ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ “УКРАЇНА”

Г.О. ЦИРФА

ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

Навчальний посібник

для дистанційного навчання

Передрук і посилання без дозволу Університету “Україна” забороняються.

Всі права застережені

Київ

Університет “Україна”

2005

ББК 67.5я73

Ц 71

Рекомендовано до друку

методичною радою університету “Україна”.

(Протокол №3 від 15.12. 2003)

За редакцією Н.І. Клименко, д.ю.н., професора кафедри

криміналістики Київського національного університету

ім. Тараса Шевченка.

Рецензенти:

І.П. Голосніченко, д.ю.н., професор Національного транспортного університету, заслужений юрист України.

С.М. Стахівський, к.ю.н., доцент, начальник кафедри кримінального процесу та судоустрою Національної академії внутрішніх справ України.

Цирфа Г.О.

Ц 71 Юридична деонтологія: Навч. посіб. для дистанційного навчання./За ред. Н.І.Клименко - К.: (Університет “Україна”), 2005 - 210 с.

ISBN 966-7979-49-0

Навчальний посібник містить теоретичний матеріал, поданий за модульним принципом організації навче-льного процесу, загальну логіко — змістову схему курсу, рекомендації студентам щодо організації самостійної роботи, методичні вказівки щодо написання контрольної роботи, перелік основної та додаткової літератури, курсові завдання, питання для самоконтролю студентів та до заліку, контрольні тести-тренінги, додатки до навчального матеріалу. Розрахований на студентів, викладачів, консультантів університету і може використовуватися не тільки для дистанційної, а також для інших форм навчання.

ББК 67.5я73

I8ВN 966-7979-49-0 © Г.О.Цирфа, 2005

© Університет “Україна”, 2005

ВСТУП

Відповідно до освітньо-професійної програми підготовки фахівців за напрямом 0601 “Право” курс “Юридична деонтологія” належить до нормативних дисциплін циклу професійної та практичної підго­товки.

“Юридична деонтологія” — відносно нова наукова та навчальна дисципліна, яка поступово розвивається й удосконалюється. Вона роз­криває загальну “картину” юридичної діяльності як практичної, так і наукової; навчальної, а також завдання та функції правознавства, роль юридичних знань у вирішенні питань суспільного буття, систему юри­дичної освіти, визначає вимоги до особистих і професійних якостей юриста, систему формування цих якостей, мистецтво спілкування й мудрість прийняття правильного рішення в юридичній практиці.

На сьогодні існують різні точки зору на зміст юридичної деонто­логії, оскільки ця система знань є новою і знаходиться в стадії фор­мування. Існує декілька підручників (Біленчук П. Д., Сливка С. С. “Правова деонтологія”, Сливка С. С. “Правнича деонтологія,” Гусарєв С. Д., Тихомиров О. Д. “Юридична деонтологія.”, Бандурка О. М., Скакун О. Ф. “Юридична деонтологія” та ін. ), автори яких по-різному підходять до визначення юридичної (правничої) деонтології. Якщо на перших ета­пах розвитку деонтологічних знань головними чинниками вважалися культурологічний, моральний фактори, то на сучасному етапі в ре­зультаті додаткових колективних досліджень акцент робиться на фак­торі діяльності, використовується функціонально-діяльний підхід. Це значною мірою вплинуло на розширення предмету юридичної деон­тології.

Виходячи з цього, зміст навчального матеріалу містить питання і культурологічного, і морального характеру, а також інші найбільш раціональні, найбільш необхідні досягнення цієї науки.

Юридична деонтологія пов’язана з багатьма навчальними дисцип­лінами, перш за все, з “Теорією держави і права”, а також із “Про­фесійною етикою юриста”. Маючи свій власний предмет, “Юридична деонтологія” посіла конкретне місце в системі соціальних наук — як юридичних, так і неюридичних (педагогіки, психології, соціології, пол­ітології, етики, естетики, інформатики).

Взаємозв’язок юридичної деонтології з іншими правовими наука­ми і навчальними дисциплінами полягає в тому, що юридична деонто­логія: 1) є вступною наукою і містить відомості, що необхідні для поглибленого розуміння закономірностей юридичної діяльності слідчо­го, прокурора, судді, нотаріуса, адвоката та інших професій. У цьому розумінні її можна назвати загальнопідготовчою наукою, введенням у юридичну практику; 2) створює теоретичні основи для прикладних юридичних навчельних дисциплін — судової психології, судової ети­ки, юридичної конфліктології; 3) поповнює багаж юридичної науки і практики завдяки самостійному предмету дослідження; розкриває нові підходи, надає нову інформацію, почерпнуту з досягнень соціальних наук, і тим самим збагачує як прикладну, так і теоретичну юриспру­денцію.

Мета та завдання дисципліни. Метою курсу юридичної деон­тології є: формування у студентів первинних знань про правові основи державного і громадського життя, дбайливого ставлення до інтересів суспільства, держави та особи, ціннісних орієнтирів щодо моральної оцінки діяльності юриста-професіонала, ознайомлення із системою та методологією навчання, з вимогами, що ставляться до працівників юридичної сфери.

Юридична де онтологія виконує цілий ряд завдань:

- організаційно готує студентів до участі у навчальному процесі, ставить основні навчальні завдання, цілі та засоби їх досягнення;

- знайомить з особливостями сфери здійснення юридичної діяль­ності як одного із видів соціальної діяльності, що відбувається у сфері права;

- визначає характерні риси практичної діяльності юристів за окре­мими напрямками спеціалізації юридичної роботи для розкриття про-фесіограми (моделі) юридичної професії;

- визначає нормативи культури поведінки юриста, які необхідні для його ефективної професійної діяльності;

- зміцнює світоглядну та громадянську позицію майбутніх право­захисників, готує їх психологічно до самостійної напруженої та відпо­відальної роботи на користь суспільства і держави.

У результаті вивчення курсу “Юридична деонтологія” студент повинен знати:

що і як треба вчити, де отримувати навчальну інформацію, як її обробляти, які якості виховувати в собі відповідно до майбутньої професії, в яких сферах можна використовувати отримані знання; ос­новні поняття з курсу “Юридична деонтологія”, основні групи деонтологічних вимог, що пред’являються до професійних та етичних яко­стей правознавця (психологічна, політична, правова, етична, естетична культура юриста як спеціаліста), норми нормативно-правового та мо­ рального поводження, деонтологічні нормативи культури, тенденції їх розвитку.

Після опанування основного змісту програми цього курсу студен­ти повинні вміти:

- розумітися в структурі права, засобах юридичної техніки і вирішувати на цій основі питання юридичної кваліфікації;

- самостійно поповнювати та поглиблювати свої знання;

- використовувати всю сукупність набутих знань;

- аналізувати причинно-наслідкові зв’язки у державному та законодавчому процесах;

- визначати вплив традицій і звичаїв на розвиток окремих право­вих документів, а також появу нових підходів у реформуванні існую­чої правової системи держави;

- осягнути і використовувати всі способи мистецтва спілкування і знання при прийнятті рішень у практичній діяльності.

ЯК КОРИСТУВАТИСЯ ПОСІБНИКОМ

В Україні останнім часом широко запроваджується дистанційне навчання (ДН), яке вже набуло значного розповсюдження у світі. Така форма навчання, перш за все, передбачає самостійну роботу сту­дентів, що є невід’ємною складовою частиною навчального процесу.

Навчальний посібник з курсу “Юридична деонтологія” підготов­лений з метою недання допомоги студентам у творчому осмисленні цілісної системи дисципліни.

Починається цей посібник з логіко-змістової схеми (див. Рис.1.), яка дає можливість уявити, що вивчає даний курс та за яким принци­пом буде подано навчальний матеріал. У відповідності до цієї схеми увесь навчальний матеріал дисципліни поділено на 3 рівні: перший рівень — загальнотеоретичний, що включає в себе основні аспекти характеристики належного, обов’язкового в повсякденній поведінці юриста при виконанні ним своїх службових функцій; другий — норма­тивний, що обґрунтовує практичні моральні рекомендації, соціальні норми-вимоги (нормативні приписи) до юриста будь-якої спеціалізації; третій — спеціальний, що висвітлює специфічні деонтологічні особли­вості конкретних спецісілістів-правників (слідчого, прокурора, адвока­та, нотаріуса та ін.), їх професіограми (модель, опис). Основний мате­ріал подано за модульним принципом.

Модулі — це розділи навчальних дисциплін, які вважаються основними освітніми та заліковими одиницями навчального процесу в системі ДН.

Структура рівнів неоднакова. Перший рівень налічує 4 модулі, в яких розкриті основні теоретичні засади курсу. Другий і третій рівні більш складні, оскільки містять в собі блоки, поділені на модулі. Другий рівень маї; один блок, що налічує чотири модулі, які безпосе­редньо розкривають процес соціалізації юриста, зміст юридичної діяль­ності і юридичної практики. Третій рівень має три блоки. Перший блок містить три модулі; другий блок містить два і третій — три мо­дулі. Третій рівень через різні види культури і професіограми юридич­них професій розкриває властивості особи, необхідні для ефективної професійної діяльності.

Ознайомившись зі структурою навчального матеріалу, слід уваж­но переглянути назви модулів, а їх вивчення слід починати з перегля­ду питань та змісту модулів.

З метою якнайкращого засвоєння дисципліни “Юридична деонтологія” студентам рекомендується старанно опрацювати даний посібник, а також посібники, запропоновані викладачем, збирати та оцінювати інформацію з інших джерел.

Як основні рекомендуються навчальні підручники і посібники:

1. Алексеев С.С. Введение в юридическую специальность. — М., Юридическая литература, 1976.

2. Юридична деонтологія. — Харків., 1993.

3. Горшенев В.М., Бенедик Й. В. Юридическая деонтология: Учеб-ное пособие. - К.: УМК ВО при Минвузе УССР, 1988. - 80 с.

4. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навчальних закладів. - К.: “Атика”, 1999. — 320 с.

5. Сливка С.С. Правнича деонтологія. / Підручник для вищих навчальних закладів. - К.: “Атика”, 1999. - 336 с.

6. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія. - К.: ВІРА, 2000. - 506 с.

7. Бандурка О.М., Скакун О.Ф. Юридична деонтологія: Підруч­ник.- Харків: Вид-во НУВС, 2002. - 336 с.

Для якісного вивчення кожного з модулів рекомендуємо (але це не обов’язково) конспектувати опрацьований матеріал, запропоновану монографічну літературу та наукові статті з питань, що розкриваються в даному модулі. Обов’язковим є складання термінологічного словника, що пропонується як одне із курсових завдань. Це допоможе опанувати складні терміни дисципліни. Термінологічний словник можна поповнювати як при вивченні модулів, так і при виконанні контрольної роботи. Наприклад, при написанні контрольної роботи зустрінеться незнайоме слово віктимологія. Слід знайти визначення цього поняття, записати в словник і запам’ятати. Віктимологія— це галузь науки кримінології, яка досліджує роль жертви (потерпілого) у виникненні криміногенної ситуації і розробляє так званий віктимологічний аспект попередження злочину. Якщо самого визначення не вистачає для повного розуміння поняття, можна додати ще й пояснення. У випадку щодо віктимології: “Неконтрольовані дії потерпілого часто провокують скоєння злочину в певних умовах. Неодноразові пробачення протиправних дій злочинцю, легковажність до власної безпеки також провокують скоєння злочину. Найчастіше потерпілими стають особи скандальні, нестримані, скупі. Вони своєю поведінкою провокують злочинця”.

Курсові завдання містять також питання для самоконтролю, пи­тання до заліку і теми контрольної роботи.

Тільки після того, коли всі завдання будуть виконані, результати слід перевірити користуючись запропонованими відповідями, які містять­ся у додатках до кожного рівня або за текстом матеріалу для вивчен­ня. Крім того, необхідно відповісти на питання контрольних тестів-тренінгів. Одні з них пеоедбачають пряму відповідь на питання, інші — вимагають вибрати із запропонованих варіантів правильну відповідь. Обсяг усіх завдань передбачає ознайомлення не лише з матеріалами даного посібника, а й з додатковою літературою, яка пропонується до кожного модуля.

Результатом самостійної роботи повинна бути контрольна робо­та, яку слід виконати у відповідності з методичними вказівками щодо її написання і надати викладачу під час консультацій у Центрі дистан­ційного навчання (ЦДН) університету.

Рівень 1 (загальнотеоретичний) Модуль ріаня 2 Модуль рівня 1

1. Юридична професія і соціальне призначення юристів в громадському суспільстві та правовій державі.

1. Природа юридичної деонтології та її розвиток як науки і як навчальної дисципліни

2. Предмет, метод та структура юридичної деонтології

2. Соціалізація юриста, юридична діяльність та системи юридичної діяльності

3. Принципи, функції та джерела юридичної деонтології

3. Соціальне регулювання юридичною практичною діяльністю

4. Вплив юридичної деонтології на формування деонтологічних нормативів для майбутніх юристів

4. Правове (державне) регулювання професійної діяльності та основні види юридичної практики

Рівень 2 (нормативний)

Блок 1 рівень 2

Юрист, громадське суспільство і держава

Модуль рівня 3

1. Духовна культура юриста

2. Національна культура юриста

3. Політична культура юриста

1. Моральна культура юриста

Рівень 3 (спеціальний)

2. Правова культура юриста

Блоки рівня 3

1. Фактори формування духовно- національної свідомості юриста

1. Фактори формування професійної свідомості юриста

2. Фактори формування морально- правової свідомості юриста

2. Значення та вплив деонтології правосвідомості та розвиток і формування професійної культури юриста

3. Фактори формування ефективної професійної діяльності юриста

3. Службовий обов’язок юриста та професіограми юридичних професій.

Рис. 1. Логіко-змістова схема курсу “Юридична деонтологія”

Методичні вказівки щодо написання контрольної роботи

Виконання контрольної роботи з курсу “Юридична деонтологія” передбачено навчальним планом і є важливим етапом підготовки фа­хівця.

Написання контрольної роботи — це творчий процес, в якому виявляються здібність студентів до самостійної роботи, вміння аналізу­вати прочитане, рзбити певні висновки. Крім цього, студент має пам’ятати, що він набуває перший досвід, який може знадобитися у по­дальшій науковій роботі.

У процесі підготовки контрольного завдання студенту належить опрацювати запропонований в цьому посібнику навчальний матеріал, основні нормативні акти, навчальну та спеціальну літературу, а також додаткову (для найповнішого висвітлення теми).

Контрольна робота має бути самостійним твором студента. Не допускається механічне переписування тексту з підручника чи іншого джерела, забороняється плагіат, тобто списування чужої роботи.

Обсяг контрольної роботи має бути не менше 15 сторінок машинописного чи комп’ютерного тексту, набраного шрифтом 14 пунктів при інтервалі 1,5. Вона може бути також написана від руки (чітким почерком; в шкільному зошиті або на стандартних аркушах (А-4) обсягом не менше 18 сторінок.

Контроль іа робота має містити по одній темі з кожного рівня (див. Табл. 1).

В самій роботі слід викласти суть кожного з трьох питань, дати оцінку його розробки у літературних та інших джерелах та висловити свою думку стосовно питання, яке розглядається.

Слід пам’ятати про посторінкові виноски (посилання на дже­рело, яке використане). Наприклад, якщо використовуються вислови німецького філософа Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, то у винос­ках слід зазначати це джерело таким чином: Гегель Г. В. Ф. Философия права. - М.: Мысль, 1990. - С. 402-403.

В кінці контрольної роботи необхідно надати список всієї використаної літератури і особисто розписатися.

Контрольну роботу слід надіслати по пошті або здати особисто до Центру дистанційного навчання університету за тиждень до терміну складання заліку з дисципліни.

Таблиця 1

Літера з якої починається прізвище студента	РІВЕНЬ 1		РІВЕНЬ 2			РІВЕНЬ 3
	Модуль	Тема	Модуль	Блок	Тема	Модуль	Блок	Тема
А-В	1	3.1	1	1	3.1	1	1	3.1
Г-Ж	2	3.2	2	1	3.2	2	1	3.2
З-Л	3	3.3	2	1	3.3	3	1	3.3
М-О	3	3.4	3	1	3.4	1	2	3.1
П-Т	3	3.5	4	1	3.5	2	2	3.2
У-Я	4	3.6	4	1	3.6	2	3	3.1

РІВЕНЬ І

Тематика модулів

МОДУЛЬ 1. Природа юридичної деонтології та її розвиток як науки і навчальної дисципліни.

МОДУЛЬ 2. Предмет, метод та сруктура юридичної деонтології.

МОДУЛЬ 3. Принципи, функції та джерела юридичної де­онтології.

МОДУЛЬ 4. Вплив юридичної деонтології на формування деонтологічних нормативів у майбутнього юриста.

МОДУЛЬ 1

1. Історичний аспект формування системи деонтологічних знань та етапи визнання юридичної деонтології.

2. Система юридичних наук.

3. Місце юридичної деонтології в системі суспільних і юридичних наук.

4. Відмінності юридичних наук від юридичних навчальних дис­циплін.

МОДУЛЬ 2

1. Зміст юридичної деонтології та її соціальне призначення.

2. Предмет юридичної деонтології.

3. Методи юридичної деонтології.

4. Структура юридичної деонтології.

МОДУЛЬ З

1. Принципи юридичної деонтології.

2. Функції юридичної деонтології.

3. Джерела юридичної деонтології.

4. Нормативні акти, документи про стандарти юридичної про­фесії як офіційні джерела юридичної деонтології.

МОДУЛЬ 4

1. Роль навчального обов'язку у формуванні службового духу

юриста.

2. Юридична освіта і Закон України “Про освіту”

3. Деонтологічні нормативи випускника юридичного факультету.

4. Вироблення власних норм поведінки на початковому етапі на­вчання та на перспективу.

Зміст модулів рівня 1 і рекомендована література для вивчення матеріалу

МОДУЛЬ 1. Природа юридичної деонтологї та її розвиток як науки і навчальної дисципліни

ЗМІСТ ДИДАКТИЧНОЇ ОДИНИЦІ

Етика — початок юридичної деонтології. Поняття “деонтологія”. Спільні риси медичної і юридичної деонтології. Шлях визнання юри­дичної деонтології. Поняття “наука”, предмет і об’єкт науки. Співвідно­шення юридичної науки і юридичної дисципліни. Основні завдання, що стоять перед дисципліною “Юридична деонтологія”. Система юри­дичних наук і місце юридичної деонтології в системі суспільних і юри­дичних наук.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Нормативно-правові акти

1. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. “Голос України”, 10 січня 2001 р., N З (2503) . - С. 6 - 8.

2. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954 р. // Україна в міжнародно-правових відносинах. / Кн.2. (Правова охорона культурних цінностей). — К., 1997. — С. 295-298.

Деонтологічні кодекси

1. Канони професійної етики /Американська Правова Асоціа­ція.- 1908, 1998.

2. Міжнародний кодекс поведіники державних посадових осіб. / Міжнародний договір від 23 липня 1996 (Міністерство закордонних справ України, ООН) // javascript: ОреnDoc ('995_788')

3. Статут патрульно-постової служби міліції України, затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28 липня 1994 року.

4. Кодекс професійної етики судді, прийнятий на V з’їзді суддів України 24 жовтня 2002 р. // “Вісник Верховного Суду України”, N 5, вересень - жовтень, 2002 р.

Спеціальна та додаткова література

1. Гегель Г.В.Ф. Философия права.- М.: Мысль, 1990.- С. 402-403.

2. Вебер М. Избранные произведения. — М.: Прогресе, 1990.

3. Философский знциклопедический словарь. — М., 1996. — 560 с.

4. Народная знциклопедия научньїх й прикладных знаний / В 12-ти томах. - М., 1911. - Т. 11. - С. 28 .

5. Алексеев С.С. Введение в юридическую специальность. — М: Юридическая литература, 1976.

6. Горшенєв В.М., Бочарова М.Л. Юридична деонтологія. — Харків.: Основа, 1993.

7. Горшенєв В.М., Бенедик И.В. Юридическая деонтология: Учебное пособие. - К.: УМК ВО при Минвузе УССР, 1988. - 80 с.

8. Бризгалов І.В. Юридична деонтологія / Стислий курс лекцій.— К.: МАУП.1998. - С. 3-14.

9. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навчальних закладів. - К.: “Атика”, 1999. — С. 10—43.

10. Сливка С.С. Правнича деонтологія. / Підручник для вищих навчальних закладів.— К.: “Атика”, 1999. - С. 5 — 40.

11. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія.— К.: Віра, 1999.- С. 4 - 20.

12. Бандурка О.М., Скакун О.Ф. Юридична деонтологія: Підруч­ник.- Харків: Вид-во НУВС, 2002. - С. 5 - 20.

13. Колодій А.М., Копейчиков В. В. та ін. Загальна теорія держа­ви і права. Навчальний посібник / За ред. В.В.Копейчикова. — К.: Юрінком Інтер, 1997.- С. З - 14.

14. Подопригора А.А. Основьі римского гражданского права. — К.: Вентури, 1994. - 288с.

15. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. — К., 1993. - 591 с.

16. Грушевсьлий М. Історія України - Русі: В 11 т., 12 кн. К.. 1993. Т.З.- С. 352-377.

17. Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія. — Київ.: Либідь, 1996.

18. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини: На­вчальний посібник. - К: Абрис, 1995. - 336 с.

19.Горський В.С. Історія української філософії. / Курс лекцій. К.: Наукова думкгі, 1996.

20. Теория государства й права: курс лекций / Под ред. М.Н.Мар-ченко. - М.: Зериало, 1999. - С. 327 - 332.

21. Жоль К.К. Философия й социология права: Учебное посо-бие.- К.: Юринксм Интер, 2000.- 480 с.

МОДУЛЬ 2. Предмет, метод та сруктура юридичної деонтології.

ЗМІСТ ДИДАКТИЧНОЇ ОДИНИЦІ

Зміст юридичної деонтології в різних визначеннях. Критерії визначення предмета юридичної деонтології. Предмет юридичної деонтології. Компоненти юридичної деонтології: філософія — право — почуттєва норма — професійна дія. Співвідношення компонентів юри­дичної деонтології і етики. Метод і види методів юридичної деонтології: загальні; приватні (конкретні); спеціальні. Структура юридичної деон­тології.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Спеціальна та додаткова література

1. Алексеев С.С. Введение в юридическую специальность. - М., Юридическая литература, 1976.

2. Горшенєв В.М., Бочарова М.Л. Юридична деонтологія. — Харків: Основа, 1993.

3. Колодій А.М., Копейчиков В.В. та ін. Загальна теорія держа­ви і права. Навчальний посібник / За ред. В.В.Копейчикова. — К.: Юрінком Інтер, ГІ98. - С. 3-14.

4. Горшенєв В.М., Бенедик И.В. Юридическая деонтология: Учеб­ное пособие. - К.: УМК ВО при Минвузе УССР, 1988. - 80 с.

5. Бризгалов І.В. Юридична деонтологія / Стислий курс лекцій.— К.: МАУП, 1998. - С. 3-14.

6. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навчальних закладів.— К.: “Атика”, 1999. — С. 10 — 43.

7. Сливка С.С. Правнича деонтологія. / Підручник для вищих навчальних закладів. - К.: “Атика”, 1999. — С. 5 — 40.

8. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія.— К.: Віра, 1999. - С. 14-19

9. Бандурка О.М., Скакун О.Ф. Юридична деонтологія: Підруч­ник.- Харків: Вид-во НУВС, 2002. - С. 5 - 20.

10. Теория государства й права: курс лекций / Под ред. М.Н.Мар-ченко. - М.: Зерцало, 1999. - С. 327 - 332.

МОДУЛЬ 3. Принципи, функції та джерела юридичної деонтології

ЗМІСТ ДИДАКТИЧНОЇ ОДИНИЦІ

Принципи юридичної деонтології: гуманність, справедливість, милосердя, нормативність, самостійність, індивідуальність, неповторність, нестандартність, моментальність, непередбачуваність, своєчасність, практичність, конкретність.

Функції юридичної деонтології.

1. Функції, що стосуються самого юриста: формування у юриста внутрішнього імперативу службового обов'язку; вироблення у нього професійної правомірної поведінки; сприяння вибору юристом справедливого рішення; вироблення у юриста норм мистецтва спілкування; виховання у працівників почуття юридичної та моральної відпові­дальності; конкретизація правосвідомості юристів; підвищення рівня правового почуття у працівників правоохоронних органів; виховання у юристів поваги до права; обгрунтування індивідуального регулювання професійних дій юристів; вироблення у працівників юридичної само­регуляції, юридичної репутації, юридичного самоутвердження і юри­дичної оцінки.

2. Функції, що відображають процес формування національного права України: утвердження національного духу українського права; забезпечення панування права; створення необхідних передумов фун­кціонування української національно-правової теорії.

3. Функції, що стосуються регулювання суспільних відносин у державі: уміння встановити цінність права і цінність держави в суспільстві; взаємозв'язок суспільних відносин; сприяння формуван­ню цивілізованого правопорядку в Україні.

Духовні, моральні та правові норми, а також професійна етика та професійна культура - джерела норм юридичної деонтології. Закон як засіб досягненчя безпеки в умовах суспільного життя людини. До­кументи про стандарти юридичної професії як офіційні джерела юри­дичної деонтології.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Нормативно-правові акти

1. Статут Організації Об’єднаних Націй від 26 червня 1945 р.// Действующее международное право. Т.1. - М., 1996. — С. 7-33.

2. Статут Ради Європи від 5 травня 1945 р. // Действующее международное право. Т.1. — М. 1996. - С. 707-717.

3. Загальна декларація прав людини /Прийнята і проголошена резолюцією 217А (III) Генеральної Асамблеї OOН від 10 грудня 1948 р. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник документів. - К., 1989.- С.9-14.

4. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права / Прий­нятий і відкритий для підписання, ратифікації та приєднання резолю­цією 2200 А (ХХЦ Генеральної Асамблеї OOН 16 грудня 1966 року. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973 року. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник документів. - К., 1989.- С. 28-49.

5. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 р. //Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник документів.— К.,1989.— С. 15-27.

6. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. "Голос України", 10 січня 2001 р., № 3 (2503).- С. 6-8.

7. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954 р. // Україна в міжнародно-правових відносинах. / Кн.2. (Правова охоро­на культурних цінностей).- К., 1997.— С. 295-298.

8. Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник документів.- К., 1989. -С. 97-112.

9. Конституція України // ВВР.- 1996.- № ЗО.- Ст. 141.

Деонтологічні кодекси

1. Канони професійної етики /Американська Правова Асоціа­ція.- 1908, 1998.

2. Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства. /Міжнародний договір від 01 жовтня 1988 (Міністер­ство закордонних справ України, Рада Європи) // javascriptт: ОреnDoc ('994_343').

3. Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб. / Міжнародний договір від 23 липня 1996 (Міністерство закордонних справ України, OOН) // javascriptт: ОреnDoc ('995_788').

4. Статут патрульно-постової служби міліції України, затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28 липня 1994 року.

5. Положення від 04 квітня 1997 № 1 "Про Комісію з питань етики та вирішення спорів Професійної асоціації реєстраторів і депо­зитаріїв (ПАРД)" // javascriptт: ОреnDoc ('ус001378-97').

6. Примірний перелік дій, що порушують високі стандарти підприєм­ницької етики та професійної відповідальності, затверджений Асоціацією “ПФТС” 01 липня 1997 року. // javascriptт: ОреnDoc ('n0001211-97').

7. Кодекс професійної етики аудиторів України, прийнятий Ауди­торською палатою 18 грудня 1998 року № 73 // javascriptт: ОреnDoc ('у0073230-98').

8. Правила етики арбітра (члена трудового арбітражу), затверд­жені наказом Національної служби посередництва і примирення від 8 вересня 2000 року.

9. Загальні правила поведінки державного службовця, затверд­жені наказом Головдержслужби України від 2 жовтня 2000 року.

10. Кодекс професійної етики судді, прийнятий на V з’їзді суддів України 24 жовтня 2002 р. // “Вісник Верховного Суду України”, N 5, вересень - жовтень, 2002 р.

11. Постанова Верховної Ради України від 28 листопада 2002 № 297-ІV “Про прийняття за основу проекту Закону України про прийнят­тя Кодексу професійної етики судді”. // javascriptт: ОреnDoc ('297-15').

12. Концепція запобігання маніпулюванню ринком цінних паперів, нечесній торговій практиці і порушенню етики професійної діяльності на фондовому ринку, затвердженя рішенням Державної ккомісії з фондового ринку і цінних паперів (ДКЦПФР) від 14 січня 2003 № 21 // javascriptт: ОреnDoc ('vr021312-03').

13. Кодекс професійної етики аудиторів банківських установ, зат­верджений постаювою Національного банку України від 12 лютого 2003 № 50// javascriptт: ОреnDoc ('v0050500-03').

Спеціальна та додаткова література

1. Гегель Г.В.Ф. Философия права.-М.: Мьісль, 1990.- С. 402-403.

2. Вебер М. Избранньїе произведения,- М.: Прогресе, 1990.

3. Коментар до Конституції України/ Друге видання.— К., 1998— 412 с.

4. Права людини в Україні. / Щорічник.— Український центр прав людини, 1998, 19')9, 2000.

5. Алексеев С.С. Еіведение в юридическую специальность.— М., Юридическая литііратура, 1976.

6. Горшенєв В.М., Бенедик Й.В. Юридическая деонтология: Учеб-ное пособие. - К,: УМК ВО при Минвузе УССР, 1988.- 80 с.

7. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навчальних закладів.— К.: “Атика”, 1999.— С. 10-43.

8. Сливка С.С. Правнича деонтологія. / Підручник для вищих навчальних закладів.— К.: “Атика”, 1999.- С. 31-64.

9. Гусарєв С.Д., Карпов О.М. Юридична деонтологія. — К., 1998.— С. 3-26.

10. Гусарєв С.Д.,Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія,- К.: ВІРА; Дакор., 2000.- С. 3-50.

11. Бандурка О.М., Скакун О.Ф. Юридична деонтологія: Підруч­ник.- Харків: Вид-во НУВС, 2002.- С. 20-24.

12. Таман Алан. Право Європейського Союзу: Підручник для сту­дентів вищих навчальних закладів / Пер. з англ.— К.: Абрис, 1998.-424 с.

МОДУЛЬ 4. Вплив юридичної деонтології на формування деонтологічних нормативів у майбутнього юриста

ЗМІСТ ДИДАКТИЧНОЇ ОДИНИЦІ

Основні завдання, що стоять перед студентами на період почат­кового етапу навчсіння та на перспективу. Навчальні обов’язки студентів. Форми участі студентів у навчально-виховному процесі. Загальна ха­рактеристика та показники рівня навчальної дисципліни, фактори, що впливають на її якість. Правопорядок, дисципліна та їх співвідношення з внутрішнім розпорядком. Вимоги Закону України “Про освіту” щодо прав та обов’язків студентів. Деонтологічні нормативи випускника юридичного факультету. Скарбниця життєвої мудрості і традицій на допомогу майбутньому юристу у виробленні власних норм поведінки.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Нормативно-правові акти

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. //Відомості Вер­ховної Ради України (далі ВВРУ). - 1996.- № ЗО.- Ст.141.

2. Закон України від 06 березня 1996 р. № 100/96- ВР “Про освіту” // ВВРУ.- 2002.- № 20.- Ст.134.

Спеціальна та додаткова література

1. Алексеев С.С. Введение в юридическую специальность. — М., Юридическая литература, 1976.

2. Горшенєв В.М., Бочарова М.Л. Юридична деонтологія. — Харків: Основа, 1993.

3. Горшенєв В.М., Бенедик И.В. Юридическая деонтология: Учеб-ное пособие. - К.: УМК ВО при Минвузе УССР, 1988.- 80 с.

4. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навчальних закладів.— К.: “Атика”, 1999.— С. 10—43.

5. Сливка С.С. Правнича деонтологія. / Підручник для вищих навчальних закладів. - К.: “Атика”, 1999. - С. 5-40.

6. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія - К.: ВІРА; Дакор., 2000.- С. 14-18; 56-63.

7. Бандурка О.М., Скакун О.Ф. Юридична деонтологія: Підруч­ник.- Харків: Вид-во НУВС, 2002. - С. 5-20; 58-86.

8. Годованець В., Кампо В., Тертичний В. Правова освіта грома­дян України: методологічні проблеми розроблення Концепції// Пра­во України.- 1999.- № 1.- с. 27-31.

9. Дементьев Г.Г. Процес формирования личности под влиянием социальной среды в современньїх условиях: Дис... канд. социол. н. М.: 2000.- 191 с.

10. “Юридичні клініки” в Україні: роль, завдання та організацій­но-правові засади: Навчальний посібник / За редакцією М.В.Дуле-6и.- К.: “МП Леся”, 2003.- 120 с.

11.Савченко С.В. Социализация студенческой молодежи в усло-виях регионально-о образовательного пространства. — Луганск: Аль­ма-матер, 2003.- С. 186-304; 335-375.

КУРСОВІ ЗАВДАННЯ ДО МОДУЛІВ РІВНЯ 1

1. Складіть термінологічний словник (Словник повинен місти­ти основні поняття і терміни з матеріалу модулів, а також із запропо­нованих джерел першого рівня)

Наприклад:

Етика — це вчення про мораль, духовність та їх роль у суспільстві.

2. Питання для самоконтролю (відповідь перевірте за додат­ком до рівня 1 ).

2.1. Ким вперше був вжитий термін “деонтологія” як науковий і в якій праці?

2.2. Що стало передумовою виникнення дисципліни “Юридична деонтологія”?

2.3. Що таке наука?

2.4. Які існують види наук і яке призначення кожного з них?

2.5. Чим відрізняється юридична наука від юридичної навчальної дисципліни?

2.6. Який існує набїр вихідних загальних положень, що розкриває своєрідність і специфіку юридичної деонтології?

2.7. Що таке метод і чим він відрізняється від предмета дисципл­іни?

2.8. Яка роль функцій юридичної деонтології?

2.9. Як ви розумієте поняття “внутрішній імператив” службового обов’язку юриста?

2.10. З яких елементів складається внутрішній імператив службо­вого обов’язку?

2.11. Від чого залежить формування національного духу украї­нського права?

2.12. Що такс норма права?

2.13. Які джерела норм юридичної деонтології ви знаєте?

2.14. Що таке закон?

2.15. Що такс підзаконні нормативні акти?

2.16. Який нормативний акт є джерелом формування навчально­го обов’язку?

3. Теми контрольної роботи

3.1. Природа юридичної деонтології та її поняття.

3.2. Предмет і метод юридичної деонтології.

3.3. Принципи юридичної деонтології..

3.4. Внутрішній імператив службового обов'язку юриста і його суть.

3.5. Джерела юридичної деонтології.

3.6. Юридична освіта та деонтологічні нормативи випускника юридичного факультету.

4. Питання для підготовки до заліку.

4.1. Поняття та зміст навчальної дисципліни “Юридична деонтологія”.

4.2. Поняття “деонтологія”.

4.2. Поняття “юридична деонтологія”.

4.3. Природа юридичної деонтології.

4.4. Історичний аспект становлення системи деонтологічних знань.

4.5. Внесок римських юристів у світову юридичну теорію та юридичну практику.

4.6. Виникнення деонтології як науки.

4.7. Юридична деонтологія як наука і юридична дисципліна.

4.8. Завдання науки “Юридична деонтологія”.

4.9. Предмет юридичної деонтології

4.10. Методи юридичної деонтології.

4.11. Структура юридичної деонтології.

4.12. Принципи юридичної деонтології.

4.13. Функції юридичної деонтології.

4.14. Внутрішній імператив службового обов’язку юриста і його суть.

4.15. Джерела юридичної деонтології.

Матеріали для вивчення модулів рівня 1

МОДУЛЬ 1. Природа юридичної деонтологї та її розвиток як науки і навчальної дисципліни

1.1. Історичний аспект формування системи деонтологічних знань та етапи визнання юридичної деонтології.

Юридична деотологія за своїм віком — молода юридична наука і навчальна дисципліна, яка знаходиться у стадії свого становлення і набуває необхідного авторитету в системі юридичних знань. Це дис­ципліна, опанування якої є важливою передумовою духовного збага­чення, інтелектуального і культурного розвитку майбутнього юриста, підготовки його до вибору норм поведінки у практичній діяльності, формування власних норм поведінки для кожної конкретної ситуації зокрема.

Юридична деонтологія виникла на початку 90-х років, поступово розвивається і вдосконалюється. Сьогодні цю дисципліну вивчають студенти всіх юридичних вузів і факультетів на першому курсі.

Деонтологія (від грецького “deon” – належно і “logie” – слово, вчення) – це розділ етики, що розглядає проблеми обов’язку, сфери належного (того, що повинно бути) всі форми моральних вимог у різних галузях суспільного життя. Початком юридичної деонтології є етика: система духовних норм і правил поведінки, мораль певної сус­пільної чи професійної групи.

Мораль — один з основних способів нормативної регуляції діяль­ності людини в суспільстві, особлива форма суспільної свідомості й вид суспільних відносин (моральні відносини), предмет спеціального вивчення етики.

Етика як наука про мораль з’ясовує її місце в системі інших суспільних відносин, аналізує її природу і внутрішню структуру, вивчає походження та історичний розвиток, теоретично обґрунтовує її соц­іальну роль і функції. Основними категоріями етики є добро і зло, моральний обов’язок, совість, честь і гідність, сенс життя і щастя.

В процесі розвитку правової етики юридична деонтологія виділи­лася в окрему галузь знань. Проте вона не тотожна з етикою. Юри­дична деонтологія, з одного боку, є стрижнем, “серцевиною” право­вої етики, а з іншого — значно ширшою за змістом, тому що поряд з морально-етичною культурою містить у собі тісно пов'язані з нею інші грані культури юриста як особи.

Професія юриста виникла та розвивалася і як вид соціальних по­слуг, і як засіб виникнення управлінських функцій. Тому службові функції юриста пов’язані із здійсненням ним владних повноважень стосовно окремих громадян чи з наданням ним будь-яких професій­но-юридичних послуг. Кожного разу юрист повинен приймати відпов­ідне рішення, а відтак людина підпадає у певну залежність від волі юриста, характеру його дій. На жаль, дії його можуть бути не тільки доброзичливими, вони можуть нести і небезпеку посягання на особу.

Люди давно розмірковували над розробкою свого роду кодексу професійної поведінки, який би сприяв забезпеченню найбільш спри­ятливих умов для особи, яка користується тими чи іншими соціальни­ми послугами.

Вперше здійснив спробу науково осмислити й систематизувати таку соціальну потребу англійський філософ і правознавець Ієремія Бентам. Він розробив модель науки про норми професійної поведінки людини, яка має владу. Його книга “Деонтологія, або наука про мо­раль”, яка вийшла у світ у 1834 році, на жаль, досі не перекладена на інші мови. Бентам вважав деонтологію наукою про професійні обо­в'язки, зокрема, про внутрішній імператив обов’язку. Він твердив, що початок користі є основою, а право та мораль — вирішальними чинни­ками деонтології.

Деонтологія не охоплює всю науку про мораль, як вважав Бен­там, а є її складовою частиною, яка зосереджена саме на категорії належного морального обов’язку. Будучи однією з основних кате­горій етики, моральний обов’язок виражає об’єктивну необхідність у вигляді певних моральних вимог до особистості з боку суспільства і до суспільства з боку особистості.

У вузькому розумінні деонтологією називали професійну етику медиків, яка є системою етичних норм виконання медичними праців­никами своїх службових обов’язків. На сьогодні збереглася значна кількість історичних пам’яток, які свідчать про розвиненість медичної деонтології.

Так, наприклад, в античний період Гіппократом був сформульова­ний цілий ряд деонтологічних норм лікаря-мудреця: “Все, що шукаємо в мудрості, все це є і в медицині, а саме: презирство до грошей, совіс­ність, скромність, простота в одязі, повага, розсудливість, рішучість...”

В часи середньовіччя норми медичної етики зазнали негативного впливу з боку релігійно-церковної філософії, але збереглись такі відомі пам’ятки деонтологічного характеру, як “Салернський кодекс здоро­в’я”, “Етика”, “Канон лікарської науки” та інші.

Значення деонтології у радянські часи помітила саме медицина. Основоположником медичної деонтології того періоду вважається професор М. Н. Петров. Ще на початку 50-х років він запропонував увести у практику медичної освіти навчальну дисципліну, яку назвав “Медична деонтологія”. На його думку, деонтологія вивчає не тільки відносини “лікар-хворий”, але й систему організації обслуговування хворого в лікарнях, поліклініках і культуру обслуговування.

Шлях становлення юридичної деонтології виявився довшим. Саме медична деонтологія стала передумовою її виникнення. Безумовно, як медик, так і юрист повинні захищати інтереси особи — життя, честь, гідність. Кожна помилка медика чи юриста чи недбале ставлення до людини може призвести до трагічних наслідків. Саме працівникам цих професій ми довіряємо свою долю, своє майбутнє і розраховуємо не лише на високій професіоналізм цих людей, а й на їх етику.

Отже, метою юридичної, як і медичної деонтології, стало забезпечення високоякісного, високогуманного ставлення до такої соціаль­ної цінності як особа.

Отже, що ж гаке деонтологія взагалі і юридична деонтологія зокрема?

Деонтологія (перш за все) — це внутрішній імператив обо­в’язку, сформований самою людиною для себе під впливом норма­тивних чинників (соціальних норм) і конкретних обставин, в які вона потрапила. Це конкретний разовий обов’язок людини (за ве­лінням душі та волі).

Якщо зазначені якості цього поняття розглядати стосовно про­фесійної практики (діяльності) юриста, то деонтологія виступає як його душа й мудрість, поєднуючи в собі сукупність моральних, правових та інших вимог.

Виходячи з цього, деонтологія юриста - це цілісність психо­логічного, політиі-ного, етичного, естетичного, юридичного. Ці скла­дові не можна відокремити, їх можливо лише виділити в політичні, етичні, естетичні, інформаційні підсистеми культури особи юриста, що перебувають у розвитку, зв’язку й гармонії.

У ті часи, коли Ієремія Бентам запропонував свою модель науки деонтології, ще не ставилося питання про створення юридичних доку­ментів про деонтологічні стандарти юридичної професії. Сьогодні термін “деонтологія” вживається в більш широкому розумінні. Наукові дос­лідження останніх часів дозволяють характеризувати її як навчальну дисципліну.

Перш, ніж розглядати юридичну деонтологію як науку і навчаль­ну дисципліну, з’ясуймо поняття “наука” і “навчальна дисципліна”.

1.2. Система юридичних наук

Навколишню дійсність вивчає складна система наук.

Наука — це система знань про навколишній світ. Існують науки природознавчі, які вивчають природу; технічні, що містять знання про різні технічні конструкції; суспільні науки, які містять знання про суспільство. Кожну з цих наук можна поділити на окремі підвиди. Наприклад, серед суспільних наук виділяють історичну, економічну, юридичну та інші.

В свою чергу, юридична наука поділяється на окремі галузі права, кожна з яких має свій предмет, вивчає певну сторону об’єкта. В своїй сукупності ці групи складають систему юридичних наук (див. Додаток до модуля 1).

Систему юридичних наук можна поділити на окремі групи:

1. Теоретико-історичні науки — “Теорія держави і права”, “Історія держави і права”, “Історія політичних і правових вчень”.

Предметом теорії держави та права є знання про загальні законо­мірності виникнення, розвитку і функіонування держави та права, а об’єктом — загальні закономірності держави і права.

Науки “Історія держави та права України”, “Історія держави та права зарубіжних країн” вивчають процес виникнення і розвитку дер­жави та права в конкретних країнах. Наука “Історія політичних та правових вчень” досліджує розвиток теорій про державу та право.

2. Галузеві юридичні науки. Це, зокрема, науки адміністративно­го права, цивільного права, фінансового права, кримінального права, аграрного права та ін. Предмет їх дослідження — закономірності пра­вового регулювання відповідних галузей суспільних відносин. Так, наприклад, фінансове право вивчає суспільні відносини, що виника­ють у процесі акумуляції, розподілу і використання коштів, тобто фінан­сову діяльність держави.

3. Міжгалузеві юридичні науки. Виникли в результаті інтеграції та диференціації знань тих чи інших якостей галузевих юридичних наук. Так, наприклад, господарське право поєднує якості цивільного і адміністративного права, природоохоронне право використовує ме­тоди різних галуззй права і т. ін.

4. Спеціальні прикладні юридичні науки (криміналистика, кримі­нологія, судова мадицина, судова психологія судова хімія і т.ін. ).

5. Науки, що вивчають міжнародне, європейське і зарубіжне право.

1.3. Місце юридичної деонтології в системі суспільних і юри­дичних наук

У системі юридичних наук юридична деонтологія займає певне місце, але ця наука посіла конкретне місце і в системі неюридичних наук (етики, естетики, психології, соціології, політології, педагогіки, інформатики).

Більшою мірою юридична деонтологія пов’язана з теорією дер­жави і права та професійною етикою, правовою естетикою, правовою психологією юриста, тобто тими науками, що виникли на стику юрис­пруденції і зазначених галузей суспільних наук.

Вона використовується і спеціальними юридичними науками. Наприклад, у криміналістиці для встановлення необхідних для цієї науки фактів дослідник використовує не тільки об’єктивний, а й суб’єктив­ний підходи. Як правило, це почуттєва форма фахівця, який займаєть­ся певним дослідженням. І вона (як внутрішній імператив його повед­інки) належить саме юридичній деонтології.

У класифікації юридичних наук юридичну деонтологію відносять до теоретико-історичних, оскільки: 1) стрижнем її поглибленого вив­чення є правова культура юриста, його професійно-правова поведінка, гармонійно пов'язана з політичною, психологічною, етичною та есте­тичною культурою; 2) вона містить відомості, необхідні для всебічного пізнання закономірностей юридичної діяльності слідчого, судді, проку­рора, нотаріуса, адвоката та інш.; 3) створює теоретичні основи для прикладних юридичних наук і навчальних дисциплін — судової психо­логії, судової етики, юридичної конфліктології та ін.; 4) збагачує теоре­тичні основи юрисгруденції завдяки самостійності предмета дослідження. Розвиває нові підходи в юридичній науці і практиці.

Оскільки юридична деонтологія взаємодіє з іншими науками, то виникає потреба і їх розмежуванні.

Розмежувати науки можна, насамперед, за допомогою предмета і об’єкта науки.

Предмет наук — це та сфера пізнання, якою займається ця наука.

Об’єкт науки — ті реальні явища, які вивчає наука.

Юридична деонтологія, як спеціальна юридична наука і вступна навчальна дисципліна, входить до системи юридичних наук, об’єдна­них загальною назвою правознавство.

Юридичні науки треба відрізняти від юридичних навчальних дисциплін.

1.4. Відмінності юридичних наук від юридичних навчальних дисциплін

1. Інформаційний зміст науки ширше, ніж зміст відповідної дисципліни, тому що остання включає лише частину наукових знань.

2. Наука може включати різні точки зору вчених, зміст навчаль­ної дисципліни — це перевірені канонічні знання.

3. Наука не має адресата, якому призначаються знання, а на­вчальна дисципліна орієнтується на певну категорію тих, хто навчається, враховуючи майбутню професійну діяльність.

4. Наука включає тільки юридичні знання, а навчальна дисциплі­на, окрім знання, передбачає отримання вмінь і навичок їх реалізації.

5. Наукові дані викладаються в монографіях, брошурах та інших наукових виданнях, а навчальні дисципліни — в підручниках і лекціях.

Навчальна дисципліна — це система знань, узятих з прак­тичних наук, яка включає вміння та навички реалізації цих знань, а також деякі педагогічні поради.

Юридичну деонтологію доцільно розглядати, по-перше — як вступ до юридичної спеціальності, метою якого є навчити студента вважати совість (сумління), справедливість головними критеріями вибору внут­рішнього почуття; по-друге — як вступ до філософії права.

Але значення юридичної деонтології як навчальної дисципліни не вичерпується тим, що вона є введенням в юридичну спеціальність. Розви­ток юридичних наук, удосконалення юридичної практики вносять істотні корективи і зміни в юридичну деонтологію, тому що вона є не набором формальних умовностей, а виразомм суспільної необхідності. Вона покликана розкривати причини виникнення й існування тих чи інших етичних, естетичних, правових та інших правил у юридичній про­фесії, формувати систему нормативів забороненого, дозволеного, зобов'язального і рекомендаційного характеру для кожної Її спеціа­лізації відповідно до досягнутого рівня соціальної культури.

Система дисципліни юридичної деонтології в цілому збігається із системою науки юридичної деонтології. Разом з тим є і певні відмінності, що випливають із змісту навчальної дисципліни і порядку її викладу.

Основні поняття

Етика, мораль, деонтологія, наука, предмет науки, об’єкт науки, навчальна дисципліна.

Необхідно запам’ятати

Етика — система духовних норм і правил поведінки, мораль пев­ної суспільної чи професійної групи.

Мораль — один з основних способів нормативної регуляції діяльності людини в суспільстві, особлива форма суспільної свідомості й вид суспільних відносин (моральні відносини), предмет спеціального вивчення етики.

Деонтологія — це внутрішній імператив обовєязку, сформований людиною самою для себе під впливом нормативних чинників (соціаль­них норм) і конкретних обставин, у які вона потрапила. Це конкретний обов’язок людина (за велінням душі та волі), але обов’язок разовий.

Наука — це система знань про навколишній світ.

Предмет науки — це та сфера пізнання, якою займається ця на­ука.

Об’єкт науки — це реальні явища, які вивчає ця наука. Навчальна дисципліна — це система знань, взятих з наук, яка включає вміння та навички реалізації цих знань, а також деякі педа­гогічні знання.

Доробити

Д

СИСТЕМА ЮРИДИЧНИХ НАКУ

Теоретико юридичні

Галузеві

Міжгалузеві

одаток до модуля 1

МОДУЛЬ 2. Предмет, метод та структура “Юридичної деонтології”

2.1. Зміст юридичної деонтології та її соціальне призначення

Як уже зазначалося, існують різні точки зору стосовно змісту юридичної деонтології. Так, В.М. Горшенєв та В.І.Бенедик розгляда­ють юридичну деонтологію як галузь науки, що узагальнює систему знань про мудрість спілкування та мистецтво прийняття правильного рішення в юридичній практиці (навчальний посібник цих авторів із юридичної деонтології, - К., 1988; ще один посібник — у 1993 р.). О.В.Шмоткін вважає, ш,о юридична деонтологія — це система загаль­них знань про юридичні науки та юридичну практику, вимоги до про­фесійних та особистих якостей юриста, про формування цих якостей (Юридична деонтологія. — К.,1995).

Більш повно дають це поняття Гусарєв С.Д. та Тихомиров О.Д. (див.: підручник "Юридична деонтологія" - К.: Віра, 2000), а також Бандурка О.М. та Скакун О.Ф. (див.: підручник "Юридична деонтоло­гія": Харків: Вид-ио НУВС, 2002). Крім підручників, визначення цього поняття дається в "Юридичній енциклопедії".

На нашу думку, якщо деонтологія в цілому — частина науки про мораль (етику) з .акцентом на категорію належного морального обо­в'язку, то юридична деонтологія — частина правознавства, яка інтег­рує принципи правового й морального регулювання професійної юри­дичної діяльності, з акцентом на службовий обов'язок юриста, з ура­хуванням специфіки конкретної юридичної спеціальності, практична реалізація якої вимагає об'єктивно належного рівня знань, умінь і навичок професіонала, людини, громадянина.

Беручи до увгіги всі визначення, що існують сьогодні, можна дати нижченаведене загальне поняття.

Юридична деонтологія — це галузь юридичної науки і навчаль­на дисципліна, що являє собою узагальнену систему знань про юридичну теорію і практичну діяльність, про внутрішній імпера­тив службового обов'язку юриста, а також кодекс фахового по­водження юриста, оптимальну збірку правил, що дозволяють, ре­комендують або забороняють юристу керуватися ними у сто­сунках, що виникають у нього під час виконання своїх службових (посадових) повноважень.

2.2. Предмет юридичної деонтології

Як і будь-яка інша навчальна дисципліна, юридична деонтологія має свій набір вихідних загальних положень: предмет, метод, прин­ципи, функції, і цей набір розкриває своєрідність і специфіку юри­дичної деонтології як і будь-якої іншої дисципліни.

Межі предмета даної науки поки що чітко не визначені. На нашу думку, визначення предмета юридичної деонтології тісно пов'язане зі з'ясуванням питання про те, що таке юридична деонтологія, що вона вивчає, які її цілі.

І тому у загальному вигляді предмет юридичної деонтології можна визначити як:

- юридичну теорію;

- юридичну практику;

- систему моральних вимог, що складають етикет професій­ної діяльності юристів.

Юридична деонтологія має свої критерії визначення предмета. Виходячи з формулювання поняття деонтології взагалі і юридич­ної деонтології зокрема, критеріями визначення предмета юридичної деонтології можна вважати:

1) загальне уявлення про юридичну науку і практику;

2) знання щодо вимог до професійних та особистих якостей юриста;

3) пізнання суті внутрішнього імперативу службового обов'язку у правових явищах;

4) пошуки та встановлення об'єктивної істини у правовому явищі самим юристом (а не іншими установами, особами);

5) використання у службовій діяльності, поряд з позитивним пра­вом, норм природного права для об'єктивної оцінки правової ситуації;

6) розкриття системи формування професійних та особистих яко­стей юриста, а також установлення видів та форм навчання щодо здійснення юридичної діяльності.

Як бачимо, компоненти предмета юридичної деонтології спря­мовані на вироблення попередньої готовності до професійних дій.

І тому предмет юридичної деонтології умовно можна представити формулою:

філософія — право — почуттєва норма — професійна дія або формулою:

право - юрист - норма - дія (практика). На наш погляд, більш повною є перша формула, бо вона підкрес­лює, що норми природного права пронизують почуття юриста, на основі чого формуються комплексні почуттєві норми, які разом з пози­тивним правом будуть більш ефективними у професійних діях.

2.3. Методи юридичної деонтології

Своєрідність і специфіку юридичної деонтології (як вже було зазначено) розкриває метод.

Метод юридичної деонтології — це сукупність логічних прийом/в і конкретних засобів обгрунтування системи знань про теоретичне розуміння і практичне застосування деонтологічних нормативів культури юриста — психологічної, політичної, еколо­гічної, етичної та /н.

В юридичній деонтології виділяють: всезагальний, загальні й

спеціальні (окремі) методи.

Ця класифікація є досить умовною.

Головним є іісезагальний метод філософської діалектики (мате­ріалістичної й ідеалістичної).

Загальні методи — використовуються юридичною деонтологією як основні.

Розглянемо "х.

Системно-структурний метод припускає, що всі явища юридич­ної деонтології являють собою систему і є структурно взаємозалеж­ними. Зв'язок простежується між культурами юриста: психологічною, правовою, політичною, етичною, естетичною, інформаційною.

Психологічн.чй метод використовується під час вивчення психо­фізіологічних властивостей юриста як особи, його темпераменту, ха­рактеру, психічних установок.

Соціологічний метод припускає дослідження фахової діяльності юриста, упорядкування професіограм юридичних професій не на рівні абстрактних категорій, а на базі конкретних соціальних фактів.

Статистичний метод використовується для встановлення статистич­них даних про предмет вивчення (наприклад, про кількість юристів різних професій, які працюють у приватній і державній сферах і т. ін.).

Історико-політичний метод допомагає вивчити специфіку пол­ітичної культури ориста, конкретно-історичні політичні умови прак­тичної юридичної діяльності, політико-ідеологічні стандарти, якими покликаний керуватися юрист під час виконання свого професійного обов'язку. Так, в колишній УРСР ці стандарти були орієнтовані на керівні положення Комуністичної партії; нині, коли конституційне про­голошено принцип політичного плюралізму, такими стандартами стали права людини, що є загальновизнаними у світі.

Порівняльно-правовий метод останнім часом набув особливої актуальності. Порівняння розуміють як процес відображення і фіксації відношень тотожності, подібності в певних явищах. В юридичній де­онтології за допомогою цього методу може здійснюватися зіставлення або протиставлення юридичних понять, явищ і процесів одного поряд­ку і з'ясування між ними подібностей і розмежувань. Наприклад, по­рівняння особливостей слідчої юридичної практики в різних країнах.

Спеціальні (окремі) методи — використовуються юридичною деонтологією як допоміжні. Вони засновані на досягненнях математи­ки, кібернетики та інших наук.

Всі зазначені вище методи доцільно використовувати в сукуп­ності, це дає можливість більш різнобічне пізнавати юридичну деон­тологію.

2.4. Структура юридичної деонтології

Неможливо чітко зрозуміти, що таке юридична деонтоло­гія, не розглянувши її структуру і складові елементи.

З позицій філософії, структура — це внутрішня відносно само­стійна і стійка єдність елементів і відносин об'єкта. Структура нерозривно пов'язана із системою. Система — це зовнішня побу­дова об'єкта.

Юридична деонтологія (як наука, так і навчальна дисципліна) має свою систему, структуру, тобто складається з окремих елементів.

Поряд з цим структура юридичної деонтології — це сукупність нормативів і ку/.'ьтур (див.Табл.2)

Існують й інші види культури (інтелектуальна, внутрішня, емоцій­на, функціонально-етикетна, економічна тощо), що входять до струк­тури юридичної деонтології. Для студентів дистанційної форми на­вчання в основу курсу юридичної деонтології як навчальної дисципл­іни покладена структура, вміщена в цих таблицях.

Зазначені види культури детально розглядаються в модулях 1, 2, З, (блок 1, рівень 3); модулях 1, 2, (блок 2, рівень 3); модулях 1, 2, (блок 3, рівень 3).

Основними чинниками структурних компонентів юридичної де­онтології є професійна свідомість, професійне почуття й усвідомлен­ня наслідків професійних дій (готовність до професійних дій).

Основні поняття

Юридична деонтологія, предмет юридичної деонтології, метод юридичної деонтології, структура, структура юридичної деонтології.

Необхідно заіам'ятати

Юридична деонтологія — це галузь юридичної науки, яка уза­гальнює систему знань про юридичну науку та практику, вимоги до особистих й професійних якостей юриста, систему формування цих якостей, мистецтво спілкування й прийняття правильного рішення в

юридичній практиці.

Предмет юридичної деонтології умовно можна представити формулою: філософія — право — почуттєва норма — професійна дія. (По­яснити суть цієї формули).

Метод юридичної деонтології — це сукупність логічних прийомів і конкретних засобів обгрунтування системи знань про теоретичне розуміння і практичне застосування деонтологічних нормативів та культури юриста ( психологічної, політичної, еко­логічної, етичної та ін.)

Структура — це внутрішня відносно самостійна і стійка єдність елементів, їх відносин і цілісності об'єкта.

Структура юридичної деонтології— це сукупність нормативів і культур - духовної, національної, правової, політичної, психоло­гічної, етичної, естетичної, інформаційної тощо.

МОДУЛЬ 3. Принципи, функції та джерела юридичної деонтології

3.1. Принципи юридичної деонтології

Юридична деонтологія грунтується на відповідних принципах.

Під правовими принципами розуміються керівні положення пра­ва, його основні засади, що виражають суть системи чи галузі права.

Відхід від принципів деонтології має негативні наслідки для юриста.

Такі принципи, як гуманність, справедливість, милосердя, співпа­дають в основному з принципами професійної етики юриста. Але існують і принципи, властиві саме деонтології. Це — нормативність, самостійність, індивідуальність, неповторність, нестандартність, моментальність, непередбачуваність, своєчасність, практичність, конкретність.

Вихідним принципом є гуманність, яка передбачає поважне став­лення до кожної конкретної людини з урахуванням її прав, особистих якостей, індивідуальних особливостей і законних інтересів.

Особливим принципом юридичної деонтології є нормативність. Це означає, що кожна професійна дія юриста підпорядкована певним нормам. Але це не обов'язково правові норми, це можуть бути мо­ральні норми, особливо власні норми юриста, які він виробив під впливом різних чинників.

Принцип самостійності полягає в тому, що юрист самостійно виробляє у себе почуття внутрішнього імперативу службового обо­в'язку за велінням серця та покликом сумління, самостійно формує свою поведінку стосовно громадян і суспільства в цілому.

Принцип індивідуальності частково вже був визначений. Він полягає в тому, що деонтологічна норма для кожного юриста — це його особиста норма. Аналогічні ситуації можуть бути, але деонтоло­гічна норма для кожного юриста буде іншою.

Принцип неповторності полягає в тому, що в житті різні люди, навіть у подібних ситуаціях, чинять по-різному. Недарма кажуть, що немає навіть подібних двох крапель води.

Найбільшу цінність деонтологічні норми мають саме у нестандартній ситуації. Тому цей принцип — принцип нестандартності, — вва­жається унікальним. В нестандартних, несподіваних ситуаціях практично неможливо застосувати шаблонний підхід. І тоді приймаються" і нестандартні рішення, але, безумовно, в рамках закону.

Принцип моментгільності характеризується високою кмітливі­стю юриста. Такий юрист безпомилково приймає обгрунтоване пра­вильне рішення.

Принцип непередбаченості близький до принципу моментальності. Адже еі багатьох випадках дії юриста не запрограмовані. Виникають ситуації, до яких юрист не готовий. Часом за лічені хвили­ни юрист повинен вирішити складну проблему, з якою він раніше не стикався, а за цією проблемою стоїть життя або честь людини. На такі явища розраховані деонтологічні норми, які скеровують юриста на відповідні правомірні дії.

Принцип своєчасності полягає в тому, що юрист завжди пови­нен вчасно прийняти оптимальне рішення. Навіть невелике запізнення істотно впливає н.і ефективність роботи, на кінцевий результат.

Важливим для юридичної деонтології є принцип конкретності. В даному випадку йдеться про конкретне рішення юриста, конкретний внутрішній імператив службового обов'язку.

Щодо принципу практичності, то саме на практиці, а не тільки за допомогою використання теоретичних знань, формує кожен юрист норми своєї поведінки. Практика — це конкретні дії юриста, його дії в конкретних випадках.

Всі розглянуті принципи об'єднує такий принцип юридичної деон­тології як законність. Який би принцип чи декілька принципів не спрацьовували, юрист повинен діяти згідно із законом. Порушення законності юристом — це проступок або навіть злочин.

І, врешті, слід .зазначити, що, як правило, кожен принцип діє не окре­мо, а в певній сукуг ності, іноді доповнюючи один одного. В деяких право­вих явищах спрацьовують практично всі принципи юридичної деонтології.

Слід звернути увагу на те, що зазначені принципи юридичної деонтології не є вичерпними. Так, у процесі розвитку суспільства та юридичної науки розвивається такий принцип, як демократичність тощо.

3.2. Функції юридичної деонтології

Соціальне призначення, місце та роль юридичної науки в суспільстві та правовій системі найбільш повно і конкретизовано розкриваються через її функції.

В результаті розгляду функцій юридичної чи будь-якої іншої на­уки стає більш зрозумілим її соціальне призначення та практична цінність, окреслюються основні напрямки впливу на державно-право­ву дійсність та на процес її перетворення в ході соціальної практики.

Функції юридичної деонтології є також виявом цінності цієї науки для формування професіоналізму юристів.

Термін "функція" з'явився у юридичній науці сто років тому для характеристики соціальної ролі права та держави.

Як вже було зазначено, сутність юридичної деонтології станов­лять духовні, моральні та правові норми в їх взаємодії, які виконують певну специфічну роль у виникненні її своєрідних функцій. Цих функцій багато. Тому їх можна поділити на три групи:

1. Функції, що стосуються формування внутрішнього обов'яз­ку у юриста: формування у юриста внутрішнього імперативу службо­вого обов'язку; вироблення у нього професійної правомірної поведін­ки; сприяння вибору юристом справедливого рішення; вироблення у юриста норм спілкування; виховання у працівників почуття юридичної та моральної відповідальності, конкретизація правосвідомості юристів;

підвищення рівня правового почуття у працівників правоохоронних органів; виховання у юристів поваги до права; обгрунтування індиві­дуального регулювання професійних дій юристів; вироблення юри­дичної саморегуляції, юридичної репутації, юридичного самоутверд­ження і юридичної оцінки.

2. Функції, що відображають процес формування націо­нального права України: утвердження національного духу україн­ського права; забезпечення панування права; створення необхідних передумов функціонування української національно-правової теорії та практики.

3. Функції, які стосуються регулювання суспільних відносин У держ аві: уміння встановити цінність права і цінність держави в суспільстві; сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні.

Враховуючи численність функцій, зупинимося тільки на окремих з них. Формуванні) у юриста внутрішнього імперативу службового обов'язку. Це поняття складне і має глибинний зміст.

Внутрішній ^ператив складається одночасно з правової та мо­ральної поведінка фахівця та виконується під впливом його сумління та обов'язку, який вимгігає дотримання певних норм та вимог суспіль­ства.

Для більш то-іного з'ясування цього поняття ще раз звернемось до поняття моралі, але до того, яке дає московський професор О.І. Титаренко. За його визначенням, мораль постає як імперативно-оціноч­ний спосіб ставлення людини до дійсності, який регулює поведінку^ людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла. І тут важливою є вказівка на імперативність. Мораль — це завжди певна вимога, веління (лат. ітрегаїіуиз), що його висуває перед людиною суспільна думка азо голос власного сумління. Адже відступництво від норм моралі карається не законом, а совістю (якщо, звісно, вона є) і судом громадськості. Тобто, моральні норми — це не правила повед­інки, це наші вну-рішні імперативи, на яких базується поняття честі, совісті і гідності.

Під обов'язком розуміють те, що підлягає безумовному виконан­ню внаслідок суспільних вимог або внутрішніх стимулів. Отже, обов'я­зок слід розглядати як зовнішній і внутрішній імператив. Зовнішній імператив обов'язку виробляє для конкретного юриста інша особа, держава чи різні організації.

Внутрішній імператив є законом, виробленим юристом для себе особисто. Цей "закон" діє залежно від ситуації. Під впливом добро­вільно накладеного на себе імперативу юрист сам себе примушує дія­ти, виявляти свої особисті якості (зокрема, людяність), а також де­монструвати свободу розумної волі, веління серця, поклик сумління тощо.

Внутрішній імператив для юридичної деонтології є ціннішим, ос­кільки юрист усвідомлює свої вчинки, які мають цільову спрямованість. Внутрішній імперс.тив службового обов'язку не регулюється жодним нормативним актом, оскільки він не підвладний чужим нормам; він керується перш з.а все загальнолюдськими цінностями, які увібрав у себе юрист — він чинить за велінням серця. Але, крім цього, на внутрішній імператив впливає багато чинників: юридична та загальна соціалізація, правові та моральні норми; певні принципи, такі як, логічність, вірність ідеї, обов'язковість тощо.

Зовнішній імператив можна передбачити, а внутрішній — ні. Зовнішній імператив можна виконувати, не замислюючись (за буквою закону), а внутрішній — ні.

Внутрішній імператив (і в цьому полягає цінність юридичної деон­тології) відповідає на запитання: в ім'я чого і чому юристові потрібно діяти належним чином?

І тут спрацьовує формула: філософія - право - почуттєва норма -професійна дія. Але ця формула для кожного юриста спрацьовує по-різному і перш за все в залежності від його підготовки до професійної дії і в залежності від його особистих якостей.

В даному випадку доречним буде такий приклад. Ще в 1904 році юрист — фахівець судової медицини, румун за національністю, Минович проводив на собі експерименти, щоб прослідкувати відчут­тя, які переживає людина під час повішення. Він установив, через скільки секунд і за яких обставин з'являється свист у вухах, втрата зору, зміна кольору обличчя, блокування у кров'яних судинах і втрата свідомості. І припинив свої експерименти лише тоді, коли у нього з'явився нестерпний біль. Він у нього продовжувався дванадцять днів. Своїми експериментами юрист хотів зрозуміти, коли саме злочинець повісив свою жертву, і, крім цього, встановив інші, необхідні для судової медицини факти, які в майбутньому використовували і зараз використовують фахівці. Тож, мабуть, не кожний фахівець на місці цього судмедексперта вчинив би так само. Почуттєва норма Миновича полягала в тому, що він хотів встановити істину, навіть ризикуючи своїм життям.

Вагомим внеском в юридичну деонтологію є введення функції формування національного духу українського права.

Перш за все, під духом слід розуміти дух людини — це ідеї, віра, сподівання, думки і творчість і, крім цього, це внутрішній вияв людини, її моральна та інтелектуальна могутність

А дух права виявляється в законах та різних нормативних доку­ментах.

Німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель у відомій праці "Феноменологія духу" зазначав, що в законах відображається націо­нальний характер певного народу, ступінь його історичного розвитку. Так, адже закони творять конкретні люди — члени певного суспіль­ства — законодавці, урядовці, громадські діячі, певною мірою — гро­мадська думка. Із законів складається національне право. І саме від рівня правосвідомості суспільства, всіх його складових, усвідомлення важливості верхоненства права в усіх сферах залежить формування національного духу українського права.

Національні особливості українського права розкривають історико-юридичні факти. В них відображаються історичні традиції та національні звичаї, психологічні властивості характеру нації, особливості її потреб та інтересів, умови і можливості життя. Національний дух українського пра­ва вбирає в себе нтелектуальний потенціал як української нації (а тут можна назвати і "Руську правду", і Устав Володимира Мономаха, і Устав (Статут) Ярослава Мудрого, і більш пізній пам'ятник — Конституцію Пили­па Орлика), так і інтелектуальний потенціал інших народів.

Але тут важливу роль відіграє і суб'єктивний фактор. Приймаючи нормативні акти, слід враховувати виявлені помилки і прорахунки.

Розглянемо функцію — сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні.

Правопорядок — це наслідок законності, її результат. Проте до­сягти його можна різними способами: можна цивілізовано, а можна жорстокістю чи тортурами.

Цивілізація — це синонім культури, вона означає певний рівень суспільного розвитку.

Цивілізованим правопорядок — результат досить високого рівня загальної нормативної культури та правосвідомості усіх громадян, по­чинаючи від Президента, державних та громадських діячів та інших. Свою роль тут відіграють і юристи. І мета юридичної деонтології полягає у тому, щоб допомогти юристові вибрати такі власні норми поведінки, які орієнтують на встановлення цивілізованого правопорядку, правового забезпечення життєдіяльності українського народу. І ці норми, як ми вже знаємо, — це і духовні, і моральні (навіть релігійні норми), і правові. Крім цього, на вироблення юристом власних норм поведінки впливають також його знання (загальні і професійні), ерудиція, інтелект, психоло­гічний стан тощо. І чим більше таких юристів буде в нашій країні, тим, зрозуміло, ближче буде до цивілізованого правопорядку в У країні. Адже правопорядок знаходиться під захистом, перш за все, закону, держави в цілому і залежить від багатьох складових. Наприклад, це:

діяльність судових органів. Виконуючи свою основну функцію — захист прав люди-іи, суд стоїть на сторожі законності, а в разі пору­шення — відновлює її;

діяльність прокуратури, завданням якої є здійснення нагляду за дотриманням законів органами виконавчої влади, місцевого самовря­дування, посадовими особами, громадянами та їх об'єднаннями;

діяльність інших правових органів, зокрема, міліції, яка охороняє громадський порядок, веде боротьбу з правопорушеннями тощо. Інші функції слід розглянути самостійно.

3.3. Джерела юридичної деонтології

Норми деонтології залежать від рівня соціально-економічного розвитку країни, від суспільно-політичного ладу, способу життя, мен­талітету народу, його національних і релігійних традицій. Соціальним підґрунтям норм юридичної деонтології виступають перш за все нор­ми природного права — правовий звичай, моральні, етичні, а також релігійні норми.

Джерелом норм юридичної деонтології є перш за все професійна етика та професійна культура.

3.4. Нормативні акти, документи про стандарти юридичної професії як офіційні джерела юридичної деонтології

Існують офіційні джерела юридичної деонтології, їх можна на­звати актами про норми-стандарти, які пред'являються до юридичної професії. Положення таких документів стають нормативними (норма­тивами культури юриста) і набувають значення фахових стандартів, тобто поширються на всіх представників професії.

Першим таким фаховим стандартом вважається професійний ко­декс, прийнятий Американською Правовою Асоціацією (АПА) у 1908 році під назвою "Канони професійної Етики". Положення "Канонів" стали деонтологічними стандартами (нормативами культури юриста), що забезпечували, з одного боку, цілісність професії, а з іншого — довіру до юридичної професії з боку суспільства.

Сьогодні в США діють "Канони професійної етики", нещодавно затверджені АПА. Ці "Канони", а також інші зарубіжні етичні кодекси юридичних професій не вичерпуються тільки етичними нормами, хоча і мають таку назву. Вони містять положення матеріального і процесу­ального права, правила судочинства й інші норми, що належать до юридичної практики взагалі, а також до її спеціальних питань, наприк­лад, взаємин адвоката і клієнта та ін.

Етичні правила адвокатів, суддів та представників інших юридич­них професій діють у Франції, Англії, Уельсі, Шотландії, Німеччині, Ізраїлі, Росії та в інших країнах.

Так, наприклад, для адвокатів розроблені "Етичні правила со-л/сторі'в Великої' Британії", "Регламент Паризької колегії адвокатів", "Кодекс •здвокатської етики Нідерландів", "Правила про­фесійної етики російських адвокатів".

Для працівників системи органів внутрішніх справ в Англії діє "Положення про етичні принципи поліцейської служби Великої Британії", у ФРН - "Етика поліцейського ФРН", у США - "Морально-етичний кодекс поліцейського СІЛА", в Росії — "Кодекс честі рядо­вого і начальницького складу органів внутрішніх справ Російської

Федерації".

Офіційними джерелами юридичної деонтології в Україні виступа­ють національні деонтологічні документи про стандарти юридичної професії та правила поведінки професійних груп юристів. В першу чергу таким джерелом слід вважати Основи законодавства України про культуру, прийняті Верховною Радою України 19 лютого 1992

року.

Стандартами юридичної професії виступають деонтологічні (за назвою - етичні) правила, розроблені для фахівців-юристів. В Ук­раїні прийняті: "Кодекс честі працівників органів внутрішніх справ", "Етичний кодекс працівників органів внутрішніх справ", "Рарите­ти" — правила адвокатської етики, що покликані стати путівником адвоката в обранні належних варіантів професійної поведінки, "Ос-новні засади професійної етики юристів України".

Крім цього, джерелами юридичної деонтології можна вважати "Загальні правила поведінки державного службовця", затверджені наказом Головдержслужби України від 2 жовтня 2000 року, "Правила етики арбітра (члена трудового арбітражу", затверджені нака­зом Національної служби посередництва і примирення від 8 вересня 2000 року тощо.

Джерелами юридичної деонтології є також службові документи, статути, затверджені певними міністерствами і відомствами (наприклад, Статут патрульно-постової служби міліції України", затверджений на­казом Міністерства внутрішніх справ України від 28 липня 1994 року).

У найбільш загальному вигляді деонтологічні вимоги до юристів різної спеціалізації закріплені в законах і підзаконних актах.

З теорії держави і права необхідно знати: Закон — це норматив­но-правовий акт вищого представницького органу державної вла­ди (Верховної Ради України) або всього народу (під час проведен­ня референдуму), який регулює найбільш важливі суспільні відно­сини, виражає велю та інтереси більшості населення і має найви­щу юридичну силу.

Підзаконні нормативно-правові акти — це такі акти, які прий­няті компетентними державними органами чи уповноваженими державою іншими суб'єктами на підставі закону, відповідно до закону і в порядку його виконання.

Загальні деотологічні вимоги містяться в Законах України "Про нотаріат", "Про прокуратуру", "Про державну службу", "Про міліцію" тощо .

Певною мірою деонтологічні вимоги містяться і в такому спец­іальному документі як Кваліфікаційна характеристика юриста, про яку йтиметься у модулі 1 (блок 1, рівень 2).

На рубежі XX і XXI ст. у світі спостерігається об'єктивна тенден­ція гармонізації деонтологічних норм юристів-професіоналів, незалежно від державної приналежності.

Зрозуміло, ш,о кожна країна має свої традиції і специфіку в діяль­ності працівників юридичної служби, обумовлені національним судоус­троєм, структурою державної влади і управління, законодавством. Од­нак є загальні вихідні положення, що стали загальними міжнаціональ­ними правилами і є міжнародними стандартами професійної діяльності юристів. Серед них можна назвати: "Мінімальні стандартні правила Організації Об'єднаних Націй, що стосуються відправлення право­суддя у відношенні неповнолітніх" (1985); "Міжнародний кодекс ети­ки", схвалений Міжнародною організацією адвокатів Європейського Союзу і прийнятий у Ліоні в листопаді 1998 року.

Основні поняття

Правові принципи, принципи юридичної деонтології, термін "фун­кція", функції юридичної деонтології, джерала юридичної деонтології.

Необхідно запам'ятати

Під правовими принципами розуміються керівні положення права, його основні засади, що виражають суть системи чи галузі права.

Принципи юридичної деонтології: гуманність, справедливість, милосердя, нормативність; самостійність, індивідуальність, непов­торність, нестандартність, моментальність, непередбачуваність, своєчасність, практичність, конкретність.

Термін "функція" з'явився у юридичній науці сто років тому для характеристики соціальної ролі права та держави.

Існують три групи функцій юридичної деонтології: 1) функції, що стосуються самого юриста; 2) функції, що відображають процес фор­мування національного права України; 3) функції, які стосуються ре­гулювання суспільних е.ідносин у державі.

Джерела норм юридичної деонтології: правовий звичай, мо­ральні норми, етичні норми, релігійні норми, а також професійна етика та професійна культура. Існують офіційні джерела юридичної деонтології — акт-і про норми-стандарти, які пред'являються до юри­дичної професії. Положення таких документів стають нормативними (нормативами культури юриста) і набувають значення фахових стан­дартів, тобто поширюються на всіх представників професії.

МОДУЛЬ 4. Вплив юридичної деонтології на формування

деонтологічних нормативів у майбутнього юриста

4.1. Роль навчального обов'язку у формуванні службового духу юриста

Студент повинен вже з першого курсу налаштовуватись сприйма­ти навчальні дисципліни у контексті філософії права, сприймати осо­бистість юриста, його службову діяльність із філософського погляду, що сприятиме ґрунтовнішому засвоєнню матеріалу з інших галузей права.

Юридична деонтологія є навчальною дисципліною, з якої почи­нається вивчення юриспруденції. Вона охоплює широке коло питань. В центрі уваги вивчення деонтології знаходяться основні морально-правові цінності професії, її канони. Особливість цієї дисципліни по­лягає в тому, що вона характеризує юриспруденцію крізь призму юри­дичної професії і діяльності юриста як особи. Юрист не може обме­жуватися в своїй діяльності тільки настановами закону, він повинен керуватися ще й деонтологічними (етичними) нормами.

Юрист повинен бути, так би мовити, енциклопедистом, тому що прийняття юридичних рішень вимагає від професіонала-юриста вели­кої напруги моральних сил, мобілізації досвіду і знань, глибокого розуміння ступеня відповідальності перед клієнтом, колективом, в якому він працює пере'д суспільством.

Саме ця дисципліна допоможе першокурснику глибше усвідоми­ти свою майбутню професію правознавця і правозахисника, наперед знати, які обов'язки його чекають на життєвому професійному шляху, зрозуміти, як готувати себе до цього напрямку професійного життя, які якості виховувати в собі відповідно до майбутньої професії, як досягти професійної вершини, професійної майстерності, фахового статусу висококваліфікованого спеціаліста, а в майбутньому самоут­вердитися як професіоналу, приймати справедливі рішення у кожній юридичній справі. Адже з перших кроків складається певний службо­вий дух юриста, який проявить себе значно пізніше.

Одним з основних етапів формування особи юриста є навчання у вищому юридичному закладі. Тут студенти вперше знайомляться з обов'язками юриста. Глибокому усвідомленню цих обов'язків пере­дує найперший обов'язок — навчальний. Можна також виділити і внутрішній імператив навчального обов'язку студента.

Студентам дистанційної форми навчання, перш за все, слід пра­цювати самостійно. Самостійна робота є основним засобом оволодін­ня навчальним матеріалом. Для цього слід наполегливо опрацьовува­ти запропоновані викладачами літературу і нормативні документи. Адже дуже важливе значення в умовах сьогодення набуває процес правового самовиховання, тобто оволодіння правовими знаннями са­мостійно.

4.2. Юридична освіта і Закон України "Про освіту"

Юридична освіта є основою культурно-правового, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Вона за­безпечує інтелектуальний, творчий потенціал народу, підвищує його культурний рівень, забезпечує апарат управління, правотворчі органи, правоохоронну систему, економіку держави кваліфікованими спеціа­лістами-професіоналами.

Юридична освіта — це система правових знань, поглядів, пере­конань, отриманих у результаті навчання і самоосвіти особи, що фор­мує її як громадянина, здатного до професійно-правової діяльності. Юридична освіта — це діяльність щодо засвоєння знань про основи держава і права, виховання поваги до закону, прав людини, небайду­жого ставлення до порушень законності і правопорядку.

Основним джерелом формування навчального обов'язку є Закон України "Про освіту".

В цьому Законі також закріплені принципи освіти, структура вищої освіти, види документів, які засвідчують здобуття особою вищої освіти та кваліфікації за певними освітньо-кваліфікаційни­ми рівнями, стандарти вищої освіти та інші положення.

Стаття 11 Закону України "Про вищу освіту" визначає, що стан­дарти вищої осе!іти є основою оцінки якості вищої освіти та про­фесійної підготоеки, а також якості освітньої діяльності вищих на­вчальних закладІЕ; незалежно від їх типів, рівнів акредитації та форм

навчання.

Державні стандарти беруться за основу, а у відповідності до цієї 'основи кожний юридичний вуз залежно від його спеціалізації може розробляти свій заріант кваліфікаційної характеристики спеціаліста

даного напрямку.

Але будь-яка спеціалізація повинна відповідати певним деонтоло-

гічним нормативам.

4.3. Деонтологічиїі нормативи випускника юридичного фа­культету

Випускник, одержуючи вищу юридичну освіту, повинен відпо­відати таким деонгологічним нормативам:

- керуватися принципом верховенства права, знати і шанувати закони, нетерпиме ставитись до будь-якого їх порушення у власній

професійній діяльності;:

- вміти орган зувати свою діяльність, самокритично оцінювати її результати, бути переконаним у необхідності постійного професійно­го самовдосконалення, вміти акумулювати і застосовувати на практиці

нову інформацію;

- бути справедливим і гуманним, шанувати моральні цінності, бути спроможним до співпереживання і милосердя, відповідати за долю

людей;

- шанувати чужу думку, у випадку глибокої переконаності в пра­воті вміти відстоювати Е.ласну думку, виявляти твердість і незалежність у відстоюванні своїх суджень, не боятися сміливих ідей;

- бути спроможним поставити себе на місце іншої людини (клієнта)

і оцінити ситуацію з цієї позиції;

- мати громадянську зрілість, бути політичне активним і психоло­гічно стійким, виявляти твердість моральних та ідейних переконань, культивувати в колективі плюралізм думок, дискусію, ініціативу;

- мати почуття обов'язку і відповідальності за доручену справу;

- бути зібраним і врівноваженим, спроможним концентрувати і швидко переключати свою увагу.

4.4. Вироблення власних норм поведінки на початковому етапі навчання та на перспективу

Повертаючись до навчального обов'язку, зазначимо, що якщо сту­дент з перших кроків буде не в повному обсязі засвоювати запропо­нований йому матеріал, не буде займатися самовихованням, наполег­ливо працювати, він не усвідомлюватиме своє "Я", не зможе виробити свою лінію поведінки у суспільстві, не буде знати, як будувати свої взаємовідносини з майбутніми колегами по роботі, не зможе прийма­ти правильні рішення по справах.

Тому у виробленні власних норм поведінки та формуванні внутрішнього імперативу службового обов 'язку юристові, перш за все, необхідно пізнати себе, що є великим мистецтвом. Бажа­ючи успіху студентам на шляху опанування юридичної деонтології, наведемо вислови відомих мислителів різних часів, які стануть в на­годі майбутньому юристу:

1. Розмірковування є джерелом юридичної сили.

2. Читання є джерелом юридичної мудрості.

3. Треба прагнути до широти мислення, а не до простого накопи­чення знань.

4. Філософствувати можна навчитися тільки завдяки вправам і самостійному мисленню.

5. Істина поспішає назустріч лише тому, хто її шукає.

6. Будь уважним до своїх думок — вони початок дій.

7. "До," а не "після" мусить думати людина кмітлива.

8. Слово є образ справи.

9. Не роби поспішних висновків у найважливіших справах.

10. Не проголошуй безповоротних суджень.

11. Що є мудрість? - Знання порядку. Якщо бажаєш бути мудрим протягом життя, все постав на своє місце.

12. Милосердя не буває надмірним.

13. Юридичне милосердя — це ключ до самоутвердження в суспільстві.

14. Не силою бери, а переконанням.

15. Коли говориш, руками не махай — це знак шаленості і без­культурності.

14. На запитання, кого можна вважати щасливим, Сократ відпов­ідав: "Того, у кого чесний спосіб думок і гострий розум".

16. Намагайся стати розумним, а не багатим: багатство можна втратити, розум — завжди з тобою.

17. Живе вільно лише той, хто знаходить радість у виконанні свого обов'язку.

18. Усмішка є музикою душі людини.

19. Почуття гумору - це ліки майже від всіх негараздів в житті.

20. Розумна розвага — таємниця вічної молодості.

Ці вислови - скарбниця життєвої мудрості. Вони допоможуть першокурснику - майбутньому юристу - почати формувати в собі основні деонтолоі-ічні норми. Отже, на студента чекає великий обсяг інтелектуальної праці, але водночас творчої й вельми цікавої.

Основні поняття

Навчальний обов'язок, юридична освіта, стандарти вищої освіти.

Необхідно запам'ятати

Навчальний обов'язок. Студентам дистанційної форми навчан­ня, перш за все, слід працювати самостійно. Самостійна робота є основним засобом оволодіння навчальним матеріалом. Для цього не­обхідно: наполегливо опрацьовувати запропоновані викладачами на­вчальні матеріали в посібниках, додаткову літературу і нормативні документи; виробляти у себе звичку постійно працювати у місцевих і центральних бібліотеках України з різними джерелами, в тому числі, з електронними.

Юридична освіта — це система правових знань, поглядів, пере­конань, отриманих у результаті навчання і самоосвіти особи, що фор­мує її як громадянина, здатного до професійно-правової діяльності. Юридична освіта — це діяльність щодо засвоєння знань про основи держави і права, ізиховання поваги до закону, прав людини, небайду­жого ставлення до порушень законності і правопорядку.

Стандарти вищої освіти є основою оцінки якості вищої освіти та професійної підготовки, а також якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів незалежно від їх типів, рівнів акредитації та форм навчання.

Тест-тренінг до рівня 1

1. Враховуючи той факт, що юридична деонтологія — відносно нова наукова та навчальна дисципліна, сьогодні існують різні визна­чення поняття "Юридична деонтологія". Яке з наведених визначень найбільш повніше розкриває це поняття?

а) Юридична деонтологія — це галузь науки, що узагальнює си­стему знань про мудрість спілкування та мистецтво прийняття пра­вильного рішення у юридичній практиці

б) Юридична деонтологія — це система загальних знань про юридичні науки та юридичну практику, вимоги до професійних та особистих якостей юриста, про формування цих якостей

в) Юридична деонтологія — це галузь юридичної науки, яка уза­гальнює систему знань про юридичну науку та практику, вимоги до особистих й професійних якостей юриста, систему формування цих якостей, мистецтво спілкування й прийняття правильного рішення в юридичній практиці.

г) Юридична деонтологія — це галузь юридичної науки і на­вчальна дисципліна, що являє собою узагальнену систему знань про юридичну практичну діяльність, про внутрішній імператив службового обов'язку юриста, а також кодекс фахового поводження юриста, оп­тимальну збірку правил, що рекомендують, дозволяють або заборо­няють юристу керуватися ними у стосунках, що виникають у нього під час виконання своїх службових (посадових) повноважень.

2. Виберіть правильні відповіді

Предмет юридичної деонтології становлять такі елементи:

- юридична теорія;

- юридична практика;

- система моральних вимог, що складає етикет професійної діяль­ності юристів;

- закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави;

- цивільно-правові правопорушення.

3. Які з названих критеріїв притаманні визначенню предме­та юридичної деонтології?

- знання щодо вимог до професійних та особистих якостей юриста;

- загальне уявлення про державу і право;

- пізнання суті внутрішнього імперативу службового обов'язку у правових явищах;

- розкриття системи формування професійних та особистих якос­тей юриста, а також встановлення видів та форм навчання щодо здійснення юридичної діяльності;

- використань я у службовій діяльності, поряд з позитивним пра­вом, норм природного права для об'єктивної оцінки правової ситуації.

4. Яка з названих формул найбільш повно характеризує пред­мет юридичної деонтології ?

філософія — право — почуттєва норма — професійна дія;

право — юрист — норма — дія (практика).

5. Чи всі наступні методи можна вважати методами юридич­ної деонтології?

психологічний метод;

соціологічний метод;

статистичний метод;

системно-структурний метод;

порівняльно-гравоЕіий метод;

історико-полі'гичний метод;

спеціально-юридичний метод.

6. Як використовується порівняльно-правовий метод і в чому полягають його особливості?

7. Чи всі з названих елементів належать до структури юри­дичної деонтології?

Юридична дезнтологія:

- характеризує наЕ,чальну дисципліну в цілому у співвідношені до відповідної юридичної науки, визначає обсяги необхідних знань, їх;

практичну значимість;

- ознайомлює функціями діяльності юристів певної спеціальності;

- ознайомлює з юридичною діяльністю та її основними формами;

- розглядає особу юриста, його особисті якості через призму ок­ремих напрямків професійної діяльності та особливостей юридичної професії взагалі;

- розглядає р зні види культур як складові професійної культури юриста;

- характеризує кримінально-правові правопорушення.

8. Чи всі з названих чинників впливають на внутрішній імпе-| ратив службового обов'язку юриста?

а) загальнолюдські цінності, які увібрав у себе юрист;

б) юридична та загальна соціалізація;

в) принципи суспільства;

| г) державний, а також професійний, юридичний, трудовий, гро-^! мадський, моральний обов'язки;

д) правові та моральні норми.

9. Який механізм дії принципів юридичної деонтології у фор­муванні внутрішнього імперативу службового обов'язку?

10. Згрупуйте принципи та функції юридичної деонтології, ^; виходячи із власних міркувань.

11. Встановіть різницю між духом права і повагою до права, духовною і моральною відповідальністю.

Додаток до рівня 1

Відповіді на запитання для самоконтролю

2.1. "Деонтологія" — як науковий термін у системі етичних знань був вперше вжитий англійським філософом і правознавцем Ієремією Бентамом (1748-1832).

У 1834 році вийшла книга Ієремія Бентама "Деонтологія, або наука про мораль", яка досі не перекладена на інші мови. В цій книзі автор відстоював своє бачення моралі та обов'язку.

Бентам вважав деонтологію наукою про професійні обов'язки, зокрема, про внутрішній імператив обов'язку. Право та мораль він вважав вирішальним чинником деонтології.

2.2. Передумовою виникнення юридичної деонтології стала ме­дична деонтологія. Деонтологією називали професійну етику медиків. Основоположником медичної деонтології вважається професор М.Н.Петров. Ще на початку 50-х років він запропонував увести у прак­тику медичної освіти навчальну дисципліну і назвав її "Медична деон­тологія". На його думку, деонтологія вивчає не тільки відносини "лікар-хворий", але й систему організації обслуговування хворого в лікар­нях, поліклініках культуру обслуговування.

У 70-ті роки в юридичних навчальних закладах викладався спец­іальний курс "Вступ до юридичної деонтології", метою якого була підготовка студентів до включення їх у процес навчання та надання інформації про майбутню професійну діяльність.

У другій половині 80-х років вперше була запроваджена навчаль­на дисципліна "Деонтологія". Її започаткував проф. В.М. Горшенєв. Як навчальна дисципліна юридична деонтологія була запроваджена згідно з програмою бакалаврату у 1996 році.

Юридична деонтологія як і медична деонтологія націлені на за­безпечення високоякісного, високогу манного ставлення до такої соц­іальної цінності як особа.

2.3. Наука — це сума знань про навколишній світ. Метою науки як системи знань є опис, пояснення і прогнозування процесів та явищ дійсності, які становлять пердмет її вивчення. Ця мета досягається у процесі творчої д яльності окремих науковців або їхніх колективів.

2.4. Природознавчі, технічні, суспільні.

Природознавчі вивчають природу. Технічні містять знання про різні технічні конструкції. Суспільні науки досліджують суспільне життя.

Кожну з цих трьох великих структур можна поділити на окремі види. Так, серед суспільних наук розрізняють історичну, економічну, юридичну та інші.

Юридична наука, як і інші названі науки, ділиться на окремі групи наук, кожна з яких має свій предмет, вивчає певну сторону об'єкта.

2.5. Різниця голягає в наступному:

- інформаційний зміст науки ширше, ніж зміст відповідної дисцип­ліни, тому що остання включає лише частину знань науки.

- зміст науки може існувати в різних точках зору вчених, зміст навчальної дисципліни - це перевірені канонічні знання.

- наука не має конкретного адресата, на якого вона орієнтується, а навчальна дисципліна орієнтується на категорію людей, що навча­ються, враховуючи майбутню професійну діяльність.

- наука включає тільки юридичні знання, а навчальна дисципліна -окрім знання, передбачає отримання вміння і навичок реалізації знань;

- наукові дані вміш,ені в монографіях, брошурах та інших науко­вих виданнях, а з^іст дисципліни — в підручниках і лекціях.

2.6. Предмет, метод, принципи, функції. Цей набір розкриває своєрідність і специфіку юридичної деонтології як і будь-якої іншої дисципліни.

2.7. Метод — це спосіб побудови і обґрунтування системи знань, сукупність прийомів і операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності.

Метод юридичної деонтології — це сукупність лзгічних прийомів і конкретних засобів обґрунтування системи знанз про теоретичне розуміння і практичне застосування деонтологічних нормативів, тобто нормативів психологічної, політичної, екологічної, етичної та інших культур юриста.

Залежно від визначеності предмета дослідження всі методи под­іляються на загальні і окремі.

В юридичній деонтології виділяють: всезагальний, загальні і спец­іальні (окремі) методи.

На відміну від предмета метод дає змогу повніше охарактеризу­вати природу даної науки, виявити її відмінні ознаки і тим самим точніше визначити межі цієї науки.

2.8. Функції через свої види і поняття найбільш повно розкрива­ють соціальне призначення, місце і роль юридичної науки. Функції юридичної деонтології є виявом цінності цієї науки, а відсутність будь-якої з функцій позбавляє науку тієї цінності, ;жу вона несе для формування професіоналізму юриста.

2.9. Внутрішній імператив (імператив — від латинського "веління") службового обов'язку сформований людиною самою для себе під впли­вом нормативних факторів, морально-правових норм, обставин, в які людина потрапила. Внутрішній імператив службового обов'язку не підвладний чужим нормам; він керується перш за все загальнолюдсь­кими цінностями, які увібрав у себе юрист, - він чинить за велінням серця, але, крім цього, на внутрішній імператив впливає багато чинників:

юридична та загальна соціалізація, правові та морсільні норми; певні принципи, такі як, логічність, вірність ідеї, обоЕі'язковість тощо.

2.10. Внутрішній імператив складається одночасно з правової та моральної поведінки фахівця, реалізується під впливом його сумлі­ння та обов'язку, який вимагає дотримання певних норм та вимог суспільства.

Зовнішній імператив обов'язку виробляє для конкретного юри­ста інша особа, держава чи різні організації.

Внутрішній імператив є законом, виробленим юристом для себе особисто. Цей "закон" діє залежно від ситуації. Під впливом добро­вільно накладеного на себе імперативу юрист сам себе примушує діяти, виявляти свої особисті якості (зокрема, людяність), а також демонструвати свободу розумної волі, веління серця, поклик сумління тощо.

Внутрішній імператив для юридичної деонтології є ціннішим, оск­ільки це, перш за все, конкретний обов'язок людини (за велінням душі та волі), який створює передумови та мотиви вибору юристом норм поведінки у практичній діяльності, юрист усвідомлює свої вчинки, які мають цільову спрямованість.

2.11. Від рівня правосвідомості суспільства, усіх його складових, усвідомлення важливості верховенства права в усіх сферах. Закони творять конкретні люди — члени певного суспільства — законодавці, урядовці, громадські діячі, певною мірою — громадська думка. Із за­конів складається національне право. Національні особливості украї­нського права розкривають історико-юридичні факти. В них відобра­жаються історичні традиції та національні звичаї, психологічні власти­вості характеру нації, особливості її потреб та інтересів, умови і мож­ливості життя. Національний дух українського права вбирає в себе інтелектуальний потенціал як української нації, так і інтелектуальний потенціал інших народів.

2.12. Це офіційне, формально визначене, загальнообов'язкове правило поведінки, яке встановлюються або санкціонується держа­вою, охороняється нею від порушень, спрямоване на регулювання найбільш важливих суспільних відносин і охорону соціальних цінно­стей шляхом встановлення юридичних прав і обов'язків суб'єктів права.

2.13. Правовий звичай, моральні норми, етичні норми, релігійні норми, а також професійна етика та професійна культура. Існують офіційні джерела юридичної деонтології — акти про норми-стандарти, які пред'являються до юридичної професії. Наприклад: "Кодекс честі працівників органів внутрішніх справ". Етичний кодекс працівників органів внутрішніх справ". Положення таких документів стають нор­мативними (нормативами культури юриста) і набувають значення фа­хових стандартів, тобто поширюються на всіх представників професії.

Джерелами юридичної деонтології є також службові документи, статути, затверджені певними міністерствами і відомствами (наприклад, "Статут патрульно-постової служби міліції України", затверджений на­казом Міністерства внутрішніх справ України від 28 липня 1994 року).

І, нарешті, у найбільш загальному вигляді деонтологічні вимоги до юристів різної спеціалізації закріплені в законах і підзаконних актах.

2.14. Закон — це нормативно-правовий акт вищого представ­ницького органу державної влади (Верховної Ради України) або всьо­го народу (під час проведення референдуму), який регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю і інтереси більшості насе­лення і має найвищу або вищу юридичну силу.

2.15. Підзаконні нормативно-правові акти — це такі акти, які прий­няті компетентними державними органами чи уповноваженими дер­жавою іншими суб'єктами на підставі закону, відповідно до закону і в порядку його виконання.

2.16. Закон України "Про освіту". В цьому Законі закріплені принципи освіти, структура вищої освіти, види документів, які засвід­чують здобуття особою вищої освіти та кваліфікації за певними освіт­ньо-кваліфікаційними рівнями, стандарти вищої освіти та інші положення.

РІВЕНЬ 2

БЛОК 1. Юрист, громадянське суспільство і держава Тематика модулів

МОДУЛЬ 1. Юридична професія і соціальне призначення юриста в громадянському суспільстві та правовій державі.

МОДУЛЬ 2. Соціалізація юриста, юридична діяльність та си­стема юридичної діяльності .

МОДУЛЬ 3. Соціальне регулювання юридичної практичної діяльності.

МОДУЛЬ 4. Правове (державне) регулювання професійної юридичної діяльності та основні види юридичної практики.

МОДУЛЬ 1.

1. Поняття "юрист" і основні риси юридичної професії.

2. Соціальне призначення юриста.

3. Професія, юридичний фах і кваліфікація юриста.

4. Атестація юриста.

МОДУЛЬ 2.

1. Соціалізація особи у поєднанні з суспільством.

2. Соціалізація юриста та соціальна діяльність.

3. Юридична діяльність та її види.

4. Поняття юридичної справи та порядок її ведення.

5. Система юридичної діяльності.

МОДУЛЬ 3.

1. Поняття і види соціального регулювання.

2. Поняття моралі.

3. Нормативне регулювання за допомогою різних видів норма­тивних систем.

4. Соціальне регулювання діяльності юриста.

5. Юридична практика — її поняття та співвідношення з юридич­ною діяльністю.

МОДУЛЬ 4.

1. Норми, що застосовуються в правовому регулюванні.

2. Внутрішні і зовнішні державні акти, що регулюють юридичну практичну діяльність.

3. Кадрова політика держави

4. Основні види юридичної практики та їх характеристика.

Зміст модулів рівня 2 і рекомендована література для вивчення матеріалу

МОДУЛЬ 1. Юридична професія і соціальне призначення юриста в громадянському суспільстві та правовій державі

ЗМІСТ ДИДАКТИЧНОЇ ОДИНИЦІ Поняття «юрист» та його визначення. Основні риси юридичної професії. Фундаментальні і спеціальні знання. Соцісільне призначення юриста. Професіонал. Професіоналізм. Юридичний фах. Професії і фахи, затверджені в Державному реєстрі. Кваліфікація юриста. Атес­тація юриста. Якості юриста як особи, що Еіизначають рівень його кваліфікації.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Нормативно-правові акти

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. /'/ Відомості Вер­ховної Ради України (далі ВВРУ).- 1996.- № ЗО. -- С.141.

2. Закон України від 06 березня 1996 р. № 100/96- ВР «Про освіту» // ВВРУ.- 2002.-№ 20. - Ст.134.

3. Закон України від 24.03.1998 року "Про державну виконавчу службу".

4. Наказ Генеральної прокуратури України від 17.04.1996 року "Про організацію роботи з кадрами в органах прокуратури".

5. Перелік напрямів і професій, за якими здійснюється підготов­ка спеціалістів у вищих навчальних закладах за відповідними освіт­ньо-кваліфікаційними рівнями, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24.05.1997 р. № 507.

Деонтологічні кодекси

1. Міжнародний кодекс поведінки державних чосадових осіб. / Міжнародний договір від 23 липня 1996 (Міністерство закордонних справ України, 00Н) // іауазсгірї: ОрепОос ('995_788')

2. Статут патрульно-постової служби міліції України, затвердже­ний наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28 липня 1994 року.

3. Примірний перелік дій, що порушують високі стандарти підприє­мницької етики та професійної відповідальності, затверджений Асоц­іацією "ПФТС" 01 липня 1997 року. // ]ауа5сгір1: ОрепОос ('п0001211-97')

4. Загальні правила поведінки державного сл/жбовця, затверд­жені наказом Головдержслужби України від 2 жовтня 2000 року.

5. Кодекс професійної етики судді, прийнятий на V з'їзді суддів України 24 жовтня 2002 р. // "Вісник Верховного Суду України", № 5, вересень—жовтень, 2002 р.

Спеціальна та додаткова література

1. Алексеев С.С. Введение в юридическую специальность. - М., Юридическая литература, 1976.

2. Горшенєв ВМ., Бочарова М.Л. Юридична деонтологія. — Харків:

Основа, 1993.

3. Горшенєв В.М., Бенедик Й. В. Юридическая деонтология: Учеб-ное пособие. - К.: УМК ВО при Минвузе УССР, 1988. - 80 с.

4. Ьіленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навчальних закладів.— К.: "Атика", 1999. — С. 10 — 43.

5. Сливка С.С. Правнича деонтологія. / Підручник для вищих навчальних закладів.— К.: "Атика", 1999.— С. 5—40.

6. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія.— К.:

ВІРА; Дакор., 2000. - С. 301-398.

7. Бандурка О.М., Скакун О.Ф. Юридична деонтологія: Підруч­ник. - Харків: Вид-во НУВС.2002. - С. 5 - 20, 58, 67, 77.

8. Годованець В., Кампо В., Тертичний В. Правова освіта гро­мадян України: методологічні проблеми розроблення Концепції// Право України.- 1999. - № 1.- С. 27-31.

9. Дементьев Г.Г. Процес формирования личности под влияни-ем социальной средьі в современньїх условиях: Дис... канд. социол. н. М.: 2000.- 191 с.

МОДУЛЬ 2. Соціалізація юриста, юридична діяльність та система юридичної діяльності

ЗМІСТ ДИДАКТИЧНОЇ ОДИНИЦІ

Поняття соціалізації. Соціалізація особи. Професійна соціаліза­ція. Соціальна діяльність і її поняття. Професія юриста як своєрідний вид соціальної діяльності. Поняття юридичної діяльності. Зміст юри­дичної діяльності. Діяльність римських юристів і її види. Сучасна юридична діяльність і її види. Класифікація видів юридичної діяль­ності. Система юридичної діяльності і її складові елементи: суб'єкт, об'єкт, засоби, форми, методи. Поняття і характеристика суб'єктів юридичної діяльності. Поняття і характеристика об'єктів юридичної діяльності. Поняття і характеристика засобів юридичної діяльності. Форми здійснення юридичної діяльності. Методи здійснення юридич­ної діяльності. Функції юридичної діяльності і їх види. Загально-соц­іальні і спеціально-юридичні функції юридичної діяльності.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Нормативно-правові акти

1. Статут Організації Об'єднаних Націй від 26 червня 1945 р./ / Действующее международное право. Т.1. - М. 1396. С. 7-33.

2. Статут Ради Європи від 5 травня 1945 р. // Действующее международное право. Т.1.- М. 1996.— С. 707-717.

3. Загальна декларація прав людини /Прийнята і проголошена резолюцією 217А (III) Генеральної Асамблеї 00Н е,ід 10 грудня 1948 р. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник документів.- К., 1989.- С.9-14.

4. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права./ Прий­нятий і відкритий для підписання, ратифікації та приєднання резолю­цією 2200 А (XXI) Генеральної Асамблеї 00Н 16 і рудня 1966 року. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973 року. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник документів.— К., 1989.- С. 28-49.

5. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні пра­ва від 16 грудня 1966 р. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник документів.— К.,1989.—С. 15-27.

6. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. "Голос України", 10 січня 2001 р., № 3 (2503). С. 6-8.

7. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954 р. // Україна в міжнародно-правових відносинах. / Кн.2. (Правова охоро­на культурних цінностей). — К., 1997. — С. 295-298.

8. Конституція України від 28 червня 1996р. //ВВРУ-1996.-№ ЗО.- Ст. 141.

9. Закон України від 06 березня. 1996 р. № 100/96-ВР «Про освіту»//ВВРУ.-2002.- № 20.-Ст.134.

10. Закон України від 25 березня 1992 р. №2229-12 «Про Служ­бу Безпеки»// ВВРУ.- 1992.- № 27.- Ст. 382.

11. Закон України від 05 листопада 1991 р. № 1790-12 «Про прокуратуру»// ВВРУ. - 1991. - № 53. - Ст. 793; станом на 17 січня 2002 р.- ВВР.- 2002.- № 17.- Ст. 125.

12. Закон України від 15 грудня 1992 р. № 2862-12 «Про статус суддів»// ВВРУ.-1993.- № 8.- Ст. 56.

13. Закон України від 02 вересня 1993 р. № 3425-12 «Про нотаріат»// ВВРУ.- 2002.- № 16. - Ст.114.

Деонтологічні кодекси

1. Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства. /Міжнародний договір від 01 жовтня 1988 (Міністер­ство закордонних справ України, Рада Європи) // іауазсгірі: ОрепОос ('994_343').

2. Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб. / Міжнародний договір від 23 липня 1996 (Міністерство закордонних справ України, 00Н) // іауазсгірт: ОрепОос ('995_788').

3. Правила етики арбітра (члена трудового арбітражу), затверд­жені наказом Національної служби посередництва і примирення від 8 вересня 2000 року.

4. Загальні правила поведінки державного службовця, затверд­жені наказом Головдержслужби України від 2 жовтня 2000 року.

5. Кодекс професійної етики судді, прийнятий на V з'їзді суддів України 24 жовтня 2002 р. //"Вісник Верховного Суду України", №5, вересень—жовтень, 2002 р.

Спеціальна та додаткова література

1. Философский знциклопедический словарь. М.,1996. — 560 с.

2. Коментар до Конституції України / Друге видання. — К., 1998. — 412 с.

3. Права людини в Україні. / Щорічник. — Український центр прав людини, 1998, 1999, 2000.

4. Алексеев С.С. Введение в юридическую специальность. - М., Юридическая литература, 1976.

5. Горшенев В.М., Бенедик Й. В. Юридическая деонтология: Учеб-ное пособие. - К.: УМК ВО при Минвузе УССР, 1988. - 80 с.

6. Жалинский А.З. Професиональная деятельность юриста. Введе­ние в специальность: Учебное пособие. - М.: Изд-во БЕК, 1997.— 330 с.

7. Клименко Н.И. Криминалистические знання в структуро про-фессиональной подготовки следователя. — К., 1990. — 130 с.

8. Кукушкин В.М. Полицейская деонтология: Социологический ана-лиз зарубежньїх концепций. М.: Академия МВД России, 1994. — 132 с.

9. Бризгалов І.В. Юридична деонтологія / Стислий курс лекцій.— К.: МАУП, 1998. - С. 14 - 18.

10. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навчальних закладів. - К.: "Атика", 1999. — С. 175—200.

11. Сливка С.С. Правнича деонтологія. / Підручник для вищих навчальних закладів.— К.: "Атика", 1999. — С. 5—20.

12. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія.- К.: ВІРА;

Дакор., 2000.- С. 324-367.

13. Бандурка О.М., Скакун О.Ф. Юридична деонтологія: Підруч­ник.- Харків: Вид-во НУВС.2002. - С. 292 - 325

14. Подопригора А.А. Основи римского і-ражданского права. — К.: Вентури, 1994.- 288 с.

^.Васильєв В.Л. Юридическая психология. — М.: Юридическая литература, 1991.— 464 с.

16. Несімко О.Д., Сливка С.С., Штангрет М.Й. Особа юриста. — Львів, 1999.- 126 с.

17. Михайлова Л.И. Социология культуру / Учебное пособие. -М., 1999.-С. 157-167.

18. Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія. — Київ.:

Либідь, 1996.

19. Ситниченко Л. Першоджерела комунікативної філософії. — К.: Либідь, 1996.- С. 29-44; 84-90; 132-148.

20. Дементьев Г.Г. Процес формирования личиости под влияни-ем социальной средьі в современньїх условиях: Дис... канд. социол. н. - М., 2000. - 191 с.

21. Савченко С.В. Социализация студенческой молодежи в усло­виях регионального образовательного пространства.— Луганск: Аль­ма-матер, 2003.- С. 335-375.

МОДУЛЬ 3. Соціальне регулювання юридичної практичної діяльності

ЗМІСТ ДИДАКТИЧНОЇ ОДИНИЦІ

Поняття, загальна характеристика та види соціального регулю­вання. Мета соціального регулювання. Нормативне та індивідуальне регулювання суспільних відносин. Нормативне регулювання за допо­могою різних видів нормативних систем.

Поняття та структурна характеристика моралі. Моральна діяльність, моральні відносини та моральна свідомість. Роль моральних прин­ципів у процесі регулювання юридичної діяльності та їх загальна характеристика. Співвідношення та взаємодія вимог моралі та право­вих приписів, що регулюють відносини в сфері юридичної діяльності.

Соціальне регулювання діяльності юриста. Використання право­вих та неправових засобів регулювання суспільних відносин у сфері юридичної діяльності. Поняття юридичної практики. Співвідношення юридичної практики з юридичною діяльністю.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Нормативно-правові акти

1. Загальна декларація прав людини /Прийнята і проголошена резолюцією 217А (III) Генеральної Асамблеї 00Н від 10 грудня 1948 р. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник документів.- К., 1989.- С.9-14.

2. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. "Голос України", 10 січня 2001 р., N З (2503).- С. 6-8.

3. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954 р. // Україна в міжнародно-правових відносинах. / Кн.2. (Правова охоро­на культурних цінностей).— К., 1997.— С. 295-298.

4. Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи):

Збірник документів.- К., 1989. - С. 97-112.

5. Конституція України від 28 червня 1996 р. // ВВРУ - 1996. -№ ЗО.- Ст. 141.

6. Закон України від 23 квітня 1991 р. № 988-12 «Про свободу совісті та релігійні організації» // ВВРУ. — 1991.— № 25.— Ст. 283.

7. Закон України від 06 березня 1996 р. № 100/96- ВР «Про освіту» // ВВРУ.- 2002. - № 20.- Ст.134.

Деонтологічні кодекси

1. Канони професійної етики /Американська Правова Асоціа­ція.- 1908, 1998.

2. Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства. /Міжнародний договір від 01 жовтня 1988 (Міністер­ство закордонних справ України, Рада Європи) // ]ауа5сгірт: ОрепОос ('994_343').

3. Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб. / Міжнародний договір від 23 липня 1996 (Міністерство закордонних справ України, 00Н) // іауазсгірт: ОрепОос ('995_788').

4. Статут патрульно-постової служби міліції України, затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28 липня 1994 року.

5. Примірний перелік дій, що порушують високі стандарти підприє­мницької етики та професійної відповідальності, затверджений Асоц­іацією "ПФТС" 01 липня 1997 року.// іауазсгірї: ОрепОос ('п0001211-97').

6. Правила етики арбітра (члена трудового арбітражу), затверд­жені наказом Національної служби посередництва і примирення від 8 вересня 2000 року.

7. Загальні правила поведінки державного службовця, затверд­жені наказом Головдержслужби України від 2 жов"ня 2000 року.

8. Кодекс професійної етики судді, прийнятий на V з'їзді судів України 24 жовтня 2002 р. // "Вісник Верховного Суду України", N 5, вересень - жовтень, 2002 р.

9. Кодекс професійної етики аудиторів банківсзких установ, зат­верджений постановою Національного банку України від 12 лютого 2003 № 50// іауазсгірї: ОрепОос ('у0050500-03').

Спеціальна та додаткова література

1. Златоструй "Древняя Русь" - Х-ХІ вв. - М.: 1990. - С. 113.

2. Алексеев С.С. Введение в юридическую специальность. - М., Юридическая литература, 1976.

3. Прохоров Г.М. Памятники переводной й русской литературьі ХІУ-ХУ веков.- Л., 1987.

4. Горшенев В.М., Бенєдик Й. В. Юридическая деонтология: Учеб-ное пособие. - К.: УМК ВО при Минвузе УССР, 1938. - 80 с.

5. Сливка С.С. Рудницький М.І., Підгурський М.Т. та інш. Форму­вання правосвідомості юриста. - Львів, 1997. — 96 с.

6. Бризгалов І.В. Юридична деонтологія / Стислий курс лекцій,— К.: МАУП,1998.—С. 23-28.

7. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навчальних закладів. — К.: "Атика", 1999.- С. 54-72;

134-143; 200-216.

8. Сливка С.С. Правнича деонтологія. / Підручник для вищих навчальних закладів.- К.: "Атика", 1999. - С. 142 - 154.

9. Бандурка О.М., Скакун О.Ф. Юридична деонтологія: Підруч­ник.- Харків: Вид-во НУВС, 2002. - С. 87-112.

10. Фуллер, Лон Л. Мораль права.— Пер. с аі-гл.- К.: Сфера.-1999-232 с.

11. Шмелева Г.Г. Конкретизация юридических норм в правовом регулировании. — Львов, 1988. — 106 с.

12. Гаман Алан. Право Європейського Союзу: Підручник для сту­дентів вищих навчальних закладів / Пер. з англ. — К.: Абрис, 1998.—

424 с.

^.Васильєв В.Л. Юридическая психология.— М.: Юридическая литература, 1991.— 464 с.

14. Нес/мко О.Д., Сливка С.С., Штангрет М.Й. Особа юриста,— Львів, 1999.- 126 с.

15. Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія. — Київ:

Либідь, 1996.

16. Шкода В. В. Вступ до правової філософії,— Харків: Фоліо, 1997.- С. 165-201.

17. Малахов В.М. Етика. Курс лекцій: Навчальний посібник. — К.:

«Либідь, 1996. - С. 35-88.

18. Саханова Т.В. Зачем суду психолог? (О психологической зк-спертизе в гражданском процессе). — М.: Знание, 1990.

19. Ткаченко Т.С. Етико-правові проблеми професійної дефор­мації співробітників органів внутрішніх справ / Автореферат. — К., 1997.

МОДУЛЬ 4. Правове (державне) регулювання професійної

юридичної діяльності та основні види юридичної практики.

ЗМІСТ ДИДАКТИЧНОЇ ОДИНИЦІ

Застосування норм права. Дозволяючі, забороняючі, зобов'язу­ючі та рекомендаційні норми. Внутрішні державні правові акти. Сфери юридичної діяльності, на які поширюються внутрішні державні пра­вові акти. Міжнародні правові акти і сфери юридичної діяльності, на які вони поширюються. Поєднання національного законодавства з правом інших держав та міжнародних договорів і угод.

Основні види юридичної практики: практика суду загальної юрис­дикції; практика господарського суду; оперативно-розшукова практи­ка; слідча практика; практика прокурорського нагляду; адвокатська практика; нотаріальна практика; практика юрдичної служби; практика державної виконавчої служби; Інтерпол як міжнародна професійна організація кримінальної поліції. Співвідношення юридичної практики із соціальною діяльністю. Роль юридичних наукових знань у сфері здійснення юридичної практики.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Нормативно-правові акти

1. Загальна декларація прав людини/Прийнята і проголошена резолюцією 217А (III) Генеральної Асамблеї 00Н е.ід 10 грудня 1948 р. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник документів.- К., 1989.- С.9-14.

2. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права/ Прий­нятий і відкритий для підписання, ратифікації та приєднання резолю­цією 2200 А (XXI) Генеральної Асамблеї 00Н 16 грудня 1966 року. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973 року. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник документів.— К., 1989.- С. 28-49.

3. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 р. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник документів.— К., 1989.- С. 15-27.

4. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. "Голос України", 1(1 січня 2001 р., № З (2503).- С. 6-8.

5. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954 р.// Україна в міжнародно-правових відносинах. / Кн.2. (Правова охоро­на культурних цінностей).— К., 1997.— С. 295-298.

6. Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи):

Збірник документів.- К., 1989.- С. 97-112.

7. Конституція України від 28 червня 1996 р.// ВВРУ-1996.-№ ЗО.- Ст. 141.

8. Цивільний кодекс України від 16.01.2003, № 435-ІУ.

9. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.07.1963 р.

10. Кодекс законів про працю України / Затв. Законом Українсь­кої РСР від 10.12.1971 р.// Відомості Верховної Ради УРСР. - 1971.-№ 50.- Ст. 375.

11. Кримінальний кодекс України від 05..04.2С01 р. № 2341-111.

12. Кримінально-процесуальний кодекс від 28.12.1960 р. №1001-5, прийнятий Верховною Радою УРСР.

13. Кодекс України від 07.12.84, № 8073-Х "Про адміністративні правопорушення".

14. Господарський кодекс України від 16.01.2003, № 436-4.

15. Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 р. N 1798-ХІІ

16. Закон України від 22.12.1993 № 3767-12 "Про міжнародні договори України. // Відомості Верховної Ради (ВВРУ), 1994.— № 10.- Ст.45.

17. Закон України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України» // ВВРУ.- 1996.- № 49.- Ст.272.

18. Закон України від 25 березня 1992 р. №2229-12 «Про службу Безпеки» // ВВРУ.- 1992.- № 27.- Ст. 382.

19. Закон України від 05 листопада 1991 р. № 1790-12 «Про про­куратуру» // ВВРУ. - 1991.- № 53.- Ст. 793; станом на 17 січня 2002 р.- ВВР.- 2002.- № 17.- Ст. 125.

20. Закон України від 15 грудня 1992 р. № 2862-12 «Про статус суддів»// ВВРУ.- 1993 № 8.- Ст. 56.

21. Закон України від 02 вересня 1993 р. № 3425-12 «Про нотар­іат»// ВВРУ.- 2002.- №16.- Ст.114.

22. Положення "Про Міністерство юстиції України", затверджене Указом Президента України від ЗО грудня 1997 р. № 1396/97// Офіційний вісник України № 2, ст. 14 від 29.01.1998.

23. Положення "Про Міністерство внутрішніх справ України", зат­верджене Указом Президента України від 07 жовтня 1992 р. // Оф­іційний вісник України 0, № 42, ст. 1774 від 03.11.2000.

Деонтологічні кодекси

1. Статут патрульно-постової служби міліції України, затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28 липня 1994 року.

2. Положення від 04 квітня 1997 № 1 "Про Комісію з питань етики та вирішення спорів Професійної асоціації реєстраторів і депозитаріїв (ПАРД)" // іауазегрт: ОрепОос ('усО01378-97').

3. Примірний перелік дій, що порушують високі стандарти підприє­мницької етики та професійної відповідальності, затверджений Асоц­іацією "ПФТС" 01 липня 1997 року.// іауазсгірС ОрепОос ('п0001211-97').

4. Кодекс професійної етики аудиторів України, прийнятий Ауди­торською палатою 18 грудня 1998 року № 73// іауазсгірт: ОрепОос ('у0073230-98')

5. Правила етики арбітра (члена трудового арбітражу), затверд­жені наказом Національної служби посередництва і примирення від 8 вересня 2000 року.

6. Загальні правила поведінки державного сл'/жбовця, затверд­жені наказом Головдержслужби України від 2 жовтня 2000 року.

7. Кодекс професійної етики судді, прийнятий на V з'їзді суддів України 24 жовтня 2002 р. // "Вісник Верховного Суду України", N 5, вересень—жовтень, 2002 р.

8. Концепція запобігання маніпулюванню ринком цінних паперів, нечесній торговій практиці і порушенню етики професійної діяльності на фондовому ринку, затвердженя рішенням Державної комісії з фон­дового ринку і цінних паперів (ДКЦПФР) від 14 січня 2003 № 21 // Іауазсгірт: ОрепОос ('уг021312-03').

9. Кодекс професійної етики аудиторів банківських установ, зат­верджений постановою Національного банку України від 12 лютого 2003 № 50//іауа5сгір1: ОрепОос ('у0050500-03').

Спеціальна та додаткова література

1. Коментар до Конституції України / Друге видання. — К., 1998 — 412 с.

2. Горшенев В.М., Бенедик Й. В. Юридическая деонтология: Учеб-ное пособие.- К.: УМК ВО при Минвузе УССР, 1988.- 80 с.

3. Жалинский А.З. Професиональная деятельность юриста. Введе-ниє в специальность: Учебное пособие.— М.: Изд-во ІіЕК, 1997.— 330 с.

4. Сливка С.С. Рудницький М.І., Підгурський М.Т. та інш. Фор­мування правосвідомості юриста.— Львів, 1997.— 9(> с.

5. Бризгалов І.В. Юридична деонтологія / Стислий курс лекцій,— К.: МАУП, 1998.- С. 23-28.

6. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навчальних закладів. - К.: "Атика", 199!).— С. 54-72; 134-143; 200-216.

7. Сливка С.С. Правнича деонтологія./ Підручник для вищих на­вчальних закладів.- К.: "Атика", 1999.- С. 142-154.

8. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія.- К.: ВІРА;

Дакор., 2000.- 506 с.

9. Бандурка О.М., Скакун О.Ф. Юридична деонтологія: Підруч­ник.- Харків: Вид-во НУВС, 2002.- С. 56-112.

10. Шмелева Г.Г. Конкретизация юридических норм в правовом регулировании.— Львов, 1988.— 106 с.

П.Таман Алан. Право Європейського Союзу: Підручник для сту­дентів вищих навчальних закладів./ Пер. з англ. — К.: Абрис, 1998. — 424 с.

12. Правила профессиональной адвокатской зтики// Российская

юстиция.- 1999.- № 3.- с. 47-49.

13. Несімко О.Д., Сливка С.С., Штангрет М.Й. Особа юриста.— Львів, 1999.- 126 с.

14. Саханова Т.В. Зачем суду психолог? (О психологической зк-спертизе в гражданском процессе). — М.: Знание, 1990.

15. Ткаченко Т.С. Етико-правові проблеми професійної дефор­мації співробітників органів внутрішніх справ./ Автореферат. — К., 1997.

Курсові завдання до модулів до рівня 2

1. Складіть термінологічний словник (словник повинен містити терміни з матеріалу модулів, а також із запропонованих джерел рівня 2).

2. Питання для самоконтролю (відповідь перевірте за додатком до рівня 2).

2.1. Яка людина вважається професіоналом?

2.2. Що таке юридичний фах і які види юридичних фахів ви знаєте?

2.3. З чого починається розуміння норм поведінки?

2.4. Дайте визначення поняттю "соціалізація юриста".

2.5. Якій зміст вкладається в поняття "соціальна діяльність" і який — в поняття "юридична діяльність"?

2.6. Що таке юридична справа?

2.7. Які складові елементи має система юридичної діяльності ?

2.8. Які об'єкти юридичної діяльності ви можете назвати?

2.9. Назвіть методи здійснення юридичної діяльності.

2.10. В чому полягає суть соціального регулювання, його мета і які види соціального регулювання ви знаєте ?

2.11. Дайте визначення поняттю'"правова політика держави"

2.12. Охарактеризуйте кадрову політику держави у сфері юри­дичної практики.

2.13. Назвіть види юридичної практики.

2.14. Чим відрізняється юридична діяльність від юридичної прак­тики?

2.15. Чим відрізняється практика суду загальної юрисдикції від практики господарського суду?

3. Теми контрольної роботи

3.1. Юридична професія та її основні риси.

3.2. Соціалізація юриста та соціальна діяльністз.

3.3. Юридична діяльність та її сфери.

3.4. Соціальне регулювання юридичної діяльності.

3.5. Основні види юридичної практики та їх характеристика.

3.6. Відмінності юридичної практики від юридичної діяльності.

4. Питання для підготовки до заліку.

4.1. Загальна характеристика юридичної професії.

4.2. Атестація юриста.

4.3. Якості юриста як особи, що визначають рівень його квалі­фікації.

4.4. Соціалізація юриста та соціальна діяльністз.

4.5. Поняття юридичної діяльності.

4.6. Юридична діяльність як різновид соціальної діяльності.

4.7. Діяльність римських юристів і її види.

4.8. Зміст юридичної діяльності.

4.9. Види юридичної діяльності.

4.10. Система юридичної діяльності.

4.11. Суб'єкти юридичної діяльності

4.12. Об'єкти юридичної діяльності.

4.13. Засоби юридичної діяльності.

4.14. Сфери юридичної діяльності та їх характеристика.

4.15. Поняття юридичної справи.

4.16. Соціальне регулювання юридичної діяльності.

4.17. Поняття та структурна характеристика моралі.

4.18. Моральна діяльність, моральні відносини та моральна свідомість.

4.19. Місце моралі серед інших соціальних норм.

4.20. Роль моральних принципів у процесі регулювання юридич­ної діяльності та їх загальна характеристика.

4.21. Місце моралі серед інших соціальних норм.

4.22. Правова політика держави.

4.23. Застосування норм права за різними сферами юридичної діяльності.

4.24. Поняття "юридична практика" та відміннос"і юридичної прак­тики від юридичної діяльності.

4.25. Основні види юридичної практики та їх характеристика.

Матеріали для вивчення модулів рівня 2

МОДУЛЬ 1. Юридична професія і соціальне призначення

юриста в громадянському суспільстві та правовій державі

1.1. Поняття "юрист" і основні риси юридичної професії

Професія юриста — одна з найдавніших у людському суспільстві. У давньому суспільстві функції правового регулювання здійснювали досвідчені та найбільш авторитетні старійшини, жерці, "волхви", слу­жителі релігійного культу, пізніше — духовенство (єпископи, свяще­ники).

Слово "юрист" грецького походження, а в літературній українській мові існує ще й слово "правник". Так чи інакше, ці поняття характе­ризують особу юриста як фахівця-правознавця.

Юристом має бути тільки та людина, яка відчуває власне покли­кання до цього нелегкого роду діяльності, адже тут на терези кла­дуться людські долі. Юрист має любити свою професію, бути захоп­леним нею, мати нахил до роботи з людьми, тому що до нього звер­таються громадяни зазвичай в екстремальних ситуаціях, у скрутні та безвихідні моменти. Незважаючи на те, чи вірить юрист людині, чи ні, він зобов'язаний їй допомогти.

Але для того, щоб виконати своє професійне завдання повністю, потрібно знати не лише формально визначену суть (закони), але й мати моральні принципи діяльності. Ніякий закон не може врегулюва­ти відносини між людьми, будучи закріпленим на папері. Лише втіле­ний у конкретну життєву ситуацію закон виявляє своє призначення. Тож професія "юрист" спрямована на те, щоб закони діяли, виправ­довуючи невинних та караючи порушників.

Кожна нова справа вимагає спілкування, а як відомо — скільки людей, стільки й характерів. Тому юрист повинен бути психологом. Зважаючи на особу співрозмовника, юрист має знайти до нього підхід і найголовніше — допомогти.

Юрист — це професіонал, який має фундаментальні та спеціальні правові знання, кваліфіковано користується юридичним інструментарієм при розв'язанні юридичних проблем в ім'я захисту прав і законних інтересів громадян.

Фундаментальні — це глибокі знання, які дають розуміння внутрішніх закономірностей розвитку та функціонування держави і права. Вони складаються з глибоких і твердих знань усіх важливих юридичних понять і категорій.

Спеціальні— це конкретні юридичні знання, які використовують­ся для потреб того чи іншого виду юридичної діяльності. Наприклад, слідча чи прокурорська діяльність.

Ґрунтовна підготовка юристів започаткована у Римі. Римське право має величезний авторитет. Не менший авторитет має професіоналізм римських юристів. Римське право і сьогодні вивчається у багатьох університетах, а його рецепція (визнання) знаходить поширення у деяких державах.

1.2. Соціальне призначення юриста

Юридична професія в Україні стала однією з найбільш затребува­них, як і у всьому цивілізованому світі. Сьогодні гостро постає питан­ня про якість юридичної освіти, спеціалізацію юристів, професійний відбір абітурієнтів у юридичні вузи, тому що жоден значний захід, вчинок приватної особи, державного органу або його посадової осо­би, що знаходяться поза рамками побутових стосунків, не може об­ійтися без експертизи або консультації з боку юриста чи адвоката.

У "Програмі правової освіти населення", затвердженої Постано­вою Кабінету Міністрів України від 29.05.1995 р., зокрема, підкрес­люється, що правова освіта є обов'язковою для всіх дошкільних виховних, середніх освітніх, вищих навчальних закладів, закладів підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів. У новій Концепції правової освіти громадян України (2001 р.) накреслені шляхи підви­щення рівня правової культури населення і якості підготовки спеціалістів.

З розвитком ринкових відносин, зміною економічної суті поведін­ки громадян і розширенням кола цінностей, ш,о охороняються, відбу­лися зміни як у праці юриста, так і у змісті його професійної роботи.

Професійна юридична робота покликана забезпечити сформова­ну соціальну структуру: пенсійне забезпечення, засоби масової інфор­мації, сільське господарство, сферу боротьби зі злочиністю, терито­ріальне обслуговування населення тощо. Ринок праці (промисловість, банки, управління, торгівля, партії та інші громадські об'єднання) ма­ють реальну потребу в юристах. Громадяни потребують допомоги юристів в реєстрації і перереєстрації угод з нерухомістю, одержанні різного роду дозволів, захисту прав особи від свавілля некомпетент­них і корумпованих посадових осіб і т. ін.

Професійна юридична робота необхідна також у дослідженні про­блематики цінних паперів, злитті юридичних осіб, що є відносно но­вим видом діяльності в Україні.

За останні роки зросла роль адвокатів у вирішенні судових справ, в оспорюванні адміністративних рішень, виник попит на охоронні та

детективні послуги тощо.

У зв'язку з появою юридичних фірм, що ведуть зовнішньо­торговельні операції, виникла потреба в правовому забезпеченні вис­новків зовнішньоторговельних договорів, оформленні дозволів на ввіз і вивіз товарів, врахуванні зарубіжного законодавства при оформ­ленні документів, маркуванні товарів, що продаються, сплаті митних

зборів тощо.

Одним словом, зараз важко назвати будь-яку сферу суспільних

відносин, в якій професійна робота юриста була б достатньою. По­няття юридичної професії застосовується безвідносно до того, яку конкретну роботу юрист виконує, воно дозволяє охарактеризувати всі важливі риси юридичної професії.

1.3. Професія, юридичний фах і кваліфікація юриста Професія юриста — це широка галузь трудової діяльності, що

потребує юридичних знань, умінь, навичок, необхідних для виконання

певної роботи в правовій сфері соціальних послуг. Основні риси юридичної професії:

1. Це гуманна професія, тому що вона спрямована, насамперед,

на забезпечення прав і свобод людини.

2. Це соціальне значима професія, тому що вона пов'язана з дер­жавою і правом, важливими соціальними явищами.

3. Це високоінтелектуальна професія, тому що юристу треба охоп­лювати всі сторони життя суспільства, враховуючи при цьому складні та часом заплутані юридичні проблеми.

4. Це творча професія, оскільки вона пов'язана з вирішенням не­стандартних юридичних ситуацій, при цьому "творчість" завжди обме­жена рамками права, що вимагає від юриста ще більшого мистецтва для розв'язання юридичних проблем.

5. Це точна професія, тобто вона є діяльністю, яка спирається на конкретні юридичні факти при точному додержанні законодавства для отримання конкретного результату.

6. Ця професія має велику свободу і самостійність, оскільки без них неможливо вирішити ті складні нестандартні ситуації, які виника­ють в діяльності юриста, але ця свобода може бути тільки в межах закону.

7. Це відповідальна робота, тому що вона завжди пов'язана з долею людей, і помилок тут не повинно бути.

Префесія юриста має свої специфічні особливості, що пред'являє високі вимоги до ділових і моральних якостей працівника цієї сфери, \ зобов'язує його знати право, інші соціальні норми, які регулюють | службову діяльність юриста. Правознавець покликаний здійснювати ' благородну функцію захисту прав людини, його гідності і честі, інтересів держави, виховувати у громадян повагу до закону. Він - знавець права і правового життя суспільства, відданий своїй справі, морально стійка людина. Чесність, непідкупність, принциповість, громадянська мужність, справедливість — невід'ємні його якості.

Невід'ємною властивістю юридичної діяльності і юридичної прак­тики (поняття юридичної діяльності і юридичної практики будуть роз­криті в модулях 2 і 3 цього блоку) є професіоналізм.

Професіоналізм закріплюється у відповідних юрмативно-право-вих актах і є основою системи офіційних норм-вимог, що ставляться до юристів конкретної спеціалізації (наприклад. Закон України від 24.03.1998 року "Про державну виконавчу службу"; наказ Генераль­ної прокуратури України від 17.04.1996 року "Про організацію роботи з кадрами в органах прокуратури"). Діяти професійно означає:

1) працювати за правилами, виробленими і закріпленими у вста­новленому порядку, відповідно до особливого рівня (якості) прийня­тих на себе завдань;

2) мати високу кваліфікацію (ділову компетенцію), основану на фаховій освіті;

3) керуватися морально-правовим обов'язком {а не розуміннями користі або вигоди); дотримуватися нормативів правової психології, економічної, екологічної, етичної, естетичної, інформаційної культу­ри, що пред'являються до процесу діяльності і її результатів;

4) бути підконтрольним відповідним державним органам і (або) об'єднанням спеціалістів, але вільним від непрофесійного (в тому числі партійного) втручання;

5) гарантувати здійснення роботи — забезпечувати безперервність Діяльності на належному рівні відповідно до поставлених завдань або запитів;

6) одержувати належну оплату за свою квалі4'іковану працю.

Професія, як правило, містить в собі ряд фахів.

Юридичний фах— це вузька сфера професійно-трудової діяльпості юриста з чітко визначеними повноваженнями, що потребує конкретних правових знань, умінь і навичок, необхідного рівня про­фесійно-правового мислення і діяльності.

У Державному реєстрі нараховуються тисячі професій і фахів, що постійно поновлюються або змінюються (Для більшого уявлення можна ознайомитися з "Переліком напрямів і професій, за якими здійснюється підготовка спеціалістів у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями", затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 24.05.1997 р. Мв 507).

Окремі фахи юридичної професії:

- слідчий органів внутрішніх справ, прокуратури, служби безпеки, податкової міліції;

- військовий прокурор армії, флотилії, з'єднання, гарнізону та ін.;

- суддя господарського суду, суду загальної юрисдикції, консти­туційного суду та ін.;

- інспектор системи МВС: інспектор дозвільної системи, дільнич­ний інспектор, інспектор ДАІ, інспектор кримінальної міліції по спра­вах неповнолітніх, інспектор по роботі з особовим складом та ін.

Повертаючись до особи юриста, слід ще раз підкреслити, що ро­бота юриста повинна здійснюватися кваліфіковано і на професійній основі.

Кваліфікація юриста — це ступінь підготовленості, наявність спец­іальних правових знань, умінь і практичних навичок, необхідних для виконання професійних обов'язків.

Для окремих фахів (наприклад, оперуповноваженого карного роз­шуку, слідчого та ін.) принципове значення має фахова придатність:

відповідність цим фахам можливостей, фізичних і психічних властиво­стей людини.

1.4. Атестація юриста

В України юристи підлягають кваліфікаційній атестації. Атестація юриста — це процес визначення кваліфікації, оцінка росту і якості знань, характеристика професіоналізму.

Для проведення атестації створюються кваліфікаційні комісії. У 1982 році Міністерством вищої освіти СРСР була затверджена Кваліфікаційна характеристика юриста, де визначалася система вимог до знань та умінь юриста.

Мета кваліфікаційної атестації — поліпшення якісного складу пра­цівників юридичної сфери.

Завдання кваліфікаційної атестації юриста-спеціаліста:

1) визначення рівня професійної кваліфікації;

2) визначення відповідності юриста займаній посаді.

В атестаційному документі повинні міститися такі характеристики:

1) оцінка практичної діяльності і професійних якостей особи, яка атестується;

2) оцінка ставлення особи до колег по роботі;

3) оцінка колегами внеску особи, яка атестується, у професійну діяльність колективу й у створення сприятливого клімату в ньому;

4) самооцінка особи, яка атестується.

Основні поняття

Юрист, юридичний фах, кваліфікація юриста, с.тестація юриста.

Необхідно запам'ятати

Юрист — це професіонал, який має фундаментальні та спеціальні правові знання, кваліфіковано користується юридичним інструментарієм при розв'язанні юридичних проблем в ім'я захисту прав і законних інтересів громадян.

Юридичний фах — це вузька сфера професійно-трудової діяль-| ності юриста з чітко позначеними повноваженнями, що потребує кон-| кретних правових знань, умінь і навичок, необхідного рівня професій-I но-правового мислення і діяльності.

Кваліфікація юриста — це ступінь підготовленості, наявність спец-• іальних правових знань, умінь і практичних навичо<, необхідних для виконання професійних обов'язків.

Атестація юриста — це процес визначення КЕіаліфікації, оцінка росту і якості знань, характеристика професіоналізму.

МОДУЛЬ 2. Соціалізація юриста, юридична діяльність та система юридичної діяльності

2.1. Соціалізація особи у поєнанні з суспільством Соціалізація в перекладі з латини (сосіаііз) означає суспільний. Це процес залучення індивіда до системи суспільних відносин, фор­мування його соціального досвіду, становлення й розвитку як цілісно/' особистості на основі засвоєння нею елементів культури і соціаль­них цінностей. Як уже було зазначено, справжня культура твориться власними зусиллями суб'єкта. В культурі криється таємниця гармонії осо­би. У культурі кожної людини є своєрідний феномен, який притаманний лише конкретній особі. Це власний феномен життєдіяльності. Він відоб­ражає індивідуальну свідомість та індивідуальні почуття людини.

Слово культура увійшло в науковий обіг європейської соціальної думки у другій половині XVIII ст. Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людей, які населяють планету. Культура окремої особи значною мірою є віддзеркаленням суспільного стану. Справжня культура твориться власними зусиллями, системою життє­вого смислу суб'єкта, що реалізується у засобах та результатах його діяльності. Величезну роль тут відіграють звичаї, традиції, моральні та інші соціальні норми. Але не завжди навіть ці норми (як і правові норми) сприяють виробленню справедливого рішення.

Культура повинна безперервно оновлюватися. Цього потребує соціологія. І при цьому індивідуальне повинне інтегруватися (поєдну­ватися) з колективним, суспільним.

Законодавство України про культуру базується на Конституції України і складається з Основ законодавства України про культуру (далі: Основи), прийнятих Верховною Радою України 19 лютого 1992 року та інших законодавчих актів, розроблених відповідно до за­значених актів законодавства.

Ст. 2 Основ проголошує що основними принципами культурної політики в Україні є:

- визнання культури як одного із головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на тери­торії України;

- утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюд­ські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними і класовими інтересами;

- збереження і примноження культурних надбань;

- розвиток культурних зв'язків з українцями, що проживають за кордоном, як основи збереження цілісності української культури;

- гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у твор­чий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об'єднань;

- рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціаль­ного стану та національної приналежності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей;

- доступність культурних цінностей, усіх в-ідів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина;

- забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян;

- заохочення благодійної діяльності у сфері культури підпри­ємств, організацій, громадських об'єднань, релігійних організацій, окремих громадян;

- всебічне міжнародне культурне співробітництво;

-визнання пріоритету міжнародно-правових актіїі у сфері культури;

- поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури.

Вагомим соціальним контролем в юридичній соціалізації виступає природне право. Саме з нього починається розуміння норм поведінки. Вимоги природного права увібрали в себе численні нормативні докумен­ти, зокрема міжнародні конвенції про права людини, дитини та інші.

Більше півстоліття тому (4 листопада 1950 р.) перша група країн Європи, прагнучи до колективного забезпечення пріоритету прав лю­дини, прийняла спільний "Основний Закон" — Європейську конвенцію ; про захист прав людини та основних свобод. Відтепер учасником цієї ; Конвенції стала Україна, яка 17 липня 1997 р. ратифікувала конвен­цію (див. додаток до всього матеріалу).

Наприклад, стаття 33 цієї Конвенції передбачає, що будь-яка Ви­сока Договірна Сторона може передати на розгляд Європейського Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції та протоколів до неї, яке, як вона вважає, було допущене іншою Високою Договірною Стороною .

Таким чином сформувалося європейське право у галузі прав лю­дини, яке вміщує матеріальне право та юридичні процедури. Джере­лом європейського права є Європейський суд з прав людини у Страс­бурзі (Страсбурзький Суд). Суд розглядає справи порушення Кон­венції Ради Європи щодо прав людини. До Ради Єіропи входять по­над ЗО держав.

2.2. Соціалізація юриста та соціальна діяльність Для соціалізації юриста як суб'єкта культури необхідно ба­гато чинників. Передусім, це початкові знання у -алузі права. Пер­шими порадниками й координаторами тут виступають: родина, вихо­вателі дошкільних закладів, учителі середніх освітніх закладів. Пам'­ятки культури, особливо в Києві, також можуть сприяти соціалізації юриста. Наприклад, Києво-Печерська лавра і захоплення діяльністю Ярослава Мудрого або пам'яткою культури "Руською Правдою", яка виникла на ґрунті звичаєвого права і християнської моралі.

Процес соціалізації студента залежить перш за все від його самого — від вивчення і засвоєння ним національної культурної спад­щини, зарубіжної культури та зарубіжного права, національних галу­зей права.

Важливим структурним елементом професійної соціалізації є формування почуття відповідальності. Правова та моральна відпов­ідальність — необхідні стимулятори правомірної поведінки.

До форм професійної соціалізації також належать різні соціальні інститути, державні, громадські, кооперативні організації, засоби ма­сової інформації, бібліотеки тощо.

Отже, соціалізація юриста — це віддзеркалення діалектики його становлення як особистості, усвідомлення службового обов'язку, вироблення почуття правової поведінки та моральної відповідаль­ності, сприяння правовому вихованню громадян.

Перш ніж перейти до поняття юридична діяльність, кілька слів слід сказати про соціальну діяльність. Соціальна діяльність визна­чається як спосіб організації та існування соціального організму, в процесі чого шляхом перетворення та споживання навколишнього світу набивається задоволення життєвих потреб та інтересів соціальних суб'єкт/в.

Суспільство має багаторівневу, неоднорідну структурну організа­цію. Виходячи з цього, життєві потреби та інтереси суспільства до­сить різноманітні, а це, в свою чергу, передбачає відповідну кількість різноманітних засобів та дій, які б задовольнили соціальний інтерес.

2.3. Юридична діяльність та її види

Юридична діяльність — це один із видів соціальної діяльності. Поряд із юридичною існують: виробнича, духовна, культурно-виховна, політична, організаційно-управлінська, дослідницька та інші види соц­іальної діяльності.

Отже, юридична діяльність— це різновид соціальної діяльності, що здійснюється юристами-фахівцями з метою отримання пра­вового результату, задоволення законних потреб та інтересів соціальних суб'єктів у відповідності до вимог права.

Зміст юридичної діяльності у кожному конкретному випадку ста­новлять конкретні дії.

Якщо взяти історію, то діяльність римських юристе включала в себе:

- відповіді на юридичні питання приватних осіб;

- консультації і допомога при укладанні угод (юристи складали нові позови та угоди);

- керівництво процесуальними діями сторін при вирішенні супе­речок у суді (тобто ведення справи у суді). Авторитет римських юристів, набутий у судових засіданнях, був дуже значним. Ц церон порівнював роль юрисконсульта у суді з роллю латинського флейтиста, який суп-I. роводжував виступ актора на сцені.

І Сьогодні, завдяки соціальному прогресу, ускладненням соціаль-| них зв'язків, значно змінилися зміст та форми соціальної діяльності, | а, значить, і юридичної діяльності. Юридична діяльність зазнала змін | у бік розширення змісту, ускладнення структури, появи нових форм ^ та засобів здійснення.

І Тепер діяльність юристів можна поділити на багато видів за пев-!' ними критеріями:

1) за основними формами здійснення діяльність юристів под­іляють на: практичну, наукову і освітню; (Досить змістовна характе­ристика цих трьох видів юридичної діяльності дається у підручнику Гусарєва С.Д, Тихомирова О.Д. Юридична деонтологія.- К.: ВІРА; Дакор., 2000. — С. 324-367, а також у підручнику Бандурка О.М., Скакун О.Ф. Юридична деонтологія: - Харків: Вид-во НУВС, 2002. - С. 56 - 112);

2) за соціальними сферами: юридична діяльність у сфері еко­номіки, політики, в духовній сфері;

3) за змістом діяльності: консультування; тлумачення (тлу­мачення текстів нормативно-правових актів); виступи в юридич­них установах; ведення юридичної справи тощо:

4) за кількістю уповноважених осіб, що здіііснюють розгляд юридичної справи: індивідуальна (одноособова), колегіальна (ко­лективна);

5) за професійною спеціалізацією або за суб'єктами здійснен­ня: адвокатська, слідча, прокурорська, судова, нотаріальна тощо;

6) за змістом інтелектуальної роботи: пізнаЗально-пошукова, організаційна, реконструктивна, реєстраційна, комунікативна (Ці види будуть розглянуті у модулі 4 блоку 3 рівня 3),

Найбільш поширена класифікація за спеціальностями, які істо­рично склалися в межах юридичної професії. Така класифікація найбільш зрозуміла.

2.4. Поняття юридичної справи та порядок її ведення

Значне місце в діяльності юристів займає ведення юридичних справ. Юридична справа — це життєвий випадок, який існує у виг­ляді окремої самостійної ситуації (наприклад, правопорушення, суперечка), яка вимагає розгляду і вирішення відповідно до норм права компетентним органом. Ведення юридичної справи:

- включає в себе пошук, аналіз, узагальнення і оцінку юридичних фактів;

- тягне за собою правові наслідки;

- має офіційний характер;

- здійснюється уповноваженими на це органами й посадовими особами держави, а також приватними юристами, які мають відповід­ну компетенцію, діяльність яких суворо регламентується законом, здійснюється у певних процедурах.

Ведення справ має декілька стадій. Які саме — про це студент дізнається в недалекому майбутньому з дисципліни процесуального права: кримінальний процес, цивільний процес, господарський про­цес.

Наприклад, кримінальний процес — це порядок провадження кри­мінальних справ. Він має вісім стадій:

1. Порушення кримінальної справи.

2. Попереднє розслідування.

3. Віддання обвинуваченого до суду.

4. Судовий розгляд.

5. Касаційне провадження.

6. Виконання вироку.

7. Наглядне провадження.

8. Відновлення справ за нововиявленими обставинами.

2.5. Система юридичної діяльності

Система юридичної діяльності має такі складові елементи:

суб'єкти, об'єкти, засоби, форми, методи, функції.

Суб'єкти юридичної діяльності — юристи та їх державні і не­державні об'єднання, організації, які залежно від виду професійної діяльності, кола питань, що розглядаються, мають за законом певні права та обов'язки, професійні юридичні знання, вміння їх реалізува­ти. Суб'єктами вважаються і учасники. Це окремі особи або їхні групи, які сприяють діяльності юристів чи компетентних органів у процесі вирішення юридичних справ (свідки, експерти).

Об'єкти юридичної діяльності — це явища, дії суб'єктів права, процеси та предмети навколишнього світу, стосовно яких здійснюється правовий вплив. Серед об'єктів виділяються загальні та безпосередні.

Засобами юридичної діяльності є перш за все норми права, правові категорії, юридична техніка та різного роду предмети, які допомагають у досягненні мети юридичної діяльності. Це засоби збору та обробки інформації, засоби захисту, охорони -а нападу (ПЕОМ, зброя, аудіо-, відеотехніка, речові докази).

Форми здійснення юридичної діяльності — це освітня, науко­ва, практична, усна (вербальна), письмова, а також установча, право-творча, правоохоронна та інші.

Можуть бути і неправові форми: інформування, виховання, фінан­сування, організація співробітництва та взаємодії тощо.

Методи здійснення — це способи та прийоми, які використову­ють для досягнення наміченого результату. Розрізняють два основні методи впливу на суспільні відносини: метод примусу та заохочення. Хоча в окремих випадках застосовуються методи попередження, інди­відуального впливу, метод фотографування, метод іроведення обшу­ку чи допиту тощо.

Функції юридичної діяльності. Традиційним є поділ функцій на загально-соціальні та спеціально-юридичні. Це необхідно для вияв­лення більш значущих, цілеспрямованих та відносно значущих по­бічних напрямів впливу цих функцій на відповідну ситуацію.

Загально-соціальні функції завдяки багатог ранності, багато-аспектності юридичної діяльності впливають на еко-іомічні, політичні, культурні, ідеологічні відносини.

Спеціально-юридичні, це перш за все регулятивна і охоронна функція, а в рамках цих двох функцій виділяються ще й дослідниць­ка, виховна, судова, захисна тощо

Основні поняття

Соціалізація, соціалізація юриста, соціальна діяльність, юридична діяльність, юридична справа, система юридичної діяльності.

Необхідно запам ятати

Соціалізація в перекладі з латини (сосіаііз) означає суспільний. Це процес залучення індивида до системи суспільних відносин, формування його соціального досвіду, становлення й розвитку як цілісної особистості на основі засвоєння нею елементів культури і соціальних цінностей.

Соціалізація юриста — це віддзеркалення діалектики його ста­новлення як особистості, усвідомлення службового обов'язку, вироб­лення почуття правової поведінки та моральної відповідальності, спри­яння правовому вихованню громадян.

Соціальна діяльність визначається як спосіб організації та існу­вання соціального організму, в процесі чого шляхом перетворення та споживання навколишнього світу набувається задоволення життєвих потреб та інтересів соціальних суб'єктів.

Юридична діяльність — це різновид соціальної діяльності, що здійснюється юристами-фахівцями з метою отримання правового ре­зультату, задоволення законних потреб та інтересів соціальних суб'єктів у відповідності до вимог права.

Юридична справа — це життєвий випадок, який існує у вигляді окремої самостійної ситуації (наприклад, правопорушення, супереч­ка), яка вимагає розгляду і вирішення відповідно до норм права компетентним органом.

Система юридичної діяльності має такі складові елементи:-суб'єкти, об'єкти, засоби, форми, методи, функції.

Визначення кожного з елементів слід також знати.

МОДУЛЬ 3. Соціальне регулювання юридичної практичної діяльності

3.1. Поняття і види соціального регулювання

Соціальне регулювання'— це складне суспільне явище, що має бага­то різних аспектів: соціологічних, економічних, психобіологічних та ін.

Сама сутність людського суспільства, яке складається з багатьох осіб, вимагає соціального регулювання. Колективна діяльність людей у суспільстві породжує необхідність погоджувати їхню поведінку у всіх сферах суспільного життя, що і досягається за допомогою соц­іального регулювання.

Мета соціального регулювання — приведення поведінки індивідів, їхніх груп відповідно до об'єктивної закономірності, яка існує в суспільстві. Тобто завдяки соціальному регулюванню досягається оптимально можливе співпадання між діями суспільних законів і жит­тєдіяльністю людей.

Соціальне регулювання в суспільстві існувало завжди. Його мож­на поділити на два основні види: індивідуальне і нормативне.

Нормативне регулювання на відміну від індивідуального має загальний характер. За допомогою загальних правил є можливість досягти єдиного безперервно діючого порядку в суспільних відноси­нах. Забезпечується приведення поведінки людей до загальних умов, викликаних вимогами економіки, усім соціальнім життям. Значно змен­шується можливість сваволі.

Однак, нормативне регулювання виконує свою зегулюючу дію на суспільні відносини через посередництво індивідуального, яке, в свою чергу, без нормативного практично не може існувати, оскільки спочатку створюється модель поведінки (нормативне регулювання), а потім уже на неї орієнтується реальна поведінка конкретного індивіда чи групи індивідів.

Але нормативне регулювання ні в якому разі не можна ототож­нювати з правовим регулюванням.

Нормативне регулювання в суспільстві здійснюється за допомо­гою різних видів нормативних систем. Це моральні норми, звичаї, етичні норми, релігійні норми, корпоративні норми (чи норми громадських організацій), а також норми права.

Норма права — це офіційне, формально визначене, загально­обов'язкове правило поведінки, яке встановлюються або санкціонуєть­ся державою, охороняється нею від порушень, спрямоване на регулю­вання найбільш важливих суспільних відносин і охорону соціальних цінно­стей шляхом установлення юридичних прав і обов'язків суб'єктів права.

Поняття всіх цих норм даються в теорії права. Мета цього мате­ріалу — з'ясувати, як же відбувається соціальне регулювання взагалі в суспільстві і соціальне регулювання діяльності юриста.

Слід чітко для себе уяснити, що нормативне регулювання вклю­чає в себе і правове регулювання, тому що взагалі всі норми, які існують в суспільстві, можна поділити на дві групи. Перша — технічні норми, які регулюють порядок експлуатації різноманітної техніки і технологій. І друга група — це соціальні норми, які регулюють суспільні відносини між людьми. А вже соціальні норми поділяються на на­ступні види: моральні норми, звичаї (побутові), етичні норми, ес­тетичні норми, релігійні норми, корпоративні норми (чи норми гро­мадських організацій), а також норми права.

3.2. Поняття моралі

Велике значення в соціальному регулюванні мають моральні норми. Мораль охоплює сферу відносин набагато ширну за сферу відно­син, що регулюються правом. Більшість взаємовідюсин людей у побуті, колективі, родині є об'ктом моралі, але не підлягають правовому регулюванню.

Моральні вимоги відрізняються більш широким змістом, дають більший простір для тлумачення і застосування.

Мораль є родовою діяльністю людини, внутрішньо властивою про­цесу еволюційного розвитку людства. У моралі оцінюються не лише практичні дії людей, а й їхні мотиви, прагнення та наміри.

Мораль і моральність не існують поза суспільством, без взаємодії людей. Вони значною мірою залежать від особливостей розвитку сус­пільства, насамперед від соціально-економічного ладу, що панує в ньому. Тобто, моралі притаманна така якість, як колективність.

Ще понад 2500 років тому Платон помістив ідею блага на верши­ну "піраміди" ідеальної держави, вважаючи мораль, що пронизує всі форми суспільних відносин, головним сенсом характеристики будь-якої держави.

В давньоруському літописі "Повесть временньїх лет", складеному монахом Києво-Печерського монастиря Нестором, подано своєрідний образ "колективної моралі", або, точніше, колективної моральної відпо­відальності. Логіка цієї відповідальності така, що всі люди, які живуть і страждають разом, мають жити праведно.

З часів християнізації Русі церква почала розмежовувати такі поняття як "злочин" і "гріх". Якщо гріх — це моральна несправедли­вість або порушення божого закону, то злочин — це порушення зако­ну загальнолюдського.

Своєрідним моральним кодексом є "Повчання" князя Володими­ра Мономаха. Відомі такі його вимоги: "Не лінуйся", "Стережися брехні, пияцтва і блуду", "До старшого ставитися треба як до батька, а до молодих як до братів" тощо.

Моральним нормам не властива детальна регламентація, вони створюються століттями і передаються з покоління в покоління, тобто моральним нормам властива еволюційність.

Засобами забезпечення моральних норм є громадська думка, гро­мадський осуд. Це забезпечує альтернативу вибору поведінки залеж­но від свідомості особи. Важливе значення для юридичної діяльності є довіра з боку клієнтів і членів колективу.

Діяльність юриста глибоко втручається у сферу моралі і тому повинна співвідноситися з моральними вимогами, враховувати особ­ливості юридичної діяльності.

В деонтологічному кодексі правил здійснення адвокатської діяльності адвокатів Європейського Союзу, наприклад, є норма, яка так і називається "Довіра і моральна недоторканість", в якій визначається, що відносини довіри не можуть існувати, коли є с/мніви в чесності, порядності, справедливості чи щирості адвоката. Названі властивості є професійно обов'язковими.

Ступінь моральності у кожної людини є різною і залежить не стільки від інтелекту, скільки від бажання, волі, розуміння змісту життя на Землі.

3.3. Нормативне регулювання за допомогою різних видів нормативних систем

Нормативні системи часто переплітаються і доповнюють одна одну. Так, наприклад, релігійні норми як нормативна система мають в собі за змістом багато норм моралі, естетики, звичаїв, а також норм права, і одночасно релігійні норми виступають джерелом названих норм. Ці норми, які закріплені у відповідних "священних книгах" (Біблія, Талмуд (в перекладі з др.-єврейського — вивчення: збірник релігійно-етичних і правових положень іудаїзму — складалося з 4 ст. до н. е по 5 ст. н.е.), Коран (збірник проповідей, обрядових і юридичних настанов, молитв, притч, проголошених Мухаммедом - головна священна книга мусуль­ман) та інших, мають силу впливу через почуття морального обов'язку і вірогідності покарання з боку зовнішньої сили — Бога.

Різні нормативні системи, будучи витоками для індивідуального І регулювання, у сукупності здійснюють нормативне соціальне регулювання.

Історично це був дуже тривалий процес формування соціальних | регуляторів. І в результаті сьогодні ми маємо три рівні, три пласти соціальних регуляторів.

Знизу лежать первинні біологічні інстинкти людини. Вони успад­ковуються генетичне і визначаються фізіологічною структурою люди­ни. Потім своє місце займають залишки звичаїв, традицій, інших пра­вил історичної давнини. Вони склалися несвідомо на основі першого рівня і поширилися завдяки їх доцільності, яка сприяла нормальній життєдіяльності людських колективів. Зверху знаходиться тонкий пласт свідомо вибраних норм з другого рівня — удосконалених та спеціаль­но створених державою у вигляді юридичних (правових) норм для Досягнення певної мети.

Соціальне регулювання суспільних відносин здійснюється за до­помогою єдиної соціальної політики держави, яка складається з економічної, зовнішньоекономічної, бюджетної, податкової, митної, мо­нетарної, антиінфляційної політики та інших.

Складовою частиною єдиної соціальної політики держави є правова політика. Адже упорядкування суспільних відносин (управ­ління та регулювання) здійснюється за допомогою права.

Тепер від загального поняття соціального регулювання ми повинні перейти до особливостей соціального регулювання юридичної діяльності.

Соціальне регулювання діяльністю юриста — це впорядкування поведінки юриста шляхом надання йому прав, повноважень, обо­в'язків, встановлення заборон, передбачених соціальними нормами.

Але соціальне регулювання діяльності юриста може бути як неправовим (громадським), так і правовим (державним) прощо мова піде в наступному модулі.

Юридична практика — її поняття та співвідношення юридичної практики з юридичною діяльністю.

Термін «практика» грецького походження, що означає дію, діяльність, діяльне життя, досвід.

На відміну від юридичної діяльності (поняття якої ми вже добре знаємо), яка здійснюється у визначено-конкретний час, юридична прак­тика має більш широкий зміст: основними елементами Ті' струк­тури є минула, теперішня й майбутня юридична практична діяльність.

Під юридичною практичною діяльністю не слід розуміти рішення конкретного судді, слідчого чи прокурора. Юридична практика — це позиція, що формується протягом тривалого часу в результаті досвіду юридичної діяльності не одного покоління і є стабільною, типовою для більшості працівників визначеної галузі юридичної праці.

Отже, юридична практика — це специфічна сфера нормативне закріплено/' практично/'діяльності юриста щодо прийняття, тлу­мачення і застосування правових приписів, як єдність вже накопи­ченого і такого, що ще накопичується, соціально-правового досвіду.

Основні поняття

Соціальне регулювання. Соціальні норми. Моральні норми. Норми права. Соціальне регулювання діяльності юриста. Юридична практика.

Необхідно запам'ятати

Соціальне регулювання — це складне суспільне явище, що має багато різних аспектів: соціологічних, економічних, психобіологіч- користовувати своє посадове становище в особистих інтересах чи в інтересах інших осіб.

Стаття З

Суддя не може належати до політичних партій і професійних спілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Стаття 4

Суддя вправі брати участь у громадській діяльності, публічних заходах, якщо вони не завдають шкоди його статусу, авторитетові суду і не можуть вплинути на здійснення правосуддя.

Стаття 5

Суддя повинен старанно й неупереджено виконувати покладені на нього обов'язки і підтримувати свою професійну компетентність на належному рівні.

Стаття 6

Суддя не має права розголошувати інформацію, що стала йому відома у зв'язку з розглядом справи в закритому судовому засіданні. Він не може робити публічні заяви, коментувати е засобах масової інформації справи, які перебувають у провадженні :уду, та піддавати сумніву судові рішення, що набрали законної сили.

Стаття 7

Суддя повинен здійснювати судочинство в межах та в порядку, визначе­них процесуальним законом, і виявляти при цьому тактовність, ввічливість, витримку й повагу до учасників судового процесу та інших осіб.

Стаття 8

Суддя у визначеному законом порядку надає засобам масової інформації можливість одержувати відомості, виключаючи при цьому порушення прав і свобод громадян, приниження їх честі й гідності, а також авторитету суду та статусу судді.

Стаття 9

Суддя при здійсненні правосуддя не повинен допускати проявів Неправовв (громадське) регулювання здійснюється на основі норм моралі, традицій, корпоративних норм. Наприклад, на основі норм Статуту колегії адвокатів.

В правовому (державному) регулювані розрізняють норми: доз­воляючі, забороняючі, зобов'язуючі, рекомендаційні. Ці норми містять­ся майже у всіх нормативно-правових актах.

Дозволяючі норми^ своєму тексті містять слова "має право", "може" (наприклад, суддя має право займатися педагогічною діяльністю).

Забороняючі норми містять слова "не може", "не повинен" (на­приклад, адвокат не може використовувати конфіденційну інформа­цію у своїх інтересах).

Зобов'язуючі норми містять слова "зобов'язаний", "повинен дот­римуватися" (наприклад, слідчий не повинен брати участь у страйках).

Рекомендаційні норми містять слова "повинен" у розумінні "ба­жано" або "доцільно утриматися" (наприклад, суддя повинен утриму­ватися від фінансових і ділових стосунків, що можуть кинути "тінь" на його неупередженість, перешкоджати належному виконанню судових обов'язків).

Правове (державне) регулювання здійснюється на підставі внутрішніх державних і міжнародних правових актів.

Існує цілісна система органічних законів, що регламентують діяльність суду, прокуратури, адвокатури, міліції, нотаріату, а на­явність системи процесуальних законів і норм свідчать про відповідну регламентованість здійснення правової процедури.

4.2. Внутрішні і зовнішні державні акти, що регулюють юри­дичну діяльність

Внутрішніми державними актами, що регулюють юридичну, в тому числі процесуальну діяльність, є:

Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси;

Цивільний і Цивільно-процесуальний кодекси;

Господарський процесуальний кодекс;

Адміністративний та інші кодекси;

Закон про прокуратуру;

Закон про адвокатуру;

Закон про статус суддів та багато інших.

Так, наприклад, норми кримінально-процесуального кодексу мо­жуть застосовуватися для ведення судового процесу з кримінальної справи. Відповідно до Конституції правосуддя в Україні здійснюється тільки судом, однак, якість розгляду справи багате' в чому залежить від організаційних здібностей судді.

Наведемо зміст 264 статті Кримінально-процесуального кодексу (КПК) Цю норму можна вважати деонтологічною, тому що вона про­голошує, що прокурор, керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, підтримує перед судом державне обвинувачення, подає докази, бере участь у дослідженні доказів, заявляє клопотання і вис­ловлює свою думку щодо клопотань інших учасників судового розг­ляду, викладає свої міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він пови­нен відмовитися від обвинувачення і у своїй постанові викласти моти­ви відмови.

А в частині третій статті 323 КПК встановлюється, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на все­бічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Норми (статті) кримінального кодексу (КК) можуть застосовува­тися в будь-якому виді діяльності, наприклад — притягнення до крим­інальної відповідальності керівника підприємства за невиплату зароб­ітної плати або керівника навчальної установи за невиплату стипендії — у вигляді сплати штрафу у розмірі від ста до трьохсот неоподаткова­них мінімумів доходів громадян або позбавлення права обіймати пев­ну посаду (ст. 175 КК України).

Інший приклад. Нормами кримінального кодексу передбачаєть­ся відповідальність також за терористичний акт, а це вважається зло­чином проти громадської безпеки. Цим питанням можуть займатися як державні органи, так і міжнародні. І тут уже застосовуються як державні законодавчі акти, так і міжнародні.

4.3. Норми міжнародного права і порядок їх застосування

Національне законодавство поєднується з праЕіом інших держав та міжнародними договорами і угодами. Принципи і норми міжнарод­ного права регулюють відносини між державами з політичній, еко­номічній, культурній та інших сферах. І при цьому відносини на міжна­родному рівні не повинні суперечити основним принципам міжнарод­ного права.

Основні принципи міжнародного права закріплені в Статуті 00Н, прийнятому 26 червня 1945 року. Всесвітній декларації прав людини, прийняті 00Н в 1948 році. Міжнародному пакті про економічні соціальні та культурні права. Міжнародному пакті про цивільні та політичні права, прийнятих Генеральною Асамблеєю 00Н 19 грудня 1966 року.

За юридичною силою норми міжнародного права мають пріоритет стосовно національного законодавства. Якщо міжнародним договором чи міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлені пра­вила, які відрізняються від українського законодавства, то застосову­ються правила міжнародного договору чи міжнародної угоди.

Діяльність юриста також пов'язана з дотриманням міжнародних стандартів, і цьому сприяють міжнародні організації, в яких успішно співробітничають представники різних держав світу. Прикладом може бути Інтерпол (див. нижче: види юридичної практики).

4.4. Кадрова політика держави

Крім міжнародних організацій, праця юристів застосовується в багатьох інших сферах. Відповідну роль тут відіграє кадрова політика держави.

Для більш чіткого уявлення, що означає собою кадрова політи­ка, почнемо із самого поняття, яке в перекладі з французької Сасіге означає рамка, що пішло від латинського — чотирикутник, кадр, куди вносився список працівників державних установ. Кадрова пол­ітика держави у сфері юридичної практики — це система пов'я­заних між собою процесів професійно-правової орієнтації: прогно­зування і планування кадрових потреб, добору, підготовки, пере­підготовки, розстановки, виховання юристів-спеціалістів.

Кадрова політика в правовій державі є важливою умовою ефек­тивності юридичної' практики, тобто роботи судів, прокуратури, міліції, нотаріату, адвокатури і т.п., що повинна проводитися відпо­відно до чіткого й однозначного принципу, закріпленого у ст. З Конституції України: «Людина, Ті' життя та здоров'я, честь, гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Політика держави повинна включати комплексний підхід щодо вирішення кадрових проблем. При комплектуванні кадрів необхідно враховувати:

1) інтереси різних державних служб вищого і регіонального рівнів у забезпеченні юридичними кадрами;

2) індивідуальні особливості спеціаліста, його професіональну і морально-психологічну підготовку;

3) умови, в яких буде здійснюватися юридична діяльність;

4) пріоритетність завдань, що стоять перед тим або іншим право­охоронним органом — службою безпеки, прокуратуро о, судом, міліцією, а також перед іншими державними, громадськими і приватними об'єднан­нями юристів, які обслуговують громадян, охороняють і захищають їхні права і свободи (аудиторські фірми, нотаріат, адвокатура та ін.).

У різних сферах обов'язково повинні працювати юристи-профес­іонали. І тому держава у своїй кадровій політиці керується формулою "Професіонали вирішують усе".

Праця юристів застосовується:

1) в центральних і регіональних (місцевих) органах законодавчої виконавчої влади, державних адміністраціях;

2) в органах центральної представницької влади та органах місце­вого самоврядування;

3) в юридичних відомствах — прокуратурі, судовій системі, сис­темах МВС, СБУ, Міністерства юстиції, Державній податковій адміні­страції, Державній митній службі тощо;

4) в різноманітних державних службах (органг.х Державної кон­трольно-ревізійної служби, органах реєстрації актів громадянського стану, органах соціального забезпечення тощо);

5) в комерційних організаціях (фірмах, корпораціях, банках і т.п.);

6) в союзах (колегіях) осіб вільної професії (наприклад, колегії адвокатів) і спеціалізованих юридичних фірмах;

7) в закладах інформаційного і кадрово-ресурсного забезпечен­ня (наукових й освітніх закладах, юридичній пресі, інформаційних фондах та ін.).

З попереднього матеріалу ми вже знаємо, що за основними формами здійснення діяльність юристів поділяють на: практич­ну, наукову і освітню.

В правовій державі у разі наявності сформовано-о громадянського суспільства використовується ефективна юридична практика, яка має особ­ливу цінність. Вона підтверджує законність і стабільним правопорядок.

Юридична практика зацікавлена у високо<валіфікованих кадрах, що постачаються освітою.

Юридична практика сприяє розвитку процесів, що відбуваються в суспільстві, якщо вона професійна, тобто якщо приймаються якісні закони, акти (законодавча практика), якщо вони правильно роз'ясняються (інтерпретаційна практика), якщо вони своєчасно і пра­вильно впроваджуються в життя суспільства (правозастосовна, пра­воохоронна, судова та інші практики}.

4.5. Основні види юридичної практики та їх характеристика

Перелік основних видів юридичної практики включає:

- практика суду загальної юрисдикції;

- практика господарського суду;

- оперативно-розшукова практика;

- слідча практика;

- практика прокурорського нагляду;

- адвокатська практика;

- нотаріальна практика;

- практика юридичної' служби;

- практика державної виконавчої служби;

- Інтерпол як міжнародна організація кримінальної поліції.

Всі ці та інші (не перелічені тут) види юридичної практики будуть вивчатися за допомогою різних юридичних дисциплін протягом усьо­го навчання. Тому в даному модулі зупинимося лише на основному призначенні кожного із видів юридичної практики.

Основне призначення судів загальної юрисдикції — здійснення правосуддя в ході карного, цивільного, адміністративного судочин­ства: відновлення порушеного права, відшкодування збитку, притяг­нення до відповідальності винних осіб, подолання перешкод на шляху реалізації права або законного інтересу.

Основне призначення господарських су дів —розгляд господарсь­ких спорів, що виникають між юридичними особами, державними орга­нами і підприємствами, комерційними і некомерційними організаціями, а також громадянами, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи і набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Крім господарських спорів, розглядаються також справи про банкрутство та деякі інші, визначені Господарським процесуальним ко­дексом.

Основне призначення оперативно-розшукової практики — по­шук і фіксація фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб і груп (як правило, негласного характеру), розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та притягнення винних до кримінальної відпо­відальності.

Основне призначення слідчої практики — проводити досудове роз­слідування кримінальних злочинів для наступного їх розгляду в судах. Дізнання і досудове слідство — дві форми досудового розслідування.

Основне призначення прокуратури — нагляд .за законністю, за­стосування заходів щодо усунення порушень закону, відновлення по­рушених прав і притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці правопорушення.

Основне призначення адвоката — виконання обов'язків у про­цесі дізнання і попереднього слідства, захист підсудного в суді, юри­дичні консультації та складання документів правове-о характеру, пра­вове забезпечення підприємницької і зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб.

Основне призначення нотаріуса — складання й оформлення нотаріальних актів та інших документів, передбачених законодавством, яким громадяни або організації хочуть надати достовірний характер.

Основне призначення юридичної' служби - забезпечення право­вими послугами потреб державного управління, господарської діяль­ності комерційних і некомерційних підприємств, установ, організацій.

Основне призначення державної виконавчої' служби — своє­часне, повне і неупереджене примусове виконання рішень судів та інших органів (нотаріату, господарських, товариських і третейських судів та ін.) відповідно до законів України.

Працівники органів виконавчої служби називаються державними виконавцями. Вони є основними учасниками виконавчого проваджен­ня — сукупності дій, спрямованих на примусове в-іконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що здійснюються на основах і в межах повноважень, визначених законами України «Про державну виконавчу службу» і «Про виконавче провадження» та іншими норма­тивно-правовими актами. Примусове здійснення виконання рішень судів та інших органів державними виконавцями проводиться у разі невиконання їх у добровільному порядку. Основне призначення Інтерполу.

На діяльності цієї організації та історії її виникнення зупинимося більш детально.

Інтерпол — це міжнародна професійна організація з боротьби зі злочинністю, її прообразом є Міжнародна комісія кримінальної поліції, створена як постійно діюча організація ще 7.09.1923 року у Відні. Ця організація на той час була найбільш проінформованою про злочинність у світі.

Під час фашистської окупації Австрії комісія була поставлена під контроль гітлерівської поліції безпеки (СД), в результаті чого її члени фактично самоусунулися від роботи.

Після закінчення Другої світової війни Міжнародна комісія крим­інальної поліції була відтворена знову на конгресі в Брюсселі (1946 р). її штаб-квартирою був Париж. У 1956 р. Міжнародна комісія кри­мінальної поліції була перейменована в Міжнародну організацію кри­мінальної поліції, отримала новий статус, де офіційно був закріпле­ний новий термін "Інтерпол". Штаб-квартира розміщена в м. Ліоні (Франція) Вищим керівним органом Інтерполу є Генеральна асамблея. На її засіданні обираються робочі органи — Виконавчий комітет, який очолюється президентом, і Генеральний секретаріат на чолі з гене­ральним секретарем.

Україна була прийнята до складу Інтерполу на 61-й Генеральній асамблеї (4-10 листопада 1992 р.). Постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 25.03.1993 було створене Національне центральне бюро Інтерполу, що виконує завдання щодо координації і взаємодії право­охоронних органів країни з компетентними органами іноземних дер­жав про ведення боротьби з транснаціональною злочинністю. Украї­нське національне бюро Інтерполу входить до структури апарату МВС.

Основні поняття

Неправове регулювання, правове регулювання, кадрова політика у сфері юридичної практики.

Необхідно пам'ятати

Неправове (громадське) регулювання — це регулювання, що здійснюється на основі норм моралі, традицій, корпоративних норм.

Правове (державне) регулюваня здійснюється за допомогою норм дозволяючого, забороняючого, зобов'язуючого, рекомендацій­ного характеру.

Кадрова політика держави у сфері юридичної практики - це система пов'язаних між собою процесів професійно-правової орієн­тації: прогнозування і планування кадрових потреб, добору, підготов­ки, перепідготовки, розстановки, виховання юристів-спеціалістів.

Тест-тренінг до рівня 2

1. Яка людина може бути юристом?

2. Яке значення має Римське право для становлення про­фесії юриста?

3. Юрист повинен мати такі якості:

а) любов до своєї професії;

б) дисциплінованість і пунктуальність у роботі;

в) високі етичні погляди;

г) схильність до зловживання службовим становищем;

д) принциповість;

є) ерудиція;

з) глибина і логічність мислення;

і) ваші варіанти: а); б); в) ....

4. Які з названих рис притаманні юридичній професії?

а) відповідальність у роботі;

б) гуманність;

в) корисливість;

г) творчість;

д) ця професія має велику свободу і самостійність;

є) ваші варіанти: а); б); в) ....

5. Які якості юриста вважаються:

а) професійно-діловими ________________•

б) морально-етичними _________________;

в) інтелектуальними _________________?

6. Для чого необхідна кваліфікаційна атестація юриста спец­іаліста?

7. Які характеристики повинні міститися в атестаційному до­кументі?

а) самооцінка особи, яка атестується;

б) оцінка практичної діяльності і професійних якостей особи, яка атестується;

в) оцінка ставлення особи до колег по роботі;

г) оцінка колегами внеску особи, яка атестується, у професійну діяльність колективу та у створення сприятливого клімату в ньому;

д) оцінка якості юридичної освіти особи, яка атестується.

8. Які чинники необхідні для соціалізації юриста?

а) початкові знання у галузі права;

б) вивчення і засвоєння юристом національної культурної спад­щини, зарубіжної культури та зарубіжного права, національних галузей права;

в) формування правової та моральної відповідальності;

г) формування правової свідомості та професійної культури;

д) поверхове вивчення правових норм.

9. Що представляла собою діяльність римських юристів?

10. Які види сучасної юридичної діяльності ви знаєте і за якими критеріями вони поділяється?

11. Виберіть правильні відповіді

За професійною спеціалізацією або за суб'єктами здійснення діяльність юристів поділяють на:

а) прокурорську;

б) адвокатську;

в) практичну;

г) судову;

д) комунікативну;

є) слідчу;

ж) нотаріальну.

12. Чи всі наступні чинники характеризують порядок веден­ня юридичної справи?

а) здійснюється уповноваженими на це органами й посадовими особами держави, а також приватними юристами, які мають відповід­ну компетенцію, діяльність яких суворо регламентується законом;

б) здійснюється з розголошенням конфіденційної інформації;

в) включає в себе опитування свідків;

в) включає в себе пошук, аналіз, узагальнення і оцінку юридичних фактів;

г) тягне за собою правові наслідки.

13. Які з наведених елементів виступають суб'єктами юри­дичної діяльності?

а) державні і недержавні об'єднання;

б) експерти;

в) норми права;

г) свідки;

д) аудіо-, відеотехніка.

14. Поясніть, чому соціальне регулювання діяльності юриста може бути як неправовим, так і правовим (державним).

15. До якого регулювання відносять дозволяючі, забороня-' ючі, зобов язуючі і рекомендаційні норми?

а) до неправового (громадського) регулювання;

б) до правового (державного) регулювання.

16. Які норми містять слова "зобов'язаний'^, "повинен дот­римуватися"?

17. Виберіть правильні відповіді

Основне призначення слідчої практики полягає у:

а) нагляді за законністю;

б) проведенні досудового розслідування кримінальних злочинів для наступного їх розгляду в судах;

в) проведенні дізнання;

г) правовому забезпечення підприємницької і зовнішньоекономіч­ної діяльності громадян і юридичних осіб.

Основне призначення господарських судів полягає у:

а) складанні й оформленні нотаріальних актів та інших документів, передбачених законодавством, яким громадяни або організації хочуть надати достовірний характер;

б) розгляді господарських спорів, що виникають між юридични­ми особами, державними органами і підприємствами, комерційними і некомерційними організаціями, а також громадянами, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи і набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності;

г) здійсненні правосуддя в ході карного, цивілзного, адміністра­тивного судочинства. .

Додаток до рівня 2

Відповіді на запитання для самоконтролю:

2.1. Професіоналом можуть бути суддя, прокурор, адвокат, екс­перт тощо. Це добре підготовлений спеціаліст. Неможливо виконувати функції юриста без відповідних навичок, знань та вмінь, а іноді й без певного досвіду юридичної роботи.

2.2. Це вузька сфера професійно-трудової діяльності юриста з чітко позначеними повноваженнями, що потребує конкретних право­вих знань, умінь і навичок, необхідного рівня професійно-правового мислення і діяльності.

Види професій і фахів, перелічені у Державному реєстрі, постійно поновлюються або змінюються.

За фахом працюють:

- слідчий прокуратури, служби безпеки, органів внутрішніх справ, податкової міліції;

- військовий прокурор армії, флотилії, з'єднання, гарнізону та ін.;

- суддя господарського суду, суду загальної юрисдикції, консти­туційного суду та ін.;

- інспектор системи МВС: інспектор дозвільної системи, дільнич­ний інспектор, інспектор ДАІ, інспектор кримінальної міліції по спра­вах неповнолітніх, інспектор по роботі з особливим складом та ін.

2.3. З природного права. Вимоги природного права увібрали в себе численні нормативні документияк національні, так і міжнародні, зокрема, міжнародні конвенції про права людини, дитини та ін.

2.4. Це віддзеркалення діалектики становлення юриста як особи­стості, усвідомлення службового обов'язку, вироблення почуття пра­вової поведінки та моральної відповідальності, сприяння правовому вихованню громадян.

2.5. Соціальна діяльність визначається як спосіб організації та існування соціального організму, в процесі чого шляхом перетворення та споживання навколишнього світу набувається задоволення життєвих потреб та інтересів соціальних суб'єктів.

Юридична діяльність — це різновид соціальної діяльності, що здійснюється юристами-фахівцями з метою отримання правового ре­зультату, задоволення законних потреб та інтересів соціальних суб'єктів у відповідності до вимог права.

Поряд із юридичною існують: виробнича, духовна, культурно-виховна, політична, організаційно-управлінська, дослідницька та інші види соціальної діяльності.

2.6. Це життєвий випадок, який існує у виглуді окремої само­стійної ситуації (наприклад, правопорушення, суперечка), яка вимагає розгляду і вирішення відповідно до норм права компетентним органом.

2.7. Суб'єкти, об'єкти, засоби, форми, методи, функції.

2.8. Дії суб'єктів права, явища, процеси та предмети навколишнь­ого світу, стосовно до яких здійснюється правовий вплив. Серед об'єктів виділяються загальні та безпосередні.

2.9. Це способи та прийоми, які використовують для досягнення наміченого результату. Розрізняють два основні методи впливу на суспільні відносини: метод примусу та заохочення. Хоча в окремих випадках застосовуються методи: попередження, індивідуального впли­ву, методи фотографування, проведення обшуку чи допиту тощо.

2.10. Соціальне регулювання має багато різних аспектів: соціоло­гічних, економічних, психобіологічних та ін. Всі сфери суспільного життя вимагають соціального регулювання.

Метою соціального регулювання є приведення поведінки індивідів, їхніх груп відповідно до об'єктивних закономірностей, які існують в суспільстві.

Соціальне регулювання поділяється на два основні види: індиві­дуальний і нормативний.

2.11. Правова політика притаманна державі, в якій панує право, і відносини публічно-політичної влади з індивідами будуються на де­мократичних принципах.

2.12. Це комплексний підхід до організації і здійснення підготов­ки і добору юристів-спеціалістів, планування кадрозих потреб, добо­ру, перепідготовки, розстановки, виховання спеціалістів. При комплек­туванні кадрів необхідно враховувати: інтереси різних державних служб вищого і регіонального рівнів у забезпеченні юридичними кадрами;

індивідуальні особливості спеціаліста, його професіональну і мораль­но-психологічну підготовку тощо.

2.13. Адвокатська практика; слідча практика; оперативно-розшу-кова практика; практика суду загальної юрисдикції; практика госпо­дарського суду; практика державної виконавчої служби тощо.

2.14. Юридична діяльність здійснюється у визначено-конкретний час. Юридичною практикою може бути минула, теперішня й майбутня юридична практична діяльність.

2.15. В суді загальної юрисдикції розглядаються справи фізичних осіб (громадян) і справи, однією із сторін яких є фізична особа В господарському суді розглядаються справи тільки юридичних осіб.

РІВЕНЬ З

БЛОК 1. Фактори формування духовно-національної свідомості юриста

Тематика модулів МОДУЛЬ 1. Духовна культура юриста. МОДУЛЬ 2. Національна культура юриста. МОДУЛЬ 3. Політична культура юриста.

МОДУЛЬ 1.

1) Формування духовної культури.

2) Взаємозв'язок норм духовного права і юридичних норм.

3) Поняття духовної культури.

4) Духовна культура як елемент професійної культури юриста.

5) Принципи і функції духовної культури.

МОДУЛЬ 2.

1) Формування національної свідомості.

2) Поняття національної культури.

3) Складові елементи національної культури юриста.

4) Національний обов'язок юриста.

МОДУЛЬ 3.

1) Поняття політики і політичної культури.

2) Ставлення юриста до політичних явищ.

3) Політична культура як елемент професійної культури юриста.

4) Принципи і функції політичної культури.

Зміст модулів блоку 1 і рекомендована література для вивчення матеріалу

МОДУЛЬ 1. Духовна культура юриста.

ЗМІСТ ДИДАКТИЧНОЇ ОДИНИЦІ

Взаємозв'язок життєдіяльності і духовності лодини. Розуміння законів Всесвіту. Норми духовного права. Духовність як основа діяль­ності юриста. Структурні елементи духовної культури юриста. Прин­ципи духовної культури юриста. Функції духовної культури юриста. Визначення духовної культури юриста. Духовна ку/ьтура — складова професійної культури юриста.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Нормативно-правові акти:

1. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954 р. // Україна в міжнародно-правових відносинах. / Кн.2. (Правова охоро­на культурних цінностей). - К., 1997. - С. 295-298.

2. Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи):

Збірник документів. - К., 1989. - С. 97-112.

3. Конституція України від 28 червня 1996 року // ВВРУ - 1996.-№ ЗО.- Ст. 141.

4. Закон України від 23 квітня 1991 р. № 988-12 «Про свободу совісті та релігійні організації» // ВВРУ.- 1991.- № 25. - Ст. 283.

5. Основи законодавства України про культуру. Закон України від 14.02.1992. // ВВРУ. - № 21. - Ст. 294.

6. Закон України від 25 березня 1992 р. №2229-12 «Про Служ­бу Безпеки» (ст. 6) // ВВРУ. - 1992.- № 27. - Ст. 382.

7. Закон України від 15 грудня 1992 р. № 2862-12 «Про статус суддів» (ст. 5) // ВВРУ. - 1993 № 8. - Ст. 56.

Деонтологічні кодекси _/

1. Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства. /Міжнародний договір від 01 жовтня 1988 (Міністер­ство закордонних справ України, Рада Європи) // ]ауа5сгірт: ОрегЮос ('994_343').

2. Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб. / Міжнародний договір від 23 липня 1996 (Міністерство закордонних справ України, 00Н) // іауазсгірт: ОрепОос ('995_788').

3. Статут патрульно-постової служби міліції України, затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28 липня 1994 року.

4. Положення від 04 квітня 1997 № 1 "Про Комісію з питань етики та вирішення спорів Професійної асоціації реєстраторів і депо­зитаріїв (ПАРД)" // ]ауазегрт: ОрепОос ('ус001378-97')

5. Загальні правила поведінки державного службовця, затверд­жені наказом Головдержслужби України від 2 жовтня 2000 року.

6. Кодекс професійної етики судді, прийнятий на V з'їзді судів України 24 жовтня 2002 р. //"Вісник Верховного Суду України", N 5, вересень - жовтень, 2002 р.

Спеціальна та додаткова література

1. Аристотель. Большая зтика //. Соч. в 4 т. — Т.4. — М.:

Мьісль,1983. - С. 295-374.

2. Аристотель. Политика // Соч.. в 4 т. — Т.4. — М.:

Мьісль, 1983.-С. 375-644.

3. Аристотель. Никомахова зтика // Соч.: В 4 т. — М.: Мьісль, 1983. - Т. 4. - С. 378-379.

4. Гегель Г.В.Ф. Философия права. - М.: Мьісль, 1990. С. 402-403.

5. Гегель Г.В.Ф. О научньїх способах исследования права, его мес-та в практической философии й его отношение к науке о позитивном праве // Г.В.Ф. Гегель. Политические произведения. — М., 1978. — 228 с.

6. Вебер М. Избранньїе произведения. - М.: Прогресе, 1990.

7. Философский знциклопедический словарь. - М., 1996. — 560 с.

8. Алексеев С.С. Введение в юридическую специальность. — М., Юридическая литература, 1976.

9. Горшенев В.М., Бенедик Й. В. Юридическая деонтология: Учеб-ное пособие. - К.: УМК ВО при Минвузе УССР, 1988. - 80 с.

10. Жалинский АЗ. Профессиональная деятельность юриста. Введе­ние в специальность: Учебное пособие. — М.: Изд-во ЕЕК, 1997.— 330 с.

11. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навчальних закладів. — К.: "Атика", 1999. — С. 128-134.

12. Сливка С.С. Правнича деонтологія. / Підручник для вищих навчальних закладів. — К.: "Атика", 1999. - С 114-124.

13. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія,- К.: ВІРА;

Дакор., 2000. - 506 с.

14. ТаманАлан. Право Європейського Союзу: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Пер. з англ. — К.: Абрис, 1998.— 424 с.

15. Несімко О.Д., Сливка С.С., Штангрет М.Й. Особа юриста. — Львів, 1999. - 126 с.

16. Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрзстоматія. — Киї&.:

Либідь, 1996.

17. Ситниченко Л. Першоджерела комунікативної філософії. — К.: Либідь, 1996.-С. 149-156.

18. Михайлова Л.И. Социология культурьі / Учебное пособие. -Москва, 1999. - С 68-85; 157-227.

19. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: навч. Вид./ Загальна редакція Яртися А.В., Шендрика С.М., Черепанової С.О.­Львів.: Світ, 1994. - 496 с.

20. Горський В.С. Історія української філософії. / Курс лекцій. -Київ: Наукова думка, 1996. — 286 с.

21. Жоль К.К. Философия й социология права: Учебное посо­бие.- К.: Юринком Интер, 2000. - 480 с.

22. Ткаченко Т.С. Етико-правові проблеми професійної дефор­мації співробітників органів внутрішніх справ/Автореферат.— К., 1997.

МОДУЛЬ 2. Національна культура юриста.

ЗМІСТ ДИДАКТИЧНОЇ ОДИНИЦІ

Поняття «етнос» і «нація». Загальнолюдська культура. Націо­нальна ідея. Складові елементи національної культури юриста. Прин­ципи національної культури юриста. Патріотизм як умова діяльності юриста. Функції національної культури юриста, [визначення національної' культури юриста. Національна культура — складова професійної куль­тури юриста.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Нормативно-правові акти

1. Загальна декларація прав людини / Прийнята і проголошена резолюцією 217А (III) Генеральної Асамблеї 00Н від 10 грудня 1948 р. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник документів.- К., 1989. - С. 9-14.

2. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права/ Прий­нятий і відкритий для підписання, ратифікації та приєднання резолю­цією 2200 А (XXI) Генеральної Асамблеї 00Н 16 грудня 1966 року. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973 року. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник документів. — К., 1989. - С. 28-49.

3. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні пра­ва від 16 грудня1966 р. // Права людини (Основні міжнародно-пра­вові документи): Збірник документів. — К., 1989. — С. 15-27.

4. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. "Голос України", 10 січня 2001 р., N З (2503). - С. 6-8.

5. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954 р. // Україна в міжнародно-правових відносинах. / Кн.2. (Правова охоро­на культурних цінностей). — К., 1997. — С. 295-298.

6. Конституція України від 28 червня 1996 року // ВВРУ - 1996.-№ ЗО. - Ст. 141.

7. Закон України від 22 грудня 1993 р. № 3767-12 «Про міжна­родні договори України. // ВВРУ.- 1994.- № 10. - Ст.45.

8. Основи законодавства України про культуру. Закон України від 14.02.1992.// ВВРУ.- № 21. - Ст. 294.

9. Закон України від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання грома­дян».// ВВРУ. - 1992.- № 34. - Ст.504.

Деонтологічні кодекси:

1. Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства. /Міжнародний договір від 01 жовтня 1988 (Міністер­ство закордонних справ України, Рада Європи) // іауазсгірї: ОрепОос ('994_343').

2. Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб. / Міжнародний договір від 23 липня 1996 (Міністерство закордонних справ України, 00Н) // іауазсгірі: ОрепОос ('995_788').

3. Загальні правила поведінки державного сл/жбовця, затверд­жені наказом Головдержслужби України від 2 жовтня 2000 року.

4. Кодекс професійної етики судді, прийнятий на V з'їзді суддів України 24 жовтня 2002 р. // "Вісник Верховноі-о Суду України", № 5, вересень—жовтень, 2002 р.

5. Кодекс професійної етики аудиторів банківських установ, зат­верджений постановою Національного банку України від 12 лютого 2003 № 50// іауазсгірі: ОрепОос ('у0050500-03')

Спеціальна та додаткова література

1. Аристотель. Большая зтика // Аристотель. Соч. в 4 т. — Т.4.- М.: Мьісль, 1983. -С. 295-374.

2. Аристотель. Политика // — Аристотель. Соч. в 4 т. — Т.4. — М.: Мьісль, 1983,- С. 375-644.

3. Гегель Г.В.Ф. Философия права. - М.: Мьісль, 1990. - С. 402-403.

4. Вебер М. Избранньїе произведения. М.: Прогресе, 1990.

5. Ашин Г.К. Современньїе теории злитьі. - М.: Международньїе отношения, 1985. — 256 с.

6. Философский знциклопедический словарь. VI., 1996. - 560 с.

7. Коментар до Конституції України / Друге видання. - К., 1998.-412 с. '

8. Права людини в Україні. / Щорічник. - Український центр прав людини, 2002.

9. Алексеев С.С. Введение в юридическую специальность. — М., Юридическая литература, 1976.

10. Горшенев В.М., Бенедик И.В. Юридическая деонтология: Учеб-ное пособие. - К.: УМК ВО при Минвузе УССР, 1938. - 80 с.

11. Сливка С.С. Рибницький М./., Підгірський Н. Т. та інш. Фор­мування правосвідомості юриста. — Львів, 1997. - 96 с.

12. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навчальних закладів. — К.: "Атика", 1999. — С. ЗО — 42.

13. Сливка С.С. Правнича деонтологія. / Підручник для вищих навчальних закладів. - К.: "Атика", 1999. - С. 124 - 132.

14. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія. - К.:

ВІРА; Дакор., 2000. - 506 с.

15. Бандурка О.М., Скакун О.Ф. Юридична деонтологія: Підруч­ник.- Харків: Вид-во НУВС, 2002. - 336 с.

16. ТаманАлан. Право Європейського Союзу: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Пер. з англ. — К.: Абрис, 1998. — 424 с.

17. Несімко О.Д., Сливка С.С„ Штангрет М.Й.^Особа юриста. -Львів, 1999.- 126 с.

18. Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія. — Київ.:

Либідь,1996.

19. Михайлова Л.И. Социология культурьі /Учебное пособие. Москва,1999.- С 68-85; 157-227.

20. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: навч. Вид./ Загальна редакція Яртися А.В., Шендрика С.М., Черепанової С.О.­Львів. : Світ, 1994.- 496 с.

21. Горський В.С. Історія української філософії. / Курс лекцій. — Київ: Наукова думка, 1996.

22. Жоль К.К. Философия й социология права: Учебное посо­бие.- К.: Юринком Интер, 2000.- 480 с.

МОДУЛЬ 3. Політична культура юриста.

ЗМІСТ ДИДАКТИЧНОЇ ОДИНИЦІ

Поняття політики. Вимога позапартійності щодо окремих видів юри­дичної діяльності. Компоненти політичної культури юриста. Механізм формування політичної культури. Засвоєння і критичне осмислення юристом історичних та політичних явищ. Вироблення юристом політич­ного імунітету (чіткої позиції щодо політичних явищ та подій). Принци­пи політичної культури юриста. Функції політичної культури юриста. Визначення політичної культури юриста. Політична культура - складо­ва професійної культури юриста.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Нормативно-правові акти

1. Статут Організації Об'єднаних Націй від 26 червня 1945 р./ / Действующее международное право. Т.1. — М. 1996. С. 7-33.

2. Статут Ради Європи від 5 травня 1945 р.// Действующее меж­дународное право. Т.1.— М. 1996. С. 707-717.

3. Загальна декларація прав людини / Прийнята і проголошена резолюцією 217А (III) Генеральної Асамблеї 00Н від 10 грудня 1948 р. //Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник документів.- К.,1989.- С.9-14.

4. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права / Прий­нятий і відкритий для підписання, ратифікації та приєднання резолю­ цією 2200 А (XXI) Генеральної Асамблеї 00Н 16 грудня 1966 року. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973 року. // Права людини (Ос­новні міжнародно-правові документи): Збірник документів. — К., 1989 - С. 28-49.

5. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні пра­ва від 16 грудня 1966 р.// Права людини (Основні міжнародно-пра­вові документи): Збірник документів. - К.,1989. - С. 15-27.

6. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. "Голос України", 10 січня 2001 р., № 3 (2503).- С. 6-8.

7. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954 р.// Україна в міжнародно-правових відносинах. / Кн.2. (Правова охоро­на культурних цінностей). - К., 1997. — С. 295-298.

8. Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р.// Права людини (Основні міжнародно-правові документи):

Збірник документів. - К., 1989. - С. 97-112.

9. Конституція України від 28 червня 1996 року // ВВРУ - 1996.-№ ЗО. - Ст. 141.

10. Закон України від 22 грудня 1993 р. № 37Є7-12 «Про міжна­родні договори України. // ВВРУ.- 1994.- № 1С. - Ст.45.

11. Основи законодавства України про культуру. Закон України від 14.02.1992. // ВВРУ.-№ 21. - Ст. 294.

Деонтологічні кодекси

1. Канони професійної етики/ Американська Правова Асоціа­ція.- 1908, 1998.

2. Загальний кодекс правил для адвокатів крсіїн Європейського Співтовариства. /Міжнародний договір від 01 жовтня 1988 (Міністер­ство закордонних справ України, Рада Європи) // ]нуа5сгірт: ОрепОос ('994_343').

3. Міжнародний кодекс поведіники державних посадових осіб. / Міжнародний договір від 23 липня 1996 (Міністерство закордонних справ України, 00Н)// іауазсгірС ОрепОос ('995_ 788')

4. Загальні правила поведінки державного сл/жбовця, затверд­жені наказом Головдержслужби України від 2 жовтня 2000 року.

Спеціальна та додаткова література

1. Аристотель. Большая зтика // Аристотель. Соч. в 4 т. — Т.4.- М.: Мьісль,1983. - С. 295-374.

2. Аристотель. Политика //- Аристотель. Соч. в 4 т. - Т.4. -М.: Мьісль, 1983 - С. 375-644.

3. Платон. Политих / /Платон. Соч. в 3-х т. Т.З. — М.: Мьісль, 1972. - С. 10-82.

4. Гегель Г.В.Ф. Философия права. — М.: Мьісль, 1990. С. 402-403.

5. Гегель Г.В.Ф. О научньїх способах исследования права, его места в практической философии й его отношение к науке о позитивном праве // Г.В.Ф. Гегель. Политические произведения. — М., 1978. — 228с.

6. Вебер М. Избранньїе произведения. М.: Прогресе, 19 90.

7. Философский знциклопедический словарь. М., 1996. — 560 с.

8. Коментар до Конституції України / Друге видання. - К., 1998- 412 с.

9. Права людини в Україні. / Щорічник. - Український центр прав людини., 1998, 1999, 2000, 2001, 2002, 2003.

^О.Алексеев С.С. Введение в юридическую специальность. — М., Юридическая литература, 1976.

11. Горшенев В.М., Бенедик И.В. Юридическая деонтология: Учеб-ное пособие. - К.: УМК ВО при Минвузе УССР, 1988. - 80 с.

12. Сливка С.С., Рудницький М.І., Підгірський М.Т. та інш. Формування правосвідомості юриста. — Львів, 1997. — 96 с.

13. Бризгалов І.В. Юридична деонтологія / Стислий курс лекцій.— К.: МАУП, 1998. - С. 38-39.

14. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навчальних закладів. — К.: "Атика", 1999. — 320 с.

15. Сливка С.С. Правнича деонтологія. / Підручник для вищих навчальних закладів. - К.: "Атика", 1999. - С. 132 - 142.

^б.Гусарєв С.Д., Карпов О.М. Юридична деонтологія. — К., 1998.- 156 с.

17. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія. - К.: ВІРА;

Дакор., 2000. - 506 с.

18. Бандурка О.М., Скакун О.Ф. Юридична деонтологія: Підруч­ник.- Харків: Вид-во НУВС, 2002. - С. 211 - 228.

19. ТаманАлан. Право Європейського Союзу: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Пер. з англ. - К.: Абрис, 1998.— 424 с.

20. Нес/мко О.Д., Сливка С.С., Штангрет М.Й. Особа юриста. — Львів, 1999. - 126 с.

21. Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія. - Київ.:

Либідь,1996.

22. Ситниченко Л. Першоджерела комунікативної філософії. — К.: Либідь, 1996.- С. 149 - 156.

23. Михайлова Л.И. Социология культури /Учебное пособие. Москва, 1999. - С 157-227.

24. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: навч. Вид./ Загальна редакція Яртися А.В., Шендрика С..М., Черепанової С.О. -Львів. : Світ, 1994. - 496 с.

25. Горський В.С. Історія української філософії. / Курс лекцій. -Київ, Наукова думка, 1996.

26. Жоль К.К. Философия й социология права: Учебное посо­бие.- К.: Юринком Интер, 2000. - 480 с. ; 27. Ткаченко Т.С. Етико-правозі проблеми професійної деформації * співробітників органів внутрішніх справ / Автореферат. — К., 1997.

Курсові завдання до блоку 1 рівня З

ї 1. Складіть термінологічний словник (Словник повинен місти-' ти терміни з матеріалу модулів, а також із запропонованих джерел блоку 1 рівня 3).

2. Питання для самоконтролю (відповідь перевірте за до­датком до блоку 1 рівня 3).

2.1. В чому різниця між законами і духовним надбанням людства?

2.2. Чим відзначає духовну культуру такий принцип як глибинність?

2.3. Чи існує різниця між понятями «етнос» і «чація»?

2.4. Які філософи відобразили у своїх творах ідеали, прагнення українського народу, дух нації.

2.5. Назвіть основні риси політики.

2.6. Яка наука розкриває поняття політичної системи ?

2.7. В чому полягає розвиток політичної культ/ри юриста?

2.8. Що таке позапартійність, якої категорії осіб вона стосується і які нормативні акти передбачають позапартійність певних осіб?

3. Теми контрольної роботи

3.1. Духовна культура юриста.

3.2. Національна культура юриста.

3.3. Політична культура юриста.

4. Питання для підготовки до заліку

4.1. Духовність як основа діяльності юриста

4.2. Взаємозв'язок життєдіяльності і духовності людини.

4.3. Норми духовного права.

4.4. Структурні елементи духовної культури юриста.

4.5. Принципи і функції духовної культури юриста.

4.6. Духовна культура — складова професійної культури юриста.

4.7. Етнос, нація та загальнолюдська культура.

4.8.Принципи національної культури юриста.

4.9. Функції національної культури юриста.

4.10. Національна культура — складова професійної культури

юриста.

4.11. Поняття політики.

4.12. Вимога позапартійності щодо окремих видів юридичної діяль­ності.

4.13. Компоненти політичної культури юриста.

4.14. Вироблення юристом політичного імунітету.

4.15. Принципи політичної культури юриста.

4.16. Функції політичної культури юриста.

4.17. Політична культура — складова професійної культури юриста.

Матеріали для вивчення до модулів блоку 1 рівня З МОДУЛЬ 1. Духовна культура юриста

Історія свідчить, що людство не раз охоплювали глибокі кризи духовності. На жаль, реалії сьогодення також свідчать про духовне спустошення суспільства. Це можна пояснити тим, що впродовж ос­танніх десятиліть було скоєно безліч злочинів проти духовності. Ці злочини мають місце і сьогодні. Українське суспільство почало жити, на жаль, без опори на тверді духовні принципи, хоча в законодавстві України (наприклад, в Основах законодавства України про культуру)

вони проголошені.

У значної частини людей розвинулися такі риси, як корисливість,

агресивність, егоїзм, ворожнеча, поширилися пияцтво, наркоманія. На жаль, деякі риси бездуховності притаманні і юристам. І це можна також пояснити. Адже тривалий час українське суспільство, а в суспільстві жили, навчалися, працювали за тоталітарного режиму, перебували під впливом атеїстичного виховання, належали до партії і юристи. Виконуючи службові обов'язки, юристи були причетні до ви­мушеного масового порушення законності, утисків духовного життя громадян. Це знаходило вияв у застосуванні юридичних санкцій до інакомислячих осіб, до віруючих, до тих, хто дотримувався обрядів чи давніх українських традицій та звичаїв (наприклад — переслідування хрещення дітей або шлюбів у церкві тощо). Негативно впливало на розвиток духовності і залучення юристів до закриття церков чи культурних споруд, репресії патріотично настроєних національно-свідо­мих істориків, письменників, художників, юристів.

Незважаючи на те, що відбулися перші позитивні зміни, і сьогод­нішня ситуація спрямована на формування у юрисгів духовності, гу­маністичних поглядів, поки що в суспільстві, та й в середовищі юристів, відчуваються невігластво, дефіцит сумління, відсутність того духов­ного стрижня, який стримує особу від негідних вчинків. Все це при­зводить до загрозливого зростання бездуховності.

Однією з причин тут може бути поверхове ознайомлення або відсутність інтересу до історичної, філософської, політологічної, ре­лігійної, правової літератури, і в результаті — необізнаність з норма­ми духовного права.

Зауважимо, що існує різниця між законами світу і духовним надбанням людства. Друге є результатом першого, його осмислити легше. Для першого потрібне розуміння та спеціальні знання.

За умов, які склалися сьогодні в нашій країні, надзвичайно важ­ливо саме юристам оволодівати культурними здобутками людства і нації, підносити рівень юридичної деонтології.

1.1. Формування духовної культури юриста

Формування духовної культури повинно починатися з розуміння передусім законів Всесвіту як законів Краси, Природи, тобто з опану­вання духовного права, починаючи з релігійних норм. Для українсько­го народу невичерпним джерелом мудрості є Бібл я.

Норми духовного права людина не створює, а лише засвоює. Але, як і юридичні норми, духовні норми мають обов'язковий характер. Якщо юридичні закони людина порушує своїми діями, то духовні — думками, помислами. Причому за порушення юридичних законів на­стає правова відповідальність, а незнання та порушення норм духов­ного права призводять до негативних наслідків і страждань окремих людей чи цілих народів.

Норми духовного права існують у кожному виді культури. А ми ^ясували, що різні культури — духовна, моральна, психологічна, етична, естетична, правова, політична, національна та інші — є складовими професійної культури юриста. Всі вони формують у юриста певний світогляд, суспільну свідомість, духовні норми суспільних відносин тощо. Норми духовного права розширюють діапазон дій, сприяють створенню власних духовних цінностей юриста.

Слід зауважити, що у людини є два народження: фізичне і духов­не. Причому конкретної дати духовного народження не існує. Це може статися (а може й не статись) у будь-якому віці, навіть у похилому. Трапляються випадки, коли людина духовно так і не народжується, оскільки не відбулося осмислення законів духов­ного права.

Осмислення законів духовного світу формує у юриста найвищі духовні цінності, розвиває духовну свідомість, виявляє природу люди­ни, з'ясовує мету появи її на світ та сенс життя на Землі.

Отже, складовими професійної культури юриста є всі види культур.

В свою чергу, кожний вид культури має свої складові елементи. І виявити основні її допомагає деонтологічна правосвідомість. І тільки деонтологічна правосвідомість може виявити внутрішні елементи, той самий внутрішній імператив, коли юрист питає себе — чи потрібно йому це робити, а також зовнішні елементи - це елементи професій­ної етики юриста, його загальної культури і таке інше.

Духовну культуру умовно можна назвати "культурою духовного харчування". / саме якість духовної їжі найбільше характеризує духовну культуру. Іншими словами, юристу потрібно дбати про своє духовне харчування, про якість його, що сприяє підвищенню духовності світогляду юриста.

Щодо особи юриста, то духовна культура не тільки бажана для нього, а просто конче необхідна для здійснення професійних обов'язків.

Отже, духовну культуру юриста можна розглядати як ступінь засвоєння юристом норм духовного права, оволодіння сукупні­стю духовних надбань людства у галузі науки, освіти, мистецтва та практичну реалізацію цих цінностей у правових нормах.

Тобто ефективність діяльності юриста зумовлюють передусім ду­ховні чинники, постійне пізнання самого себе, розвиток духовних за­сад службової діяльності.

Взагалі сутність людини полягає в її духовності, а способом свого життя вона створює власну духовність. Тобто на поведінку людини визначальний вплив має її дух.

Духовна культура має органічний взаємозв'язок з інтелектуаль­ною, моральною і внутрішньою культурами.

Так, інтелект має бути насамперед духовним. А інтелектуальну культуру юриста має вирізняти духовне забарвлення. Внутрішня ж культура юриста — це перш за все його думки, і вона найбільш набли­жена до духовної, однак внутрішня культура характеризується зде­більшого культурою внутрішніх психічних процесів. Дія духовної цьо­го недостатньо, для неї необхідна ще й духовна їжа.

1.2. Принципи духовної культури юриста

Духовна культура, як і будь-яка інша, формується за допомогою певних принципів.

Як межа духовного і бездуховного для духовної культури діє принцип моральності. Глибинним джерелом духовного є христи­янська мораль. Але сама мораль у духовній культурі особи мало-значуща. А от духовна обмеженість особи може негативно впли­вати на формування моралі.

Закономірним принципом духовної культури юриста є синтез куль­турних здобутків людства. Це те, про що вже йшлося. Духовний світ юриста постає як складна, багатогалузева система, що ¹ вміщує знання історії нації, мови, літератури, мистецтва, пол-\ ітики, а також ідеології, моралі, релігії та інше.

Для духовної культури специфічне значення набуває принцип інтелектуальності. Інтелектуальна діяльність юриста, як уже було зазначено, має духовну основу. А інтелектуально-духовна спрямо­ваність буде виявлятися лише тоді, коли інтелект буде підсилю­ватися почуттєвим впливом, тобто освоєння духовності відбу­вається з позицій інтелекту. Таким чином можна сказати, що духовність та інтелект — це особиста власність юриста.

Дуже важливим принципом духовної культуои всього нашого українського народу, в тому числі і безперечним шляхом юриста до деонтологічного мислення і професійної культури, є принцип глибинності. Саме він може забезпечити високий духовний зміст законів, сприяти верховенству права у регулюванні суспільних відносин. А для цього необхідне заглиблення в історію української нації, тобто необхідно віднайти духовні гени свого народу.

Слід зупинитися ще на одному важливому принципі — принципі державності. Він полягає у процесі державотворення, духовного оз­доровлення народу Україні. Цьому можуть сприяти, знову ж таки, національний духовно-історичний досвід народу, самовідданість ок­ремих історичних постатей, знання про державну символіку тощо.

Існують і інші принципи духовної культури.

1.3. Функції духовної культури юриста

Духовна культура має безліч функцій. Виділимо основні: ос­мислення юристом законів духовного світу; управління внутрішнім життям юриста; духовне піднесення; розвиток власної духовної сутності; збагачення гуманістичним світоглядом; осмислення духовного змісту юридичних законів; виконання юристами духовної місії.

Кожна функція має неоціненне значення для духовної культури юриста. І суть першої з названих функцій полягає в тому, що юрист повинен спочатку особисто глибоко усвідомити реально існуючі зако­ни духовного світу, а потім роз'яснювати їх громадянам. Це і буде

духовно-правовим вихованням.

Функція духовного піднесення (зростання) юристів спрямована на те, що юрист повинен формувати спочатку власну духовну сутність, дбати про власне духовне здоров'я, гуманістичне світо­бачення, прояви добра і милосердя, і тим самим, як захисник долі людини, юрист стає спроможним долати зло.

Неоціниме значення має функція усвідомлення духовного змісту юридичних законів. В законах повинен бути закріплений духовний скарб народу. Про це говорив ще німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель у відомій праці "Феноменологія духу". Він вважав, що в законах відображається національний дух певного народу, ступінь його історичного розвитку. Тож не можна прощати на­шим законодавцям, коли в законах з'являються норми, які воче­видь є неправильними, тобто неперевіреними історією.

Узагальнюючою для духовної культури можна назвати функ­цію виконання юристами духовної місії. Звичайно, цю місію повинні виконувати не тільки юристи, велику роль на цьому шляху Завж­ди відігравали й інші представники інтелігенції, певною мірою — служителі церкви. Але професія юриста (про що вже неоднора­зово йшлося) для такої місії має пряме призначення. Ця узагаль­нююча функція виступає засобом правової регуляції і регламентації соціальної поведінки людей, їхнього внутрішнього світу, а голов­не — гуманістичного розв'язання соціальних проблем в Україні.

Феномен духовної культури виявляється у тому, що вона є кон­солідуючим чинником суспільства, спрямованою на відродження ду­ховних якостей суспільства, піднесення нації. І в цьому піднесенні важливу роль повинні відігравати юристи.

Основні поняття

Духовна культура юриста.

Необхідно запам'ятати

Духовна культура юриста — це ступінь засвоєння юристом норм духовного права, оволодіння сукупністю духовних і-адбань людства у галузі науки, освіти, мистецтва та практична реалізація цих цінностей у правових нормах.

МОДУЛЬ 2. Національна культура юриста

Важливе значення для юридичної деонтології і професійної куль­тури юриста також має національна (етнічна) культура. Цей вид куль­тури слід розглядати одразу після духовної. Адже саме духовний на­прямок є неодмінним шляхом формування національної культури. Національна культура — це душа певного народу. Вона відображає національні духовні цінності, національний характер, національний менталітет, ступінь історичного розвитку нації. Неціональне народ­жується із конкретно-історичних особливостей життя народу, тобто залежить від етносу, етнічного коріння. Але кожна національна культура інтегрується в загальносвітову культуру, тобто нац ональна культура

належить також усьому людству і зобов'язана само виразитися перед усім світом.

2.1. Формування національної свідомості

Відомо, що впродовж століть гальмувалося формування націо­нальної свідомості нашого народу, "розмивався" національний харак­тер. Але ці факти і навіть тривала відсутність власної державності не змогли викорінити те животворне духовне джерело, яке було запо­чатковане ще у Х-ХІІ столітті, коли Україна дихала \/.,еєю і жила метою національного самовизначення, оперувала тими ж самими найвищими поняттями філософії, що й тогочасна Західна Європа. Цей філософсь­кий фундамент виявився міцним і довготривалим, оскільки тримався на народному світогляді й національному характері. Українська філо­софська думка має вдосталь учень, що відображають специфіку нашої національної духовності, культури. Такі філософи, як І.Вишенський, Т.Прокопович, Г.Сковорода, П.Лодій та інші, відобразили у своїх тво­рах ідеали, прагнення українського народу, дух Нсіції.

І в радянські часи були постаті, які можуть бути яскравим прикла­дом духовності. Наприклад, такий політичний діяч, як Микола Скрип­ник, будучи тверезим політиком, бачив згубність більшовицької пол­ітики на Україні, згортання українізації і на знак протесту проти бру­тальності, лицемірності, непослідовності в новому на той час курсі національної політики, покінчив життя самогубством.

Сьогодення в Україні характеризується новим соціокультурним розвитком. Відбувається переорієнтація духовності громадян, зміна мислення і діяльності людини. Однак, національна самобутність ук­раїнського суспільства залишилася. Це одвічна (протягом останніх восьми століть) мрія українців, в якій ніяк не могли зникнути ознаки духовності.

У відродженні національно-державницьких засад сьогодні задія-но багато соціальних, економічних, політичних, а також юридичних чинників, і певні функції в даному напрямку виконує національна культура юриста. Такими функціями є: правовий захист інтересів своєї нації; подолання антинаціональної психології у громадян; юри­дичне регулювання суспільних відносин; формування засобів держав­ного управління тощо.

Національна культура юриста — це вміння використовувати і впроваджувати культурно-правові здобутки і загальнолюдські цінності, а також усвідомлення політика-правової мети нації у сучасному державотворенні. І не тільки усвідомлення, а й участь у досягненні цієї мети.

Складовими елементами національної культури юриста є:

державна українська мова, мовлення та етикет, національне мислен­ня, національна безпека і виконання національного обов'язку.

Відомо, що такої складної і суперечливої мовної проблеми як в Україні, не мала у своєму розвитку жодна європейська держава.

А такий елемент культури як мова визначає сучасне і майбутнє нації, впливає на інтелектуальну і національну культуру. Тому пол­іпшення мовної ситуації в Україні насамперед залежить від державних службовців. Юрист також повинен виробляти для себе певний мовний етикет, культуру публічного мовлення, культуру письма, а цього мож­на досягти тільки завдяки культурологічній діяльності.

Національне мислення полягає у спрямованих думках про дух на­родних ідей, що розкривають розвиток національної культури. Крім того, це і патріотизм, і любов до свого народу; творче уявлення про свою націю тощо.

Гарантом національної культури є національна безпека. Націо­нальна безпека, безумовно, залежить від діяльності наших право­охоронних органів. І ця діяльність повинна бути такою, щоб відчуття національної безпеки не покидало кожного громадянина України.

І насамкінець, виконання національного обов'язку. Юрист пови­нен розуміти систему узаконених принципів буття української нації, її менталітет і вважати своїм національним обов'язком все це захистити.

Виконання національного обов'язку повинне бути важливішим, ніж особисті інтереси юриста. Таким чином, юрист, прийнявши обітницю на вірність служінню українському народові, повинен бути патріотом своєї держави.

Основні поняття

Національний обов'язок юриста, національна к/льтура юриста.

' Необхідно запам'ятати

І Національним обов язком юриста є захист ним менталітету свого І народу і всієї системи узаконених принципів буття української нації. І Національна культура юриста — це вміння використовувати і ї впроваджувати культурно-правові здобутки і загальнолюдські цінності, а також усвідомлення політико-правової мети нації у сучасному дер­жавотворенні. І не тільки усвідомлення, а й участь у досягненні цієї мети.

МОДУЛЬ 3. Політична культура юриста

3.1. Поняття політики

Політика — це складне і багатогранне явище, //е система ідей, відношень, дій соціальних суб'єктів, які формують, формулюють, реалізують життєво важливі інтереси великих соціальних груп.

Перші політичні погляди, а невдовзі і теоретичні розробки про пол­ітику мали місце ще у Стародавній Греції. Нові підходи до політики, намагання виділити її загальні принципи і закономірності зустрічаються у Демокріта, софістів, Сократа та інших філософів. Платон розглядав політику як "царське мистецтво". Відома його праця "Політик," де він намагається з'ясувати характер ідеального державного мужа. За праг­нення переконати владу Платон жорстоко переслідувався.

Політика як наука набуває розвитку у праціях англійського теоре­тика Т.Гобса. Г.Гегель вбачав головне завдання голітики у визначенні громадянського суспільства та усуненні протиріч між його ок­ремими членами та їх організаціями. Н.Макіавеллі, розглядаючи внутрішні причини розвитку держави і влади, характеризує політику як науку, що пояснює минуле, керує сучасним і може прогнозувати майбутнє. Історія, на думку Н.Макіавеллі, залежить від двох чин­ників; перший він називає "долею", під якою розуміє природний розвиток подій, їх взаємозв'язок, необхідну послідовність. Другий називається "волею", "енергією людини", тобто стосується осіб. Отже Н.Макіавеллі намагається довести необхідність урахування у політиці як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників. При цьому вчений будує свою теорію, виходячи з тези про "підлу природу" людини, головними складовими якої є егоїзм, жадоба влади, ненависть, злість.

Беручи до уваги теорію вченого, слід згадати про політичну пси­хологію.

Під політичною психологією розуміють узагальнену систему почуттів, звичок, потреб, емоцій, настроїв та уявлень людей стосовно політичного життя суспільства.

Теорія права дає поняття політичної системи. Нагадаємо, що елементами політичної системи суспільства визнають:

а) суб'єктів (носіїв) політики;

б) політичні норми та принципи;

в) політичні відносини (стосунки):

г) політичні погляди; політичну свідомість та культуру;

д) зв'язки, що об'єднують названі компоненти.

Політична культура передбачає набуття і нагромадження суб­'єктами політичної системи певних знань і досвіду у політичній сфері діяльності, сприйняття і засвоєння ними системи політичних цінностей, вироблення певного зразка поведінки.

На думку деяких дослідників, термін "політична культура" по­явився у 50- роках XX ст. Існують різні підходи щодо змісту даного поняття, що виявляється в численних дефініціях.

Одна з таких дефініцій: політична культура — це система знань про політику, вміння реалізувати ці знання, а також реальне втілен­ня цих знань і вмінь в життя.

Багатовікова атмосфера закритості нашого суспільства позначи­лася на його політичній культурі. Має місце певна політична невпев­неність, розгубленість юристів, дефіцит їх політичних переконань.

Розвиток політичної культури юриста полягає у свідомому зас­воєнні і критичному осмисленні ним історичних та політичних знань.

Це означає, що політична культура у першу чергу потребує інте­лектуального осмислення історичного досвіду українського народу.

Ставлення до власної історії, практики, політичної боротьби спри­чиняє активні впливи на формування політичної культури юриста, ос­кільки засвоюються політичні уроки, глибоко усвідомлюється націо­нально-політична ідея. Сформовані таким чином політичні погляди і знання юриста дають змогу більш ефективно здійснювати аналіз і оцінювати явища суспільного життя.

3.2. Ставлення юриста до політичних явищ

У своєму ставленні до політичних явищ і проце'сів юрист, насам­перед, повинен керуватися правом і законом, а також вихідними світог­лядними позиціями.

Отже, політична культура юриста виражається в:

а) політичній інформованості;

б) переконаності в необхідності політичних знань;

в) умінні користуватися всіма засобами політичної діяльності, ви­являти політичну активність, не порушуючи законодавство.

3.3. Політична культура як елемент професійної культури юриста

Юрист повинен розуміти в політиці наступне:

життєво важливі інтереси існуючих політичних суб'єктів;

зміст і призначення політики в сучасний момент;

які існують політичні ідеї і дії які можуть відбутися для реалізації цих ідей;

характер відносин між суб'єктами політики тощо. Крім цього, юрист повинен бути у курсі достовірних політичних фактів, знати і розуміти форми ведення політичних дискусій; розуміти і вміти прогнозувати політичні явища тощо.

Але, передусім, юрист повинен формувати у собі політичну не­упередженість.

Посада юриста зобов'язує його бути своєрідним дипломатом. Адже в політиці діють різні дійові особи, і не секрет, що інколи юри­сти приймають рішення на користь політичних діячів, їхніх інтересів.

Якісний стан політичної культури юриста можна представити таким чином:

ступінь оволодіння політичними знаннями;

характер політичної орієнтації;

міра входження у реалізацію політичної влади.

Тобто індивідуальний варіант політичної культури юриста залежить від сукупності факторів соціального, історичного й осо­бистого порядку, що обумовлені професійними можливостями, зафіксованими в законах, посадових інструкціях, положеннях тощо.

Отже, політична культура юриста — це рівень реальної' оцін-ки ним політичної' ситуації, яка має безпосереднє відношення до правових явищ, вироблення власних політико-національних переконань з метою політичного прогнозування ефективності національного права.

3.4. Принципи і функції політичної культури юриста

Основними принципами політичної культури юриста є: держа­вотворча ідеологія, ідейність, духовність і моральність, культура діалогу, політичний імунітет, логічність, справедливість.

Важливим завданням у дослідженні політичної культури юриста є визначення її функцій. У якості таких функцій передусім постають:

політична оцінка результатів юридичної діяльності; формування громадянської культури юриста; вироблення політичної орієнтації у виконанні службового обов'язку; запобігання деформації пол­ітичної свідомості юриста; розвиток української політика-пра­вової димки; впорядкування політика-юридичних культурних про­цесів; формування української політичної еліти.

Слід сказати, що законодавство вимагає позапартійності деяких кате­горій юристів. Так, відповідно до ст. 127 Конституції України, професійним суддям заборонено належати до політичних партій. Крім цього, в статті 5 Закону України "Про статус суддів" закріплено, що суддя не може нале­жати до політичної партії, мати представницький мандат.

Вимога позапартійності судової діяльності властива всім цивілізова­ним державам. Така вимога записана, наприклад, у Кодексі судової ети­ки США: «Суддя не повинен втручатися в політичну діяльність».

Можна навести ще й статтю 6 Закону України «Про Службу без­пеки», за якою "Використання Служби безпеки України в партійних, групових або особистих інтересах не допускається".

Але позапартійність не означає дєполітизоеяності. Через свої служ­бові дії юрист може перебувати у полі політичних поглядів різних лю­дей, і тому він повинен виробляти свою чітку позицію щодо політичних явищ та подій, виробляти власну лінію поведінки без урахування сим­патії чи антипатії до окремих політичних течій чи по/ітичних діячів.

Політична культура є складовою духовної культури й утворюється багатьма видами культур (субкультурами). Поряд з цим політична куль­тура увібрала в себе структурні елементи усіх вид в політичних суб-культур, які необхідні у правоохоронній діяльносі-і. Тому політична культура юриста тісно пов'язана з політичною культурою суспільства, політичною культурою соціальних груп та окремих осіб.

Політична культура є важливим елементом у професійній культурі юриста.

Основні поняття

Політика, політична культура юриста.

Необхідно запам'ятати

Політика — це система ідей, віднсинь, дій соціальних суб'єктів, які формують, формулюють, реалізують життєво важливі інтереси ве­ликих соціальних груп.

Політична культура юриста — це рівень реальної оцінки ним політичної ситуації, яка має безпосереднє відношення до правових явищ, вироблення власних політико-національних переконань з ме­тою політичного прогнозування ефективності національного права.

Додаток до модул'в блоку 1 рівня З

Відповіді на запитання для самоконтролю

2.1. Закони світу необхідно розуміти, для чого необхідні спец­іальні знання. Духовне надбання є результатом набутих знань щодо розуміння законів світу.

2.2. Для того, щоб юрист досягнув духовних писот у службовій діяльності, йому потрібно віднайти "духовні гени" свого народу. Для цього необхідне заглиблення в історію української нації. Прагнення духовної досконалості — процес нескінчений, і саме принцип глибин-ності допоможе юристові опанувати духовну наповненість. І таке про­низування забезпечить високий духовний зміст законів.

2.3. Етнос відображає стійку спільність людей; а нація відображає вдосконалений етнос у зв'язку з існуванням держави.

2.4. І.Вишенський, Т.Прокопович, Г.Сковорода, П.Лодій та інші

2.5. Система ідей, дій, відносин соціальних суб'єктів. Ці риси спря­мовані на формування, формулювання і реалізацію інтересів.

2.6. Теорія держави і права.

2.7. У свідомому засвоєнні і критичному осмисленні ним історич­них та політичних знань, а також в умінні реалізувати ці знання, що передбачає розуміння закономірностей виникнення конкретних пол­ітичних явищ, розуміння суті і призначення цих явищ, уміння прогно­зувати політичні явища.

2.8. Це заборона за законодавством брати участь в політичній діяльності, належати до політичних партій тощо. Так, відповідно до ст. 127 Конституції України, професійним суддям заборонено належати до політичних партій і профспілок, брати участь у політичній діяль­ності, одержувати представницький мандат. Майже такі вимоги щодо суддів містяться в іншій нормі (ст. 5 Закону України "Про статус суддів"). Стаття 18 Закону України "Про міліцію" передбачає, що працівникам міліції забороняється бути членами політичних партій, рухів та інших громадських організацій, що мають політичну ціль, а також організо­вувати страйки або брати в них участь.

Вимога позапартійності судової діяльності властива всім цивілізо­ваним державам. Так, у Кодексі судової етики США записано, що суддя не повинен втручатися в політичну діяльність.

БЛОК 2. Фактори формування морально-правової свідомості юриста

Тематика модулів МОДУЛЬ 1. Моральна культура юриста. МОДУЛЬ 2. Правова культура юриста.

МОДУЛЬ 1.

1) Моральна свідомість та її рівні.

2) Моральні якості юриста.

3) Моральна культура як елемент професійної культури юриста.

МОДУЛЬ 2.

1) Поняття правової культури і її види.

2) Правова культура суспільства і її елементи.

3) Правова культура юриста і її риси.

4) Професійна деформація і її вплив на розвиток і формування правової культури юриста.

Зміст модулів блоку 2 і рекомендована література для вивчення матеріалів

МОДУЛЬ 1. Моральна культура юриста

ЗМІСТ ДИДАКТИЧНОЇ ОДИНИЦІ

Поняття та роль моральної культури в житті суспільства, охорона загальносоціальних цінностей. Моральна культура як система ціннісних показників особи, елемент загальної культури. Структурна характери­стика (рівні) моральної культури. Роль соціального середовища в ас­пекті суб'єктивного та об'єктивного впливу на процес морального ви­ховання.

Моральна культура як елемент професійної культури юриста.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА Нормативно-правові акти

1. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954 р. // Україна в міжнародно-правових відносинах. / Кн.2. (Правова охоро­на культурних цінностей). — К., 1997. — С. 295-298.

2. Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р.// Права людини (Основні міжнародно-правові документи):

Збірник документів.— К., 1989.— С. 97—112.

3. Закон України від 23 квітня 1991 р. № 988-12 «Про свободу совісті та релігійні організації» // ВВРУ. - 1991. - № 25. — Ст. 283.

4. Основи законодавства України про культуру. Закон України від 14.02.1992. // ВВРУ. - № 21. - Ст. 294.

5. Закон України від 25 березня 1992 р. №2229-12 «Про Служ­бу безпеки» (ст. 6) // ВВРУ. - 1992. - № 27. - Ст. 382.

6. Закон України від 15 грудня 1992 р. №2862-12 «Про статус суддів» (ст. 5) // ВВРУ. - 1993 № 8. - Ст. 56.

Деонтологічні кодекси

1. Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства. /Міжнародний договір від 01 жовтня 1988 (Міністер­ство закордонних справ України, Рада Європи) // ]ауаасгірї: ОрепОос

('994_343').

2. Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб. /

Міжнародний договір від 23 липня 1996 (Міністерство закордонних справ України, 00Н) // іауазсгірт: ОрепОос ('995_788').

3. Статут патрульно-постової служби міліції України, затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28 липня 1994 року.

4. Положення від 04 квітня 1997 № 1 "Про Комісію з питань етики та вирішення спорів Професійної асоціації реєстраторів і депо­зитаріїв (ПАРД)" // іауазегрт: ОрепОос ('усО01378-97').

5. Примірний перелік дій, що порушують високі стандарти підприє­мницької етики та професійної відповідальності, затверджений Асоціа­цією "ПФТС" 01 липня 1997 року. // іауазсгірі: ОрепВос ('п0001211-

97').

6. Кодекс професійної етики аудиторів України, прийнятий Ауди­торською палатою 18 грудня 1998 року № 73 // іауазсгірт: ОрепОос

('у0073230-98').

7. Правила етики арбітра (члена трудового арбітражу), затверд­жені наказом Національної служби посередництва і примирення від 8

вересня 2000 року.

8. Загальні правила поведінки державного службовця, затверд­жені наказом Головдержслужби України від 2 жовтня 2000 року.

9. Кодекс професійної етики судді, прийнятий на V з'їзді суддів України 24 жовтня 2002 р. // "Вісник Вер'ховного Суду України", N 5, вересень - жовтень, 2002 р.

10. Кодекс професійної етики аудиторів банківських установ, зат­верджений постановою Національного банку України від 12 лютого 2003 № 50 // іауазсгірт: ОрепОос ('у0050500-02')

Спеціальна та додаткова література

1. Аристотель. Большая зтика //. Соч. в 4 т. — Т.4. — М.:

Мьісль, 1983. - С. 295-374.

2. Аристотель. Политика // Соч. в 4 т. — Т.4. — М.:

Мьісль,1983.- С. 375-644.

3. Аристотель. Никомахова зтика // Соч.: В 4 т. — М.: Мьісль, 1983. - Т. 4. - С. 378-379.

4. Гегель Г.В.Ф. Философия права. - М.: Мьісль, 1990. - С. 402-403.

5. Гегель Г.В.Ф. О научньїх способах исследования права, его места в практической философии й его отношение к науке о позитив-ном праве // Г.В.Ф. Гегель. Политические произведения. — М., 1978. - 228 с.

6. Вебер М. Избранньїе произведения. - М.: Прогресе, 1990.

7. Философский знциклопедический словарь. - М.,1996. — 560 с.

8. Алексеев С.С. Введение в юридическую спзциальность. - М.:

Юридическая литература, 1976.

9. Горшенев В.М., Бенедик И.В. Юридическая .г.еонтология: Учеб-ное пособие. - К.: УМК ВО при Минвузе УССР, 1938. - 80 с.

10. Жалинский А.З. Професиональная деятельно:ть юриста. Введе­ние в специальность: Учебное пособие. - М.: Изд-во БЕК, 1997. — 330 с.

11. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навчальних закладів. - К.: "Атика", 1Я99. — С. 128-153.

12. Сливка С.С. Правнича деонтологія. / Підручник для вищих навчальних закладів. - К.: "Атика", 1999. — С 142-'69.

13. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія.- К.: ВІРА;

Дакор., 2000.- 506 с.

14. ТаманАлан. Право Європейського Союзу: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Пер. з англ. — К.: Абрис, 1998. — 424 с.

15. Несімко О.Д., Сливка С.С., Штангрет М.Й. Особа юриста. -Львів, 1999. - 126 с.

16. Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія. — Київ.:

Либідь, 1996.

17. Ситниченко Л. Першоджерела комунікативної філософії. — К.: Либідь, 1996.-С. 149 - 156.

18. Михайлова Л.И. Социология культурьі / Учебное пособие. -Москва, 1999. - С 68-85; 157-227.

19. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: навч. вид./ Загальна редакція Яртися А.В., Шендрика С.М., Черепанової С.О. -

Львів. : Світ, 1994. - 496 с.

20. Горський В.С. Історія української філософії. / Курс лекцій.

Київ, Наукова думка, 1996.

21. Жоль К.К. Философия й социология права: Учебное посо­бие.- К.: Юринком Интер, 2000. - 480 с.

22. Ткаченко Т.С. Етико-правові проблеми професійної дефор­мації співробітників органів внутрішніх справ/Автореферат.— К., 1997.

23. Шкода В.В. Вступ до правової філософії. — Харків: Фоліо, 1997. - С. 197-201.

МОДУЛЬ 2. Правова культура юриста

ЗМІСТ ДИДАКТИЧНОЇ ОДИНИЦІ

Вплив релігії і здобутків духовності на формування правової куль­тури. Компоненти правової культури юриста. Принципи правової куль­тури юриста. Функції правової культури юриста. Праця Гегеля «Фено­менологія духу». Вплив національного характеру (духу) народу на сучасні закони. Визначення правової культури юриста. Динаміка ук­раїнської правової культури. Правова культура — складова професійної культури юриста.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Нормативно-правові акти

1. Загальна декларація прав людини / Прийнята і проголошена резолюцією 217А (III) Генеральної Асамблеї 00Н від 10 грудня 1948 р. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник

документів.- К., 1989.- С.9-14.

2. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права / Прий­нятий і відкритий для підписання, ратифікації та приєднання резолю­цією 2200 А (XXI) Генеральної Асамблеї 00Н 16 грудня 1966 року. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973 року. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник документів.— К., 1989.- С. 28-49.

3. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні пра­ва від 16 грудня1966 р. // Права людини (Основні міжнародно-пра­вові документи): Збірник документів.— К.,1989,— С. 15-27.

4. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. "Голос України", 10 січня 2001 р., N 3 (2503).- С. 6-8.

5. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954 р. // Україна в міжнародно-правових відносинах. / Кн.2. (Правова охоро­на культурних цінностей).- К., 1997. — С. 295-298.

6. Конституція України від 28 червня 1996 року // ВВРУ-1996.-№ ЗО.-Ст. 141.

7. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001р .№ 2341-3.

8. Кримінально-процесуальний кодекс від 28.12.1960р. №1001-5, прийнятий Верховною Радою УРСР.

9. Закон України від 22 грудня 1993 р. № 3767-12 «Про міжна­родні договори України. // ВВРУ.- 1994.- № 1С. - Ст.45.

10. Основи законодавства України про культуру. Закон України від 14.02.1992. // ВВРУ.- № 21. - Ст. 294.

11. Закон України від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання грома­дян». // ВВРУ. - 1992.- № 34. - Ст.504.

Деонтологічні кодекси

1. Загальний кодекс правил для адвокатів крсіїн Європейського Співтовариства. /Міжнародний договір від 01 жовтня 1988 (Міністер­ство закордонних справ України, Рада Європи) // ]с>уа5сгірі: ОрепОос ('994_343').

2. Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб. / Міжнародний договір від 23 липня 1996 (Міністерство закордонних справ України, 00Н) // іауазсгірт: ОрепОос ('955_788').

3. Загальні правила поведінки державного сл/жбовця, затверд­жені наказом Головдержслужби України від 2 жовтня 2000 року.

4. Кодекс професійної етики судді, прийнятий на V з'їзді суддів України 24 жовтня 2002 р. // "Вісник Верховного Суду України", N 5, вересень - жовтень, 2002 р.

5. Кодекс професійної етики аудиторів банківських установ, зат­верджений постановою Національного банку України від 12 лютого 2003 № 50//]ауа5сгірт: ОрепОос ('у0050500-03').

Спеціальна та додаткова література

1. Аристотель. Большая зтика // Аристотель. Соч. в 4 т. — Т.4. - М.: Мьісль, 1983. -С. 295-374.

2. Аристотель. Политика //Там же. — С. 375-644.

3. Платан. Законьї //Платон. Соч. в 3-х т. Т.З. — М.: Мьісль, 1972. - С. 83- 478.

4. Гегель Г.В.Ф. Философия права. - М.: Мьісль, 1990. - С. 402-403.

5. Вебер М. Избранньїе произведения. - М.: Прогресе, 1990.

6. Кант Й. Метафизика нравов // Сочинение: В 6 т.- М., 1965. -Т. 4. - Ч. II. -С. 233.

7. Кант Й. Идея всеобщей истори во всемирно-гражданском плане // Сочинение: В 6 т. — М., 1965. — Т. 6. — 139 с.

8. Нерсесянс В.С. Право й закон. Из истории правовьіх учений. — М., 1983.

9. Давид Р. Основньїе правовьіе системи современности. — М., 1988.- С. 80-87.

^^.Ашин Г.К. Современньїе теории злитьі. — М.: Международньїе отношения, 1985. — 256 с.

11. Шульженко Ф.П. Держава і право у суспільно-політичній думці України: основні етапи розвитку. — К., 1995.— С. 24-31.

12. Философский знциклопедический словарь.— М., 1996. — 560 с.

13. Коментар до Конституції України/Друге видання. — К., 1998 — 412 с.

14. Права людини в Україні./ Щорічник. — Український центр прав людини, 2002.

^5.Алексеев С.С. Введение в юридическую специальность. - М., Юридическая литература, 1976.

16. Горшенев В.М., Бенедик И.В. Юридическая деонтология: Учеб-ное пособие.- К.: УМК ВО при Минвузе УССР, 1988.- 80 с.

17. Сливка С.С. Рудницький М.І., Підгурський М. Т. та інш. Фор­мування правосвідомості юриста. - Львів, 1997. — 96 с.

18. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навчальних закладів.— К.: "Атика", 1999. — С. 30-42.

19. Сливка С.С. Правнича деонтологія./Підручник для вищих на­вчальних закладів.- К.: "Атика", 1999. - С. 124-132.

20. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія. - К.: ВІРА;

Дакор., 2000. - 506 с.

21. Бандурка О.М., Скакун О.Ф. Юридична деонтологія: Підруч­ник.- Харків: Вид-во НУВС, 2002.- 336 с.

22. ТаманАлан. Право Європейського Союзу: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Пер. з англ. — К.: Абрис, 1998.— 424 с.

23. Нес/мко О.Д., Сливка С.С., Штангрет М.Й. Особа юриста.— Львів, 1999. - 126 с.

24. Сучасна зарубіжна соціальна філософі я. Хрестоматія. — Київ.:

Либідь,1996.

25. Михайлова Л.И. Социология культурьі /Учебное пособие. Москва, 1999. - С 68-85; 157-227.

26. Лекції з історії світової та вітчизняної куліітури: навч. вид./ Загальна редакція Яртися А.В., Шендрика С„М., Черепанової С.О. -Львів.: Світ, 1994. - 496 с.

27. Горський В.С. Історія української філософії. / Курс лекцій. -К.: Наукова думка, 1996.

28. Жоль К.К. Философия й социология права: Учебное посо-бие.-К.: Юринком Интер, 2000.- 480 с.

Курсові завдання до модулів блоку 2 рівня З

1. Складіть термінологічний словник (Словник повинен місти­ти терміни з матеріалу модулів, а також із запрогонованих джерел блоку 2 рівня 3 ).

2. Питання для самоконтролю (відповідь перевірте за додатком до модулів блоку 2 рівня 3).

2.1. В чому полягає невід'ємність моральної культури юриста від професійної?

2.2.Чому вищі моральні норми безальтернативні?

2.3. Як ви розумієте поняття «деформована моральність»?

2.4. В яких міднародних актах закріплений інститут прав людини?

2.5. В чому полягає зв'язок професійно-правової культури юриста і правової культури суспільства?

3. Теми контрольної роботи

3.1. Моральна культура юриста.

3.2. Правова культура юриста.

4. Питання для підготовки до заліку.

4.1. Поняття та роль моральної культури в житгі суспільства.

4.2. Структурна характеристика (рівні) моральної культури.

4.3. Деонтологічні проблеми обов'язку людини.

4.5. Моральна культура як елемент професійної культури юриста.

4.6. Вплив релігії і здобутків духовності на формування право­вої культури.

4.7.Компоненти правової культури юриста.

4.8. Принципи правової культури юриста.

4.9. Функції правової культури юриста.

4.10. Праця Гегеля «Феноменологія духу».

4.11. Вплив національного характеру (духу) народу на сучасні

закони.

4.12. Правова культура — складова професійної культури юриста.

Матеріали для вивчення модулів блоку 2 рівня З

МОДУЛЬ 1. Моральна культура юриста.

1.1. Моральна свідомість і її рівні

Важливе місце в особистій культурі юриста займає моральна куль­тура. Моральна культура, як уже було зазначено, має органічний взаємозв'язок з духовною, інтелектуальною і внутрішньою культура­ми. Вона є невід'ємним компонентом професійної культури юриста. Це пояснюються характером та сферою діяльності юриста, який повинен керуватися поряд з юридичними і моральними нормами.

Вже неодноразово підкреслювалося, що не кожна юридична норма збігається з відповідною моральною нормою.

Моральні норми утверджують та підтримують певні соціальні цінності, орієнтують особу шляхом повелінь і заборон на їх практичне здійснення соціально-санкціонованим способом.

Моральні норми можна поділити на абсолютні (вищі, теоретичні, ідеальні) й відносні (елементарні, практично-дійові).

Вищи моральні норми повинні бути безальтернативними, тому що вони випливають із законів Всесвіту, законів природи.

Життєва практика свідчить, що людина, як правило, керується кількома видами моральності — вищою моральністю, фактичною моральністю, деформованою моральністю.

Щодо вияву "деформованої моральності", то це трапляється тоді, коли «спрацьовує» мораль і «мовчить» моральність (і навпаки): особа в думках таїть у собі зло, а ззовні видає себе доброю — це штучна, фальшива моральність; особа в думках і на ділі не живе за вищими моральними законами, виявляючи аморальність.

Альтернатива вибору поведінки залежить від свідомості особи.

Моральна свідомість — це система понять, поглядів, уявлень та почуттів особи про загальнолюдські цінності, а також діяльність, по­в'язану з вимогами моральних норм.

В моральній свідомості особи, незалежно від професійної спрямо­ваності (політик, юрист, економіст), можна виділити, як ми вже знаємо, теоретичний (раціональний) та психологічний (почуттєвий) рівні.

Змістом теоретичного рівня виступають знання, погляди, ідеали, принципи та норми моралі. Цей рівень моральної свідомості фор­мується досить довго — протягом усього житгя особи і є стійким та визначальним для будь-якої сфери соціальної діяльності.

Психологічний рівень складається з моральних почуттів, емоцій, симпатій, антипатій, оціночних критеріїв.

На відміну від моральних знань, моральні почуття більш динамічні, безпосередньо відображають процеси реального жі-ття та здійснюють суттєвий вплив на діяльність людини в цілому та на окремі її вчинки. Людина з добре розвинутою почуттєвою системою зиявляється більш продуктивною в системі соціальних зв'язків, відкритою, сприятливою до оточення, що дуже бажано для представників юридичної професії.

Отже, можна зробити висновок, що ступінь моральності у кожної людини є різною і залежить не стільки від інтелек'-у, скільки від ба­жання, волі, розуміння смислу життя на Землі. Тобто кожна людина засвоює й реалізовує відповідні моральні норми. І при цьому важли­вим є питання якості засвоєння і використання цих норм у щоденному житті. Особливо це стосується суб'єкта права, для якого правова діяльність — службовий обов'язок. Одним словом, юрист повинен во­лодіти високою моральною культурою як загальнолюдською цінністю.

До системи моральних цінностей відносять сукупність стійких знань про добро, зло, справедливість, несправедливість, про наявність певних норм та принципів моралі, переконаність у необхідності вико­нання цих правил, морально-чуттєве ставлення до випадків порушен­ня цих правил, готовність стати на захист основних моральних ідеалів та особистими діями втілювати їх у практику життя.

Моральна свідомість є базовим компонентом моральної культури. Моральна культура — це один з аспектів загальної культури осо­би, що характеризується системою моральних цінностей, які форму­ються протягом усього життя особи і виступають як головний критерій у виборі моделі, мети, засобів здійснення поведінки, а також доміну­ючого мотиву будь-якої свідомої діяльності.

1.2. Моральні якості юриста

Особа, яка не вміє стримувати своїх почуттів, раціонально мисли­ти в критичних ситуаціях, припускає здійснення негативних вчинків. Низький рівень чуттєвого розвитку особи — причина цілого ряду жит­тєвих негараздів, а іноді і трагедій.

Високим вимогам моральної культури особливо повинні відпові­дати керівники підрозділів, посадові особи юридичних установ, що безумовно сприяє створенню в колективі обстановки доброзичливості, взаєморозуміння, комфортності, додає керівникові авторитету, сприяє ефективності та стабільності роботи всього колективу.

Високий рівень моральної та професійної культури в цілому є необхідним фактором якісного вирішення поставлених перед юрис­том завдань.

Виділимо найбільш вагомі моральні якості юриста:

- якості, в яких виявляються ставлення особи до Батьківщини, свого народу, його культури, мови, історії розвитку;

- розвинуте почуття обов'язку, особистої відповідальності за справу;

- особисті моральні якості: чесність, правдивість, почуття власної гідності; скромність у спілкуванні;

- моральні якості, які виявляються в екстремальних ситуаціях:

сміливість, мужність, дисциплінованість, готовність до самопожертви тощо;

- якості, що характеризують культуру спілкування співробітників

під час служби та побуту.

Підсумовуючи зазначене, слід зауважити, що моральна культура юриста повинна відповідати переліченим якостям у трьох позиціях. власне, в самій особі юриста, у службовій діяльності і при прий­нятті рішення.

Основні поняття

Моральна свідомість, моральна культура .

Необхідно запам'ятати

Моральна свідомість — це система понять, поглядів, уявлень та почуттів особи про загальнолюдські цінності, а також діяльність, по­в'язана з вимогами моральних норм.

Моральна культура — це один із аспектів загальної культури особи, що характеризується системою моральних цінностей, які фор­муються протягом усього життя особи і виступають як головний кри­терій у виборі моделі, мети, засобів здійснення поведінки, а також домінуючого мотиву будь-якої свідомої діяльності.

МОДУЛЬ 2. Правова культура юриста

2.1. Правова культура і Її види

Норми моралі стають ефективними тоді, коли вени діють спільно з правом у взаємному нормативному і психологічному погодженні. В ши­рокому розумінні право є моральним явищем, тому, як правило, всі норми права повинні прийматися з урахуванням моралі, справедливості.

Правова культура — це невід'ємна частина загальної культури людства. Формування правової культури — це' невідокремлений про­цес від розвитку інших видів культури — моральної естетичної, пол­ітичної. Це комплексна проблема.

Сьогодні існують численні визначення правової культури. Серед них багато філософських визначень. Спочатку розглянемо загальне визна­чення, яке може стати основою для формулювання конкретного поняття культури — світової, європейської, національної, індив дуальної тощо.

Правова культура — це система правових цінностей (форм, норм, принципів та інститутів), уявлень і установок, що відповідають досяг­нутому рівню правового розвитку людства, суспільства і особи.

Отже, можна говорити про правову культуру світового (або євро­пейського) співтовариства і правову культуру конкретного суспільства (національну правову культуру). Але систему правових цінностей, (форм, норм, принципів та інститутів), накопичених людством, і систе­му правових цінностей, накопичених конкретним наоодом, не можна ототожнювати. Однак, їх не можна і розривати, оскільки вони збага­чують одна одну, конкретизують, доповнюють.

Показником прогресу світової цивілізації є інститут прав людини, закріплений в міжнародних актах. "Декларації прав людини", "Декла­рації про економічні соціальні та культурні права люди" та в багатьох інших. І хоча кожна національна правова культура здатна власними правовими цінностями збагачувати світовий культурно-правовий простір, однак вона зазнає вплив правової культури як людства в цілому, так і окремої держави. Тобто у світі постійно відбуває гься процес взає­мовпливу правових культур різних народів.

Сьогодні стало модним говорити про глобалізацію¹ правової куль­тури як провідну тенденцію світу. Однак, не можна забувати культурно-правові цінності, успадковані від минулого своєї краГни, свого народу.

У розвиток правової культури суспільства найбільший вклад вно­сять юристи. В свою чергу, професійно-правова культура юриста спирається на правову культуру суспільства, "виходить" з неї.

Врахування національних особливостей правового розвитку тієї чи іншої країни — традиційний підхід, що завжди буде в інструментарії юриста, поки будуть існувати розходження не тільки між народами світу, але і між окремими людьми.

Розглянемо елементи правової культури суспільства:

1. Правосвідомість у суспільстві, ставлення суспільства, дер­жави, особи до права.

Нормальне функціонування правової системи забезпечує знання

закону членами суспільства.

2. Розвиток правотворчоїдіяльності і якості законодавства, ступінь збалансованого відображення в нормативно-правових ак­тах інтересів суспільства, соціальних груп і особи.

Так, від юриста, що розробляє закони, від його професійної куль­тури залежить якість законодавства, його продуманість, узгодженість, попєднання динамічності і стабільності, а також юридична техніка підго­товки; прийняття і опублікування нормативно-правових актів; вирішення процедурних законодавчих питань. Юрист бере участь у законотвор­чому процесі на всіх етапах його дії і тим самим визначає рівень законодавчої культури; він бере участь в упорядкуванні і системати­зації правових актів, покликаний забезпечувати їх досконалість.

Значну роль відіграє юрист у сприянні прискоренню інтеграції Украї­ни до Європи, зближенню національного законодавства з європейським правом. Важливо, щоб юрист-учасник законодавчого процесу чи учасник групи щодо підготовки проекту нормативного акту сприяв своєчасному впровадженню ратифікованих міжнародних конвенцій у національне за­конодавство, і вони не залишалися на рівні побажань. Правник може та­кож запропонувати ратифікувати ту чи іншу міжнародну конвенцію.

Наприклад, враховуючи той факт, що в Україні відбувається пенс­ійна реформа і вже прийняті основоположні нормативні акти, серед яких основним є Закон України від 9 липня 2003 року "Про загальнообов'яз­кове державне пенсійне страхування", необхідно у зв'язку з цим ратиф­ікувати Конвенцію про мінімальні норми соціального забезпечення 1952 року. Конвенцію про основні цілі та норми соціальної політики 1962 року.

На жаль, механізм участі спеціалістів-юристів у правотворчій діяль­ності ще дуже недосконалий. Наприклад, зараз розробляється новий Кодекс законів про працю. У Верховній Раді знаходиться проект цього Кодексу, розроблений одним із депутатів, [виявляється, цей проект

просто переписаний з російського кодексу. Більше того, зроблено неграмотний переклад, а деякі юридичні поняття подаються непра­вильно. Учасники науково-теоретичної конференції з проблем рефор­мування трудового та соціального законодавства України, яка відбу­лася у Харкові у листопаді 2002 року, дуже емоційно обговорювали цей законопроект і підготували свої пропозиції. Але чи будуть внесені напрацьовані на конференції пропозиції до нового кодексу, чи не залишаться вони під сукном якогось чиновника, який не бачить різниці між поняттями «нормативно-правовий акт» і «норма закону»?

3. Стан юридичної' практики

Практична діяльність юриста є показником рівня правозастосов-ної культури в державі. Вона виражається в знанні законодавства, у налагодженій роботі щодо розгляду правових питань, юридичних справ і доведенні їх до повного юридичного вирішення.

Але слід сказати, що стан юридичної практики е! Україні потребує значного поліпшення. Є чимало фактів порушення законності і право­порядку, замахів на життя, честь, гідність громадян.

4. Затвердження режиму законності і правопорядку Правопорядок у суспільстві — показник правової культури не тільки суспільства, але і кожного громадянина. У механізмі впровадження і затвердження правопорядку юристу належить відповідальна роль охоронця прав людини. Але юрист повинен бути грикладом у своїх діях, культурі. Скажімо, до працівників міліції' у нашому суспільства неоднозначне ставлення. Адже від уміння поводити себе, виконувати професійні обов'язки, роз'яснювати норми права залежить авторитет будь-якого працівника — міліціонера, судді чи адвоката, а від їх авто­ритету залежить і авторитет закону, держави.

Професійно-правова культура юриста спирається на правову куль­туру суспільства, «виходить» з неї. Одночасно воі-а впливає на неї, піднімає правову культуру суспільства до свого, більш високого рівня, служить стимулятором її розвитку.

Правова культура юриста — це міцні знання юридичних теорій, діючого законодавства, наявність уміння і нае;ичок його реалізації, а також повага і дотримання цього законодавства.

2.2. Правова культура юриста і її риси

Із наведеного визначення виділимо основні риси як теоретичної, так і практичної правової культури майбутнього юриста:

а) знання основних юридичних понять, категорій, термінів. Цю рису студент повинен розвивати вже з першого курсу навчання;

б) знання основних закономірностей функціонування державно-правових явищ. Тут слід зазначити, що державно-правові явища дос­тупні пізнанню перш за все на підставі законів, а також категорій діалектики — закону єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін в якісні, закону заперечення запереченню, а також філософських категорій — явище і сутність, форма і зміст, аналіз і синтез тощо. Всі ці закони і категорії докладно будуть вивчатися при вивченні філософії і філософії права;

в) досконале орієнтування у змісті основних законів (Консти­туції, кодексів тощо);

г) глибоке знання тих юридичних норм, які юрист повсякчас реа­лізує у своїй професійній діяльності. Скажімо, якщо це підприємець, то він чітко повинен знати норми Закону "Про підприємницьку діяльність", наприклад, статтю 5 цього Закону, яка визначає принципи підприєм­ницької діяльності. Або повинен знати, наприклад, що Законом "Про ліцензування певних видів підприємницької діяльності" встановлений перелік, згідно з яким 60 видів підприємницької діяльності здійснюються тільки при наявності ліцензії.

Вміння і навички реалізації законодавства — це:

а) вміння тлумачити закони, тобто розуміти їх зміст, уміння роз'­яснити зацікавленим особам. Ця риса необхідна юристу будь-якого профілю, особливо юрисконсультам, нотаріусам. А на етапі навчання студент повинен перш за все навчитися юридичне грамотно коменту­вати норму закону. По-перше, чітко розмежувати такі поняття, як нор­ма, закон, нормативно-правовий акт тощо;

б) вміння застосувати юридичні норми в конкретних життєвих ситуаціях. Наприклад, якщо особа вирішили відкрити власне підприє­мство, то для того, щоб оформити його підприємство, як кажуть, "під ключ", необхідно пройти 10 державних інстанцій, і візит до кожної інстанції вимагає підготовки окремого пакета документів, передбаче­них відповідними нормативними актами.

Приміром візит до Управління внутрішніх справ, де отримується дозвіл на виготовлення печатки. При цьому слід керуватися наказом Міністерства внутрішніх справ України від 11 січня 1999 року № 17, де визначено набір документів, які необхідно подати для реєстрації в цьому органі.

Правова культура юриста передбачає повагу і дотримання діючого законодавства. Тобто головне в професійно-правовій куль­турі юриста — високе місце права, його верховенство. Але правова культура юриста відрізняється не просто стійко позитивним ставлен­ням до права і практики його застосування, але і згодою з правовими приписами, тобто солідарністю із законодавством.

Відповідно до "Основних принципів юридичної діяльності", роз­роблених 00Н, юристи — це "основні представники здійснення пра­восуддя". І як захисникам прав своїх клієнтів і справ правосуддя в цілому, їм належить визначальна роль у функціонуванні демократичного суспільства.

2.3. Професійна деформація і її вплив на розвиток і форму­вання правової культури юриста

Основними факторами, які сприяють професійній деформації, а також негативно впливають на розвиток правової культури, є:

1) Зловживання владою або службовим становищем, переви­щення службових повноважень.

Влада в будь-якому суспільстві — феномен, що багатьох "п'я­нить", позбавляє здорового глузду. Неспроста говорять: якщо хочеш перевірити людину — дай їй владу. Проявів зловживання владою в нашому суспільстві дуже багато, особливо у вищих її ешелонах. Ска­жімо, глава облдержадміністрації підписує розпорядження, яке надає перевагу у підприємницькій діяльності певному приватному підприєм­ству, і завдяки цьому розпорядженню інші підприємства не витриму­ють конкуренції. Але це він робить не просто так, а має свій інтерес, і цей «інтерес» отримує у вигляді хабаря в дипломаті.

Зловживання владою може бути і у разі, наприклад, необмежено­го утримання обвинуваченого під вартою. На жаль, в нашій державі таке трапляється. А між іншим, у відповідності із п.З ст. 14 Міжнарод­ного пакту про громадянські і політичні права, особа, яку затримали за кримінальним обвинуваченням, має право поставити перед судом або іншим органом питання про розгляд законності її затримки або звільнення від суду.

В Україні також є норма, яка передбачає ііідпое.ідвльність за зло­вживання владою або службовим становищем (стаття 364 КК Украї­ни), у вигляді виправних робіт на строк до двох років або у вигляді позбавлення вол/ на строк до п'яти років (за тяжкі наслідки).

2) Некомпетентність, тобто відсутність спеціальних тео­ретичних і практичних знань, умінь, навичок.

Наприклад, некомпетентність судді в питаннях проведення, експертизи. Не знаючи можливостей експертизи або не розуміючи того, що саме необхідно з'ясувати, суддя може відмовити у клопотанні захисника про проведення експертизи. А це призводить до неповноти судового розгляду і прийняття помилкових рішень.

Крім цього, слід знати вимоги статті 75 КПК, яка передбачає, що висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого, про­курора і суду не є обов'язковим, але незгода з ним повинна бути мотивована у відповідних постановах, ухвалах, вироках.

3) Винесення обвинувального вироку з порушенням принципу презумпції невинуватості.

Принцип призумпції не винуватості, закріплений у статті 62 Кон­ституції України, згідно з якою особа вважається невинуватою у вчи­ненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвину­вальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невину­ватість у вчиненні злочину.

Цей принцип закріплений у частині другій статті 2 КК, а саме -"Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду".

4) "Зовнішній процес" або "телефонне право" — втручання в розгляд юридичних справ з боку посадових осіб, які наділені влад­ними повноваженнями, але не мають до цих справ службового

відношення.

Це виражається в тиску ззовні на процеси розкриття, наприклад, організованих злочинних угрупувань, у тому числі і корумпованих. Такі факти втручання спостерігаються на рівні народних депутатів, мерій міст тощо. Тобто ігнорується принцип невтручання в діяльність суду, закріплений в статті 129 Конституції України - "Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підпорядковуються тільки закону", або принцип — "Вплив на суди будь-яким чином забороняється", зак­ріплений у статті 126 Конституції.

Основні поняття

Правова культура, правова культура юриста.

Необхідно залам ятати

Правова культура (загальне поняття) — це система правових цінностей (форм, норм, принципів і інститутів), уявлень і устано­ вок, що відповідають досягнутому рівню правового розвитку люд­ства, суспільства і особи.

Правова культура юриста — це міцні знання юридичних теорій, діючого законодавства, наявність вміння і навичок його реалізації, а також повага і дотримання цього законодавства.

Додаток до модулів блоку 2 рівня З Відповіді на запитання для самоконтролю.

2.1. Моральна культура юриста виявляється в активній творчо-пра­вовій діяльності. Моральна культура має органічний взаємозв'язок з духовною, інтелектуальною і внутрішньою культурами. Вона пронизує культуру юридичних дій, є основою особистої просзесійної поведінки юриста.

2.2. Ці норми випливають із законів Всесвіту, законів природи. Вони є відображенням людської думки, їх розуміння норм духовного права. Крім цих норм, людина не повинна визнавати вищими для себе якісь інші норми, тобто вони для неї є безальтернативними.

2.3. "Деформована моральність" притаманна людині, яка в дум­ках таїть у собі зло, а ззовні видає себе доброю — це штучна, фаль­шива моральність; або людині, яка в думках, і на ділі не живе за вищими моральними законами, виявляючи аморалзність.

2.4. В Статуті Організації Об'єднаних Націй, в міжнародних актах:

"Декларації прав людини", "Декларації про економічні соціальні та культурні права люди" та в багатьох інших.

2.5. Професійно-правова культура юриста спирається на правову культуру суспільства, «виходить» з неї. Одночасної вона впливає на неї, піднімає правову культуру суспільства до свого, більш високого, рівня, служить стимулятором її розвитку.

БЛОК 3. Фактори формування ефективної професійної діяльності юриста

Тематика модулів

МОДУЛЬ 1. Фактори формування професійної свідомості юриста.

МОДУЛЬ 2. Значення та вплив деонтологічної правосвідо­мості на розвиток і формування професійної культури юриста.

МОДУЛЬ 3. Службовий обов'язок юриста та професіограми юридичних професій.

МОДУЛЬ 1.

1) Вплив особистих і професійних якостей на розвиток професій­ної культури юриста.

2) Професійне мислення та його роль у формуванні правової свідомості та професійної культури юриста.

МОДУЛЬ 2.

1) Поняття деонтологічної, загальної і юридичної правосвідомості.

2) Взаємозв'язок деонтологічної правосвідомості і професійної культури юриста.

3) Соціальні відхилення у діяльності юристів як один із негатив­них факторів впливу на професійну культуру юриста.

4) Суть і структура професійної культури юриста.

МОДУЛЬ 3.

1) Службовий обов'язок та види службового обов'язку юриста.

2) Закріплення службового обов'язку юриста у відповідних зако­нодавчих актах.

3) Деонтологічна характеристика професійної діяльності юриста за допомогою професіограм.

4) Професіограми юридичних професій.

Зміст модулів блоку 3 і рекомендована література для вивчення матеріалу

МОДУЛЬ 1. Фактори формування професійної сзідомості юриста

ЗМІСТ ДИДАКТИЧНОЇ ОДИНИЦІ

Фактори об'єктивного і суб'єктивного характеру, що впливають на професійну свідомість юриста. Особа і формування її свідомості та культури. Особисті і професійні якості юриста. Позитивні і негативні якості юриста. Професіограма деяких юридичних пзофесій, професі-ограма слідчого. Професія судді. Якості прокурора та адвоката.

Професійне мислення юриста. Судження, умовив д, поняття. Творче мислення юриста, проблемний характер підходу до вивчення явищ. Оперативність мислення. Логічність. Критичність. Об'єктивність. Гли­бина і широта мислення. Гнучкість мислення. Самосвідомість — вища форма свідомості. Зовнішні та внутрішні структурні елементи індиві­дуальної правосвідомості юриста.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Нормативно-правові акти

1. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954 р. // Україна в міжнародно-правових відносинах. / Кн.2. (Правова охоро­на культурних цінностей). — К., 1997. — С. 295-298.

2. Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи):

Збірник документів. - К., 1989. - С. 97-112.

3. Конституція України від 28 червня 1996 року // ВВРУ. — 1996. - № ЗО. - Ст. 141.

4. Основи законодавства України про культуру. Закон України від 14.02.1992. // ВВРУ. - № 21. - Ст. 294.

Деонтологічні кодекси

1. Загальний кодекс правил для адвокатів крсіїн Європейського Співтовариства. /Міжнародний договір від 01 жовтня 1988 (Міністер-| ство закордонних справ України, Рада Європи) // ]сіуа5сгірт: ОрепОос | ('994_343').

2. Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб. / Міжнародний договір від 23 липня 1996 (Міністерство закордонних справ України, 00Н)// іауазсгірт: ОрепОос ('995_788').

3. Статут патрульно-постової служби міліції України, затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28 липня 1994 року.

4. Примірний перелік дій, що порушують високі стандарти підприємницької етики та професійної відповідальності, затвердже­ний Асоціацією "ПФТС" 01 липня 1997 року. // іауазсгірт: ОрепОос

('п0001211-97').

5. Правила етики арбітра (члена трудового арбітражу), затверд­жені наказом Національної служби посередництва і примирення від 8

вересня 2000 року.

6. Загальні правила поведінки державного службовця, затверд­жені наказом Головдержслужби України від 2 жовтня 2000 року.

7. Кодекс професійної етики судді, прийнятий на V з'їзді суддів України 24 жовтня 2002 р. // "Вісник Верховного Суду України", №

5, вересень-жовтень, 2002 р.

8. Постанова Верховної Ради України від 28 листопада 2002 № 297-ІУ "Про прийняття за основу проекту Закону України про прийняття Кодексу професійної етики судді". // ]ауа5сгірт: ОрепОос ('297-15').

9. Концепція запобігання маніпуліванню ринком цінних паперів, нечесній торговій практиці і порушенню етики професійної діяльності на фондовому ринку, затверджена рішенням Державної ккомісії з фондового ринку і цінних паперів (ДКЦПФР) від 14 січня 2003 № 21 // іауазсгірї : ОрепОос ('уг021312-03').

10. Кодекс професійної етики аудиторів банківських установ, зат­верджений постановою Національного банку України від 12 лютого 2003 № 50//]ауа5сгірт: ОрепОос ('у0050500-03').

Спеціальна та додаткова література

1. Жалинский А.З. Профессиональная деятельность юриста. Вве-дение в специальность: Учебное пособие. - М.: Изд-во БЕК, 1997. —

330с.

2. Сливка С.С. Рудницький М.І., Підгірський М.Т. та інш. Фор­мування правосвідомості юриста. - Львів, 1997. — 96 с.

3. Бризгалов І.В. Юридична деонтологія. / Стислий курс лекцій.

- К.: МАУП, 1998. - С. 29 - 39.

4. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навчальних закладів.- К.: "Атика", 1999.—С. 94 — 134.

5. Сливка С.С. Правнича деонтологія. / Підручник для вищих навчальних закладів. - К.: "Атика", 1999. - С. 273 - 316.

6. Гисарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія.—К.: ВІРА;

Дакор., 2000. - 506 с.

7. Бандурка О.М., Скакун О.Ф. Юридична деонтологія: Підруч­ник. - Харків: Вид-во НУВС, 2002. - С. 156 - 211; 292-325.

8. Несімко О.Д., Сливка С.С., Штангрет М.Й, Особа юриста. — Львів, 1999. - 126 с.

9. Шкода В.В. Вступ до правової філософії. — Харків: Фоліо, 1997. - С. 132- 149.

10. Ткаченко Т.С. Етико-правові проблеми професійної дефор­мації співробітників органів внутрішніх справ /Автореферат. — К., 1997.

МОДУЛЬ 2. Значення та вплив деонтологічної правосвідомості на розвиток і формування професійної культури юриста.

ЗМІСТ ДИДАКТИЧНОЇ ОДИНИЦІ

Формування деонтологічної правосвідомості. Поняття деонтологічної правосвідомості. Загальна правосвідомість: теоретична, практична, дос­конала. Юридична правосвідомість та її стадії: неочікувано-раптова;

очікувано-раптова; постійна. Пріоритет права у формуванні деонтолог­ічної свідомості. Вплив деонтологічної правосвідомості на розвиток і формування професійної культури юриста.

Соціальні відхилення: юридичні; економічні, організаційні, інте­лектуальні, соціально-психологічні, соціально-ціннісні. Поняття про­фесійної деформації. Причини соціальних відхилень і можливість їх усунення.

Поняття професійної культури. Всі види культур особи юриста — компоненти професійної культури юриста. Принципи професійної куль­тури юриста. Функції професійної культури юриста. Взаємозв'язок деонтологічної правосвідомості і професійної культури юриста.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Нормативно-правові акти

1. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954 р.// Україна в міжнародно-правових відносинах. / Кн.2. (Правова охоро­на культурних цінностей). - К., 1997. - С. 295-298.

2. Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи):

Збірник документів.- К..1989.-С. 97-112.

3. Конституція України від 28 червня 1996 року // ВВРУ. -1996.-№ ЗО.-Ст. 141.

Деонтологічні кодекси:

1. Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства. /Міжнародний договір від 01 жовтня 1988 (Міністер­ство закордонних справ України, Рада Європи) // ]ауазсгірт: ОрепОос

('994_343').

2. Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб. / Міжнародний договір від 23 липня 1996 (Міністерство закордонних справ України, 00Н) // іауазсгірт: ОрепОос ('995_788').

3. Статут патрульно-постової служби міліції України, затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28 липня 1994 року.

4. Примірний перелік дій, що порушують високі стандарти підприє­мницької етики та професійної відповідальності, затверджений Асоціацією "ПФТС" 01 липня 1997 року. // ]ауазсгір1: ОрепВос

('п0001211-97').

5. Правила етики арбітра (члена трудового арбітражу), затверд­жені наказом Національної служби посередництва і примирення від 8

вересня 2000 року

6. Загальні правила поведінки державного службовця, затверд­жені наказом Головдержслужби України від 2 жовтня 2000 року.

7. Кодекс професійної етики судді, прийнятий на V з'їзді суддів України 24 жовтня 2002 р. // "Вісник Верховного Суду України", N 5, вересень - жовтень, 2002 р.

Спеціальна та додаткова література

1. Алексеев С.С. Введение в юридическую специальность. - М., Юридическая литература, 1976.

2. Жалинский АЗ. Профессиональная деятельность юриста. Введе­ние в специальность: Учебное пособие. - М.: Изд-во БЕК, 1997. — 330 с.

3. Сливка С.С. Рудницький М.І., Підгірський М. Т. та інш. Фор­мування правосвідомості юриста.— Львів, 1997. — 96 с.

4. Теория государства й права: курс лекций / Под ред. М.Н.Мар-ченко. - М.: Зерцало, 1999. - С. 327 - 332.

5. Бризгалов І.В. Юридична деонтологія / Стислий курс лекцій,— К.: МАУП,1998. - С. 29 - 39.

6. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навчальних закладів. - К.: "Атика", 1999.— С. 94 — 134.

7. Сливка С.С. Правнича деонтологія. / Підручник для вищих навчальних закладів. - К.: "Атика", 1999. - С. 273 - 316.

8. Гусарєв С.Д., Карпов О.М. Юридична деонтологія. — К., 1998.— 156с.

9. Бандурка О.М., Скакун О.Ф. Юридична деонтологія: Підруч­ник.- Харків: Вид-во НУВС, 2002. - С. 156 - 211.

10. Васильєв В.Л. Юридическая психология. — М.: Юридическая литература, 1991. — 464 с.

11. Несімко О.Д., Сливка С.С., Штангрет М.Й. Особа юриста. -Львів, 1999. - 126 с.

12. Шкода В. В. Вступ до правової філософії.— Харків: Фоліо, 1997.-С. 132-149.

13. Ткаченко Т.С. Етико-правові проблеми професійної дефор­мації співробітників органів внутрішніх справ/Автореферат. - К., 1997.

МОДУЛЬ 3. Службовий обов'язок юриста та професіограми юридичних професій.

ЗМІСТ ДИДАКТИЧНОЇ ОДИНИЦІ

Поняття обов'язку та види обов'язків, що певною мірою стосу­ються юридичної діяльності. Особистий (персональний) обов'язок юриста. Службовий обов'язок юриста. Функціональний обов'язок — різновид службового обов'язку. Професійна діяльність і внутрішній імператив службового обов'язку. Зміст повсякденної роботи юриста. Загальна характеристика основних юридичних спеціальностей: судді, прокурора, слідчого, адвоката, нотаріуса, юрисконсульта. Юрист як державний службовець і державний діяч. Загальна характеристика професіограм юридичних професій. Професіограма слідчого (як при­клад). Діалектичний взаємозв'язок основних юридичних спеціальнос­тей із загальностратегічними завданнями професії юриста в цілому.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Нормативно-правові акти

1. Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи):

Збірник документів.- К., 1989. -С. 97-112.

2. Конституція України / Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року //Відомості Верховної ради України (ВВР). -1996.-№ ЗО.- Ст. 141.

3. Закон України від 06 березня 1996 р. № 100/96- ВР «Про освіту» // ВВРУ. - 2002.-М 20.-Ст.134.

4. Закон України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України» // ВВРУ.-1996.- № 49.- Ст.272.

5. Закон України від 16 грудня 1993 р. № 3723-ХІІ "Про дер­жавну службу" // ВВР. - 1993. - № 52.- Ст. 490.

6. Закон України від 25 березня 1992 р. №2229-12 «Про Служ­бу безпеки»// ВВРУ.- 1992.- № 27.- Ст. 382.

7. Закон України від 05 листопада 1991 р. № 1790-12 «Про прокуратуру»// ВВРУ. - 1991.- № 53. - Ст. 793; станом на 17 січня 2002 р. - ВВР.- 2002.- № 17.- Ст. 125.

8. Закон України від 15 грудня 1992 р. № 2862-12 «Про статус суддів»// ВВРУ.- 1993.- № 8.- Ст. 56.

9. Закон України від 02 вересня 1993 р. № 3425-12 «Про нота­ріат» // ВВРУ.- 2002.- № 16. - Ст.114.

10. Положення "Про Міністерство юстиції України", затверджене Указом Президента України від ЗО грудня 1997 р. № 1396/97// Офіційний вісник України N 2, ст. 14 від 29.01.1998.

11. Положення «Про Міністерство внутрішніх справ України», зат­верджене Указом Президента України від 07 жовтня 1992 р.// Офі­ційний вісник України 0, N 42, ст. 1774 від 03.11.2000.

Деонтологічні кодекси

1. Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства. / Міжнародний договір від 01 жовтня 1988 (Міністер­ство закордонних справ України, Рада Європи) // іауазсгірі: ОрепОос

('994_343').

2. Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб. / Міжнародний договір від 23 липня 1996 (Міністерство закордонних справ України, 00Н) // іауазсгірі: Ореп^^с ('995_788').

3. Статут патрульно-постової служби міліції України, затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28 липня 1994 року.

4. Положення від 04 квітня 1997 № 1 "Про Комісію з питань етики та вирішення спорів Професійної асоціації реєстраторів і депо­зитаріїв (ПАРД)" // ]ауа5егр1: ОрепОос ('усО01378-97').

5. Примірний перелік дій, що порушують ііисокі стандарти підприємницької етики та професійної відповідальності, затвердже­ний Асоціацією "ПФТС" 01 липня 1997 року. // іауазсгірі: ОрепОос ('п0001211-97').

6. Кодекс професійної етики аудиторів України, прийнятий Ауди­торською палатою 18 грудня 1998 року № 73 // ]ауа5сгірї: ОрепОос ('у0073230-98').

7. Правила етики арбітра (члена трудового арбітражу), затверд­жені наказом Національної служби посередництва і примирення від 8 вересня 2000 року.

8. Загальні правила поведінки державного сл/жбовця, затверд­жені наказом Головдержслужби України від 2 жовтня 2000 року.

9. Кодекс професійної етики судді, прийнятий на V з'їзді суддів України 24 жовтня 2002 р. // "Вісник Верховноі-о Суду України", N 5, вересень - жовтень, 2002 р.

10. Постанова Верховної Ради України від 28 листопада 2002 № 297-ІУ "Про прийняття за основу проекту Закону України про прийняття Кодексу професійної етики судді". // іауазсгірі: ОрепОос ('297-15')

11. Концепція запобігання маніпулювання ринком цінних паперів, нечесній торговій практиці і порушенню етики професійної діяльності на фондовому ринку, затверджена рішенням Державної ккомісії з фондового ринку і цінних паперів (ДКЦПФР) від 14 січня 2003 № 21 // іауазсгірї :0реп0ос ('уг021312-03').

12. Кодекс професійної етики аудиторів банківських установ, зат­верджений постановою Національного банку України від 12 лютого 2003 № 50 // іауазсгірї: ОрепОос ('у0050500-0;').

Спеціальна та додаткова література

1. Юридична енциклопедія. — К.: Вид-во «Українська енциклопе­дія» ім. М.П.Бажана, 2002.

2. Коментар до Конституції України/Друге видання. — К., 1998— 412 с.

3. Горшенев В.М., Бенедик И.В. Юридическая деонтология: Учеб-ное пособие. - К.: УМК ВО при Минвузе УССР, 1938. - 80 с.

4. Жалчнский А.З. Професиональная деятельюсть юриста. Вве-дение в специальность: Учебное пособие.— М.: Изд-во БЕК, 1997.— 330с.

5. Сливка С.С. Рудницький М./., Підгірський М. Т. та інш. Фор­мування правосвідомості юриста. — Львів, 1997. — 96 с.

6. Бризгалов І.В. Юридична деонтологія / Стислий курс лекцій.— К.: МАУП, 1998. - С. 29-37.

7. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навчальних закладів.— К.: "Атика", 1999.— С. 240 — 301.

8. Сливка С.С. Правнича деонтологія. / Підручник для вищих навчальних закладів.-К.: "Атика", 1999.-С. 283 - 317.

9. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія.— К.:

ВІРА; Дакор., 2000.- 506 с.

10. Бандурка О.М., Скакун О.Ф. Юридична деонтологія: Підруч­ник.- Харьків: Вид-во НУВС, 2002. - 336 с.

11. Шмелева Г.Г. Конкретизация юридических норм в правовом регулировании.— Львов, 1988. — 106 с.

12. Несімко О.Д., Сливка С.С., Штангрет М.Й. Особа юриста.— Львів, 1999.- 126 с.

13. Кукушкин В.М. Полицейская деонтология: Социологический ана-лиз зарубежншх концепций. М.: Академия МВД России, 1994. — 132 с.

14. Малахов В.М. Етика. Курс лекцій: Навчальний посібник — Київ:

«Либідь, 1996. - 304 с.

15. Михайлова Л.И. Социология культурьі: Учебное пособие.— М.:

Фаир-пресс, 1999.- 232 с.

16. Лекції з історії світової та вітчизняної культури/Загальна ре­дакція Яртися А.В., Шендрика С.М., Черепанової С.О. — Львів: Світ, 1994.- 496 с.

17. Ткаченко Т.С. Етико-правові проблеми професійної дефор­мації співробітників органів внутрішніх справ/Автореферат. — К., 1997.

КУРСОВІ ЗАВДАННЯ до модулів блоку 3 рівня З

1. Складіть термінологічний словник (Словник повинен місти­ти терміни з матеріалу модулів, а також із запропонованих джерел блоку 3 рівняЗ).

2. Питання для самоконтролю (відповідь перевірте за до­датком модулів блоку 3 рівня 3).

2.1. Що таке «мислення» і що таке «професійне мислення»?

2.2. Що таке професійна діяльність юриста?

2.3. Що є необхідною умовою формування деонтологічної право­свідомості?

2.4. Які стадії розвитку має юридична правосвідомість?

2.5. В чому полягає взаємозв'язок деонтологічної правосвідомості і професійної культури юриста?

2.6. В чому полягає єдність професійної культури і всіх інших видів культури юриста?

2.7. Що таке професіограма юридичної професії?

2.8. Користуючись професіограмою слідчого, розкрийте суть роз-шукової сторони діяльності слідчого.

2.9. Які якості притаманні соціальній сфері діяльності юриста?

3. Теми контрольної роботи

3.1. Вплив деонтологічної правосвідомості на розвиток і форму­вання професійної культури юриста.

4. Питання для підготовки до заліку

4.1. Особа і формування її свідомості та культури.

4.2. Особисті і професійні якості юриста.

4.3. Позитивні і негативні якості юриста.

4.4. Професійне мислення юриста.

4.5. Судження, умовивід, поняття.

4.6. Поняття логічності, критичності, об'єктивності.

4.7. Творче мислення юриста

4.8. Оперативність мислення.

4.9. Глибина і широта мислення.

4.10. Гнучкість мислення.

4.11. Самосвідомість — вища форма свідомості.

4.12. Формування деонтологічної правосвідомості.

4.13. Юридична правосвідомість та її стадії

4.14. Вплив деонтологічної правосвідомості на розвиток і форму­вання професійної культури юриста.

4.15. Особистий (персональний) обов'язок юриста.

4.16. Службовий обов'язок юриста.

4.17. Професійна діяльність і внутрішній імператив службового обов'язку юриста.

4.18. Зміст повсякденної роботи юриста.

4.19. Загальна характеристика основних юридичних спеціальностей

4.20. Діалектичний взаємозв'язок основних юридичних спеціальнос­тей із загальностратегічними завданнями професії юриста в цілому.

Матеріали для вивчення до модулів блоку 3 рівня З МОДУЛЬ 1. Фактори формування професійної свідомості юриста

Вплив особистих і професійних якостей на розвиток професійної

культури юриста

В попередніх модулях неодноразово розглядалися фактори об­'єктивного і суб'єктивного характеру, які впливають на професійну свідомість, професійну культуру юриста, правову свідомість і, нарешті, деонтологічну правосвідомість юриста. Звісно, всі фактори не були розглянуті, такі, наприклад, як економічний та політичний устрій держави, а також домінуючі в нашому суспільстві політико-правові ідеали. Але, розглядаючи питання, як відбувається соціалізація юриста, ми говорили про соціальне середовище, яке так чи інакше здійснює вплив на всі процеси, що відбуваються в ньому. Відомо, як відбувається соціальне і правове регулювання діяльності юриста, як реалізується правова політика держави і правове виховання взагалі. Правове виховання здійснюється у різноманітних формах (правове навчання, юридична практика, само­виховання та самоосвіта) та має на меті безпосереднє втручання в ду­ховний світ особи, внесення коректив в її світоглядні позиції.

І об'єктивні, і суб'єктивні фактори за своєю природою невід'ємні речі, вони тісно взаємодіють та доповнюють одне одного.

В центрі цих факторів знаходиться особа і формування її свідо­мості та культури.

Нагадаємо, що культура особи — це філософська категорія, що відображає рівень соціалізації людини, її придатність для того чи іншого

виду діяльності.

Професійна культура тісно пов'язана з культурою особи, яку ха­рактеризує перш за все праця, діяльність, виконання службових обо­в'язків. Професійну діяльність юриста характеризують такі категорії:

професійна орієнтація, професійне самоутвердження, професійна майстерність, талант, соціальні почуття, професіоналізм, про­дуктивна діяльність.

Кожна з названих категорій наповнюється особистими і профе­сійними якостями юриста. Проте якості юриста, на жаль, можуть бути не тільки позитивними а й негативними — цинізм, нечесність, владо­любство, жорстокість, користолюбство тощо.

Особисті і професійні якості юриста — це один із суб'єктивних фак­торів, що впливають на розвиток професійно-правової культури юриста.

Залежно від професійного напрямку можна виділити професіог-раму кожної спеціальності. (Поняття професіограми, а також профес-іограми окремих юридичних професій даються пізніше. Див. рівень З, блок 3, модуль 3).

Професійне мислення та його роль у формуванні правової свідо­мості та професійної культури юриста

Знання та досвід мають велике значення для формування свідо­мості людини. Тобто показником свідомості людини є якість та дос­товірність знань. Досвід, у свою чергу, впливає на рівень свідомості, і чим різноманітнішій досвід, переживання, тим стабільніша свідомість та вищий її рівень.

Свідомість — це Вищий рівень психологічного відображення людиною дійсності. Ті' реалізація у вигляді узагальнених образів і понять. Свідомість людини охоплює такі різновиди як суспільна, дер­жавна, національна, політична, патріотична, громадська, духовна, мо­ральна, естетична, професійна, правова свідомість.

Особливе значення для формування свідомості та професійної культури має професійне мислення юриста. Діяльність людини розум­на завдяки мисленню. Завдяки йому людина орієнтується в навко­лишньому світі, тому що використовує набуті раніие узагальнення в ситуації, що змінилася.

Професійне мислення юриста — це система інформаційно-пра­вової насиченості, що склалася завдяки установкам професійного при­значення, тобто це узагальнена орієнтація в конкретних професійно-правових ситуаціях дійсності.

Так, оглядаючи місце події, слідчий знаходить сліди минулої події і завдяки логічному мисленню реконструює цілісну картину можливо­го перебігу подій. Ця реконструкція відбувається опосередкованим шляхом — через розуміння зв'язків між зовнішніми проявами і сутн­істю того, що відбувалося в дійсності.

Такий логічний відбиток можливий на основі узагальнення наявних знань, але не тільки наявних, потрібна і нова інформація, що набувається в процесі вивчення матеріалу справи й особи підозрілого. І все це необх­ідно проаналізувати і відібрати необхідне для вирішення завдання.

Тобто у мисленні юриста моделюються об'єктивні властивості і взаємозв'язки між правовими явищами, їх істотні загальні особли­вості, що виражаються у формі суджень, умовиводів і понять.

Судження— це встановлення загальних взаємозв'язків у професійно-правовій сфері. Судження юриста повинно мати нормативність, точність, формалізованість висновків. Воно спеціально обґрунтовується раніше перевіреними фактами, закономірностями, системою умовиводів.

Умовивід — це узагальнення властивостей однорідної групи пра­вових явищ; одержання нового знання з наявних знань. Умовивід юриста не повинен виходити за рамки норм, установлених законами.

Поняття— це розуміння сутності (істотних властивостей) конкрет­ного правового явища як різновиду певної групи таких явищ. Даючи кваліфікацію тому або іншому з них через поняття (крадіжка, підробка, замах на вбивство та інші), юрист- практик підбиває підсумок творчої розумової діяльності, орієнтуючись на закріплене в законі поняття.

Отже, весь процес мислення базується на співвідношенні ситуа­тивної інформації (про конкретну подію, факт) з узагальненою інфор­мацією, що зберігається в пам'яті індивіда. Тобто мислення — основ­ний вид психологічних якостей юриста.

Результат мислення, як правило, залежить від того, що являє собою юрист як особа з урахуванням його складної, навіть суперечливої індив­ідуальності. Особисті риси обумовлюють характер вибору при прийняті тих або інших рішень. Він є початком будь-якої діяльності, у зв'язку з чим розвиток мислення завжди безпосередньо визначається самим вибором. Якщо немає вибору, то немає і мислення, і ухвалення рішення.

Професійне мислення юриста пов'язане з виконанням суспільних і державних завдань за допомогою юридичних засобів і способів, дій і операцій, винесених рішень і актів їх реалізації, надання конкретним суспільним відносинам і ситуаціям правової форми. Вибір професійно­го мислення юриста — результат пошукової ситуації, а за змістом — вияв свободи волі і її обов'язкового компоненту — відповідальності за вибір.

Тобто професійне мислення юриста вимагає творчого мислення, для якого характерно:

1) Проблемний характер підходу до вивчення явиш, — це якість творчого мислення, яка виявляється у вмінні поставити питання, яке треба з'ясувати, дослідити тобто визначитись. Проблемний характер мислення юрист використовує при реконструктивній і пошуковій діяль-

ності, точніше, на їх межі.

2) Оперативність мислення — розумова готовність до спосте­реження за ходом ситуації, гнучкість у застосуванні методів, за допо­могою яких будь-яка справа може бути вирішеною швидше і якісні­ше. Оперативність мислення належить і до пошукової діяльності юриста — забезпечується оптимальне поєднання спостережливості, уяви та інтуїції.

3) Динамічність мислення — вміння швидко, творчо орієнтуватися в конкретній ситуації, знати, на що треба звернути увагу, а на що не звертати, тобто відокремити головне від другорядного, розвинути вер­сію. Динамічність думки особливо важлива для високої якості роботи.

4) Логічність — послідовність розумового процесу, вміння робити узагальнення в ході аналізу юридичних фактів.

5) Критичність — уміння піддавати критичному аналізу ситуацію й отримати юридичні факти.

6) Об'єктивність — спрямованість на одержання неупередженої інформації про ситуацію, проходження істини, для і-ого необхідне по­єднання розрізненої інформації в певні системи зв'язків (гіпотези, версії).

7) Глибина і ширина — це доповнюючі одна сідну якості. Якщо глибина визначається ступенем проникнення в сутність досліджувано­го об'єкта , то ширина характеризується охопленням як досліджува­ного явища, так і суміжних з ним сфер пізнання.

8) Гнучкість — здатність побачити досліджувана явище під новим кутом зору, розпізнати його нові властивості, переключитися на їх розгляд. Наприклад, слідчий повинен уміти швидко перебудовуватися в пошуковій діяльності, вчасно відмовлятися від перевірки марної версії, помічати упущені можливості розслідування справи, переходити до нових варіантів пошуку.

Отже, професійне мислення юриста залежить від його ерудиції, загальної культури і професійного досвіду.

Вищою формою свідомості є самосвідомість. Самосвідомість випливає із свідомості особи і означає усвідомлення людини самої себе у суспільстві. Самосвідомість породжує індивідуальну свідомість кожної людини, яка охоплює весь духовний світ особистості.

Більш детально розглянемо правову свідомість, її правосвідомість юриста входить його професійне мислення, фахов знання. Але про­фесійні знання ще не визначають змісту правосвідомості юриста. Важ­ливу роль тут відіграють певні власні критерії, оцінки, серед яких слід виділити емоційний стан юриста, його ставлення до права.

А тепер згадаємо про внутрішній імператив, службового обов'язку. Як відомо, він не підвладний чужим нормам, керується перш за все за­гальнолюдськими цінностями. Тобто юрист чинить ;;а велінням серця, але при цьому спрацьовує ставлення до правових норм та багато інших чинників. Все це відповідає одній із функцій юридичної деонтології.

Ця функція вимагає виділити тут зовнішні та внутрішні структурні елементи індивідуальної правосвідомості юриста.

До зовнішніх належать:

1) правові знання;

2) повага до права, до закону на основі правових переконань;

3) соціально-правова актуальність особи. До внутрішніх компонентів належать:

1) інтелектуальні (раціональні) процеси і стани;

2) емоційні процеси і стани;

3) вольові процеси і стани.

Вже вказувалося, що на сьогодні видано шість підручників різних авторів з деонтології, і всі вони різні. Прихильниками такої класифі­кації є Біленчук і Сливка (автори підручників). Далі пояснимо, що вони розуміють під станом.

Отже, правосвідомість юриста повинна мати професійний харак­тер, а професійний характер є складовим елементом усієї правової системи в державі.

Основні поняття

Професійна діяльність юриста, свідомість, професійне мислення юриста, самосвідомість, правосвідомість юриста.

Необхідно залам ятати

Свідомість — це вищий рівень психологічного відображення лю­диною дійсності, її реалізація у вигляді узагальнених образів і понять.

Професійне мислення юриста — це система інформаційно-пра­вової насиченості, що склалася завдяки установкам професійного при­значення, тобто це узагальнена орієнтація в конкретних професійно-правових ситуаціях дійсності.

Самосвідомість є вищою формою свідомості, випливає із свідо­мості і означає усвідомлення людиною самої себе у суспільстві. Са­мосвідомість породжує індивідуальну свідомість кожної людини, яка охоплює весь духовний світ особистості.

Правосвідомість юриста — професійне мислення юриста, його про­фесійні знання, які формуються за певними власними критеріями, оцін­ками з урахуванням емоційного стану юриста, його ставлення до права.

МОДУЛЬ 2. Значення та вплив деонтологічної правосвідомості на розвиток і формування професійної культури юриста

2.1. Поняття деонтологічної, загальної і юридичної право­свідомості Перш ніж почати з'ясовувати, що ж таке деоитологічна право­свідомість, давайте визначимо, де саме ми знаходимося на шляху вивчення всіх аспектів юридичної деонтології. Згадайте формулюван­ня поняття "юридична деонтологія".

З особистими і професійними якостями юриста ми розібра­лися окремо. В цьому модулі визначимося з вимогами до цих якос­тей, а також /з системою формування цих якостей. Якості, прита­манні юристу, також стали в нагоді при вивченні різних культур, які є складовими елементами професійної культури, про яку також йти­меться в цьому модулі.

Отже, правова діяльність безпосередньо залежить від рівня про­фесійної підготовки, правової культури працівника, його морального обличчя в цілому.

Але кожен юрист має своє індивідуально-правсіве поле. І тому дії та вчинки юриста випливають із його власних правових поглядів, які залежать від обставин, психічного стану, отримання певних знань тощо. І все це є необхідною умовою формування деонтологічної правосвідо­мості.

Таким чином, можна зробити висновок, що деонтології/на пра­восвідомість — це інтелектуальна власність юриста, оскільки вона пов'язана з інтелектом та моральними принципами; це конкрети­зація його правосвідомості.

Виходячи із сутності самої деонтології, можна сказати, що деон-тологічна правосвідомість характеризується так званою юридичною евристикою. Інакше кажучи, юрист щоразу приходить до нового висновку у процесі розгляду юридичних справ. І тому, що це не­повторний індивідуальний вияв загальної праеіосвідомості в конкрет­них умовах, її (правосвідомість) й називають деонтологічною.

Отже, деонтологічна правосвідомість конкретизує загальну пра­восвідомість і є надзвичайно актуальною при загостренні правових почуттів юриста, який діє у правовому полі. І щоб це стало зрозумі­лим, слід виділити стадії'загально/' правосвідомості — теоретичну, практичну, досконалу. На першій стадії у юриста формується теоре-. тична правосвідомість; на другій стадії (під впливом професійної соц­іалізації в процесі практичної діяльності) юрист формує таку право­свідомість, якої вимагає життя; третя стадія пов'язана з великим дос­відом юридичної роботи.

Юридична правосвідомість, в свою чергу, теж має три стадії:

неочікувано-раптову; очікувано-раптову і постійну.

Пояснимо. Юрист-початківець потрапляє в ситуацію, коли він не очікує моменту вияву своєї правосвідомості, і, як правило, до таких дій він не готовий. Проте друга стадія передбачає сподівання на такі прояви, і юрист заздалегідь готується до такої ситуації, навіть про всяк випадок. Третя стадія відображає той факт , коли юриста не можна нічим здивувати у професійній діяльності. Рівень його право­свідомості має вже енциклопедичний характер.

Тобто можна сказати, що вияви деонтологічної правосвідомості є своєрідним "вибухом" у діяльності юриста, це дія мозку з викорис­танням великої енергії.

Безумовно, всі ці стадії і "вибух" Грунтуються на принципах інди­відуальності і неповторності.

2.2. Взаємозв'язок деонтологічної правосвідомості і профес­ійної культури юриста

Отже, з одного боку, можна сказати, що велике значення у фор­муванні деонтологічної правосвідомості має професійна культура як результат професіоналізму, розуміння правових явищ, переконання у цінності права, інтелект юриста тощо.

Але, крім розглянутих шляхів формування деонтологічної право­свідомості юриста, існують і інші — поліпшення економічного станови­ща суспільства, соціально-побутових умов і соціальної захищеності, розвиток суспільної, політичної та інших видів свідомості, підвищення значення релігійних, культурних і моральних цінностей, піднесення рівня національного духу права та деякі інші шляхи. І тут перш за все слід сказати про авторитет права.

І треба зазначити, що, незважаючи на всі негаразди в нашому суспільстві, право все більше проникає в систему соціальних зв'язків, втягуючи все більшу кількість людей у багатогранні правові відносини, завдяки чому підвищується роль захисників права, тобто юристів. По­чали вирішуватися деякі проблеми морального характеру. Наприк­лад, скасування смертної кари. Спірною на сьогодні є проблема виз­нання особистого права на смерть. Обговорюється така проблема, як легалізація сексуальних меншин. Багато проблем морального ха­рактеру та інші соціальні проблеми чекають свого юридичного вирі­шення. Це об'єктивний процесі

І саме у деонтологічних проявах зароджується нова правова дум­ка, яка надалі вимагає нормування.

Але, на жаль, в нашому суспільстві існують різні соціальні Відхилення.

2.3. Соціальні відхилення у діяльності юристів як один із негативних факторів впливу на професійну культуру юриста

Соціальні відхилення — це порушення існуючих правових, пол­ітичних, етичних, естетичних та інших соціальних норм.

У діяльності юристів найчастіше трапляються такі відхилення від правових норм (правопорушення), як хабарництво, зловживання служ­бовим становищем, безвідповідальність.

Серед неправових відхилень часто зустрічаються грубість, неврівно­важеність, надмірна самовпевненість, користолюбство, кар'єризм, про­текціонізм, бюрократизм, пияцтво. Ці найбільш поширені соціальні відхилення у юристів називають професіональними деформаціями.

Основні фактори, які викликають соціальні відхилення, це:

1) Юридичні— неурегульованість чи нечітка урегульованість сус­пільних відносин, відсутність послідовності, логічності прийнятих нор­мативних актів, їх суперечливість, що підриває віру в якість законів (наприклад, нормативні акти про податки неконкретні, неповні, казуї­стичні, часто змінюються).

2) Економічні — процес руйнації старого господарського орган­ізму випереджає становлення української економіки. Відсутність сти­мулювання якісної роботи, невдала адаптація в новій економічній об­становці викликають апатію, агресивність; має місце побічна матері­альна вигода з юридичної справи. На жаль, є такі юристи, що кон­сультують підприємців не на користь законних дій, а дають поради, як порушувати, "обходити" закони, скажімо, не платити податки, "відми­вати" гроші тощо.

3) Організаційні— погана організація роботи; слабкий контроль вищестоящих інстанцій; безвідповідальність у доборі кадрів; недостатні заходи з підвищення кваліфікації працівників.

4) Інтелектуальні — недостатній рівень правової, етичної, пол­ітичної, естетичної культури.

5) Соціально-психологічні— вроджені недоліки виховання.

6) Соціально-ціннісні — стійке порушення ціннісних орієнтацій тих верств чи груп населення, до яких належить юрист.

Для подолання всіх цих соціальних відхилень необхідно ліквіду­вати причини, які їх викликали.

Враховуючи всі особливості деонтологічної правосвідомості в ціло­му, можна сказати, що деонтологічна правосвідомість значно випе­реджає саме право, вона є ідейним джерелом права і призначена для вирішення складних і відповідальних життєвих завдань.

З огляду на особу юриста деонтологічна правосвідомість відоб­ражає рівень його підготовки, стан практичного досвіду і навіть мо­ральних та професійно-моральних якостей.

Отже, деонтологічна правосвідомість прямо впливає на розви­ток і формування професійної культури. Йдеться про професійне ставлення до норм прйЕіа, про високе професійне вміння, про профес­ійний етикет і такт, а також про наукову організацію своєї праці. Тут деонтологічна прсівосвідомість приносить неоціненну користь.

Юристу для здійснення своїх професійних обов'язків необхідно не тільки знати право, дотримуватися вимог законодавства, складати до­кументи, а ще й вільно і красиво викладати свої думки, знати історію, філософію, політику, ввічливо та уважно спілкуватися з громадянами, елегантно одягатися тощо. Тобто володіти більш значною системою духовних цінностей, які складають поняття загальної культури особи.

2.4. Суть і структура професійної культури юриста

Поняття "професійна культура" взагалі включає в себе результа­ти трудової діяльності, які обумовлені високим ступенем професійної моралі та загальноприйнятими нормами поведінки.

Особливостю професійної діяльності юриста є те, що його служ­бові функції здійснюються при строгому дотриманні вимог закону, права. Юрист повсякденно має справу з тлумаченням і застосуванням норм права в органічному взаємозв'язку з нормами моралі. Профес­ійна моральність юриста невід'ємна від суспільної моралі, а являє собою її конкретизацію стосовно юриспруденції. Норми професійної діяльності юриста — це складова частина загальної системи моралі;

вони відображають принципи справедливості, гуманності, служіння закону.

Професійна етика юриста спирається на регулятивні можливості моралі у взаємодії з правом, більшість принципів і норм якого мають безпосередній моральний зміст. Вимоги професійної моралі правни-ка, правозахисника знаходять вираз у різноманітних кодексах і перш за все у Циііільнсму кодексі, Кримінальному кодексі, Цивільно-процесуальному і Кримінально-процесуальному кодексах.

Так, скажімо, у зв'язку з презумпцією невинуватості у практичній діяльності юриста виникає низка питань етичного характеру. Підоз­рюваний, обвинувачений ще не є злочинцем. Ніхто не може бути виз­наний винним у скоєнні злочину, а також підлягати кримінальному покаранню інакше, як за рішенням суду. Це правове положення, прин­цип має велике моральне значення і випливає з визнання гідності людини, її права на повноцінне життя. Обвинувачений не вважається винним, поки це не буде доведено у встановленому законом порядку. Презумпція невинуватості у Кримінальному кодексі попереджує юристів, які займаються конкретною справою, про недопустимість свавілля.

Отже, професійна культура юриста - це результат про­фесіоналізму, розуміння правових явищ, переконання у цінності права, які обумовлені науковою організацією праці, інтелектом правника, юридичною мораллю, психологічним та педагогічним умінням і службовим етикетом.

Це визначення дає можливість окреслити компоненти професій­ної культури юриста.

Тобто професійна культура юриста має свою структуру, і в цій структурі виділяють: духовну, моральну, психологічну, етичну, ес­тетичну, правову, політичну, а також національну та інші куль­тури — інформаційну, економічну тощо.

Всі ці складові професійної культури повинні належати одному фахівцю.

Найбільш вдало і компактно поняття професійної культури даєть­ся в підручнику Біленчука П.Д. і Сливки С.С. "Правова деонтологія" стор. 72-81.

Основні поняття

Деонтологічна правосвідомість, професійна культура юриста.

Необхідно запам'ятати

Деонтологічна правосвідомість - це інтелектуальна власність юриста, оскільки вона пов'язана з його інтелектом та моральними принципами і кожного разу в процесі розгляду юридичних справ має неповторний вияв загальної правосвідомості.

Професійна культура юриста - це результати професіоналізму, розуміння правових явищ, переконання у цінності права, які обумовлені науковою організацією праці, інтелектом правника, юридичною морал-лю, психологічним та педагогічним умінням і службовим етикетом.

МОДУЛЬ 3. Службовий обов'язок юриста та професіограми юридичних професій.

3.1. Службовий обов'язок та види службового обов язку юриста

Під обов'язком слід розуміти певну систему принципів, конкрет­ний перелік дій, доручень, які покладені на когось, за невиконання яких передбачена певна відповідальність.

Службовий обов'язок юриста - це система необхідних, само­стійних правових дій у різних правових явищах, пов'язаних з мораль­ною свідомістю, чуйністю, великою внутрішньою потребою служіння своєму народові.

Яку б посаду не займав юрист, він завжди повинен пам'ятати, що атмосфера поваги до людини повинна панувати у кожній установі. Юрист, який працоє на державній службі і виконує функції слідчого, прокурора, судді, або займає інщі посади у державному апараті, усв­ідомлює, що від якості його діяльності залежить авторитет держави.

Обов'язок юриста реалізується у формі як добровільного, так і примусового викозистання і дотримання приписів правових норм. При­писи можуть встановлюватись державою, трудовим колективом, гро­мадськістю, а також самим юристом (його внутрішнім переконанням і спонуканням).

На основі цього можна виділити такі види обов'язків, що певною мірою стосуються юридичної діяльності: національний, суспільний, державний, юридичний, громадський, моральний, духовний, трудо­вий, професійний, службовий, функціональний, особистий (персо­нальний) та ін.

Національний обов'язок — це система узаконених принципів буття української нації, її менталітету, які правник повинен захищати у процесі правоохоронної діяльності.

Суспільний обов'язок — це система суспільних принципів, які характеризують готовність юриста обстоювати суспільні інтереси в ім'я нормальної життєдіяльності громадян.

Державний обов'язок юриста — це система принципів влади, відображених у Е.имогах до юристів як представників державного органу виконавчої та судової влади для застосування і реалізації законів та інших законодавчих актів з питань юридичної діяльності згідно Закону України "Про державну службу".

Юридичний обов'язок — це система правових принципів, які використовує юрист при розгляді сутності правового явища, щоб вста­новити істину і покарати винну особу.

Громадський обов язок — це система моральних принципів, відоб­раження у вимогах до впровадження у практику юридичних норм че­рез призму особистих якостей правника, його моральної свідомості на основі обов'язкового внутрішнього спонукання. В даному випадку на юриста обов'язки покладаються відповідними громадськими (доб­ровільними) організаціями.

Духовним обов язком юриста можна вважати необхідність набуття ним певного мінімуму всебічних знань для розвитку його за­гального світогляду, ерудиції та становлення особистості.

Трудовий обов язок юриста — це усвідомлення ним необхід­ності здійснення розумових зусиль у систематичній і наполегливій праці на благо народу.

Визначення перелічених видів допоможе з'ясувати, що ж таке | професійний обов'язок, а , відтак, і службовий обов'язок юриста. і Професійний обов'язок юриста — це система професійно-юри­дичних принципів, яка характеризується готовністю працювати у пра­воохоронних органах, сумлінним ставленням до виконання завдань, які висунуто перед юридичними службами (об'єктивний аспект), і гли­боким усвідомленням необхідності його професійних дій для захисту законних прав та свобод громадян (суб'єктивний аспект).

У період перебування на роботі у юриста виникає вже не профес­ійний, не юридичний, а, перш за все, службовий обов'язок.

Різновидом службового обов'язку є функціональний обов'язок.

Функціональний обов'язок виникає під час виконання якоїсь кон­кретної функції, ролі. Цих функцій на юридичній службі доволі бага­то, тому що вони досить звужені, конкретні.

3.2. Закріплення службового обов'язку юриста у відповідних законодавчих актах.

Юристи різних спеціальностей виконують свій службовий обов'я­зок на основі відповідних принципів.

Так, у Законі України "Про адвокатуру"(ст.7.) визначені службові обов'язки адвоката. Згідно з цією нормою, він зобов'язаний неухильно дотримуватися вимог чинного законодавства, використовувати всі пе­редбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, та відмовитись від прий­нятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

В цьому законі йдеться й про інші обов'язки адвоката.

А в деонтологічному кодексі правил здійснення адвокатської діяль­ності адвокатів Європейського Союзу, наприклад, є норма, яка так і називається "ДоЕ.іра і моральна недоторканість", в якій визначаєть­ся, що довіри не може бути, коли є сумніви в чесності, порядності, справедливості чи щирості адвоката. Названі властивості є професій­но обов'язковими.

На певних принципах і засадах побудовані також службові обо­в'язки суддів. Їх визначає Закон України "Про статус суддів". Ос­новні вимоги службового обов'язку їх визначено у ст. 6 Закону. Згідно з цією статтею, суддя зобов'язаний при здійсненні правосуддя дотри­муватись Конституції та законів України, забезпечувати повний, все­бічний та об'єктинний розгляд судових справ з дотриманням уста­новлених законом термінів.

Отже, різні види службових обов'язків різних видів юридичної діяльності визначають певні законодавчі акти.

Так, Закон України "Про державну службу" регламентує діяльність осіб, які працюють на державній службі. Державна служба в Ук­раїні— це професійна діяльність осіб, як/ займають посади в державних органах та їх апараті' щодо практичного виконан­ня завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службов­цями і мають відповідні службові повноваження.

Юристи, які працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипло­матичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та деяких інших органах, вважаються державними службовцями.

Закон України "Про державну службу" визначає, що державна служба грунтується на таких основних принципах.

- служіння народу України;

- демократизму і законності;

- гуманізму і соціальної справедливості;

- пріоритету прав людини і громадянина;

- професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відда­ності справі;

- персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни;

- дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

- дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

А стаття 5 цього Закону визначає деонтологічні норми — етику по­ведінки державного службовця. Згідно з цією статтею, він повинен:

- сумлінно виконувати свої службові обов'язки;

- шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування;

- не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам дер­жавної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

В цьому Законі (ст. 10) визначені і основні службові обов'язки державних службовців:

- додержання Конституції України та інших актів законодавства України;

- забезпечення ефективної роботи та виконання завдань держав­них органів відповідно до їх компетенції;

- недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина;

- безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

- збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно із законодавством не підлягає розголошенню;

- постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації;

- сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива і творчість у роботі.

Конкретні обов'язки державних службовців визначають­ся на основі типових кваліфікаційних характеристик і відобра­жаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.

Отже, юридична деонтологія надає чільне місце проблемам службового обов'язку. Адже що професійна діяльність юриста найб­ільше конкретизується сумлінням, сформованим для себе обов'яз­ком, який має назву внутрішнього імперативу службового обо­в'язку. У цьому полягає сенс вивчення такої дисципліни, як юридична деонтологія.

3.3. Деонтологічна характеристика професійної діяльності юриста за допомогою професіограм

Кожна професія, крім загальних вимог, висуває до юриста (прокурора, нотаріуса, адвоката судді та ін.) специфічні вимоги. Вони вклю­чаються в Професіограми (моделі) спеціалістів і є частиною юридич­ної деонтології.

Професіограма — це опис відносно стійких (стабільних) власти­востей особи, необхідних для ефективної професійної діяльності.

У професіогсамах юридичних професій виділяють основні на­прями професійної діяльності юриста, про які вже йшлося, коли роз­глядалися види юзидичної діяльності: соціальний, пошуковий, рекон­структивний, комунікативний, організаційний, засвідчувальний.

Соціальний — виражається в необхідності приймати соціальне значимі рішення в процесі тлумачення і реалізації правових норм, виступати захисником прав і законних інтересів громадян, організато­ром боротьби з правопорушеннями на дорученій ділянці, включаючи їх профілактику, проведення правової пропаганди серед населення, а також перевиховання злочинця.

Пошуковий — полягає в застосуванні юристом професійних нави­чок щодо встановлення фактів, що мають юридичне значення, у зборі інформації, необхідної для вирішення юридичних справ.

Реконструктивний— полягає в аналізі та узагальненні всієї зібра­ної юристом інформації з юридичної справи з метою відтворення уявної моделі ситуації, шо потребує правової оцінки.

Комунікативний— відбиває сторони професійної діяльності юри­ста, пов'язані з постійним спілкуванням з людьми — колегами, клієнтами, учасниками справи; всіма тими, хто має відношення до справи.

Організаційний — передбачає ефективну реалізацію юристом по­садових повноважень, що виражається у вольових діях щодо органі­зації власної праі-.і і ввіреного йому колективу.

Засвідчувальний передбачає такі аспекти (сторони) професійної діяльності юриста:

- розвинута письмова мова;

- здібності шпидко узагальнювати інформацію:

- вміння правильно документально оформити правові акти: рішен­ня, постанову, протокол, вирок тощо.

Отже, визначивши характерні риси практичної діяльності юриста, можна розробити професіограму (модель) юриста.

3.4. Професіограми юридичних професій

Якщо взяти, наприклад, професіограму слідчого, то це буде складна ієрархічна структура, в якій усі сторони професійної діяль­ності, а також особисті якості, навички й уміння взаємопов'язані.

В основі Професіограми слідчого лежить пошукова сторона діяль­ності, яка реалізує намагання розкрити злочин і проявляється в зби­рання необхідної інформації для вирішення професійних задач.

На цьому етапі слідчий:

1) відшукує й фіксує сліди скоєного злочину (разом з експер­том- криміналістом);

2) проводить обшук із метою виявлення слідів знарядь злочину, речей і цінностей, добутих злочинним шляхом, а також інших пред­метів і документів, що мають значення для справи, за наявності дос­татніх даних про місце або конкретну особу, яка скоїла злочин;

3) вилучає труп із місця поховання для судово-медичного дослі­дження з метою уточнення визначених даних (ексгумація трупа);

4) робить виїмку предметів і документів, що мають значення для справи, при наявності точних даних про особу або місце їх перебування;

5) винаходить джерела доказів — направляє вимогу (письмовий запит) особі або організації; відображає факт доставки об'єкта й інди­відуальні ознаки витребуваного об'єкта у матеріалах справи; приєднує об'єкт до справи та ін.

Пошукова сторона діяльності слідчого має особливе значення. Оглядаючи місце злочину, слідчий шукає відповіді на питання, що трапилось, які сліди залишились після цієї події.

Для правильного розв'язання цих завдань важливе значення ма­ють особисті якості слідчого: в першу чергу, це знання дисциплін кри­мінально-процесуального циклу (кримінального права, кримінального процесу і криміналістики), навички слідопита (пошук і фіксаціяслідів, механізм їх утворення і зв'язок із злочинами), професійний і життєвий досвід.

У процесі комунікативної діяльності слідчий повинен отри­мати необхідну інформацію для розкриття злочину від людей шляхом спілкування з ними.

Під час допиту від допитуваного отримується інформація про злочин. З психології і тактики допиту, майстерність, яка проявляється в професійному вмінні й навичках ведення допиту.

Слідчий повинен вміти організувати свій психічний стан, керувати своєю волею, а також у рамках закону керувати емоціями допитуваного.

Засвідчувальний етап вимагає від слідчого вміння письмово пере­давати фактичний матеріал, свою точку зору, вміти правильно скласти протокол, постанову тощо.

На наступному етапі слідчий виступає як організатор розслідування. Приймаючи відповідні рішення, він намагається їх реалізувати, при цьому виступає як організатор діяльності багатьох людей. Прак­тична робота вимг.гає від нього особливої зібраності, точності й орган­ізованості.

На наступному рівні знаходиться реконструктивна сторона діяль-ності слідчого, під час якої відбувається обробка інформації й прий­няття рішення. вііжлие.є значення на цьому рівні має загальний та фаховий інтелект слідчого. Сучасний слідчий повинен володіти не тільки фундаментальними юридичними науками, але й спеціальними приклад­ними науками — із тому числі педагогікою, бухгалтерським обліком, судовою балістикою тощо.

Ще один важливий аспект професіограми слідчого — соціальний.

Він виражається в тому, що слідчий:

1) притягає до відповідальності осіб, що скоїли суспільне небез­печні діяння;

2) проводить профілактику правопорушень, з'ясовує причини та умови злочинності;

3) сприяє відновленню порушених прав і свобод та інтересів фізич­них і юридичних осіб, що охороняються законом.

Соціальний аспект слідчої роботи вимагає від слідчого таких осо­бистих якостей:

- підвищеного і розвинутого почуття справедливості ("Законним може бути тільки справедливе рішення. Несправедливість не може бути законною");

- непримиренного ставлення до злочинності в будь-яких її проявах;

- гуманізму;

- безкомпромісності;

- здатності поставити себе на місце іншого.

В цьому посібнику, як приклад, дається професіограма слідчого. З іншими профес ограмами можна ознайомитись у підручниках, зок­рема, у підручнику О.М.Бандурка, О.Ф.Скакун "Юридична деонтоло­гія", стор. 292-323.

Підвищення якості праці юриста неможливе без урахування інди­відуальних особливостей його особи і відповідності особистих якос­тей об'ктивним вимогам професій.

Професіограми різних професій є орієнтиром для підготовки юриста-спеціаліста, а також зразком для практикуючого юриста в сфері правовозастосування, правоохоронної й контрольно-наглядової діяль­ності держави.

Тест-тернінг до рівня З

1. Чим відрізняються норми духовного права від юридичних норм?

2. Чи всі з названих елементів є структурними елементами духовної культури юриста?

а) інтелектуальне осмислення історії, традицій свого народу;

б) знання філософії законів Всесвіту;

в) релігієзнавство;

г) дотримання норм етики;

д) використання загальнолюдських цінностей є) усвідомлення національно-політичної ідеї.

3. Які ви знаєте принципи духовної культури?

4. Назвіть найважливіші функції духовної культури.

5. Чому духовна культура, як і всі культури, вважається скла­довою професійної культури?

6. Як ви розумієте наступне: національна культура — це душа народу?

7. Чи всі з названих елементів є складовими елементами національної культури юриста?

а) національне мислення;

б) державна українська мова;

в) знання джерел позитивного права;

г) ставлення до національної безпеки й виконання національного обов'язку;

д) духовне піднесення.

8. Який зміст можна вкладати в поняття «національна куль­тура юриста»?

9. Чи можна вважати національним обов'язком юриста заз­начене нижче?

а) поліпшення мовної ситуації в Україні;

б) розвиток конструктивного націоналізму;

в) боротьбу з "українським буржуазним націоналізмом";

г) формування національної свідомості у себе й у оточення;

д) розвиток української національної культури.

10. Чому національна культура, як і всі культури, вважається складовою професійної культури?

11. Як Н.Макіавеллі характеризує політику?

12. Чи всі з названих елементів є елементами політичної си­стеми суспільства?

а) суб'єкти (нзсії) політики;

б) державні підприємства й установи;

в) політичні норми та принципи;

г) політичні відносини (стосунки);

д) матеріальні суспільні відносини;

є) політичні погляди;

ж) політична :відомість та культура. 13. До структури політичної культури входить:

а) оволодіння політичними знаннями;

б) широка інсзормованість про політичне життя суспільства, його політичні ідеї і цінності, політичні права й обов'язки громадян тощо;

ваші варіанти: в); г); д); є); ж).

14. Виділіть ;і наведеного окремо принципи політичної куль­тури юриста й окремо функції політичної культури юриста:

формування громадянської культури юриста; державотворча іде­ологія; політична оцінка результатів юридичної діяльності; ідейність;

вироблення політичної орієнтації у виконанні службового обов'язку;

духовність і моральність; запобігання деформації політичної свідо­мості юриста; культура діалогу; розвиток української політико-правової думки; політичний імунітет; упорядкування політико-юридичних куль­турних процесів; сзормування української політичної еліти; логічність, справедливість.

15. Які з названих якостей відносяться до системи мораль­них цінностей?

а) культура спілкування;

б) сукупність стійких знань про добро, зло, справедливість, не­справедливість;

в) стиль поведінки;

г) сукупність стійких знань про наявність певних норм та прин­ципів моралі;

д) морально-чуттєве ставлення до випадків порушення принципів мо­ралі;

є) національне мислення;

ж) готовність стати на захист основних моральних ідеалів та особистими діями втілювати їх у практику життя.

16. Знайдіть відповідники до наступних понять:

а) абсолютні моральні норми;

б) відносні моральні норми

(елементарні, практично-дійові; вищі, теоретичні, ідеальні).

17. Назвіть найбільш вагомі моральні якості юриста:

а) розвинуте почуття обов'язку, особистої відповідальності за справу;

б) скромність у спілкуванні;

в) готовність до самопожертви;

ваш/варіанти: г); д); є); ж); з); і).

18. Дайте визначення поняттю "моральна культура юриста"

19. На основі різних визначень поняття "правова культура юриста, запропонованих у різних підручниках, сформулюйте своє визначення цього поняття.

20. Чим відрізняється правова культура світового (або євро­пейського) співтовариства від правової культури конкретного суспільства (національної правової культури)?

21. Висловіть свої міркування щодо динаміки: свідомість — по­чуття, свідомість — поведінка, почуття — поведінка, свідомість —дія.

22. Правосвідомість юриста містить:

а) професійне мислення юриста, ;

б) емоційний стан юриста;

ваші варіанти: в); г); д).

23. Виділіть з наведеного окремо внутрішні структурні еле­менти індивідуальної правосвідомості юриста й окремо — зовнішні:

повага до права, до закону на основі правових переконань; пра­вові знання; інтелектуальні (раціональні) процеси і стани; соціально-правова актуальність особи; вольові процеси і стани; емоційні проце­си і стани.

24. Які внутрішні та зовнішні сили спонукають юриста до виконання службового обов'язку?

25. Які основі аспекти (сторони) виділяються у професіогра-мах юридичних професій?

Додаток до блоку 3 рівня З

2.1. Мислення допомагає людині орієнтуватися в навколишньому світі, тому що використовує набуті раніше узагальнення в ситуації, що змінилася, а професійне мислення юриста формується завдяки інфор­маційно-правовій насиченості, що склалася завдяки установкам про­фесійного призначення, тобто це узагальнена орієнтація в конкретних професійно-правових ситуаціях дійсності.

2.2. Професійну діяльність юриста характеризують такі категорії:

професійна орієнтація, професійне самоутвердження, професійна май­стерність, талант соціальні почуття, професіоналізм, продуктивна діяльність.

2.3. Дії та вчинки юриста повинні випливати з його власного поля правових поглядів, які залежать від обставин, психічного стану, отри­мання певних зна-іь та багатьох інших проявів. Деонтологічна право­свідомість конкретизує загальну правосвідомість і є надзвичайно актуальною при загостренні правових почуттів юриста, який діє у правовому полі. Саме у деонтологічних проявах зароджується нова правова думка, а надалі ця думка вимагає нормування.

2.4. Спочатку це загальні стадії: теоретична, практична, доскона­ла. На першій стадії у юриста формується теоретична правосвідомість;

на другій стадії (під впливом професійної соціалізації, в процесі прак­тичної діяльності) юрист формує таку правосвідомість, якої вимагає життя; третя стадія пов'язана з великим досвідом юридичної роботи. Юридична правосвідомість, в свою чергу, теж має три стадії: неочіку-вано-раптова; очікувано-раптова й постійна.

2.5. Професійна культура, як результат професіоналізму, розумі­ння правових норм, інтелекту тощо, має велике значення у форму­ванні деонтологіч -юї правосвідомості.

2.6. Оскільки професійна культура юриста об'єднує всі види куль­тур особи юриста, то всі принципи та функції цих видів культури нале­жать також і професійній культурі. На основі різних якостей юриста всіх видів культури формується професійна культура юриста.

2.7. Це детальний опис конкретної професії. В цьому описі відоб­ражаються відносгіо стійкі (стабільні) властивості особи, необхідні для ефективної професійної діяльності.

2.8. Суть розшукової сторони слідчого полягає у виділенні з на­вколишнього середовища важливої інформації (наявність слідів зло­чинця, виявлення слідів знарядь злочину, зброї та ін.), яка дає мож­ливість достовірно відтворити події злочину.

2.9. У соціальній сфері діяльності для всіх юристів повинні бути характерні такі якості: намагання встановити істину, справедливість, гуманність, чесність.

Додаткові матеріали до посібника

Загальна декларація прав людини

Генеральна Асамблея 00Н (від 10 грудня 1948 року) (витяг)

Преамбула

Беручи до уваги, що визнання гідності, яка властива всім членам людської сім'ї, і рівних та невід'ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру: і

беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і нужди, проголошено як високе прагнення людей; і

беручи до уваги, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була зму­шена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення; і

беручи до уваги, що необхідно сприяти розвиткові дружніх відно­син між народами; і

беручи до увг.ги, що народи Об'єднаних Націй підтвердили в Ста­туті свою віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи і в рівноправність чоловіків і жінок та вирішили сприяти соц­іальному прогресові і поліпшенню умов життя при більшій свободі; і

беручи до уваги, що держави-члени зобов'язались сприяти у співро­бітництві з Організацією Об'єднаних Націй загальній повазі і додер­жанню прав людини і основних свобод; і

беручи до уваги, що загальне розуміння характеру цих прав і свобод має величззне значення для повного виконання цього зобов'­язання;

Генеральна Асамблея проголошує цю

Загальну декларацію прав людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути і»сі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожний орган суспільства, завжди маючи на увазі цю Декларацію, прагнули шляхом освіти сприяти поважанню цих прав і свобод і за­ безпеченню, шляхом національних і міжнародних прогресивних за­ходів, загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів держав-членів Організації, так і серед народів територій, що перебувають під їх юрисдикцією.

Стаття 1

Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства.

Стаття 2

Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціаль­ного походження, майнового, станового або іншого становища.

Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно від того, чи є ця тери­торія незалежною, підопічною, несамоврядованою або як-небудь іна­кше обмеженою у своєму суверенітеті.

Стаття З

Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність.

Стаття 4

Ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані; раб­ство і работоргівля забороняються в усіх їх видах.

Стаття 5

Ніхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдсь­кого, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання.

Стаття 6

Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності.

Стаття 7

Всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Деклара­цію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації.

Стаття 8

Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах ком­петентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.

Стаття 9

Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання.

Стаття 10

Кожна людина, для визначення її прав і обов'язків і для вста­новлення обгрунтзваності пред'явленого їй кримінального обвинува­чення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості не­залежним і безстороннім судом.

Стаття 11

1. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинюю доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту.

2. Ніхто не може бути засуджений за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх вчинення не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом. Не може також накладатись покарання тяжче від того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину.

Стаття 14

Кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.

Це право не може бути використане в разі переслідування, яке в дійсності грунтується на вчиненні неполітичного злочину, або діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 15

1. Кожна людина має право на громадянство.

2. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство.

Стаття 18

Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає сЕіободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособове, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.

Стаття 19

Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інфор­мацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кор­донів.

Стаття 21

1. Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю краї­ною безпосередньо або через вільно обраних представників.

2. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні.

3. Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля по­винна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні провадитись при загальному і рівному виборчому праві шля­хом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування.

Стаття 22

Кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне за­безпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і куль­турній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави.

Стаття 26

1. Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути без­платною, хоча б початкова і загальна. Початкова освіта повинна бути обов'язковою. Технічна і професійна освіта повинна бути загальнодо­ступною, а вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного.

2. Освіта повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи і збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма на­родами, расовими або релігійними групами і повинна сприяти діяль­ності Організації Об'єднаних Націй по підтриманню миру.

3. Батьки мають право пріоритету у виборі виду освіти для своїх малолітніх дітей.

Стаття 27

1 Кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами.

2. Кожна людина має право на захист її моральних і матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона є.

Стаття 28

Кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснеі-і.

Стаття 29

1. Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи.

2. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту ч демократичному суспільстві.

3. Здійснення цих прав і свобод ні в якому разі не повинно супе­речити цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй.

Стаття ЗО

Ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю сібо вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і сво­бод, викладених у цій Декларації.

Генеральна Асамблея 00Н 10 грудня 1948 року прийняла і проголосила Загальну декларацію прав людини. (Док.ООН/РЕ8/217 А)

Конвенція про захист прав людини та основних свобод

(Рим, 4.ХІ.1950) (витяг)

Уряди держав-членів Ради Європи, які підписали цю Конвенцію, беручи до уваги Загальну декларацію прав людини, проголошену Ге­неральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 року, враховуючи, що ця Декларація має на меті забезпечити загаль­не та ефективне визнання і дотримання прав, які в ній проголошені, враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її членами і що одним із засобів досягнення цієї мети є забезпе­чення і подальше здійснення прав людини та основних свобод, знову підтверджуючи свою глибоку віру в ті основні свободи, які складають підвалини справедливості і миру в усьому світі і які найкращим чином забезпечуються, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать, сповнені рішучості, як уряди євро­пейських країн, що є однодумцями і мають спільну спадщину політич­них традицій, ідеалів, свободи та верховенства права, зробити перші кроки до колективного забезпечення певних прав, проголошених у Загальній декларації, домовилися про таке:

Стаття 1 (1)

Зобов'язання поважати права людини

Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі 1 цієї Кон­венції.

Розділ 1 (1)

Права і свободи

Стаття 2 (1)

Право на життя

1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачено таке покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що його вчинено на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідно­го застосування сили:

а) при захисті будь-якої особи від незаконного насильства;

Ь) при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі

особи, яка законно тримається під вартою;

с) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення

або повстання.

Стаття 3 (1)

Заборона катування

Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи та­кому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Стаття 4 (1)

Заборона рабства та примусової праці

1. Ніхто не може триматися в рабстві або в підневільному стані.

2. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю.

3. Для цілей дієї статті значення терміна "примусова чи обов'яз­кова праця" не поширюється на:

а) будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається під час тримання під вартзю, призначеного згідно з положеннями статті 5 цієї Конвенції, або п\/., час умовного звільнення з-під варти;

Ь) будь-яку службу військового характеру або, — у випадку, коли особа відмовляється від неї з релігійних чи політичних мотивів у краї­нах, де така відмоеїв визнається, — службу, яка має виконуватися замість обов'язкової військової служби;

с) будь-яку сл'/жбу, яка має виконуватися у випадку надзвичайної си­туації або стихійногз лиха;, що загрожує життю чи благополуччю суспільства;

а) будь-яку роботу чи службу, яка входить у звичайні громадянські обов'язки.

Стаття 5 (1)

Право на свободу та особисту недоторканність

1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:

а) законне ув'язнення особи після її засудження компетентним судом;

Ь) законний іірешт або затримання особи за невиконання закон­ної вимоги суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'яз­ку, передбаченого законом;

с) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчинен­ню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

сі) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або за­конне затримання неповнолітнього з метою припровадження його до встановленого законом компетентного органу;

е) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекцій-і них захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або І наркоманів чи бродяг;

т) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою запо­бігання її незаконному в'їзду в країну, чи особи, щодо якої вживають­ся заходи з метою депортації або екстрадиції.

2. Кожного заарештованого має бути негайно поінформавано зро-\ зумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке і обвинувачення проти нього.

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положення-| ми підпункту с пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею | чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного ' строку або на звільнення до початку судового розгляду. , Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в судове | засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або затри-| мання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання | встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, І якщо затримання є незаконним.

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушен­ня положень цієї статті, має захищене позовом право на відшкодування.

Стаття 6 (1)

Право на справедливий судовий розгляд ', 1. Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обгрунтованості будь-якого криміналь-! ного обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедли-' вий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Судове рішення ; проголошується публічно, але преса і публіка можуть не допускатися в ; зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини в інтересах збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимага­ють інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін чи в разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопо­рушення, вважаєтеся невинуватим доти, доки його вину не буде дове­дено згідно із законом.

3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопо­рушення, має щонайменше такі права:

а) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для ньо­го мовою про характер і причину обвинувачення проти нього;

Ь) мати достатньо часу й можливостей для підготовки свого захисту;

с) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або — якщо він не має дос­татніх коштів для оплати правової допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;

а) допитувати свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умо­вах, що й свідків обвинувачення;

е) якщо він не розуміє мову, яка використовується у суді, або не розмовляє нею, — отримувати безоплатну допомогу перекладача.

Стаття 7 (1)

Ніякого покарання без закону

1. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії або бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення за націо­нальними законами або за міжнародним правом. Не може також при­значатися покарання, тяжче від того, яке застосовувалося на час вчи­нення кримінальнзго правопорушення.

2. Ця стаття не стоїть на перешкоді судовому розглядові і пока­ранню будь-якої особи за будь-які дії чи бездіяльність, які на час їх вчинення становили кримінальне правопорушення згідно із загальни­ми принципами права, визнаними цивілізованими націями.

Стаття 13 (1)

Право на ефективний засіб правого захисту Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушу­ються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідно­му національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діял^і як офіційні особи.

Стаття 14 (1)

Заборона дискримінації

Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантуєть­ся без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соц­іального походження, належності до національних меншин, майново­го стану, народження або інших обставин.

Стаття 17 (1)

Заборона зловживання правами

Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як таке, що надає будь-якій державі, групі або особі будь-яке право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, що викладені в цій Конвенції, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж передбачено в Конвенції.

Стаття 18 (1)

Обмеження у застосуванні обмежень на права Обмеження, які дозволяються цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, для якої вони передбачені.

Розділ II(2)

Європейський суд з прав людини

Стаття 32

Юрисдикція Суду

1. Юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї і які переда­ються йому на розгляд відповідно до статей 33, 34 і 47.

2. У випадку виникнення спору щодо юрисдикції Суду спір вирі­шується Судом.

Стаття 33 Міждержавні справи

Будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції та протоколів до неї, яке, як вона вважає, було допущене іншою Високою Договірною Стороною.

Стаття 34

Індивідуальні заяви Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи ссіб, що вважають себе потерпілими від порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню цього права.

Стаття 56 (1)

Територіальне застосування

Стаття 57 (1)

Застереження

1. Будь-яка держава при підписанні цієї Конвенції або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти може зробити застереження стосовно будь-якого окремого положення Конвенції з огляду на те, що той чи інший закон, чинний на той час на її території, не відповідає цьому положенню. Застереження загального характеру згідно з цією статтею не дозволяються.

2. Будь-яке застереження, зроблене згідно з цією статтею, має містити стислий виклад відповідного закону.

Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб

МЗС України, 00Н Міжнародний договір від 23.07.1996

Загальні принципи

1. Державна посада, як вона визначається у національному зако­нодавстві, це посгда, наділена довірою, яка передбачає зобов'язання діяти в інтересах держави. Тому державні посадові особи виявляють абсолютну відданість державним інтересам своєї країни, які представ­лені демократичними інститутами влади.

2. Державні посадові особи виконують свої обов'язки і функції компетентне і ефективно у відповідності до законів або адміністра­тивних положень і з повною доброчесністю. Вони постійно прагнуть того, щоб забезпечити найефективніше і вміле розпорядження дер­жавними ресурсами, за які вони несуть відповідальність.

3. Державні посадові особи уважні, справедливі і неупереджені при виконанні своїх функцій і, зокрема, у своїх відносинах з гро­мадськістю. Вони ніколи не надають будь-яку неправомірну перевагу будь-якій групі осіб або окремій особі, не допускають дискримінації щодо будь-якої групи осіб або окремої особи або не зловживають іншим чином наданими їм повноваженнями та владою.

Колізії інтересів і відмова від права

4. Державні посадові особи не використовують своє офіційне ста­новище для невиправданого здобування особистої користі або особи­стої та фінансової користі для своїх сімей. Вони не беруть участі ні в яких угодах, не займають ніякого становища, не виконують ніяких функцій і не мають ніяких фінансових, комерційних або інших анало­гічних інтересів, які несумісні з їх посадою, функціями, обов'язками або їх виконанням.

5. У тій мірі, у якій до цього зобов'язує посада, і відповідно до законів і адміністративних положень державні посадові особи спові­щають про ділові, комерційні або фінансові інтереси та про діяльність, яка здійснюється з метою отримання фінансового прибутку, які мо­жуть привести до можливої колізії інтересів. У випадку можливої або передбачуваної колізії між обов'язками і приватними інтересами дер­жавних посадових осіб вони діють відповідно до заходів, встановле­них для того, щоб зменшити або усунути таку колізію інтересів.

6. Державні посадові особи не мають права користуватися держав­ними грошовими коштами, власністю, послугами або інформацією, от­риманою ними при виконанні службових обов'язків, для здійснення діяль­ності, не пов'язаної з виконанням ними службових функцій.

7. Державні посадові особи діють відповідно до заходів, які вста­новлені законом або адміністративними положеннями, для того, щоб після виходу зі своїх офіційних посад вони не зловживали своїм ко­лишнім службовим становищем.

Повідомлення відомостей про активи

8. Державні посадові особи у відповідності до займаного службо­вого становища, як це дозволено або вимагається законом і адмініст­ративними положеннями, виконують вимоги про оголошення або по­відомлення інформації про особисті активи і зобов'язання, а також, по можливості, відомостей про активи і зобов'язання чоловіка (дру­жини) і/або утриманців.

Прийняття подарунків або інших знаків уваги

9. Державні посадові особи не домагаються і не отримують, прямо або опосередковано, будь-яких подарунків або інших знаків уваги, які можуть еіпливегги на виконання ними своїх функцій, здійснення своїх обов'язків і прийняття рішень.

Конфіденційна інформація

10. Відомості конфіденційного характеру, якими володіють дер­жавні посадові особи, зберігаються у таємниці, якщо національне за­конодавство, виконання обов'язків або потреб правосуддя не вимага­ють іншого. Такі обмеження застосовуються також після залишення служби.

Політична діяльність

11. Державні посадові особи беруть участь у політичній або іншій діяльності поза рс.мками їх офіційних обов'язків у відповідності до за­конів та адміністративних положень таким чином, щоб не підірвати віру громадськості в неупереджене виконання ними своїх функцій і обов'язків.

Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства

(Прийнято делегацією дванадцяти країн-учасниць на пленарному засіданні у Страсбурзі в жовтні 1988 року)

(Витяг) 1. Вступ 1.1. Місце адіюката в суспільному житті

У будь-якому правовому суспільстві адвокату відведено особливу роль; його призначення не обмежено сумлінним виконанням свого обов'язку у межсіх закону. Адвокат має діяти в інтересах права в цілому так само, як і в інтересах тих, чиї права і свободи йому довіре­но захищати; не гише виступати в суді від імені клієнта, а й надавати йому юридичну допомогу у вигляді порад і консультацій.

У цьому зв'язку на адвоката покладено цілий комплекс зобов'я­зань як юридичного, так і морального характеру, які часто вступають у взаємну суперечність.

1.2. Суть правил професійної етики

1.2.1. Правила професійної етики передбачають добровільне ви­конання їх тими, на кого поширюється їх дія, з метою забезпечення виконання адвокатом своїх обов'язків так, як це прийнято в будь-якому цивілізованому суспільстві. Недодержання адвокатом цих пра­вил карається, аж до застосування до нього дисциплінарних санкцій.

1.2.2. Правила, якими керується будь-яке об'єднання адвокатів, походять від існуючих в ньому традицій. Вони також співвідносяться з умовами і характером завдань, що виконуються членами даної орган­ізації в межах судових і адміністративних процедур, із державним законодавством.

Вважається неможливим і небажаним як застосування даних пра­вил поза їх загальним контекстом, так і їх застосування щодо будь-якого іншого комплексу правил, що явно з ними не узгоджується.

2. Загальні положення 2.1. Незалежність

2.1.1. Завдання, що виконуються адвокатом у процесі професій­ної діяльності, вимагають його абсолютної незалежності і відсутності будь-якого впливу на нього, пов'язаного, в першу чергу, з його особи­стою заінтересованістю або з тиском зовні.

Незалежне становище адвоката сприяє зміцненню в суспільстві довіри до процедур правосуддя і неупередженості суддів. Таким чи­ном, адвокату необхідно уникати будь-яких ущемлень власної неза­лежності і не поступатися принципами обов'язку заради інтересів клієнта, суду або інших осіб.

2.1.2. Адвокату належить зберігати незалежність як при розгляді майнових спорів, так і справ, не пов'язаних з матеріальною заінтере­сованістю. Порада, одержана клієнтом від адвоката, втрачає сенс, якщо останній дав її, керуючись міркуваннями власної вигоди, з будь-яких корисливих інтересів або під впливом тиску зовні.

2.2. Довіра і особиста порядність

Довірчі відносини між адвокатом і клієнтом можуть виникнути лише у разі відсутності в останнього сумнівів щодо чесності і сумлінності адвоката.

2.3. Конфіденційність

2.3.1. Особливість професії адвоката полягає в тому, що він одер­жує від клієнта відомості, які той не буде повідомляти іншій особі, а також іншу інформацію, яку йому належить зберігати в таємниці. Дов­іра до адвоката може виникнути лише за умови обов'язкового додер­жання ним принципу конфіденційності. Таким чином, конфіденційність є першорядним і фундаментальним правом та обов'язком адвоката.

2.3.2. Адвокаг зобов'язаний однаковою мірою зберігати в таєм­ниці як відомості, одержані ним від клієнта, так і інформацію про клієнта, надану йому у процесі надання послуг клієнту.

2.3.3. На обов'язок додержання конфіденційності не поширюєть­ся дія строку давності.

2.3.4. Адвокат зобов'язаний вимагати додержання конфіденцій­ності від помічників і від будь-яких інших осіб, які беруть участь в наданні послуг клієнту.

2.5. Неприпустимі види діяльності

2.5.1. З метою забезпечення незалежності адвоката при вико­нанні ним професійних обов'язків і у зв'язку з тим, що він є одним з учасників здійснення правосуддя, деякі види діяльності визнаються несумісними з його статусом.

2.5.2. Адвокат, який виступає в державі перебування в ролі захис­ника або бере участь від імені клієнта в судовому розгляді, зобов'яза­ний діяти згідно ;і положенням про недопустимі види діяльності, що існують в державі перебування.

2.5.3. Адвокат, який займається професійною діяльністю в дер­жаві перебування і бажає взяти безпосередню участь в будь-яких ко­мерційних операц ях або зайнятися на території держави перебування будь-яким видом ціяльності, не пов'язаної з юриспруденцією, зобов'­язаний керуватися існуючим в цій державі положенням, що передба­чає недопустимі для адвокатів види діяльності або зайняття, несумісні з їх професійним статусом.

2.7. Інтереси клієнта

Керуючись нс'рмами законодавства і правилами професійної ети­ки, адвокат завжди зобов'язаний діяти в інтересах клієнта, які для нього завжди превалюють перед його власними та інтересами колег-юристів.

Кримінально-процесуальний кодекс України (витяг)

Стаття 264. Участь прокурора в судовому засіданні Участь прокурора в судовому засіданні є обов'язковою, крім ви­падків: 1) коли розглядаються справи про злочини, передбачені части­ною першою статті 27 цього Кодексу; 2) коли він відмовився від підтри­мання державного обвинувачення.

Прокурор, керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переко­нанням, підтримує перед судом державне обвинувачення, подає дока­зи, бере участь у дослідженні доказів, заявляє клопотання і вислов­лює свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду, викладає свої міркування з приводу застосування кримінального за­кону і міри покарання щодо підсудного. Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він пови­нен відмовитися від обвинувачення і у своїй постанові викласти моти-, ви відмови. В цьому випадку суд роз'яснює потерпілому та його пред­ставнику їх право вимагати продовження розгляду справи і підтриму­вати обвинувачення. Прокурор пред'являє або підтримує пред'явле­ний цивільний позов, якщо цього вимагає охорона прав фізичних чи юридичних осіб або державних інтересів.

Стаття 323. Законність і обгрунтованість вироку Вирок суду повинен бути законним і обгрунтованим. Суд обґрун­товує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх об­ставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Господарський кодекс України

Від 16.01.2003 (витяг)

Стаття 5. Конституційні основи правопорядку у сфері господа­рювання

1. Правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економ­ічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відпо­відальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, пра­вової держави.

2. Конституційні основи правового господарського порядку в Ук­раїні становлять: право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знахо­дяться в межах території України, природні ресурси її континенталь­ного шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюєть­ся від імені Українського народу органами державної влади і органа­ми місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією Ук­раїни; право кожного громадянина користуватися природними об'єкта­ми права власності народу відповідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарюван­ня, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству; право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності;

економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва; забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключ­но законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтри­мання екологічної рівноваги на території України; забезпечення дер­жавою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав спо­живачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права.

3. Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері гос­подарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого право­вого господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.

Стаття 6. Загальні принципи господарювання 1. Загальними принципами господарювання в Україні є:

забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист дер­жавою усіх суб'єктів господарювання;

свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'яз­ку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту на­селення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

захист національного товаровиробника;

заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

ЗАКОН УКРАЇНИ Про статус суддів

від 15 грудня 1992р. Не 2862. - ВЗРУ. - 1993 № 8. - Ст. 56. (витяг)

Цей Закон визначає статус суддів з метою забезпечення належ­них умов для здійснення правосуддя, дотримання Конституції і за­конів України, охорони прав і свобод громадян.

Глава І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Суддя — носій судової влади

1. Професійні судді (далі — судді) та залучені у визначених зако­ном випадках для здійснення правосуддя представники народу є нос­іями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади.

2. Судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції України наділені повноваженнями здійснювати правосуд­дя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційно­му Суді України та судах загальної юрисдикції.

Стаття 2. Повноваження суддів

Судді мають необхідні для здійснення правосуддя повноваження, передбачені законами України.

Стаття 3. Незалежність суддів

1. Судді у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є неза­лежними, підкоряються тільки законові і нікому не підзвітні.

2. Гарантії незалежності суддів встановлюються цим Законом, а також Конституцією України.

3. Держава гарантує фінансове та матеріально-технічне забез­печення суддів і судів.

Стаття 5. Вимоги, що ставляться до судді

Суддя не може належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану робот/, крім наукової, викладацької та творчої.

Стаття 6. Обов'язки суддів Судді зобов'язані:

- при здійсненні правосуддя дотримувати Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд су­дових справ з дотриманням встановлених законом строків;

- додержувати вимог, передбачених статтею 5 цього Закону, служ­бової дисципліни та розпорядку роботи суду;

- не розголошувати відомості, що становлять державну, військову, служ­бову, комерційну тгі банкі вську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, відо­мості про особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізнали­ся під час розгляду справи в судовому засіданні, для забезпечення нероз-голошення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання;

- не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності.

Глава II

ОБРАННЯ СУДДІВ

Стаття 7. Право на зайняття судової посади

1. На посаду су.цді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

5. Необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого суду, вказаного у частині 1 цієї статті, є складання кваліфікаційного екзамену.

6. Особливі вимоги, необхідні для зайняття посади судді Консти­туційного Суду України, господарських та військових судів, визнача­ються Конституцією України, законами України "Про Конституційний Суд України", "Про господарські суди" та іншими законами України.

7. Не може бути суддею особа, яка має судимість, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.

Стаття 10. Присяга судді

Вперше призначений суддя в урочистій обстановці приймає при­сягу такого змісту:

"Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об'єктив­ним і справедливим".

Присяга судді складається перед Президентом України.

Глава III

ГАРАНТІЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ СУДДІВ

Стаття 11. Забезпечення незалежності суддів

1. Незалежність суддів забезпечується:

- встановленим законом порядком їх обрання (призначення), зу­пинення їх повноважень та звільнення з посади;

- особливим порядком присвоєння військових звань суддям військо­вих судів;

- передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя;

- таємницею прийняття судового рішення і забороною її розголо­шення; '

- забороною під загрозою відповідальності втручання у здійснен­ня правосуддя;

- відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

- правом судді на відставку;

- недоторканністю суддів;

- створенням необхідних організаційно-технічних та інформацій­них умов для діяльності судів, матеріальним і соціальним забезпечен­ням суддів відповідно до їх статусу;

- особливим порядком фінансування судів;

- системою органів судового самоврядування.

2. Всі державні органи, установи та організації, органи місцевого самоврядування, громадяни та їх об'єднання зобов'язані поважати незалежність судових органів і не посягати на неї.

3. Гарантії незалежності судді, включаючи заходи його правового захисту, матеріального і соціального забезпечення, передбачені цим Законом, поширюються на всіх суддів України і не можуть бути скасовані чи знихені іншими нормативними актами України і Авто­номної Республіки Крим.

Стаття 12. Недопустимість втручання у діяльність судді щодо здійснення правосуддя

1. Будь-яке не передбачене законом втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відпові­дальність згідно з законом.

2. Суддя не .зобов'язаний давати будь-які пояснення щодо суті розглянутих спраіі або справ, які знаходяться в його провадженні, а також давати їх будь-кому для ознайомлення, інакше як у випадках і порядку, передбачених законом.

КОДЕКС професійної етики судді

ЗАТВЕРДЖЕНО V з'їздом суддів України 24.10.2002

Зазначені в цьому Кодексі норми спрямовані на вирішення етич­них питань, пов'язаних зі статусом судді. Ці норми не можуть застосо­вуватись як підстави дисциплінарної відповідальності суддів і визнача­ти ступінь їх провини. Разом з тим судді мають прагнути додержувати їх у своїй професійній, громадській діяльності та приватному житті заради утверджеі-ня незалежності й неупередженості судової влади, зміцнення її авторитету в суспільстві.

Стаття 1

Суддя повинеч бути прикладом законослухняності, неухильно до­держувати присяга й завжди поводитися так, щоб зміцнювати віру грома­дян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду,

Стаття 2

Суддя має уникати будь-якого незаконного впливу на його діяльність, пов'язану зі здійсненням правосуддя. Він не вправі ви­користовувати своє посадове становище в особистих інтересах чи в інтересах інших осіб.

Стаття З

Суддя не може належати до політичних партій і професійних спілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Стаття 4

Суддя вправі брати участь у громадській діяльності, публічних заходах, якщо вони не завдають шкоди його статусу, авторитетові суду і не можуть вплинути на здійснення правосуддя.

Стаття 5

Суддя повинен старанно й неупереджено виконувати покладені на нього обов'язки і підтримувати свою професійну компетентність на належному рівні.

Стаття 6

Суддя не має права розголошувати інформацію, що стала йому відома у зв'язку з розглядом справи в закритому судовому засіданні. Він не може робити публічні заяви, коментувати в засобах масової інформації справи, які перебувають у провадженні суду, та піддавати сумніву судові рішення, що набрали законної сили.

Стаття 7

Суддя повинен здійснювати судочинство в межах та в порядку, визначе­них процесуальним законом, і виявляти при цьому тактовність, ввічливість, витримку й повагу до учасників судового процесу та інших осіб.

Стаття 8

Суддя у визначеному законом порядку надає засобам масової інформації можливість одержувати відомості, виключаючи при цьому порушення прав і свобод громадян, приниження їх честі й гідності, а також авторитету суду та статусу судді.

Стаття 9

Суддя при здійсненні правосуддя не повинен допускати проявів учасниками процесу чи іншими особами неповаги до людини за озна­ками раси, статі, національності, релігії, політичних поглядів, соціаль­но-економічного становища, фізичних вад тощо.

Стаття 10

Суддя має утримуватися від поведінки, будь-яких дій або вислов­лювань, що можуть призвести до втрати віри в рівність професійних суддів, народних засідателів та присяжних при здійсненні правосуд­дя.

Стаття 11

Суддя, що перебуває на адміністративній посаді в суді, повинен утримуватися від поведінки, дій або висловлювань, які можуть призве­сти до втрати віри в рівність статусу суддів і в те, що професійні судді колективно управляють внутрішньою діяльністю судів.

Стаття 12

Суддя має докладати всіх зусиль до того, щоб на думку розсуд­ливої, законослухняної та поінформованої людини його поведінка була бездоганною.

ЗАКОН УКРАЇНИ Про нотаріат

від 02 вересня 1993 р.

№ 3425-12.- ВВРУ.- 2002.- № 16. - Ст.114. (витяг)

Цей Закон встановлює порядок правового регулювання діяльності нотаріату в Україні.

Стаття 2. Правова основа діяльності нотаріату Правовою ос-ювою діяльності нотаріату є Конституція України, цей Закон, інші законодавчі акти України.

Стаття 3. Нотаріус

Нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юри­дичну освіту (унІЕ.ерситет, академія, інститут) і пройшов стажування протягом шести місяців в державній нотаріальній конторі або у нотарі­уса, що займається приватною нотаріальною практикою, склав квалі­фікаційний іспит та одержав свідоцтво про право на заняття нотаріаль­ною діяльністю. Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість.

Стаття 4. Права нотаріуса

Нотаріус має право: витребувати від підприємств, установ і орган­ізацій відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій; складати проекти угод і заяв, виготовляти копії документів та виписки з них, а також давати роз'яснення з питань вчинення нотарі­альних дій і консультації правового характеру. Чинним законодав­ством нотаріусу можуть бути надані й інші права.

Стаття 5. Обов'язки нотаріуса

Нотаріус зобов'язаний: здійснювати свої професійні обов'язки відпо­відно до цього Закону і принесеної присяги; сприяти громадянам, підприє­мствам, установам і організаціям у здійсненні їх прав та захисті закон­них інтересів, роз'яснювати права і обов'язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду; зберігати в таємниці відомості, одержані ним у зв'язку з вчиненням нотаріальних дій; відмовити у вчи­ненні нотаріальної дії в разі її невідповідності законодавству України або міжнародним договорам.

Стаття 6. Присяга нотаріуса

Особа, якій вперше надається право займатися нотаріальною діяль­ністю, в управлінні юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій в уро­чистій обстановці приносить присягу такого змісту: "Урочисто прися­гаю виконувати обов'язки нотаріуса чесно і сумлінно, згідно з зако­ном і совістю, поважати права і законні інтереси громадян і органі­зацій, зберігати професійну таємницю, скрізь і завжди берегти чисто­ту високого звання нотаріуса".

Стаття 7. Вчинення нотаріальних дій

Нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, у своїй діяльності керуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, по­становами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а на тери­торії Республіки Крим, крім того, — законодавством Республіки Крим, наказами Міністра юстиції України, нормативними актами обласних. Київської та Севастопольської міських державних адмініст­рацій. Нотаріуси у встановленому порядку в межах своєї компетенції вирішують питання, що випливають з норм міжнародного права, а також укладених Україною міждержавних угод.

Стаття 8. Додержання таємниці вчинюваних нотаріальних дій Нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, зобов'язані додержувати таємниці цих дій.

Стаття 9. Обмеження у праві вчинення нотаріальних дій Нотаріус та посадова особа виконавчого комітету сільської, селищ­ної, міської Рад народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, не вправі вчиняти нотаріальні дії на своє ім'я і від свого імені, на ім'я і від імені свого чоловіка чи своєї дружини, його (її) та своїх родичів (батьків, дітей, онуків, діда, баби, братів, сестер), а також на ім'я і від імені працівників даної чотаріальної контори, працівників, що перебувають у трудових відносинах з приватним нотаріусом, або працівників даного виконавчого комітету. Посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів не вправі вчиняти нотаріальні дії також на ім'я і від імені даного виконавчого комітету. У зазначених випадках нотаріальні дії вчиняються в будь-якій іншій державній нотаріальній конторі, у приватного нотаріуса чи у виконавчому комітеті іншої сільської, селищної, міської Ради народних депутатів.

Стаття 10. Кваліфікаційні комісії нотаріату

Для визначення рівня професійної підготовленості осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю, при управлінні юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласної. Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій утворюється кваліфікаційна комісія нотаріату, положення про яку затверджується Міністерством юстиції України. На підставі результатів складеного іспиту кваліфікаційна комісія нотаріату приймає рішення про можливість допуску особи до нотаріальної діяль­ності. Особи, які на склали кваліфікаційний іспит, допускаються до його повторного складення не раніш як через один рік. Рішення кваліфікацій-но'і комісії може бути оскаржено у Вищу кваліфікаційну комісію нотаріа­ту при Міністерстві юстиції України в місячний строк з дня вручення його копії заінтересованій особі. Положення про Вищу кваліфікаційну комісію нотаріату затверджується Кабінетом Міністрів України.

КОДЕКС

професійної етики внутрішніх аудиторів банківських установ

СХВАЛЕНО Постанова Правління Національного банку України 12.02.2003 N 50

1. Загальні положення

1.1. Кодекс професійної етики внутрішніх аудиторів банківських установ (далі - Кодекс) встановлює правила поведінки та принципи етики, яких має дотримуватися внутрішній аудитор банківської уста­нови (далі — внутрішній аудитор).

1.2. Головне завдання цього Кодексу є встановлення моральних принципів етики та поведінки внутрішнього аудитора для забезпечен­ня гарантії високої якості його роботи, ефективної роботи банківської установи (далі - банк), а також підвищення організаційного статусу служби внутрішнього аудиту (внутрішнього аудитора) банку.

1.3. Кодекс розроблено відповідно до етичних вимог до професій­ного зовнішнього аудитора, які наведені в Кодексі професійної етики аудиторів України, затвердженому рішенням Аудиторської палати України від 18.12.98 № 73.

2. Моральні принципи етики внутрішнього аудитора Внутрішній аудитор під час виконання своїх службових обов'язків дотримується таких моральних принципів:

2.1. Чесність:

а) на чесності, що є головним принципом моральної етики внут­рішнього аудитора, ґрунтується довір'я до думки аудитора. Внутрішній аудитор має виконувати свої службові обов'язки чесно та неуперед-жено.

2.2. Об'єктивність:

а) внутрішній аудитор має продемонструвати найвищий рівень професійної об'єктивності під час виконання своїх службових обо­в'язків у процесі збирання, оцінювання і надання інформації про діяльність банку, яку перевіряє. Внутрішній аудитор повинен робити зважену оцінку всіх обставин, ставитися до справи неупереджено та не допускати того, щоб особиста упередженість або тиск з боку могли позначитися на об'єктивності його оцінок та висновків;

б) об'єктивно о основою для висновків, рекомендацій внутрішнь­ого аудитора може бути тільки достатній обсяг інформації, а не упе­редженість або конфлікт інтересів.

2.3. Конфіденційність:

а) внутрішній аудитор під час виконання своїх службових обо­в'язків має доступ до інформації щодо діяльності банку і зобов'яза­ний дотримуватися її конфіденційності;

б) внутрішній аудитор несе відповідальність за несанкціоноване розголошення кочфіденційної інформації та комерційної таємниці і не має права використовувати її у власних інтересах та розкривати її без відповідного на це дозволу керівництва банку, крім випадків, коли цього вимагає законодавство України.

2.4. Компетентність:

а) професійне» компетентність внутрішнього аудитора вимагає на­явності в нього повної вищої фінансово-економічної освіти, яка отри­мана в навчальному закладі України, що має державну акредитацію, або в навчальному закладі іноземної держави, дипломи якого мають юридичну силу в /країні. Внутрішній аудитор використовує необхідні знання, навички і досвід роботи під час здійснення внутрішнього аудиту;

б) внутрішній аудитор бере на себе лише ті зобов'язання, для виконання яких він володіє достатніми професійними знаннями, навичками і практичним досвідом;

в) внутрішній аудитор проводить внутрішній аудит відповідно до професійних танд.іртів, зазначених у Методичних вказівках щодо зас­тосування стандартів внутрішнього аудиту в банках України, затверд­жених постановою Правління Національного банку України від 20.07.99 N 358, та вимог Положення про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 20.03.98 N 114 (зі змінами).

3. Загальні обов'язки та правила поведінки внутрішніх аудиторів

3.1. Внутрішній аудитор під час виконання службових обов'язків діє згідно з Конституцією України та законами України, нормативно-правовими актами Національного банку України, положенням про служ­бу внутрішнього аудиту банку.

3.2. Внутрішній аудитор визнає свою відповідальність перед суспільством, вкладниками та кредиторами банку, сприяє створенню умов для виконання завдань та мети банку, а також докладає зусиль для їх досягнення.

3.3. Внутрішній аудитор на високому професійному рівні виконує свої службові обов'язки, планує свою роботу, своєчасно і якісно ви­конує поставлені перед ним завдання, проявляє ініціативу.

3.4. Внутрішній аудитор постійно створює та підтримує належну репутацію своєї професії, утримуючись від будь-яких дій, що можуть дискредитувати його.

3.5. Внутрішній аудитор постійно підвищує свій рівень знань і навичок відповідно до функцій та завдань займаної посади, підвищує свій професійний, інтелектуальний та культурний рівень шляхом вив­чення відповідних національних і міжнародних стандартів бухгалтерсь­кого обліку, аудиту, відвідування семінарів, курсів підвищення квалі­фікації, участі в наукових конференціях, симпозіумах та шляхом са­моосвіти.

4. Діяльність, яка несумісна з виконанням завдань внутрішнього аудитора

4.1. Внутрішній аудитор не бере участі в будь-якій іншій діяль­ності, що є несумісною з виконанням завдань професійного характеру і яка могла б завдати шкоди їх оцінці, чесності, об'єктивності, неза­лежності чи репутації внутрішнього аудитора або яке може суперечи­ти меті та інтересам банку.

4.2. Внутрішній аудитор дотримується письмового зобов'язання банку про збереження та нерозголошення банківської таємниці, яка стала відома йому під час виконання своїх службових обов'язків.

4.3. Внутрішній аудитор не має права:

відмовляти службовим особам у наданні інформації, що передба­чено посадовою інструкцією та нормативно-правовими актами Націо­нального банку України, умисно затримувати її, надавати недостовір­ну чи неповну інформацію;

сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним та юридичним особам в одержанні ними кредитів або позичок, прий­манні вкладів (депозитів) та здійсненні інших банківських операцій з наданням пільг або переваг під час їх проведення;

вимагати чи брати від фізичних та юридичних осіб подарунки, отримувати послу-й, що є чи можуть бути як винагородаза рішення або дії, що належать до його службових обов'язків;

сприяти, використоЕіуючи своє службове становище, окремим фізич­ним або юридичним особам у проведенні ними кредитно-фінансової діяльності з метою одержання за це для себе, своїх родичів або інших зацікавлених осіб матеріальних благ, послуг, пільг або інших привілей.

Директор

Генерального департаменту

банківського нагляду В.В.Пушкарьов

Правила етиііи арбітра (члена трудового арбітражу)

(витяг)

Затверджено наказом

Національної служби посередництва і примирення від 8 вересня 2000 року № 72

Стаття 4. Незалежність арбітра

(1) Специфіка цілей і завдань трудового арбітражу вимагає як необхідної умови чалежного здійснення діяльності арбітра максималь­ної незалежност; арбітра у виконанні своїх професійних прав і обов'язків, що передбачає його свободу від будь-якого зовнішнього впливу, тиску чи втручання в його діяльність, зокрема з боку сторін колективного трудового спору (конфлікту), державних органів, а також від впливу своїх особистих інтересів.

(2) 3 метою дотримання цього принципу в своїй професійній діяль­ності арбітр зобов'язаний протистояти будь-яким спробам посягання на його незалежнсть, бути мужнім і принциповим у виконанні своїх професійних обоп'язків, відстоюванні професійних прав та їх ефек­тивному використанні в інтересах дотримання законності у вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів).

(3) Арбітр зобов'язаний не допускати в своїй професійній діяль­ності компромісів, що применшували б його незалежність, з метою догодити сторонам колективного трудового спору (конфлікту), дер­жавним і громадським органам, третім особам, якщо такі компроміси розходяться з нормами чинного законодавства і перешкоджають на­лежному вирішенню колективного трудовому спору (конфлікту).

(5) Арбітр не повинен при виконанні обов'язків члена трудового арбітражу керуватися вказівками інших осіб стосовно змісту, форм, методів, послідовності і часу здійснення його професійних прав і обо­в'язків, якщо вони суперечать його власній уяві про оптимальний вар­іант вирішення колективного трудового спору (конфлікту).

Стаття 5. Дотримання законності

(1) У своїй професійній діяльності арбітр зобов'язаний дотриму­ватися чинного законодавства України, сприяти утвердженню та прак­тичній реалізації принципів верховенства права та законності, вживати всі свої знання і професійну майстерність для належного вирішення колективного трудового спору (конфлікту).

(2) Арбітр не має права в своїй професійній діяльності вдаватися до засобів та методів, які суперечать чинному законодавству або цим Правилам.

Стаття 6. Конфіденційність

(1) Дотримання принципу конфіденційності є необхідною і важли­вою передумовою діяльності арбітра, без яких є неможливим прий­няття рішення трудового арбітражу. Тому збереження конфіденцій­ності будь-якої інформації, отриманої арбітром від сторін колектив­ного трудового спору (конфлікту) під час роботи трудового арбітражу, є правом арбітра у відносинах із сторонами колективного трудового спору (конфлікту) та обов'язком щодо сторін, кого ця інформація стосується.

(2) Дія принципу конфіденційності не обмежена в часі.

(3) Конфіденційність певної інформації, що охороняється прави­лами цієї статті, може бути відмінена тільки стороною колективного трудового спору (конфлікту), зацікавленою в її дотриманні, в пись­мовій або іншій зафіксованій формі.

(4) За всіх інших обставин при визначенні обсягу відомостей, на котрі поширюється обов'язок збереження конфіденційності, арбітр повинен виходити з норм цих Правил.

(5) Арбітр зобов'язаний забезпечити такі умови зберігання доку­ментів, переданих йому сторонами колективного трудового спору (кон­флікту), та інших матеріалів, що знаходяться в його розпорядженні і містять конфіденційну інформацію, котрі розумно виключають доступ до них сторонніх осіб.

Стаття 7. Компетентність та добросовісність

(1) Зважаючи -іа суспільну значущість і складність професійних обо­в'язків арбітра, від нього вимагається високий рівень професійної підго­товки, фундаментальне знання чинного законодавства, практики його застосування, опанування тактики, методів і прийомів діяльності арбітра.

(2) Арбітр зобов'язаний надавати правову та консультативну до­помогу сторонам колективного трудового спору (конфлікту) компе­тентне і добросовісно, що передбачає знання відповідних норм права, наявність необхідного досвіду їх застосування, доскональність в ура­хуванні всіх обставин, що стосуються вирішення конкретного колек­тивного трудового спору (конфлікту) і можливих правових наслідків виконання рішення трудового арбітражу.

(3) Арбітр зобов'язаний незалежно від своєї основної спеціаль­ності підтримувати на належному рівні знання у питаннях вирішення колективних трудових спорів (конфліктів).

(4) Арбітр має постійно працювати над вдосконаленням своїх знань і професійної майстерності, володіти достатньою інформацією про зміни у чинному законодавстві.

Стаття 8. Чесність і порядність

Арбітр повинен як у своїй професійній діяльності, так і в приват­ному житті бути чесним і порядним, поважати права, законні інтереси, честь, гідність, репутацію та почуття осіб, з якими він спілкується в процесі вирішення колективного трудового спору (конфлікту).

Стаття 9. ПоЕага до професії арбітра

(1) Всією своєю діяльністю арбітр повинен стверджувати повагу до професії арбітра, її сутності і громадського призначення, сприяти зберіганню та підвищенню її престижу.

(2) Цей принцип повинен дотримуватись у всіх сферах діяльності арбітра: професійній, громадській, публіцистичній та ін.

(3) Арбітр зобов'язаний виконувати рішення Національної служби посередництва і примирення, прийняті в межах її компетенції, що не виключає можливості критики останніх та внесення пропозицій до них.

Стаття 10. Культура поведінки

Арбітр повинен як у своїй професійній діяльності, так і в приват­ному житті, дбаючи про престиж звання арбітра, забезпечувати висо­кий рівень культури поведінки, поводити себе гідно, стримано, тактов­но, зберігати самоконтроль і витримку, при здійсненні своєї профес­ійної діяльності мати пристойний зовнішній вигляд.

Стаття 12. Дотримання принципу добросовісності під час роботи трудового арбітражу

(1) Під час роботи трудового арбітражу арбітр зобов'язаний ви­користати всі розумно необхідні і доступні йому законні засоби для надання ефективної правової та консультативної допомоги сторонам колективного трудового спору (конфлікту).

(2) Арбітр має виявляти активність у збиранні відомостей про факти, що можуть бути використані у роботі трудового арбітражу та при прийнятті рішення трудового арбітражу, бути принциповим і напо­легливим у використанні дозволених законом засобів їх отримання.

(3) Арбітр повинен намагатися забезпечити вирішення колектив­ного трудового спору (конфлікту) у терміни, передбачені чинним за­конодавством, дотримуючись при цьому всіх інших вимог, що пред'яв­ляються Законом України "Про порядок вирішення колективних тру­дових спорів (конфліктів)", нормативними актами Національної служ­би посередництва і примирення і цими Правилами до належного вико­нання арбітром своїх професійних обов'язків.

Стаття 13. Етичні аспекти відносин арбітра із сторонами колек­тивного трудового спору (конфлікту)

У відносинах щодо надання правової та консультативної допомо­ги сторонам колективного трудового спору (конфлікту) арбітр при визначенні суб'єкта прав і обов'язків сторін колективного трудового спору (конфлікту) і відповідному визначенні порядку реалізації своїх обов'язків має виходити з того, що для цілей передбаченої законо­давством та цими Правилами взаємодії з сторонами колективного тру­дового спору (конфлікту) (уточнення причин виникнення колективного трудового спору (конфлікту), отримання дозволу на розголошення конфіденційної інформації, надання роз'яснень щодо правової позиції у справі, інформування про хід розгляду колективного трудового спо­ру (конфлікту) трудовим арбітражем, тощо) сторони представляють особи, які від їх імені мають на те належні повноваження.

Стаття 15. Дотримання арбітром принципу законності під час роботи трудового арбітражу

1) Під час роботи трудового арбітражу арбітр зобов'язаний дотримуватися в-імог чинного законодавства, нормативно-правових актів, якими регламентується діяльність трудового арбітражу та арбітрів, а також вимог цих Правил, поводитись гідно і коректно.

(2) В ході засідання трудового арбітражу арбітр не повинен:

1) намагатися вплинути на рішення трудового арбітражу позарег-ламентними засобами;

2) робити свідомо неправдиві заяви стосовно фактичних обставин справи або давати їм свідомо неправильну правову оцінку;

3) подавати трудовому арбітражу завідомо неправдиві докази або свідомо брати учгість в їх формуванні;

4) посилатися з трудовому арбітражі на завідомо неправдиві або завідомо викривлені фактичні обставини, або обставини, що завідомо не стосуються предмета колективного трудового спору (конфлікту);

або на подані сторонами колективного трудового спору (конфлікту) докази, стосовно яких йому відомо, що вони є неправдивими;

5) порушувати порядок під час засідання трудового арбітражу, при­пускатись висловлювань, що принижують честь і гідність інших членів тру­дового арбітражу або інших учасників засідання трудового арбітражу.

Стаття 16. Дотримання принципів незалежності арбітра у відно­синах із учасниками вирішення колективного трудового спору (конф­лікту)

(1) Дотримую-іись принципу законності, арбітр водночас має бути наполегливим і принциповим у відстоюванні правових норм в роботі трудового арбітражу, не поступатися своєю незалежністю у дотри­манні положень чинних законодавчих та нормативно-правових актів;

у випадку вчинення сторонами колективного трудового спору (кон­флікту) тиску на арбітра — не йти на компроміси, які суперечать поло­женням чинних згіконодавчих та нормативно-правових актів;

(2) Арбітр не повинен полишати без уваги порушення закону і

повинен реагувати на відповідні дії у формах, передбачених чинним законодавством.

Стаття 17. Дотримання арбітром принципів чесності та поряд­ності під час засідання трудового арбітражу

(1) Арбітр не повинен повідомляти учасникам засідання трудово­го арбітражу свідомо неправдиву інформацію стосовно фактичних обставин колективного трудового спору (конфлікту), їх правової оцін­ки, суті закону, обсягу прав та обов'язків сторін, або іншим чином намагатися схили-и їх до зміни їх позиції.

(2) Арбітр не повинен вчиняти дій, спрямованих на невиправдане затягування розгляду колективного трудового спору (конфлікту) тру­довим арбітражем.

Стаття 18. Культура поведінки арбітра у відносинах з іншими учасниками вирішення колективного трудового спору (конфлікту)

У відносинах з іншими учасниками вирішення колективного тру­дового спору (конфлікту) арбітр повинен:

1) бути стриманим і коректним;

2) реагувати на неправильні дії або вислови цих осіб у формах, передбачених законом, зокрема у формі заяв, клопотань, скарг, тощо;

3) при заслуховуванні пояснень представників сторін колективно­го трудового спору (конфлікту) бути тактовним, не ставити запитань у підвищеному тоні, брутальній, знущальній формі, або формі, що при­нижує їх честь та гідність.

Стаття 19. Відносини між арбітрами

(1) Відносини між арбітрами повинні будуватися на засадах коле­гіальності, взаємної поваги один до одного, дотримання професійних прав арбітрів, слідування всім основним принципам етики арбітрів, передбаченим цими Правилами.

(2) Арбітр не повинен допускати по відношенню до іншого арбітра:

1) висловлювань, що принижують його честь та гідність, завдають шкоди його діловій репутації, нетактовних та принизливих висловів;

2) поширення свідомо неправдивих відомостей про нього. (3) Допустимими формами реагування арбітра на незаконну або неетичну поведінку іншого арбітра, якою заподіяна або може бути заподіяна шкода інтересам арбітра та трудового арбітражу, слід вва­жати звернення (заяви, скарги) в Національну службу посередництва і примирення, яка наділена повноваженнями по відношенню до арбітрів, а також використання інших форм захисту прав та законних інтересів особи, передбачених чинним законодавством України.

ПОЛОЖЕННЯ про Міністерство юстиції України (витяг)

ЗАТВЕРДЖЕНО Указом Президента України від ЗО грудня 1997 року № 1396/97

1. Міністерство юстиції України (Мін'юст України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і коорди­нується Кабінетом Міністрів України.

Мін'юст України є головним (провідним) органом у системі цент­ральних органів виконавчої влади щодо забезпечення реалізації дер­жавної правової політики.

2. Мін'юст Укзаїни у своїй діяльності керується Конституцією Ук­раїни, законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, а також цим Положенням.

Міністерство у встановленому порядку в межах своїх повнова­жень вирішує питання, що випливають із загальновизнаних норм міжна­родного права та міжнародних договорів України, згода на обов'яз­ковість яких надана Верховною Радою України.

3. Основними завданнями Мін'юсту України є:

забезпечення реалізації державної правової політики;

підготовка пропозицій щодо проведення в Україні правової ре­форми, сприяння розвитку правової науки;

забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина у виз­наченій сфері;

підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства, його систе­матизація, розроблення проектів нормативно-правових актів та міжнарод­них договорів Укрс.їни з правових питань, проведення правової експертизи проектів нормативю-правових актів, державна реєстрація нормативно-пра­вових актів, ведення Єдиного державного реєстру таких актів;

планування за пропозиціями інших центральних органів виконав­чої влади законопроектної роботи та роботи з адаптації законодав­ства України до законодавства Європейського Союзу, координація нормотворчої дія/іьності центральних органів виконавчої влади та кон­троль за здійсненням такої діяльності;

організація виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) відповідно до законів України, робота з кадрами, експертне забезпечення правосуддя; організація роботи нотаріату та органів реє­страції актів громадянського стану;

розвиток правової інформатизації, формування у громадян пра­вового світогляду;

здійснення міжнародно-правового співробітництва.

ЗМІСТ

ВСТУП

ЯК КОРИСТУВАТИСЯ ПОСІБНИКОМ

Логіко-змістона схема курсу “Юридична деонтологія”

Методичні вказівки щодо написання контрольної роботи

РІВЕНЬ І

Тематика модулів

Зміст модулів рівня 1 і рекомендована література для вивчення матеріалу

Курсові завдання до модулів рівня 1

Матеріали для вивчення модулів рівня 1

МОДУЛЬ 1. Природа юридичної деонтології та її розвиток, як науки і навчальної дисципліни

МОДУЛЬ 2. Предмет, метод та структура “Юридичної деонтології”

МОДУЛЬ 3. Принципи, функції та джерела юридичної деонтології

МОДУЛЬ 4. Вплив юридичної деонтології на формування деонтологічних нормативів у майбутнього юриста

Тест-тренінг до рівня 1

Додаток до рівня 1

РІВЕНЬ 2

БЛОК 1. Юрист, громадянське суспільство і держава

Тематика модулів

Зміст модулів рівня 2 і рекомендована література для вивчення матеріалу

Курсові завдання до модулів до рівня 2

Матеріали для вивчення модулів рівня 2

МОДУЛЬ 1. Юридична професія і соціальне призначення юриста в громадянському суспільстві та правовій державі

МОДУЛЬ 2. Соціалізація юриста, юридична діяльність та система юридичної діяльності

МОДУЛЬ 3. Соціальне регулювання юридичної практичної діяльності

МОДУЛЬ 4. Правове (державне) регулювання професійної юридичної діяльності та основні види юридичної практики

Тест-тренінг до рівня 2

Додаток до рівня 2

РІВЕНЬ 3

БЛОК 1. Фактора формування духовно-національної свідомості юриста

Тематика модулів

Зміст модулів блоку 1 і рекомендована література для вивчення матеріалу

Курсові завдання до блокуі рівня 3

Матеріали для вивчення до модулів блокуі рівня 3

МОДУЛЬ 1. Духовна культура юриста

МОДУЛЬ 2. Національна культура юриста

МОДУЛЬ 3. Політична культура юриста

Додаток до модулів блоку 1 рівня 3

БЛОК 2. Фактори формування морально-правової свідомості юриста

Тематика модулів

Зміст модулів блоку 2 і рекомендована література для вивчення матеріалів

Курсові завдання до модулів блоку 2 рівня 3

Матеріали для вивчення модулів блоку 2 рівня 3

МОДУЛЬ 1. Моральна культура юриста

МОДУЛЬ 2. Правова культура юриста

Додаток до модулів блоку 2 рівня 3

БЛОК 3. Фактори формування ефективної професійної діяльності юриста

Тематика модулів

Зміст модулів блоку 3 і рекомендована література для вивчення матеріалу

Курсові завдання до модулів блоку 3 рівня 3

Матеріали для вивчення до модулів блоку 3 рівня 3

МОДУЛЬ 1. Фактори формування професійної свідомості юриста

МОДУЛЬ 2. Значення та вплив деонтологічної правосвідомості на розвиток і формування професійної культури юриста

МОДУЛЬ 3. Службовий обов'язок юриста та професіограми юридичних професій

Тест-тернінг до рівня 3

Додаток до блоку 3 рівня 3

Додаткові матеріали до посібника

Навчальне видання Галина Олександрівна ЦИРФА ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

Навчальний посібник для дистанційного навчання

За редакцією Ніни Іванівни Клименко Літературний редактор А.А. Урбан Комп'ютерний набір автора Комп'ютерна верстка Г.В. Товстоноженко

Оригінал-макет виготовлений у видавничо-друкарському комплексі Університету "України"

Підписано до друку 13.05.04. Формат 60х84'/^. Папір офсетний. Умовн. друк. арк. 13,25. Обл. ви/:,, арк. 14,6. Гарнітура иКгаіпіап ТехІВооІ<. Завод №2. Наклад 2200 прим.

Віддруковано з готових плівок на ТОЕ$ "Джулія", м. Київ, вул. В. Василевської 27/29. Тел.: 211-85-62, 206-47-73 оіиІіа@Іп.иа Поштова адреса: 04116, м. Київ, а/я 71