ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ "УКРАЇНА"

О.С. Мазур

ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК ДЛЯ ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

Рекомендовано

Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для вищих навчальних закладів

Передрук і посилання без дозволу Університету "Україна" забороняються. Усі права застережені

КИЇВ 2005

УДК 347.1(477X075.4) ББК 67.9(4УКР)404я73 М 13

Гриф надано Міністерством, освіти І науки України Лист М 14/18.2-2542 від 01.12.2004 р.

Затверджено методичною радою Університету "Україна" (Протокол М 8 від 4 червня 2004 р.)

За редакцією Малишевої Н.Р., доктора юридичних наук, професора, члена-кореспондента Академії наук України, провідного наукового співробітника Інституту держави і права імені В.М. Корейського Національної академії наук України

Рецензенти: Костецька Т.А., старший науковий співробітник Інституту держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України, кандидат юридичних наук, доцент

Петров В.В., завідувач кафедри правознавства Київського університету ринкових відносин, кандидат юридичних наук, доцент

Мазур О.С.

М 13 Цивільне право України: Навч. посіб. для дистанц. навчан-

ня. — К.: Ун-т "Україна", 2005. — 287 с ISBN 966-7979-85-7

Навчальний посібник для дистанційного навчання з дисципліни "Цивільне право України" створений з урахуванням досвіду щодо подібних видань вітчизняних і зарубіжних ВНЗ, а також власного досвіду автора з викладання даного курсу в Університеті "Україна". Цей посібник містить теоретичний матеріал, поданий за модульним принципом організації навчального процесу, загальну логіко-змістову схему курсу, перелік основної, додаткової та факультативної літератури, питання до заліку та для самоконтролю студентів. Призначений студентам, викладачам, консультантам університету і може використовуватися не тільки для дистанційної, а також для інших форм навчання.

ББК 67.9(4УКР)404я73

© О.С. Мазур, 2005

© Університет "Україна", 2005

ISBN 966-7979-85-7

ВСТУП

Моїй мамі

Катерині Анатоліївні присвячую...

Цивільне право України — одна з основних фундаментальних дисциплін, яка вивчається у вищих навчальних закладах юридичного профілю.

В умовах кардинального реформування соціально-економічних відносин в нашому суспільстві відповідно зростає і роль цивільного права як основного регулятора товарно-грошових відносин.

Програма вивчення цивільного права враховує структуру цивільного законодавства, досягнення науки цивільного права, певні навчально-методичні вимоги, які відображають специфіку предмета вивчення.

За умови постійного оновлення цивільного законодавства і відповідних змін практики його застосування метою викладання цивільного права повинно бути не лише вивчення основних законоположень і численних нормативних актів, але й опанування основних положень цивільно-правової науки, які вироблені нею і перевірені багаторічною практикою, науковий аналіз діючого законодавства і практики його застосування.

Студент повинен чітко засвоїти загальновизначені цивїлістичнІ постулати, опанувати цивілістичний інструментарій, вміти самостійно аналізувати їх законодавче оформлення, оволодіти основними навичками практичного використання цивільно-правових засобів. За цих умов набуті ним знання І практичні навички не застаріють І при прийнятті нових нормативних актів.

Посібник відповідає методичним вимогам, згідно з якими вивчення предмета повинно починатися із загальних понять та категорій, з подальшим переходом до спеціальних питань окремих цивільно-правових інститутів.

Курс цивільного права поділений на дві частини — Загальну та Особливу. Загальну частину цивільного права становлять норми, що стосуються суб'єктів, об'єктів цивільного права, угод, представництва І довіреності, позовної давності. Особлива частина складається з таких інститутів, як право власності, зобов'язане право. Серед договірних зобов'язань важливе місце відводиться вивченню таких, які опосередковують різні сторони господарської діяльності суб'єктів підпри-

емницької діяльності: постачання, збут, контрактацію, будівництво, оренду, транспортну та страхову діяльність, кредитування та ін., а також зобов'язання, скеровані на задоволення потреб громадян (їхнє торговельне, житлове, побутове обслуговування).

У розділі „Позадоговірні зобов'язання" вивчаються умови (підстави) виникнення позадоговірних зобов'язань, їх зміст та роль у забезпеченні охорони прав людини і відносин власності в суспільстві.

Таким чином, програма з цивільного права визначає коло питань, які підлягають обов'язковому вивченню, встановлює обсяг вимог, яким повинні відповідати знання студента при складанні заліку та іспиту з даної дисципліни.

В межах тем матеріал може вивчатися в найбільш доцільній послідовності з урахуванням методичних прийомів, які використовуються.

В результаті опрацювання матеріалів посібника студенти повинні знати:

• предмет цивільного права;

• джерела цивільного права;

• суб'єкти цивільного права;

• підстави виникнення, зміни та припинення цивільнихправовідносин;

• поняття, форми, зміст, підстави виникнення і принципи здійснення, способи захисту права власності;

• поняття, зміст договірних і позадоговірних зобов'язань і їхокремих видів;

• авторські та суміжні права;

• патентне право;

• судову практику по цивільних справах.

Після опанування змісту програми даного курсу студенти повинні вміти:

• аналізувати юридичні факти;

• тлумачити чинне цивільне законодавство;

• правильно застосовувати норми цивільного законодавства;

• складати цивільно-правові документи.

Вивчається після дисциплін: теорія держави і права, основи римського цивільного права.

ЯК КОРИСТУВАТИСЯ ПОСІБНИКОМ

Методика дистанційного навчання нещодавно почала поширюватись у світі, а зараз запроваджується і в Україні. Така форма навчання стане в нагоді людям, які з різних причин не мають можливості навчатися за традиційними формами.

Отже, зважаючи на те, що технологія надання дистанційної освіти є новою для студентів та більшості викладачів, пропонується уважно ознайомитись з рекомендаціями з роботи з даним посібником.

Посібник складається з двох частин, кожна з яких спирається на структури навчального плану. Слід уважно ознайомитися з його логіко-змістовою схемою, яка дає можливість уявити принцип подання навчальної дисципліни. Згідно з цією схемою, навчальний матеріал поділено на 2 частини:

і. Загальна частина цивільного права;

2. Особлива частина цивільного права.

Структура навчальних частин різна. Перша складається з п'яти модулів 118 тем, в яких розкриті основні поняття І завдання цивільного права, його структура. Друга частина називається ще й як „Зобов'язальне право" та складається з трьох модулів та 14 тем. Кожний модуль поділено на певну кількість тем згідно з навчальним планом. В кінці другої частини пропонуються методичні рекомендації та тематика курсових робіт, оскільки така форма контролю знань студента передбачена в останньому семестрі вивчення цієї дисципліни.

Ще однією особливістю вивчення „Цивільного права України" поруч з даним посібником є опанування Цивільного кодексу України.

Ознайомившись зі структурою подання матеріалу, слід звернути увагу на анотації змісту кожної теми, питання для самоконтролю та тести-тренінги до модулів. Після засвоєння матеріалу спробуйте відповісти на поставлені питання. Якщо перша спроба виявилась не зовсім вдалою, прочитайте матеріал ще раз, але більш уважно. Коли запропоновані завдання будуть виконані, можна вважати, що матеріал даного модуля засвоєно і можна переходити до іншого.

Щоб бути допущеним до заліку (іспиту) студент повинен пройти проміжний контроль у локальних центрах дистанційного навчання, здати курсову роботу та робочий зошит з виконаними завданнями, у якому повинні міститися відповіді на контрольні питання і тести-тренінги.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

МОДУЛЬ 1. ВСТУП ДО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА Тема 1. Поняття цивільного права як галузі права

Анотація

Поняття цивільного права. Предмет та метод цивільного права. Функції та принципи цивільного права. Майнові відносини та особисті немайнові відносини, що регулюються сучасним цивільним правом.

Основна література

1. Конституція України. — Ст. 41, 42.

2. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: Атіка,2003. — Ст. 1, 2.

3. Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Курс лекцій зцивільного права. — Ч. І. — К., 1998.

Додаткова література

1. Азімов Ч. Про предмет і метод цивільного права // ВісникАкадемії правових наук України. — №1 (16). — Харків, 1999. —С 143-151.

2. Егоров Н.Д. Гражданско-правовое регулирование экономических отношений. — Л., 1986.

3. Гражданское право: Учебник / Под. ред. Ю.К. Толстого,АЛ. Сергеева. — М., 1996. — 4.1. — С.9-10.

4. Дзера О.В. Розвиток права власності громадян в Україні:Монографія. — К., 1996.

Матеріал для вивчення

Цивільне право є самостійною галуззю сучасного права. Цивільне законодавство регулює майнові відносини та особисті немайнові відносини.

Отже, предметом цивільно-правового регулювання є:

а) майнові відносини;

б) особисті немайнові відносини.

1. Майнові відносини. Це конкретні вольові економічні відносини з приводу належності, використання, переходу засобів виробництва, предметів споживання та інших матеріальних благ.

Економічні відносини розглядаються наукою у двох аспектах — як результат і як форма виробничої діяльності людей, пов'язаних з виробництвом, розподілом, обміном І споживанням матеріальних благ.

Економічні відносини як результат діяльності людей, спрямованої на забезпечення їхнього існування, формуються незалежно від їхньої волі і свідомості. Такі економічні відносини є виробничими, не мають вольового характеру і тому не можуть бути предметом правового регулювання, їх розвиток визначається об'єктивними економічними законами.

На відміну від виробничих відносин економічні відносини виникають між конкретними особами з приводу конкретних матеріальних благ і у зв'язку з економічними актами учасників цих відносин. Наприклад, конкретні відносини власності з приводу належності певного матеріального блага конкретній особі. Саме ці відносини є предметом правового регулювання. Наведені міркування дають можливість зробити такі висновки:

• економічні відносини як форма діяльності людей і економічнівідносини як певний соціальний результат цієї діяльності — не тотожнікатегорії;

• майнові відносини — де різновид конкретних економічнихвідносин вольового характеру;

• суть майнових відносин полягає в тому, що вони є відносинамиз приводу належності, використання І переходу матеріальних благ;

• об'єктом майнових відносин є матеріальні блага, які в законодавстві називають майном. Саме тому ці відносини мають найменуваннямайнових.

За змістом майнові відносини поділяються на дві групи:

а) відносини власності;

б) відносини у галузі товарообігу.

А. Відносини власності, тобто майнові, відображають існуючий розподіл матеріальних благ (засобів і продуктів виробництва) між певними особами (громадянами, юридичними особами, державою, територіальними громадами та іншими соціальними утвореннями). Вони мають статичний характер, оскільки закріплюють належність матеріальних благ відповідним власникам.

Власність — це ставлення особи до належної їй речі як до своєї,

яке виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею, а також в усуненні втручання всіх третіх осіб у ту сферу господарського панування, на яку поширюється влада власника.

Відносини власності залежно від Існуючих форм власності поділяються на:

а) відносини приватної власності громадян;

б) відносини колективної власності юридичних осіб;

в) відносини державної власності;

г) відносини комунальної власності територіальних громад (ст.41 Конституції України 1996 p., далі — Конституція України); ЗаконУкраїни „Про власність" зі змінами і доповненнями). Особливе місцезаймають відносини власності українського народу (ст. 13 КонституціїУкраїни).

Б. Майнові відносини у галузі товарообігу — це відносини, пов'язані з переходом матеріальних благ від одних суб'єктів (виробників матеріальних благ) до інших (споживачів матеріальних благ), зокрема майнові відносини, що виникають з договорів купівлі-продажу, поставки. Майнові відносини в галузі товарообігу інакше називаються товарно-грошовими, оскільки виникають на базі товарного виробництва і відображають рух товарів від виробника (чи посередника) до споживача, який сплачує за них гроші або інший еквівалент. В умовах товарного виробництва діє закон вартості, і тому товарно-грошові відносини мають вартісний характер. Якщо порівняти відносини власності і товарно-грошові, то можна дійти висновку, що перші відображають статику власності, інші — її динаміку.

Характерні ознаки товарно-грощових відносин:

A. Еквівалентно-платний характер. Класична форма виявузакону вартості — еквівалентність. Це означає, що в товарно-грошовихвідносинах має відбуватися обмін рівних вартостей: діям продавця,який передає майно у власність, мають відповідати дії покупця, якийплатить відповідні грошові суми.

Б. Майнова відокремленість учасників відносин. Наприклад, майно державних організацій, які користуються правами юридичної особи, відокремлено від майна інших державних і кооперативних організацій, від майна окремих громадян, трудових і селянських господарств.

B. Учасники цих відносин є або власниками майна, або особами,що володіють ним за правами повного господарського відання чиоперативного управління.

2. Особисті аемайнові відносини виникають у зв'язку зі здійсненням особистих прав. Термін „особисті права" вживається для позначення різноманітних суб'єктивних прав, які належать громадянину або соціальному утворенню. В даному випадку маються на увазі особисті немайнові права на блага, невіддільні від особи: життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я, авторство. Зазначені особисті права поділяються на групи:

а) особисті права, пов'язані з майновими (наприклад, особистіправа авторів творів у галузі науки, літератури і мистецтва, винаходів,раціоналізаторських пропозицій);

б) особисті права, які виникають та існують незалежно відмайнових, тобто не пов'язані з ними (наприклад, право на ім'я, честь,гідність, на листи, щоденники, записки).

Залежно від того, в результаті яких дій (правомірних чи неправомірних) виникають цивільно-правові відносини, їх поділяють на регулятивні й охоронювальні. Відносини, що виникають у зв'язку з порушенням права на ім'я, честь, гідність, є охоронювальними. Наприклад, у результаті розгляду судової справи за позовом гр. Т. до редакції журналу про спростування відомостей, які порочили його честь, було поновлено право на честь гр. Т. А це, в свою чергу, забезпечило охорону, наприклад, трудових відносин за участю гр. Т. Вказані відносини досить повно врегульовані чинним цивільним законодавством, де передбачені їх суб'єкти, об'єкти, права та обов'язки. Цивільне законодавство регулює вищезазначені майнові й особисті немайнові відносини:

а) юридичних осіб між собою;

б) громадян з юридичними особами;

в) громадян між собою.

Учасниками відносин, що регулюються нормами цивільного права, можуть бути й інші соціальні утворення: держава, автономні утворення та територіальні громади.

Ознаки методу цивільно-правового регулювання суспільних відносин відображені в загальному юридичному становищі суб'єктів сучасного цивільного права, у специфіці юридичних фактів, у диспозитивних началах цивільного законодавства, в особливостях цивільно-правових санкцій.

Загальне юридичне становище суб'єктів цивільних прав та обов'язків. Суб'єкти цивільного права перебувають один щодо одного в юридично однаковому становищі.

8

Зміст юридичної рівності полягає в тому, що кожна зі сторін має свій комплекс прав та обов'язків і не підпорядкована іншій. Тому майнові відносини, що ґрунтуються на адміністративному підпорядкуванні однієї сторони іншій, не є предметом цивільно-правового регулювання. До них цивільне законодавство не застосовується (ст. 2 ЦК України).

Специфіка юридичних фактів у цивільному праві. Коло юридичних фактів, специфічних для тієї чи іншої галузі права, визначається характером суспільних відносин, що регулюються нею.

Характерними юридичними фактами, які породжують цивільні права та обов'язки, є дії громадян, організацій (ст. 11 ЦК України). Це вияв їхньої волі зовні. Основним видом таких дій є угоди. Для цивільного права характерно виникнення цивільно-правових відносин у результаті вольових дій (договорів, односторонніх угод тощо) їх учасників.

Диспозитивні засади в цивільному праві надають можливість вибору між кількома варіантами поведінки в межах, установлених законом, а також у відповідних випадках визначити зміст цивільних прав та обов'язків, розпоряджатися суб'єктивними правами на свій розсуд. Диспозитивні засади втілюються у диспозитивних нормах.

Правила диспозитивних норм застосовуються лише у випадках, коли учасники правовідносин своєю волею не виробили іншої умови з питання, розв'язаного у даній нормі. До диспозитивних норм слід віднести правила статті 328 ЦК України.

Особливості цивільно-правових санкцій. Майновий характер відносин, які регулюються цивільним правом, наперед визначає відновну функцію цивільно-правових санкцій, зокрема відповідальності та її форми: відновлення становища, яке існувало до порушення права, відшкодування збитків, сплата штрафних санкцій.

Відновна функція цивільно-правової відповідальності вказує на існування у цивільному праві в ряді випадків відповідальності без вини.

Особливості методу цивільно-правового регулювання — це юридичний вираз економічних особливостей суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права.

Функції та принципи цивільного права.

Функції сучасного цивільного права — це певні напрями впливу цивільно-правових норм, зумовлені змістом суспільних відносин (власності, товарно-грошових, особистих немайнових), що їх включено до предмета цивільно-правового регулювання.

Цивільне законодавство, цивілістична наука і практика розрізняють

10

такі функції: регулятивну, охоронну, попереджувально-виховну, попереджувально-стимулюючу.

Реалізація регулятивної функції забезпечує врегулювання нормами цивільного права відносин власності, товарно-грошових та особистих немайнових. Так, статті 655-659 ЦК України виконують регулятивну функцію, оскільки правила зазначених статей регламентують товарно-грошові відносини з приводу купівлі-продажу майна і, отже, передбачають права та обов'язки покупця і продавця, наслідки невиконання сторонами своїх обов'язків, відповідальність продавця за відсуджений проданої речі у покупця.

Чинність охоронної функції забезпечує захист порушених суб'єктивних майнових і особистих прав. Так, ст. 1166 ЦК України виконує охоронну функцію, бо за її допомогою може бути відновлено майнове становище, зокрема громадянина, право власності якого на певну річ порушено внаслідок її знищення. Відповідно до цієї статті шкода, заподіяна майну громадянина, підлягає відшкодуванню з боку правопорушника в повному обсязі. Цивільно-правові норми, які передбачають охоронні позадоговірні зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, безпідставного придбання чи збереження майна за рахунок коштів іншої особи, виконують охоронну функцію (статті 1166-1194 ЦК України).

Попереджувально-виховна функція тісно пов'язана з охоронною. Попереджувально-виховний ефект досягається через інститут цивільно-правової відповідальності. Сам факт існування цивільно-правових норм про відповідальність позитивно впливає на свідомість громадян, утримуючи їх від правопорушень.

Попереджувально-виховна функція може здійснюватися лише щодо правопорушників, чия поведінка заслуговує на осудження.

Цивільне право характеризується певними принципами.

ЦК України (ст. 3) передбачає такі загальні принципи цивільного права:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя фізичної особи. Конституція України гарантує недоторканність особистого і сімейного життя фізичної особи (ст. 32). Фізична особа має право на особисте життя. Вона сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя. Обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять склад правопорушення, що

11

підтверджено вироком суду, рішенням суду або постановою адміністративного органу;

2. неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, передбачених виключно законом. Конституція України проголошує непорушність права приватної власності (ст. 41). Власністьзумовлює і забезпечує майнову відокремленість суб'єктів цивільнихправовідносин;

3. свобода договору. Цивільне право не передбачає вичерпногопереліку договорів. Можливе укладення договору, який хоч І непередбачений законом, але такий, що йому не суперечить. Сторонидоговору є вільними у виборі контрагента, у визначенні умов договоруз урахуванням вимог чинних правових актів, звичаїв ділового обороту(стаття 6 ЦК);

4. свобода підприємництва. Конституція України гарантує правона підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Державазабезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Відповідно до ст. 1 ЦК України відносини у сфері підприємництва — цечастина предмета цивільного права. ЦК України докладно регулюєпідприємницьку діяльність фізичних та юридичних осіб;

5. судовий захист будь-якого цивільного права у разі йогопорушення. Конституція забезпечує кожному судовий захист йогоправ. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дійчи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Держава чи органи місцевогосамоврядування відшкодовують матеріальну та моральну шкоду,завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органівдержавної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових іслужбових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Контрольні питання

1. Що являє собою предмет цивільно-правового регулювання?

2. Охарактеризуйте структуру предмета цивільного права.

3. В яких рисах виявляються особливості методу цивільно-правового регулювання суспільних відносин?

4. Що таке функції цивільного права? Охарактеризуйте їх зміст.

5. Що таке принципи цивільного права? Які принципи належатьдо принципів цивільного права?

6. Яке місце займає цивільне право серед інших галузей права?

12

Тема 2. Система і завдання курсу цивільного права

Анотація

Визначення цивільного права. Система цивільного права. Систематизація цивільного законодавства. Кодифікація. Інкорпорація. Наука цивільного права. Система науки цивільного права.

Основна література

1. Бірюков І.А., Заїка Ю.О., ПІдопригора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

2. Дзера О.В., Кузнецова И.С. Цивільне право України. —Книга перша. — К., 2004.

3. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с.

Додаткова література

1. Азаркин ИМ. История юридической мысли России: Курслекций. — М.: Юрид. лит-ра, 1999.

2. Иоффе О.С. Из истории цивилистической мысли //О.С. Иоффе. Избранные труды по гражданскому праву. — М.: Статут, 2000. — С. 12-507.

3. Підопригора О.А. Цивілістична наука в Київському університеті ім. Т. Шевченка // Вісник Академії правових наук України. —Харків. — № 2 (17). — 1999.

Матеріал для вивчення

Цивільне право — це сукупність'цивільно-правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності в її різноманітних формах, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участі громадян, організацій та інших соціальних утворень з метою повнішого задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

Цивільне право, як і будь-яка інша самостійна галузь права, є сукупністю юридичних норм. Йому властиві особливі ознаки, тісно пов'язані зі специфічними рисами предмета і методу.

1. Цивільне право як сукупність юридичних норм регулює певне коло суспільних відносин, що становлять предмет цивільно-правового регулювання.

13

2. Регламентація зазначених відносин здійснюється на засадахюридичної рівності, яка є характерною рисою методу цивільно-правового регулювання суспільних відносин.

3. Сторонами в цивільно-правових відносинах є громадяни,організації (колективні підприємства, кооперативні організації,господарські товариства, господарські асоціації, громадські організації,державні підприємства, державні установи тощо), держава, АвтономнаРеспубліка Крим, інші соціальні утворення.

4. Метою цивільно-правового регулювання є повніше задоволенняматеріальних і духовних потреб громадян.

Система сучасного цивільного права — це структура галузі. Структура — невід'ємний атрибут усіх реально існуючих систем. Цивільно-правова структура — це будова й внутрішня форма організації системи цивільного права, яка є єдністю взаємозв'язків між її елементами. Елементами цивільно-правової структури є юридичні норми та інститути. Під юридичним інститутом слід розуміти групу цивільно-правових норм, що регулюють відповідні однорідні суспільні відносини. Наприклад, цивільно-правові норми, які регулюють відносини, що виникають з договору купівлі-продажу, становлять інститут купівлі-продажу.

Отже, система сучасного цивільного права — структура, елементами якої є цивільно-правові норми та інститути, розміщені у певній послідовності.

Структура цивільного права, визначається особливостями суспільних відносин, які регулюються даною галуззю права. Тому система є об'єктивною закономірністю права.

Цивільно-правові норми та інститути поділяються на загальні й спеціальні. Загальні становлять загальну частину сучасного цивільного права. Загальною вона називається тому, що стосується всіх суспільних відносин, які регулюються цивільним правом. Наприклад, при розгляді значної кількості цивільних спорів суд з'ясовує, хто є учасниками правовідносин, чи є вони дієздатними особами тощо. Саме тому норми щодо суб'єктів цивільного права (громадян і юридичних осіб) є загальними і становлять елемент загальної частини цивільного права.

Загальну частину сучасного цивільного права становлять норми, що стосуються суб'єктів, об'єктів цивільного права, угод, представництва і довіреності, позовної давності.

Спеціальна, або особлива, частина регулює спеціальні (особливі) суспільні відносини і складається Із таких інститутів:

14

1. Право власності. Інші речові права.

2. Зобов'язальне право (загальні положення про зобов'язання,окремі види зобов'язань, договори й позадоговірні зобов'язання).

3. Авторське право.

4. Право на винахід та інші результати творчості, що використовуються у виробництві.

5. Спадкове право.

6. Правоздатність іноземних громадян та юридичних осіб. Застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.

Систему сучасного цивільного права слід відрізняти від систематизації, цивільно-правових норм.

Закони мають бути доступними і зручними для користування. Це досягається шляхом систематизації цивільного законодавства.

Формами систематизації є кодифікація та Інкорпорація. Кодифікація — це форма систематизації, при якій впорядкування нормативного матеріалу забезпечується у процесі правотворчості, шляхом видання зведеного, внутрішньо узгодженого нормативного акта, який з максимальною повнотою охоплює дану галузь суспільних відносин. До цивільних кодифікаційних актів належать Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 р. та інші акти.

Інкорпорація — це форма систематизації, при якій впорядкування цивільного нормативного матеріалу забезпечується шляхом об'єднання за певною класифікаційною ознакою у збірниках або інших виданнях без зміни змісту актів. Наприклад, збірник з питань цивільно-правового регулювання капітального будівництва.

Цивільне право як наука. Наука сучасного цивільного права визначається як система знань про закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин, тлумачення цивільно-правових норм. З наведеного визначення випливає, що сучасна цивілістична наука -це наука про сучасне цивільне право, ЇЇ предметом є:

а) норми цивільного права;

б) суспільні відносини, які становлять предмет цивільно-правовогорегулювання;

в) цивільні правовідносини;

г) юридичні факти;

д) судова, арбітражна та адміністративна практика застосуванняЦивільно-правових норм.

Юридичні факти є підставами виникнення, зміни і припинення Цивільних прав та обов'язків. їх особливості в цивільному праві

15

характеризують метод цивільно-правового регулювання суспільних відносин.

Найпоширенішими юридичними фактами у цивільному праві є угоди, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, створення наукових праць, творів літератури і мистецтва, заподіяння шкоди, події.

Вивчення судової, арбітражної та адміністративної практики застосування цивільно-правових норм дає можливість виявити їх недоліки, недосконалості і невідповідність об'єктивним потребам розвитку суспільства.

Система науки цивільного права в цілому збігається Із системою цивільного права. Але є певні відмінності, що випливають зі змісту зазначених систем. Вона складається з таких елементів:

1. Вчення про предмет, метод, функції і систему цивільного права.

2. Вчення про цивільні закони, підзаконні нормативні акти.

3. Загальне вчення про цивільні правовідносини.

4. Вчення про цивільну правосуб'єктність (правосуб'єктністьгромадян; правосуб'єктність організацій; правосуб'єктність сувереннихдержав).

5. Вчення про угоди.

6. Вчення про здійснення і захист цивільних прав.

7. Загальне вчення про право власності. Вчення про суб'єктиправа власності і форми власності (право приватної власності, правоколективної власності, право державної власності, право власностісумісних підприємств).

8. Вчення про особисті немайнові права.

9. Теорія авторського права.

10. Теорія винахідницького права.

11. Вчення про право на промисловий зразок і товарні знаки.

12. Загальна теорія зобов'язань. Вчення про цивільний договір.Вчення про окремі види зобов'язань.

13. Вчення про спадкове право.

Система науки цивільного права є ширшою від системи самого цивільного права, бо вивченню цивільно-правових інститутів передує дослідження питань про те, що і як регулюють норми цивільного права, які його функціональні засади, порядок розташування цивільно-правових норм, форми їх вираження, зміст та особливості цивільно-правових відносин.

Цивільне право — наука галузева. Вона тісно пов'язана з теорією держави і права, яка розробляє загальні для всіх галузевих наук

16

проблеми, даючи їм можливість зосередитися на конкретних знаннях

своєї галузі.

Наука цивільного права пов'язана також з наукою сімейного права. Вона використовує розробки з понять сімейного права (батьки, усиновителі, спільна власність подружжя, опіка, піклування). Певний зв'язок існує з наукою трудового права. Цивільне право користується науковими розробками з приводу матеріальної відповідальності робітників і службовців, щоб виявити відмінності цивільно-правової і трудово-правової відповідальності. Наука трудового права у своїх працях спирається на цивільно-правові вчення про правоздатність громадян.

Наука цивільного права органічно пов'язана з наукою цивільно-процесуального права. Зміст наукових розробок з цивільного процесу у багатьох моментах визначається особливостями матеріально-правового вчення про відповідні цивільно-правові інститути. Це можна проілюструвати на таких прикладах: цивільно-процесуальне вчення про докази відчуває на собі вплив матеріально-правової концепції про умови дійсності угод; на теорію цивільно-процесуальної відповідальності впливає матеріально-правове вчення про цивільно-правову відповідальність. Таке співвідношення між зазначеними галузями юридичної науки є цілком закономірним, бо зміст цивільно-процесуальних норм багато в чому визначається змістом норм цивільного права.

Контрольні питання

1. Розкрийте зміст значень, у яких вживається термін „цивільнеправо".

2. Дайте визначення цивільного права.

3. З яких елементів складається система цивільного права?

4. Розкрийте поняття систематизації.

5. Розкрийте зміст поняття Інкорпорації.

6. Охарактеризуйте систему науки цивільного права.

7. Яке місце займає цивільне право серед інших галузей права?

17

Тема 3. Цивільне законодавство

Анотація

Поняття та структура цивільного законодавства. Структура цивільного кодексу. Співвідношення комплексного і галузевого законодавства. Дія цивільного законодавства. Застосування цивільного законодавства за аналогією. Значення судової практики. Тлумачення.

Основна література

1. Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Підопригора 0.0. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

2. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга перша.— К., 2004.

3. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: Атіка,2003. — 416 с

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

Додаткова література

1. Барак А. Судейское усмотрение. — М.: Норма, 1999.

2. Головатий С. Цивільний кодекс: від політичного до соціальногодоговору в Україні // Українське право. — 1996. — Число 2.— С 4.

3. Лисенкова О. Законодавство України: необхідне нормативневизначення поняття //Право України. — 1999. — № 11. — С. 93-96.

4. Постанови Пленуму Верховного Суду України з цивільнихсправ. - К., 1993.

Матеріал для вивчення

Цивільне законодавство — це система нормативних актів, які містять цивільно-правові норми. Цивільне право — це сукупність юридичних норм. Цивільне право — внутрішня форма права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями суспільних відносин, що ним регулюються; цивільне законодавство — зовнішня форма права, тісно пов'язана з його змістом. Отже, цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права.

Структура цивільного законодавства є будовою і внутрішньою формою організації системи цивільних нормативних актів. Цивільно-правові акти залежно від їх юридичної сили і престижу перебувають

18

на різних структурних рівнях, а тому система цивільних правових актів у цілому є полі структур ною.

Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) І звичайні.

До основних законів належать Конституції. Прийнята 28 червня 1996 р. нова Конституція України як своєрідний суспільно-політичний договір принципово змінює політико-правову ситуацію в Україні на краще.

Конституція України 1996 р. має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції України і мають відповідати їй. Конституція України містить у собі норми різних галузей права, в тому числі норми цивільного права. Вона передбачає цивільно-правові засади регулювання відносин власності в статтях 13, 14 і 41. Статті 21, 23, 24, 27, 28, 29, 31 і 32 Конституції України заклали підвалини цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин з приводу таких особистих благ, як життя, здоров'я, Ім'я, честь, гідність, ділова репутація, особисті папери, таємниця кореспонденції та ін.

Конституцію України можна розглядати як центр всієї структури українського законодавства, в тому числі цивільного законодавства. Це пояснюється тим, що відповідно до Конституції України (ст. 8), як уже зазначалося, закони України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади приймаються на основі Конституції України І мають відповідати їй. Після Конституції України вищу юридичну силу мають закони.

Даному положенню відповідає зміст законодавчих актів, оскільки в них закріплюються засади політичного і суспільно-економічного життя держави. Так, закони України про власність, підприємства, банки і банківську діяльність, цінні папери і фондову біржу, захист ринку набули важливого значення для розвитку цивільного законодавства в Україні. В Україні законодавчу владу здійснює Верховна Рада.

Отже, закон — це нормативний акт, який приймає Верховна Рада України. Одним з найважливіших законів є Цивільний кодекс (ЦК) України, який був затверджений Верховною Радою України 16 січня 2003 року.

Подальший розвиток ринкових відносин в Україні вимагає створення цілком ринкового ЦК України, Новий Цивільний кодекс, в основному, майже відповідає вимогам ринкової економіки. Цивільне законодавство України в цілому, зокрема ЦК України, має спиратися

19

на найновіші досягнення світової правової науки і культури, в тому числі і країн СНД. ЦК України відзначається чітким приватно-правовим змістом І спрямованістю на приватну особу.

ЦК України від 16 січня 2003 р. побудовано за пандектною системою. Відповідно до неї норми, які можуть бути застосовані при регулюванні будь-яких суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права, винесено за дужки та представлено у Кодексі окремою книгою під назвою „Загальні положення". Цивільно-правові інститути особливої частини цивільного права представлено у 5-ти книгах: „Особисті немайнові права фізичних осіб", „Право власності та інші речові права", „Право інтелектуальної власності", „Зобов'язальне право" та „Спадкове право".

Книга перша „Загальні положення" складається з 5-ти розділів

I 19-ти глав. Це розділи про основні положення, особи (фізичні особи,юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим, територіальнігромади), об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строкита терміни, позовну давність. До безперечних досягнень у галузіпідготовки першої книги слід віднести вперше врегульований у межахЦК України правовий статус держави, Автономної Республіки Кримта територіальних громад як суб'єктів цивільних прав та обов'язків, атакож розділ про об'єкти цивільних прав. „Об'єкти прав — загальнийцивільно-правовий інститут і включення його до Загальних положень"є цілком закономірним.

Книга друга „Особисті немайнові права фізичних осіб" — велике досягнення ЦК України. Юридичним фундаментом цієї книги є розділ

II Конституції України про права людини і громадянина. Конституційніособисті права людини повністю перенесено до книги другої. Зміст їхрозширено, конкретизовано. Книга містить перелік способів захистуособистого немайнового права, що його порушено. Маються на увазі:відшкодування збитків, компенсація моральної шкоди, громадська догана,заборона випуску у світ газети чи книги, в яких міститься неправдиваінформація, вилучення тиражу книги чи газети і знищення його. Книгудругу можна назвати кодексом про особисті права фізичної особи вЦК. У ній передбачається 48 статей, що регулюють особисті немайновівідносини, пов'язані із здійсненням особистих прав як у непорушеномустані, так і у разі порушення зазначених відносин. Людина починаєтьсяне з майнових уподобань, а з духовних цінностей: життя, здоров'я,імені, честі, гідності, ділової репутації, особистого життя та ін.

Книга третя „Право власності та інші речові права" передбачає

20

регулювання речових відносин. Категорія речових прав як елементів речових відносин дістала своє нове народження у новому ЦК України, де речові права посіли належне їм місце. До речових прав віднесено право власності, право володіння, сервітутні права, право користування чужою землею для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою землею для забудови (суперфіцій), застава та інші речові права. Кодекс передбачає захист речових прав. Розробники Кодексу розглядають державних комунальних юридичних осіб як суб'єктів права власності на майно, закріплене за ними. Таким чином, Кодекс уникає понять „оперативне управління" і „право повного господарського відання". Разом з тим не можна не бачити, що визнання державних і комунальних юридичних осіб власниками неминуче призводить або до виникнення фігури подвійного власника, або до утвердження існування розщеплюваної власності.

Книга четверта містить загальні положення про інтелектуальну власність, а також норми авторського права, права промислової власності, права на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг.

За кодексом, лише угода регулює відносини між володільцем права інтелектуальної власності та користувачем. Саме угода визначає розміри, порядок обчислення і виплати за використання об'єктів Інтелектуальної власності. Кабінет Міністрів України може лише встановити мінімальні ставки авторської винагороди.

У новому ЦК України закладено нові інститути — це суміжні права (права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення), права на селекційні досягнення, на не розкриту інформацію, на фірмове найменування, найменування місця походження товару. Передбачається тільки судовий порядок захисту порушених прав суб'єктів прав інтелектуальної і промислової власності.

Книга п'ята „Зобов'язальне право" регулює відносини майнового обігу. Йдеться про договірні відносини, пов'язані з переданням майна у власність, виконанням робіт та наданням послуг тощо. Крім договірних відносин, зобов'язальне право регулює відносини, що виникають із правомірних односторонніх дій, із заподіяння шкоди і безпідставного збагачення. Кожний вид зобов'язань має свої особливості, що зумовлює їх відносну самостійність І створення окремих інститутів зобов'язального права. Загальні правила, що поширюються на всі види зобов'язань, становлять загальні положення про зобов'язання. До них належать норми про поняття і підстави

21

виникнення зобов'язань, виконання та способи, що забезпечують виконання їх, відповідальність за порушення зобов'язань, підстави припинення їх.

Норми договірного права є переважно диспозитивними, недоговірні зобов'язання регламентуються імперативними нормами. Кодекс надає важливого значення звичаям ділового обороту в регулюванні договірних відносин.

До новел книги п'ятої Кодексу слід віднести інститут суброгащї — набуття всіх прав, що належали раніше кредиторові, внаслідок виконання третьою особою (суброгантом) обов'язків боржника щодо цього кредитора; поняття порушення зобов'язань, нову форму цивільної відповідальності (сплата штрафної неустойки за порушення зобов'язання), низку нових договорів, що зумовлено потребами економічного обороту (лізинг, довірче управління майном, факторинг, франчайзинг тощо), нові інститути недоговірних зобов'язань, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічне обіцяння винагороди, ведення чужих справ без доручення).

Серед охоронювальних зобов'язань новим є Інститут зобов'язань, які виникають внаслідок загрози життю і здоров'ю громадян, а також їхньому майну і майну юридичних осіб у зв'язку з порушенням довкілля. Низкою новел доповнено умови настання відповідальності при заподіянні моральної шкоди, а також шкоди, завданої взаємодією джерел підвищеної небезпеки чи через недоліки у товарах, виконаних роботах, наданих послугах.

Книга шоста „Спадкове право" по-новому вирішує проблему усунення від спадкування, питання щодо спадкування окремих прав та обов'язків спадкодавця. За рішенням суду усувається від права спадкування особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, коли він через поважні причини потребував її. Вклад у банках в усіх випадках має включатися до спадщини.

Чимало нових положень стосується спадкування за заповітом. Мається на увазі складання подружжям єдиного заповіту, право на складання заповіту з умовою складання таємного заповіту тощо.

Проект пропонує п'ять черг спадкоємців за законом. Залишено без змін склад першої та другої черг, які були передбачені Цивільним кодексом УРСР від 1963 р. Змінено підхід до порядку прийняття спадщини.

В 1993 р. був прийнятий Повітряний кодекс України, в якому поряд з іншими галузевими нормами містяться цивільно-правові норми, в тому числі про страхування цивільної відповідальності повітряного перевізника.

Елементом системи цивільного законодавства України є укази Президента України, зокрема Указ Президента України „Про обов'язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів". Кабінет Міністрів України на підставі і на виконання зазначеного Указу Президента України затвердив Положення про порядок і умови обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів.

Значну роль у регулюванні майнових відносин відіграють постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України. На рівні постанов Кабінету Міністрів України затверджуються досить важливі нормативні акти. Так, Правила відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472 (із змінами та доповненнями до них, затвердженими Постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 1994 р. №492).

Наступною частиною структури законодавства є відомчі нормативні акти. У сфері цивільного законодавства діє чимало відомчих нормативних актів, зокрема наказ Державного комітету України по житлово-комунальному господарству „Про затвердження Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян". Проте необхідність дальшого зміцнення законності у сфері нормотворчостІ настійно вимагає підвищення рівня організації відомчих нормативних актів. Досягненню цього могли б сприяти такі заходи:

а) скорочення кількості відомчих актів за рахунок зменшенняпитань, з яких відповідні відомства мають право їх видавати;

б) забезпечення повної узгодженості між нормативними актамивищих органів влади, з одного боку, І відомчими актами, з іншого.

Органи місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених законом, приймають рішення і з питань цивільного законодавства, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Елементами системи цивільного законодавства є також примірні статути кооперативних і громадських організацій, схвалені органами державного управління або прийняті вищими органами (наприклад, з їздами) кооперативних та інших систем.

Удосконаленню майнових відносин між організаціями в нових умовах господарювання служать також акти Вищого господарського суду України.

22

23

Цивільне законодавство за своїм змістом є галуззю законодавства. Воно містить норми цивільного права. Одним з показників галузі законодавства, адекватної галузі права, слід вважати наявність зведеного нормативного акта, який охоплює переважну більшість інститутів даної галузі. Такий нормативний акт має бути активним центром системи законодавства, управляти нею шляхом розмежування компетенції між нормотворчими органами в регулюванні конкретних відносин і встановленні загальних положень, які підлягають відтворенню в інших нормативних актах, що видаються на базі і на розвиток цього зведеного акта. Для цивільного законодавства таким зведеним нормативним актом є Цивільний кодекс. Проте у практиці немає „чистих" галузей законодавства, тобто таких, які б містили норми винятково однієї галузі. Нормативні акти відображають функціональні зв'язки між нормами різних галузей права, а тому галузь цивільного законодавства, яка відповідає галузі цивільного права, складається не лише з цивільно-правових актів, а й охоплює нормативні матеріали з цивільного права, що містяться у нормативних актах інших галузей права.

Отже, в системі сучасного законодавства є нормативні акти, які містять норми різних галузей права. Вони належать до комплексних нормативних актів. Сукупність комплексних нормативних актів становить комплексне законодавство. Наявність галузевих і комплексних нормативних актів необхідно враховувати у практичній діяльності із застосування норм права.

Дія цивільного законодавства у часі. Норми права, що містяться у цивільному законодавстві, регулюють суспільні відносини, які становлять предмет цивільного права. Цивільне законодавство періодично оновлюється. В ньому з'являються нові норми цивільного права, а застарілі норми припиняють свою дію. В Україні постійно і виникають суспільні відносини, які піддаються регулюванню нормами цивільного права. В цих умовах дуже важливо встановити, з якого моменту набирає чинності відповідна цивільно-правова норма і на які відносини вона поширюється. Порядок набрання чинності законами визначається ст. 94 Конституції України, в якій передбачається, що закон набирає чинності після 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Відповідно до Регламенту Верховної Ради України від 27 липня 1994 р. закони публікуються державною та російською мовами Президією Верховної Ради у „Відомостях Верховної Ради України" протягом ЗО днів, а також у газеті „Голос України" протягом 5 днів і є офіційною публікацією.

24

Укази і розпорядження Президента України набирають чинності через 3 дні після їх опублікування у газеті „Урядовий кур'єр", якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні (п. 2 Указу Президента України „Про внесення змін до Положення про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України та про порядок набрання чинності цими актами" від 13 жовтня 1993 р. № 454/93).

Укази і розпорядження, які не підлягають опублікуванню, набирають чинності через 3 дні після їх підписання, якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні.

В постановах Кабінету Міністрів України нормативного характеру має бути вказаний термін введення їх у дію. Якщо в постановах Уряду не вказано термін введення в дію, вони набирають чинності з моменту їх прийняття.

Розпорядження Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття і опублікування у Зібранні постанов Уряду не підлягають.

З І січня 1993 р. нормативні акти, що їх видають міністерства, інші органи державної виконавчої влади, органи господарського управління та контролю І які стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації. Державну реєстрацію зазначених актів здійснює Міністерство юстиції України.

Державну реєстрацію нормативних актів відділів, управлінь, інших служб обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також органів господарського управління та контролю здійснюють управління юстиції обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Нормативні акти зазначених органів набирають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.

Дія цивільного законодавства у просторі і за колом осіб. Закони Верховної Ради України, укази Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств і відомств поширюють свою дію на всю територію України. Разом з тим орган, що видав цивільно-правовий нормативний акт, може обмежити територію дії даного акта.

Дія цивільного законодавства України поширюється на всіх осіб, Що перебувають на її території. До них належать громадяни України,

25

українські юридичні особи, держава Україна, територіальні громади. Дія цивільного законодавства поширюється також на іноземних громадян, осіб без громадянства, на іноземних юридичних осіб, якщо інше не передбачено законами України. Якщо дія цивільно-правового нормативного акта поширюється на певну територію України, то зазначений нормативний акт діє тільки щодо тих осіб, які перебувають на даній території. Іноді в самому нормативному акті передбачено або випливає з його змісту, що він застосовується лише до певної групи суб'єктів. До таких законів можна віднести, наприклад, Закон України „Про захист прав споживачів".

Застосування цивільного законодавства за аналогією.

Цивільному законодавству, на відміну від кримінального, відомий інститут аналогії. У ст. 8 ЦК України сказано, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, то вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

Збереження інституту аналогії у цивільному праві, на відміну від кримінального права, в якому аналогію скасовано, пояснюється так: кримінальне право має справу з протиправними, злочинними діями. З метою зміцнення законності воно виходить з принципу: поведінка, що не кваліфікується за кримінальним законом як злочинна, не може бути підставою для застосування покарання.

Цивільне ж законодавство, навпаки, в переважній більшості регулює правомірну, суспільно корисну діяльність громадян та організацій. При цьому важливо передбачити всі можливі випадки вчинення правомірних дій. До того ж обмеження правомірної діяльності суворими межами закону призвело б до сковування розумної господарської ініціативи учасників цивільного обороту, що негативно позначилося б на розвитку майнових відносин, які виникають з метою задоволення матеріальних І духовних потреб громадян та організацій. Аналогія_: права І закону в цивільному праві знаходить нове обгрунтування в принципі: дозволено все, що не заборонено законом.

Роль судової та арбітражної практики в удосконаленні, тлумаченні та застосуванні цивільного законодавства. Важливого значення набувають постанови Пленуму Верховного Суду України, \

в яких на підставі аналізу й узагальнення судової практики містяться керівні роз'яснення судам з питань застосування чинного цивільного законодавства при розгляді різних категорій цивільних справ. Вони є обов'язковими для всіх судів України і публікуються у відповідних

збірниках.

Судова практика, яка закріплюється в окремих рішеннях з цивільних справ, на відміну від керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, не має обов'язкового значення для судів країни. Рішення з конкретних справ є обов'язковими лише для учасників спорів, а також для громадян і організацій, до яких пред'явлено вимоги судового виконавця з виконання судових рішень. Вивчення судової практики необхідно для з'ясування змісту цивільних законів та їх правильного застосування.

Контрольні питання

1. Які нормативні акти входять до складу цивільного законодавства України?

2. Яким чином співвідносяться цивільне право і цивільне законодавство?

3. Охарактеризуйте методи систематизації цивільного законодавства.

4. Як співвідносяться загальні і спеціальні норми в системіцивільного законодавства? Вкажіть правила, які застосовуються дляврегулювання розбіжностей між вказаними цивільно-правовиминормами.

5. Розкрийте механізм дії цивільних законів.

6. Що таке аналогія закону і аналогія права в цивільномузаконодавстві?

Тест-тренІнг

1. Майнові відносини — це:

A. виробничі відносини;

B. результати науково-технічної діяльності;

C. форма виробничої діяльності людей, пов'язаних з виробництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ;

D. конкретні вольові економічні відносини з приводу належності,використання, переходу засобів виробництва, предметів споживаннята інших матеріальних благ.

2. Предметом цивільно-правового регулювання є:А. суспільні відносини;

26

27

B. майнові та особисті немайнові відносини;

C. моральні відносини;

D. економічні відносини.

3. Майнові відносини у галузі товарообігу — це відносини, пов'язані зпереходом матеріальних благ від одних суб'єктів до Інших, які і виникають з:

A. трудових договорів (контрактів);

B. зовнішньоекономічних договорів;

С договорів купівлі-продажу, поставки; D. адміністративних актів.

4. Система курсу цивільного права як навчальної дисципліни:

A. несумісна із системою понять цивільного права як галузі права;

B. у цілому відповідає системі цивільного права як галузі права;С може існувати незалежно від норм цивільного законодавства;D. не пов'язана зі судовою практикою з розгляду і вирішення цивільних справ.

5. Особисті немайнові відносини виникають у зв'язку зі здійсненням:

A. майнових прав;

B. адміністративних прав;С міжнародних прав;

D. особистих прав.

6. Зміст норм і інститутів цивільного права визначається:

A. соціально-економічними особливостями суспільних відносин, щовходять до предмета цивільно-правового регулювання;

B. морально-етичними чинниками;

C. статутними цілями юридичних осіб;

D. політичними відносинами.

7. Диспозитивні засади в цивільному праві надають можливість:

А. вибору між кількома варіантами поведінки в межах, установлених законом;

8. за будь-яких обставин розпоряджатися суб'єктивними правамина свій розсуд;

С підпорядковувати вимоги однієї із сторін іншій при укладенні угоди; D. встановити доцільність застосування норм чинного законодавства на власний розсуд.

28

МОДУЛЬ 2. ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ Тема 1. Поняття, зміст та види цивільних правовідносин

Анотація

Поняття цивільного правовідношення. Елементи і структурні особливості цивільного правовідношення. Зміст цивільного правовідношення. Поняття суб'єктивних цивільних прав і суб'єктивних цивільних обов'язків. Класифікація цивільних правовідносин.

Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин.

Основна література

1. Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Підопрагора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

2. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга перша. — К., 2004.

3. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: Атіка,

2003. — 416 с

4. Цивільне право України: Підручник //Є.О. Харитонов, Н.О. Са-

ніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

Додаткова література

1. Лисенкова О. Законодавство України: необхідне нормативневизначення поняття //Право України. — 1999. — № 11. — С. 93-96.

2. Иоффе О.С. Избранные труды по гражданскому праву. —М.: Статут, 2000. — С 508-695.

Матеріал для вивчення

Поняття та особливості цивільних правовідносин. Цивільно-правові відносини — це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізуються в житті. Учасники цивільно-правових відносин мають суб'єктивні права та обов'язки. Ознакою правових відносин є те, що здійснення суб'єктивних прав та виконання суб'єктивних обов'язків можуть забезпечуватися засобами державного примусу. Цивільно-правовим відносинам властива ця ознака. Щодо галузевих особливостей цивільно-правових відносин, то вони зумовлені особливостями предмета і методу цивільного права.

Виходячи із сказаного вище, можна окреслити такі особливості

Цивільно-правових відносин:

29

а) це майнові (відносини власності і товарно-грошові) та особисті;немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права;

б) їх учасники характеризуються майновою відокремленістю іюридичною рівністю;

в) суб'єктивні права та суб'єктивні обов'язки учасників цивільно-правових відносин виникають, змінюються і припиняються на підставіюридичних фактів.

Таким чином, цивільно-правові відносини — це майнові та особисті немайнові відносини (врегульовані нормами сучасного цивільного права) між майново відокремленими, юридично рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

Елементи цивільно-правових відносин. Громадяни та організації вступають у різні цивільно-правові відносини. Наука цивільного права окреслює їх елементи: суб'єкти і об'єкти, суб'єктивне цивільне право та суб'єктивний цивільний обов'язок.

У цивільно-правових відносинах мають брати участь принаймні дві особи, бо це відносини між людьми (ставлення людини до речі не є правовим). Особи, які є учасниками цивільно-правових відносин, називаються суб'єктами. Суб'єкт цивільно-правових відносин, якому належить право, називається активним суб'єктом, або суб'єктом права. Суб'єкт цивільних відносин, на якого покладено обов'язок, називається пасивним суб'єктом, або суб'єктом обов'язку. У цивільно-правових відносинах кожен з учасників має суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки. Наприклад, у правовідносинах, що виникають з договору купівлі-продажу, підряду, перевезення, комісії, кожен із суб'єктів правовідносин має права і обов'язки.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи (державні підприємства та установи, кооперативи, громадські організації, акціонерні товариства, орендні підприємства), Українська держава, інші організації (наприклад, релігійні організації, спільні підприємства з участю українських та іноземних юридичних осіб, іноземні підприємства й організації).

Громадянам, юридичним особам як суб'єктам цивільно-правових відносин притаманні такі суспільно-юридичні якості: цивільна правоздатність і цивільна дієздатність. Називаються вони суспільно-юридичними тому, що стосуються саме громадян та юридичних осіб і передбачені законом (статті ЗО і 91 ЦК України).

ЗО

Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права та обов'язки. Вона є необхідною передумовою правоволодіння у правовідносинах.

Цивільна дієздатність — це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав І створювати для себе цивільні обов'язки. На відміну від правоздатності, яка виникає у момент народження громадянина, набуття дієздатності залежить від віку і стану здоров'я. Вона виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку.

Юридичні особи як суб'єкти цивільних правовідносин також мають цивільну правоздатність і цивільну дієздатність.

Правоздатність юридичних осіб називається спеціальною, оскільки встановлюється відповідно до цілей кожної юридичної особи, тоді як громадяни мають однакову для всіх правоздатність.

Дієздатність юридичних осіб виникає водночас з правоздатністю.

Особливості виникнення і змісту праводієздатності юридичних

осіб зумовлені тим, що юридичні особи — це організації. А щодо

організацій питання про вік, стан здоров'я відпадає. Кожна організація

має свої завдання і цілі діяльності.

Об'єкти цивільно-правових відносин. Громадяни та організації укладають угоди І, отже, вступають у цивільно-правові відносини з метою задоволення своїх інтересів. Залежно від змісту останніх можна говорити, що виникнення цивільно-правових відносин пов'язано з необхідністю придбання, перевезення речей, надання послуг, публікації творів науки та літератури, захисту честі і гідності тощо. Об'єкт цивільно-правових відносин — це те, на що спрямовано суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок з метою задоволення інтересів громадян та організацій. Тобто об'єктами цивільних правових відносин є;

а) речі;

б) дії, у тому числі послуги;

в) результати духовної та Інтелектуальної творчості;

г) особисті немайнові блага.

А. Речі ~- найпоширеніший об'єкт цивільно-правових відносин, оскільки за їх допомогою задовольняються істотні потреби громадян та організацій. Речі є об'єктами речових правовідносин, що виникають з договору застави, купівлі-продажу, обміну, дарування. Тут суб'єктивні обов язки продавця, дарувальника спрямовані на передачу права власності на річ і самої речі.

Б. Да __ об'єкт цивільно-правових відносин, які виникають з

31

договорів. Так, об'єктом цивільно-правових відносин з договор перевезення є діяльність (система дій) перевізника, зобов'язаної здійснювати перевізний процес. Ця діяльність набуває характеру транспортної послуги, тобто не пов'язаної зі створенням матеріальним благ (ст. 908 ЦК України).

Послуги можуть мати юридичний характер. Об'єктом цивільну правових відносин, що виникають з договору доручення, є певні юридич дії, оскільки за цим договором повірений укладає угоди, оформл спадкові права, одержує поштові перекази, кореспонденцію тощо.

В. Результати духовної та інтелектуальної творчості. _очинним цивільним законодавством, факти створення літературнимнаукових, драматичних творів, сценаріїв кінофільмів, радіо- і телевізійнипередач тощо є юридичними фактами, що породжують авторсыправовідносини, їх об'єктом будуть визнані й інші твори, на які пошірюється авторське право. Аналогічно до цього винахід, раціоналізаторськапропозиція, промисловий зразок є об'єктами винахідницьких відносинщо виникають на підставі фактів створення винаходу, розробкираціоналізаторської пропозиції, промислового зразка. .

Г. Особисті немайнові блага. Вони регулюються нормами цивільного,права, і тому це різновид цивільно-правових відносин, їх об'єкт - особистінемайнові блага: честь, гідність, ім'я, життя, здоров'я тощо. )

Зміст цивільних правовідносин становлять суб'єктивне право цсуб'єктивний обов'язок. В юридичній літературі і на практиці суб'єктивне право характеризується як єдність трьох елементів: І

а) вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи,в якій виявляється ЇЇ самодіяльність, свобода вибору варіанта поведінки!в межах наданого суб'єктивного права, користування матеріальними!і духовними благами на підставі існуючих відносин власності і!товарообігу, тобто право на власні дії;

б) право (можливість) вимагати від інших осіб поведінки, яка'забезпечує здійснення своєї діяльності, тобто право на чужі дії;

в) право (можливість) вимагати застосування засобів державного;примусу до зобов'язаних осіб.

Отже, суб'єктивне цивільне право ~ це можливості відповідного суб'єкта.

Юридична суть суб'єктивного права полягає в тому, що воно є видом і мірою дозволеної поведінки, для здійснення якої суб'єкт повинен мати можливість вимагати відповідної поведінки від зобов'язаних осіб.

Наприклад, громадянин має суб'єктивне право власності на певні оечі Він як власник має право володіти, користуватися і розпоряджатися _ними. Він також може вимагати від усіх громадян, організацій, Української держави утримуватися від порушення його права власності, а при порушенні — пред'явити позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Суб'єктивне право також пов'язано зі суб'єктивним обов'язком, оскільки його здійснення залежить від поведінки зобов'язаних осіб.

Суб'єктивний цивільний обов'язок — це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Він також пов'язаний з правом в об'єктивному розумінні. Так, ст. 665 ЦК України передбачає, що за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати майно у власність покупцеві. Це норма цивільного права, тобто право в об'єктивному розумінні. Зазначений обов'язок виникає саме тому, що він установлений нормою об'єктивного права.

Види цивільно-правових відносин. Регулятивні відносини — це правовідносини, через які здійснюється регулювання нормальних економічних відносин (власності, товарно-грошових) та особистих немайнових відносин. Тобто за допомогою регулятивних відносин відбувається правомірна діяльність громадян та організацій. Саме тому вони виникають із договорів, односторонніх угод.

Наприклад, на підставі договору довічного утримання виникають цивільно-правові відносини, в яких одна сторона, що є непрацездатною особою (відчужувач), передає у власність іншій стороні (набувачеві майна) будинок, а набувач зобов'язується утримувати відчужувача (ст. 744 ЦК України). Тут діяльність сторін є правомірною і взаємовигідною.

Дії спадкоємців з прийняття спадщини є односторонніми угодами (ст. 1269 ЦК України), що породжують регулятивні цивільно-правові відносини, а саме — відносини власності.

Охоронні відносини є цивільно-правовою формою усунення наслідків правопорушень, поновлення нормального правового й економічного або особистого становища. Отже, охоронні відносини виникають із правопорушень, тобто порушень правових норм, суб'єктивних прав і заподіяння шкоди потерпілим.

Абсолютні, загальнорегулятивнІ та відносні правовідносини. В основу їхнього розмежування покладено такий критерій, як коло зобов'язаних осіб і ступінь їх конкретизації. Громадяни та рганізації, що мають суб'єктивні права, в ряді випадків реалізують їх

32

33

за рахунок власної діяльності (господарської, побутової, творчої тоц« і при цьому безпосередньо не пов'язані з діяльністю інших суб'єкті До таких цивільних правовідносин слід віднести: відносини власносі немайнові авторські і винахідницькі відносини, що пов'язанії майновими (статті 319, 418 ЦКУкраїни), особисті немайнові відносні не пов'язані з майновими, з приводу таких духовних благ, як жит здоров'я, честь, гідність, недоторканність особистого життя.

Цивільно-правове врегулювання вищезазначених суспільні,відносин полягає в наданні власникам, авторам творів наукілітератури, мистецтва, винахідникам, володільцям нематеріальнудуховних благ суб'єктивних прав І в покладенні на всіх інших громадта організації суб'єктивного обов'язку утримуватися від порушеніїхніх суб'єктивних прав. Такі цивільно-правові відносини називаютіабсолютними. Ця назва поширюється і на суб'єктивні праваобов'язки в цих відносинах. ,-&

Абсолютний суб'єктивний обов'язок покладається на кожного його зміст полягає в утриманні від порушення абсолютного праї Абсолютність суб'єктивного права — в його охороні від усіх і кожж та в його здійсненні на підставі власної діяльності уповноваженої осоС Отже, в абсолютних правовідносинах визначено лише оді сторону, яка має право, тобто уповноважену сторону. Зобов'язаі сторона — це кожен, чий обов'язок полягає в утриманні від порушеї суб'єктивних прав, тобто невизначене коло осіб — кожен і всі.

Загольнорегулятивні відносини відображають зв'язок кожної з кожним. У них на боці уповноваженої і зобов'язаної сторін — коже» і всі. Наприклад, цивільно-правові відносини, пов'язані із здійснення! права на здоров'я, на здорове навколишнє середовище, є загальні регулятивними. Вони виникають між усіма особами, які потрапляю! у сферу дії цивільно-правових норм про охорону здоров'я.

У відносних правовідносинах конкретно визначено обидь сторони — уповноважену і зобов'язану. Відносними правовідносинамі є зобов'язальні (статті 509, 665, 759, 837 тощо ЦК України). Стороні в них цілком конкретні — кредитор і боржник. В окремих видг зобов'язальних відносин сторонами є: продавець і покупець цивільно-правових відносинах Із договору купівлі-продажу, страхоц організація І страхувальник — у відносинах із договору добровільної страхування, позикодавець і позичальник — у відносинах із договор позики (статті 665, 827 І 979 ЦК України). Отже, у відносних цивільну правових відносинах сторони наперед відомі.

Активні та пасивні цивільні правовідносини. Вони різняться характером поведінки зобов'язаної сторони. Якщо на останню у правовідносинах покладено обов'язок активної поведінки, то суб'єктивне право вичерпується лише двома повноваженнями — правом вимоги і правом захисту порушеного суб'єктивного права (у разі невиконання обов'язку). При цьому суб'єктивне право покликане забезпечити виконання обов'язку, тобто досягнення активної діяльності зобов'язаної сторони. До активних правовідносин належать зобов'язальні відносини. В них боржник зобов'язаний вчинити на користь уповноваженої особи (кредитора) певну дію: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо (ст. 509 ЦК України).

У пасивних правовідносинах змістом суб'єктивного обов'язку є пасивна поведінка: зобов'язана сторона повинна утримуватися від порушення суб'єктивного права уповноваженої сторони. До пасивних правовідносин належать відносини власності, авторські і винахідницькі відносини, особисті немайнові відносини з приводу честі, гідності тощо.

Речові та зобов'язальні відносини. Вони різняться об'єктом правовідносин. Об'єктом речових правовідносин є речі, майно. До них належать відносини власності (статті 6-9, 12—18 Закону України „Про власність"). У зобов'язальних відносинах об'єктом є дії (статті 837, 101 ЦКУкраїни).

Майнові та особисті немайнові відносини. У майнових відносинах об'єктом є майно. Це перш за все відносини власності. В особистих немайнових відносинах об'єктом є немайнові блага: честь, гідність, авторство (стаття 418 ЦК України).

Контрольні питання

1. Дайте визначення цивільно-правового відношення іохарактеризуйте особливості цивільно-правових відносин.

2. Які існують види цивільно-правових відносин?

3. З яких елементів складається цивільно-правове відношення?

4. J яких правомочностеи складається суб'єктивне цивільне право?Ь. Розкрийте зміст поняття „суб'єктивний цивільний обов'язок".Ь. Що таке цивільно-правовий зв'язок І як визначається його зміст?

34

35

Тема 2. Громадяни як суб'єкти цивільного права

Анотація

Поняття фізичної особи. Правоздатність фізичної особи. Поняття цивільної правоздатності. Співвідношення правоздатності і суб'єктного цивільного права. Поняття цивільної дієздатності фізичної особи. Види дієздатності. Зміст дієздатності неповнолітніх. Підстави і порядок визнання особи недієздатною. Визнання особи безвісно відсутньою та оголошення особи померлою. Правові наслідки явки громадянина, оголошеного померлим.

Основна література

1. Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Підоприеора 0.0. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

2. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга перша. — К., 2004.

3. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: Атіка,2003. — 416 с

4. Цивільне право України; Підручник //Є.О. Харитонов, Н.О. Са-ніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

Додаткова література

1. Янкова О. До питання про дієздатність громадян-підприємців //Українське право. — 1997. — Число 3. — С 91-92.

Матеріал для вивчення Цивільна правоздатність згідно зі ст. 25 ЦК України — це; здатність мати цивільні права та обов'язки. Така здатність визнається: за всіма громадянами України. Вона виникає в момент народження) громадянина і припиняється з його смертю. Таким чином, правоздат- ність — це невід'ємна властивість кожного громадянина. Він є право-! здатним протягом усього свого життя незалежно від віку та стану! здоров'я.

Рівність правоздатності громадян. Для характеристики цивільної правоздатності принципове значення має закріплена чинним законодавством рівність прав громадян. Саме тому і правоздатність, громадян закріплюється як рівна для всіх і однакова для кожного незалежно від походження, соціального і майнового становища, расової

36

та національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, _у j характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Відхилення від принципу рівної правоздатності не можна вбачати в тому, що деякі громадяни фактично або за прямою вказівкою закону не можуть (не здатні) мати окремі права та обов'язки (неповнолітні, психічно хворі). Наприклад, малолітній не може мати такі елементи змісту правоздатності, як право заповідати майно або бути членом кооперативу. У таких випадках йдеться про неможливість мати деякі права, яка поширюється однаковою мірою на усіх громадян (наприклад, на усіх неповнолітніх), і, таким чином, принцип рівності правоздатності не порушується, не має винятків.

Невідчужуваність правоздатності та неможливість її обмеження. Правоздатність визнається за кожним громадянином. При цьому відповідно до закону громадянин не має права відмовитися від правоздатності або обмежити її. Отже, правоздатність є невідчу-жуваною. Частина І ст. 27 ЦК України встановлює, що правочин, спрямований на обмеження правоздатності, є нікчемним. Громадянин має право, додержуючись встановлених законом вимог, розпоряджатися суб'єктивними правами (продати або подарувати належну йому річ тощо), але не може розпорядитися своєю правоздатністю.

За чинним законодавством обмеження правоздатності можливе, зокрема, як покарання за вчинений злочин, причому громадянин за вироком суду може бути позбавлений правоздатності не в цілому, а лише здатності мати деякі права — обіймати певні посади, займатися певною діяльністю.

Примусове обмеження правоздатності не можна плутати з позбавленням громадянина деяких суб'єктивних прав. Так, конфіскація майна за вироком суду означає позбавлення громадянина права власності на певні речі та цінності, але не пов'язана з обмеженням правоздатності.

Дієздатність громадянина. Це є здатність своїми діями набувати Цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки (ст. ЗО ЦК України). Мати дієздатність означає мати здатність особисто здійснювати різні юридичні дії: укладати договори, видавати довіреності тощо, а також відповідати за заподіяну майнову шкоду (пошкодження або знищення чужого майна, ушкодження здоров'я), за невиконання Договірних та інших обов'язків.

Зміст дієздатності громадян тісно пов'язаний зі змістом їхньої пра-здатності. Якщо зміст правоздатності становлять права та обов'язки,

37

які громадянин може мати, то зміст дієздатності характеризует здатністю особи набувати цих прав та обов'язків і здійснювати 'їх власнт діями. Можна зробити висновок, що дієздатність — це можливість! реалізації своєї правоздатності власними діями.

Дієздатність, як і правоздатність — юридична категорія. Щодо дієздатності закон встановлює ЇЇ невідчужуваність І неможливісті обмеження за волею громадянина.

Що стосується примусового обмеження дієздатності, то згідно ч. 2 ст. ЗО ЦК України ніхто не може бути обмежений у дієздатності'! інакше, як у випадках і в порядку, передбачених законом.

Види дієздатності. На відміну від правоздатності, яка однакової визнається за всіма громадянами, дієздатність не може бути для всіх'і однаковою. Для того, щоб набувати прав і здійснювати їх власники діями, брати на себе і виконувати обов'язки, треба розумно мислити»! розуміти зміст норм права, усвідомлювати наслідки своїх дій, мати життєвий досвід. Враховуючи ці фактори, закон розрізняє кілька різновидів дієздатності: 1) повна; 2) часткова; 3) мінімальна 4) обмежена; 5) визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність — це здатність громадянина власними діями набувати і здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права брати на себе й виконувати будь-які обов'язки, тобто реалізовувати; належну йому правоздатність у повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 34 ЦК України, цивільна дієздатність виникаш у повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення 18г річного віку. У разі реєстрації шлюбу до досягнення 18-річного віку громадянин, який не досяг 18-річного віку, набуває дієздатності в повному обсязі з моменту одруження (ч. 2 ст. 34 ЦК України). Ця норма спрямоваь на забезпечення рівноправності подружжя і сприяє охороні батьківсь та інших прав осіб, що вступають у шлюб до досягнення 18 років.

Неповна дієздатність. Стаття 32 ЦК України регламентує обсягі дієздатності неповнолітніх віком від 14-ти до 18-ти років. Для цього виду дієздатності характерні такі елементи:

• самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією а(Іншими доходами;

• самостійно здійснювати права на результати інтелектуальноїтворчої діяльності, що охороняються законом;

• бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це Жзаборонено законом або установчими документами юридичної особи;

• самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку

та

розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими

коштами на рахунку).

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків ( иновлювачів) або піклувальників. На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Неповнолітня особа може розпоряджатися грошовими коштами за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, що внесені іншими особами у фінансову установу

на ЇЇ ім'я.

Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

Часткова дієздатність. Такою дієздатністю відповідно до ст. 31 ЦК України наділені неповнолітні, які не досягли 14-ти років. Вони мають дуже невеликий обсяг дієздатності.

Часткова дієздатність складається з таких елементів:

• права вчиняти дрібні побутові угоди. Інші угоди укладаютьбатьки (усиновителі) або опікуни від імені неповнолітніх. Останні єцілком неделіктоздатними.і, отже, не несуть цивільно-правовоївідповідальності за свої неправомірні дії. За шкоду, заподіянунеповнолітнім, який не досяг 14-ти років, відповідають його батьки(усиновителі) або опікуни, якщо не доведуть, що шкода сталася не зїхньої вини (ч. 1 ст. 1178 ЦК України). Якщо неповнолітній, який недосяг 14-ти років, заподіє шкоду в той час, коли він перебував піднаглядом навчального, виховного або лікувального закладу, ці закладинесуть майнову відповідальність за шкоду, якщо не доведуть, що цяшкода виникла не з їх вини (ч. 2 ст. 1178 ЦК України);

• здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Обмежена дієздатність. Обмеження дієздатності можливе лише у випадках і в порядку, передбачених законом (ч. 1-2 ст. 36 ЦК України). Воно полягає в тому, що громадянин позбавляється здатності своїми діями набувати певні цивільні права і створювати певні цивільні обов'язки, які він міг набувати і створювати.

Обмеженою у дієздатності може бути як особа, що має часткову дієздатність, так і особа, що має повну дієздатність.

Стаття 36 ЦК України визначає умови обмеження дієздатності громадян:

38

39

1. зловживання спиртними напоями або наркотичними засобам

2. як наслідок цього — тяжке матеріальне становище самогромадянина та його сім'ї;

3. страждання на психічний розлад, який істотно впливаєздатність особи усвідомлювати значення своїх дій та керувати ним

Під зловживанням слід розуміти як систематичне пияцтво (вжі вання наркотиків), так і надмірне вживання алкоголю (наркотиків).¹

Обмеження дієздатності громадянина здійснюється у судово порядку. Справа про визнання громадянина обмежено дієздатним мо бути порушена лише за заявою: членів сім'ї громадянина, профспіл¹ та інших громадських організацій, прокурора, органів опіки піклування, психіатричного лікувального закладу (ст. 256 Ц України). При підготовці справи до судового розгляду від заявник необхідно витребувати такі дані: акти міліції, громадських організаці; та інші докази, які підтверджують факти зловживання спиртни напоями або наркотичними засобами, а також те, що громадяни ставить себе І свою сім'ю у тяжке матеріальне становище. Спра розглядається з обов'язковою участю представників органів опіки та) піклування (ст. 259 ЦПК України).

У резолютивній частині рішення слід зазначити лише висновок; суду про визнання громадянина обмежено дієздатним або про відмову в задоволенні заявлених про це вимог. Суд має надіслати копІк?; рішення, яке набрало законної сили, органові опіки та піклування для призначення піклувальника. Правовими наслідками обмеження ці" вільної дієздатності громадянина є те, що обмежено дієздатний грома-( дянин лише за згодою піклувальника може:

• укладати угоди з розпорядження майном (купівлі-продажу,!позики, дарування, комісії тощо);

• одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів ірозпоряджатися ними, за винятком дрібних побутових угод»'Обмеження дієздатності стосується лише цивільно-правової дієздатності, за винятком тих випадків, коли у відповідній галузі законодавства)на це є пряма вказівка. Так, обмежено дієздатний має право самостійно;укладати трудовий договір, брати шлюб тощо. Але особи, обмеженісудом у дієздатності, не мають права усиновлювати дітей і не можут:бути призначені опікунами або піклувальниками над іншими особами,Батьки, обмежені у дієздатності, не можуть укладати угоди з розпрядження майном від Імені своїх дітей чи давати згоду на укладенаними угод.

40

Обмеження у дієздатності скасовується, якщо є дані про припинення громадянином зловживань спиртними напоями або наркотичними засобами. Такі справи розглядаються у судовому порядку з обов'язковою участю представника органу опіки та піклування за місцем проживання обмежено дієздатного та за заявою осіб, зазначених v ст 256 ЦПК України, піклувальника, самого обмежено дієздатного громадянина, а також за власною ініціативою суду.

Визнання громадянина недієздатним. Цивільне законодавство України передбачає можливість визнання громадянина недієздатним, якщо він внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними (ст. 39 ЦК України). Вказане правило свідчить про те, що громадянин може бути позбавлений цивільної дієздатності з урахуванням його психічного стану і неможливості розсудливо вести свої справи. Інші обставини, зокрема сліпо-глухонімота, параліч тощо, не спричинюють настання такого наслідку.

В справах про визнання громадянина недієздатним заявником може бути його дружина (чоловік) чи інша особа, пов'язана з ним родинними або прирівняними до них відносинами, хоч і така, що проживає окремо від хворого.

Підготовка справи до судового розгляду здійснюється відповідно до ст. 143 ЦПК України. Пленум Верховного Суду України щодо цього питання вказує, що від заявника мають бути витребувані дані про психічну хворобу, недоумство громадянина. Даними про психічну хворобу можуть бути довідки про стан здоров'я, виписка з історії хвороби та інші документи, видані лікувально-профілактичними закладами (п. З вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 1972 р. № 3).

За відсутності доказів повної нездатності громадянина розуміти значення своїх дій чи керувати ними суд зобов'язаний відмовити у визнанні громадянина недієздатним.

За загальним правилом, громадянин вважається недієздатним з часу набрання сили рішенням суду про визнання його недієздатним. Суд має надіслати копію рішення про визнання громадянина недієздатним органові опіки та піклування для призначення над ним опікуна. Крім того, виникають інші правові наслідки визнання громадянина недієздатним:

— від імені останнього укладає угоди опікун (ч. 2 ст. 41 ЦК України). Укладені раніше односторонні угоди (видача довіреності, заповіт), договори, пов'язані з особою громадянина, визнаного недієздатним (договір доручення), припиняють свою дію;

41

— за шкоду, заподіяну цим громадянином, відповідають його опікун або організація, які зобов'язані здійснювати за ним нагляд, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини (ст. 1184 ЦК України). Будь-які дії особи, визнаної недієздатною, не мають юридичного значення і не тягнуть за собою будь-яких правових наслідків.

Разом з тим після визнання громадянина в судовому порядку; недієздатним він не виключається з числа суб'єктів права, тому що є правоздатним. За Певних умов, таких, як одужання, значне поліпшення, здоров'я, громадянин може бути поновлений у дієздатності рішенням суду. Питання про поновлення у дієздатності розглядає суд в окремій справі за місцем проживання громадянина, який був визнаний недієздатним, за заявою установ, організацій та осіб, вказаних у ст. 256 ЦПК України, опікуна, а також з власної ініціативи суду (ч. З ст. 260 ЦПК України). Пленум Верховного Суду України з цього приводу роз'яснює, що в справах про поновлення дієздатності є _;j обов'язковим проведення судово-психіатричної експертизи, яка призна-. чається за ухвалою суду. Громадянина може бути поновлено в діє- , здатності лише за наявності висновку судово-психіатричної експертизи , про значне поліпшення стану його здоров'я або видужання (п. 7 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України).

Визнання громадянина безвісно відсутнім. Безвісна відсутність — засвідчений у судовому порядку факт довготривалої відсутності громадянина в місці його проживання, якщо не вдалося ' встановити місце його перебування.

Для визнання громадянина безвісно відсутнім потрібна наявність; таких умов:

1. громадянин відсутній у місці його постійного проживання Іпротягом року;

2. згідно зі ст. 43 ЦК України громадянина в судовому порядкуйможе бути визнано безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в Імісці, де він постійно або переважно проживає, немає відомостей про місце його перебування. День одержання останніх відомостей можебути підтверджено пред'явленням останнього листа відсутнього громадянина або іншим способом (наприклад, показання свідків). Якщо _:неможливо встановити день одержання останніх відомостей, початкомбезвісної відсутності вважається перше число місяця, наступного затим, у якому були одержані останні відомості, а якщо неможливо встановити цей місяць — 1 січня наступного року (ч. 2 ст. 43 ЦК України); -

3. визнання громадянина безвісно відсутнім допустимо за умови,

що встановити місце його перебування неможливо. Тому до розгляду справи у відповідні організації за останнім відомим місцем перебування громадянина, місцем роботи, місцем народження і т. п. надсилаються запити про наявні відомості про нього.

Визнання громадянина безвісно відсутнім тягне за собою ряд правових наслідків, але не відображається на його правоздатності та дієздатності. Громадянин, що перебуває живим, не перестає бути суб'єктом права.

Рішення суду про визнання громадянина безвісно відсутнім є підставою для встановлення органом опіки та піклування опіки над його майном.

З майна, що належить безвісно відсутньому, видається утримання громадянам, яких безвісно відсутній зобов'язаний за законом утримувати. Чоловік або дружина безвісно відсутнього набувають права розірвати шлюб у спрощеному порядку через органи реєстрації актів громадянського стану.

Визнання громадянина безвісно відсутнім не допускається у випадках, коли громадянин переховується від розшуку (наприклад, за кримінальною справою).

Не можна визнавати безвісно відсутнім громадянина, про якого вірогідно відомо, що він живий, але немає точних відомостей про його місце перебування.

Якщо громадянин, визнаний безвісно відсутнім, з'явився або виявлено його місце перебування, районний (міський) суд, одержавши відповідну заяву, призначає справу до слухання і скасовує попереднє рішення. На підставі рішення суду відміняється опіка, встановлена над майном безвісно відсутнього.

Можливе поновлення шлюбних відносин між громадянином, який повернувся, та його дружиною шляхом нової реєстрації шлюбу, якщо шлюб було розірвано.

Але ті правовідносини, які були припинені на підставі раніше винесеного рішення, не відновлюються.

Оголошення громадянина померлим. Відповідно до ч. 1 ст. 46 ЦК України, громадянина може бути оголошено померлим у судовому порядку. Підставами оголошення померлим є:

U відсутність громадянина в місці постійного проживання протягом трьох років з дня отримання останніх відомостей про нього, а в деяких випадках, зазначених у законі, — протягом шести місяців;

2) неотримання протягом вказаних строків відомостей про місце перебування громадянина;

42

43

3) неможливість встановити, чи живий він, незважаючи на всі вжиті заходи.

Скорочений шестимісячний строк для оголошення громадянина померлим використовується, якщо громадянин пропав безвісти за обставин, які загрожували смертю або давали підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку. Наприклад, якщо відомо, що громадянин був пасажиром або членом екіпажу морського судна, що затонуло, то для оголошення його померлим потрібно шість місяців, оскільки припущення його загибелі за таких умов не є безпідставним. Але суд у даному випадку визнає не факт смерті громадянина, а оголошує його померлим на підставі презумпції смерті під час нещасного випадку.

Окремо закон визначає умови оголошення померлим громадянина, який зник під час воєнних дій: його може бути в судовому порядку оголошено померлим не раніш, ніж через два роки з дня закінчення воєнних дій (ч. 2 ст. 46 ЦК України).

На підставі рішення суду про оголошення громадянина померлим органи РАГСу видають заінтересованим особам свідоцтво про його смерть. Днем смерті громадянина, оголошеного рішенням суду померлим, вважається день вступу в законну силу цього рішення. Юридичним наслідком оголошення громадянина померлим є припинення або перехід до спадкоємців усіх прав та обов'язків, які належали йому, як суб'єкту права. Оголошення особи померлою має підставою лише припущення його смерті, не виключається можливість появи або виявлення його місця перебування. Ця обставина призводить до ряду правових наслідків.

Перший наслідок — поновлюється особисто-правовий статус громадянина.

Другий з них стосується майна, яке збереглося на момент появи громадянина і яке перейшло безоплатно до інших осіб після оголошення відсутнього померлим. Власник, який з'явився, може вимагати повернення свого майна від цих осіб.

Третій наслідок полягає у можливості повернути майно від осіб, до яких воно перейшло за відплатними угодами. Ці громадяни зобов'язані повернути майно власнику, який з'явився, якщо буде доведено, що, набуваючи майно, вони знали, що громадянин, оголошений померлим, перебуває серед живих. Завдані при цьому збитки компенсуються особами, у яких майно набувалося за відплатною угодою.

Четвертий вид наслідків стосується майна, яке в порядку спадку-

44

вання перейшло до держави. Якщо майно є в наявності, то воно повертається власникові; якщо ж воно було реалізовано, то після скасування рішення про оголошення особи померлою їй повертається сума грошей, виручених від реалізації цього майна.

У сфері сімейних відносин з'явлення громадянина, оголошеного померлим, є підставою для поновлення шлюбних відносин шляхом нової реєстрації шлюбу.

Контрольні питання

1. В чому полягає зміст цивільної правосуб'єктності?

2. Що таке цивільна правоздатність і цивільна дієздатність, якимчином вони пов'язані між собою?

3. Як співвідноситься цивільна правосуб'єктність зі суб'єктивнимцивільним правом?

4. Розкрийте зміст правоздатності фізичних осіб.

5. У яких випадках допускається обмеження цивільної правоздатності?

6. Які існують види дієздатності фізичних осіб, як вони відрізняються за обсягом угодоздатності і деліктоздатності?

7. В чому полягає правове значення місця проживання громадянина?

8. В чому полягають особливості визнання особи безвісно відсутньою? Які підстави необхідно мати для визнання у судовому порядкутакого статусу громадянина?

9. Охарактеризуйте наслідки визнання особи безвісно відсутньою.

10. Які настають наслідки явки чи виявлення місця перебуваннягромадянина?

11. У яких випадках громадянин оголошується померлим? В чомуполягають особливості цього цивільно-правового інституту?

12. Які необхідні умови для об'явлення громадянина померлим?

13. Як визначається момент смерті громадянина, який об'явленийпомерлим? Порівняйте цей момент з моментом визнання безвісноївідсутності.

14. Які настають наслідки оголошення померлим громадянина?

15. Які наслідки явки громадянина, оголошеного померлим?

45

Тема 3. Юридичні особи

Анотація

Поняття та ознаки юридичної особи. Статут юридичної особи. Державна реєстрація юридичної особи. Спеціальна правоздатність юридичної особи. Реорганізація і ліквідація юридичної особи. Банкрутство юридичної особи. Види юридичних осіб та їх класифікація. Цивільно-правове значення юридичної особи. Господарські товариства та їх види. Підприємства як юридичні особи. Об'єднання юридичних осіб.

Основна література

1. Бірюков І А., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

2. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга перша. — К., 2004.

3. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: Атіка,2003. — 416 с.

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. СанІахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

Додаткова література

1. Про судову практику про захист права приватної власності:Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22.12.95 №20//Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України від 22.12.95№20.

2. Закон України „Про власність" від 7.02.91гСт. ст. 9, 13, 19.

Матеріал для вивчення

Стаття 80 ЦК України передбачає, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді.

Ознаки юридичної особи:

а) організаційна єдність. Юридична особа — це не окремийгромадянин (фізична особа), а колективне утворення, певним чиноморганізований колектив людей (організація);

б) наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа маєсвоє майно, відокремлене, по-перше, від майна членів трудовогоколективу даної організації; по-друге, від майна держави чи автономного

утворення, територіальної громади; по-третє, від майна інших організацій, у тому числі вищестоящих органів;

в) виступ у цивільному обороті від свого імені. Кожна юридичнаособа має своє найменування (ім'я). Від свого імені вона набуваємайнових та особистих немайнових прав і несе обов'язки, вступаючив різні цивільно-правові відносини з іншими організаціями тагромадянами. Інші особи можуть діяти від імені юридичної особи тількиза її згодою (наприклад, на основі довіреності);

г) здатність нести самостійну майнову відповідальність.Здатність організації від свого імені брати участь у цивільнихправовідносинах, самостійно набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки зумовлює і самостійну майнову відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями. Юридична особавідповідає за своїми зобов'язаннями належним їй (закріпленим занею) майном, на яке за ст. 7 Закону України „Про власність", ст. 96ЦК України та іншими актами законодавства може бути зверненостягнення. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає зазобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає зазобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановленихустановчими документами та законом;

д) здатність бути позивачем або відповідачем у суді. Згіднозі ст. 102 ЦПК України, сторонами у цивільному процесі можуть бутидержавні підприємства, установи, організації, колгоспи, іншікооперативні організації, їх об'єднання, Інші громадські організації,що користуються правами юридичної особи.

Правоздатність юридичної особи. Як суб'єкт майнових та особистих немайнових відносин юридична особа наділяється цивільною праводієздатністю.

Юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність може бути обмежена лише за рішенням суду.

Цивільна правоздатність юридичної особи, згідно зі ст. 91 ЦК України, виникає з моменту її створення І припиняється з дня внесення До Єдиного державного реєстру запису про ЇЇ припинення.

Цивільні права та обов'язки юридичних осіб виникають з угод (договорів). Майнові права та обов'язки юридичної особи можуть виникати з односторонніх угод (заповіту, оголошення конкурсу тощо), а також із неправомірних дій (заподіяння шкоди, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав тощо).

46

47

До змісту цивільної правоздатності юридичної особи входить також здатність її мати особисті немайнові права та обов'язки. До них належать права на найменування, виробничу марку, знаки для товарів і послуг, право на честь, гідність і ділову репутацію та ін.

Юридична особа має своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму. Найменування установи повинно також містити інформацію про характер її діяльності (ст. 90 ЦК України).

Найменування юридичної особи вказується в її" установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру. Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи.

Відповідно до ст. 93 ЦК України, місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо Інше не встановлено законом. Місцезнаходження юридичної особи вказується в ЇЇ установчих документах.

Виробнича марка як засіб Індивідуалізації юридичної особи та продукції, що нею виготовляється, включає в себе найменування організації, вказівки на сорт виробу, номер стандарту, ціну та інші відомості.

Знаки для товарів і послуг — це зареєстроване у встановленому порядку позначення, яке служить для розрізнення товарів (послуг) одних фізичних чи юридичних осіб від однорідних товарів інших осіб. На зареєстрований знак патентне відомство України видає свідоцтво.

Організації — юридичні особи — мають право на недоторканність ділової репутації та її захист у судовому порядку (ст. 94 ЦК України).

Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана добросовісно І розумно діяти в інтересах юридичної особи та не перевищувати своїх повноважень.

Органи юридичних осіб залежно від їх видів можуть бути єдиноначальними або колегіальними. Підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штати. Власник здійснює свої права з управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. Керівник підприємства наймається (призначається) власником або уповноваженим ним органом, з ним укладається контракт (договір). Керівник підприємства самостійно розв'язує питання діяльності підприємства, за винятком тих, що віднесені статутом до компетенції інших органів управління цього підприємства. Власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника підприємства.

Вищим органом таких видів господарських товариств, як акціонерне, з обмеженою або додатковою відповідальністю, є загальні збори акціонерів (учасників). Виконавчими органами є правління або дирекція, які діють як колегіальні органи юридичної особи.

Порядок виникнення юридичних осіб. Виникнення юридичної особи неможливе без певних установчих документів, якими можуть бути: розпорядчий акт або статут (положення), або установчий договір і статут, або протокол зборів тощо. В установчих документах (ст. 88 ЦК України) мають зазначатися найменування юридичної особи, її місцезнаходження, цілі і предмет діяльності, склад і компетенція її органів, а також інші відомості, що їх передбачають законодавчі акти про юридичні особи відповідного виду. Основні способи утворення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний.

Розпорядчий порядок — власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення (розпорядження) про створення організації та затверджує її статут або положення про неї. В такому порядку виникають підприємства.

Нормативно-явочний порядок полягає у тому, що умови створення юридичної особи зафіксовано у законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні вияв ініціативи (явка) її організаторів і реєстрація у відповідному органі. У такому порядку виникають кооперативи та громадські об'єднання.

Юридичні особи можуть утворюватися на договірній основі, тобто шляхом укладення установчого договору громадянами чи організаціями, що добровільно об'єднуються для досягнення певних цілей. У такому порядку виникають різні господарські товариства, асоціації, концерни та інші об'єднання підприємств.

Установчий (засновницький) договір укладається між засновниками юридичної особи. У ньому засновники зобов'язуються створити юридичну особу, визначають порядок сумісної діяльності з її утворення, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договір визначає також умови і порядок розподілу між засновниками прибутків і збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу. Установчі договори про створення спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів підлягають нотаріальному посвідченню.

Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що

48

49

однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства. Для створення юридичних осіб, діяльність яких відповідно до установчих документів пов'язана з громадською безпекою, забезпеченням правопорядку, грошово-кредитним обігом, охороною здоров'я громадян, здобуттям освіти, необхідним є одержання дозволу від відповідних державних органів.

Неодмінною умовою виникнення юридичної особи є або її державна реєстрація, або реєстрація її статуту.

Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи — власник (власники) або уповноважена ним особа (заявник) подає до органу державної реєстрації:

1) установчі документи:

а) рішення власника майна або уповноваженого ним органу простворення суб'єкта підприємництва (якщо власників кілька, такимрішенням є засновницький договір);

б) статут, якщо це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб'єкта підприємництва;

2. реєстраційну картку;

3. документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору;

4. документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внескудо статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі,передбаченому законодавчими актами;

5. рішення Антимонопольного комітету про згоду на створення,реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів підприємницької діяльності, якщо законодавчими актами України передбачена необхідністьтакої згоди.

Орган державної реєстрації протягом п'яти робочих днів з дати надходження зазначених документів зобов'язаний провести державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності і видати заявникові свідоцтво.

Порядок припинення юридичних осіб. Юридична особа може припиняти свою діяльність у результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу) або внаслідок ліквідації.

Юридична особа визнається такою, що припинила свою діяльність, з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Обставинами, що зумовлюють припинення діяльності юридичної особи, можуть бути: досягнення поставлених цілей (наприклад, після

зведення об'єкта ліквідується будівельна організація, створена спеціально для його спорудження), або закінчення певного строку, на який було розраховано діяльність юридичної особи (наприклад, на час дії надзвичайних обставин).

Відповідно до ст. 105 ЦК України учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення.

Злиття, приєднання та поділ юридичних особі розглядається як припинення первісної юридичної особи з правонаступництвом, тобто права та обов'язки юридичної особи переходять до новостворених суб'єктів цивільно-правових відносин. Ліквідація юридичної особи також є формою припинення її діяльності, але при ліквідації юридичної особи немає правонаступництва.

Юридична особа ліквідується у таких випадках:

1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчим документом;

2) за рішенням суду у разі здійснення діяльності без належногодозволу (ліцензії) чи діяльності, забороненої законом, а також в іншихвипадках, установлених законом.

Порядок ліквідації юридичної особи визначений ст. 111 ЦК України. Для виплати грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується, встановлена спеціальна черговість, яка визначена ст. 112 ЦК України.

Однією з підстав ліквідації юридичних осіб як суб'єктів підприємницької діяльності є банкрутство. Відповідно до ч. З ст. ПО ЦК України, якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому Законом України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Представництво — теж частина юридичної особи, але воно здійснює лише деякі функції від імені юридичної особи поза її місцезнаходженням (укладає договори, дає згоду на оплату рахунків тощо). Філії І представництва не мають прав юридичної особи. Керівник філії або представництва діє на підставі довіреності, одержаної від юридичної особи (ст. 95 ЦК України).

Види юридичних осіб.

Залежно від існуючих форм власності в Україні юридичні особи поділяються на:

50

51

а) приватні;

б) колективні.

Відповідно до суб'єктного складу юридичні особи поділяються на:

а) українські;

б) спільні з участю іноземного інвестора;

в) іноземні;

г) міжнародні організації та об'єднання.

ЦК України виділяє юридичних осіб публічного права і юридичних осіб приватного права. Юридичні особи публічного права створюються незалежно від волі приватних осіб, для здійснення спеціальних функцій, не обумовлених їхньою участю у цивільному обороті (наприклад, міністерства і відомства, установи соціальної сфери).

Юридичні особи приватного права створюються за ініціативою приватних осіб на договірних засадах саме з метою участі у різних цивільно-правових відносинах. Цивільним правом регулюється порядок створення І діяльності саме юридичних осіб приватного права. Відповідно до ст. 83 ЦК України юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, установлених законом. Перелік організаційно-правових форм юридичних осіб не є вичерпним.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі в цьому товаристві. Товариство може створюватися такою однією особою, якщо інше не передбачено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприєм-ницькі.

Установою є організація, створена однією або кількома засновниками, які не беруть участі в її управлінні, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Підприємство — це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну І комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та Інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а також знак для товарів і послуг. Підприємство може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства. Залежно від форм власності, встановлених Законом України „Про власність", можуть діяти підприємства таких видів:

— приватне підприємство, основане на власності фізичної особи;

колективне підприємство, основане на власності трудового

колективу підприємства;

• господарське товариство;

• підприємство, основане на власності об'єднань громадян;

• комунальне підприємство, основане на власності відповідноїтериторіальної громади;

• державне підприємство, основане на державній власності, втому числі казенне підприємство;

• спільне підприємство, основане на базі об'єднання майна різнихвласників (змішана форма власності). Серед засновників спільногопідприємства можуть бути юридичні особи і громадяни України, іншихдержав;

• підприємство, основане на власності юридичних осіб і громадянінших держав. Створення таких підприємств регулюється окремимзаконодавством України.

Господарські товариства, до яких належать такі юридичні особи, які створені на підставі договору шляхом об'єднання майна (або майна і підприємницької діяльності) фізичних та юридичних осіб з метою одержання прибутку. Відповідно до розділу 2, гл. 8 ЦК України можуть створюватися акціонерні товариства, товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, повні товариства.

Особи, які утворюють господарські товариства, називаються їх засновниками. Підприємства, організації та установи, які стали учасниками товариства, не ліквідуються як юридичні особи.

Об'єднаннями капіталів розглядаються такі господарські товариства, як акціонерні та товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю.

Акціонерним вважається товариство, яке має статутний фонд, поділений на певне число акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства лише у межах належних їм акцій. Акціонерні товариства бувають: відкритими, акції яких можуть поширюватися шляхом відкритої передплати і купівлі-продажу на біржах, і закритими, коли їх акції розподіляються між засновниками ¹ не можуть поширюватися шляхом передплати, купуватися і продаватися на біржах.

Подібними до акціонерних є товариства з обмеженою відпо-відальністю, статутні фонди яких також поділено на частки (паї), розміри яких визначаються установчими документами. Різниця між

52

53

ними полягає в тому, що акціонерні товариства формують статутний фонд шляхом випуску і розповсюдження акцій, володільці яких можуть бути наперед невідомими. Товариства з обмеженою відповідальністю утворюють статутні фонди за рахунок коштів учасників (пайовиків), число яких, як правило, невелике і наперед відоме.

Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого поділено на частки, визначені статутними документами. Учасники такого товариства відповідають за його борги своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум — додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається у статутних документах.

До об'єднань осіб належать повні І командитні товариства.

Повне товариство — це таке товариство, всі учасники якого займаються сумісною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном. Солідарна відповідальність означає, що при недостатності майна у такого товариства кредитор має право звернутися з вимогою про покриття боргу як до всіх учасників разом, так і до кожного з них зокрема як у частині, так і в повній сумі боргу.

Командитне товариство включає поряд з одним чи кількома учасниками, які несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, також одного чи більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товариства (вкладників). Якщо в командитному товаристві беруть участь двоє чи більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства. Управляють справами командитного товариства лише учасники з повною відповідальністю.

Юридичні особи можуть на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству. Зокрема, підприємства мають право об'єднуватися в:

• асоціації, тобто договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності, при цьому асоціація не маєправа втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з їїучасників;

• корпорації — договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів з делегуванням

окремих повноважень з централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;

консорціуми — тимчасові статутні об'єднання промислового і

банківського капіталу для досягнення спільної мети;

концерни — статутні об'єднання підприємств промисловості,

наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного чи групи підприємців;

інші об'єднання, створені за галузевим, територіальним або

іншими принципами.

Об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням. Об'єднання діють на основі договору або статуту, затвердженого їх засновниками або власниками.

Як юридичні особи в Україні діють різні об'єднання громадян. У ст. 1 Закону України „Про об'єднання громадян" від 6 червня 1992 р. зазначається, що об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян, незалежно від своєї назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), в розумінні цього закону визнається політичною партією або громадською організацією.

Політичною партією є об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формування органів влади, місцевого та регіонального самоврядування та представництво в їх складі.

Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Громадські організації створюються і діють у формі спілок (адвокатів, музикантів та інших), товариств. Для виконання поставлених завдань об'єднання громадян формують свою власну матеріальну базу, тобто можуть мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення статутної діяльності.

Правами юридичних осіб наділяються також різні фонди (наприклад, Український фонд культури, Український національний фонд допомоги інвалідам Чорнобиля). Фондами визнаються організації, що засновуються громадянами і юридичними особами на основі їхніх Добровільних і безповоротних майнових вкладів у благочинних або

54

55

інших некомерційних цілях. Юридичними особами є і споживчі кооперативи. Ними визнаються організації, засновані на членстві громадян з метою задоволення потреб членів та інших громадян у торговельному чи побутовому обслуговуванні, а також членів кооперативу в житлі, дачах, гаражах, соціально-культурних та інших послугах. Споживчими кооперативами є, зокрема, житлово-будівельні, гаражні та Інші кооперативи. Учасниками цивільно-правових відносин виступають І релігійні організації. Відповідно до Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р. (ст. 7), ці організації утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно зі своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління й установи, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищеназваних релігійних організацій.

Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту.

Контрольні питання

1. Які суб'єкти визнаються юридичними особами?

2. Розкрийте зміст ознак юридичної особи.

3. Які існують організаційно-правові форми і види юридичних осібзгідно із законодавством України?

4. Який існує порядок створення юридичних осіб?

5. В якому порядку відбувається легалізація юридичної особи?

6. Охарактеризуйте правоздатність і дієздатність юридичних осіб.

7. В якому порядку юридичні особи набувають цивільні права істворюють для себе цивільні обов'язки?

8. Як визначається законом правове положення філій, представництв, дочірніх підприємств?

9. У яких формах здійснюється припинення діяльності юридичних осіб?

10. Що таке ліквідація юридичної особи, на яких підставах і вякому порядку вона вчиняється?

11. Охарактеризуйте порядок ліквідації юридичних осіб шляхомбанкрутства.

12. Яка існує черговість задоволення вимог кредиторів при визнанніборжника банкрутом?

13. Що таке „підприємство" і які його види визначаються законодавством України?

14. Охарактеризуйте поняття і види господарських товариств.

15. Які існують права і обов'язки господарських товариств?

16. Якими юридичними особами є товариства?

17. Які існують об'єднання юридичних осіб?

Тема 4. Об'єкти цивільних прав

Анотація

Поняття та види об'єктів цивільних прав. Речі як об'єкти цивільних правовідносин. Види речей і особливості їх цивільно-правового режиму. Дозвільний порядок набуття окремих речей.

Гроші. Цінні папери. Види цінних паперів. Майно. Дії, послуги, продукти творчої діяльності як об'єкти цивільних прав. Особисті немайнові блага (ім'я, честь, гідність, ділова репутація) як об'єкти цивільних прав.

Основна література

1. Бірюков 1.А., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

2. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга перша. — К., 2002.

3. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: АтІка,2003. — 416 с

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

Додаткова література

1. Корнеєв В. Правовий режим функціонування ринку облігаційвнутрішньої державної позики // Право України. — 1999. —№ П.—С 41-45.

2. Ромовська 3. Особисті немайнові права фізичних осіб //Українське право. — 1997. — Число 1. — С 47-60.

56

57

Матеріал для вивчення

Під об'єктом цивільних прав розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини. Об'єкти цивільних прав та об'єкти цивільних правовідносин — поняття тотожні. Стаття 177 ЦК України відносить до об'єктів цивільних прав речі, включаючи гроші та цінні папери, інше майно, у тому числі майнові права, роботи та послуги, результати творчої діяльності, службову та комерційну таємницю, особисті немайнові блага та інші матеріальні І нематеріальні блага.

За критерієм їх оборотоздатності об'єкти цивільних прав можна поділити на три види:

1. об'єкти, які обертаються вільно;

2. об'єкти, які обмежені в обігу;

3. об'єкти, вилучені з обігу.

Відповідно до ст. 4 Закону України „Про власність", власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Згідно зі статтею 178, об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку право-наступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної або юридичної особи.

Цивільне право розрізняє універсальне та сингулярне правона-ступництво. При універсальному правонаступництві до правонаступника в результаті одного акта переходять всі права та обов'язки право володільця. Таке правонаступництво має місце при спадкуванні або при реорганізації юридичної особи. При сингулярному правонаступництві до особи переходять лише деякі права та обов'язки іншого Це стосується, наприклад, відчуження майна.

Об'єкти, обмежені в обігу, — це об'єкти, які можуть належати тільки окремим учасникам цивільного обороту, або обіг таких об'єктів, їх придбання або відчуження може здійснюватися лише на підставі відповідного дозволу. Вилученими з цивільного обороту вважаються об'єкти, які не можуть бути предметом угод та іншим чином переходити від одного суб'єкта до іншого в межах цивільного обороту.

Порушення встановлених правил обігу для об'єктів, обмежених в обігу, та для об'єктів, вилучених з обігу, при укладенні угод тягне за собою визнання таких угод недійсними.

Речі як об'єкти цивільних прав

Об'єктами цивільних прав є все те, з приводу чого складаються

цивільні правовідносини і на що спрямовані суб'єктивні цивільні права та суб'єктивні цивільні обов'язки. Будь-який об'єкт повинен задовольняти потреби й інтереси учасників цивільних правовідносин. Найпоширенішими об'єктами цивільних прав є речі. Під річчю розуміють все те, за допомогою чого можна задовольнити ту чи іншу потребу і з приводу чого виникають цивільні правовідносини. Це предмети матеріального світу в своєму природному стані або предмети, створені в результаті людської діяльності, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки (ст. 179 ЦК України).

Речі залежно від їх особливостей поділяють на такі види:

• рухомі та нерухомі речі;

• речі, вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті абоне вилучені з цивільного обороту;

• індивідуально-визначені та родові;

• споживні та неспоживні;

• подільні та неподільні;

• головні та приналежності;

• продукція, плоди та доходи;

• гроші, валютні цінності та цінні папери.

Статтею 180 ЦК України особливим об'єктом права визнані тварини, на яких поширено правовий режим речі, крім випадків, установлених законом.

Речі рухомі та нерухомі. ЦК України поділяє речі на рухоме та нерухоме майно. При віднесенні речей до категорії нерухомості використовують два критерії: матеріальний — ступінь зв'язку цих речей із землею, і юридичний — віднесення законом тих чи інших речей до нерухомих. За першим критерієм до нерухомого майна належать земельні ділянки та все, що розташоване на них і міцно з ними пов'язане, тобто об'єкти, переміщення яких без непропорційного збитку для призначення їх, є неможливим (житлові будинки, насадження, підприємства як майнові комплекси). Перелік речей, які прирівнюються до нерухомих, не є вичерпним. Об'єкти нерухомості мають особливий правовий режим, який полягає у тому, що законодавство встановлює особливий порядок набуття права власності на них, їх відчуження тощо. Державну реєстрацію права власності, зокрема на житлові і нежитлові будинки, садові будинки, дачі, гаражі, будівлі виробничого, господарського, соціально-побутового та Іншого призначення, розташовані на окремих земельних ділянках вулиць, площ і провулків під окремими порядковими номерами, квартири у багатоквартирних будинках,

58

59

здійснюють державні комунальні підприємства бюро технічної інвентаризації. Порядок даної реєстрації регулює Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р.

Що стосується земельних ділянок, то Земельний кодекс України 2001 р. (ст. 202) передбачає обов'язкове здійснення державної реєстрації земельних ділянок у складі державного реєстру земель.

Рухомими речами визнаються такі, які можна вільно переміщувати у просторі. Рухомі речі, а також угоди з ними підлягають реєстрації тільки у випадках, передбачених законом.

За ступенем свободи участі в цивільному обороті речі поділяються на: вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті та не вилучені з цивільного обороту. Під оборотоздатністю розуміють можливість відчуження певного об'єкта за договором купівлі-продажу, міни, дарування, а також перехід його від однієї особи до іншої у порядку універсального правонаступництва (при спадкуванні чи реорганізації юридичної особи).

Постановою Верховної Ради України „Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1991 р. (з наступними змінами і доповненнями) було затверджено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладені відповідно в додатках № 1 і № 2. До майна, що не може перебувати у власності громадян, належать бойова і спеціальна військова техніка, вибухові речовини та інше. Щодо видів майна, для якого встановлюється спеціальний порядок набуття права власності громадянами (зброя, вибухові та радіоактивні речовини тощо), то дані предмети можуть бути придбані лише з дозволу відповідних органів. Законодавство України також встановлює особливий правовий режим для такого виду майна, як земельні ділянки, валютні цінності, цінні папери та інші речі. Порядок укладення угод щодо них регулюється спеціальними нормативними актами.

Всі інші — це речі, не вилучені з цивільного обороту, тому вони можуть вільно відчужуватися, переходити у власність на підставах, передбачених законом.

Речі Індивідуально-визначені і родові. Індивідуально-визначеними є такі речі, які відрізняються від інших індивідуальними ознаками:

а) єдині у своєму роді (наприклад, Києво-Печерська лавра);

б) відрізняються від інших кількома ознаками (наприклад, будинок

Верховної Ради);

в) виділені із загальної маси речей даного роду (наприклад, зпартії авторучок, холодильників).

Родовими називаються речі, яким належать єдині родові ознаки речей даного роду. Вони вимірюються вагою, числом, об'ємом.

Речі головні та їх приналежність. Приналежність в усіх випадках наслідує долю головної речі, якщо в договорі чи законі не встановлено інше ( ст. 186 ЦК України). Це означає, що, наприклад, за договором купівлі-продажу житлового будинку до набувача разом Із предметом договору переходять І господарські будівлі. Проте дана норма має диспозитивний характер, з огляду на це сторони можуть самостійно в договорі визначити, що право власності переходить тільки на будинок чи господарські будівлі.

І приналежність, і основна річ є фізично самостійними речами, але головна річ має самостійне значення, а ЇЇ приналежність — залежне, допоміжне і слугує найкращому використанню головної речі. Приналежність головної речі вказується у стандартах, технічних умовах або прейскурантах, визначається договором. ЦК України виділяє складні речі. Відповідно до ст. 188, якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вважаються однією річчю (складна річ). Дія правочину, вчиненого щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо договором не визначено інше. До складних речей належить майно селянського (фермерського) господарства.

Речі споживні та неспоживнї. Споживними є такі речі, які в результаті одноразового свого використання повністю знищуються (продукти харчування, паливо) або перетворюються на іншу річ (сировина). До споживних речей належать також гроші, оскільки використовувати їх можна, лише витрачаючи (ст. 185 ЦК України).

Неспоживними речами є такі, які при тривалому використанні зберігають своє призначення, їх зношування відбувається поступово (наприклад, взуття).

Речі подільні і неподільні. До подільних речей належать речі, які внаслідок поділу в натурі не змінюють свого призначення наприклад, продукти харчування). Неподільними вважаються такі Р^ечі, які при поділі втрачають своє цільове призначення (ст. 183 ЦК України). Подільність речей набуває правового значення стосовно

60

61

поділу спільної власності. Так, якщо спільна власність є частковою, кожний з її учасників має право вимагати виділення своєї частки зі-спільного майна.

Продукція, плоди І доходи. У ст. 189 нового ЦК України; записано, що продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Плоди — це результат органічного розвитку самої речі (приплід тварин, майбутній урожай). Доходи — це те, що приносить річ, перебуваючи в експлуатації і цивільному обороті (орендна плата, дивіденди, плата за житло). Відповідно до ст. 189 ЦК України, плоди, приплід тварин, доходи, що приносять речі, належать власникові речі, якщо інше не встановлено законом або договором власника з іншою особою.

Гроші та валютні цінності. Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є гривня (ст. 192 ЦК України).

Грошам властиві ознаки родових і подільних речей. Родовий характер грошей полягає у тому, що розмір грошової суми визначається не кількістю грошових знаків, а числом указаних у знаках грошових одиниць. Тому борг може бути погашений будь-якими купюрами. У ряді випадків гроші можуть виступати самостійним об'єктом певних договорів, зокрема позики, дарування, банківської позички.

Валютні цінності — певні види майна, які визначаються законом такими. Відповідно до ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів „Про систему валютного регулювання І валютного контролю" від 19 лютого 1993 p., до валютних цінностей належить валюта України, іноземна валюта, монетарні метали.

Валютою України визнаються грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет та в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України. До валютних цінностей належать також кошти на рахунках, у вкладах у банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України, платіжні документи (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи, виражені у валюті України.

Іноземною валютою визнаються відповідні Іноземні грошові знаки, монети, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, кошти у грошових одиницях іноземних держав та міжнародних розрахункових одиницях, що

ебувають _на рахунках або вносяться до банківських та інших дитно-фінансових у_{Станов З}а межами України, а також зазначені вище платіжні та інші документи, виражені в Іноземній валюті або монетарних металах.

Монетарними металами вважаються золото і метали іридієво-платинової групи в будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів.

Цінні папери. Відповідно до ст.1 Закону України „Про цінні папери і фондову біржу", цінними паперами визнаються грошові документи, які засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також передачу грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Стаття 3 цього закону дає вичерпний перелік видів цінних паперів, до яких належать: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання України, ощадні сертифікати, інвестиційні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. До похідних цінних паперів належать опціони, ф'ючерси, варанти та інші.

ЦК України виділяє такі групи та види цінних паперів:

1. пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутномукапіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентомі одержання частини прибутку;

2. боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики;

3. похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язанийз правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленогодоговором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів(ст. 195).

Майно. За ЦК України, майном, як особливим об'єктом, вважається річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (ст. 190).

Цілісний майновий комплекс. Підприємство. У ЦК України записано, що підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності, до складу якого входять усі види майна. Підприємство є нерухомістю. Воно в Цілому або його частини можуть бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів (ст. 191).

62

63

Контрольні питання

1. Як визначаються об'єкти цивільного права і які їх ознаки?

2. Охарактеризуйте речі як об'єкт цивільного права.

3. Наведіть класифікацію речей.

4. Чи є гроші та цінні папери об'єктами цивільного права?

5. Які особисті немайнові права є об'єктами цивільного права?.

Тема 5. Правочини (угоди)

Анотація

Поняття та види правочинів. Односторонні правочини та їх види. Двосторонні та багатосторонні правочини (договори). Поняття договору. Умовні правочини. , Умови дійсності правочинів. Дієздатність осіб, що укладають правочини.

Форма правочину. Правові наслідки порушення форми правочину. Зміст правочину. Єдність волі і волевиявлення. Недійсні правочини. Види недійсних правочинів. Нікчемні правочини. Правові наслідки визнання правочину недійсним. Поняття та види реституції.

Основна література

1. Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

2. Дзера О.В, Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга перша. — К., 2002.

3. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.- Атіка2003. — 416 с

Додаткова література

1. Харитонов Е.О., Саниахметова НА. Гражданское право —К.: А.С.К., 2001.

2. Закон України „Про заставу" від 02.10.1992 р. № 2654-ХІІ.

Матеріал для вивчення

За ЦК України — правочини (ст. 202), тобто дії осіб, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини — це вольові і правомірні дії.

ТІК України (ст. 205) допускає різні форми зовнішнього вияву

лі (волевиявлення): словами (усно), письмовим актом, поведінкою

оби Б останньому випадку йдеться про конклюдентні дії (від лат.

onclude - укладаю, роблю висновок), тобто дії, в яких втілюється

особи укласти правочин. Мовчання визначається виявом волі

укласти правочин у випадках, передбачених законом або договором.

Правочини бувають одно-, дво- або багатосторонніми. Якщо для виникнення правочину достатньо волевиявлення однієї сторони, він є одностороннім. Наприклад, розпорядження своїм майном на випадок смерті (заповіт) є одностороннім правочином, бо для його складання і оформлення необхідно волевиявлення тільки заповідача. До односторонніх правочинів належать також прийняття і відмова від спадщини.

Якщо для виникнення правочину необхідні зустрічні волевиявлення, то це двостороння угода. Вона називається договором. Наприклад, волевиявлення однієї сторони (покупця) купити майно і зустрічне (тобто протилежне за змістом) волевиявлення іншої сторони (продавця) продати майно є двостороннім правочином купівлі-продажу або договором купівлі-продажу. Для виникнення багатостороннього правочину необхідно волевиявлення трьох і більше сторін. Залежно від способу укладання правочини поділяються на реальні. Консенсуальні правочини (від лат. consensus — згода) вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами, Більшість правочинів є консенсу-альними. Для укладення реального правочину (від лат. res - річ) разом зі згодою сторін необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних правочинів належать договори позики, перевезення, дарування.

За особливостями мети правочини поділяються на платні І безплатні, казуальні і абстрактні. У платному правочині дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію. У Договорі купівлі-продажу продавець передає майно у власність покупця, а останній зобов'язаний прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Двосторонні правочини, за певним винятком, є платними. У безплатному правочині сторона зобов'язана вчинити Дії, а інша має право вимагати виконання цих дій без вчинення зустрічних власних дій. Односторонні правочини є безплатними. З Двосторонніх правочинів до безплатних належать договори дарування, безплатного користування майном.

Правочини, дійсність яких залежить від їх мети, називаються

64

65

каузальними. У деяких випадках законодавець допускає правочивді на дійсність яких не впливає мета, а тому навіть за її відсутності таї правочини мають належну юридичну силу. Вони називають абстрактними (від лат. abstractio — відтягнення, відвернення), абстрактних правочинів, зокрема, належить вексель.

Умови чинності правочинів.

Умови чинності правочинів:

а) про форму;

б) про сторони;

в) про зміст правочину; :

г) волевиявлення учасника правочину має бути вільнимвідповідати його внутрішній волі;

д) правочин має бути спрямований на реальне настання правовінаслідків, що обумовлені ним;

є) правочини, що вчиняються батьками (усиновителями), н< можуть суперечити інтересам їхніх неповнолітніх дітей (ст. 203 нової ЦК України).

Недодержання стороною (сторонами) вимог чинності правочш , в момент його вчинення є підставою недійсності правочину. В ЦК (ста 203) підкреслюється, що правочин не може суперечити закону, іншия правовим актам. Всі недійсні правочини суперечать правовим норма!

Якщо такий правочин укладено, але не виконано, то суд (у т.ч. господарський) визнає його недійсним без застосування будь-які санкцій до сторін, оскільки вони ще не порушили закон. Про: найчастіше такі суди визнають недійсними правочини, які вже повністі або частково виконано. У таких випадках визнання правочин недійсним означає, що він не породжує юридичних наслідків, зар; досягнення яких його укладено. Тому кожна зі сторін зобов'язується повернути іншій стороні все одержане за угодою (а за неможливості повернути все одержане в натурі — відшкодувати його вартість у' грошах), тобто сторони поновлюються у стані, в якому перебували до укладення угоди. Такі наслідки недійсності угоди називаються двосторонньою реституцією (ст. 217 нового ЦК України).

Недійсні правочини. Правочини можуть вчинятися усно або! письмово. Письмові правочини вчиняються у простій або нотаріальній письмовій формі.

Письмова форма правочину вимагається в таких випадках. Письмової мають вчинятися: правочини між юридичними особами; правочини між фізичними та юридичними особами, за винятком правочинів, передба-

них У п. 1 ^ст- 206 ЦК України; правочини фізичних осіб, відповідно о п 3 ст. 208 ЦК, між собою на суму, що перевищує у двадцять разів озміо доходу, який не підлягає оподаткуванню, за винятком правочинів, передбачених у п. 1 ст. 206 цього Кодексу.

Недодержання письмової форми правочину спричинює його недійсність лише у випадках, коли такий наслідок прямо зазначений

у законі.

ЦК України передбачає наслідки недодержання вимог закону

про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину і договору (статті 219 і 220). Недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину має наслідком його недійсність. ЦК України допускає виняток з цього правила. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

Недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору має наслідком його недійсність. З цього правила також передбачені винятки.

Якщо сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджуються письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним.

Вчинення правочинів недієздатними особами, а також малолітніми до 14-ти років, особами, що мають неповну чи обмежену дієздатність за межами їх дієздатності, зумовлює їх недійсність.

ЦК України передбачає правові наслідки вчинення правочину, якщо обома сторонами правочину є малолітні: у разі його недійсності застосовується двостороння реституція. У разі неможливості повернути майно в натурі його вартість відшкодовують батьки (усиновителі) чи опікун, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину сприяла їхня винна поведінка. У ЦК України одним з правових наслідків недійсності правочину, вчиненого недієздатною особою, є обов'язок Дієздатної сторони компенсувати опікунові недієздатної особи моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічну хворобу або недоумство іншої сторони або могла припускати такий стан особи.

Правочини, укладені неповнолітніми за межами їх дієздатності і Межено Дієздатними особами за межами їх дієздатності, можуть ^&ути визнані недійсними за позовом їхніх батьків, усиновителів та ^піклувальників.

66

67

ЦК України передбачає загальну правоздатність юридичних осіб Ця обставина вплинула на формулювання норм про правові наслідкі укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала правг вчиняти.

У ст. 227 передбачається, що правочин юридичної особи, вчиненні нею без спеціального дозволу (ліцензії), якщо таке вимагається законом або іншим правовим актом, є недійсним. Наслідки недійсності праве чинів юридичних осіб різні. Якщо угодою юридичної особи (юридичних) осіб) порушено публічний порядок, то до сторін (сторони), що діялі навмисно, застосовуються суворі санкції, встановлені ст. 228 України.

Важливим елементом угоди є воля та її зовнішній вияв — волевиЛ явлення. Розходження між внутрішньою волею і волевиявленням може виникнути у разі, коли угода укладається під впливом насильства.

Насильство —- фізичний або психічний вплив на особу учаснш угоди або його близьких з метою спонукати до укладення угоди. Особа,! яка укладає угоду під впливом насильства, фактично позбавляється) можливості виявити власну полю, ЇЇ воля замінюється волею насильника.

Волевиявлення особи, до якої застосовано насильство, не є виявом її волі. Немає відповідності внутрішньої волі і волевиявлення і прі укладенні угоди під впливом погрози.

Застосування погрози — це вплив на чужу волю під загрозою заподіяння майнової або немайнової шкоди. Потерпілий виявляє свою волю, але оскільки це відбувається під впливом погрози, то вона не! збігається зі справжнім його бажанням. Таким чином, і у цій угоді є розходження між справжньою, внутрішньою волею особи та її воле-¹; виявленням. Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною.;

Угода з недоліками волі має місце і тоді, коли вона укладається; у зв'язку з тим, що сторона умисно вводить в оману іншу, повідом- ляючи її про факти, які не відповідають дійсності. Обман має місце іі тоді, коли одна із сторін замовчує обставини, які мають істотне зна-! чення для угоди. Наприклад, сторона замовчує недоліки майна, яке відчужується. Угода, що укладається під впливом обману, може бути визнана недійсною. ЦК України відмовився від односторонньої; реституції, внаслідок якої тільки потерпіла сторона поновлюється у; попередньому майновому стані. Він допускає двосторонню реституцію, тобто в попередньому стані поновлюється не тільки потерпіла сторона, а й правопорушник.

Види недійсних правочинів. У цивільному законодавстві поряд

68

вищезазначеною класифікацією угод передбачено також іншу, в нову якої покладено таку ознаку, як ступінь недійсності. Відповідно зоізняють правочини: абсолютно недійсні або нікчемні; відносно

дійсні або заперечні.

Нікчемні правочини, їх недійсність визначено безпосередньо у правовій нормі. Саме тому вони є недійсними вже у момент їх укладення незалежно від пред'явлення позову і рішення суду або господарського суду. Суд та господарський суд зобов'язані констатувати факт недійсності правочину, незважаючи на бажання сторін, і за власною ініціативою застосовувати статті ЦК України, що передбачають певні види нікчемних правочинів.

До нікчемних належать правочини:

а) укладені з порушенням обов'язкової нотаріальної або простоїписьмової форми (стаття 218, 219, 220 ЦК);

б) укладені малолітніми, які не досягли 14-ти років (ст. 221 ЦК);

в) укладені неповнолітніми (ст. 222 ЦК);

г) укладені громадянами, визнаними недієздатними (ст. 226 ЦЮ;

д) укладені з метою порушення публічного порядку (ст. 228 ЦК);є) юридичних осіб, що суперечать їхнім цілям (ст. 227 ЦК);

є) фіктивні та удавані правочини (ст. 234, 235 ЦК).

Заперечні правочини. Деякі угоди з дефектами суб'єктного складу волі все ж таки породжують права та обов'язки сторін, а, отже, є дійсними. Проте їх дійсність є нестійкою, нестабільною, оскільки законодавець надав право відповідним особам заперечувати правочини в суді або господарському суді, а тому вони можуть бути визнані недійсними. Тому й називаються вони відносно дійсними або заперечними. До них належать правочини, укладені:

а) неповнолітніми віком від 14-ти до 18-ти років (ст. 222 ЦК);

б) громадянами, обмеженими у дієздатності (ст. 223 ЦК);

в) громадянами, нездатними розуміти значення своїх дій (ст. 225 ЦК);

г) внаслідок помилки (ст, 229 ЦК);

д) внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з іншою або збігу тяжких обставин (ст. 230,231 ЦК).

Правочин, визнаний нікчемним, вважається таким з моменту його укладення (ст. 236 ЦК). Це правило поширюється на всі недійсні правочини. Наприклад, угода купівлі-продажу, укладена під впливом погрози, набуває належної юридичної сили. Проте за позовом особи, Що уклала її під впливом погрози, вона визнається недійсною не з

69

моменту пред явлення позову і не з моменту вступу судового рішені у законну силу, а з моменту її укладання.

Законодавець допускає винятки з цього правила, а саме: якщо: самого змісту правочину випливає, що він може бути припинений лиі на майбутнє, дія правочину визнається недійсною і припиняється майбутнє (ч. 2 ст. 236 ЦК ). Виходячи з цього правила, угода визнаєт недійсною з моменту вступу судового рішення у законну силу. Воі може бути визнана недійсною повністю або недійсними визнаються окремі частини. При цьому недійсні частини угоди не тягнуть за со( недійсності інших її частин, оскільки можна припустити, що угоду буі б укладено і без включення недійсної її частини.

Обставини і строки в правочинах. Обставини поділяюті на відкладальні і скасувальні.

Правочин визнається укладеним за відкладальною обставиної якщо сторони поставили виникнення прав та обов'язків у залежнісі від настання цієї обставини. Наприклад, угоду піднайму ж приміщення укладено за такою обставиною: наймач надасть жш приміщення піднаймачеві, як тільки його син переїде на постійне місі проживання до іншого міста.

Правочин визнається укладеним за скасувальною обставиної якщо сторони поставили припинення прав та обов'язків у залежнісі від настання цієї обставини. Наприклад, вищезазначену угоду піднайв жилого приміщення може бути укладено за обставиною: піднаймї може поселитися і проживати у жилому приміщенні доти, доки сі наймача не повернеться із відрядження.

Якщо настанню обставини недобросовісно перешкодила стороні якій настання обставини не вигідне, вважається, що обставина HacTaj

Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якії настання обставини вигідно, вважається, що обставина не настала.,

Виконання обов'язків, установлених правочином, здійснюється певний термін. Ще не відомо, станеться чи ні обставина, а термі неминуче настане. У цьому полягає різниця між обставинами і теріі нами в правочинах. Строки можуть визначатися зазначенням конкреІ ної календарної дати, певного проміжку часу, події, щодо якої відомі що вона обов'язково станеться.

Контрольні питання:

1. Що являє собою правочин і які його ознаки?

2. Які існують види правочинів у цивільному праві?

3. Як виражається воля суб'єктів права у правочинах?

4. Охарактеризуйте умови дійсності правочинів.

5. Які правочини визнаються недійсними?

6. Які пороки у суб'єктному складі можуть бути виявлені в деяких

правочинах?

7. Охарактеризуйте правочини з пороками волі.

8. Які правочини відносять до нікчемних і заперечних?

9. Які правочини укладаються з настанням певної обставини?10. Яка різниця між обставинами і строками в угодах?

Тест-тренІнг

1. Суб'єктами цивільно-правових відносин можуть бути:

A. неправоздатні особи;

B. недієздатні особи;

C. громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи;

D. неосудні особи;

2. Згідно із законом цивільна дієздатність громадянина — це:

A. така здатність громадянина, що не може бути примусово обмежена;

B. правове становище громадянина, яке встановлюється тількиу судовому порядку;

C. природний стан людини.

D. здатність громадянина своїми діями набувати цивільних праві створювати для себе цивільні обов'язки.

3. Безвісною відсутністю громадянина визнається:

A. засвідчений у судовому порядку факт довготривалої відсутностігромадянина в місці його проживання, якщо не вдалося встановитимісце його перебування;

B. відсутність громадянина в місці постійного проживання протягом 3-х років з дня отримання останніх відомостей про нього, а вдеяких випадках, зазначених у законі, — протягом 6 місяців;

C. громадянин, який зник під час воєнної події;

D. громадянин, про якого вірогідно відомо, що він живий, аленемає точних відомостей про його місце перебування.

4. Відповідно до чинного законодавства правоздатними є громадяни:А. зачаті, але не народжені;

70

71

В. здатні мати цивільні права та обов'язки;

С померлі;

D. внаслідок закону.

5. Оголошення громадянина у судовому порядку померлим вста-^:_:новлює:

A. факт смерті громадянина;

B. місце фактичного проживання громадянина;С місце знаходження його майна;

D. презумпцію смерті.

6. Правоздатність юридичної особи:

A. виникає з моменту надання заявником документів до органуреєстрації;

B. припиняється в період перереєстрації суб'єктів підприємницької jдіяльності у зв'язку із зміною форми власності;

С виникає з моменту її державної реєстрації (реєстрації статуту); D. не збігається з моментом виникнення цивільної дієздатності юридичної особи.

7. Під об'єктом цивільних прав розуміють:А. об'єкти інтелектуальної власності;

8. матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникаютьцивільні правовідносини;

С об'єкти екологічних правовідносин; D. предмети домашнього вжитку.

8. Проаналізуйте наведені поняття і визначте, які з них розкривають зміст правочинів:

A. у правочині може виявлятися не тільки воля його учасників,але і третіх осіб;

B. правочин може існувати окремо від волевиявлення його учасників;

C. правочини — це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення,зміну або припинення цивільних прав та обов'язків;

D. в цивільному праві діє загальне правило: у всіх випадках приукладенні правочину не вчиняються дії щодо фактичної передачі майна.

9 Під юридичними фактами в цивільному праві слід розуміти:

А конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків і перш за все виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин;

В.' будь-яку життєву обставину;

С відповідальність суб'єктів права;

D. тільки ті юридичні факти, що закріплені у цивільному законодавстві.

10. Визначте поняття недійсного правочину:

A. недійсним є правочин, який не відповідає вимогам закону;

B. недійсний правочин породжує ті правові наслідки, зарадидосягнення яких його укладено;

С якщо правочин укладено з порушенням вимог, але не виконано, то суд застосовує правило двосторонньої реституції;

D. суд не може визнати недійсним правочин, якщо він уже частково чи повністю виконаний; такий правочин кваліфікується як дійсний.

11, Охарактеризуйте форму правочину, застосувавши одне з ниж-ченаведених понять:

A. форма правочину обирається за рішенням сторін, з цьогоправила закон не встановлює будь-яких винятків;

B. форма правочину — це форма його волевиявлення, якаскладається з усної або письмової (простої чи нотаріальної) форми;

C. ст. 208 ЦК дає вичерпний перелік випадків укладання правочинів у письмовій формі;

D. письмові правочини не обов'язково мають бути підписані особами, які їх укладають.

72

73

МОДУЛЬ 3. ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

Тема 1. Відповідальність у цивільному праві

Анотація

Поняття цивільно-правової відповідальності як засобу захисту цивільних прав. Особливості відповідальності в цивільному праві, її основні принципи І функції. Умови цивільно-правової відповідальності. Види цивільно-правової відповідальності. Дольова, солідарна і субсидиарна відповідальність та умови її застосування. Розмір цивільно-правової відповідальності. Цивільно-правові санкції. Підстави звільнення боржника від відповідальності.

Основна література

1. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: АтІка,2003. — 416 с

2. Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

3. Дзера О.В., Кузнецова И.С. Цивільне право України, Книгаперша. — К., 2004.

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

Додаткова література

1. Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України. — К., 1997. — С 83-84.

Матеріал для вивчення

Відповідальність у цивільному праві визнається як правопорушення, що виникає у зв'язку з порушенням обов'язку, встановленим законом або договором, що має змістом покладення на особу, винну у скоєнні цивільного правопорушення, негативних майнових наслідків її діяння.

За підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких установлено відповідальність, вона поділяється на договірну та позадоговірну.

Договірною вважається відповідальність у формі відшкодування збитків, сплати неустойки, втрати завдатку або позбавлення суб'єк-

ті _Пр_аВа за невиконання або неналежне виконання зобов'язання,

яке виникло з договору.

Позадоговірною (або недоговорною) є відповідальність, що настає а вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої за відсутності іж ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин. Така відповідальність настає за порушення обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків. Так, у разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я організація чи громадянин, відповідальні за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпілому заробіток, утрачений ним внаслідок втрати або зменшення працездатності, виплатити потерпілому одноразову допомогу у встановленому законом порядку та компенсувати витрати, спричинені ушкодженням здоров'я, зокрема, на посилене харчування, протезування, санітарно-курортне лікування, сторонній догляд тощо.

У цивільно-правовому зобов'язанні з боку кредитора або боржника можуть діяти дві або більше осіб. Залежно від розподілу прав та обов'язків між суб'єктами зобов'язання із множинністю осіб розрізняють часткові (пайові), солідарні та додаткові (субсидіарні) зобов'язання. Відповідальність за порушення цих зобов'язань теж буває частковою, солідарною або субсидіарною.

Часткове зобов'язання має місце тоді, коли в ньому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників і кожен із кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з боржників повинен виконати зобов'язання у певній частці (пайці). Припускається, що ці частки є рівними, якщо інше не випливає Із закону або договору. У зобов'язаннях, які виникли з часткових договорів між організаціями, право кредитора вимагати виконання та обов'язок боржника виконати зобов'язання визначається у частках, що встановлюються договором (ст. 529 ЦК України). При частковій "відповідальності кожна із зобов'язаних осіб відшкодовує збитки і сплачує неустойку пропорційно розміру своєї частки спільного боргу.

Солідарні зобов'язання виникають тоді, коли вони передбачені Договором, установлені законом чи іншими правовими актами, зокрема при неподільності предмета зобов'язання. Якщо, у такому зобов'язанні ^є один кредитор і кілька боржників, то кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так І від кожного з них окремо, причому як повністю, так І в частині боргу. Не одержавши повного задоволення своїх вимог від одного із солідарних боржників, кредитор

74

75

має право вимагати не одержане з решти солідарних боржників. Ус боржники залишаються зобов'язаними доти, доки зобов'язання н< буде виконано повністю. Виконання солідарного зобов'язання повністю, одним із боржників звільняє решту боржників від сплати боргу кредиторові (статті 540-544 ЦК України). Отже, при порушенні солідарного обов'язку настає солідарна відповідальність, за якої кредитор може вимагати сплати неустойки або відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і з кожного з них окремо.

Субсидіарна (додаткова) відповідальність настає тоді, коли існують основне і додаткове до нього зобов'язання І одне, і інше порушені (ст. 619 ЦК України).

До заявления вимоги до особи, яка відповідно до закону, Інших правових актів або умов зобов'язання несе відповідальність додаткової до відповідальності іншої особи, що є основним боржником,! (субсидіарну відповідальність), кредитор повинен заявити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити; вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний термін відповіді на заявлену вимогу, ця вимога в повному обсязі може бути заявлена до особи, яка несе субсидіарну відповідальність., Кредитор не має права вимагати задоволення своєї вимоги до основного боржника від особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до основного боржника або безсшрного стягнення коштів з основного боржника. Особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, поставленої їй кредитором, попередити про це основного боржника, а якщо до цієї особи вчинено позов — залучити основного боржника до участі у справі. Інакше основний боржник має право висунути проти регресної вимоги особи, що відповідає субсидіарно, заперечення, які він мав проти кредитора.

Цивільне законодавство передбачає обов'язок боржника (заподі-ювача) перед кредитором (потерпілим) відшкодувати збитки у повному обсязі. Відповідальність у цих випадках вважається повною. Законом або договором може бути обмежене право на повне відшкодування збитків. Це означає, що за порушення обов'язку сплачується лише неустойка, а збитки не відшкодовуються або хоч і відшкодовуються, але не в повному обсязі.

Повне відшкодування збитків, заподіяних порушенням договірних зобов'язань між юридичними особами, передбачено нині у сферах поставки, купівлі-продажу, деяких підрядних відносинах тощо. Сто-

76

вно _ж більшості інших господарських зобов'язань (постачання енергії та газу, перевезення, капітальне будівництво, проектні роботи тощо) передбачається не повна, а обмежена відповідальність за порушення договорів або у формі виплаченої неустойки (коли допускається стягнення лише неустойки, але не збитків), або у формі дійсної (фактичної) шкоди без права відшкодування упущеної вигоди. У співвідношенні неустойки і збитків як форм відповідальності загальною стає штрафна неустойка, а не залікова, тобто якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то її стягнуть у повному розмірі понад відшкодування збитків. У зобов'язаннях з участю суб'єктів підприємництва замість обмеженої запроваджується, як правило, повна майнова відповідальність. За порушення обов'язків за договором будівельного підряду замовник і підрядник сплачують передбачену договором або законом неустойку та відшкодовують у повному обсязі збитки.

З окремих видів зобов'язань закон чи інші правові акти можуть установлювати підвищену (зокрема кратну) відповідальність за порушення цивільних прав та обов'язків.

Підстави цивільно-правової відповідальності. Цивільно-правова відповідальність є негативним для порушника наслідком вчиненого ним правопорушення. Юридичною підставою такої відповідальності є закон, а фактичною — склад цивільного правопорушення. Вона настає за наявності таких умов:

• протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи;

• шкідливого результату такої поведінки (шкоди);

• причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою;

• вини особи, яка заподіяла шкоду.

Перші три умови - протиправність, шкода та причинний зв'язок — є об'єктивними, а четверта — вина — є суб'єктивною підставою цивільно-правової відповідальності.

Протиправною вважається така поведінка особи, яка порушує приписи закону чи іншого нормативного акта або виявилася у невиконанні чи неналежному виконанні договірного зобов'язання. Протиправність поведінки боржника або кредитора полягає в порушенні договірного зобов'язання.

Порушенням зобов'язання є невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобо-в язання. Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення боржника або кредитора.

Простроченням боржника є невиконання ним зобов'язання в

77

обумовлений строк (термін). Боржник не визнається таким, що щ строчив, поки зобов'язання не може бути виконане внаслідок прост чення кредитора (ст. 612 ЦК України). Кредитор вважається таки що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконані запропоноване боржником, або не зробив дій, до вчинення яких 6oj ник не міг виконати свого зобов'язання (ст. 613 ЦК України).

Шкода є другою неодмінною умовою цивільно-правової відпоїдальності у формі відшкодування збитків. Під шкодою розумію!зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнової!блага. Залежно від об'єкта правопорушення розрізняють майнову а(немайнову (наприклад, моральну) шкоду. я

Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. ЇІЩ збитками розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пои кодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він одержав, якби боржник виконав зобов'язання.

Відповідно до ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкс дування. Збитками вважаються:

1. втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошксдженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробиідля відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2. доходи, які особа могла б реально одержати за звичайнизобставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збиткївідшкодовуються у повному обсязі, якщо законом або договором шпередбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якіщособа, що порушила право, одержала завдяки цьому доходи, то розмір;збитків, які відшкодовуються потерпілій особі у зв'язку з неодержаннямдоходів, не може бути менший від доходів, що їх одержав порушник'права.

Щоб стягнути зазнані збитки, потерпіла особа має довести їх; наявність і розмір. Відповідно до ст. 623 ЦК України, розмір збитків, завданих порушенням зобов'язань, доводить кредитор. Якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами або договором, та під час визначення збитків беруться до уваги ринкові ціни, що існували на день добровільного задоволення вимоги кредитора, у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не буде задоволена добровільно — у день вчинення позову. Суд може задовольнити вимогу щодо відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. Під час визначення не одержаних доходів

78

. _vUieHo'i вигоди) враховуються вжиті кредитором заходи для їх ^у жання j здійснені з цією метою приготування.

Порушення особистих і майнових прав може спричинити вимкнення у потерпілої особи моральної (немайнової) шкоди. Право на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням договірних зобов'язань, виникає лише у випадках, передбачених законом або договором.

Однією з необхідних умов цивільно-правової відповідальності є наявність безпосереднього причинного зв'язку між протиправною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої сторони. Протиправна дія або бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої особи, наслідком протиправної поведінки заподіювача.

Для покладення відповідальності за цивільне правопорушення, крім зазначених вище трьох об'єктивних умов — протиправності, збитків і причинного зв'язку, за загальним правилом необхідна ще одна умова — вина заподіювача. Вина в цивільному праві розглядається як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків.

У цивільному праві діє припущення (презумпція) вини особи, яка вчинила правопорушення. Відповідно до ст. 614 ЦК України, особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання. Коли невиконання або неналежне виконання зобов'язання зумовлено умислом або необережністю кредитора, боржник звільняється від відповідальності, якщо інше не встановлено законом. Іноді невиконання зобов'язання є наслідком винної поведінки обох сторін (змішана вина). Тоді суд відповідно до ступеня вини кожної зі сторін зменшує розмір відповідальності боржника (ст. біб ЦК України). Відповідальність боржника може бути зменшена також у тому разі, коли кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання, або не вжив заходів до зменшення їх (ст. 616 ЦК України).

Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може настати і без вини, якщо це передбачено законом або договором. Так, боржник, який прострочив виконання, відповідає перед кредитором за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково (тобто за відсутності його вини) настала після прострочення.

79

Законодавством також передбачено, що особа, яка порушщ, зобов'язання, звільняється від відповідальності, якщо вона доведе що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної силі Але не вважається випадком, зокрема, невиконання своїх обов'язі„ контрагентом боржника, відсутність на ринку необхідних товари відсутність у нього коштів (ст. 617 ЦК України).

Для притягнення особи до цивільно-правової відповідальносі потрібен або повний склад правопорушення, що складається з чотири, елементів (протиправність, шкода, причинний зв'язок, вина), або j випадках, зазначених у законі чи договорі, — неповний, усічений склад — протиправність і вина (при стягненні неустойки, втраті завдаї, ку тощо). За відсутності хоч би одного з цих елементів (крім випадків безвинної відповідальності) цивільна відповідальність не настає.

Проте у випадках, прямо передбачених законом, навіть за наявнос всіх ознак вчиненого правопорушення особа не несе відповідальності! Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є випадої і непереборна сила.

Випадок (казус) має місце тоді, коли психічний стан особи, якіпорушила зобов'язання, характеризується відсутністю ЇЇ вини. Зівідсутності вини немає й відповідальності, якщо тільки законом чідоговором не передбачено відповідальності і без вини. Відповідно деч. 2 п. 1 ст. 616 ЦК України, особа визнається невинною, якщо вошдоведе, що вжила всіх залежних від неї заходів для належног<виконання зобов'язання. .

Непереборна сила (форс-мажорні обставини) — надзвичайна і невідворотна за даних умов подія. Ця подія характеризується, по- перше, як зовнішня до діяльності сторін обставина (наприклад, явиі_-₃ стихійного характеру). По-друге, надзвичайність події, що стає непереборною силою, означає, що це не рядова, ординарна, звичайна обставина, яка також може спричинювати певні труднощі для сторін. В ст. 617 ЦК України зазначається, що не вважається непереборною силою та сила, яка може бути підставою для звільнення від відповідальності особи, невиконання своїх обов'язків контрагентами боржника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів. По-третє, непереборна сила — це подія, яку не можна було відвернути засобами, наявними у даної особи в конкретних умовах її діяльності. Те, що за одних умов можна легко подолати, за інших стає неможливим. Тому при дії непереборної сили теж, як правило, відсутня вина боржника.

80

Контрольні питання

і Пояснити поняття „відповідальність".

о Дати визначення договірної та позадоговірної відповідальності.

3. Коли виникає часткове зобов'язання?

4. Коли виникає солідарне зобов'язання?

5. Пояснити поняття „субсидіарна відповідальність".

6. Перелічити умови настання цивільно-правової відповідальності.

7. Пояснити поняття „шкода, вина та непереборна сила".

Тема 2. Строки здійснення та захисту цивільних прав

Анотація

Поняття та юридичне значення строків. Види строків в цивільному праві та їх класифікація. Строки виникнення та здійснення цивільних прав. Строки виконання цивільно-правових обов'язків. Строки захисту цивільних прав. Претензійні строки. Гарантійні строки. Порядок обчислення строків у цивільному праві. Початок і закінчення строку. Поняття, значення та види строків позовної давності. Застосування строків позовної давності. Початок перебігу строків позовної давності. Зупинення перебігу строків позовної давності та перерва перебігу строків позовної давності. Поновлення строків позовної давності. Правові наслідки закінчення перебігу строків позовної давності.

Основна література

1. Бірюков І. А., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільнеправо України: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

2. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга перша. — К., 2004.

3. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: Атіка,

2003. — 416 с

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

Матеріал для вивчення

Строки розглядаються за їх місцем у системі юридичних фактів Цивільного права. Оскільки права та обов'язки частіше виникають за

волею їхніх носіїв, то вольовий характер мають і строки, які обмежу! їх дію у часі. Строки, встановлені законом, стають обов'язковими суб'єктів правовідносин або внаслідок того, що закон забороняє скорочення за угодою сторін (наприклад, строки позовної давност або тому, що сторони не використали надану їм можливість визначі строк на свій розсуд (наприклад, збільшити гарантійний строк). Стрс встановлюються самими учасниками правовідносин або за рішенні суду чи іншого юрисдикційного органу. Перебіг і обчислення строї у цивільному праві відбуваються за правилами, встановленні законодавством, Серед обставин, які впливають на перебіг строї позовної давності (зупинення, перерву), закон передбачає вольові учасників правовідносин або державних органів.

Суд за наявності поважних причин прогаяння строку позовної давн< може відновити цей строк і захистити порушене право (п.5 ст. 267 України). Учасники відносин можуть змінювати встановлені ними строї наближати або віддаляти момент здійснення певних дій у часі.

Змістом строку є дія або подія. Строки як часова форма, в яі відбуваються події або здійснюються дії (бездіяльність), породжую! юридичні наслідки лише у зв'язку з діями і подіями. Пропуск строї позовної давності тягне за собою відмову у позові не просто у зв'язї із закінченням такого строку, а тому, що позивач у встановлені строк не вчинив позову до відповідача про захист порушеного праї

Відповідно до ст. 251 ЦК України, строком визнається період часі, із закінченням якого пов'язана певна дія або подія, що м; юридичне значення. У цьому разі строк визначається періодом, обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями чи годинами. Почаї строку чи його закінчення може визначатися також вказівкою подію, яка має неминуче настати. Терміном визнається момент часі, з настанням якого пов'язана певна дія чи подія, що має юридичі значення. Термін визначається календарною датою або ж вказівко) на подію, яка має неминуче настати.

Види цивільно-правових строків (термінів). Строки цивільному праві групуються за різними критеріями:

1. За підставами (джерелами) встановлення можна виділиі строки (терміни), які визначаються:

а) законом (наприклад, авторське право діє протягом усьоїжиття автора і 70 років після його смерті, починаючи з І січня роїякий настає за роком смерті автора);

б) адміністративним актом (наприклад, місячним планої

везення вантажів визначається строк дії зобов'язання залізниці з ^ПЄР ня перевізних засобів, а вантажовідправника — з пред'явлення ^На тажів до перевезення протягом календарного місяця); ^Ва _в) угодою (договором) (наприклад, за договором позики сторони «значили строк повернення грошей до 1 жовтня певного року);

_г) рішенням суду, господарського або третейського суду (наприклад, за рішенням суду дається відстрочення виселення наймача з жилої площі на три місяці).

За ступенем самостійності учасників цивільних правовідносин V встановленні строків їх поділяють на імперативні, що не підлягають зміні за угодою сторін (наприклад, не допускається скорочення позовної давності), і диспозитивні, що визначаються за угодою сторін (наприклад, строки в орендних відносинах).

За розподілом обсягу прав та обов'язків сторін за окремими періодами часу розрізняють загальні й окремі строки (наприклад, річний строк дії договору — це загальний строк поставки продукції, окремі ж строки — місячні, квартальні тощо — визначають поставку окремих партій продукції до закінчення цих проміжків часу у межах загального строку).

Загальне значення для всіх інститутів цивільного права має поділ строків (термінів) за способами їх установлення. Строк визначається закінченням періоду часу, що обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями І годинами. Термін, установлений законом, іншими правовими актами, правочином (угодою) або такий, що призначається судом, найчастіше визначається календарною датою. Строк або термін можуть бути визначені також вказівкою на подію, яка обов'язково має настати, або моментом витребування кредитора. Отже, закон допускає кілька способів визначення строку (терміну), кожний з яких може бути використаний самостійно або водночас з іншими.

Відповідно до п. 2 ст. 530 ЦК України боржник має виконати зобов'язання у 7-денний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із закону, договору або із суті зобов'язання. У законі або договорі можуть бути передбачені інші строки і порядок виконання зобов'язання за витребуванням кредитора. Так, у договорі можна передбачити поставку продукції на вимогу покупця. У цьому разі поставка здійснюється на основі замовлень, поданих покупцем з виникненням його потреб у товарах, ^а в договорі зазначаються порядок і строки подання та виконання таких замовлень.

82

83

Правовідносини прийнято поділяти на регулятивні та охоронк вальні. У регулятивних правовідносинах установлювані строки — строки здійснення суб'єктивних прав і виконання обов'язків, охороню вальних — вони є строками захисту цивільних прав. них належать строки:

а) гарантійні;

б) оперативного захисту;

в) претензійні;

г) позовної давності;

д) процесуальні.

В абсолютних цивільних правовідносинах діє принцип безстрс ковості суб'єктивних прав, що належать управомоченій особі. Напрш лад, право власності не обмежено для власника будь-яким строко» Особисті немайнові права, не пов'язані з майновими (право на ім'ї таємницю особистого життя тощо), невіддільні від особи їх носії безстрокові.

Закінчення строку, передбаченого для здійснення права виконання обов'язку, за загальним правилом, не тягне за собої автоматичного припинення цього права або обов'язку, оскількі зберігається можливість їх примусового здійснення І захисту протягов певних строків в оперативному, претензійному або позовному порядку

Але для деяких правовідносин у законі передбачається, ш.і нездійснення права або невиконання обов'язку у певний строк при; водить до припинення цього права або обов'язку. Такі строки нази ваються присікальними. Так, відповідно до п. 1 ст. 247 ЦК України строк дії довіреності визначається у самій довіреності. Якщо строк й дії не зазначений, довіреність зберігає чинність до її припинення Представництво за довіреністю припиняється у разі закінчення строї довіреності. Отже, строк дії довіреності є присікальним строком, бс по його закінченні припиняється право представника діяти від імені особи, яку він представляє.

Суб'єктивне цивільне право підлягає захистові. Порушене праве реалізується вже у рамках охоронювальних правовідносин. До низ належать гарантійні зобов'язання якості продукції, робіт та послуг Вони дійсні протягом певних строків (гарантійні строки). Суті гарантійного строку полягає в тому, що при виявленні у товараз (роботах, послугах) відступів від умов договору про якість покупець (замовник) на свій вибір може вимагати від виготовлювача:

а) заміни товару;

б) відповідного зменшення винагороди;

_в) безоплатного усунення недоліків;

г) розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків.

У СТ.16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та органи, що здійснюють примусовий захист прав громадян та юридичних осіб. Цивільне законодавство передбачає випадки, коли порушене суб'єктивне право може захищатися особистими односторонніми діями управомоченої особи без звернення до компетентного юрисдикцій ного органу (ст. 19 ЦК України).

Оперативний захист здійснюється у певному порядку і в строки, встановлені законом або договором. Так, допускається одностороння відмова від виконання договору поставки (повна або часткова) в разі Істотного порушення договору однією Із сторін. Договір поставки вважається відповідно зміненим або розірваним з моменту одержання стороною (постачальником) повідомлення іншої сторони (покупця) про односторонню відмову від виконання договору, якщо інший термін не передбачений у повідомленні або не визначений угодою сторін.

Важливу роль у захисті прав та інтересів учасників цивільних правовідносин відіграють претензійні строки. Суть претензійного порядку вирішення цивільно-правового спору полягає у тому, що особа, право якої порушене, звертається з претензією до зобов'язаної особи про добровільне задоволення вимог управомоченого: про визнання права, відновлення становища, яке існувало до порушення права, передачу речі, відшкодування збитків тощо. Претензійне врегулювання спорів між учасниками цивільно-правових зв'язків, основане на добровільній і взаємній повазі інтересів сторін.

У відносинах, де сторонами виступають господарюючі суб'єкти (юридичні та фізичні особи), останні застосовують у випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом, або за домовленістю між собою заходи досудового (претензійного) врегулювання господарських спорів.

Позовна давність. Позовна давність визначається як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна форма захисту цивільних прав є основною формою їх захисту у суді. За загальним правилом, норми про позовну давність поширюються на всі цивільні правовідносин. По-перше, позовна давність не поширюється на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених до банківської (кредитної) установи. Характер майнових відносин, які склалися між вкладниками і банком,

84

85

визначає принципове положення про те, що вклад або частина й< підлягають видачі у будь-який час на першу вимогу вкладника, зуміло, з урахуванням годин роботи установи банку. Але пред'явлю ня такої вимоги не означає, що суб'єктивне право вкладника поруше і вимагає захисту. Навпаки, це один із звичайних, нормальних епосе розпорядження вкладом. Якщо з будь-яких причин банк відмови видачі вкладу, застосування позовної давності і в цьому виш суперечило б суті кредитних відносин, що розглядаються як безсті кові, не обмежені часовими рамками.

По-друге, не поширюється давність і на вимоги, які випливают порушення особистих немайнових прав, за винятками, прямо nej баченими законодавчими актами. Особисті немайнові права, як пі вило, безстрокові для їх носія, тому не обмежуються у часі і можливе їх захисту у разі порушення.

По-третє, не поширюється давність на вимоги про відшкодуваї шкоди, завданої життю або здоров'ю громадянина. Проте такі вим< задовольняються не більше, ніж за три роки, що передують пред') ленню позову. Відсутність строків давності щодо таких вимог є гарг тією для потерпілих. Останні мають право вимагати відшкодуваї заподіяної шкоди у будь-який час.

По-четверте, позовна давність не поширюється на вимоги власні або іншого володільця про усунення будь-яких порушень його праї хоч ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіні Оскільки названі порушення мають тривалий характер, то постійі відсувається початковий момент перебігу позовної давності з кожні новим порушенням права власника або іншого володільця.

По-п'яте, позовна давність не поширюється на вимоги власниі або інших осіб про визнання недійсними актів державних органів а( актів органів місцевого самоврядування, якими порушуються праї зазначених осіб щодо володіння, користування та розпорядження лежним їм майном.

По-шосте, не поширюється давність на вимогу страхувальниі (застрахованої особи) до страховика про виплату страхової суг страхового відшкодування.

Законодавчими актами можуть бути передбачені й інші вимог на які позовна давність не поширюється.

Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строкі позовної давності: загальні і спеціальні.

Загальний строк позовної давності встановлений тривалістю

роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична соба), юридична особа, держава тощо.

Спеціальні строки позовної давності встановлено законодавчими

ми ддл окремих видів вимог. Вона може бути скороченою або більш тривалою порівняно із загальною позовною давністю.

Відповідно до ст. 258 ЦК України, позовна давність тривалістю в один рік установлена на вимоги про стягнення неустойки, штрафу

або пені.

На вимоги про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, якщо він був учинений під впливом насильства чи обману, позовна давність триватиме протягом п'яти років. У цьому разі перебіг позовної давності починається від дня припинення насильства, погрози чи обману, під впливом яких був учинений правочин, або ж від дня, коли позивач довідався чи повинен був довідатися про ці обставини. Позовну давність тривалістю в 10 років встановлено для вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, що обчислюється від дня, коли почалося його виконання.

За угодою сторін не допускається скорочення позовної давності, а суд застосовує її лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Важливе значення має визначення початкового моменту перебігу позовної давності, оскільки від нього залежить і правильне обчислення строку давності, і в кінцевому підсумку — захист порушеного матеріального права.

Перебіг загальної або спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права або про особу, яка порушила право.

У визначенні моменту виникнення права на позов відображаються як об'єктивні, так і суб'єктивні моменти: об'єктивний — сам факт порушення права, суб'єктивний — особа дізналася або повинна була Дізнатися про це порушення.

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Так, за зобов'язаннями з визначеним строком їх виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. У зобов'язаннях, у яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, останній може вимагати виконання, а боржник має

86

87

право виконати зобов'язання у будь-який час. Якщо кредитор вимаї виконання зобов'язання, боржник зобов'язаний зробити це в 7-денні строк за умови, що Із закону, договору або змісту зобов'язання випливає обов'язок негайного виконання. Початок перебігу строї позовної давності у подібних випадках має бути приурочений або дня пред'явлення кредитором вимоги про виконання зобов'язання, яі обов'язок негайного виконання випливає із закону або договору змісту зобов'язання, або до моменту закінчення 7-денного строї протягом якого боржник не виконав свого обов'язку на вимогу кредито( За регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починаєтьсї моменту виконання основного зобов'язання.

У разі порушення права чи охоронюваного законом інтер« неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнені нею повноліття.

Після початку перебігу позовної давності можуть виникг обставини (юридичні факти), які або перешкоджають управомочеі особі своєчасно пред'явити позов, або іншим способом впливають нормальний перебіг давності. ЦІ обставини можуть призводити де

а) зупинення перебігу давності (ст. 263 ЦК України);

б) переривання її (ст. 264 ЦК України).Перебіг позовної давності зупиняється у разі:

а) коли вчиненню позову перешкоджала надзвичайнаневідворотна за даних умов подія (непереборна сила);

б) встановленого Кабінетом Міністрів України відстрочеівиконання зобов'язання (мораторію);

в) коли позивач або відповідач перебуває у складі Збройних СУкраїни, переведених на воєнний стан.

До обставин, що зумовлюють зупинення перебігу позові давності, віднесено також зупинення дії закону або іншого норматш правового акта, який регулює відповідні відносини.

Крім зупинення, перебіг позовної давності може бути перервані За ЦК України (ст. 246) переривання позовної давності допускает! лише у двох випадках:

а) при вчиненні особою дії, що свідчить про визнання нею сіборгу або іншого обов'язку;

б) у разі пред'явлення особою позову до одного із кільїборжників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоправо на яку має позивач;

в) після переривання перебіг позовної давності починається зано

Суть переривання позовної давності полягає у тому, що при настанні вищезазначених обставин перебіг давності починається спочатку, а час, який минув до перерви, до нового строку не зараховується. Жодні інші обставини, у тому числі зміна осіб у зобов'язанні, не впливають на перебіг позовної давності.

Закінчення строку позовної давності щодо головної вимоги означає, що цей строк закінчився і щодо додаткової вимоги (неустойки, звернення стягнення на заставлене майно тощо). Проте, якщо суд визнає поважними причини погашення позовної давності, порушене право підлягає захистові. При цьому необхідно вказати, які саме обставини слугували підставою для поновлення строку. Не даючи хоч би приблизного переліку поважних причин, за наявності яких може бути поновлено строк позовної давності, закон покладає розв'язання цього питання на юрисдикціинии орган. У судовій практиці такими визнаються тривала хвороба, перебування за кордоном тощо. Якщо позивач взагалі не довів обґрунтованість позовних вимог, суд відмовляє у позові саме з цих підстав, а не у зв'язку з прогаянням позовної давності.

Сплив позовної давності позбавляє уповноважену особу можливості захистити в суді своє порушене право.

Порядок обчислення строків та позовної давності. Строк починається з наступного дня після календарної дати чи настання події, якими визначено його початок. Строк, обчислюваний роками, спливає у відповідні місяць і число останнього року цього строку, а коли він обчислюється місяцями, то відповідного числа останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на місяць, який не має відповідного числа, строк закінчується в останній день цього місяця. Якщо строк обчислюється тижнями, то він спливає У відповідний день останнього тижня строку.

Іноді особі доводиться вчиняти дію в останній день певного строку.

За загальним правилом, цей день триває 24 години. У разі вчинення

АН Щодо установи, де робочий день закінчується раніше, строк

закінчується у момент, коли у цій установі за встановленими правилами

припиняються відповідні операції. Проте строк не вважається

пропущеним, якщо письмові документи або повідомлення здано до

Установи зв'язку до 24-ї години останнього дня строку. У разі, коли

інець строку припадає на неробочий день, останнім днем строку

Ьажається наступний за ним робочий день.

88

89

Контрольні питання

1 Які існують особливості строків у цивільних правовідносинах?!

2. Які розрізняються строки у цивільному праві?

3. Що слід розуміти:

а) під строком здійснення цивільних прав;

б) під строком виконання обов'язків;

в) під строком захисту цивільних прав?

4. Які загальні правила відрахування строків закріплені в чинному!цивільному законодавстві?

5. Що являє собою позовна давність?

6. Які розрізняються строки позовної давності?

7. Охарактеризуйте вимоги, на які позовна давність не поширюється.!

8. Що таке перебіг строків позовної давності?

9. Які застосовуються правила щодо визначення моменту позовною

давності?

10 Визначте підстави, за якими призупиняється перебіг строківі

позовної давності.

П В якому порядку переривається перебіг строків позовної!

давності?

12 Які передбачаються підстави і порядок відновлення строківі

позовної давності?

МОДУЛЬ 4. ПРАВО ВЛАСНОСТІ Тема 1. Загальні положення права власності

Анотація

Поняття власності. Поняття права власності. Зміст права власності. Право повного господарчого відання і право оперативного управління, інші речові права. Форми власності в Україні.

Підстави (способи) набуття права власності. Момент виникнення права власності. Правові підстави припинення права власності. Правові наслідки безгосподарного утримання майна.

Основна література

1. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: Атіка,2003. — 416 с

2. Бірюков І А., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

3. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга перша. — К., 2004.

4. Закон України "Про власність" від 07.02.1991 р. № 697-ХІІ.

5. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

ність як науковий термін вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному — це присвоєння матеріальних благ. Інший аспект присвоєння матеріальних благ — це суспільні відносини власності. Згідно зі ст. 2 Закону України „Про власність", власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, Державна. При цьому в законі встановлено, що всі форми власності є рівноправними.

Право власності. За допомогою права держава регулює належність тих чи інших об'єктів власності певному суб'єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних об'єктів; засоби і способи правової охорони відносин власності тощо.

Цивільним кодексом визначається право володіння, користування¹ розпорядження майном. •

90

91

Володіння — це закріплення матеріальних благ за конкретним! власниками — індивідами і колективами, фактичне утримання речі сфері господарювання цих осіб.

Користування ~ це вилучення з речей їх корисних властивостей! які дають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чі колективу.

Розпорядження — це визначення власником юридичної або фаі тичної долі речі.

Індивід або колектив здійснює володіння, користування розпорядження речами (матеріальними благами) за своїм інтересом,; незалежно від волі і бажання інших осіб.

Кожне із зазначених повноважень власник може передати іншіі особі на визначений договором, угодою або іншим нормативним актов термін. Здійснення таких дій власником може випливати з договор оренди, схову, комісії, довічного утримання та ін. При цьому праве власності на річ продовжує належати власнику. Можливі й таї випадки, коли права володіння, користування І розпорядження одне часно зосереджуються в особи, яка не є власником майна (наприклад, право власності на майно, закріплене за державним підприємством,! належить державі, а не підприємству, яке ним володіє, користуєтьсг і розпоряджається).

Способи виникнення і припинення права власності. Всі способи набуття права власності, зазначені в законодавстві, поділяються на первісні і похідні.

Первісними визначаються такі способи, коли право власності виникає! на річ вперше або незалежно від попередніх власників. До них належать: створення нової речі внаслідок виробничої діяльності, націоналізація,! реквізиція, конфіскація, вилучення безгосподарно утримуваного майна, безгосподарне майно, знахідка, скарб, бездоглядна худоба.

Похідними визнаються такі способи набуття права власності, за яких право нового власника ґрунтується на праві попереднього власника і виникає внаслідок волевиявлення останнього. В усіх випадках похідного набуття права власності має місце правонас-1 тупництво, тобто перехід прав від однієї особи до іншої. Найпо-і ширеніший похідний спосіб набуття права власності - передача майна за договором (поставки, купівлІ-продажу, міни тощо).

Підстави припинення права власності поділяються на такі, що залежать від волі власника (угоди щодо відчуження майна, повне! споживання майна внаслідок користування ним), і такі, що від неї неї

алежать (примусовий продаж чи примусове вилучення майна згідно законом, загибель майна внаслідок стихійного лиха тощо).

Суб'єкти права власності. Суб'єктами права власності в Україні визнаються народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктами права власності відповідно до ст. З Закону України „Про власність" можуть бути також інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни Інших держав та особи без громадянства.

Відповідно до законів України „Про приватизацію державного майна" та „Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", Іноземні юридичні особи та громадяни можуть стати власниками майна в Україні у разі придбання об'єктів приватизації, а також внаслідок здійснення іноземних інвестицій у формах, визначених Законом України „Про режим іноземного інвестування".

Право державної власності. До державної власності в Україні згідно із Законом України „Про власність" належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність)

Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської — Автономна Республіка Крим, а суб'єктами права комунальної власності — адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад. В пункті 5 ст. 116 Конституції України зазначається, що управління об'єктами державної власності здійснює Кабінет Міністрів України. Декретом „Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" від 15 грудня 1992 р. Кабінет Міністрів України поклав здійснення функцій з управління зазначеним майном на міністерства та інші підвідомчі йому органи державної виконавчої влади. Органи, які здійснюють управління майном, що є державною власністю, реалізують надані їм повноваження таким чином:

• приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідаціюпідприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності;

• затверджують статути (положення) таких підприємств, контролюють їх додержання та приймають рішення у зв'язку з порушеннямстатутів (положень);

• укладають і розривають контракти з керівниками підприємств,Установ і організацій, заснованих на державній власності;

• контролюють ефективність використання і збереження закріпленого за підприємствами державного майна;

92

93

• затвердження місцевих програм приватизації, а також п

  6'єктів комунальної власності, які не підлягають прив_аТї1 „^{ре жу}

  _- визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності;

  придбання у встановленому законом порядку приватна

  майна, включення до об'єктів комунальної власності майна, в°дчуже° ного у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого у _Встан_0В-леному порядку розірвано або визнано недійсним;

  . створення, ліквідацію, реорганізацію та перегр_О(

  підприємств, установ та організацій комунальної власності _вДп територіальної громади;

  . про передачу іншим органам окремих повной_а>_ем

  управління майном, яке належить до комунальної власності _Bj .територіальної громади, визначення меж цих повноважень _Та '

  здійснення;

  — створення у разі потреби органів і служб для забезпздійснення з іншими суб'єктами комунальної власності _Сгт-проектів або спільного фінансування (утримання) Коу,-і іій

  дають згоду Фондові державного майна України на створеніспільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм,статутного фонду яких передається майно, що є державною власністі

• готують разом з відповідними місцевими радами висновки пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розмежування майна міздержавною, республіканською (Автономної Республіки Крим)

комунальною власністю;

— беруть участь у підготовці та укладенні міжнародних договорі

України з питань державної власності.

При здійсненні зазначених повноважень з управління майне міністерствам та іншим органам державної виконавчої влади заґ ронено пряме втручання в господарську діяльність підприємств.

До об'єктів права державної власності належать:

— земля; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради Україїта утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, оргаїдержавної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ;

• оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи траїспорту загального користування, зв'язку та інформації, що магзагальнодержавне значення;

• кошти державного бюджету; Національний банк та його у<нови І створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервістрахові та Інші фонди;

• майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; маідержавних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інімайно, що становить матеріальну основу суверенітету Українізабезпечує ЇЇ економічний та соціальний розвиток. В державній вліності може перебувати також інше майно, передане у власність Україїіншими державами, а також юридичними особами і громадянами.

Управління майном, що є в комунальній власності, здійснюк територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або че утворені ними органи місцевого самоврядування, і відповідно до Зако! України „Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 від імені і в інтересах територіальних громад права суб'єкта комуналі" власності здійснюють відповідні ради, які на своїх пленарних засідані вирішують питання:

• встановлення для підприємств, установ та організацій,належать до комунальної власності відповідних територіальних гроірозміру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджеі

• про відчуження відповідно до закону комунального майна;¹

94

р Коу,-

підприємств, установ та організацій, визначення повн_Оваже органів (служб);

— відповідно до законодавства про створення підпр_икомунальної власності спільних підприємств, у тому числі ₃ іл₀₃інвестиціями.

Згідно зі статтею 19 Закону України „Про місцеві _па . -» п innn Державні

адміністрації від 9 квітня 1999 p., місцева державна адщіці_ст .

— здійснює на відповідній території управління об'_Єь-гГ

„_{л л} ._ц ..... ^ктаМи, що

перебувають у державній власності та передані до сфери ц '

'

приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію підпоустанов та організацій, що належать до сфери її управлі_Н5їздійснює делеговані відповідною радою функції управління Майнперебуває у спільній власності територіальних громад; '

• здійснює управління майном інших суб'єктів права _Влав разі передачі його у встановленому порядку;

• вносить пропозиції власникам майна підприємств vt-,організацій. • Установ та

у р „р нь г,-

„„«-• °°єктами

власності в Україні є:

— майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утвпп

и „~ - ^о°РЮваних

и органів; кошти місцевих бюджетів, державний житло_{Бии л}

єкти житлово-комунального господарства;

95

Відповідно до статті 35 Закону України „Про власність" а власно У

• майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я,торгівлі, побутового обслуговування;

• майно підприємств;

• місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку таінформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним;підприємствам, установам, організаціям;

• інше майно, необхідне для забезпечення економічного ісоціального розвитку відповідної території У комунальній власностіперебуває також майно, передане у власність відповідної територіальної!громади іншими суб'єктами права власності.

У зв'язку з поділом державної власності на загальнодержавну таї комунальну Кабінет Міністрів України прийняв постанову „Про) розмежування державного майна України між загальнодержавної (республіканською) власністю і власністю адміністративно-тери-І торіальних одиниць (комунальною власністю)" від 5 листопада 1991 р., якою затверджено перелік державного майна України, яке передаєтьсї до власності адміністративно-територіальних одиниць. Слід зазначити що процес розмежування майна не завершено. Він проходить і сьогодні шляхом передачі окремих об'єктів із загальнодержавної власності комунальну власність і навпаки (наприклад, постанови Кабінет Міністрів України „Про передачу майна, що перебуває у комунальній власності, до загальнодержавної власності" від 9 січня 1996 р. № 23J „Про передачу загальнодержавного майна у власність Автономно¹) Республіки Крим та областей" від 9 січня 1996 р. № 26).

Передача майна у зазначених випадках здійснюється у порядку передбаченому Законом України „Про передачу об'єктів права держав ної та комунальної власності" від 3 березня 1998 p., який регулі відносини, пов'язані з передачею об'єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або їх спільну власність, а також об'єктів права комунальної власності державну власність.

Право колективної власності. Колективна власність охоплі майно, що належить окремим організаційно оформленим колективаї громадян, а також інших колективних організацій.

Члени таких організацій об'єднують свою підприємницьку діялі ність і свої кошти для досягнення певних цілей. Вони безпосередні або через створювані органи визначають порядок використання майнг управління ним та розподілу доходів.

Стаття 20 Закону України „Про власність" відносить до суб'єкті!

колективної власності трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні організації, то є юридичними особами. Стосовно такого об'єкта права власності, як земля, коло суб'єктів обмежене колективними сільськогосподарськими підприємствами, сільськогосподарськими кооперативами, садівницькими товариствами, сільськогосподарськими акціонерними товариствами.

Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна однаково з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Так, іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються (ч. З ст. 11 Закону України „Про власність").

Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладання коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Відповідно до ст. 13 Закону України „Про власність" Верховна Рада України постановою "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 р. затвердила перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян (зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби таін.), та встановила спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна: мисливську зброю, об'єкти — пам'ятки історії та культури, радіоактивні речовини.

Майно може належати громадянам на праві спільної власності (сумісної чи часткової). Так, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інщ_е не встановлено письмового угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, які об'єдналися для спільної діяльності, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. В угоді або договорі може вказуватися

96

97

на можливість відчуження частки шляхом її продажу, передачі спадщину або здачі в оренду за договором найму (наприклад, житлової приміщення).

Контрольні питання

1. Визначте зміст речового права, його ознаки і елементи.

2. Що таке право власності?

3. З яких правомочностей складається право власності? .

4. Які існують форми і види права власності?

5. За якими підставами виникає право власності?

6. Які встановлені законодавством способи і порядок припиненніправа власності?

7. Яким чином характеризується інститут державної власності?

8. Яке майно може перебувати в державній власності?

9. Які утворення можуть виступати суб'єктами права комунальної)власності?

10. Яке майно належить до об'єктів права комунальної власності?

11. В якому порядку і якими органами здійснюється управліннізагальнодержавною та комунальною власністю?

Тема 2. Спадковість власності громадян

Анотація

Поняття та значення спадкування. Об'єкти спадкового правонаступництва. Спадкова маса. Підстави спадкування. Час і місце відкриття спадщини. Спадкування за заповітом, форма та зміст заповіту. Спадкоємці за заповітом. Заповідальний відказ. Заповідальне покладання. Право на обов'язкову частку у спадщині. Зміна та відміна заповіту. Визнання заповіту недійсним.

Спадкування за законом. Коло спадкоємців за законом. Спадкування утриманцями.

Прийняття спадщини. Способи і строки прийняття спадщини. Спадкова трансмісія. Спадкування за правом представлення. Відмова від спадщини. Особи, які усуваються від спадщини. Оформлення спадкових прав. Відповідальність спадкоємців за боргами спадкодавця. Розділ спадкового майна. Охорона спадкового майна.

Основна література

1. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: АтІка,2003. — 416 с

2. Бірюков І А., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. - К.: НАВСУ, 2001.

3. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга перша. — К., 2004.

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,И.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

Матеріал для вивчення

Поняття спадкового права можна розглядати як в об'єктивному, так і в суб'єктивному значенні.

Спадкове право в об'єктивному значенні — це сукупність установлених державою правових норм, що регулюють умови та порядок переходу після смерті громадянина майнових і деяких особистих немайнових прав та обов'язків.

Під спадковим правом у суб'єктивному значенні розуміють права особи, яка закликається до спадкоємства, та права особи, яка вже прийняла спадщину. Таких осіб називають спадкоємцями.

98

99

лципи спадкового права. Принцип універсальносізо правонаступництеа полягає в тому, що акт прийняти^спа у поширюється на всю спадщину, незалежно від того, в коп

убуває, і що певні її об'єкти невідомі спадкоємцю в моментвона пере? .. .

а спадщини. Універсальність виявляється і в тому, що д<прийняттю ^ґ „ , , ^J

^р ія переходять не лише права, а и обов язки. Причому непри¹

спад лрийняття спадщини частково, за умовою або з певним пустимо

застереж _£ , ,_т „ . , „ .J

_Г цип свободи заповіту. Цей принцип тісно пов язании і

загал

цивільним принципом диспозитивності цивільно-правової

а регулював

майном &

ня і означає, що спадкодавець може розпорядитися своц

випадок смерті, склавши заповіт, або взагалі цього

.. заповіті він може визначити як спадкоємців будь-яких суб'єіпобити. У . . „

. ного права, поділивши між ними на свій розсуд майно,

тів цивіль/ ^г г j

^{1Ш ц} /жить. йому нал

_г дання заповіту, його скасування — виключно воля спадкс

. /то не має права примусово впливати на його дії.давця, ніу ^{v v J}

^А _п законодавством встановлено ряд положень, які спрямоваї

так званих обов'язкових спадкоємців і які мають пріоритна захист ,.

дами, встановленими самим спадкодавцем. У цьому поляї.

^Н забезпечення прав та інтересів, необхідних для спадкоємцю

поинципз „ ^г -..„..

/т 7ПНИИ принцип — принцип врахування дійсної та припус

.. 'ii спадкодавця полягає у тому, що якщо спадкодавецьтимої во' . . .

дня з урахуванням припустимої волі спадкодавця -

спадкува спадкуваг Норм спадкодаР

ВІДМОВИТ0

свободи

заповіт, то закон встановлює коло спадкоємців і порядс залишить

^БаР А^ГТЯ спадкування та спадкового правонаступницті

. ,рав та обов'язків фізичної особи — спадкодавця — післі " . спадкоємців відповідно до норм спадкового права називак

^смеР^т1д%нял«. спадкцвй

г, 'істав спадкування належать закон і заповіт.

До пі"

у, -рування за законом має місце, коли воно не змінено заі

100

ітом тобто за його відсутності або недійсності. Допускається спадкування за законом у випадках смерті спадкоємців, перелічених у заповіті. Майно, що не зазначалося у заповіті, також ділиться за законом. Якщо спадкоємці за законом відсутні, майно заповідача успадковує територіальна громада, її органи або держава.

Спадкування за заповітом можливе за наявності письмово складеного і нотаріально засвідченого заповіту. Заповіт — це особисте розпорядження громадянина на випадок його смерті, зроблене у встановленій законом формі відносно спадкового наступництва його майна. Заповіт вступає в силу з моменту відкриття спадщини, який настає за фактом смерті громадянина, який заповідає майно. Заповідачем може бути тільки фізична дієздатна особа. Спадкоємцями можуть бути фізичні, юридичні особи і держава.

З прийняттям спадщини до спадкоємців переходять права і обов'язки спадкодавця відносно успадкованого майна та здійснення певних дій, що стосуються спадку.

Не можна прийняти права І відмовитися від обов'язків. Так, якщо спадкове майно заставлено, то зміна власника у процесі спадкування заставу майна не припиняє.

Спадкодавець може покласти на спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, зобов'язання надати іншій особі — сингулярному правонаступникові довічне користування цим будинком або його частиною. А відповідно до ст. 1286 ЦК України, заповідач може зобов'язати спадкодавця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети. Сингулярний правонаступник набуває свої права не безпосередньо від спадкодавця, а від спадкоємця. При спадкуванні перехід прав та обов'язків спадкодавця до його спадкоємців відбувається в порядку спадкового правонаступництеа, яке матиме місце тільки за наявності ряду умов. Правонаступником має виступати особа, яка внаслідок визначених у законодавстві фактів визнається спадкоємцем. Необхідно, щоб спадкоємці були закликані до спадкоємства, і особа, яка закликана до спадкування, прийняла спадщину. Спадкоємець набуває всіх прав та обов'язків відразу і водночас. Прийняття спадщини — це єдиний акт, який поширюється на всі об'єкти спадкування водночас. До спадкоємця в момент виникнення правонаступництва Переходять і ті права, які в цей час ще не були відомі. Приймаючи спадщину і вступаючи таким чином у правовідносини, спадкоємець набуває права не тільки на майно померлого, але й стає представником його ^1ЇІТеРесів — кредитором у правах та боржником в обов'язках.

101

Спадкові правовідносини. Ознаки спадкових правовідносин ґрунтуються на вільному волевиявленні їх суб'єктів.

У разі відсутності розпорядження на випадок смерті не можі вважати, що спадкові відносини виникають незалежно або навіт всупереч волі спадкодавця. Спадкування за законом у такому pas виступає як презумпція волі спадкодавця, який з тих чи інших мірі вань не склав заповіт.

Спадкові правовідносини є відносинами наступництва лише в ті правах та обов'язках спадкодавця, які можуть бути предметом сш кового переходу. Цими правовідносинами опосередковуються відносні спадкового наступництва як в майнових, так і в особистих немайнові правах та обов'язках. Це і є предметом спадкового правонаступництв!

Спадкові правовідносини поділяються на два етапи. Перший етг настає, коли відкривається спадщина і до прийняття спадщини заклі кається певне коло осіб. Ці особи Іменуються спадкоємцями, але це означає, що вони приймуть спадщину і в них виникне відповідне суб'єі тивне право власності на певні об'єкти спадкового права. Перший етг спадкових правовідносин закінчується в момент, коли спадкоємець а( приймає рішення про прийняття спадщини, або відмовляється від неї.;

Другий етап виникає, коли спадкоємець приймає спадщину.

Спадкування за законом. Спадкування за законом має місце випадках коли:

• громадянин не залишив заповіту або заповіт виявив<недійсним;

• спадкоємці за заповітом не прийняли спадщину абозакликаються до спадкування;

— громадянин розпорядився лише частиною свого майна.Спадкування за законом відбувається в усіх випадках, яі

воно не змінено заповітом.

При спадкуванні за законом майно померлого переходить до осі зазначених у законі. Закон встановлює і порядок переходу майї померлого до цих осіб.

Коло спадкоємців за законом визначають ст. 1261-1265 ЦК Україну Згідно з цими статтями, спадкоємцями за законом є діти (в тому чи< усиновлені), онуки, правнуки, дружина, батьки (усиновителі), брат сестри, дід і баба померлого, а також непрацездатні особи, які перебувг на утриманні померлого не менше одного року до його смерті.

Спадкоємці за законом поділяються на п'ять черг. У першу че( право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тої

числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. Після смерті матері діти у всіх випадках визнаються спадкоємцями за законом.

Після смерті батька діти визнаються спадкоємцями за законом, якшо між батьком і дитиною є правовий зв'язок, зокрема:

а) коли діти народилися від батьків, що перебували в зареєстрованому шлюбі;

б) якщо походження дітей від батьків, які не перебували узареєстрованому шлюбі, встановлено на підставі спільної заяви батьката матері дитини в державні органи запису актів громадянського стану;

в) коли походження дитини від даного батька встановлено всудовому порядку;

г) якщо діти народилися до 8 липня 1944 р. від батьків, що неперебували у зареєстрованому шлюбі, проте даний громадянин бувзаписаний їх батьком у книзі запису актів громадянського стану.

Діти, зачаті або народжені у шлюбі, визнаному недійсним, мають такі самі спадкові права, що й діти, народжені в дійсному шлюбі.

Спадкоємцями за законом нарівні з дітьми домерлого визнаються усиновлені. Пасинки та падчерки не є спадкоємцями після вітчима та мачухи, крім випадків, коли мало місце усиновлення їх або факт утримання. Як дружина спадкувати може лише особа, яка перебувала в зареєстрованому шлюбі з померлим на момент відкриття спадщини.

Проте жінка визнається спадкоємцем після смерті чоловіка, а чоловік є спадкоємцем після смерті жінки незалежно від того, чи підтримували вони фактично шлюбні відносини, чи проживали разом, чи надавали один одному матеріальну допомогу, а також незалежно від характеру особистих стосунків між ними: важливо, щоб у момент відкриття спадщини вони перебували в зареєстрованому шлюбі. Коли ж на момент відкриття спадщини шлюб було у встановленому законом порядку розірвано, то колишня дружина .не має права на спадщину.

Батьки померлого. Мати завжди є спадкоємцем після смерті своїх дітей.

Батько ж є спадкоємцем після смерті своїх дітей за тих самих Умов, за яких і діти визнаються спадкоємцями після смерті свого батька, тобто коли між ними існує правовий зв'язок.

Спадкоємцями є також усиновителі померлого. Вітчим та мачуха ^Не є спадкоємцями після смерті пасинка або падчерки, крім випадків, ^к°ли мало місце їх усиновлення чи факт утримання ними відповідно вітчима або мачухи. Однак у цих випадках вони спадкуватимуть вже ^як Усиновителі або утриманці.

102

103

Онуки та правнуки спадкодавця належать до першої чері спадкоємців, але вони мають право одержати спадщину лише за умові коли їх мати чи батько (відповідно дід або баба), які мали право ш спадщину, померли ще до її відкриття, тобто за правом представленні

У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері

Брати та сестри померлого. Спадкоємцями визнаються як повне рідні, так і неповнорідні брати та сестри (такі, що мають спільній матір та батька, і такі, що мають спільну матір і різних батьків спільного батька й різних матерів). Зведені брати та сестри померлої спадкоємцями не визнаються.

Дід і баба померлого. Як зазначено в ст. 1262 ЦК України, спадке ємцями є дід і баба як з боку матері, так і з боку батька.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядьки та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять рокії до часу відкриття спадщини.

У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші poj спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родич ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичії подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначаєтьсі за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця, Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

У шосту чергу право на спадкування за законом також одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. Утриманцеї вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членов сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від ньог« матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелої засобів до існування.

За чинним законодавством, непрацездатними вважаються особі у віці до 16-ти років (а ті, що навчаються, до 18-ти років), жінки, яі досягли 55-річного, та чоловіки, які досягли 60-річного віку, а такоз інваліди 1, 2 та 3-ї груп.

До зазначеної категорії спадкоємців належать лише за наявносі таких умов:

а) непрацездатна особа має перебувати на утриманні померлоїне менше одного року безпосередньо перед його смертю;

б) допомога, яку надавав померлий цій непрацездатній особі, ма<

бути основним джерелом її існування (хоч не обов'язково, щоб вона була єдиним джерелом існування);

в) допомога має надаватися систематично.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Розподіл майна померлого між спадкоємцями при спадкуванні за законом. При спадкуванні за законом спадкове майно поділяється на рівні частини між особами, які закликані до спадкування у порядку черговості.

Коли хтось із спадкоємців не прийме спадщини, тоді його частка переходить до інших спадкоємців, закликаних до спадкування.

Проте, перш ніж визначити конкретно частку кожного зі спадкоємців, слід встановити, яке майно належало померлому, зокрема треба визначити частку дружини (що лишився в живих) у майні, яке було спільно придбане подружжям під час сумісного життя, І виключити її зі складу спадкового майна.

Спадкування за заповітом. Кожний дієздатний громадянин може за життя визначити долю належного йому майна на випадок смерті. Таке розпорядження, зроблене у встановленій законом формі, називається заповітом. За своєю юридичною природою заповіт — одностороння угода.

У цій угоді виражається волевиявлення лише заповідача. Внаслідок такого одностороннього волевиявлення після смерті заповідача у певних осіб, згаданих у заповіті, виникає право на одержання спадщини.

Заповіт у всіх випадках може бути складений лише особисто заповідачем, він обов'язково має бути дієздатною особою.

Спадкування за заповітом матиме місце за умов, що заповіт буде Дійсним, що спадкоємці не будуть усунуті від спадщини і що спадкоємці за заповітом висловлять згоду прийняти спадщину.

Відповідно до ст. 1247 ЦК України, заповіт має бути складений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Порушення зазначеної форми (складання заповіту в простій письмовій формі або в усній формі) тягне за собою недійсність заповіту.

У деяких випадках заповіт може бути посвідчений не тільки ^0таРіусом. До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються:

tO4

105

1. Заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, іншістаціонарних лікувально-профілактичних закладах, санаторіях atпроживають у будинках для престарілих та інвалідів, посвідчені головнилікарями, їхніми заступниками з медичної частини або черговими лікаріцих лікувальних закладів, а в будинках для престарілих та інвалідівдиректорами та головними лікарями цих будинків.

2. Заповіти громадян, які перебувають під час плавання на моїських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плаваютьпрапором України, посвідчені капітанами цих суден.

3. Заповіти громадян, які перебувають у розвідувальних, арктичнихінших подібних їм експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій.

4. Заповіти військовослужбовців та інших осіб, які перебувают,на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальнізакладах, посвідчені начальниками, їхніми заступниками з медичнечастини, старшими і черговими лікарями зазначених закладів.

5. Заповіти військовослужбовців, а в пунктах дислокації військовічастин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немгдержавних нотаріальних контор та інших органів, що вчиняютнотаріальні дії, також заповіти робітників і службовців, членів їхнЦсімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командира»(начальниками) цих частин, з'єднань, установ та закладів.

6. Заповіти осіб, які перебувають у місцях позбавлення волпосвідчені начальниками місць позбавлення волі.

Заповіт складається у двох примірниках. Один з них зберігається у нотаріальній конторі, другий видається заповідачеві. У заповіт обов'язково зазначається місце та час його складання. Заповіт ма бути підписаний самим спадкодавцем у присутності нотаріуса чи інше особи, яка має право посвідчувати цей документ. Громадянин не моз надати право комусь за дорученням підписати заповіт. Якщі громадянин за станом здоров'я не має змоги з'явитися до нотаріальне контори, він має право запросити нотаріуса додому.

При складанні та посвідченні заповіту нотаріус перевіряє, чи заповідач тією особою, від імені якої складено заповіт, перевіряє праве мірність заповітних розпоряджень та дієздатність заповідачі (ст. 1248 ЦК України).

Нотаріус повинен відмовити у посвідченні заповіту, коли в ньом містяться незаконні розпорядження або коли заповідач є недієздатної особою. Нотаріус має право відмовити в посвідченні заповіту, заповідач тимчасово перебуває в такому стані, що не може розуміти значення своїх дій (наприклад, заповідач перебуває у нетверезому стані)

Заповідач не повинен представляти нотаріусу документи чи будь-які інші докази належності йому майна, з приводу якого складається заповіт. Цей факт перевіряється вже після відкриття спадщини.

Особлива форма розпоряджень на випадок смерті передбачена законом щодо вкладів у банках. Вкладник може залишити розпорядження безпосередньо відповідному банку про те, кому слід видати вклад у разі його (вкладника) смерті. Це розпорядження може бути зроблене у формі напису як на ощадній книжці, так і на обліковій картці вкладника. Причому підпис вкладника посвідчує завідуючий відповідним відділенням банку.

Кожний громадянин має право залишити за заповітом усе своє майно або частину його одній чи кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Заповідач може залишити все своє майно або його частину спадкоємцю другої черги, незважаючи на наявність осіб, які входять у першу чергу спадкоємців за законом, або залишити все майно або частину його онуку, хоч син або дочка спадкодавця — батьки цього онука — живі.

Тобто заповідач не зв'язаний ні колом спадкоємців за законом, ні черговістю закликання спадкоємців до спадкування, ні правом представлення.

Спадкодавець має право заповідати своє майно державі, державним, кооперативним, громадським організаціям та Іншим юридичним особам, незважаючи на те, що у нього є спадкоємці за законом. Спадкодавець може поділити майно між спадкоємцями за законом або сторонніми особами в будь-яких частках.

Право на обов'язкову частку в спадщині. Свобода заповідальних розпоряджень обмежується в інтересах неповнолітніх і непрацездатних дітей спадкодавця (у тому числі усиновлених), непрацездатних дружини, батьків (усиновителів) та утриманців померлого.

Неповнолітні (які не досягли 18 років) або непрацездатні діти спадкодавця (у тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) та утриманці померлого (у віці до 16 років, а ті, Що навчаються, — до 18 років та після 55 років — жінки і після 60 років — чоловіки, так само й інваліди 1, 2 та 3-ї груп) успадковують незалежно від змісту заповіту не менше 1/2 частки, яка б належала кожному з них при спадкуванні за законом (ст. 1235 п. З ЦК України).

106

107

Цю частку, на яку за всіх обставин мають право зазначені спадкс емці, називають обов'язковою часткою. Якщо заповідач позбавив обов'язкової частки своїх неповнолітніх чи непрацездатних дітей а< Інших непрацездатних спадкоємців (з числа вищезгаданих), то заповіі у цій частині буде недійсним.

Наведений перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку, вичерпним. Спадкоємці інших черг не мають права на обов'язкої частку при спадкуванні за заповітом.

Не мають права на обов'язкову частку також онуки та правнуї спадкодавця, у тому числі і за умови, коли вони неповнолітні а( непрацездатні.

Законодавством встановлено особливі правила щодо розпорядженні вкладами в банках. Вкладник може безпосередньо цим установам з бити розпорядження щодо вкладу. Він може також у заповіті зазніЦ чити тих осіб, яким слід видати вклад у разі його (вкладника) смертп Цими особами можуть бути як громадяни, що входять до кола спад) коємців за законом, так і ті, що не є спадкоємцями за законом. Таке розпорядження може бути зроблено так само на користь держави державних, громадських та кооперативних організацій.

Розпорядження на користь будь-якої особи про видачу вкладі буде повністю дійсним, незважаючи на наявність неповнолітніх непрацездатних дітей та інших непрацездатних спадкоємців, які маютї право на обов'язкову частку на момент відкриття спадщини.

При визначенні розміру обов'язкової частки необхідно враховуваті і вартість вкладу.

Якщо ж громадянин не зробив розпорядження щодо вкладу, то; у разі його смерті вклад переходить до спадкоємців на загальним підставах. Отже, у цьому випадку при визначенні розміру обов'язкової частки слід врахувати і суму вкладу.

Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного,; кількох осіб або всіх спадкоємців за законом.

Заповідач має право зобов'язати спадкоємців за заповітом виконати певну дію на користь однієї або кількох осіб. Такі особи називаються; відказоодержувачами, а саме розпорядження — заповідальним відказом, (ст. 1237 ЦК України). Відказоодержувачами можуть бути як особи, які входять до кола спадкоємців за законом, так і особи, які не є^; спадкоємцями за законом. Внаслідок такого розпорядження відказо-одержувач набуває права вимоги до спадкоємця, що прийняв спадщину, обтяжену „заповідальним відказом".

у разі смерті спадкоємця, на якого було покладено виконання аповідального відказу, або неприйняття ним спадщини зобов'язання иконання заповідального відказу переходить до інших спадкоємців, які одержали його частку.

Відказоодержувач внаслідок заповідального відказу одержує лише відповідне право. За борги спадкодавця він відповідальності не несе. Якщо відказоодержувач відмовиться від права, що обумовлене на його користь у заповідальному відказі, то воно переходить до спадкоємця за заповітом, на якого було покладено виконання заповідального

відказу.

Скасування та зміна заповіту. Заповідач має право у будь-який час змінити або скасувати складений ним заповіт (ст. 1254 ЦК України). З цією метою заповідач може подати відповідну заяву нотаріусу, завідуючому державним нотаріальним архівом, а в населених пунктах, де немає нотаріусів, — посадовій особі виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради народних депутатів, яка вчиняє нотаріальні дії.

Змінити або скасувати заповіт можна й іншим шляхом, а саме — склавши новий заповіт. Заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в частині, в якій він йому суперечить. При цьому необов'язково, щоб у пізніше складеному заповіті була вказівка на те, що попередній заповіт скасовується. Якщо пізніше складений заповіт суд визнає недійсним, попередній зберігає свою чинність.

Виконання заповіту. В основному виконання заповіту здійснюється призначеними спадкодавцем спадкоємцями. Однак заповідач має право доручити виконання заповіту особі, яка не є спадкоємцем. У цьому разі потрібна згода виконавця. Ця згода має бути оформлена письмово: або шляхом вчинення відповідного напису на заповіті, або шляхом складання окремої заяви, що додається до заповіту. Виконавець заповіту вчиняє всі дії, необхідні для виконання заповіту, безоплатно. Проте він має право на відшкодування необхідних витрат, понесених ним з охорони спадкового майна і з управління цим майном. Ці витрати відшкодовуються за рахунок спадкового майна. Після виконання заповіту виконавець зобов'язаний представити спадкоємцям на їхню вимогу звіт.

Заповіт подружжя. Згідно зі ст. 1243 ЦК України, подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

Коли помирає один з подружжя, що склало такий заповіт, його

108

109

частка у спільному майні переходить до другого з подружжя, якиі його пережив. Цей перехід відбувається не на підставі висловленої в заповіті такого бажання, волі подружжя, а внаслідок закону, передбачає такі наслідки укладення подружжям спільного заповіту, тільки в разі смерті другого з подружжя майно переходить до oci6j визначених ними у заповіті.

Порядок реалізації спадкових прав, прийняття спадщини І Внаслідок відкриття спадщини у спадкоємців за законом або заповітои виникає право спадкування. Спадкове майно переходить до спадкоємці! лише за умови, що вони виявили згоду прийняти спадщину. Прийнятті спадщини — це не обов'язок спадкоємців, а їхнє право. Якщо спадкс емець виявив згоду прийняти спадщину, вона визнається належної спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (ст. 1220 ЦК України).)

Для того щоб прийняти спадщину, спадкоємець повинен податі заяву до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини щодо прийняття. Зазначені дії, що свідчать про намір спадкоємця прийняті спадщину, мають бути вчинені протягом шести місяців з дня відкритті спадщини. Якщо спадкоємець протягом шести місяців не подасть заяві до нотаріальної контори щодо прийняття спадщини або фактично щ вступить в управління чи володіння спадковим майном, вважається; що даний спадкоємець не прийняв спадщини, І його частка переходит! до інших спадкоємців, які закликаються до спадкування.

Подача заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини основним способом прийняття спадщини. Прийняти спадщину шляхої фактичного вступу в управління або володіння спадковим майної забороняється. Разом з тим, спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким„ що прийняв спадщину, якщо протягом шести місяців з дня відкритті спадщини не відмовиться від неї.

Якщо всі спадкоємці не прийняли спадщини або не закликаютьсяі до спадкування, майно за правом спадкування переходить у власність! держави. У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом,! неприйняття ним спадщини, а також відмови від ЇЇ прийняття суді визначає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування, І спадщина переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, не має права вимагати від нотаріуса видачі йому свідоцтва про спадкування. Свої інтереси цей спадкоємець має можливість захистити! через суд за місцем відкриття спадщини (ст.1272 ЦК України). Якщо

110

поопуск шестимісячного строку на прийняття спадщини стався з поважних причин (тривале відрядження, тривала хвороба тощо), суд може продовжити цей строк (п. 4 постанови Пленуму Верховного СУДУ України „Про практику розгляду судами України справ про спадкування" від 24 червня 1983 р. № 4 зі змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. № 13, від 25 травня 1998 р. № 15).

Спадщина може бути прийнята після закінчення шестимісячного строку і без звернення до суду за наявності згоди на це всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину.

Відмова від спадщини, (ст.1273 ЦК України). Внаслідок відкриття спадщини у спадкоємців виникає право, а не обов'язок прийняти її. Тому спадкоємець може відмовитися від прийняття спадщини, склавши письмову заяву до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини, в якій він зазначає свою відмову від спадщини, можливо — на користь інших осіб або держави (ст.1274 ЦК України). Якщо спадкоємець за законом або заповітом відмовиться від спадщини, не зазначивши, на чию користь зроблена ця відмова, його частка переходить до спадкоємців за законом та поділяється між ними у рівних частках. Якщо спадкоємець не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття або відмову від спадщини протягом шести місяців з дня її відкриття, вважається, що він не прийняв спадщину.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 24 червня 1983 р. (п. 9) зазначає, що після закінчення вищезгаданого шестимісячного строку „не може бути збільшена частка у спадщині з тих підстав, що хто-небудь зі спадкоємців відмовляється від спадщини на користь інших спадкоємців". Отже, після закінчення шестимісячного строку з дня відкриття спадщини спадкоємець не має права відмовитися від неї на користь іншого спадкоємця, але він може передати останньому одержане майно на підставі загально-цивільних угод: за договорами купівлі-продажу, дарування, міни.

Перехід права на прийняття спадщини (ст.1276 ЦК України). Перехід права на прийняття спадщини до спадкоємців особи, яка мала це право, називається спадковою трансмісією. Спадкова трансмісія має місце, коли спадкоємець, закликаний до спадкування за законом або за заповітом, помре після відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти у встановлений строк. Отже, якщо спадкоємець помре після смерті спадкодавця, але до закінчення Шестимісячного строку, встановленого для прийняття спадщини, Належне йому (спадкоємцю) право на спадщину разом з іншими його ^лРавами та обов'язками переходить до його спадкоємців.

111

Не відбувається перехід права спадкоємця на спадщину, яку вії не встиг прийняти до своєї смерті (в межах шестимісячного строк встановленого для цього законом) до його спадкоємців, коли йдеться про частку, на яку мав право померлий спадкоємець, оскільки праї на цю частку мають виключно непрацездатні особи.

Відповідальність спадкоємців за борги спадкодавця. У склг спадкового майна до спадкоємців переходять не лише права (праї власності на різне майно, в тому числі на будинок, гроші, права вимої до боржників спадкодавця), а й обов'язки. Спадкоємці несуті відповідальність за борги спадкодавця перед кредитором померло! спадкодавця (ст.1281 ЦК України). Законодавством України встановлені правило, що спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за борг що обтяжують спадщину, лише в межах дійсної вартості спадкової майна. Кожний із спадкоємців відповідає за борги спадкодавці пропорційно одержаній частці спадкового майна (ст.1282 ЦК України)

Кредитори спадкодавця зобов'язані пред'явити свої претензії пр< тягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Якщо ж протягої цього строку претензії не було пред'явлено, кредитори втрачають на лежні їм права на вимоги.

Претензії мають бути пред'явлені спадкоємцям, які прийнялі спадщину, або виконавцеві заповіту за місцем відкриття спадщини За відсутності зазначених осіб претензія може бути в той же строї пред'явлена до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщині Не всі права та обов'язки спадкодавця переходять до спадкоємців.

Видача нотаріальною конторою свідоцтва про право ні спадщину. Усі питання, пов'язані з переходом майна померлого д спадкоємців І документальним оформленням цих прав, вирішуют нотаріальні контори.

Нотаріальна контора встановлює коло спадкоємців, що заклш ються до спадкування, і визначає частку кожного з них у спадковому майні. Кожний спадкоємець, який має право на спадщину, мо одержати в нотаріальній конторі свідоцтво про право на спадщину, свідоцтві вказуються спадкоємці, які прийняли спадщину, склад, вартіст та місцезнаходження спадкового майна, розмір частки кожного спадкоємців. Свідоцтво про право на спадщину не встановлює прг спадкоємців, а лише підтверджує наявність цих прав. Якщо спадкоємеї прийняв спадщину, то до нього переходять права на відповідну часи майна спадкодавця (або на все майно) незалежно від того, одержав вії свідоцтво про право на спадщину чи ні. Свідоцтво про право на спадщш

видається в основному після закінчення шестимісячного строку з дня відкриття спадщини, оскільки лише після закінчення цього строку може бути визначено коло спадкоємців, які прийняли спадщину.

Спадковий договір. За спадковим договором, який є двостороннім, одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження іншої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача (ст.1303 ЦК України). У ст. 1305 роз'яснюється, в чому можуть полягати обов'язки набувача.

Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним. Забезпечення виконання спадкового договору полягає в тому, що відчужувач не має права укладати договори на відчуження майна, з приводу якого укладено спадковий договір, оскільки на майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. Отже, відчужувач не має права після укладення спадкового договору заповідати майно, визначене в цьому договорі.

Спадковий договір обмежує можливість відчужувача розпоряджатися за життя своїм майном, визначеним у договорі, і позбавляє його можливості розпорядитися ним на випадок смерті шляхом складання заповіту, бо цей заповіт буде недійсним.

Контрольні питання

1. Що таке спадкування? Якими ознаками характеризується?

2. Які правовідносини називаються спадковими ?

3. Які особи можуть бути спадкодавцями і спадкоємцями?

4. Що таке спадщина?

5. Які існують особливості спадкування?

6. Як визначити час відкриття спадщини?

7. Які черги спадкоємців встановлені законом при спадкуванніза законом?

8. В якому порядку спадкоємці закликаються до спадкування?

9. В якому випадку майно померлого за правом спадкоємствапереходить до держави?

10. Що таке заповіт і які вимоги до його форми?

П. Як визначається коло спадкоємців за заповітом?

12. Які спадкоємці мають право на обов'язкову частину в спадщині?

13. Чи може бути заповіт скасований чи змінений?

14. Як здійснюється виконання заповіту?

112

113

Тема 3. Захист права власності

Анотація

Загальна характеристика цивільно-правових засобів захисту права власності. Речово-правові засоби захисту права власності. Право власника на витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов). Негаторний позов.

Основна література

1. Бірюков J.A., Заїка Ю.О., Шдопригора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

2. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга перша. — К., 2004.

3. Цивільний кодекс України:ОфіцІйне видання. — К.: Атіка,2003. — 416 с.

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

Додаткова література

1. Інформаційний вісник Вищого арбітражного суду України. —К., 1994. — № 2. — С15.

2. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. — К.,1995. — Ч. 1. — С 80-90

Матеріал для вивчення

Захист права власності у широкому сенсі включає в себе комплеї заходів, спрямованих на забезпечення реалізації відновленії) порушеного суб'єктивного права власника уповноваженим на органом держави або самим власником. У вузькому розумінні захис права власності визначає конкретні адміністративно-, кримінально- цивільно-правові способи такого захисту.

Цивільно-правові способи захисту права власності.

Речово-правові спрямовані на захист права власності як абсолюті суб'єктивного права і на забезпечення реалізації правомочносте власника — володіння, користування, розпорядження відносно до ре^і що йому належить.

Зобов''язально-правові спрямовані проти порушення праї

власності відповідною особою. Цей спосіб застосовується у вигляді вимоги про відшкодування завданої майнової шкоди у випадку, коли _речі вже не існує в натурі або вона пошкоджена. Вимога також може зобов'язувати відповідного суб'єкта цивільних правовідносин до виконання договору, повернення боржником речі, яка є власністю кредитора, або повернення боргу.

До засобів захисту права власності належать і інші:

• визнання права та припинення дії, яка порушує право;

• визнання правочину недійсним;

• відновлення становища, яке існувало до порушення;

• примусове виконання обов'язку в натурі;

• зміна правовідносин або їх припинення;

• відшкодування збитків, майнової і моральної (немайнової)шкоди;

• визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органудержавної влади;

• органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевогосамоврядування, їх посадових і службових осіб.

Як випливає зі змісту ст. 16-18 ЦК України, захист цивільних прав здійснюють: суд, арбітражний суд; у деяких випадках - товариські суди, профспілкові та інші громадські організації; у випадках, передбачених законом, — в адміністративному порядку. Основні речово-правові засоби:

• віндикаційний позов;

• негаторний позов.

Допоміжні речово-правові засоби захисту:

• позов про визнання права власності;

• позов про виключення майна з опису;

• позови про захист прав співвласника у разі виділу, поділу тапродажу спільного майна.

Зобов'язально-правові засоби:

• способи захисту права власності в договірних відносинах(відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежнимвиконанням договору;

• повернення речей, наданих у користування за договором);

• способи захисту права власності в деліктних зобов'язаннях;

• повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.— Спеціальні засоби захисту:

• позови про визнання угоди недійсною;

114

115

• способи захисту права власності померлих та осіб, визнанимбезвісно відсутніми або оголошених померлими;

• способи захисту прав власників від неправомірного (статті

і 57 Закону України „Про власність") чи правомірного (ч. 4 ст. 4Ї ч. 2 ст. 51, статті 52-54 закону) втручання державних органів.

Віндикаційний позов. Одним із найдавніших і ефективну речово-правових засобів захисту права власності є витребування майнг з чужого незаконного володіння Цей засіб дістав назву віндикації (від лат. vindico — захищаю, заявляю претензію, вимагаю), ї застосовують тоді, коли у власника зберігається право власності, алі він не може його здійснювати, оскільки річ вибула з його володіння перебуває у неправомірному (незаконному) володінні іншої особи) Тобто віндикаційний позов — це позов неволодіючого власника де незаконно володіючого невласника (недобросовісного набувача) метою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення іл у натурі.

Віндикації присвячена ч. 1 ст. 50 Закону України "Про власність" у якій зазначається, що власник має право вимагати поверненні (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння. Але прі вирішенні справ за віндикаційними позовами краще звертатися де статей 386, 387 ЦК України.

Цивільно-правовими нормами стосовно захисту права власност також закріплюються такі положення: майно придбане за відплатиш договором у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власнш має право витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майне загублене власником або особою, якій майно було передано власникої у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їхньої володіння іншим шляхом поза їхньою волею (п. 1 ст. 388 ЦК України Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, які воно було продане у порядку, встановленому для виконання судовий рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не малі права його відчужувати, власник має право витребувати його вц добросовісного набувача у всіх випадках (п. З ст. 388 ЦК України).

Коли власник передає своє майно за договорами найм; безоплатного користування, зберігання тощо іншим особам, які згодоі неправомірно здійснили відчуження такого майна третім особам, майн не витребується на підставі п. 2 ст. 388 ЦК України. Однак власник такому випадку може звернутися з відповідним позовом пр<

відшкодування збитків до особи, що здійснила неправомірне відчуження майна власника.

Добросовісним має вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно у особи, яка не має права його відчужувати. Недобросовісним володільцем є особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне.

Цивільне законодавство надає власнику право витребування у недобросовісного набувача матеріальних компенсацій, наприклад, у грошовому еквіваленті, мотивуючи свою вимогу втраченим прибутком з речі, яка перебувала у чужому незаконному володінні. Така вимога матиме місце незалежно від того, чи вилучав прибуток недобросовісний набувач за час користування річчю. Він повинен повернути або відшкодувати всі доходи, вилучені з речі. Добросовісний набувач несе такий обов'язок тільки з моменту, коли він дізнався про правомірність свого володіння. Він може залишити за собою виконані покращення речі, якщо вони можуть бути відокремлені без її пошкодження.

Особливий порядок віндикації встановлюється щодо грошей і цінних паперів. Відповідно до 389 ст. ЦК України гроші, а також цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача.

Віндикаційний позов базується на визнанні права власності абсолютним правом, яке не втрачається з незаконним вибуттям речі з володіння власника і переходом у володіння інших осіб.

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й Іншим особам, у яких Майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою ("титулом").

Титульними володільцями вважаються особи, які володіють майном за цивільно-правовими договорами (майнового найму, підряду, зберігання, застави та ін.), особи, які володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій ст. 48 Закону України "Про власність". Позивач Має підтвердити своє право власності на витребувану річ або інше ^титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази, якими можуть вступати свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний паспорт на автомашину, довіреність на Розпорядження майном, договір тощо.

116

117

Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконну володілець майна власника, який може і не знати про неправомірнк свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконнш володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправому заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не? власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися.

Віндикаційний позов має ґрунтуватися не лише на норм матеріального права. Він повинен відповідати також вимогам проі суального права, зокрема тим, що визначають процесуальні вимс до будь-якого позову. Це дані про суд, позивача і відповідача; змі позовних вимог; обґрунтування позовних вимог; докази, підтверджують позов.

Предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіюч майном власника до незаконно володіючого цим майном невласні про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконней володіння.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджу правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чуже незаконного володіння.

Умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність мі позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин, але щ наявності певних юридичних обставин (фактів) це не завжди враховує судами у практиці розв'язання відповідних питань. Позов застосовуєте тільки на праві власності на індивідуально визначену річ.

Негаторний позов. Цей засіб захисту являє собою вимоі власника (або титульного володільця) усунути перешкоди у здійснеї його правомочностей користування і розпорядження, які не пов'язі) з позбавленням володіння майном.

Водночас така вимога є предметом негаторного позову, а підставо є сам факт наявності обставин, які виникли внаслідок певних дій а( бездіяльності третьої особи (відповідача) і порушують право власно( першої особи (позивача), перешкоджаючи їй у здійсненні вищеназваї правомочностей. Право на такий захист передбачене ст. 391 України і ч. 2 ст. 48 Закону України "Про власність", згідно з я власник може вимагати усунення будь-яких порушень його праї хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння відшкодування завданих цим збитків. Закон надає власнику праї вимагати також відшкодування збитків.

Отже, негаторний позов пред'являється у випадках, коли власі

свою річ у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно ЇЇ використовувати або розпоряджатися нею.

Позивачем цього позову може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем — лише особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні Його законного права користуватися чи розпоряджатися річчю.

речово-правовий характер негаторного позову полягає в тому, що цей вид позову може бути поданий лише щодо індивідуально визначеного майна, яке є об'єктом права власності як абсолютного права, від порушення якого повинні утримуватися всі особи, які його оточують.

Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Таким чином, триваючий характер правопорушення та наявність його в момент подання позову є однією з умов подання негаторного позову. Якщо ж на час подання позову порушення припинились, то відпадає підстава для пред'явлення негаторного позову. Власник має право в даному випадку вимагати лише відшкодування збитків або застосувати інший спосіб захисту свого права.

Потреба у застосуванні власником засобів негаторного захисту виникає тоді, коли, наприклад, інші особи зводять споруди, саджають дерева, чим унеможливлюють підходи і під'їзд до будинку власника, спричиняють обвали; одноособово займають приміщення, що мають перебувати у спільному користуванні всіх співвласників; здійснюють ремонт своєї квартири чи частини будинку таким чином, що це спричиняє перешкоди чи небезпеку для проживання інших співвласників. Безперечно, позов власника (титульного володільця) може бути задоволений лише тоді, коли такі дії відповідача є неправомірними (наприклад, коли все це вчинялося без належного Дозволу, з порушенням правил забудови).

Також негаторний позов може бути поданий на осіб, які самовільно зайняли нежилі чи жилі приміщення власника або які продовжують займати після припинення правової підстави, що раніше давала їм можливість користуватися ними.

118

119

Контрольні питання

1. Що являє собою захист права власності і з яких цивільніправових засобів він складається?

2. В якому порядку реалізуються засоби захисту права власності!

3. Що таке віндикаційний позов?

4. Які умови необхідні для пред'явлення віндикаційного позову

5. Яка мета негаторного позову?

6. Які умови необхідні для пред'явлення негаторного позову?

7. Які особи можуть пред'явити негаторний позов?

Тема 4. Авторське право

Анотація

Поняття та значення авторського права. Принципи авторського права.

Об'єкти авторського права та їх ознаки. Види творів, які охороняються авторським правом. Оригінальні та залежні твори. Суб'єкта авторського права. Автори та співавтори. Авторські права юридичних осіб та держави. Майнові та особисті права авторів. Межі дії авторського права та строки його дії. Суміжні авторські права. Використання творів авторів іншими особами. Цивільно-правовий захист авторських прав.

Основна література

1. БІрюков І.А., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

2. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга перша. — К., 2004.

3. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: Атіка,2003. — 416 с

4. Закон України "Про авторське право і суміжні права" від23.12.1993 р. № 3792-ХІІ (в новій редакції від 11.07.2001 p.).

5. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. СанІахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

Додаткова література

1. Международное частное право: Сб. документов: Учебное пособие / Сост. Д. В. Задыхайло.— Харьков, 1998. — С. 388-422.

Матеріал для вивчення

В об'єктивному розумінні авторське право — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають внаслідок створення і використання творів науки, літератури та мистецтва.

У суб'єктивному розумінні — це сукупність прав, які належать автору або його правонаступникам у зв'язку зі створенням і використанням твору літератури, науки і мистецтва.

Завдання авторського права — встановити найсприятливіші правові умови для творчої діяльності, забезпечити доступність результатів цієї діяльності всьому суспільству.

120

121

Принципом авторського права є поєднання інтересів автора тг інтересів усього суспільства. Авторське право проголошує І забезпечу широкий захист особистих (немайнових) І майнових прав авторів.

Джерела авторського права, які І охороняють авторські тг суміжні права, представлені нормативними актами, до яких передусіі належить нова Конституція України (1996 p.), конституційні тї законодавчі акти, що визначають основні засади, Закон України „Пре авторське право та суміжні права" та інші закони. Ст. 54 Конституції гарантує громадянам України свободу будь-якої творчості — художньої, літературної, наукової і технічної, ст. 41 проголошує право кожногс володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї Інтелектуальної, творчої діяльності. Законодавство, яке безпосередні регулює відносини власності, визнає за громадянином виключне праве розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці; Зокрема, Закон України „Про власність" проголошує в ст. 13, ще об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші результат інтелектуальної діяльності. Ст. 41 цього закону встановлює, що творі науки, літератури і мистецтва є об'єктами права інтелектуальної власності. У ЦК України відносинам у сфері авторського прав присвячена окрема глава 36 „Право інтелектуальної власності нг літературний, художній та інший твір (Авторське право)".

Важливе значення у регулюванні авторських відносин повинні мати типові авторські договори, які затверджуватимуться КабІнето Міністрів України або за його дорученням відповідними відомствам! і творчими спілками.

Особливу групу джерел сучасного авторського права становлять міжнародні договори: Бернська конвенція з охорони літературних та художніх творів (1886 p.), яка не раз доповнювалася і змінювалася! Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право (1952 р.); Римсы конвенція з охорони прав артистів-виконавців, виробників фонограм, також виробників організацій мовлення (1961 p.); Конвенція, що створ Всесвітню організацію інтелектуальної власності (підписана в Стокгольм в 1967р., чинна з 1970 p.); Женевська конвенція про охорону інтересц виробників фонограм від незаконного їх відтворення (1971 р.)\ Брюссельська конвенція про розповсюдження програм, що несуті сигнали, які передаються через супутники (1974 p.).

Об'єктом авторського права є твір науки, літератури чи тецтва, виражений у будь-якій об'єктивній формі. Твір - це результат

122

творчої праці автора, комплекс ідей, образів, поглядів тощо- У с- Закону про авторське право вміщено перелік об'єктів авторського пр~ та їх загальні ознаки. Це можуть бути усні твори (промови, ^лКц,-. доповіді, виступи, проповіді тощо), письмові (літературні, ^наУКо_а.' технічні), музичні твори, переклади, сценарії, твори образотворчу' мистецтва тощо. Закон не дає повного переліку об'єктів аДОрсы права. Об'єктом авторського права може бути не будь-який лише той, що має певні, встановлені законом, ознаки:

а) творчий характер;

б) вираження в об'єктивній формі, тобто той твір, якийтатом творчої праці автора (хореографічні твори і пантоміми- _ _.творів народних пісень, різні види музичних творів з текстом або §нього, кінофільми, збірники законів і судових рішень). Не вража_т,об'єктом авторського права суто технічна робота (наприклад. ^пеРДфна друкарській машинці чужого твору або навіть його літературобробка — редагування, коректура тощо).

Твір може бути виражений у будь-якій об'єктивній ф°Р^мі, з_Ло обов'язково придатній для відтворення, сприймання. Сама об форма може бути усною, письмовою (ноти, креслення, схеми на платівку, магнітну плівку, фотографії тощо).

₀

Самостійним об'єктом авторського права є переклад твору мовою, оскільки робота перекладача вважається творчою.

Суб'єкти авторських відносин. Право на твір належить % творцеві, який І вважається автором. Автором наукового, літератур чи мистецького твору може бути громадянин України, іноземець особа без громадянства.

Суб'єктом авторською права може бути автор твору- ^{а t}3kow інші фізичні і юридичні особи, для яких право може виникати ^внасліц₀ закону, договору або спадкування.

В інших випадках авторське право може перейти від ^автора д інших осіб - правонаступників. У спадщину переходять ли^ше ьайц права авторів. Особисті немайнові права автора є невід'^мниМи _В: нього. Авторське право автора прийнято називати пер'"¹" эвторське право правонаступників — похідним.

Дія Закону про авторське право поширюється також ^на твори яких уперше опубліковано в іншій країні та протягом 3Q д після цього опубліковано в Україні незалежно від громД^янст_Ва постійного місця проживання автора.

За іншими особами авторське право на твори, які вперш^{е BHr}tyuw

123

у світ або перебувають у будь-якій об'єктивній формі на територі іноземної держави, визнається відповідно до міжнародних договори або угод, у яких бере участь Україна.

Авторське право за іноземними правонаступниками вітчизняниз авторів може бути визнане на території України у разі передачі h цього права у порядку, встановленому законодавчими та іншимі нормативними актами.

Порядок передачі українським автором права на використанні його твору на території іноземної держави може бути здійснений! через Державний департамент інтелектуальної власності.

Якщо два або кілька авторів спільною працею створюють твір відносини між ними називаються співавторством (ст. 13 Закону пре авторське право). Цивільно-правова теорія встановлює два виді співавторства:

а) коли неможливо виділити працю кожного співавторанероздільне співавторство;

б) коли складові частини чітко визначені і відомо, хто Із співавторів написав ту чи іншу частину, — роздільне співавторство.

Співавторство можливе при створенні будь-яких творів. Для йоі визначення необхідні певні умови:

1) твір, створений спільною творчою працею співавторів, повинеїбути єдиним цілим, таким, що не може існувати без складових частшяк ціле. Проте можливе й таке поєднання двох форм творчості, коліжодна з них не втрачає самостійного значення, але у такому разі нібуде співавторства;

2. спільна праця співавторів твору має бути творчою. Якщо однірозповідає сюжет, висловлює свої погляди, а інший записує — це шспівавторство;

3. має бути угода про спільну працю над твором;

4. при роздільному співавторстві кожен із співавторів зберігававторське право на свою частину, водночас він є співавтором творуцілому. Співавторство має бути добровільним;

5. при нероздільному співавторстві твір може використовуватисьлише за спільною згодою всіх співавторів. Проте право опублікуванніта Іншого використання твору належить однаковою мірою всіїспівавторам. Один співавтор не може без достатніх підстав відмовиіншим у дозволі на опублікування, інше використання або зміну твор)В разі порушення спільного авторського права кожний співавтор можидоводити своє право в судовому порядку;

6) винагорода за використання твору належить співавторам у рівних частках, якщо в угоді не передбачається інше (ст. 13 Закону про авторське право).

Не визнається співавтором, а, отже, і суб'єктом авторського права той, хто надавав авторові технічну допомогу (друкарки, креслярі, стенографісти тощо).

Виключне право на використання твору належить особі, з якою автор перебуває у трудових відносинах (роботодавцю), якщо інше не передбачено договором. Виключне право на використання твору охоплює всі майнові права автора. Отже, всі вони належать роботодавцеві, але за таких умов:

1. твір створено за договором між автором і роботодавцем не напідставі трудового договору (контракту), а саме на підставі договоруміж автором і роботодавцем про створення твору;

2. автор працює у роботодавця за наймом, тобто за трудовимдоговором (контрактом) (ст. 16 Закону про авторське право).

Розмір авторської винагороди за створення І використання твору, створеного за договором з автором, який працює за наймом, та порядок ЇЇ виплати встановлюється у договорі між автором і роботодавцем.

Відповідно до ст. 28 згадуваного закону авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті. Але із загального правила цією ж статтею передбачено винятки:

1. строк охорони творів, створених у співавторстві, діє протягомусього життя і 70 років після смерті останнього співавтора;

2. строк охорони творів посмертно реабілітованих авторів дієпротягом 70 років після їх реабілітації;

3. твір, який уперше було опубліковано після смерті автора, алев межах 30 років після смерті, діє протягом 70 років від дати опублікування твору;

4. для творів, які були обнародувані анонімно або під псевдонімом,авторське право діє протягом 70 років від дати обнародування.

В усіх зазначених випадках чинність авторського права починається з 1 січня року, наступного за роком, у якому мали місце зазначені юридичні факти.

Право авторства, право на ім'я і право протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора, охороняються безстроково.

Твори, на які авторське право скінчилося або які ніколи не охоронялися на території України, вважаються суспільним надбанням.

124

125

Твори, які стали суспільним надбанням, можуть вільно викори< товуватися будь-якою особою без виплати авторської винагороди. Пре таке використання може здійснюватися лише відповідно до вимог Закої про авторське право. Встановлювати виплати спеціальних відрахувг за використання на території України творів, які стали надбанні суспільства, надано Кабінету Міністрів України.

Особисті (немайнові) права автора — це право авторстві право на авторське ім'я, право на недоторканність твору і право обнародування твору.

Зазначення імені автора при використанні твору обов'язкове усіх випадках, за одним винятком: якщо твір образотворчого мистецті або фотографічний твір використовується у промисловості. У цьої разі ім'я автора не згадується з суто технічних причин.

Право на авторське Ім'я дає авторові змогу випустити свій твір власним Ім'ям, умовним (псевдонімом) або взагалі без зазначені імені (анонімно) — ст. 14 Закону.

Право на вибір способу зазначення імені, а також на розкриті псевдоніма або аноніма є особистим правом автора. Лише у pas коли автор у своєму творі порушив чиїсь права (наприклад, образі когось), на вимогу слідчих органів або суду видавництво, редакі газети чи театр, яким відоме справжнє ім'я автора, можуть розкриї його псевдонім чи аноніми.

Поняття суміжних прав. Розділ III Закону України „Пі авторське право і суміжні права" забезпечує правову охорону суміжні прав виконавців, виробників фонограм, організацій мовлення та правонаступників.

Суміжні права — це права виконавців на результати твор¹ діяльності, їхніх спадкоємців та осіб, яким на законних підставі передано суміжні майнові права щодо виконання, права виробниі фонограм, відеограм, їхніх спадкоємців (правонаступників) та яким на законних підставах передано суміжні майнові права що; фонограм і відеограм, а також організацій мовлення та їхніх праї наступників, які охороняються авторським правом.

Об'єктом суміжних прав, незалежно від призначення, зміст оцінки, способу і форми виразу є:

• будь-які способи виконання літературних, драматичниммузичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорнихінших творів;

• запис будь-якого виконання на фонограмі та відеограмі;

— сповіщення програм шляхом трансляції в ефір і по дротах.Слід зазначити, що суміжне право виникає внаслідок факту

виконання твору, виробництва фонограми, виробництва відеограми, оприлюднення передачі організації мовлення. Суб'єктами суміжних прав є:

• виконавці творів, їхні спадкоємці та особи, яким на законнихпідставах передано суміжні майнові права щодо виконання;

• виробники фонограм, їхні спадкоємці (правонаступники) таособи, яким на законних підставах передано суміжні майнові праващодо фонограм;

• виробники відеограм, їхні спадкоємці (правонаступники) таособи, яким на законних підставах передано суміжні майнові праващодо відеограм;

• організації мовлення та їхні правонаступники.

Суб'єкти суміжних прав можуть доручати управління своїми майновими правами на колективній основі організаціям, які не мають права займатися комерційною діяльністю. Такі організації діють на основі І в межах повноважень, добровільно переданих їм автором та іншими особами, які мають авторське право і суміжні права. На їх діяльність не поширюються обмеження, передбачені антимонопольним законодавством.

Суб'єктивні суміжні права. Важливим аспектом реалізації виконавцями своїх прав є передумова додержання ними прав авторів виконуваних творів та інших суб'єктів авторського права. Виробники фонограм, виробники відеограм мають додержуватися прав суб'єктів авторського права і виконавців. Організації мовлення повинні додержуватися прав суб'єктів авторського права, виконавців, виробників фонограм (відеограм). Виникнення і здійснення суміжних прав не потребує виконання будь-яких формальностей.

Строки охорони суміжних прав визначаються ст. 44 Закону України „Про авторське право і суміжні права". Так, майнові права виконавців охороняються протягом 50 років від дати першого запису виконання, а їхні особисті немайновї права — безстрокові.

Права виробників фонограм і відеограм охороняються протягом 50 років від дати першого опублікування фонограми (відеограми) або !х першого звукозапису (відеозапису), якщо фонограма (відеограма) Не була опублікована протягом зазначеного часу.

Права організації мовлення охороняються протягом 50 років від Дати першого публічного сповіщення передачі.

126

127

Закінчення строків захисту суміжних прав настає 1 січня рої наступного за роком, в якому закінчилися передбачені цією статтеї строки захисту.

До спадкоємців виконавців і правонаступників виробник фонограм і відеограм та організацій мовлення переходить праї дозволяти чи забороняти використання виконань, фонограм, відеограї публічні сповіщення, а також право на одержання винагороди у межг вищезазначених строків.

Захист авторського права і суміжних прав. Захист особисті майнових прав суб'єктів авторського права і суміжних прав моз здійснюватися в адміністративному, кримінально-правовому т( цивільно-правовому порядку.

При захисті прав авторів значну роль відіграє спеціальний оргац виконавчої влади — установа у сфері інтелектуальної власності, установа забезпечує реалізацію державної політики у сфері охороні авторського права і суміжних прав, здійснює свої повноваження межах, що передбачені законом, і виконує такі функції:

— реалізує моніторинг застосування і додержання національноїзаконодавства і міжнародних договорів у сфері авторського права,суміжних прав;

• веде облік організацій колективного управління після Цреєстрації, здійснює нагляд за діяльністю цих організацій і надає їїметодичну допомогу;

• здійснює посередництво у переговорах і при розв'язаніконфліктів між організаціями колективного управління, а також міжорганізаціями і суб'єктами авторського права і (або) суміжних прав;

• організує розробку нормативів І таблиць щодо розмі)мінімальної винагороди і її розподілу між авторами та іншими суб'єітами авторського права і (або) суміжних прав і подає їх для затве(дження Кабінетові Міністрів України;

• забезпечує відтворювачів, імпортерів І експортерів примірнюаудіовізуальних творів, фонограм (відеограм) контрольними маркаївідповідно до Закону України „Про розповсюдження примірниіаудіовізуальних творів і фонограм", веде Єдиний реєстр одержувачіконтрольних марок;

• організує приймання і розгляд заявок на державну реєстраціїправ автора на твори науки, літератури і мистецтва, а такожреєстрацію договорів, які стосуються прав авторів на твори, і здійсненіїх реєстрації;

__ забезпечує складання і періодичне видання каталогів усіх _ржавних реєстрацій авторського права;

організує публікацію офіційного бюлетеня з питань охорони

авторського права і суміжних прав;

_- забезпечує розробку і реалізацію освітніх програм у сфері охорони авторського права і суміжних прав;

— представляє інтереси України з питань охорони авторського права і суміжних прав у міжнародних організаціях відповідно до чинного законодавства та інші.

Державна реєстрація авторського права І договорів, які стосуються права автора на твір, здійснюється установою у сфері інтелектуальної власності відповідно до затвердженого Кабінетом Міністрів України порядку. Установа складає і періодично видає каталоги всіх державних реєстрацій.

Контрольні питання

1. Охарактеризуйте об'єкти авторського права.

2. Які особи можуть бути суб'єктами авторського права, як законвизначає їхнє правове становище?

3. Якими майновими та особистими немайновими правамикористуються автори?

4. В яких випадках допускається вільне використання творуавтора?

5. Які встановлені строки дії авторських прав?

6. Розкрийте поняття І види суміжних прав.

7. Які Існують об'єкти суміжних прав?

8. У якому порядку охороняються права виконавців, виробниківфонограм і організацій мовлення?

9. Як здійснюється цивільно-правовий захист авторського права ісуміжних прав?

Тест-тренІнг 1. Установіть підстави припинення права власності:

A. підстави припинення права власності залежать тільки відволевиявлення власника;

B. підстави припинення права власності не залежать від волівласника;

C. закон не передбачає примусовий продаж або примусовевилучення майна;

D. підстави припинення права власності поділяються на такі, щозалежать, і такі, що не залежать від волі власника.

128

129

2. Співавторством називається така співпраця, якщо:

A. кілька співавторів беруть участь у створенні колективноїза завданням певної організації;

B. два або кілька авторів спільною працею створюють твір;С працівники вищих навчальних закладів, науково-дослідниць

установ, підприємства та Інших організацій створюють твори у пор виконання службових обов'язків чи службового завдання;

D. твір створено за договором між автором І роботодавцем.

3. Об'єктами авторського права можуть бути:

A. літературна обробка твору;

B. винахід;

C. раціоналізаторська пропозиція.

D. твір, який є результатом творчої праці автора.

4. Внаслідок відкриття спадщини у спадкоємців виникає:

A. право прийняття спадщини;

B. обов'язок прийняти спадщину;

C. право щодо збільшення частини у спадщині, якщо хто-небудьспадкоємців відмовляється від спадщини на користь інших спадкоємі

D. право щодо укладення угоди про спадкову трансмісію.

5. Визначте, які з нижчеперелічених принципів відносять дпринципів спадкового права:

A. однакове юридичне становище суб'єктів цивільно-правовийвідносин;

B. преюдиція;

C. принцип свободи заповіту;

D. диспозитивний принцип.

6. Предметом негаторного позову може бути:

A. спір з приводу належності позивачеві майна на праві власності

B. будь-яке майно, що є об'єктом права власності;

C. не обов'язково обумовлюється наявністю правопорушеннямомент подання позову;

D. вимога власника або титульного володіння усунути порушенніу здійсненні його права, які не пов'язані з позбавленням володінімайном.

7. До складу особистих немайнових відносин, не пов'язаних змайновими, відносяться:

А. правовідносини, що складаються з приводу нематеріальних благ, мають позаекономічну природу і невіддільні від конкретної особи;

8. правовідносини, які виникають з приводу результатівІнтелектуальної творчості;

C. економічні відносини;

D. угоди.

8. Віндикаційний позов — це речово-правовий засіб захисту права власності, зміст якого полягає у:

A. витребуванні майна з титульного володіння;

B. витребуванні майна з чужого незаконного володіння;

C. витребуванні майна за вчиненими угодами;

D. витребуванні цінних паперів на пред'явника від добросовісногонабувача.

130

131

МОДУЛЬ 5. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗОБОВ'ЯЗАННІ

ТА ДОГОВОРИ

Тема 1. Поняття зобов'язань у цивільному праві

Анотація

Зобов'язальне право та його система. Основні види зобов'язань. Підстави виникнення зобов'язань. Сторони в зобов'язаннях. Множинність осіб у зобов'язаннях. Зобов'язання за участю третіх осіб. Солідарні та дольові зобов'язання. Переміна осіб у зобов'язаннях. Уступка вимоги. Переведення боргу. Поняття регресних зобов'язань.

Основна література

1. Бірюков І.А., Заїка Ю.О., ПІдопригора 0.0. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

2. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга перша. — К., 2004.

3. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: Атіка,2003. — 416 с

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

Додаткова література

1. Гонгало Б.М. Общие положения об обеспечении обязательстви способах обеспечения обязательств. Цивилистические записки. —Межвузовский сборник научных трудов. — М..: Статут, 2001. —С. 68.

2. Мацепура І. Способи забезпечення виконання зобов'язань//Українське право. — 1997. — № 3. — С 19.

3. Харитонов Е. О., Саниахметова И. А. Гражданское право:Учеб. пособие. — С. 349—350.

Матеріал для вивчення

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник зобов'язана вчинити на користь Іншої сторони (кредитора) певну дії (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити грої тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (п.1 ст. 509 ЦК України).

132

Зобов'язання опосередковують процес переміщення майна або иших матеріальних результатів, які також мають майновий характер, тому вони завжди виступають як майнові цивільні правовідносини. А оскільки зобов'язання опосередковують процес руху майна, яке може бути передане виключно конкретно-визначеним, а не будь-яким третім особам, ці правовідносини завжди встановлюються з конкретним суб'єктом. Цим зобов'язання відрізняються від цивільних абсолютних майнових правовідносин, передусім від правовідносин власності.

У зобов'язаннях, які опосередковують рух майна, боржники покликані до відповідних активних (позитивних) дій, а кредитори мають можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи.

Зобов'язання можуть виникати між юридичними особами, між юридичними і фізичними особами та між фізичними особами, які і виступають суб'єктами забов'язань. Зобов'язання виникають між їх учасниками з метою задоволення певних потреб.

Правомочна сторона у зобов'язальних правовідносинах дістала назву кредитора, а зобов'язана — боржника. У п. З ст. 510 ЦК України передбачається, що у разі, коли кожна із сторін зобов'язання має обов'язок на користь іншої сторони, ця сторона вважається боржником на користь іншої сторони у тому, що вона зобов'язана вчинити на її користь, і водночас її кредитором у тому, що вона має право від неї вимагати.

Відповідно ст. 511 ЦК України у зобов'язаннях можуть брати участь І ті особи, які не є сторонами; їх називають третіми особами. За загальним правилом, зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб, але у випадках, передбачених домовленістю сторін, зобов'язання може породжувати для третіх осіб права щодо однієї чи обох сторін

зобов'язання.

Юридичним об'єктом визнається певна поведінка зобов'язаної особи, яка виражається, згідно з договором, у вчиненні певних дій або утримання від їх здійснення.

Матеріальним об'єктом зобов'язальних правовідносин є майно, відносно до якого зобов'язана сторона має певний обов'язок (зберігання, передача тощо).

Зміст зобов'язальних правовідносин утворює суб'єктивні права та обов'язки їх учасників, які найчастіше носять майновий характер. Але кредитор має право вимагати вчинення дій немайнового характеру.

Цивільно-правове регулювання і цивільно-правовий захист Інтересів сторін здійснюється в судовому порядку шляхом подання позову про

133

відновлення порушеного майнового права і відповідним застосувані санкцій до порушника з відшкодування збитків потерпілій стороні, j

Підстави зобов'язання, згідно з п. 2 ст. 509. і п. 2 ст. 11 України, виникають:

• з правочинів (у тому числі договорів) як передбачених законетак і непередбачених законом, але таких, що не суперечать йому;

• з адміністративних актів;

• внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва,також винаходів та інших результатів творчої діяльності;

• внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а також придбаїабо збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстг

• внаслідок інших дій громадян та організацій;

• внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання цивільїправових наслідків.

Зобов'язання виникають переважно з договорів. Договір викої функцію безпосередньої правостворюючої підстави виникнеш зобов'язання, змістом якого є права та обов'язки сторін.

Іншим джерелом зобов'язань можуть виступати односторої правочини (публічна обіцянка винагороди; покладення заповідачі окремих обов'язків на спадкоємця; ведення чужих справ без доручені запобігання загрозі шкоди чужому майну тощо) і адміністративні акт

Заподіяння шкоди та інші неправомірні дії є підставами вию нення охоронних зобов'язань, які виникають з неправомірних дій:

• заподіяння шкоди, придбання або зберігання чужого майїбез достатніх підстав;

• створення небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осїа також їхньому майну та майну юридичних осіб.

Система цивільних зобов'язань. При побудові особливої чі тини зобов'язального права (розділ III книги п'ятої) були виділ договірні зобов'язання і окремо — недоговірні.

Критерій класифікації зобов'язань поєднують економічні юридичні ознаки зобов'язань;

1. зобов'язання зі сплатної реалізації майна (купівля-продазпоставка, контрактація, міна, довічне утримання);

2. зобов'язання з безоплатної передачі майна в користуваї(майновий найм, найм житлового приміщення);

3. зобов'язання з безоплатної передачі майна у власність а(користування (дарування, позичка);

4. зобов'язання з виконання робіт (підряд, підрядна капітальїбудівництво);

5) зобов'язання з надання послуг (доручення, комісія, схов,

експедиція);

6. зобов'язання з перевезень (залізничних, морських, річкових,повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням);

7. зобов'язання з кредитних розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний рахунки, розрахункові правовідносини, чек, вексель);

8. зобов'язання зі страхування (майнове та особисте страхування);

9. зобов'язання за спільною діяльністю (спільна діяльність громадян, спільна діяльність організацій);

10. зобов'язання, що виникають з односторонніх правомірних дій(публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення);

11. охоронні зобов'язання (зобов'язання, які виникають внаслідокзаподіяння шкоди, рятування майна, безпідставного придбання абозбереження майна).

Поняття та принципи виконання зобов'язань. Під виконанням зобов'язань розуміють вчинення кредитором і боржником дій зі здійснення прав та виконання обов'язків, що випливають із зобов'язання.

За своєю юридичною природою дії з виконання зобов'язання є правочином, вони спрямовані на припинення зобов'язань, тому до цих дій з виконання застосовуються правила, що регулюють вчинення правочинів.

Дії, які мають бути вчинені одним учасником зобов'язання на користь іншого, називаються предметом виконання, яким може бути конкретне майно, якщо справа стосується, наприклад, передачі речі.

Основним є принцип належного виконання зобов'язання. Зміст його полягає у виконанні зобов'язання відповідно до умов договору, чинного цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст, 526 ЦК України). '

Не припускається одностороння відмова від виконання зобов'язання або його одностороння зміна, за винятком випадків, передбачених Угодою сторін або вказаних безпосередньо в законі.

Суб'єктами виконання зобов'язання є кредитор І боржник. Згідно зі ст. 509 ЦК України одна особа (боржник) зобов'язана вчинити На користь іншої особи (кредитора) відповідну дію. Відповідно до ст. 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, кредитор — прийняти виконання особисто, якщо Інше не встановлено

134

135

договором або законом, не випливає із звичаїв ділового обороту суті зобов'язання. Кожна зі сторін має право вимагати доказів тог< що виконання зобов'язання надається самим боржником, приймаєтьс самим кредитором або уповноваженою на це особою, і несе ризі наслідків незаявлення такої вимоги.

Передоручення виконання зобов'язання іншій особі, передбачеі ст. 528 ЦК України. Воно допускається, якщо із закону, інших правові актів, з умов договору, його суті не випливає обов'язок боржниі виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор повине прийняти виконання, запропоноване за боржника третьою особою.

Відповідальність за невиконання або неналежне виконані зобов'язання у випадках покладення відповідних прав або обов'язї на іншу (третю) особу несе та сторона, яка є учасником договор якщо законодавством не передбачено, що ця відповідальність дається безпосередньо на виконавця.

Від передоручення і переадресування слід відрізняти заміну осі у зобов'язанні. При передорученні боржник залишається суб'єкте зобов'язання і відповідно несе відповідальність за дії призначеної ним виконавця, при переадресуванні виконання кредитор такоа залишається суб'єктом виконання, і тому призначена ним третя осої претензій до боржника пред'явити не може.

Заміна осіб у зобов'язанні пов'язана з тим, що попередні учасниі зобов'язань вибувають з цих відносин, а їхні права та обов'язки" повному обсязі переходять до суб'єктів, які їх замінюють. Заміна осї у зобов'язанні може набувати форми заміни кредитора або замії боржника.

Заміна кредитора (цесія) — це уступка кредитором своїх прг вимоги за зобов'язанням іншій особі. Кредитор в такому випа; називається цедентом, а особа, якій кредитор поступається своїм праї вимоги за зобов'язанням, — цесіонарієм. Для цесії (уступки вимої необхідною є угода між старим і новим кредитором, тобто між цедені і цесіонарієм. Згоди боржника на здійснення цесії не потрібно, оскільї вона ніякою мірою не погіршує його становище (п. 1 ст. 516 ЦК Україні Якщо у зв'язку з цесією необхідні додаткові витрати боржника виконання, ці витрати відносяться на рахунок кредитора. Стаття 51 ЦК України зазначає, що боржник зберігає всі заперечення про1 нового кредитора, які він міг протиставити попередньому кредиторок

Старий кредитор (цедент) зобов'язаний повідомити боржника ГЦ цесію, яка відбулася, а також передати документи, які засвідчу!

136

право вимоги, новому кредиторові (цесіонарію). В іншому разі, якщо боржник не був письмово повідомлений щодо здійснюваного переходу прав кредитора до іншої особи, новий кредитор несе ризик спричинених цим для нього несприятливих наслідків. У цьому разі виконання зобов'язання первісному кредиторові визнається належним виконанням (п. 2 ст. 516 ЦК України).

Вимога, що передається іншій особі в порядку цесії, переходить до нього в тому обсязі, в якому вона раніше належала цедентові. Для цесіонарія зберігають силу всі засоби забезпечення зобов'язання (застава, завдаток, порука тощо), якщо інше не встановлено договором або законом відповідно до ст. 516 ЦК України. Якщо боржник ухиляється від виконання, то тільки до нього і може бути пред'явлена вимога з боку цесіонарія. Однак при уступці вимоги цедент відповідає перед цесіонарієм за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання цього зобов'язання боржником, крім випадків, коли первісний кредитор узяв на себе поруку за боржника перед новим кредитором (ст. 519 ЦК України). Заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (ст. 515 ЦК України).

Внаслідок переведення боргу (заміни боржника) попередній боржник вибуває із зобов'язання і замінюється новим. Для переведення боргу потрібна згода нового боржника, оскільки якщо договір як вольовий акт не може вчинятися без волевиявлення кожного із контрагентів, то не можна поза своєю волею стати боржником уже існуючого зобов'язання. Але переведення боргу не можна здійснити без згоди кредитора. Цим переведення боргу відрізняється від цесії (уступки вимоги). Виходячи з цього, на підставі п. І ст. 523 ЦК України і порука, і застава, встановлені третьою особою на забезпечення виконання зобов'язання, з переведенням боргу припиняються, якщо поручитель або заставодавець не висловили своєї згоди відповідати також і за нового боржника. Застава, встановлена на забезпечення боргу первісним боржником, зберігається після переведення боргу на шщу особу, якщо інше не передбачено законом або договором (п. 2 ^ст. 523 ЦК України). Новий боржник має право виставляти проти вимог кредитора всі ті заперечення, які основані на відносинах між кредитором і первісним боржником (ст. 522 ЦК України).

Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у тій ^Же формі, що і правочин, на підставі якого воно виникло. Правочин

137

щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підстаї правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстровані в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо іні не встановлено законом (п. 2 ст. 513 ЦК України). Ці правш поширюються і на правочини щодо заміни боржника у зобов'язані Місце, строк та спосіб виконання зобов'язання Місце виконання зобов'язання визначається договорої законодавчими нормами, які регулюють даний вид зобов'язаі адміністративними актами. Якщо місце виконання зобов'язання встановлено то, згідно зі ст. 532 ЦК України, виконання провадитьсі

1. за зобов'язанням про передання нерухомого майна —місцезнаходженням цього майна;

2. за зобов'язанням про передання товару (майна), що виншна підставі договору перевезення, — за місцем здавання товару (майнаперевізникові;

3. за зобов'язанням про передання товару (майна), що виншна підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберіганітовару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момеївиникнення зобов'язання;

4. за грошовим зобов'язанням — за місцем проживажкредитора, а якщо кредитором є юридична особа, — за її місцезнахедженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитормомент виконання зобов'язання змінив місце проживання (місцезназмдження) і сповістив про це боржника, зобов'язання виконуєтьсяновим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з bUнесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних Із зміною місця викснання;

5. за Іншим зобов'язанням — за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника.

Зобов'язання може бути виконане в Іншому місці, якщо встановлено актами цивільного законодавства або випливає із с зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Строк виконання зобов'язання. Належним визнається такі строк виконання, який встановлений законом, договором або випливї із суті зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання мої бути визначений календарною датою або закінченням відповідної періоду часу, а також вказівкою на відповідну подію, яка обов'язкої має настати (п. 1 ст. 530 ЦК України).

Якщо строки виконання взагалі не встановлені або визначеі

моментом пред'явлення вимоги виконання кредитором, боржник має право провести таке виконання у будь-який час. Обов'язок виконати таке зобов'язання покладається на боржника в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного виконання не випливає з актів цивільного законодавства або договору (п. 2 ст. 530 ЦК України).

При простроченні боржника кредитор має право або вимагати виконання зобов'язання в натурі, або відмовитися від прийняття виконання. Однак у будь-якому разі боржник зобов'язаний відшкодувати кредиторові збитки, що їх зазнав кредитор у зв'язку із простроченням (ст. 612 ЦК України). Коли предметом виконання є грошова сума, боржник зобов'язаний сплатити за час прострочення З відсотки річних від простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір відсотків.

Кредитор визнається таким, що прострочив виконання, якщо він відмовився прийняти надане боржником належне виконання зобов'язання або не вчинив відповідних дій, без яких боржник не може виконати своїх обов'язків. При простроченні прийняття виконання кредитором боржник у свою чергу має право вимагати від кредитора відшкодування заподіяних йому збитків.

Стаття 533 ЦК України передбачає, що боржник має право виконати зобов'язання до строку, встановленого в договорі, якщо інше не випливає Із самого договору, не встановлено законом або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Спосіб виконання зобов'язання перебуває у прямій залежності від предмета виконання. Якщо предмет зобов'язання пов'язаний з якоюсь єдиною річчю, що за своєю природою неподільна, виконання не може бути проведене інакше, як шляхом передачі цієї речі боржником кредиторові відразу і в цілому. Кредитор, який одержав належне йому виконання, із зобов'язання вибуває, але воно зберігає свою силу Для решти кредиторів доти, поки вони не здійснять належне їм право. У частковому пасивному зобов'язанні кожен із боржників зобов'язаний надати кредиторові виконання лише у певній частці з тим, щоб боржник, який виконав зобов'язання, вибував, але воно зберігало силу для решти боржників, поки вони не виконають покладений на них обов'язок перед кредитором.

У змішаному частковому зобов'язанні поєднуються обидва ^пРИнципи: в такому зобов'язанні кожен із кредиторів може вимагати Сконання в певній частці від кожного із боржників.

138

139

У солідарному активному зобов'язанні кожен із кредиторів мг право вимагати від боржника виконання в повному обсязі. Як тіль боржник надасть повне виконання хоч би одному із кредиторі! зобов'язання припиняється. У солідарному пасивному зобов'язані кредитор має право вимагати виконання в повному обсязі від бу; якого боржника, тому він має право заявляти вимогу про виконані і до всіх боржників водночас, і до будь-якого з них у частині борг Але зобов'язання припиняється, як тільки повне виконання буде надану кредиторові хоч би одним із боржників.

У змішаному солідарному зобов'язанні також поєднуються обиді принципи виконання солідарного зобов'язання. В такому зобов'язані кожен із кредиторів може вимагати виконання в повному обсязі вц кожного з боржників.

Якщо одна зі сторін вимагає солідарного виконання зобов'язанні в той час як інша погоджується лише на часткове виконання, тс такий спір має розглядатися відповідно до вимог статей 540-543 України. Солідарний порядок розрахований лише на такі випадки:

1. коли законом або іншим нормативним актом прямо передбаченусолідарне виконання зобов'язання. Наприклад, ст. 1210 ЦК Украйвстановлює, що особи, які спільно заподіяли шкоду, є солідарниміборжниками перед потерпілим;

2. якщо солідарний спосіб виконання зобов'язання передбаченніугодою сторін. Наприклад, при укладенні договору позики стороніможуть встановити солідарні зобов'язання для боржників;

3. коли предмет зобов'язання є неподільним, виконання зобов')зання частками неможливо.

Якщо по суті зобов'язання або договору, який Існує між боржні ками та кредиторами, не можна встановити конкретні частки, відп< відно до яких має виконуватися це зобов'язання, законодавство вста новлюе принцип рівності цих часток.

Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржнш зобов'язаний відшкодувати іншим кредиторам належні їм частк виконання у тому розмірі, який залежить від характеру правовідносш що складаються між солідарними кредиторами. Солідарний боржнш який виконав зобов'язання, може перекласти відповідні часті виконання на інших солідарних боржників. Обсяг таких обов'язку визначається характером відносин, які пов'язують співборжників. Таї у п. 1 ст. 544 ЦК України передбачено, що боржник, який виконг солідарне зобов'язання, має право зворотної вимоги (регресу)

кожного з решти боржників у рівних частках, якщо інші умови не встановлені законом або договором. Невиплачене одним із співборжників боржникові, який виконав солідарне зобов'язання, поділяється у рівних частках між ним та іншими співборжниками.

Регресним визнається зобов'язання, на підставі якого кредитор (регредієнт), зобов'язаний перед третіми особами до виконання, має право віднести його повністю або частково за рахунок боржника (регресата), дія або бездіяльність якого зумовили залучення кредитора до відповідальності. Тобто регресат відповідає перед регредієнтом, а регредієнт - перед третьою особою. Пряма відповідальність регресата перед третьою особою без відповідальності регредієнта може мати місце лише у випадках, безпосередньо встановлених законом.

Регресне зобов'язання характеризується такими ознаками:

• воно є похідним від іншого (основного) зобов'язання;

• один або всі його учасники - суб'єкти основного зобов'язання;

• виконання одним учасником зобов'язання або навіть саме йоговиникнення зумовлюється діями або бездіяльністю осіб, з якими вмайбутньому і встановлюються регресні зобов'язання.

Контрольні питання

1. Що таке зобов'язання?

2. Які розрізняються суб'єкти зобов'язань?

3. В чому полягають санкції зобов'язання?

4. За якими підставами виникають зобов'язання?

5. Що слід розуміти під виконанням зобов'язань?

6. Що називається предметом виконання?

7. Що таке кредиторські обов'язки і обов'язки боржника?

8. Охарактеризуйте субсидіарні зобов'язання.

9. Які риси властиві солідарному зобов'язанню?

10. Що називається регресним зобов'язанням?

11. Що називається переміною осіб у зобов'язанні?

12. Які Ви знаєте особливості уступки вимоги?

13. У чому полягають особливості переведення боргу?

140

141

Тема 2. Забезпечення виконання зобов'язань

Анотація

Поняття, види та значення забезпечення виконання зобов'язань. Неустойка та її види. Штрафна, альтернативна, залікова та виключна неустойки. Застава та її види. Особливості іпотеки. Заклад. Права та обов'язки заставодавця та за-ставодержателя. Порука. Відповідальність поручителя. Права поручителя, який виконав зобов'язання. Припинення поруки. Гарантія. Відмінність від поруки. Завдаток. Відмінність від авансу. Притримання як засіб забезпечення виконання зобов'язань. Поняття та підстави припинення зобов'язань.

Основна література

Х.Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне право України: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

2. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга перша. — К., 2004.

3. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: Атіка,2003. — 416 с

4. Закон України "Про заставу" від 02.10.1992 р. № 2654-ХИ.

5. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

Додаткова література

1. Гонгало Б.М. Общие положения об обеспечении обязательств и способах обеспечения обязательств. Цивилистические записки: Межвузовский сборник научных трудов. — М.: Статут, 2001. —С. 68.

2. Харитонов Е.О.. Саниахметова ИЛ. Гражданское право: Учеб. пособие. — С. 349-350.

Матеріал для вивчення

Забезпечення виконання зобов'язань може здійснюватися такиї способами:

• правилом про зустрічне виконання зобов'язань;

• положенням про субсидіарну відповідальність учасникіповного товариства, а також повних товаришів у командитному тіваристві за зобов'язаннями товариства при недостатності його майні

• обов'язком власника відповідати за зобов'язаннями належноїйому підприємства або установи;

• правом кредитора, який виконав угоду, у разі ухилення іншоїсторони від ЇЇ нотаріального посвідчення вимагати через суд визнанняїї дійсною;

• правом кредитора вимагати реєстрації угоди у разі ухиленняіншої сторони від її реєстрації;

• положенням про відповідальність, яку поряд з боржником несутьтреті особи, на яких покладено виконання зобов'язання та деякі інші.

Залежно від часу і способу встановлення (виникнення) способи забезпечення виконання зобов'язань поділяють на:

• спеціальні (виникають у момент виникнення зобов'язання);

• універсальні (відшкодування боржником збитків, що їх зазнавкредитор у результаті невиконання зобов'язання).

Класифікувати забезпечувальні зобов'язання можна за іншими критеріями, зокрема за механізмами їх реалізації. За цим критерієм розрізняють:

• забезпечення виконання зобов'язань шляхом зверненнястягнення на майно боржника (застава);

• забезпечення виконання зобов'язань шляхом зверненнягрошових стягнень (неустойка, завдаток);

• забезпечення виконання зобов'язань шляхом притриманнямайна боржника;

• забезпечення виконання зобов'язань шляхом притягнення довідповідальності третіх осіб (порука, гарантія).

Відповідно до п. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, завдатком, притриманням.

Залежно від джерела встановлення неустойка поділяється на:

1. законну, тобто встановлену в нормативному порядку — в законіабо іншому правовому акті;

2. договірну, яка встановлюється безпосередньо в нормах договору(правочину), укладеного між сторонами.'

За видами неустойки поділяються на чотири види:

1. залікова;

2. штрафна;

3. виключна;

4) альтернативна.

Заліковою називається неустойка, що передбачає можливість стягнення як неустойки, так і збитків, але в тій частині, яка не покрита ^сУмою неустойки.

142

143

Штрафною, або кумулятивною, визнається неустойка, яка пц лягає сплаті понад розмір збитків, які заподіяні невиконанням неналежним виконанням зобов'язання.

Виключна неустойка обмежує відповідальність за невиконанні або неналежне виконання зобов'язань тільки сплатою неустойки взагалі виключає можливість стягнення збитків.

Альтернативна неустойка передбачає можливість стягнення абї неустойки, або збитків; але в цьому випадку кредитор повинен зробиі вибір ще до того, як буде допущено порушення зобов'язання встановлено розмір збитків. Отже, кредитор відповідно має визначити з тим, чи буде стягуватися неустойка, чи будуть стягуватися збиті ще до того, як боржником було допущено порушення виконанні зобов'язання. Статті 549-552 ЦК України дають вичерпне визначенні поняттю, змісту та застосуванню неустойки:

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майне які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зо( в'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від сумі невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Штраф я\ різновид неустойки в чинному законодавстві закріплюється у кілько варіантах, а саме:

а) штраф у конкретній грошовій сумі;

б) штраф у відсотковому відношенні до суми всього зобов'язанніабо до не виконаної його частини;

в) штраф у розмірі вартості предмета зобов'язання;

г) штраф у кратному розмірі предмета зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми н< своєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день пр( строчення виконання.

Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитої збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанні зобов'язання. Проценти на неустойку не нараховуються. Кредитор має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає порушення зобов'язання (ст. 6J7 ЦК України).

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухо» майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмі установлюється договором або актом цивільного законодавства. Розі неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у догової Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойкі

встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку в натурі, і не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

За договором поруки, положення про який містяться у статтях 553-559 ЦК України, поручитель, яким може виступати одна особа або кілька осіб, поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку, І відповідає за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено відповідним договором.

У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов'язаний повідомити про це боржника, а в разі пред'явлення до нього позову — подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов'язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора.

Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника або якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг.

Після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника. До поручителя, який виконав таке зобов'язання, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, Що забезпечували його виконання. До кожного з кількох поручителів, які виконали зобов'язання, забезпечене порукою, переходять права •кредитора у розмірі частини обов'язку, що виконана ним.

144

145

Боржник, який виконав відповідне зобов'язання, повинен негаї повідомити про це поручителя, який потім має право стягнути з кредит безпідставно одержане або пред'явити зворотну вимогу до боржника, і

Порука припиняється:

• з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а такожразі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільїеться обсяг його відповідальності;

• якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитвідмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржниксабо поручителем;

• у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручительпоручився за нового боржника;

— після закінчення строку, встановленого в договорі поруки.У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняєм

якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виї нання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручите Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлені моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредиті не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від ді укладення договору поруки.

Регулювання зобов'язальних відносин за гарантією здійснюєті статтями 560-569 ЦК України.

За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організаі (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання бо ником (принципалом) свого обов'язку і відповідає за порушеї зобов'язання. Гарант має право на оплату послуг, наданих ним борї

НИКОВІ.

Гарантія діє протягом строку, на який вона видана, є чинною від, її видачі І не може бути відкликана, якщо в ній не встановлено інше.

Зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основне зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, колі гарантії міститься посилання на основне зобов'язання. У разі порушеї боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаі сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.

Вимога кредитора до гаранта, яку він не може передавати іні особі, якщо Інше не встановлено гарантією про сплату такої грошої суми, пред'являється у письмовій формі у межах строку, встановлене у гарантії, на який її видано. До вимоги додаються документи, вкаг в гарантії. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредит

повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією.

Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, _на яку видано гарантію. У разі порушення гарантом свого обов'язку Його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на _яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії.

Зобов'язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:

• сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

• закінчення строку дії гарантії;

• відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви прозвільнення його від обов'язків за гарантією.

Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, і не має такого права, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

Відповідно до п. 1 ст. 570 ЦК України, завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Якщо не встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом (п. 2 ст. 570 ЦК України). Якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора, якщо з вини кредитора,— він повертається боржнику разом з додатково сплаченою сумою у розмірі завдатку або його вартості, якщо інше не встановлено договором (пункти 1-2 ст. 571 ЦК України).

У разі припинення зобов'язання до початку -його виконання або внаслідок неможливості ного виконання завдаток підлягає поверненню (п. З ст. 571 ЦК України).

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі Невиконання боржником заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна ^Переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не Становлено законом (право застави) (ст. 572 ЦК України).

Відповідно до статей 573-574 ЦК України заставою, яка ^беспосередньо виникає на підставі договору, закону або рішення суду, ^м°Ж бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому.

146

147

Предметом застави може бути: а

• будь-яке майно (річ, цінні папери, майнові права), що моябути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнені

• майно, яке заставодавець набуде після виникнення застг(майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Предметом застави не можуть бути:

• національні, культурні та історичні цінності, які є об'єкта!права державної власності і занесені або підлягають занесенню Державного реєстру національної культурної спадщини;

• вимоги, які мають особистий характер, а також інші вим<застава яких заборонена законом (ст. 576 ЦК України).

Майно, що є у спільній власності, може бути передане у застгІ лише за згодою усіх співвласників (ст. 578 ЦК України).

Окремим видом застави є іпотека — застава нерухомого майї що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (і ст. 575 ЦК України).

Закладом є застава рухомого майна, що передається у володії заставодержателя або за його наказом — у володіння третій ос< (Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюю! законом) (пункти 2-3 ст. 575 ЦК України).

Згідно зі ст. 577 ЦК України, договір застави підлягає ноті альному посвідченню. Застава нерухомого майна підлягає державі реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом. Застг рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви зас1 водержателя або заставодавця з внесенням запису до Держави реєстру застав рухомого майна.

Якщо предмет застави не підлягає обов'язковому страхувані він може бути застрахований за згодою сторін на погоджену суму. разі настання страхового випадку предметом застави стає право вимс до страховика (ст. 581 ЦК України).

Оцінка предмета застави здійснюється заставодавцем разом заставодержателем відповідно до звичайних цін, що склалися на момї виникнення права застави, якщо Інший порядок оцінки предмета застг не встановлений договором або законом (п. 2 ст. 582 ЦК України).

Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметі застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановл(' договором. Предмет застави залишається у заставодавця, якщо іні не встановлено договором або законом.

Стаття 580 ЦК України зазначає, що ризик випадкового знищеі

148

,. випадкового пошкодження предмета застави несе власник заставного майна, якщо інше не встановлено договором або законом. У і випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов'язаний надати рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений предмет застави.

Згідно зі статтею 583 ЦК України заставодавцем може бути:

• боржник або третя особа (майновий поручитель);

• власник речі або особа, якій належить майнове право, а такожособа, якій передали річ або майнове право з правом їх застави. Заставаправа на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо длявідчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна

згода власника.

У договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, що є змістом договору застави. Також подається опис предмета застави і визначаються інші умови, погоджені сторонами договору. Опис предмета застави у договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо) (ст. 584 ЦК України).

Відповідно до ст. 585 ЦК України право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, — з моменту його нотаріального посвідчення. Якщо предмет застави відповідно до договору або закону повинен перебувати у володінні заставодержателя, право застави виникає в момент передання йому предмета застави. Якщо таке пере-дання було здійснене до укладення договору застави, право застави виникає з моменту його укладення.

За статтею 586 ЦК України заставодавець має право:

• користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у тому числі здобувати з нього плоди та доходи;

• відчужувати предмет застави, передавати його в користуванняншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою

заставодержателя;

• заповідати заставлене майно. Правочин, яким обмежується^право заставодавця заповідати заставлене майно, є нікчемним.

• користуватися переданим йому предметом застави лише увипадках, установлених договором. За договором на заставодержателяМоже бути покладений обов'язок здобувати з предмета застави плоди^та доходи;

149

_г

Згідно зі ст. 587 ЦК України, особа, яка володіє предметом застащ зобов'язана, якщо інше не встановлено договором:

• вживати заходів, необхідних для збереження предмета застг

• утримувати предмет застави належним чином;

• негайно повідомляти другу сторону договору заставивиникнення загрози знищення або пошкодження предмета заставі

Заставодавець, який володіє предметом застави, у разі втраї псування, пошкодження або знищення заставленого майна з йс вини зобов'язаний замінити або відновити це майно, якщо Інше встановлено договором.

Заставодержатель, який володіє предметом застави, у разі втрат псування, пошкодження або знищення заставленого майна з й< вини зобов'язаний відшкодувати заставодавцю завдані збитки.

У разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставої заставодержатель набуває право:

• звернення стягнення на предмет застави;

• за рахунок предмета застави задовольнити в повному обесвою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, вічаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданіпорушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання застгленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку з пред'явленівимоги, якщо інше не встановлено договором (ст. 589 ЦК Україні

Стаття 590 ЦК України зазначає, що звернення стягнення предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває прг звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встане лено договором або законом.

Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, прої диться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не всташ лено договором або законом (п. 1 ст. 591 ЦК України).

Заставодержатель має право вимагати дострокового виконані зобов'язання, забезпеченого заставою, у разі:

• передання заставодавцем предмета застави іншій особізгоди заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідш

• порушення заставодавцем правил про заміну предмета застаї

• втрати предмета застави за обставин, за які заставодержатеіне відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмізастави (п. 1 ст. 592 ЦК України).

Якщо вимога заставодержателя не буде задоволена, він має право звернути стягнення на предмет застави:

• у разі порушення заставодавцем правил про наступну заставу;

• у разі порушення заставодавцем правил про розпоряджанняпредметом застави;

• в інших випадках, установлених договором (п. 1 ст. 592 ЦКУкраїни).

Відповідно до ст. 593 ЦК України право застави припиняється у разі:

• припинення зобов'язання, забезпеченого заставою;

• втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

• реалізації предмета застави;

• набуття заставодержателем права власності на предметзастави.

Стаття 28 Закону України "Про заставу" поповнює цей список і встановлює, що право застави припиняється в разі:

— примусового продажу заставленого майна;

— закінчення строку дії права, яке становить предмет застави.Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі

боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання. Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.

Пратриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом (ст. 594 ЦК України).

Згідно зі ст. 595 ЦК України, кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе і відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини.

До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить Право власності на неї. Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання Речі і права кредитора (ст. 596 ЦК України).

150

151

Статтею 597 ЦК України встановлено, що вимоги кредитора, які притримує річ у себе, задовольняються з її вартості відповідно статті 591.

У разі пред'явлення до притримувача вимоги він має певні праї і обов'язки.

По-перше, він зобов'язаний до задоволення вимоги кредито попередити про це боржника, а якщо проти поручителя вчинені позов — залучити боржника до участі у справі. Інакше боржник мг право висунути проти зворотної вимоги поручителя заперечення, він мав проти кредитора.

По-друге, поручитель має право висунути проти вимоги кредитої заперечення, які міг би надати боржник, якщо інше не випливає договору поруки. Поручитель зберігає права на ці заперечення навіт у тому разі, якщо від них відмовився або визнав свій борг.

Притримувач має право на винагороду за надані боржникої послуги.

Договором або законом можуть бути встановлені інші вид? забезпечення виконання зобов'язання (п. 2 ст. 546 ЦК України).

Спеціальними способами забезпечення зобов'язань визнаються засоби, передбачені додатковими зобов'язаннями, що спонукают боржника належним чином виконати головне зобов'язання шляхо! сплати визначеної грошової суми або звернення стягнення нї попередньо обумовлене майно боржника чи майно третіх осіб.

Додаткові способи забезпечення зобов'язання сторони можз передбачити в самому договорі. До них відносять:

• правочини, укладені з відкладальною умовою;

• випадки виконання боржником зобов'язання, пов'язаноговнесенням певної грошової суми на депозит третьої особи та ін.

Контрольні питання

1. Дайте визначення способів забезпечення виконання зобов'язані

2. Що таке неустойка і які її види? Чим вони відрізняються однзвід іншої?

3. Як визначається завдаток, і чим він відрізняється від авансу!

4. Що називається порукою? В чому полягає забезпечувальниймеханізм поруки?

5. Визначте особливості гарантії, чим гарантія відрізняється вІпоруки?

6. Що таке застава? Які існують види застави?

Тема 3. Цивільно-правовий договір

Анотація

Поняття та значення цивільно-правового договору. Система цивільно-правових договорів. Класифікація договорів у цивільному праві. Договори односторонні, двосторонні та багатосторонні, сплатні та безоплатні, консесуальні та реальні. Інші види договорів. Зміст договору. Звичайні та випадкові умови договору. Стадії укладення договору. Оферта. Акцепт. Момент укладення договору за пропозицією з визначенням строку для відповіді і без вказівки щодо строку для відповіді. Способи укладення договору. Порядок регулювання перед-договірних спорів. Зміна та розірвання договору. Підстава та правові наслідки розірвання договору. Одностороннє розірвання договору.

Основна література

1. Бірюков І А-, Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

2. Дзера О.В-, Кузнецова Н.С. Цивільне право Україніи. —Книга перша. — К., 2004.

3. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: АтІка,2003. — 416 с

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,И.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

Додаткова література

1. Луць В.В. Контракти в підприємницькій діяльності. — К.:Юрінком, 2001.

2. Харитонов Е.О., Саниахметова НА. Гражданское право. —К.: А.С.К., 2001.

Матеріал для вивчення

Відповідно до ст. 626 ЦК України, договором визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків. Двостороннім чи багатостороннім правочином (договором) є погоджена дія двох або більше сторін. Договір є юридичним фактом, який виступає засобом регулювання поведінки сторін у цивільних правовідносинах. Цивільні права та обов'язки виникають як з угод (договорів), передбачених законом, так і з угод, які хоч і не передбачені законом, але йому не суперечать.

152

153

Функція договору — це певний вид дій юридичного факту суспільні відносини. Договору властиві такі загальні функції:

Ініціативна функція договору полягає в тому, що як результг погодження волі сторін договір є водночас актом вияву ініціативи реалізації диспозитивності учасників договору.

Програмно-координаційна функція означає, з одного боку, договір є своєрідною програмою поведінки його учасників один щ<у одного, а з Іншого, — засобом координації' цієї поведінки сторін засадах рівності, диспозитивності та ініціативи.

Інформаційна функція виявляється в тому, що завдяки чіті сформульованим умовам договір містить певну інформацію щді наявних прав та обов'язків у сторін, яка в разі спору може буї врахована і юрисдикційним органом для правильної кваліфікап£ взаємовідносин сторін І прийняття законного та обґрунтованого шення з цього спору.

Гарантійна функція зводиться до залучення для стимулювані належного виконання зобов'язань системи забезпечувальних засобЦ які також набувають договірної форми (застави, завдатку, гаранті поруки, неустойки тощо).

Захисна функція полягає в тому, що завдяки договору вклю ється в дію механізм захисту порушених прав шляхом примусу виконання обов'язку в натурі, відшкодування збитків, застосувані заходів оперативного впливу тощо.

Зазначені функції об'єднуються більш загальною — регулятиві функцією договору як правового засобу регулювання правомірі поведінки учасників цивільних правовідносин.

Система цивільно-правових договорів. Оскільки договір-різновидом правочину, то поділ договорів на окремі групи можна прої дити за тими самими критеріями, що й поділ угод: консенсуальні реальні, оплатні та безоплатні, абстрактні та казуальні тощо, ознакою розподілу прав та обов'язків між сторонами у зобов'язані що виникло з договору, виділяють односторонні та двосторонні говори.

За одностороннім договором одна сторона (особа) бере на се обов'язок перед іншою стороною (особою) вчинити певні дії а( утриматися від них, а інша сторона наділяється лише правом вимоіЦ без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторон Односторонніми є договори дарування.

Двостороннім є договір, за яким права та обов'язки покладеї

_на обидві сторони зобов'язання, що виникло з цього договору. Переважна більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми (купівля-продаж, оренда, комісія тощо).

Залежно від послідовності досягнення цілей, які ставлять перед собою сторони, вступаючи у договірні зв'язки, договори можна поділити на попередні та основні. За попереднім договором сторони зобов'язуються у певний строк укласти в майбутньому договір на умовах, передбачених попереднім договором. У цьому договорі визначається й порядок погодження істотних умов майбутнього договору, які не передбачені попереднім договором.

Основним вважається такий договір, укладення якого передбачене попереднім договором. Хоч істотні умови основного договору названі у попередньому договорі, але вони мають бути узгоджені сторонами при укладенні основного договору. Сторона, яка обгрунтовано ухиляється від його укладення, повинна відшкодувати іній стороні збитки, зумовлені простроченням, якщо інше не передбачено попереднім договором або законодавчими актами. Зобов'язання, передбачені попереднім договором, припиняються, якщо до закінчення строку, протягом якого має бути укладений основний договір, цей договір не буде укладений або жодна із сторін не направить іншій стороні пропозицію про його укладення. Договір (протокол), в якому не виявлено прямо волі сторін надати йому силу попереднього договору, не породжує цивільно-правових наслідків (ст. 635 ЦК України).

Залежно від того, на чию користь обумовлено виконання зобов'язань за договором, — на користь сторін за договором чи третіх осіб, які не беруть участі в укладенні договорів, — останні можна поділити на дві групи.

Першу, найбільш поширену групу, становлять договори, в яких виконання здійснюють взаємно самі сторони без участі третіх осіб. У цих договорах обумовлюється виконання сторонами їхніх взаємних зобов'язань: однією на користь іншої (наприклад, продавець на користь покупця тощо).

У договорах другої групи виконання зобов'язання обумовлюється на користь третьої особи. Коли особа, яка уклала договір, обумовила виконання зобов'язання, що виникло з договору, третій особі, то, якщо інше не передбачено в договорі і не випливає з його змісту, виконання може вимагати як сторона за договором, так і третя особа, на користь якої виговорено виконання. Якщо третя особа відмовилася ^BU права, наданого їй за договором, то особа, що уклала договір,

154

155

може скористатися цим правом, коли це не суперечить змістові говору. Прикладом договору на користь третьої особи може бути догої змішаного страхування життя, за яким страхова сума у разі сме( громадянина (застрахованої особи) виплачується зазначеній у договс третій особі — вигодонабувачеві.

Якщо укладений договір опосередковує два або кілька різнорідні відносин та об'єднує умови, об'єктивно необхідні для формувані зобов'язань різних типів, він стає змішаним договором. Так, догово$ побутового підряду і на виконання проектно-розвідувальних об'єднуються як різновиди одним підрядним типом договору, спрямовуються на передачу результатів робіт. Змішаним договорої в якому містяться елементи договорів різних типів, є договір ореї майна з правом його викупу. До відносин сторін у змішаному догов< застосовуються у відповідних частинах законодавчі акти про договор елементи яких є у змішаному договорі, якщо інше не випливає й угоди сторін або суті змішаного договору (п. 2 ст. 628 ЦК України Групи цивільно-правових договорів поділяються на: і) договори про передачу майна у власність, повне господарем відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставкі контрактація, позика, міна, дарування, постачання енергетичні ресурсів тощо);

2. договори про передачу майна у тимчасове користування (майневий найм, оренда, житловий найм, побутовий прокат, безоплатне коржтування майном, лізинг тощо);

3. договори про виконання робіт (побутовий підряд, підрядкапітальне будівництво, на виконання проектних і розвідувальних робііна виконання аудиторських робіт тощо);

4. договори про передачу результатів творчої діяльності (авто(ські, ліцензії на договори, договори про передачу науково-технічжпродукції тощо);

5. договори про надання послуг (перевезення, страхуваннідоручення, комісія, схов, про посередницькі послуги, довічне утрімання, кредитний договір тощо);

6. договори про спільну діяльність (установчий договір, угодпро науково-технічне співробітництво тощо).

У законодавстві, судовій практиці і літературі широко використовз ється поняття „господарський" або „комерційний" договір (ст.1 Господарського процесуального кодексу). Господарським (підприємницьким) можна вважати такий цивільно-правовий договір, в яком

156

обома сторонами або хоч би однією з них є юридичні чи фізичні _оСОби — підприємці і за яким передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або для інших цілей, не пов'язаних з особистим (сімейним, домашнім)

споживанням.

Суб'єктами договору є юридичні або фізичні особи, зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності.

Зміст договору становлять умови, за якими передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або з Іншою метою, не пов'язаною з особистим (сімейним, домашнім) споживанням.

Умови укладення договору. Для деяких видів підприємницьких договорів, зокрема зовнішньоекономічних контрактів або біржових угод, може встановлюватися окремий порядок їх укладення (підписання), обліку та реєстрації. Певні особливості можуть характеризувати порядок виконання або умови відповідальності сторін за підприємницьким договором (наприклад, відповідальність підприємця незалежно від його вини).

Серед господарських договорів окремо можна виділити біржові договори. Відповідно до ст. 15 Закону України „Про товарні біржі", біржовою операцією визнається угода, яка відповідає сукупності таких

умов:

а) якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку або обмінтоварів, допущених до обороту на товарній біржі;

б) якщо її учасниками є члени біржі;

в) якщо вона подана до реєстрації і зареєстрована на біржі непізніше наступного за її вчиненням дня.

Вида біржових угод. Розрізняють форвардні, ф'ючерсні контракти та опціони, які за термінологією Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств" називають деривативами.

Форвардний контракт — це двостороння угода за стандартною (типовою) формою, яка засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) базовий актив (товари, цінні папери тощо) у певний час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін під час укладання форвардного контракту.

Ф'ючерсний контракт — стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) базовий актив у певний час і на певних умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами контракту.

157

Опціон — стандартний документ, що засвідчує право придбаї (продати) базовий актив на певних умовах у майбутньому, з фіксаци ціни на час укладення такого контракту або на час такого придбані за рішенням сторін контракту.

Зміст і тлумачення договору. Зміст договору — це ті умої на яких укладена відповідна угода сторін. Якщо договір оформлеї письмово у вигляді одного документа, підписаного сторонами, а( шляхом обміну листами, то відповідні умови фіксуються в пункту договору, в яких можуть міститися і посилання на норми чинної цій сфері законодавства. Відповідно до п. 1 ст. 638 ЦК України догс вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належні випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами.

Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законе або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Отз істотними вважаються насамперед ті умови договору, які назі такими за законом. Істотними є й ті умови договору, які прямо названі такими у нормативних актах, але конче потрібні для догово) даного виду (наприклад, умова про ціну є необхідною для будь-яке оплатного договору). В п. 5 ст. 626 ЦК України закріплена презумпі що договір вважається оплатним, якщо Інше не випливає із заков інших нормативно-правових актів, угоди сторін або суті договору.

Серед договірних умов, крім Істотних, виділяють також звичаї та випадкові умови. Звичайні — це ті умови, які передбачаютьсї законі чи Іншому нормативному акті і стають обов'язковими для сто( внаслідок факту укладення договору. Від істотних звичайні умої

ВІДРІЗНЯЮТЬСЯ ТИМ, ЩО ВОНИ НЄ ПОТребуЮТЬ ОКреМОГО ПОГОДЖЄНН5

про них не обов'язково застерігати у тексті договору.

Випадковими прийнято вважати такі умови договору, погоджені сторонами на відступ від положень диспозитивних но$ або з метою розв'язання питань, що взагалі не врегульоваї законодавством. Тому випадкові умови можна виявити, порівняв! їх зі звичайними умовами: якщо якусь умову включено у договір зміну чи доповнення до правил, викладених у законодавчому акті, порівняно із звичайно прийнятими в договорах даного виду умоваї вона виявиться випадковою. Всі умови — Істотні, звичайні, випї кові — після укладення договору стають однаково обов'язковимі мають додержуватися сторонами.

У визначенні змісту договорів, які укладаються між організація!

бо між організаціями і громадянами, важлива роль належить типовим, бо зразковим, договорам. Зазначені у цих договорах умови вважаються зразковими.

Типовий або зразковий договір є уніфікованим засобом, що забезпечує однакове оформлення конкретних договірних відносин. Пе своєрідний нормативно-правовий акт, який заповнює правове регулювання певної сфери господарських відносин через недостатнє врегулювання їх актами вищої юридичної сили. Типові, або зразкові, поговори, часто використовують при укладенні так званих публічних поговорів та договорів про приєднання. Публічний договір є узагальненим поняттям договорів, що укладаються у різних сферах обслуговування громадян і юридичних осіб (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Публічним визнається договір, у якому однією зі сторін є підприємець або інша особа відповідно до закону, що взяли на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до них звертається. При цьому ціна товарів, робіт, послуг та інші умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім випадків, коли законодавчими актами допускається надання пільг для окремих категорій споживачів. Відмова підприємця від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надати споживачеві відповідні товари або послуги не допускається (п. З ст. 633 ЦК України).

Договором про приєднання визнається договір, умови якого визначені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах І можуть бути прийняті іншою стороною не інакше, як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Сторона, яка приєдналася до договору, може вимагати розірвання або зміни договору і відшкодування заподіяних їй збитків, якщо договір про приєднання, хоч і не суперечить законодавчим актам, але позбавляє цю сторону звично надаваних їй прав, виключає або обмежує відповідальність іншої сторони за порушення зобов'язань або містить інші явно обтяжливі Умови для сторони, яка приєдналася до договору (ст. 634 ЦК України).

Укладення, зміна та розірвання договору. Оскільки договір ^е спільним юридичним актом двох чи кількох осіб, погодження ними Умов договору проходить принаймні дві стадії: шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір, яка має назву оферти, і прийняття пропозиції !ншою стороною — акцепту. Відповідно сторона, яка зробила

158

159

пропозицію, називається оферентом, а сторона, яка прийняла її, акцептантом.

Загальний порядок укладення, зміни та розірвання цивільне правових договорів визначено в главі 53 ЦК України (ст. 638-654) Існують певні особливості укладення біржових угод (договорів проведення торгів на аукціонах, у порядку конкурсу тощо.

Для того, щоб вступити в договірні відносини, один із учаснш повинен виявити ініціативу, тобто виступити з пропозицією укласт договір (оферту).

Офертою визнається пропозиція укласти договір, яка адресоваї одній чи кільком особам, містить вказівку на істотні умови договору висловлює намір особи, яка зробила пропозицію, вважати себе зв'ї заною договором у разі її прийняття (п. 1 ст. 641 ЦК України). Оферт характеризується такими рисами:

• адресується конкретно одній чи кільком особам. Коли прошзиція розрахована на невизначене коло осіб, то вона розглядаєтіяк запрошення до оферти, якщо інше прямо не зазначено в ційпозиції;

• має містити вказівку на істотні умови майбутнього договортобто ті, що визнані такими за законом, або необхідні для договор)даного виду, або в погодженні яких зацікавлений оферент;

• виражає твердий намір оферента вважати себе зв язаним догвором і запропонованими умовами в разі їх прийняття (акцепту) другестороною.

Оферта може бути зроблена із зазначенням або без зазначеі строку для відповіді. Пропозицію укласти договір можна змінити взагалі відкликати (скасувати), але не пізніше, як до моменту аб( момент її одержання адресатом. У цьому разі раніше зроблена офе втрачає свою значимість, отже, і не зв'язує оферента. Оферта, одержав адресат, не може бути відкликана протягом строку длї акцепту, якщо інше не зазначено в самій оферті або не випливає' суті пропозиції чи з обстановки, в якій вона зроблена.

Відповідь особи, якій адресовано оферту, про прийняття ні пропозиції визнається акцептом. Акцепт має бути повним і безуме ним. Це означає, що акцептант повністю погоджується із запрої нованими умовами договору і повідомляє про це оферента. Які пропозицію укласти договір зроблено із зазначенням строку відповіді, то договір вважається укладеним за умови, що особа, зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прі няття пропозиції протягом цього строку (ст. 643 ЦК України).

Дії вважаються акцептом, якщо замість відповіді про прийняття пропозиції укласти договір контрагент у встановлений для акцепту строк вчиняє дії з виконання зазначених в оферті умов договору (відвантажує товари, надає послуги, сплачує відповідні суми тощо), якщо інше не передбачено законодавчими актами або не зазначено в самій оферті. Вчинення таких конклюдентних дій означає і згоду на укладення договору, і водночас його виконання. Як і оферта, акцепт може бути відкликаний акцептантом однієї із сторін і втратити чинність, якщо повідомлення про його скасування оферент одержав до моменту або в момент одержання самого акцепту. В разі відкликання акцепту або неодержання відповіді від акцептанта протягом установленого для цього часу оферент вважається вільним від тих обов'язків, що пов'язані з раніше зробленою ним пропозицією.

Відповідно до ст. 645 ЦК України, якщо з одержаної із запізненням відповіді про згоду укласти договір видно, що відповідь було надіслано своєчасно, вона визнається такою, що запізнилася, лише в тому разі, коли оферент негайно повідомить іншу сторону про одержання відповіді із запізненням. У цьому разі відповідь, що запізнилася, вважається новою пропозицією. Якщо ж такого повідомлення оферент не зробить, то він повинен виконати укладений договір або відшкодувати збитки, заподіяні акцептантові у зв'язку з невиконанням договору. Акцепт має бути повним і безумовним, і тільки тоді він свідчитиме про згоду сторін щодо істотних умов договору.

Згода, яка супроводжується застереженнями та контрпропозиціями, не може вважатися акцептом. Згідно зі статтею 646 ЦК України, відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах визнається відмовою від пропозиції і в той же час є новою пропозицією. Сторони в цьому разі міняються місцями: акцептант стає оферентом, а оферент — акцептантом, бо на нову пропозицію потрібна згода колишнього оферента. Переговори або обмін листами між сторонами можуть тривати довго і завершитись або досягненням згоди щодо умов договору, або не дати бажаного результату.

Договір вважається укладеним у момент одержання акцепту особою, яка направила оферту. Якщо для укладення договору, крім згоди сторін, потрібна передача майна або вчинення іншої дії (реальний Договір), то він вважається укладеним з моменту передачі відповідного майна або вчинення певної дії (ст. 640 ЦК України).

Договір укладається в певній формі: усній, письмовій чи шляхом ^Ечинення конклюдентних дій (п. 1,2 ст. 205 ЦК України). Коли сторони Домовились укласти договір у певній формі, він вважається укладеним

160

161

з моменту надання йому обумовленої форми, хоч би за законом даного виду договорів ця форма і не була передбачена.

Зміна договору означає, що зобов'язання сторін діють відповц до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. розірванні договору зобов'язання сторін припиняються. ЗмІ розірвання договору допускаються лише за угодою сторін, якщо Ін не передбачено законодавчими актами або договором. Угода про зі або розірвання договору вчиняється в тій самій формі, в якій укладений договір, якщо із законодавчого акта, договору або звичі ділового обороту не випливає інше.

Окремі правила діють щодо зміни або розірвання господарсы договорів між юридичними особами. Відповідно до ст. 11 Госту ського процесуального кодексу, підприємство чи організація, яка ві жає за необхідне змінити або розірвати договір, надсилає пропозі про це іншій стороні за договором. Сторона, яка одержала п пропозицію, повинна відповісти на неї не пізніше 20-ти днів після одержання. Якщо учасники не досягли згоди щодо зміни або розірваї договору, а також у разі неодержання відповіді у встановлений ст з урахуванням поштового обігу, зацікавлена сторона має право пе дати спір на вирішення господарського суду.

ЦК України (п. 2 ст. 651) встановлено загальний порядок змії або розірвання цивільно-правових договорів. Вимога про зміни розірвання договору може бути заявлена зацікавленою стороною суду у разі одержання відмови іншої сторони на пропозицію зміни чи розірвати договір, а в разі неодержання відповіді — у стр< зазначений у пропозиції або встановлений договором чи законом іншим нормативно-правовим актом, а за його відсутності —_: двадцятиденний строк.

Відповідно до пунктів 2 і 3 ст. 652 ЦК України, сторона мо; заявити вимогу про зміну чи розірвання договору при Істотної порушенні договору Іншою стороною. Порушення договору, допущї однією зі сторін, вважається істотним, якщо воно тягне за собою т« шкоду для другої сторони, що остання значною мірою позбавляєті того, на що вона мала право розраховувати на підставі договору, винятком випадків, коли сторона, яка порушила договір, не передбачі такого результату та інша розумна особа, яка діє за аналогічні, обставин, не передбачила б цієї шкоди. За ст. 653 ЦК України істотї зміна обставин, якими сторони користувалися при укладенні догово є підставою для його зміни або розірвання, якщо Інше не передбачеі

поговором або не випливає з його суті. Зміна обставин визнається істотною, коли вони змінилися настільки, що якби сторони могли це розумно передбачити, договір взагалі не був би ними укладений на умовах, які значно відрізняються від погоджених умов.

Якщо сторони не досягли згоди про приведення договору у відповідність з обставинами, які Істотно змінилися, або про його розірвання, договір може бути розірваний.

Крім зміни або розірвання договору, допускається й продовження (пролонгація) його дії на новий строк. Так, відповідно до п. 2 ст. 17 Закону України „Про оренду державного і комунального майна" за відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору протягом одного місяця після закінчення його строку він вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Найчастіше продовження дії договору оформляється угодою сторін, вчиненою шляхом обміну листами, телеграмами або іншим способом.

Контрольні питання

1. Що таке цивільно-правовий договір?

2. Розкрийте функції договору.

3. Що таке система цивільно-правових договорів?

4. Розкрийте зміст односторонніх І двосторонніх договорів.

5. Чим відрізняється попередній договір від основного договору?

6. Розкрийте особливості виконання договорів на користь третьої особи.

7. Які існують біржові угоди (договори)? Дайте їм характеристику.

8. Що таке зміст та умови договору?

9. Як визначаються істотні умови договору?

10. Охарактеризуйте звичайні умови договору.

11. Що таке публічний договір?

12. Який договір визнається договором про приєднання?

13. Дайте загальну характеристику акцепту і оферти, акцептантаі оферента.

14. Яким вимогам повинен задовольняти акцепт?

15. Що таке „конклюдентні дії", і як вони впливають на прийняттяоферти?

16. Чи вважається згода щодо прийняття пропозиції, якщо вонасупроводжується застереженнями або контрпропозиціями?

17. Як визначається момент, з якого договір вважається укладеним?

162

163

Тест-тренінг

1. Зобов'язальне право охоплює:

A. сукупність цивільно-правових норм, які регулюють майівідносини, що складаються у зв'язку з передачею майна, наданіпослуг, використанням робіт, заподіянням шкоди або безпідставіпридбанням майна;

B. правове регулювання економічних відносин власності;С розподіл матеріальних благ між членами суспільства та ї>

колективами;

D. обсяг повноважень власника з володіння, користуванні розпорядження матеріальними благами.

2. Суб'єктами зобов'язання є:

A. слідчий і підозрюваний;

B. кредитор і боржник;

C. державний виконавець;

D. особа, піддана адміністративному арешту.

3. Цивільно-правовим договором визнається:

A. угода, в якій виявлена воля однієї особи;

B. угода, яка не породжує будь-яких правових наслідків;

C. угода щодо розподілу трудових функцій;

D. угода двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлеїзміну чи припинення цивільних правовідносин.

4. Визначте, які з нижче наведених умов цивільно-правового доіру є істотними:

A. ті умови, які передбачають у законі чи іншому нормативнеакті і стають обов'язковими для сторін внаслідок факту укладе!договору;

B. такі умови договору, які погоджені сторонами у відступположень диспозитивних норм або з метою вирішення питань,взагалі не врегульовані законодавством;

С державне замовлення;

D. ті умови договору, які названі такими за законом.

5. Охарактеризуйте, яким вимогам повинен відповідати акцепт:Д. акцепт може супроводжуватися застереженнями і контрпропо-

_зиціями;

B. акцепт має бути повним і безумовним;

C. відкликаний акцепт не втрачає своєї чинності;D- акцепт може бути наданий оферентом.

6. Заліковою визнається неустойка, що передбачає:

A. сплату понад розмір збитків, які заподіяні невиконанням або_неналежним виконанням зобов'язання;

B. сплату тільки неустойки і взагалі виключає можливістьстягнення збитків;

С стягнення або неустойки, або збитків;

D. стягнення неустойки і збитків у частині, не покритій сумоюнеустойки.

164

165

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

МОДУЛЬ 1. ЗОБОВ'ЯЗАННЯ З ПЕРЕДАЧІ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ ТА КОРИСТУВАННЯ

Тема 1. Договори купівлі-продажу, міни та даруванні

Анотація

Поняття договору купівлі-продажу. Предмет, ціна, форма договору купівлі продажу. Права та обов'язки продавця і покупця. Момент виникнення права власності у покупця, і Виконання договору купівлі-продажу. Відповідальність сторінщ за порушення зобов'язань за договором. Відповідальність продавця за недоліки проданої речі. Види договору купівлі-прода жу. Роздрібна купівля-продаж. Договір міни (бартер). Договір. дарування.

Література

!. Бірюков 1.А., Заїка Ю.О., Підопригора 0.0. Цивільне право України: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

2. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга друга. — К„ 2004.

3. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: АтІка,2003. — 416 с

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

Матеріал для вивчення

Договір купівлі-продажу — це угода, за якою одна ctoj (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у ність Іншій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язує прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму^: 655 ЦК України). Тобто за договором купівлі-продажу, який є оплат двостороннім і консенсуальним, продавець зобов'язується покупцеві майно у власність або господарське відання чи операті управління, а останній зобов'язується прийняти це майно і сплат за нього обумовлену угодою грошову суму. Такий договір спрямої на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у влас покупця і, отже, є юридичною підставою виникнення таких зо<

166

зальних правовідносин, які зумовлюють появу у покупця абсолютного речового права. Оплата придбаного майна має здійснюватися у національній валюті України, за винятком випадків, передбачених законом.

Договір купівлі-продажу є консенсуальним, оскільки права та обов'язки сторін виникають у момент досягнення ними згоди щодо всіх істотних умов. Універсальність договору полягає в тому що він може укладатися між громадянами, між організаціями (підприємствами установами), а також між організаціями та громадянами.

Правове регулювання відносин купівлі-продажу здійснюється ЦК України, законами України „Про захист прав споживачів", , Про цінні папери і фондову біржу", „Про товарну біржу", „Про приватизацію майна державних підприємств", „Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", іншими законами та численними нормативно-правовими актами.

Залежно від особливостей організаційно-правових форм торгівлі розрізняють кілька видів договору купівлі-продажу, зокрема-

а) договори купівлі-продажу в оптовій та роздрібній торгівлі;договори, що їх укладають на біржах та аукціонах;

б) договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньому тазовнішньоекономічному обігу;

в) договори купівлі-продажу земельних ділянок, валютнихцінностей, житлових будинків, квартир, автомашин;

г) договори купівлі-продажу на умовах комісії, консигнації тапоставки;

д) договори купівлі-продажу об'єктів приватизації;є) форвардні та ф'ючерсні угоди купівлі-продажу.

Сторони у договорі купівлі-продажу. Відповідно до цивільного законодавства сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними можуть бути громадяни, юридичні особи або держава.

Суб'єктами зовнішньоекономічної торгівельної діяльності можуть бути як фізичні, так і юридичні особи на засадах, визначених спеціальним законодавством, зокрема Законом України „Про Зовнішньо-^економічну діяльність".

За ст. 658 ЦК України право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Тільки за такої умови у Покупця може виникнути відповідне право придбання такого майна власникові не обов'язково особисто брати участь в укладенні договору

167

купівлі-продажу. Він може здійснити ці повноваження через св( представника або комісіонера. Так, при продажу майна, зданого комісію, продавцем виступає комісіонер, а не власник такого маГ Держава і територіальні громади діють через утворювані ні спеціальні органи.

Якщо продавець товару не є його власником, покупець право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимаї його повернення (ст. 658 ЦК України). Якщо продавцем майна м( бути лише певна особа — власник, то покупцем може бути буд особа. Обов'язковою умовою участі громадян стороною у догої купівлі-продажу є наявність у них достатньої дієздатності. ПІдприєм< (організації, установи) повинні мати статус юридичної особі договори, які вони укладають, не суперечити цілям їх діяльне передбаченим в установчих документах. Недодержання цієї виї може призвести до визнання такого договору недійсним.

Предмет договору. Ціна у договорі. Форма договору. Ісі ними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет та Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не м< вважатися укладеним, незважаючи на погодження всіх можлі інших умов (строк, місце, спосіб виконання тощо).

Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо них за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Так, у продажу товарів у кредит з наступним погашенням платежів встаї лення у договорі строку повернення кредиту набуває значення істот умови.

Відповідно до п. 2 ст. 656 ЦК України, предметом договору купі! продажу можуть бути майнові права, до договору купівлі-продг яких застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, яі інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути окремі речЬ їх сукупність (об'єкти природи або створені людиною матеріальні блг земельні ділянки, майно, визнане законом об'єктом права власне не вилучене з товарообігу, а також певні зобов'язальні права, пов'ї з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на отримг майнових вигод (зафіксованих, зокрема, у цінних паперах).

Законом встановлено вимоги щодо якості товару. Продаї зобов'язаний передати покупцеві товар, який відповідає цим вимс або вимогам про підвищену якість товару, якщо це було обумої договором.

У ЦК України досить докладно врегульовано також відносини щодо гарантій якості товарів, кількості, асортименту, комплектності, тари та упаковки товару, що продається (статті 669-690).

Наступною істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна — певна грошова сума, сплачувана покупцем за одержану від продавця річ. Ціна має бути обов'язково визначена в договорі шляхом досягнення сторонами щодо цього обопільної згоди.

Так, згідно зі ст. 691 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена, виходячи з його умов, — за ціною, що визначається відповідно до ст. 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу. У свою чергу ст. 632 ЦК передбачає, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, а у випадках, установлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

За чинним законодавством, сторони у договорі купівлі-продажу, які займаються підприємницькою діяльністю, мають право вільно визначати ціну предмета угоди, а в передбачених законом випадках повинні керуватися державними фіксованими чи регульованими цінами. Абсолютно вільно визначають ціну громадяни, які укладають разові угоди купівлі-продажу, зокрема на речових ринках.

Залежно від організаційно-правової форми торгівлі ціни на товари (продукцію) можуть бути оптовими або роздрібними. У роздрібній торговельній мережі їх фіксують у прейскурантах, цінниках тощо. Придбання продукції на підставі державного замовлення здійснюється за закупівельними цінами. Національний банк України визначає закупівельні ціни також на дорогоцінні метали.

У договорі купівлі-продажу, крім предмета та ціни, сторони можуть встановлювати й інші умови: порядок розрахунків, доставки товару, строки виконання договору.

Недодержання форм договору купівлі-продажу та інших вимог до його оформлення тягне за собою наслідки, визначені загальними правилами цивільного права, якщо інше не передбачено спеціальним законом.

Зміст договору купівлі-продажу. З укладенням договору

168

169

купівлі-продажу у кожної із сторін виникають права та обов'язки становлять його зміст. Одним з найважливіших обов'язків продаві передача ним майна у власність (у господарське відання або операт управління) покупця, а останній набуває право вимагати пере йому цього майна. У свою чергу покупець зобов'язаний прийняти продавця придбане майно і сплатити за нього обумовлену цінуі продавець, відповідно, має право вимагати від покупця прийш продане майно (якщо він у цьому зацікавлений) і сплатити за ні належну грошову суму. Виконання зазначених обов'язків здійснюватися обома сторонами водночас, якщо інше не передба» законом або договором.

Законодавство України визначає ряд інших додаткових обов' продавця. Продавець зобов'язаний:

• попередити покупця про всі права третіх осіб на річ (товаІяка продається;

• зберігати продану річ, якщо право власності переходитьпокупця раніше передачі речі;

— повідомити про можливі наявні недоліки товару, що продаєтіДодаткові обов'язки можуть встановлюватися також законом.

чими актами (наприклад, про приватизацію, цінні папери) та випливав із самого договору.

У разі порушення обов'язків продавець або покупець несуть нову відповідальність чи інші правові наслідки, які можуть і не мірою цивільно-правової відповідальності, яка настає за наявності передбачених законом за порушення зобов'язань.

Основний обов'язок продавця полягає в тому, що він повиі одночасно з товаром передати покупцю також його приналежності; відповідні документи (ст. 662 ЦК України). Невиконання цього обов'ї ку надає покупцеві право вимагати від продавця передачі купле речі (товару) у примусовому порядку або відмовитися від подалыш виконання договору. При цьому і в першому, і в іншому виш покупець має право вимагати також відшкодування збитків, заподіяні йому внаслідок таких дій продавця.

Обов'язок продавця вважається виконаним у момент вручемі товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продаї доставити товар, або у момент надання товару у розпорядження поі ця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходжені товару, або в інший момент, обумовлений договором. Якщо договору не випливає обов'язок продавця доставити товар або передав

170

товар до його місцезнаходження, обов'язок продавця вважається виконаним у момент здачі перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві (ст. 662 ЦК України).

У разі відмови продавця перед^ати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу, а якщо не передано індивідуально-визначену річ, покупець має право витребувати її від продавця. Має також право звернутися до продавця з позовом про відшкодування збитків на підставі загальних положень зобов'язального права про відповідальність боР^{жНИка за} порушення договірного зобов'язання.

Відповідно до ст. 661 ЦК України у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на корИ^сть третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві збитки, якщо покупець не знав і не повинен був знати про ці підстави. При цьому правочин щодо звільнення продавця від відповідальності або її обмеження у разі витребування товару у покупця третьою особою є нікчемним.

Відповідно до п. 1 ст. 678, на продавця покладається відповідальність за продаж майна належної якості. Покупцеві надається право у разі придбання речі неналежнії якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, за своїм вибором вимагати:

• заміни речі, визначеної у договорі родовими ознаками, на річналежної якості;

• відповідного зменшення купівельної ціни;

• розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків;

• заміни на такий самий товар іншої моделі з відповіднимперерахуванням купівельної ціни.

• пропорційного зменшення Ц'Ни;

• безоплатного усунення неД^оЛІК'^{в това}РУ ^в розумний строк;

• відшкодування витрат на усунення недоліків.

Згідно з п. 2 ст. 678 ЦК України, у разі істотного порушення вимог щодо якості товару (виявлення недоліків, які не можна усунути, недоліків, усунення яких пов'язане з непропорційними витратами або затратами часу, недоліків, які вия0^лялися неодноразово чи з'явилися знову після їх усунення) покупець ^{має п}Р^{аво за} своїм вибором:

— відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми;

вимагати заміни товару.

При цьому, якщо продавець такого ^товаРУ ^не є його виготовлю-

\1\

вачем, вимоги щодо заміни, безоплатного усунення недоліків і відіш дування збитків можуть бути пред'явлені і до виготовлювача (п. З сі 678 ЦК України).

Якщо на товар не встановлений гарантійний строк або ст( придатності, вимога у зв'язку з його недоліками може бути пред'явлеї покупцем за умови, що недоліки були виявлені протягом розумної строку, але в межах двох років, а щодо нерухомого майна — в мез трьох років від дня передачі товару покупцеві, якщо договором а( законодавством не встановлено більший строк (п. 2 ст. 680 ЦК Украй

Якщо на товар встановлено гарантійний строк або строк прі датності, покупець має право пред'явити вимогу у зв'язку з недолікаї товару, які були виявлені протягом цього строку. Продавець не< відповідальність також за недоліки, які були виявлені за межами строків, але коли покупець доведе, що недоліки товару виникли передання товару або з причин, які існували до цього моменту.

Водночас продавець не відповідає за недоліки товару, які виниі після передання товару внаслідок порушення покупцем правил кори< тування чи зберігання товару, дій третіх осіб, випадку або непереборн< сили (ст. 679 ЦК України).

За ст. 681 ЦК України до вимог у зв'язку з недоліками проданої товару застосовується позовна давність в один рік, яка обчислюєті від дня виявлення недоліків у межах строків, установлених ст. 6Ї цього Кодексу, а якщо на товар встановлено гарантійний строк (стрс придатності) — від дня виявлення недоліків у межах гарантійної строку (строку придатності).

Якщо покупець відмовиться прийняти куплену річ, він зобов'язаі забезпечити схоронність цього товару, негайно повідомивши про продавця. Продавець, у свою чергу, зобов'язаний забрати товар а( розпорядитися ним у розумний строк (ст. 690 ЦК України).

Якщо покупець відмовляється заплатити за неї встановлену ції продавець має право вимагати прийняття речі покупцем і оплати ціні а також відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, аб< з свого боку, відмовитися від договору і вимагати відшкодування збиті у подвійному розмірі та відшкодування моральної шкоди, що завдг у зв'язку з вчиненням цього правочину (п. 2 ст. 230 ЦК України).

Додаткові права та обов'язки для продавця та покупця мож виникнути за договорами купівлі-продажу з умовою попередньої оплат товару та продажу товару в кредит (статті 693-695 ЦК України).

Договір міни (бартеру). У Цивільному кодексі Украї»

зазначається, що за договором міни між сторонами проводиться обмін одного майна на інше. При цьому кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке одержує (ст. 715 ЦК). Договір міни спрямований на невідворотне відчуження кожною із сторін належного їй майна. За своїми юридичними ознаками договір міни є сплатним, двостороннім і консенсуальним.

Договір міни за змістом і формою має багато спільного з договором купівлі-продажу. Найістотнішою ознакою для розмежування цих двох договорів є те, що у договорі купівлі-продажу за майно, що продається, продавцеві сплачується відповідна його вартість лише у грошовому виразі. За договором міни у разі нерівноцінності обмінюваного майна сторона, яка отримує річ більшої вартості, може компенсувати іншій стороні різницю відповідною сумою. Однак, за таких умов договір міни не перетворюється на договір купівлі-продажу. Така вартісна різниця може бути також компенсована виконанням певних робіт та наданням за товар меншої вартості відповідних послуг. У чинному законодавстві немає перешкод для подібних розрахунків у договорі міни. Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов'язань щодо передачі майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 715 ЦК України).

Відповідно до ст. 716 ЦК, правове регулювання договору міни має здійснюватися за загальними положеннями про купівлю-продаж, положеннями про договори поставки, контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов'язання. Таким чином вирішуються питання про форму та умови договору міни, про права, обов'язки та відповідальність сторін за недоліки обмінюваного майна тощо. Правила купівлі-продажу, невластиві договору міни, або ті, що суперечать його змістові, зокрема правила про сплату за куплену річ грошової суми, до договору міни не застосовуються. Не є договором міни угоди про обмін громадянами житлових приміщень, які вони займають як наймачі, відносини з обміну промислових товарів, придбаних громадянами в роздрібній торговельній мережі, якщо вони з якихось причин не влаштовують покупця або є неякісними.

23 грудня 1998 р. Верховна Рада України прийняла Закон України „Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності", який набрав чинності через 90 днів

172

173

з дня його опублікування. Відповідно до згаданого закону бартеї (товарообмінна) операція у галузі зовнішньоекономічної діяльності це один з видів експортно-імпортних операцій, оформлених бартерні договором або договором із змішаною формою оплати, яким частко оплата експортних (імпортних) поставок передбачена в натураль формі між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України іноземним суб'єктом господарської діяльності, що передбачі збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами; будь-якому поєднанні, не опосередкований рухом коштів у готівко! або безготівковій формах.

За вищезгаданим законом товари, що імпортуються за бартерні договором, підлягають ввезенню на митну територію України у строї зазначені в такому договорі, але не пізніше 90 календарних днії дати митного оформлення товарів, які фактично експортовані бартерним договором, а в разі експорту за бартерним договором р( послуг — з дати підписання акта або іншого документа, що засвідч виконання робіт, надання послуг.

Порушення строків ввезення товарів (виконання робіт, надаї послуг), що імпортуються за бартерним договором, тягне за со( стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсот від вартості неодержаних товарів, загальний розмір якої не мс перевищувати розміру заборгованості.

На відміну від традиційного договору міни предметом бартерне договору можуть бути не лише майно, а й послуги і роботи, що виплі Із змісту зазначеного Закону. Можлива ситуація, за якої взагалі неї обміну реальними товарами, наприклад, коли кожна із сторін бартерне договору надає одна одній послуги чи виконує роботи.

До бартерного договору в зовнішньоекономічній дяльж застосовуються відповідні положення Закону України зовнішньоекономічну діяльність" та інші спеціальні законодавчі аі

Поняття та ознаки договору дарування. За договором вання одна сторона (дарувальник) передає безоплатно іншій сто( (обдарованому) майно у власність (ст. 717 ЦК). Як і продавець, вальник повинен бути власником відчужуваного в такий спосіб маі Договір дарування є завжди безоплатним, а тому дарувальникЦ має права вимагати від обдарованої особи зустрічних дій майної характеру. Договір дарування вважається укладеним з момеї передачі майна обдарованому, тому він належить до категорії реалы угод. Подарувати майно іншим особам є виключним правом власні

Договір дарування є одностороннім. З його укладенням у сторін, як правило, не виникають взаємні або односторонні обов'язки. Щодо Прав, то їх набуває лише обдарований у вигляді повноважень власника стосовно прийнятого майна.

Сторони та зміст договору дарування. Сторонами у договорі дарування можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, а в певних випадках — держава, Автономна Республіка Крим і територіальні громади (ст. 720 ЦК України). Укладення договорів дарування громадянами має здійснюватися з додержанням загальних правил цивільного законодавства про їх дієздатність. Крім того, сімейне та цивільне законодавство України встановлює додаткові гарантії захисту осіб, які перебувають під опікою або піклуванням. Так, опікун не має права без дозволу органів опіки і піклування укладати угоди, а піклувальник — давати згоду на їх здійснення, якщо вони виходять за межі побутових. Такими угодами є договори, що підлягають нотаріальному посвідченню і спеціальній реєстрації, відмова від належних підопічному майнових прав, поділ майна тощо.

Юридичні особи виступають сторонами у договорі дарування в межах своєї спеціальної дієздатності. При цьому законодавство не містить будь-яких обмежень щодо прийняття юридичними особами дарунку. Водночас безоплатне відчуження майна (у тому числі й за договором дарування) вони мають здійснювати відповідно до вимог їхніх статутів та законодавчих актів.

У ЦК України вміщена спеціальна ст. 718 щодо предмета договору дарування, за якою дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, нерухомі речі, а також майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому. Отже, предметом договору дарування може бути будь-яке майно, не вилучене з товарообороту і яке може бути у власності особи, якій воно дарується. При даруванні слід також додержуватися спеціальних правил, установлених для набуття права власності громадянами на Деякі види майна (наприклад, вогнепальна зброя).

Дарувальник зобов'язаний інформувати обдарованого про відомі йому недоліки речі або її особливі властивості, які можуть бути Небезпечні для життя, здоров'я, майна як самого обдарованого, так і •нших осіб. Якщо дарувальник не виконає цього обов'язку, він має ^відшкодувати шкоду, завдану майну, та шкоду, завдану каліцтвом, ншим ушкодженням здоров'я або смертю в результаті володіння чи користування дарунком (ст. 721 ЦК).

174

175

З укладенням договору дарування фактично припиняється дичний зв'язок між сторонами. Обдарована особа, безперечно, право добровільно прийняти на себе обов'язок належного ставлеї до дарувальника. Такий обов'язок має суто морально-етичний харг і не породжує відповідних юридичних наслідків. Договір дарувг укладається у формі, визначеній загальними правилами цивіль законодавства про форму угод.

Кодексом передбачено усну форму договору дарування предме особистого користування; письмову форму — для дарування майної права та дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньої разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним), дарування рухомих речей, які мають особливу цінність; письмову фо з нотаріальним посвідченням — для дарування нерухомої речі лютних цінностей на суму, яка перевищує 50-кратний розмір неопол ковуваного мінімуму громадян (ст.719). Правила цивільного закс давства про форму договорів дарування мають поширюватися і щ угоди, що укладаються між подружжям, батьками і дітьми та іншими близькими особами.

При укладенні договорів дарування слід додержуватися спеціг них правил, установлених для відчуження частки у спільному май об'єктів, використовуваних у підприємницькій діяльності тощо. для укладення угод про відчуження спільного майна подружжя, потребують обов'язкового нотаріального посвідчення, має письмова згода другого з подружжя.

Не можуть вважатися даруванням виплати премій працівни порядку Існуючої системи оплати праці, виплати в порядку соціальї захисту населення, приватизація громадянами державного майна' підставі приватизаційних сертифікатів тощо.

За ст. 729 ЦК України пожертвою є дарування майна досягнення її одержувачами певної наперед обумовленої мети. цьому пожертвувач має право контролювати використання поже відповідно до обумовленої договором мети. Якщо ж така поже( використовується не за призначенням, пожертвувач або його П наступники мають право вимагати розірвання договору про поже( (ст. 730 ЦК України).

Ст. 727 ЦК України встановлює спеціальні підстави розірваі договорів дарування. Так, на вимогу дарувальника (а у разі вчинеї обдарованим вбивства дарувальника — на вимогу спадкоємців) доі дарування нерухомості чи іншого особливо цінного майна може 6) розірваний, якщо:

176

а) обдарований умисно вчинив злочин проти життя, здоров'я,власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей;

б) обдарований створює загрозу безповоротної втрати дарунка,то має для дарувальника велику майнову цінність;

в) внаслідок недбалого ставлення обдарованого до речі, щостановить історичну, наукову, культурну цінність, їй загрожує знищення або істотне пошкодження. У разі розірвання договору обдарований повинен повернути дарунок у натурі. При цьому розірваннядоговору можливе лише за наявності дарунка в натурі. До таких вимогвстановлено позовну давність в один рік (ст. 728 ЦК України).

ЦК України врегульовано також відносини дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ст. 726) з обов'язком обдарованого на користь третьої особи.

Контрольні питання

1. Яким чином у цивільному законі визначається договір купівлі-продажу?

2. Які особи можуть виступати сторонами в договорі купівлі-продажу?

3. Які існують вимоги щодо предмета купівлі-продажу?

4. Що таке ціна договору?

5. Які встановлені законом вимоги щодо форми договору купівлі-продажу?

6. Які наслідки настають за недодержання форми договору купівлі-продажу?

7. Яка відповідальність покладається на продавця за продаж майнаненалежної якості?

8. Які правові наслідки можуть наставати у разі неналежноговиконання умов договору покупки?

9. Як визначається законом договір міни?

10. Що таке бартер?

11. Що являє собою договір доручення?

12. Які особи можуть виступати сторонами у договорі дарування,якими правами та обов'язками вони наділяються?

177

Тема 2. Договір поставки

Анотація

Поняття, ознаки і значення договору поставки. Сторони вдоговорі поставки. Зміст договору поставки. Умови щодоякості продукції та її ціни. Інші умови поставки. Порядок і ,.-способи укладення договору поставки. Протокол розбіжностей. Форми державного керівництва відносинами з поставкипродукції. Поставка продукції для державних потреб. Виконання договору поставки. Предмет, місце і час виконання.,Зміст та розірвання договору поставки. Відповідальністьсторін за невиконання І неналежне виконання зобов'язаньза договором поставки. Відповідальність постачальника запоставку неякісної та некомплектної продукції. :

Література

1. Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Підопригора 0.0. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

2. Дзера О.В., Кузнецова И.С. Цивільне право України. —Книга друга. — К., 2004.

3. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: АтІка,2003. — 416 с

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

Матеріал для вивчення

Договір поставки визначається як договір, за яким продаї (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльній зобов'язується передати в обумовлений строк товари у власні покупця для використання у підприємницькій діяльності або в іні цілях, не пов'язаних з особистим, домашнім, сімейним або іні подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти тої і сплатити за них певну грошову суму (п. 1 ст. 712 ЦК України).' договору поставки застосовуються правила про договір купівлі-про; якщо інше не передбачено договором або не випливає з хараї відносин сторін (п. 2 ст. 712 ЦК України).

Сторонами (суб'єктами) цього договору є постачальні покупець, які займаються підприємницькою діяльністю. Суб'єкті підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути: громад

178

України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності; юридичні особи всіх форм власності. Предметом (об'єктом) договору поставки є товар, продукція, призначена для виробничого споживання (сировина, матеріали, обладнання тощо), або для продажу на ринку чи промислової переробки.

Договір поставки є консенсуальним, двостороннім і оплатним. Як консенсуальний договір він вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов. Договір поставки двосторонній, бо права та відповідні обов'язки виникають для обох контрагентів. Оплатний характер цього договору полягає в тому, що одержану від постачальника продукцію покупець оплачує за погодженими цінами.

Регулювання договірних відносин з поставок продукції здійснюється у різних формах. У сфері поставок діє міждержавна Угода про загальні умови поставок товарів між організаціями держав — учасниць Співдружності Незалежних Держав від 20 березня 1992 р. Угода поширюється на відносини між суб'єктами господарювання держав — учасниць Співдружності за міждержавними економічними зв'язками, незалежно від форм власності, громадян, що мають статус підприємців, організацій, підприємств та їх об'єднань.

Кабінет Міністрів України постановою від 18 травня 1994 р. затвердив Положення про порядок поставок і митного оформлення продукції за виробничою кооперацією підприємств і галузей держав — учасниць СНД.

Поставка продукції за виробничою кооперацією — це поставка сировини, матеріалів, усіх видів комплектуючих галузевого і міжгалузевого призначення, що необхідні для спільного виготовлення кінцевої

продукції.

Поставки продукції за державними замовленнями (контрактами) здійснюються відповідно до Закону України „Про поставки продукції Для державних потреб" від 22 грудня 1995 р.

Порядок і способи укладення договорів поставки.

Відповідно до статті 206 ЦК України, договір укладається в письмовій формі, але при цьому допускається свобода вибору учасниками одного чи кількох можливих способів оформлення договірних відносин:

а) складання одного документа, що його підписують сторони;

б) прийняття постачальником до виконання замовлення покупця;

в) обмін телеграмами, телетайпограмами, телефонограмами,Радіограмами або повідомленнями за допомогою факсу.

179

Порядок і строки укладення договору поставки залежать від фоі договірних відносин, обраної учасниками. Укладаючи договор застосовують уніфіковані форми замовлень, протоколів розбіжносі придатні для машинної обробки. При оформленні конкретного догої сторони можуть використовувати договори, що розробляюті рекомендуються для прискорення І спрощення договірної роботи-підприємствах як зразкові.

При поставках за міждержавними угодами покупець, одержаї повідомлення про прикріплення, у 20-денний строк надсип постачальникові замовлення-специфікацію із зазначенням усіх уі необхідних для поставки товару. Постачальник протягом 20-ти після одержання замовлення-специфікації повідомляє покупця прийняття замовлення або надсилає свій проект договору.

Зміст договору поставки. Відповідно до ч. 1 ст. 632 ЦК Украй) зміст договору становлять умови (пункти) як ті, що погодя сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові на осі чинного законодавства.

Договір поставки може виконувати роль основного докумеї що визначає права та обов'язки сторін, якщо в ньому чітко і nojj викладено необхідні умови поставки.

Відповідно до п. 1 ст. 640 ЦК України, договір вважає! укладеним, якщо між сторонами в потрібній у належних виш формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. В догої обов'язково обумовлюються кількість, номенклатура (асортимеї якість, строки поставки, ціна товару, відвантажувальні та платі реквізити. У разі відсутності цих умов у договорі, він вважаєт неукладеним. Щодо інших умов (про комплектність, поряІ розрахунків тощо), то їх може й не бути в конкретному догої Проте, якщо на визначенні таких умов у договорі наполягає одї сторін, вони також набувають значення істотних.

Договір поставки може бути укладений на один рік, на ст( більший одного року (довгостроковий договір), або на інший ст передбачений угодою сторін.

Кількість належних до поставки товарів визначається у догої на основі замовлення покупця. Асортимент (номенклатур обумовлюється або в самому договорі, або у специфікації, яка додаєт до договору І є його невід'ємною частиною. Розрізняють асортимв груповий і розгорнутий.

Груповий асортимент — це співвідношення значних груп пеі продукції, обумовленої в договорі.

Розгорнутий (внутрішньогруповий) асортимент — U^e характеристика в договорі окремих груп належної до поставки продукції детальнішими показниками (за артикулами, фасонами, моделями, розмірами тощо).

Розгорнута номенклатура (асортимент) нал^ЖН01 Д° поставки продукції визначається в договорі на основі заМ^{овлення} покупця. Постачальник повинен задовольняти обґрунтовані вимоги покупця за номенклатурою, якщо вони відповідають спеціалізації ^та профілю постачальника. Якщо під час виконання догов°РУ постачальник допускає відхилення від погодженого асортименту, то Д'^{є таке} правило: поставлена продукція однієї назви, що входить Д° асортименту, не зараховується у покриття недопоставки продукції іншої назви, крім випадків, коли поставку здійснено з попередньої згоди покупця або останній прийняв продукцію для використання.

Однією з істотних умов договору, яка харЗ^ктеР^изУ^є предмет поставки з точки зору придатності його до викори^{стання за} Цільовим призначенням, є умова щодо якості продукції.

Якість продукції — це сукупність властивостей і характеристик, які відображають рівень новизни, надійність- довговічність, економічність продукції і зумовлюють її здатні^сть задовольняти відповідно до свого призначення потреби споживЗ^ч'^в-

Згідно з Положенням про поставки продукції (^п- 39) та Положенням про поставки товарів (п. 32), продукція і товари мають відповідати за якістю стандартам, технічним умовам, іншій документації,

С V

що встановлює вимоги до якості продукції, або зразкам еталонам;, х договорі на поставку продукції потрібно зазначити посилання на нормативні документи, що пройшли державну реєстрацію, за якими поставлятиметься продукція.

Договір може передбачати більш високі вимоги щодо якості продукції порівняно з нормативними документа- Виготовлювач (постачальник) засвідчує якість продукції відповіД^ним документом, який надсилається покупцеві разом з продукціє¹⁰' якщо інше не передбачено обов'язковими правилами чи договор^ом-

Продукцію, що імпортується та підлягає обов'язковій сертифікації на території України, має супроводжувати сертФ^ікат> ^{якии під}" тверджує відповідність її обов'язковим вимогам нормативних документів.

Гарантійний строк — це передбачений стандартом, технічними Умовами або договором триваліший, порівняно із загальними строками

180

181

якісної перевірки, строк для виявлення покупцем недоліків постаї продукції. Товари, які продавець зобов'язаний передати покуі мають відповідати умовам договору або певним обов'язковим виї у момент їх передачі покупцеві, якщо інший момент визнає відповідності товарів цим вимогам не передбачений договорої межах розумного строку мають бути придатними для мети, з товари такого роду звичайно використовуються.

Гарантія якості товару поширюється і на всі комплектуючі ві якщо інше не передбачено договором. Відповідно до п. 1 ст. 67( України, гарантійний строк починає спливати з моменту передачі тс покупцеві, якщо інше не передбачено договором купівлі-продажуУ

Гарантійний строк на товари обчислюється з дня продажу ві через роздрібну торговельну мережу, а на продукцію - з дня ввс виробів в експлуатацію, але не пізніше 6 місяців для діючих і 9 щІ для тих підприємств, що будуються. На вироби, що їх використої на підприємствах із сезонним характером робіт, і на запасні ча< гарантійний строк установлюється не більше року з дня надхо; їх на підприємства, якщо інше не передбачено стандартами, технік умовами або договором.

Сторони можуть визначати гарантійні строки у договорі, вони не передбачені нормативними документами, і навіть подовжз вже встановлені гарантійні строки.

Відповідно до ст. 677 ЦК України, законом, іншими прав< актами, стандартами або Іншими обов'язковими правилами мож визначений строк, по закінченні якого товар вважається непридаэ для використання за призначенням (строк придатності).

Товар, на який встановлено строк придатності, про; повинен передати покупцеві з таким розрахунком, щоб він міг використаний за призначенням до закінчення строку придатне! Строк придатності визначається періодом часу, який обчислюєті дня виготовлення товару і протягом якого він придатний для вики тання, або терміном (датою), до настання якого товар придатний'

використання.

Продукція має поставлятися комплектно, відповідно до вимог сі дартів, технічних умов або прейскурантів. Якщо комплектність! визначена цими документами, вона, в разі потреби, обумовлюег договором (ст. 682 ЦК України).

Загальний строк поставки збігається по суті зі строком дії догої Якщо загальний строк поставки є відрізком часу, протягом

_таЧальник повинен здійснити поставку всієї передбаченої договором

кості продукції, то окремі строки визначають поставку продукції

частинами, окремими партіями у межах строку дії договору. Питання

встановлення окремих строків поставки передане на розсуд сторін. г-гроки або періоди поставки (квартальні, місячні, декадні тощо) встановлюються в договорі з урахуванням безперебійного постачання покупш^в> забезпечення ритмічності поставки та особливостей виробництва.

Істотною умовою договору поставки є ціна. Від цін та обсягу поставки залежить загальна сума договору. Ціни на продукцію, а також на тару й упаковку встановлюють у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Відповідно до вимог стандартів, технічних умов або договору, постачальник повинен маркувати продукцію, яку він виготовляє. Крім того, на упаковці або безпосередньо на самій продукції слід проставляти знаки для товарів, зареєстровані у встановленому порядку. Щоб забезпечити схоронність продукції при перевезенні або зберіганні, її треба поставляти у належній тарі чи упаковці. Вимоги щодо якості тари й упаковки визначаються стандартами, технічними умовами або договором. Тара, пакувальні І в'язальні матеріали багаторазового використання, засоби пакетування, спеціалізовані контейнери підлягають поверненню постачальникові або здачі тарозбиральним організаціям.

Виконання договору поставки полягає у здійсненні сторонами всіх прав та виконанні ними всіх обов'язків, передбачених договором. Відповідно до п. 2 ст. 540 ЦК України, взаємні зобов'язання за договором мають виконуватися одночасно, якщо інше не випливає Із закону, звичаїв ділового обороту, договору або змісту зобов'язання. Зобов'язання мають виконуватися в натурі, належним чином і в установлений строк згідно Із законом, договором, а за відсутності таких вказівок - згідно з вимогами, що звичайнгі ставляться. Під час виконання договорів кожна сторона повинна зважати на інтереси іншої сторони, виконувати їх найекономічнішим чином і всіляко сприяти іншій стороні у виконанні нею своїх обов'язків.

Поставку товарів постачальник здійснює шляхом відвантаженняпередавання) товарів покупцеві за договором або особі, зазначеній уДоговорі як одержувач. У разі, якщо договором передбачено правоПокупця давати вказівки про відвантаження товарів окремим одер- (відвантажувальні рознарядки), відвантаження (передання)

182

183

товарів здійснюється постачальником на адресу одержувачів» зазначені у відвантажувальній рознарядці. Зміст відвантажув; рознарядки і строк її направлення покупцем постачальникові вц чаються договором. Якщо строки направлення відвантажувал рознарядки договором не передбачені, рознарядка має бути напрг постачальникові не пізніше ніж за ЗО днів до настання періоду пост Якщо покупець не надав відвантажувальної рознарядки у встаної строк, то постачальник має право або відмовитися від викої договору, або вимагати від покупця оплати товарів. Крім того, те чальник може зажадати відшкодування збитків, заподіяних у зв'ї з ненаданням відвантажувальної рознарядки.

Доставку товарів постачальник здійснює шляхом відвантг їх транспортом і на умовах, передбачених у договорі. Якщо у дог не визначено, яким видом транспорту або на яких умовах здійсні доставка, право вибору виду транспорту або визначення умов досі товару належить постачальникові, оскільки інше не випливає із інших правових актів, звичаїв ділового обороту або суті зобов'яза

Виконуючи зобов'язання, постачальник повинен додержувг умов договору щодо кількості, асортименту, якості, строків та іі умов поставки. Поставлену відповідно до умов договору продуі покупець повинен прийняти й оплатити за встановленими цінамі

Покупець (одержувач) зобов'язаний вчинити всі необхідні д забезпечують прийняття товарів, поставлених відповідно до договору. Прийнятий покупцем товар слід належним чином оглян) строк, визначений законом, іншими правовими актами, договором звичаями ділового обороту. Покупець повинен у цей самий сі перевірити кількість, асортимент, якість, комплектність, тару й упаї товару та додержання постачальником інших умов договору в порі встановленому законом, іншими правовими актами, звичаями ділс обороту або договором, і про виявлені невідповідності негайно повідон постачальника у письмовій формі. Якщо під час приймання про; виявлено недостачу або порушення умов щодо якості, комплекті¹ тощо, одержувач повинен зупинити перевірку і забезпечити зберіг одержаної продукції в умовах, які запобігають погіршенню якості І змішуванню її з іншою однорідною продукцією. Про порушення, виї під час перевірки, складають акт за підписами сторін, уповноважеі на приймання керівником підприємства-одержувача.

Результати перевірки продукції оформляють актом, що й« підписують усі особи, які брали участь у перевірці, І затвері

рївник підприємства-одержувача. Акт приймання з необхідними датками до нього є підставою для пред'явлення претензій і позовів зв'язку з порушенням умов договору.

розрахунки за поставлену продукцію здійснюються, за загальним правилом, безпосередньо між відправниками і одержувачами. Порядок і форми розрахунків визначаються в договорі відповідно до чинних банківських правил.

Покупець оплачує товари, що поставляються, з додержанням порядку і форми розрахунків, передбачених договором. Якщо угодою сторін порядок і форми розрахунків не визначені, розрахунки здійснюються платіжними дорученнями. У разі, коли в договорі передбачено поставку товарів окремими частинами, що входять до комплекту, оплата товарів покупцем проводиться після відвантаження (вибірки) останньої частини, що входить у комплект, оскільки інше не обумовлено договором. Якщо договором передбачено, що оплату товарів здійснює одержувач (платник) і він безпідставно відмовився від оплати або не здійснив оплату товарів у встановлений договором строк, постачальник має право зажадати оплати поставлених товарів від покупця.

Під час виконання договору поставки може виникнути потреба внести зміни або доповнення до окремих його умов. Закон забороняє односторонню відмову від виконання зобов'язання або односторонню зміну умов договору, за винятком випадків, передбачених спеціальним законодавством. Сторони можуть подовжити дію договору на новий строк. Зміна, розірвання або подовження дії договору оформляються додатковою угодою, яку підписують сторони, чи шляхом обміну листами, телеграмами тощо.

Положеннями про поставки передбачено випадки, коли покупець має право в односторонньому порядку відмовитися від виконання договору, зокрема:

а) при поставці продукції з відхиленнями за якістю від нормативноїдокументації;

б) при завищенні постачальником ціни на продукцію тощо.Покупець може також відмовитися від передбаченої договором продукції (повністю або частково) за умови, що він повністю відшкодує постачальникові збитки, спричинені такою відмовою.

Одностороння відмова від виконання договору поставки (повна або часткова) допускається у разі істотного порушення договору однією стороною. Порушення договору постачальником припускається як істотне у разі:

184

185

— поставки товарів неналежної якості з недоліками, які не мсусунути у прийнятний для покупця строк;

• неодноразового порушення строків поставки.Порушення договору покупцем припускається як істотне у

• неодноразового порушення строків оплати товарів;

• неодноразової невибірки товарів.

Угодою сторін можуть бути передбачені й інші підстави: односторонньої відмови від виконання договору поставки односторонньої зміни його умов. Договір поставки вважається відно зміненим або розірваним з моменту одержання стороною повії лення іншої сторони про односторонню відмову від виконання дог якщо Інший термін не передбачений у повідомленні або не визнач угодою сторін.

Відповідальність за невиконання або неналежне вико договору поставки настає у формі відшкодування збитків і неусі (штрафу або пені). Застосування санкцій є правом (а не обов'яг сторони за договором.

Невиконання постачальником свого обов'язку передати поі певну кількість продукції в обумовленому асортименті та у всті лений строк може виявитися у таких правопорушеннях, як пре чення поставки або непоставка та недопоставка. Прострочі поставки або недопоставка — це однотипні правопорушення, i разі недопоставки прострочено поставку якоїсь частини (партії) пі ції в обумовлений строк, тому правові наслідки цих правопор однакові.

У разі прострочення поставки або недопоставки постачалі сплачує покупцеві неустойку, розмір якої залежить від варі продукції, непоставленої у встановлений строк. Виходячи з прині реального виконання зобов'язання, постачальник повинен поповні недопоставлену кількість продукції в наступному періоді у мс строку дії договору.

За довгостроковим договором кількість товарів, недопоставлен постачальником в окремому періоді поставки, підлягає поповнені наступному періоді (періодах) у межах того року, в якому допуі недопоставку товару, якщо інше не передбачено у договорі. Тої поставлені одному одержувачеві понад кількість, передбачену в догої або відвантажувальній рознарядці, не зараховуються на покрї недопоставки іншим одержувачам і підлягають поповненню постачг ником, якщо інше не передбачено у договорі.

Неустойка за недопоставку або прострочення поставки товарів _стЯгується з постачальника до фактичного виконання зобов'язання у межах строку дії договору, якщо інший порядок стягнення неустойки _не встановлено законом або договором.

Серйозним порушенням договірної дисципліни при поставках є відхилення виготовлювача від вимог щодо якості продукції. При виявленні дефектів товару (продукції), які можна й економічно доцільно усунути в місці їх одержання, на вимогу покупця їх усувають працівники виготовлювача (у тому числі шляхом заміни деяких частин або виробу в цілому) протягом 20-ти днів, якщо інший строк не передбачений нормативною документацією або договором. У разі усунення дефектів силами і засобами покупця виготовлювач відшкодовує йому заподіяні витрати. Якщо виготовлювач усунув дефекти в обумовлений строк, а також якщо покупець не вимагав їх усунення, майнової відповідальності у вигляді штрафів постачальник не несе.

Якщо якість продукції не відповідає стандарту, технічним умовам, іншим нормативним документам, зразкам або умовам договору, покупець має право відмовитися прийняти та оплатити продукцію, а якщо вона вже оплачена, вимагати у встановленому порядку повернення сплачених сум і заміни продукції на доброякісну. За це порушення договору виготовлювач сплачує покупцеві штраф у розмірі 20ти відсотків вартості продукції неналежної якості. У разі поставки продукції, яка відповідає нормативній документації, але виявиться нижчого сорту, ніж зазначено в документі, що засвідчує якість, покупець має право або прийняти її за ціною, передбаченою для продукції відповідного сорту (якості), або відмовитися від неї. Одержавши від покупця повідомлення про відмову від продукції недоброякісної або нижчого сорту, виготовлювач повинен протягом 10-ти днів, а щодо продукції, яка швидко псується, протягом 24-х годин розпорядитися нею. Якщо виготовлювач у зазначені строки не розпорядився продукцією, покупець може реалізувати її на місці або повернути виготовлювачеві. Продукція, яка швидко псується, в усіх випадках підлягає реалізації на місці. У разі відмови покупця від недоброякісної продукції або використання її не за цільовим призначенням, вона не зараховується у виконання зобов'язань за договором поставки (пункти 41 і 59 Положення про поставки продукції; пункти 34 і 52 Положення про поставки товарів).

Положення про поставки передбачають майнові санкції також за Зрушення постачальником інших умов договору: за неналежне мар-

186

187

кування й упаковку, за поставку продукції без застосування засс пакетування або тари-обладнання тощо.

За договором поставки певні права та обов'язки має й покут Він, зокрема, повинен прийняти продукцію та оплатити її за встаї леними цінами. Якщо без згоди покупця поставлено продукцію, передбачену договором, або з порушенням умов договору, або за вщ ностІ договору, він має право відмовитися від прийняття її для bhkoj тання і від оплати. У цьому разі продукція приймається на відповідай зберігання покупця, а у випадках, визначених транспортним зак< давством, покупець може відмовитися прийняти продукцію від орг

транспорту.

Важливим обов'язком покупця є своєчасна і повна оплата заі леної продукції. Розрахунки між суб'єктами господарської діяльні за поставки продукції, у тому числі продовольства і сільське подарської продукції, здійснюються переважно шляхом попере/ оплати, якщо інша форма розрахунків не обумовлена угодою ст<

Відповідно до статей 1 і 3 Закону України „Про відповідальній несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 22 листопада І9Г платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих кс за прострочення платежу пеню у розмірі, що встановлюється за зп сторін. Розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу, не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного бї України, що діяла у період, за який стягується пеня.

Сплачена при цьому пеня відноситься на результати фінанеї діяльності підприємства-боржника. Покупець відповідає також прострочення повернення тари, засобів пакетування та деякі Щ порушення договору.

Сторонам надається можливість передбачити у договорі шкодування збитків у твердій сумі, яка підлягає стягненню в неналежного виконання контрагентом зобов'язання. Тоді позива не треба доводити фактичний розмір заподіяних збитків.

Контрольні питання

1. Як визначається договір поставки?

2. Які особи можуть виступати у договорі поставки?

3. Які ознаки (особливості) притаманні договору поставки?

4. Охарактеризуйте спільні і відмінні риси між договором постаїі договором купівлі-продажу?

188

5.Які істотні умови поставки?

6.В яких формах укладається договір поставки?

7.В якому порядку виконується договір поставки?

8.Який порядок укладання договору поставки?

9.Яка покладається відповідальність за невиконання або неналежне виконання договору поставки?

10. Які наслідки поставки продукції (товарів), що не відповідає вимогам стандартів, технічних умов, іншої документації, еталонам?

Тема 3. Договори про реалізацію сільськогосподарської

продукції

Анотація

Поняття та визначення договору контрактації. Відмінність договору контрактації від договору поставки, купівлі-продажу. Закупівля сільськогосподарської продукції для державних потреб. Сторони в договорі контрактації. Порядок укладення договору контрактації та його зміст. Предмет договору. Строки здачі продукції. Ціна продукції. Місце приймання-здані продукції. Права та обов'язки сторін. Виконання договору. Майнова відповідальність сторін за неналежне виконання І за невиконання зобов'язань за договором контрактації.

Література

1. Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

2. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга друга. — К., 2004.

3. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: Атіка,2003.— 416 с.

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

Матеріал для вивчення

Формування державних ресурсів сільськогосподарської продукції, забезпечення населення продовольством, а переробних підприємств -Необхідною сировиною значною мірою залежать від чітко налагодженої системи договірних відносин із закупівель цієї продукції у її виробників.

189

Забезпечення потреб у продукції сільського господарства для бю;ної сфери, формування державного резервного та елітного насіннфондів і генетичного фонду у тваринництві здійснюється чдержавний контракт. Виробники сільгосппродукції самостійно розряджаються своєю продукцією, реалізуючи її за державними конттами та іншими договорами через біржі, торгові та контрактові будніїзаготівельні та посередницькі організації. "

В міру налагодження діяльності спеціалізованих аграрних закупівлі частини сільгосппродукції здійснюються шляхом то ф'ючерсними та форвардними контрактами на цих біржах. Оскіґ біржова торгівля сільгосппродукцією ще не досягла належного ріі заготівельні та інші організації закуповують цю продукцію бег- редньо у її виробників переважно за договорами контрактації.

За договором контрактації виробник сільгосппродукції зо( зується виробити і передати заготівельникові такої продукції (коні тантові) у власність, повне господарське відання або операті управління вироблену ним продукцію в обумовлені договором сті у кількості та асортименті, передбачених цим договором, а конті тант — сприяти виробникові у виробництві ним сільгосппроду прийняти та оплатити її за обумовленими цінами. До відносин? договором контрактації застосовуються загальні положення про дог™ купівлі-продажу і правила про договори поставки, якщо інше ! передбачено договором, законом або не випливає з характеру віднг сторін (п. 2 ст. 712 ЦК України).

Сторонами у договорі контрактації є, з одного боку, підприємці організації, на які у встановленому порядку покладено фуні державної закупівлі сільгосппродукції (заготівельні, переро( торговельні тощо). Зокрема, замовниками сільгосппродукції, що ре зується за державним контрактом, виступають міністерства, відоме! установи та організації, яким виділено з цією метою кошти з держави бюджету. Замовниками продукції за регіональними державний контрактами можуть бути організації, яким виділено кошти з місцево

бюджету.

Друга сторона в договорах контрактації — це підприємства організації будь-яких форм власності, що виробляють сільгоспродуг" До них належать: колективні сільськогосподарські підприємсі селянські (фермерські) та інші господарства, підсобні господарем об'єднань у промисловості, дослідно-виробничі господарства сільсИ господарських навчальних закладів і науково-дослідних інститу

190

селекційні та дослідні станції тощо. Отже, коротко сторони у договорі можна назвати так: заготівельник і господарство. Іноді заготівельник видає господарству так звану відвантажувальну рознарядку про відправку продукції не за своєю адресою, а за адресою іншої організації-_одержувача, з якою він перебуває у договірних відносинах з поставки. Тоді просування сільгосппродукції від господарства до споживача (промислового чи торговельного підприємства) оформляється двома договорами — договором контрактації і договором поставки. Договір поставки зв'язує заготівельника та одержувача продукції.

Предметом договору контрактації є сільгосппродукція у сирому вигляді або така, що пройшла первинну обробку. Проте при укладенні договору сторони можуть передбачити, що в рахунок виконання зобов'язань щодо здачі продукції у свіжому (натуральному) вигляді господарство частину продукції продає у переробленому вигляді. За предметом і змістом договір контрактації близький до договорів купівлі-продажу і поставки.

Сільгосппродукція у сирому вигляді є предметом договору поставки, якщо він укладений між заготівельною організацією і промисловим підприємством. На реалізацію переробленої продукції укладається договір поставки. Щоб уникнути укладення двох договорів з одним господарством на реалізацію сільгосппродукції у сирому вигляді і окремо у переробленому вигляді, укладають тільки договір контрактації. Сторонам надається можливість вибору правової форми реалізації сільгосппродукції (купівля-продаж, контрактація, поставка, комісія тощо). В укладенні договору контрактації найбільш зацікавлене господарство, оскільки за цим договором на заготівельника можуть покладатися зобов'язання, зокрема щодо сприяння в організації виробництва сільгосппродукції, забезпечення господарства тарою і пакувальними матеріалами, відпуску промислових чи продовольчих товарів або комбікормів у порядку зустрічного продажу тощо, що не передбачено законодавством про поставки.

Укладення договорів на реалізацію сільгосппродукції на спеціалізованих аграрних біржах визначається правилами організації та проведення торгів ф'ючерсними та форвардними контрактами під закупівлю сільгосппродукції та продуктів її переробки. Договірні відносини з контрактації регулюються типовими договорами контрактації та іншими нормативними актами.

Зміст та виконання договору контрактації. За договором контрактації господарство і заготівельник пов'язані взаємними правами

191

та обов'язками. У ньому мають бути зазначені назва, кількіст видами продукції), якість, ціна, строки, загальна сума догової умови доставки, місця здавання-приймання, вимоги до тари й упаї порядок розрахунків, обов'язки заготівельника щодо на; господарству допомоги в організації виробництва сільгосппродуі ЇЇ транспортування на приймальний пункт заготівельника, взі майнова відповідальність сторін за порушення договору та інші які сторони визнають за необхідне передбачити у договорі.

Кількість та асортимент сільгосппродукції, належн< закупівлі, визначаються у договорах відповідно до державного коні ту або на розсуд сторін. У договорі окремо зазначається кілі продукції, яку буде продано у сирому і переробленому вигляді.

За якістю продукція, яку продає господарство, має ві стандартам, технічним умовам, правилам ветеринарного та саніта( нагляду. Отже, заготівельник має право або повністю відмовитис) недоброякісної продукції, або прийняти її за ціною, яка відпої дійсній якості продукції.

Важливою умовою в договорі контрактації є строки здачі прої заготівельникові, їх зазначають у договорах з урахуванням пори дозрії культур, умов виробництва, переробки та зберігання. За погоджені заготівельником господарство може достроково здати продукцію у наступних здавальних періодів. Невід'ємною частиною догової погоджені між сторонами графіки доставки, які конкретизують сі здачі продукції. Господарство телеграфом повідомляє заготівельникам час відвантаження продукції. Днем виконання господарством зобов'ї за договором вважається дата складання приймально-здавалы документа під час здачі продукції У господарстві або на приймг здавальному пункті заготівельника, а в разі відвантаженні одержувачеві — день здачі продукції транспортній організації.

У договорі зазначають пункти здавання-приймання сільгосппрод У разі, якщо згідно з умовами договору прийняття продукції здійснюєі в місці перебування заготівельника або іншому зазначеному ним мі заготівельник не має права відмовитися від прийняття продукції, відповідає умовам договору і передана заготівельникові в обумовлю договором строк. Доки не завершено повний перехід до приймаї продукції заготівельником безпосередньо у господарствах, у догов< контрактації зазначають окремо обсяги продукції, яку:

а) доставляє господарство безпосередньо роздрібним торговельї підприємствам;

192

б) приймає заготівельник безпосередньо в господарстві;

в) приймає заготівельник на своїх приймальних пунктах,везения, експедирування та розвантаження законтрактованоїодукшї провадяться за рахунок заготівельних організацій.

Заготівельник зобов'язаний прийняти доставлену на приймальний VHKT продукцію, не допускаючи простою транспортних засобів понад становлені строки. В товарно-транспортних накладних зазначається «ас прибуття транспорту І час закінчення навантаження або вивантаження продукції. Якщо продукцію приймають не безпосередньо в господарстві, то пред'явленою до здачі вважається продукція, доставлена господарством на приймальний пункт (підприємство) відповідно до договору чи погодженого графіка.

Приймання сільгосппродукції за кількістю та якістю здійснюється _в порядку і строки, встановлені стандартами, типовими договорами контрактації, відповідними інструкціями. Якщо в нормативних актах таких умов не передбачено, сторони можуть визначити їх у договорі.

У разі відмови від приймання продукції заготівельник повинен заявити господарству про факт відмови у письмовій формі (позначення на товарно-транспортній накладній), телеграфом тощо. Якщо заготівельник ухиляється від письмової заяви про відмову від приймання продукції, господарство складає про це акт з участю державного інспектора із заготівель І якості продукції або іншого представника управління сільського господарства і продовольства, або представника іншої незацікавленої організації. В разі відмови заготівельника прийняти продукцію, ідо швидко псується, пред'явлену відповідно до умов договору і погодженого графіка, господарство може реалізувати цю продукцію державним, кооперативним організаціям і на ринку за договірними цінами з включенням зазначеної продукції у виконання зобов'язань з контрактації- При цьому заготівельні організації не звільняються від відповідальності за необгрунтовану відмову прийняти продукцію.

Заготівельник повинен своєчасно і повністю розрахуватися за одержану продукцію. При укладенні сільськогосподарськими товаровиробниками договору контрактації із заготівельними підприємствами використовуються орієнтовні стартові закупівельні ціни. Ці ціни індексуються у зв'язку з інфляційними процесами відповідно до встановленого порядку, що обов'язково обумовлюється договорами

Контрактації.

Відповідальність сторін за порушення договору контрактації. За невиконання або неналежне виконання сторонами своїх

193

обов'язків за договором контрактації передбачено майнову відповц ність у формі неустойки і відшкодування збитків. У разі невикор договору за кількістю, асортиментом і строками здачі сільгосппро; господарства сплачують заготівельним організаціям і nepepot підприємствам неустойку, розмір якої встановлюється у догої відсотковому відношенні до вартості недопоставлено'! проду цінами, обумовленими в договорі, з урахуванням їх індексації у зв'і з інфляційними процесами, крім випадків недобору продукції внас стихійного лиха.

У сфері контрактації діє вимога реального виконання зобов'ї кількість продукції, не зданої господарством у встановлені догої періоди (строки), підлягає здачі в інші строки, погоджені стороні зарахуванню в період її фактичної здачі, за винятком тих видів про; виробництво яких має сезонний характер і поповнити нездану кілмі їх неможливо. Штраф за нездачу господарством продукції обчислюєі виходячи лише з вартості продукції, не зданої у попередньому щ Господарство відповідає також за неповернення тари, наданої заготівельником, відшкодовує заготівельникові збитки, яких він з у зв'язку з тим, що господарство не підготувало продукцію до з; місці і не попередило про це заготівельника тощо.

З господарства, яке уклало договір контрактації, не може стягнуто штраф за неналежну якість продукції, якщо Інше не лі бачено інструкціями, правилами про порядок проведення закупні або в договорі за згодою обох сторін установлено санкції за порушення. Заготівельникові не надано право стягувати з господа вартість недоброякісної продукції у безспірному порядку. Як ст< у договорі поставки заготівельник відповідає за неналежну продукції перед споживачем (одержувачем). Проте він не має перекласти на господарство під виглядом збитків суми штрй сплачених одержувачам за поставку сільгосппродукції неї якості, крім випадків, коли господарство, не пред'явивши про; заготівельникові для приймання, відвантажило її одержувачеві.-

За невиконання договірних зобов'язань з приймання про; заготівельник сплачує товаровиробникові неустойку у такому саі розмірі, в якому товаровиробник відповідає перед контрактант©! несвоєчасну здачу продукції. Контрактант, крім того, відшко; виробникові продукції фактичні витрати, пов'язані з доставкою! обидва кінці (якщо ця продукція завозилася до місця приймі транспортними засобами господарства).

Відповідальність сторін за порушення договору контрактації будується на принципі вини (умислу або необережності). Сторона поговору контрактації, яка порушила зобов'язання, не несе відповідальності, якщо доведе, що воно сталося внаслідок випадку або непереборної сили, до якої відносять зокрема, стихійні лиха або інші несприятливі умови виробництва сільгосппродукції в конкретний період року. Так, господарство звільняється від відповідальності за невиконання зобов'язань за договором, якщо їх не виконано внаслідок стихійного лиха чи інших несприятливих умов або з вини заготівельника. Питання про те, чи є певна обставина стихійним лихом, вирішується згідно з правилами, які застосовують при страхуванні майна сільськогосподарських товаровиробників. До інших несприятливих умов відносять природні та інші об'єктивні фактори, які свідчать про відсутність бини господарства (наприклад, заборона здавати худобу у зв'язку з її масовим захворюванням). Доказами на підтвердження цих обставин можуть бути висновки державної інспекції із заготівель та якості продукції, довідки ветеринарного нагляду, довідки метеослужби, акти, складені за участю представника страхової організації тощо. Вина заготівельника полягає у ненаданні допомоги в організації виробництва і транспортуванні продукції на приймальний пункт, непогодженні графіка здачі, незабезпеченні тарою і пакувальними матеріалами тощо. При виникненні спорів господарські суди оцінюють подані господарством документи, з'ясовують, на яких площах загинули посіви, чи була можливість здати хоч би частину продукції за рахунок знятого врожаю з інших площ, чи вживало господарство заходів, щоб запобігти негативним наслідкам стихійного лиха або іншим несприятливим умовам. З урахуванням усіх цих обставин і вирішується питання про звільнення господарства від відповідальності за невиконання зобов'язання за договором контрактації.

Контрольні питання,

1. Дайте визначення договору контрактації.

2. Розкрийте особливості договору контрактації.

3. Дайте характеристику змісту договору контрактації.

4. Що є предметом договору контрактації?

5. Яка відповідальність передбачається за невиконання договору^к°нтрактацїї?

194

195

Тема 4. Договір майнового найму (оренди)

Анотація

Поняття, особливості та види зобов'язань з передачі мат в користування. Сторони І предмет договору майнового наі му. Форма і строк договору майнового найму. Укладення догс вору майнового найму. Права І обов'язки наймодавця і найма ча. Виконання договору. Доля поліпшень найнятого майщі Наслідки невиконання сторонами своїх зобов'язань. Припщ нення договору майнового найму. Дострокове розірванні майнового найму. Поняття договору оренди. Оренда майні державних підприємств. Особливість суб'єктного склащ договору оренди і об'єкт договору оренди. Суттєві умові договору оренди. Визначення розміру орендної плати. Прав\ та обов'язки сторін. Припинення договору. Поняття та вис лізингу. Права і обов'язки сторін. Припинення договору.

Література

1. Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне прайУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

2. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —

га друга. — К., 2004. .(

3. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: АтІка,2003. — 416 с

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. ХаритоновН.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

Матеріал для вивчення

Договір майнового найму (оренди) — це цивільно-правовий до$ за яким наймодавець передає або зобов'язується передати наш майно у користування за плату на певний строк (ст. 759 ЦК Укра

З точки зору загальної характеристики цивільно-правових дог договір найму (оренди) є двостороннім, консенсуальним або рі ним, оплатним. Договір найму (оренди) є двостороннім, кожна зі сторін цього договору (наймодавець та наймач) несе на користь іншої сторони. Договір найму (оренди) є оплатним, ockiJ наймодавець за виконання своїх обов'язків з передачі майна у кс тування наймачеві повинен отримати від останнього зустрічне нг у вигляді внесення орендної плати.

Договір найму (оренди) належить до категорії цивільно-правових поговорів про передачу майна у користування. Передача майна наймачеві не супроводжується переходом до нього права власності це майно. Останній отримує лише право користування майном. Ця ознака відрізняє договір найму (оренди) від таких договорів, як купівля-продаж, міна, позика.

Елементи договору найму (оренди). Сторонами договору найму (оренди) є наймодавець (орендодавець) та наймач (орендар). Заимодавцем можуть виступати будь-які особи: фізичні, юридичні особи, держава, адміністративно-територіальні утворення тощо. Лише в деяких різновидах договору найму законодавець установлює обмеження щодо суб'єктного складу наймодавця (договір оренди державного та комунального майна, договір прокату). Наймодавцем речі за договором оренди може бути її власник або особа, якій належать майнові права. Предметом договору найму (оренди) може бути річ, яка визначена Індивідуальними ознаками і зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ), а також майнові права (ст. 760 ЦК України). Зокрема, об'єктом договору найму (оренди) можуть виступати цілісні майнові комплекси підприємств, земельні ділянки та інші природні об'єкти, будівлі, споруди та інші об'єкти нерухомості, транспортні засоби, рухоме майно. Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути об'єктом договору найму (ч. 1 ст. 760). Так, не можуть здаватися в найм (оренду) речі, вилучені із цивільного обігу. Речі, обмежені в обігу, можуть здаватися в оренду лише суб'єктами, які мають відповідні повноваження на використання таких речей. ЦК України ввів новий об'єкт договору найму (оренди) — майнові права. До майнових прав, що можуть передаватися в оренду, можна віднести майнові права автора та володільця об'єкта промислової власності, а також права на чужі речі.

ЦК України не містить окремих положень щодо форми договору найму (оренди). У зв'язку з цим на відносини найму (оренди) поширюються загальні положення статей 205-210 щодо форми правочинів.

ЦК України визначає, що договір найму укладається на строк, Установлений договором (ч. 1 ст. 763 ЦК України), але при цьому Допускається і укладення договору найму без зазначення в ньому ^строку оренди майна. В такому випадку договір найму вважатиметься Укладеним на невизначений строк. Правові наслідки укладення Договору найму без зазначення строку полягають у тому, що кожна із сторін такого договору може відмовитися від нього у будь-який час,

196

197

письмово попередивши про це іншу сторону за один місяць, а найму нерухомого майна — за три місяці (ч. 2 ст. 763 ЦК Ущ

Законом можуть бути передбачені максимальні (граничні) договору найму окремих видів майна. В цьому випадку незалез того, чи вказали сторони будь-який строк у договорі, чи вирії укласти його на невизначений строк, після спливу встановлеї законі максимального (граничного) строку договір найму вважаті ся припиненим (ч. З ст. 763).

В разі якщо наймач продовжує користуватися майном закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечень ні давця протягом одного місяця договір вважається продовжені строк, який був раніше встановлений договором (ст. 763).

Зміст договору найму (оренди). Зміст договору найму собою сукупність усіх його умов, що, зокрема, конкретизують та обов'язки наймодавця та наймача, які вони приймають на се< договором.

Обов'язки наймодавця. До основних умов договору, що пе чають обов'язки наймодавця, відносять умови про майно (об'єкт_щ ди) та про порядок і строки передачі його наймачеві. Коло обов'і наймодавця залежить від того, чи є договір найму реальною чи кої суальною угодою. Основним обов'язком наймодавця у консенсуг договорі найму є обов'язок передати наймачеві майно у користуї негайно або у строк, установлений договором найму (ст. 761 України). У разі невиконання зазначеного обов'язку наймода наймач має право вимагати від наймодавця передачі майї відшкодування збитків, завданих затримкою. Наймодавець зо( заний передати річ наймачеві у стані та у комплекті, що відлові умовам договору найму та призначенню речі (ч.І ст. 767 ЦК Укрг ЦК зобов'язує наймача перевірити справність речі у присуті наймодавця. В разі, якщо наймач у момент передачі речі у і володіння не переконається у її справності, річ вважається такої ' передана йому в належному стані (ч. З ст. 767 ЦК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 767 ЦК України, наймодавець зобов'язаі попередити наймача про особливі властивості та недоліки речУ йому відомі і які можуть бути небезпечними для життя, здоре майна наймача або інших осіб або призвести до пошкодження речі під час користування нею. Таке повідомлення звільняє наймо/ від відповідальності за шкоду, заподіяну особливими властивої або недоліками речі, що передана в найм.

198

ЦК України містить правило про можливість сторін домовлятися

₀ надання наймодавцем гарантій якості речі. Такі гарантії можуть

даватися наймодавцем лише на весь строк користування річчю (ч. І

_т 768). Існування гарантії наймодавця надає наймачеві додаткові

права в разі виявлення недоліків, що перешкоджають використанню

речі відповідно до договору. В цьому разі наймач має право за своїм

вибором вимагати (ч. 2 ст. 768 ЦК України):

1. заміни речі, якщо це можливо;

2. відповідного зменшення розміру плати за користування річчю;

3. безоплатного усунення недоліків речі або відшкодування витратна їх усунення;

4. розірвання договору і відшкодування збитків, які були йомузавдані.

Обов'язки наймодавця не вичерпуються періодом передачі речі наймачеві. Ряд обов'язків ЦК покладає на нього і в період дії договору найму. Так, відповідно до ч. 2 ст, 776 ЦК України наймодавець зобов'язаний за свій рахунок проводити капітальний ремонт речі, переданої у найм. Зазначене правило є диспозитивним; сторони в договорі можуть покласти обов'язок проведення капітального ремонту речі на наймача. Капітальний ремонт повинен проводитися наймодавцем у термін, зазначений у договорі, а якщо в договорі такий термін не зазначений або капітальний ремонт спричинений невідкладною потребою — у розумний термін. У разі невиконання наймодавцем даного обов'язку, в разі якщо непроведения капітального ремонту речі перешкоджає її використанню відповідно до призначення та умов договору, капітальний ремонт може бути проведений наймачем, який має право зарахувати вартість ремонту в рахунок плати за користування річчю або вимагати відшкодування вартості ремонту. До того ж, якщо капітальний ремонт наймодавцем не проведено, наймач може вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.

Обов'язки наймача. По-перше, наймач зобов'язаний користуватися річчю відповідно до її призначення або умов договору (ч. 1 ст. 773 ЦК України). В цьому разі законодавець робить акцент не на обов'язку користуватися річчю, оскільки не передбачає для наймодавця негативних наслідків на той випадок, якщо він не використовуватиме Річ, а саме на обов'язку користуватися річчю відповідно до умов Договору або її призначення. Як негативний наслідок невиконання Цього обов'язку наймачем законодавець передбачив право наймодавця вимагати розірвання договору та відшкодування збитків (ч. 2 ст. 773).

199

У процесі користування річчю наймач зобов'язаний утримуЕ и" у належному стані та проводити за свій рахунок поточний рем« речі, якщо інше не встановлено в договорі (ч. 1 ст. 776 ЦК Украй

Відповідно до ч. І ст. 774 ЦК України, передача наймачем ре користування іншій особі (піднайм) можливе лише за зго наймодавця, якщо інше не передбачено законом або договором. Ctj договору піднайму не може перевищувати строку договору найму, зв'язку з цим у разі дострокового припинення (розірвання на вим< однієї із сторін) договору найму, договір піднайму також автомати припиниться. До договору піднайму застосовуються положення договір найму. У відносинах піднайму наймач отримує віднос піднаймача всі права та обов'язки наймодавця. В свою чергу піднайї має права та обов'язки наймача. При цьому піднаймач не встуг якісь відносини із наймодавцем. Перед останнім відповідальним^: стан речі та внесення орендних платежів залишається наймач.

Договором або законом на наймача може бути покладеї обов'язок за свій рахунок застрахувати річ, що передана у найм (» ст. 771 ЦК України). Така умова найчастіше трапляється у догової лізингу і оренди державного та комунального майна.

Інший основний обов'язок наймача полягає у своєчасному внесет плати за користування майном, розмір якої встановлюється говором найму (ч. 1 ст. 762 ЦК України). Слід зазначити, що нет жаючи на те, що розмір плати за користування річчю належить істотних умов договору найму, як І будь-якого іншого сплатного де вору, невстановлення його в договорі не тягнутиме за собою визнг такого договору неукладеним. Це стало можливим у зв'язку з що законодавець установив правило визначення розміру ореї плати, якщо сторони не зробили цього в договорі. Відповідно до ст. 762, в такому разі розмір плати за користування річчю визначає! з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, що маї істотне значення.

Якщо інше не передбачено договором, плата за користуваї майном вноситься щомісячно (ч. 5 ст. 762 ЦК України). ЦКдопус встановлення законом або договором періодичного перегляду та зі (індексації) розміру плати за користування майном (ч. З ст. 71 Сторони можуть визначити обов'язковий періодичний перегляд розі орендної плати або її індексації відповідно до якихось об'єктиві умов (курсу національної валюти, рівня інфляції).

На вимогу наймача розмір плати за користування майном мс

200

бути зменшений, якщо через обставини, за які він не відповідає, можливість користування майном істотно зменшилася (ч. 4 ст. 762 ЦК України). Наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає (ч. 6 ст. 762 ЦК України). При цьому слід зазначити, що такі обставини мають стосуватися самого майна, а не особи наймача. Так, наприклад, якщо можливість користуватися орендованою квартирою у наймача зменшилася у зв'язку з тим, що він був відправлений у відрядження в інше місто, це не слугуватиме підставою для зменшення плати за користування квартирою або звільнення наймача від плати.

Ще одним основним обов'язком наймача є обов'язок повернути річ після закінчення строку найму або припинення договору найму за інших підстав. За ст. 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому її було одержано, з урахуванням нормального зношування або у стані, який було обумовлено в договорі. В разі, якщо такий обов'язок не буде виконаний наймачем, він повинен сплатити наймодавцеві неустойку у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. Наймодавець, звичайно, має право вимагати повернення свого майна у примусовому порядку.

Припинення договору найму. Договір найму (оренди) припиняється як на загальних підставах припинення зобов'язань, передбачених ЦК України, так і у разі виникнення спеціальних підстав, зазначених у главі 58 цього Кодексу.

Спеціальні підстави припинення договору найму можна поділити на дві групи:

а) об'єктивні, які не залежать бід волі сторін;

б) суб'єктивні — розірвання або відмова від договору однією ізсторін або за згодою сторін.

Спеціальними об'єктивними підставами припинення договору найму за ст. 781 ЦК України є: смерть фізичної особи-наймача та ліквідація юридичної особи, яка була наймачем або наймодавцем. При цьому ліквідація юридичної особи завжди тягнутиме за собою припинення договору найму, незалежно від волі сторін. Що стосується смерті фізичної особи-наймача, то зазначена підстава є диспозитивною: закон або сторони в договорі можуть передбачити продовження дії Договору найму і після смерті наймача.

Суб'єктивні підстави припинення відносин найму можна розділити на три основні форми:

201

1) розірвання договору за згодою сторін — це загальна підсіприпинення зобов'язання, яка стосується І договору найму;

2. відмова від договору;

3. розірвання договору на вимогу якоїсь зі сторін.

Наймач має право розірвати договір найму у разі, якщо найї давець передав у користування річ, якість якої не відповідає умої договору та призначенню речі, а також якщо наймодавець не викої свого обов'язку щодо проведення капітального ремонту речі (ст. 7J ЦК України).

Окремі види договорів найму (оренди). ЦК України врї лював п'ять видів договору найму:

1. прокат;

2. найм (оренда) земельних ділянок;

3. найм (оренда) будівлі або іншої капітальної споруди;

4. найм (оренда) транспортного засобу;

5. лізинг.

Прокат. За договором прокату наймодавець, який здійсні підприємницьку діяльність з передання речей у найм, передає а< зобов'язується передати рухому річ наймачеві у користування за плаї на певний строк (ч. 1 ст. 787 ЦК України). Прокат являє собс короткостроковий найм майна, при якому предмет прокату багат разово використовується різними наймачами. Договір прокату, як) інші види договорів найму, є сплатним, консенсуальним або реальниі двостороннім.

Наймач не має права здавати в піднайм майно, надане йому договором прокату. Даний обов'язок є імперативним та не може буї змінений угодою сторін.

Найм (оренда) земельної ділянки. Стаття 792 визначає, за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобові зується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений доі вором строк у володіння та користування за плату. Частина ст. 792 має відсильний характер, вона відсилає до спеціальних норі тивних актів, що регулюють відносини щодо оренди земельних ділянс На сьогодні такими нормативними актами є новий Земельний кодеї України від 25 жовтня 2001 p., а також Закон України „Про ореї землі" від 6 жовтня 1998 p., зі змінами та доповненнями.

Орендодавцем земельної ділянки є їх власники або уповноважеі особи (ч. 5 ст. 93 Земельного кодексу). Закон України „Про орещ землі" уточнює, що орендодавцями земельних ділянок є громадяни

202

юридичні особи України, у власності яких перебувають земельні ділянки. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є органи місцевого самоврядування. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів АР Крим та Кабінет Міністрів України у межах їх повноважень.

Що стосується орендарів земельних ділянок, то Закон визначає обмежений суб'єктний склад лише щодо оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Орендарями таких земельних ділянок можуть бути юридичні особи, установчими документами яких передбачено здійснення цього виду діяльності, а також фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи у сільському господарстві (ч- 3 ст. 6 Закону України „Про оренду землі"). Решта земельних ділянок допускається до передачі в оренду суб'єктам цивільних правовідносин.

Об'єктами оренди є земельні ділянки. Вони можуть передаватися у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них.

Земельний кодекс України визначає два види оренди землі залежно від строку договору: короткострокова оренда — на строк до 5 років та довгострокова оренда — не більше 50 років. Договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі. Договір оренди земельної ділянки на строк понад 50 років обов'язково посвідчується нотаріально. Договір оренди на строк до п'яти років може бути нотаріально посвідчений за бажанням сторін (ч. З ст. 13 Закону України „Про оренду землі"). Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації (ст. 18 Закону України „Про оренду землі").

Відповідно до ч. 2 ст. 14 Закону України "Про оренду землі", істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди; термін Договору оренди; орендна плата; цільове призначення, умови використання і збереження якості землі; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки; сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.

Найм (оренда) будівлі або іншої капітальної споруди. Об'єктом договору є будівлі та капітальні споруди. Будівлі та споруди нерозривно пов'язані із земельною ділянкою, на якій вони розміщуються.

203

Саме ця обставина і зумовила виділення договору оренди будівлі: іншої капітальної споруди в окремий вид договору найму. Цивілі кодекс не дає нормативного визначення будівлі та капітальної спо В цивільному обігу будівля слугує для постійного перебування в людей з метою роботи або проживання; споруда призначається:, технічних цілей, люди там перебувають лише тимчасово. Пі юридичного значення з точки зору особливостей правового реї вання поділ об'єктів нерухомості на будівлі та споруди не має.

ЦК України (ст. 793) встановлює обов'язкову письмову ф< договору найму будівлі, іншої капітальної споруди або їх ок частини. Якщо договір найму укладається на строк на один рік і білі то він підлягає нотаріальному посвідченню.

Зміст договору найму будівель та споруд (порівняно зі зміс звичайного договору найму) не набув якихось особливих змін.

Найм (оренда) транспортного засобу. Найм транспортних, бів виділяється в окремий різновид договору найму, виходячи з ливостей його об'єкта, яким є повітряні, морські, річкові судна, кож наземні самохідні транспортні засоби тощо (ч. 1 ст. 798 ЦК Украї

Наймодавцем транспортного засобу можуть бути будь-який власник або особа, уповноважена передавати транспортний засіб у Як правило, це є спеціалізована транспортна організація, яка вс парком транспортних засобів. Не заборонено здавати транспорт у і фізичним особам. Перелік транспортних засобів, які можуть бути nej в оренду, визначається видами транспорту: морського, наземі річкового, повітряного. Перелік, установлений ст. 798, не є вичерш появою нових видів транспорту він може бути розширений. Договір иЩ транспортного засобу має бути укладений у письмовій формі, незале від його строку та вартості майна (ч.і ст.799). Договір найму за фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Договір нлі транспортного засобу не підлягає державній реєстрації, причому, нг якщо сам транспортний засіб (автомобіль) і реєструється у відлови державних органах, така реєстрація стосується самої речі та П( власності на неї і не потрібна, якщо не відбувається зміни влас тобто не стосується відносин оренди транспортного засобу.

На доповнення до звичайних обов'язків наймач повинен:

1) підтримувати транспортний засіб у належному технічному сі (ч. 1 ст. 801). Відповідно протягом дії договору найму наймач повні проводити і капітальний, і поточний ремонт. Наймодавець на цей ст повністю позбавлений обов'язку утримувати транспортний засіб.

204

2) нести витрати, пов'язані з використанням транспортного засобу. ^в тому числі зі сплатою податків та Інших платежів.

Відповідальність сторін договору найму транспортного засобу одна перед одною будується на загальних нормах договірного права. Так, наймач зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані у зв'язку із втратою _або пошкодженням транспортного засобу, якщо не доведе, що це сталося не з його вини (ст. 803). Відповідальність перед третіми особами за шкоду, заподіяну у зв'язку з використанням транспортного засобу, несе наймач як його володілець за нормами деліктного права.

Лізинг. За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати іншій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) (ст. 806 ЦК).

ЦК майже не містить норм, які стосуються безпосереднього врегулювання лізингових відносин, відсилаючи до спеціального законодавства, яким є Закон України „Про лізинг".

Договір лізингу, як І інші договори найму, може бути як реальним, так І консенсуальним договором. Лізингоодержувач за договором зобов'язаний вносити періодичні платежі за користування отриманим у лізинг майном, отже, договір лізингу є сплатним.

Сторонами договору лізингу є лізингодавець, який є власником майна і надає його у тимчасове користування за певну винагороду, і лізингоодержувач — особа, яка набуває за договором право володіння і користування цим майном.

Стаття 3 Закону України „Про лізинг" допускає участь в якості сторони в договорі лізингу тільки суб'єктів підприємницької діяльності. Об'єктом (предметом) договору лізингу може бути будь-яке рухоме ' нерухоме майно, що належить до основних фондів, яке не заборонене До вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (п. 1 ст. 2 Закону України „Про лізинг"). Подібна норма міститься і у ст. 807 ЦК України. Законодавство обмежує майно як предмет договору лізингу віднесенням його до основних фондів підприємства. Це можуть бути речі як рухомі, так і нерухомі, хоч на практиці лізинг нерухомих речей трапляється досить рідко.

Основною класифікацією договорів лізингу є їх розподіл на

205

фінансовий та оперативний лізинг, який міститься в Законі Укрг „Про лізинг" від 16 грудня 1997 р. Фінансовий лізинг — це доі лізингу, в результаті укладання якого лізингоодержувач за своїм заі ленням отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізі на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків тості об'єкта лізингу, визначеної у день укладення договору.

Оперативний лізинг — це договір лізингу, в результаті укладе якого лізингоодержувач за своїм замовленням отримує у плї користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, менший ст( за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеі в день укладення договору.

Фінансовому лізингу взагалі властиві такі риси:

• строк, на який передається майно в тимчасове користувачнаближається за тривалістю до строку експлуатації та амортш»всієї або більшої частини вартості майна;

• протягом строку договору лізингодавець за рахунок лізингплатежів повертає собі вартість майна і отримує прибуток від лізингугоди;

• у лізингових відносинах, як правило, бере участь третя <jjрона — виробник або постачальник;

• не передбачається ніякого обслуговування об'єкта лізиібоку лізингодавця; технічне обслуговування, страхування тощо поідаються на лізингоодержувача;

• як правило, після закінчення строку договору право власнена об'єкт лізингу переходить до лізингоодержувача, хоч не забороються й інші варіанти.

Об'єкти угоди при фінансовому лізингу часто мають високу в) тість. Це можуть бути виробничі комплекси, коштовна техніка, аві білі тощо.

Характерні ознаки оперативного лізингу:

• об'єкт оперативного лізингу лізингова компанія, як правіпридбаває заздалегідь, ще не знаючи конкретного лізингоодержува

• лізингодавець не відшкодовує всі свої витрати за рахуїлізингових платежів від одного лізингоодержувача, отже, лізинікомпанія повинна вивчати і ринок товарів second hand;

• лізинговий контракт укладається на строк 2-5 років, якізначно коротшим, ніж строк амортизації обладнання;

• обов'язки з утримання та обслуговування майна, а такожризики покладаються на лізингодавця;

— ставка лізингових платежів звичайно вища, ніж за договором фінансового лізингу; це пояснюється неповною окупністю витрат лізингодавця та його бажанням уникнути ризиків, які є більшими, ніж _при фінансовому лізингу (ризик не знайти орендаря на весь обсяг обладнання, ризик поломки об'єкта угоди тощо).

Крім зазначених різновидів договору лізингу, світовій практиці відомі ще такі види договорів лізингу, як пайовий лізинг, міжнародний лізинг, лізинг second hand тощо.

Щодо форми договору лізингу, то, зважаючи на те, що відносини лізингу мають довгостроковий та складний характер, законодавець у ст. 6 Закону встановив для договорів лізину обов'язкову письмову форму. Взагалі договори лізингу не підлягають державній реєстрації, але обов'язковість реєстрації встановлена законом у випадках, якщо: об'єктом лізингу є державне майно; договір пайового лізингу передбачає залучення державних коштів; дл# забезпечення виконання лізингового договору залучаються державні гарантії.

Контрольні питання

1. Що являє собою договір майнового найму?

2. Які істотні умови договору найму?

3. Визначте зміст договору найму.

4. Яка відповідальність передбачена законом за порушеннясторонами обов'язків за договором найму?

5. Охарактеризуйте поняття і ознаки договору оренди.

6. Які істотні умови договору оренди?

7. Розкрийте зміст договору оренди.

8. В якому порядку укладається і припиняється договір оренди?

9. В чому полягають правові наслідки пр^{ипинення чи} розірваннядоговору оренди?

10. Що таке договір оренди землі?

11. Що таке договір лізингу?

12. Розкрийте зміст термінів „прямий", „непрямий", „зворотній ,..лізинг", „фінансовий", „оперативний", „па#^овий". „міжнародний .

13. Які істотні умови договору лізингу?

206

207

Тема 5. Договір найму житлового приміщення

Анотація

Договір найму житлового приміщення. Укладання договору найму житлового приміщення, форма і строк. Предмет договору найму житлового приміщення. Сторони договору найму житлового приміщення. Права та обов'язки сторін. Квартирна плата. Право наймача на користування жилим приміщенням. Збереження житлового приміщення за тимчасово відсутнім громадянином. Право на обмін житлового приміщення. Обставини, за яких обмін житлового приміщення не дозволяється. Піднайм житлового приміщення. Тимчасові жильці. Надання житла у зв'язку з капітальним ремонтом. Інші права наймача житлового приміщення. Зміна та припинення договору найму житлового приміщення. Підстави та порядок виселення з житлових приміщень з наданням та без надання іншого житлового приміщення.

Література

1. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: Атіка,2003. — 416 с

2. Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

3. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга друга. — К., 2004.

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,И.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

5. Кодифікація приватного (цивільного) права України / Заред. А. Довгерта. — К: Український центр правничих студій, 2000. —С 234.

6. Галянтич М.К., Коваленко Г.І. Житлове право України. —К.: Юрінком Інтер, 2002.

Матеріал для вивчення

Договір житлового найму є одним із засобів реалізації прЩ громадян на житло, яке передбачене та гарантоване ст. 47 Констиі України. Особливість такого договору полягає в тому, що він є оді із видів цивільно-правових договорів, спрямованих на тимчасс передачу майна (житла) в користування і водночас основним догово житлового права.

208

З прийняттям Житлового кодексу 1984 р. норми, що регулювали відносини найму житла, були виключені з ЦК І перенесені в ЖК. У ЦК цьому присвячено главу 59 Книги 5. Законодавець виділяє договір найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності. Підстави, умови, порядок укладення та припинення цього договору встановлюється законом і положення Кодексу застосовуються до такого договору, якщо інше не встановлено законом. Договір найму житла можна визначити як договір, за яким одна сторона (наймодавець) зобов'язана передати Іншій стороні (наймачеві) за плату житло для проживання в ньому на певний строк.

Договір найму житла є двостороннім. Наймодавцем може виступати як власник житлового приміщення, так і уповноважена власником особа (житлово-експлуатаційна організація). ЦК в ст. 813 передбачає, що наймачем може виступати фізична і юридична особа, але вона може використовувати житло лише для проживання в ньому фізичних осіб. Особливістю цього договору є те, що права та обов'язки виникають не лише у наймача, а й у осіб, які постійно проживають разом з ним (ст. 816 ЦК). В житловому законодавстві ці особи дістали назву членів сім'ї наймача. До членів сім'ї наймача належать другий з подружжя, їхні діти та батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Визначаючи предмет договору, законодавець застосовує поняття „житло" та „помешкання". Під житлом, виходячи зі змісту чинного законодавства України, слід розуміти квартиру або інше ізольоване житлове приміщення, одноквартирний будинок або його частину, а в деяких випадках і неізольоване приміщення. Житло має бути придатним для постійного проживання в ньому і відповідати Іншим вимогам, що встановлюються житловим законодавством. Відповідно До ст. 812 ЦК України, предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема, квартира або її частина, житловий будинок або його частина, придатне для постійного проживання в ньому.

Договір найму житла є оплатним. Розмір і порядок оплати може встановлюватися як домовленістю сторін (у приватному житловому фонді), так і в централізованому порядку органами державної влади або органами місцевого самоврядування (в державному, комунальному ^та громадському житлових фондах).

Договір найму житла є консенсуальним. Він вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами. Волевиявлення сторін має бути виражене в письмовій формі.

209

У ЦК України договір найму житла укладається на встановлений договором, а якщо в договорі передбачено, що визначений, договір вважається таким, що укладений на п'ять

Громадяни мають право на одержання у користування приміщення за сукупності таких умов:

1. досягнення, як правило, 18-річного віку;

2. постійного проживання в даному населеному пункті;

3. потребування поліпшення житлових умов.

Потреба у житлі визначається певними критеріями, що передС у ст. 34 Житлового кодексу України:

• забезпечення житловою площею нижче рівня, який визіїється виконавчими комітетами обласних, Київської та Севастополіміських рад народних депутатів спільно з радами профспілок;

• проживання у приміщенні, що не відповідає встаноїсанітарним і технічним вимогам;

• тяжкі форми деяких хронічних захворювань, у зв'язку щхворий не може проживати в комунальній квартирі чи в одній

кііз членами своєї сім'ї;

• проживання у гуртожитках;

• проживання в одній кімнаті двох і більше сімей незалежіродинних відносин чи осіб різної статі старших за 9 років, крім поджя тощо.

Наймач зобов'язаний виконувати правила користування жі вими приміщеннями, своєчасно сплачувати квартирну плату, до! жуватися правил пожежної безпеки, своєчасно проводити пото» ремонт тощо.

Є певні особливості й у визначенні предмета договору ш житлового приміщення у будинках державного, комунального жі вого фонду. Ним може бути лише приміщення, що відповідає вимс статей 50 і 63 Житлового кодексу, тобто це перш за все може окрема квартира, інше окреме ізольоване житлове приміщення складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний ловий будинок.

Чинне законодавство не дає однозначного юридичного визна» понять „окрема квартира" та „інше ізольоване житлове приміщеі Під житловими будинками розуміють будівлі, що характеризуі сукупністю таких ознак:

— відповідність архітектурно-будівельним, санітарно-гігієнічіпротипожежним нормам, що робить ці будівлі придатними для поеного проживання у них громадян;

210

прийняття в експлуатацію приймальною комісією після будів-

ниіітва чи реконструкції;

— реєстрація в органах державної реєстрації як житлового будинку.

Предметом договору має бути житлове приміщення, призначене

_я проживання в ньому, яке впорядковане відповідно до умов даного

населеного пункту і відповідає встановленим санітарним та технічним

вимогам.

Житлове приміщення також має бути благоустроєним стосовно умов даного населеного пункту, відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам.

Благоустроєність є якісною характеристикою приміщення, що визначається певним набором комунальних, побутових зручностей (водопровід, гаряча і холодна вода, каналізація, центральне опалення, газопостачання тощо).

Розмір житлового приміщення, передбачений Житловим кодексом, не повинен перевищувати 13,65 кв. м на одну особу, але не може бути менше рівня середньої забезпеченості громадян у даному населеному пункті.

Права та обов'язки наймача та осіб, які постійно проживають разом з ним. Згідно зі ст. 817 ЦК, у договорі найму житла мають бути вказані особи, які проживають разом із наймачем. Ці особи набувають рівних з наймачем прав та обов'язків щодо користування житлом. Порядок користування житлом наймачем та особами, які постійно проживають разом з ним, визначається за домовленістю між ними, а у разі спору встановлюється за рішенням суду. Наймач несе відповідальність перед наимодавцем за порушення умов договору особами, які проживають разом з ним. Більш детально ці питання врегульовані у Житловому кодексі.

У частині 1 ст. 64 та ст. 160 Житлового кодексу передбачено, що члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються усіма правами і несуть усі обов'язки нарівні з наймачем. Повнолітні члени сім'ї наймача несуть солідарну з ним відповідальність за зобов'язаннями, що випливають з договору.

У п. 2 ст. 64 Житлового кодексу визначено, хто може належати До членів сім'ї наймача. Передусім це дружина наймача, їхні діти та батьки.

Дружиною наймача є особа, з якою наймач перебуває у зареєстрованому шлюбі (термін „дружина" стосується не тільки жінки, а й чоло-^віка), права та обов'язки дружини наймача виникають водночас з найма-

211

чем у разі внесення до ордера "и прізвища та спільного вселені житлове приміщення. Неповнолітні діти наймача та його дрз належать до членів сім'ї наймача, оскільки за п. З, 4 ст. 29 ЦК Ук місцем проживання неповнолітніх дітей є місце проживання їхніх баї а повнолітні діти наймача і його дружини є членами сім'ї наймача, в тому разі, якщо вони проживають разом з наймачем.

Згідно зі ст. 818 ЦК України, наймач має право за взаєі згодою осіб, які постійно проживають разом з ним, та за зі наймодавця вселити у житло інших осіб для постійного проживаї ньому. Дещо інакше це питання вирішується стосовно держаї комунального, громадського житлових фондів. Згідно зі ст. 65 лового кодексу, наймач має право у встановленому порядкЗ письмовою згодою всіх членів сім'ї, що проживають разом з вселити в найняте ним приміщення свою дружину, дітей, батьк$ інших осіб. На вселення до батьків їхніх неповнолітніх дітей $j згоди не потрібно.

Наприклад, у двокімнатну квартиру, що складається з ізольов$ кімнат розмірами 20 та 19 кв. м, за ордером вселилися мати й Син як член сім'ї за ч. 1 ст. 64 Житлового кодексу має рівні прі матір'ю на користування житловим приміщенням. У зв'язку з одруженням у цю квартиру з додержанням правил, передбачених ст. 65 Житлового кодексу, вселилася невістка наймача, яка тілі тому разі матиме рівні з чоловіком та його матір'ю права житлову площу, якщо при вселенні між нею, її чоловіком та найї не буде укладено угоди, що передбачає інший порядок користун житловим приміщенням. Якщо ж між цими трьома особами була де леність, що молоде подружжя займатиме лише кімнату розмірі кв. м, це означає, що за невісткою не визнано право на рівне з іні членами сім'ї наймача користування усім житлом, а у неї вш право лише на кімнату розміром 20 кв. м та приміщення загалі користування (кухня, коридор тощо).

Згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністї від 19 травня 2000 р. № 748, з 1 червня 2000 р. в Києві вв< диференційовану квартирну плату. Вона нараховується залежь кількості поверхів у будинку та наявності ліфту й інших зручної становить від 0,40 до 0,58 грн. за 1 кв. м. Законодавство допуі встановлення пільг з квартирної плати та плати за комунальні п( окремим категоріям громадян (ст. 69 Житлового кодексу).

Житлове приміщення надається наймачеві та членам його сім'ї

проживання в ньому; якщо ці особи (чи хтось один із них) не проживають уданому приміщенні, то вони втрачають право на нього. За ст. 107 та _ч_ 2 ст. 167 Житлового кодексу в разі виїзду наймача чи членів його _сІм'ї на інше постійне місце проживання право на користування цим житловим приміщенням вони втрачають з моменту виїзду.

Право на обмін житлового приміщення

Право на обмін житлового приміщення є одним із суб'єктивних прав наймача І включає в себе елементи розпорядчих повноважень. Право наймача на обмін житлового приміщення та порядок обміну встановлюються і регулюються статтями 79-89 та 164 Житлового кодексу і Правилами обміну житлових приміщень, затвердженими постановою Ради Міністрів УРСР від 31 січня 1986 р. № 31.

Учасниками обміну можуть бути наймачі державного, комунального, громадського та приватного житлових фондів.

Правом на обмін користуються лише наймач та члени його сім'ї, що проживають разом з ним. Такого права не мають піднаймачі та тимчасові мешканці. Обмін допускається лише за наявності письмової згоди всіх членів сім'ї, що проживають спільно, включаючи й тимчасово відсутніх. За неповнолітніх членів сім'ї свою згоду в письмовій формі висловлюють батьки, опікуни чи піклувальники.

Предметом обміну може бути як ізольована квартира чи інше ізольоване житлове приміщення, так, за певних умов, і частина житлового приміщення.

Коли між членами сім'ї наймача (чи колишніми членами сім'ї) не досягнуто згоди про обмін, кожний з них має право вимагати в судовому порядку примусового обміну приміщення, яке вони займають, на приміщення у різних будинках (квартирах).

Угода про обмін житловими приміщеннями в державному, комунальному та громадському житлових фондах набирає чинності з момен-^ТУ одержання сторонами обмінних ордерів і вважається виконаною з моменту переселення наймачів в обмінювані житлові приміщення. У приватному житловому фонді така угода набуває чинності з моменту Досягнення згоди про обмін між наймачами та їх членами сім'ї і власниками обмінюваного житла. Відмову власника житлового приміщення У згоді на обмін не може бути оспорено в судовому порядку.

Розірвання договору найму і виселення

Законодавство передбачає дві можливості розірвання договору Житлового найму. По-перше, за ініціативою наймача (п. 1 ст. 825 ЦК ^Та ст. 107 ЖК), по-друге, на вимогу наймодавця (п. 2 ст. 825 ЦК і ^ст- 108 ЖК).

212

213

Згідно з п.1 ст. 825 ЦК, наймач має право за згодою інших які постійно проживають разом з ним, у будь-який час відмові від договору найму, письмово попередивши про це наймодавця за місяці. Якщо наймач звільнив помешкання без попереджеі наймодавець має право вимагати від нього плату за корист житлом за три місяці, якщо наймодавець доведе, що він не міг договір житла на тих самих умовах з іншою особою.

Право наймодавця на розірвання договору найму житле приміщення обмежене цілим рядом умов, передбачених закої саме в статтях 108, 109, 113, ч. 2 ст. 114, ст. 114^і ЖК та п. 2 crd нового ЦК. В першу чергу це обумовлено тим, що розірвання доі за Ініціативою наймодавця тягне за собою виселення наймача та його сім'ї.

Одна з умов полягає в тому, що договір найму житл( приміщення може бути розірваний на вимогу наймодавця лі підстав, вказаних у законі (ст. 108 ЖК). Виселення допускг лише з підстав, установлених законом (ст. 109 ЖК). ПерелІї підстав є вичерпним. Вимоги про виселення наймача і членів сім'ї з інших підстав є незаконними і не можуть бути поклг основу розірвання договору.

Другою умовою розірвання договору є судовий порядок розірі і виселення. І хоч ст. 109 ЖК передбачає і адміністративний no виселення, в даному разі позасудовий порядок не застосовує оскільки визнається верховенство ст. 47 Конституції України, з конституційною нормою, ніхто не може бути примусово позбаї житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

1 нарешті, останньою умовою розірвання договору найму є наймачам, які підлягають виселенню, одночасно надається інше за винятком випадків, зазначених у законі.

Контрольні питання

1. Що таке договір найму житла І які його ознаки?

2. Які істотні умови договору найму?

3. Охарактеризуйте права та обов'язки сторін за договором нжитлового приміщення.

4. Які існують підстави розірвання договору найму жит;приміщення?

5. Як реалізується право на обмін житлового приміщення?

6. На яких підставах і в якому порядку здійснюється виселеннягромадян з житлового приміщення, що вони займають?

7. Які правові наслідки виселення з житлового приміщення?

Тест-тренінг

1. Визначте, які з наведених тверджень характеризують змістдоговору купівлі-продажу:

А. угода, за якою одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров'я, передає у власність іншій стороні будинок або частину його, взамін чого остання сторона зобов'язується надавати відчужувачеві довічне матеріальне утримання в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги;

8. угода, за якою одна сторона передає безоплатно іншій сторонімайно у власність;

C. засноване на договорі строкове платне користування майном;

D. угода, за якою одна сторона зобов'язується передати майно увласність іншій стороні, яка зобов'язується прийняти майно і сплатитиза нього певну грошову суму.

2. Розкрийте поняття асортименту за договором поставки:

A. розподіл товарів за окремими групами та співвідношення їх;

B. замовлення покупця;С якість продукції;

D. сертифікований продукт.

3. Визначте, яким вимогам повинна відповідати форма довічногоутримання:

A. договір складається у простій письмовій формі;

B. договір складається в усній формі;

C. договір має бути нотаріально засвідчений;

D. договір може бути укладений у конклюдентній формі.

4. Охарактеризуйте обов'язок наймодавця за договором майнового

найму:

A. передача ним майна у власність (у повне господарське віданняабо оперативне управління) другої сторони;

B. право придбати (продати) цінні папери (товари, кошти) навизначених умовах у майбутньому з фіксацією ціни;

214

215

C. надання наймачеві майна у стані, що відповідає умовамвору і призначенню майна;

D. невідворотне відчуження стороною належного їй майна.

5. Умови і порядок надання майна за договором побутового провизначаються:

A. нормативними актами про договір побутового прокату;

B. загальними правилами про договір майнового найму;

C. загальними правилами вчинення угод;

D. договором оренди.

6. З нормативного визначення договору оренди державного мівипливає, що:

A. оренда може виникати на підставі планових завдань;

B. оренда виникає на підставі адміністративних актів;С оренда є безоплатним користуванням майна;

D. орендні відносини мають виключно договірний характер.

7. Визначте зміст фінансового лізингу:

А. лізингоодержувач на своє замовлення отримує у плаї користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не меі строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізиі визначеної на день укладення договору;

8. лізингоодержувач на своє замовлення отримує у плаікористування від лізінгодавця об'єкт лізингу на строк, менший ctjза який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу,ченою на день укладення договору;

С щодо об'єктів майна закон не встановлює ніяких обмез про передачу його в лізинг;

D. передача майна державних підприємств та організацій в o фізичним та юридичним особам.

8. Предметом договору найму житлового приміщення є:

A. частина кімнати;

B. кімната, що має з іншою спільний хід, а також підсобні пріщення;

С службове житло;

D. жиле приміщення, призначене для проживання в ньому, впорядковане відповідно до умов даного населеного пункту і відпові, встановленим санітарним І технічним вимогам.

216

МОДУЛЬ 2. ЗОБОВ'ЯЗАННЯ З ВИКОНАННЯ РОБІТ ТА НАДАННЯ ПОСЛУГ

Тема 1. Договір підряду

Анотація

Поняття договору підряду. Види договору підряду. Відмінність підряду від інших договорів. Сторони в договорі підряду. Виконання підрядних робіт громадянином. Предмет договору підряду. Ціна. Строк. Права і обов'язки сторін. Організація роботи підрядчиком та його ризик. Права замовника під час виконання робіт. Виконання договору. Дострокове розірвання договору. Відповідальність сторін за порушення цих умов.

Література

1. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: АтІка,2003. — 416 с

2. БІрюков І.А., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 200І.

3. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга друга. — К., 2004.

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с.

Матеріал для вивчення

За ст. 837 ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням іншої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти й оплатити виконану роботу. Це консенсуальний, двосторонній та оплатний договір.

Закон не розкриває змісту робіт, які можуть виконуватися за договором підряду. За ЦК України, предметом договору підряду є матеріалізовані результати створення, перетворення, поновлення і навіть ліквідащі речей виробничого, споживчого та науково-культурного призначення. У змісті цієї статті не враховано особливості численних послуг, для яких характерна відсутність матеріалізованого результату. Сторонами у договорі підряду є підрядник і замовник. Підрядник — 4^е особа, яка бере на себе обов'язок виконати замовлену роботу

217

(послуги), а замовник г— це особа, що замовляє виконання пеі роботи (послуги), беручи на себе обов'язок прийняти й оплатит результат.

Договірними сторонами можуть виступати як юридичні, та» фізичні особи. Підрядні роботи виконують спеціально створені цього підприємства (будівельні, будівельно-монтажні, у сфері по( тового обслуговування тощо), а також інші підприємства, що зайї ються виробничо-господарською діяльністю. Звичайно спеціалізої підприємства виступають як підрядники. Підрядник має право доручі виконання певної роботи третім особам — субпідрядникам.

Згідно зі ст. 838 підрядник має право, якщо інше не встановлю договором, залучити до виконання роботи Інших осіб (субпідрядниі залишаючись відповідальним перед замовником за результат Ь роботи і у цьому разі підрядник виступає перед замовником генеральний підрядник, а перед субпідрядником — як замовник.

Підрядні відносини безпосередньо врегульовано статтями 831 874. Норми цих статей мають загальний характер, тому щодо окреї видів договору підряду, яким властива специфіка, можуть прийматї спеціальні нормативні акти. У ЦК України різновидами підряду визна побутовий підряд, будівельний підряд, підряд на виконання науке пошукових та дослідно-конструкторських робіт. Крім того, у ЦК Украї виділяється окрема категорія договорів про надання послуг. За договором одна сторона (виконавець) зобов'язується за завдані іншої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається у прої вчинення певної дії або бездіяльності, а замовник зобов'язуєте оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не передбаче договором (статті 901-1010). Правила цих статей щодо надання пос можуть застосовуватися до договорів перевезень, транспорт експедиції, зберігання, доручення. Саме ці договори ЦК України визї договорами про надання послуг.

Верховна Рада України прийняла Закон України „Про операції давальницькою сировиною в зовнішньоекономічних відносинах' 15 вересня 1995 р. Відповідно до ст. 1 цього Закону, операціямі давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах маї вважатися „операції з переробки (обробки, збагачення чи викорї тання) давальницької сировини незалежно від кількості замовники виконавців, а також етапів (операцій) з переробки цієї сировиі ввезеної на митну територію України (чи закупленої іноземні замовником за іноземну валюту в Україні) чи вивезеної за її

218

метою одержання готової продукції за відповідну плату". Розрахунки за переробку, обробку, збагачення чи використання давальницької сировини можуть здійснюватися у грошовій формі шляхом виділення частини давальницької сировини чи готової продукції або з використанням трьох форм одночасно за згодою замовника І виконавця (ст. 6 Закону). Даний закон установлює також особливий порядок ввезення на митну територію України давальницької сировини, порядок реалізації готової продукції на території України та ін.

Переробка давальницької сировини досить широко застосовується в аграрному секторі економіки, нафтопереробній промисловості та деяких інших сферах виробництва. Характерною рисою цих відносин є те, що в усіх випадках власниками давальницької сировини, переданої на переробку, та виготовленої з неї готової продукції є замовники, крім сировини і готової продукції, які є платою виконавцям за переробку.

Договір підряду дуже важливо відмежовувати від інших близьких за зовнішніми ознаками договорів. Особливі труднощі виникають у разі потреби розмежувати договір підряду і трудовий договір, кожний з яких має свої істотні ознаки. Так, якщо предметом договору підряду є певний матеріальний результат виконаної роботи, то для трудового договору він не обов'язковий, оскільки в останньому випадку головне значення має трудова діяльність взагалі, а не виконання разової конкретної роботи. За трудовим договором працівник виконує роботу відповідно до його кваліфікації, посади протягом невизначеного або певного строку. При цьому виконувана робота може мати виробничо-технічний, організаційно-керівний, громадсько-політичний та інший характер.

Підрядник організаційно самостійний у виробничому процесі, замовникові не підпорядкований, виконує роботу переважно своїми засобами та інструментами і на свій ризик." За трудовим договором працівник підпорядкований адміністрації, додержується встановлених правил внутрішнього розпорядку, роботу виконує, як правило, засобами організації і не несе ризику випадкової загибелі предмета праці.

Зміст договору підряду. Істотними у договорі підряду є умови, що стосуються його предмета, ціни та строку виконання. Саме вони визначають зміст підряду, його особливості.

Предметом договору підряду є результат виконаної підрядником роботи. У договорі підряду мають бути чітко визначені вимоги до його предмета щодо якості, кількості тощо. Пріоритет у формулюванні

219

предмета договору належить замовникові, який виходить зі потреб. Підрядник також бере участь в оцінці предмета, виходячим своїх матеріальних, професійних та інших можливостей. У деяі випадках сторони можуть і не погоджувати ті чи інші вимоги предмета договору, якщо вони безпосередньо передбачені спеціальні нормативними актами, стандартами, технічними умовами, зразкаї (наприклад, у сфері капітального будівництва).

Для досягнення замовленого результату можуть викорі товуватися матеріали підрядника або замовника, можливе такс поєднання матеріалів обох сторін (ст. 839-840 ЦК України). Наступне істотною умовою договору підряду є ціна, тобто грошова сума, налез підрядникові за виконане замовлення. Визначення ціни багато в чоі залежить від складу сторін договору. Так, якщо сторонами в ні виступають громадяни, то ціна визначається за погодженням між ниі Надання послуг за договором підряду організаціями здійснювал< тривалий час, як правило, за цінами відповідно до затверджених, встановленому порядку прейскурантів, цінників, тарифів, каталог В Україні формується система ціноутворення за законами ринкої економіки, яка реалізується відповідно до положень Постаної Кабінету Міністрів України „Про ціноутворення в умовах реформуванї екокоміки" від 21 жовтня 1994 p., якою було скорочено обсяги д« жавного регулювання на деякі види послуг. На виконання робіт, nej бачених договором підряду, може складатися кошторис, згідно з які і визначається ціна замовлення. У процесі виконання замовлені можуть виникнути непередбачені обставини і спричинити зміни: кошторисі та відповідно вплинути на ціну. За законом підрядник поі нен своєчасно попередити про це замовника, який має право від» витися від договору в разі значного (істотного) перевищення кошторис (ст. 844 ЦК України).

У кошторисі виконуваних робіт слід враховувати вартість мат ріалів, терміновість виконання замовлення та інші можливі обставиї Вартість замовлення може бути сплачена повністю чи частково початку його виконання або після завершення робіт. Оплата вартоСЇ виконаних побутовими підприємствами робіт проводиться, як правш після виконання замовлення, а вартість матеріалів, яка не входить, вартості послуг, сплачується повністю під час оформлення замовленні За ЦК кошторис може бути приблизним або твердим. Він вважаєтьсї твердим, якщо інше не встановлено договором (ст. 844).

Важливою умовою договору підряду є строк його виконання, яі

220

визначається момент завершення підрядних робіт і здачі їх результатів замовникові. Цей термін установлюється за погодженням сторін або відповідними нормативними актами, адміністративно-плановими завданнями, у яких передбачено максимальні строки виконання робіт (наприклад, у сфері побутового обслуговування). Якщо у договорі піДР^яДУ не були встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов'язаний виконати роботу на вимогу замовника у розумні строки, відповідно до суті зобов'язання, характеру, обсягів роботи та звичаїв ділового обороту (ст. 846 ЦК України).

У ЦК України безпосередньо не встановлюються спеціальні вимоги до форми договору підряду, тому сторони мають право керуватися загальними правилами про угоди (правочини), якщо інше не передбачено спеціальними нормативними актами, що регулюють окремі різновиди договору підряду.

Договір підряду може бути укладений як в усній, так і в письмовій формах, оскільки його виконання віддалене від моменту укладення певним часом. Якщо робота виконується у присутності замовника (дрібний ремонт), договір на її виконання не потребує обов'язкового письмового оформлення, незалежно від суми ремонту.

Надання побутових послуг оформляється документом установленої форми (квитанцією, договором, розпискою тощо). Послуги, виконувані в терміновому порядку в присутності замовника та за методом самообслуговування, можуть оформлятися видачею жетона, талона, касового чека (п. З Правил побутового обслуговування населення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 p.).

Договори на ремонт, будівництво житлових будинків з надвірними будівлями, на виконання проектно-пошукових робіт на будівництво житлових будинків з надвірними будівлями, на технічне обслуговування телевізійних антен колективного користування та інші види підрядних робіт можуть укладатися з додержанням вимог, передбачених типовими договорами. У них визначаються права та обов'язки сторін, порядок прийняття робіт і пред'явлення претензій.

Наслідки недодержання форми договору підряду визначаються за загальними нормами цивільного права, якщо Інше не передбачено спеціальним законом.

Під час виконання замовлення підрядник зберігає свою господарську та організаційну самостійність, тобто замовник не має права втручатися в організацію праці підрядника, у виробничі й техно-

221

логічні процеси. Організаційно-господарська самостійність підрядні значною мірою зумовлює існування принципу ризику, суть яке зводиться до встановлення відповідного розподілу правових наслі випадкової загибелі матеріалів і предмета підряду між замовникс підрядником. Ризик підрядника полягає в тому, що в разі випадке загибелі (випадкового знищення) предмета підряду до здачі або у неможливості закінчити роботу без вини сторін, підрядник не права вимагати винагороди за роботу (ст. 855 ЦК України). При за ЦК підрядник має право на плату, якщо такі наслідки настг через недоліки матеріалу, переданого замовником, або внаслідок вказівок про спосіб виконання робіт, або після пропущений замовниі строку прийняття виконаної роботи (ст. 855).

Права та обов'язки сторін. Уклавши договір підряду, сто( беруть на себе відповідні обов'язки з одночасним набуттям пещ прав. Права та обов'язки підрядника і замовника значною мі обумовлюються умовами договору, якщо інше прямо не передба» законом або типовими договорами.

Найважливіші обов'язки підрядника, передбачені відповідні статтями ЦК України. Так, він відповідно зобов'язаний:

а) виконати певну роботу за завданням замовника (ст. 837);

б) виконати роботу із своїх матеріалів, якщо інше не встановлзаконом або договором (ст. 839);

в) правильно використовувати матеріали замовника; дати замовікові звіт про використання матеріалів І повернути лишок матерії(ст. 840);

г) вжити усіх заходів до забезпечення збереження ввіреного й(замовником майна (ст. 841);

д) своєчасно попередити замовника про недоброякісністьнепридатність матеріалів, одержаних від нього, про неприйнятївказівок замовника та інших, не залежних від підрядника обставщо загрожують міцності, якості або придатності виконуваної рої(ст. 848);

є) своєчасно приступити до виконання замовлення (ст. 849);1

є) здати належно виконану роботу замовникові в обумовлеі

договором строк (ст. 846).

Наведений перелік обов'язків підрядника не є вичерпним, сто можуть передбачити й інші умови, обов'язкові для них. Невиконї або неналежне виконання підрядником згаданих та інших можлі обов'язків надає замовникові право пред'явити до нього визна законом вимоги.

222

За ЦК України на замовника покладаються, відповідно, такі основні обов'язки:

а) прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору(ст. 853);

б) оплатити виконану підрядником роботу після здачі всієї роботи,якшо інше не встановлено законом або договором (ст. 853);

в) на вимогу підрядника усунути обставини, які загрожуютьміцності або придатності виконуваної роботи (ст. 848);

г) сприяти підрядникові у виконанні роботи у випадках, в обсязіта в порядку, встановлених договором підряду (ст. 850 ЦК України).

У разі невиконання чи неналежного виконання перелічених та Інших передбачених законом або договором обов'язків можуть настати відповідальність сторін та інші правові наслідки. Відповідальність сторін базується на загальних принципах цивільного права, зокрема на принципі вини.

Якщо виникла необхідність значного (істотного) перевищення кошторису, підрядник зобов'язаний своєчасно попередити про це замовника, який у разі незгоди має право відмовитися від договору, відшкодувавши підряднику витрати щодо виконаної частини роботи. У разі невиконання підрядником такого інформаційного обов'язку він зобов'язаний виконати договір підряду за встановленою ціною.

Відповідно до п. 5 ст. 844 ЦК України, підрядник не має права вимагати збільшення твердого кошторису, а замовник — його зменшення, якщо на момент укладення договору підряду не можна було передбачити повний обсяг роботи або необхідні для цього витрати.

За ЦК замовник зобов'язаний прийняти виконану підрядником роботу, оглянути її та негайно заявити йому про виявлені недоліки. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає у подальшому право посилатися на ці недоліки у виконаній роботі. Замовник, який прийняв роботу без перевірки, втрачає право посилатися на ті недоліки, які могли бути встановлені при звичайному способі прийняття роботи (явні недоліки). Замовник зобов'язаний також негайно повідомити підрядника про виявлені після прийняття роботи приховані недоліки (ст. 853).

Надзвичайно важливим є правило п. 5 ст. 853 ЦК України про те, о У разі ухилення замовника від прийняття виконаної роботи протягом одного місяця, підрядник має право після дворазового попередження продати результат роботи, а суму виторгу, за вирахуванням належних Йому платежів, внести в депозит нотаріуса на ім'я замовника, якщо інше не встановлено договором.

223

За ЦК України до вимог щодо неналежної якості виконане договором підряду роботи застосовується позовна давність у рік, а щодо будівель і споруд — три роки від дня заявления недоліки (ст. 863).

Законом України від 6 квітня 2000 р. „Про майнову відповідала за порушення умов договору підряду (контракту) про виконання на будівництві об'єктів" окремо визначені правові засади майї відповідальності за недотримання умов договору підряду будівні об'єктів, здійснюваного за бюджетні кошти.

Контрольні питання

1. Як визначається законом договір підряду?

2. Які істотні умови договору підряду?

3. Розкрийте зміст договору підряду.

4. Як установлюється законом відповідальність за невикощчи неналежне виконання сторонами обов'язків за договором підрі

Тема 2. Транспортні договори

Анотація

Поняття та види перевезень та їх правове регулювання. Договір на організацію перевезень вантажів. Відповідальність за невиконання плану перевезень. Зміст договору. Перевізні документи (накладна, квитанція, коносамент, чартер). Строки перевезення. Права та обов'язки сторін. Виконання договору перевезення вантажів. Відповідальність сторін за неналежне виконання і за невиконання зобов'язань по перевезенню вантажів. Підстави І межі відповідальності перевізника за втрату, недостачу, пошкодження, псування чи присвоєння вантажу. Підстави звільнення перевізника від відповідальності. Особливості відповідальності морського перевізника. Відповідальність вантажовідправника і вантажоодержувача. Претензії та позови по перевозках.

Література

1. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: АтІка,2003. — 416 с

2. Бірюков І.Л., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

3. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга друга. — К„ 2004.

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

5. Повітряний кодекс України від 04.05.1993 р. № 3167—XII.

6. Закон України "Про залізничний транспорт" від 07.04.1996 р.№ 273/96 ВР.

Матеріал для вивчення

У ст. 6 Закону України "Про транспорт" від 10.11.1994 р. визначено загальні основи господарської діяльності підприємств транспорту. Перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, надання інших транспортних послуг здійснюють залізниці, пароплавства, порти (пристані), автомобільні, авіаційні, дорожні підприємства, якщо це передбачено їх статутами. Транспортні договори поділяються на основні (договори про перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, Договори буксирування) та допоміжні (договори на організацію перевезень, експедиції, на експлуатацію під'їзних колій тощо).

224

225

Перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти залежно видів транспорту, якими вони здійснюються, поділяються на:

1. залізничні;

2. внутрішніми водними шляхами (річкові);

3. морські;

4. автомобільні;

5. повітряні.

На морському транспорті перевезення та буксирування буваї

1. каботажні — між портами України;

2. міжнародні — між Іноземними портами.

Зміст, укладення та оформлення договорів про перевеї вантажів. Договір про перевезення є оплатиш і двостороннії

Підприємства залізничного, повітряного, морського, автомобілі та річкового транспорту, враховуючи встановлені обсяги перевез для кожного з відправників, укладають з ними особливі організї договори (спеціальні, річні, довгострокові, навігаційні), спрямоваі організацію майбутніх перевезень вантажів. Так, відповідно до 34-36 Статуту автомобільного транспорту за річним договор автотранспортне підприємство зобов'язується у встановлені сі приймати, а вантажовідправник — пред'являти до перевезення ваі в обумовленому обсязі. У річному договорі встановлюються обсі умови перевезення, порядок розрахунків, визначаються раціоі маршрути та схеми вантажопотоків.

Договори про організацію перевезень на морському транс називаються довгостроковими (ст. 128 Кодексу торговелі мореплавства), на річковому — навігаційними (ст. 60 Стаї внутрішнього водного транспорту).

За ст. 914 ЦК України укладення довгострокових догої можливе на будь-якому виді транспорту: перевізник і власник (і ділець) вантажу в разі потреби здійснювати систематичні переве; можуть укласти довгостроковий договір. За цим договором перевіз) зобов'язується у встановлені строки приймати, а власник (володп вантажів — передавати їх до перевезення у встановленому обсі довгостроковому договорі про перевезення вантажів визначаї обсяги, строки та Інші умови надання транспортних засобів і по; вантажів до перевезення, порядок розрахунків та інші уі перевезень.

Договори про організацію перевезень є консенсуальними, oct вважаються укладеними з моменту надання угоді сторін налез

226

(гіисьмової) форми. Вони не передбачають перевезення конкретного вантажу, тому не є товарними угодами.

Зобов'язання з перевезення конкретного вантажу виникає з договору перевезення, що укладається у момент прийняття перевізником від відправника вантажу разом з відповідним транспортним документом. Якщо укладенню договору передує планове завдання, то сторони конкретизують його на основі оперативних документів, зокрема декадних заявок — на залізничному, річковому та повітряному транспорті.

Начальник залізниці та уповноважені ним посадові особи за заявою відправника без додаткової плати дозволяють завантаження понад план та поза планом, змінюють передбачені планом залізниці та станції призначення в порядку та розмірах, установлених Правилами, дозволяють внутрістанційні перевезення вантажів. Начальник станції за заявою вантажовідправника дозволяє без додаткової плати змінювати передбачений планом тип рухомого складу, змінювати вид вантажу у межах однієї номенклатурної групи, передбаченої планом, змінювати в місячних планах перевезень залізниці та станції призначення в обсягах до 50 відсотків планової (договірної) норми.

З плану перевезень або прийнятого до виконання замовлення на перевезення вантажу виникає зобов'язання, за яким перевізник повинен подати перевізні засоби відправникові та прийняти від нього вантаж, а відправник пред'явити вантаж до перевезення.

За незабезпечення залізницею подачі вагонів і контейнерів для виконання плану перевезень та за невикористання вантажовідправником поданих вагонів і контейнерів чи відмову від вагонів І контейнерів для виконання плану перевезень сплачується штраф у таких розмірах:

за вантажі, перевезення яких планується у тоннах І вагонах, — з тонни по 5 відсотків ставки добової плати за користування вагонами;

за вантажі, перевезення яких планується тільки у вагонах (контейнерах), за вагон (контейнер) по дві добові ставки плати за користування вагонами (контейнерами).

За незабезпечення завантаження маршруту з винної сторони стягується на користь іншої сторони, крім штрафу за невиконання плану перевезень, штраф за маршрут у розмірі трьох добових ставок плати за користування вагонами.

Залізниця і відправник несуть також відповідальність за недодержання зобов'язань з надпланових перевезень вантажів за заявками відправника, прийнятими залізницею, а також за надолуження невиконання плану попереднього місяця.

227

За невиконання плану перевезень залізницями признач вантажовідправник сплачує штраф за вагон (контейнер) у роз однієї добової ставки за користування вагоном (контейнере (ст. 106 Статуту залізниць).

У разі невиконання планів перевезення вантажів на річкої транспорті перевізник та відправник відповідають у розмірі 25 відсої перевізної плати за всю непред'явлену або невивезену кілі вантажу. Таку саму відповідальність несе відправник за непред'яі вантажу до перевезення. Штрафи за невиконання зобов'язань, випливають з плану перевезення чи прийнятого до викон; замовлення на позапланове перевезення, є виключною неустоі' адже збитки від неподання перевізних засобів та непред'явл вантажу сторони одна одній не відшкодовують.

У транспортних статутах і кодексах наведено вичерпний пе\ обставин, за наявності яких відправник і перевізник звільняютьсї сплати штрафу за невиконання плану перевезення вантажів, автотранспортна організація і відправник звільняються від ві дальності за порушення обов'язків щодо обсягу належного до везення вантажу, якщо це сталося внаслідок:

1. явищ стихійного характеру (заметів, повені, пожежі тої

2. аварії на підприємстві, внаслідок якої робота підприємстваприпинена на строк не менше трьох діб;

3. тимчасового припинення або обмеження перевезень вантгвизначеними шляхами, встановленими у порядку, передбачеіСтатутом автомобільного транспорту.

Підстави для звільнення сторін від відповідальності за невикої плану перевезення передбачені також на інших видах транепс Проте, коли невиконання плану перевезення сталося з причиї зазначених у цих переліках, але які не можуть бути визнані провина сторони у зобов'язанні, відповідальність з перевізнш відправника не знімається.

Сторонами у договорі перевезення вантажу є перевізник і правник. Перевізниками вважаються ті транспортні організації; мають права юридичної особи та яким надано право укладати догої перевезення безпосередньо або через свої підрозділи транспорті статутами (кодексами). Це залізниці, річкові та морські пароплаї авіаційні підприємства та автогосподарства. Договір з відправі вантажу укладає транспортна організація, яка сама або через» підрозділи приймає вантаж для перевезення у пункті відправлеї

Всі наступні транспортні організації, які беруть участь у перевезенні, щодо початкового перевізника є третіми особами, на які за чинними _на транспорті правилами покладається виконання зобов'язання з перевезення. Відправниками вантажів можуть бути як організації (юридичні особи), так і громадяни, яким вантаж належить або на праві власності, або на праві господарського відання, або на праві оперативного управління, або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором.

Крім перевізника та відправника, учасником перевезення є також одержувач вантажу. Вантажоодержувач, як правило, перебуває у договірних відносинах з вантажовідправником (з поставки, контрактації- купівлі-продажу тощо) і вже на основі цих договорів повинен прийняти доставлений йому перевізником вантаж.

Обов'язок одержувача прийняти вантаж у пункті призначення випливає також з юридичного факту укладення договору перевезення конкретного вантажу. Цей обов'язок закріплено у транспортних статутах (кодексах). Так, на залізничному транспорті вантажоодержувач повинен прийняти і вивезти зі станції вантаж, який прибув на його адресу. У разі прибуття вантажу, поставка якого не передбачена договором, одержувач повинен прийняти цей вантаж від станції на відповідальне зберігання. Отже, договір перевезення вантажу можна розглядати як договір на користь третьої особи (одержувача), для якої виникають не лише права (наприклад, вимагати від перевізника видачі вантажу), а й передбачені транспортними правилами обов'язки (прийняти вантаж, здійснити доплату за перевезення тощо).

Перевезення вантажу оформляється спеціальним транспортним документом, який супроводжує вантаж і по суті є письмовою формою договору. Таким документом при перевезеннях вантажів залізничним і річковим транспортом є накладна (ст. 67 Статуту внутрішнього водного транспорту), автомобільним — товарно-транспортна накладна (ст. 47 Статуту автомобільногб транспорту), морським -коносамент (статті 134 і 135 Кодексу торговельного мореплавства).

Договір морського перевезення вантажу може бути укладений за умови надання для перевезення всього судна, його частини або певних суднових приміщень (п. 1 ст. 134 і ст. 136 Кодексу торговельного мореплавства). Такий договір називається рейсовим чартером або Це рте пар тією, він є консенсуальним договором. Проте й при Укладенні рейсового чартеру для посвідчення прийняття вантажу до Морського перевезення перевізник видає відправникові коносамент,

228

229

який, на відміну від основних транспортних документів на інших транспорту, є товаророзпорядчим документом. Чартер застосовує і для перевезення пасажирів, багажу, вантажів та пошти повіт транспортом. Чартерне повітряне перевезення виконується на пц договору чартеру (фрахтування повітряного судна), за яким і сторона (фрахтівник) зобов'язується надати іншій стороні (фр вальникові) за плату всю місткість одного чи кількох повітряних на один або кілька рейсів для повітряного перевезення паса) багажу, вантажу і пошти або для іншої мети, якщо це не супе чинному законодавству (ст. 61 Повітряного кодексу).

Відповідальність сторін за договором про перевезення, тажу. Фактичною підставою відповідальності за порушення зобов' є склад цивільного правопорушення. Він містить такі елементи

а) протиправну поведінку боржника;

б) збитки як результат цієї поведінки;

в) причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збит

г) вину боржника. Зазначені умови необхідні, за загальнійвилом, і для покладання майнової відповідальності за невиконаїненалежне виконання сторонами зобов'язань з перевезення вант

Головні обов'язки перевізника за договором про перевезенні гають у тому, що він повинен забезпечити цілість і схоронність вг та доставити його одержувачеві в обумовлений строк. Цей обої виникає з моменту прийняття його до перевезення і до одержувачеві в пункті призначення. Порушення цього обов'язі зводить до відповідальності за втрату, нестачу, псування чи пс дження вантажу.

Втрата вантажу — це не лише фізична загибель, крадй знищення вантажу, прийнятого до перевезення. Втраченим ввг також вантаж, якщо він не виданий на вимогу одержуві залізничному та внутрішньому водному транспорті протягом 3( на повітряному — протягом 10 днів після закінчення строку де а при перевезенні вантажу в прямому змішаному сполученні закінчення 4 місяців з дня прийняття його до перевезення почат транспортним підприємством (ст. 190 Статуту внутрішнього транспорту). На автомобільному транспорті вантаж вважаєтьсі ченим, якщо він не був виданий одержувачеві на його вимої

МІСЬКОМУ І ПРИМІСЬКОМУ Перевезенні — ПрОТЯГОМ 10-ТИ ДНІВ З ДНЯ)

няття вантажу, при міжміському перевезенні — 30-ти днів після; чення строку доставки (ст. 140 Статуту автомобільного транепс

Нестача має місце тоді, коли перевізник видає одержувачеві вантаж у меншій кількості, ніж його було прийнято від відправника за одним транспортним документом. Нестача може бути наслідком крадіжок вантажів під час перевезення чи зловживань з боку відправника, який недовантажує перевізний засіб тощо.

Псування — це хімічні або біологічні зміни вантажу, а пошкодження — механічні зміни (поломка, руйнування), що спричинюють зниження цінності вантажу внаслідок зменшення ефективності використання за призначенням. Причини пошкодження, псування вантажів полягають у порушенні температурного режиму під час перевезення вантажів, які швидко псуються, у неправильному розміщенні їх на транспортних засобах тощо.

У транспортних статутах (кодексах) можуть бути передбачені випадки, коли доказування вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покладається на одержувача чи відправника. Так, морський перевізник не відповідає за нестачу вантажу, що прибув у порт призначення:

1. у справних суднових приміщеннях, ліхтерах, контейнерах зісправними пломбами відправника;

2. у цілій справній тарі без слідів її розпакування в дорозі;

3. у супроводі провідника відправника або одержувача, якщо тільки одержувач не доведе, що нестача вантажу сталася з вини перевізника (ст. 178 Кодексу торговельного мореплавства).

При морських перевезеннях вантажу перевізник не відповідає за втрату, нестачу чи його пошкодження, якщо доведе, що вони сталися внаслідок дій або недогляду капітана, інших осіб суднового екіпажу І лоцмана у судноводінні або управлінні судном (навігаційні помилки). Розміри відповідальності перевізника за втрату, нестачу, псування чи пошкодження вантажу визначено транспортними статутами (кодексами).

При втраті чи нестачі вантажу перевізник, крім відшкодування Дійсної вартості або оголошеної цінності вантажу, повертає плату за перевезення, одержану за втрачений вантаж, якщо вона не входила у Ціну цього вантажу.

Відповідно до ч. З ст. 13 Закону України „Про транспорт", підприємства транспорту відповідають за втрату, нестачу, псування і пошкодження прийнятого до перевезення вантажу та багажу у розмірі фактичної шкоди, якщо вони не доведуть, що втрата, нестача, псування або пошкодження сталися не з їх вини.

За Статутом залізниць (ст. 114) залізниця відшкодовує фактичні збитки, що виникли з ЇЇ вини під час перевезення вантажу, а саме:

230

231

а) за втрату чи нестачу — у розмірі дійсної вартості втраченевантажу чи його нестачі;

б) за втрату вантажу, який здано для перевезення з оголошеївартістю, — у розмірі оголошеної вартості, а якщо залізниця доіщо оголошена вартість перевищує дійсну, — у розмірах дійсної варте

в) за псування І пошкодження — у розмірах тієї суми, набуло знижено його вартість. Загальна сума відшкодування збитінезбереження вантажу в усіх випадках не може перевищуватияка сплачується за повністю втрачений вантаж. Поряд із відшкеванням збитків у разі втрати вантажу залізниця відшкодовує стягза цей вантаж перевізну плату, якщо вона не включається до вартвтраченого вантажу. Витрати і збитки, не передбачені догоїперевезення і цим Статутом, не підлягають відшкодуванню.

За пошкодження вагонів (суден) відправник або одерж сплачують штраф: на залізничному транспорті — у розмірі кратної, на річковому — трикратної вартості ремонту пошкодж( (втрачених) частин, а також відшкодовують збитки, завдані никові внаслідок пошкодження рухомого складу, перевантаж вантажу на інший засіб (статті 203 і 204 Статуту внутрішнього во; транспорту).

Після прибуття вантажу до пункту призначення відповідалі перед перевізником за одержання конкретного вантажу несе оде( вач. Однак він може перекласти на відправника всі суми штрі зборів та збитків, які сплачені перевізникові внаслідок неправій дій відправника з даного перевезення (ст. 205 Статуту внутріші водного транспорту).

Претензії та позови при перевезеннях. Порушення учасї ми перевезення та буксирування своїх обов'язків є підставок пред'явлення уповноваженою особою претензій і позовів до порушника. Обставини, що можуть зумовити матеріальну ві; дальність перевізників, відправників, одержувачів вантажів і пас та бути підставою для пред'явлення претензії і позову, засвідчу! комерційними актами та актами загальної форми.

Комерційний акт складається для засвідчення нестачі, псуі чи пошкодження вантажу або багажу, виявлення вантажів без с відних документів та документів без вантажу, повернення перевізї вкраденого вантажу (багажу), непередачі вантажу залізнице! під'їзну колію протягом 24-ьох годин після оформлення в това конторі видачі вантажу за документами.

232

Акти загальної форми складаються для засвідченню тпень договору перевезення. Відповідно до ст. 158 Ст ^1НШИХ пору-

^ш Гі ті ."TVTV Я RTnМО-

бІЛЬНОГО транспорту і розділу 9 Правил перевезення

транспортом, обставини, пов'язані з несхоронністю вант порушеннями договору перевезення, фіксуються у товар"¹"

ній накладній, а у разі розходження в оцінці сторону ^0-1

а. ми причин і

характеру порушень оформляються актами встановлена.._Лаг т r_u .. . Nil форми, що

поиоівнюються до комерційних актів та актів загальної (Ьс\ ^ґ ,

^{іу р} рми на інших

видах транспорту.

Акт складає перевізник, якщо він сам виявить зазк

- - . . бачені раніше

обставини або їх наявність підтверджується відправну

и «„ Ном чи одер-

жувачем вантажу. Необґрунтовану відмову перевізника cv

ційний акт можна оскаржити у встановленому порядку

На підтвердження фактів, що мають юридичне а

, . бачення при

вирішенні спорів, пов язаних із торговельним мореплавс

г,- -г гвом, склада-

ється морський протест. Відповідно до глави 7 розділ. „,'

- У IX Кодексу торговельного мореплавства, якщо під час плавання або с\

. . / Тоянки судна

мала місце подія (наприклад, загальна чи окрема аварі ч

. . іі), яка може

бути приводом для пред явлення до судноволодільця май

. а < "ЮВИХ ВИМОГ,

капітан судна, щоб забезпечити докази для захисту прг,

. в і законних

інтересів судноволодільщв, робить у встановленому iirv

^J- т а Грядку заяву

про морський протест. Така заява має містити опис обстав ^{у 3} .

. _й . чн та заходів,

ужитих капітаном для забезпечення схоронності дові

'реного йомумайна. ^J

Морський протест заявляється: в порту України — .- .„ ,. ., .. Нотаріусу або

іншій посадовій особі, на яку законодавством Украц ^J

и ^ХМ покладено

вчинення нотаріальних дій; в іноземному порту — конс\_> „ ..

. ^г - ^у-пові України

спорів. Претензії, які виникають з перевезень вантажів, пред'явлї до транспортної організації пункту призначення вантажу. Відпс до ст. 925 ЦК України, до вчинення перевізникові позову, що виї з перевезення вантажу, є обов'язковим пред'явлення претензії в по( передбаченому транспортними статутами та кодексами. Позов до візника може бути вчинено вантажовідправником або вант? одержувачем у разі повної або часткової відмови перевізника зг нити претензію або неодержання від перевізника відповіді у мі< строк. Позовна давність за вимогами, що випливають з перевей вантажу, встановлюється в один рік з моменту, що визначається з транспортними статутами (кодексами).

Строки позовної давності та порядок пред'явлення позовів у сі пов'язаних з перевезеннями в закордонному сполученні, встан< ються транспортними статутами (кодексами) або міжнародним» дами (ст. 926 ЦК України).

Договір чартеру (фрахтування). Цивільний кодекс Ук закріпив у ст. 912 визначення договору чартеру як договору, за одна сторона (фрахтівник) зобов'язується надати іншій сі фрахтувальнику за плату всю або частину місткості одного чи транспортних засобів на один або кілька рейсів для перевезення жирів, багажу, вантажу та пошти або з іншою метою, якщо суперечать законам та іншим правовим актам. Кодекс встаної що порядок і форма укладення договору фрахтування встановлю! транспортними статутами і кодексами.

Найбільшого поширення договори чартеру набули у сферїі ських та повітряних перевезень. Проте, незважаючи на те, що доги морського та повітряного чартеру мають однакову правову прирс них є ряд відмінностей. Це пояснюється, зокрема, тим, що техні економічні характеристики повітряних перевезень істотно ві ються від характеристик морських. Морські чартерні договс основному стосуються перевезень вантажу, в той час як повї чартери здебільшого використовуються для перевезення пасаз та їхнього багажу. Різними також є джерела регулювання догої повітряного і морського чартеру.

Договір морського чартеру. Договір чартеру є консенсуалі Враховуючи те, що його укладення не свідчить про прийняття ваі до перевезення і не дає можливості розпорядитися ним, при чартер перевезеннях може бути виписаний і коносамент. У тих виш коли чартер суперечить коносаменту, умови, що містяться у чаї є превалюючими.

234

Договір чартеру може бути укладений як на один рейс, так і на кілька рейсів або на рейс туди і назад (кілька послідовних рейсів туди і назад). Договір морського чартеру має бути укладений у письмовій формі. Реквізити рейсового чартеру закріплені у ст. 136 КТМ України. Зокрема встановлено, що він повинен містити найменування сторін, судна і вантажу, портів відправлення і призначення. Рейсовий чартер підписується фрахтівником і фрахтувальником або повноважними представниками.

Фрахтівником є особа, що вступила від свого імені у договір фрахтування (чартер) і взяла на себе обов'язок за встановлену плату здійснювати перевезення вантажу морем у порт призначення з умовою надання для розміщення вантажу судна, його частини чи певних приміщень.

Фрахтувальник — особа, яка вступила від свого імені у договір фрахтування і отримала у зв'язку із цим право вимагати, щоб обумовлений у договорі вантаж за встановлену плату був перевезений морем у порт призначення з умовою про надання судна для розміщення вантажу судна, його частини чи певних суднових приміщень.

Основним обов'язком фрахтувальника є сплата проїзної плати (фрахту). В цілому розмір фрахту, а також порядок його оплати визначаються за згодою сторін. Разом з тим слід зазначити, що окремі аспекти оплати фрахту регулюються законодавчо (статті 170-175 КТМ України).

На відміну від договору чартеру, у договорі морського перевезення вантажу вид і кількість вантажу, що перевозиться, завжди вказується точно.

Характеризуючи відповідальність сторін договору повітряного чартеру, слід зазначити, що, залежно від виду порушення, вона може мати обмежений чи необмежений характер.

Як зазначалося, за своїм правовим становищем фрахтівник є перевізником. За чинним законодавством України обмежена відповідальність перевізника настає у разі втрати, нестачі або пошкодження вантажу і багажу, а також речей, що є у пасажира.

Контрольні питання

1. Як визначається договір перевозки?

2. Які існують види транспортних договорів?

3. Які істотні умови договору перевозки?

4. Які права та обов'язки сторін за договором перевозки вантажів?

5. Охарактеризуйте відповідальність сторін за договором перевозки.

235

Тема 3. Зобов'язання зі страхування

Анотація

Види та форми страхування. Страхові правовідносини. Страховик. Страхувальних. Основні страхові поняття: ; страховий інтерес, страховий ризик, страховий випадок, страхова сума, страхове відшкодування, страхова оцінка, страховий платіж. Поняття договору страхування. Права та обов'язки сторін. Виконання страхових зобов'язань. Добровільне страхування та його види. Види обов'язкового стра- .$ хування.

Література

1. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: Атіка -12003, — 416 с

2. Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне праваУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

3. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —^;jКнига друга. — К., 2004.

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

5. Закон України "Про страхування" від 07.03.1996 р.№ 85/96 ВР.

Матеріал для вивчення

Учасниками страхового зобов'язання, які пов'язані між с( правами та обов'язками, є, з одного боку, страховик, а з іншої страхувальник. Страховиками визнаються юридичні особи, які сі рені у формі акціонерних, повних, командитних товариств товариств з додатковою відповідальністю з метою здійснення стр; діяльності в Україні, а також одержали у встановленому порядку ліі зії на здійснення цієї діяльності.

Загальна частка іноземних юридичних осіб та іноземних громї. у статутному фонді страховика має не перевищувати 49 відсотків!

Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лиі страхування, перестрахування і пов'язана з ними фінансова діяльній Іншими видами діяльності страховик може займатися лише у виш передбачених чинним законодавством.

В Україні серед страхових об'єднань одне з перших місць займі Національна акціонерна страхова компанія „Оранта". Вона здійсш на території України:

236

а) усі види державного обов'язкового страхування майна підприємств, організацій і громадян, добровільного особистого й майновогострахування, а також інші види державного обов'язкового страхуваннявідповідно до чинного законодавства України;

б) проведення запобіжної та інвестиційної діяльності, перестра-хувальних операцій, у тому числі в іноземній валюті;

в) розвиток ділового співробітництва Із страховими організаціямиІнших країн, ведення спільної страхової діяльності. З метою створенняумов для конкуренції у сфері страхової діяльності та підвищення якостістрахових послуг визнано за доцільне відмовитися від монополіїдержави на страхову справу. Страховики можуть утворювати спілки,асоціації та інші об'єднання для координації своєї діяльності, захистуінтересів своїх членів і здійснення спільних програм, якщо їх утворенняне суперечить чинному законодавству України. Ці об'єднання не маютьправа безпосередньо займатися страховою діяльністю.

Об'єднання страховиків діють на підставі статутів І набувають прав юридичної особи після їх державної реєстрації. Державна реєстрація об'єднань страховиків проводиться в порядку, передбаченому для реєстрації страховиків. Орган, що здійснює реєстрацію об'єднань страховиків, у 10-денний строк з дня реєстрації повідомляє про це державному органові у справах нагляду за страховою діяльністю.

Страховики, яким дозволено займатися страхуванням відповідальності власників транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам, та за умовами, передбаченими міжнародними договорами України щодо зазначеного виду страхування, повинні утворити Моторне (транспортне) страхове бюро, яке є юридичною особою, що утримується за рахунок коштів страховиків.

Договори морського страхування зі страхувальниками-резидентами і договори обов'язкового страхування пасажирів від нещасних випадків, Що виникають під час морського перевезення, укладаються страховиками, які визнані такими відповідно до законодавства України, одержали у встановленому порядку ліцензії на здійснення цього виду страхування і є членами Морського страхового бюро. Морське страхове бюро координує діяльність страховиків у галузі страхування морських ризиків та представляє їх інтереси у міжнародних об'єднаннях страховиків. Утворення Морського страхового бюро та його державна реєстрація здійснюються в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (частини 3 і 4 ст. 242 Кодексу торговельного мореплавства).

Для випадків авіаційного страхування передбачається створення

237

Авіаційного страхового бюро (частини 2 і 3 ст. 103 Повітряного кодексУкраїни). ,,

З метою страхового захисту своїх майнових інтересів громад; та юридичні особи можуть створювати товариства взаємно

страхування.

Страховики здійснюють страхову діяльність через страхов»

посередників — страхових агентів та брокерів.

Страхові агенти ~ громадяни чи юридичні особи, які діютьімені та за дорученням страховика І виконують частину його страхоїдіяльності (укладення договорів страхування, одержання страховуплатежів, виконання робіт, пов'язаних з виплатами страхових cywjстрахового відшкодування). Страхові агенти є представниками Щховика і діють у його інтересах за комісійну винагороду на підстяідоговору із страховиком. 4

Страхові брокери — громадяни або юридичні особи, що за естровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницьі діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність.! страховому ринку від свого імені на підставі брокерської угоди з особ« яка має потребу у страхуванні як страхувальник.

Перестрахові брокери — юридичні особи, що здійснюють за ві городу посередницьку діяльність у перестрахуванні від свого імені! підставі брокерської угоди зі страховиком, який має потребу! перестрахуванні як перестрахувальник.

Страхувальниками визнаються дієздатні громадяни або юрі особи, які уклали із страховиками договори страхування або € ctj вальниками відповідно до законодавства України та які страх свій майновий Інтерес і вносять страхові платежі. Громадяни Укрг іноземці чи особи без громадянства, які постійно проживають в Укр мають право застрахувати себе або своє майно. Страхувальника майнового страхування, крім громадян, виступають кооператі орендні, колективні, приватні та Інші підприємства. Державні орп зації страхують закріплене за ними майно лише у випадках, зазначу

у законі.

Учасником зобов'язання за особистим страхуванням є застрсвана особа, в житті якої може трапитися подія, що породжує обов'астрахової організації виплатити їй (чи в разі її смерті іншій осЫстрахову суму. і

Застрахованою особою може бути як сам страхувальник, ті інша фізична особа. У договорах страхування дітей, страхування

238

шлюбу та деяких інших страхувальниками можуть бути батьки або родичі, опікуни чи піклувальники, а застрахованою особою — дитина, вік якої на день подачі страхувальником заяви про страхування не може перевищувати певної кількості років. Страхувальники мають право при укладенні договорів страхування призначати громадян чи юридичних осіб для одержання страхових сум або страхового відшкодування, а також замінювати їх до настання страхового випадку (ст. 985 ЦК України). Це договори на користь третьої особи.

Страхові правовідносини виникають та існують за наявності у страхувальника страхового інтересу, тобто тих імовірних збитків, яких він може зазнати внаслідок настання певної страхової події (загибель майна, смерть чи втрата працездатності тощо). Страховий ризик — це ймовірність настання певної події, у зв'язку з якою

проводиться страхування.

Від ступеня ймовірності настання певної страхової події залежать розміри страхових внесків з конкретного виду страхування. Страховий випадок — це передбачена законодавством або договором подія, з настанням якої виникає обов'язок страховика виплатити страхову суму чи страхове відшкодування страхувальникові або іншій третій особі (вигодонабувачеві). У момент виникнення страхового зобов'язання сторонам не відомо, настане чи не настане страховий випадок (наприклад, загибель врожаю від засухи, граду тощо). Проте у разі неминучості настання події сторони все одно не знають, коли саме вона настане. Однак це не означає, що договір страхування є угодою, укладеною з відкладальною умовою. У договорі страхування виникнення обов'язку страховика залежно від настання певної страхової події є неодмінною істотною умовою, що визначає суть страхування, тоді як відкладальна умова в інших угодах є випадковим

елементом.

До страхових подій належать: травма, одержана страхувальником внаслідок нещасного випадку, випадкове rocpe отруєння недоброякісними харчовими продуктами, загибель тварини від транспортної події, закінчення строку за договором страхування життя тощо.

Страховий платіж (внесок, премія) — плата за страхування, яку страхувальник зобов'язаний внести страховикові згідно з договором Добровільного страхування або з умовами обов'язкового страхування.

Страховий тариф — ставка страхового внеску з одиниці страхової суми за певний період страхування. Страхові тарифи при добровільній формі страхування обчислюються страховиком актуарно (математично)

239

на підставі відповідної статистики настання страхових випадків, а договорами страхування життя також з урахуванням величні інвестиційного доходу, яка повинна зазначатися у договорі страхуванні Конкретний розмір страхового тарифу визначається в договор страхування за згодою сторін (частини 2 і 3 ст. 10 Закону Україк „Про страхування").

Страхові внески страхувальник може сплачувати страховике одноразово (наприклад, у випадку страхування дітей) чи періодичні платежами. За договорами особистого або майнового страхуваї внески можуть сплачуватись громадянами:

а) безготівковим шляхом — через бухгалтерію підприємстваз рахунку по вкладу в ощадному банку;

б) готівкою — сплатою грошей страховому агентові чи поштоїпереказом. Розміри страхових платежів з окремих видів страхувгзалежать від страхової суми, строку страхування та Інших обстаї

Страхова оцінка — це визначення вартості майна з метою страхування. Так, страхова оцінка будівель, устаткування та іні майна сільськогосподарських підприємств визначається за баланеоі (інвентарною) вартістю за вирахуванням амортизації. У мез страхової оцінки встановлюється сума, на яку застраховане мг (страхова сума).

Страхова сума — грошова сума, в межах якої страховик ви відно до умов страхування зобов'язаний провести виплату відші вання при настанні страхового випадку. За договором особис страхування страхова сума визначається за угодою сторін або в ж тивному порядку. Виплати страхових сум за договорами особж страхування здійснюються незалежно від сум, які виплачу! одержувачеві за державним соціальним страхуванням, соціалі забезпеченням, і суми, що має бути йому сплачена як відшкодуі збитків. При страхуванні майна страхова сума встановлюється у м« вартості майна за цінами і тарифами, що діють на момент уклг договору, якщо Інше не обумовлено договором страхування чи умої обов'язкового страхування.

Страхове відшкодування — це грошова сума, яку виплі страховик за умовами майнового страхування при настанні страху випадку. Страхове відшкодування не може перевищувати стра оцінку і розмір збитків, яких зазнав страхувальник. Інші збитки жаються застрахованими, якщо це передбачено договором страхуЕ У разі, якщо страхова сума за договором майнового страхуваї

240

_НІ4?кчою від страхової оцінки, страхове відшкодування зменшується у повідній пропорції, якщо умовами страхування не передбачено інше.

За згодою страхувальника предмет договору страхування може gyH застрахований за одним договором страхування кількома страховками (спіестрахування) з визначеням прав та обов'язків кожного ₃ страховиків. За погодженням між співстраховиками і страхувальником _одін із співстраховиків може представляти всіх інших співстраховиків У рідносинах зі страхувальником, залишаючись відповідальним перед _нлМ У розмірах своєї частки (ст. 1005 ЦК України). Якщо майно застраховане у кількох страховиків і загальна страхова сума перевищує дійсну вартість майна, то страхове відшкодування, що виплачується у_Сіма страховиками, не може перевищувати дійсної вартості майна. При цьому кожен страховик здійснює виплату пропорційно розміру страхової суми за укладеним ним договором страхування.

Страховик має право перестрахувати частину ризику в іншої страхової організації. Перестрахування — це страхування одним страховиком на визначених договором умовах ризику виконання всіх або _частини своїх обов'язків перед страхувальником у іншого страховика (_перестраховика). Страховик, який уклав з перестраховиком договір _Пр0 перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з договором страхування (ст. 987 ЦК України).

Для забезпечення повноти страхового фонду, проведення профілактичних заходів та виконання обов'язків перед страхувальниками страховики намагаються застрахувати якомога ширше коло об'єктів. Максимальна їх кількість, яка може бути охоплена страхуванням, називається страховим полем.

Навантаження страхової премії — частина страхового платежу, що її використовує страховик на покриття видатків з ведення справи.

Франшиза — визначена договором або умовами страхування частина збитків, яку страховик не відшкодовує страхувальникові і яка припадає на страхувальника (наприклад, при страхуванні засобів транспорту).

Зобов'язання з добровільного страхування. Відповідно до установчих документів та одержаної ліцензії, страховики можуть здійснювати такі види страхування:

1. особисте — страхування життя; від нещасних випадків; медичнестрахування;

2. майнове — страхування засобів наземного, повітряного, водного

241

транспорту; страхування вантажів; інших видів майна; фінансові ризиків;

3. відповідальності;

4. перестрахування;

5. інші види страхування, визначені в ліцензії.Приблизний перелік видів добровільного страхування дається,

ст. 6 Закону України „Про страхування". До них належать такі вщ страхування:

• страхування життя;

• страхування від нещасних випадків;

• страхування здоров'я на випадок хвороби;

• страхування інвестицій;

• страхування засобів залізничного, водного, повітряштранспорту;

• страхування цивільної відповідальності власників наземнетранспорту та інші.

Види добровільного страхування, на які видається ліцензія, виз чаються згідно з прийнятими страховиком правилами (умовами) стрг вання зареєстрованими органом, уповноваженим здійснювати наш за страховою діяльністю.

За загальними правилами договір страхування є реальним, бо внесення першого страхового платежу він не набирає чинності, яі інше не передбачено умовами страхування. Він укладається у письмо формі шляхом видачі страхувальникові страхового свідоцтва (се\ фіката), а в морському страхуванні — поліса.

Поняття договору страхування визначено в ст. 979 ЦК Украї ст. 16 Закону України „Про страхування". Договір страхувач це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з яі страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового вИї ку виплатити страхову суму або відшкодувати завдані збитки у меї страхової суми страхувальникові чи іншій особі, визначеній стрі вальником, або на користь якої укладено договір страхування (н допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язує! сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати умови договору.

Для укладення договору страхування страхувальник ш страховикові письмову заяву за формою, встановленою страховш або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхуваї Факт укладення договору засвідчується видачею страхового свідої

242

(поліса, сертифіката). Договір страхування має містити: назву документа; назву та адресу страховика; прізвище, ім'я, по батькові громадянина або назву юридичної особи — страхувальника та його адресу; зазначення об'єкта страхування; розмір страхової суми; вказівку на страховий ризик; розмір страхового платежу І строки його сплати; строк дії договору та порядок його зміни чи припинення; інші умови за згодою сторін або визначені актами цивільного законодавства; підписи сторін (ст. 16 Закону України „Про страхування").

Договір страхування — двосторонній, адже права та обов'язки мають обидві сторони договору — страхувальник і страховик. Страховик за договором страхування зобов'язаний:

1. ознайомити страхувальника з умовами і правилами страхування;

2. протягом двох робочих днів, як тільки стало відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасної виплати страхової суми або страхового відшкодування страхувальникові;

3. при настанні страхового випадку виплатити страхову сумуабо страхове відшкодування у передбачений договором строк.Страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасну виплату страхової суми шляхом сплати страхувальникові неустойки (штрафу, пені),розмір якої визначається умовами страхування або угодою сторін;

4. відшкодувати витрати, що їх зазнав страхувальник при настанністрахового випадку щодо запобігання або зменшення збитків, якщоце передбачено умовами договору;

5. за заявою страхувальника у разі проведення страховиком заходів щодо зменшення страхового ризику або збільшення вартості майнапереукласти з ним договір страхування;

6. тримати в таємниці відомості про страхувальника і його майновий стан, за винятком випадків, передбачених законодавчими актамиУкраїни.

Страхувальник за цим договором зобов'язаний:

1. своєчасно вносити страхові платежі;

2. при укладенні договору страхування надати страховикові інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення дляоцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-яку зміну страхового ризику;

3. вживати заходів щодо запобігання та зменшення збитків,завданих внаслідок настання страхового випадку;

4. повідомити страховика про настання страхового випадку у

243

строк, передбачений умовами страхування. У договорі можуть такої передбачатися й інші обов'язки страхувальника (ст. 989 ЦК Україні ст. 21 Закону України „Про страхування").

Контрольні питання

J. Визначте страхове правовідношення та його елементи.

2. Які особи можуть виступати сторонами в договорі страхувані

3. Які правові підстави можуть породжувати страхові зобов'язанні

4. Охарактеризуйте терміни „страховий ризик", „страховівипадок", „страхове відшкодування", „страхові платежі", „страховітариф", „страховий період".

5. Що являє собою договір страхування і які його істотні умовні

6. Який передбачений порядок укладання і припинення договорстрахування?

7. Які існують форми і види страхування?

8. В якому порядку здійснюється обов'язкове страхування?

9. Які виникають зобов'язання з добровільного страхування? ^:4

Тема 4. Позика, кредит, банківський вклад

Анотація

Поняття договору позики. Його предмет та форма. Обов'язки сторін. Оспорювання договору позики. Правове регулювання кредитних відносин. Принципи кредитування. Види та форми кредиту. Відповідальність сторін за порушення договору позики.

Література

1. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: Атіка,2003. — 416 с

2. БІрюков І А., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

3. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга друга. — К., 2004.

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

5. Майданик Р.А. Позика // Цивільне право України:Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — Кн. 2. — С 421.

244

Матеріал для вивчення

Поняття позики і позикових відносин у сучасному цивільному праві. Надання грошей та інших „родових" речей у борг, які називаються кредитними або позиковими, є необхідним атрибутом переважної більшості відносин оплатного характеру-

Правовідносини, які виникли внаслідок договору позики між двома сторонами, породжують боргове зобов'язання. При цьому борг виникає не лише на підставі договору позики, а й за іншими підставами здійснення позикових відносин. Наприклад, боргові зобов'язання наявні в купівлі-продажі товарів у кредит, купівлі нерухомості з відстроченням

платежу тощо.

Позика-договір посідає самостійне місце серед інших цивільно-правових інститутів, що зумовлено призначенням, правовою природою та ознаками, притаманними цій правовій категорії.

За своїм характером позика становить типове кредитне зобов'язання для всіх форм кредитування, що зумовило правову природу, обов'язкові ознаки, місце та призначення позики в системі цивільно-правових інститутів. У найзагальнішому вигляді позика полягає в наданні в борг грошей або інших, споживних та замінних речей.

Відповідно до ст. 1046ЦКУкраїни, „за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальникові) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та якості".

Позикові відносини не є похідними (акцесорними) від інших зобов'язань і Існують юридично самостійно.

З економічної точки зору об'єктом відносин позики виступає зворотний рух вартості між кредитором і позичальником на умовах оплати, що являє собою фактичну торгівлю грошима. Зміст взаємовідносин, які виникають у процесі зворотного руху вартості полягає в тому, що в угоді позики здійснюються три практично самостійні потоки грошових платежів: надання коштів, повернення наданої вартості, оплата за користування коштами. При цьому зобов'язання обох сторін мають грошову форму; виконання сторонами своїх фінансових зобов'язань пов'язано зі значним розривом у часі; при виконанні зобов'язань з платежів відсутній зустрічний рух товару або послуги, яким міг би бути обумовлений грошовий потік.

З існуючої автономності позикових зобов'язань випливають особливості їх правового регулювання, якими обумовлено правило

245

про те, що норми про позику в Цивільному кодексі є нормами спе альними стосовно загальних положень про зобов'язання, вони пу гають пріоритетному застосуванню. Проте в частині, що не супере» положенням глави 71 ЦК України, до позикових відносин необхц застосовувати і загальні положення про виконання зобов'язань.

Специфіка позикових відносин зумовила їх функціонування межах цивільно-правового зобов'язання. У сфері публічно-правої відносин позикові зобов'язання, як правило, не виникають. Позиі зобов'язання виникають за цивільно-правовими угодами та іншіц підставами (наприклад, при видачі векселя, емісії боргових ції паперів), але не при сплаті податків та інших обов'язкових плате) у бюджет та позабюджетні фонди.

Приватноправовий характер позикових відносин зумовлений що обов'язковою ознакою правовідносин публічно-правового характе участь в ньому в якості сторони державного утворення в особі компете державних органів. Проте в рамках відносин „позичальник — банк" де не бере участі, а якщо бере, то на засадах рівності і диспозитивне особі Міністерства фінансів України при здійсненні внутрішніх чи зовнії позик, емісії інших боргових зобов'язань (векселів тощо). Зазначу відносини будуються як цивільні правовідносини за договором позики за іншими правовими формами кредитних відносин, які виступаї підставами виникнення позикових зобов'язань.

Відносини позики оформляються договором позики. З переда грошей у позику позикодавець втрачає право власності на грошові зі які виступають об'єктом договору позики, одночасно отримуючи взаі основане на договірному зобов'язанні право грошової вимоги на звої оплату отриманих у борг грошей зобов'язаною особою — позичальник Тому позикодавець розпоряджається належним йому правом вимої правилами обігу зобов'язальних прав, а не права власності.

На відміну від позики, вексельні відносини виділяються подвію природою і призначенням, внаслідок чого уповноважена особа ні ляється як правом вимоги на виплату певної суми грошей зобов'язаі за векселем особою (так звані права з векселя), так І правами власні векселя (так звані права на вексель), що дає можливість викорися вувати його у вигляді самостійного засобу платежу за правил; права власності.

У зв'язку з цим уповноважена за векселем особа не обов'язке повинна в обмін за вексель надати векселезобов'язаній особі гроші борг, що неприпустимо для позики.

246

Таким чином, визнання векселя об'єктом права власності і автономність вексельних відносин від цивільного права зумовлює позадоговірну підставу виникненння вексельного зобов'язання незалежно від виникнення зустрічного грошового зобов'язання, що перетворює відносини грошового боргу за векселем на самостійний вид грошових зобов'язань, які істотно відрізняються від позики, і пояснює неможливість визнання вексельних відносин різновидом позики.

Позикові відносини виникають за взаємною згодою учасників, здійснюються на диспозитивних, горизонтально рівноправних за характером засадах, не властивих публічно-правовим відносинам.

Об'єктом позики виступають гроші, а тому за правовим характером відносини позики є самостійними грошовими зобов'язаннями, в яких гроші виступають самостійним об'єктом договору позики. Головна функція грошей — служити засобом платежу. Для цивільного обігу є характерною оцінка грошей за кількістю виражених у них одиниць, тобто за номіналом. Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є гривня.

Суть позикових правовідносин зумовлена характером обов'язку боржника в грошовому зобов'язанні, що існує між кредитором і боржником.

Таким чином, під грошовим зобов'язанням розуміється обов'язок боржника сплатити кредитору гроші. Грошовим може бути як зобов'язання в цілому (наприклад, у договорі позики), так і обов'язок однієї із сторін у зобов'язанні (оплата товарів, робіт чи послуг). Гроші в цьому разі використовуються як засіб платежу (засіб погашення грошового боргу). Наприклад, боржник зобов'язаний оплатити товар, поставлений кредитором, або послугу, надану кредитором, або результат виконаних робіт, переданий кредитором, або погасити заборгованість з орендної плати, або повернути кредиторові суму наданої позики чи кредиту. Всі наведені випадки є прикладами Існування грошового зобов'язання.

Негрошовим визнається зобов'язання боржника перед кредитором, яке полягає не у сплаті грошей, а в передачі товару, наданні послуги, виконанні роботи, поверненні майна з незаконного володіння, поверненні майна, отриманого за недійсною угодою. Поряд з розумінням грошового зобов'язання в цілому та у вигляді сплати за інше майно, необхідно виділяти первинні і вторинні грошові зобов'язання.

Так, якщо строк виконання обов'язку передати товар, виконати роботу, надати послугу настав, але боржник відповідних дій не вчинив,

247

кредитор має право вимагати відшкодування заподіяних йому збиткщ а якщо порушення договору боржником може бути кваліфіковано суттєве — також розірвання договору. Більшість зобов'язань моз трансформовуватися в грошові шляхом присудження при їх порушеї грошової компенсації, які за цією ознакою можуть бути кваліфікові як „вторинні" грошові зобов'язання.

Правова природа позики і позикових правовідносин зумовлеї особливостями грошей як предмета позикових відносин.

Кредитор за грошовим зобов'язанням в усякому разі, без надат будь-яких доказів зі свого боку, може вимагати сплати проценті)) (ст. 536 ЦК) при простроченні виконання грошового зобов'язання, той час як кредитор за негрошовими зобов'язаннями повинен доводе наявність і розмір збитків. Грошам властиві ознаки родових І подільні речей. Родовий характер грошей полягає в тому, що розмір грошова суми визначається не кількістю грошових знаків, а числом вказані у знаках грошових одиниць. Тому борг може бути погашений бу; якими купюрами, оскільки гроші є речами, які визначаються родові ознаками. Гроші можуть бути індивідуалізовані шляхом запису номеї окремих грошових знаків.

Таким чином, позикові відносини є зобов'язаннями, у яких грс виступають засобом передачі і накопичення заборгованості і не вис тупають платежем її погашення між учасниками правовідносин.

Позикові відносини — різновид цивільно-правових грошові зобов'язань, які виникають на підставі спеціального договору позиї або оформляються Іншими правовими формами кредитних відносні що виступають підставами- виникнення позикових зобов'язань.

Враховуючи відсутність прямих нормативних обмежень суб'єктним складом позики, невизначеність у законі правового статусу безготівкових коштів, укладення договорів позики між юридичного фізичною особами не суперечить чинному законодавству.

Крім грошей, об'єктом позики можуть бути й інші речі, визначеі родовими ознаками, тобто не індивідуально визначені, а одночасі споживні, замінні і визначені родовими ознаками.

Споживними визнаються речі, які внаслідок одноразового їх викс ристання знищуються або перестають існувати у первісному виглї В свою чергу неспоживними визнаються речі, призначені для неодн< разового використання, які зберігають при цьому свій вигляд протягав тривалого часу. До споживних належать гроші, оскільки використовувати їх можна лише витрачаючи. Ознака споживності і родової

248

характеру предмета позики є підставою відмежування позики від договорів майнового найму, оренди, прокату. Предметом останніх можуть бути тільки неспоживні речі. Речі, вилучені з цивільного обороту, також не можуть бути об'єктом позики.

В позику можуть бути передані речі, які одночасно є споживними і визначеними родовими ознаками. Враховуючи наведене, можна констатувати, що вексель чи інший ціннний папір предметом договору позики бути не може.

Разом з тим відповідно до угоди сторін предметом позики може бути вексель, який посвідчує нічим не обумовлене зобов'язання векселедавця виплатити по настанні передбаченого векселем терміну отримані в борг грошові суми. Такі правовідносини регулюватимуться вексельним законодавством. Договір позики, в якому предметом буде вексель, має вважатися недійсним, таким, що не відповідає вимогам закону або інших правових актів.

Позикові правовідносини характеризуються особистою довірою credo) уповноваженої особи до боржника, яка полягає в передачі цінностей за відсутності негайного зустрічного надання. Особисто-довірчий характер відносин позики полягає також у тому, що позичальник вступає у відносини безпосередньо з позикодавцем. Тому позичальник не може передати своє право вимоги до позикодавця про надання позики третім особам на підставі договору цесії або в заставу. Проте зміна осіб у зобов'язанні можлива і в позикових відносинах, зокрема у вигляді уступки вимог одного позикодавця іншій особі.

Таким чином, позиковими є правовідносини, що полягають у виникненні грошового боргового зобов'язання боржника перед кредитором.

Позикові правовідносини необхідно розглядати в широкому І вузькому розумінні. В широкому розумінні позикові правовідносини розглядаються як позика-борг, що виникає при будь-якому борговому зобов'язанні, в якому одна особа має заборгованість перед іншою. У вузькому розумінні під позикововими правовідносинами мається на увазі позика-зобов'язання, що виникає на підставі приватноправових угод, внаслідок яких одна сторона передає у власність іншій стороні гроші або речі, визначені родовими ознаками, під зустрічне зобов'язання повернути їх у майбутньому такої самої кількості і того ж роду.

Позика є зобов'язанням, в якому гроші виступають засобом передачі та накопичення заборгованості І не виступають платежем на її погашення між учасниками правовідносин.

249

Підставами виникнення позикових правовідносин є цивільно-пр; угоди, видача векселя, емісія боргових цінних паперів. Правила пі позику не поширюються на стягнення заборгованості при сплаті подаї та інших обов'язкових платежів у бюджет та позабюджетні фонди.

Боргові вексельні зобов'язання, емісія облігацій і державні комунальних позик є позиковими лише в певному відношенні, на яі поширюються загальні правила позики з урахуванням особливосте таких кредитних відносин.

Позика і кредит — споріднені і часто тотожні поняття, яі відображають сутність певної категорії правовідносин. Необхідно зазі чити, що немає чітких законодавчих критеріїв для розмежування ш зики і кредиту. Відрізняючись від грошового кредиту як договір, яі не зобов'язує позикодавця, договір позики вважається укладеним момент передачі грошей або речей. Класичний грошовий кредит, яі оформляється договорами позики і кредиту, являє собою переда» грошей або інших замінних речей у власність боржнику із зобов¹) занням повернути еквівалентну кількість грошей або речей.

На відміну від банківського кредиту, позика не передбачг стягнення процентів чи інших форм приросту наданих у борг гроше або речей. Нееквівалентне, з процентами, повернення предмета позиі допускається лише у випадках, прямо передбачених законом.

Позика надається, як правило, без чітко визначеного цільове призначення, що неприпустиме для кредитних договорів. Разом з ті припустимим є надання „цільової позики". В договорі позики мої вказуватися конкретна мета, для якої надається позика (наприкл для придбання конкретної речі або для оплати навчання у вищої навчальному закладі), недодержання якої вважається порушенні позичальником прийнятих на себе зобов'язань, що може мати своя! наслідком вимогу позикодавця достроково повернути позику розірвати договір.

Надання у позику речей, визначених родовими ознаками, істот відрізняється від комерційного кредиту. Комерційний кредит — просто відстрочення виконання будь-якого зобов'язання за основні договором (купівлі-продажу, підряду тощо). На відміну від грошової кредиту чи позики, комерційний кредит похідний від головної зобов'язання І, по суті, є однією з умов його виконання.

Особливість позикових відносин полягає в тому, що вони виступаї однією з форм кредитування і одночасно виконують функцію загальні положень кредитних правовідносин. Фактично загальні положення щ

250

кредитні зобов'язання існують у вигляді правил про позику, які застосовуються до інших кредитних зобов'язань, якщо інше не встановлено правилами про кредитний договір, товарний і комерційний кредит. Це означає, що кредитні зобов'язання необхідно розглядати як спеціальні порівняно із загальними позиковими зобов'язаннями. Отже, договір позики застосовується і до інших кредитних зобов'язань, якщо інше не встановлено правилами про кредитний договір, товарний і комерційний кредит або не суперечить самій суті цих зобов'язань. Позика є найбільш типовим, універсальним кредитним зобов'язанням, яке зумовлює основні ознаки та інші форми кредитування.

Тенденції розвитку позики і банківського кредиту зумовлені взаємодією їх спільних і відмінних ознак.

Кредитом закон визначає „позиковий капітал банку у грошовій формі, який передається до тимчасового користування на умовах забезпечення, повернення, терміновості, платності та цільового характеру використання", або ж „гроші, що надаються у користування юридичним або фізичним особам на певний строк і під відсотки".

До обов'язкових для банківського кредиту ознак, яких немає у позиці, відносять забезпеченість, платність, цільовий характер. Разом з тим, наведені ознаки можуть бути наявні і в позиці, що змушує проводити подальший пошук відмінностей цих суміжних правових категорій. На відміну від універсального суб'єктного складу позики, кредиторами за кредитним договором можуть виступати лише банки та інші кредитні організації.

Об'єктом позики можуть бути як гроші, так і замінні речі. Кредитний договір може встановлювати лише виключно грошове зобов'язання. До договорів, які містять обов'язок надати у кредит речі інші, ніж гроші, застосовуються спеціальні правила про товарний кредит, яким притаманні свої особливості, у тому числі спеціальна сфера (галузь) застосування.

До відносин за кредитним договором застосовуються правила про позику, якщо інше не передбачено правилами про кредитний договір або не випливає із його суті. До обов'язків позичальника за кредитним договором підлягають застосуванню такі правила ЦК про позику: про проценти за договором позики; про обов'язки позичальника повернути суму позики; про наслідки порушення позичальником договору позики; про наслідки втрати забезпечення повернення суми позики.

Поняття договору позики. Договір позики є найпоширенішою підставою виникнення позикових правовідносин, що зумовлює

251

необхідність виявлення поняття та ознак цієї угоди. Договір позики системі цивільно-правових інститутів посідає самостійне місце.

Позику можна розглядати як договір і як правовідносини, првіцьому кожна з правових категорій має самостійне значення і перебуваєСу взаємозв'язку одна з одною. Позика-договір виступає підставою!виникнення суб'єктивних прав та обов'язків її учасників та і

елементів позикових правовідносин, яким властиві основні ознаки цивільних правовідносин. Позикові правовідносини, як і будь-які вільно-правові відносини, — це суспільні відносини, учасники якизе'І пов'язані правами та обов'язками, основаними на цивільно-правовищ нормах.

Позика-договір, як і будь-який інший договір — це прийнятий взаємною згодою осіб правочин про встановлення, зміну або прі пинення цивільних прав та обов'язків.

Позика-договір належить до особливої групи договорів, яі спрямовані на перехід речі від однієї особи до іншої, оскільки П цьому такий перехід здійснюється в результаті виконання одниі контрагентом — боржником — наявного у нього обов'язку. З наведеї групи договорів випливає обов'язок кожної із сторін передати майї контрагенту у власність і кореспондуюче їх право — вимагати надані еквівалента переданого майна.

За своїми правовими ознаками договір позики є укладеною міз позикодавцем (кредитором) і позикоотримувачем (боржником) одне сторонньою, реальною, оплатною або безоплатною угодою.

На відміну від оренди або лізингу, предметом позики можуї бути гроші і не може бути майно, що має певні індивідуальні особлі вості (автотранспорт, споруди, обладнання тощо), позичальник мо> відчужувати позичене майно іншим особам, витрачати на власні пот би без згоди і відома позикодавця.

На відміну від зберігання, позичальник має право використовуваї предмет позики на власний розсуд, у тому числі і в господарської обороті або на виробничі потреби.

Позика відрізняється і від договору довірчого управління майном оскільки позичальник отримує майно, кошти у свою власність І бере на себе зобов'язання зберігати й управляти цим майном в Інте( сах позикодавця.

За аналогічними підставами договір, за яким кредиторові вручаєть, ся певна сума на забезпечення платежу, не є договором позики.

Форма договору позики. Згідно зі ст. 1047 ЦК України, договір

252

позики має бути укладений у письмовій формі, якщо його сума не менш ніж у десять раз перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного доходу, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, — незалежно від суми.

На підтверджений я договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

До таких документів можна віднести також підписаний сторонами один документ або обмін листами, телеграмами тощо, підписаними стороною, яка їх посилає (ч. 2 ст. 1047 ЦК України).

Важливе місце в належному здійсненні договору позики посідає забезпечення виконання зобов'язання позичальника.

Позикові відносини передбачають певну впевненість кредитора в тому, що боржник виконає всі зобов'язання, пов'язані з укладеною угодою. Звідси випливає поняття „забезпечення виконання зобов'язання за договором позики".

У зв'язку з цим позикодавець, щоб забезпечити себе від невиконання зобов'язання, може вимагати забезпечення виконання такого зобов'язання. Позикодавець має право вимагати забезпечення договору позики неустойкою (штрафом, пенею), заставою чи поручительством. Позикодавець не має обов'язків у договорі позики, отже, він не повинен нічого забезпечувати.

Договір позики не забезпечується завдатком, оскільки укладення договору позики підтверджується передачею предмета договору, а не видачею завдатку.

ЦК України прямо передбачені наслідки невиконання позичальником обов'язків щодо забезпечення виконання позикового зобов'язання.

Згідно зі ст. 1051 ЦК України, у разі невиконання позичальником обов'язків, установлених договором позики щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов'язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 ЦК, якщо інше не встановлено договором.

Припинення позикового зобов'язання відбувається за загальними правилами припинення цивільного зобов'язання. Позика є гро-

253

и

шовим зобов'язанням і припиняється виконанням, тобто сплатош зобов'язаною особою суми заборгованості за договором позики.

Контрольні питання

1. Що являє собою договір позики?

2. Які істотні умови договору позики?

3. Який зміст договору позики?

4. Який порядок надання позик банками?

5. Що являє собою кредитний договір?

6. Які істотні умови кредитного договору?

7. Розкрийте зміст кредитного договору.

8. Як здійснюється забезпечення виконання зобов'язань позичаліника?

Тема 5. Договори з надання юридичних і фактичних

послуг

Анотація

Договір зберігання. Сторони, предмет та форма договору. Права та обов'язки сторін за договором зберігання. Поняття договору доручення. Відмінність його від інших договорів. Сторони в договорі доручення. Виконання договору доручення. Форма договору. Припинення договору доручення. Договір комісії. Відмінність комісії від договору доручення. Предмет, сторони та форма договору комісії. Права та обов'язки сторін. Взаємовідносини з третіми особами. Виконання і припинення договору комісії. Відповідальність комісіонера.

Література

1. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: Атіка,2003. — 416 с

2. БІрюков І.А., Заїка Ю.О., ПІдопригора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

3. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга друга. — К., 2004.

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

254

Матеріал для вивчення

Поняття договору зберігання. Договір зберігання належить до категорії договорів про надання послуг. Так, відповідно до ст. 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй іншою стороною (поклажо-давцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Договір зберігання є реальним, тобто він вважається укладеним з моменту передачі речі на зберігання, а не з часу досягнення про це згоди. Це має місце у договорах, де однією стороною виступає громадянин (наприклад, при здачі майна в ломбард, камеру схову на вокзалі). Але в певних випадках договір зберігання може бути консенсуальним, зокрема тоді, коли він укладається між суб'єктами підприємництва, один з яких бере на себе зобов'язання прийняти на схов майно від іншого. Так, підприємства-холодильники, що приймають продукцію підприємств м'ясної І молочної промисловості, укладають з відповідними збутовими конторами договори, на підставі яких холодильники зобов'язуються приймати, а контори здавати на зберігання м'ясо-молочні продукти.

Нині консенсуальний характер окремих договорів зберігання знайшов своє безпосереднє закріплення. Договором зберігання, — записано в п. 2 ст. 936 ЦК України, — в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах під приємницької діяльності (професійний зберігач) може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана йому у майбутньому.

Договір зберігання належить до двосторонніх договорів, тобто при сплатних і безоплатних відносинах зобов'язання зберігання є взаємними, де Існують певні права та обов'язки обох сторін. Охоронець, зокрема, зобов'язаний забезпечити зберігання майна і повернути його іншій стороні, яка в свою чергу зобов'язана після закінчення строку, зазначеного охоронцем, взяти назад здане нею на схов майно І відшкодувати охоронцеві (зберігачеві) витрати, необхідні для збереження майна, та збитки, завдані властивостями цього майна, коли охоронець (зберігач), приймаючи майно на схов, не знав І не повинен був знати про ці властивості. Якщо ж договір оплатний, то обов'язком поклажо-давця є оплата охоронцеві винагороди, розмір якої встановлений договором або затверджений у встановленому законом порядку таксами, ставками, тарифами.

Сторони, предмет, форма та строк договору зберігання. У договорі схову беруть участь дві сторони — зберігач і особа, яка передає на зберігання майно і називається поклажодавцем. Сторонами

255

договору, тобто зберігачем і поклажодавцем, можуть бути як громад дяни, так і юридичні особи. Охоронцями можуть бути дієздатні громг ни та організації, що мають статус юридичної особи.

Поклажодавцями в основному є власники майна, що здають йоіна зберігання. Але це не становить обов'язкову умову дійсності дога.вору, який укладається. Будь-яка особа, яка має юридичний інтещодо збереження майна, яке перебуває в її правомірному володіннімає право укласти договір схову як поклажодавець, хоч це майно іналежить їй на праві власності. _ч

Всі організації, які здійснюють функції охоронців, можна поділиті на дві групи, взявши за критерій для такого розмежування мету діяльності. До першої групи належать підприємства та організаі для яких зберігання не є метою діяльності, зазначеної в їхньому стат (положенні). Це фабрики, заводи, санаторії, готелі і тому поді< організації; інші підприємства, установи, що мають Інші основу виробничі функції, а не зберігання, яке вони в одних випаді виконують як допоміжний, додатковий до основної мети обов'язок в інших — як епізодичну діяльність.

Другу групу становлять підприємства, для яких схов є основи або єдиною метою їх діяльності, передбаченою їх статутами, яка, правило, здійснюється оплатно. Це підприємства-холодильники, лої барди та транспортні організації. Ст. 955 ЦК України виділяє зберігачї що здійснюють зберігання на засадах підприємницької діяльносі (професійний зберігач). Визнання тієї чи Іншої особи професійні зберігачем тягне для неї певні юридичні наслідки при укладенні % виконанні договорів зберігання.

Суб'єктами зобов'язань зберігання у відносинах з громадян можуть бути готелі, будинки відпочинку, санаторії і тому подіОІ організації. Основними виробничими цілями діяльності цих організаі є надання інших послуг (наприклад, санаторно-курортного лікувані організація відпочинку тощо), передбачених їх статутами, а не зберіг ня речей громадян. У даному разі зберігання виступає як допоміз функція, що супроводжує статутну діяльність при наданні послуги яка становить зміст і мету основного зобов'язання.

У ЦК України зберіганню речі в гардеробах присвячена спеціалї стаття (973), згідно з якою зберігачем речі, зданої до гарде організації, є ця організація. При цьому положення цієї статті застої вуються у разі зберігання верхнього одягу, головних уборів у місі спеціально відведених для цього, в закладах охорони здоров'я та інші закладах.

256

Правила ст. 975 ЦК України п_Ро зберігання речей у готелі законодавцем поширені також на збе_{рігання рецей фізичні}/_{х осіб} гуртожитках, мотелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у приміщеннях я_Них особа тимчасово проживає

Підстави виникнення зобов язань зберігання в організаціях!зазначених у статті 973, 975 ЦК України, можуть бути різними. Якщогромадянин прибув у санаторій, готе_{ь здав свої} j _{до ка}схову, гардероба, отримавши жетон _{або номер> то підставою}_ £₀породжує даний вид відносин, є договір схову. Якщо верхній одяг іголовні убори відвідувачі здають до гар_{Деробуі їм ВИ}д_аЄться жетон.Відповідальність за збереження у роз_{Днгальному відділі} • -.

одягу, взуття, що належать відвідувачам, несе адміністрація лазень і душових павільйонів. Цінні речі, докум_{енти та гроші здають до кам} схову цінностей, а там, де и немає, _За збереження цінних речей документів, грошей, що не здані вщвщу_{Вачамн на} зберігання, власник чи орган, уповноважений управляти майном, відповідальності не несе

До організацій, для яких зберігання майна є їх професійною діяльністю, належать ломбарди та ка_{Мери схову Т}р_анспортних організацій. Камери схову на залізничних в_0Кзалах та автовокзалах створено для прийняття від громадян речей на зберігання незалежно від наявності проїзних документів, тоб_{То єдиною} функцією, метою діяльності цих камер є зберігання ре_{Чей громадяНі} і _ця діяльність передбачена їх статутом. Зокрема, Пор_{Ядок обслуговування громадян} залізничним транспортом, затверд_{Жений постановою} Кабінету Міністрів України від 19 березня 1997 р. _{№ 252 визначаЄі що су6}'_єкти господарювання, які займаються пере_{Везенням та} обслуговуванням пасажирів, повинні забезпечити схоронність ручної поклажі пасажирів у камерах схову, схоронн.сть багажу _{Та Е}а_НТажобагажу в сховищах та під час перевезень.

Поклажодавцями виступають громадяни. Організації не можуть здавати своє майно на зберігання в ломбарди та камери схову транспортних організацій, оскільки це не вхо_{Дить у зміст їх} правоздатності. Виникнення зобов язань зі зберігання _{Майна ломбард} засвідчує, видаючи іменну охоронну квитанцію, а в _{камерах схову трансП0}р_ТНи_Х організацій видають квитанції або жетони. Цей договір зберігання є двостороннім, реальним, оскільки обов'язок зі зберігання речі виникає лише з моменту фактичної передачі п у _{Володіння охоронця}. Об'єктом зобов'язання зберігання в цих випа_{ДКах €} індивідуально визначене майно громадян, яке може прийматися н_а зберігання згідно зі статутами підприємств, правилами перевезення Пасажирів і багажу на транспорті.

257

У всіх випадках предметом договору схову завжди є послуги, що' надає охоронець поклажодавцеві та які спрямовані на забезпечені схоронності майна. Об'єктом договору схову може бути як індивідуалв визначена річ, так і речі, що мають родові ознаки. За зобов'язанні зберігання, незалежно від підстав їх виникнення, охоронець повин повернути у схоронності ті самі, а не Інші речі, і тому, як правилі об'єктом цих зобов'язань є індивідуально визначені речі.

Форма договору зберігання. За ЦК України (ст. 937) догої зберігання укладається у письмовій формі у випадках, установлені ст. 208 цього Кодексу (наприклад, правочини між юридичними особаї певні правочини між юридичними І фізичними особами, правочвд між фізичними особами на суму, що перевищує у 20 і більше раї розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян). Однак догої про прийняття речі на зберігання в майбутньому має бути укладеї у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана зберігання. При цьому письмова форма вважатиметься дотриманої якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцієї іншим документом, підписаним зберігачем.

Відповідальність сторін у зобов'язаннях зберігання. Яе охоронець не виконає належним чином своїх обов'язків, допусти втрату майна, нестачу або його пошкодження, він несе відповідальнії за це перед поклажодавцем.

Незважаючи на те, що під час приймання майна на схов і визі чення його вартості за згодою сторін може бути занижено оціні речей, закон дозволяє у разі їх втрати відшкодовувати збитки лишеЗ розмірі оцінки, встановленої у договорі. У розмірі оголошеної вартос несуть відповідальність транспортні організації при втраті або пошщ дженні речей, що здані до камери схову, якщо охоронець не дов що дійсна вартість майна нижча від суми оцінки. Якщо речі здано камери схову цих організацій без оголошення їх вартості або автоматичних камер схову, де оцінка не оголошується, охоронці ві відають у межах доведеної позивачем дійсної вартості речей.

За пошкодження майна охоронець відповідає у розмірі суми, яку знизилася його вартість.

Принцип повного відшкодування заподіяної шкоди полягає поновленні попереднього майнового становища кредитора, забезпечеї можливості набути взамін втраченого нове майно.

Поняття та значення договору доручення. Відповідно ст. 1000 ЦК України, за договором доручення одна сторона (повірений)

258

зобов'язується виконати від імені І за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Отже, предметом договору доручення є виконання однією особою від імені іншої юридичних дій. Найчастіше такі юридичні дії пов'язані із виконанням цивільно-правових угод, в яких повірений виконує дії від імені довірителя. В таких угодах стороною є довіритель, саме він набуває прав і є зобов'язаним стосовно осіб, з якими повірений уклав угоду за дорученням довірителя.

Договір доручення є двостороннім, консенсуальним; він може бути оплатним і безоплатним. Взаємність прав та обов'язків повіреного І довірителя визначає договір доручення як двосторонній договір. Причому взаємність має місце як при оплатному, так і безоплатному договорі.

У безоплатному договорі доручення на довірителя покладаються обов'язки прийняти все виконане повіреним, а також забезпечити останнього коштами, необхідними для виконання доручення.

Договір доручення належить до консенсуальних договорів, бо вважається укладеним у момент досягнення між сторонами згоди.

Предметом договору доручення можуть бути тільки юридичні дії повіреного — підписання документів, укладення угод тощо. Але, виконуючи юридичні дії, повірена особа виконує і фактичні дії — пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна тощо. Ці фактичні дії підпорядковані меті виконання юридичних дій, і тому вони не мають самостійного значення. Вони є умовою належного виконання договору доручення, а не його предметом.

Мета договору доручення — здійснення повіреним прав довірителя, набуття, зміна і припинення для нього прав та обов'язків шляхом здійснення угод. Характерним для договору доручення є те, що повірений виступає як представник свого довірителя перед третіми особами.

Дії повіреного щодо третіх осіб, здійснені в межах повноважень, визначених договором, створюють або припиняють права та обов'язки безпосередньо для довірителя. Сам повірений як представник ніяких прав та обов'язків із угод, здійснених третьою особою, не набуває.

На підставі договору доручення довіритель, як правило, видає повіреному довіреність і тим самим легалізує повіреного як представника перед третіми особами. Довіреність відтворює повноваження повіреного, визначене умовами договору доручення. Довіреність може охоплювати лише частину юридичних дій, обумовлених у договорі Доручення.

259

Отже, договір доручення є юридичним фактом, на підставі якого виникає добровільне представництво, проте воно, ширше договірного представництва, бо підставами представництва взагалі можуть бути! закон, адміністративний акт, трудовий договір. Договір доручення — І це одна з можливих підстав виникнення правовідносин з представ- ництва.

Договір доручення має багато спільного з договором комісії, який І історично виник як вид договору доручення у торговельному обороті. І Але на відміну від договору доручення, де має місце пряме представництво, тобто повірений виступає від імені довірителя, у договорі І комісії комісіонер — сторона, яка виконує договір, виступає в інтересах; комітента, але від власного імені, що виключає можливість виникнення! представницьких відносин.

Договір доручення може бути оплатним і безоплатним, договір! комісії, як правило, оплатний. У відносинах з третіми особами повірений не набуває для себе ніяких прав та обов'язків, а комісіонер ста« стороною в угоді, яку він здійснює для третьої особи і набуває такоз прав та обов'язків.

Зміст договору доручення. Зміст договору розкривається через права та обов'язки його учасників, що визначені умовами договору,!

Відповідно до ст. 1003 нового ЦК України, змістом договору доручення мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить в нити повіреному. Такі дії мають бути правомірними, конкретними здійсненними. Сторонами договору доручення є повірений і довірите

Повірений — особа, яка зобов'язується виконати юридичні довіритель — особа, яка доручає повіреному виконати всі дії.

Повіреним і довірителем можуть бути дієздатні громадяни юридичні особи.

Слід мати на увазі, що юридичні особи повинні діяти в межаа?статутної правоздатності, а громадяни, які укладають І виконуклдоговори доручення з комерційною метою, мають бути зареєстроваїяк підприємці. >1

Строк у договорі доручення визначається з урахуванням характеру:! доручення, яке має реалізовувати повірений. Якщо повірений неї виконає доручення у строки, визначені договором, прострочення тягне; за собою відшкодування збитків, виплату неустойки, якщо передбачено договором. На практиці частіше сторони не вказують точний термін виконання. Вони лише визначають повний період часу, протягом якого бажано виконати доручення.

260

Договір доручення припиняється на загальних підставах припинення договорів, тобто у зв'язку з виконанням повіреним обов'язків з реалізації повноважень.

Крім того, закон (ст. 1008 ЦК України) встановлює інші підстави припинення договору доручення, а саме:

1. скасування договору довірителем;

2. відмова повіреного;

3. смерть довірителя або повіреного, визнання будь-якої Із сторіндоговору недієздатною, обмежено дієздатною або безвісно відсутньою.

Характерною ознакою договору доручення є те, що закон установлює обов'язок щодо спадкоємців померлого повіреного, а також щодо ліквідатора юридичної особи, яка була повіреним (ст. 1010 ЦК України).

У разі смерті повіреного його спадкоємці зобов'язані повідомити довірителя про припинення договору доручення і вжити заходів щодо охорони майна довірителя.

Такий самий обов'язок покладається на ліквідатора юридичної особи, яка була повіреним.

Поняття договору комісії. Договір комісії — це договір, за яким одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням іншої сторони (комітента) за винагороду (за плату) вчинити одну або кілька угод (правочинів) від свого імені за рахунок комітента ( ст. 1011 ЦК України). З визначення договору комісії випливає, що даний договір є консенсуальним, оскільки для його укладення достатньо згоди сторін, двостороннім, оскільки права та обов'язки виникають у обох сторін, та завжди оплатним.

Договір комісії належить до договорів з надання нематеріальних посередницьких послуг, головним чином у сфері торгівлі. На сьогодні, крім комісійного договору у сфері роздрібної торгівлі, практиці господарювання відомі різні види комісійних договорів. Найбільш поширеними серед них є агентські, дилерські, брокерські та консигнаційні угоди. Згадки про агентські, дилерські та брокерські угоди містяться у страховому, біржовому законодавстві, законодавстві про цінні папери тощо.

Консигнація — це операція з реалізації товарів, згідно з якою одна сторона (консигнатор) зобов'язується за дорученням іншої сторони (консигнанта) протягом певного часу за обумовлену винагороду продати з консигнаційного складу від свого імені товари, що належать консигнанту. Цивільне законодавство України не знає визначення договору консигнації. Консигнант (продавець) передає товар на склад

261

посередника (консигнатора). Консигнатор зобов'язаний реалізував товар від свого імені за рахунок консигнанта. Такий договір найчастц- зустрічається у зовнішньоекономічній діяльності.

Закон не містить вимоги щодо виконання договору комісії особистії комісіонером. Тому комісіонер може залучати до виконання третіз осіб, у тому числі і на підставі договорів субкомісії. За договорені субкомісії комісіонер набуває всіх прав та обов'язків комітента що; третьої особи (субкомісіонера) (ч. 1 ст. 1015 ЦК України). За загальниі правилом, комісіонер може укласти договір субкомісії лише за згодоі комітента. Укладення цього договору без згоди комітента допускаєте у виняткових випадках, коли цього вимагають інтереси комітент (ч. 2 ст. 1015 ЦК України). Так, наприклад, якщо комісіонер з нез лежних від нього причин не може виконати договір, але прострочену виконання може заподіяти збитки комітентові, він може самостіш зобов'язати іншу особу (субкомісіонера) до проведення всіх уго) доручених йому за договором комісії.

На комітента покладається обов'язок прийняти від комісіонеї все належно виконане за договором. Оскільки договір комісії належі до посередницьких договорів, все майно, що передано комісіонеру або отримано ним за кошти комітента, є власністю комітента комісі

Як уже зазначалося, договір комісії є оплатним договором, у зв'язісЦ з чим на комітента покладається обов'язок виплатити комісіонер комісійну винагороду, а також винагороду за делькредере (ст. 1012 ЦК України). Розмір та порядок виплати комісійної плати визначаєі сторонами в договорі. Якихось обмежень щодо встановлення комісійне винагороди ЦК України не містить.

Припинення договору комісії можливе як із загальних підст&Щ (виконання, збіг боржника та кредитора в одній особі, угода сторіц тощо), так і на підставі спеціальних правил, що стосуються саі договору комісії.

Контрольні питання

1. Які ознаки має договір доручення?

2. У чому полягає зміст договору доручення?

3. Яку роль відіграє довіреність?

4. У яких випадках повірений має право передати виконанідоручення іншій особі?

5. Які підстави припинення договору доручення?

6. Що являє собою договір комісій і які його істотні умови?

7. Що таке комітет і комісіонер? Які їхні права та обов'язки.

262

8. Охарактеризуйте предмет договору комісій?

9. Який термін договору комісій?

10. В якому порядку укладається договір комісій?

11. В яких випадках припиняється договір комісій?

Тема 6. Зобов'язання зі спільної діяльності

Анотація

Договір про спільну діяльність, його відмінність від інших цивільно-правових договорів. Зміст договору про спільну діяльність. Поняття установчого договору. Відмінність установчого договору від договору про спільну діяльність. Зміст та виконання установчого договору.

Література

1. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: Атіка,2003. — 416 с

2. БІрюков 1.А., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

3. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга друга. — К., 2004.

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,И.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

Матеріал для вивчення

Роль зобов'язань за спільною діяльністю. У процесі задоволення своїх економічних (майнових) та інших інтересів у суб'єктів цивільних правовідносин виникає необхідність у кооперації, тобто у спільній діяльності, змістом якої може бути об'єднання майна, трудових зусиль, організація співпраці тошо для досягнення загальної мети.

Серед різних видів договірних зобов'язань, які відображають процес обміну у суспільстві, зобов'язання за спільною діяльністю посідають окреме місце. Це зумовлено особливостями, властивими даному виду цивільних правовідносин.

Усі дослідники як головну класифікаційну ознаку цих зобов'язань називають спільну діяльність осіб для досягнення будь-якої загальної мети, що не суперечить законові.

Ці зобов'язання дуже часто об'єднують більше двох учасників.

263

Причому кожний з них за спільною діяльністю виступає водночас як боржник і як кредитор. Але жодна зі сторін не може вимагати виконання для себе особисто, так само як і не повинна виконувати зобов'язання безпосередньо іншій стороні. Взаємні права та обов'язки учасників опосередковані необхідністю досягнення загальної мети.

На відміну від таких видів зобов'язань, як купівля-продаж, міна, дарування, поставка тощо, де відбувається перехід майна від одного власника до Іншого, у зобов'язаннях за спільною діяльністю майно часто об'єднується у спільну власність.

Іншою характерною особливістю зобов'язань за спільною діяльністю є наявність у сторін загального інтересу, на відміну від зобов'язань купівлі-продажу, майнового найму (оренди), в яких інтереси сторін протилежні: одна особа має на меті передати (продати, надати в оренду) майно та одержати за нього певну суму, а Інша — набути майно у власність або у володіння і користування.

Спільна діяльність для досягнення загальної мети вимагає від учасників чіткої організації. Отже, зобов'язання за спільною діяльністю мають чіткий організаційний характер.

Важливою ознакою цих правовідносин є те, що сама суть спільної діяльності потребує від сторін вступати у відносини з третіми особами. Зобов'язання за спільною діяльністю часто мають тривалий характер, із зазначенням строку або з невизначеністю строку їх дії. Важливою рисою зобов'язань за спільною діяльністю є їх особистий характер.

Зобов'язання за договором про спільну діяльність спеціально передбачені главою 77 ЦК України. Зобов'язання, що виникають з установчого договору учасників, регламентуються відповідними законодавчими актами залежно від обраних учасниками правових форм підприємництва („Про банки і банківську діяльність", „Про страхування" тощо). Основні положення про засновницькі договори та деякі договори по створення товариств містяться у підрозділі „Юридичні особи" ЦК України.

Для створення всіх інших товариств, як підприємницьких, так і непідприємницьких, укладається, як правило, договір про створення (заснування) товариства, який не є установчим документом.

Класифікація зобов'язань за спільною діяльністю. Залежно від особливостей співробітництва, цілей, що ставлять перед собою. його учасники, та інших чинників група зобов'язань за спільною діяльністю поділяється на два основні типи.

По-перше, учасники можуть обрати організаційно-правову форму їхньої спільної діяльності, що не передбачає створення юридичної

264

особи. В цьому разі відносини, що виникають між учасниками, оформляються у договорі про спільну діяльність, який є юридичним фактом або підставою виникнення зобов'язання за спільною діяльністю і містить усі істотні та інші умови взаємовідносин сторін.

По-друге, спільна діяльність учасників може бути спрямована на здійснення співробітництва для створення і діяльності самостійного суб'єкта права — юридичної особи. Тут на підставі правових вимог, що пред'являються до даного виду спільної діяльності, учасникам необхідно укласти установчий договір, який не тільки регулює їхню спільну діяльність, а й визначає правовий статус створеної ними з цією метою юридичної особи.

Підстави виникнення зобов'язань за спільною діяльністю. Ці зобов'язання виникають на підставі різних договорів. Основними їх типами є договори про спільну діяльність та установчі договори, в межах яких також існує поділ за різними критеріями. Так, договори про спільну діяльність можуть опосередковувати діяльність, що здійснюється як на основі поєднання вкладів учасників, так і без поєднання вкладів учасників. Частіше укладаються договори, в яких поєднуються вклади учасників. Але на практиці трапляються й такі, за якими сторони зобов'язуються спільно діяти в загальному інтересі, не роблячи при цьому ніяких внесків (наприклад, договори про виробничу спеціалізацію, про різного роду співробітництво тощо). У ЦК України договір про спільну діяльність визначається так: „За договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення будь-якої мети, що не суперечить законові" (ст. 1130). Таким чином, тут називається загальна ознака всіх договорів про спільну діяльність, а саме — спільна діяльність для досягнення загальної мети. Якщо така діяльність здійснюється на основі поєднання вкладів учасників, такий договір називається договором простого товариства. Для всіх видів договорів про спільну діяльність ЦК України передбачає ще два загальні положення:

1. письмова форма договору;

2. учасникам договору надається велика диспозитивність увстановленні умов договору, якщо інше не передбачено законом проокремі види спільної діяльності (ст. 1131).

Тест-тренінг

1. За договором підряду сторонами можуть виступати:

A. тільки юридичні особи;

B. як юридичні, так і фізичні особи;

265

C. тільки фізичні особи;

D. міжнародні організації.

2. Рейсовим чартером називається такий договір морськогоперевезення вантажу, якщо:

A. договір укладений на користь третьої особи;

B. крім перевізника та відправника, є вантажоодержувач;С договір укладений на підставі фрахт/-

D. договір укладений за умови надання Д^ля перевезення всього судна, його приміщення або певних судновИ приміщень.

3. Підставами виникнення зобов'язань з добровільного страхуваннявиступають:

A. договори майнового та особистого страХУ^ваННЯ- ^пеР^естР^ах>^гвання;

B. договори майнового страхування;

C. договори особистого страхування;

D. договори перестрахування.

4. Охарактеризуйте нормативне визна«^ення Д^0ГОВОРУ ^пэзикл,вказавши одне з нижченаведених тверджені

A. позика для користування — позика реей, якими можна користуватися без їх знищення;

B. споживча позика — споживання речей ціляхом користуванню нимщ

C. грошовий кредит;

D. одна сторона передає іншій стороні У власність (оперативнеуправління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, і_НЩасторона зобов'язується повернути таку саму грошей або рівну кількістьгрошей того ж роду і якості.

5. Визначте зміст комерційного кредиту:

A. відносини між юридичними особами. ^яКІ виникають у _разіоренди майна; „ .

B. кредитна угода між двома суб'єктами господарської діяльності;С форма кредиту, шо його надає банківський консорціум;

D. особливий вид відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

6. Зобов'язання зі спільної діяльності на гїіД^{ставітаких} Д°^говорів;

A. договорів про спільну діяльність;

B. установчих договорів;

С договорів про спільну діяльність та установчих договорів; D. авторських договорів.

МОДУЛЬ 3. ПОЗАДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

Тема 1. Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди

Анотація

Поняття зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди. Елементи І зміст зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди. Шкода. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою І шкодою- Вина особи, що заподіяла шкоду. Сторони в зобов'язаннях, які виникають внаслідок заподіяння шкоди.

Література

1. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. — К.: Атіка,2003. — 416 с

2. Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне правоУкраїни: Курс лекцій. — К.: НАВСУ, 2001.

3. Дзера О.В., Кузнецова Н.С. Цивільне право України. —Книга друга. — К., 2004.

4. Цивільне право України: Підручник // Є.О. Харитонов,Н.О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с

5. Загорулько А.И. Обязательства по возмещению вреда,причиненного субъектами гражданского права. — Харьков, 1996. —С. 5-20.

Матеріал для вивчення

Поняття та елементи зобов'язань із заподіяння шкоди. Однією з підстав виникнення зобов'язань згідно зі ст. 1166 ЦК України є заподіяння шкоди іншій особі. На відміну від інших зобов'язань, які виникають із правомірних актів (наприклад, договору, односторонньої угоди, адміністративного акта), цей вид зобов'язань виникає з неправомірних актів, яким є правопорушення, тобто протиправне, винне заподіяння шкоди деліктоздатною особою. Зобов'язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди, називають деліктними (від лат. delictum — правопорушення). Заподіяння шкоди іншій особі не завжди породжує деліктне зобов'язання. Воно виникає там, де заподіювач шкоди і потерпілий не перебували між собою у зобов'язальних відносинах або шкода виникла незалежно від наявних між сторонами зобов'язальних відносин.

266

267

Відсутність між потерпілим І заподіювачем зобов'язальних відносин до заподіяння шкоди не означає, що між ними не існувало ніяких цивільно-правових відносин. Вони перебували в абсолютних цивільних правовідносинах, змістом яких є абсолютне суб'єктивне цивільне право та абсолютний суб'єктивний цивільний обов'язок. До абсолютних прав належать: право власності, право на недоторканність життя і здоров'я, честі і гідності, особистої свободи, право на охорону здоров'я тощо. Якщо абсолютне суб'єктивне право охороняється від усіх І кожного, то кореспондуючий юридичний обов'язок також покладається на всіх і кожного. Абсолютний юридичний обов'язок характеризується пасивністю, його змістом є необхідність утримуватися від порушення чужого абсолютного суб'єктивного права. Невиконання такого обов'язку завжди призводить до порушення чужого суб'єктивного права і за наявності передбачених законом Інших підстав породжує деліктне зобов'язання.

Деліктне зобов'язання — це зобов'язання, в якому особа, що протиправно і винно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну чи майну організації, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі. Деліктне зобов'язання — це різновид цивільно-правових зобов'язань, і тому йому властиві ті самі структурні особливості, що характеризують кожне зобов'язання. Такими структурними елементами є суб'єкт, об'єкт та зміст.

Суб'єктами деліктних зобов'язань можуть бути будь-які учасники цивільних правовідносин. Як і в інших цивільно-правових зобов'язаннях, їх називають кредитором і боржником.

Кредитор — це особа, якій заподіяно шкоду (потерпілий). Ним може бути будь-який громадянин України (дієздатний, недієздатний, неповнолітній, який не досяг 14-ти років, іноземець та особа без громадянства). Ним може бути також організація незалежно від того, чи користується вона правами юридичної особи, чи ні.

Боржник — це особа, яка відповідає за заподіяну шкоду. Як правило, нею є заподіювач шкоди. У деяких випадках, передбачених законодавством, боржником виступає не заподіювач шкоди, а особа, винна за поведінку заподіювача. Так, згідно зі ст. 1179 ЦК України за шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 14-ти років, несуть відповідальність його батьки (усиновителі), опікун або навчальні, виховні чи лікувальні заклади, під наглядом яких перебував неповнолітній, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їхньої вини.

268

Громадянин виступає як боржник, за умови, що він є делікто-здатним, тобто здатним відповідати за свої дії. Деліктоздатність громадян за чинним цивільним законодавством України настає з 14-ти років. Наведене правило поширюється не лише на громадян України, а й на іноземців (тих, що не користуються екстериторіальністю) та осіб без громадянства.

Організація вважається деліктоздатною, за умови, що вона користується правами юридичної особи. На відміну від кредитора (потерпілого), яким може бути будь-яка організація незалежно від наявності у неї прав юридичної особи, боржником у деліктних зобов'язаннях може бути лише організація, що є юридичною Особою: підприємства, громадські об'єднання, спільні підприємства, релігійні організації тощо, які згідно з частиною 1 ст. 2 ЦК України можуть бути учасниками цивільних правовідносин. Боржником може бути також держава, територіальна громада.

Об'єктом деліктних зобов'язань є відшкодування, яке боржник зобов'язаний надати потерпілому. Воно полягає у поновленні майнової сфери потерпілого в натурі (надати річ того самого роду і якості, виправити пошкоджену річ і т. ін.) або в повному відшкодуванні заподіяних збитків. При ушкодженні здоров'я та заподіянні смерті відшкодування здійснюється у формі грошової Компенсації втраченого заробітку, а також Інших витрат.

Зміст деліктного зобов'язання становлять право кредитора та обов'язок боржника. Обов'язком боржника є вчинення дій, за допомогою яких майнова сфера була б поновлена до такого рівня, в якому вона перебувала до її порушення, а право Кредитора — одержати таке відшкодування.

Заподіювач у деліктному зобов'язанні зобов'язаний відшкодувати заподіяну шкоду шляхом відшкодування її в натурі або відшкодування заподіяних збитків.

Метою деліктного зобов'язання, як це зазначено в імперативних нормах ст. 1166 ЦК України, є поновлення первісного майнового стану потерпілого, а якщо це неможливо — відшкодування заподіяних збитків. Деліктна відповідальність: поняття т_а зміст. У деліктних цивільних правовідносинах реалізуються зобов'язально-правові засоби захисту абсолютних прав. Потерпілий набуває права вимоги про відшкодування збитків і має право пред'явити позов про збитки. Праву потерпілого відповідає обов'язок заподіювача шкоди відшкодувати заподіяну шкоду.

269

З'ясування юридичної природи цього обов'язку пов'язане з розкриттям суті деліктної відповідальності. Суб'єктивне право потерпілого має однобічно дозвільний характер. Диспозитивне начало цивільно-правового регулювання у цьому випадку виявляється в тому, що потерпілий використовує своє право вимоги на свій розсуд: він може пред'явити або не пред'явити вимогу про відшкодування збитків заподіювачеві. Інша справа щодо суб'єктивного обов'язку заподіювана. Питання не лише в тому, що суб'єктивний обов'язок заподіювана, на відміну від пасивного обов'язку особи в абсолютних правовідносинах, є активним, тобто спрямованим на відшкодування заподіяної шкоди. Цей обов'язок істотно відрізняється від обов'язків, що виникають внаслідок правомірних дій, зокрема укладення договору. Останні обов'язкові, але не примусові, тоді як обов'язок заподіювача за своєю природою, сутністю примусовий. Він є елементом юридичного змісту цивільно-правового примусу. Цивільно-правовий примус є видовим поняттям щодо родового поняття державного примусу як одного з методів здійснення державної влади в суспільстві.

Одним з видів заходів примусу є цивільно-правова відповідальність. У цьому розумінні примусовий обов'язок заподіювача з відшкодування шкоди можна розглядати як вид цивільно-правової деліктної відповідальності. В зазначеному аспекті цивільно-правова деліктна відповідальність являє собою оснований на імперативній нормі цивільного права новий (поряд з порушеним або замість нього) суб'єктивний відносний обов'язок правопорушника (заподіювача) перетерпіти міри державного примусу, що включають у себе осудження його поведінки або стимулювання його до соціально необхідних дій у вигляді позбавлення благ особистого чи майнового характеру з метою поновлення порушених абсолютних правовідносин чи поновлення майнового стану потерпілого за наявності умов, зазначених у законі.

Особливості позадоговірної відповідальності та її функції. Деліктне зобов'язання — це правоохоронні відносини, в яких реалізується цивільна позадоговірна або деліктна відповідальність. Позадоговірній відповідальності властиві риси договірної відповідальності. Вона, як і договірна, — це завжди юридичний обов'язок примусового характеру, реалізація якого викликає у правопорушника негативні майнові наслідки. Але позадоговірна відповідальність має і свої особливості, що зумовлюють суб'єкт відповідальності, обсяг відповідальності, підстави звільнення від відповідальності.

Договірна відповідальність — це відповідальність за порушення

270

існуючого між сторонами відносного зобов'язання, і тому вона як юридичний обов'язок має характер додаткового, що приєднується до невиконаного. Наприклад, на постачальника, що прострочив виконання юридичного обов'язку, змістом якого є постачання певної кількості продукції у передбачений договором строк, покладається обов'язок сплатити неустойку і відшкодувати завдані кредиторові збитки. Такий обов'язок боржника, порівняно з договірним, не замінює останнього, а лише приєднується до нього і має характер додаткового.

Позадоговірна відповідальність настає за порушення юридичного обов'язку, що має абсолютний характер, входить в абсолютні правовідносини, змістом яких є необхідність утримуватися від порушення суб'єктивного права чи особистого блага. Його порушення щодо конкретного носія права породжує новий обов'язок замість невиконаного — відшкодувати завдану шкоду. Внаслідок цього позадоговірна відповідальність — це завжди новий юридичний обов'язок, який покладається на правопорушника замість невиконаного.

Як договірна відповідальність, так і позадоговірна за змістом є майновими. Але форми їх різні.

Договірна відповідальність має дві форми: загальну І спеціальну. Загальна форма — це стягнення збитків, її застосовують у всіх випадках, за винятком тих, де закон виключає її. Спеціальні форми, навпаки, можуть застосовуватися там, де це передбачено законом або договором. Неустойка, сплата чи втрата завдатку, позбавлення суб'єктивного цивільного права — спеціальні форми договірної відповідальності.

Важливе значення для розмежування договірної та позадоговірної відповідальності має характер норм, що регулюють види відповідальності. Позадоговірна відповідальність регулюється імперативними нормами, а тому встановлені ними правила не можуть бути змінені за згодою сторін. Якщо це стосується договірної відповідальності, то, за винятком деяких випадків, підстави та обсяг її можуть визначатися сторонами. Відповідальність за порушення договірного зобов'язання, коли в ньому беруть участь кілька осіб на стороні боржника, презю-мується частковою. Відмінність між видами відповідальності полягає в дії принципу повного відшкодування шкоди. Хоч він властивий обом видам відповідальності, проте у сфері договірних відносин, особливо між організаціями, законодавство містить деякі винятки, що призводять до значного обмеження дії принципу повного відшкодування збитків.

У договірній відповідальності розмір збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням договірного обов'язку, не може зменшити

271

орган, який розглядає спір. Щодо неустойки, то вона може бути зменшена відповідно до майнового стану не тільки боржника, а й кредитора. Підставою зменшення неустойки є ступінь виконання зобов'язання, а також інші інтереси, що заслуговують на увагу.

Різниця у вимогах передбачення, пред'явлених до потерпілого та кредитора, зумовлюється тим, що при заподіянні шкоди поза зв'язком з договірним зобов'язанням правовідносини виникають для потерпілого несподівано, тому підвищеного передбачення в цьому випадку вимагати від потерпілого неможливо. При договірних зобов'язаннях, оскільки кредитор очікує виконання зобов'язання і готується прийняти виконання з моменту укладення договору, від кредитора власне і повинна вимагатися така сама передбачливість, яка вимагається від боржника. Боржник несе відповідальність і за просту необережність.

Зазначені особливості позадоговірної відповідальності, її відмінності від договірної мають важливе значення не тільки для теорії цивільного права, а й для практики.

Як захід державного примусу, позадоговірна відповідальність виступає як особлива реакція держави стосовно особи, яка вчинила правопорушення. Вона виражається в осуді її поведінки та супроводжується для неї негативними наслідками. Останні полягають у покладенні на правопорушника нового юридичного обов'язку, змістом якого є відшкодування заподіяної шкоди. Таке покладення впливає на правопорушника через його майнову сферу, що призводить до її зменшення, до позбавлення благ, належних йому. Позадоговірна відповідальність, викликаючи такі наслідки для правопорушника, має на меті поновити майнову сферу потерпілого. Вона виконує щодо нього відновну функцію. Остання здійснюється не тільки в галузі відновлення майнових відносин, а й щодо відновлення особистих немайнових відносин.

Впливаючи на особу правопорушника, позадоговірна відповідальність, як і інші види юридичної відповідальності, спрямована на запобігання новим правопорушенням. Примус, можливість примусу здатні психологічно спонукати до певної позитивної поведінки.

Позадоговірна відповідальність — це обов'язок особи, відповідальної за шкоду, відшкодувати її в натурі або повністю відшкодувати заподіяні збитки. Разом з тим характер порушеного права зумовлює і можливість його відновлення (компенсації) шляхом передачі потерпілому стягнених з правопорушника грошових сум або майна, за допомогою позадоговірної відповідальності усуваються несприятливі для

272

потерпілого майнові наслідки, спричинені правопорушенням. Така соціальна спрямованість позадоговірної відповідальності зумовлює виникнення у неї правовідновної (компенсаційної) функції. Правовідновною функцією цивільна відповідальність відрізняється від Інших видів юридичної відповідальності, деяким видам яких також властивий майновий зміст (наприклад, штраф і конфіскація як міра адміністративної чи кримінальної відповідальності).

Здійснення правовідновної функції має викликати зменшення майнової сфери правопорушника. Коли відновлення майнової сфери потерпілого не призводить до зменшення майна правопорушника, тоді такий захід не є позадоговірною відповідальністю. Прикладом може бути двостороння (одностороння) реституція, що має місце у разі визнання угоди недійсною, повернення одержаного майна без правової підстави. Втрата тієї чи іншої функції призводить до припинення існування позадоговірної відповідальності як правової категорії. Зазначені функції між собою тісно пов'язані, жодна з них не має переваги над іншою.

Мета позадоговірної відповідальності — виконання всіма учасниками цивільно-правових відносин диспозиції правової норми.

Підстави деліктної відповідальності. Юридичною підставою позадоговірної відповідальності є склад цивільного правопорушення (ст. 1166 ЦК України). Необхідні елементи складу такі: шкода, протиправна поведінка, причинний зв'язок між шкодою І протиправною поведінкою, вина. Фактичною підставою є вчинення правопорушення. У цій формі виражена формула генерального делікту: хто зі своєї вини заподіяв іншому шкоду, зобов'язаний її відшкодувати. Встановлений ст. 1185 ЦК України склад цивільного правопорушення поширюється на всі норми, що входять до глави 82 ЦК України, тією мірою, в якій його не змінюють спеціальні правила, передбачені окремими статтями цієї глави.

Шкода — зменшення або знищення майнових чи немайнових (особистих) благ, що охороняються законом. Виступаючи як зменшення наявних майнових, особистих благ, шкода може бути майновою І моральною (немайновою). Майновою вважається шкода, яка має певну економічну цінність і виражається у грошах. Моральною є шкода, яка не має економічного змісту. У судовій практиці моральна шкода визначається як моральні або фізичні страждання, заподіяні внаслідок порушення особистих немайнових прав громадянина або організації чи їхніх майнових прав (постанова Пленуму Верховного

273

Суду України „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 p.). Необхідно зазначити, що характер шкоди не визначається об'єктом, якому вона завдається. Майнова і моральна шкода може мати місце як при порушенні майнових, так і особистих благ. Наприклад, заподіяння каліцтва, що спричинило зниження працездатності, призводить до зменшення заробітної плати. Привласнення чужого авторства позбавляє автора одержати авторський гонорар. У наведених прикладах майнова шкода є наслідком порушення особистих немайнових благ. До складу правопорушення входить як майнова, так і моральна шкода (ст. 1167 ЦК України).

При пошкодженні чи знищенні майна шкода виражається у сумі вартості знищеної або пошкодженої речі. Коли така річ давала плоди і доходи, тоді шкода виражається у втраті можливості їх одержання, При ушкодженні здоров'я потерпілий втрачає повністю або частково працездатність, що обмежує вияв його особистості, внаслідок чого виникає повна або часткова втрата заробітної плати. При заподіянні смерті майнова шкода виявляється у втраті можливості одержувати майнове утримання непрацездатними особами, які були на утриманні померлого, а також у витратах на поховання померлого.

Майнова шкода, входячи до складу цивільного правопорушення, виконує ще одну функцію — її розмір визначає розмір цивільної відповідальності.

Протиправність поведінки — це невиконання юридичного обов'язку, встановленого нормою права. Юридичні обов'язки, ухилення від яких заборонено законом, виявляються у формі необхідності утримуватися від вчинення певних дій для невизначеного кола. Протиправність завжди виявляється у конкретних формах і поза ними не існує. Форми протиправної поведінки безпосередньо пов'язані з формами юридичних обов'язків:

необхідність вчиняти певні дії для конкретної особи (активний обов'язок);

необхідність утримуватися від вчинення дій, заборонених нормою права (пасивний обов'язок).

Якщо для виконання активного юридичного обов'язку необхідно, щоб зобов'язана особа вчиняла певні дії, то пасивний юридичний обов'язок виконується шляхом утримання від вчинення заборонених дій.

Відповідно до форм юридичних обов'язків протиправність виступає у формі дії і бездіяльності. Протиправна дія — це поведінка, що

274

заборонена законом. У разі протиправної бездіяльності особа не вчиняє дії, до якої вона зобов'язувалася нормою права. Сама по собі пасивність не є протиправною, вона стає такою лише у випадку, коли норма права зобов'язує дану особу до вчинення відповідної дії. Як дія, так і бездіяльність — де форми поведінки людини, в яких виражена її свідомість і воля. Вольова дія (бездіяльність) особи завжди допускає наявність І відображається в тому чи Іншому вчинку, який підпадає під правовий вплив. Право здатне вплинути і на імпульсивну поведінку особи, за якої людина зберігає достатні можливості самоконтролю. Не підлягають правовій оцінці рефлекторні дії, основу яких становить неусвідомлена реакція особи на зовнішнє роздратування, а також інстинктивні ДІЇ людини, що пов'язані з її вродженими формами або виявами, підпорядкованими умовним рефлекторним реакціям.

Протиправна дія (бездіяльність) особи характеризує зовнішню, очевидну сторону поведінки, що полягає у невиконанні юридичного обов'язку, розуміння протиправної дії чи бездіяльності як об'єктивної категорії означає, що, виявившись зовні, вона існує як факт, незалежний тепер від свідомості суб'єкта, і змінити який неможливо.

Отже, відповідно до загальної заборони першою формою протиправної поведінки є свідома І вольова дія, яка завдала шкоди особі громадянина, його майну або майну організації.

Інша форма протиправної поведінки — протиправна бездіяльність, якій відповідає юридичний обов'язок в активній формі -обов'язок вчинити необхідні дії. Якщо протиправність дії полягає в тому, що особз вчиняє заборонені дії, то при бездіяльності особа не вчиняє дій, до яких вона нормативно зобов'язувалася.

У ЦК України прямо зазначається, що відшкодовується шкода, завдана як неправомірними рішеннями, діями, так і бездіяльністю особи (ст. 1166).

Бездіяльність визнається протиправною за умови, якщо в ній виявлені свідомість і воля особи. Коли особа внаслідок об'єктивних обставин не могла діяти, тоді упущена нею бездіяльність не була виявом її розуму та волі. При цьому вона не може бути визнана протиправною. Така особливість іноді безпосередньо зазначається в нормі, яка покладає обов'язок діяти. Слід зазначити, що Кримінальний кодекс України, передбачаючи відповідальність за неподання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, пов'язує її з фізичною можливістю виконати: „мав можливість подати їй допомогу", „при можливості подати таку допомогу", „неподання без поважних причин

275

допомоги" Відсутність такого застереження в нормі, яка покладає обов'язок діяти, не може бути підставою для неврахування об'єктивної можливості діяти. Протилежний висновок суперечив би суті поведінки людини.

Чинне законодавство передбачає випадки, коли заподіяння шкоди вважається правомірним. Відповідно до вимог ст. 1166 ЦК України, шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом. Заподіяння шкоди вважається правомірним у таких випадках:

1. здійснення прав та виконання обов'язку. Це найпоширенішийспосіб заподіяння шкоди правомірними діями;

2. згода потерпілого на заподіяння йому шкоди. Така згода маєюридичне значення за умови, що вона є добровільною та її здійсненняне порушує Інтереси нших осіб. Пошкодження, на відвернення якогодано згоду, є у вільному розпорядженні потерпілого. Проте не маєюридичного значення згода потерпілого на пошкодження здоров'я,заподіяння смерті, така дія завжди буде протиправною;

3. виключається протиправність заподіяння шкоди дією, якувчинено у стані необхідної оборони. Відповідно до ст. 1169 ЦК Українитака шкода не підлягає відшкодуванню. Необхідна оборона є правомкожного громадянина на самозахист та захист осіб від будь-якихпосягань з боку правопорушника. Шкода, заподіяна посягаючому, непідлягає відшкодуванню, оскільки вона є наслідком правомірних дій.В юридичній науці і судовій практиці докладно розроблено критеріїправомірності дій, вчинених у стані необхідної оборони.

У ЦК України закріплена судова практика, згідно з якою, якщо при захисті від протиправного посягання той, хто обороняється, заподіяв шкоду третім особам, вона відшкодовується тим, хто вчинив напад.

У разі перевищення меж необхідної оборони шкода, заподіяна посягаючому, підлягає відшкодуванню. Перевищення меж необхідної оборони являє собою комуляцію двох правопорушень — кримінального та цивільного. Підставою для покладення обов'язку на заподіювача шкоди є цивільне правопорушення. Проте розмір відшкодування не може визначатися без урахування того, що шкода виникла внаслідок злочинних дій потерпілого.

4) правомірними вважаються дії, якими завдано шкоди у станікрайньої необхідності. Умовами правомірності заподіяння шкоди є:неможливість за певних обставин усунути небезпеку, що загрожує,іншими засобами.

276

Крайня необхідність, як і необхідна оборона, є здійснення права на захист, тобто правомірною дією. Однак на відміну від необхідної оборони, де шкода завдається посягаючому, при крайній необхідності шкода завдається особі, поведінка якої є правомірною. При крайній необхідності захист блага, якому загрожувала небезпека, здійснюється за рахунок порушення інтересів (заподіяння шкоди) особи, яка ніякого відношення до небезпеки, що виникла, не має.

В ЦК України назву статті про крайню необхідність приведено у відповідність з її змістом. Заголовок ст. 1171 Кодексу такий: „Відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої необхідності".

ЦК України передбачає ще один варіант заподіяння шкоди правомірною дією. У зв'язку з цим сформульовано таку норму: „В разі прийняття закону, що припиняє право власності, завдані власникові внаслідок прийняття такого закону збитки підлягають відшкодуванню у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності державою за рахунок загальнодержавної скарбниці, Автономною Республікою Крим за рахунок її скарбниці, територіальною громадою за рахунок її скарбниці". Ця норма покликана захистити інтереси власника шляхом відшкодування заподіяної шкоди (збитків).

Причинний зв'язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв'язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода — наслідком. Заподіювач несе відповідальність лише за ту шкоду, яка є необхідним наслідком його поведінки. Визначаючи склад цивільного правопорушення, ст. 1166 ЦК України вимогу наявності причинного зв'язку виражає шляхом вказівки на особу, яка заподіяла шкоду.

Встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою дає можливість визначити суб'єкта відповідальності та її межі, тобто особа несе відповідальність лише за ту шкоду, яка спричинена її поведінкою.

Вина відповідно до функції, яку вона виконує у структурі правопорушення, визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та її можливих наслідків. Вина тісно пов'язана з протиправністю та її наслідками. Питання про вину виникає лише за умови, коли вчинено протиправну поведінку. Маючи спільні риси з протиправністю, вина відрізняється від неї усвідомленням або можливістю усвідомлення протиправного чи соціально значущого характеру дії (бездіяльності) і передбаченням або можливістю передбачення шкідливих наслідків.

277

Залежно від співвідношення психічних елементів, що утворюють зміст внни, визначаються її форми — умисел і необережність. Для першої форми вини умислу — характерним є усвідомлення особою суспільної небезпеки своєї поведінки, передбачення негативних ЇЇ наслідків, бажання такої поведінки або небажання, але свідоме її допущення. В основу цієї характеристики умислу покладено різницю між його видами — прямим і евентуальним. Цивільне законодавство не поділяє умисел на види, оскільки немає такої потреби. Справа не лише в тому, що види умислу, як у цілому форми вини, не впливають на розмір відповідальності. При умисному цивільному правопорушенні правопорушник ні прямо, ні евентуально не ставить собі за мету завдати шкоду, зокрема громадянинові, його праву на недоторканність життя і здоров'я, яке порушує. Усвідомлюючи соціальне значення своєї поведінки та можливі її наслідки, правопорушник не намагається їх досягти — він намагається досягти іншого результату, корисного для нього самого.

Для іншої форми вини — необережності — характерно, що особа, яка вчиняє правопорушення, передбачала можливість настання негативних наслідків своєї поведінки, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості таких наслідків, хоч повинна була або могла їх передбачити. На відміну від кримінального законодавства, цивільне розрізняє просту і грубу необережності, що має значення при визначенні розміру відшкодування (ст. 1193 ЦК України). При грубій необережності особа порушує елементарні правила поведінки, а тому ступінь шкідливих наслідків досить великий. При простій необережності, навпаки, протиправність полягає у порушенні складних правил, у зв'язку з чим ступінь передбачення наслідків досить малий.

На відміну від кримінального права, де Існує презумпція (припущення) невинуватості, в цивільному законодавстві передбачено протилежне правило: „той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, коли доведе, що шкоду заподіяно не з його вини" (ст. 1166 ЦК України). Припущення вини заподіювача шкоди належить до презумпцій, що можуть бути спростовані, тобто, довівши свою невинуватість, заподіювач тим самим спростовує презумпцію, доводить її хибність. Якщо в процесі дослідження всіх матеріалів справи не вдалося спростувати цю презумпцію, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. Презумпція вини заподіювача шкоди — одна з правових форм вираження принципу рівності сторін у цивільному процесі (щодо складності доведення).

У ЦК України відтворена презумпція винуватості заподіювача шкоди як одна з характерних галузевих особливостей цивільного права. Використання її в цивільному праві — результат врахування багаторічного досвіду судової практики. Остання свідчить на користь того, що заподіювачу (боржнику) легше довести свою невинуватість, ніж потерпілому (кредиторові) довести винність зобов'язаної особи.

Отже, підстава позадоговірної відповідальності — це цивільне правопорушення, структурними елементами якого є шкода, протиправність поведінки, причинний зв'язок та вина.

Контрольні питання

1. Які зобов'язання вважаються позадоговірними, в чому полягаютьїх особливості?

2. Що таке деліктне зобов'язання?

3. Які учасники цивільних правовідносин можуть бути суб'єктамиделіктних зобов'язань?

4. Що є об'єктом деліктного зобов'язань?

5. Як визначати зміст деліктного зобов'язання?

6. Який зміст деліктної відповідальності?

7. Які підстави деліктної відповідальності?

8. Поясніть значення поняття „вина".

9. Що таке протиправна поведінка?

278

279

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ЩОДО ВИКОНАННЯ КУРСОВИХ РОБІТ

Принципи розподілу тем курсових робіт та закріплення їх за окремими студентами визначає кафедра. Запропонований перелік тем курсових робіт складено таким чином, щоб студенти мали можливість грунтовно ознайомитися з ключовими положеннями та інститутами цивільного права України. Оскільки запропонований перелік тем є орієнтовним, то формулювання назви курсової роботи, напрямок конкретного дослідження, перелік питань, обсяг роботи тощо можуть бути уточнені.

Для виконання курсової роботи, насамперед, необхідно ретельно ознайомитися з обраною темою, потім за допомогою викладача скласти перелік спеціальної літератури (підручників, посібників, монографій, наукових статей та ін.), що може бути використана в процесі виконання завдання. Крім того, при висвітленні більшості тем слід використати нормативні першоджерела і узагальнити зміст нормативно-правових вимог щодо конкретного питання.

Посилання на використані джерела мають бути відповідним чином оформлені.

Зокрема, для наукових праць вказують: автора, назву праці, найменування журналу або збірки (для статей), місце видання, рік видання, сторінку.

Обсяг курсової роботи має становити 22-24 стандартних сторінки друкованого тексту або 30-32 аркуші рукописного тексту. Сторінки повинні бути пронумерованими, розділи і окремі параграфи (частини) виділені.

Структура курсової роботи повинна мати такий вигляд:

• титульний лист із зазначенням теми курсової роботи, їївиконавця і наукового керівника.

• план роботи, в якому перелічуються: вступна частина, основнірозділи і підрозділи, висновок. Вступ містить обгрунтуванняактуальності, важливості теми, огляду основних джерел, перелікзавдань, поставлених перед автором. В цій частині слід роз'яснитипоняття, що вживаються в курсовій роботі:

• основна частина своїм змістом охоплює три-чотири розділи,присвячені вузловим питання теми. У необхідних випадках розділиможуть бути поділені на підрозділи.

• заключна частина містить висновки, яких дійшов автор курсовоїроботи в результаті вивчення відповідної теми.

• список використаної літератури. Використані джерела розміщують у такій послідовності: теоретичні джерела (підручники,

280

монографії, наукові статті), нормативні джерела (Конституція України, міжнародно-правові акти, закони, підзаконні нормативно-правові акти за абеткою, а за наявності кількох подібних назв — за хронологією.

Орієнтована тематика курсових робіт: Цивільне право Загальна частина Модуль 1. Вступ до цивільного права

1. Предмет, метод, принципи і система цивільного права.

2. Сучасне цивільне законодавство України.

3. Питання Загальної частини у Цивільному кодексі України.

4. Поняття, види і значення юридичних фактів у цивільному праві.

Модуль 2. Цивільні правовідносини

1. Поняття, зміст і види цивільних правовідносин.

2. Громадяни як суб'єкти цивільного права.

3. Визнання особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою.

4. Юридичні особи як суб'єкти цивільних правовідносин.

5. Організаційно-правові форми і види юридичних осіб.

6. Порядок створення і реєстрації юридичних осіб в Україні.

7. Ліквідація і реорганізація юридичної особи.

8. Порядок ліквідації юридичних осіб шляхом банкрутства.

9. Правовий статус господарських товариств.

10. Поняття і види підприємств.

11. Правове положення і види об'єднань підприємств.

12. Поняття і види об'єктів цивільного права.

13. Цінні папери і векселі як об'єкти цивільного права.

14. Поняття правочину, його форма, спосіб волевиявлення і зміст.

15. Поняття і види недійсних правочинів.

Модуль 3. Здійснення та захист цивільних прав

1. Здійснення цивільних прав і виконання цивільних обов'язків,їх припинення.

2. Способи і порядок захисту цивільних прав.

3. Відповідальність у цивільному праві.Модуль 4. Право власності

1. Загальні положення права власності.

2. Спадкування власності громадян.

3. Захист права власності.

281

.рдуль 5. Загальні положення про зобов'язання та договори

Цивільно-правовий договір.

Способи забезпечення виконання зобов'язань: загальна"еристика.

харакі р_ечово._Пр_авові засоби забезпечення виконання зобов'язань:

л, утримання.

° виконання зобов'язань. Уступка вимоги і переведення боргу.

_л/о6лива частина

1. Зобов'язання з передачі майна у власність та

"'Жування корис поговір купівлі-продажу і його особливості в зовнішньоеко-

• ,mv обсязі.

Договір купівлі-продажу об'єктів приватизації.

' тіравове регулювання купівлі-продажу на біржах.

' бартерні договори в зовнішньоекономічній діяльності. /оговори поставки. Правове регулювання організації господар-

" у'язків з поставок, ських y_oroBjp_H ф_Ор_МИ реалізації сільськогосподарської продукції.

Договори майнового найму.Договір лізингу і його правове регулювання, іі ії

6-Лг.

7.

Д р ру

°" оііоняття, зміст і гарантії права на житло: цивільно-правовий

Договір найму житлового приміщення, порядок його зміни та аспект. Г

припин'

,уль 2. Зобов'язання з виконання робіт і надання послуг

договори підряду і побутового замовлення.

Договір підряду на капітальне будівництво." транспортні договори.

' .рговори страхування.

' ""рговір позики і кредитний договір.

Р r,~~,, банківського рахунку, банківського вкладу і факторингу.

франчайзингу, довірчого управління майном, ір зберігання.

о 'и^Г0В0Р^и доручення і комісії, in (L^oroB'P ^ПР° сумісну діяльність.

агль 3. Позадоговірні зобов'язання

рбов язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.

1 J

282

ЗМІСТ

ВСТУП З

Як користуватися посібником 5

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА 6

МОДУЛЬ 1. ВСТУП ДО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА 6

Тема 1. Поняття цивільного права як галузі права 6

Тема 2. Система і завдання курсу цивільного права 13

Тема 3. Цивільне законодавство 18

МОДУЛЬ 2. ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ 29

Тема 1. Поняття, зміст та види цивільних правовідносин ....29

Тема 2. Громадяни як суб'єкти цивільного права 36

Тема 3. Юридичні особи 46

Тема 4. Об'єкти цивільних прав 57

Тема 5. Правочини (угоди) 64

МОДУЛЬ 3. ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ .74

Тема 1. Відповідальність у цивільному праві 74

Тема 2. Строки здійснення та захисту цивільних прав 81

МОДУЛЬ 4. ПРАВО ВЛАСНОСТІ 91

Тема 1. Загальні положення права власності 91

Тема 2. Спадковість власності громадян 99

Тема 3. Захист права власності 114

Тема 4. Авторське право 121

МОДУЛЬ 5. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

ТА ДОГОВОРИ 132

Тема 1. Поняття зобов'язань у цивільному праві 132

Тема 2. Забезпечення виконання зобов'язань 142

Тема 3. Цивільно-правовий договір 153

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА 166

МОДУЛЬ 1. ЗОБОВ'ЯЗАННЯ З ПЕРЕДАЧІ МАЙНА

У ВЛАСНІСТЬ ТА КОРИСТУВАННЯ 166

Тама 1. Договори купівлі-продажу, міни та дарування 166

Тема 2. Договір поставки 178

Тема 3. Договори про реалізацію сільськогосподарської

283

продукції 189

Тема 4. Договір майнового найму (оренди) 196

Тема 5. Договір найму житлового приміщення 208

МОДУЛЬ 2. ЗОБОВ'ЯЗАННЯ З ВИКОНАННЯ РОБІТ

ТА НАДАННЯ ПОСЛУГ 217

Тема 1. Договір підряду 217

Тема 2. Транспортні договори 225

Тема 3. Зобов'язання зі страхування 236

Тема 4. Позика, кредит, банківський вклад 244

Тема 5. Договори з надання юридичних

і фактичних послуг 254

Тема 6. Зобов'язання зі спільної діяльності 263

МОДУЛЬ 3. ПОЗАДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ 267

Тема 1. Зобов'язання, що виникають внаслідок

заподіяння шкоди 267

Методичні вказівки щодо виконання курсових робіт 280

Навчальне видання

МАЗУР Оксана Степанівна

ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

Навчальний посібник для дистанційного навчання

За редакцією Малишсвої И.Р., доктора юридичних наук,

професора, члена-кореспондента Академії наук України,

провідного наукового співробітника Інституту держави і права

імені В.М. Корецького Національної академії наук України

284

Головний редактор Жодані І.М.

Літературний редактор Урбан АА.

Коректори Козлова А.В., Іванченко В.П.

Комп'ютерний набір автора Комп'ютерна верстка Товстоноженко Г.В.

ОригІнал-макет виготовлений у видавництві Університету "Україна

Підписано до друку 15.02.05. Формат 60х84У₆.

Папір офсетний. Умови, друк. арк. 18. Обл. вид. арк. 13,18.

Гарнітура Antique.

Наклад 3400 прим.

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ "УКРАЇНА"

Ліцензія МОН України: АА №626942 від 01.07.04 04071, м. Київ, вул. Хорива, 1-г, тел.: 417-34-68, 428-73-61

Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" -неприбутковий вищий навчальний заклад недержавної форми власності, створений 7 травня 1999 року. Засновниками його є Київська міська державна адміністрація, Українська спілка інвалідів, Міжнародний Благодійний фонд Розвитку людини, Українське товариство глухих, Міжнародний благодійний фонд Інвалідів Чорнобиля, інші юридичні та фізичні особи.

Університет відображає соціальну структуру українського суспільства, оскільки студентський контингент один до одного відтворює прошарки верств і соціальних груп населення нашої держави. Це єдиний в Україні вищий навчальний заклад інтегрованого типу, відкритий для молоді неоднакового рівня підготовки, диференційованих соціальних можливостей і різного стану здоров'я. Він добровільно взяв на себе місію вчити людей з особливими потребами. В цьому його унікальність.

Основними завданнями університету є:

> мобілізація можливостей державних, комунальних, приватних та відомчих установ і закладів освіти, виробничих структур, громадських організацій, фондів і фізичних осіб для формування наукової, навчально-реабілітаційної бази навчання та виробництва і перепідготовки спеціалістів, у першу чергу - з числа інвалідів;

> створення, відбір та впровадження таких методик і технологій навчання, які забезпечували б поєднання навчального процесу з виробничою діяльністю, науковими дослідженнями та заходами з адаптації спеціалістів до вимог ринкової економіки, вивчення ними сучасних методів управління та підприємництва;

» сприяння навчанню та постійному підвищенню фахового рівня всього працездатного населення України;

» створення науково-методичного інформаційного центру для координації діяльності регіональних та галузевих закладів освіти, а також для досліджень у напрямку співробітництва та адаптації інвалідів у навчально-виробничій сфері; впровадження дистанційних технологій навчання для всього населення України;

> проведення фундаментальних та прикладних наукових досліджень Із гуманітарних, природничих, технічних та інших напрямів науки і

культури.

В університеті проводиться науково-дослідна робота, визначено напрямки наукових досліджень, створено навчально-дослідну лабораторію фізичної реабілітації інвалідів. Налагоджено співробітництво з українськими та міжнародними установами і навчальними закладами.

Особливості Університету "Україна":

1) універсальність — під дахом університету об'єднано десятки науковихнапрямків І спеціальностей, постійно відбувається прогнозуванняконкурентоспроможних на майбутньому ринку професій, відкриваютьсянові спеціальності;

2) відкритість — розвиток мережі територіально відокремленихструктурних підрозділів забезпечує реалізацію принципу, покладеного воснову створення університету: не студент іде до навчального закладу, анавчальний заклад приходить до студента;

3) забезпечення рівного доступу до навчання в інтегрованому середовищі —в університеті разом навчаються інваліди і здорові люди, представникисоціальних груп з різним рівнем життя (різними фінансовимиможливостями), формується система навчання людей з особливимипотребами в інтегрованому студентському середовищі.

Мережа територіально відокремлених структурних підрозділів налічує 23 філії, 7 регіональних та 313 локальних центрів дистанційного навчання майже в усіх областях України. Сьогодні в університеті на денній, заочній та дистанційній формах навчання за 50-ма проліцензованими спеціальностями різних освітньо-кваліфікаційних рівнів навчається понад 33 тисячі студентів, з них близько 9 % інвалідів. Університет "Україна" є вищим навчальним закладом класичного типу, тобто, він має широкий спектр спеціальностей у різних напрямках — філології та журналістики, біомедичних, пакувальних, Інженерних, автомеханічних, комп'ютерних і соціальних технологій, економіки і менеджменту, правознавства і міжнародних відносин. Постійно відбувається прогнозування конкурентоспроможних на майбутньому ринку професій та, відповідно, відкриваються нові спеціальності

Університету "Україна" виповнилося лише 5 років, а він уже посів 4-е місце серед вищих навчальних закладів України, заснованих на недержавній формі власності, в інтегрованому рейтингу "Софія Київська", що визначається Академією наук вищої школи України, Інститутом вищої освіти Академії педагогічних наук України, Конфедерацією недержавних вищих закладів освіти України, Міжнародною кадровою академією та Українським інститутом соціальних досліджень.

Місія Університету "Україна":

якісна доступна вища освіта для людей, які прагнуть повної особистішої самореалізації на користь суспільства.

Мета діяльності ВМУРоЛ "Україна":

надання вищої освіти всім бажаючим, у тому числі молоді з особливими потребами, через впровадження новітніх освітніх технологій.

Дистанційна форма навчання дає змогу найкращим чином досягти стратегічної мети Університету "Україна", спрямовуючи концентрований потік знань до студента, у кожен населений пункт України, в кожен дім.

Навчальний процес в університеті здійснюється колективом висококваліфікованих викладачів, який очолює Петро Михайлович Таланчук — доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і

техніки України, дійсний член Академії педагогічних наук України, ініціатор створення і Президент Академії Інженерних наук України, член чотирьох міжнародних академій, почесний ректор Національного технічного університету "Київський політехнічний інститут", перший міністр освіти незалежної України.

Загальна кількість викладачів по мережі Університету в 2004/2005 н.р. складає більше 4 000 осіб, з них 988 працює у базовій структурі в м. Києві. При цьому в базовій структурі 50 (10%) становлять доктори наук, професори і 137 (28%) — кандидати наук, доценти.

У рамках міжнародних контактів та співробітництва Університет "Україна" співпрацює з великою кількістю ВНЗ різних країн світу.

В університеті працює Центр планування та розвитку кар'єри, основна мета якого — сприяти працевлаштуванню та розвитку успішної кар'єри студентів, у тому числі з інвалідністю. Співробітники Центру проводять тренінги з розвитку кар'єри та комунікативних здібностей, допомагають створити резюме, підготуватися до співбесіди з роботодавцем, надають консультації.

При навчальному закладі створені відділення доуніверситетської підготовки та центр професійної реабілітації.

Для абітурієнтів, які ще остаточно не визначилися з вибором спеціальності, або хочуть детальніше дізнатися про будь-які аспекти вступу, навчання чи особливості студентського життя, створений відділ по роботі з клієнтами. Для бажаючих проводиться тестування, метою якого є визначення інтелектуального потенціалу вступника та його професійної спрямованості.

Програма профорієнтаційної діагностики містить чотири типи тестів:

1. Тестування професійної мотивації.

2. Тестування структури інтелекту.

3. Тест психологічної структури особистості.

4. Дослідження комунікативних установок.

Навчатися в Університеті "Україна" не тільки престижно, а те й цікаво! Для студентів Університету "Україна" працюють різноманітні соціально-культурні об'єднання (клуби, громадські організації, студентське самоврядування). Це і студентський парламент, і волонтерський рух, тури стично-пізнавальний проект "Шляхами України", студентська профспілка, студентські науково-навчально-виробничі підрозділи, багато різноманітних гуртків фахової спрямованості та дозвільного характеру, серед яких туристичний гурток та команда КВК.

Студенти університету беруть активну участь у загальноукраїнських молодіжних проектах. Регулярно проводяться збори-походи, фестивалі творчості, спортивні змагання, тематичні вечори, предметні тижні, екскурсії, читацькі конференції, "круглі столи", конкурси, працюють різні клуби, гуртки, студії, сформовано волонтерський загін. Створено студентську соціальну службу, яку керівництво Центру студентських соціальних служб при Київському міському центрі соціальних служб для молоді визнало найкращою серед діючих у м. Києві.