ББК 6 7.9(4УКР)304. 4я 73

Рекомендовано Міністерством

освіти і науки України

(лист № 1/11-1591 від 15 квітня 2004 р.)

Рекомендовано Вченою радою Національної юридичної академії імені

Ярослава Мудрого (протокол № 4 від 28 листопада 2003 року)

Рецензенти: Дзера О. В. — доктор юридичних наук, професор; Харитонов Є. О. — доктор юридичних наук, професор; Кройтор В. А. — кандидат юридичних наук, доцент

Автори: Баранова Л. М., кандидат юридичних наук, доцент — розділ III гл. 8; Борисова В. І., кандидат юридичних наук, доцент — розділ І гл. 2; розділ II гл. 4 (у співавторстві з Л. В. Пановою); розділ V гл. 13,14,15; Жилінкова І. В., доктор юридичних наук, професор — розділ І гл. 1, З (§1—4); розділ II гл. 6, 7; словник основних термінів; Крижна В. М., кандидат юридичних наук, доцент — розділ І гл. З (§5); Новохатська Я. В., викладач — розділ III гл. 10;

Понова Л. В., кандидат юридичних наук — розділ II гл. 4 (у співавторстві з В. І. Борисовою);

Пучковська І. Й., кандидат юридичних наук, доцент — розділ II гл. 5; Соловйов О. М., кандидат юридичних наук — розділ VI; Явор О. А., кандидат юридичних наук, доцент — розділ III гл. 9; Яроцький В. Л., кандидат юридичних наук, доцент — розділ IV

Сімейне право України: Підручник / Л. М. Баранова, С37 В. І. Борисова, І. В. Жилінкова та ін.; За заг. ред. В. І. Бо-рисової та І. В. Жилінкової. - К.: Юрінком Інтер, 2006. — 264 с.

І5ВК 966-667-145-Х

Підручник підготовлено колективом викладачів кафедри цивіль­ного права Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого на основі нового Сімейного кодексу України і відповідно до нової програми курсу сімейного права.

Висвітлено актуальні теоретичні проблеми сімейного права і роз­глянуто основні питання курсу: сім'я, шлюб, особисті та майнові пра­вовідносини подружжя, права та обов'язки батьків і дітей, влашту­вання дітей, позбавлених батьківського піклування тощо. Особливу увагу приділено новим інститутам сімейного права.

Для студентів, аспірантів і викладачів вищих навчальних юридич­них закладів освіти, а також наукових і практичних працівників.

ББК67.9(4УКР)304.4я73+67.304.4я73 ® Колектив авторів, 2006

ІВВК 966-667-145-Х © Юрінком Інтер, 2006

Зміст

Розділ І. Загальні положення...................................3

Глава 1. Поняття сімейного права.........................................3

§ 1. Проблема визначення місця сімейного права в системі права........3

§ 2. Предмет сімейного права...........................................................16

§ 3. Метод сімейного права...............................................................19

§ 4. Основні засади (принципи) сімейного права....................27

Глава 2. Сімейне законодавство.........................................32

§ 1. Загальні положення.....................................................................32

§ 2. Конституція України в системі джерел семейного законодавства......33

§ 3. Сімейний кодекс України — основне джерело сімейного законодавства України.....34

§ 4. Закони та інші нормативно-правові акти в системі сімейного законодавства........40

§ 5. Цивільний кодекс України в системі семейного законодавства........41

§ 6. Договір як джерело сімейно-правових норм......................42

§ 7. Звичаї як джерело сімейно-правових норм........................43

§ 8. Міжнародні договори України в системі семейного законодавства...................44

§ 9. Норми сімейного права іноземних держав у системі сімейного законодавства України......46

Глава 3. Сімейні правовідносини........................................47

§ 1. Поняття та види сімейних правовідносин..........................47

§ 2. Підстави виникнення, зміни та припинення сімейних правовідносин.......54

§ 3. Здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов'язків..................60

§ 4. Захист сімейних прав та інтересів..........................................63

§ 5. Строки у сімейному праві України........................................67

Розділ II. Правовідносини подружжя.....................72

Глава 4. Шлюб..................................................................72

§ 1. Поняття шлюбу та його правова природа...........................72

§ 2. Умови укладення шлюбу...........................................................74

§ 3. Порядок вступу до шлюбу. Державна реєстрація шлюбу та її правове значення...........78

§ 4. Недійсність шлюбу.......................................................................83

§ 5. Визнання шлюбу неукладеним...............................................89

Глава 5. Особисті немайнові правовідносини подружжя......90

§ 1. Загальна характеристика особистих немайнових прав та обов'язків подружжя .....90

§ 2. Види особистих немайнових прав і обов'язків подружжя........94

Глава 6. Майнові правовідносини подружжя.....................102

§ 1. Загальна характеристика майнових правовідносин подружжя.........102

§ 2. Правовий режим роздільного майна подружжя............103

§ 3. Правовий режим спільного майна подружжя.................108

§ 4. Поділ спільного майна подружжя.......................................114

§ 5. Договірний режим майна подружжя..................................117

§ 6. Шлюбний договір......................................................................119

§ 7. Права та обов'язки подружжя щодо утримання............124

Глава 7. Припинення шлюбу............................................130

§ 1. Поняття та підстави припинення шлюбу.........................130

§ 2. Припинення шлюбу внаслідок його розірвання............131

§ 3. Правові наслідки розірвання шлюбу.................................136

§ 4. Режим окремого проживання подружжя.........................138

Розділ III. Правовідносини батьків і дітей..............140

Глава 8. Визначення походження дітей.............................140

§ 1. Загальні підстави виникнення прав і обов'язків батьків і дітей.........140

§ 2. Визначення походження дитини від батьків, які перебувають у шлюбі між собою....143

§ 3. Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою....145

§ 4. Оспорювання батьківства, материнства...........................150

Глава 9. Особисті немайнові правовідносини батьків та дітей..........154

Глава 10. Майнові правовідносини батьків та дітей............165

§ 1. Правовідносини батьків та дітей з приводу майна.......165

§ 2. Аліментні правовідносини батьків та дітей. Обов'язок батьків утримувати дитину......167

§ 3. Стягнення аліментів за минулий час і заборгованості за аліментами......172

§ 4. Обов'язок батьків утримувати повнолітніх детей та його виконання........177

§ 5. Припинення обов'язку батьків утримувати дитину.....179

§ 6. Обов'язок повнолітніх дітей утримувати батьків та його виконання.....182

Розділ IV. Правовідносини інших членів сім'ї та родичів...... 186

Глава 11. Особисті немайнові правовідносини інших членів сім'ї та родичів..... 186

Глава 12. Майнові правовідносини інших членів сім'ї та родичів...... 192

Розділ V. Форми влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування...............197

Глава 13. Усиновлення.................................................... 197

§ 1. Поняття та сутність усиновлення.......................................197

§ 2. Умови, порядок та правові наслідки усиновлення.......202

§ 3. Визнання усиновлення недійсним......................................209

§ 4. Скасування усиновлення........................................................210

§ 5. Позбавлення усиновлювача батьківських прав.............211

Глава 14. Опіка та піклування над дітьми.......................... 214

§ 1. Поняття і значення опіки та піклування над дітьми.... 214

§2. Встановлення опіки та піклування над дітьми................217

§ 3. Права дитини, над якою встановлено опіку або піклування...............219

§ 4. Права та обов'язки опікунів та піклувальників.............222

§ 5. Припинення опіки та піклування над дітьми.................223

§ 6. Звільнення опікуна та піклувальника дитини від їх обов'язків......... 225

Глава 15. Патронат над дітьми..........................................227

§ 1. Поняття патронату над дітьми та його відмінність від інших форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування.....................................227

§ 2. Підстави виникнення та припинення патронату над дітьми. Договір про патронат...........228

§ 3. Припинення патронату над дітьми.....................................232

Розділ VI. Правове регулювання сімейних відносин за участю іноземців та осіб без громадянства......233

§ 1. Сімейні правовідносини з іноземним елементом..........233

§ 2. Колізійні питання укладення шлюбу.................................237

§ 3. Правове регулювання розірвання шлюбу з іноземним елементом.............247

§ 4. Колізійні проблеми визначення походження дитини......................250

§ 5. Колізійні питання усиновлення...........................................252

§ 6. Колізійні питання опіки і піклування................................255

§ 7. Застосування законів іноземних держав. Визнання в Україні актів цивільного стану, зареєстрованих

за законами іноземних держав..............................................257

Список основних термінів................................................258

Домінуючою була ідея щодо неможливості законодавчого нор­мування внутрішніх суто особистих відносин у сім'ї. Г. Ф. Шершеневич писав, що «введення юридичного елементу в особисті відносини членів сім'ї уявляється більшою частиною невдалим і таким, що не досягає мети»¹. На думку цивілістів, ці відносини є поза сферою правового впливу і можуть регулюватися лише мо­ральними, етичними, частково — релігійними нормами. Тому, наприклад, Д. Азаревич іронічно коментував спроби законодав­ця врегулювати деякі відносини подружжя. Він писав, що загаль­новизнаною є негідність таких положень законодавства (статті 106,107 т. X ч. 1 Зводу законів Російської імперії), відповідно до яких чоловік зобов'язаний любити свою дружину, а жінка — пе­ребувати в любові до свого чоловіка². К. Кавелін однозначно ви­словився щодо цього: «Те, що становить психологічну, внутріш­ню, душевну сторону шлюбного союзу і шлюбних відносин, не підлягає законодавчим визначенням...»³.

Разом із тим, на думку дореволюційних учених, певні різно­види сімейних відносин за своєю природою можуть сприймати

¹ Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. — М., 1995. —
С. 406.

² Азаревич Д. Семейньїе имущественнне отношения по русскому праву //
Журн. гражданского и уголовного права. — СПб., 1883. — Кн. 4. — С. 101.

³ Кавелин К. Очерк юридических отношений, возникающих из семейно-
го союза. - СПб., 1884. - С. 77.

правове регулювання і тому складають його предмет. До них, зок­рема, належать: а) відносини, пов'язані з захистом прав членів сім'ї; б) майнові відносини членів сім'ї; в) деякі особисті відноси­ни (реєстрація шлюбу, визначення походження дітей, усиновлен­ня тощо). Стосовно двох перших видів значних суперечок не існу­вало, бо майнові відносини і відносини щодо захисту сімейних прав завжди розглядалися як предмет цивільно-правового регу­лювання і безперечної сфери втручання законодавця. Більш про­блематичним було питання щодо правового нормування особис­тих відносин членів сім'ї. В. А. Умов і К. Кавелін особисті відноси­ни в сім'ї не визнавали предметом правового нормування. Д. І. Мейєр вважав обґрунтованим регулювання особистих сімейних відно­син нормами канонічного права, а відносини між батьками та дітьми — державного права (бо вони ґрунтуються на засадах вла­ди та підкори). До предмета цивільного права він відносив лише майнові відносини членів сім'ї, інші ж сторони сімейних відно­син, на його думку, мають бути розглянуті у цивільно-правово­му ракурсі тільки у разі потреби, для розуміння їх майнової сто­рони¹.

Не треба забувати, що певна частина відносин, що виникали в сім'ї, в дореволюційний період становили сферу церковного впли­ву. Тому важливою ознакою того часу був своєрідний дуалізм нормування відносин подружжя, батьків і дітей. Таке становище давало підстави для широкого обговорення в юридичній літера­турі питання щодо розмежування державного (світського) та цер­ковного регулювання відносин у сім'ї. Одні вчені наполягали на необхідності збереження церковного впливу на формування відносин, інші, навпаки, пропонували встановити однакові пра­вила для людей, незалежно від їхнього віросповідання.

І все ж таки більшість учених — Г. Ф. Шершеневич, Н. П. Дю-вернуа, А. І. Загоровський, Л. І. Петражицький, І. А. Покровсь-кий, Ю. С. Гамбаров, К. Побєдоносцев відносили сімейне право до числа інститутів цивільного права², пояснюючи це єдиною при­ватноправовою природою цивільних та сімейних відносин. Г. Ф. Шер­шеневич, зокрема, вказував: «якщо ми надаємо вирішального зна-

¹ МейерД. И. Русское гражданское право (в 2 ч.). — М., 1997. — Ч. 1. — С. 34.

² Антокольская М. В. Место семейного права в системе отраслей часто­
го права (по трудам цивилистов России конца XIX — начала XX века) //
Гос-во и право. - 1995. - № 6. - С. 34.

чення ознаці приватності в протилежність публічності відносин, то необхідно ставити сім'ю, шлюб на одному боці з власністю, до­говором, заповітом... Тому ми вважаємо, що сімейне право, не тільки майнове, а й особисте, має увійти до складу цивільного права»¹. Що ж до особистих відносин, то предметом правового регулювання визнавалися лише певні їх різновиди, ті, що визна­чають і фіксують зовнішні контури сімейних стосунків — умови взяття шлюбу і порядок його припинення, різні сімейно-правові стани (спорідненість, усиновлення) тощо. Відповідала такому під­ходу і система законодавства, що існувала на той час. Норми, що регулювали сімейні відносини (в межах можливого законодавчо­го втручання), включалися до загального цивільного законодав­ства Російської імперії і не мали самостійної кодифікації.

Треба сказати, що у дореволюційній науці питання про галу­зеву самостійність сімейного права та його незалежність від пра­ва цивільного взагалі не ставилося. Сімейне право однозначно розглядалося як інститут цивільного права. Разом із тим, у науці зазначалося, що, базуючись поряд із цивільним правом на єдиних приватноправових засадах, сімейне право має певні особливості, які визначаються особливостями самих сімейних відносин. З цьо­го приводу К. Побєдоносцев, зокрема, вказував, що сімейні відно­сини хоча є відносинами між окремими, приватними особами, але назавжди зберігають суспільний характер. Така «суспільність» сімейних відносин перш за все пояснювалася особливим значен­ням сім'ї як суспільного осередка, як опори державного ладу, но­сія загальних моральних цінностей. Разом із тим, відносини в сім'ї ніколи не визначалися як сфера безпосереднього втручання дер­жави. З середини сім'я розглядалася як сфера приватного існу­вання людини, а позитивний закон, за словами К. Побєдоносце-ва, може торкатися сімейних відносин тільки з одного боку, а саме боку, в якому можливі зіткнення сімейної автономії з автономією держави².

Революція 1917 р. кардинально змінила соціально-економіч­ний устрій та ідеологічні пріоритети в тій частині України, яка входила до складу Російської імперії. Принципова відмова від

¹ Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. — М., 1995. —
С.12-13.

² Побєдоносцев К. Курс гражданского права. — Ч. 2. Права семействен-
ньіе, наследственнме и завещательнне. — СПб., 1871. — С. 3.

запозичення досягнень дореволюційної науки означала, по суті, початок нового етапу у вирішенні питання щодо сутності сімей­ного права та його галузевої належності. Після революції протя­гом ряду десятиріч зусилля вчених у першу чергу були спрямо­вані на пошук особливостей, властивих сімейному праву, його відмінностей від права цивільного. При цьому науковий аналіз проблеми доповнився явно вираженим політичним підтекстом. Спори про предмет та метод сімейного права незмінно приводи­ли до загальних висновків про переваги радянського сімейного ладу і, навпаки, про порочність буржуазної сім'ї, яка ґрунтується на користі та майновому розрахунку. Г. М. Свердлов у той час писав, що «невключення сімейного права до права цивільного в умовах соціалістичної держави має під собою принципове обґрун­тування, пов'язане з природою соціалістичних сімейних відносин. Предметом цивільного права є головним чином майнові відноси­ни. Предметом же соціалістичного сімейного права є... відносини іншого роду — відносини шлюбу, спорідненості, всиновлення, прийняття дітей на виховання, майнова сторона яких, хоча й має значення, однак не є головною, що визначає основний зміст пере­рахованих відносин. У цьому докорінна відмінність соціалістич­них сімейних відносин від буржуазних, що підкорені майновим інтересам»¹.

Протиставлення предмета цивільно- та сімейно-правового ре­гулювання логічно приводило до висновку про самостійність і незалежність сімейного права від права цивільного та про обґрун­тованість «невключення першого до складу другого»². Саме пред­мет правового регулювання з самого початку розглядався як кри­терій формування галузей права. Відповідно до цього О. Вишинський в 1939 р. уперше прямо вказав на те, що сімейне право є самостійною галуззю права і включається до системи основних галузей радянського соціалістичного права поряд із правом ци­вільним³. Логічним продовженням концепції «сімейне право - са­мостійна галузь права» була роздільна кодифікація цивільно- та сімейно-правових норм. Відомо, що в радянський період вона здійснювалася тричі — в 1918 (в Україні — в 1919 р.), 1926 та

¹ Свердлов Г. М. Советское семейное право. — М., 1958. — С. 24.

² Бошко В. И. Очерки советского семейного права. — К., 1952. — С. 47.

³ Вшшинский А. XVIII еьезд ВКП(б) и задачи науки социалистического
права // Сов. гос-во и право. — 1939. — № 3. — С. 26.

1965—1969 рр. і давала прибічникам автономії сімейного права додаткові аргументи для підтвердження його галузевої само­стійності.

Важливого значення набула у той період і боротьба із впли­вом церкви на сімейні відносини. Перш за все це стосувалося цер­ковних шлюбів (вінчання) та реєстрації народження та смерті людини. Хоча теоретичне визнання громадянського (не церков­ного) шлюбу почалося ще до революції, в реальному житті основ­на маса населення сприймала шлюб як акт релігійний, а держава підтримувала релігійні почуття громадян. Після революції ситу­ація змінилася кардинально. Можна сказати, що боротьба між церквою і державою була жорсткою і безкомпромісною. Достат­ньо сказати, що вже 18 грудня 1917 р. було видано Декрет Ради народних комісарів РРФСР про громадянський шлюб¹, відповід­но до якого юридична сила надавалася лише шлюбам громадянсь­ким, а церковне вінчання визнавалося справою приватною і не мало жодних правових наслідків. У теоретичному плані це мало важливе значення, бо загальне виведення сімейних відносин за рамки церковної юрисдикції означало їх автоматичне включення до сфери правового регулювання, яке здійснювалося державою. Таким чином, питання щодо віднесення норм, які регулюють сімейні, і, перш за все, шлюбні відносини, до сімейного або кано­нічного права вже не виникало — нормування відносин у сім'ї визнавалося безперечною прерогативою держави.

Не поставало ще одного питання, яке свого часу бентежило до­революційних цивілістів. Мова йде про віднесення сімейно-право­вих норм до приватного або публічного права. Широко відомим є вислів В. І. Леніна щодо невизнання нічого приватного в сфері гос­подарювання². На жаль, цей постулат був широко розтиражований його послідовниками і застосовувався у сферах, далеких від госпо­дарювання. Внаслідок цього ознака публічності була поширена май­же на всі суспільні відносини в країні, в тому числі й на ті, які ви­никають у сім'ї. Зрозуміло, що за таких умов питання про на­лежність сімейного права до права приватного або публічного взагалі ставитися не могло. Таким чином, сім'я також визнавалася сферою інтересів держави, а формування сімейних відносин здійснювалося за єдиними принципами, з єдиного центру.

¹ Декрет «О гражданском браке, о детях и о введений книг актов граж-
данского состояния» // СУ РСФСР, 1917. - № 11. - Ст. 160.

² Ленин В. И. Полн. собр. соч. - Т. 44. - С. 398.

Унаслідок перетворень перших післяреволюційних десятиріч сімейне право стало розглядатися як самостійна, незалежна від цивільного галузь права, яка має свій власний предмет та метод регулювання. Концепція «сімейне право - самостійна галузь пра­ва» поступово стала домінуючою в науці, її підтримувала більшість учених¹. Треба визнати, що ця концепція мала певну емоційну та суто людську привабливість, тому що в ній увага акцентувалася на особистих відносинах у сім^чї, на почуттях взаємної поваги, дружби, любові, що мають складати основу сімейних стосунків, а проблеми, котрі випливають із спорів про поділ майна та взаємне аліментування, трактувалися як такі, що мають тимчасовий ха­рактер (тому, що обумовлені капіталістичним минулим) і зник­нуть у найближчій соціалістичній перспективі.

На жаль, ця концепція мала й зворотну сторону, яка була обу­мовлена загальними соціально-економічними реаліями того часу, а також політичними та політико-економічними уявленнями, що панували у суспільстві. Обґрунтування автономності сімейного права в кінцевому підсумку було спрямоване на теоретичне ви­правдання та законодавче закріплення загальних конструкцій соціалізму стосовно сім'ї. Деякі процеси в соціально-економічній сфері радянської держави мали в цьому питанні вирішальне зна­чення. До них, зокрема, належали: а) деперсоніфікація і тотальне усуспільнення власності, в силу чого члени сім'ї перестають існу­вати як носії самостійних майнових інтересів; б) слабкий розви­ток відносин економічного обігу, в зв'язку з чим членство в сім'ї не обумовлює переміщення і передачу (як у колі сім'ї, так і за її межами) значних цінностей та капіталів; в) акцент на суспільні фонди споживання, у зв'язку з чим одержання основних коштів сімейного бюджету здійснюється через державний розподіл, що викликає розвиток патерналістських тенденцій і залежність від держави; г) неможливість державного забезпечення навіть се-

¹ Бепякова А. М., Ворожейшн Е. М. Советское семейное право. — М., 1974. — С. 8; Братусь С. Н. Отрасль советского права: понятие, предмет, метод // Сов. гос-во и право. — 1979. — № 11. — С. 27; Ершова Н. М. Вопросьі семьи в гражданском праве. — М., 1977. — С. 4—5; Матвеев Г. К. Советское семейное право: Учебник. — М., 1985. — С. 37; НечаеваА. М. Семейное право: пробле­ми и перспективи развития // Гос-во и право. — 1999. — № 3. — С. 72—73; Пергамент А. И., Паластина С. Я. Развитие советского законодательства о браке и семье // Сов. гос-во и право. — 1975. — № 9. — С. 47; Советское се­мейное право / Под ред. В. А. Рясенцева. — М., 1982. — С. 20—22 и др.

реднього рівня споживацьких запитів населення, в зв'язку з чим низький рівень споживання, і, в першу чергу, в побуті та в сім'ї, штучно підтримується, заохочується і тиражується; д) масове за­лучення жінок до суспільного виробництва, що викликало відрив жінки від сім'ї і перенесення центру ваги на суспільні засоби со­ціалізації дітей.

Ці соціально-економічні реалії не могли не знайти свого відбит­ку в праві. Відображені вони і в концепції «сімейне право — само­стійна галузь права». її основу складали наступні положення: 1) майнові відносини в сім'ї відіграють порівняно з особистими відносинами другорядну та обслуговуючу роль; 2) відносини в сім'ї потребують однакового державного регламентування, винят­ку з загального правила, індивідуальне регулювання сімейних відносин не допускається, бо «немає такого положення й не може бути», щоб одні учасники сімейних відносин «могли мати більшу чи меншу різноманітність будь-яких прав, ніж інші»¹; 3) оскільки сімейні відносини становлять особливий інтерес для держави, їх правове регулювання і захист повинні здійснюватися з допомо­гою чітких імперативних приписів; 4) сімейне життя не є сферою автономного й приватного існування людини, у зв'язку з чим дер­жавні та громадські органи повинні широко залучатися до вирі­шення внутрішньосімейних конфліктів та контролю за поведін­кою людини в сім'ї; 5) сімейне виховання дітей може бути успіш­но замінене більш ефективним громадським вихованням, бо «громадський догляд за дітьми дає значно кращі наслідки, ніж приватний, індивідуальний, ненауковий і нераціональний догляд окремих «люблячих», але недосвідчених у справі виховання батьків, які не мають тих сил, коштів, засобів та установ, що їх має суспільство»².

Незважаючи на те, що в сімейно-правовій науці радянського періоду концепція «сімейне право — самостійна галузь права» явно домінувала, існувала і протилежна концепція, яка, по суті, продовжувала традиції дореволюційної цивілістичної школи (хоча навіть її прихильники навряд чи прагнули до проведення подібних аналогій). Відповідно до неї сімейне право розглядалося як підга-лузь права цивільного. Основним аргументом такої концепції було

¹ Ворожейкин Е. М. Семейное правоотношение в СССР. — М., 1972. — С. 97.

² ГойхбаргА. Г. Брачное, семейное и опекунское право советской респуб­
ліки. - М., 1920. - С. 5.

те, що предмет правового регулювання сімейних відносин не ви­ходить за межі відносин, котрі регулюються цивільним правом (майнові та особисті немайнові відносини), а основною рисою методу сімейного права (поряд із цивільним) є рівність сторін¹. У зв'язку з цим «сімейні відносини завжди складаються и існують як «горизонтальні» відносини; вони ніколи не набирають форми відносин «вертикальних»² тощо.

З цієї позиції іншого тлумачення набував і факт роздільної кодифікації цивільних та сімейно-правових норм. Причина роз­ходження законодавчого нормування сімейних та цивільних відносин відшукувалась у витоках цього розходження, тобто в часі прийняття перших нормативних актів, які регулювали сімейні відносини. В цьому плані цікавим уявляється вислов­лювання П. Люблинського, який писав, що «на відміну від зако­нодавств інших країн, в яких норми, що належать до шлюбу, сім'ї та опіки, які звичайно коротко іменуються сімейним правом, становлять частину Цивільного кодексу, в окремих республіках СРСР ми спостерігаємо відособлення цієї частини права в са­мостійні кодекси й закони. Історично це пояснюється тим, що розробка Цивільного кодексу відбулася значно пізніше (в 1922 р.), коли виникла потреба врегулювати цивільний обіг на ґрунті нової економічної політики, тоді як потреба в перебудові шлюб­но-сімейних відносин з'явилась одразу ж після Жовтневої рево­люції»³. Немає причин ігнорувати таке пояснення. Існує чима­ло фактів, які свідчать про вкрай негативне ставлення теоретиків марксизму до цивільного права в цілому (як юридичної бази буржуазного ладу) і до прагнення замінити цивільно-правові норми соціалістичною правосвідомістю та нормами господарсь­кого самоврядування. Відомо також, що післяреволюційні пе­ретворення не були пов'язані з розвитком цивільного законо­давства, в той час як сімейні відносини одразу стали предметом законодавчого нормування. Можна назвати цілу низку прийня­тих одразу після революції 1917 р. нормативних актів, що регу-

¹ Вильнянский С. И. Лекции по советскому гражданскому праву. — Харь-
ков, 1958. — Ч. 1. — С. 14; Иоффе О. С. Советское гражданское право. — Л.,
1965. - Ч. 1. - С. 177-178,185-186.

² Советское семейное право / Под ред. В. Ф. Маслова, А. А. Пушкина. —
К., 1982. - С. 18-19.

³ Знциклопедический словарь Русского библиографического института
«Гранат». - Изд. 7. - Т. 41. - Ч. 3. - М., Б.г. - С. ПО.

лювали відносини в сім'ї¹. Симптоматичним є також той факт, що першими «кодексами Жовтня» були саме сімейні кодекси УРСР та РРФСР².

Що ж до подальшого законотворчого процесу, то він багато в чому зумовлювався досвідом першої кодифікації. Однак слід за­значити, що роздільна кодифікація сімейного і цивільного зако­нодавства ніколи не розглядалася в науці як безспірно успішне законотворче рішення. В 30-х роках у наукових колах активно ве­лася дискусія з цього питання і навіть були спроби змінити поря­док розташування нормативного матеріалу, що склався на той час. Відомо, наприклад, що проект Цивільного кодексу СРСР, який розроблявся у той час і так і не був прийнятий, передбачав 7 розділів, один з яких включав норми, що регулюють сімейні відно­сини (розділ 6 — «Шлюб і сім'я»). Разом із тим, таких змін зроб­лено не було і законотворчий процес 60-х років попрямував уто­рованим шляхом: було прийнято Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік про шлюб і сім'ю, а також окремі рес­публіканські кодекси, які регулювали сімейні відносини.

Підсумовуючи, можна сказати, що в 30-х роках сформувалася і пізніше стала домінуючою в науці загальна концепція, згідно з якою сімейне право — це самостійна галузь права, яка має свій власний предмет та метод правового регулювання, які не співпа­дають з предметом та методом регулювання цивільного права.

Сімейне право в системі права: сучасне бачення. Останні роки позначені відновленням інтересу до проблеми сімейного права в системі права. Це, без сумніву, пов'язано з величезними соціально-економічними змінами нового часу і переосмисленням багатьох теоретичних стереотипів. Загальні питання щодо суті

¹ Декрет «Про громадянський шлюб і про введення книг актів грома­
дянського стану», прийнятий РНК УРСР 20.02.1919 г. // СУ УРСР. - 1919.
— № 12. — Ст. 144; Декрет «Про організацію відділів записів актів грома­
дянського стану», прийнятий РНК УРСР 20.02.1919 г. // СУ УРСР. - 1919. -
№ 17. — Ст. 143.; Декрет «Про розлучення», прийнятий РНК УРСР в 1919 р.
// СУ УРСР. - 1919. - № 12. - Ст. 145.

² Кодекс законів УРСР «Про акти громадянського стану, шлюб і опіку»
прийнятий РНК УРСР в липні 1919 р. // Известия Киевского Совета рабо-
чих депутатов, № 169. Цей нормативний акт не набрав чинності у зв'язку з
военими діями в Україні. Кодекс законов РСФСР «Об актах гражданского
состояния, брачном, семейном и опекунском праве», прийнятий ВЦВК
РРФСР 22.10.1918 р. // СУ РСФСР. - 1918. - № 76-77. - С. 818.

права та його внутрішньої структури неминуче приводять до роз­думів про правову природу сімейно-правових норм та їх «пропис­ку» в системі права.

Певною мірою гострота дискусії сьогодні зменшилася у зв'яз­ку з переглядом базових концепцій права. Відновлення поділу права на приватне і публічне стало не просто даниною моді, а при­родним і необхідним кроком розвитку української правової дум­ки.

Публічне право розглядається як сукупність норм, предме­том регулювання яких є сфера публічних (державних) інтересів. Відносини, які тут виникають, базуються на принципах суборди­нації.

Приватне право, навпаки, являє собою сукупність норм, предметом регулювання яких є сфера приватних, індивідуальних інтересів особи¹. Такі відносини базуються на координації мети та інтересів їх учасників, які у процесі взаємодії задовольняють у першу чергу свої приватні інтереси.

Здійснюваний в рамках генетичного підходу поділ права на приватне і публічне висвітлює те спільне, що поріднює галузі пра­ва, об'єднує їх в єдину групу. Так, Ч. Н. Азімов зазначає, що «прин­ципи, які лежать в основі приватного права, слугують базою не тільки для цивільного права, а й для інших «цивілістичних галу­зей»². У зв'язку з цим цивільне і сімейне право як галузі, що базу­ються на єдиному диспозитивному методі правового регулюван­ня і рівності сторін, належать до галузей приватного права. Таке твердження не викликає сьогодні заперечень³.

Однак питання про місце сімейного права в системі права в рамках його системно-структурного аналізу — сімейне право як самостійна галузь права чи підгалузь права цивільного так і не набуло однозначного вирішення. Дуже гостро це питання ви­никло у зв'язку з останньою кодифікацією цивільного та сімей­ного законодавства. Відомо, що спочатку в Україні розроблявся

¹ Загальна теорія держави і права / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка,
О. В. Петришина. - Харків, 2002. - С. 263.

² Азимов Ч. Н. О соотношении частного и гражданского права // Пробле­
ми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. — Харків: Нац. юрид. акад. України,
1995. - Вип. ЗО. - С. 90.

³ Научно-практический коментарий Семейного кодекса Украинн / Под
ред. Ю. С. Червоного. — К., 2003. — С. 21; Ромовська 3. В. Сімейний кодекс
України: науково-практичний коментар. — К., 2003. — С. 38; Гражданское
право: Учебник: В 2 т. / Отв. ред. Е. А. Суханов. — М., 1998. — С. 9.

проект¹ окремого нормативного акту — Сімейного кодексу Ук­раїни. Такий підхід відповідав багаторічній традиції самостійної кодифікації сімейно-правових норм, яка панувала за радянських часів. Пізніше Сімейний кодекс практично в повному обсязі було включено до Цивільного кодексу як окрему главу (Книга 6 «Сімейне право»). Це дало змогу логічно пов'язати чимало інсти­тутів сімейного права з іншими спорідненими інститутами ци­вільного права. 3. В. Ромовська у цей час цілком слушно писала, що сімейні відносини, як і будь-які інші цивільні відносини, «є відносинами приватного життя особи, їх внутрішня, «генетична» спорідненість полягає у вільному волевиявленні їх учасників, юридичній їх рівності». І далі: «книга «Сімейне право» має зай­няти у Цивільному кодексі України своє традиційне, зумовлене об'єктивним ходом людського життя місце»². На жаль, такий підхід не було втілено в життя. 10 лютого 2002 р. Верховною Ра­дою України було прийнято окремий кодифікований акт, що ре­гулює сімейні відносини, — Сімейний кодекс України. Треба ска­зати, що ця обставина має суттєве, але не вирішальне значення, бо в результаті головним є не місце розташування законодавчих норм (Цивільний кодекс чи окремий Сімейний кодекс), а та кон­цепція сімейного права, яка формується в нашому суспільстві. Вирішення питання щодо місця сімейного права в системі пра­ва сьогодні, в системі суспільних відносин, які зазнали карди­нальних змін і продовжують трансформуватися, є непростим. Сумніви, як відзначається в літературі, завжди залишаються, протилежне свідчило би про теоретичну тлінність сімейно-пра­вового буття³.

Треба підкреслити ще одну важливу методологічну обстави­ну, без якої неможливе подальше вирішення питання щодо кон­цепції сімейного права. Аналізуючи позиції учених щодо цієї про­блеми, не можна їх розглядати формально у відриві від часу та обставин, за яких вони були висловлені. Суспільства, держави та права радянських часів уже не існує. Поступово змінюються усі суспільні відносини і загальний порядок їх регулювання. Тому

¹ Передмова до проекту Цивільного кодексу // Українське право. — 1999. —
№ 1. - С. 27.

² Ромовська 3. Сімейне право — перспективи розвитку // Основні напря­
ми реформи цивільного права в Україні // 36. статей та матеріалів. — К.,
1997. - С.120-121.

³ Тарусина Н. Н. Семейное право: Учеб. пособие. — М., 2001. — С. 7.

до цитування наукових праць, які були написані кілька десятків років тому, треба підходити дуже виважено, а їх критику з висо­чин сьогодення взагалі важко визнати коректною. Треба врахо­вувати, що багато учених, які свого часу висловлювали свої по­гляди щодо місця сімейного права в системі права, більше не мо­жуть нам відповісти, не можуть вони змінити чи підкоригувати свої висновки або, навпаки, підсилити їх новою аргументацією. Тому теорія питання має в першу чергу базуватися на новітніх дослідженнях у сфері цивільного та сімейного права. Проблема предмету та методу сімейного права має розглядатися з точки зору сучасного розвитку сімейних відносин в Україні та їх правової регламентації, виходячи із загальних тенденцій розвитку суспіль­ства та права.

Сьогодні є усі підстави для неупередженого осмислення пи­тання щодо місця сімейного права в системі права, його відокрем­леності від цивільного права або належності до нього. Відповідь має грунтуватися на всебічному аналізі природи сімейних відно­син, сучасних способів та меж їх правового регулювання, а також загальнотеоретичних положень щодо сутності системи права. Відомо, що кожна самостійна галузь права характеризується своїм власним предметом та методом правового регулювання. Таким чином, відносини, які регулюються такою галуззю, мають суттє­во відрізнятися від усіх інших відносин, а метод, за допомогою якого здійснюється їх регулювання, — являти собою унікальну композицію засобів та прийомів правового впливу. Чи притаманні ці ознаки сімейному праву? У сучасній вітчизняній науці єдиної позиції щодо цього питання не склалося. В літературі наводили­ся аргументи як на користь концепції «сімейне право — самостійна галузь права»¹, так і проти неї². Виходячи з аналізу предмета і мето-

¹ Научно-практический коментарий Семейного кодекса Украйни / Под
ред. Ю. С. Червоного. — К., 2003. — С. 21; Червоний Ю. С. Понятие и особен-
ности семейннх правоотношений // Суспільство. Держава. Право. — Вип. 1.
Цивільне право. — Одеса, 2002. — С. 21; Сімейне право України: Підручник /
За ред. В. С. Гопанчука. - К., 2002. - С. 13.

² Жилинкова И. В. Правовой режим имущества членов семьи. — Харьков,
2000. — С. 80; Сібільов М. М. До питання про договірні засади регулювання
сімейних відносин // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. —
Харків: Нац. юрид. акад. України, 2003. — Вип. 63. — С. 49; Шевченко Я. М.
Проблеми нового сімейного кодексу України // Проблеми законності: Респ.
міжвідом. наук. зб. — Харків: Нац. юрид. акад. України, 2003. — Вип. 63. — С. 4.

да правового регулювання сімейних відносин та з урахуванням загальних тенденцій сучасного розвитку права і законодавства є підстави вважати, що сімейне право складає підгалузь цивіль­ного права, хоча в системі цивільного права воно характери­зується певною уособленістю, яка обумовлюється особливо­стями відносин, які регулюються нормами сімейного права, та своєрідністю засобів їх правового регулювання. Це твер­дження більш детально розглядатиметься при аналізі відносин, які складають предмет сімейного права та методу їх правового ре­гулювання.

§ 2. Предмет сімейного права

У праві предмет правового регулювання розглядається як сфе­ра, на яку поширюється право¹. В суспільстві існує багато різно­манітних відносин. Право впливає на ті з них, які за своєю приро­дою можуть піддаватися нормативно-організаційному впливу і по­требують правової регламентації². Безпосереднім предметом правового регулювання виступає вольова поведінка учасників суспільних відносин, через яку може бути здійснено стимулюван­ня або примус³. Відповідно до цього може бути визначено і пред­мет сімейного права. Сімейне право регулює певну сукупність суспільних відносин — сімейні відносини. Ці відносини характе­ризуються спільними ознаками, що дає підстави розглядати їх як цілісне утворення в загальній системі суспільних відносин. Важ­ливо зазначити, що до сімейних належать різні за своєю приро­дою відносини. Це відносини, які складаються між членами сім'ї, а також особами, які хоча і не є членами сім'ї в повному розумінні, але пов'язані між собою певними сімейними правами та обов'яз­ками (наприклад відносини між батьком, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, і самою дитиною).

Предмет сімейного права складають: а) відносини, які вини­кають у зв'язку зі шлюбом; б) особисті та майнові відносини між

¹ Общая теория государства и права / Под ред. проф. М. Н. Марченко. —
Т. 2. Теория права. - М., 1998. - С. 234.

² Теория государства и права: Учебник / Под ред. В. М. Корельского и
В. Д. Перевалова. - М., 1997. - С. 260.

³ Алексеев С. С. Право: азбука—теория—философия: опнт комплексного
исследования. — М., 1999. — С. 376.

членами сім'ї; в) особисті та майнові відносини між іншими ро­дичами; г) відносини, які виникають у зв'язку із влаштуванням дітей, які позбавлені батьківського піклування.

Норми сімейного права опосердковують відносини, пов'язані із виникненням та припиненням шлюбу, а також визнанням шлю­бу недійсним. Ці відносини виникають у процесі створення сім'ї (реєстрація шлюбу) або, навпаки, її припинення (розірвання шлю­бу). У зв'язку з тим, що ці відносини спрямовані на встановлення або припинення сімейних прав, вони складають предмет сімей­но-правового регулювання. Сімейне законодавство містить нор­ми, які встановлюють порядок та умови укладання шлюбу, поря­док його реєстрації, правові наслідки заручин, умови та порядок припинення шлюбу, визнання його недійсним тощо.

До другої групи відносин, які складають предмет сімейного права, належать майнові та особисті відносини між членами сім'ї — подружжям, батьками та дітьми. Право регулює відносини, які виникають між подружжям стосовно їх особистих прав (право на зміну прізвища при реєстрації шлюбу, право на спільне вирішен­ня усіх питань життя сім'ї, виховання дітей тощо). Існує чимало різноманітних майнових відносин подружжя, які потребують пра­вового врегулювання — це відносини стосовно спільного та роз­дільного майна подружжя, вчинення правочинів щодо нього, ко­ристування, розпорядження тощо. Предмет сімейного права скла­дають також різноманітні особисті та майнові відносини батьків і дітей. З урахуванням того, що неповнолітні діти потребують відпо­відної підтримки та захисту, в першу чергу нормами сімейного права регулюються відносини батьків і дітей щодо надання ос­таннім утримання. Необхідну правову регламентацію отримують також відносини батьків і дітей щодо належного їм майна та уп­равління батьками майном неповнолітніх.

Правові норми регулюють особисті та майнові відносини між іншими членами сім'ї та родичами — відносини баби, діда, праба­би та прадіда з їх онуками та правнуками стосовно спілкування та захисту прав онуків. Предмет правового регулювання склада­ють також відносини між іншими особами — братами, сестрами, мачухою, вітчимом та дітьми стосовно виховання та захисту дітей. Підлягають правовій регламентації й аліментні відносини певних членів сім'ї та родичів.

Особливої уваги та правового регламентування потребують відносини, які виникають у процесі влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування. З урахуванням особливостей різних форм улаштування таких дітей формуються правові ме­ханізми, за допомогою яких створюються відповідні умови для забезпечення прав та інтересів неповнолітніх, котрі за тих чи інших обставин не мають можливості проживати в сім'ї (усинов­лення, патронат, дитячий будинок сімейного типу).

Сімейні відносини можуть виникати з приводу різних благ — окремих речей та майна в цілому, грошей, цінних паперів, благ, які належать членам сім'ї особисто тощо. У зв'язку з цим виділя­ють особисті немайнові та майнові відносини членів сім Ч, які складають предмет правового регулювання.

До немайнових належать ті відносини членів сім'ї, які сприй­мають правове регулювання, піддаються правовому впливу. Так, правові норми визначають порядок встановлення або зміни прізвища дитини або одного з подружжя при реєстрації шлюбу, закріплюють особисті немайнові права учасників сімейних відно­син — право на виховання, спілкування, захист тощо. Разом із тим, основна кількість особистих відносин, які виникають у сім'ї і грун­туються на таких почуттях, як любов, дружба, відданість, не скла­дають сферу правового регулювання і не включаються до пред­мету сімейного права. Майнові відносини виникають стосовно конкретного майна, його належності тим чи іншим учасникам сімейних відносин, порядку користування та розпорядження та­ким майном, вчинення правочинів щодо нього тощо.

Відносини, які регулюються нормами сімейного права, вини­кають між особами, які об'єктивно є рівними між собою. Це та­кож стосується відносин за участю неповнолітніх або непраце­здатних членів сім'ї та родичів. Подружжя, батьки та діти, усино­вителі та усиновлювачі, інші члени сім'ї та родичі знаходяться між собою у рівному положенні і не підпорядковуються один одному. Кожен учасник сімейних відносин є не тільки рівною, а й авто­номною у майновому сенсі особою, із своїми власними інтереса­ми. Тому майно кожного з них не змішується з майном іншого і завжди може бути конкретно визначене. Це стосується і ситуацій, коли батьки, усиновлювачі та опікуни управляють майном дити­ни. Така природа сімейних відносин обумовлює і характер їх пра­вового регулювання.

Таким чином, предмет сімейного права складають особисті немайнові та майнові відносини, які випливають із шлюбу, споріднення, усиновлення, опіки та піклування, прийняття

дитини в сім 'ю для виховання та з інших підстав, які не забо­ронені законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства і базуються на рівності та майновій само­стійності їх учасників.

§ 3. Метод сімейного права

Питання щодо сутності методу правового регулювання сімей­них відносин у науці завжди було спірним і залежало від відповіді на питання щодо місця сімейного права в системі права. Прибічни­ки концепції «сімейне право — самостійна галузь права», відшу­кували в методі сімейного права особливості, які давали змогу відокремити його від методу регулювання відносин, які тради­ційно розглядалися як цивільно-правові. І навпаки, учені, які підтримували концепцію «сімейне право — підгалузь цивільного права» підкреслювали ті ознаки методу сімейного права, які збли­жували його з методом права цивільного. Концепція, відповідно до якої сімейне право складає підгалузь цивільного права, як уже зазначалося, вбачається більш переконливою. Додаткових аргу­ментів на свою користь вона набула за останній час, який без пе­ребільшення можна визначити як час загальної зміни методу ре­гулювання сімейних відносин.

Метод сімейного права — це сукупність засобів, прийомів, спо­собів, за допомогою яких здійснюється юридичний вплив на вольо-иу поведінку учасників сімейних відносин. Характер юридичного інструментарію, який застосовується в процесі регулювання, в пер­шу чергу визначається характером самих відносин, що регулюють­ся. Саме предмет правового регулювання обумовлює ступінь інтен­сивності дії права, тобто широту охоплення правовим регулюван­ням, ступінь обов'язковості правових приписів, форми і засоби правового примусу, ступінь деталізації правових норм та напру­женість правового впливу на суспільні відносини¹. Тому особливості сімейних відносин визначають сутність правових засобів, які засто­совуються в процесі їх регулювання, особливості юридичного інстру­ментарію, який «стягується» в єдиний регулюючий комплекс.

У праві виділяють два загальних методи правового регулюван­ня: диспозитивний та імперативний. Диспозитивний метод ба-

¹ Про історію створення і прийняття нового СК див. гл. 1 даного підруч-иика.

зується на координації цілей та інтересів учасників суспільних відносин, коли вони самі вільні приймати рішення щодо участі в цих відносинах. При цьому суб'єкти права мають змогу відступа­ти від описаних у правових нормах форм стосунків, встановлю­вати для себе основні та додаткові, тобто безпосередньо не перед­бачені юридичними приписами, права та обов'язки. Імператив­ний метод базується на відносинах субординації. Для нього характерним є переважання обов'язків, обмеження ініціативи суб'єктів правовідносин щодо зміни положень юридичних при­писів, а серед юридичних фактів, що обумовлюють виникнення правових відносин, переважають акти одностороннього волеви­явлення¹.

За сучасних умов метод регулювання сімейних відносин може бути визначений як метод диспозитивний, бо він являє собою сукупність засобів, прийомів, способів, за допомогою яких здійснюється юридичний вплив на відносини рівноправ­них суб'єктів, положення яких характеризується взаємною координацією цілей та інтересів і які в процесі взаємодії задо­вольняють свої власні інтереси.

Зміст диспозитивного та імперативного методів у першу чер­гу утворюється з тих елементів правової матерії, які виражають способи правового регулювання. До них, зокрема, належать: дозвіл, заборона та позитивне зобов'язування. Вказані способи правового регулювання пов'язані з суб'єктивними правами та здійснюються через них². Певне поєднання цих способів визна­чає загальну лінію правового регулювання сімейних відносин. Дозвіл, заборона та позитивне зобов'язування знаходять свій без­посередній вираз у відповідних регулятивних нормах об'єктив­ного права — уповноважувальних, заборонних та зобов'язальних. Внаслідок їх дії в процесі правового регулювання учасники сімей­них відносин набувають суб'єктивних прав та обов'язків.

У сімейному праві існує увесь спектр способів правового ре­гулювання³. В першу чергу треба зазначити ті з них, які визнача­ють сферу дозволеної поведінки учасників сімейних відносин. Дозволи в сімейному праві можуть виражатися у різні способи —

¹ Загальна теорія держави і права / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. - Харків, 2002. - С. 409.

² Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т. - М., 1981. - Т. 1. - С. 297.

³ Нечаева А. М. Семья и закон - М., 1980. - С. 77-78.

прямо чи опосередковано. Подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них, у якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів (ст. 78 СК); батьки мають пе­реважне право перед іншими особами на особисте виховання ди­тини (ч. 1 ст. 151 СК); батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина (ч. 1 ст. 154 СК) тощо. Це зраз­ки прямого дозволу, який наділяє учасників сімейних правовідно­син певними правами без будь-яких застережень. Наряду з цим існують норми, що закріплюють адресовані членам сім'ї дозволи, але ці дозволи не мають прямого характеру бо зумовлюються пев­ними застереженнями. Так, один з подружжя може набути право на майно, яке раніше належало другому з подружжя, але за умо­ви, що це майно за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вар­тості внаслідок спільних трудових чи грошових витрат або ви­трат другого з подружжя (ст. 62 СК); батьки мають право управ­ляти майном малолітньої дитини, але при цьому вони зобов'язані вислухати думку дитини щодо способів управління майном (ч. 1 ст. 177 СК) тощо.

Порівняно з дозволами, які мають широкий, загальний харак­тер, заборони в сімейному праві, як правило, формулюються більш конкретно. Нерідко вони висловлені досить категорично. Наприклад, у шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої лінії споріднення, рідні брат і сестра, двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця (ч. 1,2, З ст. 26 СК); примушування жінки та чоловіка до шлюбу не до­пускається (ч. 1 ст. 24 СК). Заборони можуть бути і більш опо­середкованими, у зв'язку з чим вони нерідко пов'язуються з санк­ціями. Наприклад, мати або батько можуть бути позбавлені бать­ківських прав, якщо вони ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини, жорстоко поводяться з нею тощо (ст. 164 СК). Така поведінка батьків стосовно дитини є за­бороненою, хоча вказана норма і не моделюється за принципом «не вправі», «не допускається» або «заборонено». Незважаючи на відсутність прямої вказівки, прихована в цій нормі заборона є очевидною.

Для сімейного права характерним є те, що до випадків невико­нання заборон, які встановлені сімейно-правовими нормами, за­стосовуються санкції, закріплені в цивільному законодавстві. На­приклад, якщо один з подружжя уклав договір, який потребує нотаріального посвідчення, без згоди другого з подружжя, яка

також мала бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (ч. З ст. 65 СК), то такий договір є нікчемним за правилами ст. 220 ЦК України. Такий правочин не створює юридичних наслідків для сторін і кожна з них зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього пра-вочину, а в разі неможливості такого повернення — відшкодува­ти вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (ч. 1 ст. 216 ЦК України).

Для сімейного права характерною є наявність багатьох норм, які містять позитивні зобов'язування. В першу чергу вони адре­суються повнолітнім членам сім'ї та родичам — батькам, усинов-лювачам, опікунам та піклувальникам. Позитивні зобов'язуван­ня ніби спонукають учасників сімейних відносин до позитивних дій, стимулюють їхню правомірну поведінку. Так, батьки зобов'я­зані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК); опікун, піклувальник зобов'язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний роз­виток, забезпечити одержання дитиною повної загальної серед­ньої освіти (ч. 1 ст. 249 СК); особи, у сім'ях яких виховувалася дитина, зобов'язані надавати їй матеріальну допомогу, якщо у неї немає батьків, баби, діда, повнолітніх братів та сестер, за умови, що ці особи можуть надавати матеріальну допомогу (ст. 269 СК) тощо.

Метод сімейного права, як і будь-який інший метод правового регулювання, в першу чергу залежить від того, що саме — дозво­ли чи заборони та зобов'язування — переважають у ньому, яке співвідношення, яка питома вага кожного з цих способів право­вого регулювання. Мабуть, одним із головних аргументів на ко­ристь концепції «сімейне право — самостійна галузь права» було те, що в сімейному праві міститься чимало заборон та позитив­них зобов'язувань, натомість дозволи мають обмежений характер. Останнім часом у цьому питанні помітні кардинальні зрушення. Визнання приватної власності, відміна багатьох заборон щодо об'єктів права власності, розширення сфери приватного права в цілому знайшли свій відбиток і в сфері регулювання сімейних відносин. Новий Сімейний кодекс України закріпив цю тенден­цію. В сімейному праві значно розширилася сфера дозволу, сфе­ра вільного визначення мети та власного вибору учасниками сімейних відносин своєї поведінки. Диспозитивні засади почина­ють домінувати в сімейному праві, а можливість регулювання

сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасника­ми визначена як одна із загальних засад сімейного права (ч. 2 ст. 7 СК). Все це зближує основні засади регулювання сімейних відно­син з іншими цивільними відносинами.

Процес правового регулювання сімейних відносин починаєть­ся з норм об'єктивного права, які закріплюють дозволи, заборони та позитивні зобов'язування, однак ними, як відомо, не вичер­пується. Право як нормативний регулятор діє через суб'єктивні права та обов'язки учасників сімейних правовідносин. Належ­не учаснику сімейних відносин суб'єктивне право може розгля­датися як сукупність двох факторів: а) спроможності реалізації свого права власними діями (наприклад, подружжя здійснює пра­ва щодо володіння, користування та розпорядження своїм май­ном); б) спроможності вимагати відповідної поведінки від іншої особи (батьки, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, мають право вимагати від повнолітніх дітей відповід­ного утримання). Крім того, кожен з учасників сімейних відно­син має суб'єктивне право на захист свого права або інтересу у разі їх порушення.

У літературі визначалися особливості суб'єктивних прав та обов'язків учасників сімейних правовідносин.

По-перше, вони с невідчужуваними, бо тісно пов'язані з особистістю їх носіїв. Так, батько або мати дитини не вправі передати свої обов'язки щодо утримання дитини іншій особі.

По-друге, вони, як правило, є відносними, бо виникають між конкретними особами — подруж­жям, батьками та дітьми, усиновителями і усиновлювачами тощо.

По-третє, деякі відносні за своєю природою суб'єктивні права мають абсолютний характер захисту. Так, право батьків вихову­вати дитину має відносний характер, бо виникає між чітко визна­ченими особами — батьком, матір'ю та дитиною. Разом із тим, ці права мають абсолютний характер захисту, бо будуть захищати­ся проти будь-якого порушника¹.

По-четверте, певні права членів сім'ї можуть здійснюватися не їх носіями безпосередньо, а за допомогою інших осіб, які діють в його інтересах. Таким чином здійснюється більшість майнових прав неповнолітніх та недієздат­них осіб.

Треба зазначити, що вказані особливості суб'єктивних прав та обов'язків не є притаманними виключно сімейним правовідноси-

¹ Советское семейное право / Под ред. В. Ф. Маслова, А. А. Пушкина. — К., 1982. - С. 53.

нам. Вони характерні і для інших цивільно-правових правовідно­син.

По-перше, невідчужуваний характер мають особисті немай-нові права, які закріплені в Конституції та Цивільному кодексі України (право на життя, здоров'я, особисту недоторканність тощо), значна кількість прав, що виникають у відносинах інте­лектуальної власності, права та обов'язки, які виникають у відно­синах щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю та деякі інші цивільні права.

По-друге, в цивільному праві також виникають відносини, учас­ники яких — носії відповідних прав та обов'язків — є чітко визна­ченими. Наприклад, це відносини, які виникають внаслідок ско­єння цивільного правопорушення (порушення права власності, завдання шкоди однією особою іншій тощо).

По-третє, стосов­но відносних прав, які мають абсолютний характер захисту. В цивільному праві чимало прав такого роду. Усі відносини спільної власності (як часткової, так і сумісної) мають загальну ознаку: вони, з одного боку, є відносними, бо виникають між конкретни­ми суб'єктами-співвласниками, а з іншого — абсолютними, бо мають абсолютний характер захисту проти будь-якої особи, яка порушує або може порушити право спільної власності. Слід, до речі, зазначити, що коло відносин спільної сумісної власності ос­таннім часом значно розширилося. Сталося це завдяки тому, що відповідно до ч. 2 ст. 368 ЦК України суб'єктами спільної суміс­ної власності можуть бути не тільки подружжя та члени сім'ї, як це було раніше, а будь-які особи, в тому числі держава та терито­ріальні громади.

По-четверте, в цивільному праві виникає чи­мало відносин, учасники яких не мають повного обсягу цивільної дієздатності й тому здійснюють свої права через представників (відносини з опіки та піклування, деякі види представництва). Все це дає підстави стверджувати, що суб'єктивні сімейні права та обов 'язки, хоча й мають у своїй сукупності певні особливості, все ж таки суттєво нічим від інших цивільних прав та обо­в'язків не відрізняються і не мають таких особистих ознак, які б беззастережно давали змогу відокремити їх у окрему групу прав та обов'язків суб'єктів права.

Правове регулювання сімейних відносин здійснюється не тільки шляхом надання особам суб'єктивних сімейних прав та обов'язків. Значною мірою воно забезпечується застосуванням засобів примусу, а також самої можливості застосування право­вого примусу (превентивна дія норм). Указані способи правового впливу на сімейні відносини мають додатковий характер, бо вони спрямовані на забезпечення наданих суб'єктам прав, вико­нання їх обов'язків та дотримання заборон, тобто несуть право­охоронну функцію. Незважаючи на це, засоби примусу відігра­ють у процесі правового регулювання сімейних відносин важли­ву роль.

Примусові заходи стосовно учасників сімейних відносин у першу чергу розглядаються як міри захисту порушених сімейних прав, хоча допускається застосування і мір відповідальності¹. Наприклад, у процесі поділу майна подружжя частка одного з них може бути зменшена в зв'язку з його несумлінним поводженням у шлюбі (самовільне відчуження спільного майна подружжя, не­обгрунтоване відхилення від поповнення сімейного бюджету тощо); батьки несуть майнову відповідальність за заподіяння не­повнолітньому майнової шкоди тощо. Однією з основних ознак сімейного права, яка слугувала підставою для його відокремлен­ня від права цивільного, вважалася відсутність у сімейному праві таких санкцій, як сплата неустойки за невиконання зобов'язан­ня, відшкодування матеріальної або моральної шкоди. Вважало­ся, що такі засоби впливу на поведінку суб'єктів притаманні тільки цивільному праву. За радянських часів це дійсно було так, бо ло­гічно вписувалося в концепцію самостійності сімейного права і неможливості поширення на сімейні відносини тих принципів, які притаманні цивільному праву. Останнім часом ситуація змінила­ся. Новий СК застосовує такі міри відповідальності за порушен­ня сімейних прав, як відшкодування матеріальної або моральної шкоди (статті 49, 50, 157, 158, 159, 162 СК). Вперше в сімейному законодавстві передбачене і стягнення неустойки (пені) за про­строчення сплати аліментів (ч. 1 ст. 196 СК). Це пояснюється тим, що без дієвих заходів правового примусу правові дозволи та заборони, що адресовані учасникам сімейних відносин, не були б забезпеченими повною мірою, а їхнє дотримання та виконання залежали б тільки від волі цих осіб.

Основними чинниками, які обумовлюють сутність мето­ду сімейного права, є:

1. юридична рівність учасників сімейних відносин;

2. самостійний майновий статус їх учасників;

3. диспозитивний характер сімейно-правових норм;

¹ Ромовская 3. В. Защита в советском семейном праве. — Львов, 1985.

4) специфіка розгляду конфліктів у сімейній сфері.

1. Першою і визначальною ознакою методу сімейного права є рівність учасників сімейних відносин. Ці відносини моделюють­ся як такі, що виникають між юридично рівними сторонами, між якими не виникає стосунків влади та підкори. Юридична рівність характерна для всіх учасників, у тому числі недієздатних та не­повнолітніх осіб. Батьки і діти, незалежно від їх віку, в юридич­ному сенсі знаходяться у рівному становищі. З урахуванням тієї обставини, що дитина потребує підвищеного захисту, батьки зо­бов'язані діяти в її інтересах. У разі порушення інтересів дитини з боку батьків, зловживання ними своїми батьківськими права­ми, застосовуються механізми державного захисту прав дитини. Будь-якого владного, а тим більше адміністративного підпоряд­кування дитини батькам не існує. Так само моделюються і сто­сунки між іншими учасниками сімейних відносин — усиновите­лями та усиновлювачами, опікунами, піклувальниками, та особа­ми, які знаходяться під опікою та піклуванням, повнолітніми дітьми та непрацездатними батьками тощо.

2. Сімейні стосунки передбачають спільність майнових інте­ресів їх учасників. Разом з тим, у праві кожен учасник сімейних правовідносин розглядається як самостійна особа, з власними майновими правами та обов'язками. Ніхто з членів сім'ї і, перш за все, малолітні та непрацездатні її члени, не «поглинаються» іншою особою — батьками або повнолітніми та дієздатними членами сім'ї. Сучасна концепція правовідносин у сімейній сфері базується на визнанні самостійності особистого та майнового статусу кожно­го з їх учасників.

3. У сімейному" праві переважають диспозитивні норми, які надають учасникам сімейних відносин можливість самостійно визначати свої інтереси, вільно здійснювати свої права. Останнім
часом на тлі загальних соціально-економічних зрушень в Україні, в праві здійснюється «перехід від одного типу регулювання до іншого», який, за словами П. М. Рабиновича, здатний «відобра­зити реальні тенденції в розвитку свободи різних суб'єктів, у зміні меж їхнього убачання, можливості врахування їх інтересів, пере­розподілу, централізації і децентралізації»1. Розширення диспо-

¹ Рабинович П. М. Методологические аспектм исследования системи пра­ва как основи системи законодательства // Сб. Проблеми совершенствова-ния республиканского законодательства: Ч. 1. — Киев, 1985. — С. 89.

зитивності в процесі регулювання сімейних відносин — найбільш важлива ознака розвитку сімейного права останніх років. Разом із тим, у цій сфері існує і завжди залишиться певна кількість імпе­ративних приписів. Це пов'язано з тим, що учасниками сімейних відносин є неповнолітні та непрацездатні особи, права та інтере­си котрих потребують підвищеного захисту та забезпечення.

4. З урахуванням того, що учасники сімейних відносин є юри­дично рівними між собою, розгляд конфліктів, які виникають між ними, здійснюється незалежним органом — судом. З урахуван­ням особливостей сімейних відносин, участі в них широкого кола осіб, які не мають повної дієздатності, для розгляду конфліктів у сімейній сфері широко залучаються спеціальні незалежні органи — органи опіки та піклування. Захист сімейних прав здійснюють також інші юрисдикційні органи (прокурор, нотаріус).

§ 4. Основні засади (принципи) сімейного права

Основними засадами (принципами) сімейного права є ті провідні ідеї та положення, які визначають сутність сімейного права, стрижень, який поєднує окремі норми та інститути сімей­ного права в одне ціле. Провідні засади, як правило, знаходять своє безпосереднє закріплення у відповідних сімейно-правових нормах, реалізуються вони також у правозастосовчій практиці та в процесі реалізації особами своїх сімейних прав та обов'язків. Визначення нових пріоритетів розвитку українського суспільства спричинило необхідність переосмислення багатьох усталених постулатів сімейного права. Це знайшло свій відбиток і в переорі­єнтації основних засад сімейного права, способах та цілях право­вого регулювання сімейних відносин.

З урахуванням цього основними засадами (принципами) су­часного сімейного права є:

1. державна охорона сім'ї, материнства, батьківства;

2. рівність учасників сімейних відносин;

3. недопустимість державного або будь-якого іншого втручан­ня в сімейне життя;

4. пріоритет сімейного виховання;

5. регулювання сімейних відносин за домовленістю (догово­ром) між їх учасниками;

6) пріоритет захисту прав та інтересів дітей та непрацездат­них членів сім'ї.

1. Відповідно до ч. З ст. 51 Конституції України, ч. 1 ст. 5 СК держава охороняє сім'ю, материнство, батьківство, створює умо­ви для зміцнення сім'ї. Це головне загальне положення, яке сто­сується сім'ї і визначає її значення в суспільстві, ставлення до неї держави. Держава здійснює стосовно сім'ї державну політику, яка є складовою соціальної політики України. Мета державної сімей­ної політики полягає в забезпеченні сприятливих умов для все­бічного розвитку сім'ї та її членів, найповнішої реалізації сім'єю своїх функцій і поліпшення її життєвого рівня, підвищення ролі сім'ї як основи суспільства. Основними принципами державної сімейної політики є: суверенітет і автономія сім'ї у прийнятті рішень щодо свого розвитку; диференційований підхід до надан­ня державою гарантій соціального захисту сім'ї; паритетна рівно­вага та партнерство між жінками і чоловіками в усіх сферах жит­тя; соціальне партнерство сім'ї та держави; пріоритетність інте­ресів кожної дитини незалежно від того, в якій сім'ї вона виховується, та наступність поколінь¹.

2. Принцип рівності учасників сімейних відносин базується на положеннях ст. 21 Конституції України та частин 5, 6 ст. 7 СК України, відповідно до яких учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживан­ня, за мовними та іншими ознаками. Жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Треба зазначити, що рівність прав учасників сімейних відносин не оз­начає їх однаковості. Наприклад, у сімейному праві в деяких ви­падках враховувуються біологічні, статеві особливості чоловіка та жінки. Так, чоловік не має деяких прав, які за своєю природою можуть належати тільки жінці і, навпаки, жінка не набуває прав, які належать чоловікові. Наприклад, дружина має право на утри­мання від чоловіка під час вагітності, а також до досягнення ди­тиною, яка проживає з матір'ю, трьох років (ст. 84 СК). Разом із тим, урахування біологічних особливостей чоловіка та жінки не

¹ Концепція державної сімейної політики. Затв. постановою Верховної Ради України від 17 вересня 1999 р. // ВВР України. - 1999. - № 46-47. -Ст. 404.

надає переваг тій чи іншій особі в сімейних відносинах, а тим більше не підпорядковує їх одне одному. Суттєві особливості ма­ють також відносини між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, опікунами та підопічними особами. У психічно­му, соціальному, економічному сенсі ці особи не є рівними. Важ­ко, наприклад, порівняти трирічну дитину та її батька або матір, які є повністю дієздатними та дорослими особами. Та в юридич­ному сенсі ці особи визнаються рівними, бо в їх відносинах відсутні засади влади і підпорядкування.

3. Принцип недопустимості державного або будь-якого іншого втручання в сімейне життя закріплено в ст. 32 Конституції Украї­ни, ст. 301 ЦК, ч. 5 ст. 5, ч. 4 ст. 7 СК України. Цей принцип є новим для вітчизняного сімейного права. За радянських часів протягом десятиріч держава не визнавала сім'ю сферою приватного існуван­ня людини і вважала за необхідне проводити політику активного формування сімейних відносин, втручання в сімейні стосунки. Така політика проводилася за допомогою різних соціальних, у тому числі й правових механізмів. Останнім часом в Україні в цілому послідов­но проводиться кілька основних ідей, які спрямовані на втілення в життя світових стандартів ставлення до людини, до її прав та сво­бод і які віддзеркалюють ті поступові зміни, які здійснюються в нашому суспільстві після визнання Україною незалежності. Це безпосередньо стосується розширення сфери приватного життя людини. Відповідно до ч. 4 ст. 7, ч. 5 ст. 5 СК регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особис­того життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та не­допустимість свавільного втручання у сімейне життя. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встанов­лених Конституцією України.

4. Важливим сучасним принципом сімейного права є закріп­лений в законодавстві пріоритет сімейного виховання дитини (ч. З ст. 5 СК). Відомо, що основою соціальної політики радянської держави було, навпаки, суспільне виховання дітей. Саме суспіль­ство за допомогою різноманітних заходів виховання мало фор­мувати свідомість дитини. Сім'я розглядалася як осередок, який міг провокувати розвиток не громадських, а індивідуалістських рис характеру особи. Такий підхід залишився в минулому. Підтримка сім'ї у новому контексті означає розширення приват­ної сфери життя дитини, посилення впливу батьків на формуван­ня її свідомості. В ст. 8 Конвенції про права дитини сказано, що

держави-сторони зобов'язані поважати право дитини на збережен­ня індівідуальності, включаючи громадянство, ім'я та сімейні зв'язки, як передбачається законом, не допускаючи протизакон­ного втручання¹. Саме в сім'ї дитина починає формуватися як осо­бистість, у сім'ї вона набуває перших навичок соціального спілку­вання, визначається як особа, яка має певні культурні, мовні, релігійні переконання, які виділяють її серед інших людей і пере­творюють на особистість. Цим пояснюється і та обставина, що дитина, яка за тих чи інших причин була позбавлена батьківсько­го піклування, в першу чергу має бути влаштована в сім'ю (уси­новлення, опіка та піклування, патронат) і тільки у разі немож­ливості надання їй умов сімейного виховання має направлятися до державного дитячого закладу або закладу охорони здоров'я.

5. Регулювання сімейних відносин за домовленістю (догово­ром) між їх учасниками є ще однією з принципово нових засад сучасного сімейного права (ч. 2 ст. 7 СК). За радянських часів регулювання відносин у сім'ї здійснювалося за допомогою пря­мих імперативних приписів, а можливість втілення засад самоор­ганізації та саморегулювання в сімейній сфері не визнавалася. Вважалося, що договори між членами сім'ї не укладаються. Саме це слугувало важливою підставою концепції щодо самостійності сімейного права, його відмінності від права цивільного, в якому договір займає значне місце. Сьогодні змінилися основні прин­ципи регулювання сімейних відносин, у зв'язку з цим правила, встановлені імперативними нормами, поступаються місцем дис­позитивному регулюванню. Саме тому договір у сімейному праві набуває нового значення. Окрім шлюбного договору подружжя може укладати договори щодо умов та порядку надання утриман­ня одне одному (ст. 78 СК) або припинення права на утримання (ст. 89 СК). Батьки можуть укласти договір щодо здійснення ними батьківських прав та виконання обов'язків (ч. 4 ст. 157 СК); ви­значення місця проживання дитини у разі розірвання шлюбу, по­рядку участі у забезпеченні умов життя дитини того з батьків, хто буде проживати окремо (ч. 1 ст. 109 СК) тощо.

6. Одним з основних принципів сімейного права є пріоритет захисту прав та інтересів дітей та непрацездатних членів сім'ї.

Законодавство містить цілу низку заходів щодо підвищеного за-

¹ Конвенція про права дитини. Ратифікована постановою ВР УРСР від 27.02.1991 р.

хисту прав та інтересів дитини. Такий захист здійснюється бать­ками дитини (ст. 154 СК), іншими родичами — бабою, дідом, сес­трою, братом, мачухою, вітчимом (статті 258, 262 СК) або інши­ми особами, які нею опікуються — опікуном, патронатним вихо­вателем (статті 249, 255 СК). Особа, яка досягла 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу (ч. 1 ст. 18 СК). Учасниками сімейних відносин, які потребують певної підтримки та допомоги, окрім неповнолітніх, є також непрацездатні особи (інваліди 1, 2 та 3 групи, особи пен­сійного віку). СК передбачає приоритетний захист непрацездат­них членів сім'ї і містить спеціальні юридичні механізми, які до­зволяють це зробити найбільш повним чином. Відповідно до СК, повнолітні діти зобов'язані утримувати батьків, які є непраце­здатними і потребують матеріальної допомоги (ч. 1 ст. 202 СК); вони мають право звертатися за захистом прав та інтересів не­працездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень (ст. 172 СК); той з подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, має право на утримання від іншого з подружжя (ст. 75 СК) тощо. Якщо пра­ва та інтереси непрацездатних членів сім'ї не забезпечуються зо­бов'язаними особами, вони можуть бути примушені до цього за допомогою спеціальних правових засобів.

Глава 2

Сімейне законодавство

§ 1. Загальні положення¹

Відповідно до ст. 7 СК сімейне законодавство включає в себе сам Сімейний кодекс України та інші нормативно-правові акти. Зведення сімейного законодавства виключно до цих норматив­но-правових актів не можна вважати новим для українського за­конодавства, бо традиційно терміном «сімейне законодавство» охоплювалася вся сукупність нормативних актів, які містили нор­ми сімейного права. Між тим, у самому СК вказується і на інші джерела, які складають сімейне законодавство, які аж ніяк не мож­на віднести до нормативно-правових актів. Так, ст. 9 СК передба­чає можливість урегулювання сімейних відносин за домовлені­стю (договором) сторін, а ст. 11 СК допускає врахування звичаїв при врегулюванні сімейних відносин, якщо вони не суперечать СК, іншим законам та моральним засадам суспільства. Звідси і договір, і певні звичаї теж слід відносити до джерел сімейного права. Стаття 13 СК визнає частиною національного сімейного законодавства України міжнародні договори, згоду на обов'яз­ковість яких дано Верховною Радою України, а ст. 291 вказує, що сімейне законодавство (закони) іноземних держав застосовуєть­ся в Україні, якщо воно не суперечить загальним принципам ре­гулювання сімейних відносин, встановлених СК України.

Ряд норм сімейного права міститься і в новому ЦК України. Так, відповідно до ч. З ст. 368 майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не вста­новлено договором або законом. До того ж, ст. 8 СК допускає суб-сидіарне застосування відповідних норм ЦК².

¹ Стосовно історії сімейного законодавства див.: Победоносцев К. П. Курс
гражданского права: В 3 т. — Т. 2 / Под ред. В. А. Томсинова. - М.: Зерцало,
2003. - С. 1-237; Маслов В. Ф., Подопригора В. А., Пушкин А. А. Действую-
щее законодательство о браке и семье. — Харьков: Вища школа, 1974; Сімей­
не право: Навч. посіб. для студентів юрид. вузів та факультетів. — К.: Вен-
турі., 1997. — С. 17—33; Антокольская М. В. Семейное право. — М., Юристь,
2002. - С. 46-80; Сімейне право України / За ред. В. С. Гопанчука. - К.:
Істина, 2002. - С. 17-29.

² На співвідношенні СК і ЦК ми зупинимося пізніше.

Крім цього, безумовно, слід погодитися з тими правниками, які вважають, що в ст. 7 СК є деяка неточність, бо в першу чергу сімейні відносини регулюються Конституцією, норми якої є нор­мами прямої дії (ст. 8)¹.

§ 2. Конституція України в системі джерел сімейного законодавства

Конституція має вищу юридичну силу, а всі закони, включаю­чи і СК, і інші нормативно-правові акти, приймаються на її ос­нові і повинні їй відповідати. Виходячи з цього, якщо будь-який нормативний акт суперечить Конституції, він не тільки повинен бути відміненим Конституційним Судом, а й взагалі не може за­стосовуватися.

Конституція містить цілий ряд норм, які визначають зміст сімейного законодавства. Такі норми знаходяться в розділі II Кон­ституції, наприклад, ч. З ст. 24 забезпечує жінкам та чоловікам рівні права, гарантує створення жінкам умов для можливості по­єднання роботи з материнством тощо.

Особливо важливе значення мають положення статей 51 і 52 Конституції, які встановлюють основні принципи регулювання сімейних відносин і знаходять своє втілення в нормах СК та інших нормативно-правових актів. Відповідно до ст. 51 Конституції сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, тобто не може бути ніякого примусу щодо взяття шлюбу. Незгода батьків, опі­кунів не має значення при взятті шлюбу, укладенні шлюбу — це справа тих, хто його бере для створення сім'ї, і тому вирішальним є їх бажання. Ця стаття також встановлює, що кожен з подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї, батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей, а повнолітні діти зобов'я­зані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Відповідно до ст. 52 Конституції діти рівні у своїх правах не­залежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Таким чином відтворюється загальне правило, за яким взаємні права та обов'язки батьків і дітей ґрунтуються на

¹ Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украйни / Под ред. Ю. С. Червоного. - К.: Истина, 2003. - С. 18.

походженні дітей, засвідченому у встановленому законом поряд­ку. Законом закріплено дві рівнозначні за своєю правовою силою підстави виникнення батьківських правовідносин. Якщо батьки дитини перебувають у зареєстрованому шлюбі, то її походження визначається на підставі запису про шлюб батьків. Наявність за­реєстрованого шлюбу є передусім підставою для презумпції (при­пущення) батьківства чоловіка матері дитини. Тобто жінка, яка перебуває у шлюбі на час зачаття чи народження дитини, звільняється від обов'язку доводити походження дитини від сво­го чоловіка і може записати його батьком дитини незалежно від волі останнього. Припущення батьківства дає право і чоловікові зареєструвати себе батьком дитини, народженої у шлюбі, без зго­ди матері. Походження дитини від батьків, які не перебувають між собою у шлюбі, встановлюється шляхом подачі, спільної заяви батька і матері дитини до державних органів реєстрації актів ци­вільного стану (далі — РАЦС). За відсутності спільної заяви бать­ківство може бути встановлене у судовому порядку.

Стаття 52 Конституції встановлює також, що будь-яке насиль­ство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. За жорстоке поводження з дітьми батьки можуть бути позбавлені батьківських прав.

Частина 3 ст. 52 покладає на державу обов'язок щодо утри­мання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківсько­го піклування. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо таких дітей.

§ 3. Сімейний кодекс України — основне джерело сімейного законодавства України¹

СК складається з семи розділів, які містять 292 статті. Струк­тура його, порівняно з Кодексом законів про шлюб та сім'ю, який було прийнято ще 20 червня 1969 р. (далі — КЗпШС)², зазнала суттєвих змін.

По-перше, такі розділи як «Акти цивільного стану» (розділ V) та «Опіка та піклування» (розділ IV) вилучено з нього. Більшість норм про опіку та піклування міститься тепер у новому ЦК (гла-

¹ Про історію створення і прийняття нового СК див. гл. 1 даного під­
ручника.

² ВВР УРСР. - 1969. - Додаток до № 26. - Ст. 204.

ва 6), хоча окремі норми, наприклад ті, що регулюють опіку і піклу­вання над дітьми, як одну з форм влаштування дітей, позбавле­них батьківського піклування, залишено в СК (статті 243—251). Що ж стосується норм, які регулюють реєстрацію актів цивіль­ного стану (раніше назва була дещо іншою — акти громадянсько­го стану), то вони повинні ще знайти своє втілення, за прикладом РФ, у спеціальному законі «Про акти цивільного стану». До тих пір розділ V «Акти громадянського стану» КЗпШС зберігає свою чинність у частині, що не суперечить СК. З нового СК вилучена глава 3 «Позовна давність», хоча залишилася стаття «Застосуван­ня позовної давності до вимог, що випливають із сімейних відно­син» і введена стаття «Обчислення строків, встановлених у цьо­му кодексі».

По-друге, в кодексі з'явилися нові глави, наприклад такі, як глава 10 «Шлюбний договір» (статті 92—103), глава 20 «Патро­нат над дітьми» (статті 252—256).

Розділ І-«Загальні положення”- містить 2 глави: «Сім'я. Ре­гулювання сімейних відносин»- (статті 1—13) і «Здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов'язків. Захист сімейних прав та інтересів*- (статті 14—20). В СК вперше даєть­ся законодавче визначення ознак сім'ї: це спільне проживання осіб, зв'язаність їх спільним побутом, наявність взаємних прав та обо­в'язків. До підстав створення сім'ї законодавець відніс шлюб, кров­не споріднення, усиновлення, а також інші підстави, які не забо­ронені законом і не суперечать моральним засадам суспільства (ст. З СК).

До новел у цьому розділі слід віднести, наприклад, встанов­лення обов'язку батьків неповнолітніх надавати допомогу у здійсненні останніми батьківських прав та виконанні батьківсь­ких обов'язків (ст. 16 СК); надання дитині, якій виповнилося чотирнадцять років, цивільної процесуальної дієздатності (ч. 1 ст. 18 СК); можливість відшкодування матеріальної шкоди (збитків) та моральної шкоди тим, хто порушив сімейні права осо­би у випадках, передбачених СК або договором (ч. 2 ст. 18 СК).

Розділ П «Шлюб. Права та обов'язки подружжя*- містить 9 глав: «Загальні положення*- (статті 21—26), «Державна реє­страція шлюбу*- (статті 27—37), «Недійсність шлюбу* (статті 38—48), «Особисті немайнові права*- (статті 49—56), «Право особистої приватної власності*- (статті 57—59), «Право спільної сумісної власності подружжя*- (статті 60—74), «Права та обов'язки подружжя по утриманню* (статті 75—91), «Шлюбний договір* (статті 92—103), «Припинення шлюбу*

(статті 104—120). У цьому розділі вперше на законодавчому рівні дається поняття шлюбу, яке до цього часу давалося тільки у на­вчальній і науковій літературі. Шлюб — це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі РАЦС (ст. 21)¹. Підхід законодавця залишився незмінним у цьому питанні, по­роджує правові наслідки лише шлюб, зареєстрований у встанов­леному законом порядку. В зв'язку з цим викликає подив поява ст. 74 СК, яка поширила на майно, набуте жінкою та чоловіком, що проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, правовий режим, що виникає на майно у подружжя, а саме право спільної сумісної власності. Таким чином фактичним шлюб­ним відносинам надано значення юридичного факту, який слу­жить підставою для поширення на них сімейно-правового регу­лювання, що ввійшло в протиріччя з ч. 2 ст. 21 СК, відповідно до якої проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя. Винятки з цього правила законодавець не встановив. Вважаємо, що слід погодитися з тими правниками, які підкреслюють, що фактичні шлюбні відносини — це відносини, що стосуються тільки особистого життя людини, вони залежать від волі людини і від того, як вона їх будує, тому втручання держави за встановленим нею правовим регулюванням відносин за типом сім'ї тут недоречні та необгрунтовані. Так звані фактичні шлюбні відносини — це відносини окремих людей, що ґрунтуються на підставах, які вони самі для себе встановлюють і погоджують. Отже, правове регу­лювання їхніх особистих, майнових і житлових прав має відбува­тися на підставах загального цивільного регулювання².

У СК розширено коло осіб, які не можуть перебувати у шлюбі між собою. Це стосується двоюрідних братів та сестер, рідних тіток, дядьків та племінників, племінниць. Між тим, за рішенням

¹ Традиційно в літературі шлюб так і розглядався як вільний, рівний і
довічний союз жінки та чоловіка, який укладався відповідно до порядку і
умов, встановлених законом, створював сім'ю і породжував між подружжям
взаємні особисті та майнові права і обов'язки (див.: Матвеев Г. К. Семейное
право. — М.: Юрид. лит., 1985. — С. 44—45; Советское семейное право / Под
ред. В. Ф. Маслова, А. А. Пушкина. — К., 1981. — С. 64 тощо.

² Шевченко Я, М. Проблеми правового регулювання сімейних відносин.
Кодифікація приватного (цивільного) права України. — С. 272.

суду може бути надано право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним.

Розширено в СК також коло обставин, які дають можливість у судовому порядку визнати шлюб недійсним. Так, приховання тяж­кої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подруж­жя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним (ч. 5 ст. ЗО СК). Легалізовано представництво при по­дачі заяви про реєстрацію шлюбу. Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєст­рацію шлюбу до державних органів РАЦС, таку заяву, нотаріаль­но посвідчену (ст. 28 СК), можуть подати їх представники. Між тим, залишилася незмінною норма, відповідно до якої реєстрація шлюбу через представника неможлива (ст. 34 СК). Причому шлюб, зареєстрований за відсутності нареченої і (або) наречено­го, вважається неукладеним, що тягне анулювання запису про такий шлюб у державному органі РАЦС (ст. 48 СК). Введено інститут заручин (с. 31 СК). Розширено можливість для укладен­ня шлюбу. Так, місцем укладення шлюбу може бути не лише місце проживання однієї з осіб, що одружуються, а, за заявою нарече­них, це може бути й інше місце (наприклад, місце надання стаціо­нарної медичної допомоги) (ст. 33 СК). Уперше введена норма, яка закріпила одну із правових презумпцій — презумпцію правозгідності (дійсності) шлюбу (ст. 37).

Розділ Ш «Права та обов 'язки матері, батька і дитини* містить 6 глав: «Визначення походження дитини* (статті 121— 140), «Особисті немайнові права і обов'язки батьків та дітей* (статті 141—172), «Права батьків і дітей на майно* (статті 173—179), «Обов'язок матері, батька утримувати дитину та його виконання* (статті 180—197), «Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина та його вико­нання* (статті 198—201), «Обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків та його виконання* (статті 202—206). До новел цього розділу слід віднести наступне: визначається походження дитини від батька у разі реєстрації повторного шлю­бу з її матір'ю (ст. 124 СК); при визнанні батьківства за рішен­ням суду, тобто у випадку народження дитини в незареєстрованому шлюбі, на відміну від ст. 53 КЗпШС законодавець не ви­значає якісь конкретні підстави встановлення батьківства. Частина 2 ст. 128 СК закріплює, що підставою для визнання батьківства можуть бути будь-які відомості, що засвідчують похо­дження дитини від певної особи; СК передбачив можливість встановлення не тільки батьківства, а й материнства (ст. 131 СК), а також встановлення факту материнства за рішенням суду (ст. 132 СК); СК, передбачивши можливість оспорювання бать­ківства особою, яка записана батьком дитини, не пов'язує її зі смертю матері або позбавленням її батьківських прав (ст. 136); ст. 143 СК уперше на законодавчому рівні закріпила обов'язок батьків забрати дитину з пологового будинку або з іншого за­кладу охорони здоров'я.

До новел слід віднести норму, яка вирішує долю доходу від майна дитини (ст. 178 СК), відповідно до якої дохід, отриманий від використання майна малолітньої дитини (орендна плата за будинок, що належить дитині на праві власності, дивіденди, відсотки за користування банком вкладом тощо), батьки мають право використовувати не тільки для задоволення потреб самої дитини, а також на виховання та утримання інших дітей та на не­відкладні потреби сім'ї. Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна. Вперше на законодавчому рівні врегу­льовано питання стосовно власності на аліменти, які один з батьків одержує на дитину. Відповідно до ст. 179 ці аліменти є власністю того з батьків, на ім'я якого вони виплачуються і тільки в разі смерті останнього аліменти переходять до власності дитини. Важ­ко погодитися з таким вирішенням питання¹. Аліменти — кошти особливого призначення, вони повинні передаватися у власність дитини, а батько (матір) мали б право на розпорядження ними, як і будь-яким майном (ст. 177). Цілковито необхідним являєть­ся і введення ст. 190, яка вперше на законодавчому рівні вирішує питання припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з на­буттям права власності на нерухоме майно. СК вводить і норми про обов'язок батьків утримувати повнолітніх дітей, які продов­жують навчання до досягнення останніми двадцяти трьох років за умови, якщо батьки спроможні надавати матеріальну допомо­гу (ст. 199).

СК розширив коло осіб, які повинні піклуватися про непра­цездатних, немічних батьків, вказавши на те, що таке зобов'я-

¹ Така точка зору висловлюється в літературі. Див., наприклад, «Науч-но-практический Комментарий Семейного кодекса Украиньї» / Под ред. Ю. С. Червоного. - С. 292.

зання покладається і на дітей, які не досягли віку 18 років (ст.172).

Розділ IV «Влаштування дітей, позбавлених батьківсь­кого піклування* містить 3 глави: «Усиновлення* (статті 207— 242), «Опіка та піклування над дітьми* (статті 243—251), «Патронат над дітьми* (статті 252—256). Дитина, яка тим­часово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних якнайвищих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що забез­печується передачею її на виховання, усиновлення або за необ­хідності направлення до відповідних установ із догляду за дітьми. СК встановлює умови, порядок та правові наслідки усиновлен­ня, визнання його недійсним, скасування, а також позбавлення усиновлювача батьківських прав. До новел СК слід віднести встановлення можливості за виняткових обставин усиновити повнолітню особу (ст. 208 СК); встановлення різниці у віку уси­новлювача і усиновленого. Так усиновлювач обов'язково пови­нен бути старшим за дитину, яку він бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцать років, а при усиновленні повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років. Дещо по-іншому вирішується доля рідних братів і сестер. Так, якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати і сестри, вони не можуть бути роз'єднані при їх усинов­ленні, за винятком обставин, що мають істотне значення (на­приклад один з братів має фізичну ваду). Згоду на це обов'язко­во дає орган опіки та піклування. Причому, якщо усиновлення для дитини не є таємним, брат і сестра мають право знати про нове місце її проживання (ст. 210). Встановлена нова підстава припинення усиновлення — позбавлення усиновлювача батьків­ських прав.

Законодавець виходить з того, що опіка та піклування — ци­вільно-правовий інститут і залишає в СК лише норми про опіку і піклування над дітьми як правову форму влаштування дітей, по­збавлених батьківського піклування.

У СК відновлено інститут патронату, за яким патронатний вихователь виконує свої договірні відносини, а саме забезпечує дитину житлом, одягом, харчуванням, створює їй належні умови для навчання, фізичного та духовного розвитку, захищає дитину, її права та інтереси на оплатних засадах (статті 254, 255).

Розділ V «Права та обов'язки інших членів сім'ї та ро­дичів» містить 2 глави «Особисті немайнові права та обов'яз-ки інших членів сім'ї та родичів» (статті 257—264), «Обов'я­зок по утриманню інших членів сім'ї та родичів» (статті 265— 274). СК розширив коло осіб, які віднесено до «інших» членів сім'ї та родичів (прабаба, прадід), а також сферу відносин за їх участю за рахунок врегулювання особистих немайнових відно­син (право на виховання внуків та правнуків бабою та дідом, прабабою та прадідом; право на захист внуків; права братів і се­стер на спілкування тощо).

Розділ VI-«Застосування Сімейного кодексу України до іно­земців та осіб без громадянства. Застосування законів іно­земних держав та міжнародних договорів в Україні* (статті 275—292), містить норми, які встановлюють права і обов'язки іно­земців та осіб без громадянства у сімейних відносинах та застосу­вання законів іноземних держав при укладенні договорів, які сто­суються сімейних відносин, а також при вирішенні судом сімей­ного спору.

Розділ VII«Прикінцеві положення» встановлює термін всту­пу СК у дію та правові наслідки цього.

§ 4. Закони та інші нормативно-правові акти в системі сімейного законодавства

Для регулювання сімейних відносин велике значення має Конвенція державної сімейної політики, схвалена Постановою ВРУ від 17.09.1999 р.; закони «Про попередження насильства в сім'ї» від 15.11.2001 р., «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 22.03.2001 р., «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р.; Указ Президента України від 4 серпня 2000 р. «Про соціально-еконо­мічну підтримку становлення та розвитку студентської сім'ї»; Положення про прийомну сім'ю, затверджене постановою Кабі­нету Міністрів України від 2.03.1998 р., Положення про дитя­чий будинок сімейного типу, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.1994 р. тощо. Окремі положення вка­заних нормативно-правових актів знаходять своє втілення в нор­мах СК.

§ 5. Цивільний кодекс України

в системі сімейного законодавства

Питання співвідношення цивільного і сімейного права вже давно входить до кола дискусійних проблем¹. При цьому слід по­годитися з тим, що ця проблема ніколи не була і не може бути тільки теоретичною, бо від визнання або невизнання існування сімейного права як окремої галузі права залежить питання про можливість або неможливість застосування до сімейних відносин цивільно-правових норм². Наявність кодифікованого законодав­ства, в даному випадку — СК, не знімає цього питання, бо є ок­ремі підгалузі цивільного права, норми яких зібрані в кодекси, виходячи з міркувань законодавчої техніки³, зокрема Житловий кодекс, Повітряний кодекс, Кодекс торгового мореплавства тощо.

Стаття 8 СК закріпила правило, відповідно до якого майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами, не врегульовані цим Кодексом, регулюються відповідними нормами ЦК, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Частина 1 ст. 9 ЦК теж містить норму, відповідно до якої положення його застосовуються і до врегулювання сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодав­ства. Стаття 20 СК встановлює загальне правило, відповідно до якого до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 138, ч. З ст. 139. Причому в цих випадках позов­на давність застосовується судом відповідно до ЦК, якщо інше не передбачено СК. Таким чином створюється можливість для суб-

¹ Див., наприклад, Мейер Д. И. Русское гражданское право (в 2 ч.). По
исправленному и дополненному 8-му изд., 1902. Изд. 2-е, испр. — М.: Ста­
тут, 2000. — С. 40—41; Агарков М. М. Предмет и система советского граждан-
ского права. Избранньїе трудн по гражданскому праву. В 2 т. — М.: АО «Центр
ЮрИнфоР», 2002. — Т. 2. — С. 297 тощо. Прибічниками самостійності цієї
галузі права свого часу виступали такі відомі правники, як /. Г. Оршанеькш,
О. Боровіковський, А. І. Загоровський, П. Стучка.Д. М. Генкін, С. М. Братусь,
А. І. Пергамент, Є. М. Ворожейкін, В. О. Рясенцев. З сучасних правників цю
позицію обстоюють О. М. Нечаєва, В. С. Гопанчук. Протилежної точи зору
дотримувалися Г. Ф. Шершеневич, О. С. Іоффе, а за сучасних умов — М. В. Анто -
польська.

² Антокольская М. В. Семейное право. — М.: Юристь, 2002. — С. 42.

³ Там само. — С. 45.

сидіарного застосування цивільного законодавства до сімейних відносин. Це новий підхід¹, бо відповідно до ч. 2 ст. 2 ЦК УРСР сімейні відносини регулювалися лише сімейним законодавством, а це означало, що цивільне законодавство могло застосовуватися до сімейних відносин лише у випадках, прямо передбачених у за­коні. Підхід, запропонований у новому СК, знімає це питання, і щодо таких сімейно-майнових інститутів, як право спільної су­місної власності подружжя, права батьків та дітей на майно тощо, а вони є змішаними інститутами², можуть застосовуватися нор­ми цивільного права. Між тим, таке застосування можливе лише до майнових відносин членів сім'ї та родичів. Що ж стосується особистих немайнових відносин членів сім'ї, то застосовувати до їх врегулювання норми ЦК неможливо.

До речі, новий СК містить спеціальну ст. 10 «Застосування аналогії закону та аналогії права», яка встановлює: якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом або домовлені­стю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Ко­дексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону). Таким чином, прогалина в законі може бути заповнена у конкретних правовідносинах договірним регулюванням, а якщо учасники сімейних правовідносин цього не зроблять, то буде застосована відповідна норма СК до регулювання інших подібних відносин. Якщо ж до регулювання сімейних відносин неможливо застосу­вати аналогію закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного законодавства (аналогія права), тобто тих засад, які сформульовані в ст. 7 СК.

§ 6. Договір як джерело сімейно-правових норм

Результатом сучасної реформи сімейного законодавства Ук­раїни є збільшення диспозитивних норм, які надають можливість учасникам сімейних відносин самостійно визначати зміст своїх

¹ До речі, вперше подібний підхід було застосовано в Основах цивільно­
го законодавства 1991 р., у п. З ст. 1 яких вказувалося, що до сімейних право­
відносин цивільне законодавство застосовується у випадках, коли ці відно­
сини не регулюються сімейним законодавством.

² Агарков М. М. Предмет и система советского гражданского права. Из-
бранньїе трудьі по гражданскому праву. В 2 т. — М.: А О «Центр ЮрИнфоР»,
2002. -1.2.- С. 298.

правовідносин за допомогою шлюбних, аліментних або інших угод. Визнається, що імперативно-дозвільний метод регулюван­ня сімейних відносин поступився диспозитивному регулюванню, а це зайвий раз підкреслило, за словами М. В. Антокольської, збли­ження сімейного і цивільного права¹. Вважаємо, що з цим пого­дитися можна тільки частково: дійсно спостерігається збільшен­ня диспозитивних норм у сучасному сімейному праві, але це не ознака процесу зближення сімейного і цивільного права, а озна­ка, яка характерна для галузей приватного права: цивільне право має свій інструмент диспозитивного методу регулювання — ци­вільно-правовий договір, сімейне право — сімейний договір² (деякі з правників називають його подружнім договором³), трудове пра­во — трудовий договір.

Можливість регулювання сімейних відносин за допомогою договору передбачалася ще в КЗпШС, коли ст. 27^і (відповідне до­повнення з'явилося в Кодексі у 1992 р.) закріпила право подруж­жя укладати між собою шлюбні договори. Але чи можна вважати, що така згода — цивільно-правовий договір? Вважаємо більш ви­важеною позицію Ю. С. Червоного, який виходить з того, що згода між чоловіком і жінкою спрямована на створення сім'ї, а не на ви­никнення, зміну або припинення цивільних правовідносин⁴, а це означає, що домовленість про вступ до шлюбу не може розгляда­тися як цивільно-правовий договір.

§ 7. Звичаї як джерело сімейно-правових норм

Юридичний (правовий) звичай — це правова норма, яка вста­новилася без втручання публічної влади внаслідок тривалого і регулярного застосування одних і тих самих правил до однорідних випадків життя⁵. Звичаєве право, яке складалося зі звичаїв, було історично першою, найтісніше пов'язаною з життям формою по-

¹ Антокольская М. В. Семейное право. — М.: Юристь, 2002. — С. 28.

² Таку точку зору поділяє С. Фурса. Див.: Шлюбний контракт в нотарі­альному процесі // Право України. — 2002. — № 5. — С. 55.

³ Жилинкова И. В. Правовой режим имущества членов семьи. — Харьков: Ксилон, 2000.-С. 221.

⁴ Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украйни. — С. 24.

⁵ Белов В. А. Гражданское право: Общая и особенная части. — М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2003. - С. 49-50.

зитивного права. Між тим, найбільш розвиненими формами все ж вважається право суддів і право законодавця, на базі яких скла­лися дві типові системи права: прецедентна система (у вигляді загального права — соттоп 1а\у — Велика Британія, США) і за­конодавча в своїй основі система країн континентальної Європи (у вигляді романо-германського права - права Франції, Німеч­чини тощо)¹. Звичай, як правило, за сучасних умов не вважається джерелом права. Але в сучасному сімейному праві, як і в цивіль­ному, певний звичай розглядається як джерело права. Відповід­но до ст. 11 СК при вирішенні сімейного спору суд, за заявою за­інтересованої сторони, може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

До речі, Такий звичай, як заручини, в СК набув правового зна­чення (ст. 31). Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Подання її не створює обов'язку взяти шлюб. Це зобов'язує лише до відшкодування збитків, завданих відмовою від шлюбу. Той, хто відмовився від нього, зобов'язаний компенсувати другій стороні витрати, пов'язані з приготуванням до весілля, а також повернути подарунки, які вона отримала, хоча існують і певні винятки з цього правила.

§ 8. Міжнародні договори України в системі сімейного законодавства

Відповідно до Конституції чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких дано Верховною Радою України (далі — ВРУ), є частиною національного законодавства України (ст. 9). Це повністю відповідає положенню ч. 1 ст. 17 Закону від 22 груд­ня 1993 р. «Про міжнародні договори України». На необхідність урахування міжнародних договорів, які не суперечать Конституції, вказує і Пленум Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні право­суддя», підкреслюючи, що суд не може застосувати закон, який

¹ АлексеевА. А. Право: азбука—теория—философия: Опьгг комплексного исследования. - М.: Статут, 1999. - С. 35-36. Докладніше про системи пра­ва див. розділ VI даного підручника.

регулює відносини, що розглядаються, інакше, ніж міжнародний договір.

Частиною національного сімейного законодавства України визнаються багатосторонні міжнародні договори — Конвенції та двосторонні угоди про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які укладаються Україною з іншими держава­ми за наявності на це згоди ВРУ¹.

Серед конвенцій, які на сьогодні ратифіковані ВРУ і мають значення для регулювання сімейних відносин, слід вказати на Конвенцію про права дитини від 20 листопада 1989 р., яка була підписана Україною 21 лютого 1990 р., ратифікована ВРУ 27 лю­того 1991 р. і набула чинності для України 27 вересня 1991 р.; Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.), яка була ратифікована ВРУ 17.07.97 р.; Кон­венцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах держав—членів СНД, ратифі­ковану ВРУ 10 листопада 1994 р. Положення вказаних конвенцій знаходять своє втілення в законодавстві України. Так, ст. 12 Кон­венції про захист прав людини та основних свобод «Право на шлюб», відповідно до якої чоловіки та жінки, які досягли шлюб­ного віку, мають право на шлюб і створення сім'ї згідно з націо­нальними законами, що регулюють здійснення цього права, знай­шла своє закріплення у ч. 1 ст. 23 СК «Право на шлюб». Стаття 1 Конвенції про права дитини, відповідно до якої дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, знайшла своє за­кріплення в ст. 6 СК, згідно з якою правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Між тим, більшість конвенцій так і не ратифіковані ВРУ. До них слід віднести такі, як Європейська конвенція про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.), Конвенція про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення (документ Ради Європи, прийнятий сесією Гаазької конференції з міжнародного приватного права 29 травня 1993 р.), Конвенція

¹ Декларації, на відміну від конвенцій, пактів не стають частиною націо­нального законодавства, оскільки не містять норм, обов'язкових до застосу­вання, а визначають лише напрями розвитку держав-учасниць, хоча, безу­мовно, впливають на розвиток національного законодавства останніх. Див., наприклад, Загальну Декларацію прав людини, проголошену Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Декларацію прав дитини, прийняту Ге­неральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 р., тощо.

про стягнення за кордоном аліментів (документ Організації Об'єд­наних Націй від 20 червня 1956 р.) та деякі інші.

Між тим, кількість двосторонніх угод про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які укладає Україна з іншими державами, постійно зростає. На 1 січня 2003 р. було ук­ладено 12 таких угод¹.

§ 9. Норми сімейного права іноземних держав у системі сімейного законодавства України

Сімейне законодавство іноземних держав може застосовува­тися в Україні, якщо воно не суперечить основним засадам регу­лювання сімейних відносин, що встановлені в ст. 7 СК. Тобто сімейне законодавство іноземних держав регулює сімейні відно­сини на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства, з урахуванням рівних прав і обов'язків жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї, з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя, з забезпеченням можли­вості здійснення прав дитини тощо. Це законодавство не повин­но містити привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань.

Вважається, що ст. 291 СК допускає застосування іноземного сімейного законодавства при укладенні договорів, які стосують­ся сімейних відносин, а також при вирішенні судом сімейних спорів².

Глава З

Сімейні правовідносини

§ 1. Поняття та види сімейних правовідносин

Норми сімейного права регулюють різні види сімейних відно­син, унаслідок чого останні набувають якостей правовідносин, тобто відносин, які врегульовані нормами сімейного права. В сі­мейно-правовій літературі традиційним є широке розуміння по­няття «сімейні правовідносини». Воно включає: а) правовідноси­ни між членами сім'ї (внутрішні сімейні правовідносини); б) пра­вовідносини, які визнаються сімейними, хоча вони виникають за межами сім'ї (зовнішні сімейні правовідносини).

Внутрішніми сімейними правовідносинами вважаються ті, що виникають між членами однієї сім'ї, наприклад, відносини між подружжям, батьками та дітьми, які проживають однією сім'єю, пов'язані спільним побутом та взаємними правами та обов'язка­ми. Зовнішніми можна вважати правовідносини між особами, які складали сім'ю раніше, або взагалі не були членами однієї сім'ї, однак пов'язані такими правами та обов'язками, які за своєю сут­тю є сімейними. Це аліментні правовідносини колишнього по­дружжя, правовідносини між дитиною та одним із батьків, з яким дитина разом ніколи не проживала, правовідносини між онуками та бабою, дідом, які не проживають разом, тощо. З цього видно, що сімейними в повному розумінні можна назвати лише першу групу правовідносин — правовідносини членів сім'ї. Відносини, які виникають за межами сім'ї, можна вважати сімейними пев­ною мірою умовно.

Така класифікація сімейних правовідносин викликає не­обхідність визначення поняття «сім'я». Треба одразу сказати, що це питання належить до числа вкрай дискусійних. Слово «сім'я» походить від слова «сьемь», що означає «робітник, слуга, домочадец». Таким чином, у первісному розумінні сім'я, це коло осіб, які визначаються як робітники, слуги та домочадці¹, тобто особи, пов'язані певними економічними зв'язками. Сучасне розуміння поняття сім'ї є більш складним і неоднозначним. Це пояснюється тим, що сім'я як соціальне явище має різноманітні прояви свого існування. У зв'язку з цим категорія сім'ї використовується різни­ми науками — соціологією, демографією, психологією тощо. У праві існують свої підходи щодо розуміння сім'ї та сімейних відно­син. Це пояснюється тим, що сімейні відносини потребують пев­ного правового опосередкування, відповідної юридичної «оболон­ки». Саме в цьому сенсі категорія «сім'я» набуває юридичного значення і використовується в праві. В літературі існують різні позиції як щодо самого визначення сім'ї, так і стосовно питання про необхідність його законодавчого закріплення. Одні фахівці висловлюються за легальне визначення сім'ї¹, інші вважають за потрібне лише наукове тлумачення цього поняття².

Відомо, що сімейне законодавство ніколи не містило поняття сім'ї. Ця обставина не була випадковою і не означала прогалини в законодавстві. В літературі правильно зазначається, що «законо­давець не тільки не прагне до того, щоб розкрити поняття сім'ї, але і свідомо намагається відійти від надмірної формалізації цьо­го поняття. Його наповнення конкретним змістом залежить від багатьох факторів, які настільки індивідуальні, що кожен фор­мальний підхід до сім'ї неминуче вступив би у протиріччя з ре­альними життєвими ситуаціями»³.У зв'язку з конкретними пи­таннями, які поставали в практиці, Конституційний Суд України 3.06.1999 р. прийняв рішення про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї». В ньому, зокрема, було сказано, що стосовно понят­тя «член сім'ї» Конституційний Суд України виходить з об'єктив­ної відмінності його змісту залежно від галузі законодавства (п. 6). Таким чином, на думку Конституційного Суду, визначити єдине поняття «член сім'ї», яке б мало застосовуватися в праві, не-

¹ Ромовська 3. Сімейне право — перспективи розвитку // Основні напрям­
ки реформи цивільного права в Україні // 36. статей та матеріалів. — К.,
1997. — С. 122; Матвеев Г. К. Советское семейное право: Учебник. — М.,
1985. — С. 48; Ворожейкин Е. М. Правовне основи брака и семьи. — М., 1969. —
С. 16.

² Советское семейное право / Под ред. В. Ф. Маслова, А. А. Пушкина. —
К., 1982. — С. 47; Жилинкова И. В. Правовой режим имущества членов семьи. —
Харьков, 2000. - С. 11.

³ Гражданское право: Ч. З / Под. ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. —
М., 1998. - С. 222.

можливо, бо кожна галузь права тлумачить це поняття по-своє­му, підкреслюючи ті чи інші ознаки сім'ї, які набувають певного значення для тих чи інших відносин. Зрозуміло, що різне тлума­чення поняття «член сім'ї» не дає підстав для розробки єдиного поняття сім'ї в праві.

Разом із тим, у новому СК вперше зроблена спроба дати ле­гальне визначення сім'ї (ст. З СК). На жаль, її важко визнати вда­лою. Можна погодитися з висловленою в літературі думкою, що насправді в СК визначається не поняття сім'ї, а коло осіб, які до неї входять, — членів сім'ї. Що ж до визначення сім'ї, то в законі лише сказано, що сім'я є первинним та основним осередком сус­пільства (ч. 1 ст. З СК). Законодавець уникає основного визна­чення сім'ї, і це не випадково. В літературі це питання хоча і дуже широко обговорювалося, так і не знайшло свого остаточного вис­новку. Для визначення сім'ї в науковій літературі застосовували­ся різні терміни — «союз», «об'єднання», «спільність», «мала соці­альна група» тощо. Новий СК визначає сім'ю як первинний та основний осередок суспільства (ч. 1 ст. З СК). Таке визначення не є правовим, воно вирішує лише питання щодо місця та значен­ня сім'ї в суспільстві. Тому в науковому плані, з урахуванням ст. З СК, можна вважати, що сім'я — це об'єднання осіб, пов'язаних між собою спільністю проживання, побуту та взаємними правами і обов'язками.

Щодо такої ознаки сім'ї, як спільне проживання осіб, які її складають, закон містить деякі винятки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, ро­ботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина нале­жить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не прожи­ває. Втім, спільне проживання членів сім'ї є найбільш типовою та наочною ознакою сімейної спільноти. Спільний побут членів сім'ї має різноманітні види свого прояву — спільне ведення господар­ства, відпочинок, спілкування тощо. Членів сім'ї пов'язують та­кож взаємні права та обов'язки. Ця ознака є найбільш вагомою для юридичного визначення сім'ї. Члени сім'ї мають комплекс взаємних особистих та майнових прав та обов'язків. Так, батьки зобов'язані виховувати своїх дітей, захищати та представляти їхні інтереси перед третіми особами. Крім того, вони зобов'язані утри­мувати дітей та забезпечувати матеріальні умови їх життя. Комплекс взаємних прав та обов'язків пов'язує також подружжя, усиновлювачів та усиновителів, інших членів сім'ї.

Підставами виникнення сім'ї є шлюб, кровне споріднення осіб, усиновлення, а також інші підстави, які не заборонені законом, і такі, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. З СК). На відміну від Кодексу про шлюб та сім'ю України новий СК не містить вичерпного переліку підстав виникнення сім'ї. Тому сім'ю складають не тільки особи, які, наприклад, зареєстрували шлюб, а й ті, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу (фактичне подружжя). Таким чином, до членів сім'ї в першу чер­гу належать подружжя, батьки і діти, які за загальним правилом складають ядро сімейного союзу. Подальше коло членів сім'ї може варіюватися залежно від конкретних обставин, починаючи від найближчих кровних родичів (висхідних, низхідних і бічних ліній спорідненості) і закінчуючи особами, які спільно проживають в одному будинку («під одним дахом») як члени сім'ї.

Сімейні правовідносини мають спеціальні та загальні ознаки. Спеціальними ознаками є ті, що характерні саме для сімейних пра­вовідносин, і певною мірою виділяють їх серед інших цивільних правовідносин. Загальні ознаки, навпаки, характеризують спільні риси, які притаманні усім цивільним правовідносинам. Ознака­ми, які притаманні сімейним правовідносинам (спеціальні озна­ки) є: спеціальний суб'єктний склад (суб'єктами сімейних право­відносин можуть бути тільки фізичні особи); своєрідність юри­дичних фактів, які породжують сімейні правовідносини (шлюб, спорідненість, материнство, батьківство тощо); тривалість існу­вання (сімейні відносини, як правило, є тривалими за часом); інди­відуалізація учасників і неможливість передачі прав та обов'язків іншим особам; особисто-довірчий характер відносин.

До загальних ознак, тобто тих, що притаманні усім цивіль­ним, у тому числі і сімейним правовідносинам, належать: рівність учасників правовідносин; автономія їх волі; майнова са­мостійність.

Сімейні правовідносини, як і будь-які інші цивільні право­відносини, виникають між особами, які є рівними між собою. Вони не є відносинами влади і підкори, які притаманні, наприклад, пра­вовідносинам адміністративним. Навіть коли йдеться про відно­сини між батьками та дітьми, то вертикаль стосунків не виникає. Батьки не мають владних повноважень стосовно дитини. В своє­му ставленні до дитини вони зобов'язані виходити з того, що перед ними особа, яка має свої власні права та інтереси. Більше того, дитина має право на підвищений захист своїх прав навіть і проти своїх батьків, коли ті виконують свої батьківські обов'язки не­належним чином. В юридичному сенсі правовідносини батьків і дітей - правовідносини горизонтальні, відносини рівних сторін.

У цивілістиці поставало питання: рівність сторін є ознакою відносин, що регулюються, чи вона є ознакою методу правового регулювання, тобто засобу, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини? З цього приводу висловлюються різні дум­ки. Наприклад, М. Д. Єгоров вважає, що рівноправність це озна­ка методу правового регулювання. Він, зокрема, зазначає: «Якщо визнати, що сторона суспільних відносин, які входять до предме­ту цивільного права, знаходиться в рівному становищі і без пра­вового регулювання, то стає безглуздим саме правове регулюван­ня вказаних відносин методом рівноправ'я...»¹. Таке пояснення не виглядає переконливим. Рівність сторін — це, в першу чергу, при­родна риса самих відносин, які регулюються. Якщо певні відно­сини за своєю природою є відносинами рівних осіб, то право може лише закріпити таке становище, перевести його на мову юридич­них термінів, створити відповідні механізми юридичного захисту і не більше. Зміст законодавчих норм визначається сутністю відно­син, які регулюються, а не навпаки. Якщо норми закону моделю­ються без урахування природи відносин, які регулюються, то їх ефективність буде невеликою. Тому рівність сторін, у першу чер­гу, може розглядатися як ознака саме відносин, що регулюються сімейним правом. Знаходячи свій відбиток у правових нормах, рівність сторін набуває юридичного закріплення і визначає сутність правового регулювання сімейних відносин, тих юридич­них засобів, які залучаються до їх регулювання.

Кожен учасник сімейних відносин розглядається як особа, яка має відповідну майнову самостійність, власні майнові права, незалежно від свого віку та обсягу дієздатності. Завжди можна конкретно визначити, яке саме майно належить тому чи іншому учаснику сімейних відносин на праві власності або володіння, обтяжене воно боргами чи ні, які майнові права та обов'язки має особа щодо інших осіб тощо. Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої майнові права безпосередньо або за допомогою

¹ Гражданское право. 4.1 / Под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Сергеева. — М., 1996. — С. 11.

інших осіб, що не змінює основної концепції, відповідно до якої кожен учасник сімейних відносин має майнову самостійність.

Ще однією ознакою сімейних правовідносин є автономія волі їх учасників. Кожна особа в сімейному праві визначається як ок­ремий суб'єкт права незалежно від свого віку та здатності здійсню­вати свої права власними діями. Саме тому відповідно до ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини, яка була прийнята ООН 20.11.1989 р., дитина реєструється відразу після народження і з цього моменту набуває своїх прав. Інша справа, яким чином визначається воля дитини. Зрозуміло, що вольові якості людини формуються не з моменту народження і потребують певного часу. З урахуванням цього природного факту, в праві існує чимало спеціальних ме­ханізмів, які дають змогу, з одного боку, розглядати дитину як окрему вольову «одиницю», а з іншого — передати право форму­лювати та визначати цю волю іншим особам, які за своїми при­родними якостями здатні це робити — батькам, усиновлювачам, опікунам, піклувальникам тощо. Ці особи завжди мають діяти так, як би діяла сама особа, здійснюючи свою власну вольову поведін­ку у власних інтересах.

За своєю природою відносини, що складають предмет сімей­ного права, поділяються на два види: а) особисті та б) майнові. Відомо, що такий поділ є традиційним для цивільного права в ціло­му і є основною класифікацією цивільно-правових відносин. Не є винятком і сімейні правовідносини. Норми права регулюють особисті відносини, які виникають, наприклад, між подружжям щодо зміни прізвища при реєстрації шлюбу, вирішення усіх пи­тань життя сім'ї, між батьками та дітьми щодо виховання дитини, між іншими родичами та дітьми стосовно спілкування тощо. Май­нові правовідносини виникають щодо спільного та роздільного майна подружжя, батьків та дітей, управління та розпорядження майном, взаємного утримання членів сім'ї та інших родичів тощо.

У сімейній літературі радянського періоду протягом деся­тиріч жваво обговорювалося питання щодо співвідношення осо­бистих та майнових правовідносин у сім'ї. Причому, це питан­ня не було з числа абстрактних. Визначення місця особистих та майнових правовідносин у своєрідній ієрархії сімейних відно­син було чи не найважливішим аргументом у спорі щодо само­стійності або несамостійності сімейного права. Протягом три­валого часу в сімейно-правовій науці вважалося, що домінуюче положення в сім'ї займають особисто-правові зв'язки. Майновим відносинам відводилася другорядна роль, їх зворотний вплив на стан особистих внутрішньо-сімейних стосунків прак­тично ігнорувався. Д. М. Генкін, наприклад, зазначав, що осо­бисті взаємовідносини членів сім'ї є основними, у зв'язку з цим майнові відносини у сім'ї в більшості випадків регулюються пра­вом інакше, ніж майнові відносини цивільного права. Тому, якщо за буржуазними системами сімейне право є частиною цивільно­го права, то в СРСР воно становило окрему галузь права¹. Прав­да, існувала й інша точка зору, згідно з якою недооцінка значен­ня майнових відносин у сім'ї є невиправданою, бо проблеми сімейного права не можуть бути вирішені у разі відриву особис­тих та майнових сімейних відносин².

Останнім часом майнові відносини в сім'ї дістали значного розвитку. Цьому сприяє відміна багатьох заборон щодо кола об'єктів права приватної власності, розширення договірної ініціа­тиви учасників сімейних відносин. Разом із тим, це не може роз­глядатися як зміна самої сутності сім'ї, зменшення значення емо­ційних та особистих зв'язків її членів. Інша справа, що більшість особистих сімейних відносин (на відміну від майнових) не є пред­метом права. Тому розширення правового регулювання майно­вих відносин у сім'ї не означає автоматичного звуження кола осо­бистих відносин та зменшення їх значення в сімейному житті. Сьогодні, як і раніше, ці відносини просто знаходяться за межами правового впливу. Можна зазначити, що новий СК містить цілу низку статей, які закріплюють особисті немайнові права учасників сімейних відносин — право подружжя на повагу до своєї індиві­дуальності, право на фізичний та духовний розвиток, право на розподіл обов'язків у сім'ї тощо. Ці правила не є правовими, вони мають характер моральних, а не юридичних норм. У СК вони знай­шли своє закріплення скоріш як певні ціннісні орієнтири.

З точки зору визначеності у правовідношенні зобов'язаної осо­би сімейні правовідносини поділяються на абсолютні та відносні. Абсолютними є такі сімейні правовідносини, у яких фігура зобо­в'язаної особи є невизначеною. Наприклад, подружжю на праві власності належить певне майно. Усі інші особи не мають права

¹ ГенкинД. М. К вопросу о системе советского социалистического права // Сов. гос-во и право. — 1956. — № 9. — С. 82.

² Ершова Н. М. Развитие советского семейного права // СССР — Австрия: проблемн гражданского и семейного права. — М., 1983. — С. 165—166.

порушувати право власності подружжя. Таким чином, особа, яка має обов'язок утримуватися від порушення права власності по­дружжя, заздалегідь не визначена. Такий обов'язок покладається на будь-яку особу, яка в той чи інший спосіб стикається з майном подружжя. Правовідносини такого типу називаються абсолютни­ми. Відносні правовідносини виникають у випадках, коли обидві сторони сімейного правовідношення є чітко визначеними. На­приклад, один з подружжя, який є непрацездатним і нужденним, має право на отримання аліментів від іншого з подружжя, якщо той може таке утримання надати. З цього видно, що зобов'язана особа — другий з подружжя, є чітко визначеною особою.

Для сімейних правовідносин характерним є їх складний ха­рактер, коли абсолютні та відносні правовідносини дуже тісно пов'язані між собою та існують, так би мовити, паралельно. На­приклад, правовідносини між чоловіком і жінкою щодо їх спільного майна є відносними, бо обидві сторони правовідно­син є чітко визначеними, кожен із подружжя зобов'язаний во­лодіти, користуватися та розпоряджатися спільним майном, не порушуючи прав іншого з подружжя. У той же час щодо усіх тре­тіх осіб подружжя виступає як єдиний власник, управомочена особа, якій протистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб. У цьому сенсі правовідносини власності подружжя мають абсолют­ний характер.

§ 2. Підстави виникнення, зміни та припинення сімейних правовідносин

Сімейні правовідносини виникають, змінюються та припиня­ються внаслідок різноманітних конкретних життєвих обставин. Народження дитини спричиняє появу комплексу прав та обо­в'язків батьків та дітей. Укладення подружжям договору про вза­ємне утримання слугуватиме підставою зміни аліментних право­відносин, встановлених законом, і виникнення нових правовідно­син, визначених договором. Унаслідок позбавлення батьківських прав певні правовідносини між батьками та дітьми припиняють­ся. У зв'язку з тим, що такі обставини тягнуть за собою важливі юридичні наслідки — виникнення, зміну або припинення сімей­них правовідносин, вони називаються юридичними фактами. Та­ким чином, юридичні факти — це такі конкретні життєві обставини, які спричинюють виникнення, зміну або припинення сімейних правовідносин.

Юридичні факти в сімейному праві поділяються на окремі види.

1. Першою є традиційна класифікація юридичних фактів за вольовою ознакою, тобто залежно від ступеня обумовленості на­стання юридичного факту від волі особи. У зв'язку з цим у сімей­ному праві юридичні факти поділяються на: а) юридичні дії; б) юридичні події.

Юридичні дії — це такі юридичні факти, які основані на воле­виявленні учасників сімейних відносин. Дії поділяються на пра­вомірні та неправомірні. Правомірні — дії, які відповідають сімей­но-правовим нормам і не порушують прав та інтересів учасників сімейних відносин. Вони мають найбільше поширення і склада­ють основну масу юридичних фактів у сімейному праві. Вони згру­повані за певними ознаками з урахуванням особливостей окре­мих видів правомірних юридичних дій.

Правомірні юридичні дії у сімейному праві поділяються на: а) юридичні акти (правочини, адміністративні акти, судові рішен­ня) та б) юридичні вчинки. Юридичні акти безпосередньо спря­мовані на настання юридичних наслідків. Так, подружжя, що ук­ладає певний правочин, має за мету передати майно у власність, встановити режим користування майном, поділити майно тощо. Метою таких дій подружжя є саме настання юридичних наслідків. Такі наслідки виникають також у випадку, коли відповідний дер­жавний орган видає адміністративний акт, який є підставою ви­никнення, зміни або припинення сімейних правовідносин. Так, орган реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) реєструє шлюб, народження дитини, смерть особи тощо. Судові рішення також набувають значення сімейно-правових юридичних фактів. Суд, наприклад, виносить рішення про усиновлення дитини, поділ майна подружжя, стягнення аліментів, встановлення режиму ок­ремого проживання подружжя тощо.

Юридичні вчинки складають окремий вид правомірних юридич­них дій у сімейному праві. Вони відрізняються від юридичних актів тим, що особа, яка здійснює юридичний вчинок, не має за мету настання юридичних наслідків. Такі наслідки настають у силу прямого припису закону. Наприклад, особа взяла у свою сім'ю дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена бать­ківського піклування, і виховує її (фактичне виховання). Такі дії

не мають на меті виникнення суто юридичних наслідків і здійсню­ються з гуманних підстав, бажання створити дитині умови сімей­ного виховання. Разом із тим, закон передбачає, що виховання дитини за таких умов породжує виникнення прав та обов'язків, передбачених сімейним законодавством (ст. 261 СК).

Неправомірними визнаються дії, які суперечать нормам сімей­ного права, порушують права та інтереси учасників сімейних пра­вовідносин (несплата аліментів, незаконне відібрання дитини у батьків, невиконання договору тощо).

Юридичні події — це такі конкретні життєві обставини, які не залежать від волі учасників сімейних відносин (абсолютні події) або частково залежать від неї (відносні події). В сімейному праві до юридичних подій відносять, наприклад, народження дитини або смерть особи. Батьки можуть вирішувати питання щодо на­родження в майбутньому дитини, але сам по собі факт народжен­ня є біологічним явищем і не залежить від їх волі. Народження дитини як юридичний факт спричинює виникнення цілої низки взаємних прав і обов'язків батьків та дітей. Смерть особи також викликає важливі юридичні наслідки. В сімейному праві смерть є підставою припинення багатьох правовідносин, наприклад, пра­вовідносин щодо взаємного утримання подружжя, батьків та дітей, інших родичів. Унаслідок смерті припиняються зобов'язальні правовідносини, які виникли з договору між учасниками сімей­них відносин, тощо.

Різновидом юридичних подій у сімейному праві визнаються також строки, які встановлюються законом, договором сторін або рішенням суду. В цьому сенсі вони певною мірою залежать від волі учасників сімейних відносин. Разом із тим, плин часу — об'єк­тивне явище, на яке людина впливати не може. Саме ця ознака дає підстави відносити строки до подій. В сімейному праві існує багато видів строків, із якими закон пов'язує настання певних юридичних наслідків. Наприклад, дружина, з якою проживає ди­тина, має право на утримання від чоловіка — батька дитини до досягнення дитиною трьох років (ч. 2 ст. 84 СК); батьки зобов'я­зані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК); якщо позивач вживав заходів щодо одержання аліментів від відповідача, але не міг їх одержати внаслідок ухилення відповіда­ча від їх сплати, суд може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, але не більш як за один рік (ч. 2 ст. 79 СК) тощо.

2. За юридичними наслідками юридичні факти в сімейному праві поділяються на: а) правоутворюючі, б) правозмінюючі, в) правоприпиняючі.

До правоутворюючих належать юридичні факти, які спричинюють виникнення сімейних правовідносин. Наприклад, народження дитини є юридичним фактом, із яким закон пов'язує виникнення особистих та майнових правовідно­син між матір'ю/батьком дитини та самою дитиною.

До право-змінюючих належать юридичні факти, які змінюють сімейні пра­вовідносини, які вже існували. Наприклад, аліментні правовідно­сини батька/матері та дитини можуть бути змінені за договором на правовідносини щодо передачі майна дитині у власність (ст. 190 СК).

Сімейні правовідносини припиняються також унаслідок настання певних юридичних фактів. Наприклад, подружжя має право відмовитися від шлюбного договору (ст. 101 СК), що спри­чинює припинення їх майнового правовідношення. Поновлення працездатності дитини тягне за собою припинення правовідно­син щодо утримання дитини батьками (ст. 198 СК).

2. За тривалістю юридичні факти в сімейному праві поділя­ються на: а) одноразові; б) тривалі. До одноразових можна відне­сти правочини, реєстрацію шлюбу, народження дитини, рішення суду про встановлення батьківства тощо. Такі юридичні факти за своєю природою мають одноразовий характер. Значне місце в сімейному праві мають тривалі юридичні факти, які розгорта­ються у часі й існують протягом певного періоду. До них, зокре­ма, належать юридичні становища — спорідненість, свояцтво, вагітність, непрацездатність, нужденність тощо.

Спорідненість — один із важливіших юридичних фактів у сімейному праві, бо з ним закон пов'язує настання різних юри­дичних наслідків. Спорідненість є підставою виникнення комп­лексу особистих і майнових прав батьків і дітей, баби, діда, братів, сестер та інших родичів; права на захист інтересів родичів у суді; права на усиновлення дитини тощо. Однак спорідненість може слугувати і юридичною перешкодою для виникнення деяких сімейних правовідносин. Так, особи, які перебувають у спорідне­ності, в передбачених законом випадках не можуть укласти між собою шлюб (ст. 26 СК). Спорідненість — це кровний зв'язок між людьми, із наявністю якого пов'язані виникнення, зміна чи при­пинення прав та обов'язків. Спорідненість у своїй основі має біо­логічний фактор - фактор походження. Тому, наприклад, не є родичами подружжя, а також усиновлювачи та усиновлені.

Родичами визнаються особи, які походять один після одного або від спільного предка. Залежно від цього розрізняють прямі та побічні родинні зв'язки. Пряма спорідненість визначається щодо осіб, які послідовно походять один після одного. Висхідна пряма лінія спорідненості встановлюється від нащадків до предків (син — батько, онука — дід), низхідна — від предків до нащадків (батько — син, дід — онука). Побічними є родинні зв'яз­ки, які походять від спільного предка (два брати є родичами, бо походять від однієї матері (батька). Рідні брати та сестри, які мають спільних батьків (матір та батька), називаються повнорідними; ті, які мають спільну матір і різних батьків - єдиноутроб­ними; спільного батька і різних матерів — єдинокровними. Не є родичами діти кожного з батьків - зведені брати та сестри. До них належать син (дочка) чоловіка від попереднього шлюбу та син (дочка) дружини від попереднього шлюбу. Цих осіб не зв'я­зує походження від спільного предка.

У праві велике значення має близькість спорідненості. Вона визначається шляхом встановлення ступеня спорідненості — тоб­то числа народжень, що пов'язують двох родичів (як прямих, так і побічних споріднених зв'язків) між собою. При цьому береться до уваги кількість народжень за винятком народження самого спільного предка. Рідні брат і сестра перебувають у другому сту­пені спорідненості, бо їх пов'язують два народження — народжен­ня брата й сестри (народження їх матері (батька) до уваги не бе­реться). Дід з онуком також перебувають у другому ступені спо­рідненості, їх пов'язує народження дочки (сина), а потім і самого онука.

Свояцтво — це відносини між одним із подружжя і кровними родичами іншого з подружжя або між родичами обох з подруж­жя, що виникають не зі спорідненості, а зі шлюбу. В деяких ви­падках свояцтво викликає настання певних правових наслідків. За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити одну і ту саму дитину, переважне право на її усиновлення має громадя­нин України, який є чоловіком матері або дружиною батька ди­тини, яка усиновлюється (ст. 213 СК). Відповідно до ст. 260 СК, якщо мачуха або вітчим проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні. В разі необхідності таке право буде захищатися у суді (ст. 159 СК). Мачуха та вітчим мають право на самозахист своїх малолітніх, неповнолітніх або повнолітніх не- працездатних пасинка та падчерки. Вони мають також право без спеціальних на те повноважень звернутися за захистом прав та інтересів цих осіб до органу опіки та піклування або до суду (ст. 262 СК). Мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку та пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітних братів та сес­тер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм на­лежного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надава­ти матеріальну допомогу (ст. 268 СК). У свою чергу, повнолітні падчерка, пасинок зобов'язані утримувати непрацездатних мачу­ху, вітчима, якщо вони потребують матеріальної допомоги і якщо вони надавали падчерці, пасинкові систематичну матеріальну до­помогу не менш як п'ять років, за умови, що падчерка, пасинок мають змогу надавати матеріальну допомогу. Обов'язок падчер­ки, пасинка щодо утримання мачухи, вітчима виникає, якщо у мачухи, вітчима немає чоловіка, дружини, повнолітніх дочки, сина, братів та сестер або якщо ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання (ст. 270 СК).

4. За складом юридичні факти в сімейному праві поділяються на: а) прості; б) складні. Простий юридичний факт складається з однієї життєвої обставини; наявності якої достатньо для виник­нення, зміни або припинення сімейних правовідносин. Наприк­лад, подружжя уклало договір, відповідно до якого чоловік зобо­в'язується надавати дружині певне утримання протягом одного року. Укладення такого договору спричиняє виникнення відпо­відного майнового правовідношення подружжя. До простих на­лежать також такі юридичні факти, як реєстрація шлюбу, смерті, народження тощо.

Складний юридичний факт передбачає наявність такої юри­дичної дії або події, яка має низку ознак. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 162 СК суд може постановити рішення про відібрання дитини, якщо один із батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими дитина проживала на підставі закону або рішення суду, змінить місце її проживання, у тому числі способом її викрадення. Дитина не може бути повер­нута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем прожи­вання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я. В даному разі мова йде про неправомірну юридичну дію — відібрання дитини у батьків. Цей юридичний факт слугує підста­вою для виникнення правовідношення щодо захисту порушеного

сімейного права — права на виховання дитини. Разом із тим, цей факт має складну структуру, бо містить не одну, а декілька ознак: а) місце дитини неправомірно змінено, в тому числі шляхом її викрадення; б) на цю зміну не було отримано згоди того з батьків, з ким дитина проживала, або іншої особи, яка виховувала дитину на підставі закону або рішення суду; в) за попереднім місцем про­живання для дитини не створювалася реальна небезпека для її життя та здоров'я. Суд при розгляді справи має враховувати усі вказані ознаки цього юридичного факту.

§ 3. Здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов'язків

Учасники сімейних правовідносин мають різноманітні осо­бисті та майнові права й обов'язки. Суб'єктивне сімейне пра­во — це гарантована правом і законом міра можливої або дозво­леної поведінки учасника сімейних відносин. Здійснення сімей­них прав — це процес задоволення особою своїх матеріальних та духовних потреб на підставі юридичних можливостей, які вона має. Реалізація сімейних прав може відбуватися фактичними або юридичними способами. Наприклад, члени сім'ї володіють та ко­ристуються майном, яке належить їм на праві спільної власності. В цьому випадку вони здійснюють свої майнові права безпосе­редньо, тобто фактичними способами. В деяких випадках здій­снення сімейних прав потребує застосування певних правових механізмів. Так, учасники сімейних правовідносин укладають між собою або з третіми особами різного роду правочини щодо розпорядження своїм майном, представляють інтереси інших членів сім'ї у суді, органах опіки та піклування тощо.

Учасниками багатьох сімейних правовідносин є неповнолітні або непрацездатні члени сім'ї. Тому законодавство передбачає спеціальні юридичні засоби, що спрямовані на забезпечення їх прав та інтересів. Відповідно до ч. 2,3 ст. 14 СК, якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійсню­вати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника. Сімейні права не­дієздатної особи здійснює її опікун. Якщо, наприклад, один із батьків не виконує свого обов'язку щодо утримання дитини, пра­во дитини на аліменти може бути здійснене в примусовому порядку шляхом звернення до суду другого з батьків або іншої осо­би в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодек­сом України.

Особливі правила встановлені для неповнолітніх осіб, які самі є батьками дитини. Хоча неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно (ч. 1 ст. 156 СК), закон дає додаткові га­рантії щодо забезпечення їх прав. Відповідно до ст. 16 СК, якщо мати, батько дитини є неповнолітніми, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов'язані надавати йому допо­могу у здійсненні ним батьківських прав та виконанні батьківсь­ких обов'язків.

Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої сімейні права вільно, на власний розсуд, не порушуючи при цьому права, свободи та інтереси інших осіб і, в першу чергу, інших учасників сімейних правовідносин. Особа може не здійснювати свого сімей­ного права. Таке нездійснення не тягне за собою припинення та­кого права, воно продовжує існувати в нереалізованому стані. Наприклад, той з подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, може не звертатися до другого з подруж­жя з вимогою про надання утримання, хоча і має на це право. Той факт, що особа не реалізує свого права, не є підставою для по­збавлення її цього права.

Разом із тим, існують певні особливості сімейних прав, які зу­мовлюють і особливості їх здійснення. В першу чергу це стосуєть­ся сімейних правовідносин за участю неповнолітніх. Наприклад, право батьків на виховання дитини є абсолютним правом. Це оз­начає, що жодна особа, яка не має для цього відповідних право­вих підстав, не може перешкоджати батькам здійснювати вихо­вання дитини, обмежувати спілкування дитини з батьками, відби­рати дитину тощо. Разом із тим, виховання дитини, яке щодо усіх третіх осіб є абсолютним правом батьків, стосовно самої дитини становить не право, а обов'язок батьків. Дитина (особисто або за допомогою інших осіб, у способи, передбачені законом) може ви­магати здійснення батьками їх обов'язку щодо виховання. Таким чином, виховання дитини щодо усіх третіх осіб, є правом батьків, а щодо самої дитини — їх обов'язком. Зрозуміло, що за таких об­ставин батьки не можуть за власним бажанням вирішувати пи­тання щодо здійснення або нездійснення свого права на виховання або відмовлятися від нього, бо відмова від виховання є пору­шенням їхнього обов'язку щодо дитини.

Права учасників сімейних правовідносин можуть бути припи­нені або обмежені строком. Наприклад, один з подружжя, який є непрацездатним, за наявності усіх необхідних підстав набуває пра­ва на утримання, яке зобов'язаний йому надати другий з подруж­жя. Разом із тим, вказане право може бути припинене у випадках, передбачених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 82 СК право одного з подружжя на утримання припиняється у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу. Рішенням суду одного з подружжя може бути позбавлено права на утримання або обмежено його строком, якщо подружжя пере­бувало в шлюбних відносинах нетривалий час, непрацездатність того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, виникло в результаті умисного злочину, та в інших випадках, передбачених законом (ст. 83 СК).

Учасники сімейних правовідносин за власною волею вправі припинити свої права. В першу чергу це стосується тих прав, які мають майновий характер. Наприклад, за шлюбним договором та чи інша річ, що належить на праві власності одному з подружжя (за винятками, встановленими ч. 5 ст. 93 СК), може передаватися у власність другого з подружжя. Таким чином, майнове право одного з подружжя припиняється, натомість виникає право влас­ності у другого з подружжя. Відповідно до ч. і ст. 190 СК той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житло­вий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо).

Сімейні права тісно пов'язані із сімейними обов'язками. Суб'єк­тивний сімейний обов'язок — це вид і міра належної поведінки особи. Свої обов'язки учасники сімейних відносин здійснюють різними шляхами. Переважно '— шляхом здійснення активних дій: батьки зобов'язані виховувати та утримувати свою дитину; один із подружжя за певних умов зобов'язаний надати утриман­ня другому з подружжя; патронатний вихователь зобов'язаний за­безпечити дитину житлом, одягом, харчуванням та створити їй умови для навчання та розвитку. Це все приклади активного ви­конання особами своїх сімейних обов'язків. У деяких випадках виконання сімейних обов'язків, навпаки, полягає в утриманні від

активних дій. Наприклад, опікун не має права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками та іншими родичами; той із батьків, з яким проживає дитина, не вправі чинити перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у вихованні дитини тощо. Таким чином, саме нездійснення активних дій у цих випадках буде означати правомірну поведінку особи і, як наслідок, здійснення нею свого сімейного обов'язку.

Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої обов'язки особисто, бо вони є такими, що тісно пов'язані з особою і не мо­жуть бути перекладені на іншу особу (ч. 1 ст. 15 СК). Відповідно до ч. 2 ст. 15 СК, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється. Це правило стосується дієздатних учасників сімейних правовідно­син — батьків, усиновлювачів, опікунів, патронатних вихователів тощо. У разі визнання такої особи недієздатною, вона не може ви­конувати своїх обов'язків немайнового характеру — виховувати дитину, представляти та захищати її права тощо. Схожі наслідки виникають і в тому разі, якщо особа не визнана в судовому по­рядку недієздатною, але в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або з іншої поважної причини не може виконувати сімей­ний обов'язок. Така особа не визнається такою, що ухиляється від виконання свого обов'язку, і таким чином звільняється від за­стосування наслідків примусового характеру (ч. 3,4 ст. 15 СК).

§ 4. Захист сімейних прав та інтересів

Особа має право на захист свого сімейного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Суб'єктивне сімейне право на захист — це законодавчо забезпечена можливість упов­новаженої особи використовувати правоохоронні засоби для відновлення свого порушеного права або його визнання. Існують дві основні форми захисту сімейних прав: юрисдикційна та не-юрисдикційна (самозахист).

Юрисдикційна форма захисту — це діяльність уповноважених державою органів щодо захисту сімейних прав та інтересів учас­ників сімейних відносин. До органів, які здійснюють такий захист, належать: суд, органи опіки та піклування, нотаріус та прокурор.

Основною формою захисту сімейних прав є судова. Відповід­но до ч. 10 ст. 7 СК кожен учасник сімейних відносин має право

на судовий захист. Конкретні способи отримання такого захисту залежать від віку особи, яка його потребує. Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду. Захист прав та інтересів малолітніх у першу чергу здійснюють їхні батьки. Вони мають право звертатися до суду як законні пред­ставники дитини без спеціальних на те повноважень (ч. 2 ст. 154 СК). Це означає, що для представництва інтересів дитини в суді батькам не треба мати рішення органів опіки та піклування, до­віреність або будь-які інші документи, які підтверджують їх пов­новаження. Вони діють на підставі того, що вони є батьками ди­тини. Батьки вправі звертатися за захистом навіть і в тому разі, коли відповідно до закону діти самі мають право звернутися за таким захистом (ч. З ст. 154 СК). Якщо дитина позбавлена бать­ківського піклування та в деяких інших випадках звертатися до суду в її інтересах мають право й інші особи (родичі дитини, які визначені законом, опікун, піклувальник, патронатний вихова­тель, орган опіки та піклування, прокурор).

Суд застосовує способи захисту, встановлені законом або до­мовленістю (договором) сторін. Відповідно до ч. 2 ст. 18 СК спо­собами захисту сімейних прав та інтересів є: встановлення право-відношення; примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку; припинення правовідношення, а також його авалювання; припинення дій, які порушують сімейні права; відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; відшкоду­вання матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено СК або договором. Указаний перелік способів захисту сімейних прав не є вичерпним, тому суд може застосовувати й інші способи (ви­знання права, стягнення неустойки, визнання правочину не­дійсним тощо).

Слід зазначити, що новий СК значно розширює можливості судового захисту сімейних прав і вперше вводить такі традиційні для цивільного права способи захисту, як відшкодування матері­альної шкоди (збитків), моральної шкоди, а також стягнення не­устойки (пені). В сімейно-правовій доктрині завжди вважалося, що один з основних цивільно-правових способів захисту — відшкодування збитків не може застосовуватися для захисту сімейних прав, бо вони за своєю природою не мають відплатного характеру. Останнім часом погляд на це питання зазнав суттєвих змін. Сімейні відносини, і, в першу чергу, майнові, можуть захи­щатися шляхом відшкодування збитків потерпілій особі. Наприклад, особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються зарученими. Заручини не створюють обов'язку взяття шлюбу. Кожна зі сторін має право відмовитися від нього. В такому ви­падку цілком прийнятним буде вирішення питання щодо відшко­дування другій особі витрат, що їх вона понесла у зв'язку з приго­туванням до реєстрації шлюбу та весілля (ч. З ст. 31 СК). СК упер­ше передбачає і застосування такого захисту майнових прав, як стягнення неустойки (пені). Відповідно до ч. 1 ст. 196 СК при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачу­вати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

Передбачено новим СК і можливість відшкодування учасни­кам сімейних відносин моральної шкоди. Це можливо, наприк­лад, у випадку порушення одним із батьків, із яким проживає дитина, встановленого договором порядку здійснення батьківсь­ких прав (ст. 157 СК), у разі самочинної зміни одним із батьків місця проживання дитини всупереч волі іншого з батьків (ст. 162 СК), у випадку невиконання рішення суду щодо участі у вихо­ванні дитини того з батьків, хто проживає окремо від дитини (ст. 159 СК) та деяких інших випадках. Перелік підстав, за яких можливе відшкодування моральної шкоди в сімейному праві є виключним¹. Такий спосіб захисту сімейних прав є новим для сімейного законодавства. Сімейний кодекс не містить визначен­ня моральної шкоди, порядку та розміру її відшкодування. У зв'яз­ку з цим, є підстави вважати, що для вирішення питання щодо відшкодування моральної шкоди в сімейному праві можуть за­стосовуватися норми ЦК (ст. 23).

Захист сімейних прав здійснюється також органами опіки та піклування². У випадках, передбачених законом, особа має право на попереднє звернення до цих органів, рішення яких є обов'язковим (ч. 1, 2 ст. 19 СК). Участь органу опіки та піклу-

¹ Сиротенко С. Є. Щодо компенсації моральної шкоди за Сімейним ко­
дексом України // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп.
ред. В. Я. Тацій. - Харків: НЮАУ, 2003. - Вип. 63. - С. 109.

² Правила опіки та піклування. Затверджено наказом Державного комі­
тету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я Ук­
раїни, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної полі­
тики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88. Зареєстровано в
Міністерстві юстиції України 17 червня 1999 р. за № 387/3680.

вання є обов'язковою при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з ди­тиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібран­ня дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасу­вання усиновлення та визнання його недійсним (ч. 4 ст. 19 СК). Важливою функцією органів опіки і піклування є захист прав та інтересів дітей при розгляді спорів, пов'язаних з їх вихованням. Наприклад, за заявою матері або батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Якщо той із батьків, з ким проживає дитина, ухиляється від ви­конання рішення органу опіки та піклування і продовжує чини­ти перешкоди спілкуванню дитини з другим із батьків, останній має право звернутися до суду з позовом про усунення цих пере­шкод (ч. 1 ст. 158, ч. 1 ст. 159 СК).

Органи опіки та піклування беруть активну участь у процесі влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, вста­новлюють опіку та піклування, здійснюють контроль за дотри­манням прав дитини, в разі необхідності звільняють опікуна та піклувальника від їх обов'язків (гл. 19 СК); проводять облік осіб, які бажають усиновити дитину (ст. 215 СК), звернутися до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним (ст. 240 СК); укладають договір про патронат та здійснюють на­гляд за його виконанням патронатними вихователями (гл. 20 СК).

Відповідно до ст. 18 ЦК захист цивільних прав здійснюється нотаріусом шляхом вчинення виконавчого напису на боргово­му документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Та­ким шляхом нотаріус здійснює захист і сімейних прав. Наприк­лад, батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину. У разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі вико­навчого напису нотаріуса (ст. 189 СК). Це означає, що у разі не­виконання договору однією стороною друга сторона може захи­щати свої права у спрощеному порядку, не звертаючись до суду. Нотаріус робить на борговому документі виконавчий напис, який є підставою для примусового стягнення заборгованості. Такий правовий механізм діє і в інших випадках (ст. 78 СК).

Функції захисту сімейних прав здійснює також прокурор. Прокурор має право на звернення до суду з позовом про визнан­ня шлюбу недійсним (ст. 42 СК); позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК); відібрання дитини без позбавлення батьківських прав (ч. 2 ст. 170 СК); скасування усиновлення чи визнання його не­дійсним (ст. 240 СК) тощо. В деяких випадках прокурор здійснює захист сімейних прав безпосередньо, без звернення до суду. Так, відповідно до ч. 2 ст. 170 СК у виняткових випадках, при безпосе­редній загрозі для життя або здоров'я дитини прокурор має пра­во постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків.

Неюрисдикційна форма захисту сімейних прав — це дії фак­тичного характеру, які учасник сімейних відносин вчиняє для за­хисту свого права та інтересу або права та інтересу іншої особи без звернення до відповідних юрисдикційних органів. У СК є спе­ціальна вказівка на те, що батьки мають право на самозахист своєї дитини (ч. 1 ст. 154 СК). Якщо, на думку батьків, дитині загрожує небезпека, вони можуть здійснити певні фактичні дії, спрямовані на її захист: змінити місце проживання дитини, припинити її спілкування з певною особою, здійснити конкретні заходи щодо охорони дитини на вулиці, під час її повернення додому тощо. Як правильно зазначає 3. В. Ромовська, у разі викрадення дитини батьки мають право на її відібрання за допомогою сили, якщо при цьому не будуть здійснені дії, заборонені законом¹. Якщо при цьо­му буде завдано майнової шкоди особі, яка викрала дитину, пи­тання буде вирішуватися шляхом застосування норм ЦК.

Немає підстав відкидати можливість застосування в процесі самозахисту сімейних прав і деяких способів, які передбачені Цивільним кодексом України, зокрема, необхідної оборони (ст. 1169 ЦК), притримання речі (ст. 594—597 ЦК), односторон­ньої відмови від зобов'язання (ст. 615 ЦК).

§ 5. Строки у сімейному праві України

З фактором часу пов'язані виникнення, розвиток і припинен­ня суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників сімей­них відносин, необхідність здійснення передбачених законом чи

¹ Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний комен­тар. - К., 2003. - С. 60

договором дій, можливість захисту порушених прав тощо. Однак юридичне значення має не сплив часу, а настання певного момен­ту в часі чи закінчення певного строку. Сімейні відносини можуть існувати протягом невизначеного строку (зокрема, шлюб) чи ви­значеного строку (наприклад, аліментування, виховання дітей тощо). Як правило, сімейні відносини є тривалими і не мають чітких часових меж. Однак для чіткості правового регулювання і визначеності у правах та обов'язках суб'єктів законодавство вста­новлює певні строки.

Строк у сімейному праві — це певний період чи момент часу, з яким пов'язані юридичні наслідки¹. Ці строки можна класифіку­вати на види за такими критеріями:

1. Залежно від підстав виникнення в сімейному праві роз­різняють:

1. законні строки — строки, зафіксовані в нормативних актах. Наприклад, рішення органу опіки та піклування є обов'язковим до виконання, якщо протягом 10 днів від часу його виникнення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого ч. 2 ст. 170 СК України (ч. 2 ст. 19 СК України); якщо шлюбний договір укладе­но до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу (ч. 1 ст. 95 СК України) тощо;

2. договірні строки — строки, які самостійно визначають учасники правовідносин. Зокрема, у шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки трива­лості окремих прав та обов'язків (ч. 1 ст. 96 СК України); по­дружжя має право укласти договір про надання утримання одно­му з них, у якому визначити умови, розмір та строки виплати алі­ментів (ч. 1 ст. 78 СК України); у договорі про сплату аліментів на дитину батьки визначають розмір та строки виплати (ч. 1 ст. 189 СК України) тощо;

3. строки, які визначають зазначені в СК України інші органи. Так, органу РАЦС надано право скорочувати або збільшувати місячний строк для реєстрації шлюбу (ст. 32 СК України).

¹ ЦК України проводить розмежування між строком і терміном. Стро­ком є певний період у часі, а терміном — певний момент у часі, з настанням яких пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Відповідно, строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін -календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

2. За можливістю бути зміненими за згодою сторін розріз­няють:

1. імперативні — строки, що чітко визначені законом і не підля­гають зміні за згодою сторін;

2. диспозитивні — строки, що хоча і передбачені законом, але можуть бути змінені за згодою сторін.

На відміну від цивільного права, більшість строків у сімейно­му праві є імперативними. Лише як виняток із загального прави­ла учасники сімейних відносин у деяких випадках мають мож­ливість відходити від строків, передбачених законодавством (на­приклад, добровільне продовження виплати аліментів на дітей після припинення підстав для цього тощо).

3. За точністю визначення строки поділяють на:

1. абсолютно визначені — передбачають точний момент чи пе­ріод часу, з яким пов'язуються юридичні наслідки. Зокрема, у разі відмови в позові про поновлення батьківських прав повторне звер­нення із позовом про поновлення батьківських прав можливе лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішен­ня суду про таку відмову (ч. 6 ст. 169 СК України); у разі розір­вання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного ста­ну шлюб припиняється у день винесення ним відповідної поста­нови (ч. 1 ст. 114 СК України);

2. відносно визначені — мають меншу точність, але також по­в'язані з певним моментом чи періодом часу. Наприклад, якщо один із подружжя одержує аліменти у зв'язку з інвалідністю, спла­та аліментів триває протягом строку інвалідності (ч. З ст. 79 СК України); право одного з подружжя на утримання, а також право на утримання, яке особа має після розірвання шлюбу, припиняєть­ся у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу (ч. 1 ст. 82 СК України) тощо;

3. невизначені — мають місце тоді, коли, виходячи із суті, пра­вовідносини мають часові межі, але вони не визначені законом чи договором. Так, у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини, орган опіки та піклування або про­курор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків (ч. 2 ст. 170 СК України) тощо.

4. За своїм призначенням строки поділяються на:

1) строки здійснення прав — строки, протягом яких особа може реалізувати належне їй право. Зокрема, протягом трьох років від дня розірвання шлюбу має право на утримання той із подружжя, який у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього гос­подарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, не мав можливості одер­жати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, за умови, що він потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік чи дру­жина може надавати матеріальну допомогу (ч. 4 ст. 76 СК Украї­ни); дружина має право на утримання від чоловіка під час вагіт­ності (ч. 1 ст. 84 СК України); дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка — батька дитини до досяг­нення дитиною трьох років (ч. 2 ст. 84 СК України), а якщо дити­на має вади фізичного або психічного розвитку, то до досягнення дитиною шести років (ч. З ст. 84 СК України) тощо;

2) строки захисту цивільних прав — це строки, протягом яких особа, чиє право порушене, може звернутися до компетентних державних органів про примусовий захист свого права. До них належать, зокрема, строки позовної давності.

Строки у сімейному праві можуть бути визначені шляхом:
а) посилання до певної обставини чи дії, яка характеризується в законодавстві (реєстрація або припинення шлюбу, народження або усиновлення дитини, подача заяви тощо); б) зазначення періоду часу (один чи два роки тощо). Перебіг і обчислення строків у сімейних відносинах відбувається відповідно до ЦК України (ст. 12 СК).

Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звер­нутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу і розраховувати на їх захист.

На вимоги, що випливають з цивільних відносин, завжди по­ширюється позовна давність, крім випадків, встановлених законом. Інакше вирішується це питання в сімейному праві. Відповідно до ч. 1 ст. 20 СК України, до вимог, що випливають із сімейних відно­син, за загальним правилом, позовна давність не застосовується. Пояснюється це тим, що у сімейному праві значна частина правовідносин має немайновий або тривалий характер.

Зокрема, позовна давність не застосовується до вимог: про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності по­дружжя, якщо шлюб між ними не розірвано (ч. 1 ст. 72 СК Украї­ни); чоловіка про виключення запису про нього як батька з акто­вого запису про народження дитини (ч. 6 ст. 136 СК України); про виключення запису про особу як батька дитини з актового запису про народження дитини, якщо оспорювання батьківства

відбулося після смерті особи, яка записана батьком дитини (ч. 4 ст. 137 СК України); про розірвання шлюбу чи визнання його недійсним, встановлення батьківства, стягнення аліментів, повер­нення дітей, скасування усиновлення та визнання його недійсним тощо. Тобто, як правило, можливість захисту права у примусово­му порядку не обмежена встановленими в законі строками позов­ної давності, тому учасник сімейних відносин може розраховува­ти на захист свого порушеного права судом незалежно від часу виникнення підстав для звернення до суду.

Лише у виключних випадках таке право обмежене певним стро­ком. Відповідно до СК України позовна давність застосовується до вимог:

1. про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної влас­ності подружжя, якщо вимога заявлена після розірвання шлюбу, протягом трьох років від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК України);

2. про визнання батьківства особою, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народжен­ня дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, протягом од­ного року, починаючи від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство (ч. 2 ст. 129 СК України);

3. матері про внесення змін до актового запису про народжен­ня дитини у випадку оспорювання батьківства свого чоловіка протягом одного року від дня реєстрації народження дитини (ч. З ст. 138 СК України);

4. про визнання материнства строком один рік, починаючи від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися, що є матір'ю дити­ни (ч. З ст. 139 СК України).

Таким чином, строк позовної давності починає перебіг від дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення свого суб'єктивного права. Аналогічний підхід міститься і в п. 1 ст. 261 ЦК України. Наприклад, коли один із колишнього подружжя са­мостійно розпорядився майном, що є об'єктом права спільної су­місної власності, то строк позовної давності починає перебіг не з мо­менту припинення шлюбу, а з часу, коли інший співвласник дізнав­ся або міг дізнатися про цей факт. До того ж, доречно звернути увагу, що позовна давність розпочинається лише за умови розірвання шлюбу. У зазначених випадках позовна давність застосовується су­дом відповідно до ЦК України (ч. 2 ст. 20 СК України).

Розділ II

ПРАВОВІДНОСИНИ ПОДРУЖЖЯ

Глава 4

Шлюб

§ 1. Поняття шлюбу та його правова природа

Шлюб - один із найдавніших правових інститутів, що пояс­нює існування на сьогодні різних теорій визначення його право­вої природи¹. Основними з них у науці сімейного права прийнято вважати такі: шлюб — це договір²; шлюб — це таїнство; шлюб — одночасно і таїнство і договір³; шлюб - інститут особливого роду⁴.

Відповідно до ст. 21 СК, яка вперше дає поняття шлюбу, шлюб— це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у дер­жавному органі реєстрації актів цивільного стану (далі — РАЦС). Виходячи з того, що будь-яке правове поняття повинне містити достатню сукупність ознак, наявність яких давала б змо­гу розкрити його правову сутність, наведене поняття носить суто формальний характер. Аналіз його дає змогу дійти висновку, що існують наступні ознаки шлюбу:

а) це союз жінки та чоловіка. Це — фізіологічна ознака, бо СК дозволяє укладати шлюб тільки між особами різної статі, а

¹ АнтокольскаяМ. В. Семейное право. — М.: Юристь, 2002. — С. 103—106.

² Антокольская М. В. Вказ. праця; Ромовська 3. В. Сімейний кодекс Ук­раїни. — С. 65.

³ Шершеневич Г. Ф. Курс гражданского права. — Тула: Автограф, 2001. —С. 530-533.

⁴ Суворов Н. С. О гражданском браке. — Ярославль, 1887; Загоровский И. А. Курс семейного права. — Одесса, 1902. — С. 5; Дзера І. О. Сімейне право України. — Гл. IV; Синайскш В. И. Русское гражданское право. — М.: Статут, 2002. — С. 487; МейерД. И. Русское гражданское право: В 2 ч. — 8-е изд. испр. и доп. (1902). - М.: Статут, 2000. - Ч. 2. - С. 713-714; Покровский И. А. Основньїе проблеми гражданского права. — М.: Статут, 1998. —
С. 162-170.

звідси створення союзу двома жінками або двома чоловіками не тягне за собою виникнення у них прав та обов'язків подружжя;

б) це не просто союз жінки та чоловіка, а саме сімейний союз, що припускає спільне проживання і не тільки в фізичному сенсі, а й моральному¹, тобто спільний побут, взаємні права та обов'яз­ки (ч. 2 ст. З СК);

в) це союз, який зареєстрований у державному органі РАЦО. Дана ознака конститутивна, бо передбачає обов'язковість державної реєстрації такого союзу, необхідність утілення його у
встановлену форму, яка може мати тільки громадянський (світський), а не релігійний характер. Звідси витікає, що коли жінка та чоловік проживають однією сім'єю без державної реєст­рації шлюбу, в них не виникає прав і обов'язків подружжя, хоча сімейний союз існує. Не змінює цього положення навіть і той факт, що вони укладають певний шлюбний обряд за звичаями тієї чи
іншої народності, або шлюбний релігійний обряд (вінчання)³. Хоча у випадках, передбачених законом, шлюбу, що укладений за релігійним обрядом, надається юридичне значення. Це стосуєть­ся шлюбів, що укладені за релігійними обрядами до створення або відновлення державних органів РАЦС (ч. 2 і ч. З ст. 21 СК)⁴.3

¹ Шершеневич Г. Ф. Курс гражданского права. — С. 530—531.

² У навчальній літературі зустрічаються й інші точки зору. Так, зокре­ма, /. О. Дзера відносить до ознак шлюбу добровільність, досягнення шлюб­ного віку, реєстрацію у встановленому порядку, спрямованість на утворен­ня особистого сімейного союзу, хоч одночасно стверджує, що доб­ровільність, досягнення шлюбного віку — це умови вступу до шлюбу (див.: Сімейне право України / За ред. В. С. Гопанчука. — Гл. IV. — С. 44—45.
Вважаємо, що добровільність, досягнення шлюбного віку — це позитивні умови його укладення.

³ У літературі висловлена думка, що шлюб, зареєстрований відповідни­ми служителями культу (попом, ксьондзом, муллою), якщо цьому не пере­дувала реєстрація в органах РАЦС, слід вважати неіснуючим (див.: Сімейне право України / За ред. В. С. Гопанчука. — Гл. IV. — С. 64. На наш погляд, вірніше було б вважати цей шлюб таким, що не має юридичного значення.

⁴ У західних областях (Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Ровенській, Станіславській, Тернопільській) Української РСР церковні шлюби визна­валися, якщо вони були здійснені до 5 травня 1940 р. // Указ Президії Вер­ховної Ради У РСР «Про реєстрації актів громадянського стану в Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Ровенській, Станіславській, Тернопільській об­ластях Української РСР» від 16 квітня 1940 р.; у Закарпатській області — до 25 січня 1946 р. // Указ Президії Верховної Ради УРСР «Про введення на
території Закарпатської області законодавства Української РСР» від 24 січня 1946 р.; в окремих районах Чернівецької області, Акерманському та Ізмаїльсь-

цього приводу ще М. В. Гордон звертав увагу на те, що «...церков­ний документ, який свідчить про шлюб, що виник тоді, коли в даній місцевості органів загсу не було, приймається і тепер як доказ шлюбу»¹.

Але чи можна вважати, що наведене поняття шлюбу розкри­ває правову природу цього особливого правового інституту? В сучасній навчальній літературі є дві протилежні точки зору на цю проблему. Одні правники, наприклад, І. О. Дзера, вважають, що таке визначення хоча і не розкриває повною мірою зміст цього поняття, але дає його в тих межах, в яких відносини шлюбу підда­ються регламентації сімейно-правовими нормами². Інші ж, зок­рема, Ю. С. Червоний, не вважають це поняття вичерпним з пра­вової точки зору і пропонують своє визначення, а саме: шлюб — це вільний, добровільний союз рівноправних жінки і чоловіка, спрямований на створення сім'ї, укладений з дотриманням умов і форми, встановлених законом, і той, що породжує взаємні права і обов'язки подружжя³. Вважаємо, що слід погодитися з правниками, які поділяють першу точку зору. Поняття, що пропонує Ю. С. Червоний, по суті, нічого не міняє, бо він вводить до ознак шлюбу одну з умов його укладення — добровільність, а також оз­наку, що характерна для вже існуючих шлюбних правовідносин, а саме право кожного з подружжя на особисту свободу (вільність), включаючи і право на припинення самих шлюбних відносин. Що ж стосується уточнення, що шлюб — це союз, який породжує певні права, то термін «сімейний союз», що дається в легальному по­нятті, містить у собі й спрямованість на створення сім'ї, й поро­дження прав і обов'язків подружжя.

§ 2. Умови укладення шлюбу

Під умовами укладення шлюбу слід розуміти обставини, на­явність яких необхідна для того, щоб шлюб мав юридичну

кому районах Одеської області — до 2 серпня 1940 р. // Закон СРСР «Про включення північної частини Буковини, Хотинського, Акерманського і Ізмаїльського уїздів Бессарабії до складу Української РСР» від 2 серпня 1940 р. (див.: Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України. — С. 67).

¹ Гордон М. В. Охорона прав громадян радянським сімейним законодав­ством. — К.: Радянська Україна, 1959. — С. 11—14.

²Сімейне право України / За ред. В. С. Гопанчука. — С. 44.

³Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украиньі. —С.57.

силу¹. В теорії сімейного права розрізняють позитивні та нега­тивні умови укладення шлюбу². Наявність позитивних дає мож­ливість укладення шлюбу, що ж стосується негативних, то саме їх відсутність дає таку можливість.

До позитивних умов СК відносить:

— досягнення шлюбного віку (ст. 22 СК). Відповідно до ст. 23 СК право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку³. СК, як і КпШС, встановлює особливе шлюбне повноліття тільки для жінок. Відповідно до ч. 1 ст. 22 шлюбний вік для жінки встанов­люється у сімнадцять, а для чоловіка — у вісімнадцять років. Вста­новлення шлюбного віку пояснюється не тільки тим, що особа, яка прагне зареєструвати шлюб, повинна досягти статевої зрілості, а це пов'язується з завершенням фізичного росту організму, а та­кож і тим, що особа має досягти відповідного стану психічного, розумового, морального та соціального розвитку. Досягнення шлюбного віку повинно відбутися на день реєстрації шлюбу, а це означає, що подати заяву може і особа, яка ще не досягла шлюб­ного віку, але досягне його не пізніше, як протягом одного місяця з дня подачі заяви.

СК передбачає можливість надання права на шлюб особі, яка ще не досягла шлюбного віку. Так, відповідно до ч. 2 ст. 23 за зая­вою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано таке право, якщо буде встановлено, що це відпо­відає її інтересам. У зв'язку з цим 3. В. Ромовська вважає, що та­ким чином запроваджена відносно нова правова категорія «на­дання права на шлюб» особі, яка не досягла шлюбного віку⁴, інші ж правники, зокрема Ю. С. Червоний, наполягають, що, як і в ч. 2

¹ Иоффе О. С. Советское гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. — С. 200; Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украиньї. — С. 59.

² Хоча існує й інша току зору. Ще Д. І. Мейер вважав за необхідне поділи­ти умови укладення шлюбу на такі, порушення яких тягне за собою недійсність шлюбу, й інші, порушення яких не тягне за собою застосування таких суворих наслідків (див.: Русское гражданское право: В 2 ч. — С. 715).
З правників сьогодення проф. Ю. С. Червоний вважає, що існують умови укла­дення шлюбу і перепони до його укладення // Научно-практический ком­ментарий Семейного кодексаУкраиньї. — С. 59, 61.

³ Це відповідає Конвенції про захист прав людини і основних свобод (ст. 12), Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ст. 23),Загальній декларації прав людини (ст. 16).

⁴ Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України. — С. 70.

ст. 16 КЗпШС у ч. 2 ст. 23 СК мова йде про зниження шлюбного віку¹. Вважаємо, що слід погодитися з тим, що йдеться саме про надання права на шлюб неповнолітній особі, бо щодо неї не вирі­шується питання про зниження шлюбного віку. їй лише надаєть­ся право на шлюб, якщо буде встановлено, що таким чином захи­щаються її інтереси. Але за яких обставин може бути прийняте судове рішення? Виходячи з указаної норми, можна дійти вис­новку, що це можливо у будь-яких випадках, якщо буде доказано, що надання права на шлюб відповідає інтересам неповнолітньої особи (фактичне утворення сім'ї, вагітність, народження дитини, тяжке захворювання тощо). З такою заявою може звернутися до суду лише особа, яка досягла чотирнадцяти років. Суд розглядає заяву за правилами окремого провадження, повідомивши про це батьків і піклувальників неповнолітньої особи.

СК не встановлює ні різниці у віці між особами, що бажають зареєструвати шлюб, ні віку, по досягненні якого особа вже не може одружитися. У дореволюційному законодавстві право на шлюб втрачала людина, яка досягала віку 80 років, незалежно від статі²;

— добровільність шлюбу (ст. 24 СК). Це означає, що шлюб ґрун­тується на вільній згоді жінки та чоловіка, примушення їх до ук­ладення шлюбу не допускається. Діяти вільно може лише дієздат­
на особа, тобто та, яка усвідомлює значення своїх дій та може ке­рувати ними. Виходячи з цього, недієздатна особа, а також особа, що формально була дієздатною, але на момент реєстрації шлюбу страждала на тяжкий психічний розлад, перебувала у стані алко­гольного, токсичного, наркотичного сп'яніння, в результаті чого не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, не має права на укладення шлюбу.

До негативних умов СК відносить:

— перебування хоча б однієї з сторін в іншому зареєстрованому шлюбі. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному зареєстрованому у відповідних органах шлюбі, а право на
повторний шлюб виникає в кожного з них лише після припинен­ня попереднього шлюбу (ст. 25 СК). Дана заборона відповідає принципу моногамії і належить до абсолютної заборони, тобто ні

¹ Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украиньї. — С. 59-60.

² Мейер Д. И. Русское гражданское право: В 2 ч. — 8-е изд., испр. и доп. (1902). - М.: Статут, 2000. - Ч. 2. - С. 717.

за яких умов цей шлюб не може бути дійсним. Слід зазначити, що сучасне сімейне законодавство не містить заборони на вступ до наступного шлюбу за чисельністю його попередніх укладень;

— знаходження жінки та чоловіка між собою у родинних зв'язках прямої та в деяких випадках побічної (бокової) лінії споріднен­ня та відносинах, що прирівнюються до родинних. Так, відповідно до ст. 26 СК не допускається укладення шлюбу: між родичами прямої лінії споріднення; між рідними (повнорідними¹ інеповнорід-ними²) братами і сестрами; між двоюрідними братами і сестра­ми; між рідними тіткою, дядьком і племінником, племінницею; між усиновлювачем і усиновленим; між дітьми, що були усиновлені уси-новлювачем.

Заборону реєстрації шлюбів у цих випадках можна поділити на заборону абсолютну і заборону відносну³. Заборона абсолютна характерна для шлюбів між родичами прямої лінії споріднення. Родичами прямої лінії споріднення визнаються особи, які похо­дять один від одного - батьки і діти, онуки і баба, дід тощо. Абсо­лютною є також і заборона шлюбів між деякими з родичів побічної лінії споріднення, тобто тими, хто має спільного предка, а саме заборона шлюбів між рідними (повнорідними і неповнорідними) братами і сестрами. До побічної лінії споріднення відносять та­кож і двоюрідних братів і сестер, тіток і дядьків тощо.

Закон забороняє укладення шлюбів між двоюрідними брата­ми і сестрами; між рідними тіткою, дядьком і племінником, пле­мінницею, але ця заборона відносна. Заборона укладення шлюбів між родичами прямої і побічної лінії споріднення має як соціаль­но-етичні, так і фізіологічні передумови.

Закон забороняє укладення шлюбів між усиновлювачем і уси­новленим та між дітьми, що були усиновлені усиновлювачем. Ця заборона пов'язується з тим, що між ними виникають відносини, що прирівнюються до відносин між батьками і народженою ними дитиною. Між тим, з цього правила існує виняток. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, що

¹Повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків.

²Неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільно­го ба.

³Таку точку зору поділяє Ю. С. Червоний. Див. Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украинн. — С. 63.

були усиновлені ним (ч. 4 ст. 26 СК). У випадку скасування уси­новлення допускається укладення шлюбу між усиновлювачем і усиновленою ним дитиною (п. 5 ст. 26 СК);

— визнання особи недієздатною (п. З ст. 39 СК). Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хро­нічного стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати
значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК). Дана забо­рона належить до абсолютної. Згода — обов'язкова умова одру­ження, а особа, визнана недієздатною, не усвідомлює значення своїх дій, а отже, і не може усвідомлювати наслідки даної згоди на одруження. Крім цього, шлюб, укладений з психічно хворою лю­
диною, являє небезпеку для дітей, які можуть народитися в цьо­му шлюбі, отримавши у спадок психічну хворобу;

— тяжка хвороба, або хвороба, небезпечна для другого з по­дружжя і (або) їхніх нащадків. Це відносна обставина припинен­ня шлюбу.

§ 3. Порядок вступу до шлюбу. Державна реєстрація шлюбу та її правове значення

Юридичне оформлення шлюбу відбувається шляхом його державної реєстрації, яка має, як уже вказувалося, конститутив­не (правостворююче) значення, бо тільки шлюб, зареєстрований у встановленому порядку, породжує правові наслідки. Держав­на реєстрація — обов'язковий елемент шлюбу, який встановле­ний для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чо­ловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а та­кож в інтересах держави та суспільства (ч. 1 ст. 27 СК). З моменту реєстрації шлюбу виникають права й обов'язки чоловіка і жінки як подружжя.

СК містить певні новели до порядку реєстрації шлюбу. Так, якщо КЗпШС УРСР передбачав можливість звернення до відпо­відного органу лише за місцем проживання жінки або чоловіка чи їхніх батьків, то СК надає можливість за вибором жінки та чо­ловіка подати заяву про реєстрацію шлюбу в будь-який з держав­них органів РАЦС (ч. 1 ст. 28).

Заява за встановленою формою, за правилом, подається осо­бисто жінкою та чоловіком (ч. 2 ст. 28). Між тим, передбачена і

можливість, за наявності поважних причин для цього, подачі но­таріально посвідченої заяви через представників. Хоча СК не на­водить перелік таких поважних причин, можна припустити, що це може бути хвороба, перебування у лікарні, у відрядженні тощо. Повноваження представника на здійснення саме такої дії — по­дання заяви — мають бути нотаріально посвідчені (ч. З ст. 28).

При подачі заяви вирішується день реєстрації шлюбу. За пра­вилом, реєстрація відбувається після спливу одного місяця від дня подачі заяви (ч. 1 ст. 32 СК). Але якщо реєстрація з будь-яких причин не відбудеться у визначений день, така заява після спли­ву трьох місяців від дня її подачі втрачає чинність (ч. 4 ст. 28 СК).

Заручини. Подача заяви про реєстрацію шлюбу породжує для жінки і чоловіка стан заручених — нареченої і нареченого. Зару­чини (расґліт сіє тагтітопіо сопІгаЬепсІо) були добре відомі ще у давні часи і вважалися угодою, яка була спрямована на укладен­ня шлюбу. При цьому виконання заручин забезпечувалося знач­ною неустойкою. Так, якщо одна з сторін ухилялася від укладен­ня шлюбу, то вона була зобов'язана задовольнити протилежну сторону неустойкою. Петро І ввів заборону на забезпечення зару­чин неустойкою і тим самим позбавив заручини юридичного зна­чення¹.

Відповідно до СК подача заяви не створює обов'язку для на­речених брати шлюб, хоча і закріплює обов'язок особи, яка відмовилася від шлюбу, відшкодувати другій стороні витрати, що їх вона понесла у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлю­бу і весілля, наприклад, вартість весільного одягу, каблучки, зав­даток за весілля в ресторані (ч. 2 і ч. З ст. 31 СК). При цьому не має значення, хто реально поніс ці витрати — сама особа, що ба­жала зареєструвати шлюб, її батьки чи інші родичі або навіть і знайомі.

Але, якщо наречений (наречена) відмовився від шлюбу внаслі­док протиправної, аморальної поведінки нареченої (нареченого), приховання нею (ним) обставин, що мають для того, хто відмо­вився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність ди­тини, судимість тощо), то понесені витрати не підлягають відшко­дуванню. Причому аналіз ст. 31 СК дозволяє дійти висновку, що

¹ Мейер Д. И. Русское гражданское право: В 3 ч. — 8-е изд., испр. и доп. (1902) - М. Статут, 2000. - Ч. 2. - С. 726.

відшкодуванню підлягають лише реальні витрати, що понесла одна із сторін («невинна»). Між тим, моральна шкода, що спри­чинена відмовою від реєстрації шлюбу, не відшкодовується.

Законодавець дещо по-іншому вирішує питання стосовно по­дарунків, які отримують заручені. Відповідно до ч. 4 ст. 31 СК у разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом. При цьому обдарований зобов'язаний повернути річ, яка була йому подарована, а якщо вона не збереглася — відшкодувати її вартість. Убачається, що у випадку з визнанням договору дару­вання недійсним законодавець залишає без уваги ті причини, які спонукали сторону відмовитися від реєстрації шлюбу. Якщо відмова від взяття шлюбу була викликана протиправною, амо­ральною поведінкою іншої сторони, то таке вирішення питання є логічним, бо навіщо зберігати пам'ять у вигляді подарунка про таку людину? А якщо цього подарунка вже немає, він зник, зни­щений? Хіба буде справедливим, коли сторона, зазнавши мораль­ного збитку, має страждати й від матеріального?

Права та обов'язки органу РАЦС при отриманні заяви. За­кон покладає на орган РАЦС певні обов'язки при отриманні зая­ви про реєстрацію шлюбу, а саме — визначення дня і часу реєст­рації шлюбу та ознайомлення наречених з правами й обов'язками їх як майбутнього подружжя і батьків та попередження про відпо­відальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу (ст. 29 СК). Введення цієї норми спрямоване на забезпечення у майбут­ньому стабільності подружніх відносин. Виходячи з цього, наре­чені повинні мати уявлення, перш за все, про ті підстави, які пе­решкоджають реєстрації шлюбу, тягнуть за собою визнання його недійсним у майбутньому, а також про права і обов'язки подруж­жя; права і обов'язки матері, батька і дитини тощо. Яким чином донести цю інформацію до наречених, кожен з державних органів вирішує самостійно.

Права та обов'язки наречених при подачі заяви. Подача за­яви покладає певні обов'язки і на самих наречених. Вони повинні повідомити один одного про стан свого здоров'я (ст. ЗО СК). До речі, ст. 18 КЗпШС теж містила аналогічну норму, яка між тим мала декларативний характер, бо жодних правових наслідків за невиконання її не передбачала. СК встановлює правові наслідки у вигляді можливості визнати такий шлюб недійсним.

Можна вважати, що СК уперше ввів можливість для осіб, що одружуються, провести медичне обстеження ще до укладення шлюбу, що спрямовано на попередження ймовірних спадкових захворювань, небезпечних для народжуваних у шлюбі дітей, а та­кож серйозних захворювань самих чоловіка та жінки. Порядок здійснення добровільного медичного обстеження осіб, які пода­ли заяву про реєстрацію шлюбу (відповідно до ст. ЗО СК), вста­новлений Постановою Кабінету Міністрів України від 16 листо­пада 2002 р.¹.

Результати медичного обстеження є таємницею і повідомля­ються лише нареченим. На наш погляд, слід було б додати, що результати повідомляються лише тому з наречених, який прохо­див обстеження, і тільки за його згодою вони можуть бути повідом­лені іншому нареченому. Таким чином можуть бути захищені права особи, що страждає на якесь захворювання, і до обстежен­ня не мала навіть уяви про це. До речі, таким чином вирішується це питання в СК РФ.

Але наявність самої хвороби не вважається підставою для відмови в реєстрації шлюбу. Наприклад, якщо один із наречених, або навіть кожен з них, не знав про своє захворювання або, навпа­ки, знав і все ж таки вирішив зареєструвати шлюб, то це не може розглядатися як підстава для визнання в майбутньому шлюбу недійсним. Але якщо один з наречених приховав відомості про стан здоров'я, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров'я іншого нареченого, або їх на­щадків, то другий має право звернутися до суду з вимогою про визнання шлюбу недійсним. Таким чином, для визнання шлюбу недійсним відіграє роль тільки приховання самого факту захво­рювання, а не наявність самого захворювання.

Час реєстрації шлюбу. До умов, що регулюють порядок реє­страції шлюбу, відносять час та місце реєстрації шлюбу. Як вже вказувалося, час реєстрації шлюбу обчислюється одним місяцем із дня подачі особами заяви про реєстрацію шлюбу (ч. 1 ст. 32 СК). Місячний строк встановлюється з тим, щоб перевірити сер­йозність намірів цих осіб, а також слугує цілям попередження реє­страції легковажних шлюбів. Крім того, в межах визначеного стро­ку до органу РАЦС можуть поступити відомості про наявність

¹ Офіційний вісник України. — 2003. — № 11. — Ст. 475. Вказаний Поря­док вступив у силу разом із СК.

перепон до реєстрації шлюбу між певними особами. Тягар дока­зування існування таких перепон лежить на тих особах, які по­відомили про них. Реєстрація шлюбу призначається з урахуван­ням побажань нареченого і нареченої на певний день тижня з вка­зівкою на конкретний час реєстрації.

За наявності поважних причин керівник державного органу РАЦС дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу місячного строку (п. 2 ч. 1 ст. 32 СК). СК не містить переліку таких поважних при­чин. Це може бути, термінове відрядження за кордон, переїзд на постійне місце проживання, необхідність у терміновому медич­ному обстеженні, лікуванні тощо.

СК вперше передбачає можливість реєстрації шлюбу безпосе­редньо в день подання заяви. Така реєстрація можлива лише за наявності особливих обставин, а саме у разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також у випадку безпосередньої за­грози для життя нареченої або нареченого внаслідок тяжкої хво­роби, що підтверджується відповідними документами. Між тим, на наш погляд, наречені можуть погодитися на реєстрацію і в будь-який інший день.

Уперше СК встановлює і те, що реєстрація шлюбу може бути відкладена. Це відбувається за рішенням керівника державного органу РАЦС, але не більше ніж на 3 місяці і пов'язується з отри­манням відомостей про наявність перешкод до реєстрації шлюбу (порушення умови одношлюбності, добровільності, дієздатності, досягнення шлюбного віку) (ч. З ст. 32 СК). Про таке рішення повинні бути повідомлені наречені.

Місце реєстрації шлюбу. За правилом, шлюб реєструється у приміщенні того державного органу РАЦС, куди й було подано заяву про реєстрацію шлюбу (ч. 1 ст. 33 СК). За бажанням наре­чених реєстрація шлюбу відбувається урочисто.

Але закон надає можливість нареченим за їх заявою зареєст­рувати шлюб і в іншому місці, а саме за місцем їхнього проживан­ня, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншо­му місці, якщо вони не можуть із поважних причин прибути до державного органу РАЦС (ч. 2 ст. 33 СК). Йдеться про виняткові обставини, які повинні бути підтверджені документально.

Незважаючи на наявність у СК можливості подачі заяви про реєстрацію шлюбу через представника, інститут представництва є недопустимим при безпосередній реєстрації шлюбу, тобто при­сутність нареченого і нареченої в момент реєстрації їх шлюбу є

обов'язковою (ст. 33 СК). Присутність обох наречених при реєст­рації дає можливість зайвий раз переконатися у добровільності їх вступу до шлюбу, а також свідомо зробити вибір прізвища. Закон дозволяє нареченим або обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя, або надалі іменуватися дошлюбними прізви­щами; приєднати до свого дошлюбного прізвища прізвище наре­ченого, нареченої. Причому, якщо обидва з наречених бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається, з якого прізвища воно буде починатися. Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше це випливає із звичаю національної меншини, до якої належать наречений і (або) наречена. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого (ст. 35 СК).

Державна реєстрація шлюбу посвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Шлюб — підстава для виникнення прав і обов'язків подружжя як немайнових: право на материнство (батьківство), на свободу та особисту недоторканність, на повагу до своєї індивідуальності, на зміну прізвища, на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї, на особисту свободу тощо, так і матеріальних — обов'язок щодо утримання, право спільної сумісної власності. Між тим, шлюб не є підставою для надання кожному з подружжя пільг або переваг, а також не може становити обмеження його прав і свобод, установлених Конституцією України та іншими закона­ми нашої країни.

§ 4. Недійсність шлюбу

СК містить вичерпний перелік обставин, які слугують під­ставами для визнання шлюбу недійсним. Аналіз їх дозволяє дійти висновку, що недійсним визнається шлюб, зареєстрова­ний в державному органі РАЦС за відсутності хоча б однієї з пози­тивних умов його укладення, або, навпаки, за наявності хоча б однієї з негативних умов укладення. Таким чином, недійсність шлюбу пов'язується з порушенням умов укладення шлюбу. Причому одні правники вважають, що визнання шлюбу не­дійсним — це санкція за порушення сімейного законодавства, яке допускають особи, що укладають шлюб (або одна з осіб),

саме при укладенні шлюбу¹, інші ж — що це вид сімейно-пра­вової відповідальності.

Вважаємо, що визнання шлюбу недійсним становить сімейно-правову санкцію, що належить до засобів захисту, оскільки, на відміну від відповідальності, вона не містить додаткових обтяжень особистого та майнового характеру.

Якщо ж при укладанні шлюбу один із подружжя діяв недобро­совісно, то це тягне застосування до нього сімейно-правової відпо­відальності, а саме покладання обов'язку із утримання добросо­вісного подружжя та застосування в інтересах останнього до май­на, набутого до визнання шлюбу недійсним, правового режиму спільного майна подружжя.

Отже, недійсність шлюбу - це форма відмови держави від визнання укладеного шлюбу як юридично значущого акту, ви­ражена в рішенні суду, винесеному в порядку цивільного судо­чинства у зв 'язку з порушенням встановлених законом умов укладання шлюбу, що є за своєю суттю заходом захисту.

До підстав визнання шлюбу недійсним належать: порушення умов укладення шлюбу, передбачених статтями 22, 24—26 СК; наявність при укладенні шлюбу обставин, що перешкоджають його реєстрації; реєстрація фіктивного шлюбу.

Причому, залежно від того, які вимоги закону були порушені при укладенні шлюбу, останні поділяються на: абсолютно недій­сні; шлюби, які визнаються недійсними за рішенням суду; шлю­би, які можуть бути визнані недійсними судом.

Абсолютно недійсними вважаються шлюби, які укладені всу­переч встановленим законом перешкодам до їх укладення, а саме, шлюб:

— зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі (ч. 1 ст. 39 СК), тобто укладен­ням такого шлюбу порушено основний принцип сімейного права — одношлюбність. У цьому випадку недійсним визнається ос­танній шлюб, оскільки на момент його укладення особа вже пере­бувала в іншому зареєстрованому шлюбі;

¹ Антокольская М. В. Семейное право. — М: Юристь, 2002. — СІ 17; Сімейне право України / За ред. В. С. Гопанчука. — С. 58; Червоний Ю. С. Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украиньї. — С. 74. Таку точку зору поділяв свого часу і В. Рясенцев. Див. його: Семейное пра­во.: М: Юрид. литература. — 1967. — С. 71.

— зареєстрований між: особами, які є родичами прямої лінії
споріднення, а також між: рідними братом і сестрою (ч. 2 ст. 39 СК), тобто порушено такий основний принцип сімейного права, як відсутність кровного споріднення;

— зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною (ч. З ст. 39 СК). Між тим, якщо один із подружжя внаслідок пси­хічного розладу буде визнаний судом недієздатним після укла­дення шлюбу, то шлюб не вважається недійсним, оскільки на мо­мент його укладення обидва з подружжя були здорові й дієздатні. Він може бути розірваним за заявою дієздатного подружжя в орга­нах РАЦС.

Абсолютно недійсні шлюби вважаються недійсними з момен­ту їх реєстрації і не потребують судового рішення щодо цього. Анулювання актового запису відбувається органами РАЦС на підставі заяви заінтересованої особи з наданням відповідних до­казів порушення цим шлюбом однієї з указаних засад сімейного права. Причому актовий запис про шлюб анулюється незалежно від смерті осіб, з якими було зареєстровано шлюб, а також розір­вання цього шлюбу (ч. 6 ст. 39 СК).

До шлюбів, які визнаються недійсними за рішенням суду, належать шлюби, укладені без вільної згоди жінки або чоловіка (ч. 1 ст. 40 СК), а також фіктивні шлюби (ч. 2 ст. 40 СК).

Обов'язковою умовою реєстрації шлюбу є вільно і незалежно висловлене взаємне волевиявлення осіб, що одружуються, яке підтверджує їх намір створити сім'ю на підставі укладення шлю­бу. Недотримання цієї умови тягне недійсність шлюбу. У такій ситуації для визнання шлюбу недійсним необхідна наявність вади волі сторін при його реєстрації. Під вадою волі в сімейному праві розуміють відсутність добровільної згоди на одруження, реєстра­ція шлюбу під примусом, під впливом обману, омани внаслідок неможливості через свій стан у момент укладення шлюбу усві­домлювати свої дії та керувати ними.

Укладення шлюбу під примусом має місце, коли згода на ук­ладення була виражена однією з сторін під впливом фізичного та психічного насильства чи під загрозою його застосування. При­чому примушення до одруження може виходити від одного з май­бутнього подружжя чи від третіх осіб, що діють в його чи в своїх власних інтересах.

Обман — це навмисне введення в оману особи, що одру­жується. Прикладом обману може слугувати не тільки повідомлення майбутньому чоловіку чи дружині свідомо хибних відомо­стей, а й свідоме замовчування деяких фактів, що мають істотне значення при укладенні шлюбу.

Омана — це помилкове уявлення особи, що одружується, щодо певних обставин укладення шлюбу. Омана може сформу­ватися під впливом різних причин, можливо, навіть таких, що не залежать від майбутнього чоловіка і дружини чи дій третіх осіб. Помилкове уявлення особи, введеної в оману, може виникати як щодо особистості іншого з подружжя, так і щодо юридичної зна­чущості укладення шлюбу.

При визначенні одним із майбутнього подружжя ступеня впли­ву примусу, обману чи омани на прийняття рішення про укла­дення шлюбу належить застосувати тільки суб'єктивний критерій, оскільки невідомо точно, як ті чи інші обставини можуть вплину­ти на конкретну людину в певній ситуації. Шлюб, укладений з особою, яка в момент реєстрації шлюбу через свій стан не могла усвідомити свої дії та керувати ними, також належить визнати недійсним, оскільки за своєю суттю така особа не може вислови­ти своєї добровільної згоди на укладення шлюбу. Причинами да­ного стану можуть слугувати психічний розлад, нервове потрясін­ня, алкогольне чи наркотичне сп'яніння, фізична травма, тяжке захворювання. У разі визнання шлюбу недійсним на цій підставі, крім свідчення свідків, суд розглядає документи, що підтверджу­ють стан особи, навіть може бути призначена судово-психічна експертиза.

Фіктивні шлюби. Згідно з ч. 2 ст. 40 СК, фіктивним визнають шлюб, укладений без наміру створити сім'ю, причому це може бути притаманним як для одного з подружжя, так і для обох. Зазвичай метою укладення фіктивного шлюбу є корисливі міркування май­бутнього чоловіка або жінки. Наприклад, бажання одержати пра­во на жиле приміщення, отримання певної користі тощо. Однак підставою віднесення шлюбу до фіктивного є не укладення його з корисливих мотивів, а саме відсутність в одного чи обох з под­ружжя наміру створити сім'ю.

Шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент роз­гляду справи судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім'ю.

Шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду. Відповідно до ст. 41 СК до таких шлюбів відносять шлюби, якщо вони були зареєстровані: між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною; між двоюрідними братом і сестрою; між тіткою, дядьком та племінником, племінницею; з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їх нащадків (ч. 3); з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не надано права на шлюб.

На відміну від ст. 40 СК, яка містить імперативну норму про обов'язковість визнання шлюбу недійсним у судовому порядку, ст. 41 СК встановлює лише можливість, а не обов'язковість цьо­го. При цьому в ч. 2 цієї статті прямо вказується, що вирішення питання дійсності чи недійсності певного шлюбу залежить від того, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взає­мин, а також інші обставини, що мають істотне значення. Наприк­лад, якщо шлюб було укладено між усиновлювачем та всиновле­ним — при скасуванні всиновлення цей шлюб визнається дійсним.

Шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності дру­жини або народження дитини у шлюбі між: усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, між двоюрідними братом і сестрою, між тіткою, дядьком та племінником, племінницею, з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб, або якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або йому було надано право на шлюб.

Коло осіб, що мають право пред'являти до суду позов про визнання шлюбу недійсним: жінка чи чоловік, інші особи, права яких порушені в зв'язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опі­кун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права й інте­реси дитини, особи, визнаної недієздатною, чи особи, дієздатність якої обмежена (ст. 42 СК).

Розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є пере­шкодою для визнання шлюбу недійсним (ч. 1 ст. 43 СК). Але якщо шлюб розірвано за рішенням суду, позов про визнання його не­дійсним може бути пред'явлено лише після скасування рішення суду про розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 43 СК).

Позивач не обмежений часовими рамками для подачі заяви про визнання шлюбу недійсним. За загальним правилом, на вимоги, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не засто­совується. Отже, дійсність шлюбу може бути оскаржена позива­чем у будь-який час після його укладення. Шлюб визнають не­дійсним із дня його укладення.

Правові наслідки недійсності шлюбу. Загальний правовий наслідок визнання шлюбу недійсним полягає в тому, що шлюб вважається таким, що ніколи не існував, а особи, що його уклали, вважаються такими, що раніше не перебували в шлюбі. У по­дружжя не виникає жодних особистих та майнових прав, що ви­пливають із шлюбу (ст. 45 СК). Так, не виникає права мати спільне прізвище, права на аліменти, права на частину спільного майна тощо. Зокрема, якщо особа одержувала аліменти від того, з ким була в недійсному шлюбі, сума сплачених аліментів вважається такою, що одержана без достатніх підстав, і підлягає поверненню відповідно до ЦК, але не більш як за останні три роки (ч. 3); осо­ба, яка поселилася у житлове приміщення не набула права на про­живання у ньому і може бути виселена (ч. 4); особа, яка змінила прізвище у зв'язку з реєстрацією недійсного шлюбу, вважається такою, що іменується ним без достатньої правової підстави (ч. 5). До майна, придбаного спільно особами, шлюб яких визнано не­дійсним, застосовуються не норми сімейного законодавства про спільну сумісну власність, а норми ЦК про часткову власність.

Але негативні наслідки застосовуються лише до особи, яка знала про перешкоди до реєстрації шлюбу і приховала їх від дру­гої сторони і (або) від державного органу РАЦС (ч. 6 ст. 45 СК).

Визнання шлюбу недійсним тягне за собою недійсність шлюб­ного договору, якщо він був укладений такими особами. Як вірно зазначається в літературі, такий договір стає недійсним із момен­ту його укладення автоматично¹. Це пояснюється правовою при­родою шлюбного договору, який не може існувати без шлюбу.

Винятки із загального правила про правові наслідки не­дійсності шлюбу передбачені ст. 46 СК та стосуються добросовіс­ного чоловіка чи дружини. Добросовісним чоловіком або дружи­ною є та особа, що не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу (про недієздатність або про недосягнення іншим шлюбного віку тощо). Добросовісність чоловіка чи дружини вста­новлюється в судовому порядку.

Відповідно до ст. 46 СК добросовісна особа (чоловік чи жінка) має право: на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як

¹ Антокольская М. В. Семейное право. — С. 126; Сімейне право України. — К., 2002. — С. 71; Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України: Науково-прак­тичний коментар. — С. 213; Червоний Ю. С. Научно-практический коммен-тарий Семейного куодекса Украинн. — С. 85.

спільної сумісної власності подружжя; на проживання в жилому приміщенні, в яке вона поселилася в зв'язку з недійсним шлю­бом; на аліменти відповідно до закону (статті 75,84,86 та 88 СК); на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу.

Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, наро­джених у такому шлюбі (ст. 47 СК). Отже, батьком дитини ви­знається чоловік матері, а діти, народжені в такому шлюбі, пере­бувають у встановленій спорідненості з обома батьками.

§ 5. Визнання шлюбу неукладеним

Від визнання шлюбу недійсним слід відрізняти визнання шлю­бу неукладеним. Якщо для визнання шлюбу недійсним суттєвим є відсутність фактичного складу позитивних умов його укладен­ня або наявність хоча б однієї з негативних умов, то для визнання шлюбу неукладеним суттєвим є порушення самої процедури реє­страції шлюбу, а саме реєстрація його у відсутності нареченої (або) нареченого (ст. 48 СК). Раніше вже підкреслювалося, що при­сутність обох наречених при реєстрації шлюбу дає можливість зайвий раз переконатися в прагненні останніх взяти шлюб і доб­ровільності такого рішення. Тому порушення цієї норми, а саме реєстрація шлюбу за відсутністю одного з наречених, присутність іншої людини як нареченого (нареченої), реєстрація за підробле­ними документами, за довіреністю тощо, не можуть свідчити про те, що такий шлюб укладений, а тому він і не може бути визнаний недійсним. Між тим, реєстрація такого шлюбу відбулася, а це на­чебто свідчить про те, що між нареченими виникли права і обо­в'язки подружжя. Насправді ж цього не сталося, бо такий шлюб юридично не існує. В таких випадках за заявою заінтересованої особи, а також за заявою прокурора запис про шлюб у державно­му органі реєстрації актів цивільного стану анулюється за рішен­ням суду. Неукладений шлюб не породжує ніяких прав і за жод­них обставин не може бути визнаний дійсним. При неукладено-му шлюбі не існує презумпції батьківства чоловіка матері дитини¹.

¹ Червоний Ю. С. Научно-практический комментарий Семейного кодек-са Украйни. — С. 89.

Глава 5

Особисті немайнові

правовідносини подружжя

§ 1. Загальна характеристика особистих немайнових прав та обов'язків подружжя

Реєстрація шлюбу породжує виникнення різноманітних за своїм змістом особистих прав та обов'язків подружжя. Оскільки відносини між подружжям мають, насамперед, глибоко особис­тий характер, то й правовому регулюванню особистих немайно­вих відносин у сімейному праві надається велике значення. Суспільні зв'язки, що складаються в сім'ї, є глибоко особистими, багато в чому інтимними і ґрунтуються на почуттях любові та взаємної прихильності¹. В новому Сімейному кодексі, порівняно з КЗпШС, збільшена кількість норм, які регулюють особисті не­майнові відносини подружжя. Проте велика кількість особистих відносин між подружжям знаходиться поза сферою правового регулювання. В силу своєї делікатності та інтимності вони не піддаються зовнішньому впливу, що вказує на їх особливий ха­рактер. Як підкреслено в ч. З ст. 7 СК, особисті немайнові відно­сини подружжя регулюються лише в тій частині, у якій це є до­пустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інте­ресів суспільства. Регулювання особистих немайнових відносин назване як одне з завдань, що стоять перед Сімейним кодексом України. Згідно зі ст. 1 СК метою регулювання особистих немай­нових відносин є зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на паритет­них засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопо­моги і підтримки у повсякденному житті.

До особистих немайнових прав подружжя СК відносить ті, які є найбільш важливими та на які можна впливати нормами сімей­ного права. Це право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розви-

¹ Советское семейное право / Под ред. В. А. Рясенцева. — М., 1982. — С. 4.

ток; право на зміну прізвища; право на розподіл обов 'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї; право на особисту свободу. Зазначені права характеризуються тим, що для їх здійснення не потрібно ні згоди, ні виконання активних дій з боку іншого з подружжя. Отже їхня сутність полягає головним чином у можливості обумовленої поведінки самої управомоченої особи у встановлених законом межах¹.

В основу регулювання особистих немайнових відносин покла­дено принцип рівності при набутті та здійсненні особистих не­майнових прав та обов'язків кожним із подружжя. Рівність чоло­віка і дружини — основний принцип шлюбних відносин, засно­ваний на визнанні однакової соціальної цінності особистості чоловіка і жінки. Це означає, що використання своїх законних прав кожним із подружжя і застосування закону при вирішенні різних спорів між ними повинно здійснюватися з неодмінним до­триманням рівності прав і обов'язків чоловіка і дружини. Загаль­ними засадами регулювання особистих немайнових відносин між подружжям згідно зі ст. 7 СК є здійснення їх з урахуванням права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на особисту свободу та неприпустимість свавільного втручання в сімейне життя; відсутність привілеїв чи обмежень кожного із по­дружжя за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, мате­ріального стану, місця проживання, за мовними та іншими озна­ками; здійснення прав та обов'язків кожним із подружжя на рівних засадах. Цей принцип базується на загальних положеннях ст. 24 Конституції України й означає право кожного з подружжя на особисту свободу; спільне вирішення питань материнства, бать­ківства, виховання й освіти дітей, інших питань життя сім'ї; пра­во кожного з подружжя на повагу до своєї індивідуальності; обо­в'язок подружжя щодо побудови сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спільної тур­боти про матеріальне забезпечення сім'ї та розвиток дітей.

При розгляді особливостей положень сімейного кодексу, що визначають своєрідність регулювання немайнових відносин по­дружжя, звертає на себе особливу увагу насиченість законодав­ства положеннями морального характеру. Норми моралі охоплю-

¹ Оридорога М. Т. Брачное правоотношение. — К.: Киевская внсшая шко­ла МВД СССР, 1971. - С. 32.

ють буквально усі аспекти шлюбних відносин, міцність яких знач­ною мірою залежить від моральних уявлень людини. Наприклад, слід чесно ставитися до сімейних прав і обов'язків, поважати одне одного, рахуватися з інтересами кожного з подружжя, з повагою ставитися до його індивідуальності, звичок та уподобань, піклу­ватися про побудову сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги (статті 51,55 СК). Орга­нічний зв'язок норм сімейного права та моралі, їх взаємодія в про­цесі реалізації є відмінною рисою особистих немайнових відно­син подружжя. У переважній більшості правові норми, що регу­люють відносини, пов'язані з укладенням, розірванням шлюбу, присвячені немайновим правам і обов'язкам подружжя, мають морально-правовий зміст. Сімейне законодавство містить най­різноманітніше поєднання моральних і правових вимог, норми права і моралі доповнюють і збагачують одна одну, мають єдину кінцеву мету¹.

Багато що у формуванні відносин між подружжям визначаєть­ся національною культурою, історичними традиціями, соціально-економічними умовами, особистими чинниками. Можливості права у сфері особистих немайнових відносин між подружжям обмежені. Це — та сфера, де забезпечити реалізацію кожним з по­дружжя своїх можливостей правовими методами найбільш склад­но. Разом із тим, саме в сім'ї складаються ті моделі відносин між чоловіком та жінкою, які потім переносяться на інші сфери гро­мадського життя. Велике значення має закріплення в сім'ї ідеї тендерної рівності й забезпечення механізму її реального втілен­ня в життя.

Особисті немайнові права подружжя, на відміну від майно­вих, не мають економічного змісту та майнового характеру. В той же час вони є вкрай важливими, що зумовлено сутністю шлюбу як сімейного союзу жінки та чоловіка, заснованого на принципах рівності подружжя. Ці права належать кожному з подружжя не­залежно від його майнового стану. їх здійснення не супрово­джується майновим еквівалентом з боку іншого з подружжя. Вони не можуть бути виражені в грошовій формі.

Особисті права й обов'язки подружжя виникають щодо ви­значених нематеріальних благ. Вони тісно пов'язані з особисті­стю кожного із подружжя, невіддільні від неї і не можуть відчу-

¹ Нечаева А. М. Семья и закон. М.: Наука, 1980. — С. 21,57.

жуватися, як і самі блага, стосовно яких виникають особисті пра­ва й обов'язки. На них не впливає факт спільного чи роздільного проживання подружжя, кожний з подружжя може користувати­ся особистими правами на свій власний розсуд.

Дуже важливо, що особисті права й обов'язки подружжя не можуть бути припинені чи змінені домовленістю між подружжям. Не можуть бути вони і предметом шлюбного договору, інших угод. Це забезпечує неухильне дотримання основного принципу рів­ності подружжя в сім'ї і виключає можливість прийняття рішень, які посягають на права та гідність одного з подружжя.

Велика кількість серед закріплених у Сімейному кодексі осо­бистих немайнових прав подружжя належить їм як громадянам і до взяття шлюбу. Водночас особисті немайнові права подружжя мають певні особливості¹.

По-перше, особисті немайнові права подружжя виникають не від народження, а в зв'язку із взяттям шлюбу, зареєстрованого у встановленому порядку. Таким чином, вони діють лише в сімей­них відносинах. По-друге, особисті немайнові права подружжя не є абсолютними, бо вони можуть бути порушені не будь-ким, а лише іншим з подружжя. Тому особистим правам одного із по­дружжя протистоїть обов'язок іншого з подружжя не перешко­джати їх здійсненню, не порушувати їх. По-третє, особисті немай­нові права подружжя є визначальними в сімейних правовідноси­нах. Саме з них як похідні виникають усі інші права подружжя. В основі особистих немайнових прав подружжя лежать одвічні ду­ховні цінності, без яких неможливо створити міцний шлюб та щасливу сім'ю. По-четверте, здійснення особистих немайнових прав одним із подружжя можливе не тільки за умови погодження своїх дій з іншим із подружжя, а й з урахуванням інтересів сім'ї в цілому. По-п'яте, немайнові особисті права подружжя можуть припинятися з волі учасників шлюбних відносин - шляхом розір­вання шлюбу, оскільки їх припинення відбувається разом із при­пиненням шлюбу.

Особисті немайнові правовідносини подружжя — це врегу­льовані нормами сімейного права відносини стосовно особистих немайнових благ та інтересів осіб, які перебувають у шлюбі.

¹ Сімейне право України. - К.: Істина, 2002. - С. 77-78.

§ 2. Види особистих немайнових прав і обов'язків подружжя

До особистих немайнових прав подружжя перш за все нале­жать передбачені статтями 49 та 50 СК право на материнство та право на батьківство. Материнство — це забезпечена законом можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію — на­роджувати дітей, утримувати та виховувати їх. Батьківство в праві визначається як факт походження дитини від певного чоловіка, юридично посвідчений записом у державних органах РАЦС про народження. Відмінності в даних правах чоловіка та дружини зумовлені фізіологічними особливостями жінки і чоловіка та со­ціальним станом жінки-матері. Зміст особистого немайнового права жінки на материнство становлять правомочності дружини з приводу вирішення: мати чи не мати дитину. З метою охорони здоров'я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство, саме тим вона має можливість реалізувати право на репродуктивну свободу, яку слід розглядати в аспекті права на життя¹. Право на материнство як сімейне право включає в себе певні обов'язки кожного з подружжя. Так вагітній дружині ма­ють бути створені в сім'ї умови для збереження її здоров'я та на­родження здорової дитини. Дружині-матері мають бути створені умови для поєднання материнства зі здійсненням нею інших прав та обов'язків (частини 4, 5 ст. 49 СК).

Новий СК закріплює право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності. Індивідуальність особи — це неповторна своєрідність людини. Завдяки індивідуальності кожна людина виступає як окремий, своєрідний, неповторний член суспільства. Жінка та чоловік мають притаманні тільки їм звички, уподобан­ня, особливості характеру, темперамент. Саме індивідуальність кожного із подружжя лежить в основі шлюбу, створення сім'ї, виступає запорукою любові. Відомо, що на поведінку людини впливають як соціальні (середовище, ситуація), так і біологічні чинники, психологічні особливості особистості. Індивідуальна своєрідність знаходить свій вияв у сім'ї, у відносинах з іншим з подружжя, батьками, дітьми, іншими членами сім'ї. Слід погоди­тися з висловленою думкою², що в щасливих сім'ях не виникає

¹ Красицька Л. В. Цивільно-правове регулювання особистих немайнових прав громадян. — Донецьк: ДІВС МВС України, 2002. — С. 66,138.

² Сімейне право України. — К.: Істина, 2002. — С. 81.

питань щодо поваги до індивідуальності одного із подружжя з боку іншого. Така повага вважається природною і не потребує повсяк­денного нагадування. Разом із тим, у ст. 51 СК зазначено, що дру­жина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивіду­альності, своїх звичок та уподобань. Ця норма має значне мораль­но-етичне навантаження і слугує орієнтиром для поведінки подружжя у шлюбі.

У СК закріплено також право дружини та чоловіка на фізич­ний та духовний розвиток. Маючи право на фізичний та духов­ний розвиток, подружжя має вирішувати ці питання на засадах рівності, взаємоповаги і підтримки одне одного. Оскільки основу шлюбу становить крім духовного ще й біологічний зв'язок по­дружжя, ослаблене фізичне здоров'я людини має потребу в ком­пенсації. Нею, як бачиться, може і повинно стати зміцнення мо­ральних основ сім'ї, розвиток культури сімейних відносин, збага­чення духовного життя сім'ї.

Важливим особистим правом кожного з подружжя є право чоловіка та дружини на зміну прізвища. При реєстрації шлюбу нареченим надається право надалі іменуватися своїми дошлюб­ними прізвищами, що підкреслює однакову соціальну цінність особистості чоловіка і жінки. За взаємною згодою наречені мо­жуть обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подруж­жя. Присвоєння якого-небудь іншого прізвища не дозволяється. Загальне прізвище підкреслює наявність шлюбу і є правовою ос­новою для присвоєння і дітям загального сімейного прізвища. Якщо при виборі прізвища між нареченими виникнуть непорозу­міння, то працівник державного органу РАЦС залишає подруж­жю їх дошлюбні прізвища. Кожен з наречених має право приєдна­ти до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої, тобто йменуватися подвійним прізвищем. Таким чином, при реєстрації шлюбу один із наречених має право прийняти об'єднане прізви­ще, а другий — залишити своє дошлюбне прізвище. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхнім бажанням визна­чається, з якого прізвища воно буде починатися. Приєднувати до подвійного прізвища ще одне прізвище не дозволяється, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої нале­жать наречена та (або) наречений. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізви­ще другого (ст. 35 СК).

Якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли до­шлюбні прізвища, вони мають право подати до державного орга­ну РАЦС заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища, або приєднати до свого прізвища прізвище іншого з подружжя, тобто йменуватися подвійним прізвищем.

Право на зміну прізвища згідно зі ст. 53 СК може реалізувати подружжя тільки за взаємною згодою, зміна прізвища одним із подружжя без згоди іншого неможлива. У разі зміни прізвища державний орган РАЦС видає нове Свідоцтво про шлюб. Одер­жане при реєстрації шлюбу або в результаті зміни за взаємною згодою подружжя прізвище подружжя зберігає протягом усього життя. Припинення шлюбу внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим не створює для іншого обов'язку змінити прізвище.

Право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї має принципове і, разом із тим, ве­личезне практичне значення. В ст. 54 СК закріплений принцип рівності подружжя при вирішенні найважливіших питань життя сім'ї. Правове регулювання особистих немайнових відносин по­дружжя засноване на закріпленому в ст. 24 Конституції України принципі рівності в сімейних відносинах. Кожен із подружжя наділяється однаковими особистими правами та обов'язками, ко­ристується рівними можливостями в здійсненні своїх прав.

Право подружжя на спільне вирішення питань життя сім'ї широке за змістом й охоплює, власне кажучи, усі сторони сімей­ного життя: питання материнства, батьківства, виховання й осві­ти дітей, розподілу сімейного бюджету, здійснення покупок, ви­бору місця відпочинку, догляду за хворими членами сім'ї, вико­нання домашніх обов'язків з обслуговування сім'ї тощо. Таким чином, закон містить рекомендації щодо практичного застосуван­ня основ рівності у повсякденному житті подружжя, навіть у пи­таннях життя сім'ї, які не регульовані правом. Немає сумніву, що такого роду право покликане направити сімейні відносини у пев­не русло, створити умови для рівності чоловіка і жінки при вирі­шенні важливих питань життя сім'ї, що складає головну, визна­чальну сутність даного права, його мету. Заради її досягнення дозволені будь-які дії та вчинки, що стосуються виховання дітей чи вирішення сімейних проблем іншого порядку. Кожен із по­дружжя і обоє разом управі вимагати від інших осіб, щоб вони не

заважали втіленню у життя наданого їм права. Втручання у ви­рішення питань сім'ї ззовні, у тому числі з боку батьків, інших близьких родичів чи структур, що мають владні повноваження (органів державної влади, органів місцевого самоврядування, ке­рівників підприємств, установ та організацій незалежно від фор­ми власності), неприпустимо. Усі важливі для сім'ї проблеми ви­рішуються лише подружжям на основі їх взаємної згоди на прин­ципах рівності.

Закон покладає на подружжя право розподіляти між собою обов'язки в сім'ї. Рівність подружжя полягає в можливості на па­ритетних засадах вирішувати питання про такий розподіл. За­кон не обумовлює, хто й у якому обсязі має виконувати зазначені обов'язки, але він підкреслює, що ці питання вирішуються спільно чоловіком і дружиною. Подружжя може влаштувати своє життя так, що чоловік буде навчатися, а дружина працювати на вироб­ництві, доглядати за дітьми і вести домашнє господарство. У цій ситуації не буде порушення принципу рівності, якщо подружжя прийшло до такого рішення спільно. Але, якщо дружина не згод­на на такий спосіб життя, то в чоловіка немає права вимагати від неї утримання й обслуговування на час його навчання.

Відповідно до ч. 2 ст. 54 СК усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право противитися усуненню їх від ви­рішення питань життя сім'ї. Як бачиться, здійснення цього права кожним із подружжя можливе завдяки положенню, закріплено­му в ч. З названої статті про те, що дії одного з подружжя стосов­но життя сім'ї вважаються вчиненими за згодою іншого з подруж­жя. Тому, якщо спір щодо вирішення того чи іншого важливого питання життя сім'ї не виник, то слід вважати, що це питання між подружжям погоджено. Якщо з даних питань подружжя не може домовитися, то проблему може бути розв'язано тільки за допомо­гою розірвання шлюбу¹.

Вирішуючи спільно питання сім'ї та розподіляючи між со­бою обов'язки в сім'ї, дружина, чоловік повинні утверджувати

¹ У сучасній судовій практиці з розгляду справ про розірвання шлюбу рідко зустрічаються випадки розірвання шлюбу у зв'язку з порушенням под­ружжям особистих немайнових прав. Як правило, підставою розірвання шлюбу виступає порушення подружжям моральних норм. Оридорога М. Т. Брачное правоотношение. — К.: Киевская вьісшая школа МВД СССР, 1971. - С. 38.

повагу до будь-якої праці, яка робиться в інтересах сім'ї. Перш за все, йдеться про працю з обслуговування домашнього господар­ства — прибирання оселі, прання білизни, приготування їжі, до­гляд за домашньою худобою, обробіток присадибної ділянки, ре­монт побутової техніки тощо. Така праця має викликати повагу в кожного з подружжя і неможливо віддавати одному з подруж­жя перевагу при розподілі обов'язків з її виконання залежно від його кваліфікації, положення в суспільстві, хисту тощо. Крім такої роботи, необхідної для підтримання життєздатності сім'ї, в інте­ресах сім'ї здійснюється переважно й суспільно корисна праця, до якої також згідно з ч. 1 ст. 54 СК чоловік, жінка повинні вияв­ляти повагу.

Право дружини та чоловіка на особисту свободу. Виходячи із змісту ст. 56 СК під правом на особисту свободу закон розуміє право на вибір кожним із подружжя місця свого проживання; право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин; право на припинення шлюбних відносин. Кожен із по­дружжя однаково вільний у вирішенні питань, що стосуються його особисто. Як чоловік, так і дружина самі визначають порядок свого життя відповідно до своїх бажань, прагнень, схильностей. Буду­чи вільними людьми, вони не можуть бути обмежені у своїй сво­боді через взяття шлюбу. Але не можна ототожнювати свободу зі свавіллям, примхою, капризом. Якщо дві людини — чоловік і дру­жина — живуть разом, вони, природно, рахуються з думками та поглядами один одного. Бажаючи зберегти свою свободу, вони не вправі обмежувати свободу іншого. Не втрачаючи свободи, вони зобов'язані погоджувати свої бажання з міркуваннями один од­ного, приймати рішення, що стосуються їх обох, з урахуванням інтересів кожного з них.

Право на вибір місця проживання. Вищезазначене право кож­ного з подружжя як громадянина гарантоване Конституцією України. Кожному, хто на законних підставах перебуває на тери­торії України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст. 33 Консти­туції України). Стосовно реалізації цього права в сімейному за­конодавстві слід сказати, що за звичайних умов сімейного життя подружжя проживає разом. Не може бути такого шлюбу, коли под­ружжя з самого початку має намір жити окремо і свій намір

втілює у життя. Такий стан свідчить про фіктивність шлюбу, або являється підставою для розірвання шлюбу¹. Спільне проживан­ня створює необхідні передумови для розвитку сім'ї та здійснен­ня її функцій щодо виховання дітей, ведення спільного господар­ства, вирішення немайнових та майнових питань життя сім'ї. За­кон заперечує будь-яку можливість примушування подружжя до спільного проживання і підкреслює, що шлюб не звужує особис­тих прав громадян і не виступає формою експлуатації слабкого сильнішим². Зустрічаються у житті випадки, коли за тих чи інших обставин подружжя спільно не проживає. Це може бути пов'яза­но з професійними інтересами чоловіка чи жінки, навчанням, ро­ботою, здійсненням підприємницької діяльності, станом здоро­в'я - необхідністю лікування одного із подружжя або дитини, дог­лядом у зв'язку з хворобою та іншими важливими життєвими обставинами.

Разом із тим, роздільне проживання подружжя може свідчити про фактичне припинення шлюбних відносин. Якщо цей факт буде встановлено, то згідно з ч. 6 ст. 57 СК суд може визначити особистою приватною власністю дружини або чоловіка майно, набуте кожним з них за час такого роздільного проживання.

Дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не за­боронені законом і не суперечать моральним засадам суспіль­ства, щодо підтримання шлюбних відносин. Для визначення при­роди цього особистого немайнового права подружжя великого значення набувають особливості права кожного із подружжя на припинення шлюбних відносин. Йдеться, перш за все, про вико­ристання виховних, моральних заходів, але й встановлені зако­нодавством обмеження для розірвання шлюбу також можуть ви­користовуватися кожним із подружжя як засоби, спрямовані на збереження сім'ї.

Подружжя має право на припинення шлюбних відносин. Йдеться про свободу в сфері особливій - особистій свободі, яка, по суті, не обмежена конкретними правовими нормами. Приму­шування до припинення шлюбних відносин або до їх збережен­ня, у тому числі примушування до статевого зв'язку за допомо-

¹ Рабинович Н. В. Личньїе и имущественнне отношения в советской се-мье. — Изд-во Ленингр. гос. ун-та, 1952. — С. 17.

² Оридорога Т. М. Брачное правоотношение. — К.: Киевская внсшая шко­ла МВД СССР, 1971. - С. 64.

гою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на особисту свободу і може мати наслідки, вста­новлені законом (ч. 4 ст. 56 СК).

Особисті немайнові права подружжя не вичерпуються лише правами, переліченими у гл. 6 СК. До особистих немайнових прав належать також інші права подружжя, передбачені сімейним за­конодавством. Це, перш за все, право на поновлення шлюбу після його розірвання (ст. 117 СК), права, пов'язані з визначенням походження дитини при штучному заплідненні та імплантації за­родка (статті 123, 124 СК) та усиновленням (ст. 220 СК).

Досі мова йшла про особисті немайнові права подружжя. Аналогічні за змістом і їх обов'язки немайнового характеру. Вони полягають у тому, що кожен з подружжя зобов'язаний не заважати іншому з подружжя здійснювати права на материн­ство, батьківство, повагу до своєї індивідуальності, здобуття ос­віти, прояв своїх здібностей, вибір місця проживання тощо. Те ж саме можна сказати і про спільне вирішення подружжям пи­тань життя сім'ї, де праву одного відповідає обов'язок іншого з подружжя.

Шлюб створює для подружжя і особливий особистий обов'я­зок — не вступати в інші шлюбні правовідносини під час дії ра­ніше укладеного шлюбу. Особа вправі перебувати одночасно у багатьох цивільних, трудових, адміністративних й інших пра­вовідносинах, але не можна перебувати в кількох шлюбних пра­вовідносинах¹.

Особливо закон виділяє обов'язки подружжя, пов'язані з тур­ботою про сім'ю. Так, згідно зі ст. 55 СК дружина та чоловік зобо­в'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, по­ваги, дружби, взаємодопомоги. Кожен із подружжя зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері та батька. Дружина та чо­ловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній, зобов'язані спільно дбати про матеріаль­не забезпечення сім'ї. Варто зазначити, що ці норми носять дек­ларативний характер, мають вид моральної заповіді. В них, по суті, названо моральні обов'язки подружжя одного перед другим. Од­нак подібного роду правила виступають своєрідним орієнтиром,

¹ Оридорога М. Т. Брачное правоотношение. — К.: Киевская вьісшая шко­ла МВД СССР, 1971. - С. 33.

Особисті немайнові правовідносини подружжя

схваленою державою моделлю поведінки в сім'ї учасників сімей­них відносин, слідування їм створює необхідне середовище для нормальної життєдіяльності всіх членів сім'ї як усередині її, так і за її межами.

Слід зазначити, що санкцій за невиконання подружжям осо­бистих немайнових обов'язків Сімейним кодексом прямо не пе­редбачено. Однак зловживання одним із подружжя особистими правами чи обов'язками, очевидне нехтування інтересами сім'ї, а також ігнорування чи перешкоджання здійсненню іншим з по­дружжя його особистих немайнових прав може бути підставою для розірвання шлюбу, а в ряді випадків тягне для одного з по­дружжя — правопорушника негативні наслідки в майновій сфері. Наприклад, зменшення його частки у спільному майні при його поділі (ч. 2 с. 70 СК).

Глава 6 Майнові правовідносини подружжя

§ 1. Загальна характеристика майнових правовідносин подружжя

Майнові відносини подружжя — це складний комплекс взаємо­пов'язаних дій щодо володіння, користування й розпорядження майном. Право визначає основні параметри поведінки подружжя в майновій сфері: закріплює, яке майно знаходиться у власності подружжя або кожного з них, визначає обсяг прав та обов'язків подружжя щодо цього майна, умов їх реалізації, порядок набуття та відчуження майна, відповідальність подружжя за спільними або особистими зобов'язаннями, надання взаємного утримання (аліментування) тощо. Майнові відносини подружжя регулюються нормами сімейного та цивільного права України, а також догово­рами, які подружжя укладає між собою.

Майнові правовідносини подружжя є дуже різноманітними, тому вони можуть бути класифіковані за різними ознаками. Сьо­годні теоретичного і практичного значення набуває традиційний для цивільного права поділ правовідносин залежно від способу забезпечення інтересів управомоченої особи. Відповідно до цьо­го А. А. Іванов зводить майнові правовідносини подружжя до двох основних видів: 1) речові правовідносини (відносини подружжя щодо права власності на майно та права на користування речами, які належать кожному з них); 2) зобов'язальні правовідносини (відносини подружжя щодо взаємного утримання (аліментування) та договірні відносини подружжя)¹.

Речові правовідносини подружжя, як і інші цивільно-правові відносини, мають два різновиди: а) відносини власності та б) від­носини, які складаються щодо прав користування чужою річчю. Відносини власності подружжя виникають стосовно володіння, користування та розпорядження майном. Сімейне законодавство, перш за все, регулює відносини, які складаються між подружжям стосовно майна, що належить їм на праві спільної сумісної влас-

¹ Гражданское право. — Ч. З / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М., 1998. - С. 292-294.

Майнові правовідносини подружжя

ності, визначаючи порядок володіння, користування та розпоря­дження таким майном (статті 60, 61, 62 СК тощо). Разом із тим, воно чітко закріплює, яке майно належить кожному з подружжя на праві приватної власності і не входить до спільного подружньо­го майна (роздільне майно подружжя) (статті 57—59 СК). Саме щодо роздільного майна можуть виникати своєрідні права под­ружжя, які в цивільному праві називаються правами на чужу річ. Справа в тому, що, незважаючи на спільне життя й побут, деякі види майна належать кожному з подружжя окремо. Тому в юри­дичному сенсі вони є чужими для іншого з подружжя, тобто та­кими, які не знаходяться у його власності. В реальному житті под­ружжя, як правило, без проблем користується речами, які знахо­дяться у власності лише одного з них (автомобілем, меблевим гарнітуром, телевізором, аудіо- та відеоапаратурою тощо). В дея­ких випадках право на користування чужою річчю спеціально зак­ріплюється в законі. Так, відповідно до ч. 1 ст. 407 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Між подружжям можуть виникати різноманітні види зобов'я­зальних правовідносин. У цивільному праві, як відомо, зобов'я­зальними визнаються відносини, в яких інтерес однієї особи здійснюється шляхом виконання певних дій іншою особою. Як зазначалося в літературі, права та обов'язки подружжя щодо один одного можуть бути не тільки спільними за змістом (право вибо­ру місця проживання), а й протилежними. Останні ґрунтуються на основі взаємності, яка притаманна цивільним двостороннім договорам. Зобов'язальні правовідносини можуть виникати при укладенні подружжям шлюбного договору, договору про поділ спільного майна, про об'єднання роздільного майна тощо. Зобов'я­зальні правовідносини подружжя можуть виникати в силу пря­мого припису закону. Це відносини стосовно взаємного утриман­ня (аліментування), відповідно до яких одна сторона має право вимагати від іншої надання певного утримання.

§ 2. Правовий режим роздільного майна подружжя

Реєстрація шлюбу за загальними правилами (якщо інше не встановлено шлюбним договором) є підставою виникнення пра­ва спільної власності подружжя на майно. Разом із тим, незалежно від наявності шлюбу, кожен із подружжя може мати майно, яке належить на праві власності йому особисто (роздільне май­но). Стосовно термінологічного визначення права, на якому по­дружжю належить роздільне майно в теорії та законодавстві існу­ють певні труднощі. Не викликає сумнівів, що роздільне майно належить кожному з подружжя на праві приватної власності, але для того, щоб підкреслити відмінність цього майна від спільного майна подружжя нерідко використовують поняття «особиста власність», «роздільна приватна власність подружжя». Новий СК України закріпив термін «особиста приватна власність подруж­жя» (гл. 7 СК України). Як перші, так і останній терміни не мож­на визнати вдалими. Особливе занепокоєння в даному випадку викликає останній термін, адже його закріплено в СК. О. В. Дзера цілком слушно вказує, що «вразливість такого словосполучен­ня є очевидною, адже особиста власність притаманна соціалістич­ному суспільству, приватна — суспільству з ринковою економі­кою»¹. Конституція України, як відомо, не закріплює такого поняття, як особиста приватна власність. Відповідно до закону фізичній особі майно належить на праві приватної власності, будь-якого винятку щодо майна подружжя немає. Тому гл. 7 нового СК мала б називатися «Право приватної власності на майно кож­ного з подружжя».

Сімейний кодекс визначає певні види майна, яке є роздільним і належить кожному з подружжя.

1. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 57 СК роздільним є майно, яке кожен з подружжя набув до шлюбу. Це правило є традиційним для вітчизняного сімейного законодавства. Реєстрація шлюбу не змінює правового режиму майна, яке було набуто кожним із по­дружжя раніше. В літературі зазначалося, що «автоматичне поши­рення режиму спільності на дошлюбне майно одного з подружжя суперечило б правовій природі права власності як абсолютного суб'єктивного права. Без згоди власника дошлюбне майно одного з подружжя не повинно поступати у спільну власність»². Майно, яке було набуте кожним із подружжя до шлюбу, зберігає режим роздільності незалежно від тривалості шлюбу, навіть якщо цим майном користувався не тільки власник, а й інший з подружжя.

¹ Дзера О. В. Деякі проблеми врегулювання відносин власності подруж­жя в новому Сімейному кодексі України // Юридична Україна. — 2003. — № 1. - С. 58.

² Сімейне право України / За ред. В. С. Гопанчука. — К., 2002. — С. 127.

2. До роздільного належить майно, набуте кожним із подруж­жя за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в поряд­ку спадкування (п. 2 ч. 1 ст. 57 СК). Хоча подружжя має спільні майнові інтереси і разом укладає різноманітні правочини, кожен із них може виступати також самостійним учасником цивільних правовідносин. Унаслідок цього жінка та чоловік за час шлюбу можуть отримати у власність майно на підставі договору дару­вання. В цьому випадку майно є роздільним і належить кожному з подружжя окремо. Таке майно слід відрізняти від майна, яке за час шлюбу було подаровано подружжю і належить їм на праві спільної власності.

3. СК закріплює важливе правило, відповідно до якого майно, набуте кожним із подружжя за час шлюбу, але за кошти, які нале­жали їм особисто, є роздільним майном (п. З ч. 1 ст. 57 СК). Та­ким чином, якщо один із подружжя під час шлюбу набуває певне майно за рахунок особистих коштів, то таке майно не може ви­знаватися спільним майном подружжя. В. П. Маслов указував, що в цьому випадку об'єкт роздільної власності подружжя лише змінює свою форму¹, тому що кошти, за рахунок яких майно було набуто, і сама річ мають однаковий правовий режим — режим роз­дільності. Це правило стосується як грошей, які були набуті од­ним із подружжя до шлюбу, так и тих, які були отримані одним із подружжя під час шлюбу — за договором дарування, внаслідок спадкування тощо.

4. Новий СК (ч. 2 ст. 57) до роздільного майна відносить речі індивідуального користування кожного з подружжя (одяг, аксе­суари, косметичні засоби та інші речі, які обслуговують повсяк­денні потреби кожного з подружжя). СК також визначає право­вий режим коштовностей, якими користується один з подружжя і які були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Відпо­відно до ч. 2 ст. 57 СК коштовності є приватною власністю того з подружжя, хто ними користується. У разі поділу майна ці речі не враховуються і поділу не підлягають.

5. Протягом тривалого часу в теорії та практиці виникало пи­тання щодо визначення правового режиму премій та нагород, які були отримані одним з подружжя під час шлюбу. Важливо зазна­чити, що йдеться не про звичайні премії, які нараховуються пра-

¹ Маслов В. Ф. Вопросн общей собственности в судебной практике. — М., 1963. - С. 67.