні кошти подружжя. До цього часу це питання законодав­чо не вирішувалося, хоча воно нерідко виникало в судовій прак­тиці, наприклад, коли один з подружжя вказував, що в придбан­ня житлового будинку, автомобіля, Іншого майна окрім спільних були також вкладені кошти, які він отримав у спадок або за до-

говором дарування. СК закріплює складну юридичну струї такого майна (ч. 7 ст. 57 ГЮ Уцритпі яия ні пппщд

з подружжяг майно належить йому на праві приватної в
ності, в іншій частці — айо

б до ст. 58 СК д

ивіденди), які дає р

Влежить на драні власності одному з подружжя, і аке зі рішення вбачається уразливим. Проблема може виникнути у ті випадку, коли один із подружжя отримує заробітну платню, пен-| сію, стипендію, які надходять у спільну власність подружжя (ч. ^ ст. 61 СК), у той час, як дохід іншого з подружжя формується з рахунок лише плодів та доходів (дивідендів) від належного йому! майна і тому належить тільки власникові речі. В літературі пра-1 вильно вказувалося на можливість виникнення ситуації, коли І чоловік одноосібно буде набувати право власності на плоди І до- і ходи від належного йому майна, а жінка взагалі не буде набувати І права на майно, у зв'язку з тим, що вона не працює та займається І вихованням дітей1.

Порядок здійснення подружжям права власності відносно роз-а дільного майна визначається ст. 58 СК. Новий СК (ст. 59) міс! одне застереження щодо дій одного з подружжя, який є власниЦІ ком: володіння, користування та розпорядження майном має! здійснюватися з урахуванням інтересів сім'ї і, насамперед, дй При розпорядженні своїм майном дружина або чоловік зобов'я-1 зані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповід-1 но до закону мають право користування ним.

§ 3. Правовий режим спільного майна подружжя

Сімейне право України закріплює принцип спільності майна і подружжя, який означає об'єднання майна чоловіка і жінки (по-1 вністю або в певній частини) в єдину майнову масу та встанов-І лення ряду спеціальних правил щодо його володіння, користу-1 вання та розпорядження. Режим спільності майна подружжя оз-1

Майнові правовідносини подружжя 109

начає, що: майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається спільним, якщо інше не встановлено домовленістю сторін; по­дружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності; майно належить подружжю без ви­значення часток кожного з них у праві власності; права подруж­жя на майно визнаються рівними незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного за­робітку (доходу); до тих пір, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя.

Щодо спільного майна подружжя здійснює права власника. В літературі правильно зазначалося, що право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Тому на подружжя поширюються загальні прави­ла щодо об'єктів права приватної власності1. Сімейне законодав­ство містить норми, що визначають різновиди майна, які нале­жать подружжю на праві спільної сумісної власності. Розглянемо їх детальніше.

1. Згідно з ч. 1 ст. 60 СК подружжю на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте за час шлюбу. Сімейне зако­нодавство встановлює, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подужжя (ч. 2 ст. 60 СК). Подружжя може проживати, працювати і отримувати майно у різних містах і навіть у різних країнах, управляти майном будь-якої вартості та місце­знаходження. Головним є відповідність дій кожного з подружжя принципу добросовісності й пріоритету сімейних інтересів. Отри­мане кожним із подружжя майно (незалежно від того, хто саме Його отримав) буде визначатися як майно, набуте подружжям під час шлюбу.

С імейне законодавство не розкриває детально зміст поняття «майно, набуте за час шлюбу». Відсутній у ньому І перелік тако­го майна. В ч. 1 ст. 61 СК вказано, що об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за ви­нятком тих, які виключені з цивільного обороту. Важливо за­значити, що закріплення певного нерухомого, а також окремих

по :

видів рухомого майна лише за одним із подружжя не означаї що другий не має на нього права. Процедура реєстрації має 4 мальний характер і не визначає права власності подружжя. Ь залежно від реєстрації майна на ім'я одного із них, якщо в було набуте за час шлюбу, майно вважатиметься спільним е загальних підставах.

2. Серед доходів подружжя важливе значення мають зі. на плата, пенсія, стипендія та інші грошові надходження т кого типу. Сімейний кодекс визначає правовий режим в майна таким чином. Відповідно до ч. 2 ст. 61 СК заробітна п пенсія, стипендія, інші доходи належать до спільного майна п ружжя лише у випадку, якщо вони були внесені: а) до сім бюджету, б) на особистий рахунок кожного з подружжя до б вської (кредитної) установи. Таким чином, надходження т тоді будуть вважатися спільним майном подружжя, якщо к з них виявив свою волю щодо передачі грошей до сімейного бюді| жету. Якщо цього зроблено не було, то майно вважається р ільним і належить тому з подружжя, який його отримав.

Треба зазначити, що вказана норма є новою для сімейного а конодавства України. Правила, що діяли раніше, не пов'язув; виникнення орава спільної власності подружжя з фактом вні ня заробітної плати, пенсії та стипендії до сімейного € Таким чином, це майно вважалося спільним з моменту, коли в никало право власності на нього, тобто з моменту отримання з робітної платні одним із подружжя. Утім, законодавче рішенні закріплене в новому Сімейному кодексі України, в теоретичної плані не є новим. Свого часу питання щодо правового режим; заробітної плати, пенсії та стипендії досить жваво обговорюві ся в юридичній літературі. Деякі вчені дійсно пов'язували виню нення права спільної власності подружжя щодо заробітної п й інших надходжень з фактом передачі їх до бюджету сім'ї'. ї далі така позиція зазнала значної критики2, бо відповідно до на між отриманням вказаних сум та їх переходом у спільну с власність подружжя виникає певний розрив. Унаслідок цього і] моменту отримання до моменту безпосередньої передачі грошеі

1 Советское семейное право / Под ред. В. А. Рясенцева. - М., 19І С. 103-104.

3 Иоффе О. С. Совегское гражданское право. - Л., 1965. - Т. 3. - С. 226-22 Князев А. Имущественньїе права н обязанности супругов // Советская к тиция. - І982. - № 5. - С. 24.

Майнові правовідносини

до спільного бюджету той з чи їх власником, вправі розпоряджатися ними. Це су] спільності майна, встановленого сії ни. Заробітна плата та інші різновиди грош ного із подружжя мають вважатися спільним м з моменту їх фактичного отримання, тому що намір одного з под­ружжя внести їх до бюджету сім'ї передбачається.

Відповідно до ч. З СК України, якщо одним із подружжя
укладено договір в інтересах сім % то гроші, Інше цінне майно, в
тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором,
є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Ця нор­
ма є не зовсім чіткою. Не зрозуміло, про які саме договори в ній
ідеться. Можна припустити, що — про участь одного з подружжя
у різноманітних вигравальних конкурсах, лото тощо. Якщо за
участь у такому конкурсі один з подружжя отримає винагороду,
вона відповідно до ч. З ст. 61 СК є об'єктом права спільної суміс­
ної власності подружжя. Треба однак зазначити, що винагорода,
про яку йде мова в ч. З ст. 61 СК, не може бути відзнакою особис­
тих знань, вмінь або досягнень одного з подружжя в певній сфері
Премії і нагороди, які один із подружжя одержав за особисті за­
слуги, складають роздільне майно подружжя відповідно до ч. З
ст. 57 СК.

Серед об'єктів права спільної власності подружжя сімейне
законодавство особливо виділяє речі професійних занять кож­
ного з подружжя, спеціально встановлюючи їх правовий режим.
Відповідно до ч. 4 ст. 61 СК речі професійних занять (музичні

лінструменти, опгтеяпка. лікарське ооладнання тощо*, приппані '7а "гТ ЇЇЇТГ*" ""д ппнпгп 1 пплпужжя, є оп-ясрш ппявя ,-пілт.нпї > сумісної власності подружжя. Таким чином, якщо за час шлюбу "були придбані речі, професійно необхідні одному з подружжя, відповідно до закону вони не визнаються об'єктом його права влас­ності. Законодавство виходить з того, що такі речі були придбані за рахунок спільних коштів подружжя, тому вони мають належа­ти обом з подружжя. Чоловік або жінка, професійні заняття кот­рого обслуговують такі речі, може лише претендувати на їх отри­мання у разі поділу майна подружжя. При цьому він зобов'яза­ний виплатити'другій стороні вартість належної йому частки майна. В ст. 61 СК використовується термін «професійні занят­тя». Однак його не можна трактувати занадто вузко — тільки в

плані безпосередьої професії Одного або обох з подружжя. Мова може йти про речі, які обслуговують не тільки професійну] діяльність подружжяуа-й їх хоббі, різні захоплення, не пов'язані; безпосередньо зі4йс основною професією. Головне, щоб це були особливі, специфічні предмети, що дають можливість здійснювач, ти певний вид діяльності (займатися фотографуванням, музикою;-живопнсом тощо).

5. Подружнє життя є, як правило, тривалим за характером, тому
речами, що належать на праві власності одному з подружжя, про-: *
тягом спільного життя нерідко користуються обидва з них. і;
Здійснюючи догляд за таким майном, подружжя вкладає в нього ;
спільні кошти та працю. У випадку поділу майна, один із подруж- ■
жя, який не є власником, нерідко просить врахувати цю обстави­
ну і визнати вказане майно спільним. Законодавство вирішує це
питання таким чином. Згідно зі ст. 62 СК України, якщо майно^
яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу Істотно :
збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи гро- :
шових витрат або витрат другого з подружжя, воно у разі спору |
може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної ' *
сумісної власності подружжя. Для визнання роздільного майна
спільним згідно зі ст. 62 СК необхідно, щоб вартість роздільного
майна в період шлюбу збільшилася істотно. Тільки у цьому разі
майно може бути визнане спільним. ,-

Відповідно до ст. 63 СК дружина та чоловік мають рівні права щодо володіння, користування і розпорядження майном, що На­лежить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не вста-і новлено домовленістю між ними. У зв'язку з тим, що в праві влас-, ності на майно частки подружжя не визначені, вони мають коор-: динувати свої дії щодо цього майна і не можуть розпоряджатися своєю часткою в праві, як це має місце у відносинах спільної част* ■-кової власності. Невизначеність часток у праві власності подруж­жя на майно спричинює два важливих наслідки. По-перше, за заг?; гальним правилом, дії одного з подружжя щодо володіння та роз^ ■■'. порядження спільним майном розглядаються як дії подружжя. Згода іншого з подружжя передбачається до того часу, коли не буде доведено протилежне. По-друге, у випадках, передбачених законом, для здійснення певних юридичних дій потрібна воля подружжя. Це пояснюється тим, що річ належить подружжю и праві власності без визначення часток, тому розпорядження, здійснюється в обсязі речі в цілому, а не її окремої частки.

Майнові правовідносини подружжя 113

Новий Сімейний кодекс встановлює кілька правил щодо роз­порядження спільним майном подружжя залежно від особливос­тей об'єктів права власності (ст. 65 СК).

Відповідно до норм цивільного та сімейного законодавства
України правочини щодо нерухомого та деяких видів рухомого
майна мають бути нотаріально посвідчені і (або) підлягають дер­
жавній реєстрації. Так, нотаріальної форми та державної реєст­
рації потребують договір купівлі-продажу земельної ділянки, єди­
ного майнового комплексу, житлового будинку, квартири або
іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК). Нотаріальної форми по­
требують договір дарування нерухомої речі (ст. 719 ЦК), спадко­
вий договір та заповіт подружжя (статті 1304, 1243, 1247 ЦК);
шлюбний договір (ст. 94 СК) тощо. З урахуванням особливого
значення майна, яке передається за такого рода правочинами, зго­
да другого з подружжя на їх укладення має бути нотаріально по­
свідчена (ч. З ст. 65 СК).

Новий СК уперше виділяє ще один різновид правочинів
подружжя. Це правочини, предмет яких складає цінне майно.
Відповідно до ч. З ст. 65 СК для укладення одним із подружжя
договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має
бути подана письмово. Таким чином, законодавство закріплює
нову оціночну категорію «цінне майно», хоча І не дає її визначен­
ня або загальних критеріїв, які б дали змогу в разі спору віднести
те чи інше майно подружжя до цінного майна.

Із змісту ст. 65 СК випливає, що подружжя може укладати
правочини щодо майна, яке не є цінним. Згода Іншого з подруж­
жя на укладення таких правочинів може висл ювлюватися в усній
формі. Разом із тим, дружина та чоловік мають право на звернен­
ня до суду з позовом про визнання такого договору недійсним,
якщо його було укладено без її (його) згоди (ч. 2 ст. 65 СК).

Відповідно до ч. 1 ст. 65 СК подружжя можуть укладати щодо
спільного майна дрібні побутові правочини. Такі правочини ма­
ють усну форму і не можуть бути визнані недійсними на тій
підставі, що їх було укладено без згоди іншого з подружжя. Впер­
ше сімейне законодавство закріплює поняття дрібного побутово­
го правочину і, на жаль, також не дає його визначення. З ураху­
ванням правил ЦК можна вважати, що дрібним побутовим пра-
вочином, який укладається одним Із подружжя щодо їх спільного
майна, можна визнати такий, який, по-перше, задовольняє побу­
тові потреби членів сімі та, по-друге, стосується предмета, який

114.

. Глава 61

має невисоку вартість. Подружжя має право домовитися між со-1 бою про порядок користування спільним майном (ч. 1 ст. 66 СК). і Так, сторони можуть вирішити проживати в квартирі, яка нале-1 жить на праві власності одному з подружжя, а житловий будинок 1 передати в користування їхній дитині або іншим родичам. Под-1 ружжя на свій розсуд визначає порядок користування автомобі-Ж лем, іншим рухомим та нерухомим майном. Якщо ж п уклало нотаріально посвідчений договір про порядок в ня житловим будинком, квартирою, іншою будівлею чи с або земельною ділянкою, то зобов'язання з цього договору п ходять і до правонаступника дружини та чоловіка. Розірі шлюбу означає припинення режиму спільності майна подружжя.щ Тому кожна річ, яка буде набута після розірвання шлюбу, н жатиме до роздільного майна колишнього подружжя. 6 той я час режим спільності майна, набутого за час пілюбу, зберіга і після його розірвання (ч. 1 ст. 68 СК). Так, якщо сторони за часі шлюбу набули, наприклад, автомобіль, житловий будинок, квар-я тиру тощо, то ці речі зберігатимуть режим спільного майна І п розірвання сторонами шлюбу. Порядок розпорядження і майном колишій чоловік та дружина здійснюють відповідно д Цивільного, а не Сімейного кодексу України (ч. 2 ст. 68 СК).

§ 4. Поділ спільного майна подружжя

Майно, яке належить подружжю на праві спільної сум, власності, може бути поділене між сторонами. Загальна ідея п лу майна полягає у притіненні режиму спільності й виникненні на його основі режиму роздільності майна. Кожен із г після поділу майна стає власником тієї чи іншої речі або с вості речей і не пов'язує свої дії щодо володіння, користування т розпорядження майном з іншим із подружжя.

Поділ спільного майна подружжя може бути здійснено під ч існування шлюбу, у процесі його розірвання, а також після р вання шлюбу. Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК дружина і чоловік м ють право на поділ майна, що належить їм на праві спільної с сної власності, незалежно від розірвання пілюбу. Поділ и подружжя може бути здійснено у добровільному або суді порядку. Добровільний порядок застосовується, якщо по; жя домовилося щодо визначення часток кожного з них у праві я

Майнові правовідносини подружжя 115

майно, а також дійшло згоди щодо конкретного поділу майна відповідно до цих часток. Сімейне законодавство встановлює спеціальну форму лише для договору про поділ нерухомого май­на подружжя. Відповідно до ч. 2 ст. 69 СК договір про поділ жи­лого будинку, квартири, іншого нерухомого майна має бути нота­ріально посвідчений. ЦК України передбачає також державну реєстрацію прав на нерухомість та правочинів Із нерухомістю (ст. 182 ЦК), які поширюються також на правочини за участю под­ружжя. Стосовно форми договору про поділ майна подружжя, об'єктом якого є рухомі речі, в сімейному законодавстві немає спеціальних вимог. Це означає, що при з'ясуванні форми цього договору (усна, проста письмова) необхідно керуватися загаль­ними правилами щодо форми правочину, які передбачені Ци­вільним кодексом України (статті 205-208 ЦК).

Умови поділу майна подружжя можуть бути передбачені в спеціальному договорі про поділ майна або визначатися у шлюб­ному договорі подружжя. Різниця між цими договорами полягає в тому, що предметом договору про поділ є майно, яке вже нале­жить подружжю на праві спільної власності, у той час, як умови шлюбного договору можуть стосуватися майна, яке подружжя придбає у майбутньому і яке є відсутнім на момент укладення договору.

Якщо між подружжям виникає спір щодо розміру належних їм часток, порядку або способу поділу спільного майна, то добро­вільний порядок поділу майна змінюється на судовий. При поділі майна суду в першу чергу необхідно визначити його предмет, тобто те майно подружжя, яке підлягає поділу. При поділі майна под­ружжя мають враховуватися три категорії об'єктів: а) речі (окре­ма річ або сукупність речей), які належать подружжю на праві спільної сумісної власності; б) кредиторські вимоги подружжя (право вимоги за договором позики, купівлі-продажу тощо, коли подружжя виступає як кредитор і вправі вимагати повернення боргу, передачі речі тощо); в) боргові зобов'язання подружжя (зо­бов'язання, за якими подружжя виступає як боржник і зобов'яза­не повернути борг, повернути або передати річ тощо). Поділ май­на здійснюється з урахуванням вартості речей, які належать подружжю на праві спільної власності, а також розміру їх кре­диторських вимог та боргових зобов'язань.

Поділ майна подружжя здійснюється в два етапи: по-перше, суд визначає розмір часток чоловіка та жінки в праві на майно, і,

116.

_ Глава 6

по-друге, здійснює поділ майна відповідно до встановлених час-ток. При визначенні розміру часток кожного з подружжя суд ви­ходить з того, що відповідно до законодавства частки майна дру­жини та чоловіка є рівними (ч. 1 ст. 70 СК). Це правило не змінюється І в тому разі, якщо один із подружжя не мав з поваж­них причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (ч. Г ст. 60 СК).

Разом із тим, законодавство встановлює два винятки із загаль- -ного правила щодо рівності часток подружжя в праві на майно, і Відповідно до цього суд може зменшити або збільшити частку | одного з подружжя. По-перше, суд може відступити від засади ) рівності часток і зменшити частку одного з подружжя за обста­вин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав . про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошко­див спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї (ч. 2 ст. 70 СК). По-друге, суд може збільшити частку в праві на майно '■ того з подружжя, з яким проживають неповнолітні або повнолітні непрацездатні діти, за умови, що розмір аліментів, які вони одер- ,| жують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духов- | ного розвитку та лікування (ч. З ст. 70 СК). Відповідно до ч. З І ст. 70 СК збільшення розміру частки одного з подружжя в майні ; пов'язується лише з випадками стягнення аліментів на дитину^ і Така новела сімейного законодавства здається невдалою.

Після визначення судом частки кожного з подружжя в праві і на майно здійснюється другий етап - безпосередній поділ майна і подружжя відповідно до цих часток, які належать кожному з них. ] Законодавство передбачає певні способи поділу майна подруж- > жя. По-перше, відповідно до ст. 71 СК суд може винести рішення і щодо поділу майна в натурі. Такий спосіб застосовується щодо І подільних речей, тобто речей, які можна поділити без втрати їх': і цільового призначення (ст. 183 ЦК). По-друге, суд може прийня- І ти рішення про присудження майна одному з подружжя з покла- ■] денням на нього обов'язку надати другому з подружжя компенса­цію замість його частки у праві спільної сумісної власності (час- ' тини 2, 4, 5 ст. 71 СК).

При цьому, за новим СК, присудження такої компенсації мож- і ливо лише за згодою особи, яка її отримує. Крім того, присуджен- | ня грошової компенсації можливе за умови попереднього внесен­ня другим із подружжя відповідної грошової суми на дегіозитний Ч

. 117

Майнові правовідносини подружжя

рахунок суду. Хоча це не передбачено в новому СК, суди можуть застосувати і такий спосіб поділу майна, як розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості й частки кожного із под­ружжя в спільному майні. Такий спосіб поділу є найбільш поши­реним. У процесі поділу майна суди можуть одночасно застосо­вувати не один спосіб, а їх комбінацію: щодо одних видів майна застосувати поділ у натурі, щодо інших — передачу одному із под­ружжя з зобов'язанням певної компенсації другому, а треті види речей розподілити між сторонами з урахуванням їх вартості. Важ­ливо зазначити, що вартість речей, які підлягають поділу, визна­чається на момент розгляду спору судом.

До розірвання-шлюбу кожен із подружжя може вимагати поді­лу спільного майна у будь-який час. Позовна давність до таких вимог не застосовується (ч. І ст. 72 СК). Це правило підвищує можливості судового захисту майнових прав та інтересів подруж­жя. До вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумі­сної власності подружжя після розірвання шлюбу, застосовуєть­ся позовна давність у три роки (ч. 2 ст. 72 СК).

Новий СК вперше визначає правовий режим майна осіб, які знаходяться у фактичних шлюбних відносинах, тобто прожива­ють однією сім'єю без реєстрації шлюбу (ст. 74 СК). Майно, на­буте цими особами під час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності і на нього поширюються поло­ження глави 8 СК.

§ 5. Договірний режим майна подружжя

Майнові відносини подружжя можуть визначатися не тільки законом, а й договором. У цьому випадку регулювання має інди­відуальний характер, бо грунтується на правилах, вироблених са­мими сторонами, які беруть участь у правовідношенні. Звичайно, договірний режим майна подружжя з необхідністю включає і нор­мативний елемент, без якого в принципі було б неможливим його існування. Стаття 64 СК містить загальне правило про те, що дру­жина та чоловік мають право на укладення між собою усіх дого­ворів, які не заборонені законом, щодо як спільного, так і розділь­ного майна.

1 Вошко В. Очерки советского семейного права. — К., 1952. - С. 169; Мат-е Г. К. Советское семейное право. — С. і 23.

не.

.. Главо 6

Необхідно визнати, що у юридичній літературі радянська часів ставлення до подружніх договорів (і, звичайно ж, до договір­ного режиму майна в цілому) було неоднозначним. Одні авторі вважали, що договір у сімейному праві й, зокрема, у відносні подружжя, не відіграє будь-якої суттєвої ролі, за винятком лиі договору дарування', Інші вчені надавали подружнім догово] важливого значення1. Друга точка зору одержала останнім ч значний розвиток. У літературі зазначалося, що «з появою п них договорів та аліментних угод неможливо більше уникати з, стосування конструкції договору в сімейному праві»2.

У структурі договірного режиму майна подружжя договір відіграє ключову роль. Однак не кожний подружній договір тяг-1 не за собою виникнення договірного режиму, а тільки той, я встановлюються правила поведінки в майновій сфері, які к характер, відмінний від установлених у законі, тобто в зміні з конного режиму майна подружжя для максимального приї вання цього режиму до потреб подружжя. Якщо ж подружжя нм змінює своїм договором тих норм і правил, які встановлені д всіх суб'єктів, то вони продовжують залишатися в рамках з ного режиму майна. Таким чином, договірний режим — це р виняток із загального правила, що має силу тільки щодо конкрі ного подружжя.

До договорів, що тягнуть за собою виникнення договірної режиму майна подружжя, можна віднести: договір про відт ня одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї ч ки у праві спільної сумісної власності без виділу цієї частки (ч. $ ст. 64 СК); договір про порядок користування майном (сі договір про поділ майна подружжя (статті 69,70 СК); договір пр< виділ частки нерухомого майна одного з подружжя зі складу у _ _. го майна (ч. 2 ст. 69 СК); договір про надання утримання (ст. 7 СК); договір про припинення права на утримання взамін набуї права власності на майно (ст. 89 СК); шлюбний договір (сі 92-103 СК).

Договори подружжя можуть бути поділені на дві групи: а) д говори щодо майна подружжя та б) договори про надання у мання одному з них. До першої групи належать договори, які ущ ладаються щодо спільного або роздільного майна подружжя (,

1 Нихитина В. П. Имущество супругов. — Саратов, 1975. - С. 58.

2 Антокольская М. В. Семейное право. — М., 1996. - С. 99.

Майнові правовідносини подружжя 119

говори про поділ майна або виділ з нього частки, договори щодо користування майном тощо). До другої — договори, які уклада­ються стосовно надання утримання одному з подружжя.

Серед подружніх договорів особливе місце займає шлюбний договір. По-перше, цей договір має найбільш комплексний харак­тер і може вміщувати різноманітні умови, які стосуються майна подружжя або надання утримання одному з них. По-друге, шлюб­ний договір, на відміну від усіх інших договорів, може укладати­ся стосовно майбутнього майна подружжя, тобто того майна, яке тільки буде набуте сторонами за час шлюбу. По-третє, суб'єктами шлюбного договору може бути не тільки подружжя, а й особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.

§ 6. Шлюбний договір

Шлюбний договір може розглядатися як згода наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обо-в 'язків подружжя, пов 'язаних з укладенням шлюбу, його існу­ванням та припиненням. Хоча шлюбний договір має значну спе­цифіку, він відповідає загальним ознакам, що властиві цивільно-правовим оравочинам у цілому. Форма даного договору, умови його дійсності, підстави визнання недійсним, процедура укладен­ня та примусового виконання, чимало інших моментів наочно показують, що у даному випадку використовуються загальні ци­вільно-правові конструкції договірного права.

Законодавство визначає форму шлюбного договору. Згідно зі ст. 94 СК шлюбний договір укладається у письмовій формі й но­таріально посвідчується. Існують деякі особливості укладення шлюбного договору, суб'єктом якого є неповнолітня особа. Для його укладення потрібна письмова згода батьків або піклуваль­ника неповнолітнього, посвідчена нотаріусом (ч. 2 ст. 92 СК).

Відповідно до ч. 1 ст. 92 СК суб'єктами шлюбного договору можуть бути дві категорії осіб: які подали до державного органу РАЦС заяву про реєстрацію шлюбу (наречені) та які зареєстру­вали шлюб (подружжя).

Із специфікою суб'єктного складу шлюбного договору пов'я­зані й особливості дп шлюбного договору у часі. Згідно із ст. 95 СК дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу. Якщо шлюб­ний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день

120.

. Глава 4

його нотаріального посвідчення. За бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може поширюватися н відносини, які виникнуть не з моменту реєстрації шлюбу, г пізніше, наприклад, через п'ять років після реєстрації шлюбу. Щ Немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений в період шлюбу, за бажанням сторін поширював свою дію на відно-^ сини, що виникли раніше — з моменту реєстрації шлюбу. Так договір не буде суперечити закону.

З урахуванням того, що шлюбний договір за своєю сутніс має довгостроковий характер, важливого значення набувають » правила щодо строку дпшлюбного договору. Відповідно до ст. 9 СК, у шлюбному договорі, по-перше, може бути встановлено за-11 гальний строк Його дії, а також строки тривалості окремих правї та обов'язків подружжя та, по-друге, за бажанням сторін у дого-1-! ворі може бути встановлена чинність договору або окремих його І умов і після припинення шлюбу. Подружжя може укласти шлюб- і ний договір лише на певний час, наприклад, на перші п'ять років»щ після реєстрації шлюбу. Після їх спливу подружжя вправі у ти новий договір або погодитися з законним (легальним) р мом свого майна, який встановлено законодавством України. Важ«| ливим здається також правило щодо можливості встанем сторонами в договорі прав та обов'язків, які будуть виникати пій припинення шлюбу. В цьому відбиваються особливості подружніх і стосунків, коли навіть після припинення сімейних відносин осо- і би відчувають потребу добровільно взяти на себе певні обов'язки | щодо колишнього чоловіка або дружини.

Сімейне законодавство встановлює певні межі договірної] Ініціативи подружжя і визначає, які положення не можуть вклю-1 чатися до шлюбного договору.

1. Новий СК України залишає незмінною існуючу концепцію щодо предмету шлюбного договору. Відповідно до частин 2, З ст. 93 СК шлюбним договором регулюються лише майнові відно- ■ сини подружжя, встановлюються їхні майнові права й обов'язки. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між ними, а також особисті відносини між батьками та дітьми. Тому не будуть відповідати закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з подружжя на віросповідання, ви­ховання в дітях прихильності до певної релігії, визначення куль-, -турних та мовних пріоритетів тощо.

. 121

Майнові правовідносини подружися

2. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав ди­тини, які встановлені СК (ч. 4 ст. 93)- Вказана норма є відповід­ної гарантією майнових прав дитини. Тому батьки не вправі ук­ласти шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на аліменти, права на отримання майна у власність, права на прожи­вання в певному житловому приміщенні тощо. Разом із тим, не викликає сумніву, що шлюбний договір не може зменшувати будь-яких майнових прав дитини, беззастережно до місця їх норматив­ного закріплення — в Сімейному кодексі або інших нормативних актах. Тому точнішим буде вказівка на те, що шлюбний договір намаже зменшувати прав дитини, встановлених законодавством.-—-"Зу/Ілюбний договір не може ставити одного з подружжя у \ _/ нЗШичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 СК). ^ Сутність такої оціночної категорії як * надзвичайно невигідне ста- \ иовище» може мати різні конкретні вияви. Наприклад, таке ста- ' новище може виникнути, якщо за умовами договору у разі поділу • майна подружжя вся нерухомість буде передаватися одному з них, \ натомість, другий отримає рухоме майно незначної вартості або, наприклад, коли один із подружжя зобов'язується у разі розір- І вання шлюбу утримувати свого колишнього чоловіка/жінку, його \ дітей та близьких родичів тощо. Разом із тим, до поняття «над­звичайно невигідне становище» треба ставитися дуже виважено. я Тут виникає складне питання щодо майнової рівності подружжя в шлюбі. При його вирішенні слід виходити з того, що існують і такі домовленості, коли розмір часток кожного з подружжя яе базується на «формальному» моменті рівності. Однак ці домовле­ності завжди віддзеркалюють саме «реальну» рівність, бо зафік­сований в договорі розподіл спільного майна найбільш справед­ливо віддзеркалює фактичний внесок кожного з них у спільно набуте майно»1. Крім того, умови шлюбного договору, які можуть стати вкрай обтяжливими для однієї сім'ї, можуть мати цілком реальний характер для іншої.

У новому СК України окреслено три основних види майно­вих відносин, які можуть регулюватися шлюбним договором. Сто­рони у шлюбному договорі можуть визначити: а) правовий ре­жим майна (ст. 97 СК); б) порядок користування житлом (ст. 98 СК); в) право на утримання (ст. 99 СК).

' Ершова Я. М. Вопросьі сємьи в гражданском праве.—М., 1977. - С. 82—83.

122

Визначення у шлюбному договорі правового режиму м подружжя має за мету встановлення правил, які не співпі тими, які встановлені законодавчими нормами або взагалі не п редбачені законодавством. Наприклад, сторони можуть домов» тися, що майно, набуте ними до шлюбу, буде входити до складу і^ спільного, а не роздільного майна; у разі поділу майна частки к ного з подружжя будуть не рівними, а відповідно з або зменшеними; речі професійних занять одного з подружжя а будуть підлягати поділу і передаватимуться тому з п який їх використовував, тощо. За новим Сімейним кодексом р гулювання відносин подружжя щодо укладення шлюбного д вору в цілому базується на диспозитивних засадах.

Сторони вправі включити до шлюбного договору умови ц порядку користування житлом (ст. 98 СК). У даному разі й ся не про перехід права власності на житлове приміщення від о, ного з подружжя до другого, а саме про користування житл< Сторони шлюбного договору можуть домовитися про порядои користування житлом, яке належить на праві власності одномуд них. В юридичному сенсі квартира (житловий будинок, с яка належить одному з подружжя є чужою річчю для іншого | подружжя незалежно від часу його проживання в житловому п міщеняі. Сторони можуть домовитися щодо користування а припинення користування житловим приміщенням у разі розір вання шлюбу. Відповідно до ч. 2 ст. 98 СК сторони можуть д витися про проживання у житловому приміщенні їхніх родичів

Зміст шлюбного договору можуть також складати умови п права подружжя на утримання (ст. 99 СК). Сенс в договору полягає у встановленні правил, які відрізняються від ті що визначені законом. Тому сторони можуть домовитися про н дання утримання одному з подружжя незалежно від тих умов, я передбачені законом, наприклад, непрацездатності одного з п ружжя або його потреби у матеріальній допомозі (ст. 75 СК Можуть сторони передбачити також конкретний порядок, розмір та строки надання утримання, визначити його натуральну г грошову форму тощо.

Характерною рисою шлюбного договору є тривалість його д Це може викликати необхідність зміни його умов. У СК закріп лено загальне правило щодо цього. Згідно з ч. 1 ст. 100 СК о стороння зміна умов шлюбного договору не допускається. І

Майнові правовідносини подружжя 123

можливо тільки у тому разі, якщо на таку зміну дають згоду обидві сторони. В ч. 2 ст. 100 СК сказано, що шлюбний договір може бути змінено подружжям. У зв'язку з тим, що шлюбний договір підля­гає нотаріальному посвідченню, усі внесені в нього зміни також мають бути посвідчені нотаріально. Новий СК передбачає також можливість зміни умов договору за рішенням суду (ч. З ст. 100 СК). Треба вважати, що це можливо у виключних випадках, якщо цього вимагають інтереси одного з подружжя, інтереси непов­нолітніх або непрацездатних повнолітніх дітей, які мають особ­ливе значення.

Ще однією новелою концепції шлюбного договору, яку закріп­лено в новому СК, є введення поряд із поняттям «розірвання шлюбного договору* такого терміна, як «відмова від шлюбного договору*. Як перший, так і другий терміни стосуються ситуації, коли шлюбний договір припиняє свою дію на майбутнє при збе­реженні правових наслідків, які виникли під час Його дії (в цьому полягає різниця між ними та визнанням шлюбного договору не­дійсним). Однак відмова від шлюбного договору здійснюється за бажанням сторін (ст. 101 СК), в той час, як для його розірвання необхідно відповідне рішення суду (ст. 102 СК).

Як і Інші подружні правочини, шлюбний договір у силу пев­них підстав може бути визнаний недійсним. Підставами для цьо­го є, в основному, ті ж самі, що і для інших цивільно-правових правочинів. Відповідно до ст.ЮЗСКшлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України. Хоча в СК йдеться лише про ті підстави недійсності правочинів, які встановлені ЦК, обмежитися цим не можна, бо Сімейний кодекс містить цілу низку власних умов, порушення яких без сумніву слугуватиме підставою визнання шлюбного договору недійсним.

Підсумовуючи вказане, можна виділити такі основні підстави визнання шлюбного договору недійсним: 1) порушення нотарі­альної форми договору, а також укладення шлюбного договору неповнолітніми неемансипованими особами, які беруть шлюб без згоди їх батьків або піклувальника; 2) неналежний суб'єктний склад (укладення договору недієздатними особами, або такими, що не мають необхідного обсягу дієздатності); 3) зменшення об­сягу прав дитини, які встановлені СК України; 4) включення умов, які ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матері-

124 .

. Глава 4

альне становище; 5) укладення договору під впливом обману, н сильства; 6) помилка однієї зі сторін договору; 7) порушенні шлюбним договором норм закону (наприклад, включення в л говір положень, що стосуються особистих прав і обов'язків под-і ружжя або їх неповнолітніх дітей) тощо.

Треба зазначити, що визнання шлюбного договору недійсні не впливає на долю шлюбу: він продовжує своє існування і лежно від цього. І навпаки, визнання шлюбу недійсним тягне з собою недійсність шлюбного договору. Це свідчить про залежте шлюбного договору від шлюбу та певну підпорядкованість и шого другому.

§ 7. Права та обов'язки подружжя щодо утримання

Дружина та чоловік повинні матеріально підтримувати о одного (ч. 1 ст. 75 СК). Вирішення питання щодо конкретних спі собів такої підтримки безпосередньо залежить від подружжя. Е зом із тим, законодавство передбачає певні правові механізми, які забезпечують право кожного з подружжя на утримання. Ноі СК містить три групи правових норм, які визначають умови т порядок реалізації права подружжя на утримання: І — норми, як) визначають загальні умови надання утримання одному з подруж^ жя (статті 75—83 СК); II — норми, що встановлюють право дру­жини на утримання під час вагітності та права чоловіка та жінкі у разі проживання з ними дитини (статті 84—88 СК); III — и ми, що визначають право на утримання того з подружжя, із яким | проживає дитина-інвалід (ст. 88 СК).

І. У першу чергу законодавство встановлює загальні правилаЩ щодо взаємного утримання подружжя. Згідно з ч. 2 ст. 75 СК1 право на утримання один із подружжя набуває за наявності пев-1 них підстав. До них, зокрема, належать: а) непрацездатність од-1 ного з подружжя; б) потреба у матеріальній допомозі (нуж-1 денність); в) здатність другого з подружжя надати матеріальну щ допомогу.

Непрацездатним визнається той з подружжя, який досяг пен-1 сійяого віку, встановленого законом (60 років для чоловіків, 551 років для жінок) або є інвалідом І, II чи III групи (ч. З ст. 75 СК). | Що стосується другої умови - потреби у матеріальній допої

Майнові правовідносини подружжя 125

то новий СК чітко визначає умови, за наявності яких один Із под­ружжя може вважатися таким, що ЇЇ потребує. Це випадки, коли його доходи (заробітна платня, пенсія, доходи від використання майна тошо) не забезпечують йому прожиткового мінімуму, вста­новленого законом (ч. 4 ст. 75 СК). Останньою умовою надання одному з подружжя утримання є здатність другого з подружжя надати таке утримання. При вирішенні цього питання мають бути враховані різні обставини — рівень доходів того з подружжя, який повинен надавати утримання, знаходження на його утриманні інших осіб (неповнолітніх дітей, батьків, інших родичів тощо), працездатність, стан здоров'я тощо. Якщо у одного з подружжя' виникло право на утримання, воно не припиняється й у разі ро­зірвання шлюбу (ч. 1 ст. 76 СК).

Законодавство містить спеціальні правила щодо визначення права на утримання колишнього подружжя, тобто осіб, які розір­вали шлюб (ст. 76 СК). Суд визначає розмір аліментів, які нада­ються одному з подружжя (колишньому подружжю). При цьому він враховує різні обставини, що мають істотне значення: мож­ливість одержання цією особою утримання від своїх повнолітніх дітей або батьків, умови виникнення непрацездатності, майновий стан платника аліментів тощо. За рішенням суду аліменти при­суджуються одному з подружжя, як правило, у грошовій формі (ч. 2 ст. 77 СК). Вони визначаються у частці від заробітку (дохо­ду) другого з подружжя і (або) у твердій грошовій сумі (ч. 1 ст. 80 СК). У житті можуть виникнути обставини, які не існували на момент визначення судом розміру аліментів: хвороба платника аліментів, виникнення у нього обов'язку утримувати інших членів сім'ї тощо. Законодавство враховує таку можливість. Згідно з ч. З ст. 80 СК розмір аліментів, визначений судом, може бути згодом зменшений або збільшений за рішенням суду за позовною зая­вою платника або одержувача аліментів у разі зміни їхнього ма­теріального і (або) сімейного стану.

Законодавство встановлює випадки, за яких одному з подруж­жя не буде надаватися утримання. За новим СК це можливо, коли: один із подружжя не має права на утримання (ч. 5 ст. 75 СК); право одного з подружжя на утримання припиняється (ст. 82 СК); один із подружжя позбавляється права на утримання за рішенням суду (ст. 83 СК).

У ч. 5 ст. 75 СК встановлені випадки, коли один з подружжя взагалі не має права на утримання. У зв'язку з цим не виникає

126

потреби в позбавленні його цього права. В першу чергу це п вило враховує випадки, коли один із подружжя негідно г дився у шлюбних відносинах (зловживав алкогольними н ми або наркотичними речовинами, влаштовував сімейні сваркі вчиняв протиправні дії, які потребували втручання органів » ліції тощо). Права на утримання за новим СК не має також той подружжя, який утратив працездатність внаслідок скоєння у ного злочину.

Право одного з подружжя на утримання може бути припш не (ст. 82 СК). Припинення права виникає на майбутнє після н стання обставин, які передбачені законом. Припинення права о, ного з подружжя на аліменти виникає автоматично, тобто в са прямого припису закону в разі: 1) поновлення працездатності ті з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, 2) реєсі з ним повторного шлюбу. Достатньо встановити один з указани] фактів для того, щоб вирішити питання щодо припинення п на аліменти. СК встановлює й інше правило. Право одного з п ружжя на аліменти може бути припинене за рішенням суду які 1) одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної д моги; 2) платник аліментів неспроможний її надавати. І обставини мають бути доказані в суді зацікавленою особою. І приклад, платник аліментів тяжко захворів і не має можливе надавати утримання другому з подружжя. Для звільнення йоЛ від аліментного обов'язку він має надати суду відповідні докази)

За рішенням суду один із подружжя може також бути гик лений права на утримання або його право може бути о жено строком. Це можливо у випадках, передбачених ч. 1 ст. Ь СК (подружжя перебувало у шлюбних відносинах нетривалий ча< непрацездатність або тяжка хвороба одного з подружжя була п хована при реєстрації шлюбу тощо).

ІІ.СКпередбйчаєспещальніправилащодоутриманняото] з подружжя у разі проживання з ним дитини. У цьому випад потреба в матеріальній допомозі пов'язана з тим, що один із по; ружжя опікується дитиною, у зв'язку з чим його можливість дія ти на ринку праці є певною мірою обмеженого. З урахуванням гей| дерних особливостей кожного з подружжя СК містить два праві ла, які встановлюють: а) право дружини на утримання під ч вагітності та у разі проживання з нею дитини (статті 84,85 СК б) право чоловіка на утримання у разі проживання з ним дитиі (статті 86,87 СК).

. 127

Майнові правовідносини подружжя

Дружина має право на утримання за наявності таких умов: і ) вона є вагітною або має дитину, яка проживає з нею і не досягла З років, а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку — шести років; 2) чоловік — батько дитини може надавати матері­альну допомогу. З цього випливає, що дружина, яка виховує ма­леньку дитину, не повинна доказувати свою потребу у матері­альній допомозі. Вирішення питання не залежить також від іц пра­цездатності. У ч. 4 ст. 84 СК передбачено, що право на утримання дружина має незалежно від того, чи вона працює, та незалежно від її матеріального становища.

Чоловік зобов'язаний утримувати дружину, з якою проживає дитина, тільки у разі, якщо він є батьком цієї дитини. Право дру­жини на утримання припиняється, якщо за рішенням суду ви­ключено відомості про чоловіка як батька з актового запису про народження дитини. Аліменти, які дружина отримала за попе­редній час поверненню не підлягають.

Не тільки дружина, а й чоловік мають право на утримання у разі здійснення ним опіки над малолітньою дитиною (ст. 86 СК). Право на утримання виникає у чоловіка за наявності таких підстав: 1) Із чоловіком проживає дитина, яка не досятла 3 років, а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку — шести років; 2) дружина — мати дитини може надавати своєму чоловікові матеріальну допомогу. Таким само чином, як і щодо дружини, право чоловіка на утримання припиняється, якщо він не здійснює опіки над дитиною. Сімейний кодекс (ч. 1 ст. 87) пе­редбачає дві підстави припинення права на утримання: якщо ди­тина передана на виховання іншій особі; у разі смерті дитини. Дружина також звільняється від обов'язку утримувати свого чо­ловіка й у разі, якщо відомості про неї як про мати дитини було виключено за рішенням суду з актового запису про народження дитини (ч. 2 ст. 87 СК).

III. Спеціальні умови надання утримання одному з подружжя пов'язані з фактом проживання з ним дитини-інваліда. Зрозу­міло, що за таких обставин може виникнути багато проблем май­нового та особистого характеру і той з батьків, який опікується дитиною, потребує додаткової підтримки. Умовами надання ут­римання одному з подружжя, згідно зі ст. 88 СК є: а) проживання з одним із подружжя дитини-інваліда, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду й опікування нею; б) здатність другого з подружжя надавати матеріальну допомогу.

128 .

„ Глава,*, і

Майнові правовідносини подружжя

- 12»

Глава 7

Припинення шлюбу

§ 1. Поняття та підстави припинення шлюбу

Припинення шлюбу є юридичним фактом, із яким закон е в'язує важливі правові наслідки. В разі припинення шлюбу пр пиляються особисті та майнові правовідносини подружжя. В т же час припинення шлюбу може слугувати підставою виникне ня інших правовідносин, нових особистих та майнових прав к і лишнього подружжя. Так, особа, яка змінила своє прізвище у зв'я^ ку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу н далі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлю прізвище, а другий з подружжя не може їй у цьому перешко ти; після розірвання шлюбу кожен із подружжя набуває п. щодо утримання від другого з подружжя; якщо шлюб припини! ся внаслідок смерті одного з подружжя, то інший має право и визначення своєї частки у спільному майні та право на слаі вання щодо майна померлого; із припиненням шлюбу пов'я; набуття особою права на повторний шлюб тощо. Усі ці обстав свідчать про важливість визначення питань, які стосуюті підстав, порядку та процедури припинення шлюбу.

Відповідно до законодавства (ст. 104 СК), шлюб припиняє! за однією з двох підстав: а) внаслідок смерті одного з подруж. або оголошення його померлим; б) внаслідок розірвання шлюбу. ]

Якщо шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подруя жя або оголошення його померлим, припинення шлюбу не потре бує спеціального оформлення. Відповідні права та обов'язки в цьому випадку виникають або припиняються внаслідок самого факту смерті або оголошення особи померлою. Реєстрація смерті,! яка проведена відповідно до цивільного законодавства, і отриман-Я ня свідоцтва про смерть, є достатнім підтвердженням припинен-1 ня шлюбу. Якщо особа оголошена померлою, то правовою підста-щ вою виникнення юридичних наслідків є відповідне рішення суді щодо оголошення особи померлою, яке набрало чинність.

У житті можуть виникнути певні колізії між двома вказаними! вище різновидами припинення шлюбу. Це може статися у випад-1 ку, якщо подружжя (один з нього) звернулося до суду із заявою І

Припинення шлюбу 131

(позовом) про розірвання шлюбу, а потім один із подружжя по­мер. Новий СК України виріпгує цю колізію таким чином: якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті (ч. З ст. 104 СК); якщоу день набрання чинності рішен­ням суду про розірвання шлюбу один із подружжя помер, вва­жається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання (ч. 4 ст. 104 СК).

Вирішення цього питання має значення для визначення підстав та порядку припинення шлюбу в такій складній ситуації. Як вид­но з наведеного, головним є визначення дня смерті одного з под­ружжя — до набрання чинності рішенням суду або безпосередньо у сам день набрання чинності судовим рішенням. У першому ви­падку припинення шлюбу підтверджується свідоцтвом органу РАЦС щодо смерті особи, а в другому — відповідним рішенням суду щодо розірвання шлюбу-

§ 2. Припинення шлюбу внаслідок його розірвання

За життя подружжя шлюб може бути припинено шляхом його розірвання. З урахуванням того, що сім'я є не тільки союзом конк­ретних осіб, а й соціальним інститутом, суспільство й держава за­цікавлені в збереженні сімі (ст. 1 СК). Тому припинення шлюбу внаслідок його розірвання відбувається в певних межах під конт­ролем держави і може здійснюватися відповідними державними органами - органами реєстрації актів цивільного стану або судом.

Відповідно до сімейного законодавства, з урахуванням обста­вин, що склалися в сім'ї, розірвання шлюбу може здійснюватися: державним органом реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК); судом (статті 109-110 СК).

Розірвання шлюбу державним органом РАЦС. Відповідно до ч. 1 ст. 106 СК розірвання шлюбу здійснюється державним орга­ном реєстрації актів цивільного стану за наявності двох умов: а) подружжя не має неповнолітніх дітей та б) існує взаємна згода подружжя на розірвання шлюбу.

Відповідно до ч. З ст. 106 СК України шлюб розривається не­залежно від наявності між подружжям майнового спору. Такий підхід здається цілком виправданим. Відомо, що розгляд судами

132 .

. Главая

майнових спорів подружжя нерідко має тривалий характер. І ж до їх особистих відносин, то вони на момент звернення до суд| як правило, вже непоправно зруйновані. Тому немає сенсу штуї но пов'язувати питання щодо майнового спору з питанням пра пинення шлюбу. Ніщо не завадить подружжю і після розірі шлюбу вирішувати спірні питання щодо майна в суді.

Відповідно до ч. 2 ст. 106 СК державний орган реєстрації аі. цивільного стану виносить постанову про розірвання шлюбу піс спливу одного місяця від дня подання спільної заяви подружя якщо вона не була відкликана. Таким чином законодавство д змогу подружжю обдумати своє рішення і остаточно визначі серйозність своїх намірів щодо розірвання шлюбу.

У певних випадках розірвання шлюбу державним органом РАЦС може здійснюватися не за спільною заявою подружжя,:^ за заявою одного з них. Таким чином закон допускає можливість врахування волі лише одного з подружжя щодо розірвання шлю бу. Відповідно до ч. 1 ст. 107 СК шлюб розривається за заявс одного з подружжя, якщо другий з них: а) визнаний безвісі відсутнім; б) визнаний недієздатним; в) засуджений за вчинен злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки. Яки ж між подружжям виникає спір майнового характеру, то це в впливає на вирішення питання щодо розірвання шлюбу. Вбачає ся, що таке правило є виправданим. Розгляд майнового спон; можна відокремити від вирішення питання щодо розірвання шлн> бу. Тільки точнішим було б інше формулювання ч. 2 ст. 107 СН| шлюб має розриватися незалежно від спору не тільки між по; ружжям, а й між тим з подружжя, який звертається із заявою п розірвання шлюбу до органів РАЦС, та опікуном іншого з пс„ ружжя — визнаного безвісно відсутнім або недієздатним. Зрозу­міло, що у випадку, коли одного з подружжя було визнано безі вісно відсутнім або недієздатним, то між ним і другим із подруж-я жя спір майнового характеру виникнути не може. Вимоги! майнового характеру в такому разі будуть пред'являтися опіку-Щ ном відсутньої або недієздатної особи.

Розірвання шлюбу за рішенням суду. Як уже зазначалося,! розірвання шлюбу, крім органів РАЦС, може бути здійснене су-щ дом. Закріплений в СК порядок розірвання шлюбу судом місі суттєві зміни. Найбільш принциповим є введення двох сь™ стійних процедур щодо розірвання шлюбу залежно від згоди а„ незгоди подружжя на припинення шлюбу. Відповідно до цьоге

. 133

Припинення шлюбу .

Кодекс закріплює: а) розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має дітей (ст. 109 СК); б) розір­вання шлюбу за позовом, пред'явленим одним із подружжя, тоб­то за наявності спору (ст. ПО СК).

У першому випадку мається на увазі добровільне розірвання шлюбу, коли ніхто з подружжя не заперечує проти припинення подружнього життя. Утім, така сім'я має дітей, тому розірвання шлюбу не може здійснюватися органами РАЦС. У цьому випад­ку розірвання шлюбу між подружжям традиційно здійснюється судом. Це викликано необхідністю забезпечення інтересів дітей у разі розпаду сім'ї. Разом із тим, СК закріплює нове правило щодо договірного регулювання багатьох аспектів відносин подружжя, які виникають у процесі розірвання шлюбу. Якщо подружжя дійшло згоди щодо розірвання шлюбу, воно, відповідно до ч. 1 ст. 109 СК має право подати до суду про це спільну заяву. В цьо­му випадку суд не з'ясовує питання щодо можливості або немож­ливості розірвання шлюбу. Питання щодо припинення подруж­нього життя подружжя вирішує самостійно. Головна мета суду полягає у встановленні того, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірван­ня шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Таким чином, суд лише з'ясовує відпо­відність волевиявлення подружжя їхній справжній волі на розір­вання шлюбу, та відсутність порушення інтересів дітей та под­ружжя після розірвання шлюбу.

Разом із заявою про розірвання шлюбу подружжя передає на роз­гляд суду письмовий договір, в якому вказує: з ким із них будуть проживати діти; яку участь у забезпеченні умов життя дітей брати­ме той з батьків, хто буде проживати окремо; умови здійснення тим із батьків, який проживає окремо, права на особисте виховання дітей.

Відповідно до ч. 1 ст, 109 СК вказаний договір має просту пись­мову форму. Виходячи з того, що він буде подаватися до суду ра­зом із заявою подружжя щодо розірвання шлюбу, можна зробити припущення, що цей договір має бути затверджений судом на кшталт мирової угоди. Підписання сторонами такого договору, як випливає з ч. 1 ст. 109 СК, є правом, а не обов'язком подружжя.

Новий СК України передбачає ще один договір подружжя, який подається суду при розірванні шлюбу за спільною заявою подружжя. Це договір щодо визначення розміру аліментів на ди­тину (ч. 2 ст. 109 СК). Треба сказати, що природу цього договору

важко визначити повною мірою. По-перше, не зрозуміло, чи є я укладення обов'язковим. Частина 1 ст. 109 містить диспозити правило, відповідно до якого подружжя має право подати до с, письмовий договір про порядок виховання дитини. Частин; ст. 109 має імперативний характер, але не ясно, чи ця ім) тивність стосується тільки форми договору про аліменти (ні Іальна), чи самого факту укладення такою договору.

По-друге, в СК чітко не визначено питання щодо змісту т~, го договору. Виходячи безпосередньо з тексту ч. 2 ст. 109 СК, в може стосуватися тільки розміру аліментів. Разом із тим, < містить ще одну норму, яка регулює договірні відносини між баі_ ками про сплату аліментів на дитину — ст. 189 СК. Відповідно д ч. 1 ст. 189 СК батьки мають право укласти договір про сплін аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплат. Як видно з тексту, в даному договорі батьки, по-перше, мають прі во укласти цей договір, а не зобов'язані це робити і, по-друге, а визначити не тільки розмір, а й строки виплати аліментів, і шаеться визначиш співвідношення цих норм. Може, і 2 ст. 1 СК розрахована лише на випадки укладення договору про алва ти разом із розірванням шлюбу, а ст. 189 СК розрахована на інц ситуації (якщо батьки шлюб не розривають або взагалі шлюб н брали)? Не можна забувати і про те, що СК містить норму, в Ідно до якої подружжя має право визначити в шлюбному дог свої майнові права та обов'язки як батьків (ч. 2 ст. 93). Ця норм найбільш широкою за змістом і дає можливість батькам визнана не тільки розмір і строки, а й порядок виплати аліментів на д Немає ніяких заборон щодо укладення шлюбного договору і < ти аліментів на випадок розірвання шлюбу.

Другим різновидом судового порядку розірвання шлюбу є и.

рЯДОК, ВІДПОВІДНО ДО ЯКОГО рОЗІрваННЯ ШЛЮбу ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ Зі*

позовом одного з подружжя (ст. 110 СК). Таким чином, у даному випадку мова Йде про відсутність згоди подружжя щодо цього питання внаслідок чого розірвання шлюбу здійснюється за ініціа­тивою лише одного з них. Загальний дозвіл щодо розірвання шлю­бу за позовом одного з подружжя має певні винятки. Відповідно до ч. 2 ст. 110 СК такий позов не може бути пред'явлений протя­гом вагітності дружини та протягом одного року після народжен­ня дитини. В законі не сказано чи поширюється це правило на випадки народження у подружжя мертвої дитини або коли дитя- < на померла до досягнення нею одного року.

Припинення шлюбу .

Новий СК України містить чимало нових норм, які регулю­ють відносини, пов'язані з розірванням шлюбу за позовом одного з подружжя. Відповідно до законодавства, що діяло раніше (ч. 2 ст. 38 КЗпШС України) порушити справу про розірвання шлюбу під час вагітності жінки та протягом одного року після народжен­ня дитини було заборонено тільки чоловіку без згоди жінки. Якщо ж ініціатором розлучення була жінка, то вона мала на це право. Указана норма була спрямована на забезпечення інтересів жінки-матері та дитини. Новий Сімейний кодекс суттєво змінює це пра­вило і встановлює, що шлюб не може бути розірвано за ініціативи не тільки чоловіка, а й жінки. Така зміна не здається обгрунтоваг ною. Відповідно до нового законодавства чоловік і жінка мають рівні права, але додержання принципу рівності прав та обов'язків учасників сімейних відносин незалежно від статі в цьому випад­ку виглядає дещо формальним. Не можна не враховувати тієї об­ставини, що жінка під час вагітності та протягом певного часу після народження дитини перебуває в особливому психічному та фізичному стані й тому потребує підвищеного захисту. Якщо за­борона на розірвання шлюбу стосовно чоловіка виглядає зрозу­мілою (забезпечення спокою дружини під час вагітності та після народження дитини), то щодо жінки вона викликає сумніви.

Однак, СК містить винятки з цього правила.

1. Звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу протя­гом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини можливе, якщо один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини (ч. 2ст, 110 СК). 2. Чоловік та дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дру­жини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою (ч. З ст. 110 СК). 3. Чоловік і дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо: а) батьківство щодо неї визнане іншою особою або 6) за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виклю­чено з актового запису про народження дитини (ч. 4 ст. 110 СК).

Таким чином, позов кожного з подружжя про розірвання шлю­бу може бути пред'явлено тільки після спливу одного року після народження дитини. Раніше (під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року) такий позов міг бути пред'я­влений лише у випадках, встановлених законом. Це або проти­правна поведінка одного з подружжя щодо другого з подружжя

136 .

. Глава 71

або дитини, яка містить ознаки злочину, або виключення чолові ка з актового запису про народження дитини як її батька.

Якщо перешкод для пред'явлення позову про розірвання шлю, бу немає, суд приймає позов та розглядає справу. При цьому вів^ уживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не супері чить моральним засадам суспільства (ст. 111 СК). При розгляд справи суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причи­ни позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність мало­літньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подруа жя (ч. 1 ст. 112 СК України). В літературі зазначалося, що більшості випадків подружжя сповіщає суд про причини розп; своїх сімейних стосунків, але якщо воно відмовляється їх р крити, суд не вправі примушувати його до цього1. При з'ж _ . _ усіх питань подружнього життя суд має враховувати, що Сімі ний кодекс закріплює правило, відповідно до якого регулюваь™ . сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємни-' цю особистого життя їх учасників (ч. 4 ст. 7 СК).

Відповідно до ч. 2 ст. 112 СК суд постановляє рішення і розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спіл життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтер» одного з них, Інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення^] Таким чином, новий Сімейний кодекс підставою для розірвання шлюбу встановлює порушення інтересів членів сімі, що мазотьі істотне значення. Питання щодо порушення (або непорушення]§ таких інтересів та ступінь їх значущості для подружжя або д ни встановлює суд з урахуванням усіх обставин справи.

§ 3. Правові наслідки розірвання шлюбу

Розірвання шлюбу як юридичний факт викликає певні юри- ? дичпі наслідки. Між подружжям припиняються особисті права: та обов'язки (статті 51, 52, 54, 55, 56 СК). Відповідно до ст. 113 СК після розірвання шлюбу особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище. Для вирішен­ня цього питання згода іншого з подружжя не потрібна. Після1 розірвання шлюбу та одержання відповідного свідоцтва особа має',

1 Антокольская М, В. Семейное право. - М., 1996. — С. 141.

. 137

Припинення шлюбу .

право на повторний шлюб (ст. 116 СК України). Зрозуміло, що в один і той самий час особа може знаходитися лише в одному шлюбі, в цьому знаходить своє втілення принцип моногамії. Тому особа може набути права на шлюб тільки після припинення попе­реднього шлюбу, що має бути підтверджено відповідним Свідоц­твом про розірвання шлюбу. З припиненням шлюбу закон пов'я­зує питання щодо визначення походження дитини. Так, відповід­но до ч. 2 ст. 122 СК вважається, що дитина походить від подружжя, якщо вона народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу. Після цього колишній чоловік жінки не може бути записаний як батько дитини в Книзі реєстрації народжень.

З припиненням шлюбу закон пов'язує також виникнення у под­ружжя права на утримання. Відповідно до ч. 2 ст. 76 СК після роз­ірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік або дружина може надавати матеріальну допо­могу. Крім того, особа має право на утримання, коли вона стала Інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка або жінки під час шлюбу.

Розірвання шлюбу означає припинення режиму спільної су­місної власності подружжя. Речі, набуті кожною особою після розірвання шлюбу, належать їй на праві приватної власності. Ра­зом із тим, особливістю відносин колишнього подружжя є те, що стосовно майна, яке було набуто під час шлюбу, режим спільної сумісної власності зберігається до часу поділу майна.

У зв'язку з тим, що розірвання шлюбу викликає значні правові наслідки і взагалі впливає на правовий статус особи, важливого значення набуває правильне визначення моменту припинення шлюбу. Він залежить від того, який державний орган здійснює ро­зірвання шлюбу. Відповідно до ст. 114 СК у разі розірвання шлюбу органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день винесення ним відповідної постанови. Якщо розірвання шлю­бу здійснюється за рішенням суду, шлюб припиняється у день на­брання чинності рішенням суду. СК по-новому визначає час при­пинення шлюбу у другому випадку. Відповідно до законодавства, яке діяло раніше (ст. 44 КпШС України), навіть якщо шлюб роз­ривався за рішенням суду, він вважався припиненим із моменту реєстрації розлучення в органах запису актів громадянського ста-

138 -

. Глава 7 <

Припинення шлюбу _

. 139

Визначення походження дітей .

. 141

Стосунки між батьками та дітьми можуть мати духовний, мо­ральний, особистий або майновий характер. Права та обов'язки, що виникають у батьків і дітей, є взаємними. Підставою виник­нення взаємних прав та обов'язків батьків І дітей є кровне спорід­нення, походження дітей від даних батьків. Однак само по собі біологічне походження спричинює встановлення лише моральних обов'язків батьків і дітей. Духовні та моральні відносини між бать­ками та дітьми можуть існувати незалежно від того, народжена дитина у шлюбі чи поза шлюбом, записані батьки як такі у Книзі реєстрації народжень чи ні. Факт народження дитини породжує виникнення біологічного та морального зв'язку між нею та її бать-

ком і матір'ю. Юридичне значення факт походження набуває лише з моменту його державної реєстрацп в органах РАЦС. Саме тоді діти визнаються дітьми своїх батьків не тільки біологічно, а й юридично (в праві). З цього моменту виникає юридичний зв'язок між батьками та дітьми.

Батьки і діти мають взаємні особисті немайнові та майнові права та обов'язки. Згідно зі ст. І2І СК України права та обо­в'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні ди­тини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану. Отже, юридичною підставою відносин між батьками та дітьми є кровне походження дітей від певних осіб (матері та батька), яке засвідчене державним органом реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому нормами СК України. Сама наявність фактичного складу, який утворюється сукупністю двох юридичних фактів: події — народження дити­ни та дії — реєстрації народження органом реєстрації актів ци­вільного стану, є підставою виникнення правовідносин між діть­ми та їх батьками.

Народження фізичної особи та встановлення ЇЇ походження належать до актів цивільного стану, що підлягають державній реєстрації (ст. 49 ЦК України). Державна реєстрація в даних ви­падках є зовнішнім вираженням існування певної обставини. Вона свідчить про виникнення права й одночасно породжує це право, тобто має правовстановлюючий характер. Отже, в сфері сімей­ного права походження дитини від певних батьків стає юридич­ним фактом лише за умови його посвідчення компетентним дер­жавним органом1 — органом реєстрації актів цивільного стану (РАЦС).

Реєстрація народження дитини провадиться з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, Імені та по батькові. Народження дитини повинно бути зареєстроване не пізніше одного місяця з дня народження дитини. Реєстрація на­родження дитини провадиться за місцем народження дитини або за місцем проживання її батьків чи одного з них за їх усною чи письмовою заявою. У разі хвороби, смерті батьків або з інших причин неможливості зареєструвати народження реєстрація здійснюється за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого

1 Советскоесемейное право/ Под ред. В. А. Рясенцева. — М.: Юрвд. лнт., 1982.-С. 133.

представника закладу охорони здоров'я, у якому народилася ди­тина або в якому на цей час вона перебуває.

Для реєстрації народження дитини до органів РАЦС пред'яв-, ляються певні документи, а саме: довідка медичної установи про народження дитини та документи, що посвідчують особу батьків (одного з них). Крім того, залежно від порядку визначення по­ходження дитини від певного батька також пред'являються свідоцтво про шлюб, або заява батька (спільна заява батьків) про визнання батьківства, або судове рішення про визнання батьків­ства.

На підставі реєстрації народження дитини видається свідоц­
тво про народження, в якому засвідчується походження дитини
від вказаних у ньому батьків (одного з батьків). Незважаючи на
те, що в СК України відсутня норма, аналогічна ст. 6 КпШС У РСР,
про правове регулювання шлюбних і сімейних відносин держа- і
вою, релігійні обряди, зокрема щодо народження дитини, не ма­
ють правового значення. Відповідно, й документи про народжен­
ня дитини, що видаються на підставі таких релігійних обрядів не і
є доказом походження дитини від певних осіб. І

Визначення походження дитини від матері (засвідчення мате- 1 ринства) не залежить від того факту, перебувала жінка, яка наро- : дила дитину, у шлюбі чи ні. Більше того, засвідчення материн- ; ства може мати місце навіть у разі, коли не визначається батько ; дитини. Якщо в свідоцтві про народження дитини відсутній за- ■ пис про батька дитини або запис про батька проведено в установ­леному порядку за вказівкою матері, жінка, яка народила дитину, вважається одинокою матір'ю'.

За загальним правилом, документом, що підтверджує похо­дження дитини від певної матері, є медичне свідоцтво про наро­дження (форма № іОЗ/0-95)2. Медичне свідоцтво про народжен­ня видається при виписці матері зі стаціонару всіма закладами охорони здоров'я, де приймали пологи. У випадках пологів удома медичне свідоцтво про народження видає той заклад охорони здо-

' Статус одинокої матері визначається ст. 18-1 Закону України «Про вне­сення змін до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 04.07.2002 р. № 49-ІУ.

1 Форма № 103/0-95 «Медичне свідоцтво про народження» затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України № 124 від 03.07.1995 р. «Про вдосконалення ведення медичної документації, яка засвідчує випадки наро­дження і смерті».

ров'я, медичний працівник якого (лікар, фельдшер, акушерка) приймав пологи.

У виняткових випадках у разі народження дитини вдома чи іншому місці без надання медичної допомоги реєстрація наро­дження дитини проводиться органами реєстрації актів цивільно­го стану. Факт народження дитини в таких випадках підтверд­жується підписами двох свідків, а також медичною довідкою про перебування дитини під наглядом лікувального закладу (форма № 103-1/0-96).

При визначенні походження дитини від певного батька важли­ве значення має обставина, перебуває мати дитини в шлюбі чи ні.

§ 2. Визначення походження дитини

від батьків, які перебувають у шлюбі між собою

Порядок визначення походження дитини залежить, перш за все, від того, перебувають батьки дитини у шлюбі між собою чи ні. Майже не викликає питань визначення походження дитини, коли вона народжується жінкою, яка перебуває у шлюбі, зареєст­рованому у встановленому законом порядку. В ч. 1 ст. 122 СК за­кріплена загальна презумпція щодо визначення походження ди­тини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою. Так, дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, вважається такою, яка походить від подружжя. При цьому мати дитини не повинна надавати доказів походження дитини від свого чоловіка, а останній—доводити своє батьківство. Сама наявність шлюбу між матір'ю дитини та чоловіком є доказом походження дитини від цього чоловіка. Батько й мати, які перебувають у шлюбі, запи­суються батьками дитини в Книзі реєстрації актів про народжен­ня за заявою будь-кого з них. Якщо ж мати дитини, яка перебу­ває у зареєстрованому шлюбі, під час реєстрації народження заявляє, що її чоловік не є батьком цієї дитини, і у зв'язку з цим просить не вказувати його батьком в актовому записі про народ­ження дитини, то П прохання може бути задоволене лише за на­явності спільної заяви самої матері та її чоловіка про невизнан­ня його батьком дитини.

Факт перебування жінки у шлюбі встановлюється, як прави­ло, на момент народження дитини. Однак, якщо на момент на­родження дитини жінка не перебуває у шлюбі (наприклад, ЇЇ чо-

Визначення походження дитини, батьки якої не пе{ у шлюбі між собою, може відбуватися:

за спільною заявою матері та батька дитини (ст. 126 (і
України);

за заявою чоловіка, який вважає себе батьком диті
(ст. 127 СК України);

У судовому порядку (ст. 128 СК України).

Отже, законодавець закріплює два порядки визначення і ходження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між « бою:

добровільний;

148.

\]

_ Глава!

Книзі реєстрації народжень за прізвищем матері, а Ім я та по оат кові батька дитини - за вказівкою матері. Іншими словами, зап про батька дитини не має правової підстави, тобто не ґрунтуєтн: ні на заяві Іншого чоловіка, ні на рішенні суду. Отже, у чоловім який подає заяву про визнання себе батьком дитини, не має суш речності інтересу з Іншою особою.

Визначення батьківства за рішенням суду (ст. 128 СК Ук ни) проводиться за наявності спору щодо особи, яка є ба дитини. Ситуації, в яких батьківство встановлюються в судовом) порядку, мають місце, коли чоловік не визнає себе батьком дити ни Й, навпаки, коли чоловік вважає себе батьком дитини, а и факт оспорюється.

Встановлення батьківства розглядається також як засіб з сту прав дитини, тобто міра, спрямована на відновлення (ви: ня) порушених (оспорених) прав дитини1. Така сутність цьо юридичного факту обумовлюється тим, що визначення батькі ства дитини є підставою виникнення батьківських обов'язків, з> рема обов'язку з утримання дитини.

У ст. 128 СК України по-новому вирішується питання щоі визначення батьківства за рішенням суду. Так, згідно зі ст. і КпШС УРСР у разі народження дитини у батьків, які не пері бувають у шлюбі, за відсутності спільної заяви батьків батьків ство може бути встановлене в судовому порядку. При цьому в новлення батьківства судом можливе лише у разі доведення о з наступних обставин:

спільне проживання та ведення спільного госпо
матір'ю дитини і відповідачем до народження дитини;

спільне виховання чи утримання ними дитини;

інші докази, що з достовірністю підтверджують визнана
відповідачем батьківства.

У СК України підставою для визнання батьківства мож; слугувати будь-які відомості, що засвідчують походження дити ни від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України (ч. і ст. 128 СК України). Таким чином, у СК України окремо не ви ляються будь-які обставини, що можуть бути підставами встані лення батьківства. Тим самим скасовано обмеження щодо засі доказування батьківства дитини.

1 Беспалбв Ю. Разбирательство дел об установлений отцовства // Е юстиния. - 2000. - № 6. - С. 27.

. 14?

Визначення походження дітей .

Найбільш дискусійним питанням є проблема судових експер­тиз як доказів у справах про визначення походження дитини. Сучасний рівень розвитку науки та медицини дозволяє викорис­товувати у судовій практиці різні види експертиз, зокрема екс­пертиз зі встановлення батьківства (материнства)1. Такі експер­тизи можуть бути біологічними, судово-медичними, генетични­ми тощо. Однак, не зменшуючи значення висновків, зроблених у разі проведення цих експертиз, треба все ж такі визнати, що й сьогодні судові експертизи є лише одним із доказів, що підтвер­джує походження дитини від конкретної особи або спростовує це.

Визнання батьківства в суді здійснюється у порядку позовно­го провадження. Позов про визнання батьківства може бути по­даний матір'ю, опікуном, піклувальником дитини або особою, яка утримує та виховує дитину. Дитина, яка досягла повноліття, має право самостійно подати позов про визнання батьківства2.

Як вже зазначалося, позов про визнання батьківства може по­дати також і чоловік, який вважає себе батьком дитини, якщо його батьківство не визнається (оспорюється) матір'ю дитини або іншими особами. Визнання батьківства в судовому порядку мож­ливе також лише за умови, що запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до вказівок матері.

У судовому порядку можуть також встановлюватися факт батьківства (материнства) та факт визнання батьківства. Ці спра­ви розглядаються за правилами окремого провадження.

Встановлення факту батьківства в судовому порядку відрізняється від визнання батьківства за рішенням суду за на­ступними критеріями:

відсутність спору щодо батьківства дитини;

смерть фактичного батька дитини;

час народження дитини.

1 Правила проведення судово-медичних експертиз (досліджень) у
відділеннях судово-медичної імунології бюро судово-медичної експерти­
зи. Затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України від
17.01.1995 р. №6.

2 У ст. 128 СК України йдеться про повнолітніх осіб, але згідно зі стаття­
ми 34,35 ЦК України фізична особа за певних обставин може набувати по­
вної цивільної дієздатності до досягнення нею 18 років. Доцільно було б на­
дати можливість й таким особам самостійно звертатися до суду з позовом
про визнання батьківства. ,.-...

150

У разі смерті чоловіка, якій не перебував у шлюбі з у

дитини, факт його батьківства може бути встановлений за ріш ням суду (ст. 130 СК України). Заява про встановлення фа* батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитині Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до вказівок * тері дитини. Заяву про встановлення факту батьківства мож) подавати ті ж самі особи, які мають право пред'являти позов п визнання батьківства, крім, звичайно, особи, яка вважає себе бі ком дитини.

За рішенням суду може також бути встановлений й факт м теринства(ст. 132 СКУкраїни). Умовами розгляду заяви про ві ловлення факту материнства є;

смерть жінки;

за життя ця жінка вважала себе матір'ю дитини;

відсутність спору щодо материнства цієї жінки;

у Книзі реєстрації народжень вчинено запис про матір д._
тини за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представ|
ника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина.

Заява про встановлення факту материнства може бути по, батьком, опікуном, піклувальником дитини або особою, як; римує та виховує дитину. У разі досягнення дитиною повна вона також може подати таку заяву до суду.

§ 4. Оспорювання батьківства материнства

Оспорювання батьківства (материнства) - це невизнання о бою реєстрації себе як батька (матери) дитини. Особа, яка за сана батьком дитини згідно з положеннями СК України, ™ право оспорити своє батьківство, пред'явивши позов про в ключення запису про нього як батька з актового запису про н_ родження дитини (ч. 1 ст. 136 СК України). Особа, яка була запи] сана батьком дитини на законних підставах, повинна дов< відсутність кровного споріднення між собою й дитиною, бать,**,, якої вона записана- Однак заперечення кровного споріднення я завжди є підставою для оспорювання батьківства. У окремих в падках особа, яка записана батьком дитини, повинна також д< сти, що на момент вчинення запису про народження дитини в не знала, що не є батьком дитини.

Шлюбно-сімейне законодавство, яке діяло до набранні ності СК України, значно обмежувало можливість оспорю

. 151

визначення походження дітей .

батьківства особою, яка записана батьком дитини, зокрема мож­ливість спростування презумпції батьківства при народженні дитини у шлюбі. Ці обмеження полягали у тому, що, по-перше, оспорювати батьківство могла лише особа, яка записана батьком дитини. По-друге, оспорювання батьківства могло бути здійсне­не лише протягом одного року з того часу, коли особі стало або повинно було стати відомо про те, що вона записана батьком ди­тини1.

СК України також закріплює певні межи оспорювання бать­ківства, але вони значно розширені. У ст. 136 СК України вста­новленні межі у часі щодо можливості оспорювання батьківства. Так, оспорювання батьківства можливе тільки з моменту народ­ження дитини й до досягнення нею повноліття. Оспорювання батьківства може бути здійснене протягом цього часу тільки якщо дитина є живою. Смерть дитини, батьком якої записана особа, поз­бавляє її права оспорювати своє батьківство.

На відміну від норми ч. 1 ст. 56 КпІІІС УРСР, згідно з якою для вимог про оспорювання батьківства (материнства) встанов­лений строк позовної давності в один рік1, у СК України закріп­лене положення, що до вимоги чоловіка про виключення запи­су про нього як батька з актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується (ч. 6 ст. 136 СК України).

Оспорювання батьківства можливе також із боку наступних осіб:

спадкоємців особи, яка записана батьком дитини (ст. 137
СК України);

матері дитини щодо батьківства свого чоловіка (ст. 138 СК
України).

У першому випадку оспорювання батьківства можливе у разі смерті особи, яка записана батьком дитини, до народження дити­ни. Спадкоємці мають право оспорювати батьківство цієї особи після її смерті за наявності однієї з наступних обставин:

' Цей строк преклюзивний, а отже, поновленню не підлягав.

' Особа, записана як батько або мати дитини в Книзі записів народжень, або особа, яка фактично є батьком дитини, в разі смерті матері чи позбав­лення її батьківських прав має право оспорити проведений запис протягом року з того часу, коли їй стало або повинно було стати відомо про проведе­ний запис. Якщо до цього часу особа, записана як батько або мати, була не­повнолітньою, річний строк обчислюється з часу досягнення нею вісімнад­цяти років (ч. 1 ст. 56 КпШС УРСР).

152.

. Глава 8

Визначення походження дітей .

. 153

Глава 9

Особисті немайнові правовідносини батьків та дітей

СК України містить спеціальну гл. 13 «Особисті немайнові 1 права і обов'язки батьків і дітей», яка зібрала норми, що регулю-1 ють особисті відносини батьків і дітей і сприяють формуванню 1 дитини як особистості. Закріплені в СК особисті немайнові пра-1 ва мають свою специфіку. По-перше, ці права позбавлені еконо-,1 мічного змісту і не мають грошової оцінки. По-друге,-вони нале-Д жать усім без винятку батькам та дітям у рівному обсязі. По-третє,! основна частина цих прав виникає з моменту народження люди- ї ни, тобто вони є ЇЇ природними правами. По-четверте, вони не- ^ розривно пов'язані з особою їх носія.

Права малолітніх і неповнолітніх дітей закріплюються Кон- 1 ституцією України, Конвенцією ООН про права дитини1, Зако- ] ном України «Про охорону дитинства»2, Сімейним кодексом і іншими нормативно-правовими актами, що регулюють суспільні І відносини в цій сфері. Конвенція ООН «Про права дитини» роз-1 глядає дитину як самостійну особистість, наділену правом і здат- І ну тією чи Іншою мірою до самостійного його здійснення та захи-1 сту. Визначення поняття дитини дається в ст. 1 Конвенції та в п. 11 ст. 6 СК, згідно з якими дитиною є особа, яка не досягла 18 років. І Згідно з п. 2 ст. 6 СК малолітньою вважається дитина до досяг-1 нення нею чотирнадцяти років, а неповнолітньою — вважається 1 дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Слід також 1 нагадати, що визнання дитини повністю дієздатною (наприклад, 1 надання повної цивільної дієздатності згідно зі ст. 35 ЦК) не впли- | ває на можливість розглядати її як дитину.

Стаття 141 СК встановлює рівність прав та обов'язків І батьків стосовно дитини. Мати і батько не мають ніяких переваг 1 щодо здійснення виховання. Вони виступають при вирішенні роз- м біжностей з приводу виховання дітей як рівні суб'єкти права.І

1 Конвенція ООН про права дитини від 20.11.1989 р., ратифікова становою Верховної Ради УРСР 27 лютого 1991 року// ВВР УРСР. - 1991. -1 № 13. - Ст. 145.

* Закон України від 26 квітня 2001 р. № 2402-Ш // Відомості Верховні Ради України. - 2001. - № ЗО. - Ст. 142.

Особисті немайнові правовідносини батьків та дітей 155

Відповідно до ч. 1 ст. 141 СК батько і мати мають рівні права й обов'язки щодо своїх дітей, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Сімейне законодавство визначає цілу низку особистих немай-нових прав, які належать дитині: право жити та виховуватись у сім'ї, право на ім'я, по батькові та прізвище, право вислов-люватисвоюоумкугправоиаспітувашшз6атькамитаінши-ми родичами, право на свободу переміщення та вибору місця проживання, право на свій захист.

Одним із найважливіших природних прав людини є право на сім 'ю. Сім'я є первинним та основним осередком суспільства (ч. 1 ст. З СК). Право на сім'ю включає право особи створити сім'ю та жити у ній (ч. З ст. 4 СК). Особливе значення сім'я має для роз­витку дитини, у зв'язку з чим держава забезпечує пріоритет сімей­ного виховання.

Згідно зі ст. 8 Конвенції про права дитини, кожна дитина має право иа збереження своєї індивідуальності. Індивідуальними ознаками особи, в першу чергу, є ім'я та прізвище1. Законодав­ство встановлює порядок визначення та закріплення Імені, прізви­ща та по батькові дитини (статті 145—148 СК). Право на ім'я — це непорушне і невідчужуване особисте немайнове право, а та­кож природне право. Право на власне Ім'я надає особі юридично забезпечену можливість мати певне ім'я, вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем3. Порядок визначення імені дитини передбачено у ст. 146 СК. Ім'я дитини визначається за зго­дою батьків. Ім'я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства ви­значається матір'ю дитини. Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає зі звичаю національної мен­шини, до якої належать мати та (або) батько. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватися органом опіки та піклу­вання або судом.

Прізвище дитини визначається за прізвищем її батьків. На відміну від власного імені прізвище, по батькові не визначається довільно. Прізвище дитини визначається прізвищем її батьків.

1 Стаття Закону України «Про охорону дитинства» // Відомості Верхов­
ної Ради України. - 2001. - № ЗО. - Ст. 142.

2 Цивільне право України / За ред. О. В. Дзерн, Н. С. Кузнєцової. - К.г
Юрінком Інтер, 1999. - С. 264.

156 .

. Глава 9

Діти отримують прізвище батьків, які перебувають у шлюбі. Якш прізвище батьків спільне, таким воно буде і у дитини. Якщо баті ки мають різні прізвища, дитині присвоюється прізвище батькі або матері за згодою батьків. За відсутності згоди - за рішенням! органів опіки та піклування. Батьки, які мають різні прізвища,^ можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ, або коли воно включає прізвище одю із батьків. Припинення шлюбу або визнання його недійсним н має наслідком зміну прізвища дитини.

По батькові дитини визначається у порядку, встановлені ст. 147 СК. За загальним правилом, по батькові дитини визна-1 чається за іменем її батька. Якщо дитина народжена жінкою, якая не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини неЯ визнане, по батькові визначається за іменем особи, яку мати ДН-І тини назвала її батьком. Закон України «Про національні мен-1 шини в Україні»1 дозволяє громадянам, які слідують національ-і ним традиціям і не мають звичаю фіксувати «по батькові», у| свідоцтві про народження дитини вказувати лише її прізвищ та Ім'я.

Одним зі складових елементів права на ім'я є право на зміну) або переміну імені, прізвища, по батькові. Цивільне та сімейне! законодавство України передбачають різні підстави і порядок^ зміни та переміни прізвища, імені, по батькові. Право на змін; імені, прізвища реалізується громадянами під час настання п них юридичних фактів сімейно-правового характеру. Наприк; дозволяється зміна прізвища неповнолітніх дітей у зв'язку з розірі ванням шлюбу між батьками, внаслідок усиновлення або змінну прізвища батьків (ст. 148 СК).

Дитина має право на належне батьківське виховання. Законо-1 давство закрішіює обов'язок батьків щодо виховання тароз-щ витку дитини (статті 150, 151, 152 СК, ст. 12 Закону України] «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. № 24002-ІН1) Батьки мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклувати-1 ся про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, і вчання, створювати належні умови для розвитку її природни: здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійні го життя та праці. На кожного з батьків покладається однак<

Особисті немайнові правовідносини батьків та дітей 157

відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Ви­ховання включає комплекс дій батьків, які спрямовані на духов­ний розвиток дітей, формування їх особистості, розвиток здібно­стей тощо. Крім того, батьки зобов'язані здійснювати дії щодо лікування дітей у разі хвороби, організації літнього відпочинку, придбання для них одягу, влаштування їх до дитячих закладів1. Здійснюючи батьківські права, виховуючи дитину, батьки тим самим виконують обов'язки щодо її виховання. Маючи рівні пра­ва щодо вибору форми та методів виховання дітей, батьки повинні діяти за взаємною згодою, разом.

Одна з основних особливостей права на виховання полягає в тому, що його реалізація пов'язана з безпосереднім впливом ви­хователя на особистість. У СК міститься чимало норм, які слугу­ють забезпеченню особистого контакту вихователя з тим, кого він виховує. До них належать: ст. 160 СК, яка визнає місцем прожи­вання неповнолітніх, що не досягли 14-річного віку, місце про­живання їхніх батьків; ст. 163 СК закріплює право батьків на відібрання малолітньої дитини від іншої особи, яка утримує її у себе не на підставі закону або рішення суду; ст. 168 СК України сприяє збереженню особистого контакту дітей і батьків І після позбавлення їх батьківських прав; ст. 247 СК зобов'язує опікуна або піклувальника проживати разом із дитиною, над якою вста­новлено опіку чи піклування. Цим самим підкреслюється не­обхідність постійного контакту з дитиною, причому права та обо­в'язки опікуна (піклувальника) співпадають з правами та обов'яз­ками батьків або усиновителів.

Батько або матір зобов'язані виховувати дитину І у тому разі, якщо вони з нею разом не проживають. Той із батьків, хто про­живає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у. її вихо­ванні і має право на особисте спілкування з нею (ч. 2 ст. 157 СК). СК уперше закріплює можливість договірного визначення бать­ками цього питання. Згідно із ч. 4 ст. 157 СК батьки мають право укладати договір щодо здійснення батьківських прав та виконан­ня обов'язків тим із них, хто проживає окремо від дитини. Закон не передбачає спеціальної форми такого договору. Можна при­пустити, що вона може бути письмовою. Крім того, такий договір за бажанням сторін може бути нотаріально посвідченим.

158 _

. Глава »

За відсутності згоди між батьками щодо участі у вихованні дитини того з них, хто проживає окремо, і виникненні спору одивЯ із батьків може звернутися до органу опіки і піклування для ви* ^ рішення питання. Орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкування з нею того з батьків»щ хто проживає окремо від неї (ч. 1 ст. 158 СК). Якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, л проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зок* ] рема, якщо він ухиляється від виконання рішення органу отю та піклування, другий з батьків має право звернутися до суду цм позовом про усунення цих перешкод (ч. і ст. 159 СК). Як випли-| ваєзч. 1 ст. 159 СК,один з батьків може звернутися для вирішен-1 ня спору щодо виховання дитини до органу опіки та піклування ] або безпосередньо до суду.

Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні. При І цьому він може залишити або змінити той порядок, який було І встановлено органом опіки і піклування. Суд визначає способи ї участі одного з батьків у вихованні (періодичні чи систематичні. 1 побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дити-1 ною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілку- і вання з урахуванням віку, стану здоров'я дитини, стосунків 1 батьків, а також інших обставин, що мають істотне значення. В і окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд 1 може обумовити побачення з дитиною присутністю Іншої особи. І Іноді той з батьків, з кий проживає дитина, перешкоджає друга- і му з батьків зустрічатися та спілкуватися із дитиною навіть після І винесення судом відповідного рішення. У разі ухилення від ви- І конання рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за | заявою того з батьків, хто проживає окремо, може передати дити­ну для проживання з ним (ч. 4 ст. 159 СК). Особа, яка ухиляється 1 Від виконання рішення суду, зобов'язана відшкодувати матеріаль- ] ну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає ок- | ремо від дитини (ч. 5 ст. 159 СК).

Правом, що забезпечує соціальне буття людини, є право не і місце проживання. Місце проживання дитини, яка не досягла і 10 років, визначається за згодою батьків (ч. 1 ст. 160 СК). За 1 відсутності згоди щодо того, з ким із батьків буде проживати І малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися судом (ч. 1 І ст. 161 СК). Суд при вирішенні спору щодо місця-проживання 1 дитини з одним із батьків бере до уваги: ставлення батьків до І

Особисті нємайнові правовідносини батьків та дітей 159

виконання своїх обов'язків; додержання інтересів дитини; осо­бисту прихильність дитини до кожного з батьків; вік дитини; стан її здоров'я; самостійний дохід того з батьків, з ким буде прожи­вати дитина; наявність упорядженого жилого приміщення; мож­ливість створення умов належного виховання та розвитку; сто­сунки батьків; матеріальне становище кожного з них; сімейний стан тощо. Якщо суд визнав, що жоден із батьків не може ство­рити дитині належних умов для виховання, на вимогу баби, діда або інших родичів дитина може бути передана комусь із них. Якщо дитина не може бути передана жодній з цих осіб, суд може постановити рішення про відібрання дитини від особи, з якою вона проживає (п. З ст. 161 СК), і передати ЇЇ для опікування органів опіки та піклування. Якщо дитина досягла 14 років, вона сама обирає місце свого проживання у разі окремого проживан­ня її батьків (ч. З ст. 160 СК). У зв'язку з цим спір між батьками про місце проживання дітей, які досягли 14-річного віку, не підлягає судовому розгляду.

Право батьків на відібрання малолітньої дитини від Інших осіб закріплене ст. 163 СК. Наявність у батьків абсолютного суб'єктивного права на визначення місця проживання дітей, які не досягли 14 років, забезпечує їм можливість вимагати повер­нення малолітньої дитини від будь-якої іншої особи, яка утримує її в собі не на підставі закону або рішення суду. /Разом із тим, при вирішенні конкретного спору, суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і передати її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам. Таким чином, суд при вирішенні спору виходить із необхідності найбільш пов­ного забезпечення інтересів дитини, а не формального задоволен­ня права батьків на її виховання.

Право дитини на сімейне виховання містить у собі також пра­во на спілкування з Іншими членами сім'ї та родичами: дідусем, бабусею, братами, сестрами тощо. Це право дитини зберігається і у випадку розірвання шлюбу між його батьками чи визнання їхнього шлюбу недійсним. Дитина, що знаходиться в екстре­мальній ситуації, має право на спілкування з батьками та іншими родичами. Екстремальна ситуація може виникнути у випадку її арешту, затримки, ув'язнення, нещасливого випадку, тяжкої хво­роби (ст. 153 СК України). Дитина, яка опинилась у такому ста­новищі, особливо потребує підтримки своїх близьких. Тому відмо-

160 .

. Глава 9

вити їй в контакті з батьками чи родичами можливо тільки за н явності серйозних причин.

Обов'язок батьків виховувати неповнолітніх дітей нерозрив^ но пов'язаний з обов'язком щодо захисту їх прав та інтересів Згідно з ч. 1 ст. 242 ЦК батьки є законними представниками сі малолітніх та неповнолітніх дітей. Представництво батьків прі пиняється після досягнення дітьми повноліття, набуття непові літньою особою повної дієздатності (статті 34, 35 ЦК), а також у зв'язку з позбавленням батьківських прав.

Позбавлення батьківських прав — один із найскладніших І| важливих за своїми правовими наслідками видів сімейно-пр; вих спорів. Позбавлення батьківських прав — не просто спої їхньої втрати, а й міра сімейно-правової відповідальності за п рушення одним із батьків прав своєї дитини, попрання її Про винятковість позбавлення батьківських прав говорить вичерп-д ний перелік його підстав (ст. 164 СК).

1. Підставою для позбавлення батьківських прав може бутиі
відмова без поважних причин забрати свою дитину з п
будинку (відділення) або з іншої лікувальної, виховної установися
установи соціального захисту чи населення з інших аналогічних!
установ. Про відмову свідчать дії батьків, які ухиляються від тогоуГ
щоб забрати свою дитину додому. Коли самотня мати без поважні
них причин відмовляється взяти дитину з пологового будинку;!
лікарні, кидає її, не виявляючи інтересу до її подальшої долі, т
виникає одна з передбачених ст. 164 СК підстав для позбавленні

її батьківських прав. Якщо ж самотня мати висловлює своє б жання влаштувати дитину назавжди (чи на час) до однієї з дитя-'і чих установ, немає підстав для позбавлення її батьківських прав.! Не буде визнаватися відмовою від дитини і згода матері/баті на усиновлення дитини без указівки конкретної особи — майбут-^ нього усиновителя (ст. 217 СК).

2. Підставою для позбавлення батьківських прав є також ухи-||
лення від виконання батьками своїх обов'язків щодо вихованні
дитини. Для винесення рішення суду недостатньо перекон;

у факті об'єктивного невиконання батьками своїх обов'язків. Не* обхідно також встановити, що батьки систематично, незважаючи! на попередження, не виконують свої батьківські обов'язки х мають для цього можливості.

3. Підставою для позбавлення батьківських прав може слуї
вати жорстоке поводження з дітьми. Поняття «жорстоке п

Особисті немайнові правовідносини батьків та дітей 161

дження» включає наступні відмінні ознаки: фізичне насильство над дитиною, інакше кажучи, побої, побиття неповнолітнього, за­подіяння йому фізичних страждань, болю у будь-який спосіб; пси­хічне насильство над дитиною через подавлення її волі, погрози, вселяння почуття страху; замах на статеву недоторканість дітей, що становить особливу небезпеку для несформованої ні духов­но, ні фізично особистості. Жорстоке поводження з дитиною може виявлятися у фізичному чи психічному насильстві, застосуванні неприпустимих прийомів виховання, приниження людської гід­ності дитини.

Особливе місце серед підстав позбавлення батьківських прав
займає алкоголізм або наркоманія батьків. Найбільшу небезпеку
для дітей становить та форма алкоголізму, яку визнають хворо­
бою, поєднаною з повним паралічем волі, коли тяга до спиртного
перемагає всі інші почуття, у тому числі батьківські. Що ж сто­
сується наркоманії, то вважається, що вона сама по собі має хро­
нічний характер і теж зв'язана з повним ураженням вольової
сфери поводження батьків. Про токсикоманію батьків у СК мова
не йде. Для позбавлення батьківських прав тільки через алко­
голізм або наркоманію потрібен відповідний медичний висновок.
Однак потреби в ньому, як правило, не виникає, оскільки в діях
батька-алкоголіка зазвичай наявні також інші ознаки неправомір­
ного поводження, що дозволяють удатися до позбавлення батьк­
івських прав. Як на думку фахівців, батько — хронічний алко­
голік або наркоман не в змозі усвідомлювати що відбувається, його
не можна позбавити батьківських прав. Для захисту інтересів ді­
тей у таких випадках може бути застосований іншій засіб —
відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських
прав (ст. 170 СК).

Наступна підстава для позбавлення батьківських прав —
зловживання своїми батьківськими правами, що виражається в
різних формах. Іноді вона заключається в діях і вчинках, що ма­
ють на меті перешкодити дитині учитися, одержати освіту. При­
вчати своїх дітей до вживання спиртних напоїв, алкоголю - теж
різновид зловживання батьківським правом. Те ж саме можна
сказати про випадки, коли батьки використовують неповноліт­
нього для здійсненні злочину. Зловживають батьківськими пра­
вами і ті, хто змушує своїх дітей займатися жебракуванням та
бродяжництвом. Небезпека зловживання батьківськими правами —
У використанні безпомічного стану дитини, застосування до неї

142

психічного (а Іноді і фізичного) тиску, прямо пов'язаного з г бим порушенням його прав. Причому таке порушення, як п ло, має систематичний характер.

6. Наступною підставою для позбавлення батьківських я передбаченою ст. 164 СК, є умисний злочин проти життя, з, в'я своїх дітей. Як самостійна підстава позбавлення батьківсьі прав раніше подібного роду злочин не фігурував. Тут маються Й увазі усвідомлені, цілеспрямовані дії, вчинені батьками щодо св< неповнолітніх дітей. Це можуть бути: замах на вбивство д прагнення довести її до самогубства, тяжкі тілесні ушк< побої, катування, зараження венеричною хворобою, ВІЛ-інф цією, залишення малолітньої дитини в небезпечному, з вому для її життя стані тощо. Кожен із перерахованих з вчинений одним із батьків, належить до числа тяжких, суспіл небезпечних, та таких, що суперечать людській природі. Тому о ба, яка вчинила злочин проти дитини, заслуговує і застосуванні сімейно-правової відповідальності у вигляді позбавлення б вських прав.

Приведений перелік підстав позбавлення батьківських праЦ зафіксованих у ст. 164 СК, є вичерпним, тому розши] тлумаченню він не підлягає.

Зрозуміло, що провина одного з батьків може бути більї чи меншою, навмисною і необережною. Тим більше, йдеться п складні, триваючі до повноліття відносини, що складаються | найрізноманітніших, часом суперечливих фактів, дій. Тому с дом оцінка поводження одного з батьків з погляду його провщ як вихователя дозволяє щоразу знайти найбільш придатну і конкретної ситуації міру відповідальності. При незмірно вели* кому ступені провини, свідомому заподіянні шкоди неповноліт­ньому можлива кримінальна відповідальність особи. Коли ь місце завзяте небажання виконувати батьківські права й обов'я; ки, злісне зловживання ними — застосовують позбавленні ківських прав.

Позбавлення батьківських прав терміном не обмежене. Це н означає, що воно має необоротний характер. Сімейний в України допускає відновлення в батьківських правах, якщо ц го вимагають інтереси дітей і якщо діти не усиновлені. Це м во, коли батьки змінили свою поведінку і довели, що піклую про дитину, мають бажання здійснювати її виховання.

Особисті немайнові правовідносини батьків та дітей 163

Особа, позбавлена батьківських прав, залишається матір'ю чи батьком дитини, але правові наслідки після набрання чинності рішенням суду все ж наступають. Згідно зі ст. 166 СК особа, по­збавлена батьківських прав: втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання; пе­рестає бути законним представником дитини; втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям із дітьми; не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов'язаних із батьк­івством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (пра­во на утримання, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

У випадку відсутності всякої провини одного з батьків у ство­ренні несприятливих умов, якщо він, за висновком фахівців, не в змозі займатися вихованням, ні про яку відповідальність не йдеть­ся. Інтереси дитини у таких випадках захищаються за допомогою відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав (ст. 170 СК). Оскільки відібрання за рішенням суду дитини теж пов'язане з позбавленням права на виховання, воно безсум­нівно здатне зіграти попереджувальну роль. Саме тому нерідко відібрання за рішенням суду розглядають як захід впливу, що пе­редує позбавленню батьківських прав. Але такою мірою відібран­ня буде лише тоді, коли поведінка одного з батьків, у якого відби­рається дитина, буде контролюватися органами опіки і піклуван­ня. Якщо до моменту розгляду позову про відібрання дитини небезпека зникає, немає рації здійснювати відібрання. Але, відмов­ляючи у позові, суд повинен повідомити орган опіки і піклування про необхідність подальшого нагляду за родиною.

При задоволенні позову діти передаються другому з батьків, або дідові, бабі, або органу опіки та піклування, про що робиться відповідне застереження в рішенні суду. Тільки ці органи й оби­рають найпридатнішу з усіх точок зору форму влаштування не­повнолітнього. Рішення про повернення дитини батькам може бути прийняте судом, якщо відпадуть причини, що слугували підставою до відібрання дитини.

Законодавством встановлений вичерпний перелік спорів, по­в'язаних із вихованням дітей, що розглядаються судом і в яких обов'язкову участь беруть органи опіки і піклування. До них, зок-

164.

. Глава 9

Ш „ Глава 10

Батьки при визначенні порядку володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а також роздільним майном зобов'язані враховувати інтереси своїх неповнолітніх дітей. Майно, що забезпечує виховання і розвиток дитини, вони зобов'язані передавати їй у користування (ч. 1 ст. 59, ч. 1 ст. 176 СК). Відповідно до ч. 2 ст. 176 СК права батьків і дітей на користування житлом, що є власністю когось із них, встанов­люються законом. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати Інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користуватися ним (ст. 59 СК). Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності (ст. 175 СК).

Батьки вирішують спільно питання про управління майном дитини. Порядок вчинення батьками правочинів щодо майна дитини визначається законодавством (ст. 177 СК). За загальним правилом, продукція, плоди і доходи від майна, що належить влас­никові речі, є його власністю (ст. 189 ЦК). Це правило поширюєть­ся на випадки, коли власником речі є неповнолітня особа. Саме вона набуває прав щодо плодів та доходів від належного їй майна Однак управляють таким майном і доходами від нього батьки дитини. Крім того, закон надає батькам право використовувати доходи від майна, що належить малолітній дитині, на виховання та утримання інших дітей, а також на невідкладні потреби сім'ї (ч. 1 ст. 178 СК). Неповнолітня дитина розпоряджається дохо­дом від свого майна відповідно до цивільного законодавства (ст. 178 СК).

Батьки управляють майном своєї дитини до досягнення нею повноліття та набуття повної цивільної дієздатності (статті 34, 35 ЦК). Після припинення управління батьки зобов'язані повер­нути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від ньо­го (ч. 4 ст. 177 СК). У випадку неналежного виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини на них може бути покладений обов'язок відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду (ч. 5 ст. 177 СК).

Законом урегульований правовий режим майна, одержаного як аліментні виплати. Аліменти виплачуються на ім'я того з батьків, з ким проживає дитина. Разом із правом власності на алі­менти за батьками закріплюється й обов'язок використовувати їх строго за цільовим призначенням, тобто для задоволення фізич-

167

Майнові правовідносини батьків та дітей .

них, духовних й інших потреб дитини, ід навчання і розвитку (ч. 1 ст. 179 СК). СК закріплює право неповнолітньої дитини брати участь у розпорядженні аліментами, отриманими для неї. Непов­нолітня дитина, тобто особа, яка досягла 14 років, має право на самостійне одержання аліментів і розпорядження ними відповід­но до ЦК.

§ 2. Аліментні правовідносини батьків та дітей. Обов'язок батьків утримувати дитину

Аліментні правовідносини (зобов'язання) батьків та дітей щодо утримання — це правовідносини, в яких одна сторона зобо­в'язана надати другій стороні утримання ца підставах і в поряд­ку, що встановлені законом-, а друга сторона вправі вимагати ви­конання такого обов'язку. Правовідносини батьків І дітей щодо утримання залежно від самої зобов'язаної особи можна поділити на дві основні групи, кожна з яких має свої підгрупи. По-перше, це аліментні зобов'язання батьків щодо утримання дитини, до яких входятьзобов'язання батьків щодо утримання дитини до до­сягнення нею повноліття (ст. 180 СК); зобов'язання батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина, що продовжують навчання й у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги (ст. 199 СК); зобов'язання батьків щодо утримання непрацездатних по­внолітніх дочки, сина, які потребують матеріальної допомоги (ст. 198 СК); зобов'язання батьків брати участь у додаткових ви­тратах на неповнолітню дитину, що викликані особливими обста­винами (ст. 185 СК). По-друге, це аліментні зобов'язання по­внолітніх дітей щодо утримання батьків, які складаються з зобо­в'язання повнолітніх дітей щодо утримання непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги (ст. 202 СК); зобо­в'язання повнолітніх дітей брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою чи інвалідністю, не­мічністю (статті 203,206 СК).

У зв'язку з особливим станом дитини як особи, що через свій вік потребує певної матеріальної підтримки та захисту, окреме значення серед аліментних правовідносин батьків та дітей мають правовідносини, за якими батьки зобов'язані утримувати дитину до її повноліття.

168 Глава 10*1

Закон передбачає два порядки сплати батьками аліментів наіі дитину: добровільний та примусовий. У науковій літературі доб- я ровільне виконання батьками обов'язків щодо утримання дити- ;| ни поділяють на фактичне і договірне1. У нормально функціону- 1 ючій сім'ї обов'язки щодо утримання виконуються батьками доб- я ровільно. Крім того, відрахування аліментів може здійснюватися-1 за ініціативою одного з батьків на підставі його заяви за місцем 1 роботи, місцем виплати пенсії, стипендії (ст. 187 СК). Новий СК З значно розширює можливості забезпечення інтересів дитини і | надає можливість батькам самим визначати питання, пов'язані з І виконанням ними аліментних зобов'язань шляхом укладання! різних договорів. У цьому випадку йдеться про договірне утри- і мання дитини. Батьки, зокрема, можуть домовлятися про розмір ] коштів, що витрачаються на харчування, одяг, навчання, прове- | дення дозвілля й інші побутові потреби дитини. Бажаючи забез- ї печити добровільне виконання обов'язків на майбутнє, батьки | можуть надати своїй домовленості обов'язкового юридичного зна- | чення, уклавши про це договір (ч. 2 ст. 93, ст. 189 СК).

Як вже зазначалося, законодавство передбачає не тільки добро- І вільний, а й примусовий порядок сплати аліментів. Він має місце у | разі виникнення спору про надання коштів на утримання дитини. ; Спір щодо утримання дитини може виникнути як при роздільно-'] му, так і при спільному проживанні батьків. Це пов'язане з тим, ] що, незважаючи на спільність побуту, між батьками можливі су- і перечки стосовно обсягу коштів, необхідних для утримання дити- \ ни.Утакомувипадкукожнийзподружжяможезвернутисядосуду і з вимогою про стягнення аліментів у примусовому порядку.

СК передбачає два способи визначення розміру аліментів: 1) у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини та 2) у ] твердій грошовій сумі. Треба зазначити, що правове регулюван­ня аліментних відносин у цьому аспекті зазнало кардинальних змін. СК відмовився від традиційних для сімейного права фіксо- , ваних аліментних часток (1/4, 1/3, 1/2). За новим СК, визна- ; чення розміру аліментів відбувається в частковому відношенні \ до заробітку (доходу) батьків, однак сам розмір такої частки за- : коном не встановлюється. Він визначається судом у кожному ■ конкретному випадку примусового стягнення аліментів (ст. 183 :

і, Ю. К. Толстого. - М.:

1 Гражданское право / Под ред. А. П. Серге Проспект, 1999. - Т. 3. - С. 491.

. 169

Майнові правовідносини батьків та дітей .

СК). Суд при визначенні частини заробітку (доходів), стягува­ної як аліменти, може варіювати залежно від співвідношення одержуваної суми з прожитковим мінімумом. Аліменти, спря­мовані на утримання дитини, повинні бути достатніми і, разом із тим, співрозмірними з урахуванням мети аліментного зобов'я­зання. Відповідно до ст. 182 СК при визначенні розміру аліментів суд враховує: а) стан здоров'я та матеріальне становище дити­ни; б) стан здоров'я та матеріальне становище платника алі­ментів; в) наявність у платника аліментів інших дітей, непра­цездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; г) Інші об­ставини, що мають Істотне значення.

У СК збережена ідея встановлення мінімального розміру алі­ментів. Так, у ч. 2 ст. 182 СК закріплене правило, відповідно до якого розмір аліментів на одну дитину ні при яких обставинах не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів гро­мадян. Максимального розміру аліментів СК не встановлює. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їхнє утримання, що буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повно­ліття (ч. 2 ст. 183 СК). Якщо після досягнення повноліття най­старшою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стя­гуються з вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на ди­тину, яка досягла повноліття (ч. З ст. 183 СК).

За заявою платника або одержувача суд може визначити розмір аліментів не в частці від заробітку (доходу) платника, а у твердій грошовій сумі. Це можливо у випадках, якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що ма­ють істотне значення (ст. 184 СК). Як видно, перелік підстав, які дають суду можливість встановити розмір аліментів у твердій грошовій сумі, у законі однозначно не визначений. Такий підхід доцільно застосувати і в інших випадках, наприклад, коли відпо­відач не працює чи нелегально одержує доходи з різних джерел, у зв'язку з чим їхній загальний розмір складно визначити. Мож­на припустити, що сюди варто віднести і випадок, коли у від­повідача доход відсутній, але, разом із тим, він має на праві власності певне майно. У цій ситуації виходити з фактичного чи передбачуваного заробітку платника аліментів через його від­сутність не уявляється можливим. Суд може відмовити у визна-

170 __ Глава 10 1

ченні розміру аліментів у твердій грошовій сумі, якщо вважає ■ мотиви позивача безпідставними.

Позов про стягнення аліментів може бути заявлений: а) маті-, | р'ю або батьком; б) усиновлювачем; в) опікуном чи піклувальни- * ком; г) патронатним вихователем; д) самою дитиною по досягненні і нею 14-річного віку. При збереженні правового зв'язку між ди- ] тиною й іншим з батьків звернутися до нього з позовом про лри- ] мусове стягнення аліментів може усиновлювач, оскільки права Й \ обов'язки усиновлювачів щодо дитини прирівнюються до батьків- | ських прав і обов'язків (частини 1,4 ст. 232 СК).

Аліменти можуть стягуватися в примусовому порядку з обох і батьків, зокрема при позбавленні їх батьківських прав, оскільки і останнє не звільняє від обов'язку щодо утримання дитини (ч. 2 \ ст. 166 СК). У такому випадку позов може бути пред'явлений ро- ' дичем, а також іншою особою, що здійснює функції опікуна чи ; ігіклувальника (частини 4,5 ст. 167, ч. 2 ст. 247, ч. 1 ст. 249 СК).

У СК вкрай невиразно врегульоване питання про стягнення
аліментів на дітей, що залишилися без піклування батьків і пере- > \
бувають у дитячих установах (ч. 2 ст. 248, ч. 2 ст. 193 СК). Перед- ^
бачається, що з обох батьків, якщо вони не беруть участі в утри- ]
манні дитини, аліменти можуть бути стягнені на загальних підста-, З
вах, однак за чиєю ініціативою може провадитися таке стягнення— \
не вказується. Очевидно, до суду з вимогою про стягнення алі- ;
ментів з батьків може звернутися дитяча установа, у якій прожн- З
ває неповнолітній (ст. 245 СК). Вбачається, що в інтересах не- |
повнолітньої дитини було б доцільніше закріпити не ораво, а обо- ■]
в'язок відповідних органів установи звертатися до суду з позовом ;
про стягнення аліментів з батьків, що ухиляються від утримання
дитини. За рішенням суду аліменти можуть перераховуватися на і
особовий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного бан- \
ку України (ч. З ст. 193 СК). '

Обов'язок щодо захисту прав й Інтересів дитини покладається ] законом на патронатного вихователя, що також вправі без спеці* ] альних на те повноважень висунути позовні вимоги до батьків | (ч. 1 п. З ст. 255 СК). Новелою СК є те, що з позовом про стягнен­ня аліментів до платника може звернутися сама дитина по досяг- | ненні нею 14-річного віку (ч. 1 ст. 18 СК).

За загальним правилом, аліменти на дитину присуджуються | за рішенням суду від дня пред'явлення позову на майбутній час; З (ч. 1 ст. 191 СК). Аліменти за минулий час можуть бути присуд-}!

. 171

Майнові правовідносини батьків та дітей .

жені лише за певних умов, що встановлюються СК. Відповідно до ч. 2 ст. 191 СК це можливо у випадках, якщо позивач надасть суду докази того, що він вживав заходів для одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням остан­нього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.

СК передбачає можливість зменшення та збільшення розміру аліментів. Так, відповідно до ч. 1 ст. 192 СК розмір аліментів, ви­значений за рішенням суду або за домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів. Перелік обставин, які можуть слугувати підставами для зменшення або збільшення розміру алі­ментів, є вичерпним — це зміна матеріального чи сімейного стани платника або одержувача аліменти, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них. По суті, не вказані обставини, а викликані ними ускладнення (наприклад неможливість через погіршення здо­ров'я задовольнити потреби самого платника аліментів або інших його дітей), слугують підставою для зміни розміру аліментів. Так, розмір аліментів може бути зменшений судом у випадку народжен­ня в платника аліментів дитини, оскільки при стягненні аліментів у встановленому колись розмірі, ця дитина виявилася б менш за­безпеченою, ніж діти, що одержують аліменти. Іншою підставою зменшення розміру аліментів може стати непрацездатність плат­ника (інвалідність першої чи другої групи). Розмір аліментів та­кож може бути зменшений у випадку, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи (ч. 2 ст. 192 СК). Як уже зазначалося, при визначенні розміру алі­ментів суд враховує стан здоров'я дитини, а також П матеріальне становище (ч. 1 ст. 182 СК), відповідно зміна зазначених обставин є підставою для зміни розміру аліментів і теж повинна братися су­дом до уваги. Так, якщо дитина, що досягла відповідного віку, пра­цює і має достатній заробіток, а матеріальне становище платника аліментів навпаки погіршилося, дані обставини можуть слугувати підставою для зменшення розміру аліментів.

Крім примусового виконання аліментного обов'язку в судово­му порядку, СК містить й інші способи захисту порушених прав у випадку невиконання аліментних обов'язків. Зокрема передбаче­на можливість звертання платника аліментів до суду за захистом своїх прав у випадку, якщо одержувач аліментів витрачає їх не за цільовим призначенням (ст. 186 СК).

172 Глава 10І

Іноді життєві обставини складаються таким чином, що вини-і кає необхідність робити непередбачувані витрати. Це може бути 1 пов'язано з різними причинами як позитивного, так і негативне* І го характеру, наприклад, потребою придбання для дитини комп'ю-1 тера, музичного інструмента, спортивного спорядження, або не+1 обхідністю забезпечити дитині сторонній догляд та посилене хар*Я чування у зв'язку з хворобою. СК передбачає обов'язок батьків! брати участь у додаткових витратах на неповнолітніх дітей, які| викликані особливими обставинами (розвитком здібностей р тини, її хворобою, каліцтвом тощо; ст. 185 СК).

Додаткові витрати на дитину можуть бути викликані трива-| лими або тимчасовими за своєю природою обставинами, і, відпо-1 ІІдно, мати разовий або регулярний характер. Тому закон перед* і бачає їх разове, періодичне або постійне покриття. Крім того, один і із батьків, залежно від ситуації, що виникла, може за своїм вибо- ] ром вимагати відшкодування вже понесених ним додаткових ви­трат на дитину, або вимагати фінансування іншим із батьків та­ких витрат наперед (ч. 2 ст. 185 СК). Розмір додаткових витрат І визначається судом у твердій грошовій сумі. Сторона, що звер-1 З тається з вимогою про відшкодування вже зроблених додаткових 1 витрат або з вимогою про їх попереднє фінансування, повинна 1 надати суду докази фактично понесених або майбутніх витрат, їх | розрахунки та обгрунтування.

Батьки можуть передбачити порядок несення додаткових ви- £ трат у своєму договорі про сплату аліментів на дитину (ст. СК). У першу чергу таке вирішення питання може мати місце у ] разі тривалої хвороби дитини, постійної необхідності надання ЇЙ 1 додаткових коштів. Укладення між батьками договору про при- 1 пинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права ] власності на нерухоме майно не звільняє того з батьків, хто про­живає окремо, від обов'язку брати участь у додаткових витратах ] на дитину (ч. З ст. 190 СК).

§ 3. Стягнення аліментів за минулий час і заборгованості за аліментами

Особа може звернутися до суду з вимогою про стягнення алі- | ментів протягом усього терміну існування права на аліменти, не- ■] залежно від того, скільки часу минуло з моменту його виникнен- І

. 173

■Майнові правовідносини батьків та дгтей .

ня. Згідно ізч. 1 ст.191 СК аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову. За минулий час алі­менти можуть бути присуджені тільки за певних умов, а саме якщо позивач надасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'яз­ку з ухиленням останнього від їх сплати (ч. 2 ст. 191 СК). Таким чином, позивач має довести, що мали місце: а) дії відповідача щодо ухилення від надання утримання дитині або непрацездатній особі; б) свої власні дії, спрямовані на одержання аліментів. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені гу'»' "" біт*.— «.¥ -^

Під ухиленням від сплати аліментів у юридичній науці розу­міють як пряму відмову від надання утримання, так і різні дії (без-, діяльність) зобов'язаної особи, спрямовані на повне чи часткове ухилення від сплати аліментів: приховання особою дійсного роз­міру свого заробітку (доходу); зміну роботи або місця проживан­ня з метою запобігання сплаті аліментів; приховання свого місце­знаходження; інші дії, що свідчать про намір особи ухилитися від виконання обов'язків щодо утримання. Ухилення від сплати алі­ментів завжди припускає винні навмисні дії (бездіяльність). Тому позивач має представити суду докази того, що у той чи інший спосіб відповідач свідомо прагнув ухилитися від виконання обо­в'язків щодо утримання дитини.

Причини, за яких позивач раніше не звертався за примусовим стягненням аліментів, не мають значення і не з'ясовуються. Ра­зом із тим, можливість стягнення аліментів за минулий час обме­жується трьома роками. Стосовно визначення розміру аліментів за минулий час застосовуються загальні правила, які закріплено в статтях 182,184 СК.

Стягнення аліментів за минулий час необхідно відрізняти від виплати заборгованості за аліментами. По-перше, при стягненні аліментів за минулий час одержувач вимагає сшіатити аліменти за період, що передує пред'явленню позову. Тобто позов про стяг­нення аліментів на утримання конкретної дитини пред'являєть­ся вперше, і до цього управомочена особа з вимогою про стягнен­ня аліментів до суду не зверталася. При цьому утворення забор­гованості в принципі ще не є можливим, оскільки розмір аліментів, що підлягають сплаті, судом визначений не був1. По-друге, алі-

1 Виключаючи утворення заборгованості за аліментами, які стягуються відповідно до ст. 187 СК. Детальніше про це — далі.

174 Глава 101

менти можуть бути стягаєш тільки за умови винного поводжень 1 ня відповідача, що знаходило свій прояв в ухиленні від їхньої спла?^ ти. І, по-третє, аліменти за минулий час можуть бути присудо не більш ніж за три роки. Утворення заборгованості за аліментам 1 ми пов'язане з іншими обставинами. Тому стосовно стягнення за? І боргованості за аліментами (а саме, визначення її розміру, поряд-1 ку стягнення тощо) у законі передбачені окремі положення. Ут* 1 ворення заборгованості за аліментами відбувається у випадку^ і коли особа вже звернулася до суду, суд виніс рішення щодо стяг* І нення аліментів на дитину, але за певної причини це рішення неї виконується. Виникнення заборгованості за аліментами може! бути пов'язане як з певними об'єктивними обставинами (наприк-1 лад, призупиненням виконавчого провадження), так і несумлін* Г ним поводженням одержувача (ч. З ст. 197 СК) або платника алі* 1 ментів (неповідомлення про місце проживання і роботи; прихо- 1 вання видів заробітку, що відповідно до законодавства підлягають і обліку при відрахуванні аліментів за рішенням суду; приховання І майна тощо).

Особливості порядку визначення і стягнення заборгованості І залежать від того, у якому порядку сплачувалися аліменти (до& І ровільно чи підлягали стягненню за рішенням суду), а також З і яких причин виникла заборгованість. Як зазначалося, з вимогою і до суду про стягнення аліментів на неповнолітню дитину можна 1 звернутися в будь-який момент до досягнення дитиною повноліт- І тя. Стосовно стягнення заборгованості існують інші правила; 1 Відповідно до ч. 4 ст. 194 СК заборгованість за аліментами стя-1 гується незалежно від досягнення дитиною повноліття, а у випад-; ку, передбаченому ст. 199 СК, до досягнення нею двадцяти трьох 1 років. Згідно з ч. 1 ст. 194 СК аліменти можуть бути стягнені за І виконавчим листом за минулий час, але не більш як за три роки, І що передували пред'явленню виконавчого листа до виконання. 1 Разом із тим, закон допускає можливість стягнення заборгованості 1 за весь минулий час без будь-яких обмежень. Це можливо, якщо! за виконавчим листом, пред'явленим до виконання, аліменти не 1 стягувалися: а) у зв'язку з розшуком платника або б) у зв'язку З я Його перебуванням за кордоном (ч. 2 ст. 194 СК).

Умови і порядок стягнення заборгованості за аліментами! відмінні від стягнення аліментів за минулий час у наступних ос* І новних моментах. По-перше, вимога особи про сплату заборгова-і ності є похідною від обсягу первісної вимоги, за якою вже прийт і

. 175

Майнові правовідносини батьків та дітей .

няте рішення суду. По-друге, виплата заборгованості за алімен­тами може бути присуджена не тільки за умови винного пово­дження відповідача, що полягає в ухиленні від їхньої сплати. Стяг­нення аліментів за минулий період провадиться в межах триріч­ного строку, що передував пред'явленню виконавчого листа до виконання, якщо сплата аліментів за виконавчими документами відповідно до прийнятого судом рішення фактично не здійсню­валася і з інших причин. По-третє, якщо рішення суду про стяг­нення аліментів не могло бути виконане з вини особи, зобов'яза­ної сплачувати аліменти, стягнення заборгованості можливе за весь минулий період несплати аліментів, навіть якщо він переви­щує три роки.

СК досить детально регулює порядок визначення заборгова­ності за аліментами (ст. 195 СК). У СК передбачені особливості порядку стягнення заборгованості за аліментами, що підлягають сплаті відповідно до ст. 187 СК у добровільному порядку. Забор­гованість погашується за заявою платника шляхом відрахувань з його заробітної плати, пенсії, стипендії за місцем їх одержання або стягується за рішенням суду (ч. З ст. 194 СК).

Як правило, стягнення заборгованості за аліментами ставить платника в досить скрутне становище. Тому в законі передбачаєть­ся можливість установлення строку сплати заборгованості (від­строчення або розстрочення сплати), а також повне або часткове звільнення від її сплати. Ці питання вирішуються судом за позо­вом особи, зобов'язаної сплачувати аліменти. Суд може відстро­чити сплату заборгованості за аліментами, враховуючи матеріаль­ний та сімейний стан платника аліментів. Якщо той з батьків, який зобов'язаний сплатити заборгованість, доведе, що зможе це зро­бити через певний час (наприклад, отримає певні гроші внаслі­док продажу свого майна), суд може врахувати цю обставину І відстрочити сплату заборгованості на певний час. Платник алі­ментів може просити суд надати йому можливість сплатити за­боргованість певними частками, а не повністю, тобто розстрочи­ти платежі (ч. 1 ст. 197 СК).

Повне або часткове звільнення від сплати заборгованості мож­ливе, якщо вона виникла: а) у зв'язку з тяжкою хворобою плат­ника аліментів; б) за іншою обставиною, що має істотне значення (ч. 2 ст. 197 СК). Заборгованість може утворитися внаслідок при­зупинення виконавчого провадження через перебування боржни-

174 ^ Глава 10

ка на лікуванні в стаціонарній лікувальній установі. До інших! обставин, що мають істотне значення, можна віднести перебуваю^ ня в місцях позбавлення волі і пов'язані з цим труднощі Із в туванням на роботу; призупинення виконавчого провадження у Я випадку визнання одержувача недієздатним тощо.

Відповідно до ч. З ст. 197 СК суд може повністю звільни1 платника від сплати заборгованості, якщо заборгованість винні ла з вини одержувача аліментів унаслідок непред'явлення ним поважної причини виконавчого листа до виконання.

Норми про стягнення аліментів за минулий час і заборговані ності за аліментами застосовуються до відносин щодо утримання || між батьками і повнолітніми дітьми (ч, 5 ст. 194, ст. 201 СК).

У СК вперше встановлена відповідальність за простроченні сплати аліментів. Вона спрямована на певну компенсацію о жувачу аліментів Його витрат і має необхідний стимулюючий,! превентивний вплив на особу, що порушила свої аліментні обо-]| в'язки. При виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'я зана сплачувати аліменти за рішенням суду, до неї застосовує! ся спеціальна форма відповідальності — стягнення неустойю (пені). Згідно з ч. 1 ст. 196 СК одержувач аліментів має право наЦ стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від с несплачених аліментів за кожен день прострочення. Дана н розташована в гл. 15 СК, норми якої регулюють відносини п утримання неповнолітніх дітей, але застосовується і до відносні щодо утримання батьками своїх повнолітніх дітей (ст. 201 СК Стягнення неустойки можливе лише у випадку виникнення з боргованості з вини особи, зобов'язаної сплачувати аліменти, н приклад, якщо особа ухилялася від сплати аліментів, зн; ся у розшуку тощо. Розмір неустойки може бути зменшений с дом з урахуванням матеріального та сімейного стану платник! аліментів (ч. 2 ст. 196 СК). Неустойка не сплачується, якщо п ник аліментів неповнолітній (ч. З ст. 196 СК).

Стягнення неустойки вперше передбачене сімейним законі давством і спрямоване на підвищення захисту майнові дітей. Донедавна відсутність у сімейному праві такого спої забезпечення виконання зобов'язання, як сплата неустойки, р глядалася як особлива риса еімейного права і підстава для й відокремлення від цивільного права. Зміни останнього часу р вели можливість і доцільність застосування до сімейних в

Майнові правовідносини батьків та дітей 177

син норм цивільного законодавства. Тому включення в СК поло­ження про стягнення неустойки (пені) за невиконання алімент­ного зобов'язання є цілком виправданим.

§ 4. Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дітей та його виконання

За загальним правилом, батьки зобов'язані утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття, тобто 18 років. Разом із тим, існують випадки, коли право на утримання мають також по­внолітні діти. Відповідно до нового СК аліментний обов'язок батьків виникає щодо: а) повнолітніх непрацездатних дітей (ст. 198 СК); б) повнолітніх дітей, які продовжують навчання (ст. 199 СК). Як справедливо зазначається в літературі, обов'язок батьків щодо утримання повнолітніх дітей не є продовженням ал­іментного обов'язку, який батьки несли до досягнення дітьми 18 років1. Ці правовідносини мають власні підстави виникнення, строки існування, припинення, а також зміст, права та обов'язки їх учасників.

Батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездат­них дітей (ст. 198 СК). Цей обов'язок виникає на підставі складу юридичних фактів, до якого належать: а) походження дітей (ро­динний зв'язок батьків і дітей), б) непрацездатність повнолітніх дітей; в) потреба дітей у матеріальній допомозі; г) здатність батьків надати таку допомогу2. Сімейне законодавство визначає поняття непрацездатності і нужденності стосовно регулювання відносин подружжя щодо взаємного утримання (ч. З, 4 ст. 75 СК). Непра­цездатність призводить до обмеження життєдіяльності людини І необхідності її соціального захисту. Непрацездатними визнають­ся інваліди І, II і III груп. При встановленні судом факту потреби дитини в утриманні суд враховує всі джерела, що утворюють її дохід. Дитина вважається такою, що потребує допомоги, якщо вона забезпечена коштами в розмірі нижче прожиткового мініму­му. Певно, непрацездатна дитина має визнаватися нужденною і в тому випадку, якщо забезпечена коштами в розмірі, відповідно-

1 Алтокольская М. В. Семейное право. - М.: Юристь, 2000. - С. 255.

2 Якименко О. О. Підготовка аліментних справ до судового розгляду. —
Вінниця, 1999. - С. 42.

178 ГлаваД

му прожитковому мінімуму, але потребує додаткових коштів* придбання лікарських препаратів, оплату стороннього догш тощо.

Обов'язок батьків утримувати повнолітню непрацездатну д тину виникає тільки за умови можливості надання батьками ті допомоги. СК не встановлює критеріїв, якими варто керуї суду, визначаючи, чи здатні батьки надавати матеріальну д могу своїм повнолітнім дітям. За основу знов-таки може бути в; тий прожитковий мінімум, установлений па відповідний г часу. Очевидно, батьки, забезпечені вище прожиткового мінЦ му, можуть визнаватися такими, котрі в змозі надавати своїм п нолітнім дітям матеріальну допомогу. Хоча при цьому суд я враховувати додаткові витрати, які батьки змушені робити, і приклад, у зв'язку з власною хворобою, необхідністю відпочі ку, лікування тощо.

Другий випадок, коли батьки зобов'язані утримувати св( повнолітніх дітей, передбачено ст. 199 СК. Відповідно до цієї но^ ми, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'я; з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані }| римувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що в можуть надавати матеріальну допомогу. Підставою виникнеї обов'язку батьків щодо утримання повнолітніх дітей в цьому р є такий склад юридичних фактів: а) походження дітей (і зв'язок батьків і дітей); б) продовження повнолітніми дітьми а вчання; в) потреба повнолітніх дітей у зв'язку з продовз навчання в матеріальній допомозі; г) здатність батьків таку д могу надавати (ч. 1 ст. 199 СК).

Батьки зобов'язані утримувати дитину, яка навчається, до д сягнення нею 23 років. їхній обов'язок може припинитися І р якщо в повнолітнього відпала потреба в матеріальній допої Після 23 років право вимагати утримання від батьків у зв'ж продовженням навчання не виникає. Відповідно до ч. 2 ст. і СК право дітей на утримання припиняється у разі припни навчання. Якщо навчання було припинене і знову Відні повнолітній може знову зажадати від батьків надання йому у мання протягом продовження навчання. Тобто обов'язок б; за наявності інших необхідних підстав виникне знову, але т[ тиме лише до досягнення повнолітнім 23 років, навіть якщо н вчання до цього часу і не буде закінчено. Право на звернення я

. 179

Майнові правовідносини батьків та дітей .

суду з позовом про стягнення аліментів має сам повнолітній, що продовжує навчання, а також той з батьків, з ким він проживає (ч. З ст. 199 СКУ).

Окремі положення, що регулюють відносини щодо утриман­ня батьками своїх неповнолітніх дітей, поширюються також на відносини щодо утримання дітей повнолітніх. Відповідно до ст. 200 СК суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) плат­ника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у ст. 182 СК. Тобто беруться до уваги стан здоров'я, матеріальний і сімейний стан платника й одержувача аліментів, інші обставини, що мають істотне значення. Суд повинен прагнути до того, щоб в результаті стягнення аліментів одержувач був забезпеченим у розмірі не нижче прожиткового мінімуму, якщо доходи платника дозволя­ють це зробити. Згідно зі ст. 201 СК до аліментних відносин батьків і повнолітніхдітей застосовуються норми статей 187,189—192 І 194-197 СК.

§ 5. Припинення обов'язку батьків утримувати дитину

Зобов'язання батьків щодо утримання дітей припиняються на підставах, передбачених законом. Перелік таких підстав залежить від умов, з якими закон пов'язує виникнення цих обов'язкІЦцЗо^

Йпи^анцЯ б?ТЬКІя тппп утримання НЄПОВНОЛІтц»» Д^трЙ ППИПИ-

няються з досягненням дітьми повноліття (СТ...18Р СЮ. При­дбання дитиною повної дієздатності до досягнення повноліття в

лл ііГ іГ іГ іГУі ті^г***"*** -ГТ -^ ^^—

г. іДстадрюдд£шжШШШЖ^в^зку_батьків щодоіГутримання. СК виходить із недоцільності.звільнення батьків'від ооов'язісіГутримувати дитину у зв^зку з фактом "на­буття Нею ПОВНОЇ ШИЛІТ»"' "'^"ятту-гі

Законодавство передбачає випадки припинення аліментних обов'язків батьків і до досягнення дітьми повноліття. Це можли­во у разі звільнення батьків від аліментних обов'язків у судовому порядку на підставах, передбачених законом. Згідно зі ст. 188 СК батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і

180 ■ Глава 1*

цілком забезпечує її потреби. При цьому вік дитини не має зні чення, батьки можуть бути звільнені від обов'язку щодо утриі ня малолітньої дитини. Головне, щоб, по-перше, особистий д дитини набагато перевищував дохід кожногоз батьків і, по-друге повністю забезпечував потреби дитини. Наявність або відсуі вказаних обставин оцінюється судом.

Зобов'язання батьків щодо утримання неповнолітньої даті припиняється у разі її усиновлення (удочеріння). Усиновлеш надає усиновлювачу права і накладає на нього обов'язки і дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають б щодо дитини (ч. 4 ст. 232 СК). Позбавлення батьківських прав н є підставою для припинення аліментного зобов'язання між б ками та їх неповнолітніми дітьми. Відповідно до ч. 2 ст. 1 особа, Позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов'яг ку щодо утримання дитини. Крім того, суд на вимогу позиві або за власною Ініціативою одночасно з позбавленням батькі ких прав може вирішити питання про стягнення аліментів. Е тування дитини до закладу охорони здоров'я, навчального а іншого закладу також не припиняє зобов'язання батьків щодо| утримання (ч. і ст. 193 СК).

Обов'язок батьків утримувати своїх повнолітніх дітей пш пиняється: у випадку відновлення працездатності дитини: якш^ відпала потреба в матеріальшидопомозі: якшо батькі лися можливості надавати допомогу. Якщо батьки утримуі "повнолітню дитину у зв'язку з продовженням нею навчанні (ст. 199 СК), то їхній обов'язок припиняється після досягненні дитиною 23 років, а також до досягнення дитиною 23 років ]| випадках: припинення навчання; якщо відпала потреба в матер^ іальній допомозі; якщо батьки позбулися можливості в матеріальну допомогу. Обов'язок батьків утримувати ди-припиняється і у випадку смерті однієї з сторін — платника а, ментів або самої дитини. Це пояснюється тим, що аліментні а бов'язання мають особистий характер і не передбачають п наступництва.

Окремого розгляду вимагає питання про припинення дії д вору про сплату аліментів на дитину. Сторони в договорі на сі розсуд визначають строк його дії, а також інші підстави г нення договору за умови, що це не порушує права дитини. І приклад, сторони можуть обумовити припинення договору с

. 181

Майнові правовідносини батьків та дітей .

ком взяття дитиною шлюбу, закінченням нею навчання у навчаль­ному закладі, одужанням дитини тощо. Припинення договору в зв'язку зі спливом строку його дії або за інших передбачених у договорі підстав не спричинює припинення аліментного зобов'я­зання батьків, яке встановлено законом. Таке аліментне зобов'я­зання виникає не з договору, а з закону І припиняється при на­станні обставин, установлених законом. Після припинення стро­ку договору батьки більше не повинні сплачувати аліменти відповідно до умов договору, тобто у формі, розмірі й у строки, визначені в ньому. Разом із тим, аліментне зобов'язання, яке вста­новлено законом, не припиняється. Тобто, якщо продовжують мати місце встановлені законом обставини (наприклад, дитина не досягла повноліття, непрацездатні діти, як і раніше, потребу­ють матеріальної допомоги), особа може звернутися до суду за примусовим стягненням аліментів. Припинення договору позбав­ляє можливості стягувати аліменти на підставі виконавчого на­пису нотаріуса, бо це передбачене лише для випадків договірної сплати аліментів (ст. 189 СК). Таким чином, за загальним прави­лом аліментні зобов'язання не можуть припинятися за домовле­ністю сторін. Припинення договору означає не припинення са­мого аліментного зобов'язання, а тільки те, що дане зобов'язання не може бути виконане примусово на умовах, передбачених дого­вором. У випадку виникнення спору про сплату аліментів їхній розмір, строки сплати та Інші умови буде визначати суд на підставі закону.

У СК передбачається тільки один випадок, коли аліментне зобов'язання може бути припинене за договором. Відповідно до ст. 190 СК батьки можуть укласти договір про припинення права на аліменти на дитину. За таким поговором -тік я йятькіи *тп прг>-№'™г1Г ПКПГМЇЇ ПІ" "типи, ""рвТЙ* ппаво власності на нерухоме ні або їй й іншому з батьків, пні з нею пооживає. У

Й бІ б'

СВОЮ ЧЄРГТ, ДрУГИЙ 3 батЬКІВ Зобов'ЯЧ]"^"'1 ]Т"»уВЯТИ ДИТИНУ

самостійно (ч. 2 ст. ІДО). Для укладення такого договору необхід-но одержати дозвіл органу опіки і піклування. Договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Предметом до­говору може бути тільки нерухоме майно (жилий будинок, квар­тира, земельна ділянка тощо). І це не випадково. Забезпечення дитини житлом завжди пов'язане з чималими витратами. У ви­падку набуття права власності на квартиру той із батьків, з яким

182 Глава 1

проживає дитина, звільняється від необхідності витрачати зн! ну частину бюджету на задоволення житлових потреб диті Відповідно, вивільнюються певні кошти, які той із батьків, зяю дитина проживає, може спрямувати на її утримання. У вип; якщо дитина вже забезпечена житлом, нерухоме майно може буї наприклад, здане в оренду, що дасть додаткові кошти для з печення інших потреб дитини. Тому в ч. 2 ст. 190 закріплено, о той з батьків, з ким проживає дитина, зобов'язується самостійі її утримувати.

Якщо при укладенні договору про припинення права на а менти на дитину не було отримано дозвіл органу опік вання або не дотримані вимоги закону щодо нотаріального л свідчення правочину, такий договір є нікчемним (статті 220, ї ЦК). На вимогу відчужувача нерухомого майна при виключені його імені як батька з актового запису про народження дитині договір про припинення права на аліменти на дитину визна* судом недійсним. Право власності на нерухоме майно у відч; вача відновлюється. Крім цього, той із батьків, який передав н рухоме майно, може вимагати розірвання договору у виш невиконання іншим із батьків обов'язку утримувати дитину.

§ А. Обов'язок повнолітніх дітей утримувати батьків та його виконання

Гл-яттр 51 Конституції України закріплює обов'язок п(| внолітніх дітей'піклуватися про своїх непрацездатних батькі^ Турбота може знаходити свій вияв у особистому догляді, надані матеріальної допомоги, представництві, захисті прав та іі батьків у різних установах тощо. Згідно з СК повнолі син зобов'язані утримувати батькпГяіае непрацездатними і п •гребують матеріальної д никнення аліментного зобов'язання між х

ЗО утримання пгтантгіх Ч-

ЗаКШОД урмання х Ч

фактів^ а) походження ДІТЄЙ (родищшй.зв'лі
б)^ )^б

допомозі,.

Закон передбачає примусовий порядок стягнення аліментів й батьків з їхніх повнолітніх дітей у випадку, якщо останні не н» ють матеріальної допомоги добровільно. Згідно зі ст. 205 (

_ 183

Майнові правовідносини батьків та дітей .

розмір аліментів на батьків визначається судом у кожному кон­кретному випадку з урахуванням всіх обставин справи. До уваги береться матеріальний та сімейний стан сторін, можливість одер­жання батьками утримання від Інших осіб: дітей, дружини, чоло­віка, а також своїх батьків.

Не виключена ситуація, коли батьки на особистих підставах пред'являють позов про стягнення аліментів тільки до одного з дітей. Закон не зобов'язує батьків висувати свою вимогу до всіх дітей. Тому вони вправі звертатися з позовом до когось із них. Однак, оскільки обов'язок щодо утримання батьків покладається на всіх дітей рівною мірою, наявність інших повнолітніх дітей буде враховуватися судом при визначенні розміру аліментів, що підля­гають стягненню з відповідача. Для визначення розміру аліментів на батьків має значення також наявність в одержувача й інших осіб, які можуть надати йому утримання, — його батьків або дру­гого з подружжя. На рішення впливає також наявність у дитини, яка має сплачувати аліменти, інших осіб, яких вона зобов'язана утримувати, — непрацездатного чоловіка (дружини), непов­нолітніх або повнолітніх непрацездатних дітей. Зазначені обста­вини характеризують сімейний стан платника й одержувача алі­ментів і', як правило, впливають на їхнє майнове становище.

СК покладає на повнолітніх дітей обов'язок щодо утримання батьків незалежно від того, чи можуть вони таке матеріальне ут­римання надавати, а також чи є вони самі працездатними та дієздатними. Разом із тим, рівень матеріального забезпечення осо­би знаходиться в безпосередній залежності від її працездатності, тому факт непрацездатності дочки, сина теж береться судом до уваги при визначенні розміру аліментів на батьків.

Відповідно до ч. 1 ст. 205 СК суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі й (або) у частці від заробітку (до­ходу) повнолітньої дитини. Вирішення цього питання залежить від конкретних обставин: способу отримання дитиною доходу (постійний або мінливий), особливостей роботи дитини тощо.

Обов'язок дітей утримувати своїх непрацездатних батьків не є безумовним. У ст. 204 СК передбачаються підстави звільнення дітей від цього обов'язку. Так, якщо судом буде встановлено, що мати, батько, що заявляють вимоги про надання їм утримання, ухилялися від виконання батьківських обов'язків, діти можуть бути звільнені від обов'язку надавати їм утримання. За подібних обставин суд може у виняткових випадках присудити аліменти

184

на користь батьків, але на строк не більш ніж три роки. До в кових випадків можна віднести абсолютну відсутність у баті будь-яких коштів до існування, тяжку хворобу тощо. Обов'яз* утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були и збавлені батьківських прав, не виникає, якщо ці права не булі відновлені (ч. 2 ст. 202 СК). Встановлені ст. 204 і ч. 2 ст. 202 С санкції за невиконання батьками своїх обов'язків стосовно д указують на взаємний характер аліментних правовідносин » батьками та дітьми.

Вважається, що повнолітні діти виконують свої обов'язки ц утримання непрацездатних батьків добровільно. У більшості в падків це відповідає реальному стану речей. У цьому зв'язку в никає питання про договірне регулювання аліментних відно» батьків і дітей. СК прямо не передбачає можливості укладенії договорів повнолітніми дітьми між собою з приводу надання у римання батькам, а також договорів між повнолітніми дітьм батьками про надання утримання останнім. Разом із тим, ч. 1 ст^ СК містить положення, відповідно до якого батьки і діти м врегулювати свої відносини за домовленістю чи договором, я це не суперечить вимогам законодавства і моральним засадам с ігільства. Аналіз зазначеної норми приводить до висновку про ті що СК допускає можливість укладення між батьками І їх п літніми дітьми договорів про сплату аліментів.

За загальним правилом, обов'язок щодо утримання и здатних батьків виникає тільки у дітей, які досягли 18-річної віку. Неповнолітні діти не зобов'язані надавати батькам у ня навіть якщо вони набули повної цивільної дієздатності (чі ст. 34, ст. 35 ЦК). І хоча неповнолітня дитина, яка працює за т довим договором або здійснює підприємницьку діяльність, я певний дохід, СК загалом виходить із недоцільності пою на неповнолітнього тягаря щодо утримання непрацездатні батьків. Разом із тим, це правило має один виняток. Згіді ст. 206 СК суд може прийняти рішення про стягнення коштів І| покриття витрат, пов'язаних з лікуванням і доглядом за б; і з дитини, тобто особи, яка не досягла 18 років (ст. 6 СК). Під вами для стягнення слугуватимуть: а) тяжка хвороба або інк ність батьків; б) наявність достатньою доходу (заробітку н нолітньої дитини). Таким чином, у цій нормі йдеться не прі про випадки хвороби батьків, а про виняткову ситуацію, коли б ки є тяжко хворими або інвалідами. Суд може прийняти ріш

. 185

Майнові правовідносини батьків та дітей .

про стягнення з неповнолітньої дитини витрат на догляд та ліку­вання батьків тільки за умови, що дитина має достатній дохід. Це питання має вирішити суд. Стягнення коштів на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням та доглядом за батьками може бути од­норазовим або здійснюватися протягом певного строку.

Повнолітні діти крім сплати аліментів зобов'язані брати участь у додаткових витратах на батьків. Закон поширює це правило тільки на випадки, якщо такі витрати викликані тяжкою хворо­бою батьків, інвалідністю або немічністю (ст. 203 СК). Інших підстав закон не називає. При визначенні розміру стягнення суд враховує наявність інших повнолітніх дітей, незалежно від того, до всіх чи до когось із дітей пред'явлений позов. Згідно із ст. 206 СК додаткові кошти на лікування і догляд за непрацездатними батьками у виняткових випадках (тяжка хвороба, інвалідність) можуть бути стягненіз малолітньої чи неповнолітньої дитини, за умови, що дитина має достатній дохід (заробіток).

Розділ IV

ПРАВОВІДНОСИНИ ІНШИХ ЧЛЕНІВ СІМ'Ї ТА РОДИЧІВ

Глава 11

Особисті немайнові правовідносини інших членів сім'ї та родичів

Наявність прав та обов'язків кожного із членів сім'ї щод4 Інших вважається однією із найсуттєвіших її ознак. Норми сіме№ ного законодавства визначають основні права та обов'язки ї тільки кожного із подружжя і суб'єктів сімейних відносин * ближчого ступеня спорідненості, зокрема батьків і дітей, а й п членів сім'ї та родичів. До них законодавством віднесені баба, д прабаба, прадід, брати, сестри, мачуха, вітчим, падчерка, нок, брати, сестри та інші родичі. Вони мають законодавчо в: чену можливість набуття та здійснення як особистих н вих, так і майнових прав, маючи також І відповідні обов'язю Перелік особистих немайнових прав та обов'язків інших ч сім'ї та родичів містить гл. 21 СК. Це, зокрема, право баби, д прабаби, прадіда на виховання онуків, правнуків (ст. 257 СК1 права братів та сестер на спілкування (ст. 259 СК), право мачухЗ вітчима брати участь у вихованні пасинка, падчерки (ст. 260 СК1 обов'язок особи піклуватися про бабу, діда, прабабу, прадіда, і також про того, з ким вона проживала однією сім'єю (ст. 264 СК]| права родичів на захист дітей (статті 258, 262 СК) та деякі Іні права.

Одним із основних завдань, які виконуються більшістю сім завжди було і є виховання дітей. Тому споконвіку не тільки б ки здійснювали свої права й обов'язки щодо виховання своїх д а й баба, дід, прабаба, прадід ( а також інші родичі) брали а участь у виховному процесі, забезпечуючи розвиток особиі своїх онуків і правнуків. Окрім прикладу власної позитивної п ведінки з боку старших членів сім'ї значну роль при виховані не тільки дітей, а й онуків і правнуків відіграє спілкування. С

. 187

Особисті немайнові правовідносини інших...

тому положення сімейного законодавства, закріпивши права баби, діда, прабаби, прадіда на участь у вихованні своїх онуків та прав­нуків, окремо визначають їх обопільне право на спілкування. Шляхом спілкування здійснюється не тільки зв'язок молодшого і старшого поколінь сім'ї, а й забезпечують позитивний вихов­ний вплив і передачу представниками останнього набутих про­тягом життя знань і життєвого досвіду своїм онукам та правну­кам. Батьки чи Інші особи, з якими проживає дитина, не мають права перешкоджати здійсненню бабою, дідом, прабабою, праді­дом належних їм прав щодо виховання своїх онуків, правнуків (ч. 2 ст. 257 СК). Іншими особами, з якими проживає дитина, мо­жуть бути, наприклад, усиновлювачі, патронатні вихователі (гл. 20 СК), опікуни або піклувальники залежно від віку дитини таінші особи (як правило, родичі). Якщо функції опікуна або піклуваль­ника щодо дитини відповідно до положень ст. 245 СК виконує адміністрація відповідного дитячого закладу або закладу охоро­ни здоров'я, обов'язок не перешкоджати спілкуванню родичів покладається на посадових осіб, які П представляють (директора, головного лікаря тощо).

Важливе значення в процесі формування усталених родин­них зв'язків, сімейних устоїв і забезпечення природних прав лю­дини має законодавче закріплення права особи на участь у вихо­ванні своїх неповнолітніх братів і сестер, а також право останніх на спілкування. Частина 1 ст. 259 СК визначає, що рідні (пов-норідні, неповнорідні) брати і сестри мають права та обов'язки, встановлені законом для братів і сестер. Брати і сестри, зокрема ті, які проживають окремо, мають право на спілкування. Це пра­во мають як повнолітні, так і неповнолітні брати і сестри. Пов­нолітні брати і сестри реалізують його самостійно. Реалізація цьо­го права неповнолітніми братами і сестрами, які проживають окремо, забезпечується обов'язком їх матері, батька, баби, діда, інших осіб, з якими вони проживають, сприяти їхньому спілку­ванню. Таке спілкування може здійснюватись шляхом листуван­ня, телефонних розмов, побачень тощо. Частина 4 ст. 259 СК визначає право повнолітніх осіб брати участь у вихованні своїх неповнолітніх братів і сестер, незалежно від місця їх проживан­ня. Батьки, баба, дід, інші родичі або особи, з якими проживають неповнолітні брати і сестри повнолітньої особи, зобов'язані не чинити перешкод на шляху здійснення цього права. Винятки скла­дають випадки, коли здійснення цього права повнолітньою осо-

188 Глава 1Ц

бою негативно впливає на процес виховання П неповнолітніх братів і сестер. При вирішенні питання про доцільність участі т ких осіб у процесі виховання їх неповнолітніх братів і сестер д цільно враховувати загальне правило, визначене законом що, права батьків обирати форми та методи виховання своїх діте... Форми та методи, які застосовуються повнолітніми особами прі здійсненні права на участь у вихованні своїх неповнолітніх братів] і сестер, також не повинні суперечити закону та моральниі засадам суспільства (ч. З ст. 151 СК).

Положення СК визначають право інших родичів брати учас у вихованні дітей. Стаття 260 СК закріплює право мачухи, вітчи-] ма брати участь у вихованні пасинка, падчерки. Де право вони можуть здійснювати за умови спільного проживання однією сім'єю з малолітніми або неповнолітніми пасинком та падчеркою! У випадках, якщо у дитини є рідний батько (матір), який (яка)] проживає у іншій сім'ї і не позбавлений (позбавлена) батьківсь ких прав, за ним (нею) законодавством визнається переважні перед Іншими особами право на особисте виховання своїх д (ст. 151 СК). Відповідно мачуха, вітчим зобов'язані не переї джати здійсненню рідними батьком або матір'ю права на особиі те виховання своїх дітей, спілкування з ними, а також оби] форми та методи виховання, які не суперечать закону та мор ним засадам суспільства (ч. З ст. 151 СК). Ці цілком доцільні з конодавчі обмеження поширюються і на форми та методи ви» вання, які застосовують мачуха та вітчим стосовно своїх пасинкі, та падчерок. Право дитини на належне батьківське вихованні (ст. 152 СК), а також участь у цьому процесі мачухи, вітчима т. інших родичів, забезпечується заходами державного контролю^ які встановлені законом. Державний контроль у цій суспільно^ важливій сфері відносин забезпечують органи опіки та піклу^ вання, уповноважений Верховної Ради України з прав людині^ Центр з усиновлення дітей, управління освіти відповідних де жавних адміністрацій, прокуратура України та інші органи у м жах своєї компетенції. Важливу роль при забезпеченні прав лю, дини взагалі і дітей зокрема останнім часом відіграють міжнародні організації (ООН, ОБСЄ, Рада Європи), а також акти міжнаро ного законодавства (зокрема, Конвенція про права дитини 19і року) і міждержавний контроль у цій сфері1.

1 Куинн Ф. Права чі

■к. - Варшава, І997. - С. 18,39, 68.127. І

. Ї89

Особисті немайнові правовідносини Інших...

Норми сімейного законодавства передбачають можливість застосування комплексу юрисдикційних та неюрисдикційних мір захисту прав та законних інтересів баби, діда, прабаби, прадіда, їх онуків, правнуків та інших родичів. У випадках, коли батьки та інші особи, з якими проживає дитина (включаючи представників адміністрації дитячих закладів та закладів охорони здоров'я, де вони перебувають), перешкоджають бабі, діду, прабабі або праді­ду здійснювати свої права на виховання онуків та правнуків, вони можуть звернутися до суду з позовом про усунення цих пере­шкод. Право баби, діда, прабаби, прадіда на участь у вихованні своїх онуків, правнуків та спілкування з ними у випадку їх пору­шення може захищатися також і мірами самозахисту з урахуван­ням вимог ст. 19 ЦК. Крім цього, положення ст. 258 СК окремо визначають право баби та діда на самозахист прав та законних інтересів своїх онуків, тобто застосування у випадках їх порушен­ня засобів протидії, які не заборонені законом і не суперечать мо­ральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 19 ЦК). Зокрема, у випад­ках негативного впливу на дитину або жорстокого поводження з нею і створення загрози її життю та здоров'ю з боку батьків чи інших осіб, з якими вона проживає, баба, дід можуть забрати онуч­ку (онука) до себе і поставити питання про визначення в судо­вому порядку місця її проживання у подальшому.

Відповідно до положень ч. З ст. 161 СК, якщо суд визнає, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для ви­ховання та розвитку, на вимогу баби, діда або інших родичів, за­лучених до участі у справі, дитина може бути передана комусь із них. Для забезпечення здійснення бабою, дідом захисту прав та інтересів онуків у юрисдикційних органах, а також органах опіки та піклування, положення ч. 2 ст. 258 СК визначають для них можливість звернення до них без спеціальних на те повноважень. Такий законодавчий підхід дозволяє зауважити, що правовідно­сини, які виникають при здійсненні цього права, доцільно роз­глядати як різновид законного представництва. Цей різновид представництва має місце тоді, коли повноваження представни­ка визначені законом і не потребують підтвердження відповідним документом (наприклад довіреністю). Відповідно до положень ст. 242 ЦК у випадках, встановлених законом, законними пред­ставниками малолітніх та неповнолітніх дітей можуть бути не тільки батьки (усиновлювачі), а й інші особи (зокрема баба та дід). Законне представництво батьків (усиновлювачів), з одного боку,

190

та баби, діда - з другого, при забезпеченні прав та інтересів дій та онуків відповідно, характеризується суттєвими відмінні ми. Законне представництво інтересів малолітніх та неповноліт дітей з боку їх батьків (усиновлювачів), атакож опікунів та піклу­вальників з точки зору широти юридичних можливостей останніх має універсальний характер. Законне представництво з боку баб» і діда стосовно своїх онуків обмежується можливістю здійсненні мір захисту (шляхом звернення до суду або органу опіки та піклу* | вання) та самозахисту їх прав та інтересів.

Аналогічні правові можливості стосовно самозахисту прав т інтересів неповнолітніх родичів і можливості звернення до орга*1 ну опіки та піклування і суду з метою захисту їх прав мають і сес*ї тра, брат, мачуха і вітчим (ст. 262 СК). У випадках, коли дитин»! передається бабі, діду або комусь із інших родичів для постійно* | го проживання і забезпечення її виховання та розвитку (ч. З ст. 161 СК), останні можуть отримати статус опікунів або піклу*| вальників залежно від віку дитини (ст. 243 СК). У цьому в коло їх можливостей стосовно забезпечення прав та інтересів сю онуки (онука), їх виховання та гармонійного розвитку значі розшириться. Спід зауважити, що положеннями сімейного з «одавства до інших членів сім'ї за обсягом прав та обов'язків п рівнюються й особи, які взяли у свою сім'ю дитину, що є си] або з інших причин (наприклад батьки позбавлені батьківських] прав), позбавлена батьківського піклування (ст. 261 СК). Такі о би за чинним сімейним законодавством можуть і не мати с опікуна або піклувальника, але повинні здійснювати визначені д останніх права та обов'язки щодо дитини, яка проживає разом* ними (ст. 249 СК). Такі особи відповідно до законодавства (ст. 2 СК) також мають право здійснювати захист прав та інтересів д яких вони взяли у сім'ю на виховання, шляхом самозахисту а звернення до органу опіки та піклування І суду без спеціальні на те повноважень.

Основне місце у процесі виховання дитини посідає сім'я, аі другорядне (хоча і не менш важливе) — має виховний вплив д шкільних закладів, школи та інших навчально-виховних а та установ. Характерною для сьогодення є постійна зайн; батьків на роботі, у підприємництві чи у інших сферах , ності й зменшення їх можливостей приділяти значну увагу в ванню своїх дітей. Це призводить до того, що отримання д значної частини Інформації про навколишній світ, природні -і

191

Особисті немайнові правовідносини інших...

соціальні явища, а також формування основних засад їх світо­сприйняття, належної поведінки у суспільстві, поваги до стар­ших та інших позитивних установок може і повинно забезпечу­ватись значною мірою їх бабою, дідом, прабабою, прадідом, мачу­хою вітчимом, братами, сестрами, а також іншими членами сім'ї. Отже, значення їх позитивного виховного впливу на формуван­ня гармонійно розвинутої особистості неповнолітніх членів сім'ї важко переоцінити. Враховуючи наведене, законодавче закріп­лення права баби, діда, прабаби, прадіда (Інших родичів) на участь у вихованні своїх онуків, правнуків, братів, сестер, пасинків, пад­черок (родичів іншого ступеня спорідненості) і можливості спілкування з рідними, які забезпечують передачу їм свого жит­тєвого досвіду та знань з точки зору педагогіки, психології, а та­кож загальнолюдських цінностей, є цілком виправданим.

Аналогічний висновок можна зробити і щодо доцільності за­конодавчого закріплення обов'язку особи піклуватися про бабу, діда, прабабу, прадіда, вітчима, мачуху, інших родичів та осіб, які виховували їх та надавали матеріальну допомогу. Відповідно до положень ч. 1 ст. 264 СК онуки та правнуки (як неповнолітні, так і повнолітні) зобов'язані піклуватися про своїх бабу, діда, праба­бу, прадіда. Частина 2 цієї статті встановлює обов'язок повнолітніх братів, сестер, пасинків, падчерок піклуватися про своїх брата, сестру, вітчима, мачуху, які виховували їх та надавали їм матері­альну допомогу. Обов'язок піклуватися про осіб, які взяли дити­ну у свою сім'ю на виховання, покладається на неї з моменту до­сягнення нею повноліття. Зважаючи на те, що у площину права вказані положення сімейного законодавства переводять усталені норми моралі, слід зазначити, що моральний обов'язок взаємного піклування поширюється на всіх без винятку членів сім'ї, родичів та близьких.

Глава 12

Майнові правовідносини інших членів сім'ї та родичів

Майнові правовідносини за участю інших членів сім'ї та ро­дичів виникають у випадках, коли законодавством визначаються обов'язки щодо утримання, які стосуються цих осіб. Чинне сімей­не законодавство закріплює обов'язок щодо утримання не тільки стосовно родичів найближчого ступеня спорідненості (зокрема батьків та дітей). Встановлення обов'язку осіб щодо утримання інших членів сім'ї та родичів розширяє коло учасників сімейних відносин, які у разі потреби можуть розраховувати на визначену законодавством належну матеріальну допомогу з боку своїх рідних. Обов'язок особи утримувати інших членів сімі та родичів, як правило, виникає за наявності кількох обставин, кожна з яких становить окремий юридичний факт необхідного для його виник­нення юридичного складу. Обставини, які впливають на виниіє-нення такого обов'язку, можуть бути різноманітними і підляга­ють урахуванню у певному співвідношенні, визначеному відпо­відно до положень СК.

Це, по-тіерше, факт відповідних сімейних зв'язків: родинних] (баба, дід — онуки, прабаба,' прадід — правнуки, сестра — брат тощо),, свояцтва (мачуха, вітчим — пасинок, падчерка) або визначені знаходженням дитини на вихованні в іншій сім'ї (дитина — осо-1 би, у сімі яких вона виховувалась). По-друге, факт відсутності потенційних утриманців родичів більш близького ступеня спорід-] неності або встановлена судом неспроможність останніх надава ти належне утримання іншим особам з поважних причин. Таки-| ми поважними причинами можуть бути факт непрацездатності виконання аліментних обов'язків стосовно більш близьких дичів при низькому рівні доходів, багатодітність тощо. Тому фак­тична можливість надавати матеріальну допомогу іншим особаї також є однією із основних умов виникнення обов'язку щодо утримання інших членів сім'ї та родичів. По-третє, виною, яка підлягає врахуванню при встановленні обов'язку би щодо утримання інших членів та родичів, є визначена немі ливістю останніх самостійно забезпечити своє існування ба у матеріальній допомозі й утриманні з боку інших осіб,

. 193

Майнові правовідносини інших членів сім'ї... _ яких визначене законом. Ця потреба, як правило, виникає внас­лідок малоліття (неповноліття) або непрацездатності інших членів сім'ї та родичів, які мають право на утримання. При визначенні потреби онуків в утриманні з боку діда, баби слід за аналогією права (ст. 10 СК) враховувати положення ст. 188 СК, якими пе­редбачається можливість звільнення батьків від обов'язку утри­мувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кож­ного з них і повністю забезпечує її потреби. Якщо дитина не має батьків (вони померли), але за рахунок відповідних джерел (інше спадкове майно) матеріально забезпечена достатньою мірою, немає підстав покладати обов'язок щодо її утримання на її бабу, діда. Матеріальна забезпеченість дитини може визначатися знач­ним за розміром грошової суми вкладом у банку (фінансовій ус­танові) на її ім'я, внесеним батьками за їх життя або успадкова­ним після їх смерті (ст. 1228 ЦК).

При визначенні обов'язку особи щодо утримання інших членів сім'ї та родичів судом можуть враховуватися й інші обставини. Наприклад, зміна матеріального або сімейного стану особи, яка сплачує аліменти, чи особи, яка їх одержує, визначає можливість у судовому порядку за позовом будь-кого з них змінити розмір аліментів (ч. 1 ст. 273 СК). Чинне сімейне законодавство визна­чає наступне коло осіб, які мають обов'язок щодо утримання інших членів сім'ї та родичів.

Баба та дід зобов'язані утримувати своїх малолітніх і непов­нолітніх онуків до досягнення ними повноліття. Право на утри­мання у малолітніх та неповнолітніх онуків з боку діда та баби виникає за наступних умов. Малолітні та неповнолітні особи ма­ють бути позбавлені можливості отримувати матеріальну допо­могу від своїх батьків. Неможливість отримувати допомогу від своїх батьків — у них немає матері або батька (це, зокрема, випад­ки офіційної констатації смерті батьків або оголошення їх помер­лими у порядку, визначеному положеннями ст. 46 ЦК) або ос­танні не можуть з поважних причин надавати їм належного ут­римання. Визнання фізичної особи, яка є матір'ю або батьком малолітньої або неповнолітньої дитини, безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК) не завжди призводить до виникнення у її баби, діда обов'язку щодо її утримання. Відповідно до положень ч. 4 ст. 44 ЦК за заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою (а також особи, місце пе­ребування якої невідоме) надає за рахунок цього майна утримай-

194 .

Глава І2І

іати. Закон ^^Л тпгягнрнна ■

ня особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати. Закон визначає обов'язок батьків утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття (ст. 180 СК). У зв'язку з цим обов'язок баби, діда щодо утримання своїх онуків виникає тільки за відсутності у них матері, батька, визнаних у судовому порядку безвісно відсут­німи (або у випадку, коли їх місце перебування невідоме), майна, за рахунок якого може надаватися належне утримання їх дітям. При скасуванні рішення суду про визнання фізичної особи (бать­ка, матері дитини) безвісно відсутньою (ст. 45 ЦК) або про ого­лошення її померлою (ст. 48 ЦК) бабою, дідом (як зацікавлени­ми особами) може ставитись питання їх аліментного обов'язку щодо своїх онуків і покладення його на батьків дитини за умови їх можливості надавати їй належне утримання. У випадках, коли у дитини є батьки, позбавлені щодо неї або всіх своїх дітей (ч. З ст. 164 СК) батьківських прав, вони не звільняються від обов'яз­ку щодо ЇЇ утримання (ч. 2 ст. 166 СК). Тому, якщо утримання, яке надається дитині ЇЇ батьками, позбавленими батьківських прав, є належним, на бабу, діда не може бути покладений обов'я­зок щодо утримання своїх онуків до досягнення останніми по­вноліття.

Після досягнення повноліття, онуки, правнуки, у свою чергу, зобов'язані утримувати своїх бабу, діда, прабабу, прадіда. Сімей­не законодавство (ст. 266 СК) визначає умови виникнення тако­го обов'язку. Баба, дід, прабаба, прадід повинні бути непрацездат­ними І мати потребу у матеріальній допомозі. Вказаний обов'я­зок онуків та правнуків виникає за умови відсутності у баби, діда, прабаби, прадіда інших родичів або близьких. Це, зокрема, дру­жина, чоловік, повнолітні дочка, син, які мають можливість нада­вати своїм родичам (бабі, діду, прабабі, прадіду щодо їх онуків, правнуків) належне утримання. Онуки та правнуки зобов'язані утримувати своїх бабу, діда, прабабу, прадіда, якщо вони можуть надавати їм матеріальну допомогу. Неможливість надання такої допомоги у випадку наявності поважних причин є підставою для їх звільнення від цього обов'язку.

Повнолітні брати І сестри зобов'язані утримувати своїх ма­лолітніх, неповнолітніх сестер та братів (ст. 267 СК). Цей обов'я­зок вони повинні виконувати за умови потреби їх малолітніх сесл тер, братів у наданні їм матеріальної допомоги. Така потреба ви­никає відповідно до закону у випадках, коли у них немає батькіі чоловіка, дружини, або вони з поважних причин не можуть

. 195

Майнові правовідносини інших членів сім'ї... _

вати їм належного утримання. Повнолітні сестри, брати викону­ють вказаний обов'язок за наявності їх можливості надавати ма­теріальну допомогу своїм родичам.

Обов'язок мачухи, вітчима утримувати падчерку, пасинка ви­никає залежно від наступних обставин. Малолітні або непов­нолітні падчерка, пасинок повинні на момент виникнення їх пра­ва на утримання з боку мачухи, вітчима проживати разом із ними. Якщо малолітні падчерка, пасинок не проживають разом із мачу­хою, вітчимом, останні звільняються від обов'язку їх утримання. У цих випадках такий обов'язок покладається на більш близьких родичів. Малолітні падчерка, пасинок відповідно до законодав­ства можуть розраховувати на допомогу з боку мачухи, вітчима за умови, якщо у них немає інших родичів, які мають можливість надавати їм належне утримання. Такими родичами сімейне зако­нодавство визначає матір, батька, бабу, діда, повнолітніх сестер та братів. Черговість виникнення їх обов'язку щодо утримання своїх малолітніх, неповнолітніх родичів (падчерки, пасинка щодо своїх мачухи, вітчима) визначає ступінь їх спорідненості. У пер­шу чергу, визначається наявність матері, батька і їх можливість надавати належне утримання, потім — баби, діда і, врешті-решт, сестер і братів. Ці особи можуть бути звільнені від свого обов'яз­ку надавати утримання своїм малолітнім, неповнолітнім родичам (падчерці, пасинку) лише за наявності поважних причин, які обу­мовлюють їх неможливість надавати їм належну матеріальну до­помогу. Факт наявності таких родичів і їх можливість надавати належне утримання своїм малолітнім, неповнолітнім родичам (падчерці, пасинку) не звільняє мачуху, вітчима останніх від обо­в'язку щодо їх утримання, якщо вони проживають із ними. Разом із тим, мачуха, вітчим можуть бути звільнені від обов'язку щодо надання утримання своїм малолітнім, неповнолітнім пасинку, падчерці за умови, що вони не мають можливості надавати їм ма­теріальну допомогу.

Повнолітні падчерка, пасинок зобов'язані утримувати непра­цездатних мачуху, вітчима, які потребують матеріальної допомо­ги. Цей обов'язок покладається на них, якщо мачуха, вітчим на­давали їм систематичну матеріальну допомогу. Систематичність цієї матеріальної допомоги означає, що вона надавалася не епізо­дично, а постійно, безперервно, протягом тривалого часу (не менш як п'ять років). Рівень матеріальної забезпеченості падчерки, па­синка повинен дозволяти їм надавати своїм мачусі, вітчиму мате-

196 .

Глава 12

198 Глава 131

створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усинов-1 лення, а також на інших підставах, не заборонених законом і та-1 ких, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. 3). І

Усиновлення - правовий інститут, що здійснюється вЩ інтересах дитини, єдиний або обидва батьки якої: померли, 1 невідомі, позбавлені батьківських прав, визнані в судовому | порядку недієздатними, безвісно відсутніми чи оголошені по~ мерлими; дали згоду на усиновлення; понад шість місяців не І проживають разом із дитиною та без поважних причин не І беруть участі в п вихованні та утриманні, не виявляють и дитини батьківської уваги і турботи.

В основу організаційно-правового механізму усиновлення в Ук-я раїні покладені принципи, які відповідають міжнародним вимогам: І кожна дитина має право на виховання в сім'ї; пріоритетним є націо-1 нальне усиновлення; міжнародне усиновлення розглядається як зі тернатива тільки тоді, коли були вичерпані всі можливості щодо л рєдачі під опіку, піклування, на усиновлення чи виховання в сім! | громадян України; вирішення усіх процедурних питань усні вя дитини із додержанням чинного законодавства України; з на посередницької комерційної діяльності щодо усиновлення д укладення з іноземними державами договорів про правову д гу; здійснення контролю за умовами утримання та виховання д у сім'ях іноземців. Рішення щодо усиновлення дитини постанов-1 ляється в Україні тільки в судовому порядку.

Облік осіб, які бажають усиновити диінну, ведеться системою* державних органів: відділами та управліннями районних, район-ї них у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, вико-] навчих комітетів міських, районних у містах рад, наякі поі ся безпосереднє ведення справ щодо опіки та піклування, Мініс-^ терством освіти Автономної Республіки Крим, відповідними, управліннями освіти обласних. Київської та Севастопі міських державних адміністрацій, а також Центром з усинош дітей при спеціально уповноваженому центральному органові ви-л конавчої влади в галузі освіти (далі — Центр з усиновлення щ& у порядку, встановленому Кабміном України (ст. 215 СК)1. Облів

1 На сьогодні ще діє Положення про Центр з усиновлен Міністерстві освітні науки України, яке було затверджене наказом Мініст ства освіти від ЗО березня 1996 р. № 98 // Бюлетень законодавства і і лої практики України. - 2002. — № 3. Законодавство України про сі

. 199

Усиновлення

іноземців та осіб без громадянства, які бажають усиновити дітей, ведеться виключно вказаним Центром з усиновлення дітей.

Облік дітей, які залишилися без батьківського піклування і можуть бути усиновлені, здійснюється Центром з усиновлення дітей, основними завданнями якого є формування банку даних про дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на­дання громадянам України та іноземцям необхідної інформації про дітей, стосовно яких виникли підстави для усиновлення.

Усиновлення — це юридичний акт, який є складним за своїм фактичним складом і включав волевиявлення усиновлювача (ст. 223 СК) та рішення суду (ст. 224 СК). Що стосується зго­ди інших осіб та органів на усиновлення: дитини (ст. 218 СК), батьків (ст. 217 СК), опікуна, піклувальника (ст. 221 СК), закла­ду охорони здоров'я або навчального закладу (ст. 222 СК), то вони не входять до складу юридичних фактів, які тягнуть виникнення усиновлення, бо у певних випадках усиновлення провадиться і без їх згоди (ч. 3,4 ст. 218; ст. 219 СК; ч. З ст. 221 СК).

Усиновлення одночасно встановлює і припиняє певні відно­сини. У день набрання чинності рішенням суду про усиновлення між усиновлювачем і усиновленим виникають правовідносини, аналогічні батьківським, і одночасно втрачається правовий зв'я­зок між усиновленим та його батьками і родичами. Хоча з цього правила можуть бути і винятки. Наприклад, при усиновленні ди­тини однією особою особисті та майнові права і обов'язки можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновлювачем є чо­ловік, або за бажанням батька, якщо усиновлювачем є жінка (п. 2 ч. 1 ст. 232 СК).

Суб'єкти відносин щодо усиновлення. Суб'єктами відносин щодо усиновлення є усиновлювачі і усиновлені. Відповідно до ст. 208 СК усиновленою може бути дитина, а виходячи зі ст. 6 СК, яка встановлює, що правовий статус дитини має особа до до­сягнення нею повноліття, усиновлення, за правилом, відбуваєть­ся щодо неповнолітніх дітей. Це цілком виправдано, бо саме не­повнолітня дитина потребує належного забезпечення та сімейно­го виховання.

Новелою є те, що СК встановив можливість за виняткових обставин усиновлення повнолітньої особи (ст. 208). Це можливо тоді, коли повнолітня особа, наприклад, не має матері, батька, тоб­то є сиротою, або була позбавлена батьківського піклування і ці умови настали до досягнення нею повноліття. Хоча закон не на-

200 .

Глава 13

Усиновлення

.201

202

Глава і

для проживання і виховання. До четвертої групи слід від всіх інших осіб, інтереси яких суперечать інтересам дитини (в приклад, особи, що мають судимість за умисне вчинення злочиї проти життя або здоров'я фізичної особи тощо). Усиновлювачі не можуть бути особи однієї статі.

§ 2. Умови, порядок та правові наслідки усиновлення

Умови усиновлення — це згода осіб, які відповідно до з, ну мають на це право: самої дитини; її батьків або осіб, що Із замінюють; одного з подружжя, якщо він не виступає у лювачем.

Умови та вимоги, яких слід дотримуватися при здійсненні у новлення, витікають із самої суті інституту усиновлення, і п. чення їх зводиться до того, щоб усиновлення слугувало виключні інтересам дитини. Наприклад, якщо на обліку для можливого у новлення перебувають рідні брати і сестри, вони не можуть б роз'єднані при їх усиновленні, за винятком обставин, що м Істотне значення (наприклад один із братів має фізичну ваду). Згс на це обов'язково дає орган опіки та піклування. Причому, я усиновлення для дитини не є таємним, брат і сестра мають праві знати про нове місце її проживання (ст. 210 СК).

Виходячи з того, що сімейне право - підгалузь цивільного п ва, згода на усиновлення — односторонній правочин, а це озні чає, що вона може бути визнана недійсною, на тих самих пці вах, які покладено в основу визнання недійсним будь-якого з прі вочинів, наприклад, згода дана під впливом тяжкої обставини, п впливом насильства тощо.

Згода дитини на усиновлення. СК установив, що згода д ни може братися до уваги тільки з того моменту, коли останні може сформулювати і висловити її у формі, яка відповідає її віку,! Але для того, щоб дитина дала згоду або відмовилася від усиної лення, необхідно щоб вона була поінформована щодо прав* наслідків усиновлення. Відмова дитини дати згоду на усиновлені ня, повинна розглядатися як серйозна перешкода для усиновленні ня. І лише тоді, коли судом буде встановлено, що запереченні дитини не має під собою обгрунтування і не тягне встановлені перешкод до створення нормальних відносин між ним і усині

203

Усиновлення

лювачем, усиновлення провадиться без згоди дитини. Це можли­во у наступних випадках: якщо дитина у зв'язку з віком або ста­ном здоров'я не усвідомлює факту усиновлення, а також, якщо вона проживає в сімі усиновлювачів і вважає їх своїми батьками (ст. 218 СК). Останній виняток вводиться з метою збереження таємниці усиновлення.

Згода батьків на усиновлення дитини. Як правило, усинов-люються діти, у яких немає батьків. На жаль, за сучасних умов, поширеними стали випадки, коли батьки, або бодай один із них, у дитини є, але існує нагальна потреба змінити догляд за нею, що, безумовно, приведе до істотних юридичних змін у їх стосунках. У цих випадках і потрібна згода кровних (рідних) батьків на це.

Усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її бать­ків, тобто тоді, коли мати, батько усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними. Якщо ж буде встановлено, що зго­да дана під тиском фізичного або психічного насильства, внас­лідок збігу тяжких обставин, вона може бути оскаржена у суді. Між тим, відміна усиновлення, що вже відбулося, при оскар­женні згоди батьків можлива лише за умови, що це відповідає інтересам дитини.

Згода батьків повинна бути безумовною, наприклад, батьки не можуть вимагати, щоб дитина була усиновлена конкретною осо­бою або подружжям тощо. Згода повинна бути безоплатною. Умо­ва про надання усиновлювачем плати батькам за згоду є нікчем­ною і, як наслідок, зумовлює необхідність повернення такої пла­ти відповідно до норм ЦК. Що ж стосується самої згоди^на усиновлення, то в цьому випадку немає причин скасовувати її.

Існує певний порядок для дачі згоди батьками. Так, згода може бути дана лише після досягнення дитиною двомісячного віку. Це правило тісно пов'язане з медичним критерієм, відповідно до якого саме цей період є психічно складним для матері дитини. Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди по­трібна ще згода їх батьків, оскільки їх воля не може визнаватися цілком сформованою. Така думка неодноразово висловлювалася в науковій літературі1. Тобто ця вимога пов'язана з необхідністю

1 Пергамент А. И. Опека и шшечительство. - М.г Юридическая литера-тура, 1966. - С. 95; Шахматов В. П., Хаскедьберг Б. Л. Новнй кодекс о браке и семье РСФСР. - Изд-во Томского унта, 1970. - С. 253; КузьлшчоваЛ. Спірне в усиновленні // Радянське право. — 1976. — № 7. — С. 60 тощо.

204 Глава 13

додаткового захисту інтересів неповнолітніх батьків, які могли б 1 вчинити акт, про наслідки якого в подальшому можуть тужити | все своє життя. Між тим, доцільним було б розширити перелік і осіб, які повинні давати згоду на цей випадок, додавши до нихі опікунів або попечителів, а за відсутності їх — органи опіки та Г піклування. Згода батьків на усиновлення їхньої дитини має бути ] укладена письмово і посвідчена нотаріусом.

Якщо батьки не погоджуються на усиновлення, останнє немож- | ливе. Це пояснюється тим, що згода на усиновлення — одне з важ- | ливих особистих немайнових прав батьків і воно не може бути І порушене, оскільки усиновлення дитини спричинює повне при- І пинення правового зв'язку між нею і батьками (ст. 217 СК).

Усиновлення дитини без згоди батьків. Усиновлення можли­ве без згоди батьків, якщо вони значною мірою втратили зв'язок з" І дитиною: невідомі (усиновлення дитини, яка була підкинута, знай­дена), визнані безвісно відсутніми, недієздатними, позбавлені ] батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється.

Без згоди повнолітніх батьків проводиться усиновлення, яюцоЯ судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною по-Т над шість місяців без поважних причин, не виявляють до неї бать-ч ківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її. і Відомо, що неналежне виконання батьківських прав та обов'язків І тягне за собою застосування санкцій. В цьому випадку йдеться | саме про відповідальність батьків, яка буде застосовуватися лише д за наявності вини останніх (ст. 219 СК).

Згода опікуна, піклувальника на усиновлення дитини. ЩодоіІ дітей, які позбавлені батьківського піклування, згоду на усинов-ї лення надає опікун, піклувальник, заклад охорони здоров'я або| навчальний заклад, в яких знаходилася дитина. Згода надається % в письмовому вигляді (статті 221,222 СК). Отримання згоди вка-1 заних осіб необхідне виключно з метою захисту інтересів ди-Тому, якщо опікун або піклувальник не дають згоди на усинов-1 лення, така згода може бути дана органом опіки та піклування. 1 Між тим, і відмова вказаних органів не є перешкодою для уси-Ц новлення дитини, якщо це відповідає її інтересам.

Заклад охорони здоров'я чи навчальний заклад також можуть! не дати згоди на усиновлення. Причому, якщо в судовому поряд-^ ку буде встановлено, що для цього не було достатніх підстав, з перечення вказаних органів не буде перешкодою до усні

. 205

Усиновлення

Згода одного а подружжя на усиновлення дитини. На уси­новлення дитини одним з подружжя потрібна письмова згода дру­гого з подружжя, посвідчена нотаріально. Така згода необхідна в зв'язку з тим, що той з подружжя, що не є усиновителем, також буде брати участь у вихованні дитини як вітчим або мачуха. Між тим, усиновлення дитини може відбутися без згоди другого з под­ружжя, якщо він визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Необхідність у згоді відпадає також і у випадку, коли встанов­люється режим їх окремого проживання (ч. З ст. 220, п. З ч. 2 ст. 120 СК).

Порядок усиновлення — це процедура, яка складається з певних стадій і здійснюється відповідними органами за пра­вилами, що встановлені законодавством. Новий СК зберігає судовий порядок усиновлення (статті 223, 224 СК), за певним винятком (ст. 282 СК). Процедура усиновлення на сьогодні регу­люється ЦІІК. Справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, розглядаються районним (міським) судом за місцем проживання усиновлюваної дитини або за місцем про­живання заявника. Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду письмову заяву про усиновлення персонально. Подання за­яви через представника не допускається.

Усиновлення, в першу чергу, пов'язане з волею особи, яка бажає усиновити дитину, і тому будь-яка життєва ситуація може вплинути на його наміри. Тому закон дозволяє такій особі відкли­кати заяву про усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення (ч. 2 ст. 223 СК). Після цього відмова від уси­новлення стає неможливою.

Постановляючи рішення про усиновлення дитини, суд має враховувати всі обставини, що мають істотне значення, а саме стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину; її сімейний стан та умови проживання; ставлення до ви­ховання дитини; мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину; мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути уси-новлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву на уси­новлення; особу дитини та стан її здоров'я, ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити; взаємини особи, яка бажає усино­вити дитину, та дитини, навіть те, як довго ця особа опікується вже дитиною тощо (ч. 1 ст. 224 СК). Безумовно, перелік цих об­ставин не є вичерпним і суддя може вимагати представлення будь-

206 .

Глава 13

яких інших документів, залучати до участі в справі батьків диті ни, саму дитину, яка досягла віку 7 років, інших заінтересованії] осіб для того, щоб прийняти вірне рішення.

Тільки при дотриманні всіх умов усиновлення, встановленні здатності особи, яка бажає усиновити дитину, до цього, а така упевненості в тому, що усиновленням будуть забезпечені стабільї та гармонійні умови для життя дитини, суд постановляє рішенні яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини. Перепоною д усиновлення не може слугувати той факт, що особа, яка бажа усиновити дитину, вже має або може народити дитину (ч. і ст. 224 СК).

Вже на стадії подачі заяви особа, що бажає стати усиновлювг чем, може виявити намір бути записаною у Книзі реєстрації в роджень матір'ю, батьком дитини або повнолітньої особи, змін; ти відомості про місце народження та дату народження дитини, % також змінити прізвище, Ім'я та по батькові цієї дитини. Між ті бажання усиновлювача можуть бути задоволеними за загальі правилом тільки тоді, коли вони відповідають інтересам дитини При цьому в ряді випадків передбачено дотримання також й інш умов. Наприклад, при усиновленні дитини, якадосягла семи рокі для запису усиновлювача матір'ю, батьком, потрібна її згода, з винятком випадків, якщо дитина проживає в сім'ї усиновлювачі і вважає їх своїми батьками, а також якщо вона за станом з, в'я не усвідомлює факту усиновлення.

Бажання змінити дату народження впливатиме на медичн] показники розвитку дитини, тому закон дозволяє це зробити, а. не більш як на шість місяців.

Зазвичай дитина при усиновленні зберігає своє прізвище, ім'^ та по батькові, що витікає з Конвенції про права дитини. Між т прізвище та по батькові дитини закон дозволяє змінити за умови якщо усиновлювачами одночасно є жінка та чоловік, які запису| ються батьками дитини. Якщо прізвища усиновлювачів не спів дають, прізвище дитини визначається за їх вибором. Що ж с сується імені дитини, то це відбувається з її згоди, якщо вона д сягла семи років, за винятком випадку, коли дитина живе в сім усиновлювачів і звикла до імень

При усиновленні повнолітньої особи її прізвище, і батькові можуть бути змінені тільки з взаємної згоди усиновлй) вача та самої повнолітньої особи — усиновленого.

. 207

Усиновлення

Якщо при усиновленні змінюється ім'я, прізвище, по батькові, дата чи місце народження дитини або усиновителі записуються матір'ю, батьком дитини, про це робиться спеціальна вказівка у рішенні суду про усиновлення.

На підставі рішення суду про усиновлення залежно від бажан­ня усиновлювача видається або Свідоцтво про усиновлення, або нове Свідоцтво про народження дитини (ч. 2 ст. 225, ст. 233 СК). Якщо особа, що бажає стати усиновлювачем, прагне зберегти тай­ну усиновлення, то на підставі рішення суду про усиновлення, копія якого обов'язково надсилається до відділу РАЦС за місцем винесення рішення, а якщо відбувається усиновлення дитини іно­земними громадянами, то також і до Центру з усиновлення дітей, до актового запису про народження дитини або повнолітньої осо­би державний орган РАЦС вносить відповідні зміни і видає нове Свідоцтво про народження дитини. Свідоцтво про народження, що було видане раніше, анулюється.

Слід зазначити, що СК передбачає спеціальні заходи, спрямо­вані на збереження таємниці усиновлення. Так, особа має право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дити­ну, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усинов­лення та її розгляду, рішення суду про усиновлення. У синовлювач має право приховувати факт усиновлення від дитини, яка ним уси­новлена, якщо розкриття таємниці усиновлення ноже завдати шко­ди її інтересам, і вимагати нерозголошення цієї інформації особа­ми, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дити­ною повноліття. А особи, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення, зобов'язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дити­ни не є таємним. Відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам, суду у зв'язку з цивільною чи криміналь­ною справою, яка є у їх провадженні. Між тим, особа, яка була уси­новлена, має право після досягнення нею чотирнадцяти років на одержання інформації щодо свого усиновлення. Таким чином, мож- ■ на дійти висновку, що таємницею є не тільки сам факт усиновлен­ня, а й певні стадії самого процесу усиновлення.

Усиновлення дитини, яка є громадянином України, але про­живає за межами України, Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дишюматич-

208 Г

ному представництві України. Встановлення винятку із з; то правила про судову процедуру усиновлення пов'язане з якні швидшим вирішенням цього питання. Усиновлення здійсню відповідно до законів України за винятком порядку усиновленні

Правові наслідки усиновлення. Усиновлення породжує певні правові наслідки. По-перше, з моменту здійснення усиновленні а ним вважається день набрання чинності рішенням суду (ч. | ст. 225 СК), припиняються особисті та майнові права і обов'язі між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та інш ми її родичами за походженням, за певними винятками. Так, і приклад, одночасно з заявою про усиновлення суд може розглі дати заяву найближчих родичів (баби, діда, рідних братів та о тер дитини) про збереження між ними та дитиною, і усиновлюють, правового зв'язку (ч. 2 ст. 232 СК). Суд задок няє заяву, якщо це буде відповідати інтересам дитини.

По-друге, з моменту усиновлення виникають взаємні особиі немайнові та майнові права і обов'язки між особою, яка усиноі| лена (а в майбутньому — між її дітьми, онуками), та усиновлюві чем і його родичами за походженням.

По-третє, усиновлювачі одержують правовий статус мате батька, а усиновлені — правовий статус дитини (сина, дочкі Усиновлювачеві надаються права і накладаються на нього о в'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, які мають батьки щодо дитини, а особі, яку усиновлено, и права і накладаються на неї обов'язки щодо усиновлювача у так* му ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків.

Між тим, у випадках, передбачених законом, дитина зберіг права, які вона мала до усиновлення. Це стосується права на п сію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди І зв'язку з втратою годувальника, які вона мала до усиновленні (ст. 234 СК).

Відповідно до нового СК за станом утримання та вихованні дітей, які були усиновлені, здійснюється нагляд. За дотрим * прав дитини, що усиновлена і проживає в Україні, до досягненй| нею повноліття нагляд здійснюється органом опіки та піклуві ня. Якщо ж діти усиновлені іноземцями і проживають за меж України, відповідна консульська установа за доручення) Міністерства закордонних справ України (далі — МЗС) веде а" цих дітей і до досягнення ними вісімнадцяти років здійснює н гляд за дотриманням їхніх прав.

Усиновлення 209

§ 3. Визнання усиновлення недійсним

Виходячи з того, що усиновлення — це юридичний акт, воно, як і будь-який інший подібний акт, що не досягає поставленої мети, може визнаватися недійсним І скасовуватися. Звідси підста­вами припинення усиновлення є визнання усиновлення не­дійсним І скасування усиновлення.

Право на звернення до суду з позовом про визнання усинов­лення недійсним мають батьки, усиновлювач, опікун, піклуваль­ник, орган опіки та піклування, прокурор, а також усиновлена дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Усиновлення визнається недійсним, якщо воно було прове­дене без згоди дитини та батьків, якщо така згода була необхід­ною; якщо усиновлювач не бажав настання прав та обов'язків, які виникають у результаті усиновлення (фіктивне усиновлен­ня); якщо воно було проведене на підставі підроблених доку­ментів; у разі відсутності згоди на усиновлення другого з под­ружжя, опікуна, піклувальника, закладу охорони здоров'я або навчального закладу.

Якщо одним з подружжя усиновлена дитина другого з подруж­жя, усиновлення може бути визнане недійсний за рішенням суду, якщо буде встановлено, що на момент усиновлення другий із под­ружжя не мав наміру продовжувати з ним шлюбні відносини.

Правові наслідки визнання усиновлення иедйсним. Усинов­лення, визнане недійсним, анулюється з моменту його здійснен­ня, тобто припиняються права та обов'язки, які виникли раніше і встановлені законом для усиновлювача, його родичів та усинов­леної дитини і відновлюються права та обов'язки між дитиною, ЇЇ батьками та іншими родичами за походженням. Дитина, яка не досягла чотирнадцяти років, за бажанням батьків або інших ро­дичів передається їм, а якщо це неможливо, вона передається на опікування органові опіки та піклування. Відновлюється прізви­ще, ім'я та по батькові дитини, які вона мала до усиновлення. За бажанням дитини вона має право надалі іменуватися прізвищем, ім'ям та по батькові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням.

Суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем, на строк не більш як два роки, якщо дитина не має батиав або батьки не мають змоги її утримувати, за умови, що усиновлювач може надавати матеріаль­ну допомогу.

210 _

Порядок поновлення актового запису про народження у р визнання усиновлення недійсним. Після набрання чинності р ням суду про визнання усиновлення недійсним суд у місячні строк зобов'язаний надіслати копію рішення до державного орі ну РАЦС за місцем реєстрації народження дитини, який вноси* відповідні зміни до актового запису про народження дитини.

§ 4. Скасування усиновлення

Скасування усиновлення — теж одна з підстав припиненні усиновлення, яку можна розглядати як правоприпинюючий і о ночасно правовідновлюючий юридичний

Право на звернення до суду з позовом про скасування усинов] лення мають батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орга опіки та піклування, прокурор, а також усиновлена дитина, які досягла чотирнадцяти років.

Скасування усиновлення відбувається тільки за рішення*! суду.

Умови скасування усиновлення: коли воно суперечить інтс

ресам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання; ^

страждає на недоумство, психічну чи іншу тяжку невилікові хворобу, про що~усиновлювач не знав_і не міг знати на~ч_ас,і,хди; новлення; між усиновлювачем і дитиною сі

ілятьл_

ДИТИНОЮ ПОВНОЛІТТЯ За і}ир«ятігпм тчу ниПВДк1в. КОЛИ ПРОІИДРЙВі .?^"^?;141 (ХСИНОВЛі°£ачй) загрожує життю, зд»

і своїх батьі

Крім цього, усиновлення повнолітньої особи може бути с соване судом за взаємною згодою усиновлювача і усиновленого або на вимогу одного з них, якщо сімейні відносини між склалися.

Усиновлення скасовується від дня набрання чинносі ням суду.

Правові наслідки скасування усиновлення. У разі скасуі ня усиновлення припиняються на майбутнє права та обов'я: що виникли у зв'язку з усиновленням між дитиною та усиге

. 211

Усиновлення

лювачем і його родичами і одночасно відновлюються права та обо­в'язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за похо­дженням.

Усиновлена дитина передається за бажанням батьків або інших родичів їм, а якщо це неможливо — вона передається на опікуван­ня органові опіки та піклування.

У разі скасування усиновлення як такого, що суперечить інте­ресам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання, якщо дити­на не передається батькам, за нею зберігається право на прожи­вання у жилому приміщенні, в якому вона проживала після уси­новлення, а також суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка булаїї усиновлювачем, за умови, що останній може надавати матеріальну допомогу.

Дитина має право на збереження прізвища, Імені та по бать­кові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням. За бажанням дитини їй присвоюється прізвище, ім'я, по батькові, які вона мала до усиновлення.

Порядок поновлення актового запису про народження у разі
скасування усиновлення. Після набрання чинності рішенням
суду про скасування усиновлення суд у місячний строк зобов'я­
заний надіслати копію рішення до державного органу І^АЦС за
і ііі

ідні

місцем реєстрації народження дитини, який вносить відп змінило актового запису про народження дитини.

§ 5. Позбавлення усиновлювача батьківських прав

Позбавлення усиновлювача батьківських прав — нова підста­ва припинення усиновлення. До останнього часу вважалося, що позбавлення батьківських прав як вид сімейної відповідальності можна застосовувати тільки до рідних батьків, а скасування уси­новлення — це, по суті, і є позбавлення батьківських прав, але тільки стосовно усиновлювачів1. Між тим, новий СК розширив коло осіб, до яких може бути застосований цей вид відповідаль-

1 Таку точку зору поділяли В. П. Маслов, 3. А. Підопригора, О. А. Пушкін. Діго. їх: Действующее законодательстоо о браке и семье. - Харьков: Вища школа, 1974.- С. 191-192. На сьогодні таку точку зору поділяє Л. М. Зіл-ковська. Див. її: Правове регулювання усиновлення в Україні. - С. 3-4.

212 Глава 13

ності, виходячи з того, що якщо усиновлювач був записаний & тір'ю, батьком усиновленої ним дитини, він як носій батьківсьі ких прав може бути їх позбавлений. Тобто ця новела сті не всіх усиновлювачів, а лише тих, хто в процесі усиновлення виі] словив бажання бути записаними у Книзі реєстрації на| матір'ю або батьком дитини і суд задовольнив таку заяву. То> підстави позбавлення усиновлювача батьківських прав такі саміЩ як і підстави позбавлення батьківських прав рідних батьків (ч. ^ ст. 242). Хоча слід зазначити певну непослідовність законодавці в цьому питанні, бо батьківськими правами наділяються всі ус» новлювачі, а не тільки ті, що записані матір'ю або батькоі новленої ними дитини.

Усиновлювач позбавляється батьківських прав, якщо в поважної причини і протягом шести місяців не виявляв щодо у' новленої дитини батьківського піклування; ухилявся від викон; ня своїх обов'язків щодо виховання дитини; жорстоко п з дитиною; є хронічним алкоголіком або наркоманом; вдається д будь-яких видів експлуатації дитини, примушує її до жебракуван­ня та бродяжництва; засуджений за вчинення умисного а щодо дитини.

У разі позбавлення усиновлювача батьківськш лювач втрачає особисті немайнові права щодо дитини і звільняється від обов'язків щодо її виховання; перестає бути І законним представником; втрачає права на пільги та держави^ допомогу, що видається сім'ям з дітьми; не може бути усиновлю вачем, опікуном та піклувальником на майбутнє; не м жати в майбутньому тих майнових прав, пов'язаних із батьків1 ством, які він міг би мати у разі своєї непрацездатності (право н утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування у разі втрати годувальника, право на спадкування). Між тим, в не звільняється від обов'язку щодо утримання дитини і о но з позбавленням усиновлювача батьківських прав суд може н вимогу позивача або за власною ініціативою вирішити питанні про стягнення аліментів на дитину (ч. 2 ст. 242).

Тому в разі смерті усиновлювача, позбавленого батьківськиі прав, дитина одержує право на спадкування на загальних підстві (ч. 2 ст. 242). Це дозволяє розглядати позбавлення усиновлю батьківських прав як міру відповідальності для усинов; міру захисту для усиновленого.

Усиновлення 213

Батьківські права усиновлювача можуть бути поновлені за його позовом за винятком тих випадків, коли дитина була вже усинов­лена і усиновлення не скасовано або не визнано недійсним судом, або якщо на час розгляду справи судом дитина досягла повноліт­тя. Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка усиновлювача, який був позбавлений батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини. У разі відмови в позові повторне звернення із позовом можливе лише після спливу од­ного року з часу набрання чинності рішенням суду про таку відмо­ву (ч. З ст. 242).

Опіка та піклування над дітьми .

.215

216 Глава 14

опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на] відповідні управління та відділи місцевої державної адмініс районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів^ міських чи районних у містах рад. У селищах і селах справами опіки та піклування відають виконавчі комітети сільських і се-Щ лищних рад. Зокрема органи освіти здійснюють діяльність п виявлення, обліку та передачі дітей-сиріт і дітей, позбавлених! батьківського піклування, до дитячих будинків, шкІл-ІнтернатівЯ різних профілів, під опіку (піклування), усиновлення та з інши питань, що належать до їх компетенції.

Опіка і піклування відрізняються засвоїм змістом. Опіка вста-1 новлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років (ма-Т лолітньою особою) і має часткову цивільну дієздатність, тобто м право самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини здійснювати особисті немайнові права на результати інтелекту-Л альної, творчої діяльності, що охороняються законом, і не я відповідальності за завдану нею шкоду. Виходячи з цього, опікун| замінює її у здійсненні всіх інших прав і обов'язків, являючись П законним представником. Між тим, він не має права без д органу опіки та піклування відмовитися від майнових прав під опічного; видавати письмові зобов'язання від Імені підопічної укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню ті (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо л або обміну жилого будинку, квартири; укладати договори щодоЩ іншого цінного майна (ч. 1 ст. 71 ЦК).

Піклування встановлюється над дитиною у віці від чотирнаду цяти до вісімнадцяти років (неповнолітньою особою), яка л неповну цивільну дієздатність, тобто має право самостійно розті поряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими дохода-С ми, самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, І творчої діяльності, що охороняються законом, бути учасником| (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законі або установчими документами юридичної особи, самостійно ук-Я ладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджати-1 ся вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами в рахунку). Така дитина особисто несе відповідальність за порушен-1 ня договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону І{ самостійно на загальних підставах відповідає за завдану нею в: ду. Виходячи з цього, піклувальник дає згоду на вчинення іні правочинів неповнолітньою дитиною, за винятком випадків, л

. 217

Опіка та піклування над дітьми .

редбачених законом. Так, відповідно до ст. 70 ЦК піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими роди­чами, крім передання майна підопічному у власність за догово­ром дарування або у безоплатне користування на підставі дого­вору позички, а також може давати згоду на укладення певних договорів тільки з дозволу органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 71 ЦК). Піклувальник захищає дитину від зловживань з боку інших осіб.

Орган опіки та піклування контролює діяльність опікунів (піклувальників) щодо умов утримання, виховання, навчання дитини, здійснюючи такий контроль у різні способи, зокрема, пе­ревіркою умов життя дитини, її виховання і навчання, перевіркою звітів опікунів (піклувальників) щодо діяльності за певний термін, співбесідами із сусідами опікунів (піклувальників), вчителями тощо. Підставою для оцінки діяльності опікуна (піклувальника) є акт, який складається після кожної планової перевірки.

§2. Встановлення опіки та піклування над дітьми

Опікуном (піклувальником) може бути тільки фізична осо­ба, хоча функції опікунів можуть виконувати також дитячі зак­лади, заклади охорони здоров'я, а також самі органи опіки та піклування.

Слід зазначити, що, на відміну від КЗпШС УРСР, згідно з яким опіка та піклування встановлювалися органом опіки та піклуван­ня, новий СК, зберігши це правило (ч. З ст. 243 СК), передбачає встановлення опіки та піклування також і судом у випадках, пе­редбачених ЦК, а саме, якщо при розгляді справи буде встанов­лено, що малолітня або неповнолітня особа позбавлена батьківсь­кого піклування (ч. З ст. 60 ЦК). Тобто, якщо в судовому порядку задовольняється позов про позбавлення батьківських прав унас­лідок чого батько (мати) втрачає особисті немайнрві права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо Н виховання, перестає бути законним представником дитини тощо, еуд встановлює або опіку, або піклування над цією дитиною залежно від її віку. Та­ким чином, новий СК містить новелу стосовно порядку встанов­лення опіки або піклування. Але незалежно від того, ким вста-

218 Глава 14 І

новлюється опіка або піклування — судом чи органом опіки та і піклування, опікун (піклувальник) призначається виключно ор-1 ганом опіки та піклування. Причому фізична особа може бути | призначена опікуном (піклувальником) лише за її згодою, що по-1 винно бути виражено в письмовій заяві, як правило, з урахуваи- | ням бажання самої дитини.

Таким чином, встановлення опіка та піклування — це юри-1 динний акт, який є складним за своїм фактичним складом і і включає волевиявлення опікуна (піклувальника) (ч. 1 ст. 244 і СК) та рішення органу опіки та піклування (ст. 61ЦК), або і рішення суду (ч. З ст. 60 СК). Що стосується побажання мало- і

Х 7Лі~Т кч ГТ.К'),<т »'д' чгрптпгщтьдоскладу юридич- |
гііі б б і

них фактів,,іпотягддо^ині^ення оігікитаііиклування, бо поба- і ^^нд ритирцмпжр рряупнукяти^я^здом опіки та піклування \ при призначенні опікуна (піклувальника),"але не є обов'язковим. \

Вимоги, що встановлює закон до опікуна (піклувальника). Закон передбачає, що опікуном (піклувальником) дитини може і виступати тільки повнолітня дієздатна особа При її призна- і ченні орган опіки та піклування має враховувати її особисті якості, І здатність до виховання дитини, ставлення до неї (ч. 2 ст. 244 СК). І Виходячи з цього, не може бути опікуном (піклувальником) І дитини особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотич- І ними засобами, особа, позбавлена батьківських прав, а та- ] кож особа, інтереси якої суперечать інтересам дитини.

Закон акцентує увагу саме на здатності особи бути опікуном | (піклувальником), а також на суб'єктивному ЇЇ ставленні до вихо- Т вання дитини. Але, як І в законодавстві, що діяло раніше, поза | увагою залишилися такі обставини, як можливість виконувати | функції опікуна (піклувальника), а саме стан здоров'я особи і на- ї явність у неї відповідних матеріально-побутових умов для життя 1 дитини1, спроможність забезпечити останню житлом, якщо вона 1 не має свого помешкання. Тому доцільним було б у ч. З ст. 244 СК І вказати на те, що не може бути опікуном (піклувальником) та- ] кож і особа, яка не в змозі виконувати обов'язки останніх за ста- ]

.21?

Опіка та піклування над дітьми .

иом здоров'я, а також за відсутністю у неї відповідних матеріаль­но-побутових умов, якщо дитина не має свого помешкання.

СК відійшов від закріплення переважного права на опіку близь­ких родичів дитини, яка позбавлена батьківського піклування1, і це не випадково, бо законодавець не вважає за потрібне зв'язувати орган опіки та піклування такою умовою на випадок, коли особи, які пере­бувають у сімейних, родинних спхушсах з дитиною, не мають необ­хідних умов для належного виховання і життя майбутнього підопіч­ного або з будь-яких інших причин не можуть або не бажають опіку­ватися долею дитини. Тому не можвапопвдитисяз тими правниками, які без будь-яких застережень вказують, що, виходячи саме з п. 2 (читай, ч. 2—Авт.) ст. 244 СК, переважне право серед кількох осіб, які бажають стати опікуном чи піклувальником над однією і тією самою дитиною, надається родичам дитини незалежно від місця їх проживання2. Безумовно, природно, що родичі повинні бути найбільш зацікавленими в долі дитини і їм, крім того, легше вста­новиш контакт з дитиною, але не слід надавати цій обставині ви­рішального значення. В інтересах дитини перевагу можна віддати й іншій особі, яка не є родичем3. До того ж, вирішуючи питання про влаштування, наприклад, дитини, один із батьків якої позбав­лений батьківських прав, вона, за бажанням другого з батьків, може бути передана йому.якщо ж цього не відбувається, переважне пра­во перед іншими особами на передання їм дитини мають, за їхньою заявою, баба та дід дитини, повнолітні брати та сестри, інші родичі, але, як вже вказувалося раніше, мова не йде в цьому разі про опіку або піклування. Тільки якщо дитина не може бути передана вказа­ним особам або мачусі, вітчиму, вона передається на опікування органові опіки та піклування (ст. 167 СК).

§ 3. Права дитини, над якою встановлено опіку або піклування

СК закріплює права дитини, над якою встановлено опіку або піклування, які повною мірою відповідають тим обов'язкам, що виникають у опікуна або піклувальника Аналіз прав такої дити-

220 : ^ Глава 14

ни і дитини, що виховується батьками, дозволяє дійти висновку, що вони майже тотожні, хоча особливість стану дитини, позбав­леної батьківського піклування, безумовно, потребує надання їй і специфічних прав, і накладає на опікунів (піклувальників) спе­цифічних обов'язків.

Відповідно до ст. 247 така дитина має право:

напроживання в сімЧопікуна (піклувальника),таСпоаеал-
лежно від того, має вона житло чи ні, дитина може вимагати все­
лення до опікуна (піклувальника), хоча це ні в якому разі не пе­
решкоджає останньому поселитися у підопічного. Це правило — -н
одне з найголовніших, бо дитина потребує сімейного виховання. -,:
Але таке вселення не породжує самостійного права на помешкан- .
ня ні у дитини, ні у опікуна або піклувальника;

на збереження права користування житлом, у якому
вона проживала до встановлення опіки або піклування;

на отримання житла, уразі його відсутності відповідно
до закону, тобто незалежно від того, чи повертається дитина від *.
опікуна (піклувальника), чи повертається вона після виходу із-і
дитячого закладу, не потребуючи подальшого опікування, але І
потребуючи задоволення свого конституційного права на житло, |
вона має право на отримання житла1;

— на піклування з боку опікуна (піклувальника). Це озна*,,
чає, що дитина повинна постійно відчувати турботу щодо своїх |
потреб, як духовних, такі матеріальних. Між тим, опікун (піклу?
вальник) не зобов'язаний утримувати підопічного за свій кошт, ]
бо свої обов'язки щодо піклування він виконує безоплатно (ч. 5 ,|
ст. 249 СК). Опіка та піклування, на відміну від усиновлення, не-1
породжує між опікуном (піклувальником) та підопічним право- *
відносин, аналогічних батьківським. Тому дитина, над якою вста-. (
новлено опіку або піклування, на відміну від дитини, яка усинов- ,:
люється, не втрачає зв'язків із своїми батьками або родичами, а і
звідси — має право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а
також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальни- ;
ка. Саме за рахунок цих виплат, а також за рахунок доходів від і
належного підопічному майна, опікун (піклувальник) самостійно
здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного
(ч. З ст. 72 ЦК), і звітує про це органу опіки і піклування.

. 221

Опіка та піклування над дітьми .

Між тим, на думку деяких із правників, такий підхід вважаєть­ся помилковим, бо опікуном та піклувальником не завжди є ро­дич дитини чи особа з високим рівнем матеріального забезпечен­ня'. З цим слід погодитися. Вважаємо за доцільне керуватися по­ложеннями ст. 73 ЦК, яка встановлює, що опікун (піклувальник) може отримувати платню на підставах, у розмірі й в порядку, які встановлюються Кабміном України;

- на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти,
виховання і на повагу до її людської гідності. Опікуни і піклу­
вальники повинні піклуватися про моральний і фізичний розви­
ток дитини, про стан її здоров'я, виховувати в дитині праце­
любність, почуття доброти, милосердя, шанобливого ставлення
до старших. Відповідно до чинного законодавства вони повинні
забезпечити отримання дитиною повної загальної середньої осві­
ти, причому вибір форми освіти (домашня освіта, освіта в при­
ватному ліцеї, в державній загальноосвітній школі), конкретної
освітньої установи повинен здійснюватися за згодою дитини. Але
при цьому, на відміну від батьків (усиновлювачів), опікуни (піклу­
вальники) повинні при виборі форм і способів виховання дотри­
муватися рекомендацій органів опіки і піклування, а також раху­
ватися з думкою самої дитини. Така дитина не втрачає права на
спілкування зі своїми родичами, батьками, якщо останні не по­
збавлені батьківських прав. Тому опікун (піклувальник) повинен
забезпечити дитині здійснення цього права;

— на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальни­
ка. Зловживання з боку опікуна (піклувальника) — це порушення
ним законних прав й інтересів дитини на всебічний розвиток, осв­
іту, виховання, здоров'я, на повагу до її людської гідності (жорсто­
ке поводження, схилення її до жебракування тощо), використання
опіки (піклування) з корисливою метою. Дії опікуна можуть бути
оскаржені заінтересованими особами, в тому числі й родичами підо­
пічного, до органу опіки та піклування або до суду. Рішення орга­
ну опіки та піклування може бути оскаржене до відповідного орга­
ну, якому підпорядкований орган опіки та піклування (ст. 79 ЦК).

Якщо дитина постійно проживає у дитячому закладі або зак­ладі охорони здоров'я, функції опікуна та піклувальника щодо неї покладаються на адміністрацію цих закладів. Така дитина також

222 Глава И

має право на всебічний розвиток, виховання, освіту, повагу для Я людської гідності, на збереження права користування житлом,) якому вона раніше проживала, а у разі відсутності житла — п на його отримання відповідно до закону1, на пільги, встан законом, при працевлаштуванні після закінчення строку н вання у вказаних закладах. Така дитина теж має право на алп ти, пенсії, інші соціальні виплати, а також на відшкодування в ди у зв'язку з втратою годувальника

§ 4. Права та обов'язки опікунів та піклувальників

Обов'язки опікуна або піклувальника координують права п пічного. Виходячи з цього, опікун (піклувальник) зобов 'яг~-

— виховувати дитину, піклуватися про п здоров'я, ;
ний, психічний, духовний розвиток. Опікунам (піклувальник!
належать такі ж права щодо виховання дітей, як І батькам ди
яиг. Між тим, слід погодитися з тим, що ці права вужче за об'є»
і поставлені під більш жорсткий контроль органів опіки і п'
вання3;

-~ забезпечити одержання дитиною повної загальної с* ньої освіти;

захищати права та інтереси дитини;

вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яі
тримав п у себе не на підставі закону або рішення суду. 1
право може бути застосоване не тільки до сторонніх осіб і роди"
дитини (тіток, дядьків, баб, дідів тощо), а й навіть до батьків и
дітей, якщо вони їх незаконно утримують;

управляти майном підопічного. Під управління*
слід розуміти будь-які дії опікуна або піклувальника, спря*
на збереження та використання майна підопічного в його іі

1 Вважаємо, що стосовно і цих дітей корма щодо збереження права те­
стування житлом, сформульована не досить вдало і може породжувати
практиці багато непорозумінь.

2 Такий підхід був характерним і для лравників XIX ст. Так, В.І. Син
кий вказував, що основна ідея опіки — сурогат батьківського опікуі
дітьми, їх особистістю та майном (див.: Русское гражданское право. ■
Статут, 2002. - С. 52), а Д. І. Мейер вважав, що опіка - це заміна батьк
кої влади (див.: Русское гражданское право.— М.: Статут, 2002.— С.7<

3 Антоколиская М. В. Семейное право. - М„ Юристь, 2002. - С. 301

.223

Опіка та піклування над дітьми .

сах. Якщо підопічний за станом розумового розвитку та здоров'я може самостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун, здійснюючи управління майном підопічного, повинен враховува­ти його побажання1. При цьому ряд правочинів Із цим майном опікун взагалі не може здійснювати (ч. 1 ст. 68 ЦК), а ряд право­чинів може здійснювати тільки з дозволу органів опіки і піклу­вання (ст. 71 ЦК);

щорічно, не пізніше 1 лютого подавати до органу опіки і
піклування звіт про свою діяльність за минулий рік;

яри припиненні опіки або піклування подати загальний
звім про свою діяльність.

Опікун (піклувальник) не має права перешкоджати спілкуван­ню дитини з її батьками та іншими родичами, за винятком ви­падків, коли спілкування суперечить інтересам дитини.

§ 5. Припинення опіки та піклування над дітьми

СК розрізняє такі поняття як «припинення опіки (піклуван­ня)» і «звільнення опікуна (піклувальника) від своїх обов'язків». Якщо підставою припинення опіки (піклування), як правило, є певний юридичний факт, який не залежить від волі підопічного або опікуна (піклувальника) — подія, внаслідок чого відпадає не­обхідність у подальшому здійсненні опіки (піклування), то звільнення відбувається на прохання або самого опікуна (піклу­вальника), або підопічного, або за заявою органу опіки та піклу­вання у судовому порядку.

Відповідно до ст. 250 СК опіка або піклування над дитиною припиняються у випадках, передбачених ЦК.

Опіка припиняється:

передачею малолітньою особи батькам (исиновлюва-
чам), тобто коли малолітній особі повертається батьківське піклу­
вання (ч. 1 ст. 75 ЦК). Це відбувається лише на підставі рішення
органу опіки і піклування;

у разі досягнення дитиною чотирнадцяти років. Особа,
яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спе-

1 Майданик Р. А. Проблеми довірчих відносин в цивільному праві. - К.: Видавничо-іюліграфічний центр «Київський університет», 2002. ~ С. 410.

224 , Глава 14І

ціального рішення органу опіки і піклування щодо цього (ч. 21 ст. 76 ЦК);

— смертю опікуна або дитини. В цьому випадку рішення ]
органу опіки та піклування не потрібне (п. 5.4 Правил).

Піклування припиняється:

у випадку досягнення дитиною повноліття (п. 1 ч. 1щ
ст. 77ЦК);

у випадку реєстрації шлюбу дитиною (п. 2 ч. 1 ст. 77щ
ЦК). Відповідно до ч. 2 ст. 23 СК за заявою особи, яка досягла)
чотирнадцяти років, за рішенням суду, якщо буде встановлено,
що це відповідає її інтересам, дитині надається право на шлюбД
При цьому суд повідомляє про отримання такої заяви піклуваль-Щ
ника дитини, бо останній захищає її інтереси. Навіть якщо піклу
вальник буде заперечувати проти цього, це не буде с
підставою для відмови в задоволенні такої заяви. Відповідно до]
ч. 2 ст. 34 ЦК з моменту реєстрації шлюбу такої особи вона н
буває повної цивільної дієздатності, що тягне за собою прі
нення піклування;

у випадку надання дитині повної цивільної д

(п.Зч. 1ст. 77ЦК). Повна цивільна дієздатність відповідно ц ч. 1 ст. 35 ЦК може бути надана фізичній особі, яка досягл) шістнадцяті років та працює за трудовим договором, а також н повнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. І відбувається за рішенням органу опіки і піклування, за з дитини та за письмовою згодою піклувальника, а у разі і ності такої згоди — за рішенням суду (ч. 2 ст. 35 ЦК). Повна ц вільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досяп шістнадцяти років і бажає займатися підприємницькою діяльн] стю. Якщо піклувальник дає на це письмову згоду, дитина р рується як підприємець і з цього моменту набуває повної дієс ності (ч. З ст. 35 ЦК). Набуття повної цивільної дієздатності т не за собою, припинення піклування;

— уразі смерті піклувальника або дитини (п. 55 Л
У цьому випадку рішення органу опіки і піклування не п

Вважаємо, що припинення піклування може відбуватися і кож і у разі передачі неповнолітньої дитини батькам (усині вачам).

Опіка та піклування над дітьми 225

§ А. Звільнення опікуна

та піклувальника дитини від їх обов'язків

Припинення опіки і піклування без узгодження з опікунами і піклувальниками тягне звільнення їх від виконання своїх обо­в'язків. Між тим, це не єдина підстава такого звільнення. Відпо­відно до ст. 251 СК особа може бути звільнена від обов'язків опі­куна або піклувальника дитини у випадках, передбачених ЦК, а також тоді, коли між опікуном, піклувальником та дитиною скла­лися стосунки, які перешкоджають здійсненню ними опіки, піклу­вання. Звільнення від цих обов'язків здійснюють або органи опі­ки та піклування, або суд.

Виходячи з того, що обов'язки опікунів та піклувальників грун­туються виключно на добровільному виборі, небажання або не­можливість останніми їх виконання у майбутньому, підкріплені відповідною заявою, тягне за собою звільнення їх від цих обо­в'язків у встановленому законом порядку. Така заява розглядаєть­ся органом опіки та піклування протягом одного місяця. Відпо­відно до п. 5.1 Правил заява задовольняється, якщо орган опіки та піклування за місцем проживання підопічного визнає, що таке прохання викликане поважною причиною, наприклад, хворобою, зміною матеріального стану опікуна (піклувальника), відсутністю взаєморозуміння, що не дає йому можливості належним чином виконувати свої обов'язки, тощо. Причому виконання таких обо­в'язків має відбуватися до винесення рішення про звільнення опі­куна або піклувальника чи до закінчення місячного строку від дня подання заяви, якщо остання не була розглянута протягом цього строку (ч. І ст. 75 ЦК).

Між тим, орган опіки та піклування може звільнити піклуваль­ника від його обов'язків за заявою особи, над якою встановлено піклування. Йдеться про дитину, яка вже досягла, щонайменше, чотирнадцяти років і може належним чином оцінити стосунки, які склалися між нею і піклувальником.

За заявою органу опіки та піклування суд може звільнити особу від обов'язків опікуна або піклувальника у разі невиконання нею своїх обов'язків, наприклад, зловживання своїм правом, ухилен­ня від виконання обов'язків щодо виховання, а також у разі по­міщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціального захисту.

226 .

Глава ГІ

-.228 Глава 15,,

ґ\\ — при усиновленні дитина приймається в сім'ю усиновлювача У на правах доньки чи сина і поміж дитиною і усиновлювачем ви-. никають відносини, що прирівнюються до батьківських1. При пат­ронаті батьківських прав не виникає, а дитина передається лише ~х на виховання;

,_ 1 — підставою виникнення усиновлення, як правило, є рішення / суду, а відносини між дитиною та патронатним вихователем ви­никають на підставі договору між останнім і органом опіки та піклування;

- патронат, на відміну від усиновлення, припиняється при І досягненні дитиною повноліття;

— патронатний вихователь, на відміну від усиновлювача, от­
римує плату за виховання;

— між патронатним вихователем І дитиною не виникає алімент-
' них зобов'язань, як це відбувається при усиновленні;

•л \ — патронат не є перешкодою для усиновлення дитини, і на-'впаки, усиновлення припиняє змогу встановлення патронату.

Від опіки жапіхлування патронам над дітьми відрізняєш* } ся наступним:

патронатний вихователь отримує, на відміну від опікуна '
і (піклувальника), плату за виконання своїх зобов'язань;

між дитиною і патронатним вихователем складаються
^тісніші зв'язки, ніж між дитиною і піклувальником чи опікуном;

— опікун — законний представник дитини у всіх правовідно-
|инах, а патронатний вихователь — лише у сфері процесуальних ,

відносин2.

§ 2. Підстави виникнення

та припинення патронату над дітьми.

Договір про патронат

В основі виникнення патронату над дітьми лежить фактичний склад, до якого входять: визнання дитини сиротою або такою, ■■ яка з інших причин позбавлена батьківського піклування, до­говір про патронат та передача дитини у сім'ю патронатно-го вихователя.

1 Більш детально про це див. у гл. 13. ,

2 Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний комен- 1
тар. - С. 475-476.

. 229

Патронат над дітьми .

Дитина може бути передана у сім'ю патронатного виховате­ля лише після того, як вона на загальних підставах визнана си­ротою або позбавленою батьківського піклування. Патронатно-му вихователю надається можливість підібрати ту дитину, яку він бажає виховувати. Законодавство, на жаль, не вирішує пи­тання щодо того, чи можна передавати під патронат дитину, у якої є рідні неповнолітні брати і сестри, які до цього моменту виховувалися разом. Вважаємо, що, хоча такі форми, як усинов­лення і патронат, різняться одна від одної, в них одна мета — виховання дитини, позбавленої батьківського піклування. Тому, виходячи з аналогії закону, зокрема ст. 210 СК, неповнолітні бра­ти і сестри не можуть біти роз'єднані при передачі їх під патро­нат. І лише за наявності обставин, що мають істотне значення, зокрема, неможливості їх сумісного проживання І виховання за станом здоров'я, орган опіки і піклування укладає договір і пере­дає під патронат одного з братів або сестер. Якщо буде досягнуто згоди про передачу в сім'ю патронатного вихователя рідних бра­та й сестри, то з вихователем орган опіки і піклування повинен укласти кілька договорів (за кількістю дітей), бо кожний з цих договорів буде стосуватися певної дитини і встановлювати обо­в'язки сторін щодо неї.

Укладенню договору передує обстеження умов проживання сім'ї патронатного вихователя з тим, щоб виховання дитини саме в цій сім'ї відповідало її інтересам. Слід зауважити, що обстежен­ня умов має відбуватися, за правилом, стосовно певної дитини. Тільки після того, як орган опіки і піклування дійде позитивного висновку, між ним і патронатним вихователем укладається до­говір про патронат, в якому обумовлюються певні умови, на яких дитина передається на виховання, тобто сторонами цього догово­ру виступають тільки орган опіки та піклування та патронатний вихователь. Дитина, незалежно від віку, в укладенні цього дого­вору участі не бере. Між тим, відповідно до ст. 253 СК передача дитини під патронат потребує її згоди. Чи входить ця згода до скла­ду юридичних фактів? Вважаємо, що ні, бо у певних випадках передача дитини у патронат провадиться і без її згоди, а саме, коли дитина ще не досягла віку, з якого може висловити її.

Договір про патронат. За договором про патронат орган опіки та піклування передає дитину, яка в сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення

230 . Глава 15

дитиною повноліття, за плату (ст. 252 СК). Аналізуючи по­няття цього договору, слід дійти висновку, що цей договір нероз­ривно пов'язаний з конкретними особами (певною дитиною, пат-ронатним вихователем) І має особистий характер. Предмет до­говору - прийняття у сім'ю дитини, позбавленої батьківського піклування, для забезпечення її належним сімейним вихованням. Це — відплатний договір. За виховання дитини за домовленістю з органом опіки і піклування патронатному вихователю призна­чається платня, щомісячний розмір якої залежить від цілого ряду обставин, а саме віку дитини, стану її здоров'я тощо.

Відповідно до ст. 255 СК на патронатного вихователя покла­даються певні зобов'язання: забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо; створити дитині умови для навчання, фізич­ного та духовного розвитку; захищати дитину, її права та інтере­си як опікун або піклувальник, без спеціальних на те повноважень. Тобто на відміну від легального визначення цього договору, яким на патронатного вихователя покладається лише обов'язок щодо виховання дитини, його обов'язки значно ширше, бо він зобов'я­зується ще й утримувати дитину, хай навіть і не за свій кошт, ство­рювати умови для її розвитку, а також захищати її. І це вірно, бо виховувати дитину в сім'ї без її розвитку, утримання і захисту — неможливо. Тому було б вірніше передбачити, що за договором про патронат над дітьми органом опіки та піклування дитина, яка є сиротою, або з інших причин позбавлена батьківського піклу­вання, передається в сім'ю патронатного вихователя не тільки на виховання на платній основі до досягнення нею повноліття. Пат-ронатний вихователь зобов'язаний також слідкувати за розвиту ком дитини, утримувати її за рахунок певних джерел та захищати її права. При цьому дитина зберігає право на аліменти, пенсії І допомогу, які вона отримувала раніше.

Сторонами вказаного сімейно-правового договору1 є патронат-ний вихователь і відповідний орган опіки та піклування. На відміну від осіб, які прагнуть стати усиновителями, опікунами (піклуваль­никами), і до яких висуваються певні вимоги, СК не висуває жод­ної з них до осіб, які прагнуть стати патронатними вихователями.

1 Таку точку зору на сьогодні поділяють /. Бірюков (див.: Сімейне право \ України / За рад. В. С. Гопанчука. - С. 274); 3. Ромаеська (див. її: Сімейний ; кодекс України: Науково-практичний коментар. - С. 476);іО. Червоний (ди його: Научно-практический комментарий Омейного кодекс» Украйни. - • С. 427.

231

Патронат над дітьми _

Але чи є виправданим такий підхід? Вважаємо, що ні. Інститут пат­ронату — це самостійна комплексна форма, яка поєднує в собі й елементи усиновлення, бо дитина передається на виховання в сім'ю патронатного вихователя, який зобов'язаний виховувати дитину, обираючи для цього певні форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства, утримува­ти її тощо, а також і елементи опіки та піклування, бо патронатний вихователь повинен захищати особисті й майнові права дитини, її законні інтереси, патронат припиняється при досягненні дитиною повноліття тощо. В зв'язку з цим вважаємо за необхідне встанови­ти, що патронатними вихователями не можуть бути особи, обмежені у дієздатності або визнані недієздатними; особи, що зло­вживають спиртними напоями, наркотичними засобами; особи, позбавлені батьківських прав1; особи, що були усиновлювачами і були позбавлені батьківських прав; особи, які були звільнені від обов'язків опікуна або піклувальника за неналежне виконання своїх обов'язків; особи, які за станом здоров'я не можуть виконувати обо­в'язки патронатних вихователів2; особи, інтереси яких суперечать інтересам дитини. Між тим, на сьогодні існують Й інші точки зору. Зокрема, В. Бірюков, Ю. Червоний вважають, що патронатний ви­хователь за своїм правовим статусом прирівнюється до опікунів чи піклувальників3, а це, в свою чергу, дає змогу застосувати ана­логію закону і вважати, що патронатним вихователем може бути лише повнолітня І дієздатна особа, як одружена, так і одинока, бо, виходячи з ч. З ст. З СК, остання також має права члена сім'ї. 3. Ромовська хоч і вважає, що патронат це не опіка і не піклуван­ня4, але фактично прирівнює патронатного вихователя до опікуна (піклувальника), пропонуючи застосовувати аналогію закону, ви­значивши, що не може бути патронатним вихователем, як і опіку­ном і піклувальником, той, хто зловживає спиртними напоями, нар­котичними засобами тощо5.

ч.іст.іббСКвка може бути усиної

1 У зв'язку з цим пропонуємо доповни
те, що особа, позбавлена батьківських щ
опікуном чи піклувальником та патронат

2 До речі. Положення про прийомну сім'ю забороняє інвалідам ПII груп,
а також особам пенсійного віку бути прийомними батьками.

3 Бірюков І. Там само. - С. 274; Червоний Ю. Там само.

1 Див. її: Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. -С. 475.

* Там само. -С. 476.

§ 3. Припинення патронату над дітьми

Зазвичай патронат припиняється з припиненням строку йогоі і
дії, тобто досягненням дитиною повноліття. Між тим, відносини,'І
що існують між патронатним вихователем і дитиною, можуть бути ¥
припинені достроково у наступних випадках: *

смерті патронатного вихователя або смерті дитини. Це
цілком зрозуміло, бо договір про патронат нерозривно пов'яза­
ний, як вже зазначалося, з конкретними особами І має особистий
характер. Між тим, якщо дитині було добре в сім'ї патронатногсі
вихователя і вона бажає залишитися в ній, а члени сім'ї погоджу­
ються з цим, треба виходити з того, що саме один із членів цієї
сім'ї має перевагу перед іншими фізичними особами стати патро­
натним вихователем;

появи батьків дитини і передачі їм дитини;

відмови від договору патронатного вихователя або дитини,
яка досягла чотирнадцяти років. У цьому випадку незалежно від
того, хто звернувся з проханням розірвати договір, до призначен­
ня дитині нового вихователя або передачі дитини іншій особі, на­
вчальному закладові, закладові охорони здоров'я або соціального
захисту вихователь, який відмовився від договору, зобов'язаний
піклуватися про дитину;

згоди сторін;

за позовом органу опіки та піклування на підставі рішення
суду у разі невиконання вихователем своїх обов'язків. Це відбу­
вається у разі, коли вихователь нехтує виконанням своїх зобов'я­
зань, виконує їх неналежним чином або взагалі виявиться нездат­
ним забезпечити дитині належні умови для її виховання, або якщо
між ним та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають ви­
конанню обов'язків за договором.

Розділ VI

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СІМЕЙНИХ

ВІДНОСИН ЗА УЧАСТЮ ІНОЗЕМЦІВ

ТА ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА

§ 1. Сімейні правовідносини з Іноземним елементом

За останні сто років людська цивілізація пережила дві світові війни, дві всесвітні економічні кризи, розпад колоніальних імперій, бурхливий розвиток науково-технічного прогресу, інтен­сифікацію взаємопроникнення економік різних держав, названу влучним терміном «глобалізація», і посилення доцентрових за­гальноєвропейських тенденцій під егідою Європейського Союзу. Зазначені процеси являють собою істотні причини активізації міжнародних міграційних процесів, побічним результатом яких стало збільшення, причому з геометричною прогресією, кількості родин, члени яких мають різне громадянство.

Усі вищеописані процеси рівною мірою торкнулися й України як рівноправної учасниці світового співтовариства. Крім того, вар­то згадати, що наша Батьківщина, як і молоді республіки — колишні члени Союзу РСР, рахують свою незалежність лише першим де­сятком років, а до 1991 року міграційні потоки в межах СРСР не тільки не обмежувалися, а всіляко стимулювалися керівництвом держави. Тому цілком природною і поширеною є ситуація, коли в країнах, що створили Співдружність Незалежних Держав (далі — СНД), існують родини, громадянство членів яких є різним.

Існування родин, «обтяжених» іноземним елементом, усклад­нюється відсутністю єдності в правовому регулюванні сімейних відносин матеріально-правовими нормами різних держав. Це зу­мовлено тим, що на формування національного законодавства кожної держави, включаючи і сімейне, впливають соціально-еко­номічні, релігійні, побутові особливості, що в свою чергу поро­джує колізії, як тільки сімейні відносини ускладнюються інозем­ним елементом.

Які ж сімейні відносини варто розглядати як обтяжені інозем­ним елементом? Слід зазначити, що відносини з іноземним еле-