Книга

Книга Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні, Ярмиш, Серьогін

Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 9.11.2024


МВС України

Національний університет внутрішніх справ

О.Н. Ярмиш

В.О. Серьогін

ДЕРЖАВНЕ БУДІВНИЦТВО
ТА МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ

В УКРАЇНІ

Допущено МВС України

в якості навчального посібника

для вищих навчальних закладів

Видавництво

Національного університету

внутрішніх справ

Харків 2002

ББК 67.300

Рекомендовано до видання

редакційно-видавничою радою

Національного університету внутрішніх справ

00.00.2001р.

Відповідальний редактор – доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України Ю.М. Тодика

Рецензенти: доктор юридичних наук, професор
О.Ф. Фрицький, член-кореспондент Академії правовоих наук України, доктор юридичних наук, професор Н.Р. Нижник


Ярмиш О.Н., Серьогін В.О. Державне будівництво та

Я 00

місцеве самоврядування в Україні: Підручник. – Харків: Вид-во Національного ун-ту внутр. справ, 2002 – с.

У пудручнику систематично викладені всі теми за вузівською програмою навчального курсу «Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні». Розглядаються поняття державного будівництва і місцевого самоврядування як науки, її система та місце серед юридичних наук, основи організації та діяльності органів публічної влади в Україні. Аналізуються принципи організації та діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, їх функції, компетенція, форми і методи роботи, взаємодія з правоохо­рон­ними органами, об’єднан­нями громадян і трудовими колек­тива­ми.

Для студентів, курсантів, аспірантів, ад’юнктів і викладачів юридичних вузів і факультетів.

ISBN 966-7099

ББК

© О.Н.Ярмиш, В.О.Серьогін, 2002

© Національний університет внутрішніх справ, 2002

Передмова

Дана робота являє собою одну з перших спроб систематичного викладу базових теоретичних і практичних уявлень у галузі державного будівництва та місцевого самоврядування в Україні. Актуальність створення повноцінного підручника, який включав би до свого складу основні правничо-технологічні елементи організації діяльності органів публічної влади, на сьогодні є очевидною.

В Україні здійснюється повномасштабна політична реформа, спрямована у тому числі й на розвиток демократичних засад у формуванні й діяльності інститутів державної влади та місцевого самоврядування. Одночасно має бути вирішене питання підвищення ефективності та економічності функціонування системи публічної влади в умовах її детермінованості волею народу і конституційними приписами. Йдеться не стільки про структурні зміни, скільки про підвищення функціональної результативності роботи державного апарату та системи місцевого самоврядування. Суть реформ полягає у тому, щоб забезпечити максимальну відповідність структури, форм, методів і впливу управлінського апарату цілям і вимогам різних сфер суспільного життя, котрі інтенсивно розвиваються і наповнюються новим змістом. За даних умов першочергового значення набувають як дослідження чинного законодавства, що регламентує організацію роботи органів публічної влади, так і підготовка кваліфікованих кадрів, здатних успішно працювати в нових політико-правових умовах.

У представленому підручнику систематично викладено усі теми за вузівською програмою навчального курсу «Державне будівництво і самоврядування в Україні». Структурно підручник складається з двох частин: Загальної та Особливої. У Загальній частині викладені традиційні питання предмету і методу державного будівництва і місцевого самоврядування як наукової та навчальної дисциплін, про місце цієї галузі знання в системі державознавчих наук та інші питання, що мають базисне значення. Значна увага у цій частині підручника приділена основам організації та діяльності органів публічної влади, їх системі та іншим загальнотеоретичним аспектам.

Особливу частину присвячено висвітленню питань організації роботи органів законодавчої та виконавчої влади, глави держави, а також органів місцевого самоврядування. Значну увагу приділено структурі та функціональним особливостям цих органів, формам і методам їх діяльності. Проаналізовано правовий статус та організацію роботи як зазначених органів у цілому, так і їх структурних підрозділів та окремих посадових осіб. Значне місце відведене для з’ясування питання про те, як загальна компетенція певного органу публічної влади розподіляється між його структурними ланками. Окремий розділ висвітлює деякі аспекти взаємовідносин органів законодавчої і виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування з судовими і правоохоронними органами, об’єднаннями громадян і трудовими колективами. Особливу увагу приділено організації роботи Міністерства внутрішніх справ як одного з центральних органів виконавчої влади та організації роботи органів публічної влади у правоохоронній сфері.

З огляду на особливості державного та адміністративно-територіального устрою України в окремий розділ виділені питання щодо організації роботи органів влади Автономної Республіки Крим.

При роботі над підручником авторами використовувались праці як українських, так і зарубіжних (у першу чергу – російських) державознавців, критично оцінювались і застосовувались положення, вироблені радянською юридичною школою. Посилання на нормативний матеріал у міру можливості і доречності супроводжуються теоретичними положеннями та статистичними даними, схемами і таблицями.

Деякі із запропонованих у підручнику характеристик організації роботи органів публічної влади можуть викликати певні заперечення з боку інших вчених. Це цілком природно, адже сучасна вітчизняна розробка питань державного будівництва та місцевого самоврядування перебуває на етапі їх постановки, і залежно від того, як ці питання ставляться, формулюються різні концепції й розгортаються жваві наукові дискусії. Сподіваємося, що даний підручник стане ще одним стимулом для інтенсифікації наукових розробок у сфері організації роботи органів публічної влади, сприятиме появі нових цікавих ідей і концепцій.

Суттєво ускладнила роботу над підручником крайня нестабільність нормативно-правової основи державного будівництва і місцевого самоврядування в Україні. Якщо в умовах державно-правової реформи швидкоплинним є навіть конституційне законодавство, то підзаконні акти, що регламентують внутрішньоорганізаційні відносини, змінюються взагалі з небувалою швидкістю. Це змусило авторів зупинитись на тому рівні чинного законодавства, який склався на 1 січня 2002 року. Тому при роботі з підручником слід час від часу порівнювати викладений в ньому матеріал з останніми редакціями відповідних нормативних актів, що містяться в комп’ютерних базах даних («Законодавство України», «Нормативні акти України» тощо).

Сподіваємося, що запропонований підручник стане в нагоді не тільки студентам юридичних вузів, курсантам та слухачам закладів МВС при вивченні навчального курсу «Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні», але й науково-педагогічним працівникам, державним та муніципальним службовцям у їх практичній діяльності.

О.Н. Ярмиш,

доктор юридичних наук,
професор, член-кореспондент

Академії правових наук України,

Заслужений юрист України

ЧАСТИНА ЗАГАЛЬНА

Розділ І

ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА
ТА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

Глава 1

Державне будівництво та місцеве самоврядування
як наука і навчальна дисципліна

§1. Поняття, предмет і джерела науки державного будівництва та місцевого самоврядування

Державне будівництво і місцеве самоврядування – це наука, що являє собою систему узагальнених знань про організацію роботи органів публічної влади. Її предметом є суспільні відносини, які складаються у процесі організації та діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування.

У сучасній науці термін «організація» вживається для означення певних процесів або явищ. Цей термін походить від латинського «оrganizо» – узгоджено, стрункий вигляд, укладаю. Як процес організація – це сукупність дій, що призводять до створення і покращання взаємозв’язків між частинами цілого. Організація як явище – це об’єднання елементів для реалізації програми або мети, що здійснюється на підставі певних правил і процедур.

Сучасний світ нерідко розглядається як світ найрізнома­ніт­ніших організацій, які являють собою «сукупність людей, груп, об’єднаних для досягнення якоїсь мети, вирішення якогось завдан­ня на основі принципів поділу праці, розподілу обов’язків та ієрархічної структури».1 Організації створюються для задоволення різ­но­манітних потреб людей і тому мають різне призначення, розміри, будову та інші характеристики. Органи публічної влади належать до формальних, політичних, бюджетних, некомерційних, державних чи муніципальних юридичних осіб.

З точки зору сучасної теорії державного будівництва, органи публічної влади являють собою цілісну систему інституцій, призначених здійснювати управління суспільно значущими справами від імені й за дорученням суверена, – народу, – або відповідної територіальної громади. Як різновид соціальних систем, органи публічної влади складаються з людей і регулюють відносини між людьми, їм притаманні такі ознаки, як множинність елементів, єдність головної мети для всіх елементів, наявність зв’язків між ними, цілісність елементів, структурованість, ієрархічність, відносна самостійність. Усі органи публічної влади є штучними системами, тобто цілеспрямовано створюваними для реалізації заданих програм і цілей. Більшість з них мають значний ступінь відкритості, тобто характеризуються розгалуженістю зв’язків з іншими складовими суспільства і, відповідно, значною залежністю від них. Водночас деякі органи публічної влади (особливо виконавчі) досі залишаються відносно закритими системами, що характеризуються переважно внутрішніми зв’язками і задовольняють у першу чергу потреби свого бюрократичного персоналу.

Складність суспільних проблем, що підлягають вирішенню, і розвиток апарату публічної влади породжують необхідність належної організації управління, узгодження діяльності всіх складових цього апарату, тобто обумовлюють необхідність організаційних відносин. Саме організаційні відносини складають серцевину предмету науки державного будівництва та місцевого самоврядування. До таких відносин у сфері здійснення публічної влади належать суспільні відносини, що складаються у процесі взаємодії чи протидії між елементами всередині загальної системи органів публічної влади, а також поза нею при створенні, функціонуванні, реорганізації та руйнації цієї системи. Метою організаційних відносин є забезпечення оптимального використання потенційних можливостей органу публічної влади, його ефективної роботи. У найзагальнішому вигляді середовище організаційних відносин відображене на мал.1.

Мал.1. Середовище організаційних відносин (В – взаємодія, П – протидія )

Організація роботи кожного з органів публічної влади може бути визначена через систему певних показників, які отримали назву «елементи державного будівництва і місцевого самовря­дування». До них належать:

1. Система органів державної влади і місцевого самоврядування, тобто види органів публічної влади, місце кожного з них у загальній системі, характер відносин цих органів між собою.

2. Принципи, тобто основоположні керівні засади, покладені в основу організації та діяльності органів публічної влади.

3. Функції органів державної влади і місцевого самоврядування як основні напрямки їх діяльності.

4. Компетенція як юридичні межі владної діяльності органів публічної влади.

5. Територіальні, правові, матеріально-фінансові основи організації та діяльності органів публічної влади.

6. Структура, тобто внутрішньоорганізаційна будова, поділ органів державної влади і місцевого самоврядування на складові частини.

7. Форми діяльності як види однорідної діяльності органів публічної влади та їх структурних підрозділів, управлінського апарату стосовно реалізації компетенції, що здійснюються у певних організаційних рамках, встановлених законодавством.

8. Методи діяльності органів публічної влади як способи та інструментальні засоби здійснення владної діяльності.

Державне будівництво та місцеве самоврядування не є галузевою наукою. Публічна влада здійснюється у всіх сферах життєдіяльності суспільства, а тому організаційні відносини, пов’язані з її здійсненням, не можуть складати самостійного предмета правового регулювання. Більше того, далеко не всі організаційні відносини регулюються правом. Деякі з них регламентуються звичаями, нормами моралі і корпоративними нормами. Тому предмет державного будівництва і самоврядування виходить далеко за межі правової сфери і охоплює собою широкий спектр суспільних наук від політології та економічної теорії до соціальної й навіть особистої психології.

Наука державного будівництва і місцевого самоврядування – це сукупність науково обгрунтованих ідей, поглядів, уявлень про організацію та діяльність органів публічної влади. Її основна увага спрямована на динамічні аспекти реалізації публічної влади компетентними органами, на практику їх діяльності, на втілення правових приписів у життя.

Джерелами науки державного будівництва і місцевого самоврядування є:

1) праці вчених, спеціалістів у галузі державного будівництва і місцевого самоврядування (монографії, наукові доповіді, статті тощо);

2) правові акти, що регламентують організацію і діяльність органів публічної влади (Конституція України, Регламент Верховної Ради України, Закон “Про місцеве самоврядування вУкраїні” та ін.);

3) матеріали практики діяльності органів публічної влади (стенограми, протоколи, статистичні дані про роботу, архівні матеріали).

§2. Методологія науки державного будівництва
та місцевого самоврядування

Методологія науки державного будівництва та місцевого самоврядування - це система теоретичних принципів і спеціальних засобів дослідження предмета.

Сучасний етап розвитку державного будівництва і місцевого самоврядування в Україні характеризується критичним переглядом методології радянської науки. На зміну принципам класовості й партійності приходять принципи об’єктивності та плюралізму. Водночас, дослідження організації діяльності органів публічної влади продовжують базуватися на принципах науковості, історизму, комплексності, всебічності, поєднання теорії і практики.

Загальнотеоретичним, філософським методом даної науки є діалектичний матеріалізм, в основі якого лежить “вчення про матеріальну природу світу, що змінюється і розвивається”.1 Його загальність, універсальність виражається у всіх конкретних науках і на всіх етапах наукового пізнання. Діалектичний підхід означає неприпустимість одностороннього підходу до явищ, врахування їх суперечливості; цей метод вимагає розглядати дійсність у постійній динаміці, вважає лише практику критерієм істинності. Матеріалізм передбачає пояснення будь-яких суспільних явищ з матеріалістичних позицій, що заперечують їх містичний, суб’єктивно-ідеалістичний характер. Будучи вченням про рух і розвиток, матеріалістична діалектика спрямована на те, щоб виявляти сутність розвитку, його джерело, механізм, форми, закони тощо. Вона виходить з того, що суспільне буття являє собою матеріальну реальність, яка існує об’єктивно і постійно розвивається під впливом внутрішніх протиріч при активній, творчій ролі людини.

Згідно з вимогами методу матеріалістичної діалектики, всі державно-правові явища розглядаються як елементи суспільного буття, у взаємозв’язку між собою і суспільним життям, у їхній взаємообумовленості і взаємозалежності. Вони знаходяться не у статиці, а в динаміці, розвитку на основі дії законів переходу від поступових кількісних змін до корінних якісних перетворень, боротьби протиріч між старим і новим, між відмираючим і новонароджуваним, заперечення заперечення у суспільному житті, з якими пов’язані виникнення, розвиток і функціонування органів публічної влади.

Водночас, при дослідженні проблем організації діяльності органів публічної влади використовується цілий ряд загальних методів, які застосовуються не тільки державним будівництвом, але й іншими науками: системний, функціональний, історичний, порівняльно-правовий, формально-логічний, формально-юридичний, моделювання, аналіз, синтез та ін.

Системний метод (метод системно-структурного аналізу) полягає в тому, що органи публічної влади розглядаються як особливі соціальні системи, що взаємодіють одна з одною та з іншими елементами політичної системи. Даний метод виходить з того, що: 1) система являє собою цілісний комплекс взаємопов’язаних елементів; 2) вона складає єдність із середовищем; 3) як правило, будь-яка досліджувана система являє собою елемент системи більш високого рівня; 4) елементи будь-якої досліджуваної системи, у свою чергу, зазвичай виступають як системи більш низького порядку. З системним методом тісно пов’язаний функціональний метод, який використовується для виділення у системах органів публічної влади складових структурних частин з точки зору їх соціального призначення, ролі, функцій, зв’язків між ними.

Історичний метод – вимагає розглядати органи публічної влади у розвитку, в їх історичному взаємозв’язку; дозволяє прослідкувати зародження і дію тенденцій розвитку органів публічної влади на різних етапах, враховуючи фактори наступництва і змін.

Особливої актуальності в сучасних умовах реформування державно-політичної і правової практики набуває порівняльний (компаративний) метод, який полягає у виявленні й дослідженні спільних і відмінних рис в організації роботи аналогічних або близьких за статусом органів публічної влади різних країн. Застосування цього методу має на меті виявити переваги та недоліки певних органів і процедур, а також умови, в яких вони проявляють себе. Компаративізм є важливим інструментом виявлення найбільш ефективних моделей організації роботи органів публічної влади. Однак застосовувати порівняльний аналіз слід коректно, критично оцінюючи зарубіжний досвід, враховуючи особливості національної правової системи, вітчизняну історію владних інституцій, специфіку національного менталітету, соціально-економічні і політичні умови України тощо.

Важливим засобом дослідження суспільних явищ є метод формалізації, який дає можливість встановити логічні зв’язки і співвідношення між вихідними елементами об’єкта, відволікаючись від другорядних властивостей і ознак. При дослідженні організації роботи органів публічної влади цей метод використовується переважно у двох варіаціях: як формально-логічний і формально-юридичний.

Формально-логічний метод – передбачає дослідження правил організації роботи органів публічної влади з точки зору їх відповідності законам формальної логіки, закономірностям людського мислення.

При застосуванні формально-юридичного методу здійснюється, з одного боку, - аналіз організації діяльності органів публічної влади з точки зору її відповідності догмі права, а з іншого - дослідження нормативно-правової основи організації роботи органів публічної влади через призму юридичних категорій.

Метод моделювання у науці державного будівництва і місцевого самоврядування полягає в уявному створенні моделей організації роботи органів публічної влади і наступному оперуванні ними з метою пошуку оптимальних варіантів вирішення конкретних організаційно-правових проблем. Моделювання виходить з ідеї подібності, тобто з припущення, що між різними об’єктами можуть встановлюватися взаємно однозначні відповідності, так що, знаючи характеристики одного з них (моделі), можна з достатньою певністю робити висновок про інший (про оригінал).

В умовах пошуку оптимальних моделей організації роботи органів публічної влади, що відбувається в Україні на сучасному етапі, дедалі більшої ваги набуває метод державно-правового експерименту.1 У загальному вигляді експеримент у державному будівництві – це науково поставлений дослід, який проводиться з метою перевірки певних гіпотез, нововведень і змін в організації роботи органів публічної влади. В основі цього методу лежить діалектико-матеріалістичний постулат про практику як критерій істини. Водночас цінність державно-правового експериментування полягає не тільки в практичній спрямованості на вирішення конкретних проблем організації роботи органів публічної влади, але й у тому, що воно слугує джерелом нових ідей, гіпотез, теоретичних положень, тобто дозволяє комплексно підійти до вивчення проблем державного будівництва.

В якості загальних методів вивчення предмету державного будівництва і місцевого самоврядування використовуються також такі логічні прийоми, як аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія, гіпотеза та ін. Вони є тими робочими механізмами, через які теоретичні принципи дослідження переводяться у площину реальності, стають працюючою теорією.

Зокрема, аналіз являє собою процес уявного або фактичного розкладання цілого на частини, а синтез - відновлення цілого з частин. Розчленування державного апарату на складові частини дозволяє виявити його структуру. Одна з форм аналізу – класифікація предметів і явищ (наприклад, класифікація органів публічної влади, їхніх функцій, повноважень тощо). Навпаки, синтез, дозволяє виявляти спільні риси досліджуваних явищ і формулювати загальні поняття, давати визначення. Аналіз і синтез доповнюють один одного, знаходяться у нерозривній єдності.

У науці державного будівництва і місцевого самоврядування широко використовуються і спеціальні методи, які розробляються в межах окремих спеціальних наук. Серед них найбільш поширеними є статистичний і соціометричний методи. Є підстави сподіватись, що з подальшим розвитком науки державного будівництва і місцевого самоврядування при дослідженні організації роботи органів публічної влади дедалі ширше будуть застосовуватися знання таких наук, як синергетика (наука про самоорганізацію у складних системах), юридична герменевтика (наука про тлумачення правових норм), семіотика (наука про знакові системи) тощо.

Статистичний метод полягає у дослідженні закономірностей розвитку і функціонування системи органів публічної влади шляхом аналізу великих кількісних показників. Він дозволяє, базуючись на кількісних способах отримання даних, отримати інформацію, що об’єктивно відображає стан, динаміку і тенденції розвитку досліджуваних явищ. Статистичні дослідження, що оперують цифрами, які нерідко виявляються більш доказовими, ніж будь-які слова, включають в себе декілька стадій: статистичне спостереження, загальну обробку статистичних даних та їх аналіз.

Соціометричний метод включає в себе збір інформації щодо організації та діяльності органів публічної влади за допомогою анкетування, вибіркових опитувань та інших засобів виявлення громадської думки.

Для державного будівництва як науки про оптимальну організацію роботи органів публічної влади як різновиду соціальних організацій дуже перспективним уявляється синергетичний метод, в основі якого лежить застосування Закону синергії. Зміст цього закону полягає в тому, що для будь-якої організації існує такий набір елементів, при якому її потенціал завжди буде або істотно більше простої суми потенціалів елементів, які входять до неї, або істотно менше. При цьому потенціал такої організації, як орган публічної влади, залежить від кожного працівника (службових і посадових осіб), їх розстановки, технологічної оснащеності й професіоналізму. Завдання науки державного будівництва і місцевого самоврядування у даному контексті зводиться до пошуку такого набору елементів, при якому синергія носила б позитивний характер.

Водночас усі зазначені методи вимагають безпосереднього ознайомлення з практикою діяльності органів публічної влади і являють собою систему, тобто потребують комплексного застосування в процесі наукового аналізу організації роботи органів публічної влади.

§3. Система науки державного будівництва і місцевого самоврядування

Система науки державного будівництва та місцевого самоврядування обумовлена перш за все особливостями її предмета, а також значенням тих чи інших знань для системи в цілому. З огляду на це, найбільш крупними системоутворюючими компонентами теорії й практики державного будівництва та місцевого самоврядування виступають Загальна та Особлива частини.

Загальна частина включає в себе систему знань, що мають вихідне значення для усвідомлення особливостей організації та діяльності усіх органів публічної влади, для виявлення їх спільних рис та характеристики всієї системи органів публічної влади. До Загальної частини входять загальнотеоретичні положення про поняття державного будівництва і місцевого самоврядування як наукової дисципліни, її предмет і методологію, про загальну систему органів публічної влади в Україні та її підсистеми, принципи, функції, компетенцію, форми і методи діяльності органів публічної влади в цілому, а також про їх правові, територіальні та матеріально-фінансові основи діяльності.

Особлива частина дисципліни державного будівництва та місцевого самоврядування охоплює сукупність конкретних знань про організацію та діяльність окремих органів державної влади та місцевого самоврядування з урахуванням їх місця в загальній системі органів публічної влади та інших особливостей. У цій частині виділяються наукові положення про порядок формування, функції, компетенцію, структуру, принципи організації та діяльності органів законодавчої й виконавчої влади, Президента України, органів влади Автономної Республіки Крим, а також органів місцевого самов­рядування. При цьому система органів місцевого самов­рядування розглядається як самостійна система органів публічної влади, виведена за межі державного механізму, але активно взаємодіюча з ним на місцевому рівні. Окремий блок знань становлять питання взаємовідносин зазначених органів публічної влади з правоохо­рон­ними органами, об’єднаннями громадян та трудовими колек­тивами.

Слід відзначити, що питання організації та діяльності органів судової влади та правоохоронних органів не розглядаються як предмет вивчення у сфері державного будівництва та місцевого самоврядування, оскільки становлять предмет окремої комп­лексної дисципліни – «Система судових та правоохоронних органів». Однак, зважаючи на те, що зазначена наука акцентує увагу саме на правоохоронній діяльності, за її межами залишається значна кількість питань щодо організації роботи цих органів як органів публічної влади, зокрема, організаційні форми і методи діяльності, взаємовідносини між структурними ланками цих органів, матеріально-фінансова основа їх діяльності тощо. Водночас, організаційні питання діяльності низки органів державної влади залишається поза межами предмету науки державного будівництва та місцевого самоврядування. Мається на увазі, перш за все, Конституційний Суд України, система виборчих комісій, Рахункова палата та ін. Тому, на наш погляд, теоретичний розвиток у сфері державного будівництва найближчим часом йтиме по шляху включення до своєї системи знань про організацію роботи дедалі більшого числа органів публічної влади.

§4. Державне будівництво і місцеве самоврядування
у системі суспільних та юридичних наук

Особливістю науки державного будівництва і місцевого самоврядування є те, що вона має комплексний, міжгалузевий характер. Систему органів публічної влади вивчає ціла низка суспільних наук – історія держави і права, теорія держави і права, політологія, наука конституційного права, наука адміністративного права та ін. Однак, для всіх цих наук вивчення системи органів публічної влади не є єдиним об’єктом дослідження; вони розглядають ці органи, досліджуючи лише певний зріз суспільних відносин стосовно свого предмету, тобто фрагментарно. Так, філософія вивчає державу в контексті дослідження загальних закономірностей фізичного, соціального і духовного світу, буття і мислення і т.д. Загальна історія вивчає держави в їх конкретно-історичних проявах і значеннях, перш за все як особливі історичні явища, як історичні факти, об’єктивний емпіричний матеріал і змістовну харак­теристику соціальної історії даного народу на певному етапі його життя. Наука ж державного будівництва вивчає організацію та діяльність органів публічної влади як свій основний об’єкт з політичних, економічних, правових, організаційних, соціологічних сторін в їх єдності, що є надзвичайно корисним для практичних працівників.

Сфера державного будівництва і місцевого самоврядування має тісні зв’язки з багатьма суспільними науками. Зокрема, наука державного управління озброює науки державного будівництва знанням принципів організації державного управління, теоре­тичними розробками питань прийняття управлінських рішень, проблем прогнозування, планування, координації, контролю, що є загальними методами роботи органів публічної влади. Зв’язки накуи державного будівництва із соціологією виявляються як на теоретико-методологічному рівні (соціологія організацій, соціо­логія праці, інші численні галузеві та спеціальні соціологічні теорії), так і на рівні емпірічних досліджень (соціометрія). Соціометричні методи дослідження є важливим інструментом одержання достовірної інформації про роботу органів публічної влади, допомагають досліджувати реальне представництво соціальних шарів і груп населення у цих органах. Соціальна психологія допо­магає досліджувати мотивацію поведінки різних груп посадових осіб, простежити їхній зв’язок із населенням.

Не менш істотні зв’язки поєднують науку державного будівництва і місцевого самоврядування з юридичними науками. Зокрема, історія держави і права дає можливість розглядати існуючу систему органів державної влади у загальному контексті еволюції державно-правових явищ, а теорія держави і права розкриває основні закономірності виникнення, розвитку у функціонування держави та органів місцевого самоврядування, виявляє сутнісні ознаки органів публічної влади та форми їх діяльності. Однак найбільш тісно наука державного будів­ництва пов’язана з галузевими науками, у першу чергу – з конституційним, адміністративним та фінансовим правом.

Наука конституційного права вивчає конституційно-правові норми, що закріплюють систему, організацію і форми діяльності органів публічної влади, їхню компетенцію, і таким чином слугують правовим фундаментом для науки державного будівництва, яка, у свою чергу, поглиблено вивчає саме організацію роботи, звертаючи особливу увагу на практику діяльності органів публічної влади. Наука адміністративного права має справу з правовими нормами, що визначають організацію і форми діяльності виконавчих органів, статус і функції керівників і співробітників апарату в органах публічної влади, і таким чином надає науці державного будівництва знання щодо оптимального внормування управлінських відносин. Наука фінансового права вивчає регламентацію порядку підго­товки і прийняття бюджетів, бюджетну та податкову системи, а науку державного будівництва ці питання цікавлять в аспекті дос­лідження матеріально-фінансової основи організації й діяльності органів публічної влади.

Наука державного будівництва та місцевого самоврядування використовує знання інших наук не прямо і безпосередньо, а лише у заломленні під специфічним понятійно-правовим кутом зору свого предмета і методів, перетворюючи їх у свої складові частини. Таким чином, розвиток міждисциплінарних зв’язків державного будівництва з іншими науками на сучасному рівні – це не просте запозичення у суміжних наук готових знань і їх безпосереднє використання у своїх дослідженнях, а творчий процес удоско­налення і поглиблення специфічного юридичного знання про організацію роботи органів публічної влади з урахуванням пізнавального досвіду і досягнень інших наук.

Наука державного будівництва має свої функції, які визначаються, насамперед, її предметом. Як слушно зауважує з цього приводу Ю.М.Тодика, у функціях науки розкриваються її сутність, призначення, роль для правотворчого і правозастосовчого процесів, підвищення політико-правової культури населення, фахівців-юристів, для навчального процесу1. Серед функцій науки державного будівництва і місцевого самоврядування на сьогодні можна виділити наступні:

1. Гносеологічна – пізнання процесів організації та діяльності органів публічної влади.

2. Евристична – відкриття загальних закономірностей розвитку системи органів публічної влади, обґрунтування оптимальних моделей їхньої організації й діяльності.

3. Прикладна – надання необхідних знань практичним працівникам для їх застосування у повсякденній діяльності, при реалізації посадовими особами своїх повноважень, для оптимальної організації праці.

4. Прогностична – виявлення перспектив розвитку системи органів публічної влади, висунення прогнозів про наступні зміни елементів організації їхньої діяльності (функцій, компетенції, форм і методів роботи тощо).

5. Виховна – прищеплення демократичних принципів розвитку, поваги до закону.

Державне будівництво і місцеве самоврядування – наука відносно молода, але її значення для успішного втілення в життя декларованих Конституцією принципів суверенної, демократичної, правової, соціальної держави постійно збільшується. Вона інтенсивно розвивається, і можна з певністю сказати, що в Україні на сьогодні формується власна наукова школа державного будівництва та місцевого самоврядування.

§5. Поняття, система і завдання державного будівництва та місцевого самоврядування як навчальної дисципліни

Державне будівництво і місцеве самоврядування як навчальний курс має більш вузький зміст, ніж однойменна наукова галузь оскільки являє собою частину науки державного будівництва, тобто систему узагальнених знань про організацію роботи органів публічної влади, обсяг і спрямованість яких обумовлені специфікою навчального закладу і мають на меті формування повноцінного спеціаліста. Водночас завданням навчального курсу державного будівництва і місцевого самоврядування є надання знань про організацію діяльності органів публічної влади не тільки студентам-юристам, але й фахівцям, працівникам державного апарату.

Матеріал для навчального курсу надає наука державного будівництва та місцевого самоврядування, однак обсяг і зміст пропонованого матеріалу визначаються навчальними програмами, які розробляються кафедрами і затверджуються радами вузів і факультетів.

Навчальний курс має свою систему, тобто логічне, послідовне розташування матеріалу про організацію і діяльність органів публічної влади. Система навчального курсу побудована відповідно до програми і складається з розділів і тем.

Значення навчального курсу полягає в тому, що він повинен дати студентам основні поняття і розкрити зміст предмета державного будівництва на сучасному етапі, основні положення про форми і методи діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, основи їх діяльності, структуру і компе­тенцію. Ознайомлення студентів-юристів з науковими положен­нями про організацію роботи органів публічної влади має велике значення для формування в них демократичного світогляду і патріотичного ставлення до правової системи держави, дає можливість краще орієнтуватися в загальнотеоретичних проб­лемах, розширює світогляд.

Система навчального курсу «Державне будівництво і місцеве самов­рядування» побудована за принципом «від загального – до конкретного, від простого – до складного», щоб надати студентові можливість поступово осмислити сутність досліджуваних явищ, зрозуміти їх у всій повноті, системно вивчити матеріал. Спочатку висвітлюються питання, що мають вихідне значення для засвоєння подальших тем: поняття державного будівництва та місцевого самов­рядування, його елементи, загальнотеоретичні аспекти організації та діяльності органів публічної влади та ін. Засвоєння цих питань дає можливість перейти до аналізу найбільш суттєвих аспектів організації роботи окремих органів публічної влади, зокрема структури, функцій, компетенції, основ, форм і методів діяльності вищих органів державної влади України, центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування. Завершується навча­льний курс аналізом питань взаємодії владних структур між собою та з громадськими формуваннями і трудовими колек­тивами.

В усіх темах особлива увага приділяється рівню організації роботи органів публічної влади та шляхам її оптимізації в умовах політико-правової реформи.

Глава 2

Державне будівництво і місцеве самоврядування: минуле і сучасність

§1. Еволюція науки державного будівництва і місцевого самоврядування

Вітчизняна наука державного будівництва і місцевого самоврядування перед тим, як знайти сьогоднішній зміст, пройшла довгий і складний шлях розвитку. Її витоки пов’язані зі спробами удосконалення існуючих політичних режимів, до яких вдавалися мислителі та громадські діячі в Україні від часів С.Оріховського-Роксолана (ХVІ ст.) і до перших вітчизняних соціологів і правників Новітнього часу (М.Драгоманов, М.Ковалевський, О.Кістяківський та ін.), а також ідеологів політичних партій початку ХХ ст. Особливо слід відзначити праці тих державознавців, які після конституційної реформи, розпочатої царським маніфестом 17 жовтня 1905 р., інтенсивно розробляли проблеми організації роботи парламенту, відповідальності уряду тощо.1

Оскільки після закінчення Першої світової та громадянської воєн в Україні було встановлено радянську владу, то останньою «попередницею» сучасної української науки державного будівництва і місцевого самоврядування була наука «радянського будівництва», що виникла і розвивалась у межах радянської державознавчої науки.

Первинне розуміння радянського будівництва склалося в ході розвитку системи народного представництва після повалення Тимчасового уряду. При цьому даний термін застосовувався у двох аспектах: широкому і вузькому.

З перших днів Жовтневої революції 1917 р. усі процеси створення, перетворення й ліквідації тих чи інших державних і суспільних структур, визначення й уточнення компетенції різних органів, пошук форм і методів роботи мав назву «радянського будівництва». Таке широке розуміння радянського будівництва було, по суті, тотожним поняттю «соціалістичного будівництва».

Водночас, вже в перші роки революції з’явилася практична потреба тлумачити радянське будівництво і більш вузько, як організацію і діяльність безпосередньо радянського апарату у центрі і на місцях, його зв’язку з трудящими. Так, VІ Всеросійський надзвичайний з’їзд Рад (листопад 1918 р.) виходив з необхідності «завершити радянське будівництво створенням одноманітної організації Рад на всій території Радянської республіки».2

Невизначеність меж поняття «державне будівництво» породжувала незрозумілість у багатьох питаннях, зокрема у тому, яка ж галузь наукових знань повинна досліджувати ці проблеми, чи може взагалі радянське будівництво в цілому виступати єдиним предметом якоїсь наукової галузі. Тому вже у другій половині 20-х років були зроблені спроби визначити зміст і межі поняття «радянське будівництво».

Суттєвий внесок у процес вичленування спеціального, вузького розуміння радянського будівництва як особливої сфери соціальної практики й у процес становлення науки, що вивчає цю практику, вніс видатний державний діяч, голова Центрального Виконавчого Комітету СРСР М.І.Калінін, під головуванням якого в 1924 р. при Президії ЦВК СРСР був утворений особливий орган - Нарада з питань радянського будівництва, що займалася розробкою практичних питань радянського будівництва (в основному організаційних) і заходів з пожвавлення роботи рад.

Поворотним пунктом у розвитку поняття радянського будівництва вважається 1926 р., коли у вступній статті до першого номеру журналу Центрального Виконавчого Комітету СРСР «Радянське будівництво» М.І.Калінін написав, що «журнал центром свого завдання повинен узяти радянське будівництво в більш вузькому сенсі, тобто не діяльність і досягнення окремих державних, професійних, партійних і громадських організацій узагалі, а вивчення організаційної структури, форм і методів роботи як радянського апарату, так і апарату громадських організацій, які тісно примикають до державних органів».1

Першою спробою побудувати наукову концепцію радянського будівництва, виходячи з його значення у вузькому сенсі, можна вважати роботу А.Н.Колеснікова, в якій весь комплекс проблем радянського будівництва зводиться до одної: проблеми раціональної, доцільної побудови державного апарату.2 Основним завданням у галузі державного будівництва він вважав розробку нових організаційних форм, правильність і доцільність яких може бути доведена науковими методами.

На два значення терміну «радянське будівництво» («вузьке» і «широке») вказували у своїх працях В.Дурденевський та В.Ігнатьєв.3

Наприкінці 20-х – у першій половині 30-х років в науці радянського будівництва встановлюється погляд на її предмет, в основі якого – широке тлумачення радянського будівництва. Такий підхід позначився вже в діяльності секції радянського будівництва, яка була створена у 1923 р. при Комуністичній академії в Москві, проводила науково-дослідну роботу і висувала в якості предмета вивчення радянський політичний устрій. Створений у 1925 р. на базі цієї секції Інститут радянського будівництва мав на меті «наукове узагальнення практичного досвіду радянського будівництва під кутом зору марксистсько-ленінської теорії держави».4

Наукові пошуки позначилися й на друкованих виданнях. У 1920-1921 рр. вийшли з друку два випуски матеріалів до вивчення будови і діяльності органів місцевого управління: «Ради, виконкоми і з’їзди Рад», які містили статистичні дані про склад і роботу цих органів. З 1926 по 1937 рр. у Москві друкувався журнал «Советское строительство». Значний внесок у становлення і розвиток державно-правових наук в цілому і науки радянського будівництва, зокрема, зробили М.Ф.Владимирський, Г.С.Гурвич, А.М.Єлістратов, Д.А.Магеровський, Г.С.Михайлов, М.А.Рейснер, А.М.Турубінер та інші вчені.

Вивчалися питання радянського будівництва і в радянських республіках. Зокрема, в Академії наук УРСР з 1927 р. функціонувала кафедра радянського права і будівництва, а з 1934 р. – кабінет радянського будівництва. У 1928 р. у Харкові був створений Інститут радянського будівництва і права (з 1935 р. – Харківський юридичний інститут).

Поряд з формуванням радянського будівництва як особливої галузі наукових знань формується і навчальна дисципліна «радянське будівництво», виникнення якої значною мірою було обумовлене необхідністю кадрів радянського апарату. Перші програми і перші навчальні посібники з радянського будівництва були призначені для середньої ланки навчальних закладів, що готували кадри для партійного і радянського апарату.

Викладання радянського будівництва як навчальної дисципліни у вузах розпочалося у 1929-1930 рр. До цього у вищій школі питання радянського будівництва були розчленовані на різні дисципліни: державне право, адміністративне право, місцеве управління і самоврядування тощо. Однак зі зміною досвідчених професорських кадрів на молодих «марксистів-державників» замість зазначених трьох дисциплін була введена єдина наука про державне будівництво: спочатку «Вчення про Радянську державу», а згодом – «Вчення про Радянську державу і радянське будівництво».1 Таким чином, до предмету науки радянського будівництва були включені окремі питання державного і адміністративного права, а викладання ж останніх в якості самостійних навчальних дисциплін з початку 30-х років припинилося.

Слід відзначити, що навіть в умовах панування розширювального тлумачення радянського будівництва здійснювалися спроби виділити коло питань, що складають сутність державного будівництва у «вузькому» розумінні. Значний інтерес у даному контексті викликає позиція А.Алімова, який вважав, що змістом радянського будівництва як науки є вивчення проблем організації апарату управління у тісному зв’язку з розробкою питань диктатури пролетаріату. Підтримуючи організаційний аспект предмета науки радянського будівництва, А.Алімов писав: «Сутність радянського будівництва складають організаційні (по лінії будівництва апарату управління) і організаторські (по лінії залучення мас до управління) проблеми».1

«Організаційний» погляд на радянське будівництво став пануючим на довгі роки. Ця ідея в різних варіаціях проявила себе у всіх роботах з даної тематики 50-х – 70-х років, такий підхід є характерним і для багатьох сучасних дослідників, але вже стосовно змісту нової науки - державного будівництва.

До середини 30-х років стає зрозумілим, що при розробці вчення про Радянську державу і введенні цього курсу в навчальні плани юридичних вузів були допущені суттєві помилки. На дискусіях в Інституті радянського будівництва і права Комуністичної академії, що відбулися у 1935 і 1936 рр., ставилося питання про необхідність розвитку державного й адміністративного права як самостійних галузей науки і навчальних дисциплін.2 Викладання курсів радянського державного й адміністративного права було відновлено після опублікування проекту Конституції СРСР 1936 р.

Поряд з тим у другій половині 30-х років позначилася тенденція до ліквідації радянського будівництва як самостійної галузі державознавства: розвиток радянського державного та адміністративного права дав підстави деяким вченим стверджувати, що ці науки повністю поглинули питання, що складають предмет радянського будівництва.3 У підсумку відбувається зворотний процес: питання радянського будівництва розглядаються в межах державного та адміністративного права. Введений з 1943 р. на юридичному факультеті Московського державного університету спецкурс радянського будівництва розглядався як продовження радянського державного права.

Таким чином, вчення про Радянську державу і радянське будівництво було по суті першою концепцією предмету науки радянського будівництва. Її автори широко тлумачили поняття радянського будівництва, однак в цілому правильно вказували на ті проблеми, які складали його зміст: організаційні (по лінії будівництва апарату управління) і організаторські (по лінії залучення мас до управління). Однак перші систематичні спроби науково визначити, що таке радянське будівництво, відносяться до кінця 40-х - початку 50-х років. Це було пов’язано з поновленням викладання цього предмету (разом із державним правом) у юридичних вузах відповідно до Постанови ЦК ВКП(б) 1946 р.4

Найбільш значним дослідженням того періоду є монографія А.А.Аскерова «Нариси радянського будівництва», багато положень котрої стали основоположними для науки і навчального курсу радянського будівництва. За словами цього видатного державознавця, «під радянським будівництвом у вузькому сенсі цього слова маються на увазі питання організації роботи рад, їх виконавчих і розпорядчих органів і численних об’єднань трудящих, що примикають до рад, питання організаційно-політичних відносин, що складаються в процесі практичної діяльності радянського державного апарату»1. А.А.Аскеров цілком обґрунтовано зазначав, що в радянському будівництві комплексно, цілісно вивчаються правила організаційного радянського керівництва незалежно від форм їх закріплення, правового або морально-політичного, під кутом зору внутрішнього механізму діяльності організації. Розглядаючи характер взаємовідносин між правом і радянським будівництвом, цей автор зазначав: «Якщо у праві дається відповідь на питання, що треба зробити і які головні форми і методи вирішення завдань, то в радянському будівництві узагальнюються найбільш доцільні й цілеспрямовані, а слідовно, і такі, що не суперечать законності, форми і методи, засоби і прийоми організації роботи радянських політичних установ, дається відповідь на питання – як треба зробити, вирішити завдання».2

У подальшому організаційна концепція радянського будівництва стала панівною у радянській юридичній науці. Її найбільш яскравими представниками, крім А.А.Аскерова, були Г.В.Барабашев, В.Ф.Коток, В.А.Пертцик, В.І.Попова, А.Я.Слива, Я.Н.Уманський, М.Х.Хакімов, К.Ф.Шеремет.

Редакція журналу «Советское государство и право» спільно з Сектором державного управління і радянського будівництва та Сектором теорії держави і державного права Інституту держави і права АН СРСР у 1960 р. провела нараду наукових і практичних працівників щодо обговорення проблем науки радянського будівництва. М.Х.Хакімов у доповіді з цього питання сформулював таке визначення: «Предмет науки радянського будівництва складають врегульовані юридичними нормами, організаційними звичаями і правилами громадського самоврядування суспільні відносини, пов’язані з організаційною роботою Рад як органів державної влади і громадського самоврядування, так і з посиленням громадських засад у їхній діяльності».3 Основний висновок доповіді про те, що предметом радянського будівництва є питання організації роботи Рад депутатів трудящих і їх взаємодія з громадськими організаціями, був підтриманий більшістю учасників наради.1

Тривалий час наука радянського будівництва не була виділена з комплексу суспільно-правових наукових дисциплін, охоплюваних поняттям «державознавство». Більше того, радянське будівництво у широкому розумінні деякими вченими навіть ототожнювалося з державознавством. Зокрема, А.К.Стальгевич вважав, що радянське будівництво не має як наука ні свого особливого предмета, ні своїх завдань; на його думку вони складають предмет і завдання наук державного і адміністративного права.2 С.Берцинський взагалі вважав, що питання організаційно-масової роботи і організаційного керівництва є сферою тільки науки адміністративного права.3 Навіть А.А.Аскеров не наважувався назвати державне будівництво самостійною наукою, а тому застосовував термін «наукова дисципліна». Однак з початку 60-х років позиція тих авторів, які розглядали державне будівництво як самостійну юридичну науку, стала домінуючою.

У 1967 р. в Академії наук Української РСР був утворений відділ проблем радянського будівництва. Посилився науковий інтерес до зазначених проблем на відповідних кафедрах вищих навчальних закладів країни, на юридичних факультетах деяких університетів були відкриті відділення державного будівництва, почали більш докладно вивчати радянське будівництво у багатьох навчальних закладах. У підсумку юридична література протягом 70-х років збагатилася низкою монографічних праць, як спеціально присвячених радянському будівництву, так і такими, в яких воно розглядалося у контексті загальних питань радянської держави, права і демократії. У цей період здійснювалася подальша розробка актуальних проблем організації діяльності місцевих Рад; крім розв’язання питань вдосконалення системи, структури, форм і методів роботи цих органів, вивчалися також можливості покращення змісту їх роботи на підставі впровадження в їх діяльність наукової організації управління.4

В історії розвитку поглядів на предмет науки радянського будівництва своєрідністю відрізнялася «процесуальна» концепція, висунута наприкінці 60-х В.М.Горшеньовим, А.І.Кімом, В.С.Основіним і Ю.Г.Судніциним. У пошуках чіткого предмету науки радянського будівництва ці вчені висунули таку ідею: «Радянське будівництво є своєрідний процес по відношенню до матеріальних норм державного й адміністративного права. У цьому сенсі зв’язок між цими галузями така ж тісна, як між матеріальним і процесуальним правом взагалі. Це і визначає природу радянського будівництва, робить його не просто правовою наукою, але й точніше, процесуальною галуззю радянського державознавства».1 Однак «процесуальна» концепція була піддана гострій критиці за те, що наука радянського будівництва у такий спосіб зайвим чином «юридизується». Адже за нею виходить, що предметом радянського будівництва є лише правові відносини, чим порушується комплексний підхід до організації і діяльності рад. Насправді радянське будівництво вивчає не тільки будову, діяльність, процедуру діяльності рад. Критики «процесуальної» концепції зазначали, що радянське будівництво - це саме соціальне управління, здійснюване радами за допомогою специфічного механізму. На їх думку, саме вивчення цього механізму з правової, організаційної, психологічної та інших точок зору і складає сутність науки радянського будівництва.

Досить багато цікавих робіт з радянського будівництва побачили світ у 80-ті роки.2 Істотною самобутністю відзначалася позиція А.А.Безуглова і М.А.Краснова, які розглядали радянське будівництво як галузь науки державного управління, яке, у свою чергу, входить в поняття соціального управління.3 На їх думку, «організаційний» підхід необґрунтовано звужує предмет дослідження, оскільки залишає поза увагою результативність роботи рад, не охоплює весь процес державного управління.

Таким чином, у повоєнній науці радянського будівництва виділяються три основні напрямки щодо визначення її предмету: організаційний, процесуальний і управлінський. Однак прибічники всіх напрямків погоджувались з тим, що державне будівництво є комплексною наукою, тісно пов’язаною з низкою інших суспільних наук.

Помітною подією для вітчизняного державознавства став перший в Україні навчальний посібник «Радянське будівництво» за редакцією О.Ф.Фрицького та В.Ф.Кузнєцової, автори якого характеризували науку радянського будівництва як «систему знань, політичних і правових поглядів, ідей, принципів», предметом якої є «виникнення, становлення і розвиток організації та діяльності Рад». При цьому під терміном «радянське будівництво» розумілась «організація і діяльність усієї системи Рад, що забезпечують за допомогою відповідних форм і методів реалізацію їхніх функцій і завдань щодо керівництва державним, господарським і соціально-культурним будівництвом і розвиток самоврядницьких засад на основі постійного залучення трудящих до управління державними і суспільними справами».4

Єдності у визначенні предмета науки радянського будівництва так і не було досягнуто до самої руйнації радянської системи, що відбулась на початку 90-х років. Водночас слід відзначити, що ця наука зробила значний внесок у розробку багатьох державознавчих проблем, зокрема таких, як принципи, організаційні форми і методи діяльності органів державної влади, їх функції, організація роботи місцевих рад та їх виконавчих комітетів, постійних комісій, народних депутатів, відносини місцевих рад з правоохоронними органами і трудовими колективами та ін.

В умовах переходу від радянської системи до організації державного апарату на засадах поділу влади, конституційного визнання місцевого самоврядування в якості самостійної системи публічної влади позначилася гостра проблема пошуку нових підходів до вивчення організації роботи органів державної влади та місцевого самоврядування. На основі досягнень науки радянського будівництва почала формуватися наука державного будівництва і місцевого самоврядування, збагачуючись новими знаннями в галузі конституційного права, адміністративного права, фінансового права, теорії управління та інших суспільних наук.

Нові політико-правові реалії обумовлюють не тільки зміни в державознавчій науці, але й суттєві інституційні реформи. Зокрема, у Верховній Раді України XIV скликання у травні 1998 р. був утворений комітет з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад (з лютого 2000 р. – комітет з питань державного будівництва та місцевого самоврядування). Постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2000 р. утворено Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування, який входить до складу відділення державно-правових наук та міжнародного права Академії правових наук України. Головним завданням інституту є проведення комплексних фундаментальних і прикладних досліджень з метою одержання нових знань щодо функціонування державної влади та організації місцевого самоврядування, реформування державного апарату, підвищення ефективності та демократизації його діяльності, впровадження їх у практику, сприяння державним органам у розбудові України як демократичної, соціальної і правової держави, проведенні правової, адміністративної та судової реформ.

З 1999 року почалися інтенсивні роботи щодо підготовки і видання навчальної літератури з курсу «Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні», яка б відображала сучасний стан політико-правової науки і практики. Аналіз змісту наявних сьогодні навчальних посібників з даного курсу свідчить про намагання авторів, враховуючи знання, накопичені за попередні десятиріччя розвитку державно-правової науки, побудувати сучасну систему наукових знань про організацію діяльності органів публічної влади в Україні.

Слід відзначити, що наука державного будівництва знаходиться тепер на стадії становлення, свідченням чого є невизначеність багатьох її базових категорій. Насамперед, досі залишається дискусійним питання про предмет державного будівництва. Зокрема, А.М.Колодій і А.Ю.Олійник продовжують, по суті, процесуальну концепцію радянського будівництва, розглядаючи державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні як «підгалузь конституційного процесуального права України, що закріплює, регулює й охороняє порядок організації та діяльності системи державних органів, територіальних громад та їх представницьких органів...»1

В.О.Чукаєва вважає, що державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні – це «універсальна юридична дисципліна, яка зачіпає предмет правового регулювання системи державної влади і самоврядування в Україні», а її предметом є система органів публічної влади, організація роботи державного управління, інститути державної влади і самоврядування, структура, функції, компетенція, повноваження державних органів і самоврядування України.2

Б.М.Свирський, як і переважна більшість харківських фахівців у галузі державного будівництва і місцевого самоврядування, стоїть на позиціях «організаційної» концепції, розглядаючи в якості предмета даної науки організацію роботи органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні.

Автори даного навчального посібника також є прибічниками «організаційної» концепції, що й відображено у §1 Глави 1. На наш погляд, саме такий підхід дає можливість теоретично обґрунтувати наявність власного предмета даної науки і чітко визначити її місце у системі суспільних та юридичних наук. Тільки ця наука комплексно вивчає те, як потенційні можливості органів публічної влади втілюються в життя, або, іншими словами, як органи публічної влади переводяться зі статичного у динамічний стан.

Однак фахівців у даній галузі, так само як і державних та муніципальних службовців, цікавить не тільки наявний стан організації роботи органів публічної влади, але й шляхи його оптимізації. Про сучасні проблеми науки державного будівництва і місцевого самоврядування в Україні, пов’язані з пошуком оптимальних моделей організації роботи органів публічної влади, йтиметься у наступному параграфі даного навчального посібника.

§2. Актуальні проблеми науки державного будівництва та місцевого самоврядування в Україні на сучасному етапі

Українська державність має тисячолітню історію, але наука державного будівництва власне тільки починає формуватись. Причому цей процес проходить у досить складних соціально-політичних та економічних умовах. Перед наукою державного будівництва стоять складні завдання, що пов’язані з формуванням нової, більш демократичної системи публічної влади, визнанням місцевого самоврядування, переходом від радянської системи до організації державних органів за принципом розподілу влад, становленням нових владних інституцій. Головне завдання за цих умов полягає у науковому обґрунтуванні оптимальних моделей організації публічної влади, підвищенні ефективності діяльності її органів, перебудові їх роботи на істинно демократичних принципах. Становлення України як суверенної правової держави потребує вивчення широкого кола державно-правових проблем з урахуванням вітчизняного державотворення і зарубіжного досвіду регулювання організаційно-право­вих відносин.

Демократичний потенціал системи публічної влади будь-якої країни значною мірою обумовлюється рівнем правового регулювання організації роботи владних органів. Тоталітарна спрямованість влади, етатичний характер держави, що виявлявся, насамперед, в пріоритеті держави над людиною, догматизований підхід до розробки державно-правових проблем не сприяли розробці багатьох актуальних проблем державного будівницва. Свого часу наука радянського будівництва розглядалася багатьма фахівцями як другорядна. Таке ставлення до питань державного будівництва значною мірою не подолано й сьогодні.

На жаль, нині фактично відсутні самостійні дисертаційні дослідження основних елементів державного будівництва. Саме цим значною мірою обумовлена багатоманітність поглядів по кожному з більш-менш суттєвих питань організації роботи органів публічної влади, «омонімізація» та «синонімізація» наукової термінології.

На сучасному етапі йде зближення теорії та політико-правової практики. Аналізуючи функціонування відповідних органів публічної влади, наука державного будівництва виявляє позитивні й негативні сторони їх діяльності, робить висновки та пропозиції, які, хоча й не завжди, але ж враховуються владними структурами. На основі аналізу публічно-правової практики наука державного будівництва нині виявляє «білі плями» у правовому регулюванні, дає пропозиції щодо необхідності врегулювання віповідних суспільних відносин, пропонує найбільш ефективні засоби впливу на державно-правову практику. Предметом вивчення є діяльність Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, органів місцевого самоврядування, інших владних і самоврядних структур.

Значні зміни у суспільних відносинах і державі, які відбуваються у зв’язку із запровадженням у життя Конституції України, породжують необхідність перетворень інститутів держави, системи державного управління, вдосконалення методів правового регулювання суспільних відносин, тобто необхідність державно-правової реформи. Ця реформа повинна здійснюватися комплексно, охоплюючи одночано всі основні функції держави, а також систему місцевого самоврядування в Україні. Виходячи з цього, здійснення даної реформи передбачає одночасні перетворення публічно-пра­вових інститутів за наступними основними напрямами: парламентська реформа; адміністративна реформа; судово-правова реформа; реформа місцевого самоврядування (муніципальна реформа)1. Відповідно до основних напрямів державно-правової реформи здійснюються й наукові дослідження фахівців з державного будівництва та місцевого самоврядування.

Завданням парламентської реформи в Україні є не тільки побудова раціональної системи законодавчої діяльності, формування оптимальної структури Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади, єдиного представницького органу Українського народу, а й удосконалення його правового статусу. Під час парламентської реформи має бути розв’язане широке коло питань, пов’язаних зі становленням Верховної Ради України передусім як професійного парламенту. Водночас слід займатись і створенням науково обґрунтованої комплексної системи управління законодавчим процесом, яка забезпечувала б планомірність, послідовність і системність у здійсненні законодавчої діяльності в Україні.

Здійснення організаційних заходів парламентської реформи або ж розробку та подальше прийняття конкретних законодавчих актів, внесення змін до чинного законодавства безпосередньо передбачають і деякі норми чинної Конституції 1996 р. Якщо вести мову про організаційні заходи, то тут насамперед слід оптимально вибудувати систему комітетів Верховної Ради України, раціонально розмежувати їх компетенцію. Адже наявна кількість комітетів теоретично не обґрунтована. Нині у складі комітетів існує одразу чотири так званих «правових» комітети, а саме: 1) з питань правової політики; 2) з питань державного будівництва та місцевого самоврядування; 3) з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією; 4) з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Доцільно об’єднати їх в один юридичний (правовий) комітет з відповідними підкомітетами з тим, щоб справді не лише виробляти, а й активно, цілеспрямовано та узгоджено здійснювати через законодавчий процес єдину в державі правову і законодавчу політику. Потребує перегляду й нинішня система комітетів, які займаються економічними та іншими питаннями.

Заслуговує на увагу й пропозиція підвищити продуктивність роботи Верховної Ради України шляхом укрупнення існуючих в Україні партій, створення політичних блоків, появи правлячих коаліцій, які, маючи більшість у парламенті, формували б уряд1.

Практика функціонування Верховної Ради України виявила низку проблем, пов’язаних з удосконаленням системи її повноважень, що потребує внесення відповідних змін до Конституції України.

Практика впровадження Конституції в життя виявила очевидні недоліки у розв’язанні кадрових питань, які мають бути врегульовані на її рівні та пов’язані, зокрема, із процедурою звільнення Прем’єр-міністра (за дев’ять років незалежності України їх звільнено сім). Досить часто змінювалися члени Уряду. В цьому випадку спостерігається залежність звільнення виключно від Президента, а також недостатня можливість парламенту здійснювати передбачений п.13 ст.85 Конституції України контроль за діяльністю Кабінету Міністрів. Виходячи з цього, пропонується розширення установчих функцій парламенту шляхом внесення до компетенції Верховної Ради надання згоди Президенту не лише на призначення Прем’єр-міністра (п.12 ст.85), а й надання згоди і на його звільнення з посади Президентом2.

Разом з тим, необхідно внести доповнення і до ст.87 Конституції України, яке дало б змогу Верховній Раді України розглянути питання про відповідальність чи недовіру не лише Кабінету Міністрів у цілому, а й щодо окремих його членів, що спричинює припинення їх повноважень. Ці зміни сприятимуть підвищенню відповідальності Уряду та його членів за результати їх діяльності не лише перед Президентом, а й перед Верховною Радою України.

Для здійснення парламентської реформи необхідно виробити і найоптимальнішу систему законодавчої діяльності, яка забезпечувала б її планомірність, послідовність та системність. Цьому сприятимуть розроблена Інститутом законодавства Верховної Ради України Концепція розвитку законодавства України на 1997–2005 рр. і державні програми законодавчих робіт, які слід планувати на більш короткі періоди. Необхідно прийняти в остаточній редакції й Закон «Про нормативно-правові акти України», який би чітко врегулював правотворчу діяльність держави.

Наступним напрямом державно-правової реформи є здійснення адміністративної реформи, сутність якої зводиться, передусім, до рефорування виконавчої влади.

Аналіз ситуації у багатьох сферах державного управління (економічній, соціально-культурній, адміністративній, яка раніше називалась адміністративно-політичною) свідчить про те, що однією з причин наявної кризи є насамперед недосконалість і серйозні недоліки в організації діяльності структур виконавчої влади. На те, що вона далеко не досконала, вказують неодноразові її структурні перебудови (злиття, роз’єднання, ліквідація та створення) тих чи інших міністерств, комітетів, відомств. За період 1991–2000 рр. було видано близько двохсот указів Президента України, якими вносилися зміни до системи, назви, структури та функцій центральних органів виконавчої влади. Особливо це стосується тих, які покликані удосконалити управління в економічній сфері.

Спостерігається надзвичайна, та не завжди виправдана розгалуженість центральних структур виконавчої влади. Сьогодні в Україні налічується біля 60 різних міністерств і державних комітетів, тоді як в інших країнах, значно більших за територією або населенням, таких центральних органів значно менше (США – 14, Німеччина – 16).

Незважаючи на серйозні зміни, що відбуваються впродовж останніх років у політико-економічній ситуації України, система її виконавчої влади практично не змінилася. Розроблюючи та здійснюючи адміністративну реформу, необхідно визначити та обґрунтувати чітку систему органів виконавчої влади, їхню кількість лише на науковій основі. При цьому слід враховувати й те, що зміна, наприклад, кількості центральних органів призведе до перерозподілу управлінських функцій не лише серед них, а й на рівні окремо взятого міністерства, державного комітету або інших центральних органів виконавчої влади. Цілком зрозуміло, що подібні зміни на згаданому рівні потребують відповідних змін і по «вертикалі», тобто в нижчих ієрархічних ланках виконавчої влади.

Необхідною передумовою підвищення якості виконавчої діяльності є прийняття нового Закону «Про Кабінет Міністрів України», який чітко окреслив би його компетенцію, характер взаємозв’язків Уряду з іншими органами державної влади, форми і методи його діяльності. На жаль, організація роботи вищого органу виконавчої влади є однією з найменш досліджених проблем у вітчизняній науці державного будівництва.

Важливим фактором під час здійснення адміністративної реформи є розумна побудова взаємовідносин органів виконавчої влади з Адміністрацією Президента, яка нерідко підміняє Уряд нашої держави. Належна перебудова цих відносин сприятиме не лише скороченню кількісного складу Уряду, а й управлінських структур, президентської адміністрації. При цьому слід звернути увагу на неухильне додержання основоположних принципів організації й діяльності виконавчих органів, зокрема розподілу влад, верховенства права, законності, субординації, колегіальності, науковості, гласності. Адже в їх здійсненні в нинішній час мають місце певні недоліки.

У зв’язку з проведенням адміністративно-правової реформи перед державознавцями постало дуже важливе завдання – наукове забезпечення проведення реформи державної служби. Слід провести структурні перетворення в державному апараті, здійснити їх правове забезпечення, відпрацювати системи підготовки та підвищення кваліфікації кадрів, створення кадрового резерву проходження служби. Всі ці заходи мають отримати належне наукове обґрунтування.

Нова Конституція вимагає визначення нових шляхів здійснення і забезпечення судово-правової реформи в Україні. Головним завданням цієї реформи має бути створення системи ефективного захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, інтересів суспільства і держави, підтримання режиму законності та правопорядку в державі.

Конституція проголошує (ч.2 ст.124), що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Це положення істотно розширює юрисдикцію судів і свідчить про те, що немає обмежень у зверненні зацікавлених осіб за судовим захистом конституційних прав і свобод. Крім того, постає необхідність розмежування правовідносин між судами загальної юрисдикції та Конституційним Судом України, а також за видами судочинства у судах загальної юрисдикції. Тим більше, що правовий статус Конституційного Суду визначено у Конституції й Законі про нього.

Концептуальним питанням судово-правової реформи є визначення шляхів реформування самої судової системи. Конституція передбачила функціонування в Україні єдиної системи судів загальної юрисдикції, визначила побудову її за принципами територіальності й спеціалізації, створення вищих спеціалізованих судів, запровадила суди присяжних. Крім того, до судової системи має увійти як спеціалізована галузь система господарських судів, яка на сьогодні є самостійною, та військові суди.

Реформування судової системи повинне відбуватися на підставі прийняття нового закону про судоустрій. Одним з центральних питань цього закону є структурування судової системи, у якому має поєднатися створення галузевих (спеціалізованих) судів із запровадженням внутрішньої спеціалізації у деяких судових ланках.

Водночас слід зазначити, що судово-правова реформа передбачає реформування не лише судової системи, а й право­охоронних та інших органів, діяльність яких пов’язана з діяльністю судів. Тому реформуванню в її межах підлягають і органи прокуратури, попереднього розслідування, внутрішніх справ, юстиції тощо.

Однією із складових частин державно-правової реформи в Україні має стати реформування місцевого самоврядування або, як інколи його називають, муніципальна реформа. Вона має передбачати здійснення системи заходів, які умовно можна поділити на чотири блоки.

Перший блок заходів пов’язаний зі створенням стабільної правової бази місцевого самоврядування. У розвиток базових законів «Про місцеве самоврядування в Україні», і «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», «Про службу в органах місцевого самоврядування» слід прийняти закони про правовий режим майна комунальної власності та про порядок формування фінансових ресурсів місцевого самоврядування, гарантії місцевого самоврядування та ін.

Другий блок заходів має бути спрямований на формування матеріально-фінансової основи місцевого самоврядуванняч. Під цим кутом зору необхідно найближчим часом завершити форму­вання комунальної власності територіальних громад, провести муніципалізацію земель, забезпечити чітке розмежування доходів і видатків між державним і місцевими бюджетами, а також між районними й обласними бюджетами, розробити механізми фінансування державою витрат органів місцевого самоврядування, яких вони зазнали внаслідок виконання делегованих повноважень виконавчої влади та рішень органів державної влади.

Третій блок заходів муніципальної реформи пов’язаний з наданням інформаційної, науково-методичної та організаційної підтримки місцевому самоврядуванню.

І нарешті, четвертий, без якого неможливе виконання зазначених заходів, має бути спрямований на створення системи підготовки та перепідготовки кадрів для органів місцевого самоврядування. Важливим кроком у цьому напрямку, безумовно, було створення Української академії державного управління, регіональних центрів підвищення кваліфікації державних службовців. Проте, на сьогоднішній день, цього недостатньо. Слід здійснити підготовку і випуск навчально-методичної літератури та програм, визначити базові навчальні заклади або створити факультети підготовки спеціалістів для органів місцевого самоврядування за державним замовленням.

Серед найбільш актуальних проблем сучасної науки державного будівництва не можна обминути й низку питань, пов’язаних з дослідженням сутності та обґрунтуванням оптимальних моделей фун­кціонування органів публічної влади Автономної Республіки Крим. Поки що ці питання залишаються одними з найменш досліджених, що негативно впливає на політико-правову практику, перш за все – на ефективність діяльності органів влади автономії та їх взаємозв’язок з центральними та вищими органами державної влади України.

В умовах економічної кризи й хронічної нестачі фінансових коштів значної гостроти набула проблема забезпечення матеріально-фінасової основи діяльності органів публічної влади, оптимального перерозподілу бюджетних коштів між центром і регіонами. На фахівців у галузі державного будівництва значною мірою покладається завдання наукового забезпечення бюджетної та податкової реформи, обґрунтування найбільш доцільних шляхів поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів у даній сфері.

У цілому можна констатувати, що наука державного будівництва сучасної України критично переоцінила здобутки теорії та практики радянського будівництва і нині перебуває на стадії становлення. На наш погляд, було б недоречним говорити про науку державного будівництва як усталену сукупність знань про оптимальну організацію роботи органів публічної влади, оскільки за нинішніх умов НТР та постіндустріального суспільства суспільні технології модифікуються, трансформуються і створюються постійно, а не лише на обмежених періодами реформ етапах. Поки що в Україні спостерігаються спроби колективного пошуку опти­мальних моделей із залученням позитивно оціненого досвіду роботи радянського апарату та функціонування органів публічної влади у розвинених зарубіжних країнах, що далеко не завжди дає бажаний ефект.

Однією із основоположних тенденцій розвитку науки державного будівництва на сучасному етапі є розширення її предмета, що обумовлено демократизацією суспільних відносин, у тому числі й у науковій сфері, розширенням предмета конституційного регулювання. За останні роки до кола інтенсивно досліджуваних проблем були введені питання оптимізації правового статусу Президента України, зокрема його компетенції, організація роботи Конституційного Суду, місцевих державних адміністрацій, виборчих комісій та ін. Складні теоретичні і практичні проблеми сьогодні пов’язані зі статусом місцевого самоврядування і насамперед із їх правовим регулюванням і взаємовідносинами з іншими органами та організаціями. Є підстави прогнозувати, що у майбутньому предмет державного будівництва пошириться й на інші державні органи, охопивши механізм публічної влади в цілому.

Впадає у вічі зростаючий інтерес багатьох авторів до загальнотеоретичних аспектів державного будівництва та місцевого самоврядування, намагання критичного переосмислення вихідних положень цієї науки. І це цілком зрозуміло. В умовах реформування усіх сфер суспільного життя першочергового значення набуває вироблення відправних засад майбутніх перетворень, їх теоретичної основи.

Зазнає суттєвих змін і методологія сучасної науки державного будівництва. Поряд з методами, що довели свою результативність ще за радянських часів (системно-структурного аналізу, функціональний, історико-правовий, формально-логічний та ін.), дедалі ширше використовуються порівняльно-правовий, соціологічний, статистичний та інші методи.

Водночас відбувається певна зміна принципів наукових досліджень. У першу чергу, на зміну класовому підходу приходить аналіз суспільних процесів із загальнолюдських, загальноциві­лізаційних позицій. Серед найважливіших принципів сучасної науки державного будівництва можна назвати також науковість, об’єктивність, історизм, демократизм, критицизм та ін.

Центрами наукових досліджень з державного будівництва в Україні на сьогодні є Київ, Харків, Львів, Одеса – визнані центри юридичної науки. В Національній юридичній академії України ім.Ярослава Мудрого успішно працює спеціалізована кафедра державного будівництва і місцевого самоврядування, в інших юридичних наукових закладах проблемами державного будівництва займаються переважно кафедри конституційного права. Є всі підстави очікувати, що вже у найближчі роки наука державного будівництва отримає своє остаточне оформлення і займе належне місце серед юридичних дисциплін. Цього вимагає розвиток демократичних перетворень в Україні, становлення правової державності.

Розділ II

Основи організації та діяльності органів публічної влади в Україні

Глава 1

Загальнотеоретичні аспекти організації
роботи органів публічної влади в Україні

§1. Поняття, види та ознаки органів публічної влади

У суспільстві існують різноманітні види особистої і соціальної влади – влада глави сім’ї, влада володаря над рабом або слугою, економічна влада власників засобів виробництва, духовна влада церкви та ін. Усі названі види являють собою або індивідуальну, або корпоративну (групову) владу. Вона існує в силу особистої залежності підвладних, не розповсюджується на всіх членів суспільства, не претендує на загальність, не є публічною.

Влада ж публічна спрямована на вирішення суспільних справ, розповсюджується за територіальним принципом, їй підкоряються всі, хто знаходиться на певній «підвладній» території. Вона здійснюється особливим прошарком людей, які професійно займаються управлінням і складають апарат влади. Цей апарат підпорядковує всі шари суспільства, соціальні групи своїй волі, управляє на основі організованого примусу аж до можливості фізичного насильства відносно соціальних груп і окремих людей. Апарат публічної влади існує й функціонує за рахунок податків з населення і призначений для того, щоб діяти у суспільних інтересах. Але апарат, і перш за все його керівництво відображають інтереси суспільства так, як вони їх розуміють. Точніше, в умовах демократії апарат лише під тиском громадського суспільства відображає реальні інтереси більшості соціальних груп, а в умовах авторитаризму правителі особисто визначають, у чому полягають інтереси й потреби суспільства.

Публічна влада виступає у двох формах: 1) державна влада,
2) влада місцевого самоврядування (муніципальна влада). Для обох форм публічної влади притаманна низка спільних ознак:

спрямованість на виконання суспільних завдань і функцій;

інституційний характер, тобто функціонування через відповідні публічні інститути (органи публічної влади);

легітимність;

відособленість апарату, що здійснює цю владу, від населення;

об’єднання підвладних за територіальною ознакою;

загальність, тобто охоплення владою всіх осіб на відповідній території;

безперервність функціонування (за наявності окремих тимчасових органів);

універсальність, тобто спрямованість на вирішення усіх справ суспільного значення;

обов’язковість владних рішень для всіх суб’єктів на відповідній території;

функціонування у правових формах (нормотворчій, установчій, правозастосовчій, контрольній та інтерпретаційній), тобто діяльність за законодавчо встановленою процедурою і оформлення владних рішень правовими актами;

можливість використання передбачених законодавством засобів примусу для реалізації своїх рішень;

право встановлювати і стягувати загальнообов’язкові податки і збори з населення; самостійне формування бюджету1.

Водночас, для державної влади притаманні певні особливості, у першу чергу, державний суверенітет, загальнодержавний масштаб дії, спрямованість на першочергове виконання загально­національних потреб, постійний правовий зв’язок з населенням через інститут громадянства, наявність субординаційних відносин всередині державного апарату, наявність особливих органів – так званих «силових структур» (армія, суд, прокуратура, служба безпеки, органи виконання покарань та ін.). Матеріально-фінансовою основою державної влади є загальнонародна та державна власність, а також кошти державного бюджету.

Безумовно, найбільш суттєвою ознакою державної влади є її суверенітет. У новітній юридичній літературі державний суверенітет визначається як «властивість держави самостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати функції всередині держави і у відносинах з іншими державами»1 або як «верховенство і незалежність від будь-яких інших влад всередині країни або у взаємовідносинах з іншими державами»2. Однак легальне (законодавче) визначення державного суверенітету є більш розгорнутим і міститься в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., яка розглядає цей політико-правовий феномен як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах»3.

Влада місцевого самоврядування також характеризується деякими особливостями:

її джерелом є народ, а первинним носієм – територіальна громада;

вона розповсюджується лише на територію адміністративно-територіальних одиниць (муніципій);

її органи діють від імені територіальної громади, а не народу чи держави;

матеріально-фінансову базу її органів складають комунальна (муніципальна) власність і місцевий (муніципальний) бюджет;

її органи пов’язані більш тісними зв’язками з населенням;

в системі її органів відсутня жорстка ієрархія і підпорядкованість.

§2. Система органів публічної влади в Україні

Публічна влада може здійснюватись двома шляхами – безпосередньо населенням (народом у цілому чи територіальними громадами) або через відповідні інституції, які називаються органами публічної влади. В залежності від форм публічної влади розрізняють органи державної влади і органи місцевого самоврядування. Органи публічної влади являють собою досить жорстку, внутрішньо узгоджену і взаємопов’язану у своїх елементах систему.

Система органів публічної влади в Україні – це сукупність установлених Конституцією України органів державної влади і місцевого самоврядування, що забезпечують захист прав, свобод і законних інтересів громадян, безпеку держави й суспільства, вирішують питання соціально-економічного та культурного будівництва. Відповідно до положень Конституції України, ця система поділяється на наступні ланки:

І. Система органів державної влади:

1. Глава держави – Президент України.

2. Єдиний орган законодавчої влади (парламент) – Верховна Рада України.

3. Система державних органів виконавчої влади: а) Кабінет Міністрів України – вищий орган у системі органів державної виконавчої влади; б) міністерства, державні комітети, центральні органи зі спеціальним статусом – центральні органи виконавчої влади; в) місцеві державні адміністрації – місцеві органи державної виконавчої влади;

4. Система державних органів судової влади.

II. Система органів влади Автономної Республіки Крим:

1. Єдиний представницький орган автономії – Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

2. Система органів виконавчої влади автономії:

а) Рада міністрів Автономної Республіки Крим – вищий виконавчий орган автономії;

б) міністерства і республіканські комітети – центральні виконавчі органи автономії.

IІІ. Система органів місцевого самоврядування:

1. Представницькі органи місцевого самоврядування: а) сільські, селищні, міські ради – органи місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади і здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування; очолюють їх відповідно сільські, селищні, міські голови, що обираються територіальними громадами; б) районні й обласні ради – органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; очолюють їх голови цих рад, які обираються самими радами з числа депутатів; в) районні в містах ради – представницькі органи місцевого самоврядування, які можуть створюватися за рішенням територіальної громади міста або міської ради.

2. Виконавчі органи місцевого самоврядування – виконавчі комітети, відділи, управління сільських, селищних, міських, районних у містах рад та інші створювані радами виконавчі органи.

3. Органи самоорганізації населення – будинкові, вуличні, квартальні ради і комітети, а також ради мікрорайонів – можуть створюватися за ініціативою жителів і з дозволу сільських, селищних, міських рад.

Таким чином Конституція України чітко розмежує дві системи органів публічної влади – органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Згідно з положенням ч.1 ст.5 Основного Закону, народ здійснює свою владу як безпосередньо, так і через органи державної влади і місцевого самоврядування. Це означає, що й органи державної влади, і органи місцевого самоврядування – суть органи влади народу, але водночас – це різні форми здійснення цієї влади.

Орган державної влади – складова частина державного апарату, що бере участь у здійсненні функцій держави, діє від його імені і за дорученням, має державно-владні повноваження, відповідну компетенцію і структуру, застосовує властиві їй організаційно-правові форми діяльності.

Державна влада є єдиною у тому сенсі, що вона здійснюється державним апаратом у цілому і не існує кількох конкуруючих «державних влад». Це є однією із складових державного суверенітету. Однак, по-перше, єдину державну владу здійснюють законодавчі, виконавчі і судові органи. По-друге, з історичним розвитком державності формується певний принцип взаємовідносин, диференціації та кооперації цих органів, який називається поділом влади.

Єдину державну владу здійснює державний апарат, що являє собою систему державних органів. У межах цієї системи розрізняються три основні підсистеми органів або гілки державної влади: законодавча, виконавча і судова. В основі такого структурного устрою апарату держави лежить функціональна диференційованість державної влади1. Зазвичай цю функціональну диференційованість пояснюють як поділ праці з державного управління. Раціональна організація і поділ праці з державного управління породжують державні органи, що мають різну компетенцію: є органи, які встановлюють загальнообов’язкові норми, органи, які управляють згідно з цими нормами, і органи, які вирішують спори про право.

Три основні гілки влади відображають основні правові форми впливу державного апарату на суспільство, прерогативні функції відповідних органів спрямовані назовні державного механізму, на цілеспрямоване впорядкування суспільних відносин. Однак з ускладненням завдань, що постають перед суспільством і державою відбувається ускладнення державного апарату і подальша спеціалізація державних органів, з’являються нові органи, які не входять до жодної з основних гілок влади. До таких органів слід віднести президента у напівпрезидентській республіці, конституційний суд, прокуратуру, рахункову палату, виборчі комісії та ін. Їх функції в першу чергу спрямовані всередину державного механізму, мають на меті забезпечення його оптимального функціонування в межах Конституції та законів. На сьогодні дедалі більше вітчизняних державознавців схильні розглядати принцип поділу влади як доктринальний, не обмежуючи систему органів державної влади трьома гілками, про які йдеться у ст.6 Конституції України2.

Орган місцевого самоврядування – це орган самоврядного територіального співтовариства (територіальної громади), яким він формується і перед яким відповідає за належне здійснення своїх повноважень.

Система органів місцевого самоврядування, на відміну від системи державних органів, не підпорядковується принципу поділу влад. Однак це не виключає їх функціонального і компетенційного розмежування. Змістовна класифікація цих органів зводиться до їх поділу на представницькі і виконавчі. Представницькі (ради) є виборними, їх основна функція полягає у виявленні і відображенні думок, настроїв та інтересів членів територіальної громади та їх оформленні у вигляді загальнообов’язкових рішень з питань місцевого значення. Як слушно зазначає з цього приводу російський автор В.І.Васильєв, «головна ознака представницького органу в тому й полягає, що будучи виборним органом, він один поєднує у своїй особі всю місцеву спільноту і уповноважений цією спільнотою на вирішення найважливіших питань його життєдіяльності»3. Втіленням цих рішень в життя займаються виконавчі органи, які можуть бути виборними або призначуваними.

Слід відзначити, що в організації публічної влади на місцях одночасно поєднуються два початки: суспільний і державний. Державний початок виявляється у тому, що: а) територія місцевого співтовариства є державною територією, а місцеві жителі є громадянами держави; б) статус місцевого самоврядування визначається державою в Конституції й законах; в) місцеві справи вирішуються самостійно, але в руслі єдиної державної політики; г) органи місцевого самоврядування не мають права встановлювати свою компетенцію, оскільки це прерогатива держави. У свою чергу, суспільний початок виявляється у наступному: а) органи місцевого самоврядування самостійно реалізують надані їм повноваження і органи державної виконавчої влади не мають права втручатися в законну діяльність органів і посадових осіб місцевого самоврядування; б) матеріально-фінансову базу їх складає комунальна власність і місцевий бюджет; в) місцеві ради самостійно встановлюють місцеві податки і збори; г) територіальні громади можуть мати власну символіку і статут, що відбивають історичні, національно-культурні, соціально-економічні особливості відповідної території; д) правові акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їхніх повноважень, обов’язкові на території місцевого самоврядування для усіх фізичних і юридичних осіб.

Органи публічної влади можуть бути класифіковані за різними критеріями:

1) за належністю до однієї з підсистем публічної влади – органи державної влади і органи місцевого самоврядування;

2) за порядком формування – виборні й призначувані;

3) за порядком прийняття рішень – одноосібні та колегіальні;

4) за предметною підвідомчістю – органи загальної й спеціальної компетенції;

5) за територіальною підвідомчістю – загальнодержавні й місцеві;

6) за внутрішньою структурою – централізовані й децентралізовані;

7) за часом існування – постійні та тимчасові.

§3. Принципи організації й діяльності органів публічної влади в Україні

Принципи організації й діяльності органів публічної влади – це законодавчі відправні засади, ідеї, положення, які виступають базисом формування, організації та функціонування органів публічної влади. Вони поділяються на загальні принципи, що стосуються системи органів публічної влади в цілому, і спеціальні, дія яких розповсюджується лише на окремі підсистеми, ланки цієї системи чи на окремі органи публічної влади.

У свою чергу, загальні принципи прийнято поділяти на дві групи в залежності від форми їх юридичного закріплення й місця в загальній системі принципів, що визначають організацію роботи органів публічної влади.

До першої групи відносяться принципи, які закріплені в Основному Законі і являють собою засади конституційного ладу України: вища соціальна цінність людини, народний суверенітет, державний суверенітет, республіканізм, демократизм, унітаризм, соціальна держава, правова держава, світська держава, поділ влади, верховенство права, законність, гласність, визнання міжнародно-правових стандартів. Для цих принципів характерною є вища юридична сила (навіть у порівнянні з іншими нормами Конституції), фундаментальний характер, найвищий ступінь абстрактності, універсальність, підвищена стабільність, ідеологічна нейтральність, конституційна форма закріплення, системність1.

Принцип найвищої соціальної цінності людини передбачає безумовний пріоритет прав і свобод людини в діяльності органів публічної влади. Жодна інша мета не може слугувати підставою для обмеження чи скасування основних прав і свобод особи. Органи публічної влади створюються й діють для забезпечення прав людини, всі інші їх функції є похідними.

Зміст принципу народного суверенітету полягає у визнанні народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Саме народу належить право бути вищим суддею з питань влади і вирішувати долю останньої. Відповідно його воля, висловлена в певних формах, є істинним і єдиним базисом держави. Саме від волі народу виходить мандат на устрій держави і будь-які зміни її форми, входження держави у відповідні міждержавні об’єднання. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народу і не може бути узурповане державою, її органами чи посадовими особами; водночас ніхто не може узурпувати державну владу.

Принцип державного суверенітету означає визнання державної влади похідною від народу верховною владою, що виявляється у самостійному здійсненні державою своїх функцій в рамках національного і міжнародного права. Спираючись на легальне визначення суверенітету України, що дається у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., можна виділити чотири внутрішніх і дві зовнішніх ознаки державного суверенітету:

Внутрішні ознаки:

верховенство – на території держави не може бути інших, конкуруючих з нею влад; тільки держава може робити свої веління загальнообов’язковими;

самостійність – будь-яке протизаконне втручання інших суб’єктів політичної системи в діяльність держави заборонене; у держави достатньо власних ресурсів для виконання своїх завдань і функцій;

повнота – державна влада розповсюджується на всі сфери суспільного життя без винятку; держава має право вирішувати будь-які справи, що становлять суспільний інтерес, без винятку;

неподільність – державна влада є цілісною, єдиною; між державними органами і гілками влади розподіляються лише повноваження для більш ефективного вирішення суспільних справ.

Зовнішні ознаки:

незалежність – держава самостійно формує свою зовнішню і внутрішню політику, втручання іноземних держав у внутрішні справи суверенної держави є неприпустимим;

рівноправність – держава має рівні права і обов’язки у порівнянні з іншими суверенними державами, є повноцінним учасником світової спільноти.

Принцип республіканізму або республіканської форми правління проголошений у ч.1 ст.5 Конституції і полягає у тому, що всі вищі органи державної влади формуються або безпосередньо народом, або загальнонаціональними представницькими органами. Таким чином, в Україні неможливі будь-які спадкові, довічні посади і державні органи, виведені за межі відповідальності перед народом. Основний Закон України 1996 р. закріпив напівпрезидентську республіку, за якою глава держави – Президент – виведений за межі трьох основних гілок влади і покликаний виконувати консолідуючу, інтегруючу роль у державному механізмі.

Принцип демократизму означає право і реальну здатність громадян, широких верств населення впливати на процес вироблення і зміст державно-владних рішень. У новітній літературі з теорії держави і права набуло поширення «розширювальне» тлумачення демократії, коли демократія ототожнюється з взірцем, оптимальним устроєм держави1. На наш погляд, більш коректним є «буквальне» тлумачення демократії як форми політичного режиму, коли демократичною вважається «та держава, устрій і діяльність якої відповідають волі народу, загальновизнаним правам і свободам людини і громадянина»2. У демократичній державі мають створюватися належні умови для діяльності політичних партій, спілок, асоціацій, що відображають багатоманітність соціальних, політичних, економічних ідеалів, прагнень і програм.

Принцип унітаризму або унітарної форми державного устрою у сфері державного будівництва означає відсутність у складі України будь-яких державоподібних утворень, єдність державного механізму і єдність системи законодавства. В адміністративно-терито­ріальних одиницях не можуть створюватись органи, паралельні з місцевими органами державної влади. Вони можуть мати тільки власні органи місцевого самоврядування, порядок формування, функції та компетенція яких визначаються законодавством України. Автономна Республіка Крим є адміністративно-терито­ріа­льною автономією у складі України і ніяким чином не порушує унітарного характеру нашої держави.

Принцип соціальної держави означає спрямованість державної політики на першочергове задоволення соціальних потреб громадян. Зазначений принцип покладає на державу обов’язок розробляти і здійснювати спеціальні соціальні програми, спрямовані на підвищення загального рівня життя громадян, підтримку соціально вразливих прошарків суспільства, вирівнювання доходів населення, здійснення заходів щодо розширення мережі і зміцнення матеріально-технічної бази соціальних закладів, тобто здійснення патерналістської функції.

Слід відзначити, що Україна нині знаходиться лише на початку свого шляху до соціальної держави. Концептуальне викладення шляхів розбудови соціальної держави в нашій країні міститься в Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року, розроблених Кабінетом Міністрів і затверджених Указом Президента України від 24 травня 2000 р. № 717/2000. Найважливішими завданнями у соціальній сфері цей документ проголошує забезпечення розвитку народонаселення, створення сприятливих житлових та соціально-побутових умов, удоскона­лення трудових відносин, розвиток ринку праці та зайнятості населення, розвиток соціального партнерства, реформування системи соціального забезпечення (у тому числі соціальна підтримка громадян, звільнених у запас або відставку з військової служби, служби в органах внутрішніх справ, установ кримінально-виконавчої системи і членів їх сімей), розвиток гуманітарної сфери (освіти, науки, фізкультури і спорту та ін.).

Принцип правової держави закріплений у ст.1 Конституції України і передбачає визначеність державних органів правом, перш за все демократичною конституцією і правовими законами, виданими на підставі цієї конституції. Найбільш ґрунтовну характеристику правової держави, на наш погляд, подав німецький державознавець У.Мойнер: «Правова держава є не тільки державою законного управління і всеохоплюючого судового контролю, не тільки принципом правової безпеки і обов’язковості виконання. У матеріальному сенсі слова воно передбачає спільноту, побудовану на повазі особистої свободи і засадах такої поміркованої та міцно заснованої державної влади, що має на меті захист цієї свободи, влади, чий порядок, що походить від народу, пов’язує всі державні дії цими засадами і прагненням до справедливого і рівномірного перетворення людських взаємин»1. При цьому під правом розуміють систему загальнообов’язкових норм, що відображають усталені уявлення народу про належний і справедливий устрій державного і суспільного життя.

Принцип поділу влади, не відкидаючи єдності системи державної влади, вимагає, перш за все, здійснення її на основі функціонального поділу (по горизонталі) на законодавчу, виконавчу і судову підсистеми («гілки»), носіями якої є самостійні органи держави (наприклад, в Україні – Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації та суди України). Водночас цей принцип передбачає реальне зрівноважування, за якого жодна з трьох гілок влади не може ущемити або підкорити собі інші. З іншого боку, принцип поділу влади знаходить свій прояв у розмежуванні (по вертикалі) предметів відання і повноважень між вищими, центральними і місцевими органами державної влади. Конкретний зміст принципу поділу влади найбільш вдало, на наш погляд, визначено російськими державознавцями М.В.Баглаєм і Б.М.Габричидзе:

закони повинні мати вищу юридичну силу і прийматися тільки законодавчим (вищим представницьким) органом;

виконавча влада повинна займатися в основному виконанням законів і тільки обмеженою нормотворчістю, бути підзвітною або главі держави, або парламенту;

між органами законодавчої і виконавчої влади має бути забезпечений баланс повноважень, що виключає перенесення центру прийняття владних рішень, а тим більш усієї повноти влади на одного з них;

судові органи незалежні й у межах своєї компетенції функціонують самостійно;

жодна з трьох гілок влади не повинна втручатися в прерогативи іншої влади, а тим більше зливатися з іншою владою;

спори про компетенцію повинні вирішуватися тільки конституційним шляхом у рамках юридичної процедури, тобто Конституційним Судом;

конституційна система повинна передбачати правові засоби стримування кожної влади двома іншими, тобто містити взаємні противаги для всіх влад1.

Принцип поділу влади закріплений у ст.6 Конституції України і відображений у структурі Основного Закону.

Принцип законності стосовно діяльності органів публічної влади закріплений у ч.2 ст.19 Конституції України: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Таким чином, конституційно визнано, що за межами компетенції, визначеної Конституцією та законодавством, органи публічної влади діяти не можуть. З іншого боку, з конституційного припису випливає, що компетенція, форми і методи діяльності органів публічної влади мають бути закріплені в чинному законодавстві. Це є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян від свавілля посадових осіб.

Принцип гласності полягає у визнанні необхідності й вимозі обов’язкового дотримання безперешкодного руху інформаційних потоків у межах політико-правової системи. Цей принцип відкидає будь-які перепони на шляху суспільно значущої інформації, за винятком лише мінімальних правообмежень, необхідних для забезпечення національної безпеки та обороноздатності, і водночас вимагає від держави налагодження міцних, постійних зв’язків з громадськістю. При цьому швидкий розвиток засобів масової комунікації значно полегшує інформаційний обмін, дає змогу якісно та кількісно його покращити, і водночас робить все більш проблематичним приховування відомостей від широких кіл громадськості. На відміну від попередніх принципів, принцип гласності не відображений у тексті Конституції у вигляді окремої норми, але випливає зі змісту низки конституційних норм (зокрема, з положень ст.57, ч.1 ст.84, ч.2,3 ст.94, п.7 ст.129) і прямо закріплений у багатьох законах, що визначають статус органів державної влади і місцевого самоврядування 1.

До другої групи загальних принципів можна віднести: позапартійність державної служби, професіоналізм і компетен­тність, економічність, ефективність, самостійність, рівний доступ громадян до державної служби, поєднання виборності та призначуваності, колегіальності та єдиноначальства, відпові­дальність держави за діяння своїх органів та посадових осіб, поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів. Вони підпоряд­ковані основам конституційного ладу і поширюють свою дію на всі органи публічної влади.

Спеціальні принципи організації та діяльності органів публічної влади є досить різноманітними і обумовленими специфікою кожного з них. З огляду на це перелік і конкретний зміст цих принципів буде викладено при характеристиці організації роботи кожного з органів публічної влади окремо.

§4. Функції та компетенція органів публічної влади

Поняття функцій держави і функцій державних органів увійшли до лексикону вітчизняної державознавчої науки ще на початку XIX ст. разом з ідеями конституціоналізму. Широко використовувались вони і в радянській теорії держави та права, ставши у 70-ті рр. предметом широкої наукової дискусії2.

На сьогодні в юридичній науці переважає точка зору, згідно з якою функціями органів державної влади є основні напрями їх діяльності, в яких виявляється їх сутність і призначення в державному механізмі. Кожний державний орган відповідно до своєї компетенції виконує притаманні йому функції. Функції держави в цілому здійснюються через функції окремих державних органів. Державний орган, виконуючи свої функції, тим самим одночасно бере участь у реалізації різних функцій держави1.

Функції держави (а відповідно – і державних органів) поділяються за сферами діяльності («об’єктні» чи «предметні» функції) та за формами діяльності («технологічні», «владні» або «організаційні»).2

Традиція виділяти функції державних органів за формами їх діяльності походить від класиків дореволюційної юридичної науки Російської імперії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (таких як В.В.Івановський, А.С.Алексєєв, Н.М.Коркунов, Ф.Ф.Кокошкін та ін.), які під впливом теорії Ш.Монтеск’є виділяли три функції державної діяльності: законодавчу, виконавчу і судову 1. При цьому розподіл функцій державної влади за їх юридичною природою називався матеріальним, а розподіл їх за компетенцією органів – формальним. Державні органи розподілялись на три категорії в залежності від того, який рід функцій був переважаючим для них. Принципове значення мав висновок про те, що «кожний орган, незважаючи на принципове наділення його якоюсь однією функцією, додає до неї в інтересах своєї політичної влади певною мірою й інші функції і таким чином певною мірою їх усіх поєднує»2. Вказані автори особливо підкреслювали неприпустимість змішування функцій державної влади з її завданнями, що випливають з мети держави (в якості якої проголошувалося «переслідування суспільного інтересу»), такими як охорона зовнішньої безпеки, захист права, турбота про економічний добробут населення і т.д., і відзначали, що одне й те ж державне завдання може здійснюватися державою в різних формах вияву влади, і, навпаки, одна й та ж функція влади може слугувати різним завданням.

Практика виділення об’єктних функцій державних органів склалася в межах радянської юридичної науки, яка відмовилась від будь-якого зв’язку з концепціями «буржуазного» державознавства і висувала на перший план класовий підхід до аналізу проблем держави та права. Функції держави, відповідно, визначались як головні напрямки діяльності держави, що виражають її класову сутність і призначення у суспільстві3. Поряд з функціями держави у науковій літературі виділялися й функції її органів, однак принцип розподілу влад заперечувався як буржуазний, замість нього проголошувався принцип повновладдя Рад, а основні напрямки діяльності останніх визнавались первісними по відношенню до функцій усіх інших державних органів. Функції виконавчо-розпорядчих органів вважалися конкретизуючими функції Рад за окремими сферами державного і суспільного життя4.

Нині в якості основних об’єктних функцій держави та її органів визнаються політична, економічна, соціальна, культурна, екологічна, оборонна, зовнішньополітична, зовнішньоекономічна, гуманітарна. За способами (формами) діяльності розрізняють законодавчу (нормотворчу), виконавчу, судову, установчу, контрольну та інтерпретаційну функції.

Компетенція являє собою юридично встановлену «систему координат», за допомогою якої можна чітко встановити належність конкретної справи до «сфери володарювання» певного органу та конкретну роль останнього у вирішенні цієї справи. Елементами компетенції є юридичні явища, які дають можливість робити цілком певний висновок про «належність», правомочність владного органу у конкретних публічних правовідносинах. Ані функції, ані завдання зробити такий висновок можливості не дають. «Належність» органу визначається іншими двома чинниками: підві­домчістю і повноваженнями. Саме ці юридичні явища і є елемен­тами компетенції органів публічної влади. Адже, аналізуючи законність дій органів влади, завжди виходять саме з двох критеріїв: чи входить дана справа у сферу «володарювання» цього органу та чи мав він право діяти саме таким чином.

Значна кількість органів мають тотожні повноваження (наприклад, міністерства), але компетенція кожного з них суворо індивідуальна завдяки відмінностям у підвідомчості. В той же час предмети відання деяких органів частково перетинаються (наприклад, сфера забезпечення обороноздатності та національної безпеки України), але повноваження цих органів у «спільних» сферах є виключно індивідуальними, неповторними, а тому ніякої «конкуренції компетенцій» не відбувається.

Повноваження державного органу є його «правообов’язками», оскільки за наявності необхідних юридичних фактів орган не може не реалізувати свої повноваження, водночас виступаючи як носій суб’єктивного права стосовно підвладного суб’єкта. Недарма законодавство для визначення конкретних повноважень владного органу використовує дієслова у третій особі однини: «призначає», «координує», «керує» тощо. Адже саме така форма дає можливість найбільш точно висловити «двоїсту» сутність зазначених повно­важень: вказати права органу, водночас даючи зрозуміти неприпустимість їхнього незастосування. При цьому слід мати на увазі, що, як цілком слушно зауважують А.Ф.Ноздрачов і Ю.А.Ти­хомиров, «орган є «правозобов’язаним» не тільки перед державою і перед суспільством, але й перед громадянином»1, що знайшло своє закріплення у ч.2 ст.3 Конституції України.

У сучасній державознавчій літературі та чинному законодавстві терміни «підвідомчість», «предмети відання» і «коло підвідомчих справ» використовуються як рівнозначні. Саме у такому значенні використовується термін «підвідомчість» у ЦПК України (Глава 3), КпАП України (Глава 17) та в кількох інших нормативних актах. На наш погляд, таке ототожнення понять є не зовсім коректним, оскільки зміст вказаних термінів дещо не співпадає. Підвідомчість є родовим поняттям, а предмети відання – видовим, більш вузьким за змістом.

Підвідомчість це юридична вказівка на коло суспільних публічно-правових відносин, повноправним суб’єктом яких виступає конкретний орган публічної влади. Але точність такої вказівки може бути досягнена лише шляхом визначення якісної (змістовної) та кількісної (територіальної) специфіки певних відносин. Юридична вказівка на особливості змісту цих відносин якраз і являє собою предмети відання, але сама по собі така вказівка не надає необхідної точності й повноти для характеристики підвідомчих правовідносин, оскільки містить у собі загрозу територіального «перехрещення» повноважень різних органів. Тому другим елементом підвідомчості є територіальна підвідомчість. Терито­ріальний показник використовується законодавцем як один із засобів (поряд з предметами відання) для визначення сфери суспільних відносин, повноважним суб’єктом яких виступає конкретний орган публічної влади, і розмежування компетенції органів, що виконують однорідні функції, мають рівний правовий статус або тотожні повноваження в однорідних за змістом правовідносинах.

На жаль, на внутрішню структуру підвідомчості досі не зверталося достатньої уваги у спеціальній літературі, а її складові елементи здебільшого розглядалися у відриві один від одного. Так, досить розповсюдженим у сучасному державознавстві є судження про те, що за характером повноважень органи державної (зокрема виконавчої) влади поділяються на органи загальної компетенції і органи спеціальної компетенції1. Насправді, у цьому випадку критерієм розподілу виступає не характер повноважень, а широта предметної підвідомчості (предметна спеціалізація) органу публічної влади.

У свою чергу, питання про територіальне розмежування компетенції розглядається переважно у зв’язку з проблемою форми державного та адміністративно-територіального устрою, головним чином в аспекті розмежування компетенції між центральними та місцевими органами виконавчої влади1. Головна хиба такого підходу полягає у відриві даного питання від загальної проблеми визначення структури компетенції органів публічної влади, що призводить до неточних висновків. Адже мова весь час йде про розмежування повноважень, хоча у більшості випадків насправді проблема полягає не тільки у конкретних повноваженнях, а й у територіальних межах їх застосування, тобто у територіальній підвідомчості. До того ж порушується внутрішня узгодженість елементів компетенції, адже всі вони є логічно обумовленими і структурно взаємопов’язаними, являючи в сукупності неподільну єдність, систему.

Підсумовуючи усі вищевказані загальнотеоретичні висновки, вважаємо доцільним зобразити структуру компетенції органів публічної влади у вигляді такої схеми:

Слід мати на увазі, що компетенція державних органів стосовно компетенції держави має похідний характер. Володіючи початковою компетенцією, загалом окресленою Конституцією, держава розподіляє її між своїми органами таким чином, щоб вони працювали узгоджено і являли собою єдиний цілісний механізм, який здійснює державні функції. Зрозуміло, що держава не може наділити свої органи компетенцією, яка б перевищувала її власну. При цьому компетенція державного органу визначає точні межі його діяльності і тим самим координує її з діяльністю інших органів публічної влади, а отже, і з діяльністю всього державного апарату.

Оскільки компетенція органу держави визначається шляхом видання правових норм, вона становить собою явище не тільки державно-владне, а й правове. Як правило, компетенція органу встановлюється вищими органами державної влади, і тільки компетенція останніх встановлюється волею народу (як єдиного джерела влади за Конституцією).

У спеціальній літературі висловлені різні судження з питання про співвідношення функцій з компетенцією державних органів. При цьому розмаїтті підходів до вирішення даної проблеми, практично всі дослідники єдині в тому, що функції та компетенція будь-якого органу держави перебувають у тісному зв’язку між собою1. Функція державного органу вказує головний напрям його діяльності, шлях до загальної мети. Для вирішення конкретних завдань, що постають на цьому шляху, за органом юридично закріплюються певні потенційні можливості, які окреслюються у праві через вид і міру можливої й належної владної поведінки (повноваження), сферу її застосування (предметну підвідомчість) та територію дії (територіальну підвідомчість). Беручи до уваги, що повноваження, предметна і територіальна підвідомчість складають поняття «компетенція», можна зробити висновок, що функції є напрямами реалізації (застосування) компетенції на шляху до поставленої перед органом мети: компетенція функції завдання мета. Як цілком слушно вказує В.Ф.Погорілко, компетенція органу є похідною від його функцій, вона за змістом є більш рухомою, динамічною, пристосованою до частіших змін2.

Разом з тим функції органу влади виявляються саме через сукупність усіх елементів компетенції. При цьому основні напрямки діяльності державних органів є похідними від головних функцій держави, або, іншими словами, функції держави розподіляються між усіма органами в залежності від місця кожного з них у державному механізмі.

§5. Форми діяльності органів публічної влади

Під формами діяльності органів публічної влади розуміють зовнішню сторону їх функціонування, тобто сукупність його однорідних дій, які здійснюються у певних організаційних рамках, визначених законодавством. Іншими словами, форми діяльності – це однорідна діяльність органів публічної влади, через які реалізуються їх функції.

Проблема форм діяльності органів публічної влади є однією з найбільш дискусійних у сучасному державознавстві, про що свідчить розмаїтість думок щодо питання про їх класифікацію. На нашу думку, найбільш обґрунтованою і конструктивною є позиція тих учених, що, розглядаючи форми діяльності як особливий струк­турний елемент правового статусу органів публічної влади, роз­межовують правові (юридичні) та організаційні (неправові) форми їх діяльності в залежності від характеру породжуваних наслідків.

Правові форми являють собою діяльність, пов’язану із здійсненням юриди­чно значущих дій у жорстко визначеному законом порядку. Правові форми являють собою однорідну діяльність, яка пов’язана з прийняттям правових актів і тягне за собою юридично значимі наслідки.

У новітній юридичній літературі відзначається, що характер форм діяльності конкретного органу визна­чається «природою суб’єкта державної влади і його компетенцією в галузі здій­снення державно-владних повноважень»1.

На наш погляд, доцільно виділити п’ять основних форм юридичної (правової) діяльності органів державної влади: установчу, правотворчу, правозастосовчу, інтерпретаційну і контрольно-наглядову.

Правотворча – діяльність суб’єктів щодо створення правових норм, їх зміни і скасування.

Правозастосовча – це діяльність, за допомогою якої «забезпечує­ться безперервність процесу реалізації нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правовідносин суб’єктивними правами і покладення на інших відповідних юридичних обов’язків або шляхом розгляду (вирішення) пи­тань про наслідки правових суперечок і правопорушень, а також і притягнення винних до юридичної відповідальності»1. Різновидами правозастосовчої діяльності є правонаділяюча та правоохоронна.

Контрольна – «система спостереження і перевірки процесу функціонування відповідного об’єкта з метою виправити його відхилення від заданих параметрів» 2.

Установча – спрямована на структурні перетворення у державному апараті і суспільному організмі.

Інтерпретаційна – «скла­дна, багатогранна, пронизуюча всі основні форми створення і реалізації права робота щодо з’ясування і роз’яснення змісту і цілей норм права»3.

Усі ці форми характеризуються низкою спільних ознак: 1) врегульовані матеріальними і процесуальними нормами права; 2) призводять до юридично значущих наслідків, тобто до виникнення, зміни або припинення правовідносин; 3) завжди пов’язані з розглядом юридичних справ, тобто таких життєвих обставин, які прямо передбачені законом (чи іншим нормативно-правовим актом) і потребують відповідного підтвердження та юридичного забез­печення; 4) здійснюються виключно вповноваженими на те органами держави та посадовими особами; конкретний склад, обсяг повно­важень учасників правової форми діяльності чітко фіксуються відпові­дним нормативним актом; 5) виражаються у здійсненні безпосередніх операцій з нормами права (матеріальними і процесуальними); 6) їх результати завжди закріплюються у відповідних процесуальних документах, що мають офіційний характер і встановлену законом форму; 7) пов’язані з необхідністю використання різноманітних методів і засобів юридичної техніки. Конкретний перелік правових форм діяльності тих чи інших державних органів залежить від змісту їх компетенції та характеру покладених на них функцій.

Неправові форми діяльності – це однорідна діяльність, що не вимагає повного і суворого юридичного оформлення, не пов’язана з учиненням юридично значущих дій і прийняттям правових актів.

У сучасній державознавчій літературі висловлено багато підходів до кла­сифікації неправових форм діяльності органів державної влади. Зокрема, російський теоретик М.І.Байтін пропонує виділяти три такі форми: організаційно-регла­ментуючу, організаційно-господарську й організаційно-ідеологічну1, російські фахівці з адміністративного права Д.Н.Бахрах, А.П.Альохін, А.А.Кармолицький, Ю.М.Козлов – власне організаційну діяльність і здійснення матеріально-технічних операцій2. Відомий український державознавець О.Ф.Фрицький поряд із правовою, матеріально-технічною і орга­нізаційною формами виділяє проміжні організаційно-правові форми 3.

На наш погляд, неправові форми діяльності органів публічної влади найбільш доцільно поділяти на організаційні й матеріально-технічні.

Організаційна діяльність у цілому є підзаконною. Вона здійснюється в рамках чинного законодавства й у межах компетенції органу. Однак правом тут регламентується лише загальна процедура вчинення дій. Організаційні дії найчастіше проводяться в порядку поточної управлінської діяльності. Організаційні форми діяльності поділяються на основні та допоміжні.

Основні організаційні форми діяльності – сесія Верховної Ради України, Верховної Ради АРК, і місцевих рад, засідання Кабінету Міністрів України і Ради міністрів АРК, засідання тимчасових спеціальних і слідчих комісій, підкомісій і робочих груп, комітетів Верховної Ради України, депутатських груп і фракцій, Погоджувальної ради депутатських груп і фракцій, самостійна робота депутатів у виборчих округах і т.д.

Допоміжні організаційні форми діяльності – проведення координаційних нарад, науково-практичних конференцій, офіційні візити за кордон і робочі поїздки по країні, прес-конференції, інтерв’ю, індивідуальний прийом громадян і посадових осіб, телефонні переговори і т.д.

Організаційні форми, за виразом Г.В.Атаман­чука, можна охарактеризувати як «способи вільного колек­тивного пошуку оптимального варіанта вирішення якоїсь управлінської проблеми»1. Такого роду дії або передують реалізації влади, або є наслідком, що випливає з процесу такої реалізації, а сама їх роль – винятково допоміжна. Кожна така дія не викликає безпосередніх юридичних на­слідків, однак вносить свою певну частку в кінцевий правовий результат. Доці­льно відзначити, що конкретний перелік таких форм обумовлюється специфікою правової форми, конкретним змістом реалізованої компетенції, а також особли­востями структури і персонального складу компетентного органу.

До видів матеріально-технічних операцій належать робота з депутатськими запитами і зверненнями, різними інформаційними запитами, діловодство, експедиція, охорона, збір і опрацювання ін­формації, проведення вимірів, розробка прогнозів, програм, методичних рекомендацій, здійснення бухгалтерсь­кого і статистичного обліку і т.д. Вони здійснюються переважно управлінським апаратом.

§6. Методи діяльності органів публічної влади

Під методами діяльності органів публічної влади розуміють конкретні прийоми і способи організації роботи та безпосереднього функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування. Класифікація цих методів можлива за різними критеріями, за різними їх властивостями. Зокрема, в літературі з радянського будівництва виділялися наступні методи: економічні, виховні, владні, організаційні; методи організації і методи діяльності, методи переконання і методи примусу; методи прямого і побічного впливу; правові й неправові; наукові, емпіричні, експериментальні та випадкові; регулювання, загальне керівництво, безпосереднє управління; загальні й спеціальні; стратегічні й тактичні.2

З точки зору предмета науки державного будівництва найбільш важливе значення має характеристика організаційних та соціально-психологічних методів діяльності органів публічної влади.

Сутність організаційних методів полягає у впорядкуванні діяльності структурних підрозділів, посадових осіб та працівників органів публічної влади з метою їх оптимального функціонування. Ці методи спрямовані всередину апарату, на підвищення організованості органів публічної влади, на оптимізацію їх владної діяльності. Вони мають на меті підвищити ефективність практичної реалізації ними своїх завдань, функцій та компетенції.

Серед організаційних методів діяльності органів публічної влади можна виділити планування, координацію діяльності, вироблення рішень, інструктування, інформаційне забезпечення, організацію виконання і контроль за виконанням, роботу з кадрами апарату та ін.

Планування є методом діяльності органів публічної влади, сутність якого полягає у завчасному прогнозуванні розвитку суспільних процесів у відповідній сфері та визначенні своїх дій у близькому та віддаленому майбутньому. При використанні даного методу мають додержуватись наступні вимоги:

сполучення поточного планування (на квартал або більш короткий термін) із перспективним (на рік або термін повноважень органу);

роздільне складання планів організаційних заходів і планів соціально-економічного розвитку;

комплексний характер планів, у яких сполучаться різні організаційні форми діяльності органів;

зміст організаційних планів завжди має погоджуватися з планами економічного і соціального розвитку;

у планах виділяються: основні напрямки діяльності або вузлові питання, конкретні організаційні заходи (сесії, засідання, перевірки і т.д.), терміни проведення заходів, відповідальні особи;

порядок підготовки планів має регулюватися регламентами або спеціальними положеннями органів.

В умовах подальшої спеціалізації органів публічної влади, ускладнення державного механізму, відокремлення системи органів місцевого самоврядування дедалі більшого значення набуває метод координації. Він полягає у забезпеченні узгодженості в роботі різних органів публічної влади і їх структурних підрозділів шляхом встановлення раціональних зв’язків (комунікацій) між ними. Характер координаційних зв’язків може бути різним в залежності від місця й ролі кожного з кореспондуючих суб’єктів у загальній системі органів публічної влади чи у структурі окремого органу. Якщо суб’єкти перебувають на одному рівні системи, то координаційні відносини між ними набувають характеру коорд­инаційно-паритетних; якщо ж вони належать до різних рівнів, то координаційні відносини між ними можна визначити як координаційно-субординаційні. За допомогою методу координації встановлюється більш тісна взаємодія між різними органами публічної влади, здійснюється маневрування наявними ресурсами, забезпечується єдність і погодження всіх стадій процесу управління, а також кооперація дій керівників.

Метод вироблення рішень полягає у сукупності засобів і вимог щодо формування владних рішень оптимального, законного змісту і форми.

Процес публічно-владної діяльності, або процес управління суспільними процесами, являє собою сукупність циклічних дій, пов’язаних з виявленням проблем, пошуком шляхів їх вирішення і організацією виконання прийнятих рішень. У процесі виконання публічно-владних функцій посадові особи приймають велику кількість рішень, здійснюючи планування, організовуючи роботу, мотивуючи людей, контролюючи і координуючи всі процеси, пов’язані з діяльністю органу публічної влади.

Процес прийняття рішення складається з чотирьох основних етапів:

1. Постановка проблеми (визначення цілей):

– виникнення нової ситуації;

виникнення проблеми;

збір необхідної інформації;

опис проблемної ситуації.

2. Розробка варіантів рішень:

– формулювання вимог-обмежень;

розробка концепції;

збір і аналіз необхідної інформації;

розробка можливих варіантів рішень.

3. Вибір і оформлення рішення:

– визначення критеріїв вибору;

вибір рішень, що відповідають обраним критеріям;

оцінка можливих наслідків;

вибір оптимального рішення;

узгодження прийнятого рішення;

оформлення прийнятого рішення правовим актом.

4. Організація виконання рішення і його оцінка:

план реалізації обраного рішення;

доведення рішення до виконавців;

контроль за ходом реалізації рішення;

оцінка рішення проблеми і виникнення нової ситуації.1

Не всі з указаних етапів є обов’язковими. Якщо проблема нескладна, а ситуаційні фактори чіткі, зрозумілі й керовані, процес прийняття рішень може бути значно більш простим і швидким. У цьому випадку після з’ясування проблемної ситуації приймається рішення, яке здійснює на неї безпосередній вплив і приводить керований об’єкт у стан, що відповідає заданому. І лише коли проблемна ситуація не така очевидна, а її рішення неоднозначне, то процес прийняття рішень вимагає структуризації.

Розробка і прийняття рішень може бути індивідуальним або колективним (груповим).

Для індивідуальних рішень характерний більш високий рівень творчості; в них нерідко реалізується багато нових ідей та пропозицій. Як правило, такі рішення вимагають менше часу, оскільки вони не пов’язані з необхідністю їх погодження на проміжних етапах. Однак це не стосується тих випадків, коли розробка рішення вимагає збору і аналізу значних обсягів інформації.

Водночас індивідуальні рішення частіше, ніж групові, виявляються неправильними, у них значно більший ризик помилок. Значною мірою це обумовлено тим, що проблеми здійснення публічної влади стають дедалі складнішими і вимагають багатоаспектного розгляду, а отже, і різноманітних знань. Саме тому в теперішній час переважна більшість публічно-владних рішень приймається на основі обговорення, шляхом залучення спеціалістів різних профілів або створення спеціальних допоміжних (консультативних, дорадчих, аналітичних та ін.) органів.

Колективна розробка і прийняття рішень має низку переваг у порівнянні з індивідуальним. Це перш за все більш повне інформаційне забезпечення процесу прийняття рішення, що є наслідком залучення осіб, які володіють різними знаннями стосовно вирішуваної проблеми. Учасники колективу (групи) ніби доповнюють знання один одного, створюючи більш повну картину як при окресленні проблемної ситуації, так і при визначенні шляхів її можливого вирішення. Колективний підхід до формування рішень забезпечує більш високу обґрунтованість і менший відсоток помилок, чому сприяє сам механізм роботи груп (взаємне коригування рішень у процесі колективної роботи, створення атмосфери співробітництва і змагальності, взаємодія між членами групи), а також багатоваріантність розробок.

Однак у колективного прийняття рішень є й негативні сторони. Це перш за все більш високі витрати часу, обумовлені необхідністю формування групи. Її ознайомлення з проблемою і створення умов для нормальної та ефективної взаємодії членів групи. Узгодження різних поглядів на проблему і шляхи її вирішення також вимагає часу, дефіцит якого, як правило, гостро відчувається у процесі здійснення публічної влади. Чим більший розмір колективу, тим більше часу йде на координацію, а відтак – збільшується час вироблення рішення. Негативним фактором є й те, що колективні рішення нерідко приймаються під тиском більшості або людей, які посідають більш високі посади, що знижує творчий потенціал останніх учасників колективу. У групі зазвичай відсутня чітка відповідальність за прийняття остаточного рішення, і саме тому так важко знайти автора неправильного рішення при його колективній розробці.

Яскравим прикладом позитивних і негативних сторін колективного прийняття рішень є законодавча діяльність Верховної Ради України, а індивідуального – діяльність Президента України.

Владні рішення повинні відповідати певним вимогам. Головні серед них – це обґрунтованість, законність, чіткість формулювань, реальна здійсненність, своєчасність, економічність, ефективність. Обґрунтованість означає, що рішення повинно базуватися на достатній і достовірній інформації, визначати доступні і найбільш ефективні засоби вирішення проблеми. Законність полягає у вимозі, щоб рішення було прийняте в рамках компетенції органу, передбачало санкціоновані законом засоби вирішення питань, а форма акту і процедура його прийняття відповідали вимогам законодавства. Економічність передбачає, що рішення повинно видаватися лише в разі потреби, а за наявності декількох варіантів рішення має обиратися варіант, що вимагає найменших витрат фінансових коштів.

Як правило, рішення повинні прийматися там, де виникає проблемна ситуація; для цього у відповідних посадових осіб мають бути необхідні повноваження. Важливою умовою позитивного впливу рішення на роботу органу влади є його узгодженість з раніше прийнятими рішеннями як по вертикалі, так і по горизонталі (якщо тільки чергове рішення не спрямоване на кардинальну зміну всієї попередньої політики).

Рішення повинні прийматись у формі юридичного акту, передбаченого законодавством для органів даного виду (Верховна Рада України – закони і постанови; Президент України – укази і розпоряд­ження; Кабінет Міністрів України – постанови і розпорядження; центральні органи виконавчої влади – накази керівника, інструкції, положення, правила; місцеві державні адміністрації – розпорядження голови державної адміністрації, накази начальників управлінь і завідуючих відділами; місцеві ради – рішення; голови рад – розпорядження; виконкоми місцевих рад – рішення).

В теорії управління виділяють наступні види рішень:

1. За змістом: економічні, соціальні, організаційні, технічні, наукові та ін.

2. За ступенем обов’язковості: нормативні, ненормативні.

3. За ступенем категоричності: зобов’язуючі (імперативні), рекомендаційні.

4. За кількістю цілей: одноцільові, багатоцільові.

5. За кількістю осіб, що приймали рішення: індивідуальні, групові (колективні).

6. За рівнем прийняття рішення: рішення, прийняті органом влади в цілому; рішення, прийняті структурними підрозділами; рішення, прийняті окремими посадовими особами.

7. За глибиною впливу: однорівневі, багаторівневі.

8. За напрямом: спрямовані всередину органу (внутрішньо­організаційні), спрямовані назовні органу (публічно-владні).

Метод організації виконання рішень – полягає у здійсненні низки організаційно-правових заходів, спрямованих на безумовне втілення в життя прийнятих публічно-владних рішень. Перш за все рішення має бути доведене до виконавців, які отримують чітку інформацію про те, хто, де, коли, і якими засобами має виконувати прийняте рішення. Найважливіше завдання посадових осіб при цьому полягає у подоланні об’єктивних та суб’єктивних перепон і створенні умов для оптимальної реалізації рішення. Для цього поряд з методами прямого впливу (наказ, розпорядження, адміністративний тиск та ін.) використовуються заходи матеріального стимулювання працівників, вплив шляхом авторитету, переконання і т.д. Важливою складовою організації виконання рішень є їх юридичне, матеріально-фінансове та організаційно-технічне забезпечення.

У процесі організації виконання рішень виділяються три основних етапи:

1. Доведення рішень до відома виконавців і всіх зацікавлених суб’єктів (наприклад, згідно зі ст.94 Конституції України закон підписує Президент, приймаючи його до виконання, та офіційно оприлюднює).

2. Забезпечення виконавців необхідними ресурсами.

3. Перевірка виконання, яка повинна мати систематичний характер, здійснюва-тися за документальними даними (довідки, звіти, протоколи, стенограми) і доповнюватися безпосереднім ознайом­ленням із фактичним станом справ.

З методом організації виконання рішень тісно пов’язаний метод контролю, який полягає у цілеспрямованому спостереженні за належним виконанням підвладними суб’єктами прийнятих публічно-владних рішень. У новітній юридичній літературі конт­роль визначається як «перевірка, а також спостереження з метою перевірки для протидії чомусь небажаному, виявлення, попередження та припинення протиправної поведінки з боку кого-небудь»1. Фахівці в галузі державного управління зазначають, що функція контролю у державному управлінні полягає «в аналізі та порівнянні фактичного стану в тій чи іншій галузі з вимогами, які поставлені перед ними, відхиленнями у виконанні поставлених завдань та причинах цих відхилень, а також оцінкою діяльності й доцільності саме такого шляху»2. Важливо також звернути увагу й на таку функцію контролю, як надання допомоги підконтрольній структурі в наведенні порядку на об’єкті. Контроль дає можливість не тільки коригувати публічно-владну діяльність, але й допомагає передбачити перспективи подальшого розвитку та досягнення конкретного результату.

Контрольна діяльність здійснюється шляхом проведення перевірок, планових і позапланових ревізій, обстежень, заслухо­вування звітів і доповідей, здійснення рейдів, оглядів, вивчення матеріалів по скаргах і заявах громадян тощо. Вона має базуватися на принципах об’єктивності, дієвості, гласності та систематичності. У новітній літературі з теорії управління слушно зазначається, що ефективно поставлений контроль обов’язково повинен мати стратегічну спрямованість, орієнтуватися на результати, бути своєчасним і досить простим3.

Контроль можна класифікувати за такими критеріями: 1) за органами, які його здійснюють; 2) за сферою діяльності, що підлягає контролю; 3) за формами його проведення; 4) за ступенем втручання в оперативну діяльність підконтрольного органу. Зокрема, за сферою діяльності, яка підлягає контролю, контроль поділяється на відомчий, міжвідомчий та позавідомчий.

Даний метод використовується в діяльності всіх органів публічної влади. Проте процес демократизації вніс істотні зміни у співвідношення централізації й децентралізації влади, призначення контролю та форми його здійснення. Із засобу покарання контроль набув інформаційно-аналітичного характеру, став невід’ємним фактором подальшого розвитку публічно-владної діяльності.

Здійснення публічно-владних повноважень передбачає роботу з об’ємною і різноманітною інформацією, необхідною для прийняття правильних рішень, їх втілення в життя і оцінки їх ефективності. Управління (в широкому сенсі слова) потребує прямих (від суб’єкта управління до об’єкта управління) і зворотних (від об’єкта управління до суб’єкта) каналів зв’язку. Тому обов’язковим елементом організаційної діяльності органів публічної влади є метод інформаційного забезпечення, що полягає у роботі щодо збору, обробки і оцінки інформації, яка проводиться на всіх етапах процесу прийняття і виконання владних рішень.

Реалізовуючи свою компетенцію, органи публічної влади вивчають і узагальнюють інформацію, що надходить від підпорядкованих органів, громадськості та з інших джерел. Інформація, що надходить по каналах зворотного зв’язку, є основою для прийняття органом публічної влади наступних рішень. Без врахування інформації неможливе ані прогнозування, ані планування розвитку керованих систем і об’єктів. З кожним роком вага інформації у сфері здійснення публічної влади невпинно зростає. На органи публічної влади, як і на інші організації, розповсюджується дія закону інформованості-впорядкованості: чим більшою за обсягом і кращою за якістю інформацією про внутрішнє і зовнішнє середовище володіє організація, тим більшою є ймовірність її стійкого функціонування (самозбереження).

Взаємовідносини, пов’язані з отриманням, передачею, використанням та зберіганням відомостей про явища й події, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі, називаються інформаційними зв’язками (відносинами). В загальному вигляді їх можна поділити на дві великі групи: інформаційні зв’язки у межах структур публічної влади (внутрішні) та інформаційні взаємовідносини, що встановлюються поза межами системи органів публічної влади з приводу отримання необхідних для її функціонування відомостей (зовнішні).

Зміст інформаційного забезпечення складають наступні етапи:

постановка завдань відповідних інформаційних зв’язків і цілей інформування;

створення фонду відомостей, банку даних;

обробка інформації, її систематизація, внаслідок чого відомості стають придатними для подальшого використання;

визначення найоптимальнішого режиму використання усіх форм і засобів поширення (обміну) інформації, застосування найраціональніших з них;

надання (поширення) інформації за допомогою спеціальних форм і засобів (повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, оприлюднення правових актів та ін.)1.

Виробленню управлінських рішень завжди передує збір, аналіз і узагальнення інформації, що надходить. По суті, прийняття управлінського рішення – це підсумок узагальнення інформації, оформлення висновків після її вивчення. При цьому обсяг інформації зазвичай має бути субмінімальним, тобто мінімально повним для прийняття обґрунтованого владного рішення. Інформаційна надлишковість підвищує якість рішення, але збільшує час на прийняття рішення і підвищує вартість інформації. Навпаки, нестача інформації (інформаційний голод) ускладнює вироблення правильного рішення, збільшує ступінь ризику. Однак під час прийняття найбільш важливих, стратегічних рішень корисно створювати надлишковість інформації, іноді навіть дублювати її. Крім достатності, до інформації, що використовується органами публічної влади, висувають такі вимоги: 1) вірогідність; 2) повнота; 3) оперативність; 4) насиченість; 5) доречність; 6) відкритість.

З метою належного інформаційного забезпечення в органах публічної влади створюються спеціальні інформаційні служби або системи, статус яких визначається законами «Про інформацію», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» та спеціальними положеннями до них. Інформаційні служби (інформаційні управління, інформаційно-аналітичні підрозділи, прес-служби, прес-центри, управління і центри громадських зв’язків, прес-бюро, прес-секретарі та прес-аташе з відповідним апаратом) органів публічної влади збирають, аналізують, обробляють та оперативно надають інформацію про діяльність цих органів у повному обсязі засобам масової інформації, крім випадків, передбачених Законом «Про державну таємницю».

Важливе значення для оптимальної організації роботи має метод роботи з кадрами. За порядком заміщення посад розрізняють виборних та призначуваних працівників. За службовим становищем і характером виконуваних функцій виділяються керівники (наприклад, міністри, голови місцевих державних адміністрацій, начальники управлінь, завідуючі відділами та ін.), спеціалісти (експерти, помічники-консультанти, референти, інспектори та ін.), а також допоміжний, адміністративно-технічний персонал (секретарі, водії, прибиральниці та ін.).

Метод роботи з кадрами включає в себе підготовку, підбір і розстановку кадрів, їх перепідготовку, підвищення кваліфікації, заохочення і накладення стягнень.

Для заміщення низки посад законодавством встановлені певні вимоги: громадянство, вік, освіта, термін проживання на певній території, відсутність судимості. Поряд з тим, для багатьох посад такі вимоги формально не встановлені, хоча і в цьому випадку враховуються загальноосвітня і професійна підготовка працівників, наявність у них досвіду роботи, організаційних навичок. Згідно зі ст.24 Конституції України, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Підстави, види і порядок накладення заохочень і стягнень на працівників органів публічної влади визначаються Кодексом законів про працю, Законом «Про державну службу», спеціальними законами («Про статус народного депутата України», «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів», «Про Конституційний Суд України» та ін.) і дисциплінарними статутами.

Крім організаційних методів, у роботі органів публічної влади використовуються соціально-психологічні методипереконання і примус. Як слушно зазначається в юридичній літературі, це – два взаємопов’язаних «полюси» єдиного цілого, тобто механізму забезпечення належної поведінки і правопорядку; вони взаємно доповнюють один одного1.

Переконання полягає у сформуванні у керованого суб’єкта впевненості у раціональності й законності прийнятого рішення і налаштуванні на добровільне його виконання. Переконання пов’язане з впливом на суспільну, групову чи індивідуальну свідомість; воно сприяє її формуванню у вигляді обґрунтування, пояснення, обговорення, демонстрації певного прикладу та ін. За допомогою засобів переконання перш за все стимулюється належна поведінка учасників публічно-владних відносин шляхом проведення виховних, роз’яснювальних, рекомендаційних, заохочувальних та інших заходів переважно морального впливу. Переконання спрямоване на те, щоб підвладні самі виконували відображену в правових актах волю суб’єкта влади. Завдяки переконанню досягається єдність волі органів публічної влади і підвладних органів, установ, організацій та фізичних осіб.

Першочергового значення для реалізації методу переконання за сучасних умов набуває мотивація, тобто діяльність, що має на меті активізацію людей, на яких спрямована діяльність органу публічної влади, і спонукання їх до ефективного виконання рішень. Процес мотивації включає в себе наступні стадії: 1) встановлення чи оцінка незадоволених потреб; 2) формулювання цілей, спрямованих на задоволення потреб, визначення необхідних стимулів; 3) визначення дій, необхідних для задоволення потреб. Дії з мотивації включають в себе економічне і моральне стимулювання, збагачення самого змісту праці, створення умов для виявлення творчого потенціалу працівників і їх саморозвитку.

У демократичному суспільстві переконання – головний метод впливу. Демократичний режим відкриває значні можливості для широкого залучення громадян до обговорення і прийняття правових актів, до участі у справах держави. Як слушно зазначає Д.Н.Бахрах, «свідома дисципліна, висока організованість, почуття особистої відповідальності, які набуваються в процесі безпо­середньої громадсько-політичної практики, є дієвими засобами фор­мування впевненості, в основі якої лежить власний досвід людей»1.

Примус полягає в адміністративному схиленні суб’єкта до виконання прийнятого рішення незалежно (а то й всупереч) його волі шляхом застосування до нього заходів організаційного, особистого, майнового чи психологічного тиску. Примус завжди покликаний забезпечити виконання прийнятих рішень шляхом застосування певних заходів (попереджувальних, запобіжних чи заходів юридичної відповідальності). Примус – це такий метод, за якого бажана поведінка забезпечується застосуванням сили чи загрозою її застосування. Економічними методами примусу є методи побічного впливу на об’єкт (наприклад, підвищення податкових ставок, зменшення бюджетного фінансування та ін.). Примус традиційно розглядається в якості допоміжного методу діяльності, що використовується в силу нерезультативності переконання.

Для юридичного примусу характерним є те, що він здійснюється:

виключно в порядку юридичної процедури;

виключно тими органами публічної влади та їх посадовими особами, які наділені спеціальними повноваженнями;

як реакція на протиправну поведінку підвладного суб’єкта;

може застосовуватись як до фізичних осіб, так і до організацій;

полягає в застосуванні до підвладних суб’єктів юридичних заходів впливу (особистого, організаційного, матеріального чи психологічного характеру), вичерпно перелічених у законодавстві.

Примус є, безумовно, авторитарним явищем, але в теперішній час і в близькому майбутньому залишиться необхідним методом для охорони правопорядку, власності, прав та інтересів громадян та організацій, створення нормальних умов для діяльності апарату публічної влади.

У підсумку слід зазначити, що організаційні та соціально-психологічні методи становлять собою систему, тобто цілісну, внутрішньо узгоджену сукупність, а тому мають застосовуватися комплексно, на міцній науковій основі, з урахуванням специфіки правового статусу конкретного органу публічної влади та особливостей об’єкта його владного впливу. Саме комплексний підхід у цьому питанні дасть можливість підвищити ефективність функціонування всього державного механізму і системи органів місцевого самоврядування.

Глава 2

Правова, територіальна та матеріально-фінансова основи організації та діяльності
органів публічної влади в Україні

§1. Загальна характеристика системи нормативно-правових актів, що регулюють порядок організації
та діяльності органів публічної влади в Україні

Під правовою основою організації й діяльності органів публічної влади розуміють систему нормативних актів, що визначають функції, компетенцію, форми і методи діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, а також їх структурних підрозділів. Для цих актів характерним є те, що правові норми, які в них містяться, є переважно імперативними.

У системі нормативно-правових актів, що визначають організацію роботи органів публічної влади, можна виділити декілька рівнів залежно від їх юридичної сили, змісту, дії у просторі та за колом осіб:

1. Конституція (Основний Закон) України – нормативний акт вищої юридичної сили, політико-правовий за своєю природою, що визначає найбільш важливі аспекти державного і суспільного ладу, у тому числі закріплює систему органів державної влади і місцевого самоврядування, форми народовладдя, принципи організації та діяльності органів публічної влади, функції та компетенцію вищих органів державної влади.

2. Закони України, що визначають організацію роботи органів публічної влади:

а) виборче законодавство, зокрема, закони «Про Центральну виборчу комісію», «Про вибори Президента України», «Про вибори народних депутатів України», «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим», «Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських голів»;

б) законодавство, що визначає загальний правовий статус органів публічної влади, їх структурних підрозділів та посадових осіб, зокрема, закони «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про комітети Верховної Ради України», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», «Про Конституційний Суд України», «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим», «Про представництво Президента України в Автономній Республіці Крим», «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів», «Про Раду національної безпеки і оборони України»; найближчим часом будуть прийняті закони «Про Президента України» та «Про Кабінет Міністрів України»;

в) законодавство, що визначає окремі аспекти організації роботи органів публічної влади, зокрема, Регламент Верховної Ради України, закони «Про тимчасове виконання обов’язків посадових осіб, яких призначає на посаду за згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про державну охорону органів державної влади і посадових осіб», «Про власність», «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності» та ін.

4. Підзаконні нормативні акти, що визначають статус і порядок роботи органів публічної влади та їх структурних підрозділів:

а) укази Президента України, зокрема «Питання Адміністрації Президента України», «Про заходи щодо вдосконалення організації контролю за виконанням актів та доручень Президента України», «Про затвердження Положення про порядок роботи з законоп­роектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України», «Про затвердження Положення про Адміністрацію Президента України» та ін.;

б) постанови Кабінету Міністрів України, серед яких «Про затвердження Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України», «Про урядові комітети», «Про Порядок складення, розгляду, зат­вердження та основні вимоги щодо виконання кошторисів доходів і видатків бюджетних установ та організацій», «Про затвердження Типового положення про урядовий орган державного управління» та ін.;

в) акти центральних органів виконавчої влади, що регламен­тують організаційні питання внутрішньовідомчого та міжвідомчого характеру, наприклад, наказ МВС України «Про затвердження Інструкції про порядок розгляду пропозицій, заяв, скарг і організації особистого прийому громадян в органах внутрішніх справ, внутрішніх військах, вищих закладах освіти, установах, організаціях і на підприємствах системи МВС України», накази Головного Управління державної служби України «Про затвердження Порядку оформлення документів для розгляду питань щодо продовження терміну перебування на державній службі», «Про затвердження Порядку інформування центральними й місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими державними органами про зміни облікових даних керівних працівників та осіб, зарахованих до кадрів резерву на ці посади» та ін.;

г) акти місцевих органів публічної влади, наприклад, регламенти місцевих рад та місцевих державних адміністрацій, положення про структурні підрозділи виконкомів місцевих рад, положення про відділи та управління місцевих державних адміністрацій та ін.

Певною особливістю вітчизняного законодавства у сфері державного будівництва є наявність типових нормативних актів, тобто правових документів, які регламентують організаційні питання діяльності однорідних органів публічної влади та їх посадових осіб. Прикладами таких актів можуть слугувати прийняті в останні роки Типовий регламент місцевої державної адміністрації, типові положення про окремі структурні підрозділи центральних і місцевих органів виконавчої влади (наприклад, Типове положення про управління юстиції, Типове положення про службу охорони праці та ін.). Прийняття таких актів спрямоване на забезпечення однакового вирішення найбільш складних організаційних питань, досягнення злагодженості в діях однорідних ланок публічної влади, недопущення волюнтаризму та суб’єктивізму в діях посадових осіб.

Близьким до типових є Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади, в якому зібрано норми, що регламентують спільні організаційно-правові аспекти діяльності усіх центральних органів виконавчої влади. Загальне положення виступає основою для розробки окремих положень про кожний з центральних органів виконавчої влади, які потім затверджуються указами Президента України. При цьому слід мати на увазі, що згідно з п.12 ст.92 Конституції України, організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики мають визначатися виключно законами України. Тому наявну практику затвердження главою держави положень, які визначають статус центральних органів виконавчої влади, слід розцінювати як тимчасову, що передує законодавчій регламентації.

Слід особливо відзначити, що в загальний системі нормативних правових актів, які регламентують організацію роботи органів публічної влади, левову частку становлять підзаконні акти. На жаль, багато з них офіційно не оприлюднюються, оскільки, як вважають, не стосуються безпосередньо основних прав і свобод громадян. Це ускладнює доступ широких кіл громадськості до цих актів і породжує значну кількість перешкод у налагодженні взаємодії органів публічної влади з населенням. Нині найбільш повне уявлення про цей нормативно-правовий масив дають комп’ютерні бази даних, зокрема «Законодавство України», «Ліга», «Нормативні акти України» та ін.

§2. Адміністративно-територіальний устрій і територіальна основа діяльності органів публічної влади в Україні

Питання організації влади у державі нерозривно пов’язані з його територіальним устроєм, тому що функціонування органів державної влади й органів місцевого самоврядування здійснюється в межах певних адмыныстративно-територіальних одиниць, на які поділяється територія держави. Як слушно зауважує з цього приводу російський державознавець В.А.Четвернін, державна влада «територіально «розповсюджується», тобто поширює свій вплив не на саму територію, не на простір, а на людей, які перебувають у межах певної території, у певному просторі, включаючи водний і повітряний»1. Саме в такому розумінні територіальна основа організації та діяльності органів публічної влади – це певна територія, на яку поширюється влада державного органу чи органу місцевого самоврядування і в межах якої вони функціонують.

Згідно зі ст.132 Конституції України, територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Для Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади територіальною основою діяльності є територія всієї України, яка може бути змінена тільки шляхом всеукраїнського референдуму. Для Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим – це виключно територія Автономної Республіки Крим. Територіальною основою місцевих органів державної виконавчої влади є територія відповідних адміністративно-терито­ріальних одиниць України (областей, міст Києва і Севастополя, районів, районів у містах Києві та Севастополі).

Територіальний устрій України визначається виключно законами України. До компетенції Верховної Ради України віднесено утворення і ліквідацію районів, встановлення і зміну меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населенних пунктів і міст, однак усі ці питання вирішуються обов’язково з урахуванням думки населення відповідних територій шляхом проведення місцевих референдумів.

Територіальною основою органів місцевого самоврядування є відповідно територія селища, села, міста або району в місті. Однак у випадку добровільного об’єднання декількох територіальних громад сусідніх сіл за рішенням місцевого референдуму їх територіальну основу може складати територія декількох сіл.

Слід зазначити, що юрисдикція України розповсюджується на всіх осіб, що перебувають на її території, за виключенням тих, що мають дипломатичний, консульський іммунітет чи іншим чином виведені за межі юрисдикції держави перебування. Водночас на громадян України влада української держави розповсюджується незалежно від місця їх перебування (діє принцип екстериторіальності). Згідно зі ст.25 Конституції, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

§3. Матеріально-фінансова основа організації і діяльності органів публічної влади в Україні

Матеріально-фінансова основа – це матеріально-фінансові ресурси (природні ресурси, рухоме і нерухоме майно, фінансово-бюджетні кошти), що мають у розпорядженні органи публічної влади для здійснення своїх функцій та повноважень.

Згідно зі ст.13 Конституції України земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об’єктами права виключної власності Українського народу, оскільки мають загальнонаціональне значення. Народ як єдине джерело державної влади в республіці, має право шляхом референдуму вирішувати питання щодо правового стану природних об’єктів, їх використання та охорони. Український народ здійснює право власності на зазначені об’єкти через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, а також через місцеві ради. Таким чином, природні ресурси загальнодержавного значення виступають матеріальною основою діяльності зазначених представницьких органів влади. Якщо ж природні ресурси мають місцеве значення, то вони належать громадянам відповідних адміністративно-територіальних одиниць (тобто їх власником виступає територіальна громада), а розпоряджаються ними місцеві ради.

Матеріально-фінансову основу органів державної влади складають об’єкти державної власності, а також майно, що знаходиться в комунальній власності і передане в управління органам державної влади. Згідно зі ст.34 Закону України “Про власність” від 7 лютого 1991 року, об’єктами права загальнодержавної власності визнаються:

земля;

майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів;

майно Збройних Сил України, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ;

оборонні об’єкти;

єдина енергетична система;

системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення;

кошти Державного бюджету України;

Національний банк України, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; державні резервні, страхові та інші фонди;

майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

майно державних підприємств;

об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами.

Суб’єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України. Суб’єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Автономної Республіки Крим і місцеві ради - на землі в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць України, за винятком земель загальнодержавної власності;

Повноваження з управління майном державних підприємств, які з метою приватизації перетворюються в господарські товариства, державним майном, яке не ввійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації та корпоратизації, цілісними майновими комплексами, переданими в оренду, здійснює Фонд державного майна. При цьому, управління акціями (частками) товариств, які перебувають у державній власності, Фонд державного майна здійснює шляхом призначення представників для участі у загальних зборах акціонерів (учасників) товариств.1

Центральні органи виконавчої влади здійснюють повноваження з управління державним майном підприємств, що належать до сфери їх управління. В управлінні місцевих державних адміністрацій перебувають об’єкти державної власності, передані їм в установленому законом порядку.

Для забезпечення діяльності органів державної влади, їх структурних підрозділів за ними на праві оперативного управління закріплюється майно, що є державною власністю: будівлі, споруди, приміщення, автомобілі, меблі, інше обладнання і устаткування, телефони, оргтехніка тощо. Однак з метою економії коштів державного бюджету, максимального скорочення бюджетних витрат на будівництво та утримання відповідних об’єктів, посилення боротьби з надмірностями в користуванні державним майном Президентом України і Кабінетом Міністрів України передбачено низку організаційно-правових заходів.

Зокрема, Указом Президента України від 16 листопада 2000 р. №1242/2000 “Про додаткові заходи щодо посилення боротьби з корупцією, іншими протиправними діями в соціально-економічній сфері та забезпечення економного витрачання державних коштів” заборонено придбання для посадових осіб державних органів, а також для членів їх сімей не передбачених у встановленому порядку пільгових путівок до санаторіїв і будинків відпочинку, туристичних путівок, встановлення пільг в оплаті інших соціальних послуг за рахунок державних коштів, передбачено перегляд і суттєве скорочення переліку осіб, які користуються на пільгових умовах державними дачами, а також стільниковим і спеціальним зв’язком. Цим же указом урядові було доручено розробити комплекс заходів, які б, зокрема, передбачали: а) перегляд та скорочення з 1 січня 2001 р. кількості автомобілів для обслуговування посадових осіб державних органів не менш як на 20%; б) уніфікацію посадових окладів (тарифних ставок) працівників державних органів усіх рівнів, які займають схожі за характером роботи посади або виконують однакові обов’язки; в) скорочення витрат з державного бюджету на закордонні відрядження; г) виявлення та інвентаризацію майна, що перебуває у віданні центральних і місцевих органів виконавчої влади, не належить до безпосередньої виробничої діяльності зазначених суб’єктів управління і може бути відчужено.

На виконання зазначеного указу Президента України, постановою Кабінету Міністрів від 2 квітня 2001 р. №314 затверджено ліміти легкових автомобілів, що обслуговують державні органи, а постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 2001 р. №332 – граничні суми витрат на придбання легкових автомобілів, меблів, іншого обладнання та устаткування, комп’ютерів, придбання і утримання мобільних телефонів державними органами, а також установами та організаціями, які утримуються за рахунок державного бюджету, республіканського Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів. Органи державної влади здійснюють витрати на придбання легкових автомобілів, придбання і утримання мобільних телефонів тільки з дозволу Міністерства фінансів України.

Крім майна, що перебуває у державній власності, матеріальною основою діяльності органів державної влади виступає і майно, що знаходиться в комунальній власності, однак передане в управління органам державної влади. За Законом України “Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності” від 3 березня 1998 р. (з наступними змінами) об’єктами такої передачі можуть бути:

цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (згідно з Законом України “Про оренду державного та комунального майна” від 10 квітня 1992 р. № 2269-XII цілісним майновим комплексом є господарський об’єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) із земельними ділянками, на яких вони розміщені, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання);

нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об’єкти незавершеного будівництва, приміщення);

інше окреме індивідуально визначене майно підприємств;

акції (частки, паї), що належать суб’єктам права комунальної власності у майні господарських товариств.1

Передача об’єктів з комунальної у державну власність здійснюється за рішенням відповідних місцевих рад за наявності згоди Кабінету Міністрів України або органів, уповноважених управляти державним майном. Пропозиції щодо передачі об’єктів з комунальної у державну власність, на яку потрібна згода уряду України, погоджуються з:

органом, уповноваженим управляти державним майном, до сфери управління якого пропонується передати об’єкт;

з центральними органами виконавчої влади, визначеними Кабінетом Міністрів України;

державним органом приватизації;

підприємством - щодо передачі структурних підрозділів підприємства та окремого індивідуально визначеного майна, закріпленого за таким підприємством;

трудовим колективом підприємства щодо майна, закріпленого за таким підприємством, об’єктів соціальної інфраструктури, споруджених за рахунок коштів такого підприємства.

Пропозиції щодо передачі об’єктів з комунальної у державну власність, яка здійснюється без отримання згоди Кабінету Міністрів України, погоджуються з державним органом приватизації, підприємством, а також з трудовим колективом підприємства. Порядок подання та розгляду пропозицій щодо передачі об’єктів з комунальної у державну власність визначається Кабінетом Міністрів України.

Передача об’єктів здійснюється комісією з питань передачі об’єктів, до складу якої входять представники виконавчих органів відповідних рад, місцевих органів виконавчої влади, самоврядних організацій, фінансових органів, підприємств, а також трудових колективів підприємств, майно яких підлягає передачі. Утворює комісію з питань передачі об’єктів та призначає її голову орган, уповноважений управляти державним майном, а порядок роботи комісії визначається Урядом України.

Передача об’єктів здійснюється безоплатно або шляхом обміну: підприємств – разом з усіма їх активами і пасивами, лімітами, фондами, планами фінансово-господарської діяльності тощо, а об’єктів незавершеного будівництва – також з проектно-кошторисною документацією. Право власності на об’єкт передачі виникає з дати підписання акта приймання-передачі.

Згідно із Законом України «Про джерела фінансування органів державної влади» від 30 червня 1999 р. №783-ХІV, органи державної влади (Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади і місцеві державні адміністрації, Верховна Рада України та її апарат, Рахункова палата, Президент України, його адміністрація та інші консультативні і дорадчі органи Президента України, суди України, органи прокуратури України, а також інші органи державної влади) здійснюють свою діяльність виключно за рахунок бюджетного фінансування в межах, передбачених Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік. Кошти на фінансування органу державної влади передбачаються у Державному бюджеті України окремим рядком. Водночас органи державної влади можуть отримувати додаткові кошти з місцевих бюджетів для виконання делегованих законами України повноважень органів місцевого самоврядування.

Фінансування утворення, реорганізації та ліквідації органів державної влади здійснюється в межах коштів, передбачених на утримання органів державної влади Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік або (у разі недостатності такого фінансування) після внесення відповідних змін до такого Закону.

Органам державної влади забороняється створювати позабюджетні фонди, мати позабюджетні спеціальні рахунки та використовувати кошти, одержані за здійснення функцій держави, що передбачають видачу дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрацій та інших дій на платній основі, в будь-який інший спосіб, крім зарахування таких коштів до Державного бюджету України.

Тому фінансову основу діяльності органів державної влади складають кошти Державного бюджету, що затверджує Верховна Рада України щорічно на період із 1 січня по 31 грудня. Кабінет Міністрів не пізніше 15 вересня щорічно подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України разом із звітом про виконання Державного бюджету поточного року. Порядок складання, розгляду, прийняття і виконання Державного бюджету України, а також внесення змін до закону про Державний бюджет України визначається Бюджетним кодексом України.1

Доходи будь-якого бюджету класифікуються по чотирьом розділам:

податкові надходження – загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі;

неподаткові надходження – доходи від власності і підприємницької діяльності, адміністративні збори і платежі, доходи від некомерційного і побічного продажу, надходження від штрафів і фінансових санкцій, інші неподаткові надходження;

доходи від операцій з капіталом;

трансферти – кошти, отримані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безкоштовній і безвозвратній основі.

Основним джерелом надходжень до Державного бюджету України є загальнодержавні податки і збори, під якими слід розуміти обов’язкові внески до Державного бюджету України або державного цільового фонду, які здійснюються платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування. Загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі) встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України. Порядок їх зарахування до Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів і державних цільових фондів визначається Законом про Державний бюджет України на поточний рік.2

До загальнодержавних належать такі податки і збори:

податок на додану вартість;

акцизний збір;

податок на прибуток підприємств;

податок на доходи фізичних осіб;

мито;

державне мито;

податок на нерухоме майно (нерухомість);

плата (податок) за землю;

рентні платежі;

податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

податок на промисел;

єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва;

фіксований сільськогосподарський податок;

збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

збір за спеціальне використання природних ресурсів;

збір за забруднення навколишнього природного середовища;

збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

збір на обов’язкове соціальне страхування;

збір на обов’язкове державне пенсійне страхування;

збір до Державного інноваційного фонду;

плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності;

збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;

єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через Державний кордон України;

збір за використання радіочастотного ресурсу України.

До видатків, що здійснюються з Державного бюджету України, відносяться видатки на:

державне управління (законодавчу владу, виконавчу владу, Президента України);

судову владу;

міжнародну діяльність;

фундаментальні і прикладні дослідження, а також сприяння науково-технічному прогресу державного значення, міжнародні наукові та інформаційні зв’язки державного значення;

національну оборону;

правоохоронну діяльність і забезпечення безпеки держави;

освіту;

охорону здоров’я;

соціальний захист і соціальне забезпечення;

культуру і мистецтво;

державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформаційних агенств;

фізичну культуру і спорт;

державні програми підтримки регіонального розвитку і пріоритетних галузей економіки;

програми реставрації пам’яток архітектури державного значення;

державні програми розвитку транспорту, шляхового господарства, зв’язку, телекомунікацій та інформатики;

державні інвестиційні проекти;

державні програми щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки, попередження і ліквідації надзвичайних ситуацій і наслідків стихійних лих;

утворення і поповнення державних запасів і резервів;

обслуговування державного боргу;

інші програми, що мають виключно державне значення.

Для здійснення програм і заходів, що проводяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. Розпорядники бюджетних коштів – бюджетні установи та організації в особі їх керівників, уповноважені на одержання асигнувань, взяття зобов’язань та здійснення видатків бюджету. За обсягом наданих прав розпорядники поділяються на головних розпорядників коштів бюджету та розпорядників коштів бюджету нижчого рівня.

Головний розпорядник коштів бюджету це розпорядник, якому затверджуються бюджетні призначення у відповідному бюджеті, та який має право витрачати кошти бюджету на утримання апарату установи, яку він очолює, і на централізовані заходи, що здійснюються безпосередньо цією установою, розподіляти надані йому кошти бюджету між розпорядниками коштів бюджету нижчого рівня, а також затверджувати їх кошториси і плани асигнувань. Розпорядник коштів бюджету нижчого рівня це розпорядник, який у своїй діяльності підпорядкований відповідному головному розпоряднику, розпоряднику вищого рівня та (або) діяльність якого координується через нього. Розпорядники нижчого рівня поділяються на розпорядників другого та третього ступеня.

Згідно зі ст.22 Бюджетного кодексу України головними розпорядниками бюджетних коштів по бюджетним призначенням, передбаченим законом про Державний бюджет України, можуть бути виключно: 1) органи, уповноважені відповідно Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України забезпечувати їх діяльність, в особі їх керівників; 2) міністерства, інші центральні органи виконавчої влади в особі їх керівників; 3) Конституційний Суд України, Верховний Суд України та інші спеціалізовані суди в особі їх керівників; 4) установи та організації, які визначені Конституцією України або входять до складу Кабінету Міністрів України, в особі їх керівників.

Головний розпорядник бюджетних коштів:

розробляє план своєї діяльності згідно з завданнями і функціями, які визначені нормативно-правовими актами, виходячи з необхідності досягнення конкретних результатів за рахунок бюджетних коштів;

розробляє на основі плану діяльності проект кошторису і бюджетні запити і подає їх Міністерству фінансів України або місцевому фінансовому органу;

отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження в законі про Державний бюджет України або рішення про місцевий бюджет, доводить у встановленому порядку до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань, забезпечує управління бюджетними асигнуваннями;

затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, якщо інше не передбачено законодавством;

здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих розпорядниками нижчого рівня і одержувачами бюджетних коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів;

отримує звіти про використання коштів від розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня і одержувачів бюджетних коштів і аналізує ефективність використання ними бюджетних коштів.

Розпорядники нижчого рівня:

готують запити щодо обсягів видатків до проекту Державного бюджету України та подають їх відповідному головному розпоряднику;

отримують від головного розпорядника відомості про обсяги асигнувань, у встановленому порядку складають кошторис доходів і видатків установи (організації), подають його на затвердження головному розпоряднику і повідомляють про це місцевий орган Державного казначейства;

провадять видатки шляхом оплати рахунків через органи Державного казначейства;

подають звіт про використання коштів головному розпоряднику та органу Державного казначейства;

вирішують з головним розпорядником усі питання, пов’язані з виділенням асигнувань.

Одержувачами бюджетних коштів є підприємства і госпрозрахункові організації, громадські організації та інші установи, що не мають статусу бюджетних установ чи організацій, які отримують кошти з державного бюджету як державну фінансову допомогу або які уповноважені органами державної влади на виконання загальнодержавних програм, надання послуг безпосередньо через головних розпорядників.

Одержувачі:

готують запити щодо обсягів видатків до проекту Державного бюджету України та подають їх відповідному розпоряднику;

отримують від розпорядника відомості про обсяги асигнувань;

подають звіт про використання коштів розпоряднику;

вирішують з розпорядником усі питання, пов’язані з виділенням асигнувань.

Бюджетним установам кошти можуть виділятися тільки за наявності затверджених кошторисів і планів асигнувань. Порядок їх складання, розгляду, затвердження, а також основні вимоги щодо їх виконання визначаються постановою Кабінету Міністрів України від 9 січня 2000 р. №17 (із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 7 березня 2001 р. №222).

Кошторис доходів і видатків бюджетної установи, організації є основним плановим документом, який підтверджує повноваження щодо отримання доходів та здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання нею своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень. Кошторис має дві складові: 1) загальний фонд, який містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на виконання бюджетною установою, організацією основних функцій; 2) спеціальний фонд, який містить обсяг надходжень із спеціального фонду бюджету та їх розподіл за повною економічною класифікацією на здійснення видатків спеціального призначення, а також на реалізацію пріоритетних заходів, пов’язаних з виконанням установою основних функцій. Форма кошторису затверджується Міністерством фінансів України.

Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи окремих установ затверджуються:

1) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади – керівниками відповідних центральних органів виконавчої влади за погодженням з Мінфіном України;

2) обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, центральних органів управління державними цільовими фондами, президій державних академій наук, Лікувально-оздоровчого об’єднання при Кабінеті Міністрів України, а також установ і закладів, яким безпосередньо встановлені призначення у державному бюджеті, – Міністерством фінансів України, якщо інше не передбачено законодавством.

3) міністерств і відомств Автономної Республіки Крим, управлінь, відділів, інших підрозділів обласних, Київської та Севастопольської міських, районних держадміністрацій – Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями після попередньої експертизи у Міністерстві фінансів Автономної Республіки Крим, обласних, Київському та Севастопольському фінансових управліннях;

4) управлінь, відділів, інших підрозділів районних державних адміністрацій – районними державними адміністраціями після попередньої експертизи у районних фінансових відділах.

Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи органів виконавчої влади, підпорядкованих міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, затверджуються керівниками цих міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи інших установ затверджуються керівником відповідної вищестоящої установи. Одночасно з кошторисом на затвердження подається план асигнувань та штатний розпис установи, включаючи її структурні підрозділи, які утримуються за рахунок власних надходжень.

Згідно з Законом України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” від 7 грудня 2000 р. №2120-ІІІ, було встановлено бездефіцитний Державний бюджет на 2001 рік, доходи і видатки якого встановлені у сумі 41.990.788, 5 тис. гривень. При цьому заборонено збільшення бюджетних призначень на державне управління за рахунок зменшення бюджетних призначень по інших розділах функціональної класифікації видатків бюджету, а також збільшення бюджетних призначень на оплату праці працівників бюджетних установ за рахунок зменшення інших видатків.

Матеріально-фінансовою основою органів влади Автономної Республіки Крим є майно, що належить Автономній Республіці Крим, а також кошти бюджету Автономної Республіки Крим.

Верховна Рада АРК визначає порядок управління майном, що належить Автономній Республіці Крим, порядок управління майном, що знаходиться на балансі Верховної Ради АРК, а також перелік майна автономії, що не підлягає приватизації. Управління майном автономії у порядку, визначеному Верховною Радою Автономної Республіки Крим, здійснює Рада міністрів АРК.

Фінансова самостійність АРК гарантується закріпленням законами України за доходною частиною бюджету АРК на стабільній основі загальнодержавних податків і зборів, які зараховуються в повному обсязі до бюджету АРК і є достатніми для здійснення повноважень АРК та забезпечення життєвого рівня громадян і населення в цілому не нижче соціальних стандартів і потреб, що визначаються законами України. Міжбюджетні відносини Державного бюджету України і бюджету Автономної Республіки Крим, що регулюють розподіл і перерозподіл бюджетних коштів для збалансування бюджету автономної республіки на рівні, необхідному для забезпечення і здійснення повноважень АРК, а також життєвого рівня населення не нижче соціальних стандартів і потреб, визначається відповідно до законів України.1

Затвердження бюджету АРК і внесення змін до нього, контроль за його виконанням, прийняття рішення щодо звіту про його виконання, а також встановлення податків і пільг щодо оподаткування згідно з законами України належить до повноважень Верховної Ради АРК.

До доходів загального фонду бюджету Автономної Республіки Крим у 2001 році належать: прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств, що сплачується платниками за місцезнаходженням в АРК; платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення; плата за землю; акцизний збір з вироблених в Україні товарів, що сплачується платниками за місцезнаходженням в АРК; податок на промисел; плата за ліцензії на певні види господарської діяльності та сертифікати, що видаються Радою міністрів Автономної Республіки Крим; плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності; плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності; фіксований сільськогосподарський податок у частині, що належить бюджету АРК; кошти від приватизації майна, яке належить Автономній Республіці Крим; державне мито в частині, що належить бюджету АРК.

До доходів спеціального фонду бюджету Автономної Республіки Крим на 2001 рік віднесено: частину податку на прибуток підприємств; податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; власні надходження бюджетних установ і організацій, які утримуються за рахунок коштів бюджету АРК; збір за забруднення навколишнього природного середовища; надходження до цільових фондів, утворених Верховною Радою АРК; субвенції з Держбюджету України на фінансування пільг та субсидій населенню на оплату електроенергії, природного і скрапленого газу та житлово-комунальних послуг. Загальний обсяг власних та закріплених за бюджетом Автономної Республіки Крим загальнодержавних податків і зборів на 2001 рік становить 369.756,5 тис. гривень.

До видатків, які здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим, належать видатки на:

державне управління - представницьку і виконавчу владу Автономної Республіки Крим, обласні ради;

правоохоронну діяльність - підрозділи дорожньо-патрульної служби і дорожнього нагляду та республіканське АРК управління; приймальники-розподільники для неповнолітніх, спеціальні приймальники-розподільники; професійно-пожежну охорону; адресно-довідкове бюро;

освіту – загальну середню освіту для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації, санаторні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати тощо, професійно-технічну освіту, післядипломну освіту, позашкільну освіту, інші заклади та заходи в галузі освіти, освітні програми республіканського значення;

охорону здоров’я - лікарні республіканського значення, спеціалізовані лікарні, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, санаторії для хворих на туберкульоз, медико-санаторні експертні комісії тощо;

соціальний захист та соціальне забезпечення – державні програми соціального захисту та соціального забезпечення, республіканські програми і заходи стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї;

культуру і мистецтво – республіканські бібліотеки, музеї, виставки, філармонії, театри, палаци культури республіканського значення, програми підтримки кінематографії тощо;

програми підтримки республіканських редакцій телерадіомовлення та друкованих періодичних видань;

фізичну культуру і спорт – державні програми з розвитку фізкультури і спорту, державні програми з інвалідного спорту і реабілітації тощо;

реставрацію та охорону пам’яток архітектури республіканського значення;

обслуговування боргу бюджету АРК;

програми природоохоронних заходів республіканського значення.

Матеріально-фінансовою основою органів місцевого самоврядування, відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», є об’єкти комунальної власності. До складу комунальної власності входять: рухоме і нерухоме майно; доходи місцевого бюджету і комунальні позабюджетні (у тому числі валютні) кошти; земля та інші природні ресурси, що знаходяться в комунальній власності; комунальні підприємства, організації або частка в майні підприємств; комунальні банки, страхові товариства, пенсійні фонди; комунальний житловий фонд і нежитлові приміщення; комунальні заклади освіти, культури, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування; інше майно і майнові права; рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Крім того, матеріальну основу місцевого самоврядування складає майно, що знаходиться в державній власності і передане в управління органам місцевого самоврядування.

Комунальна власність - це майно, що належить на праві власності територіальним громадам, управління і розпорядження якими здійснюється нею безпосередньо і через органи місцевого самоврядування. Що стосується майна і фінансових коштів районних у місті громад, то питання щодо управління майном вирішується місцевими референдумами районної в місті громади. Якщо рішення не прийняте або міська рада не прийняла рішення про створення районних у місті рад, то управління майном здійснює міська рада.

Право комунальної власності – це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна та майнових прав територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб’єктами права власності, а також створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Фактично право комунальної власності в Україні почало здійснюватися з прийняттям постанови Кабінету Міністрів України №311 від 5 листопада 1991 року «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», а згодом – із прийняттям ще кількох постанов аналогічного характеру. Цими постановами були затверджені переліки об’єктів державної власності, що передавалися до комунальної власності, а також встановлювалася процедура такої передачі. Передача майна здійснювалася на безоплатній основі міністерствами та відомствами України, а також органами, уповноваженими управляти державним майном.

Від імені та в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності нині здійснюють відповідні ради.

Місцеві бюджети є самостійними, вони не включаються до Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та інших місцевих бюджетів. Однак органи місцевого самоврядування з урахуванням місцевих умов і особливостей можуть перерозподіляти між собою на підставі договорів окремі повноваження та власні бюджетні кошти.

Сільська, селищна, міська, районна в місті (у разі її створення) рада може наділяти частиною своїх повноважень органи самоорганізації населення, передавати їм відповідні кошти, а також матеріально-технічні та інші ресурси, необхідні для здійснення цих повноважень, здійснює контроль за їх виконанням.

Рішення про наділення міських рад правами щодо управління майном і фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районів у містах, приймається на місцевих референдумах відповідних районних у містах громад. У разі, якщо територіальна громада району в місті внаслідок референдуму не прийме рішення про передачу права управління майном та фінансами відповідній міській раді, а територіальна громада міста або міська рада не прийняла рішення про створення органів місцевого самоврядування районів у місті, міська рада здійснює управління майном та фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районів у містах, та несе відповідальність перед громадою відповідного району у місті.

Територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах безпосередньо або через органи місцевого самоврядування можуть об’єднувати на договірних засадах на праві спільної власності об’єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій і створювати для цього відповідні органи і служби.

Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об’єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють повноваження щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об’єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об’єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Доцільність, порядок та умови відчуження об’єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об’єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку. Однак майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об’єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб’єктів. Об’єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб’єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Сільські, селищні, міські, районні в містах ради мають право:

1) вносити пропозиції про передачу або продаж у комунальну власність відповідних територіальних громад підприємств, установ та організацій, їх структурних підрозділів та інших об’єктів, що належать до державної та інших форм власності, якщо вони мають важливе значення для забезпечення комунально-побутових і соціально-культурних потреб територіальних громад;

2) на переважне придбання в комунальну власність приміщень, споруд, інших об’єктів, розташованих на відповідній території, якщо вони можуть бути використані для забезпечення комунально-побутових та соціально-культурних потреб територіальних громад;

3) мати об’єкти комунальної власності за межами відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Майно, що знаходиться в державній власності, може бути передане у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст безоплатно або шляхом обміну згідно з Законом України “Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності” від 3 березня 1998 року. Об’єктами передачі можуть бути:

цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (далі - підприємства);

нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об’єкти незавершеного будівництва, приміщення);

інше окреме індивідуально визначене майно підприємств;

акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств;

житловий фонд та інші об’єкти соціальної інфраструктури, які перебувають у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій або не увійшли до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

Не можуть бути об’єктами передачі з державної у комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, передбачену частинами першою та другою статті 4 Закону України «Про підприємництво» (діяльність по виготовленню і реалізації наркотичних засобів, зброї і вибухових речовин, по виготовленню цінних паперів і грошових знаків, проведення ломбардних операцій та іншу діяльність, що підлягає ліцензуванню), а також казенні підприємства.

Ініціатива щодо передачі об’єктів права державної власності у комунальну власність може виходити від органів, уповноважених управляти державним майном, а також самоврядних організацій, яким передано в користування державне майно, місцевих органів виконавчої влади.

Передача об’єктів з державної у комунальну власність здійснюється за рішенням:

органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій – щодо житлового фонду та інших об’єктів соціальної інфраструктури, які перебувають у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій або не увійшли до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), а також щодо окремо індивідуально визначеного майна підприємств;

Кабінету Міністрів України – щодо всіх інших об’єктів.

Передача об’єктів здійснюється комісією з питань передачі об’єктів, до складу якої входять представники виконавчих органів відповідних рад, місцевих органів виконавчої влади, органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій, фінансових органів, підприємств, трудових колективів підприємств, майно яких підлягає передачі. У разі передачі об’єктів, закріплених за самоврядною організацією, або об’єктів, щодо яких прийнято рішення про приватизацію, орендованого майна, акцій (часток, паїв), що належать державі у майні господарських товариств, до складу комісії з питань передачі об’єктів включаються представники відповідно самоврядної організації або державного органу приватизації.

Утворює комісію з питань передачі об’єктів та призначає її голову: а) виконавчий орган відповідної сільської, селищної, міської, районної у місті ради, якщо інше не передбачено законом, - у разі передачі об’єктів у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах; б) відповідна районна, обласна рада або уповноважений нею орган – у разі передачі об’єктів у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст. Порядок утворення і роботи комісії з питань передачі об’єктів визначається відповідними органами місцевого самоврядування.

З державної у комунальну власність безоплатно передаються такі об’єкти:

житлові будинки та гуртожитки (в тому числі не завершені будівництвом);

заклади освіти, дошкільного виховання, культури (крім кінотеатрів), фізичної культури та спорту, охорони здоров’я (крім санаторіїв, профілакторіїв, будинків відпочинку та аптек), соціального забезпечення, дитячі оздоровчі табори, в тому числі не завершені будівництвом);

підприємства міського і приміського транспорту, шляхового господарства, а також акції (частки, паї) господарських товариств, створених на базі їх майна (у разі, якщо щодо них не було прийнято рішення про закріплення їх у державній власності);

аеропорти цивільної та колишні аеропорти військової авіації, які не мають можливості самостійно забезпечувати свою сертифікаційну придатність, за поданням Міністерства транспорту України та Міністерства оборони України.

Безоплатно можуть передаватися також інші об’єкти права державної власності, якщо такі об’єкти не менше двох разів пропонувалися до продажу конкурентними способами приватизації, але не були реалізовані.

Передача об’єктів з державної у комунальну власність можлива також шляхом обміну. У цьому випадку до узгоджених пропозицій щодо такої передачі додаються акти оцінки вартості об’єктів, затверджені органом, управляти державним майном, і відповідним органом місцевого самоврядування. Вартість об’єктів визначається за їх балансовою вартістю, а об’єктів незавершеного будівництва та акцій (часток, паїв) – відповідно до законодавства з питань оцінки об’єктів приватизації.

Передача підприємств провадиться разом з усіма їх активами і пасивами, лімітами, фондами, планами фінансово-господарської діяльності тощо, а об’єктів незавершеного будівництва - також з проектно-кошторисною документацією. Об’єкти соціальної інфраструктури передаються разом з майном підприємств, що обслуговували ці об’єкти. Разом з житловим фондом передаються вбудовані і прибудовані приміщення, зовнішні мережі електро-, тепло-, газо-, водопостачання та водовідведення, а також будівлі, призначені для обслуговування цього фонду (котельні, каналізаційні та водопровідні споруди, обладнання тощо).

Передача оформляється актом приймання-передачі, який підписується головою і членами комісії. Форма акта приймання-передачі затверджується Кабінетом Міністрів України. Право власності на об’єкт передачі виникає з дати підписання акта приймання-передачі.

Фінансові кошти територіальної громади це сукупність коштів, що включають:

  • кошти місцевого бюджету;

  • позабюджетні кошти;

  • кошти підприємств комунальної власності;

  • кошти, що мобілізуються на фінансовому ринку .

За джерелами доходи місцевих органів влади поділяються на податкові доходи, неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності підприємств комунальної форми власності, залученв місцевими органами влади на ринку позичкового капіталу), доходи за рахунок кредитів та позик, а також трансферти від центральної влади та органів влади вищого територіального рівня.1

Кошти, що мобілізуються на фінансовому ринку. Рада або за її рішенням інші органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства можуть випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, отримувати позички з інших бюджетів на покриття тимчасових касових розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також отримувати кредити в банківських установах.

Органи місцевого самоврядування можуть у межах законодавства створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні установи, виступати гарантами кредитів підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміщувати належні їм кошти в банках інших суб’єктів права власності, отримувати відсотки від їх доходів відповідно до закону із зарахуванням їх до доходної частини відповідного місцевого бюджету.

Бюджет місцевого самоврядування (місцевий бюджет) – це план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування. До прийняття законів, які визначатимуть порядок формування місцевих бюджетів відповідно до Конституції України і Закону «Про місцеве самоврядування», місцеві бюджети формуються в порядку, встановленому законами про бюджетну та податкову системи.

Органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення) самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети згідно з Законом «Про місцеве самоврядування» та Бюджетним кодексом України. Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі законом загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону. Втручання державних органів у процес складання, затвердження і виконання місцевих бюджетів не допускається, за винятком випадків, передбачених Законом «Про місцеве самоврядування» та іншими законами. Сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання.

Місцевий бюджет поділяється на:

поточний бюджет – доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для покриття поточних видатків;

бюджет розвитку - доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для реалізації програм соціально-економічного розвитку, зміцнення матеріально-фінансової бази.

Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок частини податкових надходжень, коштів, залучених від розміщення місцевих позик, а також інвестиційних субсидій з інших бюджетів.

Доходи місцевих бюджетів складаються з власних джерел, а також закріплених у встановленому законом порядку загальнодержавних податків, зборів та інших обов’язкових платежів. У доходній частині місцевого бюджету окремо виділяються доходи, необхідні для виконання власних повноважень, і доходи, необхідні для забезпечення виконання делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Держава фінансує у повному обсязі здійснення органами місцевого самоврядування наданих законом повноважень органів виконавчої влади. Кошти, необхідні для здійснення органами місцевого самоврядування цих повноважень, щороку передбачаються в Законі України про Державний бюджет України.

Рішення органів державної влади, які призводять до додаткових видатків органів місцевого самоврядування, обов’язково супроводжуються передачею їм необхідних фінансових ресурсів. Вказані рішення виконуються органами місцевого самоврядування в межах переданих їм фінансових ресурсів. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади і попередньо не забезпечені відповідними фінансовими ресурсами, компенсуються державою.

Доходи місцевих бюджетів складають власні прибутки, а також державні дотації і субвенції. До власних прибутків належать місцеві податки і збори, комунальна власність, а також частина загальнодержавних податків (отриманих по нормативах відповідно до законів про податки або цілком).

Згідно зі ст.37 Закону «Про Державний бюджет України на 2001 рік» до доходів загального фонду бюджетів областей, міст Києва і Севастополя у 2001 році належать: прибутковий податок з громадян; платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення; плата за землю; податок на промисел; плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності; фіксований сільськогосподарський податок у частині, що належить відповідним бюджетам; плата за оренду цілісних майнових комплексів, що знаходяться у власності відповідної ради та ін.

Місцеві податки і збори встановлюються органами місцевого самоврядування відповідно до закону і повністю зараховуються до відповідних місцевих бюджетів. Крім того, за рішенням зборів громадян за місцем їх проживання можуть запроваджуватися місцеві збори на засадах добровільного самооподаткування. Самооподаткування - форма залучення на добровільній основі за рішенням зборів громадян за місцем проживання коштів населення відповідної території для фінансування разових цільових заходів соціально-побутового характеру.

Згідно з Законом України «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991 р. і Декретом Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» від 20 травня 1993 р. (з наступними змінами і доповненнями), до місцевих податків і зборів належать:

готельний збір;

збір за припаркування автомобілів;

ринковий збір;

збір за видачу ордера на квартиру;

збір з власників собак;

курортний збір;

збір за участь у бігах на іподромі;

збір за виграш на бігах на іподромі;

збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

податок з реклами;

збір за право використання місцевої символіки;

збір за право проведення кіно- і телезйомок;

збір за проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей;

комунальний податок;

збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;

збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі;

податок з продажу імпортних товарів

екскурсійно-туристичний збір.

Органи місцевого самоврядування самостійно встановлюють і визначають порядок сплати місцевих податків і зборів відповідно до переліку і в межах установлених граничних розмірів ставок, визначених Декретом Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори». Водночас вони в межах своєї компетенції мають право запроваджувати пільгові податкові ставки, повністю скасовувати окремі місцеві податки і збори або звільняти від їх сплати певні категорії платників та надавати відстрочки у сплаті місцевих податків та зборів.

Місцеві податки і збори перераховуються до бюджетів місцевого самоврядування в порядку, визначеному місцевими радами, якими вони встановлюються. Стягнення не внесених в установлений термін місцевих податків і зборів здійснюється згідно з чинним законодавством.

Видатки, які здійснюються органами місцевого самоврядування на потреби територіальних громад, їх розмір і цільове спрямування визначаються місцевими бюджетами цих громад; видатки, пов’язані із здійсненням районними, обласними радами заходів щодо забезпечення спільних інтересів територіальних громад, – відповідними районними та обласними бюджетами.

У видатковій частині місцевих бюджетів окремо передбачаються: видатки поточного бюджету і видатки бюджету розвитку. Останні спрямовуються на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов’язаних із здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на фінансування субвенцій та інших видатків, пов’язаних з розширеним відтворенням.

Видатки місцевих бюджетів поділяються на дві частини: 1) видатки, пов’язані з виконанням власних повноважень місцевого самоврядування; 2) видатки, пов’язані з виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Місцеві бюджети мають бути достатніми для забезпечення виконання органами місцевого самоврядування наданих їм законом повноважень та забезпечення населення послугами не нижче рівня мінімальних соціальних потреб. У разі, коли вичерпано можливості збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів і при цьому не забезпечується покриття видатків, необхідних для здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм законом повноважень та забезпечення населення послугами не нижче рівня мінімальних соціальних потреб, держава забезпечує збалансування місцевих бюджетів шляхом передачі необхідних коштів до відповідних місцевих бюджетів у вигляді дотацій і субвенцій відповідно до закону.

Певними відмінностями характуризуються обласні та районні бюджети, які є планами утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів територіальних громад сіл, селищ, міст районного (чи обласного) значення, виконання місцевих програм, здійснення бюджетного вирівнювання. Районні й обласні бюджети формуються з: а) коштів Державного бюджету для їх розподілу між територіальними громадами сіл, селищ, міст для здійснення бюджетного вирівнювання, виконання місцевих програм; б) коштів, отриманих на добровільних засадах із місцевих бюджетів сільських, селищних, міських рад для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм; в) коштів Державного бюджету на утримання апарату.

Складання і виконання районних і обласних бюджетів здійснюють відповідні державні адміністрації згідно із Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» та Бюджетним кодексом України.

Держава фінансово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснює контроль за законним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів та належним їх обліком. Вона гарантує органам місцевого самоврядування доходну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб. У випадках, коли доходи від закріплених за місцевими бюджетами загальнодержавних податків та зборів перевищують мінімальний розмір місцевого бюджету, держава вилучає із місцевого бюджету до Державного бюджету частину надлишку в порядку, встановленому законом про державний бюджет.

Мінімальні розміри місцевих бюджетів визначаються на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя, виходячи з рівня мінімальних соціальних потреб, встановленого законом. Мінімальний рівень соціальних потреб – це гарантований державою мінімальний рівень соціальних послуг на душу населення в межах усієї території України. Однак на сьогодні ще немає законів, які б відповідно до Конституції України визначали порядок формування мінімальних бюджетів та нормативи бюджетної забезпеченості, рівень мінімальних соціальних потреб, мінімальний розмір місцевого бюджету.

З метою забезпечення мінімального рівня соціальних потреб і збалансування рівня соціально-економічного розвитку регіонів держава вдається до бюджетних трансфертів: дотацій і субвенцій на користь відповідних місцевих бюджетів. Якщо ж прибуток від закріплених за місцевим бюджетом загальнодержавних податків перевищує мінімальний розмір місцевого бюджету, держава вилучає з місцевого бюджету в Державний бюджет частину надлишку.

Дотація – це грошова сума, що виділяється державою, якщо закріплених коштів недостатньо для формування мінімального бюджету місцевого самоврядування; вона виділяється на безоплатній основі і не має цільового призначення. Субвенцією називається грошова сума, що виділяється на певний період на конкретні програми для вирівнювання соціального економічного розвитку території.

Згідно зі ст. 41 Закону «Про Державний бюджет України на 2001 рік» обсяг дотацій вирівнювання обласним бюджетам та Севастопольському міському бюджету становив 3.817.697, 8 тис. гривень, а обсяг субвенцій на фінансування пільг та субсидій населенню на оплату електроенергії, природного і скрапленого газу та житлово-комунальних послуг – 2.897.416 тис. гривень.

Кошти Державного бюджету, що передаються у вигляді дотацій і субвенцій, розподіляються обласними радами між районними бюджетами та бюджетами міст обласного значення у розмірах, необхідних для формування доходних частин не нижче мінімальних розмірів місцевих бюджетів, визначених законом, а також використовуються для фінансування з обласного бюджету спільних проектів територіальних громад. Розрахунки міжбюджетних трансфертів та визначення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків та зборів до бюджетів міст республіканського (в Автономній Республіці Крим) та обласного значення, бюджетів районів здійснюється згідно з порядком, встановленим Кабінетом Міністрів України та погодженим з Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету.

Органи місцевого самоврядування, на відміну від органів державної влади, можуть мати позабюджетні цільові (у тому числі валютні) кошти. Позабюджетні кошти знаходяться на спеціальних рахунках у банках, порядок їх формування визначається спеціальними положеннями, що затверджуються радою. Вони формуються за рахунок: а) добровільних внесків і пожертвувань фізичних і юридичних осіб; б) прибутків від місцевих позик, лотерей, від реалізації конфіскованого майна тощо; в) штрафів за адміністративні правопорушення, підвідомчі адміністративним комісіям виконкомів.

ЧАСТИНА ОСОБЛИВА

Розділ ІІІ

Організація роботи Верховної Ради
України

Глава 1

Загальна характеристика організації роботи Верховної Ради України

§1. Верховна Рада України в системі органів державної влади, основи її правового статусу

Відповідно до Конституції України (ст.75), єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України.

Парламент – невід’ємний атрибут кожної демократичної держави. Він є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, який обирається корпусом виборців або населенням. В якості державно-правового інституту парламент має багатовікову історію. Прообразом сучасних парламентів були станово-представницькі установи ХІІ–ХІІІ ст., зокрема англійський парламент та іспанські кортеси. Що стосується історії сучасних парламентів, то вона починається з епохи буржуазних революцій.

Парламент завжди був найважливішою формою представницького народовладдя. Його головне призначення – законодавче регулювання суспільних відносин, прийняття законів, які б виражали волю народу, представляли народ і втілювали його інтереси.

Конституція України не вказує на представницький характер парламенту, а тільки підкреслює, що це єдиний законодавчий орган. Але це не означає, що наш парламент не має представницьких ознак і властивостей. Останні виявляються у вказівках на представницький мандат народних депутатів України (ст.78), у виконуваних Верховної Радою завданнях і функціях. Конституція України встановлює, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої (тобто, прямої) демократії (ст.69), що народ здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади і місцевого самоврядування (ст.5). Тим самим конституційно в нашій державі встановлюється представницька демократія, що реалізується насамперед через парламент – Верховну Раду України. Політична воля народу знаходить свій вияв насамперед через цей орган, що прийняв Конституцію України, що розробляє і приймає конституційні і звичайні закони, які регулюють найбільш важливі питання державного і громадського життя нашої республіки.

Верховна Рада займає провідне місце серед вищих органів державної влади, у першу чергу завдяки своїм законодавчим повноваженням, а також виступає в якості центральної ланки політичної системи України, визначаючи основні засади внутрішньої та зовнішньої політики нашої держави. Парламент є ареною боротьби різноманітних політичних сил країни, інструментом досягнення злагоди у суспільстві і соціально-політичного компромісу.

§2. Завдання, принципи та основи діяльності Верховної
Ради України

Конституція України 1996 р. не містить переліку завдань Верховної Ради України, однак вони можуть бути виведені логічним шляхом, виходячи з того, що вони є похідними від загальних завдань функціонування української держави і обумовлені особливим місцем парламенту в державному механізмі, побудованому на принципі поділу влади. Серед найважливіших завдань Верховної Ради України на сучасному етапі можна виділити наступні:

відображення настроїв та думок якомога ширших верств населення і втілення їх у державно-владні рішення;

забезпечення виходу України із системної кризи і поступального розвитку країни в усіх сферах суспільного життя;

приведення законодавства у відповідність з усталеними уявленнями народу про належний і справедливий устрій державного і суспільного життя;

забезпечення умов для повноцінного входження України у світове співтовариство та її незалежної і рівноправної діяльності у міжнародних організаціях;

забезпечення гідних умов життя громадян України, якомога повнішої реалізації ними основних прав і свобод;

досягнення всіх складових національної безпеки України.

Принципи організації й діяльності українського парламенту прямо чи опосередковано відображені у Конституції України та Регламенті Верховної Ради України. Аналіз названих актів дає можливість виділити наступні принципи:

народовладдя – Верховна Рада України є одним з органів, через які носій суверенітету і єдине джерело влади, – народ, – здійснює свою владу;

законність (легітимність) – парламент діє на основі Конституції та законів України, у порядку, визначеному Регламентом Верховної Ради України;

виборність – Верховна Рада України є виборним органом, усі члени якого отримують мандат довіри безпосередньо від народу;

колегіальність – рішення парламенту є результатом колективного пошуку і приймаються абсолютною чи кваліфікованою більшістю народних депутатів;

гласність – Верховна Рада України працює у режимі постійного інформаційного обміну з широкими колами громадськості, робота парламенту і всіх його органів є відкритою для виборців;

діяльність парламенту на професійних засадах – парламент є постійно діючим органом, протягом усього скликання парламентарі можуть у будь-який час збиратися і приймати рішення з питань своєї компетенції.

Територіальною основою діяльності Верховної Ради України, як і інших вищих органів державної влади України, є вся державна територія України, межі якої визначаються державним кордоном України згідно із Законом «Про Державний кордон України» від 4 листопада 1991 р.

Матеріальну основу діяльності Верховної Ради України складають об’єкти права виключної власності Українського народу та об’єкти загальнодержавної власності, тобто ті об’єкти, відносно яких парламент здійснює право власності від імені власника. Згідно зі ст.13 Конституції України та ст.9 Закону «Про власність» від 7 лютого 1991 р., об’єктами права виключної власності українського народу є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. Перелік об’єктів права загальнодержавної власності закріплений у ст.34 Закону «Про власність»: земля; майно, яке забезпечує діяльність Верховної Ради України і створюваних нею державних органів; майно Збройних Сил України, Служби безпеки України, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдина енергетична система; система транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; державні резервні, страхові та інші фонди; майно вищих та середніх спеціальних учбових закладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери та інше майно, що складає матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний і соціальний розвиток.

Фінансову основу діяльності українського парламенту складають кошти Державного бюджету України. Згідно зі ст.2 Закону «Про джерела фінансування органів державної влади» від 30 червня 1999 р., Верховна Рада України та її апарат здійснюють свою діяльність виключно за рахунок бюджетного фінансування в межах, передбачених Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік. Кошти на фінансування парламенту передбачаються у Державному бюджеті України окремим рядком. У 1998 р. витрати Державного бюджету на утримання Верховної Ради України становили 57 млн грн., у 1999 р. – 61 млн грн. Постановою Верховної Ради України від 20 квітня 2000 р. №1677-ІІІ кошторис видатків на здійснення повноважень парламенту та функціонування підприємств і закладів, що забезпечують його діяльність, на 2000 рік було затверджено у сумі 105,6 млн грн., у тому числі спеціальні видатки – 14,2 млн грн.

Правова основа діяльності Верховної Ради України є досить широкою, і включає поряд із законодавчими актами цілу низку підзаконних нормативних актів, кожен з яких прийнятий самим парламентом:

Конституція України від 28 червня 1996 р.;

Регламент Верховної Ради України, введений в дію Постановою Верховної Ради України № 130/94-ВР від 27 липня 1994 р. (із змінами, внесеними згідно з постановами Верховної Ради № 410/97-ВР від 02.07.1997 р., № 180/98-ВР від 05.03.1998 р., № 7-XIV від 13.05.1998 р., № 21-XIV від 16.06.1998 р., № 42-XIV від 14.07.1998 р., № 1400-XV від 21.01.2000 р., № 1426-III від 08.02.2000 р., № 1519-III від 02.03.2000 р., № 1544-III від 16.03.2000 р., Рішенням Конституційного Суду № 17-рп/98 від 03.12.1998 р.);

Закон України «Про комітети Верховної Ради України» від 4 квітня 1995 р. №116/95-ВР (із змінами, внесеними згідно із законами № 40-XIV від 14.07.1998 р., № 1430-III від 10.02.2000 р., № 1475-III від 22.02.2000 р.);

Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 23 вересня 1997 р. № 539/97-ВР (із змінами, внесеними згідно із Законом № 133-XIV від 30.09.1998 р.);

Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 р. № 2766-ІІІ;

Закон України «Про джерела фінансування органів державної влади» від 30 червня 1999 р. № 783-XIV;

Статут (Правила) Національної парламентської групи України у Міжпарламентському Союзі, схвалений Постановою Верховної Ради України від 16.09.1999 р. № 1059-XIV;

Положення про постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України, затверджене Постановою Верховної Ради України від 20 травня 1999 р. № 691-XIV.

Розпорядження Голови Верховної Ради України «Про розподіл обов’язків між Головою Верховної Ради України, Першим заступником і заступником Голови Верховної Ради України» від 29.02.2000 р. № 140.

§3. Порядок формування Верховної Ради України

Верховна Рада України є виборним колегіальним органом. Чергові вибори народних депутатів проводяться в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення. Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень парламенту України. У разі вибуття депутата, обраного в одномандатному окрузі, Центральною виборчою комісією призначаються проміжні вибори.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть мати іншій представницький мандат або перебувати на державній службі. Перед вступом на посаду народні депутати складають перед Верховною Радою України присягу.

Чинний Закон «Про вибори народних депутатів України», прийнятий 18 жовтня 2001 р., офіційно закріпив формування парламенту за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Перехід від мажоритарної до змішаної виборчої системи передбачався ще Конституційним договором 1995 р., але гостра дискусійність даного питання серед широких науково-практичних і політичних кіл призвела до того, що Конституція України не містить чіткого положення, за якою системою проводяться вибори до Верховної Ради України, обмежуючись вказівкою на те, що порядок проведення виборів народних депутатів встановлюється законом (ч.3 ст.77).

Правом висування кандидатів у народні депутати наділені громадяни України, які досягли вісімнадцяти років і мають право голосу. Це право реалізується ними через партії (блоки) або шляхом самовисування.

Із 450 депутатів парламенту одна половина обирається за одномандатними виборчими округами за мажоритарною виборчою системою відносної більшості, а друга половина – за пропорційною системою у межах єдиного загальнодержавного багатомандатного виборчого округу. Виборчий процес включає такі етапи: 1) складання списків виборців; 2) утворення одномандатних округів; 3) утворення виборчих комісій; 4) висування та реєстрація кандидатів у депутати; 5) проведення передвиборної агітації; 6) голосування; 7) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів депутатів; 8) реєстрація обраних депутатів. Кожний із зазначених етапів відрізняється за складом учасників і змістом правовідносин, що складаються, юридичними фактами їх виникнення, а також за своїми юридичними наслідками. При цьому всі стадії логічно і юридично взаємопов’язані, являючи собою неподільне ціле, завершену систему. Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів народних депутатів.

Вибори народних депутатів організовують і проводять органи публічної влади спеціальної компетенції – виборчі комісії. Закон виділяє три рівні цих органів: Центральну, окружні та дільничні виборчі комісії. При цьому Центрвиборчком виступає одразу у двох якостях: стосовно виборів за мажоритарною системою він є органом, який очолює систему виборчих комісій, здійснює методичне забезпечення діяльності виборчих комісій і спрямовує їх діяльність, а на «пропорційних» виборах відіграє ще й роль окружної комісії. Центральна виборча комісія здійснює на всій території України контроль за виконанням виборчого законодавства, розробляє і затверджує кошторис видатків на підготовку і проведення виборів, здійснює контроль за використанням виборчих фондів політичних партій і партійних блоків, утворює виборчі округи, встановлює форми виборчих бюлетенів, а також володіє багатьма іншими повноваженнями на всіх стадіях виборчого процесу.

Центральна виборча комісія є єдиним постійно діючим державним органом у системі виборчих комісій і складається з 15 членів, які призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України строком на 6 років. Закон передбачив спеціальну норму, спрямовану на забезпечення стабільності персонального складу Центрвиборчкому: після сформування його склад не може бути змінений більше ніж на третину протягом одного року. З 15 членів цієї комісії не менше семи (у тому числі голова, його заступник і секретар) повинні мати вищу юридичну освіту.

Значна роль в організації і проведенні виборів на місцях відведена окружним і дільничним виборчим комісіям. Окружні виборчі комісії створюються Центральною виборчою комісією не пізніш як за 80 днів до дня виборів і припиняють свою діяльність через 10 днів після дня офіційного оприлюднення результатів виборів. Окружні виборчі комісії забезпечують підготовку та проведення виборів депутатів в межах одномандатного округу, створюють виборчі дільниці й дільничні виборчі комісії, реєструють кандидатів у депутати і встановлюють результати виборів по одномандатному виборчому округу, здійснюють підрахунок голосів, поданих на території округу по загальнодержавному («пропорційному») виборчому округу, а також здійснюють інші повноваження, передбачені Законом «Про вибори народних депутатів України».

Дільничні виборчі комісії найбільше наближені до населення: вони перевіряють точність списків виборців на виборчій дільниці, забезпечують можливість ознайомлення виборців зі списком виборців, приймають і розглядають заяви про неточності у списку і вирішують питання про внесення відповідних змін до нього, завчасно надсилають виборцям іменні запрошення, організовують голосування на виборчих дільницях і т.ін. Утворюються ці комісії відповідними окружними комісіями не пізніш як за 35 днів до дня виборів і припиняють своє існування через 10 днів після офіційного оприлюднення результатів виборів.

Організація і проведення виборчої кампанії по виборах народних депутатів вимагає значних матеріально-фінансових витрат. При цьому виділяються три основні статті витрат, що відрізняються за цільовим призначенням і джерелами фінансування: 1) кошти на утримання виборчих органів, 2) кошти на організаційно-технічне забезпечення виборів, 3) кошти на передвиборчу агітацію і пропаганду. Перші дві статті витрат цілком покриваються за рахунок асигнувань Державного бюджету, а третя – за рахунок бюджетів і виборчих фондів кандидатів або партій (блоків).

Вибори народних депутатів України фінансуються з Державного бюджету України; відповідні витрати передбачаються у ньому окремим рядком. Так, на проведення виборчої кампанії 1997–1998 рр. у Державному бюджеті України на 1998 рік планувалося використовувати 255 млн грн., що перевищувало суми, асигновані на житлово-комунальне господарство, культуру, мистецтво і позашкільну освіту разом узяті1.

Державні асигнування, виділені на організацію і проведення виборів, передаються в розпорядження Центральної виборчої комісії, що розподіляє їх між окружними комісіями, а ті, у свою чергу, – між дільничними. Нецільове використання бюджетних коштів заборонене, а невикористані суми підлягають поверненню в бюджет. Розпорядниками коштів виступають голови виборчих комісій.

Аналіз чинного виборчого законодавства України дає підстави виділити наступні основні напрямки використання бюджетних асигнувань у рамках фінансування виборчого процесу:

1. Кошти на утримання виборчих органів: а) на утримання виборчих комісій; б) на оплату праці фахівців, технічних працівників, які залучаються для здійснення функцій виборчих комісій у випадках, передбачених законодавством; в) на відрядження членів виборчих комісій.

2. Кошти на організаційно-технічне забезпечення виборів: а) на виготовлення виборчої документації (виборчих бюлетенів, підписних листів, посвідчень зареєстрованих кандидатів і т.д.); б) на оренду приміщень і устаткування, що належить підприємствам, установам, організаціям приватної або колективної форм власності; в) на виготовлення печаток виборчих комісій; г) на виготовлення виборчих скриньок; д) видавничі витрати (витрати на публікацію зареєстрованих списків кандидатів у народні депутати від партій, виборчих блоків партій, зареєстрованих кандидатів у депутати; витрати на опублікування переліку виборчих округів і дільниць і т.д.); е) на здійснення науково-методичного забезпечення діяльності виборчих комісій; є) поштові й канцелярські витрати; ж) на оплату середньої заробітної плати або іншого прибутку кандидатам у депутати на період їхньої участі у виборчій кампанії.

3. Витрати для часткового фінансування передвиборної агітації: а) на друкування передвиборних плакатів політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у депутати; б) на публікацію в газетах передвиборних програм політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у депутати; в) на оплату ефірного часу, що виділяється телерадіокомпаніями для проведення передвиборної агітації; г) на оплату за користування спорудами, приміщеннями, устаткуванням для проведення зустрічей виборців з кандидатами в депутати й уповноваженими особами партій, організованих виборчими комісіями.

Фінансування роботи виборчих комісій здійснюється за рахунок виборчого фонду, створюваного з коштів, що передаються в розпорядження Центральної виборчої комісії, яка використовує їх відповідно до затвердженого нею самою кошторису витрат, розподіляючи кошти між окружними виборчими комісіями. Окружні виборчі комісії є юридичними особами, а тому саме на них (і їхніх голів, як розпорядників коштів) покладається обов’язок відкрити розрахунковий рахунок у відповідній банківській установі, скласти і затвердити відповідний кошторис, організувати належний розподіл коштів між дільничними виборчими комісіями і забезпечити їхнє цільове використання згідно із затвердженими Центральною виборчою комісією середніми нормами витрат.

Голосування на виборах народних депутатів України відбувається в день виборів з 8 до 20 години. Голосування здійснюється у спеціально відведених приміщеннях, де обладнуються у достатній кількості кабіни або кімнати для таємного голосування, визначаються місця видачі виборчих бюлетенів і встановлюються виборчі скриньки таким чином, щоб виборці при підході до них обов’язково проходили через кабіни або кімнати для голосування. Кожен виборець отримує 2 бюлетені (один по виборах в одномандатному, а другий – по виборах у багатомандатному загальнодержавному виборчих округах) і голосує особисто.

Обраним по одномандатному округу вважається кандидат у депутати, який отримав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, відносно інших кандидатів, що балотувались у даному виборчому окрузі. У випадку, коли до виборчого бюлетеня було включено лише одного кандидата у депутати, він вважається обраним, якщо кількість голосів, поданих за нього, перевищує кількість виборців, які не підтримали жодного з кандидатів у депутати по одномандатному виборчому округу. Якщо найбільшу і водночас однакову кількість голосів набрали два чи більше кандидати в депутати, проводиться повторне голосування по цих кандидатурах. Рішення про визнання народного депутата обраним по одномандатному округу приймає окружна виборча комісія.

Розподіл депутатських мандатів між політичними партіями і виборчими блоками партій по загальнодержавному багатомандатному округу є більш складним і вимагає певних математичних розрахунків. Робиться це наступним чином. Списки кандидатів у депутати від політичних партій і блоків, які отримали 4 і більше відсотків голосів виборців, розподіляються пропорційно кількості отриманих ними голосів. З цією метою обчислюється виборча квота, тобто кількість голосів виборців, необхідна для отримання одного мандата. Ця квота обчислюється за спеціальною формулою: шляхом ділення кількості голосів виборців у багатомандатному окрузі, відданих за списки кандидатів у депутати від партій і блоків, що подолали 4%-ий бар’єр, на 225 (тобто на кількість мандатів у загальнодержавному окрузі). Під час виборів до парламенту України у 1998 р. виборча квота становила 77 695 голосів1. Кількість голосів, відданих за список кандидатів у депутати від кожної партії чи блоку, що набули право на участь у розподілі депутатських мандатів, ділиться на виборчу квоту. Отримане ціле число – це кількість мандатів відповідної партії чи блоку. Решта мандатів розподіляються за правилом «найбільшого залишку». При цьому списки від політичних партій чи блоків, які мають більші порівняно з іншими дробові частки після поділу на квоту, отримують ще по одному додатковому мандату, починаючи зі списку, який має найбільшу дробову частку. У випадку рівності дробових часток у двох чи більше списків першим отримує додатковий мандат список, за який подано більша кількість голосів виборців. У випадку, якщо після цієї процедури залишаються мандати, вони розподіляються шляхом повторного застосування даної методики2.

Кандидати від політичних партій чи блоків вважаються обраними у порядку їх черговості у списку. Згідно з рішенням Конституційного Суду №2-рп/98 від 25 березня 1998 р., кількість мандатів, отриманих кандидатами в народні депутати України у порядку їх черговості у списку від політичних партій чи блоків, є незмінною до наступних (чергових або позачергових) парламентських виборів.



§4. Структура Верховної Ради України

За чинною Конституцією Верховна Рада України є однопалатним парламентом, який складається з 450 народних депутатів, що обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 4 роки.

Народним депутатом може бути тільки громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх 5 років. Не може бути обраний до Верховної Ради України громадянин, що має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Верховна Рада України є повноважною у випадку обрання не менш як 2/3 від її конституційного складу.

Повноваження народних депутатів починаються з моменту принесення присяги. Чинно Конституція, Регламент Верховної Ради не містять чіткої процедури її складання, тому ці питання були вирішені Підготовчою депутатською групою і розроблена нею процедура вперше відбулася перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради ХІV скликання.

Структура Верховної Ради України обумовлена її представницьким, колегіальним характером, функціями та компетенцією. Кількісний склад Українського парламенту ускладнює процес вироблення і прийняття рішень, вимагає розподілу народних депутатів по структурних ланках для вироблення колективних позицій і поєднання спеціалізації цих ланок із спільною роботою всіх парламентарів.

Очолює Верховну Раду України Голова, який обирається на строк повноважень парламенту з числа народних депутатів таємним голосуванням. Обирається також 1-й заступник і заступник Голови Верховної Ради України. З моменту набуття чинності Конституцією України 1996 р. ліквідовано Президію Верховної Ради України, а її повноваження розподілені між Верховною Радою в цілому, її Головою та іншими органами парламенту.

Органами Верховної Ради України є депутатські групи, фракції, Погоджувальна рада фракцій (груп), комітети Верховної Ради України, Рада голів комітетів, тимчасові спеціальні та слідчі комісії, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Комітети зі свого складу можуть створювати підкомісії й робочі групи. Рахункова палата є самостійним органом і до складу Верховної Ради не входить.

В цілому структуру Верховної Ради України та її апарату зображено на схемі:

§5. Функції та компетенція Верховної Ради України

Функції Верховної Ради України можна виділити за двома основними критеріями: за формами діяльності та за об’єктами державно-владного впливу. За формами діяльності зазвичай розрізняють законодавчу, установчу і контрольну функції парламенту, а за об’єктами – політичну, економічну та соціальну.

Прерогативною функцією Верховної Ради України є законодавча. Визнання Верховної Ради єдиним законодавчим органом країни означає, що жодний закон України не може бути прийнятий, якщо він не розглянутий і не схвалений парламентом, а сам парламент має повну компетенцію у сфері законодавства. Жоден інший орган державної влади не має права приймати нормативно-правові акти вищої юридичної сили, виступаючи від імені українського народу.

Через законотворчу діяльність Верховної Ради реалізується принцип народного суверенітету. За обсягом законодавчих повноважень Верховна Рада України належить до легіслатур (від латин. legis (lex) закон і latus встановлений) з необмеженою сферою законодавчих повноважень, тобто до парламентів, наділених правом парламентського верховенства (суверенітету)1. За Конституцією України парламент має право приймати закони з будь-яких питань. Водночас, Основний Закон (ст.92) передбачає перелік питань, які підлягають виключно законодавчій регламентації: основи правового статусу особи, засади використання природних ресурсів, основи соціального захисту, правовий режим власності, засади зовнішніх зносин, територіальний устрій України, судоустрій, засади місцевого самоврядування, правовий режим державного кордону, організація і порядок проведення виборів і референдумів, організація і порядок діяльності Верховної Ради України, Державний бюджет України, одиниці ваги, міри і часу, державні нагороди та ін.

Будучи законодавчим органом, Верховна Рада України має й деякі контрольні повноваження стосовно Президента України та органів виконавчої влади. Стосовно Президента цей контроль здійснюється шляхом аналізу й оцінки конституційності та законності його рішень і дій. У випадку скоєння Президентом державної зради чи іншого злочину парламент уповноважений притягнути його до конституційно-правової відповідальності у вигляді імпічменту (анг. impeachment – процедура притягнення до парламентського суду вищих посадових осіб держави), а за наявності сумнівів у конституційності правових актів глави держави парламентарі мають право звернутись до Конституційного Суду України з конституційним поданням.

Значними контрольними повноваженнями наділений парламент і щодо органів виконавчої влади. Такий контроль здійснюється шляхом затвердження Державного бюджету України і внесення в нього змін, контролю за виконанням цього бюджету, прийняття рішень по звіту про його виконання (п.4 ст.85), контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України (п.13 ст.85). Верховна Рада України за пропозицією не менше 1/3 народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України і прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів більшістю від конституційного складу Верховної Ради України (ст.87). Досить ефективними формами контролю за урядовою діяльністю є парламентські слухання та слухання у комітетах, «Дні Уряду» у парламенті. Відповідно до вимог п.2 ст.10 Закону «Про комітети Верховної Ради України», на пропозицію комітету керівники Кабінету Міністрів, міністерств, комітетів, відомств, інших органів виконавчої влади зобов’язані прибути на його засідання і дати роз’яснення щодо питань, які розглядаються цим комітетом в порядку виконання контрольних повноважень. Згідно зі ст.9.1.10 Регламенту Верховної Ради України, Міністерство фінансів щомісяця повинне надсилати Комітету з питань бюджету необхідну інформацію про стан бюджету і його виконання.

Ст.86 Конституції України закріпила право народного депутата на сесії Верховної Ради звернутися із запитом до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади, які, у свою чергу, зобов’язані повідомити народного депутата про результати розгляду його запиту. Водночас, Закон «Про статус народного депутата України» передбачає крім депутатського запиту (ст.15), ще й депутатське звернення (ст.16), яке відрізняється від попереднього сферою охоплюваних питань, процедурою та юридичними наслідками розгляду.

Як свідчить політико-правовий досвід країн з усталеними демократичними традиціями, парламентський контроль є одним з найбільш ефективних засобів контролю за адміністрацією, який забезпечує проведення законодавчо оформленого політичного курсу, визначення необхідних змін у програмах та діяльності уряду, запобігання проявам корупції та марнотратства. Водночас він є надійним каналом опосередкованого інформування громадськості про різні аспекти державного управління.

Установча функція парламенту насамперед пов’язана зі встановленням політичної системи і системи органів публічної влади, що здійснюється через прийняття Конституції. Крім того, установча функція Верховної Ради України передбачає наявність широких номінаційних повноважень, тобто повноважень, пов’язаних з призначенням, обранням, наданням згоди на призначення або звільнення посадових осіб, а також із формуванням інших органів публічної влади. Зокрема, парламентом здійснюється надання згоди на призначення Президентом Прем’єр-міністра України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення, безстрокове призначення на посади суддів, призначення третини складу Конституційного Суду України, половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення та ін.

Усі зазначені функції Верховної Ради України пов’язані з виконанням представницької функції, оскільки згідно з Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. тільки вона може виступати від імені всього українського народу.

Компетенція Верховної Ради України є великою за обсягом, але водночас збалансованою порівняно з компетенцією інших органів державної влади. Конституція України заснувала «сильний» парламент, не даючи змоги главі держави та урядові домінувати на внутрішньополітичній арені. Як і всі інші вищі органи державної влади, Верховна Рада України є органом загальної компетенції, тобто її повноваження стосуються практично усіх сфер суспільного життя.

У сфері державного будівництва до повноважень Верховної Ради України належить законодавче визначення: 1) засад внутрішньої та зовнішньої політики України; 2) засад організації й діяльності органів виконавчої влади, основ державної служби; 3) організації державної статистики та інформатики; 4) тери­торіального устрою України; 5) судоустрою і судочинства, статусу суддів; 6) організації й діяльності прокуратури, органів дізнання і слідства; нотаріату, органів і установ виконання покарань; 7) основ організації та діяльності адвокатури; 8) засад місцевого самоврядування; 9) статусу столиці України, спеціального статусу інших міст; 10) організації і порядку проведення виборів і референдумів; 11) визначення організації і порядку діяльності Верховної Ради України, статусу народних депутатів; 12) порядку використання і захисту державних символів;
13) державних свят; 14) державних нагород та ін. Крім того, важливими повноваженнями парламенту у даній сфері є призначення виборів Президента України, призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування, а також призначення чи обрання на посади і звільнення з посад у випадках, передбачених Конституцією України.

У сфері забезпечення конституційної законності та правопорядку Верховна Рада України здійснює усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, а також дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України. Не менш як 45 народних депутатів мають право на конституційне звернення до Конституційного Суду України.

У сфері забезпечення обороноздатності та національної безпеки України до компетенції Верховної Ради України належить: 1) законодавче визначення основ національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку; правового режиму державного кордону України; правового режиму воєнного і надзвичайного стану; 2) ого­лошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру; 3) схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; 4) зат­вердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України; 5) схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; 6) затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях; 7) затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про загальну або часткову мобілізацію та ін.

У сфері забезпечення основних прав і свобод громадян Верховна Рада України затверджує засади державної політики в галузі прав людини, здійснює законодавче визначення прав і свобод людини і громадянина, гарантій цих прав і свобод; основних обов’язків громадян; громадянства, правосуб’єктності громадян, статусу іноземців та осіб без громадянства; прав корінних народів і національних меншин; порядку застосування мов; засад регулювання праці й зайнятості; засад утворення і діяльності об’єднань громадян, засобів масової інформації; оголошення амністії та ін.

У бюджетно-фінансовій сфері Верховна Рада України має право: 1) затверджувати Державний бюджет України та вносити зміни до нього; 2) здійснювати контроль за виконанням Державного бюджету України; приймати рішення щодо звіту про виконання Державного бюджету України; 3) законодавчо визначати статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; 4) законодавчо визначати систему оподаткування, податки і збори; 5) встановлювати порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; 6) визначати порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи; 7) затверджувати рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям; 8) затверджувати рішення про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснювати контроль за їх використанням; 9) призначати на посаду та звільнювати з посади Голову Національного банку України за поданням Президента України; 10) призначати та звільняти половину складу Ради Національного банку України та ін.

У сфері економіки до компетенції Верховної Ради України належить: 1) затвердження загальнодержавних програм економічного розвитку; 2) законодавче визначення правового режиму власності; 3) законодавче визначення правових засад і гарантій підприємництва, правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання; 4) правове регулювання засад зовнішньоекономічної діяльності; 5) законодавче визначення засад створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; 6) визначення порядку створення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний режим, відмінний від загального; 7) за­конодавче визначення засад організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку та ін.

У соціальній сфері до відання українського парламенту належить затвердження концепції державної соціальної та сімейної політики, законодавче визначення основ соціального захисту населення, форм і видів пенсійного забезпечення; засад регулювання шлюбу та сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства, виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; засад регулювання демографічних та міграційних процесів, засад благодійницької діяльності та ін.

У сфері забезпечення екологічної безпеки України Верховна Рада України уповноважена здійснювати: 1) законодавче визначення засад використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу; засад освоєння космічного простору; 2) затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації; 3) затвердження програм охорони довкілля.

§6. Форми діяльності Верховної Ради України

Форми діяльності Верховної Ради України обумовлені колегіальним характером цього органу та універсальністю його компетенції. За юридичними наслідками форми діяльності парламенту поділяються на правові та неправові, а останні у свою чергу – на організаційні та матеріально-технічні.

До правових форм роботи українського парламенту належать нормотворча (або законодавча), установча, правозастосовча та контрольна. Вони були в цілому розкриті у попередньому параграфі при висвітленні функцій Верховної Ради України. При цьому слід відзначити, що Основний Закон 1996 р. фактично позбавив парламент можливості використовувати інтерпретаційну форму діяльності, надавши виключне право офіційного тлумачення Конституції та законів України Конституційному Суду України. Тому інтерпретаційна діяльність Верховної Ради України зводиться лише до тлумачення її постанов.

Організаційні форми роботи Верховної Ради України можна умовно поділити на основні та допоміжні. У межах основних організаційних форм здійснюється безпосереднє вироблення і прийняття рішень, а допоміжні являють собою способи інформаційного обміну між парламентом та іншими особами та організаціями. Іншими словами, основні форми роботи парламенту покликані забезпечити реалізацію компетенції парламенту, а допоміжні – забезпечити парламент повною і вірогідною інформацією, необхідною для прийняття обґрунтованих, зважених рішень, а також довести зміст прийнятих рішень до відома громадськості.

До основних організаційних форм діяльності Верховної Ради України належать: сесія; засідання депутатських груп і фракцій, Погоджувальної ради, комітетів, підкомісій і робочих груп, тимчасових слідчих і спеціальних комісій; персональна робота Голови Верховної Ради України, його заступників, голів комітетів; парламентські та комітетські слухання; індивідуальна робота народних депутатів у парламенті та виборчих округах. Серед допоміжних організаційних форм діяльності можна виділити особистий прийом громадян і посадових осіб; роботу з заявами, скаргами і зверненнями громадян; проведення прес-конференцій та інтерв’ю; організаційні форми діяльності, пов’язані з участю в міжпарламентських заходах, а саме – Загальні збори Національної парламентської групи України, засідання Виконавчого комітету Національної парламентської групи України; участь народних депутатів України в наукових, міжпарламентських щорічних та спеціалізованих конференціях і зустрічах; закордонні візити делегацій депутатів і парламентського керівництва та ін.

Матеріально-технічні форми діяльності (діловодство, стенографування, бухгалтерський облік та ін.) здійснюються безпосередньо апаратом Верховної Ради України.

Серед організаційних форм діяльності Українського парламенту головною безумовно є чергові та позачергові сесії. Чергові сесії Верховної Ради України починаються в перший вівторок лютого і перший вівторок вересня кожного року. Позачергові сесії скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як 1/3 народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента України.

Сесії Верховної Ради складаються з пленарних засідань Верховної Ради і засідань комітетів та спеціальних тимчасових комісій Верховної Ради, що проводяться у період між пленарними засіданнями. Комітет Верховної Ради або її робоча група може проводити свої засідання одночасно з пленарними засіданнями Верховної Ради в тому випадку, коли законопроект визнаний невідкладним, або за дорученням Верховної Ради, якщо в цей час пленарне засідання не пов'язане з прийняттям рішень, проведенням виборів, призначенням або затвердженням посадових осіб.

Як правило, перший і третій тижні сесійного періоду відводяться для пленарних засідань, другий – для роботи комітетів, а четвертий – для роботи депутатів у виборчих округах, їхньої самостійної роботи, пов’язаної зі здійсненням депутатських повноважень, а також для роботи комітетів за дорученнями Верховної Ради України. У разі потреби Верховна Рада після можливого скороченого обговорення може прийняти рішення про одноразову зміну свого місячного або тижневого розпорядку роботи.

У сесійний період щотижнева робота Верховної Ради та її комітетів починається у вівторок о 10 год. і закінчується в п’ятницю о 14 год. Понеділок кожного тижня відводиться для самостійної роботи депутатів, пов’язаної зі здійсненням депутатських повноважень, для їхньої роботи в депутатських фракціях або у виборчих округах.

У сесійний період робочий день Верховної Ради та її комітетів починається о 10 год. і триває до 18 год. із перервою з 12 год. до 12 год. 30 хв. і з обідньою перервою з 14 год. до 16 год. Верховна Рада, якщо вона не приймає ad hoc (одноразово) іншого рішення, проводить протягом дня два засідання: ранкове – з 10 год. до 14 год. і вечірнє – з 16 год. до 18 год. Засідання парламенту або його робочого органа може бути продовжено головуючим на засіданні понад зазначений робочий час не більш ніж на 15 хв.

Порядок денний чергової сесії Верховної Ради України включає два розділи: перший – питання, цілком підготовлені для включення до розпису пленарних засідань Верховної Ради; другий – питання, підготовку і доробку яких парламент доручає здійснити комітетам Верховної Ради і відповідним органам. Відповідні головні комітети подають до Верховної Ради свої висновки про готовність закріплених за ними для підготовки і доробки питань і пропозиції про включення їх у той або інший розділ порядку денного сесії. Проект порядку денного готується Головою Верховної Ради разом із заступниками та Погоджувальною Радою фракцій і повідомляється депутатам не пізніше 10 днів до відкриття чергової сесії. Проект порядку денного сесії обговорюється і затверджується в цілому більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України.

Суттєвими відмінностями характеризується перша сесія Верховної Ради України нового скликання. Головна її специфіка полягає в тому, що вона має організаційно-установчий характер, тобто її головна мета полягає у створенні всієї необхідної структури парламенту (його інституціалізації) і визначенні порядку його подальшої роботи. За тривалістю вона майже удвічі коротша від звичайної.

Верховна Рада вважається повноважною за умови обрання не менше 2/3 від її конституційного складу і збирається на першу сесію не пізніше ніж на 30-й день після оголошення результатів виборів.

Секретаріат Верховної Ради України надсилає депутату не пізніше ніж через 10 днів після його обрання комплект документів, з якими він повинен ознайомитись для повноцінної участі у роботі парламенту від самого початку першої сесії: 1) Кон­ституцію України; 2) Віденську конвенцію про право міжнародних договорів 1969 р.; 3) Закон України «Про статус народного депутата України»; 4) Регламент Верховної Ради України; 5) Закон України «Про комітети Верховної Ради України»; 6) перелік комітетів Верховної Ради попереднього скликання і Положення про них; 7) Положення про порядок розробки проектів законів; 8) Положення про структуру, виклад і оформлення проектів законів; 9) Положення про референта-консультанта народного депутата України; 10) Положення про Секретаріат Верховної Ради України; 11) список посадових осіб Секретаріату Верховної Ради і їхні службові телефони.

Депутату пропонується також не пізніше ніж за 20 днів до початку сесії направити свої попередні побажання про входження до складу того або іншого комітету і повідомити про необхідні житлові умови в м. Києві для здійснення депутатських повноважень.

Для розробки проекту порядку денного першої сесії Верховної Ради нового скликання і проектів інших документів, що виносяться на першу сесію, підготовки пропозицій щодо організації роботи створюється Підготовча депутатська група з числа новообраних народних депутатів.

Перше після виборів пленарне засідання Верховної Ради відкриває найстарший за віком народний депутат. Порядок головування на подальших засіданнях до обрання Голови Верховної Ради визначається Погоджувальною Радою фракцій. Надалі засідання веде Голова Верховної Ради або його заступники, вони ж організують роботу Верховної Ради. На першому засіданні головуючий пропонує депутатам почати формування депутатських фракцій, дає пояснення про їхні права і порядок формування.

До створення комітетів Верховна Рада України проводить засідання з таким порядком денним:

1) обрання тимчасової Лічильної комісії;

2) обрання Президії сесії;

3) доповідь Підготовчої депутатської групи;

4) доповідь Голови Верховної Ради попереднього скликання;

5) доповідь Президента України про соціально-економічне становище в Україні;

6) обрання Голови Верховної Ради і його заступників;

7) попереднє обговорення і визначення переліку, кількісного складу і функцій комітетів Верховної Ради;

8) питання про формування і реєстрацію депутатських фракцій (груп); утворення Погоджувальної ради фракцій (груп);

9) створення комітетів Верховної Ради;

10) розгляд і затвердження порядку денного сесії.

Зазначена вище частина порядку денного першої сесії парламенту не вимагає обговорення і затвердження.

Після того, як вищеозначені питання вирішені, Верховна Рада України нового скликання переходить до звичайного режиму роботи.

Рішення Верховної Ради з будь-якого питання приймається на її пленарному засіданні після його обговорення. Прийняття рішення без обговорення питання на пленарному засіданні допускається лише у випадках, зазначених у Регламенті Верховної Ради України. Винесенню питання на розгляд на пленарному засіданні Верховної Ради передує його підготовка у відповідних комітетах Верховної Ради, за винятком випадків, зазначених у Регламенті.

Обговорення питання на засіданні Верховної Ради включає: 1) доповідь, запитання доповідачу і відповіді на них; 2) співдоповіді (в разі необхідності), запитання співдоповідачам і відповіді на них; 3) виступи депутатів з оголошенням та обґрунтуванням окремої думки, якщо вона є додатком до висновків чи пропозицій комітетів, з приводу яких виступали доповідач і співдоповідачі, за умови, що окрема думка не була поширена серед депутатів разом з висновком відповідного комітету; 4) виступ ініціатора внесення пропозиції; 5) внесення, обговорення і прийняття рішення щодо преюдиціальних і відкладальних питань та питань про неприйнятність, якщо такі є; 6) виступи по одному представнику від комітетів або тимчасових спеціальних комісій, якщо їх висновки щодо обговорюваного питання чи пропозиції не були поширені серед депутатів; 7) виступи представників від кожної зареєстрованої депутатської групи і фракції; 8) виступи депутатів; 9) оголошення головуючим на засіданні про припинення обговорення та повідомлення про тих, хто виступили і записалися на виступ; 10) внесення депутатами пропозицій, які не були виголошені в ході обговорення; 11) заключне слово співдоповідачів і доповідача; 12) уточнення і оголошення головуючим на засіданні пропозицій, які надійшли щодо обговорюваного питання і будуть ставитися на голосування; 13) виступи з мотивів голосування (депутата-ініціатора внесення пропозиції, що розглядається, або депутата від депутатської групи (фракції) – ініціатора внесення обговорюваного питання; по одному представнику від кожної зареєстрованої депутатської групи (фракції); окремих депутатів.

Голосування здійснюється депутатами особисто в залі засідань Верховної Ради або у відведеному для таємного голосування місці біля залу для засідань. Закон України, постанова Верховної Ради та інше рішення (крім процедурного або зазначеного в законі окремо) вважаються прийнятими, якщо після їх обговорення на пленарному засіданні за них проголосувала більшість від конституційного складу парламенту, крім випадків, передбачених Конституцією України. Рішення про застосування заходів для забезпечення присутності депутатів на засіданнях Верховної Ради України та її органів, а також про перенесення дати чи часу засідання приймаються більшістю голосів депутатів, присутніх на засіданні, незалежно від їх кількості.

Рішення Верховної Ради України приймаються відкритим нефіксованим, відкритим фіксованим (поіменним) голосуванням за допомогою електронної системи підрахунку голосів чи таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів. Поіменне голосування проводиться за пропозицією будь-кого з депутатів, підтриманою не менш як 1/3 депутатів, які взяли участь у голосуванні.

Серед допоміжних організаційних форм діяльності Українського парламенту слід виділити роботу Національної парламентської групи у Міжпарламентському Союзі, створеної у повному складі Верховної Ради України Постановою Верховної Ради України № 1059-XIV від 16 вересня 1999 року з метою вступу до Міжпарламентського Союзу та подальшої участі в його роботі. Формами роботи Національної парламентської групи є Загальні збори, робота Виконавчого комітету і робота парламентських делегацій.

Згідно зі Статутом (Правилами) Національної парла­ментської групи України у Міжпарламентському Союзі, Національна група України збирається на вимогу Голови Національної групи України або її Виконавчого комітету у разі необхідності, але не менше 2 разів на рік. Загальні збори Національної групи скликаються, як правило, у зв’язку із щорічними конференціями Міжпарламентського Союзу або спеціалізованими конференціями, які організує Союз. Метою їх скликання може бути як підготовка до конференції, так і обговорення її результатів.

Виконавчий комітет Національної групи України призначає членів делегації на щорічні та спеціалізовані міжпарламентські конференції, визначає завдання делегатам, сприяє делегації в її роботі, вживає необхідних заходів для її забезпечення під час перебування в країні, що приймає делегацію; попередньо вивчає питання, які включені до програми запланованої конференції або міжпарламентської зустрічі, узгоджує позиції щодо надання необхідної документації, проводить консультації з відповідними урядовими і неурядовими органами і організаціями для підготовки текстів документів, організує брифінги, прес-конференції з питань, пов’язаних з діяльністю Виконавчого комітету Національної парламентської групи України, самого Міжпарламентського Союзу та ін. Виконавчий комітет Національної групи України проводить засідання щокварталу або у разі необхідності на вимогу Голови Національної парламентської групи України.

Питання про формування делегацій Національної групи України для участі у конференціях, зустрічах, організованих Міжпарламентським Союзом, вирішується Виконавчим комітетом Національної парламентської групи України. Кожна делегація має включати до свого складу щонайменше одну жінку, а її склад залишається незмінним щонайменше протягом року. Члени делегації проводять консультації між собою стосовно узгодження позицій і перебігу голосування. Делегація Національної парламентської групи України на міжпарламентських конференціях, зустрічах має право встановлювати відповідні двосторонні контакти з представниками органів влади країни, що їх приймає, і з делегаціями країн-учасниць. Делегати від України мають право здійснювати необхідні заходи щодо інформування громадськості про роботу Міжпарламентського Союзу, використовуючи пресу, радіо і телебачення. Секретаріат Національної групи передає Секретаріату Міжпарламентського Союзу в Женеві надруковані на цю тему в Україні статті та інтерв’ю.

Після кожної міжпарламентської конференції, зустрічі делегація від Національної парламентської групи України подає на розгляд Верховної Ради України звіт про свою діяльність, включаючи оцінку роботи Міжпарламентського Союзу, його рішень і резолюцій. Виконавчий комітет групи інформує Уряд України про рішення та резолюції, прийняті Міжпарламентським Союзом.

§7. Методи діяльності Верховної Ради України

Серед методів роботи Верховної Ради України слід виділити планування, метод вироблення і прийняття рішень, контроль за виконанням прийнятих рішень, координацію, роботу з кадрами.

Планування охоплює всі аспекти діяльності парламенту і роботу всіх його структурних елементів. Зокрема, розробляється план законодавчої діяльності, план співробітництва з парламентами іноземних держав, графіки здійснення контрольних заходів, плани роботи структурних підрозділів Верховної Ради України. При цьому здійснюється поєднання поточного (на півріччя або рік) та перспективного (на 3 і більше років) планування.

З метою упорядкування законопроектних робіт і формування порядку денного третьої – четвертої сесій Верховної Ради України з урахуванням потреби подальшого розвитку та систематизації законодавства України, а також координації законопроектних робіт суб’єктів права законодавчої ініціативи Верховна Рада України 14 травня 1999 р. прийняла Постанову № 658-XIV, якою був схвалений Загальний план законодавчих робіт на 1999 рік. Організацію розробки та опрацювання законопроектів, зазначених у цьому плані, здійснюють комітети Верховної Ради України разом з Секретаріатом та Інститутом законодавства Верховної Ради України. Суб’єктам права законодавчої ініціативи та іншим суб’єктам, які здійснюють законопроектні роботи, було запропоновано врахувати перелік законів, передбачених загальним планом законодавчих робіт на 1999 рік, при підготовці та поданні законопроектів до Верховної Ради України.

Загальний план законодавчих робіт, як правило, складається з наступних підрозділів: назва законопроекту, суб’єкт законодавчої ініціативи, відповідальний комітет парламенту, термін подання на розгляд (вказується, в якому півріччі буде подано законопроект).

На 1999 р. було заплановано до розгляду загалом 76 законопроектів, з яких на момент ухвалення плану 23 були вже розроблені, 14 пройшли перше читання, 7 – друге чи третє читання, а 32 ще не були розроблені. На перше півріччя було заплановано до розгляду загалом 52 законопроекти, а на друге – 24. На практиці Верховна Рада України значно перевищила заплановані показники: у 1999 р. парламентом було прийнято 280 Законів, з яких 120 – закони про внесення змін до законодавчих актів України.

Перспективне планування законодавчих робіт здійснюється шляхом розробки і прийняття довготривалих програм розвитку законодавства. Зокрема, Постановою Верховної Ради України від 15 липня 1999 р. № 976-XIV було схвалено Державну програму розвитку законодавства України до 2002 року, якою повинні керуватися комітети Верховної Ради України та Секретаріат Верховної Ради України при плануванні своєї роботи. Згідно з цією програмою, загалом до розробки і розгляду заплановано 233 законопроекти, з яких 48 законопроектів на момент прийняття програми вже були розроблені, 19 пройшли перше читання, а 7 – друге чи третє читання. У 1999 р. було заплановано розглянути загалом 68 законопроектів, у 2000 р. – 128, у 2001 р. – 32, у 2002 р. – 5.

Метод вироблення рішень у роботі парламенту. Верховна Рада України приймає свої рішення у вигляді законів і постанов, а комітети – у вигляді рішень, рекомендацій і висновків.

Розробка законопроектів здійснюється в ініціативному порядку, за дорученням Верховної Ради України, на договірній основі за замовленням парламенту. Верховна Рада України може доручити розробку законопроекту комітету, науково-дослідним установам. В ініціативному порядку законопроект може бути розроблений громадянами і юридичними особами, але розроблені ними законопроекти вносяться до Верховної Ради України від імені органів і осіб, які мають право законодавчої ініціативи (Президент, народні депутати, Кабінет Міністрів України, Національний банк України).

Стадії законотворення:

1. Стадія законодавчої ініціативи – закріплене в Конституції право певного суб’єкта внести пропозицію про прийняття закону і відповідний законопроект до Верховної Ради України.

2. Рішення Верховної Ради України про необхідність видання акта, розробку його проекту, включення до плану законопроектних робіт.

3. Розробка законопроекту і попередній його розгляд у комітеті, який приймає відповідний висновок і вносить його на розгляд Верховної Ради України.

4. Обговорення законопроекту – починається із заслуховування доповіді представника суб’єкта, який вніс законопроект.

5. Прийняття закону – за допомогою простого чи кваліфікованого голосування.

6. Підписання закону Головою Верховної Ради України і направлення його на підпис Президенту України.

7. Підписання закону Президентом протягом 15 днів з моменту його прийняття парламентом.

8. Опублікування закону протягом 10 днів після підписання Президентом.

Метод контролю за виконанням прийнятих рішень. Організацію роботи щодо контролю за проходженням документів, своєчасним вирішенням визначених у них завдань, процесом виконання у встановлені строки постанов і доручень Верховної Ради України здійснюють підрозділи її апарату. У необхідних випадках підрозділи або посадові особи, на яких покладається контроль за виконанням окремих документів, визначаються керівництвом Верховної Ради України, Секретаріату і Управління справами Верховної Ради України.

Контроль за підготовкою до розгляду проектів законодавчих актів, їх проходженням в апараті та своєчасним поданням на розгляд Верховної Ради України здійснює Управління організаційної роботи з комітетами Секретаріату.

Контроль за додержанням строків виконання завдань, визначених в актах Верховної Ради України, доручень, що даються на засіданнях Верховної Ради України, розпоряджень і доручень Голови Верховної Ради України, його Першого заступника та заступника, Керівника апарату Верховної Ради України, за своєчасним розглядом депутатських запитів і повідомленням про результати їх розгляду керівництву Верховної Ради України та народним депутатам України здійснює Відділ контролю Секретаріату; виконання доручень Керуючого справами Верховної Ради України – Загальний відділ Управління справами.

Контроль за додержанням строків розгляду звернень громадян та результатами розгляду поставлених у них питань здійснює Відділ з питань звернень громадян Секретаріату або інші підрозділи апарату, на розгляд яких передано звернення.

Контроль за додержанням строків виконання рішень комітетів Верховної Ради України здійснюють секретаріати цих комітетів.

Контроль за додержанням строків виконання доручень керівництва Верховної Ради України щодо звернень Конституційного Суду України, інших органів правосуддя здійснює Відділ зв’язків з органами правосуддя Секретаріату Верховної Ради України. Доручення має бути виконане відповідно до змісту резолюції і у встановлені строки. Положення доручень без зазначення строків їх виконання реалізуються протягом місяця. Доручення з позначкою «Терміново» виконуються в строк до трьох робочих днів, а за потреби додаткового вивчення порушених питань – протягом 10 календарних днів. Відправлення доручень виконавцям здійснюється в день їх підписання, доручень з позначкою «Терміново» – негайно.

Якщо виникає необхідність продовжити строк виконання доручення, виконавець зобов’язаний завчасно звернутися з аргументованим клопотанням до органу або керівника, які дали доручення, але не пізніш як за три робочих дні до закінчення строку виконання доручення.

Рішення про зняття доручення з контролю або продовження строку його виконання приймається органом чи керівником, які дали доручення, або уповноваженими ними особами. За вказівкою керівника або за рішенням органу, що дали доручення, ці повноваження можуть бути покладені на керівників підрозділів, які безпосередньо здійснюють контроль.

Інформацію про результати виконання доручення виконавець подає через Загальний відділ Секретаріату органу або керівнику, які дали доручення.

Підрозділи апарату, що здійснюють контроль, вивчають інформацію щодо вирішення поставлених у дорученні питань. Керівник контролюючого підрозділу інформує орган або керівника, які дали доручення, про хід та результати розгляду доручення.

Метод координації у діяльності Верховної Ради України полягає у налагодженні стійкої конструктивної співпраці парламенту та його структурних підрозділів з іншими органами державної влади України. Координація досягається багатьма шляхами, серед яких можна виділити:

участь у пленарних засіданнях Верховної Ради Президента, Прем’єр-міністра, членів Кабінету Міністрів України;

попереднє узгодження кандидатур на посади, призначення на які здійснюється Президентом України, з Головою Верховної Ради України, депутатськими групами і фракціями;

узгодження законопроектів, що знаходяться на попередньому розгляді у комітетах парламенту, з відповідними посадовими особами Кабінету Міністрів України та структурними підрозділами його Секретаріату;

проведення координаційних нарад у Голови Верховної Ради України; засідання Погоджувальної Ради фракцій (груп);

проведення спільних засідань і перевірок комітетами Верховної Ради України; спільна розробка проектів нормативних актів декількома комітетами, фракціями, групами;

участь Голови Верховної Ради України в засіданнях Ради Національної безпеки і оборони України;

діяльність робочих груп комітетів, до складу яких входять члени комітету, працівники Секретаріату Верховної Ради України, науково-дослідних установ, автори проектів, консультанти, експерти та ін.

участь представника Верховної Ради України у роботі Конституційного Суду України, яка здійснюється згідно з Положенням про постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 20 травня 1999 р. № 691-XIV. Відповідно до названого положення, постійний представник Верховної Ради України у Конституційному Суді України є уповноваженою особою, яка відповідно до вимог, передбачених у ст.72 Закону «Про Конституційний Суд України», бере участь у конституційному провадженні, наділена правом вчинення від імені Верховної Ради України, яку представляє, всіх процесуальних дій, крім повної або часткової відмови від заявленої позиції, викладеної у поясненні чи висновку, поданому Головою Верховної Ради України до Конституційного Суду України, а також зміни чи уточнення предмету розгляду, передачі своїх повноважень іншій особі (передоручення). Постійний представник під час виконання покладених на нього функцій взаємодіє із структурними підрозділами апарату Верховної Ради України, секретаріатами комітетів Верховної Ради України з метою підготовки пояснень та висновків щодо законів та інших правових актів Верховної Ради України, які перебувають у конституційному провадженні. Він має право в установленому порядку здійснювати зв’язки з органами правосуддя, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Генеральною прокуратурою України, Міністерством юстиції України та іншими центральними органами виконавчої влади та їх посадовими особами стосовно справ, які перебувають у провадженні Конституційного Суду України

координація роботи з Кабінетом Міністрів України. Згідно з Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 квітня 1999 р. № 355-р., з метою здійснення ефективних соціально-економічних перетворень в Україні та реалізації конституційних повноважень взаємодія з Верховною Радою України є одним з пріоритетних напрямів роботи Кабінету Міністрів України, його апарату, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Посадові особи, зазначені у додатках 1 та 2 названого розпорядження, забезпечують у депутатських фракціях (групах) і комітетах Верховної Ради України роз’яснення позиції Кабінету Міністрів України стосовно доцільності прийняття відповідних законодавчих актів, реалізація яких має вирішити нагальні та перспективні питання національної економіки. Для якісної підготовки проектів законодавчих актів комітети Верховної Ради України взаємодіють з відповідними структурними підрозділами апарату Кабінету Міністрів України.

координація роботи з Верховною Радою Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного і культурного розвитку автономії здійснюється через Постійне представництво Автономної Республіки Крим у столиці України місті Києві, статус якого визначено Положенням, затвердженим постановою Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 21 січня 1999 р. № 357-2/99.

Метод інформаційного забезпечення роботи Верховної Ради України. Забезпечення народних депутатів України проектами законів, постанов, іншими документами та матеріалами, підготовленими до розгляду на засіданнях Верховної Ради України, здійснює Відділ обслуговування пленарних засідань Верховної Ради України Секретаріату. Відділ технічної роботи з документами Секретаріату тиражує їх у необхідній кількості примірників і передає до Відділу обслуговування пленарних засідань Верховної Ради України Секретаріату для вручення народним депутатам України. У дні засідань Верховної Ради України видача народним депутатам України документів і матеріалів здійснюється під час реєстрації депутатів. За вказівкою головуючого на засіданні парламенту документи можуть видаватися народним депутатам безпосередньо в сесійному залі під час засідань Верховної Ради України. Нормативно-правові акти надаються народним депутатам України Юридичним управлінням та Відділом інформаційно-бібліотечного забезпечення Секретаріату.

Стенографування нарад та інших заходів, які проводять Голова Верховної Ради України, його заступники, здійснює Відділ технічної роботи з документами Секретаріату. Засідання та інші заходи комітетів Верховної Ради України за потреби записують на диктофон або стенографують працівники секретаріатів комітетів Верховної Ради України. Диктофонні записи засідань Верховної Ради України, нарад у Голови Верховної Ради України здійснюються з одночасною розшифровкою диктофонним бюро та групою комп’ютерної стенографії «Графіт» Відділу технічної роботи з документами Секретаріату. Запис пленарних засідань Верховної Ради України на магнітну стрічку та їх поточний облік здійснює Відділ зв’язку і телерадіосистем Управління справами.

Важливим елементом інформаційного забезпечення роботи Верховної Ради України є довідкова робота. Працівникам апарату Верховної Ради України для роботи можуть надаватися такі довідки:

щодо надходження і відправлення службових документів – сектором службової кореспонденції Загального відділу Секретаріату;

щодо розглянутих, прийнятих і оприлюднених законів та постанов Верховної Ради України – протокольним сектором Загального відділу Секретаріату;

щодо переліку та результатів розгляду питань Верховною Радою України, документального забезпечення народних депутатів України до засідань Верховної Ради України – Відділом обслуговування пленарних засідань Верховної Ради України Секретаріату;

щодо результатів голосування народних депутатів України, в тому числі поіменного, під час розгляду питань порядку денного засідань Верховної Ради України, результатів поіменної реєстрації народних депутатів України – Управлінням комп’ютеризованих систем та мереж Секретаріату;

щодо переліку питань порядку денного та результатів їх проходження в комітетах Верховної Ради України – Управлінням організаційної роботи з комітетами Секретаріату;

щодо розпоряджень і наказів керівництва Верховної Ради України та її апарату – Відділом кадрів Секретаріату;

щодо рішень комітетів Верховної Ради України – завідуючими секретаріатами відповідних комітетів Верховної Ради України ;

щодо чинного законодавства України (закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України тощо) – сектором кодифікації Відділу експертизи законопроектів Юридичного управління Секретаріату;

щодо звернень громадян – Відділом з питань звернень громадян Секретаріату;

щодо проходження листів, адресованих народним депутатам України, і вирішення порушених у них питань – помічниками-консультантами народних депутатів України;

щодо проходження документів у підрозділах апарату – працівниками відповідних підрозділів, відповідальними за ведення діловодства у цих підрозділах;

щодо питань комплектування бібліотечних фондів, порядку обслуговування читачів – Відділом інформаційно-бібліо­течного забезпечення Секретаріату;

щодо документів, переданих на збереження до архіву Верховної Ради України – сектором архівного діловодства у Верховній Раді України Загального відділу Секретаріату;

щодо організації ведення діловодства в підрозділах апарату – сектором організації діловодства у Верховній Раді України Загального відділу Секретаріату.

Перспективним напрямком інформаційного забезпечення Верховної Ради України є інформатизація. Порядок забез­печення та використання ПЕОМ, комп’ютерної мережі та інформаційних систем у Верховній Раді України затверджений розпорядженням Голови Верховної Ради України № 348 від 12.05.1999 р.

З метою ефективного використання інформаційних систем, засобів обчислювальної техніки, ресурсів комп’ютерної мережі та враховуючи обмежене фінансування, вказаним розпоряд­женням встановлені норми забезпечення структурних підроз­ділів парламенту комп’ютерною технікою, програмно-техноло­гічними засобами та інформаційними ресурсами залежно від обсягів обробки даних у цих підрозділах:

для комітетів – від 5 до 15 робочих станцій колективного користування залежно від коефіцієнта завантаженості (з 1–5 робочих станцій забезпечується доступ до глобальної комп’ю­терної мережі Інтернет);

для депутатських фракцій – до 1–3 робочих станцій колективного користування (з 1–2 робочих станцій забезпечується доступ до Інтернету);

для підрозділів Секретаріату обладнуються технологічні робочі станції, з яких забезпечується ритмічна обробка даних і обслуговування законотворчого процесу.

Кожному з комітетів, фракцій, структурних підрозділів Секретаріату може надаватись по одній узагальненій адресі електронної пошти. Народному депутату України за його письмовим замовленням може надаватися індивідуальна адреса електронної пошти на вузлі комп’ютерної мережі Верховної Ради України та доступ до поштової скриньки з робочих станцій, розташованих у приміщеннях відповідних комітетів та фракцій.

Інформаційно-пошукові системи «Право», «Картотека офіційних документів», «Законодавство» встановлюються на всі робочі станції мережі, та також на локальні ПЕОМ, які перебувають на балансі Управління справами; система «Законотворець» встановлюється тільки на робочі місця, де готуються порівняльні таблиці і за якими визначено відповідального працівника; «Електронний інформаційний бюлетень» встановлюється на всі робочі станції комп’ютерної мережі, а на компакт-дисках тиражується один раз на квартал (лише для народних депутатів України). Розповсюдження баз даних правової інформації для зовнішніх користувачів здійснюється на основі спільних планів роботи обміну даними та договорів.

Порядок використання системного програмного забезпечення на ПЕОМ, які під’єднані до комп’ютерної мережі Верховної Ради України, встановлений Інструкцією, розробленою Управлінням комп’ютеризованих інформаційних систем та мереж Секретаріату Верховної Ради України.

Нинішня ситуація з інформатизацією парламенту є досить загрозливою. Додаткова потреба підрозділів Верховної Ради України в сучасній персональній обчислювальній техніці становить близько 700 одиниць. Враховуючи, що термін морального старіння обчислювальної техніки становить в середньому 2–3 роки і що комп’ютерний парк Верховної Ради в основному складають морально застарілі моделі, необхідно щорічно виділяти кошти на закупівлю 100–120 нових сучасних персональних комп’ютерних систем та модернізацію 50–60 таких систем, що складає 20–25% балансової кількості комп’ютерних систем Верховної Ради України. З метою підвищення надійності та ефективності функціонування комп’ютерної мережі, а також впровадження нових інформаційних технологій законотворчої діяльності невідкладною є закупівля та заміна центральних серверів на більш потужні. У зв’язку з нарощуванням парку комп’ютерів проблематичним є під’єднання їх до загальної комп’ютерної мережі Верховної Ради України, вичерпані можливості активного мережевого обладнання, недостатньою є ємність закладних пристроїв. Тому необхідно провести модернізацію структурованої кабельної системи, активного мережевого обладнання, електроживлення комп’ютерів в адміністративних будинках Верховної Ради України. З метою захисту комп’ютерної мережі парламенту від несанкціонованого доступу потрібно закупити відповідне обладнання та програмне забезпечення. З метою підвищення ефективності роботи користувачів на персональних комп’ютерах необхідна закупівля та впровадження сучасного ліцензійного системного та прикладного програмного забезпечення.

Перелік баз даних комп’ютеризованих інформаційних систем Верховної Ради України та їх користувачів зображено у таблиці:

Назва фонду інформації

(бази даних)

Користувачі, що мають право доступу та їх пріоритет

на отримання інформації



«Законопроект»

Народні депутати України, абоненти апарату Верховної Ради України, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, Конституційного Суду, обласних рад, міністерств, відомств та інші користувачі*.

Дані про реєстрацію

та стан проходження законопроектів



Народні депутати України, абоненти апарату Верховної Ради України, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, обласних рад, міністерств, відомств та інші користувачі*.

«Закони та підзаконні акти

України»

(еталонна база даних)


Народні депутати України, абоненти апарату Верховної Ради України, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, Конституційного Суду, обласних рад, міністерств, відомств та інші користувачі**.

Порядок денний сесії

Верховної Ради України

Народні депутати України, абоненти апарату Верховної Ради України, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, обласних рад, міністерств, відомств**.

Інформаційний бюллетень

Управління омп’ютеризованих

Інформаційних систем та мереж Секретаріату Верховної Ради України


Народні депутати України, абоненти комп’ютеризованої мережі Верховної Ради України, Адміністрації Президента,

Кабінету Міністрів, обласних рад, Міністерств, відомств та інші користувачі**.

Аналітичні та довідкові дані

про результати голосування

(система «Рада»)

Народні депутати України, абоненти комп’ю-теризованої мережі Верховної Ради України, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, обласних рад, міністерств, відомств, районних рад, державних установ*.

Дані про стан проходження документів у підрозділах Верховної Ради України

Народні депутати України, абоненти комп’ютерної мережі Верховної Ради України.

Контроль за виконанням доручень та запитів народних депутатів України


Народні депутати України, абоненти апарату Верховної Ради України, Адміністрації Пре­зидента, Кабінету Міністрів.

Дані про адміністратівно-територіальний поділ України


Народні депутати України, працівники апарату Верховної Ради України, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, міністерств, обласних рад та інші**.

Інформаційні ресурси


Народні депутати України, абоненти комп’ютерної мережі Верховної Ради України, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, обласних рад, міністерств, відомств та ін.

* Народним депутатам України періодично надається інформація на компакт-дисках.

** Усім користувачам, крім підрозділів Верховної Ради України, надається інформаційне обслуговування на договірній основі та по передплаті.

§8. Акти Верховної Ради України

Конституція України не містить вичерпного переліку видів правових актів Верховної Ради України, обмежуючись у ст. 91 вказівкою, що такими є «закони, постанови та інші акти». У науковій літературі зазначений видовий перелік актів законодавчої влади доповнюють такими видами, як декларації, регламенти і нормативно-правові договори, а серед законів виділяють такі їх різновиди, як Конституція (Основний Закон), конституційні, звичайні, надзвичайні закони, а також кодекси1.

Порядок підготовки, обговорення, прийняття правових актів Верховної Ради України, а також порядок набуття ними чинності регламентується Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України від 27 липня 1994 р., Указом Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 4 грудня 1997 р. № 1327/97. Порядок проходження проектів правових актів через підрозділи парламентського апарату визначається Інструкцією з діловодства в апараті Верховної Ради України, затвердженою розпорядженням Керівника апарату Верховної Ради України від 19 лютого 1998 р. № 169.

Проекти законодавчих актів та законодавчі пропозиції, що вносяться на розгляд Верховної Ради України народними депутатами України та іншими суб'єктами права законодавчої ініціативи, приймаються і реєструються в секторі службової кореспонденції Загального відділу Секретаріату та передаються з їх комп'ютерними копіями до сектора реєстрації законопроектів Управління організаційної роботи з комітетами Секретаріату.

Законопроектам, оформленим відповідно до вимог Регламенту Верховної Ради України, Положенням про порядок роботи з проектами законодавчих актів і матеріалами, що містять законодавчі пропозиції, які подаються на розгляд Верховної Ради України, сектор реєстрації законопроектів Управління організаційної роботи з комітетами Секретаріату присвоює реєстраційний номер і подає їх на розгляд Голові Верховної Ради України або його заступникам (за розподілом обов’язків).

Проекти законодавчих актів після розгляду Головою Верховної Ради України або його заступниками з резолюціями повертаються до сектора реєстрації законопроектів Управління організаційної роботи з комітетами Секретаріату, який разом з Відділом технічної роботи з документами Секретаріату тиражує та виготовляє копії документів і через сектор службової кореспонденції Загального відділу Секретаріату розсилає їх зазначеним у резолюціях адресатам. Оригінали цих проектів зберігаються у секторі реєстрації законопроектів Управління організаційної роботи з комітетами Секретаріату до прийняття відповідних законодавчих актів, після чого вони передаються до протокольного сектора Загального відділу Секретаріату.

По кожному законопроекту, зареєстрованому у встановленому порядку, секретаріат головного комітету Верховної Ради України, через який подавався законопроект, здійснює ведення справи законопроекту.

Законопроекти, оформлені з порушенням встановлених вимог, разом із супровідним листом, підписаним одним з керівників Верховної Ради України, в якому обґрунтовується необхідність їх доопрацювання, повертаються відповідним суб'єктам права законодавчої ініціативи.

Комітети Верховної Ради України після розгляду проектів законодавчих актів подають у довідці до них свої висновки і пропозиції щодо порядку розгляду законопроектів на засіданнях Верховної Ради України у першому читанні та списки осіб, яких потрібно запросити на розгляд відповідного законопроекту.

Секретаріати комітетів Верховної Ради України після погодження з Юридичним управлінням та Управлінням організаційної роботи з комітетами Секретаріату вносять пропозиції щодо тиражування підготовлених до розгляду в другому і третьому читаннях проектів законодавчих актів для народних депутатів України. Оригінали порівняльних таблиць та довідкових матеріалів після тиражування секретаріати комітетів Верховної Ради України передають до протокольного сектора Загального відділу Секретаріату у встановленому порядку.

Копії підготовлених до розгляду проектів законодавчих актів секретаріати комітетів Верховної Ради України після погодження з Науково-експертним та Юридичним управліннями Секретаріату, а проекти найбільш важливих законів, що регулюють економічну, соціальну та гуманітарну сфери – з Науково-аналітичним управлінням Секретаріату, передають до Управління організаційної роботи з комітетами Секретаріату для контролю за проходженням законопроектів.

Акти, прийняті Верховною Радою України, опрацьовуються відповідними комітетами Верховної Ради України, візуються головами або заступниками голів цих комітетів, керівниками відповідних підрозділів апарату і передаються до протокольного сектора Загального відділу Секретаріату для їх оформлення на спеціальних бланках у встановленому порядку.

Додатки до законів і постанов візують голови або заступники голів відповідних комітетів Верховної Ради України та завідуючі їх секретаріатами.

Внесення у прийняті акти чи додатки до них будь-яких змін або доповнень, не зафіксованих у стенограмах засідань Верховної Ради України, не допускається.

Акти Верховної Ради України на підпис Голові Верховної Ради України готує протокольний сектор Загального відділу Секретаріату. На зворотному боці останнього аркуша їх візують голови відповідних комітетів Верховної Ради України і завідуючі секретаріатами цих комітетів, керівник Юридичного управління Секретаріату, завідуючий протокольним сектором Загального відділу Секретаріату та Керівник апарату Верховної Ради України.

Акти Верховної Ради України на підпис Голові Верховної Ради України подає Керівник апарату Верховної Ради України.

Кожному акту Верховної Ради України протокольний сектор Загального відділу Секретаріату присвоює порядковий номер із зазначенням дати прийняття. Нумерація актів Верховної Ради починається з початку кожного скликання.

Підписані Головою Верховної Ради України закони України, крім законів України щодо ратифікації міжнародних договорів України, протокольний сектор Загального відділу Секретаріату надсилає фельдзв’язком на підпис Президенту України.

Підписані Президентом України закони України повертаються до Верховної Ради України і передаються до протокольного сектора Загального відділу Секретаріату, який через Відділ технічної роботи з документами Секретаріату забезпечує їх тиражування згідно з покажчиками розсилок, поданих відповідними комітетами Верховної Ради України та підписаними завідуючими секретаріатами комітетів, фельдзв’язком розсилає копії законів.

У випадку, коли Президент України повернув закон з пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду, Загальний відділ Секретаріату повідомляє про це Керівника апарату Верховної Ради України і передає їх для подальшої роботи до сектора реєстрації законопроектів Управління організаційної роботи з комітетами Секретаріату.

Після розгляду пропозицій Президента України Головою Верховної Ради України, а у разі його відсутності – Першим заступником Голови Верховної Ради України, копії закону і матеріалів до нього сектор реєстрації законопроектів Управління організаційної роботи з комітетами Секретаріату згідно з резолюцією надсилає на опрацювання відповідним комітетам Верховної Ради України та підрозділам апарату, а оригінали – передає до протокольного сектора Загального відділу Секретаріату.

Закони України щодо ратифікації міжнародних договорів України та постанови Верховної Ради України або витяги з них, що розсилаються протокольним сектором Загального відділу Секретаріату, завіряються гербовою печаткою Верховної Ради України, інші закони України – печаткою Загального відділу Секретаріату.

Виготовлення копій, оформлення витягів, надсилання додаткових примірників актів Верховної Ради України установам, організаціям, окремим посадовим особам, заміна раніше надісланих примірників цих актів, а також зміни в покажчику розсилки здійснюються протокольним сектором Загального відділу Секретаріату за розпорядженням керівництва Секретаріату Верховної Ради України. Протокольний сектор Загального відділу Секретаріату формує резервні примірники актів, які видаються лише з дозволу керівництва Секретаріату Верховної Ради України. Виготовлення копій рішень, рекомендацій і висновків комітетів Верховної Ради України організовують секретаріати відповідних комітетів за вказівкою голів комітетів Верховної Ради України.

Закони України щодо ратифікації міжнародних договорів України та постанови Верховної Ради України, які підлягають опублікуванню, протокольний сектор Загального відділу Секретаріату надсилає редакціям газет «Голос України», «Урядовий кур’єр», Державному інформаційному агентству України (ДІНАУ) і передає їх Видавництву Верховної Ради України для опублікування у «Відомостях Верховної Ради України», а також Управлінню комп’ютеризованих інформаційних систем та мереж Секретаріату для введення їх у систему інформаційного забезпечення законотворчого процесу.

Проекти розпоряджень Голови Верховної Ради України, його заступників щодо кадрових питань апарату (призначення і переміщення по службі, заохочення тощо) готуються Відділом кадрів Секретаріату за його ініціативою чи участю або за поданням керівників відповідних підрозділів апарату. Розпорядження з інших питань діяльності апарату, а також народних депутатів України готуються і візуються у відповідних підрозділах апарату. Проекти розпоряджень подаються на підпис Керівником апарату Верховної Ради України.

Після підписання, розпорядження реєструються Відділом кадрів Секретаріату і надсилаються відповідним підрозділом згідно з покажчиком розсилки через сектор службової кореспонденції Загального відділу Секретаріату.

§9. Апарат Верховної Ради України

Під апаратом Верховної Ради України розуміють її внутрішній допоміжний орган, який складається з посадових, службових осіб та технічного персоналу і здійснює функції організаційного, правового, інформаційного, соціально-побутового, аналітичного, матеріально-технічного та іншого забезпечення діяльності парламенту, його структурних підрозділів і народних депутатів. Співробітники парламентського апарату самі ніяких державно-владних рішень від імені парламенту чи його структурних підрозділів не приймають, а лише забезпечують розробку проектів таких рішень, їх підготовку і виконання.

Як слушно зазначається у державознавчій літературі, парламентський апарат, вирішуючи допоміжні, забезпечуючі завдання, надає можливість парламентарям зосередитись на кваліфікованому здійсненні перш за все законодавчої, а також і контрольної діяльності.1 Адже в наш час жодна людина не в змозі бути однаково компетентною у всіх галузях, хоча закони, які приймаються депутатами, регулюють відносини практично у всіх сферах суспільного життя. Тому парламентарі змушені розраховувати на допомогу професійного допоміжного апарату, який складається з кваліфікованих фахівців різного профілю. За даних умов на депутата покладається відповідальність за прийняття остаточних рішень, а допоміжний апарат покликаний створити найбільш сприятливі (інформаційні, матеріально-технічні, організаційні та інші) умови для того, щоб прийняті рішення були обгрунтованими і оптимальними за змістом.

Апарат Верховної Ради України не має статусу самостійного органу державної влади, а є лише необхідною допоміжною структурою, яка забезпечує функціонування парламенту як єдиного органу законодавчої влади. Саме таке призначення парламентського апарату закріплене Регламентом Верховної Ради України. За визначенням українського державознавця О.І.Ющика, допоміжна роль апарату Верховної Ради України при відсутності у нього статусу самостійного державного органу означає, що “він не може функціонувати відокремлено від Верховної Ради України, в автономному режимі, а утворює разом з останньою специфічну цілісність, а саме парламент як державну установу”.2

Правову основу діяльності апарату Верховної Ради України складають нормативні акти, прийняті парламентом, Головою Верховної Ради України, а також Керівником апарату. Переважна більшість з них є підзаконними, що цілком відповідає політико-правовій практиці багатьох зарубіжних держав. Зокрема, всі підрозділи апарату Верховної Ради України функціонують у статусі юридичних осіб на основі положень про них, які затверджуються Головою Верховної Ради України за поданням Керівника апарату. Крім зазначених положень, правову основу діяльності апарату Верховної Ради України складають:

- Регламент Верховної Ради України від 27 липня 1994 р.;

- Постанова Верховної Ради України “Про структуру апарату Верховної Ради України” від 20 квітня 2000 р. № 1678-ІІІ;

- Положення про Апарат Верховної Ради України, затверджене розпорядженням Голови Верховної Ради України від 31 травня 2000 р. №459;

- Постанова Кабінету Міністрів України від 13 грудня 1999 р. № 2288 “Про впорядкування умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх виконавчих органів, органів прокуратури, судів та інших органів” (із змінами, внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів України №2334 від 20.12.1999 р., № 2338 від 21.12.1999 р., № 2358 від 22.12.1999 р.);

- Постанова Верховної Ради України “Про газету Верховної Ради України “Голос України” від 2 червня 1999 р. № 708-XIV;

- Постанова Верховної Ради України від 6 березня 1996 р. № 82/95-ВР “Про Статут редакції журналу Верховної Ради України “Віче” (із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховної Ради України № 491-XIV від 17.03.1999 р.);

- Інструкція з діловодства в апараті Верховної Ради України, затверджена Розпорядженням Керівника апарату Верховної Ради України № 169 від 19 лютого 1998 р.

Постановою Верховної Ради України від 20 квітня 2000 р. № 1687-ІІІ гранична чисельність співробітників апарату була встановлена в кількості 900 штатних одиниць. Для порівняння: апарат парламенту Великобританії становить 1609 працівників (1280 у Палаті громад і 329 у Палаті лордів), апарат Бундестагу ФРН - 2500 працівників (адміністрація – 2500, особистий апарат депутатів – 3500), апарат Національних Зборів Франції – 5054 працівники (2694 помічників депутатів і 2360 державних службовців), апарат Конгресу США – 27 000 працівників (з яких особистий персонал у Палаті представників – 7 278, у Сенаті – 4294).1

Згідно з Постановою Верховної Ради України № 1678-ІІІ від 20 квітня 2000 р. “Про структуру апарату Верховної Ради України”1 парламентський апарат складається з наступних структурних підрозділів:

Керівництво апарату;

Секретаріат Голови Верховної Ради України;

Секретаріат Першого заступника Голови Верховної Ради України;

Секретаріат заступника Голови Верховної Ради України;

Секретаріати комітетів, депутатських фракцій, груп;

Головне науково-експертне управління;

Головне юридичне управління;

Головне управління документального забезпечення;

Головне організаційне управління;

Інформаційне управління;

Управління комп’ютеризованих систем;

Управління по зв’язках з місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування;

Управління забезпечення міжпарламентських зв’язків;

Управління кадрів;

Відділ зв’язків з органами правосуддя;

Відділ контролю;

Відділ з питань звернень громадян;

Перший відділ;

Сектор мобілізаційної роботи;

Управління справами.

У сфері правового та наукового забезпечення на апарат Верховної Ради України покладаються наступні завдання:

підготовка матеріалів, пов’язаних з розробкою законопроектів і законодавчих пропозицій;

розробка або участь в розробці, за дорученням керівництва Верховної Ради України, проектів законодавчих актів, актів комітетів і комісій Верховної Ради України;

експертиза законопроектів, що вносяться до Верховної Ради України суб’єктами права законодавчої ініціативи, організація наукової експертизи в наукових установах; експертиза актів законодавства щодо їх відповідності Конституції і законам України;

участь у доопрацюванні проектів законодавчих актів після першого, другого і наступних читань;

візування законопроектів, що подаються на розгляд Верховної Ради України у другому та наступних читаннях;

здійснення контролю за підготовкою проектів законів та інших актів Верховної Ради України щодо їх юридичного і редакційного оформлення;

подання наукової та правової допомоги комітетам і комісіям Верховної Ради України в підготовці законопроектів, консультування народних депутатів України з цих питань; організація систематизованого обліку законодавства;

підготовка відповідних довідкових та науково-аналітичних матеріалів з питань, що розглядаються Верховною Радою України;

здійснення аналізу практики застосування чинного законодавства з метою його вдосконалення та сприяння реалізації функції парламентського контролю Верховною Радою України та її органами;

оцінка макроекономічної політики та бюджету, податкового законодавства, визначення наслідків внесення змін і доповнень до чинного законодавства з цих питань;

розробка на основі аналізу практики застосування законодавства України прогнозів розвитку його відповідних галузей;

здійснення взаємовідносин з органами правосуддя щодо відповідності актів Верховної Ради України Конституції України та законам України;

забезпечення представництва Верховної Ради України в Конституційному Суді України та інших судових органах при розгляді справ;

підготовка наукових висновків з питань європейської інтеграції та міжнародних відносин;

встановлення та розвиток зв’язків з відповідними службами парламентів зарубіжних країн з питань парламентського права, розвитку і вдосконалення законодавства, законопроектної роботи, обміну досвідом; підготовка узагальнюючих матеріалів і пропозицій для Верховної Ради України;

здійснення експертизи пропозицій Президента України щодо прийнятих Верховною Радою законів;

роз’яснення положень законодавства за зверненнями народних депутатів України, органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, окремих громадян;

підготовка за дорученням керівництва Верховної Ради України висновків з окремих правових питань.

На апарат Верховної Ради України також покладаються істотні завдання у сфері організаційного забезпечення роботи парламенту:

організаційне забезпечення реалізації Верховною Радою України своїх конституційних повноважень;

реєстрація законопроектів, внесених на розгляд Верховної Ради України суб’єктами права законодавчої ініціативи, ведення бази даних та контроль за їх проходженням у комітетах і комісіях Верховної Ради України;

підготовка за пропозиціями суб’єктів права законодавчої ініціативи та комітетів і комісій Верховної Ради України проектів зведених перспективних і поточних планів законотворчої роботи Верховної Ради України, проектів порядку денного сесії та розкладів пленарних засідань Верховної Ради України, аналітичних матеріалів про стан їх реалізації;

забезпечення діяльності комітетів і комісій Верховної Ради України та подання їм організаційно-інформаційної і консультативно-методичної допомоги в процесі розробки та опрацювання внесених на розгляд законопроектів, оформленні прийнятих законів, постанов, а також забезпечення взаємодії комітетів Верховної Ради України в процесі законотворення;

організаційно-методичне забезпечення роботи зареєстрованих у Верховній Раді України депутатських фракцій і груп;

сприяння налагодженню взаємодії з питань законотворчої роботи комітетів Верховної Ради України, депутатських фракцій і груп з Адміністрацією Президента України, Кабінетом Міністрів України, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, науковими і громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування;

подання консультативної та організаційної допомоги народним депутатам України, комітетам і комісіям Верховної Ради України у виконанні планів законотворчої та контрольної роботи, доопрацюванні законопроектів;

методичне і організаційне забезпечення підготовки та проведення пленарних засідань Верховної Ради України, засідань комітетів і комісій Верховної Ради України;

забезпечення народних депутатів України законопроектами та інформаційними матеріалами з питань, що вносяться на розгляд Верховної Ради України;

облік та узагальнення пропозицій і зауважень, висловлених при обговоренні законопроектів та інших питань на сесіях Верховної Ради України, а також пропозицій і зауважень, що надходять до проектів актів, опублікованих для всенародного обговорення;

забезпечення разом з відповідними комітетами, депутатськими фракціями і групами підготовки “Днів Уряду України” та парламентських слухань у Верховній Раді України;

організація системи навчання і стажування народних депутатів України, забезпечення взаємодії депутатських фракцій і груп з комітетами у цих питаннях;

здійснення взаємодії з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування у підготовці питань, що вносяться на розгляд Верховної Ради України, її комітетів і комісій;

подання організаційно-методичної допомоги місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування у здійсненні заходів щодо підготовки та проведення виборів народних депутатів України і виборів депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, референдумів; підготовка та узагальнення інформацій про хід виборчих кампаній, підсумки виборів та місцевих референдумів;

підготовка матеріалів, пов’язаних з вирішенням питань адміністративно-територіального устрою України, ведення автоматизованої системи “Адміністративно-територіальний устрій України”;

організація обліку даних про кількість і склад територіальних громад та органів місцевого самоврядування, подання їм методичної допомоги;

участь в організації контролю за реалізацією законів та інших актів Верховної Ради України та її органів;

підготовка відповідних аналітичних матеріалів про стан виконання доручень, що містяться в актах Верховної Ради України та її органів;

організація контролю за додержанням термінів розгляду запитів народних депутатів України та виконання доручень, що містяться в актах Верховної Ради України, а також даних на її засіданнях комітетам і комісіям Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, міністерствам і відомствам України;

організаційне забезпечення проведення у Верховній Раді України нарад, зустрічей та інших заходів;

організація прийому громадян, розгляд їх пропозицій, заяв і скарг, що надходять до Верховної Ради України та її органів, вивчення і узагальнення питань, які порушуються громадянами у зверненнях, внесення пропозицій щодо їх вирішення;

організаційне забезпечення планування та проведення мобілізаційної підготовки у Верховній Раді України на особливий період та на випадок стихійного лиха, аварій та катастроф у мирний час.

Значною є роль апарату Верховної Ради України і в сфері документального забезпечення діяльності парламенту та його органів:

документальне обслуговування Верховної Ради України, її комітетів і комісій, депутатських фракцій і груп;

ведення протоколів і стенограм засідань Верховної Ради України, нарад, прес-конференцій та інших заходів;

забезпечення правильності оформлення та своєчасності проходження документів в апараті; приймання і експедиційна обробка документів, аналіз, опрацювання та доставка службової кореспонденції адресатам; впровадження наукової організації роботи з документами в апараті Верховної Ради України;

опрацювання, друкування і тиражування матеріалів та документів, пов’язаних з діяльністю Верховної Ради України;

оформлення і розсилка в установленому порядку актів Верховної Ради України та її органів, забезпечення опублікування цих та інших офіційних матеріалів, інформацій про діяльність Верховної Ради України;

організація підготовки до видання документів Верховної Ради України;

підготовка стенографічних матеріалів засідань Верховної Ради України;

організація ведення діловодства в апараті, облік, зберігання та забезпечення користування документами Верховної Ради України, її органів; комплектування архіву, підготовка документів та архівних справ для передачі їх в установленому порядку на постійне зберігання.

В умовах подальшої інформатизації державно-владної діяльності значно зростає кількість завдань, що покладаються на апарат Верховної Ради України у сфері інформаційного та комп’ютерно-технологічного забезпечення:

забезпечення Верховної Ради України, її комітетів і комісій та народних депутатів України відповідною внутрішньою і міжнародною інформацією з правових, політичних, економічних, соціальних, інших проблем на основі сучасних методів і засобів обробки даних комп’ютерних мереж і телекомунікацій;

формування та підтримання в належному стані інтегрованого банку даних, що забезпечує законотворчу та правозастосовчу діяльність, розробку проектів рішень з проблемних питань, пов’язаних із законодавчою діяльністю Верховної Ради України;

організація, створення і забезпечення функціонування комп’ютеризованої інформаційної системи колективного користування, що охоплює законотворчий процес;

інформаційно-технологічне забезпечення ведення пленарних засідань Верховної Ради України;

методичне і технологічне супроводження комп’ютеризованої обробки проектів законів на всіх стадіях їх проходження у Верховній Раді України; ведення бази даних “Законотворення”;

формування баз даних законів та постанов Верховної Ради України, забезпечення доступу до баз даних законодавчих актів зарубіжних країн;

організація і проведення науково-дослідницьких та конструкторських робіт по створенню проблемно-орієнтованих комплексів і робочих місць у Верховній Раді України, удосконалення системи правової інформації, участь в реалізації завдань правової інформатизації України;

організація і здійснення інформаційно-бібліотечного забезпечення діяльності Верховної Ради України.

У сфері фінансового, господарського, матеріально-технічного та соціально-побутового забезпечення на апарат Верховної Ради України покладаються такі завдання:

здійснення фінансування діяльності Верховної Ради України та структурних підрозділів її апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на здійснення повноважень Верховної Ради України;

здійснення в межах наявних коштів матеріально-технічного забезпечення діяльності Верховної Ради України;

здійснення оперативного управління державним майном, що забезпечує діяльність Верховної Ради України;

забезпечення в установленому порядку соціально-побутових та житлових умов народних депутатів України, працівників апарату Верховної Ради України;

забезпечення діяльності Верховної Ради України необхідними засобами зв’язку та іншими засобами оргтехніки;

здійснення господарського обслуговування Верховної Ради України.

Розв’язання цих та інших завдань здійснює Управління справами апарату, яке є юридичною особою, має свою печатку, самостійний баланс, поточні бюджетні та інші рахунки в банківських установах. У віданні Управління справами Верховної Ради України знаходяться автобаза, диспетчерські пункти, три готелі, комендатура, бюро перепусток, пожежна частина, квиткові каси, медпункт, поштове відділення Київ-19, зали офіційних делегацій в аеропортах і на залізничному вокзалі.

До інших функцій апарату Верховної Ради України належать:

встановлення зв’язків із засобами масової інформації, організація висвітлення діяльності Верховної Ради України та її органів;

підготовка і поширення матеріалів про діяльність Верховної Ради України; акредитація кореспондентів українських і зарубіжних засобів масової інформації, організація і проведення прес-конференцій, зустрічей та інших заходів;

розробка пропозицій щодо розвитку зв’язків з парламентами зарубіжних країн і міжпарламентськими організаціями;

розробка планів міжпарламентського обміну і проведення організаційних заходів щодо їх реалізації, забезпечення членів делегацій Верховної Ради України, груп народних депутатів України, які виїжджають за кордон, відповідними матеріалами і документами;

забезпечення ділових зв’язків з дипломатичними місіями в Україні та представництвами України за кордоном, організація перекладу в ході зустрічей, переговорів з іноземними партнерами, а також переклад документів, повідомлень і листів, що надходять до Верховної Ради України іноземною мовою;

організація прийомів у Верховній Раді України парламентських делегацій, політичних діячів та дипломатичних представників іноземних держав, представників міжнародних організацій;

підготовка матеріалів і пропозицій з питань зовнішньополітичної діяльності Верховної Ради України;

організація та здійснення роботи по кадровому обслуговуванню народних депутатів України, їх помічників-консультантів, працівників апарату, забезпечення виконання положень Закону України “Про державну службу”; підготовка інформаційно-аналітичних матеріалів з кадрових питань;

облік військовозобов’язаних і призовників, бронювання військовозобов’язаних, виконання передбачених чинним законодавством заходів з військово-мобілізаційної підготовки і цивільної оборони;

організація роботи по охороні державної таємниці.

Керівник апарату Верховної Ради України призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України за поданням Голови Верховної Ради України. Керівник апарату має перших заступників та заступників, які за його поданням призначаються на посаду і звільняються з посади Головою Верховної Ради України. Заступники Керівника апарату відповідно до визначених Керівником апарату обов’язків здійснюють керівництво дорученими ділянками роботи.

Керівники структурних підрозділів апарату, їх заступники, інші працівники апарату призначаються на посаду і звільняються з посади відповідно до Порядку добору, прийняття на роботу, переведення на іншу посаду та звільнення з роботи працівників апарату Верховної Ради України.

Керівник апарату Верховної Ради України:

здійснює керівництво і координацію роботи структурних підрозділів апарату, відповідає за виконання покладених на апарат завдань;

організує підготовку і проведення сесій Верховної Ради України, нарад у Голови Верховної Ради України; забезпечує плановість і ефективність у роботі структурних підрозділів апарату; контролює реалізацію планів роботи і виконання визначених завдань;

доповідає керівництву Верховної Ради України питання роботи апарату;

візує підготовлені на підпис закони, постанови та інші акти Верховної Ради України; забезпечує офіційне опублікування відповідних актів, прийнятих Верховною Радою України;

здійснює загальну політику щодо добору і розстановки кадрів в апараті, формування кадрового резерву:

забезпечує роботу по організації навчання та підвищенню кваліфікації працівників апарату;

затверджує професійно-кваліфікаційні характеристики та посадові інструкції працівників структурних підрозділів апарату, а також інші нормативно-правові акти, що регламентують діяльність апарату;

розподіляє обов’язки між своїми заступниками;

видає розпорядження;

представляє апарат у відносинах з державними органами, установами і організаціями, об’єднаннями громадян, зарубіжними установами і організаціями.

Керівники структурних підрозділів апарату:

здійснюють керівництво діяльністю відповідних підрозділів і несуть відповідальність за виконання завдань, покладених на підрозділи; розподіляють обов’язки між працівниками, забезпечують організованість у роботі і додержання трудової та виробничої дисципліни; організують ведення діловодства;

забезпечують виконання доручень керівництва Верховної Ради України та її апарату;

доповідають керівництву Верховної Ради України, Керівнику апарату питання, підготовлені у відповідному підрозділі;

беруть участь у нарадах у Голови Верховної Ради України, засіданнях комітетів і комісій Верховної Ради України;

відповідають за добір, розстановку, підвищення кваліфікації та навчання працівників; забезпечують розробку професійно-кваліфікаційних характеристик та посадових інструкцій працівників, створення кадрового резерву;

представляють відповідні підрозділи у Верховній Раді України, органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування.

Інші працівники апарату Верховної Ради України:

забезпечують своєчасне і якісне виконання завдань відповідно до функціональних обов’язків, несуть за це відповідальність у порядку, передбаченому законом;

виконують окремі завдання і доручення керівництва Верховної Ради України, апарату, підрозділу, а також безпосереднього керівника;

у разі необхідності можуть бути присутні на засіданнях комітетів і комісій Верховної Ради України при розгляді питань, у підготовці яких вони брали участь;

відповідно до законодавства України користуються правом знайомитися з матеріалами в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування, а також одержувати від цих органів необхідні документи і матеріали для підготовки відповідних питань;

мають право вносити керівництву апарату, відповідного підрозділу пропозиції з питань, що стосуються їх роботи.

На працівників апарату поширюється законодавство України про працю та державну службу. Вони зобов’язані виконувати Правила внутрішнього трудового розпорядку, інструкції по роботі з документами, підвищувати професійний рівень і ділову кваліфікацію.

Друкованим органом парламенту є газета “Голос України”. Згідно з Постановою Верховної Ради України від 2 червня 1999 р. № 708-XIV “Про газету Верховної Ради України “Голос України” від імені парламенту повноваження на видання газети “Голос України” (функції видавця) делеговані редакції газети “Голос України”, яка діє згідно з чинним законодавством України. Водночас цією постановою встановлено, що Управління справами Верховної Ради України представляє інтереси засновника газети “Голос України” в частині фінансового та матеріально-технічного забезпечення її видання.

Теоретичним, громадсько-політичним виданням у структурі апарату Верховної Ради України є журнал “Віче”. В основу його діяльності покладено участь у державотворчому процесі шляхом збирання, творення, редагування з метою надання (поширення) документально-методичної, науково-прогностичної та іншої інформації державним органам, установам, об’єднанням громадян, а також широким верствам населення України та за її межами. Згідно з Постановою Верховної Ради України від 6 березня 1996 р. № 82/95-ВР “Про Статут редакції журналу Верховної Ради України “Віче” (із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховної Ради України № 491-XIV від 17.03.1999 р.) засновником журналу “Віче” є Верховна Рада України. Підготовку та випуск журналу Верховної Ради України “Віче” за дорученням засновника здійснює його редакція. Вона є юридичною особою, реєстрація якої здійснюється в установленому чинним законодавством України порядку, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку, штамп, інші реквізити, необхідні для здійснення поставлених перед нею завдань.

Майно редакції є державною власністю, закріплене за нею на основі права оперативного управління, входить до складу майнового комплексу, що забезпечує діяльність Верховної Ради України. Джерелом формування майна, фонду оплати праці та інших видів фінансування редакції є кошти державного бюджету. Доходи від передплати, інших інформаційних послуг, погоджених із засновником і не заборонених законодавством України, спрямовуються на покриття видаткової частини кошторису редакції. Контроль та ревізію фінансово-господарської діяльності редакції здійснює Управління справами Верховної Ради України.

До набуття чинності постановою Верховної Ради України “Про структуру апарату Верховної Ради України” від 20 квітня 2000 р. структурними підрозділами парламентського апарату визнавались Інститут законодавства Верховної Ради України та Видавництво Верховної Ради України. Однак тепер Інститут законодавства Верховної Ради України функціонує як самостійний підрозділ при Верховній Раді України, а Видавництво Верховної Ради України - як самостійний госпрозрахунковий підрозділ, що забезпечує діяльність парламенту.

Інститут законодавства Верховної Ради України був створений у відповідності до Постанови Верховної Ради України від 22 жовтня 1992 р. “Про вдосконалення роботи Верховної Ради України” Постановою Президії Верховної Ради України від 7 жовтня 1994 р. Основними завданнями Інституту є участь у фундаментальних дослідженнях та здійснення прикладних досліджень у сфері державного будівництва, а також законопроектних робіт, координація участі наукових установ та інших організацій у законотворчій діяльності Верховної Ради України. Крім того на нього покладені завдання розробки проектів концепції розвитку законодавства України та програм законопроектної діяльності Верховної Ради України. Не менш актуальними проблемами, розв’язання яких теж покладено на нього, є здійснення порівняльних досліджень законодавства інших країн, а також пошук шляхів зближення національного законодавства із зарубіжним та міжнародним правом. За Положенням, Інститут має брати на себе і розробку найбільш важливих законопроектів та здійснення їх науково-правової експертизи, а також надання науково-методичної допомоги у здійсненні законодавчої та законопроектної діяльності парламентським комітетам.

Склад і структура Інституту законодавства постійно розвивається. Так, у 1995 р. в Інституті працювало 35 чоловік, включно з усіма технічними кадрами, з них 15 чоловік – вчених-юристів1. Через два роки колектив Інституту нараховував вже понад 50 чоловік, серед яких 6 докторів і 14 кандидатів юридичних наук (а за штатним розписом мало бути взагалі 70 чоловік)2. Сьогодні в Інституті функціонує 7 наукових відділів, а саме: теорії і методології законотворчої діяльності та систематизації законодавства; державного будівництва; адміністративного та фінансового законодавства; цивільного та господарського законодавства; трудового і соціального законодавства; кримінального та виправно-трудового законодавства; міжнародного та порівняльного законодавства. Крім того, в структурі Інституту є також функціональні підрозділи, які забезпечують його наукову діяльність.

Глава 2

Організація роботи органів та посадових осіб Верховної Ради України

§1. Організація роботи Голови Верховної Ради України
та його заступників

Правовий статус Голови Верховної Ради України та його заступників регулюється Розділом IV Конституції України і главою 4.3. Регламенту Верховної Ради України.

Голова Верховної Ради України та його заступники обираються Верховною Радою України на строк її повноважень з числа народних депутатів України таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів. Вибори Першого заступника та заступника Голови Верховної Ради України можуть проводитися одночасно з виборами Голови Верховної Ради України, якщо до початку чи під час розгляду цього питання між депутатськими фракціями (групами) буде досягнута домовленість про вибори «в пакеті» цих посадових осіб. Голова Верховної Ради України і його заступники не можуть виконувати будь-яку іншу оплачувану роботу (крім наукової, викладацької чи іншої творчої у позаробочий час), а також входити до складу правління чи ради підприємства або об’єднання громадян, що має на меті одержання прибутків.

Кандидатури на посаду Голови Верховної Ради України та його заступників висуваються на альтернативній основі на засіданні Верховної Ради депутатами та їх групами (фракціями). Депутат може висунути для обрання свою кандидатуру. Після висунення кандидатур парламент приймає рішення про перехід до обговорення цих кандидатур і робить перерву в засіданні для попереднього обговорення висунутих кандидатур в депутатських групах (фракціях).

До початку обговорення висунутих кандидатур в депутатських групах (фракціях) Секретаріат Верховної Ради України поширює серед народних депутатів інформаційні матеріали про кожного кандидата, що надійшли від комітету з питань Регламенту, депутатської етики й організації роботи Верховної Ради України. Такі матеріали повинні містити: прізвище, ім’я та по батькові кандидата; назву, номер і місцезнаходження (область чи місто) виборчого округу; дату народження; дані про освіту, професію, партійність; виписку з трудової книжки про трудову діяльність; автобіографію з висвітленням найбільш істотних результатів трудової діяльності, що не становлять охоронювану законом таємницю; декларацію про доходи, зобов’язання фінансового характеру, відомості про нерухоме та цінне рухоме майно, внески в банках і цінні папери відповідно до вимог, встановлених для державного службовця першої категорії; відомості (підписані кандидатом) щодо самостійного входження кандидата (або через представника) до складу керівних органів підприємств, господарських товариств, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів тощо, що здійснюють підприємницьку діяльність. Верховна Рада України може прийняти рішення (процедурне) про включення до інформаційних матеріалів також інших даних про кандидатів та їх діяльність. Перелік інформаційних даних повинен бути однаковим для всіх кандидатів. Питання про обрання Голови Верховної Ради України та його заступників не потребує підготовки в інших парламентських комітетах.

На обговорення кожної кандидатури на посаду Голови Верховної Ради України відводиться 2 години сесійного часу, в тому числі для доповіді кандидата – 30 хв., а на посаду Першого заступника і заступника – відповідно 1,5 год., в тому числі 20 хв. – для доповіді кандидата. За рішенням парламенту час обговорення може бути продовжено або скорочено в порядку, передбаченому Регламентом. Право на обговорення кандидатур мають лише народні депутати України.

Кандидати виступають на пленарному засіданні з доповідями про програми майбутньої діяльності і відповідають на запитання (в порядку висунення їх кандидатур). У виступах депутатів усі кандидатури обговорюються одночасно. Депутати мають право ставити запитання кандидатам, висловлювати думку щодо їх програм, їх політичних, ділових та особистих якостей, агітувати за або проти кожного з них. Головуючий на засіданні з урахуванням черговості депутатів на виступ надає рівні можливості для виступаючих за кожного кандидата. У заключному слові кожний кандидат також дає згоду на включення своєї кандидатури до бюлетеня для таємного голосування або заявляє про самовідвід; про самовідвід він може заявити в будь-який час перед цим, для чого головуючий на засіданні надає йому слово позачергово.

Таємне голосування щодо кандидатур та визначення результатів і наслідків голосування здійснюється відповідно до порядку, встановленого в главі 3.7. Регламенту Верховної Ради України. До бюлетеня для таємного голосування включаються всі кандидатури, яких було висунуто у встановленому порядку і які дали згоду балотуватися. Вибори вважаються такими, що відбулися, якщо бюлетені для таємного голосування одержали не менш як 2/3 депутатів від їх фактичної кількості. Якщо жоден кандидат не одержить при першому голосуванні 226 голосів, проводиться повторне голосування щодо двох кандидатур, які одержали найбільшу кількість голосів при першому голосуванні, не рахуючи тих кандидатів, які після першого голосування вибули з балотування.

Про обрання Голови Верховної Ради України та його заступників парламент приймає відповідні постанови.

Згідно зі ст.88 Конституції України, Голова Верховної Ради України: веде засідання Верховної Ради України; організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України; підписує акти, прийняті Верховною Радою України; представляє Україну у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організовує роботу апарату Верховної Ради України. Визначені Конституцією повноваження Голови Верховної Ради України деталізовані у Регламенті Верховної Ради України та інших законах. Зокрема, відповідно до ст.4.3.8 Регламенту, Голова Верховної Ради України на виконання визначених Конституцією повноважень:

представляє Верховну Раду в Україні та за її межами;

забезпечує взаємодію Верховної Ради України з органами виконавчої, судової влади, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування;

вживає заходів для охорони та захисту честі й гідності Верховної Ради, її органів та окремих депутатів;

веде засідання Верховної Ради, забезпечує дотримання під час їх проведення Регламенту Верховної Ради (засідання мають вестись державною мовою);

підписує акти, прийняті Верховною Радою України, засвідчуючи цим відповідність їх змісту прийнятим даними органами рішенням;

видає розпорядження про опублікування актів Верховної Ради, що не потребують наступного підписання Президентом України;

забезпечує дотримання розпорядку і розпису роботи Верховної Ради України, її Секретаріату;

призначає і звільняє службовців Секретаріату Верховної Ради, здійснює інші повноваження, що стосуються проходження ними державної служби; щодо фахівців і посадових осіб здійснює ці повноваження за погодженням з відповідними комітетами Верховної Ради України;

розпоряджається використанням приміщень, споруд, обладнання, а також територій, що перебувають у віданні Верховної Ради України;

забезпечує контроль за діяльністю Секретаріату Верховної Ради України;

затверджує положення про документооборот у парламенті України;

забезпечує розробку проекту кошторису витрат Верховної Ради, погодження його з Міністерством фінансів і не пізніш як за 3 місяці до закінчення бюджетного року подає його на розгляд Верховної Ради;

розпоряджається коштами, виділеними Верховній Раді України згідно з затвердженим бюджетом і кошторисом витрат Верховної Ради;

не пізніш як через півтора місяця після закінчення бюджетного року подає на розгляд Верховної Ради докладний письмовий звіт про витрати Верховної Ради за минулий рік та про їх відповідність затвердженому кошторису витрат Верховної Ради чи відхилення від нього;

контролює виконання Першим заступником, заступником Голови Верховної Ради та головами комітетів Верховної Ради України їх посадових обов’язків;

на засіданні Верховної Ради України, найближчому після дня подання відповідної заяви, оголошує про зміни в складі комітетів Верховної Ради;

видає розпорядження про відрядження депутатів, посадових осіб Верховної Ради України та підписує відповідні документи; затверджує звіти депутатів і посадових осіб Верховної Ради про виконану у відрядженні роботу;

скликає і веде засідання Погоджувальної ради депутатських груп (фракцій);

з метою сприяння зареєстрованим депутатським групам (фракціям) у здійсненні у Верховній Раді їх функцій, визначених Регламентом, надає їм на пропорційних засадах приміщення, обладнання, закріплює за ними адміністративно-технічний персонал, який користується їх довірою;

не рідше одного разу на рік подає звіт Верховній Раді України про свою діяльність, організацію роботи парламенту та його органів, стан законодавчої бази в Україні;

доповідає на першій сесії Верховної Ради України наступного скликання про політичне становище та стан законодавчої бази в Україні;

подає Верховній Раді України наступного скликання на її першій сесії докладний письмовий звіт про фактичні витрати з кошторису парламенту у поточному році;

видає розпорядження про негайне розміщення на інформаційній дошці у Верховній Раді України інформації про час, місце проведення, порядок денний засідань кваліфікаційних та атестаційно-дисциплінарних комісій суддів під час розгляду ними справ щодо суддів, які обираються чи призначаються парламентом;

виконує разові доручення Верховної Ради України.

Одним з пріоритетних напрямків роботи Голови Верховної Ради та його заступників є ведення засідань парламенту. На пленарному засіданні ніхто не може виступати без дозволу головуючого на засіданні. Він надає слово депутатам у порядку, передбаченому Регламентом Верховної Ради України, з дотриманням черговості, встановленої для промовців на підставі їх заяв про надання слова, з забезпеченням чергування виступів на підтримку і не на підтримку обговорюваної пропозиції та забезпечення виступів від різних депутатських груп (фракцій) пропорційно їх кількісному складу.

Голова Верховної Ради здійснює також інші функції, покладені на нього Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України, Законом «Про комітети Верховної Ради України», Законом «Про статус народного депутата України» та іншими законодавчими актами. Зокрема, він має право брати участь у засіданнях Ради національної безпеки і оборони України, виконує функції державного експерта з питань таємниць у Верховній Раді України та ін.

Регламентом Верховної Ради України було передбачене повноваження Голови Верховної Ради України забезпечувати внутрішню і зовнішню безпеку парламенту; визначати, які військові формування необхідні для цієї мети (ці формування підкорялися його наказам). Однак з набуттям чинності Закону «Про державну охорону органів державної влади України і посадових осіб» від 4 березня 1998 р. державна охорона Верховної Ради України була покладена на Управління державної охорони України, підпорядковане безпосередньо Президенту України і підконтрольне Верховній Раді України. При цьому слід зазначити, що Управління державної охорони виступає гарантом безпеки не тільки цілого парламенту, але й особисто Голови Верховної Ради України та його Першого заступника у місцях їх постійного і тимчасового перебування. Протягом дії терміну їх повноважень також гарантується безпека членів їх сімей, що проживають з ними або супроводжують їх.

Перший заступник Голови Верховної Ради і заступник Голови Верховної Ради виконують визначені Конституцією України обов’язки, беруть участь у розробці проекту кошторису витрат Верховної Ради, звіту про витрати з кошторису Верховної Ради, контролюють виконання головами відповідних комітетів Верховної Ради їх посадових обов’язків, не рідше одного разу на рік подають звіт Верховній Раді про свою діяльність і організацію діяльності Верховної Ради та її органів з питань, віднесених до їх відання.

Перший заступник Голови Верховної Ради веде організаційну та іншу роботу з питань взаємодії Верховної Ради з органами виконавчої влади, органами самоврядування, а також з питань підготовки і розгляду у Верховній Раді України законопроекту про державний бюджет та звіту про його виконання.

Заступник Голови Верховної Ради здійснює організаційну та іншу роботу з питань взаємодії Верховної Ради з органами судової влади, а також з питань ефективного здійснення Верховною Радою та її органами законопроектної діяльності, законодавчої процедури та контрольних повноважень.

На виконання своїх повноважень Голова Верховної Ради України та його заступники видають розпорядження, які можуть бути змінені, доповнені, скасовані рішенням парламенту, прийнятим більшістю голосів народних депутатів від їх конституційного складу. Розпорядження заступників Голови Верховної Ради можуть бути змінені, доповнені, скасовані Головою Верховної Ради, а також рішенням Верховної Ради, прийнятим більшістю голосів депутатів від їх конституційного складу.

Виконання повноважень Голови Верховної Ради України та його заступників забезпечують їх секретаріати, що є структурними підрозділами Апарату Верховної Ради України.

Голова Верховної Ради України та його заступники можуть бути в будь-який час відкликані парламентом на їх прохання, а також у зв’язку з незадовільною їх роботою на цих посадах або через інші обставини, що унеможливлюють виконання ними своїх обов’язків, у тому числі внаслідок порушення вимог щодо несумісності мандату Голови Верховної Ради і його заступників, передбачених ч.2 ст.4.3.1. Регламенту Верховної Ради України. Дострокове припинення депутатських повноважень Голови Верховної Ради та його заступників одночасно припиняє і їх повноваження як посадових осіб парламенту.

У разі відкликання Голови Верховної Ради або розгляду питання про надання згоди на притягнення його до відповідальності чи про дострокове припинення його депутатських повноважень заступники Голови Верховної Ради не вправі вести засідання. В цьому разі пленарне засідання веде обраний Верховною Радою ad hoc головуючий на засіданні з числа народних депутатів України.

Пропозиції про відкликання Голови Верховної Ради (його заступників) можуть вноситися Головою Верховної Ради України (його заступниками) за його (їх) письмовою заявою або не менш як 1/3 депутатів від їх конституційного складу за їх підписами (ці підписи не відкликаються).

Рішення щодо включення до порядку денного сесії Верховної Ради України питання про відкликання Голови Верховної Ради приймається на пленарному засіданні, і розглядається не пізніше, ніж на 5-й день після включення цього питання до порядку денного сесії. До розгляду на пленарному засіданні питання про відкликання Голови Верховної Ради ведення пленарних засідань покладається на його заступників, а під час розгляду цього питання – на головуючого, обраного на засіданні з числа народних депутатів України.

У випадку відсутності на засіданні Верховної Ради без поважних причин Голова Верховної Ради України, стосовно якого розглядається питання про відкликання з посади, це питання може бути розглянуто за його відсутності.

Питання про відкликання Голови Верховної Ради не потребує підготовки в інших комітетах Верховної Ради. У разі необхідності для збору чи перевірки інформації, що стосується цього питання, Верховна Рада створює тимчасову контрольну, ревізійну чи слідчу комісію Верховної Ради.

Для обговорення питання про відкликання Голови Верховної Ради України відводиться три з половиною години сесійного часу, в тому числі для виступу Голови Верховної Ради – 40 хв.

Верховна Рада України заслуховує: доповідь представника від депутатів і відповіді доповідача на запитання (якщо питання про відкликання порушено за ініціативою депутатів); співдоповідь тимчасової контрольної, ревізійної чи слідчої комісії Верховної Ради (якщо вона створювалася з цього питання), відповіді співдоповідача на запитання; виступ Голови Верховної Ради про його діяльність на цій посаді та стан і організацію законопроектної, законодавчої роботи у парламенті й виконання ним своїх контрольних функцій; відповіді Голови Верховної Ради на запитання. Депутати мають право ставити запитання, висловлювати думку щодо діяльності Голови Верховної Ради як посадової особи, його політичних, ділових, особистих якостей, агітувати за або проти його особи. Головуючий на засіданні з урахуванням черговості депутатів на виступ надає рівні можливості для виступаючих за і проти особи, яка є Головою Верховної Ради України.

Регламент Верховної Ради України передбачає два можливих способи прийняття постанови про відкликання Голови Верховної Ради України та його заступників залежно від того, хто є ініціатором дострокового припинення їх повноважень:

1) шляхом відкритого (але не поіменного) голосування, якщо відкликання Голови Верховної Ради чи його заступників здійснюється у зв’язку з поданням ними особистої заяви;

2) шляхом подачі бюлетенів для таємного голосування, коли питання про відкликання розглядається не за їх власною ініціативою.

Зазначена постанова Верховної Ради України повинна містити відомості про причини відкликання Голови Верховної Ради чи його заступника, які заносяться до його трудової книжки. Цією ж постановою він обирається членом визначеного ним комітету Верховної Ради; це питання не обговорюється і не потребує попередньої підготовки в парламентських комітетах, депутатських групах (фракціях).

У разі, коли особиста заява Голови Верховної Ради України про його відкликання не задовольняється парламентом, він має право припинити виконання посадових обов’язків Голови Верховної Ради у порядку, встановленому Кодексом законів про працю України. При цьому йому виплачується заробітна плата депутата і здійснюються виплати, пов’язані з виконанням депутатських обов’язків, відповідно до умов, встановлених Регламентом Верховної Ради для народного депутата.

§2. Організація роботи комітетів Верховної Ради України

Комітети Верховної Ради України – це постійно діючі депутатські органи Українського парламенту, призначені своєю роботою сприяти безперервній діяльності єдиного органу законодавчої влади. Комітети – допоміжні органи Верховної Ради України, що повинні забезпечувати реалізацію парламентом його функцій і наділені для цього відповідними повноваженнями. Вони відповідальні перед Верховною Радою України за свою діяльність і їй підзвітні.

Правовий статус комітетів закріплюється Конституцією, Регламентом Верховної Ради України, Законом «Про комітети Верховної Ради України» від 4 квітня 1995 р. і положеннями про комітети, які затверджуються парламентом. Особливість правового статусу комітетів полягає в тому, що вони, будучи органами Верховної Ради України, не складають самостійну систему органів державної влади.

Перелік комітетів, функціональна спрямованість їхньої діяльності визначаються Верховною Радою України з урахуванням важливості проблем державного, господарського, соціально-культурного будівництва, а також завдань, що стоять перед парламентом. Комітети створюються за функціональним і галузевим принципом. Функціональні комітети здійснюють одну або декілька функцій і їхня діяльність не пов’язана з певною галуззю народного господарства (наприклад, з питань бюджету, з питань свободи слова й інформації). Галузеві комітети створюються по одній або декількох галузях господарського або соціально-культурного будівництва (наприклад, з питань науки та освіти, з питань будівництва, транспорту і зв’язку).

На сьогодні, згідно з Постановою Верховної Ради України від 1 лютого 2000 р. «Про перелік комітетів Верховної Ради України чотирнадцятого скликання» (в редакції Постанови від 06.04.2000 р.) у парламенті створено 23 комітети:

1. У галузі державного будівництва:

з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України;

з питань державного будівництва та місцевого самоврядування;

з питань правової політики;

у закордонних справах;

з питань національної безпеки і оборони;

з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності;

з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією.

2. У галузі господарської діяльності:

з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій;

з питань промислової політики і підприємництва;

з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики і ядерної безпеки;

з питань аграрної політики та земельних відносин;

з питань фінансів і банківської діяльності;

з питань бюджету;

з питань будівництва, транспорту і зв’язку;

з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

3. У галузі соціально-культурного будівництва:

з питань культури і духовності;

з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин;

з питань свободи слова та інформації;

з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства;

з питань науки і освіти;

з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму;

з питань соціальної політики та праці;

у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів.

До складу комітету входять голова, перший заступник голови, заступник голови, секретар і члени комітету. Структурними підрозділами комітету є підкомісії та робочі групи.

Підкомісія створюється для забезпечення конкретних напрямків діяльності у складі не менше 3 членів комітету. Члени комітету можуть входити до складу декількох підкомісій. Голова підкомісії обирається на засіданні комітету відкритим голосуванням більшістю голосів.

Робочі групи створюються для підготовки законопроектів, проектів актів комітету. До їх складу включаються члени комітету, народні депутати, що не є членами комітету, співробітники Секретаріату, науково-дослідних установ та навчальних закладів, фахівці-практики, автори проектів. Очолює робочу групу народний депутат, якщо він в ініціативному порядку бере на себе відповідальність за підготовку законопроекту.

Комітети обираються з числа народних депутатів на 1-й сесії Верховної Ради нового скликання на термін її повноважень. Утворення комітетів здійснюється після формування і реєстрації фракцій. Кількісний склад кожного комітету визначається Верховною Радою України, але депутат може бути членом лише одного комітету.

Кандидатури для обрання голів комітетів і їхніх членів висуваються на засіданнях депутатських груп і фракцій відповідно до квот пропорційного представництва з урахуванням згоди депутатів. Квота встановлюється Погоджувальною радою.

Обрання голів комітетів здійснюється за списком у цілому без обговорення шляхом поіменного голосування, за результатами якого приймається постанова Верховної Ради України. Список кандидатур на посади голів комітетів подається до Верховної Ради Погоджувальною радою депутатських фракцій (груп).

Список для обрання голів комітетів повинен мати: назви всіх комітетів, прізвище, ім’я, по батькові відповідних кандидатів, дані про їх партійну належність, розрахункову квоту пропорційного представництва кожної групи і фракції. Цей список поширюється серед депутатів.

Кожному кандидату на посаду голови комітету надається слово для виступу.

Члени комітетів обираються списком без обговорення шляхом поіменного голосування.

Обрання перших заступників голів комітетів здійснюється Верховною Радою України у порядку, встановленому для обрання голів комітетів. Заступник голови комітету обирається на засіданні комітету за пропозицією його голови більшістю голосів від загального складу комітету.

За необхідності Верховна Рада України може створювати нові комітети, реорганізовувати раніше створені, змінювати їх персональний і кількісний склад.

Голова комітету може бути відкликаний Верховною Радою України за його письмовою заявою, у зв’язку з його незадовільною роботою, а також за іншими обставинами, що роблять неможливим виконання ним своїх обов’язків. Пропозиція про відкликання голови комітету вноситься Головою Верховної Ради України або за рішенням комітету, прийнятим не менш як 1/3 депутатів від фактичної кількості членів комітету.

Якщо питання про відкликання вноситься комітетом, Верховна Рада України заслуховує доповідь з цього питання одного з членів комітету і голови комітету про його діяльність на цій посаді. У постанові парламенту про відкликання голови комітету вказується причина відкликання, яка заноситься до його трудової книжки.

Депутати, що входять до складу однієї фракції або групи або є членами різних фракцій, можуть за їхньою згодою обмінятися місцями членів комітетів, але не більше одного разу на рік. Для цього подається заява на ім’я Голови Верховної Ради України, що засвідчується заявником і уповноваженим представником фракції.

Обрання перших заступників голів комітетів здійснюється Верховною Радою в порядку, встановленому для обрання голів комітетів. Заступник голови комітету обирається за пропозицією голови на засіданні комітету більшістю голосів відкритим голосуванням. Секретар комітету обирається з членів комітету на засіданні комітету більшістю голосів. Перший заступник, заступник голови та секретар комітету не можуть бути членами однієї фракції (групи).

Основними напрямками діяльності комітетів виступають:

1. Законопроектна функція:

організація розробки за дорученням Верховної Ради України або за власною ініціативою проектів актів Верховної Ради;

попередній розгляд і підготовка висновків і пропозицій по законопроектах, що внесені іншими суб’єктами законодавчої ініціативи;

доробка і редагування законопроектів за результатами розгляду в першому і наступних читаннях;

узагальнення зауважень і пропозицій, що надійшли в процесі всенародного обговорення законопроектів.

2. Контрольна функція:

здійснення контролю за дотриманням та реалізацією Конституції та законів України, інших нормативних актів Верховної Ради України, за відповідністю підзаконних актів Конституції, законам України, а також вивчення ефективності їх застосування;

вивчення доцільності та ефективності дій Уряду України, інших органів державної виконавчої влади, їх посадових осіб у питаннях, віднесених до компетенції комітетів, підготовка та подання відповідних висновків на розгляд Верховної Ради України;

участь у складанні, прийнятті, контролі за виконанням державного бюджету в частині, що віднесена до компетенції комітетів, з метою забезпечення доцільності, економності та ефективності використання державних коштів.

3. Номінаційна функція:

попереднє обговорення кандидатур посадових осіб, що відповідно до Конституції обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою України;

заслуховування та підготовка для розгляду парламентом відповідних висновків щодо цих кандидатур;

обговорення кандидатур посадових осіб, призначення яких відповідно до законодавства погоджується з комітетами; підготовка відповідних висновків щодо цих осіб.

4. Експертно-аналітична функція:

попередній розгляд і підготовка висновків і пропозицій щодо ратифікації або денонсації міжнародних договорів, проектів програм соціально-економічного і культурного розвитку та інших питань, що розглядаються Верховною Радою України;

збір, вивчення, дослідження інформації з питань, що належать до компетенції комітетів, організація слухань з цих питань, в тому числі на засіданнях Верховної Ради України.

Комітети мають право:

вносити пропозиції щодо порядку денного пленарних засідань Верховної Ради України, робити на них доповіді і співдоповіді з питань, віднесених до їх відання, визначати доповідачів (співдоповідачів);

публікувати законопроекти до внесення на розгляд Верховною Радою України у першому читанні і звертатися до наукових установ, організацій, громадян з пропозицією висловити свою точку зору;

вносити пропозиції до Верховної Ради України про проведення всенародного голосування (референдуму) з найважливіших питань державного життя країни;

укладати договори з науково-дослідними установами, навчальними закладами на науково-інформаційний пошук, розробку, доробку та експертизу законопроектів;

розглядати пропозиції, що свідчать про потребу в прийнятті нових законодавчих актів або внесенні змін у діючі, а в разі потреби готувати висновки на розгляд Верховної Ради України;

під час здійснення контрольних функцій мають право заслуховувати Першого віце-прем’єра, віце-прем’єрів, міністрів, керівників міністерств, центральних та інших органів виконавчої влади України. За пропозицією комітету керівники цих органів зобов’язані прибути на його засідання і дати пояснення з питань, що розглядаються;

під час здійснення своїх контрольних повноважень мають право доручати відповідним органам проведення оперативно-розшукових дій, передбачених ст.2,5,6 та п.1,3,4 ст.8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»;

звертатися з питань, віднесених до їхнього відання, до Голови Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших організацій, установ, підприємств незалежно від форм власності;

вносити пропозиції про заслуховування на сесії Верховної Ради України звіту Кабінету Міністрів України про його діяльність, звітів керівників міністерств та інших органів виконавчої влади;

здійснювати зв’язки з відповідними органами парламентів іноземних держав, брати участь у роботі міжнародних організацій і форумів.

Комітети не мають права законодавчої ініціативи й офіційного тлумачення законів.

Комітети у межах своєї компетенції вивчають практику застосування, впровадження та виконання прийнятих законів або їх окремих положень та ефективність їх дії, розглядають будь-які пропозиції, що свідчать про потребу в прийнятті нових законодавчих актів або у внесенні змін і доповнень до чинних законодавчих актів, і в разі необхідності готують відповідний висновок на розгляд Верховної Ради України. Вони можуть також здійснювати дослідження тенденцій та прогнозування розвитку ситуації стосовно питань, що належать до їх компетенції.

Комітет, визначений головним з певного законопроекту чи проекту іншого акта Верховної Ради України, узагальнює та систематизує пропозиції, поправки і висновки інших комітетів та готує їх на розгляд Верховної Ради України. Він має право також вносити пропозиції і поправки під час розгляду законопроекту на своєму засіданні.

Обов’язки комітетів:

якісно, відповідно до вимог законодавства, готувати законопроекти до розгляду на пленарних засіданнях Верховної Ради України, здійснювати попередній їх розгляд, редагування та підготовку питань, що належать до їх відання;

періодично звітувати перед Верховною Радою України про свою діяльність;

вчасно виконувати доручення Верховної Ради України з питань законопроектної та організаційної роботи;

вивчати і використовувати у своїй діяльності громадську думку, розглядати звернення громадян, що містять пропозиції щодо вдосконалення законодавства і вчасно реагувати на них.

У разі невиконання або неналежного виконання головами комітетів своїх обов’язків Верховна Рада України може достроково відкликати їх з посади, ліквідувати чи реорганізувати комітет у порядку, передбаченому Регламентом Верховної Ради України.

Комітети Верховної Ради України будують свою роботу на принципах законності, гласності, рівноправності, вільного колективного обговорення і вирішення питань.

Організаційними формами роботи комітетів є прості й спільні засідання комітетів, засідання-слухання, засідання підкомісій і робочих груп, персональна робота голів, заступників і секретарів комітетів.

Основна організаційна форма роботи парламентських комітетів – засідання, які є правомочними, якщо на них присутні більше половини від затвердженого Верховною Радою України складу її членів. Засідання проводяться відкрито і гласно, крім випадків, коли за рішенням комітету проводиться закрите засідання.

Слухання проводяться з питань, віднесених до компетенції комітетів. З метою одержання різнобічної інформації з питань, що розглядаються, їх вивчення й обговорення. Інформація використовується для прийняття рішень комітетів. Кворум для проведення слухання – не менше 3 членів комітету. Під час слухання кожний член комітету має право задавати питання виступаючим і одержувати відповідь на них.

Засідання скликає голова комітету відповідно до затвердженого плану роботи комітету, за дорученням Верховної Ради України або за власною ініціативою. Голова зобов’язаний скликати засідання, якщо на цьому наполягає не менше 1/3 членів комітету.

За результатами обговорення питань на засіданнях більшістю голосів приймаються:

1) рішення – з питань, що стосуються організації роботи комітетів;

2) рекомендації – щодо контрольної діяльності комітетів;

3) висновки – по законопроектах і кандидатурах, що пропонуються для обрання, призначення або затвердження Верховною Радою України.

Рекомендації комітетів підлягають обов’язковому розгляду органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та об’єднань громадян, підприємствами, установами і організаціями. Про результати розгляду та вжиті заходи повинно бути повідомлено комітетам у встановлений ними строк.

Голосування здійснюється вікрито, особисто членами комітету. Депутати, які з поважних причин відсутні на засіданні комітету, можуть брати участь у голосуванні з питань, внесених на розгляд комітету, шляхом подачі письмових заяв щодо позиції депутата з обговорюваних на засіданні питань. Підрахунок голосів проводить секретар комітету. На кожному засіданні ведеться протокол, а за рішенням комітету – стенограма засідання.

Протокол і стенограма засідань є офіційними документами, що під-тверджують процес обговорення і прийняття рішень комітету. Вони зберігаються й у випадку звернення народного депутата надаються для ознайомлення.

Для розгляду на засіданнях комітетів питань, що відносяться до їхнього відання, можуть запрошуватися представники Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади, автори законопроектів, вчені, експерти. Комітети забезпечують їх нормативними документами, що будуть розглядатися на засіданні.

Голова комітету не менше ніж на 2-тижневий термін складає розпис работи комітету з урахуванням доручень Верховної Ради, і він затверджується на засіданні комітету. Складається і план-графік роботи над законопроектами, щодо яких комітет визначений профільним.

Проекти актів, документи, інформаційні матеріали передаються членам комітету не пізніше ніж за 3 дні до їх розгляду на засіданні комітету.

Спільні засідання комітетів проводяться за їхньою ініціативою або за дорученням Верховної Ради України. На них розглядаються питання, що відносяться до відання декількох комітетів. Ці засідання веде один з голів комітетів за взаємною згодою. Спільні засідання можуть також вести Голова або заступники Голови Верховної Ради України. Рішення, прийняті на спільних засіданнях, підписуються головами комітетів.

Організаційно-методичне, технічне, інформаційне і матеріальне обслуговування комітетів здійснює аппарат Верховної Ради України і в першу чергу – секретаріати комітетів.

Організація роботи комітетів покладається на голову, який:

забезпечує упорядкування плану роботи комітету і виконання плану-графіку робіт над законопроектами;

представляє комітет у відносинах з іншими державними органами, об’єд-наннями громадян, відповідними органами парламентів закордонних держав;

підписує прийняті комітетом документи;

інформує Верховну Раду України про роботу комітету не рідше 1 разу на рік;

здійснює координацію роботи комітету з іншими парламентськими комітетами;

пропонує кандидатури на посаду заступника голови та секретаря комітету;

дає доручення заступнику голови, головам підкомісій і секретарю комітету;

головує на засіданні комітету;

забезпечує ведення кошторису витрат комітету, передає Верховній Раді України звіти про використання коштів;

веде прийом громадян;

наприкінці терміну повноважень Верховної Ради України забезпечує передачу Голові Верховної Ради даних про стан справ по кожному законопроекту; перелік законопроектів, по яких комітет був визначений профільним і розгляд яких не було завершено; документи по прийнятих законопроектах.

Заступники голови комітету виконують обов’язки голови у випадку його відсутності, а також, за дорученням голови, окремі його функції. Секретар комітету бере участь в упорядкуванні плану роботи комітету і плану-графіку робіт над законопроектами, контролює ведення діловодства комітету, підписує протоколи його засідань, веде облік засідань, контролює виконання планів роботи комітету.

§3. Організація роботи тимчасових комісій Верховної Ради України

Тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України створюються для підготовки і попереднього розгляду питань, що відносяться до її компетенції.

Тимчасові слідчі комісії створюються для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, якщо за це проголосує не менше ніж 1/3 від конституційного складу Верховної Ради України.

Тимчасова спеціальна комісія здійснює свою діяльність на принципах, встановлених для комітетів Верховної Ради України. Парламент приймає постанову про створення комісій Верховної Ради, визначає назву, завдання, кількісний і персональний склад комісії, обсяг коштів, виділених у її розпорядження, термін діяльності.

Тимчасова спеціальна комісія обирається з числа народних депутатів, що дали на це згоду. Мінімальний кількісний склад комісії має забезпечувати представництво не менше ніж по одному депутату від кожної групи та фракції.

Пропозиції щодо персонального складу тимчасових спеціальних комісій подаються депутатськими фракціями і групами не пізніше ніж у 2-денний термін після ухвалення рішення про необхідність її створення.

Народний депутат, який обраний до складу тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії, зобов’язаний:

  • бути присутнім на засіданнях відповідної комісії, брати участь у її роботі;

  • додержуватись порядку та норм депутатської етики на засіданнях тимчасової комісії;

  • виконувати доручення комісії, визначені її рішеннями;

Депутат, що входить до складу тимчасової спеціальної чи тимчасової слідчої комісії, за його заявою може бути звільнений Головою Верховної Ради України від обов’язку бути присутнім на засіданні парламентського комітету.

Не пізніше як через 6 місяців після створення тимчасова комісія передає Верховної Раді України звіт про свою діяльність і підготовлені нею документи і проекти актів. Після обговорення результатів її роботи у комітетах і на пленарному засіданні Верховної Ради може бути прийняте рішення про продовження роботи комісії на новий термін.

Повноваження тимчасової комісії припиняються:

1. З прийняттям Верховною Радою остаточного рішення за результатами роботи комісії.

2. З прийняттям Верховною Радою акта, для підготовки проекту якого створювалася комісія.

§4. Організація роботи депутатських груп і фракцій

Значний кількісний склад парламенту та розмаїття політичних переконань народних депутатів вимагає їх об’єднання у депутатські фракції та групи для формування і висловлення колективної позиції з питань порядку денного. Правовою основою діяльності депутатських фракцій і груп є Регламент Верховної Ради України.

Депутатські фракції – це об’єднання депутатів, сформовані на основі партійної приналежності. До складу депутатської фракції можуть входити й позапартійні депутати, які підтримують програмні документи відповідної партії.

Депутатські групи формуються на позапартійній основі й об’єднують депутатів, які поділяють однакові або схожі погляди з питань державного і соціально-економічного розвитку.

Депутат може входити до складу тільки однієї депутатської групи або фракції. Голова Верховної Ради України і його заступники не входять до їх складу.

Об’єднання депутатів формуються на добровільній основі на першій сесії до обрання керівництва Верховної Ради і сформування інших органів. Якщо цього не відбулося, головуючий на пленарному засіданні оголошує перерву на 2 робочих дні. Згідно з Постановою Верховної Ради України «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України» від 13 травня 1998 р. умовою створення фракції є входження до її складу не менш як 14 народних депутатів України (для порівняння, мінімальне число членів фракції в Австрії та Швейцарії – 5, у Франції – 20, у Росії – 35). У справі про утворення парламентських фракцій Конституційний Суд України у своєму рішенні зазначив, що вимоги щодо чисельного складу депутатських фракцій поширюються і на депутатські групи

Регламент Верховної Ради України передбачає низку обмежень щодо створення депутатських груп і фракцій. Об’єднання депутатів не можуть формуватися для захисту особистих, комерційних, місцевих, професійних або релігійних інтересів. Принципи діяльності фракцій і груп не повинні суперечити вільному характеру депутатського мандата. Об’єднання депутатів не можуть виступати від імені Верховної Ради України або українського народу.

Кожна депутатська група або фракція повинна бути зареєстрована в Секретаріаті Верховної Ради, куди подається письмове повідомлення з указівкою її назви, мети, персонального складу і депутатів, що уповноважені її представляти. Після реєстрації головуючий на засіданні парламенту інформує депутатів про формування депутатського об’єднання.

Коли склад депутатської групи або фракції стає меншим від установленої кількості, вона через 15 днів оголошується Головою Верховної Ради розпущеною (так, наприклад, були розформовані фракції Верховної Ради 3 скликання, створені за результатами виборів на першій сесії – Громада, фракції Селянської партії та Прогресивної соціалістичної партії України). Однак, за Регламентом, після розпуску персональний склад органів Верховної Ради не переглядається. Реорганізація та формування нових депутатських фракцій і груп можуть проводитися протягом повноважень Верховної Ради України із збереженням їх пропорційного представництва в органах Верховної Ради чи з відступом від нього відповідно до рішення, прийнятого Верховною Радою щодо такого представництва.

Станом на 1 вересня 2001 р. у Верховній Раді України існувало 11 фракцій і 3 групи.

Депутатські фракції:

1. «Батьківщина»;

2. «Демократичний союз»;

3. Комуністичної партії України;

4. Народного Руху України;

5. Народно-демократичні партії;

6. Партії зелених України;

7. «Реформи і Порядок» – «Реформи – Конгрес»;

8. Соціалістичної партії (Лівий Центр);

9. Соціально-демократичної партії України (об’єднаної);

10. Українського Народного Руху;

11. «Яблуко».

Депутатські групи:

1. «Регіони України»;

2. «Солідарність»;

3. «Трудова Україна».

Керівники депутатських груп і фракцій обираються на їх засіданнях. Вони складають розпис засідань, забезпечують відвідання засідань і сесій Верховної Ради членами об’єднання, стежать за тим, щоб члени були поінформовані і голосували відповідно до лінії фракції, представляють об’єднання у відносинах з органами публічної влади, засобами масової інформації і громадянами.

Фракції й групи мають право на пропорційне представництво в усіх органах Верховної Ради України та офіційних парламентських делегаціях. Зокрема, комітети Верховної Ради України формуються депутатськими фракціями і групами за принципом пропорційності, з урахуванням фахової підготовки народних депутатів та домовленості між інціативними депутатськими об’єднаннями. Кожна депутатська група (фракція) має гарантоване право на виступ свого представника з усіх питань порядку денного на засіданнях Верховної Ради України та її органів. Вони беруть участь у пропорційному розподілі посад голів комітетів, мають право делегувати своїх представників у тимчасові комісії, попередньо обговорювати кандидатів на посади Голови Верховної Ради і його заступників. Фракції й групи можуть вільно співробітничати між собою шляхом утворення депутатських об’єднань і неформальних груп, які не підлягають реєстрації і не мають прав, встановлених Регламентом.

Депутатські групи і фракції виступають необхідним елементом ефективності роботи комітетів і депутатів, засобом збору й обміну інформацією, основним органом для узгодження законопроектів. Крім того, вони є дослідницькими структурами, що справляють вплив на результати законотворчої роботи, а також істотним засобом впливу на організацію роботи Верховної Ради України (можуть впливати на порядок денний парламенту і на вибори голів комітетів).

Матеріально-технічне забезпечення діяльності депутатських груп і фракцій здійснює Голова Верховної Ради України й адміністративно-технічний персонал, що закріплюється за ними для надання допомоги у здійсненні їх функцій у Верховної Раді. Кількість консультантів з організаційно-технічного обслуговування депутатських груп (фракцій) визначається Верховною Радою України, вони зараховуються до штату Секретаріату Верховної Ради України. За згодою народних депутатів України зареєстровані депутатські групи (фракції) можуть мати додаткову кількість консультантів, утримання яких здійснюється за рахунок економії коштів у межах фонду, передбаченого на утримання референтів-консультантів народних депутатів України. Консультант депутатської групи (фракції) у своїй роботі керується законодавством України, а також Регламентом Верховної Ради України і Положенням про консультанта депутатської групи (фракції) Верховної Ради України, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 р. № 378/95-ВР.

Консультант депутатської групи (фракції) зобов’язаний:

1) за дорученням депутатської групи (фракції) готувати матеріали з питань, що вносяться на розгляд Верховної Ради України, комітетів, депутатських груп (фракцій), інших органів та організацій, надавати членам групи (фракції) допомогу в здійсненні контролю за виконанням прийнятих ними рішень;

2) допомагати народним депутатам України, що входять до складу депутатської групи (фракції), у розгляді та вирішенні порушених ними питань;

3) брати участь в організації вивчення громадської думки, потреб і запитів виборців, вносити пропозиції щодо вирішення даних питань;

4) вести діловодство, забезпечувати збереження документів, які надходять на ім’я депутатської групи (фракції), контролювати своєчасне надходження відповідей на звернення депутатської групи (фракції);

5) надавати членам депутатської групи (фракції) організаційно-технічну та іншу допомогу, пов’язану з діяльністю депутатської групи (фракції).

Під час виконання своїх обов’язків консультант депутатської групи (фракції) не повинен допускати дій, які можуть завдати шкоди діяльності народних депутатів України, що входять до складу депутатської групи (фракції).

Порядок роботи депутатської групи (фракції), умови вступу депутата в таке об’єднання, його виходу чи виключення з неї визначаються самою депутатською групою (фракцією). Однак Регламентом Верховної Ради України передбачено, що депутатські групи і фракції проводять свої засідання відкрито і гласно. Закрите засідання може бути проведене за рішенням самої фракції чи групи.



§5. Організація роботи Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини на постійній основі здійснює опосередкований парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції. Він є аналогом інституту омбудсмена, що був вперше заснований у 1809 р. у Швеції і нині існує більш як у ста зарубіжних державах. У державно-правовому значенні омбудсмен сприймається як гідна довіри незалежна особа, що уповноважена парламентом на охорону прав окремих громадян і опосередкований парламентський контроль у формі нагляду за всіма державними органами і посадами, але без права зміни прийнятих ними рішень1. Слід підкреслити, що омбудсмен – це переважно політичний інститут, а не правоохоронний; його головне завдання полягає у тому, щоб захистити права і свободи людини тоді, коли інші державні органи виявляються неспроможними, оскільки причиною порушень є недосконалість самих законів.

Метою опосередкованого парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є:

1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами;

3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;

4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Основною функцією Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є контрольно-наглядова, яка конкретизується у таких напрямках діяльності:

здійснення опосередкованого парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі;

здійснення контролю за відповідністю Конституції України, законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина шляхом звернення до Конституційного Суду України з відповідними поданнями;

перевірка стану додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність;

направлення звернень громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їхніх інтересах, за належністю в органи, до компетенції яких належить розгляд справи, та здійснення контролю за розглядом цих звернень;

прийняття рішень про необхідність проведення перевірок діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності з правом вимагати від посадових і службових осіб цих органів сприяння, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків.

Крім того, Уповноважений виконує ряд інших функцій, зокрема правоохоронну, нормотворчу, правозастосовчу, інформаційну та ін.

Правовою основою діяльності Уповноваженого є:

Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. № 776/97-ВР;

Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. № 3723-ХІІ;

Постанова Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. № 2064 «Про умови оплати праці Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, представників Уповноваженого та працівників його секретаріату»;

Постанова Кабінету Міністрів України від 29 листопада 1999 р. № 2164 «Про забезпечення діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та його секретаріату».

Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Кандидатом на посаду Уповноваженого може бути лише громадянин України, який досяг на день обрання віку 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності і проживає протягом останніх п’яти років в Україні. Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку. Строк його повноважень – п’ять років, який починається з дня прийняття ним присяги на сесії Верховної Ради України.

Пропозиції щодо кандидатури на посаду Уповноваженого вносять Голова Верховної Ради України або не менше однієї чверті народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Відповідний парламентський комітет подає Верховній Раді України свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду Уповноваженого, відповідності її вимогам та про відсутність причин, які б перешкоджали зайняттю нею цієї посади.

Висування кандидатури для призначення на посаду Уповноваженого здійснюється у 20-денний строк з наступного дня після закінчення строку, на який було призначено Уповноваженого, або припинення його повноважень чи звільнення; оголошення результатів голосування, якщо Уповноваженого не було призначено. Голосування проводиться під час пленарних засідань Верховної Ради України бюлетенями для таємного голосування, але не раніш як через десять днів і не пізніше ніж через двадцять днів після закінчення строку для висування кандидатів для участі у виборах.

Призначеним вважається той кандидат, за якого проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, про що приймається постанова.

Якщо на посаду Уповноваженого було висунуто більше ніж два кандидати і жодного з них не було призначено, Верховна Рада України проводить повторне голосування по двох кандидатах, які отримали найбільшу кількість голосів. У разі, якщо жоден з кандидатів на посаду Уповноваженого не набрав необхідної кількості голосів, знову проводиться висування кандидатур для призначення на посаду Уповноваженого.

Уповноважений не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади і місцевого самоврядування, об’єднань громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності. Він не може бути членом будь-якої політичної партії.

За наявності вказаних обставин, Уповноважений повинен їх усунути протягом десяти днів після його призначення. До усунення зазначених обставин він не може складати присяги. Якщо ж зазначені обставини виникли під час діяльності Уповноваженого, вони повинні бути усунені протягом десяти днів з дня, коли про це стало відомо, а у разі неможливості усунути їх протягом десяти днів Уповноважений зобов’язаний зробити у зазначений строк заяву про відмову виконувати будь-які інші доручення чи повноваження, крім тих, що належать Уповноваженому. Якщо протягом зазначеного строку Уповноважений не виконає встановлених вимог, його повноваження припиняються і Верховна Рада України зобов’язана звільнити його з посади.

Уповноважений має право:

1) невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем’єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

2) бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

3) звертатися до Конституційного Суду України з поданнями: а) про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина; б) про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;

4) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;

5) на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах;

6) вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;

7) запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі;

8) відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання;

9) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб’єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

10) звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом;

11) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів;

12) перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб.

Конституційне подання Уповноваженого – акт реагування до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Подання Уповноваженого – акт, який вноситься Уповноваженим до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина.

Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує: 1) за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників; 2) за зверненнями народних депутатів України; 3) за власною ініціативою.

Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їхніх інтересах, відповідно до Закону України «Про звернення громадян». Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина. За наявності виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років.

При розгляді звернення Уповноважений:

1) відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина;

2) роз’яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення Уповноваженому;

3) направляє звернення за належністю в орган, до компетенції якого належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення;

4) відмовляє в розгляді звернення.

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду. Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або відмову в прийнятті звернення до розгляду надсилається в письмовій формі особі, яка його подала.

Протягом першого кварталу кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина. За щорічною та спеціальною (спеціальними) доповідями Уповноваженого Верховна Рада України приймає постанову.

Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод. У науковій літературі зазначається, що Уповноважений, не маючи владних повноважень змінити або скасувати прийняті рішення, завдяки таким характеристикам, як відкритість, доступність, об’єктивність і неупередженість щодо «позивача і відповідача», неформальність використовуваних методів діяльності є досить авторитетним і результативним засобом забезпечення прав і свобод людини і громадянина – реальним і діючим1.

Як свідчить політико-правова практика, інститут омбудсмена (уповноваженого з прав людини) може ефективно існувати лише у країнах з усталеними конституційними традиціями і високою правовою культурою населення. Тому в Україні даний інститут поки що малоефективний, хоча певні здобутки вже є. Зокрема, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини ініціював процес опублікування в українських офіційних джерелах Європейської Конвенції захисту прав і основних свобод з відповідними протоколами, а нині активно займається вирішенням проблеми торгівлі українськими дітьми та жінками, захищає права українських морських екіпажів, арештованих у закордонних портах та ін.

Уповноважений має печатку із зображенням малого Державного Герба України та своїм найменуванням; його місцезнаходженням є місто Київ.

Повноваження Уповноваженого припиняються у разі:

1) відмови його від подальшого виконання обов’язків шляхом подання заяви про складення своїх повноважень;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;

3) набрання законної сили рішенням суду про визнання особи, яка обіймає посаду Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою;

4) складення присяги новообраним Уповноваженим;

5) смерті особи, яка обіймає посаду Уповноваженого.

Верховна Рада України приймає рішення про звільнення з посади Уповноваженого до закінчення строку, на який його було обрано, у разі:

1) порушення присяги;

2) порушення вимог щодо несумісності діяльності;

3) припинення громадянства України;

4) неспроможності протягом більше чотирьох місяців поспіль виконувати обов’язки через незадовільний стан здоров’я чи втрату працездатності.

Висновок щодо наявності підстави для звільнення з посади Уповноваженого повинна дати тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України.

Верховна Рада України за наявності зазначених підстав розглядає питання і приймає відповідну постанову про звільнення з посади Уповноваженого за поданням Голови Верховної Ради України або не менш як однієї чверті народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Уповноважений вважається звільненим з посади, якщо за це проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого оформляються відповідною постановою Верховної Ради України.

Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску (саморозпуску), введення воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях.

Органи і посадові особи, які забезпечують діяльність Уповноваженого:

1. Представники Уповноваженого, яких він призначає у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою України. Організація діяльності та межі повноважень представників Уповноваженого регулюються Положенням про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, яке затверджується Уповноваженим.

2. Секретаріат Уповноваженого, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Структура секретаріату, розподіл обов’язків та інші питання щодо організації його роботи регулюються Положенням про секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. На працівників секретаріату поширюється дія Закону України «Про державну службу». Положення та кошторис секретаріату затверджуються Уповноваженим у межах кошторису витрат, пов’язаних з діяльністю Уповноваженого. Призначення на посаду та звільнення працівників секретаріату здійснюються Уповноваженим.

На сьогодні в секретаріаті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини працює 25 осіб, хоча повинно бути втричі більше.

Структура секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини:

Керівник секретаріату;

Заступник Керівника секретаріату;

Перший помічник Уповноваженого;

Консультативна рада, яка створюється при Уповноваженому з метою надання консультаційної підтримки, проведення наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і свобод людини і громадянина (яка може діяти і на громадських засадах) із осіб, що мають досвід роботи в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

Секретар консультативної ради;

департаменти та їх керівники;

управління, відділи та їх керівники;

інші працівники секретаріату.

Фінансування діяльності Уповноваженого здійснюється за рахунок Державного бюджету України та щорічно передбачається в ньому окремим рядком, для чого Уповноважений розробляє, подає на затвердження Верховної Ради України та виконує кошторис своїх витрат. Фінансова звітність подається Уповноваженим у порядку, встановленому законодавством України.

Міністерство економіки та Міністерство фінансів під час підготовки актів Кабінету Міністрів України про розподіл асигнувань, передбачених у державному бюджеті на капітальні вкладення, повинні враховувати за поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини необхідні асигнування на створення матеріально-технічної бази, необхідної для діяльності Уповноваженого, та будівництво житла. Законодавчо закріплюється обов’язок Верховної Ради України і відповідних органів виконавчої влади та місцевого самоврядування створювати необхідні умови для діяльності Уповноваженого, його секретаріату та представників.

Постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. № 2064 «Про умови оплати праці Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, представників Уповноваженого та працівників його секретаріату» були встановлені посадові оклади Уповноваженому, його представникам і керівним працівникам секретаріату, а також було визначено, що посадові оклади інших працівників, спеціалістів та службовців секретаріату Уповноваженого встановлюються на рівні посадових окладів відповідних працівників апарату Кабінету Міністрів України.

За особливий характер роботи та інтенсивність праці Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини передбачається виплата надбавки в розмірі 100 відсотків посадового окладу з урахуванням доплати за ранг та вислугу років. Вказана постанова надає право Уповноваженому встановлювати надбавку за особливий характер роботи та інтенсивність праці представнику Уповноваженого в розмірі до 90 відсотків посадового окладу з урахуванням доплати за ранг, керівним працівникам і спеціалістам секретаріату в розмірі до 80 відсотків посадового окладу з урахуванням доплати за ранг. Передбачаються також доплати Уповноваженому, його представникам, керівним працівникам і спеціалістам його секретаріату, які мають звання «Заслужений юрист України».

З метою забезпечення діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, реалізації матеріальних та інших гарантій Кабінетом Міністрів України було прийнято Постанову від 29 листопада 1999 р. № 2164 «Про забезпечення діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та його секретаріату», згідно з якою було встановлено, що за умовами матеріально-побутового, медичного, санаторно-курортного та транспортного обслуговування, а також забезпечення засобами зв’язку Уповноважений Верховної Ради України з прав людини прирівнюється до Голови Конституційного Суду України, а представники Уповноваженого, керівник секретаріату – до членів Кабінету Міністрів України, заступник керівника секретаріату – до заступника Міністра Кабінету Міністрів України, секретар консультативної ради, перший помічник Уповноваженого, керівники департаментів – до керівників структурних підрозділів Секретаріату Кабінету Міністрів України, інші працівники секретаріату – до відповідних категорій працівників Секретаріату Кабінету Міністрів України.

Втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб у діяльність Уповноваженого забороняється. Уповноважений не зобов’язаний давати пояснення по суті справ, які закінчені або перебувають у його провадженні.

Уповноважений користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень. Він не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також особистому огляду. Кримінальну справу проти Уповноваженого може бути порушено лише Генеральним прокурором України. За порушення законодавства щодо гарантій діяльності Уповноваженого, його представників та працівників секретаріату винні особи притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством.

Життя та здоров’я Уповноваженого і його представників, які працюють на постійній основі, підлягають обов’язковому державному страхуванню на випадок смерті, травми, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання ними службових обов’язків. Порядок та умови страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Після спливання терміну діяльності Уповноваженого йому надається робота (посада), на якій він працював до призначення і яка зберігається за ним на час виконання обов’язків Уповноваженого, а в разі неможливості надання цієї роботи (посади) – інша рівноцінна робота (посада) на тому ж або, за його згодою, іншому підприємстві, в установі, організації.

Глава 3

Організація роботи народних депутатів України

§1. Основи правового статусу народних депутатів України

Згідно із Законом України «Про статус народного депутата України», народні депутати України є представниками Українського народу у Верховній Раді України і уповноважені ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією та законами України.

Мандат (від лат. mandatum – повноваження, доручення) народного депутата України є вільним, що означає:

1) мандат є загальним всенародним, – хоча депутати і можуть обиратися по виборчих округах, вони представляють усю націю;

2) мандат є не імперативним, а факультативним – його здійснення вільне від примусу, депутат жорстоко не зв’язаний думкою своїх виборців;

3) мандат не підлягає відкликанню;

4) мандат при своєму здійсненні не потребує схвалення дій мандатарія (від. лат. mandataire – той, кого уповноважено, носій мандата) – презумпція відповідності волі депутатів волі народу не підлягає запереченню.

Правову основу діяльності народних депутатів України складають наступні нормативно-правові акти:

Конституція України від 28 червня 1996 р.;

Регламент Верховної Ради України від 27 липня 1994 р.;

Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 р. № 2766-ІІІ;

Закон України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. № 2790-XII (в ред. Закону від 22.03.2001 р. №2328-ІІІ);

Постанова Верховної Ради України. «Про забезпечення діяльності народних депутатів України» від 26 липня 1994 р № 122/94-ВР (із змінами, внесеними Постановою Верховної Ради України від 20.04.2000 р. № 1679-ІІІ);

Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затверджене Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 р. № 379/95-ВР (із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховної Ради України № 575-XIV від 08.04.1999 р.);

Положення про консультанта депутатської групи (фракції) Верховної Ради України, затверджене Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 р. № 378/95-ВР;

Положення про посвідчення народного депутата України і нагрудний знак «Народний депутат України», затверджене Постановою Верховної Ради України від 3 березня 1993 р. № 3038-XII;

Положення про порядок надання народним депутатам України службових жилих приміщень і користування ними, затверджене Постановою Верховної Ради України від 11 липня 1995 р. № 286/95-ВР (із змінами, внесеними згідно з постановами Верховної Ради України № 83/96-ВР від 06.03.1996 р., № 215/98-ВР від 14.04.1998 р., № 729-XIV від 04.06.1999 р.).

Народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою строком на чотири роки.

Народним депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг віку 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраний депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Центральна виборча комісія реєструє осіб, обраних народними депутатами України, і відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» видає їм тимчасове посвідчення народного депутата України. Особа для її реєстрації народним депутатом України зобов’язана подати до Центральної виборчої комісії не пізніш як на 20-й день з дня офіційного оприлюднення результатів виборів документ про її звільнення з роботи (посади), несумісної з депутатським мандатом, та (або) копію зареєстрованої заяви про припинення дії іншого представницького мандата, поданої до відповідної ради.

Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України присягу. Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом. Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата.

Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги і припиняються в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання. Після складання обраними народними депутатами України присяги Центральна виборча комісія не пізніш як на сьомий день видає їм депутатські посвідчення встановленого зразка.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Народний депутат зобов’язаний протягом одного місяця після складання присяги залишити попереднє місце роботи і передати трудову книжку до Секретаріату Верховної Ради України.

Народний депутат не має права:

бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади;

мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі;

обіймати посаду міського, сільського, селищного голови;

  • займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов’язків народного депутата час;

  • залучатись як експерт органами досудового слідства, прокуратури, суду, а також займатися адвокатською діяльністю;

  • входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку.

Народний депутат України зобов’язаний також дотримуватись інших вимог та обмежень, які встановлюються законодавством про боротьбу з корупцією. Зокрема, народним депутатам заборонено вчиняти діяння, визнані ст.1 Закону «Про корупцію» корупційними:

а) незаконно одержувати матеріальні блага, послуги, пільги або інші переваги, у тому числі приймати чи одержувати предмети (послуги) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх дійсної вартості;

б) одержувати кредити або позички, цінні папери, нерухомість або інше майно з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.

Вчинення корупційних діянь народним депутатом України тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від 25 до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і дострокове припинення депутатських повноважень. Таким особам забороняється балотуватися у депутати або на виборні посади в державні органи протягом 5 років з дня припинення депутатських повноважень. Питання про кримінальну, цивільно-правову та матеріальну відповідальність за корупційні діяння та правопорушення, пов’язані з корупцією, вирішуються відповідно до вимог чинного законодавства.

В разі відкриття валютного рахунку в іноземному банку народний депутат України зобов’язаний у 10-денний строк письмово повідомити про це податкову службу із зазначенням номера рахунку і місцезнаходження іноземного банку. Відомості про доходи, цінні папери, нерухоме та цінне рухоме майно і вклади в банках народних депутатів та членів їх сімей підлягають щорічній публікації в офіційному виданні Верховної Ради України – газеті «Голос України».

При виконанні своїх функцій і повноважень народні депутати України мають керуватися Конституцією України, законами України, а також загальновизнаними нормами моралі.

Державно-правова доктрина України сприйняла загальновизнаний у країнах західної демократії принцип «вільного депутатського мандата», тобто невизнання будь-якої юридичної залежності депутата від виборців, які його обрали. Принцип вільного депутатського мандату прямо не закріплюється в Конституції України, але випливає із загального принципу парламентаризму, який отримав визнання у ст.75 Основного Закону. Крім того, Конституція не передбачає таких складових імперативного мандата, як накази виборців та відкликання виборцями.

В юридичній літературі цілком обґрунтовано зазначається, що вільний мандат не означає повну свободу дій парламентарія, оскільки він «залежить від настанов партійного керівництва у фракції, пов’язаний бажанням знову балотуватись на наступних виборах до парламенту у своєму виборчому окрузі»1. Однак юридично його право голосувати при вирішенні того чи іншого питання нічим не обмежене, крім Конституції, законів і власної совісті.

Повноваження народних депутатів припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України. Дострокове припинення повноважень народних депутатів можливе за рішенням Верховної Ради України або на підставі рішення суду.

За рішенням Верховної Ради України, повноваження народного депутата припиняються достроково:

за особистою заявою народного депутата про складення ним депутатських повноважень;

у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;

у разі визнання народного депутата судом недієздатним або безвісно відсутнім;

у разі припинення його громадянства України або виїзду на постійне проживання за межі України;

у разі смерті народного депутата.

Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата з названих підстав приймається у 10-денний строк за поданням комітету, до компетенції якого входять питання депутатської етики, більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі рішення суду за поданням Голови Верховної Ради України, яке він надсилає у 10-денний строк з моменту одержання висновку комітету, до компетенції якого входять питання депутатської етики.

§2. Організація роботи народного депутата у Верховній Раді України

Діяльність народного депутата у Верховної Раді України включає в себе:

участь у засіданнях Верховної Ради України,

участь у засіданнях комітетів, комісій, підкомісій і робочих груп,

виконання доручень Верховної Ради України та її органів,

роботу над законопроектами, документами Верховної Ради,

виконання інших депутатських повноважень у складі фракцій або індивідуально.

Робота народного депутата України у Верховній Раді України здійснюється згідно з планом роботи сесії парламенту. Депутат може брати участь у засіданнях парламентських комітетів, підкомісій та робочих груп, виконувати доручення Верховної Ради України та її органів (за винятком виконання невідкладних доручень), працювати над законопроектами лише у період між засіданнями Верховної Ради. Робочі дні поза сесійним часом і часом відпустки депутати використовують на свій розсуд для підвищення своєї кваліфікації, обміну досвідом, роботи у виборчому окрузі та іншої діяльності, пов’язаної з виконанням депутатських повноважень.

Участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів, виконання доручень Верховної Ради та її органів є підставою для відкладення депутатом усіх інших службових справ. Депутат зобов’язаний зареєструватися і бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до яких його обрано. Депутат не має права не брати участь у голосуванні, в тому числі й таємному, за винятком випадку, коли Верховна Рада прийме окреме рішення щодо нього персонально, та інших випадків, передбачених законодавством.

Депутат забезпечується персональним місцем у залі засідань Верховної Ради України. Депутат зобов’язаний зареєструватися і бути присутнім на засіданні Верховної Ради й органів, до складу яких він обраний.

Відсутність народного депутата на засіданнях Верховної Ради України та її органів допускається тільки з поважних причин. Поважними причинами визнаються: виконання доручень Верховної Ради або її органів; тимчасове відсторонення від роботи у зв’язку з хворобою чи доглядом за дитиною; одруження, траур, документально підтверджені транспортні перешкоди. У кожному випадку Верховна Рада України вирішує питання про визнання причин відсутності поважною після розгляду висновку Комітету з питань Регламенту та депутатської етики.

Депутат, що не міг взяти участь у засіданнях, повинен письмово повідомити Голову Верховної Ради України через Секретаріат Верховної Ради. За дні відсутності без поважних причин депутату не виплачується заробітна плата. Після закінчення сесії Верховної Ради за поданням Секретаріату Верховної Ради в газеті «Голос України» мають друкуватися відомості про відсутність депутатів без поважних причин (що на практиці не виконується).

Дані про відсутність депутатів на засіданнях Верховної Ради та її органів без поважних та з невідомих причин щомісячно передаються Секретаріатом Верховної Ради до Комітету з питань Регламенту та депутатської етики. На вимогу цього комітету депутат зобов’язаний дати пояснення причини своєї відсутності. Пропущені депутатом засідання Верховної Ради чи її органів, щодо яких немає відповідного рішення Верховної Ради, вважаються пропущеними депутатом без поважних причин.

Регламент Верховної Ради України містить норму, згідно з якою, у випадку відсутності депутата без поважних причин більш ніж на 20 засіданнях протягом календарного року, Комітет з питань Регламенту та депутатської етики подає до Верховної Ради України пропозицію про порушення Верховною Радою питання перед виборцями відповідного округу про його відкликання. Однак Конституція України 1996 р. не містить відкликання в якості однієї з підстав дострокового припинення повноважень народних депутатів, що унеможливлює відкликання як таке.

У своїй діяльності народний депутат повинен дотримуватися загальновизнаних норм моралі; завжди зберігати власну гідність, поважати честь і гідність інших народних депутатів, службових та посадових осіб і громадян; утримуватись від дій, заяв та вчинків, що компрометують його самого, виборців, Верховну Раду України, державу.

На засіданнях Верховної Ради народний депутат не повинен порушувати дисципліну, заважати проведенню засідання, використовувати образливі або лайливі висловлювання, закликати до незаконних дій. Головуючий на засіданні має право попередити про неприпустимість таких дій, припинити його виступ або позбавити його права виступу.

Якщо народний депутат своєю поведінкою заважає проведенню засідання, головуючий попереджає його персонально. Після повторного попередження головуючий за згодою більшості депутатів може запропонувати народному депутату залишити сесійний зал до кінця засідання. Якщо народний депутат відмовляється залишити зал, головуючий припиняє засідання до виконання його вимоги. У цьому випадку Верховна Рада України може прийняти рішення про позбавлення депутата права брати участь у пленарних засіданнях (до 5) і це рішення публікується в газеті «Голос України».

Якщо під час засідання Верховної Ради депутат вчинить дії, що містять ознаки злочину, головуючий закриває засідання і звертається до Генерального прокурора з пропозицією вжити необхідних заходів.

Народний депутат є членом Верховної Ради і має усі права, що забезпечують його участь у діяльності парламенту. Він несе відповідальність перед Верховною Радою, виконує її доручення і доручення її органів.

Депутат має право ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядаються на засіданнях Верховної Ради та її органів, до складу яких його обрано. Кожен депутат має один голос. Якщо депутат не є членом якогось органу Верховної Ради, він може взяти участь у його роботі з правом дорадчого голосу.

Народний депутат має право:

  • обирати і бути обраним на посади Голови Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України;

  • обирати і бути обраним до органів Верховної Ради України;

  • пропонувати питання для розгляду Верховної Радою України або її органами;

  • законодавчої ініціативи (яке реалізується у формі внесення до Верховної Ради України законопроекту, проекту постанови чи іншої законодавчої пропозиції);

  • звертатися із депутатськими запитами, вимагати відповіді на них;

  • брати участь у дебатах, ставити запитання доповідачам, головуючому на засіданні;

  • виступати з обґрунтуванням своїх пропозицій і з мотивів голосування;

  • висловлювати свою думку щодо кожного питання, яке розглядається на засіданні;

  • висловлювати думку щодо кандидатів, які обираються чи призначаються на посади, звільняються з посад Верховною Радою України, а також щодо яких Верховна Рада України надає згоду на призначення і звільнення з посад;

  • порушувати питання про заміну головуючого на пленарному засіданні Верховної Ради України;

  • порушувати питання про довіру складу органів, утворених Верховною Радою України, а також посадовим особам, яких обрано, призначено на посади або щодо призначення на посади яких Верховною Радою України надано згоду у випадках, передбачених Конституцією України;

  • порушувати питання про перевірку діяльності підприємств, установ, організацій, розміщених на території України, щодо яких є дані про порушення ними законодавства України, про створення з цією метою тимчасових слідчих комісій;

  • передавати для внесення до протоколу і стенографічного бюлетеня засідання текст свого виступу, окремої думки, заяви, пропозиції і зауваження з питань, що розглядаються Верховною Радою України;

  • об’єднуватися в депутатські фракції та групи.

Обов’язки народного депутата у Верховної Раді України:

  • дбати про благо України і добробут Українського народу, захищати інтереси виборців та держави;

  • додержуватися вимог Конституції України, Закону “Про статус народного депутата України”, закону про регламент Верховної Ради України та інших законів України, додержуватися присяги народного депутата України;

  • бути присутнім та особисто брати участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано;

  • особисто брати участь у голосуванні з питань, що розглядаються Верховною Радою України та її органами;

  • виконувати доручення Верховної Ради України, відповідного комітету, депутатської фракції (групи), тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, до складу яких його обрано;

  • інформувати Верховну Раду України та її органи, до складу яких його обрано, про виконання доручень Верховної Ради України та її органів;

  • додержуватись вимог трудової дисципліни та норм депутатської етики;

  • завчасно повідомляти про неможливість бути присутнім на засіданні Верховної Ради України чи її органів керівників цих органів;

  • використовувати депутатські бланки лише для офіційних запитів, звернень та листів, які підписуються ним власноручно;

  • при оформленні на роботу у Верховну Раду України, а потім щорічно протягом здійснення своїх повноважень, але не пізніше 1 березня року наступного за звітним фінансовим роком подавати до органів податкової служби України відомості про доходи та зобов’язання фінансового характеру, в тому числі і за кордоном, щодо себе і членів своєї сім’ї (дружина, чоловік, батьки, повнолітні діти), а також відомості про належні йому та членам його сім’ї нерухоме та цінне рухоме майно, вклади у банках і цінні папери.

Як член депутатської фракції (групи), народний депутат України зобов’язаний додержуватись вимог Положення про депутатську фракцію (групу), а також виконувати функції, закріплені Положенням про депутатську фракцію (групу), і представляти інтереси депутатської фракції (групи) у комітеті, тимчасовій спеціальній або тимчасовій слідчій комісії, до складу яких його обрано.

У випадку невиконання депутатом своїх обов’язків, порушення ним установленого порядку роботи питання про поведінку народного депутата може бути розглянуто Верховною Радою України.

Народний депутат України при виконанні своїх повноважень потребує допомоги фахівців. Державні органи, посадові особи державних підприємств, установ та організацій зобов’язані на вимогу депутатів забезпечити його консультаціями фахівців з питань, пов’язаних з депутатською діяльністю. Депутат має право на безоплатну допомогу з правових питань, що виникають у його депутатській діяльності, з боку апарату Верховної Ради України, виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування, місцевих державних адміністрацій, посадових осіб державних підприємств, організацій, наукових, навчальних, юридичних установ і правоохоронних органів.

Постійну допомогу народному депутату надають помічники-консультанти, яких він може мати до п’ятнадцяти осіб. Їх правовий статус визначається ст.34 Закону “Про статус народного депутата України” та Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим Постановою Верховної Ради України 13 жовтня 1995 р. № 379/95-ВР (із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховної Ради України № 575-XIV від 08.04.1999 р.).

Помічником-консультантом народного депутата може бути лише громадянин України, що має середню спеціальну чи вищу освіту і вільно володіє державною мовою.

Помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Вони перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчого комітету відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад. Помічники-консультанти, які працюють у місті Києві (але не більше 2 осіб), прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України. На чотирьох помічників-консультантів народного депутата України поширюється дія Закону України «Про державну службу», їм присвоюється не вище ніж сьомий ранг державного службовця четвертої категорії.

Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів постановою парламенту. Згідно з Постановою Верховної Ради України від 26.07.1994 р. «Про забезпечення діяльності народних депутатів України» (із змінами, внесеними Постановою Верховної Ради від 20.04.2000 р.), кошти на утримання помічників-консультантів незалежно від їх кількості для кожного з народних депутатів виділяються у межах двох місячних фондів оплати праці члена комітету Верховної Ради України без врахування премії (25%).

Народний депутат самостійно здійснює підбір помічників-консультантів, розподіляє обов’язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.

Помічник-консультант народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором, має такі права у Верховній Раді України:

входити і перебувати у приміщеннях Верховної Ради України за пред’явленням посвідчення помічника-консультанта;

бути присутнім на пленарних засіданнях Верховної Ради України, засіданнях постійних та тимчасових комісій Верховної Ради України, в яких працює народний депутат України, або засіданнях, на яких розглядаються питання, у підготовці яких він брав участь;

безплатно користуватися в порядку, встановленому законодавством України, інформаційними базами даних та телекомунікаційними мережами Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування;

на забезпечення актами, прийнятими Верховною Радою України, а також інформаційними й довідковими матеріалами, що офіційно розповсюджуються Верховною Радою України, Адміністрацією Президента України, а також органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, діяльність яких поширюється на виборчий округ, від якого обрано народного депутата України;

Помічник-консультант народного депутата України зобов’язаний:

за дорученням народного депутата України вивчати питання, що входять до його компетенції, готувати по них необхідні матеріали, подавати народному депутату України допомогу в здійсненні ним контролю за виконанням прийнятих рішень;

виконувати доручення народного депутата України у взаємовідносинах з виборцями, а також з органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, об’єдна­ннями громадян, підприємствами, установами та організаціями;

сприяти народному депутату України у налагодженні зв’язків з органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями у вирішенні питань, що стосуються інтересів виборців;

допомагати народному депутату України під час особистого прийому виборців у розгляді звернень громадян, вирішенні порушених ними питань;

допомагати народному депутату України в організації проведення звітів і зустрічей з виборцями, трудовими колективами, об'єднаннями громадян, узагальнювати висловлені на них пропозиції і зауваження, сприяти реалізації розроблених на їх виконання заходів;

брати участь в організації вивчення громадської думки, потреб і запитів виборців, вносити пропозиції щодо шляхів їх вирішення;

вести діловодство, забезпечувати зберігання документів, які надходять на ім’я народного депутата України, контролювати своєчасне надходження відповідей на депутатські звернення;

подавати народному депутату України організаційно-технічну та іншу допомогу при здійсненні ним депутатських повноважень;

під час виконання своїх обов’язків помічник-консультант народного депутата України не повинен допускати дій, що можуть завдати шкоди діяльності народного депутата України.

§3. Організація роботи народного депутата у виборчому окрузі

Належне виконання депутатських повноважень з необхідністю вимагає підтримання постійного міцного зв’язку депутата з виборцями. Для цього законодавство передбачає широке коло прав депутата у виборчому окрузі. Як слушно зазначається у новітній державознавчій літературі, після введення мажоритарно-пропорційної системи виборів народних депутатів цю групу прав доцільно називати «права депутата, що забезпечують його діяльність серед виборців»1. У Законі «Про статус народного депутата України» (в редакції Закону від 22 березня 2001 р.) ці права названі “правами народного депутата України у взаємовідносинах із органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об’єднаннями громадян України та іноземних держав”.2 Серед таких прав слід відзначити наступні:

безперешкодно відвідувати будь-які державні органи й органи об’єднань громадян, підприємства, установи, організації з питань своєї депутатської діяльності;

проводити зустрічі з виборцями, трудовими колективами, об’єднаннями громадян;

із правом дорадчого голосу брати участь у роботі сесій місцевих рад та засіданнях їх органів;

одержувати повну інформацію з питань, пов’язаних із виконанням депутатських повноважень від будь-яких державних органів, посадових осіб, підприємств, організацій;

на невідкладний прийом керівниками та іншими посадовими особами державних органів, підприємств, організацій з питань депутатської діяльності.

При пред’явленні депутатського посвідчення народні депутати користуються правом безперешкодного доступу на підприємства, організації, що знаходяться на території України незалежно від їхньої підпорядкованості, форми власності, режиму таємності.

Народний депутат як представник державної влади у випадку порушення прав та інтересів людини і громадянина, що охороняються законом, та інших порушень законності має право на місці вимагати негайного припинення порушення або звернутися з цією вимогою до відповідних органів і посадових осіб. Посадові особи державних органів, адміністрація підприємств, працівники міліції, до яких звернена така вимога, зобов’язані негайно вжити заходів для усунення порушення, а за необхідності – притягнути винних до відповідальності з наступним інформуванням про це народного депутата. У разі невжиття заходів щодо усунення порушення посадові особи несуть дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність у встановленому законом порядку.

Поряд з правами, Закон «Про статус народного депутата України» передбачає низку обов’язків парламентарів у виборчому окрузі:

підтримувати зв’язок з виборцями, регулярно інформувати їх про роботу Верховної Ради України та її органів, про реалізацію своєї передвиборної програми;

вивчати громадську думку, потреби і запити населення, у разі потреби інформувати про них Верховну Раду України;

здійснювати регулярний прийом виборців.

Народний депутат розглядає отримані ним заяви, пропозиції і скарги громадян, вживає необхідних заходів для їх законного й обґрунтованого вирішення. За результатами розгляду скарг народні депутати можуть подати депутатське звернення. У разі потреби народний депутат може залучати до розгляду заяв, скарг і до прийому громадян посадових осіб державних органів, підприємств, установ, що знаходяться на території виборчого округу.

Депутат не рідше одного разу на рік звітує перед виборцями про свою діяльність і йому забезпечується належні умови для проведення зустрічей із виборцями. Виконкоми місцевих рад або державні адміністрації виділяють приміщення і повідомляють громадян про час і місце зустрічі.

Постійну допомогу народному депутату надають помічники-консультанти. Помічник-консультант народного депутата України користується окремим службовим приміщенням, обладнаним необхідними меблями, телефоном і оргтехнікою, що надається органами місцевого самоврядування народному депутату України в його виборчому окрузі. Канцелярські, поштові, телеграфні витрати помічника-консультанта народного депутата України, пов’язані з виконанням покладених на нього обов’язків, оплачуються безпосередньо народним депутатом України за рахунок коштів, передбачених на покриття його витрат, пов’язаних з депутатською діяльністю.

Помічник-консультант народного депутата України у виборчому окрузі має такі повноваження:

одержувати за запитом безплатно в органах державної виконавчої влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах і організаціях необхідні народному депутату для здійснення його депутатських повноважень документи, інформаційні та довідкові матеріали, проїзні квитки;

одержувати надіслану на ім’я народного депутата України поштову і телеграфну кореспонденцію, відправляти її від його імені;

на першочерговий прийом керівниками та іншими посадовими особами органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ та організацій з питань діяльності народного депутата України;

брати участь у роботі органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів, дія яких поширюється на виборчий округ, від якого обрано народного депутата України, у зборах трудових колективів, об’єднань громадян, громадян за місцем проживання та військовослужбовців у військових частинах, а також в інших заходах, що стосуються інтересів виборців округу;

оголошувати на засіданнях органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або подавати у письмовій формі підготовлені народним депутатом України для цієї мети пропозиції, звернення, заяви та інші документи;

за письмовим зверненням народного депутата України користуватися копіювально-розмножувальною та обчислювальною технікою органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ, організацій, розташованих на території виборчого округу, від якого обрано народного депутата України;

на позачергове придбання проїзних документів і позачергове поселення в готелях незалежно від їх відомчої підпорядкованості за пред’явленням посвідчення помічника-консультанта та посвідчення про відрядження.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 травня 2000 р. №8-рп/2000 у справі №1-1/2000 (справа про статус народного депутата України) визнані неконституційними положення ч.2 ст.24, ч.2 ст.18, ч.1 ст.30 Закону «Про статус народного депутата України», що закріплювали право парламентарів здійснювати контроль за розглядом звернень громадян в державних органах, органах об’єднань громадян, на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності; право перевіряти відомості про порушення закону, прав та інтересів громадян і організацій, що охороняються законом; право переважного доступу до засобів масової інформації. Конституційний Суд обґрунтував свою позицію відсутністю в Конституції вказівки на такі права народних депутатів.

§4. Депутатські запити і звернення

Серед передбачених законодавством інструментів парламентського контролю за діяльністю органів публічної влади, підприємств, установ і організацій провідне місце посідають депутатські запити і звернення.

Депутатське звернення – це викладена у письмовій формі пропозиція народного депутата, звернення до посадових осіб державних органів, керівників підприємств, установ, організацій здійснити певні дії, дати офіційне роз’яснення або викласти свою позицію з питань, віднесених до їхньої компетенції.

Депутат має право депутатського звернення до посадових осіб усіх державних органів і органів об’єднань громадян, керівників підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності й підпорядкованості з питань, пов’язаних із депутатською діяльністю. Своє звернення депутат безпосередньо надсилає посадовим особам або поштою. Воно є обов’язковим для розгляду протягом не більш як 10 днів з моменту отримання. Якщо з об’єктивних причин воно не може бути розглянуте в цей термін, депутату надсилається офіційний лист, у якому викладаються мотиви продовження терміну розгляду. Максимальний час розгляду звернення не може бути більшим 30 днів з моменту його одержання. Народний депутат, який направив звернення, може бути присутнім при його розгляді, про що він повідомляє адресата свого звернення.

Якщо депутат не задоволений відповіддю на звернення і якщо на його думку посадова особа ухиляється від вирішення питання, що міститься у зверненні, він має право внести депутатський запит.

Депутатський запит – це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, заявлена на сесії Верховної Ради до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів публічної влади, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях від 19 травня 1999 р. № 4-рп/99 у справі №1-12/99 (справа про статус народних депутатів) та від 11 квітня 2000 р. №4-рп/2000 у справі №1-19/2000 (справа про запити народних депутатів України до прокуратури) дав офіційне тлумачення положень ст.86 Конституції України, а також ч.1 ст.12, ч.1,2 ст.19 Закону «Про статус народного депутата України». Цим рішенням встановлено низку обмежень щодо реалізації народними депутатами свого права на депутатський запит і звернення:

1. Народний депутат не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, до голів судів та до суддів стосовно конкретних судових справ.

2. Вимога чи пропозиція народного депутата України до керівників органів Служби безпеки України не може бути дорученням щодо перевірки будь-якої інформації про окремих громадян. За відсутності у вимозі чи пропозиції народного депутата достатньої інформації про злочин така вимога чи пропозиція не може бути підставою для прийняття рішення про проведення оперативно-розшукових заходів. У разі надходження до органів Служби безпеки вимоги чи пропозиції народного депутата України, пов’язаної з необхідністю проведення оперативно-розшукових заходів, керівники цих органів мають діяти з дотриманням вимог, передбачених Законом України «Про Службу безпеки України» і Законом України «Про оперативно-розшу­кову діяльність».

3. Народний депутат не має права звертатися до органів прокуратури і прокурорів з вимогами, пропозиціями чи вказівками у конкретних справах з питань підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, а також до слідчих прокуратури з питань досудового слідства у конкретних кримінальних справах. У разі надходження до органів прокуратури, прокурорів, слідчих прокуратури пропозицій, вказівок і вимог народних депутатів у конкретних справах із вищевказаних питань прокурори і слідчі прокуратури мають діяти з дотриманням вимог, передбачених Кримінально-проце­суальним кодексом, Цивільним процесуальним кодексом, Арбітражним процесуальним кодексом України та Законом України «Про прокуратуру».

Верховна Рада України приймає рішення про доцільність направлення депутатського запиту, яке повинно бути підтримане не менш як 1/5 народних депутатів. Рішення про направлення запиту до Президента України потребує підтримки не менш як 1/3 від конституційного складу парламенту.

Запит подається в письмовій формі Голові Верховної Ради України, який оголошує його на засіданні Верховної Ради і після прийняття рішення передає до Секретаріату. Секретаріат Верховної Ради негайно направляє текст депутатського запиту відповідним органам або посадовим особам. Текст запиту публікується в стенографічному бюлетені засідань Верховної Ради України.

Орган або посадова особа, до яких спрямований запит, повинні дати офіційну відповідь не пізніш як у 15-денний термін з дня його одержання. Якщо запит з об’єктивних причин не може бути розглянутий у цей термін, то посадова особа письмово повинна повідомити про це Голову Верховної Ради і народного депутата, групу народних депутатів чи комітет, що внесли запит, і запропонувати інший термін, що не повинен перевищувати один місяць після одержання запиту.

Народний депутат має право брати безпосередньо участь у розгляді внесеного ним запиту керівником відповідного органу публічної влади, підприємства, установи чи організації.

Відповідь на депутатський запит надсилається Голові Верховної Ради України і депутату, що його вніс, та оголошується на засіданні парламенту. Депутат має право дати оцінку відповіді на свій запит. На засіданні Верховної Ради України може бути проведене обговорення відповіді на запит, якщо на цьому наполягає не менше ніж 1/5 частина народних депутатів. При обговоренні відповіді на депутатський запит на засіданні парламенту повинні бути присутні керівники, до яких звернуто запит. За підсумками розгляду запиту Верховна Рада приймає постанову, що разом з текстом запиту публікується в газеті «Голос України» і «Відомостях Верховної Ради України».

§5. Основні гарантії депутатської діяльності

Систему гарантій депутатської діяльності складають заходи щодо забезпечення успішного здійснення депутатами своїх повноважень.

1. Юридичні гарантії:

Непорушність повноважень народного депутата України. Ніхто не має права обмежувати повноваження народного депутата України, за винятками, передбаченими Конституцією, Законом «Про статус народного депутата України» та іншими законами України. При запровадженні надзвичайного чи військового стану повноваження народного депутата України та його конституційні права і свободи не можуть бути обмежені.

Недоторканність народного депутата (депутатський імунітет). Депутат не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий або заарештований без згоди Верховної Ради України; заборонені догляд, обшук, затримання, порушення таємниці кореспонденції, прослуховування телефонних переговорів або застосування інших заходів, що обмежують свободу народних депутатів. Депутатський імунітет передбачений конституційним законодавством багатьох країн світу1, однак на всеукраїнському референдумі, проведеному 16 квітня 2000 року, переважна більшість громадян України висловились за скасування цієї гарантії депутатської діяльності.

  • Кримінальна справа відносно народного депутата може бути порушена тільки Генеральним прокурором України. Для одержання згоди Верховної Ради на притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності або арешт Генеральний прокурор вносить у парламент подання щодо пред’явлення обвинувачення або надання санкції на арешт. Верховна Рада України розглядає подання не пізніш як у місячний термін, приймає рішення 2/3 голосів депутатів і в 3-денний термін повідомляє Генерального прокурора.

  • Народний депутат на строк виконання своїх повноважень звільняється від призову на військову або альтернативну службу, а також від призову на навчальні та спеціальні збори.

2. Організаційні гарантії:

  • Для роботи з виборцями народному депутату Верховною Радою України встановлюються щомісячно відповідні дні у визначеному порядку.

  • Народний депутат на строк виконання депутатських повноважень забезпечується окремим технічно обладнаним службовим кабінетом у приміщеннях Верховної Ради України з розташуванням у ньому постійного робочого місця його помічника-консультанта.

  • Службовий кабінет народного депутата має бути обладнаний персональним комп’ютером з підключенням його до інформаційних мереж та наданням адреси електронної пошти.

  • Управління державної охорони України разом з органами СБУ та МВС забезпечує безпеку народному депутату при виконанні ним депутатських повноважень, а також за місцем його проживання та членів його сім’ї.

  • У межах виконання депутатських повноважень народний депутат має право безперешкодно і безкоштовно скористатись урядовим та іншими видами зв’язку, якіє у наявності в органів державної влади та органів місцевого самоврядування чи підприємства, установи та організації.

  • За вимогою народного депутата державні органи і посадові особи зобов’язані забезпечити його консультаціями фахівців з питань, пов’язаних з його депутатською діяльністю.

  • Апарат Верховної Ради, виконкоми місцевих рад, посадові особи державних підприємств, організацій, наукових, юридичних установ, правоохоронних органів зобов’язані забезпечити народному депутату безкоштовну допомогу з правових питань, що виникають у його депутатській діяльності.

  • Народний депутат може мати до 15 помічників-консультантів.

3. Інформаційні гарантії:

  • Апарат Верховної Ради України зобов’язаний забезпечити народного депутата актами Верховної Ради України, а на вимогу народного депутата також актами Президента України, нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади, рішеннями Конституційного Суду України, Верховного Суду України, офіційними матеріалами Рахункової палати і Центральної виборчої комісії.

  • Органи влади Автономної Республіки Крим, органи державної влади та органи місцевого самоврядування при зверненні народного депутата зобов’язані надати йому офіційні матеріали щодо своєї діяльності.

  • На вимогу народного депутата посадові особи органів публічної влади, державних підприємств, установ та організацій зобов’язані забезпечити його консультаціями відповідних фахівців з питань депутатської діяльності і надати невідкладно, а за відсутності такої можливості – не пізніш як у 5-денний строк, необхідні інформацію і документацію.

  • Народний депутат має право знайомитися з будь-якою конфіденційною та таємною інформацією з питань депутатської діяльності.

  • Народний депутат має право безкоштовно виступати з питань його депутатської діяльності не рідше одного разу в місяць у друкованих засобах масової інформації, на радіо (до 10 хвилин в місяць) та телебаченні (до 20 хвилин в місяць), засновником яких виступають органи державної влади, організації або установи, що фінансуються повністю або частково за рахунок коштів державного бюджету. Редакції газет, засновниками яких виступають органи державної влади, зобов’язані публікувати подані народним депутатом матеріали не рідше одного разу на місяць обсягом до 1/16 загальної газетної площі.

  • Друковані та аудіовізуальні засоби масової інформації, засновником яких виступають органи публічної влади, організації або установи, що фінансуються повністю або частково за рахунок коштів державного чи місцевого бюджету, зобов’язані безкоштовно давати оголошення про зустріч виборців з народним депутатом і забезпечують висвітлення таких зустрічей, а також надають народному депутату не менше 15 хвилин ефірного часу на місяць для звіту перед виборцями.

4. Соціально-економічні гарантії:

  • Народному депутату встановлюється Верховною Радою України щомісячний посадовий оклад.

  • Народний депутат в питаннях матеріального і соціально-побутового забезпечення прирівнюється до членів Кабінету міністрів України.

  • Життя і здоров’я народного депутата підлягають обов’язковому державному страхуванню за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України на суму 10-річного грошового утримання народного депутата.

На період виконання депутатських повноважень народному депутату надається службове житлове приміщення для спільного проживання з членами сім’ї згідно з Положенням про порядок надання народним депутатам України службових жилих приміщень і користування ними, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 11 липня 1995 р. При цьому право на житлову площу за місцем їхнього постійного проживання за ними зберігається. Службові жилі приміщення, як правило, надаються народним депутатам України, які постійно проживають за межами м. Києва. Однак вони можуть надаватися і тим народним депутатам України, які проживають у м. Києві, але потребують поліпшення житлових умов і перебувають на обліку потребуючих поліпшення житлових умов. Будинки, в яких розміщені службові жилі приміщення, призначені для заселення народними депутатами України і членами їх сімей, знаходяться на балансі Управління справами Верховної Ради України. Службове жиле приміщення має бути розташоване поблизу будинків Верховної Ради України і благоустроєне стосовно до умов м. Києва, відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам, обладнане меблями, побутовою технікою тощо. Наймач службового жилого приміщення і члени його сім’ї користуються цим приміщенням безкоштовно. Народним депутатам України і членам їх сімей службові жилі приміщення надаються у межах норм жилої площі, встановлених законодавством України, з наданням додаткової службової жилої площі у вигляді окремої кімнати для організації робочого кабінету. Народний депутат України поблизу службового жилого приміщення, яким він користується, у разі потреби забезпечується місцем для стоянки автомобіля.

  • За бажанням народного депутата замість службового житла йому може бути надана одноразова грошова компенсація для створення належних житлових умов.

  • Народний депутат безкоштовно забезпечується медичним обслуговуванням та путівками для санаторно-курортного лікування.

  • На всій території України народні депутати користуються правом безкоштовного проїзду залізничним, автомобільним, водним і повітряним транспортом.

Місцеві держадміністрації, виконкоми місцевих рад повинні надавати народному депутату у виборчому окрузі окремі службові приміщення, обладнані необхідною технікою, а також автотранспорт для потреб, пов’язаних із його депутатською діяльністю.

В усіх населених пунктах депутат має право позачергового одержання місця в готелі.

5. Трудові гарантії:

Після закінчення терміну повноважень народного депутата він повертається на попереднє місце роботи, а якщо це неможливо (наприклад, у випадку ліквідації підприємства), він зараховується до резерву кадрів державної служби, у системі якої він працював.

Верховна Рада України забезпечує колишньому народному депутату безпосередньо після закінчення строку його повноважень, на період його працевлаштування, виплату матеріальної допомоги у розмірі заробітної плати з урахуванням всіх доплат та надбавок, яку отримують працюючі народні депутати, але не більше одного року, а в разі навчання чи перекваліфікації – не більше 2 років після закінчення строку повноважень народного депутата.

У випадку неможливості працевлаштування після зазначеного строку за народним депутатом зберігається виплата матеріальної допомоги у розмірі 50% зарплати з урахуванням всіх доплат і надбавок, яку отримують працюючі народні депутати, до досягнення ним пенсійного віку за наявності трудового стажу більше 25 років для чоловіків і 20 років – для жінок.

  • Народний депутат, який є військовослужбовцем, атестованим працівником органів МВС України, СБУ, органів і установ виконання покарань, інших правоохоронних органів, на строк виконання депутатських повноважень прикомандировується до Верховної Ради України із залишенням на строк виконання депутатських повноважень на службі в зазначених органах і установах.

  • Час роботи народного депутата у Верховній Раді України зараховується до стажу державної служби, а також до його загального і безперервного трудового стажу, стажу роботи за спеціальністю.

  • Час роботи у Верховній Раді України поширюється на строки присвоєння військових та спеціальних звань.

  • При досягненні народним депутатом під час строку його депутатських повноважень віку або вислуги років, встановлених законом про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, він має право на пенсію, що обчислюється виходячи із заробітку працюючого народного депутата.

  • При досягненні встановленого законом пенсійного віку за наявності трудового стажу для чоловіків – не менше 25 років, для жінок – не менше 20 років, а також у разі визнання інвалідом І або ІІ групи народному депутату призначається пенсія в розмірі 80% місячної заробітної плати нині працюючого народного депутата з урахуванням усіх доплат та надбавок до посадового окладу.

  • Народним депутатам надається щорічна оплачувана відпустка у міжсесійний період тривалістю 45 днів з виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі двох місячних зарплат.

  • Дружина (чоловік) народного депутата діючого скликання, у разі її (його) переїзду на проживання до м.Києва, за її (його) бажанням звільняється із свого місця роботи і повертається на нього у порядку переведення, а державна служба зайнятості першочергово пропонує їм рівноцінну роботу (службу).

Розділ ІV

Організація роботи Президента України

§1. Президент України в системі органів державної влади, основи його правового статусу та функціонування

За Конституцією, Президент України є главою держави і виступає від її імені. (ч.1 ст.102) З точки зору конституційно-правової теорії, глава держави – це конституційний орган і водночас вища посадова особа держави, що представляє державу ззовні і всередині країни, символ державності народу1. Як правило, це одноосібний орган загальної компетенції, один з вищих органів державної влади. На наш погляд, термін «глава держави» не дає можливості з належним ступенем точності cхарактеризувати сутність, функції та компетенцію даного органу, оскільки на відміну, наприклад, від парламенту (який в усіх країнах світу є вищим представницьким і законодавчим органом) глава держави виконує різні функції і наділений різним правовим статусом. Як цілком слушно зазначається у новітній державознавчій літературі, статус глави держави у кожній з країн визначається обраною формою правління та усталеними політико-правовими традиціями2.

В основі терміну «глава держави» лежала органічна теорія держави, що розглядала державний механізм як певний суспільний організм, складові ланки якого виступають як органи, що виконують неповторні функції. З точки зору прихильників органічної теорії монарх має виконувати в державному механізмі функції, аналогічні функціям голови в людському організмі: аналізувати події та явища, що відбуваються в оточуючому середовищі, приймати вольові рішення і доводити їх до виконання іншим органам. Ця теорія отримала логічне завершення наприкінці ХVIIІ ст. і набула широкого поширення й визнання в умовах «освіченого абсолютизму».

Надалі таке пояснення влади глави держави в конституційній монархії стало панівним у німецькій літературі. Воно отримало особливий розвиток у працях Г.Мейєра і його учня і послідовника Аншютца. Ці автори ввели для визначення того особливого становлення, яке займає монарх серед інших органів, особливий термін – «носій державної влади».

Поступово у державознавчій літературі утверджується позиція, згідно з якою статус президента за республіканської форми правління визнається майже аналогічним статусу монарха при монархічній формі правління. Порівняльно-правовий аналіз компетенції глав у конституційних монархіях та президентських республіках давав можливість зробити цілком певний висновок про їх аналогічність в усіх істотних елементах. За даних умов термін «глава держави» почав розповсюджуватись і на президента республіки, ставши загальною назвою для одноосібних органів державної влади, що уособлювали державу в цілому.

У подальшому для визначення статусу конституційного монарха поряд з терміном «носій державної влади» почав застосовуватись термін «глава виконавчої влади», оскільки монарх за цієї форми правління визнавався своєрідним одноосібним органом, якому належить уся повнота виконавчої влади. Оскільки президент у президентській республіці виконував у сфері виконавчої діяльності ті ж повноваження, що й конституційний монарх, то термін «глава виконавчої влади» був розповсюджений і на нього.

Напівпрезидентська республіка, яка органічно поєднала в собі риси президентської і парламентської республіки вперше була оформлена Конституцією Франції 1958 р., ставши державно-правовою відповіддю на істотні зміни суспільно-політичних реалій. Певною мірою П’ята Республіка у Франції ознаменувала собою дві суперечливі тенденції: зміцнення влади глави держави за рахунок його функціонального поєднання з виконавчою гілкою влади і занепад парламентаризму. Цікавим є той факт, що розробники Конституції Франції 1958 р. первісно закладали в неї модель парламентарної республіки з дещо розширеними повноваженнями глави держави, однак підсумковий варіант надто відрізнявся від тогочасних парламентських республік, а наступні конституційні реформи взагалі вивели французьку модель за межі знаних форм правління.

«Французький варіант» фактично перекреслив усталені конституційно-правові традиції і уявлення про місце глави держави в державному механізмі. Будучи формально виведеним за рамки законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, Президент Франції наділявся настільки могутніми повноваженнями, що міг цілком вважатися складовою частиною кожної з них. Таким чином, з певним ризиком для демократії досягалося одразу кілька позитивних результатів: консолідація державної влади, збільшення її міцності і водночас підвищення її ефективності та оперативності. Слід відзначити, що напівпрезидентська республіка від самого початку свого існування піддається нищівній критиці за гіперболізацію вади президента і порушення конституційного принципу поділу влади, однак виявила свою життєздатність і, більше того, стала взірцем для багатьох інших держав, особливо постсоціалістичних.

Еволюція інституту президентства в передових країнах західної демократії дає можливість стверджувати, що його статус постійно змінювався. При цьому цікавим є той факт, що з кінця ХVІІІ ст. з проміжком у 80–90 років світова політико-правова теорія і практика дарували світові нову модель республіканської форми правління: 1787 рік – президентська республіка (США), 1875 рік – парламентська республіка (Франція), 1958 рік – напівпрезидентська республіка (Франція). У президентській республіці президенту ввіряється уся повнота виконавчої влади, а також представницькі та номінаційні повноваження; у парламентській республіці – тільки представницькі та номінаційні повноваження; нарешті, у напівпрезидентській республіці президент отримує найбільш широкі повноваження, що стосуються майже усіх сфер суспільного життя і всіх гілок влади, однак функціонально тяжіє до виконавчої гілки влади.

Крім того, можна констатувати, що останні десятиліття позначилися розмаїттям унікальних форм правління. Нині фактично нема держав з тотожним правовим статусом глави держави, компетенція кожного з них відрізняється певними відмінностями навіть в межах кожної з трьох основних моделей республіканського правління. При цьому майже в усіх пострадянських державах гострої актуальності набуває проблема оптимізації правового статусу глави держави шляхом визначення необхідного обсягу повноважень.

Тому визначення «президент – глава держави» фактично нічого не прояснює у його правовому статусі і не дає можливості більш-менш чітко виявити його місце у системі вищих органів державної влади. Саме цим пояснюється той факт, що термін «глава держави» не зустрічається у переважній більшості конституцій розвинених демократичних країн. Виняток становлять Іспанія (ст.56 Конституції 1978 р.), Італія (ст.87 Конституції 947 р.) та Швеція (глава 5 «Форми правління», 1974 р.), хоча і в зазначених актах міститься деталізація правового статусу глави держави шляхом вказівки на його функції та повноваження1. Ст.99 Конституції Аргентини 1853 р. (в редакції 1994 р.) проголошує президента главою нації і главою уряду2. Єдине, що поєднує глав усіх держав світу – це право зовнішньо– та внутрішньополітичного представництва. Усі інші повноваження можуть суттєво відрізнятися у кожній з держав.

Для України, яка за неповні десять років своєї незалежності пережила істотні зміни форми правління – від радянської республіки через президентську республіку до напівпрезидентської республіки, – була характерною відповідна зміна правового статусу Президента України – глави Української держави. На жаль, заснування і становлення інституту президентства в нашій країні не базувалося на належних теоретичних і державно-правових розробках, відбувалось здебільшого шляхом «проб і помилок» та некритичного сприйняття відповідних моделей США, Франції та Росії. У підсумку інститут президентства в Україні на сьогодні є гіпертрофованим, що у своїй поточній діяльності значно виходить за межі своїх і без того широких повноважень, фактично виконуючи роль вищого органу виконавчої влади. Сам термін «глава держави», особливо у поєднанні із запозиченим з французької та російської конституцій ще більш розпливчастим за змістом терміном «гарант Конституції», набув викривленого тлумачення. Нечіткість конституційних норм, що закріплюють правовий статус Президента України, та їх певна суперечність з проголошеним принципом поділу влади дали підстави деяким авторам навіть стверджувати, що обрана в Україні форма правління – змішана (напівпрезидентська) республіка – є «неправильною»1.

У новітніх працях з конституційного права України Президент визначається як «носій верховної державної влади і вищий представник держави у її відносинах з іншими країнами»2. Більше того, деякі автори прямо зазначають, що «загальною рисою статусу президента для напівпрезидентських держав є прагнення поставити президента над традиційними гілками влади, всіма інститутами держави…в самостійній якості, зокрема, як арбітра, координатора щодо органів державної влади, держави і суспільства»3. Таке тлумачення статусу глави Української держави фактично є реанімацією обґрунтування статусу конституційного монарха з точки зору органічної теорії держави у викладенні німецьких конституціоналістів ХVІІІ–ХІХ ст. Гербера, Мейєра та Аншютца і є небезпечним для неусталених традицій української демократичної республіки.

У державному механізмі України, побудованому на засадах законності, республіканізму, народного суверенітету та розподілу влад, Президент є лише одним з вищих органів державної влади (поряд з парламентом, урядом, Верховним Судом, Конституційним Судом), тобто підпорядкований тільки народу. Він стоїть не над гілками влади, а між ними, забезпечуючи єдність державної влади і злагоджене функціонування її гілок. Саме на виконання зазначених функцій і спрямовані повноваження Президента України, що «проникають» у сфери функціонування усіх гілок влади. Тому діяльність Президента має спрямовуватись у першу чергу не назовні державного механізму, а всередину. Гарантування Конституції, основних прав і свобод Президентом має досягатись не шляхом безпосереднього впливу на громадянське суспільство (для цього існують «традиційні» гілки влади), а шляхом впливу на інші вищі органи державної влади з метою координації, узгодження і консолідації, спрямування їх діяльності на виконання Конституції, засад внутрішньої та зовнішньої політики, визначених парламентом. Саме в цьому, на нашу думку, полягає сутність інституту президента у тій моделі напівпрезидентської республіки, яка закріплена Конституцією України 1996 року.

§2. Організація виборів Президента України

Президент України обирається на пять років громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Обрання однієї особи на більш як два терміни поспіль не допускається. Обрання на третій і четвертий строки можливе, але тільки після перерви. Це є певною гарантією від узурпації влади, засобом забезпечення періодичної змінюваності глави держави, стимулює приток свіжих ідей і нових державних діячів.

Всенародне обрання Президента України є типовим для держав з напівпрезидентською формою правління. Такий порядок формування глави держави робить його досить автономною фігурою на політичній арені, надає йому необхідної неупередженості і незалежності від парламенту. Однак обрання шляхом всенародного голосування не дає достатніх підстав для того, щоб вважати Президента України представницьким органом. Адже представницький мандат передбачає не тільки обрання безпосередньо населенням, але й колегіальний характер органу, до якого обирається кандидат. Верховна Рада України є представницьким органом не тільки з огляду на порядок її формування, але й тому, що до її складу входять представники різноманітних соціальних груп і політичних сил. Президент не може виступати від імені всього Українського народу хоча б з тієї причини, що не може одночасно представляти позиції різноманітних соціальних груп і політичних сил. Крім того, виступати одноосібному органу, яким є глава держави, від імені всього народу означало б виступати від імені й тих, хто голосував на виборах проти даного кандидата і не погоджується з його політичною програмою.

Саме в цьому полягає глибока діалектика чинної Конституції України: Верховна Рада має право виступати від імені всього Українського народу, але не може виступати від імені держави в цілому; Президент України – навпаки, має право виступати від імені держави, але не може виступати від імені народу.

Вибори Президента України здійснюються на основі Конституції України, законів України «Про вибори Президента України», «Про Центральну виборчу комісію» та нормативних постанов Центральної виборчої комісії.

Право обирати Президента надається громадянам України, які досягли віку 18 років. Участь у виборах є добровільною, кожний виборець має лише один голос. Від виборів відсторонюються лише особи, визнані судом недієздатними.

Юридичні вимоги до кандидатів у Президенти України цілком укладаються у прийняті світовим конституціоналізмом. Ним може бути обраний громадянин України, який на день проведення виборів досяг віку 35 років, має право голосу, постійно проживає в Україні протягом останніх 10 років та володіє державною мовою. Не можуть бути висунуті претендентами на кандидатів у Президенти України громадяни, які перебувають у місцях позбавлення волі або мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Від кандидатів не вимагається спеціальної освіти чи досвіду роботи, нема обмежень верхньої вікової межі. Скупі конституційні вимоги до кандидата у Президента – ознака демократичного підходу до виборів глави держави, вони сприяють розширенню кола осіб, з якого може бути обраний Президент. Водночас зрозуміло, що главою держави повинен ставати тільки громадянин, який має великий життєвий і політичний досвід, тісно повязаний з інтересами народу і здатний керувати державою. Тому помірні вимоги до кандидатів покладають підвищену відповідальність за якість вибору на самих виборців.

Конституційне законодавство України закріплює демократичні засади організації та проведення виборів глави Української держави, що забезпечує громадянам реальну можливість здійснення своїх виборчих прав. Виборчий процес по виборах Президента України складається з кількох послідовних стадій: 1) призначення виборів; 2) формування територіальних виборчих округів та виборчих дільниць; 3) висування і реєстрація претендентів на кандидата у Президенти України; 4) збір підписів на підтримку претендентів на кандидати у Президенти України; 5) реєстрація кандидатів у Президенти України; 6) утворення територіальних та дільничних виборчих комісій; 7) складання списків виборців; 8) передвиборна агітація; 9) голосування; 10) визначення підсумків голосування. У разі необрання Президента у першому турі можливі стадії повторного голосування та остаточного визначення підсумків виборів. Кожна із стадій має чітко окреслені законодавством часові межі та коло учасників.

Згідно з ч.5 ст.103 Конституції України чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня пятого року його повноважень. У випадку дострокового припинення повноважень Президента України вибори проводяться у період 90 днів з дня припинення повноважень.

Право висування кандидатів на пост Президента належить партіям, які зареєстровані Міністерством юстиції України, і реалізується ними як безпосередньо, так і через обєднання кількох партій у виборчий блок. Висування відбувається на зїзді (конференції) партії чи виборчого обєднання. Висування претендентів на кандидатів у Президенти України починається за 170 днів і закінчується за 140 днів до дня виборів. Партія чи виборче обєднання можуть висунути лише одного кандидата, дані про якого повідомляються у Центральну виборчу комісію.

Кандидат може бути висунутий також зборами виборців, якщо в них беруть участь не менше 500 громадян України, що мають право голосу. Збори виборців можуть проводитися за місцем проживання або на підприємствах, в установах, організаціях.

Висування претендента вимагає підтримки виборців. Партія, виборче обєднання чи ініціативна група зобовязані зібрати на підтримку свого претендента не менше 1 млн підписів громадян України, які мають право голосу, у тому числі не менш як 30 тис. громадян у кожному з двох третин регіонів України. При цьому, в одному підписному листі повинні бути підписи мешканців лише одного населеного пункту. Форма підписного листа на підтримку претендента затверджується Центральною виборчою комісією не раніш як за 170 днів до дня виборів. За дорученням претендента на кандидата у Президенти України або уповноваженої особи партії (блоку), ініціативної групи виборців, якими висунуто кандидата, підписи на його підтримку можуть збирати громадяни України, які мають право голосу. Ніхто не має права примушувати виборця підтримати претендента, платити коштами, товарами або послугами за підписи, а також перешкоджати йому у підтримці претендента. Заповнені підписні листи подаються безпосередньо до Центральної виборчої комісії не пізніш як за 110 днів до виборів. Реєстрація кандидатів у Президенти України повинна бути завершена не пізніш як за 90 днів до дня виборів.

Центральна виборча комісія протягом 2 днів після реєстрації видає кандидату в Президенти України посвідчення встановленого зразка, а претендентам, яким відмовлено у реєстрації, – рішення. Рішення Центрвиборчкому про реєстрацію кандидата або про відмову в реєстрації може бути оскаржене претендентом, щодо якого прийняте таке рішення, або уповноваженою особою партії (блоку), ініціативної групи виборців, якими було висунуто даних претендентів, до Верховного Суду України протягом 5 днів з моменту його прийняття. Верховний Суд України розглядає скаргу в семиденний термін і його рішення є остаточним.

Усі зареєстровані кандидати володіють рівними правами і виконують рівні обовязки. З дня реєстрації зареєстровані кандидати зобовязані на час проведення виборів залишити державну службу чи роботу у засобах масової інформації, а діючий Президент не повинен користуватися перевагами свого службового становища. Кандидати на пост Президента користуються низкою пільг, передбачених законом (право на звільнення від виробничих або службових обовязків на час проведення виборчої кампанії, право на безкоштовний проїзд усіма видами пасажирського транспорту, право на охорону з боку держави та ін.). Закон докладно регламентує порядок проведення передвиборної агітації, використання у цих цілях радіо, телебачення і друкованих видань. Ці норми покликані забезпечити рівні можливості для всіх кандидатів, виключити зловживання і тиск на виборців.

Передвиборна агітація розпочинається після реєстрації претендентів кандидатами в Президенти України і закінчується за один день до дня виборів. Передвиборна агітація може здійснюватись у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України та законам України. За рахунок бюджетних коштів фінансується лише виготовлення передвиборних плакатів кандидатів у Президенти України з розрахунку по 10 примірників кожного плаката на кожну виборчу комісію. Однак кожен кандидат за власним розсудом може забезпечити виготовлення інших матеріалів за рахунок і в межах коштів особистого виборчого фонду.

Вибори Президента України відбуваються по єдиному загальнодержавному виборчому округу, що включає в себе всю територію України. Підготовку і проведення виборів здійснюють виборчі комісії, які є незалежними від органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Ці комісії створюються на рівні України (Центрвиборчком), територіальних округів (225 територіальних виборчих комісій) та виборчих дільниць. Виборчі дільниці утворюються, як правило, з кількістю від 20 до 3000 виборців, а у виняткових випадках – з меншою або більшою кількістю виборців. Кожен зареєстрований кандидат у Президенти має право призначити одного члена Центральної виборчої комісії з правом дорадчого голосу. Виборчі комісії мають значні повноваження, їх діяльність суворо регламентована і здійснюється гласно і відкрито.

Центральна виборча комісія приймає обовязкові для застосування виборчими комісіями розяснення з питань Закону «Про вибори Президента України», здійснює організаційно-мето­дичне забезпечення їх діяльності; контролює використання виборчими комісіями коштів Державного бюджету України; встановлює норми і перелік необхідного обладнання, інвентаря та послуг для виборчих комісій і виборчих дільниць; проводить реєстрацію довірених осіб кандидатів у Президенти України; забезпечує виготовлення передвиборних плакатів кандидатів; забезпечує централізоване виготовлення бюлетенів встановленого зразка і т.ін. Територіальна виборча комісія здійснює в межах відповідного територіального виборчого округу контроль за додержанням законодавства про вибори Президента України; спрямовує діяльність дільничних виборчих комісій; організовує зустрічі кандидатів з виборцями спільно з відповідними органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування; встановлює підсумки голосування по територіальному виборчому округу. Дільнична виборча комісія перевіряє точність списку виборців на виборчій дільниці; завчасно вручає або надсилає виборцям іменні запрошення; забезпечує підготовку приміщення для голосування та виготовлення виборчих скриньок; проводить підрахунок голосів, зібраних на виборчій дільниці, складає протокол про підсумки голосування та надсилає його до відповідної територіальної виборчої комісії; розглядає в межах своїх повноважень звернення, заяви і скарги з питань підготовки виборів та організації голосування на виборчій дільниці.

Основною формою роботи виборчих комісій є відкриті засідання, які скликаються головою комісії, а в разі його відсутності – заступником голови, а у випадках, коли відповідно до Закону «Про вибори Президента України» у складі відсутній заступник голови, – секретарем комісії. Перше засідання виборчої комісії скликається не пізніш, як на третій день після її утворення, а наступні – за умови виникнення такої потреби. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також державні підприємства, установи і організації зобовязані створити належні умови виборчим комісіям у здійсненні ними своїх повноважень.

Фінансове, матеріально-технічне забезпечення виборів Президента України здійснюється Центральною виборчою комісією. Фінансування виборів Президента України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету, які розподіляються між усіма виборчими комісіями. Але кандидати у Президенти України мають право створювати власні виборчі фонди, які можуть формуватися за рахунок власних коштів (не більше 100 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян), коштів, виділених Центрвиборчкомом на передвиборну агітацію, коштів виборчих обєднань, добровільних пожертвувань фізичних та юридичних осіб. Не допускається пожертвування у виборчі фонди з боку державних підприємств, державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування, а також іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, підприємств з іноземними інвестиціями, благодійних організацій та релігійних обєднань, підприємств, організацій та установ, що мають заборгованість перед бюджетами усіх рівнів. Закон встановлює сувору звітність щодо пожертвувань до виборчих фондів.

Голосування проводиться тільки в день виборів або в день повторного голосування з 8 год. ранку до 20 год. вечора. Про час і місце голосування дільнична виборча комісія сповіщає виборців не пізніш як за 15 днів до дня виборів, надсилаючи іменні запрошення за місцем проживання виборців. Кожен виборець голосує особисто. Голосування за інших осіб не допускається.

Бланк виборчого бюлетеня складається з двох частин: основної частини і відривного талона. Після пред’явлення паспорта чи іншого документа, що посвідчує його особу, виборець отримує від членів дільничної виборчої комісії основну частину виборчого бюлетеня і засвідчує цей факт своїм підписом на відривному талоні та у списку виборців. Контрольні талони залишаються у дільничній комісії і разом із списком виборців є підставою для встановлення кількості виборців, які отримали виборчі бюлетені.

Виборчий бюлетень (основна частина) заповнюється виборцем у кабіні або кімнаті для таємного голосування за відсутності інших осіб. У бюлетені виборець робить позначку «плюс» (+) або іншу, що засвідчує його волевиявлення, у квадраті проти прізвища кандидата, за якого він голосує.

Підрахунок голосів виборців проводиться безпосередньо членами дільничної виборчої комісії, про що складається протокол. На підставі протоколів територіальні виборчі комісії, підсумовуючи дані, що містяться у цих протоколах, встановлюють підсумки голосування і складають протокол, який передається Центральній виборчій комісії, а та, у свою чергу, підсумовує всі отримані дані. Повідомлення про результати виборів Президента України публікується Центрвиборчкомом у газетах «Голос України» та «Урядовий курєр» не пізніш як на третій день після підписання протоколу про результати виборів.

Обраним вважається кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. Центрвиборчком визнає вибори такими, що не відбулися, у разі вибуття всіх кандидатів у Президенти України. У випадку, коли до бюлетеня було включено більше двох кандидатів і жоден з них не був обраний, призначається повторне голосування по двох кандидатах, які отримали найбільшу кількість голосів виборців (так званий другий тур, характерний для країн з багатопартійною системою). За підсумками повторного голосування обраним вважається кандидат, що отримав більшу, ніж інший кандидат, кількість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. У разі, коли повторне голосування проводилося лише по одній кандидатурі, кандидат вважається обраним Президентом України, якщо він одержав більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Новообраний Президент вступає на посаду не пізніш як через 30 днів після офіційного оголошення Центрвиборчкомом результатів виборів. При вступі на посаду Президент складає присягу народові України, текст якої міститься у Конституції України. Передбачено, що присяга приноситься в урочистій обстановці у присутності членів парламенту. Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України. З моменту складання присяги Президент приступає до виконання своїх обовязків.

§3. Функції та компетенція Президента України

У структурній організації Української держави Президенту належить особливе місце, оскільки він уособлює державу, виступає від її імені і забезпечує узгоджене функціонування всього державного механізму. У напівпрезидентській республіці, якою за формою правління є Україна, Президент структурно не належить до жодної з гілок влади, однак функціонально тяжіє до виконавчої, маючи значні важелі впливу на всі ланки державного апарату. Це ускладнює чітке наукове визначення місця й ролі глави держави у державному механізмі, який базується на принципі поділу влади, і потребує ґрунтовного дослідження функціонального призначення цього органу.

Функції Президента України – це основні напрями діяльності глави Української держави, які виражають його місце і загальне призначення у державному механізмі, а також роль у вирішенні суспільних завдань, що стоять перед державою.

Конституція України не містить чіткого і вичерпного переліку функцій Президента України, перераховуючи їх упереміш з цілями і повноваженнями. Тому визначення науково обґрунтованої системи функцій глави Української держави можливе лише шляхом аналізу всього комплексу конституційних норм і узагальнення наявних у нього повноважень.

Всі функції, конституційно покладені на Президента України, складають логічно завершену систему, визначальне місце в якій займають два прерогативні напрямки його діяльності – забезпечення єдності державної влади та представництво держави1.

Наявність інституту президентства в Україні обумовлена насамперед необхідністю забезпечення узгодженого функціонування державного механізму, організованого на засадах поділу влади. На варті Конституції стоїть Конституційний Суд. Але можливе виникнення таких політичних ситуацій, коли дії різних гілок влади (точніше, окремих органів, які ці влади представляють), формально не виходячи за межі Конституції і не порушуючи основних прав громадян, призводять до негативних наслідків для суспільства в результаті їх «різноспрямованості». Існування кількох влад породжує не тільки їх взаємні обмеження, але й протиріччя і навіть конфлікти, які треба вирішувати демократичним шляхом і на основі закону, забезпечуючи цілісність державної влади і єдність державної політики. У державному механізмі нема жодного органу, який міг би це зробити, а надавати такі повноваження одному з вищих органів державної влади – парламенту чи уряду, було б порушенням «балансу влад» і робило б його «суддею у власній справі». Тому й з’являється інститут президентури як координаційний центр державної влади, який поєднує всі органи держави в цілісний організм. Президенту надаються ті повноваження, які дають змогу ефективно підтримувати єдність влади і нормальне функціонування всіх ланок державного механізму, за необхідності застосовуючи заходи впливу на тих посадових осіб і ті органи, які є причиною розладу.

У випадку, коли уряд починає відхилятись від політичного курсу, затвердженого парламентом, в результаті чого виникає конфлікт між законодавчою і виконавчою владами, ситуація може бути вирішена вотумом недовіри з боку парламенту і сформуванням нового уряду. Однак можлива й така ситуація, коли в умовах протистояння між парламентом і урядом відсутня необхідна більшість голосів за висловлення недовіри урядові (більшість від конституційного складу), так званий «політичний пат». За цих умов Президент уповноважений звернутись до Верховної Ради України з позачерговим посланням (п.2 ст.106 Конституції), в якому запропонувати вихід з кризи, або припинити повноваження Прем’єр-міністра й уряду взагалі (п.9,10 ст.106), і таким чином вирішити політичний конфлікт. Якщо причиною розладу в державному механізмі може стати новий закон, прийнятий Верховною Радою, Президент має право накласти вето (ч.2 с.94, п.30 ст.106) на схвалений законопроект і таким чином нормалізувати ситуацію. Якщо від політичного курсу відхиляються певні місцеві адміністрації, а уряд на них не впливає, або, тим більш, мовчки підтримує, Президент має право звернутися до уряду з вимогою якнайшвидшого виправлення ситуації (попереджуючи про можливість припинення його повноважень), або самостійно скасувати «спірні» акти держадміністрацій (ч.8 ст.118) і (або) звільнити з посад їх голів (п.10 ст.106, ч.4 ст.118)

Саме забезпечення єдності державної влади складає серцевину діяльності Президента України, обумовлює необхідність даного інституту. Жоден інший орган державної влади не виконує і не може виконувати цієї функції в механізмі держави, заснованому на принципі розподілу влад, оскільки для їх виконання потрібні незалежність і нейтральність, а цими властивостями володіє тільки глава держави. Функція забезпечення єдності державної влади, у свою чергу, поділяється на такі підфункції: 1) координація діяльності всіх гілок влади, 2) врівноважування гілок влади, створення балансу сил, 3) припинення дій органів, які порушують єдність влади.

Координаційна підфункція Президента України отримала відображення у ч.2 ст.113, ч.5 ст.118 та ст.139 Конституції України. Зокрема, ч.2 ст.113 закріплює положення, за яким Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У поєднанні з правом Президента на звернення до парламенту, правом вето і правом підписання законів (п.2,29,30 ст.106), а також правом призначення і звільнення з посад членів уряду та правом скасування урядових актів (п.9,10,16 ст.106), це дає можливість главі держави впливати на дії Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України з метою налагодження їх конструктивної взаємодії між собою.

Підфункція врівноважування гілок влади полягає в забезпеченні того співвідношення політичних і юридичних можливостей державних органів, що належать до різних підсистем державного механізму, яке закріплене Конституцією, у підтриманні їх належного функціонального стану. Зокрема, ця підфункція чітко виявляється у праві Президента на дострокове припинення повноважень Верховної Ради України у випадку, коли її пленарні засідання не можуть розпочатися протягом 30 днів однієї чергової сесії, та праві призначати у цьому випадку позачергові вибори до парламенту (пп.7,8 ст.106). У цьому випадку роль Президента полягає у якомога скорішому врівноваженні гілок влади на вищому їх рівні шляхом забезпечення умов для сформування демократичним шляхом дієздатного парламенту і водночас у здійсненні контролю за тим, щоб уряд, користуючись тимчасовою розбалансованістю державного механізму, не вийшов за межі своєї компетенції. Шляхом використання права вето (п.30 ст.106) Президент України здатен не допустити виходу Верховної Ради за межі своєї компетенції, можливого шляхом прийняття невідповідних законів, і таким чином зберігає конституційний баланс сил на вищому щаблі державного механізму від парламентського диктату. У свою чергу, право скасовувати акти уряду може бути успішно використане для запобігання порушенню балансу влад з боку Кабінету Міністрів.

Важливий функціональний аспект у діяльності Президента – припинення дій, що порушують єдність влади, відображений у праві глави держави припиняти повноваження Прем’єр-міністра, членів уряду, керівників центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, Генерального прокурора України, Голів Антимонопольного комітету України, Фонду державного майна, Державного комітету телебачення і радіомовлення України, скасовувати акти Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АРК та місцевих державних адміністрацій, звертатись до Конституційного Суду з питань щодо конституційності законів України та правових актів Верховної Ради АРК (пп.9–12, 14, 16, 30 ст.106, ч.8 ст.118, ст.150 Конституції України). У даному випадку мова йде про заходи Президента щодо нейтралізації тих дій посадових осіб та органів державної влади, які вносять розлад у діяльність державного механізму, блокують його нормальне функціонування, йдуть у розріз із політичним курсом держави (незалежно від того, чи порушують ці дії національну безпеку або основні права громадян, чи ні).

У новітній державознавчій літературі функцію Президента щодо забезпечення єдності державної влади іноді називають арбітражною1. Даний термін досить образно характеризує зміст даної функції, але потребує певних застережень. Конституційно-правовий арбітраж Президента України слід чітко відмежовувати від діяльності арбітражних судів щодо вирішення господарських спорів. В обох випадках арбітражна діяльність спрямована на гармонізацію відносин між певними субєктами правовідносин, але на відміну від судді-арбітра по господарських спорах, глава держави не може розглядатись як такий, що стоїть над учасниками спору. Президент – лише один з вищих органів державної влади, на поведінку якого можна впливати шляхом використання конституційного механізму «стримувань і противаг», а тому він має стояти не над, а між конфліктуючими сторонами.

Другим з провідних напрямків діяльності Президента України є представництво. У ряді випадків вимагається виконання дій від імені держави в цілому як єдиної організації політичної влади. Цілком природно, що такими повноваженнями найбільш доцільно наділити орган, котрий якраз і забезпечує таку єдність, до того ж орган одноосібний, здатний уособлювати єдність нації та єдність державної влади як у внутрішньо-, так і у зовнішньополітичних відносинах. Виконанням саме цієї функції обумовлена наявність у Президента таких повноважень, як право на звернення до народу, а також звернення зі щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України, право на ведення переговорів і укладення міжнародних договорів України, право прийняття рішення про визнання іноземних держав, на прийняття вірчих і відзивних грамот дипломатичних представників зарубіжних держав, право на нагородження державними нагородами, право встановлювати президентські відзнаки та нагороджувати ними. Залежно від сфери вияву дана функція розподіляється на дві підфункції: внутрішньополітичне представництво і зовнішньополітичне представництво. Особливістю представницької функції Президента є те, що вона лише опосередковано пов’язана з впорядкуванням суспільного життя і конкретизується у максимально формалізованих повноваженнях (причому, формалізованих як за зовнішніми проявами, так і за внутрішнім змістом).

Вважаємо, що крім двох означених напрямів діяльності глави української держави, які є визначальними для його правового статусу, він виконує ще ряд важливих функцій, пов’язаних з безпосереднім впливом на публічно-правові відносини. Аналіз ст.ст.93–94, 102, 106–107, 113–114, 118, 127–128, 136, 151, 154–156 Конституції дає можливість виділити такі функції Президента України:

1. За обєктами діяльності: а) забезпечення державного суверенітету та національної безпеки України, б) забезпечення реалізації основних прав і свобод громадян, в) керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; г) формування персонального складу органів державної влади (кадрова);

2. За формами (способами) діяльності: а) установча, б) нормотворча, в) правозастосовча, г) контрольна, д) інтерпретаційна.

Обєктні функції Президента України найбільш чітко внормовані у Розділі V Конституції. Зокрема, функція забезпечення державного суверенітету та національної безпеки України прямо закріплена ч.2 ст.102 і п.1 ст.106 Основного Закону й деталізована у повноваженнях Президента, передбачених пп.17–21 Конституції (право здійснювати керівництво у сферах національної безпеки і оборони, право приймати рішення про мобілізацію, про введення воєнного та надзвичайного стану та ін.). Конституція проголосила Президента Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, перелік повноважень якого міститься в законах «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про загальний військовий обов’язок та військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Зокрема, згідно з Законом «Про оборону України» Президент як Верховний Головнокомандувач виконує такі повноваження: подає на затвердження Верховної Ради України проекти воєнної доктрини, концепції військового будівництва, державної програми розвитку озброєння та військової техніки, а також пропозиції щодо загальної структури та чисельного складу Збройних Сил України, обсягу бюджетних асигнувань на оборону; координує діяльність державних органів у галузі оборони; веде переговори і підписує міжнародні та міждержавні договори з військових питань; затверджує план розвитку, стратегічні плани використання Збройних Сил України, плани їх дислокації, а також Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України; приймає рішення про призов громадян України на строкову військову службу та звільнення в запас військовослужбовців строкової служби; встановлює військові свята1. Згідно із Законом «Про державну таємницю» (в редакції від 21 вересня 1999 р. №1079-ХІV) Президент України, забезпечуючи національну безпеку, видає укази та розпорядження з питань охорони державної таємниці, покладає виконання функцій державного експерта з питань таємниць на конкретних посадових осіб в інших (крім парламенту) органах державної влади, може встановлювати більш тривалі строки дії рішень про віднесення інформації до державної таємниці, ніж строки, передбачені Законом2.

Функція забезпечення реалізації основних прав і свобод громадян також відображена у ч.2 ст.102 і більш широко розкрита у пп.25–27 ст.106 Конституції (право нагородження державними нагородами, право прийняття рішень з питань громадянства, про надання притулку в Україні та право помилування). Головною прикметою зазначених повноважень глави держави є їх чітко індивідуальна спрямованість та конкретність. Реалізуючи ці повноваження, Президент, уособлюючи державу в цілому, вступає в безпосередні правовідносини з конкретними фізичними особами. Крім того, на забезпечення основних прав і свобод громадян у підсумку спрямовані й інші повноваження глави держави, оскільки забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки, конституційної законності та міжнародної співпраці має кінцевою метою саме благополуччя громадян, якомога повнішу реалізацію їх прав і свобод.

На керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави націлюють главу держави пп.3–5 Конституції України, що закріплюють його повноваження у міжнародно-правовій сфері. Крім того, Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. надає Президентові України право: вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціальних повноважень; приймати рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних договорів України, які укладаються від імені України; здійснювати затвердження міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації, але потребують затвердження; ухвалювати рішення про приєднання України до міжнародних договорів або їх прийняття – щодо договорів, які не потребують ратифікації та приєднання до яких або прийняття яких провадиться від імені України.1

Функція Президента щодо формування персонального складу органів державної влади закріплена у пп.9–14 Основного Закону і стосується переважно виконавчої гілки влади. При цьому, одні посадові особи призначаються Президентом самостійно (глави дипломатичних представництв України, третина складу Конституційного Суду України, вище командування Збройних Сил України), другі – за поданням Прем’єр-міністра (міністри, голови місцевих державних адміністрацій), треті – за згодою Верховної Ради України (Прем’єр-міністр, Генеральний прокурор, Голова Антимонопольного комітету України). Крім того, деякі призначення Верховна Рада України робить тільки за поданням Президента (Голова Національного банку України, члени Центральної виборчої комісії).

На відміну від обєктних, функції Президента України за формами (способами) діяльності не отримали належного відображення безпосередньо у тексті Конституції. Однак передбачені пп. 15, 23, 28 ст. 106 Конституції повноваження глави держави (право створювати центральні органи виконавчої влади, суди, допоміжні органи і служби) дають підстави виділити установчу функцію. Закріплені у Конституції право законодавчої ініціативи Президента, а також його право вето і право підписувати закони (ст.93, пп. 29, 30 ст. 106) визначають нормотворчу функцію глави Української держави.

Згідно зі ст.106 Конституції Президент України призначає всеукраїнський референдум і позачергові вибори до Верховної Ради України, скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів АРК, здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави, вносить до парламенту подання про оголошення стану війни, введення в Україні або окремих її місцевостях надзвичайного стану, нагороджує державними нагородами, приймає рішення з питань громадянства України, здійснює помилування тощо. Реалізація зазначених повноважень передбачає необхідність видання індивідуальних актів, а тому обумовлює правозастосовчу функцію глави держави.

Контрольна функція Президента України обумовлена, з одного боку, необхідністю контролю за втіленням в життя рішень і актів самого глави держави, а з іншого – повноваженнями Президента відносно підзвітних і відповідальних перед ним органів насамперед – Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади).

§4. Форми діяльності Президента України

Виконання функцій Президента України здійснюється у певних формах, що характеризують зовнішню сторону його діяльності. Конкретний перелік форм діяльності глави держави обумовлений характером покладених на нього функцій, змістом та обсягом його компетенції.

Функціонування глави держави відбувається в усіх правових формах: установчій, нормотворчій, правозастосовчій, контрольній та інтерпретаційній1. Правові форми діяльності врегульовані нормами права, призводять до юридично значущих наслідків, завжди повязані з розглядом юридичних справ, виражаються у здійсненні безпосередніх операцій з нормами права за допомогою певних засобів юридичної техніки.

Згідно з ч.3 ст.106 Конституції України результатом застосування правових форм діяльності Президента України можуть бути два види актів – укази і розпорядження, які мають підзаконний характер і є обов’язковими для виконання на всій території України. Більш детальну характеристику актів глави Української держави подано у Положенні про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України, затвердженому Указом Президента № 346/93 від 20 серпня 1993 р. (зі змінами і доповненнями, внесеними указами від 13.10.1993 р. №454/93, від 10.09.1994 р. №512/94 та від 27.01.1999 р. №70/99)1.

Розпорядженнями Президента України оформлюються: 1) доручення Кабінету Міністрів України, міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади; 2) рішення з оперативних, організаційних і кадрових питань, а також з питань роботи Адміністрації Президента України; 3) призначення представників від України для участі у роботі міжнародних форумів, у переговорах з представниками (делегаціями) іноземних держав; 4) призначення уповноважених Президента України для представлення його інтересів у державних органах, установах та організаціях. Рішення з інших питань оформлюються у вигляді указів Президента. Додаткову норму до цього правила встановлено Законом «Про оборону Украни», що передбачає наявність ще двох видів президентських актів – директив і наказів Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України2.

Установча діяльність Президента України має дворівневий характер, який полягає у тому, що поряд з повноваженнями щодо формування органів держави, їх структурних підрозділів і посадових осіб (установча діяльність у «вузькому» розумінні) передбачається й здійснення повноважень з підбору, підготовки та розстановки кадрів (номінаційна діяльність). Головна особливість установчої діяльності полягає у тому, що вона спрямована на структурні перетворення у державному апараті й суспільному організмі.

Установчу форму діяльності Президента України складають такі провадження (процедури): 1) щодо створення, реорганізації та ліквідації центральних органів виконавчої влади; 2) щодо створення судів; 3) щодо створення допоміжних органів і служб; 4) щодо формування персонального складу органів виконавчої влади; 5) щодо формування персонального складу Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів; 6) щодо формування Верховної Ради України. Перші п’ять проваджень здійснюються за нормальних умов функціонування державного механізму, тому можуть бути названі ординарними провадженнями; шосте ж викликається фактом дострокового розпуску Верховної Ради і є особливим (або неординарним).

Організаційне, правове, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення установчої діяльності Президента України покладено на Адміністрацію Президента, а в її складі – насамперед на Головне управління організаційно-кадрової роботи та взаємодії з регіонами. Крім того, Указом Президента від 11 лютого 2000 р. № 208/2000 було утворено Координаційну раду з питань державної служби – постійнодіючий консультативно-дорадчий орган при Президентові України. Згідно з Положенням про Координаційну раду з питань державної служби при Президентові України, затвердженим Указом Президента України від 21 березня 2000 р. №473/2000, основними завданнями цього органу є визначення шляхів, засобів і форм реалізації основних напрямів державної політики у сфері державної служби; об’єднання зусиль державних органів щодо підвищення її ефективності; розгляд проектів реформування системи державної служби та підготовка пропозицій до плану заходів його впровадження, аналізу і можливого коригування дій; розгляд проектів законів та інших нормативно-правових актів з питань державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, кадрового забезпечення державної служби та державних підприємств, установ, організацій; розгляд питань та пропозицій щодо оптимізації та вдосконалення управління державною службою тощо.

Кульмінаційним етапом установчої діяльності є видання установчого акту. Згідно з п.1 Положення про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України, рішення Президента України щодо призначення та звільнення з посад керівників відповідних державних органів, установ та організацій оформляються указами Президента України. Згідно з ч.4 ст.106 Конституції, акти Президента про призначення і звільнення глав дипломатичних представництв України, про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, про призначення членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади та припинення їх повноважень на цих посадах, а також низка інших указів установчого характеру підлягають обовязковій контрасигнації Прем’єр-міністром України і міністром, відповідальним за акт та його виконання.

Наступною правовою формою реалізації компетенції глави української держави є нормотворча діяльність, що займає провідне місце у складному механізмі правового регулювання. Згідно з п.1 Положення про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України, нормативні акти глави держави, тобто акти, розраховані на постійну або багаторазову дію, оформлюються тільки указами Президента України.

В межах нормотворчої діяльності Президента України, як і в межах його установчої діяльності, нині доцільно розрізняти ординарне і особливе провадження. Ординарне нормотворче провадження являє собою діяльність з оновлення нормативного матеріалу та заповненню прогалин у праві, а особливе охоплює діяльність по внесенню змін в чинні нормативні укази Президента. Ці провадження характеризують самостійну нормотворчу діяльність глави держави. Крім того, Президенту надано право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, що обумовлює наявність ще одного різновиду нормотворчого провадження – законопроектного.

Ординарне і особливе провадження (в межах нормотворчої форми діяльності Президента України) досить ретельно внормовані указами № 346/93 від 20 серпня 1993 р. «Про порядок підготовки і внесення актів Президента України» (із змінами і доповненнями)1 та № 503/97 від 10 червня 1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності»2. Ці провадження складаються з таких стадій: 1) розробка проекту нормативного указу Президента України (проекти цих актів готують Кабінет Міністрів України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції, центральні органи громадських організацій України, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, Глава Адміністрації Президента України, Радники Президента України, а також структурні підрозділи Адміністрації Президента); 2) погодження проекту з відповідними органами, установами, організаціями та його візування керівниками й посадовими особами цих органів і установ; 3) реєстрація проекту в Загальному відділі Адміністрації Президента України з доповіддю про це Главі Адміністрації; 4) виконання резолюції Глави Адміністрації Президента України, за необхідності – опрацювання проекту згідно з резолюцією Глави Адміністрації; 5) візування проекту Керівником Головного державно-правового управління і Главою Адміністрації Президента України; подання проекту Главою Адміністрації на підпис Президенту України; 6) підписання указу Президентом України і його оприлюднення.

Проекти актів Президента України подаються разом із супровідним листом і пояснювальною запискою щодо необхідності їх прийняття, а в разі потреби – і з економічним обґрунтуванням, довідковими та аналітичними матеріалами. Проекти актів Президента, подані без додержання зазначених вимог, можуть бути повернені Главою Адміністрації керівникам, які внесли такі проекти.

Більш виразними відмінностями відзначається законопроектне провадження, врегульоване Положенням про порядок роботи з законопроектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України (затвердженим Указом Президента № 270/95 від 30.03.1995 р. із змінами, внесенніми згідно з Указом Президента № 70/99 від 27.01.1999 р.), Розпорядженням Президента України від 30 травня 1997 р. №221/97-рп «Про порядок проведення експертизи і підготовки на підпис Президентові України законів України», а також Тимчасовим регламентом Кабінету Міністрів України. Це провадження стосується роботи не тільки над законопроектами та законодавчими пропозиціями, які вносяться Президентом України в порядку законодавчої ініціативи до Верховної Ради України, але й з законопроектами та законодавчими пропозиціями, які подані іншими суб’єктами права законодавчої ініціативи та надійшли з парламенту, в разі підготовки зауважень, змін і доповнень до них, а також в разі повернення Президентом України в порядку відкладального вето Закону України із зауваженнями і пропозиціями для повторного розгляду Верховною Радою.

Законодавче провадження складається з тих самих стадій, що й ординарне, але кожна з них є специфічною за своїм змістом, оскільки в даному випадку мова йде про розробку актів, що мають вищу юридичну силу, а результатом цього провадження є не чинний нормативний акт, а законопроект (тобто у цьому випадку діяльність Президента носить не остаточний, а первинний характер).

До специфіки цього провадження слід віднести такі вимоги: 1) законопроекти, що потребують змін чи доповнень до Конституції України, а також положення законопроектів, остаточне прийняття рішення по яких можливе лише за результатами референдуму, повинні містити необхідні позначення, 2) у супровідній записці на ім’я Президента ініціатор підготовки законопроекту повинен зазначити, кого він рекомендує для участі в роботі комітетів Верховної Ради України під час попереднього опрацювання законопроекту перед винесенням його на розгляд на пленарному засіданні парламенту, 3) до законопроектів та законодавчих пропозицій, які стосуються питань, віднесених до компетенції уряду, або реалізація яких потребує бюджетних витрат, необхідно додавати висновок Кабінету Міністрів України, 4) законопроекти, підготовані для внесення на розгляд парламенту в порядку законодавчої ініціативи Президентом України, обов’язково візуються не тільки Керівником Головного державно-правового управління і Главою Адміністрації Президента України, але й Керівником Управління з питань забезпечення зв’язків з Верховною Радою України, Конституційним Судом України та Кабінетом Міністрів України (на предмет відповідності вимогам щодо оформлення законопроектів), 5) підписані Президентом України законопроекти не оприлюднюються, а реєструються у Секретаріаті Адміністрації Президента і передаються до Верховної Ради України.

Важливою правовою формою реалізації компетенції Президента України є правозастосовча діяльність, за допомогою якої «забезпечується безперервність процесу реалізації нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правовідносин суб’єктивними правами і покладення на інших відповідних юридичних обов’язків або шляхом розгляду (вирішення) питань про наслідки правових спорів і правопорушень і притягнення винних до юридичної відповідальності»1. В межах цієї правової форми діяльності виділяються три основні стадії: 1) встановлення фактичних обставин справи, 2) вибір та аналіз норми права, 3) вирішення юридичної справи.

Правозастосовча форма реалізації компетенції Президента України використовується при здійсненні ним своїх повноважень, передбачених пп.4, 16, 19–21, 24–27 ст.106 Конституції України. При цьому може виконуватись як правонадільна функція правозастосовчої діяльності (наприклад, у випадку здійснення помилування чи прийняття рішення з питань громадянства України), так і правоохоронна (у випадку прийняття рішення про мобілізацію або введення надзвичайного чи воєнного стану, про скасування актів Кабінету Міністрів України чи актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим).

В межах правозастосовчої форми діяльності Президента України можна виділити такі провадження: 1) щодо визнання іноземних держав; 2) щодо скасування актів уряду України та Ради міністрів АРК; 3) з питань оголошення стану війни і використання Збройних Сил України; 4) з питань мобілізації і введення воєнного стану; 5) щодо введення надзвичайного стану; 6) щодо присвоєння вищих спеціальних звань і класних чинів; 7) нагородне; 8) з питань громадянства; 9) щодо надання притулку в Україні; 10) з питань помилування.

Правозастосовчі провадження завершуються прийняттям правозастосовчого (індивідуального) акту. Скасування актів Кабінету Міністрів України, нагородження державними нагородами, присвоєння почесних звань України, вищих військових звань, дипломатичних рангів, інших спеціальних звань і класних чинів, заснування президентських відзнак і нагородження ними, прийняття громадянства і вихід з громадянства України, надання політичного притулку і помилування оформляються виключно указами Президента України.

Ще однією правовою формою реалізації компетенції Президента України є контрольна діяльність. На сьогодні в літературі доведена необхідність виділення контролю в якості самостійного типу юридичної діяльності, хоча його основні стадії логічної послідовності збігаються зі стадіями правозастосування. Спеціалісти з теорії наукового управління виходять з того, що контроль – це система спостереження і перевірки процесу функціонування відповідного об’єкта з метою виправити його відхилення від заданих параметрів1.

Контрольна діяльність Президента України не отримала належного закріплення в Конституції, проте це не може слугувати підставою для заперечення проти такої форми реалізації його компетенції, оскільки контроль є необхідним елементом будь-якої управлінської діяльності. Адже для успішного виконання покладених на главу держави повноважень керівництва зовнішньополітичною діяльністю та забезпечення обороноздатності та національної безпеки України об’єктивно необхідний дієвий контроль з боку Президента за станом справ у цих сферах, за діяльністю підпорядкованих органів та якістю виконання виданих ним актів.

Крім того, необхідність контрольної діяльності глави держави випливає з характеру інших його повноважень. Зокрема, право припиняти повноваження членів уряду, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій потребує здійснення постійного контролю за діяльністю зазначених посадових осіб з точки зору її ефективності й законності, а право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим, зупиняти дію нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим обумовлює потребу здійснювати контроль за законністю всіх актів, що приймаються цими органами.

Яскравим прикладом значущості контрольної форми в діяльності глави держави є Указ від 29 березня 2000 р. №549/2000 «Про заходи щодо вдосконалення організації контролю за виконанням актів та доручень Президента України»1. Цим актом встановлено, що керівники центральних і місцевих органів виконавчої влади несуть персональну відповідальність за своєчасне і повне виконання актів і доручень Президента України, а координацію заходів щодо забезпечення контролю за виконанням актів та доручень Президента України, доручень Глави Адміністрації Президента України органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування в частині делегованих їм повноважень покладено на Головне контрольне управління Адміністрації Президента України.

Досить розповсюдженою є здійснення «подвійного» контролю. Так, здійснення контролю за виконанням рішень, прийнятих Президентом за результатами робочих поїздок, покладено на Головне контрольне Управління Адміністрації Президента України та Головне управління організаційно-кадрової роботи та взаємодії з регіонами (п.4 Указу Президента України № 1144/95 від 09.12.1995 р. «Питання підготовки та проведення робочих поїздок Президента України» із змінами, внесеними Указом №70/99 від 27.01.1999 р.), а контроль за виконанням Указу Президента № 681/95 від 02.08.1995 р. «Питання підготовки закордонних візитів Президента України та реалізації досягнутих під час візитів домовленостей» здійснює Головне контрольне управління та Головне управління з питань зовнішньої політики Адміністрації Президента.

Контрольна форма реалізації компетенції Президента України є найменш унормованою, що вкрай ускладнює можливість виділення окремих проваджень в її межах. На сьогодні можна вести мову лише про теоретичні аспекти цієї проблеми, оскільки загалом відсутні конкретні строки здійснення тих чи інших контрольних заходів, не врегульовані процедурні аспекти, нормативно не встановлена більшість параметрів, які визначають специфіку окремих проваджень.

У працях з теорії держави та права в якості критеріїв розмежування контрольних проваджень використовують зміст управлінської діяльності підконтрольного об’єкта1 або особливості організаційно-правових форм управлінської діяльності й специфіку засобів і методів контрольної діяльності2. Виходячи з цих критеріїв, у межах контрольної форми діяльності Президента України можна виділити два основних види контрольних проваджень – правотворче і виконавче. Правотворче контрольне провадження являє собою надвідомчий контроль Президента як гаранта Конституції за правотворчою діяльністю Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади та Ради міністрів Автономної Республіки Крим (безпосередньо), а також за правотворчою діяльністю голів місцевих державних адміністрацій (опосередковано – через уряд і голів місцевих держадміністрацій вищого рівня). Виконавче контрольне провадження збігається з вищеозначеним за переліком підконтрольних суб’єктів, але відрізняється за об’єк­тами контролю.

Контроль за діяльністю державних органів і посадових осіб у сфері забезпечення національної безпеки і оборони виключений з компетенції підрозділів Адміністрації Президента (у тому числі – й з боку Головного контрольного управління) і здійснюється безпосередньо Радою національної безпеки і оборони України.

Усі контрольні провадження завершуються виданням відповідного акта Президента України, форма якого залежить від його змісту. Скасування незаконних актів Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голів місцевих державних адміністрацій, зупинення дії нормативних актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також рішення про звільнення з посад керівників відповідних державних органів оформлюється указами Президента, а доручення Кабінету Міністрів України, міністерствам, іншим центральним органам державної влади та рішення з оперативних, організаційних і кадрових питань – розпорядженнями Президента. Особливою формою реагування глави держави за підсумками проведених контрольних заходів відносно актів парламенту та Верховної Ради Автономної Республіки Крим є звернення до Конституційного Суду з поданням про відповідність цих актів Конституції України.

Нарешті, останньою правовою формою реалізації компетенції Президента України є правороз’яснювальна або інтерпретаційна діяльність, яка являє собою «складну, багатогранну, пронизуючу всі основні форми створення і реалізації права роботу... щодо з’ясування і пояснення сенсу і цілей норм права1».

Правові режими інтерпретаційної діяльності на сьогодні ще тільки складаються, оскільки донедавна як юридична наука, так і практика не звертали достатньої уваги на це питання. Проте якість акта офіційного тлумачення і його наступна ефективність значною мірою обумовлюються атмосферою, в якій він розроблявся, що ставить на порядок денний проблему детальної правової регламентації правороз’яснювальної діяльності.

Тлумачення прийнятих Президентом України актів мають готуватися згідно з Положенням про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України й оформлятися указами глави держави. Провідною структурою з цих питань є Відділ підготовки та опрацювання указів Головного державно-правового управління Адміністрації Президента України.

На жаль, за період з 1991 по 2000 рік було видано лише один інтерпретаційний акт глави держави – Указ Президента України від 27 січня 1999 р. №71/99 «Про тлумачення окремих положень Указу Президента України від 18 червня 1998 року №651». Це свідчить про значне відставання у застосуванні інтерпретаційної форми реалізації його компетенції. Більше того, порушенням конституційних принципів законності та розподілу влад вважаємо випадки, коли тлумаченням актів глави держави займається Кабінет Міністрів України2.

Підсумовуючи аналіз правових форм реалізації компетенції Президента України, можна констатувати, що рівень їх правової регламентації загалом залишається низьким, особливо у частині процесуальних норм; виняток становлять, хіба що, провадження з питань громадянства, нагородження і помилування, а також більшість нормотворчих проваджень, які досить ретельно внормовані як з матеріальної, так і процесуальної сторони. На нашу думку, слід було б розробити відповідні положення про порядок здійснення кожної з правових форм діяльності глави держави, які б докладно регламентували усі види проваджень з виділенням окремих стадій, встановленням строків здійснення кожної дії чи операції та зазначенням необхідних атрибутів кінцевих актів.

Неправові форми діяльності державних органів не такі помітні для «стороннього ока», та й не справляють безпосереднього впливу на суспільні відносини, виконуючи роль певного «чорновика» для майбутніх правових рішень і дій. Серед неправових форм діяльності розрізняють організаційні та матеріально-технічні.

На відміну від правової форми, де виражене одностороннє волевиявлення уповноваженого на реалізацію компетенції державного органу, в організаційних формах більше представлені різні точки зору і підходи, обговорення і дискусії, компроміси і узгодження. Така діяльність не потребує повного і суворого юридичного оформлення, не пов’язана із здійсненням юридично значущих дій. Водночас це не означає, що організаційна діяльність ніяк не регулюється правом, оскільки вона в цілому є підзаконною і здійснюється в межах чинного законодавства і в межах компетенції того чи іншого органу. Однак правом тут регламентується лише загальна процедура вчинення дій. Організаційні дії не потребують видання спеціальних юридичних актів і проводяться в порядку поточної діяльності.

Саме з таких форм складаються стадії правової діяльності всіх органів влади, у тому числі й Президента України. Адже будь-який правовий акт є вираженням державної волі, але це лише кінцевий результат колективних підготовчих дій, направлених на оптимізацію змісту владного рішення. Кожна така дія є неправовою за своєю формою, оскільки не викликає безпосередніх юридичних наслідків, але вона вносить свою певну частку в кінцевий правовий результат. Конкретний перелік таких форм обумовлюється специфікою правової форми, змістом компетенції, особливостями структури і персонального складу компетентного органу.

Крім того, слід розрізняти неправові форми реалізації компетенції глави держави, які здійснюються ним особисто, і ті неправові форми, які здійснюються працівниками Адміністрації Президента. Неправові форми реалізації компетенції глави української держави, що здійснюються працівниками Адміністрації, виступають в якості елементів окремих стадій тих проваджень, що відносяться до правових форм діяльності Президента. Наприклад, опрацювання проектів указів Президента саме по собі не призводить до видання нормативного акту, але є необхідним елементом тривалого процесу нормотворчої діяльності і вносить свою частку в кінцевий результат цієї правової форми. Водночас неправові форми реалізації компетенції Президента, які здійснюються ним особисто, не включаються безпосередньо до стадій правової діяльності, але впливають на їх зміст і направленість. До таких неправових форм діяльності Президента слід віднести: 1) проведення координаційних зборів, нарад, науково-практичних конференцій; 2) здійснення робочих поїздок по країні; 3) здійснення робочих та офіційних закордонних візитів; 4) проведення міжнародних зустрічей, особистих і телефонних переговорів; 5) участь у роботі міжнародних організацій та міжнародних конференцій; 6) виступи на пленарних засіданнях парламенту; 7) головування на засіданнях Ради національної безпеки і оборони України; 8) заслуховування звітів підконтрольних і підзвітних органів та посадових осіб; 9) особистий прийом громадян, посадових осіб органів державної влади та об’єднань громадян; 10) розгляд звернень громадян; 11) офіційні та робочі зустрічі з посадовими особами і фахівцями; 12) проведення прес-конференцій, надання інтерв’ю та здійснення інших форм зв’язків з громадськістю.

Матеріально-технічні форми діяльності мають допоміжний характер, притаманні функціонуванню підрозділів Адміністрації Президента України і зводяться до складання довідок, оглядів, звітів, здійснення діловодства та ін.

Деякі з неправових форм діяльності глави держави вже піддані нормативному регулюванню з боку законів України та указів самого Президента (зокрема, порядок розгляду звернень громадян регулюється Законом України «Про звернення громадян», головування на засіданнях Ради національної безпеки і оборони України – Законом «Про Раду національної безпеки і оборони України», здійснення робочих поїздок Президента по Україні частково внормовано Указом Президента «Питання підготовки та проведення робочих поїздок Президента України»), однак переважна більшість усе ще здійснюється поза межами правового регулювання, що, з одного боку дає простір для обрання найбільш доречних процедур і термінів для кожного випадку окремо, але з другого – призводить до невизначеності, неорганізованості і в підсумку – до зниження їх ефективності. Було б доречним охопити правовим регулюванням (у першу чергу – шляхом видання відповідних указів Президента) усі неправові форми реалізації компетенції глави держави, звернувши особливу увагу на процесуальні моменти.



§5. Методи діяльності Президента України

При функціонуванні інституту глави держави використовується комплекс організаційних методів, серед яких можна виділити координацію діяльності, планування, вироблення рішень, інформаційне забезпечення, організацію виконання і контроль за виконанням прийнятих рішень, роботу з кадрами апарату та інші. Вони здійснюються Президентом як самостійно, так і за допомогою свого апарату.

Провідне місце в системі організаційних методів діяльності Президента України займає метод координації, що обумовлено його прерогативою функцією забезпечення єдності державної влади.

Цей метод здійснюється насамперед через Національну Раду з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування (далі – Національну Раду), яка є консультативно-дорадчим органом при Президентові україни. Національна Рада утворюється у складі Голови, Секретаря та членів Національної Ради. Структура даного органу побудована з урахуванням особливостей системи органів публічної влади в Україні. Головою Національної Ради за посадою є Президент України, а його заступниками – Голова Верховної Ради України, Прем’єр-міністр України і Голова Верховного Суду України.

Досягненню оптимальної взаємодії між усіма органами публічної влади слугує представницький склад цієї Ради, куди за посадою входять керівники державних органів, що представляють усі гілки державної влади, керівники органів влади Автономної Республіки Крим, а також вищі посадові особи місцевого самоврядування на рівні областей та обласних центрів. Персональний склад Національної Ради затверджує Президент України.

Створення такого координаційного центру має сприяти всебічному обговоренню найбільш суттєвих і складних питань державного будівництва з метою вироблення оптимальних за змістом і формою рішень, які б відображали як загальнодержавні, так і місцеві інтереси, позиції різних гілок влади, а в підсумку – забезпечували поступальний розвиток країни на основі єдиної державної політики.

Основними завданнями Національної Ради є розгляд питань загальнодержавного та регіонального значення, розроблення та внесення пропозицій щодо:

  • стратегії забезпечення сталого розвитку та вдосконалення державного будівництва в Україні, узгодженого функціонування і взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування, раціональної побудови їх системи, здійснення кадрової політики та кадрової роботи, державної регіональної політики;

  • основних напрямів внутрішньої і зовнішньоекономічної політики України, пріоритетів збалансованого соціально-економічного розвитку держави в цілому та регіонів;

  • розвитку ресурсного, економічного і науково-технічного потенціалу на загальнодержавному та регіональному рівнях;

  • проектів законодавчих актів, загальнодержавних програм економічного, соціального, науково-технічного, культурного розвитку України;

  • забезпечення дотримання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами Конституції та законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, що стосуються розвитку регіонів та місцевого самоврядування;

  • ефективного функціонування фінансової та бюджетної систем держави у центрі та на місцях;

  • інших питань, що мають важливе значення для вирішення суспільно-політичних та соціально-економічних проблем у державі.

Національна Рада для виконання покладених на неї завдань має право:

  • отримувати в установленому порядку від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій необхідні матеріали та інформацію;

  • утворювати у разі потреби тимчасові комісії, експертні та робочі групи, залучати в установленому порядку до участі в їх роботі посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, працівників підприємств, установ і організацій, вчених та фахівців;

  • користуватися в установленому порядку інформаційними банками даних органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Національна рада у процесі виконання покладених на неї завдань взаємодіє з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, консультативно-дорадчими органами при Президентові України.

Організаційною формою роботи Національної Ради є засідання, які проводяться в міру потреби, але не рідше одного разу на три місяці. Засідання Національної Ради скликаються її Головою. Головує на засіданнях Національної Ради її Голова, а вразі його відсутності – один із заступників за дорученням Голови. Порядок денний засідань Національної Ради формується її Секретарем на основі пропозицій членів Національної Ради, схвалюються Головою і затверджується Національною Радою.

Пропозиції, внесені членами Національної Ради на її засіданнях, узагальнюються Секретаріатом Національної Ради і подаються Секретарем на розгляд Президентові України.

Рішення Національної Ради і подаються Секретарем на розгляд Президентові України.

Рішення Національної Ради приймаються більшістю голосів присутніх на засіданні членів Національної Ради. Це дає змогу керівникам регіонів реально впливати на процес вироблення і прийняття загальнодержавних рішень. У разі рівного розподілу голосів членів Національної Ради голос головуючого на засіданні є вирішальним.

Рішення Національної Ради оформляються протоколами, які підписує Голова Національної Ради, і є обов’язковими для розгляду органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Реалізація рішень Національної Ради може здійснюватися шляхом прийняття актів Президента України та Кабінету Міністрів України, подання відповідних законопроектів та пропозицій до Верховної Ради України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Розгляд питань, що потребують попереднього обговорення або оперативного вирішення, здійснюється Президією Національної Ради, яка формується Президентом України з числа членів Національної Ради. Засідання Президії Національної Ради скликаються Головою Національної Ради і проходять під його головуванням. Рішення Президії оформляються протоколами, які підписує Голова Національної Ради.

Забезпечення діяльності Національної Ради та її Президії здійснює Секретаріат Національної Ради, що входить до складу Адміністрації Президента України. Секретаріат Національної Ради очолює його керівник, якого призначає Президент України за поданням Глави Адміністрації Президента України. Положення про Секретаріат Національної Ради, граничну чисельність його працівників та штатний розпис затверджує Глава Адміністрації Президента України.

Метод координації у діяльності Президента проявляється також через його безпосередню участь у пленарних засіданнях Верховної Ради України, засіданнях Кабінету Міністрів України, на яких він може виступати з доповідями, брати участь в обговоренні питань, роз’яснюючи свою позицію. Шляхом застосування таких форм координації глава держави здатен узгодити позиції вищих органів державної влади і таким чином забезпечити єдність державного механізму.

Проявом координаційного методу у діяльності глави держави є й функціонування Постійного Представництва Президента в Автономній Республіці Крим, Постійних Представників Президента у Верховній Раді України, Конституційному Суді України, Кабінеті Міністрів України, а аткож діяльність Управління з питань забезпечення зв’язків з Верховною Радою України, Конституційним Судом України та Кабінетом Міністрів України Адміністрації Президента України.

Наявність Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим обумовлена особливим статусом адміністративно-територіальної автономії у складі унітарної держави, необхідністю особливо зваженої політики у сферах, що зачіпають інтереси населення Криму, потребою у поєднанні загальнодержавних і місцевих інтересів при виробленні та здійсненні внутрішньої політики.1

Суттєве значення для ефективної участі глави держави у законодавчому процесі і постійної співпраці з парламентом має узгоджувальна діяльність Постійного представника Президента у Верховній Раді України, який є особою, що уповноважується Президентом України забезпечувати взаємодію між главою держави і парламентом, а також розв’язання питань, що виникають у взаємовідносинах між ними.2

Майже всі повноваження Постійного представника мають координаційний характер. Він взаємодіє з комітетами і тимчасовими комісіями, депутатськими групами, фракціями, іншими органами Верховної Ради України, а також структурними підрозділами її апарату; бере участь у встановленому порядку в засіданнях Верховної Ради України та її органів, у підготовці проектів законів, матеріалів до доповідей, звернень та інших документів, які вносяться главою держави на розгляд парламенту; представляє на засіданнях Верховної Ради України та її органів обґрунтування внесених Президентом проектів законів, пропозицій до законів, повернутих для повторного розгляду; у випадках, передбачених Конституцією України, може представляти подання глави держави до парламенту щодо одержання згоди на призначення осіб на посади, а також кандидатури для призначення їх на посади Верховною Радою України. Крім того, він бере участь за дорученням Президента України у роботі узгоджувальних та інших комісій, експертних груп, які утворює Верховна Рада України; сприяє зміцненню контактів, організації зустрічей Президента України з головами комітетів, тимчасових комісій, керівниками депутатських груп і фракцій Верховної Ради України; взаємодіє під час підготовки відповідних матеріалів з працівниками Адміністрації Президента України; взаємодіє з членами Кабінету Міністрів України, керівниками центральних органів виконавчої влади у забезпеченні зв’язків Президента України з Верховною Радою України.

Оскільки Президент України виступає одним із суб’єктів права на конституційне подання до Конституційного Суду України, він повинен певним чином взаємодіяти з єдиним органом конституційної юрисдикції. Сприяє здійсненню координації дій глави держави в цьому напрямку Постійний представник Президента України у Конституційному Суді України. Відповідно до Указу Президента України від 22 травня 1998 р. №504/98, він: 1) бере участь у підготовці проектів конституційних подань Президента України до Конституційного Суду України і представляє їх Президентові України; 2) здійснює як представник суб’єкта права на конституційне подання усі дії, передбачені Законом України “Про Конституційний Суд України”, Регламентом Конституційного Суду України і пов’язані з підготовкою та конституційним провадженням у справах; 3) вносить за дорученням Президента України зміни або уточнення до конституційних подань, внесених до Конституційного Суду України, а також до тих подань, що перебувають у конституційному провадженні; 4) координує діяльність інших представників Президента України, призначених для участі у підготовці, конституційному провадженні у конкретно визначених справах; 5) інформує Президента про хід та результати розгляду справ у Конституційному Суді України.1

Суто координаційний характер мають такі повноваження Постійного представника, як право: брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади, утворених ними комісій, робочих груп під час підготовки пропозицій про необхідність внесення Президентом України до Конституційного Суду України конституційних подань; запитувати необхідні висновки, матеріали, відомості від центральних органів виконавчої влади, їх посадових осіб; взаємодіяти у встановленому порядку з консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами і службами Президента України, органами і апаратом Верховної Ради України, судами, органами прокуратури, органами Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, організаціями; утворювати експертні та робочі групи з окремих питань своєї діяльності, залучати науковців, спеціалістів, експертів для проведення відповідних досліджень.

Президент має значні повноваження щодо виконавчої гілки влади, в тому числі і щодо Кабінету Міністрів України. Для забезпечення взаємодії і постійного зв’язку між главою держави і урядом до складу Адміністрації Президента була введена посада Постійного представника Президента України у Кабінеті Міністрів України. Він представляє на засіданнях уряду, засіданнях його консультативно-дорадчих та інших органів позицію Президента з питань, що на них розглядаються, а також інформує главу держави про хід та результати розгляду. Постійний представник у своїй діяльності в установленому порядку взаємодіє із структурними підрозділами Адміністрації Президента України, відповідними консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами і службами Президента України, а також із Секретаріатом Кабінету Міністрів України.1

Допомагаючи у здійсненні координаційного методу роботи глави держави, Управління з питань забезпечення зв’язків з Верховною Радою України, Конституційним Судом України та Кабінетом Міністрів України Адміністрації Президента України відповідно до покладених на нього завдань: взаємодіє з секретаріатами комітетів і тимчасових комісій, секретаріатами депутатських груп та фракцій, підрозділами Секретаріату Верховної Ради України, Секретаріату Конституційного Суду України, Секретаріату Кабінету Міністрів України, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади та судами; забезпечує взаємодію Постійного представника Президента України у Верховній Раді України із структурними підрозділами президентської Адміністрації з метою підтримки законопроектів, внесених главою держави, та реалізації його права законодавчої ініціативи; готує за власною ініціативою або за дорученням Глави Адміністрації чи Постійного представника Президента України у Верховній Раді України аналітично-інформаційні та довідкові матеріали, пов’язані із законодавчою діяльністю і політичними процесами, що відбуваються у Верховній Раді України.1

Метод координації у діяльності Президента як Верховного Головнокомандувача проявляється через керівництво Радою національної безпеки і оборони, яка за своїм статусом є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.2

З метою забезпечення більш динамічного здійснення заходів, пов’язаних із проведенням адміністративної реформи, своєчасного вирішення конкретних питань, що виникають у цій сфері, функціонує Уповноважений Президента України з питань адміністративної реформи. Він є посадовою особою, яка забезпечує організацію та координацію здійснення заходів із проведення в Україні адміністративної реформи, що реалізуються відповідними державними органами, забезпечує узгодженість та послідовність проведення цих заходів.3

Уповноваженого призначає на посаду і звільняє з посади Президент України за поданням Глави Адміністрації Президента України. Він призначається на строк повноважень Президента України і за посадою є першим заступником Голови Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи.

Метод координації в діяльності глави держави реалізується також за допомогою координаційної роботи інших консультативно-дорадчих органів при Президентові, які сприяють налагодженню взаємодії між різними органами публічної влади і Президентом щодо ефективного вирішення питань у різних сферах життєдіяльності, а також нормотворчій діяльності Президента: Координаційної ради з питань державної служби; Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю; Координаційної Ради з питань соціального і правового захисту військовослужбовців, працівників міліції, митної служби та членів їх сімей; Всеукраїнської координаційної ради з питань розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян; Координаційної ради з питань розвитку Українського козацтва; Координаційної ради з питань функціонування ринку цінних паперів в Україні та інших.

Широко використовується в діяльності Президента України і метод планування. Відповідно до того, на який період розраховане планування, воно поділяється на стратегічне та оперативне. Президент України як глава держави разом зі своїм апаратом використовує обидві форми організаційного планування. При цьому планування діяльності Президента України як глави держави поєднується з плануванням діяльності Адміністрації Президента та її структурних підрозділів.

Особливості конституційного статусу Президента України істотно позначаються на здійсненні ним стратегічного планування. Виконання функції забезпечення єдності державної влади взагалі та підфункція координації діяльності гілок влади зокрема обумовлюють необхідність здійснення главою держави стратегічного планування не тільки власної діяльності, а й інших складових державного апарату. Тому в межах стратегічного планування Президента України слід розрізняти стратегічне організаційне планування його власної діяльності і стратегічне соціально-економічне чи соціально-культурне планування розвитку певних суспільних відносин.

Метод стратегічного організаційного планування використовується главою держави разом зі співробітниками його апарату при складенні перспективних (понад рік) робочих планів і носить комплексний характер, оскільки у планах поєднуються заходи щодо реалізації різноманітних правових і організаційних форм діяльності - міжнародних візитів і офіційних зустрічей, участі в роботі міжнародних конференцій і міжнародних організацій, проведенню робочих поїздок по Україні та інших заходів. Поточне організаційне планування відрізняється від стратегічного насамперед за строками: складається денний і тижневий розпорядок роботи Президента та працівників його апарату, встановлюється графік прийому громадян і посадових осіб. На практиці стратегічне і поточне планування поєднуються. Зокрема, відповідно до Закону України “Про Раду національної безпеки і оборони України” Президент як Голова Ради затверджує перспективні і поточні плани роботи Ради, час і порядок проведення її засідань.

Першочергового значення у стратегічному плануванні соціально-економічного та соціально-культурного розвитку країни набувають Послання Президента до Верховної Ради України, що є офіційними документами глави держави, в яких на основі аналізу внутрішнього і зовнішнього положення України визначаються найважливіші напрямки економічного, політичного і соціального розвитку, передбачаються заходи щодо невпинного забезпечення прав і свобод людини і громадянина, вдосконалення нормативних механізмів регулювання суспільних відносин.1 Такі Послання Президента являють собою розгорнутий стратегічний план діяльності всього державного апарату. Прикладом цього є Послання Президента України до Верховної Ради України від 23 лютого 2000 року “Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр.”.

Стратегічне планування в діяльності Президента України не обмежується його Посланнями до Верховної Ради України. Наприклад, такий плановий характер має й Указ Президента “Про Стратегію реформування державної служби в Україні”. Ця Стратегія розрахована на 2000-2004 рр. і спрямована на прогнозування розвитку державного управління та державної служби на основі довго- та середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку держави, на підвищення ефективності державного управління і державної служби. Правове забезпечення реалізації Стратегії реформування системи державної служби здійснюватиметься шляхом підготовки та прийняття відповідних законодавчих та інших нормативно-правових актів.

Провідне місце серед допоміжних органів при Президентові України, що забезпечують стратегічне планування, займає підпорядкований Адміністрації Президента України Національний інститут стратегічних досліджень (далі – Інститут), який за своїм статусом є базовою науково-дослідною установою аналітико-прогнозного супроводження діяльності Президента України. Інститут забезпечує проведення аналітичних та прогнозних розробок з питань стратегічного, геополітичного, суспільно-політичного, соціально-економічного, державно-правового, військово-політичного та духовного розвитку України, а також координацію відповідних досліджень, що виконують наукові установи, аналітичні центри державних установ і об’єднань громадян України. Основними його завданнями є: наукове обгрунтування геостратегічних інтересів України; створення глобальних моделей суспільно-політичного розвитку України; розробка методології прийняття соціально-політичних рішень; надання в межах своєї компетенції обгрунтованих рекомендацій Раді національної безпеки і оборони України; наукова експертиза проектів правових актів та державних заходів соціально-політичного спрямування2.

Виходячи з необхідності поетапного впровадження в Україні системи стратегічного планування і прогнозування, об’єднання з цією метою зусиль державних та недержавних дослідницьких установ та підвищення рівня науково-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади 30 квітня 1999 р. був прийнятий Указ Президента України “Про впровадження системи стратегічного планування і прогнозування”. Відповідно до цього акту в Національному інституті стратегічних досліджень утворено Центр інформаційних ресурсів і технологій, на який покладено організацію інформаційного забезпечення та науково-аналітичного супроводження діяльності Ради національної безпеки і оборони України щодо впровадження системи стратегічного планування і прогнозування у сфері економічної та інформаційної безпеки, розроблення відповідних інформаційних ресурсів і технологій та підготовки кадрів.

Здійснення повноважень Президента України передбачає роботу із об’ємною і різноманітною інформацією, необхідною для прийняття правильних рішень, їх втілення в життя і оцінки їх ефективності. Адже управління (в широкому сенсі слова) потребує прямих (від суб’єкта управління до об’єкта управління) і зворотних (від об’єкта управління до суб’єкта) каналів зв’язку. Тому обов’язковим елементом організаційної діяльності глави держави, як і інших органів публічної влади, є метод інформаційного забезпечення, що полягає у роботі щодо збору, обробки і оцінки інформації, яка проводиться на всіх етапах процесу прийняття і виконання владних рішень.

Реалізовуючи свою компетенцію, Президент України разом зі співробітниками свого апарату вивчає та узагальнює інформацію, що надходить від підпорядкованих органів, громадськості та з інших джерел. Інформація, що надходить по каналам зворотного зв’язку, є основою для прийняття главою держави наступних рішень, оскільки без врахування інформації неможливе ні прогнозування, ні планування розвитку керованих систем і об’єктів.

Метод інформаційного забезпечення у діяльності Президента України здійснюється шляхом відповідної діяльності всіх підрозділів Адміністрації Президента й апарату глави держави в цілому. Зокрема, в межах виконання аналітично-інформаційної функції Постійний Представник Президента України у Автономній Республіці Крим інформує главу держави з питань розвитку соціально-економічних та політичних процесів, практики діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, релігійних організацій в Автономній Республіці Крим, узагальнює відомості про громадську думку щодо економічної та соціальної ситуації в Автономній Республіці Крим. Одним із основних завдань Постійного представника Президента України у Верховній Раді України є інформування глави держави про хід та результати розгляду у парламенті, а також його органах внесених Президентом України документів і має право одержувати необхідні для виконання покладених на нього завдань матеріали та інформацію від Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади і користуватись інформаційними банками даних Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. Аналогічні права має і Постійний Представник Президента у Конституційному Суді, який повинен інформувати главу держави про хід та результати розгляду справ у Конституційному Суді України, а Постійний Представник Президента у Кабінеті Міністрів України - про хід та результати розгляду питань на урядових засіданнях та засіданнях консультативно-дорадчих та інших органів Кабінету Міністрів.

Різноманітну інформацію щодо економічних і політичних процесів в Україні і за кордоном Президент може отримувати шляхом здійснення робочих поїздок по країні, офіційних зарубіжних візитів, особистих і телефонних переговорів, участі в роботі міжнародних організацій і форумів.

Інформацію як Верховний Головнокомандувач глава держави отримує через Раду національної безпеки і оборони, Міністерство оборони та Генеральний штаб Збройних Сил України. Рада національної безпеки і оборони представляє Президентові пропозиції щодо концептуальних напрямків забезпечення національної безпеки і оборони в інформаційній сфері, щодо заходів інформаційного характеру відповідно до масштабу потенціальних і реальних загроз інтересам України, щодо забезпечення і контролю надходження і розробки необхідної інформації, її збереження, конфіденційності і використання в інтересах національної безпеки України. Як Голова Ради національної безпеки і оборони України Президент заслуховує поточну інформацію Секретаря Ради про хід виконання його рішень і у випадку необхідності виносить питання про стан виконання рішень Ради на його засідання.

Можливості інформаційного забезпечення значно зростають в умовах інформатизації процесів управління. Тому одним із завдань Національної програми інформатизації на 2000-2002 роки є створення інформаційно-аналітичної системи Адміністрації Президента України, а також Ради національної безпеки і оборони України.1

З метою вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення здійснення конституційних повноважень Президентом України, глава держави видав спеціальний Указ “Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади” від 14 липня 2000 р., у якому визнавалося за необхідне створення до кінця 2000 р. спеціальної системи інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади, призначеної для: оперативного одержання Президентом України та органами державної влади інформації про ситуацію у політичній, економічній, соціальній, екологічній та інших сферах в Україні, а також відповідної інформації про ситуацію за межами держави; забезпечення здійснення в установленому порядку обміну інформацією між Президентом України та органами державної влади на основі сучасних телекомунікаційних технологій; підтримання постійного доступу до існуючих державних інформаційних систем та інших інформаційних ресурсів; запровадження на основі сучасних інформаційних технологій автоматизованої обробки, систематизації та аналізу інформації, яка використовується для підготовки рішень2. Створення такої системи триває.

У системі організаційних методів діяльності Президента України значне місце займає метод вироблення рішень, який полягає у сукупності засобів і вимог щодо формування владних рішень оптимального, законного змісту і форми. Метод використовується всіма органами публічної влади, однак специфіка структури, функцій, компетенції та форм діяльності кожного з них накладає відбиток на процес застосування цього методу. Зокрема, на порядок вироблення рішень Президентом України найбільш істотний вплив здійснюють такі фактори, як одноосібний характер цього органу, загальний характер його компетенції та необхідність виконання прерогативних функцій: забезпечення єдності державної влади та представництва держави.

Як правило, рішення повинні прийматися там, де виникає проблемнаситуація; для цього у Президента та відповідних посадових осіб його апарату мають бути необхідні повноваження. Важливою умовою позитивного впливу рішення Президента на суспільні відносини є його узгодженість з раніше прийнятими рішеннями як по вертикалі, так і по горизонталі (якщо тільки чергове рішення не спрямоване на кардинальну зміну всієї попередньої політики).

Рішення повинні прийматись у формі юридичного акту, передбаченого законодавством для органів даного виду (для Президента – це укази і розпорядження глави держави, а також директиви і накази Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України).

При використанні методу вироблення рішень глава Української держави взаємодіє з органами виконавчої влади і своїм апаратом. Процес виробки актів Президента регулюється Положенням про порядок підготовки і внесення актів Президента України, затвердженим Указом від 20 серпня 1993 р. (з наступними змінами і доповненнями).

Відповідно до вказаного акту проекти указів і розпоряджень Президента України готують і вносять Кабінет Міністрів України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції, центральні органи громадських організацій України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, Глава Адміністрації Президента України, радники Президента України, структурні підрозділи Адміністрації Президента України.

При цьому, проекти актів мають бути якісними, погодженими з відповідними органами, установами та організаціями, а також відповідати чинному законодавству України. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади України проекти актів глави держави з питань економічної реформи та соціального захисту населення подають до Адміністрації Президента через Кабінет Міністрів України. Радники Президента, структурні підрозділи Адміністрації Президента України подають проекти актів за погодженням з Главою Адміністрації Президента України.

Проекти актів Президента України, що надходять від Кабінету Міністрів України, подаються з візами Прем’єр-міністра України, а в разі його відсутності – відповідного Віце-прем’єр-міністра України, а також керівників міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. До проекту має подаватися список посадових осіб, які його завізували, підписаний Державниим секретарем Кабінету Міністрів України або його першим заступником. Проекти, що надходять від міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, подаються з візами їх керівників та керівників інших заінтересованих органів Главі Адміністрації Президента України. Проекти указів Президента України нормативного характеру мають погоджуватись у Міністерстві юстиції України, а пов’язані з витрачанням фінансивих, інших матеріальних ресурсів – відповідно з Міністерством фінансів України або Міністерством економіки України.

Нормативно закріплено, що проекти актів глави держави подаються разом із супровідним листом і пояснювальною запискою щодо необхідності їх прийняття, а в разі потреби – і з економічним обґрунтуванням, довідковими та аналітичними матеріалами, у необхідних випадках повинен міститися пункт щодо осіб, які здійснюють контроль за їх виконанням.

Після надходження зазначених проектів до Адміністрації Президента України або після їх підготовки в президентському апараті, вони обов’язково реєструються у Загальному відділі і доповідаються Главі Адміністрації Президента України, який накладає відповідну резолюцію. Виконання резолюції Глави Адміністрації щодо внесеного або підготовленого в апараті проекту акта глави глави держави контролюється Секретаріатом Адміністрації Президента України.

Внесені проекти актів Президента опрацьовуються згідно з резолюцією Глави Адміністрації та визначеними ним строками у відповідних структурних підрозділах Адміністрації. Проекти актів, що мають терміновий характер, опрацьовуються, як правило, у день їх надходження, а ті, які вимагають додаткової проробки, - у строк до 20 робочих днів. У разі потреби цей строк може бути продовжений Главою Адміністрації Президента України.

За дорученням Глави Адміністрації проекти актів глави держави повинні проходити юридичну експертизу, спеціальне та літературне редагування в Головному державно-правовому управлінні Адміністрації Президента України. Зауваження щодо змісту проекту Керівник Головного державно-правового управління доповідає Главі Адміністрації Президента України. Якщо під час опрацювання в Адміністрації внесеного проекту акту виникли принципові розбіжності з його розробниками, Глава Адміністрації доповідає про них Президенту.

Проекти актів Президента України, до яких у процесі опрацювання було внесено істотні зміни, Главою Адміністрації Президента України повертаються розробникам для повторного візування відповідними посадовими особами.

Проекти актів Президента України обов’язково візуються Керівником Головного державно-правового управління (крім проектів актів з питань нагородження, громадянства та помилування) і Главою Адміністрації Президента України. Укази і розпорядження на підпис главі держави подає Глава Адміністрації Президента України. Додатки до указів та розпоряджень Президента України підписуються Главою Адміністрації Президента України.

Метод організації виконання і контролю за виконанням рішень Президента України полягає у здійсненні низки організаційно-правових заходів, спрямованих на безумовне втілення в життя прийнятих публічно-владних рішень глави держави.

Перш за все, рішення має бути доведене до виконавців, які отримують чітку інформацію про те, хто, де, коли і якими засобами має виконувати прийняте главою держави рішення. У більшості актів Президента України чітко зазначаються виконавці, а також перелік дій, які мають бути ними здійснені для реалізації рішень глави держави. Як правило, такі приписи містяться наприкінці президентського акту, а в якості виконавця зазначається Кабінет Міністрів України. Найважливіше завдання посадових осіб при цьому полягає у подоланні об’єктивних перепон і створенні умов для оптимальної реалізації рішення. Для цього поряд з методами прямого впливу (наказ, розпорядження, адміністративний тиск та ін.) використовуються заходи матеріального стимулювання працівників, вплив шляхом авторитету, переконання тощо. Важливою складою організації виконання рішень є їх юридичне, матеріально-фінансове та організаційно-технічне забезпечення.

Згідно зі ст.94 Конституції України закон підписує Президент, приймаючи його до виконання, та офіційно оприлюднює. Закони і акти глави держави, відповідно до Указу Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності” від 10.06.1997 р. №503/97 (із змінами, внесеними згідно з указами Президента від 04.12.1997 р. №1327/97, від 10.11.1998 р. №1235/98), не пізніш як у п’ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. В окремих випадках вони можуть бути офіційно оприлюднені через телебачення і радіо. При цьому офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюється після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів і з зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду.

Закони і нормативно-правові акти Президента України набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

Акти Президента України, які не мають загального значення чи нормативного характеру, можуть не публікуватися за рішенням глави держави. Ці акти та акти з обмежувальними грифами офіційно оприлюднюються шляхом надіслання відповідним державним органам та органам місцевого самоврядування і доведення ними до відома підприємств, установ, організацій та осіб, на яких поширюється їх чинність.

Неопубліковані акти Президента України набирають чинності з моменту одержання їх державними органами або органами місцевого самоврядування, якщо органом, що їх видав, не встановлено інший строк набрання ними чинності.

Акти Президента України про призначення відповідно до законодавства на посади і звільнення з посад набирають чинності з моменту їх прийняття.

Забезпечення необхідними ресурсами виконавців тих рішень, що містяться в актах Президента України, здійснюється відповідними розпорядниками бюджетних коштів і органами, уповноваженими управляти об’єктами державної власності.

З методом організації виконання рішень тісно пов’язаний метод контролю, який полягає у цілеспрямованому спостереженні за належним виконанням підвладними суб’єктами прийнятих публічно-владних рішень.

Контрольна діяльність Президента України здійснюється шляхом проведення перевірок, планових і позапланових ревізій, обстежень, заслуховування звітів і доповідей, здійснення рейдів, оглядів, вивчення матеріалів по скаргах і заявах громадян тощо.

Метод контролю за виконанням рішень у діяльності Президента України слід відрізняти від контрольної функції чи правової контрольної форми діяльності глави держави. На відміну від контрольного напрямку діяльності, який здійснює безпосередньо Президент шляхом реалізації конституційних повноважень контрольного характеру, цей метод переважно реалізується президентським апаратом і органами виконавчої влади, а також стосується лише організаційних аспектів виконання рішень глави держави, на відміну від контрольної форми діяльності, яка носить правовий характер і завжди пов’язана із юридично значимими наслідками.

Президент безпосередньо здійснює даний метод шляхом видання указів і розпоряджень, які спрямовані на забезпечення виконання його рішень, може викликати і заслуховувати посадових осіб органів виконавчої влади чи свого апарату про хід виконання актів і доручень глави держави, а також знайомитися з аналітичною інформацією щодо стану справ, вказуючи на недоліки та приймаючи відповідні рішення щодо посадових осіб, відповідальних за невиконання чи несвоєчасне виконання актів Президента.

Реалізація методу контролю за виконанням рішень глави держави здійснюється за допомогою відповідної діяльності органів виконавчої влади та президентського апарату. Так, відповідно до Указу “Про заходи щодо вдосконалення організації контролю за виконанням актів та доручень Президента України” від 29 березня 2000 р. №549/2000 персональну відповідальність за своєчасне і повне виконання актів та доручень Президента України несуть керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Координація заходів щодо забезпечення контролю за виконанням актів та доручень Президента України, доручень Глави Адміністрації Президента України центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування в частині делегованих їм повноважень здійснюється Головним контрольним управлінням Адміністрації Президента України.

Метод контролю за виконанням рішень Президента Головне контрольне управління Адміністрації здійснює шляхом проведення перевірок виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування в частині делегованих їм повноважень, їх керівниками, а також відповідними підприємствами, установами і організаціями актів та доручень Президента України, доручень Глави Адміністрації Президента України; вивчення та аналізу здійснення центральними та місцевими органами виконавчої влади, їх відповідними органами і службами контрольно-наглядових функцій, узагальнення практики контрольної діяльності та внесення пропозицій щодо її вдосконалення, а також щодо притягнення в установленому порядку до відповідальності посадових осіб, винних у невиконанні або несвоєчасному чи неналежному виконанні актів та доручень Президента України.

При здійсненні вказаного методу Головне контрольне управління залучає у встановленому порядку спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, науковців, працівників контролюючих і правоохоронних органів для проведення перевірок та підготовки відповідних пропозицій; одержує від Секретаріату Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування в частині делегованих їм повноважень, контролюючих і правоохоронних органів, а також відповідних підприємств, установ і організацій інформацію, довідкові та інші матеріали з питань виконання актів та доручень Президента України; одержує від посадових осіб центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування в частині делегованих їм повноважень, відповідних підприємств, установ і організацій пояснення з питань, що виникають під час перевірок виконання актів та доручень Президента України.

Рішення про зняття з контролю або продовження строків виконання актів та доручень Президента України приймає Президент України або за його дорученням Глава Адміністрації Президента України.

Відповідно до Указу Президента “Про заходи щодо вдосконалення організації контролю за виконанням актів та доручень Президента України” від 29 березня 2000 р. №549/2000 Кабінету Міністрів України було доручено вжити заходів щодо створення в апараті органів виконавчої влади спеціальних структурних підрозділу з контролю за виконанням актів та доручень Президента України, актів центральних та місцевих органів виконавчої влади. На виконання цього Указу такі структурні підрозділи були утворені в апараті обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, а Кабінет Міністрів України своєю Постановою від 21 серпня 2000 р. №1290 затвердив Типове положення про відділ контролю апарату обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації. Координацію заходів щодо забезпечення контролю за виконанням актів та доручень Президента України, Глави Адміністрації Президента України та методичне керівництво діяльністю цих відділів здійснює Головне контрольне управління Адміністрації Президента України та Секретаріат Кабінету Міністрів України.

У процесі здійснення контролю за виконанням рішень Президента вказані відділи апарату держадміністрацій ведуть в установленому порядку облік завдань, реалізація яких передбачена відповідними актами та дорученнями Президента України, дорученнями Глави Адміністрації Президента України, контроль за виконанням яких покладено на відділ, перевіряють стан виконання положень актів та доручень Президента України, забезпечують своєчасне надходження інформаційних та інших матеріалів від структурних підрозділів обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації, районних, районних у містах Києві та Севастополі держадміністрацій, органів місцевого самоврядування в частині делегованих їм повноважень органів виконавчої влади про хід виконання актів та доручень Президента України, готують і систематично надають структурним підрозділам відповідних держадміністрацій попереджувальні інформаційні матеріали щодо термінів виконання вимог зазначених документів, готують аналітичні та інформаційні матеріали для голови відповідної обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації, його заступників та керівника апарату про хід виконання актів та доручень Президента України, вносять пропозиції про зняття з контролю чи продовження термінів виконання зазначених документів, притягнення в установленому порядку до відповідальності посадових осіб за їх невиконання або неналежне виконання.

Приймає участь у здійсненні цього методу і уряд України, на засіданнях якого, згідно з Тимчасовим регламентом Кабінету Міністрів України, повинні систематично розглядатися питання контролю за виконанням актів Президента. Відповідно до Указу “Про заходи щодо вдосконалення організації контролю за виконанням актів та доручень Президента України” Кабінет Міністрів повинен здійснювати неухильне виконання актів та доручень глави держави, систематичний аналіз і перевірку стану цієї роботи, притягнення до відповідальності, відповідно до законодавства, посадових осіб, з вини яких не забезпечується належна реалізація зазначених актів.

Важливе значення для оптимальної організації роботи має метод роботи з кадрами, який включає в себе правильну підготовку, підбір і розстановку кадрів, їх перепідготовку, підвищення кваліфікації, заохочення і накладення стягнень.

Здійснення економічних та соціальних перетворень, досягнення економічного зростання та надання державою громадянам управлінських послуг на високому рівні, просування в напрямі європейської інтеграції можливо лише за умови створення ефективної системи державного управління, що відповідає стандартам демократичної, правової держави із соціально орієнтованою ринковою економікою. З цією метою в Україні проводиться широкомасштабна адміністративна реформа, невід’ємною складовою якої є реформування системи державної служби, а саме: вдосконалення кадрового потенціалу, створення оновленого, потужного і дієздатного державного апарату, становлення професійної, політично нейтральної та авторитетної державної служби.

Безпосередню участь в реалізації намічених заходів приймає Президент України, використовуючи свої нормотворчі й установчі повноваження. Програмні положення щодо удосконалення системи державної служби в Україні і оптимізацію роботи з кадрами були визначені главою держави в Указах “Про затвердження Програми кадрового забезпечення державної служби та Програми роботи з керівниками державних підприємств, установ і організацій” від 10 листопада 1995 р. №1035/95, а також “Про Стратегію реформування системи державної служби в Україні” від 14 квітня 2000 р. №599/2000.

Що стосується необхідності оптимізації системи управління державною службою, то з метою визначення шляхів, способів і форм реалізації основних напрямів державної політики у сфері державної служби, об’єднання зусиль органів державної влади щодо підвищення її ефективності Указом від 11 лютого 2000 р. при Президентові України утворено консультативно-дорадчий орган - Координаційну раду з питань державної служби, основними завданнями якої виступають:

  • визначення шляхів, засобів і форм реалізації основних напрямів державної політики у сфері державної служби, об’єднання зусиль державних органів щодо підвищення її ефективності;

  • розгляд проектів реформування системи державної служби та підготовка пропозицій до плану заходів її впровадження, аналізу і можливого коригування дій;

  • розгляд проектів законів та інших нормативно-правових актів з питань державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, кадрового забезпечення державної служби та державних підприємств, установ, організацій;

  • аналіз взаємодії центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо реалізації кадрової політики та з питань державної служби, підготовка пропозицій щодо підвищення ефективності цієї роботи;

  • розгляд питань та пропозицій щодо оптимізації та вдосконалення управління державною службою;

  • аналіз стану та ефективності використання інтелектуального і управлінського потенціалу держави, розроблення заходів щодо стимулювання праці, посилення правових гарантій, матеріальної та моральної захищеності державних службовців, а також удосконалення адміністративної культури, підвищення відповідальності та запобігання проявам корупції серед державних службовців, посилення суспільної довіри до державної служби;

  • аналіз стану та розгляд заходів з удосконалення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців та керівників державних підприємств, установ і організацій, а також проведення наукових досліджень з питань державної служби;

  • вивчення та розроблення пропозицій щодо впровадження вітчизняного та міжнародного досвіду з питань державного управління, державної служби, кадрового менеджменту1.

Головою Ради за посадою є Глава Адміністрації Президента України, а його заступниками - Державний секретар Кабінету Міністрів України та Начальник Головного управління державної служби України. Персональний склад Ради затверджує Президент України за поданням голови Ради.

Значну допомогу в реалізації методу роботи з кадрами апарату надає главі держави Українська Академія державного управління при Президентові України, яка є головним вищим навчальним закладом у системі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців на посадах I - IV категорій. До основних завдань Академії та чотирьох її філіалів належать: здійснення підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації кадрів державних органів та органів місцевого самоврядування в Україні за денною, вечірньою та заочною формами навчання; проведення за державним замовленням та госпрозрахунковими договорами з підприємствами, установами, організаціями наукових досліджень з актуальних проблем теорії і практики державного управління та самоврядування; вивчення та узагальнення практичного досвіду інших держав щодо організації державної влади, самоврядування і підготовки управлінського персоналу; розроблення базових вимог до освітнього і професійного рівня державних службовців та керівників державних підприємств, установ, організацій, здійснення науково-методичного забезпечення перевірки їх професійної підготовки, тестування, атестації; підготовка наукових, методичних, експертних рекомендацій щодо формування резерву управлінських кадрів та його навчання; методична, інформаційна, консультативна допомога центрам підвищення кваліфікації державних службовців та навчання працівників державних підприємств, установ, організацій1.

Одним із ефективних засобів роботи з кадрами є посилення мотивації та стимулювання праці, заохочення державних службовців та їх соціальної захищеності. У цьому напрямку Президент безпосередньо приймає рішення щодо нагородження, заохочення чи стягнення до працівників свого апарату, посадових осіб органів виконавчої влади. Стратегією реформування системи державної служби в Україні, затвердженою Указом Президента України від 14 квітня 2000 р. №599/2000, передбачено продовжити роботу з удосконалення системи оплати праці, підвищення стимулюючої ролі посадових окладів і водночас створити чіткий і прозорий механізм відповідальності державних службовців.1 Цим же актом визначено, що для здійснення систематичного контролю за проходженням державної служби та професійними досягненнями державних службовців варто запровадити системи оцінок під час щорічного підбиття підсумків виконання державними службовцями своїх обов’язків і завдань, а також проведення періодичної, один раз на три роки, атестації державних службовців.

§ 6. Гарантії діяльності Президента України

Характер завдань, що стоять перед Президентом України, широкий спектр повноважень і висока політична відповідальність глави української держави обумовлюють необхідність створення чіткої системи гарантій президентської діяльності. Слід звернути увагу на те, що вони досі не знайшли належного, послідовного і комплексного відображення у чинному законодавстві. Тому виявлення і систематизація гарантій президентської діяльності потребує аналізу відповідних положень вітчизняного та зарубіжного конституційного законодавства, їх порівняння з прерогативами монарха та гарантіями депутатської діяльності як найбільш близькими за змістом державно-правовими інститутами. Застосування такого підходу дає можливість викласти систему гарантій діяльності Президента України у такому вигляді:

1. Юридичні гарантії: а) вказівка у Конституції України вичерпного переліку підстав дострокового припинення повноважень глави держави; б) неможливість зміщення Президента Верховною Радою України, за винятком процедури імпічменту; в) отримання президентського мандата безпосередньо від народу; г) регламентація усіх повноважень глави держави виключно на конституційному та законодавчому рівні; д) заборона передачі президентських повноважень будь-якій іншій особі; е) право недоторканності на час виконання президентських повноважень; є) загроза відповідальності за посягання на честь і гідність Президента; ж) конституційне закріплення загальнообовязковості його актів; з) довічне збереження звання Президента; і) право глави держави звертатися до народу з посланнями з метою отримання підтримки політичних ініціатив.

2. Організаційні гарантії – створення потужної Адміністрації Президента України (зі штатним розписом близько 700 осіб) і мережі консультативних та координаційних структур (близько 40), що здійснюють організаційне, правове, консультативне, інформаційне й аналітичне забезпечення діяльності глави держави, детальну підготовку президентських рішень, контролюють їх виконання і забезпечують звязок Президента з іншими органами державної влади. Два допоміжні органи при главі Української держави – Адміністрація Президента і Рада національної безпеки та оборони України навіть отримали конституційне закріплення. Згідно з Указом Президента України №1625/99 від 29 грудня 1999 р. (із змінами, внесеними згідно з указами Президента №278/2000 від 23 лютого 2000 р. і №397/2000 від 9 березня 2000 р.), до складу Адміністрації Президента України входить Глава Адміністрації, Перший заступник та заступники Глави Адміністрації, Прес-секретар Президента, Постійні Представники Президента у Верховній Раді України, Конституційному Суді та Кабінеті Міністрів України, Апарат Президентської Ради, Служба Президента України, Секретаріат Адміністрації Президента, 7 Головних управлінь і 10 управлінь.

Президент України має свій оркестр, який обслуговує державні заходи, що проводяться за участю глави держави або під його особистим патронатом.

3. Матеріально-технічні гарантії – наявність власних бюджетних асигнувань на представницькі функції, поїздки, утримання апарату і т.ін.; наявність окремої резиденції, власних транспортних засобів, охорони. Видатки на утримання Президента України та його адміністрації передбачаються у Державному бюджеті окремим рядком. Протягом останніх років розмір асигнувань на зазначені цілі був майже аналогічним обсягу видатків на утримання Кабінету Міністрів України та його апарату.

Згідно з Постановою Верховної Ради України «Про забезпечення, обслуговування та охорону Президента України» від 4 січня 1992 р. №2033-ХІІ, заробітна плата Президента України складає 22 мінімальні заробітні плати; на період перебування на посту Президентові надаються заміська резиденція та службова квартира в м. Києві, спеціально обладнані літак і вертоліт, автомобільний транспорт1. Витрати на представницькі цілі всередині країни і під час вітання зарубіжних держав здійснюється за рахунок державного бюджету, а охорона Президента і його сімї забезпечується Управлінням державної охорони України.

Деякі матеріально-технічні гарантії зберігаються за Президентом довічно, навіть після виходу його у відставку: а) за ним зберігається розмір посадового окладу; б) йому надається державна дача з необхідним обслуговуванням, охороною і транспортним забезпеченням; в) за ним та його дружиною зберігається медичне та санаторно-курортне обслуговування.

4. Символічно-церемоніальні гарантії – «почесні права»: на користування атрибутами президентської влади, на президентське звання, на урочистий прийом. Напередодні приведення до присяги новообраного глави держави, 29 листопада 1999 р., було видано спеціальний указ, яким встановлено офіційні символи Президента України – прапор (штандарт), знак, гербова печатка і булава, – та закріплено порядок їх використання. Нові символи вперше були використані вже наступного дня, 30 листопада: знак Президента України (орденський ланцюг) був покладений на Л.Д.Кучму, а гербова печатка і булава вручені йому під час церемонії інавгурації у палаці «Україна». На сцені, де знаходилося крісло глави держави, був встановлений штандарт Президента. Символи Президента України повинні постійно знаходитись у службовому кабінеті глави держави в його резиденції у м. Києві.

Згідно з ч.3 ст.105 Конституції України, звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.

Глава держави завжди діє «ex officio», тобто саме як офіційна особа. Будь-який його виступ, заява чи вчинок, незалежно від наявності спеціальних повноважень, розглядаються як державна акція і, зазвичай, здійснюються згідно з встановленим протоколом. При виїзді глави держави з офіційним візитом за кордон він має право на почесну зустріч і користується особливими пільгами та привілеями. У складі Адміністрації Президента України діє Управління протоколу, яке відповідає за належну організацію і проведення всіх протокольних заходів за участю глави держави.

Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що гарантії діяльності Президента України займають значне місце у його правовому статусі і потребують детального правового закріплення у відповідному законі. Роль такого акта найкраще міг би відіграти статутний Закон «Про Президента України». При цьому, статус Президента України доцільно було б доповнити деякими гарантіями, притаманними статусу парламентарів, зокрема, такими як непорушність повноважень глави держави, використання Президентом засобів масової інформації, відповідальність посадових осіб за невиконання обовязків щодо глави держави, захист трудових прав Президента, надання службової житлової площі.

§ 7. Апарат Президента України, організація його роботи

Відповідно до п.28 ст.106 Конституції, глава української держави «створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби», які входять до складу президентського апарату. Отже, апарат Президента України – це сукупність консультативно-дорадчих та інших допоміжних органів і служб, створених при главі держави, куди входить і Адміністрація Президента України.

Допоміжні органи (їх зараз близько 40), мають різні найменування – ради, комісії, комітети, палати, робочі групи та ін. Вони створюються і функціонують згідно з положеннями, які затверджуються указами Президента України, але статус Ради національної безпеки і оборони України і Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим визначається Конституцією і законами. Структура президентського апарату повинна бути безпосередньо обумовлена конституційною компетенцією глави держави, як цього вимагає Основний закон. Станом на 1 грудня 2001 р. систему дорадчих органів при Президентові складали такі структури:

1. У сфері забезпечення національної безпеки і оборони України:

Рада національної безпеки і оборони України;

Рада з питань розвідки;

Державна міжвідомча комісія з питань співробітництва України з НАТО;

Національний інститут стратегічних досліджень.

2. У галузі державного управління і місцевого самоврядування:

Координаційна рада з питань державної служби;

Всеукраїнська політична консультативна рада;

Національна Рада з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування;

Фонд сприяння місцевому самоврядуванню;

Комісія з питань адміністративно-територіального устрою;

3. У сфері економічної політики та соціального партнерства:

Національна рада соціального партнерства;

Координаційна рада з питань функціонування ринку цінних паперів в Україні;

Консультативна рада з питань іноземних інвестицій в Україні;

4. У сфері науково-технічної політики та культури:

Рада з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України;

Рада з питань інформаційної політики;

Координаційна рада з питань розвитку Українського козацтва;

Рада з питань виставкової діяльності в Україні;

5. З окремих напрямів внутрішньої політики (соціальна сфера, права національних меншин, нагородна політика):

Комісія зі сприяння розвитку громадського суспільства;

Комісія державних нагород та геральдики;

Комітет з Державних премій України в галузі науки і техніки;

Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка;

Координаційна Рада з питань соціального і правового захисту військовослужбовців, працівників міліції, митної служби та членів їх сімей;

Громадська рада експертів із внутрішньополітичних питань;

Національна рада з питань молодіжної політики;

Рада представників громадських організацій національних меншин України;

Рада представників кримськотатарського народу.

6. У сфері забезпечення законності та правопорядку:

Державна комісія з проведення в Україні адміністративної реформи;

Комісія з питань реформування правоохоронних органів;

Рада з питань реформування судової системи України;

Національна рада з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу;

Комісія при Президентові у питаннях громадянства;

Комісія при Президентові України у питаннях помилування;

Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю та ін.

Структурні підрозділи апарату створюються за предметною та функціональною ознаками: предметні – створюються для допомоги главі держави у виконанні його повноважень і є жорстко спеціалізованими, а функціональні забезпечують діяльність апарату в цілому (Адміністрація Президента). При цьому в складі апарату виділяються допоміжні служби Президента як Верховного Головнокомандувача, групи радників і помічників, підрозділи господарсько-технічного забезпечення.

Адміністрація Президента України (далі – Адміністрація) є постійно діючим органом, що утворюється Президентом України відповідно до Конституції України для забезпечення здійснення ним своїх повноважень як глави держави. Адміністрація не є органом державної влади, оскільки не має власних владних повноважень; це – адміністративний апарат Президента, який вступає у правовідносини з іншими органами тільки за дорученнями глави держави.

Правовою основою діяльності Адміністрації є Конституція України, закони України, укази і розпорядження Президента України, акти Кабінету Міністрів України, а також Положення про Адміністрацію Президента України1.

Загальне керівництво Адміністрацією здійснює Глава Адміністрації, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України.

Основними завданнями Адміністрації є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента України.

В межах вказаних завдань Адміністрація здійснює такі функції:

1. Аналітична – Адміністрація має аналізувати економічні, політичні, соціальні та інші процеси, що відбуваються в державі, та готувати пропозиції Президентові України за результатами аналізу.

2. Функція правового забезпечення – здійснювати підготовку проектів послань Президента України до народу, щорічних і позачергових послань до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України; забезпечувати підготовку проектів указів і розпоряджень Президента України, а також проектів законів України, що вносяться главою держави у парламент в порядку законодавчої ініціативи.

3. Організаційна – здійснювати організаційне забезпечення діяльності допоміжних органів, утворених Президентом України, а також постійних представників глави Української держави; протокольних заходів Президента, його офіційних візитів за кордон, а також робочих поїздок в межах України.

4. Кадрова – розробляти пропозиції з питань кадрової політики Президента України; за дорученням глави держави попередньо опрацьовувати пропозиції щодо призначення на посади та звільнення з посад Президентом України.

5. Експертна – провадити експертизу законів України, які передаються Верховною Радою України на підпис і оприлюднення Президентові України, а також підготовку за його дорученням пропозицій до парламенту для повторного розгляду законів.

6. Комунікаційна – забезпечувати здійснення звязків Президента України з Верховною Радою України, органами місцевого самоврядування, політичними партіями та іншими обєднаннями громадян.

7. Господарська – розробляти пропозиції Президентові України щодо здійснення заходів, які б забезпечували економічний розвиток та економічну безпеку країни.

8. Матеріально-технічна – здійснювати фінансове, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Президента України.

Для здійснення своїх функцій Адміністрація має право:

Запитувати і одержувати в установленому порядку необхідні для виконання своїх завдань матеріали від органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій та посадових осіб.

Користуватися банками даних інших державних органів.

Використовувати державні, у тому числі урядові, системи звязку.

Залучати в установленому порядку до виконання окремих робіт і завдань, до участі у вивченні окремих питань вчених і спеціалістів, у тому числі на договірній основі, працівників центральних та місцевих органів виконавчої влади.

Порушувати за дорученням Президента України перед керівниками органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, керівниками державних підприємств, установ і організацій питання про усунення виявлених порушень чинного законодавства у їх діяльності.

Давати у визначених Президентом України межах та з питань, що належать до повноважень Адміністрації, доручення, що є обовязковими для виконання органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

Положення про Адміністрацію, гранична чисельність її працівників, структура, штатний розпис та кошторис видатків затверджуються Президентом України за поданням Глави Адміністрації. Зокрема, структура Адміністрації встановлена Указом Президента України від 29 грудня 1999 р. №1625/99 «Питання Адміністрації Президента України» (із змінами, внесеними указами Президента від 23.02.2000 р. №278/2000, від 09.03.2000 р. №397/2000, від 25.12.2000 р. № 1370/2000, від 01.02.2001 р. № 67/2001, від 25.04.2001 р. № 281/2001, від 21.07.2001 р. № 538/2001). Згідно з названим Указом, до складу Адміністрації входять: Глава Адміністрації Президента України; Перший заступник та заступники Глави Адміністрації Президента України; Прес-секретар Президента; Постійний Представник Президента України у Верховній Раді України; Постійний Представник Президента в Конституційному Суді України; Постійний Представник Президента України в Кабінеті Міністрів України; Постійний представник Президента України на Чорнобильській АЕС; Служба Президента України; Секретаріат Адміністрації Президента України; Секретаріат Національної Ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування; Головне управління організаційно-кадрової роботи та взаємодії з регіонами; Головне контрольне управління; Головне управління з питань внутрішньої політики; Головне управління з питань економічної політики; Головне управління з питань зовнішньої політики; Головне державно-правове управління; Головне управління з питань діяльності військових формувань та правоохоронних органів; Управління з питань забезпечення звязків з Верховною Радою України, Конституційним Судом України та Кабінетом Міністрів України; Управління документального забезпечення; Управління справами; Управління інформації та зв’язків з громадськістю; Управління Протоколу Президента України; Управління державних нагород та геральдики; Управління з питань громадянства; Управління з питань помилування; Управління звернень громадян; Управління з питань адміністративної реформи.

Безпосередньо Президентові України підпорядковані Глава Адміністрації, Перший заступник і заступники Глави Адміністрації, Постійні представники Президента у Верховній Раді України, в Конституційному Суді та Кабінеті Міністрів України, Апарат Президентської Ради, Служба Президента України, Головне управління з питань зовнішньої політики, а також Головне контрольне управління.

Розподіл обовязків між Главою Адміністрації, Першим помічником Президента, першим заступником та заступниками Глави Адміністрації, закріплення за ними структурних підрозділів Адміністрації визначаються згідно з додатком до Указу Президента від 29.12.1999 р. №1625/99. При цьому Глава Адміністрації, перший заступник та заступники глави Адміністрації несуть безпосередню відповідальність перед Президентом України за діяльність підрозділів, керівництво якими вони здійснюють.

Глава Адміністрації:

здійснює загальне керівництво Адміністрацією, координує діяльність усіх її підрозділів;

представляє Адміністрацію як в Україні, так і за її межами;

забезпечує взаємодію Адміністрації та її структурних підрозділів з іншими допоміжними органами, утвореними при Президентові України;

безпосередньо здійснює керівництво діяльністю Головного управління з аналізу та прогнозування внутрішньополітичних питань, Управління з гуманітарних питань, Першого відділу; організовує виконання доручень Президента України;

розподіляє обовязки між першим заступником та заступниками Глави Адміністрації;

координує діяльність представників Президента України;

вносить пропозиції Президентові України щодо призначення на посади і звільнення з посад першого заступника та заступників Глави Адміністрації, керівників структурних підрозділів Адміністрації;

затверджує структуру і штатну чисельність структурних підрозділів Адміністрації у межах штатної чисельності Адміністрації, визначеної Президентом України, а також положення про відповідні структурні підрозділи Адміністрації;

призначає на посади і звільняє з посад працівників відповідних структурних підрозділів Адміністрації, вирішує інші питання відповідно до Закону «Про державну службу» та законодавства про працю;

одержує за дорученням Президента України від органів виконавчої влади матеріали і пропозиції з питань, які знаходяться на розгляді Президента України; запитує і одержує від органів виконавчої влади інформацію про хід виконання указів і розпоряджень, а також доручень Президента України;

розпоряджається фінансовими коштами у відповідності з кошторисом видатків Адміністрації.

Глава Адміністрації в межах повноважень видає розпорядження з питань діяльності Адміністрації.

Перший заступник та заступники Глави Адміністрації Президента України заміщають Главу Адміністрації на час його тимчасової відсутності; відповідно до розподілу обовязків здійснюють безпосереднє керівництво структурними підрозділами Адміністрації; погоджують пропозиції щодо призначення на посади та звільнення з посад Главою Адміністрації працівників відповідних структурних підрозділів Адміністрації; виконують за дорученням Президента України та Глави Адміністрації інші функції.

Керівники структурних підрозділів Адміністрації здійснюють оперативне керівництво відповідними підрозділами, подають на затвердження Главі Адміністрації їх структуру і штатний розпис, пропозиції щодо призначення на посади та звільнення з посад працівників відповідних підрозділів, а також виконують інші повноваження відповідно до покладених на них функцій.

Адміністрація Президента України є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного герба України та своєю назвою, розрахункові та поточні рахунки в банках та інших кредитних установах.

Гранична чисельність працівників, штатний розпис та кошторис видатків затверджується Президентом України за поданням Глави Адміністрації. Положення про структурні підрозділи Адміністрації, їх структура і штатна чисельність затверджується Главою Адміністрації Президента України.

§ 8. Представництво Президента України в Автономній
Республіці Крим, його статус і організація роботи

Згідно зі ст.139 Конституції України, в Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус якого визначається відповідним законом1. Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим є державним органом, утвореним відповідно до Конституції України з метою сприяння виконанню в Автономній Республіці Крим повноважень, покладених на главу держави. Представництво утворюється Президентом України і безпосередньо йому підпорядковується.

Правовою основою діяльності Представництва є Конституція України, закони України, укази і розпорядження Президента України, акти Кабінету Міністрів України. Діяльність Представництва ґрунтується на принципах верховенства права, законності, гласності, поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів. Представництво є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням, рахунки в установах банків України.

Основними функціями Представництва є аналітично-інформаційна, представницька, виконавча, правоохоронна та номінаційна.

В межах виконання аналітично-інформаційної функції Представництво аналізує нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим щодо їх відповідності Конституції та законам України і в разі потреби вносить пропозиції про зміни, скасування або при зупинення їх дії; вивчає стан виконання в Автономній Республіці Крим Конституції й законів України, указів і розпоряджень Президента України, актів Кабінету Міністрів України; готує і подає на розгляд Президентові України аналітичні матеріали з питань розвитку соціально-економічних та політичних процесів в Автономній Республіці Крим; аналізує практику діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, релігійних організацій в АРК, сприяє їх взаємодії з органами державної влади України, а також узагальнює відомості про громадську думку щодо економічної та соціальної ситуації в Автономній Республіці Крим, інформує Президента України з цих питань.

Крім того, на Представництво покладена виконавча функція, адже воно вживає заходів для забезпечення належного виконання актів законодавства України Верховною Радою Автономної Республіки Крим і Радою міністрів Автономної Республіки Крим, районними державними адміністраціями і органами місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим, виконує доручення Президента України.

Правоохоронна функція Представництва полягає у сприянні додержанню конституційних прав і свобод людини і громадянина та досягненню міжнаціональної злагоди, соціально-економічної і політичної стабільності в Автономній Республіці Крим. Нарешті, здійснюючи номінаційну функцію, Представництво сприяє Президентові України у вирішенні кадрових питань в Автономній Республіці Крим.

Закон України «Про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим» від 2 березня 2000 р. закріплює широкий комплекс прав Представництва:

порушувати у Верховній Раді Автономної Республіки Крим і Раді міністрів Автономної Республіки Крим, районних державних адміністраціях і органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях в Автономній Республіці Крим питання про вжиття відповідних заходів щодо додержання Конституції і законів України, виконання указів і розпоряджень Президента України;

одержувати від центральних органів виконавчої влади України, а також Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, районних державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим, підприємств, установ, організацій безкоштовно необхідну інформацію, копії документів та матеріалів, необхідних для виконання покладених на Представництво завдань; нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та їх органів подаються до Представництва одразу після їх прийняття;

користуватися інформаційними банками даних Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим та районних державних адміністрацій в Автономній Республіці Крим;

використовувати державні, в тому числі урядові, системи зв’язку;

організовувати і проводити наради та консультації за участю представників Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, правоохоронних і контрольно-ревізійних органів, районних державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян в Автономній Республіці Крим з метою підготовки для внесення Президентові України пропозицій щодо вирішення актуальних соціально-економічних та інших проблем в Автономній Республіці Крим;

залучати до вивчення питань та підготовки документів, пов’язаних з виконанням своїх повноважень, наукові установи, вчених, фахівців підприємств, установ, організацій, навчальних закладів (за погодженням з їх керівниками).

Представництво є єдиноначальним державним органом загальної компетенції. Його очолює Постійний Представник Президента України, який призначається на посаду і звільняється з посади главою Української держави. Постійний Представник Президента України в Автономній Республіці Крим за своїм статусом прирівнюється до керівника центрального органу державної виконавчої влади. Він здійснює загальне керівництво діяльністю Представництва, несе персональну відповідальність за виконання покладених на Представництво завдань і здійснення ним своїх функцій, репрезентує Представництво у відносинах з іншими органами, обєднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями та громадянами.

Постійний Представник виконує доручення Президента України, спрямовані на забезпечення виконання конституційних повноважень глави держави, бере участь з правом дорадчого голосу у засіданнях Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Він має право входити з поданням у Верховну Раду АРК, Раду міністрів АРК, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим у разі прийняття ними нормативно-правових актів, що суперечать Конституції й законодавству України, порушують права і свободи громадян, з вимогою про усунення цих порушень. Про внесення відповідного подання Представник зобов’язаний повідомити главу держави. Таке подання підлягає обов’язковому розгляду у позачерговому порядку. У разі неналежного реагування на подання Постійного Представника щодо незаконності прийнятих нормативно-правових актів Постійний Представник вносить пропозиції про скасування чи зупинення дії таких актів безпосередньо Президентові України.

В разі порушень Конституції та законів України, указів і розпоряджень Президента України, актів Кабінету Міністрів України Представник уповноважений вимагати пояснень від посадових осіб Верховної Ради АРК і Ради міністрів АРК, керівників районних державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності в Автономній Республіці Крим. У випадку встановлення посадових осіб, які вчинили правопорушення, він має право порушувати питання у встановленому законодавством порядку про притягнення цих осіб до відповідальності.

Представник наділений широкими установчо-номіна­ційними повноваженнями. Зокрема, відповідно до структури і кошторису витрат на утримання Представництва, він затверджує положення про його структурні підрозділи та штатний розпис, призначає на посади та звільняє з посад працівників Представництва, визначає їх посадові обов’язки. Він же утворює тимчасові комісії, групи, експертні ради для ефективного виконання завдань, покладених на Представництво.

Представник зобов’язаний регулярно звітувати перед Президентом України про виконання своїх обов’язків, постійно інформувати його з питань, що мають загальнодержавне значення. Законами, указами і розпорядженнями Президента України на Представника можуть бути покладені інші повноваження.

Постійний Представник має заступника, яких призначає на посаду та звільняє з посади Президент за його поданням. Посадові обов’язки заступника визначаються Постійним Представником.

Актами Постійного Представника є розпорядження, обов’язкові для виконання працівниками Представництва, які він видає у межах своїх повноважень. Якщо розпорядження суперечать законодавству України, вони можуть бути скасовані главою держави або в судовому порядку.

Відповідно до законодавства України держава створює безпечні умови життя Постійного Представника. Протиправні дії щодо нього, які перешкоджають виконанню ним службових повноважень, тягнуть за собою відповідальність, передбачену законодавством.

Правоохоронний орган в разі прийняття ним рішення про притягнення Постійного Представника до адміністративної відповідальності, що накладається у судовому порядку, або про порушення кримінальної справи проти нього невідкладно інформує Президента України про таке рішення.

Матеріально-технічне забезпечення діяльності Представництва здійснюється Адміністрацією Президента України за рахунок Державного бюджету України, а кошторис видатків на його утримання затверджується Державним управлінням справами. Посадові особи Представництва є державними службовцями. Умови їх матеріального та соціально-побутового забезпечення визначаються Законом України «Про державну службу».

Структура і штатний розпис Представництва встановлені Указом Президента «Питання Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим» від 22.07.2000 р. № 911/2000 (із змінами, внесеними Указом Президента № 1336/2000 від 14.12.2000 р.). Гранична чисельність працівників Представництва закріплена у кількості 28 штатних одиниць. Крім Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим, його першого заступника і заступника, основними структурними елементами Представництва є: Служба Постійного Представника Президента України в АРК, Відділ правового забезпечення, Відділ соціальної та економічної політики, Відділ міжнаціональних відносин та гуманітарної політики, Відділ організаційної роботи, Головний бухгалтер, Відділ господарського забезпечення.

Основною правовою формою діяльності Представництва є правозастосовча. Крім неї використовуються установча та інтерпретаційна форми діяльності. Серед організаційних форм діяльності слід відзначити персональну роботу Постійного Представника Президента (робота з документами, участь у роботі уряду Автономної Республіки Крим тощо) та посадових осіб апарату Представництва, проведення нарад, консультацій, «круглих столів», інших заходів за участю представників органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, обєднань громадян і релігійних конфесій, науковців.

§ 9. Рада національної безпеки і оборони України

Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної й інформаційної безпеки конституційно проголошені найважливішими функціями держави і здійснюються низкою органів державної влади в межах їхньої компетенції. Однак складність і багатоаспектність проблем забезпечення національної безпеки вимагає узгодження дій зазначених органів в межах єдиної державної політики. Серед органів державної влади, покликаних здійснювати цю функцію, провідне місце належить главі держави як Верховному Головнокомандувачу Збройних Сил України і гаранту державного суверенітету й територіальної цілісності України.

Забезпечення державної незалежності й національної безпеки України, як було зазначено у §3, є однією з основних предметних функцій Президента України. Форми реалізації даної функції глави держави є досить різноманітними. Однією з таких форм є керівництво Радою національної безпеки і оборони України, який є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.

Рада національної безпеки (РНБ) як дорадчий орган при президентові вперше був створений у США в 1947 р. і на сьогодні існує практично в усіх президентських і напівпрезидентських республіках (зокрема в Македонії, Росії, Румунії, Туреччині, Франції, Хорватії та ін.). Колишній співробітник ЦРУ і СНБ в адміністрації Р.Рейгана К.Менгес так визначає унікальність його функцій: «Апарат СНБ є єдиною службою уряду США, яка має можливість зводити докупи думки інших урядових відомств з питань зовнішньої політики і оборони, здійснювати їх координацію в межах виконавчої гілки влади, а потім подавати на розгляд президента усі варіанти політичних дій»1.

Рада національної безпеки і оборони України первісно створювалася за американським взірцем, а її статус отримав конституційне закріплення в Основному Законі 1996 р. і деталізацію – в Законі «Про Раду національної безпеки і оборони» 1998 р.2. Рада є саме тим органом, де в результаті колегіального обговорення між вищими посадовими особами, відповідальними за стан обороноздатності та національної безпеки, формулюються відповідні політичні рішення, які потім втілюються в укази глави Української держави.

Згідно з Законом, основними функціями Ради національної безпеки і оборони України є: 1) внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації принципів внутрішньої та зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; 2) координація і здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час; 3) координація і здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного чи надзвичайного стану та у випадках виникнення кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Відповідно до означених функцій Рада національної безпеки і оборони наділена такими повноваженнями:

Розробляти і розглядати на своїх засіданнях питання, віднесені Конституцією і законодавством до сфери національної безпеки і оборони, та подавати пропозиції Президентові України з цих питань.

Здійснювати поточний контроль діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подавати Президентові України відповідні висновки і пропозиції.

Залучати до аналізу інформації посадових осіб і спеціалістів органів виконавчої влади, державних і наукових установ, підприємств і організацій усіх форм власності.

Ініціювати розробку нормативних актів і документів з питань національної безпеки і оборони, узагальнювати практику їх застосування і результати перевірок їх виконання.

Координувати і контролювати переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також економіки країни на роботу в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Координувати і контролювати діяльність органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану.

Координувати і контролювати діяльність органів виконавчої влади щодо відвернення збройної агресії, організації захисту населення і забезпечення його життєдіяльності, охорони життя, здоровя, конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, підтримання громадського порядку в умовах воєнного і надзвичайного стану і в умовах виникнення кризових ситуацій.

Президент України є Головою Ради національної безпеки і оборони за посадою і самостійно формує її персональний склад, спрямовує діяльність і здійснює загальне керівництво роботою Ради, затверджує перспективні та поточні плани її роботи, час і порядок проведення її засідань, особисто головує на засіданнях Ради, має право давати доручення членам Ради, пов’язані з виконанням покладених на нього функцій, заслуховувати поточну інформацію Секретаря Ради про хід виконання її рішень, визначає функції, структуру і штатну чисельність апарату Ради, а також здійснює інші повноваження, передбачені Законом.

Персональний склад Ради національної безпеки і оборони України формує Президент України. Згідно з Указом Президента України від 02.02.2000 р. № 162/2000 (із змінами відповідно до Указів № 938/2000 від 31.07.2000 р. і № 1251/2000 від 25.11.2000 р.), до складу Ради за посадою входять Премєр-міністр України, Секретар Ради національної безпеки та оборони, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України, Міністр з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністр фінансів, Міністр юстиції, Міністр економіки, Глава Адміністрації Президента України, Голова Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Президент Національної Академії наук та Начальник Генерального штабу Збройних Сил України – Перший заступник Міністра оборони України. Членами Ради можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади за рішенням Президента України.

Забезпечення організації роботи і виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України покладено на Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України і безпосередньо йому підпорядковується. На цю посаду можуть призначатись як цивільні особи, так і військовослужбовці. Секретар Ради національної безпеки і оборони є за посадою Радником Президента України з питань національної безпеки. Секретар Ради має заступників, які за його поданням призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України. Посади Секретаря Ради національної безпеки і оборони України та його заступників є посадами державних службовців першої категорії.

Секретар Ради національної безпеки і оборони України готує пропозиції щодо перспективного і поточного планування діяльності Ради, подає на розгляд Президента України проекти указів про введення в дію рішень Ради, організовує роботу щодо підготовки і проведення засідань Ради та контролю за виконанням її рішень, координує діяльність робочих і консультативних органів Ради, за дорученням Президента України представляє Раду у відносинах з органами державної влади та місцевого самоврядування, обєднаннями громадян і засобами масової інформації.

Поточне інформаційно-аналітичне і організаційне забезпечення діяльності Ради національної безпеки і оборони України здійснює її апарат, який очолюється керівником апарату і підпорядковується Секретарю Ради. Функції, структура і штатна чисельність апарату Ради визначаються Президентом України. Структура Апарату Ради національної безпеки і оборони України затверджена Указом Президента України від 13 січня 2000 р. №62. Основними його структурними підрозділами є Управління координації політики національної безпеки, Управління інформаційного забезпечення, Управління оборонних аспектів національної безпеки, Управління соціально-політичних аспектів національної безпеки та Управління економічної безпеки, Управління стратегії сталого розвитку, Управління енергетичної безпеки та ядерної політики. Згідно з розпорядженнями Кабінету Міністрів України від 21.01.1997 р. №27 та від 09.12.1997 р. №713-р, посади працівників апарату Ради національної безпеки і оборони України віднесені до відповідних категорій посад державних службовців.

Основною організаційною формою діяльності Ради національної безпеки і оборони України є його засідання. На засіданнях Ради його члени голосують особисто, делегування обовязків не допускається. У засіданнях Ради може брати участь Голова Верховної Ради України як представник парламенту. За запрошенням Голови Ради національної безпеки і оборони України в її засіданнях можуть брати участь голови комітетів парламенту, інші народні депутати України, керівники центральних органів виконавчої влади та інші особи, які не є членами Ради. Рішення Ради національної безпеки і оборони України приймаються не менш як двома третинами голосів її членів. Прийняті Радою рішення вводяться в дію указами Президента України. З листопада 1996 по травень 2000 р. главою української держави було видано 12 указів, якими вводились в дію рішення цього допоміжного, але вкрай важливого органу.

Предметом розгляду на засіданнях Ради національної безпеки і оборони стають найбільш гострі та значущі для держави і суспільства проблеми, від оптимального вирішення яких залежить доля країни. Зокрема, протягом 2000 р. на засіданнях Ради розглядались питання вдосконалення державного регулювання діяльності підприємств з іноземними інвестиціями в Україні, стан залізничного транспорту України та заходи щодо забезпечення його ефективного функціонування, а також невідкладні заходи щодо подолання кризових явищ у паливно-енерге­тичному комплексі України.

Для розробки і комплексного вирішення проблем міжгалузевого характеру, забезпечення науково-аналітичного і прогнозового супроводження діяльності Ради національної безпеки і оборони України за її рішенням у межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, можуть створюватися тимчасові міжвідомчі комісії, робочі і консультативні органи. Функції і повноваження цих органів визначаються положеннями, що затверджуються Президентом України. Зокрема, нині при Раді національної безпеки і оборони України створена й і функціонують Міжвідомча комісія з питань фінансової безпеки, Український інститут досліджень навколишнього середовища і ресурсів, а також Національний інститут проблем міжнародної безпеки.

Розділ V

Організація роботи органів
виконавчої влади України

Глава 1

Організація роботи Кабінету Міністрів України

§1. Кабінет Міністрів України у системі органів
державної влади України

Порядок формування і припинення повноважень Кабінету Міністрів України

Уряд є найважливішою складовою частиною і центральною ланкою всього державного механізму. Він виступає як основний державний орган, що забезпечує проведення внутрішньої й зовнішньої політики держави, під його керівництвом знаходиться державний апарат, фінанси країни, іноземні справи.

Статус і роль уряду залежать від форми правління. В президентських республіках, а також країнах, що поєднують риси абсолютної і дуалістичної монархії, уряд розглядається як сукупність радників при главі держави, повноваження яких залежать від повноважень останнього, оскільки він виступає главою уряду. Таким чином, уряд тут, як правило, не складає єдиного колегіального органу. В країнах з парламентарними формами правління уряд виступає колегіальним носієм виконавчої влади, який є відповідальним перед парламентом за політичний курс, який він проводить1.

Аналізуючи конституційний статус уряду – Кабінету Міністрів України, можна дійти висновку, що загалом він обумовлений змішаною формою правління в нашій державі, оскільки уряд є відповідальним перед Президентом України і одночасно підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України. Кабінет Міністрів України є вищим колегіальним органом загальної компетенції у системі органів виконавчої влади, який спрямовує, координує і контролює діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

До основних урядових завдань, закріплених у ст.116 Конституції України, належать:

забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності;

здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави;

виконання Конституції й законів України, актів Президента України;

забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури;

забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; управління об’єктами державної власності відповідно до закону;

вжиття заходів щодо гарантування обороноздатності й національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання природних ресурсів.

Діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах:

1. Поділу державної влади – уряд здійснює виконавчу владу у встановлених Конституцією межах незалежно від органів законодавчої та судової влади, крім випадків, передбачених Конституцією України. Неправомірне втручання будь-яких органів, посадових осіб, об’єднань громадян у вирішення питань, віднесених до відання уряду, не допускається.

2. Верховенства права – Кабінет Міністрів у своїй діяльності дотримується вимог утвердження та гарантування прав і свобод людини, відповідальності держави перед громадянами за забезпечення їм гідних умов життя.

3. Законності – він здійснює свої повноваження на основі та відповідно до Конституції та законів України, указів Президента України.

4. Колегіальності – Кабінет Міністрів є колегіальним органом, що приймає рішення після вільного демократичного обговорення питань на своїх засіданнях.

5. Науковості – уряд України у своїй діяльності спирається на наукове обґрунтування здійснюваної ним державної політики, активно використовує новітні досягнення наукових досліджень, організаційно-технічні засоби та інформаційні технології.

6. Гласності – Кабінет Міністрів регулярно інформує громадськість про свою діяльність, працює у режимі постійного діалогу з населенням; прийняття таємних рішень можливе лише у випадках, визначених законом.

Процес формування Кабінету Міністрів складається з кількох етапів, на першому з яких здійснюється попереднє узгодження кандидатури на посаду Прем’єр-міністра, для чого Президент проводить відповідні консультації з Головою Верховною Ради та головами депутатських груп і фракцій. Узгоджена кандидатура вноситься главою держави на розгляд парламенту. Одночасно з письмовою пропозицією до Верховної Ради подаються інформаційні матеріали щодо кандидата на посаду Прем’єр-міністра: відомості про освіту, фах; виписка з трудової книжки про трудову діяльність; автобіографія з висвітленням найбільш істотних результатів трудової діяльності; декларація про доходи, зобов’язання фінансового характеру, відомості про нерухоме та інше цінне рухоме майно, вклади в банках і цінні папери відповідно до вимог, встановлених для державного службовця першої категорії; відомості щодо самостійного входження кандидата до складу керівних органів підприємств, організацій, господарських товариств тощо.

Другий етап включає безпосередній розгляд кандидатури на посаду Прем’єр-міністра у парламенті. Порядок розгляду цього питання детально регламентується Постановою Верховної Ради України від 10 липня 1996 р. № 287/96-ВР «Про процедуру надання згоди на призначення Прем’єр-міністра України» (із змінами, внесеними Постановою Верховної Ради України № 1326-XIV від 22.12.1999 р.), відповідно до якої перед внесенням на розгляд Верховної Ради України питання про надання згоди на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України проводяться зустрічі кандидата на цю посаду з групами (фракціями) народних депутатів України. Потім на пленарному засіданні парламенту кандидат на посаду Прем’єр-міністра України виступає з доповіддю про основні напрями діяльності нового складу Кабінету Міністрів України (до 30 хв.), після закінчення якої надається час (до 45 хв.) на запитання народних депутатів та відповіді на них. Після цього проводиться обговорення запропонованої кандидатури (до 45 хв.), включаючи виступи представників груп (фракцій) народних депутатів України. Під час розгляду кандидатури Прем’єр-міністра у засіданні Верховної Ради може брати участь Президент України. Він може зняти з розгляду запропоновану ним кандидатуру в будь-який момент її обговорення, але тільки до початку процедури голосування щодо неї.

На третьому етапі Верховна Рада України дає згоду на призначення глави уряду більшістю від конституційного складу і оформлює своє рішення відповідною постановою. Вказане рішення приймається у режимі поіменного голосування. У разі, коли запропонована главою держави кандидатура на посаду Прем’єр-міністра не дістала підтримки необхідної більшості депутатів, Президент представляє Верховній Раді у 10-денний строк іншу кандидатуру, щодо якої проводиться нове обговорення і голосування. Повторне подання відхиленої кандидатури не допускається.

Після цього Президент підписує Указ про призначення Прем’єр-міністра України, який подає главі держави кандидатури до складу уряду: Першого віце-прем’єр-міністра, трьох віце-прем’єр-міністрів, міністрів. Президент приймає рішення про призначення кандидатів, поданих прем’єром, на відповідні посади в уряді і видає указ номінаційного характеру.

Конституція встановила певні обмеження щодо входження до складу уряду. Члени Кабінету Міністрів України не можуть бути народними депутатами або мати інший представницький мандат, не мають права поєднувати свою діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової або творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу підприємства, установи, організації, метою яких є одержання прибутків.

Склад Кабінету Міністрів України формується в термін, що не перевищує 60 днів після припинення повноважень попереднього уряду. Кожен склад Кабінету Міністрів утворюється на строк повноважень діючого Президента України і складає повноваження перед новообраним главою держави.

Не пізніше 30 днів після утворення Кабінет Міністрів України подає Верховній Раді України для затвердження Програму своєї діяльності на весь термін повноважень, що містить концептуальний виклад стратегії діяльності і засобів виконання завдань уряду України. До Програми діяльності додається схема структури Кабінету Міністрів України з інформацією про його персональний склад. Програма вважається затвердженою, якщо за неї проголосували більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України.

Кабінет Міністрів припиняє свої повноваження у випадку обрання нового Президента України, заяви про відставку або смерті Прем’єр-міністра України, звільнення Прем’єр-міністра Президентом України або прийняття парламентом резолюції недовіри уряду.

Президент має право у будь-який час звільнити з посади будь-якого члена уряду. Водночас кожен член Кабінету Міністрів України має право з політичних чи особистих мотивів заявити Президентові про свою відставку. Заява щодо відставки на ім’я Президента подається через Прем’єр-міністра України. Прем’єр-міністр зобов’язаний невідкладно доповісти про заяву Президентові та повідомити свої міркування щодо прийняття чи неприйняття відставки.

Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України Верховна Рада може розглянути за пропозицією не менш як 1/3 народних депутатів від конституційного складу і прийняти резолюцію недовіри більшістю від конституційного складу. Однак питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховної Радою України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом одного року після схвалення програми діяльності уряду.

Кабінет Міністрів, відставку якого прийнято Президентом України, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого уряду, але не довше ніж 60 днів.

§2. Структура Кабінету Міністрів України. Розподіл повноважень між посадовими особами уряду України

Здійснення адміністративної реформи призводить до відповідних змін у структурі уряду. Згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. №1574/99 «Про склад Кабінету Міністрів України» (із змінами, внесеними указами Президента від 29.05.2001 р. №345/2001 та від 05.06.2001 р. №405/2001) до складу Кабінету Міністрів України входить 21 посадова особа:

Прем’єр-міністр України;

Перший віце-прем’єр-міністр України;

Три віце-прем’єр-міністри України (з питань агропромислового комплексу, з питань економічної політики, з гуманітарних питань);

Міністр аграрної політики України;

Міністр внутрішніх справ України;

Міністр екології та природних ресурсів України;

Міністр економіки України та з питань європейської інтеграції України;

Міністр палива і енергетики України;

Міністр закордонних справ України;

Міністр культури і мистецтв України;

Міністр України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;

Міністр оборони України;

Міністр освіти і науки України;

Міністр охорони здоров’я України;

Міністр праці та соціальної політики України;

Міністр промислової політики України;

Міністр транспорту України;

Міністр фінансів України;

Міністр юстиції України.

Посади Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів, міністрів за характером повноважень, порядком призначення на посади та звільнення з посад належать до політичних і не відносяться до категорій посад державних службовців, визначених Законом України «Про державну службу». Прем’єр-міністр, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри забезпечують виконання покладених на них завдань відповідно до розподілу функціональних повноважень, які були встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2001 р. №784.

Згідно з названою постановою, Прем'єр-міністр України як глава уряду керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на забезпечення виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України та інших завдань, покладених на Кабінет Міністрів, керує розробленням та реалізацією внутрішньої і зовнішньої політики держави та державної регіональної політики, координує проведення в Україні адміністративної реформи.

До повноважень Прем’єр-міністра України належить спрямування та координація діяльності Першого віце-прем’єр-міністра України, віце-прем’єр-міністрів України, міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Крім цього, він веде переговори і підписує в установленому порядку міжнародні договори, здійснює керівництво відповідними колегіальними органами (комітетами, комісіями, радами), кординує роботу з проведення приватизації, очолює Урядовий комітет з питань оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності.

В межах своїх повноважень Прем’єр-міністр України спрямовує, координує та контролює діяльність Міністерства закордонних справ, Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Державного комітету у справах охорони державного кордону, Управління державної охорони, Міністерства юстиції (і через нього - Державного комітету у справах релігій), Міністерства з надзвичайних ситуацій (у частині, що стосується питань цивільної оборони), Державної митної служби, Державної податкової адміністрації, Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу, Фонду державного майна, Національного космічного агентства України, Державного департаменту з питань виконання покарань, а також Спеціального представництва Кабінету Міністрів України у справах Європейського Союзу.

Перший віце-прем’єр-міністр України, віце-прем’єр-міністри України:

забезпечують виконання Конституції та законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, реалізацію повноважень Кабінету Міністрів України у відповідних напрямах діяльності;

очолюють відповідні урядові комітети, які забезпечують розроблення проектів урядових рішень відповідно до стратегії державної політики, розгляд та узгодження проектів нормативно-правових актів;

відповідають згідно з розподілом функціональних повноважень за підготовку питань для розгляду на засіданнях Кабінету Міністрів України, вносять пропозиції щодо порядку денного цих засідань;

забезпечують згідно з розподілом функціональних повноважень взаємодію Кабінету Міністрів України з Президентом України та Верховною Радою України в процесі підготовки, прийняття і реалізації законодавчих та інших нормативних актів, а також поточну діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

беруть участь у розгляді питань на засіданнях Кабінету Міністрів України, в роботі відповідних колегіальних органів, що утворюються Президентом України і Кабінетом Міністрів України, колегій міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, у засіданнях Ради міністрів Автономної Республіки Крим, роботі обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій;

ведуть переговори і підписують в установленому порядку міжнародні договори згідно з наданими повноваженнями;

здійснюють керівництво відповідними колегіальними органами (комісіями, радами тощо).

Досить широке коло повноважень покладено на Першого віце-прем'єр-міністра України, який виконує обов’язки Прем’єр-міністра України у разі його відсутності і за дорученням Прем’єр-міністра України представляє Кабінет Міністрів України у відносинах з іншими органами та організаціями в Україні та за її межами. Він організовує підготовку та виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, організовує формування та реалізацію державної промислової політики, державної політики у паливно-енергетичному комплексі, у сфері використання та охорони природних ресурсів, з питань екологічної безпеки, а також ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

У межах своїх функціональних повноважень Перший віце-прем’єр-міністр України спрямовує, координує та контролює діяльність: Міністерства екології та природних ресурсів, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерства промислової політики, Міністерства палива і енергетики, Міністерства транспорту, Держкоменергозбереження, Державного комітету ядерного регулювання, НАК «Надра України», НАК «Нафтогаз України», Держкомзв’язку, а також об’єднань підприємств, яким делеговано функції з управління державним майном.

Віце-прем’єр-міністр України з питань економічної політики організовує роботу з формування і реалізації: державної внутрішньої та зовнішньої економічної політики; державної бюджетної, податкової, цінової політики та з питань державного матеріального резерву; державної регуляторної політики з питань розвитку конкуренції на внутрішньому товарному ринку, демонополізації, приватизації та розвитку підприємництва. До його функцій належить організація розроблення та здійснення заходів, спрямованих на удосконалення системи функціонування банківських і небанківських фінансових установ, розвиток ринку капіталу та його інфраструктури, розвиток економічних реформ. Крім того, він забезпечує планування і прогнозування заходів щодо економічного розвитку країни, активізації зовнішньоекономічних зв’язків та інвестиційних процесів, організовує розроблення та здійснення заходів, спрямованих на збільшення експортного потенціалу, розвиток внутрішнього і зовнішнього ринку, вносить на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо визначення стратегії і тактики розвитку макроекономічних процесів.

Істотною є роль Віце-прем’єр-міністра України з питань економічної політики і в процесі здійснення адміністративної реформи. Він вживає заходів для забезпечення ефективного функціонування системи державної служби, здійснює контроль за підготовкою та реалізацією пропозицій щодо практичного впровадження положень Концепції адміністративної реформи в Україні в частині реформування органів виконавчої влади.

Віце-прем’єр-міністр України з питань економічної політики в межах своїх функціональних повноважень спрямовує, координує та контролює діяльність: Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції (і через нього – Держбуду та Держстандарту); Міністерства фінансів (і через нього – Головного контрольно-ревізійного управління та Державного казначейства), Держпідприємництва, Держкомстату, Антимонопольного комітету, Головдержслужби, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, ДАК «Укрресурси», Національного депозитарію, Української державної інноваційної компанії. Крім того, в межах своїх функціональних повноважень він координує діяльність Державної митної служби, Державної податкової адміністрації та Пенсійного фонду.

На Віце-прем’єр-міністра України з питань економічної політики покладено забезпечення зв’язку Кабінету Міністрів України з Національним банком, комерційними банками, Європейським Союзом і міжнародними фінансовими організаціями, Торгово-промисловою палатою, фондовими та валютними біржами, а також взаємодії органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування, їх добровільними об’єднаннями.

Віце-прем’єр-міністр України з питань агропромислового комплексу організовує роботу з розроблення та реалізації стратегії функціонування агропромислового комплексу, зокрема з питань забезпечення продовольчої безпеки держави, проведення реформування земельних та майнових відносин на засадах приватної власності, створення інфраструктури продовольчого ринку, забезпечення на ринкових засадах агропромислового виробництва необхідними матеріально-технічними ресурсами та сировиною. Він також організовує розроблення та реалізацію державної політики у сфері агропромислового та лісогосподарського комплексів, земельних і водних ресурсів.

Віце-прем’єр-міністр України з питань агропромислового комплексу в межах своїх функціональних повноважень спрямовує, координує та контролює діяльність: Мінагрополітики; через Мінекоресурсів - Держкомлісгоспу, Держводгоспу та Держкомзему; ДАК «Хліб України»; НАК «Украгролізинг»; Державного агентства з управління державним матеріальним резервом у частині продовольчих ресурсів; Української академії аграрних наук; Національного аграрного університету. Він також забезпечує взаємодію органів виконавчої влади з добровільними формуваннями і громадськими організаціями, діяльність яких безпосередньо пов’язана з агропромисловим виробництвом.

Віце-прем’єр-міністр України з гуманітарних питань організовує роботу з формування і реалізації державної політики в гуманітарній, науково-технічній та політико-ідеологічній сфері, з питань сім’ї та молоді, охорони здоров’я, освіти, науки, культури і мистецтва, преси та інформації, фізичної культури і спорту, туризму, міжнаціональних і конфесійних відносин, виставкової та інноваційної діяльності; координує здійснення заходів щодо реалізації державної мовної політики. Крім того, він організовує роботу з формування і реалізації державної соціальної політики з питань: реформування системи соціального та пенсійного забезпечення, охорони праці та загальнообов’язкового державного соціального страхування; удосконалення та реалізації державної житлової політики, політики доходів і зайнятості населення; благодійництва та гуманітарної допомоги; функціонування громадських організацій.

Віце-прем’єр-міністр України з гуманітарних питань в межах своїх функціональних повноважень спрямовує, координує та контролює діяльність: Мінкультури; Міністерства освіти і науки; Міністерства охорони здоров’я; Міністерства праці та соціальної політики (і через нього - Державного комітету у справах ветеранів); Держкомархіву; Держкомінформу; Держкоммолодьспорттуризму; Вищої атестаційної комісії України; Пенсійного фонду; Українського національного фонду Взаєморозуміння і примирення; Національної телевізійної компанії; Національної радіокомпанії; Українського національного інформаційного агентства; Національної академії наук, Академії педагогічних наук, Академії медичних наук, Академії правових наук, Академії мистецтв; Української академії аграрних наук (у частині координації державних науково-технічних пріоритетів).

На Віце-прем’єр-міністра України з гуманітарних питань покладено також координацію в межах його функціональних повноважень діяльності Держкомрелігій, забезпечення взаємодії органів виконавчої влади з Національною радою з питань телебачення і радіомовлення, Національною радою соціального партнерства, Національною службою посередництва і примирення, Українським координаційним комітетом сприяння зайнятості населення, профспілками, політичними партіями та громадськими організаціями.

Міністри України очолюють міністерства, забезпечують формування і проведення державної політики у доручених їм сферах, а також несуть політичну відповідальність перед Президентом і Верховною Радою України за виконання покладених на них завдань і повноважень. Вони не можуть діяти всупереч офіційній позиції Кабінету Міністрів.

Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів за поданням державного секретаря міністерства. Прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним міністром не допускається. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети та стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей.

У зв’язку із введенням посад державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників інститут перших заступників та заступників міністра ліквідовано. Порядок виконання обов’язків міністра у разі його тимчасової відсутності визначається Кабінетом Міністрів України.

Прем’єр-міністр, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри представляють Україну в міжнародних і міждержавних організаціях, ведуть міжнародні переговори, беруть участь в інших міжнародних заходах, підписують в установленому порядку міжнародні договори України. Прем’єр-міністр і Міністр закордонних справ мають право вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціальних повноважень. Повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів, які укладаються від імені Кабінету Міністрів, іншим членам Кабінету Міністрів надаються розпорядженням Кабінету Міністрів або за його дорученням - актом Міністерства закордонних справ.

Члени Кабінету Міністрів здійснюють інші функції та повноваження, передбачені законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів.

§3.Функції та компетенція Кабінету Міністрів України

Кабінет Міністрів України є органом загальної компетенції, тому його об’єктні функції є численними і різноманітними. Серед них можна відзначити політичну, економічну, бюджетну, гуманітарну, екологічну, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, адміністративно-організаційну, забезпечення державного суверенітету і національної безпеки.

Економічна функція уряду полягає у забезпеченні проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики; організації і забезпеченні здійснення зовнішньоекономічної діяльності і митної справи; управлінні об’єктами державної власності. З цим напрямком урядової діяльності тісно пов’язана бюджетна функція, в межах якої Кабінет Міністрів розробляє проект Закону про Державний бюджет, забезпечує його виконання і подає Верховної Раді України звіт про його виконання. Політична функція уряду полягає у здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики держави, засади якої визначені парламентом, гуманітарна – у забезпеченні проведення політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, науки, освіти, культури, а екологічна – у забезпеченні охорони навколишнього природного середовища і раціонального природокористування.

Конституційне проголошення людини вищою соціальною цінністю обумовлює пріоритетність забезпечення прав і свобод людини і громадянина у діяльності Кабінету Міністрів України. В межах цієї функції уряд втілює в життя закони, що закріплюють основи правового статусу особи, здійснює заходи щодо забезпечення громадського порядку і боротьби зі злочинністю тощо. Адміністративно-організаційна функція уряду полягає у спрямуванні і координації роботи Ради міністрів Автономної Республіки Крим, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій; забезпеченні виконання Конституції, законів, актів Президента і Кабінету Міністрів України; контролі за поточною діяльністю органів виконавчої влади.

Функція забезпечення державного суверенітету і національної безпеки передбачає здійснення урядом низки заходів щодо відвернення внутрішніх і зовнішніх загроз національній безпеці, підтримання обороноздатності держави, створення належних умов для розбудови суверенної держави.

За формами діяльності можна виділити нормотворчу, правозастосовчу, контрольну та інтерпретаційну функції Кабінету Міністрів України. Прерогативною функцією уряду як вищого органу в системі органів виконавчої влади є правозастосовча, яка полягає у втіленні в життя рішень і актів парламенту та глави держави, в реалізації внутрішньої та зовнішньої політики держави.

Компетенція Кабінету Міністрів України є дуже об’ємною, його повноваження стосуються майже всіх сфер державного і суспільного життя, а тому обмежимося лише переліком його найбільш суттєвих повноважень:

У сфері державного будівництва та законодавчої діяльності:

має право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України;

розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, соціально-економічного, науково-технічного, соціального, культурного розвитку України;

направляє Президентові України подання щодо призначення і звільнення з посад голів місцевих державних адміністрацій;

розробляє і затверджує пропозиції щодо змін у системі центральних органів виконавчої влади України;

спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

здійснює матеріально-технічне забезпечення діяльності центральних органів виконавчої влади, Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим, місцевих державних адміністрацій;

утворює урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції), які діють у складі відповідних центральних органів виконавчої влади та їм підпорядковуються;

затверджує Положення про ведення Державного реєстру документів страхового фонду документації України.

У сфері забезпечення конституційної законності:

має право на конституційне подання до Конституційного Суду України з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України, а також дачі висновків про відповідність Конституції чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для ратифікації.

У сфері забезпечення основних прав і свобод громадян:

здійснює контроль за дотриманням законодавства про звернення громадян; встановлює порядок ведення діловодства щодо звернень громадян;

приймає рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами тих іноземних держав, які встановили обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України на своїй території;

встановлює порядок пересування іноземців на території України;

визначає порядок формування квоти імміграції і встановлює квоту імміграції на кожний календарний рік; визначає порядок провадження за заявами про надання дозволів на імміграцію і поданнями про скасування дозволів на імміграцію та виконання прийнятих рішень;

затверджує зразок посвідки на постійне проживання, правила та порядок її оформлення і видачі.

затверджує положення про посвідчення біженця, про проїзний документ біженця для виїзду за кордон та інші необхідні документи;

затверджує порядок працевлаштування, навчання, надання медичної допомоги особам, щодо яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, порядок виплати особам, яким надано статус біженців, грошової допомоги, пенсії, інших видів соціального забезпечення;

встановлює порядок видачі в’їзних віз членам сім’ї осіб, яким надано в Україні статус біженців;

встановлює порядок державної реєстрації баз даних, що містять інформацію про особу;

затверджує правила в’їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію; затверджує правила оформлення іноземцям віз;

забезпечує проведення державної політики щодо охорони дитинства, розробку і здійснення цільових загальнодержавних програм соціального захисту та поліпшення становища дітей, координацію діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади у цій сфері;

звітує Верховній Раді України про стан демографічної ситуації в Україні, становище дітей та тенденції його змін у ході впроваджених соціально-економічних перетворень;

У сфері забезпечення обороноздатності та національної безпеки України:

контролює виконання законів у сфері оборони, здійснює відповідно до законів інші заходи щодо забезпечення обороноздатності України, координує і контролює їх виконання та несе, в межах своїх повноважень, відповідальність за забезпечення оборони України;

організує підготовку та реалізацію загальнодержавних програм розвитку Збройних Сил України, озброєння та військової техніки, інших державних програм стосовно Збройних Сил України, державного оборонного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для потреб Збройних Сил України, створення недоторканних та мобілізаційних запасів;

забезпечує постачання Збройним Силам України озброєння, військової техніки, енергетичних, матеріально-технічних та інших ресурсів і майна, надання послуг та їх фінансування в обсягах, що необхідні для ефективного виконання Збройними Силами України покладених на них завдань і функцій;

забезпечує комплектування Збройних Сил України особовим складом, їх мобілізаційне та оперативне розгортання в особливий період, здійснює заходи, пов’язані з підготовкою та призовом громадян на військову службу;

встановлює порядок надання Збройним Силам України в управління об’єктів державної власності, в тому числі земельних (водних) ділянок, інших природних ресурсів, фондів і майна, використання повітряного і водного простору, морських і річкових портів, аеропортів та аеродромів, об’єктів інфраструктури держави, інформації, необхідних для виконання покладених на Збройні Сили України функцій та завдань;

визначає потреби в оборонних витратах, забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України щодо фінансування заходів у сфері оборони у визначених обсягах;

здійснює передбачені законодавством заходи щодо формування, розміщення, фінансування та виконання державного оборонного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для потреб Збройних Сил України, інших військових формувань;

здійснює згідно із законодавством України заходи з мобілізаційної підготовки та мобілізації, створення державного матеріального резерву, резервного фонду грошових коштів, інших резервів для забезпечення потреб оборони держави;

організовує підготовку населення і території держави до оборони;

вирішує питання щодо врегулювання діяльності місцевих органів військового управління (військових комісаріатів), допризовної та призовної підготовки, підготовки призовників з військово-технічних спеціальностей, ведення військового обліку військовозобов’язаних і призовників, виконання військово-транспортного обов’язку;

утворює, реорганізовує, ліквідовує науково-дослідні установи Збройних Сил України, інших військових формувань і військові навчальні заклади та військові кафедри (відділення, факультети) інших державних вищих навчальних закладів;

здійснює у визначених законом випадках регулювання господарської діяльності у Збройних Силах України та інших військових формуваннях;

забезпечує здійснення передбачених законодавством заходів щодо цивільної оборони України, надання військової допомоги іншим державам, направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав, допуску та умов перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України та участі України в міжнародних миротворчих операціях;

визначає порядок застосування зброї і бойової техніки військовими частинами Збройних Сил України у мирний час в умовах надзвичайного стану.

У сфері зовнішньої політики та міжнародних відносин:

від свого імені укладає міжнародні договори України;

приймає рішення про проведення переговорів і підписання міжнародних договорів, що укладаються від імені Уряду України;

безпосередньо надає повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів України щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України, або дає доручення Міністерству закордонних справ надати такі повноваження відповідним посадовим особам;

подає до Верховної Ради України міжнародні договори України, які укладені від імені Уряду України і потребують ратифікації;

затверджує міжнародні договори України, які укладаються від імені Уряду України і не потребують ратифікації;

визначає порядок затвердження міжнародних договорів України міжвідомчого характеру;

ухвалює рішення про приєднання України до міжнародних договорів або їх прийняття – щодо договорів, які не підлягають ратифікації і приєднання до яких або прийняття яких провадиться від імені Уряду України;

визначає порядок ухвалення рішень про приєднання до міжнародних договорів міжвідомчого хаврактеру або їх прийняття;

вносить пропозиції Президенту або Верховній Раді України про денонсацію міжнародних договорів України.

У сфері управління економікою:

організовує підготовку прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткостроковий періоди, розробляє і здійснює Державну програму економічного і соціального розвитку України на наступний рік, організовує підготовку прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньостроковий період і програм розвитку окремих галузей економіки;

схвалює проект Державної програми економічного і соціального розвитку України на наступний рік та подає її на розгляд Верховної Ради України;

схвалює прогнози економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткостроковий періоди, прогнози розвитку окремих галузей економіки на середньостроковий період, затверджує програми розвитку окремих галузей економіки;

забезпечує та контролює виконання Державної програми економічного і соціального розвитку України і програм розвитку окремих галузей економіки.

забезпечує здійснення державної політики цін; визначає перелік продукції, товарів і послуг, відносно яких здійснюється фіксування та регулювання цін;

визначає умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств;

визначає умови оплати праці праціаників установ і організацій, що фінансуються з бюджету;

визначає перелік підприємств-монополістів;

подає на затвердження Верховній Раді України перелік видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню;

сприяє розвитку малого підприємництва, спрямовує, координує і контролює діяльність органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики щодо його підтримки;

подає на затвердження Верховній Раді України перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації;

затверджує методику оцінки вартості майна під час приватизації;

надає згоду на передачу об’єктів з комунальної у державну власність щодо нерухомого майна, цілісних майнових комплексів та акцій;

виступає арендодавцем земельних ділянок, що перебувають у державній власності, у межах своїх повноважень; виступає арендодавцем земельних ділянок для державних потреб;

визначає характер і умови урядових боргових зобов’язань;

приймає рішення про випуск облігацій зовнішніх державних позик;

вживає заходів до здійснення зовнішньоекономічної політики України відповідно до законів України; приймає нормативні акти з питань зовнішньоекономічної діяльності;

встановлює порядок обов’язкової реєстрації лізингових договорів, якщо об’єктом лізингу є державне майно або договір лізингу передбачає залучення державних коштів;

встановлює порядок придбання матеріальних цінностей з метою їх закладення до державного резерву та порядок реалізації матеріальних цінностей з матеріального резерву;

здійснює управління Єдиною національною системою зв’язку;

визначає порядок державної реєстрації іноземних інвестицій;

визначає форми типового договору, порядок проведення і особливі умови ліцензування обов’язкового страхування;

встановлює терміни дії сезонних мит на сільськогосподарську продукцію та щорічні квоти на ввезення сільськогосподарської продукції;

затверджує Список сезонних робіт і сезонних галузей;

забезпечує реалізацію містобудівної політики України, а також розробку державних, міждержавних, найважливіших регіональних містобудівних програм і проектів;

забезпечує розроблення Генеральної схеми території України, схем планування окремих частин території України;

забезпечує виконання фундаментальних і пріоритетних науково-дослідних робіт з питань містобудування, збереження традиційного характеру середовища населених пунктів та науково-реставраційних робіт;

визначає порядок розробки і затвердження державних стандартів, норм і правил у сфері містобудування, а також порядок ліцензування певних видів господарської діяльності у будівництві;

затверджує порядок проведення державного контролю, сертифікації товарів і послуг на автомобільному транспорті;

затверджує Правила надання послуг пасажирського автомобільного транспорту і Правила міжнародних перевезень пасажирів автомобільним транспортом по території України;

визначає центральні органи виконавчої влади з питань технічного регулювання у відповідних сферах діяльності, затверджує технічні регламенти з підтвердження відповідності;

встановлює вимоги до спеціалізованих об’єктів роздрібної торгівлі примірниками аудіовізуальних творів чи фонограм та правила такої торгівлі.

У фінансово-бюджетній сфері:

розробляє структуру бюджетної класифікації і подає її на затвердження до Верховної Ради України;

встановлює порядок затвердження правил складання складання і виконання бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України;

розробляє проект закону про Державний бюджет України і подає його на розгляд парламенту;

забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України;

подає Верховній Раді України звіт про виконання Державного бюджету.

У соціально-культурній сфері:

встановлює прожитковий мінімум та подає його на затвердження Верховній Раді України;

вирішує питання, пов’язані з реалізацією і додержанням гарантій, передбачених Законом “Про пенсійне забезпечення”;

за участю громадських організацій розробляє систему заходів щодо підтримання та зміцнення здоров’я населення у соціально-побутовій сфері та забезпечує умови для її впровадження в життя, використання фізичної культури і спорту як засобу профілактики і лікування захворювань;

приймає рішення з питань соціальних і правових гарантій військовослужбовців, осіб, звільнених у запас або у відставку, їх сімей, а також сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти або потрапили у полон під час проходження служби;

затверджує соціальні норми та правила щодо соціального становлення та розвитку молоді;

визначає заходи, спрямовані на забезпечення економічної підтримки діяльності друкованих засобів масової інформації, та органи виконавчої влади, які здійснюють цю підтримку;

затверджує державні стандарти освіти з кожного освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня;

встановлює порядок створення, реорганізації, ліквідації, ліцензування, інспектування, атестації та акредитації закладів освіти;

встановлює порядок забезпечення стипендіями, гуртожитками, інтернатами вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів і докторантів;

визначає порядок повного державного утримання та забезпечення учнів державних професійно-технічних закладів освіти безкоштовним харчуванням і стипендією;

встановлює порядок проведення державної атестації наукових установ;

затверджує Положення про Державний реєстр наукових установ, яким надається підтримка держави;

затверджує Типове положення про центри соціальних служб для молоді;

організує розробку та здійснення комплексних і цільових загальнодержавних програм, створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність в галузі охорони здоров’я;

забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров’я;

визначає перелік категорій населення, які повинні проходити обов’язкові медичні огляди, періодичність, джерела фінансування та порядок цих оглядів;

встановлює Порядок направлення громадян України за кордон для лікування;

забезпечує реалізацію політики держави у сфері культури;

затверджує Порядок створення, реорганізації та ліквідації навчально-виховних закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, передачі дітей на виховання та спільне проживання в прийомні сім’ї або дитячі будинки сімейного типу, а також положення про них;

встановлює порядок проходження спеціальної підготовки та підтвердження своєї кваліфікації медичними працівниками, іншими фахівцями для допуску до роботи з особами, які страждають на психічні розлади;

розробляє і здійснює загальнодержавні програми у сфері захисту населення від інфекційних хвороб;

забезпечує фінансування та матеріально-технічне постачання закладів охорони здоров’я, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, підприємств, установ та організацій, залучених до проведення заходів і робіт, пов’язаних з ліквідацією епідемій, координує проведення цих заходів і робіт;

встановлює Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов’язковим профілактичним медичним оглядам, порядок проведення цих оглядів та видачі особистих медичних книжок.

затверджує Національну програму розвитку донорства крові та її компонентів; затверджує форму посвідчення донора та порядок його вручення;

здійснює за участю громадських об’єднань розробку державних програм розвитку культури та їх фінансування;

створює умови для відродження і розвитку культури української нації, культур національних меншин, які проживають на території України;

встановлює державні замовлення на випуск літератури, творів мистецтва;

затверджує Типові положення про заповідні території народних художніх промислів, а також Перелік видів виробництв і груп виробів народних художніх промислів;

здійснює заходи щодо повернення у власність народу України культурних та історичних цінностей, що знаходяться за її межами;

розробляє і забезпечує впровадження науково обгрунтованих суспільно необхідних нормативів культурного обслуговування населення різних регіонів України, матеріальних і фінансових норм забезпечення закладів культури;

забезпечує підготовку кадрів, створення необхідної мережі державних навчальних закладів, науково-дослідних установ та стимулює розвиток наукових досліджень з проблем культури;

здійснює державну політику та державний контроль у сфері охорони культурної спадщини:

заносить об’єкти національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України і вилучає пам’ятки з цього реєстру; подає у відповідні міжнародні інстанції пропозиції про занесення пам’яток до Списку всесвітньої спадщини;

затверджує Список історичних населених місць України, Список охоронюваних археологічних територій України та зміни, внесені до цих Списків;

оголошує комплекси пам’яток заповідниками чи музеями-заповідниками; визначає порядок створення історико-культурних заповідників;

затверджує Перелік музеїв, в яких зберігаються музейні колекції та музейні предмети, що є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України; затверджує Положення про Музейний фонд України;

затверджує Положення про Державний реєстр національного культурного надбання, статус пам’яток, що заносяться до Державного реєстру національного культурного надбання, та умови їх зберігання.

У сфері забезпечення екологічної безпеки:

забезпечує реалізацію політики держави у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, запобігання цим ситуаціям та реагування на них, ліквідації їх наслідків;

забезпечує громадянам України надання повної, своєчасної та достовірної інформації про рівні забруднення радіоактивними речовинами місцевостей, на яких вони проживають або працюють, про ступінь забрудненості радіонуклідами продуктів харчування та майна, про усі вимоги та умови додержання режиму радіаційної безпеки;

встановлює Перелік видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку;

затверджує Список виробництв, цехів, професій і посад, що пов’язані з негативним впливом на здоров’я шкідливих виробничих факторів;

забезпечує виконання заходів, спрямованих на попередження надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру та ліквідацію їх наслідків;

приймає рішення про загальну або часткову евакуацію у разі загрози або виникнення надзвичайної ситуації техногенного чи природного характеру;

реалізує державну політику у сфері діяльності курортів; забезпечує розроблення і виконання державних програм та прогнозів розвитку курортів;

встановлює норми і правила користування природними лікувальними ресурсами;

затверджує порядок ведення моніторингу природних територій курортів, порядок створення та ведення Державного кадастру природних територій курортів України і Державного кадастру природних лікувальних ресурсів України;

встановлює порядок видачі ліцензій на розробку проектів гірничих підприємств, а також порядок введення в експлуатацію нових і реконструкції гірничих підприємств;

визначає порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення;

здійснює державне управління у галузі охорони, використання і відновлення тваринного світу; визначає порядок видачі дозволів на спеціальне використання тваринного світу;

розробляє та здійснює загальнодержавні програми мисливського господарства; забезпечує державне регулювання та контроль у галузі охорони, використання та відтворення мисливських тварин;

затверджує перелік небезпечних відходів;

встановлює порядок надання дозволів на здійснення діяльності підприємств по видобуванню, переробці, перевезенню уранових руд та продуктів їх переробки, на експорт і імпорт уранових руд;

приймає рішення про обмеження, тимчасову заборону чи припинення діяльності електричних станцій, магістральних та міждержавних електричних мереж у разі порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

організовує і здійснює нагляд за виконанням заходів щодо захисту людини від впливу іонізуючого випромінювання на відповідних територіях місцевими органами виконавчої влади;

визначає Порядок відселення та самостійного переселення громадян з територій, які зазнали радіоактивного забруднення;

визначає Порядок проведення державної перевірки систем фізичного захисту ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання та планів взаємодії у разі вчинення актів ядерного тероризму.

Питання, що належать до компетенції Кабінету Міністрів України, розглядаються на його засіданнях, а також Прем’єр-міністром, Першим віце-прем’єр-міністром, віце-прем’єр-міністрами, урядовими комітетами та іншими утворюваними Кабінетом Міністрів органами.

§4.Форми діяльності Кабінету Міністрів України

Під формами діяльності Кабінету Міністрів України розуміють його однорідну діяльність щодо реалізації власної компетенції, яка здійснюється у певних організаційних рамках, встановлених законодавством. Діяльність уряду України здійснюється як у правових, так і в неправових формах.

Систему правових форм діяльності уряду України складають нормотворча, установча, правозастосовча, контрольна форми.

Нормотворча форма діяльності Кабінету Міністрів України реалізується шляхом прийняття постанов, які мають нормативний характер і приймаються з питань, що мають найбільш важливе значення, або розробки проектів законів чи актів Президента України. В межах даної форми можна виділити ординарне, законопроектне і спеціальне провадження.

Ординарне провадження включає діяльність, пов’язану з оновленням нормативного матеріалу і регулюється п.10-30 Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 5 червня 2000 р. №915. Проекти урядових постанов готуються на підставі законів України, актів та доручень Президента України, попередніх актів Кабінету Міністрів України, рішень урядових комітетів, доручень Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів. Орган, до компетенції якого належить предмет правового регулювання, зазначений першим у дорученні щодо розробки проекту постанови, є головним розробником та відповідає за його підготовку і внесення до Кабінету Міністрів. Проекти постанов Кабінету Міністрів України підлягають обо­в’язковій експертизі Міністерством юстиції України та узгодженню з причетними органами1.

Законопроектне провадження виникає у зв’язку з реалізацією Кабінетом Міністрів права законодавчої ініціативи, і включає розгляд та внесення до Верховної Ради проектів законів України, участь у законодавчій діяльності парламенту, а також у реалізації Президентом України права законодавчої ініціативи. При цьому Прем’єр-міністр визначає одного з членів уряду або іншого доповідача для представлення у Верховній Раді внесеного Кабінетом Міністрів законопроекту. Розробка законопроектів центральними органами виконавчої влади здійснюється відповідно до плану законопроектної роботи, на виконання актів глави держави та уряду і за їх власною ініціативою. Проекти законів України, що вносяться до Верховної Ради Кабінетом Міністрів у порядку законодавчої ініціативи, розробляються центральними органами виконавчої влади відповідно до Регламенту Верховної Ради України, інших актів законодавства з цих питань, подаються та готуються для розгляду Кабінетом Міністрів.

Проекти законів, що розробляються Кабінетом Міністрів і подаються на розгляд Верховної Ради Президентом України у порядку законодавчої ініціативи, направляються Кабінетом Міністрів до Адміністрації Президента України з дотриманням вимог, передбачених Положенням про порядок роботи із законопроектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України, затвердженим Указом Президента України від 30 березня 1995 р. № 270/95.

Схвалений Кабінетом Міністрів проект закону України візується Прем’єр-міністром і подається до Верховної Ради разом із: супровідним листом за підписом Прем’єр-міністра, де міститься інформація про схвалення законопроекту урядом та зазначається доповідач, який представлятиме цей проект у парламенті; пояснювальною запискою за підписом керівника органу, який є головним розробником; списком розробників проекту (авторського колективу), завізованим керівником відповідного структурного підрозділу Секретаріату Кабінету Міністрів; порівняльною таблицею (у разі подання законопроекту про внесення змін до чинного закону), завізованою керівником відповідного структурного підрозділу Секретаріату Кабінету Міністрів. На запит Верховної Ради Кабінет Міністрів подає до законопроекту свій висновок, проект якого готується відповідним центральним органом виконавчої влади за дорученням керівництва уряду відповідно до розподілу функціональних повноважень.

Спеціальне провадження здійснюється шляхом розробки урядом проектів актів Президента України. Порядок підготовки і подання урядом проектів актів глави держави врегульовано Тимчасовим регламентом Кабінету Міністрів України, а також Положенням про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України, затвердженим Указом Президента України від 10 вересня 1994 р. № 512. Згідно з названими документами, такі проекти готуються за дорученням керівництва Кабінету Міністрів відповідно до розподілу функціональних повноважень, а також центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим.

Підготовка поданих проектів для розгляду Кабінетом Міністрів у його Секретаріаті здійснюється у порядку, і проходить ті ж стадії, які передбачені для проектів урядових актів. Після схвалення Кабінетом Міністрів проект акта Президента візується Прем’єр-міністром і подається для розгляду Президентові України разом із:

супровідним листом за підписом Прем’єр-міністра, в якому повідомляється про схвалення проекту акта на засіданні уряду;

пояснювальною запискою до проекту акта (за підписом керівника органу, що його розробляв), у разі потреби – з інформаційно-довідковими матеріалами;

списком посадових осіб, які його завізували, підписаним керівником відповідного структурного підрозділу Секретаріату Кабінету Міністрів;

порівняльною таблицею (у разі подання проекту акта про внесення змін до чинного акта), завізованою керівником відповідного структурного підрозділу Секретаріату Кабінету Міністрів.

Установча форма діяльності здійснюється як безпосередньо Кабінетом Міністрів України (шляхом формування урядових робочих органів та апарату), так і опосередковано через уряд Президентом (шляхом подання Прем’єр-міністра України про структуру Кабінету Міністрів України; про призначення і звільнення керівників органів виконавчої влади і глав місцевих державних адміністрацій; про створення, реорганізацію або ліквідацію центральних органів виконавчої влади).

Правозастосовча форма діяльності Кабінету Міністрів включає діяльність з реалізації нормативних актів шляхом прийняття актів застосування права – розпоряджень, що мають індивідуальний характер або приймаються з питань організаційної і поточної роботи; а також щоденну роботу з виконання законодавства і вирішення різних питань управлінського характеру.

До правових форм діяльності відноситься і контрольна форма, яка здійснюється шляхом спостереження за належним функціонуванням підконтрольних органів і коригування їх діяльності у випадку відхилення від заданих параметрів. Виділяються два види урядових контрольних проваджень:

нормотворче контрольне провадження виникає у випадку, коли уряд виступає суб’єктом права конституційного подання до Конституційного Суду України з питань про відповідність Конституції діючих міжнародних договорів, а також міжнародних договорів, поданих у парламент для ратифікації;

виконавче контрольне провадження виникає у зв’язку зі здійсненнями контролю за ефективністю діяльності виконавчої вертикалі й Секретаріату Кабінету Міністрів.

Серед організаційних форм діяльності Кабінету Міністрів України можна виділити основні, до яких відносяться урядові засідання, персональна виконавчо-розпорядча діяльність членів уряду, засідання урядових комітетів, інших постійних і тимчасових робочих органів Кабінету Міністрів України, і допоміжні – участь членів Кабінету Міністрів у засіданнях Ради національної безпеки і оборони в якості його членів, у засіданнях колегій центральних органів виконавчої влади, звіти про свою діяльність на «Дні Уряду» у Верховній Раді України, участь у комітетських слуханнях, візити, поїздки, переговори, прес-конференції та ін.

До матеріально-технічних форм діяльності Кабінету Міністрів України відносяться: робота з депутатськими запитами й зверненнями, різними інформаційними запитами органів Верховної Ради і Президента України; складання звіту про виконання Державного бюджету, програми діяльності Кабінету Міністрів України; господарська робота, бухгалтерська звітність, статистика, діловодство.

§5.Порядок підготовки і проведення засідань
Кабінету Міністрів України

Порядок підготовки і проведення засідань уряду визначається Тимчасовим Регламентом Кабінету Міністрів України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 р. № 9151. Якщо раніше засідання уряду повинні були проводитися не рідше 1 разу на місяць2, то на сьогодні, відповідно до Регламенту, чергові засідання Кабінету Міністрів проводяться щосереди і починаються о 10 год., а позачергові – у міру потреби з повідомленням про це учасників засідання не пізніше ніж за 48 год. до його початку. В особливих випадках за рішенням Прем’єр-міністра засідання може бути скликано невідкладно.

Питання, які будуть розглядатися на засіданні уряду, визначаються згідно із порядком денним, який формується Державним секретарем на основі перспективних та поточних програм і планів, актів Президента та Кабінету Міністрів, а також доручень Прем’єр-міністра і складається з трьох розділів: 1) концептуальні засади реалізації урядової політики (проекти концепцій нормативно-правових актів); 2) проекти нормативно-правових актів (законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів); 3) інформація, звіти. Потім порядок денний урядового засідання схвалюється Прем’єр-міністром і надсилається разом з відповідними матеріалами членам Кабінету Міністрів та іншим посадовим особам, запрошеним на засідання, не пізніше ніж за 48 год. до його початку, а у разі проведення позачергового засідання – не пізніше ніж за 24 год.

У разі потреби з питань, включених до порядку денного, на засідання Кабінету Міністрів можуть запрошуватися посадові особи, яких стосується обговорюване питання, перелік яких визначається Державним секретарем за пропозиціями керівників органів, визначених відповідальними за підготовку розглядуваних питань, і після цього узгоджується із главою уряду. Також на засіданнях можуть бути присутніми працівники Служби Прем’єр-міністра, а також керівники структурних підрозділів Секретаріату Кабінету Міністрів, які безпосередньо проводили аналіз та експертизу поданих матеріалів. Їх перелік визначається урядовим секретарем.

Структурний підрозділ Секретаріату Кабінету Міністрів, відповідальний за організаційне забезпечення підготовки та проведення засідань Кабінету Міністрів, забезпечує реєстрацію учасників урядового засідання. Питання щодо присутності на засіданні Кабінету Міністрів представників засобів масової інформації та проведення на ньому кіно-, відео– і фотозйомок, а також звукозапису вирішується Прем’єр-міністром.

Засідання Кабінету Міністрів України вважається правоможним, якщо на ньому присутні не менше двох третин членів уряду. Члени Кабінету Міністрів беруть участь у засіданнях Уряду особисто. Якщо міністр не може бути присутнім на засіданні з поважних причин, за погодженням з Прем’єр-міністром замість нього у засіданні може брати участь його заступник, але лише з правом дорадчого голосу.

Головує на засіданнях Кабінету Міністрів глава уряду, який після відкриття засідання оголошує порядок денний, до якого за пропозиціями членів Кабінету Міністрів можуть бути внесені зміни. Регламент розгляду питань на засіданні визначається головуючим за погодженням з членами Кабінету Міністрів. Особи, запрошені на засідання, можуть брати участь в обговоренні питань, вносити пропозиції, робити застереження, давати пояснення. Обговорення питання припиняється за рішенням головуючого.

Рішення Кабінету Міністрів приймаються більшістю голосів членів Кабінету Міністрів, присутніх на засіданні. За умови рівного розподілу голосів вирішальним є голос Прем’єр-міністра.

Структурний підрозділ Секретаріату Кабінету Міністрів, відповідальний за організаційне забезпечення підготовки та проведення засідань Кабінету Міністрів, веде стенограму засідання, яка є внутрішнім робочим документом, має конфіденційний характер і використовується для складання протоколу. Протоколом оформлюються всі рішення, які приймаються на засіданнях Кабінету Міністрів і його складення здійснює структурний підрозділ Секретаріату Кабінету Міністрів, відповідальний за організаційне забезпечення підготовки та проведення засідань Кабінету Міністрів разом з іншими структурними підрозділами Секретаріату. Протокол підписується головуючим на другий день після засідання і надсилається членам Кабінету Міністрів, а також органам державної влади, за переліком, затверджуваним Державним секретарем.

У тому разі, коли виникає необхідність доопрацювання проекту акта, розглянутого Кабінетом Міністрів, уряд дає відповідні доручення посадовим особам, які організовують і забезпечують доробку проекту і його внесення до Кабінету Міністрів у визначений термін. Доручення, дані на засіданнях Кабінету Міністрів, доводяться до виконавців у формі витягів з протоколу засідання. На засіданні також може бути прийняте рішення про доведення до відповідних органів виконавчої влади доповідної записки щодо стану виконання Конституції, закону України, акта Президента України та Кабінету Міністрів, діяльності того чи іншого органу виконавчої влади, інших матеріалів з розглянутих питань.

Секретаріат Кабінету Міністрів систематично інформує Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів (відповідно до розподілу функціональних повноважень) про стан виконання доручень, даних на засіданнях Кабінету Міністрів.

Надання засобам масової інформації офіційної інформації стосовно засідань Кабінету Міністрів і організацію після засідань прес-конференцій (брифінгів) членів уряду та інших учасників засідань забезпечує Прес-служба Кабінету Міністрів.

Питання, що становить державну таємницю України, розглядається Кабінетом Міністрів на його закритому засіданні. Члени Кабінету Міністрів та інші учасники його засідання не можуть без згоди Прем’єр-міністра оприлюднювати будь-яку інформацію про перебіг засідання та про персональні оцінки й позиції, що висловлювалися його учасниками.

§6. Організація роботи органів, що утворюються
Кабінетом Міністрів України

Кабінет Міністрів для забезпечення ефективної реалізації своїх повноважень, координації дій центральних та місцевих органів виконавчої влади під час виконання відповідних завдань, розробки проектів актів законодавства, загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України, а також для вирішення оперативних питань може утворювати постійні й тимчасові робочі органи (комітети, комісії, робочі групи тощо). До складу цих органів залежно від покладених на них завдань можуть включатися представники центральних та місцевих органів виконавчої влади, а також народні депутати України, представники інших органів, не підвідомчих Кабінетові Міністрів, суб’єктів підприємницької діяльності, громадських організацій, науковці та інші фахівці за їх згодою.

Сфера діяльності та повноважень постійних і тимчасових робочих органів визначається актами Кабінету Міністрів щодо їх утворення або положеннями про них. Рішення цих органів оформляються протоколами.

Провідне місце серед робочих органів Кабінету Міністрів України займають урядові комітети, які утворюються з метою підвишення ефективності діяльності Кабінету Міністрів та координації роботи центральних органів виконавчої влади у формуванні та реалізації державної політики. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України «Про урядові комітети» від 13 вересня 2001 р. №1165 утворені й діють такі урядові комітети: 1) з питань оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності, 2) з питань промислової політики, паливно-енергетичного комплексу, екології та надзвичайних ситуацій; 3) економічного розвитку та з питань європейської інтеграції; 4) соціального, науково-технічного та гуманітарного розвитку; 5) з реформування аграрного сектору. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 лютого 2000 р. №339 “Про урядові комітети” затверджено Загальне положення про Урядовий комітет, в якому визначено завдання, функції, повноваження, структура і порядок роботи цих органів.

Основні завдання урядових комітетів полягають у формуванні та проведенні державної політики у відповідних сферах згідно із стратегією, визначеною Кабінетом Міністрів. До напрямків діяльності урядових комітетів належать розгляд та схвалення концепцій проектів нормативно-правових актів та інших документів, що підлягають розробці, розгляд, врегулювання розбіжностей між проектами нормативно-правових актів і діючими актами, схвалення цих проектів та інших документів, що подаються на розгляд Кабінету Міністрів, розгляд інших питаннь, пов’язаних із формуванням та реалізацією державної політики у відповідній сфері. Урядовий комітет формується з числа членів Кабінету Міністрів, керівників, заступників керівників Центральних органів виконавчої влади. Очолює його голова, який за посадою є Прем’єр-міністром, Першим віце-прем’єр-міністром або віце-прем’єр-міністром.

Організаційною формою роботи Урядового комітету є засідання, які скликаються за рішенням голови Комітету і проводяться у міру потреби в один і той же день тижня. Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2000 р. №485-р «Про встановлення днів засідань урядових комітетів», засідання Урядового комітету з реформування аграрного сектору проводяться (у міру готовності матеріалів для розгляду відповідних питань) по понеділках, Урядового комітету соціального, науково-технічного та гуманітарного розвитку – по вівторках, Урядового комітету з питань промислової політики, паливно-енергетичного комплексу, екології та надзвичайних ситуацій – по п’ятницях, Урядового комітету економічного розвитку та з питань європейської інтеграції – по четвергах, а Урядового комітету з питань оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності – по п’ятницях. Засідання урядових комітетів проводяться, як правило, у першій половині дня.

Порядок денний засідання Урядового комітету формується керівником структурного підрозділу Секретаріату Кабінету Міністрів, що відповідає за організаційне забезпечення підготовки та проведення засідань урядових комітетів, і подається для затвердження голові Комітету. Затверджений порядок денний і відповідні матеріали з питань, включених до нього, надсилаються членам Урядового комітету та посадовим особам, що запрошуються на засідання, а також Службі Прем’єр-міністра не пізніше ніж за 48 год. до його початку. Порядок денний надсилається також членам Кабінету Міністрів, які не є членами Урядового комітету, та іншим керівникам центральних органів виконавчої влади за списком, визначеним головою Урядового комітету. З питань порядку денного на засідання Урядового комітету запрошуються керівники центральних, місцевих органів виконавчої влади, установ та організацій, які брали участь у розробці проекту, що розглядається, а також інші посадові особи, участь яких необхідна під час обговорення питання.

Перелік осіб, які запрошуються на засідання Урядового комітету, визначається структурним підрозділом Секретаріату Кабінету Міністрів, який проводив експертизу проекту акта та матеріалів до нього, за погодженням з головою Урядового комітету. У засіданні Урядового комітету беруть участь працівники Секретаріату Кабінету Міністрів, які проводили аналіз та експертизу внесеного проекту акта, а також працівники Служби Прем’єр-міністра.

Посадові особи, які беруть участь у засіданні Урядового комітету, реєструються структурним підрозділом Секретаріату Кабінету Міністрів, відповідальним за організаційне забезпечення підготовки та проведення засідань урядових комітетів. Засідання Урядового комітету вважається правоможним, якщо на ньому присутні не менш як дві третини його членів.

У разі коли міністр чи керівник іншого центрального органу виконавчої влади – член Урядового комітету не може з поважних причин бути присутнім на засіданні, замість нього у роботі комітету може брати участь з правом вирішального голосу державний секретар міністерства, перший заступник або заступник керівника іншого центрального органу виконавчої влади (за попереднім погодженням з головою комітету). Члени Кабінету Міністрів, які не входять до складу Урядового комітету, можуть брати участь у роботі цього Комітету з правом вирішального голосу.

Засідання Урядового комітету проводить його голова, у разі відсутності якого засідання за його дорученням проводить один з членів комітету. За рішенням Прем’єр-міністра засідання комітету може бути проведено під його головуванням.

Рішення Урядового комітету приймаються за загальною згодою членів комітету, присутніх на засіданні (консенсусом). У випадку, коли за результатами розгляду проекту акта законодавства чи його концепції консенсусу не досягнуто, голова Комітету може прийняти рішення про внесення цього проекту (концепції) з розбіжностями для розгляду на засіданні Кабінету Міністрів. Рішення Урядового комітету оформляються протоколом, який підписує голова комітету. Рішення Урядового комітету, прийняті в межах його компетенції, є обов’язковими для виконання.

Проект акта законодавства представляє на засіданні Урядового комітету керівник відповідного органу виконавчої влади, який його подав. За наявності розбіжностей у позиціях органів виконавчої влади, установ та організацій щодо проекту, обґрунтовані пояснення дають також їх керівники. Обговорення та прийняття Урядовим комітетом рішення щодо проекту акта проводиться за кожним окремим пунктом. Обговорення припиняється за рішенням головуючого. Стосовно висловлених учасниками засідання пропозицій та зауважень Урядовим комітетом приймається відповідне рішення, яке оголошується головуючим. У разі наявності зауважень та пропозицій до тексту проекту в експертних висновках Урядовим комітетом приймається відповідне рішення.

Урядовий комітет у своїй роботі взаємодіє з іншими урядовими комітетами. Для розгляду, врегулювання розбіжностей і схвалення проектів комплексних нормативно-правових актів та інших документів можуть проводитися спільні засідання урядових комітетів за погодженим рішенням голів відповідних комітетів.

Урядовий комітет у разі потреби утворює підкомітети, експертні комісії та робочі групи для розгляду окремих питань, що належать до його компетенції. Порядок роботи цих органів визначається положеннями про них або відповідним рішенням Урядового комітету.

Протокол засідання Урядового комітету складається структурним підрозділом Секретаріату Кабінету Міністрів, відповідальним за організаційне забезпечення підготовки та проведення засідань урядових комітетів, разом з іншими структурними підрозділами Секретаріату протягом доби з часу проведення засідання і підписується головою Комітету. У разі потреби ведеться також стенограма засідання, яка є внутрішнім робочим документом, має конфіденційний характер і використовується для оформлення протоколу засідання Урядового комітету.

Рішення, прийняті Урядовим комітетом, доводяться до відома виконавців у формі витягів з протоколу засідання Комітету структурним підрозділом Секретаріату Кабінету Міністрів, відповідальним за організаційне забезпечення підготовки та проведення засідань урядових комітетів.

§7. Методи діяльності Кабінету Міністрів України

Методам державно-владної діяльності приділяється постійна увага Кабінету Міністрів України. Яскравим свідченням цього є те, що удосконалення стилю та методів державного управління було визначено в якості одного з пріоритетних завдань уряду на 2001 рік.1 У роботі Кабінету Міністрів України застосовується широке коло організаційних методів, серед яких слід виділити планування і прогнозування, контроль за виконанням рішень, роботу з кадрами апарату, координацію діяльності та інформаційне забезпечення.

Планування роботи Кабінету Міністрів здійснюється на основі пропозицій центральних та місцевих органів виконавчої влади шляхом прийняття Програми діяльності Кабінету Міністрів України на період його повноважень, щорічної Державної програми економічного і соціального розвитку України, інших державних програм та актів Кабінету Міністрів. Уряд також планує нормотворчу діяльність, проведення своїх засідань, роботу, пов’язану з реалізацією своїх контрольних функцій і повноважень.

Індивідуальне планування роботи членів Кабінету Міністрів України здійснюється з урахуванням розподілу їх функціональних повноважень на основі щотижневих графіків, які передбачають їх участь у засіданнях Кабінету Міністрів, урядових комітетів, інших утворюваних Кабінетом Міністрів органів, у роботі Верховної Ради, засіданнях колегій центральних органів виконавчої влади, міжнародних заходах, нарадах тощо. Планові заходи, як правило, проводяться у визначені дні тижня. Про виїзд членів Кабінету Міністрів у відрядження, у тому числі закордонні, повідомляється Прем’єр-міністр. Планування діяльності робочих урядових органів відбувається відповідно до положень про ці органи.

Нормотворча діяльність Кабінету Міністрів проводиться відповідно до Програми діяльності Кабінету Міністрів України, щорічної Державної програми економічного і соціального розвитку України, плану законопроектних робіт на поточний рік, законів України, актів та доручень Президента України.

Розробка і затвердження плану законопроектних робіт на поточний рік проходить декілька стадій. Спочатку, за пропозиціями міністерств, інших центральних органів виконавчої влади Міністерством юстиції формується план законопроектної роботи на наступний рік. Зазначені пропозиції готуються з урахуванням відповідних положень законів України, актів та доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів та планів законотворчої діяльності Верховної Ради і вносяться Міністерству юстиції до 15 грудня. Вони повинні містити: назву законопроекту; обгрунтування необхідності прийняття закону (його цілі, загальна характеристика, основні положення, а також положення Програми діяльності Кабінету Міністрів України, на виконання яких спрямовується законопроект); обгрунтування необхідності розроблення концепції законопроекту та термін її подання до Кабінету Міністрів; перелік центральних органів виконавчої влади, установ та організацій, які пропонується залучити до розроблення законопроекту; термін подання законопроекту Кабінетові Міністрів.

Сформований Міністерством юстиції щорічний план законопроектної роботи подається на затвердження Кабінетові Міністрів. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади щокварталу до 5 числа наступного за звітним кварталом місяця та щороку до 1 січня подають Міністерству юстиції звіти про стан нормотворчої діяльності, яке щокварталу до 15 числа наступного за звітним кварталом місяця та щороку до 15 січня інформує Кабінет Міністрів про хід виконання щорічного плану законопроектної роботи.

Слід відзначити, що планування, яке здійснюється урядом, може стосуватися не тільки його майбутньої діяльності, але й подальшого функціонування усіх інших органів виконавчої влади. Прикладом такого комплексного планування можуть слугувати постанови Кабінету Міністрів України від 31.08.2000 р. №1370 «Про затвердження заходів, спрямованих на реалізацію у 2001 році Основних напрямів соціальної політики на період до 2004 року» та від 27 червня 2001 р. №740 «Про Міжвідомчу програму впровадження космічних технологій у створення та виготовлення високотехнологічної цивільної продукції для потреб внутрішнього ринку і на експорт на 2001-2005 роки». У планах обов’язково зазначаються найменування запланованих заходів, терміни виконання, виконавці, а також джерела фінансування зазначених заходів.

Необхідною передумовою оптимального планування є прогнозування економічного і соціального розвитку, тобто науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогнозування економічного і соціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами державної влади щодо регулювання соціально-економічних процесів. Згідно з Законом України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» від 23 березня 2000 р. №1602-ІІІ Кабінет Міністрів України організовує підготовку прогнозів економічного і соціального розвитку на середньо- та короткостроковий періоди, прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньостроковий період; визначає структуру прогнозних документів, строки і порядок їх розроблення, відповідних виконавців; схвалює ці прогнози.

На менш важливу роль, ніж планування, в організації роботи Кабінету Міністрів України відіграє контроль за виконанням рішень. При цьому об’єкти урядового контролю розподілені між його членами за функціональним принципом.

Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр і віце-прем’єр-міністри контролюють діяльність відповідних центральних органів виконавчої влади згідно з встановленим розподілом повноважень.1

Державний секретар Кабінету Міністрів України особисто забезпечує контроль за виконанням міністерствами та іншими органами виконавчої влади актів Кабінету Міністрів України; крім того організація контролю за виконанням актів Кабінету Міністрів України покладена на Управління діловодства Секретаріату Кабінету Міністрів України.

Питання для розгляду на засіданнях Кабінету Міністрів України готуються органами виконавчої влади, а управління і відділи Секретаріату Кабинету Міністрів України надають допомогу і контролюють своєчасне надання матеріалів.

Контроль за виконанням доручень, які були дані на засіданні Кабінету Міністрів України, здійснюється Секретаріатом Кабінету Міністрів України, який регулярно інформує Прем’єр-міністра про стан їх виконання.

Кабінет Міністрів здійснює контроль за виконанням власних актів центральними та місцевими органами виконавчої влади, іншими підвідомчими йому органами, установами та організаціями, систематично розглядає ці питання на своїх засіданнях. Державний Секретар за пропозиціями Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів формує на квартал перелік питань, пов’язаних із виконанням цих актів, а також із звітуванням керівників органів (організацій) про результати діяльності цих органів (організацій), для розгляду на засіданнях Кабінету Міністрів. У разі потреби Прем’єр-міністром, Першим віце-прем’єр-міністром, віце-прем’єр-міністрами може утворюватися комісія для перевірки діяльності державного органу (організації), керівник якого звітує на засіданні Кабінету Міністрів.

Державний орган (організація), звіт керівника якого заслуховується на засіданні Кабінету Міністрів, подає у визначений термін доповідну записку щодо внесеного на розгляд питання, яка підписується керівником органу, а у разі відсутності керівника - особою, яка його заміщає. Доповідна записка повинна містити всебічний аналіз, проведений на підставі перевірених та документально підтверджених фактів, з об’єктивною оцінкою стану справ і результатів реалізації актів законодавства; за наявності негативних фактів - причини та заходи, що вживаються для виправлення становища.

Якщо перевірка діяльності державного органу (організації) проводилася утвореною для цього комісією, доповідна записка про результати перевірки за підписом голови комісії подається Кабінетові Міністрів. У разі виникнення в процесі підготовки звіту потреби в прийнятті Кабінетом Міністрів рішення державний орган організація, звіт керівника якого заслуховується, одночасно подає необхідний проект акта законодавства.

Внесена до Кабінету Міністрів доповідна записка передається відповідному структурному підрозділу Секретаріату Кабінету Міністрів у день її реєстрації . На основі її аналізу та інформаційно-довідкових матеріалів структурний підрозділ Секретаріату Кабінету Міністрів готує для Прем’єр-міністра інформаційно-аналітичні матеріали та викладає свої пропозиції щодо рішення Кабінету Міністрів з даного питання.

Голови обласних, Київської і Севастопольської міських держадміністрацій щороку до 1 березня подають Кабінетові Міністрів звіти про результати діяльності очолюваних ними органів у порядку та за формою, визначеними постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2000 р. № 388.

Урядові комітети систематично розглядають на своїх засіданнях стан виконання завдань, що випливають із рішень Кабінету Міністрів України, і вживають невідкладних заходів для усунення недоліків у цій роботі та доповідають про стан виконавської дисципліни у центральних органах виконавчої влади на кожному засіданні уряду. У центральних органах виконавчої відповідальність за організацію контролю виконання рішень Кабінету Міністрів України та доручень Прем’єр-міністра України покладається на перших заступників керівників (якщо такі є) або державних секретарів.

Секретаріат Кабінету Міністрів України організовує контроль за виконанням органами виконавчої влади рішень Кабінету Міністрів України та урядових комітетів, а також доручень Прем’єр-міністра і віце-прем’єр-міністрів України. Практикується і здійснення подвійного контролю. Зокрема, контроль за виконанням доручень Прем’єр-міністра України поряд із Секретаріатом Кабінету Міністрів здійснює і Служба Прем’єр-міністра України.

В умовах функціонування державного апарату за принципом розподілу влад особливого значення в організації роботи Кабінету Міністрів України набуває метод координації, застосування якого забезпечує узгодження діяльності уряду та усієї «виконавчої вертикалі» з діяльністю інших органів державної влади.

Прем’єр-міністр, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри забезпечують координацію діяльності міністерств та інших органів виконавчої влади відповідно до розподілу функціональних повноважень, які були встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2001 р. № 784.

Згідно з названою постановою Прем'єр-міністр України як глава уряду координує проведення в Україні адміністративної реформи, а також роботу з проведення приватизації. До його функцій належить також координація діяльності Першого віце-прем’єр-міністра України, віце-прем’єр-міністрів України, міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Він координує діяльність Міністерства юстиції, Міністерства з надзвичайних ситуацій (у частині, що стосується питань цивільної оборони), Державної митної служби, Державної податкової адміністрації, Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу, Фонду державного майна, Державного департаменту з питань виконання покарань, а також Спеціального представництва Кабінету Міністрів України у справах Європейського Союзу.

Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри відповідно до розподілу функціональних повноважень спрямовують і координують роботу органів виконавчої влади; забезпечують взаємодію Кабінету Міністрів з Верховною Радою та Президентом України в процесі підготовки, прийняття і реалізації законодавчих та інших нормативних актів; беруть участь в установленому порядку в роботі органів, що утворюються Президентом України та Кабінетом Міністрів, а також у засіданнях колегій міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, у роботі обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій. Здійснюючи свої координаційні повноваження, Прем’єр-міністр, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри дають письмові вказівки керівникам центральних та місцевих органів виконавчої влади, інших підвідомчих Кабінетові Міністрів органів, установ та організацій, які оформляються як доручення.

На сучасному етапі першочергового значення набуває координація діяльності законодавчої і виконавчої гілок влади. З цією метою використовуються форми, які довели свою ефективність за минулі роки, і водночас ведуться інтенсивні пошуки нових шляхів координації дій між парламентом і урядом України. Члени Кабінету Міністрів України беруть участь у пленарних засіданнях Верховної Ради України, засіданнях Ради національної безпеки й оборони, у роботі робочих груп парламентських комітетів.

Координація поточної діяльності уряду з парламентом здійснюється Управлінням забезпечення зв’язків з Верховною Радою України, що є структурною ланкою Департаменту внутрішньої політики Секретаріату Кабінету Міністрів України. Для кращої поінформованості депутатів Управління по взаємодії з парламентом пропонує широкий обмін документами. Зокрема, комітетам і Секретаріату Верховної Ради України надаються постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, а також накази і розпорядження міністерств і відомств. За таких постійних інформаційних потоків відпадає багато питань щодо координації роботи органів державної влади і водночас сама їх діяльність стає значно «прозорішою» для широкого загалу.

Перспективним засобом координації дій парламенту та уряду є функціонування Консультативної ради з питань співробітництва Кабінету Міністрів України і Верховної Ради України. Цей консультативно-дорадчий орган був утворений постановою Кабінету Міністрів України від 21 червня 2001 р. №685 з урахуванням пропозицій Верховної Ради України з метою проведення політичних консультацій та вироблення органами законодавчої і виконавчої влади спільної політики, спрямованої на вирішення суспільно-політичних, соціально-економічних та інших питань, що мають загальнодержавне значення.

Основними завданнями Консультативної ради є:

розв’язання проблем, які потребують першочергового розгляду Верховною Радою України і Кабінетом Міністрів України;

вироблення узгоджених позицій щодо реалізації основних засад державної політики шляхом прийняття актів законодавства та забезпечення їх виконання;

сприяння законодавчому забезпеченню організації діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до Конституції України, вирішення інших питань, що мають важливе суспільно-політичне та соціально-економічне значення.

Консультативна рада відповідно до покладених на неї завдань: вносить пропозиції щодо розроблення та розгляду Верховною Радою України і Кабінетом Міністрів України проектів актів законодавства; розглядає механізми застосування прийнятих Верховною Радою України законів, здійснює моніторинг ефективності їх реалізації; бере участь у розробленні Програми діяльності Кабінету Міністрів України, сприяє розгляду і прийняттю рішення щодо її схвалення; подає в установленому порядку Верховній Раді України і Кабінетові Міністрів України пропозиції щодо підвищення ефективності діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, в тому числі з питань призначення на посади та звільнення з посад членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади.

Структура Консультативної ради побудована на засадах паритетності. Її співголовами за посадою є Прем’єр-міністр України та Перший заступник Голови Верховної Ради України. До складу Консультативної ради входять керівники депутатських фракцій та груп Верховної Ради України, керівники Апарату Верховної Ради України і Секретаріату Кабінету Міністрів України. Персональний склад Консультативної ради затверджує Кабінет Міністрів України з урахуванням пропозицій Верховної Ради України.

Основною організаційною формою роботи Консультативної ради є засідання, які проводяться в міру потреби, а під час пленарних засідань Верховної Ради України не рідше ніж один раз на тиждень. Засідання Консультативної ради скликаються її співголовами або на вимогу не менш як однієї третини її членів. У разі відсутності керівників депутатських фракцій та груп за їх дорученням у засіданнях Консультативної ради можуть брати участь уповноважені представники цих фракцій та груп. У засіданнях Консультативної ради за пропозицією співголів і за погодженням з членами Ради також можуть брати участь інші народні депутати України, керівники Національного банку та центральних органів виконавчої влади.

Порядок денний засідання Консультативної ради формується секретарем на основі пропозицій її членів та схвалюється співголовами Ради. Порядок денний і регламент роботи Консультативної ради обговорюються і затверджуються більшістю присутніх членів Ради на початку кожного засідання.

На засіданнях Консультативної ради почергово головують співголови Ради.

Прийняті більшістю голосів членів Консультативної ради домовленості, досягнуті під час її засідань, оформляються протоколом засідання Ради.

На підставі домовленостей, досягнутих під час засідань Консультативної ради, співголови Ради в межах своїх повноважень можуть давати комітетам, комісіям та іншим органам Верховної Ради України, центральним і місцевим органам виконавчої влади відповідні доручення, в тому числі щодо розроблення відповідних актів Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України, згідно з установленими процедурами.

Пропозиції Консультативної ради, для реалізації яких необхідні повноваження Президента України, подаються в установленому порядку Президентові України за підписом співголів Ради.

Організаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності Консультативної ради здійснюється Секретаріатом Кабінету Міністрів України та Апаратом Верховної Ради України.

Діяльність Консультативної ради відображає взаємини парламенту й уряду як паритетних суб’єктів – вищих органів державної влади. Однак відносини між цими органами характеризуються також тим, що Кабінет Міністрів є підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України. При цьому слід відзначити, що уряд звітує перед парламентом не тільки за власну діяльність, але й за функціонування усієї виконавчої гілки влади. Тому підготовка звіту уряду об’єктивно потребує скоординованих дій органів виконавчої влади всіх рівнів.

Суттєва координація діяльності між урядом та іншими органами виконавчої влади простежується під час підготовки матеріалів до «Дня Уряду» у Верховній Раді України, порядок проведення якого визначено «Положенням про День Уряду України у Верховній Раді України», затвердженим Верховною Радою України 1 лютого 1996 р. (із змінами від 07.02.1997 р.). Основною метою Днів Уряду є: ознайомити депутатів і громадян з певною проблемою; надати депутатам можливість публічно оголосити питання, які цікавлять їхніх виборців; одержати необхідну інформацію про дію і використання прийнятих законів; одержати інформацію про те, як можна поліпшити конкретний закон, щоб досягти бажаних результатів; привернути увагу міністрів до розв’язання певних проблем. Не пізніше як за 5 днів до проведення «Дня Уряду», Секретаріат Верховної Ради передає зведені запитання до Кабінету Міністрів України, а уряд в той же термін надає народним депутатам аналітичні та довідкові матеріали з питань, що розглядатимуться на “Дні Уряду”. Запитання на «Дні Уряду» подаються згідно з визначеною тематикою у письмовій формі і мають стосуватися компетенції Кабінету Міністрів України та інших центральних органів державної виконавчої влади. Наприкінці засідання Прем’єр-міністр України і головуючий на пленарному засіданні Верховної Ради України підбивають підсумок проведення «Дня Уряду». «День Уряду України» проводиться відкрито, з повною радіотрансляцією та телетрансляцією в запису.

Інформацію, довідкові та аналітичні матеріали до проведення Дня Уряду України готують за визначеною Верховною Радою тематикою міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, інші підвідомчі Кабінетові Міністрів органи, установи і організації за дорученням Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів (відповідно до розподілу функціональних повноважень) та подають Кабінетові Міністрів не пізніше ніж за 6 днів до його проведення. Вони ж не пізніше ніж за один день до засідання Верховної Ради подають доповідачеві стисло сформульовані відповіді на письмові запитання за визначеною тематикою, які надійшли з Верховної Ради.

У разі коли відповідно до Регламенту Верховної Ради України Верховною Радою передбачається заслухати звіт будь-якого члена Кабінету Міністрів про його діяльність, з основними положеннями звіту міністра попередньо ознайомлюється Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністр (відповідно до розподілу функціональних повноважень), а у разі звіту Першого віце-прем’єр-міністра або Віце-прем’єр-міністра – ознайомлюється Прем’єр-міністр.

Підготовку проекту відповіді на депутатський запит до Кабінету Міністрів Прем’єр-міністр або Перший віце-прем’єр-міністр, Віце-прем’єр-міністр (відповідно до розподілу повноважень) в день його надходження доручає міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській і Севастопольській міським державним адміністраціям, іншим підвідомчим Кабінетові Міністрів органам, установам і організаціям, до компетенції яких належить вирішення порушеного в запиті питання.

Координація діяльності уряду з судами базується на невтручанні у відправлення правосуддя і визнанні незалежності суду. Тому взаємодія уряду з судовими органами обмежується формуванням Державного бюджету, забезпеченням діяльності суддів і виконанням судових рішень.

Кабінет Міністрів відповідно до законів України взаємодіє з головами Конституційного Суду, Верховного Суду та Вищого арбітражного суду у процесі розроблення проекту Державного бюджету України на кожний наступний рік у частині фінансування судів, а також розглядає пропозиції Міністерства юстиції щодо видатків на утримання судів загальної юрисдикції.

У разі визнання Конституційним Судом законів або їх окремих положень неконституційними Кабінет Міністрів у межах наданих повноважень вживає заходів до забезпечення правового врегулювання суспільних відносин, яких стосується рішення Конституційного Суду, надає у разі витребування Конституційним Судом письмове підтвердження виконання його рішення або дотримання висновку. У разі прийняття колегіями суддів Конституційного Суду, Конституційним Судом рішення про залучення Кабінету Міністрів або його представника до участі у розгляді справи Прем’єр-міністр призначає посадову особу, яка представляє Кабінет Міністрів у конституційному провадженні. Представник Кабінету Міністрів у Конституційному Суді погоджує позицію з Прем’єр-міністром або за його дорученням з Першим віце-прем’єр-міністром чи з Віце-прем’єр-міністром, а у разі потреби – з Міністерством юстиції.

Документи, що надходять до Кабінету Міністрів з питань розгляду судами справ, відповідачем у яких є Кабінет Міністрів, у день їх реєстрації передаються відповідному структурному підрозділу Секретаріату Кабінету Міністрів, який разом з Юридичним департаментом готує проект листа за підписом Державного секретаря Міністерству юстиції та центральному органу виконавчої влади (підприємству, установі, організації), яких стосується питання, що розглядається судом, щодо підготовки необхідних матеріалів та проектів документів Кабінету Міністрів. Уповноважений орган готує за підписом керівника обгрунтований висновок і подає його Міністерству юстиції разом з копіями необхідних документів, завіреними в установленому порядку, та у разі потреби з відповідними поясненнями. Міністерство юстиції інформує уряд про хід розгляду справ у судах та про прийняті рішення, у разі потреби вносить пропозиції щодо подальших дій Кабінету Міністрів.

Істотне значення для реалізації повноважень уряду має злагоджене функціонування структурних підрозділів його апарату. Департаменти, самостійні управління та відділи Секретаріату Кабінету Міністрів України у своїй діяльності взаємодіють зі Службою Прем’єр-міністра України, службами віце-прем’єр-міністрів України та Службою Державного секретаря Кабінету Міністрів України шляхом проведення спільних нарад, консультацій, узгодження планів тощо.

Формою координації діяльності Кабінету Міністрів України з найбільш широким колом суб’єктів є участь Прем’єр-міністра України і міністрів у засіданнях Національної Ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування. Вони вносять пропозиції щодо порядку денного засідань Національної Ради і мають право вирішального голосу на її засіданнях.

Виконання складних завдань державного будівництва в сучасних умовах вимагає від уряду широкого застосування методу інформаційного забезпечення діяльності. Інформація надходить до Кабінету Міністрів України з наступних джерел: 1) з Верховної Ради України (депутатські запити, “Дні уряду” та ін.); 2) від Президента України та його Адміністрації (укази, розпорядження, доручення); 3) від підлеглих органів виконавчої влади (на засіданнях уряду, під час робочих зустрічей з посадовими особами); 4) від засобів масової інформації, у тому числі державних (тексти правових актів, статті, інтерв’ю, листи читачів та ін.); 5) через безпосереднє спілкування з громадянами (звернення громадян, інформаційні запити, бесіди з громадянами під час робочих поїздок по країні Прем’єр-міністра України та інших членів уряду тощо). Використання всіх шляхів дає змогу налагодити постійний інформаційний зв’язок між урядом і громадськістю.

Увага уряду до інформаційного забезпечення своєї діяльності виявилася й у структурних змінах у Секретаріаті Кабінету Міністрів України. Зокрема, у структурі апарату створено Центр інформаційних ресурсів, Управління зв’язків з громадськістю, Відділ технічного супроводження обчислювальної техніки та комп’ютерних мереж. Важливим засобом отримання інформації, необхідної для прийняття обґрунтованих рішень уряду, є моніторинг, який здійснюють відповідні структурні ланки Секретаріату Кабінету Міністрів України.

Одним із завдань Національної програми інформатизації на 2000-2002 рр. є створення інфраструктури телекомунікацій для Кабінету Міністрів України, інформаційно-аналітичної системи Кабінету Міністрів України як складової частини інтегрованої інформаційно-аналітичної системи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також обладнання робочих станцій для підвищення рівня інформаційно-аналітичного забезпечення законотворчої, нормотворчої та правозастосовчої діяльності.

Керівники центральних і місцевих органів виконавчої влади, керівники державних організацій регулярно інформують уряд про свою діяльність щодо виконання Конституції та законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України. Ці питання включаються до третього розділу порядку денного засідань уряду. Інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України здійснює його Секретаріат. Зокрема, він надає урядові інформацію про стан виконання рішень, прийнятих на засіданнях Кабінету Міністрів України, та про стан розгляду у парламенті внесених урядом законопроектів.

Істотне місце в організації роботи Кабінету Міністрів України займає метод організації роботи з кадрами апарату. В цілому, робота з кадрами здійснюється Кабінетом Міністрів України згідно зі Стратегію реформування системи державної служби в Україні, затвердженою Указом Президента України від 14 квітня 2000 р. №599/2000.

Відповідальність за підбір компетентних кадрів в органах виконавчої влади покладена на Прем’єр-міністра України, а за підбір кадрів Секретаріату Кабінету Міністрів України - на Державного секретаря Кабінету Міністрів України, який затверджує порядок формування державного замовлення на перепідготовку і підвищення кваліфікації співробітників урядового апарату.

25 травня 1998 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову №732 «Про порядок розгляду питань, пов’язаних з призначенням і звільненням з посади заступників і керівників центральних органів державної влади». Відповідно до цієї постанови, питання про призначення і звільнення членів Кабінету Міністрів України, керівників міністерств і відомств, їхніх заступників розглядаються відповідно до результатів співбесіди, поданням і документами особової справи, що готує Управління кадрового забезпечення Кабінету Міністрів України. Після проведення співбесіди Управління готує подання на ім’я Прем’єр-міністра, проект указу Президента і разом з особовою справою направляє це в Адміністрацію Президента для прийняття остаточного рішення.

Кабінет Міністрів України здійснює контроль за проходженням державної служби в Україні і вживає заходів для забезпечення її ефективного функціонування через Головне управління державної служби.

Посади співробітників апарату Кабінету Міністрів України поділяються на адміністративні і патронатні. До адміністративних належать посади Державного секретаря Кабінету Міністрів України, а також інші посади керівників, заступників керівників та спеціалістів, крім патронатних посад. До патронатних відносяться посади радників, консультантів, помічників, прес-секретарів та інші посади, передбачені штатним розписом для організаційного та інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності членів Кабінету Міністрів України. На посади патронатної служби відповідні керівники мають право самостійно добирати та приймати осіб поза конкурсом. Разом з тим посади патронажної служби в установленому порядку відносяться до відповідних категорій посад державних службовців. У разі необхідності на посади патронажної служби керівник може призначати на умовах контракту осіб, які не набувають статусу державних службовців.

На засіданнях уряду регулярно розглядаються питання додержання виконавської дисципліни керівниками органів виконавчої влади і працівниками Секретаріату Кабінету Міністрів України. При цьому особлива увага приділяється своєчасності виконання указів, розпоряджень та доручень Президента України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України. За фактами невиконання зазначених завдань глави держави та уряду керівники відповідних органів виконавчої влади притягаються до дисциплінарної відповідальності (суворе попередження, догана) або зобов’язуються провести службове розслідування і притягти до суворої відповідальності винних осіб. Крім того, на керівників відповідних органів виконавчої влади покладається зобов’язання забезпечити виконання поставлених завдань, вжити невідкладних заходів для усунення недоліків у роботі та підвищення відповідальності державних службовців за виконання покладених на них завдань і про результати доповісти урядові.

Робота з кадрами апарату безпосередньо пов’язана з використанням соціально-психологічних методів впливу. Домінуючим у роботі Кабінету Міністрів України є метод переконання, але у випадках грубого порушення виконавчої дисципліни уряд вдається і до заходів примусового характеру, зокрема до дисциплінарної відповідальності.

§8. Акти Кабінету Міністрів України

Конституційно закріплено, що Кабінет Міністрів України у межах своєї компетенції приймає постанови і розпорядження, які відрізняються за характером і структурою. Якщо урядові акти мають нормативний характер, вони видаються у формі постанов, акти з оперативних, організаційно-розпорядчих та інших питань, які не мають нормативного характеру, – у формі розпоряджень. Порядок підготовки, подання та розгляду проектів постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів здійснюєтся згідно з Тимчасовим регламентом Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 р.

Нормативно закріплено вимоги до тексту і структури урядових актів. Структурно постанову Кабінету Міністрів складають такі елементи, як назва, вступна і постановляюча частина, додатки (у разі потреби), підпис і реквізити: порядковий реєстраційний номер, місце і дата прийняття. Розпорядження має аналогічну структуру, крім вступної та постановчої частини.

Назва акта повинна бути лаконічною і відображати її основний зміст. У вступній частині постанови зазначається мета акта або посилання на акт законодавства України, на виконання якого вона спрямована, тощо.

Постановча частина містить: нормативні положення, правові норми; конкретні правила поведінки суб’єктів суспільних відносин, що становлять предмет правового врегулювання цією постановою; визначення виду і міри негативних правових наслідків недотримання цих правил (зокрема, юридичної відповідальності); умови та порядок дії інших нормативних актів або їх окремих норм, які врегульовують інші правовідносини і спрямовані на вирішення питань, що виникають у зв’язку з набранням чинності даною постановою; у разі потреби – посилання на додатки; норми, пов’язані з набранням чинності постановою або її окремими положеннями, та у разі потреби – перелік суб’єктів контролю за її виконанням, приписи про необхідність прийняття нових актів тощо.

Розпорядження повинне містити індивідуально визначені приписи щодо виконання конкретних завдань чи вирішення питань оперативного характеру (з посиланням у разі потреби на додатки).

У випадках, коли постановою або розпорядженням вносяться зміни відповідно до інших постанов чи розпоряджень, у них викладається суть цих змін. Якщо акти Кабінету Міністрів (їх окремі норми) визнаються такими, що втратили чинність, наводиться їх перелік. Не допускається повторення норм, визначених раніше прийнятими актами Кабінету Міністрів. Завдання та заходи можуть оформлятися як таблиці, що додаються до акта. Для кожного завдання (заходу) визначаються термін виконання та виконавці.

За формою викладу постанова складається з пунктів. Пункт містить завершене нормативне положення і може мати підпункти, а підпункти – абзаци. Пункти, а в разі потреби і абзаци нумеруються. У разі потреби весь текст постанови може бути поділений на розділи і підрозділи, які мають заголовки і нумеруються.

Зміст постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів повинен викладатися офіційно-діловим стилем з дотриманням нормативів державної мови. Вживані у тексті терміни повинні застосовуватися в одному значенні і не допускати різного тлумачення. Речення повинні бути стислими, простими і доступними за змістом.

Суб’єктами права подачі проектів постанов уряду виступають члени Кабінету Міністрів, центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації, робочі групи, утворені Кабінетом Міністрів, та Державний секретар. Якщо підприємства, установи та організації мають пропозиції щодо прийняття актів Кабінету Міністрів, вони подають їх центральним органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим та місцевим органам виконавчої влади, до компетенції яких віднесене питання, яке передбачається врегулювати.

Проекти постанов Кабінету Міністрів готуються на підставі: законів України; актів або доручень Президента України; актів Кабінету Міністрів, рішень урядових комітетів, доручень Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів.

У випадках, коли розробку проекту постанови Кабінету Міністрів доручено декільком органам виконавчої влади, підвідомчим уряду, орган, до компетенції якого віднесено предмет правового регулювання і який зазначений першим у дорученні щодо розробки цього проекту, є головним розробником і відповідає за його підготовку та внесення на розгляду до Кабінету Міністрів. Інші органи виконавчої влади, установи та організації, підпорядковані Кабінетові Міністрів, до компетенції яких віднесені питання, що стосуються окремих положень проекту постанови, реалізація яких матиме суспільні та економічні наслідки, тобто причетні органи, зобов’язані брати участь у його розробці та опрацюванні. У разі потреби до підготовки проектів постанов можуть залучатися науковці, фахівці, представники недержавних організацій за їх згодою (у тому числі на договірній основі).

У процесі підготовки проекту постанови Кабінету Міністрів головний розробник готує проект, перевіряє його у разі потреби на відповідність міжнародним зобов’язанням України та основним положенням законодавства Європейського Союзу, надсилає копії проекту причетним органам для узгодження, у разі отримання зауважень до проекту опрацьовує їх та вносить необхідні поправки, організовує та проводить детальне обговорення варіантів рішень із спірних позицій та оцінок за участю міністрів, керівників причетних органів, які мають зауваження.

Проект постанови Кабінету Міністрів повинен бути розглянутий і завізований причетними органами у термін, визначений головним розробником. До обов’язків причетного органу відноситься опрацювання проекту постанови з питань, віднесених до його компетенції, і його погодження, а у разі наявності зауважень та пропозицій повідомлення про них головного розробника з чітким формулюванням відповідних положень. Копія проекту постанови візується на останній сторінці тексту керівником причетного органу. Якщо проект постанови був підготовлений центральними органами виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів через відповідних міністрів, то він підлягає узгодженню цими міністрами.

Після узгодження з причетними органами головний розробник надсилає проект постанови Міністерству юстиції, яке проводить правову експертизу проекту постанови на відповідність законодавству, а також основним положенням законодавства Європейського Союзу і повідомляє головного розробника про результати експертизи у погоджений з ним термін. Візує проект та підписує висновки про результати експертизи Міністр юстиції або один з його заступників.

Проекти постанов Кабінету Міністрів з питань оподаткування, витрачання фінансових і матеріальних ресурсів підлягають узгодженню відповідно з Міністерством фінансів та Міністерством економіки, якщо предметом проектів є урегулювання підприємницької діяльності – з Держпідприємництвом, а коли предметом виступає питання урегулювання питань оплати праці, грошового утримання, пенсійного забезпечення, соціальних та трудових відносин, – з Мінпраці.

Якщо проекти постанов мають загальнодержавне значення і стосуються життєвих інтересів усіх верств населення, то після узгодження з причетними органами головний розробник надсилає їх на розгляд усім міністерствам, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським держадміністраціям, які зобов’язані протягом 15 днів з дня отримання повідомити головного розробника про свої висновки. За рішенням Кабінету Міністрів проект його постанови може бути винесено на публічне обговорення шляхом опублікування в друкованих засобах масової інформації або доведено до відома громадян іншими шляхами.

Підготовлений проект постанови Кабінету Міністрів візується керівником органу, що є головним розробником, і вноситься до Кабінету Міністрів разом із супровідним листом. До проекту постанови додаються: 1) пояснювальна записка, (у якій зазначаються підстава та мета розробки проекту, визначається його місце у відповідній сфері правового регулювання, міститься аналіз причин, наводяться факти і цифрові дані, що обґрунтовують необхідність його прийняття, відображаються фінансово-економічні розрахунки та пропозиції щодо джерел покриття витрат, прогнозуються очікувані соціально-економічні результати реалізації акта), 2) довідка про погодження проекту постанови. У разі внесення проекту постанови з розбіжностями, до нього додається протокол розбіжностей, в якому повинні міститися: редакція спірного пункту (норми, положення) проекту, варіант редакції, запропонований причетним органом, відхилений або врахований головним розробником частково, мотиви відхилення головним розробником зауважень та пропозицій, а також стисле повідомлення про проведену головним розробником роботу з урегулювання цих розбіжностей та про посадових осіб, які брали у ній участь; 3) висновки Мін’юсту щодо відповідності проекту постанови законодавству, а також основним положенням законодавства Європейського Союзу, якщо цей проект за предметом правового регулювання належить до пріоритетних сфер адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу; 4) порівняльна таблиця, якщо проект постанови передбачає внесення змін до інших актів Кабінету Міністрів, в якій зазначаються положення (норми) постанови, які є чинними, а також пропозиції щодо змін до них (нова редакція положень, норм постанови); 5) затверджена Кабінетом Міністрів концепція проекту постанови Кабінету Міністрів (якщо вона розроблялася).

Проекти постанов Кабінету Міністрів, які готуються на підставі законів України, актів або доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів, рішень урядових комітетів, доручень Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів, подаються до Кабінету Міністрів у терміни, передбачені цими актами та дорученнями. У виняткових випадках, якщо проект постанови з поважних причин неможливо подати до Кабінету Міністрів вчасно, встановлений термін подання може бути перенесено Прем’єр-міністром (якщо термін визначено Кабінетом Міністрів) або особою, яка його встановила, на письмове вмотивоване прохання головного розробника, яке подається не пізніше ніж за 5 днів до закінчення встановленого терміну.

Секретаріат Кабінету Міністрів систематично інформує Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів, Державного секретаря про стан дотримання порядку підготовки та встановлених термінів внесення проектів постанов Кабінету Міністрів.

Підготовка внесених проектів постанов для розгляду Кабінетом Міністрів здійснюється Секретаріатом Кабінету Міністрів. Проект постанови, внесений до Кабінету Міністрів, передається в день його реєстрації до відповідного структурного підрозділу Секретаріату Кабінету Міністрів, який перевіряє проект акта та матеріали до нього на відповідність встановленим вимогам щодо їх складу та оформлення, проводить аналіз та фахову експертизу проекту і обґрунтувань до нього, вивчає у разі потреби відповідні положення проекту з іншими підрозділами Секретаріату, готує проект експертного висновку та передає копію проекту постанови разом з проектом висновку до Юридичного департаменту для проведення юридичної експертизи та редагування.

Якщо поданий до Кабінету Міністрів проект постанови внесено з порушенням встановлених вимог, він за підписом Державного секретаря або його першого заступника повертається не пізніше двох днів після надходження головному розробникові. У цьому разі головний розробник зобов’язаний повторно подати Кабінетові Міністрів проект постанови не пізніше ніж у 5-денний термін.

Остаточні результати фахової та юридичної експертизи відображаються в експертному висновку за підписами керівників та спеціалістів структурних підрозділів, які проводили аналіз та експертизу проекту постанови і обґрунтувань до нього, і візуються заступником Державного секретаря – директором департаменту (відповідно до розподілу функціональних повноважень) та заступником Державного секретаря – директором Юридичного департаменту.

Робота з підготовки поданого проекту постанови для розгляду Кабінетом Міністрів здійснюється структурними підрозділами Секретаріату Кабінету Міністрів протягом не більш як 10 днів, виходячи з того, що цей проект повинен бути розглянутий Кабінетом Міністрів протягом місяця з дня його надходження. У разі потреби термін підготовки проекту в Секретаріаті може бути продовжено Державним секретарем або його заступником за обґрунтованим поданням керівника структурного підрозділу.

Проект постанови та матеріали до нього разом з експертним висновком та списком посадових осіб, яких пропонується запросити на засідання Урядового комітету, передається структурному підрозділові, відповідальному за організаційне забезпечення підготовки та проведення засідань урядових комітетів, для формування порядку денного засідання і внесення на розгляд відповідного урядового комітету. Якщо урядовий комітет прийме рішення про схвалення проекту постанови, то відповідний структурний підрозділ Секретаріату Кабінету Міністрів готує проект постанови згідно з протоколом засідання протягом не більш як 3 днів для розгляду Кабінетом Міністрів. Якщо приймається рішення про повернення проекту постанови головному розробникові для доопрацювання – зазначений проект у дводенний термін разом з поданими матеріалами, витягом з протоколу засідання урядового комітету повертається головному розробникові відповідно до прийнятого рішення. У випадку, коли проект постанови суперечить законодавству, приймається рішення про його відхилення і голова урядового комітету (крім випадків, коли цей проект подано до Кабінету Міністрів головним розробником з власної ініціативи) доповідає про це Прем’єр-міністрові разом з пропозиціями щодо подальших дій.

Схвалений урядовим комітетом проект постанови Кабінету Міністрів візується головою комітету і подається Державному секретареві для включення до порядку денного засідання Кабінету Міністрів. У виняткових випадках, коли проект постанови потребує невідкладного розгляду Кабінетом Міністрів, за рішенням Прем’єр-міністра він може бути включений до порядку денного засідання Кабінету Міністрів без попереднього схвалення урядовим комітетом.

Якщо постанова була прийнята на засіданні уряду, вона підписується Прем’єр-міністром і надсилається Міністерству юстиції для внесення до Єдиного державного реєстру нормативних актів та публікується в газеті «Урядовий кур’єр» і Офіційному віснику України.

Підготовка та подання проектів розпоряджень уряду здійснюється у вищеозначеному порядку, але в дещо спрощеному вигляді, оскільки їх не стосуються вимоги щодо розгляду проекту міністерствами, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими держадміністраціями, розробки концепції проекту, перевірки проекту на відповідність основним положенням законодавства Європейського Союзу, зазначення у пояснювальній записці місця проекту у відповідній сфері правового регулювання та прогнозу очікуваних соціально-економічних наслідків впровадження проекту.

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо не встановлено пізніший термін. Акти уряду, які визначають права і обов’язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.

§9. Апарат Кабінету Міністрів України

Згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1574/99 «Про склад Кабінету Міністрів України» діяльність Кабінету Міністрів України забезпечується Секретаріатом Кабінету Міністрів України. Секретаріат очолює Державний секретар, який організовує забезпечення діяльності Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра та віце-прем’єр-міністрів, затверджує за погодженням з Прем’єр-міністром України та Міністерством фінансів України штатний розпис та кошторис видатків Секретаріату, відповідно до законодавства призначає на посади та звільняє з посад його працівників.

Посада Державного секретаря Кабінету Міністрів України була введена поряд з посадами державних секретарів міністерств відповідно до Указу Президента України «Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» від 29.05.2001 р. № 345/2001 замість посади Урядового секретаря Кабінету Міністрів України. Введення інституту державних секретарів обумовлене тим, що особи, які займають політичні посади, повинні зосередитися на визначенні урядової політики, розв’язанні стратегічних проблем економічного і соціального розвитку суспільства та відповідної сфери управління і з цією метою мають бути звільненими від щоденних адміністративних справ та управління персоналом.

Державний секретар Кабінету Міністрів України має Першого заступника та заступників. Всі вони призначаються на посаду за поданням Прем’єр-міністра України та звільняються з посади Президентом України. Державний секретар призначається на посаду на строк повноважень Президента України і є державним службовцем. Порядок подання пропозицій щодо призначення на посаду та звільнення з посади Державного секретаря Кабінету Міністрів України і його заступників визначає Президент України за поданням Кабінету Міністрів України.

Державний секретар Кабінету Міністрів України, його Перший заступник та заступники можуть бути звільнені з посад лише в разі неналежного виконання обов’язків, неможливості виконувати свої обов’язки за станом здоров’я, набрання чинності обвинувальним вироком суду щодо них та в інших випадках, передбачених Законом України «Про державну службу». Припинення повноважень Кабінету Міністрів України, зміни в його складі не можуть бути підставою для звільнення з посад Державного секретаря Кабінету Міністрів України, його Першого заступника та заступників. Це має забезпечити стабільність виконавчої вертикалі, збереження «інституційної пам’яті» та наступництво у роботі Кабінету Міністрів України як колегіального органу.

До основних повноважень Державного секретаря Кабінету Міністрів України належать організація діяльності Секретаріату Кабінету Міністрів України з організаційного, експертно-аналітичного, правового, інформаційного та матеріально-технічного забезпечення діяльності уряду та урядових комітетів. Він організовує розроблення порядку документообігу в Секретаріаті Кабінету Міністрів України та контролює його дотримання; особисто подає на підпис Прем’єр-міністрові України проекти нормативно-правових актів; забезпечує взаємодію Секретаріату Кабінету Міністрів України із Секретаріатом Верховної Ради України та Адміністрацією Президента України у процесі поточної діяльності.

Як керівник Секретаріату він розподіляє обов’язки між своїми заступниками, затверджує положення про структурні підрозділи Секретаріату, подає пропозиції щодо його структури і чисельності , затверджує його штатний розпис. Крім того, Державний секретар призначає на посаду та звільняє з посади працівників Секретаріату Кабінету Міністрів України (в тому числі на умовах контракту), затверджує порядок формування, розміщення і виконання державного замовлення на перепідготовку і підвищення кваліфікації працівників Секретаріату Кабінету Міністрів України та здійснює інші повноваження, що надаються йому Кабінетом Міністрів України та Прем’єр-міністром України.

З питань, що належать до його компетенції, Державний секретар приймає накази.

Тимчасове положення про Секретаріат Кабінету Міністрів України затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2000 р. №761. Основними завданнями Секретаріату є організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України. Структурні підрозділи Секретаріату Кабінету Міністрів України в межах покладених на них функцій забезпечують діяльність Кабінету Міністрів України, урядових комітетів, працюють за дорученнями Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра України, Віце-прем’єр-міністрів України, Державного секретаря Кабінету Міністрів України та його заступників.

Відповідно до своїх основних завдань Секретаріат виконує такі функції:

координує розроблення та виконання органами виконавчої влади планів роботи Кабінету Міністрів України та урядових комітетів, у тому числі законопроектних робіт відповідно до пріоритетів урядової політики;

координує роботу органів виконавчої влади, пов’язану з підготовкою проектів нормативно-правових актів та інших документів, що подаються на розгляд Кабінету Міністрів України та урядових комітетів;

проводить роботу з підготовки засідань Кабінету Міністрів України та урядових комітетів, здійснює контроль за своєчасним поданням відповідних матеріалів міністрами, керівниками інших центральних органів виконавчої влади;

забезпечує розроблення аналітичних, довідкових та інших матеріалів з питань, що розглядатимуться Кабінетом Міністрів України, урядовими комітетами, Прем’єр-міністром України, віце-прем’єр-міністрами України;

забезпечує дотримання регламенту та інших вимог щодо оформлення та проходження документів, які подаються на розгляд Кабінету Міністрів України та урядових комітетів;

готує експертні висновки щодо документів, поданих міністрами, керівниками інших центральних органів виконавчої влади на розгляд Кабінету Міністрів України та урядових комітетів, стосовно відповідності цих документів пріоритетам урядової політики, визначеним у планах роботи Кабінету Міністрів України та урядових комітетів;

повертає документи, подані міністрами, керівниками інших центральних органів виконавчої влади на розгляд Кабінету Міністрів України та урядових комітетів, для доопрацювання у разі порушення вимог щодо їх оформлення;

сприяє міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади у доопрацюванні повернутих документів шляхом проведення консультацій з працівниками апарату зазначених органів;

складає протоколи засідань Кабінету Міністрів України та урядових комітетів, забезпечує їх направлення членам Кабінету Міністрів України;

організовує контроль за виконанням органами виконавчої влади рішень Кабінету Міністрів України та урядових комітетів, а також доручень Прем’єр-міністра України, віце-прем’єр-міністрів України;

організовує проведення органами виконавчої влади моніторингу соціально-економічного стану та у разі потреби – розроблення пропозицій щодо коригування урядової політики;

організовує вивчення та візування в органах виконавчої влади законів України, що надійшли на підпис Президентові України;

здійснює редагування проектів нормативно-правових актів та інших документів;

здійснює облік і систематизацію нормативно-правових актів;

забезпечує ведення діловодства;

здійснює фінансове, матеріально-технічне та господарсько-побутове забезпечення діяльності Кабінету Міністрів та урядових комітетів.

Структура Секретаріату Кабінету Міністрів України постійно піддається реформуванню. Остання така реорганізація була проведена згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2000 р. № 88 «Питання Секретаріату Кабінету Міністрів України» (яка діє нині із змінами, внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів України №466 від 09.03.2000 р., №470 від 09.03.2000 р., №570 від 28.03.2000 р., №663 від 14.04.2000 р., №1264 від 11.08.2000 р., 361 від 29.01.2001 р., №309 від 30.03.2001 р.. №493 від 15.05.2001 р., №549 від 23.05.2001 р., №660 від 20.06.2001 р.). Згідно з названою постановою до складу Секретаріату Кабінету Міністрів України входять:

1) Керівництво Секретаріату Кабінету Міністрів України (Державний секретар Кабінету Міністрів України, перший заступник, чотири заступники);

2) Патронатні підрозділи (служби Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єр-міністра, прем’єр-міністрів України);

3) Служба Державного секретаря Кабінету Міністрів України;

4) Департамент кадрового забезпечення та персоналу;

5) Юридичний департамент:

Управління юридичної експертизи проектів актів законодавства;

Управління аналізу та проблем розвитку законодавства;

Відділ обліку та систематизації актів законодавства;

Відділ редакційної роботи;

6) Департамент економічної політики:

Управління стратегії реформування економіки та стратегічного планування;

Управління міжнародного співробітництва, міждержавних відносин та зовнішньоекономічної політики;

Управління фінансової політики;

Управління стратегії реформування відносин власності та регуляторної політики;

7) Департамент внутрішньої політики:

Управління стратегії реформування соціальних відносин;

Управління зв’язків з громадськістю;

Управління науково-технічного та гуманітарного розвитку;

Управління стратегії розвитку інформаційних ресурсів та технологій;

Управління забезпечення зв’язків з Верховною Радою України;

Центр інформаційних ресурсів.

8) Департамент розвитку реального сектору економіки:

Управління експертизи, аналізу та дерегуляції розвитку реального сектору економіки;

Управління моніторингу та ринкових перетворень в енергетичному секторі економіки;

Управління координації здійснення аграрної політики;

Управління експертизи та аналізу розвитку техногенної, екологічної, ядерної безпеки та природокористування;

Управління економічної взаємодії з новими незалежними державами Східної Європи та Центральної Азії.

9) Управління експертизи та аналізу розвитку територій;

10) Управління адміністративної реформи;

11) Управління діловодства;

12) Управління підготовки та організаційного забезпечення проведення засідань Кабінету Міністрів України та Урядових комітетів;

13) Управління моніторингу;

14) Перший відділ;

15) Управління експертизи та аналізу оборонно-мобілізаційної роботи, діяльності правоохоронних органів та органів юстиції;

17) Господарське управління;

18) Відділ бухгалтерського обліку, фінансів та планування господарської діяльності;

19) Відділ протокольного забезпечення та прийому офіційних делегацій;

20) Відділ технічного супроводження обчислювальної техніки та комп’ютерних мереж.

Робота апарату вищого органу виконавчої влади організовується згідно з Положенням про Секретаріат Кабінету Міністрів України, положеннями про структурні підрозділи Секретаріату, наказами Державного секретаря Кабінету Міністрів України.

Завідуючих відділами і начальників управлінь призначає Прем’єр-міністр за поданням Державного секретаря Кабінету Міністрів України і за погодженням з відповідним віце-прем’єром, який координує цей підрозділ. Завідуючих секторами і заступників завідуючих відділами призначає Державний секретар Кабінету Міністрів України за погодженням з відповідним віце-прем’єром. Інших співробітників апарату призначає і звільняє Державний секретар Кабінету Міністрів.

Служби Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра України, Віце-прем’єр-міністра України, Державного секретаря Кабінету Міністрів України (далі – Служби) є самостійними патронатними підрозділами Секретаріату Кабінету Міністрів України, які забезпечують діяльність відповідних посадових осіб уряду і їм безпосередньо підпорядковуються.

Порядок перебування на державній службі працівників патронатної служби членів Кабінету Міністрів України був затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 травня 1999 р. № 851.

Служба у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, дорученнями Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єр-міністра, Віце-прем’єр-міністра України, Положенням про Службу, а також наказами і дорученнями Державного секретаря щодо порядку проходження державної служби та організації роботи в Секретаріаті.

Основними завданнями Служби є сприяння реалізації політичних цілей Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра, Віце-прем’єр-міністра (далі – Урядовця), створення належних умов для його роботи та забезпечення зв’язку з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськістю, іноземними та міжнародними організаціями, засобами масової інформації.

Відповідно до основних завдань Служба виконує такі функції:

забезпечує надання Урядовцеві консультацій з політичних та фахових питань;

забезпечує організацію робочого часу Урядовця, опрацьовує його робочі плани, організовує та забезпечує проведення його нарад, зустрічей та поїздок.

здійснює попередній розгляд і аналіз документів, що надходять на адресу Урядовця;

готує за погодженням з відповідним структурним підрозділом Секретаріату Кабінету Міністрів України проекти доручень Урядовця, здійснює контроль за виконанням певних доручень та про результати інформує Урядовця;

приймає на підпис і візування Урядовцем документи;

організовує підготовку незалежних експертних висновків, а також прогнозів політичних та соціально-економічних наслідків прийняття проектів рішень Кабінету Міністрів України, що подаються на розгляд Урядовця (за окремими дорученнями);

разом з відповідним структурним підрозділом Секретаріату Кабінету Міністрів України узгоджує черговість та готує погодинні графіки розгляду питань на засіданнях Урядового комітету, очолюваного Урядовцем;

організовує підготовку матеріалів та готує тексти для виступів Урядовця на засіданнях Кабінету Міністрів України, колегій центральних органів виконавчої влади, наукових конференціях, нарадах, а також для проведення прес-конференцій, публічних виступів і налагодження зв’язків з громадськістю (у тому числі недержавними організаціями, профспілками);

організовує підготовку та проведення прийомів Урядовцем делегацій і окремих відвідувачів;

координує діяльність радників Урядовця, які працюють на громадських засадах;

виконує інші функції відповідно до доручень Урядовця і покладених на неї завдань.

Служба має право одержувати від центральних і місцевих органів виконавчої влади документи та інформацію, необхідні для виконання покладених на неї завдань. Служби у своїй діяльності взаємодіють між собою та з іншими структурними підрозділами Секретаріату Кабінету Міністрів України шляхом проведення спільних нарад і консультацій, погодження планів роботи тощо. Усі спірні питання, що виникають під час взаємодії Служби з іншими структурними підрозділами Секретаріату, вирішуються Державним секретарем.

Структура Служби Прем’єр-міністра України затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1999 р. № 2381 (із змінами, внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів України №466 від 09.03.2000 р. та №660 від 20.06.2001 р.). Згідно з названою постановою, до складу Служби Прем’єр-міністра України входять:

Керівник Служби Прем’єр-міністра України;

Прес-служба Прем’єр-міністра України;

Прес-секретар Прем’єр-міністра України, керівник Прес-служби Прем’єр-міністра України;

Секретаріат Прем’єр-міністра України;

Керівник Протоколу Прем’єр-міністра України;

Група радників Прем’єр-міністра України;

Структура патронатних служб Першого віце-прем’єр-міністра і віце-прем’єр-міністрів України майже аналогічні структурі Служби Прем’єр-міністра України. До їх складу входять керівник Служби, помічники, прес-секретар, радники, експерти, головні спеціалісти, провідні спеціалісти.

Службу очолює керівник, який призначається на посаду і звільняється з посади Державним секретарем Кабінету Міністрів України за поданням Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єр-міністра, Віце-прем’єр-міністра.

Керівник Служби:

здійснює керівництво діяльністю Служби і несе персональну відповідальність за виконання покладених на неї завдань;

формує поточні (щоденні) та перспективні (на тиждень, місяць) плани роботи Урядовця, встановлює графік особистого прийому ним громадян;

за дорученням Урядовця бере участь у засіданнях очолюваного ним Урядового комітету, а також колегій центральних органів виконавчої влади, діяльність яких у межах своїх повноважень спрямовує, координує та контролює Урядовець;

подає на підпис і візування Урядовцеві документи та у разі потреби дає пояснення з відповідних питань;

надсилає у разі потреби документи, які надходять на ім’я Урядовця, на розгляд керівників відповідних структурних підрозділів Секретаріату, у тому числі інших патронатних служб;

організовує підготовку нарад, які проводить Урядовець;

співпрацює з питань координації роботи з Державним секретарем, інформує його регулярно (щоденно) про графік роботи Урядовця, а також співпрацює з керівниками служб інших членів Кабінету Міністрів України;

організовує діловодство в Службі, забезпечує дотримання режиму секретності та службової таємниці;

розподіляє обов’язки між працівниками Служби та затверджує їх посадові інструкції, проводить роботу з добору працівників і підвищення їх кваліфікації;

забезпечує належну службову дисципліну, вносить Урядовцеві та Державному секретареві пропозиції щодо заохочення, просування по службі, присвоєння рангу працівникам Служби, а також притягнення їх до дисциплінарної відповідальності;

організовує створення належних умов для роботи працівників Служби, вносить пропозиції Державному секретареві щодо її фінансового та матеріально-технічного забезпечення;

виконує інші функції, що випливають з Положення про Службу та доручень Урядовця.

Помічники:

здійснюють попередній розгляд і аналіз документів, що надходять до Служби, готують разом з відповідним структурним підрозділом Секретаріату проекти доручень Урядовця, а з питань, що потребують більш детального опрацювання, оформляють передачу цих документів керівнику структурного підрозділу Секретаріату;

доповідають Урядовцеві кореспонденцію, щоденно подають інформацію, складену за результатами огляду преси;

допомагають керівникові Служби у формуванні планів роботи Першого віце-прем’єр-міністра, Віце-прем’єр-міністра;

готують проекти доручень Першого віце-прем’єр-міністра, Віце-прем’єр-міністра за результатами проведення ним нарад, прийомів делегацій, окремих відвідувачів;

вирішують організаційні питання, пов’язані з відрядженнями Першого віце-прем’єр-міністра, Віце-прем’єр-міністра;

забезпечують організацію проведення протокольних заходів за участю Першого віце-прем’єр-міністра, Віце-прем’єр-міністра;

виконують за дорученням керівника Служби його обов’язки у разі відсутності керівника Служби.

Прес-секретар забезпечує висвітлення діяльності та роз’яснення офіційної позиції Урядовця в засобах масової інформації; бере участь в інформаційному забезпеченні діяльності Урядовця; організовує прес-конференції та брифінги Урядовця з представниками засобів масової інформації.

Радники, експерти, головні спеціалісти:

готують експертні висновки і прогнози політичних та соціально-економічних наслідків прийняття проектів рішень Кабінету Міністрів України, що подаються на розгляд Урядовця (за окремими дорученнями);

забезпечують підготовку матеріалів та готують тексти для виступів Урядовця на засіданнях Кабінету Міністрів України, нарадах, у засобах масової інформації тощо;

беруть участь у підготовці проектів протокольних рішень нарад у Урядовця та засідань Урядового комітету;

готують аналітичні та інформаційні матеріали з окремих питань, що належать до компетенції Урядовця;

організовують підготовку експертних висновків до законопроектів, що вносяться до Верховної Ради України іншими, крім Кабінету Міністрів України, суб’єктами права законодавчої ініціативи;

координують діяльність радників Урядовця, які працюють на громадських засадах.

Провідні спеціалісти:

забезпечують щоденну роботу Урядовця;

ведуть діловодство в Службі;

виконують функції, пов’язані з технічною підготовкою нарад, прийомів делегацій та окремих відвідувачів Урядовцем, зокрема збирання необхідних матеріалів, інформування керівників та інших осіб про час і місце проведення нарад, зустрічей, реєстрація учасників;

забезпечують робоче місце Урядовця необхідними матеріалами та канцелярським приладдям;

організовують телефонні переговори, приймають і передають телефонограми, здійснюють реєстрацію телефонних дзвінків за відсутності Урядовця з наступним інформуванням про них Урядовця або керівника Служби;

виконують інші завдання за дорученням Урядовця та керівника Служби.

Працівники Служби призначаються на посаду і звільняються з посади Державним секретарем за поданням керівника Служби. Штатний розпис Служби затверджується Державним секретарем в межах затвердженої Кабінетом Міністрів України граничної чисельності працівників відповідної Служби.

Постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2000 р. №88 «Питання Секретаріату Кабінету Міністрів України» (із змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів № 466 від 9 березня 2000 р., №1264 від 11.08.2000 р., №1860 від 20.12.2000 р.) граничну чисельність працівників Секретаріату Кабінету Міністрів України встановлено у кількості 520 осіб, патронатної служби Прем’єр-міністра України - 38 осіб, Першого віце-прем’єр-міністра України - 8 осіб, Віце-прем’єр-міністрів України - по 7 осіб. Крім того, Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр України, Віце-прем’єр-міністри України та Державний секретар Кабінету Міністрів України можуть мати радників на громадських засадах з числа високопрофесійних фахівців.

Глава 2

Організація роботи міністерств та інших
центральних органів виконавчої влади

§1. Система, порядок формування і основи діяльності центральних органів виконавчої влади

З 1990 року в нашій державі йде активний процес пошуку і створення ефективно функціонуючої системи центральних органів виконавчої влади, який супроводжується значними змінами в їх складі та взаємозв’язках. Однак наявні кризові явища свідчать, що ця мета поки що не досягнута. Остання суттєва реформа системи центральних органів виконавчої влади почалася наприкінці 1999 року і триває досі. На відміну від минулих реформ нинішня відзначається досить чітким концептуальним підходом, що отримав своє висвітлення на сторінках наукових видань.1 Сутність цієї реформи полягає не у новому перерозподілі владних повноважень чи кадрово-структурній перестановці, а у переході до нової «філософії» управління, що тяжіє до поміркованого лібералізму. Зміст цієї «філософії» відносно центральних органів виконавчої влади полягає, з одного боку, в припустимій мінімізації втручання держави в особі органів виконавчої влади в життєдіяльність суспільства, особливо підприємницьких суб’єктів, в переорієнтації діяльності органів виконавчої влади з суто адміністративно-розпорядчих функцій на надання управлінських послуг громадянам, тобто послуг, пов’язаних з юридичним оформленням цими органами умов, необхідних для належної реалізації або охорони прав і свобод громадян (видача дозволів, здійснення реєстрації тощо), а з іншого боку – в збереженні за виконавчою владою достатніх важелів управління суспільно важливими процесами, коли це є необхідним і виправданим.

За змістом п.12 ст.92 та ч.2 ст.120 Конституції, організація, повноваження і порядок діяльності центральних органів виконавчої влади мають визначатися виключно Конституцією і законами України. Однак, в умовах відсутності відповідної законодавчої бази ці питання регламентуються на підзаконному рівні – указами Президента України. Зокрема, нині система, будова і порядок формування центральних органів виконавчої влади визначається Конституцією України та Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1572/99 (з наступними змінами). Згідно з названим Указом, до системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністерства мають або галузевий (багатогалузевий), або функціональний (міжфункціональний) характер. Галузевими є, наприклад, Міністерство аграрної політики та Міністерство економіки, а функціональними – Міністерство внутрішніх справ та Міністерство фінансів. Між міністерствами розподіляється весь спектр урядової політики, за винятком тих напрямів, реалізація яких віднесена до повноважень окремих органів зі спеціальним статусом. Керівництво міністерством здійснює міністр. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів за поданням державного секретаря міністерства.

Порядок спрямування і координації урядом діяльності центральних органів виконавчої влади через відповідних міністрів затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2000 року № 965. Згаданий Порядок передбачає три основні форми такого спрямування і координації: 1) погодження з міністром перед поданням в установленому порядку на розгляд Президентові України, Кабінетові Міністрів України проектів нормативно-правових актів, розроблених центральним органом виконавчої влади; 2) проведення аналізу щорічного звіту центрального органу виконавчої влади про результати його діяльності в межах, визначених наказом, та у разі потреби внесення міністром до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо удосконалення роботи цього органу; 3) участь посадових осіб центрального органу виконавчої влади у засіданнях колегії міністерства, нарадах та інших заходах, що проводяться міністерством.

Спрямування і координація діяльності інших центральних органів виконавчої влади реалізується міністром шляхом визначення у спеціальному директивному наказі стратегії діяльності та основних завдань цих органів, що випливають з Програми діяльності Кабінету Міністрів України, та одержання від них щорічних звітів щодо результатів їх діяльності в межах, визначених спеціальним директивним наказом міністра. У директивному наказі визначаються форми спрямування і координації центрального органу виконавчої влади, пов’язані із забезпеченням реалізації державної політики в межах основних завдань цього органу, що випливають з Програми діяльності Кабінету Міністрів України; стратегічні цілі діяльності центрального органу виконавчої влади у відповідній сфері та відповідно до завдань, визначених Програмою діяльності Кабінету Міністрів України, а також заходи щодо їх розв’язання; посадова особа міністерства, яка має право брати участь у засіданні колегії центрального органу виконавчої влади, та структурний підрозділ міністерства, який відповідає за здійснення координації діяльності цього органу; перелік питань, відображення яких у щорічному звіті центрального органу виконавчої влади про результати його діяльності до міністра є обов’язковим, та термін подання цього звіту.

Не допускається прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним міністром. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети та стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей.

Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем’єр-міністр України або один із віце-прем’єр-міністрів чи міністрів. Зокрема, діяльність Державного комітету України у справах релігій спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України, а діяльність Головного контрольно-ревізійного управління України і Державного казначейства України – через Міністра фінансів України.

Державні комітети – це органи, які, безпосередньо не формуючи урядову політику, покликані сприяти міністерствам та уряду в цілому в реалізації цієї політики шляхом виконання функцій державного управління, як правило, міжгалузевого чи міжсекторного характеру. Державні комітети створюються для керівництва окремими галузями економіки та соціального розвитку або ж здійснення певної міжгалузевої діяльності чи вирішення окремих функціональних завдань. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова, який не входить до складу Кабінету Міністрів України.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова. До таких органів належать Антимонопольний комітет, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба, Державний департамент з питань виконання покарань, Фонд державного майна, Служба безпеки, Головне управління державної служби та інші.

Центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізовуються та ліквідовуються Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України. Однак зазначені зміни можуть здійснюватись виключно в межах коштів, передбачених у державному бюджеті на утримання органів виконавчої влади. Нині загальний перелік центральних органів виконавчої влади України визначається Указом Президента України “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” від 15 грудня 1999 р. № 1573/99 (з наступними змінами). Згідно з названим указом, систему центральних органів виконавчої влади складають 16 міністерств, керівники яких за посадою входять до складу Кабінету Міністрів України, 20 державних комітетів та прирівняних до них органів (діяльність однієї половини з них спрямовується і координується Кабінетом Міністрів безпосередньо, а другої – через відповідних міністрів), а також 13 центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом. У додатку до цього указу міститься Схема організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади.

Центральні органи виконавчої влади діють на підставі положень, які затверджує Президент України. Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України затверджене Указом Президента України від 12 березня 1996 р. № 179/96.

Кожен із центральних органів виконавчої влади є єдиноначальним, тобто його владні повноваження здійснюються одноосібно його керівником, який персонально відповідає за результати своєї роботи перед Президентом і Кабінетом Міністрів України. Статус керівників центральних органів виконавчої влади та їх заступників встановлюється положеннями про ці органи. При цьому прирівняння будь-яких посад в органах виконавчої влади за статусом до членів Кабінету Міністрів України не допускається.

Керівника центрального органу виконавчої влади та його заступників (якщо такі передбачені) призначає на посаду і звільняє з посади Президент України за поданням Прем’єр-міністра України.

Гранична чисельність працівників апарату центральних органів виконавчої влади і підпорядкованих їм територіальних органів затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 2000 р. № 403 (з наступними змінами). Станом на 1 серпня 2001 р. гранична чисельність працівників центрального апарату центральних органів виконавчої влади становила 12570 осіб, а працівників підпорядкованих їм територіальних органів – 174233 особи.1 За цими показниками найбільшими за обсягом є Державна податкова адміністрація (820 працівників центрального апарату і 60716 працівників територіальних органів), Державна митна служба (відповідно 267 і 17943 працівники) і Пенсійний фонд (відповідно 165 і 16112 працівників), а найменшими – Державний комітет архівів (37 працівників центрального апарату) і Державний комітет у справах релігій (40 працівників центрального апарату).

У даному зв’язку цікавою є динаміка чисельності працівників центрального апарату міністерств та інших центральних органів виконавчої влади протягом 1990-2001 рр. :

Рік

1990

1991

1992

1993

1994

1995

1996

2000

2001

Аппарат

(тис.чол)

5,1

8,8

9,5

12,6

13,8

14,6

13,4

12,2

12,5

Загальний ліміт легкових автомобілів, що обслуговують центральні органи виконавчої влади та підпорядковані їм територіальні органи, постановою Кабінету Міністрів України від 2 квітня 2001 р. №314 встановлено на рівні 4875, з них 258 припадає саме на центральний апарат.

Фінансування видатків на забезпечення діяльності центральних органів виконавчої влади здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Урядові органи державного управління утримуються за рахунок державного бюджету в межах коштів, передбачених на утримання відповідних центральних органів виконавчої влади.

Органи Державного казначейства під час оплати рахунків на придбання центральними органами виконавчої влади легкових автомобілів, меблів, іншого обладнання і устаткування, комп’ютерів, придбання і утримання мобільних телефонів повинні дотримуватися граничних сум витрат, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 2001 р. №332. При цьому, придбання легкових автомобілів, придбання і утримання мобільних телефонів можливе тільки з дозволу Міністерства фінансів України.

Актами центральних органів виконавчої влади є накази керівника, інструкції, положення, правила. Нормативно-правові акти, що видаються міністерствами, державними комітетами та центральними органами виконавчої влади зі спеціальним статусом і мають міжвідомчий характер або стосуються прав, свобод громадян, підлягають державної реєстрації в Міністерстві юстиції. Такі акти набувають чинності через 10 днів після їхньої реєстрації.

§2. Структура центральних органів виконавчої влади

Структуру міністерства затверджує державний секретар міністерства за погодженням з міністром, а структуру іншого центрального органу виконавчої влади – його керівник. Штатний розпис і кошторис видатків міністерства затверджує державний секретар міністерства за погодженням з Міністерством фінансів України, а штатний розпис і кошторис видатків іншого центрального органу виконавчої влади – керівник цього органу за погодженням з Міністерством фінансів України.

Основними структурними підрозділами центрального органу виконавчої влади є: керівництво (керівник і його заступники), колегія, урядові органи державного управління, патронатні служби, центральний апарат (функціональні відділи і управління), територіальні органи, науково-технічні ради, робочі та консультативні органи.

Для узгодженого вирішення питань, що відносяться до компетенції центрального органа виконавчої влади, обговорення найважливіших напрямків його діяльності і розвитку дорученої йому галузі або сфери створюється колегія. До її складу входять: керівник центрального органа, його заступники і керівники структурних підрозділів. Членів колегії затверджує Кабінет Міністрів України за поданням керівника центрального органа. Склад колегій центральних органів виконавчої влади України відзначається певним розмаїттям. Зокрема, до складу колегії Міністерства юстиції входить 15 осіб, Міністерства фінансів – 17, Міністерства аграрної політики – 18, а Міністерства освіти і науки - 25. У засіданнях колегії можуть брати участь представники місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. Колегія за результатами своєї діяльності приймає рішення, що втілюються в життя наказами міністра.

Для розгляду наукових рекомендацій і пропозицій по головних напрямках науки і техніки, обговорення найважливіших програм у центральних органах можуть створюватися науково-технічні ради в складі вчених і висококваліфікованих фахівців. З урахуванням специфіки діяльності можуть створюватися інші робочі та консультативні органи.

У літературі з державного управління цілком слушно зазначається, що найсуттєвіша організаційно-структурна особливість центральних органів виконавчої влади полягає в тому, що вони мають у своєму підпорядкуванні місцеві (територіальні) органи, які створюють разом з центральним апаратом так звану виконавську вертикаль галузевої чи функціональної спрямованості (поширеною є така назва цієї вертикалі – система міністерства, державного комітету).1 Територіальні органи утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством. Призначення на посаду і звільнення з посади керівників територіальних органів центрального органу виконавчої влади здійснює у встановленому порядку його керівник.

Для забезпечення реалізації державної політики в особливо важливих сферах діяльності та державного управління у складі окремих центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом у межах коштів, передбачених на їх утримання, можуть бути утворені відповідні департаменти (служби). Утворення такого департаменту (служби), призначення на посаду і звільнення з посади його керівника та затвердження положення про департамент (службу) здійснює Президент України. Зокрема, Указом Президента України від 6 жовтня 2000 р. №1120/2000 у складі Служби безпеки України утворено Департамент спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації.

Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції). Ці органи діють у складі міністерства чи державного комітету і підпорядковуються йому. Вони здійснюють управління окремими підгалузями або сферами діяльності, контрольно-наглядові функції, а також регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних і юридичних осіб. Зокрема, у складі Міністерства палива та енергетики створено чотири державні департаменти: електроенергетики; нафтової, газової та нафтопереробної промисловості; ядерної енергетики; вугільної промисловості. У складі Міністерства юстиції діє Державний департамент у справах національностей та міграції.

Керівники урядових органів державного управління призначаються на посади та звільняються з посад Кабінетом Міністрів України за поданням керівника відповідного центрального органу виконавчої влади. Керівник урядового органу за посадою є членом колегії центрального органу виконавчої влади.

Положення про урядовий орган державного управління затверджується Кабінетом Міністрів України. Типове положення про урядовий орган державного управління затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2000 р. №386. Згідно з Типовим положенням, урядовий орган державного управління у межах своєї компетенції бере участь у реалізації державної політики у відповідній підгалузі або сфері діяльності центрального органу виконавчої влади; здійснює в установленому порядку управління окремими підгалузями або сферами діяльності (зокрема, в межах, визначених центральним органом виконавчої влади, здійснює управління майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центрального органу виконавчої влади); виконує відповідно до законодавства контрольно-наглядові функції у відповідній підгалузі або сфері діяльності; здійснює регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних та юридичних осіб; узагальнює практику застосування законодавства, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення і вносить їх на розгляд керівника центрального органу виконавчої влади; здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Урядовий орган державного управління для реалізації покладених на нього завдань може за погодженням з керівником центрального органу виконавчої влади утворювати територіальні органи у межах граничної чисельності працівників урядового органу. Призначення на посади та звільнення з посад керівників цих органів та затвердження положень про територіальні органи здійснюється керівником урядового органу.

В урядовому органі може створюватися колегія у складі керівника урядового органу, його заступників та керівників структурних підрозділів урядового органу. Персональний склад колегії затверджується керівником центрального органу виконавчої влади, а її рішення проводяться в життя наказами урядового органу. Урядові органи функціонують як єдиноначальні і не мають права видавати загальнообов’язкові нормативно-правові акти.

Керівник центрального органу виконавчої влади має право формувати власну патронатну службу. Ця служба як особистий апарат керівника спрямована на підготовку для нього необхідних матеріалів, організацію його контактів з громадськістю та засобами масової інформації. Водночас патронатна служба виконує роль сполучної ланки між керівником та колективом службовців – апаратом центрального органу виконавчої влади, а також між певним керівником та іншими керівниками центральних органів виконавчої влади. Працівники патронатної служби у центральному апараті міністерства призначаються на посади та звільняються з посад державним секретарем за пропозицією міністра

Інші посадові особи центрального органу виконавчої влади є державними службовцями, які разом з технічними та обслуговуючими працівниками входять до складу його апарату (персоналу). Апарат міністерства очолює державний секретар міністерства, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України, а апарат інших центральних органів виконавчої влади – керівник апарату, який призначається на посаду і звільняється з посади керівником центрального органу виконавчої влади.

Номенклатура функціональних відділів та управлінь апарату (персоналу) залежить від конкретного центрального органу виконавчої влади і визначається в положенні про нього, що затверджується Президентом України. До складу центрального апарату органу виконавчої влади, як правило, входять:

відділ кадрів;

загальний відділ;

управління справами;

фінансово-господарське управління;

прес-служба (центр громадських зв’язків);

відділ міжнародних зв’язків;

різні функціональні управління (наприклад у Міністерстві юстиції України є управління конституційного законодавства, цивільно-правового законодавства, реєстрації відомчих нормативних актів, реєстрації об’єднань громадян, судоустрою і судочинства).

Державний секретар міністерства (далі - державний секретар) є посадовою особою, на яку покладається забезпечення діяльності міністра та організації роботи з виконання завдань міністерства. Він підзвітний і підконтрольний міністрові. Державний секретар у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами та дорученнями Президента України, Кабінету Міністрів України та Прем’єр-міністра України, а також наказами і дорученнями міністра. Примірне положення про державного секретаря міністерства затверджене Указом Президента України від 14 липня 2001 р. №529/2001.

Основними завданнями державного секретаря є: 1) організація забезпечення виконання завдань, що належать до сфери діяльності міністерства; 2) забезпечення діяльності міністра як керівника міністерства та члена Кабінету Міністрів України; 3) здійснення поточної роботи, пов’язаної з виконанням покладених на міністерство завдань; 4) забезпечення стабільності і наступності у роботі міністерства.

Державний секретар відповідно до покладених на нього завдань:

організовує роботу апарату міністерства;

готує та подає на затвердження міністрові програми і плани роботи міністерства, організовує і контролює їх виконання; звітує про їх виконання перед міністром;

забезпечує підготовку проектів законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, розробником яких є міністерство, інших документів та подає їх на розгляд міністрові;

організовує розроблення нормативно-правових актів, що приймаються міністерством, та подає їх на підпис міністрові;

організовує та контролює виконання законів, актів і доручень Президента України та Кабінету Міністрів України, а також наказів та доручень міністра;

у разі відсутності міністра доповідає за дорученням Президента України, Кабінету Міністрів України законопроекти та інші питання на пленарних засіданнях Верховної Ради України, бере участь у заходах, що проводяться Президентом України та Кабінетом Міністрів України;

забезпечує вирішення питань, що виникають у взаємовідносинах апарату міністерства з Адміністрацією Президента України, апаратом Верховної Ради України, іншими державними органами і належать до їх відання;

забезпечує взаємодію апарату міністерства з Секретаріатом Кабінету Міністрів України;

забезпечує співпрацю міністерства з іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування в процесі виконання завдань, покладених на міністерство;

координує роботу відповідних урядових органів державного управління, територіальних органів міністерства, координує і контролює роботу підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерства, та вживає заходів до забезпечення ефективності їх роботи;

подає міністрові пропозиції щодо утворення, реорганізації, ліквідації у складі міністерства урядових органів державного управління; за поданням керівників зазначених органів за погодженням з міністром затверджує граничну чисельність їх працівників, погоджує структуру, штатний розпис і кошторис видатків цих органів;

за погодженням з міністром приймає рішення щодо утворення, реорганізації і ліквідації територіальних органів міністерства, а також підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерства, затверджує їх положення (статути), призначає на посади та звільняє з посад у встановленому законодавством порядку їх керівників;

погоджує призначення на посади та звільнення з посад керівників відповідних структурних підрозділів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій;

затверджує за погодженням з міністром структуру міністерства, а також за погодженням з Міністерством фінансів України - штатний розпис та кошторис видатків міністерства;

організовує роботу з документами в міністерстві;

затверджує положення про структурні підрозділи центрального апарату міністерства, визначає відповідальність їх керівників;

призначає на посади та звільняє з посад згідно із законодавством працівників центрального апарату міністерства;

подає міністрові пропозиції щодо розподілу бюджетних коштів, головним розпорядником яких є міністерство, забезпечує та контролює виконання рішень міністра щодо розподілу цих коштів та звітує перед міністром з цього питання;

розпоряджається бюджетними коштами, передбаченими на утримання центрального апарату міністерства і його територіальних органів, та інформує міністра про їх використання;

за погодженням з міністром, здійснює функції з управління майном, яке знаходиться в сфері управління міністерства;

формує та затверджує кадровий резерв міністерства, забезпечує організацію підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників міністерства;

виконує інші функції, пов’язані із забезпеченням діяльності міністерства.

Завдання, повноваження і функції державних секретарів визначаються у положенні про відповідне міністерство з урахуванням специфіки та особливостей діяльності міністерства.

Державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники належать до числа керівників відповідних міністерств.

Державний секретар міністерства має право брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу при розгляді питань, що належать до сфери діяльності міністерства; залучати в установленому порядку працівників органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, утворювати робочі групи, скликати наради для розгляду питань, що належать до компетенції міністерства; одержувати в установленому законодавством порядку від центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування інформацію, документи, необхідні для виконання покладених на нього завдань.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок виконання обов’язків Міністра у разі його тимчасової відсутності» від 9 серпня 2001 р. №1009 в разі тимчасової відсутності Міністра (відрядження, хвороба, відпустка та інші поважні причини) за дорученням Міністра його обов’язки виконує державний секретар, крім таких:

звітування перед Верховною Радою України про роботу в дорученій сфері управління;

визначення політичних пріоритетів та стратегічних напрямів роботи міністерства;

внесення за власною ініціативою питань на розгляд Кабінету Міністрів України та прийняття рішень на його засіданнях.

Державного секретаря міністерства, його першого заступника і трьох заступників призначає на посаду за поданням Прем’єр-міністра України та звільняє з посади Президент України. Президент України з урахуванням специфіки та особливостей діяльності міністерства може встановити іншу кількість перших заступників та заступників державного секретаря. Державні секретарі, їх перші заступники та заступники призначаються на посади на строк повноважень Президента України.

Державними секретарями, їх першими заступниками та заступниками можуть бути особи, які постійно проживають в Україні і є її громадянами, мають вищу освіту, досвід управлінської роботи не менш як п’ять років і відповідають іншим вимогам, передбаченим законодавством. В окремих міністерствах для осіб, які претендують на заміщення зазначених посад, можуть встановлюватися додаткові кваліфікаційні вимоги. Перевага у призначенні на посади державних секретарів, їх перших заступників та заступників надається державним службовцям, зарахованим до кадрового резерву, які досягли найкращих результатів у роботі, виявляють ініціативність, постійно підвищують рівень своєї професійної підготовки.

Попереднє опрацювання матеріалів щодо призначення на посаду державного секретаря, його першого заступника та заступників забезпечують у встановленому порядку Адміністрація Президента України, Секретаріат Кабінету Міністрів України та Головне управління державної служби України.

Державні секретарі, їх перші заступники та заступники можуть бути звільнені з посад лише в разі неналежного виконання обов’язків, неможливості виконувати свої обов’язки за станом здоров’я, набрання чинності обвинувальним вироком суду щодо них та в інших випадках, передбачених Законом України «Про державну службу». Припинення повноважень Кабінету Міністрів України, зміни в його складі не можуть бути підставою для звільнення з посад державних секретарів, їх перших заступників та заступників.

Державний секретар з питань, що належать до його компетенції, видає накази організаційно-розпорядчого характеру та контролює їх виконання.

§3. Функції та компетенція центральних органів виконавчої влади

Всі центральні органи виконавчої влади є загальнодержавними органами спеціальної компетенції, які реалізують державну політику у відповідній галузі. Вони узагальнюють практику застосування законодавства з питань, що належать до їх компетенції, розробляють пропозиції про вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносять їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень центральні органи виконавчої влади організовують виконання актів законодавства, здійснюють систематичний контроль за їх реалізацією.

Аналіз Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади в Україні, затвердженого Указом Президента України від 12 березня 1996 р. №179/96 дозволяє виділити три групи основних завдань цих органів.

Перша група пов’язана з розробкою державних програм та реалізацією державної політики. Це зокрема участь у формуванні та реалізації державної політики як у цілому, так і за відповідними напрямами, розробка механізмів її реалізації, прогнозування розвитку економіки у виробничій, науково-технічній, мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соціальній, фінансовій та інших сферах; участь у розробці проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України; розробка цільових перспективних програм, опрацювання комплексу заходів, спрямованих на поглиблення економічної реформи; реалізація державної стратегії розвитку відповідної галузі (групи суміжних галузей); забезпечення у межах своєї компетенції реалізації державної політики; складання макроекономічних та міжгалузевих балансів.

Друга група завдань включає питання економічного розвитку та системи оподаткування, а саме: внесення у встановленому порядку пропозицій про зміну умов оподаткування, одержання пільгових кредитів, визначення особливостей приватизації, демонополізації підприємств в окремих галузях; розробка відповідних фінансово-економічних та інших нормативів, механізмів їх впровадження, затвердження галузевих стандартів; укладання державних замовлень наукових досліджень комплексного характеру; здійснення функцій управління майном підприємств, що належать до сфери управління міністерства; розробка пропозицій про визначення пріоритетних напрямів розвитку економіки.

Третю групу завдань становлять питання, пов’язані зі здійсненням міжнародної та зовнішньоекономічної діяльності. Це вжиття заходів, спрямованих на вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності; захист інтересів українських товаровиробників на зовнішньому ринку та розвиток внутрішнього ринку; участь у підготовці міжнародних договорів України; укладання міжнародних договорів міжвідомчого характеру.

Центральний орган виконавчої влади в межах здійснення державного управління відповідною галуззю (галузями) має право:

залучати спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій (за погодженням з керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції;

представляти Уряд України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладання міжнародних договорів України;

одержувати в установленому законодавством порядку від інших центральних органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування інформацію, документи і матеріали, а від органів статистики України – статистичні дані, для виконання покладених на нього завдань (безплатно);

скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції;

притягати до дисциплінарної відповідальності керівників територіальних органів міністерства, підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління;

самостійно або за участю роботодавців підприємств недержавної форми власності проводити переговори і укладати галузеві угоди з представниками найманих працівників.

Центральний орган виконавчої влади у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами інших держав.

Центральний орган виконавчої влади в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. У випадках, передбачених законодавством, його рішення є обов’язковими для виконання центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності та громадянами. Нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади підлягають державній реєстрації у Міністерстві юстиції України в порядку, встановленому законодавством. У разі потреби центральний орган виконавчої влади може видавати разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування спільні акти.

Центральний орган виконавчої влади є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного герба України і своїм найменуванням.

Указом Президента України “Про геральдичні знаки – емблеми і прапори центральних органів виконавчої влади України” від 30 листопада 2000 р. №1271/2000 встановлено, що міністерства та інші центральні органи виконавчої влади України можуть мати власні геральдичні знаки – емблему та прапор, а Міністр внутрішніх справ України, Міністр оборони України, Міністр України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Голова Служби безпеки України, Голова Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Голова Державної податкової адміністрації України, Голова Державної митної служби України, начальник Управління державної охорони України, начальник Генерального штабу та командувач виду Збройних Сил України – також свій штандарт.

§4. Організація роботи Міністерства внутрішніх справ України

Згідно з Положенням про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженим Указом Президента України від 17 жовтня 2000 р. № 1138/2000, Міністерство внутрішніх справ України (МВС України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

МВС України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, ведення боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху та пожежної безпеки, охорони та оборони особливо важливих державних об’єктів. МВС України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також Положенням про МВС України. У межах своїх повноважень МВС України організовує виконання актів законодавства України і здійснює контроль за їх реалізацією.

МВС України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями МВС України є:

організація і координація діяльності органів внутрішніх справ щодо захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки;

участь у розробці та реалізації державної політики щодо боротьби зі злочинністю;

забезпечення запобігання злочинам, їх припинення, розкриття і розслідування, розшук осіб, які вчинили злочини, вжиття заходів для усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень;

організація охорони та оборони внутрішніми військами особливо важливих державних об‘єктів;

забезпечення реалізації державної політики з питань громадянства;

забезпечення проведення паспортної, реєстраційної та міграційної роботи;

організація роботи, пов’язаної із забезпеченням безпеки дорожнього руху та пожежної безпеки;

здійснення на договірних засадах охорони майна усіх форм власності;

визначення основних напрямів удосконалення роботи органів внутрішніх справ, надання їм організаційно-методичної та практичної роботи;

забезпечення додержання законності в діяльності осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, працівників і військослужбовців системи МВС України;

підготовка органів внутрішніх справ та внутрішніх військ для інтеграції України до Європейського Союзу.

МВС України відповідно до покладених на нього завдань:

1) забезпечує реалізацію державної політики щодо боротьби зі злочинністю;

2) визначає основні напрями діяльності підпорядкованих йому органів, підрозділів, установ та ефективні засоби виконання покладених на них завдань;

3) організовує роботу органів внутрішніх справ, пов‘язану з охороною громадського порядку, запобіганням адміністративним правопорушенням, їх припиненням та забезпеченням провадження у справах про ці правопорушення, розгляд яких законом покладено на ці органи;

4) організовує здійснення органами внутрішніх справ профілактичних і оперативно-розшукових заходів щодо запобігання злочинам, їх виявлення, припинення і розкриття, провадження дізнання і попереднього (досудового) слідства у справах про злочин, розслідування яких законом покладено на ці органи;

5) здійснює у випадках, передбачених законодавством України, спеціальні заходи щодо забезпечення безпеки працівників суду, органів прокуратури, внутрішніх справ, митних органів, органів державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, Антимонопольного комітету України, їх близьких родичів, а також осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві;

6) виявляє, розкриває і розслідує злочини, що мають міжрегіональний і міжнародний характер, веде боротьбу з організованою злочинністю, наркобізнесом і злочинами у сфері економіки;

7) забезпечує профілактику правопорушень. Вносить центральним і місцевим органам виконавчої влади, підприємствам, установам і організаціям подання щодо усунення причин і умов, які сприяють вчиненню правопорушень, організовує проведення серед населення роз’яснювальної роботи з питань охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю;

8) бере участь у наукових, кримінологічних і соціологічних дослідженнях, розробці за їх результатами державних програм боротьби зі злочинністю і охорони громадського порядку;

9) вживає разом з іншими державними органами заходів щодо запобігання дитячій безпритульності та правопорушенням серед неповнолітніх;

10) організовує і проводить розшук громадян у випадках, передбачених законодавством України та міжнародними договорами;

11) організовує інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності органів внутрішніх справ, формує центральні довідково-інформаційні фонди, веде оперативно-пошуковий та криміналістичний облік, у межах своїх повноважень складає державну статистичну звітність;

12) організовує проведення усіх видів експертизи у кримінальних справах та криміналістичних досліджень за матеріалами оперативно-розшукової діяльності, забезпечує в установленому порядку участь спеціалістів експертної служби у слідчих діях, організовує проведення на договірних засадах відповідних видів експертизи і досліджень на замовлення фізичних і юридичних осіб;

13) бере участь у ресоціалізації осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі;

14) забезпечує функціонування дозвільної системи, здійснює контроль за придбанням, зберіганням, носінням і перевезенням зброї, боєприпасів, вибухових речовин і матеріалів щодо зберігання і використання яких встановлено спеціальні правила, за відкриттям і функціонуванням об‘єктів, де вони використовуються;

15) організовує роботу Державної автомобільної інспекції, забезпечує реєстрацію та облік автомототранспортних засобів, разом з іншими державними органами вживає заходів для забезпечення безпеки дорожнього руху; контролює проведення іншими центральними органами виконавчої влади і транспортними організаціями роботи, спрямованої на запобігання дорожньо-транспортним пригодам;

16) забезпечує здійснення державного пожежного нагляду, пожежну охорону населених пунктів і об‘єктів, координує діяльність інших центральних органів виконавчої влади у питаннях, пов’язаних з удосконаленням справи пожежної охорони;

17) здійснює державне замовлення на виробництво пожежної техніки, виробів і засобів пожежогасіння, пожежно-техніч­ного оснащення, зв‘язку та інших матеріалів, виконання робіт, надання платних послуг для забезпечення ефективної роботи підрозділів Державної пожежної охорони;

18) організовує на договірних засадах охорону майна усіх форм власності, охороняє та обороняє особливо важливі державні об‘єкти, разом із заінтересованими державними органами проводить роботу для підвищення надійності охорони цих об‘єктів;

19) забезпечує охорону дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав на території України;

20) здійснює контроль за додержанням громадянами паспортних правил, правил в’їзду, перебування в Україні і транзитного проїзду через її територію іноземців та осіб без громадянства;

21) організовує здійснення заходів щодо рятування людей, охорони їх безпеки, забезпечення громадського порядку, збереження майна в разі стихійного лиха, аварій, пожеж, катастроф та щодо ліквідації їх наслідків;

22) забезпечує участь органів внутрішніх справ у межах їх повноважень у здійсненні заходів щодо охорони довкілля;

23) забезпечує високу бойову і мобілізаційну готовність органів внутрішніх справ та внутрішніх військ, бере відповідно до законодавства участь у забезпеченні режиму воєнного або надзвичайного стану у разі його введення на території України або в окремих її місцевостях;

24) бере участь у розробці проектів міжнародних договорів України з питань боротьби зі злочинністю, забезпечує в межах своїх повноважень виконання укладених міжнародних договорів України. Відповідно до законодавства, укладає з відповідними органами іноземних держав угоди про співробітництво у сфері боротьби зі злочинністю та з інших питань, що належать до його компетенції;

25) вживає заходів щодо реалізації галузевого співробітництва України з Європейським Союзом, у межах своїх повноважень забезпечує виконання Українською стороною зобов’язань за Угодою про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом, іншими міжнародними договорами України, адаптацію законодавства України до законодавства Європейського Союзу, здійснює інші заходи щодо інтеграції України до ЄС;

26) розробляє і організовує виконання програм кадрового забезпечення органів внутрішніх справ та внутрішніх військ, вживає заходів щодо додержання дисципліни і законності в їх діяльності; організовує роботу навчальних закладів, наукових установ, що належать до сфери його управління;

27) вживає відповідно до законодавства заходів щодо забезпечення правового і соціального захисту осіб рядового і начальницького складу та працівників органів внутрішніх справ, військовослужбовців та працівників внутрішніх військ, пенсіонерів із числа військослужбовців та осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, членів їхніх сімей, розробляє пропозиції з цих питань і вносить їх на розгляд відповідних органів;

28) організовує в установленому порядку матеріально-технічне забезпечення діяльності органів і підрозділів внутрішніх справ, установ і організацій, що належать до сфери його управління, внутрішніх військ, використання ними матеріально-технічних ресурсів і коштів;

29) організовує в системі МВС України роботу з питань фінансування, праці, заробітної плати, економічного прогнозування, бухгалтерського обліку і звітності, конторольно-ревізійної діяльності;

30) вносить відповідним органам виконавчої влади пропозиції щодо будівництва об’єктів адміністративного, соціально-побутового, військового призначення та житла для забезпечення діяльності його системи, здійснює контроль за цим будівництвом;

31) бере участь у формуванні науково-технічної політики у сфері діяльності органів внутрішніх справ, організовує і координує впровадження в практику досягнень науки і передового досвіду, забезпечує розробку озброєнь, спеціальних, технічних і криміналістичних засобів для органів внутрішніх справ та внутрішніх військ;

32) забезпечує у випадках, передбачених законодавством, ліцензування окремих видів господарської діяльності;

33) організовує роботу з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів у навчальних закладах та наукових установах, що належать до сфери його управління;

34) організовує діяльність закладів охорони здоров’я, що належать до сфери його управління;

35) забезпечує реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті Міністерства, в органах внутрішніх справ і внутрішніх військ;

36) виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

МВС України має право:

1) представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладання міжнародних договорів;

2) одержувати в установленому законодавством порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань;

3) залучати спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій (за погодженням з їхніми керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції;

4) перевіряти додержання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями та громадянами правил пожежної безпеки, безпеки дорожнього руху, дозвільної системи;

5) скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції;

6) займатися, відповідно до законодавства, господарською діяльністю.

МВС України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку головні управління МВС України в Автономній Республіці Крим, місті Києві та Київській області, управління МВС України в областях, місті Севастополі та на транспорті, районні, районні у містах, міські управління і відділи, а також підприємства, установи і організації, що належать до сфери його управління.

Під час виконання покладених на нього завдань МВС України взаємодіє з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами іноземних держав.

МВС України у межах своїх повноважень видає на основі та на виконання актів законодавства накази, організовує і контролює їх виконання.

Нормативно-правові акти МВС України підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.

У випадках, передбачених законодавством, рішення МВС України є обов’язковим для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями та громадянами.

МВС України в разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади спільні акти.

МВС України очолює Міністр, якого призначає на посаду і звільняє з посади Президент України в установленому законодавством порядку.

Міністр несе відповідальність перед Президентом України та Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на МВС України завдань і здійснення ним своїх функцій.

Міністр внутрішніх справ:

1) керує Міністерством;

2) здійснює управління системою МВС України;

3) особисто відповідає за розробку і впровадження Програми діяльності Кабінету Міністрів України з відповідних питань, реалізацію державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань;

4) є розпорядником коштів МВС України;

5) затверджує положення про структурні підрозділи центрального апарату, головні Управління МВС України в Автономній Республіці Крим, місті Києві та Київській області, управління МВС України в областях, місті Севастополі та на транспорті, а також статути підприємств, положення про установи і організації, що належать до сфери управління Міністерства;

6) призначає в установленому порядку на посади та звільняє з посад керівників відповідних органів внутрішніх справ, структурних підрозділів центрального апарату а також керівників підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління МВС;

7) присвоює в установленому порядку спеціальні звання особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ та військовослужбовцями внутрішніх військ;

8) представляє в установленому порядку осіб рядового і начальницького складу, працівників органів внутрішніх справ та працівників і військовослужбовців внутрішніх військ, які особливо відзначилися в роботі та службі, до нагородження державними нагородами України;

9) здійснює інші повноваження, передбачені законодавством.

Структуру, штатний розпис та кошторис видатків центрального апарату МВС України затверджує Міністр. Структура МВС України залишається майже незмінною з 1994 р.1 Його складовими частинами є: керівництво, апарат Міністра, штаб, головні управління, управління і відділи. Однак в межах адміністративної реформи суттєві зміни відбуваються і в структурі МВС України. Так, протягом 2001 р. були ліквідовані посади Першого заступника і заступників Міністра внутрішніх справ і водночас засновані посади Державного секретаря МВС та його заступників, здійснювалася реорганізація головних управлінь МВС у департаменти. Вже створено Департамент роботи з персоналом, Департамент громадянства, паспортної та імміграційної служби, Департамент фінансових ресурсів та економіки, Департамент фінансового забезпечення. Реформування МВС триватиме й надалі.

З метою погодженого і комплексного вирішення питань, що належать до компетенції МВС України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності в Міністерстві утворено колегію у складі міністра (голова колегії), державного секретаря та його заступників за посадою, інших керівних працівників Міністерства, а також керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління МВС України. Члени колегії затверджуються та увільняються від обо­в’язків Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра. Рішення колегії проводяться в життя наказами Міністра.

Для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій щодо основних напрямів діяльності органів внутрішніх справ, обговорення найважливіших програм та вирішення інших питань у Міністерстві можуть утворюватися наукова рада, інші консультаційні та дорадчі органи. Склад цих органів та положення про них затверджує Міністр внутрішніх справ.

Гранична чисельність працівників центрального апарату МВС України затверджується Кабінетом Міністрів України.

У зв’язку з прийняттям України до Мiжнародної органiзацiї кримiнальної полiцiї (Iнтерполу) Кабiнет Мiнiстрiв України своєю постановою від 25 березня 1993 р. №220 встановив, що МВС України виступає як Національне центральне бюро Інтерполу (Укрбюро Iнтерполу), через яке здійснюється будь-яка взаємодія правоохоронних органів України з компетентними органами зарубiжних держав щодо вирiшення питань боротьби зі злочиннiстю, що має транснацiональний характер або виходить за межi країни. У зв’язку з цим збiльшено граничну чисельнiсть працiвникiв центрального апарату Мiнiстерства на 35 одиниць для утворення робочого апарату Бюро.

Укрбюро Iнтерполу у своїй дiяльностi керується Конституцiєю України i законодавчими актами України щодо боротьби зі злочиннiстю, мiжнародними договорами України, Статутом та iншими нормативними документами Iнтерполу, нормативними актами МВС України, а також Положенням «Про Національне центральне бюро Інтерполу».

Основними завданнями Укрбюро Iнтерполу є:

координацiя дiяльностi правоохоронних органiв країни у боротьбi iз злочиннiстю, що має транснацiональний характер або виходить за межi країни;

забезпечення взаємодiї з Генеральним секретарiатом та вiдповiдними органами держав – членiв Iнтерполу в боротьбi зі злочиннiстю;

оцiнка рiвня поширення в Українi злочинностi, що має транснацiональний характер, i загрози злочинної дiяльностi громадян України за кордоном.

Укрбюро Iнтерполу вiдповiдно до покладених на нього завдань:

забезпечує обмiн офiцiйною та конфiденцiйною (оперативно-розшуковою) iнформацiєю в межах Iнтерполу та правоохоронних органiв України з питань боротьби зі злочиннiстю;

надсилає до Генерального секретаріату Інтерполу i національних центральних бюро держав – членiв Iнтерполу запити та відомості правоохоронних органiв країни, пов’язанi з інформацією про злочини i злочинців, розшукуваних осiб, предмети, документи, здійснення нагляду за особами, які підозрюються у скоєннi злочинів;

сприяє представникам компетентних органiв іноземних держав, якi прибули в Україну для здiйснення оперативно-розшукових та iнших заходiв, пов’язаних з боротьбою iз злочиннiстю;

термiново iнформує нацiональнi центральнi бюро держав – членiв Iнтерполу про випадки безпосереднього звертання до їх компетентних органiв правоохоронних органiв країни;

скликає на пiдставi iнформацiї, що надходить вiд правоохоронних органiв країни звiти, передбаченi Iнтерполом i надсилає їх до Генерального секретарiату;

готує аналiтичнi огляди, звiти та узагальнення за матерiалами Iнтерполу з проблем боротьби зі злочиннiстю;

формує на пiдставi iнформацiї, одержаної в процесі своєї дiяльностi, банк даних про злочини i злочинцiв, розшукуваних осiб, предмети i документи;

бере участь у розробцi проектiв законодавчих i нормативних актiв, що регламентують роботу, спрямовану на боротьбу зі злочиннiстю;

бере участь у проведеннi кримiнологiчної експертизи законодавчих актiв та мiжнародних договорiв України, з прийняттям i укладанням яких може вiдбутися поширення злочинностi;

контролює в межах своєї компетенцiї додержання мiжнародних договорiв України щодо боротьби зі злочиннiстю;

видає iнформацiйний бюлетень.

МВС України щорічно у січні подає Кабінетові Міністрів України звіт про результати діяльності Національного центрального бюро Інтерполу.

Для визначення науково обґрунтованої державної протизлочинної полiтики та розробки рекомендацiй i пропозицiй щодо боротьби зі злочиннiстю, що має транснацiональний характер або виходить за межi країни, Укрбюро Iнтерполу може звертатися до радникiв, якi виконують виключно консультацiйнi функцiї на договiрних засадах. Склад радникiв визначається МВС за погодженням з Міністерством юстиції України i Службою безпеки України.

Робочий апарат Укрбюро Інтерполу є самостійним структурним підрозділом центрального апарату МВС України, керівник якого за граничним спеціальним званням, дисциплінарними правами і умовами оплати праці прирівнюється до начальника головного управління Міністерства внутрішніх справ і призначається наказом МВС України. Структура і штати робочого апарату Укрбюро Інтерполу затверджуються Міністром внутрішніх справ.

МВС України є юридичною особою, має самостійний баланс, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням. Витрати, пов’язанi з виконанням функцій МВС, у тому числі з участю України в дiяльностi Iнтерполу, фiнансуються з державного бюджету.

Указом Президента України «Про символіку органів Міністерства внутрішніх справ України» від 19 грудня 2000 р. № 1346/2000 р. засновано геральдичний знак (емблему) і прапор МВС України, а також затверджено порядок їх використання. Міністр внутрішніх справ має власний штандарт.

Глава 3

Організація роботи місцевих
державних адміністрацій

§1. Система і основи правового статусу місцевих
державних адміністрацій

Місцеві державні адміністрації – це єдиноначальні місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції, наділені правом представляти інтереси держави і приймати від її імені владні рішення на території відповідних адміністративно-терито­ріальних одиниць.

Повноваження місцевих держадміністрацій у цілому реалізуються одноосібно їхніми керівниками – головами місцевих державних адміністрацій.

До системи місцевих органів державної виконавчої влади входять обласні, районні, районні в містах Києві і Севастополі, а також Київська і Севастопольська міські державні адміністрації.

Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою. Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Місцеві державні адміністрації та їх голови в процесі здійснення своїх повноважень відповідальні перед Президентом і Кабінетом Міністрів України, підзвітні і підконтрольні урядові. Голови обласних державних адміністрацій інформують Президента України і Кабінет Міністрів України та щорічно звітують перед ними про виконання місцевою державною адміністрацією покладених на неї повноважень, а також суспільно-політичне, соціально-економічне, екологічне та інше становище на відповідній території, вносять пропозиції з питань удосконалення чинного законодавства України і практики його реалізації, системи державного управління.

Місцеві державні адміністрації під час здійснення своїх повноважень у сфері управління взаємодіють з відповідними міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади. Управління, відділи та інші структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій підзвітні та підконтрольні відповідним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади. Голови місцевих державних адміністрацій координують діяльність територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади та сприяють їм у виконанні покладених на ці органи завдань. З питань здійснення повноважень місцевих державних адміністрацій керівники територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підзвітні і підконтрольні головам відповідних місцевих державних адміністрацій.

Обласні державні адміністрації в межах своїх повноважень спрямовують діяльність районних державних адміністрацій та здійснюють контроль за їх діяльністю. Голови районних державних адміністрацій регулярно інформують про свою діяльність голів обласних державних адміністрацій, щорічно та на вимогу звітують перед ними. В Автономній Республіці Крим діяльність районних державних адміністрацій у межах своїх повноважень спрямовує та контролює Рада міністрів Автономної Республіки Крим.

Місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольними відповідним радам у частині делегованих повноважень.

Місцеві державні адміністрації є юридичними особами, мають печатки із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, рахунки в установах банків України. Місцеві державні адміністрації знаходяться відповідно в обласних і районних центрах, містах Києві та Севастополі.

§2. Завдання, принципи та основи діяльності місцевих державних адміністрацій

Місцеві державні адміністрації в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечують:

виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня;

законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян;

виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин – також програм їх національно-культурного розвитку;

підготовку та виконання відповідних бюджетів;

звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

взаємодію з органами місцевого самоврядування;

реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Районні державні адміністрації в Автономній Республіці Крим, крім виконання вищеозначених завдань, забезпечують виконання Конституції Автономної Республіки Крим, нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішень Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Місцеві державні адміністрації діють на засадах: відповідальності перед людиною і державою за свою діяльність; верховенства права; законності; пріоритетності прав людини; гласності; поєднання державних і місцевих інтересів.

Фінансове забезпечення місцевих державних адміністрацій здійснюється за рахунок Державного бюджету України. Фонд оплати праці працівників та видатки на утримання обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій встановлюються Кабінетом Міністрів України, районних державних адміністрацій в Автономній Республіці Крим – Радою міністрів Автономної Республіки Крим, районних державних адміністрацій – головами обласних державних адміністрацій. Для забезпечення діяльності місцевих державних адміністрацій, їх структурних підрозділів за ними на праві управління закріплюється майно, що є державною власністю.

Граничну чисельність, фонд оплати праці працівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів і апарату місцевої державної адміністрації, в межах виділених асигнувань, визначає голова відповідної місцевої державної адміністрації. Посадові особи місцевих державних адміністрацій є державними службовцями, їх основні права, обов’язки, відповідальність, умови оплати праці і соціально-побутового забезпечення визначаються Законом України «Про державну службу».

Правова основа діяльності місцевих державних адміністрацій має багаторівневий характер:

1. Правовий статус місцевих державних адміністрацій встановлюється Конституцією України, Законом «Про місцеві державні адміністрації» та іншими законами України.

2. Організаційно-процедурні питання внутрішньої діяльності місцевих державних адміністрацій регулюються їх регламентами, що затверджуються головами відповідних місцевих державних адміністрацій. Типовий регламент місцевої державної адміністрації затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1999 р. № 2263.

3. Порядок розгляду питань, пов’язаних з призначенням на посади та звільненням з посад керівників, заступників керівників центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 732 (із змінами, внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів України № 2095 від 30.12.1998 р. та № 2081 від 13.11.1999 р.).

4. Порядок призначення на посади та звільнення з посад перших заступників, заступників голів та керівників апарату обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р. № 1369 (із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 21.08.2000 р. № 1283).

5. Порядок призначення на посади та звільнення з посад керівників управлінь, відділів, інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій затверджений постановою уряду України від 29 липня 1999 р. № 1374.

6. Примірні переліки управлінь, відділів та інших структурних підрозділів обласної, Севастопольської міської, районної, районної у місті Севастополі державної адміністрації затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 2000 р. № 821 (із змінами, внесеними, згідно з постановами Кабінету Міністрів України від 28.09.2000 р. № 1487, від 20.12.2000 р. № 1853, від 06.05.2001 р. № 461 та Указом Президента України від 28.05.2001 р. № 344/2001).

7. Примірні переліки управлінь, відділів, інших структурних підрозділів Київської міської та районної у місті Києві державних адміністрацій затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2000 р. № 733.

8. Порядок оплати праці працівників місцевих державних адміністрацій затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13 грудня 1999 р. № 2288 «Про впорядкування умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх виконавчих органів, органів прокуратури, судів та інших органів» (із змінами, внесеними згідно з постановами уряду України № 2334 від 20.12.1999 р., № 2338 від 21.12.1999 р., № 2358 від 22.12.1999 р.), № 220 від 07.02.2000 р., № 225 від 07.02.2000 р., № 618 від 06.04.2000 р., № 853 від 29.05.2000 р., № 1161 від 25.07.2000 р., № 1309 від 22.08.2000 р., № 1470 від 27.09.2000 р.,№ 1781 від 06.12.2000 р., № 220 від 07.03.2001 р., № 221 від 07.03.2001 р.

§3. Структура місцевих державних адміністрацій

До складу місцевої державної адміністрації входять: голова; перший заступник; заступники голови; управління, відділи, інші структурні підрозділи та їх керівники; консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби (ради, комісії, колегії, робочі групи тощо); апарат.

Голови місцевих державних адміністрацій самостійно визначають кількість посад своїх заступників у межах установленої граничної чисельності, фонду оплати праці працівників та бюджетних видатків на утримання відповідних місцевих державних адміністрацій.

Управління, відділи та інші структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій здійснюють керівництво галузями управління, несуть відповідальність за їх розвиток. Вони підзвітні й підконтрольні головам відповідних місцевих держадміністрацій, а також органам виконавчої влади вищого рівня.

Голова держадміністрації утворює для сприяння здійсненню повноважень місцевих державних адміністрацій консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи, служби та комісії, члени яких виконують свої функції на громадських засадах, а також визначають їх завдання, функції та персональний склад.

Для погодженого розгляду питань, що належать до повноважень місцевої державної адміністрації, обговорення найважливіших напрямів її діяльності у місцевій державній адміністрації може утворюватися колегія місцевої державної адміністрації у складі голови місцевої державної адміністрації (голова колегії), його заступників і керівника апарату (за посадою), а також керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації. До складу колегії можуть входити керівники територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (за згодою) та посадові особи органів місцевого самоврядування (за згодою), а до складу колегії обласної, Київської і Севастопольської міської державної адміністрації – також керівники районних державних адміністрацій. Склад колегії обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації не повинен перевищувати 19, районної – 15 осіб. Члени колегії затверджуються та увільняються від обов’язків головою місцевої державної адміністрації.

Головою місцевої державної адміністрації утворюється апарат місцевої держадміністрації в межах виділених бюджетних коштів. Апарат місцевих державних адміністрацій очолює керівник, який призначається на посаду головою місцевої держадміністрації. Голова місцевої державної адміністрації затверджує положення та визначає структуру апарату, призначає на посади і звільняє з посад керівників та інших працівників структурних підрозділів апарату. Примірні переліки управлінь, відділів та інших структурних підрозділів обласної, Севастопольської міської, районної, районної у місті Севастополі державної адміністрації та її апарату затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 2000 р. № 821, а примірні переліки управлінь, відділів та інших структурних підрозділів Київської міської і районної у місті Києві державних адміністрацій та їх апарату – постановою Кабінету Міністрів від 27 квітня 2000 р. № 733. Вони створюються за функціональним та галузевим принципом. Зокрема, додаток 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 18 травня 2000 р. № 821 передбачає наявність таких управлінь, відділів та інших структурних підрозділів обласної державної адміністрації та її апарату:

Головою місцевої державної адміністрації утворюється апарат місцевої держадміністрації в межах виділених бюджетних коштів. Апарат місцевих державних адміністрацій очолює керівник, який призначається на посаду головою місцевої держадміністрації. Голова місцевої державної адміністрації затверджує положення та визначає структуру апарату, призначає на посади і звільняє з посад керівників та інших працівників структурних підрозділів апарату. Примірні переліки управлінь, відділів та інших структурних підрозділів обласної, Севастопольської міської, районної, районної у місті Севастополі державної адміністрації та її апарату затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 2000 р. № 821, а примірні переліки управлінь, відділів та інших структурних підрозділів Київської міської і районної у місті Києві державних адміністрацій та їх апарату – постановою Кабінету Міністрів від 27 квітня 2000 р. №733. Вони створюються за функціональним та галузевим принципом. Зокрема, додаток 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 18 травня 2000 р. №821 передбачає наявність таких управлінь, відділів та інших структурних підрозділів обласної державної адміністрації та її апарату:

1. Відділи та інші підрозділи апарату обласної державної адміністрації:

Організаційний відділ;

Відділ кадрової роботи та з питань державної служби;

Відділ роботи із зверненнями громадян;

Юридичний відділ;

Загальний відділ;

Відділ контролю;

Відділ бухгалтерського обліку;

Відділ взаємодії з правоохоронними органами;

Відділ з питань оборонної та мобілізаційної роботи;

Відділ інформаційно-комп’ютерного забезпечення;

Господарський відділ;

Прес-служба;

Відділ з питань режимно-секретної роботи.

2. Управління, відділи та інші структурні підрозділи облдержадміністрації:

Головне управління сільського господарства і продовольства;

Головне управління економіки;

Головне управління праці та соціального захисту населення;

Головне фінансове управління;

Управління промисловості, енергетики, транспорту та зв’язку (у Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Харківській, Луганській – Головне управління промисловості, енергетики, транспорту та зв’язку);

Управління вугільної промисловості (утворюється у разі потреби);

Управління капітального будівництва;

Управління житлово-комунального господарства;

Управління містобудування та архітектури;

Управління з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (у Волинській, Житомирській, Київській, Рівненській та Чернігівській окремо – Управління у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи);

Управління освіти і науки;

Управління охорони здоров’я;

Управління культури;

Управління з питань молоді, спорту та туризму;

Управління у справах преси та інформації;

Управління з питань внутрішньої політики;

Управління державної ветеринарної медицини;

Управління з питань майна комунальної власності (за умови делегування радами повноважень з управління майном);

Управління з питань державних корпоративних прав (утворюються у разі потреби);

Управління зовнішніх зносин та зовнішньоекономічної діяльності;

Відділ у справах національностей та міграції;

Відділ у справах релігій;

Інспекція державного технічного нагляду;

Інспекція якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції;

Служба у справах неповнолітніх;

Державний архів області.

§4. Порядок формування місцевих державних
адміністрацій

Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень Президента України. Порядок розгляду питань, пов’язаних з призначенням на посади та звільненням з посад голів місцевих державних адміністрацій затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 732 (із змінами, внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів України №2095 від 30.12.1998 р. і №2081 від 13.11.1999 р.). Питання про призначення на відповідні посади та звільнення з посад розглядається за оформленим в установленому порядку поданням, документами особової справи та результатами співбесід.

Кандидатури на посади голів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій за дорученням Прем’єр-міністра України пропонують Департамент кадрового забезпечення та персоналу і Управління експертизи та аналізу розвитку територій Департаменту внутрішньої політики Секретаріату Кабінету Міністрів України. Кандидатури на посади голів районних державних адміністрацій пропонують голови відповідних обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а голів районних державних адміністрацій Автономної Республіки Крим – Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим. На кожну посаду вноситься тільки одна кандидатура.

У поданні на ім’я Прем’єр-міністра України щодо призначення претендента на відповідну посаду зазначається прізвище, ім’я та по батькові, дата народження претендента, громадянство, займана ним на цей час посада, а також посада, на яку він рекомендується, та її функціональний напрям, рівень фахової та професійної підготовки, відомості про перебування в кадровому резерві, спроможність забезпечити доручену ділянку роботи, ділові та інші якості претендента, відомості про перебування його під слідством або наявність судимості. Якщо претендент не перебував у кадровому резерві на відповідну посаду, в поданні зазначається причина, з якої нікого з осіб, зарахованих до кадрового резерву на цю посаду, не було на неї рекомендовано.

До подання щодо призначення додаються оформлені згідно з вимогами Порядку ведення особових справ державних службовців такі документи: особова картка (форма П-2 ДС) з відповідними додатками; три фотокартки розміром 4 х 6 сантиметрів; біографічна довідка, скріплена підписом керівника кадрової служби та печаткою; копії документів про освіту, науковий ступінь, вчене звання, підвищення кваліфікації; декларація (копія декларації) про доходи за минулий рік та зобов'язання фінансового характеру, в тому числі й за кордоном, претендента і членів його сім’ї, а для осіб, які претендують на зайняття посади державного службовця першої та другої категорій, також відомості про належне їм та членам їх сімей нерухоме і цінне рухоме майно, вклади у банках і цінні папери; попередження про встановлені законодавством обмеження для державних службовців, підписане особою, яка рекомендується на посаду, та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави; довідка про наявність допуску до державної таємниці установленої форми; медична довідка про стан здоров’я; висновок Управління експертизи та аналізу розвитку територій Департаменту внутрішньої політики Секретаріату Кабінету Міністрів України щодо діяльності відповідної державної адміністрації, довідка Мінекономіки про соціально-економічну ситуацію в регіоні (для кандидатів на посади голів обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій); проект рішення про призначення кандидата на посаду, завізований керівником відповідного органу.

Документи особової справи кандидата на посаду опрацьовуються Департаментом кадрового забезпечення та персоналу Секретаріату Кабінету Міністрів України. Співбесіди претендентів на посади голів обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій з Прем’єр-міністром України організовує Департамент кадрового забезпечення, а з іншими посадовими особами Кабінету Міністрів України – Управління експертизи та аналізу розвитку територій Департаменту внутрішньої політики Секретаріату Кабінету Міністрів України. Свої висновки про наслідки співбесід посадові особи записують до картки погодження.

Після проведення співбесід Департамент кадрового забезпечення та персоналу Кабінету Міністрів України дооформлює документи особової справи і разом з поданням Прем’єр-міністра України та проектом Указу Президента України невідкладно надсилає до Адміністрації Президента України.

При внесенні пропозицій про звільнення з посади у поданні на ім’я Прем’єр-міністра України обґрунтовуються причини неможливості або недоцільності перебування особи на означеній посаді. До подання додається відповідний проект акта про звільнення, заява особи, яка звільняється, за необхідності – матеріали службового розслідування, медична довідка, інші документи, що безпосередньо стосується цієї справи.

Кандидатури на посади голів обласних державних адміністрацій на розгляд Кабінету Міністрів України вносить Прем’єр-міністр України. Кандидатури на посади голів районних державних адміністрацій на розгляд Кабінету Міністрів України вносять голови відповідних обласних державних адміністрацій. Пропозиції щодо призначення на посаду або звільнення з посади голови районної державної адміністрації в Автономній Республіці Крим вносить на розгляд Кабінету Міністрів України голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим. На кожну посаду вноситься одна кандидатура.

У разі відхилення Президентом України поданої кандидатури відповідно Прем’єр-міністр України чи голова обласної державної адміністрації вносять на розгляд Кабінету Міністрів України нову кандидатуру.

На підставі акта Президента України про призначення на посаду, звільнення з посади за місцем роботи видається наказ (розпорядження) із зазначенням дати фактичного вступу на посаду чи звільнення з посади.

Порядок призначення на посади та звільнення з посад перших заступників, заступників голів та керівників апарату обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій визначений у ст.10 Закону «Про місцеві державні адміністрації» і деталізований у постанові Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р. № 1369 (із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ № 1283 від 21.08.2000 р.).

Згідно з названими актами, перший заступник голови обласної, Севастопольської міської державної адміністрації призначається на посаду відповідно головою обласної, Севастопольської міської державної адміністрації за згодою Прем’єр-міністра України. Заступники голови обласної, Севастопольської міської державної адміністрації призначаються на посади та звільняються з посад відповідно головою обласної, Севастопольської міської державної адміністрації за погодженням з відповідним віце-прем’єр-міністром України.

Заступники голови Київської міської держадміністрації, повноваження яких стосуються сфери виконавчої влади, призначаються на посади та звільняються з посад Київським міським головою за погодженням з Кабінетом Міністрів України. Заступники голови обласної, Севастопольської міської держадміністрації призначаються на посади та звільняються з посад відповідно головою обласної, Севастопольської міської держадміністрації за погодженням з відповідним віце-прем’єр-міністром України.

Перші заступники та заступники голів районних державних адміністрацій призначаються на посади головами районних державних адміністрацій за погодженням з відповідними заступниками голів обласних державних адміністрацій. Призначення першого заступника та заступників голови, а також керівників структурних підрозділів районної державної адміністрації в Автономній Республіці Крим здійснюється головою відповідної районної державної адміністрації за погодженням з відповідними посадовими особами Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Перший заступник голови Київської міської держадміністрації, повноваження якого стосуються сфери виконавчої влади, призначається на посаду та звільняється з посади Київським міським головою за погодженням з Президентом України. Подання попередньо розглядається Прем’єр-міністром України.

Керівник апарату обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації призначається на посаду та звільняється з посади відповідно головою обласної, Київської і Севастопольської міської держадміністрації за погодженням з Державним Секретарем Кабінету Міністрів України. Подання на погодження для призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату обласної, Київської і Севастопольської міської держадміністрації попередньо розглядається Головдержслужбою. Подання на погодження для звільнення з посади першого заступника, заступника голови, керівника апарату обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації повинне містити обгрунтування причини та підстав для звільнення.

Подання на погодження для призначення на посаду та звільнення з посади першого заступника голови, заступника голови та керівника апарату обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації (у відповідному випадку – з висновком Головдержслужби), що надійшло до Кабінету Міністрів України, надсилається до Департаменту кадрового забезпечення та персоналу Секретаріату Кабінету Міністрів України, яке після реєстрації та перевірки наявності та правильності оформлення документів надсилає його у дводенний термін Управлінню експертизи та аналізу розвитку територій Департаменту внутрішньої політики Секретаріату Кабінету Міністрів України для організації співбесід у Кабінеті Міністрів України.

Подання розглядається в Кабінеті Міністрів України у п’ятиденний термін з дня його надходження, а у разі необхідності додаткового вивчення ділових та етичних якостей особи, яка пропонується для призначення на посаду (звільнення з посади), безпосередньо на місці – у десятиденний термін.

Управління експертизи та аналізу розвитку територій Департаменту внутрішньої політики Секретаріату Кабінету Міністрів України організовує проведення співбесід з особами, запропонованими для призначення на посади, з відповідними посадовими особами Кабінету Міністрів України. Висновки за результатами співбесіди викладаються посадовою особою Кабінету Міністрів України у картці погодження для призначення на посаду та засвідчуються її підписом.

Подання на погодження для призначення на посаду та звільнення з посади першого заступника і заступника голови, обласної, Севастопольської міської держадміністрації, а також першого заступника, заступника голови Київської міської держадміністрації, повноваження яких стосуються сфери виконавчої влади, з висновком Кабінету Міністрів України за підписом Прем’єр-міністра України, надсилається до Адміністрації Президента України.

Висновок Кабінету Міністрів України про погодження для призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату обласної, Київської і Севастопольської міської держадміністрації надсилається голові відповідної держадміністрації, Київському міському голові за підписом Державного секретаря Кабінету Міністрів України, або особи, яка його заміщає.

У разі відхилення подання на погодження для призначення на відповідну посаду голова обласної, Севастопольської міської держадміністрації, Київський міський голова повинен подати у двотижневий термін подання щодо призначення на цю посаду іншої особи, а у випадку отримання в установленому порядку позитивного висновку – видає розпорядження про призначення на посаду або звільнення з посади першого заступника, заступника голови, керівника апарату відповідної держадміністрації.

Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду та звільняються з посади головами відповідних державних адміністрацій за погодженням з органами виконавчої влади вищого рівня в порядку, що визначається Постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р. № 1374.

Питання про призначення на посаду або звільнення з посади керівника управління, відділу, іншого структурного підрозділу місцевої державної адміністрації порушується головою відповідної місцевої державної адміністрації за наявності вакансії або обґрунтованих підстав для звільнення з посади.

У разі наявності вакансії голова місцевої державної адміністрації у двотижневий термін звертається до відповідного міністерства, іншого центрального або місцевого органу виконавчої влади з пропозицією щодо кандидатури на посаду керівника управління, відділу, іншого структурного підрозділу місцевої державної адміністрації.

У випадках визнання міністерством, іншим центральним або місцевим органом виконавчої влади роботи відповідного управління, відділу, іншого структурного підрозділу місцевої державної адміністрації або їх керівників незадовільною, міністр чи керівник іншого центрального або місцевого органу виконавчої влади звертається з умотивованим поданням до голови відповідної місцевої державної адміністрації. Голова місцевої державної адміністрації зобов’язаний розглянути це подання і не пізніше ніж у місячний термін прийняти рішення та дати оґрунтовану відповідь.

Висновки щодо призначення на посаду або звільнення з посади керівника управління, відділу, іншого структурного підрозділу місцевої державної адміністрації не пізніше десяти днів з дня порушення даного питання надсилаються голові відповідної місцевої державної адміністрації і додаються до особової справи державного службовця за місцем роботи.

Голова місцевої державної адміністрації у триденний термін з дня отримання висновку відповідного міністерства, іншого центрального або місцевого органу виконавчої влади видає в установленому порядку розпорядження про призначення на посаду або звільнення з посади керівника управління, відділу, іншого структурного підрозділу місцевої державної адміністрації. Копії цих розпоряджень надсилаються до відповідного міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

На посади в місцеві державні адміністрації призначаються громадяни України. Голови місцевих державних адміністрацій, їх заступники, керівники управлінь, відділів, інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій не можуть бути народними депутатами України або мати інший представницький мандат, суміщати свою службову діяльність з іншою, в тому числі на громадських засадах, крім викладацької, наукової та творчої діяльності у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства чи іншої організації, що має на меті одержання прибутку. Однак згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2001 р. зазначені посадові особи місцевих державних адміністрацій можуть мати представницький мандат депутата місцевої ради.

Не можуть бути призначені на посади в місцеві державні адміністрації особи, які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку.

§5. Функції та компетенція місцевих державних
адміністрацій

Функції місцевих державних адміністрацій відзначаються багатоманітністю й охоплюють майже всі сфери суспільного життя на відповідній території.

За формами діяльності можна виділити нормотворчу, установчу, правозастосовчу (виконавчо-розпорядчу), контрольну функції місцевих держадміністрацій. Серед них приіоритетною безумовноє правозастосовча, оскільки мова йде про органи виконавчої влади на місцях, які повинні забезпечувати виконання Конституції, законів України, актів Президента і Кабінету Міністрів України, а також інших органів виконавчої влади вищого рівня в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Значне місце в діяльності місцевих держадміністрацій займає й контрольна функція, оскільки вони в межах, визначених Конституцією й законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за:

  • збереженням і раціональним використанням державного майна;

  • станом фінансової дисципліни, обліку та звітності, виконанням державних контрактів і зобов’язань перед бюджетом, належним і своєчасним відшкодуванням заподіяних державі збитків;

  • використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів;

  • охороною пам’яток історії та культури, збереженням житлового фонду;

  • додержанням виробниками продукції стандартів, технічних умов та інших вимог, пов’язаних з її якістю та сертифікацією;

  • додержанням санітарних і ветеринарних правил, збиранням, утилізацією і захороненням промислових, побутових та інших відходів, додержанням правил благоустрою;

  • додержанням архітектурно-будівельних норм, правил і стандартів;

  • додержанням правил торгівлі, побутового, транспортного, комунального обслуговування, законодавства про захист прав споживачів;

  • додержанням законодавства з питань науки, мови, реклами, освіти, культури, охорони здоров’я, материнства та дитинства, сім’ї, молоді та неповнолітніх, соціального захисту населення, фізичної культури і спорту;

  • охороною праці та своєчасною і не нижче визначеного державою мінімального розміру оплатою праці;

  • додержанням громадського порядку, правил технічної експлуатації транспорту та дорожнього руху;

  • додержанням законодавства про державну таємницю та інформацію.

Серед основних предметних функцій місцевих органів виконавчої влади можна виділити економічну, бюджетну, соціальну, екологічну, юрисдикційну.

Компетенцію місцевих державних адміністрацій складають їхні власні, а також делеговані повноваження. Делегованими є повноваження, передані місцевим держадміністраціям відповідними радами, а також окремі повноваження, передані їм від органів виконавчої влади вищого рівня Кабінетом Міністрів України у межах, визначених законами України.

Основні власні повноваження держадміністрації

1. В галузі соціально-економічного розвитку:

розробляє проекти програм соціально-економічного розвитку і представляє їх на затвердження відповідній раді, забезпечує їх виконання, звітує перед радою про їх виконання;

забезпечує ефективне використання природних, трудових і фінансових ресурсів;

складає необхідні для управління соціально-економічним розвитком відповідної території баланси трудових, матеріально-фінансових та інших ресурсів, місцевих будівельних матеріалів, палива;

розглядає і приймає рішення за пропозиціями органів місцевого самоврядування по проектах планів і заходів підприємств, установ, організацій, розташованих на відповідній території;

розробляє пропозиції щодо фінансово-економічного обґрунтування обсягів продукції, що підлягає продажу для державних потреб за рахунок держбюджету; за пропозицією органів місцевого самоврядування формує обсяги продукції, що постачається для місцевих потреб за рахунок коштів місцевих бюджетів та інших джерел фінансування.

2. В галузі бюджету і фінансів:

складає і подає на затвердження ради проект місцевого бюджету і забезпечує його виконання; звітує перед відповідною радою про його виконання;

подає у встановленому порядку в органи виконавчої влади вищого рівня фінансові показники і пропозиції до проекту Державного бюджету України, пропозиції щодо розміру коштів Держбюджету для їх розподілу між територіальними громадами, розмірів дотацій та субсидій, дані про зміни складу об’єктів, що підлягають бюджетному фінансуванню;

отримує від усіх суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності інформацію, передбачену законодавством для складання і виконання бюджету;

здійснює фінансування підприємств, установ і організацій, переданих у встановленому законом порядку в управління держадміністрації вищими органами державної влади або органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад;

регулює ціни і тарифи за виконання робіт і надання житлово-комунальних послуг підприємствами, а також визначає і встановлює норми їхнього споживання.

3. В галузі управління майном, приватизації та підприємництва:

здійснює на своїй території управління майном, що перебуває в державній власності або передане під її управління, приймає рішення про створення, реорганізацію і ліквідацію підприємств, установ і організацій, що належать до сфери її управління, а також здійснює делеговані відповідною радою функції управління майном, що перебуває у спільній власності територіальних громад;

вносить пропозиції до проектів програм приватизації держмайна, організує їх виконання;

забезпечує реалізацію державної політики сприяння малому бізнесу, надає допомогу підприємцям, які займаються впровадженням інвестиційних проектів, виробництвом товарів народного споживання, наданням послуг населенню.

4. В галузі екології

розробляє та забезпечує виконання затверджених у встановленому законом порядку програм раціонального використання земель, лісів, підвищення родючості ґрунтів, що перебувають у державній власності;

подає пропозиції відповідним радам і здійснює заходи щодо реалізації їх рішень про приватизацію земель та їх вилучення для державних потреб;

розробляє, подає на затвердження відповідної ради та забезпечує виконання регіональних екологічних програм; звітує перед відповідною радою про їх виконання; вносить до відповідних органів пропозиції щодо державних екологічних програм;

вживає заходів для відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства про охорону довкілля підприємствами, установами, організаціями і громадянами;

вносить пропозиції відповідним органам місцевого самоврядування щодо організації територій та об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення;

інформує населення про екологічно небезпечні аварії та ситуації, стан довкілля, а також про заходи, що вживаються для його поліпшення;

організовує роботу з ліквідації наслідків екологічних аварій, залучає до цих робіт підприємства, установи, організації незалежно від форм власності та громадян;

вносить пропозиції в установленому законом порядку про зупинення діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності у разі порушення ними законодавства про охорону довкілля і санітарних правил;

розробляє і забезпечує дотримання правил користування водозабірними спорудами, призначеними для задоволення питних, побутових та інших потреб населення, зони санітарної охорони джерел водопостачання; обмежує або забороняє використання підприємствами питної води у промислових цілях.

5. В галузі науки, освіти, охорони здоров’я:

реалізовує державну політику в галузі науки, освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту, материнства і дитинства, сім’ї та молоді;

сприяє розвитку науки і техніки, реалізації регіональних науково-технічних програм, впровадженню нових екологічно безпечних технологій, підвищенню технічного рівня виробництва та якості продукції; забезпечує охорону прав винахідників і раціоналізаторів, створення територіальних інноваційних центрів і технопарків;

виконує програми щодо обов’язковості повної загальної середньої освіти, здійснює загальне керівництво закладами науки, освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури та спорту, що належать до сфери її управління, їх матеріально-фінансове забезпечення;

вживає заходів до збереження мережі закладів освіти, культури, охорони здоров’я, фізкультури та спорту й розробляє прогнози її розвитку, враховує їх при розробці проектів програм соціально-економічного розвитку;

організовує роботу медичних закладів у сфері надання допомоги населенню, надає у межах повноважень встановлені пільги і допомогу, пов’язані з охороною материнства і дитинства, поліпшенням умов життя багатодітних сімей;

вживає заходів щодо запобігання інфекційним захворюванням, епідеміям, епізоотіям та їх ліквідації;

бере участь у вирішенні питань про визнання місцевості як курорту, встановлення зон санітарної охорони курортів і визначення їх режиму.

6. В галузі соціального захисту населення:

  • реалізує державну політику в галузі соціального забезпечення та соціального захисту соціально незахищених громадян;

  • сприяє розвитку соціального забезпечення соціально незахищених громадян, правильному і своєчасному призначенню і виплаті державних пенсій та допомоги, поданню адресної соціальної допомоги та підтримки, призначенню та виплаті цільової грошової допомоги, інших компенсаційних виплат;

створює мережу, забезпечує розвиток матеріально-технічної бази закладів соціального захисту населення, підвищення рівня обслуговування в них;

розробляє і забезпечує виконання комплексних програм поліпшення обслуговування соціально незахищених громадян;

забезпечує працевлаштування інвалідів, сприяє здобуттю ними освіти, набуттю необхідної кваліфікації, матеріально-побутовому обслуговуванню, санаторно-курортному лікуванню інвалідів, ветеранів війни та праці, осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; сприяє наданню протезно-ортопедичної допомоги населенню і забезпеченню інвалідів засобами пересування і реабілітації; встановлює піклування над повнолітніми дієздатними особами, які за станом здоров’я потребують догляду;

забезпечує в установленому порядку надання населенню субсидій на житлово-комунальні послуги;

сприяє громадським, релігійнім організаціям, благодійним фондам, окремим громадянам у наданні допомоги соціально незахищеним громадянам.

7. В галузі забезпечення законності й правопорядку:

забезпечує виконання Конституції та законів України, рішень Конституційного Суду України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади;

забезпечує здійснення заходів щодо охорони громадської безпеки, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

забезпечує розгляд звернень громадян та їх об’єднань, контролює стан цієї роботи в органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в організаціях і установах, розташованих на відповідній території;

здійснює заходи щодо правового інформування і виховання населення;

розглядає питання і вносить пропозиції про нагородження державними нагородами;

забезпечує виконання актів законодавства з питань громадянства, пов’язаних з перебуванням іноземців та осіб без громадянства, сприяє органам внутрішніх справ у додержанні правил паспортної системи;

проводить роботу, пов’язану з розробкою та здійсненням заходів щодо розміщення, працевлаштування, соціально-побутового і медичного обслуговування біженців, а також депортованих осіб, які добровільно повертаються в регіони їх колишнього проживання;

забезпечує виконання законодавства щодо національних меншин і міграції, про свободу думки і слова, свободу світогляду і віросповідання;

оголошує у разі стихійного лиха, аварій, катастроф, епідемій, епізоотій, пожеж, інших надзвичайних подій зони надзвичайної ситуації; здійснює передбачені законодавством заходи, пов’язані з підтриманням у них громадського порядку, врятуванням життя людей, захистом їх здоров’я і прав, збереженням матеріальних цінностей;

бере участь у вирішенні питань проведення виборів і референдумів та адміністративно-територіального устрою у межах, визначених законодавством;

розглядає справи про адміністративні правопорушення, віднесені до її відання, утворює адміністративні комісії та координує їх діяльність;

здійснює управління архівною справою.

8. В галузі міжнародних та зовнішньоекономічних відносин:

забезпечує виконання зобов’язань за міжнародними договорами України на відповідній території;

сприяє розвитку міжнародного співробітництва в галузі економіки, захисту прав людини, боротьби з тероризмом, екологічної безпеки, охорони здоров’я, науки, освіти, культури, туризму, фізкультури і спорту;

укладає договори з іноземними партнерами про співробітництво в межах компетенції, визначеної законодавством;

сприяє зовнішньоекономічним зв’язкам підприємств, установ та організацій, розташованих на її території, незалежно від форм власності;

сприяє збільшенню виробництва продукції на експорт;

організовує прикордонну і прибережну торгівлю;

сприяє діяльності митних органів та прикордонних служб, створенню умов для їх належного функціонування;

вносить до відповідних органів пропозиції щодо залучення іноземних інвестицій для розвитку економічного потенціалу відповідної території.

9. В галузі оборонної роботи:

забезпечує виконання законодавства про військовий обов’язок посадовими особами і громадянами, підприємствами, установами і організаціями;

здійснює заходи, пов’язані з мобілізаційною підготовкою, цивільною обороною на відповідній території;

забезпечує виконання законодавства про пільги, встановлені для ветеранів війни, військовослужбовців, звільнених з військової служби, а також про пільги і допомогу сім’ям військовослужбовців строкової служби;

сприяє підготовці молоді до військової служби, проведенню призову громадян на строкову військову та альтернативну (невійськову) службу;

вживає заходів щодо створення належних умов для функціонування пунктів пропуску через державний кордон України.

§6. Організація роботи голови місцевої державної
адміністрації та його заступників

Голови місцевих державних адміністрацій є державними службовцями, статус яких визначається Конституцією України, а також законами України «Про місцеві державні адміністрації» та «Про державну службу». Основними функціями голів місцевих державних адміністрацій є організаційно-розпорядча, представницька, установчо-номінаційна та інформаційна.

Організаційно-розпорядча функція полягає в тому, що ці державні службовці очолюють відповідні місцеві державні адміністрації, здійснюють керівництво їх діяльністю, несуть відповідальність за виконання покладених на місцеві державні адміністрації завдань і за здійснення ними своїх повноважень; в межах затверджених бюджетів вони виступають розпорядниками коштів відповідних державних адміністрацій, використовуючи їх лише за цільовим призначенням; координують діяльність територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади й сприяють їм у виконанні покладених на ці органи завдань.

Оскільки місцеві держадміністрації є монократичними (керованими однією особою) органами, їх голови за посадою представляють відповідні місцеві державні адміністрації у відносинах з іншими державними органами та органами місцевого самоврядування, політичними партіями, громадськими й релігійними організаціями, підприємствами, установами, організаціями, громадянами та іншими особами в Україні та за її межами, виконуючи таким чином представницьку функцію.

Широкі повноваження щодо здійснення структурних змін у держадміністрації та формування її персонального складу свідчать про установчо-номінаційну функцію глав місцевих державних адміністрацій. Вони, зокрема, призначають на посади та звільняють з посад своїх застёупників, керівників управлінь, відділів, інших структурних підрозділів; призначають на посади та звільняють з посад керівників апаратів місцевих державних адміністрацій та керівників структурних підрозділів апаратів місцевих державних адміністрацій; укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, установ та організацій, залучених до сфери управління відповідної місцевої державної адміністрації, або уповноважують на це своїх заступників; погоджують у встановленому порядку призначення на посади та звільнення з посад керівників безпосередньо не підпорядкованих їм підприємств, установ та організацій, залучених до сфери управління органів виконавчої влади вищого рівня, крім керівників установ, підприємств і організацій Збройних Сил та інших військових формувань України; утворюють для сприяння здійсненню повноважень місцевих державних адміністрацій консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи, служби та комісії, члени яких виконують свої функції на громадських засадах, а також визначають їх завдання, функції та персональний склад. До установчо-номінаційної функції можна віднести і повноваження голів місцевих держадміністрацій у випадках, передбачених законом, порушувати перед Верховною Радою України питання про призначення позачергових виборів сільської, селищної, міської, районної в місті, районної, обласної ради, сільського, селищного, міського голови.

Конституційний принцип гласності в роботі місцевих органів виконавчої влади обумовлює наявність інформаційної функції глави місцевої держадміністрації, в межах якої ці посадові особи регулярно інформують населення про стан виконання повноважень, покладених на місцеву державну адміністрацію.

Законом «Про місцеві державні адміністрації» встановлено, що на глав місцевих держадміністрацій можуть покладатися й інші функції, передбачені Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня.

Голови обласних державних адміністрацій мають право дорадчого голосу на засіданнях обласних рад, а голови районних державних адміністрацій – на засіданнях районних рад. Вони щорічно звітують перед відповідними радами з питань виконання бюджету, програм соціально-економічного та культурного розвитку територій і делегованих повноважень.

Голови обласних державних адміністрацій інформують Президента України і Кабінет Міністрів України та щорічно звітують перед ними про виконання місцевою державною адміністрацією покладених на неї повноважень, а також про суспільно-політичне, соціально-економічне, екологічне та інше становище на відповідній території, вносять пропозиції з питань удосконалення чинного законодавства України і практики його реалізації, системи державного управління.

З питань здійснення повноважень місцевих державних адміністрацій керівники територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підзвітні і підконтрольні головам відповідних місцевих державних адміністрацій.

Голова місцевої державної адміністрації має право порушувати перед міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади вмотивовані питання про відповідність посадовим вимогам керівників їх територіальних органів, на підставі чого міністерство, інший центральний орган виконавчої влади повинен у місячний термін прийняти рішення та дати обґрунтовану відповідь.

У разі відсутності голови місцевої державної адміністрації його функції і повноваження виконує перший заступник голови, а у разі відсутності останнього – один із заступників голови місцевої державної адміністрації.

Повноваження голів місцевих державних адміністрацій припиняються Президентом України у разі:

порушення ними Конституції України і законів України;

втрати громадянства, виявлення факту подвійного громадянства;

визнання судом недієздатним;

виїзду на проживання в іншу країну;

набрання законної сили обвинувальним вироком суду;

порушення вимог несумісності;

за власною ініціативою Президента України з підстав, передбачених Законом «Про місцеві державні адміністрації» та законодавством про державну службу;

висловлення недовіри двома третинами голосів від складу відповідної ради;

подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.

Повноваження голів місцевих державних адміністрацій можуть бути припинені Президентом України у разі:

прийняття відставки голови відповідної обласної державної адміністрації;

подання Кабінету Міністрів України з підстав, передбачених законодавством про державну службу;

висловлення недовіри простою більшістю голосів від складу відповідної ради.

Повноваження голів місцевих державних адміністрацій припиняються також у разі їх смерті.

У разі обрання нового Президента України голови місцевих державних адміністрацій продовжують здійснювати свої повноваження до призначення в установленому порядку нових голів місцевих державних адміністрацій.

Голови місцевих державних адміністрацій щорічно звітують перед відповідними радами з питань виконання бюджету, програм соціально-економічного та культурного розвитку територій і делегованих повноважень.

Обласна та районна ради можуть висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого, з урахуванням пропозицій органу виконавчої влади вищого рівня, Президент України приймає рішення і дає відповідній раді обґрунтовану відповідь.

Якщо недовіру голові обласної чи районної державної адміністрації висловили дві третини від складу відповідної ради, Президент України приймає відставку голови відповідної місцевої державної адміністрації.

Перший заступник та заступники голів місцевих державних адміністрацій виконують обов’язки, визначені головами відповідних державних адміністрацій, і несуть персональну відповідальність за стан справ на дорученій їм ділянці роботи. Згідно з Тимчасовим регламентом місцевих держадміністрацій, розподіл обов’язків між першим заступником та заступниками голови, іншими посадовими особами місцевої державної адміністрації здійснюється головою місцевої державної адміністрації не пізніше одного місяця з дня призначення його на посаду. При цьому повинні бути визначені: функції й повноваження, закріплені за посадовою особою; управління, відділи та інші структурні підрозділи місцевої державної адміністрації, діяльність яких спрямовується, координується та контролюється посадовою особою.

Перші заступники та заступники голови, інші посадові особи місцевих державних адміністрацій здійснюють функції і повноваження відповідно до розподілу обов’язків, визначених головами місцевих державних адміністрацій, і несуть відповідальність за стан справ у дорученій сфері перед головою місцевої державної адміністрації, органами виконавчої влади вищого рівня.

§7. Апарат місцевих державних адміністрацій

Для правового, організаційного, матеріально-технічного та іншого забезпечення діяльності місцевої державної адміністрації, підготовки аналітичних, інформаційних та інших матеріалів, систематичної перевірки виконання актів законодавства та розпоряджень місцевої державної адміністрації, надання методичної та іншої практичної допомоги місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування, головою місцевої державної адміністрації утворюється апарат місцевої державної адміністрації в межах виділених бюджетних коштів.

Апарат місцевих державних адміністрацій очолює керівник, який призначається на посаду головою місцевої державної адміністрації.

Керівник апарату місцевої державної адміністрації організовує його роботу, забезпечує підготовку матеріалів на розгляд голови місцевої державної адміністрації, організовує доведення розпоряджень голови місцевої державної адміністрації до виконавців, відповідає за стан діловодства, обліку і звітності, виконує інші обов’язки, покладені на нього головою місцевої державної адміністрації. З цих питань керівник апарату місцевої державної адміністрації видає накази.

Голова місцевої державної адміністрації затверджує положення та визначає структуру апарату, призначає на посади і звільняє з посад керівників та інших працівників структурних підрозділів апарату. Керівники структурних підрозділів апарату за умовами оплати праці прирівнюються до керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації.

Апарат відповідно до покладених на нього завдань:

1) опрацьовує документи, що надходять до місцевої державної адміністрації, готує до них аналітичні, довідкові та інші матеріали, а також проекти доручень голови та заступників голови місцевої державної адміністрації;

2) здійснює опрацювання проектів розпоряджень; за дорученням голови місцевої державної адміністрації розробляє проекти розпоряджень з організаційних та кадрових питань;

3) перевіряє за дорученням голови місцевої державної адміністрації виконання актів законодавства, розпоряджень і доручень голови місцевої державної адміністрації управліннями, відділами та іншими структурними підрозділами місцевої державної адміністрації, а також районними державними адміністраціями (за дорученням голови обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації); вивчає і узагальнює досвід роботи цих органів та надає практичну допомогу у її поліпшенні; розробляє пропозиції про удосконалення діяльності цих органів, здійснює контроль за своєчасним поданням ними доповідей, інформації та інших матеріалів щодо виконання актів законодавства, розпоряджень і доручень голови місцевої державної адміністрації;

4) аналізує за дорученням голови місцевої державної адміністрації роботу органів місцевого самоврядування у межах і порядку, визначених законодавством, надає методичну та іншу практичну допомогу в поліпшенні організації їх роботи, готує пропозиції про поглиблення взаємодії місцевої державної адміністрації з органами місцевого самоврядування у спільному вирішенні питань економічного, соціального та культурного розвитку відповідних територій;

5) готує аналітичні, інформаційні та інші матеріали з організаційних та кадрових питань, що розглядаються головою місцевої державної адміністрації;

6) опрацьовує й подає голові місцевої державної адміністрації проекти планів роботи місцевої державної адміністрації, забезпечує контроль за їх виконанням;

7) здійснює організаційне забезпечення засідань колегій, а також нарад, що проводяться головою місцевої державної адміністрації та його заступниками;

8) організовує особистий прийом громадян і розгляд звернень, що надійшли до місцевої державної адміністрації, контролює вирішення порушених у них питань, узагальнює та аналізує пропозиції, що містяться в них, розробляє пропозиції, спрямовані на усунення причин, які породжують обґрунтовані скарги і зауваження громадян;

9) аналізує разом із структурними підрозділами місцевої державної адміністрації соціально-економічне і суспільно-політичне становище на відповідній території, розробляє та вносить голові місцевої державної адміністрації пропозиції щодо його поліпшення; бере участь у підготовці звітів місцевої державної адміністрації про виконання програм соціально-економічного й культурного розвитку території, а також про реалізацію повноважень, делегованих відповідною радою;

10) здійснює, відповідно до затвердженого головою місцевої державної адміністрацій плану, роботу, пов’язану з організацією добору, розстановки, підвищення кваліфікації та заохоченням працівників місцевої державної адміністрації, створенням кваліфікованого резерву і веденням обліку кадрів, вживає заходів для поліпшення організації та підвищення ефективності роботи працівників місцевої державної адміністрації;

11) забезпечує ведення діловодства, дотримання секретності й службової таємниці;

12) здійснює матеріально-технічне і господарсько-побутове забезпечення діяльності місцевої державної адміністрації;

13) виконує інші функції відповідно до законодавства й за дорученням голови місцевої державної адміністрації.

Апарат місцевої державної адміністрації у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з управліннями, відділами та іншими структурними підрозділами місцевої державної адміністрації (апарат обласної, Київської і Севастопольської міської державної адміністрації – також з апаратами районних державних адміністрацій), з виконавчими органами (апаратами) рад.

Організація роботи апарату місцевої державної адміністрації здійснюється відповідно до регламенту місцевої державної адміністрації, інструкції з діловодства в місцевій державній адміністрації, а також положення про апарат, які затверджуються головою місцевої державної адміністрації.

§8. Форми роботи місцевих державних адміністрацій

Форми діяльності місцевих державних адміністрацій поділяються на правові та організаційні в залежності від характеру породжуваних ними наслідків.

До правових форм належать нормотворча, установча, правозастосовча і контрольна.

Нормотворча форма полягає у прийнятті розпоряджень нормативного характеру, регламенту діяльності державної адміністрації головами місцевих адміністрацій, а також нормативних наказів начальниками управлінь і завідуючими відділами.

Установча форма виявляється у формуванні головою державної адміністрації її структури, а також у порушенні перед Верховною Радою України головами обласних державних адміністрацій питання про призначення дострокових виборів у випадку дострокового припинення повноважень місцевих рад та їх голів.

Правозастосовча форма полягає у роботі з виконання актів Верховної Ради України, Президента України, органів виконавчої влади вищого рівня; прийнятті розпоряджень, доручень головою, наказів керівниками структурних підрозділів місцевої держадміністрації, які мають індивідуальний характер чи приймаються з питань організаційної роботи.

Контрольна форма складається з двох проваджень, які відрізняються за своїм предметом: нормотворчого і виконавчого. Нормотворче контрольне провадження має місце тоді, коли голова здійснює контроль за нормотворчою діяльністю керівників структурних підрозділів та апарату з правом відміни актів, а також тоді, коли голова обласної адміністрації контролює нормотворчу діяльність районної адміністрації з правом відміни актів. Виконавче контрольне провадження являє собою контроль за ефективністю діяльності відділів, управлінь, інших структурних підрозділів і апарату, а також контроль за виконанням місцевими радами делегованих їм повноважень органів виконавчої влади.

Організаційні форми діяльності місцевих держадміністрацій поділяються на основні та допоміжні. До основних організаційних форм належать персональна діяльність голів, заступників, керівників структурних підрозділів і керівника апарату; наради; засідання колегії, консультативних і допоміжних органів і служб.

Засідання колегії проводяться відповідно до плану роботи місцевої державної адміністрації, як правило, один раз на місяць, позачергові – у міру потреби. Засідання колегії вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менш як дві третини загальної кількості її членів. Рішення колегії приймаються відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх на засіданні членів колегії. У випадку рівного розподілу голосів голос головуючого є вирішальним. В окремих випадках за рішенням головуючого може бути застосована процедура таємного голосування. Рішення колегії оформлюються протоколами, які підписуються головою колегії й впроваджуються у життя, як правило, розпорядженнями або дорученнями голови місцевої державної адміністрації. Апарат місцевої державної адміністрації забезпечує стенографування (технічний запис) засідань колегії.

Наради проводяться головою, заступниками голови, керівниками апарату, управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації відповідно до плану роботи місцевої держадміністрації з метою оперативного розгляду та вирішення питань, що належать до її повноважень. План проведення наради затверджується відповідною посадовою особою. Організація проведення нарад у голови місцевої державної адміністрації та його заступників покладається на апарат або відповідні структурні підрозділи місцевої державної адміністрації. Порядок денний, аналітичні довідки про стан справ та обґрунтування причин внесення питань на розгляд надсилаються учасникам наради завчасно, а з додаткових (позапланових) питань – вручаються учасникам у день проведення наради. Рішення, прийняті на нарадах, оформлюються протоколами не пізніше ніж у триденний термін. Протокол наради підписується головуючим. За результатами розгляду питань на нарадах можуть видаватися розпорядження голови місцевої державної адміністрації. Контроль за виконанням рішень, прийнятих на нарадах у голови місцевої державної адміністрації та його заступників, здійснюється апаратом, а у відповідних випадках – структурним підрозділом місцевої державної адміністрації, які регулярно подають керівнику місцевої державної адміністрації, який проводив нараду, аналітичні та інформаційні довідки про стан виконання рішень, прийнятих на нараді. Офіційне повідомлення засобам масової інформації про порядок денний і підсумки розгляду питань на нарадах має право надавати прес-служба місцевої державної адміністрації або уповноважена головою місцевої державної адміністрації посадова особа. Дозвіл на присутність представників засобів масової інформації та на проведення кіно-, відео-, фотозйомок і звукозапису у приміщенні, де відбувається нарада, надається керівником апарату місцевої державної адміністрації.

Серед допоміжних організаційних форм можна виділити участь голови та інших керівників місцевої держадміністрації в засіданнях органів самоорганізації населення, місцевих рад, Кабінету Міністрів України; участь співробітників держадміністрації у зборах громадян за місцем проживання, інтерв’ю, прес-конференції та інші форми зв’язків з громадськістю.

§9. Методи діяльності місцевих державних адміністрацій

Система методів діяльності місцевих органів виконавчої влади є аналогічною тій, що притаманна Кабінету Міністрів України. Провідне місце в цій системі належить методам планування, координації, контролю за виконанням рішень, роботи з кадрами, а також інформаційному забезпеченню діяльності.

Планування. Робота місцевої державної адміністрації здійснюється за перспективними (річними), поточними (квартальними), а в разі потреби – оперативними (місячними, тижневими) планами, що затверджуються головою місцевої державної адміністрації. Відповідно до цих планів проводяться засідання колегії та наради у місцевій державній адміністрації. Крім загальних планів роботи, місцеві держадміністрації розробляють і затверджують річні плани кадрової роботи та щоквартальні плани здійснення контролю.

Робота управлінь, відділів та інших структурних підрозділів адміністрації проводиться за квартальними і місячними планами, що затверджуються заступниками голови (відповідно до розподілу обов’язків). Місячні плани управлінь, відділів та інших структурних підрозділів розробляються з урахуванням особистих планів роботи їх працівників.

Робота апарату місцевої державної адміністрації проводиться за квартальними і місячними планами, що затверджуються керівником апарату місцевої державної адміністрації.

Формування планів роботи місцевої державної адміністрації здійснюється керівником апарату місцевої державної адміністрації за пропозиціями управлінь, відділів та інших структурних підрозділів, погоджених із заступниками голови місцевої державної адміністрації (відповідно до розподілу обов’язків). Плани всіх структурних підрозділів мають бути узгодженими між собою і з загальним планом роботи місцевої державної адміністрації.

Плани роботи місцевої державної адміністрації повинні передбачати заходи, спрямовані на реалізацію державної регіональної політики, виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня, державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, здійснення інших наданих державою, а також делегованих відповідною радою повноважень.

Поточний (квартальний) план роботи місцевої державної адміністрації має включати: а) перелік актуальних питань, пов’язаних з реалізацією заходів соціально-економічного розвитку території або окремих її адміністративно-територіальних одиниць, функціонуванням галузей господарського комплексу та розв’язанням проблем соціальної сфери, поліпшенням діяльності місцевих органів виконавчої влади, їх взаємодією з органами місцевого самоврядування, що потребують розгляду на засіданнях колегії, нарадах у голови місцевої державної адміністрації і його заступників та вжиття додаткових заходів для їх вирішення; б) перелік законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня, розпоряджень голови місцевої державної адміністрації, процес реалізації яких оперативно розглядатиметься в порядку перевірки їх виконання; в) перелік організаційно-масових заходів, проведення яких здійснюється місцевою держадміністрацією або за її участю.

До поточного (квартального) плану роботи в обов’язковому порядку включаються також питання: а) про підбиття підсумків діяльності місцевої державної адміністрації відповідно за квартал, півріччя, дев’ять місяців, рік з визначенням основних напрямів подальшої роботи; б) про роботу структурних підрозділів місцевої державної адміністрації. До плану роботи обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації, крім того, включаються питання про роботу районних державних адміністрацій з виконання законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня, розпоряджень голови відповідної місцевої державної адміністрації або із здійснення їх повноважень.

Заплановані питання щодо роботи управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації, а у відповідних випадках – районних державних адміністрацій мають, як правило, передбачати проведення комплексної або цільової перевірки стану справ на місцях.

Додаткові (позапланові) питання включаються до затвердженого плану роботи місцевої державної адміністрації за рішенням голови місцевої державної адміністрації.

Виключення з плану роботи питання здійснюється за дозволом голови місцевої державної адміністрації на підставі доповідної записки заступника голови (відповідно до розподілу обов’язків), керівника апарату місцевої державної адміністрації.

Контроль за виконанням планів роботи місцевої державної адміністрації здійснюється заступниками голови (відповідно до розподілу обов’язків), а також керівником апарату місцевої державної адміністрації.

Робота з кадрами. Організація кадрової роботи у місцевій державній адміністрації здійснюється за затвердженим головою місцевої державної адміністрації річним планом, у якому визначено заходи з добору, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників.

Прийняття на державну службу до місцевої державної адміністрації здійснюється шляхом конкурсного відбору або за іншою процедурою, визначеною законодавством. Прийняття працівників на роботу до місцевої державної адміністрації на посади, не віднесені до категорії державних службовців, та звільнення їх з роботи здійснюється відповідно до законодавства про працю.

Керівники апарату, управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації організовують вивчення ділових та моральних якостей осіб, які претендують на посади державних службовців.

Особи, які вперше зараховуються на державну службу, складають Присягу державних службовців і підписують її текст, про що робиться запис у трудовій книжці, а також підписують текст Попередження про спеціальні обмеження, встановлені Законами України «Про державну службу» та «Про боротьбу з корупцією» щодо прийняття на державну службу та проходження державної служби. Особи, які призначаються на посади, віднесені до номенклатури посад працівників, які повинні мати допуск до роботи з таємними документами, можуть бути призначені на ці посади тільки після отримання ними такого допуску.

У місцевій державній адміністрації, її структурних підрозділах створюється резерв кадрів, який підлягає щорічному перегляду та затвердженню. З особами, зарахованими до кадрового резерву, здійснюється робота, спрямована на підвищення їх ділової кваліфікації, необхідної для роботи на відповідних посадах.

З метою набуття практичного досвіду, перевірки професійних і ділових якостей осіб з кадрового резерву або державних службовців, які претендують на зайняття більш високих посад, може проводитися в установленому порядку їх стажування на відповідних посадах у структурних підрозділах місцевої державної адміністрації.

Перевагу для зайняття посади державного службовця мають особи, які зараховані до кадрового резерву, досягли найкращих результатів у роботі, виявляють ділову ініціативу, постійно підвищують свій кваліфікаційний рівень. Без конкурсного відбору за рішенням голови, керівника управління, відділу та іншого структурного підрозділу місцевої державної адміністрації можуть бути переведені на більш високі посади державні службовці, які зараховані до кадрового резерву чи пройшли стажування, а також в інших випадках, передбачених законодавством.

На кожного працівника, прийнятого на роботу до місцевої державної адміністрації, оформляється особова справа.

Відповідальність за проведення кадрової роботи покладається на голову, керівників апарату та структурних підрозділів місцевої державної адміністрації.

У роботі з кадрами місцевих державних адміністрацій застосовується поєднання заохочення, стимулювання і накладення стягнень.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 13 грудня 1999 р. № 2288 «Про впорядкування умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх виконавчих органів, органів прокуратури, судів та інших органів» (із змінами, внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів України № 2334 від 20.12.1999 р., № 2338 від 21.12.1999 р. та № 2358 від 22.12.1999 р.) передбачено низку заходів, спрямованих на стимулювання роботи працівників місцевих державних адміністрацій.

Керівникам структурних підрозділів, їх заступникам, спеціалістам і службовцям за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи можуть встановлюватися надбавки у розмірі до 50% посадового окладу з урахуванням надбавки за ранг державного службовця. Водночас, у разі несвоєчасного виконання завдань, погіршення якості роботи і порушення трудової дисципліни, ці надбавки скасовуються або зменшуються. Цією ж постановою уряду передбачене преміювання працівників відповідно до їх особистого внеску в загальні результати роботи в межах фонду преміювання, утвореного у розмірі тримісячного фонду оплати праці та економії фонду оплати праці.

Преміювання працівників місцевих державних адміністрацій здійснюється відповідно до їх особистого внеску в загальні результати роботи у межах фонду преміювання, утвореного в розмірі тримісячного фонду оплати праці та економії фонду оплати праці. Їм також може надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань та допомога на оздоровлення в розмірі середньомісячної заробітної плати. Преміювання керівників місцевих органів виконавчої влади, їх заступників, встановлення їм надбавок та доплат до посадових окладів, надання матеріальної допомоги здійснюється за рішенням органу вищого рівня у межах наявних коштів на оплату праці.

Спеціалістам і службовцям (крім заступників керівників органів виконавчої влади, керівників структурних підрозділів та їх заступників) можуть встановлюватись доплати: а) за виконання обов’язків тимчасово відсутніх працівників цих же категорій персоналу – до 50% посадового окладу за основною роботою з використанням на цю мету до 50% посадового окладу відсутнього працівника; б) за виконання обов’язків тимчасово відсутніх працівників-жінок, які перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю і пологами, а також осіб, які перебувають у частково оплачуваній відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку чи у відпустці без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більше ніж до досягнення дитиною шестирічного віку, – до 30% посадового окладу за основною роботою, з використанням на цю мету економії заробітної плати на посадах, що займають відсутні із зазначених причин працівники. Крім того, постановою уряду № 2288 передбачена можливість виплачувати працівникам місцевих держадміністрацій: а) надбавку за знання та використання в роботі іноземної мови; б) доплату за науковий ступінь кандидата або доктора наук з відповідної спеціальності; в) надбавку за почесне звання «заслужений». Доплати за науковий ступінь і надбавка за почесне звання виплачуються працівникам, якщо їх діяльність збігається за профілем з науковим ступенем або почесним званням.

З метою заохочення працівників апарату і структурних підрозділів місцева держадміністрація розглядає і вносить пропозиції щодо нагородження їх державними нагородами, відзнаками Президента України, присвоєння почесних звань.

Закон України «Про місцеві державні адміністрації» (ч.5 ст.33) передбачає, що за наявності підстав, передбачених законодавством, голови обласних держадміністрацій можуть порушувати питання перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України про притягнення до дисциплінарної відповідальності голів районних держадміністрацій. Водночас, за результатами роботи районної держадміністрації голова обласної держадміністрації може застосовувати встановлені законодавством заходи заохочення до посадових осіб районної держадміністрації. В Автономній Республіці Крим такими ж повноваженнями відносно посадових осіб районних держадміністрацій наділена Рада міністрів АРК.

Координація. Метод координації в роботі місцевих державних адміністрацій має два аспекти: координація-взаємодія і координація-керівництво.

Координація-взаємодія має місце у таких випадках:

1. З органами місцевого самоврядування:

місцеві держадміністрації на відповідній території взаємодіють із сільськими, селищними і міськими радами, їх виконавчими органами та сільськими, селищними і міськими головами, сприяють у здійсненні ними власних повноважень місцевого самоврядування, розглядають і враховують у своїй діяльності пропозиції депутатів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;

у разі розгляду місцевою держадміністрацією питань, які зачіпають інтереси місцевого самоврядування, про це повідомляється заздалегідь відповідним органам місцевого самоврядування; представники цих органів та посадові особи територіальних громад мають право брати участь у розгляді таких питань місцевою держадміністрацією, висловлювати зауваження і пропозиції;

голови місцевих державних адміністрацій, їх заступники, керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої держадміністрації або їх представники мають право бути присутніми на засіданнях органів місцевого самоврядування та бути вислуханими з питань, що стосуються їх компетенції;

для здійснення спільних програм місцеві держадміністрації та органи місцевого самоврядування можуть укладати договори, створювати спільні органи та організації;

місцева державна адміністрація розробляє проекти програм соціально-економічного розвитку і подає їх на затвердження відповідній раді, забезпечує їх виконання, звітує перед відповідною радою про їх виконання;

місцева державна адміністрація розглядає та приймає рішення за пропозиціями органів місцевого самоврядування щодо проектів планів та заходів підприємств, установ, організацій, розташованих на відповідній території;

місцева держадміністрація на пропозиції органів місцевого самоврядування формує обсяги продукції, що постачається для місцевих потреб за рахунок коштів бюджетів місцевого самоврядування та інших джерел фінансування;

місцева державна адміністрація складає і подає на затвердження ради проект відповідного бюджету та забезпечує його виконання; звітує перед відповідною радою про його виконання;

місцева державна адміністрація у спільних інтересах територіальних громад об’єднує на договірній основі бюджетні кошти з коштами підприємств, установ, організацій та населення для будівництва, розширення, реконструкції, ремонту та утримання виробничих підприємств, транспорту, мереж тепло-, водо-, газо-, енергозабезпечення, шляхів, зв’язку, служб з обслуговування населення, закладів охорони здоров’я, торгівлі, освіти, культури, соціального забезпечення житлово-комунальних об’єктів, у тому числі їх придбання для задоволення потреб населення та фінансує здійснення цих заходів;

місцева державна адміністрація розробляє, подає на затвердження відповідної ради та забезпечує виконання регіональних екологічних програм; звітує перед відповідною радою про їх виконання; вносить до відповідних органів пропозиції щодо державних екологічних програм.

2. З органами виконавчої влади:

місцева державна адміністрація подає в установленому порядку до органів виконавчої влади вищого рівня фінансові показники й пропозиції до проекту Державного бюджету України, пропозиції щодо обсягу коштів Державного бюджету України для їх розподілу між територіальними громадами, розмірів дотацій і субсидій, дані про зміни складу об’єктів, що підлягають бюджетному фінансуванню, баланс фінансових ресурсів для врахування їх при визначенні розмірів субвенцій, а також для бюджетного вирівнювання, виходячи із забезпеченості мінімальних соціальних потреб;

Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим у межах наданих йому повноважень взаємодіє з районними державними адміністраціями в Автономній Республіці Крим;

3. З політичними партіями, громадськими і релігійними організаціями:

місцеві державні адміністрації взаємодіють з політичними партіями, громадськими й релігійними організаціями для забезпечення прав і свобод громадян, задоволення їх політичних, екологічних, соціальних, культурних та інших інтересів з урахуванням загальнодержавних і місцевих інтересів, сприяють виконанню статутних завдань та забезпечують додержання законних прав цих об’єднань громадян;

політичні партії, громадські та релігійні організації можуть вносити пропозиції з питань їх діяльності на розгляд місцевих державних адміністрацій; у цих випадках представники зазначених організацій мають право бути присутніми під час розгляду внесених ними питань, давати необхідні пояснення.

Координація–керівництво, субординація виявляється у таких формах:

Рада міністрів Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень спрямовує та контролює діяльність районних державних адміністрацій;

місцеві державні адміністрації під час здійснення своїх повноважень у сфері управління взаємодіють з відповідними міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади; управління, відділи та інші структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій є підзвітними та підконтрольними відповідним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади;

голови місцевих державних адміністрацій координують діяльність територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади та сприяють їм у виконанні покладених на ці органи завдань;

голови місцевих державних адміністрацій мають право вносити на розгляд відповідних рад питання, пов’язані з виконанням делегованих повноважень, та інші пропозиції;

голови обласних державних адміністрацій мають право дорадчого голосу на засіданнях обласних рад, а голови районних державних адміністрацій – на засіданнях районних рад;

голови місцевих державних адміністрацій щорічно звітують перед відповідними радами з питань виконання бюджету, програм соціально-економічного та культурного розвитку територій і делегованих повноважень;

голови обласних держадміністрацій інформують Президента України і Кабінет Міністрів України та щорічно звітують перед ними про виконання місцевою державною адміністрацією покладених на неї повноважень, а також суспільно-політичне, соціально-економічне, екологічне та інше становище на відповідній території, вносять пропозиції з питань удосконалення чинного законодавства України і практики його реалізації, системи державного управління.

Контроль за виконанням рішень. Згідно з Типовим регламентом місцевої державної адміністрації, контролю підлягають усі документи, в яких встановлено завдання або які містять питання, що потребують вирішення. Обов’язковому контролю підлягає виконання законів України, указів і розпоряджень Президента України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, актів інших органів виконавчої влади вищого рівня (далі – акти законодавства), доручень Президента України і Кабінету Міністрів України, розпоряджень голови місцевої державної адміністрації, запитів і звернень народних депутатів України.

Для здійснення контролю за виконанням актів законодавства, доручень Президента України і Кабінету Міністрів України, розпоряджень голови місцевої державної адміністрації у разі необхідності розробляється план контролю, у якому визначаються проміжні контрольні терміни стану виконання завдань; управління, відділи та інші структурні підрозділи місцевої державної адміністрації, які відповідають за організацію і контроль за виконанням окремих завдань; структурний підрозділ, який забезпечує координацію роботи з організації і контролю за виконанням у цілому. План контролю затверджується заступником голови місцевої державної адміністрації (відповідно до розподілу обов’язків).

Контроль за виконанням вимог актів законодавства, доручень Президента України і Кабінету Міністрів України, розпоряджень голови місцевої державної адміністрації здійснюється шляхом:

аналізу та узагальнення у визначені терміни письмової інформації виконавців про стан виконання в цілому або окремих встановлених ними завдань;

систематичного аналізу статистичних та оперативних даних, що характеризують стан їх виконання;

періодичної комплексної або цільової перевірки організації та стану виконання завдань безпосередньо на місцях;

розгляду роботи (заслуховування звіту) виконавців на засіданнях колегії, нарадах у голови місцевої державної адміністрації або його заступників (відповідно до розподілу обов’язків) з виконання встановлених завдань.

Аналітичні та інформаційні матеріали про стан виконання встановлених завдань, підготовлені згідно з проміжними контрольними термінами, доповідаються голові місцевої державної адміністрації або його заступнику (відповідно до розподілу обов’язків) не пізніше ніж у десятиденний термін, визначений актом законодавства, дорученням Президента України, Кабінету Міністрів України, розпорядженням голови місцевої державної адміністрації або планом контролю.

З матеріалів, що містять відомості про можливий зрив своєчасного чи повного виконання завдань, голова місцевої державної адміністрації або його заступник (відповідно до розподілу обов’язків) дає доручення відповідним виконавцям щодо вжиття додаткових заходів для усунення причин, які перешкоджають виконанню завдань.

Інформація (звіт) про стан виконання вимог законів України, указів, розпоряджень і доручень Президента України, постанов, розпоряджень і доручень Кабінету Міністрів України, актів інших органів виконавчої влади вищого рівня, що подається відповідно Президенту України, Кабінету Міністрів України, іншим органам виконавчої влади вищого рівня, підписується головою місцевої держадміністрації.

Зняття з контролю виконання вимог документів здійснюється на підставі письмового звіту керівника відповідного органу про їх виконання за письмовим дозволом голови місцевої державної адміністрації або його заступника (відповідно до розподілу обов’язків).

Порядок контролю за здійсненням органами місцевого самоврядування делегованих повноважень органів виконавчої влади затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 9 березня 1999 р. № 339. Згідно з названою постановою, контроль за здійсненням органами місцевого самоврядування делегованих повноважень органів виконавчої влади покладається на відповідні місцеві держадміністрації та Раду міністрів Автономної Республіки Крим, а у випадках, передбачених законодавством, – на міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, їх територіальні органи. Контроль здійснюється шляхом аналізу актів органів місцевого самоврядування, надання органами місцевого самоврядування інформації про виконання делегованих повноважень органів виконавчої влади, проведення перевірок діяльності виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

Місцеві держадміністрації розробляють та затверджують щоквартальні плани здійснення контролю.

Райдержадміністрації контролюють здійснення виконавчими органами сільських, селищних і міських рад (міст районного значення), розташованих на території району, делегованих повноважень органів виконавчої влади. Облдержадміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим контролюють здійснення виконавчими органами міських (міст обласного значення, міст республіканського значення Автономної Республіки Крим) рад делегованих повноважень органів виконавчої влади.

Облдержадміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим мають право безпосередньо контролювати здійснення виконавчими органами сільських, селищних і міських рад (міст районного значення), розташованих на відповідній території, делегованих повноважень органів виконавчої влади.

У разі коли сільський, селищний, міський голова своїми діями порушує положення Конституції або законів України, утискує права і свободи громадян, не забезпечує здійснення делегованих повноважень органів виконавчої влади, перешкоджає здійсненню контролю за їх виконанням та в інших випадках, орган, що здійснює контроль, порушує у встановленому порядку питання про його відповідальність згідно із законодавством.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, їх територіальні органи здійснюють контроль відповідно до повноважень та у порядку, визначеному законодавством.

Порядок, періодичність і терміни проведення перевірок здійснення виконавчими органами сільських, селищних, міських рад делегованих повноважень органів виконавчої влади визначаються керівником органу, що здійснює контроль.

У разі потреби за рішенням керівника органу, що здійснює контроль, можуть проводитися позапланові перевірки.

За рішенням Кабінету Міністрів України можуть проводитися комплексні перевірки здійснення виконавчими органами сільських, селищних, міських рад делегованих повноважень органів виконавчої влади та заслуховуватися інформація посадових осіб місцевого самоврядування про стан виконання повноважень органів виконавчої влади.

Термін проведення перевірки не повинен перевищувати 10 робочих днів. Продовження цього терміну допускається з дозволу керівника органу, що призначив перевірку.

За результатами перевірки оформляється акт за підписом осіб, які проводили перевірку. Акт передається керівникові органу, який призначив перевірку, а копія акта передається органу місцевого самоврядування, в якому проводилася перевірка. Результати перевірки у разі потреби виносяться на розгляд сесії відповідної ради та доводяться до відома населення шляхом опублікування у місцевих засобах масової інформації.

Про прийняте рішення або вжиті заходи за результатами перевірки сільський, селищний, міський голова зобов’язаний у тижневий термін повідомити орган, що здійснював перевірку.

Керівник органу, що призначив перевірку, зобов’язаний у тижневий термін розглянути результати перевірки і вжити заходів для усунення порушень чи зловживань. У разі потреби матеріали передаються відповідним правоохоронним органам та вищим органам виконавчої влади.

Інформаційне забезпечення діяльності місцевих органів виконавчої влади передбачає здійснення ними таких дій:

голови місцевих державних адміністрацій інформують Президента України і Кабінет Міністрів України та щорічно звітують перед ними про виконання покладених на місцеву держадміністрацію повноважень;

голови місцевих держадміністрацій отримують інформацію під час їх безпосередньої участі у засіданнях Кабінету Міністрів України, колегій міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, на сесіях відповідних рад;

місцеві державні адміністрації отримують від усіх суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності інформацію, передбачену актами законодавства для складання і виконання бюджету;

згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 9 березня 1999 р. № 339 «Про порядок контролю за здійсненням органами місцевого самоврядування делегованих повноважень органів виконавчої влади», виконавчі органи сільських, селищних, міських рад до 10 числа наступного за кварталом місяця надсилають інформацію про виконання делегованих повноважень органів виконавчої влади до відповідної місцевої державної адміністрації; форму такої інформації затверджує голова місцевої державної адміністрації;

на вимогу місцевої державної адміністрації виконавчі органи сільських, селищних, міських рад надають інформацію про виконання окремих делегованих повноважень;

копії актів органів місцевого самоврядування, прийнятих з питань здійснення делегованих повноважень органів виконавчої влади, у 3-денний термін з дня їх прийняття надсилаються до відповідної місцевої державної адміністрації;

апарат та відповідні структурні підрозділи місцевої державної адміністрації регулярно подають керівнику, що проводив нараду, аналітичні та інформаційні довідки про стан виконання рішень, прийнятих на нараді;

апарат опрацьовує документи, що надходять до місцевої державної адміністрації, готує до них аналітичні, довідкові та інші матеріали;

апарат місцевої державної адміністрації готує аналітичні, інформаційні та інші матеріали з організаційних та кадрових питань, що розглядаються головою місцевої державної адміністрації.

§10. Акти місцевих державних адміністрацій

На виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів – накази.

Проекти розпоряджень голови місцевої державної адміністрації вносяться управліннями, відділами та іншими структурними підрозділами місцевої державної адміністрації, проекти розпоряджень голови обласної, Київської і Севастопольської міської державної адміністрації – також відповідними районними державними адміністраціями.

До їх внесення місцевій державній адміністрації, проекти правових актів підлягають обов’язковому погодженню з причетними структурними підрозділами місцевої державної адміністрації, у разі потреби – з іншими причетними органами та організаціями. Погоджений проект розпорядження візується керівниками зазначених органів та організацій.

Крім того, проект розпорядження може вноситися тільки після проведення відповідної експертизи з пояснювальною запискою, що містить необхідні розрахунки та обґрунтування і прогнози соціально-економічних та інших результатів його реалізації. Якщо проект тягне за собою зміни або доповнення до інших розпоряджень, то ці зміни або доповнення включаються до нього, або подаються окремим актом одночасно з ним.

За наявності розбіжностей щодо проекту розпорядження керівник органу, який вносить проект, повинен забезпечити їх обговорення з причетними органами та організаціями з метою пошуку взаємоприйнятного рішення. У разі, коли такого рішення не знайдено, проект вноситься з обов’язковим додаванням переліку розбіжностей з їх обґрунтуванням та оригіналами зауважень, підписаних керівниками відповідних органів та організацій.

Проекти розпоряджень із соціально-економічних питань повинні, як правило, мати преамбулу, в якій викладається аналіз стану справ і причин недоліків у розв’язанні відповідних проблем, визначається мета видання розпорядження.

Встановлювані завдання повинні бути конкретними і реальними, спрямованими на досягнення у найкоротший термін мети, визначеної розпорядженням, з переліком виконавців і визначенням термінів виконання завдань. У необхідних випадках у проекті розпорядження можуть передбачатися проміжні контрольні терміни інформування місцевої державної адміністрації про перебіг виконання встановлених завдань.

Якщо проект розпорядження внесений до місцевої державної адміністрації з порушенням встановленого Типовим регламентом місцевої державної адміністрації порядку, то він повертається розробнику проекту за дорученням голови місцевої державної адміністрації або його заступника (відповідно до розподілу обов’язків) чи керівника апарату для внесення в установленому порядку.

Внесений проект розпорядження доповідається голові місцевої державної адміністрації або його заступнику (відповідно до розподілу обов’язків), за дорученням якого апаратом місцевої державної адміністрації проводиться опрацювання проекту, а також редагування тексту. Тривалість опрацювання проекту розпорядження в апараті не повинна перевищувати 10 робочих днів (у разі необхідності цей термін може бути продовжено заступником голови за обґрунтованим проханням посадової особи апарату). Якщо під час опрацювання проекту розпорядження виявлено необхідність внесення до нього істотних змін, проект повертається для доопрацювання та повторного візування керівниками причетних органів та організацій.

Неврегульовані розбіжності щодо проекту розпорядження розглядає заступник голови місцевої державної адміністрації (відповідно до розподілу обов’язків), який приймає рішення про врахування або відхилення зауважень. При цьому заступник голови може внести на розгляд голови місцевої державної адміністрації проект розпорядження з розбіжностями з додаванням довідки про такі розбіжності та пропозиціями щодо їх усунення.

Проект розпорядження візується працівниками апарату, які здійснювали його опрацювання (в обов’язковому порядку працівником юридичної служби), заступником голови місцевої державної адміністрації, який відповідає за його підготовку, а в разі потреби – іншими заступниками голови, після чого передається керівнику апарату для доповіді його голові місцевої державної адміністрації. Проекти розпоряджень з питань соціально-економічного розвитку відповідної території у разі необхідності попередньо обговорюються на засіданнях колегії місцевої державної адміністрації.

Підписані головою місцевої державної адміністрації розпорядження реєструються в установленому порядку і надсилаються причетним органам та організаціям згідно з розрахунком розсилання. Додатки до розпоряджень підписуються керівником апарату місцевої державної адміністрації.

Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов’язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами. Голови місцевих державних адміністрацій видають розпорядження одноосібною і несуть за них відповідальність згідно із законодавством.

Акти місцевих державних адміністрацій ненормативного характеру, прийняті в межах їх повноважень, набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх у дію. Ці акти доводяться до їх виконавців, а за потреби – оприлюднюються.

Нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій підлягають державній реєстрації у відповідних органах юстиції в установленому органом порядку і набирають чинності з моменту їх реєстрації, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх у дію. Нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій, які стосуються прав та обов’язків громадян або мають загальносуспільний характер, підлягають оприлюдненню і набирають чинності з моменту їх оприлюднення, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх у дію.

Акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або до суду. Розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку.

Накази керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації, що суперечать Конституції України, іншим актам законодавства, рішенням Конституційного Суду України та актам міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, можуть бути скасовані головою місцевої державної адміністрації, відповідним міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади.

Рада міністрів АРК може скасовувати розпорядження голів відповідних районних держадміністрацій, що суперечать Конституції України, законам України, іншим актам законодавства України, а також нормативно-правовим актам Верховної Ради АРК, рішенням Ради міністрів АРК, що не суперечать законодавству України.

Матеріальна шкода, завдана незаконними рішеннями голів місцевих державних адміністрацій, наказами керівників управлінь, відділів, інших структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, діями чи бездіяльністю посадових осіб місцевих державних адміністрацій під час здійснення ними своїх повноважень, відшкодовується за рахунок держави. Водночас держава має право зворотної вимоги (регресу) до посадової особи місцевої держадміністрації, яка заподіяла шкоду, в розмірах і порядку, визначених законодавством.

Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, акти інших посадових осіб, які призначаються ними, можуть бути оскаржені в судовому порядку відповідно до закону.

Розділ VI

Організація роботи органів публічної влади Автономної Республіки Крим

Глава 1

Організація роботи Верховної Ради
Автономної Республіки Крим

§1. Загальна характеристика правового статусу Верховної Ради Автономної Республіки Крим

Верховна Рада Автономної Республіки Крим (Верховна Рада АРК) є представницьким органом адміністративно-терито­ріальної автономії, що здійснює свої повноваження на основі Конституції України і законів України, Конституції Автономної Республіки Крим і нормативно-правових актів АРК з метою сприяння реалізації прав та інтересів населення автономії й вирішення питань життєдіяльності регіону.

Верховна Рада АРК здійснює свою діяльність на принципах: верховенства права; конституційності; законності; гласності; колегіальності; поєднання інтересів Автономної Республіки Крим і загальнодержавних інтересів України; врахування особливостей, передбачених ст.132 Конституції України; правової, організаційної й матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених Конституцією і законами України, Конституцією АРК; судового захисту.

Функції й компетенція Верховної Ради АРК:

1. Представницька – тільки Верховна Рада АРК може виступати від імені народу Автономної Республіки Крим і представляти його інтереси у стосунках з іншими органами влади АРК, органами державної влади України, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями.

2. Установча – прийняття Конституції АРК і подання її на затвердження Верховної Ради України, внесення до неї змін; призначення на посаду і зняття з посади за поданням Голови Верховної Ради АРК Голови Ради міністрів АРК і за його поданням – членів Ради міністрів АРК; створення та ліквідація міністерств і республіканських комітетів АРК; вирішення питань адміністративно-територіального устрою відповідно до законодавства України; визнання статусу місцевостей як курортів; установлення зон санітарної охорони курортів; заснування засобів масової інформації і т.д.

3. Нормотворча – здійснення нормативного регулювання з питань сільського господарства і лісів, меліорації і кар’єрів, громадських робіт, ремесел, добродійної діяльності, містобудування, туризму, готельної справи, ярмарків, установ культури й історико-культурних заповідників, транспорту загального користування, автодоріг, водопроводів, мисливства і рибальства, санітарної і лікарської служб; визначення порядку управління майном, що належить АРК; визначення переліку майна АРК, що не підлягає приватизації і т.д.

4. Контрольна – контроль за виконанням бюджету АРК, програм АРК з питань соціально-економічного і культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони навколишнього природного середовища відповідно до загальнодержавних програм; заслуховування звітів Голови й членів Ради міністрів АРК; розгляд запитів депутатів.

5. Фінансово-бюджетна – встановлення податків і пільг по податках відповідно до законів України, прийняття рішень про випуск місцевих позик, затвердження бюджету АРК і внесення в нього змін.

§2. Порядок формування Верховної Ради
Автономної Республіки Крим

Верховна Рада АРК складається зі 100 депутатів, що обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування на 4 роки. Верховна Рада АРК є повноважною за умови обрання не менше 2/3 від її загального складу.

Порядок формування Верховної Ради АРК визначається Конституцією АРК, а також законами України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» і «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим».

Повноваження Верховної Ради АРК попереднього скликання припиняються з моменту відкриття першої сесії Верховної Ради АРК нового скликання. Повноваження Верховної Ради АРК можуть бути припинені Верховної Радою України достроково з підстав і в порядку, визначених Конституцією України.

Виборчий процес здійснюється на засадах вільного і рівноправного висування кандидатів у депутати, гласності та відкритості, свободи агітації, рівних можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії, неупередженості до кандидатів з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Усі виборці беруть участь у виборах добровільно і на рівних засадах.

Право голосу на виборах мають громадяни України, що постійно проживають в Автономній Республіці Крим, яким на день проведення виборів виповнилося 18 років. Кожний виборець має один голос. Не мають права голосу і права бути обраними громадяни, визнані судом недієздатними.

Вибори депутатів Верховної Ради АРК здійснюються за мажоритарною системою відносної більшості. Для проведення виборів утворюється 100 одномандатних округів.

Вибори депутатів Верховної Ради АРК організовують і проводять виборча комісія АРК, окружні та дільничні виборчі комісії, які утворюються відповідними представницькими органами влади.

Право висування кандидатів у депутати належить тільки громадянам України, що постійно проживають в АРК і реалізується місцевими осередками політичних партій та безпосередньо громадянами шляхом самовисування, а також зборами громадян і трудовими колективами. При цьому одна і та ж особа може бути висунута лише в одному виборчому окрузі.

Висунуті кандидати мають отримати на свою підтримку не менш як 750 підписів виборців відповідного округу. Підписні листи видаються окружними виборчими комісіями особам, які подали заяву про намір балотуватися кандидатом у депутати або які висунуті зборами громадян, трудовими колективами та місцевими осередками партій. Необхідна кількість підписів має бути зібрана і подана до окружної виборчої комісії до закінчення строку для реєстрації кандидатів, тобто за 45 днів до дня виборів.

Окружна виборча комісія приймає рішення щодо реєстрації кандидата у депутати не пізніше ніж на третій день після подання всіх необхідних документів. У разі реєстрації кандидату в депутати видається відповідне посвідчення і він отримує комплекс прав для здійснення передвиборної агітації у повному обсязі. Передвиборна агітація може здійснюватись у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та законам України.

Фінансування роботи виборчих комісій здійснюється за рахунок коштів республіканського бюджету АРК, а фінансування передвиборної агітації – за рахунок коштів республіканського бюджету АРК, а також коштів кандидатів у депутати, пожертвувань фізичних та юридичних осіб. Не пізніш як за 7 днів до дня виборів кандидати в депутати або їх довірені особи зобов’язані передати до окружних виборчих комісій фінансові звіти про джерела надходжень у власні виборчі фонди.

Голосування проводиться виключно в день виборів або в день повторного голосування з 7.00 до 22.00 у спеціально відведених приміщеннях, де обладнуються в достатній кількості кабіни або кімнати для таємного голосування. Кожен виборець голосує особисто. Виборчі бюлетені видаються членами дільничної виборчої комісії на підставі списку виборців по відповідній виборчій дільниці за умови пред’явлення виборцем документа, що посвідчує його особу.

Підрахунок голосів здійснюється виключно членами дільничної виборчої комісії на її засіданні, після чого складається протокол, до якого заноситься: 1) загальна кількість виборців, зареєстрованих на виборчій дільниці; 2) кількість одержаних на дільницю бюлетенів; 3) кількість невикористаних бюлетенів; 4) кількість виборців, які отримали виборчі бюлетені; 5) кількість виборців, які взяли участь у голосуванні; 6) кількість виборчих бюлетенів, визнаних недійсними; 7) кількість голосів, поданих за кожного кандидата у депутати.

На підставі протоколів дільничних виборчих комісій окружна виборча комісія визначає: 1) загальну кількість виборців у виборчому окрузі; 2) кількість виборців, які отримали виборчі бюлетені; 3) кількість виборців, які взяли участь у голосуванні; 4) кількість виборчих бюлетенів, визнаних недійсними; 5) кількість голосів, поданих «за» кожного кандидата у депутати; 6) особу кандидата у депутати, який набрав найбільшу кількість голосів.

Обраним вважається кандидат у депутати, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, порівняно з іншими кандидатами, які балотувалися в даному виборчому окрузі. У разі, коли до виборчого бюлетеня було внесено лише одного кандидата у депутати, він вважається обраним, якщо кількість голосів, поданих «за» нього, перевищує кількість голосів «не підтримую жодного з кандидатів у депутати». Якщо найбільшу і водночас однакову кількість голосів набрали два або більше кандидатів у депутати, проводиться повторне голосування по цих кандидатурах.

§3. Структура Верховної Ради Автономної Республіки Крим

Верховна Рада АРК є однопалатним представницьким органом, частина зі 100 депутатів якої здійснює свої повноваження на постійній основі, а частина поєднує їх з виробничою діяльністю.

Очолює Верховну Раду АРК Голова, який має першого заступника і заступника. Всі вони обираються з числа депутатів на першій сесії Верховної Ради АРК таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів.

Голова Верховної Ради АРК веде пленарні засідання сесії Верховної Ради АРК, забезпечує підготовку пленарних засідань сесії, організовує контроль за виконанням рішень і постанов Верховної Ради АРК; здійснює загальне керівництво підготовкою питань, що підлягають розгляду Верховною Радою АРК; виконує номінаційні та представницькі функції. Заступники Голови Верховної Ради АРК заміщають Голову в разі його відсутності чи тимчасової неможливості здійснення ним своїх обов’язків. Перший заступник Голови організовує взаємодію Верховної Ради АРК з Радою міністрів АРК, організовує і забезпечує контроль за його діяльністю; організовує роботу Верховної Ради АРК, яка стосується питань власності; здійснює міжрегіональні зв’язки; координує роботу постійних комісій «економічного блоку». Заступник Голови організовує підготовку і проведення засідань Президії й пленарних засідань Верховної Ради АРК, координує роботу Секретаріату Верховної Ради АРК з цих питань, організовує роботу з підготовки нормативно-правових та інших актів Верховної Ради АРК, координує роботу постійних комісій «соціально-культурного блоку». Основи правового статусу означених посадових осіб визначені у Законі України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» і деталізовані статтями глав 4 і 5 Регламенту Верховної Ради АРК.

Для координації роботи органів Верховної Ради АРК, сприяння депутатам у виконанні ними своїх обов’язків, підготовки сесій, реалізації інших повноважень організаційного характеру, що передаються Верховною Радою АРК, утворюється Президія Верховної Ради АРК. До її складу за посадою входять Голова Верховної Ради АРК, його перший заступник і заступник, а також голови постійних комісій Верховної Ради АРК. Очолює Президію Голова Верховної Ради АРК. Президія скликає сесії Верховної Ради АРК, формує порядок денний і вносить його на затвердження сесії Верховної Ради АРК, координує роботу її органів, забезпечує реєстрацію та офіційне оприлюднення нормативно-правових актів представницького органу автономії.

Структурними елементами Верховної Ради АРК є також постійні та тимчасові комісії, депутатські групи й фракції. Постійні та тимчасові комісії Верховної Ради АРК є її органами, які обираються з числа депутатів для вивчення, попереднього розгляду і підготовки питань, які відносяться до її відання, здійснення контролю за виконанням постанов і рішень представницького органу автономії. На відміну від українського парламенту, де кількість комітетів визначається заново після кожних виборів, у представницькому органі Кримської автономії кількість постійних комісій є сталою, а їх вичерпний перелік закріплений у ст.72 Регламенту Верховної Ради АРК. Депутатські групи і фракції створюються з метою консолідації депутатів Верховної Ради АРК згідно з їх політичними, економічними та іншими переконаннями для вирішення поставлених завдань.

Діяльність Верховної Ради АРК забезпечує її апарат, який складається із Секретаріату та Управління справами.

В цілому, структура Верховної Ради АРК зображена на схемі:

§4. Правовий статус депутатів Верховної Ради
Автономної Республіки Крим

Депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим може бути громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг віку 18 років і проживає в Україні не менше останніх п’яти років. Не може бути обраний до Верховної Ради АРК громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Депутати Верховної Ради АРК не можуть бути одночасно членами Ради міністрів АРК, виконувати функції представника Президента в Автономній Республіці Крим, мати інший представницький мандат. Депутати Верховної Ради АРК, які працюють на постійній основі, не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Статус депутата Верховної Ради АРК має визначатися відповідним законом України, однак такий закон поки що не прийнято, тому ці питання нині регламентуються Конституцією АРК, Законом «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим», Законом «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим» та Регламентом Верховної Ради АРК. В цілому представницький характер статусу депутата Верховної Ради АРК поєднує його зі статусом народного депутата України, що знайшло свій відбиток у відповідних положеннях Регламенту Верховної Ради АРК.

На час проведення засідань Верховної Ради АРК, постійних комісій Верховної Ради АРК, а також здійснення депутатських повноважень в інших випадках, передбачених законом, депутат звільняється від виконання виробничих або службових обов’язків з відшкодуванням йому середньої заробітної плати за основним місцем роботи та інших витрат, пов’язаних з депутатською діяльністю, за рахунок коштів бюджету АРК.

Депутат зобов’язаний брати участь у роботі Верховної Ради АРК та її органів. Він зобов’язаний входити до складу однієї з постійних комісій і брати участь у її роботі. Депутати можуть добровільно об’єднуватися у депутатські групи, фракції за умови, що до складу кожної з них входить не менше 10 депутатів. У випадку неможливості з поважних причин взяти участь у роботі Верховної Ради АРК та її органів депутат зобов’язаний завчасно повідомити про це голову своєї постійної комісії.

Депутат зобов’язаний додержуватись Конституції та законів України, Конституції АРК, Регламенту Верховної Ради АРК та інших нормативно-правових актів Верховної Ради АРК. Він не може використовувати свій депутатський мандат в цілях, не пов’язаних з депутатською діяльністю.

Депутат Верховної Ради АРК має всю повноту прав, які забезпечують його активну участь в діяльності Верховної Ради АРК та її органів. Так, у Верховній Раді АРК депутат має право:

голосувати з усіх питань, що обговорюються на засіданнях Верховної Ради АРК;

обирати і бути обраним на будь-яку посаду у Верховній Раді АРК;

задавати питання доповідачам і співдоповідачам на засіданнях Верховної Ради АРК;

брати участь у дебатах з усіх обговорюваних питань, подавати у письмовій чи усній формі пропозиції, зауваження і поправки;

робити заяви і вносити пропозиції щодо порядку ведення засідання і додержання Регламенту;

пропонувати кандидатури на посади у Верховній Раді АРК, задавати кандидатам питання, агітувати за кандидатів і проти;

виступати з обґрунтуванням своїх пропозицій з мотивів голосування, давати довідки;

ставити питання про недовіру складу органів, утворених Верховною Радою АРК;

пропонувати питання до порядку денного сесії, на пленарний тиждень, пленарне засідання Верховної Ради АРК;

брати участь у засіданнях Президії Верховної Ради АРК і постійних комісій, членом яких він не є, з правом дорадчого голосу;

розробляти і подавати на розгляд Верховної Ради АРК та її органів підготовлені в установленому порядку проекти нормативно-правових та інших актів, а також вносити пропозиції щодо їх зміни і доповнення;

оголошувати на засіданнях Верховної Ради АРК та її органів тексти звернень, заяв, резолюцій;

отримувати проекти нормативно-правових та інших актів, а також копії нормативно-правових актів і всіх інших прийнятих Верховною Радою АРК та її Президією документів;

знайомитися зі стенограмами (фонограмами) засідань Верховної Ради АРК та її Президії.

Депутат Верховної Ради АРК має право звернутися на пленарному засіданні Верховної Ради АРК з депутатським запитом до підконтрольних і підзвітних їй органів та посадових осіб про надання офіційного роз’яснення з питань, віднесених до їх відання. Депутатський запит вноситься депутатом у письмовій формі до секретаріату сесії, який оголошує його на найближчому пленарному засіданні Верховної Ради АРК і негайно надсилає відповідному органу чи посадовій особі. Офіційна відповідь на депутатський запит у 15-денний строк або в інший встановлений Верховною Радою АРК строк надсилається депутату, який його вніс.

За вимогою депутата відповідь на депутатський запит зачитується секретаріатом сесії або самим депутатом на пленарному засіданні Верховної Ради АРК. Кожний депутат після оголошення відповіді на його депутатський запит має право виступити і дати оцінку відповіді. Час на такий виступ не повинен перевищувати 5 хв. Депутатський запит і відповідь на нього можуть бути за рішенням Верховної Ради АРК обговорені на пленарному засіданні, якщо на цьому наполягає депутат, який вніс запит. У випадку обговорення депутатського запиту і відповіді на нього на пленарному засіданні проект рішення Верховної Ради АРК щодо депутатського запиту готується депутатом і включається до порядку денного засідання Верховної Ради АРК в порядку, передбаченому Регламентом. Для розгляду відповіді і проекту рішення щодо депутатського запиту Секретаріат Верховної Ради АРК запрошує на пленарні засідання посадових осіб, до яких був звернений запит. За підсумками обговорення депутатського запиту Верховна Рада АРК більшістю голосів депутатів від їх загального складу приймає рішення. Депутатський запит, відповідь на нього і прийняте рішення з цього питання публікується в газеті «Крымские известия».

Для отримання необхідної допомоги у здійсненні своїх повноважень депутати Верховної Ради АРК можуть мати помічників (не більше п’яти), статус яких визначається Тимчасовим положенням про помічників депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердженим Постановою Верховної Ради АРК від 30 червня 1998 р. №112-ІІ.

Персональний підбір кандидатур на посади помічників, визначення їх кількості і розподіл обов’язків між ними, а також організацію їх роботи здійснює безпосередньо депутат, який несе персональну відповідальність за правомірність своїх рішень.

Помічник депутата Верховної Ради АРК зобов’язаний:

виконувати доручення депутата щодо забезпечення взаємовідносин з виборцями, а також з органами влади АРК, органами місцевого самоврядування АРК, з об’єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями;

проводити попередній прийом виборців та інших осіб, а також вести запис на прийом до депутата;

вивчати за дорученням депутата питання, що входять до його компетенції, готувати по них необхідні матеріали, надавати депутату допомогу у здійсненні ним контролю за виконанням прийнятих рішень;

допомагати депутату в організації проведення звітів і зустрічей з виборцями, трудовими колективами, об’єднаннями громадян, узагальнювати висловлені на них пропозиції та зауваження, сприяти реалізації розроблених для їх виконання заходів;

надавати сприяння депутату у здійсненні контрольних функцій за додержанням законодавства України і нормативно-правових актів АРК при розгляді звернень громадян;

вести діловодство, забезпечувати збереження документів, що надходять на ім’я депутата, контролювати своєчасне надходження відповідей на депутатські запити і звернення;

надавати депутату організаційно-технічну та іншу допомогу при здійсненні ним депутатських повноважень, а також готувати аналітичний, довідково-інформаційний та інший матеріал з питань, пов’язаних з депутатською діяльністю;

виконувати окремі доручення депутата, пов’язані з депутатською діяльністю.

На відміну від помічників-референтів народних депутатів України, помічники депутата Верховної Ради АРК здійснюють свою діяльність виключно на громадських засадах. Однак канцелярські, поштові, телеграфні видатки помічника депутата, а також усі інші видатки, пов’язані з виконанням доручень, отриманих від депутата Верховної Ради АРК, оплачуються безпосередньо депутатом з коштів, передбачених на покриття його видатків, пов’язаних з депутатською діяльністю.

Організаційне, правове, експертне, кодифікаційне, документальне, інформаційне та інше забезпечення діяльності депутатів Верховної Ради АРК здійснюють відповідні підрозділи Секретаріату Верховної Ради АРК.

Повноваження депутата Верховної Ради АРК припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради АРК. Дострокове припинення його повноважень можливе за рішенням Верховної Ради АРК у випадках:

складення повноважень за його особистою заявою;

набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;

визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

припинення громадянства України або вибуття на постійне місце проживання за межі України;

відкликання виборцями (підставами для відкликання є порушення депутатом Конституції і законодавства України, Конституції та нормативно-правових актів АРК; незадовільне виконання депутатських обов’язків; використання депутатського мандата в особистих та корисливих цілях, систематичне порушення норм етики і моралі);

смерті;

в інших випадках, передбачених чинним законодавством.

Зайняття депутатом посади, не сумісної з депутатським мандатом, тягне за собою припинення його повноважень з моменту зайняття такої посади.

У разі дострокового припинення повноважень депутата Верховної Ради АРК проводяться вибори депутата замість вибулого.

§5. Правові форми діяльності Верховної Ради АРК

Діяльність Верховної Ради АРК здійснюється практично у всіх правових формах: нормотворчій, контрольній, установчій, правозастосовчій та інтерпретаційній. Однак найбільш детальну регламентацію отримали перші дві правові форми.

Нормотворчий процес у Верховній Раді АРК досить детально внормований у Розділі ІV Регламенту Верховної Ради АРК.

Згідно зі ст.10 Закону «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим», право внесення проектів нормативно-правових актів до Верховної Ради АРК належить депутатам Верховної Ради АРК і Раді міністрів АРК. При цьому, депутати можуть реалізувати своє право як індивідуально, так і колективно. Право внесення проектів нормативно-правових актів може реалізуватися депутатами і Радою міністрів АРК у двох формах: 1) у формі проекту нового нормативно-правового акту, проекту нормативно-правового акту про зміни і доповнення до чинного нормативно-правового акту, або про його відміну в цілому або в частині; 2) у формі поправок і пропозицій до проекту нормативно-правового акту, що розглядається у Верховній Раді АРК. Проекти нормативно-правових актів, що надходять від інших суб’єктів, можуть бути внесені до Верховної Ради АРК тільки через депутатів Верховної Ради АРК або Раду міністрів АРК.

Верховна Рада АРК на основі пропозицій депутатів і Ради міністрів АРК затверджує план підготовки проектів нормативно-правових актів на сесію, згідно з яким визначаються головні постійні комісії по розробці відповідних проектів. Розробка проектів може доручатись і Раді міністрів АРК.

Проекти правових актів вносяться на розгляд Верховної Ради АРК у суворій відповідності до Регламенту Верховної Ради АРК і Положення про порядок роботи з проектами нормативно-правових та інших актів, що подаються на розгляд Верховної Ради автономної Республіки Крим та її Президії. Внесені проекти приймаються, реєструються і ставляться на облік у відділі діловодства і контролю Секретаріату Верховної Ради АРК із зазначенням дати подання і додержанням порядку та умов їх проходження.

Проекти правових актів і матеріали до них в день надходження передаються Голові Верховної Ради АРК або його заступникам (згідно з розподілом обов’язків) і за їх дорученням копіюються і направляються:

1. До постійної комісії (головної), до відання якої належить відповідний проект правового акту;

2. До постійної комісії Верховної Ради АРК з питань законодавства, законності, правопорядку та військових питань для підготовки висновку (за відсутності зауважень проект візується без надання висновку);

3. До інших постійних комісій для попереднього розгляду;

4. До юридичного відділу Секретаріату Верховної Ради АРК для підготовки висновку (за відсутності зауважень він візується Правовою службою без надання висновку);

5. Керівникові Секретаріату Верховної Ради АРК;

6. До відділу з організаційної роботи;

7. До Ради міністрів АРК.

Копії проектів правових актів, підготовлених депутатами Верховної Ради АРК, з доданими до них матеріалами направляються відділом діловодства і контролю до Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим для надання висновків по них. За відсутності зауважень проект візується Головним управлінням юстиції без надання висновку.

Постійні комісії, яким дано доручення, юридичний відділ Секретаріату Верховної Ради АРК, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в АРК у десятиденний термін (якщо не буде зазначений інший) вивчають проект правового акту і подають по ньому головній комісії свої пропозиції і зауваження.

Верховна Рада АРК при розгляді питання може наділити статусом головної комісії спеціально створену нею депутатську робочу групу (комісію).

Головна комісія у п’ятиденний строк (якщо не буде встановлений інший) узагальнює зауваження і пропозиції, отримані від інших комісій, вивчає економічне і юридичне обґрунтування проекту правового акту, його зв’язок з іншими актами і готує висновок по проекту, після чого проект подається на розгляд Президії Верховної Ради АРК суб’єктом, який вніс проект. За відсутності зауважень по проекту головна комісія візує проект без надання висновку.

У випадку надходження до Верховної Ради АРК кількох проектів правових актів з одного і того ж питання для можливого об’єднання їх в один проект Президією Верховної Ради АРК створюється узгоджувальна комісія у складі авторів, депутатів Верховної Ради АРК і спеціалістів. За відсутності згоди суб’єктів права на внесення об’єднаного проекту на розгляд Верховної Ради АРК виносяться усі подані проекти.

Включення проекту правового акту до проектів порядку денного сесії, на пленарний тиждень, на день пленарного засідання здійснюється в порядку, передбаченому ст.ст.26, 27 Регламенту Верховної Ради АРК.

Обговорення і прийняття проектів правових актів відбувається на пленарному засіданні Верховної Ради АРК і здійснюється, як правило, у двох читаннях, якщо при цьому стосовно відповідного проекту правового акту Верховною Радою АРК не буде прийнято інше рішення.

При розгляді проекту правового акту в першому читанні заслуховується доповідь автора проекту і співдоповідь головної комісії за її ініціативою. У першому читанні обговорюються основні концептуальні положення проекту, висловлюються зауваження і пропозиції як у цілому по проекту, так і по окремих його положеннях. У випадку схвалення проекту правового акту Верховна Рада АРК визначає термін його подання для розгляду у другому читанні. Рішення по проекту правового акту, розглянутому в першому читанні, вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість від загального числа депутатів Верховної Ради АРК. За результатами голосування Верховна Рада АРК приймає постанову (рішення).

За рішенням Верховної Ради АРК проект нормативно-правового акта може бути винесений на всенародне обговорення.

Якщо в результаті першого читання Верховна Рада АРК визнає представлений проект нормативно-правового акта готовим для прийняття в цілому, він може бути прийнятий в цілому без постатейного голосування, не переходячи до другого читання.

Проект нормативно-правового акта, не прийнятий у першому читанні, направляється особі або органу, що вніс проект, для доробки з урахуванням зауважень і пропозицій, що надійшли під час обговорення.

Проект нормативно-правового акта, прийнятий у першому читанні, Верховною Радою АРК передається головній комісії для доопрацювання. Головна комісія за необхідності доопрацювання проекту правового акта створює робочу групу, яка в місячний термін вивчає внесені поправки і пропозиції і доопрацьований проект передає у встановленому порядку до Ради міністрів АРК, за необхідності – до Міністерства фінансів чи іншого міністерства, Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в АРК, юридичного відділу Секретаріату Верховної Ради АРК. Зазначені органи в 10-денний термін повинні підготувати висновки щодо представленої редакції проекту нормативно-правового акта, а за відсутності зауважень – завізувати його.

Проекти нормативно-правових актів для другого і наступних читань, а також рішення про внесення змін і доповнень у чинні нормативно-правові акти представляються у вигляді порівняльних таблиць відповідних текстів.

Під час розгляду проекту нормативно-правового акта у другому читанні з доповіддю на пленарному засіданні Верховної Ради АРК виступає автор проекту. За згодою автора проекту з доповіддю може виступити член робочої групи з доопрацювання проекту або голова головної комісії. Головна комісія має право виступити із співдоповіддю.

Обговорення і прийняття проекту нормативно-правового акта здійснюється по кожній статті (її частині, пункту, абзацу) і внесеній до неї поправці (пропозиції) окремо. Після постатейного прийняття проекту нормативно-правового акта на голосування ставиться проект у цілому. Нормативно-правовий акт вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість депутатів від загального складу Верховної Ради АРК.

Нормативно-правові та інші акти протягом 5-денного терміну після їх прийняття Верховною Радою АРК остаточно доопрацьовуються головними комісіями та ініціаторами проекту, візуються головою головної комісії, передаються до відділу діловодства і контролю Секретаріату Верховної Ради АРК. Цей відділ протягом 5 днів направляє зазначені акти для візування до юридичного відділу і готує їх для подання керівником Секретаріату на підпис Голові Верховної Ради АРК. Голова верховної Ради АРК зобов’язаний підписати правовий акт Верховної Ради АРК протягом 14 днів після його прийняття. Правовий акт, підписаний Головою Верховної Ради АРК, направляється: до редакції газети «Крымские известия» – для публікації; в редакційно-видавничий відділ Секретаріату Верховної Ради АРК – для внесення у «Збірник нормативно-правових актів Автономної Республіки Крим»; до юридичного відділу Секретаріату Верховної Ради АРК – для обліку, кодифікації і систематизації у правовій базі АРК; до прес-центру Верховної Ради АРК; до Ради міністрів АРК, інших органів, установ та організацій в установленому порядку.

Контрольна форма діяльності Верховної Ради АРК та її органів внормована Розділом V Регламенту Верховної Ради АРК.

Верховна Рада АРК з питань, віднесених до відання АРК і Верховної Ради АРК, безпосередньо, через постійні або тимчасові комісії, інші створювані нею органи здійснює контроль за додержанням прав і свобод громадян, виконанням Конституції АРК і правових актів Верховної Ради АРК, контроль за використанням коштів республіканського бюджету, що належить АРК, природних ресурсів, навколишнього природного середовища.

Верховна Рада АРК здійснює контрольні функції у наступних формах:

аналіз і узагальнення, а в необхідних випадках – перевірка звернень громадян;

витребування необхідних відомостей, правових актів, документів і матеріалів для вивчення, організації перевірки й реагування;

заслуховування звітів та інформації керівників органів, що утворюються Верховною Радою АРК і їй підконтрольні;

заслуховування звітів та інформації посадових осіб, які обираються, призначаються і затверджуються Верховною Радою АРК;

доручення проведення перевірок відповідним органам і установам; розгляд на пленарному засіданні результатів перевірок і прийняття необхідних рішень;

утворення в установленому порядку для проведення перевірок тимчасових депутатських і змішаних комісій, розгляд на пленарному засіданні результатів цих перевірок з прийняттям необхідного рішення;

вирішення питань відповідальності посадових осіб та органів у зв’язку з виявленими порушеннями.

Контрольні функції здійснюються у плановому порядку або на підставі звернень громадян і юридичних осіб. Загальне керівництво щодо організації контрольних функцій Верховної Ради АРК здійснює Голова Верховної Ради АРК.

§6. Особливості підготовки і проведення першої сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим
нового скликання

Перша сесія Верховної Ради АРК скликається Президією Верховної Ради АРК попереднього скликання не пізніше як на 30-й день після обрання не менше ніж 2/3 депутатів від її загального складу. Новий склад Верховної Ради АРК вважається обраним у день публікації в газеті «Крымские известия» або оприлюднення по радіо або телебаченню офіційного повідомлення виборчої комісії АРК про обрання не менше 2/3 депутатів від загального складу Верховної Ради АРК.

Секретаріат Верховної Ради АРК направляє депутату не пізніше ніж протягом через 10 днів після офіційного повідомлення виборчої комісії АРК про обрання не менше ніж 2/3 депутатів від загального складу Верховної Ради АРК наступні документи:

1) Конституцію України;

2) Конституцію Автономної Республіки Крим;

3) Закон України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим»;

4) Закон України «Про статус депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим»;

5) Регламент Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

6) Перелік постійних комісій Верховної Ради АРК попереднього скликання і положення про них;

7) Положення про порядок роботи з проектами нормативно-правових актів, що подаються на розгляд Верховної Ради АРК та її Президії;

8) Положення про Секретаріат Верховної Ради АРК;

9) Положення про Управління справами Верховної Ради АРК;

10) Тимчасове положення про помічників депутата Верховної Ради АРК;

11) Список посадових осіб Секретаріату Верховної Ради АРК та їхні службові телефони;

12) Тимчасове положення про депутатські групи, фракції Верховної Ради АРК;

13) Список новообраних депутатів Верховної Ради АРК з указівкою прізвища, імені, по батькові, місця роботи і домашньої адреси.

Дату, час, місце проведення першої сесії Верховної Ради АРК нового скликання, а також її порядок денний визначає Президія Верховної Ради АРК попереднього скликання відповідно до вимоги, підтриманої підписами більш як 1/2 від загального складу депутатів нового скликання відповідно до положень Закону України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим».

Першу сесію Верховної Ради АРК відкриває і веде до обрання її Голови голова виборчої комісії АРК. У залі засідань встановлюються Державний прапор України, Прапор і Герб АРК.

На першому пленарному засіданні Верховної Ради АРК голова виборчої комісії АРК пропонує депутатам почати формування депутатських груп, фракцій, дає пояснення про їхні права і порядок формування. Формування депутатських груп, фракцій проводиться у позапленарний час.

Верховна Рада АРК проводить організаційні пленарні засідання першої сесії з наступним порядком денним:

утворення комісії Верховної Ради з контролю за електронною системою голосування, а в разі потреби – тимчасової лічильної комісії;

утворення комісії Верховної Ради з контролю за дотриманням Регламенту Верховної Ради;

утворення секретаріату сесії Верховної Ради;

про формування і реєстрацію депутатських груп і фракцій;

обрання лічильної комісії;

обрання Голови Верховної Ради АРК;

обрання першого заступника Голови Верховної Ради АРК;

обрання заступника Голови Верховної Ради АРК;

утворення постійних комісій Верховної Ради;

обрання голів постійних комісій Верховної Ради;

утворення Президії Верховної Ради;

обрання постійних комісій Верховної Ради АРК.

Рішенням Верховної Ради АРК до порядку денного організаційних пленарних засідань можуть бути включені інформація Голови Верховної Ради АРК попереднього скликання про підсумки роботи Верховної Ради, а також інформація Голови Ради міністрів АРК про підсумки роботи Ради міністрів.

Після утворення постійних комісій Верховна Рада АРК робить перерву в пленарних засіданнях для проведення організаційних засідань постійних комісій. Постанови і рішення Верховної Ради АРК, прийняті на організаційних пленарних засіданнях до обрання Голови Верховної Ради АРК, підписуються головою виборчої комісії АРК.

§7. Організація роботи сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим

Порядок діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим, її органів і посадових осіб визначаються Конституцією України, Законом України «Про Верховну Раді Автономної Республіки Крим», іншими законами України, Конституцією Автономної Республіки Крим, Регламентом Верховної Ради Автономної Республіки Крим і нормативно-правовими актами АРК.

Діяльність Верховної Ради АРК здійснюється сесійно. Сесії можуть бути черговими, позачерговими і надзвичайними.

Чергові сесії Верховної Ради АРК скликаються Президією Верховної Ради АРК і проводяться: весняна – з січня по липень, осіння – з вересня по грудень. Позачергові сесії скликаються Головою Верховної Ради АРК за його ініціативою, за пропозицією Президії Верховної Ради АРК, а також на вимогу не менше ніж 1/3 від загального складу Верховної Ради АРК у термін не пізніше як через 10 днів із дня надходження такої вимоги. Надзвичайні сесії можуть скликатися у випадку введення на території автономії режиму військового, надзвичайного або іншого стану, пов’язаного з обмеженням конституційних прав громадян, місцевого самоврядування, статусу і повноважень Верховної Ради і Ради міністрів АРК за вимогою не менше 1/3 депутатів Верховної Ради АРК, з ініціативи Голови Верховної Ради або її Президії.

Проект порядку денного сесії формується Президією Верховної Ради АРК. Пропозиції з питань, запропонованих для включення до порядку денного чергової сесії, вносяться до Президії Верховної Ради АРК не менш як за 20 днів до її відкриття. Порядок денний сесії затверджується рішенням Верховної Ради АРК, прийнятим більшістю голосів депутатів від їх загального складу.

Сесія Верховної Ради АРК складається з пленарних засідань Верховної Ради АРК і засідань її органів. Пленарні засідання Верховної Ради АРК проводяться в середу, четвер і п’ятницю кожного третього тижня (пленарного тижня) місяця. Чергові засідання Президії Верховної Ради АРК проводяться у вівторок кожного тижня місяця. Позачергові засідання Президії скликаються Головою Верховної Ради АРК або за його дорученням його заступниками в міру необхідності.

Не пізніше ніж за 10 днів до відкриття чергової сесії Верховної Ради АРК або пленарного засідання всім депутатам розсилаються проекти нормативно-правових актів із питань, що пропонується винести на розгляд Верховної Ради АРК. Підготовлені проекти направляються також до Ради міністрів АРК та інших причетних органів. Проекти документів, що виносяться на розгляд позачергової сесії, видаються депутатам під час їх реєстрації.

Пленарні засідання Верховної Ради АРК відкриває, веде і закриває Голова Верховної Ради АРК або за його дорученням один з його заступників. Якщо це з якихось причин неможливо, то за рішенням Верховної Ради, прийнятим більшістю голосів депутатів від їх загального складу, функції головуючого виконує один з членів Президії Верховної Ради або депутат.

Пленарне засідання Верховної Ради АРК відкривається і проводиться, якщо на ньому присутні більше половини депутатів від їх загального складу. На початку кожного засідання реєстраційною групою Секретаріату Верховної Ради АРК під розпис і головуючим на засіданні із застосуванням електронної системи голосування здійснюється реєстрація депутатів. Дані реєстрацій є підставою для відкриття пленарних засідань, а також для нарахування виплат депутату за час участі в пленарних засіданнях. Якщо відкриття пленарного засідання неможливе через відсутність необхідного числа депутатів за даними реєстрації головуючий на засіданні відкладає відкриття засідання на одну годину, потім оголошує перерву до початку вечірнього засідання, а надалі переносить засідання на день наступного чергового пленарного засідання.

У день звичайно проводяться два пленарних засідання – ранкове і вечірнє. Ранкові пленарні засідання проводяться з 10 до 13 год., вечірні – із 15 до 18 год. з перервами відповідно з 11 год. 30 хв. до 11 год. 45 хв. і з 16 год. 30 хв. до 16 год. 45 хв. З 13 до 15 год. проводяться засідання депутатських груп, фракцій, коаліцій, блоків.

На початку першого пленарного засідання пленарного тижня відводиться не більше однієї години для формування порядку денного на пленарний тиждень і визначення порядку розгляду питань. Цей час може бути продовжений за рішенням Верховної Ради АРК.

Тривалість доповідей, співдоповідей і заключного слова встановлюється головуючим на засіданні Верховної Ради АРК за погодженням з доповідачами і співдоповідачами, але не повинна перевищувати:

30 хв. – для доповіді;

20 хв. – для співдоповіді;

5 хв. – для заключного слова.

Для питань до доповідача і співдоповідача відводиться до 30 хв., для виступів у дебатах – не більше 1 год. Питання до доповідачів направляються в письмовому вигляді або задаються усно.

Виступаючим дається:

у дебатах – до 7 хв.;

для повторних виступів у дебатах – до 3 хв.;

для виступу під час постатейного обговорення проектів нормативно-правових актів, по кандидатурах, порядку ведення засідання, мотивах голосування, для заяв, внесення депутатських запитів, звернень, пропозицій, повідомлень і довідок – до 3 хв.

Депутат Верховної Ради АРК може виступати на засіданні Верховної Ради тільки після надання йому слова головуючим на пленарному засіданні, причому не більше двох разів з того самого питання. За рішенням Верховної Ради АРК, прийнятим більшістю голосів депутатів від їх загального складу, слово для виступу може бути надано запрошеним та іншим особам. Запис для виступу здійснюється через електронну систему голосування або шляхом усного або письмового звернення до головуючого на пленарному засіданні. Перед виступом промовець представляється (депутат називає прізвище, ім’я, по батькові, номер виборчого округу; інші особи – прізвище, посаду або рід занять).

Наприкінці кожного вечірнього засідання відводиться до 30 хв. для виступів депутатів Верховної Ради АРК з короткими (до 3 хв.) заявами і повідомленнями. Обговорення по заявах і повідомленнях не відкриваються.

Тексти виступів депутатів Верховної Ради АРК, що записалися для виступу, але виступили, на прохання цих депутатів включаються до стенограми пленарного засідання за умови, якщо тексти в письмовому вигляді передані до секретаріату сесії.

Постанови і рішення Верховної Ради АРК приймаються шляхом відкритого, у тому числі поіменного, а також таємного голосуванням з використанням електронної системи голосування або з використанням бюлетенів. Поіменне голосування проводиться за пропозицією депутатів Верховної Ради АРК, підтриманою не менш як 1/3 від загального складу депутатів Верховної Ради. По персоналіях поіменне голосування не проводиться.

Під час голосування з одного питання кожний депутат Верховної Ради АРК має один голос і подає його за запропоноване рішення, проти нього або утримується при голосуванні. Депутат голосує особисто, не допускається передача іншій особі права голосу депутата.

Перед кожним голосуванням головуючий формулює зміст питання, що розглядається. По закінченні підрахунку голосів головуючий оголошує результати голосування: число голосів, поданих «за», прийняте рішення або не прийняте.

Інформаційні повідомлення про пленарні засідання Верховної Ради АРК готуються прес-центром Верховної Ради АРК і публікуються в газеті «Крымские известия», а також оприлюднюються через засоби масової інформації. Засідання Верховної Ради АРК протоколюються, записуються через систему стенографування відділу діловодства і контролю на магнітну стрічку.

§8. Організація роботи постійних комісій Верховної Ради Автономної Республіки Крим

Статус постійних комісій Верховної Ради АРК визначається Конституцією АРК, Законом України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим», Регламентом Верховної Ради АРК, а також Положенням про постійні комісії Верховної Ради АРК та їхні функції.

Постійні комісії Верховної Роди АРК є постійно діючими органами Верховної Ради АРК. Вони утворюються Верховної Радою АРК на термін її повноважень для вивчення, попереднього розгляду і підготовки питань, що відносяться до її відання, здійснення парламентського контролю за виконанням постанов і рішень Верховної Ради АРК і рішень її Президії.

Основними функціями постійних комісій є:

розробка проектів постанов і рішень Верховної Ради АРК;

вивчення і розробка питань про стан і розвиток відповідних галузей господарського і соціально-культурного будівництва, інших питань, що вносяться на розгляд Верховної Ради АРК;

підготовка висновків по проектах нормативно-правових актів, внесених депутатами Верховної Ради АРК і Радою міністрів АРК;

попереднє обговорення кандидатур на посади, що обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою АРК;

парламентський контроль за виконанням постанов і рішень Верховної Ради АРК і рішень її Президії;

парламентський контроль за виконанням програм і бюджету АРК;

парламентський контроль за дотриманням вимог законодавства України під час розгляду звернень громадян;

вирішення інших питань за дорученням Верховної Ради АРК та її Президії.

Діяльність постійних комісій здійснюється на принципах верховенства права, конституційності, законності, гласності, рівноправності, колегіальності, вільного обговорення питань і прийняття рішень. Постійні комісії у своїй діяльності підконтрольні й підзвітні Верховній Раді АРК. Роботу всіх постійних комісій координує Президія Верховної Ради АРК.

Постійні комісії наділені наступними повноваженнями:

одержувати безкоштовно від керівників органів, підприємств, установ і організацій, розташованих на території АРК, необхідні матеріали і документи, що стосуються їхньої діяльності, з питань, що відносяться до відання постійних комісій;

збирати, вивчати й аналізувати інформацію з питань, віднесених до компетенції комісії;

здійснювати контроль за виконанням Конституції АРК;

публікувати у пресі проекти нормативно-правових та інших актів, розроблених в комісії, інформацію про діяльність комісії;

створювати підкомісії й робочі групи;

призначати з числа вчених і фахівців позаштатних консультантів-експертів комісії;

залучати до своєї роботи представників громадськості, вчених і фахівців;

пропонувати депутату Верховної Ради АРК дати постійній комісії роз’яснення з розглянутого питання;

виступати на пленарних засіданнях Верховної Ради АРК з доповідями і співдоповідями;

заслуховувати на своїх засіданнях звіти й інформацію республіканських органів влади і посадових осіб;

порушувати питання перед Верховної Радою АРК або її Президією про створення тимчасової комісії Верховної Ради АРК або робочої групи Президії Верховної Ради АРК щодо перевірки питань діяльності відповідних органів і посадових осіб;

давати доручення відповідним контролюючим органам АРК про проведення перевірок.

Перелік постійних комісій і Положення про постійні комісії та їх функції затверджуються Верховною Радою АРК. Всі постійні комісії Верховної Ради АРК користуються рівними правами.

Склади постійних комісій обираються Верховної Радою АРК з урахуванням побажань депутатів і нормою, встановленою ст.15 Закону України «Про Верховну Раду АРК» (до складу постійної комісії повинні входити не менше 8 і не більше 15 депутатів). Депутат може бути членом тільки однієї постійної комісії. До складу постійної комісії входять: голова комісії, його заступник, секретар і члени комісії. До складу постійних комісій не можуть входити Голова Верховної Ради АРК і його заступники.

Голови постійних комісій обираються Верховною Радою АРК за поданням Голови Верховної Ради АРК. Голова постійної комісії здійснює свої повноваження на постійній основі і входить за посадою до складу Президії Верховної Ради АРК.

Постійні комісії для забезпечення конкретних напрямків своєї діяльності можуть створювати зі свого складу підкомісії. Робочі групи створюються зі складу постійної комісії для підготовки окремих питань. У складі постійної комісії одночасно може бути утворено не більше 2 підкомісій або робочих груп. До складу підкомісії або робочої групи повинно входити не менше 3 членів відповідної постійної комісії.

Основною формою роботи постійної комісії є її засідання. Засідання постійної комісії скликається в разі потреби головою комісії і є правомочним, якщо в ньому бере участь більше половини її складу. Засідання постійної комісії проводяться відкрито, якщо більшістю голосів членів комісії, присутніх на її засіданні, не прийняте рішення про проведення закритого засідання.

Депутати Верховної Ради АРК мають право бути присутніми на засіданні будь-якої постійної комісії Верховної Ради АРК із правом дорадчого голосу. Присутність осіб, що не є депутатами Верховної Ради АРК, на засіданнях постійної комісії, а також депутатів, що не є членами постійної комісії, на її закритих засіданнях здійснюється за письмовим запрошенням, підписаним головою відповідної постійної комісії.

Засідання постійної комісії відкриває її голова. Він повідомляє членів комісії про наявність кворуму і причини відсутності окремих членів комісії, представляє запрошених. За наявності кворуму голова оголошує порядок денний засідання комісії. Додатково до порядку денного засідання комісії можуть бути включені питання, що відносяться до її відання, якщо на цьому наполягає не менше 1/3 її членів. Рішення про включення питань до порядку денного приймається більшістю голосів присутніх на засіданні членів комісії.

За результатами обговорення і розгляду питань комісія приймає рішення, висновки і рекомендації більшістю голосів присутніх членів комісії. Рекомендації постійних комісій, прийняті в межах їхньої компетенції, є обов’язковими для розгляду органами й організаціями, яким вони адресовані. Про результати розгляду і вжиті заходи має бути повідомлено комісії в 10-денний термін, якщо інший термін не зазначений у самих рекомендаціях.

На кожному засіданні постійної комісії ведеться протокол, у якому вказуються: номер протоколу, дата і місце проведення засідання; список членів комісії та запрошених, присутніх на засіданні; порядок денний засідання комісії; суть обговорюваних питань; прийняті рішення, рекомендації, висновки; результати голосування: «за», «проти», «утримався» (із вказівкою прізвища та ініціалів депутатів). До протоколу додаються документи, наявні по обговорюваних питаннях, а також окрема думка членів комісії. Підписують протокол голова і секретар комісії.

Питання, що відносяться до відання декількох постійних комісій, можуть з ініціативи комісій або за дорученням Верховної Ради АРК та її керівництва розглядатися спільно. Рішення в цих випадках приймаються комісіями окремо і підписуються головами відповідних постійних комісій. Протокол спільного засідання постійних комісій підписується головами комісій і секретарями.

Консультативне, організаційно-методичне, інформаційне і технічне забезпечення постійних комісій здійснюють працівники Секретаріату Верховної Ради АРК, закріплені за постійними комісіями консультанти і фахівці організаційного відділу Служби організаційного забезпечення Секретаріату Верховної Ради АРК, а також Управління справами Верховної Ради АРК. Консультанти, закріплені за постійними комісіями, мають право бути присутніми на засіданнях відповідних постійних комісій, підкомісій, робочих груп з правом дорадчого голосу.

§9. Організація роботи депутатських груп і фракцій
Верховної Ради Автономної Республіки Крим

Статус, повноваження, порядок організації й діяльності депутатських груп і фракцій Верховної Ради Автономної Республіки Крим визначається Конституцією АРК, Законом України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим», Регламентом Верховної Ради АРК і Тимчасовим положенням про депутатські групи, фракції Верховної Ради АРК.

Депутати Верховної Ради АРК можуть добровільно об’єднуватися в депутатські групи і фракції за умови, що до складу кожної з них входить не менше 10 депутатів. Депутатські групи і фракції створюються з метою консолідації депутатів Верховної Ради АРК за політичними, економічними та іншими переконаннями для вирішення намічених завдань. Депутатські групи, фракції не можуть формуватися з метою, що суперечить статусу депутата Верховної Ради АРК.

Депутатські фракції формуються на основі партійної приналежності депутатів, однак до їх складу можуть входити і безпартійні депутати, що підтримують програмні документи відповідної партії. Депутатські групи формуються на позапартійній основі й об’єднують депутатів, що розділяють однакові або подібні погляди з певних політичних, економічних та інших питань.

Депутатська група, фракція вважаються сформованими з моменту їх реєстрації секретаріатом сесії на підставі заяви, підписаної не менш як десятьма депутатами Верховної Ради АРК, про що секретаріат сесії робить повідомлення на пленарному засіданні. У заяві про утворення депутатської групи, фракції вказуються її склад, голова і заступник голови. До заяви додається протокол організаційного засідання, заяви депутатів. Цілі, завдання і список членів депутатської групи, фракції після реєстрації подаються секретаріатом сесії всім депутатам Верховної Ради АРК.

Депутат Верховної Ради АРК вправі перебувати тільки в одній депутатській групі або фракції. Депутати, що не ввійшли до складу жодної депутатської групи або фракції, є незалежними. До складу депутатської групи або фракції не можуть входити Голова Верховної Ради АРК, його заступники, голови постійних комісій Верховної Ради і депутати – члени Ради міністрів АРК.

Раніше створені депутатські групи, фракції підлягають перереєстрації протягом 15 днів після початку чергової сесії.

Формування депутатських груп або фракцій починається на першому пленарному засіданні Верховної Ради АРК нового скликання до розгляду питань про обрання Голови Верховної Ради АРК, утворення робочих органів Верховної Ради АРК. Перед наступними пленарними засіданнями секретаріат сесії Верховної Ради АРК поширює серед депутатів інформаційні матеріали про депутатські групи, фракції, що утворені відповідно до вимог Регламенту Верховної Ради АРК і Тимчасового положення про депутатські групи, фракції Верховної Ради АРК.

Депутат має право виходу з депутатської групи або фракції, про що він подає письмову заяву голові відповідної групи або фракції та до секретаріату сесії. Якщо депутат вийшов або виключений зі складу однієї депутатської групи, фракції й протягом семи днів не ввійшов до складу іншої, він включається секретаріатом сесії до списку незалежних депутатів.

Реорганізація існуючих і формування нових депутатських груп, фракцій можуть проводитися протягом усього строку повноважень депутатів Верховної Ради АРК. Повідомлення про зміни у складі депутатських груп, фракцій, у їх найменуванні, про припинення їхньої діяльності, а також про утворення блоку, коаліції мають бути подані до секретаріату сесії Верховної Ради АРК у письмовому вигляді за підписом голів або заступників голів депутатських груп, фракцій і доведені до відома депутатів Верховної Ради АРК, а також передані до засобів масової інформації. Про зміни в складах депутатських груп, фракцій або зміни у їх назві, про припинення їхньої діяльності голова групи або фракції протягом семи днів повідомляє письмово секретаріат сесії Верховної Ради АРК.

Якщо склад депутатської групи, фракції внаслідок відтоку колишніх членів стає меншим 10 осіб, то через 15 днів вона вважається такою, що припинила свою діяльність, про що секретаріат сесії повідомляє на найближчому пленарному засіданні Верховної Ради АРК. Однак припинення діяльності депутатської групи, фракції не є підставою для обов’язкового перегляду складу органів Верховної Ради АРК.

Депутатські групи і фракції мають право:

попередньо обговорювати кандидатури на посади Голови Верховної Ради АРК, його заступників, голів постійних і тимчасових комісій Верховної Ради, кандидатури на посади, обрання, призначення, затвердження, питання про надання згоди на призначення або звільнення яких дається Верховною Радою АРК;

на виступ свого представника з усіх питань порядку денного на пленарних засіданнях Верховної Ради АРК та її органів, крім випадків, коли рішення приймається без обговорення;

об’єднуватися в блоки і коаліції, що реєструються секретаріатом сесії на підставі відповідної заяви з додатком протоколу організаційного засідання, підписаного керівниками депутатських груп, фракцій;

депутатська група або фракція, що ініціювала розгляд питання на пленарному засіданні, має право на виступ свого представника після припинення дискусії на пленарних засіданнях Верховної Ради АРК та її органів, крім випадків, коли рішення приймається без обговорення.

Жодна депутатська група, фракція не має права виступати від імені Верховної Ради АРК. Незалежні депутати виступають тільки від свого імені.

Депутатські групи, фракції проводять свої засідання відкрито і гласно, однак за рішенням депутатської групи або фракції може бути проведене закрите засідання.

Структура депутатської групи або фракції, порядок роботи, умови вступу депутата до депутатської групи або фракції, умови його виходу або виключення визначаються самою депутатською групою або фракцією на основі Тимчасового положення про депутатські групи, фракції Верховної Ради АРК.

Голова депутатської групи або фракції уповноважений виступати від імені депутатської групи або фракції і представляти її на пленарних засіданнях Верховної Ради АРК, її органів, у республіканських органах і об’єднаннях громадян. За відсутності голови його обов’язки покладаються на заступника голови депутатської групи або фракції.

Депутатські групи й фракції утворюють раду, що більшістю голосів від фактичного числа зареєстрованих депутатських груп, фракцій приймає рішення рекомендаційного характеру. Рада депутатських груп і фракцій є дорадчо-погоджувальним органом, у складі голів депутатських груп, фракцій та їх заступників.

За необхідності рада депутатських груп і фракцій вносить пропозиції з питань порядку денного, щодо раціональної організації і планування роботи Верховної Ради АРК, сприяє узгодженню позицій депутатів, якщо виникають спірні питання в роботі Верховної Ради та її органів.

Рада депутатських груп і фракцій збирається на засідання за власною ініціативою або за пропозицією Президії Верховної Ради АРК, Голови Верховної Ради АРК, його заступників. Засідання цієї ради проводяться відкрито і гласно. За необхідності рада депутатських груп і фракцій приймає рішення про проведення закритого засідання.

Рада депутатських груп і фракцій приймає рішення рекомендаційного характеру. Вона може приймати рішення, якщо на її засіданні є присутніми не менше 2/3 її складу. Під час прийняття рішень кожна депутатська група, фракція має кількість голосів, пропорційну числу членів депутатської групи, фракції, виходячи з норми 10 депутатів – 1 голос. Рішення приймаються більшістю голосів від фактичного числа зареєстрованих депутатських груп, фракцій.

За необхідності засідання ради депутатських груп і фракцій протоколюються. Протокол підписується всіма головами депутатських груп і фракцій, що взяли участь у засіданні. Рекомендації ради підписуються головами всіх депутатських груп і фракцій або особами, що їх заміняють.

Для проведення засідань депутатських груп, фракцій Управління справами Верховної Ради АРК надає депутатським групам, фракціям відповідні приміщення, закріплені за ними. За письмовим зверненням голови депутатської групи або фракції Секретаріат Верховної Ради АРК поширює серед депутатів надані офіційні документи і матеріали від депутатської групи, фракції, а також надає іншу допомогу в здійсненні депутатською групою, фракцією передбачених законодавством функцій у Верховній Раді АРК.

§10. Організація роботи апарату Верховної Ради
Автономної Республіки Крим

Діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим забезпечує апарат, що складається із Секретаріату й Управління справами Верховної Ради АРК.

Основними завданнями Секретаріату Верховної Ради АРК є:

1. Організаційне, правове, кодификаційне, експертне, інформаційне, документальне й інше сприяння Верховній Раді АРК у здійсненні представницьких, нормотворчих, організаційно-розпорядчих, контрольних та інших функцій.

2. Організація взаємодії Верховної Ради АРК, її Президії, постійних та інших комісій, депутатів із державними і республіканськими органами влади, органами місцевого самоврядування, районними державними адміністраціями.

3. Забезпечення взаємодії Верховної Ради АРК, її Президії, постійних та інших комісій з підприємствами, установами, організаціями, партіями, громадськими організаціями і громадянами.

Основні функції Секретаріату Верховної Ради АРК:

забезпечення взаємодії Верховної Ради АРК і її органів, Голови Верховної Ради АРК і його заступників з центральними і територіальними органами державної влади, Радою міністрів АРК, міністерствами, республіканськими комітетами АРК й іншими органами республіканської виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, районними державними адміністраціями, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями, науковими та іншими закладами;

забезпечення підготовки і проведення сесій Верховної Ради АРК, засідань Президії, постійних та інших комісій, парламентських слухань, нарад та інших організаційних заходів, що проводяться Верховної Радою АРК та її органами;

сприяння в підготовці, розробці і проходженні проектів нормативно-правових актів, інших документів і матеріалів відповідно до планів роботи, рішень Верховної Ради АРК, її Президії, за дорученням Голови Верховної Ради АРК, його заступників;

сприяння Верховній Раді АРК у здійсненні парламентського контролю;

проведення юридичної експертизи проектів нормативно-правових та інших актів, внесених на розгляд Верховної Ради АРК депутатами Верховної Ради АРК і Радою міністрів АРК, на предмет відповідності їх Конституції і законам України, Конституції АРК і нормативно-правовим актам Верховної Ради АРК;

забезпечення організації контролю за розглядом запитів депутатів Верховної Ради АРК;

сприяння виборчим комісіям в організації проведення виборів, референдумів і опитувань на території республіки;

організація прийому громадян, участь у розгляді їхніх пропозицій, заяв і скарг, забезпечення здійснення контролю за дотриманням законодавства про звернення громадян;

висвітлення в засобах масової інформації діяльності Верховної Ради АРК, її Президії, постійних та інших комісій, депутатів Верховної Ради АРК;

організація і здійснення кадрової роботи, реалізація державної політики з питань державної служби.

Секретаріат Верховної Ради АРК наділений такими повноваженнями:

одержувати від Ради міністрів АРК, міністерств, республіканських комітетів, інших органів виконавчої влади АРК, підприємств, установ і організацій, посадових осіб необхідні для роботи документи й інформацію;

запитувати для узагальнення практики роботи місцевих рад протоколи сесій, засідань постійних комісій, виконавчих комітетів, а також інші документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на Секретаріат Верховної Ради АРК функцій;

залучати фахівців міністерств, республіканських комітетів АРК, підприємств, установ і організацій, працівників місцевих рад для розгляду питань, пов’язаних з підготовкою нормативно-правових актів і забезпеченням контролю за їх виконанням;

проводити у встановленому порядку наради з питань, що входять до компетенції Секретаріату.

Загальне керівництво діяльністю Секретаріату Верховної Ради АРК здійснює Голова Верховної Ради АРК. Секретаріат Верховної Ради АРК очолює керівник Секретаріату, що призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою АРК за поданням Голови Верховної Ради АРК. Керівник Секретаріату видає розпорядження і затверджує інструкції.

Заступник керівника Секретаріату – завідуючий відділом по організаційній роботі, завідувачі відділів і керівники інших підрозділів призначаються на посади і звільняються з посад Президією Верховної Ради АРК за поданням Голови Верховної Ради АРК. Заступники завідувачів відділів, консультанти і фахівці відділів та інших підрозділів приймаються на роботу і звільняються з роботи розпорядженням Голови Верховної Ради АРК за поданням керівника Секретаріату Верховної Ради АРК, погодженим з керівниками відповідних відділів, у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Прийом на роботу і звільнення з роботи консультантів і фахівців, що працюють безпосередньо з постійними комісіями Верховної Ради АРК, здійснюються розпорядженням Голови Верховної Ради АРК за поданням керівника Секретаріату, погодженим з керівником відділу і головою відповідної постійної комісії.

До складу Секретаріату Верховної Ради АРК входять наступні підрозділи:

юридичний відділ;

відділ по організаційній роботі;

відділ діловодства і контролю;

відділ кадрів і секретного діловодства;

відділ міжрегіональних зв’язків, офіційних делегацій і протоколу;

відділ по взаємодії з органами місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим;

прес-центр;

комісія з відновлення прав реабілітованих;

відділ нагород;

відділ листів і прийому громадян.

Підрозділи мають у своєму вкладі керівників підрозділів, консультантів і фахівців і працюють на підставі положень про них, затверджених розпорядженнями Голови Верховної Ради АРК. Гранична штатна чисельність Секретаріату Верховної Ради Автономної Республіки Крим – 83 особи.

На працівників Секретаріату Верховної Ради АРК поширюється чинність Закону України «Про державну службу», законодавство про працю з урахуванням особливостей, установлених Регламентом Верховної Ради АРК і Положенням про Секретаріат Верховної Ради АРК.

Матеріально-технічне і фінансове забезпечення Секретаріату Верховної Ради АРК здійснюється Управлінням справами Верховної Ради АРК. Фінансування витрат на забезпечення діяльності Секретаріату виділяється в кошторисі витрат Верховної Ради АРК окремим рядком.

Секретаріат Верховної Ради АРК має печатку зі своїм найменуванням.

Управління справами Верховної Ради АРК здійснює оперативне управління майном і фінансовими коштами, матеріально-технічне забезпечення Верховної Ради АРК і її органів.

Структура, штатна чисельність Секретаріату й Управління справами, витрати на їхнє утримання встановлюються Верховною Радою АРК за поданням Голови Верховної Ради АРК.

Керівник Секретаріату і керуючий справами Верховної Ради АРК не можуть бути депутатами Верховної Ради АРК.

Положення про Секретаріат Верховної Ради АРК і Положення про Управління справами Верховної Ради АРК затверджує Верховна Рада АРК.

Глава 2

Організація роботи Ради міністрів Автономної Республіки Крим та інших органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим

Правовий статус і організація роботи Ради міністрів АРК визначаються Конституцією України, Конституцією АРК, законами України, Законом АРК від 03.02.1997 р.№1024-1 «Про Раду міністрів Автономної Республіки Крим» (в редакції Постанови Верховної Ради АРК від 29.07.1998 р.№123-ІІ), нормативно-правовими актами Верховної Ради АРК і Регламентом Ради міністрів АРК, затвердженим постановою Ради міністрів АРК від 23.09.1998 р.№295 (із змінами, внесеними постановами Ради міністрів АРК від 26.09.2000 № 322; від 13.02.2001 № 44).

Рада міністрів Автономної Республіки Крим як орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим самостійно здійснює виконавчі функції й повноваження з питань, віднесених до відання Автономної Республіки Крим Конституцією України, Конституцією АРК і законами України.

Рада міністрів АРК формується Верховною Радою АРК на термін її повноважень, відповідальна перед нею і очолюється Головою Ради міністрів АРК. Рада міністрів АРК виконує також державні виконавчі функції й повноваження, делеговані законами України відповідно до Конституції України.

З метою забезпечення виконання делегованих державних виконавчих функцій і повноважень Автономній Республіці Крим передаються фінансові, матеріальні кошти і об’єкти державної власності, необхідні для виконання зазначених повноважень.

Організація, порядок виконання зазначених функцій і повноважень республіканськими органами Автономної Республіки Крим визначаються нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Законами України та прийнятими на їх основі й на їх виконання нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України та Верховної Ради АРК можуть визначатися окремі умови виконання делегованих державних виконавчих функцій і повноважень, реалізації загальнодержавних і регіональних програм; координуватися діяльність у боротьбі з катастрофами, стихійними лихами, епідеміями та епізоотіями, щодо ліквідації їх наслідків, природокористування, охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки, безпечних і здорових умов життя населення, охорони пам’яток історії та культури, організації та розвитку освіти, науки і культури, фізичної культури та спорту, забезпечення правопорядку і громадської безпеки, здійснення спільних проектів у регіоні, а також вирішення інших питань, віднесених до компетенції виконавчих органів.

З питань виконання державних функцій і повноважень Рада міністрів АРК, Голова Ради міністрів АРК, його заступники, керівники відповідних міністерств і республіканських комітетів АРК підзвітні й підконтрольні Кабінету Міністрів України, а керівники місцевих державних адміністрацій – Раді міністрів АРК.

Голова Ради міністрів АРК представляє Раду міністрів АРК у відносинах з Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, центральними та місцевими органами виконавчої влади України, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями, громадянами, їх об’єднаннями, посадовими особами; органами інших держав, їх регіонів, об’єднань громадян, установ, організацій; з міжнародними організаціями; організовує діяльність Ради міністрів АРК.

Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим:

веде засідання Ради міністрів АРК, забезпечує підготовку засідань і організує контроль за виконанням актів Ради міністрів АРК;

подає Верховній Раді АРК кандидатури для призначення на посади заступників Голови Ради міністрів АРК, міністрів, голів республіканських комітетів;

затверджує штатний розпис міністерств, республіканських комітетів, апарату Ради міністрів у межах чисельності і кошторису витрат, затверджених Верховною Радою Автономної Республіки Крим;

здійснює загальне керівництво підготовкою питань, які підлягають розгляду на засіданнях Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

підписує постанови, рішення і розпорядження Ради міністрів Автономної Республіки Крим, договори, угоди в межах своїх повноважень;

вручає Почесну грамоту Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

погоджує призначення на посади і звільнення з посад заступників начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Криму, начальників міських і районних відділів внутрішніх справ ГУМВС України в Криму; заступників начальника Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в АРК; голови і заступників голови Державної податкової адміністрації в АРК і керівників районних і міських державних податкових інспекцій в АРК; начальника і заступників начальника управління податкової міліції в АРК; начальника і заступників начальника Контрольно-ревізійного управління в АРК; начальника і заступників начальника Кримської регіональної митниці; директора Радіотелевізійного передавального центру.

Інші повноваження і порядок діяльності Голови Ради міністрів АРК, а також його заступників визначаються відповідно до Конституції України, законів України, Конституції АРК.

Голова Ради міністрів АРК призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою АРК за поданням Голови Верховної Ради АРК і за погодженням з Президентом України. Заступники Голови Ради міністрів АРК, міністри і голови республіканських комітетів АРК призначаються на посади Верховною Радою АРК за поданням Голови Ради міністрів АРК.

Керівники місцевих державних адміністрацій в АРК призначаються на посади і звільняються з посад Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України, погодженим з Головою Верховної Ради АРК і Головою Ради міністрів АРК, Постійним представником Президента України в АРК.

Рада міністрів АРК у місячний термін з моменту сформування представляє на затвердження Верховній Раді АРК програму діяльності на період своїх повноважень. Крім того, Рада міністрів АРК подає на затвердження Верховній Раді АРК програми АРК з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля та ін.

Рада міністрів АРК не менше одного разу і не більше двох разів на рік подає Верховній Раді АРК звіт про свою діяльність у цілому (комплексний), а також щокварталу подає письмову інформацію про стан справ у соціально-економічній, культурній та інших сферах АРК. Щорічний звіт має бути поданий не пізніше 30 днів після закінчення календарного року.

Верховна Рада АРК за пропозицією Голови Верховної Ради АРК, або не менше п’яти постійних комісій, або 1/3 депутатів від загального складу Верховної Ради АРК має право не більше двох разів на рік заслуховувати звіт з окремого напряму діяльності Ради міністрів АРК, звіти окремих міністерств, республіканських комітетів АРК про свою діяльність.

Зі звітом про діяльність Ради міністрів АРК у цілому виступає Голова Ради міністрів АРК або особа, що виконує його обов’язки. Зі звітом про діяльність Ради міністрів АРК з окремих напрямів виступає заступник Голови Ради міністрів АРК, який курує відповідні питання.

Зі звітом про діяльність міністерства або республіканського комітету Автономної Республіки Крим виступає міністр або голова республіканського комітету Автономної Республіки Крим, або особи, які виконують їх обов’язки.

Якщо за результатами звіту діяльність Ради міністрів АРК у цілому буде визнана Верховною Радою АРК незадовільною, Верховна Рада АРК має право в порядку, передбаченому Конституцією України, прийняти рішення про відставку (припинення повноважень) Ради міністрів АРК у зв’язку з висловленням недовіри, або про звільнення з посади Голови Ради міністрів АРК у зв’язку з висловленням недовіри.

Якщо за результатами звіту робота з окремих напрямів діяльності Ради міністрів АРК або окремих міністерств і республіканських комітетів Автономної Республіки Крим буде визнана Верховною Радою АРК незадовільною, Верховна Рада Автономної Республіки Крим має право в порядку, передбаченому Конституцією України, прийняти рішення про звільнення заступника Голови Ради міністрів АРК, міністра або голови республіканського комітету АРК у зв’язку з висловленням недовіри.

Верховна Рада АРК може висловити недовіру Голові Ради міністрів АРК або окремим членам Ради міністрів АРК у зв’язку з неналежним виконанням ними своїх обов’язків, порушенням Конституції України, Конституції АРК, законів України, нормативно-правових актів Верховної Ради АРК. Однак, згідно з положенням ч.2 ст.95 Регламенту Верховної Ради АРК, рішення про дострокове звільнення з посади Голови Ради міністрів АРК може бути прийняте не раніше 12 місяців з дня його призначення за присутності не менш як 2/3 депутатів на сесії. Рішення приймається шляхом подачі бюлетенів. Таємному голосуванню про дострокове припинення Голови Ради міністрів АРК, його заступників, міністрів і голів республіканських комітетів має передувати обговорення даного питання на пленарному засіданні Верховної Ради АРК. Таємне голосування про дострокове припинення повноважень зазначених осіб призначається не раніше 10 днів після включення цього питання до порядку денного сесії.

Рада міністрів АРК здійснює виконавчі функції і повноваження, віднесені до самостійного відання АРК, з питань:

розвитку економіки;

планування економічного й соціального розвитку;

фінансової, кредитної та цінової політики;

промисловості;

паливно-енергетичного комплексу;

сільського господарства;

землеустрою;

лісового господарства;

водогосподарського будівництва і зрошуваного землеробства;

організації й розвитку курортно-рекреаційної сфери і туризму;

управління санаторно-курортними і туристичними комплексами АРК;

зовнішньоекономічної діяльності та зовнішніх зв’язків;

транспорту, зв’язку і дорожнього будівництва;

житлово-комунального господарства і благоустрою, архітектури і містобудування;

торговельного і побутового обслуговування населення;

організації та розвитку освіти, науки, культури, мистецтва, охорони пам’яток історії та культури;

поліграфії та видавничої справи;

охорони навколишнього природного середовища;

організації та збереження безпечних і здорових умов життя населення, організації та розвитку охорони здоров’я, фізичної культури і спорту;

праці, її оплати, умов і охорони праці, соціальних питань та зайнятості населення, соціального захисту населення;

забезпечення законності, охорони громадського порядку і прав громадян;

міжнаціональних відносин;

молодіжної політики, охорони материнства і дитинства;

управління майном АРК у порядку, визначеному Верховною Радою АРК.

Рада міністрів АРК здійснює управління майном, яке перебуває на балансі Ради міністрів АРК, засновує друкований орган Ради міністрів АРК, здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією АРК, законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради АРК, прийнятими в межах її компетенції.

Відносини органів влади Автономної Республіки Крим з підприємствами, установами та організаціями, які перебувають у власності АРК, будуються на основі їх підзвітності й підконтрольності органам влади АРК у межах і формах, передбачених законами України і відповідно до них Конституцією АРК, нормативно-правовими актами Верховної Ради АРК, прийнятими в межах її компетенції. Відносини органів влади АРК з підприємствами, установами і організаціями інших форм власності, а також з тими, які не перебувають в її управлінні, будуються на договірній і податковій основі та здійснюються в межах і формах, передбачених законодавством України. З питань, віднесених до відання АРК, підприємства, установи і організації, які не належать АРК, зобов’язані надавати відповідну інформацію на вимогу органів влади автономії.

Рада міністрів АРК забезпечує взаємодію органів виконавчої влади АРК з правоохоронними органами з питань громадської безпеки, охорони правопорядку і дотримання законності.

Основною організаційною формою діяльності Ради міністрів Автономної Республіки Крим є засідання, яке вважається правомочним, якщо на ньому присутні більшість складу Ради міністрів АРК.

Рада міністрів АРК у межах своєї компетенції має право скасовувати акти міністерств і республіканських комітетів АРК, інших підвідомчих їй органів, а з питань виконання державних функцій і повноважень – також акти місцевих державних адміністрацій, якщо вони прийняті з порушенням Конституції України, законів України, актів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України.

Рада міністрів АРК у межах своєї компетенції видає постанови, рішення і розпорядження, обов’язкові до виконання на всій території республіки. У порядку, який визначається Верховною Радою АРК, Рада міністрів АРК укладає договори та угоди з питань, віднесених до відання АРК.

Робочим апаратом Ради міністрів АРК є Управління справами Ради міністрів АРК (далі – Управління), яке у своїй діяльності керується законами України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами Верховної Ради АРК і Ради міністрів АРК, а також Положенням про нього, затвердженим постановою Ради міністрів АРК від 25 серпня 1998 р.№250 .Управління є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням.

Основними завданнями Управління справами Ради міністрів АРК є організаційне, фінансово-господарське і матеріально-технічне забезпечення діяльності Ради міністрів АРК.

Відповідно до цих завдань Управління здійснює такі функції:

організує взаємодію Ради міністрів з Адміністрацією Президента України, Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою АРК, Представництвом Президента України в АРК, міністерствами і республіканськими комітетами, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями;

здійснює підготовку внесених у встановленому порядку проектів законів, нормативно-правових актів, постанов Верховної Ради АРК, постанов і розпоряджень Ради міністрів АРК для їхнього розгляду Радою міністрів, готує відповідні висновки щодо їхньої обгрунтованості і законності;

розробляє проекти планів роботи Ради міністрів АРК, здійснює контроль за своєчасним поданням міністерствами, республіканськими комітетами, іншими республіканськими і місцевими органами виконавчої влади проектів рішень, доповідей, довідок, інших матеріалів відповідно до планів роботи і доручень Ради міністрів;

здійснює організаційне забезпечення засідань Ради Міністрів, його робочих органів, ведення й оформлення протоколів і прийнятих рішень;

організує перевірку виконання міністерствами, республіканськими комітетами, іншими республіканськими й місцевими органами виконавчої влади Законів України і нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Указів і розпоряджень Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, постанов і розпоряджень Ради міністрів, доручень Голови Ради міністрів і його заступників з питань, віднесених до компетенції Управління;

організує прийом громадян і розгляд їхніх листів, аналізує й узагальнює пропозиції, що містяться в них; розробляє заходи, спрямовані на виявлення причин, що породжують обґрунтовані скарги і зауваження громадян;

проводить роботу, пов’язану з добором, розстановкою кадрів Управління, створенням надійного резерву кадрів, реалізує заходи для поліпшення організації й підвищення ефективності роботи співробітників Управління;

бере участь у підготовці, доборі і розстановці керівних кадрів республіканських і місцевих органів виконавчої влади, веде їхній облік, готує пропозиції щодо укомплектування цих органів висококваліфікованими фахівцями, організує перепідготовку і підвищення кваліфікації державних службовців, забезпечує підготовку нагородних документів;

забезпечує чітке ведення діловодства, єдиний порядок надходження, опрацювання документів і ефективний контроль за їхнім проходженням у всіх підрозділах Управління, дотримання режиму секретності і службової таємниці;

аналізує протоколи засідань виконкомів місцевих рад, рішення райдержадміністрацій, готує пропозиції щодо скасування рішень, які суперечать чинному законодавству, а також узагальнює матеріали про діяльність державних органів і організацій з відповідними висновками і пропозиціями;

готує інформацію про роботу Ради міністрів для преси, радіо і телебачення. Аналізує матеріали про діяльність Ради міністрів Автономної Республіки Крим, що надходять із засобів масової інформації, інших джерел;

здійснює контроль за виконанням законодавчих і нормативних актів по зміцненню правопорядку і громадської безпеки на території Автономної Республіки Крим;

забезпечує контроль за виконанням нормативних актів з оборонних питань, цивільної оборони, підготовки і проведення призову молоді на дійсну військову службу;

враховує і систематизує закони і нормативні акти України й Автономної Республіки Крим, веде еталонний банк даних правової інформації;

здійснює контроль за станом обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, правильністю розподілу житлової площі, обміну, передачі житлових приміщень і придбання житла в особисту власність громадян у виконкомах міських рад і райдержадміністраціях;

забезпечує ефективну і безперебійну роботу персональних комп’ютерів та іншої оргтехніки, впровадження перспективних систем документаційного забезпечення структурних підрозділів Управління;

здійснює матеріально-технічне і господарсько-побутове забезпечення діяльності Ради міністрів;

виконує інші функції, що випливають із покладених на Управління завдань;

Управління очолює міністр Ради міністрів АРК, який:

здійснює безпосереднє керівництво діяльністю Управління і несе персональну відповідальність за виконання покладених на Управління завдань і функцій;

підписує (другий підпис після Голови Ради міністрів) постанови Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також додатки до постанов і розпоряджень Ради міністрів;

доповідає Голові Ради міністрів Автономної Республіки Крим про готовність проектів постанов і розпоряджень Ради міністрів АРК;

розподіляє обов’язки між своїми заступниками, встановлює ступінь їхньої відповідальності за виконання покладених на них обов'язків;

визначає порядок роботи управлінь, відділів, інших структурних підрозділів Управління;

затверджує штатний розклад Управління, призначає на посади і звільняє з посад працівників Управління;

вносить Раді міністрів Автономної Республіки Крим пропозиції щодо призначення і звільнення з посад своїх заступників;

вносить пропозиції Голові Ради міністрів по кандидатурах на посади голів районних державних адміністрацій. Погоджує кандидатури для призначення на посади заступників голів районних державних адміністрацій;

погоджує структуру, граничну чисельність районних державних адміністрацій, пропозиції щодо реорганізації їх апаратів управління в межах повноважень Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

видає накази, інші акти з питань, що входять до його компетенції;

має інші повноваження, надані йому Радою міністрів.

Для здійснення своїх функцій міністр Ради міністрів має право:

залучати у встановленому порядку з метою відпрацювання питань, внесених на розгляд Ради міністрів, працівників міністерств, республіканських комітетів, інших органів виконавчої влади, державних установ і організацій, провідних вчених і фахівців;

одержувати від органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій інформацію, необхідну для Ради міністрів;

повертати міністерствам, республіканським комітетам, іншим органам виконавчої влади документи, інші матеріали, внесені до Ради міністрів з порушенням установленого регламенту;

вивчати стан справ в органах, підпорядкованих Раді міністрів, з питань, що відносяться до компетенції Управління;

брати участь у засіданнях колегій міністерств, республіканських комітетів, інших органів виконавчої влади, а також направляти на ці засідання працівників Управління;

організовувати наради за участю керівників органів виконавчої влади.

Міністр Ради міністрів має заступників, у тому числі першого. Заступники міністра Ради міністрів призначаються на посаду і звільняються з посади Радою міністрів АРК. Заступники міністра Ради міністрів відповідно до розподілу обов’язків координують і контролюють роботу управлінь, відділів, інших структурних підрозділів Управління, забезпечують своєчасну підготовку матеріалів для розгляду Радою міністрів, виконують доручення Голови Ради міністрів, Міністра Ради міністрів, здійснюють взаємодію з міністерствами, республіканськими комітетами, іншими органами виконавчої влади в межах своїх повноважень. Перший заступник заміщає міністра Ради міністрів на час його відсутності.

До організаційної структури Управління входять управління, відділи, сектори і патронатна служба керівництва Ради міністрів. Управління і відділи є основними структурними підрозділами Управління справами. У складі управлінь і відділів можуть створюватися сектори.

З метою забезпечення координації діяльності управлінь, відділів, функції яких тісно пов’язані між собою, вони можуть функціонально об’єднуватися у блоки. Функції керівника блоку покладаються міністром Ради міністрів на одного з його заступників, керівників управлінь або відділів. За виконання додаткових обов’язків керівникові блоку може бути встановлена персональна надбавка до посадового окладу.

Начальники управлінь і завідувачі відділів призначаються на посаду і звільняються з посади міністром Ради міністрів за узгодженням з Головою Ради міністрів.

До патронатної служби керівництва Ради міністрів відносяться: Управління служби Голови Ради міністрів, апарат при заступниках Голови Ради міністрів. Працівники патронатної служби призначаються на посади за погодженням з Головою Ради міністрів і відповідними заступниками Голови Ради міністрів.

Для здійснення функцій, покладених на підрозділи Управління, їх керівники, інші працівники, що є державними службовцями, наділяються необхідними правами і несуть відповідальність згідно з Законом України «Про державну службу», іншими нормативними актами, що регулюють порядок і умови проходження державної служби, Положенням про Управління та посадовими інструкціями.

Структура і гранична чисельність працівників Управління, що утримуються за рахунок коштів республіканського бюджету, затверджуються Верховною Радою АРК. Штатний розклад затверджується Радою міністрів АРК, а положення про структурні підрозділи – міністром Ради міністрів. Згідно зі Структурою Управління справами Ради міністрів АРК, затвердженою постановою Ради міністрів АРК від 25 серпня 1998 р. №250, до його складу входять наступні підрозділи:

1. Керівництво Управління справами;

2. Управління служби Голови Ради міністрів;

3. Апарат при заступниках Голови Ради міністрів;

4. Управління з громадських зв’язків та інформації;

5. Управління з організаційних питань;

6. Правове управління;

7. Управління кадрів і державної служби;

8. Управління з діловодства і документального забезпечення;

9. Управління з оборонних питань і режимно-секретної роботи;

10. Управління по взаємодії з правоохоронними органами і профілактиці правопорушень;

11. Господарсько-фінансове управління;

12. Відділ листів і прийому громадян;

13. Відділ по контролю за використанням житлового фонду;

14. Відділ інформаційних систем.

У віданні Управління перебувають підприємства й організації, які забезпечують діяльність Ради міністрів АРК. Діяльність усіх підпорядкованих Управлінню організацій здійснюється на підставі відповідних положень, статутів і т.п., які затверджуються або погоджуються Управлінням справами.

Згідно зі ст.15 Закону АРК «Про Раду міністрів Автономної Республіки Крим» (в редакції постанови Верховної Ради АРК від 29.07.1998 р.), у системі республіканських та інших органів виконавчої влади АРК утворюються і діють:

1. Міністерства АРК: економіки; фінансів; палива та енергетики; курортів та туризму; агропромислового комплексу; культури; освіти; праці та соціального захисту; охорони здоров’я; архітектури та будівельної політики.

2. Державні комітети АРК: з житлово-комунального господарства; з охорони навколишнього середовища і природних ресурсів; з торгівлі й захисту прав споживачів; з фізичної культури і спорту; по земельних ресурсах; зі справ національностей і депортованих громадян; у справах сім’ї та молоді; з водного господарства; з лісового господарства і мисливських угідь; з інформації; з охорони і використання пам’яток історії та культури.

3. Інші органи виконавчої влади в АРК: Постійне представництво Верховної Ради АРК і Ради міністрів АРК у м.Києві; Комітет по преміях АРК; Державна інспекція з нагляду за технічним станом машин і обладнання при Раді міністрів АРК; Республіканська державна інспекція закупок і якості сільськогосподарської продукції Ради міністрів АРК; Республіканське управління державної ветеринарної медицини з ветеринарною інспекцією при Раді міністрів АРК; Комітет у справах релігій при Раді міністрів АРК; Комітет по науці та регіональному розвитку при Раді міністрів АРК; Управління зовнішніх зв’язків і протоколу Ради міністрів АРК.

Граничну чисельність республіканських та інших органів виконавчої влади АРК встановлено на рівні 982 одиниць, що фінансуються з республіканського бюджету АРК.

Розділ 8

Організація місцевого самоврядування в Україні

Глава 1

Загальнотеоретичні аспекти організації місцевого самоврядування в Україні

§1. Поняття і ознаки місцевого самоврядування в Україні

Місцеве самоврядування – це комплексне, багатоаспектне явище, яке ще не має досить точного і єдиного наукового визначення. Натомість у науковій літературі є різні підходи до його характеристики. Спільним для різних концепцій є розгляд місцевого самоврядування в якості основоположної засади конституційного ладу, тобто в ролі одного з визначальних принципів організації та здійснення влади в суспільстві й державі, який полягає у встановленні децентралізованої системи управління, фінансово і організаційно відокремленої від державних органів. Конституційний принцип визнання та гарантованості місцевого самоврядування в Україні (ст.7) існує поряд з принципом поділу державної влади, доповнюючи поділ влад по горизонталі градацією по вертикалі.

Виступаючи, як окремий спосіб здійснення народом належної йому влади, як форма народовладдя (що випливає із ст. 5 Основного Закону України), місцеве самоврядування є однією з підвалин сучасної демократичної системи управління, вагомим засобом оптимізації державного управління, забезпечуючи можливість самостійного функціонування, без втручання органів державної влади, спираючись на самоорганізацію і самофінансування.

Місцеве самоврядування може розглядатися і як право громадян, населення певної території самостійно вирішувати питання місцевого значення. Громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад, причому забороняються будь-які дискримінаційні обмеження права громадян на участь у місцевому самоврядуванні залежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками (ст.3 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Закріплюючи поняття місцевого самоврядування, Європейська хартія місцевого самоврядування наголошує, що це право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і управляти нею, діючи в рамках закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення. Дане визначення базується на так званій державницькій теорії самоврядування, обґрунтованій ще в ХІХ ст. німецькими вченими Р.Гнейстом і Л.Штейном, які бачили в місцевому самоврядуванні не самостійне завідування відмінними від державних місцевими справами, а покладення на місцеве співтовариство здійснення завдань державного управління, і тому самоврядування – це одна з форм організації місцевого державного управління. В Російській імперії ця теорія була розвинута ліберально налаштованими науковцями М.Лазаревським, О.Градовським та В.Безоб­разовим1.

Конституція України у ст.140 дає наступне визначення місцевого самоврядування: це право територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції й законів України. Тобто, вона надає право самостійно вирішувати місцеві справи тільки первинним суб’єктам місцевого самоврядування – громадам, а такий підхід переважно базується на громадівській теорії місцевого самоврядування, відповідно до якої громада має муніципальну владу, самостійну і незалежну від центральної влади по своїй природі, а «сутність самоврядування полягає в наданні місцевій общині права самій оберігати свої громадські інтереси і в збереженні за урядовими органами завідування одними тільки державними справами. Громадівська теорія, таким чином, виходить з протиставлення місцевої громади державі, вимагаючи, щоб громада і держава відали тільки свої власні інтереси»2.

Існує і так звана теорія муніципального дуалізму, згідно з якою органи місцевого самоврядування є незалежними від держави лише в суто громадських справах, а у сфері політичній розглядаються як органи держави, що виконують її функції й повноваження. Відповідно до цього й ті справи, які покликані вирішувати органи місцевого самоврядування, мають поділятися на так звані «власні», що здійснюються незалежно від державних органів і «делеговані» - під їх контролем та адміністративною опікою1. Окремі елементи даної теорії прослідковуються в конструкції повноважень органів місцевого самоврядування, які закріплює Закон «Про місцеве самоврядування в Україні».

У порівнянні з конституційним положенням, Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» більш відповідає Європейській хартії місцевого самоврядування (яка у нас була ратифікована вже після прийняття Основного Закону), оскільки під місцевим самоврядуванням розуміє не тільки гарантоване державою право, але і реальну здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції й законів України.

Отже, на сьогодні неможливо однозначно визначити теоретичну базу місцевого самоврядування в нашій країні, оскільки місцеве самоврядування одночасно поєднує в собі як державні так і громадські елементи, а органи місцевого самоврядування займаються як місцевими справами, так і виконують повноваження, надані їм органами державної виконавчої влади.

Аналіз поняття місцевого самоврядування як форми і способу організації влади на місцях дає можливість визначити місцеве самоврядування як специфічну форму публічної влади, яка самостійно реалізується суб’єктами місцевого самоврядування щляхом вирішення в рамках законодавства питань місцевого значення і не входить у систему державної влади.

Виходячи з цього, можна виділити кілька ознак місцевого самоврядування:

1. Місцеве самоврядування займає особливе місце в механізмі управління суспільством і державою, виступаючи специфічною формою публічної влади, яка не є складовою частиною механізму державної влади.

2. Місцеве самоврядування має особливий обєкт управління – питання місцевого значення – предмети відання, перелік яких закріплюється законодавством.

3. Одним із специфічних субєктів місцевого самоврядування є територіальна громада. І специфіка полягає в тому, що на місцевому рівні можна розглядати перетворення територіальної громади з учасника управління в його первинного субєкта. Як відомо, під управлінням розуміють будь-який цілеспрямований вплив суб’єкта управління на об’єкту управління. Але в умовах самоврядування очевидно сильнішим є вплив управлінської системи самої на себе. Таким чином, є не дві системи – управлінська і та, якою управляють, а одна – самоуправлінська1.

4. Самостійність місцевого самоврядування, яка знаходить свій вияв у організаційній і матеріально-фінансовій відокремленості, самостійному вирішенні місцевих справ у рамках компетенції, закріпленої законодавством, самостійній відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

Для існування місцевого самоврядування необхідні певні умови, які деякі автори іменують критеріями місцевого самоврядування2:

Першим таким критерієм є правова оформленість, наявність самостійної правової основи діяльності, яка дає можливість і гарантує реалізацію права населення на місцеве самоврядування. Система місцевого самоврядування, компетенція його органів, межі його здійснення в Україні визначаються законодавчо, а правовою основою діяльності виступають:

1. Українське законодавство – Конституція України, закони «Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування» від 15.07.1997 р. №452/97-ВР, «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. №280/97-ВР, «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14.01.1998 р. №14/98-ВР, «Про статус депутатів місцевих рад народних депутатів» від 04.02.1994 р. №3949-XII, «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07.06.2001 р. № 2493-III, «Про столицю України – місто-герой Київ» від 15.01.1999 р. №401-XIV, «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 03.07.1991 р. №1286-XI, Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, затверджене Постановою Верховної Ради України від 17.12.1993 р. №3748-XII, Хартія українських міст, прийнята 26.06.1997 р. Загальними зборами Асоціації міст України. Крім того, компетенція органів місцевого самоврядування деталізується у галузевому законодавстві.

2. Міжнародно-правові акти – Всесвітня декларація місцевого самоврядування, прийнята 26.09.1985 р. Всесвітньою асоціацією місцевого самоврядування, Європейська декларація прав міст, прийнята Постійною конференцією місцевих і регіональних органів влади Європи (CLRAE) Ради Європи 18.03.1992 р., Європейська хартія міст, прийнята 17-19.03.1992 р. у Страсбурзі, Хартія Конгресу місцевих і регіональних влад Європи (КМРВЄ), ухвалена Комітетом Міністрів 14.01.1994 р.;

3. Локальне законодавство – статути територіальних громад, регламенти місцевих рад, положення про символіку територіальної громади та інші акти, які приймаються органами і посадовими особами місцевого самоврядування.

Другим критерієм місцевого самоврядування виступає наявність власних ресурсів, матеріально-фінансової основи у вигляді місцевого бюджету і комунальної власності, чітке розмежування державної й комунальної власності.

Умовою існування місцевого самоврядування є також узгодження місцевих інтересів з регіональними і загальнодержавними. Цей баланс в Україні забезпечується законодавчим закріпленням кола місцевих питань, поєднання власних і делегованих повноважень, координаційною діяльністю обласних і районних рад, поєднанням у системі місцевого самоврядування безпосередньої і представницької демократії.

В якості четвертого критерію можна назвати наявність кваліфікованих кадрів, які можуть професійно реалізовувати функції управління, тобто муніципальної служби, що отримала останнім часом досить детальне законодавче врегулювання.

§2. Система місцевого самоврядування в Україні

Визначення системи місцевого самоврядування та її елементів є досить складним, оскільки саме поняття місцевого самоврядування, як було вказано раніше, може розглядатися в різних площинах. Оскільки за сучасного стану справ в Україні кожна з цих площин-аспектів виражається у певних формах, то в процесі опису системи українського місцевого самоврядування необхідно враховувати всі ці аспекти.

Певної складності додає і законодавець, формулюючи в ст.5 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», що система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду, сільську, селищну, міську раду, сільського, селищного, міського голову, виконавчі органи сільської, селищної, міської ради, районні та обласні ради, органи самоорганізації населення. Але із самого поняття місцевого самоврядування, яке дає нам Закон «Про місцеве самоврядування», випливає, що це не тільки право, а й реальна здатність громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення. А цю здатність громада може самостійно реалізувати тільки використовуючи різноманітні форми безпосереднього народовладдя. Тому законодавче визначення системи місцевого самоврядування є неповним і може розглядатися тільки як система суб’єктів місцевого самоврядування, або, як зазначається в деякій навчальній літературі, як система місцевого самоврядування в структурно-організаційному плані1.

Згідно зі ст.5 Конституції народ здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Таким чином, закріплюються дві основні групи форм реалізації народовладдя: форми безпосереднього і опосередкованого народовладдя. Аналогічним чином визначаються ці форми на місцевому рівні.

Отже, система місцевого самоврядування може бути розглянута у двох аспектах. Потрібно розрізняти систему форм здійснення місцевого самоврядування і систему субєктів місцевого самоврядування.

Систему форм здійснення місцевого самоврядування складають:

1. Форми безпосередньої демократії, які використовуються в системі місцевого самоврядування. До них відносяться:

місцевий референдум – форма вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення;

місцеві вибори – вибори депутатів відповідної місцевої ради та сільських, селищних, міських голів;

загальні збори громадян – збори всіх або частини жителів територіальної громади за місцем проживання для вирішення питань місцевого значення;

місцеві ініціативи – пропозиція членів громади про обовязковий розгляд на відкритому засіданні ради будь-якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування. Порядок внесення місцевої ініціативи визначається радою або статутом громади. Внесена місцева ініціатива підлягає обов’зковому розгляду на відкритому засідання ради за участю членів ініціативної групи;

громадські слухання – це заслуховування не рідше одного разу на рік громадою звітів депутатів ради і посадових осіб місцевого самоврядування, під час якого можуть порушуватися різні питання і вноситися пропозиції з питань місцевого значення;

організація і участь в мітингах, походах, демонстраціях, пікетуваннях на місцевому рівні;

участь населення у роботі органів місцевого самоврядування на добровільних засадах (в якості експертів, спеціалістів, консультантів, громадських контролерів).

2. Форми представницької демократії, які використовуються в системі місцевого самоврядування – це представницькі органи місцевого самоврядування, місцеві голови, органи самоорганізації населення, які обираються населенням і через діяльність яких громадяни можуть впливати на здійснення місцевого самоврядування на підвідомчій території.

Зупинимося тепер більш детально на характеристиці деяких елементів системи форм безпосередньої демократії на місцевому рівні.

Місцевий референдум є найвищою нормативною формою безпосереднього волевиявлення територіальної громади щодо вирішення питань місцевого значення. Його організація і проведення поки що регламентується Законом України «Про всеукраїнський та місцеві рефередуми» від 03.07.1991 р. №1286-XI 1, хоча він і значно застарів.

Відповідно до чинного законодавства, місцевий референдум може проводитися з питань місцевого значення, якими можуть бути, наприклад, прийняття, зміна чи скасування рішень з питань, що відносяться до відання місцевого самоврядування, прийняття актів, які визначають зміст рішень рад та їх виконавчих органів. Що стосується питань найменування, перенайменування населених пунктів, створення і ліквідації районів, встановлення і зміни кордонів районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, то згідно з Конституцією ці питання віднесені до компетенції Верховної Ради України, хоч вони обов’язково вирішуються з урахуванням думки населення відповідної громади (наприклад, шляхом проведення консультативного референдуму).

Предметом місцевого референдуму не можуть бути питання, віднесені законом до відання органів державної влади.

У місцевому референдумі мають право брати участь громадяни України, які досягли віку 18 років і постійно проживають на території відповідної громади. Не мають права голосу недієздатні. Підготовка і проведення місцевого референдуму здійснюється за рахунок місцевого бюджету.

Можна виділити декілька стадій референдного процесу: 1) призначення місцевого референдуму; 2) підготовка і проведення місцевого референдуму; 3) голосування і визначення підсумків референдуму; 4) опублікування і введення в дію рішень, ухвалених місцевим референдумом.

На першій стадії відбувається утворення ініціативних груп, їх реєстрація і збирання підписів, а також прийняття рішення про призначення місцевого референдуму. Ініціативна група сільського, селищного, міського референдуму утворюється на зборах за участю не менш 50, а обласного чи районного референдуму – не менш 200 громадян. Не пізніш як за 10 днів до проведення зборів їх ініціатори повинні письмово повідомити місцевого голову чи голову ради.

Перед початком зборів здійснюється реєстрація учасників, складається їх список, обирається голова і секретар зборів. Пропозиція щодо проведення референдуму схвалюється більшістю учасників зборів, затверджується формулювання питань, які пропонується винести на місцевий референдум і обирається ініціативна група, яка складається не менш ніж із 10 осіб. Про проведення зборів складається протокол.

Ініціативна група місцевого референдуму реєструється сільським, селищним, міським головою, головою обласної, районної, районної у місті ради, для чого подаються відповідні документи – список учасників зборів, протокол зборів, точне формулювання питання місцевого референдуму, список членів ініціативної групи. Голова реєструє ініціативну групу і видає свідоцтво про реєстрацію, після чого протягом одного місяця група здійснює збирання підписів за проведення місцевого референдуму. Після завершення цієї роботи ініціативна група складає підсумковий протокол і передає підписні листи голові, який у 15-денний строк організує проведення перевірки документів та підбиття підсумків збирання підписів, про що складається відповідний акт. Акт підписує голова і представники ініціативної групи, після чого питання про проведення місцевого референдуму виноситься на розгляд сесії ради.

Місцевий референдум призначає представницький орган місцевого самоврядування на вимогу, підписану 1/10 частиною громадян, які постійно проживають на відповідній території і мають право брати участь у референдумі. Рада визначає дату проведення, назву проекту рішення чи зміст питання, що виноситься на місцевий референдум і про це оголошується в місцевих засобах масової інформації.

На підготовчій стадії відповідними радами або головами утворюються дільниці з кількістю від 20 до 3000 громадян, а також обласні, районні, міські, сільські, селищні комісії з референдуму і дільничні комісії. Сільські, селищні, міські голови чи голови обласних, районних, районних у місті рад забезпечують складання списків громадян, які мають право брати участь у місцевому референдумі й передають списки дільничним комісіям, у яких громадяни можуть ознайомитися зі списком та перевірити правильність його складання.

Зміст і форма бюлетеня для голосування встановлюється місцевою радою і вручається дільничним комісіям. Голосування відбувається з 7 до 20 год. Результати підрахунку голосів розглядаються на засіданні дільничної комісії, заносяться до протоколу і направляються відповідно до обласної, районної, міської, районної в місті, сільської, селищної, міської комісії з референдуму, яка визнає результати місцевого референдуму.

Проект рішення вважається ухваленим, якщо за нього було подано більшість голосів громадян від числа тих, хто взяв участь у місцевому референдумі. Референдум визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше ½ громадян, внесених у списки для голосування. Якщо ж під час проведення референдуму були допущені грубі порушення закону, відповідна місцева рада в 15-денний строк може призначити повторний місцевий референдум. Повідомлення про результат місцевого референдуму публікується не пізніше як на 10 день після його проведення.

Рішення, ухвалене місцевим референдумом, виступає основним актом локальної нормотворчості громади, який дозволяє їй брати пряму участь в управлінні місцевими справами, не потребує затвердження посадовими особами чи органами місцевого самоврядування і є обов’язковим для виконання на відповідній території.

Однією із найважливіших складових частин системи місцевого самоврядування виступають загальні збори громадян. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» підкреслює, що порядок проведення таких зборів визначається законом та статутом територіальної громади. Однак, такий Закон ще не прийнято і тому при реалізації цієї форми демократії керуються Положенням про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, затвердженим постановою Верховної Ради України № 3748-XII від 17.12.1993 р.1

Збори скликаються в міру необхідності, але не менше одного разу на рік за місцем проживання громадян села, селища, мікрорайону, житлового комплексу, вулиці, кварталу, будинку для обговорення найважливіших питань місцевого значення. У їх роботі мають право брати участь громадяни з 18 років, що постійно проживають на відповідній території, депутати місцевих рад, представники державних органів, трудових колективів, об’єднань громадян.

На основі аналізу Положення можна виділити декілька видів зборів громадян:

1. Загальні збори всіх громадян, що проживають на відповідній території і мають право брати участь у виборах (є правомочним при наявності більше 1/2 громадян).

2. Збори або конференція представників громадян відповідних територіальних утворень (є правомочним при наявності не менше 2/3 представників) – скликається у випадку, якщо скликання загальних зборів пов’язане з організаційними труднощами. Представники обираються на загальних зборах або визначаються органами самоорганізації населення.

Збори скликаються головою ради або виконавчим комітетом, органами самоорганізації населення, а також за пропозицією не менше 1/3 від загальної кількості жителів, ради, постійної комісії ради, трудового колективу, об’єднання громадян. Якщо збори скликаються органами самоорганізації населення, вони повинні повідомити про це раді або її виконкому, які надають допомогу в підготовці й проведенні зборів. Рішення про скликання зборів доводиться до відома жителів не пізніше ніж за 7 днів до дня проведення з указівкою часу, місця, порядку денного.

Збори відкривають і ведуть голова ради, його заступник, а якщо збори скликані за рішенням органу самоорганізації населення – його керівник. Для ведення зборів може обиратися президія зборів, секретар для ведення протоколу і лічильна комісія.

За результатами обговорення питань збори приймають більшістю голосів присутніх рішення, які втілюються в життя місцевими головами, радами, виконкомами, органами самоорганізації громадян.

До компетенції зборів відносяться різноманітні питання, серед яких найбільш важливими є обговорення проектів рішень місцевих рад із найважливіших питаннь місцевого життя, внесення пропозицій з питань порядку денного сесії місцевих рад, питання про внесення на розгляд місцевих рад пропозицій щодо проведення місцевого референдуму, інформування населення про прийняті органами місцевого самоврядування рішення, про законодавство України з питань, що торкаються інтересів громадян та ін.

Громадські слухання, які також є формою безпосередньої участі територіальної громади у вирішенні питань місцевого значення, відбуваються у формі зустрічей її членів з депутатами місцевої ради та посадовими особами місцевого самоврядування. Пропозиції, які вносяться за результатами громадських слухань, підлягають обовязковому розгляду органами місцевого самоврядування. Порядок організації, періодичність і терміни їх проведення не визначені законодавчо і повинні бути закріплені статутом громади.

В ст.5 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплена система суб’єктів місцевого самоврядування, серед яких залежно від значимості й впливу на здійснення завдань і функцій місцевого самоврядування умовно можна виділити декілька рівнів, первинним з яких є територіальна громада села, селища, міста як основний носій функцій і повноважень місцевого самоврядування.

Її складають жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Причому таке об’єднання територіальних громад сусідніх сіл відбувається за рішенням місцевих референдумів, яке є наданням згоди на створення спільних органів місцевого самоврядування, формування спільного бюджету і комунального майна.

Чинним законодавством України не передбачено функціонування обласних і районних територіальних громад, оскільки критерієм об’єднання громадян у територіальну громаду є не просто адміністративно-територіальна одиниця, а населений пункт. Іншими словами, територіальна громада являє собою колектив громадян за місцем проживання, об’єднаних спільною зацікавленістю в оптимальному вирішенні суспільних проблем в межах населеного пункту. Що стосується територіальних громад районів у містах, то законодавець допускає їх самостійне існування, про що свідчить, наприклад, п.5 ст.6 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» («у містах з районним поділом територіальні громади районів у містах діють як суб’єкти права власності») чи п.4 ст.16 вказаного акта.

Територіальна громада є особливим суб’єктом місцевого самоврядування, поєднуючи в собі одночасно як функції низової адміністративно-територіальної одиниці, так і функції носія місцевого самоврядування, інституту місцевої влади. Вона виконує важливі суспільні функції з метою задоволення колективних потреб та захисту законних прав та інтересів громадян.

Необхідно зазначити, що, оскільки членами територіальної громади є всі жителі населенного пункту, які мають різний правовий статус (громадяни України, іноземці, особи без громадянства), то і обсяг їх правосуб’єктності як членів територіальних спільнот є різним, оскільки іноземці та особи без громадянства не мають активного і пасивного виборчого права на території громади, не можуть брати участь у місцевому референдумі та загальних зборах громадян.

Другий рівень системи складають органи місцевого самоврядування – сільські, селищні, міські, районні у містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи, а також районні й обласні ради та сільський, селищний, міський голова. До третього рівня належать органи самоорганізації населення. Більш детально особливості цих субєктів будуть розглянуті у наступному розділі.

У підсумку, систему місцевого самоврядування можна визначити як сукупність суб’єктів і форм здійснення місцевого самоврядування, через які населення територіальної громади реалізує надані їй функції і повноваження.

§3. Функції й повноваження місцевого самоврядування

Відповідно до положень Європейської хартії про місцеве самоврядування, основні повноваження місцевого самоврядування встановлюються конституцією або законом. В Україні вони закріплені в загаль­ному вигляді у ст.143 Основного Закону, а їх деталізація міститься в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про столицю України – місто-герой Київ», Положенні про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, а також у галузевому законодавстві – Законах «Про основи містобудування», «Про транс­порт», «Про зв`язок», «Про охорону праці», «Про фізичну культуру і спорт», «Про освіту», «Про пожежну безпеку», «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про природно-заповід­ний фонд», у Земельному, Лісовому, Водному кодексах України та ін­ших правових актах.

Повноваження місцевого самоврядування можуть реалізуватися безпосередньо населенням територіальної громади, оскільки вона виступає первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень і може самостійно вирішувати будь-яке питання місцевого значення, віднесене законодавством до відання місцевого самоврядування. Саме цією позицією і обумовлена назва цього параграфу, як функцій і повноважень місцевого самоврядування в цілому, а не тільки його органів, адже в механізм їх реалізації включена вся система місцевого самоврядування, а не тільки його органи.

Деякі питання можуть вирішуватися тільки безпосередньо населенням відповідної громади, яким належить право обирати представницькі органи місцевого самоврядування і сільського, селищного, міського голову, виражати свою волю на місцевому референдумі, загальних зборах громадян, реалізувати право на місцеві ініціативи, громадські слухання, здійснювати контроль за діяльністю органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

Однак більшість повноважень реалізується органами і посадовими особами місцевого самоврядування. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» окремо закріплює повнова­ження представницьких органів місцевого самоврядування, їх виконавчих орга­нів, посадових осіб місцевого самоврядування, розрізняючи власні й делеговані повноваження.

Власні повноваження – ті права і обов’язки, які визнає за суб’єктами міс­цевого самоврядування держава і які забезпечують самостійне вирішення насе­ленням питань місцевого значення.

Делеговані повноваження – повноваження органів виконавчої влади, на­дані органам місцевого самоврядування законом (визначення Закону) з одночас­ною передачею необхідних матеріальних і фінансових ресурсів, реалізація яких підконтрольна органам державної виконавчої влади.

Основні напрямки діяльності суб’єктів місцевого самоврядування можна виділити на основі аналізу природи, місця, завдань і цілей місцевого самовряду­вання, а також аналізу правових норм, в яких закріплено повноваження за певними сферами муніципальної діяльності. Класифікувати функції місцевого самоврядування можна за кількома критеріями, однак найбільш суттєве значення має поділ функцій за формами та сферами діяльності місцевого самоврядування. Зокрема, за формами діяльності виділяються нормотворча, установча, контрольна і правоохоронна функції. За сферами діяльності можна виділити наступні функції: забезпечення комплексного розвитку території громади; планування; бюджетно-фінансову; управління комунальною власністю й місцевими фінансами; забезпечення задоволення потреб населення у житлових, транспорт­них, торгових та комунально-побутових послугах; соціального захисту населення; зовнішньоекономічну; сприяння оборонній діяльності держави; розвитку охорони здоров’я, освіти, культури і спорту; природоохоронну; регулювання земельних відносин; облікову; дозвільно-реєстраційну; інформаційну.

Реалізуючи нормотворчу функцію, органи місцевого самоврядування здійснюють правове регулювання комунальних відносин в межах своїх повнова­жень (порядок управління і розпорядження комунальною власністю, місцевими фінансами, регулювання земельних відносин, забудови території, використання природних об’єктів місцевого значення та ін.), розробляють і приймають статут територіальної громади, регламент ради, затверджують Положення про зміст, опис та порядок використання символіки територіальної громади, приймають безліч нормативних актів локального характеру.

Правоохоронну функцію складають повноваження щодо забезпе­чення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів гро­мадян на підвідомчій території. Слід відзначити, що зміст правоохоронної функції стосовно місцевого самоврядування складає охорона громадського по­рядку, що є необхідною умовою підтримання на території громади режиму за­конності, який забезпезпечується діяльністю всієї системи правоохоронних і су­дових органів, а також різноманітних державних служб, інспекцій, які здійснюють функції нагляду і контролю за дотриманням законодавства. Охорона громадського порядку на підвідомчій території включає, перш за все, забезпе­чення громадської безпеки на вулицях, транспорті, в інших громадських місцях.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» відніс до виключних пов­новажень сільських, селищних, міських рад створення відповідно до закону місцевої міліції, що утримується за рахунок коштів місцевого самоврядування, вирішення питань про чисельність працівників такої міліції, про витрати на утримання її підрозділів, здійснення матеріально-технічного забезпечення їх діяльності, створення для них необхідних житлово-побутових умов. Слід відзначити, що практично вперше в законодавстві України було закріплено повноваження про створення місцевої або муніципальної міліції. В Україні в порядку експерименту у 1993 р. муніципальну міліцію було створено у м.Харкові.

Однак, на сьогодні на законодавчому рівні поки що немає чіткого визна­чення складу муніципальної міліції, повноважень, форм і методів її взаємодії з органами місцевого самоврядування, не визначені умови і порядок контролю за реалізацією муніципальними органами охорони громадського порядку своїх пов­новажень з боку органів місцевого самоврядування і держави. Закон України «Про міліцію» взагалі не передбачає такого підрозділу, як місцева міліція, тому на території відповідної громади підфункція по охороні громадського порядку здійснюється за допомогою підрозділу міліції громадської безпеки.

В рамках реалізації правоохоронної функції виконавчі органи місцевого са­моврядування сприяють діяльності органів суду, прокуратури, юстиції, служби безпеки, внутрішніх справ та адвокатури.

До делегованих повноважень, які реалізуються виконавчими органами місцевого самоврядування під час виконання вищевказаної функції, відноситься за­безпечення вимог законодавства щодо розгляду звернень громадян, здійснення контролю за станом цієї роботи на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності.

Порядок розгляду звернень громадян закріплений Законом України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 р., згідно з яким органи місцевого самовряду­вання та їх посадові особи, до повноважень яких належить розгляд пропозицій (зауважень), заяв (клопотань), зобов’язані об’єктивно і вчасно розглядати їх, пе­ревіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного зако­нодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).

Скарга на дії чи рішення органу місцевого самоврядування, посадо­вої особи подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням – безпосередньо до суду.

При розгляді заяв чи скарг органи місцевого самоврядування та їх посадові особи в межах своїх повноважень зобов’язані:

об’єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; на прохання грома­дянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу;

скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим норма­тивним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням;

забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв’язку з заявою чи скаргою рішень;

письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення;

вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку ма­теріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущем­лення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на про­хання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об’єднання громадян за місцем проживання громадянина;

у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою, роз’яснити порядок оскар­ження прийнятого за нею рішення;

не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.

Відповідно до ст.38 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», до пов­новажень сільських, селищних, міських виконавчих органів місцевого самовря­дування відноситься здійснення контролю за забезпеченням громадського по­рядку під час проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, спортивних, видовищних та інших масових заходів.

Вирішенню завдань забезпечення законності, охорони громадського по­рядку, захисту прав і свобод громадян сприяє діяльність виконавчих органів місцевого самоврядування щодо розгляду справ про адміністративні правопору­шення, віднесені законом до їх відання, перелік яких містить ст. 219 Кодексу України про адміністративні правопорушення (наприклад, порушення Правил охорони і використання пам`яток історії та куль­тури, порушення тиші у громадських місцях, завідомо неправдивий виклик спе­ціальних служб та ін.)1. Крім цього, до делегованих повноважень вищевказаних органів відноситься право створення адміністративних комісій, комісій по бо­ротьбі зі злочинністю та спрямування їх діяльності.

Реєстрація актів громадянського стану, за винятком виконавчих органів міських (крім міст обласного значення) рад, а також вчинення нотаріальних дій з питань, віднесених законом до відання виконавчих органів місцевого самовря­дування, також здійснюється в рамках реалізації правоохоронної функції, адже основне завдання нотаріальної служби полягає в тому, щоб забезпечити захист прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб.

Відповідно до Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 р., у населених пунктах, де немає державних нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад вчиняють такі нотаріальні дії: вживають за­ходів до охорони спадкового майна; накладають та знімають заборону відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земель­ної ділянки, іншого нерухомого майна. У населених пунктах, де немає но­таріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад, окрім цих дій вчиняють також такі нотаріальні дії: посвідчують заповіти, доручення; засвідчують вірність копій документів і виписок з них, справжність підпису на документах1.

До відання виконавчих органів міських (за винятком міст районного зна­чення) рад, крім повноважень, які були розглянуті вище, належать:

утворення комісій у справах неповнолітніх та спостережної, спрямування їх діяльності;

сприяння органам внутрішніх справ у забезпеченні додержання правил пас­портної системи;

вирішення спільно з відповідними органами Міністерства внутрішніх справ України питань щодо створення належних умов для служби та відпочинку особовому складу ОВС.

Реалізуючи установчу функцію, представницькі органи місцевого самовря­дування на пленарних засіданнях вирішують питання щодо визначення відпові­дно до закону кількісного складу ради, внутрішньої структури і персонального складу комісій ради, її виконавчих органів, апарату ради та її виконавчих орга­нів, забезпечуючи таким чином повну організаційну самостійність місцевого са­моврядування.

В аналогічному порядку приймається рішення про заснування засобів ма­сової інформації відповідної ради, призначення і звільнення їх керівників. Ст.7 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформа­ції» від 23.09.1997 р. закріплює, що органи місцевого самоврядування мають право засновувати або бути співзасновниками друкованих чи аудіовізуальних засо­бів масової інформації в порядку, встановленому законодавством Укра­їни, і в межах коштів, що виділяються з державного чи місцевих бюджетів на висвітлення їх діяльності, або за рахунок перерозподілу коштів, що виділяю­ться на забезпечення функціонування цих органів2.

В рамках здійснення установчої функції сільськими, селищними, міськими радами створюється відповідно до закону місцева міліція, яка утримується за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету, затверджуються і звільняються керів­ники та дільничні інспектори цієї міліції. Установчий характер мають також пов­новаження вказаних суб’єктів щодо створення у разі необхідності органів і служб для забезпечення здійснення з іншими суб’єктами комунальної власності спільних проектів або спільного фінансування комунальних підприємств, уста­нов та організацій, визначення повноважень цих органів, а також вирішення відповідно до законодавства питань про створення підприємствами комунальної власності спільних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями.

Зміст контрольної функції органів місцевого самоврядування є досить об`ємним. Сюди відноситься здійснення представницькими органами місцевого самоврядування численних контрольних заходів щодо перевірки діяльності по­садових осіб, виконавчих органів місцевого самоврядування і депутатів (заслу­ховування звітів, повідомлень, розгляд депутатських запитів, прийняття рішень про дострокове припинення повноважень посадових осіб місцевого самовряду­вання, діяльність тимчасових контрольних комісій місцевих рад) і навіть заслу­ховування повідомлень керівників органів внутрішніх справ про їх діяльність щодо охорони громадського порядку на відповідній території та порушення перед відповідними органами вищого рівня питання про звільнення з по­сади керівників цих органів у разі визнання їх діяльності незадовільною.

Контрольна функція також здійснюється шляхом взаємного контролю ра­дами, посадовими особами і виконавчими органами місцевого самоврядування за дотриманням правових актів органів місцевого самоврядування, участь у кон­тролі за дотриманням законодавства на території громади (за використанням зе­мель та інших природних ресурсів, за станом роботи щодо розгляду зверенень громадян на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності, за станом благоустрою виробничих територій, організації озеле­нення, охорони зелених насаджень і водойм, та ін.). Наслідками цих заходів мо­жуть виступати звернення до суду про визнання незаконними актів органів ви­конавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальної громади, а також повнова­ження органів та посадових осіб місцевого самоврядування, внесення подань до відповідних органів про притягнення до відповідальності посадових осіб, якщо вони ігнорують законні вимоги та рішення рад та їх виконавчих органів, прийняті в межах їх повноважень.

Щоквартальний контроль за перебігом і результатами виконання бюджету, а також програм соціально-економічного та культурного розвитку відбувається шляхом розгляду радами відповідних щоквартальних письмових звітів, які скла­даються виконавчими органами місцевого самоврядування і обласними, район­ними держадміністраціями.

Ст. 17 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплює, що відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами, ор­ганізаціями, що перебувають у комунальній власності територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності ор­ганам місцевого самоврядування. Це положення деталізується у переліку повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Важливими засобами при здійсненні контрольних заходів цими органами за діяльністю підприємств і організацій, які належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, є контроль за виконанням планів, за використанням при­бутків, а також заслуховування звітів про роботу керівників цих підприємств.

Крім контрольних самоврядних повноважень органів місцевого самовряду­вання, можна виділити делеговані повноваження контрольного характеру, які ре­алізуються виконавчими органами місцевого самоврядування:

здійснення відповідно до законодавства контролю за належною експлуа­тацією та організацією обслуговування населення підприємствами жит­лово-комунального господарства, торгівлі та громадського харчування, по­бутового обслуговування, транспорту, зв’язку, за технічним станом, вико­ристанням та утриманням інших об’єктів нерухомого майна усіх форм влас­ності; прийняття рішень про скасування даного ними дозволу на експлуа­тацію об’єктів у разі порушення екологічних, санітарних правил, інших вимог законодавства;

здійснення контролю за дотриманням законодавства щодо захисту прав споживачів;

здійснення контролю за станом квартирного обліку та додержанням жит­лового законодавства на підприємствах, в установах та організаціях, розта­шованих на відповідній території, незалежно від форм власності;

здійснення контролю за забезпеченням соціального захисту працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці на підприємствах, в ус­тановах та організаціях, а також за якістю проведення атестації робочих місць, за умовами праці та надання працівникам відповідно до законодав­ства пільг та компенсацій за роботу у шкідливих умовах;

здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів за­гальнодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів;

здійснення в установленому порядку державного контролю за дотриманням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних територій; зупинення у випадках, передбачених зако­ном, будівництва, яке проводиться з порушенням містобудівної докумен­тації та проектів окремих об’єктів, а також може заподіяти шкоду навколишнь­ому природному середовищу;

здійснення контролю за забезпеченням надійності та безпечності бу­динків і споруд незалежно від форм власності в районах, що зазнають впливу небезпечних природних і техногенних явищ та процесів.

Для успішного досягнення цілей і завдань місцевого самоврядування, підвищення ефективності місцевого господарства, раціонального використання фінансових, трудових, природних та інших ресурсів органи місцевого самоврядування наділені певними повноваженнями, які спрямовані на забезпечення комплексного розвитку території громади.

Основою реалізації даного напрямку діяльності є раціональне і ефективне планування з цільовим і використанням бюджетних коштів, доходів від муніципальної власності, а також наявних природних ресурсів для потреб жителів. Обов’язковою умовою виступає комплексний розвиток усіх сфер життєдіяльності місцевого господарства, прогнозування розвитку території й наслідків реалізації місцевих програм.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплює, що до повноважень виконавчих комітетів місцевих рад у сфері забезпечення комплексного розвитку території громади відносяться:

забезпечення збалансованого економічного та соціального розвитку відповідної території, ефективного використання природних, трудових і фінансових ресурсів;

забезпечення складання балансів фінансових, трудових ресурсів, грошо­вих доходів і видатків, необхідних для управління соціально-економічним і культурним розвитком відповідної території, а також визначення по­треби у місцевих будівельних матеріалах, паливі тощо;

залучення на договірних засадах підприємств, установ та організацій неза­лежно від форм власності до участі в комплексному соціально-економічному розвитку сіл, селищ, міст, координація цієї роботи на відповідній території;

розміщення на договірних засадах замовлень на виробництво продукції, ви­конання робіт (послуг), необхідних для територіальної громади, на підприємствах, в установах та організаціях;

залучення на договірних засадах підприємств, установ та організацій, що не належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, до участі в обслуговуванні населення засобами транспорту і зв’язку;

координація на відповідній території діяльності суб’єктів містобудування щодо комплексної забудови населених пунктів.

Повноваження у зазначеній сфері не є вичерпними, оскільки комплексність вирішення місцевих проблем здійснюється і шляхом комплексного соціально-економічного і культурного планування, і збалансованої фінансово-бюджетної регіональної політики, і шляхом взаємодії із підприємствами, установами, організаціями, які не перебувають у комунальній власності.

Особливі завдання щодо забезпечення комплексного розвитку території стоять перед районними і обласними радами, які виступають певними координаційними центрами соціально-економічного розвитку області, району і приймають безпосередню участь у збалансуванні місцевих бюджетів, розподіляючи державну допомогу, надають допомогу при реалізації спільних проектів територіальних громад.

В процесі своєї різноманітної діяльності органи місцевого самоврядування постійно здійснюють функцію планування, що дає можливість визначити мету, стратегії, програми розвитку, підвищити ефективність управління соціально-економічними, культурними, екологічними процесами, забезпечити комплексний підхід до вирішення проблем місцевого значення.

На відміну від організаційного планування, яке здійснюється безпосередньо апаратом органу, розробка проектів планів і програм соціально-економічного і культурного розвитку сіл, селищ, міст здійснюється виконавчими комітетами місцевих рад, (а саме відділами чи службами планування і прогнозування). В областях і районах цю функцію покладено на місцеві державні адміністрації. При цьому розробка планів передбачає всебічне техніко-економічне обґрунтування цілей і завдач, а також складення фінансового, трудового, промислового, земельного та інших балансів, необхідних для управління розвитком території.

Плани і програми розвитку територіальної громади повинні ґрунтуватися на наступних принципах: орієнтація на саморозвиток території, на мобілізацію власних можливостей і ресурсів, які є у розпорядженні, сприяння формуванню ринкової інфраструктури, яка б забезпечувала розвиток ринкових відносин в економіці, пріоритетне вирішення найбільш гострих проблем життєзабезпечення населення територіальної громади, орієнтація на розвиток реального місцевого самоврядування зі створенням адекватної матеріально-фінансової бази1.

Таким чином, відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», виконкоми сільських, селищних, міських рад згідно з законодавством розробляють, а відповідні ради виключно на пленарних засіданнях затверджують програми соціально-економічного та культурного роз­витку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільові про­грами з інших питань місцевого самоврядування, місцеві програми охорони довкілля, беруть участь у підготовці загальнодержавних і регіональних програм охорони довкілля; місцеві містобудівні програми, генеральні плани забудови населених пунктів, іншої містобудівної документації.

Оскільки місцевий бюджет являє собою план утворення і використання фінансових ресурсів, то розробляючи, затверджуючи, вносячи зміни до нього, органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи також здійснюють функцію планування.

Крім цього, виконавчі органи місцевих рад розглядають проекти планів підприємств і організацій, які належать до кому­нальної власності відповідних територіальних громад, вносять до них зауваження і пропозиції, здійснюють контроль за їх виконанням; попередньо розглядають плани використання природних ресурсів місцевого зна­чення на відповідній території, пропозиції щодо розміщення, спеціалізації та розвитку підприємств і організацій незалежно від форм власності, вносять у разі потреби до відповідних органів виконавчої влади пропозиції з цих питань; подають до районних, обласних рад необхідні показники та вносять про­позиції до програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно районів і областей, а також до планів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, розташованих на відповідній те­риторії, з питань, пов’язаних із соціально-економічним та культурним розвитком території, задоволенням потреб населення.

До делегованих повноважень виконавчих комітетів у сфері планування відноситься: розгляд і узгодження планів підприємств, установ та організацій, що не належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, здійснення яких може викликати негативні соціальні, демографічні, еко­логічні та інші наслідки, підготовка до них висновків і внесення пропозицій до відповідних органів; затвердження територіальних програм зайнятості та заходів щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття.

Одним з провідних напрямків діяльності органів місцевого самовряду­вання виступає функція управління комунальною власністю і місцевими фінансами, адже вони складають фінансово-економічну основу місцевого самоврядування, виступають найважливішою економічно-правовою гарантією самостійності місцевого самоврядування, реальність і ефективність якого значною мірою залежить від наявності у володінні та вільному розпоряд­женні матеріальних і фінансових ресурсів, необхідних для виконання покладених завдань.

Конституція України первинним суб’єктом комунальної власності визнає територіальну громаду села, селища, міста, району в місті, яка може безпосеред­ньо або через органи місцевого самоврядування здійснювати управління кому­нальним рухомим і нерухомим майном, коштами та іншими об’єктами соці­ально-культурного, комунально-побутового та іншого призначення. Відповідно до чинного законодавства, територіальні громади та органи місцевого самовряду­вання мають право вчиняти щодо цього майна будь-які дії, що не суперечать за­кону. Вони мають право передавати об’єкти комунальної власності у тимчасове чи постійне користування фізичним і юридичним особам, здавати в оренду, про­давати, купувати, використовувати як заставу, приватизувати, укладати інші угоди. Склад та перелік об’єктів комунальної власності самостійно визна­чається представницькими органами місцевого самоврядування в містах, селах, селищах, а повноваження щодо управління в межах, визначених радою, майном, що перебуває у комунальній власності відповідних територіальних громад, на­лежить до власних (самоврядних) повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

Виконавчі органи місцевого самоврядування утворюють, реорганізують та ліквідують комунальні підприємства, організації, установи відповідно до законо­давства, визначають мету, порядок діяльності, затверджують їх статути, регулю­ють ціни й тарифи на відповідну продукцію та послуги створених ними підпри­ємств, встановлюють порядок використання прибутку, їх взаємовідносини з бю­джетом місцевого самоврядування.

Представницькі органи сіл, селищ, міст виключно на пленарних засіданнях приймають рішення щодо відчуження відповідно до закону комунального майна, затверджують місцеві програми приватизації, а також перелік об’єктів ко­мунальної власності, які не підлягають приватизації, визначають доцільність, порядок та умови приватизації об’єктів права комунальної власності; вирішують питання про придбання в установленому законом порядку привати­зованого майна, про включення до об’єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в уста­новленому порядку розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об’єктів права комунальної власності, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної влас­ності відповідної територіальної громади; приймають рішення про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначають межі цих повноважень та умови їх здійснення.

Згідно із законодавством України, сільські, селищні, міські, районні у містах ради та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами місцевих бю­джетів та іншими фінансовими ресурсами і визначають напрями їх викорис­тання. Органи місцевого самоврядування можуть утворювати позабюджетні цільові (у тому числі валютні) кошти, затверджувати положення про ці кошти, звіти про використання зазначених коштів.

Виключно на пленарних засіданнях сільські, селищні, міські ради вста­новлюють місцеві податки і збори, причому механізм їх справляння та порядок стягнення визначається відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ста­вок, встановлених законами України, а також приймають рішення щодо на­дання відповідно до чинного законодавства пільг по місцевих податках і збо­рах.

Ст. 70 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплює положення, згідно з якими радою або за її рішенням іншими органами місцевого само­врядування може бути прийняте рішення про випуск цінних паперів, лотерей, місцевих позик. Таке рішення приймається може бути прийняте, якщо розмір наявних коштів для фінансового забезпечення здійснення завдань і функцій місцевого самовряду­вання виявився недостатнім.

Порядок оформлення позик органів місцевого самоврядування регламентується Указом Президента України «Про впорядкування внутрішніх та зовнішніх запо­зичень, що здійснюються органами місцевого самоврядування» від 18.06.1998 р., який встановлює, що розмір випуску облігацій внутрішніх місцевих позик, а та­кож позик та кредитів, які отримують органи місцевого самоврядування в банківських установах, визначається місцевими радами під час затвердження відповідних бюджетів з обов’язковим погодженням цього розміру з Міністерством фінансів України.

Кошти від випуску облігацій внутрішніх місцевих позик, позики та кредити, які отримують органи місцевого самоврядування в банківських установах, залучаються лише для фінансування відповідного місцевого бюджету з обов’язковим внесенням до бюджету витрат на обслуговування зазначених позик та кредитів. Виконавчі комітети сільських, селищних, міських, районних у містах рад подають щомісячно обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям інформацію щодо надходжень від позик та кредитів, отриманих у банківських установах за станом на перше число поточ­ного місяця.

Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 13 жовтня 1997 р. № 48 було затверджено Положення про порядок випуску та обігу облігацій місцевих позик, згідно з яким облігація місцевої позики – цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зо­бов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений умовами випуску строк з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачено умовами випуску).

Рішення про випуск облігацій місцевої позики приймається сільською, се­лищною, міською, районною, обласною, міст Києва та Севастополя радами, які виступають емітентами облігацій місцевої позики. Рада може уповноважити інші органи місцевого самоврядування або виконавчі органи відповідного рівня здійснити необхідні організаційні заходи, пов’язані з емісією облігацій місцевої позики.

Розміщення облігацій місцевої позики здійснюється на добровільних за­садах. Випуск облігацій місцевої позики здійснюється із зазначенням мети випуску. Розмір випуску облігацій внутрішніх місцевих позик обов’язково погоджується з Міністерством фінансів України.

Рада своїм рішенням: уповноважує відповідні органи місцевого самовря­дування або виконавчі органи відповідного рівня здійснити необхідні ор­ганізаційні та інші заходи, пов’язані з випуском облігацій місцевої позики; за­тверджує інформацію про випуск облігацій місцевої позики, звіт про розміщення облігацій місцевої позики та звіт про погашення облігацій місцевої позики, які подаються до Державної комісії з цінних паперів та фон­дового ринку1.

Функція забезпечення задоволення потреб населення в житлових, транспортних, торгових, комунально-побутових послугах та послугах зв’язку здійснюється шляхом реалізації органами і посадовими особами місцевого само­врядування повноваженнь щодо управління об’єктами житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв’язку, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації, необхід­ного рівня та якості послуг населенню, утримання і використання комунального житлового фонду і нежилих приміщень, комунального дорожного будівництва і утримання доріг місцевого значення, організації транспортного обслуговування населення, благоустрою і озелененння території, організації, утримання і розви­тку комунальних установ освіти, охорони здоров’я, культури, спорту, організації ритуальних послуг і утримання місць захоронення.

Правовою основою діяльності органів місцевого самоврядування у зазначених сферах виступають Житловий Кодекс України, Закони «Про міс­цеве самоврядування в Україні», «Про транспорт», «Про дорожній рух», «Про звязок», «Про електроенергетику», «Про захист прав споживачів» та інші акти.

Одним з найважливіших напрямків діяльності органів місцевого самоврядування є їх участь у реалізації житлової державної політики. Ст. 30 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплює повноваження виконавчих комітетів місцевих рад у цій галузі, які, по суті, відтворюють положення Житлового Кодексу України. Зазначені органи здійснюють розподіл та надання відповідно до законодавства житла, що належить до комунальної власності, надають відповідно до закону громадянам, які потребують соціального за­хисту, безоплатного житла або за доступну для них плату, видають ордери на заселення жилої площі в будинках державних та кому­нальних організацій.

Крім цього, вони вирішують питання щодо використання нежилих приміщень, будинків і споруд, що належать до комунальної власності; сприяють розширенню житлового будівництва, надають громадянам, які мають потребу в житлі, допомогу в будівництві житла, в отриманні кре­дитів, у тому числі пільгових, та субсидій для будівництва чи придбання житла, допомогу власникам квартир (будинків) в їх обслугову­ванні та ремонті, сприяють створенню об’єднань співвласників багаток­вартирних будинків, реєструють такі об’єднання.

Відповідно до положень Закону України «Про транспорт» від 10.11.1994 р. № 232/94-ВР (з наступними змінами), транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва і покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва у перевезеннях. Розвиток і вдосконалення транспорту здійснюється відповідно до національної програми з урахуванням його пріоритету й на основі досягнень науково-технічного прогресу і забезпечується державою1.

Управління в галузі транспорту здійснюють Міністерство транспорту України та інші спеціально уповноважені на те органи відповідно до їх компетенції. При цьому органи управління транспортом сприяють органам місцевого самоврядування у виконанні ними своїх повноважень щодо соціального та економічного розвитку транспорту, спільно з ними здійснюють програми захисту навколишнього природного середовища, розробляють і вживають узгоджені заходи для забезпечення безперебійної роботи транспорту у разі стихійного лиха, аварій, катастроф та під час ліквідації їх наслідків, координують роботу, пов’язану із запобіганням аваріям і правопорушенням на транспорті, а також організують взаємодію різних видів транспорту з метою більш ефективного їх використання, підвищення якості обслуговування.

Органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень надають допомогу підприємствам і організаціям транспорту у поліпшенні використання транспортних засобів відправниками (одержувачами) вантажів і розвитку (в тому числі на пайових засадах) будівельної індустрії, об’єднують кошти підприємств, організацій (за їх згодою), а також бюджетні та позабюджетні кошти для вдосконалення транспортної мережі, будівництва вокзалів, шляхопроводів та інших об’єктів транспорту; організують взаємодію різних видів транспорту з метою більш ефективного їх використання, підвищення якості обслуговування.

Згідно з вимогами ст.40 Закону України «Про транспорт», координація діяльності всіх видів транспорту в межах регіонів здійснюється комісіями з координації роботи транспорту, що утворюються органами місцевої державної виконавчої влади і місцевого самоврядування і діють відповідно до положення, яке затверджується Кабінетом Міністрів України. Контроль за додержанням законодавства на транспорті здійснюють відповідні органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень.

Виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад на території відповідної громади уповноважені приймати рішення про організацію стоянок автомобільного транспорту, здійснення контролю за їх діяльністю відповідно до закону; затверджувати маршрути і графіки руху місцевого пасажирського транс­порту незалежно від форм власності, узгоджувати ці питання стосовно транзитного пасажирського транспорту у випадках, передбачених законо­давством.

Відносини підприємств транспорту загального користування з органами місцевого самоврядування будуються на основі податків, податкових пільг, встановлених нормативів та інших економічних засобів відповідно до чинного законодавства України.

Зв’язок є однією з пріоритетних і найважливіших галузей в Україні, невід`ємною частиною виробничої й соціальної інфраструктури територіальних громад і покликаний задовольняти потреби громадян, підприємств, установ, організацій, органів місцевого самоврядування у засобах і послугах електричного і поштового зв’язку.

Порядок взаємодії підприємств, установ і організацій зв’язку з місцевими радами закріплений Законом України «Про зв’язок» від 16.05.1995 р. №160/95-ВР. Засоби і споруди зв’язку, приміщення для відділень зв’язку, телефонних станцій та радіотрансляційних вузлів, жилі приміщення, в тому числі службові для листонош і працівників, які обслуговують ці засоби і споруди, передаються власниками у користування підприємствам і об’єднанням зв’язку на договірних засадах. Приміщення для сільських відділень зв’язку, службові жилі приміщення для обслуговуючого персоналу надаються підприємствам зв’язку на договірних засадах сільськими радами або організаціями – споживачами послуг зв’язку.

Проектуючи подальший розвиток міст та інших населених пунктів, місцеві ради здійснюють за рахунок коштів інвесторів виготовлення проектної документації та будівництво спеціальних приміщень для відділень зв’язку, автоматичних телефонних станцій та станцій радіотрансляційних вузлів, а також переобладнання приміщень, що не відповідають технологічним нормам галузі.

Взаємодія відбувається і під час перевезення підприємствами зв’язку пошти. Підприємства і об’єднання зв’язку мають право перевозити пошту на всіх маршрутах і лініях залізничного, водного, повітряного, автомобільного і гужового транспорту згідно з договорами. Органи місцевого самоврядування, підприємства, об’єднання, установи та організації, транспортні засоби яких використовуються для перевезення пошти, зобов’язані сприяти якнайшвидшому перевезенню за призначенням усієї пошти, що відправляється підприємствами і об’єднаннями зв’язку, та забезпечувати її збереження.

Певні повноваження мають органи місцевого самоврядування для забезпечення зв’язку в умовах надзвичайного стану. Виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських і селищних рад надають підприємствам і об’єднанням зв’язку допомогу в ліквідації аварій, що сталися внаслідок стихійного лиха, і в усуненні їх наслідків, у придбанні необхідних матеріальних ресурсів, а також надають для цього робочу силу, транспортні та інші технічні засоби.

У разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій та в екстремальних ситуаціях, що виникли внаслідок виробничих обставин, підприємства і об’єднання зв’язку з метою забезпечення зв’язком відбудовних робіт та недопущення розповсюдження епідемій, епізоотій через поштові відправлення за погодженням з виконавчими комітетами місцевих рад встановлюють тимчасові обмеження щодо надання послуг зв’язку населенню до закінчення ліквідації наслідків зазначених обставин1.

Діяльність органів місцевого самоврядування у сфері забезпечення електроенергією регулюється Законом України «Про електроенергетику» від 16.10.1997 р. № 575/97-ВР. Згідно зі ст.10 цього Закону до повноважень органів місцевого самоврядування у відносинах із суб’єктами електроенергетики належать: погодження питань розміщення на підпорядкованій їм території об’єктів електроенергетики, виходячи з інтересів територіальної громади; участь у розробці комплексних планів постачання енергії споживачам на підпорядкованій їм території; участь у розробці й реалізації системи заходів щодо роботи об’єктів електроенергетики у надзвичайних умовах; регулювання тарифів на теплову енергію відповідно до Закону; сприяння розвитку енергетики в регіоні. Органи місцевого самоврядування не мають права втручатися в оперативне регулювання режимів енергоспоживання2.

До питань місцевого значення відноситься створення умов для забезпечення населення послугами торгівлі, громадського харчування і побутового обслуговування. Органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції планують розвиток цих галузей, здійснюють заходи щодо організації місцевих ринків, ярмарків, сприяння розвитку всіх форм торгівлі, щодо розширення та вдосконалення мережі підприємств житлово-комуна­льного господарства, торгівлі, громадського харчування і побутового обслуговування, встановлюють зручний для населення режим роботи вказаних підприємств, що належать до комунальної власності відповідних тери­торіальних громад.

За сучасних умов пріоритетним напрямком діяльності органів місцевого самоврядування стає функція соціального захисту населення. Конституція України визначає нашу державу як соціальну. Соціальною є така держава, яка бере на себе зобов’язання піклуватися про соціальну справед­ливість, достаток своїх громадян, їх соціальний захист, і головне її завдання – досягнення суспільного прогресу, який засновується на закріплених правом принципах соціальної рівності, загальної солідарності і взаємної відповідально­сті. Це держава, на якій лежить відповідальність за задоволення соціальних по­треб членів суспільства у сфері культури, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, охорони праці, сім`ї1.

Органи місцевого самоврядування беруть активну участь у реалізації соціальної політики держави, і функція соціального захисту населення, яку вони здійснюють, спрямована, перш за все, на пом’якшення наслідків нинішнього економічного перехідного періоду, на стабільне покращення рівня життя населення, на боротьбу з бідністю, безробіттям, забезпечення достатнього життєвого рівня, особливо для соціально незахищених верств населення.

Правову основу їх діяльності у сфері соціального захисту населення, крім Основного Закону і Закону «Про місцеве самовряду­вання в Україні», складають закони України «Про зайнятість населення», «Про захист прав споживачів», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про ос­нови соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про прожитковий мінімум», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та інші нормативні акти.

Державні пенсії, матеріальна допомога та інші гарантії соціального захисту встановлюю­ться в законодавчому порядку. Але виконавчі органи місцевого самоврядування можуть ініціювати встановлення за рахунок власних коштів і благодійних надходжень додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення. Наприклад, згідно з Законом України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми» від 21.11.1992 р. виконавчі комітети сільських, селищних і міських рад можуть за рахунок місцевих бюджетів та власних коштів запроваджувати додаткові види допомоги та встановлювати доплати до державної допомоги сім’ям з дітьми1, а Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соці­ального захисту» від 22.10.1993 р. в ч.4 ст.2 закріплює, що місцеві ради мають право за рахунок власних коштів і благодійних надходжень встановлювати додаткові гарантії щодо соціального захисту ветеранів війни2.

Здійснюючи функцію соціального захисту населення, виконавчі органи місцевого самоврядування мають повноваження щодо вирішення, відповідно до законодавства, питань про подання допомоги інвалідам, ветеранам війни та праці, сім’ям загиблих військовослужбовців, а також військовослужбовців, звільнених у запас (крім військовослужбовців строкової служби) або у відставку, інвалідам з дитинства, багатодітним сім’ям у будівництві індивідуальних жилих будинків, проведенні капітального ремонту житла, у придбанні будівельних матеріалів; відведення зазначеним особам у першочерговому порядку земельних ділянок для індивідуального будівництва, садівництва та городництва.

Особливо об’ємні повноваження щодо соціального захисту інвалідів орга­нам місцевого самоврядування надає Закон «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21.03.1991 р., відповідно до якого місцеві ради мають право утворювати власні фонди соціальної допомоги інвалідам. Порядок і умови вит­рачання коштів цих фондів визначаються радами з урахуванням пропозицій громадських організацій інвалідів.

Представницькі органи місцевого самоврядування беруть участь у працевлаштуванні інвалідів, оскільки спільно з підприємствами, установами і організаціями, громадськими організаціями інвалідів, на підставі пропозицій органів Міністерства соціального захисту населення України щорічно визначають нормативи робочих місць, призначених для працевлашту­вання інвалідів.

Законодавчо закріплюється, що проектування і забудова населених пунктів, формування жилих районів, розробка проектних рішень, будівництво і реконст­рукція будинків без пристосування для використання інвалідами не допус­кається. У тих випадках, коли з об’єктивних причин неможливо пристосувати для інвалідів діючі об’єкти, за рішенням місцевих рад за участю відповідних підприємств, установ і організацій створюються інші сприятливі умови життєдіяльності інвалідів, зокрема, шляхом будівництва спеціальних об’єктів.

Важливою гарантією нормальної життєдіяльності інвалідів є нормативний припис, згідно з яким підприємства та організації, що здійснюють транспортне обслуговування населення, зобов’язані забезпечити спеціальне обладнання транспортних засобів, вокзалів, аеропортів та інших об’єктів, яке б дало змогу інвалідам безперешкодно користуватися їх послугами. У тих випадках, коли діючі транспортні засоби не можуть бути пристосовані для використання інвалідами, місцеві ради створюють інші можливості для їх пересування.

Ст.30 вищевказаного закону закріплює, що жилі приміщення, заняті самотніми інвалідами або сім’ями, у складі яких вони живуть, під’їзди, сходові площадки бу­динків, в яких мешкають інваліди, мають бути обладнані спеціальними засо­бами і пристосуваннями відповідно до індивідуальної програми ре­абілітації, а також телефонним зв’язком. Обладнання зазначених жилих приміщень здійснюється місцевими радами, підприємствами, установами і ор­ганізаціями, у віданні яких знаходиться житловий фонд. Обладнання індивідуальних жилих будинків, в яких проживають інваліди, здійснюється підприємствами, установами і організаціями, з вини яких настала інвалідність, а в інших випадках – відповідними місцевими радами.

Місцеві ради також забезпечують виділення земельних ділянок інвалідам із захворюваннями опорно-рухового апарату під будівництво гаражів для авто­мобілів з ручним керуванням поблизу місця їх проживання1.

Не менш важливим повноваженням соціального характеру є закріплене за виконавчими органами місцевого самоврядування повноваження щодо ор­ганізації для малозабезпечених громадян похилого віку, інвалідів будинків-інтернатів, побутового обслуговування, продажу товарів у спеціальних магази­нах і відділах за максимально доступними цінами, а також безоплатного харчування, вирішення питань про надання за рахунок коштів місцевих бюджетів ритуаль­них послуг у зв’язку з похованням самотніх громадян, ветеранів війни та праці, а також інших категорій малозабезпечених громадян; надання допомоги на по­ховання громадян в інших випадках, передбачених законодавством.

Крім вищевикладених власних повноважень, на виконавчі органи сільських, селищних, міських рад у рамках реалізації функції соціального захисту насе­лення Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» покладено виконання делегованих повноважень органів виконавчої влади:

організація виконання територіальних програм зайнятості та заходів щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття;

забезпечення здійснення передбачених законодавством заходів щодо поліпшення житлових і матеріально-побутових умов інвалідів, ветеранів війни та праці, громадян, реабілітованих як жертви політичних репресій, військовослужбовців, а також військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, сімей, які втратили годувальника, багатодітних сімей, громадян по­хилого віку, які потребують обслуговування вдома, до влаштування в бу­динки інвалідів і громадян похилого віку, які мають потребу в цьому, дітей, що залишилися без піклування батьків, на виховання в сім’ї громадян;

вирішення відповідно до законодавства питань про надання пільг і допомоги, пов’язаних з охороною материнства і дитинства;

вирішення у встановленому законодавством порядку питань опіки і піклування;

надання, відповідно до чинного законодавства, одноразової допомоги громадянам, які постраждали від стихійного лиха;

вирішення, відповідно до чинного законодавства, питань про надання компенсацій і пільг громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катаст­рофи, в інших випадках, передбачених законодавством;

організація проведення оплачуваних громадських робіт для осіб, за­реєстрованих як безробітні, а також учнівської та студентської молоді у вільний від занять час на підприємствах, в установах та організаціях, що на­лежать до комунальної власності, а також за договорами – на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до інших форм власності;

участь у веденні колективних переговорів та укладенні територіальних та­рифних угод, вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів) щодо підприємств, установ та організацій, розташованих на відповідній тери­торії; реєстрація колективних договорів і угод, здійснення контролю за їх ви­конанням;

встановлення, відповідно до чинного законодавства, розмірів і порядку виплати щомісячної допомоги особам, які здійснюють догляд за самотніми громадя­нами, які за висновком медичних закладів потребують постійного сторон­нього догляду;

бронювання в порядку, встановленому законом, на підприємствах, в ус­тановах та організаціях незалежно від форм власності робочих місць, при­значених для працевлаштування осіб, які відповідно до законодавства потре­бують соціального захисту і не спроможні конкурувати на ринку праці, визначення нормативів таких робочих місць; прийняття рішень про створення на підприємствах, в установах та організаціях спеціальних ро­бочих місць для осіб з обмеженою працездатністю, організація професійної підготовки цих осіб; погодження проведення ліквідації таких робочих місць.

Для органів місцевого самоврядування одним з напрямків діяльності виступає здійснення зовнішньоекономічної функції. Активна діяльність нашої держави на міжнародній арені та намагання інтегруватися у світову економічну систему вимагає проведення ефективної зовнішньоекономічної політики, яка здійснюється з метою забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку в Україні, стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, в тому числі зовнішньоекономічних зв’язків суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України, створення найбільш сприятливих умов для залучення економіки України в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р. з наступними змінами і доповненнями визначає зовнішньоекономічну діяльність як діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

Ст.10 цього Закону закріплює, що до органів місцевого управління зовнішньоекономічною діяльністю належать місцеві ради, їх виконавчі органи, а також територіальні підрозділи (відділення) органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України. Зазначається, що нормативні акти місцевих рад та підпорядкованих їм виконавчих органів стосовно регулювання зовнішньоекономічної діяльності приймаються тільки у випадках, прямо передбачених законами України. Місцеві ради та їх виконавчі органи діють як суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності лише через створені ними зовнішньоекономічні комерційні організації, які мають статус юридичної особи України1.

Конкретні повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад в рамках реалізації зовнішньоекономічної функції на місцевому рівні закріплені у ст.35 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», до яких відноситься укладення і забезпечення виконання у встановленому законодавством порядку договорів з іноземними партнерами на придбання та реалізацію продукції, виконання робіт і надання послуг, а також сприяння зовнішньоекономічним зв’язкам підприємств, установ та ор­ганізацій, розташованих на відповідній території, незалежно від форм влас­ності.

Йдеться про створення сприятливих умов для розвитку зовнішньоекономічної діяльності на відповідній території шляхом реалізації наданих повноважень у частині, що стосується, наприклад, попереднього розгляду питань щодо розміщення, спеціалізації та розвитку відповідних підприємств, установ, організацій, підготовки висновків про надання в установленому порядку земельних ділянок, здійснювані органами місцевого самоврядування. Одним з таких пріоритетних напрямів є створення спеціальних (вільних) економічних зон, на яких встановлюється й діє спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування дії законодавства України. На цій території запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб2.

Щодо прийняття рішення про створення спеціальних (вільних) економічних зон, то дане повноваження виключно на пленарних засіданнях реалізують представницькі органи сіл, селищ, міст. Крім цього, вони можуть вирішувати питання, пов`язані зі змінами в статусі цих зон, вносити до відповідних органів пропозиції з цих питань, дають згоду на створення таких зон за ініціативою Президента або Кабінету Міністрів України.

Законодавчо також закріплюється повноваження виконавчих органів місцевого самоврядування щодо сприяння у створенні на основі законодавства спільних з іноземними парт­нерами підприємств виробничої й соціальної інфраструктури та інших об’єктів та залучення іноземних інвестицій для створення робочих місць.

Делегованими повноваження в указаній сфері виступають організація та контроль прикордонної і прибережної торгівлі, створення умов для належного функціонування митних органів, сприяння їх діяльності, забезпечення на відповідній території в межах наданих повноважень ре­алізації міжнародних зобов’язань України.

Серед основних напрямків діяльності органів місцевого самоврядування слід назвати й функцію сприяння оборонній роботи держави. Одним з пріоритетних напрямків зовнішньополітичної діяльності Української держави є функція забезпечення оборони країни, спрямована на забезпечення суверенітету, цілісності й недоторканості її території, стабільності державної влади, захисту населення від збройної агресії. Виходячи з військової доктрини, Україна прагне до мирного співіснування з усіма державами, підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від агресії. При цьому, організація оборони України включає: формування воєнної політики держави та воєнної доктрини, розвиток воєнної науки; прогнозування та оцінку воєнної загрози чи загрози воєнного нападу для запобігання агресії; охорону державних кордонів; підготовку, розвиток, формування структури і забезпечення необхідної чисельності Збройних Сил України, підтримання їх боєздатності, бойової та мобілізаційної готовності до оборони України; вироблення і проведення військово-технічної політики та забезпечення Збройних Сил України озброєнням, військовою технікою, продовольством, речовим майном та іншими матеріальними ресурсами у повному обсязі; мобілізаційну підготовку народного господарства, державних органів і систем управління до дій в умовах воєнного стану; підготовку населення й території країни до оборони.

Згідно з діючим законодавством, органи місцевого самоврядування наділені певним комплексом повноважень у галузі сприяння оборонній роботі держави, які реалізуються в межах підвідомчої території і в тісній взаємодії з органами військового управління.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплює, що виконавчі органи місцевого самоврядування покликані сприяти організації призову громадян на строкову військову та аль­тернативну службу, а також їх мобілізації, підготовці молоді до служби в Збройних силах України, організації навчальних (перевірочних) та спеціальних військових зборів. Здійснюючи ці повноваження, виконкоми керуються, перш за все, нормами законів «Про загальний військовий обв’язок і військову службу», «Про оборону України», «Про Збройні Сили України».

Органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень є відповідальними за організацію, проведення допризовної підготовки, а також в межах свох повноважень здійснюють контроль за організацією, проведенням і результатами допризовної підготовки та підготовки призовників з військово-технічних спеціальностей, програмним і методичним забезпеченням цієї підготовки.

Для проведення призову громадян на строкову військову службу в районах (містах) утворюються призовні комісії, які очолює заступник голови районної державної адміністрації, а у містах – заступник голови виконавчого комітету міської ради. Персональний склад міської призовної комісії та графік проведення призову громадян для проходження строкової військової служби затверджуються головою виконавчого органу міської ради.

Усі військовозобов’язані та призовники підлягають військовому обліку. Персонально-первинний облік військовозобов’я­заних і призовників у сільській місцевості, а також у селищах та містах, де відсутні військові комісаріати, покладається на органи місцевого самоврядування. За органами місцевого самоврядування закріплені певні обов’язки щодо виконання правил військового обліку: в адміністративно-територіальних одиницях, де немає військових комісаріатів, відповідні органи рад зобов’язані на вимогу військових комісаріатів сповіщати військовозобов’язаних та призовників про їх виклик у військові комісаріати, забезпечувати своєчасне прибуття за цим викликом. Крім цього, виконавчі органи міських рад зобов’язані подавати міським військовим комісаріатам допомогу в прийнятті допризовників на військовий облік, проведенні призову громадян на військову службу (збори), у контролі за виконанням ними правил військового обліку та виявленні громадян з числа призовників і військовозобов’язаних, які порушують ці правила.

З метою підготовки необхідного контингенту для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань у воєнний час за рішенням Кабінету Міністрів України запроваджується обов’язкове для всіх громадян загальне військове навчання: чоловіків – віком від 15 до 50 років, жінок – віком від 18 до 40 років, яке здійснюється за місцем роботи, навчання або проживання без відриву від виробництва та навчання. Організація і керівництво загальним військовим навчанням покладаються на Міністерство оборони України, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування.

Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації незалежно від підпорядкування і форм власності разом з Міністерством оборони України та іншими центральними органами виконавчої влади створюють необхідну навчально-матеріальну базу, забезпечують добір і підготовку керівників військового навчання.

Для повного і якісного виконання планів проведення мобілізації в умовах воєнного часу місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування разом з підприємствами, установами і організаціями, незалежно від підпорядкування і форм власності, та військовими комісаріатами у мирний час створюють дільниці для оповіщення і збору військовозобов’язаних, а також збирання техніки з підприємств, установ і організацій незалежно від підпорядкування і форм власності, комплектують їх особовим складом з числа військовозобов’язаних та сприяють у набутті ними професійних навичок.

Органи місцевого самоврядування на підвідомчій території забезпечують військові комісаріати службовими будинками, підсобними господарськими приміщеннями і приміщеннями для призовних пунктів, здійснюють поточний і капітальний ремонти цих будинків та приміщень, забезпечують військові комісаріати комунально-побутовими послугами (освітленням, водопостачанням, опаленням тощо)1.

Сприяючи державі у проведенні оборонної роботи, виконавчі органи місцевого самоврядування здійснюють організацію та беруть участь у здійсненні заходів, пов’язаних з мобілізаційною підготовкою та цивільною обороною, на відповідній території. Організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки визначаються Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 р. (в редакції Закону від 13.05.1999 р.), згідно з яким мобілізаційна підготовка включає в себе комплекс організаційних, політичних, економічних, фінансових, соціальних, правових і спеціальних заходів, які здійснюються у мирний час з метою підготовки органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, органів і сил Цивільної оборони України, галузей національної економіки, підприємств, установ і організацій для своєчасного і організованого проведення мобілізації та задоволення потреб оборони держави в особливий період.

Керівництво мобілізаційною підготовкою та мобілізацією держави, безпосередньо Збройних сил України, інших військових формувань покладається на Президента України; органів державної влади, інших державних органів, галузей національної економіки – на Кабінет Міністрів України; в Автономній Республіці Крим – на Раду міністрів Автономної Республіки Крим; у галузях національної економіки і регіонах України – на відповідні центральні й місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування; на підприємствах, в установах і організаціях – на їх керівників.

При цьому, органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень:

планують, організовують і забезпечують мобілізаційну підготовку та мобілізацію на відповідній території;

організовують розробку мобілізаційних планів, довготермінових і річних програм (планів) мобілізаційної підготовки, здійснюють методичне та інформаційне забезпечення цієї роботи;

забезпечують на відповідній території виконання підприємствами, установами і організаціями, що перебувають у комунальній власності, мобілізаційних завдань (замовлень);

під час оголошення мобілізації здійснюють заходи щодо переведення органу місцевого самоврядування і господарства регіону на роботу в умовах особливого періоду;

керують мобілізаційною підготовкою підприємств, установ і організацій, що перебувають у комунальній власності;

утворюють і утримують мобілізаційні органи;

організовують під час мобілізації в установленому порядку своєчасне оповіщення та прибуття громадян, які призиваються на військову службу, техніки на збірні пункти й у військові частини, виділення будівель, споруд, земельних ділянок, транспортних та інших матеріально-технічних засобів і надання послуг Збройним Силам України, іншим військовим формуванням відповідно до мобілізаційного плану;

забезпечують організацію військового обліку військовозобов’язаних і призовників, бронювання військовозобов’язаних на період мобілізації та на воєнний час і надання звітності щодо бронювання військовозобов’язаних;

забезпечують надання військовим комісаріатам відомостей про реєстрацію, банкрутство (ліквідацію) підприємств, установ і організацій, що належать до сфери їх управління;

сприяють військовим комісаріатам у їх роботі в мирний час та під час оголошення мобілізації;

одержують від органів виконавчої влади необхідну інформацію про характер мобілізаційних завдань (замовлень), встановлених підприємствам, установам і організаціям, що знаходяться на їх території, з метою планування раціонального використання людських і матеріальних ресурсів під час мобілізації та в особливий період;

вирішують питання з органами виконавчої влади щодо управління підприємствами, установами і організаціями у разі втрати зв’язку під час мобілізації та у воєнний час;

забезпечують на відповідній території виконання законів України та інших нормативно-правових актів з питань мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Органи місцевого самоврядування з питань мобілізаційної підготовки та мобілізації підконтрольні відповідним органам виконавчої влади1.

Кожен має право на захист свого життя і здоров’я від наслідків аварій, катастроф, пожеж, стихійного лиха та на вимогу гарантій забезпечення реалізації цього права від органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, керівництва підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності й підпорядкування. Держава як гарант цього права створює систему цивільної оборони, яка має своєю метою захист населення від небезпечних наслідків аварій і катастроф техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.

Відповідно до чинного законодавства, виконавчі органи сільських, селищних, міських рад у межах своїх повноважень забезпечують вирішення питань цивільної оборони, здійснення заходів щодо захисту населення і місцевостей під час надзвичайних ситуацій, сприяють органам управління у справах цивільної оборони у виконанні покладених на них завдань. Органи місцевого самоврядування відраховують кошти на проведення заходів щодо навчання та захисту населення і місцевостей, включаючи витрати на утримання і підготовку територіальних органів управління у справах цивільної оборони та формувань цивільної оборони, призначених для ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій2.

Крім вищеозначених повноважень, виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад, реалізуючи функцію сприяння оборонній роботі, здійснюють заходи щодо створення належних умов для функціонування пунктів пропуску через Державний кордон України, сприяють прикордонним військам у підтриманні відповідного режиму на державному кордоні; бронюють робочі місця для військовозобов’язаних на підприємствах, в установах та організаціях відповідно до законодавства; вирішують питання, пов’язані з наданням військовим частинам, установам, навчальним закладам Збройних сил Ук­раїни службових приміщень і жилої площі, інших об’єктів, комунально-побутових послуг; здійснюють контроль за їх використанням, наданням по­слуг; сприяють організації виробництва і поставкам у війська підприємствами та організаціями, що належать до комунальної власності, замовленої про­дукції, послуг, енергоресурсів; здійснюють заходи щодо військово-патріотичного виховання населення.

Значне місце в системі функцій місцевого самоврядування займає природоохоронна. Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини – невід’ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України. З цією метою Україна здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої й неживої природи навколишнього середовища, захисту життя і здоров’я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів.

Органи місцевого самоврядування беруть активну участь в охороні довкілля на території відповідної громади, виконуючи досить об’ємні повноваження, покладені на них законодавством у цій сфері.

Відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991 р. № 1264-XII (в редакції Закону № 783-XIV від 30.06.1999 р. з наступними змінами і доповненнями) місцеві ради несуть відповідальність за стан навколишнього природного середовища на своїй території і в межах своєї компетенції:

забезпечують реалізацію екологічної політики України, екологічних прав громадян;

дають згоду на розміщення на своїй території підприємств, установ і організацій;

затверджують з урахуванням екологічних вимог проекти планувань і забудови населених пунктів, їх генеральні плани та схеми промислових вузлів;

видають і скасовують дозволи на відосіблене спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення;

затверджують місцеві екологічні програми;

організовують вивчення навколишнього природного середовища;

створюють і визначають статус резервних, у тому числі й валютних, фондів для фінансування програм та інших заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

організують в разі необхідності проведення екологічної експертизи;

забезпечують інформування населення про стан навколишнього природного середовища;

організують роботу з ліквідації екологічних наслідків аварій, залучають до цих робіт підприємства, установи та організації, незалежно від їх підпорядкування та форм власності, і громадян;

приймають рішення про організацію територій та об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні;

здійснюють контроль за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища. При цьому, контролю підлягають використання і охорона земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони республіки, природних територій та об’єктів, що підлягають особливій охороні, загальний стан навколишнього природного середовища;

припиняють господарську діяльність підприємств, установ та організацій місцевого підпорядкування, а також обмежують чи зупиняють (тимчасово) діяльність не підпорядкованих раді підприємств, установ та організацій в разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

координують діяльність відповідних спеціально уповноважених державних органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів на території громади.

Крім цього, місцеві ради при здійсненні своєї діяльності зобов’язані вживати необхідних заходів щодо запобігання та недопущення перевищення встановлених рівнів акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє природне середовище і здоров’я людини в населених пунктах, рекреаційних і заповідних зонах, а також в місцях масового скупчення і розмноження диких тварин.

З метою збереження рідкісних видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, а також видів, відтворення яких у природних умовах неможливе, місцеві ради зобов’язані вживати необхідних заходів для забезпечення охорони зазначених видів тварин і рослин, поліпшення середовища їх перебування (зростання), створення належних умов для їх розмноження або розведення та розселення.

Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплюється також повноваження щодо встановлення розмірів плати за користування природними ресурсами, що перебувають у власності відповідних територіальних горомад, розмірів відшкодувань підприємствами, установами та організаціями неза­лежно від форм власності за забруднення довкілля та інші екологічні збитки; встановлення платежів за користування комунальними та санітарними ме­режами відповідних населених пунктів.

Ст. 19 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» закріплює повноваження виконавчих органів місцевих рад у галузі охорони навколишнього природного середовища, які в межах своєї компетенції:

здійснюють реалізацію рішень відповідних рад;

координують діяльність місцевих органів управління, підприємств, установ та організацій, розташованих на території місцевої ради, незалежно від форм власності та підпорядкування;

організують розробку місцевих екологічних програм;

визначають, в установленому порядку, нормативи збору і розміри зборів за забруднення навколишнього природного середовища та розміщення відходів;

затверджують за поданням органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів для підприємств, установ та організацій ліміти використання природних ресурсів, за винятком ресурсів загальнодержавного значення, ліміти викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, за винятком викидів і скидів, що призводять до забруднення природних ресурсів загальнодержавного значення або навколишнього природного середовища за межами території цієї ради, та ліміти на утворення і розміщення відходів;

організують збір, переробку, утилізацію і захоронення відходів на своїй території;

формують і використовують місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища у складі місцевих бюджетів;

погоджують поточні та перспективні плани роботи підприємств, установ та організацій з питань охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів;

забезпечують систематичне та оперативне інформування населення, підприємств, установ, організацій та громадян про стан навколишнього природного середовища, захворюваності населення;

організують екологічну освіту та екологічне виховання громадян;

приймають рішення про організацію територій та об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення1.

З вищевказаною функцією щільно пов’язана функція регулювання земельних відносин. Оскільки земля – це одна з найважливіших складових матеріально-фінансової основи місцевого самоврядування, то згідно із законодавством органи місцевого самоврядування здійснюють користування, володіння і розпорядження землею, яка перебуває у комунальній власності, а також виконують функцію регулювання земельних відносин з метою створення умов для раціонального використання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворення родючості грунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав громадян, підприємств, установ і організацій на землю.

До повноважень сільських, селищних, міських рад у цій сфері Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» відносить встановлення ставки земельного податку, прийняття рішень про вилу­чення (викуп), надання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у власності територіальних громад. Виконавчі органи місцевого самоврядування справляють плату за землю.

Розміри та порядок плати за використання земельних ресурсів, а також напрями використання коштів, що надійшли від плати за землю, відповідальність платників та контроль за правильністю обчислення і справляння земельного податку визначаються Законом України «Про плату за землю» від 3.07.1992 р., в ред. Закону від 19.06.1996 р., з наступними змінами і доповненнями1, який встановлює різні ставки земельного податку за користування землями сільськогогоспо-дарського призначення, землями населених пунктів, промисловості, транспорту, зв`язку, оборони та іншого призначення, а також землями природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення та землями лісового і водного фондів.

Деталізацію повноважень органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин містить Земельний Кодекс України від 25.10.2001 р. № 2768-ІII.2 Зокрема, згідно зі ст.12 цього Кодексу до відання сільських, селищних, міських рад у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить:

а) розпорядження землями територіальних громад;

б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб;

в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності;

г) вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності;

ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад;

д) організація землеустрою;

е) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;

є) здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства;

ж) обмеження, тимчасова заборона використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства;

з) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок;

и) встановлення та зміна меж районів у містах з районним поділом;

і) інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок;

ї) внесення пропозицій до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст;

й) вирішення земельних спорів;

к) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Надання земельних ділянок здійснюється за проектами відведення цих ділянок. Розробку проектів відведення земельних ділянок, перенесення їх меж у натуру (на місцевість) і виготовлення документів, що посвідчують право користування землею, здійснюють державні та інші землевпорядні організації. Замовниками виконання вказаних робіт є відповідні місцеві ради, підприємства, установи та організації. Відведення земельних ділянок для потреб громадян здійснюється за кошти державного, республіканського (Автономної Республіки Крим) та місцевих бюджетів на замовлення сільських, селищних, міських, районних рад за місцем розташування земельної ділянки.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад здійснюють реєстрацію права власності, права користування землею, договорів на оренду землі та забезпечують процедуру вилучення (викупу) земель. Вилучення (викуп) земельних ділянок проводиться з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам або юридичним особам за згодою власників землі і землекористувачів на підставі рішення місцевих рад.

Крім цього, виконавчі органи місцевого самоврядування забезпечують організацію і ведення земельно-кадастрової документації, яка повинна містити систему необхідних відомостей і документів про правовий режим земель, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, за категоріями земель, про якісну характеристику і народногосподарську цінність земель. Ведення земельного кадастру передбачає проведення топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень і розвідувань, реєстрацію землеволодінь та землекористувань і договорів на оренду землі, облік кількості та якості земель, бонітування та економічну оцінку земель. Порядок ведення державного земельного кадастру встановлюється Кабінетом Міністрів України.

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать також підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо встановлення ставки земельного податку, а також справляння плати за землю.

Районні та обласні ради здійснюють розпорядження землями, які знаходяться у спільній власності відповідних територіальних громад, готують висновки про вилучення (викуп) і надання земельних ділянок із земель державної власності, координують діяльність місцевих органів земельних ресурсів, забезпечують реалізацію державної політики у галузі охорони і використання земель, організовують землеустрій і затверджують землеупорядковувальні проекти, вирішують земельні спори. Крім того, обласні ради забезпечують реалізацію державної політики у галузі використання й охорони земель, а також затверджують і беруть участь у реалізації регіональних програм використання земель, підвищення родючості грунтів, охорони земель.

Не менш важливим напрямком діяльності місцевого самоврядування є функція розвитку охорони здоров’я, культури, спорту і освіти. Діяльність органів місцевого самоврядування щодо розвитку науки, культури, спорту і освіти відноситься до соціально-культурної сфери і пов’язана з функціонуванням соціальної інфраструктури як засобу задоволення соціальних і культурних потреб населення, необхідною умовою розвитку особи.

Однією з найбільш пріоритетних сфер соціально-еконо­мічного, духовного і культурного розвитку суспільства є освіта, метою якої є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

В Україні для управління освітою створюються система державних органів управління і органи громадського самоврядування. До державних органів управління освітою в Україні належать: Міністерство освіти України, міністерства і відомства України, яким підпорядковані заклади освіти, Вища атестаційна комісія України, Міністерство освіти Автономної Республіки Крим, місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

Органи місцевого самоврядування відіграють важливу роль в реалізації освітньої функції держави. Оскільки вони здійснюють функцію управління комунальною власністю, то цілком зрозумілим є один із найважливіших напрямків діяльності виконавчих органів місцевих рад, закріплений Законом «Про місцеве самоврядування в Україні», щодо управління закладами освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту, оздоровчими закладами, які належать територіальним громадам або передані їм, молодіжними підлітковими закладами за місцем про­живання, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпе­чення. При цьому, органами місцевого самоврядування створюються відповідні органи управління освітою, діяльність яких спрямовується на:

управління закладами освіти, що перебувають у комунальній власності;

організацію навчально-методичного забезпечення закладів освіти, вдосконалення професійної кваліфікації педагогічних працівників, їх перепідготовку та атестацію у порядку, встановленому Міністерством освіти України;

координацію дій педагогічних, виробничих колективів, сім’ї, громадськості з питань навчання і виховання дітей;

визначення потреб, розробку пропозицій щодо державного контракту і формування регіонального замовлення на педагогічні кадри, укладання договорів на їх підготовку;

контроль за дотриманням вимог щодо змісту, рівня і обсягу освіти, атестацію закладів освіти, що перебувають у комунальній власності.

Місцеві органи управління освітою в процесі здійснення своїх повноважень підпорядковані місцевим органам державної виконавчої влади, органам місцевого самоврядування та відповідним державним органам управління освітою в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

На виконавчі органи сільських, селищних, міських рад покладений обов’язок забезпечення здобуття неповнолітніми повної загальної середньої освіти і створення необхідних умов для виховання дітей, молоді, розвитку їх здібностей, трудового навчання, професійної орієнтації, продуктивної праці учнів, для чого законодавством передбачається створення цими органами при загальноосвітніх навчальних закладах комунальної влас­ності фонду загальнообов’язкового навчання за рахунок коштів місцевого бюджету, залучених з цією метою на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також коштів населення, інших джерел; контроль за використанням коштів цього фонду за призначенням.

Деталізацію повноваженнь місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в галузі освіти дає Закон України «Про освіту» від 23.05.1991 р. № 1060-12 (в редакції Закону № 100/96-ВР від 23.03.1996 р., з наступними змінами і доповненнями). Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування здійснюють державну політику в галузі освіти і в межах їх компетенції:

встановлюють, не нижче визначених Міністерством освіти України мінімальних нормативів, обсяги бюджетного фінансування закладів освіти, установ, організацій системи освіти, що перебувають у комунальній власності, та забезпечують фінансування витрат на їх утримання;

забезпечують розвиток мережі закладів освіти та установ, організацій системи освіти, зміцнення їх матеріальної бази, господарське обслуговування;

здійснюють соціальний захист працівників освіти, дітей, учнівської і студентської молоді, створюють умови для їх виховання, навчання і роботи відповідно до нормативів матеріально-технічного та фінансового забезпечення;

організовують облік дітей дошкільного та шкільного віку,

контролюють виконання вимог щодо навчання дітей у закладах освіти;

вирішують у встановленому порядку питання, пов’язані з опікою і піклуванням про неповнолітніх, які залишилися без піклування батьків, дітей-сиріт, захист їх прав, надання матеріальної та іншої допомоги;

створюють належні умови за місцем проживання для виховання дітей, молоді, розвитку здібностей, задоволення їх інтересів;

забезпечують у сільській місцевості регулярне безкоштовне підвезення до місця навчання і додому дітей дошкільного віку, учнів та педагогічних працівників;

організовують професійне консультування молоді та продуктивну працю учнів;

визначають потреби, обсяги і розробляють пропозиції щодо державного замовлення на підготовку робітничих кадрів для регіону1.

Згідно із Законом «Про освіту», органи місцевого самоврядування відповідно до соціально-економічних, національних, культурно-освітніх потреб, за наявності необхідної матеріально-технічної, науково-методичної бази, педагогічних кадрів можуть створювати заклади освіти, що засновані на комунальній власності, затверджувати статути цих закладів. При цьому, потреба в закладах освіти, заснованих на комунальній власності, визначається місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Відповідно до вимог законодавства, школи першого ступеня у сільській місцевості створюються незалежно від наявної кількості учнів. Відкриття таких шкіл, а також самостійних класів у них здійснюється за рішенням місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, які також для задоволення освітніх потреб населення можуть прийняти рішення про створення навчально-виховних об’єднань «школа-дитячий садок», школи та групи продовженого дня.

Будь-який заклад освіти очолює його керівник (завідуючий, директор, ректор, президент тощо). Керівники закладів освіти, що перебувають у комунальній власності, призначаються Міністерством освіти Автономної Республіки Крим,відповідними обласними, міськими, районними органами управління освітою за попереднім погодженням з місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Керівники закладів освіти, заснованих на засобах інших форм власності, призначаються його засновником або уповноваженим ним органом за попереднім погодженням з відповідними органами управління освітою місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Крім цього, органи місцевого самоврядування разом з місцевими та центральними органами виконавчої влади України, яким підпорядковані заклади освіти, керівниками закладів освіти є відповідальними за організацію харчування та у державних закладах освіти.

До делегованих повноважень виконавчих комітетів місцевих рад Закон «Про місцеве самоврядування» відносить:

забезпечення у межах наданих повноважень доступності і безоплатності освіти на відповідній території, можливості навчання у школах державною та рідною мовою, вивчення рідної мови у дер­жавних і комунальних навчальних закладах або через національно-культурні товариства;

надання допомоги випускникам шкіл у працевлаштуванні;

забезпечення школярів, які навчаються в державних і комунальних нав­чальних закладах, безоплатними підручниками, створення умов для само­освіти;

організація роботи щодо запобігання бездоглядності неповнолітніх;

вирішення, відповідно до чинного законодавства, питань про повне державне утри­мання дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, у шко­лах-інтернатах, дитячих будинках, у тому числі сімейного типу, професійно-технічних закладах освіти та утримання за рахунок держави осіб, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових навчальних закладах, у спеціальних навчальних закладах, про надання громадянам пільг на утримання дітей у школах-інтернатах, інтернатах при школах, а також щодо оплати харчування дітей у школах (групах з по­довженим днем).

Охорона здоров’я – один з пріоритетних напрямів державної діяльності, адже кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя. Держава формує політику охорони здоров’я в Україні та забезпечує її реалізацію.

Державні, громадські або інші органи, в тому числі органи місцевого самоврядування, підприємства, установи,організації, посадові особи та громадяни зобов’язані забезпечити пріоритетність охорони здоров’я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров’ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції надавати допомогу хворим, інвалідам та потерпілим від нещасних випадків сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров’я в їх діяльності, а також виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про охорону здоров’я.1

Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством. Кошти місцевих бюджетів, асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування державних і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань.

При цьому, органи місцевого самоврядування формують місцеві комплексні та цільові програми, що відображають специфічні потреби охорони здоров’я населення, яке проживає на відповідних територіях, і які, згідно з чинним законодавством, виступають складовою частиною державної політики охорони здоров’я в Україні. В межах своїх повноважень органи місцевого самоврядування мають право припинити діяльність будь-якого закладу охорони здоров’я у разі порушення ним законодавства про охорону здоров’я, невиконання державних вимог щодо якості медичної допомоги та іншої діяльності в галузі охорони здоров’я або вчинення дій, що суперечать його статуту.

Реалізуючи функцію розвитку охорони здоров`я на підвідомчій території, виконавчі органи місцевих рад здійс­нюють управління закладами охорони здоров’я, які належать територіальним громадам, забезпечують розвиток усіх видів медичного обслуговування, вдосконалення мережі лікувальних за­кладів усіх форм власності, визначення по­треби та формування замовлень на кадри для цих закладів, укладення дого­ворів на підготовку спеціалістів, організація роботи щодо удосконалення кваліфікації кадрів. На них покладено забезпечення у межах наданих повноважень доступності і безоплатності освіти та медичного обслуговування на відповідній території, забезпечення відповідно до законодавства пільгових категорій населення лікарськими засобами та виробами медичного призначення.

Для здійснення своїх повноважень у галузі охорони здоров`я, організації управління комунальною системою лікувальних закладів, органи місцевого самоврядування формують відповідні органи управління (відділи, управління охорони здоров`я), які несуть відповідальність за стан і розвиток комунальної системи охорони здоров’я на підвідомчій території.

Органи місцевого самоврядування за місцем проживання населення та в місцях масового відпочинку повинні створювати всі умови для підтримки здорового способом життя, занять різними видами фізичної культури і спорту.

Відповідно до Закону України «Про фізичну культуру і спорт» від 24.12.1993 р.№ 3808-XII (із змінами, внесеними згідно із законами № 770-XIV від 18.06.1999 р., № 1453-III від 10.02.2000 р.) фізична культура – це складова частина загальної культури суспільства, що спрямована на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості. Вона є важливим засобом підвищення соціальної та трудової активності людей, задоволення їх моральних, естетичних та творчих запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку дружніх стосунків між народами і зміцнення миру.

Спорт є органічною частиною фізичної культури, особливою сферою виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності, а його соціальна цінність визначається дійовим стимулюючим впливом на поширення фізичної культури серед різних верств населення1.

Створення умов для занять фізичною культурою населення на підвідомчій території органи місцевого самоврядування здійснюють за рахунок коштів місцевих бюджетів на основі державних нормативів фінансування фізкультурно-оздоровчих програм. Вони надають громадським організаціям фізкультурно-спортивної спрямованості та фізкультурно-спортивним закладам допомогу у виділенні місць для фізкультурно-оздоровчих занять в жилих районах, у парках культури і відпочинку, використанні для цих цілей спортивних споруд незалежно від їх належності.

Органи місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції видають акти, що регулюють діяльність у сфері фізичної культури і спорту, а також сприяють веденню широкої пропаганди фізичної культури та спорту як фактора зміцнення здоров’я, фізичного і духовного загартування людини. Пропаганда здорового способу життя ведеться місцевими засобами масової інформації шляхом популяризації оздоровчого значення фізичної культури, спорту вищих досягнень, досягнень України на міжнародних спортивних аренах, олімпійських ідеалів тощо.

Для реалізації функції розвитку культури на підвідомчій території органи місцевого самоврядування наділені комплексом повноважень, які закріплюються Законом «Про місцеве самоврядування в Україні». Згідно з цим актом, виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад повинні створювати умови для розвитку культури, сприяти відродженню осередків традиційної народної творчості, національно-культурних традицій населення, художніх промислів і ремесел, роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, асоціацій, інших громадських та неприбуткових організацій, які діють у сфері культури, роботи з мо­лоддю.

Вищеозначені органи вирішують питання про надання професійним творчим працівникам на пільгових умовах у користування приміщень під майстерні, студії та ла­бораторії, необхідних для їх творчої діяльності. Крім цього, вони забезпечують охорону пам’яток історії та культури, збереження та викори­стання культурного надбання (пам’ятками історії та культури є споруди, пам’ятні місця і предмети, пов’язані з історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, твори матеріальної та духовної творчості, які становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність).

До делегованих повноваженнь виконавчих органів місцевого самоврядування, закріплених Законом «Про місцеве самоврядування в Україні», відноситься забезпечення можливості навчання в школах державною та рідною мовою, вивчення рідної мови у дер­жавних і комунальних навчальних закладах або через національно-культурні товариства, а також вирішення питань про надання неповнолітнім, студентам, пенсіонерам та інвалідам права на безкоштовне і пільгове користування об’єктами куль­тури.

Про реалізацію дозвільно-реєстраційної функції сільськими, селищними, міськими радами свідчать, відповідно до ст.26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», такі їх повноваження:

прийняття, відповідно до законодавства, рішень щодо організації прове­дення референдумів та виборів органів державної влади, місцевого самовря­дування та сільського, селищного, міського голови;

прийняття рішень про наділення органів самоорганізації населення окре­мими владними повноваженнями органів місцевого самоврядування, а та­кож про передачу коштів, матеріально-технічних та інших ресурсів, не­обхідних для їх здійснення;

вирішення, відповідно до закону, питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, а також про скасу­вання такого дозволу;

надання, відповідно до законодавства, згоди на розміщення на території села, селища, міста нових об’єктів, сфера екологічного впливу діяльності яких згідно з діючими нормативами включає відповідну територію;

надання дозволу в порядку, встановленому законодавством, на розміщення реклами.

Крім цього, вищеозначені органи надають, відповідно до законодавства, дозволу на спорудження об’єктів містобудування незалежно від форм власності. Реалізуючи це повноваження, виконавчі комітети здійснюють одночасно і координацію інтересів громад з інтересами підприємств, установ, організацій для того, щоб забезпечити збалансований розвиток підвідомчої території.

Реєстрація житлово-будівельних і гаражних кооперативів також належить до повноважень представницьких органів місцевого самоврядування. Відповідно до ст.135 Житлового Кодексу України, членами житлово-будівельних кооперативів можуть стати громадяни, які постійно проживають у даному населеному пункті і перебувають на обліку осіб, що бажають вступити до ЖБК. ЖБК діють на основі статутів, які реєструються виконавчими комітетами місцевих рад.

Дозвільно-реєстраційну функцію мають і виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад, до делегованих повноважень яких, відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», належить реєстрація у встановленому порядку місцевих об’єднань громадян, органів територіальної самоорганізації населення, які створюються і діють відповідно до законодавства. Згідно зі ст. 14 Закону України «Про об’єднання громадян» від 16.06.1992 р. № 2460-ХI, вищевказані органи місцевого самоврядування здійснюють легалізацію громадських організацій, а також реєструють в обов’язковому порядку місцеві осередки зареєстрованих всеукраїнських та міжнародних об’єднань громадян, якщо така реєстрація передбачена статутними документами цих об’єднань1.

Крім того, виконавчі комітети здійснюють в установленому порядку державну реєстрацію підприємств та інших суб’єктів підприємницької діяльності, розташованих на відповідній території, місцевих благодійних організацій і фондів, інших не­прибуткових організацій, а також положень про організації орендарів.

Освітні, навчально-виховні, оздоровчі заклади діють на основі відповідних статутів, які розробляються та затверджуються засновниками. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» надає право виконавчим комітетам місцевих рад здійснювати реєстрацію статутів (положень) розташованих на відповідній території закладів охорони здоров’я, навчально-виховних, культурно-освітніх, фізкультурно-оздоровчих закладів незалежно від форм власності. Законодавство України надає таке право стосовно статутів загальноосвітніх навчальних закладів, професійно-технічних закладів, музеїв.

Дозвільно-реєстраційні повноваження сільських, селищних, міських виконавчих органів рад щодо реєстрації суб’єктів права власності на землю, права користування землею і договорів на оренду землі, видачу документів, що посвідчують право власності і право користування землею, були викладені раніше.

До делегованих повноважень виконавчих комітетів відноситься вирішення, відповідно до закону, питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, спортивних, видовищних та інших масових за­ходів. Окремим законом порядок здійснення права на свободу мітингів та інших масових заходів не регулюється. У зв’язку з цим в Україні залишається чинним Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації й проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28.07.1988 р. № 9306-XI, відповідно до якого про проведення зборів, мітингу, вуличного походу або демонстрації завчасно робиться заява до виконавчого комітету відповідної місцевої ради.

Виконавчий комітет розглядає заяву і повідомляє уповноваженим (організаторам) про прийняте рішення. Він має право при потребі запропонувати тим, хто звернувся з заявою, інші час і місце проведення заходу. Виконавчий комітет представницького органу місцевого самоврядування забезпечує необхідні умови для проведення масових заходів. Він може заборонити збори, мітинг, вуличний похід або демонстрацію, якщо мета їх проведення суперечить Конституції або загрожує громадському порядку і безпеці громадян.

Виконавчі комітети представницьких органів місцевого самоврядування мають певні повноваження облікового характеру. Відповідно до законодавства, вони ведуть статистичний облік громадян, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території, громадян, які відповідно до законодавства потребують поліпшення житлових умов; ведуть облік житлового фонду, нежилих приміщень, об’єктів нерухомого майна на відповідній території незалежно від форм власності, організують облік дітей дошкільного та шкільного віку, ведуть земельно-кадастрову документацію, організують роботу, пов’язану зі створенням і веденням містобудівного ка­дастру населених пунктів.

Бюджетно-фінансова функція втілюється в низці власних і делегованих повноважень місцевого самоврядування. До власних (самоврядних) повноважень належать:

забезпечення виконання місцевого бюджету; щоквартальне подання раді письмових звітів про хід і результати виконання бюджету; підготовка і по­дання відповідно до районних, обласних рад необхідних фінансових показ­ників і пропозицій щодо складання проектів районних і обласних бюджетів;

встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів щодо оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, які нада­ються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади; погодження в установленому порядку цих питань з підприємствами, установами та організаціями, які не належать до кому­нальної власності;

встановлення за узгодженим рішенням відповідних рад порядку викори­стання коштів та іншого майна, що перебувають у спільній власності тери­торіальних громад;

здійснення в установленому порядку фінансування видатків з місцевого бюд­жету;

залучення на договірних засадах коштів підприємств, установ та ор­ганізацій незалежно від форм власності, розташованих на відповідній тери­торії, та коштів населення, а також бюджетних коштів на будівництво, роз­ширення, ремонт і утримання на пайових засадах об’єктів соціальної і ви­робничої інфраструктури та на заходи щодо охорони навколишнього при­родного середовища;

об’єднання на договірних засадах коштів відповідного місцевого бюд­жету та інших місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування комунальних підприємств, установ та ор­ганізацій, вирішення інших питань, що стосуються спільних інтересів тери­торіальних громад;

б) делеговані повноваження:

здійснення відповідно до закону контролю за дотриманням зобов’язань щодо платежів до місцевого бюджету на підприємствах і в організаціях неза­лежно від форм власності;

здійснення відповідно до закону контролю за дотриманням цін і тарифів;

сприяння здійсненню інвестиційної діяльності на відповідній території.

В умовах переходу світової спільноти до нового етапу розвитку – інформаційного суспільства – дедалі зростає вага інформаційної функції місцевого самоврядування, яка виявляється в організації та утриманні архівів; створенні умов для дія­льності засобів масової інформації місцевого значення; забезпеченні населення послугами зв’язку; вирішенні відповідно до закону питання про мову (мови), якою користу­ються у своїй роботі рада, її виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях тощо. Крім того, органам місцевого самоврядування делегуються деякі повноваження інформаційного характеру, зокрема організація інформування населення про потребу підприємств, установ та організацій усіх форм власності у працівниках та ін.

§4. Гарантії місцевого самоврядування

Здійснення місцевого самоврядування в Україні забезпечується системою гарантій, які виступають необхідною умовою найбільш повного і ефективного функціонування місцевого самоврядування, його становлення і розвитку. Під гарантіями місцевого самоврядування розуміють сукупність умов і засобів, які за­безпечують реалізацію і захист прав місцевого самоврядування.

У науковій літературі до гарантій місцевого самоврядування відносять загальні й спеціальні (юридичні)1.

Загальні гарантії – це економічні, політичні, духовні засади суспільства і держави, що створюють реальні можливості для стимулювання, розвитку і виконання завдань та функцій місцевого самоврядування.

В якості економічних гарантій виступають закріплена Конституцією України економічна система суспільства, в основі якої лежить принцип свободи економічної діяльності, рівноправності форм власності, рівного правового захисту державної і комунальної власності.

До політичних гарантій відноситься закріплення в Основному Законі принципу гарантування місцевого самоврядування, а також принципу народовладдя, який здійснюється через органи дер­жавної влади і органи місцевого самоврядування, розмежування компетенції ор­ганів державної влади і органів місцевого самоврядування. Ст.7 Основного Закону закріплює, що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Це – один із основоположних принципів організації влади, засада конституційного ладу. Конституційне закріплення цього принципу відповідає демократичним традиціям більшості держав, адже підтримка на державному рівні місцевого самоврядування є одним із визначальних елементів демократичного устрою держави. Місцеве самоврядування займає окреме місце в політичній системі, є специфічною формою реалізації належної народові влади, що випливає зі ст. 5 Основного Закону України.

Підтримка державою і органами місцевого самоврядування істо­ричних, культурних, національних і місцевих традицій свідчить про наявність духовних гарантій.

Спеціальні (юридичні) гарантії – це правові засоби забезпечення функціонування системи місце­вого самоврядування, закріплені в законодавстві, а також статутах громади і ак­тах органів місцевого самоврядування. До них відносяться:

1. Гарантії, які забезпечують організаційно-правову самостійність місцевого са­моврядування:

По-перше, сюди відноситься чітке конституційне розмежування двох систем органів публічної влади.

По-друге, це самостійність формування населенням громади системи органів місцевого самоврядування. Згідно із законодавством представницькі органи місцевого самоврядування, сільський, селищний, міський голова обираються виключно шляхом місцевих виборів, а органи самоорганізації населення створюються тільки за ініціативою жителів. Територіальна громада у випадках, вказаних у законодавстві навіть може брати участь у визначенні системи місцевого самоврядування на підвідомчій території. Адже згідно з ч.2 ст.5 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» громада самостійно може прийняти рішення про утворення районних в містах рад, а відповідно до ч.3 ст. 11 Закону – про нестворення у сільських радах виконавчих органів (якщо громада налічує до 500 жителів).

Важливою гарантією організаційно-правової самостійності місцевого самоврядування є заборона органам виконавчої влади та їх посадовим особам втручатися в законну діяльність органів місцевого самоврядування, а також вирішувати питання, віднесені законодавством до їх повноважень, крім випадків виконання делегованих радами повноважень та в інших випадках, передбачених законом, що закріплює ст. 71 вищевказаного Закону. Таким чином, територіальні громади, органи та посадові особи місцевого самоврядування самостійно реалізують надані їм повноваження.

До гарантій цієї групи також відноситься право громади мати самостійну символіку (герб, прапор тощо), яка відображає її історичні, культурні, соціальні та інші місцеві особливості, традиції й статут, який виступає необхідним елементом правової основи місцевого самоврядування та забезпечує організаційну відокремленість у системі управління.

При вирішенні питань про зміну кордонів громади, найменування, перенайменування населених пунктів враховується думка населення відповідної території (наприклад, шляхом проведення консультативного референдуму), що є певною гарантією організаційно-правової самостійності.

2. Гарантії, які забезпечують фінансово-економічну самостійність місцевого само­врядування:

Однією з передумов формування повноцінної системи місцевого самоврядування є наявність матеріально-фінасової бази, самостійність якої гарантовано, по-перше, положенням Конституції про те, що сільські, селищні, міські громади безпосередньо або через органи місцевого самоврядування управляють комунальною власністю, за­тверджують місцеві бюджети і контролюють їх виконання, встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону, мають право випускати місцеві позики, лотереї, цінні папери ы створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні уста­нови.

Другою гарантією виступає законодавче закріплення права створення і самостійного управління органів місцевого са­моврядування комунальними підприємствами, установами, організаціями. Причому вони визначають цілі, умови, порядок діяльності вказаних підприємств, затверджують їх статути, заслуховують звіти керівників про їх діяльність.

Створення самостійної матеріально-фінансової основи, а саме мінімального бюджету місцевого самоврядування, забезпечується державною фінансовою підтримкою, яка згідно із законодавством надається для збалансування місцевих бюджетів шляхом передачі необхідних коштів у вигляді дотацій, субсидій і субвенцій.

Гарантією ефективного здій­снення органами місцевого самоврядування делегованих органами виконавчої влади повноважень є те, що згідно зі ст. 143 Основного Закону України держава фінансує у повному обсязі за рахунок коштів державного бюджету або шляхом віднесення у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає відповідні обєкти державної власності.

3. Гарантії щодо захисту прав місцевого самоврядування:

Ст.145 Конституції закріплює право місцевого самоврядування на судовий захист, яке деталізується в п.4 ст.71 Закону «Про місцеве самоврядування»- «органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду щодо визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування». Ці положення повною мірою узгоджуються з Європейською хартією про місцеве самоврядування, в якій підкреслюється, що органи місцевого самоврядування повинні мати право на судовий захист для забезпечення вільного здійснення ними своїх повноважень і дотримання закріплених конституцією і законодавством країни принципів місцевого самоврядування.

Необхідно, однак, зазначити, що органи місцевого самоврядування не можуть самі звертатися за захистом до Конституційного Суду України, і така процедура може бути порушена тільки тоді, коли до нього в інтересах місцевого самоврядування звернеться Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, народні депутати у кількості не менше 45 осіб чи Уповноважений Верховної Ради з прав людини.

Із вищеозначеною гарантією тісно пов’язано те, що відповідно до п.10 ст. 59 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування можуть бути визнані незаконними з мотивів їх невідповідності Конституції або законам лише за рішенням суду.

Важливою гарантією правового захисту місцевого самоврядування є закріплення відповідальності місцевих органів виконавчої влади, підпри­ємств, установ, організацій, посадових осіб, громадян перед органами місце­вого самоврядування за заподіяну шкоду їх діями чи бездіяльністю, а також у результаті невиконання рішень органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийнятих у межах наданих їм повноважень (п.3 ст. 73 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

До гарантій цієї групи також відноситься законодавче закріплення обов`язковості актів і законних вимог органів і по­садових осіб місцевого самоврядування. Акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов’язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

Особливу роль у системі гарантій, які спрямовані на правовий захист місцевого самоврядування, має встановлена вищеозначеним законом (ст.75) відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед територіальними громадами, оскільки це гарантує первинному суб’єкту місцевого самоврядування можливість впливати на діяльність органів шляхом контролю для найбільш ефективної реалізації функцій і повноважень місцевого самоврядування. Це положення виступає найважливішим елементом місцевої демократії, оскільки забезпечує реальну залежність органів місцевого самоврядування від населення.

Глава 2

Організація роботи органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб

§1. Представницькі органи місцевого самоврядування:
їх система і порядок формування

Положення вітчизняного законодавства про здійснення місцевого самоврядування в Україні як безпосередньо територіальними громадами, так і через органи місцевого самоврядування, тобто шляхом використання інститутів безпосередньої і представницької демократії, погоджується з вимогами Європейської хартії про місцеве самоврядування, адже наявність виборних представницьких органів на місцевому рівні – безумовна організаційна умова реальності й ефективності місцевого самоврядування.

Згідно із Законом «Про місцеве самоврядування в Україні», представницький орган місцевого самоврядування – це виборний орган (рада), який складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення.

Дворівнева система представницьких органів місцевого самоврядування закріплена ч.3,4 ст.140 Конституції України і ст.5 вищевказаного Закону з урахуванням адміністративно-терито­ріального устрою. Перший рівень складають сільські, селищні, міські ради, районні в місті ради (у випадку їх створення), які представляють територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування. Обласні та районні ради мають іншу природу і виступають як представницькі органи місцевого самоврядування другого рівня, оскільки представляють інтереси не обласних та районних громад (адже законодавство наявності таких громад не визнає), а спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією і законами України або переданих їм сільськими, селищними, міськими радами. Як цілком слушно зазначається в науковій літературі, завдяки існуванню обласних і районних рад система місцевого самоврядування, здійснюваного на рівні територіальних громад, має своє продовження і на регіональному рівні1.

Строк повноважень місцевих рад усіх рівнів – 4 роки.

Вибори депутатів сільських, селищних, міських, районних у місті рад здійснюються за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія села, селища, міста, району в місті. Загальний склад цих представницьких органів місцевого самоврядування залежить від кількості населення адміністративно-територіальної одиниці (від 15 до 120 депутатів). Рішення про загальний склад ради приймається радою поточного скликання не пізніше ніж за 75 днів до дня виборів нової ради. Якщо таке рішення не прийняте, то загальний склад дорівнює мінімальній межі, яка встановлена ст.5 Закону «Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських голів».

Організацію й проведення місцевих виборів здійснюють територіальні виборчі комісії (сільські, селищні, міські, районні в місті), окружні та дільничні. Виборчі округи утворюються територіальними виборчими комісіями не пізніше ніж за 70 днів до дня виборів при дотриманні приблизно рівного числа виборців у розрахунку на один виборчий округ. Для проведення голосування і підрахунку голосів територія села, селища, міста, району в місті ділиться місцевою радою або його виконкомом на виборчі дільниці з числом від 20 до 3000 виборців.

Результати виборів встановлює окружна (територіальна) виборча комісія на основі протоколів дільничних виборчкомів. Обраним у депутати сільської, селищної, міської, районної в місті ради вважається кандидат, що одержав найбільшу в порівнянні з іншими кандидатами кількість голосів виборців.

Вибори депутатів районних та обласних рад проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по багатомандатних виборчих округах. Межі виборчих округів по виборах до районної ради збігаються з межами сіл, селищ, міст районного значення, що входять у даний район, а по виборах до обласної ради – з межами районів і міст обласного значення, що входять до складу області.

Загальний склад районної ради залежить не від кількості населення, а від числа територіальних громад, що входять до складу району. У випадку наявності в районі до 10 територіальних громад, кожна з них повинна бути представлена не менше ніж 4 депутатами, від 11 до 30 – 3 депутатами, понад 30 – 2 депутатами. Ця кількість дорівнює числу депутатських мандатів по округу. Загальний склад районної ради не повинен перевищувати 120 депутатів.

В обласній раді загальний склад також визначається, виходячи з кількості районів, міст обласного значення – за наявності до 15 районів, міст обласного значення кожний з них повинен бути представлений не менше ніж 4 депутатами, від 16 до 30 – 3 депутатами, понад 30 – 2 депутатами. Загальний склад обласної ради не повинен перевищувати 200 депутатів.

Обраними в депутати районної, обласної ради вважаються ті кандидати, які одержали на виборах більше, у порівнянні з іншими кандидатами, число голосів виборців. Загальне число обраних кандидатів не може перевищувати числа встановлених депутатських мандатів по даному виборчому округу.

Депутатом місцевої ради може бути обраний громадянин України, що має право голосу і на день виборів досяг віку 18 років. Суб’єктами права висунення кандидатів у депутати місцевих рад є виключно громадяни України, які реалізують це право шляхом самовисунення, збори виборців (за місцем проживання, трудової діяльності або навчання), місцеві осередки політичних партій, виборчі об’єднання місцевих осередків політичних партій – блоки, громадські організації.

Рада вважається правомочною за умови обрання не менше 2/3 депутатів від загальної кількості ради. У противному випадку до обрання необхідної кількості депутатів продовжує працювати рада попереднього скликання.

§2. Структура місцевих рад

Структура місцевих рад обумовлена їх представницьким, колегіальним характером, необхідністю вироблення рішень шляхом відкритого, вільного обговорення проблем, досягнення компромісу і консенсусу між депутатами, які належать до різних соціальних груп і політичних напрямів. Визначальний вплив на структуру цих рад має також їх предметна підвідомчість. Оскільки місцеві ради є органами загальної компетенції, об’єктивно виникає необхідність поєднання глибокої, фахової попередньої підготовки різнорідних питань з їх остаточним вирішенням шляхом загального голосування всіх депутатів. Крім того, значний персональний склад представницьких органів вимагає чіткої координації діяльності депутатів і оперативного вирішення поточних організаційних питань. Означені чинники обумовлюють наявність у структурі місцевих рад таких основних елементів, як голова, постійні і тимчасові комісії, депутатські групи і фракції. Водночас особливості правового статусу обласних і районних рад обумовлюють певну специфіку їх структури – наявність президії й заступника голови ради.

Сільський, селищний, міський голова – очолює представницький орган місцевого самоврядування і є головною посадовою особою відповідної територіальної громади, обирається її членами на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки в порядку, визначеному Законом «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів». На відміну від депутатів, він здійснює свої повноваження на постійній основі. Вибори голови проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по єдиному одномандатному виборчому округу, межі якого збігаються з межами села, селища, міста. Завдяки поєднанню в особі голови властивостей керівника виконавчого органу ради та спікера ради має досягатися розумна гармонія в роботі ради та її виконавчих органів.

Депутатські групи і фракції є добровільними об’єднаннями депутатів, які створюються за їх взаємною згодою для спільної роботи щодо здійснення депутатських повноважень у виборчих округах і трудових колективах. Депутатська група може бути створена в будь-який час у період строку повноважень ради за рішенням зборів депутатів, що входять до її складу. Вона складається не менш ніж із трьох депутатів. На зборах обирається керівник депутатської групи, за поданням якого вона реєструється радою. Можливість формування депутатських фракцій закріплена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні».

Постійні комісії ради є її робочими органами, що утворюються з числа її депутатів для вивчення, попереднього розгляду і підготовки питань, які належать до її відання, здійснення контролю за виконанням рішень ради та її виконавчого комітету. Перелік, функціональна спрямованість і порядок організації роботи постійних комісій визначаються регламентом відповідної ради та Положенням про постійні комісії, що затверджується радою.

Постійні комісії обираються радою на першій сесії на строк її повноважень у складі голови і членів комісії. До складу постійних комісій не можуть бути обрані сільський, селищний, міський голова, секретар сільської, селищної, міської ради, голова районної у місті (у разі її утворення), районної, обласної ради, їх заступники. Всі інші питання структури комісії вирішуються самою комісією на її засіданні. Зокрема, таким чином обираються заступник голови і секретар постійної комісії, утворюються підкомісії і робочі групи.

Тимчасові контрольні комісії є органами ради, які обираються з числа її депутатів для здійснення контролю з конкретно визначених радою питань, що належать до повноважень місцевого самоврядування. Рішення про створення тимчасової контрольної комісії ради, її назву та завдання, персональний склад комісії та її голову вважається прийнятим, якщо за це проголосувало не менше 1/3 депутатів від загального складу ради. Контрольні комісії подають звіти й пропозиції на розгляд ради. Повноваження тимчасової контрольної комісії припиняються з моменту прийняття радою остаточного рішення щодо результатів її роботи, а також у разі припинення повноважень ради, яка створила цю комісію.

Секретар сільської, селищної, міської ради обирається радою за пропозицією голови з числа її депутатів на строк повноважень ради і працює на постійній основі. Він не може суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, у тому числі на громадських засадах (крім викладацької, наукової та творчої роботи в позаробочий час), займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток, якщо інше не передбачено законом.

Секретар сільської, селищної, міської ради: скликає сесію ради у разі невмотивованої відмови сільського, селищного, міського голови або його неспроможність скликати сесію ради; повідомляє депутатам і доводить до відома населення інформацію про час і місце проведення сесії ради, питання, які передбачається внести на розгляд ради; веде засідання ради та підписує її рішення у разі невмотивованої відмови сільського, селищного, міського голови або його неспроможності скликати сесію ради; організує підготовку сесій ради, питань, що вносяться на розгляд ради; забезпечує своєчасне доведення рішень ради до виконавців і населення, організує контроль за їх виконанням; за дорученням сільського, селищного, міського голови координує діяльність постійних та інших комісій ради, дає їм доручення, сприяє організації виконання їх рекомендацій; сприяє депутатам ради у здійсненні їх повноважень; організує за дорученням ради здійснення заходів, пов’язаних з підготовкою і проведенням референдумів та виборів до органів державної влади і місцевого самоврядування; забезпечує зберігання у відповідних органах місцевого самоврядування офіційних документів, пов’язаних з місцевим самоврядуванням відповідної територіальної громади, забезпечує доступ до них осіб, яким це право надане у встановленому порядку; вирішує за дорученням сільського, селищного, міського голови або відповідної ради інші питання, пов’язані з діяльністю ради та її органів; може за рішенням ради одночасно здійснювати повноваження секретаря виконавчого комітету відповідної ради.

Структура районної, обласної, районної в місті ради, як вже зазначалося, відрізняється від структури представницьких органів відповідних територіальних громад. У першу чергу, відрізняється статус голів цих рад – вони обираються відповідними радами з числа самих депутатів таємним голосуванням строком на 4 роки і є значно більше залежними від ради у порівнянні з сільськими, селищними, міськими головами. Голова ради працює у раді на постійній основі, не може мати інший представницький мандат, суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, у тому числі на громадських засадах (крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час), займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток. Він виконує свої обов’язки до обрання голови ради нового скликання, крім випадків дострокового припинення повноважень голови ради відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні».

У своїй діяльності голова ради є підзвітним раді і може бути звільнений з посади радою, якщо за його звільнення проголосувало не менш як 2/3 депутатів від загального складу ради шляхом таємного голосування.

Голова районної, обласної, районної в місті ради може мати заступника, який обирається радою за поданням голови з числа депутатів цієї ради шляхом таємного голосування. Заступник голови ради в разі відсутності голови ради або неможливості виконання ним своїх обов’язків з інших причин здійснює повноваження голови відповідної ради. Заступник голови ради працює у раді на постійній основі і на нього поширюються вимоги щодо несумісності його діяльності з іншою діяльністю, встановлені законодавством для голови ради.

Заступник голови ради обирається у межах строку її повноважень і здійснює свої повноваження до обрання заступника голови ради нового скликання, крім випадків дострокового припинення його повноважень. Він може бути достроково звільнений з посади за рішенням ради, яке приймається шляхом таємного голосування. Питання про звільнення заступника голови може бути внесене на розгляд ради на вимогу не менш як 1/3 депутатів від загального складу ради або голови ради.

Президія (колегія) обласної, районної ради являє собою факультативний, дорадчий орган, до складу якого входять голова ради, заступник і голови постійних комісій (за посадою), а також уповноважені представники депутатських груп і фракцій. Цей орган покликаний виконувати внутрішні, допоміжні функції. Президія ради попередньо готує узгоджені пропозиції і рекомендації з питань, що виносяться на розгляд ради, і може приймати рішення, які мають дорадчий характер. Президія діє на основі Положення про неї, що затверджується радою. Відкриває і веде засідання президії голова ради, а в разі його відсутності – заступник голови ради.

Президія ради не дублює діяльності постійних комісій ради; на її розгляд зазвичай виносяться питання, щодо яких є істотні розбіжності у позиціях депутатських груп і фракцій. Як свідчить практика, діяльність президії ради може бути ефективною лише у випадку, коли кількість депутатських груп і фракцій є невеликою, а їх позиції не є полярними.

§3. Форми і методи роботи місцевих рад

Місцеві ради усіх рівнів, виконуючи функції представницьких органаів місцевого самоврядування, спрямовують визначені законом і набуті практикою різноманітні форми та засоби своєї діяльності на забезпечення належного вирішення питань місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Постійне вдосконалення організації діяльності рад обумовлюється тими повноваженнями, які згідно з чинним законодавством має здійснювати кожна рада, та реаліями відповідного етапу розвитку країни, необхідністю розв’язання повсякденних проблем конкретного регіону, населеного пункту.

Роздержавлення рад, усунення вертикалі підпорядкованості між радами різних рівнів спонукає ради, їх органи та депутатів по-новому підходити до вже набутого досвіду організації роботи, вдосконалювати його, застосовувати нові форми і засоби, шукати шляхи до взаємодії з іншими радами, опрацьовуючи спільні підходи і узгоджуючи дії під час вирішення актуальних завдань1.

Серед правових форм діяльності місцевих рад можна виділити нормотворчу, установчу, правозастосовчу, контрольну та інтерпретаційну.

Нормотворча форма діяльності місцевих рад здійснюється шляхом прийняття ними рішень нормативного характеру, затвердження регламенту ради, статуту територіальної громади, положень про символіку територіальної громади, про постійні комісії ради, про відділи, управління та інші виконавчі органи ради, про Президію ради та інших.

Установча форма діяльності місцевих рад отримує свій прояв у формуванні власної структури та визначення кількісного складу ради, структури виконавчих органів ради, чисельності апарату ради і виконкому; обранні депутатами голови районної і обласної ради; прийнятті рішення про дострокове припинення повноважень депутата, сільського, селищного, міського голови, секретаря ради.

Правозастосовча форма реалізується через прийняття радою рішень індивідуального характеру, висновків і рекомендацій постійними комісіями ради, рішень президій обласної, районної ради дорадчого характеру.

У межах контрольної форми діяльності місцевих рад можна виділити два види проваджень: нормотворче і виконавче. Нормотворче контрольне провадження полягає у здійсненні контролю за законністю нормативних актів виконавчих органів ради, державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій. За підсумками контрольної діяльності місцеві ради можуть скасовувати акти виконавчих органів ради, які суперечать законодавству чи рішенням ради, можуть звертатися до суду щодо визнання незаконними актів державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, що обмежують права громад, повноваження органів місцевого самоврядування. Виконавче контрольне провадження полягає у контролі за реалізацією відповідними органами та посадовими особами своїх повноважень і здійснюється шляхом заслуховування звітів сільського, селищного, міського голови про роботу виконавчих органів ради, звітів постійних комісій, керівників виконавчих органів ради і посадових осіб, яких вона призначає, повідомлень депутатів про їх роботу та ін.

Основними організаційними формами діяльності місцевих рад є: сесії; окремі та спільні засідання постійних комісій, підкомісій і робочих груп; засідання президій обласних, районних рад; засідання тимчасових контрольних комісій; персональна робота голови ради, секретаря, заступників голови ради; робота депутатів у виборчих округах; участь голови ради чи депутатів у загальних зборах громадян за місцем проживання; участь депутатів з правом дорадчого голосу в засіданнях інших місцевих рад та їх органів, органів самоорганізації населення; звіти сільського, селищного, міського голови перед територіальною громадою, депутатів перед виборцями.

Ефективною формою роботи, що активізує діяльність громад, підвищує відповідальність посадових осіб, є зустрічі керівників та посадових осіб місцевих рад з населенням. Відповідні групи на таких зустрічах очолюють місцевий голова чи голова ради, його заступники. Підготовка до зустрічей здійснюється заздалегідь, про них попереджується населення, попередньо вивчаються запити жителів. Апарат ради і місцеві держадміністрації узагальнюють зміст заяв і пропозицій громадян, про їх виконання та зплановані заходи надається інформація у місцевих засобах масової інформації. До вирішення звернень і критичних зауважень населення залучаються керівники підприємств, установ та організацій, депутати місцевих рад.

Серед допоміжних організаційних форм діяльності місцевих рад можна також виділити періодичне проведення їх посадовими особами і депутатами прес-конференцій та інтерв’ю, прийом громадян, участь у роботі «Виїзних приймалень» тощо.

Керівники та інші посадові особи органів місцевого самоврядування зобов’язані проводити особистий прийом громадян. Прийом проводиться регулярно у встановлені дні та години, у зручний для громадян час, за місцем їх роботи і проживання. Графіки прийому доводяться до відома громадян. Порядок прийому громадян в органах місцевого самоврядування визначається їх керівниками. Усі звернення громадян на особистому прийомі реєструються. Якщо вирішити порушені в усному зверненні питання безпосередньо на особистому прийомі неможливо, воно розглядається у тому ж порядку, що й письмове звернення. Про результати розгляду громадянину повідомляється письмово або усно, за бажанням громадянина.

Матеріально-технічні форми реалізуються секретарем та апаратом ради.

Арсенал методів діяльності місцевих рад дедалі збагачується. Серед них можна виділити методи планування, вироблення рішень, інформаційне забезпечення, контроль і координацію діяльності.

Метод планування виявляється у складанні поточних і перспективних планів роботи ради, які затверджуються на пленарних засіданнях ради. До них включаються питання щодо строків і порядку реалізації організаційних форм діяльності ради та її органів, а також графіки проведення контрольних заходів.

Пропозиції до планів можуть вносити голова, постійні комісії, депутати, виконавчий комітет. При формуванні планів враховуються також місцеві ініціативи, внесені на розгляд ради, пропозиції загальних зборів і органів самоорганізації. Проекти планів розробляються апаратом ради за участю керівника апарату, секретаря ради і під керівництвом голови.

Як свідчить практика, обласні ради, як правило, планують роботу в розрізі основних питань на рік, районні й міські, селищні, сільські ради – на півріччя. Діяльність виконавчих комітетів, постійних комісій програмується на квартал-півріччя. В кожному з планів роботи передбачається здійснення контрольних функцій безпосередньо як на рівні ради (сесійна діяльність), так і її органів.

Метод вироблення рішень у діяльності місцевих рад має низку особливостей, обумовлених структурою та компетенцією представницьких органів місцевого самоврядування. Рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень, які приймаються на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених Законом «Про місцеве самоврядування в Україні». При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос. Рішення ради приймається відкритим (у тому числі поіменним) або таємним голосуванням.

Постійні комісії ради готують висновки і рекомендації, які приймаються на засіданні постійної комісії більшістю голосів від загального складу комісії і підписуються головою комісії. Висновки приймаються з питань попереднього розгляду кандидатур осіб, які пропонуються для обрання, затвердження, призначення або погодження радою, а також з питань попереднього розгляду проектів соціально-економічних програм і програм культурного розвитку, місцевого бюджету, звітів про виконання програм і бюджету, проектів рішень ради. Рекомендації приймаються за результатами контрольних заходів і носять обов’язковий для розгляду характер адресованим підприємствам, установам, організаціям, посадовим особам, які повинні повідомити про результати розгляду і вжиті заходи.

Метод інформаційного забезпечення у сучасних умовах набуває дедалі більшого значення. Всі рішення рада та її органи приймають на основі документальної чи фактичної інформації, яка отримується шляхом:

проведення постійними комісіями перевірок діяльності підзвітних і підконтрольних раді та виконкому органів;

звітів постійних комісій, тимчасових контрольних комісій, керівників виконавчих органів ради про свою діяльність;

звітів сільського, селищного, міського голови про виконання бюджету і про діяльність виконавчих органів ради;

заслуховування повідомлень депутатів про роботу в раді і виконання доручень ради;

заслуховування повідомлень керівників органів внутрішніх справ про їх діяльність щодо охорони громадського порядку на території громади;

обов’язкових повідомлень місцевих державних адміністрацій про розгляд ними питань, які стосуються інтересів місцевого самоврядування, звітів державних адміністрацій перед обласними і районними радами про виконання делегованих радами повноважень;

обов’язкового інформування керівниками підприємств, установ, організацій про результати розгляду депутатських звернень і рекомендацій постійних комісій місцевих рад;

участі голови і депутатів місцевих рад у роботі загальних зборів громадян;

виїздів депутатів разом з працівниками засобів масової інформації на місця з метою вивчення громадської думки щодо діяльності органів місцевого самоврядування по виконанню делегованих та власних повноважень;

проведення консультативних референдумів на території громади.

Крім цього, Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплює, що на вимогу відповідних органів та посадових осіб місцевого самоврядування керівники розташованих або зареєстрованих на відповідній території підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності зобов’язані прибути на засідання цих органів для подання інформації з питань, віднесених до відання ради та її органів, відповіді на запити депутатів.

Метод контролю у роботі місцевих рад є необхідною передумовою ефективного вирішення справ місцевого значення. Деякі місцеві ради впровадили систему контролю виконання, відповідно до якої на кожній сесії розглядається стан виконання рішень і зняття їх з контролю. Практикується проведення «днів контролю» тощо.

Органи місцевого самоврядування можуть виступати з ініціативою щодо перевірок, а також організовувати проведення перевірок на підприємствах, в установах та організаціях, що не перебувають у комунальній власності, з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади. Відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування.

Обласні, районні ради здійснюють контроль шляхом: заслуховування звітів голів місцевих державних адміністрацій, їх заступників, керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій про виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку, бюджету, рішень ради із зазначених питань, а також про здійснення місцевими державними адміністраціями делегованих їм радою повноважень; прийняття рішення про недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації; прийняття рішень про звернення до суду щодо визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад у сфері їх спільних інтересів, а також повноваження районних, обласних рад та їх органів.

Сільська, селищна, міська рада здійснює контрольні повноваження шляхом: затвердження звіту про виконання відповідного бюджету; заслуховування на пленарних засіданнях ради звіту про виконання плану роботи ради, звіту сільського, селищного, міського голови про діяльність виконавчих органів ради, звітів постійних комісій, керівників виконавчих органів ради та посадових осіб, яких вона призначає або затверджує, заслуховування повідомлень депутатів про роботу в раді, виконання ними доручень ради; заслуховування повідомлень керівників органів внутрішніх справ про їх діяльність щодо охорони громадського порядку на відповідній території, порушення перед відповідними органами вищого рівня питання про звільнення з посади керівників цих органів у разі визнання їх діяльності незадовільною; прийняття рішення про недовіру чи про дострокове припинення повноважень сільського, селищного, міського голови у випадках, передбачених законодавством; скасування актів виконавчих органів ради, які не відповідають Конституції чи законам України, іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, прийнятим у межах її повноважень; здійснення контролю за виконанням органами самоорганізації населення повноважень, наданих їм радами.

Метод координації в діяльності місцевих рад реалізується у двох формах: координація-керівництво і координація-взаємодія.

Координація-керівництво має місце, наприклад, у тих випадках, коли секретар сільської, селищної, міської ради за дорученням відповідного голови (а в районних, обласних, районних у містах радах – голова ради) координує діяльність постійних та інших комісій ради, дає їм доручення, сприяє організації виконання їх рекомендацій.

Координація-взаємодія виявляється у діяльності Координаційної ради з питань взаємодії місцевих органів влади і самоврядування при Секретаріаті Верховної Ради України та відповідних координаційних рад при головах обласних і районних рад, які були утворені наприкінці 1998 – на початку 1999 р. Координація-взаємодія здійснюється також через роботу постійних комісій місцевих рад. На підставі спільних засідань декількох постійних комісій, спільних бесід і конкретного вивчення стану справ з керівниками галузевих підрозділів держадміністрації, виконавчих комітетів міських, селищних, сільських рад, фахівцями здійснюється всебічний принциповий аналіз проблем, вносяться кваліфіковані висновки та пропозиції на пленарні засідання ради, попередньо усуваються неузгодженості, досягаються компроміси. В результаті на сесіях вирішуються найбільш принципові питання, скорочується час їх розгляду, приймаються виважені рішення. Як наслідок, рада має можливість розширювати порядок денний, скоротити тривалість проведення сесій до 1–2 днів.

На місцях застосовуються й інші конструктивні форми і методи до взаємодії рад різних рівнів. Зокрема, сільські, селищні, міські ради делегують обласним і районним радам повноваження з багатьох питань, що зачіпають спільні інтереси територіальних громад, між обласною та міськими і районними радами укладаються угоди про взаємодію тощо. Голова і депутат місцевої ради на території ради, до якої його обрано, може брати участь з правом дорадчого голосу у роботі інших рад та їх органів. У своєму виборчому окрузі депутат може брати участь з прав­ом дорадчого голосу в зборах колективів підприємств, установ, організацій, а також у засіданнях органів самоорганізації і зборах громадян за місцем проживання.

Надаючи важливого значення підвищенню кваліфікації працівників органів місцевого самоврядування України, за рекомендацією керівництва Верховної Ради України місцеві ради здійснюють систему заходів щодо подальшого вдосконалення роботи з кадрами. На чергових сесіях вони визначають і затверджують систему навчання, форми і періодичність занять, їх тематику, забезпечують контроль за станом реалізації цих заходів. Координатором роботи з кадрами виступають обласні ради.

Поряд з традиційними формами і методами навчання активно використовуються можливості спеціальних навчальних закладів (Інститут підвищення кваліфікації кадрів Української Академії державного управління при Президентові України та чотири її філіали у Дніпропетровську, Львові, Одесі, Харкові, регіональні центри і курси підвищення кваліфікації), а також місцеві курси, семінари, конференції, «круглі столи» з актуальних питань та інші активні форми навчання.

Передусім, приділяється увага навчанню вперше обраних сільських, селищних, міських голів, секретарів відповідних рад, інших посадових осіб виконавчого апарату. За 1999 р. практично кожний другий з 114 тис. обраних сільських, селищних та міських голів, кожний третій – секретар відповідних рад навчалися у регіональних центрах на курсах підвищення кваліфікації. А всього пройшли перепідготовку у зазначених центрах 12,6 тис. посадових осіб органів місцевого самоврядування1.

Провідне місце в системі навчання займає Інститут підвищення кваліфікації кадрів Української Академії державного управління при Президентові України. Тут протягом 1998–1999 навчального року підвищували свою кваліфікацію 550 керівників органів місцевого самоврядування різного рівня. Серед них голови та заступники голів обласних і районних рад, міські голови міст обласного значення, секретарі міських рад обласних центрів та міст з районним поділом тощо. Перед слухачами виступають Голова Верховної Ради України та його заступники, керівники комітетів та апарату Верховної Ради України.

Відділ по зв’язках з місцевими органами влади і самоврядування Секретаріату Верховної Ради України постійно організовує стажування в апараті Верховної Ради України керівників основних підрозділів виконавчого апарату обласних рад: керівники секретаріатів, їх заступники, завідувачі організаційними, загальними та юридичними відділами, керівники інформаційних систем.

До ефективних форм навчання належать також виїзні наради-семінари на базі обласних рад, які відповідно до рішень Координаційної ради з питань місцевого самоврядування при Голові Верховної Ради України проводяться за участю заступників голів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад на теми «Про організацію діяльності рад», «Про роботу рад по формуванню місцевих бюджетів та контролю за їх виконанням», а керівників секретаріатів (керуючих справами) відповідних рад - «Про організацію діяльності апарату ради» та «Про роботу виконавчого апарату обласних і районних рад по забезпеченню діяльності депутатів місцевих рад».

Учасники таких нарад знайомляться з практикою роботи не лише рад, а й відвідують цілий ряд трудових колективів, проводять засідання «за круглим столом», під час яких обговорюються найбільш актуальні проблеми становлення місцевого самоврядування. Перебіг та підсумки нарад-семінарів висвітлюються засобами масової інформації, пропозиції та критичні зауваження, висловлені їх учасниками, направляються комітетам Верховної Ради України, центральним органам виконавчої влади для прийняття відповідних заходів.

Актуальні питання навчання посадових осіб органів місцевого самоврядування тримають у центрі уваги й координаційні ради при головах обласних, районних рад. На місцях вибудовується розгалужена система проведення постійно діючих семінарів, короткотермінових курсів, інструктивно-методичних нарад, конференцій тощо з питань законодавчого забезпечення діяльності місцевих рад. Набувають поширення виїзні засідання координаційних рад, стажування працівників у апаратах рад вищого рівня, підготовка методичних матеріалів, випуск інформаційно-методичних бюлетенів1.

В окремих районах традиційним стало проведення Дня сільської ради, створюється система юридичного всеобучу працівників органів місцевого самоврядування.

Особлива увага приділяється навчанню посадових осіб і депутатів, які обрані вперше. З цією метою у відповідних населених пунктах проводяться тижні секретаріатів районної ради та райдержадміністрації, під час яких розглядаються конкретні положення законів та окремих нормативних актів, практичні питання діяльності рад, їх виконавчих комітетів, постійних комісій, депутатів, сільських і селищних голів, інших посадових осіб місцевого самоврядування, взаємодія з органами виконавчої влади. Значне місце в системі навчання відводиться підготовці резерву кадрів, зокрема на посади сільських і селищних голів, секретарів рад. Після зарахування певних осіб до відповідного кадрового резерву, розробляється і реалізується план-календар проведення з ними занять2.

§4. Сесія – основна організаційна форма діяльності
місцевих рад

Сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення), районна, обласна рада проводить свою роботу сесійно. Сесія складається з пленарних засідань ради, а також засідань постійних комісій ради.

Перша сесія новообраної сільської, селищної, міської, районної у місті ради скликається відповідною територіальною виборчою комісією не пізніш як через місяць після обрання ради у правомочному складі. Її відкриває і веде голова виборчої комісії. Він інформує раду про підсумки виборів депутатів та сільського, селищного, міського голови і визнання їх повноважень. Виконавчий апарат ради забезпечує депутатів ради нового скликання довідковими матеріалами про обраних депутатів, пропозиціями щодо порядку денного її проведення, питаннями, які передбачається внести на її розгляд згідно з законодавством.

Першу сесію районної, обласної ради скликає і веде голова відповідної територіальної виборчої комісії. Наступні сесії ради скликаються: сільської, селищної, міської – відповідно сільським, селищним, міським головою; районної у місті, районної, обласної – головою відповідної ради.

Сесія ради скликається в міру необхідності, але не менше одного разу на квартал.

У разі невмотивованої відмови сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті, районної, обласної ради або його неспроможності скликати сесію ради, сесія скликається: сільської, селищної, міської ради – секретарем сільської, селищної, міської ради; районної у місті, районної, обласної ради – заступником голови відповідної ради.

Сесія сільської, селищної, міської, районної у місті ради повинна бути також скликана за пропозицією не менш як 1/3 депутатів від загального складу відповідної ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті ради, а сесія районної, обласної ради – також за пропозицією не менш як 1/3 депутатів від загального складу відповідної ради або голови відповідної місцевої державної адміністрації. Якщо у цьому разі вповноважені посадові особи у двотижневий строк не скликають сесію, сесія може бути скликана депутатами відповідної ради, які становлять не менш як 1/3 складу ради, або постійною комісією ради.

Рішення про скликання сесії ради доводиться до відома депутатів і населення не пізніш як за 10 днів до сесії, а у виняткових випадках – не пізніш як за день до сесії із зазначенням часу скликання, місця проведення та питань, які передбачається внести на розгляд ради.

Сесію сільської, селищної, міської ради відкриває і веде відповідно сільський, селищний, міський голова, а у випадку, коли мала місце його невмотивована відмова або неспроможність скликати сесію, – секретар ради; сесію районної у місті, районної, обласної ради – голова ради або його заступник. У випадку, передбаченому частиною восьмою ст.46 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», сесію відкриває за дорученням групи депутатів, з ініціативи якої скликана сесія, один з депутатів, що входить до її складу, а веде за рішенням ради – один з депутатів цієї ради.

Сесія ради є правомочною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради. На початку кожного засідання ради головуючий проводить за допомогою електронних засобів чи іншим шляхом поіменну реєстрацію депутатів, присутніх на засіданні, і повідомляє про кількість депутатів, про яких відомо, що вони відсутні з поважних причин. Дані цієї реєстрації є підставою для відкриття засідання. У разі відсутності необхідної кількості депутатів за розпорядженням головуючого проведення сесії переноситься на інший час.

Пропозиції щодо питань на розгляд ради можуть вноситися сільським, селищним, міським головою, постійними комісіями, депутатами, виконавчим комітетом ради, головою місцевої державної адміністрації, головою районної, обласної ради, загальними зборами громадян.

Не пізніш як на другій сесії затверджується регламент роботи відповідної ради, а також положення про постійні комісії ради. Регламентом ради визначаються всі основні процедурні питання роботи ради, зокрема порядок скликання сесії ради, підготовки і розгляду нею питань, прийняття рішень ради про затвердження порядку денного сесії та з інших процедурних питань, а також порядок роботи сесії. На практиці регламентами місцевих рад найчастіше закріплюється, що засідання ради проводяться з 10 до 18 год. з двома перервами (технічною та обідньою).

Протоколи сесій сільської, селищної, міської ради, прийняті нею рішення підписуються сільським, селищним, міським головою, районної у місті, районної, обласної ради – головою відповідної ради, у разі їх відсутності – відповідно секретарем сільської, селищної, міської ради, заступником голови районної в місті, районної, обласної ради, а у випадку, передбаченому частинами сьомою та дев’ятою цієї статті, – депутатом ради, який за дорученням депутатів головував на її засіданні.

Сесії ради проводяться гласно. Однак у разі необхідності рада може прийняти рішення про проведення закритого пленарного засідання. На жаль, Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» не містить конкретних підстав для проведення закритих пленарних засідань, що є порушенням декларованого принципу гласності місцевого самоврядування.

§5. Організація роботи постійних комісій місцевих рад

Постійні комісії місцевих рад є колегіальними органами ради, на які покладається реалізація трьох основних напрямків діяльності: номінаційної, контрольної функції та функції попереднього опрацювання питань, що виносяться на розгляд сесії. Постійні комісії є підзвітними раді та відповідальними перед нею. Вони обираються радою на першій сесії нового скликання на строк її повноважень у складі голови і членів комісії. Про утворення постійних комісій, обрання їх голів та персонального складу рада приймає рішення. Перелік, функціональна спрямованість і порядок організації роботи постійних комісій визначаються регламентом відповідної ради та Положенням про постійні комісії, що затверджується радою.

За загальним правилом, депутати працюють у постійних комісіях на громадських засадах. Виняток зроблено лише для голів постійних комісій обласних рад з питань бюджету, які можуть працювати в раді на постійній основі за її рішенням. Всі члени комісії користуються рівними правами.

В межах номінаційної функції постійні комісії попередньо розглядають кандидатури осіб, які пропонуються для обрання, затвердження, призначення або погодження відповідною радою, готують висновки з цих питань.

Контрольна функція постійних комісій насамперед виявляється у тому, що вони за дорученням ради, голови, заступника голови районної у місті, районної, обласної ради, секретаря сільської, селищної, міської ради або за власною ініціативою вивчають діяльність підзвітних і підконтрольних раді та виконавчому комітету сільської, селищної, міської, районної у місті ради органів, а також з питань, віднесених до відання ради, місцевих державних адміністрацій, підприємств, установ та організацій, їх філій і відділень незалежно від форм власності та їх посадових осіб. За результатами перевірки вони подають рекомендації на розгляд керівників підконтрольних органів, а в необхідних випадках – на розгляд ради або виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті ради. Крім того, постійні комісії ради здійснюють контроль за виконанням рішень ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті ради.

Однак основною функцією постійних комісій є вивчення, попередній розгляд і підготовка питань, які належать до відання ради. Постійні комісії за дорученням ради або за власною ініціативою попередньо розглядають проекти програм соціально-економічного і культурного розвитку, місцевого бюджету, звіти про виконання програм і бюджету, вивчають і готують питання про стан та розвиток відповідних галузей господарського і соціально-культурного будівництва, інші питання, які вносяться на розгляд ради, розробляють проекти рішень ради та готують висновки з цих питань, виступають на сесіях ради з доповідями і співдоповідями.

Постійні комісії у питаннях, які належать до їх відання, та в порядку, визначеному законом, мають право отримувати від керівників органів, підприємств, установ, організацій та їх філіалів і відділень необхідні матеріали і документи.

За розпорядженням відповідного місцевого голови кожній постійній комісії для проведення засідань надається приміщення, створюються необхідні умови для її діяльності.

Організація роботи постійної комісії ради покладається на голову комісії. Голова комісії скликає і веде засідання комісії, дає доручення членам комісії, представляє комісію у відносинах з іншими органами, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями, а також громадянами, організує роботу по реалізації висновків і рекомендацій комісії. У разі відсутності голови комісії або неможливості ним виконувати свої повноваження з інших причин його функції здійснює заступник голови комісії або секретар комісії.

Основною організаційною формою діяльності постійних комісій місцевих рад є засідання, які скликаються в міру необхідності і є правомочними, якщо в них бере участь не менш як 1/2 від загального складу комісії. Засідання комісії, як правило, відкрито, але за своїм рішенням комісія має право провести закрите засідання. Засідання постійних комісій протоколюються, а протоколи підписуються головою і секретарем комісії.

За результатами вивчення і розгляду питань постійні комісії готують висновки і рекомендації, які приймаються більшістю голосів від загального складу комісії і підписуються головою комісії, а в разі його відсутності – заступником голови або секретарем комісії. Член комісії, не згодний з її рішенням, має право викласти свою точку зору на сесії ради в порядку виступу або повідомити про неї в письмовій формі головуючого на засіданні ради.

Рекомендації постійних комісій підлягають обов’язковому розгляду органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами, яким вони адресовані. Про результати розгляду і вжиті заходи має бути повідомлено комісіям у встановлений ними строк.

Висновки, рекомендації та протоколи засідань комісії зберігаються протягом усього строку діяльності ради відповідного скликання, а після обрання ради нового скликання – передаються до архіву. Діловодство комісії забезпечує її голова та секретар.

Постійна комісія для вивчення питань, розробки проектів рішень ради може створювати підготовчі комісії і робочі групи з залученням представників громадськості, вчених і спеціалістів.

Питання, які належать до відання кількох постійних комісій, можуть за ініціативою комісій, а також за дорученням ради, її голови, заступника голови районної у місті, районної, обласної ради, секретаря сільської, селищної, міської ради розглядатися постійними комісіями спільно. Висновки і рекомендації, прийняті постійними комісіями на їх спільних засіданнях, підписуються головами відповідних постійних комісій.



§6.Організація роботи сільських, селищних, міських голів, а також голів районних та обласних рад

Статус сільського, селищного, міського голови на сьогодні не знайшов закріплення у Конституції України, оскільки відповідно до ч.3 ст.141 Основного Закону статус голів, депутатів, виконавчих органів ради, їх повноваження, порядок створення визначаються законом. Відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою відповідної територіальної громади. Цим же законом закріплюється, що посадова особа місцевого самоврядування – це особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету. При цьому сільський, селищний, міський голови входять до системи місцевого самоврядування як окремі правосуб’єкти, що докорінно відрізняє їх від голів районної, обласної, районної у місті ради.

Законодавчо закріплюється, що під час здійснення своїх повноважень сільський, селищний, міський голова є підзвітним, підконтрольним і відповідальним перед територіальною громадою, відповідальним перед відповідною радою, а з питань здійснення виконавчими органами ради повноважень органів виконавчої влади – також підконтрольним відповідним органам виконавчої влади.

Сільський, селищний, міський голова не може бути депутатом будь-якої ради, суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, в тому числі на громадських засадах (крім викладацької, наукової та творчої роботи у позаробочий час), займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток. На сільських, селищних, міських голів поширюються повноваження та гарантії депутатів рад, передбачені законодавством про статус депутатів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом.

Повноваження сільського, селищного, міського голови починаються з моменту оголошення відповідною сільською, селищною, міською виборчою комісією на пленарному засіданні ради рішення про його обрання і закінчуються в момент вступу на цю посаду іншої обраної відповідно до закону особи, крім випадків дострокового припинення його повноважень.

Сільський, селищний, міський голова здійснює, перш за все, представницьку функцію. Представницький характер мандату міського голови був підтверджений Рішенням Конституційного Суду України від 6 липня 1999 р.№7-рп/99 у справі№1-25/99 (справа про сумісництво посад народного депутата і міського голови). У згаданому рішенні єдиний орган конституційної юрисдикції України дійшов висновку, що термін «представницький мандат» обов’язково пов’язаний з обранням особи на посаду з наданням їй відповідних повноважень, у тому числі виступати від імені виборців, а тому міський голова є головною посадовою особою територіальної громади міста з представницьким мандатом. Наявність представницького мандата міського голови зумовлена насамперед його безпосереднім обранням територіальною громадою міста.

Оскільки статус сільських і селищних голів фактично аналогічний статусу міського голови, з рішення Конституційного Суду України можна зробити цілком певний висновок, що й вони є посадовими особами з представницьким мандатом.

Сільський, селищний, міський голова як особа, що має представницький мандат, виступає від імені виборців, зокрема представляє відповідну територіальну громаду, раду та її виконавчий комітет у відносинах з державними органами, іншими органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності, громадянами; звертається до суду з питань визнання незаконними актів відповідних органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження ради та її органів; укладає від імені територіальної громади, ради та її виконкому договори відповідно до законодавства. Виконання цих функцій та повноважень має місце тому, що виборці обрали його і наділили мандатом (тобто дорученням).

Не менш важливою функцією голови є й номінаційна, оскільки він вносить на розгляд ради пропозицію щодо кандидатури на посаду секретаря ради, про кількісний і персональний склад виконавчого комітету відповідної ради; пропозиції щодо структури і штатів виконавчих органів ради, апарату ради та її виконавчого комітету; призначає на посади та звільняє з посад керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад.

Водночас на сільського, селищного, міського голову покладено здійснення значних організаційно-розпорядчих функцій. У першу чергу, це пов’язано з тим, що він за посадою є спікером відповідної ради й очолює її виконавчий комітет. У межах даної функції голова організує роботу відповідної ради та її виконавчого комітету; забезпечує підготовку на розгляд ради проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку, цільових програм з інших питань самоврядування, місцевого бюджету та звіту про його виконання, рішень ради з інших питань, що належать до її відання; скликає сесії ради, вносить пропозиції та формує порядок денний сесій ради і головує на пленарних засіданнях ради; скликає загальні збори громадян за місцем проживання; здійснює керівництво апаратом ради та її виконавчого комітету; веде особистий прийом громадян; є розпорядником бюджетних, позабюджетних цільових (у тому числі валютних) коштів, використовує їх лише за призначенням, визначеним радою; забезпечує здійснення у межах наданих законом повноважень органів виконавчої влади на відповідній території, додержання Конституції та законів України, виконання актів Президента України та відповідних органів виконавчої влади; забезпечує виконання рішень місцевого референдуму, відповідної ради, її виконкому.

Значне місце у роботі сільського, селищного, міського голови займає й виконання контрольної функції, в межах якої він слідкує за законністю рішень та актів інших органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, а у випадках, коли зазаначені органи обмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження ради та її органів – звертається до суду щодо визнання їх незаконними; забезпечує на відповідній території додержання законодавства щодо розгляду звернень громадян та їх об’єднань тощо.

Сільський, селищний, міський голова несе персональну відповідальність за здійснення наданих йому законом функцій та повноважень.

Аналіз повноважень сільського, селищного, міського голови дає змогу визначити основні вимоги, яким має відповідати його діяльність: вона має бути чітко та вичерпно регламентована законодавством України, вона не може перетинатися з діяльністю інших органів та посадових осіб, зокрема з діяльністю ради або її виконавчого органу, дублюючи або підміняючи її; вона має бути спрямована на забезпечення всебічного розвитку місцевості, задоволення матеріальних, духовних та інших потреб відповідної територіальної громади. Іншими словами, діяльність сільського, селищного, міського голови має відповідати його призначенню бути гарантом законності та дбати про благоустрій території, добробут її населення1.

Сільський, селищний, міський голова не рідше одного разу на рік повинен звітувати про свою роботу перед територіальною громадою на відкритій зустрічі з громадянами. На вимогу не менше 1/2 депутатів відповідної ради він зобов’язаний прозвітувати перед радою про роботу виконавчих органів ради у будь-який визначений ними термін.

Серед підстав дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті, районної, обласної ради закон називає такі:

звернення з особистою заявою до відповідної ради про складення ним повноважень голови;

припинення його громадянства;

набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

порушення ним вимог щодо обмеження сумісності його діяльності з іншою роботою (діяльністю), встановлених Законом «Про місцеве самоврядування в Україні»;

визнання його судом недієздатним, безвісно відсутнім або оголошення таким, що помер;

його смерті.

Повноваження сільського, селищного, міського голови можуть бути також достроково припинені, якщо він порушує Конституцію або закони України, права і свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому повноважень.

Повноваження сільського, селищного, міського голови за наявності вищевказаних підстав можуть бути припинені достроково за рішенням місцевого референдуму або за рішенням відповідної ради, прийнятим шляхом таємного голосування не менш як 2/3 голосів депутатів від загального складу ради. Порядок проведення місцевого референдуму щодо дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови визначається законом про місцеві референдуми. Рішення про проведення місцевого референдуму щодо дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови приймається відповідною радою як за власною ініціативою, так і на вимогу не менш як 1/10 частини громадян, що проживають на відповідній території і мають право голосу.

За наявності рішень суду про визнання розпоряджень чи дій сільського, селищного, міського голови незаконними, висновків відповідного парламентського комітету Верховна Рада України може призначити позачергові вибори сільського, селищного, міського голови. Питання про призначення Верховною Радою України позачергових виборів сільського, селищного, міського голови може порушуватись перед Верховною Радою України відповідною сільською, селищною, міською радою, головою обласної, Київської, Севастопольської міської державної адміністрації.

Повноваження сільського, селищного, міського голови припиняються з дня прийняття місцевим референдумом або відповідною радою рішення про це, а в разі призначення Верховною Радою України позачергових виборів сільського, селищного, міського голови – в день обрання головою іншої особи.

Голова районної, обласної, районної у місті (у разі її створення) ради обирається відповідною радою з числа її депутатів у межах строку повноважень ради таємним голосуванням. Він виконує свої обов’язки до обрання голови ради нового скликання, крім випадків дострокового припинення повноважень голови ради відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні».

Голова ради працює у раді на постійній основі, не може мати інший представницький мандат, суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, в тому числі на громадських засадах (крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час), займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток.

Голова районної, обласної, районної у місті ради також виконує представницьку, установчу, організаційно-розпорядчу та контрольну функції, однак перелік його повноважень дещо відрізняється від статусу сільського, селищного, міського голови.

Зокрема, в межах представницької функції голова районної, обласної, районної в місті ради представляє раду у відносинах з державними органами, іншими органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, трудовими колективами, адміністрацією підприємств, установ, організацій і громадянами, а також у зовнішніх відносинах відповідно до законодавства; за рішенням ради звертається до суду щодо визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад у сфері їх спільних інтересів, а також повноваження районних, обласних рад та їх органів. Однак, на відміну від сільського, селищного, міського голови, голова районної, обласної та районної в місті ради не може представляти відповідно територіальні громади населених пунктів в межах району чи області, територіальну громаду району в місті, оскільки обирається не населенням, а самою радою.

Виконання установчої функції обумовлює наявність у голови районної, обласної, районної в місті ради таких повноважень, як право представляти раді кандидатури для обрання на посаду заступника голови ради; вносити на затвердження ради пропозиції щодо структури органів ради, її виконавчого апарату; вносити раді пропозиції щодо утворення і обрання постійних комісій ради; призначати і звільняти керівників та інших працівників структурних підрозділів виконавчого апарату ради.

Однак центральне місце в діяльності голови районної, обласної, районної в місті ради займає організаційно-розпорядча функція. Він, зокрема, скликає сесії ради, повідомляє депутатам і доводить до відома населення інформацію про час і місце проведення сесії ради, питання, які передбачається внести на розгляд ради, веде засідання ради; забезпечує підготовку сесій ради і питань, що вносяться на її розгляд, доведення рішень ради до виконавців; координує діяльність постійних комісій ради, дає їм доручення, сприяє організації виконання їх рекомендацій; організує надання депутатам допомоги у здійсненні ними своїх повноважень; організує відповідно до законодавства проведення референдумів та виборів до органів державної влади і місцевого самоврядування; організує роботу президії (колегії) ради (у разі її створення); здійснює керівництво виконавчим апаратом ради; є розпорядником коштів, передбачених на утримання ради та її виконавчого апарату; підписує рішення ради, протоколи сесій ради тощо.

Контрольна функція голови районної, обласної, районної у місті ради полягає насамперед в організації контролю за виконанням рішень ради, прийнятих на сесії.

Голова районної, обласної, районної у місті ради в межах своїх повноважень видає розпорядження.

У своїй діяльності голова ради є підзвітним раді: він звітує перед радою про свою діяльність не менше одного разу на рік, а на вимогу не менш як 1/3 депутатів – у визначений радою термін.

Голова районної, обласної, районної в місті ради може бути звільнений з посади радою, якщо за його звільнення проголосувало не менш як 2/3 депутатів від загального складу ради шляхом таємного голосування. Питання про звільнення голови ради може бути внесено на розгляд ради на вимогу не менше третини депутатів від загального складу ради.

§7. Виконавчі комітети місцевих рад: структура, порядок утворення, форми і методи роботи

Згідно зі ст.ст. 51 і 54 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», до виконавчих органів сільських, селищних, міських, районних у місті рад відносяться виконавчі комітети, відділи, управління й інші виконавчі органи. Особливе місце серед них займають виконавчі комітети, що створюються сільськими, селищними, районними в місті радами, перед якими ці виконавчі органи підзвітні і підконтрольні, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади – також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. Виконавчий комітет створюється на строк повноважень ради. Після закінчення повноважень ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті ради її виконавчий комітет здійснює свої повноваження до сформування нового складу виконавчого комітету.

Радою визначається чисельність виконкому, затверджується його персональний склад за пропозицією голови. Якщо чисельність територіальної громади села складає до 500 жителів, то за рішенням сільської ради або територіальної громади виконавчий орган може не створюватися. У цьому випадку його функції (крім розпорядження земельними та природними ресурсами) здійснює одноосібно сільський голова.

Структура виконавчого комітету складається з наступних елементів:

сільський, селищний, міський, районний у місті голова – очолює виконком;

заступник (заступники) сільського, селищного, міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради;

керуючий справами (секретар) виконкому (його функції в селах може здійснювати секретар ради);

керівники відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради;

секретар сільської, селищної, міської ради;

апарат виконкому.

До складу виконавчого комітету можуть входити й інші особи, крім депутатів місцевої ради.

Особи, які входять до складу виконавчого комітету, крім тих, хто працює у виконавчих органах ради на постійній основі, на час засідань виконавчого комітету, а також для здійснення повноважень в інших випадках звільняються від виконання виробничих або службових обов’язків з відшкодуванням їм середнього заробітку за основним місцем роботи та інших витрат, пов’язаних з виконанням обов’язків члена виконавчого комітету, за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету.

Організує роботу виконавчого комітету голова. Основною організаційною формою роботи виконкому є засідання, що скликаються головою або його заступником за потреби, але не рідше одного разу на місяць. Засідання є правомочними, якщо в них беруть участь більше половини від загального складу виконкому.

Власні й делеговані повноваження виконкомів закріплені в розділі 2 ст.52 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні». Під час здійснення делегованих повноважень виконкоми підконтрольні органам виконавчої влади. На засіданнях більшістю голосів приймаються рішення, що підписуються головою. У випадку незгоди голови з рішенням виконкому, він може призупинити його дію своїм розпорядженням і внести це питання на розгляд ради.

Виконавчий комітет ради попередньо розглядає проекти місцевих програм соціально-економічного і культурного розвитку, цільових програм з інших питань, місцевого бюджету, проекти рішень з інших питань, що вносяться на розгляд відповідної ради; координує діяльність відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідної територіальної громади, заслуховує звіти про роботу їх керівників; має право змінювати або скасовувати акти підпорядкованих йому відділів, управлінь, інших виконавчих органів ради, а також їх посадових осіб.

Сільська, селищна, міська рада може прийняти рішення про розмежування повноважень між її виконавчим комітетом, відділами, управліннями, іншими виконавчими органами ради та сільським, селищним, міським головою в межах повноважень, наданих Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчим органам сільських, селищних, міських рад.

Правовими формами діяльності виконкому є нормотворча, правозастосовча і контрольна. Нормотворча форма реалізується шляхом прийняття рішень, що носять нормативний характер. Правозастосовча форма здійснюється шляхом прийняття рішень з питань організаційної й поточної роботи, а також діяльності щодо виконання законодавства України та рішень місцевих рад. Контрольна форма виявляється у контролі за ефективністю діяльності підприємств, установ, організацій, що перебувають у в комунальній власності, з боку відділів, управлінь та інших виконавчих органів рад і їх керівників, апарату виконкому, а також у контролі з боку самого виконкому за законністю актів відділів, управлінь та їх керівників з правом їх зміни або відміни.

Організаційними формами роботи виконкомів є засідання, персональна діяльність членів виконкому, участь членів виконкому в сесіях місцевих рад, засіданнях постійних комісій ради, а також звіти про діяльність членів виконкому перед радою.

Матеріально-технічна форма діяльності виконкомів виявляється у роботі з депутатськими запитами і зверненнями, складанні проекту місцевого бюджету і звіту про його виконання, проектів програм соціально-економічного, культурного розвитку, а також у матеріально-технічному забезпеченні діяльності ради.

Організаційні методи роботи виконкомів місцевих рад є багатоманітними і спрямовані на найбільш ефективне виконання їх завдань і функцій. Серед них можна виділити методи планування, координації та інформаційного забезпечення.

Метод планування в діяльності виконкомів має два аспекти: зовнішній і внутрішній. «Зовнішнє» планування полягає у розробці планів соціально-економічного і культурного розвитку відповідної території, а також складанні проектів місцевих програм і місцевого бюджету. Виконкоми також розглядають проекти планів комунальних підприємств і організацій, вносять до них зауваження і пропозиції.

«Внутрішнє» або організаційне планування спрямоване на покращення організаційних відносин між підрозділами виконкому, досягнення передбачуваності та поступовості в їх діяльності. Прикладами «внутрішнього» планування є складання поточних і перспективних планів роботи виконкому, серед яких виділяються плани організаційних заходів і плани реалізації власних і делегованих повноважень. Організаційні плани розробляються апаратом виконкому під безпосереднім керівництвом керуючого справами і голови виконкому із врахуванням пропозицій керівників відділів, управлінь і органів місцевої ради.

Метод координації в діяльності виконкому має два різновиди: координація-субординація і координація-взаємодія.

Координація-субординація має місце у випадку, коли виконком координує діяльність відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, комунальних підприємств і організацій. З іншого боку, виконком повинен координувати свою діяльність з місцевими радами шляхом спільної праці щодо місцевого бюджету і програм соціально-економічного розвитку, охорони довкілля.

Координація-взаємодія полягає в узгодженні діяльності виконкому з рівними за правовим статусом суб’єктами. Зокрема, на договірних засадах виконком координує реалізацію спільних програм щодо комплексного соціально-економічного розвитку сіл, селищ і міст; на договірній і податковій основі координує свою роботу з підприємствами, установами, організаціями, що не належать до комунальної власності. Призначення на посаду керівників підприємств державної власності, які знаходяться на відповідній території відбувається за погодженням з виконкомом. Координація роботи виконкому з правоохоронними органами відбувається у напрямку забезпечення додержання правопорядку під час проведення масових заходів, додержання правил паспортної системи та ін.

Ефективне виконання повноважень виконкому вимагає налагодження стійкого інформаційного обміну з територіальною громадою та підприємствами, установами, організаціями, що розташовані на відповідній території. В юридичній літературі слушно зазначається, що нині інформаційне забезпечення місцевого самоврядування набуває самостійного значення – зі специфічними відносинами, суб’єктами (об’єктами) цих відносин, їх правами і обов’язками1. Метод інформаційного забезпечення в діяльності виконкомів має багато проявів. Зокрема, на вимогу виконкому керівники розташованих або зареєстрованих на відповідній території підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності зобов’язані прибути на його засідання для подання інформації з питань, віднесених до відання виконкому.

§8. Організація роботи відділів, управлінь, інших
виконавчих органів, апарату місцевих рад і апарату
виконкомів

Відділи, управління й інші виконавчі органи місцевої ради утворюються сільською, селищною, міською, районною в місті радою для здійснення повноважень, що належать до відання виконавчих органів цих рад. Їх структура, штати, а також загальна чисельність апарату ради і апарату виконкому затверджуються радою за пропозицією голови.

Відділи й управління створюються за галузевим і функціональним принципом для повсякденного управління різними галузями народного господарства, підпорядкованими комунальними підприємствами, установами, організаціями. Вони здійснюють власні й делеговані їм органами виконавчої влади повноваження відповідно до розділу 2 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні».

На практиці місцевими радами створюються наступні відділи й управління:

загальний відділ (організує діловодство, здійснює контроль за термінами проходження і виконання службових документів, технічне обслуговування роботи ради);

управління бюджету і фінансів;

управління планування та обліку;

управління економічного розвитку;

управління земельних ресурсів;

управління освіти і проблем молоді;

управління з гуманітарних питань;

управління транспорту, зв’язку і дорожнього господарства;

управління житлово-комунального господарства і теплоенергетики;

управління охорони здоров’я;

управління будівництва й архітектури;

управління з соціальних питань.

Зазначений перелік не є обов’язковим чи вичерпним; рада може прийняти рішення про створення нових і реорганізацію існуючих відділів та управлінь.

Відділи й управління підзвітні й підконтрольні раді, підпорядковані виконкому і сільському, селищному, міському голові. Їх керівники (завідуючі відділами, начальники управлінь) призначаються і звільняються головою одноосібно, а у випадках, передбачених законом, – за погодженням з відповідними органами виконавчої влади.

У структурі відділів і управлінь можуть бути створені підвідділи і сектори, до складу яких входять керівник, помічники, головні фахівці і фахівці. Управління і відділи утримуються за кошти місцевого бюджету. Їх основні функції, порядок діяльності визначається положенням про ці органи, що затверджується радою. Співробітники відділів і управлінь діють на підставі посадових інструкцій, що затверджуються їх керівником.

На практиці поряд з відділами й управліннями створюються більш крупні підрозділи – головні управління. Наприклад, до складу Головного управління з гуманітарних та соціальних питань Харківської міської ради входять: управління освіти, управління культури, управління охорони здоров’я, управління з соціальних питань, відділ з питань праці, комітет з питань фізичної культури і спорту, комітет із справ сім’ї та молоді, служба у справах неповнолітніх. Крім того, при цьому Головному управлінні створені й діють сектор контролю за виконанням доручень, відділ обліку і звітності, відділ кадрів, юридичний сектор, сектор інформаційного забезпечення, сектор охорони праці та інженерного обслуговування, сектор з соціального захисту потерпілих від аварії на ЧАЕС, відділ по роботі з об’єднаннями громадян, сектор по роботі з релігійними організаціями і національно-культурними об’єднаннями.

Апарат місцевих рад і виконкомів створюється радою для організаційного, правового, інформаційного, матеріально-технічного забезпечення діяльності рад, їх органів, депутатів. Він сприяє здійсненню радами взаємозв’язків з територіальними громадами, місцевими органами виконавчої влади, органами територіальної самоорганізації населення та іншими радами.

Структура, штати апарату затверджуються радою за пропозицією голови. Керує діяльністю апарату ради і виконкому голова.

3 травня 1999 р. Кабінет Міністрів України затвердив Типові штати апаратів місцевих рад усіх рівнів і виконавчих комітетів, за якими штатна чисельність установлена, виходячи з мінімальної чисельності населення і може уточнюватися пропорційно зростанню чисельності населення, але не більше максимуму1.

Так, згідно з цим актом, усього до апарату районних рад може входити 11–13 осіб, а до апарату обласних та Севастопольської міської рад – 20-27 осіб, серед яких: голова ради, заступник голови ради, керуючий справами, голова постійної комісії з питань бюджету, 1–2 завідуючих відділом (організаційним, загальним), 1–2 помічники голови (заступники голови) ради, радники (консультанти) голови ради з питань: юридичного забезпечення, соціально-економічного, культурного розвитку територій та здійснення економічних реформ, приватизації та власності, головний бухгалтер, 8–12 спеціалістів, секретар приймальні, друкарка, водій, прибиральниця службових приміщень.

Типові штати апарату міських (крім міста Севастополя) рад, їх виконавчих комітетів передбачають посади міського голови, секретаря ради, першого заступника, 1–4 заступників міського голови з питань діяльності виконавчих органів, керуючого справами (секретаря виконавчого комітету), 1–3 радників, консультантів голови ради, помічника голови, 1–6 завідуючих відділами, головного бухгалтера, від 1 до 26 спеціалістів, секретаря керівника, секретарів-друкарок, стенографісток, завідуючого господарством, водіїв, прибиральниць, сторожа, працівників військового обліку (в населених пунктах, де немає військових комісаріатів). Загальна кількість апарату може сягати від 5 до 52 осіб залежно від кількості населення.

Найменш чисельними є апарати сільських, селищних рад та їх виконавчих комітетів, оскільки сюди може входити від 3 до 11 осіб, серед яких – сільський, селищний голова, 1–2 заступники сільського, селищного голови з питань діяльності виконавчого органу, секретар ради, керуючий справами, (секретар) виконавчого комітету, спеціалісти (від 1 до 7), касир, секретар-друкарка, діловод, водій. До штату виконавчого комітету сільських і селищних рад можуть додатково вводитися посади: прибиральниць службових приміщень, у разі потреби – опалювачів на опалювальний сезон, сторожа, працівників військового обліку (в населених пунктах, де немає військових комісаріатів).

На практиці у складі апарату місцевих рад найчастіше створюються наступні підрозділи: апарат при керівництві (референти, помічники голови, старший інспектор, секретар керівника), відділ по забезпеченню діяльності ради, інформаційно-аналітична служба, прес-служба, відділ міжнародних зв’язків, контрольна інспекція, юридична служба, відділ бухгалтерського обліку і звітності, організаційний відділ, відділ по роботі зі зверненнями громадян, адміністративно-господарський відділ, відділ кадрів, архів. До апарату виконкому зазвичай входять організаційно-інструкторський відділ, загальний відділ, господарський відділ, юридична служба, приймальня, група по роботі із зверненнями громадян, референти, технічні секретарі.

§9. Органи самоорганізації населення

До органів самоорганізації населення належать будинкові, вуличні, квартальні комітети, ради мікрорайонів, житлових комплексів та ін. Вони діють винятково в межах частини території громади й об’єднують населення на основі спільної роботи з виконання певних задач у галузі обслуговування суспільних потреб громадян, задоволення їх культурно-побутових і інших запитів. Ці представницькі органи місцевого самоврядування максимально наближені до населення і сприяють оптимальній децентралізації влади. Вони покликані максимально оперативно реагувати на локальні потреби громадян і насамперед забезпечувати створення належних умов їх проживання на відповідних ділянках населеного пункту.

Органи самоорганізації населення діють на підставі Конституції України, Закону “Про органи самоорганізації населення” та інших законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади (а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішень Ради міністрів Автономної Республіки Крим), рішень відповідних органів місцевого самоврядування, рішень місцевого референдуму, статутів територіальних громад, розпоряджень сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті (у разі її створення) ради, виданих у межах своїх повноважень, положень про органи самоорганізації населення, рішень зборів (конференції) жителів за місцем проживання, які їх обрали.

Основними завданнями органів самоорганізації населення є:

1) створення умов для участі жителів у вирішенні питань місцевого значення в межах Конституції і законів України;

2) задоволення соціальних, культурних, побутових та інших потреб жителів шляхом сприяння у наданні їм відповідних послуг;

3) участь у реалізації соціально-економічного, культурного розвитку відповідної території, інших місцевих програм.

Органи самоорганізації населення формуються шляхом виборів на загальних зборах або конференціях громадян за місцем їх проживання з дозволу сільських, селищних, міських, районних у містах рад. З ініціативою про створення органу самоорганізації населення до сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради можуть звернутися збори (конференція) жителів за місцем проживання за умови, якщо в них брало участь (було представлено) не менше половини жителів відповідної території, які мають право голосу. На зборах (конференції) жителів за місцем проживання обирається також ініціативна група, члени якої будуть представляти інтереси жителів - учасників зборів (конференції) у відповідній місцевій раді. Рішення зборів (конференції) приймається більшістю голосів їх учасників.

Питання про створення органу самоорганізації населення, внесене на розгляд сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, розглядається на найближчому засіданні відповідної ради за участю членів ініціативної групи зборів (конференції) жителів за місцем проживання. У рішенні ради про надання дозволу на створення органу самоорганізації населення мають бути обов’язково визначені його назва, основні напрями діяльності, повноваження та умови їх здійснення, територія, в межах якої має діяти орган самоорганізації населення.

Вибори органів самоорганізації населення проходять на основі загального, рівного виборчого права шляхом таємного голосування жителів, які на законних підставах проживають на відповідній території. Не мають права голосу жителі, яких визнано судом недієздатними.

Орган самоорганізації населення обирається у складі керівника, заступника (заступників) керівника, секретаря, інших членів. Обраними до складу органу самоорганізації населення вважаються особи, які одержали більше половини голосів учасників зборів (конференції) жителів за місцем проживання.

Члени органу самоорганізації населення можуть бути достроково відкликані за рішенням зборів (конференції) жителів за місцем проживання, що утворили даний орган.

Утворюються органи самоорганізації населення на строк повноважень ради, якщо інше не передбачено рішенням ради чи положенням про орган самоорганізації населення. Функціонують ці органи на основі їх статутів або положень, що затверджуються загальними зборами. Структура, штати, витрати на утримання можливого апарату також установлюються загальними зборами.

Органи самоорганізації населення підлягають обов’язковій легалізації відповідними виконавчими комітетами місцевих рад, що здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. У разі реєстрації орган самоорганізації населення набуває статусу юридичної особи. З дня легалізації орган самоорганізації населення набуває власних повноважень. Сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення) рада передає органу самоорганізації населення відповідні кошти, а також матеріально-технічні та інші ресурси, необхідні для реалізації зазначених повноважень, здійснює контроль за їх виконанням.

Згідно з Законом “Про органи самоорганізації населення” названим органам під час їх утворення можуть надаватися наступні власні повноваження:

представляти разом з депутатами інтереси жителів будинку, вулиці, мікрорайону, села, селища, міста у відповідній місцевій раді та її органах, місцевих органах виконавчої влади;

сприяти додержанню Конституції та законів України, реалізації актів Президента України та органів виконавчої влади, рішень місцевих рад та їх виконавчих органів, розпоряджень сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті (у разі її створення) ради, рішень, прийнятих місцевими референдумами;

вносити у встановленому порядку пропозиції до проектів місцевих програм соціально-економічного і культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць та проектів місцевих бюджетів;

організовувати на добровільних засадах участь населення у здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, проведення робіт з благоустрою, озеленення та утримання в належному стані садиб, дворів, вулиць, площ, парків, кладовищ, братських могил, обладнанні дитячих і спортивних майданчиків, кімнат дитячої творчості, клубів за інтересами тощо; з цією метою можуть створюватися тимчасові або постійні бригади, використовуватися інші форми залучення населення;

організовувати на добровільних засадах участь населення у здійсненні заходів щодо охорони пам’яток історії та культури, ліквідації наслідків стихійного лиха, будівництві і ремонті шляхів, тротуарів, комунальних мереж, об’єктів загального користування із дотриманням встановленого законодавством порядку проведення таких робіт;

здійснювати контроль за якістю надаваних громадянам, які проживають у жилих будинках на території діяльності органу самоорганізації населення, житлово-комунальних послуг та за якістю проведених у зазначених жилих будинках ремонтних робіт;

надавати допомогу навчальним закладам, закладам та організаціям культури, фізичної культури і спорту у проведенні культурно-освітньої, спортивно-оздоровчої та виховної роботи серед населення, розвитку художньої творчості, фізичної культури і спорту; сприяти збереженню культурної спадщини, традицій народної культури, охороні пам’яток історії та культури, впровадженню в побут нових обрядів;

організовувати допомогу громадянам похилого віку, інвалідам, сім’ям загиблих воїнів, партизанів та військовослужбовців, малозабезпеченим та багатодітним сім’ям, а також самотнім громадянам, дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, вносити пропозиції з цих питань до органів місцевого самоврядування;

надавати необхідну допомогу органам пожежного нагляду в здійсненні протипожежних заходів, організовувати вивчення населенням правил пожежної безпеки, брати участь у здійсненні громадського контролю за додержанням вимог пожежної безпеки;

сприяти відповідно до законодавства правоохоронним органам у забезпеченні ними охорони громадського порядку;

розглядати звернення громадян, вести прийом громадян;

вести облік громадян за віком, місцем роботи чи навчання, які мешкають у межах території діяльності органу самоорганізації населення;

сприяти депутатам відповідних місцевих рад в організації їх зустрічей з виборцями, прийому громадян і проведенні іншої роботи у виборчих округах;

інформувати громадян про діяльність органу самоорганізації населення, організовувати обговорення проектів його рішень з найважливіших питань.

Крім того, сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення) рада може додатково наділяти частиною своїх повноважень орган самоорганізації населення з одночасною передачею йому додаткових коштів, а також матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для здійснення цих повноважень, здійснює контроль за їх виконанням.

Формою роботи органу самоорганізації населення є засідання, які скликаються його керівником або заступником керівника в міру необхідності, але не рідше одного разу на квартал. Порядок позачергового скликання засідання органу самоорганізації населення визначається Положенням про цей орган. Засідання органу самоорганізації населення є правомочним, якщо в ньому бере участь більше половини його загального складу.

Для забезпечення роботи орган самоорганізації населення може утворювати комісії, робочі групи, інші свої органи в порядку, визначеному Положенням про цей орган.

Орган самоорганізації населення з питань, віднесених до його повноважень, може приймати рішення організаційно-розпорядчого характеру. Рішення органу самоорганізації населення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини загального складу цього органу.

Рішення органу самоорганізації населення, що не відповідають чинному законодавству або прийняті з питань, не віднесених до його повноважень, зупиняються відповідною сільською, селищною, міською, районною у місті (у разі її створення) радою з одночасним зверненням до суду про скасування такого рішення.

Всі члени органу самоорганізації населення виконують свої обов’язки на громадських засадах. Однак за рішенням зборів (конференції) жителів за місцем проживання керівник і секретар цього органу можуть працювати в ньому на постійній основі з оплатою їх праці за рахунок коштів, переданих органу самоорганізації населення.

Наближеність цих органів до населення, простота порядку їх формування, тісний зв’язок їх діяльності з повсякденними життєвими інтересами громадян забезпечують їх масовість і визначають необхідність підвищення їх ролі в системі місцевого самоврядування.

Повноваження органу самоорганізації населення можуть бути достроково припинені у разі:

1) невиконання рішень сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, її виконавчого комітету - за рішенням відповідної сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, яка дала дозвіл на його створення;

2) невиконання рішень зборів (конференції) жителів за місцем проживання або невиконання своїх повноважень, а також саморозпуску - за рішенням зборів (конференції) жителів за місцем проживання;

3) порушення Конституції і законів України, інших актів законодавства - за рішенням суду.

Орган самоорганізації населення припиняє свої повноваження також у разі перебудови або реорганізації будинків, вулиць, кварталів, мікрорайонів, районів у містах, сіл, селищ, у межах яких вони діють, якщо така перебудова, реорганізація пов’язана з відселенням (переселенням) жителів, які брали участь у зборах (конференції), що заснували цей орган.



§10. Акти органів та посадових осіб місцевого
самоврядування

Рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених Законом «Про місцеве самоврядування в Україні». При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.

Рішення ради приймається відкритим (у тому числі поіменним) або таємним голосуванням. Таємне голосування обо­в’язково застосовується у випадках: обрання за пропозицією сільського селищного, міського голови на посаду та звільнення з посади секретаря ради; прийняття рішення щодо дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови; обрання голови районної та обласної ради, заступника голови ради, звільнення їх з посади; прийняття рішення про недовіру голові відповідної місцевої адміністрації; внесення до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо голови відповідної місцевої адміністрації.

Сільський, селищний, міський голова наділений своєрідним «правом вето» стосовно рішень відповідної ради. Виконання рішення сільської, селищної, міської ради у 5-денний строк з моменту його прийняття може бути призупинене сільським, селищним, міським головою, а саме питання, з якого це рішення приймалося, внесене на повторний розгляд відповідної ради з обґрунтуванням зауважень. Рада зобов’язана у 2-тижневий строк повторно розглянути рішення. Якщо рада відхилила зауваження сільського, селищного, міського голови і підтвердила попереднє рішення двома третинами депутатів від загального складу ради, воно набирає чинності.

Рішення ради нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо радою не встановлено більш пізній строк введення цих рішень у дію.

Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради в межах своїх повноважень також приймає рішення. Рішення виконавчого комітету приймаються на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету і підписуються сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради.

У разі незгоди сільського, селищного, міського голови (голови районної у місті ради) з рішенням виконавчого комітету ради він може зупинити дію цього рішення своїм розпорядженням та внести це питання на розгляд відповідної ради.

Сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної, обласної ради в межах своїх повноважень видає розпорядження.

Рішення виконавчого комітету ради з питань, віднесених до власної компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою.

Акти всіх органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України можуть бути визнані незаконними в судовому порядку.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування доводяться до відома населення. На вимогу громадян їм може бути видано копію відповідних актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування. При цьому слід відзначити, що згідно з положенням ч.1 ст.21 Закону «Про інформацію» акти органів місцевого самоврядування є основним джерелом інформації цих органів.

Акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов’язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

Глава 3

Організація роботи депутатів місцевих рад

Основи статусу депутатів місцевих рад закріплені Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», Законом України «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів» № 3949-XII від 04.02.1994 р.1 із змінами, внесеними згідно із Законами № 325/94-ВР від 22.12.1994 р.2, № 607/96-ВР від 17.12.1996 р.3, № 11/98-ВР від 13.01.1998 р.4, № 312-XIV від 11.12.1998 р.5 і Рішенням Конституційного Суду України № 6-рп/98 від 13.05.1998 р., а також іншими законами України.

Повноваження депутата починаються з моменту офіційного оголошення відповідною територіальною виборчою комісією на сесії ради рішення про підсумки виборів та визнання повноважень депутатів і закінчуються в день відкриття першої сесії ради наступного скликання.

Депутати місцевих рад усіх рівнів обираються строком на 4 роки, але їх повноваження можуть бути припинені достроково у випадках, передбачених законом. Дострокове припинення повноважень може бути автоматичним або за рішенням відповідної ради.

Автоматичне припинення повноважень відбувається у разі: відкликання депутата виборцями, втрати депутатом громадянства України; обрання або призначення депутата на посаду, зайняття якої за законом несумісне з виконанням депутатських повноважень; обрання його депутатом іншої ради; визнання судом депутата недієздатним або безвісно відсутнім; набрання чинності обвинувальним вироком суду про позбавлення волі особи, яка є депутатом. Згідно з рішенням Конституційного Суду України № 6-рп/98 від 13.05.1998 р. за наявності перелічених підстав, засвідчених офіційними документами, повноваження депутата місцевої ради припиняються достроково без прийняття рішення відповідної ради.

За рішенням відповідної ради повноваження депутата достроково припиняються у випадках: набрання чинності обвинувальноим вироком суду, за яким депутата засуджено до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі; припинення роботи на території відповідної ради у разі постійного проживання за її межами (за винятком депутатів районних у місті рад, які працюють і проживають на території міста); особистої заяви депутата про складення ним депутатських повноважень.

У разі дострокового припинення повноважень, а також смерті депутата місцевої ради, проводяться вибори депутата замість вибулого. Вони призначаються не пізніш як за 90 днів до дня виборів.

Депутат місцевої ради здійснює свої повноваження, не пориваючи з виробничою або службовою діяльністю. На час сесій, засідань постійних комісій рад, а також для здійснення депутатських повноважень в інших, передбачених законом випадках, депутат звільняється від виконання виробничих або службових обов’язків з відшкодуванням йому середнього заробітку за основним місцем роботи та інших витрат, пов’язаних з депутатською діяльністю, за рахунок відповідного місцевого бюджету.

Депутат місцевої ради не може бути суддею або арбітром, не може використовувати свій депутатський мандат у цілях, не пов’язаних з депутатською діяльністю. Одна і та ж особа може бути депутатом лише однієї ради.

Депутат представляє інтереси всієї територіальної громади, має всю повноту прав, що забезпечують його активну участь у діяльності ради та утворюваних нею органів, несе обов’язки перед виборцями, радою та її органами, виконує їх доручення. Депутат, крім секретаря ради, повинен входити до складу однієї з постійних комісій ради. Депутат зобов’язаний брати участь у роботі сесій місцевої ради, засідань постійної та інших комісій ради, до складу яких його обрано.

У разі пропуску депутатом протягом року більше половини пленарних засідань ради або засідань постійної комісії, невиконання ним без поважних причин рішень і доручень ради та її органів відповідна рада може звернутися до виборців з пропозицією про відкликання такого депутата у встановленому законом порядку.

Депутат як повноважний представник територіальної громади покликаний виражати і захищати інтереси відповідної територіальної громади або її частини – виборців свого виборчого округу, брати активну участь у здійсненні місцевого самоврядування. Він зобов’язаний підтримувати зв’язки з виборцями, трудовими колективами і об’єднаннями громадян, які висунули його кандидатом у депутати, а також колективами інших підприємств, установ, організацій, державними органами, органами самоврядування та органами об’єднань громадян, розташованими на території його виборчого округу. Мандат депутата місцевої ради є імперативним: виборці можуть давати накази своїм депутатам, а депутат є відповідальним перед виборцями свого виборчого округу і їм підзвітним. Депутат, який не виправдав довір’я виборців, може бути в будь-який час відкликаний ними у порядку, встановленому Розділом VI Закону «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів».

Повноваження депутата місцевої ради умовно можна розділити на дві групи: повноваження у раді і повноваження у виборчому окрузі.

Повноваження депутата у раді є багатоманітними і стосуються як внутрішньоорганізаційних аспектів діяльності ради, так і виконання нею своїх повноважень як представницького органу місцевого самоврядування. Депутат місцевої ради користується правом голосу з усіх питань, що розглядаються на засіданнях ради та її органів, до складу яких він входить. Кожний депутат у раді та її органах, до складу яких він входить, має один голос. Депутат, який не входить до складу будь-якого органу Ради, може брати участь у його роботі з правом дорадчого голосу.

Крім того, депутат місцевої ради має право:

обирати і бути обраним до органів відповідної ради;

пропонувати питання для розгляду радою та її органами;

вносити пропозиції і зауваження щодо порядку денного засідання Ради та її органів, порядку розгляду обговорюваних питань та їх суті;

вносити для розгляду проекти рішень, інших документів, що приймаються радою або її органами, поправки до них;

висловлювати думку щодо персонального складу утворюваних Радою органів і кандидатур посадових осіб, які обираються, призначаються або затверджуються радою;

порушувати питання про недовіру органам, утвореним радою, особам, які входять до їх складу, а також особам, яких обрано, призначено або затверджено радою;

брати участь у дебатах, звертатися із запитами, ставити запитання доповідачам, співдоповідачам, головуючому на засіданні;

вносити пропозиції про заслуховування на пленарному засіданні ради звіту чи інформації будь-якого органу або посадової особи, підзвітних чи підконтрольних раді, а також з питань, що входять до компетенції відповідної ради, інших органів і посадових осіб, які діють на її території;

виступати з обґрунтуванням своїх пропозицій та з мотивів голосування, давати довідки;

оголошувати на засіданнях ради та її органів у встановленому радою порядку тексти звернень, заяв, резолюцій, петицій громадян чи їх об’єднань, якщо вони мають суспільне значення.

Депутат з обговорюваного на сесії ради питання може передати головуючому тексти свого невиголошеного виступу, пропозицій і зауважень для включення до протоколу засідання ради чи її органу, в якому він бере участь.

Пропозиції і зауваження, висловлені депутатами на пленарному засіданні ради і передані в письмовій формі головуючому на засіданні, розглядаються радою чи за її дорученням комісіями ради або надсилаються на розгляд довідповідних органів та посадових осіб, які зобов’язані розглянути ці пропозиції і зауваження не пізніш як у місячний строк, якщо інший строк не встановлено радою, і про результати розгляду повідомити безпосередньо депутатів, які внесли пропозиції й зауваження, а також місцевого голову.

На пленарних засіданнях депутати періодично інформуються про хід виконання рішень, прийнятих радою, реалізацію пропозицій і зауважень, внесених депутатами, наказів виборців, а також з інших важливих питань діяльності ради та її органів.

Депутати у раді можуть об’єднуватись у депутатські групи, які утворюються й діють відповідно до регламенту ради.

Депутат має право звернутися із запитом до керівників ради та її органів, сільського, селищного, міського голови, керівників органів, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, розташованих або зареєстрованих на відповідній території, а депутат міської (міста обласного значення), районної, обласної ради – також до голови місцевої державної адміністрації з питань, віднесених до відання ради.

Орган або посадова особа, до яких звернено запит, зобов’язані дати усну чи письмову відповідь на запит на сесії ради у строки і в порядку, встановлені радою відповідно до закону. За результатами розгляду запиту рада приймає рішення.

Пропозиції й зауваження, висловлені депутатами на сесії ради, або передані в письмовій формі головуючому на сесії, розглядаються радою чи за її дорученням постійними комісіями ради або надсилаються на розгляд підзвітним і підконтрольним їй органам та посадовим особам, які зобов’язані розглянути ці пропозиції і зауваження у строки, встановлені радою, і про вжиті заходи повідомити депутатові та раді.

Депутат місцевої ради має право порушувати в раді та її органах питання про необхідність проведення перевірок в межах компетенції відповідної ради діяльності розташованих на її території підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, а також державних органів і органів об’єднань громадян. За дорученням ради або її органу, а також голови ради депутат може брати участь у перевірках, що проводяться за їх рішенням. Про результати перевірки та пропозиції щодо них депутат доповідає раді, або її органу, або голові ради, за дорученням яких здійснювалась перевірка.

Депутат має право вносити пропозиції щодо усунення виявлених недоліків і порушень керівникам (власникам) підприємств, установ, організацій і органів, діяльність яких перевірялась, а також органам, яким вони підпорядковані, порушувати питання про притягнення до відповідальності осіб, з вини яких сталося порушення. В разі виявлення порушень чинного законодавства України депутат може звернутися з цього приводу до відповідних державних органів.

Депутат має право знайомитися з будь-якими офіційними документами, які зберігаються у відповідних органах місцевого самоврядування, та робити виписки, копіювання цих документів.

Місцева рада та її органи мають сприяти депутатам в їх діяльності шляхом створення відповідних умов, забезпечення депутатів документами, довідково-інформаційними та іншими матеріалами, необхідними для ефективного здійснення депутатських повноважень, організують вивчення депутатами чинного законодавства, досвіду роботи місцевих рад. Місцева рада забезпечує депутатів офіційними виданнями та інформаційними матеріалами ради, організує допомогу їм з правових питань, надає можливість депутатам ознайомитися з рішеннями виконавчого комітету, розпорядженнями відповідної місцевої державної адміністрації.

Місцева рада, до якої обрано депутата, має право заслуховувати його звіти про виконання рішень і доручень ради. У разі невиконання депутатом своїх обов’язків у раді та її органах, систематичного порушення ним встановленого порядку їх роботи рада за попередніми висновками мандатної комісії або комісії з питань депутатської діяльності та етики може прийняти рішення про часткове або повне позбавлення його на певний період щомісячних виплат як депутата, повідомлення виборців про ставлення депутата до виконання своїх обов’язків або про призначення голосування щодо відкликання депутата.

Не менш значною за обсягом компетенцією наділений депутат і в своєму виборчому окрузі. Володіючи представницьким мандатом, депутат місцевої ради зобов’язаний підтримувати постійний зв’язок зі своїми виборцями, регулярно інформувати їх про роботу ради, про виконання планів і програм економічного й соціального розвитку, місцевих екологічних програм, рішень ради і наказів виборців, брати участь в організації виконання законів, рішень ради та її органів, у масових заходах, що проводяться на території виборчого округу, вивчати громадську думку, потреби населення, інформувати про них раду, вдаватися до інших необхідних дій для задоволення колективних потреб та законних вимог громадян.

У своїй роботі у виборчому окрузі депутат спирається на допомогу органів територіальної самоорганізації громадян, трудових колективів, органів об’єднань громадян.

Депутат місцевої ради розглядає пропозиції, заяви і скарги, які надійшли до нього, вживає заходів для їх правильного і своєчасного вирішення, здійснює прийом громадян. Він може направляти одержані звернення громадян до відповідних органів, підприємств, установ і організацій, які зобов’язані розглянути їх відповідно до чинного законодавства і про результати повідомити заявника, а також депутата. Депутат вивчає причини, які породжують скарги, і вносить свої пропозиції щодо їх усунення до місцевої ради, державних органів, органам об’єднань громадян, підприємств, установ і організацій.

Депутат місцевої ради періодично, але не менш як один раз на рік, зобов’язаний звітувати про свою роботу і роботу ради, до якої його обрано, перед виборцями і перед колективами та об’єднаннями громадян, які висунули його кандидатом у депутати. Звіт депутата може бути проведено в будь-який час на вимогу колективу або об’єднання громадян, які висунули його кандидатом у депутати, а також на вимогу зборів виборців. Звіт депутата проводиться на зборах виборців відповідного виборчого округу, а також на зборах (конференціях) трудових колективів, об’єднань громадян, які висунули його кандидатом у депутати. Про проведення звіту депутат інформує раду або у встановленому нею порядку її органи.

Депутатові забезпечуються необхідні умови для проведення звітів і зустрічей з виборцями. Для цього місцева рада визначає орієнтовні строки проведення звітів депутатів перед виборцями, своєчасно забезпечує їх довідковими та інформаційними матеріалами, необхідними для звіту, а виконавчі комітети місцевих рад, місцеві державні адміністрації, адміністрації підприємств, установ, організацій, органи об’єднань громадян, де проводиться звіт депутата, виділяють приміщення для проведення зборів, сповіщають про час і місце їх проведення виборців, а також вживають інших заходів, що сприяють депутату в його роботі у виборчому окрузі. Звіти і зустрічі депутатів з виборцями висвітлюються засобами масової інформації. Витрати, пов’язані з проведенням звітів депутатів перед виборцями, здійснюються за рахунок відповідних місцевих бюджетів.

Депутат місцевої ради на території ради, до якої його обрано, може брати участь з правом дорадчого голосу у роботі інших місцевих рад та їх органів. У своєму виборчому окрузі депутат може брати участь з правом дорадчого голосу в зборах колективів підприємств, установ, організацій, а також у засіданнях органів територіальної самоорганізації громадян і зборах громадян за місцем проживання.

Депутат місцевої ради має право звертатися до усіх державних органів, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, до підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, до посадових осіб з питань, пов’язаних з депутатською діяльністю, і брати участь у розгляді порушених питань. Зазначені органи та посадові особи зобов’язані розглянути його звернення і дати відповідь негайно, а в разі необхідності додаткового вивчення чи перевірки – не пізніш як у місячний строк.

У питаннях депутатської діяльності депутат місцевої ради користується правом безперешкодного відвідування на території відповідної ради державних органів, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, а також правом невідкладного прийому їх керівниками та іншими посадовими особами.

Керівники підприємств, установ і організацій, розташованих на території відповідної Ради, на прохання депутата надають йому довідкові матеріали та іншу інформацію, необхідні для здійснення депутатських повноважень.

Порядок відвідування депутатами підприємств, установ і організацій, діяльність яких пов’язана з державною або іншою таємницею, що охороняється законом, встановлюється відповідними законодавчими актами.

У разі виявлення порушення прав громадян або інших порушень законності депутат має право вимагати припинення порушення, а в необхідних випадках – звернутися до відповідних органів і посадових осіб з вимогою припинити порушення.

Посадові особи державних органів, органів самоврядування і об’єднань громадян, адміністрація підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, а також працівники міліції, до яких звернуто вимогу депутата, зобов’язані негайно вжити заходів до усунення порушення, а в разі необхідності – до притягнення винних до відповідальності з наступним інформуванням про це депутата. У разі невжиття заходів посадові особи, до яких звертався депутат, несуть дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність у встановленому законом порядку.

Для спільної роботи по здійсненню депутатських повноважень у виборчих округах і трудових колективах депутати можуть на основі їх взаємної згоди об’єднуватися в депутатські групи. До складу депутатської групи можуть входити депутати різних ланок рад. Депутатська група складається не менш як з трьох депутатів. Депутатська група може бути утворена в будь-який час протягом строку повноважень ради даного скликання за рішенням зборів депутатів, які виявили бажання увійти до її складу. Депутати, які входять до складу депутатської групи, обирають керівника депутатської групи. За поданням керівника групи депутатська група реєструється відповідно сільською, селищною, міською (міста без районного поділу), районною у місті радою.

Діяльність депутатської групи припиняється в разі вибуття з неї окремих депутатів, якщо в її складі залишається менше трьох депутатів, у разі прийняття депутатами, які входять до її складу, відповідного рішення, а також після закінчення строку повноважень ради даного скликання.

Місцева рада сприяє діяльності зареєстрованих нею депутатських груп, координує їх роботу і може заслуховувати повідомлення про їх роботу.

Розділ VIII

Взаємодія органів публічної влади з об’єднаннями громадян, трудовими колективами і правоохоронними органами

§1. Взаємодія органів публічної влади
з об’єднаннями громадян

Згідно з законодавством, об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Усі вони незалежно від назви поділяються на два види: політичні партії і громадські організації.

Право на об’єднання є невід’ємним правом людини і необхідною передумовою її повноцінної участі у суспільному житті, способом колективної реалізації та захисту громадянами своїх прав і законних інтересів, засобом підвищення соціальної активності населення. Різноманітність та ефективність діяльності таких об’єднань свідчить про високий рівень розвитку громадянського суспільства і відображає його здатність до самоорганізації та самоврядування.

Крім того, об’єднання в політичні організації (партії, рухи, союзи та ін.) дає можливість громадянам реалізувати своє конституційне право на участь в управлінні суспільними і державними справами. Особливе місце в політичній системі суспільства займають партії, оскільки вони не тільки впливають на процеси саморегулювання громадянського суспільства і забезпечують механізми зворотнього зв’язку між суспільством і державою, але й суттєво впливають на формування та функціонування усіх ланок конституційно-правової структури влади. Без політичних партій неможливі ані вироблення національної політики, ані процеси прийняття рішень щодо її реалізації; неможливим є й забезпечення дійсного народовладдя, оскільки свобода діяльності політичних партій – запорука демократії.

Основні питання діяльності об’єднань громадян вирі­шуються на загальних зборах їх членів, а держава забезпечує дотримання прав і законних інтересів об’єднань, легалізованих у порядку, передбаченому законодавством. Втручання державних органів та службових осіб у їх діяльність, так само як і втручання об’єднань громадян у діяльність державних органів, службових осіб та у діяльність інших об’єднань громадян, не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України.

Враховуючи негативний досвід радянських часів, коли Комуністична партія була «керівною і спрямовуючою силою» стосовно органів державної влади, сучасне українське законодавство містить низку положень, покликаних виключити можливості будь-якого «зрощування» партій з державним апаратом. З цією метою, зокрема, в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій, а самим партіям, їх установам та організаціям під загрозою примусового розпуску заборонено прямо чи опосередковано одержувати кошти та інше майно від державних органів, підприємств, установ та організацій. Судді, працівники прокуратури, співробітники міліції та Служби безпеки України, а також військовослужбовці не можуть бути членами будь-яких політичних партій, рухів чи припартійних громадських формувань.

Органам публічної влади, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності. Втручання з боку органів публічної влади або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняється, за винятком випадків, передбачених Законом “Про політичні партії в Україні”.

Водночас спрямування діяльності об’єднань громадян на найповнішу реалізацію прав людини об’єктивно обумовлює необхідність їхньої взаємодії з органами публічної влади. Взаємовідносини органів державної влади і місцевого самоврядування з об’єднаннями громадян простежуються в багатьох сферах.

Обєднання громадян беруть активну участь у виборчих процесах, оскільки відповідно до вітчизняного законодавства виступають суб’єктами права висунення кандидатів у народні депутати, у депутати місцевих рад і сільських, селищних, міських голів, претендентів на кандидати в Президенти, а також беруть участь у формуванні відповідних виборчих комісій, направляючи свої пропозиції щодо їх складу місцевим радам. Таким чином, вони не тільки беруть участь у формуванні механізму органів публічної влади, але й здійснюють підготовку політичної еліти, перспективних лідерів, які просуваються на керівні посади державного апарату.

Ефективна робота представницьких органів влади, внутрішня структура яких пов’язана з функціонуванням фракцій, також значною мірою залежить від об’єднань громадян, у першу чергу – від політичних партій. Адже фракції в процесі голосування за проекти нормативних актів спираються на механізм партійної дисципліни і тим самим суттєво впливають на соціально-політичний зміст законодавства. Партійні фракції є важливим елементом внутрішньої структури Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим і місцевих рад; за ними гарантоване право висловлювати колективну позицію депутатів з усіх питань порядку денного, за винятками, спеціально передбаченими регламентами цих органів.

Вплив на формування державної політики об’єднання громадян здійснюють як через своїх представників у державних оганах, так і шляхом проведення масових заходів (мітингів, демонстрацій тощо) з метою «політичного тиску» на владу. Однак за Конституцією (ч.2 ст.39) право на проведення масових заходів може бути обмежене судом в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Обєднання громадян беруть активну участь у процесі вироблення комунальної політики і діяльності органів місцевого самоврядування. Представники об’єднань беруть участь з правом дорадчого голосу на сесіях місцевих рад, засіданнях постійних комісій місцевих рад і виконкомів, у загальних зборах громадян за місцем проживання, виступають ініціаторами їх скликання, беруть участь у реалізації рішень, прийнятих на цих зборах. Крім того, разом з місцевими радами вони можуть розробляти і приймати спільні акти удосконалення роботи соціально-культурних установ, побутового обслуговування населення, роботи транспорту, організації відпочинку на відповідній території. Політичні партії й громадські організації можуть співпрацювати з органами самоорганізації населення, проводячи спільні засідання, заходи щодо роз’яснення законодавства і з питань передвиборної агітації та пропаганди.

Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані об’єднання громадян користуються правом представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів в органах публічної влади, направляти до них звернення, одержувати від цих органів необхідну інформацію.

Дедалі більшого поширення набуває практика створення при органах публічної влади допоміжних (консультативних, дорадчих та ін.) органів з числа представників певних об’єднань громадян. Наприклад, з лютого 1997 р. по вересень 1998 р. при Президентові України на правах консультативно-дорадчого органу діяла Політична рада, до складу якої входили голови кількох політичних партій, близьких за своїми програмними цілями і настановами до позиції глави держави. Згідно з Положенням про Політичну раду при Президентові України, затвердженим Указом Президента України від 19 лютого 1997 р. № 163/97, цю раду було створено з метою сприяння формуванню державної політики у найбільш важливих галузях суспільного, соціально-економічного життя України, взаємодії між органами державної влади і політичними партіями1.

У свою чергу, органи державної влади й місцевого самоврядування справляють істотний вплив на об’єднання громадян. Перш за все, це виявляється в інституціоналізації об’єднань громадян, тобто в правовому регулюванні порядку їх утворення, функціонування та припинення діяльності. Основними нормативними актами у даній сфері є Конституція України, а також закони «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р. та “Про політичні партії в Україні” від 05.04.2001 р. Принципове значення у даному зв’язку має конституційне проголошення принципу рівності перед законом усіх об’єднань громадян, заборона будь-яких обмежень свободи об’єднання і дискримінації за ознакою належності чи неналежності до якогось об’єднання громадян, а також закріплення виключно судового порядку заборони діяльності об’єднань.

Об’єднання громадян підлягають обов’язковій легалізації (офіційному визнанню), що здійснюється шляхом реєстрації або повідомлення про заснування на основі Положення про порядок легалізації об’єднань громадян, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р.№ 140. Легалізація всеукраїнських об’єднань громадян і міжнародних громадських організацій здійснюється Міністерством юстиції України, їх місцевих осередків та місцевих об’єднань громадян – Головним управлінням Міністенрства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським та Севастопольським міськими, районними, районними в містах Києві та Севастополі управліннями юстиції, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад. Легалізуючі органи здійснюють контроль за дотриманням об’єднаннями громадян положень своїх статутів, а їх представники мають право бути присутніми на заходах, які проводяться об’єднаннями громадян, вимагати необхідні документи, одержувати пояснення.

Контроль за джерелами і розмірами надходжень, сплатою податків об’єднаннями громадян здійснюють фінансові органи й органи Державної податкової адміністрації. Загальний нагляд за додержанням законності об’єднаннями громадян продовжують здійснювати (до прийняття нового законодав­ства) органи прокуратури. Контроль за додержанням політичними партіями вимог виборчого законодавства здійснює Центральна виборча комісія.

Об’єднання громадян можуть використовувати власну символіку (прапори, емблеми тощо, які є їх символами і відмітними знаками), що підлягає державній реєстрації в порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. №144. Символіка затверджується центральними статутними органами об’єднань відповідно до їх статутів, а її реєстрація здійснюється Міністерством юстиції України. Виготовлення на замовлення Міністерства юстиції бланків свідоцтв про реєстрацію символіки об’єднань громадян забезпечує Міністерство культури України.

Верховна Рада України встановлює пільги щодо оподаткування доходів по окремих видах господарської або іншої комерційної діяльності об’єднань громадян, створених ними установ та організацій, заснованих підприємств, максимальні розміри окремих та загальних річних пожертвувань на користь політичних партій, затверджує перелік всеукраїнських громадських організацій, яким держава надає матеріальну допомогу.

Здійснюючи контрольну функцію, легалізуючі органи вживають відповідні заходи, передбачені законодавством. Так, за порушення законодавства легалізуючим органом до громадських організацій самостійно може бути застосований такий вид стягнення, як письмове попередження, в разі грубого або систематичного вчинення правопорушень, легалізуючий орган звертається до суду з поданням про накладення штрафу. Крім того, з метою припинення протиправної діяльності громадської організації легалізуючий орган може направляти до суду подання про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів діяльності, тимчасову заборону діяльності об’єднання на строк до трьох місяців, або про примусовий розпуск (ліквідацію). У разі порушення політичними партіями Конституції України та чинного законодавства до них можуть бути вжиті два види примусових заходів: попередження з боку контролюючого органу про недопущення незаконної діяльності або судова заборона політичної партії.

Відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» з метою більш ефективного здійснення своїх повноважень, захисту прав та інтересів територіальних громад, органи місцевого самоврядування можуть об’єднуватися в асоціації та інші форми добровільних об’єднань, які мають інший статус, ніж об’єднання громадян. Слід зазначити, що на ці відносини дія Закону «Про обєднання громадян» не поширюється, адже засновниками таких формувань виступають органи місцевого самоврядування, а не громадяни, а порядок їх реєстрації встановлено спеціальним законодавством.

Згідно з Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 р. №175, реєстрація асоціацій та інших добровільних обє’днань органів місцевого самоврядування здійснюється Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським і Севастопольським міськими управліннями юстиції за місцезнаходженням керівного органу об’єднання.

§2. Взаємодія органів публічної влади з трудовими колективами, підприємствами, установами, організаціями

Трудові колективи не тільки сприяють підвищенню ефективності та якості праці, і реалізації соціально-економічних інтересів суспільства, але й проявляють значну активність у політичному житті країни.

Вітчизняне законодавство закріплює можливість щільної співпраці трудових колективів з органами публічної влади, особливо на місцевому рівні. Адже трудові колективи мають право висунення кандидатів у депутати місцевих рад і сільських, селищних, міських голів (збори виборців за місцем роботи), а також беруть участь у формуванні відповідних виборчих комісій. Вони впливають на процес локальної нормотворчості, оскільки можуть розглядати проекти рішень органів місцевого самоврядування, якщо вони торкаються їх інтересів, а їх висновки і пропозиції повинні братися до уваги під час прийняття таких рішень. Представники трудових колективів можуть брати участь у загальних зборах громадян за місцем проживання і виступати ініціаторами їх скликання.

Органи місцевого самоврядування сприяють діяльності трудових колективів, розташованих на підвідомчій території, вживають заходи щодо транспортного, торгового обслуговування їх працівників, організації установ громадського харчування.

Згідно з Законом «Про місцеве самоврядування України», відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами, організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, ґрунтуються на принципах їх підпорядкованості, підзвітності й підконтрольності, а з підприємствами інших форм власності – на договірній і податковій основі та на засадах підконтрольності в межах повноважень, наданих органам місцевого самов­рядування. З питань, віднесених до відання органів місцевого самоврядування, на їх вимогу підприємства, установи, організації, що не перебувають у комунальній власності, надають відповідну інформацію. Органи місцевого самоврядування можуть виступати з ініціативою щодо перевірок, а також організовувати проведення перевірок на таких підприємствах з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади. Крім того, керівники розташованих або зареєстрованих на відповідній території підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності зобов’язані за вимогою відповідних органів і посадових осіб місцевого самоврядування прибути на засідання цих органів для подання інформації з питань, віднесених до їх відання і давати відповіді на запити депутатів.

Досить тісні взаємовідносини існують між підприємствами і виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, які виражаються в тому, що виконкоми розглядають проекти планів комунальних підприємств, на договірних засадах залучають підприємства, установи й організації усіх форм власності до участі в комплексному соціально-економічному розвитку села, селища, міста, розміщують замовлення на виробництво продукції, виконання необхідних для громади робіт, на підприємствах, ворганізаціях та установах, розташованих на відповідній території, встановлюють у межах, закріплених законодавством, тарифи на оплату побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, що надаються підприємствами комунальної власності, сприяють зовнішньоекономічним зв’язкам підприємств, розташованих на відповідній території, незалежно від форм власності. Кандидатури для призначення на посади керівників державних підприємств, розташованих на відповідній території, обов’язково погоджуються з виконавчими органами місцевих рад.

Виконавчі органи місцевого самоврядування мають певні контрольні повноваження щодо підприємств, установ, організацій, розташованих на відповідній території: здійснюють контроль за діяльністю комунальних підприємств і використанням ними прибутку, заслуховують звіти про роботу їх керівників, здійснюють контроль за експлуатацією й організацією обслуговування населення підприємствами житлово-комунального господарства, торгівлі, громадського харчування, транспорту, зв’язку.

§3. Взаємовідносини органів державної влади й місцевого самоврядування з органами Служби безпеки України

Відповідно до Закону «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р. Служба безпеки України – державний правоохоронний орган спеціального призначення, що забезпечує державну безпеку України, підпорядкований Президенту України і підконтрольний Верховної Раді України. Указом Президента від 15.12.1999 р.№ 1573/99 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» було визначено, що Служба безпеки України є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом.

На неї покладається, у межах визначеної законодавством компетенції, захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб.

До завдань СБУ також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сферах управління та економіки, а також інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України1.

У своїй діяльності Служба безпеки України взаємодіє з державними органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, які сприяють виконанню покладених на неї завдань.

Тісна взаємодія органів державної влади з органами СБУ відбувається, перш за все, в рамках реалізації установчої функції, адже згідно з законодавством Верховна Рада України затверджує загальну структуру, чисельність і функції, а Президент визначає організаційну структуру Служби безпеки України. За поданням парламенту глава держави призначає Голову СБУ, а за поданням Голови СБУ – його заступників, начальників підрозділів Центрального управління СБУ: розвідки, контррозвідки, військової контррозвідки, захисту національної державності, боротьби з корупцією та організованою злочинною діяльністю, інформаційно-аналітичного, оперативно-технічного, оперативного документування, слідчого, урядового зв’язку, по роботі з особовим складом, а також начальників регіональних органів – обласних управлінь СБУ. Кількісний склад співробітників Служби безпеки України визначається Президентом України за поданням Голови Служби безпеки України, виходячи з потреб надійного захисту державної безпеки України, в межах встановленого бюджету. Начальники регіональних органів Служби безпеки України призначаються з відома глави місцевої державної адміністрації.

У Службі безпеки України створюється колегіальний дорадчий орган – колегія, яка визначає шляхи виконання покладених на Службу безпеки України завдань, приймає рішення з основних напрямів і проблем оперативно-службової діяльності та роботи з кадрами. До складу колегії входять Голова Служби безпеки України, його заступники, Голова Служби безпеки Республіки Крим та інші особи, яких призначає Президент за погодженням з Верховною Радою України. Положення про колегію Служби безпеки України також затверджується Президентом України.

Оскільки Верховна Рада і Президент України мають значні контрольні повноваження щодо діяльності Служби безпеки України, Голова СБУ щорічно подає їм письмовий звіт про діяльність СБУ. Крім того, він регулярно інформує парламент та Комітет Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки про діяльність СБУ, про стан державної безпеки, дотримання чинного законодавства, забезпечення прав і свобод людини та з інших питань, а главу держави, членів Ради національної безпеки і оборони України та посадових осіб, спеціально призначених Президентом України, – з основних питань своєї діяльності, про випадки порушення законодавства, а також на їх вимогу подає інші необхідні відомості. СБУ в порядку, встановленому законодавством, зобов’язана відповідати на запити комітетів і тимчасових комісій Верховної Ради України, а також народних депутатів України.

Законодавчо закріплено, що постійний контроль за діяльністю Служби безпеки України, дотриманням нею законодавства здійснюється Комітетом Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки, а постійний контроль за дотриманням конституційних прав громадян і законодавства в оперативно-розшуковій діяльності органів і підрозділів Служби безпеки України, а також контроль за відповідністю виданих Службою безпеки України положень, наказів, розпоряджень, інструкцій і вказівок Конституції і законам України – спеціально призначеними Президентом України посадовими особами, повноваження та правові гарантії діяльності яких визначаються Положенням, затвердженим Указом Президента України від 22 жовтня 1998 р. № 1172/98 «Про контроль за діяльністю Служби безпеки України».

Згідно з названим Положенням, постійний контроль за діяльністю СБУ здійснює Уповноважений Президента України з питань контролю за діяльністю Служби безпеки України, який призначається главою держави і йому підпорядковується. Діловодство Уповноваженого з питань контролю веде секретар, якого призначає Глава Адміністрації Президента України за поданням Уповноваженого.

Відповідно до покладених на нього завдань Уповноважений:

1) вивчає та аналізує з метою визначення їх відповідності Конституції і законам України положення, накази, розпорядження, вказівки, інструкції, видані Службою безпеки України, приймає рішення про їх реєстрацію та включення до Єдиного державного реєстру нормативних актів, а також стратегічні й тактичні настанови керівництва Служби безпеки України щодо пріоритетних напрямків роботи;

2) перевіряє факти перешкоджання посадовими особами законним діям співробітників Служби безпеки України під час виконання ними службових обов’язків та факти порушення соціальних і правових гарантій їх захисту;

3) розглядає за вказівкою Президента України звернення щодо порушення конституційних прав і свобод громадян, інших порушень у діяльності Служби безпеки України;

4) одержує в разі потреби від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади експертні оцінки з окремих питань;

5) проводить у разі потреби з відома керівництва Служби безпеки України або її регіональних органів співбесіди з особовим складом Служби;

6) подає Президентові України доповіді та висновки про результати своєї роботи;

7) надсилає Службі безпеки України методичні рекомендації, узагальнення, довідки щодо нормотворчої роботи.

Уповноважений з питань контролю та його заступник мають право:

1) безперешкодно одержувати для службового користування від Служби безпеки України положення, накази, розпорядження, інструкції, інші матеріали, крім матеріалів стосовно осіб, які на конфіденційній основі допомагають і сприяють їй, та інформації, що надходить від них;

2) знайомитися, за погодженням з Головою Служби безпеки України або його заступниками, з матеріалами оперативно-розшукових справ;

3) бути присутніми на засіданнях колегії Служби безпеки України та рад при начальниках її регіональних органів;

4) брати участь у комплексних інспекторських та тематичних перевірках в системі Служби безпеки України чи знайомитись з їх результатами;

5) знайомитися з матеріалами перевірок органами прокуратури стану додержання і застосування законів Службою безпеки України;

6) входити безперешкодно під час здійснення службових обов’язків у службові приміщення Центрального управління Служби безпеки України та її регіональних органів;

7) одержувати за погодженням з керівництвом Служби безпеки України від посадових осіб, інших співробітників її органів усні й письмові пояснення щодо прийнятих ними рішень чи вчинених дій;

8) залучати за погодженням з Головою Служби безпеки України або його заступниками до проведення заходів контролю співробітників її підрозділів;

9) надсилати запити і одержувати у встановленому порядку від державних підприємств, установ, організацій, а також органів Служби безпеки України та прокуратури документи і матеріали, необхідні для здійснення своїх функцій;

10) подавати у встановленому порядку пропозиції щодо внесення змін і доповнень до нормативних актів Служби безпеки України.

Порядок взаємовідносин Служби безпеки України з Уповноваженим Президента з питань контролю за діяльністю СБУ та Міністерством юстицїї України щодо реєстрації нормативно-правових актів Служби безпеки України з питань розвідки, контррозвідки та оперативно-розшукової діяльності закріплений спеціальним Указом Президента України1. Відповідно до цього акта, реєстрації підлягають накази, розпорядження, вказівки, положення, інструкції з питань розвідки, контррозвідки та оперативно-розшукової діяльності, що видаються Службою безпеки України і зачіпають права, свободи й законні інтереси людини і громадянина або мають міжвідомчий характер незалежно від характеру та ступеня секретності відомостей, що в них містяться, у тому числі з грифом «Для службового користування».

Оригінал нормативно-правового акта не пізніш як на п’ятий день після прийняття Головою Служби безпеки України або його заступником подається Уповноваженому, який розглядає і реєструє у спеціальному журналі нормативно-правовий акт протягом 10 днів. Якщо під час розгляду виявиться, що нормативно-правовий акт не відповідає вимогам законодавства, Уповноважений повертає його із зауваженнями й пропозиціями до Служби безпеки України. У реєстрації може бути відмовлено, якщо нормативно-правовий акт не відповідає Конституції та законодавству України, не узгоджується з дорученням, даним Службі безпеки України, чи його не погоджено з причетними органами, якщо таке погодження є обов’язковим.

Для державної реєстрації нормативно-правового акта та включення його до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів, Уповноважений не пізніше наступного після реєстрації дня повідомляє Міністерство юстиції України про вид зареєстрованого акта, його номер і дату видання, обмежувальний гриф, реєстраційний номер і дату реєстрації. Міністерство юстиції України протягом п’яти днів вносить нормативно-правовий акт до Державного реєстру і повідомляє Уповноваженого про дату реєстрації та номер акта за Державним реєстром.

Нормативно-правовий акт набирає чинності через 10 днів після включення його до Державного реєстру. Після одержання повідомлення про державну реєстрацію акта Уповноважений на оригіналі акта вчиняє напис за встановленим зразком і повертає його разом з іншими матеріалами до Служби безпеки України.

Взаємодія з Кабінетом Міністрів України здійснюється в рамках фінансування, матеріально-технічного та соціально-побутового забезпечення СБУ, які здійснюється урядом у порядку, визначеному Верховною Радою України, за рахунок коштів державного бюджету України. Форми та розміри грошового забезпечення військовослужбовців Служби безпеки України встановлюються Президентом України і повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Служби безпеки України якісним складом військовослужбовців, враховувати характер, умови роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування сприяють Службі безпеки України, її органам і підрозділам у вирішенні житлових та інших соціально-побутових проблем, забезпеченні транспортом і зв’язком.

У випадку оголошення воєнного чи надзвичайного стану СБУ сприяє забезпеченню режиму воєнного та надзвичайного стану, а також ліквідації наслідків стихійних лих, значних аварій, катастроф, епідемій, епізоотій, взаємодіючи з органами державної влади і місцевого самоврядування для підтримки нормальної життєдіяльності підвідомчих об’єктів, адміністра­тивно-територіальних одиниць та їх мешканців.

Що стосується діяльності регіональних органів СБУ, то вони у своїй оперативно-службовій роботі є незалежними від органів місцевої державної адміністрації, місцевого самоврядування та їх посадових осіб.

Державні органи зобов’язані сприяти оперативним підрозділам Служби безпеки України у вирішенні завдань оперативно-розшукової діяльності.

§4. Взаємовідносини органів публічної влади
із судовими органами

Суди, як особлива гілка державної влади, здійснюючи правосуддя, виконують перш за все охоронну функцію, захищаючи права конкретного індивіда чи колектива від державного свавілля в рамках законів. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції. Народ бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Конституція закріпила універсальну юрисдикцію суду, зробивши предметом судового розгляду законність будь-яких актів і рішень органів публічної влади. При здійсненні правосуддя одним з основних принципів діяльності судів виступає принцип незалежності, тобто справа вирішується на основі закону, а також за внутрішнім переконанням. Вплив на суддів у будь- який формі заборонений. Водночас на органи законодавчої та виконавчої влади, органи місцевого самоврядування покладено низку завдань щодо сприяння судам у їх діяльності.

Верховна Рада України здійснює вплив на судову систему в межах виконання законодавчої та установчої функцій. Зокрема, парламент здійснює законодавче визначення судоустрою, судочинства, статусу суддів, засад судової експертизи. У свою чергу, Конституційний Суд України дає висновки про конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України.

Крім того, Верховна Рада України призначає третину складу Конституційного Суду України і трьох членів у Вищу раду юстиції, обирає суддів безстроково, а також звільняє з посад тих суддів, яких вона обирала або призначала у випадках, передбачених ч.5 ст.126 Конституції України. Судді є недоторканними, вони не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності або піддані заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, без згоди Верховної Ради України. Арешт або затримка судді до винесення обвинувального вироку можливі також лише за згодою парламенту. Фінансування судових органів здійснюється в межах, установлених Верховною Радою України за рахунок коштів Державного бюджету.

Народні депутати України мають право подачі депутатських запитів і звернень до судів, але за рішенням Конституційного Суду України від 19 травня 1999 р. вони можуть звертатися тільки до керівників судових органів, причому лише з питань, не пов’язаних з конкретними судовими справами.

Взаємодія судових органів із Президентом України є багатогранною і обумовлена широтою предметної підвідомчості глави держави. Зокрема, Президент України створює суди, призначає третину складу Конституційного Суду і трьох членів до Вищої ради юстиції. Він також здійснює перше призначення судів на 5 років і звільняє з посад суддів, що призначав, у випадках, передбачених ч.5 ст.126 Конституції.

Численними є точки взаємодії Президента України з Конституційним Судом України у сфері забезпечення конституційної законності. Так, за зверненнями не менше ніж 45 народних депутатів України, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституційний Суд України вирішує питання про конституційність актів Президента України. По зверненнях Президента України Конституційний Суд України дає офіційне тлумачення Конституції й законів України, а також висновки про відповідність положенням Конституції України діючих міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для ратифікації. Законопроект про внесення змін до Конституції України, що ініціюється Президентом України, розглядається Верховною Радою України лише за наявності висновку Конституційного Суду щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції.

Значною є роль судових органів у випадках дострокового припинення повноважень глави держави. Конституційний Суд України перевіряє справу про усунення Президента України з посади в порядку імпічменту і дає висновок про дотримання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент, а Верховний Суд України дає висновок про те, що діяння, у яких обвинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину. Неспроможність виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я повинна бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України.

Взаємодія судових органів з органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування полягає, у першу чергу, в організаційному забезпеченні діяльності судів (матеріально-технічне, кадрове, інформаційно-правове забезпечення, забезпечення виконання судових актів), що здійснюється Міністерством юстиції України, Міністерством юстиції Автономної Республіки Крим і управліннями юстиції на місцях. Крім того, при здійсненні правосуддя з кримінальних справ суди функціонально взаємодіють з органами дізнання та попереднього слідства, що діють в органах внутрішніх справ, а також з Департаментом виконання покарань, створеним у складі Міністерства юстиції України.

Указом Президента України «Про додаткові заходи щодо забезпечення належних умов діяльності суддів та функціонування судів» від 15 грудня 1999 р.№ 1564/99 Кабінету Міністрів України доручено здіснити низку заходів, спрямованих на створення належних умов для функціонування судів, забезпечення особистої захищеності суддів під час виконання ними посадових обов’язків. Зазначеним актом передбачено, зокрема, утворення у складі головних управлінь Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим та місті Києві та у складі управлінь Міністерства внутрішніх справ України в областях і місті Севастополі відповідних спеціальних підрозділів міліції для гарантування безпеки працівників суду. Використання цих підрозділів не за призначенням заборонене. На Кабінет Міністрів України покладено також завдання забезпечити фінансування в повному обсязі видатків, передбачених Державним бюджетом України на утримання судів усіх рівнів.

На Міністерство внутрішніх справ України покладено функції забезпечення належної охорони приміщень судів і громадського порядку під час здійснення правосуддя, здійснення спеціальних заходів щодо гарантування особистої безпеки суддів та членів їх сімей, а також охорони майна, що їм належить (у тому числі шляхом видачі суддям зброї та інших засобів індивідуального захисту, встановлення сучасних засобів охоронної сигналізації у приміщеннях, в яких проживають судді та їх сім’ї).

Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям доручено вишукати можливості для забезпечення суддів, які потребують поліпшення житлових умов, благоустроєним житлом у вигляді окремих квартир або будинків, а також вирішити питання про виділення під час виконання бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів коштів на матеріально-технічне забезпечення судів.

Сприяння суддям у вирішенні житлових проблем, забезпеченні транспортом і зв’язком покладено на виконавчі органи місцевих рад. Службові приміщення передаються судам згідно з Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 лютого 1996 р.№197. Згідно з названим Положенням, службові приміщення передаються на баланс судів безоплатно. Передані службові приміщення закріплюються за судами і належать їм на праві оперативного управління. Судам передаються:

службові приміщення, які перебувають у загальнодержавній власності, – міністерствами та іншими підвідомчими Кабінету Міністрів України органами державної виконавчої влади, які здійснюють функції з управління майном, що перебуває у загальнодержавній власності;

службові приміщення, які перебувають у власності Автономної Республіки Крим, – Верховною Радою Автономної Республіки Крим;

службові приміщення, які перебувають у власності адміністративно-територіальних одиниць, – обласними, Київською та Севастопольською міськими, районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, селищними, міськими радами.

Службові приміщення недержавної форми власності судам передаються урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями після їх викупу за рахунок державного бюджету в разі неможливості передати судам інші службові приміщення.

Передача службових приміщень на баланс судів після прийняття відповідного рішення проводиться комісією з питань приймання-передачі службових приміщень судів, яка утворюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями. Ця комісія визначає технічний стан службового приміщення та об’єктів комунального призначення, що його обслуговують.

Якщо службове приміщення суду та об’єкти комунального призначення, які його обслуговують, відповідно до висновків комісії визнані такими, що потребують ремонту, орган, який утворив комісію, приймає рішення про джерела фінансування і терміни виконання ремонтних робіт, у тому числі з залученням в установленому порядку коштів підприємства, установи, організації, на балансі яких перебуває службове приміщення. Ремонт проводиться до завершення передачі службового приміщення на баланс суду.

Передача службового приміщення суду здійснюється разом з відповідною технічною документацією на нього (інвентарна справа, акт прийняття в експлуатацію, плани зовнішніх мереж та ін.), а також документами, що встановлюють право на нього.

Розрахунки витрат на утримання службових приміщень судів узагальнюються і враховуються під час формування державного бюджету на наступний рік.

§5. Взаємодія органів публічної влади
з органами прокуратури

Прокуратура – єдина централізована система органів, що від імені держави забезпечує верховенство закону, підтримку державного обвинувачення в суді, представництво інтересів громадян або держави у суді, а також нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство і нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Прокурори при здійсненні своїх повноважень є незалежними від органів державної влади і місцевого самоврядування, але це ніяк не виключає їх взаємодії. Зокрема, значні взаємозв’язки прокуратури з вищими органами державної влади виявляються в установчій сфері. Адже Генеральний прокурор України призначається Президентом України за погодженням з Верховною Радою України, а звільняється з посади – самостійно Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокурору, який тягне його відставку. Водночас, порушення кримінальної справи відносно народних депутатів здійснюється Генеральним прокурором, що вносить у Верховну Раду України подання про зняття депутатської недоторканності. Для проведення розслідування у справі про усунення Президента України в порядку імпічменту Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включається спеціальний прокурор.

Прокуратура, як і інші державні органи, фінансується за рахунок Державного бюджету, що розробляється Кабінетом Міністрів і затверджується Верховною Радою України. Схеми посадових окладів керівних працівників і службовців органів прокуратури затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Законодавством передбачено й широкий перелік форм участі прокурорів в організаційних заходах органів публічної влади. Так, Генеральний прокурор може брати участь у засіданнях Верховної Ради і Кабінету Міністрів України, а прокурори нижчого рівня можуть виступати з доповідями про стан дотримання законності на відповідній території на сесіях місцевих рад, апаратних нарадах у місцевих державних адміністраціях. Прокурори узагальнюють факти порушення законності й можуть вносити подання про усунення їх причин в органи державної влади, місцеві ради та їх виконкоми. Прокурори можуть бути присутніми на засіданнях постійних комісій місцевих рад, на громадських засадах брати участь у роботі підкомісій і робочих груп у якості експертів, у роботі постійних комісій із законності й охорони громадського порядку.

§6.Взаємодія органів публічної влади
з органами внутрішніх справ

Взаємодію органів публічної влади з органами внутрішніх справ слід розглядати окремо по складових органів системи МВС, як міліція, внутрішні війська та органи пожежної безпеки.

У силу завдань, що стоять перед міліцією, – забезпечення правопорядку, захист власності, попередження правопорушень, – вона постійно повинна співробітничати з органами державної влади й місцевого самоврядування з питань, що відносяться до їх компетенції. Одним з провідних завдань міліції є сприяння в межах своєї компетенції органам публічної влади у виконанні покладених на них обов’язків. Зокрема, на міліцію покладено обов’язок надавати в межах наданих прав допомогу народним депутатам, представникам державних органів та органів місцевого самоврядування у здійсненні їх законної діяльності, якщо їм чиниться протидія чи загрожує небезпека з боку правопорушників. У випадку порушення законності депутат має право звернутися з вимогою припинити порушення до органів внутрішніх справ чи їх посадових осіб, може направляти їм депутатські звернення. Працівники органів внутрішніх справ зобов’язані вжити необхідних заходів для усунення порушень, а за необхідності – притягти винних до відповідальності, про інформувавши про це народного депутата.

У свою чергу, органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні сприяти міліції в її роботі.

Якщо проаналізувати структуру підрозділів міліції, то можна дійти висновку про те, що деякі підрозділи безпосередньо пов’язані з діяльністю місцевих органів влади. Наприклад, міліція охорони безпосередньо забезпечує охорону різних об’єктів, у тому числі й об’єктів державної та комунальної власності. Для забезпечення громадського порядку на об’єктах і територіях, що постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи створюється спеціальний підрозділ, який повинен тісно співпрацювати з місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування для виконання зазначених завдань. Ці підрозділи повинні координувати проведення тих або інших заходів з місцевими органами публічної влади, включаючи й органи територіальної самоорганізації населення.

Органи міліції зобов’язані повідомляти органи державної влади та органи місцевого самоврядування про аварії, пожежі, катастрофи, стихійні лиха та інші надзвичайні події, і разом з цими органами вживати негайні заходи для ліквідації їх наслідків, рятування людей, надання їм допомоги, охорони майна, що залишилося без нагляду. Органи міліції разом з органами місцевого самоврядування беруть участь у проведенні карантинних заходів під час епідемій і епізоотій як на місцевому, так і на регіональному рівнях.

У випадку оголошення воєнного або надзвичайного стану на всій території України або в окремих місцевостях міліція сприяє органам державної влади та місцевого самоврядування в забезпеченні відповідного режиму.

Міліція відповідно до своєї компетенції забезпечує виконання рішень місцевих рад, прийнятих ними в межах своєї компетенції, з питань охорони громадського порядку і додержання правил торгівлі.

Під час проведення масових заходів комерційного характеру на кошти організацій, що їх проводять на території певних адміністративно-територіальних одиниць, органи місцевого самоврядування дають згоду на проведення зазначених заходів, затверджують порядок їх проведення і залучають міліцію до забезпечення громадського порядку.

Працівники міліції мають право в будь-який час безперешкодно входити на територію й у приміщення органів публічної влади з метою припинення злочинів, переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, при стихійних лихах та за інших надзвичайних обставин. Органи публічної влади, у свою чергу, повинні забезпечувати доступ міліції на свою територію й у приміщення. Міліції також надано право перебувати на території і у приміщеннях органів державної влади та місцевого самоврядування з метою гарантування безпеки громадян, громадської безпеки, запобігання злочинам і затримки злочинців.

Відповідно до п.17 ст.11 Закону «Про міліцію», міліції надане право безкоштовно і безперешкодно отримувати від органів публічної влади за письмовим запитом відомості, необхідні у справах про злочини, що знаходяться у провадженні міліції.

З метою профілактичного впливу на правопорушника міліція може повідомляти в органи публічної влади за його місцем роботи про їх вчинення. Органи міліції вносять до органів місцевого самоврядування обов’язкові до розгляду подання про необхідність усунення причин і умов, що сприяли вчиненню правопорушень.

У випадку виникнення надзвичайних ситуацій міліція разом з органами місцевого самоврядування у відповідності зі своєю компетенцією тимчасово обмежують доступ громадян на окремі ділянки місцевості або об’єкти з метою забезпечення суспільної безпеки, охорони життя і здоров’я людей і попередження настання іншого роду негативних наслідків.

Міліція за участю відповідних керівників органів місцевого самоврядування проводить перевірки охорони майна. Працівники міліції мають право вимагати від матеріально-відповідальних та інших посадових осіб органів місцевого самоврядування відомості про факти порушення законодавства, проведення документальних і натуральних перевірок, інвентаризацій і ревізій, вимагати і за необхідності вилучати документи, опечатувати каси, приміщення й місця збереження грошей та матеріальних цінностей.

За надзвичайних умов, стихійних лих, для доставки в лікувальні установи осіб, що вимагають невідкладної медичної допомоги, для переслідування правопорушників і доставки їх у відділення міліції, працівники міліції мають право використовувати транспортні засоби, що належать органам публічної влади, а ті, у свою чергу, за таких умов повинні безперешкодно надати їх. Крім того, у невідкладних випадках працівники міліції мають право користуватися засобами зв’язку органів державної влади чи органів місцевого самоврядування. Посадові особи органів публічної влади, які без поважних причин відмовляються надати допомогу працівникам міліції в реалізації їх прав, підлягають притягненню до юридичної відповідальності.

Міліція тісно співробітничає з органами місцевого самоврядування з питань соціального захисту своїх працівників. Працівники міліції користуються пільгами під час розподілу житла, встановлення квартирних телефонів, влаштування дітей у дошкільні установи, вирішення інших питань соціально-побутового забезпечення. Адже всі ці питання відносяться до компетенції органів місцевого самоврядування. Приміщення для проживання надається місцевими радами в позачерговому порядку.

Працівникам міліції та членам їх сімей надається 50%-ва знижка по оплаті житлової площі, комунальних послуг, палива, а тим, що працюють у сільській місцевості, безкоштовне забезпечення житла з опаленням і освітленням за встановленими нормами. Ці ж пільги забезпечуються і працівникам міліції, звільненим із служби за віком, хворобою або вислугою років. Працівникам міліції дається право на одержання кредитів на індивідуальне будівництво на 20 років із погашенням 50% суми за рахунок місцевих бюджетів. Місцеві ради можуть продавати працівникам міліції на пільгових умовах житло зі знижкою 50% його вартості. Відповідно до чинного законодавства, місцеві ради можуть встановлювати й інші соціальні гарантії для працівників міліції. Виконкоми місцевих рад надають безкоштовно органам і підрозділам міліції службові приміщення, а дільничним інспекторам міліції – приміщення для роботи, обладнані меблями і засобами зв’язку.

У межах своєї компетенції місцеві ради можуть здійснювати контроль за діяльністю міліції, однак не втручаючись в її оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну або адміністративну діяльність.

Чинним законодавством передбачено, що до виняткової компетенції сільських, селищних, міських рад належить заслуховування повідомлень керівників органів внутрішніх справ про їх діяльність по охороні суспільного порядку на відповідній території, порушення перед керівниками вищих органів питання про звільнення з посади керівників цих органів у випадку визнання їх діяльності незадовільною. Керівники і працівники органів внутрішніх справ можуть брати участь на громадських засадах у роботі постійних комісій місцевих рад з питань боротьби зі злочинністю, у підкомісіях і робочих групах.

Сільські, селищні, міські ради можуть створювати місцеву міліцію, затверджувати і звільняти керівників і дільничних інспекторів цієї міліції, здійснювати матеріально-технічне забезпечення їх діяльності, створювати необхідні житлово-побутові умови. Одними з перших такі формування виникли у Харкові в 1993 р. Діяльну участь у створенні підрозділів міліції місцевого самоврядування, що дістали назву муніципальної міліції, взяло керівництво міськвиконкому, начальник ХМУ УВСУ в Харківській області, начальник блоку міліції громадської безпеки та ін. Під їх керівництвом був створений підрозділ патрульно-постової служби міліції для збільшення кількості піших та автомобільних нарядів на маршрутах патрулювання містом1. Разом зі створенням муніципальної міліції був створений батальйон кінної міліції для патрулювання території лісопаркової зони та місць відпочинку біля води. Результатом діяльності цього підрозділу стало зниження кількості злочинів, що були скоєні на вулицях та інших громадських місцях м.Харкова. Нині позитивний досвід харківської муніципальної міліції переймається багатьма іншими територіальними громадами.

Нові можливості залучення громадськості до захисту правопорядку передбачає Закон України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” від 22 червня 2000 р. Згідно з названим Законом, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування спільно з органами внутрішніх справ, підрозділами Прикордонних військ України організовують діяльність громадських формувань з охорони громадського порядку та державного кордону шляхом залучення їх членів до проведення патрулювання та інших спільних заходів, проведення інструктажів та оперативного надання відповідної інформації, крім таємної, залучення їх членів до правового навчання та ознайомлення з формами і методами боротьби з правопорушеннями.

Внутрішні війська МВС, як і міліція, мають одним із своїх завдань охорону громадського порядку і в цій галузі вони також взаємодіють з органами публічної влади на місцях.

У випадку, якщо на території адміністративно-територіальної одиниці розташований важливий державний об’єкт, внутрішні війська МВС зобов’язані застосовувати усі заходи і засоби щодо його охорони. Оскільки значення цих об’єктів є великим, вони пребувають під наглядом органів місцевої влади.

У випадках аварій, стихійних лих та інших надзвичайних ситуацій внутрішні війська надають допомогу місцевим держадміністраціям та органам місцевого самоврядування в ліквідації їх наслідків.

У випадку проведення масових заходів, дозвіл на проведення яких дають органи місцевого самоврядування, внутрішні війська здійснюють забезпечення громадської безпеки і припиняють масові безладдя на них. У випадку оголошення воєнного часу внутрішні війська у співпраці з місцевими органами влади повинні брати участь у територіальній обороні в районах розміщення об’єктів, що охороняються.

В умовах переслідування і затримки злочинців, осіб, що втекли з-під стражі або зробили напад на охоронюваний об’єкт, військовослужбовці внутрішніх військ можуть безперешкодно заходити до приміщеннь органів місцевого самоврядування і здійснювати в них огляд. Посадові особи органів місцевого самоврядування повинні допускати на відповідні території та у приміщення, а також іншими засобам сприяти внутрішнім військам у виконанні покладених на них завдань.

Як і міліції, внутрішнім військам органи місцевого самоврядування повинні надавати транспортні засоби для переслідування і затримки осіб, що скоїли злочин або зробили напад на охоронюваний об’єкт. Що стосується соціально-побутового забезпечення військових внутрішніх військ, то на них поширюються положення, що стосуються працівників міліції.

Одними з найважливіших підрозділів органів внутрішніх справ є частини пожежної безпеки, що повинні гарантувати пожежну безпеку в підвідомчих адміністративно-територіальних одиницях. Аналогічне завдання покладене і на органи місцевого самоврядування через їх керівників і уповноважених ними осіб. Крім того, у випадку проектування і забудови населених пунктів, будівництва, розширення, реконструкції і технічного переоснащення будівель гарантування пожежної безпеки покладається на органи архітектури.

Органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції організують розробку і впровадження у відповідних галузях і регіонах організаційних і науково-технічних замовлень по запобіганню пожеж і їх гасіння, забезпечення пожежної безпеки населених пунктів і об'єктів. МВС України у свою чергу забезпечує здійснення державного пожежного нагляду, пожежної охорони населених пунктів і об’єктів. Відповідно до цього МВС України одержує від органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну йому для виконання цих завдань. Рішення МВС України із питань пожежної безпеки, що віднесені до його компетенції, обов’язкові для виконання органами публічної влади.

Керівники органів державної влади і органів місцевого самоврядування повинні розробляти комплексні заходи для гарантування пожежної безпеки, затверджувати відповідні інструкції й положення, здійснювати контроль за їх дотриманням, забезпечувати дотримання протипожежних правил у відповідних органах влади.

Органи державного пожежного нагляду не залежать від місцевих держадміністрацій, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб. Органи державного пожежного нагляду встановлюють порядок опрацювання і затвердження положень, інструкцій та інших нормативних актів з питань пожежної безпеки, що діють в органах публічної влади. До повноважень органів пожежної безпеки належить контроль за додержанням актів законодавства з питань пожежної безпеки керівниками органів державної влади і місцевого самоврядування.

У випадку, якщо на території, у приміщеннях та спорудах органів державної влади чи місцевого самоврядування мають місце злочини, повязані з пожежами та порушеннями правил пожежної безпеки, підрозділи пожежної безпеки проводять перевірки і дізнання. Тут органи публічної влади повинні сприяти цим підрозділам у проведенні перевірок та дізнання.

Державні інспектори з пожежного нагляду мають право давати керівникам органів державної влади і місцевого самоврядування обовязкові для виконання розпорядження (приписи) про усунення порушень і недоліків з питань пожежної охорони, притягати до адміністративної відповідальності винних у порушеннях посадових осіб.

Органи місцевого самоврядування зобовязані за місцем проживання громадян організовувати навчання населення правилам пожежної безпеки у побуті та громадських місцях. Посадові особи під час прийняття їх на роботу проходять відповідний інструктаж. Для введення в експлуатацію нових і реконструйованих приміщень органи державної влади та органи місцевого самоврядування повинні мати дозвіл органів пожежного нагляду.

Органи публічної влади зобовязані вести облік пожеж, які виникають на обєктах, що належать або підконтрольні їм, аналізувати причини їх виникнення та вживати заходів для їх усунення, а також надавати інформацію з цих питань відповідним органам. Особовий склад органів пожежного нагляду під час виконання службових обовязків може використовувати транспорт і зв’язок, що належить органам державної влади чи місцевого самоврядування.

Перелік рекомендованої літератури

До розділу І:

Барабашев Г.В., Шеремет К.Ф. Советское строительство: Учебник. – М.: Юрид. лит., 1988.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна. Навч. посібник. – К.: АМУУП, 1997.

Гарчева Л.П., Ярмыш А.Н. Конституционное право Украины: Учеб. пособие. – Симферополь: Доля, 2000.

Государственная служба: теория и организация: Курс лекций. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1998.

Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998.

Державно-правова реформа в Україні: Матеріали наук.-прак. конф. Листопад 1997 р. / Ред кол.: В.Ф.Опришко (голова) та ін. – К.: Ін-т зак-ства Верховної Ради України, 1997.

Законодавство України про місцеве самоврядування та компетенцію його органів: Зб. норм. актів / Уклад.: М.П.Воронов, В.Д.Яворський, П.М.Любченко та ін. – Х.: Факт, 2000.

Законодательство Украины о местном самоуправлении: Сб. норм. актов / Сост. В.Н.Игнатенко. – Х.: Одиссей, 1999.

Законодательство Украины о борьбе с преступностью: Сб. норм. актов / Сост.: В.Д.Брынцев, Д.В.Филин. – Х.: Одиссей, 1999.

Конституційне право України: Підручник / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 1999.

Конституційне право України / За ред. В.Я.Тація, В.Ф.Погорілка, Ю.М.Тодики. – К.: Український центр правничих студій, 1999.

Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. – К.: Атіка, 2000.

Проблеми активізації конституційно-правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: Зб. наук. статей / Голова редколегії В.Я.Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1999.

Проблеми державно-правової реформи в Україні: Зб. наук. праць. Вип. 3 / Ред.кол.: В.Ф.Опришко (голова) та ін. – К.: Ін-т зак-ства Верх. Ради Укр., 1997.

Райт Г. Державне управління / Пер. з англ. – К.: Основи, 1994.

Свирский Б.М. Государственное строительство и местное самоуправление в Украине. Учебное пособие. – Харьков: Эспада, 2001.

Серьогін В.О., Серьогіна С.Г. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні. Частина Загальна. – Харків: Шрих, 2000.

Смирнов Э.А. Основы теории организации: Учеб. пособие. – М.: Аудит, ЮНИТИ, 1998.

Советское строительство: Учебник / Под ред. А.А.Безуглова.- М.: Юрид. лит., 1985.

Советское строительство: Учеб. пособие / Под ред. О.Ф.Фрицкого, В.Ф.Кузнецовой. – К.: Выща школа, 1988.

Управление организацией: Учебник / Под ред. А.Г.Поршнева, З.П.Румянцевой, Н.А.Саломатина. – М.: ИНФРА-М, 1999.

Чукаева В. Государственное строительство и самоуправление Украины: Учеб. пособие. – Днепропетровск, 1999.

Цвєтков В.В. Державне управління: основні фактори ефективності (політико-правовий аспект). – Х.: Право, 1996.

До розділу ІІ:

Битяк Ю. Конституційно-правові засади становлення та розвитку державної служби в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – №2 (13). – С.75–83.

Битяк Ю. Оновлення змісту діяльності органів виконавчої влади – головна мета адміністративної реформи в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 2000. – №4(19). – С.10–19.

Гетманець О.П. Податок як основа формування державної власності // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. – №9. – С.325–327.

Веніславський Ф.В. Конституційне визначення меж державної влади в Україні // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. – №43. – С.17–22.

Гаращук В.М. Сутність, принципи та гарантії законності // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999. –№42. – С.106–112.

Гаращук В.М. Дисципліна в державному управлінні // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. –№43. – С.80–85.

Гончаренко В. Державно-правове будівництво в перші роки незалежності України (24 серпня 1991 р. – середина 1996 р.) // Вісник Академії правових наук України. – 2000. – №4 (19). – С.76–87.

Дашковська О.Р. Конституційний статус і взаємодія гілок державної влади в Україні // Проблеми активізації конституційно-правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: Зб. наук. статей / Голова редколегії В.Я.Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1999. – С.29–45.

Делія Ю. Компетенційні спори: причини і шляхи їх подолання // Право України. – 2000. – №6. – С.32–33.

Заєць А. Принцип верховенства права (теоретико-методологічне обґрунтування) // Вісник Академії правових наук України. - 1998. – №1 (12). – С.3–15.

Заєць А. Принцип розподілу влад у новітній українській конституційно-правовій практиці // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – №2(13). – С.40–50.

Єрьоменко В. Призначення на посаду: актуальні питання теорії та практики // Право України. – 2000. – №6. – С.39–43.

Кампо В. Адміністративна реформа в Україні: проблеми формування документально-інформаційної бази // Вісник Академії правових наук України. – 2000. –№2(21). – С.45–53.

Козюбра М. Державна влада: межі здійснення та форма організації (політико-правні аспекти) // Українське право. – 1995. – №1(2). – С.4–13.

Коліушко І. Адміністративна реформа в Україні // Право України. – 1998. –№2. – С.10–14.

Колодій А., КопейчиковВ., Цвік М. Народовладдя як основа представницької демократії. – Українське право. – 1995. – №1 (2). – С.14.

Копєйчиков В., Павленко П. Деякі загальні питання правового статусу посадової особи // Вісник Академії правових наук України. – 2000. – №2 (21). – С.53–61.

Корнієнко М. Державна влада і місцеве самоврядування: актуальні питання теорії і практики // Українське право. – 1995. – №1(2). – С.68–77.

Косюта М. Роботі з кадрами – постійну увагу // Право України. – 1998. –№2. – С.34–38.

Любченко П.М. Підсистеми публічної влади: правове регулювання їх взаємодії // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1998. – №34. – С.38–44.

Медведчук В. Адміністративна реформа як засіб вдосконалення державного управління // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – №2 (13). – С.66–75.

Мельниченко В. Пошуки моделі державного управління тривають // Віче. – 1999. - №12. – С.3-21.

Мельниченко В. Розподіл і єдність влади. Зарубіжна практика і потреби України // Віче. – 2000. - №9. – С.136-155.

Олейников С.М. Правові форми діяльності держави в контексті основ конституційного ладу України // Проблеми активізації конституційно-правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: Зб. наук. статей / Голова редколегії В.Я.Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1999. – С.18–29.

Орзих М. Суверенитет Украины: конституционная регламентация // Юридический вестник. – 1997. - №1. – С.67-72.

Панкевич О. До питання про основні завдання соціальної держави (загальнотеоретичний аспект) // Вісник Академії правових наук України. – 2000. –№2(21). – С.183–191.

Петришин О. Поняття посадової особи державного апарату // Вісник Академії правових наук України. – 2000. –№2(21). – С.37–45.

Петришин О. Види державної служби: загальнотеоретичний підхід // Вісник Академії правових наук України. – 2000. - №4 (23). – С.116-128.

Погорілко В.Ф. Актуальні проблеми реформування державної влади в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 1995. –№3. – С.21–27.

Пухтинський М. Територіальна організація влади в Україні // Українське право. – 1995. –№1(2). – С.24–39.

Рабіновіч П.Г. Громадянське суспільство і правова держава (загальнотеоретичні міркування) // Українське право. – 1996. –№3. – С.30–34.

Станік С. Оптимізація нормотворчої діяльності як правового засобу утвердження прав і свобод людини // Право України. – 1999. –№5. – С.3–7.

Тацій В.Я., Тодика Ю.М. Проблеми реалізації Конституції України // Вісник Академії правових наук України. – 2000. - №2 (21). – С.20-29.

Телешун С. Державний устрій України. Перспективи розвитку // Віче. – 2000. - №7. – С.56-67.

Тодыка Ю.Н. Конституция Украины: проблемы теории и практики: Монография. – Х.: Факт, 2000.

Тодыка Ю.Н. Толкование Конституции и законов Украины: теория и практика: Монография. – Х.: Факт, 2001.

Тодика Ю., Серьогін В. Конституційний принцип гласності: поняття і сутність // Вісник Академії правових наук України. – 1998. –№1(12). – С.50–58.

Фрицький О., Солов’єва І. Державна влада в Україні як конституційно-правовий інститут // Вісник Академії правових наук України. – 1998. –№1(12). – С.34–41.

Цвік М.В. Взаємодія законодавчої, виконавчої гілок влади та референдуму в системі народовладдя // Вісник Академії правових наук України. – 1995. –№3. – С.27–35.

Цвик М.В., Дашковская Е.Р. О современной трактовке теории разделения властей // Проблемы законности. – 1993. - №28. – С.32-38.

Шестак В.С. К вопросу о понятиях «государственный контроль» и «государственный надзор» в системе права Украины // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. –№7. – Ч. 3. – С.51–54.

Яковюк И.В. Украинский конституционализм и социальное государство: истоки и перспективы развития // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1998. – №34. – С.44–49.

До розділу ІІІ:

Абросимова Е.Б. Конференция по проблемам построения и функционирования парламентских служб в представительных органах власти стран Центральной и Восточной Европы // Государство и право. – 1993. –№10. – С.145–152.

Анохин А. Разработка законов в Верховном Совете Украины // Бизнес–Информ. – 1995. –№37–38. – С.10–11.

Бакланов Н. Украина: к многопартийному парламенту? // Народный депутат. – 1990. –№6. – С.18.

Бандурка О.М., Древаль Ю.Д. Парламентаризм в Україні: становлення і розвиток: Монографія. – Харків: Ун-т внутр. справ, 1999.

Бандурка О., Соколов А. Якщо депутат порушує регламент: Удосконалення регламенту і процедур, правил роботи парламенту України // Віче. – 1993. –№6. – С.141–147.

Бебик В. Культура депутатської діяльності // Право України. – 1992. – №8. – С.13–15.

Виноградская Т., Сахаров Н. Модели руководства парламентским аппаратом: анализ зарубежного и отечественного опыта // Власть. - 1996. – №8. – С.35-39.

Георгіца А.З. Структура і органи зарубіжних парламентів: (порівняльно-правовий аналіз) // Ерліхівський збірник. – Чернівці, 1995. – Вип.2. – С.57–67.

Георгіца А. Шляхи вдосконалення організаційної структури парламенту України // Українська державність. – К., 1993. – С.333.

Городецький О.В. Парламент і президент (проблеми відносин) // Науковий вісник Чернівецького ун-ту. – Чернівці, 1996. – Вип.4–5. – С.144–149.

Гутнова Е.В. Эволюция парламентаризма в Европе от средневековья до современности // Новая и новейшая история. – 1992. – №6. – С.207.

Депутат парламента в зарубежных государствах. – М.: Юрид. лит., 1995.

Дьомін О. Ефективність діяльності Верховної Ради – необхідна передумова побудови правової держави // Право України. – 1995. – №12. – С.3.

Древаль Ю. Парламенти і парламентаризм: уроки і перспективи // Віче. – 1999. – №11. – С.35–43.

Заєць А. Удосконалення організаційно-правових засад і нормативної основи законодавчої діяльності парламенту на основі Конституції України // Українське право. – 1996. – №3(5). – С.50–59.

Заєць А. Український парламентаризм: Формування й удосконалення // Віче. – 1999. – №2. – С.13.

Законотворча кухня – комісії (Верховної Ради України) // Голос України. – 1996. – 30 січня.

Ківалов С.В., Орзіх М.П. Парламентський контроль у системі парламентського права України // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики. Матеріали міжнар. наук.-практ. конференції. – К.: Ін-т зак-ства Верх. Ради України, 1999. – С.203-207.

Кириченко Н.А. Идеи и практика парламентаризма в Украине // Вестник межпарламентской Ассамблеи. – 1996. –№2. – С.65.

Керимов А.Д. Парламентские представительства как средство контроля за исполнительной властью (Пятая Французская Республика) // Государство и право. – 1992. –№7. – С.139.

Ковтунець В. Шануймо регламент. Він того вартий // Голос України. – 1995. – 24 березня.

Корнієнко М. Цікавий досвід парламентської роботи: Досвід роботи Бундестагу Німеччини // Право України. – 1994. –№3–4. – С.53.

Корявин Л. Два крыла Капитолия: Как работают Сенат и Палата представителей Конгресса США // Российская Федерация. – 1994. –№7. – С.58–59.

Кривенко Л. Верховный Совет Украины: место в системе государственной власти // Государство и право. – 1995. – №6. – С.86.

Кривенко Л. Зміцнення українського парламентаризму: конституційні аспекти // Віче. – 1995. – №5. – С.17.

Кривенко Л.Т. Конституційна доктрина компетенції парламенту в сфері законодавства // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики. Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. – К.: Ін-т зак-ства Верх. Ради України, 1999. – С.108–111.

Кривенко Л. Світовий досвід і утвердження парламентаризму в Україні // Віче. – 1996. – №2. – С.28.

Кривенко Л. Суверенітет парламенту: Теорія і практика // Віче. – 1998. –№4. – С.32–48.

Кривенко Л. Український парламент: двопалатність чи однопалатність // Віче. – 1999. –№9. – С.3.

Кривенко Л. Хто ж у нас законодавець? (Колізія актів законодавчої та виконавчої гілок державної влади) // Віче. – 1995. –№11. – С.29.

Кузнецов С. Парламентский запрос: (из практики стран Запада) // Народный депутат. – 1990. –№5. – С.23–24.

Кушніренко О.Г., Слінько Т.М. Комітети Верховної Ради України і проблеми підвищеня ефективності їх діяльності // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. –№42. – С.36–41.

Лазарєва А. Французька модель: не тільки сім разів відміряти (Французький парламентаризм) // Віче. – 1994. –№12. – С.136–143.

Лінецький С. Парламентська законотворчість: практика і перспективи // Юридичний вісник України. – 1996. – 26 грудня – 1 січня.

Линц Х. Достоинства парламентаризма: Парламент, система // Век ХХ и мир. – 1994. – №7–8. – С.53.

Лук’яненко Є. Парламентські слухання: спрямування пошуку // Віче. – 1999. –№7. – С.77.

Макаров А. Парламентаризм ще чекає свого розвою // Віче. – 1996. –№8. – С.45.

Мальцев Г. Разделение властей и парламентаризм в России // Народный депутат. – 1993. –№9. – С.4.

Медведчук В. Ідея парламентаризму та її реалізація в Україні // Голос України. – 1995. – 13 вересня.

Медведчук В. Правові висновки щодо правової природи, можливості, підстав, порядку і правових наслідків застосування Верховною Радою України вето відносно Указів Президента України // Урядовий кур’єр. – 1995. – 23 листопада.

Медведчук В. Профессиональное мнение о непрофессиональном парламенте // Киевские новости. – 1994. –№12. – С.11.

Митюков М. Рабочие органы парламента // Народный депутат. – 1992. –№17. – С.16.

Мікула Л. Конституційні основи організації та діяльності Верховної Ради України // Українська державність: історія і сучасність. – К., 1993. – С.333–335.

Невмержицький Є., Фаринович А. Кого захищає депутатський імунітет? // Урядовий кур’єр. – 1995. – 19 вересня.

Нельга О. Новий парламент України у контексті професіоналізму // Віче. – 1999. – №4. – С.50.

Неофіт О. Вітчизняне лоббі відкидає густу тінь (Лоббізм в українському парламенті) // Галицькі контракти. – 1996. – №9. – С.10.

Опришко В. Однопалатна і саме Рада – це наша традиція: Структура законодавчого органу України: Бесіда з директором Ін-ту законодавства Верховної Ради України // Голос України. – 1996. – 30 січня. – С.10.

Очерки парламентского права: Зарубежный опыт / РАН. Ин-т государства и права. – М., 1993.

Присягати народові – перед народом: Процедура присяги народних депутатів // Голос України. – 1997. – 14 січня.

Процюк І.В. окремі повноваження парламенту в системі стримувань і противаг // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1998. – Вип.34. – С.15–19.

Сахаров Н., Виноградская Т. Модели руководства парламентским аппаратом: анализ зарубежного и отечественного опыта // Власть. – 1996. – №8. – С.35.

Свиридов Б. На терені законотворення: законодавча діяльність Верховної Ради України // Урядовий кур’єр. – 1996. – 20 червня.

Скиба В. Чи потрібен українській демократії двопалатний парламент? // Нова політика. – 1996. –№2. – С.5.

Сохар О. «Звичайний» лоббізм // Нова політика. – 1995. – №6–7. – С.37.

Станкевич С. Парламентские дебаты: теория, практика, зарубежный опыт // Вестник АН СССР. – 1990. – №3. – С.8.

Табачник Д. Як перейти рубікон: Парламент України – статус і організація роботи // Віче. – 1993. – №5. – С.15.

Теплюк М., Ющик О. Законодавча ініціатива та її реалізація в законодавчому процесі: (Функціонування Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу України) // Віче. – 1995. – №7. – С.3–10.

Типове положення про Комітет (назва комітету) Верховної Ради України // Вісник ПСПУ. – 1996. –№11.

Тодика Ю., Серьогін В. Гласність роботи парламенту України: проблеми нормативного регулювання і практики реалізації // Вісник Академії правових наук України. – 1999. –№1(16). – С.32–41.

Тодыка Ю.Н., Яворский В.Д. Выборы народных депутатов Украины: конституционно-правовой аспект. Учеб. пособие. – Харьков: Факт, 1998.

Тресков В. Аппарат Думы // Российская Федерация. – 1995. – 1995. – №22. – С.17.

Тюхтій П. Ще раз про депутатську недоторканість // Голос України. – 1997.

Український парламентаризм – історія і сучасність // Рада. – 1992. – №21.

Устинов Г. Непозволительная роскошь или необходимый минимум? // Российская Федерация. – 1994. – №4. – С.12–14.

Хто в Україні хазяїн? (Про розподіл функцій законодавчої та виконавчої влади в Україні) // Вечірній Київ. – 1992. – 25 лютого.

Чушенко В. Концепція структури парламенту України // Вісник Львівського ун-ту. Серія юрид.– Львів, 1994. – Вип.32.: Проблеми державотворення в Україні. – С.25.

Шаповал В. Двопалатність: мета, функції // Віче. – 1992. –№12. – С.146–154.

Шаповал В. Парламент як орган народного представництва // Віче. – 1999. –№5. – С.3–11.

Шаповал В. Побудова українського парламенту: у пошуках істини, або хоча б реалії // Урядовий кур’єр. – 1996. – 27 лютого.

Шаповал В. Розподіл влад і конституціоналізм: досвід України. – Вип.28. – К.: НІСД, 1994.

Шаповал В., Журавльова Г. Концепція парламентського права в Україні // Концепція розвитку законодавства України. – К., 1996. – С.185–187.

Шишкін В. Законотворча діяльність республіканського парламенту: перші кроки і найближчі плани // Радянське право. – 1990. – №9. – С.7.

Швець М. Системна інформатизація законотворчого процесу // Вісник Академії правових наук України. – 2000. – №2(21). – С.3–11.

До Розділу ІV:

Безсмертний Р. Президент України і Верховна Рада України // Віче. – 2000. - №7. – С.34-38.

Белебеха І. Президенти і Україна: Інститут президентства в Україні // Українська газета. – 1995. – 16 лютого.

Веніславський Ф.В. Роль інституту Президента України у механізмі взаємовідносин законодавчої та виконавчої гілок влади // Нова Конституція України і проблеми вдосконалення законодавства: Темат зб. наук. праць. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1997. – С.18–24.

Влада і народ: Про розробку і прийняття Закону України «Про регулювання доходів Президента України, народних депутатів України, членів уряду і державних службовців» // Голос України. – 1997. – 12 березня.

Георгиян Э. Институт президентской власти в современном мире: На примере США и Франции // Социалистическая законность. – 1991. –№11. – С.68–72.

Головатенко В. Окремі аспекти конституційно-правового статусу Президента України // Право України. – 1999. –№5. – С.30–33.

Городецький О.В. Парламент і президент (проблеми відносин) // Науковий вісник Чернівецького ун-ту. – Чернівці, 1996. – Вип.4–5. – С.144–149.

Закусило О., Мельниченко В. Для чого державі Президент: Про інститут президентства // Віче. – 1993. –№12. – С.18–28.

Златопольский Д.Л. Институт Президента в Восточной Европе: порядок выборов и ответственность // Вестник Московского ун-та. Серия 11. Право. – 1994. – №5. – С.13–21.

Иванян Э. Президенты: уроки мировой истории (Институт президентства: мировой опыт) // Российская Федерация. – 1996. – №3. – С.40–42.

Коломієць Ю.М. Інститут глави держави в системі вищих органів влади й управління зарубіжних країн. – Харків: Основа, Ун-т внутр.справ, 1998.

Кононенко Н. Інститут президентства в Україні: тенденції та перспективи розвитку // Молода нація. – 1996. –№2. – С.165–168.

Кононенко Н. Інститут президентства в Україні: трансформації напередодні виборів 1999 р. // Людина і політика. – 1999. –№3. – С.3–5.

Кривенко Л. Конституційні моделі легітимації глави держави і баланс повноважень між інститутами влади // Віче. – 2000. - №9. – С.19-37.

Кривенко Л. Президент України: конституційно-правовий статус // Віче. – 1994. – №12. – С.3–17.

Кривенко Л. Хто ж відповідальний за державу: Конституційний статус Президента потребує вдосконалення // Голос України. – 1994. – 21 жовтня. – С.4.

Кудряченко А. Президентуру України – на рівень вимог часу // Розбудова держави. – 1996. – №5. – С.17–22.

Куценко В. Відзнаки Президента України // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 1999. –№2. – С.124–135.

Кушниренко А. Вето Президента Украины: Юридическая природа и содержание // Бизнес-Информ. – 1996. –№6. – С.24–25.

Лаки К. Сводная таблица президентских полномочий в странах Восточной Европы // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. – 1993. –№4; 1994. – №1.

Лашко О., Кучеренко О. Президентська вертикаль: так чи ні: (в контексті історичних реалій) // Розбудова держави. – 1995. –№5–6. – С.46–50.

Лінецький С. Феномен Адміністрації Президента України // Підтекст. – 1998. – №7. – С.6–10.

Линц Х. Угрозы президентства: Особенности системы президентской власти // Век ХХ и мир. – №7–8. – С.15–36.

Марченко М.Н. Политико-правовой статус института президента: Ист. аспект // Вестник Моск. ун-та. Серия 11. Право. – 1992. –№2. – С.3–12.

Мельниченко В.І. Президент у структурі державної влади: конституційний досвід західних демократій // Трибуна. – 1995. –№1–2. – С.34–37.

Молодецький В. Президент України – Верховний головнокомандувач Збройних Сил України // Вісті Комбатанта. – 1999. – Ч.3. – С.29–32.

Новицький П. З чого починається держава? (Інститут президентства в Україні) // Урядовий кур’єр. – 1994. – 7 липня.

Огризко В. На сторожі національних інтересів держави: Зовнішньополітична діяльність Президента України в 1998 р. // Всесвіт. – 1999. –№2. – С.111–115.

Обзор президентских полномочий: формальных и реальных // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. – 1993–1994. –№4–№1. – С.75–96.

Плахотнюк Н. Повноваження Президента України як основний елемент інституту президентства в Україні // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 1998. –№1. – С.138–146.

Плахотнюк Н. Реалізація положень Конституції України щодо питання інституту президентства // Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України. – К., 1999. – Вип.1. – С.223–229.

Сахаров Н.А. Институт президентства в современном мире. – М.: Юрид.лит., 1994.

Семиволос В. Президентская вертикаль – новое вино в старые мехи: (Президент.вертикаль власти. Украина) // Бизнес-Информ. – 1995. – №31–32. – С.4.

Серегина С.Г. Конституционные основы взаимодействия законодательной и президентской властей // Нова Конституція України і проблеми вдосконалення законодавства: Темат. зб. наук. праць. – Харків: Нац. юрид. академія України, 1997. – С.12–18.

Серьогіна С.Г. Теоретичні аспекти компетенції Президента України // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. – Вип.3–4. – Харків: Ун-т внутр. справ, 1998. – С.170–177.

Серьогіна С.Г. Функції Президента України // Проблеми законності.№34. Респ. міжвід. наук. зб. – Харків: Нац. юрид. академія України, 1998. – С.54–59.

Серьогіна С.Г. Питання нормотворчої діяльності Президента України // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999.–№37. – С.61–67.

Серьогіна С.Г. Організаційно-правові аспекти вдосконалення законодавства про вибори Президента України // Вибори Президента України – 99: проблеми теорії і практики: Зб. мат. наук. конф. / Голова редкол. М.М.Рябець. – К.:ЦВК, 2000. – С.215–221.

Серьогіна С.Г. Теоретично-правові та організаційні засади функціонування інституту представництва в Україні. Монографія. – Харків: Ксілон, 2001.

Сушинський О. Інститут президентури в Україні в контексті влади // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 2001. – №2. – Ч.2. – С. 63-72.

Тодыка Ю.Н., Яворский В.Д. Президент Украины: конституционно-правовой статус. – Харьков: Факт, 1999.

Холмс С. Посткоммунистический институт президента: Вост. Европа // Конституционное право: Восточноевропейское обозрение. – 1993–1994. –№4–№1. – С.53–57.

Черниловский З.М. Институт президентуры в свете исторического опыта // Советское государство и право. – 1991. –№6. – С.110–116.

Цвік М., Процюк І. Про державно-правову природу влади Президента України в системі розподілу влад // Вісник Академії правових наук України. – 1999. –№1(16). – С.51–61.

До розділу V:

Авер’янов В.Б. Правовий статус Кабінету Міністрів України: конституційні засади // Правова держава: Щорічник наук. праць. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 1997. – Вип.8. – С.28–36.

Авер’янов В.Б. Органи виконавчої влади України. – К.: Ін Юре, 1997.

Авер’янов В. Центральні органи виконавчої влади України: концептуальний підхід до класифікації в контексті адміністративної реформи в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 1999. –№1(16). – С.42–50.

Батанов О. Концептуальні засади співвідношення функцій територіальних громад з функціями місцевих органів державної виконавчої влади // Право України. – 1999. –№5. – С.25–29.

Бейкун А. Структурно-функціональний аспект діяльності органів державного регулювання аграрного сектора національної економіки // Право України. – 2000. –№8. – С.28–30.

Величко В.О. Проблеми визначення функцій та організаційної структури місцевих органів виконавчої влади в Україні // Актуальні проблеми юридичної науки: Тези доп. Та наук. повідомлень наук. конф. молодих учених та аспірантів / За ред. М.І.Панова. – Х.: Нац. юрид. академія України, 2000. – С.27–29.

Величко В.О. Управлінське рішення як форма діяльності місцевої державної адміністрації // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. –№43. – С.75–80.

Железняк Н. Міністерство юстиції України – провідний орган у забезпеченні реалізації державної правової політики // Право України. – 2000. –№8. – С.38–41.

Кампо В. Проблеми еволюції урядової влади // Українське право.– 1995.–№1(2).– С.44–51.

Коваленко Л.П. Особливості підбору кадрів для Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України і його органів // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. –№43. – С.90–93.

Коваль О. Місцеві органи державної виконавчої влади: структура, повноваження та компетенція в умовах регіоналізації України // Вісник Української Академії державного Управління при Президентові України. – 2001. – №2. – Ч.1. – С. 82-84.

Коліушко Ш., Тимощук В. Управлінські послуги – новий інститут адміністративного права // Право України. – 2001. – №5. – С. 30-34.

Макаренко О. Щодо співвідношення понять «орган виконавчої влади» та «орган державного управління» // Право України. – 2000. –№6. – С.23–26.

Медведчук В. Вертикаль управління. Пошук оптимальної моделі // Президентський вісник. – 2001. – 1 вересня. – С.1,6.

Михеєнко Р. Виконавча влада і конституційні статуси Президента України та Кабінету Міністрів України // Право України. – 2000. –№8. – С.24–28.

Особливості виконавчої влади в пострадянській Україні: Монографія / О.О.Кордун, К.О.Ващенко, Р.М.Павленко; За заг. ред. О.О.Кордуна. – К.: МАУП, 2000.

Тодика Ю.М., Серьогін В.О. Парламентський контроль як одна з форм реалізації принципу гласності щодо діяльності Кабінету Міністрів України // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999. – Вип.40. – С.26–32.

До розділу VI:

Демидов Г.В. Конституция Автономной Республики Крым и решение концептуальных проблем статуса Автономной Республики // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. –№7. – Ч. 3. – С.12–16.

Кичун В.І. Специфіка правового статусу автономії в унітарній державі // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1998. –№34. – С.59–64.

Кичун В.И. Конституционно-правовой аспект разграничения полномочий между Украиной и Автономной Республикой Крым // Проблеми активізації конституційно-правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: Зб. наук. статей / Голова редколегії В.Я.Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1999. – С.65–73.

До розділу VII:

Ант А. Чи буде самоврядування в Україні європейським // Віче. – 1998. –№10.– С.48–61.

Баймуратов М.О., Сосновських Ю.Ю. Муніципальні права особистості: становлення та сутність // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1997. –№4. – С.3–10.

Баймуратов М.О., Батанов О.В. Деякі теоретичні аспекти становлення функцій територіальних громад в Україні // Вісник Одеського ін-ту внутрішніх справ. – 1999. –№1. – С.31–36.

Батанов О. Концептуальні засади співвідношення функцій територіальних громад з функціями місцевих органів державної виконавчої влади // Право України. – 1999. –№5. – С.25–30.

Батанов О.В. Основні напрями і види діяльності територіальних громад: проблеми класифікації // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1998. –№4. – С.19–25.

Безсмертний Р. Самоврядування. Конституційна модель і проблеми повноцінного функціонування // Віче. – 1997. –№11. – С.45–56.

Белоус А. Местное самоуправление: мир и мы // Финансовая Украина. – 1995. –№48. – 28 ноября.

Біленчук П.Д., Кравченко В.В., Підмогильний М.В. Місцеве самоврядування в Україні (муніципальне право). Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2000.

Бодрова І.І. Роль асоціацій місцевих рад у політико-правовому механізмі функціонування місцевого самоврядування в Україні // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. –№9. – С.258–264.

Волинець В. Місцеве самоврядування: яким воно має бути? // Радянське право. – 1991. –№5. – С.9–11.

Волков В.Д. Правовий статус міста// Вісник Академії правових наук України. – 1995.–№3. – С.58–65.

Воронов М.П. Місцеве самоврядування та його акти: Навч. посібник. – К., 1992.

Воронов Н.П. Понятие и особенности правовых актов местных Советов народных депутатов // Проблемы законности. –1993. – Вып. 28.

Головченко В., Корпань О. Конституційні принципи місцевого самоврядування // Право України. – 1998. –№3. – С.14–17, 30.

Граб В., Білик Ю. Місцеве самоврядування: закони і реальність // Віче. – 1998. –№5. – С.32–40.

Григорьев В. Идейные и институциональные истоки местного самоуправления в Украине (до середины ХІХ века) // Юридический вестник. – 1998. –№2. – С.76–81.

Делія Ю. Місцеве самоврядування як суб’єкт конституційних правовідносин // Право України. – 1999. –№11. – С.24–27.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні»: науково–практичний коментар / Ред. кол.: В.Ф.Опришко (голова), М.Ф.Верменчук, В.В.Медведчук та ін. – К.: Ін-т зак-ства Верх. Ради України, 1999.

Исполком отчитывается перед харьковчанами: справочно-информационные материалы к отчету исполкома // Слобода. – 1996. –№22.

Кампо В.М. Місцеве самоврядування в Україні. – К.: Ін Юре, 1997.

Корнієнко М. Державна влада і місцеве самоврядування: актуальні питання теорії і практики // Українське право. – 1995. –№1. – С.68–77.

Корнієнко І.М. Місцеве самоврядування: вибір зроблено, проблеми залишилися // Вісник Академії правових наук України. – 1996. –№7. – С.87–92.

Кравченко В.І. Місцеві фінанси України: Навч. посібник. – К.: Знання, 1999.

Крижанівський С. Територіальній громаді – належні повноваження // Місцеве самоврядування. – 1998. –№5–7. – С.137–140.

Крусян А. Местное управление и самоуправление: к постановке вопроса о содержании и понятии // Юридический вестник. – 1998. –№1. – С.84–87.

Куйбіда В., Чушенко В. Поняття місцевого самоврядування в Україні // Право України. – 1998. –№5. – С.17–21.

Кучма Л.Д. Засади місцевого самоврядування: Виступ на зборах Української Асоціації місцевих та регіональних влад. 19 червня 1997 р. // Урядовий кур’єр. – 1997. –№111–112. – 21 червня.

Любченко П.Н. Вопросы правового регулирования компетенции местного самоуправления // Нова Конституція України і проблеми вдосконалення законодавства: Темат. зб. наук. праць / Відповід. ред. М.І.Панов. – Х.: Нац. юрид. академія України, 1997. – С.24–29.

Любченко П.Н. Местное самоуправление в городском районе // Становлення правової системи демократичної України та юридична наука: Короткі тези доп. та наук. повідом. наук. конф. молодих учених та аспірантів / За ред. М.І.Панова. – Х.: Нац. юрид. академія України, 1998. – С.21–22.

Любченко П.Н. Организационно-правовые вопросы разработки и принятия уставов территориальных громад // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Х., 1998. – Вип.34. – С.64–69.

Любченко П.М. Конституційні гарантії місцевого самоврядування // Проблеми активізації конституційно-правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: Зб. наук. статей / Голова редкол. В.Я.Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1999. – С.229–239.

Мельниченко В. Коли місцеві власті не жебракують: фінансові та матеріальні засади місцевого самоврядування // Віче. – 1997. –№11. – С.66–81.

Місцеве самоврядування: світовий та український досвід / Програма сприяння парламентові України. – К.: Заповіт, 1997.

Мишина Н., Фельдман Е. Местное самоуправление: понятийно-терминологический состав в теории и законодательстве // Юридический вестник. – 1999. –№4. – С.99–102.

Муніципальне право України: Підручник / За ред. В.Ф.Погорілка, О.Ф.Фрицького. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

Соболев В. Финансовая база местной власти в переходной экономике // Бизнес Информ. – 1995. –№2. – С.4–8.

Столичні міста Європи: як формується представницька влада // Місцеве самоврядування. – 1998. –№5–7. – С.20–30.

Ткаченко А. Місцеве самоврядування в Україні на сучасному етапі: проблеми становлення і перспективи розвитку // Голос України. – 1999. –№155. – 21 серпня.

Ткачук А., Саєнко Ю., Привалов Ю. Місцеве самоврядування в Україні // Розбудова держави. – 1997. –№7/8. – С.71–83;№9. – С.37–41;№10. – С.52–58.

Тодыка Ю.Н., Яворский В.Д. Выборы органов местного самоуправления: конституционно-правовой аспект. Учеб. пособие. – Х.: Факт, 1998.

Фрицький О.Ф. Порівняльний аналіз досвіду, становлення і розвитку місцевого самоврядування в Україні і у Франції // Вісник Академії правових наук України. – 1995. –№ 3. – С.73–81.

Ярмиш О.Н. Історичні віхи розвитку самоврядування в Північному Причорномор’ї // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. –№7. – С.163–168.

Ярмиш О.Н., Головко О.М. До питання про типи місцевого самоврядування // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 1999. –№1. – С.3–13.

До розділу VIII:

Давиденко Л.М. Місце прокуратури у системі державної влади в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 1995. –№3. – С.58–65.

Лук’янов Д.В. Політичні партії як політичний і правовий інститут // Проблеми активізації конституційно-правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: Зб. наук. статей / Голова редколегії В.Я.Тацій. – Х.: Нац. юр. акад. України, 1999. – С.100–108.

Петренко М.Я. Роль органов местного самоуправления в материальном и социальном обеспечении органов внутренних дел (на опыте Харькова) // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. –№8. – С.291–294.

Роль політичних партій в творенні державності України / М.І.Горлач, В.О.Ковальов, О.І.Крюков та ін. – Х.: Харк. держ. технічн. ун-т радіоелектроніки, 1994.

Рудейчук В. Про прокурорську владу, місце і роль прокуратури в правовій державі // Право України. – 1996. –№ 5. – С.43–44.

Соболєв О.В. Шляхи вирішення житлової проблеми співробітників ОВС // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. –№8. – С.108–113.

Старов О.Я. Деякі аспекти правового регулювання взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування з об’єднаннями громадян // Проблеми активізації конституційно-правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: Зб. наук. статей / Голова редколегії В.Я.Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1999. – С.239–245.

Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність: закони і коментарі: Навч. посібник / Автори і упорядники: М.І.Мельник, М.І.Хавронюк. – К.: Атіка, 2000.

Тацій В., Грошевий Ю. Прокуратура в системі поділу влади // Вісник Академії правових наук України. – 1999. –№1(16). – С.61–69.

Фролов М.Ю. Міліція місцевого самоврядування (муніципальна міліція): проблеми, перспективи розвитку // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. –№9. – С.282–285.

Шаповал В. Принцип поділу влади і незалежність суду. // Голос України. – 1996. – 18 квітня.

Ярмиш О.Н. Проблеми взаємовідносин між правоохоронними органами та населенням: вітчизняний та зарубіжний досвід // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. – №8. – С.245–252.

Питання для самоперевірки



До Розділу I:

1. Дайте поняття і вкажіть особливості науки державного будівництва і місцево­го самоврядування в Україні.

2. Визначте особливості предмету і методології науки державного будівництва і місцевого самоврядування в Україні.

3. Дайте характеристику джерел науки державного будівництва і місцевого са­моврядування в Україні.

4. Розкрийте основні завдання і значення науки та навчального курсу державно­го будівництва і місцевого самоврядування в Україні.

5. Визначте основні етапи розвитку науки державного будівництва і місцевого самоврядування в Україні, назвіть її основоположників.



До Розділу II:

1. Визначте систему органів публічної влади в Україні.

2. Розкрийте роль і значення органів державної влади і місцевого самоврядуван­ня в суспільстві.

3. Розкрийте матеріально-фінансову основу діяльності органів державної влади.

4. Назвіть основні принципи та джерела формування місцевих бюджетів.

5. Дайте поняття функцій та компетенції органів публічної влади та вкажіть від­мінності в їх правовому регулюванні.

6. Визначте основні принципи організації та діяльності органів публічної влади в Україні.

7. Дайте поняття форм діяльності органів державної влади і місцевого самовря­дування в Україні та класифікуйте їх.

8. Назвіть основні організаційні методи діяльності органів публічної влади.

До Розділу III:

1. Вкажіть правову основу діяльності Верховної Ради України.

2. Визначте особливості підготовки і проведення виборів народних депутатів України.

3. Розкрийте значення Регламенту Верховної Ради України для організації робо­ти парламенту.

4. Визначте організаційну будову парламенту України.

5. Охарактеризуйте форми діяльності Верховної Ради України, дайте поняття сесії. Доведіть, що сесія є головною організаційною формою роботи парла­менту.

6. Назвіть особливості підготовки і проведення першої сесії Верховної Ради України нового скликання.

7. Визначте основні етапи підготовки і проведення чергових парламентських се­сій.

8. Дайте класифікацію і детальну характеристику методів діяльності Верховної Ради України.

9. Розгляньте порядок обрання Голови Верховної Ради України та його заступників, а також розкрийте їх основні повноваження.

10. Визначте правову основу діяльності, порядок формування та структуру пар­ламентського апарату.

11. Охарактеризуйте порядок формування комітетів Верховної Ради України.

12. Розкрийте основні функції та повноваження комітетів Верховної Ради Украї­ни.

13. Визначте форми і методи діяльності парламентських комітетів.

14. Дайте поняття робочих груп і підкомісій та вкажіть відмінності між ними.

15. Вкажіть види актів комітетів та з яких питань вони приймаються.

16. Розкрийте організацію роботи голови, заступників голови та секретаря парла­ментського комітету.

17. Вкажіть права та обов’язки народного депутата у Верховній Раді України.

18. Визначте випадки дострокового припинення повноважень народного депутата України.

19. Дайте поняття депутатського імунітету та депутатського індемнітету.

20. Визначте відмінності між депутатським запитом і депутатським зверненням.

21. Класифікуйте гарантії депутатської діяльності та дайте їм характеристику.

22. Розкрийте особливості організації роботи народних депутатів України у ви­борчих округах.



До Розділу IV:

1. Вкажіть правову основу діяльності Президента України.

2. Визначте етапи виборчого процесу по виборах Президента України.

3. Сформулюйте функції Президента України та розкрийте їх зміст.

4. Розкрийте зміст компетенції Президента України.

5. Дайте характеристику форм діяльності Президента України.

6. Розгляньте систему, структуру та основні напрямки діяльності апарату Пре­зидента України.

7. Визначте основні етапи підготовки і прийняття актів Президента України. Вкажіть відмінності між указами та розпорядженнями глави держави.

8. Визначте статус, структуру та організацію діяльності Представництва Прези­дента України в Автономній Республіці Крим.

9. Охарактеризуйте особливості правового статусу та організаційної структури Ради національної безпеки та оборони України.

10. Розкрийте гарантії діяльності глави Української держави.



До Розділу V:

1. Визначте правову основу діяльності Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади.

2. Охарактеризуйте основні етапи процесу формування Кабінету Міністрів України.

3. Визначте випадки припинення повноважень Кабінету Міністрів України та членів уряду.

4. Розкрийте основні функції Кабінету Міністрів України.

5. Дослідіть порядок розподілу повноважень між членами Кабінету МіністрівУкраїни.

6. Дайте детальну характеристику актів Кабінету Міністрів України та процесу вироблення урядових рішень.

7. Визначте особливості підготовки і проведення засідань Кабінету Міністрів України.

8. Розкрийте основні функції та форми діяльності робочих органів Кабінету Мі­ністрів України.

9. Вкажіть порядок формування, структуру та організацію роботи апарату Кабі­нету Міністрів України.

10. Дайте класифікацію форм діяльності Кабінету Міністрів України. 11 .Розкрийте методи діяльності Уряду України.

12. Визначте види центральних органів виконавчої влади та розкрийте відмінно­сті між ними.

13. Назвіть структуру центральних органів виконавчої влади в Україні та особ­ливості організації їх роботи.

14. Назвіть систему та організаційну структуру місцевих державних адміністра­цій.

15. Охарактеризуйте порядок формування місцевих державних адміністрацій.

16. Дослідіть процес підзвітності й підконтрольності у системі місцевих держав­них адміністрацій.

17. Дайте загальну характеристику функцій та повноважень місцевих державних адміністрацій.

18. Визначте особливості правового статусу та порядку формування управлінь і відділів місцевих державних адміністрацій.

19. Вкажіть основні форми та методи діяльності місцевих державних адміністра­цій.

20. Які акти приймають місцеві державні адміністрації та який порядок вироб­лення рішень у місцевих державних адміністраціях?



До Розділу VI:

1. Вкажіть правову основу діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

2. Визначте особливості підготовки і проведення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

3. Розкрийте структуру Верховної Ради Автономної Республіки Крим і дайте хара­ктеристику порядку формування її структурних елементів.

4. Розкрийте основні функції та повноваження Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим.

5. Визначте форми діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

6. Розгляньте особливості правового статусу депутатів Верховної Ради Автоно­мної Республіки Крим

7. Охарактеризуйте організацію роботи апарату Верховної Ради Автономної Ре­спубліки Крим.

8. Дайте розгорнуту характеристику організації роботи Ради міністрів та інших органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим.

До Розділу VII:

1. Сформулюйте поняття та ознаки місцевого самоврядування в Україні.

2. Назвіть основні концепції місцевого самоврядування.

3. Визначте правову основу місцевого самоврядування в Україні.

4. Дайте поняття і класифікуйте функції та повноваження місцевого самовряду­вання в Україні.

5. Обґрунтуйте, чому територіальна громада є первинним суб'єктом місцевого самоврядування.

6. Дослідіть особливості системи місцевого самоврядування в Україні.

7. Розкрийте гарантії місцевого самоврядування в Україні.

8. Визначте роль і значення форм безпосередньої демократії в системі місцевого самоврядування.

9. Визначте особливості процесу формування представницьких органів місцево­го самоврядування в Україні. Чим відрізняється виборчий процес по виборах депутатів сільських, селищних, міських рад від виборів депутатів районних і обласних рад?

10. Назвіть структуру місцевих рад і коротко охарактеризуйте їх структурні час­тини.

11. Визначте форми діяльності представницьких органів місцевого самовряду­вання.

12. Дослідіть особливості підготовки і проведення сесій місцевих рад.

13.Розкрийте статус та основні функції міського, селищного, сільського голови.

14. Дайте характеристику порядку формування, структури та форм діяльності ви­конавчих комітетів місцевих рад.

15. Визначте порядок формування, функції та організацію роботи апарату рад та апарату виконавчих комітетів.

16. Назвіть повноваження депутатів місцевих рад та гарантії їх діяльності.

17. Розкрийте місце і роль органів самоорганізації населення в системі місцевого самоврядування в Україні.



До Розділу VIII:

1. Визначте основні принципи взаємодії об’єднань громадян з органами публіч­ної влади.

2. Перелічите відмінності взаємовідносин органів публічної влади з політичними партіями та громадськими організаціями.

3. Вкажіть можливі варіанти впливу органів публічної влади України на діяль­ність підприємств, установ та організацій.

4. Дослідіть процес взаємодії Служби безпеки України з вищими органами дер­жавної влади України.

5. Визначте принципи взаємовідносин органів прокуратури з органами публічної влади.

6. Вкажіть порядок взаємодії органів місцевого самоврядування з органами вну­трішніх справ.

7. Перелічне форми участі громадян в охороні громадського порядку.

8. Дайте характеристику взаємовідносин органів публічної влади із судовими органами.

Зміст

ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА
ТА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ 7

Державне будівництво та місцеве самоврядування
як наука і навчальна дисципліна 7

§1. Поняття, предмет і джерела науки державного будівництва та місцевого самоврядування 7

§2. Методологія науки державного будівництва
та місцевого самоврядування 10

§3. Система науки державного будівництва і місцевого самоврядування 14

§4. Державне будівництво і місцеве самоврядування
у системі суспільних та юридичних наук 15

§5. Поняття, система і завдання державного будівництва та місцевого самоврядування як навчальної дисципліни 18

Глава 2 19

Державне будівництво і місцеве самоврядування: минуле і сучасність 19

§1. Еволюція науки державного будівництва і місцевого самоврядування 19

§2. Актуальні проблеми науки державного будівництва та місцевого самоврядування в Україні на сучасному етапі 29

Основи організації та діяльності органів публічної влади в Україні 37

Загальнотеоретичні аспекти організації
роботи органів публічної влади в Україні 37

§1. Поняття, види та ознаки органів публічної влади 37

§2. Система органів публічної влади в Україні 39

§3. Принципи організації й діяльності органів публічної влади в Україні 43

§4. Функції та компетенція органів публічної влади 48

§5. Форми діяльності органів публічної влади 55

§6. Методи діяльності органів публічної влади 58

Правова, територіальна та матеріально-фінансова основи організації та діяльності
органів публічної влади в Україні 69

§1. Загальна характеристика системи нормативно-правових актів, що регулюють порядок організації
та діяльності органів публічної влади в Україні 70

§2. Адміністративно-територіальний устрій і територіальна основа діяльності органів публічної влади в Україні 73

§3. Матеріально-фінансова основа організації і діяльності органів публічної влади в Україні 74

Організація роботи Верховної Ради
України 97

Загальна характеристика організації роботи Верховної Ради України 97

§1. Верховна Рада України в системі органів державної влади, основи її правового статусу 97

§2. Завдання, принципи та основи діяльності Верховної
Ради України 98

§3. Порядок формування Верховної Ради України 101

§4. Структура Верховної Ради України 108

§5. Функції та компетенція Верховної Ради України 111

§6. Форми діяльності Верховної Ради України 117

§7. Методи діяльності Верховної Ради України 123

§8. Акти Верховної Ради України 135

§9. Апарат Верховної Ради України 138

Організація роботи органів та посадових осіб Верховної Ради України 151

§1. Організація роботи Голови Верховної Ради України
та його заступників 151

§2. Організація роботи комітетів Верховної Ради України 158

§3. Організація роботи тимчасових комісій Верховної Ради України 167

§4. Організація роботи депутатських груп і фракцій 168

§5. Організація роботи Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини 171

Організація роботи народних депутатів України 181

§1. Основи правового статусу народних депутатів України 181

§2. Організація роботи народного депутата у Верховній Раді України 186

§3. Організація роботи народного депутата у виборчому окрузі 193

§4. Депутатські запити і звернення 197

§5. Основні гарантії депутатської діяльності 199

Організація роботи Президента України 206

§1. Президент України в системі органів державної влади, основи його правового статусу та функціонування 206

§2. Організація виборів Президента України 211

§3. Функції та компетенція Президента України 217

§4. Форми діяльності Президента України 226

§5. Методи діяльності Президента України 239

§ 6. Гарантії діяльності Президента України 260

§ 7. Апарат Президента України, організація його роботи 263

§ 8. Представництво Президента України в Автономній
Республіці Крим, його статус і організація роботи 269

§ 9. Рада національної безпеки і оборони України 274

Організація роботи органів
виконавчої влади України 279

Організація роботи Кабінету Міністрів України 279

§1. Кабінет Міністрів України у системі органів
державної влади України 279

§2. Структура Кабінету Міністрів України. Розподіл повноважень між посадовими особами уряду України 283

§3.Функції та компетенція Кабінету Міністрів України 290

§4.Форми діяльності Кабінету Міністрів України 300

§5.Порядок підготовки і проведення засідань
Кабінету Міністрів України 303

§6. Організація роботи органів, що утворюються
Кабінетом Міністрів України 307

§7. Методи діяльності Кабінету Міністрів України 311

§8. Акти Кабінету Міністрів України 324

§9. Апарат Кабінету Міністрів України 330

Організація роботи міністерств та інших
центральних органів виконавчої влади 339

§1. Система, порядок формування і основи діяльності центральних органів виконавчої влади 339

§2. Структура центральних органів виконавчої влади 345

§3. Функції та компетенція центральних органів виконавчої влади 352

§4. Організація роботи Міністерства внутрішніх справ України 354

Організація роботи місцевих
державних адміністрацій 365

§1. Система і основи правового статусу місцевих
державних адміністрацій 365

§2. Завдання, принципи та основи діяльності місцевих державних адміністрацій 366

§3. Структура місцевих державних адміністрацій 368

§4. Порядок формування місцевих державних
адміністрацій 372

§5. Функції та компетенція місцевих державних
адміністрацій 378

§6. Організація роботи голови місцевої державної
адміністрації та його заступників 385

§7. Апарат місцевих державних адміністрацій 388

§8. Форми роботи місцевих державних адміністрацій 391

§9. Методи діяльності місцевих державних адміністрацій 393

§10. Акти місцевих державних адміністрацій 405

Організація роботи органів публічної влади Автономної Республіки Крим 409

Організація роботи Верховної Ради
Автономної Республіки Крим 409

§1. Загальна характеристика правового статусу Верховної Ради Автономної Республіки Крим 409

§2. Порядок формування Верховної Ради
Автономної Республіки Крим 410

§3. Структура Верховної Ради Автономної Республіки Крим 412

§4. Правовий статус депутатів Верховної Ради
Автономної Республіки Крим 416

§5. Правові форми діяльності Верховної Ради АРК 420

§6. Особливості підготовки і проведення першої сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим
нового скликання 425

§7. Організація роботи сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим 427

§8. Організація роботи постійних комісій Верховної Ради Автономної Республіки Крим 430

§9. Організація роботи депутатських груп і фракцій
Верховної Ради Автономної Республіки Крим 433

§10. Організація роботи апарату Верховної Ради
Автономної Республіки Крим 436

Організація роботи Ради міністрів Автономної Республіки Крим та інших органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим 440

Організація місцевого самоврядування в Україні 451

Загальнотеоретичні аспекти організації місцевого самоврядування в Україні 451

§1. Поняття і ознаки місцевого самоврядування в Україні 451

§2. Система місцевого самоврядування в Україні 455

§3. Функції й повноваження місцевого самоврядування 462

§4. Гарантії місцевого самоврядування 507

Організація роботи органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб 512

§1. Представницькі органи місцевого самоврядування:
їх система і порядок формування 512

§2. Структура місцевих рад 514

§3. Форми і методи роботи місцевих рад 518

§4. Сесія – основна організаційна форма діяльності
місцевих рад 527

§5. Організація роботи постійних комісій місцевих рад 530

§6.Організація роботи сільських, селищних, міських голів, а також голів районних та обласних рад 532

§7. Виконавчі комітети місцевих рад: структура, порядок утворення, форми і методи роботи 538

§8. Організація роботи відділів, управлінь, інших
виконавчих органів, апарату місцевих рад і апарату
виконкомів 542

§9. Органи самоорганізації населення 545

§10. Акти органів та посадових осіб місцевого
самоврядування 550

Організація роботи депутатів місцевих рад 552

Взаємодія органів публічної влади з об’єднаннями громадян, трудовими колективами і правоохоронними органами 559

§1. Взаємодія органів публічної влади
з об’єднаннями громадян 559

§2. Взаємодія органів публічної влади з трудовими колективами, підприємствами, установами, організаціями 564

§3. Взаємовідносини органів державної влади й місцевого самоврядування з органами Служби безпеки України 566

§4. Взаємовідносини органів публічної влади
із судовими органами 571

§5. Взаємодія органів публічної влади
з органами прокуратури 575

§6.Взаємодія органів публічної влади
з органами внутрішніх справ 576

Перелік рекомендованої літератури 583

Навчальний посібник

Ярмиш Олександр Назарович,

Серьогін Віталій Олександрович,

Державне будівництво та
місцеве самоврядування в Україні

Редактор С.Н. Гук

Компьютерная верстка Н.В.Коваленко

Підп. до друку 00.00.2002. Формат 60х84х16. Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. др. арк. 0,0. Обл.-вид. арк. 0,0. Тираж прим. Зам №

Видавництво

Національного університету внутрішніх справ

61080, Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.

1 Словарь иностранных слов. – М.: Русский язык, 1988. – С.386.

1 Диалектический материализм: Учебник. – М.: Мысль, 1989. – С.187.

1 Див., напр.: Закон України “Про державно-правовий експеримент розвитку місцевого самоврядування в місті Ірпені, селищах Буча, Ворзель, Гостомель, Коцюбинське Київської області” від 05.04.2001 р. №2352-ІІІ // Урядовий кур’єр. – 2001. – 20 червня.

1 Тодика Ю.М. Наука конституційного права України на сучасному етапі: Конспект лекції. – Х.: Націон. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, 1996. – С.9.

1 Див.: Алексеев А.А. Министерская власть в конституционном государстве. – Харьков, 1910; Жилин А. Ответственность министров. Очерки из теории, истории и практики этого института в конституционных странах. – Киев, 1909; Липранди А. Возможен ли в России парламентаризм? – Харьков, 1909; Муромцев С. Внутренний распорядок Государственной Думы. – М., 1907; Набоков В. Право парламентского запроса // Русская мысль. - Кн.ХІ. – 1910; Нольде В. Понятие сессии в русском государственном праве // Право. – 1911. - №30, 31; Покровский П. О преемственности работ законодательных учреждений и об ее логическом пределе (к вопросу о дисконтинуитете) // Право. – 1913. - №38; Трубецкой Е. К вопросу об интерпелляциях // Московский Еженедельник. – 1907. - №19.

2 Декреты Советской власти. Т.3. – М.: Политическая лита, 1964. – С.541.

1 Калинин М.И. О советском строительстве // Советское строительство. – 1926. – №1. - С.5.

2 Колесников А.И. Советское строительство (научные предпосылки). – М.: Коммунистическая академия, 1926. – С.20.

3 Дурденевский В. Французские книги о советском строительстве // Советское строительство. – 1928. - №10. – С.74; Игнатьев В. Компетенция Союза ССР и союзных республик по вопросам советского строительства // Советское строительство. – 1929. - №9. – С.57.

4 Институт советского строительства. Материалы по организации и работе ИСС. – М.: Коммунистическая академия, 1925. – С.6.

1 Фадеев В.И. Советское строительство как наука: становление и развитие (1917-1936 гг.). – М.: ВЮЗИ, 1986. – С.8-9,14.

1 Алымов А. 18 лет строительства Советов (К разработке истории советского строительства) // Советское государство. – 1935. - №5. – С.39-40.

2 Хроника работы ИСС и П КА // Советское государство. – 1935. - №5. – С.137-138; Неотложные задачи в научной и учебной работе по истории государства и права // Советское государство. – 1936. - №2. – С.107.

3 Див.: Берцинский С. Предмет советского административного права и метод его изучения // Проблемы социалистического права. – 1939. - №2. – С.65-82; Голяков И. Основные проблемы науки социалистического права // Проблемы социалистического права. – 1939. - №3. – С.119-120.

4 Постановление ЦК ВКП (б) «О расширении и улучшении юридического образования в стране» // Советское государство и право. – 1946. - №11-12. – С.50-52.

1 Аскеров А.А. Очерки советского строительства. – М., 1953. – С.12.

2 Аскеров А.А. Очерки советского строительства. – М., 1953. – С.16-17.

3 Советское государство и право. – 1961. - №5. – С.116.

1 Там же.

2 Стальгевич А.К. К вопросу о понятии советского права // Советское государство и право. – 1948. - №7. – С.62-63.

3 Берцинский С. Предмет советского административного права и метод его изучения // Проблемы социалистического права. – 1939. – 2. – С.65-82.

4 Див.: Дірін В., Фрицький О. Виконавчий комітет сільської і селищної Рад. – К., 1970; Цвєтков В.В., Фрицький О.Ф., Юзьков Л.П. Наука управління і місцеві Ради. – К., 1970; Терлецкий В.М. Ленинское идейное наследие и проблемы советского строительства. – К.: Наукова думка, 1974; Фрицкий О.Ф. Местные Советы народных депутатов и управление. Организационно-правовые проблемы. – К., 1977 та ін.

1 Горшенев В.М., Ким А.И., Основин В.С., Судницын Ю.Г. Соотношение советского строительства и других отраслей советского государствоведения: Материалы научной конференции правоведов. – Новосибирск, 1969. – С.7.

2 Див.: Исполнительный комитет местного Совета народных депутатов / Под ред. И.П.Бутко. – К., 1980; Советы народных депутатов: правовые вопросы организации деятельности / Под ред. Ю.С.Шемшученко. – К., 1981; Кутафин О.Е., Шеремет К.Ф. Компетенция местных Советов. – М., 1982; Тодыка Ю.Н. Местные Советы и трудовые коллективы: Взаимодействие местных органов власти и коллективов трудящихся в экономической сфере. – Кишинев, 1983; Погорелко В.Ф. Местные Советы в механизме осуществления функций Советского общенародного государства. – К., 1986, та ін.

3 Безуглов А.А., Краснов М.А. Понятие и предмет советского строительства. Учебное пособие. – М.: ВЮЗИ, 1988. - С.28.

4 Советское строительство / Под ред. О.Ф.Фрицкого, В.Ф.Кузнецовой. – К.: Выща школа, 1988. - С.13,17.

1 Колодій А.М., Олійник А.Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.10.

2 Чукаева В.А. Государственное строительство и самоуправление Украины. Учебное пособие. – Днепропетровск: Наука и образование, 1999. – С.4.

1 Опришко В.Ф. Державно-правова реформа: основи загальної концепції // Державно-правова реформа в Україні: Матеріали науково-практичної конференції. Листопад 1997 року. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1997. – С.3.

1 Дашковська О.Р. Конституційний статус і взаємодія гілок державної влади в Україні // Проблеми активізації конституційно-правових дослід­жень і вдосконалення викладання конституційного права: Зб. наук. статей. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999. – С.30.

2 Опришко В.Ф. Державно-правова реформа: основи загальної концепції // Державно-правова реформа в Україні: Матеріали науково-практичної конференції. Листопад 1997 р. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1997. – С.5.

1 Про спільні ознаки форм публічної влади див. також: Орзіх М.Ф. Втілення конституційних засад в галузях законодавства щодо функціонування публічної влади в Україні // Юридический вестник. – 1997. – №4. – С.59–63; Шаповал В.М. Категорія «орган державної влади» у конституційній теорії і практиці // Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність. – К.: Генеза, 1997. – С.178; Коваленко А.И. Конституционное право Российской Федерации. – М., 1998. – С.179; Любченко П.М. Підсис­теми публічної влади: правове регулювання їх взаємодії // Проблеми законності. – 1999. – №40. – С.39; Шугрина Е.С. Муниципальное право. – М.: Дело, 1999. – С.16.

1 Кравченко В.В. Конституційне право України. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2000. – С.52;

2 Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. М.М.Рассолова, В.О.Лучина, Б.С.Эбзеева. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2000. – С.146.

3 Декларація про державний суверенітет України від 16.07.1990 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1990. – №38. – Ст.502.

1 Спиридонов Л.И. Теория государства и права. – М.: Былина, 1997. – С.69.

2 Див.: Тацій В.Я., Грошевий Ю.М. Правові засоби охорони Конституції // Вісник Академії правових наук України. – 1995. – №3. – С.12; Тодыка Ю.Н. Основы конституционного строя Украины. – Х.: Факт, 1999. – С.207; Цвік М.В. Конституційні проблеми розподілу властей (деякі загально-теоретичні питання) // Вісник Академії правових наук України. – 1993. – №1. – С.64–65; Серьогіна С.Г. Теоретично-правові та організаційні засади функціонування інституту представництва в Україні. Монографія. – Х.: Ксілон, 2001. – 23.

3 Васильев В.И. Местное самоуправление. Учебное и научно-практическое пособие. – М.: Юринформцентр, 1999. – С.172.

1 Див. також: Погорілко В.Ф. Загальні засади конституційного ладу України // Конституційне право України / За ред. В.Я.Тація, В.Ф.Погорілка, Ю.М.Тодики. – К.: Укр. центр правн. студій, 1999. – С.69–87; Тодыка Ю.Н. Основы конституционного строя Украины: Монография. – Х.: Факт, 2000. – С.11.

1 Малько А.В. Теория государства и права в вопросах и ответах: Учеб.-метод. пособие. – М.: Юристъ, 1997. – С.56.

2 Тодыка Ю.Н. Основы конституционного строя Украины: Монография. – Х.: Факт, 2000. - С.39.

1 Цит. по: Соколов А.Н. Современное правовое государство Германия. – Курск: Курский политехн. институт, 1993. – С.8.

1 Баглай М.В., Габричидзе Б.Н. Конституционное право Российской Федерации: Учебник для вузов. – М.: ИНФРА-М, 1996. – С.130.

1 Докладніше див.: Тодика Ю.М., Серьогін В.О. Конституційний принцип гласності: поняття та сутність // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – №1 (12). – С.50-58; Тодика Ю.М., Серьогін В.О. Гласність роботи парламенту України: проблеми нормативного регулювання і практики реалізації // Вісник Академії правових наук України. – 1999. – №1 (16). – С.32–41; Тодика Ю.М., Серьогін В.О. Парламентський контроль як одна з форм реалізації принципу гласності щодо діяльності Кабінету Міністрів України // Проблеми законності. – 1999. – №40. – С.26–32.

2 Черноголовкин Н.В. Теория функций социалистического государства. – М.: Юрид. лит-ра, 1970. – С.7; Байтин М.И. Сущность и основные функции социалистического государства. – Саратов, 1979. – С.190–191; Погорелко В.Ф. Местные Советы в механизме осуществления функций Советского общенародного государства. - К.: Наук. думка, 1986. – С.8–13.

1 Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова и А.В.Малько. – М.: Юристъ, 1997. – С.96.

2 Погорілко В.Ф. Конституційні основи державного ладу України // Конституційне право України / За ред. В.Я.Тація, В.Ф.Погорілка, Ю.М.Тодики. – К.: Укр. центр правничих студій, 1999. – С.83–87.

1 Ивановский В.В. Русское государственное право.Т.1.Верховная власть и ее органы. – Казань, 1895. – С.144–145; Алексеев А.С. Русское государственное право: Конспект лекций. - М., 1897. - С.344-346; Кокошкин Ф.Ф. Лекции по общему государственному праву. - М., 1912. - С.219–220; Коркунов Н.М. Русское государственное право. Т.1. Введение и общая часть. - СПб., 1914. - С.592.

2 Палиенко Н.И. Новая доктрина народного суверенитета во французском государствоведении // Журнал Министерства юстиции. – 1913. – №2. – С.101.

3 Денисов А.Советское государство: Возникновение, развитие, сущность и функции.- М.: Изд-во Моск. ун-та, 1967. – С.133-134; Черноголовкин Н.В. Теория функций социалистического государства. – М. : Юрид. лит-ра, 1970. – С.7; Основы теории государства и права / Под ред. С.С.Алексеева. – М. : Юрид. лит-ра, 1971. – С.171

4 Лазарев Б.М. Компетенция органов управления. – М.: Юрид. лит-ра, 1972. – С.143–146; Витченко А.М. Теоретические проблемы исследования государственной власти. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1982. – С.62–66.

1 Исполнительная власть в Российской Федерации: Науч.-практ. пособие / Под ред. А.Ф.Ноздрачева, Ю.А.Тихомирова. – М. : БЕК, 1996. – С.27.

1 Бутылин В.Д. Гл.ХІІ. Конституционный механизм государственной власти // Конституционное право: Учебник для юрид. вузов / Под ред. А.Е.Козлова. – М.: БЕК, 1996. – С.257; Козлова Е.И., Кутафин О.Е. Конституционное право России: Учебник. - М.: Юристъ, 1996. – С.298.

1 Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Учебник. В 4-х томах Т.2 / Отв. ред.Б.А.Страшун. – М., 1995. – С.374–380; Шафир М.А. Конституционное регулирование компетенции СССР и союзных республик // Конституционная реформа в СССР: актуальные проблемы / Под ред. Е.К.Глушко. – М.: Ин-т гос. и права АН СССР, 1990. – С.83–95.

1 Лазарев Б.М. Компетенция органов управления. – М.: Юрид. лит-ра, 1972. – С.29-31; Cовершен­ствование аппарата государственного управления: Конституционный аспект / Под ред. В.В.Цветкова. – К.: Наукова думка, 1982. – С.190-193; Введение в теорию государственно-правовой организации социальных систем / Под общ.ред. Е.Б.Кубко. – К.: Юринком, 1997. – С.34-37.

2 Погорелко В.Ф. Местные советы в механизме осуществления функций Советского общенародного государства. – К.: Наук. думка, 1986. – С.70.

1 Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева. – М.: Юрист, 1994. – С.285.

1 Правовые формы деятельности в общенародном государстве / Под общей ред. В.М. Горшенева. – Харьков, 1985. – С.56.

2 Афанасьев В.Г. Научное управление обществом (Опыт системного исследования). – М., 1973. – С.240.

3 Вопленко Н.Н. Праворазъяснение в системе правовых форм государственной деятельности // Юридическая деятельность: сущность, структура, виды.- Ярославль: Яросл. гос. ун-т, 1989. – С.50.

1 Байтин М.И. Формы осуществления функций государства // Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова, А.В.Малько. – М.: Юрист, 1997. – С.77.

2 Бахрах Д.Н. Административное право. – М.: БЕК, 1996. – C.151; Алехин А.П., Кармолицкий А.А., Козлов Ю.М. Административное право Российской Федерации. – М.: Зерцало, 1997. – С.237.

3 Фрицкий О.Ф. Глава VII. Организационные формы и методы деятельности Советов народных депутатов // Советское строительство. – К.: Выща школа, 1988. – С.56.

1 Атаманчук Г. В. Теория государственного управления: Курс лекций. – М.: Юрид. лит., 1997. – С.173.

2 Советское строительство: Учебник / Под ред. А.А.Безуглова. – М.: Юрид. лит., 1985. – С.214.

1 Герчикова И.Н. Менеджмент: Учебник. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997. – С.123; Управление организацией: Учебник / Под ред. А.Г.Поршнева, З.П.Румянцевой, Н.А.Саломатина. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ИНФРА-М, 1999. – С.87; Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. – Х.: Основа, 1996. – С.116–117.

1 Гаращук В.М. Контроль та нагляд у державному управлінні: Навч. посібник. – Харків: Націон. юрид. акад. України, 1999. – С.8.

2 Андрійко О.Ф. Контроль у сфері державного управління // Державне управління: теорія і практика / За заг. Ред. В.Б.Авер’янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С.221.

3 Управление организацией: Учебник / Под ред. А.Г.Поршнева, З.П.Румянцевой, Н.А.Саломатина. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ИНФРА-М, 1999. – С.74.

1 Костецька Т.А. Особливості інформаційного забезпечення у місцевому самоврядуванні // Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С.111.

1 Алехин А.П., Кармолицкий А.А., Козлов Ю.М. Административное право Российской Федерации: Учебник. – М.: ЗЕРЦАЛО, 1997. – С.269.

1 Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник. – М.: БЕК, 1996. – С.189-190.

1 Четвернин В.А. Государство: сущность, понятие, структура, функции // Проблемы общей теории права и государства: Раздел VII. Учебник для вузов / Под общей ред. В.С.Нерсесянца. – М.: Изд.гр. НОРМА – ИНФРА-М, 1999. – С.551.

1 Постанова Кабінету Міністрів України “Про управління державними корпоративними правами” №791 від 15.05.2000 р. (із змінами, внесеними постановою КМУ №518 від 16.05.2001 р.) // Урядовий кур’єр. – 2000. – 14 червня.

1 Закон України “Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності” від 03.03.1998 р. №147/98-ВР // ВВР. - 1998. - №34. - Ст.228; 2000. - №5. – Ст.35; Офіційний вісник України. – 2001. - №4. – Ст.108.

1 Бюджетний кодекс України від 21.06.2001 р. №2542-ІІІ // Голос України. – 2001. - 24 липня.

2 Див. ст.ст. 3, 37 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” від 07.12.2000 р. №2120-ІІІ // Офіційний вісник України. - 2000. - № 52. – Ст.2243.

1 Конституція Автономної Республіки Крим від 21.10.1998 р., затв. Законом України від 23.12.1998 р. №350-ХІV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. - №5-6. – Ст.43.

1 Кравченко В. Місцеві фінанси України: Навчальний посібник. - К.: Знання, 1999. - С.45.

1 Див.: Закон України «Про Державний бюджет України на 1998 рік» // Офіційний вісник України. – 1998. – №3. – Ст.86.

1 Протокол Центральної виборчої комісії про розподіл мандатів народних депутатів України у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі // Парламент України: Вибори-98: Інформ.-аналіт.вид. – Ч.1./ Редкол.: М.М.Рябець (голова) та ін. – К.: Центр. вибор. комісія, 1998. – С.595.

2 Докладніше про можливості розподілу депутатських мандатів за пропорційною виборчою системою див.: Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Т.2 / Отв. ред. Б.А.Страшун. – М.: БЕК, 1995. – С.66-72.

1 Сравнительное конституционное право / Ред. кол.: А.И.Ковлер, В.Е.Чиркин (отв.ред.), Ю.А.Юдин. – М.: Манускрипт, 1996. – С.527.

1 Див.: Воронов М.М. Правові акти законодавчої влади в Україні: Автореф. дис…канд.юрид. наук: 12.00.02 / Національна юрид. академія України ім Я.Мудрого. – Х., 1997. – С.15.

1 Осавелюк А.М. Вспомогательные государственные органы зарубежных стран: конституционно-правовой аспект. – М.: Юристъ, 1998. – С.100.

2 Ющик О.І. Правова реформа: загальне поняття, проблеми здійснення в Україні. – К.: Інститут зак-ства Верх. Ради України, 1997. – С.179.

1 Комітети – основа діяльності законодавчих органів влади / Програма сприяння парламентові України. – К.: Заповіт, 1997. – С.78-79.

1 Постанова Верховної Ради України “Про структуру апарату Верховної Ради України” від 20.04.2000 р. №1678-ІІІ // Офіційний вісник України. – 2000. - №17. – Ст.698.

1 Опришко В.Ф. Інститут законодавства в структурі Верховної Ради // Законотворення - основна функція парламенту / Програма сприяння парламентові України. - К.: Заповіт, 1997. - С.107.

2 Опришко В.Ф. Інститут законодавства Верховної Ради України та його місце у структурі апарату Верховної Ради України // Вісник Програми сприяння парламентові України. - 1997. - №2 (24). - 26 лютого.

1 Докладніше див.: Конституционное (государственое) право зарубежных стран: В 2-х т. Часть Общая: Учебник / Отв. ред. Б.А.Страшун. – 3-е изд. – М.: БЕК, 1999. – С.589–592.

1 Закоморна К.О. Інститут омбудсмена як засіб забезпечення прав і свобод людини та громадянина (порівняльно-правовий аналіз): Автореф. дис…канд. юрид. наук., 12.00.02. – конституційне право. – Х.: Нац. юрид. академія України, 2000. – С.6–7.

1 Баглай М.В. Конституционное право Российской Федерации: Учебник. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1999. – С.543.

1 Кузнєцова В.Ф. Народний депутат України // Конституційне право України: Підручник / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 1999. – С.466–467.

2 Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про статус народного депутата України” від 22.03.2001 р. №2328-ІІІ // Урядовий кур’єр. – 2001. - №174. – 26 вересня.

1 Докладніше див.: Депутат парламента в зарубежных государствах / Отв ред. Д.А.Ковачев. – М.: Юрид. лит., 1995. – 112 с.; Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. – М.: Юристъ, 1997. – С.243–244; Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4-х т. Тома 1-2. Часть общая: Учебник / Отв. ред. Б.А.Страшун. – 3-е изд. – М.: БЕК, 1999. – С.510–512.

1 Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. – М.: Юристъ, 1997. – С. 268; Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Тома 1-2. Часть общая / Отв. ред. Б.А.Страшун. М.: БЕК, 1999. - С.599.

2 Див.: Сравнительное конституционное право / Ред. кол.: А.И.Ковлер, В.Е.Чиркин (отв. ред.), Ю.А.Юдин. – М.: Манускрипт, 1996. - С.590–622; Коломієць Ю.М. Інститут глави держави в системі вищих органів влади й управління зарубіжних країн. – Х.: Основа, 1998. – С.24-58; Тодыка Ю.Н., Яворский В.Д. Президент Украины: конституционно-правовой статус. – Х.:Факт, 1999. – С.9–25; Серьогіна С.Г. Теоретично-правові та організаційні засади функціонування інституту президентства в Україні. – Харків: Ксілон, 2001. – С.7-17.

1 Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. и со вступ. ст. Л.А.Окунькова.– М.: Изд.гр. ИНФРА-М-НОРМА, 1997. – С.382, 437, 710.

2 Конституции зарубежных государств. Американский континент. – Ереван: Мхитар Гош, 1998. – С.30.

1 Цвік М., Процюк І. Про державно-правову природу влади Президента України в системі розподілу влад // Вісник Академії правових наук України. – 1999. – №1 (16). – С.51–61.

2 Коментар Конституції України / Ред. кол.: В.Ф.Опришко (голова) та ін. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 1996. – С.230; Кравченко В.В. Конституційне право України:: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2000. – С.210.

3 Бурчак Ф.Г., Погорілко В.Ф. Конституційно-правовий статус Президента України // Конституційне право України / За ред. В.Я.Тація, В.Ф.Погорілка, Ю.М.Тодики. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – С.222.

1 Серьогіна С.Г. Функції Президента України // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1998. – №34. – С.57-58.

1 Медведчук В.В. Конституційний процес в Україні і організація державної влади та місцевого самоврядування. – К.: Україна, 1996. – С.126; Копейчиков В.В. Моральні і політико-правові підвалини статусу глави держави // Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність. Матеріали наук.-практ.конференції 22-23 листопада 1996 р. – К.: Генеза, 1997. – С.174-175; Фрицький О., Солов’єва І. Державна влада в Україні як конституційно-правовий інститут // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – №1 (12). – С.36; Тодыка Ю.Н. Основы конституционного строя Украины. – Х.: Факт, 1999. – С.204-205.

1 Закон України «Про оборону України» від 06.12.1991 р. № 1932-III (в ред Закону від 05.10.2000 р.) // ВВР. – 2000. - №49. – Ст.420.

2 Закон України «Про державну таємницю» в редакції Закону від 21.09.1999 р. №1079-ХІV // ВВР. – 1999. – № 49. – Ст. 428.

1 Закон України «Про міжнародні договори України» від 22.12.1993 р. №3767-XII (із змінами, внесеними згідно з рішенням Конституційного Суду України № 9-рп/2000 від 12.07.2000 р.) // ВВР. – 1994. – №10. – Ст.45.

1 Див.: Серьогіна С.Г. Теоретично-правові та організаційні засади функціонування інституту президентства в Україні. Монографія. – Х.: Ксілон, 2001. – С.149.

1 Укази Президента України. Т.1. 1991–1994. – К.: Право, 1997. – С.830–833.

2 Закон України «Про оборону України» в редакції Закону від 05.10.2000 р. № 2020-III // ВВР. – 2000. – № 49. – Ст. 420.

1 Укази Президента України. Т.1. 1991–1994. – К.: Право, 1997. – С.830–833.

2 Офіційний вісник України. – 1997. – №24. – С.11.

1 Правовые формы деятельности в общенародном государстве / Под общ. ред. В.М. Горшенева. – Харьков, 1985. – С.56.

1 Афанасьев В.Г. Научное управление обществом (Опыт системного исследования). – М., 1973. – С.240.

1 Урядовий кур’єр. – 2000. – №71. – 18 квітня.

1 Студеникина М.С. Государственный контроль в сфере управления (Проблемы надведомственного контроля). – М., 1974. – С.14–16; Шорина Е.В. Контроль за деятельностью органов государственного управления в СССР. – М.,1981. – С.47–48.

2 Горшенёв В.М., Шахов И.Б. Контроль как правовая форма деятельности. – М.: Юридич. лит-ра., 1987. – С.139.

1 Вопленко Н.Н. Праворазъяснение в системе правовых форм государственной деятельности // Юридическая деятельность: сущность, структура, виды. – Ярославль: Яросл. гос. ун-т, 1989. – С.50.

2 Див., наприклад: Постанова Кабінету Міністрів України від 16.03.2000 р. №507 «Про роз’яснення Указу Президента України від 3 липня 1998 р. №727» // Офіційний вісник України. – 2000. – №12. – Ст.461.

1 Докладніше про статус Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим йтиметься у §8.

2 Указ Президента України “Про Положення про Постійного представника Президента України у Верховній Раді України” від 24.12.1999 р. №1616 // Офіційний вісник України. – 1999. - №52.

1 Указ Президента України “Про Положення про Постійного представника Президента України у Конституційному Суді України” від 22.05.1998 р. №504/98 // Офіційний вісник України. – 1998. - №21.

1 Указ Президента України “Про Положення про Постійного представника Президента України у Кабінеті міністрів України” від 15.03.2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. - №11.

1 Розпорядження Глави Адміністрації Президента України від 17.04.2000 р. №30 “Про затвердження Положення про Управління з питань забезпечення зв’язків з Верховною Радою України, Конституційним Судом України та Кабінетом Міністрів України”.

2 Докладніше про статус Ради національної безпеки і оборони України йтимться у §9.

3 Указ Президента України “Питання організації проведення в Україні адміністративної реформи” від 21.07.2001 р. №538/2001.

1 Указ Президента України “Про щорічні послання Президента України до Верховної Ради України” від 09.04.97 № 314/97 // Офіційний вісник України. – 1997. - №16.

2 Указ Президента України “Про Статут та організаційну структуру Національного інституту стратегічних досліджень” від 02.08.1993 р. № 296/93 (із змінами, внесеними згідно з указами Президента України від 30.12.1994 р. № 833/94, від 27.01.1999 р. № 70/99, від 01.08.2000 р. №943/2000) // Офіційно не опублікований.

1 Постанова Верховної Ради України “Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 2000-2002 роки” від 06.07.2000 р. №1851-ІІІ // Офіційний вісник України. – 2000. - №29.

2 Указ Президента України “Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади” від 14.07.00 № 887/2000 // Урядовий кур’єр. - 2000. – 18 липня.

1 Указ Президента України “Про Координаційну раду з питань державної служби при Президентові України” від 21.03.2000 р. № 473/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. - № 12.

1 Указ Президента України “Про затвердження Положення про Українську Академію державного управління та її загальної структури” від 02.08.1995 р. № 682/95 (із змінами, внесеними згідно з указами Президента від 03.01.1996 р. № 2/96, від 27.01.1999 р. № 70/99, від 01.08.2000 р. № 943/2000) // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1999. - №8: Президент України: Законодавче забезпечення діяльності. - С.275-276.

1 Указ Президента України “Про Стратегію реформування системи державної служби в Україні” від 14.04.2000 р. №599/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. - №16.

1 Президент в Україні: Законодавче забезпечення діяльності // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1999. – №8. – С.86.

1 Положення про Адміністрацію Президента України, затверджене Указом Президента України від 19.02.1997 р. №159/97 // Офіційний вісник України. – 1997. – №8. – С.126–132.

1 Закон України «Про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим» від 02.03.2000 р. № 1524-III // ВВР. – 2000. – № 21. – Ст. 158.

1 Шишкин Г. Технология власти // Эхо планеты. – 1996. – №36. – С.9.

2 Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 05.03.1998 р. № 183/98-ВР // ВВР. – 1998. – № 35. – Ст. 237.

1 Сравнительное конституционное право / Ред. кол.: А.И.Ковлер, В.Е.Чиркин (отв. ред.), Ю.А.Юдин. – М.: Манускрипт, 1996. – С. 623–624.

1 Докладніше див. §8 даної глави.

1 Тимчасовий Регламент Кабінету Міністрів України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 05.06.2000 р. № 915 // Офіційний вісник України. – 2000. – №24.

2 Постанова Кабінету Міністрів України від 08.07.1993 р. № 523 «Питання організації роботи Кабінету Міністрів України» // ЗП України. – 1993. – №12. – Ст.254.

1 Пріоритетні завдання Кабінету Міністрів України на 2001 рік, схвалені розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26.03.2001 р. №109-р // Урядовий кур’єр. - 2001. - 13 квітня.

1 Див. §2 даної глави.

1 Див.: Медведчук В. Адміністративна реформа як засіб вдосконалення державного управління // Вісник Академії правових наук України. – Харків, 1998. - №2 (13). – С.66-75; Авер’янов В. Центральні органи виконавчої влади України: концептуальний підхід до класифікації в контексті адміністративної реформи в Україні // Вісник Академії правових наук України. – Харків, 1999. - №1 (16). – С.42-50; Битяк Ю. Оновлення змісту діяльності органів виконавчої влади – головна мета адміністративної реформи // Вісник Академії правових наук України. – Харків, 2000. - №4 (19). – С.10-19.

1 Постановою КМУ №403 від 26.02.2000 р. не враховуються штати апарату і територіальних підрозділів Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони, Служби безпеки України, а також Державного департаменту з питань виконання покарань.

1 Авер’янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. - К.: Ін Юре, 1997. - С.32.

1 Див.: Додаток до Наказу МВС України №469 від 02.09.1994 р.

1 Основные теории местного самоуправления: происхождение и развитие. – М., 1996. – С.15.

2 Коркунов Н.М. Русское государственное право. – СПб., 1909. – Т.2. – С.489.

1 Конституційне право України. Підручник / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка., 1999. – С.634.

1 Тихомиров Ю.А. Диалектика управления и самоуправления // Вопросы философии.- 1983. –№ 8.- С.21.

2 Шугрина Е.С. Муниципальное право. Учебник. М.: Дело, 1999. – С.21.

1 Біленчук П.Д., Кравченко В.В., Підмогильний М.В. Місцеве самоврядування в Україні (муніципальне право): Навч. посібник. – К.: Атіка, 2000. – С.25; Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посібник. – К.:Атіка, 2000, – С.276.

1 ВВР. – 1991. – №33. – Ст. 443.

1 ВВР. – 1994. – № 6. – Ст.30.

1 ВВР. – 1984. – №51. – Ст.1122.

1 ВВР. – 1993. – № 39. – Ст. 383.

2 ВВР. – 1997. – №49. – Ст. 299.

1 Кутафин О.Е., Фадеев В.И. Муниципальное право Российской Федерации: Учебник. – М.:Юристъ, 1997. – С.268.

1 Урядовий кур’єр. – 1997. – № 242-243. – 27 грудня.

1 ВВР. – 1994. –№ 51. – Ст.446.

1 ВВР. – 1995. –№ 20. – Ст.143.

2 ВВР. – 1998. –№1. – Ст.1.

1 Тодыка Ю.Н. Основы конституционного строя Украины. Учеб. пособие. – Х.: Факт, 1999. – С.42.

1 ВВР. – 1993. – №5. – Ст. 21.

2 ВВР. – 1996. – №3. – Ст.11.

1 ВВР. – 1991. – №21. – Ст.252.

1 ВВР. – 1991. – № 29. – Ст. 377.

2 Закон про місцеве самоврядування в Україні. Науково-практичний коментар / Ред. кол.: В.Ф.Опришко (голова), М.Ф.Веременчук, В.В.Мед­ведчук та ін.- К.: Інститут Законодавства Верховної Ради України, 1999. – С.212.

1 Закон України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» від 25.03.1992 р. в ред. від 13.05.1999 р. // ВВР. – 1992. – №27. – Ст. 385; 1999. –№33. – Ст.270.

1 ВВР. – 1993. – № 44. – Ст.416.

2 Закон України «Про Цивільну оборону України» від 03.02.1993 р. із змінами, внесеними згідно із Законом № 555-XIV від 24.03.1999 р. // ВВР. – 1993. – № 14. – Ст.124.

1 ВВР. – 1991. – № 41. – Ст.546; 1999. – №34. – Ст.274.

1 ВВР. – 1992. – № 38. – Ст. 560; 1996. – № 45. – Ст.238; 2000. – № 9. – Ст.78.

2 Уря довий кур’єр. – 2001. – 15 листопада.

1 ВВР. – 1991. – № 34. – Ст.451; 1996. – № 21. – Ст. 84.

1 Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19.11.92 № 2801-XII з наступними змінами і доповненнями // ВВР. – 1993. – № 4. – Ст.19.

1ВВР. – 1994. – №14. – Ст.80; 1999. – № 34. – Ст.271.

1 ВВР. – 1992. – №34. – Ст.504.

1Кутафин О.Е., Фадеев В.И. Муниципальное право Российской Федерации: Учебник. – М.: Юристъ, 1997. – С.391; Шугрина Е.С. Муниципальное право: Учебник. М.:Дело, 1999. – С.260; Васильев В.И. Местное самоуправление: Учеб. и науч.-практич. пособие. – М., 1999. – С.425.

1 Корнієнко М.І. Місцеве самоврядування в Україні // Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 1999. – С.655.

1 Записка Відділу по зв’язках з місцевими органами влади і самоврядування Секретаріату Верховної Ради України «Про вдосконалення форм і методів організаторської діяльності місцевих рад» від 10.09.1999 р.

1 Рішення Координаційної Ради з питань місцевого самоврядування при Голові Верховної Ради України №18 від 25.06.1999 р. «Про записку Відділу по зв’язках з місцевими органами влади і самоврядування Секретаріату Верховної Ради України щодо навчання працівників органів місцевого самоврядування України в 1998–1999 навчальному році та пропозиції до тематики навчальних програм підвищення кваліфікації працівників органів місцевого самоврядування на 1999–2000 навчальний рік».

1 Записка Відділу по зв’язках з місцевими органами влади і самоврядування Секретаріату Верховної Ради України «Про навчання працівників органів місцевого самоврядування України в 1998–1999 навчальному році та пропозиції до тематики навчальних програм підвищення кваліфікації працівників органів місцевого самоврядування на 1999–2000 навчальний рік».

2 Рішення Координаційної Ради з питань місцевого самоврядування при Голові Верховної Ради України №24 від 10.09.1999 р. «Про записки Відділу по зв’язках з місцевими органами влади і самоврядування Секретаріату Верховної Ради України «Про вдосконалення форм і методів організаторської діяльності місцевих рад» та «Про практику роботи Городищенської районної ради Черкаської області по організації навчання кадрів органів місцевого самоврядування».

1 Закон про місцеве самоврядування: Наук.-практ. коментар / Ред кол.:. В.Ф.Опришко (голова), М.Ф.Верменчук, В.В.Медведчук та ін.- К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1999. – С.251.

1 Костецька Т.А. Особливості інформаційного забезпечення у місцевому самоврядуванні // Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С.109.

1 Постанова Кабінету Міністрів України від 3 травня 1999 р.№758 «Про нову редакцію додатків 1–5 до постанови Кабінету Міністрів України від 3 грудня 1997 р.№1349 «Про фінансове забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування».

1 ВВР України. – 1994. – № 24. – Ст.180

2 ВВР України. – 1995. – № 1. – Ст.4

3 ВВР України. – 1997. – № 6. – Ст.49

4 ВВР України. – 1998. – № 20. – Ст.102

5 ВВР України. – 1999. – №4. – Ст.35

1 Указ Президента України від 19.02.97№163/97 «Про утворення Політичної ради при Президентові України» втратив чинність на підставі Указу Президента України від 25.09.1998 р. №1064/98.

1 ВВР України. – 1992. – № 27. – Ст.382.

1 Указ Президента України «Про порядок реєстрації нормативно-правових актів Служби безпеки України з питань розвідки, контррозвідки та оперативно-розшукової діяльності» від 29.06.1999 р. № 767/99.

1 Постанова Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1996 р. «Про створення в порядку експерименту підрозділу міліції з охорони громадського порядку в м.Харкові» // ЗП України. – 1997. –№2. – Ст.57.


1. Курсовая Расчет участка осаждения двойного покрытия медь-никель
2. Реферат Пастернак Б.Л.
3. Реферат Валютный риск в деятельности банковской системы 2
4. Реферат Международные принципы учета нематериальных активов
5. Реферат на тему Business Plan Essay Research Paper WHAT IS
6. Сочинение на тему Сочинения на свободную тему - Трагическая судьба народа во второй мировой войне
7. Курсовая Система управленческого учета на предприятии Ягодка
8. Отчет по практике Методическая работа в дошкольном образовательном учреждении
9. Сочинение на тему Некрасов н. а. Смысл названия поэмы н. а. некрасова «кому на руси жить хорошо»
10. Реферат Барчук, Анатолий Трофимович