МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

МАУП

В. В. Бедь

ЮРИДИЧНА ПСИХОЛОГІЯ

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

2-ге видання, доповнене, перероблене

Київ 2004

ББК 88.4я73 Б38

Рецензенти: М. В. Костицький, д-р юрид. наук, проф. О. В. Іванов, канд. психол. наук

Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом (протокол № 6 від 30.09.02)

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-683 від 01.04.02)

Бедь В. В.

Б38 Юридична психологія: Навч. посіб. — 2-ге вид., доп. і переробл. — К.: МАУП, 2004. — 436 с.: іл. — Бібліогр.: с. 426­430.

ISBN 966-608-376-0

Навчальний посібник підготовлено відповідно до програми дисципліни "Юридична психологія" юридичних факультетів вищих навчальних закладів. Включає розділи загальної частини (предмет, завдання і система юридичної психології; методологічні і загальнопсихологічні основи; соціально-психо­логічні аспекти юридичної діяльності) і особливої частини (правова психоло­гія, кримінальна психологія, психологія слідчих дій, психологічні аспекти у діяльності учасників судового процесу — судді, прокурора, адвоката, особли­вості психологічної консультації та судово-психологічної експертизи, виправ­на психологія).

Для студентів, аспірантів і викладачів юридичних факультетів, а також для працівників правоохоронних органів і тих, хто цікавиться проблемами юри­дичної психології.

ББК 88.4я73

ISBN966-608-376-0

© В. В. Бедь, 2004

© Міжрегіональна Академія

управління персоналом (МАУП), 2004

3. розглянути проблеми правової соціалізації особистості, факто­ри і умови формування правосвідомості і причини її деформа­ції;

4. розкрити психологічні аспекти криміналізації особистості, ме­ханізми злочинної поведінки і особистості злочинця, а також психологічних слідчих дій;

5. викласти психологічні питання перевиховання правопорушни­ків;

6. надати допомогу студентам у вивченні психологічних проблем у діяльності юриста.

У ході роботи над книжкою автор використовував публікації з проблем юридичної психології і матеріали досліджень, а також до­свід юридичної практики і досягнення галузевих юридичних наук. При аналізі окремих теоретичних, методологічних і практичних пи­тань юридичної психології висловлено власний погляд автора на їх порозуміння і розв'язання.

І. Загальна частина

Розділ 1

ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ І СИСТЕМА ЮРИДИЧНО ПСИХОЛОГІ

Психологічна наука, вивчаючи психічне життя людини, відкриває за­кономірності, знання яких необхідне кожному, хто покликаний вплива­ти на людей, спрямовувати їхні діяння, виховувати їх. Сказане повною мірою стосується діяльності юридичних кадрів. Видатний російський вчений, який вже понад сорок років працює в царині юридичної психо­логії і правознавства, доктор юридичних наук, професор О. Ратінов від­значає: "Правова теорія не відмовлялася і не могла відмовитися від ви­користання даних психології. Реальна потреба в цьому була настільки очевидною і настійною, що вона змушувала юристів у наукових дослі­дженнях звертатися до тверджень загальної психології, котрі приклада­лися і пристосовувалися до розв'язання правових питань або до само­стійного психологічного вивчення і узагальнення слідчої і судової прак­тики і розробки на цій основі психологічних рекомендацій. Досить сказати, що кримінально-правова наука не змогла б вирішити питання про підстави кримінальної відповідальності без дослідження психічного ставлення суб'єкта до своїх дій та їх результатів. У покаранні виховна, виправна функція також має свій важливий психологічний аспект"¹.

Юридична психологія як окрема психологічна дисципліна має свої особливі завдання, вивчає ті закономірності людської психіки, що пов'язані з участю людей в галузі суспільних відносин, які регу­люються правом (правовідносини).

§ 1. Предмет ізавдання юридичної психології

Юридична психологія є прикладною наукою. Її "батьківськими" дисциплінами в рівній мірі є психологія і юриспруденція. В галузі

Ратинов А. Р. Судебная психология как наука // Юридическая психология: Хресто­матия. — М.: Юристъ, 2000. — С. 9-10.

суспільних відносин, які регулюються нормами права, психічна ді­яльність людей має своєрідні риси, психічні закономірності висту­пають тут в особливих проявах і сполученнях, котрі невластиві ін­шим умовам людського життя. Як приклад можна навести психічні процеси (пізнавальні, емоційні, вольові), що лежать в основі випра­влення злочинців, чи психічні процеси і стани, пов'язані з участю у кримінальному судочинстві.

Слідчий, проводячи попереднє слідство, з'ясовує складні й та­кі, що важко піддаються врахуванню психічні та психологічні яко­сті людей, їхні взаємини, умови життя і діяльності, індивідуальні особливості потерпілого, підозрюваного (обвинуваченого), свідків та ін. Без психологічних знань дуже важко орієнтуватися у тих конфліктах і ситуаціях, з котрими йому, а також судді, співробіт­никові органів дізнання, прокурору та іншим учасникам юридич­ного процесу, доводиться стикатися у своїй роботі. Психологічна компетентність юриста допомагає "запобігти чреватим іноді важ­кими наслідками помилкам, що можуть виникнути при судженні про людські вчинки внаслідок неврахування психологічних моме-нтів"¹.

Психологічні знання необхідні юристам-практикам і для того, щоб розвивати в себе такі важливі професійні якості, як гостра спо­стережливість і міцна пам'ять, гнучкість розуму та інтуїція, врівно­важеність і витримка, рішучість і наполегливість, доброзичливість і принциповість тощо.

Отже, юридична психологія — галузь психологічної науки, яка ви­вчає закономірності та механізми психічної діяльності людей у сфері відносин, що регулюються правом.

Об'єктом психологічної науки є психіка особистості як власти­вість високоорганізованої матерії, яка є особливою формою відобра­ження суб'єктом правовідносин об'єктивної реальності, саморегуля­ції на цій основі своєї поведінки і діяльності.

В історії психології мали місце різноманітні підходи при визначен­ні її предмета (душа, свідомість, поведінка, особистість, психічна діяль­ність та ін.).

По-різному визначають і предмет юридичної психології. Так, О. Брусиловський відносить до предмета юридичної психології зло-

Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. — 2-е изд. — М.: Учпедгиз, 1946. —

С. 26.

чин, особу злочинця після його засудження, психологію криміналь­ного судочинства, психологію всіх учасників судової процедури¹.

О. Ратінов вважає, що предметом юридичної психології виступа­ють психічні явища, механізми і закономірності людської психіки, по­в'язані з виникненням, зміною, виконанням, порушенням і застосу­ванням права².

A. Дулов предметом судової психології називає особливості роз-
витку та прояву психологічних закономірностей, пов'язаних із про-
цесом діяльності щодо здійснення правосуддя:

а) виникнення, розвиток психічних властивостей особистості, які
призводять до протиправної поведінки;

б) зміна розвитку психічних властивостей в результаті здійснення
злочину й участі у процесуальній діяльності;

в) процеси зміни (виправлення) психіки тих осіб, які скоїли зло-
чини³.

B. Васильєв як предмет юридичної психології виділяє психологіч-
ні основи особистості та діяльності в умовах правового регулюван-
ня, систему "людина — право", основною ланкою в якій є особис-
тість як суб'єкт діяльності⁴.

На думку О. Глоточкіна і В. Пирожкова, предметом юридичної психології є граничні проблеми психології та права, соціальні про­блеми, пов'язані з виникненням і динамікою причин, умов і перед­умов скоєння злочину і розшуком злочинця, проведенням кримі­нальних справ на стадії попереднього розслідування, судового роз­гляду, виконанням покарання, виправленням і перевихованням засуджених⁵.

Є й інші позиції щодо предмета юридичної психології. Їх різнома­нітність підкреслює складність цього питання, що обумовлюється не­обхідністю пояснити предмет юридичної психології і з позиції юри­дичної науки, і з позиції психологічної науки.

Брусилоеский А. Е. Судебно-психологическая экспертиза. — Харьков: Юриздат УССР, 1929. — С. 17.

Ратинов А. Р. Методологические вопросы юридической психологии // Психол. журн. — 1983. — Т. 4, № 4. — С. 111.

Дулое А. В. Судебная психология. — Минск: Вышэйш. шк., 1975. — С. 16. Васильев В. Л. Психология юридического труда и юридическая психология // Проб­лемы повышения эффективности применения юридической психологии. — Тарту: Изд-во Тартуского ун-та, 1988. — Вып. 815. — С. 90.

Глоточкин А. Д., Пирожков В. Ф. Исправительно-трудовая психология. — Рязань: Высш. шк. МВД, 1995. — С. 19.

Автор дотримується думки, що предметом юридичної психології є

вивчення психічних явищ, механізмів і закономірностей особистості (особи), які проявляються у сфері дії права.

Завдання, котрі ставить перед собою юридична психологія як на­ука, прийнято ділити на загальні й одиничні.

Загальними завданнями юридичної психології є:

• науковий синтез юридичних, психологічних і соціально-психо­логічних знань;

• розкриття психологічної сутності фундаментальних понять і ка­тегорій права;

• вивчення методологічних і теоретичних основ юридичної пси­хології;

• розробляння методик (і нових методів) теоретичних і приклад­них досліджень у царині юридичної психології;

• створення професіограм і психограм юридичних професій;

• розробляння методики профорієнтації й профвідбору юристів та ін.

Одиничні завдання юридичної психології пов'язані з розробкою теоретичних підходів і практичних рекомендацій щодо найефектив­нішого здійснення правочинної діяльності. Серед них можна виділи­ти такі:

1. дослідження психологічних аспектів ефективності правових норм і розробляння психологічних основ щодо нормативної ре­гуляції різних правовідносин;

2. психологічне дослідження особистості злочинця, розкриття мо­тивації злочинної поведінки;

3. розробляння методів і заходів психологічного впливу з метою викриття злочинців;

4. дослідження психологічних закономірностей діяльності різних видів професійної юридичної діяльності;

5. розробляння соціально-психологічних основ профілактики зло­чинів;

6. дослідження психологічних закономірностей діяльності виправ­но-трудових закладів для розробляння системи заходів щодо виправлення і перевиховання засуджених.

Поряд із вищезазначеними завданнями можуть ставитися і тим­часові, зумовлені конкретними життєвими обставинами (наприк­лад, теоретичне і методичне забезпечення навчальної дисципліни "Юридична психологія" і окремих її спецкурсів; розробляння прак­тичних рекомендацій для юристів з окремих напрямів їхньої діяль­ності тощо).

При реалізації завдань юридичної психології повинні враховува­тися певні вимоги¹. По-перше, юридична психологія має дати, так би мовити, соціально-психологічну "фотографію" стану і динаміки дер­жавно-правових явищ, аналізувати їх з урахуванням досягнутого рів­ня розвитку держави і права. По-друге, дослідження юридичної пси­хології мають встановлювати "діагноз" розвитку психологічного аспекту правових явищ. По-третє, важливою вимогою до реалізації завдань юридичної психології є вивчення психологічних факторів, які впливають на державні та правові процеси.

§ 2. Історія розвитку юридичної психології²

Юридична психологія — порівняно молода галузь психологічної науки. Але правова регуляція людської поведінки досліджувалася ще видатними давньогрецькими філософами: Сократ (469-399 рр. до н.е.) висунув ідею про необхідність збігу справедливого і законного; Платон (427-347 рр. до н. е.) вперше вказав на дві категорії психоло­гії, які лежать в основі соціального розвитку — потреби і можливос­ті людей; Аристотель (384-322 рр. до н. е.) висловив положення про право як мірило справедливості.

У період формування нової прогресивної буржуазної ідеології в Європі відбувся поворот у розумінні суті права. Одним із принципів правового світогляду нового часу став принцип гарантій особистіс-ного розвитку, забезпечення автономності її поведінки.

У ХУШ-ХІХ ст. зароджується кримінальна, потім — судова, а пізніше юридична психологія. Вперше факти стосовно психології зло­чинної поведінки, психології особистості злочинця і психології пока­зань свідків широко вивчалися в Німеччині. Основоположник кримі­налістики австрієць Г. Гросс (1847-1915) створює фундаментальну працю "Кримінальна психологія" (він же творець першого в світі музею криміналістики в Граці). У цій праці Г. Гросс використав бага-

Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоре­тические проблемы. — К.: Выща шк., 1990. — С. 105.

При підготовці матеріалу цього параграфа автор спирався на монографію М. В. Кос-тицького "Введение в юридическую психологию: методологические и теоретические проблемы". — С. 40-68.

тий матеріал із галузі експериментальної психології (дослідження ні­мецького психолога і фізіолога В. Вундта, французьких психологів А. Біне і Т. Рібо, німецького психолога Г. Еббінгауза та ін.).

Наприкінці ХІХ ст. розширюються уявлення про психологічну сут­ність злочинної поведінки, а в ХХ ст. з'явилися фундаментальні дослі­дження з цієї проблеми: Р. Луваж "Психологія і злочин" (Гамбург, 1956 р.), Г. Тох "Правова і кримінальна психологія" (Нью-Йорк, 1961 р.), О. Абрахамсон "Кримінальна психологія" (Нью-Йорк, 1961 р.) та ін.

Слід назвати антропологічний підхід у кримінології, закладений італійським психіатром Ч. Ломброзо (1835-1909) і його послідовни­ками Е. Феррі (1856-1929) і Р. Гарофало (1847-1926). У книжці "Зло­чинна людина, вивчена на основі антропології, судової медицини і тюрмознавства" (1876 р.) Ч. Ломброзо робить висновок про те, що злочини не можна виправити, боротьба зі злочинністю повинна здій­снюватися шляхом фізичного знищення чи довічної ізоляції "вродже­них" злочинців. Біологізаторський підхід у поясненні природи зло­чинної поведінки був підданий серйозній критиці.

У Росії про необхідність враховувати психологію злочинців ви­словлювався І. Посошков (1652-1726). В його працях давалися пси­хологічні рекомендації про способи допиту обвинувачених і свідків, розглядалася класифікація злочинців.

Князь М. Щербатов (1733-1790) один із перших авторів вказував на необхідність підготовки законів із урахуванням психології наро­ду, позитивно оцінював фактор праці у перевихованні злочинця, по­рушив питання про можливість дострокового звільнення злочинця від покарання.

У Росії в третій чверті ХІХ ст. з юридичної психології з'явилися праці І. Баршева "Погляд на науку кримінального законознавства", К. Яновича-Яневського "Думки про кримінальну юстицію з точки зору психології і фізіології", А. Фрезе "Нариси судової психології", Л. Владимирова "Психічні особливості злочинців по новітніх дослі­дженнях", в яких висловлювалися ідеї чисто прагматичного викори­стання психологічних знань у конкретній діяльності судових і слід­чих органів.

Кінець ХІХ — початок ХХ ст. пов'язані з інтенсивним розвитком психології, психіатрії, інших галузей права (насамперед — криміна­льного). Деякі вчені, які представляли ці науки в той період, займали прогресивні позиції (І. Сєченов, В. Бехтерев, С. Познишев, С. Корса­ков, В. Сербський, А. Коні та ін.).

З'явилися перші спроби обґрунтування окремих кримінально-правових позицій психологічними знаннями. У підручнику Б. Спасови-ча "Кримінальне право" (1863 р.) вже використовуються психологічні дані про злочини. У Казані публікується перша монографія з судової психології — праця А. Фрезе "Нариси судової психології"(1874 р.).

Розвиток психології, психіатрії та права привів до необхідності оформлення юридичної психології як самостійної наукової дисцип­ліни. П. Ковалевський 1899 р. порушив питання про поділ психопа­тології та правової психології, а також введення цих наук у курс юри­дичної освіти.

На початку ХХ ст. в юридичній психології з'являються експеримен­тальні методи дослідження. Значна кількість праць цього періоду при­свячена психології показань свідків. Це праці І. Холчева "Мрійлива брехня" (1903 р.), Г. Португалова "Про показання свідків" (1903 р.), Є. Кулішера "Психологія показань свідків і судове слідство" (1904 р.). На цю ж тему були доповіді М. Хомякова "До питання про психо­логію свідка" (1903 р.), А. Завадського і А. Єлістратова "Про вплив питань без навіювання на достовірність показань свідків" (1904 р.), О. Гольдовським "Психологія доказів свідків" (1904 р.).

1902 р. експерименти щодо визначення достовірності показань свідків проводив німецький психолог В. Штерн. Його завданням був не пошук науково обґрунтованих прийомів отримання показань свід­ків, як у А. Біне, а встановлення ступеня достовірності свідчень. Спи­раючись на свої дані, В. Штерн стверджував, що показання свідків принципово недостовірні, хибні, оскільки "забування є правилом, а спогад — винятком". Підсумки свого дослідження В. Штерн доповів на засіданні Берлінської психологічної спілки. Вони викликали вели­ку зацікавленість в юридичних колах багатьох країн Європи. Згодом В. Штерн створив персональну концепцію пам'яті, яка мала яскраво виражений ідеалістичний характер. Згідно з цією концепцією пам'ять людини не є відображенням об'єктивної реальності, а виступає лише як її викривлення на догоду вузько егоїстичним інтересам особистос­ті, її індивідуалістичним намірам, її гордості, пихатості, честолюбст­ву тощо.

Доповідь В. Штерна викликала бурхливу реакцію і у російських юристів. Затятими прихильниками В. Штерна в Росії стали професор Петербурзького університету О. Гольдовський, професори Казансь­кого університету А. Завадський і А. Єлістратов. Вони самостійно провели серію дослідів, подібних дослідам В. Штерна, і зробили ана­логічні висновки. Сам О. Гольдовський зазначав, що психологічні основи помилок дуже відмінні і висновок із зіставлення картини, від­твореної свідком, з дійсністю виходить дуже сумний. Свідок не дає точної копії, а тільки її сурогат.

Над питаннями психології показань свідків у Росії працювали та­кож М. Хомяков, М. Бухвалова, А. Бернштейн, Є. Кулішер та ін. 1905 р. вийшов збірник "Проблеми психології. Брехня і показання свідків". Багато статей збірника пронизувала ідея про недостовір-ність показань свідків.

Значну увагу розвитку юридичної психології приділив великий вчений-фізіолог, психіатр і психолог В. Бехтерев (1857-1927). Під йо­го керівництвом було здійснено перше експериментальне досліджен­ня малолітніх злочинців, результати якого знайшли відображення в праці "Про розумову працездатність малолітніх злочинців" (1903 р.) Саме він за допомогою експериментальних методів вивчав злочин­ність як психологічне явище і особистість злочинця. Підсумки дослі­дження були викладені в його працях "Про експериментальне психо­логічне дослідження злочинців" (1902 р.) і "Об'єктивно-психологіч­ний метод у застосуванні і вивченні злочинності" (1912 р.).

Значний внесок у розвиток юридичної психології зробив А. Коні (1844-1927) — юрист і громадський діяч, видатний судовий оратор. Узагальнивши свій практичний досвід, він висловив багато цікавих положень і порад із психології судової діяльності та психології судді як головної фігури в кримінальному процесі, про психологію проку­рора і адвоката. У праці "Достоєвський як криміналіст" А. Коні роз­крив важливе значення для слідства і суду вивчення внутрішнього сві­ту злочинця. Він читав курс лекцій "Про злочинні типи", закликав ввести на юридичному факультеті Петербурзького університету кур­си психології і психопатології.

1908 р. з ініціативи В. Бехтерева і Д. Дриля був створений Науко­во-навчальний психоневрологічний інститут, до програми якого вхо­дила і розробка курсу "Судова психологія". На базі цього інституту 1909 р. створюється Кримінологічний інститут. Судовою психоло­гією почали займатися професійні психологи, визначилося коло спе­цифічних проблем — вивчення психіки злочинця, свідків та інших учасників кримінального процесу, діагностика брехні, судово-психологічна експертиза та ін.

1920 р. при Московському університеті було створено Інсти­тут радянського права, до якого вже наступного року увійшов відділ кримінології. 1924 р. при юридичному факультеті Київсько­го інституту народного господарства відкривається кримінальна клініка.

Розвитку юридичної психології в перші роки після 1917 р. надто сприяв великий суспільний інтерес до питань здійснення правосуддя, особистості злочинця та ін. У країні почався пошук нових форм за­побігання злочинності та перевиховання правопорушників. Юридич­на психологія брала активну участь у розв'язанні цих проблем. 1925 р. вперше у світі створено Державний інститут з вивчення зло­чинності і злочинця. Упродовж перших п'яти років Інститут опублі­кував багато праць із юридичної психології. Спеціальні кабінети з вивчення злочинця і злочинності було відкрито в Москві, Ленінгра­ді, Саратові, Києві, Харкові, Мінську, Баку та інших містах. Одно­часно проводилися дослідження з психології показань свідків, психо­логічної експертизи та деяких інших проблем.

Цікаві дослідження провів психолог А. Лурія в лабораторії експе­риментальної психології, створеної 1927 р. при Московській губерн­ській прокуратурі. Він вивчав можливості застосування методів експериментальної психології для розслідування злочинів і сформу­лював принципи роботи пристрою, що згодом отримав назву "вик­ривача брехні" (лай-детектор).

Суть судово-психологічних шукань того періоду сучасний радян­ський психолог А. Петровський охарактеризував так: "У 20-ті роки " судова психологія" — це авторитетна і обширна галузь науки, яка має за предмет вивчення психологічні передумови злочину, побут і психологію різних груп злочинців, психологію показань свідків і су­дово-психологічну експертизу, психологію ув'язненого (тюремна пси­хологія) і т. п."¹

У цей же період багато уваги приділяв питанням психології пока­зань свідків відомий судовий психолог харківської школи О. Бруси-ловський². Слід особливо зупинитися на дослідженнях А. Тагера, який немало зробив для судової психології взагалі і для психології показань свідків зокрема. Він вважав, що кримінальний процес — це найбільш реальний дослідницький процес і що формування і вивчен-

Петровский А. В. История советской психологии. — М.: Просвещение, 1967. — С. 181.

Брусиловский А. Е. Судебно-психологическая экспертиза; Брусиловский А. Е. Немые свидетели (из очерков по судебной психологии) // Право и жизнь. — 1928. — № 2.

ня наукових основ його передумов не може не дати значного матері­алу для законотворчості.

17 грудня 1928 р. А. Тагер виступив на раді Психологічного інсти­туту з доповіддю "Про підсумки і перспективи вивчення судової пси­хології". Разом з О. Брусиловським, С. Познишевим, С. Геллерштей-ном він брав активну участь у роботі І Всесоюзного з'їзду з вивчення поведінки людини (Москва, 1930). З'їзд мав спеціальну секцію з су­дової психології, де обговорювалися різні питання вивчення психо­логічних проблем, які стосуються боротьби зі злочинністю. Були за­слухані доповіді А. Тагера "Про підсумки і перспективи вивчення судової психології" і О. Брусиловського "Основні проблеми психоло­гії в кримінальному процесі".

Достатньо серйозна робота в 20-30-ті роки велася з вивчення пси­хології ув'язнених. Так, учений-криміналіст М. Гернет (1874-1953) 1925 р. видав працю "У в'язниці", в якій розкриваються особливості психології людей, що відбувають тюремне покарання.

З досліджень того часу цікавими є праці К. Сотоніна, в яких ви­світлювалися психологічні аспекти діяльності слідчого і судді, питан­ня отримання правдивих показань свідків, методи виявлення в них мимовільної брехні.

На початку 30-х років через негативні політичні зміни і посилен­ня комуністичного тоталітарного режиму дослідження з судової психології, так само, як і дослідження в царині трудової, соціаль­ної, медичної психології, були призупинені. І лише починаючи з 60-х років стали знову обговорюватися пекучі проблеми юридичної психології.

1964 р. була прийнята постанова ЦК КПРС "Про заходи щодо по­дальшого розвитку юридичної науки і поліпшення юридичної освіти в країні", котра відновила юридичну психологію в усіх юридичних вищих навчальних закладах країни. У 1965-1966 рр. почалося викла­дання спеціальних курсів юридичної психології в юридичних вузах Москви, Ленінграда, Мінська та деяких інших містах. 1966 р. Мініс­терством вищої і середньої спеціальної освіти СРСР було проведено Всесоюзний семінар із питань викладання юридичної психології і ос­новних проблем цієї науки.

У травні 1971 р. в Москві відбулася перша Всесоюзна конферен­ція із судової психології, а в червні 1971 р. в Тбілісі на 4-му Всесоюз­ному з'їзді психологів судова психологія була представлена окремою секцією.

Восени 1986 р. в м. Тарту (Естонія) пройшла Всесоюзна конфере­нція з юридичної психології. На цій конференції зібралися і виступи­ли з доповідями і повідомленнями представники всіх республік і регі­онів Радянського Союзу. У цих доповідях широко обговорювалися проблеми методології і структури юридичної психології, завдання її окремих галузей (кримінальна психологія, психологія потерпілого, психологія попереднього слідства та ін.), а також структура курсу цієї дисципліни, що передбачається, і методика її викладання у вищому навчальному закладі.

Після розпаду СРСР юридична психологія поступово розвиваєть­ся на теренах новостворених суверенних держав.

Нині юридична психологія розвивається насамперед з таких про­блем:

• загальні питання юридичної психології (система, методи, зв'яз­ки з іншими науками);

• психологічні проблеми протиправної поведінки;

• психологія слідчого і слідчої тактики;

• психологічні особливості неповнолітніх правопорушників;

• психологія організованої злочинності тощо.

§ 3. Система юридичної психології

" Під системою юридичної психології розуміється логічне розта­шування проблем і питань, що вивчаються нею і які відображають рівень її розвитку, тенденції і перспективи"¹.

Аналізом системи юридичної психології займаються різні спеціа­лісти — юристи, психологи, юридичні психологи. Розглянемо окремі підходи щодо розв'язання цього питання.

К. Платонов виділяв у юридичній психології правову психологію (предмет — правосвідомість), кримінальну (предмет — причини зло­чинності, пов'язані з якостями особистості), судову психологію і ви-правно-трудову².

О. Ратінов вважає, що до системи юридичної психології входять:

• загальні питання (предмет, система, методи);

• правова психологія (психологія нормативно-правової регуляції);

Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоре­тические проблемы. — С. 160.

Платонов К. К. Система психологии и теория отображения. — М.: Наука, 1982. — С. 291.

• кримінальна психологія (психологія злочинності і особистості злочинця);

• судова психологія (психологія слідчої і судової діяльності);

• виправна психологія (психологія виправлення і перевиховання правопорушників)¹.

А. Дулов як прихильник самостійної юридичної психології висло­влював думку про те, що юридична психологія складається із загаль­ної і особливої частини. Загальна частина охоплює її предмет, мето­ди, завдання, психологічну структуру діяльності щодо здійснення правосуддя, психологічний аналіз злочинної діяльності, а особлива частина — психологічні основи попереднього слідства, судової діяль­ності, діяльності виправно-трудових закладів².

Досить поширеною є система юридичної психології, запропоно­вана В. Васильєвим. Вона складається з таких блоків³.

Загальна частина включає предмет і завдання юридичної психо­логії, методи, історію розвитку, зв'язок з іншими науками, основи за­гальної і соціальної психології, правосвідомість, психологію юридич­ної праці та психологію правовідносин у сфері підприємництва.

Особлива частина містить такі дисципліни: психологія потерпіло­го, психологія неповнолітнього, кримінальна психологія, слідча пси­хологія, психологія судового розгляду кримінальної справи, виправ­но-трудова психологія, адаптація особистості звільненого до умов нормального життя, судово-психологічна експертиза.

Не вдаючись в детальну наукову суперечку, можна висловити не­згоду з такою системою юридичної психології по кількох пунктах. Не зрозуміло, чому проблема правосвідомості виявилася в загальній ча­стині системи? Чим пояснити необхідність виділення проблеми, по­в'язаної з адаптацією особистості звільненого з місць позбавлення волі до умов нормального життя, з дисципліни виправно-трудова психологія? Нарешті, чому особлива частина носить назву "Судова психологія", хоча включає в себе і кримінальну психологію, і слідчу, і виправно-трудову?

З погляду організації навчального процесу у вищому навчально­му закладі необхідно більш точно і логічно побудувати систему юри­дичної психології. Чим же керуватися, розв'язуючи це питання?

Ратинов А. Р. Советская судебная психология. — М.: Знание, 1967. — С. 5-6. Дулов А. В. Судебная психология. — С. 43-46.

Васильев В. А. Юридическая психология. — СПб.: Питер Ком, 1998. — С. 13.

"При розгляді системи юридичної психології необхідно виходити з того, що вона є самостійною галуззю знання, яка знаходиться на стику психології і юриспруденції, і як будь-яка наука повинна мати: методологію, теорію, історію, технологію практичного застосування теоретичного знання, спрямованість практичного застосування цьо­го знання"¹.

Враховуючи наведені вимоги до системи юридичної психології і сьогоднішній рівень її розвитку, пропонується такий варіант систе­ми юридичної психології (див. рис. 1).

Щодо особливої частини юридичної психології, то її основні скла­дові вирішують свої специфічні завдання:

1. правова психологія, яка вивчає психологічні особливості відо­браження людиною правових явищ, досліджує психологічні ас­пекти ефективної правотворчості, психологію правової соціалі­зації особистості, психологію індивідуальної і суспільної право­свідомості;

2. кримінальна психологія вивчає психологічні механізми право­порушень і психологію правопорушників, проблеми освіти, структури, функціонування і розпаду злочинних груп;

3. судова психологія розглядає коло психологічних проблем, які стосуються судочинства (психологію суддів, слідчих та інших працівників правоохоронних органів і адвокатури, психологіч­ний зміст їхньої діяльності; психологію звинувачених, підозрю­ваних, потерпілих, свідків; психологічні основи слідчих дій; ме­тодологію і методику судово-психологічної експертизи);

4. виправна (пенітенціарна) психологія досліджує умови і особ­ливості виправлення і перевиховання правопорушників пе­реважно у виправно-трудових закладах (процес адаптації цих осіб до перебування у виправних закладах; їхній психічний стан, викликаний позбавленням волі; формування установки на виправлення; реадаптація звільненого до життя на волі та ін.).

Синтез психології та юридичних наук в юридичній психології по­винен привести до взаємного збагачення і більш успішного розв'я­зання складних і актуальних проблем, пов'язаних із підвищенням ефективності правоохоронної і правозастосовної діяльності.

Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоретические проблемы. — С. 165.

Система юридичної психології

І. Загальна частина

Предмет, завдання, історія розвитку

Методологічні основи і методи

Загальнопсихологічні та соціально-психологічні основи

Психологія юридичної праці

II. Особлива частина

Психологія судочинства

Правова психологія

Кримінальна психологія

Судова психологія

Психологія слідчих дій

Виправна (пенітенціарна) психологія

Розділ 2

МЕТОДОЛОГІЧНІ основи

І МЕТОДИ ЮРИДИЧНО ПСИХОЛОГІ

Постійною інформацією для юридичних працівників є факти, по­дії, явища про правопорушення, котрі відображаються у зовнішньо­му середовищі у формі матеріально зафіксованих слідів, різних обра­зів у свідомості людей. Виявлення інформації, її аналіз і оцінка скла­дають суть пізнавального аспекту в діяльності юриста, спрямовану на розкриття, розслідування і запобігання будь-яким злочинам.

Слід відзначити специфіку соціального пізнання: людина не зав­жди має можливість спостерігати те, що пізнає, мати безпосередній контакт із тим, що доступне при пізнанні природних об'єктів. Для со­ціального пізнання характерно й те, що явище, подія не лише може не збігатись із сутністю, а й викривляти її. Коли ті чи інші явища, які лежать на поверхні, наприклад, предмети, виявлені на місці події, ви­кривляють дійсну суть явищ.

Результатом пізнавальної діяльності юриста є встановлення об'єк­тивної істини, під якою розуміється адекватне відображення того чи іншого об'єкта людиною, відтворення його таким, яким він є незале­жно від суб'єкта, який пізнає цей результат, і його свідомості. Вста­новлення істинності пізнання відбувається за допомогою доведення, яке здійснюється шляхом визначених логічних роздумів і чуттєвого сприйняття предметів і явищ. Доведення в юридичній психології як процес, що складається з єдності розумових і практичних операцій щодо відтворення реальної картини значущого з будь-якої юридич­ної справи фрагмента дійсності, визначення його правових властиво­стей і наслідків, засвідчених висновків, пов'язано і з теорією пізнан­ня, і з логікою — наукою про мислення.

Пізнавальну і засвідчувальну сфери діяльності юриста відзначають видатні дослідники В. Васильєв, А. Дулов, О. Ратінов та ін.¹

Васильев В. Л. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — М.: Юрид. лит., 1991. — С. 138-140; Дулов А. В. Судовая психология. — С. 52;

Ратинов А. Р. Судебная психология для следователей. — М.: Юрид. лит., 1967. —

С. 41.

У зв'язку з цим підвищується роль методології пізнання в юридич­ній психології. Чіткість методологічної позиції юридичного праців­ника не дає можливості йому надмірно захопитися збором лише ем­піричного матеріалу, віддати себе у володіння фактам на шкоду тео­ретичних узагальнень, відволіктися на побічні явища, збитися з основної лінії пошуку істини. Вона також не дасть можливості обме­жуватися лише теоретичними шуканнями, спонукає слідчого і проку­рора, суддю й інспектора, адвоката і захисника вникати в соціальні реальності, вивчати правову проблему в самій дійсності, керуючись при цьому суворими науковими критеріями оцінок.

§ 1. Методологічні принципи в юридичній психології

Доцільно зупинитися насамперед на розгляді загального і відмін­ного у змісті трьох доволі близьких понять: методологія, методика і метод. Особливо важливо з'ясувати, у чому полягає зв'язок методи­ки і методології, бо від цього безпосередньо залежить як якість пси­холого-правового дослідження, так і успішність практичних дій юри­дичного працівника.

Метод визначається як спосіб досягнення будь-якої мети, вирішен­ня конкретного завдання, сукупність прийомів і операцій практично­го чи теоретичного засвоєння (пізнання) дійсності. Метод виконує ре­зультативну функцію, вказує юристу, як він повинен поводити себе стосовно об'єкта пізнання, які пізнавальні та практичні операції по­винен здійснити, щоб досягти поставленої мети.

Методика — це система методів і процедур, яка застосовується в юридичній діяльності. Науково обґрунтована методика вивчення, на­приклад, особистості правопорушника припускає сукупність правил, що регулюють послідовність здійснення юристом відповідних опера­цій і застосування при цьому певних методів. Методика — ніби модель дослідження, розгорнута у часі. Вона завжди конкретна й унікальна, бо визначається характером об'єкта вивчення, цілями і завданнями, зовнішніми обставинами тощо.

Найважливішим і найскладнішим з трьох аналізованих понять є поняття "методологія", яке трактується так: методологія — це систе­ма принципів і способів організації і побудови теоретичної та прак­тичної діяльності, а також вчення про цю систему.

Щодо питання про структуру методології відповіді спеціалістів неоднозначні. Загальноприйнятим є виділення кількох рівнів методо­логії. Автор вважає, що найбільш повно і чітко суть поняття "мето­дологія" дослідження сформульована викладачами кафедри психоло­гії Міжрегіональної Академії управління персоналом за участю чле-на-кореспондента АПН України, доктора психологічних наук, професора Л. Бурлачука. У структурі методологічного знання вони виділяють чотири рівні¹:

1. рівень філософської методології;

2. рівень загальнонаукової методології;

3. рівень конкретно-наукової методології;

4. рівень процедур і методики дослідження.

Рівень філософської методології — це загальний спосіб пізнання реальної дійсності. З погляду філософської методології, ядром якої є діалектика, гносеологічні принципи (принципи розвитку, загального зв'язку, системного підходу, єдності теорії і практики), а також осно­вні закони і парні категорії діалектики служать основоположними вимогами будь-якого дослідження з будь-якої наукової дисципліни. Це пояснюється тим, що науку цікавлять не лише самі явища, а й їх походження (джерела), внутрішній взаємозв'язок, причинна обумов­леність.

Рівень загальнонаукової методології характеризує сукупність тих методологічних принципів, які можуть застосовуватися для цієї нау­ки (наприклад, у психології, управлінні, педагогіці, математиці тощо). Загальнонаукова методологія вирішує, виходячи з вимог фі­лософської методології, загальні для цієї наукової дисципліни про­блеми, виділяючи при цьому свої основоположні ідеї.

Рівень конкретно-наукової методології — це сукупність тих прин­ципів і теорій, котрі притаманні і можуть застосовуватися для цілком конкретного напряму (галузі) тої чи іншої науки (наприклад, для загальної психології, соціальної психології, юридичної психології тощо).

Рівень процедур і методики дослідження визначає вимоги, котрі необхідно враховувати юридичному працівникові, коли він зверта­ється до будь-якого методу чи техніки (процедури) вивчення конкрет­ного явища.

Програма вивчення дисципліни "Методологія соціально-психологічних дослід­жень". — К.: МАУП, 1997. — С. 3.

Перед тим, як розглядати методологічні філософські принципи, необхідно докладніше розкрити поняття "принцип". Це важливо ще й тому, що чимало студентів мають труднощі на семінарах і екзаме­нах, щоб дати правильну відповідь на поставлене запитання.

Найзагальніше визначення принципу представляє його як поча­ток, основу, вихідне положення (першопочаток, основоположення) явищ дійсності та їх пізнання. Принципи характеризують як об'єкти­вну реальність, так і реальність суб'єктивну. Наприклад, у принци­пах зв'язку і розвитку, у принципах вищої нервової діяльності відо­бражено буття речей і явищ об'єктивного світу, їх властивості й від­носини. Принципи становлять основу для побудови системи знань, для викладення того чи іншого вчення. Як гносеологічне явище прин­цип багатогранний і має двояку природу, виконує дві різні функції:

а) принцип — це знання про дійсність. Розумова діяльність дослід-
ника, обробляючи емпіричний матеріал, описуючи результати
досліду, приводить до утворення наукових понять, а потім,
здійснюючи синтез знань, підводить судження і поняття під
принципи й ідеї;

б) принцип — це засіб пізнання дійсності. Виступаючи в цій якості,
принцип виражає методологічну вимогу, яка ставиться до пізнан-
ня, своєрідне правило здійснення пізнавальних операцій. Напри-
клад, принцип єдності логічного та історичного в пізнанні вима-
гає, щоб теоретичне пізнання предмета проводилося з урахуван-
ням історії як самого предмета, так і з урахуванням його пізнання.

Принципи виникають у результаті узагальнення досвіду пізнання. В об'єктивній дійсності принципів немає, і тому вони не можуть з'яви­тися як відображення самої дійсності у свідомості людини. Вони є ві­дображенням пізнавальної діяльності, практики наукового пізнання.

Велике значення для юридичної психології має філософський принцип розвитку, бо явища, що вивчаються нею, відзначаються ви­сокою динамічністю. Суть цього принципу полягає в направленій, необоротній, закономірній зміні матерії і свідомості. У результаті розвитку виникає новий якісний стан суспільного об'єкта.

Об'єктом юридичної психології є людина як суб'єкт правоохорон­ної діяльності і учасник суспільних правовідносин, а також група лю­дей (колектив). Принцип розвитку вимагає вивчати окрему особис­тість чи психолого-правові явища в групі (колективі) в їхньому розвит­ку, в динаміці. Оцінюючи, наприклад, звинуваченого, юрист-практик повинен простежити життєвий шлях цієї людини: час, місце народжен­ня і проживання, дитинство, навчання в школі, трудову діяльність, сі­мейне життя і т. д. Використання принципу розвитку дасть йому змогу з'ясувати, як змінилася свідомість звинуваченого в часі, які причини і тенденції цих змін, що собою представляє ця людина сьогодні. Якщо мова йде про оцінку будь-якої групи людей, то принцип розвитку ви­магає розглядати розвиток цієї спільноти як обумовлений розвитком спільної діяльності її членів із урахуванням специфіки завдань, які роз­в'язуються, і особливостями групи. При цьому сам розгляд "руху" гру­пи повинен відбуватися в досить широкому часовому діапазоні.

Нарешті, вивчаючи окрему особистість чи групу людей, вибира­ючи той чи інший метод психологічного впливу на них, важливо зав­жди пам'ятати, що психіка особистості й психологія групи не є щось застигле, нерухоме. Вони безперервно змінюються, знаходяться в по­стійному русі. Зміни психіки особистості й психології групи обумов­лені вирішенням різного роду суперечностей під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів. Тому логіка психолого-правового пізнання повинна відтворювати логіку розвитку явища, що вивчаєть­ся, історію його виникнення і розвитку.

Гносеологічний зміст принципу загального зв'язку полягає в тому, що, вивчаючи ті чи інші соціальні явища, необхідно брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, які стосуються явища, що розглядаєть­ся. Важливо виявити ієрархію зв'язків між елементами, які входять до структури явища, що вивчається, виділити в них головні й другорядні. Важко говорити про розуміння того чи іншого соціального явища, про можливість прогнозувати його подальший розвиток у тому разі, коли не визначені основні зв'язки його з іншими явищами.

Насправді, будь-який юридичний феномен пов'язаний багато в чому з іншими явищами, і його ізольоване однобічне вивчення безпе­речно призводить до викривленого, помилкового висновку. Для при­кладу: одне із завдань юридичної психології — виділення криміноген­них особистісних якостей і передумов. Вивчення цього явища може привести до успіху лише в тому разі, коли аналізуються у взаємозв'яз­ку всі фактори, що діють на особистість: її взаємозв'язок із середови­щем, у котрому ця особистість здійснює свідому діяльність; цілі і цін­ності, моральні норми й інтереси особистості; характер взаємин в сім'ї і з тими, хто нас оточує; потреби і можливості їхнього задоволення професією, яку має ця людина, та ін.

Системні зв'язки в предметі пізнання існують об'єктивно і притаман­ні всім галузям соціальної дійсності, в тому числі і тим, які вивчаються юридичною психологією. За допомогою принципу загального зв'язку досліджуються психологічна сторона права і правосвідомості, правомір­на і протиправна поведінка людей, діяльність злочинної групи тощо. Принцип системного підходу в загальному випадку припускає¹:

• розгляд явища, що вивчається як система, тобто як система багатьох взаємодіючих елементів;

• визначення складу, структури, організації елементів і частин си­стеми, виявлення провідних взаємодій між ними;

• виявлення зовнішніх зв'язків системи, виділення серед них го­ловних;

• визначення функції системи і її ролі серед інших систем;

• виявлення на цій основі закономірностей і тенденцій розвитку системи.

В юридичній психології принцип системного підходу означає роз­гляд психології державних і правових утворень як сукупності елемен­тів, кожен із яких прямо чи побічно залежить від інших, впливає на них, породжує разом із ними відносно самостійне державне чи пра­вове установлення більш високого порядку.

Системне вивчення, наприклад, дає можливість представити юридич­ну психологію, з одного боку, як систему, яка входить в системи більш високого порядку — в психологію і правознавство, а з іншого — як сис­тему, котру можна поділити на підсистеми більш низького рівня — пра­вову психологію, кримінальну, судову, пенітенціарну.

Принцип системного підходу в юридичній психології дозволяє юристу-практику встановити механізм визначального впливу соці­ального середовища (його особливостей) на правомірну чи проти­правну поведінку окремої людини і соціальної групи. За допомогою цього принципу вивчається якісний характер, цілісність об'єкта і предмета пізнання юридичної психології, вплив змін у державно-правовій системі на психіку окремої особистості, її діяльності та по­ведінки.

Філософський принцип єдності теорії і практики випливає з само­го змісту ставлення людини до навколишнього світу. Людина не при­стосовується до природи, як тварина, вона активно діє, і ця її діяль­ність є способом і формою ставлення до об'єктивного світу як до при­родного, так і до суспільного. Така діяльність представляє собою процес практико-теоретичного перетворення і освоєння навколиш-

Аверьяцев А. Н. Системное познание мира. — М.: Политиздат, 1985. — С. 9.

нього світу. Теорія і практика — дві нерозривно пов'язані і взаємо-обумовлені сторони життєдіяльності людини.

Принцип єдності теорії і практики розкриває діалектику руху людського знання до істини і визначальну роль практики в процесі пізнання. Практика — критерій істинності того чи іншого теоретич­ного положення. Теорія, що не спирається на практику, виявляється абстрактною, безплідною. Практика, яка не спрямовується теорією, страждає стихійністю, відсутністю необхідної цілеспрямованості. Са­ме в цьому виявляється єдність теорії і практики.

Сказане характерне і для юридичної психології. Результативне ви­рішення завдань, які ставить перед юридичною психологією практи­ка, можливе лише на основі добре розробленої теорії. Більше того, чим ширше і складніше коло практичних завдань, тим гостріше від­чувається потреба в теорії. Разом з тим, постійно відчувається необ­хідність переходу від емпіричного рівня осмислення психологічної ре­альності до теоретичного.

Будь-яке вивчення психолого-правового явища починається з ана­лізу практики, життєвих ситуацій. Але робиться це не навмання, а з наукових позицій, котрі мають бути продумані, вироблені юристом ще до постановки завдань вивчення. Отримавши в результаті дослі­дження сукупність фактів, він проводить теоретичне узагальнення і пояснення цих фактів, завершуючи свою роботу висновками, покли­каними втілитися на практиці в конкретні заходи і дії.

Принцип конкретно-історичного підходу у філософії виступає як за­гальний принцип пізнання, який однаковою мірою застосовується як при дослідженні явищ природи і суспільства, так і при вивченні свідо­мості й мислення людини. Вимоги цього принципу діалектики — роз­гляд предметів і явищ дійсності в їхніх конкретних історичних зв'язках і відносинах. Він передбачає аналіз предмета чи явища пізнання як тако­го, що виникає, функціонує і розвивається, відмирає в часі, коли кож­ний теперішній стан цього предмета чи явища обумовлений попереднім.

Специфіка застосування принципу конкретно-історичного підхо­ду в юридичній психології полягає в тому, що за його допомогою простежується поетапний розвиток особистості правопорушника чи злочинця, індивідуальної і соціальної правосвідомості з урахуванням місця, часу, обставин, що склалися, та інших факторів. Слід відзна­чити, що конкретно-історичний підхід у дослідженні дає змогу про­аналізувати психологію різних правопорушників, які жили в різні епохи, виділяти їхні особливості, спільні і відмінні риси.

Розглянуті принципи методології філософського рівня — принципи розвитку, загального зв'язку, системного підходу, єдності теорії і прак­тики, конкретно-історичного підходу — однаково справедливі, необ­хідні і дійсні при пізнанні проблем біології і математики, соціології і економіки, психології й управління, педагогіки й інформатики і т. д.

На базі загальних філософських принципів склалися методологіч­ні принципи психології, котрі безпосередньо стосуються і юридичної психології. Які ж ці принципи? В чому їхня суть? Як вони впливають на вивчення і оцінку психолого-правових фактів і явищ?

Суть принципу детермінізму полягає в тому, що свідомість окремої особистості обумовлена загальним буттям, яке формує її поведінку. У застосуванні до юридичної психології це означає, що соціальне ото­чення (і "макросередовище", і "мікросередовище") впливає на свідо­мість як окремої особистості, так і малої групи. Це виявляється у фор­муванні потреб, соціальних установок, ціннісних орієнтацій особисто­сті і малої групи, у розвитку і функціонуванні певних взаємин та ін. Цей принцип означає, що психіка людини обумовлена умовами її іс­нування. Практична діяльність і соціальне середовище, в якому знахо­диться індивід, є основними факторами, що визначають і формування її психіки, і специфічні особливості її властивостей.

Принцип детермінізму орієнтує юриста, по-перше, на пояснення багатьох психолого-правових явищ, виходячи з життєдіяльності лю­дини і тих соціальних груп, членом котрих він є. По-друге, принцип націлює на те, що, змінюючи матеріальні, соціальні, духовні умови життя і діяльності людей, можна добиватися необхідних змін у пове­дінці людини, в її відносинах із законом.

Принцип детермінізму вимагає від юристів-практиків враховува­ти вплив різних факторів буття на розвиток психолого-правових явищ. Він спонукає слідчого і суддю, адвоката і прокурора, працівника кри­мінального розшуку і відділу по боротьбі з економічними злочина­ми тощо спрямовувати зусилля на з'ясування конкретної причинної обумовленості тих чи інших психолого-правових явищ об'єктивни­ми суспільними відносинами, на пошук зв'язків індивідуальної чи групової свідомості з умовами праці та побуту людей, з характе­ром виробництва, з тим господарським механізмом, який в цей мо­мент діє.

Принцип єдності свідомості та діяльності розкриває складну діа­лектику людської свідомості та діяльності як особливого виду люд­ської активності.

Психіка, свідомість кожного конкретного індивіда в цей момент представляє собою продукт розвитку особистості в процесі всього її життя. При цьому основним фактором, який формує психіку, розви­ває свідомість людини, є діяльність (гра, навчання, праця і спілкуван­ня як специфічний вид діяльності). Чим глибше і детальніше відомий життєвий шлях людини, діяльність, якою вона займалася, її резуль­тати, тим більш точно і всебічно можна оцінити її особистість.

Свідомість і діяльність взаємопов'язані і взаємообумовлені. С. Ру-бінштейн так розкривав суть цього принципу: "Основний позитивний зміст положення про єдність свідомості і діяльності полягає в утвер­дженні їх взаємозв'язку і взаємообумовленості: діяльність людини обу­мовлює формування її свідомості, її психічних зв'язків, процесів і влас­тивостей, а ці останні, здійснюючи регуляцію людської діяльності, є умовою їх адекватного виконання"¹. В іншій праці він підкреслив: "Ді­яльність і свідомість — не два в різні боки обернені аспекти. Вони утво­рюють обмежене ціле — не тотожність, але єдність"².

Група людей здійснює ту чи іншу діяльність, психологічну струк­туру якої складають цілі, мотиви, засоби і способи їх досягнення. Зміст і характер спільної діяльності справляє формуючий вплив на психіку кожного члена групи і психологію групи в цілому, котрі, в свою чергу (і психіка індивіда, і психологія групи), виявляються в діяльності.

Для юридичного працівника вкрай важливе розуміння того, що психіка особистості й психологія групи формуються і розвиваються в процесі діяльності, в діяльності вони і виявляються.

Прикладне значення цього принципу для юридичної психології дуже велике:

• аналіз спільної діяльності, її результатів, а також вчинків і дій членів групи дають змогу юристові робити висновки про рівень не лише свідомості та інших властивостей окремої особистості, а й про зміст, розвинутість і спрямованість психолого-правових явищ, притаманних цій групі;

• зміни, корекція самої діяльності людей в позитивний бік може сприятливо відобразитися на розвитку індивідуальної свідомос­ті й групових психологічних феноменів;

Рубинштейн С. Л. Принципы и пути развития психологии. — М.: Изд-во АН СССР, 1959. — С. 251.

Рубинштейн С. Л. Основы психологии. — М.: Гос. учеб.-педагог. изд-во, 1935. — С. 51.

• враховуючи офіційні й неофіційні ролі конкретної особистості в тій чи іншій групі, можна повніше вивчати процес формуван­ня цієї особистості.

Принцип особистісного підходу розробляється у вітчизняній психо­логії давно. "У відповідності з особистішим підходом жодне з психіч­них явищ, чи то процес, стан чи властивість особистості, яке проявля­ється в діяльності, а відповідно, і сама ця діяльність, і її елементи — дії і вчинки, не можуть бути правильно зрозумілі без урахування особис-тісної їх обумовленості"¹.

Принцип особистісного підходу передбачає розгляд конкретної особистості як пов'язаної в єдине ціле системи внутрішніх умов (еле­ментів структури особистості), які відображають всі зовнішні впли­ви. Єдність зовнішніх впливів і внутрішніх умов потребує, писав С. Рубінштейн, "...йти до пізнання внутрішнього змісту особистості, її переживань, свідомості, виходячи із зовнішніх даних її поведінки, зі справ її і вчинків"².

Психолого-правовий аспект у наведених положеннях полягає в тому, що вчинки, поведінка і справи здійснюються в соціальному се­редовищі, в певній групі. Більше того, мікросередовище (соціальне оточення, групові феномени) справляють на дії і поведінкові вчинки особистості людини великий вплив.

При врахуванні принципу особистісного підходу розглядаються в єдності якості людини як представника певної соціальної групи й ін­дивідуальні особливості її способу мислення і почуттів.

Особистіший підхід не просто пов'язаний з іншими методологіч­ними принципами психологічної науки, а й вбирає всі основні прин­ципи психології (недарма в окремих працях використовується термін особистісно-соціально-діяльнісний підхід). Він орієнтує дослідника на цілісне вивчення особистості в її залученні до групи у поєднанні головних факторів її розвитку — соціального середовища, діяльнос­ті особистості, її внутрішньої активності.

Знання методологічних принципів філософського і загальнонау-кового рівня і вміле застосування їхніх вимог дозволяє уникнути гру­бих помилок у роботі юриста, підвищити якість вивчення юридичної проблеми і скоротити час. Методологічні принципи наукового пі-

Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука, 1969. — С. 198.

Рубинштейн С. Л. Принципы и пути развития психологии. — М.: Изд-во АН СССР, 1959. — С. 183.

знання практики є основою, базою, на якій будується змістовний ана­ліз об'єкта і предмета юридичної психології.

§ 2. Методи пізнання в юридичній психології

Роль методів у розвитку будь-якої науки величезна. "Метод, — писав І. Павлов, — найперша основна річ. Від методу, від способу дії залежить вся серйозність дослідження. При хорошому методі і не ду­же талановита людина може зробити багато. А при поганому методі і геніальна людина буде працювати марно і не отримає цінних, точ­них даних"¹.

Можна стверджувати, що розвиток юридичної психології як нау­ки безпосередньо залежить від її методичної оснащеності. Тому ко­жен дослідник, пошуковець, практик повинен уявляти методичні мо­жливості юридичної психології, вміти вибрати, а коли необхідно, і розробляти у відповідності з метою і завданнями дослідження конк­ретні методики. Для цього потрібно мати чітке уявлення про систему методів, яка використовується для пізнання в юридичній психології.

Оскільки метод є способом досягнення певних результатів у пі­знанні та практиці і він завжди містить дві органічно пов'язані сто­рони — об'єктивну і суб'єктивну², виділяють теоретичні й емпіричні методи дослідження (рис. 2).

ні ч и т е р о е Т Загальнонауковий метод
Моделювання
Кібернетичний метод
Математичний метод

_гі о

^ял ^но

^аи

нс

і^з п

С

^и н^о

д_ч о_и

т _д^и

71

^е и^д Мр^и ю

_ні

ч и _ір _пі

м

Е

Спостереження

Експеримент

Опитування: бесіда, інтерв'ю, анкетування

Аналіз результатів діяльності

Тестування

метод моделювання. Суть його полягає в установ­ленні схожості явищ (аналогії), адекватності одного об'єкта іншо­му в певних відносинах і на цій основі перетворення простого за структурою і змістом об'єкта в модель більш складну (оригінал). Спеціаліст у царині юридичної психології отримує можливість пе­ренесення даних за аналогією від моделі до оригіналу. Модель — це допоміжний засіб, який в процесі пізнання дає нову інформацію про основний об'єкт вивчення. При цьому дослідник, виявивши харак­терні риси, властивості, ознаки існуючих психолого-правових явищ, починає пошук нового їхнього компонування, поєднання, моделює принципово новий стан явища, що вивчається. Так виникають мо-делі-гіпотези, які носять передбачливий характер і потребують пе­ревірки, моделі-концепції, що перетворюються в науково обґрунто­вані теорії. У психологічній літературі виділяється розумовий екс­перимент — особливий вид моделювання. В його зміст вкладається співвідношення між теоретичними й експериментальними даними, отриманими в дослідженні, і моделлю, яка імітує ті ситуації, котрі могли б виникнути при реальному експериментуванні. Така ідеаль­на модель дає змогу виявити найважливіші зв'язки і співвідношен­ня в об'єкті, що вивчається, пояснити і конкретизувати вже наявні прийоми і правила.

Моделювання — складний процес через різноманітність і склад­ність самих психолого-правових явищ і процесів, що вивчаються. Од­нак необхідність застосування цього методу стає все відчутнішою і нагальнішою. Моделювання є сенс здійснювати в тих умовах, коли:

а) експеримент над об'єктом, який цікавить спеціаліста, з якихось
причин неможливий безпосередньо (наприклад, недоступний
фізично в даних умовах, існують перепони морального чи ін-
шого характеру);

б) експеримент над об'єктом вимагає невиправдано великих ви-
трат часу і засобів;

в) експеримент над моделлю забезпечить точніші результати.

Метод моделювання дозволяє вивчати психологічні явища за до­помогою моделей матеріальних, знакових та ідеальних (уявних).

В юридичній психології, як показує практика, більшою мірою за­стосовні ідеальні моделі, а не матеріальні. Вони будуються у свідо­мості дослідника, тому їх можна вважати певною формою мислення, за допомогою котрого чуттєво-наочні уявлення строго логічно об'єд­нуються в цілісний образ.

Метод моделювання має велике значення для практичної юридич­ної психології, що вивчає такі проблеми, як предмет і місце, резуль­тати і наслідки правопорушення за допомогою моделей психологіч­них особливостей особистості звинуваченого, підсудного, потерпі­лого, свідка, модель психологічних особливостей скоєного злочину тощо.

Останнім часом до теоретичних методів в юридичній психології стали відносити і кібернетичний метод¹. Раніше кібернетичний метод інтерпретувався як спосіб, за допомогою якого можна пізнати пред­мет, що цікавить під кутом зору можливості керування ним. Не ви­падково метод знайшов досить широке застосування в криміналісти­ці для вивчення можливостей управління поведінкою злочинця в си­туації виявлення злочину і викриття винного. Пізніше кібернетичний метод став використовуватися для інформаційного забезпечення пра­воохоронної і правозастосовної діяльності. Поширенню цього мето­ду сприяло впровадження в діяльність органів юстиції і правоохорон­них органів електронно-обчислювальної техніки. В юридичній пси­хології застосування кібернетичного методу дає можливість проводити опрацювання різноманітної інформації, котра пов'язана, по-перше, з психологічним аспектом правової поведінки, по-друге, з психологічними особливостями особистості конкретного злочинця, по-третє, з психологічною стороною професійної діяльності юридич­них кадрів. Цілком природно, що кібернетичний метод дозволяє та­кож вирішувати задачі теоретичного характеру: висувати наукові гі­потези, проводити психологічне обслідування великої кількості різ­них верств і груп людей в регіоні та ін.

Близький до кібернетичного математичний метод, який широко і успішно використовується в таких науках, як соціологія, економіка, управління, маркетинг тощо. Цей метод відрізняється від багатьох

Чуфаровский Ю. В. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — М.: Новый юрист, 1998. — С. 51-52.

розглянутих раніше теоретичних методів насамперед тим, що є кіль­кісним способом вираження тих чи інших ознак, властивостей, явищ, які вивчаються. В юридичній психології математичний метод дозволяє виразити кількісно різні психологічні вияви чи психолого-правові явища. Наприклад, психічні процеси, стани, що вивчаються, можна зобразити математичними символами і визначити кореляцій­ний зв'язок між ними і тенденції їхнього розвитку, моделювати окре­мі психолого-правові явища. Елементи математичної статистики, те­орія ймовірностей, теорія експертних оцінок, теорія рефлексивного управління та інші напрями математичної науки знаходять все біль­ше застосування в юридичній психології.

Емпіричні методи пізнання психолого-правових явищ різноманіт­ні. В юридичній психології в тій чи іншій мірі використовуються всі вказані на рис. 2 методи. Розглянемо їхній зміст, сфери застосування і вимоги, котрі слід враховувати в практичній діяльності юриста, який звертається до того або іншого методу.

Спостереження як метод пізнання передбачає цілеспрямовану фік­сацію проявів поведінки однієї людини чи групи людей або ж окре­мих психолого-правових реакцій. Це складний процес: можна диви­тися, але не бачити; в звичному, буденному побачити нове і т. д. До­свідчений спеціаліст оцінює конкретну особистість чи групу за сумою іноді ледве помітних зовнішніх проявів.

С. Рубінштейн відзначав: «У повсякденному житті, спілкуючись із людьми, ми орієнтуємося в їхній поведінці, оскільки ми нібито "чи­таємо" її, тобто розшифровуємо значення її зовнішніх даних і розкри­ваємо зміст тексту, отриманого таким чином у контексті, який має свій внутрішній психологічний план. Це "читання" проходить по­верхнево, оскільки в процесі спілкування з присутніми у нас вироб­ляється більш-менш автоматично функціональний психологічний підтекст до їхньої поведінки»¹.

При використанні методу спостереження в умовах процесуаль­ної діяльності все набагато складніше, тому що людина спостері­гається частіше за все в незвичній для неї обстановці і при цьому має бажання приховати свої справжні властивості й стан особис­тості.

Предметом психологічного спостереження виступають лише зов­нішні компоненти поведінки чи діяльності:

Рубинштейн С. Л. Принципы и пути развития психологии. — С. 179-180.

• моторні (рухові) елементи практичних і гностичних дій: рухи, переміщення і нерухомі стани людей; швидкість і напрямок ру­ху; дистанція між людьми; спільні дії групи і т. п.;

• мовні акти, їхній зміст, спрямованість, частота, тривалість, ін­тенсивність, експресивність, особливості лексичної, граматич­ної і фонетичної будови;

• міміка, жести, поза, пантоміміка, експресія звуків;

• зовнішні прояви деяких вегетативно-судинних реакцій: зблід-нення чи почервоніння шкіри, зміна режиму дихання, потови­ділення тощо.

Предметом психологічного спостереження можуть виступати і си­туації, що виникають, наприклад, в умовах попереднього розсліду­вання, при допиті звинуваченого, в ході бесіди зі свідками, при вико­нанні роботи засудженими та ін.

Спостереження може бути включене (спостерігач є учасником життєдіяльності групи; відомі випадки, коли в камеру до ув'язнених спеціально підсаджують людину, котра проводить спостереження за засудженими) і невключене (спостереження з боку), суцільне чи ви­біркове, постійне чи тимчасове. Для отримання об'єктивних резуль­татів при спостереженні необхідно заздалегідь визначити, яке психо-лого-правове явище буде вивчатися, скласти програму спостережен­ня, визначити місце спостереження і його роль у середовищі осіб, які вивчаються, правильно фіксувати виділені ознаки, зовнішні прояви. Для реєстрації результатів спостереження можуть бути використані щоденники чи карточки спостереження, а також технічні засоби (маг­нітофон, фото- і кінознімання). Слід при цьому враховувати, що в умовах попереднього розслідування технічні засоби можуть застосо­вуватися лише в рамках процесуального закону.

В юридичній психології розрізняють також неопосередковане і опо­середковане спостереження. У першому випадку спостереження здійс­нює особа, котра робить відповідні висновки за результатами спосте­реження. Так робить спостереження, наприклад, слідчий, інспектор ДАІ, співробітник відділу боротьби з економічними злочинами, ін­спектор митної служби та ін. Опосередковане спостереження суттєво відрізняється від неопосередкованого тим, що юрист отримує відомос­ті про результати спостереження, зробленого іншими особами — пси­хіатром, психологом і т. д. Характерна особливість опосередкованого спостереження полягає в тому, що його результати завжди оформля­ються документально (наприклад, у висновку психіатричної експерти­зи чи у висновку психолога). Важливо підкреслити, що зафіксовані в документах результати опосередкованого спостереження можуть бути використані як доказовий матеріал, тоді як результати неопосередко-ваного не можуть бути зафіксовані процесуально.

Успіх у використанні методу спостереження юридичними працівни­ками багато в чому залежить від об'єктивних, обстановочних і суб'єк­тивних факторів. Вирішальне значення належить суб'єктивним факто­рам, тобто якостям, здібностям, знанням, навичкам і вмінням особи, яка здійснює спостереження. Доцільно у зв'язку з цим згадати слова академіка А. Лосєва: "...Ніяка діалектика не врятує вас, якщо живі очі ваші... не побачать справжньої дійсності, яка зобов'язує вас".

Експеримент обґрунтовано вважається одним із важливих методів в юридичній психології. Під експериментом розуміється таке дослі­дження, коли навмисно чи планомірно викликається зміна психологі­чних станів, процесів, явищ, що вивчаються, і враховуються умови, в яких вони проходять. Експеримент дає змогу варіювати фактори, кот­рі впливають на людину чи групу людей, дає можливість відтворюва­ти психолого-правове явище, що вивчається неодноразово.

Основна відмінність експерименту від спостереження в тому й по­лягає, що експериментальний метод передбачає активне втручання в діяльність чи поведінку досліджуваної особи або групи людей. Як відзначав І. Павлов, "...спостереження збирає те, що йому пропонує природа, досвід же бере у природи те, що йому потрібно"¹. Інакше кажучи, при спостереженні дослідник повинен очікувати настання того чи іншого психічного чи психологічного явища, а при експери­менті він може за чітко визначеною програмою зміни зовнішньої си­туації навмисно викликати потрібний психічний процес чи психоло­гічне явище.

Методологічною базою експерименту в психолого-правовому до­слідженні є концепція соціального детермінізму. Оскільки психічне і соціально-психологічне обумовлено сукупністю факторів, які детер­мінують конкретне явище, остільки, впливаючи на ці фактори і ви­вчаючи причинно-наслідкові зв'язки, дослідник може виявити струк­туру детермінації цього явища і роль окремих факторів.

Таким чином, експеримент дає змогу:

• створювати умови, в яких виявляється психіка особистості й психологія групи;

Павлов И. П. Полн. собр. соч. — Т. 2; Кн. 2. — С. 274.

• варіювати в потрібних напрямках самі умови проходження пси­холого-правового явища, яке вивчається, тобто виділяти вплив окремих факторів, встановлювати зв'язки і систему взаємоза-лежностей і спостерігати дійсні його закономірності;

• суворо дозувати кількісно психолого-правові явища, що аналі­зуються, і умови їхнього проходження.

Залежно від характеру експериментальної ситуації виділяють екс­перимент лабораторний і природний. Особливістю лабораторного експерименту є те, що він проводиться в спеціально обладнаній ла­бораторії, оснащеній необхідною апаратурою. У ході такого експе­рименту діяльність і поведінка людини проходить у штучних умовах, створених дослідником. Лабораторний експеримент дає змогу за до­помогою приладів вимірювати окремі психічні процеси, фіксувати їх­ні прояви в поведінці і діяльності індивіда. Наприклад, за допомогою реєстраційних приладів можна досить точно виміряти швидкість ре­акції людини на зовнішній подразник, ступінь її емоційної стійкості, швидкість формування тих чи інших навичок та ін.

Слід зазначити: успіхи сучасної психології, в тому числі і юридич­ної, були б неможливими без результатів лабораторних експериментів. Однак не можна вважати, що лабораторний експеримент є універса­льним і надійним засобом пізнання психіки людини. Найсуттєвіший недолік цього виду експерименту — його певна штучність, котра мо­же призвести до порушення природного ходу психічних процесів, а від­повідно, до неправильних висновків. Крім того, багато проблем юри­дичної психології не можуть вивчатися в лабораторних умовах.

Природний експеримент, ідея якого належить великому психоло-гу-дослідникові О. Лазурському¹, покликаний усунути окремі недо­ліки лабораторного експерименту. Його суть у тому, що діяльність і поведінка людини чи групи людей вивчаються в природних, звичних умовах життєдіяльності (на робочому місці досліджуваного, в соціа­льних групах, членом котрих він є, і т. д.), а зміні піддаються деякі фактори у відповідності із задумом експериментатора. Наприклад, проведення суттєвих експериментів має на меті перевірити і оцінити психофізичні якості потерпілого, свідків та інших осіб. У ході його слідчий може активно втручатися в ситуацію і створювати такі умо­ви, в яких виявляється психолого-правовий факт.

Лазурский А. Ф. Естественный эксперимент и его школьное применение. — Пб.: Изд-во К. Л. Риккеръ, 1918.

Залежно від ступеня втручання експериментатора в проходження психічних процесів і явищ експерименти поділяються на констатуючі і формуючі. Констатуючий експеримент пов'язаний з вирішенням такого завдання: виділити серед сукупності факторів один чи кілька й оцінити їхній вплив на психолого-правове явище. У ході подібного експерименту дослідник отримує відповідь на питання про те, який вплив різних факторів на предмет, що вивчається, і за спрямуванням (позитивний чи негативний), і за силою, і за стійкістю. Формуючий експеримент (в окремих працях він носить назву навчального чи ви­ховного) передбачає суттєву зміну позиції дослідника: перехід від ви­вчення фактів і їх психологічного пояснення до процесу формування необхідних якостей і властивостей особистості (ціннісних орієнтацій, соціальних установок, норм поведінки, рис характеру і т. п.). Прикла­дом формуючого експерименту можуть бути експерименти відомого педагога-дослідника А. Макаренка, пов'язані з перевихованням ді-тей-правопорушників у дитячих колоніях під Полтавою і поблизу Харкова.

Отже, експериментальний метод забезпечує глибше вивчення пси-холого-правових явищ, ніж спостереження.

Для збору первинної інформації в юридичній психології викорис­товуються різні види опитувань: бесіда, інтерв'ю, анкетування.

Бесіда діагностична як спосіб пізнання психічних процесів, ста­нів, властивостей особистості має давні традиції. Ще стародавні філософи Сократ, Платон, Аристотель надавали великого значен­ня накопиченню знань про характер і поведінку різних верств на­селення, їх запити і потреби шляхом групових та індивідуальних бесід з людьми. Як метод юридичної психології бесіда основана на безпосередній взаємодії між юридичним працівником і опитува­ним. Її суть полягає в тому, що одній чи кільком особам ставлять­ся запитання, на які вони відповідають усно. При цьому зміст за­питань розкриває ту психолого-правову проблему, котру виділив дослідник або юрист-практик. Цей метод широко застосовується при вивченні особистості і є досить легким і результативним спо­собом отримання інформації про особливості психічних явищ спів­розмовника в процесі мовного спілкування з ним. Приміром, у бесіді можна отримати дані про загальноосвітній і культурний рі­вень людини, його ставлення до себе і людей, соціальних ціннос­тей, фактів і подій, оцінити особливості його моральної і правової свідомості, виявити інтереси, вольові та емоційні якості. Розмова сам на сам із людиною дає змогу юристові розкрити її задуми і по­чуття, зрозуміти мотиви і установки, джерела її активності чи па­сивності, специфіку сприйняття нею фактів, почути оцінки і су­дження за цими фактами.

Дієвість бесіди багато в чому залежить від того, як формулю­ються запитання. Якщо запитання явно передбачають односкладо­ві відповіді (наприклад, запитання "Чи були ви свідком вчораш­ньої сварки ваших колег по роботі Р. і Н.?" потребує малоінфор­мативних відповідей "Так" чи "Ні"), то отриманої інформації, як правило, недостатньо для аналізу психолого-правової проблеми. Щоб відповіді співрозмовників були повніші, слід ставити запи­тання на зразок: "Що ви знаєте про вчорашню сварку ваших ко­лег по роботі Р. і Н.?", "Що ви думаєте з цього приводу?", "Як ви оцінюєте цей випадок?" та ін. Запитання такого типу не лише да­ють більше потрібної інформації, а й розкривають позицію, уста­новки співрозмовника.

Дієвість бесіди визначається також виконанням таких вимог до її підготовки і проведення, як: цілеспрямованість і плановість; невиму­шеність і довірливість; вибірковість та індивідуальність; уважність, терпіння і такт; умілий вибір часу і місця проведення.

У практичній діяльності юридичних працівників бесіда в умовах процесуальної діяльності майже завжди характеризується високою психічною напруженістю осіб, які виступають у ролі співрозмовни­ків. І це не дивно: бесіда зі слідчим чи прокурором є для людини ду­же значною подією, що змінює її психічний стан (підвищена збудли­вість, почуття тривоги тощо). Тому використання бесіди в подібних випадках потребує ретельної підготовки, створення відповідного клі­мату у стосунках між співрозмовниками.

При всій простоті бесіда як метод пізнання інших людей має сут­тєвий недолік: висновки про особливості психіки людини робляться на основі їх власних відповідей. Ось чому так важливо в процесі бесі­ди використовувати спостереження: юридичний працівник, отриму­ючи вербальну і невербальну інформацію, порівнюючи її, може зро­бити більш правильні висновки про психічні процеси, властивості й стани особистості.

Інтерв'ю як різновид опитування досить широко використовуєть­ся в юридичній практиці, особливо на початковій стадії дослідження з метою розширення, уточнення, доповнення інформації, отриманої за допомогою інших методів.

З погляду організації розрізняють формалізоване інтерв'ю (відзна­чається досить суворою, запрограмованою і незмінною тактикою по­ведінки інтерв'юера і змістом запитань) і вільне (опитуваний може не лише варіювати запитання та їх послідовність, а й сам створювати ті чи інші вербальні ситуації взаємодії). Вільне інтерв'ю за своїм харак­тером є динамічним і гнучким, що вимагає доброї підготовки юри­дичного працівника (вміння швидко орієнтуватися в ситуації, звер­тати свою увагу і мислення на різні аспекти однієї і тієї ж теми інтер­в'ю та ін.). Перевага вільного інтерв'ю полягає в тому, що ситуація взаємодії інтерв'юера і опитуваного більш природна, бо вони не зв'я­зані якимись жорсткими рамками як в постановці запитань, так і у відповідях на них.

Проводячи інтерв'ю, спеціалісту в царині юридичної психології корисно враховувати психологічний тип респондента. Цікаві реко­мендації висловлює французький соціолог М. Гравітц у праці "Ме­тоди соціальних наук"¹:

а) якщо досліджувана особа належить до так званого наївного ти-
пу, то до неї можна підходити прямо. Люди цього типу щиро-
сердно розказують про себе, про суспільні події і викладають
точно те, що знають, а також свою точку зору;

б) людина егоцентричного типу вимагає підвищеного інтересу до
своєї особи. Вона любить говорити про ті речі, в яких особисто
зацікавлена. Однак вона не викривляє факти, а лише посилює
їхнє значення, щоб возвеличити саму себе. Досвідчений інтер-
в'юер завжди може відсіяти перебільшення і визначити точну
міру речей;

в) при типі, який прагне сповіді, не потрібна особлива зацікавле-
ність в його особистості. Досить почати розмову і дати можли-
вість людям цього типу говорити. Вони розповідають із най-
дрібнішими подробицями про свої вчинки, про своє середови-
ще, про все, з чим вони стикалися;

г) найважче мати справу з науковим типом. Він говорить лише в
ім'я істини, любить обґрунтованість, логічну несперечливість
думки.

Використовується в юридичній психології і анкетування як один із найбільш оперативних способів отримання інформації з будь-якої

Гравитц М., Пэнто Р. Методы социальных наук: Пер. с фр. — М.: Прогресс, 1972. — С.146-147.

психолого-правової проблеми. Наприклад, анкетний метод досить широко застосовується при вивченні механізму утворення злочинно­го наміру, а також при дослідженні професіограм слідчого, судді, прокурора, оперативного працівника та ін.

Суть анкетування полягає в тому, що опитувані відповідають на за­здалегідь підготовлені і продумані запитання в письмовому вигляді. Зміст і форма запитань визначаються, по-перше, завданнями вивчення того чи іншого психолого-правового феномена і, по-друге, особливо­стями опитуваних осіб. Розрізняють питання про факти свідомості (пи­тання про життєві факти, про знання, про думки, погляди, оцінки, цін­нісні орієнтації та ін.), про факти поведінки, про особистість опитува­ного (вік, стать, освіта, професія і т. д.). За формою запитання анкети можуть бути закритими (опитуваному пропонується набір варіантів відповідей, з котрих він має вибрати один чи кілька варіантів), відкри­ті (запитання не містять ніяких варіантів відповідей) і напівзакриті (пропонується готовий набір варіантів відповідей і зберігається мож­ливість опитаному повідомити свою думку). У результаті анкетування отриманий матеріал піддається статистичному опрацюванню і якісно­му і кількісному аналізові.

Одним із методів опосередкованого вивчення психіки особистості і психолого-правових явищ є аналіз результатів діяльності окремої людини чи групи людей. Його методологічною основою виступає принцип єдності свідомості та діяльності, одна із сторін якого поля­гає в тому, що психіка і психологічні явища виявляються головним чином у діяльності. Тому, аналізуючи результати діяльності, а також сам процес досягнення цих результатів, способи діяльності, можна отримати необхідну інформацію про численні психічні явища конк­ретної людини чи психологію групи. Для психолого-правового ви­вчення інтерес мають продукти, процес і способи як фізичної, так і інтелектуальної праці.

За допомогою цього методу можна вивчати рівень знань, навиків і вмінь особи, яка цікавить дослідника чи юриста-практика, особливос­ті проходження пізнавальних, вольових і емоційних процесів, окремі риси її характеру (наполегливість, відповідальність, цілеспрямованість, рішучість та ін.) Результатами праці можуть бути об'єкти, які стосу­ються особистості законослухняної людини чи правопорушника, а та­кож до розслідуваного чи розглядуваного судом правопорушення.

Для вивчення особистості в юридичній психології з успіхом засто­совується метод тестування. Як метод психологічної діагностики тес­тування використовує стандартизовані запитання і завдання (тести), які мають певну шкалу значень¹.

Тести використовують не лише для отримання будь-яких нових психологічних даних про людину чи групу людей, але частіше для оцінювання рівня розвитку будь-якої психологічної риси цієї особис­тості в порівнянні з середнім рівнем (встановленою нормою чи стан­дартом). Вони дають змогу вивчати здібності людини, індивідуальні особливості проходження психічних процесів (сприйняття, пам'яті, мислення, мови), уваги та інших психічних станів, вид темпераменту, риси характеру та ін.

Тестування займає своє місце і в арсеналі юридичної психології. Відомий спеціаліст у цій сфері М. Костицький вважає, що для цілей попереднього розслідування, судового розгляду, профілактики пра­вопорушень можуть застосовуватися тестові методики².

Усю сукупність тестів можна поділити на три види: тести-запи-тальники, тести-завдання і проективні тести.

Тест-запитальник ґрунтується на системі заздалегідь відпрацьова­них і перевірених із огляду їхньої надійності запитань, за відповідя­ми досліджуваних можна судити про їхні психологічні та соціально-психологічні риси. Прикладом тесту-запитальника може бути тест Т. Лірі. Він багатоаспектний і спрямований на дослідження міжосо-бистісних відносин і взаємного сприйняття. Тест включає в себе перелік із 128 характерологічних властивостей-тверджень, які можуть бути згруповані у 8 психологічних тенденцій, що визначають різні особистісні риси:

• 1-ша тенденція — домінантність — владність — деспотичність (відображає лідерські дані, прагнення до домінування, здатність брати відповідальність на себе);

• 2-га тенденція — упевненість у собі — самовпевненість — са­мозакоханість (відображає впевненість у собі, діловитість, незалежність, у крайньому вияві — егоїстичність і черст­вість);

• 3-тя тенденція — вимогливість — непримиримість — жорсто­кість (дає змогу оцінити дратівливість, критичність, нетерпи­мість до помилок партнера);

Краткий психологический словарь / Ред.-сост. Л. Карпенко; Под общ. ред. А. В. Пет­ровского, М. Г. Ярошевского. — 2-е изд. — Ростов н/Д: Феникс, 1998. — С. 383. Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию. — С. 229.

• 4-та тенденція — скептицизм — упертість — негативізм (харак­теризує недовірливість, підозріливість, образливість, злопам'ят­ність);

• 5-та тенденція — поступливість — покірність — пасивна підле­глість (дає змогу оцінити критичність до себе, скромність, со­ром'язливість);

• 6-та тенденція — довірливість — слухняність — залежність (оці­нює рівень шанобливості, вдячності, намагання принести ра­дість партнеру);

• 7-ма тенденція — добросердність — несамостійність — надмір­ний конформізм (характеризує здатність до взаємодопомоги, комунікабельність, уважність, доброзичливість);

• 8-ма тенденція — чуйність — щирість — жертовність (відобра­жає делікатність, ніжність, прагнення турбуватися про близь­ких, терпимість до недоліків інших).

Тест Т. Лірі можна використовувати, наприклад, при вивченні сімейних стосунків: виявити ідеальні та реальні уявлення про себе й один про одного всіх членів сім'ї, з'ясувати причини незгод між ба­тьками і т. ін.

Тест-завдання передбачає оцінку психологічних властивостей, якостей і поведінки людини не на основі того, що вона говорить (стверджує), а на базі того, що вона робить. У тестах цього типу да­ється серія спеціальних завдань, за підсумками виконання яких су­дять про якість, що вивчається. Прикладами тестів-завдань є відомі бланкові тести "Кількісні відносини" (вивчення мислення, логічності висновків), "Розстановка чисел" (дослідження обсягу, розподілу і пе­реведення уваги), "Пам'ять на числа" і "Пам'ять на слова" (вивчення тимчасової зорової пам'яті) та ін. Слід зазначити, що за допомогою бланкових тестів-завдань важко оцінити будь-яку одну "чисту" якість людини. Так, бланковий тест "Пам'ять на числа" дозволяє до­слідити не лише пам'ять, а й увагу, логічність мислення, психомото­рику досліджуваного.

Критерієм при оцінці відповідей на запитання (завдання) тесту, як правило, є кількість і характер помилок і час, витрачений на їх вирі­шення. Вимірювання частіше всього роблять за допомогою будь-якої бальної системи. За кожну відповідь нараховують певну кількість очок (балів). Загальна оцінка виражається в сукупності набраних очок (балів). Природно, що бальна система не має сили абсолютної міри. Вона має силу лише в цій системі вимірювання і не ґрунтується на будь-якому абсолютному критерії. Незважаючи на цю свою обме­женість, така система є серйозним засобом вимірювання і застосову­ється досить часто.

Проективні тести призначені для вивчення тих психологічних і по-ведінкових особливостей людини, що нею слабо усвідомлюються чи викликають до себе з її боку негативне ставлення. В основі проектив­них тестів лежить механізм проекції, згідно з яким не усвідомлені лю­диною позитивні й особливо негативні характеристики вона схильна приписувати не собі, а іншим людям, "проектувати" їх на інших. При застосуванні проективних тестів про досліджуваного складають дум­ку на основі того, як він оцінює ситуації, інших людей, які властиво­сті їм приписує. Прикладом проективного тесту є тест американсь­кого психолога Г. Мюррея (він уперше описав процес проекції в си­туацію зі стимулами, яка допускає їх різну інтерпретацію). Тест складається з 30 картинок, на котрих зображені люди, які знаходять­ся в ситуації, що допускає кілька тлумачень. Досліджувана особа має придумати будь-який випадок для цих людей. Інтерпретація відпові­ді робиться за змістом розповідей випадків на різні теми, ставленням досліджуваного до навколишнього середовища, навіть за змінами то­ну голосу, за ваганнями при відповідях та ін. Гіпотеза полягає в то­му, що досліджувана особа ідентифікує себе тією чи іншою мірою з головним героєм картинки. Отже розкриття риси і потреби героя, тема розказаної історії інтерпретуються як характерні для неї самої. Тест Г. Мюррея — перший додаток поняття проекції до психологіч­ного дослідження.

Велику увагу проективним тестам приділив Л. Франк, який впер­ше розробив класифікацію проективних методик:

• конститутивні (досліджуваному пропонується будь-який аморф­ний матеріал, якому він має надати змісту. Приклад — тест шведського психіатра Г. Роршаха, котрий полягає в інтерпре­тації досліджуваним набору чорнильних плям різної конфігура­ції та кольору, які мають певний зміст для діагностики прихо­ваних соціальних установок, спонукань, властивостей харак­теру);

• конструктивні (пропонуються оформлені деталі — фігурки лю­дей і тварин, моделі їхніх помешкань тощо, з котрих потрібно створити усвідомлене ціле і пояснити його);

• інтерпретативні (необхідно витлумачити, інтерпретувати будь-які події чи ситуації. Приклад — згаданий тест Г. Мюррея);

• катартичні (пропонується здійснення ігрової діяльності у спе­ціально створених умовах. Наприклад, психодрама дає можли­вість досліднику виявити винесені поза імпровізоване уявлення конфлікти);

• рефрактивні (особистісні особливості, приховані мотиви ви­вчаються за довільними змінами, які вносяться в мову, почерк та ін.).

Цю класифікацію Л. Франка доповнив український психолог, до­ктор психологічних наук, професор В. Бурлачук¹:

• експресивні (здійснення досліджуваним зображувальної діяль­ності, наприклад, малюнок на задану чи вільну тему);

• імпресивні (вивчення результатів вибору стимулів з ряду запро­понованих. Наприклад, кольоровий тест Люшера, в якому як стимули виступають кольорові квадрати, а інтерпретації вихо­дять із символічного означення кольорів);

• адитивні (у цих тестах від досліджуваного вимагається завер­шення початого речення, оповідання, історії. Наприклад, тест Розенцвейга: закінчити незакінчені речення чи висловлювання однієї з дійових осіб на сюжетному малюнку).

Тести проективного типу представляють підвищені вимоги до рі­вня підготовки і розвитку досліджуваних і вимагають високої про­фесійної кваліфікації дослідника.

Отже, розглянуті методи пізнання в юридичній психології ви­користовуються комплексно як єдина система, за допомогою якої відбувається отримання конкретних фактів про окрему особис­тість чи групу людей. Надійні факти в руках дослідника чи прак­тика дозволять їм проникнути в суть психолого-правових явищ, які вивчаються.

§3. Методи психологічного впливу на особистість

У діяльності будь-якого юридичного працівника завжди має міс­це психологічний вплив на особистість чи групу людей. Виступ судді перед підлітками в школі, бесіда слідчого з потерпілим чи свідками, діалог інспектора митниці з правопорушником — ці і подібні ситуа-

Бурлачук В. Ф. Введение в проективную психологию. — К.: Ника-Центр, 1997. — С. 9-13.

ції в діяльності юриста пов'язані не лише із з'ясуванням суті конкрет­ної справи, але і з впливом на людей. Метою психологічного впливу є виховання чи перевиховання особистості, стимулювання її до зако­нослухняної поведінки, мотивування будь-якої особи до відкритості і щирості при свідченні і т. п. Психологічний вплив на окремих осіб у процесі розслідування кримінальної справи покликаний блокувати чи зменшувати протидію тих людей, котрі свідомо викривляють чи приховують істину.

Методи психологічного впливу, які використовуються юридичними працівниками, відрізняються від методів пізнання, розглянутих вище.

Розкриємо методи психологічного впливу як спосіб впливу на психіку правопорушника, потерпілого чи свідка з метою спонукання їх до свідчень із приводу обставин правопорушення.

Складним, але дієвим є метод переконання як спосіб словесного впливу, котрий включає в себе систему доведень, побудованих на законах логіки. Успішне переконання веде до прийняття і наступно­го включення нових аргументів у систему поглядів, яка склалася у правопорушника, до певної трансформації світогляду в цілому і оці­нки конкретної ситуації, а значить, і зміни мотиваційної основи по­ведінки. Переконання ґрунтується на усвідомленому прийнятті люди­ною висловлюваних юристом ідей, на їх аналізі й оцінці. При цьому висновок може бути зроблений як самостійно, так і слідом за тим, хто переконує. Процес переконання вимагає іноді великих часових затрат і використання різноманітних відомостей і елементів оратор­ського мистецтва. Прикладами застосування переконання стосовно правопорушників є непоодинокі випадки добровільної здачі в руки правоохоронних органів осіб, які захопили повітряне судно із заруч­никами на борту чи банк. Багатогодинні, а часом і багатоденні бесі­ди з ними, використання вагомих аргументів, які мають емоційну забарвленість, залучення до бесід родичів дають можливість праців­никам правоохоронних органів досягти бажаного, уникнути крово­пролиття і людських жертв.

Механізм переконання спрямований безпосередньо на мислен­ня людей, їхні знання і досвід. Використовуючи цей механізм, мо­жна викликати у правопорушника не лише розуміння ситуації і ви­сунутих доведень, а й готовності діяти у відповідності з цим розу­мінням.

Умовами успішного впливу механізму переконання є апеляція до почуттів людини для збудження у неї відповідних емоцій, ясність і до­ступність думок юридичного працівника, його вміння привернути правопорушника, потерпілого чи свідка до себе і завоювати його до­віру. Практика показує, що переконання як метод психологічного впливу доцільно використовувати при індивідуальному спілкуванні з людиною. Це пов'язано насамперед з тим, що для переконання ду­же важлива концентрація уваги на обговорюваному предметі. Зви­чайно, механізм переконання застосовується і тоді, коли юристові до­водиться працювати з групою людей.

Застосовується метод переконання в тих випадках, коли необхід­ність дій, які вимагаються від правопорушника чи іншої особи, може бути доведена. Саме в цьому випадку правопорушник із більшою ймовірністю прислухається до доводів працівника правоохоронних органів, усвідомить корисність того, що йому рекомендують.

У цілому процес переконання повинен допомагати людині розі­братися в іноді складній і суперечливій ситуації, що склалася, вияви­ти допущені помилки у своїх діях, усвідомити їхні наслідки і прийня­ти правильне рішення. При попередньому розслідуванні і в діяльнос­ті щодо здійснення судочинства метод переконання, справляючи вплив на моральну правосвідомість правопорушника, змушує його переосмислити і змінити своє ставлення до скоєного. Відзначимо та­кож: переконання в роботі із засудженими повинно допомагати їм сформувати лінію своєї поведінки на майбутнє.

Заслуговують на увагу роздуми спеціаліста в царині юридичної психології Ю. Чуфаровського про використання в юридичній прак­тиці з метою психологічного впливу на особистість методу переда­чі (приховування) інформації¹. Під передачею інформації мається на увазі цілеспрямована передача певних відомостей про факти, по­дії, знання в процесі спілкування з людиною. В умовах здійснення правосуддя метод передачі інформації призводить до зміни спрямо­ваності розумових процесів особи, на котру чиниться вплив. Зазда­легідь зібрана і вміло подана інформація, впливаючи на проходжен­ня інтелектуальних, емоційних і вольових процесів, може дати по­зитивний результат. Наприклад, часто правопорушник, потерпілий чи свідок не можуть згадати про якісь важливі для слідства деталі; шляхом передачі цій особі певної порції інформації можна стиму­лювати його спогади. Якщо людина дає неправдиві свідчення, то в цьому разі передача інформації також може змінити його погляди і

Чуфаровский Ю. В. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — С. 80-82.

оціночні судження. Звичайно, у цьому разі інформація, яка переда­ється юридичним працівником, повинна мати об'єктивні джерела: офіційні документи (протоколи оглядів і обшуків, характеристики і т. п.) і висновки спеціалістів. Лише за цієї умови, отримавши інфор­мацію, винний може переглянути свою позицію і дати правдиві сві­дчення.

На практиці досить часто між юридичним працівником і право­порушником складаються нещирі, складні, а часом і конфліктні стосунки. Щоб добитися позитивного результату, інформація, що передається правопорушнику, повинна створювати в нього вра­ження повної чи хоча б достатньої обізнаності юриста. Тоді виб­раний раніше варіант поведінки визнається правопорушником недієздатним, після чого настає або зізнання, або придумування нової моделі своєї поведінки щодо юридичного працівника. Важ­ливо підкреслити: необхідність негайної зміни своєї поведінки під­вищує ймовірність помилок у діях правопорушника, а значить, по­легшує розкриття брехні в його вербальних і невербальних фор­мах спілкування.

Приховування інформації від правопорушника, свідка чи потер­пілого з боку працівника юриспруденції переслідує інші цілі психо­логічного впливу на особистість. У цьому разі співробітник право­охоронних органів, володіючи даними, котрі викривають правопо­рушника, потерпілого чи свідка в брехні чи приховуванні, не використовує їх до певного моменту. Тим самим у зазначених осіб може виникнути ілюзія про те, що слідчий чи інспектор не обізна­ний про суть і деталі юридичної справи. На цій основі у них виникає оманливе уявлення про переслідувану працівником правоохорон­них органів мету і про своє становище, що породжує, в свою чергу, переоцінку своїх можливостей, а також необережність у висловлю­ваннях і поведінці. Як результат — людина без необхідності відкри­вається, стає уразливою для передачі в потрібний момент юридич­ному працівникові раніше приховуваної інформації.

Використовуючи метод передачі (приховування) інформації як спосіб психологічного впливу на особистість, необхідно враховува­ти низку факторів:

а) умови передачі інформації, обстановка самого процесу мають забезпечувати зосередженість уваги саме на інформації, що по­дається, а якщо ні, то сила психологічного впливу цієї інфор­мації буде знижена;

б) спосіб передачі інформації (усна чи письмова, документи і т. п.)
визначається, виходячи з конкретної мети психологічного
впливу, передбачуваного інтересу до інформації і реальних об-
ставин;

в) форма передачі інформації може бути окличною, розповід-
ною, ствердною і запитальною. Її вибір визначається специфі-
кою реагування особи, котрій адресована інформація. Якщо
інформація розрахована на миттєву реакцію людини, то, як
правило, використовується оклична і запитальна форми пере-
дачі інформації, а у разі коли передбачається період осмислен-
ня і продумування, — розповідна форма викладення інфор-
мації;

г) послідовність і швидкість подання інформації. Юридична прак-
тика показує, що логічна послідовність і пов'язаність в переда-
чі інформації, несподіваність її подання підвищують силу пси-
хологічного впливу на особистість;

ґ) доказовість і переконливість інформації. Ця умова безпосеред­ньо сприяє активізації розумових, емоційних і вольових проце­сів особи, на яку впливає слідчий, інспектор або інший предста­вник правоохоронних і правочинних органів;

д) постійний контроль за впливом інформації, що здійснюється за
допомогою спостереження за реакцією (міміка, жести, поза, по-
гляд і т. п.) правопорушника, потерпілого, свідка й аналізом їх-
ніх мовних висловлювань.

Одним із психологічних методів впливу на особистість правопо­рушника є

Серед методів психологічного впливу на особистість слід назва­ти метод прикладу. Суть цього методу полягає в тому, що в процесі виховної роботи відтворюються дії, прийоми, манери, правила по­ведінки в спілкуванні. Здавалось би, метод прикладу є чисто педа­гогічний спосіб впливу на інших людей. Але в основі цього методу лежить психологічний феномен — наслідування. Схильність людей до наслідування не можна вважати сліпим, механічним копіюван­ням дій і вчинків інших людей (сказане стосується насамперед під­літків і дорослих людей, в дитячому віці наслідування часто має не-усвідомлений характер).

Методом прикладу юрист передає своє ставлення до об'єктів, явищ життя, до діяльності, до інших людей через власну роботу, дію і поведінку. В юридичній психології за допомогою методу прикладу можна викликати критичне ставлення до правопорушника, потерпі­лого, свідка до себе за рахунок зіставлення конкретних дій, вчинків і висловлювань тієї особи, що чинить вплив, зі своїми власними. Осо­бливу важливість цей метод набуває в роботі з неповнолітніми і ти­ми правопорушниками, які порушили закон вперше.

Отже, в арсеналі юриста досить багато методів вивчення особис­тості, яка його цікавить, і психологічного впливу на неї. У зв'язку з цим перед ним постає завдання добре засвоїти ці методи і вміло ни­ми користуватися в конкретних ситуаціях.

Розділ 3

ЗАГАЛЬНОПСИХОЛОГІЧНІ

ТА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ

ОСНОВИ В ЮРИДИЧНІЙ ПСИХОЛОГІ ¹

Юридична психологія, як самостійна галузь психологічної науки, широко використовує теоретичні положення, розроблені в загальній і соціальній психології. Це стосується насамперед таких понять, як психіка і свідомість особистості, її психічні процеси, властивості і ста­ни, соціально-психологічні явища (поведінка, спілкування, взаємодія людей і т. п.). Без знання загальнопсихологічних і соціально-психо­логічних основ неможливо вивчати конкретні психолого-правові явища.

§ 1. Поняття про психіку ісвідомість особистості

На відміну від неорганічної природи, будь-який живий організм взаємодіє з навколишнім середовищем. Психіка — вища форма взає­мозв'язку живих істот із навколишнім світом, виражена в їхній здат­ності реалізовувати свої спонукання і діяти на основі інформації про нього. За допомогою психіки тварина і людина активно відображає об'єктивний світ і на цій основі здійснює регуляцію своєї поведінки і діяльності.

Психічне відображення виникло в процесі довготривалого розви­тку живої матерії, кори головного мозку і найпростіших суб'єктив­них явищ — переживань, емоцій, а також найпростішої форми пі­знання — відчуттів.

В основі роботи мозку лежить рефлекс, тобто закономірно ви­никаюча відповідь організму на подразнення, яке йде із зовнішньо­го середовища чи з внутрішніх органів. Видатний фізіолог і психо­лог І. Сєченов пояснював, що "всі акти свідомого і несвідомого

При підготовці матеріалу розділу автор використав працю професора кафедри пси­хології і педагогіки Закарпатського інституту ім. А. Волошина МАУП А. О. Мали-шева "Психология личности и малой группы". — Ужгород, 1997.

життя за способом походження є рефлексами". Він виділив в них три основні ланки:

а) початкова — зовнішні подразнення і перетворення їх органами
почуттів у процес нервового збудження, яке передається в мозок;

б) середня — процеси збудження і гальмування в мозку і виник-
нення на цій основі психічних станів (відчуттів, думок, почут-
тів і т. п.);

в) кінцева — зовнішнє подразнення.

Цей механізм рефлекторної діяльності характерний для простих рефлексів. Останні дослідження фізіологів показали, що складним ре­флексам відповідає ще один, четвертий елемент — зворотний зв'язок. Він інформує мозок про характер тих змін, які відбулися в даний мо­мент в організмі, і якщо мозок виявляє відхилення від заданої ним програми (дія у відповідь виконана невдало), він відразу ж посилає нові сигнали про корекцію дії.

Таким чином, анатомо-фізіологічний механізм рефлекторної ді­яльності забезпечує:

а) прийом зовнішніх і внутрішніх впливів;

б) перетворення їх у нервові імпульси і передачу в мозок;

в) розшифровку і переробку прийнятої інформації, видачу команд
у вигляді нервових імпульсів до м'язів (залоз);

г) прийом і передачу в мозок інформації про результати здійсне-
ної дії (зворотний зв'язок), і за необхідності — корекцію пов-
торних дій.

Рефлекторний принцип психічної діяльності дав змогу І. Сєчено-ву зробити дуже важливий для психології висновок про детермінова­ність, причинну обумовленість усіх дій і вчинків людини зовнішніми впливами.

Ідеї І. Сєченова про рефлекторний характер психіки та її регуля­тивну роль у поведінці людини і тварин були експериментально під­тверджені й конкретизовані І. Павловим — творцем учення про ви­щу нервову діяльність.

Рефлекси за походженням бувають двох видів: вроджені й набуті, або, за класифікацією І. Павлова, — безумовні й умовні. Безумовні рефлекси є функцією головним чином нижчих відділів центральної нервової системи, котрі розташовані в підкіркових утвореннях голов­ного мозку і в спинному мозку. Безумовний рефлекс здійснюється на основі постійного, генетично обумовленого нервового зв'язку між чуттєвими (сприймаючими) елементами нервової системи і виконав­чими органами. Прикладами безумовних рефлексів є звуження зіниць під дією світла, кашель при попаданні в гортань стороннього тіла, смоктальні рухи новонародженого та ін.

Умовний рефлекс здійснюється вищими відділами головного моз­ку і оснований на часових зв'язках, які утворюються між певними не­рвовими структурами в індивідуальному досвіді тварини і людини. Він виникає при неодноразовому поєднанні (збігу) байдужого для ор­ганізму подразника з безумовним подразником. Класичним прикла­дом умовного рефлексу є поведінка тварини: якщо поєднати звучан­ня дзвінка (спалах електролампи) з годуванням, наприклад, собаки, то вони починають викликати харчову реакцію (слиновиділення, по­вертання голови і т. п.), яку без поєднання ніколи не викликали.

Безумовні й умовні рефлекси виконують функції зв'язку організму тварини і людини з навколишнім середовищем, забезпечують його при­стосування до цього середовища і нормальну життєдіяльність у ньому.

Кора великих півкуль мозку відчуває вплив різноманітних сиг­налів, які йдуть як іззовні, так і з самого організму. У зв'язку з цим І. Павлов розрізнив дві принципово відмінні сигнальні системи.

1. Перша сигнальна система включає в себе сигнали, які йдуть від предметів і явищ навколишнього світу. До неї відносяться різні зоро­ві, слухові, нюхові, смакові, дотикальні подразники. Перша сигналь­на система є в людини і тварин.

2. Друга сигнальна система притаманна лише людині і пов'язана зі словами і словосполученнями, котрі також сигналізують про певні предмети і явища світу. Причому слово виступає в трьох видах — як слово, яке чується, яке бачиться (написане) і промовлене про себе. Найважливіше полягає в тому, що людина реагує не на звукову (гра­фічну) оболонку слова, а на його змістове значення. Друга сигналь­на система є фізіологічною основою людського мислення.

Вища ступінь розвитку психіки, властива лише людині, називаєть­ся свідомістю. Свідомість визначає розумну і цілеспрямовану поведін­ку людини, засновану на глибокому розумінні законів і закономірнос­тей об'єктивного світу, на ставленні до світу зі знанням його власних об'єктивних властивостей і можливостей. Саме наявність свідомості дозволяє людині попередньо обдумувати і планувати свої дії, ставити свідомо перед собою цілі, відповідні задоволенню тієї чи іншої потре­би, і досягати їх, подумки наперед уявляти собі результат дій.

Людина народжується, не маючи свідомості, але вже має індиві­дуальні особливості своєї психіки. У процесі спілкування з іншими людьми і діяльності психіка особи розвивається і з'являється свідо­мість. В її розвитку вирішальну роль зіграла праця як особливий вид взаємодії людини і природи.

Тому можна дати інше визначення: свідомість є вищою формою психіки, котра виникла в процесі суспільної трудової діяльності лю­дей при постійному спілкуванні їх між собою за допомогою мови.

Якщо розглядати структуру людської психіки з погляду обізнано­сті процесів, які відбуваються в ній, то можна виділити несвідомість, підсвідомість, свідомість і надсвідомість (рис. 3).

Надсвідомість

Свідомість
	Підсвідомість
	Несвідомість
	Підсвідомість
Свідомість
Надсвідомість

Рис. 3. Структура психіки людини залежно від рівня обізнаності процесів, які відбуваються в ній

Несвідомість — це сукупність психічних процесів, актів і станів, які не усвідомлюються людиною. Прикладом несвідомості є агресив­ний потяг. До несвідомості відносять все те, усвідомлення чого по­требує значних зусиль чи взагалі неможливе.

Підсвідомість — сукупність актуально не усвідомлених психічних процесів і станів людини. Термін "підсвідомість" близький до несві­домого, але все ж між ними існує й різниця: до підсвідомого відно­сять ті психічні явища і процеси, про наявність яких людина або не підозрює в цей момент, або не знає про них протягом тривалого ча­су, або взагалі ніколи не знала.

Надсвідомість — це психічні явища, котрі здатна викликати в се­бе людина в результаті цілеспрямованого і довготривалого самороз­витку своєї психіки.

Слід особливо підкреслити, що свідомість людини носить суспіль­ний характер. Її розвиток обумовлений соціальними умовами. За до­помогою свідомості кожен із нас відображає об'єктивну дійсність.

Відображальна діяльність людини представляє собою єдність об'­єктивного і суб'єктивного. Об'єктивний характер відображення ви­ражається в тому, що воно за своєю суттю є результатом впливу об'­єктивного світу, реальних предметів, об'єктів, фактів. Водночас відо­браження має і суб'єктивний характер, бо відтворює реальний світ конкретної людини зі всіма її особливостями (досвід, знання, цілі й завдання, стан та ін.).

"Будь-який психічний факт, — писав С. Рубінштейн, — це і шма­ток реальної дійсності і відображення дійсності, не або одне, або дру­ге, а й одне й друге; саме в тому і полягає своєрідність психічного, що воно є і реальною стороною буття і його відображенням — єдніс­тю реального та ідеального"¹.

Важливою особливістю психічного відображення є й те, що воно носить випереджальний характер ("випереджальне відображення" — П. Антохін). Випереджальний характер психічного відображення є результатом накопичення і закріплення досвіду. Як тільки жива істо­та потрапляє в стан, аналогічний тому, що траплявся раніше, перші ж впливи середовища викликають всю систему реакції у відповідь.

Усі вказані особливості психічного відображення приводять до то­го, що психіка виступає в ролі регулятора поведінки живих організмів.

Нарешті, слід відзначити, що психіка, психічна форма регуляції життєвих процесів "усередині" організму і його взаємодії з навколиш­нім середовищем, зі світом речей, ідей і людей не стоїть на місці. Як і все живе, вона розвивається. На відміну від тілесних фізіологічних функцій, психічні явища розвиваються не тільки і не стільки за зако­нами генетики, скільки в результаті ускладнення різних видів діяль­ності (фізичної, розумової, сенсорної та ін.).

Психологічну структуру особистості складають психічні процеси, психічні властивості і психічні стани. Розглянемо суть, види і особ­ливості цих психічних явищ.

§ 2. Психічні процеси

Психічними процесами в психологічній структурі особистості на­зивають окремі форми чи види психічної діяльності людини. Розріз­няють:

Рубинштейн С. Л. Основы психологии. — С. 12.

а) пізнавальні психічні процеси, спрямовані на пізнання людиною
навколишньої дійсності. До них належать відчуття, сприйнят-
тя, уява, пам'ять, мислення, представлення, мова;

б) емоційні процеси, за допомогою котрих людина відбиває на-
вколишню дійсність у переживаннях. Емоційні процеси і почут-
тя людини в її життєдіяльності відіграють роль внутрішньої ре-
гуляції кожної особистості;

в) вольові процеси, що забезпечують перехід від пізнання і пере-
живань людини до практичної діяльності. Вольові процеси, ви-
конуючи спонукальну і гальмівну функцію, дають змогу люди-
ні контролювати свої вчинки та дії.

Слід підкреслити, що саме поняття "процес" характеризує дина­міку вказаних психічних явищ.

Пізнавальні процеси

Відчуття — це відбиття в корі головного мозку окремих власти­востей, предметів, об'єктів і явищ навколишнього світу, які вплива­ють у цей момент на органи почуття людини.

Фізіологічним механізмом відчуттів є діяльність різних аналізато­рів: зовнішніх (зорові, слухові, шкірні, смакові, нюхові) і внутрішніх (сигналізують про голод, спрагу, рівновагу і т. д.).

Кожен аналізатор складається з трьох елементів:

а) рецептора у вигляді органів почуття (око, вухо, ніс, рот, шкіра
і рецептори, закладені у внутрішніх органах і м'язах тіла). Ре-
цептори реагують на зовнішні чи внутрішні подразники;

б) аферентних і еферентних нервових волокон, які проводять нер-
вове збудження від рецептора до центрів спинного чи головно-
го мозку (аферентні) і назад (еферентні);

в) кори головного мозку, де відбувається управління процесом
взаємодії людського організму з навколишнім середовищем.

Аналізатор не пасивно реагує на подразники, а змінює функціональ­ний стан рецепторів під впливом отриманих із відділів мозку сигналів.

Розрізняють зорові, слухові, нюхові, смакові, шкірні і органічні відчуття.

Для юриста-практика важливо знати, що відчуття характеризу­ються такими показниками, як чуттєвість і пороги.

Чуттєвість — це здатність людини відчувати слабкі подразнення (абсолютна чуттєвість) і здатність відчувати слабкі відмінності між подразниками (чуттєвість до розрізнення).

Абсолютним порогом відчуття є мінімальна величина подразника, при який вперше виникають відчуття. Наприклад, відстань, з якої людина починає чути тікання наручного годинника, що знаходиться в іншому кінці кімнати. У табл. 1 наведені відчуття для зору, слуху, смаку, запаху і дотику¹.

Таблиця 1

Середні значення абсолютних порогів відчуттів для різних органів відчуття людини

№ з/п	Органи відчуттів	Величина абсолютного порога відчуттів
1.	Зір	Здатність сприймати в ясну ніч полум'я свічки на відстані до 48 м від ока
2.	Слух	Розрізнення тікання наручного годинника в повній тиші на відстані до 6 м
3.	Смак	Відчуття наявності однієї чайної ложки цукру в розчині, який містить 8 л води
4.	Запах	Відчуття наявності парфумів лише при одній їх краплі в приміщенні, яке має 6 кімнат
5.	Дотик	Відчуття руху повітря, який здійснений падінням крила мухи на поверхню шкіри з висоти близько 1 см

Дані таблиці свідчать про те, що чуттєвість основних аналізато­рів людини досить висока.

Порогом розрізнення називають найменші зміни в силі подразни­ка, котрі можуть бути відображені цими аналізаторами. Наприклад, щоб помітити (відчути) зміни ваги предмета, покладеного на руку, потрібно до початкового вантажу додати приблизно 1/30 його ваги².

¹ Немое Р. С. Психология: Учеб. пособие. — М.: Просвещение, 1990. — С. 115.

² Платонов К. К., Голубее Г. Г. Психология: Учеб. пособие. — М.: Высш. шк., 1977. —

С. 135.

Відчуття людини вдосконалюються в результаті її практичної дія­льності. Люди, які присвятили себе музичному мистецтву, вміють розрізняти найменші відхилення при слуханні хору чи оркестру, в той час як для звичайних слухачів ці відхилення залишаються непоміче­ними. Майстер-шліфувальник може за допомогою пальців визначи­ти найменші шорсткості на поверхні деталей, котрі він обробляє. Те, що неможливо зафіксувати очима, він розпізнає за допомогою так­тильних відчуттів.

Уся робота аналізаторів людини спрямована на взаємодію з на­вколишньою природою і соціальним середовищем, на пристосуван­ня людей до них, а іноді і на зміну зовнішнього середовища. Тому за­звичай діють не окремі аналізатори, а весь людський організм в ці­лому.

Сприйняття представляє собою відображення в свідомості люди­ни предметів і явищ об'єктивного світу при їхньому безпосередньому впливі на органи відчуттів. На відміну від відчуттів, у процесі сприй­няття формується цілісний образ предмета, явища, ситуації і т. д. Ди­влячись на знаряддя вбивства, наприклад сокиру, слідчий сприймає її як цілісний предмет; у той же час органи почуттів інформують йо­го про окремі властивості сокири (форма, величина, ступінь гостро­ти леза та ін.).

Основні види сприйняття:

а) залежно від ведучого аналізатора, який бере участь у побудові
образу, традиційно виділяють зорове, слухове, дотикове (так-
тильне), смакове, нюхове сприйняття;

б) залежно від об'єкта сприйняття розрізняють сприйняття мате-
ріальних предметів, простору, часу, руху, швидкості, основних
соціальних життєвих явищ і т. п.

Психологічну суть сприйняття об'єкта можна уявити через опис його властивостей, до основних з них відносять: предметність, ціліс­ність, осмисленість, константність і вибірковість.

Предметність сприйняття полягає в тому, що отримані із зовніш­нього світу враження людина завжди відносить до тих чи інших пред­метів явищ. Вона чує не просто звуки, але звуки людського голосу, ор­кестру, птаха і т. п. У разі коли джерело вражень людині не відоме, во­на намагається його визначити хоча б за допомогою здогадок.

Цілісність сприйняття виражається в тому, що образи сприйняття представляють собою цілісні, закінчені предмети. Цілісність предме­та визначається його функціональним призначенням в діяльності чи житті людини.

Осмисленість сприйняття фіксує його зв'язок з мисленням і па­м'яттю. Річ у тім, що сприйняття — це не просте механічне відобра­ження мозком людини того, що знаходиться перед її очима, чи того, що чує її вухо. Сприйняття завжди пов'язане з минулим досвідом лю­дини, з осмисленням і усвідомленням предмета чи явища. Зокрема, ве­лику роль у процесі сприйняття відіграє упізнавання: людина нібито накладає образ попередніх сприйняттів, які зберігає її пам'ять. Вклю­чення словесно-розумової діяльності в процесі сприйняття сприяє більш повному і всебічному пізнанню предмета сприйняття.

Константність сприйняття — відносна постійність сприйманої фор­ми, величини, кольору предмета незалежно від умов, в котрих воно відбувається. Людина бачить величину і форму предмета правильно, такими, якими вони є насправді, незалежно від відстані і розташуван­ня в просторі.

Вибірковість сприйняття — це переважне виділення одних предме­тів і об'єктів у порівнянні з іншими, обумовлене особливостями лю­дини: її досвідом, потребами, установками і т. д. Наприклад, розмов­ляючи на багатолюдній вулиці зі своїм другом, людина бачить у на­товпі лише свого співрозмовника, а вся маса людей є для неї фоном. Кожен спеціаліст здатний сприймати в предметах і явищах головним чином те, що його цікавить.

І. Сєченов розрізняв два види сприйняття:

• сприйняття як реакція охоплення. Ця реакція спрямована на те, щоб пізнати предмет чи визначити будь-яку його якість. Напри­клад, при переході через вулицю людина охоплює оком авто­мобіль, що рухається трасою, миттєво визначає відстань і т. д.;

• сприйняття як реакція детального бачення. Воно спостерігаєть­ся при глибокому пізнанні предметів і явищ (вивчення слідчим хатинки на дачній ділянці, де стався злочин).

Особливості сприйняття визначаються станом особистості: при емоційному піднесенні, радісному переживанні процес сприйняття за­гострений; засмучення, відчуженість "затуляють" вуха і очі, людина мало що чує і бачить.

Помилкове сприйняття спостерігається при явищах ілюзії (від лат. Штіо — помилка), суть яких — неадекватне відображення предмета, що сприймається, чи його властивостей.

Уявлення — це образи предметів чи явищ реальної дійсності, кот­рі в цей момент людина не сприймає. В основі всякого уявлення зав­жди лежить відтворення минулих відчуттів і сприйняттів. На думку І. Сєченова, уявлення за своїми нервовими механізмами відрізняють­ся від сприйняття лише різницею у збудниках. Для процесу сприйнят­тя збудником є предмет зовнішнього світу, котрий індивід чує, ба­чить, якого торкається і т. д.; для уявлення збудником є слово чи ду­мка про предмет або явище. Слово чи думка викликає образ, оживляє збережені мозком сліди фізіологічних реакцій, які відповідають ми­нулим процесам сприйняття.

Таким чином, уявлення є, по суті, відтворюючим сприйняттям. Однак воно часто відрізняється від початкового сприйняття:

• уявлення, звичайно, слабкіше за сприйняття. Лише в окремих людей уявлення бувають дуже яскравими: деякі письменники, художники, композитори нібито бачать і чують персонажів сво­їх романів, картин, опер;

• уявлення не бувають стійкими і незмінними образами того чи іншого предмета. Уявлення є процесом, а не зафіксованим не­рухомим образом. Кожен відчув на собі процес "танення" того чи іншого образу з плином часу, коли одні деталі предмета ви­ступають на перший план, а інші зникають.

Люди помітно відрізняються один від одного за колом своїх уяв­лень. Індивідуальні відмінності виявляються в переважаючих видах уявлення. Є люди, в яких дуже яскраві уявлення, вони "бачать" все те, про що їм розповідають, "бачать" героїв книг, які читають, і т. п. Інші люди мають яскраві слухові уявлення, вони нібито перебувають у світі слухових образів.

Живі, конкретні й точні уявлення не виникають самі по собі, вони розвиваються лише в процесі певної діяльності, в тому числі у проце­сі навчання і сприйняття.

Уявлення пов'язані з усіма психічними процесами і відіграють ве­лику роль у психічному житті людини. Процеси мислення, пам'яті й уяви ніколи не проходять без участі уявлень. Суттєва роль уявлень і в емоційних реакціях, і у вольових виявах людини.

Пам'ять — це процес організації і збереження минулого досвіду, який робить можливим його повторне використання в діяльності чи повер­нення в сферу свідомості. У визначенні дуже точно вказується на часову сутність пам'яті, її віднесеність до минулого, теперішнього і майбутнього.

Те, що сприймається людиною, не зникає безслідно: в корі вели­ких півкуль головного мозку зберігаються сліди від процесу збуджен­ня. Ці сліди створюють можливість виникнення збудження і тоді, ко­ли подразник відсутній. На основі цього людина може запам'ятати і зберегти, а потім відтворити образ відсутнього предмета чи відтво­рити засвоєні раніше знання. Фізіологічним механізмом пам'яті є асо­ціації, в основі яких лежить зв'язок між окремими фактами і явища­ми, відображеними у свідомості людини. Пам'ять засновується на асоціаціях за схожістю, спорідненістю і контрастом.

Як і сприйняття, пам'ять є процесом відображення. Однак особ­ливість пам'яті в тому, що вона має справу з отриманими раніше об­разами і поняттями. Інакше кажучи, якщо сприйняття відображає ма­теріальні предмети і явища безпосередньо, то пам'ять відображає об­рази (поняття), котрі сприймалися (осмислювалися) в минулому.

Основними процесами пам'яті є запам'ятовування, збереження (забування) і відтворення.

Запам'ятовування визначається як процес, що забезпечує зберіган­ня отриманих вражень (матеріалу) в пам'яті. Воно виступає як важ­лива умова наступного відтворення матеріалу. Запам'ятовування по­чинається із затямлення, котре здійснюється мимоволі (ненавмисно). Потім людина може ставити за мету свідоме затямлення значущого матеріалу. У цьому разі відбувається довільне (навмисне) запам'ято­вування. Запам'ятовування само собою, якщо воно пасивне, якщо в ньому не бере участь наше "Я", — це накопичення багатств у лабі­ринті, ключі від скарбниці якого знаходяться у величезній заплута­ній зв'язці. І ключі ці безликі. Образно кажучи, запам'ятовування без мети, без особистісного значення — це стрілянина в порожнечу.

Емоційне забарвлення матеріалу сприяє його запам'ятовуванню. Людина пам'ятає образи, з дитинства береже неповторні миттєві ра­дощі. Вона на довгі роки запам'ятовує куточки міст чи лісові стежки, якщо з ними було пов'язане щось значуще, важливе для її серця.

Збереження і забування представляють собою дві сторони єдино­го процесу довготривалого утримання сприйнятої інформації. Збере­ження — це динамічний процес, який здійснюється на основі актив­ної переробки, узагальнення і систематизації матеріалу. Зберігається і пам'ятається добре все те, що лежить у системі свідомо організова­ного, спланованого життя. Забування — процес випадання певної ін­формації з пам'яті людини.

Забувається насамперед те, що перестає бути для людини суттє­вим і значущим. Крім того, швидко забувається інформація в тому разі, якщо вона при запам'ятовуванні була погано "укладена" в па­м'ять.

Відтворення — процес, який полягає у відновленні й реконструк­ції актуалізованого змісту пам'яті. Відтворення пов'язане з розумо­вими діями, котрі й здійснюють реконструкцію відтворюваного ма­теріалу (зміна плану, перестановка, переконструювання матеріалу і т. п.). Саме в реконструкції виявляється неможливість трактування процесу відтворення лише як процесу згадування, в його відокрем­ленні від мислення, мови, установок людини. По суті, людина ніколи не відтворює зміст пам'яті в тій формі, в якій він запам'ятовувався.

За характером психічної активності пам'ять поділяють на (рис. 4):

Емоційну

Довільну

Мимовільну

Рис.4. Види пам'яті

а) об'єкт запам'ятовування. Розрізняють образну пам'ять (па-
м'ять на образи), котра поділяється на окремі підвиди залежно від
аналізаторів: зорову, слухову, смакову, дотикову і нюхову пам'ять;
рухову (моторну), що проявляється в запам'ятовуванні, збереженні
та відтворенні рухів і дій; словесно-логічну — виражається в запа-
м'ятовуванні, збереженні та відтворенні думок, понять, словесних
формулювань; емоційну пам'ять на пережиті людиною емоції і по-
чуття;

б) ступінь вольової регуляції пам'яті. Розрізняють довільну пам'ять
(людина ставить перед собою свідому мету на запам'ятовування, на
утримання потрібного змісту для наступної дії, що потребує вольо-
вих зусиль) і мимовільну (фіксація вражень від навколишнього світу
без спеціально поставленої людиною мети). Мимовільно запам'ято-
вується те, з чим індивід активно працює, що йому цікаво і т. п.;

в) тривалість збереження інформації. Розрізняють пам'ять коротко-
часну (забезпечує втримання інформації на час, необхідний для вико-
нання будь-яких операцій; крім того, виявляється тоді, коли матеріал
запам'ятовується на короткий строк, а подальше збереження його вва-
жається непотрібним) і довготривалу (забезпечує довготривале — го-
дини, дні, роки, десятиріччя — збереження інформації).

Продуктивність пам'яті визначається багатьма причинами як об'­єктивного (характер матеріалу, його кількість, обставини та ін.), так і суб'єктивного порядку. Серед суб'єктивних причин виділимо такі:

• ступінь завершеності дій запам'ятовування;

• ставлення людини до тієї чи іншої діяльності;

• попередній досвід індивіда;

• емоційне налаштування людини;

• вольові зусилля, які докладаються в ході запам'ятовування.

Мислення — процес пізнавальної діяльності індивіда, яка харак­теризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійс­ності. Мислення — вищий пізнавальний процес, властивий лише людині. Воно відображає світ в його суттєвих зв'язках і стосунках. Мислення розкриває те, що безпосередньо у сприйнятті не дано — закономірні зв'язки і суттєві взаємовідношення між предметами та явищами. Так, спостерігаючи одні явища, людина судить про інші, котрі певним чином із ними пов'язані (за зовнішніми ознаками лю­дини можна судити, хоча б наближено, про її внутрішній стан).

В основі процесу мислення лежать тимчасові нервові зв'язки двох видів:

• першосигнальні нервові зв'язки, які виникають під впливом зов­нішніх подразників і пов'язані з відчуттями, сприйняттями й уявленнями;

• другосигнальні нервові зв'язки, які утворюються в корі головно­го мозку за допомогою слів і відображають суттєві зв'язки між предметами.

Мислення включається з того моменту, коли під впливом потреби визначається мета і в певній ситуації виникає перепона до її досягнен­ня: не вистачає чи знань, чи засобів, чи методів для того, щоб досягти мети і задовольнити потребу. Воно являє собою оперування в голові образами-символами, знаками для того, щоб прийняти правильне рі­шення (виробити той порядок дій, що приводить до бажаного резуль­тату). Розумова діяльність людей здійснюється за допомогою розумо­вих операцій: аналізу і синтезу, порівняння, абстракції і конкретизації.

Аналіз — це уявне розкладення предмета чи явища на частини, що їх утворюють, тобто виділення в них окремих частин, ознак і власти­востей. Будь-який аналіз починається з попереднього загального ознайомлення з предметом чи явищем, тобто виникає спочатку в практичній діяльності людини, а потім переростає в розумовий акт. Наприклад, щоб розумово розкласти мотор автомобіля на відповід­ні частини, потрібно кілька разів його розібрати.

Слід пам'ятати, що аналіз не є простим механічним переліченням усіх складових елементів, ознак і властивостей предмета. Він завжди є цільовим, спрямованим на вирішення якогось певного теоретично­го чи практичного завдання.

Синтез — це розумове поєднання окремих елементів, частин і ознак в єдине ціле. Як і процес аналізу, синтез виникає спочатку в практичній діяльності. Щоб зберегти в розумі той самий мотор, не­обхідно навчитися збирати його на практиці.

Аналіз і синтез нерозривно пов'язані, знаходяться в єдності один із одним у процесі пізнання. Аналіз дає знання про окремі елементи предмета (об'єкта, явища), а синтез, спираючись на результати ана­лізу, забезпечує знання предмета (об'єкта, явища) в цілому.

Порівняння — розумове встановлення схожості та відмінності між предметами дійсності. Порівняння завжди відбувається з певної точки зору, під якимось кутом зору, задля вирішення якогось завдання. На­приклад, на допиті слідчий чи працівник слідства завжди порівнює сві­дчення потерпілого і підозрюваного (звинуваченого) для того, щоб знайти спільне, а також відмінності, правдиве і нещире і т. д.

За допомогою розумової операції порівняння людина набуває пев­них знань, отримує необхідний матеріал для наступного аналізу і синтезу, абстрагування і конкретизації. Стаючи складовим елемен­том інших операцій мислення, порівняння обумовлює розвиток ро­зумових здібностей особистості.

Абстракція — це таке пізнання дійсності, котре полягає в розумо­вому відволіканні від ряду несуттєвих ознак (властивостей) предме­тів і відносин між ними з метою виявлення суттєвих ознак (властиво­стей). Без процесу абстракції неможливе проникнення "в глибину" явища чи предмета, вивчення його суті. Так, вирішуючи будь-яку юридичну проблему, спеціаліст розкладає її на складові огляду впли­ву на проблему, що вивчається (операція порівняння), виділяє в ній найбільш суттєві, головні складові, виключаючи при цьому другоря­дні, несуттєві елементи (операція абстракції). Виявлені суттєві части­ни (ознаки) проблеми стають основою майбутнього рішення.

Конкретизація — розумова операція, котра означає перехід від загального до одиничного (одиничне при цьому відповідає цьому за­гальному). Конкретизувати — значить навести приклади, факти, ілю­страції, які підтверджують загальне теоретичне положення, закон, те чи інше психолого-правове явище. Конкретизація пов'язує знання людини з реальною практикою і допомагає правильно зрозуміти дійсність.

Розумові операції абстракції і конкретизації взаємопов'язані між собою — і ті й інші як підсумок пізнання є проникненням в суть пред­метів (об'єктів) і явищ.

Залежно від способів виконання розумових дій виділяють три ви­ди мислення:

• предметно-дійове — вид мислення, пов'язаний з практичними діями над предметами. Це найбільш елементарний вид мислен­ня, який представляє собою безпосереднє сприйняття предметів у процесі дій з ними. Основними умовами розв'язання розумо­вих задач у цьому разі є правильні дії (прийоми) людини з від­повідними предметами. Цей вид мислення широко репрезенто­ваний у людей масових робітничих професій;

• наочно-образне — мислення, що ґрунтується на сприйнятті й уявленні. Людина оперує наглядними зображеннями предметів і об'єктів через їхні образні уявлення. Наприклад, переставлен­ня меблів на місці злочину. Слідчий може уявити собі, як стоя­ли меблі в кімнаті до моменту скоєння вбивства, що змінилося в розташуванні меблів під час бійки і т. д. Образи слугують тут способом вирішення поставленого перед юристом завдання. Добре розвинуте наочно-образне мислення — серйозний помі­чник у діяльності юриста;

• абстрактно-логічне — мислення поняттями шляхом розміркову­вань. Розмірковувати — означає пов'язувати між собою різні по­няття, щоб у підсумку одержати відповідь на питання, яке постає перед людиною, розв'язати розумову задачу. Абстрактно-логічне розмірковування використовується при розв'язанні задач із математики і фізики, хімії і теоретичної механіки і т. п. У цьо­му разі людина послідовно аналізує умови задачі, з'ясовуючи, що їй відомо, що невідомо і як можна на основі відомого розв'я­зати конкретну задачу. Абстрактно-логічне мислення — головне в мисленні юридичного працівника, на котре він спирається при складанні версій події, що відбулася в оперативно-розшуковій ді­яльності, під час допиту, слідчого експерименту і т. д.

Процес мислення починається загальним логічним законом. І все-таки у різних людей мислення неоднакове. Індивідуальні особливос­ті розумової діяльності людини — насамперед результат розвитку йо­го розуму в процесі навчання, діяльності, життя.

Відмінності в мисленні людей проявляються в різноманітних яко­стях мислення, найбільш суттєвими із них є:

• широта розуму (виявляється, з одного боку, в широкому кругозо­рі, різносторонній допитливості, а з іншого — характеризується всебічним і творчим підходом до пізнання теорії і практики);

• глибина розуму (виявляється в умінні проникнути в сутність складних питань життя і діяльності, зрозуміти причини виник­нення подій і явищ, передбачити їх розвиток і т. д.);

• самостійність мислення (вміння людини висувати нові завдан­ня і знаходити потрібні рішення і відповіді без допомоги інших людей, але спираючись на їхні знання, думки і досвід);

• критичність розуму (характеризується вмінням людини строго й об'єктивно оцінювати свої і чужі думки, старанно доводити і перевіряти всі положення і висновки, що висуваються);

• гнучкість розуму (самостійність і свобода думки при виборі способу розв'язання нових задач; це розум, якому чужі трафа­рети і шаблони);

• швидкість розуму (здатність людини швидко розібратися в складній ситуації, швидко обдумати і негайно прийняти пра­вильне рішення).

Усі названі якості мислення розвиваються в процесі пізнавальної та практичної діяльності людей.

Уявлення того, що в минулому людина не сприймала створення образів предметів і явищ, з якими раніше вона не зустрічалася, ви­никнення ідеї того, що лише буде створено, складає особливу форму психічної діяльності — уяву.

Уява — це створення людиною чогось нового: нових образів і ду­мок, на основі яких виникають нові дії та предмети.

Хоча уява відноситься до пізнавальних процесів, вона служить людині не лише для пізнання навколишнього світу, а й для його пе­ретворення.

Фізіологічною основою уяви є процес утворення нових поєднань і комбінацій з тих тимчасових нервових зв'язків у корі головного мо­зку, які вже склалися за минулий досвід. Важливу роль в утворенні нових зв'язків відіграє слово, котре оживляє нервові зв'язки, які ра­ніше не вступили в поєднання один із одним, сприяє виділенню в предметах нових ознак.

Залежно від активності й усвідомленості людиною створення но­вих образів виділяють такі види уяви:

• мимовільна уява. У цьому разі нові образи виникають під впли­вом малоусвідомлених чи взагалі неусвідомлених потреб і на­мірів людини. Уява виникає "сама собою", без будь-яких спря­мованих зусиль. Наприклад, дивлячись на дивакуваті хмари, що пливуть на небі, людина "бачить" обрис тварини, якусь конструкцію. Мимовільна уява найчастіше виникає у сновидін­нях, у стані напівсну, "бездумного" відпочинку і т. п.;

• довільна уява. Вона являє собою процес навмисної побудови об­разів у зв'язку зі свідомо поставленою метою в тій чи іншій сфе­рі діяльності. Наприклад, адвокат, очікуючи індивідуальної бе­сіди зі своїм підзахисним, будує уяву про те, як може відбувати­ся спілкування. При цьому образи в нього виникають у результаті спеціального наміру — створити щось конкретне в ході бесіди для з'ясування певних питань.

Залежно від оригінальності є:

• відтворювана уява. Її суть у тому, що уява нового — для цієї лю­дини — образу предмета чи явища відтворюється на основі сло­весного опису, сприйняття зображення у вигляді карт, схем, креслень і т. п. Прикладом відтворюваної уяви може служити реконструкція слідчим події, що відбулася за окремими факта­ми, деталями і слідами, які збереглися;

• творча уява — самостійне утворення нових образів, які реалі­зуються в нових предметах, об'єктах, ситуаціях, явищах. Тут людина не спирається на якийсь готовий опис чи умовне зобра­ження.

Уява більше, ніж інші пізнавальні психічні процеси, пов'язана з почуттями людини. Можна холоднокровно, безсторонньо сприйма­ти світ, думати про щось, але не можна без емоцій уявляти. Часом уява не лише виникає під впливом почуттів, а й сама стає одним із найбільш могутніх їхніх джерел. Це дуже важлива властивість уяви, тільки через неї людина може оцінити, що значать для неї ті чи інші обставини.

І ще про один зв'язок слід обов'язково згадати. Образи уяви зав­жди включають елементи тих знань і навиків, які необхідні для здійс­нення творчої діяльності. Основними блоками тут є:

а) виникнення ідеї, задуму;

б)"виношування" задуму, в ході якого ідея уточнюється, а часом і видозмінюється;

в) вивчення вимог і умов для реалізації ідеї;

г) накопичення необхідного матеріалу;
ґ) процес реалізації задуму.

Мова — це процес індивідуального її використання з метою на­самперед спілкування з іншими людьми. Мова забезпечується пери­феричними (рухові, голосові, артикуляційні) і центральними (кора

мозку) апаратами, органами сприйняття і розуміння слів та їх сполу­чень, відтворення і використання їх у житті. Людині властиво вжива­ти знаки для позначення предметів і осмислення дійсності. Людська мова є знаковим відображенням у мозку, одним зі способів кодуван­ня і передачі інформації. Для розуміння мови інших людей необхідне її перекодування, переведення у внутрішній зміст, на основі якого встановлюються змістові елементи. Це результат аналітико-синтетич­ної діяльності мозку.

Фізіологічний механізм людської мови розкривається у вченні І. Павлова про другу сигнальну систему. "Слово, завдяки всьому по­передньому життю дорослої людини, пов'язуючи з усіма зовнішніми і внутрішніми подразниками, які приходять у великі півкулі, всі їх си­гналізує, всі їх заміняє і тому може викликати всі ті дії, реакції орга­нізму, які обумовлюють ті подразники"¹.

Дослідження психологів Л. Виготського, О. Леонтьєва, П. Гальпе-ріна та інших показали, що мовна діяльність є засобом перетворення предметних дій в розумові. Важливими етапами формування розумо­вих дій поряд із попереднім ознайомленням із порядком зовнішніх дій є їхнє мовне виконання (зовнішнє і внутрішнє).

Слова здатні активізувати кору мозку, багато тимчасових зв'язків, включити попередній досвід у діяльність. Вони впливають не лише на другу сигнальну систему і навіть підкірку. За допомогою словесних впливів (при незмінному в цей момент комплексі безпосередніх подраз­ників) можна викликати активний стан кори мозку, всієї нервової сис­теми, впливати в потрібному напрямку на психіку і діяльність людини.

Мова в діяльності юриста виступає як носій інформації і як засіб впливу як на окрему людину, так і на групу осіб.

ВИДИ МОВИ

Для емоцій характерне й те, що особистісна і суспільна значущість (оцінка) переживань, які відчуваються людиною, можуть при певних умовах не збігатися.

ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ЕМОЦІЙ

Спонукання Регуляція

Рис. 6. Функції емоцій

Емоційні процеси відіграють роль внутрішньої регуляції діяльно­сті та поведінки людини (рис. 6).

Емоції, виконуючи функцію оцінки, безпосередньо через пережи­вання оцінюють і виражають значущість предметів, явищ і ситуацій для досягнення цілей і задоволення потреб людини. Вони є тією сис­темою сигналів, через яку особистість дізнається про значущість то­го, що відбувається.

З оцінки того, що відбувається, витікає друга функція емоцій — спонукання до дії. Залежно від знака оцінки (позитивного чи негати­вного) дія може бути спрямована чи на привласнення, оволодіння по­трібної, чи на припинення неуспішної дії, чи на вибір іншої.

Емоції виконують регулювальну функцію, впливаючи на спряму­вання і здійснення людиною відповідної діяльності. Регуляція дій здійснюється як через емоційну оцінку певних подій, так і через акту­алізацію індивідуального досвіду. Минулий досвід успішних чи неус­пішних дій і вчинків людини визначає відповідний вибір у конкрет­ній ситуації.

Експресія як функція емоцій пов'язана з тим, що переживання ду­же часто супроводжуються органічними змінами (почервонінням, зблідненням, почастішанням дихання, серцебиттям і т. п.), проявля­ється в так званих експресивних (виразних) рухах. До останніх від­носяться міміка — рухи обличчя, пантоміміка — рухи всього тіла, во­калізація — зміна інтонації і тембру голосу. Не лише в повсякденно­му житті, а й в діловій обстановці за виразними рухами можна досить точно оцінити зміни в психологічному стані людей.

З часів Ч. Дарвіна і до наших днів панує теорія універсальності емоційних лицевих виразів, підкріплена експериментальними дани­ми. Емоції виражаються одними й тими ж способами, внаслідок чого вони служать засобом розуміння внутрішнього стану іншої людини і предметом наслідування, засобом зараження тією чи іншою емоцією. Не можна не відзначити, що на вираження емоцій впливає культура (люди однієї культури можуть бути більш стримані у вираженні емо­цій в порівнянні з людьми іншої культури) і національні особливос­ті. Міміка є важливим, а іноді незамінним засобом передачі пережи­вань, думок і волі від однієї людини до іншої, знаряддям впливу на групи людей.

Емоції розрізняються за змістом, спрямованістю, а також за си­лою, тривалістю, глибиною, швидкістю виникнення і дієвістю. Вихо­дячи з цього, емоції можуть проявлятися у формі дуже рухомих емо­ційних процесів і більш стійких емоційних станів.

Емоції бувають¹:

• позитивні — задоволення, радість, піднесеність, гордість, захо­плення, симпатія, полегшення та ін.;

• негативні — незадоволення, горе, журба, сум, туга, відчай, за­смучення, тривога, переляк, страх, жалість, співчуття, розчару­вання, презирство тощо.

У процесі суспільно-історичного розвитку, соціального життя лю­дей в сфері їхніх переживань з'являється особлива форма — почуття. Вони виникають як узагальнення емоцій, на відміну від останніх, які відображають ситуативне значення предметів у конкретних умовах, що склалися, виділяють ті явища, котрі мають постійну мотиваційну значущість.

Почуття — стійке емоційне ставлення людини до інших людей, до самого себе, до суспільства в цілому.

Вони є вищим продуктом розвитку емоцій. Почуття породжують­ся об'єктивною дійсністю, але при цьому вони суб'єктивні, оскільки одні й ті ж явища для різних людей можуть мати різне значення.

Нерідко емоції і почуття позначаються одним і тим самим термі­ном, хоча зміст їх різний. Наприклад, страх в умовах небезпеки для життя може виявлятися у вигляді переляку чи боязні (емоції). Страх втратити повагу в колег по роботі — це вже почуття, в основі якого лежить діяльність другої сигнальної системи.

Лук А. Н. Эмоции и личность. — М.: Знание, 1982. — С. 24-25.

Почуття людини — це ставлення її до світу, до того, що вона ро­бить, що з нею відбувається в її безпосередньому переживанні. Вони відрізняються відносною стійкістю і постійністю.

Почуття — могутня сила особистості. Той, хто любить чи нена­видить, не знає перешкод; він добивається мети навіть у тих випад­ках, коли потрібно подолати величезні труднощі.

Виокремлюють моральні, інтелектуальні, естетичні й практичні почуття.

Моральні (етичні) почуття виражають ставлення людини до інших людей, до Батьківщини, до сім'ї, до самої себе. До них належать: гу­манізм, патріотизм, честь, достоїнство, совість, сором та ін. Різнома­нітність моральних почуттів відображає різноманітність людських стосунків. Наскільки в етичних почуттях закладені моральні норми, настільки вони регулюють поведінку людини.

До сфери почуттів відносять почуття довіри і прихильності до лю­дей, почуття товариськості й дружби.

Особливе почуття, яке виникає у людини і між людьми, — любов, яку Б. Шоу визначив як величезне перебільшення відмінностей між однією людиною і всіма іншими¹. Любов породжує дуже великий спектр переживань — від блаженства і захоплення до горя, прини­ження, ревнощів, відчаю і ненависті.

Інтелектуальні почуття виражають і відображають ставлення осо­бистості до процесу пізнання. Приклади інтелектуальних почуттів: до­питливість, подив, радість відкриття нового та ін. Предметом інтелек­туальних почуттів є як сам процес пізнання, так і його результат.

Інтелектуальні почуття — могутній стимул пізнання, навчання, наукової творчості. З повсякденної практики відомо, що учні (студе­нти), які втратили внаслідок тих чи інших причин цікавість до пред­мета, починають гірше вчитися, проявляють меншу здатність оволо­діння знаннями. І навпаки, любов до знань, радість відкриття нового веде до піднесення всіх інтелектуальних сил особистості; людина при цьому легко засвоює навчальний матеріал і творчо мислить.

Естетичні почуття виникають у людини у зв'язку із задоволенням чи незадоволенням її естетичних потреб. У них відображаються і ви­ражаються ставлення суб'єкта до різних факторів життя, іншої лю­дини, картин природи, творів мистецтва (почуття насолоди і захоп­лення, презирства і огиди, трагічного і комічного і т. д.).

Див.: Лук А. Н. Эмоции и личность. — С. 80.

Людство ввело у свій духовний вжиток поняття прекрасного. Са­ме прекрасне як цінність створює відповідні орієнтації людей на ес­тетичні почуття.

Естетичні почуття ушляхетнюють особистість, впливають на її мо­ральність, роблять її чутливішою до переживань іншої особистості. Вони впливають і на інтелектуальні почуття: естетично вихована лю­дина в самому процесі пізнання і в знаннях знаходить прекрасне.

Практичні почуття — це позитивне емоційне ставлення до діяльно­сті, практичної роботи, подолання труднощів. Активний працівник, борець відчуває величезну радість перемоги, досягнувши бажаної ме­ти. Практичні почуття органічно пов'язані з волею людини і проявля­ються в специфічних емоціях рішучості, сміливості й дерзання. Вони допомагають долати труднощі, що трапляються, недоліки в собі, здій­снювати вчинки, на які в інших ситуаціях людина не спромоглася б.

Емоції та почуття відіграють велику роль у спілкуванні юриста з іншими особами. З одного боку, дають змогу краще розв'язати про­блему контакту з людьми, привернути їх до себе, але з другого — не­гативні емоції юридичного працівника можуть негативно відбитися на його діяльності. Керувати емоціями — одне із складних завдань у роботі юриста.

Вольові процеси

Воля — це свідома організація і саморегуляція людиною своєї дія­льності та поведінки, спрямована на подолання труднощів при досяг­ненні поставленої мети.

У психічній діяльності людини воля виконує дві взаємопов'язані функції — спонукальну і гальмівну. Воля — це здатність контролю­вати свою діяльність і активно спрямовувати її на досягнення своїх цілей. Вона представляє особливу форму не лише вміння чогось до­битися, а й вміння відмовитися від чогось, коли це потрібно (А. Ма­каренко).

Воля забезпечує перехід від пізнання (пізнавальні процеси) і пере­живання людини (емоційні процеси) до практичної діяльності.

Значення вольових процесів у житті й діяльності людей велике. Якщо безвольна людина в праці нікчемна, то у складній, критичній ситуації вона може бути і небезпечна. За допомогою волі людина ор­ганізує свою діяльність і керує своєю поведінкою.

Рухи і дії, які здійснюються людиною, за ступенем участі в них во­лі поділяють на мимовільні (поворот голови на звук раптового пост­рілу) і довільні (перехід через підвісний міст у гірському яру). У дові­льних рухах і діях виділяють вольові, свідомі дії, спрямовані на певну мету (критичний виступ на діловій нараді).

Мимовільні рухи і дії людина здійснює без заздалегідь усвідомле­ної і поставленої кимось (чи собою) мети, не відчуваючи ускладнень і не докладаючи зусиль. Вони імпульсивні за характером, не мають чіткого плану. Причина руху тут цілком зовнішня, а самі дії — авто­матичні; в них виявляються орієнтувальні, захисні та інші вроджені реакції організму.

У довільних діях людина наслідує певну мету, долає перешкоди різного ступеня складності. Вольові дії характеризуються фізичними і психічними зусиллями, які викликані подоланням значних трудно­щів, перепон.

Вольовий процес, як правило, включає три етапи — підготовчий, основний і кінцевий (рис. 7).

Мотиви

	Прийняття
і4- к	рішення

Виконання прийнятого рішення

Аналіз результатів

Підготовчий

Основний

Кінцевий

Енергійність і наполегливість — риси, в яких виявляється ступінь активності людини. Зазвичай, люди енергійні бувають і наполегли­вими. Вони здатні до довгого і непослабного напруження енергії. Во­льове зусилля в міру подолання перешкод і труднощів у них не по­слаблюється, а зростає. Оцінюючи ситуацію, енергійний і наполегли­вий юрист знаходить в ній те, що допомагає досягненню мети; спосіб дій не сковує його і застосовується до того часу, поки є найкращим із можливих, а потім негайно замінюється іншим, тільки-но буде вста­новлено, що новий спосіб швидше веде до мети.

Ще один характерний штрих у діяльності енергійної та наполег­ливої людини: вона може тимчасово припинити виконання завдан­ня, виждати, щоб у більш сприятливій обстановці успішно його роз­в'язати. Ненаполегливі люди не здатні вичікувати, вони відступають перед невдачами, піддаються постійному почуттю сумніву, а стикнувшись з перепоною, часто відмовляються від прийнятого рі­шення.

Витримка і самовладання — це здатність людини стримувати свою психічну і фізичну активність у різних ділових і життєвих ситуаціях. Уміння юриста володіти собою, стримувати себе від дій, викликаних почуттями роздратованості, досади, гніву, злості і т. п., дуже пози­тивно впливає на його діяльність, насамперед на процес спілкування з різними категоріями людей.

Самостійність виявляється в діях, які здійснюються юридичним працівником з твердим переконанням у правильності своєї поведін­ки. Вона передбачає впевненість у своїх силах, здатність взяти на се­бе відповідальність за свої дії, наполегливість у досягненні мети. Для несамостійного спеціаліста характерні легка підвладність зовнішньо­му впливу, некритичне сприйняття порад інших, очікування розпо­ряджень "зверху", побоювання брати відповідальність за прийняте рішення на себе.

Старанність — вольова риса, яка виявляється в ретельному, сис­тематичному і своєчасному виконанні розпоряджень і рішень керів­ництва. Вона передбачає також ініціативу з боку юридичного пра­цівника при виконанні ним отриманого завдання.

Упевненість у своїх силах. Без упевненості у власних силах жодна людина не може виконати вольової дії. Той спеціаліст, який не впев­нений, що може справитися з поставленим перед ним завданням, зде­більшого виявляє метушливість, вносить дезорганізацію в роботу і, як правило, в підсумку — провалює завдання. Ще великий О. Суво­ров говорив: "Надійся на себе, в цьому полягає основа хоробрості". Важливо підкреслити, що невпевненість юриста передається оточую­чим, у тому числі і тим, хто ставить завдання ввести в оману слідст­во, приховати наявну інформацію, перекласти вину за скоєне на ін­ших і т. д.

Для багатьох юристів-практиків (наприклад, слідчого, інспектора карного розшуку, співробітника відділу боротьби з організованою злочинністю, інспектора ДАІ та ін.) важливими вольовими рисами є сміливість і хоробрість, стійкість і мужність.

Сміливість і хоробрість виявляються в готовності людини при ви­конанні своїх обов'язків боротися і долати небезпеку (боротьба з озброєним злочинцем, допомога дітям і старшим у разі пожежі бу­динку чи квартири і т. д.). Сміливість відрізняється від хоробрості тим, що вона не припускає нерозсудливості, а враховує реальну не­безпеку.

Стійкість і мужність характеризують духовну і фізичну витрива­лість людини. Стійкій особистості притаманні принциповість, ціле­спрямованість, самостійність, витримка і самовладання. Мужність як показник духовної зрілості людини пов'язана зі збереженням розум­ного підходу в різних ситуаціях, в умінні керувати своїми почуттями, потребами і спонуканнями.

Розвинення вольових рис невіддільне від самовиховання, яке по­чинається із самопізнання. Тому важливо "подивитися на себе" ні­би з боку, побачити ступінь сформування вольових рис і прагнути до вольового самовдосконалення. Формуванню волі сприяє посту­пове наростання тих чи інших розумових, фізичних дій. У тому ра­зі, коли вони граничні, але подоланні, вольове зусилля супроводжу­ється позитивними емоціями, посильність породжує впевненість в успіху.

Дії і вчинки людини регулюються всіма розглянутими психічни­ми процесами. Але вищою формою психічної регуляції поведінки і ді­яльності людини є воля.

§3. Психічні властивостіособистості

Психічними властивостями особистості називають найбільш сут­тєві і стійкі індивідуально-психологічні особливості людини. До них належать спрямованість особистості, її темперамент, характер і здіб­ності.

Темперамент — характеристика індивіда щодо динамічних особ­ливостей його психічної діяльності (темпу, ритму, інтенсивності пси­хічних процесів і станів).

Наукові дослідження засвідчили, що темперамент людини обумов­лений її біологічними (фізіологічними) особливостями. Академік, лау­реат Нобелівської премії І. Павлов експериментально встановив, що темперамент залежить від особливостей вищої нервової діяльності, ос­новних процесів — збудження і гальмування — і від їх співвідношен­ня. Він довів, що процеси збудження і гальмування у різних людей мо­жуть відрізнятися за силою, рухомістю, врівноваженістю.

Сила нервових процесів є показником працездатності нервових клітин і нервової системи в цілому. Сильна нервова система витри­мує велике і довготривале навантаження, в той час як слабка при цих умовах "ламається".

Врівноваженість нервових процесів — певний баланс процесів збудження і гальмування. Ці процеси можуть бути врівноважені один з одним за силою, а можливо, і неврівноважені — один із них може бути сильніший.

Рухомість нервових процесів — це швидкість і легкість зміни од­ного процесу на інший. Вона забезпечує пристосування до несподі­ваних і різких змін обставин.

На основі вивчення властивостей нервової системи І. Павлов роз­робив учення про типи вищої нервової діяльності (ВНД), кожному з яких відповідає певний тип темпераменту (табл. 2).

Таблиця 2

Співвідношення темпераменту і типу нервової системи

Властивості нервової системи за І. Павловим

Тип темпе­раменту	Сила процесів		Врівноваженість (збудливість і гальмування)	Рухо­мість процесів	Тип ВНД
	збуд­ження	гальму­вання
Сангвінічний	Сильний	Сильний	Врівноважений	Рухомий	Живий
Холеричний	Більш сильний	Більш слабкий	Неврівноважений	Рухомий	Нестри­маний
Флегматичний	Сильний	Сильний	Врівноважений	Малору­хомий	Інерт­ний
Меланхолій­ний	Слабий	Слабий	Неврівноважений	Рухомий або інертний	Слабий

Підкреслимо відмінність ВНД від темпераменту:

а) тип ВНД — поняття фізіологічне, а темперамент — поняття
психологічне;

б) тип ВНД — це природна, вроджена властивість. Вона є фізіо-
логічною основою темпераменту.

Властивості типу нервової системи, за І. Павловим, упродовж життя змінюються, але змінюються дуже повільно і лише в обмеже­них рамках. Тому властивості темпераменту зберігаються протягом довготривалого відрізку життя і змінюються лише повільно і посту­пово.

Таким чином, темперамент — це індивідуальні властивості люди­ни, які визначають динаміку її психічної діяльності і поведінки.

Виділяють дві основні фундаментальні характеристики динаміки проявів і поведінки:

1. загальна психічна активність, яка визначає енергетичну напру­женість людини (темп, ритм, швидкість, інтенсивність, пластич­ність та ін.);

2. емоційність, котра визначає знак (позитивний чи негативний) і характер емоцій і почуттів (вразливість, збуджуваність, чуттє­вість та ін.).

У зв'язку з цим однією з властивостей темпераменту є екстравер­сія—інтроверсія. Поняття екстраверсія—інтроверсія були введені швейцарським психологом К. Юнгом для означення двох протилеж­них психологічних типів особистості. В основі цього поділу лежить спрямованість особистості або на світ зовнішніх об'єктів, або на яви­ща власного суб'єктивного світу.

Екстраверт — психологічний тип людей, психіка яких спрямова­на на предмети і явища навколишнього світу. Екстравертам властиві імпульсивність, товариськість, гнучкість поведінки, ініціативність. Вони легко входять у контакт із новими людьми, швидко адаптують­ся в незнайомій обстановці.

Інтроверт — психологічний тип людей, психіка яких спрямована всередину, у свій власний внутрішній світ, котрому вони надають ви­щу цінність. Для інтроверта характерні замкнутість, схильність до са­моаналізу, ускладнення в контактуванні з іншими людьми. Він почу­ває себе комфортно, коли знаходиться наодинці зі своїми думками, переживаннями.

Отже, відмінності за темпераментом — це відмінності не за рівнем можливостей психіки, а за своєрідністю її виявів. Темперамент накла­дає відбиток на індивідуальний стиль діяльності та поведінки кожної особистості.

Коротко розглянемо психологічну характеристику темпераментів.

Сангвінік — це живий, рухливий, гарячий, дуже продуктивний тип людини, але лише тоді, коли в неї багато цікавої справи, тобто по­стійне збудження. Вона швидко реагує на зовнішні подразники і прагне зміни вражень. Невдачі і неприємності переживає порівняно легко. Настрої сангвініка мінливі, але переважає серед них почуття душевної рівноваги, благополуччя. Товариський, володіє різномані­тністю і багатством міміки, швидким темпом мови.

Холерик — як правило, поривчастий, швидкий, нетерплячий. Від­різняється високою реактивністю і активністю. Швидкий психічний темп переживань. Реактивність переважає над активністю. Тому він винятково пристрасний в роботі, але нерідко неврівноважений, схи­льний до різкої зміни настроїв, емоційних спалахів, при недостатній вихованості — запальний і різкий. Дуже товариський; мова швидка, енергійна, супроводжується яскравою мімікою і жестами.

Флегматик — це людина на вигляд спокійна і врівноважена, пові­льна і неповоротка, незворушна. Зовні почуття, настрої, як правило, стійкі, емоції свої виражає у виняткових випадках. Довго приймає рі­шення, але проявляє наполегливість в його виконанні. Взявшись за будь-яку справу, доводить її до кінця. Важко змінює один вид діяль­ності на інший, відчуває складності в адаптації до нової обстановки. У спілкуванні вибірковий, мова зважена, емоції скупі. І. Павлов на­зивав флегматиків "трударями життя".

Меланхоліком називають людину, схильну до глибоких пережи­вань, болісно чутливу, з пониженою активністю, з нестійкою увагою. Меланхолік уразливий, недовірливий, болісно реагує на найменші образи, замкнутий. Як вважав І. Павлов, він чи не найнещасніший серед інших людей. Для меланхоліка кожне явище життя стає гальмів­ним його агентом, він ні в що не вірить, ні на що не сподівається, в усьому бачить і очікує погане, небезпечне. За неблагополучних об­ставин у меланхоліка може розвинутися відчуженість. У контакт із ін­шими людьми входить дуже вибірково. Мова в'яла, міміка і жести часто відсутні.

Чому кожній людині корисно знати особливості свого темпера­менту? З якою метою юристу слід вивчати темперамент обвинуваче­ного, підозрюваного, потерпілого та інших?

По-перше, виявлення особливостей темпераменту дає можли­вість людині вибрати для себе більш підходящу сферу діяльності, яка відповідає його типу ВНД. Не існує "поганих" чи "хороших" темпераментів, оціночний підхід у цьому разі недоречний. Кожен темперамент у конкретних видах діяльності має свої достоїнства і недоліки. Навряд чи меланхолік успішно справиться з обов'язка­ми начальника відділу боротьби з організованою злочинністю. Можна вважати невдалим вибір професії прокурора чи судді для холерика.

По-друге, існування в психіці людини стійких динамічних харак­теристик, які формуються на основі біологічних факторів, дозволяє їй найоптимальніше витрачати свої енергетичні можливості. Знаючи свій темперамент, будь-який працівник може усвідомлено регулюва­ти режим, ритм, інтенсивність різних сфер діяльності.

По-третє, темперамент зумовлює індивідуальний стиль діяльності особистості. Саме особливості темпераменту визначають шляхи і способи роботи слідчого, інспектора карного розшуку, начальника митної служби та ін.

По-четверте, знання свого темпераменту і темпераменту інших людей дозволяє юристові більш правильно будувати взаємини з ними, впливати на них силою прикладу. Так, поривчастість холе­рика можна усунути тактовністю, стриманістю. Висловлювати критичні зауваження меланхоліку доцільно лише наодинці, в делікатній формі, торкаючись його ділових чи особистих якостей тощо.

Для віднесення тої чи іншої людини до певного виду темпера­менту слід вивчити у нього ступінь виразності, насамперед таких рис, як активність, емоційність, особливості психомоторики (зв'я­зок психічних процесів із рухами і діяльністю людини). Для цього використовуються різні методи психології (спостереження, екс­перимент, психологічні тестування та ін.), котрі розглянуті в роз­ділі 2.

Характер — це інтегральна (єдина ціла) властивість, яка включає найрізноманітніші психічні явища особистості.

У перекладі з грецької "характер" означає "печать", "чеканка". У виразі "це характерно для нього" міститься таке: певні дії, вчинки людини є для неї типовими, закономірними. Характер особистості ні­би накладає певний відбиток на її поведінку, на її стосунки з іншими людьми. Він визначає склад особистості, визначеність людини як су­б'єкта діяльності, спілкування, пізнання.

"Риси характеру, — писав С. Рубінштейн, — це ті суттєві власти­вості людини, з яких із певною логікою і внутрішньою послідовніс­тю випливає одна лінія поведінки, одні вчинки і якими виключають­ся як не сумісні з ними, протилежні їм, інші"¹.

Які ж суттєві властивості, що виділяються і закріплюються в лю­дині, стосуються її характеру?

Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. — Т. 2. — С. 220-221.

Щодо характеру, то йому притаманні лише ті властивості (риси, якості), котрі виражають ставлення людини до основних аспектів життя і діяльності. Характер може проявитися як в цілях, які людина ставить собі, так і в засобах і способах, якими вона прагне досягти їх. При цьому виділяють:

• ставлення людини до суспільства, навколишнього світу і до окремих людей (чуйність, гуманність, агресивність, альтруїзм чи асоціальність і т. д.);

• ставлення до діяльності (працелюбство, активність, ініціатив­ність, діловитість, організованість чи антиподи цих рис);

• ставлення до речей (акуратність — неохайність, бережли­вість — марнотратство, сумлінність — халатність та ін.);

• ставлення до самого себе (скромність — пихатість, самокритич­ність — некритичність тощо).

Таким чином, у психології під характером розуміється сукупність особливостей (рис) людини, котрі складаються і проявляються в ді­яльності та спілкуванні і визначають своєрідність її поведінки в пев­них життєвих ситуаціях.

Не можна погодитися з думкою тих дослідників, які розглядають характер як щось незмінне в психіці особистості, незалежне від сус­пільних умов. Як стійке цілісне утворення, характер людини форму­ється всім укладом життя, що включає в себе певний спосіб дій в єд­ності з об'єктивними умовами. Спосіб же дій людини завжди вихо­дить із певних потреб і мотивів, включає спосіб думок, почуттів і спонукань. Відповідно, в характері людини завжди можна виділити:

• інтелектуальні риси: допитливість, кмітливість, критичність ро­зуму, глибина думок та ін. Їхній високий розвиток багато в чо­му визначає відповідне ставлення людини до навколишньої дій­сності (принциповість, упевненість, самостійність і т. п.);

• емоційні риси: рвучкість, уразливість, гарячковість, байдужість та ін. Ці риси характеру також відіграють велику роль у житті людини. Річ у тім, що її ставлення до світу, діяльності, речей, інших людей і до себе завжди переживається, тобто виражаєть­ся в почуттях і емоціях;

• вольові риси: цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, само­владання та ін. Вольові риси є складовими характеру, його твер­дістю. Від Аристотеля йде ототожнення характеру з вольовими рисами особистості, тобто характер поділяється на сильний і слабкий залежно від прояву вольових рис. Виражаючи своє ста­влення до будь-чого чи будь-кого, людина здійснює певні дії і вчинки, котрі потребують вольових зусиль. За словами С. Рубін-штейна, у вольових вчинках характер, з одного боку, складаєть­ся, а з іншого — проявляється.

Як властивість особистості характер тісно пов'язаний з темпера­ментом. У деяких випадках їх важко відділити один від одного. Фі­зіологічний механізм, основа характеру, за висловом І. Павлова, отримав назву "сплаву" типологічних властивостей вищої нервової діяльності (темпераменту) і складних, стійких систем тимчасових зв'язків, які утворюються в корі головного мозку людини в результа­ті життєвого досвіду, під впливом умов її життя і діяльності. Водно­час характер людини справляє сильний вплив на виявлення темпера­менту, на його зміну і вияв у діяльності людини.

Основна відмінність між ними полягає в тому, що темперамент ви­значений переважно природженими біологічними властивостями нер­вової і ендокринної системи людини, тоді як у становленні характеру ві­діграють визначну роль середовище і виховання. Характер людини фо­рмується упродовж життя, в процесі діяльності і спілкування.

У характері кожної людини потрібно бачити єдність стійких і ди­намічних властивостей. Основа характеру закладається поступово, закріплюється в процесі життя і стає типовою для цієї людини, а кон­кретні вияви характеру можуть видозмінюватися залежно від ситуа­ції, в якій знаходиться людина, під впливом людей, з якими вона спі­лкується. Залишаючись сама собою, вона може виявляти то більшу, то меншу щирість чи замкненість, рішучість або нерішучість, твер­дість чи м'якість. Помітні зміни в поведінці людини обумовлюються і тимчасовими станами психіки. Життєрадісна людина може стати похмурою, спокійна — афективною і т. ін.

Проблема типології характерів дотепер повністю не розв'язана. Одна з найбільш повних і цікавих типологій характеру розроблена К. Леонгардом (Берлінський університет ім. Гумбольдта) і А. Личко (Ленінградський психоневрологічний інститут ім. В. Бехтерева). Основою типології є поняття акцентуації характеру — крайні варіа­нти норми, за яких окремі риси характеру надмірно посилені, що від­бивається на всій поведінці людини, створює особливий стиль її дій і вчинків. Враховуючи практичну значущість для юриста типології характеру при вивченні людей і врахуванні особливостей їхнього ха­рактеру в юридичній діяльності, цей матеріал досить повно наведено в додатку 1.

При розв'язанні проблеми виховання характеру слід виходити з того, що характер людини визначається тими соціальними умовами, в яких вона живе і діє. Тут важливі два моменти. З одного боку, риси характеру представляють собою продукт суспільно-історичних умов в їхньому загальному вигляді. Загальні соціальні, типові обставини жит­тя людей, однакові суспільні умови формують загальні сторони і риси їхнього характеру. З іншого боку, індивідуальна, неповторна своєрід­ність життєвого шляху, умов життя і діяльності кожної окремої люди­ни викликає індивідуальні особливості характеру, приводить до роз­витку і закріплення в характері індивідуальних особливих рис.

Спонукання, які породжуються обставинами життя, є тим "буді­вельним матеріалом", з якого складається характер. Тому формуван­ня і розвиток характеру пов'язані з відбором і закріпленням в люди­ні соціально ціннісних мотивів поведінки. Витоки характеру і ключ до його формування — в мотивах його діяльності та поведінки.

У виробленні рис характеру людини суттєву роль відіграє колектив. Співдружність, розуміння, взаємодопомога, а також вимоги, які висуває колектив щодо поведінки своїх членів, розвивають у людей моральні норми, котрі стають критерієм їхніх вчинків і дій, перетво­рюючись із часом у риси характеру. Видатний німецький філософ І. Кант з цього приводу зауважив: "...Тутголовне не те, що робить із людини природа, а те, що вона робить із себе, бо перше стосується тем­пераменту. і лише друге свідчить про те, що в неї характер".

Здібності — психічна властивість особистості, яка представляє собою сукупність індивідуально-психологічних особливостей людини, які дозво­ляють їй успішно оволодівати чи займатися тією чи іншою діяльністю. Здібності характеризують можливості особистості для досягнення успіхів у навчанні і в праці. С. Рубінштейн, якому належить заслуга в розробці основних положень психології здібностей, відзначає: "...Здібності люди­ни — це вияви, сторони його здатності до навчання і праці"¹.

Заперечуючи тотожність здібностей і таких суттєво важливих компонентів діяльності, як знання, вміння і навички, психологія під­креслює їхній взаємозв'язок, єдність. Взаємозв'язок виявляється у то­му, що освоєння знань, вироблення умінь і навичків передбачає на­явність здібностей, а формування і розвиток здібностей до певної ді­яльності передбачає освоєння пов'язаних із нею навичків, умінь і знань. Таким чином, здібності виявляються не в знаннях, уміннях і

Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. — Т. 2. — С. 126.

навичках, а в динаміці їх набуття, тобто в тому, наскільки швидко, легко засвоюється процес оволодіння знаннями, вироблення вмінь і навичок, необхідних для цього виду діяльності.

У структурі особистості здібності тісно пов'язані з такими ри­сами, як специфічні особливості пам'яті, емоційні властивості, риси характеру, якості інтелекту. Існують підходи, в основі яких здібності тлумачаться тільки як біологічний феномен (вроджені) чи тільки як набуті властивості особистості. Яка ж природа здіб­ностей насправді?

Усі перелічені види здібностей не даються людині у готовому ви­гляді як щось вроджене. Вони формуються і розвиваються в процесі життєдіяльності людини. Але здібності несуть у собі природні перед­умови розвитку у вигляді задатків. Задатки — це вроджені анатомо­фізіологічні особливості мозку, нервової системи, органів чуття лю­дини, які ставлять природну основу розвитку її здібностей. Задатки як природні особливості особистості багатозначні і можуть реалізо­вуватися в різних видах здібностей. При цьому розрізняють вродже­ні (природжені) і спадкові задатки. Перші можуть бути зумовлені не лише спадковістю, а й умовами розвитку; другі включають в себе те, що передається індивіду від його предків.

Здібності відчуттів, емоціональної збудливості, психомоторики розвиваються на основі вроджених, але не обов'язково спадково схо­жих з батьківськими, задатків. Педагогічні, управлінські здібності за­датків не мають і формуються лише в процесі навчання, виховання і практичної діяльності.

Усі здібності людини як психічні явища можуть бути класифіко­вані в чотири групи: елементарні, складні, загальні й особисті.

Елементарними загальними здібностями, притаманними всім людям, хоча і різною мірою їх вияву, є основні форми психічного відображення: здатність відчувати, сприймати, думати, пережива­ти, приймати і здійснювати рішення і запам'ятовувати. Кожен еле­ментарний вияв цих здібностей є відповідною дією, яка виконуєть­ся з різним сенсорним, розумовим, вольовим, мнемонічним ус­піхом. Ці елементарні загальні здібності лежать в основі трьох інших груп.

Елементарними особистими здібностями, які властиві вже не всім людям і які мають у різних осіб значні індивідуальні особливості, є такі, наприклад, як окомір, музичний слух, критичність мислення, смислова пам'ять, спостережливість. Такі складні властивості індиві­да виявляються у відповідній специфічній діяльності, якість якої і за­лежить від цих особливостей особистості.

Складними загальними здібностями, якими в тій чи іншій мірі наділені всі люди, є здібності до загальнолюдських видів діяльності: праці, гри, навчання, спілкування один з одним, естетичної і моральної діяльності. Кожна з тих, що входить у цю групу здібностей, являє собою складну структуру властивостей особистостей. Тому на відміну від елементарних здібностей, про які говорять в однині: "здібність мислення" — про склад­ні здібності говорять у множині: "здібності до навчання, до праці" і т. д.

Складні особисті здібності в історії людства розвивалися спочат­ку до ремесел, а потім до професій. Їх іноді називають професійними, специфічними, спеціальними, особливими. До них належать педаго­гічні здібності, організаторські, конструкторські і т. д.

Залежно від рівня розвитку здібностей можна говорити про обда­рованість, талант, геніальність.

Обдарованість — це якісно своєрідне поєднання здібностей, від яких залежить можливість досягнення успіху у виконанні тої чи іншої діяльності. Решта здібностей не просто співіснує поряд одна з одною і незалежно одна від одної, а змінюється, набуває якісно іншого ха­рактеру залежно від наявності й ступеня розвитку інших здібностей. Обдарованість зумовлює широту можливостей людини до чого-небудь, до якої-небудь діяльності.

Талант — це сукупність здібностей (насамперед спеціальних), які дають змогу отримати продукт діяльності, що відрізняється оригі­нальністю і новизною, високою досконалістю та суспільною значу­щістю. Талановитим можна бути в найрізноманітніших видах діяль­ності. Особливістю таланту є високий рівень творчості при виконан­ні діяльності. Творчість — робота, яка породжує щось нове, яке ніколи раніше не існувало. Це нове орієнтоване не на пристосування до соціальних, логічних, психологічних та інших умов, які склалися, а на їх перетворення, нерідко пов'язане навіть із ризиком.

Геніальність — вищий рівень розвитку як загальних, так і спеціа­льних здібностей, що дає можливість здійснити принципово нове в тій чи іншій сфері діяльності. Творчість геніальної людини має для суспі­льства історичне й обов'язково позитивне значення. Тому відмінність генія від таланту не стільки в ступені обдарованості, скільки в тому, що геній створює епоху суспільства в розвитку культури, техніки. З усіх відомих визначень "генія" можна виділити слова І. Канта: "Ге­ній — це талант винаходу того, чого не можна навчити чи навчитися.

Так, можна навчитися від іншого, як потрібно робити хороший вірш; але від інших не можна навчитися тому, як створити хороший віршо­ваний твір, бо це само собою повинно випливати з природи автора"¹.

Однією з важливих особливостей психіки людини є можливість надзвичайно широкої компенсації одних властивостей іншими. Суть цього явища в тому, що відносна слабкість якої-небудь однієї здібно­сті зовсім не виключає можливості успішного виконання навіть та­кої діяльності, котра найбільш тісно пов'язана з цією здібністю. Від­сутня здібність може бути в дуже широких межах компенсована ін­шими, високо розвинутими у цієї людини.

У професії юриста суттєве значення має багато видів здібностей: здібність до узагальнення фактичного матеріалу у встановленні зв'яз­ків між окремими фактами (явищами), здібність знаходити нову точ­ку зору на виявлені обставини, здібність швидко оцінювати обстано­вку, здібність установлювати психологічний контакт у спілкуванні, здібність до організації діяльності інших людей, здібність бачити проблему там, де все здається ясним, тощо.

Спрямованість — складна властивість особистості, яка включає систему спонукань, що визначає активність людини, і вибірковість її стосунків.

Спрямованість включає в себе різні компоненти, котрі взаємопо­в'язані та взаємообумовлені. У наукових джерелах вони називають­ся: погляди і переконання, потяги і бажання, потреби і мотиви, світо­гляди і цілі, інтереси і схильності, установки й ідеали, звички і мрії і т. д. Щоби більш строго підійти до їхнього аналізу, досить, на наш погляд, як основні, провідні елементи спрямованості виділити потре­би, мотиви, світогляд, мету і цінності особистості.

Розглянемо докладніше суть виділених компонентів спрямовано­сті особистості.

1. Потреба визначається як стан людини, який створюється потре­бою в об'єктах, необхідних для її існування, і які виступають джере­лом її активності. Потреба — це завжди психічне відображення по­треби в чомусь, у предметах чи умовах, необхідних для підтримки життєдіяльності людини.

Слід зазначити, що потреба, як стан людини, носить пасивно-активний характер: пасивний, оскільки в ньому виявляється залеж­ність людини від того, в чому вона відчуває потребу, і активний, ос-

Кант И. Соч. В 6 т. — М.: Мысль, 1964. — Т. 2. — С. 201.

кільки він включає в себе прагнення до її задоволення і того, що мо­же її задовольнити.

Історія розвитку людини пов'язана з історією розвитку її потреб. У психології існують різні класифікації потреб людини. Найбільш розширеною є ієрархія потреб, запропонована американським пси­хологом А. Маслоу (рис. 8).

Рис. 8. Класифікація потреб (за А.Маслоу)

Усі рівні потреб взаємообумовлені. З нейрофізичного погляду, по­треба являє собою утворення механізмів головного мозку, котрі по­в'язані з регулюванням поведінкових актів.

2. Проблема спрямованості — це насамперед питання про дина­мічні тенденції, що як мотиви визначають людську діяльність.

Мотиви не лише спонукають і спрямовують діяльність людини, але й надають її вчинкам і діям суб'єктивний характер. Здійснюючи однакові за формою вчинки, люди нерідко керуються різними, навіть протилежними мотивами, надають особистісного значення своїй по­ведінці; відповідно й оцінка цих вчинків повинна бути різною.

Існують різні форми мотивів, одні з них носять спонукальний ха­рактер (потяг, бажання, установка, переконання), інші — притягаль­ний (інтереси, мрії, ідеали).

Установка — це психологічний механізм регуляції поведінки; схи­льність людини до сприйняття тої чи іншої інформації або її готов­ність діяти у відповідному напрямі.

Установка є своєрідною формою відображення, коли взаємо-об'єднуються потреби людини і ситуація, в якій вона задовольняєть­ся. Вона представляє, як писав Д. Узнадзе, цілісний стан особистості, спрямованість на певну активність.

Установка як внутрішня готовність особистості до певної діяль­ності надає цілісності діяльності особистості і суттєво впливає на її ефективність. Людина з виробленою сильною установкою на запам'ятовування повніше і краще засвоює інформацію, яка сприймається, ніж та, у кого такої готовності немає. Якщо, напри­клад, поставити будь-яке ділове завдання перед працівником, який психологічно не готовий для його сприйняття, і якщо це завдання не збігається з його установкою (по суті з психофізичним настро­єм людини), то він, як правило, займає негативну позицію. Уста­новка має велике значення в життєдіяльності людини не лише при сприйнятті інформації (рішення), а й оцінці іншого індивіда.

Потяг являє собою психічний стан, який виражає неусвідомлену чи недостатньо усвідомлену потребу індивіда. Потяг безпредметний. Поки людина лише відчуває потяг, не знаючи, який предмет цей по­тяг задовольнить, вона не знає, чого вона хоче, перед нею немає усві­домленої мети, на яку вона повинна спрямувати свої дії. Потяг є пе­рехідним станом: у міру того як він усвідомлюється чи знаходиться предмет задоволення потреби, на який спрямовується потяг, він пе­реходить у бажання.

Бажання є переживанням і усвідомленням можливості чимось володіти або щось здійснити. Бажання як мотив діяльності харак­теризується чітким усвідомленням предмета потреби і можливих шляхів його задоволення. Як емоційно забарвлене, бажання за­гострює усвідомлення мети майбутньої дії і побудови її плану. Тому не випадково мету визначають іноді як усвідомлений образ результату, що передбачається, на досягнення якого спрямоване бажання.

Переконання — усвідомлена потреба особистості, яка спонукає її діяти відповідно до своїх ціннісних орієнтацій та ідеалів. Окрім усві­домлення, переконання характеризується зв'язком зі світом почуттів. Інакше кажучи, переконання є системою усвідомлених і просякнутих почуттями життєвих принципів. Вони виступають як сильні збудни­ки, як життєво важливі мотиви поведінки.

Переконання — це своєрідний "сплав" із пізнавальних, емоційних і вольових компонентів, вони мають силу внутрішньої необхідності.

Інтерес — форма вияву пізнавальної потреби людини, зосередже­ність на певному змісті, який викликає прагнення зрозуміти його. С. Рубінштейн визначає інтерес як спрямованість помислів особисто­сті на певний предмет. Під помислами при цьому розуміється думка-турбота, думка-залучення, яка всередині себе містить і певний емо­ційний заряд. Інтерес — це мотив, який діє в силу усвідомленої зна­чущості й емоційної привабливості.

Особистісні інтереси мають суттєве значення в житті людини. Вони є найбільш дійовими стимулами розширення кругозору, набуття нових професійних знань, служать однією з умов творчого ставлення до справи.

Мрія як мотив поведінки є усвідомленим в уяві образом бажано­го. Мрія виражає потребу людини в таких предметах чи умовах існу­вання, які не представлені в наявній ситуації, але які можуть бути створені в результаті її діяльності. Мрія — це певною мірою відстро­чене бажання. Вона завжди спрямована на майбутнє, на перспективи життя і діяльності людини.

Ідеал — це уявлення людини про те, що для неї є більш доскона­лим, чого вона прагне.

Ідеали являють собою сукупність норм поведінки, які втілюють найцінніші та найпривабливіші людські риси. В ідеалі людина особ­ливо цінує те, що їй, як правило, не вистачає. Ідеал виражає не те, ким насправді людина є, а те, якою б вона бажала бути. Це кращі тен­денції, котрі, втілюючись у відповідному образі, стають мотивом і ре­гулятором розвитку людини.

3. Світогляд — узагальнена система поглядів, переконань і іде­алів, в яких людина виражає своє ставлення до навколишнього природного і соціального середовища. Світогляд є узагальненням знань, досвіду й емоційних оцінок, у котрих відображені особли­вості суспільного буття людини, її місце в системі суспільних від­носин. Він безпосередньо і визначає життя і діяльність особис­тості.

Особистісний світогляд — це міра розуміння людиною природи і суспільства, соціальних відносин і цінностей, її погляд на світ і своє місце в ньому. Він відображає довкілля через призму цілей та інтере­сів людини. У свідомості особистості світогляд нероздільний від мо­ралі і здатності до саморегуляції.

З психологічного погляду в структуру світогляду включені філо­софські, соціально-економічні, моральні, правові, естетичні та інші погляди, переконання та ідеї.

Світогляд особистості оцінюється за змістом, повнотою, логічною послідовністю, ступенем дійсності.

4. Цілі та цінності. Поняття особистісних цілей пов'язане з осво­єнням конкретним індивідом суспільних і групових цінностей. Соці­альні цінності, переломлюючись крізь призму індивідуальної життє­діяльності, входять у структуру особистісних цінностей (часто їх на­зивають "ціннісні орієнтації особистості").

Цінність — це те, що представляє для цієї людини зміст, значен­ня. Важливо підкреслити, що індивід в обстановці, що склалася, як правило, обирає такий спосіб поведінки, який приводить до утвер­дження його цінностей.

Основний зміст ціннісних орієнтацій людини складають його сві­тоглядні погляди, ідеї і переконання, глибокі та постійні уподобан­ня, моральні принципи, визначеність і послідовність поведінки, по­стійність стосунків із навколишнім світом та іншими людьми.

Система ціннісних орієнтацій становить основу життєвої концепції і філософії життя особистості. Які ж цінності заслуговують на те, щоб до них прагнути? Зазначимо найважливіші загальнолюдські цінності:

• активне дійове життя;

• фізичне і психічне здоров'я;

• можливість розширення свого світогляду, підвищення освіти, загальної культури;

• наявність хороших і вірних друзів;

• кохання;

• цікава творча робота;

• суспільне визнання (повага близьких, колективу);

• щасливе сімейне життя;

• свобода суджень і вчинків;

• прагнення робити добро і дарувати радість близьким людям тощо.

Доводиться із сумом констатувати, що є люди, в яких ціннісні орі­єнтації зводяться до "трійці" — гроші, речі, влада. Увесь сенс життя вони бачать в накопиченні. Така одноманітна спрямованість нега­тивно відбивається на розвитку особистостей цих людей.

Усвідомлення своїх мотивів і цінностей приводить людину до по­ставленої мети. Мета — уявне передбачення результату діяльності.

Зв'язок між мотивом і метою людини такий: мета — це те, що до­сягається діями людини (інакше кажучи, це об'єкт, який може задо­вольнити ту чи іншу потребу), а мотив — це те, заради чого необхід­не досягнення саме такої, а не інакшої мети.

На основі цілей і мотивів у людини формується перспектива своєї життєдіяльності. Цінність особистості багато в чому визначається ак­туальністю, привабливістю і суспільною значущістю її перспектив.

Спрямованість особистості як психічна властивість, розкриваючи організацію внутрішнього життя людини, дає змогу в ході вивчення психологічного образу конкретного індивіда отримати відповідь на запитання: чого хоче ця людина? що для неї цінне і привабливе? до чого вона прагне? Відповіді на ці запитання мають велике значення для практичної діяльності юридичних працівників.

Формування і розвиток спрямованості людей — складний і дов­готривалий процес, який охоплює всі сторони життя і діяльності лю­дини. У цьому процесі важливо все: гармонійне співвідношення в неї суспільних (колективних) і особистих цілей і перспектив, широта ін­тересів і захоплень, піднесеність ідеалів і мрій, повнота світоглядних знань і переконань тощо.

І все ж таки провідне місце, на наш погляд, у формуванні і розвит­ку спрямованості особистості займають потреби. Саме вони виступа­ють джерелом мотивів, що спонукає людину до певних вчинків і дій.

§ 4. Психічністаниособистості

Психічні стани — особлива характеристика психічної діяльності людини за певний період. Вони викликаються зовнішніми обстави­нами, самопочуттям цієї особистості, її індивідуальними особливо­стями і впливають на її поведінку і дії. Саме поняття "стан" харак­теризує статику явища (на відміну від психічних процесів) і його мі­нливість (на відміну від більш стійких психічних властивостей).

Що таке стан, найпростіше зрозуміти на прикладі. Упродовж дня людина щось відчуває, сприймає нові предмети, про щось ду­має, радіє удачам, непокоїться перед серйозним заходом, відчуває напруження, якщо доводиться вирішувати складні питання, і т. п. Ось вам і калейдоскоп процесів сприйняття, пам'яті, мислення, во­льових та емоційних, психомоторних дій і т. п., які змінюють одне одного. Але от щось трапилося, пов'язане з роботою чи особистим життям. Поведінка людини змінюється, певні психічні процеси з ди­намічних стають відносно статичними. Людина задумлива, стурбо­вана, засмучена... Процес чи процеси перейшли (трансформували­ся) в стан.

Таким чином, на основі психічних процесів виникають і розвива­ються більш стійкі і довготривалі психічні стани. Це складні, суціль­ні, динамічні явища, які багато в чому визначають своєрідність всієї психічної діяльності особистості на цьому відрізку часу (проходжен­ня процесів, виявлення властивостей). Вони підвищують чи знижують активність психічної діяльності людини.

До психічних станів належать вияви почуттів (настрої, афекти, тривога, фрустрація та ін.), уваги (зосередженість, розсіяність), волі (рішучість, розгубленість, упевненість), мислення (сумнів) і т. д.

Психічним станам притаманні такі особливості.

Цілісність. Хоча стани і відносяться переважно до певної сфери психіки (пізнавальної, емоційної, вольової), вони характеризують психічну діяльність у цілому за певний відрізок часу.

Рухомість і відносна стійкість. Психічні стани мінливі: мають по­чаток, кінець, динаміку. Вони менш постійні, ніж властивості особис­тості, але стійкіші і вимірюються більшими одиницями часу, ніж пси­хічні процеси.

Прямий і безпосередній взаємозв'язок із психічними процесами і вла­стивостями особистості. У структурі психіки стани розташовують­ся між процесами і властивостями особистості. Вони виникають у ре­зультаті відображальної діяльності мозку. Але виникнувши один раз, стани, з одного боку, впливають на психічні процеси (визначають то­нус і темп відображальної діяльності, вибірковість відчуттів, сприй-няттів, продуктивність мислення індивіда і т. д.), з іншого — предста­вляють собою "будівельний матеріал" для формування властивостей особистості. Психічні стани служать фоном, який сприяє вияву особ­ливостей особистості чи маскування їх.

Індивідуальна своєрідність і типовість. Психічні стани кожної людини своєрідні, оскільки нерозривно пов'язані з індивідуальни­ми особливостями особистості, її моральними та іншими рисами. Так, людині з сангвінічним темпераментом властиво частіше пере­більшувати успіхи і тлумачити все в мажорному світлі, бо найтипо-вішим для неї є піднесений стан. Риси особистості та психічні ста­ни, які переживаються, не завжди відповідають один одному. Те, що приймається іноді за рису особистості, видається нетиповим для цієї людини, тимчасовим станом. Наприклад, пригніченість може бути не лише стійкою рисою особистості меланхолійного темпераменту, а й проявлятися як стан, викликаний в неї неприємностями на ро­боті, в побуті.

Крайня різноманітність психічних станів. Стверджувати це дозво­ляє неповний їхній перелік: розгубленість і зосередженість, надія і без­надійність, віра і зневіра, піднесення і спад, нерішучість і рішучість, напруженість і спокій.

Полярність. Кожному психічному стану відповідає протилежний. Так, активності протистоїть пасивність, впевненості — невпевне­ність. Полярність станів, швидкий перехід людини з одного стану в протилежний особливо яскраво виявляються в незвичайних (екстре­мальних) умовах.

Психічні стани мають рефлекторну природу. При цьому одні з них безумовно-рефлекторного походження (стан ситості чи стан голоду), а інші (переважна більшість) — умовно-рефлекторні (наприклад, у людини, яка звикла починати роботу в один і той же час, перед її по­чатком виникає стан оптимальної готовності до діяльності).

Психічні стани зовнішньо виявляються в зміні дихання і кровообі­гу, в міміці, пантомімі, рухах, ході, жестах, інтонаційних особливос­тях мови і т. д. Так, дихання у збудженому стані стає частим і глибо­ким; в напруженому — сповільненим і слабким; у стані страху — різ­ко уповільненим; при несподіваному здивуванні дихання миттєво частішає, але зберігає нормальну амплітуду.

У збудженому стані чи стані напруженого очікування може підви­щуватися частота і сила пульсу, величина кров'яного тиску в дуже широкому діапазоні (залежно від значущості для людини ситуації, що виникла). Зміна кровообігу зазвичай супроводжується зблідненням чи почервонінням тіла людини.

Індикатором психічного стану людини нерідко служать її рухи і дії (за невпевненими чи в'ялими рухами судять про втому, за різкими і енергійними — про бадьорість).

Настрій

Пристрасть

Фрустрація

Страх

Рис. 9. Види емоційних станів

Настрій — це відносно слабко виражені позитивні чи негативні емоції та почуття, які відрізняються значною тривалістю і деякою не­ясністю, слабким усвідомленням причин і факторів, які їх виклика­ють. Настрої носять дифузний характер, вони охоплюють всю психі­ку в цілому і впливають на проходження психічних процесів і діяль­ність людини. На настрій людини впливають органічні процеси (хвороба, втома, голод, фізична активність, бадьорість і т. д.), зов­нішнє середовище (дратівливі звуки і тиша, бруд і чистота, спека і хо­лод та ін.), характер стосунків між людьми і ситуації взаємодії (при­вітність і грубість, уважність і байдужість, довіра і недовіра та ін.), особливості розумових процесів (образи, в яких відображається по­зитивне чи негативне ставлення до предметів, речей, явищ).

Зазвичай настрій людини формується як результат окремих жит­тєвих подій — удач, зустрічей, прийнятих рішень і т. п. і представляє собою емоційну реакцію не на безпосередні наслідки цих подій, а на їхні значення в її житті, в реалізації її інтересів і очікувань.

Настрій — дуже динамічне і заразне психічне явище. Завдання юридичного працівника — підтримувати в собі позитивний настрій і тим самим створювати такий психічний стан у тих, з ким йому дово­диться спілкуватися і діяти.

Пристрасть — сильне, глибоке і стійке переживання, з яскраво вираженою спрямованістю на досягнення мети чи предмета потягу. Пристрасть, спрямована на суспільно важливі цілі, збагачує особис­тість, веде до видатних досягнень. Безмірна любов до науки, техніки, мистецтва — це теж вияв пристрасті.

Пристрасть являє собою сплав емоцій, мотивів, почуттів, сконцен­трованих навколо певного виду діяльності чи людини (предмета). Часто пристрасть викликає перезбуджений стан людини. Тому там, де потрібен точний розрахунок, велика уважність і точність рухів, ро­зумові дії, перезбуджений стан, безумовно, шкідливий, бо призводить до напруженості, до поганих думок.

Страх — це стан тривоги і викликаного нею пригнічення (збу­дження) психіки і діяльності людини, пов'язаний з усвідомленням не­безпеки. Як психологічна реакція страх впливає на фізіологічні, нер­вові й психічні процеси і прояви людини. Він визначає проходження пізнавальних, емоційних і вольових процесів. Людина перестає воло­діти своєю увагою, не може правильно оцінити звичайну ситуацію, її дії і рухи стають імпульсивними. Треба зазначити, що стан страху од­нієї людини може викликати страх в інших.

Страх переживається в різному ступені і перехідних формах. До емоційних реакцій типу страху відносять занепокоєння. Воно прита­манне будь-якій людині, яка знаходиться в небезпеці. Занепокоєння може вилитися в негативну чи позитивну реакцію. Воно може зроби­ти людину (групу людей) скутою, порушити нормальне проходжен­ня фізіологічних і психічних процесів. У цьому разі людина нервуєть-ся, погано орієнтується в обстановці, допускає неточні й неправиль­ні рухи та дії. Але занепокоєння може викликати в неї і робочу енергію, мобілізувати сили і діяти успішно.

З часом занепокоєння може перетворитися в переляк, побоюван­ня (зазначимо, що переляк може бути викликаний і раптово як реак­ція на несподіваний, сильний подразник). Переляк, побоювання — більш складний психічний стан, який має, як правило, виражений елемент пригнічення.

Неконтрольований переляк, побоювання можуть перерости в гли­бокий страх. Цей стан надовго паралізує психіку людини, робить її практично непрацездатною. Людина зазвичай тимчасово втрачає на­віть вироблені навики. Людина, яка перебуває в стані глибокого стра­ху, повинна бути ізольована, бо вона негативно впливає на інших. Па­нічний страх одного індивіда може перерости в паніку групи людей.

Особливе значення для юридичної практики мають конфліктні емоційні стани — стрес, афект, фрустрація.

Стрес (від англ. stress — напруженість) — нервово-психічне пере­напруження, викликане значним за силою подразником, адекватна реакція на який раніше не сформована, але повинна бути знайдена в ситуації, що склалася.

Поняття "стрес" було введене канадським патологом Г. Сельє (1936). Він визначив стрес як сукупність адаптаційно-захисних реак­цій організму людини на впливи, які викликають фізичну чи психіч­ну травму.

Стрес виникає в екстремальній життєвій ситуації і вимагає від лю­дини мобілізації нервово-психічних сил. Він з'являється в ситуаціях небезпеки, загрози, образи і т. п. Стрес призводить до змін у прохо­дженні психічних процесів, трансформації мотиваційної структури ді­яльності, порушення рухової і мовної поведінки. Г. Сельє вважає, що стрес проходить у своєму розвитку три етапи:

1. "етап тривоги", під час якого мобілізуються захисні сили орга­нізму;

2. "етап опору", який відображає повну адаптацію до стресора;

3) "етап виснаження", який виникає неминуче, якщо впливає на людину тривалий час.

Сильними подразниками можуть бути фізіологічні (дуже високі і низькі температури, гострі хімічні і механічні впливи) і психічні (по­відомлення про передсмертний стан близької людини, хуліганський вчинок, несподіваний напад озброєного злочинця тощо). Психічний стрес супроводжується надмірно підвищеним емоційним напруженням, яке може або посилити працездатність, активність особистості або, навпаки, різко знизити їх і навіть стати причиною хвороби. Людина здатна навчитися адекватній поведінці в різних стресових ситуаціях, і таке завдання стоїть перед тими юридичними працівниками, які у сфе­рі своєї діяльності досить часто стикаються з подібними ситуаціями.

Афектами (від лат. а//гсїш — душевне хвилювання, пристрасть) на­зиваються переживання великої сили, з коротким періодом проходжен­ня. Вони характеризуються значними змінами у свідомості, порушен­ням вольового контролю і т. д. Прикладами афектів є відчай, сильний гнів, страх. Афект викликається несподіваним чи дуже сильним по­дразником, до якого людина зразу не може пристосуватися. Часто це буває в результаті конфлікту з іншими людьми, довготривалої неува­ги до будь-якого прохання, перевтоми, грубого фізичного насилля.

Афект найчастіше виникає у неврівноважених, слабохарактерних людей. Зовнішньо він може виявлятися у надмірній активності, яка у цьому разі недоречна, жестах, вигуках чи, навпаки, у затримці рухів, які доходять до заціпеніння.

У стані афекту відбувається зміна звичної поведінки людини, де­формується її установка, "звужується свідомість" через порушення нормальної взаємодії процесів збудження і гальмування. Порушення свідомості може призвести до нездатності в майбутньому згадати окремі епізоди події, яка викликала афект, а в окремих випадках — завершитися втратою свідомості і повною амнезією¹.

Слід зазначити: стан афекту не є станом неосудності, бо афект — це не патологічна дезорганізація психіки. Імпульсивні дії, здійснені в стані афекту, малоусвідомлені, але це зовсім не означає, що вони повністю не пов'язані зі свідомістю (вони є необдуманими, але не ви­падковими). Тому злочин, скоєний у стані афекту, кримінально ка­рається (цей стан підлягає в ході розслідування доведенню, і для йо-

Амнезія (від грецьк. а — заперечна частка і тпете — пам'ять) — порушення пам'яті, яке виникає при різних локальних ураженнях мозку.

го встановлення потрібне проведення судово-психіатричної експерти­зи, але він (стан афекту) може враховуватися як обставина, яка по­м'якшує відповідальність.

Фрустрація (від лат./гшїїМю — обман, розлад планів) — складний психічний стан, що характеризується наявністю стимульованої потре­би, яка не знайшла свого задоволення. Стан фрустрації супроводжу­ється різними негативними переживаннями: розчаруванням, роздрато­ваністю, тривогою, відчаєм, апатією та ін. Фрустрація викликається об'єктивно неподоланними (чи суб'єктивно так зрозумілими) трудно­щами, що виникають на шляху до досягнення мети. Виникає фрустра­ція тоді, коли ступінь незадоволення вище того, яке людина може стер­піти. Високий рівень фрустрації призводить до дезорганізації діяльнос­ті і зниження її ефективності. Крім того, вона негативно впливає на взаємини людей. Річ у тім, що якби хоча б одна людина знаходилася в стані фрустрації, вона може виявляти агресивність, апатію, байдужість і т. п. В одних випадках це може призвести до передконфліктної' ситуа­ції, в інших — порушити емоційний контакт у спілкуванні.

Особливе місце серед психічних станів займає увага (деякі автори відносять увагу до психічних процесів, інші розглядають увагу як психічний стан людини).

Увага — це зосередженість і спрямованість психічної діяльності людини на якийсь предмет чи явище дійсності.

Наша думка з цього приводу така: увага — це процес, але, збері­гаючись довго, вона стає вже станом (уважність чи неуважність). Без уваги неможлива ефективна робота чи спілкування, тим більше в та­кій складній і важливій діяльності, як юридична.

Увага нероздільна зі спрямованістю особистості та її інтересами, вона може виникати за мотивами пізнавальними і моральними. Часто увага людини виявляється як риса характеру, як вираження звичної форми поведінки. Уважність виражає ставлення людей один до одно­го, виявляється у ставленні до праці, навчання, у ставленні до себе.

Увага може бути (див. рис. 10):

а) мимовільною (ненавмисною). Вона виникає внаслідок особливо­стей діючих на людину подразників. До таких особливостей нале­жать сила подразника (сильний звук, різкий запах, великий предмет серед маленьких та ін.), новизна і незвичайність подразника, його ди­намічність (рухливість). Початковою формою мимовільної уваги за­звичай є орієнтувальний рефлекс — рефлекс на новизну. І. Павлов називав його (рефлекс) "Що таке?".