ЦИВІЛЬНІ ВІДНОСИНИ.

6. ЦК передбачає нові правила щодо учасників цивільних відносин. Основними новелами тут є введення понять фізичної особи та юридичної особи публічного права.

Частина 1 ст.2 ЦК встановлює, що учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи. Людина як учасник цивільних відносин визнається фізичною особою (ст.24 ЦК). Стаття 80 ЦК визначає юридичну особу як організацію, створену і зареєстровану у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю І може бути позивачем та відповідачем у суді. Юридичні особи поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Останні беруть участь у цивільних відносинах на загальних засадах (ст.82 ЦК). Таким чином, учасниками цивільних відносин є:

1. фізичні особи;

2. юридичні особи приватного права та юридичні особи публічного права.

До юридичних осіб публічного права належать держава Україна, АРК, територіальні громади, а також створювані ними інші юридичні особи публічного права (наприклад, навчальні заклади) (ст.ст. 167-169 ЦК).

Виходячи з вищезазначеного ч,2 ст.2 ЦК лише уточнює зміст загального правила. Вона визначає, що учасниками цивільних відносин є держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Під іншими суб'єктами публічного права слід розуміти організації публічного права, створені розпорядчими актами владних органів, міжнародні міжурядові організації тощо, Положення ч.2 ст.2 ЦК часом тлумачать таким чином, що ЦК начебто встановлює три види учасників цивільних відносин — це фізичні особи, юридичні особи та держава, АРК, територіальні громади як суб'єкти публічного права. Таке тлумачення не відповідає концепції ЦК, засадам громадянського суспільства та світовій науці приватного права. Сучасна світова практика не знає Іншої юридичної конструкції для визначення центру юридичних інтересів як суб'єкта цивільного права, крім конструкції юридичної особи. Тому державу Україна, АРК та територіальні громади слід характеризувати як юридичних осіб публічного права.

Визначення учасників цивільних відносин через категорії "фізична особа" та "юридична особа" дозволяє говорити про те, що ЦК застосовується як до громадян та організацій України, так і до іноземних громадян та юридичних осіб, якщо закон не вказує на застосування до відносин з останніми норм іноземного права.

2. Загальні принципи (засади) та інші джерела природного цивільного права

1. Закріплений у ст.8 Конституції принцип верховенства праваозначає, що позитивне право, яке створюється людьми, має грунтуватися на природному (позадержавному) праві, яке обмежує державну владу і є своєрідним фільтром позитивного права.

Вперше в історії національної кодифікації у ЦК закріплено важливі принципи побудови та дії позитивного приватного права, а саме: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності; свобода договору; свобода підприємницької діяльності; судовий захист цивільного права та Інтересу; справедливість, добросовісність та розумність (ст.З ЦК). Перелічені загальні принципи (засади) не становлять вичерпного переліку й покривають різні за обсягом масиви приватних відносин. Попри це, дана стаття посідає ключове місце в сучасній приватно-правовій системі, включаючи праворо-зуміння, законотворення, правозастосування тощо.

Закріплення загальних засад цивільного законодавства у ЦК свідчить насамперед про підтвердження законодавцем "першоджерела" цивільного законодавства, яким є природне право, що випливає з раціональності і розумності. Воно складається з норм та принципів, які визначають поведінку людей у суспільстві незалежно від позитивного права, яке становлять норми цивільного законодавства (ст.4 ЦК) та міжнародні договори України (ст.Ю ЦК).

Перелічені у ст.З ЦК принципи за своєю природою є приписами природного права. їх природно-правовий характер не втрачається і в разі їх оформлення в позитивному праві. По-перше, зміст цих принципів не може вбачатися лише в текстах позитивного права. По-друге, обмеження, встановлені законом щодо дії цих принципів, мають відповідати критеріям природного права, а саме розумності, суспільній необхідності, пропорційності тощо.

Згадані принципи мають загальнообов'язковий характер, і тому їх дотримання та врахування при законотворенні і розгляді конкретних правових ситуацій є обов'язковою вимогою закону. Практичне значення цього положення полягає, зокрема, в тому, що суд повинен не лише механічно аналізувати конкретні юридичні документи, а й осмислювати принципи та цілі, що лежать в основі їх прийняття. Крім того, загальні принципи мають застосовуватися при виявленні прогалин у законодавстві (аналогія права) — ст.8 ЦК.

2. Крім того, особливість нового ЦК полягає у визнанні великого значення особистих немайнових відносин у життєдіяльностілюдини та функціонуванні громадянського суспільства. Тому перелік загальних засад цивільного законодавства починається саме зпринципу неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини.

Особисте (приватне життя) є ключовою цінністю, що зміцнює людську гідність, та основним правом людини й розумною вимогою кожної особи. Особисте життя — це намагання людей вільно обирати, за яких обставин та якою мірою розкривати себе, своє ставлення та поведінку іншим.

Виділяють 4 основні складові права на особисте життя людини: інформаційна (шо вміщає в собі такі аспекти, як поширення відомостей про особу, збір та обробка персональних даних); фізична (захист фізичної недоторканності особи); комунікативна (безпека та приватність листування, електронної пошти, телефонних розмов та інших видів приватних комунікацій); просторова (охоплює поняття дому, робочого місця, тобто безпосереднього оточення особи).

Сучасний стан і розвиток поняття "приватне життя" в європейській культурній традиції відбиває ст.8 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод. Тому для правильного застосування даного принципу в Україні важливе значення має практика й доктрина Європейського суду з прав людини.

Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини знаходить своє втілення в багатьох статтях Конституції, а також у більшості статей Книги другої ЦК (наприклад, ст.ст.286, 289, 300, 301, 303, 306, 307, 311). Дію цього принципу можна також простежити в положеннях багатьох законів, зокрема в Законі про інформацію, в Законі про нотаріат тощо.

Правомочності людини щодо сфери особистого життя можуть бути обмежені лише Конституцією (щодо встановлених нею прав) або законом (щодо прав, встановлених ЦК та іншими законами). Однак не слід розуміти викладене таким чином, шо цими актами можна встановити будь-які обмеження. Річ у тім, що принципи природного права можуть зазнавати лише таких обмежень, що відповідають таким природно правовим критеріям, як розумність, пропорційність тощо.

Принцип неприпустимості втручання в особисте життя людини стосується не тільки фізичних, а й, безумовно, з певним розумним коригуванням, юридичних осіб (ст.94 ЦК).

3. Принцип неприпустимості позбавлення права власності гарантує стабільність відносин власності, що становлять базу майнового обороту. Всі норми цивільного права захищають власність осіб від посягань з боку інших осіб. Проте великого значення для розуміння цього принципу має Перший Протокол до Конвенції про захист прав людини. Стаття 1 Протоколу Європейської конвенції, визнаючи право будь-якої особи на безперешкодне користування своїм майном, за своєю суттю є гарантією права власності. Основною метою ст.1 Протоколу є попередження свавільного заволодій-ня власністю, конфіскації, експропріації та інших порушень принципу безперешкодного користування своїм майном.

Стаття 41 Конституції також передбачає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Норми ЦК передбачають багато положень щодо непорушності права власності, а також встановлюють основний перелік підстав припинення права власності поза волею власника (ст.ст.321, 348, 350-354, 365, 366, 371, 376, 393 ЦК).

Випадки позбавлення права власності можуть встановлюватися тільки Конституцією та законами. Проте втручання у право власності передбачає справедливу рівновагу між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав людини. Зокрема, необхідно, щоб була дотримана розумна пропорційність між

10

використаними заходами й тією метою, на досягнення якої спрямовувався будь-який захід, що позбавив особу власності.

4. Проявом фундаментального принципу свободи людини в майновому обороті є свобода договору. Цей принцип закріплює неприпустимість адміністративного втручання в цивільний оборот. Принцип свободи договору має універсальне значення для всіх учасників цивільних відносин. Договір є різновидом правочину, тому свобода договору розуміється більш широко, ніж свобода правочину (ст.6 ЦК).

Підтвердження цього принципу в законодавстві означає відмову від примушення до укладення договорів на основі обов'язкових для сторін планово-адміністративних актів.

Суть принципу свободи договорів розкривається в ряді статей ЦК (див., зокрема, ст.ст.6, 627). Вона полягає в тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента й визначенні умов договору, у виявленні волі на вступ у договірні відносини, у виборі форми договору (ст.205). Свобода договору проявляється також у праві укладати договори, які не передбачені актами цивільного законодавства, але відповідають його загальним засадам, у праві сторін за своєю згодою змінювати, розривати або продовжувати дію укладеного ними договору (ст.651); у можливості встановлювати способи забезпечення виконання договірних зобов'язань (ст.546) та форми відповідальності за їх порушення (ст.611) тощо.

Слід однак зазначити, що свобода договору не є безмежною. Вона існує в певних природних межах, визначених критеріями справедливості, добросовісності та розумності. Законодавець намагається зрозуміти ці межі й закріплює обмеження в законах. Наприклад, ст.648 ЦК передбачає можливість укладення договорів на підставі правових актів органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування. Відповідно до загального правила, не допускається використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція (ст.13 ЦК). Обмежень принципу свободи договору в законодавстві чимало. Але знову ж таки, вони є легітимними тільки тоді, коли не суперечать принципам природного права.

5. Із природного принципу свободи людини, який у майновій сфері конкретизується у вигляді свободи власності, свободи договору (правочинів), випливає принцип свободи підприємництва. Після багатьох десятиліть заборони підприємництва в нашій країні його слід було позитивувати в новій кодифікації.

Цей принцип має універсальне значення, тому що підприємницька діяльність може здійснюватися як фізичною особою-під-приємцем, так й юридичними особами.

Принцип свободи підприємницької діяльності, як і принцип свободи договору, дуже широкий за змістом. Він, зокрема, включає вільний для сторін вибір діяльності, використання майна власника для підприємницької діяльності (ст.320 ЦК), самостійне розроблення програми діяльності та вибір постачальників і споживачів, встановлення цін, вільне наймання працівників, вільне розпорядження прибутком.

11

Цей природний принцип втілений не тільки в багатьох статтях ЦК, а й закріплений у ст.42 Конституції, яка передбачає, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Свобода підприємницької діяльності в будь-якому суспільстві зазнає певних обмежень. Так, наприклад, підприємницька діяльність підлягає державній реєстрації (ст.ст.50, 89 ЦК). А деякі встановлені законом види підприємницької діяльності підлягають ліцензуванню (ст.91 ЦК). Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування на підставі ст.42 Конституції також обмежується законом. Однак усі обмеження цього принципу мають відповідати природно-правовим критеріям розумності та справедливості.

6. Верховенство права включає також принцип, за яким надається можливість подати цивільний позов до суду для захисту цивільних прав та інтересів. Судовий захист цивільних прав надається суб'єктам цивільних правовідносин як універсальний спосіб захисту 'їхніх прав (ст.16 ЦК). У тих випадках, коли захист цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку, рішення, прийняте відповідними органами щодо захисту цивільних прав та Інтересів, не є перешкодою для звернення за 'їх захистом до суду (ст.17 ЦК).

Право на захист особа здійснює на свій розсуд. Нездійснення цього права не є підставою для припинення цивільного права, що порушено, крім випадків, встановлених законом (ст.20 ЦК).

Принцип судового захисту цивільного права та інтересу знаходить підтвердження у ст.55 Конституції, відповідно до якої права і свободи людини І громадянина захищаються судом. Проте в цивільному праві цей принцип має універсальне значення і стосується всіх учасників цивільного обороту.

Основою європейського стандарту концепції "процесуальної належної правової процедури" є право на справедливий судовий розгляд, що гарантується ст.6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Це право поєднує в собі три елементи:

1. наявність створеного на підставі закону суду, що відповідаєкритеріям незалежності й безсторонності;

2. суд повинен мати достатньо широкі повноваження для того,щоб приймати рішення щодо всіх аспектів спору;

3. особа повинна мати право доступу до суду.

Зі вступом України до Ради Європи українські фізичні та юридичні особи отримали можливість за певних умов звертатися до Європейського Суду з прав людини.

7. Велике значення для функціонування всієї системи приватного права має об'єктивізація принципів справедливості, добросовісності та розумності. По-перше, вони акумулювали в собі не тільки наведені вище засади, а й інші принципи цивільного права. По-друге, застосування всіх інших принципів цивільного права не має призводити до несправедливого, нерозумного та недобросовісного результату. Наприклад, ст.627 ЦК вказує на обмеження принципу свободи волі вимогами розумності та справедливості. По-третє, саме ці принципи є основною сутністю права та вказують на його природне походження.

12

У цивільному праві завжди використовувалися оціночні поняття до таких об'єктів оцінки, як дії або діяльність ("добросовісно", "розумно", "регулярно", "економно", "доцільно" тошо), речі ("індивідуального користування", "безхазяйні" тощо), відрізки часу ("розумний строк", "негайно" тощо), стану та обставин ("справедлива", "явна", "груба" тощо). В новому ЦК категорії справедливості, добросовісності та розумності надзвичайно широко застосовуються до багатьох об'єктів оцінки (див., наприклад, ст.ст.12, 23, 92, 330, 390, 509, 627, 1242 ЦК). Це лише певні прояви справедливості, добросовісності та розумності як суті права взагалі. Через призму природних принципів справедливості, добросовісності та розумності має оцінюватися і тлумачитися все позитивне та природне право, а також наслідки його застосування.

Принцип добросовісності є внутрішнім критерієм, тоді як справедливість та розумність — зовнішнім або об'єктивним.

З позицій природного права справедливість — це застосування моральних вимог як вимог правових до актів цивільного законодавства, це поняття про належне, яке відповідає розумінню сутності людини та її прав. Дуже часто справедливість розуміють як рівність пропорцій або як концепцію пропорційності обраних засобів поставленій меті. Але визначити поняття справедливості й закріпити його нормативно в законах неможливо. Справедливість є категорією, яка адекватно може бути реалізована через правозастосов-ну діяльність. Слід пам'ятати, що коли несправедливість закону стає нестерпною, суд повинен захищати справедливість. Основною ідеєю природного права є розумність позитивних законів. Норма позитивного права є нечинною, якщо вона сформульована нечітко, містить у собі протиріччя чи суперечить іншим нормам, або ж її вимоги неможливо виконати.

Принципи справедливості, добросовісності та розумності виконують в українському приватному праві стосовно позитивного права, договорів, звичаїв тощо інтерпретаційну, доповнюючу та виправну функції.

8. До інших джерел природного права ми насамперед відносимо такі форми природного права, як договір (ст.6), звичай (ст.7 ЦК), національні й міжнародні судові прецеденти (наприклад, рішення Європейського Суду з прав людини), принципи права, у тому числі загальновизнані норми й принципи міжнародного права.

В силу переважно диспозитивного характеру норм позитивного приватного права основним регулятором цивільних відносин є договір, а точніше правочин. Цьому джерелу права присвячена ст.6 ЦК, яка має принципово новаторський характер. Крім конкретизації принципу свободи договору (ст.З ЦК), який розгорнуто в ряді інших статей ЦК, тут зафіксовано підхід законодавця щодо критеріїв визначення імперативності чи диспозитивності норм цивільного права, а також щодо визначення договору як одного з найважливіших джерел регулювання цивільних відносин. Положення цієї статті застосовуються не тільки до договорів, а й до односторонніх правочинів (ч.4 ст.6 ЦК).

Як вже було зазначено, свобода договору містить у собі право сторін укласти договір, який не передбачений актами цивільного

ІЗ

законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства ч.1 ст.6). Це положення також конкретизує загальне правило щодо підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (ст.П ЦК).

Основні договори майнового обороту передбачені в цивільному законодавстві. Це так звані поіменовані договори. їх законодавче регулювання має переважно диспозитивний характер. Принципова особливість цивільного законодавства полягає в наявності великої кількості диспозитивних правил. Диспозитивні правила мають по-повнювальний характер, тому що розраховані на поповнення відсутньої з будь-яких причин волі самих учасників цивільних відносин. У межах свободи договору їм дозволяється вибирати найбільш доцільний варіант поведінки. Сторони є також вільними у визначенні умов договору (ст.627 ЦК). Ці загальні цивілістичні підходи і стали відправним моментом для формулювання у ст.6 ЦК положень про те, що сторони поімснованих договорів мають право не тільки врегулювати в договорі свої відносини, які не врегульовані актами цивільного законодавства (ч.2 ст.6 ЦК), а й відступити від диспозитивних положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (абз.1 ч.З ст.6 ЦК).

У громадянському суспільстві свобода договору, як і будь-які Інші свободи, не може мати абсолютного характеру. Договір повинен відповідати імперативним приписам цивільного законодавства, і сторони договору відступити від них не можуть. Головним практичним питанням є питання розрізнення імперативних і диспозитивних норм. ЦК встановив презумпцію диспозитивності норми приватного права. Норма визнається імперативною тільки якщо у відповідних актах цивільного законодавства міститься вказівка на імперативність, або останнє випливає зі змісту й суті відносин між сторонами (абз.2 ч.З ст.6 ЦК). Такий підхід найбільш чітко відбиває принцип "дозволено все, що не заборонено законом".

9. ЦК 2003 p. "поновлює в правах" таке джерело права, як звичай. Власне, і в ЦК 1963 p. ми знаходимо посилання на нього. Так, у ст.161 ЦК 1963 p. передбачалося, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акта планування, договору, а за відсутності таких вказівок — відповідно до вимог, що звичайно ставляться. На практиці звичаї широко застосовувалися і в міжнародній торгівлі, торговому мореплавстві тощо. Наприклад, у Віденській конвенції ООН 1980 p., учасницею якої є Україна, записано, що за відсутності інших домовленостей вважається, що сторони мали на увазі застосування до їх договору чи до його укладення звичаю, про який вони знали чи мали знати і який в міжнародній торгівлі широко відомий і постійно додержується сторонами в договорах такого роду й відповідній галузі торгівлі (ст.9 Конвенції).

Проте тільки в новому ЦК звичаю присвячено окрему статтю, що віддзеркалює значення цього джерела права в умовах переходу до ринкової організації економіки та розвитку майнового обороту.

Під звичаями слід розуміти усталені правила поведінки, що не встановлені актами цивільного законодавства, у певній сфері відносин незалежно від того, закріплені ці правила у відповідному до-

14

кументі чи ні. В ч.і ст.7 ЦК згадується такий різновид цих правил, як звичай ділового обороту. Під останнім слід розуміти усталене правило поведінки в підприємницькій сфері. Він широко застосовується в зобов'язальних відносинах (ст.526 ЦК), в тому числі в зовнішньо-торговельному обороті.

Торгові, портові та інші звичаї часом кодифікуються та уніфікуються. Певним прикладом такої уніфікації є розробка Міжнародною Торговою Палатою Міжнародних правил тлумачення торгових термінів (Інкотермс).

Звичай діє тільки у випадках відсутності обов'язкового для сторін положення акта цивільного законодавства або договору. Тому звичай є по суті своєрідною диспозитивною нормою права. За своєю юридичною силою звичай поступається як договору, так і нормам цивільного законодавства (на нашу думку, тільки імперативним). Якщо він суперечить названим джерелам права, він не застосовується (ч.2 ст.7).

3. Джерела позитивного цивільного права

1. До джерел позитивного приватного права ЦК відносить цивільне законодавство та міжнародні договори України. У питанняхщодо цивільного законодавства ЦК 2003 p., порівняно з відповідними положеннями ЦК 1963 p., містить значну кількість новел. Уст.4 ЦК не лише наводиться вичерпний перелік видів актів цивільного законодавства, а й закріплюються основні їхні правові характеристики. Це надзвичайно важливо з огляду на побудову чіткої танесуперечливої системи позитивного цивільного права та недопущення декодифікації ЦК, тобто ситуації, коли дія ЦК фактичнопідмінюється дією інших законів.

2. Основу цивільного законодавства України становить її Конституція. Це положення відповідає ст.8 Основного закону, в якійзаписано: "Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції іповинні відповідати їй". Для розуміння джерел цивільного прававажливі ще два положення цієї статті Конституції. Перше — це те,що її норми є нормами прямої дії, тобто безпосередньо на їх підставі кожен може звернутися до суду для захисту конституційнихправ І свобод. Друге — в Україні визнається і діє принцип верховенства права, що означає серед іншого визнання природного права, джерелом якого є сама реальність, яка виходить за межі структури державної влади і втілюється в правах людини. В Конституціїміститься велика кількість інших норм цивільного права.

3. Цивільне законодавство — це сукупність актів різної юридичної сили, які розташовані в чіткій Ієрархічній системі. Що вищоює юридична сила акта цивільного законодавства, то вищим є йогоположення в системі законодавства. На жаль, термін "законодавство" використовується в ЦК у широкому розумінні.

Ієрархічність актів цивільного законодавства дозволяє вирішити питання їх співвідношення: якщо положення акта меншої юридичної сили суперечать положенням акта більшої юридичної сили, то застосуванню підлягає останній. Наприклад, якщо постанова Кабі-

15

нету Міністрів України суперечить положенням ЦК або іншого закону, застосовуються відповідні положення ЦК або іншого закону (абз. 2 ч.4 ст.4 ЦК).

Не слід забувати і те, що акти цивільного законодавства ніколи не бувають абсолютно "чистими", тобто такими, шо складаються виключно із норм приватного права. Навіть у ЦК є норми публічно-правового характеру (наприклад, усі норми гл.1 ЦК).

Прийняття актів цивільного законодавства є предметом виключно компетенції органів державної влади України. Органи місцевого самоврядування не можуть втручатися в цю сферу. Що ж до органів АРК, то вони можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією та законами України (ч.5 ст.4 ЦК).

4. Для розуміння системи законодавства України слід звернути увагу на те, що ЦК є основним актом цивільного законодавства (абз.1 ч.2 ст.4). Цим положенням він наділяється тому, що в ньому містяться кодифіковані норми загального характеру, і він діє на всьому полі цивільних відносин. Але головним є те, що цивільно-правова кодифікація є втіленням саме природного права. Інші закони (в тому числі й кодекси), які містять приватноправові норми, мають прийматися відповідно до Конституції та ЦК.

З метою послаблення декодифікаційних процесів і деформації основних категорій приватного права абз.З ч.2 ст.4 ЦК пропонує процедуру ухвалення ВР тих законів, які регулюють цивільні відносини інакше, ніж ЦК. Зокрема, в цьому випадку суб'єкт законодавчої ініціативи зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК. Поданий законопроект розглядається ВР одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦК.

Таким чином, ЦК за юридичною силою є вищим за інші закони, він займає положення "першого серед рівних". Таке місце ЦК в ієрархічній системі цивільного законодавства є необхідним і з огляду створення гармонійної системи позитивного права та забезпечення однаковості регулювання цивільних відносин на всій території України (ч.б ст.4 ЦК). Проте останнє не виключає того, що норми цивільного права можуть діяти щодо певної території або щодо певного кола осіб.

Практичне значення особливого положення ЦК у системі актів цивільного законодавства полягає в тому, що у випадку колізії норм будь-якого нормативно-правового акта, з нормами ЦК слід керуватися останніми. Тому загальний принцип ДІЇ законів, відповідно до якого пізніше прийнятий акт витісняє попередній, а спеціальний — загальний акт, у даному випадку не діє. Можливість відхилення від норм ЦК передбачено безпосередньо в цьому кодексі.

Виключне значення ЦК у побудові системи позитивного цивільного права полягає також у тому, що безпосередньо в ньому визначається юридична сила тих актів, які можуть конкретизувати його положення або інакше регулювати цивільні відносини. В одних випадках це може бути тільки закон, в інших — будь-які акти цивільного законодавства тощо. На жаль, у ЦК чітко не проведено розмежування між законодавством — власне законами й іншими

нормативио-правовими актами — та між останніми з метою обмеження підзаконної нормотворчості.

5. В ієрархії актів цивільного законодавства наступними післяЦК актами є закони (абз.2 ч.2 ст.4 ЦК). У переважній більшості випадків норми ЦК з метою їх конкретизації відсилають саме до законів. Тим самим закладаються передумови для створення єдиноїкодифікованої системи. Слід також підкреслити, що безпосередньоЦК передбачає прийняття багатьох нових законів.

Норми цивільного права можуть міститися і в актах Президента України (ч.З ст.4 ЦК). Нормотворчість Президента України у сфері цивільних відносин обмежена встановленими Конституцією випадками. Насамперед тут слід згадати про укази з економічних питань (що не врегульовані законом), право на видання яких Президент України мав протягом 3 років після набуття чинності Конституції відповідно до ч.4 її Перехідних положень.

Серед актів Кабінету Міністрів України тільки його постанови можуть належати до актів цивільного законодавства (абз.1 ч.4 ст.4 ЦК). На сьогодні компетенція Кабінету Міністрів України щодо регулювання цивільних відносин ще потребує законодавчого визначення.

Нормотворчість міністерств й відомств України, а також інших органів влади України обмежена випадками й межами, встановленими Конституцією та законами. У зв'язку з постійними спробами різних відомств своїми правовими актами викривити положення законів на користь відомчим інтересам, їх цивільно-правову нормотворчість зведено до мінімуму.

6. ЦК вирішує також питання про дію актів цивільного законодавства у часі, яке завжди розглядалося в доктрині цивільного права. Проте в ЦК 1963 p. відповідні положення були відсутні. Приформулюванні цих правил у новому ЦК законодавець змушенийбув діяти в межах відповідних положень Конституції.

Законодавець спирається на загальне й традиційне для будь-якої правової системи положення про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім встановлених законом певних випадків. Тому акти цивільного законодавства регулюють цивільні відносини, шо виникли з дня набрання ними чинності (ч.і ст.5 ЦК). Якщо ці відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

В Прикінцевих положеннях ЦК сказано, що до цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Дія актів цивільного законодавства у часі пов'язана з моментом набуття ними чинності. Відповідно до ст.94 Конституції, закон набирає чинності після 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Іншими нормативно-правовими актами визначається порядок набрання чинності актами Президента України, постановами Кабі-

16

17

нету Міністрів України, а також офіційні друковані видання. Так, для набрання чинності актами Президента України передбачається такий самий порядок, як і для законів. Постанови Кабінету Міністрів України, що визначають права І обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.

Офіційними друкованими виданнями визнаються "Офіційний вісник України", "Відомості Верховної Ради України", газети "Голос України" та "Урядовий кур'єр". Офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюється після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів із зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду. Крім того, відповідно до ст. 117 Конституції нормативно-правові акти Кабінету' Міністрів України, міністерств та інших органів виконавчої влади підлягають реєстрації.

7. Єдиним винятком із загального правила про недопустимість зворотної дії нормативно-правових актів, який передбачений ст.58 Конституції та дублюється ч.2 ст.5 ЦК, є положення про те, що акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Здається, не варто було так буквально розуміти положення ст.58 Конституції. Воно, на нашу думку, стосується лише публічного права. Про це свідчить і його термінологічне оформлення. Терміни "пом'якшення відповідальності" та "скасування відповідальності" в цивільному праві не використовуються.

Власне природа цивільного права вимагає більш широкого кола винятків із загального правила про те, що закон не має зворотної сили. Інша справа, що такі винятки можуть встановлюватися лише законом. Так, наприклад, у практиці всіх країн зворотна сила зазвичай надається таким нормам цивільного права, які розраховані на відносини, які раніше взагалі не регулювалися законом або що встановлюють більш пільговий режим для учасників цивільного обороту, або які забезпечують підвищений захист їх прав та інтересів. Інша порушуватиме такі принципи приватного права, як справедливість і розумність.

Тобто в цивільному праві без подібних винятків обійтись неможливо. Це, власне, й підтверджують правила Прикінцевих та перехідних положень ЦК. Так, наприклад, норми Книги шостої ЦК застосовуються до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності ЦК. Правила ЦК про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності ЦК тощо (див. коментар до Прикінцевих та перехідних положень ЦК).

8. В ЦК 2003 p. уперше в цивільно-правовій кодифікації знайшли відображення прийоми усунення прогалин в позитивному цивільному праві. Такі загальноправові інструменти, як аналогія права та аналогія закону завжди використовувалися в цивільному праві. В ЦК 1963 p. аналогія права випливала зі ст.4, яка передбачала, що цивільні права і обов'язки виникають із дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних засад і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права І 18

обов'язки. Отже, в таких випадках слід керуватися не конкретною нормою цивільного законодавства, а лише загальними засадами, змістом цивільного законодавства. Лише ЦПК прямо зобов'язує суди застосовувати аналогію права та аналогію закону. Зокрема у ст.П ЦПК зазначено, що у разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини, а за відсутності такого закону суд виходить із загальних засад і змісту законодавства України.

Під аналогією закону розуміється застосування до цивільних відносин, неврегульованих ЦК, іншими актами цивільного законодавства, договором (і, безумовно, звичаєм) правових норм актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (ч.І ст.8 ЦК). Тож аналогія закону застосовується за наявності двох умов:

1. існування прогалини в актах цивільного законодавства, щоне усунена договором, звичаєм або джерелом позитивного права;

2. існування законодавчого регулювання подібних за змістом

ВІДНОСИН.

У наведеному формулюванні аналогії закону зафіксовані такі нові моменти. По-перше, серед джерел неврегульованих цивільних відносин згадуються не лише закони, а й інші акти цивільного законодавства. По-друге, аналогія закону виступає загальним правилом усунення прогалин у позитивному праві для всіх суб'єктів пра-возастосування, в тому числі і для учасників цивільних відносин.

Якщо відсутня така умова застосування аналогії закону, як Існування законодавчого регулювання подібних за змістом відносин, то ці відносини регулюються відповідно до загальних засад цивільного права (аналогія права).

9. Другим джерелом позитивного цивільного права є міжнародні договори України. Частина 1 ст.10 ЦК повторює (але стосовно міжнародних договорів у сфері приватного права) відповідне положен-. ня ст,9 Конституції — чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана ВР, є частиною національного законодавства України.

Згода ВР на обов'язковість міжнародного договору надається у формі закону про ратифікацію, приєднання або прийняття відповідного договору. Відповідно до Закону про міжнародні договори згоди ВР потребують такі міжнародні договори України: політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співпрацю, про нейтралітет); загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво); із загальних фінансових питань; з питань позики та кредиту; територіальні; мирні; які стосуються прав та свобод людини та громадянина; про громадянство; про участь у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки; про військову допомогу та щодо направлення контингенту Збройних Сид України до іншої країни або допуску збройних сил іноземних держав на територію України; про історичне та культурне надбання народу України; договори, виконання яких зумовлює зміну чинних або прийняття нових законів України; інші договори, ратифікація яких передбачена законом або самим міжнародним договором.

19

Слід зазначити, що формулювання ст.9 Конституції породжує багато питань, на які в самій Конституції немає відповіді. Наприклад, як відомо, міжнародні договори можуть бути трьох рівнів — міждержавні, міжурядові та міжвідомчі. Багато з числа цих договорів не потребують згоди ВР. Виникає питання чи належать вони до складу національного законодавства України в широкому значенні слова "законодавство". В Конституції також не зафіксовано правила щодо колізій між положеннями міжнародного договору та актами внутрішнього законодавства.

Частина 2 ст.10 ЦК дає відповіді на деякі з цих питань. Зокрема, якщо в чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку (сьогодні цей порядок визначено Законом про міжнародні договори), містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовується правило відповідного міжнародного договору України. Такий підхід певною мірою нагадує правила ст.572 ЦК 1963 p. Встановлене правило слід розуміти таким чином. Якщо чинним міжвідомчим міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені в нормативно-правовому акті міністерства чи відомства, яке уклало цей договір, то застосовується правило міжнародного договору. Що ж до міжурядових міжнародних договорів, то вони мають пріоритет лише перед постановами Кабінету Міністрів України або актами цивільного законодавства ще меншої юридичної сили. Нарешті, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана ВР, встановлюються Інші правила, ніж ті, що передбачені ЦК та іншими законами, застосовуються правила міжнародного договору.

Таким чином, не всі види міжнародних договорів мають пріоритет щодо ЦК. У певних випадках дія положень ЦК може усуватися лише міжнародними договорами, які вводяться в дію через відповідний закон України (закон про ратифікацію, приєднання або прийняття).

приймає рішення та дає висновки у справах щодо конституційнос-_ті правових актів ВР АРК. Таким чином, правовий акт АРК не може бути визнано незаконним та скасовано у судовому порядку — такий правовий акт може бути визнаний неконституційним.

Згідно зі ст.14 Закону про Конституційний Суд України до повноважень останнього не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції. Також такі спори не підвідомчі і третейським судам. Відтак спори про визнання недійсними актів на підставі ст.21 ЦК можуть розглядатися тільки судами загальної юрисдикції або господарськими судами (залежно від суб'єктного складу учасників такого спору).

8. Одним із усталених та найбільш адекватних способів захистуцивільних прав та охоронюваних законом інтересів є відшкодування збитків. Закріплення в ЦК права на відшкодування збитків повною мірою відповідає таким принципам цивільного права, як стабільність цивільного обороту, збереження балансу інтересів учасників цивільних правовідносин та ін.

Право на відшкодування збитків виникає не лише в зобов'язальних відносинах, а Й у відносинах між власником власності. Водночас слід зазначити, що вимога про відшкодування збитків, заявлена власником стосовно будь-якої третьої особи, має ґрунтуватися в обов'язковому порядку не лише на ст.22 ЦК, а й на підставі ст.1166 ЦК про загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду.

Відповідно до ст.22 ЦК збитки складаються з реальних збитків та упущеної вигоди. Слід зазначити, що законодавець розширив поняття збитків — за ст.203 ЦК 1963 p. (на відміну від ст.22 ЦК) до складу збитків не входили витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.

Новою для ЦК є норма, яка зазначає, що розмір упущеної виголи, що підлягає компенсації, не може бути меншим від доходів, одержаних внаслідок порушення права особою, яка порушила право.

Ще однією новелою ЦК є можливість, яка надається особі, чиє право порушено, вимагати відшкодування майнової шкоди не тільки грошима, але й в інший спосіб (зокрема, передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо). При цьому слід зауважити, що істотне знэчешш при вирішенні питання про спосіб відшкодування збитків мають фактичні обставини справи (допустимість відшкодування збитків не в грошовій формі). Вбачається також, що особа, яка порушила право, може відмовитись від відшкодування шкоди в натурі у спосіб, зазначений у ч.4 ст.22 ЦК, та наполягати на відшкодування заподіяних нею збитків У грошовій формі. Зважаючи на це, а також на підставі принципу диспозитивності в ст.22 ЦК доцільним було б встановити правило про те, що сторони можуть дійти згоди про заміну способу відшкодування збитків.

9. Поряд з правом на відшкодування збитків в окремій статтіЦК законодавець виокремив такий спосіб захисту цивільних прав,^як відшкодування моральної шкоди. Під моральною шкодою слід

29

ЕТ

У ст.23 ЦК закріплено не тільки право на відшкодування моральної шкоди, але й зміст поняття моральної шкоди, тобто які саме наслідки протиправних дій чи бездіяльності можуть бути кваліфіковані як моральна шкода, заподіяна фізичній або юридичній особі.

Моральна шкода має відшкодовуватися грішми, майном або b інший спосіб. Водночас слід розмежовувати майнові збитки пов'язану з ними моральну шкоду, оцінену у грошовій або в новій формі.

ЦК зберіг загальні підходи до визначення розміру моральної шкоди, закріплені у ЦК 1963 p., — розмір моральної шкоди виз- начається судом залежно від характеру правопорушення, глибині фізичних та душевних страждань, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. Слід зазначити, що при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди мають враховуватися вимоги розумності і справедливості.

Як і в ст.440-1 ЦК 1963 р., у ЦК встановлюється правило про те, що моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

Новою для ЦК є норма про те, що моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Певні сумніви викликає закріплена законодавцем можливість встановити у договорі, так само як і в законі, неодноразовий характер відшкодування моральної шкоди — це б суперечило ст.61 Конституції, за якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне і те саме правопорушення. Вбачається, що більш правильним з методологічної точки зору було б встановити у законі можливість розстрочення платежів. спрямованих на відшкодування моральної шкоди. У такому разі підставою для розстрочення міг бути в тому числі і договір.

10. У ст.20 ЦК передбачається, що право на захист, як і будь-яке інше суб'єктивне цивільне право, особа здійснює на свій розсуд на засадах диспозитивності та вільного волевиявлення.

Встановивши для права на захист загальний для цивільних прав режим правового регулювання, законодавець встановлює правило про те, що нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом (ч.2 ст.20).

Слід звернути увагу на те, що якщо особа протягом встановленого строку позовної давності не звернулася до суду із позовом про захист порушеного права, таке право набуває ознак "натурального", тобто такого, що не підлягає примусовому виконанню. Право на судовий захист у цьому випадку обмежується строками позовної давності.

ЗО

Розділ II ОСОБИ

Підрозділ 1 ФІЗИЧНА ОСОБА

Глава 4 Загальні положення про фізичну особу

1. Поняття фізичної особи

1. Згідно зі ст.24 ЦК фізична особа — це людина, що виступаєяк учасник цивільних відносин. Отже, поняття про особу в розумінні юридичному не збігається з поняттям про людину як істотубіологічну; іноді воно вужче, іноді — ширше, ніж поняття людської особистості.

З поняттям про людину не збігається іноді і поняття про фізичну особу. У всіх стародавніх цивільних суспільствах були люди, що не вважалися суб'єктами права. Так само й у деяких сучасних не-цивілІзованих суспільствах не всі люди визнаються правоздатними. Але ця розбіжність між поняттям про людину і поняттям про фізичну особу не має значення стосовно сучасних європейських держав, у них кожна людина вважається правоздатною, і слова "людина" І "фізична особа" потрібно визнати синонімами. Так і в Україні: навіть позбавлена усіх прав свого статусу особа не перестає бути правоздатною.

2. Смерть особи значно впливає на права інших людей. Так, зісмертю особи відкривається право спадкування, припиняєтьсяшлюб тощо. Але смерть як така не змінює юридичних відносин:смерть має бути доведена; повинне бути яке-небудь посвідчення,Що дійсно права відомої особи припинилися смертю. Тим часомтрапляються випадки, коли смерть особи не може бути доведена.Так, не може бути доведена точно смерть особи, що безвісно відсутня, можна лише при відомих умовах її припускати. І можливі дваприпущення. Одне — за розумінням віку безвісти зниклої особи.Людському життю самою природою призначена межа. Тому, спів-Відносячи термін людського життя і вік безвісно відсутньої особи,можна припустити її померлою, коли вік її більший встановленоїкрайньої межі людського життя в дану епоху. Таке припущення допускає, наприклад, німецьке право. Воно визначає, шо безвісно відсутній, який досяг 75 років від народження, вважається померлим.Але для більшої імовірності припущення він попередньо викликається через газети, і тільки коли вже за викликом протягом відомо-

31

го терміну не з'явиться, вважається померлим. Тоді настають усі ті цивільні наслідки, що пов'язуються зі смертю особи. З іншого боку, слід брати до уваги, що безвісна відсутність залежить від розсуду особи, за винятком ситуації, коли безвісно відсутній не може дати про себе звістку. На підставі цього, якщо певний час, протягом якого безвісно відсутній міг би дати про себе звістку, він не дає її. можна припустити, що він помер. Такої позиції дотримується і ЦК.

2. Поняття цивільної правоздатності

1. Для того, щоб бути суб'єктом цивільних відносин, людина наділяється цивільною правоздатністю, тобто здатністю мати цивільні права та обов'язки (ст.25 ЦК).

Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнення суб'єктивних цивільних прав, що визначає коло потенційних прав і обов'язків, що їх можуть мати громадяни України.

Отже, правоздатність — це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обов'язки. Натомість, конкретні права й обов'язки виникають з підстав, передбачених законом, — юридичних фактів (див. коментар до ст. 11 ЦК). Тому при рівній правоздатності всіх людей конкретні цивільні права фізичної особи відрізняються залежно від віку, майнового становища, стану здоров'я, бажань й інших умов.

Викладені положення стосуються будь-яких фізичних осіб: громадян України, іноземців, осіб без громадянства. Відповідно до Конституції цивільна правоздатність грунтується на принципах рівноправності і соціальної справедливості (ст.ст.21—24). Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної приналежності. Певні обмеження правоздатності іноземних громадян і осіб без громадянства встановлюються законом з метою державної безпеки або як захід-відповідь для громадян тих держав, котрі встановили обмеження для українців.

3. Виникнення та припинення цивільної правоздатності

1. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент ЇЇ народження І припиняється у момент її смерті. У випадках, встановлених законом, охороняються Інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Народження живої дитини визначається медичними показниками за певними ознаками (вага, здатність до самостійного дихання тощо). Проте ст.25 ЦК не вимагає, щоб дитина була життєздатною. Якщо вона прожила хоча б деякий час, то визнається суб'єктом права. Це має значення, зокрема, для спадкових правовідносин, оскільки у цьому випадку така дитина може успадкувати майно і, у свою чергу, після неї можливе спадкування за законом (ст.ст.1222, 1258, 1268 ЦК та інші).

Правоздатність громадянина припиняється смертю в момент, коли повернення до життя виключено. До правових наслідків смерті прирівнюється оголошення судом громадянина померлим (див. коментар до ст.ст.46, 47 ЦК).

32

4. Ознаки та зміст цивільної правоздатності

1. За загальним правилом правоздатність не залежить від віку,стану здоров'я, можливості здійснення прав і обов'язків, життєздатності людини. Згідно зі ст.26 ЦК усі фізичні особи є рівними уздатності мати особисті немайнові та майнові цивільні права іобов'язки, встановлені Конституцією та ЦК, а так само інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Отже, характерними ознаками правоздатності є: її рівність для всіх фізичних осіб; невідчужуваність; неможливість її обмеження крім випадків, прямо встановлених законом; існування як природна властивість фізичної особи.

2. Зміст правоздатності фізичних осіб становить в сукупності систему їхніх соціальних, економічних, культурних та інших прав, визначених І гарантованих Конституцією, ЦК, іншими законодавчимиактами. При цьому враховуються права, забезпечені міжнароднимиактами, зокрема Загальною декларацією прав людини, Конвенцієюпро захист прав людини. Міжнародним пактом про громадянські іполітичні права, Конвенцією про права дитини. Держави-учасницІвзяли на себе зобов'язання забезпечувати рівність правоздатностівсім особам, які знаходяться на їхній території; не позбавляти нікого свободи на тій підставі, що особа не може виконати яке-небудьдоговірне зобов'язання; надавати право вільного пересування і вибору місця проживання всім громадянам та визнавати їхню право-суб'єктнІсть; не допускати незаконного втручання в особисте І сімейне життя; не посягати на недоторканність житла тощо.

5. Обмеження цивільної правоздатності

1. ЦК істотно розширив (порівняно з раніше чинним цивільнимзаконодавством і, зокрема, ЦК 1963 p.) правоздатність громадян,визначивши її обсяг відповідно до принципу приватного права:"Дозволяється все, що прямо не заборонено законом".

На забезпечення реального втілення цього принципу в життя спрямоване правило ст.27 ЦК, котра встановлює, що правочини, які обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемними, а правовий акт органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, шо обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є незаконним.

2. Згідно зі ст.ст.24, 64 Конституції обмеження прав людини ігромадянина можливе лише на підставі закону і лише в тій мірі, уякій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпеченняоборони і безпеки держави (ст.ст.1, 3, 4 ЦК).

У встановлених законом випадках і тільки за рішенням суду громадянин може бути обмежений у здатності мати деякі права. До таких обмежень належать, зокрема, кримінальні покарання. Так, ст.51 КК передбачає такі види покарань: арешт, обмеження волі, позбав-

33

?

лення волі на певний строк і довічно, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та ін.

6. Право на ім'я і цивільна правоздатність

1. Право на ім'я належить до особистих невідчужуваних правгромадян. Стаття 28 ЦК передбачає, що фізична особа набуваєправ та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, яке надається їйвідповідно до закону. Водночас при здійсненні окремих цивільнихправ фізична особа може використовувати псевдонім (вигаданеім'я) або діяти без зазначення імені. Наприклад, автори творів науки, літератури, мистецтва і суміжних прав можуть використовувати для індивідуалізації псевдонім, що не повторює ім'я іншоїособи.

2. Відповідно до Конвенції про права дитини дитина одержуєправо на ім'я з моменту народження.

Ім"я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Саме ці ознаки індивідуалізують фізичну особу як учасника цивільних відносин.

У ст.ст.145—148 СК встановлено, що ім'я дитині дається за згодою батьків, по батькові визначається за іменем батька, якщо інше не передбачено законами України чи не засновано на національних звичаях. Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, а коли вони мають різні прізвища — за згодою між ними. Спори між батьками з приводу імені чи прізвища дитини вирішуються органами опіки та піклування. Якщо батьківство дитини не встановлене в передбаченому законом порядку, то ім'я їй дається за вказівкою матері, по батькові — за іменем особи, записаної у свідоцтві про народження дитини як її батько, а прізвище — за прізвищем матері. Прізвище, ім'я та по батькові реєструються в органах і РАЦС (ст.49 ЦК).

3. У ст.28 ЦК немає згадки про право громадянина на змінуімені. Проте СК передбачає таку можливість у разі реєстрації шлюбу (ст.35), розірвання шлюбу (ст.ПЗ), визнання його недійсним(ст.ст.45, 46), усиновлення (ст.23І), встановлення батьківства. Додосягнення дитиною віку 16 років органи опіки та піклування заспільною заявою батьків вправі, виходячи з інтересів дитини, змі-нити її ім'я, а також прізвище на прізвище іншого батька. Таке!прохання може бути викликане невдалим сполученням імені і поїбатькові, труднощами вимови чи іншими причинами. Після досяг-Інення дитиною 7 років на це необхідна ЇЇ згода. При окремому про-,живанні батьків той з них, з яким дитина проживає постійно, вправі просити про присвоєння дитині свого прізвища, яке заявник маєу цей час (дошлюбне чи за другим шлюбом). Питання вирішуєтьсяорганами опіки та піклування, виходячи з інтересів дитини І з їїзгоди, якщо вона досягла 7-річного віку.

В інших випадках зміна прізвища та імені відбувається у порядку, визначеному спеціальним законодавством. Зокрема, фізична особа, якій виповнилося 16 років, може змінити своє прізвище та

34

ім'я за власним бажанням. Особа, що досягла 14 років, може зробити це за згодою батьків або того з них, з ким вона проживає, чи піклувальника, але за умови, що це відповідає її інтересам. Порядок зміни прізвища, імені та по батькові громадян України визначається Указом Президента України про порядок переміни громадянами прізвищ і Положенням про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ.

При зміні імені відповідні зміни вносяться в актовий запис про народження та інші документи. Паспорт підлягає заміні. Усі права й обов'язки, набуті громадянином під колишнім ім'ям, зберігають чинність. Про зміну імені слід повідомити своїх кредиторів та боржників, органи міліції тошо.

7. Місце проживання і цивільна правоздатність

1. Місце проживання має істотне значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стабільності цивільнихвідносин. Так, місце проживання боржника або кредитора можемати значення для встановлення місця виконання зобов'язань, якщо воно не передбачено законом чи договором (ст.532 ЦК), місцявідкриття спадщини (ст. 1221 ЦК), для визнання особи безвісновідсутньою і оголошення ЇЇ померлою (ст.ст.43, 46 ЦК).

Тому ст.29 ЦК спеціально присвячена цьому питанню. Згідно з цією нормою місцем проживання фізичної особи є жилий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Слід зазначити, що ця норма ЦК грунтується на конституційному положенні, згідно з яким кожний, хто законно перебуває на території України, має право вільно пересуватися, вибирати місце перебування І проживання (ст.ЗЗ Конституції). Тут варто звернути увагу на те, що ст.ЗЗ Конституції розрізняє місце перебування громадянина і місце його проживання. У місці перебування фізична особа знаходиться тимчасово (готель, санаторій тощо). Натомість, місце проживання фізичної особи — це місце, де громадянин постійно чи переважно проживає як власник житла, наймач житла (піднаймач), як член сім'ї власника, наймача тощо або на іншій підставі, передбаченій законодавством (жилий будинок, квартира, службове жиле приміщення, гуртожиток, будинок-інтернат для Інвалідів, громадян похилого віку, ветеранів тощо).

2. Фізична особа може проживати у якомусь місці постійно. Алевона може мати кілька місць проживання. Тоді виникає потребавстановлення того місця, де вона проживає переважно. Слово "переважно" у цьому контексті означає, що фізична особа перебуває уЦьому місці таку кількість часу, яка дозволяє їй вчинити значнукількість юридично значимих дій.

З метою забезпечення умов для реалізації громадянами своїх ^пРав і свобод та виконання ними своїх обов'язків перед іншими суб'єктами права встановлена реєстрація громадян України за міс-Цем проживання і за місцем тимчасового перебування. Оскільки Нормативні акти про прописку є такими, що суперечать Конститу-

ції, громадяни, прописані за місцем постійного проживання, вважаються такими, що пройшли реєстрацію. Відмова у реєстрації (яка не має конститутивного значення, але зберігає значення доказу при встановленні місця проживаніш) може бути оскаржена у судовому порядку.

Можливість вільного обрання місця проживання залежить від віку та стану психічного здоров'я фізичної особи.

3. Вільно і самостійно реалізувати це право може фізична особа, яка досягла 14 років. На відміну від ЦК 1963 р., у ЦК 2003 p.вік, з якого особа набуває права самостійно та вільно обирати собімісце постійного проживання, зменшено з 15 до 14 років. Однакварто звернути увагу на існування колізії норм ЦК та СК. Зокрема, якщо у ст.29 ЦК йдеться про набуття права вибирати місцепроживання з 14 років, то вже ст.35 ЦК передбачає можливість набуття повної цивільної дієздатності (а, отже, і самостійного, окремого проживання від батьків чи піклувальників) лише з досягненням 16 років і тільки за рішенням органу опіки та піклування. СКвзагалі не передбачає можливості окремого проживання неповнолітніх з їхніми законними представниками. Очевидно, існує потреба витлумачення цього положення Верховним Судом України.

Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визнається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна чи місцезнаходження навчатьно-го закладу або закладу охорони здоров'я тошо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визначається органом опіки та піклування або судом. Батьки, шо проживають окремо, визначають, з ким із них буде проживати дитина, шляхом угоди. У випадку суперечки спір вирішує суд, виходячи з інтересів та з урахуванням думки дітей (ст.161 СК).

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна чи місцезнаходження навчального закладу або закладу.охорони здоров'я, в якому вона проживає.

4. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживанняїї опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

8. Цивільна дієздатність та її диференціація

1. Стаття 30 ЦК визначає дієздатність як здатність особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Найбільш істотними елементами змісту дієздатності громадян є: можливість самостійного вчинення правочинів (правочиноздат-ність); можливість нести самостійну майнову відповідальність (де-ліктоздатність); можливість складати заповіт та бути спадкоємцем

36

і'тестаментоздатність); можливість обирати собі представника та самому виступати як представник (транедієздатність); можливість займатися 'підприємницькою діяльністю (бізнеедієздатність). Доцільність виокремлення такого елементу дієздатності як бізнеедієздатність зумовлена тим, що цей елемент загального поняття дієздатності не обмежується лише загальним правом вчиняти право-чини, а й пов'язаний Із вчиненням дій щодо державної реєстрації громадянина як індивідуального підприємця, з одного боку, і поширенням на фізичних осіб-піпприємців правил нормативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб (ст.ст.50-54 ЦК).

На перший погляд, виокремлення деяких елементів дієздатності не має практичного значення, а швидше знаходиться у площині теоретичних дискусій. Проте це невірне враження. ЦК, даючи у ст.30 загальне визначення дієздатності, у подальших нормах диференційовано підходить до виникнення окремих елементів дієздатності. Так, якщо правоч и нездатність виникає у особи, яка досягла 14 років (за умови, шо батьки, усиновлювачі чи піклувальники не заперечують проти правочину — ст.ст.32, 222), то виникнення де-ліктоздатностІ ЦК пов'язує з наявністю додаткових умов (зокрема, з наявністю майна, достатнього для відшкодування — ст.ЗЗ). Якщо часткова правочиноздатність є навіть у особи, яка не досягла 14 років (ст.31), то транедієздатність, як випливає зі ст.242 ЦК, настає лише з досягненням нею повноліття. Хоча заповіт є одностороннім правочином, але право на нього (тестаментоздатнїсть) виникає лише у осіб з повною цивільною дієздатністю і до того ж (на відміну від інших правочинів) не може здійснюватися через представника (ст.1234 ЦК). Така сама вимога повної дієздатності, як загальне правило, висунута ст.50 ЦК щодо фізичної особи, яка хотіла б займатися підприємницькою діяльністю. Виняток з цього правила встановлений ст.35 ЦК, але й тут є особливість — віковою межею є "нетиповий" для норм ЦК вік — 16 років. Тому слід визнати, шо розрізнення вказаних елементів дієздатності є доцільним і з практичної точки зору, оскільки дає змогу диференційовано підходити (що робить і ЦК) до визначення вимог стосовно надання особі того чи іншого виду (елементу) дієздатності.

9. Повна цивільна дієздатність

1. На відміну від правоздатності, дієздатність пов'язана із здійсненням громадянином вольових дій, що припускає досягнення певного рівня психічної зрілості. Критеріями є вік, а також стан психічного здоров'я.

Повна дієздатність визнається за повнолітніми громадянами, тобто тими, хто досяг 18 років (ст.34 ЦК). Вказаний віковий ценз може бути зниженим у двох випадках: 1) реєстрація шлюбу особою, Що не досягла 18 років (ч.2 ст.34 ЦК); 2) надання повної цивільної Дієздатності за рішенням органу опіки та піклування неповнолітній особі (ст.35 ЦК).

1) шлюбний вік, встановлений для чоловіків — 18 років і жінок — 17 років (ст.22 СК), може бути знижений за рішенням органів міс-

37

цевого самоврядування до 16 років за наявності причин, що вони вважають поважними. Перелік таких причин закон не наводить, але до них звичайно відносять вагітність нареченої, народження дитини тощо. Стаття 23 СК допускає також можливість реєстрації шлюбу особами до досягнення ними 14 років, але лише за виняткових обставин. На зниження шлюбного віку згода батьків чи інших законних представників не потрібна, але їхня думка при цьому враховується. Реєстрація шлюбу осіб, яким був знижений шлюбний вік, здійснюється в загальному порядку.

Після реєстрації шлюбу неповнолітні фізичні особи набувають дієздатності у повному обсязі;

2) надання повної цивільної дієздатності (емансипація) є новелою ЦК. Згідно зі ст.35 ЦК повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором; особі, котра досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю; а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.

2. Але варто звернути увагу на те, що підстави та порядок надання повної цивільної дієздатності визначаються по-різному. Тому, хто працює за трудовим договором, надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди — за рішенням суду.

Тому, хто бажає займатися підприємницькою діяльністю і досяг16 років, спочатку необхідно отримати письмову згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів), піклувальника абооргану опіки та піклування. За наявності вказаної згоди така особаможе бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізичнаособа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця- ^;

Для надання повної цивільної дієздатності неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини, необхідний факт державної реєстрації народження дитини, одним із батьків якої є неповнолітній. У цьому випадку згоди батьків неповнолітнього, органів, опіки та піклування тощо на емансипацію неповнолітньої особи нв потрібно.

У разі припинення трудового договору підприємницької діяльності фізичної особи, батьківства надана неповнолітній особі повна цивільна дієздатність зберігається.

Стаття 35 ЦК не згадує про значення членства у виробничому кооперативі, однак, очевидно, таке членство особи, яка досягла ЇЙ років, за аналогією з трудовим договором, може бути підставою на- дання повної цивільної дієздатності.

10. Часткова, неповна та обмежена цивільна дієздатність

1. Щодо осіб, які не мають повної цивільної дієздатності, ЦКпередбачає: часткову, неповну та обмежену дієздатність. Г

2. Часткову цивільну дієздатність мають фізичні особи, які недосягли 14 років і за ст.31 ЦК також іменуються малолітніми oco-s

38

бами. їхня дієздатність обмежується можливостями самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (тобто правочини, що задовольняють побутові потреби особи, відповідають її фізичному, духовному чи соціальному розвиткові та стосуються предмета, який має невисоку вартість), а також здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Всі інші правочини, вчинені малолітніми до досягнення 14 років, нікчемні і не породжують для них правових наслідків. Однак такий правочин може бути в інтересах малолітньої особи визнаний судом дійсним, якщо він вчинений їй на користь. Визнання право-чину дійсним можливе тільки на вимогу його батьків, усиновлюва-ча або опікуна (ст.221 ЦК).

Малолітня особа не несе цивільно-правової відповідальності за завдану нею шкоду. Це досить традиційне положення грунтується на тій тезі, що малолітні як такі, що не можуть повною мірою оцінити свої дії, не визнаються винними, а отже, не можуть нести відповідальність за правопорушення. Суб'єктами відповідальності за дії малолітніх є їхні батьки, усиновлювачі, опікуни, на яких таким чином покладається відповідальність за нездійснення належного нагляду за діями малолітніх чи неналежне здійснення обов'язків по вихованню дітей. Батьки, усиновлювачі, опікуни малолітніх можуть бути звільнені від відповідальності, якщо доведуть, що зобов'язання було порушене чи шкода заподіяна не з їхньої вини (ст.ст 31, 1178 ЦК).

3. Неповну цивільну дієздатність мають неповнолітні особи, тобто особи у віці від 14 до 18 років (ст.32 ЦК). Крім права вчиняти правочини, передбачені ст.31 ЦК, вони мають право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися останнім, внесеним особою на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Проте, якщо кошти внесені у фінансову установу на її ім'я іншими особами, то неповнолітній може розпоряджатися ними за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою будь-кого з батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода може бути замінена наступним схваленням правочину вказаними особами, вираженим у письмовій формі. У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з ким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна має бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Порушення цього правила може бути підставою для визнання судом правочину недійсним як заперечного (ст.215 ЦК).

Стаття 32 також передбачає, що суд за наявності достатніх підстав за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опі-

39

ки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права. Підставою звичайно слугує явно нерозважливе розпорядження коштами, використання їх, наприклад, на спиртні напої, азартні ігри тощо. Розгляд судом справ про обмеження дієздатності неповнолітньої особи здійснюється згідно зі ст.ст.256—260 ЦПК України. Після обмеження можливості самостійно розпоряджатися доходами неповнолітня особа може вчиняти правочини за згодою законних представників, а при позбавленні її права самостійного розпорядження заробітком, стипендією чи іншими доходами відповідні правочини за неї вчиняють законні представники. Зазначений порядок не застосовується щодо неповнолітніх, котрі визнані цілком дієздатними внаслідок вступу в шлюб і у випадку надання їм повної цивільної дієздатності.

Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення нього права, якщо відпали обставини, які були підставою для його прийняття.

Неповнолітня особа самостійно несе відповідальність як за порушення укладеного нею договору, так і за заподіяння шкоди при відсутності договору (ст.ст.ЗЗ, 1179 UK). Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника, то додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлюва-чі) або піклувальник.

Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклуватьника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, додатково брати участь у відшкодуванні шкоди, що виникла внаслідок невиконання договору або завдання шкоди неповнолітнім, припиняється після досягнення особою повноліття або коли вона до його досягнення стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

4. Обмежену цивільну дієздатність має фізична особа, котру суд обмежив у дієздатності через те, що вона страждає на психічний розлад, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а також фізична особа, котру суд обмежив у дієздатності через те, що вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також Інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Порядок обмеження дієздатності визначений у ЦПК і схожий з порядком визнання громадянина недієздатним (ст.39 ЦК). Справа в судовому засіданні розглядається з обов'язковою участю громадянина, прокурора і представника органу опіки та піклування. Над особами з обмеженою дієздатністю встановлюється піклування (ст.37 ЦК). Без згоди піклувальника громадянин не може: а) продавати, дарувати, заповідати, обмінювати, купувати майно, а також вчиняти інші правочини шодо розпорядження майном, за винятком дрібних побутових; б) самостійно одержувати заробітну плату, пенсію та інші види доходів (авторський гонорар, винагороди за відкриття, винаходи тощо). Одержання заробітку, пенсії, стипендії.

55

може обмежити цивільну дієздатність такої особи. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові пра-вочини. Інші правочини така особа може вчиняти за згодою піклувальника або вони вчиняються піклувальником (ст.37 ЦК).

3. Важливим є питання про органи, до повноваження яких віднесено встановлення опіки та піклування. В ст.60 UK закріплено нове правило щодо компетенції встановлення опіки та піклування. Так, ч.і ст.60 відносить встановлення опіки над фізичною особою у разі визнання її недієздатною до компетенції суду. До набрання чинності ЦК рішення про встановлення опіки приймалося органами опіки та піклування. Аналогічне положення передбачено в ч.2 ст.60, згідно з яким суд встановлює піклування над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності. Віднесення вирішення цих питань до компетенції суду є логічним, оскільки саме суд приймає рішення про визнання фізичної особи недієздатною, обмеження дієздатності фізичної особи. В ч.З цієї статті зазначається, що суд встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклування. При цьому ст.243 СК передбачає, що опіка, піклування встановлюються над дітьми, які залишилися без батьківського піклування, органами опіки та піклування, а також судом, у випадках, передбачених ЦК. В ст.61 ЦК передбачається, що орган опіки та піклування встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, крім випадків, встановлених чч.і, 2 ст.60 цього Кодексу.

З питанням про компетенцію встановлення опіки та піклування нерозривно пов'язане питання про місце встановлення опіки та піклування. В ст.62 ЦК вказано, що опіка або піклування встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки чи піктування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. Місцем проживання фізичної особи вважається житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, де фізична особа постійно, переважно або тимчасово проживає (ст.29 ЦК).

4. Встановлення опіки чи піклування може, в свою чергу, впливати на визначення місця проживання фізичної особи. Так, ч.З ст.29 ЦК передбачає, що місцем проживання фізичної особи віком від 10 до 14 років вважається місце проживання її батьків (усинов-лювача) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місце знаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачем) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі виникнення спору місце проживання дитини встановлюється органами опіки та піклування або судом.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місце знаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає (ч.4

56

ст.29). В ч.5 ст.29 ЦК передбачається, що місцем проживання недієздатної особи вважається місце проживання її опікуна або місце знаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції

опікуна.

Оскільки метою опіки та піклування є забезпечення особистих та майнових інтересів особи, то це стосується і того проміжку часу, коли над особою ще не встановлено опіки чи піклування. Так, ст.65 ЦК передбачає, що до встановлення опіки або піклування і призначення опікуна чи піклувальника, опіку або піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піюіування (тимчасова опіка чи піклування). Після призначення опікуна чи піклувальника у встановленому порядку тимчасова опіка чи піклування відповідного органу припиняється.

У випадку коли фізична особа, яка перебуває у навчальному закладі, закладі охорони здоров'я або закладі соціального захисту населення, потребує опіки чи піклування, але щодо неї не встановлено опіки чи піклування або не призначено опікуна чи піклувальника, обов'язки опікуна чи піклувальника здійснює відповідний заклад. Якщо у такої особи є майно, яке знаходиться в іншій місцевості, то на ним встановлюється опіка (ст.74 ЦК).

3. Призначення опікуна або піклувальника

1. Призначення опікуна або піклувальника віднесено до компетенції органів опіки та піклування.

Виконання завдання, опіки та піклування щодо забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів підопічної особи можливе лише за умови наявності відповідних повноважень у опікуна чи піклувальника. Таким чином, опікуном або піклувальником може бути призначена лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Для належного виконання обов'язків опікуна чи піклувальника важливе значення має особистість конкретної людини, її відношення до можливого призначення її опікуном чи піклувальником. Тому в ч.З ст.63 ЦК передбачається необхідність вираження волевиявлення особи (фізична особа може бути призначена опікуном або піклувальником лише за її письмовою заявою). При призначенні опікуна або піклувальника перевага надається особам, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним. При цьому враховується характер особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника. У випадках, коли призначається опікун для малолітньої особи чи піклувальник для неповнолітньої особи, враховується бажання підопічної особи. Частина 5 зазначеної статті передбачає що в певних випадках, з урахуванням конкретних обста-^{1 в}ин, фізичній особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників.

2. Належне виконання обов'язків, передбачених законом дляопікуна чи піклувальника, багато в чому залежить від особистихякостей фізичної особи, яка призначається опікуном чи піклувальником. Виходячи з цього, ст.64 вказує, що опікуном або піклувальником не може бути фізична особа: 1) яка позбавлена батьків-

57

ських прав, якіцо ці права не були поновлені; 2) поведінка та інтереси якої суперечать Інтересам фізичної особи, яка потребує опіки аоо піклування. В ст.164 СК передбачається, що мати, батько можуть бути Позбавлені батьківських прав, якщо вони: 1) не забрали дитину з пологового або з іншого закладу охорони здоров'я оез поважної Пр_ичини протягом шести місяців не виявляли щодо неї оатьк1всь_Кого піклування; 2) ухиляються від виконання своїх ооовязків по вихованню дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-ких видів експлуатації дитини, примушують її до жеоракування г_а бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного злочину щол_{о дитини}_ Поновлення батьківських прав регулюється ст.169 СК,

Не може бутц опікуном чи піклувальником фізична особа, яка формально могд_а б бути опікуном чи піклувальником, але поведінка та інтереси ясої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піхпюам

4. ГІраіа_а обов'язки опікуна та піклувальника