ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ

ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ

МАТЕРІАЛЬНОГО ПРАВА

В РОЗ'ЯСНЕННЯХ 1 ЛИСТАХ

ВИЩОГО ГОСПОДАРСЬКОГО

СУДУ УКРАЇНИ

За загальною редакцією

Голови Вищого господарського суду України

Д. М. Притики

КИЇВ • ЮСТІНІАН • 2002

ББК 67.9(4УКР)304

В52

Укладач В. Е. Беляневич, кандидат юридичних наук

За загальною редакцією

Голови Вищого господарського суду України

Д. М. Притики.

В52 Вирішення господарських спорів

Застосування норм матеріального права

в роз ясненнях І листах Вищого господарського

суду України -К Юстішан, 2002 - 640 с

ISBN - 966-96155-2-6

Вміщені у цьому виданні матеріали являють собою систематизо­вані витяги з чинних роз'яснень та Інформаційних листів Вищого господарського (арбітражного) суду України з питань застосування норм матеріального права у вирішенні господарських спорів

Використані тексти роз яснень та листів Вищого господарського (арбітражного) суду України наведені з урахуванням змін І допов­нень станом на 1 серпня 2002 року

Збірник розрахований на практикуючих юристів, суддів, адво­катів, викладачів І студентів юридичних учбових закладів, усіх тих, хто цікавиться практикою вирішення господарських спорів

ББК 67.9(4УКР)304

ISBN - 966-96155-2-6 © Видавництво «Юстішан», 2002

© В Е Беляневич, всуп, укладання 2002

ЗМІСТ

Вступ 4

I Правовий статус суб'єктів

II Підприємства Об єднання підприємств Господарські товариства 6

1 2 Нсшдприьмницькі організації 40

2. Право власності 65

3. Інтелектуальна власність 98

4. Основні засади підприємництва 103

5. Зовнішньоекономічна діяльність Валютне регулювання 121

6. Митне регулювання 128
   7. Податки І збори Бюджетні відносини 131

8. Захист економічної конкуренції 205

9. Зобов'язання (заі альт питання) 213

10 Окремі види доі оворш

101. Посіавка 237

102. КоІІтракІацш 279
     10 3 Майновий паном Оренда Лізинг 286
     104 Підряд 314

10 5 Перевезення 319

106. Сірахуваиия 381

107. Кредитування Банківська дія Іьшсіь 384

108. Сумісна діяльнії, І ь 396

109. Постачання енергоресурсів 402
     1010 Інші види доюворів 410

Визнання угод недійсними 411

1. Позадоговірні зобов'язання 437

2. Забезпечення виконання зобов'язань

13 1 Застава 455

132 Порука 480

14. Розрахунки 482

15. Вексельний обіг 487

16. Відносини приватизації 491

17. Земельні відносини 529

18. Екологічні відносний 553

19. Інформація І зи'язок 576

20. Цінні папери Фондовий ринок 577

21. Банкрутство 578

22. Визнання недійсними актів державних та Інших органш 611

23. Позовна давність 624

ВСТУП

В процесі «малої» судової реформи Істотних змін зазнали норми й Інститути господарського судочинства Зокрема Законом України «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу Ук раши» від 21 червня 2001 року до Арбітражного процесуального кодек су введено розділ ХІІ-2 «Перегляд судових рішень Вищого господарсь кого суду України Верховним Судом України»

Відповідно до статті 111-14 Господарського процесуального ко­дексу України сторони у справі та Генеральний прокурор України ма­ють право оскаржити у касаційному порядку постанову Вищого гос­подарського суду України, прийняту за наслідками перегляду рішен­ня місцевого господарського суду, що набрало законної сили, чи по­станови апеляційного господарського суду до Верховного Суду Ук­раїни Як зазначається у статті 111-15 цього ж Кодексу, Верховний Суд України переглядає у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України у випадках, коли вони оскаржені

1. з мотивів застосування Вищим господарським судом України
   закону чи Іншого нормативно-правового акта, що суперечить Кон­
   ституції України,

2. у разі їх невідповідності рішенням Верховного Суду України чи
   Вищого суду Іншої спеціалізації з питань застосування норм ма­
   теріального права,

3. у зв'язку з виявленням різного застосування Вищим госпо­
   дарським судом України одного й того ж положення закону чи Іншо­
   го нормативно-правового акта у аналогічних справах,

4. на підставі визнання їх міжнародною судовою установою, юрис­
   дикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зо­
   бов'язання України

Отже, підстави для оскарження постанови Вищого господарсько­го суду України до Верховного Суду України є досить обмеженими

Привертає увагу друга підстава невідповідність постанови Вищо­го господарського суду України рішенням Верховного Суду України чи Вищого суду Іншої спеціалізації з питань застосування норм ма­теріального права Закон не конкретизує, про які саме рішення йдеть­ся Наразі судова практика має справу лише з роз'ясненнями та листа­ми Вищого господарського суду України

Як зазначається у підпункті третьому пункту 1 статті 39 Закону Ук­раїни «Про судоустрій України», до повноважень вищого спещалізова ного суду, в тому числі Вищого господарського суду України, віднесе­но надання методичної допомоги судам нижчого рівня з метою однако­вого застосування норм Конституції України та законів у судовій прак­тиці на основі н узагальнення та аналізу судової статистики У зв'язку

з цим Вищий господарський суд дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодав­ства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції Видання якихось Інших актів з питань застосування норм матеріального права Вищим господарським судом законодавство не передбачає

До введення в дію Закону України «Про судоустрій України» Вищий арбітражний суд України, згідно з пунктом 3 статті 12 Зако­ну України «Про арбітражний суд», забезпечував однаковість практики застосування законодавства, І роз'яснення Вищого арбітражного суду були обов'язковими для суддів І учасників гос­подарських правовідносин, що застосовують законодавство, з яко го дано таке роз'яснення Те, що зараз законодавець позбавив роз'яснення Вищого господарського суду обов'язкової сили, не зменшує їх значення, як таких, що орієнтують підлеглі суди у вели­чезному масиві законодавчих актів а також нормативно-правових актів, які регулюють господарські відносини Роз'яснення та листи Вищого господарського суду України, попри їх рекомендаційний характер, об'єктивно впливають на процес правозастосування, а та­кож відіграють певну роль у врегулюванні правовідносин, що ви­никають між суб'єктами господарювання

Слід також зважити на те, що судове рішення (постанова) може бу­ти скасоване Верховним Судом України, якщо воно прийнято з пору­шенням чи неправильним застосуванням норм матеріального права, а підставою для оскарження, як зазначалося вище, може бути невідповідність оскаржуваної постанови рішенням Вищого спеціалізо­ваного суду з питань застосування норм матеріального права

З викладеного виходить необхідність ознайомлення широких кіл юристів, фахівців Інших галузей, підприємців, керівників І фахівців органів державної влади І місцевого самоврядування, Інших осіб, що беруть участь у господарських відносинах, з документами Вищого господарського суду України, в яких викладена позиція вищої спеціалізованої судової Інстанції з питань застосування норм ма­теріального права

У цьому збірнику в систематизованому вигляді подаються витяги з чинних роз'яснень та листів Вищого господарського (арбітражного) суду з питань застосування норм матеріального права у господарсь­ких відносинах та у господарському судочинстві

Документи подані Із змінами І доповненнями станом на 1 серпня 2002 року

Вадим Беляневич,

кандидат юридичних наук,

адвокат адвокатської фірми

«Сергій Козьяков та партнери»

1. ПРАВОВИЙ СТАТУС СУБ'ЄКТІВ

1.1. ПІДПРИЄМСТВА. ОБ'ЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ. ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА

1. Згідно з пунктом 2 статті 5 Закону Української РСР
«Про підприємства в Українській РСР» підприємство може
бути створене в результаті виділення із складу діючих
підприємств, організацій або кількох структурних підрозділів,
а також на базі структурної одиниці діючих об'єднань за
рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника
чи уповноваженого ним органу. Як вбачається із змісту цієї
норми, для створення підприємства на базі структурної оди­
ниці необхідно рішення як трудового колективу цієї структур­
ної одиниці, так і трудового колективу об'єднання чи
підприємства. Таке правозастосування Закону про під­
приємства підтверджується також і змістом пункту 3 статті 15
цього Закону, яка передбачає права трудового колективу
підприємства. Відповідно до цієї статті трудовий колектив
державного підприємства бере участь у вирішенні питання
про виділення із складу підприємства одного чи кількох
структурних підрозділів для створення нового підприємства.

[Інформаційний лист від 01.12.92 р. №01-8/1433 «Про засто­сування пункту 2 статті 5 Закону України «Про підприємства в Україні»].

2. Відповідно до статті 6 Закону України «Про
підприємства в Україні» державна реєстрація підприємства
здійснюється виконкомом відповідної Ради народних депу­
татів або місцевою державною адміністрацією за місцезнаход­
женням підприємства не пізніше 15 днів від дня подання за­
яви. Перереєстрація підприємства провадиться в порядку,
встановленому для його реєстрації.

[п.1 Роз'яснення від 15.06.93р. №01-6/676 «Про деякі питання за­стосування статті 6 Закону України «Про підприємства в Україні»].

3. Якщо у державній реєстрації підприємства відмовлено
або ЇЇ не проведено у встановлений строк, засновник
підприємства (стаття 5 Закону України «Про підприємства в
Україні» та пункт 4 постанови Ради Міністрів УРСР від 22 ве­
ресня 1990 р. №278) відповідно до пункту 3 статті 6 Закону

України «Про підприємства в Україні» має право звернутися до суду з позовною заявою про визнання недійсним акта вико­навчого комітету Ради народних депутатів чи місцевої держав­ної адміністрації про відмову в реєстрації підприємства або про зобов'язання відповідного органу здійснити державну реєстрацію підприємства.

[п.2 Роз'яснення aid 15.06.93p. №01-6/676 «Про деякі питання за­стосування статті 6 Закону України «Про підприємства в Україні»].

4. Відповідно до статті 8 Закону України «Про підприєм­
ництво» судовий порядок скасування державної реєстрації
підприємства встановлений для випадків: визнання недійсни­
ми або такими, що суперечать чинному законодавству, уста­
новчих документів; здійснення діяльності, що суперечить ус­
тановчим документам та чинному законодавству України.
У таких випадках виконком Ради народних депутатів або
місцева державна адміністрація не мають права скасувати
власне рішення про державну реєстрацію підприємства. Ці дії
слід визнавати такими, що не відповідають чинному законо­
давству і не породжують для підприємства будь-яких право­
вих наслідків. В інших випадках, тобто коли для скасування
державної реєстрації підприємства не встановлено судового
порядку, рішення про скасування державної реєстрації може
бути визнане недійсним в порядку, передбаченому законодав­
ством. Якщо при вирішенні такого спору будуть виявлені об­
ставини, за наявністю яких в реєстрації підприємства не­
обхідно було відмовити, позов про визнання недійсним рішен­
ня про скасування реєстрації задоволенню не підлягає.

[п.4 Роз'яснення від 15.06.93 р. №01-6/676 «Про деякі питання за­стосування статті 6 Закону України «Про підприємства в Україні»].

5. Ліквідоване підприємство має право звернутись до
арбітражного суду із заявою про визнання недійсним акта про
його ліквідацію до моменту виключення з державного реєстру.

[пЛ Листа від 06.06.94р. №01-8/368 «Про деякі питання практи­ки вирішення господарських спорів»].

6. Органи державного управління не мають права прийма­
ти рішення про ліквідацію об'єднання підприємств, створених
на добровільних засадах.

[п.2 Листа від 06.06.94 р. №01-8/368 «Про деякі питання практи­ки вирішення господарських спорів»].

7. Якщо кредитор вважає, що ліквідаційна комісія необ­
грунтоване відхилила його вимогу до підприємства, яке
ліквідується, він має право до виключення останнього з дер­
жавного реєстру подати у встановленому порядку позов до
цього підприємства.

[п.З Листа від 06.06.94 р. №01-8/368 «Про деякі питання практи­ки вирішення господарських спорів»].

8. Чинне законодавство не передбачає розгляду в
арбітражному суді позовів трудових колективів про визнан­
ня недійсними актів про ліквідацію або реорганізацію
підприємства.

[п.7Листа від 06.06.94р. №01-8/368 «Про деякі питання практи­ки вирішення господарських спорів»].

9. За необхідності накладення арешту на майно боржника -
товариства з обмеженою відповідальністю слід враховувати,
що учасники його несуть відповідальність тільки в межах їхніх
вкладів (стаття 50 Закону України «Про господарські товари­
ства»), а не особистим майном.

[п.1.2 Листа від 22.11.94 р. №01-8/847 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

10. Відповідно до статей 12 та 13 Закону України «Про гос­
подарські товариства» засновники та учасники товариства
вносять у статутний фонд внески, зокрема у вигляді будинків,
споруд, обладнання, цінних паперів, грошових коштів, які за­
лишаються їхньою власністю. Крім того, засновники або учас­
ники товариства можуть передати йому майно у власність. От­
же, у разі відсутності у боржника достатніх коштів для задово­
лення обгрунтованих вимог кредиторів, останні мають право
вимагати звернення стягнення на майно (грошові кошти)
боржника, які належать йому у вигляді внесків у статутний
фонд як засновнику або учаснику господарського товариства.

[п.11 Листа від 07.12.95 р. №01-8/870 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

11. На майно, яке боржник передав у власність господарсь­
кого товариства, не може бути звернено стягнення за його зо­
бов'язаннями. При цьому слід мати на увазі деякі особливості
правового регулювання цього питання. Так, якщо особа є за-

сновником (учасником) товариства з обмеженою відпо­відальністю, то його внесок складає частину статутного фонду і хоча він не втрачає права власності на цю частку, згідно з статтею 57 Закону України «Про господарські товариства», звернення стягнення на цю частку не допускається.

[п.11 Листа від 07.12.95 р. №01-8/870 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

12. З метою задоволення своїх вимог за рахунок частки
боржника у статутному фонді такого товариства кредитор
перш за все має звернутися до товариства з' вимогою про
виділення частки боржника у порядку, передбаченому статтею
55 цього Закону. Якщо товариство ухиляється від задоволення
цієї вимоги, кредитор засновника (учасника) товариства
вправі звернутися до арбітражного суду за захистом своїх прав
та охоронюваних законом інтересів.

[п.11 Листа від 07.12.95 р. №01-8/870 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

13. Крім звернення стягнення на частку боржника у статут­
ному фонді товариства, кредитор вправі вимагати звернення
стягнення на частку майна товариства, належного боржникові
пропорційно його частки у статутному фонді (стаття 54 Зако­
ну України «Про господарські товариства»). Цей принцип
звернення стягнення на майно (грошові кошти) боржника,
внесене до статутного фонду, застосовується до Товариства з
додатковою відповідальністю (останній абзац статті 65 Зако­
ну) та до повного або командитного товариства (статті 73 та 77
Закону).

[п.11 Листа від 07.12.95 р. №01-8/870 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів>>].

14. Закон України «Про промислово-фінансові групи в Ук­
раїні» регулює відносини, пов'язані не лише із створенням,
ліквідацією та реорганізацією промислово-фінансових груп,
але й з виробничо-господарською і фінансовою діяльністю,
пов'язаною з виконанням державної програми, з метою ре­
алізації якої й було створено ПФГ. Тому при вирішенні спорів,
пов'язаних з укладанням, виконанням, зміною та розірванням

Генеральної угоди про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ, арбітражним судам слід керуватись нормами законодавства, що регулюють відповідні відносини, зокрема Цивільним кодексом України та антимонопольним законодавством.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон Ук­раїни «Про промислово-фінансові групи в Україні»].

15. Головне підприємство і учасники ПФГ згідно зі статтею 2
Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні»
зберігають статус юридичної особи, а також незалежність у
здійсненні виробничої, господарської і фінансової діяльності.
У складі ПФГ може бути тільки одне головне підприємство.
ПФГ не має статусу юридичної особи.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон Ук­раїни «Про промислово-фінансові групи в Україні»].

16. Головне підприємство і учасники ПФГ укладають Гене­
ральну угоду про сумісну діяльність для виробництва кінцевої
продукції. Ця діяльність відповідно до статті 434 Цивільного
кодексу України є окремим видом сумісної діяльності.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон Ук­раїни «Про промислово-фінансові групи в Україні»].

17. Сторони самостійно визначають умови Генеральної уго­
ди, крім тих, що випливають з державних програм, з метою ре­
алізації яких і створено ПФГ. Пункт 3 статті 2 Закону України
«Про промислово-фінансові групи в Україні» визначає істотні
умови Угоди, якими є: назва ПФГ; перелік затверджених у
встановленому законодавством порядку державних програм, з
метою реалізації яких створюється ПФГ; визначення головно­
го підприємства ПФГ; кандидатура президента ПФГ; його пра­
ва і обов'язки, порядок звільнення з посади; перелік учасників
ПФГ; перелік кінцевої продукції ПФГ, термін дії Угоди; інші
умови, передбачені законодавством, та ті, які визначають не­
обхідними ініціатори створення ПФГ.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон Ук­раїни «Про промислово-фінансові групи в Україні»].

18. Угода підлягає затвердженню постановою Кабінету
Міністрів України і набирає чинності з дня прийняття Кабінетом
Міністрів України постанови про створення (реєстрацію) ПФГ.
Отже, до моменту прийняття Кабінетом Міністрів України по-

10

станови про створення (реєстрацію) ПФГ в учасників ПФГ відсутні правові підстави вимагати виконання Угоди. Ініціатива укладання угоди може виходити від будь-якого з її учасників.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон Ук­раїни -«Про промислово-фінансові групи в Україні»].

19. Згідно з пунктом 8 статті 2 Закону України «Про про­
мислово-фінансові групи в Україні» взаємні зобов'язання го­
ловного підприємства і учасників ПФГ щодо виробництва
кінцевої продукції, а також взаємні зобов'язання учасників
ПФГ щодо виробництва проміжної продукції ПФГ оформлю­
ються Генеральною угодою про сумісну діяльність з вироб­
ництва кінцевої продукції ПФГ і двосторонніми угодами про
поставки проміжної продукції (або надання відповідних по­
слуг). Цими угодами визначається взаємна відповідальність
сторін за порушення зобов'язань.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон Ук­раїни «Про промислова-фінансові групи в Україні»].

20. Укладаючи Генеральну угоду, сторони визначають
обов'язок кожного з учасників ПФГ щодо внесків, необхідних для
досягнення мети, з якою створюється ПФГ. Такими внесками мо­
жуть бути грошові суми, майно, трудова участь, надання послуг,
розробка і забезпечення проектною документацією тощо.
Відповідно до статті 432 Цивільного кодексу України усі ці внески
є спільною власністю учасників Угоди з визначенням часток
(долі) кожного. Тому в разі реорганізації або ліквідації ПФГ її
учасник має право вимагати повернення своєї частки спільного
майна в натурі або шляхом грошової компенсації, якщо виділ май­
на в натурі неможливий без нерозмірної шкоди для його госпо­
дарського призначення (стаття 115 Цивільного кодексу України).

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон Ук­раїни «Про промислово-фінансові групи в Україні»].

21. В процесі дії Генеральної угоди кожний з її учасників
без згоди інших учасників ПФГ не має права розпоряджатися
своєю часткою у спільній власності. З метою реалізації дер­
жавних програм право розпорядження спільним майном, у то­
му числі шляхом його відчуження, має головне підприємство
ПФГ, за умови, що це передбачено Генеральною угодою.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон України «Про промислова-фінансові групи в Україні»].

11

22. Законом України «Про промислово-фінансові групи в
Україні» передбачено, що право діяти від імені ПФГ має ви­
ключно головне підприємство ПФГ (пункт 2 статті 2 Зако­
ну). Вимоги статті 431 Цивільного кодексу України щодо ви­
дачі довіреності для ведення спільних справ у даному випад­
ку не застосовуються. За таких обставин Головне
підприємство укладає угоди, пов'язані з досягненням мети, з
якою створена ПФГ, від власного імені, і саме набуває
цивільних прав і несе обов'язки за укладеними угодами.
В процесі їх виконання Головне підприємство не з його вини
і вини контрагента за угодами може мати певні витрати -
збитки (наприклад, податки, витрати з орендної плати, збит­
ки у зв'язку з інфляційними процесами, експлуатаційні вит­
рати тощо). У таких випадках воно має право, у тому числі
шляхом подання позову до арбітражного суду, вимагати їх
покриття усіма учасниками ПФГ, відповідно до статті 433
Цивільного кодексу України.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон Ук­раїни «Про промислово-фінансові групи о Україні»].

23. Згідно з пунктом 1 статті 3 Закону України «Про про­
мислово-фінансові групи в Україні» рішення про створення
(реєстрацію) об'єднання та надання йому статусу ПФГ ухва­
люється Кабінетом Міністрів України з метою реалізації дер­
жавних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і
структурної перебудови економіки України, затверджених за­
конами або постановами Верховної Ради України, і оформ­
люється постановою.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон Ук­раїни «Про промислово-фінансові групи в Україні»].

24. Рішення про створення (реєстрацію) транснаціональної
ПФГ виносить Кабінет Міністрів України лише за умов попе­
реднього ухвалення міждержавного договору, що підлягає ра­
тифікації Верховною Радою України. Міждержавним догово­
ром про створення ПФГ повинні бути затверджені: Генераль­
на угода про сумісну діяльність з виробництва кінцевої про­
дукції ПФГ; назва ПФГ; головне підприємство ПФГ; вичерп­
ний перелік учасників ПФГ; вичерпний перелік кінцевої про­
дукції ПФГ; термін, на який створюється ПФГ; умови оподат­
кування головного підприємства і учасників ПФГ відповідно

12

до закону України, гарантії (пункт 6 статті 3 Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні»).

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон Ук­раїни «Про промислово-фінансові групи в Україні»].

25. Виключення (вихід) головного підприємства або учас­
ника ПФГ із складу ПФГ згідно зі статтею 6 Закону України
«Про промислово-фінансові групи в Україні» здійснюється
шляхом прийняття постанови Кабінетом Міністрів України.
Виключення (вихід) із складу ПФГ головного підприємства
ПФГ тягне за собою реорганізацію ПФГ та її нову реєстрацію
відповідно до статті 3 цього Закону. Таким чином, раніше ук­
ладена Генеральна угода про сумісну діяльність ПФГ з вироб­
ництва кінцевої продукції втрачає юридичну силу з моменту
винесення Кабінетом Міністрів України постанови про ви­
ключення (вихід) головного підприємства або учасника ПФГ
із складу ПФГ. Знов укладена Генеральна угода набирає чин­
ності з дня прийняття Кабінетом Міністрів України постанови
про нову реєстрацію ПФГ.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон Ук­раїни «Про промислово-фінансові групи в Україні»].

26. Відповідно до пункту 2 статті 6 Закону України «Про
промислово-фінансові групи в Україні» реорганізацію ПФГ
шляхом виключення (виходу) головного підприємства або
учасника із складу ПФГ Кабінет Міністрів України може
здійснювати у таких випадках: за поданням Головної держав­
ної податкової інспекції України у разі більш як дворазового
порушення норм статей 4 і 5 цього Закону; припинення поста­
новою або законом, прийнятими Верховною Радою України,
виконання Державної програми, з метою реалізації якої згідно
з статтею 3 цього Закону було створено ПФГ; у зв'язку з не­
ефективною реалізацією ПФГ відповідних державних про­
грам, а також у випадку використання головним під­
приємством або учасником ПФГ пільг, наданих статтею 4 За­
кону, не для виробництва кінцевої і проміжної продукції ПФГ
(пункт 5 статті 4 Закону).

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон Ук­раїни «Про промислово-фінансові групи в Україні»].

27. За змістом пункту 1 статті 5 Закону України «Про під­
приємства в Україні» та пункту 3 статті 6 Закону України

13

«Про власність» підставою для створення підприємства є рішення власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації або тру­дового колективу. Порядок створення підприємства та його реєстрації визначається Законами України «Про підприємства в Україні» та «Про підприємство», а щодо окре­мих категорій підприємств - також іншими законодавчими актами України. Зокрема, господарські товариства відповідно до статті 1 Закону України «Про господарські товариства» створюються на засадах угоди юридичними особами і грома­дянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності. При застосуванні цих норм необхідно враховувати, що Декретом Кабінету Міністрів України від 31.12.92 №24-92 «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» ос­таннім заборонено бути засновниками підприємств будь-яких організаційних форм та видів, господарських товариств, коо­перативів, за винятками, передбаченими у пунктах 1 і 7 цього Декрету.

[п.1 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

28. Законодавчі акти не встановлюють будь-яких спеціаль­них вимог щодо форми та змісту рішення про створення підприємства, тому при вирішенні спорів господарським су­дам слід виходити з того, що таке рішення має бути оформле­не актом управління, виданим власником майна (уповноваже­ним ним органом) відповідно до його компетенції, визначеної чинним законодавством. Якщо засновників підприємства два чи більше, рішенням про створення підприємства є установ­чий договір. При цьому слід мати на увазі, що створення ново­го суб'єкта підприємницької діяльності та визначення його ор­ганізаційно-правової форми регулюється не положеннями Цивільного кодексу України про сумісну діяльність, а іншими актами законодавства, зокрема Законами України «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства».

[п.1 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

14

29. Установчий договір повинен укладатися у письмовій
формі, тому що чинне законодавство вимагає його подання
для здійснення державної реєстрації. Законодавство не
містить переліку обов'язкових реквізитів установчого догово­
ру. Тому, вирішуючи питання про наявність договірних
взаємовідносин, господарським судам слід виходити з того, що
такий договір вважається укладеним, коли між сторонами у
належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов, не­
обхідних для його виконання (стаття 153 Цивільного кодексу
України). Деякі з умов випливають з чинного законодавства,
зокрема частини другої статті 26, статей 67 і 76 Закону Ук­
раїни «Про господарські товариства». Щодо установчого дого­
вору застосовуються загальні норми цивільного законодавст­
ва про угоди та зобов'язання.

/я. 1 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Яро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

30. Згідно зі статтею 5 Закону України «Про підприємства
в Україні» підприємства можуть створюватися внаслідок
примусового поділу іншого підприємства відповідно до анти-
монопольного законодавства України. Такий поділ може за­
стосовуватися лише на підставах і в порядку, встановленому
Законом України «Про захист економічної конкуренції».
Цією нормою Закону України «Про підприємства в Україні»
передбачена також можливість створення підприємств у ре­
зультаті виділення зі складу діючого підприємства, ор­
ганізації одного або кількох структурних підрозділів або" на
базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їх
трудових колективів і за наявності згоди власника чи уповно­
важеного ним органу.

[п.2 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

31. Створення підприємств та господарських товариств,
75 і більше відсотків майна яких належить державі, шляхом
поділу іншого підприємства або виділення структурних
підрозділів (одиниць) повинне здійснюватися з дотриманням
вимог Положення про порядок поділу підприємств і об'єднань
та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць,

15

затвердженого наказом Мінекономіки України, Мінстату Ук­раїни та Антимонопольного комітету України від 20.04.94 №43/79/5. При вирішенні спорів, пов'язаних із застосуванням норми статті 5 Закону України «Про підприємства в Україні», господарським судам слід враховувати, що згода власника (уповноваженого ним органу) на створення підприємства на базі структурної одиниці діючого об'єднання також є актом управління і повинна мати ясний і недвозначний характер; нею не може вважатися, зокрема, згода власника (уповноваже­ного ним органу) на перереєстрацію підприємства з ініціативи трудового колективу.

[п.2 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

32. У разі відмови власника (уповноваженого ним органу) у
виділенні зі складу об'єднання структурної одиниці, яка є юри­
дичною особою, вона вправі звернутися до господарського су­
ду з позовом про визнання відповідного рішення власника
(уповноваженого ним органу) недійсним. Однак чинне законо­
давство не надає такого права тим структурним підрозділам
об'єднань, які хоча і є суб'єктами господарювання, але не мають
статусу юридичної особи, а так само і структурним підрозділам
підприємств, оскільки ці підрозділи відповідно до абзацу тре­
тього пункту 1 статті 1 Закону України «Про підприємства в
Україні» також не є юридичними особами.

[п.2 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Ь створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

33. Чинне законодавство України, зокрема, пункт 1 статті З
і пункт 1 статті 5 Закону України «Про підприємства в Ук­
раїні» та частина перша статті 4 Закону України «Про госпо­
дарські товариства» передбачають необхідність погодження у
ряді випадків рішень про створення, реорганізацію суб'єктів
підприємницької діяльності з Антимонопольним комітетом
України. Такі випадки передбачені постановою Кабінету
Міністрів України від 11 листопада 1994 року №765 «Про за­
провадження механізму запобігання монополізації товарних
ринків», а щодо господарських товариств - Положенням про
холдінгові компанії, що створюються у процесі корпоратизації

16

та приватизації, затвердженим Указом Президента України від 11 травня 1994 року №224.

[п.З Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

34. Рішення про створення об'єднання потребує згоди Ан-
тимонопольного комітету України в усіх випадках. Порядок
розгляду заяв на одержання згоди визначається нормативни­
ми актами Антимонопольного комітету України.

[п.З Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

35. У разі відмови Антимонопольного комітету України у на­
данні згоди на створення, реорганізацію суб'єкта підприємниць­
кої діяльності засновник останнього, який є юридичною особою,
вправі звернутися до господарського суду із заявою про визнан­
ня недійсним відповідного рішення (розпорядження) Антимо­
нопольного комітету України.

[п.З Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

36. Відповідно до статті 6 Закону України «Про підприємства в
Україні», статті 6 Закону України «Про господарські товариства»
підприємство (товариство) вважається створеним і набуває прав
юридичної особи з дня його державної реєстрації. Частиною пер­
шою статті 8 Закону України «Про підприємництво» передбачено,
що державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності про­
водиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті Ради на­
родних депутатів або в районній, районній міст Києва і Севастопо­
ля державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем про­
живання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом. Чин­
не законодавство пов'язує державну реєстрацію з внесенням даних
з реєстраційної картки суб'єкта підприємницької діяльності (яка
водночас є заявою про державну реєстрацію) до Реєстру суб'єктів
підприємницької діяльності та видачею свідоцтва про державну
реєстрацію встановленого зразка.

[п.4 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

22-304 17

37 Рішення відповідного органу виконавчої влади про
реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності з місцезна­
ходженням за межами підвідомчої цьому оріанові території
може бути за позовом Іншого суб'єкта підприємницької
діяльності або прокурора визнане недійсним як таке, що
прийняте з перевищенням компетенції Орган, на який покла­
дено здійснення державної реєстрації, не вправі делегувати ці
функції Іншим органам, структурним підрозділам, хоча б І
наділеним статусом юридичної особи, або посадовим особам
за дорученням Що ж до видачі свідоцтва про державну
реєстрацію, то вона може покладатись на структурний
підрозділ чи посадову особу згідно з розподілом функціо­
нальних обов'язків, оскільки свідоцтво є похідним від відпо­
відного рішення

[п 4 Роз'яснення від 12 09 96 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

38 Порядок державної реєстрації підприємств незалежно
від їх організаційних форм І форм власності визначається По­
ложенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємниць­
кої діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів
України від 25 05 98 №740 з подальшими змінами І доповнен­
нями (далі - Положення) Перелік документів, що подаються
для державної реєстрації, наведений у частині другій статті 8
Закону України «Про підприємництво» та пункті 3 Положен­
ня, є вичерпним

[п 4 Роз'яснення від 12 09 96 р №02-5/334 -«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

39 Якщо у державній реєстрації суб'єкта підприємниць­
кої діяльності відмовлено або п не проведено за наявності
усіх необхідних для цього документів у встановлений строк
(не більше п'яти робочих днів), засновник суб'єкта
підприємницької діяльності, який є підприємством чи ор­
ганізацією у розумінні статті 1 Господарського процесуаль­
ного кодексу України, вправі відповідно до частини двадцять
другої статті 8 Закону України «Про підприємництво» звер­
нутися до господарського суду з заявою про визнання
недійсним акта відповідного органу про відмову в реєстрації

18

суб'єкта підприємницької діяльності або про спонукання йо­го провести таку реєстрацію

[п 4 Роз'яснення від 120996 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

40 Відповідно до чинного законодавства, зокрема, частини
дванадцятої статті 8 Закону України «Про підприємництво»,
перереєстрація суб'єкта підприємницької діяльності здійсню­
ється в порядку, встановленому для його реєстрації При
вирішенні спорів, пов'язаних Із створенням (реєстрацією)
підприємств, господарським судам необхідно враховувати, що
згідно з пунктом 20 Положення перереєстрації потребує лише
зміна назви, організаційно-правової форми або форми влас­
ності суб'єктів підприємництва Оскільки вчинення зазначе­
них дій не охоплюється поняттям реорганізації підприємства,
то здійснення заходів щодо перереєстрації останнього не тягне
за собою правових наслідків у вигляді виключення його з дер­
жавного реєстру України

[п 4 Роз'яснення від 120996 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

41 Чинне законодавство не передбачає реєстрації відособ­
лених підрозділів підприємств (філіалів, представництв то­
що) Тому вимоги органів, які здійснюють державну
реєстрацію, щодо подання для такої реєстрації положень про
відособлені підрозділи та Інших документів, що стосуються
діяльності останніх, повинні оцінюватися господарськими су­
дами при вирішенні спорів як таю, що не відповідають законо­
давству І не породжують правових наслідків

[п5 Роз'яснення від 120996 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

42 Як виняток обов'язкову реєстрацію встановлено для
представників Іноземних суб'єктів господарської діяльності,
що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території
України (стаття 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну
діяльність») Реєстрація здійснюється Міністерством еко­
номіки України відповідно до Інструкції про порядок
реєстрації представництв Іноземних суб'єктів господарської

2-2304 19

діяльності в Україні, затвердженої наказом МЗЕЗторгу Ук­раїни від 18 01 96 №30 У разі відмови у реєстрації або неприй­няття рішення про реєстрацію у встановлений строк Іноземний суб'єкт господарської діяльності вправі звернутися до госпо­дарського суду Із заявою відповідно про визнання недійсним рішення про відмову у реєстрації або про спонукання Мінеко­номіки України здійснити реєстрацію представництва

[п 5 Роз'яснення від 120996 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

43 Здійснення ліквідації І реорганізації (злиття, поєднан­
ня, поділу, виділення, перетворення) підприємства віднесено
до компетенції власника (уповноваженого ним органу), а у ви­
падках, передбачених Законом України «Про підприємства в
Україні», - власника за участю трудового колективу чи органу,
уповноваженого створювати відповідні підприємства, або су­
ду чи господарського суду, а щодо господарських товариств -
до компетенції їх вищих органів, суду чи господарського суду

[п 9 Роз'яснення від 12 09 96 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

44 У разі прийняття рішень про реорганізацію або
ліквідацію підприємства державними чи Іншими органами, які
не є власниками майна або не мають від них відповідних повно­
важень, такі рішення за позовами самих підприємств або одно­
го чи кількох їх засновників повинні визнаватись недійсними

[п9 Роз'яснення від 120996 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

45 Прийняті Антимонопольним комітетом України чи йо­
го територіальними відділеннями постанови про примусовий
поділ монопольних утворень (стаття 16 Закону України «Про
обмеження монополізму та недопущення недобросовісної
конкуренції у підприємницькій діяльності») є не рішеннями
про реорганізацію цих утворень, а підставами для п здійснен­
ня на розсуд самого утворення за умови усунення його моно­
польного становища на ринку

[п 9 Роз'яснення від 120996 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов 'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

20

46 Відповідно до пункту 4 статті 34 Закону України «Про під­
приємства в Україні» та статті 22 Закону України «Про госпо­
дарські товариства» підприємство вважається реорганізова­
ним з моменту виключення його з державного реєстру Ук­
раїни (господарське товариство - з моменту внесення запису
про припинення його діяльності до державного реєстру)

[п 10 Роз'яснення від 120996 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

47 У разі злиття, поділу, приєднання підприємств момент
переходу майна та відповідних прав І обов'язків до нових
підприємств визначається, якщо Інше не передбачено законом
чи постановою про реорганізацію, днем підписання передаточ­
ного або розподільного акту чи балансу (частина друга статті
37 Цивільного кодексу України), І тому може не співпадати у
часі з моментом здійснення реорганізації підприємства, тобто
виключення його з державного реєстру Якщо в розподільному
акті (балансі) відображено лише розподіл майна, а дані про
розподіл кредиторської І дебіторської заборгованості відсутні,
розподіл заборгованості за наявності спору здійснюється між
новоутвореними підприємствами пропорційно вартості отри­
маного ними майна

[п 10 Роз'яснення від 12 09 96 р №02 5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

48 Нові підприємства, до яких в результаті реорганізації
перейшли майнові зобов'язання, несуть за ними матеріальну
відповідальність І у випадку, якщо прийняте ними майно не
покриває вимог кредиторів у межах, визначених установчими
документами про реорганізацію правопопередника Перетво­
рення державного підприємства на підприємство, засноване
на Іншій формі власності, не припиняє його зобов'язань

[п 10 Роз'яснення від 12 09 96 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

49 Вирішуючи питання про правонаступництво, потріб­
но мати на увазі, що запис в установчих документах про пра­
вонаступництво має Істотне значення для визнання право-
наступництва Однак суттєве значення мають також фак-

21

тично здійснені організаційно-економічні перетворення, з якими чинне законодавство пов'язує перехід майнових прав та обов'язків, а саме: рішення власника (власників), підпи­сання передаточного або розподільного акта чи балансу. От­же у разі виникнення питань, пов'язаних з правонаступ-ництвом, слід здійснювати аналіз документів, що стосують­ся переходу прав і обов'язків на майно (майнові права) чи його відповідну частину.

[п.10 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

50. Порядок і умови реорганізації об'єднань, створених
підприємствами на добровільних засадах згідно зі статтею З
Закону України «Про підприємства в Україні», визначаються
установчими документами про створення об'єднань. Тому
рішення державних органів, уповноважених управляти дер­
жавним майном, про реорганізацію чи ліквідацію таких
об'єднань повинні визначатися недійсними як такі, що прий­
няті з перевищенням повноважень і не відповідають чинному
законодавству.

[п.11 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

51. Здійснення реорганізації підприємств, заснованого
на колективній формі власності, становить компетенцію йо­
го вищого органу управління (загальних зборів, конфе­
ренції тощо). Тому прийняття одним чи кількома з його
структурних підрозділів рішення щодо поділу підприємст­
ва, виділення з його складу тощо без згоди цих вищих ор­
ганів управління повинне визнаватися таким, що супере­
чить чинному законодавству, оскільки порушує права ко­
лективного власника.

[п. 12 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

52. Відповідно до пункту 2 статті 37 Закону України «Про влас­
ність» у разі прийняття державним органом, уповноваженим
управляти державним майном, рішення про реорганізацію чи
ліквідацію державного підприємства трудовий колектив

22

вправі вимагати передачі підприємства в оренду або перетво­рення його на інше підприємство, засноване на колективній власності.

[п.13 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

53. У передачі в оренду майна державних підприємств та ор­
ганізацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Авто­
номній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності,
їх структурних підрозділів може бути відмовлено лише з підстав,
передбачених законом, зокрема, пунктом 4 статті 9 Закону Ук­
раїни «Про оренду державного та комунального майна».

[п.13 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

54. Згідно зі статтею 14 Закону України «Про оренду дер­
жавного та комунального майна» припинення діяльності
підприємства, майно якого передане в оренду, здійснюється
шляхом його реорганізації через приєднання до орендаря з да­
ти видання про це відповідного наказу органу, уповноважено­
го управляти майном.

[п.14 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

55. Відповідно до підпункту «в» частини четвертої статті 19
Закону України «Про господарські товариства» товариство
ліквідується на підставі рішення господарського суду за по­
данням органів, що контролюють діяльність товариства, у разі
систематичного або грубого порушення ним законодавства. У
процесі вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зазна­
ченої норми, господарським судам необхідно з'ясовувати, по-
перше, чи віднесено чинним законодавством до компетенції
органу, що подає позов, здійснення контролю за діяльністю
відповідача і, по-друге, наявність у такого органу права на
звернення з позовом до господарського суду (частина друга
статті 1 Господарського процесуального кодексу України).

[п.16 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

23

56. Такими, що систематично порушують законодавство,
слід вважати господарські товариства, які раніше двічі допус­
кали порушення законодавства і вчинили його знову, незалеж­
но від того, чи притягалися вони до відповідальності за попе­
редні порушення. Як виняток з урахуванням конкретних об­
ставин, пов'язаних із характером вчиненого порушення зако­
нодавства, причин його здійснення, тривалості у часі та
наслідків систематичним може бути визнане і повторне пору­
шення законодавства.

[п. 16 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

57. Грубим може вважатися одноразове порушення законо­
давства, яке свідчить про явне і умисне нехтування його вимо­
гами з боку товариства (наприклад, здійснення без ліцензії та­
ких видів господарської діяльності, що підлягають ліцензу­
ванню відповідно до чинного законодавства) та/або потягло
наслідки у вигляді значної шкоди, завданої державі, юридич­
ним чи фізичним особам. Оцінюючи, наскільки шкода є знач­
ною, слід виходити з конкретних обставин справи, враховую­
чи, зокрема, розмір витрат, які зробила юридична (фізична)
особа, що зазнала шкоди, чи має зробити для усунення згада­
них наслідків. На підтвердження факту порушення та розміру
шкоди можуть подаватися будь-які докази з додержанням ви­
мог щодо їх належності, зокрема акти та інші матеріали пе­
ревірок, прийняті за їх підсумками акти державних та інших
органів (рішення, постанови, накази тощо), документи, що
свідчать про застосування до підприємства штрафних та
фінансових санкцій і т. ін. У розгляді справ, пов'язаних із
ліквідацією підприємств, господарському суду необхідно
здійснювати оцінку усіх фактичних обставин, за яких вчинено
порушення, і можливі наслідки задоволення позову, у тому
числі для інших юридичних осіб та громадян.

[п.16 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

58. Відповідно до пункту 2 статті 34 Закону України «Про
підприємства в Україні» підприємство ліквідується у випадку,
якщо рішенням суду будуть визнані недійсними установчі доку-

24

менти і рішення про створення підприємства. У цих випадках господарським судом вирішується спір не про ліквідацію підприємства, а про визнання недійсними установчих документів підприємства чи рішення про його створення. Відповідний позов може бути поданий державним органом, що згідно з чинним за­конодавством здійснює контроль за діяльністю підприємства, прокурором, органом, що здійснює державну реєстрацію, а також будь-яким підприємством чи організацією, яка вважає поруше­ними свої права чи охоронювані законом інтереси в зв'язку із створенням (державною реєстрацією) відповідного під­приємства, тоді як позов про ліквідацію підприємства може бути поданий лише у випадках, прямо передбачених законом.

[п.17 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

59. Підставами для визнання недійсними рішень про ство­
рення підприємств чи їх установчих документів можуть бути,
зокрема, вчинені при оформленні цих документів порушення
чинного законодавства, які позбавляють їх юридичної сили;
невідповідність фактичним обставинам вміщених в установ­
чих документах відомостей щодо виду підприємства та форми
власності, на якій воно засновано.

[п. 17 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

60. Скасування державної реєстрації суб'єктів
підприємницької діяльності, передбачене частиною одинадця­
тою статті 8 Закону України «Про підприємництво», тягне ті ж
правові наслідки, що й ліквідація підприємства.

[п.18 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

61. Судовий порядок скасування державної реєстрації
суб'єктів підприємницької діяльності встановлений для ви­
падків: визнання недійсними або такими, що суперечать чин­
ному законодавству, установчих документів; здійснення діяль­
ності, що суперечить установчим документам та чинному за­
конодавству України; несвоєчасного сповіщення суб'єктом
підприємницької діяльності про зміну своєї назви, ор-

25

ганізаційно-правової форми, форми власності та місцезнаход­ження; визнання підприємства банкрутом; неподання протя­гом року в органи державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з зако­нодавством. У таких випадках орган, який здійснив державну реєстрацію підприємства, не має права скасувати власне рішення про реєстрацію. У разі скасування такого рішення відповідні дії органу державної реєстрації слід визнавати таки­ми, що не відповідають чинному законодавству і не породжу­ють для підприємства будь-яких правових наслідків.

[п.18.1 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

62. У разі виникнення спору про визнання установчих до­
кументів підприємства недійсними позов може бути поданий
на підставі як пункту 2 статті 34 Закону України «Про
підприємства в Україні», так і частини вісімнадцятої статті 8
Закону України «Про підприємництво», тобто про скасування
державної реєстрації.

[п.18.1.1 Роз'яснення від 12.09.96р. №02-5/334 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реор­ганізацією та ліквідацією підприємств»].

63. Обов'язок доведення обставин, пов'язаних із здійснен­
ням діяльності, що суперечить чинному законодавству чи ус­
тановчим документам, покладається на позивача. Згідно із ча­
стиною першою статті 26 Цивільного кодексу України юри­
дична особа має цивільну правоздатність відповідно до вста­
новлених цілей її діяльності. Отже, такою, що суперечить ус­
тановчим документам, може вважатися діяльність підприємства,
яка не відповідає цілям його створення, зазначеним у статуті
(установчому договорі). Діяльністю, що суперечить чинному
законодавству, може бути визнана діяльність, яка заборонена
законом (наприклад, укладання угод стосовно предметів, ви­
лучених з цивільного обігу, здійснення підприємницької
діяльності без відповідної ліцензії тощо). Підставою для ска­
сування державної реєстрації підприємства є постійне протя­
гом певного періоду часу здійснення такої діяльності. Окремі
порушення чинного законодавства, яких припускалося
підприємство у здійсненні діяльності, що сама по собі не супе-

26

речить закону, не тягнуть за собою правових наслідків у ви­гляді скасування його державної реєстрації.

[п.18.1.2 Роз'яснення від 12.09.96р. №02-5/334 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реор­ганізацією та ліквідацією підприємств»].

64. Відповідно до частини сімнадцятої статті 8 Закону Ук­раїни «Про підприємництво» орган державної реєстрації може звернутися до господарського суду з позовом про скасування державної реєстрації у разі невиконання суб'єктом під­приємницької діяльності вимоги щодо повідомлення цього ор­гану у семиденний строк про зміну свого місцезнаходження (частина шістнадцята цієї ж статті). Позивач згідно з частиною першою статті 33 Господарського процесуального кодексу Ук­раїни повинен подати докази того, що суб'єкт підприємницької діяльності фактично змінив своє місцезнаходження. Такими доказами можуть бути відповідні акти, складені працівниками органів, що здійснюють контроль за діяльністю цих суб'єктів, довідки органів управління житлово-комунальним господарст­вом або орендодавців за договором оренди державного майна про фактичну відсутність суб'єкта підприємницької діяльності за його місцезнаходженням тощо, у сукупності з іншими дока­зами, які підтверджують його фактичне місцезнаходження -довідками та квитанціями відділень зв'язку, рекламними ого­лошеннями, транспортними накладними, платіжними доку­ментами та ін. Необхідно враховувати, що саме лише припи­нення підприємницької діяльності за відсутності доказів зміни суб'єктом підприємницької діяльності свого місцезнаходження без своєчасного сповіщення про це реєструючого органу не є підставою для прийняття рішення про скасування державної реєстрації. Господарським судам слід мати на увазі, що відповідно до статті ЗО Цивільного кодексу України місцем знаходження юридичної особи визнається місцезнаходження її постійно діючого органу. Тому підставою для скасування дер­жавної реєстрації може бути лише несповіщення в установле­ний строк про зміну саме цієї адреси, а не адрес окремих вироб­ничих підрозділів суб'єкта підприємницької діяльності.

[п.18.1.3 Роз'яснення від 12.09.96р. №02-5/334 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реор­ганізацією та ліквідацією підприємств»].

27

65. У разі несвоєчасного сповіщення суб'єктом під­
приємницької діяльності про зміну його назви, ор­
ганізаційної форми і форми власності (частина одинадцята
статті 8 Закону України «Про підприємництво») позов про
скасування державної реєстрації може бути подано орга­
ном, що здійснює таку реєстрацію, а також прокурором чи
його заступником (частина перша статті 2 Господарського
процесуального кодексу України). Слід мати на увазі, що
зміна складу учасників господарського товариства або
зміна засновника приватного підприємства не тягнуть за
собою зміни організаційної форми, а так само не змінюють
форми власності. Такі зміни не є підставою для пере­
реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, і отже, не­
повідомлення про них не може вважатися підставою для
скасування державної реєстрації.

[п.18.1.4 Роз'яснення від 12.09.96р. №02-5/334 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реор­ганізацією та ліквідацією підприємств»].

66. У вирішенні спорів, пов'язаних зі скасуванням держав­
ної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності у зв'язку з
неподанням ним протягом року податкових декларацій, доку­
ментів бухгалтерської звітності, господарські суди повинні
враховувати таке. Строки подання відповідних документів
встановлено згідно з Порядком подання фінансової звітності,
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від
28.02.2000 №419, а також наказом Державної податкової
адміністрації України від 08.07.97 №214 (з подальшими зміна­
ми і доповненнями), яким затверджено Порядок складання
декларації про прибуток підприємства. Таким чином, рік, про­
тягом якого суб'єкт підприємницької діяльності не звітував
перед податковим органом, повинен обчислюватись з дати, ко­
ли необхідну звітність було подано востаннє. За змістом пунк­
ту 17 частини першої статті 11 Закону України «Про держав­
ну податкову службу в Україні» позови про скасування дер­
жавної реєстрації у випадках неподання необхідних доку­
ментів вправі подавати органи цієї служби.

[п.18.1.5 Роз'яснення від 12.09.96р. №02-5/334 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реор­ганізацією та ліквідацією підприємств»].

28

67. В тих випадках, тобто коли для скасування державної
реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності не встановле­
но судового порядку, рішення про скасування державної
реєстрації може бути визнане недійсним в порядку, передбаче­
ному законодавством.

[п.18.2 Роз'яснення від 12.09.96р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

68. Чинне законодавство, зокрема, пункт 1 статті 3, пункт 1
статті 5 і пункт 1 статті 34 Закону України «Про підприємства
в Україні», статті 4 і 19 Закону України «Про господарські то­
вариства», передбачає у ряді випадків необхідність погоджен­
ня рішень про створення, реорганізацію і ліквідацію (припи­
нення діяльності) підприємств з антимонопольними органа­
ми. Такі випадки передбачені постановою Кабінету Міністрів
України від 11.11.94 №765 «Про запровадження механізму за­
побігання монополізації товарних ринків» (у редакції поста­
нови Кабінету Міністрів України від 26.05.97 №499), а щодо
господарських товариств - Положенням про холдингові ком­
панії, що створюються в процесі корпоратизації та привати­
зації, затвердженим Указом Президента України від 11.05.94
№224. Порядок розгляду заяв на одержання згоди визна­
чається Антимонопольним комітетом України.

[п.19 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

69. У разі відмови Антимонопольного комітету України чи
його органу у наданні згоди на створення, реорганізацію,
ліквідацію суб'єкта підприємницької діяльності засновник ос­
таннього, який є підприємством чи організацією у розумінні
частини першої статті 1 Господарського процесуального ко­
дексу України, вправі звернутися до господарського суду із за­
явою про визнання недійсним відповідного акта Антимоно­
польного комітету України.

[п.19 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

70. У разі відсутності згоди Антимонопольного комітету Ук­
раїни чи його органу на створення, реорганізацію або ліквідацію

29

суб'єкта підприємницької діяльності відповідно до Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету Ук­раїни про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення про концентрацію), за­твердженого розпорядженням Антимонопольного комітету Ук­раїни від 19.02.2002 №33-р, акт державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності або рішення про його реор­ганізацію чи ліквідацію мають визнаватися недійсними.

[п.19 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

71. Створення господарським судом ліквідаційної комісії
та проведення ліквідаційної процедури, за винятком випадків,
зазначених у Законі України «Про відновлення платоспро­
можності боржника або визнання його банкрутом», і здійснен­
ня контролю за процесом ліквідації підприємства Господарсь­
ким процесуальним кодексом України не передбачено.
Обов'язки щодо здійснення ліквідації підприємства не можуть
покладатися господарським судом на орган, який здійснив
державну реєстрацію цього підприємства, у тому числі і в тих
випадках, коли судове рішення про скасування такої
реєстрації прийнято за позовом зазначеного органу.

[п.20 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

72. Відповідно до пункту 2 статті 35 Закону України «Про
підприємства в Україні» ліквідаційна комісія зобов'язана про­
вести роботу по стягненню дебіторської заборгованості
підприємству і виявленню претензій кредиторів з повідомлен­
ням останніх про ліквідацію підприємства.

[п.21 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

73. В період роботи ліквідаційної комісії підприємство, яке
ліквідується, не втрачає статусу юридичної особи. Водночас
ліквідаційна комісія не є юридичною особою і отже може бути
учасником судового процесу на загальних підставах. Тому як­
що організація-кредитор вважає, що ліквідаційна комісія He-
обгрунтовано відхилила її вимогу до підприємства, що

ЗО

ліквідується, вона вправі до виключення останнього з держав­ного реєстру України звернутися в установленому порядку з позовом до цього підприємства.

[п.21 Роз'яснення aid 12.09.96 p. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

74. Претензії та позовні заяви, не пред'явлені (не подані) до
виключення підприємства з державного реєстру, хоча б по них
не закінчився строк позовної давності, задоволенню не підля­
гають. Те саме стосується позовів, поданих до господарського
суду з пропуском передбаченого пунктом 3 статті 36 Закону
України «Про підприємства в Україні» місячного строку від
дня одержання повідомлення про повне або часткове невиз­
нання претензії кредитора до ліквідовуваного підприємства.

[п.21 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

75. У разі незгоди підприємства з рішенням про його реор­
ганізацію чи ліквідацію воно має право звернутися до госпо­
дарського суду з заявою про визнання такого рішення недійсним
також до моменту виключення його з державного реєстру.

[п.21 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

76. Підприємство вважається створеним з дня його державної
реєстрації. Ліквідація підприємства вважається завершеною з мо­
менту виключення його з державного реєстру України. Частина
дев'ятнадцята статті 8 Закону України «Про підприємництво»
пов'язує втрату підприємством статусу юридичної особи із ви­
ключенням його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.
Отже саме лише визнання господарським судом недійсними уста­
новчих документів підприємства та/або рішення про створення
підприємства, а також прийняття господарським судом рішення
про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької
діяльності не є підставою для того, щоб вважати недійсними уго­
ди, укладені таким підприємством з іншими підприємствами чи
організаціями до моменту виключення його з державного реєстру.

[п.22 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

31

77. Відповідно до пункту 4 Указу Президента України від
28.12.94 №812/94 дивіденди або інші надходження від прибут­
ку на частку державного майна, переданого до статутних
фондів суб'єктів підприємницької діяльності, перераховують­
ся державним підприємствам, частка майна яких передана до
статутних фондів. На акціонерні товариства, у статутному
фонді яких є частка державного майна, дія цього Указу не по­
ширюється, і тому вони зобов'язані були у 1995 році, згідно з
пунктом 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 30.04.93
№44-93, перерахувати до бюджету дивіденди або інші надход­
ження від прибутку на частку державного майна, переданого
до їхніх статутних фондів засновниками.

[п.4 Листа від 30.09.96р. №01-8/342 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

78. Відповідно до частини тринадцятої статті 8 Закону Ук­
раїни «Про підприємства в Україні» у випадках визнання
недійсними або такими, що суперечать чинному законодавст­
ву, установчих документів, державну реєстрацію суб'єктів
підприємницької діяльності може бути скасовано в судовому
порядку. Оскільки суб'єкт підприємницької діяльності подає
для державної реєстрації пакет документів, зазначений у цій
статті, заінтересована сторона повинна звертатись з заявою
про визнання недійсним усього пакету установчих документів
і скасування державної реєстрації суб'єкта підприємництва.

[п.9 Листа від 30.09.96 р. №01-8/342 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

79. Згідно зі статтею 10 Закону України «Про банкрутство»
кредитор подає письмову заяву за майновими вимогами до
боржника. Зазначена норма не носить імперативного характе­
ру. Тому та обставина, що кредитор не звернувся в арбітраж­
ний суд з відповідною заявою, не позбавляє його права зверну­
тися до ліквідкому в порядку, передбаченому статтею 36 Зако­
ну України «Про підприємства в Україні».

[п.11.6Листа від 30.09.96р. №01-8/342 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

80. Чинне законодавство України, у тому числі Цивільний
кодекс України, Закон України «Про підприємства в Україні»,

32

не визначає поняття «дочірнє підприємство» і не передбачає особливостей створення таких підприємств. Отже, створення, реорганізація, ліквідація, а також діяльність дочірнього підприємства, тобто такого, яке засновано іншим («мате­ринським») підприємством, регламентуються загальними нормами Законів України «Про власність», «Про підприєм­ництво», «Про підприємства в Україні» та ін.

/я. 1 Листа 24.01.97р. №01-8/23 «Про деякі питання практики за­стосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

81. У відповідності зі статтею 16 Закону України «Про гос­
подарські товариства» таке товариство має право змінювати
свій статутний фонд з обов'язковим внесенням цих змін до ус­
тановчих документів. Але згаданий Закон не вимагає від уже
створеного господарського товариства змінювати статутний
фонд кожного разу, коли змінюється мінімальний розмір за­
робітної плати.

[п.1.3 Листа від 15.05.97 р. №01-8/167 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

82. Згідно зі статтею 6 Закону України «Про господарські
товариства» права юридичної особи ці товариства набувають з
дня їх державної реєстрації. Названа стаття не ставить мож­
ливість реєстрації у залежність від характеру чи виду їх діяль­
ності, крім заборонених чинним законодавством України.
Проте страхові компанії або товариства, набувши статусу
юридичної особи з дня державної реєстрації, вправі розпочати
страхову діяльність лише за умови внесення їх до Єдиного
державного реєстру страховиків (перестраховиків) чи держав­
ного реєстру страхових та перестрахових брокерів (пункт 1
статті 36 Закону України «Про страхування») та одержання
ліцензії спеціального уповноваженого центрального органу
виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю
(стаття 38 цього ж Закону).

[п.2 Листа від 24.11.97р. №01-8/452 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

83. Закон України «Про споживчу кооперацію», зокрема
частина друга пункту 3 статті 17, не ототожнює підприємства і
організації споживчої кооперації з господарствами агропро-

32-304 33

мислового комплексу, а лише надає їм право користування ти­ми ж пільгами, які надані або можуть бути надані господарст­вам агропромислового комплексу. Що ж до статті 4 Указу Пре­зидента України від 16.03.95 «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України», то вона стосується як підприємств оптової і роздрібної торгівлі незалежно від форм власності, так і товаровиробників агро­промислового комплексу з урахуванням того, покупцем чи продавцем виступає кожний з них у даній конкретній ситуації. [п.2 Листа 10.03.98р. №01-8/91 «Про деякі питання практики за­стосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

84. Пункт 1 статті 23 Закону України «Про підприємства в
Україні» надає підприємству право реалізовувати виготовлену
продукцію за цінами і тарифами, які встановлюються ним са­
мостійно або на договірній основі. За змістом пункту 5 статті
24 цього ж Закону підприємство, крім виготовлення про­
дукції, вправі також виконувати роботи або надавати послуги.
Таким чином, слід дійти висновку, що виконані роботи, надані
послуги можуть оплачуватися в порядку, передбаченому
пунктом 1 статті 23 згаданого Закону. Отже, підприємство мо­
же самостійно встановлювати вартість паркування авто­
мобілів на стоянці. Якщо актом перевірки державної інспекції
по контролю за цінами на підставі статті 14 Закону України
«Про ціни і ціноутворення» встановлено необґрунтованість
одержання підприємством спірної суми виручки, спір підля­
гає вирішенню з урахуванням цієї обставини. Слід також мати
на увазі, що відповідно до частини першої статті 14 Закону Ук­
раїни «Про ціни і ціноутворення» (зі змінами, внесеними За­
коном України від 18.11.97) стягнення зазначених у цій нормі
сум здійснюється у судовому порядку.

[п.4 Листа від 14.10.98р. №01-8/391 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

85. Згідно з пунктом «б» частини першої статті 10 Закону
України «Про господарські товариства» (в редакції Закону
України від 23.12.97, введеного в дію з 22.01.98) право на отри­
мання дивідендів пропорційно частці кожного з учасників ма­
ють особи, які є учасниками товариства на початок строку ви­
плати дивідендів. Питання про виплату дивідендів засновни-

34

ку, який не повністю сплатив свій внесок до статутного фонду, повинно вирішуватись з урахуванням установчих документів та зібраних у справі доказів.

[п.5 Листа від 21.06.99 №01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавст­ва»].

86. Відповідно до статті 1 та пункту 2 статті 10 Закону Ук­
раїни «Про господарську діяльність у Збройних Силах Ук­
раїни» його дія поширюється на військові частини, заклади,
установи і організації Збройних Сил України та інші утворені
згідно з законами України військові формування.

[п.1 Листа вії) 11.11.99р. №01-8/531 «ПроЗакон України «Прогос-подарську діяльність у Збройних Силах України»].

87. Суб'єктами господарської діяльності у Збройних Силах
України є військові частини, заклади, установи і організації,
які утримуються за рахунок коштів Державного бюджету Ук­
раїни, ведуть відокремлене господарство, мають кошторис
надходжень і видатків, рахунки в установах банків та гербову
печатку (частина перша статті 3 Закону України «Про госпо­
дарську діяльність у Збройних Силах України»).

[п.2 Листа від 11.11.99р. №01-8/531 «Про Закон України «Про гос­подарську діяльність у Збройних Силах України»].

88. Види господарської діяльності, здійснення якої дозво­
ляється військовим частинам, визначає Кабінет Міністрів Ук­
раїни (частина друга статті 3 Закону України «Про госпо­
дарську діяльність у Збройних Силах України»). Частиною
третьою статті 3 Закону передбачено ліцензування тих видів
діяльності військових частин, які підлягають ліцензуванню
відповідно до законодавства України.

[п.2 Листа від 11.11.99р. №01-8/531 «Про Закон України «Про гос­подарську діяльність у Збройних Силах України»].

89. Військові частини повинні реєструватись як суб'єкти
господарської діяльності в порядку, встановленому Кабінетом
Міністрів України (стаття 4 Закону України «Про господарсь­
ку діяльність у Збройних Силах України»). Відповідний По­
рядок затверджений постановою Кабінету Міністрів України
від 03.05.2000 №749.

[п.4 Листа від 11.11.99р. №01-8/531 «Про Закон України «Про гос­подарську діяльність у Збройних Силах України»].

5-2-304 35

90. Стаття 6 Закону України «Про господарську діяльність
у Збройних Силах України» передбачає можливість обмежен­
ня або припинення господарської діяльності військової части­
ни за рішенням Міністерства оборони України в порядку, вста­
новленому Кабінетом Міністрів України. Відповідно до цієї
норми постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2000
№1919 затверджено Положення про порядок відчуження та
реалізації військового майна Збройних Сил.

[п.5Листавід 11.11.99р.№01-8/531 «ПроЗакон України «Прогос-подарську діяльність у Збройних Силах України»].

91. Відповідно до статті 2 Закону України «Про державне
регулювання ринку цінних паперів в Україні» державне регу­
лювання ринку цінних паперів здійснюється не лише з метою
захисту прав учасників фондового ринку, але й дотримання
його учасниками вимог актів законодавства. Указом Прези­
дента України від 14 лютого 1997 року №142/97 «Про Дер­
жавну комісію з цінних паперів та фондового ринку» до ком­
петенції останньої віднесено здійснення державного контролю
за додержанням законодавства у сфері обігу цінних паперів та
їх похідних на території України. Згідно з статтями 4 та 37 За­
кону України «Про господарські товариства» до установчих
документів акціонерного товариства, поряд з іншими обов'яз­
ковими положеннями, включаються положення стосовно
видів акцій, що випускаються, їх номінальної вартості,
співвідношення акцій різних видів, кількості акцій, що купу­
ються засновниками, наслідків невиконання зобов'язань по
випуску акцій, а також інші положення, якщо вони не супере­
чать законодавству України. Отже, Державна комісія України
з цінних паперів та фондового ринку та її територіальні орга­
ни, реалізуючи надані пунктом 10 статті 8 Закону повноважен­
ня, вправі вимагати від акціонерного товариства як емітента
приведення його статуту у відповідність до вимог чинного за­
конодавства за умови, що ці порушення пов'язані із сферою
обігу цінних паперів та їх похідних. Що ж до ухилення учас­
ників ринку цінних паперів від виконання розпоряджень про
усунення порушень актів законодавства щодо цінних паперів,
то Державна комісія України з цінних паперів та фондового
ринку та її територіальні органи з урахуванням вимог
підпункту 6 пункту 5 Положення про Державну комісію з

36

цінних паперів та фондового ринку, затвердженого названим Указом Президента України, мають право звертатися до арбітражного суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушен­ням законодавства України про цінні папери.

[п.8Листа від 30.12.99р. №01-8/612 «Про деякі питання практи­ки застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодав­ства»].

92. Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну
контрольно-ревізійну службу в Україні» головним завданням
державної контрольно-ревізійної служби є здійснення дер­
жавного контролю за витрачанням коштів і матеріальних
цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгал­
терського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, дер­
жавних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а
також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти
з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів. Згідно
з частиною другою статті 14 згаданого Закону названі органи
за дорученням прокуратури, Міністерства внутрішніх справ,
Служби безпеки, податкових інспекцій у випадках, передбаче­
них Законом, проводять ревізії та перевірки на підконтроль­
них підприємствах, організаціях та в установах всіх форм
власності. Таким чином, законодавець визначив коло
суб'єктів, які підконтрольні органам державної контрольно-
ревізійної служби. Отже, якщо підприємство, установа чи ор­
ганізація не є підконтрольною органам державної контрольно-
ревізійної служби у розумінні наведених норм цього Закону,
останні не вправі застосовувати до них фінансові санкції на
підставі пункту 10 статті 10 Закону України «Про державну
контрольно-ревізійну службу в Україні» та пункту 7 статті 11
Закону України «Про державну податкову службу в Україні».

[п.4 Листа від 10.08.2000р. №01-8/413 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

93. Вирішуючи спори, пов'язані з правонаступництвом колек­
тивних сільськогосподарських підприємств, слід керуватися при­
писами статті 37 Цивільного кодексу України та статті 31 Закону
України «Про колективне сільськогосподарське підприємство», а
також Порядком оформлення правонаступництва за зобов'язан­
нями реорганізованих колективних сільськогосподарських
підприємств, затвердженим наказом Міністерства аграрної

37

політики України від 14.03.2001 р. №63. Відповідно до пункту 5 статті 31 названого Закону у разі поділу підприємства до новос-творених підприємств переходять за роздільним актом (балан­сом) у відповідних частинах майнові права і обов'язки реор­ганізованого підприємства. При виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства. Пункт 17 згада­ного Порядку визначає, що роздільний (передавальний) баланс разом з установчими документами підприємства-правонаступ-ника є правовою підставою для встановлення наявності та об­сягів правонаступництва за майновими правами та обов'язками КСП. Роздільний акт (баланс) повинен містити положення про правонаступництво за всіма зобов'язаннями реорганізованого підприємства щодо всіх кредиторів та боржників. Роздільний акт (баланс) затверджується загальними зборами (зборами уповно­важених) членів підприємства або органом, що прийняв рішення про реорганізацію підприємства, та надається разом з установчи­ми документами для державної реєстрації новостворених юри­дичних осіб або внесення змін в установчі документи діючих юридичних осіб. Неподання разом з установчими документами роздільного акта (балансу) може бути підставою для відмови у реєстрації юридичної особи. У разі здійснення державної реєстрації за відсутності затвердженого роздільного акта (балан­су) заінтересовані особи не позбавлені права звернутися з позо­вом про визнання недійсними установчих документів таких юри­дичних осіб. У вирішенні відповідних спорів арбітражні суди по­винні також враховувати вимоги Порядку розподілу та викорис­тання майна реорганізованих колективних сільськогосподарсь­ких підприємств, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики України від 14.03.2001 р. №62.

[п.2.4 Інформаційного листа від 07.06.2001 р. №01-8/665 «Про де­які питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році»].

94. Відмова у реєстрації представника акціонера для участі у загальних зборах за відсутності передбачених законом підстав є порушенням законодавства про цінні папери.

[п.4 Листа від 24.07.2001 р. №01-8/824 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів дер­жавних та інших органів»].

38

95. У вирішенні про правові наслідки неподання або пору­шення строків подання підприємством даних про вивільнення працівників у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці питання слід виходити з вимог пункту 5 статті 20 Зако­ну України «Про зайнятість населення» з урахуванням того, що правонаступником зазначеного у цій нормі Державного фонду сприяння зайнятості є Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок без­робіття (пункт 3 розділу VIII «Прикінцеві положення» Зако­ну України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»).

[п.5 Листа від 29.08.2001 р. №01-8/935 *Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

1.2. НЕШДПРИЄМНИЦЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ

1. Відповідно до статей 13 і 14 Закону України «Про сво­
боду совісті та релігійні організації» релігійні громади одер­
жують правоздатність юридичної особи з моменту
реєстрації їх статуту (положення) у обласній, Київській і
Севастопольській міських державних адміністраціях, а в Ав­
тономній Республіці Крим - в Уряді цієї Республіки.
Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства,
місії та духовні навчальні заклади визнаються юридичними
особами з моменту реєстрації їх статутів (положень) у дер­
жавному органі України у справах релігій.

[п.1 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

2. Релігійна організація як юридична особа користується
правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства
та свого статуту.

[п.1 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

3. Як визначає стаття 7 Закону, релігійні організації
діють відповідно до своєї ієрархічної структури, обирають,
призначають і замінюють персонал згідно із своїми статута­
ми (положеннями). Тому репрезентувати релігійні ор­
ганізації у їх правовідносинах можуть лише повноважні
представники, що обрані, призначені відповідно до статут­
них вимог релігійної організації.

[п.2 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

4. Під культовими будівлями та майном слід розуміти
будівлі і речі, спеціально призначені для задоволення
релігійних потреб громадян. Тому, зокрема, не можуть бути
визнані культовими будівлями ті приміщення, що пристосо­
вані для проживання священнослужителів та інших служи­
телів культу, якщо вони не є невід'ємною частиною культо­
вої споруди і не знаходяться на земельній ділянці, не­
обхідній для обслуговування цієї споруди (сторожка тощо).

40

Зазначені обставини можуть встановлюватись документами служби технічної інвентаризації.

[п.4 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 •«Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

5. Права релігійних громад, які в установленому порядку
користувалися культовими будівлями і майном до введення в
дію Закону, зберігаються і після одержання ними правоздат­
ності юридичної особи згідно з пунктом 4 Постанови Верхов­
ної Ради України від 23 квітня 1991 року про порядок введен­
ня цього Закону в дію. Права громад щодо володіння і корис­
тування цими будівлями і майном зберігаються також за їх
правонаступниками.

[п.5 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

6. Відповідно до статті 8 Закону держава визнає право
релігійної громади на її підпорядкованість у канонічних, ор­
ганізаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її ме­
жами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї
підпорядкованості. Тому зміна підпорядкованості релігійною
громадою або перехід її у іншу віросповідну (конфесійну) при­
належність не може тягти за собою втрату прав і зобов'язань
цієї громади за усіма угодами, що були раніше укладені нею.

[п.5 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

1. Договори про передачу в безоплатне користування релігійним громадам молитовних споруд і культового майна (в тому числі й безстрокові), укладені до або після введення в дію Закону, можуть бути розірвані або припинені лише відповідно до підстав, передбачених у статтях 329 - 331 Цивільного кодексу. Зазначені договори укладаються від імені релігійної громади і підписуються її представниками. Такий же порядок діяв до введення в дію Закону (статті 28 - 32 По­ложення про релігійні об'єднання в Українській РСР, затверд­женого Указом Президії Верховної Ради України від 1 листо­пада 1976 p., з наступними змінами і доповненнями, стаття 20 Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії

41

та культури», пункти 59, 61 «Положение об охране й исполь-зовании памятников истории й культури», затвердженого по­становою Ради Міністрів СРСР від 16.09.82 №865).

[п.5 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

8. У той же час, відповідно до пункту «В» статті 10 зазначе­
ного Положення про релігійні об'єднання, громади віруючих
могли користуватись для молитовних зборів спорудою
(приміщенням), наданою їм окремими громадянами або вико­
навчим комітетом районної, міської Ради народних депутатів
за договором оренди. Останній, згідно зі статтею 34 Положен­
ня, укладався з окремими віруючими, які і несли відпо­
відальність за цим договором.

[п.5 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

9. Відповідно до статті 16 Закону діяльність релігійної ор­
ганізації може бути припинена у зв'язку з її реорганізацією
(поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією. У разі при­
пинення діяльності релігійної громади за цих підстав, дія дого­
вору безоплатного користування культовими та іншими
будівлями, стороною якого була зазначена громада, також
припиняється відповідно до статті 331 Цивільного кодексу.

[п.5 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

10. Відповідно до статей 17 і 18 Закону кожна релігійна грома­
да (парафія, церква тощо) або інша релігійна організація (монас­
тир, релігійне братство або місія, духовний навчальний заклад), а
не релігійне угруповання в цілому (УПЦ-КП, УАПЦ, УГКЦ то­
що) або його керівний центр, є власником придбаного чи створе­
ного нею рухомого і нерухомого майна та коштів і їх єдиним роз­
порядником (стаття 29 Закону України «Про власність»).

[п.6 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

11. Відповідно до статті 17 Закону культові будівлі і майно,
які складають державну власність, передаються організаціями,

42

на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплат­но за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - Уряду цієї Республіки. Слід мати на увазі, що згідно з пунктом 3 Указу Президента України від 4 березня 1992 р. №125 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» зазначені державні органи зобов'язані про­тягом 1992 - 1993 років здійснити передачу релігійним грома­дам у власність чи безплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням. (Розпорядженням Президента України від 22.06.94 №53/94 ц. р. дію цього пункту продовжено до 01.12.97.) Отже, згідно з цим Указом допус­кається не лише повернення, а й передача у власність релігійних громад культових будівель. Зазначена передача культових будівель у власність релігійних громад, які не були їх власниками, можлива за умови, якщо в населеному пункті немає законного претендента на ці будівлі, тобто релігійної громади тієї конфесії (віросповідної приналежності), якій на­лежала будівля на момент її переходу у власність держави.

[п.7 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 -«Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України -«Про свободу совісті та релігійні організації»].

12. Постановами Ради Міністрів Української РСР від 5 квітня 1991 року, №83 «Про перелік пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям», Кабінету Міністрів України від 14 вересня 1991 року №198 та від 8 червня 1992 року №311 «Про виключення окремих об'єктів із переліку культових споруд - визначних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям» затверджений перелік культових споруд - визначних пам'яток архітектури, що не можуть бути передані у постійне користування релігійним ор­ганізаціям. За змістом цих постанов не допускається передача культових споруд, зазначених у переліку, також у власність релігійних організацій

[п.9.1 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Яро деякі питання, Що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

43

13. Згідно з пунктом 6 Постанови Верховної Ради Української
РСР від 23 квітня 1991 року «Про порядок введення в дію Закону
«Про свободу совісті та релігійні організації» (в редакції Постано­
ви Верховної Ради України від 23 грудня 1993 року «Про внесення
змін до постанови Верховної Ради Української РСР «Про порядок
введення в дію Закону Української РСР «Про свободу совісті та
релігійні організації») на відповідні державні органи покладено
обов'язок забезпечити згідно з зазначеним Законом повернення у
власність релігійним громадам культових будівель і майна з ураху­
ванням: прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно
на момент їх переходу у власність держави; прав релігійних громад,
які користуються цими будівлями і майном в установленому Зако­
ном порядку; вкладення коштів релігійними громадами у споруд­
ження, переобладнання культової будівлі і тривалості користуван­
ня нею; наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших
культових будівель та їх використання релігійними громадами
відповідних віровизнань; інших суттєвих обставин у їх сукупності.
Рішення відповідного державного органу має бути мотивованим.
Жодна з обставин, перелічених у цьому пункті, не може мати напе­
ред установленого або пріоритетного значення при вирішенні кон­
кретних спорів. Згідно з вимогами цієї постанови господарський
суд повинен враховувати перелічені та інші суттєві обставини у їх
сукупності, оцінюючи їх співвідношення відповідно до принципів
рівності усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій,
закріплених в статті 5 Закону. Тобто слід виходити з того, що вра­
хування обоюдних прав і законних інтересів різних релігійних гро­
мад на спірні культові будівлі полягає у необхідності забезпечення
віруючих усіх релігій, віровизнань та конфесійних угруповань
рівними можливостями для відправлення культів у пристосованих
для цього приміщеннях.

[п.9.2 Роз'яснення від 29.02.96 р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

14. Не може вважатись пристосованим для відправлення
масових богослужінь і релігійних обрядів такий вид культових
будівель, як капличка, тобто споруда-усипальня на цвинтарі.

[п.9.2 Роз'яснення від 29.02.96 р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

44

15. Господарські суди повинні захищати інтереси релігійних
громад, що складаються з переселенців, які залишили в
країнах, де проживали до переселення, культові будівлі і май­
но. Зокрема слід визнавати недійсними рішення державних ор­
ганів про передачу у власність релігійної організації культової
споруди, якщо остання належить на праві користування гро­
маді переселенців або їх нащадкам. Доказами, що свідчать про
зазначені обставини, можуть бути повідомлення Міністерства
закордонних справ України, іноземних установ тощо.

[п.9.2 Роз'яснення від 29.02.96 р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

16. Під поверненням культових будівель і майна слід ро­
зуміти повернення зазначених будівель і майна у власність
релігійних організацій того ж самого конфесійного напряму,
наприклад, громадам православної церкви, Римо-католицької
церкви тощо.

[п.9.3 Роз'яснення від 29.02.96 р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

17. Оскільки стаття 83 Цивільного кодексу не передбачає
виключень щодо поширення позовної давності на вимоги про
визнання недійсними рішень відповідних державних органів
про повернення чи передачу культових будівель або майна у
власність, то до цих вимог застосовується загальний строк по­
зовної давності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу
України. Перебіг зазначеного строку починається з дня, коли
заінтересована релігійна громада дізналася або повинна була
дізнатися про порушення свого права (стаття 76 Цивільного
кодексу). Якщо релігійна організація отримала статус юри­
дичної особи після винесення державним органом зазначено­
го рішення, то право на позов у такої організації виникає з дня
реєстрації її статуту в установленому законом порядку.

[п.9.5 Роз'яснення від 29.02.96 р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

18. Заінтересовані релігійні організації звертаються до гос­
подарського суду з вимогою про визнання недійсними рішень
про повернення або передачу культових будівель і майна

45

іншим релігійним організаціям з позицій власника або во­лодільця, права яких оспорюються. Можливість подання тако­го позову виникла лише після введення в дію Закону України «Про власність» (стаття 57). Зазначений Закон було введено в дію з 15 квітня 1991 року, а Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» - з 6 червня 1991 року. Тому всі релігійні організації, що отримали статус юридичної особи відповідно до норм останнього Закону, мали право звертатись до госпо­дарського суду із зазначеними позовами у встановленому за­конодавством порядку

[п.9.6 Роз'яснення від 29.02.96 р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

19. До введення в дію Закону все майно церковних і
релігійних громад в Україні було визнано державною
власністю згідно зі статтею 366 Адміністративного кодексу
Української РСР 1927 року. Зазначене законодавство не було
визначено нечинним з дня його прийняття, тобто таким, що не
породило правових наслідків. Тому держава в особі органів,
передбачених в статті 17 Закону, є належним власником куль­
тових будівель і майна. Відповідно до статті 4 Закону України
«Про власність» зазначені державні органи мають право во­
лодіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і
майном, а також вчиняти щодо цих майнових об'єктів будь-які
дії, що не суперечать закону. Тому в господарських судів немає
підстав для задоволення позовних вимог релігійних ор­
ганізацій до відповідних державних органів про визнання пра­
ва власності на культові будівлі і майно або про зобов'язання
цих органів передати зазначені будівлі і майно у власність або
в користування, оскільки інше рішення порушує право дер­
жавної власності, виходячи із змісту чинного законодавства

[п.9.8 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

20. Рішення компетентного державного органу, зазначено­
го у статті 17 Закону, про повернення або передачу культової
будівлі або майна у власність конкретної релігійної громади є
необоротним, тобто таким, що не може бути скасовано наступ­
ним рішенням цього ж органу. Перехід права власності на

46

будівлю або інше майно може бити визнано недійсним лише за рішенням суду у встановленому законодавством порядку.

[п.9.9 Роз'яснення від 29.02.96 р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

21. Згідно із статтею 36 Конституції України громадяни Ук­
раїни мають право об'єднуватися у політичні партії та гро­
мадські організації для здійснення і захисту своїх прав і сво­
бод та задоволення політичних, економічних, соціальних,
культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, вста­
новлених законом. Заборона діяльності об'єднань громадян
здійснюється лише у судовому порядку (стаття 37 Консти­
туції України). Основні засади створення та діяльності
об'єднань громадян передбачені Законом України «Про
об'єднання громадян».

[Лист від 30.12.97 р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

22. Перелік осіб, які можуть бути засновниками об'єднань
громадян, наведений у статті 11 Закону України «Про
об'єднання громадян». Останній не надає права під­
приємствам та організаціям виступати засновниками чи
співзасновниками об'єднань громадян.

[п.1.1 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

23. Відповідно до частини першої статті 14 Закону України
«Про об'єднання громадян» легалізація (офіційне визнання)
об'єднань громадян є обов'язковою і здійснюється шляхом їх
реєстрації або повідомлення про заснування.

[п.1.2 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

24. Легалізація всеукраїнських об'єднань громадян, діяльність
яких поширюється на територію всієї України, здійснюється
Міністерством юстиції України. Легалізація місцевих об'єднань
громадян здійснюється управлінням юстиції обласних, Київської
та Севастопольської міських державних адміністрацій, виконав­
чими комітетами сільських, селищних, міських рад - у залеж­
ності від того, на територію якої адміністративно-територіальної
одиниці поширюється діяльність відповідного об'єднання грома­
дян. Якщо ж така діяльність поширюється на територію двох і

47

більше адміністративно-територіальних одиниць, її легалізація здійснюється тим із зазначених органів, на територію якого по­ширюється вся діяльність громадської організації.

[п.1.2 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

25. Порядок легалізації об'єднань громадян визначений по­
становою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року
№140 «Про затвердження Положення про порядок легалізації
об'єднань громадян» із змінами, внесеними постановою
Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року №280
«Про внесення змін до Положення про порядок легалізації
об'єднань громадян». Наведений у пункті 3 цього Положення
перелік документів, що подаються для легалізації громадсько­
го об'єднання, є вичерпним.

[п.1.2 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

26. Відповідно до статті 24 Закону України «Про об'єднан­
ня громадян» об'єднання громадян вправі здійснювати госпо­
дарську та іншу комерційну діяльність виключно шляхом
створення госпрозрахункових установ і організацій, заснуван­
ня підприємств в порядку, встановленому законодавством.
Відповідні підприємства, установи і організації мають статус
юридичних осіб і здійснюють свою діяльність відповідно до
цілей і завдань, передбачених їх статутами (положеннями).
Розмежування відповідальності об'єднання громадян та за­
снованого (створеного) ним підприємства, установи, ор­
ганізації здійснюється за правилами, передбаченими статтею
32 Цивільного кодексу України.

[п.2.1 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

27. Політичні партії та створювані ними установи і ор­
ганізації не можуть бути засновниками підприємств, крім за­
собів масової інформації, а також займатись господарською та
іншою комерційною діяльністю за винятком продажу суспільно-
політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних ма­
теріалів, виробів із власною символікою та проведення
суспільно-політичних заходів (фестивалів, свят тощо).

[п.2.1 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

48

28. Недодержання об'єднаннями громадян встановлених
законом вимог щодо господарської діяльності може бути
підставою для визнання у судовому порядку недійсними уста­
новчих документів заснованих ними підприємств, установ і
організацій.

[п.2.1 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

29. Передбачені статтею 28 Закону України «Про об'єднан­
ня громадян» стягнення за порушення законодавства можуть
бути застосовані до об'єднання громадян арбітражним судом
за поданням легалізуючого органу або прокурора чи його за­
ступника. Процесуальною формою названого подання є по­
зовна заява.

[п.3.1 Листа від 30.12.97 р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»-].

30. Стягнення у вигляді письмового попередження засто­
совується щодо об'єднань громадян відповідним легалізую­
чим органом у разі вчинення об'єднанням громадян правопо­
рушення, яке не тягне обов'язкового застосування іншого пе­
редбаченого Законом України «Про об'єднання громадян» ви­
ду стягнення (стаття 29 Закону).

[п.3.1 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

31. Оскільки Законом не визначено розмір та порядок за­
стосування штрафу за грубе або систематичне вчинення пра­
вопорушення (стаття ЗО Закону України «Про об'єднання гро­
мадян»), відповідне стягнення практично не може бути засто­
соване арбітражним судом.

[п.3.2 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

32. З метою припинення незаконної діяльності об'єднання
громадян за поданням легалізуючого органу або прокурора чи
його заступника арбітражний суд на підставі статті 31 Закону
України «Про об'єднання громадян» може тимчасово заборони­
ти окремі види діяльності або тимчасово заборонити діяльність
об'єднання громадян на строк до трьох місяців. Питання про
продовження терміну тимчасової заборони діяльності об'єднан­
ня громадян (частина друга цієї статті) вирішується арбітраж­
ним судом на підставі відповідної позовної заяви з урахуванням

42-304 49

того, що загальний термін тимчасової заборони не повинен пе­ревищувати шість місяців. Відповідно до частини четвертої статті 31 Закону при усуненні причин, що стали підставою для тимчасової заборони за клопотанням об'єднання громадян, йо­го діяльність може бути відновлена судом в повному обсязі.

[п.3.3 Листа від 30.12.97 р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

33. До конституційних гарантій права громадян на свободу
об'єднання у політичні партії та громадські організації нале­
жить вичерпний перелік підстав та порядок припинення
діяльності громадських об'єднань. Встановлений в інтересах
національної безпеки та громадського порядку, охорони здо­
ров'я населення або захисту прав і свобод інших людей пе­
релік підстав заборони діяльності об'єднань громадян визна­
чається статтею 37 Конституції України та статтею 4 Закону
України «Про об'єднання громадян».

[п.3.4 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

34. Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється
лише у судовому порядку. За рішенням суду може бути
здійснено примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання грома­
дян (стаття 32 Закону України «Про об'єднання громадян»).
Рішення державного чи іншого, крім судового, органу про за­
борону діяльності громадських об'єднань за позовами самих
об'єднань, прокурора чи його заступника повинні визнаватися
недійсними з моменту їх прийняття.

[п.3.4 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

35. Об'єднання громадян створюються для спільної ре­
алізації його членами (учасниками) своїх прав і свобод на ос­
нові єдності інтересів та виконання обов'язків, що відобража­
ють головну мету, завдання, напрямки, форми та методи діяль­
ності об'єднань. Отже, у разі подання позову про заборону
діяльності об'єднання громадян через порушення законодав­
ства України його місцевим структурним осередком арбітраж­
ному суду слід керуватися статтями 4 та 32 Закону України
«Про об'єднання громадян».

[п.3.5 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

50

36. Під грубим порушенням слід розуміти одноразове по­
рушення законодавства, яке свідчить про явне і умисне нехту­
вання його вимогами з боку об'єднання громадян і яке потяг­
ло наслідки у вигляді значної шкоди, завданої державі, юри­
дичним чи фізичним особам (наприклад, продовження проти­
правної діяльності, незважаючи на вимогу уповноважених на
те органів припинити її).

[п.3.6 Листа від 30.12.97 р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

37. Такими, що систематично порушують законодавство,
слід вважати об'єднання громадян, які раніше допускали пору­
шення законодавства і вчинили його знову, незалежно від того,
чи притягалися вони до відповідальності за попередні порушен­
ня. Як виняток з урахуванням конкретних обставин, пов'язаних
із характером вчиненого порушення законодавства, причин йо­
го здійснення, тривалості у часі та наслідків систематичним мо­
же бути визнане і повторне порушення законодавства.

[п.3.7 Листа від 30.12.97 р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

38. Підставою скасування запису в Реєстрі об'єднань гро­
мадян є судове рішення про припинення діяльності об'єднан­
ня громадян.

[п.3.8 Листа від 30.12.97 р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

39. Згідно із статтею 14 Закону України «Про об'єднання
громадян» об'єднання громадян набувають статусу юридичної
особи лише у разі реєстрації (офіційного визнання).

[п.4.1 Листа від 30.12.97 р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

40. Відповідно до частини шостої статті 14 Закону України
«Про об'єднання громадян» місцеві органи державної виконав­
чої влади, виконавчі комітети сільських, селищних, міських
рад реєструють в обов'язковому порядку місцеві осередки за­
реєстрованих всеукраїнських та міжнародних об'єднань грома­
дян за умови, якщо така реєстрація передбачена статутними
документами цих об'єднань. В разі реєстрації місцевих осе­
редків вони не набувають статусу юридичної особи.

[п.4.2 Листа від 30.12.97 р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

-t'2.304

51

41 У об'єднань громадян, які були утворені, зокрема, у разі
виділення одного чи кількох місцевих осередків зі складу
діючого заресстрованого об'єднання або внаслідок вибуття ча­
стини його членів (учасників), а так само в результаті реор­
ганізації об'єднання громадян - створення на базі діючого
місцевого осередку нового громадського об'єднання чи спілки
об'єднань громадян або поділу об'єднання тощо, право на
звернення до арбітражного суду виникає у новостворених
об'єднань за умови їх реєстрації (офіційного визнання)

[п43 Листа від 301297 р N«01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»]

42 Перереєстрація об'єднань громадян здійснюється
відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян»

[п 4 4 Листа від 301297 р N«01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»]

43 Рішення (свідоцтво) про реєстрацію об'єднання грома­
дян є актом державного органу, який здійснив реєстрацію

[п 45 Листа від 301297 р N«01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»]

44 Відповідно до статті 1 Закону України «Про благодійництво
та благодійні організації» благодійна організація - це недержавна
організація, головною метою діяльності якої є здійснення бла­
годійної діяльності в Інтересах суспільства або окремих категорій
осіб зпдно з Законом, тобто безкорисливої діяльності, що не перед­
бачає одержання прибутків від неї Благодійниками, за змістом За­
кону, можуть бути як фізичні, так І юридичні особи

[Лист від 140198 р №01 8/9 «Про Закон України «Про бла годшництво та благодійні організації»]

46 Стаття 5 Закону України «Про благодійництво та бла­годійні організації», наводячи перелік фізичних та юридичних осіб, які можуть бути засновниками благодійних організацій, за­бороняє виступати засновниками цих організацій органам дер­жавної влади, органам місцевого самоврядування, а також дер­жавним І комунальним підприємствам, установам, організаціям України, що фінансуються з бюджету У разі порушення зазначе­ної вимоги Закону арбітражний суд може визнати рішення про створення відповідної благодійної організації недійсним

[Лист від 140198 р №01-8/9 «Про Закон України «Про бла годшництво та благодійні організації»]

52

47 Благодійна організація набуває права юридичної
особи з моменту п державної реєстрації, яка здійснюється у
такому порядку всеукраїнських та міжнародних бла­
годійних організацій - Міністерством юстиції України, а
місцевих благодійних організацій, відділень (філій, пред­
ставництв) всеукраїнських міжнародних благодійних ор­
ганізацій - відповідними місцевими органами виконавчої
влади (стаття 8 Закону України «Про благодійництво та
благодійні організації»)

[Лист від 14 0198 р №01-8/9 «Про Закон України «Про бла гойїйництво та благодійні організації»]

48 Перелік документів, що подаються для державної
реєстрації, наведений в частині 4 статті 8 Закону України
«Про благодійництво та благодійні організації», І є ви­
черпним

[Лист від 14 0198 р №01 8/9 «Про Закон України «Про бла годшництво та благодійні організації»]

49 Рішення відповідного органу виконавчої влади про
реєстрацію благодійної організації з місцезнаходженням за
межами підвідомчої цьому органові території може бути виз­
нане недійсним як таке, що прийняте з перевищенням компе­
тенції відповідного органу Назване рішення може бути визна­
не недійсним також за позовом реєструючого органу в разі
встановлення ним факту фальсифікації установчих доку­
ментів (частина десята статті 8 Закону України «Про бла­
годійництво та благодійні організації»)

[Лист від 140198 р №01-8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»]

50 За змістом статті 9 Закону України «Про бла­
годійництво та благодійні організації» підставами для відмови
у державній реєстрації благодійної організації є виключно по­
рушення встановленого чинним законодавством порядку
створення такої організації або наявність раніше зареєстрова­
ної благодійної організації з такою ж назвою У вирішенні пи­
тань, пов'язаних з реорганізацією та ліквідацією благодійних
організацій, слід керуватися загальними правилами, встанов­
леними статтею 37 Цивільного кодексу України з урахуван­
ням особливостей, передбачених статтею 10 Закону України
«Про благодійництво та благодійні організації» та відповідни-

53

ми нормами статутів (положень) окремих благодійних ор­ганізацій (абзац сьомий частини другої статті 12 Закону).

[Лист від 14.01.98 р. №01-8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»].

51. Відповідно до статті 13 Закону України «Про бла­
годійництво та благодійні організації» благодійні організації
мають право, зокрема, утворювати свої відділення, філії, пред­
ставництва (далі - відокремлені підрозділи). Порядок їх ство­
рення встановлюється Кабінетом Міністрів України (стаття 7
Закону). Обов'язкову реєстрацію встановлено лише для
відділень (філій, представництв) всеукраїнських, міжнародних
благодійних організацій (частина друга статті 8 Закону). Відо­
кремлені підрозділи благодійної організації здійснюють свою
діяльність від імені благодійної організації, що їх утворила.

[Лист від 14.01.98 р. №01-8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»].

52. Благодійні організації мають право утворювати на доб­
ровільній основі спілки, асоціації та інші об'єднання, що спри­
яють виконанню статутних завдань (частина статті 13 Закону
України «Про благодійництво та благодійні організації»). Бла­
годійні організації можуть бути засновниками засобів масової
інформації підприємств і організацій (абзац дев'ятий статті 13
Закону України «Про благодійництво та благодійні ор­
ганізації»). Розмежування відповідальності благодійних ор­
ганізацій та заснованих ними юридичних осіб здійснюється за
загальними правилами, передбаченими статтею 32 Цивільно­
го кодексу України.

[Лист від 14.01.98 р. №01-8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»].

53. У власності благодійної організації можуть перебува­
ти рухоме й нерухоме майно, матеріальні та нематеріальні
активи, кошти, а також інше майно, придбане на законних
підставах. Благодійна організація має право здійснювати що­
до майна та коштів, які є у її власності, будь-які угоди, що не
суперечать її статутним цілям та законодавству України
(стаття 18 Закону України «Про благодійництво та бла­
годійні організації»).

[Лист від 14.01.98 р. №01-8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»].

54

54. Право власності благодійної організації згідно з вимога­
ми статті ЗО Закону України «Про власність» здійснюють за­
значені у статті 17 Закону України «Про благодійництво та
благодійні організації» органи управління власника відпо­
відно до їх компетенції.

[Лист від 14.01.98 р. №01-8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»].

55. Перелік джерел формування майна та коштів бла­
годійних організацій визначений статтею 19 Закону України
«Про благодійництво та благодійні організації». Джерелом
формування майна та коштів благодійної організації не мо­
жуть бути кошти, одержані від здійснення діяльності, що пе­
редбачає одержання прибутків. Відповідно до частини другої і
третьої статті 19 Закону джерелом формування майна та
коштів благодійної організації не можуть бути кредити. Май­
но і кошти благодійної організації не можуть бути предметом
застави. Угоди, укладені з порушенням названих вимог Зако­
ну, можуть визнаватися недійсними на підставі статті 48
Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.98 р. №01-8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»].

56. Частиною четвертою статті 20 Закону України «Про бла­
годійництво та благодійні організації» передбачено мож­
ливість надання податкових та інших пільг фізичним і юри­
дичним особам, які віддають частину своїх прибутків, заощад­
жень або майна на благодійну діяльність. Зокрема, підпунктом
5.1.21 статті 5 Закону України «Про податок на додану
вартість» (у редакції Закону України від 19.11.97) звільняють­
ся від оподаткування цим податком операції з подання бла­
годійної допомоги, а саме безоплатна передача товарів (робіт,
послуг) зазначеним у названому Законі установам та ор­
ганізаціям (наукові, навчальні, спортивні заклади тощо), а та­
кож операції з безоплатної передачі таких товарів (робіт, по­
слуг) набувачам (суб'єктам) благодійної допомоги відповідно
до законодавства України.

[Лист від 14.01.98 р. №01-8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»].

57. Благодійні організації, що існують лише на членські
внески і добровільні пожертвування, звільняються від сплати

55

податків та штих платежів до бюджету І спеціальних фондів (частина п'ята статті 20 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації»)

[Лист від 140198 р №01-8/9 «Про Закон України «Про бла годшництво та благодійні організації»]

58 Згідно з частиною четвертою статті 21 Закону України
«Про благодійництво та благодійні організації» надходження
благодійної організації від фінансової діяльності спрямову­
ються винятково на благодійництво І забезпечення госпо­
дарської діяльності у розмірах та порядку, передбачених цим
Законом Отже, укладені благодійницькою організацією уго­
ди, пов'язані з використанням названих надходжень на будь-
які Інші цілі, крім зазначених у цій нормі Закону та в статутах
(положеннях) відповідних організацій, можуть бути визнані
недійсними з урахуванням конкретних обставин справи на
підставі статті 48 або статті 50 Цивільного кодексу України,
зокрема за позовами органів, на які покладено контроль за
діяльністю благодійних організацій (стаття 22 Закону)

[Лист від 140198 р №01 8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»]

59 Згідно з пунктом 2 розділу VI Закону України «Про
благодійництво та благодійні організації» до приведення зако­
нодавства у відповідність Із Законом нормативно-правові акти
України застосовуються у частині, що не суперечить йому

[Лист від 140198 р №01-8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»]

60 Відповідно до статті 1 Закону України «Про торгово-
промислові палати в Україні» Торгово-промислова палата є
недержавною неприбутковою самоврядною організацією, що
об'єднує юридичних осіб, які створені І діють відповідно до за­
конодавства України, та громадян України, зареєстрованих як
підприємці, та їх об'єднання

[Лист від 05 03 98 р №01 8/80 «Про Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»]

61 Торгово-промислова палата набувас статусу юридичної
особи з дня її державної реєстрації, яка здійснюється у такому
порядку Торгово-промислової палати України - Міністерст­
вом юстиції України, Торгово-промислової палати Автономної
Республіки Крим - Головним управлінням юстиції Міністер-

56

ства юстиції України в Автономній Республіці Крим, Інших торгово-промислових палат - відповідно обласними, Київським та Севастопольським міськими управліннями юс­тиції Зміни до статуту торгово-промислової палати підляга­ють реєстрації в порядку, передбаченому для державної реєстрації торгово-промислової палати (стаття 9 Закону Ук­раїни «Про торгово-промислові палати в Україні»)

[Лист від 05 03 98 р №01 8/80 «Про Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»]

62 За змістом пункту 7 статті 9 Закону України «Про торго­
во-промислові палати в Україні» підставами для відмови у дер­
жавній реєстрації торгово-промислової палати є виключно по­
рушення встановленого чинним законодавством порядку ство­
рення такої палати або невідповідність її статуту законодавст­
ву України У разі незгоди з відмовою у державній реєстрації
або порушення реєструючим органом передбаченого пунктом З
статті 9 Закону України «Про торгово-промислові палати в Ук­
раїні» терміну розгляду заяви про реєстрацію торгово-промис­
лової палати засновники не позбавлені права звернутися до
арбітражного суду з заявою про визнання недійсним рішення
про відмову у державній реєстрації або про спонукання
відповідного державного органу здійснити реєстрацію

[Лист від 05 03 98 р №01-8/80 «Про Закон України «Про торгова промислові палати в Україні»]

63 Рішення відповідного органу про реєстрацію торгово-
промислової палати з місцезнаходженням за межами підвідом­
чої цьому органові території може бути визнане недійсним як
таке, що прийняте з перевищенням компетенції відповідного
органу Назване рішення може бути визнане недійсним також
за позовом органу, що здійснює державну реєстрацію, чи
заінтересованої юридичної особи в разі наявності раніше за­
реєстрованої торгово-промислової палати у межах однієї
адміністративно-територіальної одиниці (стаття 5 Закону Ук­
раїни «Про торгово-промислові палати в Україні»)

[Лист від 05 03 98 р №01 8/80 «Про Закон України «Про торгова промислові палати в Україні»]

64 Згідно зі статтею 10 Закону України «Про торгово-про­
мислові палати в Україні» діяльність торгово-промислової па­
лати припиняється шляхом її ліквідації, яка проводиться за

57

рішенням засновника торгово-промислової палати або за рішенням її вищого керівного органу, а також за рішенням су­ду у випадках І порядку, встановлених законодавством Ук­раїни Однак чинне законодавство таких випадків щодо торго­во-промислової палати не передбачає

[Лист від 05 03 98 р №01-8/80 «Про Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»]

65 У вирішенні питань, пов'язаних з припиненням діяль­
ності торгово-промислової палати, слід керуватися загальними
правилами, встановленими статтею 37 Цивільного кодексу Ук­
раїни, з урахуванням особливостей, передбачених статтею 10
Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» та
відповідними нормами статуту торгово-промислової палати

[Лист від 05 03 98 р №01-8/80 «Про Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»]

66 Членами торгово-промислової палати можуть бути лише
юридичні особи, які створені І діють відповідно до законодавст­
ва України, та громадяни України, зареєстровані як підприємці,
та їх об'єднання (стаття 7 Закону України «Про торгово-про­
мислові палати в Україні») Прибуток, одержаний торгово-про­
мисловою палатою, не розподіляється між її членами Крім то­
го, торгово-промислова палата не відповідає за зобов'язаннями
своїх членів, так само як члени торгово-промислової палати не
відповідають за п зобов'язаннями (стаття 1 Закону)

[Лист від 05 03 98 р №01-8/80 «Про Закон України «Про торгова промислові палати в Україні»]

67 Відповідно до статті 11 Закону України «Про торгово-
промислові палати в Україні» торгово-промислові палати ма­
ють право, зокрема, створювати, реорганізовувати І ліквідову­
вати підприємства та Інші організації з метою виконання своїх
статутних завдань Торгово-промислова палата не відповідає
за зобов'язаннями створених нею підприємств та Інших ор­
ганізацій, так само як підприємства та Інші організації не
відповідають за зобов'язаннями торгово-промислової палати
(стаття 1 Закону)

[Лист від 05 03 98 р №01 8/80 «Про Закон України «Про торгова промислові палати в Україні»]

68 Статтею 11 Закону України «Про торгово-промислові
палати в Україні» передбачено право торгово-промислових

58

палат створювати за Ініціативою учасників спору третейські суди, галузеві або територіальні комітети (ради) підприємців, цільові секції фахівщв-консультантш Оскільки в Україні відсутній законодавчий акт, який регулював би діяльність тре­тейського суду, на території України в частині, що не супере­чить Конституції І законам України, діє Положення про тре­тейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями І установами, затверджене постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від ЗО грудня 1975 року №121 (з наступними змінами І доповненнями)

[Лист від 05 03 98 р №01-8/80 «Про Закон України «Про торгово-промислові палати в Утраті»]

69 Торгово-промислові палати можуть виконувати І Інші, крім зазначених у статті 11 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», повноваження, що не супере­чать законодавству України (абзац шістнадцятий цієї статті) Зокрема, Торгово-промислова палата України виконує на ко­мерційній основі за заявками зацікавлених підприємств, ор­ганізацій, об'єднань, фірм та приватних осіб незалежну екс­пертизу кількості, якості, комплектності товарів (під словом «товар» маються на увазі також продукція, сировина), визна­чення їх вартості, а також проведення експертизи походжен­ня експортних товарів, експертизи на відповідність товару коду Гармонізованої системи опису І кодування товарів (пункт 1 1 Інструкції про порядок проведення експертиз в ТПП України, затвердженої рішенням президії ТПП Ук­раїни, протокол №76 від 10 06 92)

[Лист від 05 03 98 р №01-8/80 «Про Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»]

79 У власності торгово-промислової палати можуть пере­бувати будівлі, споруди, устаткування, транспортні засоби, ко­шти, цінні папери та Інше майно, необхідне для здійснення статутних завдань Перелік джерел формування майна торго­во-промислових палат визначений пунктом 2 статті 12 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» Майно торгово-промислових палат використовується для забезпе­чення їх статутної діяльності (пункт 3 статті 12 Закону) Отже, у разі укладення торгово-промисловою палатою угод у супе-

59

речності з встановленими цілями її діяльності (статті 3 Зако­ну), такі угоди можуть визнаватися недійсними на підставі статті 50 Цивільного кодексу України

[Лист від 05 03 98 р №01-8/80 «Про Закон України «Про торгова промислові палати в Україні»]

71 У разі виходу або виключення відповідно до статуту Із
складу членів торгово-промислової палати членські внески не
повертаються І претензії на частину майна торгово-промисло­
вої палати не задовольняються Майно та кошти торгово-про­
мислової палати у разі виходу або виключення Із складу й
членів поділу не підлягає (пункт 3 статті 12 Закону України
«Про торгово-промислові палати в Украпи») У зв'язку з цим,
а також з урахуванням тієї обставини, що Закон не передбачає
припинення діяльності торгово-промислової палати шляхом
реорганізації, а отже, й правонаступництва щодо її майна, у
арбітражних судів відсутні правові підстави для задоволення
позовних вимог, пов'язаних з витребуванням частини майна
торгово-промислової палати у зазначених випадках

[Лист від 05 03 98 р №01-8/80 «Про Закон України «Про торгова промислові палати в Україні»]

72 Згідно з пунктом 5 статті 13 Закону України «Про тор­
гово-промислові палати в Україні» при Торгово-промисловій
палаті України діють Міжнародний комерційний арбітраж­
ний суд І Морська арбітражна комісія Діяльність цих уста­
нов регулюється Законом України «Про Міжнародний ко­
мерційний арбітраж»

[Лист від 05 03 98 р №01 8/80 «Про Закон України «Про торгова промислові палати в Україні»]

73 Частиною четвертою статті 3 Закону України «Про про­
фесійні спілки, їх права та гарантії діяльності» передбачено,
що назву «профспілка» або похідні від неї можуть використо
вувати лише ті організації, які діють на підставі Закону Дія
Закону не поширюється на діяльність об'єднань громадян,
створених відповідно до Інших Законів України

[п 1 Листа від 26 1099 р №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гаранти діяльності»]

74 Відповідно до статті 4 Закону України «Про професійні
спілки, їх права та гарантії діяльності» законодавство про
профспілки складається з Конституції України, Закону Ук-

60

раїни «Про об'єднання громадян», цього Закону, Кодексу за­конів про працю, Інших нормативно-правових актів, прийня­тих відповідно до них До профспілок застосовується Закон України «Про об'єднання громадян», якщо Інше не передбаче­но Законом

[п 2 Листа від 26 1099 р №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»]

75 Частиною четвертою статті 4 Закону України «Про про­
фесійні спілки, їх права та гарантії діяльності» передбачено,
що у разі коли міжнародними договорами, конвенціями, згода
на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, пе­
редбачено більш високий рівень гарантій щодо забезпечення
діяльності профспілок, то застосовуються норми міжнародно­
го договору або угоди Ця норма кореспондується з вимогами
частини третьої статті 4 Арбітражного процесуального кодек­
су України

[п 2 Листа від 26 1099 р №01 8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»]

76 Стаття 8 Закону України «Про професійні спілки, їх
права та гарантії діяльності» надає профспілкам право утво­
рювати на добровільних засадах об'єднання (ради, федерації,
конфедерації тощо) з метою виконання своїх статутних за­
вдань Профспілки - засновники об'єднань повинні укласти
відповідну угоду І затвердити статут (положення) об'єднання,
у якому, зокрема, повинні бути визначені права об'єднання
Статус об'єднань профспілок визначається за статусом членів,
яких вони об'єднують Статус профспілок визначено статтею
11 Закону, яка поділяє їх на первинні, місцеві, обласні,
регіональні, республіканські, всеукраїнські

[пЗ Листа від 26 1099 р №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гаранти діяльності»]

77 Легалізацію (офіційне визнання) профспілок та їх
об'єднань, яка є обов'язковою, здійснюють залежно від стату­
су профспілки, об'єднання, Міністерство юстиції України та
його відповідні управління шляхом реєстрації Порядок І стро­
ки реєстрації профспілок чи їх об'єднань визначено статтею 16
Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії
діяльності» Цією статтею передбачено, зокрема, що
профспілки та їх об'єднання набувають права юридичної осо­
бі

би з моменту затвердження статуту (положення) Статусу юридичної особи набувають також організації профспілки, тобто п організаційні ланки, які діють на підставі п статуту

[п 4 Листа від 26 1099 р N«01 8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гаранти діяльності»]

78 Легалізуючий орган може відмовити у реєстрації
профспілки чи п об'єднання у разі невідповідності поданих
для реєстрації документів статусу профспілки або об'єднання,
визначеному відповідно до статті 11 Закону України «Про
професійні спілки, їх права та гаранти діяльності» Частиною
шостою статті 16 Закону передбачено, що рішення про відмо­
ву в легалізації може бути оскаржено до місцевого суду

[п 4 Листа від 26 1099 р №01 8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гаранти діяльності»]

79 Згідно з частиною одинадцятою статті 16 Закону Ук­
раїни «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»
профспілка, п організації, об'єднання профспілок здійснюють
свої повноваження, набувають цивільних прав І беруть на себе
цивільні обов'язки через свої виборні органи, які діють у межах
прав, наданих їм за законом та статутом (положенням) У зв'яз­
ку з цим слід мати на увазі, що сторонами або Іншими учасни­
ками судового процесу повинні виступати саме профспілки (їх
організації, об'єднання профспілок), а не їх органи

[п4 Листа від 26 1099 р N«01 8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гаранти діяльності»]

80 Згідно зі статтею 18 Закону України «Про професійні
спілки, їх права та гарантії діяльності» профспілки, їх
об'єднання можуть припинити свою діяльність шляхом реор­
ганізації або ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску)

[п 5 Листа від 26 1099 р №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»]

81 Діяльність профспілок, їх об'єднань, яка порушує Кон­
ституцію України та закони України, може бути заборонена
лише за рішенням місцевого суду, а профспілок зі статусом
всеукраїнських І республіканських та об'єднань профспілок з
відповідним статусом - лише за рішенням Верховного Суду
України (частина третя статті 18 Закону України «Про про­
фесійні спілки, їх права та гарантії діяльності») Отже, рішен­
ня про примусовий розпуск, припинення, а також заборону

62

діяльності профспілок, їх об'єднань, прийняте будь-яким Іншим органом, підлягає визнанню недійсним за заявою заінтересованої особи

[п 5 1 Листа від 26 10 99 р №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»]

82 Рішення про примусовий розпуск об'єднання, прийняте
арбітражним судом, не тягне за собою розпуску профспілок,
які входять до цього об'єднання

[п 5 2 Листа від 26 10 99 р №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»]

83 Прийняте судове рішення про примусовий розпуск
профспілки чи об'єднання профспілок позбавляє останніх ста­
тусу юридичної особи з моменту виключення п з Реєстру
об'єднань громадян Оскільки виключення профспілки чи
об'єднання з названого Реєстру І анулювання свідоцтва про
реєстрацію здійснює легалізуючий орган, повідомити про це в
засобах масової Інформації зобов'язаний саме він, про що слід
зазначити у рішенні арбітражного суду про примусовий роз­
пуск профспілки або об'єднання профспілок Копія такого
рішення надсилається легалізуючому органу

[п 53 Листа від 26 10 99 р №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»]

84 Стаття 18 Закону України «Про професійні спілки, їх
права та гарантії діяльності» не визначає наслідків заборони
діяльності профспілки чи об'єднання профспілок, а також ко­
ла осіб, які можуть звернутись з такою вимогою до суду У разі
виникнення пов'язаних з цим питань арбітражний суд пови­
нен керуватись відповідними приписами Закону України
«Про об'єднання громадян»

[п 5 4 Листа від 26 1099 р №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»]

85 Відповідно до статті 34 Закону України «Про про­
фесійні спілки, їх права та гарантії діяльності» профспілки, їх
об'єднання можуть мати у власності кошти та Інше майно,
джерела виникнення яких визначено цією статтею Одним з
таких джерел є, зокрема, господарська діяльність створених
профспілками чи їх об'єднаннями на підставі статті 35 Закону
підприємств І організацій Арбітражним судам слід мати на
увазі, що позбавлення профспілок права власності або права

63

володіння та користування майном, переданим їм у госпо­дарське відання, може мати місце лише за рішенням суду з підстав, визначених законами України.

[п.6 Листа від 26.10.99 р. №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»].

86. Згідно з частиною четвертою статті 34 Закону України «Про
професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» фінансовий кон­
троль за коштами профспілок та їх об'єднань органами державної
влади та органами місцевого самоврядування не здійснюється.

[п.6 Листа від 26.10.99 р. №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»].

87. Частина перша статті 25 Закону України «Про професійні
спілки, їх права та гарантії діяльності» надає профспілкам, зок­
рема, право представляти інтереси працівників підприємства-
боржника в комітеті кредиторів у ході процедури банкрутства, а
пункт 17 статті 38 Закону уповноважує виборний орган первин­
ної профспілкової організації на підприємстві, в установі, ор­
ганізації представляти інтереси працівників підприємства-
боржника у ході процедури банкрутства.

[п.7 Листа від 26.10.99 р. №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»].

88. Пунктом 2 розділу VI Закону України «Про професійні
спілки, їх права та гарантії діяльності» передбачено обов'язок
профспілок та їх об'єднань, які діяли на території України,
пройти перереєстрацію (легалізацію) протягом шести місяців
з дня набрання чинності Законом. Профспілки, їх організації
(організаційні ланки), об'єднання профспілок, які зареєстро­
вані до набрання чинності Законом України «Про внесення
змін до Закону України «Про професійні спілки, їх права та га­
рантії діяльності», перереєстрації не потребують (пункт З
розділу II «Прикінцеві положення» названого Закону).

[п.8 Листа від 26.10.99 р. №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»].

89. Слід звернути увагу також на пункт 4 розділу VI Зако­
ну України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяль­
ності», згідно з яким закони України та інші нормативно-пра­
вові акти застосовуються в частині, що не суперечить Закону.

[п.8 Листа від 26.10.99 р. №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»].

64

2. ПРАВО ВЛАСНОСТІ

1. При вирішенні спорів слід виходити з того, що майно, яке належить до державної власності і закріплене за держав­ним підприємством, належить йому на праві повного госпо­дарського відання, тобто підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо ньо­го будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності, визначеним статутом підприємства (стаття 37 Закону України «Про власність» та пункт 2 статті 10 Закону України «Про підприємства в Україні»). Права підприємства щодо розпоря­дження закріпленим за ним майном, у тому числі державним, визначені, зокрема, в пунктах 5 та 6 статті 10 Закону України «Про підприємства в Україні». Так, підприємство, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, ор­ганізаціям та установам, обмінювати, здавати в оренду, надава­ти безплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності.

[п.2 Роз'яснення від 02.04.94 р. №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»].

1. Вирішуючи спори, пов'язані, зокрема, з оцінкою закон­ності укладених підприємством договорів купівлі-продажу або оренди його майна, господарському суду перш за все необхідно з'ясувати відповідність угоди чинному законодавству та стату­ту підприємства. Наприклад, Декретом Кабінету Міністрів Ук­раїни від 15 грудня 1992 року «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» підприємствам, що є у загально­державній власності, заборонено передавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і установам, а також громадянам. Оскільки ця норма сто­сується підприємств, що є у загальнодержавній власності, її не можна застосовувати до інших державних підприємств, тобто таких, що належать до державної, але комунальної власності.

[п.2 Роз'яснення від 02.04.94 р. №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»].

52-304 65

3 Загальною для всіх державних підприємств с норма
статті 10 Закону України «Про підприємства в Украпи» (в ре­
дакції Закону України від 07 07 92 №2554-ХІІ «Про внесення
змін І доповнень до деяких законодавчих актів України»),
згідно з якою відчуження від держави засобів виробництва, що
є державною власністю І закріплені за державним
підприємством, здійснюється виключно на конкурентних за­
садах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що
визначається Фондом державного майна України (Положення
про порядок відчуження основних засобів, що є державною
власністю, затверджене наказом Фонду державного майна Ук­
раїни від 300799 №1474) Зазначене обмеження не поши­
рюється на передачу за плату засобів виробництва одним дер­
жавним підприємством Іншому державному підприємству,
тобто коли ці засоби залишаються у державній власності

[п2 Роз'яснення від 020494 р N«02-5/225 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»]

4 Підприємство не має права укладати перелічені у пунк­
тах 5 І 6 статті 10 Закону України «Про підприємства в Ук­
раїні» угоди щодо закріпленого за ним державного майна ще І
тоді, коли відповідне обмеження цього права прямо передба­
чено його статутом

[п2 Роз'яснення від 020494 р №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»]

5 Захист права державної власності, повного господарського
відання та оперативного управління цією власністю здійснюється
господарським судом, зокрема, при вирішенні питання про
відповідність укладених угод чинному законодавству Наприклад,
регіональне відділення Фонду державного майна уклало з ор­
ганізацією орендарів договір оренди цілісного майнового комплек­
су, передача в оренду якого згідно з Декретом Кабінету Міністрів
України від 31 грудня 1992 року №26-92 не допускається В наве­
деному випадку суд визнає таку угоду недійсною з наслідками, пе­
редбаченими статтею 48 Цивільного кодексу України

[п 4 Роз'яснення від 020494 р №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»]

66

6 Недійсною є також угода, укладена юридичною особою в суперечності з встановленими цілями н діяльності (стаття 50 Цивільного кодексу України) Що ж до захисту права держав­ної власності, то цю статтю слід застосувати при вирішенні господарських спорів, пов'язаних з визнанням недійсними угод, укладених підприємством (організацією) в суперечності з його статутом або Положенням Такою угодою, наприклад, може бути договір кушвії-продажу закріпленого за підприємством будинку або здачі його в оренду всупереч умові статуту про заборону здійснювати зазначені дії

[п 4 Роз'яснення від 020494 р №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер жавної власності»]

1 Власник має право вимагати повернення свого майна з чужого незаконного володіння (віндикація) або від добро­совісного набувача (стаття 50 Закону України «Про власність» та стаття 145 Цивільного кодексу України) Слід мати на увазі, що позивачем за таким позовом може бути як власник державного майна, так І юридична особа, яка во­лодіє майном на праві повного господарського відання або оперативного управління (пункт 5 статті 48 Закону України «Про власність»)

[п5 Роз'яснення від 020494 р №02 5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаній, з судовим захистом права дер­жавної власності»]

8 Незаконним є володіння чужим майном без законних
підстав або коли такі підстави раніше були, а потім відпали, на­
приклад, після закінчення строку договору майнового найму

[п 5 Роз'яснення від 020494 р №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер жавної власності»]

9 Чинне законодавство презюмує добросовісне (пра­
вомірне) володіння майном, якщо Інше не буде встановлено
господарським судом (стаття 49 Закону України «Про влас­
ність») Отже встановлення господарським судом факту не­
законного володіння чужим майном або добросовісного
(правомірного) володіння необхідно для визначення мож­
ливості витребування майна його власником (воло­
дільцем) Так, якщо витребування майна з чужого незакон-

''2 зм 67

ного володіння не пов'язане з будь-якими обставинами, за якими річ вибула з володіння власника, то для задоволення вимог щодо витребування майна від добросовісного набува­ча необхідні умови, передбачені статтею 145 Цивільного ко­дексу.

[п.5 Роз'яснення від 02.04.94 р. №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з су довгім захистом права дер­жавної власності»].

10. У порівнянні з наслідками, передбаченими статтею 48
Цивільного кодексу України щодо недійсних угод, чинне зако­
нодавство дещо інакше регулює питання розрахунків при по­
верненні майна з незаконного володіння.

[п.5 Роз'яснення від 02.04.94 р. №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»].

11. Державне майно у всіх випадках підлягає поверненню в
натурі незалежно від затрат добросовісного чи недобро­
совісного набувача на поліпшення цього майна. Особливість
полягає у тому, що відповідно до статті 148 Цивільного кодек­
су України такі набувачі мають право вимагати від власника
відшкодування зроблених ними необхідних витрат на майно з
того часу, з якого власникові належать доходи від майна.

[п.5 Роз'яснення від 02.04.94 р. №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»].

12. Якщо відділити поліпшення неможливо, то тільки доб­
росовісний володілець має право вимагати відшкодування
зроблених на поліпшення витрат, але не більше розміру
збільшення вартості майна.

[п.5 Роз'яснення від 02.04.94 р. №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»].

13. До поняття «необхідні витрати» слід віднести тільки ті,
які необхідні для забезпечення нормального стану та зберіган­
ня майна з урахуванням його зношеності. Отже, інші витрати,
тобто не «необхідні», відшкодуванню не підлягають.

[п.5 Роз'яснення від 02.04.94 р. №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»].

68

14. Якщо майно повертається від недобросовісного во­
лодільця і зроблене ним поліпшення неможливо відділити від
майна без його пошкодження, то разом з майном таке
поліпшення без відшкодування переходить до власника.

[п.5 Роз'яснення від 02.04.94 р. №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»].

15. Належне до повернення майно може виявитися пошко­
дженим і за таких обставин власник або законний володілець
має право вимагати відшкодування шкоди, заподіяної цьому
майну. При вирішенні спорів відносно розміру відшкодування
заподіяної шкоди господарському суду слід виходити зі статті
453 Цивільного кодексу України та розділу VIII Закону Ук­
раїни «Про власність». Так, перш за все необхідно, якщо це
практично можливо, зобов'язати відповідальну за шкоду осо­
бу надати майно того ж роду і якості, виправити пошкоджене
майно або іншим шляхом відновити його попередню якість.
Якщо за обставинами справи відшкодування шкоди в натурі
неможливе, з винної сторони стягуються збитки, виходячи з
реальної вартості майна або з вартості робіт, які необхідно
здійснити власнику, щоб виправити пошкоджене майно. За­
значені засоби відшкодування шкоди не позбавляють власни­
ка (законного володільця) права вимагати відшкодування до­
ходів, не одержаних у зв'язку із заподіянням шкоди майну.

[п.5 Роз'яснення від 02.04.94 р. №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»].

16. Закон України «Про власність» передбачає ряд
підстав, з яких власник має право вимагати відшкодування
збитків, заподіяних, зокрема, в результаті прийняття законо­
давчого акту, який припиняє право власності: у разі вилучен­
ня земельної ділянки, на якій розташовано належне власни­
кові майно; у разі обставин надзвичайного характеру тощо.
Що ж до віндикації майна, то Закон України «Про власність»
не регулює питання відшкодування недобросовісним во­
лодільцем заподіяної власникові шкоди. При вирішенні та­
ких спорів господарському суду слід виходити зі статей 440
та 453 Цивільного кодексу, відповідно до яких власник має
право вимагати відшкодування заподіяної йому шкоди, не

69

покритої вартістю доходів, одержаних ним відповідно до статті 148 Цивільного кодексу

[п 5 Роз'яснення від 02 04 94 р №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорю, пов'язаних j судовим захистом права дер­жавної власності»]

17 Захист права власності, повного господарського відан­
ня або оперативного управління не обов'язково пов'язаний
тільки з неправомірним позбавленням власника
(підприємства, організації) володіння майном Відповідно до
пунктів 2 та 5 статті 48 Закону України «Про власність» вони
мають право зверну І ися з позовом про усунення будь-яких
порушень свого права, хоч би ці порушення І не були поєднані
з позбавленням володіння (негаторний позов)

[п 6 Роз'яснення від 02 04 94 р №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»]

18 Вирішуючи спори, пов'язані з визнанням права влас­
ності, слід виходити з того, що знаходження майна на балансі
підприємства (організації) ще не є безсшрною ознакою його
права власності ТІ То ж до права державної власності, то неза­
лежно від того, на балансі якого державного підприємства зна­
ходиться майно, воно не втрачає статусу державної власності
Таким чином спір, як правило, виникає не про визнання права
власності, а про те, яке підприємство (організація) має право
повного господарського відання (оперативного управління)
державним майном

[п 7 Роз'яснення від 020494 р №02 5/225 «Про деям питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер жавної власності»]

19 Баланс підприємства (організації) є формою бухгал­
терського обліку, визначення складу І вартості майна та обся­
гу фінансових зобов'язань на конкретну дату Баланс не визна­
чає підстав знаходження майна у власності (володінні)
підприємства

[п 7 Роз'яснення від 020494 р №02 5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захисте й права дер жавної власності»]

20 Одним з основних критеріїв визначення законності во­
лодіння державним майном І відображення його на балансі

70

підприємства є джерела фінансування (централізоване або власні кошти підприємства), передача підприємству у во­лодіння майна безпосередньо власником (уповноваженим ним органом) чи підприємством, яке володіє майном на праві повного господарського відання

[п 7 Роз'яснення від 020494 р №02 5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»]

21 Найчастіше, заперечуючи вшдикацшні позови щодо
державного майна, господарюючі суб'єкти Інших форм влас­
ності або громадські організації посилаються на те, що спірне
майно передане (продане) їм ще до встановлення мораторію
на зміну форм власності на державне майно (Постанова Вер­
ховної Ради України від 29 11 90 №506-ХП) та до заборони
підприємствам, що є у загальнодержавній власності, передава­
ти безоплатно майно Іншим підприємствам (Декрет Кабінету
Міністрів України від 15 12 92 №8-92) Якщо державне майно
безоплатно передане або продане за Ініціативою органів дер­
жавної влади І управління після встановлення мораторію та
після прийняття Кабінетом Міністрів України зазначеного
Декрету, то заява про визнання таких рішень недійсними або
вшдикащйний позов підлягають задоволенню В Інших випад­
ках господарському суду слід оцінювати правомірність пере­
дачі або продажу державного майна, виходячи з законодавст­
ва, яке діяло на момент здійснення зазначених дій

[п 7 Роз'яснення від 020494 р №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»]

22 При розгляді негаторного позову, тобто пов'язаного з
вимогою» про усунення перешкод у користуванні приміщен­
ням, яке знаходиться на балансі відповідача, господарському
суду слід виходити з такого Знаходження будинку, що нале­
жить до загальнодержавної або до комунальної власності, на
балансі одного підприємства (організації) не означає, що ос­
танній має виключне право користування всіма приміщення­
ми цього будинку Якщо будинок збудований за рахунок дер­
жавних централізованих джерел фінансування І власник (ор­
ган, уповноважений управляти державним майном) визначив
належність спірного приміщення кожному з підприємств (ор-

71

ганізацій), то факт знаходження будинку на балансі одного з підприємств не є підставою для визнання його єдиним закон­ним володільцем усіх приміщень цього будинку. Аналогічні питання виникають і тоді, коли будинок побудований за учас­тю декількох підприємств (організацій). За таких обставин по­зивач з метою підтвердження свого права на користування і розпорядження конкретним нежилим приміщенням, яке зна­ходиться на балансі відповідача, повинен подати господарсь­кому суду документи, що підтверджують його участь у витра­тах на будівництво будинку для визначення його частки приміщення або рішення власника (органа, уповноваженого управляти державним майном) про закріплення за ним певної частки будинку на праві повного господарського відання (опе­ративного управління).

[п.8 Роз'яснення від 02.04.94 р. №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»].

23. В залежності від конкретних обставин один з учасників
сумісної діяльності може звернутися до іншого учасника
(учасників) з позовом про витребування своєї частки майна з
чужого незаконного володіння (віндикація) або з негаторним
позовом, тобто про усунення будь-яких порушень свого права,
хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням во­
лодіння майном.

[п.10 Роз'яснення від 28.04.95 р. №02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

24. Відповідно до статей 17 і 18 Закону України «Про сво­
боду совісті та релігійні організації» кожна релігійна грома­
да (парафія, церква тощо) або інша релігійна організація
(монастир, релігійне братство або місія, духовний навчаль­
ний заклад), а не релігійне угруповання в цілому (УПЦ-КП,
УАПЦ, УГКЦ тощо) або його керівний центр, є власником
придбаного чи створеного нею рухомого і нерухомого майна
та коштів і їх єдиним розпорядником (стаття 29 Закону Ук­
раїни «Про власність»).

[п.6 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

72

25. Відповідно до статті 17 Закону України «Про свободу
совісті та релігійні організації» культові будівлі і майно, які
складають державну власність, передаються організаціями, на
балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування
або повертаються у власність релігійних організацій безоплат­
но за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської
міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці
Крим - Уряду цієї Республіки. Слід мати на увазі, що згідно з
пунктом 3 Указу Президента України від 4 березня 1992 р.
№125 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям
культового майна» зазначені державні органи зобов'язані про­
тягом 1992 - 1993 років здійснити передачу релігійним грома­
дам у власність чи безплатне користування культових
будівель, що використовуються не за призначенням. (Розпо­
рядженням Президента України від 22.06.94 №53/94 ц. р. дію
цього пункту продовжено до 01.12.97). Отже, згідно з цим Ука­
зом допускається не лише повернення, а й передача у
власність релігійних громад культових будівель. Зазначена пе­
редача культових будівель у власність релігійних громад, які
не були їх власниками, можлива за умови, якщо в населеному
пункті немає законного претендента на ці будівлі, тобто
релігійної громади тієї конфесії (віросповідної приналеж­
ності), якій належала будівля на момент її переходу у
власність держави.

[п.7 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

26. До введення в дію Закону все майно церковних і
релігійних громад в Україні було визнано державною
власністю згідно зі статтею 366 Адміністративного кодексу
Української РСР 1927 року. Зазначене законодавство не було
визначено нечинним з дня його прийняття, тобто таким, що не
породило правових наслідків. Тому держава в особі органів,
передбачених в статті 17 Закону, є належним власником куль­
тових будівель і майна. Відповідно до статті 4 Закону України
«Про власність» зазначені державні органи мають право во­
лодіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і
майном, а також вчиняти щодо цих майнових об'єктів будь-які
дії, що не суперечать закону. Тому в арбітражних судів немає

73

підстав для задоволення позовних вимог релігійних ор­ганізацій до відповідних державних органів про визнання пра­ва власності на культові будівлі І майно або про зобов'язання цих органів передати зазначені будівлі І майно у власність або в користування, оскільки Інше рішення порушує право дер­жавної власності, виходячи Із змісту чинного законодавства

[п98 Роз'яснення від 29 02 96 р №02 5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»]

27 Об'єктом вшдикаційного позову може бути Індивіду­
ально визначене майно, а не майно, що визначається родовими
ознаками До останнього, зокрема, належать грошові суми То­
му позови про повернення коштів з чужого незаконного во­
лодіння, в тому числі безпідставно стягнутих у безспірному
порядку, не с вшдикащйними, І правила статті 148 Цивільного
кодексу України щодо них не застосовуються

[п 4 Листа від 24 11 97р №01-8/452 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих, норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

28 У власності благодійної організації можуть перебувати
рухоме й нерухоме майно, матеріальні та нематеріальні акти­
ви, кошти, а також Інше майно, придбане на законних підста­
вах Благодійна організація має право здійснювати щодо май­
на та коштів, які суп власності, будь-які угоди, що не супере­
чать п статутним цілям та законодавству України (стаття 18
Закону України «Про благодійництво та благодійні ор­
ганізації»)

[Лист від 14 01 98 р №01-8/9 «Про Закон України «Про бла годшництво та благодійні організації»]

29 Право власності благодійної організації згідно з вимога­
ми статті ЗО Закону України «Про власність» здійснюють за­
значені у статті 17 Закону України «Про благодійництво та
благодійні організації» органи управління власника
відповідно до їх компетенції

[Лист від 140198 р №01 8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»]

30 Згідно з пунктом 1 сі am 10 Закону України «Про
лізинг» об'єкт лізингу протягом усього строку дії договору
лізингу є власнісію лізингодавця У разі переходу права влас-

74

пості на об'єкт лізингу від лізингодавця до Іншої особи договір лізингу зберігає чинність щодо нового власника

[Лист від 23 03 98р №01 8/104 «Про Закон України «Пролізинг»]

31 Відповідно до частини першої пункту 10 розділу V За­
кону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі -
Закон) суб'єктами права комунальної власності є тери­
торіальні громади сіл, селищ, міст, яких представляють
відповідні ради Останнім згідно з пунктом ЗО статті 26 Зако­
ну надане право вирішувати на пленарних засіданнях питан­
ня, пов'язані з приватизацією об'єктів комунальної власності
Разом з тим пункт 31 цієї ж статті дозволяє сільським, селищ­
ним, міським радам передачу Іншим органам повноважень що­
до управління майном, яке належить до комунальної влас­
ності відповідної територіальної громади, визначення меж цих
повноважень та умов їх здійснення ЗІ свого боку обласна рада
згідно з частиною другою пункту 10 розділу V Закону або са­
ма управляє майном, переданим до комунальної власності, або
може уповноважити на це певний орган Таким чином для пра­
вильного вирішення спору про визнання недійсним договору,
пов'язаного з відчуженням об'єкту комунальної власності,
арбітражному суду слід з'ясувати, хго є власником предмета
цього договору, а в разі необхідності - пересвідчитись у наяв­
ності рішень сесій відповідних рад про делегування їх повно­
важень у цих питаннях обласній раді

[п 3 Листа від 17 0898 р №01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

32 Статті 13, 22, 34 та 35 Закону України «Про власність»
не вміщують жодних обмежень можливості мати у власності -
чи то приватній, колективній або комунальній - недобудовані
споруди, якщо вони придбані на підставах, передбачених акта­
ми законодавства України, наприклад, законами України, що
регулюють відносини приватизації

[п 9 Листа від 17 0898 р №01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих, норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

33 Відчуження майна особою, яка фактично не була йо­
го власником, є підставою для визнання відповідної угоди
недійсною

[п 4 Листа від 14 1098 р №01-8/393 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»]

75

34. Перевищення державним органом наданих йому повно­
важень щодо розпорядження державною власністю є підста­
вою для визнання відповідного акта такого органу недійсним.

[п.5 Листа від 14.10.98 р. №01-8/393 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

35. Відчуження майна без згоди його власника не допус­
кається. Порушення цієї вимоги тягне за собою визнання
відповідної угоди недійсною.

[п.6 Листа від 14.10.98 р. №01-8/393 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

36. У вирішенні спорів, пов'язаних з витребуванням майна з
чужого незаконного володіння (віндикацією майна), господарсь­
ким судам необхідно враховувати, що сам лише факт відчуження
майна підприємства, установи, організації, якій воно не належить
на праві власності (повного господарського відання, оперативно­
го управління), не є підставою для визнання угоди про відчужен­
ня недійсною. Правові наслідки такої угоди мають визначатися з
урахуванням, зокрема, статей 145 і 225 Цивільного кодексу.

[п.15 Роз'яснення від 12.03.99 р. №02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

37. Перебування майна на балансі підприємства не є
безспірною ознакою його права власності на це майно.

[п.2.2 Листа від 04.02.2000р. №01-8/47 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

38. Відповідно до статті 116 Конституції України Кабінет
Міністрів України здійснює управління об'єктами державної
власності відповідно до закону. Декрет Кабінету Міністрів Ук­
раїни від 15.12.92 №8-92 «Про управління майном, що є у за­
гальнодержавній власності» покладає управління цим майном
на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України
органи державної виконавчої влади (крім майнових ком­
плексів підприємств, установ, організацій, управління якими
здійснюють відповідні служби Верховної Ради України, Пре­
зидента України та Кабінету Міністрів України).

[п.1.1 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

76

39. Здійснення повноважень власника державного майна
у процесі приватизації покладено на державні органи прива­
тизації (пункт 3 статті 7 Закону України «Про приватизацію
державного майна»). Разом з тим слід мати на увазі, що об­
сяг відповідних повноважень не може виходити за межі, виз­
начені правовими актами, які регулюють діяльність згада­
них органів, а саме: Тимчасовим положенням про Фонд дер­
жавного майна України, положеннями про регіональні
відділення цього Фонду та законами України про привати­
зацію державного майна. Зокрема, органи приватизації не
вправі на власний розсуд здійснювати перерозподіл майна
між підприємствами.

[п.1.2 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

40. Право комунальної власності на рухоме і нерухоме
майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти тощо нале­
жить територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у
містах (пункт 1 статті 60 Закону України «Про місцеве само­
врядування в Україні»), які згідно зі статтею 143 Консти­
туції України безпосередньо або через утворені ними органи
місцевого самоврядування управляють майном, що є у кому­
нальній власності. Як передбачено пунктом 5 статті 60 Зако­
ну України «Про місцеве самоврядування в Україні», зазна­
чені органи від імені та в інтересах територіальних громад
відповідно до закону здійснюють правомочності щодо во­
лодіння, користування та розпорядження об'єктами права
комунальної власності.

[п.13 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

41. Представницькі органи місцевого самоврядування -
сільські, селищні, міські ради - вправі приймати рішення про
передачу іншим органам окремих повноважень щодо уп­
равління майном, яке належить до комунальної власності
відповідної територіальної громади, визначення меж цих по­
вноважень та умов їх здійснення (пункт 31 статті 26 Закону
України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Зокрема,
до відання виконавчих органів цих рад належить управління

77

в межах, визначених радою, майном, що належить до кому­нальної власності

[п 1 3 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

42 Що ж до районних І обласних рад, то їх повноваження
щодо користування І розпорядження таким майном має
похідний від повноважень представницьких органів місцевого
самоврядування характер, оскільки у вирішенні відповідних
питань названі ради діють за дорученням сільських, селищ­
них, міських рад (пункт 19 статті 43 Закону України «Про
місцеве самоврядування в Україні»)

[п 13 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

43 Якщо державна виконавча влада здійснюється місце­
вою державною адміністрацією, остання в межах повнова­
жень, делегованих їй згідно зі статтею 119 Конституції Ук­
раїни відповідною радою, здійснює управління майном, що на­
лежить до комунальної власності

[п 13 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

44 Право колективної власності (стаття 21 Закону України
«Про власність») здійснюється колективним власником через
створені ним органи управління, вищі (загальні збори, конфе­
ренції, з'їзди тощо), які здійснюють повноваження колектив­
ного власника щодо володіння, користування І розпоряджен­
ня належними йому об'єктами власності у повному обсязі, І
органи, які створюються цими вищими органами для
здійснення окремих функцій з господарського управління ко­
лективним майном (пункти 2 І 3 статті ЗО Закону). У спорах,
пов'язаних Із захистом права власності, арбітражним судам
слід ретельно з'ясовувати обсяг правоздатності відповідних
органів щодо прийняття ними рішень, пов'язаних з користу­
ванням І розпорядженням майном

[п 1 4 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

78

45 Згідно зі статтею 2 Закону України «Про власність» уп
форми власності рівноправні, Україна створює рівні умови для
розвитку усіх форм власності та їх захисту У зв'язку з цим
арбітражним судам необхідно враховувати, що відповідно до ча­
стини п'ятої статті 15 Закону України «Про підприємництво» та
частини другої статті 4 Арбітражного процесуального кодексу
України акти державних органів, які визначають привілейоване
становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм
власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності Інших
форм власності, не повинні застосовуватись арбітражними су­
дами повністю або у відповідній частині

[п 2 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

46 Відповідно до статей 13, 22 - 29, 34 І 35 Закону України
«Про власність» у власності можуть бути будь-які об'єкти, якщо
Інше не передбачено законодавчими актами України Не виключе­
не перебування у власності І об'єктів незавершеного будівництва.

[п 3 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас ності та його захистом»]

47 Чинне законодавство передбачає певні обмеження щодо
користування та розпорядження майном, що належить держав­
ним підприємствам (на праві повного господарського відання),
в тому числі казенним (яким майно належить на праві опера­
тивного управління). Перші вправі відчужувати від держави за­
соби виробництва, що є державною власністю, виключно на
конкурентних засадах у порядку, що визначається Фондом дер­
жавного майна України, другі - лише з дозволу органу, уповно­
важеного управляти відповідним державним майном (пункт З
статті 10 Закону України «Про підприємства в Україні»).

[п 4 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

48 Відчуження державного майна може здійснюватись та­
кож відповідно до Закону України «Про передачу об'єктів пра­
ва державної та комунальної власності».

[п 4 Листа від 31 012001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

79

49. Обмеження щодо відчуження майна державних, у тому
числі казенних, підприємств, не стосуються підприємств, за­
снованих на комунальній власності, оскільки останні не є дер­
жавними.

[п.4 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

50. Відповідно до пункту 4 статті 10 Закону України «Про
підприємства в Україні» джерелом формування майна під­
приємств є, зокрема, грошові та матеріальні внески засновника.

[п.4 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

51. У вирішенні спорів слід мати на увазі, що з моменту пе­
редачі майна підприємствам їх засновниками (учасниками) у
власність, зокрема, як внеску до статутного фонду згідно зі
статтями 12 і 13 Закону України «Про господарські товарист­
ва», та державної реєстрації відповідних підприємств заснов­
ники (учасники) набувають права власності на статутний
фонд (капітал) або його частку (пай), включаючи права на уп­
равління, отримання відповідної частини прибутку юридичної
особи, а також активів у разі її ліквідації.

[п.4 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

52. Судовий захист права власності та майнових інтересів
власників здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за по­
зовами: про визнання права власності на майно, про витребу­
вання майна з чужого незаконного володіння (а в передбачених
законом випадках і від добросовісного набувача) чи відшкоду­
вання його вартості; про визначення порядку володіння, корис­
тування і розпорядження майном, що є спільною власністю, про
поділ спільного майна або виділ з нього певної частки; про виз­
нання недійсними договорів, пов'язаних з відчуженням майна, а
також про визнання зазначених договорів дійсними на підставі
частини другої статті 47 Цивільного кодексу; про визнання
недійсними актів державних та інших органів, що порушують
майнові права та охоронювані законом інтереси підприємств і
організацій; про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або

80

збитків, завданих порушенням майнових прав підприємств і ор­ганізацій; іншими позовами, пов'язаними з охороною права власності підприємств і організацій. Відповідні положення по­ширюються також на підприємства і організації, які хоча й не є власниками, але володіють майном з підстав, передбачених за­коном (на праві повного господарського відання або на праві оперативного управління) чи договором (наприклад, згідно з договором майнового найму).

[п.5 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

53. Чинне законодавство презюмує добросовісне (пра­
вомірне) володіння майном, якщо інше не буде встановлено
арбітражним судом (стаття 49 Закону України «Про власність»).

[п.6 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

54. Згідно зі статтею 50 Закону України «Про власність» і
статтею 145 Цивільного кодексу власник вправі вимагати по­
вернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного во­
лодіння, а також належного йому майна, придбаного во­
лодільцем від особи, яка не мала права його відчужувати.

[п.6.1 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

55. Власник вправі витребувати своє майно від особи, у
якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні. По­
зов про витребування майна, поданий до особи, у незаконному
володінні якої це майно раніше перебувало, але у якої воно на
момент розгляду справи в арбітражному суді відсутнє, не мо­
же бути задоволений, що, однак, не виключає можливості
стягнення з цієї особи шкоди, заподіяної нею майну під час пе­
ребування останнього у її незаконному володінні.

[п.6.1 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

56. Об'єктом віндикаційного позову може бути індивіду­
ально визначене майно, яке існує в натурі на момент подання
позову. Витребуване майно може належати і до категорії ре-

62-304 81

чей, що визначаються родовими ознаками (мірою, вагою то­що), але в такому разі має бути якимось чином Індивідуалізо­ване (наприклад, цукор у мішках за певними цифровими або Іншими характерними позначками) У разі загибелі Індивіду ально визначеного майна власник (законний володілець) мо­же звернутися лише з вимогою про відшкодування збитків

[п 6 1 Листа від 31 012001 р №01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням прача влас­ності та його захистом»]

57 Питання про можливість повернення Індивідуально
визначеної речі, яка зазнала змін, переробки, має вирішува­
тись залежно від характеру таких змін, їх Істотності Якщо
майно змінило своє початкове господарське призначення, слід
визнати, що підстав для задоволення віндикаційного позову
немає, І настають наслідки, аналогічні загибелі майна, тобто
власник має право лише на відшкодування збитків Якщо ж
майно зберегло своє господарське призначення, то питання
про зроблені поліпшення вирішується за правилами, передба­
ченими статтею 148 Цивільного кодексу

[п 6 1 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас пості та його захистом»]

58 Подання віндикаційного позову не виключає можли­
вості пред'явлення вимоги про відшкодування збитків, завда­
них позбавленням володіння даним майном

[п 6 1 Листа від 31 012001 р №01 8/98 «Про деякі приписи зако нодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас ності та його захистом»]

59 Майно від добросовісного набувача (тобто такого,
який не знав І не повинен був знати, що особа, яка вчинила
відчуження майна, не мала на це права) може бути витребу­
ване власником лише за наявності підстав, зазначених у час­
тині першій статті 145 Цивільного кодексу, а саме у разі
придбання майна за плату та вибуття його з володіння влас­
ника чи особи, якій воно було передане власником, поза їх
волею Згадана норма не містить вичерпного переліку ви­
падків вибуття майна з володіння поза волею володільця
вказівку на втрату майна чи його викрадення слід розгляда­
ти як окремі приклади Гроші І цінні папери на пред'явника

82

взагалі не можуть бути витребувані від добросовісного набу вача ні за яких умов (стаття 147 Цивільного кодексу)

/я 6 2 Листа від 3101 2001 р №01 8/98 «Про деякі приписи зако нодавства, яке региіює питання, пов'язані Із здійсненням права в час пості та його захистом»]

60 Набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо
на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна на
відповідне майно обгрунтовано претендували треті особи, І
про це набувачеві було відомо

[п 6 2 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи зако нодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас ності та його захистом»]

61 Якщо набувач одержав майно безоплатно від особи, що
не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати
майно в усіх випадках незалежно від того, чи є набувач добро­
совісним (частина третя статті 145 Цивільного кодексу)

[пЬЗ Листа від 31 01 2001 р №01 8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас ності та його захистом»]

62 Якщо особа володіла майном на законній підставі, яка
згодом відпала (наприклад, у разі закінчення дії договору), то
така особа є незаконним володільцем, І до неї може бути пода­
но вшдикащиний позов

[п 63 Листа від 31 01 2001 р №01 8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання пов'язані Із здійсненням права влас ності та його захистом»]

63 Статтею 50 Закону України «Про власність» встановле­
но трирічну позовну давність стосовно вимог про повернення
майна з чужого незаконною володіння, що відповідає загаль­
ному строку позовної давності, зазначеному у статті 71
Цивільною кодексу У спорах, пов'язаних з витребуванням
майна з чужого незаконного володіння, наслідки закінчення
строку позовної давності визначаються за загальними прави-
чами, встановленими статтею 80 цьою Кодексу, включаючи
можливість захисту порушеного права у випадках подання по­
зову після закінчення строку позовної давності

[п 6 4 Листа від 31 01 2001 р №01 8/98 «Про деякі приписи зако нодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас ності та його загистом»]

6-2 зо t 83

64. Відмова у позові про витребування майна у зв'язку із
закінченням строку позовної давності не є підставою для виник­
нення права на це майно у незаконного володільця. Таке майно
має вважатися безхазяйним (стаття 137 Цивільного кодексу).

[п.6.4 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

65. У порівнянні з наслідками, передбаченими статтею 48
Цивільного кодексу щодо недійсних угод, чинне законодавст­
во дещо інакше регулює питання розрахунків, пов'язаних з по­
верненням майна з незаконного володіння. Таке питання по­
стає, власне, лише у разі повернення майна власникові з чужо­
го незаконного володіння. Якщо майно не може бути витребу­
ване у добросовісного набувача (частина перша і друга статті
145, стаття 147 Цивільного кодексу), то й розрахунки між ним
і власником не здійснюються.

[п.6.5 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

66. Власник має право вимагати повернення чи відшкоду­
вання доходів за весь час володіння лише від недобросовісно­
го набувача. Що ж до добросовісного набувача, то власник в
разі повернення (віндикації) майна може вимагати відшкоду­
вання доходів лише з того часу, коли цей набувач дізнався або
повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння.
Залежно від обставин справи, таким моментом може вважати­
ся момент одержання претензії, а якщо претензія з передбаче­
них законом підстав не пред'являлася або не була одержана, то
момент одержання копії позовної заяви; а коли й вона з яки­
хось причин не надійшла за адресою, то момент одержання ух­
вали арбітражного суду про порушення провадження у справі.

[п.6.5 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

67. Лише добросовісний набувач має право на залишення за
собою зроблених ним поліпшень майна, які можуть бути
відділені без пошкодження майна, а у разі неможливості
відділити поліпшення - на відшкодування зроблених на
поліпшення фактичних витрат, але не більше розміру збільшен-

ня вартості речі. Що ж до недобросовісного набувача, то, беру­чи до уваги, що він повинен повернути власникові його майно, слід виходити з такого. Поліпшення, які можуть бути відділені без пошкодження майна, недобросовісний набувач може зали­шити собі. Невіддільні ж від майна поліпшення мають перейти до власника майна безоплатно.

[п.6.5 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

68. Як добросовісний, так і недобросовісний набувач майна,
що повертається власникові, вправі вимагати від останнього
відшкодування зроблених ними необхідних витрат на майно, з
того часу, з якого власникові належать доходи від майна. До по­
няття «необхідні витрати» слід віднести тільки ті, які необхідні
для забезпечення нормального стану та збереження майна з
урахуванням його зношуваності. Отже, інші витрати, тобто
такі, що не є «необхідними», відшкодуванню не підлягають.

[п.6.5 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

69. Якщо підприємство чи організація - позивач у справі
про витребування майна з чужого незаконного володіння -
набула права власності на підставі акта державного чи іншого
органу, що не відповідає законодавству, або угоди, що не
відповідає вимогам закону, у неї, як правило, немає правових
підстав для витребування майна. На виняток із цього правила
у випадках, коли в процесі вирішення спору про витребування
майна з чужого незаконного володіння виявляється, що право
власності позивача грунтується на угоді, яка може бути визна­
на недійсною лише за позовами осіб, зазначених у статтях 55 -
57 Цивільного кодексу, арбітражний суд не повинен у цьому ж
процесі за відсутності зустрічного позову відповідача давати
правову оцінку угоди і визнавати ЇЇ недійсною, оскільки це
можливо виключно за позовом заінтересованої особи.

[п.6.6 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

70. Належне до повернення майно може виявитись пошкод­
женим, і за таких обставин власник має право вимагати відшко-

85

дування шкоди, заподіяної цьому майну У вирішенні спорів сто­совно розміру відшкодування заподіяної шкоди арбітражному суду слід виходити Із загальних засад відповідальності за за­подіяння шкоди відповідно до статей 440 І 453 Цивільного ко­дексу Так, перш за все необхідно, якщо це практично можливо, зобов'язати відповідальну за шкоду особу надати майно тих же роду І якості, виправити пошкоджене майно або Іншим шляхом відновити його попередню якість Якщо ж за обставинами спра­ви відшкодування шкоди в натурі неможливе, з винної особи стягуються збитки, виходячи з реальної вартості майна або вар­тості робіт, які необхідно здійснити власнику для виправлення пошкодженого майна Якщо після прийняття рішення арбітраж­ного суду розмір збитків змінився в результаті зростання цш на майно або роботи, кредитор не позбавлений права пред'явити з цих підстав додаткові вимоги щодо відшкодування збитків Із до­держанням доарбітражного порядку врегулювання спорів

[п 6 7 Листа від 31 01 2001 р №01 8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

71 Здійснене відшкодування шкоди не позбавляє власника
права вимагати відшкодування доходів, не одержаних у зв'яз­
ку Із заподіянням шкоди майну

[п 6 8 Листа від 31 012001 р №01 8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

72 Відповідно до пунктів 2 І 5 статті 48 Закону України
«Про власність» власник може звернутися з позовом про усу­
нення будь-яких порушень свого права, не пов'язаних з непра­
вомірним позбавленням володіння (негаторний позов) Для
подання такого позову не вимагається, щоб перешкоди до
здійснення права користування й розпорядження були ре­
зультатом винних дій відповідача чи спричиняли збитки До­
статньо, щоб такі дії (бездіяльність) об'єктивно порушували
права власника І були протиправними Позовна давність до
відповідних вимог не застосовується, оскільки правопорушен­
ня триває у часі Якщо ж на момент подання позову воно при­
пинилося, то підстав для задоволення позову немає

[п 7 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

86

73 Захист прав І охоронюваних законом Інтересів під­
приємств І організацій за негаторним позовом надається
арбітражним судом у формі припинення дій, що порушують
право, або відновлення становища, яке Існувало до порушен­
ня права Якщо негаторний позов визнано обгрунтованим, у
резолютивній частині рішення необхідно чітко визначити дії,
які повинен вчинити відповідач щодо усунення порушень
права власника, І строк виконання цих дій У разі невиконан­
ня такого рішення арбітражний суд видає наказ на примусо­
ве виконання рішення

[п 7 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

74 Підприємство чи організація, яка не є власником май­
на, але володіє ним на праві повного господарського відан­
ня, оперативного управління чи з Інших підстав (наприклад,
на підставі адміністративного акта), мас такі ж права на за­
хист свого права, як І сам власник, а також право на захист
свого володіння від власника (пункт 5 статті 48 Закону Ук­
раїни «Про власність») Зокрема, такий володілець майна
може витребувати його з чужого незаконного володіння з
тих же підстав І в такому ж порядку, як І сам власник У пев­
них випадках він вправі витребувати майно І у власника,
який протиправне позбавив його права володіння, у тому
числі всупереч умовам договору (наприклад, оренди, заста­
ви тощо) Однак в останньому випадку слід керуватися не
згаданою нормою Закону, а нормами, які регулюють відно­
сини за відповідним договором

[п 8 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

75. Якщо в разі порушення третьою особою права во­лодіння, користування І розпорядження майном власник І володілець цього майна набувають однорідного права на подання позову, то у вирішенні питання про те, хто з них може подати позов про захист права, слід виходити з обся­гу правомочностей обох названих осіб Якщо право во­лодіння належить не власникові, то позов вправі подавати володілець майна Власник може звернутися з таким позо-

87

вом лише після припинення у володільця згаданого права на володіння.

[п.8 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

76. Вирішуючи спори, пов'язані з визнанням права влас­
ності чи усуненням перешкод у користуванні майном,
арбітражні суди повинні мати на увазі, що підтвердженням на­
явності такого права можуть бути насамперед правовстанов-
лювальні документи. Перелік таких документів наведено у до­
датку №1 до Інструкції про порядок державної реєстрації пра­
ва власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у
власності юридичних та фізичних осіб (затверджена наказом
Державного комітету будівництва, архітектури та житлової
політики України від 09.06.98 №121).

[п.9 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

77. Самі лише свідоцтва про право власності на певний об'єкт
майна не є правовстановлювальними документами. Зазначені
свідоцтва не можуть виступати і предметом спору: таким може
бути лише правовстановлювальний документ, на підставі якого
видано свідоцтво, а у відповідних випадках - також акт про дер­
жавну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна.

[п.9 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 -«Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

78. Арбітражним судам слід виходити з того, що перебуван­
ня майна, у тому числі приміщень, споруд, будинків, на ба­
лансі підприємства (організації) ще не є безспірною ознакою
його права власності. Що ж до права державної власності, то
незалежно від того, на балансі якого підприємства знаходить­
ся майно, воно не втрачає статусу державної власності. Таким
чином спір, як правило, виникає не про визнання права влас­
ності чи усунення перешкод, а про те, яке підприємство (ор­
ганізація) має право повного господарського відання (опера­
тивного управління) державним майном.

[п.9 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

88

79. Баланс підприємства (організації) є формою бухгал­
терського обліку, визначення складу і вартості майна та об­
сягу фінансових зобов'язань на конкретну дату. Баланс не
визначає підстав знаходження майна у власності (володінні)
підприємства.

[п.9 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

80. Одним з основних критеріїв визначення законності
володіння майном і відображення його на балансі
підприємства є джерела фінансування (централізоване або
власні кошти підприємства), передача підприємству у во­
лодіння майна безпосередньо власником (уповноваженим
ним органом) чи підприємством, яке володіє майном на
праві повного господарського відання. Аналогічні питання
виникають і тоді, коли, наприклад, будинок побудований за
участю декількох підприємств (організацій). За таких обста­
вин позивач з метою підтвердження свого права на користу­
вання і розпорядження конкретним нежилим приміщенням,
яке перебуває на балансі відповідача, повинен подати
арбітражному суду документи, що підтверджують його
участь у витратах на спорудження будинку для визначення
його частки приміщення або рішення власника (органу,
уповноваженого управляти майном) про закріплення за ним
певної частки будинку на праві повного господарського
відання (оперативного управління).

[п.9 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права влас­ності та його захистом»].

81. У вирішенні спорів, пов'язаних з оцінкою пра­
вомірності передачі або продажу державного майна,
арбітражним судам слід виходити з вимог законодавства,
яке діяло на момент вчинення зазначених дій. Так, якщо дер­
жавне майно безоплатно передане або продане за рішенням
державного органу після встановлення мораторію на зміну
форм власності на державне майно (Постанова Верховної
Ради України від 29.11.90 №506-ХІ1 «Про захист суверен­
них прав власності Української РСР») та після прийняття
Кабінетом Міністрів Декрету від 15.12.92 №8-92 «Про уп-

89

равлшня майном, що є у загальнодержавній власності», то заява про визнання такого рішення недійсним або вшди-каційний позов підлягає задоволенню

[п 9 Листа від 31 01 2001 р №01 8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права впас пості та його захистом»]

82 Якщо у встановленому порядку державне майно, зок­
рема, підприємство, передано в оренду підприємству Іншої
форми власності або організації орендарів, то це майно не
втрачає статусу державної власності (хоча саме під­
приємство вже не є державним) У цьому випадку ні орган,
уповноважений управляти державним майном, ні орендода­
вець не мають права вимагати від орендарів частки доходу,
одержаного внаслідок використання державної власності
Взаємовідносини сторін регулюються нормами договору
майнового найму (оренди) та чинним законодавством, І оп­
лата за здане в оренду державне майно повинна здійснюва­
тись згідно з Методикою, затвердженою постановою Кабіне­
ту Міністрів України від 04 10 95 №786 (з подальшими
змінами І доповненнями) Наведене стосується не тільки
прибутку, одержаного за рахунок використання державної
власності, але й майна, придбаного підприємством за раху­
нок свого прибутку

[п 11 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас ності та його захисточ»]

83 Згідно зі статтею 27 Житлового кодексу України жила
площа в будинках, споруджених Із залученням у порядку пайо­
вої участі коштів підприємств, установ, організацій, роз­
поділяється для заселення між учасниками будівництва про­
порційно до внесених ними коштів

[п 12 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

84 Якщо для спорудження будинку пайовик перерахував
основному замовнику кошти І у договорі, укладеному ними,
передбачено кількість одно-, дво- та трикімнатних квартир,
що підлягають передачі пайовику, останній у разі невиконан­
ня замовником свого зобов'язання вправі звернутись до

90

арбітражного суду з відповідним позовом, зокрема про виз­нання права власності на приміщення відповідно до переда­них на такі цілі коштів

[п 12 1 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регуїюь питання, пов'язані Із здійсненням права влас ноіті та його захисток»]

85 У випадку відсутності у доі оворі між пайовиком І основ­
ним замовником переліку квартир, що підлягають передачі пай­
овику, коли спір вирішується до видачі ордерів на квартири та
заселення введеного в експлуатацію будинку, арбітражний суд
приймає рішення про передачу замовником пайовику певних
квартир з урахуванням здійсненого останнім фінансування

[п 122Листа від31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписизако нодавства, яке регуїює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

86 Якщо в процесі спорудження будинку вартість його
збільшилась хоча б І з не залежних від замовника причин, він
вправі порушити питання про внесення відповідних змін до
договору, укладеного з пайовиком Якщо такі зміни не внесе­
но, пайовик має право вимагати виконання зобов'язань за до­
говором у повному обсязі

[п 123Листа від31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписизако ноиавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас ності та його загистом»]

87 Зпдно зі статтею 7 Закону України «Про власність» влас­
ник відповідає за своїми зобов'язаннями усім майном, на яке мо­
же бути звернено стягнення на вимогу кредиторів Це правило
стосується І частки у спільній власності Так, на всю спільну
сумісну власність стягнення може бути звернено лише за спільни­
ми зобов'язаннями усіх учасників цієї власності, а також коли та­
ку відповідальність передбачено законом (зокрема, відповідно до
статті 18 Закону України «Про селянське (фермерське) господар­
ство» особи, які ведуть таке І осподарство, відповідають усім май­
ном, що є їх спільною власністю, за порушення договірних зо­
бов'язань, кредитно-розрахункової га податкової дисципліни,
санітарних І ветеринарних правил, вимої щодо якості продукції та
штих правил здійснення господарської діяльності)

[п 12 4Листа від31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписизако нодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

91

88 Відповідно до статті 114 Цивільного кодексу в разі про­
дажу частки у спільній власності з порушенням передбачено­
го цією статтею права привілеєвої купівлі Інший учасник
спільної власності протягом трьох місяців після продажу
частки третій особі може звернутися до суду з позовом про пе­
ревід на нього прав І обов'язків покупця Даний тримісячний
строк є присічним, тому позовні вимоги, заявлені після його
закінчення, задоволенню не підлягають Поданий у такій ситу­
ації позов про визнання угоди недійсною також не може бути
задоволений Якщо позовні вимоги заявлено кількома
співвласниками, що бажають здійснити своє право на пере­
важну купівлю неправомірно відчуженої долі, перевагу має
бути віддано тому з них, хто раніше за Інших звернувся з позо­
вом, а в разі подання позову одного й того самого дня різними
особами - тому, хто з огляду на конкретні обставини справи
більше за Інших потребує набуття долі

[п 13 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про йеям приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

89 Пунктом 3 статті 7 Закону України «Про власність» пе­
редбачено, що власник не відповідає за зобов'язаннями створе­
них ним юридичних осіб, а вони не відповідають за зобов'язан­
нями власника, крім випадків, передбачених законодавчими ак­
тами України Відповідний випадок передбачено зокрема пунк­
том 3 статті 39 Закону України «Про підприємства в Україні»,
зпдно з якою за недостатності у казенної о підприємства коштів
та Іншого майна, достатнього для відповідальності за їх зо­
бов'язаннями, таку відповідальність несе власник Отже, у разі
відсутності або недостатності у казенного підприємства коштів
для виконання ним своїх зобов'язань арбітражному суду слід у
кожному конкретному випадку встановлювати державний ор­
ган, уповноважений управляти відповідним державним майном

[п 17Листа від 31 012001 р №01 8/98 «Про деякі приписи законе давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас ності та його захистом»]

90 На підставі пункту 4 1 Інструкції про порядок державної
реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що пе­
ребувають у власності юридичних та фізичних осіб, оформлен­
ня права власності на об'єкти нерухомого майна проводиться

92

місцевими органами державної виконавчої влади, місцевого са­моврядування, а на приватизовані квартири державного жит­лового фонду - державними органами приватизації Бюро технічної Інвентаризації згідно з пунктом 1 4 Інструкції здійснює лише державну реєстрацію об'єктів нерухомого май­на, отже, воно може бути відповідачем не за позовами про виз­нання права власності на об'єкт нерухомого майна, а лише про спонукання видати реєстраційне свідоцтво за наявності у заяв­ника правовстановлюючого документа

[п 18 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас пості та його захистом»]

91 Відповідно до статті 5 Закону України «Про охорону
прав на знаки для товарів І послуг» право власності на знак для
товарів І послуг засвідчується відповідним свідоцтвом Тому
тільки з моменту видачі свідоцтва України на такий знак у його
власника виникає виключне право користуватись І розпоряд­
жатись знаком та вимагати усунення будь-яких посягань на свої
права власника свідоцтва Що ж до правового режиму пріорите­
ту заявки, то він визначений статтею 9 названого Закону

[п 20 Листа від 31 012001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

92 Згідно з частиною четвертою статті 4 Закону України
«Про особливості правового режиму майнового комплексу
Національної академії наук України» та організацій, що відне­
сені до п відання, не може бути звернено стягнення за пре­
тензіями кредиторів Отже, вимоги, пов'язані Із зверненням
стягнення на зазначене майно, не можуть бути задоволені гос­
подарськими судами

[п 21 Листа від 31 012001 р №01 8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

93 Власник майна вправі на свій розсуд укладати щодо
нього безпосередньо або через уповноважену особу будь-які
угоди, які не суперечать закону, у тому числі договори оренди
майна

[п 3 Листа від 12 04 2001 р №01-8/442 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами»]

93

94 Відповідно до статей 1 І 47 Закону України «Про місцеві
державні адміністрації» місцева державна адміністрація с місце­
вим органом виконавчої влади, входить до системи органів вико
навчої влади, фінансується за рахунок Державного бюджету Ук
раши І має закріплене за нею на праві управління майно, що є дер­
жавною власністю Таким чином, майно названого органу підпа­
дає під ознаки, наведені у статті 39 Закону України «Про влас­
ність», яка регулює правовий режим майна державної установи
(організації) Згідно з пунктом 3 згаданої статті Закону України
«Про власність» державна установа (організація) відповідає за
своїми зобов'язаннями коштами що є в її розпорядженні Отже
закон не передбачає можливості звернення стягнення на майно
цих установ (організацій) за їх зобов'язаннями Не допускається
І безспірне списання коштів з рахунків, на яких обліковуються
кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, в ра­
хунок погашення зобов'язань бюджетних установ (стаття 25 Бю­
джетного кодексу України)

[п 12 Інформаційного листа від 13 022002 р №01 8/155 «Про де­які питання практики застосування окремих норм чинном законодав­ства у вирішенні спорів та внесення змін І доповнень до деяких Інфор маціиних листів»]

95 Відповідно до частини 3 статті 4 Закону України «Про
державний матеріальний резерв» запаси державного резерву
незалежно від його місцезнаходження, а також підприємства,
установи І організації та Інші об'єкти, що входять до системи
державного резерву, І земельні ділянки, на яких вони
розміщені, є державною власністю І не підлягають привати­
зації Передача майна, закріпленого за цими підприємствами,
установами І організаціями, у тому числі в оренду, прово­
диться на підставі рішення Кабінету Міністрів України
Згідно з частиною 3 статті 39 Закону України «Про
власність» державна установа (організація) відповідає за
своїми зобов'язаннями коштами, що с в п розпорядженні, а у
разі недостатності у державної установи (організації) коштів
відповідальність за п зобов'язаннями несе власник Тому гос­
подарські суди не можуть приймати рішення про звернення
стягнення на майно установ І організацій системи державно­
го резерву Звернення стягнення на майно підприємств сис­
теми державного резерву, що належить їм на праві повного

94

господарською відання, не допускається на підставі Закону України від 29 листопада 2001 року №2864-111 «Про введен­ня мораторію на примусову реалізацію майна»

[п 3 Інформаційного чиста від 13 02 2002 р №01 8/153 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю підприємств установ та організацій, що вводять до системи державного резерву»]

96 Згідно зі статтею 1 Закону України «Про введення мо
раторію на примусову реалізацію майна» встановлено мора­
торій на застосування примусової реалізації майна державних
підприємств та господарських товариств, у статутних фондах
яких частка держави становить не менше 25 відсотків

[п 11нформаційного листа від 13 02 2002 р №01 8/152 «Про Закон \крати «Про введення мораторію на примусову реалізацію чайна»]

97 Відповідно до статті 2 Закону України «Про під­
приємства в Україні» до державних підприємств відносяться
підприємства, засновані на державній власності, в тому числі
казенні підприємства Статутний фонд державного під­
приємства не поділений на акції (частки, паї) І тому за свою
організаційно-правовою формою таке підприємство є унітар­
ним підприємством Отже мораторій на застосування приму­
сової реалізації майна, встановлений Законом України «Про вве­
дення мораторію на примусову реалізацію майна», поши­
рюється на усі державні підприємства

[п 2 Інфор мацшного листа від 13 02 2002 р №01 8/152 «Про Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»]

98 За статтею 1 Закону України «Про господарські товари
ства» до господарських товариств належать акціонерні това­
риства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства
з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитш
товариства Згідно зі статтею 13 цього Закону вклад учасників
та засновників товариства, оцінений у національній грошовій
одиниці, складає їх частку у статутному фонді Тому дія мора­
торію поширюється виключно на господарські товариства, у
статутних фондах яких частка держави становить 25 І більше
відсотків Мораторій також поширюється на акціонерні това
риства, в яких держава є власником не менше 25 відсотків за­
гальної кількості емітованих цими товариствами акцій

[п 3 Інформаційного листа від 13 02 2002 р №01 8/152 «Про Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»]

95

99. Відповідно до статті 2 Закону України «Про введення мо­
раторію на примусову реалізацію майна» під примусовою ре­
алізацією майна підприємств розуміється відчуження об'єктів
нерухомого майна та інших засобів виробництва, що забезпечу­
ють ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а та­
кож акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших
господарських товариств і передані до статутних фондів цих
підприємств. До об'єктів нерухомого майна слід відносити май­
но, пов'язане із землею - будівлі, споруди, квартири,
підприємства (їх структурні підрозділи) як цілісні майнові ком­
плекси, а також інше майно, віднесене законодавством до неру­
хомого. До інших засобів виробництва, що забезпечують веден­
ня виробничої діяльності підприємства, слід відносити лише ті
майнові активи, які обліковуються як необоротні згідно з поло­
женням (стандартом) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», за­
твердженим наказом Міністерства фінансів України від
31.03.99 р. №87 (з подальшими змінами і доповненнями). Дія
мораторію не поширюється на ту частину майнових активів
підприємства, що обліковуються як оборотні активи, а саме гро­
шові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а
також інші активи, призначені для реалізації чи споживання
протягом операційного циклу або протягом дванадцяти місяців
з дати складання балансу. Отже оборотні активи підприємств
може бути примусово реалізовано для задоволення вимог кре­
диторів. До акцій, що належать державі в майні господарських
товариств і переданих до статутних фондів підприємств, слід
відносити усі види акцій, зазначені у статті 4 Закону України
«Про цінні папери і фондову біржу» і емітовані іншими
акціонерними товариствами. За змістом статті 2 Закону дія мо­
раторію не поширюється на облігації підприємств та векселі, пе­
редані державою в установленому порядку до статутного фонду
підприємств, зазначених у статті 1 Закону.

[п.4 Інформаційного листа від 13.02.2002р. №01-8/152 «Про Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»].

100. Згідно зі статтею 2 Закону України «Про введення мо­
раторію на примусову реалізацію майна» мораторій поши­
рюється, зокрема, на звернення стягнення на майно боржника
за рішеннями, що підлягають виконанню Державною вико­
навчою службою. Вичерпний перелік таких рішень визначено

96

статтею 3 Закону України «Про виконавче провадження». От­же мораторій поширюється на усі випадки звернення стягнен­ня на майно підприємств, зазначених у статті 1 Закону, за рішеннями, ухвалами та постановами господарських судів.

[п.5 Інформаційного листа від 13.02.2002р. №01-8/152 «Про Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»].

101. Відповідно до статей 1 та 3 Закону України «Про вве­дення мораторію на примусову реалізацію майна» мораторій діє до прийняття закону про внесення змін до законів України «Про виконавче провадження», «Про відновлення платоспро­можності боржника або визнання його банкрутом», у якому буде передбачено вдосконалення механізму примусової ре­алізації майна підприємств. Тому у разі порушення справи за позовом про звернення стягнення на майно підприємств, за­значених у статті 1 Закону, господарський суд на підставі час­тини першої статті 79 ГПК повинен зупинити провадження зі справи до вирішення відповідного питання компетентними органами, крім випадків, коли позивач змінив предмет позову відповідно до вимог статті 22 цього Кодексу.

[п.7 Інформаційного листа від 13.02.2002р. №01-8/152 «Про Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»].

72-304

97

3. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

1 Відповідно до статті 5 Закону України «Про охорону
прав на знаки для товарів І послуг» право власності на знак
засвідчує відповідне свідоцтво Тому тільки з моменту видачі
свідоцтва України на знак товарів І послуг у його власника ви­
никає виключне право користуватись І розпоряджатись зна­
ком та вимагати усунення будь-яких посягань на свої права як
власника свідоцтва Що ж до правового режиму пріоритету за­
явки, то він визначений статтею 9 згаданого Закону

[п 11 Листа 24 01 97 р №01 8/23 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

2 Право на фірмове найменування підприємства, в якому
за змістом статті 9 Закону України «Про підприємства в Ук­
раїні» визначаються вид, організаційна форма підприємства
та Інші ознаки, що його Індивідуалізують, тобто відрізняють
від Іншого підприємства, виникає з моменту державної
реєстрації Відповідно до статті 4 Закону України «Про за­
хист від недобросовісної конкуренції» неправомірним є ви­
користання без дозволу уповноваженої на те особи фірмово­
го найменування, що може призвести до змішування з
діяльністю Іншого господарюючого суб'єкта (підприємця),
який має пріоритет на їх використання Таким чином для
визнання дій господарюючого суб'єкта недобросовісною кон­
куренцією, яка підпадає під ознаки статті 4 зазначеного За­
кону, має значення тотожність або схожість фірмового най­
менування, також наявність конкуренції, тобто змагальності
підприємців, коли самостійні дії обмежують можливості
кожного з них впливати на умови реалізації товарів на ринку
товарів При цьому вид підприємств не має вирішального
значення для відповідної кваліфікації дій підприємця

[п 4 1 Листа від 15 05 97р №01 8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинною законодавства у вирішенні спорів»]

3 Закони України «Про обмеження монополізму та недо­
пущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності» та «Про захист від недобросовісної конкуренції»
не ставлять настання передбачених законодавством наслідків
неправомірного використання чужих позначень в залежність

98

від наявності вини підприємця та заподіяних такими діями збитків власнику фірмового найменування

[п 4 2 Листа від 15 05 97р №01 8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

4 Відповідно до Постанови Верховної Ради України від
12 09 91 р «При порядок тимчасової дії на території України
окремих актів законодавства Союзу РСР» до прийняття
відповідних актів законодавства України на п території засто­
совуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не вре­
гульовані законодавством України, за умови, що вони не супе­
речать Конституції І законам України Оскільки в Україні
відсутній законодавчий акт, який регулював би питання,
пов'язані з визначенням фірмового найменування, на тери­
торії України в частині, що не суперечить Конституції І зако­
нам України, діє Положення про фірму, затверджене постано­
вою ЦВК І РНК СРСР від 22 06 27 р Що ж до чинності в Ук­
раїні Паризької конвенції про охорону Інтелектуальної влас­
ності, то за повідомленням Міжнародного бюро І Світової ор­
ганізації Інтелектуальної власності 25 грудня 1991 р визна­
чається як дата, з якої Україна приєдналась до цієї конвенції

[п 6 Листа від 15 0597р №01-8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

5 У вирішенні питання, чи має право лщензіат або правона­
ступник власника патенту забороняти Іншим особам викорис­
товувати винахід (корисну модель), слід виходити з вимог чин­
ного законодавства, зокрема частини восьмої статті 28 Закону
України «Про охорону прав на винаходи І корисні моделі» (далі -
Закон), відповідно до якої договір про передачу права на ви­
нахід (корисну модель) І ліцензійний договір вважаються
дійсними, якщо вони укладені у письмовій формі І підписані
сторонами Зазначені договори набирають чинності стосовно
будь-якої Іншої особи з дати публікації відомостей про це в
офіційному бюлетені та внесення їх до Реєстру Визначення по­
няття «Реєстр» наведено у статті 1 Закону Офіційний бюлетень
видається центральним органом виконавчої влади з питань пра­
вової охорони Інтелектуальної власності Порядок розгляду та
реєстрації у Державному департаменті Інтелектуальної влас­
ності договору про передачу власності на винахід (корисну мо­
дель) та ліцензійного договору на використання винаходу (ко-

7-2304 99

рисної моделі) визначено відповідною Інструкцією, затвердже­ною наказом Міністерства освіти І науки від 18 09 2000 №451

[п 7Листа 10 03 98р №01 8/91 «Про деякі питання практики за­стосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

6 У вирішенні спорів, пов'язаних Із здійсненням та захис­том права власності на винаходи (корисні моделі), промислові зразки, знаки для товарів І послуг, топографії Інтегральних мікросхем, арбітражним судам слід враховувати, зокрема, та­ке Право власності на відповідні об'єкти посвідчується вида­ними у встановленому порядку патентами або свідоцтвами

[п 19 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його затстом»]

1 Частинами шостою І сьомою статті 28 Закону України «Про охорону прав на винаходи І корисні моделі» передбачено можливість передачі власником права власності на винахід (корисну модель) або на використання винаходу (корисної моделі) за договором, який укладається у письмовій формі І підписується сторонами Така передача та надання ліцензії на використання винаходу (корисної моделі) вважаються дійс­ними для будь-якої Іншої особи з дати публікації відомостей про це в офіційному бюлетені та внесення їх до Реєстру (час­тина восьма статті 28 названого Закону) Аналогічні приписи вміщено у Законах України «Про охорону прав на промислові зразки» (пункти 4-6 статті 20), «Про охорону прав на знаки для товарів І послуг» (пункти 4-6 статті 16), «Про охорону прав на топографи Інтегральних мікросхем» (частини третя І п'ята статті 16) Визначення поняття «Реєстр» наведено у статтях 1 названих Законів Офіційний бюлетень видається центральним органом виконавчої влади з питань правової охо­рони Інтелектуальної власності.

[п 19Листа від 31 012001 р №01-8/98 «Про деякгприписи законо­давства, яке регулюь питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

8 Порядок розгляду та реєстрації у цьому органі договорів про передачу права на відповідний об'єкт Інтелектуальної власності визначається відомчими нормативними актами

[п 19 Листа від 31 012001 р N«01-8/98 «Про деякі приписи законо­давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його затистон»]

100

9 Ліцензійний договір на відміну від договору передачі
права власності на об'єкт не позбавляє власника відповідного
права за ліцензійним договором передається лише право на
використання об'єкта

[п 19 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законе давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

10 Розміщення в мережі Інтернет твору у вигляді, доступ­
ному для публічного використання, є иоі о відтворенням та по­
требує дозволу особи, яка має авторське право

[п 1 Оглядового листа від 14 01 2002 р №01-8/31 «Про деякі пи татя практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням зако нодавства про Інтелектуальну власність»]

11 Використання без дозволу уповноваженої на те особи
знака для товарів І послуг Іншого господарюючого суб'єкта,
який має пріоритет на його використання, є недобросовісною
конкуренцією

[п2 Оглядового листа від 14 012002 р №01-8/31 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням зако нодавства про Інтелектуальну власність»]

12 У вирішенні питання про момент виникнення у власни­
ка свідоцтва на знак для товарів І послуг права забороняти йо­
го використання Іншими особами необхідно точно з'ясовувати
дату подання заявки на знак, оскільки з цією датою
пов'язується виникнення прав, які випливають Із свідоцтва
про право власності на знак

[п 3 Оглядового листа від 14012002 р №01 8/31 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням зако­нодавства про Інтелектуальну власність»]

13 Свідоцтво про реєстрацію знака, тотожного або схожо­
го настільки, що його можна сплутати з охоронюваним зако­
ном фірмовим найменуванням Іншої особи, підлягає визнан­
ню недійсним з огляду на невідповідність такого знака визна­
ченим законом умовам надання правової охорони

[п4 Оглядового чиста від 14012002 р №01-8/31 «Про деям пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням зако­нодавства про Інтелектуальну власність»]

14 Необхідною умовою для застосування статті 20 Закону
України «Про охорону прав на знаки для товарів І послуг»,

101

якою передбачено право власника свідоцтва на знак для то­варів і послуг вимагати відшкодування заподіяних йому збитків, є доведення факту порушення його прав особою, до якої подається позов.

[п.5 Оглядового листа від 14.01.2002 р. №01-8/31 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про інтелектуальну власність»].

4. ОСНОВНІ ЗАСАДИ ПІДПРИЄМНИЦТВА

1. Відповідно до статей 1 і 2 Закону України «Про під­
приємництво» суб'єктами підприємництва, тобто безпосеред­
ньої, самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності
по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з
метою отримання прибутку, можуть бути як юридичні особи
усіх форм власності, так і фізичні особи за винятками, перед­
баченими статтею 2 Закону. Підприємницька діяльність
здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстро­
ваними як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку,
встановленому законодавством.

[п.1 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

2. Виходячи зі змісту частини другої статті 1 Закону Ук­
раїни «Про підприємництво», його норми не підлягають засто­
суванню щодо юридичних та фізичних осіб - засновників
суб'єктів підприємницької діяльності та власників корпора­
тивних прав, якщо вони самі не займаються підприємництвом
(за винятком випадків, передбачених законодавством).

[п.1.4 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

3. Чинне законодавство не обмежує суб'єктів підприємниць­
кої діяльності у виборі виду такої діяльності за винятками, перед­
баченими статтями 3 і 4 Закону України «Про підприємництво»,
статтями 2 і 9 Закону України «Про ліцензування певних видів
господарської діяльності».

[п.2 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

4. Ліцензуванню підлягають усі види підприємницької
діяльності, зазначені у статтях 2 і 9 Закону України «Про лі­
цензування певних видів господарської діяльності». Поря­
док видачі, переоформлення, анулювання ліцензій визначено
Законом України «Про ліцензування певних видів госпо­
дарської діяльності». Статтею 4 названого Закону право ви­
дачі ліцензії надано органам виконавчої влади, визначеним
Кабінетом Міністрів України, спеціально уповноваженим
виконавчим органам рад. Перелік органів ліцензування за­
тверджено постановою Кабінету Міністрів України від

103

14112000 №1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування»

[п2 1 Роз'яснення від 060897 р №02 5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»]

5 Ліцензування деяких видів підприємницької діяльності,
зазначених у частині другій статті 2 Закону України «Про лі­
цензування певних видів господарської діяльності», здійс­
нюється у порядку, встановленому законами, які регулюють

ВІДПОВІДНІ ВИДИ ДІЯЛЬНОСТІ

[п2 1 Роз'яснення від 060897 р №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»]

6 Згідно з абзацом дванадцятим пункту 7 Положення
ліцензія на здійснення певного виду діяльності видається на
строк, визначений органом, який п видає, але не менше як на З
роки Продовження терміну дії ліцензії здійснюється у поряд­
ку, встановленому для п одержання Отже, видача ліцензії на
строк, менший трьох років, або відмова у продовженні строку
дії ліцензії надають суб'єкту підприємництва право зверну­
тись до суду або господарського суду за захистом своїх Інте­
ресів (стаття 8 Положення)

[п 2 2 Роз'яснення від 060897 р №02 5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»]

1 Орган, що видав ліцензію, має право зупинити п дію на певний строк або анулювати п Господарським судам слід мати на увазі, що зупинення дії ліцензії на певний строк можливе у випадках порушення суб'єктом підприємницької діяльності ліцензійних умов та/або невиконання ним у встановлений строк обов'язкових до виконання розпоряджень органу, спеціально уповноваженого Кабінетом Міністрів України, чи органу, який видав ліцензію, щодо дотримання ліцензійних умов (частина шістнадцята статті 4 Закону)

[п22 Роз'яснення від 060897р №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»]

8 Орган ліцензування має право анулювати ліцензію з підстав, передбачених частиною першою статті 21 Закону Ук­раїни «Про ліцензування певних видів господарської діяль­ності» Відповідне рішення може бути оскаржено лщензіатом до експертно-апеляційної ради (стаття 7, частина п'ята статті 21 названого Закону) або в судовому порядку В останньому

104

випадку попереднє звернення позивача до експертно-апе­ляційної ради не є обов'язковим

[п 2 2 Роз'яснення від 06 0897 р №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»]

9 Статтею 12 Закону України «Про підприємництво» (в
редакції Закону України від 12 11 96 р ) передбачено, що дер­
жава гарантує суб'єктам підприємництва усіх форм власності
рівні можливості доступу до матеріально-технічних, фінансо­
вих, трудових, Інших ресурсів А за умов поставки
підприємцем товарів (виконання робіт, надання послуг) для
задоволення державних потреб держава сприяє забезпеченню
йою матеріально-технічними та Іншими ресурсами

[п 3 Роз'яснення від 060897 р №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»]

10 Згідно зі статтею 15 Закону України «Про під­
приємництво» виконання робіт І поставок для державних по­
треб оформлюється договорами, які укладаються суб'єктом
підприємництва з відповідним державним органом Спори, що
виникають у процесі укладання, зміни, розірвання та виконан­
ня таких договорів, вирішуються господарським судом на за­
гальних підставах

[пЗ Роз'яснення від 060897 р №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»]

11 Згідно з частиною п'ятою статті 15 Закону України
«Про підприємництво» (в редакції Закону України від
13 07 95 р ) не допускається прийняття державними органами
актів, які визначають привілейоване становище суб'єктів
підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо
суб'єктів підприємницької діяльності Інших форм власності
У разі прийняття державним органом такого акта господарсь­
кий суд повинен керуватись частиною другою статті 4 ШК (в
редакції від 13 05 97 р )

[пЗ Роз'яснення від 060897 р №02 5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»]

12 На підставі пункту 1 статті 21 Закону України «Про під­
приємства в Україні» відносини підприємства з Іншими
підприємствами, організаціями І громадянами в усіх сферах
господарської діяльності здійснюються на основі договорів
Суб'єкти підприємництва вільні у виборі предмета договору,

105

визначенні зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

[п.4 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

13. Вирішуючи спори, пов'язані з підприємницькою
діяльністю, господарський суд має керуватись нормами
цивільного законодавства, тобто залежно від предмету зо­
бов'язання взаємовідносини сторін можуть оформлятись до­
говорами поставки, підряду, купівлі-продажу тощо.

[п.4 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

14. Відповідно до статті 1 Закону України «Про патенту­
вання деяких видів підприємницької діяльності» від
23.03.96 р. (з подальшими змінами та доповненнями) такі
види підприємництва, як надання послуг у сфері грального
бізнесу та побутових послуг, можуть здійснюватись лише за
наявності патенту, порядок одержання якого встановлений
цим Законом.

[п.5 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

15. Згідно з пунктом 2 статті 3-1 Закону України «Про па­
тентування деяких видів підприємницької діяльності» (в ре­
дакції Закону України від 10.02.98 р.) побутовими є платні
послуги, що надаються замовникам з метою задоволення їх
особистих потреб. Перелік таких послуг визначається
Кабінетом Міністрів України і не може змінюватись протя­
гом бюджетного року. Названий у цьому пункті Закон не виз­
начає порядку вирішення спорів, які можуть виникати у
зв'язку, наприклад, з відмовою у видачі патенту, його анулю­
ванням тощо. Тому господарські суди повинні керуватись за­
гальними нормами ГПК щодо вирішення спорів, виходячи з
суб'єктного складу їх учасників.

[п.5 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

16. Поряд з одержанням патенту на право займатись ор­
ганізацією грального бізнесу цей же вид діяльності відповідно
до пункту 29 статті 9 Закону України «Про ліцензування пев­
них видів господарської діяльності» повинен ліцензуватись,
тобто суб'єкти господарської діяльності, до яких, зокрема,

106

відносяться підприємці, що здійснюють таку діяльність, зо­бов'язані одержати на неї ліцензію.

[п 6 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

17. Якщо торговий патент відповідно до частини першої
статті 2 Закону України «Про патентування деяких видів
підприємницької діяльності» (в редакції Закону України від
10.02.98 р.) є державним свідоцтвом, яке посвідчує право
суб'єкта підприємницької діяльності на особливий порядок
оподаткування і видається податковим органом за місцезнахо­
дженням суб'єкта підприємницької діяльності, то ліцензія є
документом державного зразка, який засвідчує право
лщензіата на провадження зазначеного в ньому виду госпо­
дарської діяльності і видається Радою міністрів Автономної
Республіки Крим та відповідними обласними, Київською та
Севастопольською міськими держадміністраціями (пункт 31
Переліку органів ліцензування, затвердженого постановою
Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 №1698).

[п.6 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

18. Якщо суб'єкт підприємництва, який здійснює
діяльність, що підлягає патентуванню, має структурні (відо­
кремлені) підрозділи, патент придбавається окремо для кож­
ного такого підрозділу.

[п.6 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

19. У статті 8 Закону України «Про підприємництво» наве­
дений вичерпний перелік документів, які подаються для
реєстрації суб'єкта підприємництва. До цього переліку не
включено ні ліцензію, ні торговий патент. Господарські суди,
вирішуючи спори, що виникають у процесі укладання чи ви­
конання договорів, пов'язаних з підприємницькою діяльністю,
зобов'язані перевіряти її відповідність чинному законодавству
і в разі відсутності у суб'єкта підприємництва ліцензії або тор­
гового патенту визнавати такі договори недійсними, оскільки
вони не відповідають вимогам Закону (стаття 48 Цивільного
кодексу України).

[п.7 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про 'деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

107

20. Якщо господарський суд встановить, що угоду укладено
на такий вид діяльності, підприємництво в якому не застосо­
вується (статті 3 і 4 Закону України «Про підприємництво»),
цю угоду слід визнавати недійсною як таку, що суперечить за­
кону або інтересам держави з наслідками, передбаченими стат­
тями 48 чи 49 Цивільного кодексу України, залежно від обста­
вин і матеріалів справи.

[п.7 Роз'яснення aid 06.08.97 p. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

21. Закон України «Про підприємництво» передбачає пра­
во суб'єкта підприємницької діяльності на відшкодування
збитків, завданих йому державними органами, юридичними
особами чи громадянами (частина четверта статті 12, частина
третя статті 13, частина шоста статті 15 Закону). Спори про
відшкодування збитків вирішуються судом або господарським
судом. Заподіяна шкода підлягає відшкодуванню у повному
обсязі (статті 203 і 440 Цивільного кодексу України).

[п.8 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України, «Про підприємництво»].

22. На відміну від попередньої до нової редакції статті 4 За­
кону України «Про підприємництво» включено умови, за яких
суб'єкту підприємництва може бути відмовлено у видачі
ліцензії на певний вид діяльності, анульовано видану
ліцензію, зупинено та поновлено її дію. Рішення про відмову у
видачі ліцензії, зупинення дії ліцензії або її анулювання може
бути оскаржено суб'єктом підприємницької діяльності у судо­
вому порядку.

[п.1 Листа від 13.02.98р. №01-8/55 «Про Закон України «Про вне­сення змін до Закону України «Про підприємництво»].

23. Суттєві доповнення внесено до статті 8 Закону України
«Про підприємництво», зокрема до переліку підстав скасуван­
ня державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності:
державну реєстрацію може бути скасовано у разі несвоєчасно­
го повідомлення суб'єктом підприємницької діяльності про
зміну не тільки місця його знаходження, а й назви, ор­
ганізаційної форми або форми власності. Державну
реєстрацію може бути скасовано також у випадку визнання
суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом або внаслідок
неподання ним протягом року до органів державної податко-

108

ної служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з законодавством.

[п.2 Листа від 13.02.98р. №01-8/55 «Про Закон України «Про вне­сення змін до Закону України «Про підприємництво»].

24. Строки подання відповідної звітності встановлені По­
рядком подання фінансової звітності, затвердженим постано­
вою Кабінету Міністрів України від 28.02.2000 №419, а також
наказом Державної податкової адміністрації України від
08.07.97 №214 (зареєстровано в Мінюсті України 14.08.97 за
№313/2117), яким затверджено Порядок складання декла­
рації про прибуток підприємства. Таким чином, рік, протягом
якого суб'єкт підприємницької діяльності не звітував перед
відповідним податковим органом, повинен обчислюватись з
дати, коли необхідну звітність було подано востаннє.

[п.2 Листа від 13.02.98р. №01-8/55 «Про Закон України «Про вне­сення змін до Закону України «Про підприємництво»].

25. Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємниць­
кої діяльності здійснюється реєструючим органом за наявності
ліквідаційного балансу, складеного і затвердженого згідно з за­
конодавством.

[п.2 Листа від 13.02.98р. №01-8/55 «Про Закон України «Про вне­сення змін до Закону України «Про підприємництво»].

26. Відповідно до статті 3 Закону України «Про державне
регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, конь­
ячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими ви­
робами», а також Тимчасового порядку видачі ліцензій на пра­
во імпорту, експорту, оптової торгівлі спиртом етиловим, конь­
ячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими ви­
робами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Ук­
раїни від 13.05.96 №493 (з подальшими змінами), реєстрація
органами податкової адміністрації місць зберігання оптових
партій алкогольних напоїв та тютюнових виробів є однією з
обов'язкових умов для отримання господарюючим суб'єктом
спеціального дозволу (ліцензії) на право торгівлі алкогольни­
ми напоями та тютюновими виробами. Підприємці, які вже от­
римали ліцензію, за наявності місць зберігання оптових партій
зазначеної продукції також повинні зареєструвати належні їм
склади і бази (пункт 5 Положення про порядок обов'язкової
реєстрації місць зберігання оптових партій алкогольних на-

109

поїв та тютюнових виробів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.01.97 р. №89). Отже, неви­конання суб'єктом господарювання цих вимог є порушенням обов'язкових правил реалізації алкогольних напоїв та тютю­нових виробів, і державні податкові органи не позбавлені пра­ва застосовувати до порушників фінансові санкції у вигляді штрафів на підставі абзацу 4 частини другої статті 17 Закону України від 19.12.95 «Про державне регулювання вироб­ництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами».

[п.1.1 Листа від 17.08.98 р. №01-8/314 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

27. За змістом пункту 3 статті 1 Закону України від 26 червня
1997 року «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страху­
вання» (зі змінами, внесеними Законами України від 03.12.97 р.
№680/97-ВР та від 24.07.98 p. M64-XIV) фізичні особи -
суб'єкти підприємницької діяльності, які не використовують
працю найманих робітників, є платниками збору на обов'язкове
державне пенсійне страхування незалежно від призначення і ви­
плати цим особам державної пенсії будь-якого виду.

[п.2 Листа від 29.01.99 р. №01-8/46 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

28. Указом Президента України від 09.12.97 №1342/97 за­
тверджено Положення про Державний комітет будівництва,
архітектури та житлової політики України, яким на цей
Комітет покладено, зокрема, впровадження системи державної
реєстрації права власності на нерухоме майно (далі - державна
реєстрація). Вона здійснюється у порядку, встановленому
відповідною Інструкцією, що затверджена наказом названого
Комітету від 09.06.98 р. №121, спеціально уповноваженими на
це державними комунальними підприємствами - бюро
технічної інвентаризації. Законодавство України не надає
будь-яким іншим підприємствам чи організаціям права
здійснювати державну реєстрацію. Отже, установчі документи
інших, крім згаданих підприємств, суб'єктів підприємницької
діяльності як державної, так і будь-якої іншої форми власності,
що передбачають право цих суб'єктів здійснювати державну

110

реєстрацію, підлягають визнанню недійсними у відповідній ча­стині як такі, що суперечать чинному законодавству.

[п.4 Листа від 29.01.99 р. №01-8/46 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

29. Закон України «Про державне регулювання вироб­
ництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим,
алкогольними напоями та тютюновими виробами» і Тимчасо­
вий порядок видачі ліцензій на право імпорту, експорту, опто­
вої торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алко­
гольними напоями та тютюновими виробами і роздрібної
торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами, за­
тверджений постановою Кабінету Міністрів України від
13.05.96 р. №493, розрізняють поняття оптової і роздрібної
торгівлі переліченими товарами й відповідно розмежовують
порядок видачі спеціальних дозволів (ліцензій) на право
здійснення торгівлі ними, у тому числі внесення плати за
ліцензію. За змістом пункту 8 і абзацу четвертого пункту 16
названого Тимчасового порядку недійсною без відмітки про
внесення чергових платежів вважається ліцензія саме на опто­
ву торгівлю названими товарами. Що ж до ліцензії на
роздрібну торгівлю цими ж товарами, то згадані нормативні
акти не пов'язують вирішення питання про її дійсність із на­
станням терміну внесення поточної плати за таку ліцензію.

[п.1 Листа від 06.04.99р. №01-8/151 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

30. Відповідно до статті 8 Закону України «Про ціни і ціноу­
творення» державне регулювання цін і тарифів здійснюється,
зокрема, шляхом встановлення граничних рівнів цін (тарифів).
Встановлення і зміну державних фіксованих та регульованих
цін (тарифів) віднесено до компетенції уповноважених на це
державних органів України (статті 9 і 10 названого Закону). Ре­
гулювання внутрішнього ціноутворення на експортну та імпорт­
ну продукцію визначається, згідно зі статтею 11 цього ж Закону,
Кабінетом Міністрів України. Отже, здійснення торгівлі імпорт­
ними тютюновими виробами за цінами, що не узгоджуються із
визначеним у встановленому порядку граничним рівнем цін,
тягне відповідальність за порушення державної дисципліни цін.

[п.З Інформаційного листа від 10.05.2000р. №01-8/204 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

111

31. Порядок накладення штрафів за порушення юридични­
ми особами правил діяльності на ринку цінних паперів визна­
чено статтею 12 Закону України «Про державне регулювання
ринку цінних паперів в Україні» і розділами 3-8 Правил роз­
гляду справ про порушення вимог законодавства на ринку
цінних паперів та застосування санкцій, затверджених нака­
зом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від
09.01.97 р. №2 (у редакції рішення названої Комісії від
13.02.2001 р. №27).

[п.4 Інформаційного листа від 10.05.2000р. №01-8/204 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

32. Розрахунки, що здійснюються через касу установи бан­
ку шляхом внесення готівки для зарахування на поточний ра­
хунок юридичної особи, вважаються готівковими. Торговель­
на діяльність за такими розрахунками підлягає патентуванню.

[п.1 Листа від 11.05.2000 р. №01-8/206 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю податкових органів (за матеріала­ми судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

33. Порушення встановленого порядку реалізації алкоголь­
них напоїв у кіоску, що належить громадянину - суб'єкту
підприємницької діяльності, є підставою для притягнення остан­
нього до встановленої законом відповідальності незалежно від
того, якою конкретно особою здійснювалась роздрібна торгівля.

[п.5 Листа від 11.05.2000 р. №01-8/206 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю податкових органів (за матеріала­ми судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

34. Закон України «Про ліцензування певних видів госпо­
дарської діяльності» визначає види господарської діяльності,
що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, вста­
новлює державний контроль у сфері ліцензування,
відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензу­
вання за порушення законодавства у сфері ліцензування.

[п.1 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

35. Дія Закону України «Про ліцензування певних видів
господарської діяльності» поширюється на всіх суб'єктів гос-

112

Іюдарювання, якими є зареєстровані в установленому законо­давством порядку юридичні особи незалежно від їх ор­ганізаційно-правової форми та форми власності, що провадять господарську діяльність, крім органів державної влади та ор­ганів місцевого самоврядування, а також фізичні особи -суб'єкти підприємницької діяльності.

[п.2 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

36. Частиною другою статті 2 Закону України «Про ліцен­
зування певних видів господарської діяльності» передбачено,
що ліцензування у названих цією нормою сферах повинно
здійснюватись згідно з законами, які регулюють відповідні
відносини.

[п.2 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

37. Господарською, у розумінні Закону України «Про
ліцензування певних видів господарської діяльності», є не ли­
ше підприємницька, а й будь-яка діяльність юридичних осіб і
названих фізичних осіб, пов'язана з виробництвом (виготов­
ленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням
робіт (статті 1, 2 Закону). Перелік видів господарської діяль­
ності, що підлягають ліцензуванню, викладений у статті 9 та у
частині другій статті 2 Закону і є вичерпним.

[п.2 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

38. З огляду на вимоги частини третьої статті 3 Закону Ук­
раїни «Про ліцензування певних видів господарської діяль­
ності», зайняття певним видом господарської діяльності, що
відповідно до законодавства підлягає обмеженню, без виданої
у встановленому порядку ліцензії є незаконним, а укладені
суб'єктами господарювання договори, спрямовані на здійснен­
ня такої діяльності, повинні визнаватись недійсними на
підставі статті 48 Цивільного кодексу України.

[п.З Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

39. Закон України «Про ліцензування певних видів госпо­
дарської діяльності» визначає (статті 4-6) повноваження ор­
ганів державної влади у сфері ліцензування, у тому числі
спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

82-304 113

Спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, на який згідно з Положенням, затвердженим Указом Президента України «Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва» №721/2000 р. від 25.05.2000, покладено відповідні завдання у сфері ліцензування. Перелік органів ліцензування затвердже­но постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 р. №1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування».

[п.4 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

40. Частина п'ята статті 5 Закону України «Про ліцензуван­
ня певних видів господарської діяльності» передбачає мож­
ливість оскарження розпоряджень спеціально уповноважено­
го органу з питань ліцензування до суду.

[п.5 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

41. Необхідно мати на увазі, що передбачений частиною
третьою статті 7 Закону України «Про ліцензування певних
видів господарської діяльності» розгляд заяв, претензій та
скарг суб'єктів господарювання на рішення органів ліцензу­
вання, який здійснюється експертно-апеляційною радою, не
позбавляє заінтересованих осіб права на звернення безпосе­
редньо до суду.

[п.5 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

42. Згідно із статтею 11 Закону України «Про ліцензування
певних видів господарської діяльності» рішення про видачу
або про відмову у видачі ліцензії приймається органом ліцен­
зування у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати над­
ходження відповідної заяви та доданих до неї документів.
Повідомлення про прийняття рішення щодо видачі ліцензії
або про відмову у ЇЇ видачі надсилається (видається) заявни­
кові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дня
прийняття відповідного рішення.

[п.6 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

43. У видачі ліцензії може бути відмовлено лише з підстав, за­
значених у частині третій статті 11 Закону України «Про ліцензу-

114

вання певних видів господарської діяльності». Суб'єкт господа­рювання, щодо якого прийнято рішення про відмову у видачі ліцензії, вправі звернутися до арбітражного суду із заявою про визнання такого рішення недійсним та/або про спонукання орга­ну ліцензування видати ліцензію. Предметом спору в арбітраж­ному суді може бути також і залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду (частини восьма, дев'ята статті 10 Закону).

[п.6 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

44. Якщо протягом зазначених у статті 11 Закону України
«Про ліцензування певних видів господарської діяльності»
строків органом ліцензування не буде надіслано (не буде вида­
но) суб'єкту господарювання рішення про видачу або про
відмову у видачі ліцензії, останній так само не позбавлений
права на звернення до арбітражного суду з позовом про спону­
кання цього органу видати ліцензію.

[п.6 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

45. Закон України «Про ліцензування певних видів госпо­
дарської діяльності» (частина сьома статті 12) передбачає та­
кож можливість оскарження у судовому порядку, тобто шля­
хом подання відповідного позову, рішення про результати кон­
курсу на отримання ліцензій для здійснення господарської
діяльності, пов'язаної з використанням обмежених ресурсів.
Перелік таких видів господарської діяльності наведений у ча­
стині десятій згаданої статті Закону.

[п.7Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

46. Рішення арбітражного суду про визнання недійсним
рішення про відмову у видачі ліцензії та/або щодо спонукан­
ня органу ліцензування видати ліцензію не замінює самої
ліцензії, оскільки здійснення ліцензування не віднесено до по­
вноважень судового органу.

[п.8 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

47. Стаття 13 Закону України «Про ліцензування певних
видів господарської діяльності» визначає, що на території Ук­
раїни органи ліцензування використовують бланки ліцензії
єдиного зразка. Зразок бланка ліцензії єдиного зразка та його

8-2-304

опис затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20.11.2000 р. №1719 «Про запровадження ліцензії єдиного зразка для певних видів господарської діяльності». Відповідно до пункту 3 статті 24 Закону ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, які видані в установленому по­рядку до набрання чинності цим Законом і ліцензування яких передбачено цим Законом, діють до закінчення встановлених у них строків, а бланки цих ліцензій підлягають заміні на бланки ліцензій єдиного зразка протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

[п.9 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

48. Відповідно до статті 14 Закону України «Про ліцензу­
вання певних видів господарської діяльності» строк дії
ліцензії на провадження певного виду господарської діяль­
ності не може бути меншим ніж три роки. За видачу ліцензії
справляється плата (стаття 15). Відповідний термін дії
ліцензії, а також розміри та порядок зарахування плати за її
видачу до Державного бюджету України встановлено постано­
вою Кабінету Міністрів України від 29.11.2000 р. №1755 «Про
термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської
діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу».

[п.10 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

49. Стаття 19 Закону України «Про ліцензування певних
видів господарської діяльності» містить вимоги щодо ведення
ліцензійних справ, журналу обліку заяв і виданих ліцензій та
ліцензійного реєстру. Відповідні документи в оригіналі або на­
лежним чином завірені витяги з них можуть прийматись
арбітражними судами як докази у справах зі спорів, пов'яза­
них з видачею ліцензій, зокрема, у визначенні строків такої ви­
дачі тощо. Порядок формування, ведення і користування відо­
мостями ліцензійного реєстру та подання їх до Єдиного
ліцензійного реєстру визначено постановою Кабінету
Міністрів України від 08.11.2000 №1658 про затвердження на­
званого Порядку.

[п.11 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

116

\

50. Вичерпний перелік підстав для анулювання ліцензій
органом ліцензування наведено у частині першій статті 21 За­
кону України «Про ліцензування певних видів господарської
діяльності». У разі незгоди з відповідним рішенням ліцензіат
вправі на власний вибір вирішувати питання про звернення зі
скаргою до експертно-апеляційної ради або безпосередньо до
арбітражного суду із заявою про визнання недійсним рішення
про анулювання ліцензії. Предметом спору у такому разі має
бути саме рішення про анулювання ліцензії, але не акти, що за­
значені у частинах першій і третій статті 21 Закону. Викладені
у цих актах обставини можуть бути лише підставою для прий­
няття згаданого рішення.

[п.12 Листа від 13.09.2000 р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

51. Згідно з пунктом 2 статті 24 Закону України «Про ліцен­
зування певних видів господарської діяльності», до приведен­
ня законодавства у відповідність із Законом України «Про
ліцензування певних видів господарської діяльності» закони
та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що
не суперечить цьому Закону.

[п.13 Листа від 13.09.2000 р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

52. Чинне законодавство не ставить здійснення підприємниць­
кої діяльності у залежність від того, чи має підприємець рахунки в
установах банків, і якщо підприємець здійснює діяльність без
банківського рахунку.

[п.9 Листа від 23.10.2000р. №01-8/556 «Про деякі приписи чинно­го законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян»].

53. Пункт 17 частини першої статті 11 Закону України «Про
державну податкову службу в Україні» (в редакції Закону Ук­
раїни від 21.09.2000 р. №1987-111) надає податковим органам
право звертатися у передбачених законом випадках до суду або
арбітражного суду з заявою про скасування державної
реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності. Отже, названі
органи за наявності обставин, передбачених статтею 8 Закону,
не позбавлені права на звернення до арбітражного суду з позо­
вами про скасування державної реєстрації підприємця.

[п.11 Листа від 23.10.2000р. №01-8/556 «Про деякі приписи чинно­го законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян»].

117

54. Вирішуючи спори, пов'язані з майновою відповідальністю
підприємця, арбітражний суд повинен мати на увазі, що чинне за­
конодавство України не передбачає відокремлення майна, яке ви­
користовується підприємцем для здійснення підприємницької
діяльності, із загальної маси належного цьому громадянинові
майна. Тому стягнення на його майно може бути звернено за
рішенням арбітражного суду на загальних підставах.

[п.12 Листа від 23.10.2000р. №01-8/556 «Про деякі приписи чинно­го законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян»].

55. Перелік підстав скасування державної реєстрації
підприємця, у тому числі за рішенням арбітражного суду, визна­
чений статтею 8 Закону України «Про підприємництво» та по­
становою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 року
№740 «Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприєм­
ницької діяльності», є вичерпним. Що ж до припинення діяль­
ності підприємця, то перелік таких підстав встановлено статтею
11 Закону, відповідно до якої таку діяльність може бути припи­
нено, зокрема у разі закінчення строку дії ліцензії або її анулю­
вання, на підставі рішення арбітражного суду, а також з інших
підстав, передбачених законодавством України.

[п.13 Листа від 23.10.2000р. №01-8/556 «Про деякі приписи чинно­го законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян»].

56. Діяльність з надання медичних послуг населенню вдо­
ма не потребує застосування електронного контрольно-касо­
вого апарату.

[п.1 Листа від 09.112000 р. №01-8/636 «Про деякі питання практики вирішення спорю, пов'язаних із застосуванням електронних контрольно-касових апаратів (за матеріалами справ, розглянутих арбітражними су­дами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя)»].

57. Відповідальність за порушення суб'єктами підприємниць­
кої діяльності порядку здійснення розрахунків із споживачами
передбачена статтею 6 Закону України «Про застосування елек­
тронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг
при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського
харчування та послуг».

[п.З Листа від 09.11.2000 р. №01-8/636 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням електронних контрольно-касових апаратів (за матеріалами справ, розглянутих арбітражними су­дами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя)»].

118

58. Обмеженість кількості символів, відведених для програ­
мування у касовому апараті, не звільняє суб'єкта підприємниць­
кої діяльності від необхідності програмувати назву товару з відо­
браженням відповідних відмінностей, використовуючи для цьо­
го скорочення.

[п.4 Листа від 09.112000р. №01-8/636 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням електронних контрольно-касових апаратів (за матеріалами справ, розглянутих арбітражними су­дами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя)»].

59. Моделі електронних контрольно-касових апаратів, кон­
струкція яких дозволяє використовувати їх у вагонах-рестора-
нах, внесені до Державного реєстру електронних контрольно-
касових апаратів і комп'ютерних систем лише 02.10.98.

[п.5 Листа від 09.112000р. №01-8/636 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням електронних контрольно-касових апаратів (за матеріалами справ, розглянутих арбітражними су­дами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя)»].

60. Не сплачені у встановлений строк фінансові санкції за по­
рушення вимог Закону України «Про застосування електронних
контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розра­
хунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчуван­
ня та послуг» підлягають стягненню з громадян - суб'єктів
підприємницької діяльності у претензійно-позовному порядку.

[п.6 Листа від 09.112000р. №01-8/636 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням електронних контрольно-касових апаратів (за матеріалами справ, розглянутих арбітражними су­дами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя)»].

61. Здійснення розрахунків із споживачами за готівку без
застосування товарно-касової книги або ненадання її на вимо­
гу службових осіб контролюючих органів є підставою для при­
тягнення суб'єкта підприємницької діяльності до встановле­
ної Законом України «Про застосування електронних кон­
трольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розра­
хунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчу­
вання та послуг» відповідальності.

[п 7 Листа від 09.112000р. №01-8/636 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням електронних контрольно-касових апаратів (за матеріалами справ, розглянутих арбітражними су­дами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя)»].

119

62. Для громадян - суб'єктів підприємницької діяльності -платників збору на обов'язкове державне пенсійне страхуван­ня об'єкт оподаткування визначається відповідно до пункту 2 статті 2 Закону України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» та підпункту 5.3.1 пункту 5.3 Інструкції про порядок обчислення і сплати підприємствами, установами, організаціями та громадянами збору на обов'яз­кове державне пенсійне страхування, інших платежів, а також обліку їх надходження до Пенсійного фонду України, затверд­женої постановою правління Пенсійного фонду України від 03.06.99 №4-6 (з подальшими змінами і доповненнями). На­званою Інструкцією, зокрема, передбачено, що обчислення чи­стого доходу, який є об'єктом оподаткування, здійснюється на підставі витягів з податкових декларацій, завірених податко­вою інспекцією, що подаються платником до Пенсійного фон­ду в 15-денний строк після закінчення кварталу. Що ж до по­рядку заповнення податкових декларацій, то його встановлено Інструкцією про прибутковий податок з громадян, затвердже­ною наказом Головної державної податкової інспекції України від 21.04.93 №12 (з подальшими змінами і доповненнями).

[п.2 Ласта від 04.12.2000 р. №01-8/718 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

120

5. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ. ВАЛЮТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

1. Відповідно до Указу Президента України «Про заходи що­
до стимулювання зовнішньоекономічної діяльності» відносини
між підприємствами, установами і організаціями України з кон­
трагентами інших держав колишнього Союзу РСР на даний час
регулюються виключно Законом України «Про зовнішньоеко­
номічну діяльність», а також іншими законами України.

[Інформаційний Лист від 08.05.92р. №01-8/551 «Про деякі питан­ня застосування Указу Президента України «Про заходи щодо стиму­лювання зовнішньоекономічної діяльності»].

2. Договори (контракти) підприємств, установ і організацій
України на поставку продукції виробничо-технічного призна­
чення і товарів народного споживання господарюючим
суб'єктам держав колишнього Союзу РСР, у тому числі держав
- учасниць Співдружності Незалежних Держав, повинні укла­
датись відповідно до статті 6 Закону України «Про зовнішньо­
економічну діяльність».

[ІнформаційнийЛист від 08.05.92р. №01-8/551 «Про деякі питан­ня застосування Указу Президента України «Про заходи щодо стиму­лювання зовнішньоекономічної діяльності»].

3. Оскільки Законом України «Про зовнішньоекономічну
діяльність», іншими законами України та міждержавними уго­
дами України не передбачена можливість примусового укла­
дання договору (контракту), у арбітражних судів немає право­
вих підстав для зобов'язання підприємств, установ і ор­
ганізацій України укласти договір поставки продукції (то­
варів) за заявами господарюючих суб'єктів інших держав ко­
лишнього Союзу РСР, крім випадків доведення до постачаль­
ника державного замовлення на поставку продукції (товарів) і
виділення споживачу відповідних лімітів.

[Інформаційний Лист від 08.05.92р. №01-8/551 «Про деякі питан­ня застосування Указу Президента України «Про заходи щодо стиму­лювання зовнішньоекономічної діяльності»].

4. Спори про спонукання підприємств, установ і ор­
ганізацій України укласти договір поставки продукції (то­
варів) за заявами господарюючих суб'єктів інших держав ко­
лишнього Союзу РСР та по умовах таких договорів підляга-

121

ють розгляду арбітражними судами на загальних підставах. При вирішенні спорів необхідно враховувати вказівки Кабіне­ту Міністрів України від 28 квітня 1992 року №18-957/98, відповідно до яких поставка продукції за межі України повин­на здійснюватись за умови її попередньої оплати, або вистав­лення акредитиву в банку, що обслуговує постачальника.

[Інформаційний Лист від 08.05.92р. №01-8/551 «Про деякі питан­ня застосування Указу Президента України «Про заходи щодо стиму­лювання зовнішньоекономічної діяльності»].

5. Статтею 3 Угоди держав - учасниць СНД від 15 травня
1992 року про заходи по забезпеченню поліпшення розра­
хунків між господарськими організаціями держав-учасниць
СНД за несвоєчасне здійснення розрахунків за поставлені то­
вари та надані послуги встановлена пеня у розмірі не менше
0,2 відсотка за кожний день прострочки платежу. Таким чи­
ном, якщо у договорі сторони не погодили більш високий
відсоток пені, то стягненню підлягає пеня у розмірі, встанов­
леному цією Угодою.

[п.11 Роз'яснення від 29.04.94 р. №02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

6. Як виняток, обов'язкову реєстрацію встановлено для
представників іноземних суб'єктів господарської діяльності,
що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на тери­
торії України (стаття 5 Закону України «Про зовнішньоеко­
номічну діяльність»). Реєстрація здійснюється Міністерст­
вом економіки України відповідно до Інструкції про поря­
док реєстрації представництв іноземних суб'єктів госпо­
дарської діяльності в Україні, затвердженої наказом МЗЕЗ-
торгу України від 18.01.96 №30. У разі відмови у реєстрації
або неприйняття рішення про реєстрацію у встановлений
строк іноземний суб'єкт господарської діяльності вправі
звернутися до арбітражного суду із заявою відповідно про
визнання недійсним рішення про відмову у реєстрації або
про спонукання Мінекономіки України здійснити
реєстрацію представництва.

[п.5 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

122

7. Умовою стягнення з підприємства санкцій, передбачених
частиною другою статті 9 Закону України «Про операції з да­
вальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відноси­
нах», є встановлення самого факту ввезення на митну тери­
торію України іншої, ніж обумовлено контрактом готової про­
дукції, незалежно від будь-яких інших обставин, в тому числі
наявності чи відсутності вини підприємства у ввезенні іншої
продукції, ніж передбачено контрактом.

[п.6 Листа від 29.01.99р. №01-8/46 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»-].

8. Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в
іноземній валюті» регулює відносини, пов'язані із перерахуван­
ням грошових сум. Відповідно до статті 1 Закону України «Про
регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі
зовнішньоекономічної діяльності» товарообмінна (бартерна)
операція визначається як один з видів експортно-імпортних
операцій, оформлених бартерним договором або договором із
змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних
(імпортних) поставок передбачена в натуральній формі, що пе­
редбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами,
послугами у будь-якому поєднанні, не опосередкований рухом
коштів у готівковій або безготівковій формі. Отже, у арбітраж­
ного суду немає правових підстав для застосування правил
статті 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків
в іноземній валюті» до правовідносин, які є предметом регулю­
вання Закону України «Про регулювання товарообмінних (бар­
терних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності».
Разом з тим слід враховувати, що за наявності у договорі умови
змішаної форми оплати або у разі переоформлення в установле­
ному порядку бартерного договору на інші види зовнішньоеко­
номічного договору (частина четверта статті 2 Закону України
«Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у га­
лузі зовнішньоекономічної діяльності») такий договір підпадає
у частині, опосередкованій рухом коштів у готівковій або без­
готівковій формі, під дію частини другої статті 4 Закону Ук­
раїни «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній ва­
люті» (з урахуванням вимог згаданої частини четвертої статті 2
Закону України «Про регулювання товарообмінних (бартер-

123

них) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності», згідно з якими строк одержання валютної виручки у такому разі не поновлюється і не переривається, а строк грошової оплати високоліквідних товарів продовжується до 90 днів).

[п.2 Листа від 06.04.99 р. №01-8/151 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

9. Відповідно до частини другої статті 4 Закону України
«Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»
підставою для зупинення передбачених статтями 1 і 2 Закону
термінів є прийняття зазначеної у ньому позовної заяви судом
або арбітражним судом, Міжнародним комерційним арбітраж­
ним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-
промисловій палаті України. Перелік названих у статті 4 Зако­
ну судових органів та арбітражів (третейських судів) є вичерп­
ним і розширеному тлумаченню не підлягає. Отже, підставою
для зупинення відповідних термінів є прийняття третейським
судом позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента
заборгованості, однак таким судом може бути лише Міжна­
родний комерційний арбітражний суд чи Морська арбітражна
комісія при Торгово-промисловій палаті України.

[п.5 Листа від 30.12.99р. №01-8/612 «Про деякі питання практи­ки застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодав­ства»].

10. Стаття 58 Конституції України передбачає, що закони та
інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі,
крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують
відповідальність особи. Відповідно до рішення Конституційно­
го Суду України від 9 лютого 1999 року зі справи №1-7/99 по­
ложення частини першої статті 58 Конституції України про зво­
ротну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у
випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відпо­
відальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється
на юридичних осіб. Надання зворотної дії в часі нормативно-
правовим актам, які пом'якшують або скасовують
відповідальність, може бути передбачено шляхом прямої
вказівки про це в даному нормативно-правовому акті. Оскільки
Закон України «Про внесення змін до деяких декретів Кабінету
Міністрів України з питань валютного регулювання» від

124

03.06.97 p. відповідної норми не містить, юридичні особи у наве­деному випадку не звільняються від відповідальності.

[п.9 Листа від 30.12.99 р. №01-8/612 «Про деякі питання практи­ки застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодав­ства»].

11. Відносини, що виникають внаслідок застосування по­
датковими органами до суб'єктів зовнішньоекономічної діяль­
ності пені за порушення строків зарахування виручки в іно­
земній валюті, не регулюються цивільним законодавством.

[п.1 Листа від 07.02.2000 р. №01-8/48 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю податкових органів»].

12. Пеня за порушення 90-денного терміну надходження
валютної виручки застосовується до резидента незалежно від
причин, з яких цей термін порушено.

[п.2 Листа від 07.02.2000 р. №01-8/48 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю податкових органів»].

13. Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в
іноземній валюті» не ставить стягнення пені за порушення
встановлених термінів зарахування виручки резидентів в іно­
земній валюті на їх валютні рахунки в уповноважених банках
у залежність від причин, з яких терміни порушено. Підставою
для застосування визначених цим Законом санкцій є лише
факт порушення терміну відповідного зарахування виручки в
іноземній валюті. Отже, мирова угода, що затверджена судом
у процесі вирішення спору про стягнення з нерезидента забор­
гованості, яка виникла внаслідок недотримання ним термінів,
передбачених експортно-імпортним контрактом, не може бути
підставою для звільнення резидента від відповідальності,
встановленої Законом України «Про порядок здійснення роз­
рахунків в іноземній валюті».

[п.1.1 Інформаційного листа від 10.05.2000р. №01-8/204 «Про де­які питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

14. Законом України «Про регулювання товарообмінних
(бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяль­
ності» передбачені підстави для зупинення термінів проведен­
ня відповідних операцій та звільнення від сплати пені за їх по­
рушення. Такою підставою, згідно з названим Законом, є
прийняття судом, арбітражним судом чи Морською арбітраж-

125

ною комісією при Торгово-промисловій палаті України або іншим уповноваженим арбітражем, в тому числі в іншій країні, позовної заяви про стягнення заборгованості, яка ви­никла внаслідок недотримання строків та інших умов, визна­чених бартерним договором.

[п.1.2 Інформаційного листа від 10.05.2000р. №01-8/204 «Про де­які питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

15. Відповідальність за порушення резидентами термінів,
передбачених статтями 1 і 2 Закону України «Про порядок
здійснення розрахунків в іноземній валюті», не ставиться на­
званим Законом у залежність від обраного сторонами порядку
проведення розрахунків, у тому числі й заснованих на заліку
взаємної заборгованості резидента і нерезидента.

[п.1.3 Оглядового листа від 22.09.2000р. №01-8/516 «Про практи­ку вирішення окремих категорій спорів»].

16. Використання іноземної валюти на території України
як засобу платежу або застави правомірне лише на підставі
індивідуальної ліцензії Національного банку України.

[п.2 Оглядового листа від 20.04.2001 р. №01-8/481 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по пе­регляду рішень, ухвал, постанов)»].

17. Вивезення нерезидентами за межі України іноземної ва­
люти (за винятком іноземної валюти, яка була раніше ввезена
ними в Україну на законних підставах) потребує отримання
індивідуальної ліцензії Національного банку України.

[п.6 Листа від 11.06.2001 р. №01-8/677 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

18. Передбачені частиною першою статті 38 Кодексу Ук­
раїни про адміністративні правопорушення строки притягнен­
ня до адміністративної відповідальності не підлягають засто­
суванню до правовідносин, пов'язаних із стягненням штраф­
них санкцій з суб'єктів господарювання - юридичних осіб за
порушення ними валютного законодавства.

[п.1 Оглядового листа від 27.11.2001р. №01-8/1289 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням ва­лютного законодавства»].

126

19. Здійснення резидентами імпортних операцій на умовах
відстрочення поставки у разі, коли таке відстрочення переви­
щує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового
платежу постачальникові імпортованої продукції, потребує
індивідуальної ліцензії Національного банку України.

[п.2 Оглядового листа від 27.11.2001 р. №01-8/1289 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням ва­лютного законодавства»].

20. Вимоги Закону України «Про порядок здійснення роз­
рахунків в іноземній валюті» щодо терміну зарахування на ва­
лютний рахунок виручки в іноземній валюті під час здійснен­
ня експортних операцій поширюються також на вексельну
форму розрахунків.

[п3 Оглядового листа від 27.11.2001р. №01-8/1289 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням ва­лютного законодавства»].

21. Невиконання вимог закону щодо отримання індивіду­
альної ліцензії Національного банку України на здійснення
розрахунків між резидентом та нерезидентом у національній
валюті України є підставою для притягнення резидента до
відповідальності за порушення валютного законодавства.

[п.4 Оглядового листа від 27.11.2001р. №01-8/1289 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням ва­лютного законодавства»].

127

6. МИТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

1. За змістом статті 25 Закону України «Про Єдиний мит­
ний тариф» підставою для стягнення мита з власника товарів
чи інших предметів за розпорядженням митних органів є сам
факт несплати мита у встановлені строки, незалежно від при­
чин, з яких це сталося. У разі ж якщо при цьому з власника то­
варів (інших предметів) стягнуто передбачену частиною тре­
тьою цієї статті пеню, то спір про визнання розпорядження
митного органу недійсним у частині стягнення пені та/або зво­
ротнє стягнення відповідної суми підлягає вирішенню з ураху­
ванням можливості недобору мита через невиконання чи нена­
лежне виконання митним органом свого обов'язку щодо нара­
хування мита (частина перша статті 17 названого Закону).

[п.7Листа від 30.09.96р. №01-8/342 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

2. Відповідно до Конституції України (стаття 124) юрис­
дикція судів поширюється на всі правовідносини, що виника­
ють в державі. Правосуддя у господарських відносинах
здійснюється арбітражним судом, до повноважень якого нале­
жить вирішення всіх господарських спорів, що виникають між
юридичними особами, державними та іншими органами (стат­
тя 1 Закону України «Про арбітражний суд»). Стаття 12
Арбітражного процесуального кодексу України відносить до
підвідомчих арбітражним судам, зокрема, справи у спорах про
визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законо­
давстві. Згадані норми Конституції України та інших законо­
давчих актів не містять будь-яких винятків стосовно спорів за
участю митних органів. Отже, приписи статті 152 Митного ко­
дексу України, а також пункту 7 Порядку заповнення й вико­
ристання Картки відмови у пропуску на митну територію Ук­
раїни чи митному оформленні товарів та інших предметів, за­
твердженого наказом Державної митної служби України від
24.04.99 р. №239, щодо можливості оскарження дій митного
органу за підпорядкованістю не перешкоджають зверненню
підприємств - власників товарів до арбітражного суду з позов­
ними вимогами, пов'язаними з визнанням відмови у митному
оформленні недійсною. Питання про оскарження дій митних

128

органів та їх посадових осіб за підпорядкованістю або про за­хист своїх інтересів шляхом звернення до арбітражного суду вирішується підприємством на власний вибір. Що ж до згада­ної картки, то нею фіксується відмова у митному оформленні товару, вона заповнюється згідно з названим вище Порядком уповноваженою на це посадовою особою за встановленою фор­мою, має обов'язкову силу і породжує певні правові наслідки для власника товарів, а отже, є актом державного органу.

[п.5 Листа від 29.01.99р. №01-8/46 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

3. Відповідно до статті 3 Закону України «Про регулюван­
ня товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньо­
економічної діяльності» однією з необхідних умов застосуван­
ня відповідних санкцій є неввезення на митну територію Ук­
раїни товарів за бартерною угодою протягом встановлених ча­
стинами першою - третьою статті 2 цього Закону строків з да­
ти митного оформлення (дати виписки вивізної вантажної
митної декларації) товарів, що фактично експортовані за та­
ким договором. Що ж до ввезення товарів, то воно вважається
здійсненим з моменту оформлення відповідної вантажної мит­
ної декларації у порядку, встановленому Положенням про ван­
тажну митну декларацію, затвердженим постановою Кабінету
Міністрів України від 09.06.97 р. №574.

[п.1.2 Листа від 21.06.99 №01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

4. Відповідно до статті 37 Митного кодексу України пе­
реміщення через митний кордон України товарів та інших
предметів підлягає митному оформленню. Операції, шо вхо­
дять до митного оформлення, і порядок їх здійснення визнача­
ються Державною митною службою України відповідно до
цього Кодексу. Затверджене постановою Кабінету Міністрів
України від 09.06.97 р. №574 Положення про вантажну митну
декларацію пов'язує початок митного оформлення з обов'язко­
вим поданням суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності зга­
даної декларації та прийняттям її органом Державної митної
служби України (пункти 2-6 названого Положення), а
здійсненим митне оформлення може вважатись за наявності на
всіх аркушах декларації особистої номерної печатки інспекто-

92-304 129

pa митниці (пункт 8 цього ж Положення). Що ж до моменту пе­ретину митного кордону, то він має визначитись згідно з абзаца­ми десятим - чотирнадцятим пункту 1.7 Інструкції про порядок заповнення вантажної митної декларації, затвердженої наказом Державної митної служби України від 09.07.97 р. №307.

[п.7'Листа від 21.06.99р. №01-8/292 «Яро деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

5. Момент перетину митного кордону визначається згідно з
вимогами абзаців десятого - чотирнадцятого пункту 1.7
Інструкції про порядок заповнення вантажної митної декла­
рації, затвердженої наказом Державної митної служби України
від 09.07.97 р. №307. Необхідно також мати на увазі, що чин­
ним законодавством передбачено оформлення попередніх ван­
тажних митних декларацій щодо окремих видів товарів. Поря­
док такого оформлення регламентовано постановами Кабінету
Міністрів України від 23.01.97 р. №52 «Про порядок внесення
обов'язкових платежів у разі імпорту окремих видів товарів» (з
наступними змінами) та від 02.04.98 р. №419 «Про заходи що­
до посилення контролю за ввезенням в Україну окремих видів
товарів, що імпортуються суб'єктами підприємницької діяль­
ності», а також наказом Державної митної служби України від
04.05.98 №267 «Про затвердження Положення про порядок
контролю за ввезенням на митну територію України окремих
видів товарів» (з наступними змінами).

[п.2 Листа від 24.09.99р. №01-8/451 «Дро деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

6. Встановлення розмірів митних зборів та плати за митні
процедури здійснюється Кабінетом Міністрів України.

[п.1.1 Листа від 31.07.2000р. №01-8/380 «Про вирішення спорів Ви­щим арбітражним судом України (за матеріалами судової колеги Вищо­го арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

1. Встановлення Кабінетом Міністрів України додаткового митного збору за митне оформлення нафтопродуктів із зара­хуванням його до державного бюджету та цільовим направ­ленням до Пенсійного фонду не суперечить чинному законо­давству України.

[п.1.2 Листа від 31.07.2000р. №01-8/380 «Про вирішення спорів Ви­щим арбітражним судом України (за матеріалами судової колегії Вищо­го арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

130

7. ПОДАТКИ І ЗБОРИ. БЮДЖЕТНІ ВІДНОСИНИ

1. Оскільки суми податків, прихованих доходів та штрафів
за приховування (заниження) доходу стягуються у безспірно-
му порядку на підставі рішення податкової інспекції, питання
про повернення стягнутої суми може бути вирішене арбітраж­
ним судом тільки за умови визнання недійсним рішення (ак­
ту) податкової інспекції про стягнення зазначених сум.

[п.З Листа від 14.06.93р. № 01-8/672 «Про деякі питання практи­ки застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

2. Згідно з ч. 2 статті 31 Декрету Кабінету Міністрів України
від 20.05.93 р. № 55-93 «Про режим іноземного інвестування»,
підприємства з іноземними інвестиціями звільнені на п'ять
років від нових податків, які не були передбачені законодавчи­
ми актами на 20 травня 1993 року. За дорученням Голови Вер­
ховної Ради України Комісія Верховної Ради України з питань
економічної політики та управління народним господарством
листом від 12 січня 1995 р. № 06-8/5-554 повідомила Вищий
арбітражний суд України, Головну державну податкову
інспекцію України та Державний митний комітет України про
те, що запроваджений статтею 28 Закону України «Про Дер­
жавний бюджет України на 1994 рік» податок на добавлену
вартість та акцизний збір з імпортних товарів є новим. Таким
чином, підприємства з іноземними інвестиціями на п'ять років
звільнені від сплати податку на добавлену вартість та акцизно­
го збору з імпортних товарів.

[Лист від 17.01.95 р. № 01-8/26 -«Про податок на добавлену вартість та акцизний збір з підприємств з іноземними інвестиціями на імпортні товари»].

3. Підприємства, установи, організації, а також громадяни,
які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юри­
дичної особи і в установленому порядку набули статусу
суб'єкта підприємницької діяльності, на підставі статті 1 Госпо­
дарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) мо­
жуть звертатись до господарського суду, якщо вважають, що
податковими органами порушені їх права і охоронювані зако­
ном інтереси. Що ж до податкових органів, то вони можуть

9-2.304

звертатись до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами.

[п.1 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

4. Статтею 14 Закону України «Про державну податкову
службу в Україні» передбачена можливість оскарження у
встановленому законом порядку рішень, дій або бездіяльності
податкових органів.

[п. 1 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

5. Складені посадовими особами податкових органів (у
тому числі їх керівниками чи заступниками керівників) акти
перевірок грошових документів, бухгалтерських книг, звітів,
кошторисів, інших документів, пов'язаних із обчисленням і
сплатою податків (обов'язкових платежів), а також інші ма­
теріали документальних перевірок (довідки, розрахунки,
письмові пропозиції осіб, що здійснювали перевірку тощо),
не можуть розглядатись як акти у розумінні частини четвер­
тої статті 5 ГПК і отже не можуть бути предметом спору у
господарському суді. Викладені у цих документах обставини
можуть бути лише підставою для вжиття керівником подат­
кового органу чи його заступником відповідних заходів. Що
ж до рішень про застосування та стягнення сум штрафних
(фінансових) санкцій, то вони повинні відповідати формі, що
встановлена Інструкцією про порядок застосування та стяг­
нення сум штрафних (фінансових) санкцій органами дер­
жавної податкової служби, затвердженою наказом Держав­
ної податкової адміністрації України від 17.03.2001 р. № 110
(з подальшими змінами).

[п.1 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

6. Підписання керівником і відповідною посадовою особою
підприємства, установи, організації акта про проведення пе­
ревірки (пункт 2 статті 9 Закону України «Про систему оподат­
кування») не позбавляє це підприємство, установу, організацію
права на звернення в подальшому до господарського суду за за­
хистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

[п.1 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

132

7. У вирішенні спорів про визнання недійсними актів подат­
кових органів господарським судам слід виходити з того, що
обов'язок доведення обставин, які стали підставою для прийнят­
тя цих актів, покладається на відповідний податковий орган. Ці
обставини можуть доводитись, зокрема, матеріалами докумен­
тальних перевірок з описом змісту порушення, допущеного плат­
ником податку, посиланням на первинні облікові документи із за­
значенням реквізитів цих останніх (назва, дата, номер тощо) або
із долученням до матеріалів перевірки оригіналів чи належно
завірених копій таких документів. У разі необхідності з'ясування
обставин, які мають значення для правильного розгляду таких
справ, господарським судам слід витребувати докази, які викори­
стовувались для підтвердження встановлених перевіркою подат­
кових порушень. Такими доказами можуть бути, зокрема, пер­
винні документи, звіти, розрахунки, пояснення посадових осіб,
висновки фахівців, залучених до проведення перевірки, тощо.

[пЗ Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

8. Суми фінансових санкцій, що застосовуються до платників
податків державною податковою інспекцією, а також пеня за не­
своєчасну сплату податків і неподаткових платежів стягуються
понад суми донарахованих податків та інших обов'язкових пла­
тежів. Тому сплата цих санкцій і пені не звільняє платника по­
датку від обов'язку щодо сплати податку (платежу). Такий
обов'язок, згідно з пунктом 3 статті 9 Закону України «Про сис­
тему оподаткування» (у редакції від 18.02.97 р.) припиняється
лише зі сплатою податку, збору (платежу) або його скасуванням.

[п.4 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

9. Підставами для застосування щодо платників податків за­
ходів відповідальності, передбачених законодавчими актами, зо­
крема Законом України «Про порядок погашення зобов'язань
платників податків перед бюджетами та державними цільовими
фондами», є приховання (заниження) або несплата платниками
сум податків, інших обов'язкових платежів до бюджетів неза­
лежно від причин, з яких це сталося. Не має значення і наявність
чи відсутність умислу у діях відповідних працівників організації
- платника податків. Така відповідальність настає і в тому разі,
якщо порушення сталося через помилкове застосування законо-

133

давства про оподаткування, недбалість, недосвідченість чи роз­рахункову помилку. Так само не може братись до уваги фінансо­во-господарський стан підприємства, установи, організації.

[п.5 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

10. Відповідальність, встановлена Законом України «Про дер­
жавну податкову службу в Україні» і Законом України «Про по­
рядок погашення зобов'язань платників податків перед бюдже­
тами та державними цільовими фондами», застосовується лише
до платників податків, тобто підприємств, установ, організацій,
які мають об'єкт оподаткування й зобов'язані у зв'язку з цим
сплачувати відповідний податок. Якщо підприємство, установа,
організація виступає не як платник податків, а як особа, яка у
встановленому законом порядку зобов'язана утримувати й пере­
раховувати до бюджету податок з доходів, сплачуваних нею
іншим особам, то за порушення такого порядку встановлюється
спеціальна відповідальність, зокрема, за порушення порядку пе­
рерахування до бюджетів підприємствами, установами та ор­
ганізаціями сум прибуткового податку з доходів фізичних осіб.

[п.6 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

11. Підприємства, установи та організації у разі незгоди з
рішенням чи діями податкових органів вправі на власний вибір
вирішувати питання про оскарження цих рішень (дій) в поряд­
ку підпорядкованості або про захист своїх майнових інтересів
шляхом звернення до господарського суду. В останньому випад­
ку попереднє звернення зі скаргою до відповідного органу не є
обов'язковим. Якщо податковий орган, до якого оскаржено
рішення податкової інспекції, відмовив у задоволенні скарги,
заінтересована особа не позбавлена права звернутися з позовом
до податкової інспекції, яка прийняла рішення, в господарський
суд за місцем її знаходження. Необхідності у залученні до участі
у справі іншого відповідача в особі податкового органу, який роз­
глядав скаргу, в такому разі немає.

[п.7 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

134

12. Відповідно до пункту 2 статті 8 Закону України «Про дер­
жавну податкову службу в Україні» до функцій Державної подат­
кової адміністрації України віднесено розробку і видання
інструктивних і методичних документів, пов'язаних з нарахуван­
ням і сплатою податків, інших обов'язкових платежів до бюд­
жетів, внесків до державних цільових фондів. При вирішенні
спорів зазначені акти Державної податкової адміністрації Ук­
раїни застосовуються господарськими судами на загальних
підставах відповідно до статті 4 ГПК з урахуванням вимог час­
тини другої цієї статті. Що ж до роз'яснень, у тому числі пись­
мових, які даються Головною державною податковою
інспекцією України відповідно до пункту 4 статті 8 зазначеного
Закону, то вони не є нормативними актами, і при вирішенні
спорів повинні оцінюватися господарськими судами поряд з
іншими матеріалами у справі.

[п.8 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

13. Відносини, що виникають між підприємствами, устано­
вами, організаціями і державною податковою інспекцією у
зв'язку із здійсненням нею своїх контрольних функцій
відповідно до Закону України «Про державну податкову
службу в Україні», не є цивільно-правовими. Тому строки по­
зовної давності, встановлені статтями 71 і 72 Цивільного ко­
дексу України, до них не застосовуються.

[п.9 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

14. Строки давності щодо стягнення податкового боргу виз­
начаються відповідно до пунктів 15.1 і 15.2 статті 15 Закону Ук­
раїни «Про порядок погашення зобов'язань платників податків
перед бюджетами та державними цільовими фондами».

[п.9 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

15. Що ж до позовів про визнання недійсними актів подат­
кових органів, то їх подання є формою захисту цивільних
прав, тому до таких позовів повинен застосовуватись загаль­
ний строк позовної давності, передбачений статтею 71 назва­
ного Кодексу.

[п.9 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

135

16. У вирішенні питання про повернення коштів з бюджету
господарським судам слід враховувати граничні строки, зазна­
чені у пункті 15.3 статті 15 Закону України «Про порядок пога­
шення зобов'язань платників податків перед бюджетами та
державними цільовими фондами».

[п.9 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 -«Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

17. Перебіг строку, встановленого для подання заяви на по­
вернення надміру сплачених або невідшкодованих податків і
зборів, інших обов'язкових платежів, не може бути перервано,
але може бути продовжено у випадках, зазначених у підпункті
15.4 статті 15 Закону України «Про порядок погашення зо­
бов'язань платників податків перед бюджетами та державними
цільовими фондами».

[п.9 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

18. Згідно з частиною третьою статті 9 Закону України «Про
систему оподаткування» обов'язок юридичної особи щодо спла­
ти податку, збору (обов'язкового платежу) припиняється їх ска­
суванням. Що ж до заборгованості за податком, збором
(обов'язковим платежем), яка виникла до їх скасування, то во­
на підлягає погашенню (стягненню) на загальних підставах, як­
що законом не передбачено інше, зокрема, пунктом 3 розділу II
Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про
систему оподаткування». Згаданий обов'язок вважається вико­
наним лише у разі надходження відповідних сум до бюджету
(позабюджетних фондів). В іншому разі вони є недоїмкою і мо­
жуть бути стягнуті у встановленому порядку.

[п.10 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

19. Обчислення (донарахування) податку або іншого
обов'язкового платежу (визначення об'єктів і ставок оподатку­
вання тощо) здійснюється на підставі тих норм законодавства,
що були чинними у податкові періоди, за які здійснюється таке
обчислення (донарахування). Порядок (правовий механізм)
стягнення заборгованості за податками або іншими обов'язко-

136

вими платежами до бюджетів чи позабюджетних фондів, у то­му числі прийняття відповідних рішень податковими органами тощо, визначається тими нормами законодавства, які були чинними на момент стягнення суми відповідної заборгова­ності. Що ж до розміру фінансових санкцій за наслідками до­кументальних перевірок, які здійснюються податковими орга­нами, то відповідно до частини другої статті 11 Закону України «Про систему оподаткування» він має визначатися відповідно до законодавчих актів, чинних на день завершення таких пе­ревірок. Отже, якщо на момент вирішення спору розмір фінан­сових санкцій змінився, господарському суду слід виходити з того їх розміру, який існував на день завершення перевірки. Наявність у підприємства, установи, організації переплати по податках у певні періоди не є підставою для звільнення від відповідальності за несплату податку в інші періоди, оскільки сума переплати на вимогу платника могла бути повернена йо­му з бюджету чи зарахована у сплату в наступні періоди.

[п.10 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

20. Стягнення коштів у доход держави може здійснюватись
податковими органами лише шляхом подання до господарських
судів позовів до підприємств, установ та організацій у випадках,
передбачених законодавчими актами.

[п.12 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

21. Питання про підстави визнання угод недійсними
(пункт 11 статті 10 Закону) повинні вирішуватись відповідно
до вимог глави 3 Цивільного кодексу України, інших актів за­
конодавства, та з урахуванням завдань податкових органів, пе­
редбачених абзацом другим статті 2 Закону. Відповідна норма
названого Кодексу або іншого нормативно-правового акта, на
підставі якої угода визнається недійсною, застосовується за­
лежно від конкретних обставин, пов'язаних з порушенням ви­
мог законодавства про податки та ухиленням від їх сплати.

[п.12.1 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

137

22. Що ж до наслідків визнання угоди недійсною, то у цих
випадках вони настають на підставі статті 49 Цивільного ко­
дексу України.

[п.12.1 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

23. Звернення податкового органу з позовом про стягнення в
доход держави одержаних підприємством, установою, ор­
ганізацією чи громадянином коштів може мати місце і в тих ви­
падках, коли встановлено факти надходження цих коштів до
відповідної юридичної чи фізичної особи без установлених зако­
ном підстав. Розглядаючи відповідні справи, господарські суди
повинні мати на увазі, що будь-які кошти можуть бути одержані
підприємством, установою чи організацією виключно з підстав,
передбачених законом, іншим нормативно-правовим актом або їх
установчими документами чи угодами, які відповідають закону.

[п.12.2 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

24. Згідно з частиною третьою статті 13 Закону України
«Про державну податкову службу в Україні» підприємства,
установи, організації не позбавлені права вимагати відшко­
дування збитків (шкоди), включаючи очікуваний і неодержа-
ний прибуток, яких завдано їм в результаті виконання
вказівок, що містяться у в акті податкового органу. Загальні
підстави такої відповідальності встановлено статтями 440 -
442 Цивільного кодексу України.

[п.13 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

25. У разі реорганізації юридичної особи до нововиниклої
юридичної особи (осіб) переходять права і обов'язки реор­
ганізованої юридичної особи згідно з передаточним балансом.
Якщо на момент реорганізації майно реорганізованої юридич­
ної особи вже було обтяжене зобов'язаннями перед бюджетом
чи позабюджетним фондом щодо сплати недоїмки, ці зо­
бов'язання поряд із зобов'язаннями перед іншими кредитора­
ми мають бути включені в передаточний баланс. Тому ново-
створена юридична особа, що є правонаступником реорганізо-

138

ваної юридичної особи, зобов'язана виконати відповідне по­даткове зобов'язання у повному обсязі.

[п.14 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

26. Пунктом 8.6 статті 8 Закону України «Про порядок по­
гашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та
державними цільовими фондами» передбачено письмове узго­
дження платником податків, активи якого перебувають у по­
датковій заставі, певних операцій з цими активами із податко­
вим органом. Порушення платником податків відповідних ви­
мог є підставою для визнання недійсними угод, пов'язаних з
такими операціями. Заяви підприємств, установ і організацій
про визнання недійсним акта податкового органу про відмову
у такому узгодженні або про спонукання податкового органу
здійснити таке узгодження підлягають розглядові господарсь­
кими судами на загальних підставах.

[п.15 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

27. За змістом частини другої статті 1 та статті 7 Закону Ук­
раїни «Про державну податкову службу в Україні» спеціальні
підрозділи по боротьбі з податковими правопорушеннями (по­
даткова міліція) не є юридичними особами. Отже, сторонами у
спорах, які виникають у зв'язку з діяльністю податкової міліції,
можуть бути відповідні податкові органи, у складі яких перебу­
вають названі підрозділи. Як випливає із статті 22 Закону, подат­
кова міліція виконує як функції правоохоронних органів, так і
деякі функції податкових органів. У зв'язку з цим господарсь­
ким судам необхідно враховувати таке. Рішення та дії податко­
вої міліції, її посадових та службових осіб, пов'язані із здійснен­
ням оперативно-розшукових, кримінально-процесуальних та
охоронних функцій, розслідуванням і провадженням у справах
про адміністративні правопорушення, можуть бути оскаржені до
суду загальної юрисдикції або прокуратури у порядку, визначе­
ному Кримінально-процесуальним кодексом України і Кодек­
сом України про адміністративні правопорушення. Розгляду у
господарських судах відповідні заяви не підлягають. Що ж до
актів, які пов'язані із здійсненням податковою міліцією контро-

139

лю за додержанням податкового законодавства І які, на думку платників податків, порушують їх права та охоронювані законом інтереси, то вони можуть бути предметом спору у господарсько­му суді. Так, якщо керівник податкової міліції є заступником керівника відповідного податкового органу, то він відповідно до частини другої статті 11 Закону користується певними правами, передбаченими цією статтею. Оскільки в такому разі керівник податкової міліції діє саме як заступник керівника податкового органу, зацікавлене підприємство чи організація згідно із стаття­ми 12 і 14 Закону не позбавлені права оскаржити відповідне рішення за підпорядкованістю або звернутися до господарсько­го суду з позовною заявою.

[п.16 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 -«Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

28. За договором комісії комісіонер, вчиняючи угоди, вис­
тупає від свого імені, але за дорученням і за рахунок комітен­
та. Відповідно до статей 404 і 405 Цивільного кодексу України
по виконанні доручення комісіонер зобов'язаний передати
комітентові все одержане по виконаному дорученню, а
комітент зобов'язаний прийняти від комісіонера все виконане
за дорученням. Отже, усе одержане в результаті реалізації
угод, укладених комісіонером з третіми особами на виконання
договору комісії, є власністю комітента і підлягає оподатку­
ванню в установленому порядку саме у нього, якщо інше не
передбачено чинним законодавством. Що ж до комісіонера, то
у нього об'єктом оподаткування може бути комісійна винаго­
рода, яку він вправі одержати від комітента згідно зі статтею
406 названого Кодексу.

[п.19 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

29. Відповідно до пункту 1 статті 27 Закону України «Про се­
лянське (фермерське) господарство» оподаткування прибутку
такого господарства проводиться у порядку, встановленому за­
конодавством для сільськогосподарських підприємств. Згідно
зі статтею 5 Закону України «Про оподаткування прибутку
підприємств» від сплати податку звільняються підприємства -
з прибутку, одержаного від виробництва сільськогосподарської

140

продукції та продукції її переробки на власних виробничих по­тужностях, за винятком продукції, переліченої у цих статтях за­значених законів.

[п.1 Листа від 26.06.95р. № 01-8/453 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

30. Пунктом 2 Постанови Верховної Ради України від
31.05.95 р. «Про застосування статті 28 Закону України «Про
Державний бюджет України на 1994 рік» установлено, що у
1995 році до прийняття відповідних законодавчих актів Ук­
раїни застосовується механізм стягнення податку на добавле­
ну вартість і акцизного збору, передбачений статтею 28 Зако­
ну України «Про Державний бюджет України на 1994 рік» із
застосуванням ставки податку на добавлену вартість у розмірі
20 відсотків. При вирішенні спорів арбітражним судам слід
виходити з того, що передбачений статтею 28 Закону України
«Про Державний бюджет України на 1994 рік» механізм стяг­
нення вказаних податків застосовується протягом 1995 року,
починаючи з 1 січня ц. p., до прийняття відповідних законо­
давчих актів України.

[Лист від 25.07.95р. № 02-5/527 «Про практику застосування при вирішенні спорів пункту 2 Постанови Верховної Ради України «Про за­стосування статті 28 Закону України «Про Державний бюджет Ук­раїни на 1994 рік»].

31. Відповідно до пункту 6 статті II Закону України «Про си­
стему оподаткування» суми податків та інших обов'язкових
платежів, не внесені у встановлений термін, а також суми
штрафів та інших фінансових санкцій стягуються з
підприємств, установ та організацій за весь час ухилення від
сплати податків та інших обов'язкових платежів. Згідно з пунк­
тами 3 статті 9 цього Закону обов'язок юридичної особи щодо
сплати податку або іншого обов'язкового платежу припи­
няється із сплатою податку (платежу) або його скасування.
Чинними актами законодавства не скасовано ні Закону України
«Про оподаткування доходів підприємств і організацій», ні пе­
редбаченої пунктом 1 статті 14 Закону України «Про систему
оподаткування» норми, згідно з якою до загальнодержавних по­
датків належить, зокрема, податок на доходи підприємств та ор­
ганізацій. Закон України «Про оподаткування прибутку

141

підприємств» відповідно до постанови Верховної Ради Ук­раїни про введення його в дію застосовується при нарахуванні податку, починаючи з підсумків діяльності за січень 1995 року. Таким чином, нарахування заборгованості по сплаті податку на доходи підприємств та організацій за 1994 рік, а так само сум фінансових санкцій та пені у зв'язку з його несплатою чи не­своєчасною сплатою має здійснюватись на загальних підставах відповідно до Законів України «Про державну податкову службу в Україні», «Про систему оподаткування» та інших нормативних актів.

[Лист від 26.12.95 р. № 01-10/944 «Щодо податків та інших обов'язкових платежів, не внесених у встановлений термін, а також суми штрафів та інших фінансових санкцій, що стягуються з підприємств, установ та організацій за ухилення від сплати податків та інших обов'язкових платежів»].

32. Статтею 10 Закону України «Про Державний бюджет Ук­
раїни на 1996 рік» органам системи Міністерства фінансів Ук­
раїни надано право за наслідками документальних перевірок
стягувати у безспірному порядку з підприємств і організацій
прострочену заборгованість по наданих їм в 1994 - 1996 роках
позичках, у тому числі і у вигляді товарного кредиту (на умовах
поточного року, оренди, лізингу) під державний контракт
сільськогосподарської продукції та інших позичок, а також у разі
нецільового їх використання з нарахуванням пені в розмірі 0,5
відсотка непогашеної заборгованості (сум нецільового викорис­
тання) за кожний день до повного їх повернення.

[Лист від 08.05.96 р. № 01-8/174 «Про Закон України «Про Дер­жавний бюджет України на 1996 рік»].

33. Органам податкової служби України статтею 20 Закону
України «Про Державний бюджет України на 1996 рік» нада­
но право списувати також у безспірному порядку не повернуті
протягом місяця з дня прийняття Закону іноземні кредити,
одержані під гарантії Кабінету Міністрів України та витрати,
пов'язані з покриттям заборгованості гарантом. Безспірне спи­
сання повинно здійснюватись за місцем знаходження пози­
чальника у повній сумі не внесених у строк платежів з ураху­
ванням пені.

[Лист від 08.05.96 р. № 01-8/174 «Про Закон України «Про Дер­жавний бюджет України на 1996 рік»].

142

34. Статтею 28 України «Про Державний бюджет України
на 1996 рік» підприємствам промисловості, транспорту, аг­
ропромислового та будівельного комплексів надано
відстрочку до 1 грудня 1996 року щодо сплати податків і
платежів до бюджету та позабюджетних фондів, які не спла­
чені станом на 1 січня 1996 року та сум пені, штрафних або
фінансових санкцій, нарахованих підприємствам і ор­
ганізаціям станом на 1 січня 1996 року. Рішення про
відстрочку платежів приймається щодо сум заборгованості,
яку не сплачено на дату прийняття рішення, без нарахуван­
ня пені і відсотків за користування податковим кредитом,
починаючи з 1 січня 1996 року. У зв'язку з цим зупинено до
1 січня 1997 року дію пункту 3 статті 4 Декрету Кабінету
Міністрів України від 21 січня 1993 року № 8-93 «Про стяг­
нення не внесених у строк податків і неподаткових пла­
тежів», а також пункту 5 статті 11 Закону України «Про си­
стему оподаткування» в частині строків сплати донарахова­
них у 1996 році сум пені, штрафних та фінансових санкцій.
Зазначені суми, нараховані за наслідками перевірок контро­
люючими органами, повинні сплачуватись підприємствами і
організаціями до бюджетів і фондів протягом 1996 року
щомісячно рівними частинами.

[Лист від 08.05.96р. № 01-8/174 «Про Закон України «Про Дер­жавний бюджет України на 1996 рік»-].

35. Частиною четвертою статті 28 Закону України «Про
Державний бюджет України на 1996 рік» на Мінфін України
покладено затвердження порядку оформлення відстрочок по
платежах і термін сплати відстрочених сум з урахуванням
фінансового стану підприємств. У зв'язку з цим зупинено дію
статті 22 Закону України «Про Державний бюджет України на

1995 рік» та статті 9 названого вище Декрету Кабінету
Міністрів України від 21 січня 1993 року № 8-93 щодо
відстрочки і розстрочки недоїмок, які утворились після 1 січня

1996 року.

[Лист від 08.05.96р. № 01-8/174 «Про Закон України «Про Дер­жавний бюджет України на 1996 рік»].

36. Арбітражним судам необхідно мати на увазі, що
відстрочки сплати пені, фінансових та інших санкцій, визна­
чені Законом України «Про Державний бюджет України на

143

1996 рік», стосуються лише заборгованості по податках та не­податкових платежах, що вносяться до державного бюджету і державних позабюджетних фондів.

[Лист від 08.05.96 р. № 01-8/174 «Про Закон України «Про Дер­жавний бюджет України на 1996 рік»].

37. Статтею 16 Основ законодавства України про охоро­
ну здоров'я передбачено, які саме заклади віднесено до за­
кладів охорони здоров'я. Що ж до баз відпочинку, профілак­
торіїв та інших оздоровчих закладів, то про них йдеться у
статті 32 Основ - «Сприяння здоровому способу життя на­
селення». Отже, такі оздоровчі заклади не є об'єктами охо­
рони здоров'я і тому не підпадають під дію статті 10 Правил
застосування Закону України «Про оподаткування прибут­
ку підприємств», затверджених Постановою Верховної Ради
України від 27.06.95 р. № 247/95-ВР, у частині зменшення
оподатковуваного прибутку підприємств на суму витрат на
утримання оздоровчих закладів.

[п.9 Інформаційного листа від 01.07.96 р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавст­ва при вирішенні спорів» (в редакції Листа від 15.05.97 р. № 01-8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного за­конодавства у вирішенні спорів»)].

38. Стаття 37 Закону України «Про Державний бюджет
України на 1995 рік» (у редакції Закону України від 15 груд­
ня 1995 року «Про внесення змін і доповнень до Закону Ук­
раїни «Про Державний бюджет України на 1995 рік») в час­
тині формування Фонду розвитку паливно-енергетичного
комплексу за рахунок відрахувань 15 відсотків вартості обся­
гу реалізації бензину та дизпалива в роздрібній торговельній
мережі діє з 14 травня 1996 року, тобто з дня опублікування
постанови Кабінету Міністрів України від 29.04.96 р. «Про за­
твердження Положення про Фонд розвитку паливно-енерге­
тичного комплексу».

[п.1 Листа від 13.11.96 р. № 01-8/388 «Про застосування статті 37 Закону України «Про Державний бюджет України на 1995рік»»].

39. Кошти, внесені суб'єктами підприємництва та стягнуті з
них за рішеннями податкових органів до цього Фонду у розмірі
15 відсотків від вартості обсягу реалізації бензину та дизпалива
за період з 15 грудня 1995 року до 14 травня 1996 року, врахову-

144

ються у рахунок зменшення майбутніх платежів до Державного бюджету України.

[п.2 Листа від 13.11.96р. № 01-8/388 «Про застосування статті 37 Закону України «Про Державний бюджет України на 1995рік»»].

40. Пеня і штрафні санкції до суб'єктів підприємницької
діяльності з питань розрахунків з Державним бюджетом Ук­
раїни щодо сплати 15 відсотків до Фонду розвитку паливно-
енергетичного комплексу не застосовуються до 1 січня 1997 ро­
ку. До цієї ж дати зазначені суб'єкти, які не внесли обов'язкових
платежів до Фонду, повинні розрахуватись з Державним бюд­
жетом без сплати нарахованих пені та штрафних санкцій.

[п.З Листа від 13.11.96р. № 01-8/388 «Про застосування статті 37 Закону України «Про Державний бюджет України на 1995рік»»].

41. У відповідності до пункта 2 статті 15 Закону України
«Про систему оподаткування», місцеві податки і збори, до яких
належить і ринковий збір, та порядок їх сплати встановлюють­
ся виключно органами місцевого самоврядування, до бюджетів
яких зараховуються одержані кошти. Право надавати пільги
щодо сплати цих податків і зборів, звільняти від їх сплати або
розстрочувати внесення таких платежів надано органам місце­
вого самоврядування статтею 1 Закону України «Про систему
оподаткування» та статтею 18 Декрету Кабінету Міністрів Ук­
раїни від 20.05.93 р. «Про місцеві податки і збори». Що ж до на­
казу Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі
України від 12.03.96 р. № 157, яким затверджено Правила
торгівлі на ринках, пунктом 21 цих Правил, яким передбачено,
що ринковий збір не справляється з сільськогосподарських та
деяких інших підприємств у разі укладення ними з дирекцією
ринку договорів оренди приміщень чи стаціонарних пунктів
торгівлі, по суті надано пільги щодо сплати ринкового збору
підприємствами, які орендують приміщення на ринках. До
компетенції Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і
торгівлі України надання пільг стосовно сплати місцевих по­
датків і зборів чинним законодавством не віднесено. До того ж
слід взяти до уваги, що ринковий збір зараховується до місце­
вого бюджету, орендна ж плата надходить орендодавцеві.

[Лист від 25.12.96 р. № 01-3/431 «До доручення Кабінету Міністрів України від 12.12.96 № інд. 67»].

42. Кошти, одержані без достатніх підстав, які згідно з пунк-

102-304 145

том 11 статті 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» підлягають стягненню в доход держави, це, у даному разі, усі кошти, що одержані від торгівлі, наприклад, ал­когольними напоями або тютюновими виробами без отриман­ня відповідних ліцензій.

[п.7 Листа від 24.01.97р. № 01-8/23 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

43. Відповідно до частини четвертої статті 1 Закону України
«Про систему оподаткування» (у редакції Закону України від
19.04.97 р.) податки і збори (обов'язкові платежі), справляння
яких не передбачено Законом, крім визначених Законом Ук­
раїни «Про джерела фінансування дорожнього господарства Ук­
раїни», сплаті не підлягають.

[Лист від 13.05.97р. № 01-8/161 «Про Закон України «Про внесен­ня змін до Закону України «Про систему оподаткування»].

44. Статті 14 і 15 Закону України «Про систему оподатку­
вання» містять перелік загальнодержавних і місцевих податків
і зборів (обов'язкових платежів). Будь-які податки і збори
(обов'язкові платежі), які запроваджуються законами України,
мають бути включені до цього Закону (частина шоста статті 1
Закону). Згідно з частиною третьою статті 2 Закону до
відповідних бюджетів зараховуються також відрахування та
збори на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання авто­
мобільних доріг загального користування України. Що ж до
відрахування коштів до державних та інших цільових фондів,
які не передбачені Законом, то згідно з пунктом 2 статті 16 За­
кону України «Про систему оподаткування» воно здійснюється
суб'єктами підприємництва виключно на добровільних засадах
за рахунок чистого прибутку після сплати усіх податків і зборів
(обов'язкових платежів).

[Лист від 13.05.97р. № 01-8/161 «Про Закон України «Про внесен­ня змін до Закону України «Про систему оподаткування»].

45. Пунктом 3 Порядку введення в дію Закону України «Про
систему оподаткування» встановлено також, що заборгованість
платників щодо податків, зборів (обов'язкових платежів), у то­
му числі платежів у галузеві та інші фонди, обов'язковість спла­
ти яких не передбачена статтями 14 і 15 Закону, за станом на да­
ту введення Закону в дію списується з платників і сплаті не

146

підлягає. Отже, у арбітражних судів немає правових підстав для задоволення позовних вимог, пов'язаних із стягненням будь-яких відрахувань (платежів, внесків, зборів), які не зазначені у статтях 14 і 15 Закону і в Законі України «Про джерела фінан­сування дорожнього господарства України».

[Лист від 13.05.97р. № 01-8/161 «Про Закон України «Про внесен­ня змін до Закону України «Про систему оподаткування»].

46. За змістом пункту 11 статті 10 Закону України «Про
державну податкову службу в Україні» і пункту 8 статті 10 За­
кону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в
Україні» стягнення в доход держави коштів, одержаних
підприємствами, установами та організаціями за угодами,
можливе лише за умови визнання цих останніх недійсними.
Питання про застосування тієї чи іншої норми закону, на
підставі якої угода визнається недійсною, повинно вирішува­
тись залежно від конкретних обставин та матеріалів справи.
При цьому необхідно враховувати, що згадані Закони не став­
лять настання наслідків у вигляді стягнення одержаних за та­
кою угодою коштів у доход держави в залежність від наявності
умислу у сторін угоди.

[п.2.1 Листа від 15.05.97р. № 01-8/167 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

47. Будь-які кошти можуть бути одержані підприємством,
установою чи організацією лише з підстав, передбачених зако­
ном або їх установчими документами чи угодами, які
відповідають закону. Позов податкового органу чи органу дер­
жавної контрольно-ревізійної служби про стягнення коштів у
доход держави може бути задоволений лише за умови подан­
ня позивачем доказів зарахування цих коштів на розрахунко­
вий рахунок відповідача за відсутності названих підстав.

[п.2.2 Листа від 15.05.97р. № 01-8/167 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

48. Нарахування податку на прибуток банку за пільговими
ставками здійснюється, якщо податковий орган не доведе фак­
ту нецільового використання кредиту позичальником, тобто
Що останній використав одержані у кредит кошти не на прид­
бання сировини чи певної сільськогосподарської продукції у ЇЇ

10'2-ЗМ

виробника, а на будь-які інші потреби. У цьому випадку слід виходити з вимог пункту 8 угоди від 16.08.94 p., укладеної АКБ «Україна», Мінфіном України та Держкомлегтексом Ук­раїни щодо надання кредиту підприємствам легкої і текстиль­ної промисловості, згідно з яким у разі використання коштів не за цільовим призначенням одержані за наданий кредит про­центи враховуються при розрахунку доходів, що оподаткову­ються за ставкою 55%.

[п.2.3 Листа від 15.05.97 р. № 01-8/167 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

49. У законодавчому порядку поняття «будівля нежилого
призначення» не визначено. Вирішуючи це питання, слід вихо­
дити з умов договору оренди. Якщо комунікації по обслугову­
ванню орендованої будівлі не житлового призначення є пред­
метом договору, то витрати орендаря на їх капітальний ремонт
можуть бути віднесені на витрати виробництва, що відносять­
ся на собівартість продукції відповідно до статті 9 Закону Ук­
раїни «Про оподаткування прибутку підприємств» та підпунк­
ту «г» пункту 24 Постанови Верховної Ради України від
27.06.95 р. № 247 «Про затвердження Правил застосування За­
кону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

[п.2.4 Листа від 15.05.97р. № 01-8/167 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

50. У відповідності до статті 3 Закону України «Про опо­
даткування прибутку підприємств» оподатковуваний балан­
совий прибуток підприємства зменшується на суму витрат на
утримання об'єктів соціально-культурного призначення, що
перебувають на балансі підприємства. Частиною п'ятою статті
10 Правил застосування Закону України «Про оподаткування
прибутку підприємств» до об'єктів соціально-культурного
призначення віднесено, зокрема, об'єкти охорони здоров'я і та­
бори відпочинку та оздоровлення дітей. Правила затверджено
Постановою Верховної Ради України від 27.06.95 р. № 247/95-
ВР. Статтею 16 Основ законодавства України про охорону здо­
ров'я передбачено, які саме заклади віднесено до закладів охо­
рони здоров'я. Що ж до баз відпочинку, профілакторіїв та
інших оздоровчих закладів, то про них йдеться у статті 32 Ос-

148

hob - «Сприяння здоровому способу життя населення». Отже, такі оздоровчі заклади не є об'єктами охорони здоров'я, про які згадано у частині п'ятій статті 10 Правил застосування За­кону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Підтвердженням цього висновку служить і новий Державний класифікатор України, затверджений наказом Держстандарту України від 22.10.96 р. № 441, у якому до розділу «Охорона здоров'я та соціальна допомога» (коди 85.11.1-85.14.2) також не віднесено відпочинок на базах відпочинку чи у пансіонатах. Цей вид відпочинку вміщено у розділі 55 класифікатора (коди 55.2-55.23.2). На підставі статті 16 названих вище Основ Міністерство охорони здоров'я України наказом від 22.06.95 р. № 114 затвердило Перелік закладів охорони здоров'я, до яко­го також не включено бази відпочинку, пансіонати тощо (на­каз зареєстровано у Мін'юсті України 02.11.95 р. за № 399/935).

[п.2.5 Листа від 15.05.97 р. № 01-8/167 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

51. Згідно з пунктом 7 Інструкції про порядок застосуван­
ня та стягнення фінансових санкцій органами державної по­
даткової служби, затвердженої наказом Головної державної
податкової інспекції України від 20.04.95 № 28 відпо­
відальність у вигляді фінансових санкцій настає і в тому разі,
якщо порушення сталося через помилкове застосування зако­
нодавства про оподаткування, недбалість, недосвідченість чи
розрахункову помилку. Інструкцією (пункти 7,8) передбачено
випадки, у яких фінансові санкції не застосовуються, зокрема
у разі переплати по одному виду податків чи зборів (обов'яз­
кових платежів) у рахунок погашення належної до сплати су­
ми іншого податку (збору, обов'язкового платежу).

[п.1.1 Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

52. Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в
іноземній валюті» від 23 вересня 1994 року не ставить право по­
даткової адміністрації стягувати санкції за порушення строків
надходження валютної виручки у залежність від причин, з яких
резидент своєчасно не розрахувався. Таким чином, двосторонній

149

акт приймання, яким встановлено неналежну якість експортова­ного товару, може бути підставою для здійснення додаткових розрахунків між контрагентами, але не для звільнення від фінан­сових санкцій, передбачених вищезгаданим Законом.

[п. 1.2 Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

53. У застосуванні Закону України «Про акцизний збір на
алкогольні напої та тютюнові вироби» між суб'єктами
підприємницької діяльності і державними податковими орга­
нами виникають адміністративно-правові відносини, які по­
ряд з іншими нормативними актами регулюються Кодексом
України про адміністративні правопорушення.

[Лист від 04.12.9?'р. № 01-8/465 «Про підвідомчість справ за скар­гами на постанови державних податкових органів про конфіскацію товарів»].

54. Частиною четвертою статті 20 Закону України «Про
благодійництво та благодійні організації» передбачено мож­
ливість надання податкових та інших пільг фізичним і юри­
дичним особам, які віддають частину своїх прибутків, заоща­
джень або майна на благодійну діяльність. Зокрема, підпунк­
том 5.1.21 статті 5 Закону України «Про податок на додану
вартість» (у редакції Закону України від 19.11.97 р.) звільня­
ються від оподаткування цим податком операції з подання
благодійної допомоги, а саме безоплатна передача товарів
(робіт, послуг) зазначеним у названому Законі установам та
організаціям (наукові, навчальні, спортивні заклади тощо), а
також операції з безоплатної передачі таких товарів (робіт,
послуг) набувачам (суб'єктам) благодійної допомоги
відповідно до законодавства України.

[Лист від 14.01.98 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»].

55. Благодійні організації, що існують лише на членські
внески і добровільні пожертвування, звільняються від сплати
податків та інших платежів до бюджету і спеціальних фондів
(частина п'ята статті 20 Закону України «Про благодійництво
та благодійні організації»),

[Лист від 14.01.98 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»].

150

56. Сама лише відсутність у складеному державним податко­
вим органом акті перевірки посилання на законодавчі акти, вимо­
ги яких порушено господарюючим суб'єктом, атак само недодер­
жання 10-денного терміну прийняття рішення про застосування
та стягнення фінансових санкцій не є підставою для визнання
відповідного рішення державного податкового органу недійсним.

[п. 1-1 Листа від 10.03.98р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

57. Днем встановлення порушення слід вважати дату скла­
дання працівниками державного податкового органу
відповідного акта перевірки.

[п.1.2Листа від 10.03.98р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

58. Чинне законодавство України не вміщує чіткого визна­
чення поняття «комплекс» чи то сільськогосподарський, чи
будівельний. Проте за змістом пункту 1 статті 1 Закону Ук­
раїни «Про списання та реструктуризацію податкової заборго­
ваності платників податків за станом на 31 березня 1997 року»
платниками податків, що мають право на реструктуризацію
недоїмок за податками, є, власне, суб'єкти господарювання
усіх галузей промисловості (крім платників, зазначених у
пунктах 2 і 3 статті 7 цього Закону), незалежно від форми
власності та приналежності до того чи іншого комплексу.

[п.1.3 Листа від 10.03.98 р. № 01-8/91 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

59. Відповідно до статті 6 Статуту залізниць України на­
кладна є основним перевізним документом і обов'язковою
письмовою формою угоди на перевезення вантажу, яка ук­
ладається між відправником та залізницею; до того ж на
підставі накладної вноситься провізна плата та інші пла­
тежі за перевезення. За змістом статті 47 Статуту авто­
мобільного транспорту УРСР основним перевізним, а та­
кож і розрахунковим документом, що відображає розра­
хунки з провізних платежів, є накладна, яка є одночасно й
обов'язковою письмовою формою договору перевезення,
оскільки цей договір може бути укладено лише за умови
подання вантажовідправником разом з вантажем і наклад­
ної. Отже, для вирішення питання про віднесення видатків

151

на оплату послуг транспортно-експедиційних організацій на собівартість продукції платник повинен подати пер­винні документи, що підтверджують факт користування транспортно-експедиційними послугами.

[п.1.4 Листа від 10.03.98 р. № 01-8/91 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

60. Під терміном «базис поставки», який вживається у
підпункті «з» пункту 25 «Правил застосування Закону Ук­
раїни «Про оподаткування прибутку підприємств», затверд­
жених Постановою Верховної Ради України від 27.06.95 р.
№ 247/95-ВР, слід розуміти погоджені сторонами умови дого­
вору поставки продукції (товарів), зокрема щодо розподілу
між сторонами транспортних витрат (див., наприклад, пункт
34 Положення про поставки продукції виробничо-технічного
призначення, пункт 27 Положення про поставки товарів на­
родного споживання, затверджених постановою Ради
Міністрів СРСР від 25.07.88 № 888).

[п.1.5 Листа від 10.03.98р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

61. Відповідно до пункту 7 статті 6 Закону України «Про
списання та реструктуризацію податкової заборгованості
платників податків за станом на 31 березня 1997 року» на
спеціальному рахунку платника податків, відкритому у банку,
де знаходиться його розрахунковий рахунок, обліковуються
розрахункові документи щодо стягнення у безспірному поряд­
ку сум заборгованості (за винятком випадків безспірного стяг­
нення коштів за рішеннями суду, арбітражного суду та вико­
навчими написами нотаріусів). Отже, за змістом наведеного
пункту рішення арбітражного суду підлягає виконанню без
реструктуризації заборгованості незалежно від того, що стяг­
нення заборгованості звернено на майно боржника. До того ж,
слід мати на увазі, що реструктуруватись може лише заборго­
ваність за податками (платежами), пенею, штрафними та
фінансовими санкціями, зазначеними у пункті 4 статті 1 на­
званого вище Закону, а не взагалі будь-які борги перед бюдже­
тами відповідних рівнів.

[пЛ.6 Листа від 10.03.98р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

152

62. Відповідно до статті 23 Закону України «Про під­
приємства в Україні» рівень вільних цін визначається виготов­
лювачами продукції (в т. ч. підакцизних товарів) самостійно або
на договірній основі. Що стосується включення до складу
вільних цін собівартості, то у введеному в дію з 1 липня 1997 р.
Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про
оподаткування прибутку підприємств» відсутнє визначення по­
няття «собівартість» та її елементів. Крім того, вказаний Закон
не передбачає можливості трактування його положень будь-
якими органами виконавчої влади. Виходячи з цього, не може
вважатись порушенням Декрету Кабінету Міністрів України
«Про акцизний збір» заниження собівартості продукції.

[п.8 Листа від 10.03.98р. № 01-8/91 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

63. Правовий режим податкового векселя є спеціальним
порівняно з тим, що передбачений для векселя Женевською
конвенцією 1930 року та Постановою Верховної Ради Ук­
раїни від 17.06.92 «Про застосування векселів у господарсь­
кому обігу України». Зокрема, пункт 11.5 статті 11 Закону
України «Про податок на додану вартість», а також Порядок
випуску, обігу та погашення векселів, які видаються на суму
податку на додану вартість при ввезенні (пересиланні) то­
варів на митну територію України, затверджений постано­
вою Кабінету Міністрів України від 01.10.97 № 1104, не пе­
редбачають надання платниками податку податкового вексе­
ля з відміткою «без протесту» чи іншою рівнозначною.
Згідно з пунктом 18 цього Порядку протест у неплатежі по­
даткового векселя не здійснюється. У разі його несплати у
встановлений строк сума векселя підлягає стягненню з век­
селедавця державною податковою адміністрацією - векселе-
держателем у порядку, передбаченому для стягнення не­
доїмки за обов'язковими платежами до бюджету. У даний час
такий порядок регулюється Декретом Кабінету Міністрів
України від 21.01.93 р. № 8-93 «Про стягнення не внесених у
строк податків і неподаткових платежів».

[п.1.2 Листа від 17.08.98 р. № 01-8/314 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

153

64. Стаття 2 Закону України «Про списання та реструктури­
зацію податкової заборгованості платників за станом на 31 бе­
резня 1997 року» не ставить списання заборгованості за пенею,
штрафними та фінансовими санкціями у залежність від строку
виявлення цієї заборгованості.

[п.1.3 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

65. Згідно з частиною другою статті 11 Закону України «Про
державну податкову службу в Україні» права, передбачені пунк­
том 7 частини першої цієї статті щодо застосування до
підприємств, установ і організацій фінансових санкцій, надають­
ся, зокрема, заступникам керівників податкових органів. Якщо
керівник податкової міліції є заступником керівника відповідно­
го податкового органу, то він користується згаданими правами у
повному обсязі. Оскільки у такому разі він діє саме як заступник
керівника податкового органу, зацікавлене підприємство, уста­
нова чи організація відповідно до статей 12 і 14 названого Зако­
ну не позбавлена права оскаржити рішення про застосування
фінансових санкцій за підпорядкованістю або звернутися до
арбітражного суду із заявою про визнання його недійсним.

[п.1.4 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

66. Пункт 17 частини першої статті 11 Закону України
«Про державну податкову службу в Україні» (в редакції Зако­
ну України від 21.09.2000 р. № 1987-ІП) надає податковим ор­
ганам право звертатися у передбачених законом випадках до
суду або арбітражного суду з заявою про скасування держав­
ної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

[п.1.5 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

67. За змістом статті 4 Декрету Кабінету Міністрів України
від 20.05.93 р. № 56-93 «Про місцеві податки і збори» (далі -
Декрет № 56-93) ринковий збір є платою, яку вносить прода­
вець власнику ринку за користування торговим місцем протя­
гом робочого дня ринку. Торгове місце може бути як у
павільйоні, так і на критих чи відкритих столах, майданчиках

154

тощо. Сплата ринкового збору не надає особі, яка одержала торгове місце, права власності на нього. Вноситься ринковий збір до початку торгівлі. Що ж до окремих кіосків, павільйонів, лотків, палаток тощо, які розташовані на території ринку, але належать на праві власності іншим суб'єктам підприємницької діяльності, то вони не є торговим місцем у розумінні статті 4 Декрету № 56-93. Стосунки власників цих об'єктів торгівлі з адміністрацією ринку регулюються статтею 17 Декрету № 56-93, Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», Правилами торгівлі на ринках, затвердженими наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 12.03.96 р. № 157 (зареєстровано Мін'юстом України 25.03.96 р. № 138/1163), та іншими актами законодавства, зокрема тими, що регулюють відносини оренди. [п.1.6 Листа від 17.08.98 р. № 01-8/314 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

68. За змістом пунктів 2 і 3 статті 15 Закону України
«Про систему оподаткування» та статті 17 Декрету № 56-93
відповідний збір встановлюється сільськими, селищними та
міськими радами не за діяльність з роздрібної торгівлі, а за
дозвіл на розміщення об'єкта торгівлі. Отже, встановлення
такого місцевого збору не може стосуватися тих об'єктів
торгівлі, які збудовані до набрання чинності Декретом
№ 56-93. Збір за видачу дозволу на розміщення стаціонарно­
го об'єкта торгівлі повинен сплачуватись за кожний об'єкт,
на розміщення якого такий дозвіл надається (стаття 17 Дек­
рету № 56-93).

[п.1.7 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

69. Обов'язкове відрахування підприємствами, установами
і організаціями коштів для фінансування і матеріально-
технічного забезпечення сільських пожежних команд не пе­
редбачене Законом України «Про систему оподаткування»,
зокрема статтями 14 і 15 цього Закону.

[п.5 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

155

70. Відповідно до частини другої статті 381 Цивільного ко­
дексу України без згоди юридичних осіб списання (стягнення)
коштів, що знаходяться на їх рахунках у банках, не допус­
кається, за винятком випадків, установлених законами України,
а також за рішенням суду та за виконавчими написами но­
таріусів. Чинні законодавчі акти не передбачають права Дер­
жавного казначейства стягувати плату за користування ко­
мерційними банками тимчасово вільними залишками коштів
Державного бюджету України та місцевих бюджетів і позабюд­
жетних фондів.

[п.11 Листа від 17.08.98 р. № 01-8/314 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

71. Якщо рішення податкової адміністрації пов'язано з ви­
конанням зовнішньоекономічного контракту, необхідно
досліджувати питання про право, що застосовується до нього.

[п.7 Листа від 14.10.98 р. № 01-8/393 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

72. Згідно з пунктом 5.1.19 статті 5 Закону України «Про
податок на додану вартість» (в редакції від 26.09.97 р.) від цьо­
го виду оподаткування звільнено операції з приватизації дер­
жавного майна в обмін на приватизаційні папери або компен­
саційні сертифікати, а також з безоплатної приватизації жит­
лового фонду, присадибних земельних ділянок та земельних
паїв. Відповідно до пункту 7 статті 7 Закону України «Про
приватизацію державного майна» продаж майна, що є у кому­
нальній власності, здійснюють органи, створювані місцевими
радами, які згідно з пунктом 1.3 статті 1 Закону України «Про
податок на додану вартість» є платниками цього податку (див.
також пункт 1.4 цієї статті).

[п.1.1 Листа від 29.01.99 р. № 01-8/46 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

73. Закон України «Про державну податкову службу в Ук­
раїні», вміщуючи вимоги щодо застосування державними по­
датковими органами фінансових санкцій, стягнення з
підприємств, установ, організацій до бюджетів та державних
цільових фондів донарахованих за результатами перевірок

156

сум податків, Інших платежів згідно з рішеннями зазначених органів (підпункти 7, 8 статті 11 названого Закону), не робить винятків з цих вимог у разі звернення стягнення на суми, на­лежні недоїмникові від його дебіторів. Отже, у таких випадках рішення уповноваженої посадової особи податкового органу як управлінський акт цього органу повинне прийматися на за­гальних підставах.

[п.1.2 Листа від 29.01.99 р. № 01-8/46 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

74. За змістом пунктів 2 і 7 статті 6 Закону України від 05.06.97 р. № 314/97-ВР «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків за станом на 31 березня 1997 року» не підлягає ні списанню, ані реструктури­зації податкова заборгованість, про списання якої до набрання чинності Законом було видано наказ арбітражного суду або вчинено виконавчий напис нотаріуса. Указ Президента Ук­раїни від 18.06.98 р. № 651/98 «Про списання і реструктури­зацію податкової заборгованості платників податків -сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року» такого припису не містить, так само як не містить стаття 10 цього Указу і по­силання на пункти 2 і 7 статті 6 Закону. На податкову заборго­ваність, яка була предметом судового розгляду і щодо якої до набрання чинності Указом Президента України від 18.06.98 р. № 651/98 «Про списання і реструктуризацію податкової за­боргованості платників податків - сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року» прийнято рішення суду (арбітражного су­ду) про звернення стягнення на майно платника податку -сільськогосподарського підприємства чи цукрового заводу (комбінату) дія цього Указу поширюється за умови перегляду судом (арбітражним судом) такого рішення після набрання чинності Указом Президента України від 18.06.98 № 651/98 «Про списання і реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - сільськогосподарських підприємств і цу­крових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року» (абзац третій Указу Президента України від 27.01.99 р. № 71/99 «Про тлумачення окремих положень Указу Прези-

157

дента України від 18 червня 1998 року № 651»). З урахуванням наведеного арбітражним судам необхідно мати на увазі, що відповідний перегляд може бути здійснений ними у зв'язку з виданням Указу Президента України від 27.01.99 р. № 71/99 «Про тлумачення окремих положень Указу Президента Ук­раїни від 18 червня 1998 року № 651» згідно з вимогами розділу XIII Арбітражного процесуального кодексу України.

[п.1 Листа від 10.02.99 р. № 01-8/69 «Про Указ Президента Ук­раїни від 27 січня 1999 року № 71/99 «Про тлумачення окремих поло­жень Указу Президента України від 18 червня 1998 року № 651»].

75. Відповідно до статті 3 Указу Президента України від 18.06.98 р. № 651/98 «Про списання і реструктуризацію подат­кової заборгованості платників податків - сільськогосподарсь­ких підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року» з платників податків - сільськогосподарсь­ких підприємств за певних умов може бути списано всю суму податкової заборгованості до Державного бюджету України і державних цільових фондів за станом на 1 січня 1998 року. Відповідно до статті 3 Указу Президента України від 18.06.98 р. № 651/98 «Про списання і реструктуризацію податкової забор­гованості платників податків - сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року» та за умови виконання передбачених нею вимог списанню підлягають суми податкової заборгованості до Державного бюджету України та державних цільових фондів, яка реструктуризована відповідно до Указу Президента Ук­раїни від 18.06.98 р. № 651/98 «Про списання і реструктури­зацію податкової заборгованості платників податків -сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року» (абзац четвертий Указу Президента України від 27.01.99 р. № 71/99 «Про тлума­чення окремих положень Указу Президента України від 18 червня 1998 року № 651»). Таким чином, на підставі Указу Президента України від 18.06.98 р. № 651/98 «Про списання і реструктуризацію податкової заборгованості платників по­датків - сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року» не може бути спи­сано суму податкової заборгованості, яку було реструктуризо-вано згідно з Законом України від 05.06.97 р. № 314/97-ВР

158

«Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків за станом на 31 березня 1997 року».

[п.2 Листа від 10.02.99 р. № 01-8/69 «Про Указ Президента Ук­раїни від 27 січня 1999 року № 71/99 «Про тлумачення окремих поло­жень Указу Президента України від 18 червня 1998 року № 651»].

76. Пунктами 3 і 4 статті 5 Закону України від 05.06.97 р. № 314/97-ВР «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків за станом на 31 березня 1997 року» податкові органи зобов'язані притягати до відповідальності власника (або уповноважений ним орган) то­го платника податку, який протягом трьох місяців не сплачує реструктуризовану заборгованість, та подавати заяву про виз­нання такого платника податку банкрутом. Разом з тим згідно зі статтею 6 Указу Президента України від 18.06.98 р. № 651/98 «Про списання і реструктуризацію податкової за­боргованості платників податків - сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року», органи стягнення зупиняють до 1 січня 2000 року стягнення у безспірному порядку сум реструктури-зованої податкової заборгованості. Згідно зі статтею 6 Указу Президента України від 18.06.98 № 651/98 «Про списання і ре­структуризацію податкової заборгованості платників податків - сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року» органи стягнення зупиняють до 1 січня 2000 року стягнення у безспірному по­рядку сум податкової заборгованості, яка реструктуризована відповідно до Указу Президента України від 18.06.98 р. № 651/98 «Про списання і реструктуризацію податкової за­боргованості платників податків - сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року». Відповідальність за несплату такої рест-руктуризованої податкової заборгованості настає після пору­шення платником податків встановлених цим Указом умов та строків її сплати (абзац п'ятий Указу Президента України від 27.01.99 р. № 71/99 «Про тлумачення окремих положень Указу Президента України від 18 червня 1998 року № 651»). Отже, пе­редбачене статтею 6 Указу Президента України від 18.06.98 р. № 651/98 «Про списання і реструктуризацію податкової забор­гованості платників податків - сільськогосподарських

159

підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року» зупинення стягнення застосовується лише щодо тієї податкової заборгованості, яку реструктуризовано відповідно до цього Указу.

[п.З Листа від 10.02.99 р. № 01-8/69 «Про Указ Президента Ук­раїни від 27 січня 1999 року № 71/99 «Про тлумачення окремих поло­жень Указу Президента України від 18 червня 1998 року № 651»].

77. Частиною другою статті 11 Закону України «Про систему
оподаткування» (в редакції Закону України від 05.03.98 р.
№ 199/98-ВР) передбачено, що фінансові санкції за наслідками
документальних перевірок та ревізій обчислюються у розмірах,
передбачених законодавством, чинним на день завершення таких
перевірок або ревізій. Тому у процесі розгляду справи про стяг­
нення пені за несвоєчасне внесення платежів до Фонду арбітраж­
ний суд повинен виходити з вимог того законодавства, яке діяло
на день закінчення перевірки або ревізії. Що ж до пункту 10.1
Інструкції про порядок обчислення і сплати підприємствами, ус­
тановами, організаціями та громадянами страхових внесків до
Пенсійного фонду, затвердженої постановою правління Фонду
від 06.09.96 р. № 11-1 (з подальшими змінами і доповненнями), то
він може застосовуватись для обчислення пені лише за умови, що
його вимоги не суперечать названому вище законодавству (части­
на друга статті 4 Арбітражного процесуального кодексу України).

[п. 1 Листа від 31.03.99р. № 01-8/141 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 1998 році»].

78. Указ Президента України від 12.06.95 р. № 436/95 «Про
застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулю­
вання обігу готівки» не ставить застосування фінансових
санкцій за перевищення лімітів залишку готівки в касах у за­
лежність від специфіки роботи того чи іншого підприємства.
Частина перша пункту 2 Порядку ведення касових операцій у
національній валюті в Україні, затвердженого постановою
Правління Національного банку України від 02.02.95 № 21 (в
редакції постанови Правління НБУ від 13.10.97 р. № 334 з по­
дальшими змінами і доповненнями), надає підприємству
(клієнту) право протягом року звернутись до обслуговуючого
банку з заявкою-розрахунком про перегляд встановленого
ліміту залишку готівки в касі. Отже, підприємство, яке працює
цілодобово, може скористатись цим правом з огляду на спе-

160

цифіку його роботи. Відповідно до частини першої пункту 1 названого вище Порядку його дія поширюється на усіх юри­дичних осіб (крім банків і органів зв'язку) незалежно від фор­ми власності і виду діяльності, які здійснюють касові операції в національній валюті.

[п.7 Листа від 31.03.99 р. № 01-8/141 «Про деякі питання, по­рушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 1998 році»].

79. Згідно зі статтею 2 Указу Президента України від
04.03.98 № 167/98 «Про заходи щодо підвищення відповідаль­
ності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими
фондами» з дня виникнення податкової заборгованості у по­
датковій заставі перебуває все майно і майнові права платника
податків, тобто названий Указ не пов'язує розмір недоїмки за
податками чи іншими обов'язковими платежами з загальною
вартістю всього майна боржника. На підставі статті 6 цього ж
Указу державна податкова служба має пріоритет щодо цього
майна і майнових прав.

[п.8 Листа від 31.03.99 р. № 01-8/141 «Про деякі питання, по­рушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 1998 році»].

80. Статтею 1 Закону України «Про списання та рест­
руктуризацію податкової заборгованості платників по­
датків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на
1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за
станом на 1 січня 1999 року» передбачено списання сум
податкової заборгованості зі сплати пені, штрафних і
фінансових санкцій до Державного бюджету України та
суми податкової заборгованості по сплаті загальнодержав­
них податків і зборів (обов'язкових платежів), що зарахо­
вуються до місцевих бюджетів, Пенсійного фонду України
та Фонду соціального страхування України, нарахованих з
платників податків - цукрових заводів (комбінатів) ста­
ном на 1 січня 1998 року та з сільськогосподарських
підприємств, включаючи рибні господарства, риболо­
вецькі колгоспи, селянські (фермерські) господарства,
насіннєві заводи, районні агротехсервісні підприємства і
підприємства райсільгоспхімії за послуги, надані сільсько­
господарським товаровиробникам, вищі сільськогоспо-

112-304

161

дарські заклади освіти І - II рівнів акредитації, сільсько­господарські професійно-технічні училища, незалежно від форм власності і господарювання (далі - платники по­датків) станом на 1 січня 1999 року.

[Лист від 14.04.99 р. № 01-8/172 «Про Закон України «Про списан­ня та реструктуризацію податкової заборгованості платників по­датків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999року»].

81. Арбітражним судам слід звернути увагу на те, що дія За­
кону України «Про списання та реструктуризацію податкової
заборгованості платників податків - цукрових заводів
(комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогоспо­
дарських підприємств за станом на 1 січня 1999 року» не по­
ширюється на суми пені, нараховані За порушення строків
розрахунків за здійснення операцій у сфері зовнішньоеко­
номічної діяльності.

[Лист від 14.04.99 р. № 01-8/172 «Про Закон України «Про списан­ня та реструктуризацію податкової заборгованості платників по­датків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999 року»].

82. Відповідно до статті 2 Закону України «Про списання
та реструктуризацію податкової заборгованості платників
податків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1
січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за
станом на 1 січня 1999 року» заборгованість за податками
(обов'язковими платежами), вичерпний перелік яких наве­
дено у статті 4 Закону, за винятком сум нарахованих на неї
пені, штрафних і фінансових санкцій, що списуються на
підставі статті 1 Закону, реструктуризація для цукрових за­
водів (комбінатів) станом на 1 січня 1998 року, для решти
платників податків, названих у статті 1 Закону - станом на
1 січня 1999 року. Реструктуризація здійснюється шляхом
розстрочення платежів на 120 місяців, сплата заборгова­
ності починається з 1 січня 2004 року і проводиться рівними
частинами до 15 числа кожного місяця.

[Лист від 14.04.99 р № 01-8/172 «Про Закон України «Про списан­ня та реструктуризацію податкової заборгованості платників по­датків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999 року»].

162

83. Згідно зі статтею 3 Закону України «Про списання та
реструктуризацію податкової заборгованості платників по­
датків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня
1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на
1 січня 1999 року» з платників податків, які у 1998 році спла­
тили до Державного бюджету України і державних цільових
фондів суми, що дорівнюють або перевищують нараховані су­
ми податків і зборів (обов'язкових платежів) на 1998 рік, спи­
сується вся сума податкової заборгованості до Державного
бюджету України і державних цільових фондів станом на 1
січня 1999 року з урахуванням сум заборгованості відповідно
до Закону України «Про списання та реструктуризацію подат­
кової заборгованості платників податків за станом на 31 берез­
ня 1997 року». Платники податків, які за підсумками 1998 ро­
ку виконали умови, передбачені статтею 3 Закону України
«Про списання та реструктуризацію податкової заборгова­
ності платників податків - цукрових заводів (комбінатів) за
станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських
підприємств за станом на 1 січня 1999 року», повинні у тижне­
вий строк подати заяви про списання заборгованості до ор­
ганів стягнення, а останні - у двотижневий строк прийняти
відповідні рішення (стаття 7 Закону).

[Лист від 14.04.99 р. № 01-8/172 «Про Закон України «Про списан­ня та реструктуризацію податкової заборгованості платників по­датків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999року»].

84. На підставі статей 5 і 6 Закону України «Про списання
та реструктуризацію податкової заборгованості платників по­
датків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня
1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на
1 січня 1999 року» органи стягнення у місячний строк з дня
набрання ним чинності приймають рішення про списання, а у
тримісячний строк - про реструктуризацію заборгованості,
про що у тижневий строк з дня прийняття рішень повідомля­
ють платників податків, і до 1 січня 2004 року зупиняють спи­
сання у безспірному порядку реструктуризованої заборгова­
ності та відкликають з установ банків розрахункові документи
Щодо її сплати. Що ж до податкової заборгованості за місцеви­
ми податками і зборами (обов'язковими платежами), а також з

П'2.304 163

пені, штрафних і фінансових санкцій, нарахованих згідно з за­конодавством на цю заборгованість, то питання про їх списан­ня та реструктуризацію повинно вирішуватись відповідною радою у двомісячний строк з дня набрання чинності Законом України «Про списання та реструктуризацію податкової за­боргованості платників податків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогоспо­дарських підприємств за станом на 1 січня 1999 року» і за йо­го правилами (стаття 9 Закону).

[Лист від 14.04.99 р. № 01-8/172 «Про Закон України «Про списан­ня та реструктуризацію податкової заборгованості платників по­датків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999року»].

85. Арбітражним судам слід звернути увагу на ту обстави­
ну, що згідно зі статтею 10 Закону України «Про списання та
реструктуризацію податкової заборгованості платників по­
датків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня
1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на
1 січня 1999 року» у процесі списання та реструктуризації по­
даткової заборгованості органи стягнення і платники податків
повинні керуватись вимогами окремих статей Закону України
від 05.06.97 р. «Про списання та реструктуризацію податкової
заборгованості платників податків за станом на 31 березня
1997 року». Зокрема, за нормами цього Закону реструктурова­
на податкова заборгованість не підлягає індексації і на неї не
можуть нараховуватись проценти за податковим кредитом та
пеня, штрафні і фінансові санкції. Крім того, на вимоги, що
випливають зі сплати реструктуризованої заборгованості, не
поширюються строки позовної давності. За правилами Закону
від 05.06.97 р. повинна застосовуватись відповідальність плат­
ників податків за несплату реструктуризованої заборгованості
у встановлені строки.

[Лист від 14.04.99 р. № 01-8/172 «Про Закон України «Про списан­ня та реструктуризацію податкової заборгованості платників по­датків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999 року»].

86. Арбітражним судам слід мати на увазі, що дія Закону
України «Про списання та реструктуризацію податкової за­
боргованості платників податків - цукрових заводів

164

(комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогоспо­дарських підприємств за станом на 1 січня 1999 року» не по­ширюється на нерезидентів, які є платниками податків і зборів (обов'язкових платежів), згідно з законодавством України.

[Лист від 14.04.99р. № 01-8/172 «Про Закон України «Про списан­ня та реструктуризацію податкової заборгованості платників по­датків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999 року»].

87. За змістом частини третьої статті 2 Цивільного кодексу
України відносини, що виникають внаслідок застосування по­
датковими органами майнової відповідальності до суб'єктів
зовнішньоекономічної діяльності за порушення строків зара­
хування виручки в іноземній валюті та ввезення товарів за
бартерними операціями, не регулюються цивільним законо­
давством. Тому відсутні правові підстави для застосування до
цих відносин статті 72 Цивільного кодексу України.

[п.1.1 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

88. Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в
іноземній валюті» не ставить стягнення пені за порушення рези­
дентами термінів, передбачених статтями 1 і 2 цього Закону, у за­
лежність від обраного сторонами порядку проведення розра­
хунків, у тому числі і основаних на заліку взаємозаборгованості
резидента і нерезидента.

[п.1.3 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практи­ки застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодав­ства»].

89. Згідно зі статтею 2 Указу Президента України від
31.08.98 «Про невідкладні заходи щодо погашення заборгова­
ності з виплати пенсій» збір на обов'язкове пенсійне страхуван­
ня за ставками, встановленими цим Указом, підлягає сплаті у
порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Такий по­
рядок встановлено постановою Кабінету Міністрів України від
03.11.98 № 1740 «Про затвердження Порядку сплати збору на
обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів
господарських операцій», якій надано зворотну силу (пункт 1
постанови Кабінету Міністрів України від 24.11.98 № 1852).

[п.2.1 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

165

90. Відповідно до пункту 2 статті 2 Закону України «Про збір
на обов'язкове державне пенсійне страхування» такий збір з за­
значених у цьому пункті осіб обчислюється, виходячи з суми
оподатковуваного доходу (прибутку). Такий доход (прибуток)
визначається відповідно до статті 13 Декрету Кабінету
Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» та
Інструкції про прибутковий податок з громадян, затвердженої
наказом Головної державної податкової інспекції України від
21.04.93 № 12 (з подальшими змінами і доповненнями).

[п.2.2 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практи­ки застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодав­ства»].

91. Статтею 2 Закону України «Про формування Фонду для
здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської
катастрофи та соціального захисту населення» до числа плат­
ників названого збору віднесено тих суб'єктів підприємницької
діяльності, які здійснюють її з метою отримання прибутку, а та­
кож сплачують заробітну плату. Отже, для стягнення цього збо­
ру необхідна наявність обох зазначених у названій статті умов.

[п.2.3 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практи­ки застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодав­ства»].

92. Актом у розумінні статті 12 Арбітражного процесуаль­
ного кодексу України є офіційний письмовий документ, який
породжує правові наслідки, зокрема, певні обов'язки і заборо­
ни. Відповідно до частини другої статті 2 Указу Президента
України від 04.03.98 р. № 167/98 «Про заходи щодо підвищен­
ня відповідальності за розрахунки з бюджетами та державни­
ми цільовими фондами», який набрав чинності з 22.04.98 p.,
орган державної податкової служби у триденний строк від дня
виникнення податкової застави повідомляє у письмовій формі
відповідного платника податків про податкову заставу належ­
ного йому майна і майнових прав. Форму такого повідомлен­
ня затверджено постановою Кабінету Міністрів України від
22.06.98 р. № 941 «Про затвердження Порядку звернення стяг­
нення на рухоме майно, що перебуває у податковій заставі, для
погашення податкової заборгованості платників податків
(крім фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності)
та реалізації такого майна» (додаток № 1 до названого Поряд-

166

ку). Для платника податків згадані правові наслідки встанов­лені, зокрема, статтями 4 та 5 цього ж Указу. Таким чином, за­яви платників податків про визнання недійсними зазначених повідомлень податкових органів підлягають розгляду арбітражними судами на загальних підставах.

[п.1.1 Листа від 24.09.99 р. № 01-8/451 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законо­давства»].

93. Відповідно до пункту 18.3 статті 18 Закону України
«Про оподаткування прибутку підприємств» перелік офшор-
них зон оприлюднено розпорядженням Кабінету Міністрів
України від 14.02.2002 р. № 53-р (див. газету «Урядовий
кур'єр» від 23.02.2002).

/й.7.2 Листа від 24.09.99р. № 01-8/451 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законо­давства»].

94. Відповідно до пункту 16.7 статті 16 Закону України
«Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції від
30.12.97 р.) розрахунки авансових платежів здійснюються
платником податку самостійно без подання податкової декла­
рації. Повідомлення про результати таких розрахунків надси­
лається податковому органу в терміни, передбачені для спла­
ти авансових внесків. Штрафні санкції за відхилення розмірів
сплачених авансових внесків від розмірів внесків, перерахова­
них за результатами звітного кварталу, не застосовуються.

[п.1.3 Листа від 24.09.99 р. № 01-8/451 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законо­давства»].

95. Згідно з пунктом 6 статті 9 Закону України «Про застосу­
вання реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, гро­
мадського харчування та послуг» реєстратори розрахункових
операцій та розрахункові книжки не застосовуються при прода­
жу товарів (наданні послуг) суб'єктами підприємницької діяль­
ності - фізичними особами, оподаткування доходів яких
здійснюється відповідно до законодавства з питань оподаткуван­
ня суб'єктів малого підприємництва (в тому числі шляхом отри­
мання свідоцтва про сплату єдиного податку), якщо такі суб'єкти
не здійснюють продаж підакцизних товарів (крім пива на роз­
лив), за умови ведення такими особами книг обліку доходів і ви-

167

трат у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за по­данням державного органу, уповноваженого провадити державну регуляторну політику. Такий порядок врегульовано постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2001 № 1269 «Про затверд­ження Порядку ведення книги обліку доходів і витрат».

[п.1.4 Листа від 24.09.99 р. № 01-8/451 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законо­давства»].

96. Згідно з підпунктом 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону Ук­
раїни «Про податок на додану вартість» право на нарахування
податку та складання податкових накладних надається виключ­
но особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, пе­
редбаченому статтею 9 Закону. Отже, включення до податково­
го кредиту будь-яких витрат зі сплати податку на додану
вартість, що підтверджені податковою накладною, заповненою
не зареєстрованою в податковому органі особою, може бути
підставою для притягнення платника податку до встановленої
законодавством відповідальності, у тому числі для застосуван­
ня санкцій, нарахованих на суму податкового кредиту, що, зок­
рема, передбачено підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону.
Проте питання щодо відповідальності платника податку на до­
дану вартість за внесення цього податку до бюджету повинно
вирішуватись з урахуванням конкретних обставин справи і по­
даних сторонами доказів, у тому числі доказів вчинення покуп­
цем дій, зазначених у підпункті 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону.

[п.1.1 Листа від 30.12.99 р. № 01-8/612 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законо­давства»].

97. Відповідно до пункту 2 статті 9 Закону України «Про за­
стосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері
торгівлі, громадського харчування та послуг» при виконанні
усіх банківських операцій, крім операцій з купівлі-продажу
іноземної валюти, реєстратори розрахункових операцій не за­
стосовуються.

/я. 1.2 Листа від ЗО. 12.99 р. № 01-8/612 •«Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законо­давства»].

98. Відповідно до статті 2 Закону України «Про формування
Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорно-

168

бильської катастрофи та соціального захисту населення» платни­ками збору до названого фонду є суб'єкти підприємницької діяль­ності незалежно від форм власності, громадські та інші установи і організації (крім бюджетних), які здійснюють діяльність, спрямо­вану на отримання прибутку. Статтею 1 Закону України «Про мі­ліцію» визначено, що міліція в Україні є державним озброєним органом виконавчої влади, який згідно зі статтею 7 Закону Ук­раїни «Про міліцію» виконує визначені цією статтею функції, у тому числі охоронні. І хоча міліція охорони утримується за раху­нок коштів, що надходять за договорами охорони об'єктів, ці над­ходження не є прибутком у розумінні статті 1 згаданого Закону, а сама міліція не є суб'єктом підприємницької діяльності.

[п.1.3 Листа від 30.12.99 р. № 01-8/612 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні споріа окремих норм чинного законо­давства»].

99. Закон України «Про оподаткування прибутку під­приємств» (у редакції від 27.05.97 з наступними змінами і до­повненнями) ставить визначення дати збільшення валового доходу підприємства у залежність від конкретних обставин, а саме від настання дня (дати), коли сталася одна з певних подій: зарахування коштів замовника на банківський рахунок платника податку в оплату робіт (послуг), що підлягають про­дажу, або фактичне надання результатів робіт (послуг) плат­ником податку (підпункт 11.3.1 статті 11 названого Закону); надходження бюджетних коштів на розрахунковий рахунок платника податку або отримання ним відповідної компенсації у будь-якому іншому вигляді, включаючи зменшення заборго­ваності такого платника податку за його зобов'язаннями перед бюджетом (у разі продажу робіт чи послуг з оплатою за раху­нок бюджетних коштів, підпункт 11.3.5 статті 11 цього ж Зако­ну). Отже, у розгляді справ, пов'язаних із застосуванням відповідних норм, арбітражному суду слід у кожному випадку з'ясовувати тривалість відповідного податкового періоду (рік, квартал), за який нараховується податок на прибуток, та яка із згаданих подій сталася раніше протягом цього періоду, і в за­лежності від цього вирішувати питання про віднесення коштів до валового доходу платника податків.

[п.1.4 Листа від 30.12.99 р. № 01-8/612 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законо­давства»].

169

100. Закон України «Про збір на обов'язкове державне
пенсійне страхування» (зі змінами, внесеними Законом Ук­
раїни від 22.10.98), так само як і Указ Президента України від
31.08.98 № 957 «Про невідкладні заходи щодо погашення за­
боргованості з виплати пенсій» не розмежовує поняття
«ювелірні вироби з золота» за ознаками походження таких ви­
робів, тобто не ставить обов'язок сплати збору на обов'язкове
державне пенсійне страхування у залежність від того, новий це
виріб чи вживаний, а також від тієї обставини, яка саме
торгівля (роздрібна, комісійна тощо) при цьому здійснюється.
Не містять відповідного поділу і пункти 6-11 Порядку спла­
ти збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окре­
мих видів господарських операцій, затвердженого постановою
Кабінету Міністрів України від 03.11.98 р. № 1740 (з подаль­
шими змінами і доповненнями).

[п. 7 Листа від 30.12.99р. № 01-8/612 «Про деякі питання практи­ки застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодав­ства»].

101. Згідно з пунктом 19.1.3 Інструкції про прибутковий
податок з громадян, затвердженої наказом Головної державної
податкової інспекції України від 21.04.93 р. № 12, громадяни,
доходи яких підлягають оподаткуванню відповідно до Декре­
ту, зобов'язані пред'являти підприємствам, установам, ор­
ганізаціям і фізичним особам - суб'єктам підприємницької
діяльності, які виплачують доходи, документи, що підтверд­
жують право на одержання пільг. Відповідно до листа Голо­
вної державної податкової інспекції України від 04.12.95 р.
№ 10-214/10-5773 «Про деякі питання оподаткування», надісла­
ного на підставі пункту 2 статті 8 Закону України «Про держав­
ну податкову службу в Україні» (в редакції від 24.12.93 p.),
підставою звільнення від оподаткування доходів громадян, пе­
редбачених пунктом «є» статті 5 Декрету «Про прибутковий по­
даток з громадян», є довідка місцевої ради, що підтверджує похо­
дження продукції. Таким чином, у разі відсутності у громадян за­
значеної довідки доходи, отримані ними від продажу
сільгосппродукції, оподатковуються на загальних підставах.

[п.1.2 Листа від 04.02.2000р. № 01-8/47 «Про практику вирішен­ня окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

170

102. Національний банк України не є суб'єктом оподатку­
вання за Законом України «Про податок з власників транс­
портних засобів та інших самохідних машин і механізмів».

[п. 1.3 Листа від 04.02.2000 р. № 01-8/47 «Про практику вирішен­ня окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

103. Підставою для зменшення сум податку на особових рахун­
ках платників є рішення керівника (заступника керівника) органу
державної податкової служби, прийняте на підставі акта перевірки.

[п.1.5 Листа від 04.02.2000 р. № 01-8/47 «Про практику вирішен­ня окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

104. Відсутність оформлених документів на земельну
ділянку не звільняє власників та землекористувачів від спла­
ти земельного податку.

[п.З Листа від 07.02.2000 р. № 01-8/48 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю податкових органів»].

105. Сума податку на додану вартість підлягає відшкоду­
ванню на підставі податкової декларації за звітний період про­
тягом місяця, наступного після подачі такої декларації.

[п.4 Листа від 07.02.2000 р. № 01-8/48 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю податкових органів»].

106. Застосування податковим органом ставок акцизного
збору на нафтопродукти, встановлених не законом, а іншим
нормативним актом, є підставою для визнання відповідного
рішення податкового органу недійсним.

[п.5 Листа від 07.02.2000 р. № 01-8/48 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю податкових органів»].

107. Включення до податкового кредиту будь-яких витрат
зі сплати податку на додану вартість, що підтверджені подат­
ковою накладною, виданою не зареєстрованою в податковому
органі особою та заповненою з порушенням вимог щодо її
оформлення, може бути підставою для притягнення платника
податку до встановленої законом відповідальності.

[п.6 Листа від 07.02.2000 р. № 01-8/48 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю податкових органів»].

108. Якщо законом, який запроваджує відповідний пода­
ток, не встановлено відповідальності за приховування або за­
ниження цього податку, така відповідальність застосовується

171

100. Закон України «Про збір на обов'язкове державне
пенсійне страхування» (зі змінами, внесеними Законом Ук­
раїни від 22.10.98), так само як і Указ Президента України від
31.08.98 № 957 «Про невідкладні заходи щодо погашення за­
боргованості з виплати пенсій» не розмежовує поняття
«ювелірні вироби з золота» за ознаками походження таких ви­
робів, тобто не ставить обов'язок сплати збору на обов'язкове
державне пенсійне страхування у залежність від того, новий це
виріб чи вживаний, а також від тієї обставини, яка саме
торгівля (роздрібна, комісійна тощо) при цьому здійснюється.
Не містять відповідного поділу і пункти 6-11 Порядку спла­
ти збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окре­
мих видів господарських операцій, затвердженого постановою
Кабінету Міністрів України від 03.11.98 р. № 1740 (з подаль­
шими змінами і доповненнями).

[п. 7 Листа від 30.12.99р. № 01-8/612 «Про деякі питання практи­ки застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодав­ства»].

101. Згідно з пунктом 19.1.3 Інструкції про прибутковий
податок з громадян, затвердженої наказом Головної державної
податкової інспекції України від 21.04.93 р. № 12, громадяни,
доходи яких підлягають оподаткуванню відповідно до Декре­
ту, зобов'язані пред'являти підприємствам, установам, ор­
ганізаціям і фізичним особам - суб'єктам підприємницької
діяльності, які виплачують доходи, документи, що підтверд­
жують право на одержання пільг. Відповідно до листа Голо­
вної державної податкової інспекції України від 04.12.95 р.
№ 10-214/10-5773 «Про деякі питання оподаткування», надісла­
ного на підставі пункту 2 статті 8 Закону України «Про держав­
ну податкову службу в Україні» (в редакції від 24.12.93 p.),
підставою звільнення від оподаткування доходів громадян, пе­
редбачених пунктом «є» статті 5 Декрету «Про прибутковий по­
даток з громадян», є довідка місцевої ради, що підтверджує похо­
дження продукції. Таким чином, у разі відсутності у громадян за­
значеної довідки доходи, отримані ними від продажу
сільгосппродукції, оподатковуються на загальних підставах.

[п.1.2 Листа від 04.02.2000р. № 01-8/47 «Про практику вирішен­ня окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

170

102. Національний банк України не є суб'єктом оподатку­
вання за Законом України «Про податок з власників транс­
портних засобів та інших самохідних машин і механізмів».

[п.1.3 Листа від 04.02.2000р. № 01-8/47 «Про практику вирішен­ня окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

103. Підставою для зменшення сум податку на особових рахун­
ках платників є рішення керівника (заступника керівника) органу
державної податкової служби, прийняте на підставі акта перевірки.

[п. 1.5 Листа від 04.02.2000 р. № 01-8/47 «Про практику вирішен­ня окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

104. Відсутність оформлених документів на земельну
ділянку не звільняє власників та землекористувачів від спла­
ти земельного податку.

[п.З Листа від 07.02.2000 р. № 01-8/48 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю податкових органів»].

105. Сума податку на додану вартість підлягає відшкоду­
ванню на підставі податкової декларації за звітний період про­
тягом місяця, наступного після подачі такої декларації.

[п.4 Листа від 07.02.2000 р. № 01-8/48 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю податкових органів»].

106. Застосування податковим органом ставок акцизного
збору на нафтопродукти, встановлених не законом, а іншим
нормативним актом, є підставою для визнання відповідного
рішення податкового органу недійсним.

[п.5 Листа від 07.02.2000 р. № 01-8/48 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю податкових органів»].

107. Включення до податкового кредиту будь-яких витрат
зі сплати податку на додану вартість, що підтверджені подат­
ковою накладною, виданою не зареєстрованою в податковому
органі особою та заповненою з порушенням вимог щодо її
оформлення, може бути підставою для притягнення платника
податку до встановленої законом відповідальності.

[п.6 Листа від 07.02.2000 р. № 01-8/48 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю податкових органів»].

108. Якщо законом, який запроваджує відповідний пода­
ток, не встановлено відповідальності за приховування або за­
ниження цього податку, така відповідальність застосовується

171

відповідно до пункту 7 статті 11 Закону України «Про держав­ну податкову службу в Україні».

[п. 1 Листа від 10.03.2000 р. № 01-8/106 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

109. Залишки коштів на бюджетних рахунках підлягають
списанню та перераховуванню в доход Державного бюджету
України лише на кінець операційного дня 31 грудня бюджет­
ного року.

[п.6 Листа від 10.03.2000р. № 01-8/106 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

110. Підприємство в тридцятиденний термін після виплати
громадянам коштів за придбані у них акції повинно направляти до
податкових органів за місцем проживання продавців відомості про
розмір виплаченого доходу та суми нарахованого на нього податку.

[п.8 Листа від 10.03.2000р. № 01-8/106 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

111. Відповідно до пункту 1 статті 8, пункту 1 статті 11 Зако­
ну України «Про державну податкову службу в Україні» (в ре­
дакції від 05.02.98 р.) органи державної податкової служби ма­
ють право перевіряти наявність ліцензій, патентів, інших
спеціальних дозволів на здійснення окремих видів
підприємницької діяльності. З цим приписом кореспондується
частина перша статті 16 Закону України «Про державне регу­
лювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним
і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами»,
згідно з якою контроль за дотриманням норм цього Закону
здійснюють, зокрема, органи в межах компетенції, визначеної
чинним законодавством, тобто і державні податкові органи. Що
ж до пункту 7 статті 11 Закону України «Про державну подат­
кову службу в Україні», то наведений у ньому перелік фінансо­
вих санкцій, які вправі застосовувати згадані органи, не є ви­
черпним. Відповідні фінансові санкції (штрафи, пеня) можуть
встановлюватися й іншими законодавчими актами. У даному
разі частинами четвертою і п'ятою статті 17 Закону України
«Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом
етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та

172

тютюновими виробами» визначено, що рішення про стягнення штрафів, передбачених частиною другою цієї статті, прийма­ються органом, який видав ліцензію на право виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольни­ми напоями і тютюновими виробами, та іншими органами вико­навчої влади у межах їх компетенції. У разі невиконання суб'єктом підприємницької діяльності рішення відповідних ор­ганів сума штрафу стягується в безспірному порядку держав­ною податковою інспекцією за його місцезнаходженням.

[п.1.3 Інформаційного листа від 10.05.2000р. № 01-8/204 «Про де­які питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

112. Частиною першою статті 14 Угоди між Російською Фе­
дерацією та Україною про статус і умови перебування Чорно­
морського флоту Російської Федерації на території України від
28.05.97 р. (далі - Угода) передбачено, що податкові відрахуван­
ня відповідно до законодавства України здійснюють під­
приємства, організації і установи Чорноморського флоту
(пункт 2 статті 2 Угоди), а не військові формування (пункт 1
статті 2 Угоди). Отже, у вирішенні спорів, пов'язаних з застосу­
ванням законодавства про податки, суд повинен виходити з ви­
мог статті 14 Угоди.

[п.1.4 Інформаційного листа від 10.05.2000р. № 01-8/204 «Про де­які питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

113. Питання оподаткування податком на додану вартість
операцій з продажу нерезидентам путівок на санаторно-ку­
рортне лікування та відпочинок у санаторно-курортних за­
кладах Автономної Республіки Крим врегульовано абзацом
другим підпункту 5.1.9 пункту 5.1 статті 5 Закону України
«Про податок на додану вартість» із змінами та доповненнями
від 07.07.99 р. Що ж до правовідносин, які склалися під час дії
Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.92 р. № 14-92
«Про податок на добавлену вартість», то до них треба застосо­
вувати підпункт «р» пункту 1 статті 5 згаданого Декрету, який
передбачає, що путівки на санаторно-курортне лікування
звільняються від податку на добавлену вартість.

[п. 1.5 Інформаційного листа від 10.05.2000р. № 01-8/204 «Про де­які питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

173

114. Вжитий в абзаці першому підпункту 5.3.6 пункту 5.3
статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку
підприємств» вислів «які є окремими юридичними особами»
стосується усіх органів управління об'єднань платників подат­
ку, у тому числі холдингових компаній.

[п.1.6 Інформаційного листа від 10.05.2000р. № 01-8/204 «Про де­які питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

115. Звернення стягнення недоїмки за податками на суми, які
належить одержати недоїмникові від його дебіторів, може
здійснюватись лише у разі підтвердження такої дебіторської за­
боргованості у встановленому порядку.

[п.2 Листа від 11.05.2000 р. № 01-8/206 «Дро деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю податкових органів (за матеріала­ми судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

116. Відсутність можливості візуального контролю спожи­
вачами за електронним контрольно-касовим апаратом та інди­
катором клієнта є порушенням порядку розрахунків із спожи­
вачами. Пунктом 5.1 Положення про порядок реєстрації і за­
стосування електронних контрольно-касових апаратів при роз­
рахунках готівкою у сфері торгівлі, громадського харчування
та послуг, затвердженого наказом Державної податкової
адміністрації України від 18.09.97 № 343 та зареєстрованого в
Міністерстві юстиції України (в редакції наказу від 31.12.98
№ 660), передбачена обов'язковість візуального контролю з бо­
ку покупця за реєстрацією операцій продажу. Індикатори
клієнта електронного контрольно-касового апарата повинні
бути розгорнуті в площині, яка забезпечує максимальну мож­
ливість читання клієнтом інформації про сплату грошових сум
за отриману покупку.

[п.4 Листа від 11.05.2000р. № 01-8/206 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю податкових органів (за матеріала­ми судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

117. Рішенням Вищого арбітражного суду України від
21.12.99 у справі № 1/97 визнано недійсною частину першу
пункту 5 Порядку заповнення податкової накладної, затверд­
женого наказом Державної податкової адміністрації України

174

від 30.05.97 № 165 (в редакції наказу Державної податкової адміністрації України від 08.10.98 № 469). Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов від 28.04.2000 № 04-1/1-7/21 рішення Вищого арбітражного суду з цієї справи залишено без зміни.

[Лист від 31.05.2000 р. № 01-8/251 «Про рішення Вищого арбітражного суду України зі справи про визнання недійсною частини першої пункту 5 Порядку заповнення податкової накладної»].

118. Згідно з статтею 5 Закону України «Про державну
підтримку засобів масової інформації і соціальний захист жур­
налістів» розмір плати за землю державними підприємствами
зв'язку, які займаються розповсюдженням теле- і радіопрограм,
не може перевищувати розміру плати за землю закладами
культури. Пунктом 4 статті 12 Закону України «Про плату за
землю» передбачено звільнення від земельного податку, зокре­
ма, вітчизняних закладів культури. Одночасно арбітражним
судам слід мати на увазі, що відповідно до частини першої
статті 69 Земельного кодексу України землі, що надані у кори­
стування підприємствам і організаціям, що експлуатують ме­
режі зв'язку, визнаються землями зв'язку. Частиною першою
статті 6 Закону України «Про зв'язок» також передбачено, що
землі, надані підприємствам, установам і організаціям зв'язку
для використання у визначених цією нормою цілях, відносять­
ся саме до земель зв'язку. Згідно ж із Загальним класифікато­
ром «Галузі народного господарства», затвердженим наказом
Міністерства статистики України від 24.01.94 р. № 21 (з по­
дальшими змінами), радіотелевізійні передавальні центри
віднесені до галузі «52300 «Електро- і радіозв'язок». Відповідно
до статті 8 Закону України «Про плату за землю» податок на зе­
мельні ділянки, надані, зокрема, для підприємств зв'язку, справ­
ляється з розрахунку 5 відсотків від грошової оцінки одиниці
площі пашні по області. Враховуючи викладене, не передбачені
підстави для віднесення таких землекористувачів, як радіоте­
левізійні передавальні центри, до закладів культури і, отже, для
звільнення їх від сплати земельного податку.

[Лист від 26.06.2000 г. № 05-2/275 «Про сплату земельного подат­ку радіотелевізійними передавальними центрами»].

119. Абзац другий пункту 21 постанови Кабінету Міністрів
України від 19.03.97 р. № 247 «Про звіти керівників мініс-

175

терств, інших центральних органів виконавчої влади, облас­них державних адміністрацій про підсумки роботи народного господарства у січні 1997 року» щодо необхідних для відшко­дування податку на додану вартість документів, не містить по­ложень, які не відповідають законодавству України.

[п.2 Листа вій 31.072000р. № 01-8/380 «Про вирішення спорів Ви­щим арбітражним судом України (за матеріалами судової колегії Вищо­го арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

120. Порядок проведення державними податковими орга­
нами інвентаризації податкової заборгованості платників
податків за станом на 31.03.97 р. та її списання і реструкту­
ризації, затверджений наказом Державної податкової адмі­
ністрації України від 22.07.97 р. № 242, видано правомірно
на виконання Закону України «Про списання та реструкту­
ризацію податкової заборгованості платників податків за
станом на 31 березня 1997 року».

[п.6 Листа від 31.07.2000 р. № 01-8/380 «Про вирішення спорів Ви­щим арбітражним судом України (за матеріалами судової колегії Вищо­го арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

121. Відповідно до статті 1 Закону України «Про товарну
біржу» остання є юридичною особою і має за мету надання по­
слуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попи­
ту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полег­
шення товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій.
Як передбачено статтею 15 названого Закону, біржовою опе­
рацією визнається угода, що відповідає визначеним у цій статті
умовам, у тому числі якщо вона подана до реєстрації та за­
реєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням уго­
ди дня. Отже, необхідною складовою частиною надання послуг
в укладенні біржових угод є її реєстрація на біржі. З огляду на
викладене операції щодо реєстрації угод на біржі підпадають
під ознаки терміну «продаж послуг» пункту 1.4 статті 1 Закону
України «Про податок на додану вартість». Разом з тим, питан­
ня стосовно правомірності сплати податку на додану вартість з
цих операцій необхідно вирішувати з урахуванням статті 2 За­
кону України «Про податок на додану вартість».

[п.1.1 Листа від 10.08.2000 р. № 01-8/413 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

176

122. Закон України «Про патентування деяких видів
підприємницької діяльності» не ставить наявність у суб'єкта
підприємницької діяльності права на особливий порядок опо­
даткування у залежність від того, у якій формі він здійснював
розрахунки зі своїми контрагентами.

[п 1.2 Листа від 10.08.2000 р. № 01-8/413 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

123. Рішенням Вищого арбітражного суду України від
12.03.99 у справі № 1/18 визнано недійсною постанову Кабіне­
ту Міністрів України від 26.01.99 № 85 «Про порядок зараху­
вання до Державного бюджету на 1999 рік частини аморти­
заційних відрахувань». Постановою судової колегії Вищого
арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, поста­
нов від 29.07.99 назване рішення з цієї справи залишено без
зміни. Постановою президії Вищого арбітражного суду Ук­
раїни від 04.08.2000 № 02-7/1-138/1188 названі рішення та по­
станова Вищого арбітражного суду України з цієї справи ска­
совані, відповідна постанова визнана такою, що видана в ме­
жах повноважень Кабінету Міністрів України.

[Лист від 07.09.2000р. № 01-8/481 «Про постанову президії Вищо­го арбітражного суду України зі справи про визнання недійсною поста­нови Кабінету Міністрів України»].

124. Арбітражним судам також слід мати на увазі, що Ко­
декс України про адміністративні правопорушення визначає
суб'єктом відповідальності за вчинення адміністративного
правопорушення лише фізичну особу (у тому числі службо­
ву), а не юридичну особу (підприємство, установу, ор­
ганізацію). Отже, не має правових підстав для застосування
статті 38 названого Кодексу до правовідносин, які виникають
у зв'язку із застосуванням органами державної податкової
служби до підприємств, установ та організацій встановлених
Законом України «Про застосування реєстраторів розрахун­
кових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та
послуг» фінансових санкцій.

[Лист від 07.09.2000р. № 01-8/480 «Про Закон України «Про вне­сення змін до Закону України «Про застосування електронних кон­трольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг»].

122-3W

177

125. Звернення стягнення недоїмки за податками на су­ми, які належить одержати недоїмникові від його дебіторів, може здійснюватися лише у разі підтвердження такої дебіторської заборгованості у встановленому порядку.

[п.1.1 Оглядового листа від 22.09.2000р. №01-8/516 «Про практи­ку вирішення окремих категорій спорів»].

125. У вирішенні питання щодо правомірності нарахування
податковими органами податку на репатріацію доходів нере­
зидента необхідно враховувати приписи міжнародних дого­
ворів про усунення подвійного оподаткування, згода на
обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

[п.1.2 Оглядового листа від 22.09.2000р. №01-8/516 «Про практи­ку вирішення окремих категорій спорів»].

126. Згідно зі статтею 2 Указу Президента України від
28.06.99 р. № 746 «Про внесення змін до Указу Президента
України від 3 липня 1998 року № 727 «Про спрощену систе­
му оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого
підприємництва» підприємці мають право обирати спосіб
оподаткування доходів за єдиним податком шляхом одер­
жання свідоцтва про сплату єдиного податку. Перехід
підприємця до спрощеної системи оподаткування, обліку та
звітності здійснюється у разі подання ним заяви до податко­
вого органу за місцем його державної реєстрації, який зо­
бов'язаний протягом десяти робочих днів безоплатно видати
підприємцю свідоцтво на право сплати єдиного податку або
надати письмову вмотивовану відмову. Порядок видачі
свідоцтва про сплату єдиного податку суб'єктом малого
підприємництва - фізичною особою затверджений наказом
Державної податкової адміністрації України від 29.10.99 р.
№ 599. У разі ухилення від видачі або відмови у видачі тако­
го свідоцтва підприємець вправі звернутися до арбітражно­
го суду із заявою про визнання відповідного акта державно­
го податкового органу недійсним та/або про спонукання
цього органу видати свідоцтво.

[п.8Листа від 23.10.2000р. № 01-8/556 «Про деякі приписи чинно­го законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян»].

127. Посадові особи податкової міліції мають право
здійснювати перевірки суб'єктів підприємницької діяльності з
питань дотримання ними вимог Закону України «Про застосу-

178

вання електронних контрольно-касових апаратів і товарно-ка­сових книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг».

[п.2 Листа від 09.11.2000 р. № 01-8/636 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням електронних кон­трольно-касових апаратів (за матеріалами справ, розглянутих арбітражними судами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя)»].

128. Припис, вміщений у підпункті 7.3.6 пункту 7.3 статті 7
Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»,
має застосовуватись за наявності будь-якої іноземної валюти
або заборгованості в іноземній валюті на обліку платника по­
датку на кінець податкового періоду незалежно від підстав
одержання ним іноземної валюти або виникнення заборгова­
ності у такій валюті.

[п.1.1 Листа від 04.12.2000 р. № 01-8/718 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

129. За змістом пункту 13.2 статті 13 Закону України «Про
оподаткування прибутку підприємств» на резидента або
постійне представництво нерезидента покладено обов'язок ут­
римувати і перераховувати до відповідного бюджету податок
на репатріацію доходів від суми доходу, що виплачується нере­
зиденту (крім доходів, зазначених у пунктах 13.3 - 13.7 цієї
статті), якщо інше не передбачено нормами міжнародних угод,
які набрали чинності. Пункт 13.1 статті 13 Закону відносить
до доходів, отриманих нерезидентом із джерелом їх походжен­
ня з України, зокрема проценти, що сплачуються на користь
нерезидента, у тому числі проценти за борговими зобов'язан­
нями, випущеними (виданими) резидентом. Слід звернути
увагу також на пункт 13.4 статті 13 Закону, згідно з яким не
підлягають оподаткуванню доходи, отримані нерезидентами у
вигляді процентів, сплачених нерезидентам за отримані Ук­
раїною позики (кредити або державні зовнішні запозичення),
які відображаються у державному бюджеті України чи кошто­
рисі Національного банку України.

[п.1.2 Листа від 04.12.2000 р. № 01-8/718 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

12-2-304

179

130 У арбітражного суду немає правових підстав вважа­
ти названий Указ Президента України від 28 06 99 № 761
«Про впорядкування механізму сплати ринкового збору»
нечинним, оскільки Верховною Радого України не приймав­
ся ні закон, предметом регулювання якого було б справлян­
ня названого збору, ані рішення про відхилення відповідно­
го законопроекту (пункт 4 розділу XV Конституції Ук­
раїни) 3 цього приводу див також «Інформацію до Указів
Президента України, виданих у 1999 році відповідно до
пункту 4 розділу XV «Перехідні положення» Конституції
України за станом на 25 жовтня 1999 року», вміщену у га­
зеті «Урядовий кур'єр» від 28 10 99 № 203 (розділ І «Укази
Президента України, які набрали чинності І діють»)

[п13 Листа від 04 122000 р № 01 8/718 «Про деякі питання практики застосування окремиг норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

131 Бартерні (товарообмінні) операції з використанням
векселів, у яких вексель виступає як товар, підлягають оподат­
куванню податком на додану вартість на загальних підставах

[п 2 Листа від 11 12 2000 р №01 8/738 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами су до вої колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ух­вал, постанов)»]

132 Операції, вексель у яких виступає як розрахунковий доку­
мент, не с об'єктом оподаткування податком на додану вартість

[п 3 Листа від 11 12 2000 р №01 8/738 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами судо вої колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ух вал, постанов)»]

133 Передача векселів, отриманих як страхові внески за
договорами страхування, третім особам не є операцією з
торгівлі цінними паперами та не підлягає оподаткуванню по­
датком на прибуток

[п 4 Листа від 1112 2000 р № 01-8/738 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами судо­вої колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ух­вал, постанов)»]

134 Курсові різниці, що виникають в результаті перерахун­
ку кредитних коштів в Іноземній валюті у національну валюту

180

України, підлягають оподаткуванню у порядку, передбачено­му законом для оподаткування операцій Із розрахунками в Іноземній валюті

[п 7 Листа від 31 01 2001 р № 01 8/97 «Про деякі питання прак тики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням І виконанням кредит ниг договорів (за матеріалами судової колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»]

135 Відповідно до пункту 116 статті 11 Закону України
«Про податок на додану вартість» до 1 січня 2000 року діяли
положення Закону, які встановлювали оподаткування опе­
рацій з продажу електроенергії податком на додану вартість за
нульовою ставкою Починаючи з цієї дати на операції з прода­
жу на митній території України електроенергії поширюються
вимоги пункту 6 1 статті 6 Закону, що передбачають оподатку­
вання цих операцій за ставкою 20 відсотків Платником подат­
ку з таких операцій, тобто особою, яка згідно з пунктом 1 З
статті 1 Закону зобов'язана утримувати та вносити до бюджету
податок на додану вартість, є продавець електроенергії

[п 1 11нформаційного листа від 20 04 2001 р № 01-8/480 «Про де­які питання практики застосування окремих норм чинного законодав­ства у вирішенні спорів»]

136 Відповідно до підпункту 745 пункту 7 4 статті 7 Зако­
ну України «Про податок на додану вартість» у разі, коли на
момент перевірки платника податку податковим органом суми
податку, попередньо включені до складу податкового кредиту,
залишаються непідтвердженими зазначеними цим підпунк­
том документами, платник податку несе відповідальність у ви-
Іляді фінансових санкцій, установлених законодавством, на­
рахованих на непідтверджену суму податкового кредиту
Оскільки названим Законом не встановлено відповідальність
за завищення у податковій декларації суми податкового кре­
диту, то фінансові санкції за таке порушення можуть застосо­
вуватись на підставі пункту 7 статті 11 Закону України «Про
державну податкову службу в Україні»

[п12 Інформаційного листа від 20 04 2001 р № 01-8/480 «Про де ям питання практики застосування окремих норм чинного законодав ства у вирішенні спорів»]

137 Згідно з приписами статті 3 Указу Президента Ук­
раїни від 03 07 98 № 727/98 р «Про спрощену систему опо-

181

даткування, обліку та звітності суб'єктів малого під­приємництва» (у редакції Указу Президента України від 28.06.99 р. № 746/99) суб'єкт підприємницької діяльності не є платником податку на додану вартість, якщо ним прийнято рішення сплачувати єдиний податок за ставкою 10 відсотків суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за винятком акцизного збору. Отже, за змістом зазначеного Указу передбачено звільнення суб'єктів малого підприєм­ництва від сплати податку на додану вартість лише з операцій реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), а не з операцій ввезення (пересилання) товарів на митну територію України (підпункт 3.1.2 пункту 3.1 статті 3 Закону України «Про пода­ток на додану вартість»), тому такий податок сплачується суб'єктами підприємницької діяльності на загальних підста­вах відповідно до чинного законодавства.

[п.1.3 Інформаційного листа від 20.04.2001 р. № 01-8/480 «Про де­які питання практики застосування окремих норм чинного законодав­ства у вирішенні спорів»].

138. Відповідно до статті 23 Закону України «Про віднов­
лення платоспроможності боржника або визнання його бан­
крутом» з дня прийняття арбітражним судом постанови про
визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної про­
цедури припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені),
процентів та інших економічних санкцій за усіма видами за­
боргованості банкрута. Що ж до вимог, пов'язаних із стягнен­
ням сум податків і зборів (інших обов'язкових платежів), на­
рахованих після прийняття арбітражним судом постанови про
визнання боржника банкрутом, то їх визнання та задоволення
може здійснюватись на загальних підставах, визначених на­
званим Законом.

[п.1.4 Інформаційного листа від 20.04.2001 р. № 01-8/480 «Про де­які питання практики застосування окремих норм чинного законодав­ства у вирішенні спорів»].

139. Відповідно до підпункту 7.9.1 пункту 7.9 статті 7 Зако­
ну України «Про оподаткування прибутку підприємств» не
включаються до валового доходу і не підлягають оподаткуван­
ню, зокрема, операції, пов'язані з поверненням платнику по­
датку коштів або майна з довірчого управління, а також основ­
ної суми депозиту (вкладу), у тому числі шляхом погашення

182

(викупу) ощадних (депозитних) сертифікатів, або з інших строкових чи довірчих рахунків, відкритих іншими особами на користь такого платника податку, у тому числі шляхом по­гашення облігацій, векселів чи інвестиційних сертифікатів. Названий Закон не дає визначення терміну «погашення цінного паперу». Таке визначення вміщено у пункті 3.4 Поло­ження про депозитарну діяльність, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 26.05.98 № 61, за яким погашення цінного паперу є сукупність дій емітента щодо припинення обігу цінних паперів та їх ану­лювання відповідно до умов випуску.

[п.1.5 Інформаційного листа від 20.04.2001р. № 01-8/480 «Про де­які питання практики застосування окремих норм чинного законодав­ства у вирішенні спорів»].

139. Порушення сторонами договору законодавства про
податки не є підставою для визнання його недійсним. Якщо
податковим органом не подано доказів спрямованості укладе­
ної угоди на вчинення порушення податкового законодавства,
несплата податків (обов'язкових платежів) не є підставою для
визнання угоди недійсною.

[п.13 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по пе­регляду рішень, ухвал, постанов)»].

140. Відповідно до пункту «а» статті 2 Декрету Кабінету
Міністрів України від 26.12.92 № 18-92 «Про акцизний
збір» платниками акцизного збору є суб'єкти під­
приємницької діяльності, а також їх філії, відділення (інші
відокремлені підрозділи) - виробники підакцизних товарів
(послуг) на митній території України, у тому числі з даваль­
ницької сировини.

[Інформаційний лист від 23.04.2001 р. № 01-8/482 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Дек­рету Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір»].

141. Згідно з пунктом «а» статті 3 Декрету Кабінету
Міністрів України від 26.12.92 № 18-92 «Про акцизний збір»
об'єктом оподаткування акцизним збором є обороти з ре­
алізації вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції)
шляхом їх продажу, обміну на інші товари (продукцію, роботи,

183

послуги), безплатної передачі товарів (продукції) або з част­ковою їх оплатою.

[Інформаційний лист від 23.04.2001 р. № 01-8/482 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаним із застосуванням Дек­рету Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір»].

142. Як свідчать матеріали судових справ, підприємства - ви­робники нафтопродуктів беруть участь як у процесі вироб­ництва відповідної продукції, так і у процесі її реалізації шляхом відвантаження підприємству-замовнику або, за його вказівкою, кінцевому споживачеві із здійсненням відповідних розрахунків. У зв'язку з цим у вирішенні спорів, пов'язаних зі сплатою акциз­ного збору із оборотів з реалізації нафтопродуктів, слід у кожно­му конкретному випадку з'ясувати умови, на яких здійснюва­лась переробка і реалізація нафтопереробними підприємствами нафтопродуктів, виготовлених з давальницької сировини, у то­му числі умови переходу права власності на нафтопродукти, роз­рахунків за реалізовані нафтопродукти тощо.

[Інформаційний лист від 23.04.2001 р. № 01-8/482 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Дек­рету Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір»].

143.3 25 квітня 2001 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Декрету Кабінету Міністрів України «Про акциз­ний збір» від 22.03.2001 № 2324-ПІ, якому не надано зворотної си­ли. Отже, з моменту набрання чинності цим Законом у вирішенні спорів, пов'язаних зі сплатою акцизного збору із оборотів з ре­алізації нафтопродуктів, виготовлених нафтопереробними підприємствами з давальницької сировини, що відбулися після 24.04.2001 p., слід враховувати таке. Відповідно до Закону пункт «а» статті 2 Декрету викладено у новій редакції, за якою платника­ми акцизного збору є суб'єкти підприємницької діяльності, а та­кож їх філії, відділення (інші відокремлені підрозділи) - виробни­ки підакцизних товарів на митній території України, у тому числі з давальницької сировини по товарах (продукції), на які встановле­но ставки акцизного збору у твердих сумах, а також замовники, за дорученням яких виготовляється продукція на давальницьких умовах по товарах, на які встановлено ставки акцизного збору у відсотках до обороту, які сплачують акцизний збір виробнику.

[Інформаційний лист від 23.04.2001 р. № 01-8/482 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Дек­рету Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір»].

184

144. Водночас у новій редакції викладено пункт «а»
статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.92 р.
№ 18-92 «Про акцизний збір», згідно з якою об'єктом опо­
даткування є обороти з реалізації вироблених в Україні
підакцизних товарів (продукції), у тому числі з давальниць­
кої сировини, шляхом їх продажу, обміну на інші товари
(продукцію, роботи, послуги), безплатної передачі товарів
(продукції) або з частковою їх оплатою, а також обсяги
відвантажених підакцизних товарів (продукції), виготовле­
них з давальницької сировини.

[Інформаційний лист від 23.04.2001 р. № 01-8/482 •«Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Дек­рету Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір»].

145. Умовою відвантаження виробником (переробником)
готової продукції, виготовленої з давальницької сировини, йо­
го власнику або за його дорученням іншій особі є докумен­
тальне підтвердження банківської установи про перерахуван­
ня відповідної суми акцизного збору на розрахунковий раху­
нок виробника (переробника).

[Інформаційний лист від 23.04.2001 р. № 01-8/482 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Дек­рету Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір»].

146. Законом України від 13.12.2001 р. «Про внесення змін
до Декрету Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір»
статтю 1 Декрету доповнено абзацами, у яких наводиться виз­
начення понять «давальницька сировина» і «давальницькі

умови».

[Інформаційний лист від 23.04.2001 р. № 01-8/482 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Дек­рету Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір»].

147. Відповідно до гш. «д» п. 13 Інструкції про порядок об­
числення і сплати податку на додану вартість отримані пози­
вачем дотації з бюджету як відшкодування понесених ним
збитків не можуть вважатися об'єктом оподаткування. Також
згідно із Законом України «Про податок на додану вартість»
бюджетні дотації теж не підлягають оподаткуванню.

[Лист від 05.05.2001 р. № 02-8/5-341/734].

148. Операції із застосуванням векселів не підлягають опо­
даткуванню на підставі пп. 11.11 ст. 11 Закону України «Про

185

податок на додану вартість», оскільки передача позивачу век­селя є оплатою третьою особою орендних платежів за дору­ченням фізичних осіб за безстрокове користування квартира­ми як їх постійного проживання і не може бути об'єктом опо­даткування ПДВ.

[Лист від 05.05.2001р. № 02-8/5-341/734].

149. Згідно із підпунктом 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Зако­
ну України «Про податок на додану вартість» підставою
для включення до складу податкового кредиту суми подат­
ку на додану вартість, сплаченої у зв'язку з придбанням то­
варів (робіт, послуг), є подання покупцем заяви до подат­
кового органу лише у разі порушення продавцем порядку
виписування податкової накладної на вимогу покупця.
Право ж на складання податкових накладних відповідно до
підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону надається ви­
ключно особам, зареєстрованим як платники податку у пе­
редбаченому Законом порядку. Отже, подання покупцем
відповідної заяви у наведеному випадку не може бути
підставою для включення суми податку на додану вартість
до складу податкового кредиту.

[п.2.3 Інформаційного листа від 07.06.2001 р. № 01-8/665 «Про де­які питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році»].

150. За несвоєчасну сплату збору до Державного інно­
ваційного фонду пеня не стягується.

[п.4 Листа від 11.06.2001 р. № 01-8/677 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

151. Рішення податкового органу про донарахування при­
буткового податку визнано недійсним, оскільки суб'єкт
підприємницької діяльності - фізична особа, який придбав
спеціальний торговий патент, звільняється від сплати прибут­
кового податку.

[п.5 Листа від 24.07.2001 р. № 01-8/824 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів дер­жавних та інших органів»].

152. Дія Закону України «Про патентування деяких видів
підприємницької діяльності» не поширюється на торговельну
діяльність підприємств і організацій споживчої кооперації, тому

186

рішення податкового органу про застосування до підприємства фінансових санкцій за здійснення торговельної діяльності без па­тенту визнано недійсним.

[п.6 Листа від 24.07.2001 р. № 01-8/824 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів дер­жавних та інших органів»].

153. Платник податку не припустився порушень податково­
го законодавства, оскільки отримані ним за договором позики
кошти не включаються до валового доходу і не підлягають опо­
даткуванню податком на прибуток.

[п.7Листа від 24.07.2001 р. № 01-8/824 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів дер­жавних та інших органів»].

154. Відповідно до статті 1 Декрету Кабінету Міністрів Ук­
раїни від 26.12.92 р. № 18-92 «Про акцизний збір» податковим
агентом вважається уповноважений державний орган, що
здійснює продаж підакцизних товарів, вилучених з вільного
обігу або конфіскованих у випадках, передбачених законодав­
ством. Статтею 6 Декрету передбачено, що податковий агент
не є платником акцизного збору, але є особою, уповноваженою
законодавством нараховувати, стягувати акцизний збір з його
платників та вносити його до бюджету. Оскільки Законами
України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконав­
че провадження» органам державної виконавчої служби таких
повноважень не надано, вони не є податковими агентами у ро­
зумінні статті 1 Декрету.

[п.1.1 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

155. Відповідно до пункту 3.1 статті 3 Закону України «Про
оподаткування прибутку підприємств» об'єктом оподаткуван­
ня є прибуток, який визначається шляхом зменшення суми
скоригованого валового доходу звітного періоду на суму вало­
вих витрат платника податку та суму амортизаційних відраху­
вань. Згідно з пунктом 4.1 статті 4 цього Закону валовий дохід
- це загальна сума доходу платника податку від усіх видів
діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного
періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як
на території України, її континентальному шельфі, виключній

187

(морській) економічній зоні, так і за її межами. Визначення терміну «доходи» містить пункт 4 Положення (стандарту) бух­галтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати», затвер­дженого наказом Міністерства фінансів України від 31.03.99 р. № 87, відповідно до якого доходами є збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зо­бов'язань, які призводять до зростання власного капіталу (крім зростання капіталу за рахунок внесків власників). Власним капіталом згідно з названим Положенням є частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зо­бов'язань. Статтею 374 Цивільного кодексу України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне уп­равління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а пози­чальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. У резуль­таті отримання позики зобов'язання зростають на суму, що дорівнює сумі позики, тобто сума власного капіталу позичаль­ника не зростає. Отже, сам факт отримання грошових коштів за договором позики не може свідчити про отримання доходу, оскільки таке джерело надходження коштів має своїм наслідком виникнення боргового зобов'язання.

[п.1.2 Листа від 29.08.2001 р. ЛС° 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

156. Відповідно до пункту 18 частини першої статті 14 Зако­
ну України «Про систему оподаткування» збір до Державного
інноваційного фонду належить до загальнодержавних податків
і зборів (обов'язкових платежів). Водночас законодавством не
визначено періоди і строки сплати цього збору. Отже, вимоги
щодо сплати платником податку пені за порушення строків
сплати збору до Державного інноваційного фонду не можуть
вважатися такими, що грунтуються на законі.

[п.1.3 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

157. Згідно з підпунктом 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону Ук­
раїни «Про податок на додану вартість» суми податку, що
підлягають сплаті до бюджету або відшкодуванню з бюджету,

188

визначаються як різниця між загальною сумою податкових зо­бов'язань, що виникли у зв'язку з будь-яким продажем товарів (робіт, послуг) протягом звітного періоду, та сумою податково­го кредиту звітного періоду. Відповідно до підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 названого Закону у разі коли на момент пе­ревірки платника податку органом державної податкової служ­би суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відпо­відальність у вигляді встановлених законом фінансових санкцій, нарахованих на непідтверджену суму податкового кредиту. Водночас Закон України «Про податок на додану вартість» не ставить застосування фінансових санкцій у за­лежність від факту отримання платником податку суми бюд­жетного відшкодування.

[п.1.4 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

158. Згідно з пунктом 5 статті 3 Закону України «Про регулю­
вання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньо­
економічної діяльності» органам державної податкової служби
України надано право стягувати у безспірному порядку з
суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України пеню за по­
рушення ними строків ввезення товарів (виконання робіт, на­
дання послуг), що імпортуються за бартерним договором.

[п.1.5 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

159. Підставою для застосування органом державної подат­
кової служби фінансових санкцій є сам факт порушення плат­
ником податку законодавства про оподаткування, незалежно
від того, у результаті якої перевірки - основної чи додаткової
- встановлено таке порушення.

[п.1.6 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

160. Відповідно до підпункту 1.3 пункту 1 Порядку скла­
дання декларації про прибуток підприємства, затвердженого
наказом Державної податкової адміністрації України від

189

08.07.97 p. № 214, декларація про прибуток підприємств скла­дається платниками податку. Підпунктом 1.4 пункту 1 цього Порядку встановлено, що у декларації не повинно бути ніяких підчисток, помарок, непомітних виправлень. Виправлення по­милок у декларації проводиться з дотриманням Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.95 р. № 88. її То ж до органів державної податкової служби, то вони згідно із статтею 10 Закону України «Про дер­жавну податкову службу в Україні» здійснюють контроль за додержанням законодавства про податки, інші платежі, прово­дять перевірки фактів приховування і заниження сум податків і інших платежів і забезпечують застосування та своєчасне стягнення сум фінансових санкцій, передбачених цим Зако­ном та іншими законодавчими актами України за порушення податкового законодавства.

[п.1.7 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

161. Відповідно до підпункту 5.2.4 пункту 5.2 статті 5 Закону
України «Про оподаткування прибутку підприємств» до складу
валових витрат включаються суми коштів, внесених до страхо­
вих резервів у порядку, передбаченому статтею 12 Закону. З
підпункту 12.2.2 пункту 12.2 статті 12 Закону вбачається, що
створення страхового резерву за рахунок збільшення валових
витрат здійснюється банками самостійно у розмірі, достатньо­
му для повного покриття ризиків неповернення основного бор­
гу за кредитами (іншими видами заборгованості), визнаними
нестандартними за методикою, яка встановлюється Національ­
ним банком України. Відповідну методику визначено Положен­
ням про порядок формування та використання резерву для
відшкодування можливих втрат за кредитними операціями
банків, затвердженим постановою Правління Національного
банку України від 06.07.2000 р. № 279.

[п.1.8 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

162. Дія підпункту 7.3.6 пункту 7.3 статті 7 Закону України
«Про оподаткування прибутку підприємств» поширюється на

190

будь-яку іноземну валюту або заборгованість в іноземній ва­люті, що перебуває на обліку платника податку на кінець звітного періоду.

[п.1.10 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

163. Відповідно до статті 6 Указу Президента України від
28.06.99 № 746/99 «Про спрощену систему оподаткування,
обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» суб'єкт
малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, не є
платником, зокрема, податку на прибуток підприємств. Отже,
пункт 6.1 статті 6 Закону України «Про оподаткування прибут­
ку підприємств» застосовується до правовідносин, що виникли
у звітному (податковому) кварталі після переходу платника
єдиного податку на загальну систему оподаткування.

[п.1.11 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

164. Відповідно до пункту 1.3 статті 1 Закону України «Про
порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюд­
жетами та державними цільовими фондами» податковий борг
(недоїмка) - це податкове зобов'язання (з урахуванням
штрафних санкцій за їх наявності), узгоджене платником по­
датків або встановлене судом, але не сплачене у встановлений
строк, а також пеня, нарахована на суму такого податкового
зобов'язання. Податкове зобов'язання, згідно з пунктом 1.2
статті 1 названого Закону, - це зобов'язання платника по­
датків сплатити до бюджетів або державних цільових фондів
відповідну суму коштів у порядку та у строки, визначені цим
Законом або іншими законами України. Відповідно до
підпункту 2.3.1 пункту 2.3 статті 2 Закону України «Про поря­
док погашення зобов'язань платників податків перед бюдже­
тами та державними цільовими фондами» органами, уповно­
важеними здійснювати заходи з погашення податкового боргу
(органами стягнення), є виключно податкові органи, а також
державні виконавці у межах їх компетенції.

[п.1.12 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

191

165. Коригування нормативів відрахувань від прибутково­
го податку з громадян до бюджетів не віднесено до компе­
тенції господарського суду.

[п.1.13 Листа від 29.08.2001 р № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

166. Статтею 36 Закону України «Про Державний бюд­
жет на 2001 рік» передбачено, що положення статей 1, 6 та
частин другої і третьої статті 35 цього Закону застосовують­
ся при складанні, затвердженні і виконанні бюджету Авто­
номної Республіки Крим та місцевих бюджетів. Відповідно
до пункту 3 статті 61 Закону України «Про місцеве самовря­
дування в Україні» складання і виконання районних І облас­
них бюджетів здійснюється відповідними державними
адміністраціями згідно з цим Законом та законом про бюд­
жетну систему.

[п.2 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

167. Обов'язок щодо сплати земельного податку у осіб, до
яких перейшло право на будівлі чи споруди, виникає з момен­
ту набуття цими особами названого права.

[п.2 Оглядового листа від 16.11.2001 р. № 01-8/1228 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зе­мельного законодавства»].

168. Встановлена законом пільга за земельним податком
поширюється на суб'єктів господарювання незалежно від їх
організаційно-правової форми та форми власності

[п.З Оглядового листа від 16.11.2001р. № 01-8/1228 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зе­мельного законодавства»].

169. Відсутність обов'язкових реквізитів податкової на­
кладної позбавляє покупця права на податковий кредит.

[п.1 Оглядового листа від 23.11.2001 р. № 01-8/1271 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про податки»].

170. Операції з перевезення залізницею експортних ван­
тажів між внутрішньою митницею і митницею на кордоні,
тобто без перетину державного кордону України, підляга-

192

ють оподаткуванню податком на додану вартість за ставкою 20 відсотків.

[п.2 Оглядового листа від 23.11.2001 р. № 01-8/1271 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про податки»].

171. Операції з передачі основних фондів як внесків до ста­
тутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні пра­
ва не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість.

[п.З Оглядового листа від 23.11.2001р. № 01-8/1271 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про податки»].

172. Відчуження майна, що перебуває у податковій заставі, по­
требує письмового узгодження з податковим органом.

[п.4 Оглядового листа від 23.11.2001 р. № 01-8/1271 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про податки»].

173. Наявність переплати податку не звільняє суб'єкта
підприємницької діяльності від відповідальності за порушен­
ня законодавства про податки.

[п.5 Оглядового листа від 23.11.2001 р. № 01-8/1271 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про податки»].

174. Платниками податку з власників транспортних засобів
та інших самохідних машин і механізмів є особи, у власності
яких є такі засоби.

[п.6 Оглядового листа від 23.11.2001 р. № 01-8/1271 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про податки»].

175. Курсові різниці, що виникли в результаті перерахунку
кредитних коштів в іноземній валюті у національну валюту
України, обґрунтовано віднесено платником податку на при­
буток до складу валових витрат.

[п.5 Оглядового листа від 27.11.2001р. № 01-8/1289 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням ва­лютного законодавства»].

176. Відповідно до підпункту 18.1.1 пункту 18.1 статті 18 За­
кону України «Про порядок погашення зобов'язань платників
податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»
(далі - Закон) списанню з платників податків підлягає податко-

193

вий борг (крім пені та штрафних санкцій), який виник станом на 31 грудня 1999 року і не сплачений на день набрання чин­ності цією статтею (21.02.2001 p.). Згідно із підпунктом 18.1.2 пункту 18.1 статті 18 Закону податковий борг, який виник у період з 1 січня 2000 року до 1 січня 2001 року і не сплачений на день набрання чинності цією статтею, може бути за бажанням платника податку розстрочений на певних умовах. Перелік по­датків і зборів (обов'язкових платежів), на які поширюється списання та розстрочення заборгованості згідно зі статтею 18 Закону, визначено у статтях 14 та 15 Закону України «Про сис­тему оподаткування», і він є вичерпним. Станом на 31 грудня 1999 року відрахування на дорожні роботи мали статус обов'яз­кових неподаткових платежів і у перелік податків і зборів (обов'язкових платежів), про які йдеться у статті 18 Закону, не входили. З огляду на викладене застосування до заборгованості з відрахувань на дорожні роботи норм Закону є безпідставним. Заборгованість з відрахувань на дорожні роботи підлягає спи­санню або реструктуризації тільки у випадках, передбачених за­конодавством, а саме: відповідно до Закону України «Про дер­жавну підтримку підприємств, науково-дослідних інститутів і організацій, які розробляють та виготовляють боєприпаси, їх елементи та вироби спецхімії», Закону України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників по­датків - підприємств тракторобудування та комбайнобудуван­ня», Закону України «Про списання заборгованості відкритого акціонерного товариства «АвтоЗАЗ», Закону України «Про спи­сання податкової заборгованості підприємств водного транс­порту, що виникла у зв'язку з обмеженням судноплавства по Дунаю», Закону України «Про економічний експеримент щодо стабілізації роботи підприємств легкої та деревообробної про­мисловості Чернівецької області».

[Інформаційний лист від 25.01.2002 р. № 01-8/95 «Про деякі пи­тання, пов'язані зі списанням та розстроченням заборгованості з відрахувань на дорожні роботи»].

177. За змістом статей 3, 5 та 6 Закону України «Про пода­ток на додану вартість» операції з продажу майна банкрута відносяться до об'єкта оподаткування і оподатковуються за ставкою 20 відсотків. Отже, у разі проведення операцій з про­дажу майна банкрута ліквідатор є платником податку на дода-

194

ну вартість у порядку, передбаченому Законом України «Про по­даток на додану вартість».

[п 2 Інформаційного листа від 12.02.2002 р. № 01-8/141 «Про деякі питання оподаткування операцій з продажу майна банкрута»].

178. Відповідно до статті 31 Закону України «Про відновлен­
ня платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»
кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на
задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цією
статтею. Вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових
платежів) задовольняються у третю чергу. Отже, податок на до­
дану вартість за операціями з продажу майна банкрута повинен
сплачуватись до бюджету лише після задоволення вимог креди­
торів першої та другої черг, визначених статтею 31 Закону, а не у
строк, встановлений підпунктом 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону
України «Про податок на додану вартість».

[п.З Інформаційного листа від 12.02.2002р. № 01-8/141 «Про деякг питання оподаткування операцій з продажу майна банкрута»].

179. Відповідно до частини 14 статті 21 Закону України
«Про відновлення платоспроможності боржника або визнан­
ня його банкрутом» розрахунки з кредиторами у процедурі са­
нації проводяться боржником відповідно до реєстру вимог
кредиторів, починаючи з дня затвердження господарським су­
дом звіту керуючого санацією у порядку черговості, передба­
ченому статтею 31 цього Закону. Отже, у разі продажу майна
боржника у процедурі санації сплата сум податку на додану
вартість за цими операціями провадиться до бюджету лише
після задоволення вимог кредиторів першої та другої черг.

[п.4 Інформаційного листа від 12.02.2002р. № 01-8/141 «Про деякі питання оподаткування операцій з продажу майна банкрута»].

180. Що слід вважати «недоплатою» у розумінні підпункту
17.1.3 пункту 17.1 статті 17 Закону України «Про порядок пога­
шення зобов'язань платників податків перед бюджетами та дер­
жавними цільовими фондами». З огляду на приписи підпункту
17.1.3 пункту 17.1 статті 17 названого Закону недоплатою у ро­
зумінні цього підпункту є сума податкового зобов'язання, яку
контролюючий орган донараховує самостійно. Слід враховува­
ти, що штрафні санкції застосовуються у розмірі п'яти відсотків
від суми недоплати за кожний з податкових періодів, встановле­
них для сплати податку, збору (обов'язкового платежу), почина-

195

ючи з податкового періоду, на який припадає така недоплата, та закінчуючи податковим періодом, на який припадає отримання платником податкового повідомлення від контролюючого орга­ну, але не більше двадцяти п'яти відсотків названої суми та не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Наявність переплати податку не звільняє суб'єкта під­приємницької діяльності від відповідальності за порушення за­конодавства про податки, оскільки закон пов'язує застосування штрафних санкцій до платника податку з виявленням факту по­рушення законодавства про податки. Штрафні санкції не засто­совуються у разі, коли платник податку до початку перевірки ор­ганом державної податкової служби самостійно виявив пору­шення в обчисленні податку, письмово повідомив про це подат­ковий орган і здійснив відповідні розрахунки з бюджетом.

[п.2.2 Інформаційного листа від 13.02.2002р. № 01-8/155 «Про де­які питання практики застосування окремих норм чинного законодав­ства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інфор­маційних листів»].

181. Згідно з абзацом четвертим пункту 1 статті 2 Закону Ук­раїни «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» (у редакції Закону України від 17.02.2000 № 1461-ІП) фактичні витрати на виплату і доставку пенсій, призначених відповідно до пунктів «б» - «з» статті 13 Закону України «Про пенсійне забез­печення», є об'єктом оподаткування за ставкою 100 відсотків. От­же, у разі несплати такого збору у встановлений строк відповідні кошти є податковим боргом (недоїмкою), здійснювати заходи з погашення якого згідно з підпунктом 2.3.1 пункту 2.3 статті 2 За­кону України «Про порядок погашення зобов'язань платників по­датків перед бюджетами та державними цільовими фондами» ма­ють право лише податкові органи. Що ж до права органів Пенсійного фонду звертатися до господарського суду з позовами про стягнення заборгованості за названими витратами, яка виник­ла до набрання чинності Законом України від 17.02.2000 № 1461-ІП, тобто до 15.03.2000, коли такі витрати не мали статусу об'єкта оподаткування, то відповідне питання повинно вирішуватись з урахуванням приписів частини другої статті 1 ГПК.

[п.2.4 Інформаційного листа від 13.02.2002 р. № 01-8/155 «Про де­які питання практики застосування окремих норм чинного законодав­ства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інфор­маційних листів»].

196

182. Відповідно до підпункту 7.2.3 пункту 7.2 статті 7 Закону
України «Про податок на додану вартість» податкова накладна
складається у момент виникнення податкових зобов'язань про­
давця у двох примірниках, є звітним податковим документом і
одночасно розрахунковим документом. Підпунктом 7.2.1 пункту
7.2 цієї статті визначено, що податкова накладна повинна місти­
ти, зокрема, порядковий номер і місце розташування юридичної
особи або місце податкової адреси фізичної особи, зареєстрова­
ної як платник податку на додану вартість. Відсутність цих
реквізитів позбавляє покупця права на включення до податково­
го кредиту витрат зі сплати податку на додану вартість на
підставі такої накладної, оскільки вона не відповідає вимогам
Закону. Водночас слід мати на увазі, що згідно з підпунктом 7.2.6
пункту 7.2 статті 7 Закону у разі порушення продавцем порядку
виписування податкової накладної покупець має право зверну­
тися до кінця поточного податкового періоду з відповідною за­
явою до податкового органу за своїм місцезнаходженням. До за­
яви додаються копії товарних чеків або інших розрахункових до­
кументів, що засвідчують придбання товарів (робіт, послуг).
Своєчасно подана заява є підставою для включення до податко­
вого кредиту суми податку на додану вартість, сплачену у зв'яз­
ку з придбанням товарів (робіт, послуг).

[п. 11нформаційного листа від 14.02.2002р. № 01-8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на до­дану вартість»].

183. Відповідно до підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Зако­
ну України «Про податок на додану вартість» право на нараху­
вання податку на додану вартість та складання податкових на­
кладних надається виключно особам, зареєстрованим як плат­
ники податку у передбаченому Законом порядку. Отже, подат­
кові накладні, що видані не зареєстрованою у податковому ор­
гані особою, не надають покупцеві права віднести відповідні
суми податку на додану вартість до податкового кредиту.

[п.2 Інформаційного листа від 14.02.2002 p. Ns 01 -8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на до­дану вартість»].

184. Відповідно до підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Зако­
ну України «Про податок на додану вартість» не дозволяється
включення до податкового кредиту будь-яких витрат по

197

сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) - ак­том прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг). У разі коли на момент перевірки платника по­датку органом державної податкової служби суми податку, по­передньо включені до складу податкового кредиту, залиша­ються не підтвердженими зазначеними у цьому підпункті до­кументами, платник податку несе відповідальність у вигляді встановлених законодавством фінансових санкцій, нарахова­них на цю суму податкового кредиту. Включення до податко­вої декларації суми податку на додану вартість, яка підлягає відшкодуванню з бюджету, без належного підтвердження є за­вищенням такого відшкодування і відповідно заниженням по­даткового зобов'язання платника податку. Оскільки у таких випадках відповідно до підпункту «б» підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 Закону України «Про порядок погашення зо­бов'язань платників податків перед бюджетами та державни­ми цільовими фондами» податковий орган самостійно визна­чає суму податкового зобов'язання, до платника податку за­стосовуються штрафні санкції, передбачені підпунктом 17.1.3 пункту 17.1 статті 17 цього Закону.

[п.З Інформаційного листа від 14.02.2002 р. № 01-8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на до­дану вартість»].

185. Стаття 7 Закону України «Про податок на додану вартість» визначає порядок обчислення і сплати податку на додану вартість, і підпунктом 7.7.1 пункту 7.7 цієї статті вста­новлено, що суми податку, які підлягають сплаті до бюджету або відшкодуванню з бюджету, визначаються як різниця між загальною сумою податкових зобов'язань, що виникли у зв'яз­ку з будь-яким продажем товарів протягом звітного періоду, та сумою податкового кредиту звітного періоду. Відповідно до підпункту 7.7.3 пункту 7.7 статті 7 Закону у разі коли за ре­зультатами звітного періоду сума податку на додану вартість, визначена згідно з підпунктом 7.7.1 цієї статті, має від'ємне значення, така сума підлягає відшкодуванню платнику подат­ку з Державного бюджету України протягом місяця, наступно­го після подачі декларації. Підставою для отримання відшко-

198

дування є дані тільки податкової декларації за звітний період. Згідно з пунктом 3.4 Порядку заповнення та подання податко­вої декларації по податку на додану вартість, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від

97. р. № 166 (у редакції наказу Державної податкової
    адміністрації України від 18.04.2001 р. № 170), платник подат­
    ку самостійно обчислює суму податкового зобов'язання, яку
    зазначає у декларації. Дані, наведені у декларації, мають
    відповідати даним бухгалтерського обліку платника та даним
    книг податкового обліку. Відповідно до статті 11 Закону Ук­
    раїни «Про державну податкову службу в Україні» органи дер­
    жавної податкової служби здійснюють, зокрема, перевірку
    бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій. Згідно з
    наказом Державної податкової адміністрації України від

97. р. № 139 «Про посилення контролю за проведенням
    установленого порядку відшкодування податку на додану
    вартість» відшкодування податку на додану вартість у сумі
    більше 10000 гривень проводиться після документальної пе­
    ревірки платника та зустрічних перевірок його основних по­
    стачальників, за наявності дозволу на відшкодування вище­
    стоящого податкового органу. З огляду на викладене, обов'яз­
    ковість проведення зустрічних перевірок визначається подат­
    ковими органами самостійно. Проте призначення податковим
    органом проведення такої перевірки не може подовжити виз­
    начений Законом місячний термін відшкодування з Держав­
    ного бюджету України податку на додану вартість (з цього
    приводу див. пункт 4 оглядового листа Вищого арбітражного
    суду України від 07.02.2000 № 01-8/48).

[п.4 Інформаційного листа від 14.02.2002р. № 01-8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на до­дану вартість»].

186. Згідно з абзацом першим підпункту 7.7.3 пункту 7.7 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» у разі коли за результатами звітного періоду сума, визначена згідно з підпунктом 7.7.1 цієї статті, має від'ємне значення, та­ка сума підлягає відшкодуванню платнику податку з Держав­ного бюджету України протягом місяця, наступного після по­дачі декларації. Отже, за загальним правилом перебіг строку відшкодування податку на додану вартість розпочинається з

199

першого числа місяця, наступного після подачі платником по­датку декларації, відповідно до вимог підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Закону України «Про порядок погашення зо­бов'язань платників податків перед бюджетами та державни­ми цільовими фондами». Слід мати на увазі, що згідно з абза­цом шостим підпункту 7.7.3 пункту 7.7 статті 7 Закону для підприємств гірничо-металургійного комплексу, які брали участь в економічному експерименті, що проводився з 1 липня 1999 року до 1 січня 2002 року, у разі коли за результатами звітного періоду сума податку на додану вартість, визначена як різниця між загальною сумою податкових зобов'язань та сумою податкового кредиту за будь-якими операціями з купівлі-продажу товарів (робіт, послуг), мала від'ємне значен­ня, така сума підлягала відшкодуванню з Державного бюдже­ту України платнику податку протягом місяця, що наступав після подання податкової декларації. Таким чином, для підприємств гірничо-металургійного комплексу, що були включені до Переліку підприємств, які брали участь в еко­номічному експерименті, затвердженому Кабінетом Міністрів України за погодженням з Комітетом Верховної Ради України з питань промислової політики, перебіг строку відшкодування податку на додану вартість за податковими періодами з 1 лип­ня 1999 року до 1 січня 2002 року розпочинався з дня, наступ­ного після подання декларації платником податку.

[п.5 Інформаційного листа від 14.02.2002р. № 01-8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на до­дану вартість»].

187. Відповідно до підпункту 7.7.3 пункту 7.7 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» суми, що не відшко­довані платнику податку протягом місяця, наступного після по­дачі декларації, вважаються бюджетною заборгованістю. На су­му бюджетної заборгованості нараховуються проценти на рівні 120 відсотків від облікової ставки Національного банку Ук­раїни, встановленої на момент її виникнення, протягом строку її дії, включаючи день погашення. Порядок відшкодування подат­ку на додану вартість затверджено наказом Державної податко­вої адміністрації України та Головного управління Державного казначейства України від 02.07.97 р. № 209/72 (у редакції нака­зу Державної податкової адміністрації України та Державного

200

казначейства України від 21.05.2001 № 200/86). Відповідно до пунктів 6.3 - 6.5 цього Порядку податкові органи в особовому рахунку платника податку за прострочення терміну відшкоду­вання податку на додану вартість нараховують проценти (на рівні 120 відсотків річних від облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент її виникнення, протягом строку її дії, включаючи день погашення), які за заявою платни­ка податку можуть бути перераховані на його розрахунковий рахунок або направлені на погашення податкового зобов'язання з податку на додану вартість. Затверджена названим Порядком форма висновку про суми відшкодування податку на додану вартість містить вказівки про відшкодування з бюджету загаль­ної суми відшкодування, у тому числі процентів за несвоєчасне відшкодування податку на додану вартість.

[п.6 Інформаційного листа від 14.02.2002р. № 01-8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на до­дану вартість»].

188. Згідно з підпунктом 7.7.3 пункту 7.7 статті 7 Закону Ук­
раїни «Про податок на додану вартість» платник податку має
право у будь-який момент після виникнення бюджетної забор­
гованості звернутися до суду з позовом про стягнення коштів
бюджету. Отже, за змістом цієї норми Закону платник податків
не позбавлений права звертатися до суду з позовами про стяг­
нення відсотків за бюджетною заборгованістю у зв'язку з не­
своєчасним відшкодуванням суми податку на додану вартість.
Закон не передбачає можливості стягнення бюджетної забор­
гованості з урахуванням індексу інфляції. Що ж до цивільно-
правових норм, то згідно із статтею 2 Цивільного кодексу Ук­
раїни вони не застосовуються до податкових і бюджетних
відносин. Водночас слід мати на увазі, що відповідно до части­
ни третьої статті 13 Закону України «Про державну податкову
службу в Україні» збитки, завдані неправомірними діями поса­
дових осіб органів державної податкової служби, підлягають
відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету.

[п.7 Інформаційного листа від 14.02.2002 р. № 01-8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на до­дану вартість»].

189. Відповідно до вимог підпункту 3.2.8 пункту 3.2 статті З
Закону України «Про податок на додану вартість» не є

201

об'єктом оподаткування податком на додану вартість операції з передачі основних фондів як внеску до статутного фонду юри­дичної особи для формування її цілісного майнового комплек­су в обмін на її корпоративні права, у тому числі при ввезенні основних фондів на митну територію України (крім підакциз­них товарів). Відповідно до пункту 3 статті 1 Закону України «Про режим іноземного інвестування» підприємством з іно­земними інвестиціями є підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законо­давства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків. Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс. Статтею 3 названого Закону передбачено можливість здійснення іноземних інвестицій у формі часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юри­дичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств. Згідно із статтею 13 Закону України «Про режим іноземного інвестування» іноземні інвестиції підлягають дер­жавній реєстрації у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. Отже, якщо іноземним інвестором внесено іноземну інвестицію в обсязі статутного фонду підприємства, така операція з передачі основних фондів як внесків до статут­ного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість.

[п.9 Інформаційного листа від 14.02.2002 р. № 01-8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на до­дану вартість»].

190. Відповідно до пункту 1.19 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» бартер (товарний обмін) є господарською операцією, яка передбачає проведення розрахунків за товари (роботи, послуги) у будь-якій формі, іншій, ніж грошова, включаючи будь-які види заліку та пога­шення взаємної заборгованості, в результаті яких не передба­чається зарахування коштів на рахунки продавця для компен­сації вартості таких товарів (робіт, послуг). За змістом статті 1 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» цінні па­пери можуть бути використані для здійснення розрахунків. Згідно зі статтею 21 цього Закону вексель - це цінний папір,

202

який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей влас­нику векселя (векселедержателю). Відповідно до пункту 13 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в націо­нальній валюті, затвердженої постановою Правління Націо­нального банку України від 29.03.2001 № 135, у здійсненні роз­рахунків може застосовуватись, зокрема, вексельна форма ос­танніх. З огляду на викладене, операція з передачі споживачем векселя за спожиту електроенергію (тобто коли вексель є роз­рахунковим документом, а не товаром) не є бартерною і не опо­датковується податком на додану вартість.

[п.10 Інформаційного листа від 14.02.2002р. № 01-8/157 «Про де­які питання практики застосування Закону України «Про податок на додану вартість»].

191. Згідно з приписами статті 3 Указу Президента України від 03.07.98 № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» (у ре­дакції Указу Президента України від 28.06.99 р. № 746/99) суб'єкт підприємницької діяльності не є платником податку на додану вартість, якщо ним прийнято рішення сплачувати єдиний податок за ставкою 10 відсотків суми виручки від ре­алізації продукції (товарів, робіт, послуг), за винятком акциз­ного збору. Відповідно до підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» право на нарахування податку на додану вартість та складання подат­кових накладних надається виключно особам, зареєстрова­ним як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 Закону. Суб'єкти підприємницької діяльності, що перейшли на спрощену систему оподаткування, яка не передбачає спла­ти податку або передбачає його сплату в іншому, ніж визначе­но Законом, порядку, втрачають право на нарахування подат­ку, податковий кредит та складання податкової накладної, а також на отримання відшкодування за податковий період, в якому відбувся такий перехід. Це правило поширюється та­кож на підприємства з іноземними інвестиціями, звільнені від сплати податку.

[п.11 Інформаційного листа від 14.02.2002 р. № 01-8/157 «Про де­які питання практики застосування Закону України «Про податок на додану вартість»].

203

192. Відповідно до статті 3 Указу Президента України від 03.07.98 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» (у ре­дакції Указу Президента України від 28.06.99 № 746/99) суб'єкт підприємницької діяльності не є платником податку на додану вартість, якщо ним прийнято рішення сплачувати єди­ний податок за ставкою 10 відсотків суми виручки від ре­алізації продукції (товарів, робіт, послуг), за винятком акциз­ного збору. Отже, Указ передбачає звільнення суб'єктів малого підприємництва від сплати податку на додану вартість лише з операцій, пов'язаних з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), тому податок на додану вартість з операцій щодо вве­зення (пересилання) товарів на митну територію України спла­чується такими суб'єктами підприємницької діяльності на за­гальних підставах відповідно до чинного законодавства.

[п. 12 Інформаційного листа від 14.02.2002 р. № 01-8/157 «Про де­які питання практики застосування Закону України «Про податок на додану вартість»].

8. ЗАХИСТ ЕКОНОМІЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

1. Відповідно до статті 11 Закону України «Про обмеження
монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у
підприємницькій діяльності» Антимонопольний комітет Ук­
раїни має право давати підприємцям обов'язкові для виконан­
ня розпорядження про припинення порушень антимонополь-
ного законодавства та про відновлення початкового стану, про
примусовий поділ монопольних утворень, припинення непра­
вомірних угод між підприємцями.

[п.1 Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»].

2. Антимонопольному комітету України надане також право да­
вати органам управління обов'язкові для виконання розпоряджен­
ня про скасування або зміну прийнятих ними неправомірних актів,
про припинення порушень і укладених ними угод, що суперечать
антимонопольному законодавству.

[п.1 Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»].

3. Антимонопольний комітет України утворює територіальні
управління, повноваження яких визначаються цим Комітетом у
межах його компетенції (стаття 9 Закону України «Про обме­
ження монополізму та недопущення недобросовісної конку­
ренції у підприємницькій діяльності»). Отже, Антимонополь­
ний комітет України має право делегувати свої права щодо дачі
підприємцям та органам управління обов'язкових для виконан­
ня розпоряджень, передбачених абзацами 3 та 4 статті 11 Закону
України «Про обмеження монополізму та недопущення недоб­
росовісної конкуренції у підприємницькій діяльності».

[п.1 Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»].

4. Розпорядження Антимонопольного комітету України і йо­
го територіальних управлінь підлягають виконанню у передба­
чені цими розпорядженнями строки (стаття 25 Закону України
«Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної
конкуренції у підприємницькій діяльності»). Якщо підприємець

205

ухиляється від виконання такого розпорядження, Антимоно-польний комітет України або його територіальне управління, яке має відповідне повноваження Комітету і статус юридичної особи, має право на загальних підставах звернутися до арбітраж­ного суду з позовом про примусове усунення порушень антимо-нопольного законодавства.

[п.2 Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»].

5. Антимонопольному комітету України або його тери­
торіальному управлінню надане право звернення до арбітраж­
ного суду з позовами тільки до підприємця, а не до органу уп­
равління, який не виконує їх розпорядження про скасування
або зміну прийнятих ним неправомірних актів, про припинен­
ня порушень і укладених ним угод, що суперечать антимоно-
польному законодавству (абзац 8 статті 11 Закону України
«Про обмеження монополізму та недопущення недобро­
совісної конкуренції у підприємницькій діяльності»).

[п2 Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»].

6. У разі порушення суб'єктом підприємницької діяльності
- юридичною особою статей 4, 5 і 7 Закону України «Про об­
меження монополізму та недопущення недобросовісної кон­
куренції у підприємницькій діяльності» незаконно одержаний
ним прибуток підлягає стягненню до державного бюджету.
Відповідно до статей 11 та 21 Закону таке стягнення здійснює
арбітражний суд за позовом Антимонопольного комітету Ук­
раїни або його територіального управління.

[п.З Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»].

1. У випадках, передбачених статтею 19 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобро­совісної конкуренції у підприємницькій діяльності», Антимо-нопольний комітет України або його територіальне уп­равління, якому надані такі повноваження, приймають розпо­рядження про накладання на підприємців штрафів (абз. 7 ст. 11 Закону). З дня одержання такого розпорядження підприємці

206

зобов'язані у 30-денний строк сплатити накладений на них штраф, а у разі відмови від сплати штрафу його стягують у безспірному порядку (стаття 25 Закону). Таким чином, позови про стягнення штрафів, встановлених статтею 19 Закону, не підлягають вирішенню арбітражним судом.

[п.4 Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 •«Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяль­ності»].

8. Відповідно до статті 24 Закону України «Про обмеження
монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у
підприємницькій діяльності» у випадках незгоди з розпоряд­
женням Антимонопольного комітету України і його тери­
торіальних управлінь, підприємці, органи влади і управління
та інші заінтересовані особи мають право звернутися до
арбітражного суду із заявою про скасування чи зміну повністю
або частково розпорядження Антимонопольного комітету Ук­
раїни і його територіальних управлінь. Оскільки цією статтею
Закону не зроблено винятку щодо розпорядження про накла­
дання штрафів, встановлених статтею 19 Закону, підприємці
мають право звернутися до арбітражного суду із заявою про
скасування чи зміну такого розпорядження в порядку, перед­
баченому Арбітражним процесуальним кодексом України.

[п.5 Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяль­ності»].

9. Неправомірні розпорядження Антимонопольного
комітету України або його територіальних управлінь можуть
заподіяти збитки. Такі збитки відшкодовуються за рахунок
державного бюджету незалежно від вини конкретних посадо­
вих осіб Антимонопольного комітету України і його тери­
торіальних управлінь (пункт 3 статті 24 Закону України «Про
обмеження монополізму та недопущення недобросовісної
конкуренції у підприємницькій діяльності»).

[п.6 Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяль­ності»].

207

10. Антимонопольним комітетом у судовому порядку та­кож відшкодовуються в повному обсязі збитки, заподіяні роз­голошенням відомостей, що становлять комерційну таємницю (абз. 4 ст. 13 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»). У випадку відхилення претензії про відшкоду­вання заподіяних збитків заінтересована особа має право на загальних підставах звернутися до арбітражного суду з відповідним позовом до Антимонопольного комітету України або його територіального управління.

[п.6 Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»].

1. Зловживання монопольним становищем та недобро­совісна конкуренція (статті 4 та 7 Закону України «Про обме­ження монополізму та недопущення недобросовісної конку­ренції у підприємницькій діяльності») можуть заподіяти збит­ки іншим господарюючим суб'єктам. Такі збитки підлягають відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб відповідно до норм цивільного законодавства України, тобто глави 40 Цивільного кодексу України (стаття 22 Закону).

(п.7 Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»].

8. Чинне законодавство України, зокрема, пункт 1 статті 3 і пункт 1 статті 5 Закону України «Про підприємства в Україні» та частина перша статті 4 Закону України «Про господарські това­риства» передбачають необхідність погодження у ряді випадків рішень про створення, реорганізацію суб'єктів підприємницької діяльності з Антимонопольним комітетом України. Такі випадки передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 11 лис­топада 1994 року № 765 «Про запровадження механізму за­побігання монополізації товарних ринків», а щодо господарських товариств - Положенням про холдінгові компанії, що створю­ються у процесі корпоратизації та приватизації, затвердженим Указом Президента України від 11 травня 1994 року № 224.

[п.З Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

208

і

9. Рішення про створення об'єднання потребує згоди Анти-
монопольного комітету України в усіх випадках. Порядок роз­
гляду заяв на одержання згоди визначається нормативними
актами Антимонопольного комітету України.

[п.З Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

10. У разі відмови Антимонопольного комітету України у
наданні згоди на створення, реорганізацію суб'єкта
підприємницької діяльності засновник останнього, який є
юридичною особою, вправі звернутися до арбітражного суду із
заявою про визнання недійсним відповідного рішення (розпо­
рядження) Антимонопольного комітету України.

[п.З Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

11. За відсутності згоди Антимонопольного комітету України
чи його органу на створення, реорганізацію чи ліквідацію суб'єкта
підприємницької діяльності відповідно до Положення про кон­
троль за економічною концентрацією, затвердженого розпоряд­
женням Антимонопольного комітету України від 25.05.98 р.
№ 134-р (у редакції розпорядження Антимонопольного комітету
України від 18.02.2000 № 31-р), акт державної реєстрації суб'єкта
підприємницької діяльності або рішення про його реорганізацію
чи ліквідацію повинне визнаватися недійсним.

[п.19 Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

12. Згідно з пунктом 3 статті 25 Закону України «Про обме­
ження монополізму та недопущення недобросовісної конку­
ренції у підприємницькій діяльності» (в редакції Закону Ук­
раїни від 18.11.97) у разі відмови підприємця від сплати штра­
фу та пені стягнення проводиться за рішенням суду
(арбітражного суду) за позовом Антимонопольного комітету
України чи його територіального відділення. Що ж до роз­
поділу коштів, стягнутих'до Державного бюджету та цільово­
го позабюджетного фонду розвитку та захисту конкуренції, то
він повинен здійснюватись не арбітражним судом, а антимо-
нопольними органами відповідно до вимог названого Закону,

14 2-304

209

а також постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.94 № 264 та інших підзаконних актів.

[п. 12 Листа від 17.08.98 р. № 01-8/314 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

13. Визнання недійсними рішень Антимонопольного коміте­ту України чи його територіальних відділень і скасування по­станов цих органів тягнуть за собою аналогічні наслідки. У разі пропуску заявником з поважних причин тридцятиденного строку, встановленого статтею 24 Закону України «Про обме­ження монополізму та недопущення недобросовісної конку­ренції у підприємницькій діяльності» для звернення до арбітражного суду з заявою про скасування чи зміну повністю або частково рішення названих органів, арбітражний суд вправі поновити цей строк, як і будь-який інший процесуальний строк.

[п.5 Листа від 31.03.99р. № 01-8/141 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 1998 році»].

13. Стаття 19 Закону України «Про обмеження моно­
полізму та недопущення недобросовісної конкуренції у
підприємницькій діяльності» не ставить обов'язок суб'єкта
підприємницької діяльності сплатити штраф за порушення
антимонопольного законодавства у залежність від фінансово­
го стану платника. Стаття 205 Цивільного кодексу України на­
дає суду право зменшувати розмір неустойки (пені, штрафу)
лише у випадках порушення суб'єктом підприємницької
діяльності зобов'язань за цивільно-правовими угодами. Тому
арбітражному суду слід керуватись вимогами антимонополь­
ного законодавства.

[п.6 Листа від 31.03.99р. № 01-8/141 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 1998 році»].

14. Відповідно до статті 31 Закону України «Про забезпечення
санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» систе­
му державної санітарно-епідеміологічної служби становлять, зок­
рема, органи, установи і заклади санітарно-епідеміологічного
профілю Міністерства охорони здоров'я України. Пунктом 4 По­
ложення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Ук­
раїні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від
22.06.99 № 1109, обласні санітарно-епідеміологічні станції відне­
сено до системи державної санітарно-епідеміологічної служби. На

210

установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби системи Міністерства охорони здоров'я України покладаються функції спеціально уповноважених відповідних адміністративно-територіальних, транспортних та об'єктових органів державного санітарно-епідеміологічного нагляду. Отже, обласні санітарно-епідеміологічні станції можуть бути суб'єктами відповідальності, передбаченої статтею 6 Закону України «Про обмеження моно­полізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності».

[п.3Листа від30.12.99р. № 01-8/612 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

15. Монопольним визнається становище суб'єкта господарю­
вання, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 %.

[п.7 Листа від 10.03.2000р. № 01-8/106 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

16. Укладення угоди, що призвела до встановлення моно­
польних тарифів на оплату послуг щодо реєстрації прав влас­
ності на іменні цінні папери акціонерних товариств, визнано
антиконкурентними узгодженими діями, відповідальність за
вчинення яких передбачена Законом України «Про обмежен­
ня монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції
у підприємницькій діяльності».

[п.3.1 Оглядового листа від 04.12.2000 р. № 01-8/719 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з функціонуванням ринку цінних паперів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

17. Несвоєчасне подання суб'єктом господарювання на ви­
могу державного уповноваженого Антимонопольного коміте­
ту України передбаченої законом інформації є порушенням
антимонопольного законодавства і тягне за собою застосуван­
ня штрафних санкцій.

[п.1 Оглядового листа від 17.04.2001 р. № 01-8/459 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів за участю органів Антимонополь­ного комітету України (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

18. Передбачений частиною першою статті 303 Кодексу
України про адміністративні правопорушення тримісячний
строк не підлягає застосуванню до правовідносин, пов'яза-

W'2-зм 211

них зі стягненням штрафних санкцій з суб'єктів господарю­вання - юридичних осіб за порушення ними антимонополь-ного законодавства.

[п.2 Оглядового листа від 17.04.2001 р. № 01-8/459 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів за участю органів Антимонополь-ного комітету України (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

19. Суб'єкт господарювання, частка якого на ринку
відповідного товару перевищує 35 відсотків, визнається та­
ким, що займає монопольне становище.

[п.З Оглядового листа від 17.04.2001 р. № 01-8/459 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів за участю органів Антимонополь-ного комітету України (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

20. Нав'язування суб'єктом господарювання - моно­
полістом таких умов договору, які ставлять контрагентів в
нерівне становище, а також його часткова або повна відмова
від надання послуг за відсутності альтернативних можливо­
стей, що призводить до створення дефіциту на ринку, роз­
глядаються як зловживання монопольним становищем.

[п.4 Оглядового листа від 17.04.2001 р. № 01-8/459 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів за участю органів Антимонополь-ного комітету України (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

21. Факт нав'язування суб'єктом господарювання товару,
не потрібного контрагенту, повинен бути доведений антимо-
нопольним органом.

[п.5 Оглядового листа від 17.04.2001 р. № 01-8/459 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів за участю органів Антимонополь-ного комітету України (за матеріалами судової колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

22. Група суб'єктів господарювання, хоча б один з яких
здійснює контроль над іншими, вважається єдиним суб'єктом
господарювання, який визнається таким, що займає моно­
польне становище у разі, якщо його частка на ринку
відповідного товару перевищує 35 відсотків.

[п.6 Оглядового листа від 17.04.2001 р. № 01-8/459 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів за участю органів Антимонополь-ного комітету України (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

212

9. ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

1. Частина друга статті 205 Цивільного кодексу України не вміщує посилання на майновий стан сторін як на підставу зменшення розміру неустойки, що підлягає стягненню зі сто­рони, винної у порушенні зобов'язань.

[п.3.9.2 Роз'яснення від 25.02.92р. № 01-6/244 «Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу Ук­раїни»].

1. За невиконання або неналежне виконання зобов'язання боржником він на вимогу кредитора зобов'язаний відшкодува­ти кредиторові завдані цим збитки, а також сплатити встанов­лену законом або договором неустойку (штраф, пеню).

[п.1 Роз'яснення від 20.05.92 р. № 01-8/598 «Про застосування статті 209 Цивільного кодексу України»].

3. Майнова відповідальність відповідно до статті 209
Цивільного кодексу України покладається на боржника лише
при наявності його вини у невиконанні чи неналежному вико­
нанні зобов'язання, крім випадків, коли чинним законодавст­
вом або договором прямо передбачена відповідальність неза­
лежно від вини. Вирішуючи спори, пов'язані з невиконанням
або неналежним виконанням зобов'язань, арбітражні суди по­
винні послідовно застосовувати принцип вини.

[п.2 Роз'яснення від 20.05.92 р. № 01-8/598 «Про застосування статті 209 Цивільного кодексу України»].

4. Оскільки відповідно до статті 209 Цивільного кодексу
України відсутність вини доводиться стороною, яка порушила
зобов'язання, арбітражні суди повинні виходити з того, що
відповідач у випадку невизнання позову з мотиву відсутності
вини зобов'язаний довести свої заперечення. Якщо подані сто­
ронами докази є недостатніми, арбітражний суд зобов'язаний
витребувати від сторін, інших підприємств, установ і ор­
ганізацій, незалежно від їх участі у справі, документи і ма­
теріали, які необхідні для правильного вирішення спору.

[п.З Роз'яснення від 20.05.92 р. № 01-8/598 «Про застосування статті 209 Цивільного кодексу України»].

5. У разі визнання арбітражним судом недоведеним факту
невиконання або неналежного виконання зобов'язання відпо­
відач звільняється від майнової відповідальності не на підставі

213

статті 209 Цивільного кодексу України, а тому, що позивач не довів факт порушення боржником зобов'язання. Відповідач звільняється від відповідальності на підставі статті 209 Цивільного кодексу України тільки тоді, коли невиконання або неналежне виконання зобов'язання мало місце, але він довів відсутність у цьому своєї вини.

[п.4 Роз'яснення від 20.05.92 р. № 01-8/598 «Про застосування статті 209 Цивільного кодексу України»].

6. Чинне законодавство надає арбітражному суду право
зменшувати розмір відповідальності боржника якщо невико­
нання або неналежне виконання зобов'язання виникло з вини
обох сторін, або кредитор навмисно або з необережності спри­
яв збільшенню розміру збитків, а також не вжив заходів до їх
зменшення (стаття 211 Цивільного кодексу України). Крім то­
го, відповідно до статті 205 Цивільного кодексу України і
пункту 3 статті 83 Арбітражного процесуального кодексу Ук­
раїни арбітражний суд має право у виняткових випадках змен­
шувати розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стяг­
ненню з сторони, що порушила зобов'язання. Таким чином,
стаття 209 Цивільного кодексу України не наділяє арбітраж­
ний суд правом зменшення розміру відповідальності боржни­
ка, а стаття 205 Цивільного кодексу України і пункт 3 статті 83
Арбітражного процесуального кодексу України не є підстава­
ми для зменшення розміру збитків, що завдані неналежним
виконанням зобов'язання.

[п.5 Роз'яснення від 20.05.92 р. № 01-8/598 «Про застосування статті 209 Цивільного кодексу України»].

7. Вирішуючи питання про відшкодування боржником
збитків, завданих невиконанням зобов'язання, арбітражний
суд повинен враховувати причинний зв'язок між фактом не­
виконання або неналежного виконання зобов'язання і
розміром завданих цим збитків.

[п.6 Роз'яснення від 20.05.92 р. № 01-8/598 «Про застосування статті 209 Цивільного кодексу України»].

8. Якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язан­
ня виникло з вини обох сторін (принцип змішаної відповідаль­
ності), необхідно враховувати ступінь вини кожної із сторін.

[п.6 Роз'яснення від 20.05.92 р. № 01-8/598 «Про застосування статті 209 Цивільного кодексу України»].

214

9. Якщо в договорі відсутня умова про строк попередньої
оплати продукції, то у цьому випадку зобов'язання щодо
здійснення попередньої оплати не визначене строком його ви­
конання. У такому випадку сторони повинні керуватись стат­
тею 165 Цивільного кодексу України, тобто покупець повинен
виконати своє зобов'язання в семиденний строк з дня пред'яв­
лення вимоги поставщика здійснити попередню оплату про­
дукції, яка підлягає поставці.

[п.8Листа від 14.06.93р. № 01-8/672 «Про деякі питання практи­ки застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

10. При вирішенні питання про стягнення збитків, завда­
них невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання,
арбітражний суд повинен дослідити, чи вживались позивачем
заходи щодо зменшення розміру збитків.

[п.1 Листа від 17.06.93 р. № 01-8/683 «Про окремі недоліки у вирішенні господарських спорів»].

11. Відповідно до статті 197 Цивільного кодексу України
уступка вимоги кредитором іншій особі допускається, якщо
вона не суперечить закону або договору або коли вимога не
пов'язана з особою кредитора. До набувача вимоги переходять
права, що забезпечують виконання зобов'язання. Виходячи з
цього, кредитор не має права залишити за собою основні вимо­
ги за зобов'язанням і уступити іншій особі тільки права, що за­
безпечують його виконання, наприклад, стягнення неустойки
за недопоставку продукції або штрафу за прострочку повер­
нення засобів упаковки багаторазового використання.

[п. 1 Роз'яснення від 14.12.93 р. № 01-6/1301 «Про деякі питання уступки вимоги І переводу боргу»].

12. Як випливає із статті 197 Цивільного кодексу Ук­
раїни, у разі уступки кредитором основної вимоги за зо­
бов'язанням до набувача автоматично переходять права, що
забезпечують його виконання. Отже, якщо кредитор усту­
пає іншій особі основні вимоги, угода про таку уступку не
вимагає окремої умови про уступку права на вжиття до
боржника заходів, що забезпечують виконання зобов'язан­
ня (неустойка, штраф, пеня).

[п.1 Роз'яснення від 14.12.93 р. № 01-6/1301 «Про деякі питання уступки вимоги і переводу боргу»].

215

13. Для вирішення питання щодо правомірності дій креди­
тора перш за все необхідно з'ясувати, чи не суперечить уступ-
ка вимоги іншій особі закону (нормативному акту), що регу­
лює конкретні взаємовідносини. Так, статтею 133 Статуту
залізниць України і статтею 163 Статуту автомобільного
транспорту України передбачений вичерпний перелік осіб,
яким кредитор має право уступити свої вимоги щодо пе­
ревізника. Таким чином, переуступку такого права іншим осо­
бам слід визнати протиправною.

[п.2 Роз'яснення від 14.12.93 р. № 01-6/1301 «Про деякі питання уступки вимоги і переводу боргу»].

14. Чинне законодавство не вимагає згоди боржника на ус-
тупку кредитором вимоги іншій особі. Про уступку вимоги
кредитор зобов'язаний повідомити боржника і якщо він цього
не зробив, то виконання зобов'язання первісному кредиторові
визнається виконанням належному кредиторові (стаття 199
Цивільного кодексу України).

[п.З Роз'яснення від 14.12.93 р. № 01-6/1301 «Про деякі питання уступки вимоги і переводу боргу»].

15. Відповідно до статті 42 Цивільного кодексу України
угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі. Як пра­
вило, угоди між господарюючими суб'єктами - юридичними
особами повинні укладатись у письмовій формі (стаття 44
Цивільного кодексу України). Уступка кредитором вимоги
іншій особі також є угодою і тому, якщо угода між первісним
кредитором і боржником укладена у письмовій формі, угода
про уступку вимоги теж повинна бути вчинена в простій пись­
мовій формі (стаття 202 Цивільного кодексу України).

[п.4 Роз'яснення від 14.12.93 р. № 01-6/1301 «Про деякі питання уступки вимоги і переводу боргу»].

16. Законодавство зобов'язує кредитора повідомити борж­
ника про уступку вимоги і при цьому не вимагає надіслання ос­
танньому угоди між первісним кредитором та іншою особою
про уступку вимоги. Однак, якщо новий кредитор звертається
з претензією та позовом до боржника, він повинен подати дока­
зи про те, що саме йому первісний кредитор уступив вимогу.
Таким доказом є письмова угода між ним та первісним креди­
тором про уступку вимоги. Але з цього правила можуть бути
виключення. Так, відповідно до статті 43 і пункту 1 статті 44

216

Цивільного кодексу України, угоди, у тому числі між юридич­ними особами, можуть укладатись й усно, якщо вони викону­ються під час їх укладання. Наприклад, договір купівлі-прода-жу. Щодо таких угод стаття 202 Цивільного кодексу України не вимагає укладання письмової угоди про уступку вимоги. Отже, в даному разі доказом уступки вимоги є повідомлення боржни­ка первісним кредитором про уступку вимоги іншій особі.

[п.4 Роз'яснення від 14.12.93 р. № 01-6/1301 «Про деякі питання уступки вимоги і переводу боргу»].

17. Відповідно до статті 164 Цивільного кодексу України
виконання зобов'язання, що виникло з договору, може бути
покладене в цілому або в частині на третю особу, якщо це пе­
редбачено встановленими правилами, а так само, якщо третя
особа зв'язана з однією з сторін адміністративною під­
леглістю або відповідним договором. Покладання виконання
зобов'язання на третю особу не вимагає згоди іншої сторони.
У цьому випадку зобов'язання між сторонами за договором -
кредитором та боржником - залишається не зміненим. Щодо
переводу боргу на іншу особу, то згідно зі статтею 201
Цивільного кодексу України таке право надане тільки борж­
нику й лише за згодою кредитора. Якщо кредитор не дає зго­
ди на перевід боргу іншій особі, то боржник не має права на
перевід боргу, оскільки це б означало односторонню зміну
умов договору (стаття 162 Цивільного кодексу України). У
разі згоди кредитора на перевід боргу іншій особі між
первісним і новим боржником укладається угода в простій
письмовій формі (стаття 202 Цивільного кодексу України), і
новий боржник вправі висувати проти вимоги кредитора всі
заперечення, засновані на відносинах між кредитором і
первісним боржником.

[п.5 Роз'яснення від 14.12.93 р. № 01-6/1301 «Про деякі питання уступки вимоги і переводу боргу»].

18. Відповідно до статті 4 Цивільного кодексу України
підставою виникнення цивільних прав і обов'язків, у тому
числі щодо відшкодування кредиторові або іншій особі
збитків (шкоди), є зобов'язання, які виникають з угод або
внаслідок заподіяння шкоди.

[п.1 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

217

19. Вирішуючи спори про стягнення заподіяних збитків,
господарський суд перш за все повинен з'ясувати правові
підстави покладення на винну особу зазначеної майнової
відповідальності. При цьому господарському суду слід
відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані
невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що
випливає з договору (стаття 203 Цивільного кодексу України),
від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає
внаслідок заподіяння шкоди (глава 40 Цивільного кодексу Ук­
раїни). Тому помилковими є рішення окремих господарських
судів, які при вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням
збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконан­
ням договірних зобов'язань, посилаються на статтю 440
Цивільного кодексу України.

[п.1 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

20. Необхідно врахувати, що можуть мати місце випадки,
коли сторони перебувають у договірних відносинах, але за­
подіяння шкоди однією із сторін іншій стороні не пов'язане з
виконанням зобов'язання, що випливає з цього договору. За та­
ких обставин, незалежно від наявності договору, при вирішенні
спору слід керуватися главою 40 Цивільного кодексу України.

[п.1 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

21. Розмір відшкодування збитків, завданих кредиторові
невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за до­
говором, може бути обмеженим (стаття 206 Цивільного кодек­
су України).

[п.2 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

22. Збитки, заподіяні невиконанням договірних зобов'язань,
повинен відшкодувати контрагент за договором.

[п.2 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

23. У випадку невиконання договору чинне законодавство
виходить з принципу вини контрагента (стаття 209 Цивільно­
го кодексу України).

[п.2 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

218

24. У випадках порушення зобов'язання за договором
цивільне законодавство (стаття 209 Цивільного кодексу Ук­
раїни) передбачає презумпцію вини правопорушника. Отже,
позивач не повинен доказувати наявність вини відповідача у
заподіянні шкоди.

[п.6 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкодш-].

25. Відповідно до статті 178 Цивільного кодексу України
виконання зобов'язання може забезпечуватись згідно із зако­
ном чи договором неустойкою (штрафом, пенею). Отже, май­
нова відповідальність за невиконання чи неналежне виконан­
ня грошового зобов'язання, тобто зобов'язання, в силу якого
боржник зобов'язаний сплатити певну грошову суму за будь-
якою цивільно-правовою угодою, настає відповідно до закону
чи договору у вигляді неустойки (штрафу, пені). Крім того,
згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України боржник зо­
бов'язаний відшкодувати кредитору завдані цим збитки.

[п.1 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

26. Моментом виконання грошового зобов'язання є дата
списання коштів з рахунку платника.

[п.1 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

27. З дати набрання чинності Законом України «Про
відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зо­
бов'язань» (далі - Закон), тобто з 14 січня 1997 року, розмір
пені за прострочку платежу повинен встановлюватися за зго­
дою сторін, тобто в договорі (стаття 1 Закону), а угодою про
проведення касово-розрахункових операцій повинен встанов­
люватися розмір пені, яка сплачується банком на користь
одержувача коштів у разі затримки їх зарахування на рахунок
клієнта (стаття 2 Закону).

[п.2 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

28. Якщо сторони у відповідному договорі не встановили
конкретного розміру відповідальності, передбаченої статтями

219

1 та 2 Закону, пеня стягненню не підлягає, за винятком ви­падків, коли розмір пені встановлений чинними актами зако­нодавства. У разі встановлення сторонами розміру пені мен­шого ніж передбачено чинними законодавчими актами, пеня підлягає стягненню у межах, визначених чинними актами за­конодавства.

[п.2.1 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

29. Конкретний розмір пені, що підлягає стягненню з плат­
ника, який порушив строки виконання зобов'язання, встанов­
лено, зокрема, частиною третьою статті 14 Закону України
«Про зв'язок». Така пеня може застосовуватись у разі затрим­
ки оплати послуг зв'язку лише понад строки, передбачені ак­
тами законодавства або обумовлені угодою сторін.

[п.2.1 Роз'яснення від 29.04.94р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

30. Відповідно до статті 4 Закону пеня, яка нарахована та не
сплачена на день набрання ним чинності, може бути за згодою
сторін перерахована одержувачу коштів. За відсутності такої
згоди та відмови у перерахуванні відповідних коштів, спори
про стягнення пені, нарахованої до 14 січня 1997 року, підля­
гають вирішенню на загальних підставах. При цьому загальна
сума пені не може бути обмежена встановленим статтею 4 За­
кону розміром подвійної облікової ставки Національного бан­
ку України, оскільки Закон не має зворотної сили і повинен
застосовуватись лише до тих правовідносин, які склалися
після 14 січня 1997 року.

[п.2.2 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

31. Статтею 2 Закону встановлено відповідальність банку
лише за затримку зарахування грошових надходжень на раху­
нок клієнта. Якщо банк платника не виконав зобов'язання що­
до списання коштів у день надходження платіжних доку­
ментів, то відповідальність банку, як і розмір такої
відповідальності передбачені Постановою Верховної Ради Ук­
раїни від 25 червня 1993 року «Про норматив обігу платіжних

220

документів в Україні» (в редакції Постанови Верховної Ради України від 23 січня 1997 року № 25/97-ВР).

[п.2.3 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

32. Оскільки пеня як один із видів неустойки є засобом за­
безпечення належного виконання зобов'язання, встановлена
чинним законодавством або договором майнова
відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зо­
бов'язань повинна застосовуватись до несправних платників
тільки по відповідних зобов'язаннях за укладеними договора­
ми. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі статтею 154
Цивільного кодексу України договір, який повинен бути укла­
дений у письмовій формі, може укладатись як шляхом скла­
дання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом
обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підпи­
саними стороною, яка ЇЇ надсилає.

[п.З Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

33. Якщо у договорі не визначений строк, протягом якого
повинно бути виконано грошове зобов'язання, арбітражним
судам необхідно виходити з вимог статті 165 Цивільного ко­
дексу України, згідно з якою кредитор вправі вимагати вико­
нання, а боржник вправі провести виконання у будь-який час.
При цьому боржник повинен виконати таке зобов'язання у се­
миденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором. Та­
ким днем слід вважати дату одержання вимоги боржником.
Оскільки названою статтею не визначена форма пред'явлення
вимоги кредитором, останній може здійснити своє право як
шляхом надіслання платіжної вимоги-доручення, так і шля­
хом звернення до боржника з листом, телеграмою тощо.

[п.4 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

34. Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України
зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належ­
ним чином. Виходячи з цього, пеня, встановлена чинним зако­
нодавством або договором, підлягає сплаті за весь період часу,

221

протягом якого не виконано грошове зобов'язання з урахуван­ням 6-місячного строку позовної давності. При цьому визнан­ня боржником претензії кредитора про оплату продукції (то­варів), робіт чи послуг без перерахування заборгованості не може бути підставою для припинення нарахування пені за прострочку платежу.

[п.5 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

35. Відповідно до статті 164 Цивільного кодексу України у
разі покладення виконання зобов'язання на третю особу
відповідальність за невиконання чи неналежне виконання зо­
бов'язання несе сторона за договором, з якого воно виникло,
якщо законодавством не передбачено, що відповідальність не­
се безпосередній виконавець. Такі норми, наприклад, встанов­
лені пунктом 66 Положення про поставки продукції та пунк­
том 57 Положення про поставки товарів і тому
відповідальність за несвоєчасну оплату продукції (товарів) не­
суть як покупець за договором, так і платник, але за всіх обста­
вин для стягнення пені за прострочку платежу з одержувача
(платника) необхідні договірні відносини як між постачальни­
ком і покупцем, так і між останнім та одержувачем.

[п.6 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

36. При вирішенні питання про стягнення пені за не­
своєчасне виконання грошових зобов'язань арбітражні суди
повинні враховувати, що чинним законодавством (наприклад,
Указом Президента України від 28 жовтня 1993 року «Про
державний контракт і державне замовлення на 1994 рік») або
договором для розрахунків за продукцію (товари), роботи та
послуги може бути встановлена попередня оплата.

[п.8 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

37. Пеню як один із видів неустойки, яка стягується за кож­
ний день прострочки і в межах 6-місячного строку позовної
давності, необхідно відрізняти від відсотків за користування
чужими коштами, що є платою саме за користування чужими

222

коштами, а не санкцією за невиконання чи неналежне вико­нання зобов'язання. Стягнення цих відсотків передбачено, зо­крема, пунктом 67 Положення про поставки продукції та пунктом 58 Положення про поставки товарів (при повторній оплаті однієї і тієї ж продукції (товарів), неправильному за­стосуванні цін тощо).

[п.9 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

38. Якщо платник необгрунтоване відмовився від оплати
продукції (товарів), робіт (послуг) і згідно із законом чи догово­
ром зобов'язаний сплатити за це штраф (пункт 66 Положення
про поставки продукції та пункт 57 Положення про поставки
товарів), то пеня підлягає стягненню незалежно від сплати
штрафу за ухилення від оплати.

[п.10 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

39. Статтею 3 Угоди держав - учасниць СНД від 15 травня
1992 року про заходи по забезпеченню поліпшення розра­
хунків між господарськими організаціями держав - учасниць
Співдружності Незалежних Держав за несвоєчасне здійснен­
ня розрахунків за поставлені товари та надані послуги вста­
новлена пеня у розмірі не менше 0,2 відсотка за кожний день
прострочки платежу. Таким чином, якщо у договорі сторони не
погодили більш високий відсоток пені, то стягненню підлягає
пеня у розмірі, встановленому цією Угодою.

[п.11 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

40. У тих випадках, коли при вирішенні спору встановлено,
що жилий будинок заселений на підставі належно виданих ор­
дерів, дольщик має право вимагати відшкодування збитків, за­
вданих невиконанням зобов'язання, зокрема, пов'язаних з
придбанням відповідної кількості квартир.

[п.5 Листа від 06.06.94р. № 01-8/368 «Про деякі питання практи­ки вирішення господарських спорів»].

41. Сторона за договором має право вимагати від несправної
сторони відшкодування відсотків, сплачених банку за користу-

223

вання кредитом. Якщо відповідно до договору покупець здійснив попередню оплату продукції, що підлягає поставці, а постачальник не виконав зобов'язання, тобто не відвантажив продукцію в належний строк, то згідно зі статтею 208 Цивільного кодексу України він, крім сплати неустойки, зо­бов'язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Сплачені кредитором банку відсотки за користування креди­том є його збитками. Ці збитки необхідно обчислювати з дня спливу строків виконання зобов'язання за договором або з дня, коли сума відповідно до договору повинна бути повернута, не­залежно від строку, на який було взято кредит.

[п.6Листа від 06.06.94р. № 01-8/368 «Про деякі питання практи­ки вирішення господарських спорів»].

42. У тому випадку, коли після спливу строку повернення
кредиту кредитор сплатив банку підвищені відсотки за корис­
тування кредитом, сплачені банку підвищені відсотки за кори­
стування кредитом також підлягають стягненню з боржника.

[п.6 Листа від 06.06.94р. № 01-8/368 «Про деякі питання практи­ки вирішення господарських спорів»].

43. Сплачені кредитором відсотки за користування кредитом
до дня, коли боржник повинен був виконати зобов'язання за до­
говором, можуть бути стягнуті з відповідача тільки у випадку
подання позивачем доказів, що підтверджують як причинний
зв'язок між невиконанням зобов'язання і заподіяними збитками,
так і прийняття кредитором заходів до запобігання або зменшен­
ня збитків.

[п.6 Листа від 06.06.94р. № 01-8/368 «Про деякі питання практи­ки вирішення господарських спорів»].

44. За наявності належно оформлених повноважень юридич­
ної особи керівники її відособлених підрозділів (філій, представ­
ництв, відділень) мають право укладати договори від імені юри­
дичної особи у межах наданих повноважень. Якщо керівник
відособленого підрозділу має такі повноваження, але у тексті до­
говору помилково відсутні вказівки на те, що договір укладений
від імені юридичної особи, то тільки ця обставина не може бути
підставою для визнання договору недійсним. У таких випадках
договір слід вважати укладеним від імені юридичної особи.

[п.1 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/220 «Про укладання дого­ворів відособленими підрозділами юридичних осіб»].

224

45. Обов'язок відшкодування моральної (немайнової)
шкоди передбачений главою 40 Цивільного кодексу України,
пов'язаний із зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіян­
ня шкоди, а не із зобов'язанням, яке виникає з договору чи з
інших підстав, зазначених у статті 4 цього Кодексу (стаття
151 Цивільного кодексу України). Виходячи з викладеного, у
випадках невиконання або неналежного виконання до­
говірних зобов'язань у арбітражного суду відсутні підстави
для застосування до винної сторони статті 440-1 Цивільного
кодексу України.

[п.З Листа від 27.04.95р. № 01-8/281 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

46. Кредитор не позбавлений права вимагати в установлено­
му порядку відшкодування усіх збитків, завданих йому до при­
пинення зобов'язання, у тому числі пов'язаних з втратою майна
(стаття 203 Цивільного кодексу України). Зобов'язання припи­
няється виконанням, проведеним належним чином, та з інших
підстав, визначених главою 19 Цивільного кодексу України.
Оскільки рішення арбітражного суду не входить до переліку
підстав припинення зобов'язань, в разі коли до виконання
рішення про відшкодування збитків збільшились ціни на майно,
для придбання якого були стягнуті грошові кошти, кредитор не
позбавлений права заявити додаткові вимоги до боржника.

[п.2.1 Листа від 07.12.95 р. № 01-8/870 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

47. Закон України «Про банкрутство» надає право, а не
зобов'язує кредитора звертатись до арбітражного суду з за­
явою про порушення справи про банкрутство. Тому, якщо
кредитор не скористався своїм правом, цю обставину не
можна вважати такою, що свідчить про невжиття заходів до
зменшення збитків.

[п.2.2 Листа від 07.12.95 р. № 01-8/870 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

48. Для спору про відшкодування збитків визначальним
У дотриманні встановленого порядку його доарбітражного
врегулювання є розмір вимог на день звернення з позовом.

152-3(И

225

Оскільки збільшення ціни позову потребує додаткового об­грунтування, тому ціна позову повинна відповідати сумі претензії.

[п.2.3 Листа від 07.12.95р. № 01-8/870 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих, норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

48. Відповідно до статті 179 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) визнається зазначена у законі або договорі грошова сума, яку повинен сплатити боржник в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань. Та­ким чином, встановлене договором (угодою) забезпечення ви­конання зобов'язань шляхом нарахування неустойки виключ­но в натурі, без визначення грошової суми, суперечить чинно­му законодавству.

[п.7 Листа від 07.12.95р. № 01-8/870 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

50. Чинне законодавство не обмежує права кредитора щодо
вибору часу здійснення уступки вимоги іншій особі. Отже, кре­
дитор має право уступити свою вимогу до боржника-відповіда-
ча і після звернення до нього з позовом, але до прийняття су­
дом рішення. За цих обставин, оскільки первісний кредитор
вибув з зобов'язання, то у позові йому слід відмовити.

[п.12 Листа від 07.12.95 р. № 01-8/870 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

51. В разі уступки вимоги слід вважати, що має місце пору­
шення прав не первісного, а нового кредитора. Таким чином,
факт пред'явлення претензії первісним кредитором не
звільняє нового кредитора від обов'язку додержання порядку
доарбітражного врегулювання спору і в залежності від резуль­
тату розгляду його претензії вирішення питання про звернен­
ня до арбітражного суду з самостійним позовом до боржника.

[п.12 Листа від 07.12.95 р. № 01-8/870 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

52. При вирішенні спорів про стягнення пені за порушення
платіжної дисципліни арбітражним судам слід враховувати,
що Указом від 05.04.96 р. № 243/96 «Про заходи щодо

226

стабілізації фінансового стану підприємств» підприємства звільнені від сплати пені, нарахованої у відповідності з Указа­ми Президента України від 16 березня 1995 року № 227 «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві» (зі змінами, внесеними Указами від 31.03.95 № 277 та від 09.12.95 № 1139), а не на підставі інших актів за­конодавства. Таким чином, спори про стягнення пені за не­своєчасне виконання грошових зобов'язань підлягають вирішенню на загальних підставах.

[Лист від 25.04.96р. № 01-8/167 «Про застосування Указу Прези­дента України від 5 квітня 1996 року Л? 243/96»].

53. При вирішенні спорів, пов'язаних з розрахунками за ре­
алізацію сільськогосподарської продукції, виникло питання:
які товаровиробники агропромислового комплексу мають
право на одержання пені, встановленої Указом Президента
України від 16.03.95 р. № 227/95, на що Вищий арбітражний
суд України повідомив таке. Товаровиробник, незалежно від
організаційної форми та форми власності (стаття 4 Закону Ук­
раїни «Про пріоритетність соціального розвитку села та агро­
промислового комплексу в народному господарстві») має пра­
во на одержання встановленої статтею 4 названого Указу пені
за умови, якщо сільськогосподарська продукція чи продоволь­
ство вироблені безпосередньо ним самим.

[п.З Листа від 10.06.96р. № 01-8/207 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

54. Припинення зобов'язання зарахуванням зустрічної ви­
моги (стаття 217 Цивільного кодексу України) - це односто­
роння угода, яка оформляється заявою однієї з сторін. Якщо
друга сторона не погоджується з проведенням зарахування,
спір підлягає вирішенню по суті з урахуванням усіх матеріалів
і обставин справи, у тому числі і передбачених статтею 218
Цивільного кодексу України.

[п.4 Інформаційного листа від 01.07.96 р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавст­ва при вирішенні спорів»].

55. У статті 197 Цивільного кодексу України йдеться про
уступку вимоги кредитора іншій особі, а не про уступку цій
особі права стягнення за рішенням суду. Чинне законодавство

Н'2-304

227

не надає стягувачеві права уступити виконання судового рішення іншій особі. Отже, кредитор може уступити право ви­моги тільки до прийняття рішення судом.

[п.10 Інформаційного листа від 01.07.96р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавст­ва при вирішенні спорів»].

56. У частині другій статті 205 Цивільного кодексу Ук­
раїни, у якій ідеться про право арбітражу або третейського
суду зменшувати у виняткових випадках належну до сплати
кредиторові неустойку, відсутнє посилання на тяжкий
фінансовий стан боржника як на підставу для зменшення
неустойки.

[п. 12 Листа від 24.01.97р. № 01-8/23 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

57. Відповідно до статті 4 Закону України «Про від­
повідальність за несвоєчасне виконання грошових зо­
бов'язань» пеня, яка нарахована та не сплачена на день на­
брання ним чинності, може бути за згодою сторін перерахова­
на за період дії терміну позовної давності, але розмір її не по­
винен перевищувати подвійної облікової ставки Національно­
го банку України, що діяла у період, за який нараховувалась
пеня. За відсутності такої згоди спори про стягнення пені за
несвоєчасне виконання грошових зобов'язань, нарахованої до
14 січня 1997 року, підлягають вирішенню на загальних
підставах. При цьому нарахована сума пені не може бути обме­
жена встановленим статтею 4 Закону розміром подвійної
облікової ставки Національного банку України, оскільки За­
кон не має зворотної сили і повинен застосовуватись лише до
тих правовідносин, які склалися після 14 січня 1997 року.

[Лист від 14.02.97р. № 05-1/39 «Про рішення, прийняте нарадою з питань арбітражної практики»].

58. За змістом статті 178 Цивільного кодексу України
штраф і пеня є лише різновидами неустойки як засобу забез­
печення виконання зобов'язання. Отже, якщо сторони в дого­
ворі передбачили відповідальність за несвоєчасне виконання
грошових зобов'язань у вигляді штрафу, правила статті 4 За­
кону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконан­
ня грошових зобов'язань» щодо обмеження розміру стягнен-

228

ня подвійною обліковою ставкою Національного банку Ук­раїни мають застосовуватися на загальних підставах.

[п.2 Листа 10.03.98 р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

59. Згідно зі статтею 216 Цивільного кодексу України зо­
бов'язання припиняється виконанням, проведеним належним
чином. Що ж до грошового зобов'язання, то воно виконується
за місцем знаходження боржника, якщо інше не передбачено в
законі або договорі (стаття 167 Цивільного кодексу України).
Отже до списання коштів з рахунку боржника його зобов'язан­
ня не можуть вважатися виконаними у зв'язку з відсутністю
коштів на кореспондентському рахунку банку, що обслуговує
боржника, з усіма наслідками, що з цього випливають, аж до
звернення стягнення на майно боржника. Останній, у свою
чергу, не позбавлений права вимагати відшкодування збитків
установою банку, з вини якої заподіяні ці збитки.

[п.8 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

60. За змістом статей 197, 198 Цивільного кодексу Ук­
раїни внаслідок уступки вимоги до нового кредитора від
первісного переходить право в повному обсязі. Тому, якщо
договір про уступку вимоги містить пункти, які передбача­
ють залишення за первісним кредитором певного обсягу
прав стосовно боржника або встановлюють зобов'язання но­
вого кредитора щодо первісного (наприклад, повернути йо­
му повністю або частково витребувані від боржника кошти
чи інше майно), арбітражний суд з урахуванням обставин та
матеріалів справи може визнати зазначений договір
недійсним повністю чи у певній частині на підставі статті 48
або частини другої статті 58 Цивільного кодексу України
(удавана угода). В останньому випадку справа підлягає роз­
гляду по суті із застосуванням правил, що регулюють саме
ту угоду, яку сторони мали на увазі. Якщо така угода супере­
чить закону, вона також має бути визнана недійсною.

/я. 7 Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

229

61. Згідно з частиною першою статті 197 Цивільного кодек­
су України кредитор, який уступив вимогу іншій особі, прак­
тично вибуває з зобов'язання, оскільки право вимагати вико­
нання зобов'язання за договором набуває інший кредитор. От­
же, і право вносити зміни або доповнення до умов договору чи
розірвати його переходить до нового кредитора.

[п.8 Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

62. Господарюючі суб'єкти повинні укладати угоди в пись­
мовій формі, за винятком угод, зазначених у статті 43
Цивільного кодексу. Таким чином, свобода вибору у
підприємства, установи, організації, що укладає угоду, між ус­
ною та письмовою формами угоди є винятком, а обов'язкова
письмова форма угоди - правилом. Дво- або багатосторонні
угоди (договори), які повинні укладатись в письмовій формі,
можуть укладатись, зокрема, шляхом обміну листами, телегра­
мами, телетайпограмами, телефонограмами, радіограмами,
підписаними стороною, яка їх надсилає. Відсутність відтиску
печатки підприємства, установи, організації на скріпленій
підписом угоді не є порушенням форми угоди, якщо інше не
передбачено законом, зокрема статтею 66 Цивільного кодексу.

[п.6 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

63. Поряд із загальними вимогами до письмової форми уго­
ди законодавством встановлені спеціальні вимоги до окремих
видів договорів та інших угод. Наприклад, договір перевозки
повинен оформлюватися зазначеним у відповідному статуті
документом; передбачені форми для договорів, що укладають­
ся банками, біржами.

[п.6 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

64. Нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у ви­
падках, зазначених у законі (стаття 47 Цивільного кодексу).
Зокрема вимоги щодо обов'язкової нотаріальної форми угоди
встановлені для довіреності на укладення угод, що потребу­
ють нотаріальної форми (стаття 65 Цивільного кодексу),
довіреності, за якою повноваження передаються іншій особі
(стаття 68 Цивільного кодексу), договору іпотеки (стаття 32

230

Закону України «Про заставу»), договору купівлі-продажу об'єкта приватизації (стаття 27 Закону України «Про привати­зацію державного майна») та інших договорів, щодо яких це передбачено законом.

[п.7 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

65. Чинне законодавство передбачає реєстрацію угод окре­
мих видів. Так, відповідно до статті 23 Закону України «Про
приватизацію невеликих державних підприємств (малу при­
ватизацію)» договір купівлі-продажу державного майна
підлягає реєстрації відповідною місцевою радою.

[п.8 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

66. Відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України за­
хист цивільних прав здійснюється, зокрема, шляхом стягнен­
ня з особи, яка порушила право, завданих збитків, обсяг яких
визначено статтею 203 згаданого Кодексу. Боржник зобов'яза­
ний відшкодувати завдані збитки у всіх випадках, якщо інше
не передбачено законом. Оскільки статті 203 і 440 Цивільного
кодексу України закріплюють принцип повного відшкодуван­
ня збитків, слід виходити з того, що збитки (прямі та упущена
вигода) підлягають відшкодуванню з урахуванням офіційного
індексу інфляції.

[п.1 Роз'яснення від 12.05.99 р. № 02-5/223 «Про деякі питання, пов'язані з застосуванням індексу інфляції»].

67. Індекси розраховуються Державним комітетом статис­
тики України (раніше - Міністерство статистики України),
починаючи з серпня 1991 року щомісячно і публікуються, зо­
крема, у газеті «Урядовий кур'єр». Повідомлені друкованими
засобами масової інформації з посиланням на Державний
комітет статистики України ці показники згідно зі статтями
19, 21 і 22 Закону України «Про інформацію» є офіційними і
можуть використовуватись для визначення розміру завданих
збитків.

[п.1 Роз'яснення від 12.05.99 р. № 02-5/223 «Про деякі питання, пов'язані з застосуванням індексу інфляції»].

68. Оскільки індекс інфляції є змінною величиною, пози­
вач, який бажає стягнути збитки з урахуванням цього індексу,
повинен у кожному конкретному випадку подати господарсь-

231

кому суду обгрунтований розрахунок, відповідної суми. Оцінюючи поданий позивачем розрахунок господарський суд повинен виходити з розміру збитків, обрахованого за цінами і тарифами, що діють в умовах інфляції.

/П.2 Роз'яснення від 12.05.99 р. № 02-5/223 «Про деякі питання, пов'язані з застосуванням індексу інфляції»].

69. Якщо після прийняття господарським судом рішення
про відшкодування збитків їх розмір збільшився в результаті
росту цін на майно або роботи, кредитор не позбавлений пра­
ва пред'явити нову претензію та позов до винної особи.

[п.4 Роз'яснення від 12.05.99 р. № 02-5/223 «Про деякі питання, пов'язані з застосуванням індексу інфляції»].

70. Процент, який сплачує покупець (замовник) поста­
чальникові, - це плата за наданий товарний кредит. Сторони
за договором на підставі Закону України «Про відпо­
відальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»
з метою забезпечення зобов'язання вправі також передбачити
неустойку (пеню), яку покупець має сплатити постачальни­
кові у разі невиконання зобов'язання розрахуватися у визна­
чений договором строк.

[п.4 Листа від 24.09.99 р. № 01-8/451 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

71. Згідно з статтею 5 Закону України «Про господарську
діяльність у Збройних Силах України» військові частини як
суб'єкти господарської діяльності несуть передбачену законом
та договором відповідальність за невиконання чи неналежне
виконання договірних зобов'язань, за шкоду і збитки, заподіяні
довкіллю, правам та інтересам фізичних чи юридичних осіб,
державі. Відповідальність військової частини як суб'єкта госпо­
дарської діяльності обмежується коштами, які надходять на її
рахунок за відповідними статтями (крім захищених статей), а у
разі недостатності цих коштів відповідальність за зобов'язання­
ми військової частини несе Міністерство оборони України.

[п.7 Листа від 11.11.99 р. № 01-8/531 «Про Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»].

72. У випадку відсутності або недостатності коштів на рахун­
ку військової частини стягнення за її зобов'язаннями за будь-
яких умов не може бути звернено на закріплене за військовою
частиною майно. У цих ситуаціях до участі у справі може бути

232

залучено Міністерство оборони України. Що ж до переліку май­на, закріпленого за військовою частиною, та порядку його відчу­ження, то вони визначені відповідно статтями 1 і 6 Закону Ук­раїни «Про правовий режим майна у Збройних Силах України». [п.7 Листа від 11.11.99 р. № 01-8/531 «Про Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»].

73. Зазначена сторонами за договором про перевід боргу умо­
ва про те, що чинність такого договору триває до виконання
боржником зобов'язання у повному обсязі з одночасним встанов­
ленням терміну виконання, не суперечить вимогам законодавст­
ва, у тому числі Цивільного кодексу України. З дати укладення
угоди про перевід боргу новому боржникові у повному обсязі пе­
реходять обов'язки первісного боржника. Останній вибуває із зо­
бов'язання і не відповідає перед кредитором за невиконання зо­
бов'язань перед боржником. Кредитор, за згодою якого боржни­
ком на певний термін переведено борг на іншу особу, повинен са­
мостійно вирішувати питання щодо задоволення своїх вимог.

[п.1.4 Листа від 30.12.99 р. № 01-8/612 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законо­давства»].

74. Проведення підприємствами заліку взаємної заборгова­
ності за договорами оренди та підряду не є товарообмінною
(бартерною) операцією.

[п.2 Оглядового листа від 22.09.2000 р. № 01-8/516 «Про практи­ку вирішення окремих категорій спорів»].

75. Наявність заборгованості третьої особи перед боржником
не звільняє останнього від обов'язку виконати свої зобов'язання
за договором, укладеним ним з кредитором.

[п.6Листа від 11.12.2000р. № 01-8/737 «Про практику вирішення окремих категорій спорів»].

76. Якщо договором купівлі-продажу передбачено альтерна­
тивну форму розрахунків: у грошовій формі або шляхом передачі
векселів, і покупцем на виконання договору здійснено передачу
векселів продавцю, зобов'язання покупця щодо оплати вва­
жається виконаним належним чином.

[п.5 Листа від 11.12.2000р. № 01-8/738 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами судо­вої колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ух­вал, постанов)»].

233

77. Розірвання кредитного договору у зв'язку з його неви­
конанням не може бути єдиною підставою для припинення
права застави і поруки.

[п.2 Листа від 31.01.2001 р. № 01-8/97 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням кредит­них договорів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

78. Угоди, укладені від імені товариства до моменту його
реєстрації, визнаються укладеними ним тільки за умови їх по­
дальшого схвалення товариством.

[п.1.5 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по пе­регляду рішень, ухвал, постанов)»].

79. За відсутності у договорі істотних умов він визнається
неукладеним.

[п.4 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по пе­регляду рішень, ухвал, постанов)»].

80. Кредитор вправі вимагати сплати боржником визначе­
ної законом або договором неустойки, проте її розмір у винят­
кових випадках може бути зменшено судом.

[п.1 Оглядового листа від 30.05.2001 р. № 01-8/637 «Про практи­ку вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного су­ду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

81. У вирішенні спорів про зобов'язання боржника пере­
дати майно, визначене родовими ознаками, слід керуватися
частиною третьою статті 208 Цивільного кодексу України,
яка визначає, що у зобов'язаннях між організаціями креди­
тор вправі вимагати від боржника передачі речей і в тому
разі, коли речі визначені родовими ознаками. У разі невико­
нання боржником зобов'язання в натурі кредитор вправі ви­
магати відшкодування завданих цим збитків (стаття 203 на­
званого кодексу).

[п.2.5 Інформаційного листа від 07.06.2001 р. № 01-8/665 «Про де­які питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році»].

234

82. Відповідно до статті 161 Цивільного кодексу України зо­
бов'язання повинні виконуватися належним чином і в установле­
ний строк відповідно до вказівок, зокрема, закону чи договору.
Згідно із статтею 216 Цивільного кодексу зобов'язання припи­
няється виконанням, проведеним належним чином. Таким слід
вважати виконання з додержанням визначених законодавством чи
договором певних умов. Якщо хоча б однієї з цих умов не додержа-
но, то сам лише факт закінчення строку дії договору не може
розцінюватись як підстава для звільнення боржника від
відповідальності, зокрема за несвоєчасне виконання грошового зо­
бов'язання. Отже, стягнення пені у зв'язку з цим має здійснювати­
ся незалежно від закінчення терміну дії договору в межах скороче­
ного строку позовної давності (стаття 72 Цивільного кодексу).

[п.2.6 Інформаційного листа від 07.06.2001 р. № 01-8/665 «Про де­які питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році»].

83. Врахування встановленого індексу інфляції на підставі
Закону України «Про внесення зміни до статті 214 Цивільно­
го кодексу Української РСР» від 08.10.99 p. № 1136-XIV пра­
вомірне лише з 03.11.99 р. - дня набрання чинності цим Зако­
ном, оскільки відповідно до частини першої статті 58 Консти­
туції України закони та інші нормативно-правові акти не ма­
ють зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують
або скасовують відповідальність особи.

[п.2.9 Інформаційного листа від 07.06.2001 р. № 01-8/665 «Про де­які питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році»].

84. Законодавчі акти України, у тому числі Декрет Кабіне­
ту Міністрів України від 19.02.93 № 15-93 «Про систему ва­
лютного регулювання і валютного контролю», не містять при­
писів щодо заборони на вираження грошових зобов'язань у
іноземній валюті.

[п.4 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

85. Встановлення у договорі ціни товару в іноземній валюті
не суперечить закону.

[п.6 Оглядового листа від 27.11.2001р. № 01-8/1289 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням ва­лютного законодавства»].

235

86. Передача права пред'явлення претензій та позовів у порядку статті 133 Статуту залізниць України не є уступкою права вимоги у зобов'язаннях, пов'язаних з перевезенням вантажів.

[п.1.5 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

10. ОКРЕМІ ВИДИ ДОГОВОРІВ 10.1. ПОСТАВКА

1. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22.01.92 р. № 39-р звільнено, як виняток, підприємства Мінлісгоспу та Держдеревпрому України, що поставляють рудниковий стояк для потреб вугледобувної промисловості України, від сплати штрафних санкцій за недопоставку дере­вини споживачам на внутрішній ринок.

[Лист від 27.01.92 р. № 01-7/104 «Про звільнення від сплати штрафних санкцій»].

1. Спори, пов'язані з пошкодженням (знищенням) про­дукції і товарів у результаті їх бою або пошкодження тари при перевозках, за відсутністю вини перевізника не відносяться ні до спорів, що випливають з поставки продукції (товарів) нена­лежної якості, ні до спорів про недостачі. Такі спори, а також справи, пов'язані з пошкодженням зворотної тари при пере­возках, слід розглядати як спори про відшкодування збитків.

[Постанова від 15.10.92 року № 1 «Про вирішення спорів, пов'яза­них з пошкодженням (знищенням) продукції і товарів у результаті їх бою або пошкодження тари»].

3. Приймання продукції і товарів, що надійшли до покупця
(одержувача) пошкодженими в результаті їх бою або пошкод­
ження тари, а також пошкодженої зворотної тари повинно
здійснюватись у порядку, передбаченому договором, а якщо
такий порядок договором не встановлений - доведення обста­
вин і причин їх пошкодження повинно здійснюватись стосов­
но Інструкції про порядок приймання продукції (товарів) за
якістю. З метою виключення своєї вини одержувач повинен
зафіксувати факт надходження пошкодженої продукції (то­
варів), а також зворотної тари в процесі розвантаження транс­
портних засобів.

[Постанова від 15.10.92 року № 1 «Про вирішення спорів, пов'яза­них з пошкодженням (знищенням) продукції і товарів у результаті їх бою або пошкодження тари»].

4. Якщо в процесі приймання продукції (товарів) буде
встановлено, що причиною пошкодження (знищення) про­
дукції (товарів) є їх неналежна якість (конструктивні, техно­
логічні чи інші виробничі недоліки), то відповідальність за

237

відвантаження продукції (товарів) неналежної якості і строк позовної давності повинні застосовуватись в порядку та розмірах, передбачених чинним законодавством.

[Постанова від 15.10.92року № 1 «Про вирішення спорів, пов'яза­них з пошкодженням (знищенням) продукції і товарів у результаті їх бою або пошкодження тари»].

5. У тих випадках, коли прийомка продовольчих товарів
здійснюється за правилами Інструкції про порядок прийомки
продукції виробничо-технічного призначення і товарів народно­
го споживання за кількістю, товари, відвантажені в асортименті,
повинні прийматись за кількістю по кожній позиції асортименту
окремо. В актах прийомки таких товарів необхідно відображати
кількість недостачі кожного з найменувань одержаного товару.

[Лист від 24.12.92 р. № 01-8/1530 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з недостачами продовольчих товарів при поставках і перевозках»].

6. Норма розходжень у показниках вагів застосовується ли­
ше тоді, коли виявлена недостача не перевищує норми природ­
ної втрати вантажу і норми розходження у показаннях вагів.

[Лист від 24.12.92 р. № 01-8/1530 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з недостачами продовольчих товарів при поставках і перевозках»].

7. За наявності в прийомних документах вад, через які ці
документи позбавлено доказової сили, слід вважати недоведе-
ним факт недостачі, а не вину вантажовідправника.

[Лист від 24.12.92 р. № 01-8/1530 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з недостачами продовольчих товарів при поставках і перевозках»].

8. Всі питання застосування, обігу і повернення засобів
упаковки, у тому числі майнової відповідальності за порушен­
ня зобов'язання щодо цих засобів, повинні знайти своє регу­
лювання в договорі (контракті).

[п.1 Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаков­ки і повторним використанням дерев'яної І картонної тари та папе­рових мішків»].

9. Після звільнення від продукції і товарів усі види засобів
упаковки багаторазового використання підлягають обов'язко­
вому поверненню, якщо інше не передбачено Правилами за-

238

стосування, обігу і повернення цих засобів або договором (п. З Правил). Якщо Правилами або договором покупець (одержувач) продукції і товарів не звільнений від обов'язку повернення засобів упаковки багаторазового використання, ці засоби підлягають обов'язковому поверненню в кількості, по­рядку і строки, передбачені Правилами.

[п.2 Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаков­ки і повторним використанням дерев'яної і картонної тари та папе­рових мішків»].

10. Обов'язок повернення засобів упаковки багаторазового
використання є зобов'язанням, виконання якого відповідно до
статті 178 Цивільного кодексу України може забезпечуватися
неустойкою (штрафом).

[п.З Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаков­ки і повторним використанням дерев'яної і картонної тари та папе­рових мішків»].

11. Постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня
1992 року № 174 до компетенції Міністерства державних ре­
сурсів України віднесено вирішення питання щодо
відповідальності за несвоєчасне повернення засобів упаковки
багаторазового використання. Відповідно до пункту 95 Пра­
вил застосування, обігу і повернення засобів упаковки багато­
разового використання за прострочку повернення (здачі) цих
засобів до 15 днів покупець (одержувач) сплачує постачальни­
ку штраф у розмірі 150 % ціни придбання таких засобів, а по­
над 15 днів - 300 % з урахуванням раніше сплаченого штрафу.
Зазначені штрафи можуть бути стягнуті лише за наявності до­
говору поставки продукції (товарів) між постачальником і по­
купцем (одержувачем).

[п.З Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаков­ки і повторним використанням дерев'яної і картонної тари та папе­рових мішків»].

12. Щодо Правил повторного використання дерев'яної,
картонної тари та паперових мішків, які регулюють
взаємовідносини тароздавачів і тарних підприємств, то
відповідно до пункту 7 цих Правил здача дерев'яної, картон-

239

ної тари та паперових мішків на тарні підприємства прово­диться без обов'язкового укладання договорів. Повторне ви­користання тари для упаковки виробленої продукції таро-здавач може здійснити тільки за умови укладання про це до­говору з тарним підприємством. Якщо такий договір не ук­ладений, тара та паперові мішки підлягають здачі на тарні підприємства в кількості, встановленій пунктом 5 Правил повторного використання дерев'яної, картонної тари та па­перових мішків.

[п.З Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаков­ки і повторним використанням дерев'яної і картонної тари та папе­рових мішків»].

13. У тих випадках, коли штраф за прострочку повернення
(здачі) засобів упаковки і тари до 15 днів не стягнутий, у тому
числі внаслідок пропуску строку позовної давності, у госпо­
дарського суду нема підстав при стягненні штрафу в розмірі
300 % відраховувати суму штрафу, яку б покупець (тарозда-
вач) повинен був сплатити за прострочку повернення (здачі)
засобів упаковки або тари до 15 днів.

[п.З Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаков­ки і повторним використанням дерев'яної і картонної тари та папе­рових мішків»].

14. Згідно зі статтею 164 Цивільного кодексу України вико­
нання зобов'язання, що виникло з договору, може бути покла­
дено в цілому або частині на третю особу, якщо це передбаче­
но встановленими правилами, а так само, якщо третя особа
зв'язана з однією з сторін адміністративною підлеглістю або
відповідним договором. У разі покладання виконання зо­
бов'язання на третю особу, у тому числі шляхом видачі розна­
рядок на відвантаження продукції, відповідальність за невико­
нання або неналежне виконання зобов'язання несе сторона за
договором, з якого воно виникло, якщо законодавством не пе­
редбачено, що відповідальність несе безпосередньо викона­
вець. Оскільки законодавством України не передбачено, що
відповідальність за прострочку повернення засобів упаковки
багаторазового використання може нести одержувач про­
дукції, відповідальність за невиконання або неналежне вико-

240

/

пання цього зобов'язання повинна нести сторона за догово­ром, тобто покупець.

[п.4 Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаков­ки г повторним використанням дерев'яної і картонної тари та папе­рових мішків»].

15. Відповідно до пункту 98 Правил застосування, обігу і повер­
нення засобів упаковки багаторазового використання штрафи, пе­
редбачені пунктами 95, 96, 97 цих Правил, застосовуються у пре­
тензійно-позовному порядку у випадках, зазначених у договорах.
У разі відсутності у договорі умов щодо обов'язкового повернення
засобів упаковки та майнової відповідальності за порушення тако­
го зобов'язання в арбітражного суду немає правових підстав для
задоволення вимог, пов'язаних зі сплатою зазначених штрафів.

[п.5 Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаков­ки і повторним використанням дерев'яної і картонної тари та папе­рових мішків»].

16. Коли продукцію (товари) відвантажено за вказівкою
покупця за договором, і з вини одержувача покупець сплатив
постачальнику штраф за прострочку повернення засобів упа­
ковки, він вправі звернутися до одержувача з вимогою про
відшкодування збитків, заподіяних сплатою штрафу.

[п.5 Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаков­ки і повторним використанням дерев'яної і картонної тари та папе­рових мішків»].

17. Відповідно до пункту 3 Правил застосування, обігу і по­
вернення засобів упаковки багаторазового використання у ви­
падках одержання продукції і товарів від постачальників - ор­
ганізацій матеріально-технічного постачання і оптових торго­
вельних підприємств (організацій) засоби упаковки поверта­
ються цим підприємствам і організаціям. У такому разі поста­
чальник має самостійне право на стягнення з покупця (одер­
жувача) штрафу за прострочку повернення засобів упаковки
багаторазового використання.

[п.5 Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаков­ки і повторним використанням дерев'яної і картонної тари та папе­рових мішків»].

«2-3(4 241

18. Відповідно до пункту 8 Правил застосування, обігу і по­
вернення засобів упаковки багаторазового використання
відправник продукції і товарів зобов'язаний протягом 2 днів
після відвантаження рекомендованим листом надіслати одержу­
вачу сертифікат. При затримці з висилкою сертифіката строк
повернення засобів упаковки збільшується на кількість днів за­
тримки. Отже, у разі порушення строку висилки сертифіката,
строк повернення засобів упаковки слід обчислювати після
закінчення двох днів з дати відвантаження продукції (товару) з
урахуванням кількості днів, на яку затримано висилку сер­
тифікатів. Якщо затримка з висилкою сертифіката перевищує ЗО
днів, строк повернення засобів упаковки збільшується тільки на
ЗО днів і після цього такі засоби підлягають поверненню відправ­
нику продукції (товарів), тобто максимальна кількість днів, на
яку збільшується строк повернення засобів упаковки у випадку
затримки з висилкою сертифіката, не може перевищувати ЗО
днів. Відсутність сертифіката на повернення засобів упаковки не
звільняє від відповідальності за прострочку їх повернення.

[п.6 Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаков­ки і повторним використанням дерев'яної і картонної тари та папе­рових мішків»].

19. З введенням у дію Закону України «Про захист прав спо­
живача» обов'язок усунення недоліків товару покладений не на
виготовлювача, а на продавця - торговельне підприємство. Тому
фактично відпадає необхідність укладання договорів між
підприємством-виготовлювачем і підприємством побутового об­
слуговування населення. Згідно зі ст. 250 Цивільного кодексу Ук­
раїни та Положенням про поставки товарів поставщик зобов'яза­
ний безоплатно виправити недоліки товару, на який встановлено
гарантійний строк або замінити товар. Ці норми регулюють
відносини між поставщиком (виготовлювачем) і покупцем (тор­
говельним підприємством). У зв'язку з цим не виключається
можливість укладання за згодою сторін договору між виготовлю­
вачем і відповідним підприємством, в т.ч. по сервісному обслуго­
вуванню товарів, які прийняті від населення внаслідок недоліків,
однак такі взаємини не регулюються Типовими договорами.

[п. 1 Листа від 14.06.93 р. № 01-8/672 «Про деякі питання практи­ки застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

242

20. Пунктами 73 Положення про поставки продукції ви­
робничо-технічного призначення і 64 Положення про постав­
ки товарів народного споживання передбачений порядок ви­
рахування санкцій, встановлених цими Положеннями. Якщо
товари реалізуються за регульованими цінами, неустойка
(штраф, пеня) за невиконання або неналежне виконання зо­
бов'язань за договором поставки стягується виходячи з цих
цін з відрахуванням торговельної знижки, а по продукції - з
цієї ціни без врахування встановлених надбавок. При ре­
алізації продукції і товарів за вільними (договірними) цінами
штрафні санкції слід стягувати виходячи з цієї ціни без будь-
яких надбавок та суми податку на добавлену вартість.

[п.4 Листа від 14.06.93р. № 01-8/672 «Про деякі питання практи­ки застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

21. Відповідно до пункту 1 статті 21 Закону «Про
підприємства в Україні» підприємства вільні у виборі предме­
та договору і визначенні зобов'язання. Щодо поставки про­
дукції для державних потреб, то такі поставки також здійсню­
ються на підставі договорів, але з урахуванням порядку, що
визначається законодавчими актами України (пункт 2 статті
20 Закону «Про підприємства в Україні»).

[п.2 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням до­говорів поставки продукції (товарів) в 1993 році»].

22. Якщо підприємство, у тому числі яке належить до за­
гальнодержавної (комунальної) власності, поставляє про­
дукцію не для державних потреб, то відповідно до пункту 1
статті 21 Закону «Про підприємства в Україні» поставщик
(продавець) сам визначає предмет договору і свої зобов'язан­
ня. У цьому випадку держава, крім важелів економічного по­
рядку, не має права втручатись у вирішення питання збуту
продукції.

[п.2 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів по­ставки продукції (товарів) в 1993 році»].

23. Поняття «державний контракт» відрізняється від понят­
тя контракту (договору), який укладають на підставі держав­
ного замовлення, тим, що державний контракт укладають орга-

243

ни державної виконавчої влади, визначені у додатку до поста­нови Кабінету Міністрів України від 10.02.93 № 100, оплату продукції гарантує держава за рахунок державного бюджету.

[п.2 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів по­ставки продукції (товарів) в 1993 році»].

24. Характерною рисою державного замовлення є те, що
його виконання стимулюється шляхом надання виконавцю
економічних та інших пільг, порядок надання яких та їх розмір
після затвердження Кабінетом Міністрів України доводиться
до замовників, а також підприємств-виконавців через галузеві
міністерства, відомства.

[п.2 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів по­ставки продукції (товарів) в 1993 році»].

25. Відповідно до розділу 1 Тимчасового положення про
порядок формування та розміщення обсягів поставок про­
дукції (робіт, послуг) для виконання державних контрактів і
державного замовлення на 1993 рік, затвердженого постано­
вою Кабінету Міністрів України від 10.02.93 № 100, укладання
державного контракту або договору на підставі державного за­
мовлення обов'язкове тільки для підприємств-монополістів.
Отже, інші підприємства мають право відмовитись від укла­
дання державного контракту або виконання державного за­
мовлення.

[пЗ Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів по­ставки продукції (товарів) в 1993 році»].

26. Згідно зі статтею 42 Цивільного кодексу України мов­
чання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, перед­
бачених законодавством. Чинне законодавство, яке регулює
взаємовідносини за договором (контрактом) поставки про­
дукції, не передбачає, що відсутність відповіді підприємства на
пропозицію замовника укласти державний контракт або прий­
няти до виконання державне замовлення слід розцінювати як
згоду підприємства-виконавця. Тому у разі неодержання
відповіді підприємства-монополіста на пропозицію замовника
укласти державний контракт або прийняти до виконання дер­
жавне замовлення і укласти на його підставі договір замовник

244

має право звернутись до арбітражного суду з заявою про зо­бов'язання такого підприємства укласти відповідний контракт (договір). Щодо інших підприємств-виконавців, то у випадках відмови від укладання державного контракту або прийняття державного замовлення, а також відсутності відповіді на про­позиції замовника у арбітражного суду нема підстав для зо­бов'язання підприємства укласти контракт (договір) або вва­жати, що підприємство прийняло замовлення до виконання.

[п.4 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів по­ставки продукції (товарів) в 1993 році»].

27. За своєю правовою природою державний контракт на
поставку продукції і договір (контракт), укладений на підставі
державного замовлення, є договором поставки і, крім наведе­
них нормативних актів щодо поставки продукції для держав­
них потреб у 1993 році, взаємовідносини сторін регулюються
нормами зобов'язального права та Положеннями про поставку
продукції (товарів), у частині, що не суперечить законодавст­
ву України.

[п.5 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Яро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів по­ставки продукції (товарів) в 1993 році»].

28. Відповідно до статті 153 Цивільного кодексу України
договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто
згоди з усіх істотних умов, тобто визнаних такими за законом
або необхідних для договорів даного виду. Істотними умовами
договору поставки продукції є предмет контракту (договору),
тобто номенклатура, кількість і якість продукції, строк постав­
ки і ціна (пункт 19 Положення про поставки продукції вироб­
ничо-технічного призначення). Якщо ці обов'язкові умови в
договорі відсутні, він вважається неукладеним.

[п.5 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів по­ставки продукції (товарів) в 1993 році»].

29. Вимоги підприємця-виконавця щодо обов'язку замов­
ника забезпечити його матеріально-технічними ресурсами в
обсязі, номенклатурі та асортименті, необхідними для вико­
нання державного контракту або державного замовлення, за­
доволенню не підлягають. Кабінет Міністрів України Декре-

245

том від 22 січня 1993 р. «Про державний контракт і державне замовлення на 1993 рік» зупинив дію абзаців другого і третьо­го пункту 22 Закону «Про підприємства в Україні» та встано­вив, що такі виконавці самостійно забезпечують себе ма­теріально-технічними ресурсами. Виняток становлять окремі види ресурсів, виробництво і споживання яких контро­люється і централізовано розподіляється державою. Перелік таких ресурсів затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10.02.93 № 100. Розподіл цієї продукції здійсню­ється через відповідні міністерства і відомства.

[п.7 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів по­ставки продукції (товарів) в 1993 році»].

30. Відповідно до Тимчасового положення про порядок
формування та розміщення обсягів поставок продукції (робіт,
послуг) для виконання державних контрактів і державного за­
мовлення на 1993 рік конкретні економічні та інші пільги, які
надаються виконавцям державного замовлення, визначаються
Кабінетом Міністрів України і тому вимоги поставщика про
надання йому замовником (покупцем) пільг, обсяг і види яких
виходять за межі, затверджені Кабінетом Міністрів України,
не підлягають задоволенню.

[п.7 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів по­ставки продукції (товарів) в 1993 році»].

31. У розділі 2 Тимчасового положення про порядок фор­
мування та розміщення обсягів поставок продукції (робіт, по­
слуг) для виконання державних контрактів і державного за­
мовлення на 1993 рік зазначено, що у разі невиконання зо­
бов'язань, що випливають з державних контрактів, сторони
несуть відповідальність, передбачену цим контрактом і чин­
ним законодавством.

[п.7 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів по­ставки продукції (товарів) в 1993 році»].

32. При вирішенні спорів щодо встановлення в контракті
видів і розміру майнової відповідальності сторін слід виходи­
ти з того, що в контракті можуть бути передбачені санкції за
невиконання або неналежне виконання зобов'язань за пору-

246

шення яких законодавством санкції не встановлені, а також збільшений розмір санкцій, передбачений Положенням про поставки, тільки за згодою обох сторін (пункт 71 Положення про поставки продукції).

[п 7 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів по­ставки продукції (товарів) в 1993 році»].

33. При вирішенні спорів, пов'язаних з поставкою за держав­
ним контрактом або державним замовленням продукції, яка не
відповідає вимогам стандартів, технічних умов, іншим обов'яз­
ковим для сторін нормам або договору, слід виходити з того, що
відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за пору­
шення стандартів, норм і правил, встановлена Декретом Кабіне­
ту Міністрів України від 8 квітня 1993 р. «Про державний на­
гляд за додержанням стандартів, норм і правил та відпо­
відальність за їх порушення», не виключає застосування до
підприємств-виготовлювачів (поставщиків) майнових санкцій,
передбачених Положенням про поставки (контрактом, догово­
ром) та стягнення їх на користь замовника (покупця) або одер­
жувача продукції відповідно до чинного законодавства.

[п.7 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів по­ставки продукції (товарів) в 1993 році»].

34. Відповідно до Угоди про загальні умови поставок товарів
між організаціями держав - учасниць СНД (набула чинності з
1 липня 1992 року) поставщик зобов'язаний укласти договір по­
ставки продукції (товарів), коли така поставка передбачена
міждержавною (міжурядовою) угодою і до поставщика у вста­
новленому порядку доведено повідомлення відповідного дер­
жавного органу за місцем знаходження покупця про
прикріплення покупця до поставщика (пункт 10 Угоди). При
вирішенні спорів, пов'язаних з укладанням таких договорів, не­
обхідно враховувати вимоги чинного законодавства щодо:
форм розрахунків (постанова Кабінету Міністрів України і
Національного банку України від 03.12.92 № 675 «Про нор­
малізацію розрахунків з суб'єктами господарської діяльності
країн, що використовують рублі як засіб платежу», інструктив­
ний лист Кабінету Міністрів України та Національного банку
України від 26.04.93 № 10046-19020/730); режиму квотування і

247

ліцензування експорту продукції і товарів (Декрети Кабінету Міністрів України від 26.12.92 «Про встановлення спеціального режиму експорту окремих видів товарів» та від 12.01.93 «Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)», постанова Кабінету Міністрів України від 22.03.93 № 212 «Про загальні обсяги квот щодо експорту продукції та порядок екс­порту в межах державного замовлення і державного контрак­ту»); встановлення ціни (постанова Кабінету Міністрів України від 05.06.93 № 421 «Про розрахунки у разі експорту продукції (робіт, послуг) у межах державного контракту»).

[п.8 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів по­ставки продукції (товарів) в 1993 році»].

35. Деякі вантажовідправники заперечують акти прийомки
продукції (товарів) за кількістю, посилаючись на те, що
відповідно до п. 19 Інструкції про порядок прийомки продукції
і товарів за кількістю одержувач повинен здійснити перевірку
ваги вантажу на вагах того ж типу, на яких вантаж був зважений
в пункті відправлення. Такі заперечення є безпідставними,
оскільки чинними нормами, що регулюють порядок прийомки
продукції (товарів), не встановлений обов'язок вантажоодержу­
вача зважувати вантаж на вагах того ж типу, на яких він був зва­
жений в пункті відправлення. Пункт 13 зазначеної Інструкції
передбачає не однотипність вагів і не засіб визначення
кількості, а лише одиниць вимірювання. Тому вимоги щодо пе­
ревірки ваги вантажу у пункті призначення на вагах того ж ти­
пу, на яких було проведене зважування при відвантаженні, не
грунтуються на чинних нормативних актах.

[п.1 Роз'яснення від 12.10.93 р. № 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомною продукції і товарів за кількістю та якістю»].

36. Передбачений п. 8 Інструкції про порядок прийомки
продукції і товарів за якістю строк складання акту про вияв­
лені виробничі недоліки товарів на оптові організації торгівлі
не поширюється. При розгляді справ за позовами організацій
оптової торгівлі (баз) до виготовлювачів (постачальників) ви­
никають спори щодо додержання порядку прийомки товару за
якістю, зокрема про право бази складати акт про виробничі не­
доліки товарів протягом чотирьох місяців після їх одержання.

248

Вирішуючи такі спори, слід мати на увазі, що у даному випад­ку посилання на п. 8 зазначеної Інструкції як на норму, яка на­дає базі право скласти акт про неналежну якість товару на про­тязі 4-х місяців після його одержання, є помилковим. Відповідно до п. 8 Інструкції торговельні організації мають право незалежно від перевірки якості товару, проведеної ними в строки, передбачені п. 6 Інструкції, скласти акт про виявлені виробничі недоліки, якщо такі недоліки встановлені при підго­товці товарів до роздрібного продажу або в процесі цього про­дажу. Здійснення базою оптової торгівлі підготовки товару для відвантаження до роздрібної торговельної мережі не можна ототожнювати з підготовкою товару до роздрібного продажу, який проводить лише підприємство роздрібної торгівлі. Таким чином, право скласти акт про виявлені виробничі недоліки на протязі чотирьох місяців після одержання товару надане не всім торговельним підприємствам (організаціям), а тільки тим, які здійснюють роздрібний продаж товарів. Одночасно не­обхідно враховувати, що п. 8 Інструкції регламентує строк складання акту щодо продукції (товарів), на яку не встановлені гарантійні строки експлуатації. Так, якщо, зокрема, на товар встановлений гарантійний строк експлуатації, перебіг якого починається з дня роздрібного продажу, то при вирішенні пи­тання про своєчасність прийомки товару за якістю слід керува­тись абз. 5 п. 9 Інструкції, відповідно до якого акт про прихо­вані недоліки таких товарів може складатися в період зберіган­ня до продажу незалежно від часу його одержання.

[п.2 Роз'яснення від 12.10.93 р. № 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомною продукції і товарів за кількістю та якістю»].

37. Відповідно до п. 5 Інструкції про порядок прийомки продукції і товарів за якістю покупці, у тому числі бази опто­вих торговельних підприємств, які перевідправляють про­дукцію (товари) в упаковці первісного виготовлювача (відправника), повинні здійснити прийомку продукції і товарів за якістю, якщо їх одержано у пошкодженій, відкритій або не-маркірованій тарі, у тарі з пошкодженими пломбами або за на­явності ознак пошкодження, псування продукції і товарів. При вирішенні спорів, що виникають з питання визначення понят­тя «відкрита тара», слід виходити з того, що це тара, конст-

249

рукція якої не передбачає застосування кришки або затвору і для перевірки наявності в цій тарі продукції (товарів) нема не­обхідності порушувати цілісність тари або пломби (розкривати приколочені кришки, зривати пломби тощо).

[п.З Роз'яснення від 12.10.93 р. № 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомною продукції і товарів за кількістю та якістю»].

38. Наявність акта прийомки фактичної кількості одержа­
ної продукції не звільняє одержувача від обов'язку складання
акта прийомки після надходження рахунку-фактури.
Відповідно до п. 12 Інструкції про порядок прийомки про­
дукції за кількістю продукція приймається за транспортними і
супровідними документами (рахунок-фактура, специфікація,
опис, пакувальний ярлик та ін.) відправника. За відсутності
всіх або деяких з цих документів одержувач складає акт про
фактичну наявність продукції і в ньому зазначає, які докумен­
ти відсутні. Одержувач зобов'язаний скласти акт про фактич­
ну наявність продукції і тоді, коли її кількість відповідає паку­
вальним ярликам (специфікації). У тих випадках, коли після
одержання рахунку-фактури буде встановлено, що кількість
прийнятої за актом про фактичну наявність продукції менша,
ніж зазначено в рахунку, має складатися акт відповідно до
пунктів 16, 20, 25 зазначеної Інструкції. Тому посилання одер­
жувача на відсутність потреби у складанні акта прийомки,
оскільки одержано ту кількість виробів, яка зазначена в паку­
вальних ярликах, є безпідставним.

[п.4 Роз'яснення від 12.10.93 р. № 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомною продукції і товарів за кількістю та якістю»].

39. Представник громадськості підприємства-одержувача
може брати участь у прийомці продукції за кількістю не більше
двох разів на місяць. Питання про допустимість участі у прий­
омці продукції за кількістю конкретної особи на протязі місяця
вирішується в залежності від того, скільки разів цій особі вида­
валось посвідчення на право участі у прийомці певної партії
продукції. Якщо таких посвідчень представнику громадськості
було видано не більше двох на протязі місяця, то вимоги п. 20
Інструкції про порядок прийомки продукції за кількістю слід
вважати додержаними. При цьому не має значення, що партія

250

продукції надійшла в декількох вагонах або контейнерах і навіть що прийомка тривала більше одного дня. Якщо представ­ник громадськості був уповноважений брати участь у прийомці продукції, яка надійшла маршрутом вагонів або у мехсекціях, і за результатами прийомки було складено декілька актів, то в цьому випадку таку прийомку слід враховувати як одну, незва­жаючи на те, що загальна кількість продукції складалась з декількох партій. Інструкція про порядок прийомки продукції за якістю не містить зазначеного обмеження щодо участі пред­ставника громадськості у прийомці продукції за якістю. Відповідно до Інструкцій про порядок прийомки продукції за кількістю та якістю представник громадськості підприємства-одержувача призначається керівником підприємства з числа осіб, затверджених рішенням профкому цього підприємства. Якщо на підприємстві немає профспілкової організації, пред­ставник громадськості не може бути затвердженим іншими гро­мадськими організаціями або трудовим колективом.

[п.5 Роз'яснення від 12.10.93 р. № 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомною продукції і товарів за кількістю та якістю»].

40. Якщо згідно з вимогами договору, стандарту, іншої нор­
мативно-технічної документації, зокрема, п. 20 Інструкції про
порядок прийомки продукції за якістю її прийомка повинна
бути проведена відповідною інспекцією або експертом бюро
товарних експертиз, акт про неналежну якість продукції, скла­
дений за участю представників громадськості або іншого
підприємства, вважається належним тільки у тих випадках,
коли в місці знаходження одержувача така інспекція або бюро
товарних експертиз відсутні або у разі їх відмови виділити ек­
сперта. Місцезнаходження покупця - це район діяльності
відповідної інспекції або бюро товарних експертиз. Зазначене
порушення порядку прийомки продукції за якістю госпо­
дарському суду слід оцінювати на загальних підставах з ураху­
ванням причин порушення.

[п.6 Роз'яснення від 12.10.93 р. № 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомною продукції і товарів за кількістю та якістю»].

41. Якщо постачальник (відправник) зазначив на тарі вагу
брутто та нетто, у тому числі шляхом наклеювання ярлика,

251

одержувач зобов'язаний перевірити вагу брутто в строк, пе­редбачений в підпункті «а» п. 9 Інструкції про порядок прийомки продукції за кількістю, тобто в момент ЇЇ одержання. У випадку виявлення невідповідності ваги брутто вазі, зазна­ченій у транспортних або супровідних документах чи на тра­фареті, одержувач не повинен розкривати тару та упаковку (п. 16 Інструкції) решти місць, а зупинити прийомку, зберегти продукцію і провести подальшу прийомку відповідно до пунктів 17 та 18 Інструкції.

[п.7 Роз'яснення від 12.10.93 р. № 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомною продукції і товарів за кількістю та якістю»].

42. Відповідно до п. 36 Інструкції про порядок прийомки
продукції за якістю виготовлювач (відправник, постачальник)
має право перевірити якість продукції, яку забраковано і по­
вернуто одержувачем (покупцем) у порядку і у випадках, пе­
редбачених обов'язковими правилами або договором. Таким
чином, мова йде не тільки про право на таку перевірку, а й про
необхідність встановлення нормативним актом або договором
порядку перевірки якості продукції, яка забракована одержу­
вачем (покупцем) і повернута виготовлювачу (постачальни­
ку). При цьому слід мати на увазі, що Інструкція визначає по­
рядок прийомки продукції за якістю одержувачем (покупцем),
а не виготовлювачем, якому повернуто забраковану продукцію.

[п.8 Роз'яснення від 12.10.93 р. № 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомкою продукції і товарів за кількістю та якістю»].

43. При вирішенні спорів, пов'язаних з умовою договору
про право виготовлювача (постачальника) перевіряти якість
забракованої і повернутої йому продукції, необхідно виходити
з того, що чинне законодавство не надає такого права, якщо не­
належну якість продукції встановлено висновком відповідної
інспекції або бюро товарних експертиз. У цих випадках виго­
товлювач (постачальник), не згодний з таким висновком, мо­
же оскаржити їх у встановленому порядку і вимагати прове­
дення повторної експертизи.

[п.8 Роз'яснення від 12.10.93 р. № 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомкою продукції і товарів за кількістю та якістю»].

252

44. Інколи в актах, складених за результатами перевірки
якості забракованоі і повернутої продукції, констатується, що
встановлений одержувачем (покупцем) продукції дефект «не
підтвердився», І на цій підставі виготовлювач (постачальник)
заперечує свою відповідальність за поставку неякісної про­
дукції. При вирішенні таких спорів господарським судам слід
мати на увазі, що відповідно до статей 209 та 250 Цивільного
кодексу України постачальник не несе відповідальності за не­
належне виконання зобов'язання за умови подання доказів
відсутності своєї вини, зокрема, того, що недоліки виникли
внаслідок порушення одержувачем правил користування про­
дукцією або зберігання її. Таким чином, якщо одержувач (по­
купець) подав докази поставки продукції неналежної якості
(виходу виробу з ладу в період гарантійного строку) виготов­
лювач (постачальник) не може бути звільненим від
відповідальності за мотивами непідтвердження дефекту при
перевірці, поки він не доведе відсутності своєї вини або того,
що дефект виник з вини одержувача, тобто порушення ос­
таннім правил користування або зберігання продукції.

[п.8 Роз'яснення від 12.10.93 р. № 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомкою продукції і товарів за кількістю та якістю»].

45. При вирішенні спорів, пов'язаних з поставкою про­
дукції і товарів неналежної якості або некомплектних, а також
в неналежній тарі (упаковці), господарським судам необхідно
керуватись статтями 248 - 253 Цивільного кодексу України,
положеннями про поставки продукції виробничо-технічного
призначення і товарів народного споживання, стандартами,
іншою обов'язковою для сторін нормативно-технічною доку­
ментацією, інструкціями про порядок приймання продукції
(товарів) за якістю, а також договором.

[п.1 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і то­варів неналежної якості та некомплектних»].

46. Щодо відносин підприємств і організацій України з гос­
подарюючими суб'єктами держав - учасниць СНД, то
відповідно до Угоди про загальні умови поставок товарів між
організаціями держав - учасниць Співдружності Незалежних
Держав усі питання якості і комплектності продукції (товарів),

253

що поставляється, у тому числі майнова відповідальність сторін, повинні визначатись в договорі за взаємним погоджен­ням між постачальником та споживачем. Застосування до цих відносин положень про поставки продукції і товарів, у тому числі встановленої ними майнової відповідальності, може мати місце тільки тоді, коли це передбачено договором з посиланням на конкретні норми зазначених положень.

[п.1 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і то­варів неналежної якості та некомплектних»].

47. Встановлена положеннями про поставки майнова
відповідальність у вигляді штрафу за поставку продукції (то­
варів) неналежної якості, некомплектної або в неналежній тарі
(упаковці) є засобом забезпечення належного виконання зо­
бов'язання (стаття 178 Цивільного кодексу України). Отже, ці
санкції господарський суд може застосовувати тільки за порушен­
ня зобов'язань за договором поставки (стаття 253 Цивільного ко­
дексу України). Таким чином, за відсутності договору поставки у
господарського суду нема правових підстав стягувати зазначені
санкції, у тому числі обертати їх у доход державного бюджету.

[п.2 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і то­варів неналежної якості та некомплектних»].

48. Відповідно до статті 164 Цивільного кодексу України ви­
конання зобов'язання, що виникло з договору, може бути покла­
дене в цілому або в частині на третю особу, якщо це передбаче­
но встановленими правилами, а так само, якщо третя особа
зв'язана з однією із сторін адміністративною підлеглістю або
відповідним договором. У цьому разі відповідальність за нена­
лежне виконання зобов'язання несе сторона за договором, з
якого воно виникло, якщо чинним законодавством не передба­
чено, що відповідальність несе безпосередній виконавець. По­
ложенням про поставки продукції і товарів передбачено, що
відповідальність за поставку продукції і товарів неналежної
якості може бути покладена як на постачальника, так і на виго­
товлювача, який не є постачальником відносно одержувача. Од­
нак, якщо за договором поставки виготовлювач, який не є по­
стачальником для одержувача, здійснив за вказівкою свого по­
купця транзитне відвантаження продукції, то на такого виго-

254

товлювача за позовом одержувача може бути покладена відповідальність за поставку продукції неналежної якості за умови наявності договору між одержувачем та покупцем виго­товлювача. У разі відвантаження продукції (товарів) без такого договору виготовлювач не може нести відповідальність перед одержувачем, який встановив їх неналежну якість.

[п.З Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і то­варів неналежної якості та некомплектних»].

49. Відповідно до положень про поставки виготовлювач
(постачальник) несе відповідальність за якість продукції і то­
варів у цілому, включаючи складові частини і комплектуючі
вироби, тобто і у тих випадках, коли стандартами, іншою нор­
мативно-технічною документацією передбачено, що за якість
складових частин та комплектуючих виробів несе
відповідальність їх виготовлювач. Якщо позовні вимоги задо­
волені за рахунок постачальника основного виробу або ос­
танній добровільно задовольнив вимоги покупця (одержува­
ча), постачальник (виготовлювач) продукції (товарів) має пра­
во звернутися до постачальника (виготовлювача) комплектую­
чого виробу з вимогою про відшкодування завданих збитків, у
тому числі суми штрафу, сплаченої покупцю (одержувачу) у
зв'язку з поставкою основного виробу неналежної якості.

[п.4 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і то­варів неналежної якості та некомплектних»].

50. Якщо товари реалізуються за регульованими цінами,
встановлені пунктами 52 та 53 Положення про поставки то­
варів народного споживання штрафи стягуються, виходячи з
цих цін з відрахуванням торговельної знижки. У разі поставки
товарів за вільними (договірними) цінами ці штрафи слід стя­
гувати, виходячи з цієї ціни без врахування будь-яких надба­
вок та суми податку на добавлену вартість. Встановлені пунк­
тами 59 і 60 Положення про поставки продукції виробничо-
технічного призначення штрафи стягуються, виходячи з регу­
льованих або вільних (договірних) цін без врахування надба­
вок та суми податку на добавлену вартість.

[п.5 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і то­варів неналежної якості та некомплектних»].

255

52. Відповідно до статті 250 Цивільного кодексу Ук­
раїни, пунктів 40 та 33 положень про поставки продукції і товарів
постачальник зобов'язаний безоплатно виправити недоліки про­
дукції (товарів), на яку встановлено гарантійний строк, або заміни­
ти її, якщо не доведе, що недоліки виникли внаслідок порушення
покупцем правил користування продукцією або зберігання її. Ви­
правлення недоліків або заміна продукції (товарів) за вибором по­
стачальника (виготовлювача) повинні бути здійснені в 20-денний
строк після одержання повідомлення покупця (одержувача), якщо
інший строк не встановлений обов'язковими для сторін правила­
ми чи їх угодою. Якщо покупець (одержувач) не повідомив поста­
чальника (виготовлювача) про виявлені недоліки продукції (то­
варів), останній звільняється від сплати штрафу, передбаченого
пунктами 59 та 52 положень про поставки продукції і товарів.

[п.6 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і то­варів неналежної якості та некомплектних»].

53. Відповідно до статті 14 Закону «Про захист прав спожи­
вачів» продавець за вибором покупця забезпечує заміну товаром
аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) належної
якості, або відповідне зниження його купівельної ціни, або без­
платне усунення недоліків товару чи відшкодування затрат по­
купця на їх виправлення, або розірвання договору купівлі-про-
дажу та відшкодування збитків, яких зазнав покупець. Не в усіх
перелічених випадках надіслання повідомлення про неналежну
якість товару є підставою для стягнення з постачальника (виго­
товлювача) штрафу, передбаченого пунктом 52 Положення про
поставки товарів народного споживання. Так, незважаючи на це
повідомлення, штраф не підлягає стягненню, якщо продавець
здійснив відповідне зниження ціни товару, відшкодував затрати
покупця на виправлення недоліків або сам виправив недоліки.
Тільки у випадку заміни товару неналежної якості або розірван­
ня договору і повернення вартості товару торговельне
підприємство-покупець (одержувач) має право стягнути зазна­
чений штраф з постачальника (виготовлювача), якщо останній
після одержання повідомлення про неналежну якість товару у
встановлений строк не виправив недоліки або не замінив товар.

[п.6 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і то­варів неналежної якості та некомплектних»].

256

54. Згідно з пунктами 41 та 34 положень про поставки продукції
і товарів у випадку поставки продукції (товарів) з дефектами, які
можуть бути усунені на місці, виготовлювач (постачальник) зо­
бов'язаний на вимогу покупця (одержувача) у встановлений строк
виправити ці дефекти, у тому числі шляхом заміни продукції (то­
варів). Таким чином, надіслання тільки повідомлення про на­
явність дефектів без вимоги щодо їх усунення не є підставою для
стягнення з постачальника (виготовлювача) штрафу, передбачено­
го пунктами 59 та 52 положень про поставки продукції і товарів.

[п.7 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і то­варів неналежної якості та некомплектних»].

55. Якщо якість продукції (товарів) не відповідає стандар­
там, технічним умовам, іншій документації, зразкам (етало­
нам) або умовам договору, покупець (одержувач) має право
відмовитись від її прийняття і вимагати заміни (пункти 41 та
34 положень про поставки продукції і товарів). За таких обста­
вин постачальник (виготовлювач) сплачує штраф, передбаче­
ний пунктами 59 та 52 положень про поставки продукції і то­
варів, у тому числі і у випадку заміни продукції (товарів).

[п.8 Роз'яснення від 12.11.93 р. Л* 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і то­варів неналежної якості та некомплектних»].

56. Відповідно до пунктів 24 та 19 положень про поставки
продукції і товарів покупець має право односторонньо відмови­
тись від виконання договору, тобто розірвати договір, у випадках
поставки продукції (товарів), яка не відповідає вимогам стан­
дартів, технічних умов, іншій документації, зразкам (еталонам).
У цьому випадку постачальник зобов'язаний відшкодувати по­
купцю усі збитки, пов'язані з розірванням договору. Договір вва­
жається розірваним (зміненим) через місяць після одержання
постачальником письмового повідомлення покупця про відмову
від виконання договору, якщо інший, більш тривалий строк не
буде зазначений у цьому повідомленні. Продукція (товари), ви­
готовлена та відвантажена постачальником до одержання такого
повідомлення, повинна бути прийнята і оплачена покупцем.

[п.9 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і то­варів неналежної якості та некомплектних»].

П2-304 257

57. При укладанні договору сторони не мають права перед­
бачати менш високі показники, ніж встановлені обов'язкови­
ми вимогами стандартів, нормативно-технічної документації
щодо якості продукції (товарів). Якщо в договорі передбачені
менш високі вимоги, при вирішенні спору господарському су­
ду слід виходити з вимог стандартів, нормативно-технічної до­
кументації, а не з умови договору. Чинне законодавство (пунк­
ти 39 та 32 положень про поставки) надає сторонам право пе­
редбачити в договорі більш високі вимоги щодо якості про­
дукції (товарів) у порівнянні з стандартами, технічними умо­
вами, іншою документацією, зразками (еталонами). За неви­
конання цієї умови договору майнова відповідальність поста­
чальника (виготовлювача) застосовується лише тоді, коли це
передбачено договором.

[п.10 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і то­варів неналежної якості та некомплектних»].

58. Якщо продукція (товари) відповідає умовам договору,
стандартам, іншій нормативно-технічній документації, але ви­
явилась більш низького сорту (якості) у порівнянні з доку­
ментом, що посвідчує її якість, майнові санкції за це порушен­
ня, а також за неналежну маркіровку (зазначення більш висо­
кого сорту, ніж фактичний) можуть бути застосовані госпо­
дарським судом тільки тоді, коли такі санкції передбачені до­
говором. У цих випадках покупець (одержувач) має право ви­
магати від постачальника (виготовлювача) відшкодування за­
вданих йому збитків, у тому числі у вигляді уцінки продукції
(товарів), у зв'язку з неналежним виконанням договірних зо­
бов'язань. Вимоги щодо стягнення суми уцінки підлягають за­
доволенню за умови подання доказів доведення уцінки до спо­
живача або переоцінки продукції (товарів).

[п.11 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 -«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і то­варів неналежної якості та некомплектних»].

59. Відповідно до пунктів 41 та 34 положення про поставки
покупець (одержувач) має право відмовитись від прийняття
продукції (товарів) більш низького сорту (якості) у
порівнянні з документом, що посвідчує її якість, але за умови,
коли її кількість перевищує обсяг відповідного сорту (якості)

258

за договором, або якщо поставка цієї продукції (товарів) вза­галі не передбачена договором.

[п.11 Роз'яснення від 12.11.93р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і то­варів неналежної якості та некомплектних»].

60. Продукція (товари) повинна поставлятися комплектне
відповідно до вимог стандартів, технічних умов або інших
обов'язкових для сторін норм, однак сторони можуть передба­
чити в договорі поставку продукції (товарів) з додатковими до
комплекту виробами (складовими частинами) або без окре­
мих виробів (складових частин), що входять до комплекту, але
не потрібні покупцеві. Що ж до продукції виробничо-
технічного призначення, то у договорі може бути передбачена
її поставка окремими частинами комплекту, в тому числі їх
відвантаження безпосередньо виготовлювачами. За цих умов
зобов'язання постачальника вважається виконаним належним
чином, якщо остання частина комплекту була відвантажена у
встановлений договором строк поставки. У протилежному ви­
падку, тобто коли остання частина комплекту відвантажена
постачальником або виготовлювачем після закінчення строку
поставки, постачальник несе відповідальність, встановлену за
поставку некомплектної продукції, у тому числі сплачує
відповідний штраф.

[п.12 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і то­варів неналежної якості та некомплектних»].

61. Застосовуючи відповідальність, встановлену Положен­
ням про поставки або договором, за поставку немаркірованої
або неналежно маркірованої продукції (товарів) господарсь­
ким судам слід виходити з того, що неналежною маркіровкою
є така, що не відповідає стандартам, іншій нормативно-
технічній документації або умовам договору (зокрема,
відсутність одного або декількох обов'язкових реквізитів
маркіровки, зазначення невірних відомостей щодо наймену­
вання, якості, сорту, ціни, нечіткість відтиску, що виключає чи­
тання маркіровки).

[п.13 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і то­варів неналежної якості та некомплектних»].

П'2-304

259

62. З набранням чинності Законом України від 3 грудня 1996 року «Про внесення зміни до Цивільного кодексу Ук­раїнської РСР» не можуть застосовуватися пункти 69 і 60 по­ложень про поставки у частині безакцентного стягнення штрафів, передбачених цими положеннями. Спори, пов'язані зі стягненням згаданих штрафів, вирішуються господарськи­ми судами на загальних підставах.

[п.14 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і то­варів неналежної якості та некомплектних»].

64. Відповідно до пункту 3 постанови Кабінету Міністрів
України від 12.11.93 № 932 оплата продукції (виконаних робіт,
наданих послуг) здійснюється: за державним контрактом -
центральними органами державної виконавчої влади, які ви­
дали завдання, за рахунок коштів з державного бюджету; за
продукцію, виготовлену згідно з державним замовленням і по­
ставлену за міждержавними угодами, - Державним комітетом
з матеріальних ресурсів, Міністерством зовнішніх еко­
номічних зв'язків, Міністерством сільського господарства і
продовольства, Державним комітетом по харчовій промисло­
вості та підприємствами й організаціями, які входять до їхньої
сфери управління, відповідно до закріпленої, за цими органа­
ми номенклатури за рахунок наявних у них коштів і
банківських кредитів; за продукцію, виготовлену за держав­
ним замовленням і поставлену споживачам України, - безпо­
середньо споживачами продукції, які уклали договори постав­
ки, за рахунок власних коштів.

[Лист від 10.01.94 р. № 05-2/10 «Про порядок формування та розміщення державного контракту і державного замовлення у 1994 році»].

65. При вирішенні спорів, пов'язаних з укладанням держав­
ного контракту або договору, заснованого на державному за­
мовленні, слід мати на увазі, що відповідно до постанови
Кабінету Міністрів України від 12.11.93 № 932 виконавці дер­
жавного контракту і державного замовлення вправі са­
мостійно обирати шляхи поставки виготовленої продукції за­
мовнику (споживачу).

[Лист від 10.01.94 р. № 05-2/10 «Про порядок формування та роз­міщення державного контракту і державного замовлення у 1994 році»].

260

66. У зв'язку з інфляцією виникають питання щодо права
постачальника вимагати від покупця (одержувача) оплати
продукції за більш високими, ніж обумовлено договором ціна­
ми і правомірності відмови постачальника поставляти про­
дукцію у разі незгоди покупця з оплатою її за цінами вище до­
говірних. Якщо розрахунки за продукцію здійснюються за до­
говірними цінами, постачальник не має права вимагати опла­
ти продукції за іншою (підвищеною) ціною, доки у встановле­
ному порядку не будуть внесені відповідні зміни до умов дого­
вору щодо ціни. Зі свого боку кредитор за договором згідно зі
статтею 208 Цивільного кодексу України має право вимагати
від боржника (постачальника) передачі продукції в натурі.

[п.7 Листа від 07.04.94 р. № 01-8/237 «Про деякі питання засто­сування чинного законодавства при вирішенні спорів»].

67. Відповідно до статті 164 Цивільного кодексу України у разі
покладення виконання зобов'язання на третю особу відпо­
відальність за невиконання чи неналежне виконання зобов'язан­
ня несе сторона за договором, з якого воно виникло, якщо законо­
давством не передбачено, що відповідальність несе безпосередній
виконавець. Такі норми, наприклад, встановлені пунктом 66 По­
ложення про поставки продукції та пунктом 57 Положення про
поставки товарів і тому відповідальність за несвоєчасну оплату
продукції (товарів) несуть як покупець за договором, так і плат­
ник, але за всіх обставин для стягнення пені за прострочку плате­
жу з одержувача (платника) необхідні договірні відносини як між
постачальником і покупцем, так і між останнім та одержувачем.

[п.6 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

68. При вирішенні питання про стягнення пені за не­
своєчасне виконання грошових зобов'язань арбітражні суди
повинні враховувати, що чинним законодавством (наприклад,
Указом Президента України від 28 жовтня 1993 року «Про дер­
жавний контракт і державне замовлення на 1994 рік») або до­
говором для розрахунків за продукцію (товари), роботи та по­
слуги може бути встановлена попередня оплата.

[п.8 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Дро деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

261

69. Пеню як один із видів неустойки, яка стягується за кож­
ний день прострочки і в межах 6-місячного строку позовної
давності, необхідно відрізняти від відсотків за користування
чужими коштами, що є платою саме за користування чужими
коштами, а не санкцією за невиконання чи неналежне вико­
нання зобов'язання. Стягнення цих відсотків передбачено, зо­
крема, пунктом 67 Положення про поставки продукції та
пунктом 58 Положення про поставки товарів (при повторній
оплаті однієї і тієї ж продукції (товарів), неправильному за­
стосуванні цін тощо).

[п.9 Роз'яснення від 29.04.94 p. Me 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

70. На запитання, чи діє на території України Інструкція про
порядок обслуговування в гарантійний період експлуатації про­
даної колгоспам, радгоспам та іншим сільськогосподарським
підприємствам техніки, затверджена постановою ЦК КПРС і
Ради Міністрів СРСР від 04.04.83 № 271, Вищим арбітражним
судом України дано таку відповідь. Відносини по поставках
сільськогосподарської техніки та інших матеріально-технічних
засобів колгоспам, радгоспам та іншим сільськогосподарським
підприємствам і організаціям регулюються Положенням про по­
ставки продукції виробничо-технічного призначення. Оскільки
Положення про поставки сільськогосподарської техніки скасо­
вано, названа вище Інструкція, яку було затверджено на підставі
цього Положення, фактично втратила чинність.

[п.8Листа від 22.11.94р. № 01-8/847 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

71. За договором поставки підприємство (організація)-по-
стачальник зобов'язується передати у певні строки або строк
підприємству (організації)-покупцеві у власність або у опера­
тивне управління певні товари, а покупець зобов'язується
прийняти товари і оплатити їхню вартість за встановленою до­
говором ціною. Ці зобов'язання повинні виконуватися сторо­
нами належним чином і в установлений строк відповідно до
вказівок закону та договору. Згідно зі статтею 178 Цивільного
кодексу України виконання зобов'язання за договором постав­
ки забезпечується неустойкою (штрафом, пенею). Крім зазна-

262

чених видів забезпечення виконання зобов'язання, боржник у разі невиконання або неналежного його виконання зобов'яза­ний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки (стаття 203 Цивільного кодексу України).

[п.1 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»].

72. Чинне законодавство не передбачає будь-яких обмежень
відповідальності сторін за договором поставки. Отже, у випадках
невиконання або неналежного виконання умов договору кожна із
сторін має право вимагати від свого контрагента, який не виконав
або неналежним чином виконав зобов'язання, сплати неустойки
і відшкодування завданих цим збитків. При цьому слід мати на
увазі, що за загальним правилом, встановленим статтею 204
Цивільного кодексу України, якщо за невиконання або неналеж­
не виконання зобов'язання встановлена неустойка (штраф, пе­
ня), то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустой­
кою (залікова неустойка). З цього загального правила законом
або договором можуть бути передбачені певні виключення, а са­
ме: коли допускається стягнення тільки неустойки, але не збитків
(виключна неустойка); коли збитки стягуються в повній сумі по­
над неустойку (штрафна); коли за вибором кредитора можуть бу­
ти стягнуті або неустойка, або збитки (альтернативна неустойка).

[п.1 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»].

73. Якщо .інше не передбачено договором поставки, за неви­
конання або неналежне виконання зобов'язання до винної сто­
рони застосовується залікова неустойка, крім випадків постав­
ки товарів неналежної якості або некомплектних, та недопос-
тавки чи прострочки поставки товарів (частина друга статті
253 Цивільного кодексу України, пункт 74 Положення про по­
ставки продукції, пункт 65 Положення про поставки товарів).

[п.1 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»].

263

74. Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України обсяг
збитків, які підлягають відшкодуванню, складають витрати, зроб­
лені кредитором внаслідок невиконання або неналежного вико­
нання боржником зобов'язання, втрата або пошкодження майна
кредитора (наприклад, у процесі перевозки за відсутності вини
перевізника), а також неодержані доходи, які він одержав би, якби
зобов'язання було виконано боржником. Зазначений принцип за­
стосовується щодо всіх випадків порушення зобов'язання, тобто
недопоставки, прострочки поставки товарів, поставки товарів не­
належної якості або некомплектних, необгрунтованого ухилення
від їх оплати, односторонньої відмови від одержання товарів, по­
ставка яких передбачена договором тощо. При цьому сплата неу­
стойки (штрафу, пені) і відшкодування збитків, завданих нена­
лежним виконанням зобов'язання, не звільняють боржника від
виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, коли на це є зго­
да покупця (стаття 207 Цивільного кодексу України, пункт 1
статті 31 Закону України «Про підприємства в Україні»).

[п.1.1 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Цро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»].

75. Згідно з пунктом 74 Положення про поставки продукції
та пунктом 65 Положення про поставки товарів сторони ма­
ють право передбачити в договорі можливість відшкодування
збитків у твердій сумі, яка підлягає стягненню у випадку неви­
конання або неналежного виконання зобов'язання за догово­
ром. Зазначена умова договору означає, що у кожному випад­
ку порушення зобов'язання кредитор не повинен доводити
дійсний розмір своїх збитків, однак у разі застосування заліко­
вої неустойки ці збитки підлягають стягненню в частині, не
покритій неустойкою (штрафом, пенею).

[п.1.2 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»-].

76. Умовою відповідальності за невиконання або неналежне
виконання зобов'язання, у тому числі у вигляді відшкодування
збитків, є вина боржника. Таким чином, у разі заподіяння
збитків боржник може бути звільненим від цієї відповідальності,

264

якщо він доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов'язан­ня (стаття 209 Цивільного кодексу України). При цьому слід ма­ти на увазі, що посилання боржника на такі причини невиконан­ня зобов'язання, як недопоставка сировини, матеріалів, ком­плектуючих виробів тощо не є підставою для висновку про відсутність його вини, тобто для звільнення від обов'язку відшкодувати завдані ним збитки контрагентові за договором.

[п.1.3 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»].

11. Кредитор не повинен доводити вину боржника у пору­шенні зобов'язання. На нього покладений обов'язок доведен­ня факту невиконання або неналежного виконання зо­бов'язання, прямого причинного зв'язку між порушенням зо­бов'язання і завданими збитками та їх розміру.

[п.1.3 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»].

78. Застосування принципу вини як умови відповідаль­
ності за порушення зобов'язання, пов'язане з необхідністю
з'ясування таких обставин, як вина кредитора або вина обох
сторін. З цих питань слід керуватися статтями 210 та 211
Цивільного кодексу України. Зокрема, господарський суд
зменшує розмір належних до відшкодування збитків, якщо
кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню їх
розміру або не вжив заходів до їх зменшення. У випадках по­
силання боржника на ці обставини, обов'язок їх доведення по­
кладений на боржника (стаття 33 Арбітражного процесуаль­
ного кодексу України).

[п.1.3 Роз'яснення від 30.03.95р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»].

79. У випадках, коли позивачу заподіяні збитки з вини
декількох постачальників, кожний з них несе відповідальність,
виходячи з того, у якій мірі невиконання ним свого зобов'язання
спричинилося до збитків кредитора. У зв'язку з цим господарсь-

265

кому суду слід з'ясувати обсяг порушеного зобов'язання кожним з відповідачів та оцінити значення і питому вагу цих порушень у заподіянні збитків. Якщо невиконання зобов'язання вплинуло на виникнення збитків у рівній мірі, то заподіяні збитки слід відне­сти на кожного з несправних контрагентів у рівних частках, а не пропорційно обсягу або сумі невиконаного зобов'язання.

[п.1.3 Роз'яснення від 30.03.95р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»].

80. Відповідно до статей 18 та 20 Закону України «Про підприємства в Україні» підприємство самостійно планує свою діяльність і основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності на всіх підприємствах неза­лежно від форм власності є прибуток (доход). Визначаючи ці по­казники, підприємства незалежно від форми власності повинні керуватися Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств», згідно з яким прибуток визначається як скоригова-ний валовий доход відповідного звітного періоду, зменшений на суму валових витрат виробництва та обігу і суму амортизаційних відрахувань, і включає зокрема загальні доходи від реалізації то­варів (робіт, послуг). У торговельних організаціях виручка від ре­алізації визначається за валовим доходом, що є сумою торговель­них надбавок, знижок і націнок на реалізовані товари. Отже, якщо підприємство не одержало запланований ним доход з вини кон­трагента, який не виконав свого зобов'язання, і між фактом нео­держання цього доходу та невиконанням контрагентом зо­бов'язання є прямий причинний зв'язок, боржник на вимогу кре­дитора має відшкодувати завдані цим збитки незалежно від того, що позивач виконав або навіть перевиконав свій план по доходах за рахунок перевиконання плану виробництва по інших видах продукції (товарів). І По ж до торговельних, посередницьких та постачальницько-збутових організацій, то відшкодуванню підля­гають неодержані ними суми торговельних надбавок, знижок, націнок, які б вони одержали від реалізації продукції (товарів) у разі належного виконання їх контрагентами своїх зобов'язань.

[п.2 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»].

266

81. Підприємство планує свою діяльність, у тому числі одер­
жання прибутку (доходу), на певний період своєї господарської
діяльності, враховуючи укладені ним договори на одержання
продукції (товарів), матеріалів, сировини тощо та договори на
реалізацію ним готової продукції (товарів), надання послуг. Та­
ким чином, якщо постачальник не виконав свого зобов'язання
щодо поставки продукції (товарів), матеріалів та сировини у
встановлений договором строк, у зв'язку з чим покупець у за­
планованому періоді не одержав прибуток (доход), завдані цим
збитки підлягають відшкодуванню, незалежно від того, що у на­
ступному періоді поставки постачальник поповнив недопостав-
лену продукцію і від цього, але вже за межами запланованого
періоду, підприємство одержало прибуток (доход).

[п2 Роз'яснення від 30.03.95р. № 02-5/218 «Про деякі питання практи­ки вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невико­нанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки»].

82. При вирішенні питання щодо неодержаного прибутку (до­
ходу) слід мати на увазі таке. Як у промислових підприємств, так
і у торговельних, постачальницько-збутових, збутових
підприємств (організацій) є умовно-постійні та умовно-змінні
витрати. Наслідками невиконання або неналежного виконання
боржником зобов'язання, наприклад, недопоставкою продукції,
є, зокрема, зменшення обсягу виробництва чи реалізації про­
дукції (робіт, послуг), внаслідок чого кредитор не одержав прибу­
ток (доход) і, крім того, у нього збільшуються умовно-постійні
витрати в собівартості його продукції, а у торговельних
підприємствах зростають фактичні витрати обігу. Такі умовно-
постійні витрати не підлягають виключенню з суми стягуваних
господарським судом збитків. Торговельна знижка (націнка), яка
надається торговельному (посередницькому) підприємству (ор­
ганізації), за виключенням умовно-змінних витрат, які останні не
внесуть у зв'язку з недопоставкою їм товарів (упаковка, транс­
портування, тощо), створює прибуток (доход) покупців. Тому з
торговельної знижки (націнки), що надається при поставках кон­
кретного виду товарів, підлягає виключенню та її частка, яка при­
значається на покриття умовно-змінних витрат.

[п.З Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»].

267

83. Відповідно до статті 213 Цивільного кодексу України,
якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило
інтерес для кредитора, він може відмовитись від прийняття
виконання і вимагати відшкодування збитків. Виходячи з су­
часних умов господарювання, викладена у другому реченні ча­
стини другої цієї статті норма щодо соціалістичних ор­
ганізацій практично не може знайти свого практичного засто­
сування. Отже, у разі прострочення боржником виконання зо­
бов'язання, кредитор за усіх обставин має право відмовитися
від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків,
заподіяних зазначеним простроченням.

[п.4 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»].

84. Що ж до прострочення кредитора, то згідно зі статтею 215
Цивільного кодексу України він визнається таким, що простро­
чив, якщо відмовився прийняти належне виконання зобов'язан­
ня. Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкоду­
вання завданих простроченням збитків. Наприклад, відповідно до
пункту 24 Положення про поставки продукції покупець вправі
відмовитись від передбаченої договором продукції за умови по­
вного відшкодування постачальнику завданих цим збитків. Такі
збитки складають, зокрема, не одержаний постачальником прибу­
ток (доход), який він одержав би в результаті виконання зо­
бов'язання, а також сума, на яку збільшились його умовно-
постійні витрати. При вирішенні таких спорів господарському су­
ду слід мати на увазі, що постачальник повинен подати докази
вживання ним заходів до зменшення збитків, наприклад, про не­
можливість реалізації продукції, від прийняття якої покупець
відмовився, іншим споживачам. Отже, в усіх випадках невиконан­
ня або неналежного виконання зобов'язання винна сторона за до­
говором поставки повинна відшкодувати контрагентові не тільки
завдані цим прямі збитки, а й неодержані доходи, які були б одер­
жані, якби зобов'язання було б виконано (упущену вигоду).

[п.4 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»].

268

85. У вирішенні спорів з питань відшкодування збитків, за­
подіяних невиконанням або неналежним виконанням зо­
бов'язань за договором поставки, слід виходити з того, що
збитки (прямі та упущена вигода) підлягають відшкодуванню
з урахуванням офіційного індексу інфляції. Проте позивач у
кожному конкретному випадку повинен подати відповідний
обгрунтований розрахунок заподіяних йому збитків.

[п.4 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»].

86. Однією із складових частин збитків є сплачена кредито­
ром з вини боржника неустойка (штраф). Відшкодуванню
підлягають суми фактично сплаченої кредитором неустойки
(штрафу), а не ті, які кредитор має сплатити відповідно до
чинного законодавства або договору.

[п.5 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»].

86. Боржник зобов'язаний відшкодувати кредиторові збит­
ки у вигляді різниці між сумою, стягнутої ним з боржника не­
устойки (штрафу) і сумою, сплаченої кредитором з вини
боржника неустойки (штрафу) за своїми зобов'язаннями.

[п.5.2 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»].

87. Якщо кредитор не стягнув з боржника передбачену за­
конодавством (договором) неустойку (штраф), на яку він має
самостійне право, і строк позовної давності закінчився, то за
цих обставин з суми заподіяних збитків, пов'язаних зі сплаче­
ною кредитором неустойкою (штрафом), слід відрахувати ті
суми, які кредитор одержав би з боржника за умови своєчасно­
го звернення до останнього з відповідним позовом.

[п.5.3 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»].

269

88. Коли кредитор не має самостійного (прямого) права на
стягнення з боржника неустойки (штрафу), наприклад, у
зв'язку з неналежною якістю його продукції внаслідок виходу
з ладу комплектуючого виробу боржника, і сплатив відповідну
суму штрафу, то пов'язані з цим збитки підлягають відшкоду­
ванню за рахунок постачальника такого виробу в порядку рег­
ресу. При цьому слід мати на увазі, що до регресних позовів,
пов'язаних з відшкодуванням збитків, заподіяних поставкою
продукції неналежної якості, застосовується шестимісячний
строк позовної давності.

[п.5.4 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»-].

89. З набранням чинності Законом України від 3 грудня
1996 року «Про внесення зміни до Цивільного кодексу Ук­
раїнської РСР» не можуть застосовуватися пункт 69 Поло­
жень про поставки продукції і пункт 60 Положення про по­
ставки товарів. Спори про стягнення штрафів, передбачених
цими Положеннями, підлягають вирішенню господарськими
судами на загальних підставах.

[п.5.5 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»].

90. У випадку втрати засобів упаковки багаторазового вико­
ристання покупець (одержувач) крім штрафу за порушення
строку повернення засобів упаковки повинен відшкодувати по­
стачальнику вартість цих засобів, виходячи з ціни їх придбання.

[п.2.1 Листа від 27.04.95 р. № 01-8/281 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

91. Якщо договором або Правилами застосування обігу і
повернення засобів упаковки багаторазового використання,
затверджених наказом Міністерства державних ресурсів Ук­
раїни від 16.06.92 № 15, щодо окремих видів цих засобів не
встановлений вид транспорту, яким вони повертаються, то, ви­
ходячи зі змісту статті 211 Цивільного кодексу України, поку­
пець при виборі виду транспорту повинен вжити заходів до

270

зменшення витрат постачальника, за рахунок якого поверта­ються засоби упаковки.

[п.2.2 Листа від 27.04.95р. № 01-8/281 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

92. Закон України «Про поставки продукції для державних
потреб» регулює цивільно-правові відносини, пов'язані не ли­
ше з поставками продукції (товарів), але й з підрядом. Тому-то
у вирішенні спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням
державних контрактів, арбітражним судам слід керуватися
відповідними нормами законодавства, що регулюють такі
відносини, зокрема, Цивільним кодексом України.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про по­ставки продукції для державних потреб»].

93. Закон України «Про поставки продукції для держав­
них потреб» не регулює відносини, що виникають у зв'язку з
формуванням і розміщенням державного замовлення на
висвітлення діяльності органів державної влади та органів
місцевого самоврядування, а також питання, пов'язані з ук­
ладанням та виконанням договорів (контрактів), які забез­
печують поставку (закупівлю) для державних потреб
сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння,
військової техніки та інших спеціально визначених (спе­
цифічних) товарів (частина четверта статті 3 Закону). За­
купівля ж сільськогосподарської продукції і продовольства
для загальнодержавних потреб регулюється Указом Прези­
дента України від 18.01.96 № 62/96 «Про задоволення дер­
жавних і регіональних потреб у сільськогосподарській про­
дукції на 1996 рік».

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про по­ставки продукції для державних потреб»].

94. Державними замовниками відповідно до частини
першої статті 1 Закону України «Про поставки продукції
для державних потреб» є Верховна Рада України та інші
центральні органи державної влади України, Рада міністрів
Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севас­
топольська міські державні адміністрації, державні ор­
ганізації та установи, визначені Законом про Державний
бюджет України, а також державні організації та установи,

271

уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати дер­жавні контракти з виконавцями державного замовлення.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про по­ставки продукції для державних потреб»].

95. Кабінет Міністрів України визначає також центральні
органи виконавчої влади, які координують роботу державних
замовників щодо розміщення поставок продукції для держав­
них потреб. Аналогічну функцію щодо поставок продукції для
забезпечення виконання регіональних програм здійснюють
Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні,
Київська та Севастопольська міські державні адміністрації
(частина друга статті 2 Закону України «Про поставки про­
дукції для державних потреб»). Слід мати на увазі, що назва­
ним органам не надано право уповноважувати інші установи і
організації здійснювати функції державних замовників. Вони
визначають потреби у продукції для забезпечення регіональ­
них програм і одночасно виступають як державні замовники.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про по­ставки продукції для державних потреб»].

96. Відповідно до частини третьої статті 2 Закону України
«Про поставки продукції для державних потреб» державні за­
мовники мають право на договірній основі делегувати частину
своїх функцій відповідним підприємствам, установам та ор­
ганізаціям на умовах, що визначаються Кабінетом Міністрів
України. Отже, до вирішення Урядом України питання про те,
які саме з цих функцій і в якому порядку державний замовник
може передавати іншим підприємствам, установам та ор­
ганізаціям, у арбітражних судів при вирішенні спорів немає
правових підстав брати до уваги дії державних замовників,
пов'язані з делегуванням ними частини своїх функцій. Поряд
з цим згідно зі статтею 164 Цивільного кодексу України дер­
жавний замовник не позбавлений права покласти виконання
своїх обов'язків на третю особу, і за таких обставин
відповідальність за невиконання чи неналежне виконання зо­
бов'язань за договором несе державний замовник.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про по­ставки продукції для державних потреб»].

97. Вибір виконавців державного замовлення здійснюється
шляхом проведення конкурсного відбору (частина третя

272

статті 2 Закону України «Про поставки продукції для держав­них потреб»). Порядок організації та проведення торгів (тен­дерів) у сфері державних закупівель товарів (робіт, послуг) визначений відповідним Положенням, що затверджене поста­новою Кабінету Міністрів України від 28.06.97 № 694 «Про ор­ганізацію та проведення тендерів у сфері державних за­купівель товарів (робіт, послуг)».

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про по­ставки продукції для державних потреб»].

98. Законом України «Про поставки продукції для державних
потреб» (частина восьма статті 2) визначені підприємства і ор­
ганізації, для яких виконання державного замовлення є обов'яз­
ковим. Це не виключає укладення державного контракту підпри­
ємствами незалежно від форм власності на добровільній основі.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про по­ставки продукції для державних потреб»].

99. Центральні органи виконавчої влади, які координують
роботу державних замовників щодо розміщення поставок про­
дукції для державних потреб, доводять до державних замов­
ників збалансовані з фінансовими ресурсами обсяги поставок
продукції для укладення державних контрактів з виконавця­
ми державного замовлення, якщо інше не встановлене зако­
ном (частина друга статті 2 Закону України «Про поставки
продукції для державних потреб»). Отже до моменту доведен­
ня таких обсягів продукції у державного замовника відсутні
правові підстави вимагати укладення державного контракту з
виконавцями державного замовлення.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про по­ставки продукції для державних потреб»].

100. Державні замовники, виходячи з інтересів держави,
укладають з виконавцями державного замовлення державний
контракт (договір), самостійно визначаючи його умови, крім
тих, що випливають з державного замовлення або передбачені
чинним законодавством.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про по­ставки продукції для державних потреб»].

101. Виконавці державного замовлення забезпечують себе
матеріально-технічними ресурсами самостійно шляхом укла­
дання договорів з підприємствами-постачальниками, поста-

18 2-304

273

чальницько-збутовими та посередницькими організаціями. Для підприємств, організацій-постачальників найважливіших видів матеріально-технічних ресурсів Кабінет Міністрів Ук­раїни може встановлювати спеціальні квоти (державне бро­нювання) та обов'язковий продаж цих ресурсів виконавцям державного замовлення (частина друга статті 3 Закону Ук­раїни «Про поставки продукції для державних потреб»).

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про по­ставки продукції для державних потреб»].

102. Закон України «Про поставки продукції для держав­
них потреб» не регулює питання щодо обов'язку розробки і
надіслання іншій стороні проекту державного контракту (до­
говору). Отже, це може зробити як державний замовник, так і
виконавець державного замовлення. Розбіжності щодо умов
контракту, які можуть виникнути при його укладанні, слід
вирішувати у відповідності зі статтею 10 Арбітражного проце­
суального кодексу України.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про по­ставки продукції для державних потреб»].

103. За рішенням Кабінету Міністрів України державний за­
мовник може вносити необхідні зміни до державного контракту
(договору) або припиняти його дію згідно з чинним законодавст­
вом України (частина сьома статті 2 Закону України «Про постав­
ки продукції для державних потреб»). При вирішенні спорів,
пов'язаних із застосуванням цієї норми Закону, необхідно врахову­
вати, що відповідно до статті 162 Цивільного кодексу України од­
ностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння
зміна умов договору не допускаються, за винятком випадків, пе­
редбачених законом. Якщо у державного замовника або виконавця
виникає необхідність внести зміни чи розірвати державний кон­
тракт (договір), вони повинні керуватись статтею 11 Арбітражного
процесуального кодексу України. При цьому слід мати на увазі, що
державний замовник має право відмовитися від виконання дер­
жавного контракту на підставі частини четвертої статті 4 Закону, а
також за обставин, що передбачені статтею 24 Положення про по­
ставки продукції виробничо-технічного призначення та статтею 19
Положення про поставки товарів народного споживання.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про по­ставки продукції для державних потреб»].

274

104. У частиш восьмій статті 2 Закону України «Про по­
ставки продукції для державних потреб» зазначені виконавці
державного замовлення, для яких воно є обов'язковим, якщо
його виконання не спричиняє збитків цим виконавцям. У ви­
падках, коли підприємства, установи чи організації, для яких
виконання державного замовлення є обов'язковим, ухиляють­
ся від укладання державного контракту, необхідно виходити з
того, що вони зобов'язані укласти такий контракт, доки не до­
ведуть, що виконання державного замовлення неминуче спри­
чинятиме їм збитки.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про по­ставки продукції для державних потреб»].

105. Частиною першою статті 4 Закону України «Про по­
ставки продукції для державних потреб» передбачено, що у
разі невиконання або неналежного виконання державного
контракту на поставку продукції для державних потреб з вин­
ної сторони стягується передбачена контрактом неустойка
(штраф, пеня), а також відшкодовуються завдані збитки. Та­
ким чином, виходячи з Постанови Верховної Ради України від
12.09.91 «Про порядок тимчасової дії на території України ок­
ремих актів законодавства Союзу РСР» , розділи Положень
про поставки продукції і товарів щодо майнової відповідаль­
ності сторін за договором поставки не поширюються на відно­
сини сторін за державним контрактом (договором) на постав­
ку продукції для державних потреб. Проте сторони не позбав­
лені права самостійно передбачити у договорі майнову
відповідальність згідно з цими Положеннями з посиланням на
конкретні їх пункти.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про по­ставки продукції для державних потреб»].

106. Вирішення питання про майнову відповідальність та­
ких виконавців за необгрунтовану відмову від укладання дер­
жавного контракту залежить від відсутності технічних можли­
востей виконання державного замовлення (частина друга
статті 4 Закону України «Про поставки продукції для держав­
них потреб»). Доведення зазначеної обставини є обов'язком
виконавця державного замовлення.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про по­ставки продукції для державних потреб»].

18*2-30}

275

107. Взаємини господарюючих суб'єктів держав - учасниць
СНД щодо поставки товарів регулюються Угодою про загальні
умови поставок товарів між організаціями держав - учасниць
СНД, підписаною у м. Києві 20.03.92 р. Частиною третьою
статті 20 цієї угоди передбачено, що у разі порушення сторо­
ною 20-тиденного строку передачі на розгляд відповідного ор­
гану розбіжностей до договору поставки, останній набирає си­
ли в редакції сторони, яка надіслала протокол розбіжностей.

[п.5 Інформаційного листа від 01.07.96 р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавст­ва при вирішенні спорів»].

108. За змістом абзацу п'ятого частини першої статті 23 За­
кону України «Про захист прав споживачів» розмір відпо­
відальності господарюючих суб'єктів за зазначені у цій нормі
порушення повинен встановлюватись виходячи з вартості
партії товару, одержаного для реалізації від поставщика, а не з
ціни, за якою господарюючий суб'єкт реалізовує цей товар. Як­
що ціна склотари є заставною і визначена окремо від вартості
товару, то при встановленні розміру відповідальності господа­
рюючого суб'єкта вартість такої тари враховуватись не повинна.

[п.8 Інформаційного листа від 01.07.96 р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавст­ва при вирішенні спорів»].

109. Згідно зі статтею 2 Указу Президента України від
05.01.95 № 24/95 сплату компенсації за проданий за державним
контрактом цукор покладено на Мінсільгосппрод і Держхарчо-
пром України. Та обставина, що у затвердженому 09.02.95 р. Пер­
шим віце-прем'єр-міністром України та погодженому з
Національним банком України Порядку компенсації сільського­
сподарським товаровиробникам втрат, зумовлених інфляцією,
за продукцію, реалізовану у 1994 році за державним контрактом,
викладений і порядок розрахунків за цукор, не суперечить
змісту Указу Президента України від 05.01.95 № 24/95.

[п.8Листа від 30.09.96р. № 01-8/342 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

110. Відповідно до частини третьої пункту 5 Порядку ком­
пенсації сільськогосподарським товаровиробникам втрат, зу­
мовлених інфляцією, за продукцію, реалізовану у 1994 році за

276

державним контрактом, затвердженого 09.02.95 р. Першим віце-прем'єр-міністром України за погодженням з першим за­ступником Голови Національного банку України, грошові ко­шти товаровиробникам повинні перераховувати заготівельні та переробні підприємства і організації в міру надходження коштів на рахунки цих підприємств і організацій від виробни­чих об'єднань елеваторної і зернопереробної промисловості.

[п.6Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

111. Право господарюючого суб'єкта кредитувати інших за
рахунок власного майна випливає з його повноважень власника,
які встановлені Законом України «Про власність», зокрема,
статтями 2, 4, ЗО, 37 - 39 та пунктом 5 статті 24 Закону України
«Про підприємства в Україні», відповідно до якого підприємство
може поставляти продукцію, виконувати роботи, надавати по­
слуги в кредит із сплатою покупцями (споживачами) процентів
за користування цим кредитом. З порівняльного аналізу понят­
тя, предмету і значення договорів поставки і кредиту, у тому
числі товарного, випливає, що у даному випадку кредитні зо­
бов'язання є похідними договору поставки, і не виділяються у
самостійний вид договірних правовідносин. Статтею 1 Закону
України «Про оподаткування прибутку підприємств» визначе­
но, зокрема, такі види кредиту: фінансовий та товарний. Отже,
укладання господарюючими суб'єктами договору поставки то­
варів на умовах відстрочення кінцевого розрахунку та під про­
цент не суперечить чинному законодавству України. Процент,
який сплачує покупець (замовник) постачальникові, - це плата
за наданий товарний кредит. Сторони за договором на підставі
Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконан­
ня грошових зобов'язань» з метою забезпечення зобов'язання
вправі також передбачити неустойку (пеню), яку покупець має
сплатити постачальникові у разі невиконання зобов'язання роз­
рахуватися у визначений договором строк.

[п.4 Листа від 24.09.99р. № 01-8/451 «Про деякі питання практи­ки застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодав­ства»].

112. Відповідно до статті 161 Цивільного кодексу України
зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в уста-

277

новлений строк відповідно до вказівок закону, договору, а за відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться. Отже, збільшення чи зменшення ціни відповідної продукції може бути підставою для відповідного коригування зобов'язання щодо кількості продукції, яка обмінюється за бартерним договором, проте таке коригування припустимо виключно за згодою сторін такого договору.

[п.З Інформаційного листа від 20.04.2001 р. № 01-8/480 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавст­ва у вирішенні спорів»].

10.2. КОНТРАКТАЦІЯ

1. Кабінетом Міністрів України ЗО грудня 1991 року поста­новою № 395 затверджено Положення про механізм еко­номічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік, яке є обов'язко­вим при укладанні і виконанні договорів контрактації для всіх виробників сільськогосподарської продукції і сировини неза­лежно від форм власності, відомчої підпорядкованості госпо­дарств і заготівельних організацій .

[Інформаційний лист від 27.01.92 р. № 01-7/103 «Про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації на 1992 рік»].

1. Положенням про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської про­дукції на 1992 рік, зокрема, передбачено, що для забезпечення внутрішніх потреб республіки в продовольстві і сировині, ви­конання міжурядових угод та створення необхідних резервів запроваджується державне замовлення на сільськогосподарсь­ку продукцію, обсяги якого доводяться до товаровиробників, у тому числі селянських (фермерських) господарств. Визначені обсяги державного замовлення є основою для укладання дого­ворів контрактації сільськогосподарської продукції.

[Інформаційний лист від 27.01.92 р. № 01-7/103 «Про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації на 1992 рік»].

3. Вивезення, експедирування та розвантаження законт­
рактованої продукції забезпечують заготівельні організації за
свій рахунок власним або залученим транспортом. За домо­
вленістю вивезення цієї продукції може провадитись транс­
портом господарств з відшкодуванням витрат заготівельними
організаціями.

[Інформаційний лист від 27.01.92 р. № 01-7/103 «Про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації на 1992 рік»].

4. Положенням про механізм економічного стимулювання
укладання договорів контрактації сільськогосподарської про­
дукції на 1992 рік встановлена майнова відповідальність
сторін за невиконання або неналежне виконання договору

279

контрактації сільськогосподарської продукції, а також за про-строчку поставки або недопоставку продукції виробничо-технічного призначення, невиконання робіт (послуг) район­ним підприємством матеріально-технічного і сервісного забез­печення та районним виробничим об'єднанням по аг* рохіїмічному обслуговуванню відповідно до укладеної з госпо­дарством угоди.

[Інформаційний лист від 27.01.92 р. № 01-7/103 «Про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації на 1992 рік»].

5. У разі невиконання договорів контрактації господарства
сплачують заготівельним організаціям і переробним
підприємствам штраф у розмірі вартості недопоставленої про­
дукції, крім випадків недобору продукції внаслідок стихійного
лиха.

[Інформаційний лист від 27.01.92 р. № 01-7/103 «Про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації на 1992 рік»].

6. За невиконання договірних зобов'язань по прийманню
сільськогосподарської продукції заготівельники сплачують
господарствам штраф у розмірі вартості неприйнятої про-
дукідії за цінами, визначеними в договорах, а також відшкодо­
вують витрати по доставці її в обидва кінці. У разі неправиль­
ного визначення кількості, якості і вартості прийнятої
сільськогосподарської продукції заготівельник повертає гос­
подарству недоплачену суму та сплачує до позабюджетних
фондів штраф у розмірі 200 відсотків від цієї суми.

[Інформаційний лист від 27.01.92 р. № 01-7/103 «Про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації на 1992 рік»].

7. За невиконання договірних зобов'язань по зустрічному
продажу цукру, олії, макухи (шротів), меляси, жому, а також
неповернення знежиреного молока за подану сировину за­
готівельник несе відповідальність у вигляді сплати господар­
ству вартості недопоставленої продукції переробки, що не
звільняє його від поставки її в повному обсязі.

[Інформаційний лист від 27.01.92 р. № 01-7/103 «Про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації на 1992 рік»].

280

8. Районні підприємства матеріально-технічного і сервісного
забезпечення та районні виробничі об'єднання по агрохімічному
обслуговуванню за прострочку поставки або недопоставку про­
дукції виробничо-технічного призначення, невиконання робіт
(послуг) відповідно до укладеної угоди сплачують господарствам
штраф у розмірі вартості недопоставленої продукції або невико­
наних робіт (послуг). Таку ж відповідальність несуть промислові
підприємства України за прострочку або недопоставку продукції
виробничо-технічного призначення за договорами з постачаль­
ницькими організаціями агропромислового комплексу.

[Інформаційний лист від 27.01.92 р. № 01-7/103 «Про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації на 1992 рік»].

9. Відповідно до урядової Програми надзвичайних заходів
щодо стабілізації економіки України та виходу її з кризового
стану, погодженої Верховною Радою України, постановою
Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1991 р. № 136 «Про
встановлення єдиного державного замовлення Української
РСР на поставку продукції та виконання робіт (послуг) на
1992 рік» для забезпечення стабілізації економіки республіки
на 1992 рік для підприємств, об'єднань і організацій незалежно
від форм власності запроваджується єдине, державне замов­
лення на поставку продукції, у тому числі сільгосппродукції.

[п.1 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 «Про деякі питання за­стосування при вирішенні господарських спорів Положення про ме­ханізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

10. Указом Президента України від 4 травня 1992 року
«Про державне замовлення в Україні» передбачено, що на час
переходу економіки України до ринкових відносин, форму­
вання вільного ринку продукції сільського господарства дер­
жавне замовлення є обов'язковим до виконання.

[п.1 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 «Про деякі питання за­стосування при вирішенні господарських спорів Положення про ме­ханізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

11. При вирішенні господарських спорів, пов'язаних з ук­
ладанням і виконанням договорів контрактації сільськогоспо­
дарської продукції на 1992 рік, арбітражним судам слід керу-

281

ватись Положенням про механізм економічного стимулюван­ня укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від ЗО грудня 1991 р. № 395.

[п. 1 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 «Про деякі питання за­стосування при вирішенні господарських спорів Положення про ме­ханізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

12. При вирішенні спорів, пов'язаних з укладанням і вико­
нанням договорів контрактації сільськогосподарської про­
дукції на 1992 рік, Положення про порядок укладання і вико­
нання договорів контрактації сільськогосподарської продукції
застосовується в частині, що не протирічить Положенню, за­
твердженому постановою Кабінету Міністрів України від ЗО
грудня 1991 р. № 395.

[п.1 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 «Про деякі питання за­стосування при вирішенні господарських спорів Положення про ме­ханізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

13. Підставою для укладання договорів контрактації
сільськогосподарської продукції є державне замовлення, обся­
ги якого доводяться безпосередньо до товаровиробників, у то­
му числі до селянських (фермерських) господарств Радою
Міністрів Республіки Крим, облвиконкомами, міськ(рай)ви-
конкомами, місцевою державною адміністрацією в межах
встановленого їм державного замовлення. У разі незгоди з до­
веденим державним замовленням на сільськогосподарську
продукцію підприємства-товаровиробники, на які поши­
рюється дія Закону України «Про підприємства в Українській
РСР» на підставі пункту 2 статті 27 цього Закону мають право
звернутись до арбітражного суду з заявою про визнання дер­
жавного замовлення повністю або частково недійсним.
Оскільки відповідно до статті 1 Закону України «Про селянсь­
ке (фермерське) господарство» відносини, пов'язані з створен­
ням і діяльністю цих господарств, регулюються Законом «Про
підприємства в Українській РСР», селянське (фермерське)
господарство також має право звернутись до арбітражного су­
ду з аналогічною заявою. Щодо споживчої організації, то таке
право їй надане пунктом 7 статті 17 Закону України «Про спо-

282

живчу кооперацію». «Колгоспи мають право звернутись до арбітражного суду з заявою про визнання недійсним держав­ного замовлення на підставі пункту 2 статті 10 Закону СРСР «Про кооперацію в СРСР».

[п.2 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 •«Про деякі питання за­стосування при вирішенні господарських спорів Положення про ме­ханізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

14. Якщо у встановленому порядку до державного замовлен­
ня не внесені зміни, при вирішенні спорів по умовах договору
щодо кількості і асортименту продукції необхідно виходити з
того, що ці умови повинні відповідати державному замовленню.

[п.З Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 «Про деякі питання за­стосування при вирішенні господарських спорів Положення про ме­ханізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

15. Відповідно до Положення закупівля всього обсягу
сільськогосподарської продукції і сировини в 1992 р. в раху­
нок державного замовлення провадиться за цінами згідно з до­
мовленістю. Таким чином, спори, що виникають при погод­
женні ціни, підлягають вирішенню арбітражним судом на за­
гальних підставах. При цьому необхідно враховувати, що до
договірної ціни не включаються витрати по вивезенню, експе­
дируванню та розвантаженню законтрактованої продукції.
Згідно з Положенням перелічені витрати відносяться за раху­
нок заготівельних організацій.

[п.4 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 •«Про деякі питання за­стосування при вирішенні господарських спорів Положення про ме­ханізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

16. У випадку невиконання договору контрактації щодо
кількості та асортименту належної до здачі продукції в 1992
році господарства сплачують заготівельнику і переробним
підприємствам неустойку у розмірі вартості незданої про­
дукції за цінами, визначеними в договорі. Як зазначено у По­
ложенні, цю неустойку господарство сплачує крім випадків
недобору продукції внаслідок стихійного лиха. Однак це не оз­
начає, що тільки стихійне лихо є підставою для звільнення
господарства від відповідальності, тобто що воно несе

283

відповідальність без вини. При вирішенні таких спорів не­обхідно виходити з того, що крім стихійного лиха можуть бу­ти і інші обставини, які свідчать про відсутність вини госпо­дарства у невиконанні або неналежному виконанні зо­бов'язання (стаття 209 Цивільного кодексу України). Щодо стихійного лиха, то при вирішенні спорів слід оцінювати по­дані господарством документи (висновок компетентних ор­ганів, довідки метеослужби, акти органів страхування тощо) і визначити, у якій мірі стихійне лихо вплинуло на неналежне виконання зобов'язання за договором контрактації.

[п.5 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 «Про деякі питання за­стосування при вирішенні господарських спорів Положення про ме­ханізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

17. Відповідно до Положення за невиконання договірних
зобов'язань по прийманню сільськогосподарської продукції
заготівельник сплачує господарству неустойку у розмірі вар­
тості неприйнятої продукції в цінах, визначених в договорі.
При вирішенні спорів щодо застосування цієї відповідаль­
ності слід виходити з умов договору про місце здачі-прий-
мання продукції з поданих доказів про наявність або
відсутність у господарстві продукції, яка підлягає прийман­
ню за погодженим графіком, відмову заготівельника від
приймання продукції, яку доставлено на прийомний пункт
засобами господарства тощо. Зокрема, такими доказами мо­
жуть бути товарно-транспортні документи, акти, звітні доку­
менти господарства.

[п.6 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 «Про деякі питання за­стосування при вирішенні господарських спорів Положення про ме­ханізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

18. Відповідальність заготівельника перед господарством
за неправильне визначення кількості, якості і неправильну оп­
лату прийнятої сільськогосподарської продукції передбачена
статтею 33 Положення про порядок укладання і виконання до­
говорів контрактації сільськогосподарської продукції. Таким
чином, встановлену Положенням відповідальність заготівель­
ника за ці порушення у вигляді сплати до позабюджетних
фондів штрафу у розмірі 200 відсотків від неоплаченої у зв'яз-

284

ку з цим суми слід розглядати як додаткову, тобто таку, яка за­стосовується поряд з сумою штрафу, що стягується на користь господарства.

[п.7 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 «Про деякі питання за­стосування при вирішенні господарських спорів Положення про ме­ханізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

19. Виходячи з вартості законтрактованої продукції госпо­
дарствам видаються сертифікати для придбання матеріально-
технічних ресурсів. На підставі цих сертифікатів господарства
та інші товаровиробники укладають договори поставки з рай­
онними підприємствами матеріально-технічного і сервісного
забезпечення, агрохімічного обслуговування відповідно до
розподілу фондів управлінням сільського господарства або
органом, що виконує ці функції.

[п.8 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 «Про деякі питання за­стосування при вирішенні господарських спорів Положення про ме­ханізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

20. При вирішенні питання щодо розміру майнової
відповідальності перед господарством (товаровиробником) за
прострочку поставки або недопоставку продукції, а також
відповідальності підприємств України перед постачальниць­
кими організаціями агропромислового комплексу за такі по­
рушення зобов'язань необхідно керуватись не Положенням
про поставки продукції виробничо-технічного призначення, а
цим Положенням, тобто стягувати неустойку у розмірі вар­
тості недопоставленої продукції.

[п.8 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 «Про деякі питання за­стосування при вирішенні господарських спорів Положення про ме­ханізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

21. Закупівля ж сільськогосподарської продукції і продо­
вольства для загальнодержавних потреб регулюється Указом
Президента України від 18.01.96 № 62/96 «Про задоволення
державних і регіональних потреб у сільськогосподарській про­
дукції на 1996 рік».

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про по­ставки продукції для державних потреб»].

285

10.3. МАЙНОВИЙ НАЙОМ. ОРЕНДА. ЛІЗИНГ

1. Відповідно до п. 5 статті 265 Цивільного кодексу України при припиненні договору найму орендар зобов'язаний повер­нути майно у тому стані в якому він його одержав з урахуван­ням нормального зносу, або у стані обумовленому договором. У разі невиконання обов'язку щодо повернення майна в на­турі, він зобов'язаний відшкодувати наймодавцю завдані цим збитки (стаття 203 Цивільного кодексу України), зокрема, ба­лансову вартість майна з урахуванням зносу, а також неодер-жані наймодавцем доходи, які він одержав би, якщо майно бу­ло би йому повернуте.

[п.6 Листа від 14.06.93р. № 01-8/672 «Про деякі питання практи­ки застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

1. У вирішенні питання про те, чи є об'єкт оренди цілісним майновим комплексом, слід виходити з вимог частини першої статті 4 Закону України «Про оренду державного та комуналь­ного майна».

[п.1 Листа від 05.10.93 р. № 01-8/1076 «Про деякі питання прак­тики застосування чинного законодавства при вирішенні спорів»].

3. Якщо у встановленому порядку державне майно, зокрема, підприємство, передано в оренду підприємству іншої форми власності або організації орендарів, то це майно не втрачає ста­тусу державної власності (хоча саме підприємство вже не є дер­жавним). У цьому випадку ні орган, уповноважений управляти державним майном, ні орендодавець не мають права вимагати від орендарів частки доходу, одержаного внаслідок викорис­тання державної власності. Взаємовідносини сторін регулю­ються нормами договору майнового найму (оренди) і оплата за здане в оренду державне майно повинна здійснюватись згідно з методикою, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1995 року № 786 з подальшими змінами і доповненнями. Наведене стосується не тільки прибутку, одер­жаного за рахунок використання державної власності, але й майна, придбаного підприємством за рахунок свого прибутку.

[п.9 Роз'яснення від 02.04.94 р. № 02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»].

286

4. На запитання, чи може бути розірваний достроково до­
говір оренди, якщо орендарем своєчасно не вноситься орендна
плата і якщо її розмір встановлено без урахування рівня
інфляційних процесів, дано таку відповідь. Договір майнового
найму (оренди) може бути розірваний достроково з підстав,
зазначених у статті 269 Цивільного кодексу України, пункт З
якої передбачає невнесення орендної плати як одну з таких
підстав. Що ж до дострокового розірвання договору з мотиву
встановлення розміру орендної плати без урахування
інфляції, то законодавство такої підстави не передбачає.

[п.3 Листа від 07.04.94 р. № 01-8/237 «Яро деякі питання засто­сування чинного законодавства при вирішенні спорів »].

5. У відповідності з пунктом 165 Інструкції про порядок
вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердже­
ної наказом Мінюсту України від 14.06.94 №18/5, нотаріус
вчиняє виконавчий напис, якщо подані документи підтверд­
жують безспірність заборгованості або іншої відповідальності
боржника перед стягувачем. Отже, якщо нотаріус безпідстав­
но відмовив у вчиненні виконавчого напису, його дії можна ос­
каржити до суду загальної юрисдикції у порядку, передбачено­
му главою 39 Цивільного процесуального кодексу України. У
разі, коли подані стягувачем орендної плати та комунальних
платежів, у т. ч. за енергоносії, документи не дають підстав вва­
жати його вимоги безспірними, стягувач має право звернутись
до боржника з відповідним позовом.

[п.3.2 Інформаційного листа від 01.07.96р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавст­ва при вирішенні спорів»].

6. Суб'єктом права власності цілісного майнового комплек­
су відповідно до статті 20 Закону України «По власність» є ко­
лектив орендарів. Працівникам, які припинили трудові відно­
сини з цим підприємством, на підставі статті 23 цього Закону
має бути сплачена вартість їх вкладу і вони перестають бути
співвласниками майна підприємства. Вибуття працівників із
складу власників позбавляє їх права вирішувати питання
діяльності підприємства, які відносяться до компетенції влас­
ників майна. Так, згідно з пунктом 4 статті 14 Закону України
«Про підприємства в Україні» вищим керівним органом ко­
лективного підприємства, який вправі вирішувати будь-які

287

питання діяльності підприємства, є загальні збори (конфе­ренція) власників майна.

[п.5 Листа від 15.05.97р. № 01-8/167 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

1. За змістом статті 18 Закону України «Про банкрутство» та статті ЗО Закону України «Про оренду державного майна» ліквідаційна комісія не повинна включати до складу ліквідаційної маси орендоване майно, і отже на нього не може звертатися стягнення.

[п.11.6Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

8. За загальним правилом, встановленим пунктом 3 статті
269 Цивільного кодексу України, дострокове розірвання дого­
вору майнового найму можливе у разі невнесення наймачем
найомної плати, тобто плати за користування майном, а не
будь-яких інших платежів, в т. ч. за користування теплої
енергією, охорону приміщення, опалення тощо. У разі уклаг
дення договору оренди державного або комунального майна
відповідний договір на підставі частини третьої статті 26 Заког
ну України «Про оренду державного та комунального майна»
може бути розірваний за рішенням суду (арбітражного суду)»
зокрема, у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань.

[п3 Листа від 10.03.98р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

9. Відповідно до статті 1 Закону України «Про лізинг»
лізинг - це підприємницька діяльність, яка спрямована на
інвестування власних чи залучених фінансових коштів і поля­
гає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визі
начений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю
лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням-і
погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавив
майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних
лізингових платежів. • >

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Пролізит»},

10. Згідно зі статтею 2 Закону України «Про лізинг»
об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно,
яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до aat

288

конодавства, не заборонене до вільного обігу на ринку І щодо якої немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду). За­значене майно, яке є в державній власності, може бути об'єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює уп­равління цим майном, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідні органи визначені, зокрема, Дек­ретом Кабінету Міністрів України від 15.12.92 № 8-92 «Про уп­равління майном, що є у загальнодержавній власності».

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

11. Не можуть бути об'єктами лізингу об'єкти оренди дер­
жавного майна, зазначені у статті 4 Закону України «Про
оренду державного та комунального майна», крім окремого
індивідуально визначеного майна державних підприємств, зе­
мельні ділянки та інші природні об'єкти. Договір лізингу, ук­
ладений з порушенням вимог згаданої норми Закону, може бу­
ти визнаний недійсним з урахуванням конкретних обставин
справи на підставі статті 48 або статті 49 Цивільного кодексу
України.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

12. За змістом пункту 2 статті 1 Закону України «Про
лізинг» лізинг може здійснюватись тільки на підставі догово­
ру лізингу. Такий договір укладається між суб'єктами лізингу,
перелік яких визначений у статті 3 Закону, у формі багатосто­
ронньої угоди - за участю лізингодавця, лізингоодержувача,
продавця об'єкта лізингу, або двосторонньої - між лізингодав-
цем і лізингоодержувачем (пункт 1 статті 6 Закону). Згідно з
пунктом 2 цієї статті Закону договір лізингу має бути укладе­
ний у письмовій формі. Недодержання такої форми не тягне
за собою визнання договору лізингу недійсним (стаття 46
Цивільного кодексу України). У разі виникнення спору,
пов'язаного з виконанням договору лізингу, арбітражний суд з
урахуванням вимог статті 153 Цивільного кодексу України та
статті 7 Закону, що містить перелік істотних умов договору
лізингу, може визнати договір неукладеним, якщо буде з'ясо­
вано, що сторонами не досягнуто згоди з усіх цих умов.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

13. За змістом пункту 2 статті 9 Закону України «Про
лізинг»у разі невиконання лізингодавцем обов'язків щодо пе­
редачі об'єкту лізингу лізингоодержувачу останній вправі

19 І-ЗІН

289

звернутися з позовом про спонукання лізингодавця передати зазначений об'єкт та відшкодування завданих затримкою пе­редачі збитків або про розірвання договору та відшкодування збитків, завданих йому невиконанням умов договору. З іншо­го боку, у разі неповернення лізингодавцю об'єкта лізингу у строки і на умовах, визначених договором лізингу, лізингода-вець вправі звернутися до лізингоодержувача з позовом про витребування зазначеного об'єкта та відшкодування збитків, завданих затримкою передачі, відповідно до умов договору та законодавства України (пункт 4 статті 9 Закону). Відшкоду­вання збитків має здійснюватись на загальних підставах відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

14. Згідно з пунктом 1 статті 10 Закону України «Про
лізинг» об'єкт лізингу протягом усього строку дії договору
лізингу є власністю лізингодавця. У разі переходу права влас­
ності на об'єкт лізингу від лізингодавця до іншої особи договір
лізингу зберігає чинність щодо нового власника.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

15. Право на збереження чинності договору лізингу нале­
жить лізингоодержувачу незалежно від підстави переходу
майна від одного власника до іншого. Під «іншою особою»,
про яку йдеться у згаданій нормі, слід розуміти будь-якого на­
бувача об'єкту лізингу. Разом з тим, лізингоодержувач не мо­
же скористатися правом на збереження чинності договору у
разі переходу об'єкту лізингу до іншої особи без правонаступ-
ництва, наприклад, при конфіскації, оскільки в таких випад­
ках до нового власника не переходять права й обов'язки ко­
лишнього власника майна.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

16. Право користування об'єктом лізингу належить лізин­
гоодержувачу тільки на умовах, визначених договором лізин­
гу (пункт 3 статті 10 Закону України «Про лізинг»). Користу­
вання об'єктом лізингу з порушенням цих умов є підставою
для звернення лізингодавця з вимогою про розірвання догово­
ру на підставі пункту 2 статті 17 Закону.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

17. Пунктом 4 статті 10 Закону України «Про лізинг»
встановлено, що у разі банкрутства лізингоодержувача, аре-

290

_шту чи конфіскації його -майна, об'єкт лізингу відокрем­люється від загального майна лізингоодержувача і підлягає поверненню лізингодавцю. У вирішенні питання про пра­вомірність віднесення майнових об'єктів та коштів до ліквідаційної маси слід керуватися вимогами статті 26 Зако­ну України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

18. Статті 11 і 12 Закону України «Про лізинг» визначають
права та обов'язки лізингодавця і лізингоодержувача. Зокре­
ма, підпункт 3 пункту 1 статті 11 і підпункт 2 пункту 1 статті
12 Закону встановлюють право лізингодавця і лізингоодержу­
вача вимагати відшкодування збитків, завданих внаслідок дій
або бездіяльності контрагента за договором при виконанні
умов лізингу. Відшкодування збитків повинне здійснюватись
на підставі і в розмірах, визначених статтею 203 Цивільного
кодексу України. Сторонами може бути погоджено додаткові
умови щодо майнової відповідальності за невиконання чи не­
належне виконання договору лізингу, і такі умови, що не супе­
речать чинному законодавству, повинні застосовуватись
арбітражним судом у вирішенні спорів.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

19. Після закінчення строку договору лізингу, якщо об'єкт
лізингу не було викуплено лізингоодержувачем або строк ви­
користання об'єкту не продовжено, він підлягає поверненню
лізингодавцю (підпункт 5 пункту 2 статті 11, підпункт 5 пунк­
ту 2 статті 12 Закону України «Про лізинг»). У разі неповер­
нення об'єкту лізингу лізингодавець вправі звернутися з позо­
вом про його витребування у лізингоодержувача. Повернення
об'єкту лізингу може бути здійснено також у безспірному по­
рядку на підставі відповідного виконавчого напису нотаріуса
(стаття 87 Закону України «Про нотаріат»; пункт 8 Переліку
Документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у
безспірному порядку на підставі виконавчих написів но­
таріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Ук­
раїни від 29.06.99 № 1172). Слід мати на увазі, що відповідно
До статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє
виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують
безспірність заборгованості. Отже, якщо між сторонами дого-

291

вору лізингу існує спір, пов'язаний із поверненням об'єкту лізингу, справа з відповідного спору підвідомча арбітражному суду на загальних підставах.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

20. Стаття 16 Закону України «Про лізинг» містить вимоги
щодо внесення лізингових платежів і встановлює обов'язок
лізингоодержувача щодо їх своєчасної сплати. Розмір, склад
та графік сплати лізингових платежів є однією з істотних умов
договору лізингу (пункт 1 статті 7 Закону). У зв'язку з наведе­
ним необхідно враховувати, що підпунктом 2 пункту 1 статті
11 Закону передбачене право лізингодавця вимагати повер­
нення у безспірному порядку майна, переданого в лізинг, якщо
лізингоодержувач не сплатив лізингові платежі протягом двох
чергових строків. Цьому праву лізингодавця відповідає перед­
бачений підпунктом 3 пункту 2 статті 12 Закону обов'язок
лізингоодержувача повернути лізингодавцю на його вимогу
об'єкт лізингу у разі несплати лізингових платежів протягом
двох чергових строків. Таке повернення відповідно до пункту
5 статті 9 Закону здійснюється у безспірному порядку згідно з
виконавчим написом, учиненим у державній нотаріальній
конторі. Витребування майна від боржника здійснюється у по­
рядку, визначеному главою 14 Закону України «Про нотаріат»
і главою 12 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій
нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юс­
тиції України від 18.06.94 № 18/5. Водночас лізингодавець не
позбавлений права на витребування об'єкту лізингу у судово­
му порядку.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

21. Відповідно до пункту 2 статті 17 Закону України «Про
лізинг» у разі порушення умов договору лізингу суб'єкти ма­
ють право вимагати розірвання договору у встановленому за­
конодавством України порядку. Зазначена норма може засто­
совуватись незалежно від того, чи містить договір лізингу умо­
ви його дострокового розірвання, як це зазначено у пункті 1
статті 7 Закону. Підставою для звернення з вимогою про
розірвання договору може бути, за змістом згаданої норми, по­
рушення будь-якої з його умов, зокрема тих, що стосуються
прав та обов'язків сторін договору.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

292

22. Закон України «Про лізинг» містить вимоги щодо обов'яз­
кової реєстрації у встановленому Кабінетом Міністрів України
порядку договорів лізингу у разі, якщо об'єктом лізингу є дер­
жавне майно або договір майнового лізингу передбачає залучен­
ня державних коштів чи для забезпечення виконання лізингово­
го договору надаються державні гарантії. Згідно з пунктом 1
статті 21 Закону відповідні договори, не зареєстровані у встанов­
леному порядку, визнаються недійсними. У вирішенні пов'яза­
них з цим спорів слід застосувати як підставу визнання договору
недійсним саме зазначену норму Закону; що ж до наслідків виз­
нання договору недійсним, то вони визначаються відповідно до
частини другої статті 48 Цивільного кодексу України.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

23. Якщо Фонд державного майна України чи його регіо­
нальне відділення дали дозвіл на укладення договору оренди
після його оформлення сторонами, у арбітражного суду немає
правових підстав визнавати такий договір недійсним тільки з
цієї причини. Якщо судом будуть виявлені інші порушення
чинного законодавства, що є підставами для визнання догово­
ру оренди недійсним чи не укладеним, арбітражний суд пови­
нен оцінювати їх у сукупності та приймати рішення за резуль­
татами такої оцінки (глава III Цивільного кодексу України).

[п.1.1 Листа від 14.10.98 р. № 01-8/391 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

24. Відповідно до пункту 2 статті 26 Закону України «Про
оренду державного та комунального майна» (у редакції від
23.12.97 р.) договір оренди припиняється в разі закінчення строку,
на який його укладено. Оскільки строк дії договору оренди, укла­
деного господарським товариством та підприємцем, закінчився,
орендодавець вправі порушувати питання про повернення йому
об'єкта оренди (пункт 1 статті 27 названого вище Закону) за умов
дотримання ним вимог частини другої статті 17 цього ж Закону.

[п.1.2 Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

25. Земельні ділянки не можуть бути об'єктами лізингу
(пункт 3 статті 2 Закону України «Про лізинг»).

[Лист від 14.01.99р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

293

26. Відповідно до статті 7 Закону України «Про господарську
діяльність у Збройних Силах України» військові частини вправі
здавати закріплене за ними майно в оренду юридичним і фізич­
ним особам. Порядок одержання дозволу на передачу закріпле­
ного за військовою частиною рухомого та нерухомого майна в
оренду визначено постановою Кабінету Міністрів України від
11.05.2000 № 778. Арбітражним судам слід мати на увазі, що зда­
ча в оренду озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної
техніки забороняється (частина третя статті 7). Отже, у разі ук­
ладення військовою частиною договору оренди майна з пору­
шенням цього припису такий договір повинен визнаватись
недійсним на підставі статті 48 Цивільного кодексу України.
Цією ж статтею передбачено, що передача в оренду військового
майна здійснюється виключно на конкурсних засадах. Умови та
порядок проведення конкурсів визначається Фондом державно­
го майна України за погодженням з Міністерством оборони Ук­
раїни. Вони ж здійснюють і оцінку вартості майна за затвердже­
ною Кабінетом Міністрів України методикою.

[п.6 Листа від 11.11.99 р. № 01-8/531 «Про Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»].

27. Відповідальність за безпеку польотів повітряних суден,
у тому числі орендованих, несе експлуатант.

[п.9 Листа від 10.03.2000р. № 01-8/106 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

28. Законом України «Про оренду державного та комунально­
го майна» регулюються правовідносини, пов'язані з орендою дер­
жавного майна, майна, що належить Автономній Республіці
Крим або перебуває у комунальній власності. Згідно зі статтею З
Закону ці правовідносини регулюються також нормами
Цивільного кодексу України, зокрема, главою 25 його, та іншими
нормативними актами. Крім того, Законом регулюється оренда
майна інших, крім державної та комунальної, форм власності
майна, якщо орендарями виступають державні підприємства.

[п.1 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

29. Відносини оренди рухомого та нерухомого майна, закріп­
леного за військовими частинами, закладами, установами та ор-

294

ганізаціями Збройних Сил України та інших утворених відпо­відно до законів України військових формувань, які ведуть його облік у спеціальному порядку, регулюються Законом з урахуван­ням особливостей, передбачених Законом України «Про госпо­дарську діяльність у Збройних Силах України» (стаття 1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»).

[п.1 Роз'яснення від 25-05.2000 р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

30. Правовий режим оренди майна, яке перебуває у приватній
чи колективній власності, може регулюватись Законом, якщо
інше не передбачено законодавством або договором оренди.

[п.1 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

31. Об'єктами оренди може бути лише майно, зазначене у
частині 1 статті 4 Закону України «Про оренду державного та
комунального майна». Укладення договорів оренди майна, яке
відповідно до пункту 2 статті 4 Закону та інших законодавчих
актів України, зокрема Декрету Кабінету Міністрів України
від 31.12.92 № 26-92, не може бути об'єктом оренди, є підста­
вою для визнання таких договорів недійсними згідно зі стат­
тею 48 Цивільного кодексу України.

[п.2 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

32. Господарським судам слід мати на увазі, що передбачені
абзацом третім частини першої статті 4 Закону України «Про
оренду державного та комунального майна» викуп оборотних
матеріальних засобів та використання грошових коштів, одер­
жаних від їх викупу, а також грошових коштів, наданих оренда­
реві на умовах кредиту, повинні здійснюватись у порядку, вста­
новленому постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.95
№ 629 «Про затвердження Методики оцінки вартості об'єктів
оренди, Порядку викупу орендарем оборотних матеріальних за­
собів та Порядку надання в кредит орендареві коштів та цінних
паперів» (з подальшими змінами і доповненнями).

[п.2 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

295

33. Господарські суди повинні виходити з того, що статтею 5
Закону України «Про оренду державного та комунального
майна» в імперативному порядку визначено органи, яким нада­
но право бути орендодавцями. Щодо цілісних майнових ком­
плексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого
майна, що є державною власністю, а також майна, що не
увійшло до статутних фондів господарських товариств, створе­
них у процесі приватизації (корпоратизації), крім майна, що
належить до майнового комплексу Національної академії наук
України, орендодавцями можуть бути Фонд державного майна
України, його регіональні відділення та представництва.

[п.З Роз'яснення від 25.05.2000 р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

34. Підприємства мають право виступати орендодавцями,
як правило, тільки щодо окремого індивідуально визначеного
майна та нерухомого майна площею до 200 кв. м, а для того,
щоб підприємство мало право передати в оренду структурний
підрозділ (філію, цех, дільницю) або нерухоме майно (будівлю,
споруду, приміщення) площею понад 200 кв. м, воно
(підприємство) повинно одержати дозвіл Фонду державного
майна України, його регіонального відділення, представництва.
Якщо майно перебуває у власності Автономної Республіки
Крим або у комунальній власності, то такий дозвіл може бути
наданий органом, зазначеним в абзаці третьому статті 5 Закону
України «Про оренду державного та комунального майна».

[п.З Роз'яснення від 25.05.2000 р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»]

35. Ініціатива щодо оренди майна може виходити від орен­
дарів, перелічених у статті 6 Закону України «Про оренду дер­
жавного та комунального майна», на яких покладений
обов'язок разом із заявою про укладання договору оренди на­
правити орендодавцю проект договору, а також інші документи,
перелік яких затверджено наказом Фонду державного майна
України від 17.04.2001 № 649. Під зазначеними у частині
першій статті 6 Закону «іншими юридичними особами» слід ро­
зуміти будь-яких юридичних осіб, у тому числі всі види
підприємств та їх об'єднань, передбачені статтями 2 і 3 Закону

296

України «Про підприємства в Україні». Прямої заборони орен­дувати державне або комунальне майно для підприємств з іно­земними інвестиціями, кооперативів, професійних спілок, політичних партій, регіональних та інших громадських об'єднань Закон не вміщує. За змістом частини сьомої статті 9 Закону ініціювати укладення договору оренди нерухомого май­на може і бюджетна установа, організація, яка має пріоритетне право на оренду нерухомого майна перед іншими заявниками.

[п.4.1 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

36. У разі звернення місцевої державної адміністрації чи
органу місцевого самоврядування до Фонду державного май­
на України, його регіонального відділення, представництва з
пропозицією про розміщення бюджетної установи, організації
Фонд державного майна України (його відповідні органи) у
15-денний строк з дня одержання пропозиції може запропону­
вати підприємству, заснованому на державній формі влас­
ності, укласти договір оренди з бюджетною установою, ор­
ганізацією. Якщо підприємство не погодиться з цією пропо­
зицією, Фонд державного майна України (чи його органи)
вправі сам укласти такий договір.

[п.4.1 Роз'яснення від 25.05.2000 р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

37. Право укладення договору оренди з бюджетною устано­
вою, організацією за відсутності згоди підприємства, що є
власністю Автономної Республіки Крим або перебуває у кому­
нальній власності, надано також органам, уповноваженим уп­
равляти відповідною власністю (частина третя статті 9 Закону
України «Про оренду державного та комунального майна»).

[п.4.1 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

38. У разі відмови в укладанні договору оренди майна з підстав,
не передбачених абзацом сьомим частини четвертої статті 9 Зако­
ну України «Про оренду державного та комунального майна», а та­
кож неодержання відповіді у встановлений термін заінтересована
особа має право звернутися до господарського суду із заявою про

297

спонукання компетентного органу (підприємства) укласти договір оренди (частина восьма статті 9 Закону). Що ж до об'єктів інших форм власності (колективної, приватної), то укладення договору оренди такого майна може мати місце тільки за згодою власника або уповноваженої ним особи, незалежно від того, чи є орендар бюджетною або будь-якою іншою установою, організацією.

[п.4.3 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

39. Статтями 4-6 Указу Президента України від 30.12.94 р.
№ 827/94 «Про заходи щодо прискорення процесу малої прива­
тизації в Україні» (з подальшими змінами) передбачені випадки
надання державними органами приватизації приміщень в орен­
ду шляхом продажу патентів на право оренди цих приміщень. За
наявності обставин, визначених названим Указом, та за умови
додержання його вимог орган приватизації (орендодавець) зо­
бов'язаний здійснити продаж патенту відповідній юридичній чи
фізичній особі та протягом місяця з моменту виникнення права
на патент укласти виключно з власником патенту договір орен­
ди нежитлового приміщення (будівлі) на термін дії патенту
(пункт 4.2 Положення про патент на право оренди будівель
(споруд, приміщень), затвердженого наказом Фонду державно­
го майна України від 31.01.95 р. № 90 з подальшими змінами).
У разі коли орган приватизації відмовив у продажу патенту або
протягом зазначеного строку не уклав договір оренди з власни­
ком патенту, заінтересована особа не позбавлена права звернути­
ся до господарського суду із заявою про спонукання цього орга­
ну до укладення договору купівлі-продажу патенту та договору
оренди нежитлового приміщення (будівлі).

[п.5 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

40. Якщо ініціатива щодо оренди цілісного майнового ком­
плексу виходить не від трудового колективу, орендодавець
відповідно до частини другої статті 7 Закону України «Про орен­
ду державного та комунального майна» повинен у триденний
строк повідомити про неї трудовий колектив підприємства, його
структурного підрозділу, стосовно якого подано заяву про орен­
ду. Трудовий колектив протягом п'ятнадцяти днів з дня одер-

298

жання повідомлення вправі прийняти рішення про оренду цілісного майнового комплексу, його структурного підрозділу, створити господарське товариство і подати в установленому по­рядку заяву орендодавцю про оренду відповідного майна. Пору­шення трудовим колективом цього строку позбавляє його пере­ваги перед іншими бажаючими взяти це майно в оренду, але не виключає можливості брати участь у конкурсі претендентів (аб­зац перший частини сьомої статті 9 Закону). Тому під «відсутністю заяви господарського товариства, створеного чле­нами трудового колективу підприємства чи його структурного підрозділу» слід розуміти відсутність такої заяви протягом пе­редбачених частиною третьою статті 7 Закону п'ятнадцяти днів. [п.6 Роз'яснення від 25.05.2000 р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

41. Згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про
оренду державного та комунального майна» у разі, якщо
ініціатива щодо оренди цілісного майнового комплексу вихо­
дить від трудового колективу його структурного підрозділу,
рішення повинно прийматись простою більшістю голосів членів
всього трудового колективу підприємства. Коли ж йдеться про
оренду майна структурного підрозділу підприємства, згода тру­
дового колективу всього підприємства не потрібна, достатньо
простої більшості голосів членів трудового колективу цього
структурного підрозділу.

[п.7 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

42. Вступ до господарського товариства, створеного члена­
ми трудового колективу, нових членів з числа працівників
цього колективу повинен оформлятись додатковою угодою до
установчого договору, оскільки відповідно до абзацу третього
пункту 5 Положення про державну реєстрацію суб'єктів
підприємницької діяльності, затвердженого постановою
Кабінету Міністрів України від 25.05.98 № 740 (з подальшими
доповненнями), передбачене нотаріальне посвідчення підпису
фізичної особи в установчих документах.

[п.7 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

299

43. Відповідно до статті 153 Цивільного кодексу України
договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто
згоди з усіх істотних умов. Істотними для договору оренди є
умови, визначені частиною першою статті 10 Закону України
«Про оренду державного та комунального майна». Отже,
тільки за наявності зазначених умов, якщо вони не врегульо­
вані чинним законодавством, можна вважати договір оренди
майна укладеним. Умова договору щодо вартості об'єкта орен­
ди повинна відповідати Методиці, затвердженій постановою
Кабінету Міністрів України від 10.08.95 № 629 (з подальшими
змінами та доповненнями).

[п.8 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

44. Слід мати на увазі, що відповідно до статті 153
Цивільного кодексу України істотними умовами договору
оренди можуть бути також всі ті умови, щодо яких за заявою
однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. Згідно з части­
ною другою статті 10 Закону України «Про оренду державного
та комунального майна» за згодою сторін у договорі оренди мо­
жуть бути передбачені і інші умови, наприклад, щодо викорис­
тання орендарем об'єкту оренди за цільовим призначенням.

[п.8 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

45. Частиною третьою статті 10 Закону України «Про
оренду державного та комунального майна» встановлено за­
гальне правило, згідно з яким прийняті після укладення до­
говору оренди законодавчі акти, які погіршують становище
орендаря, не поширюються на взаємини останнього з орендо­
давцем за раніше укладеним договором. Винятком з цього
правила є стаття 21 Закону, згідно з якою збільшення цін і та­
рифів може бути підставою для відповідної зміни на вимогу
однієї з сторін розміру орендної плати, хоча б це і погіршува­
ло фінансове становище орендаря. Отже, збільшення цін і та­
рифів може тягти за собою внесення відповідних змін до до­
говору оренди.

[п.8 Роз'яснення від 25.05.2000 р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

300

46. Відповідно до частини першої статті 12 Закону України
«Про оренду державного та комунального майна» договір
оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовле­
ності з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту дого­
вору. Поряд з цим частина друга цієї статті Закону не виклю­
чає можливості передачі розбіжностей, що виникають при ук­
ладанні договору оренди, на вирішення господарського суду.
У такому випадку договір оренди вважається укладеним з мо­
менту набрання чинності відповідним рішенням господарсь­
кого суду і на умовах, зазначених у цьому рішенні.

[п.9 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

47. Вирішуючи спори, пов'язані з укладанням договору орен­
ди державного майна, господарські суди повинні з'ясовувати, чи
додержано орендодавцями вимоги щодо погодження з органом,
уповноваженим управляти майном, та органом Антимонополь-
ного комітету України питання про передачу майна в оренду (аб­
заци другий, третій і четвертий частини другої статті 9 Закону
України «Про оренду державного та комунального майна»). Як­
що, незважаючи на одержання заяви про передачу майна в орен­
ду, орендодавець не направить відповідні документи зазначеним
органам, тобто фактично ухиляється від укладання договору
оренди з підстав, не передбачених Законом, провадження у
справі про спонукання укласти такий договір слід зупинити і зо­
бов'язати орендодавця направити необхідні документи цим орга­
нам на погодження. Разом з тим відповідно до абзацу четвертого
частини третьої статті 9 Закону укладення договору оренди вва­
жається погодженим з органами, зазначеними у цьому абзаці, як­
що орендодавець у встановлений строк не одержить від них не­
обхідних висновків, дозволу на укладення договору, відмови чи
пропозицій щодо розміщення бюджетної установи, організації.

[п.9 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

48. Слід також мати на увазі, що орган Антимонопольного
комітету України має право не дати згоди на передачу майна в
оренду з підстав, перелічених у абзацах другому - четвертому
частини другої статті 9 Закону України «Про оренду держав-

301

ного та комунального майна», а орган, уповноважений управ­ляти майном, має право не дати згоди на виділення структур­ного підрозділу підприємства.

[п.9 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

49. Передача в оренду окремого індивідуально визначеного
майна (крім нерухомого) здійснюється орендодавцем-
підприємством без погодження з органом, уповноваженим уп­
равляти майном, або з органом Антимонопольного комітету
України (абзац перший частини четвертої статті 9 Закону Ук­
раїни «Про оренду державного та комунального майна»).

[п.9 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

50. Порядок і строки передачі орендованого майна оренда­
реві повинні визначатись у договорі. Закон України «Про орен­
ду державного та комунального майна», зокрема стаття 13, не
вміщує вказівок щодо документального оформлення факту пе­
редачі. Тому передача орендованого майна може бути оформле­
на відповідним актом приймання-передачі, передаточним ба­
лансом і т. ін. З моменту, коли орендодавець повинен був пере­
дати об'єкт оренди орендареві, у останнього виникає право ви­
магати примусової передачі йому орендованого майна та
відшкодування збитків, завданих порушенням строку передачі,
або відмовитись від договору оренди і вимагати відшкодуван­
ня збитків, завданих невиконанням договору оренди.

[п. 10 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

51. Відповідно до пункту 5 статті 34 Закону України «Про
підприємства в Україні» у разі приєднання одного підприємства
до іншого до останнього переходять усі майнові права і обов'яз­
ки приєднаного підприємства, в тому числі право вимоги і бор­
ги. У цих випадках орендар відповідає за борги приєднаного
підприємства і у разі, якщо прийняті ним активи не покривають
кредиторської заборгованості.

[п.11 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

302

52. У разі оренди цілісного майнового комплексу структур­
ного підрозділу підприємства орендар стає правонаступником
у повному обсязі прав і обов'язків підприємства лише в час­
тині правовідносин цього підприємства з його структурним
підрозділом.

[п.11 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

53. У разі закінчення строку, на який було укладено договір
оренди, за відсутності заяви однієї із сторін про припинення
або зміну договору він вважається продовженим на той самий
строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

[п.12 Роз'яснення від 25.052000 р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

54. Частиною другою статті 17 Закону України «Про оренду
державного та комунального майна» встановлено місячний
термін, протягом якого орендодавець або орендар можуть за­
явити про припинення або зміну умов договору після закінчен­
ня його строку. Таку заяву заінтересована сторона може також
подати і до закінчення строку дії договору оренди. За усіх умов
після закінчення терміну дії договору оренди орендар, який на­
лежним чином виконував свої обов'язки, має переважне право
продовження договору оренди на новий термін. Отже, якщо
після закінчення строку дії договору оренди орендодавець пе­
редав спірне майно в оренду іншій особі, орендар за попереднім
договором має право звернутися до господарського суду із за­
явою про спонукання орендодавця продовжити дію цього дого­
вору на новий термін та про визнання договору з новим орен­
дарем недійсним (частини друга і третя статті 17 Закону).

[п.12 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

55. У вирішенні відповідного спору слід виходити, зокрема,
з того, що належне виконання орендарем договору оренди пре-
зюмується, якщо орендодавцем не буде доведено інше. Водно­
час якщо не буде подано доказів того, що орендодавець уклав
чи укладає договір оренди з іншою особою, а натомість буде
встановлено, що він має намір використовувати майно для

303

власних потреб, то підстави для задоволення позову про спо­нукання до продовження дії договору оренди відсутні.

[п. 12 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

56. Якщо заяву про припинення чи зміну умов договору
оренди подано стороною за договором після закінчення
терміну, встановленого частиною другою статті 17 Закону Ук­
раїни «Про оренду державного та комунального майна», але
друга сторона не згодна припиняти чи змінювати умови дого­
вору, останній вважається продовженим на тих же умовах і на
той же строк. Якщо ж сторона, що направила таку заяву з по­
рушенням місячного строку, наполягатиме на розірванні чи
зміні умов договору оренди, спір підлягає вирішенню у пре­
тензійно-позовному порядку відповідно до вимог статті 11
Господарського процесуального кодексу України.

[п.12 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

57. Одностороння відмова від договору оренди не допус­
кається. Однак на вимогу однієї із сторін цей договір може бути
достроково розірвано за погодженням сторін, а за наявності спору
- за рішенням господарського суду. Підставою для розірвання до­
говору може бути належним чином доведене невиконання орен­
дарем хоча б одного з його зобов'язань, передбачених статтею 18
Закону України «Про оренду державного та комунального майна»
або договором оренди, а також вчинення ним одного чи кількох
порушень, зазначених у статті 269 Цивільного кодексу України.

[п.13 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

58. Орендар зі свого боку не позбавлений права вимагати
розірвання договору оренди з підстав, визначених статтею 270
Цивільного кодексу.

[п. 13 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

59. Однією з Істотних умов договору оренди є орендна пла­
та, яка встановлюється, як правило, у грошовій формі. Річна

304

орендна плата за користування цілісним майновим комплек­сом не може перевищувати десяти відсотків вартості орендова­ного майна (частина перша статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»). Методика розра­хунку та порядок використання орендної плати визначаються: для об'єктів, що перебувають у державній власності, - Кабіне­том Міністрів України (постанова № 786 від 04.10.95 р. з по­дальшими змінами і доповненнями); для об'єктів, що належать Автономній Республіці Крим, - органами, уповноваженими Верховною Радою Автономної Республіки Крим; для об'єктів комунальної власності - органами місцевого самоврядування. До затвердження відповідних документів сторони за догово­ром оренди вносять орендну плату в розмірі, визначеному до­говором оренди. Згадана Методика може застосовуватись для розрахунку плати за оренду комунального майна, якщо таке рішення прийнято органами місцевого самоврядування.

[п 14 Роз'яснення від 25.05.2000 р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

60. Порядок і умови надання передбачених частиною чет­
вертою статті 19 Закону України «Про оренду державного та
комунального майна» пільг щодо орендної плати встановлено
Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів
України від 29.02.96 № 271 (з подальшими змінами).

[п.14 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

61. За згодою сторін орендна плата може встановлюватись
у натуральній або грошово-натуральній формі. Якщо одна із
сторін заперечує проти зазначених форм орендної плати, у
господарського суду відсутні правові підстави для задоволен­
ня пропозицій другої сторони щодо застосування таких форм
орендної плати (стаття 20 Закону України «Про оренду дер­
жавного та комунального майна»). Якщо в договорі оренди пе­
редбачено натуральну або грошово-натуральну форму оренд­
ної плати, орендар замість грошей може вносити орендну пла­
ту шляхом передачі орендодавцеві частини своєї продукції,
виконання певних робіт чи надання послуг. Проте у разі якщо
чинним законодавством чи договором оренди передбачені

202-304 305

майнові санкції за порушення умов договору, вони можуть стягуватись виключно у грошовій формі.

[п.14.1 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

62. Вирішуючи спори, пов'язані з укладанням та виконан­
ням договорів оренди, господарські суди повинні враховувати
вимоги статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про си­
стему валютного регулювання і валютного контролю», згідно
з якою єдиним законним засобом платежу на території Ук­
раїни є валюта України.

[п.14.1 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»]

63. Частина третя статті 21 Закону України «Про оренду
державного та комунального майна» надає орендареві право за
певних умов вимагати зменшення орендної плати. У вирішенні
відповідних спорів презюмується незмінність умов господарю­
вання (користування майном) чи стану об'єкта оренди, а орен­
дар повинен подати докази наявності тих обставин, на які він
посилається в обгрунтування своїх вимог, а також довести, що
ці обставини виникли з не залежних від нього причин, зокрема
внаслідок зміни кон'юнктури на ринку товарів, робіт, послуг, з
вини орендодавця, через дію непереборної сили чи у зв'язку з
природними властивостями майна, що є об'єктом оренди тощо.
Якщо у погіршенні цього майна або у створенні гірших умов
користування ним винні обидві сторони за договором, розмір
орендної плати також може бути зменшений, але лише у час­
тині, яка відповідає вині орендодавця у зменшенні можливості
користуватися майном. Господарським судам слід виходити з
того, що зміна умов господарювання, наприклад, зміни у подат­
ковій політиці, у рівні попиту на товари, роботи, послуги тощо,
можуть бути підставою для зміни розміру орендної плати, як­
що це передбачено договором оренди.

[п.14.2 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

64. Істотне погіршення стану об'єкта оренди може бути
наслідком стихійного лиха, тобто відбутись не з вини орендаря

306

чи будь-якої іншої особи, або виникнути з будь-яких технічних причин, що призвели до понаднормативного зносу орендова­ного майна, у зв'язку з чим процент амортизації його виявився більше передбачуваного. В такому разі розмір зменшення пла­ти визначається виходячи із строків і характеру погіршення порівняно з умовами користування і станом майна, що визна­чені в нормативному порядку чи самим договором, або випли­вають з призначення майна. У разі необхідності господарський суд не позбавлений права призначити відповідну експертизу.

[п.14.2 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

65. Якщо орендар з не залежних від нього обставин протя­
гом певного часу був повністю позбавлений можливості кори­
стуватися орендованим майном, то на підставі цієї ж норми
Закону він вправі порушувати питання і про повне звільнення
його від внесення орендної плати. Такими обставинами мо­
жуть бути, зокрема, здійснення капітального ремонту (якщо
його повинен робити орендодавець), прострочення орендодав­
цем надання майна орендареві, наявність у майні недоліків,
які виключали його використання за призначенням тощо.
У разі коли за відповідний період часу, протягом якого орендо­
ване майно не використовувалось, орендну плату було внесе­
но, орендар вправі вимагати її повернення.

[п.14.3 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

66. Зміна умови договору щодо ставок орендної плати мо­
же мати місце лише за погодженням сторін у разі зміни цін і
тарифів та в інших випадках, передбачених законодавчими ак­
тами України (частини перша і друга статті 21 Закону України
«Про оренду державного та комунального майна»). У разі не-
досягнення згоди з цього питання за заявою заінтересованої
сторони спір вирішується господарським судом.

[п.14.3 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

67. Частиною шостою статті 19 Закону України «Про
оренду державного та комунального майна» передбачено, що

307

стягнення заборгованості по орендній платі провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчого напису но­таріуса. Відповідні приписи містяться також у Переліку до­кументів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів но­таріусів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 29.06.99 № 1172 (з подальшими змінами). Водночас слід враховувати, що розміри такої плати встановлюються та змінюються договором між орендодавцем і орендарем (зок­рема згідно зі статтями 10, 19 - 21 Закону). А відповідно до статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє ви­конавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості. Отже, якщо між сторонами до­говору оренди державного чи комунального майна існує спір, пов'язаний із стягненням заборгованості з орендної плати або пені за несвоєчасне внесення такої плати, справа з відповідного спору підвідомча господарському суду на за­гальних підставах.

[п.14.4 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

68. Відповідно до статті 23 Закону України «Про оренду
державного та комунального майна» передача майна в оренду
не припиняє права власності на це майно, і тому у разі бан­
крутства орендаря він відповідає за свої борги тільки майном,
яке належить йому на праві власності (стаття ЗО Закону). Та­
ким чином, розглядаючи справи, пов'язані з майновою
відповідальністю орендаря, а також справу про його банкрут­
ство, господарський суд не має права на задоволення позовних
вимог (вимог кредиторів) за рахунок майна, яке передано
орендарю в оренду.

[п.15 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

69. У випадку визнання банкрутом орендодавця належне йо­
му на праві власності майно включається до ліквідаційної маси.

[п.15 Роз'яснення від 25.05.2000р. JV? 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

308

70. Абзац четвертий частини третьої статті 23 Закону Ук­раїни «Про оренду державного та комунального майна» надає орендареві право здійснювати за власні кошти реконструкцію, технічне переоснащення чи поліпшення орендованого майна за погодженням з орендодавцем. Вирішуючи спори, пов'язані з використанням орендарем цього права, господарський суд повинен мати на увазі, що згода орендодавця на реконст­рукцію, переоснащення чи поліпшення орендованого майна має бути втілена у певну документальну форму, якщо ці дії не передбачені у самому договорі оренди.

[п.15 Роз'яснення від 25.052000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

11. Господарським судам слід враховувати, що відповідно до статті 25 Закону України «Про оренду державного та комуналь­ного майна» орендоване майно приватизується згідно з чинним законодавством, тобто оренду з викупом як спосіб приватизації Закон не передбачає, а отже, відсутнє і переважне право оренда­ря на викуп об'єкта оренди, за винятком тих випадків, коли пра­во на викуп такого майна було передбачено договором оренди, укладеним до набрання чинності Законом у редакції від 14.03.95. Необхідно також мати на увазі, що пунктом 42 Державної про­грами приватизації на 1999 рік, затвердженої Указом Президен­та України від 24.02.99 № 209, передбачено, що у разі коли орен­дарем будівлі (споруди, приміщення) за згодою орендодавця здійснено за рахунок власних коштів поліпшення орендованого об'єкта, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, вартістю не менше 25 відсотків балансо­вої вартості будівлі (споруди, приміщення), орендар одержує право викупу цієї будівлі (споруди, приміщення).

[п.16 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

72. У разі припинення договору оренди (розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмова від його продов­ження, банкрутство орендаря) орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди. Що ж до майна підприємства, його структурного підрозділу, яке передано в оренду, то, вирішуючи спори, пов'язані з поверненням майна після припинення догово-

309

ру оренди, необхідно враховувати таке. Згідно зі статтею 14 За­кону України «Про оренду державного та комунального майна» після передачі майна підприємства в оренду його діяльність як державного підприємства припиняється шляхом приєднання до орендаря, а структурного підрозділу - шляхом виділення з підприємства з наступним приєднанням до орендаря, з дати ви­дання про це відповідного наказу органом, уповноваженим уп­равляти майном. У свою чергу й орган управління орендаря приймає рішення про приєднання підприємства або його струк­турного підрозділу до орендаря. Оскільки діяльність підприємства, його структурного підрозділу як державних при­пиняється, у вирішенні питання щодо юридичної особи, яка має право на позов про повернення майна після припинення догово­ру оренди, слід керуватись частиною третьою статті 27 Закону. Згідно з цією нормою орендар повинен передати орендоване майно тому підприємству, яке буде визначено орендодавцем.

[п. 17 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

73. У вирішенні питань, пов'язаних з поверненням орендо­
ваних цілісних майнових комплексів підприємств після при­
пинення або розірвання договору оренди, господарські суди
повинні керуватись також Порядком повернення орендованих
цілісних майнових комплексів..., затвердженим наказом Фон­
ду державного майна України від 07.08.97 р. № 847, та наказом
названого Фонду від 09.01.98 р. № 19, яким затверджено ко­
ефіцієнти індексації вартості оборотних засобів, зданих в
оренду станом на 1 січня 1998 року.

[п.17 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

74. Припинення дії договору оренди у зв'язку з привати­
зацією, орендованого майна може мати місце виключно у разі,
якщо це майно приватизовано орендарем. В інших випадках
договір оренди зберігає чинність для нового власника майна.
Що ж до припинення договору оренди у зв'язку з банкрутст­
вом орендаря - юридичної особи, то дію цього договору слід
вважати припиненою лише якщо після затвердження
ліквідаційного балансу суд виносить ухвалу про ліквідацію

310

орендаря, оскільки за наявності у банкрута майна, достатньо­го для задоволення вимог кредиторів, він вважається вільним від боргів і продовжує свою підприємницьку діяльність (час­тина третя статті 32 Закону України «Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом»).

[п. 17 Роз'яснення від 25.05.2000 р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

75. У вирішенні спорів, пов'язаних з правами і обов'язками
сторін у зв'язку з поліпшенням або погіршенням орендовано­
го майна та захистом права орендаря на таке майно, госпо­
дарським судам належить керуватися статтями 271, 272
Цивільного кодексу України, статтями 27 та 28 Закону Ук­
раїни «Про оренду державного та комунального майна». У разі
заподіяння шкоди об'єкту оренди з вини третіх осіб останні
несуть відповідальність перед орендарем відповідно до глави
40 Цивільного кодексу України.

[п.18 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питан­ня практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

76. У зв'язку із розірванням договору оренди майно, яке є
предметом цього договору, підлягає поверненню власникові.

[п.5 Листа від 11.12.2000р. № 01-8/737 «Про практику вирішення окремих категорій спорів»].

77. У разі поліпшення з дозволу орендодавця орендованого
майна орендар має право на відшкодування зроблених з цією
метою необхідних витрат.

In. 1 Листа від 12.04.2001 р. № 01-8/442 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами»].

78. У разі закінчення строку дії договору оренди та відмови
орендодавця від його продовження орендар зобов'язаний по­
вернути об'єкт оренди орендодавцеві.

[п.2 Листа від 12.04.2001 р. № 01-8/442 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами»].

79. Власник майна вправі на свій розсуд укладати щодо ньо­
го безпосередньо або через уповноважену особу будь-які угоди,
які не суперечать закону, у тому числі договори оренди майна.

[п 3 Листа від 12.04.2001 р № 01-8/442 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами»].

311

80. Визнання недійсною додаткової угоди до договору
оренди не тягне за собою недійсність договору оренди в ціло­
му у разі його відповідності вимогам закону.

[п.4 Листа від 12.04.2001 р. № 01-8/442 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами»].

81. Нормативне встановлення нових орендних ставок є
підставою для внесення до договору оренди відповідних змін.

[п.5 Листа від 12.04.2001 р. № 01-8/442 «Яро деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами»].

82. Невиконання обов'язку щодо внесення у встановлений
законом строк орендної плати є підставою для розірвання до­
говору оренди.

[п.6 Листа від 12.04.2001 р. № 01-8/442 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами»].

83. Відсутність у договорі оренди усіх істотних умов є
підставою для визнання такого договору неукладеним та при­
пинення провадження у справі про визнання його недійсним.

[п.7Листа від 12.04.2001 р. № 01-8/442 «Яро деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами»].

84. Об'єкт оренди у період дії відповідного договору не мо­
же бути об'єктом оренди за іншим договором, укладеним
пізніше.

[п.1.4 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Яро деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по пе­регляду рішень, ухвал, постанов)»].

85. Умова договору оренди, яка визначає розмір орендної
плати в іноземній валюті, не суперечить законодавству України.

[п.8 Листа від 11.06.2001 р. № 01-8/677 «Яро практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

86. З огляду на приписи статті 256 Цивільного кодексу Ук­
раїни та статей 2 і 19 Закону України «Про оренду державно­
го та комунального майна» у господарського суду немає
підстав вважати укладення договору оренди «наданням послу­
ги», а орендну плату за названим договором - «ціною», що
підпадає під ознаки Закону України «Про ціни і ціноутворен­
ня». Методика розрахунку і порядок використання плати за
оренду державного майна, затверджена постановою Кабінету

312

Міністрів України від 04.10.95 № 786 (з наступними змінами і доповненнями), має застосовуватись господарським судом у вирішенні спорів виключно з урахуванням вимог Закону Ук­раїни «Про оренду державного та комунального майна», зок­рема статті 19 цього законодавчого акта. Що ж до повнова­жень державної інспекції з контролю за цінами, то вони стосу­ються виключно контролю за додержанням порядку форму­вання, встановлення і застосування цін і тарифів (стаття 13 Закону України «Про ціни і ціноутворення»).

[п.9 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

10.4. ПІДРЯД

1. Колегія Державного комітету України у справах архітек-; тури, будівництва І охорони історичного середовища постано­вою від 4 грудня 1991 року № 59 затвердила Загальні умови-складання підрядних контрактів у капітальному будівництві України на 1992 рік, якими необхідно керуватись при розгляді господарських спорів.

[Інформаційний лист від 05.03.92 р. № 01-8/302 «Про Загальні умови складання підрядних контрактів у капітальному будівництві України на 1992 рік»].

1. Відповідно до статті 357 Цивільного кодексу України в даний час договори підряду на капітальне будівництво на те­риторії України укладаються І виконуються відповідно до Правил про договори підряду на капітальне будівництво, за­тверджених постановою Ради Міністрів СРСР від 26 грудня 1986 року № 1550

[п. 1 Листа від 20.11.92 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

3. Згідно з п. 4 постанови Ради Міністрів СРСР від ЗО лип­
ня 1988 року № 929 майнову відповідальність за порушення
зобов'язань за договором підряду на капітальне будівництво,
встановлену зазначеними Правилами, застосовують до замов­
ника і підрядчика тільки за умови будівництва об'єктів за дер­
жавним замовленням. В усіх інших випадках відповідальність
за порушення зобов'язань щодо будівництва об'єктів сторони
мають право передбачати в договорі.

[п.1 Листа від 20.11.92 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

4. При вирішенні спорів, пов'язаних з укладанням та вико­
нанням договорів підряду на капітальне будівництво,
арбітражним судам перш за все необхідно з'ясувати підстави
укладання договору, тобто чи будується об'єкт за державним
замовленням.

[п.1 Листа від 20.1192 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

314

5. Щодо укладення і виконання договорів між генеральними
підрядчиками та субпідрядними організаціями, то з цих питань
слід керуватись Положенням про взаємовідносини організацій
- генеральних підрядчиків з субпідрядними організаціями.

[п.1 Листа від 20.11.92 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

6. Якщо договір підряду сторони укладають на підставі дер­
жавного замовлення, вони мають право передбачити в дого­
ворі санкції за невиконання таких зобов'язань, за порушення
яких чинним законодавством санкції не встановлені (пункт 37
Правил про договори підряду на капітальне будівництво).

[п.3 Листа від 20.11.92 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

7. Правила не надають сторонам права при укладанні догово­
ру підряду на капітальне будівництво за державним замовленням
підвищувати розмір встановлених цими Правилами санкцій.
Щодо інших договорів підряду на капітальне будівництво, то сто­
рони не обмежені у визначенні розміру майнових санкцій за не­
виконання або неналежне виконання зобов'язань.

[п.З Листа від 20.11.92 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

8. Щодо обсягу відповідальності сторін за договором підря­
ду на капітальне будівництво, то незалежно від підстав укла­
дення таких договорів цей обсяг визначається статтею 356
Цивільного кодексу України, відповідно до якої за невиконан­
ня або неналежне виконання обов'язків відповідальна сторона
відшкодовує в сумі, не покритій неустойкою, збитки, що вира­
зилися у зроблених другою стороною витратах, у втраті або
пошкодженні її майна. Таким чином, законом встановлена об­
межена відповідальність сторін за порушення договору підря­
ду на капітальне будівництво.

[п.З Листа від 20.11.92 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

9. При вирішенні спорів деякі арбітражні суди погоджують­
ся з вимогами підрядчика щодо обов'язку замовника відшкоду-

315

вати збитки, заподіяні порушеннями окремих умов договору, тобто без врахування того, що відповідно до статті 356 Цивільного кодексу України та пункту 38 Правил ці збитки сторона відшкодовує в сумі, не покритій неустойкою, яку стяг­нуто не за порушення окремої умови, а в цілому за договором. [п.З Листа від 20.11.92 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

10. Правила не передбачають майнової відповідальності за­
мовника за необгрунтовану відмову від оплати рахунків за вико­
нані монтажно-будівельні роботи та прострочку платежу. При
вирішенні розбіжностей щодо встановлення в договорі цієї
відповідальності слід виходити з того, що згідно з пунктом 13 по­
станови Ради Міністрів СРСР від ЗО липня 1988 року № 929 за
необгрунтовану повну або часткову відмову від акцепту
платіжної вимоги за виконані роботи замовник сплачує підряд­
чику штраф у розмірі 5 відсотків суми, від оплати якої він відмо­
вився. Що ж до неустойки (пені) за порушення строків платежів
за виконані роботи (надані послуги), то з цього питання слід ке­
руватися Законом України «Про відповідальність за несвоєчас­
не виконання грошових зобов'язань», а з моменту набрання чин­
ності Законом України «Про майнову відповідальність за пору­
шення умов договору підряду (контракту) про виконання робіт
на будівництві об'єктів» - статтею 5 названого Закону.

[п.4 Листа від 20.11.92 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

11. Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будів­
ництвом об'єктів державного замовлення встановлено поста­
новою Кабінету Міністрів України від 05.08.92 № 449, якою
затверджено відповідне Положення.

[п.6 Листа від 20.11.92 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

12. Відповідно до статей 207, 208 Цивільного кодексу Ук­
раїни зобов'язання має бути виконане в натурі. Виконання в
натурі договору підряду законодавством не обмежується стро­
ком дії договору. Обов'язку боржника виконати зобов'язання в
натурі протиставлене право кредитора в разі прострочки

316

відмовитись від прийняття виконання (стаття 213 Цивільного кодексу України). Таким чином, якщо замовник не відмовився від виконання простроченого підрядчиком зобов'язання, ос­танній має нести майнову відповідальність у вигляді штрафу (пені) до моменту виконання зобов'язання в натурі або відмо­ви замовника від прийняття виконання.

[п.2 Листа від 14.06.93р. № 01-8/672 «Про деякі питання практи­ки застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

13. Відповідно до статті 27 Житлового кодексу Української
РСР жила площа у будинках, споруджених із залученням у по­
рядку пайової участі коштів підприємств, установ та ор­
ганізацій, розподіляється для заселення між учасниками
будівництва пропорційно переданим ними коштам. У випад­
ках, коли для будівництва певного жилого будинку дольщик
перерахував основному замовнику кошти і у договорі визна­
чені умови щодо кількості квартир з однієї, двох, трьох і більше
кімнат, які належить передати дольщику після прийняття бу­
динку в експлуатацію, слід виходити з такого. Якщо замовник
не виконує свого зобов'язання щодо передачі обумовленої до­
говором жилої площі дольщику, останній має право звернутись
до арбітражного суду із позовом і вимагати передачі площі у
натурі. У разі відсутності у договорі умови щодо конкретних
квартир, які належить передати дольщику, і спір вирішується
до видачі ордерів громадянам та до заселення прийнятого до
експлуатації будинку, арбітражний суд може прийняти рішен­
ня про передачу замовником дольщику певних квартир.

[п.5 Листа від 06.06.94р. № 01-8/368 «Про деякі питання практи­ки вирішення господарських спорів»].

14. Якщо при вирішенні спору буде виявлено, що у процесі
будівництва жилого будинку сталося його подорожчання і
дольщик на обгрунтовану вимогу замовника не перерахував
додаткові кошти, то рішення про зобов'язання замовника пе­
редати дольщику квартири слід приймати у межах раніше пе­
реданих коштів. При цьому кількість квартир, що неналежить
дольщику, визначається виходячи з вартості жилої площі на
момент виділення квартир.

[п.5 Листа від 06.06.94р. № 01-8/368 «Про деякі питання практи­ки вирішення господарських спорів»].

317

15. У тих випадках, коли при вирішенні спору встановлено,
що жилий будинок заселений на підставі належно виданих ор­
дерів, арбітражний суд за заявою позивача (дольщика) має
право змінити підставу або предмет позову, наприклад, замість
передачі жилої площі в натурі вирішити питання про стягнен­
ня із замовника вартості належних де передачі квартир або
стягнути із замовника кошти, внесені дольщиком на
будівництво будинку. В останньому випадку дольщик має пра­
во вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням
зобов'язання, зокрема, пов'язаних з придбанням відповідної
кількості квартир.

[п.5 Листа від 06.06.94р. № 01-8/368 «Про деякі питання практи­ки вирішення господарських спорів»].

16. Згідно зі статтею 332 Цивільного кодексу України вико­
нання підрядчиком на свій ризик певних робіт по ремонту та
обслуговуванню ліфтів спеціалізованими ремонтно-будівель­
ними організаціями за завданням замовника здійснюється за
договором підряду і не є наданням комунальних послуг у ро­
зумінні названого вище Указу Президента України від 26.09.95
№ 884 «Про оплату за комунальні послуги та електроенергію
бюджетними установами і організаціями».

[п.6 Листа від 07.12.95р. № 01-8/870 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»-].

17. Закон України «Про поставки продукції для державних
потреб» регулює цивільно-правові відносини, пов'язані не ли­
ше з поставками продукції (товарів), але й з підрядом. Тому-то
у вирішенні спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням
державних контрактів, арбітражним судам слід керуватися
відповідними нормами законодавства, що регулюють такі
відносини, зокрема Цивільним кодексом України.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про по­ставки продукції для державних потреб»].

18. Відсутність проектно-кошторисної документації за до­
говором підряду є підставою для визнання його неукладеним.

[п. 7 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по пе­регляду рішень, ухвал, постанов)»].

318

10.5. ПЕРЕВЕЗЕННЯ

1. Чинним законодавством, що регулює відносини за дого­
вором перевозки вантажу, встановлений перелік документів-
доказів, які є підставою для покладення на перевізника
відповідальності за втрату, псування, пошкодження або недо­
стачу вантажу. Отже ніякі інші документи не можуть підтвер­
джувати обставини, що є підставою для покладення на пе­
ревізника відповідальності за незбереження вантажу.

[п.2.2 Роз'яснення від25.02.92р. № 01-6/244 «Про деякі питання прак­тики застосування Арбітражного процесуального кодексу України»].

2. Відповідно до статті 365 Цивільного кодексу України і
статті 159 Статуту автомобільного транспорту Української
РСР до пред'явлення автотранспортному підприємству позо­
ву, що пов'язаний з втратами, недостачами, псуванням або по­
шкодженням вантажу, розрахунками за перевозку, стягненням
штрафів, а також з інших підстав, які випливають з цього Ста­
туту, обов'язкове пред'явлення до нього претензії. Позови мо­
жуть бути пред'явлені до автотранспортного підприємства
вантажовідправником чи вантажоодержувачем тільки у ви­
падках повної або часткової відмови задовольнити їх пре­
тензію або неодержання у передбачені статтею 166 Статуту
строки відповіді на претензію.

[п.1.1 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

3. Питання про те, кому належить право на звернення з
претензією та позовом, пов'язаними з перевезенням вантажів,
вирішується в залежності від предмета спору. Так, відповідно
до статті 160 Статуту у випадках втрати вантажу таке право
надане вантажовідправнику або вантажоодержувачу, а при не­
достачі, псуванні чи пошкодженні вантажу - вантажоодержу­
вачу. Щодо претензії та позовів про стягнення штрафу за про-
строчку в доставці вантажу при міжміських перевезеннях
(стаття 138 Статуту), то право на пред'явлення претензій та
позовів також надане вантажоодержувачу.

[п.1.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

319

4. Стаття 163 Статуту передбачає можливість передачі пра­
ва на пред'явлення претензій та позовів, зокрема вантажоодер­
жувачем вантажовідправнику і навпаки, що засвідчується пе-
реуступочним написом на товарно-транспортному документі
(параграф 5 розділу 10 Правил перевезень вантажів авто­
мобільним транспортом. Переуступка такого права може мати
місце за попередньою згодою іншої сторони. Оформлення пе-
реуступки права окремим листом чинним законодавством не
передбачено. Однак, якщо автопідприємство, незважаючи на
недодержання правил оформлення переуступки права, прий­
няло і розглянуло претензію по суті, воно не може потім поси­
латися на те, що позов пред'явлений неналежним позивачем.

[п.1.3 Роз'яснення від 21.07.92 p. № 01-6/S56 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

5. Претензії, що випливають з перевезення вантажів,
пред'являються автотранспортному підприємству, що видав
вантаж, а в разі повної його втрати - автотранспортному
підприємству, яке прийняло вантаж до перевезення (стаття
161 Статуту).

[п.1.6 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»}.

6. Перевезення вантажів у міжміському сполученні з за­
вантаженням у вантажовідправника і вивантаженням у ван­
тажоодержувача (система наскрізного руху) здійснюється
через обласні транспортно-експедиційні підприємства, які
виписують товарно-транспортні документи (пункти 7 та 8
Положення про організацію і виконання міжміських та
міжреспубліканських перевозок вантажів автомобільним
транспортом в УРСР, затверджене наказом Міністерства ав­
томобільного транспорту України від 14.07.86 р. № 159). От­
же, автотранспортним підприємством, що прийняло вантаж
до перевезення, вважається обласне транспортно-експе­
диційне підприємство, до якого у випадку повної втрати ван­
тажу слід пред'являти претензію.

[п.1.6 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

320

7. Якщо приймання вантажу до перевезення здійснило ав­
тотранспортне підприємство без оформлення через обласне
транспортно-експедиційне підприємство, претензії і позови
про втрату вантажу належить пред'являти до цього автотранс­
портного підприємства - володільця автомобіля.

[п.1.6 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

8. Відповідно до статті 127 Статуту автотранспортні
підприємства (у тому числі транспортно-експедиційні), ванта­
жовідправники та вантажоодержувачі несуть матеріальну
відповідальність за порушення зобов'язань, що випливають з
договору перевезень вантажів, на підставі Статуту. Будь-які
угоди між ними, що мають на меті змінити відповідальність
або звільнити від відповідальності, покладеної на них Стату­
том або Правилами, не мають сили. Таким чином, автотранс­
портні підприємства вантажовідправників і вантажоодержу­
вачі в разі невиконання або неналежного виконання зо­
бов'язань, що випливають із Статуту, несуть матеріальну
відповідальність в межах, передбачених відповідними його
статтями (стаття 153 Статуту).

[п.3.1 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

9. За загальними нормами цивільного законодавства особа,
яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним
чином, несе майнову відповідальність лише при наявності ви­
ни, крім випадків, передбачених законом (стаття 209 Цивіль­
ного кодексу України).

[п.3.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

10. Щодо підстав покладання відповідальності на авто­
транспортне підприємство, вантажовідправника та вантажо­
одержувача, то поряд із застосуванням принципу вини, Статут
передбачає випадки, коли встановлену ним відповідальність
зазначені особи несуть незалежно від їх вини.

[п.3.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

212-304 321

11. Дослідження наявності або відсутності вини необхідне
при вирішенні питання про покладання на автотранспортне
підприємство відповідальності за втрату, недостачу, псування
або пошкодження вантажу (статті 133 та 134 Статуту). Тільки
за наявності вини автотранспортного підприємства на нього
може бути покладена відповідальність за прострочку в до­
ставці вантажу (стаття 138 Статуту).

[п.3.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Яро деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

12. Як приклад застосування майнової відповідальності ав­
тотранспортного підприємства і вантажовідправника без вини
можна навести стягнення з них штрафу за невиконання зо­
бов'язання щодо обсягів належного до перевезення вантажу,
оскільки стаття 132 Статуту передбачає вичерпний перелік
обставин, за якими вони звільняються від відповідальності за
вказане порушення.

[п.3.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

13. Відповідальність за прийнятий до перевозки вантаж не­
се автотранспортне підприємство (стаття 362 Цивільного ко­
дексу України та стаття 133 Статуту). Розмір цієї відповідаль­
ності встановлений статтею 136 Статуту. Поряд з цим слід ма­
ти на увазі таке. Відповідно до підпункту «і« пункту 7 Типово­
го договору на централізований завоз (вивіз) вантажів на
станції залізниць, у порти (на пристані) і аеропорти (додаток 1
до розділу 47 Правил) перевізник зобов'язаний у випадках не­
достачі або пошкодження вантажу витребувати від станції
(порту, пристані) комерційні та інші акти, а в разі відмови від
складання акта оскаржити таку відмову у встановленому по­
рядку та здійснити прийомку у відповідності з чинними
інструкціями. Якщо перевізник не виконав цього обов'язку,
він несе перед замовником майнову відповідальність у розмірі
фактичної шкоди (пункт 15 Типового договору), тобто тих
сум, які б замовник мав право стягнути з попереднього пе­
ревізника або з вантажовідправника.

[п.ЗЗ Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

322

14. Відповідно до статей 140 і 165 Статуту вантаж вва­
жається втраченим по закінченні ЗО діб з дня закінчення строку
його доставки при міжміських перевезеннях і 10 діб з дня прий­
няття вантажу при міських і приміських перевезеннях. Строки
доставки вантажу і порядок їх обчислення встановлені парагра­
фом 12 розділу 45 та параграфу 16 розділу 46 Правил. Таким чи­
ном, якщо вантаж не доставлений в зазначені строки вантажо­
одержувач (вантажовідправник) має право пред'явити до авто­
транспортного підприємства, яке прийняло вантаж до перевоз-
ки, претензію про відшкодування дійсної його вартості (пункт
«а« статті 136 Статуту). Після пред'явлення такої претензії до­
ставка перевізником частки вантажу не породжує для заявника
обов'язку пред'явити нову претензію про недостачу вантажу.

[п.4.1 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

15. Видача вантажу провадиться автотранспортним
підприємством у залежності від того, як перевізник прийняв
його від вантажовідправника. Якщо вантаж прийнятий за ва­
гою та кількістю місць і перевозився не за пломбами відправ­
ника, автотранспортне підприємство повинно видати вантаж з
перевіркою у тому ж порядку, в якому вантаж було прийнято
від вантажовідправника.

[п.4.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

16. Відповідно до статті 65 Статуту вантажі, вантажі, що
прибули у справних автомобілях, причепах, окремих секціях
автомобіля, контейнерах і цистернах з непошкодженими
пломбами відправника видаються вантажоодержувачу без пе­
ревірки ваги, стану вантажу і кількість місць.

[п.4.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

17. Перевізник зобов'язаний видати вантаж з перевіркою у
випадках прибуття його в несправному кузові або з пошкод­
женими пломбами, а також з пломбами попутної вантажної ав­
тостанції. Вантаж видається з перевіркою і тоді, коли наванта­
ження здійснено автотранспортним підприємством зі складу

21'2-ЗМ

323

вантажної станції або у випадках видачі зі складу автостанції (стаття 66 Статуту).

[п.4.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

18. В усіх випадках тарні і штучні вантажі видаються з пе­
ревіркою ваги і стану вантажу тільки у пошкоджених місцях.

[п.4.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

19. У залежності від того, як вантаж прийнятий до перевоз-
ки, також стану транспортних засобів, у пункті призначення
вирішується питання про порядок оформлення результатів ви­
дачі вантажу одержувачу. Якщо відправник здав автотранс­
портному підприємству для перевозки вантаж без визначення
ваги і кількості, тобто в опломбованих транспортних засобах, і
автомобіль, його секція, контейнер прибули у справному стані
з непошкодженими пломбами відправника, вантажоодержувач
у товарно-транспортній накладній своїм підписом та печаткою
(штампом) засвідчує прийом вантажу (параграф 7 розділу 5
Правил). За цих обставин прийомка вантажу за кількістю та
якістю провадиться одержувачем без участі перевізника
відповідно до вимог Інструкції про порядок прийомки про­
дукції і товарів за кількістю та якістю. Оскільки у даному ви­
падку водій не уповноважений брати участь у складанні акту
прийомки вантажу одержувачем, акт, складений тільки за уча­
стю одержувача та водія, визнається одностороннім.

[п.4.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

20. Обставини, що можуть служити підставою для ма­
теріальної відповідальності автотранспортних підприємств
при автомобільних перевезеннях, стверджуються записами в
товарно-транспортних документах. Якщо перевізник зо­
бов'язаний видати вантаж з перевіркою ваги і кількості місць,
результати видачі фіксуються в товарно-транспортному доку­
менті з зазначенням обставин, перелічених у параграфі 2
розділу 9 Правил. Відповідно до параграфу 3 цього розділу
Правил записи в товарно-транспортних документах, зокрема,

324

про невідповідність ваги І кількості місць вантажу, повинні засвідчуватися підписом одержувача та водія, який є пред­ставником автотранспортного підприємства.

[п.4.3 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

21. Односторонні записи як вантажоодержувача, так і водія
визнаються недійсними. Тому в разі розбіжностей між одер­
жувачем і водієм, а також при ухиленні водія від засвідчення
факту недостачі вантажу в товарно-транспортному документі
або від складання акту вантажоодержувач зобов'язаний поруч
із записом про недостачу вантажу у зазначеному документі,
здійснити його приймання за правилами, встановленими па­
раграфом 5 розділу 9 Правил.

[п.4.3 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

22. Автотранспортне підприємство несе відповідальність за
прийнятий до перевозки вантаж поки не доведе, що втрата, не­
достача, псування або пошкодження вантажу сталися через
обставини, яким він не міг запобігти і усунення яких від нього
не залежало. Перелік цих обставин, обов'язок доведення яких
покладений на перевізника, наведений у статті 133 Статуту.

[п.4.4 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

23. Якщо незбереження вантажу сталося за обставин, пе­
релічених у статті 134 Статуту, обов'язок доведення вини авто­
транспортного підприємства покладений на заявника пре­
тензії. Зокрема, якщо одержувач прийняв вантаж від авто­
транспортного підприємства за нібито справними пломбами
вантажовідправника, а потім судовими або слідчими органами
буде встановлено, що до видачі вантажу справність пломби не
була забезпечена, автотранспортне підприємство має нести
відповідальність за недостачу вантажу, встановлену одержува­
чем у належному порядку.

[п.4.4 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

325

24. Згідно з параграфами 4 та 14 розділу 3 Правил пломби
вантажовідправника повинні мати скорочене найменування
відправника та контрольні знаки з літерним і цифровим позна­
ченням. Відповідно до параграфу 15 цього розділу Правил ав­
тотранспортне підприємство не повинно здійснювати переве­
зення вантажу з неправильно навішеною пломбою або з неяс­
ним відтиском встановлених знаків. При виявленні цих обста­
вин вантажоодержувачем за його вимогою автотранспортне
підприємство повинно видати вантаж з перевіркою, результати
якої зазначаються в товарно-транспортному документі або в
акті. У цьому випадку перевізник несе відповідальність за нез-
береження вантажу доки не доведе відсутність своєї вини.

[п.4.4 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про 'деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

25. З метою встановлення причин несхоронності вантажу,
що не виключає необхідності проведення експертизи пломб,
вантажоодержувач повинен індивідуалізувати пломби і
зберігати їх до вирішення спору про місце і причини недостачі
вантажу. Індивідуалізація пломб полягає у поданні доказів їх
незалежності до конкретного транспортного засобу і виклю­
чення можливості доступу до пломб у період їх зберігання.

[п.4.4 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

26. Відповідно до статті 128 Статуту автотранспортні
підприємства, вантажовідправники і вантажоодержувачі несуть
взаємну матеріальну відповідальність за невиконання плану пе­
ревезень і прийнятого до виконання разового замовлення.

[п.5.1 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

27. Оскільки в даний час до автотранспортних підприємств
плани перевезень вантажів не доводяться, сторони несуть за­
значену відповідальність за невиконання зобов'язань щодо об­
сягів належного до перевезення вантажу за договором (разо­
вим замовленням).

[п.5.1 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

326

28. При вирішенні спорів, пов'язаних з невиконанням цих
зобов'язань, слід виходити з того, що статтею 128 Статуту
встановлена відповідальність за невивезення вантажу у
кількості, передбаченій «місячним планом«. У зв'язку з цим,
до зміни цієї статті Статуту, слід виходити з того, що встанов­
лений нею штраф стягується за невивезення вантажу у
кількості, передбаченій договором на певний місяць. Норма­
тивними актами, що регулюють вказані відносини, не передба­
чено загального принципу виконання квартальних обсягів пе­
ревезення вантажу рівномірно по місяцях і тому арбітражний
суд не має підстав при вирішенні спору, пов'язаного зі стягнен­
ням штрафу, для поділу квартального обсягу на три місяці. Та­
ким чином, якщо в договорі відсутні обсяги вивезення ванта­
жу по місяцях, жодна з сторін не має права на стягнення вста­
новленого статтею 128 Статуту штрафу.

[п.5.1 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозах вантажів ав­томобільним транспортом»].

29. Виконання зобов'язань щодо кількості належного до пе-
ревозки вантажу враховується в обліковій картці, яка підпи­
сується автотранспортним підприємством і вантажовідправ­
ником (вантажоодержувачем). На підставі цієї картки авто­
транспортне підприємство після закінчення місяця, але не
пізніше 10 числа наступного місяця, повідомляє ванта­
жовідправнику (вантажоодержувачу) розрахунок належної
кожній з сторін суми штрафу, які підлягають сплаті в п'яти­
денний строк. Якщо вантажовідправник або вантажоодержу­
вач відмовляється від підписання облікової картки, про це
складається акт (параграф 5 додатка 2 до розділу 1 Правил).

[п.5.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

30. У випадку ухилення боржника від сплати штрафу, пра­
во на пред'явлення до нього претензії виникає з дня закінчен­
ня строку, встановленого для звірення записів в обліковій
картці (параграфи 6 та 12 додатка 2 до розділу 1 Правил).

[п.5.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

327

31. Відповідно до статті 44 Статуту автотранспортні
підприємства в разі неподачі з їх вини рухомого складу, перед­
баченого договором місячного обсягу перевезення вантажів,
зобов'язані на вимогу вантажовідправника (вантажоодержу­
вача) виділяти автомобілі для поповнення недовантаження
протягом наступного місяця даного кварталу. Рухомий склад,
не наданий в останньому місяці кварталу, повинен бути
виділений в першому місяці наступного кварталу.

[п.5.3 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

32. Порядок виділення автомобілів для поповнення недован­
таження встановлюється за погодженням сторін, і потім ці авто­
мобілі подаються на підставі заявок вантажовідправника (ванта­
жоодержувача) (параграф 11 розділу 1 Правил). Отже, при пору­
шенні цього погодженого порядку сторони несуть відпо­
відальність, встановлену статтями 128,128-1 та 131 Статуту.

[п.5.3 Роз'яснення вій 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

33. Статтею 132 Статуту встановлений вичерпний перелік
обставин, за якими сторони звільняються від сплати штрафу
за невиконання зобов'язань щодо обсягів належного до пере­
везення вантажу.

[п.5.4 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

34. При вирішенні спорів про стягнення штрафу слід мати
на увазі, що: а) автотранспортне підприємство має право
відмовитись від перевезення, якщо вантажовідправником
пред'явлено до перевезення вантаж, не зазначений заявкою
або прийнятим до виконання разовим замовленням, або з при­
значенням в інший пункт (стаття 145 Статуту); б) вантаж,
який був пред'явлений вантажовідправником у стані, що не
відповідає правилам перевезення, і не був приведений ним у
належний стан у строк, який забезпечує своєчасне відправлен­
ня, вважається непред'явленим (стаття 52 Статуту); в) до вне­
сення провізної плати автотранспортні підприємства, як пра­
вило, вантажі до перевезення не приймають (стаття 104 Стату-

328

_ту); г) подача рухомого складу, непридатного до перевезення, передбаченого договором вантажу, дорівнюється неподачі транспортних засобів (стаття 44 Статуту).

[п.5.4 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

35. Відповідно до статті 128-1 Статуту автотранспортне
підприємство, вантажовідправник несуть відповідальність за
неподачу або невикористання контейнерів, що належать авто­
транспортному підприємству. Таким чином, ця норма поши­
рюється на випадки невиконання автотранспортним
підприємством зобов'язань по завозу контейнерів, що нале­
жать залізниці. За невиконання такого зобов'язання авто­
транспортне підприємство несе відповідальність за статтею
128 Статуту, тобто не за кількість недоданих контейнерів, а за
тонни невивезеного вантажу.

[п.6.1 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

36. Згідно з параграфом 19 розділу 25 Правил перевезення
вантажів в універсальних контейнерах Міністерства шляхів
сполучення при здійсненні транспортно-експедиційного обслу­
говування за договорами між автотранспортним підприємством
і залізницею відповідальність перед залізницею за затримку ЇЇ
контейнерів понад встановлені норми (стаття 157 Статуту
залізниць) несуть автотранспортні підприємства. Виключення
з цього зроблено лише щодо відповідальності за умови відкрит­
тя пунктів обміну контейнерів на підприємствах-одержувачах.
Відповідно до параграфу 27 зазначених Правил у випадках за­
тримки контейнерів на цих пунктах понад встановлені норми
відповідальність перед залізницею несе те підприємство (ор­
ганізація), у веденні якого є такий пункт обміну контейнерів.

[п.6.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

37. З набранням чинності Законом України від 3 грудня
1996 року «Про внесення зміни до Цивільного кодексу Ук­
раїнської РСР» не може застосовуватися стаття 149 Статуту.
Спори, пов'язані зі стягненням штрафів, передбачених стаття-

329

ми 142, 143, частиною другою статті 146, статтею 148 Статуту, вирішуються арбітражними судами на загальних підставах.

[п.6.3 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про 'деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

38. Згідно з пунктом 25 Інструкції про порядок заванта­ження у попутному напрямі підприємствами автомобільного транспорту загального користування порожніх вантажних автомобілів підприємств і організацій відповідальність за не-схоронність вантажів перед вантажовідправниками несуть автостанції, які завантажили порожні автомобілі. У свою чергу володільці автотранспорту несуть цю відповідальність перед автостанціями, які забезпечили завантаження. Таким чином, вантажоодержувачі, які не одержали вантаж або одер­жали його з недостачею, зіпсованим або пошкодженим, не мають права пред'являти претензії та позови ні до авто­станції, яка завантажила автомобілі у попутному напрямі, ні до володільця автотранспорту.

[п.7.1 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

38. Взаємовідносини сторін щодо перевезення вантажів у
попутному напрямі не випливають із Статуту автомобільного
транспорту. Виходячи з п. 29 зазначеної Інструкції, питання
про відшкодування шкоди, заподіяної несхоронністю ван­
тажів, слід вирішувати на підставі загальних норм цивільного
законодавства України. Щодо порядку доарбітражного врегу­
лювання спору, то з цього питання необхідно керуватись
розділом 2 Арбітражного процесуального кодексу України, а
не Статутом автомобільного транспорту.

[п.7.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

39. Відповідно до параграфу 12 розділу 4 та параграфу 14
розділу 3 Правил перевозок вантажів визначення ваги нетто
здійснюється шляхом відрахування з ваги брутто маси вагону
за трафаретом (з бруса).

[Лист від 14.08.92 р. № 01-8/958 «Про результати вивчення справ, пов'язаних з недостачами вугілля при поставках та перевозках»].

330

40. Відповідно до п. 12 Інструкції про порядок прийомки
продукції за кількістю, якщо продукцію одержано у декількох
вагонах, вартість якої сплачена за одним розрахунковим доку­
ментом, одержувач зобов'язаний перевірити кількість цієї
продукції в усіх вагонах.

[Лист від 14.08.92р. № 01-8/958 «Про результати вивчення справ, пов'язаних з недостачами вугілля при поставках та перевозках»].

41. Арбітражний суд відповідальність за недостачу
вугілля поклав на залізницю тільки на тій підставі, що на
станції відправлення представником залізниці було підтвер­
джено правильність визначення ваги вантажовідправником,
про що складений акт зважування. Помилковість такого
підходу до вирішення спору полягає у тому, що участь
залізниці у зважуванні вантажу, завантаженого засобами
відправника, відповідно до Статуту залізниці ще не є дока­
зом вини перевізника у несхоронності вантажу.

[Лист від 14.08.92р. № 01-8/958 «Про результати вивчення справ, пов'язаних з недостачами вугілля при поставках та перевозках»].

42. Деякі підприємства-одержувачі залучають як пред­
ставників громадськості вантажників, прийомоздаваль-
ників транспортного цеху, майстрів завантаження, вагарів
тощо, які за змістом Інструкції про порядок прийомки про­
дукції за кількістю не можуть залучатись як представники
громадськості.

[Лист від 14.08.92р. № 01-8/958 «Про результати вивчення справ, пов'язаних з недостачами вугілля при поставках та перевозках»].

43. В процесі перевезення вугілля дрібних фракцій мо­
же вирівнюватися і тому констатація комерційних актів
про рівномірне навантаження ще не є обставиною, яка
свідчить про відсутність відповідальності перевізника за
схоронність прийнятого до перевозки вантажу. Якщо на
станції призначення буде встановлено, що вагон прибув за­
вантажений не до повної місткості, залізниця має нести
відповідальність за недостачу вантажу доки не доведе вину
вантажовідправника (стаття 148 Статуту залізниць). До
того ж у розпорядженні залізниці є правовий засіб, засто­
сування якого усуне розбіжності щодо місця виникнення
недостачі вантажу, а саме використання залізницею нада­
ного їй права відмовляти у прийнятті вагонів, які недован-

331

тажені до технічних норм або повної місткості, і вимагати здійснення дозавантаження таких вагонів (параграф 36 розділу 3 Правил перевозок вантажів).

[Лист від 14.08.92 р. № 01-8/958 Про результати вивчення справ, пов'язаних з недостачами вугілля при поставках та перевозках»].

44. Прибуття вагону з відкритими люками слід розглядати
як одну з ознак несхоронної перевозки, а тому згідно зі ст. 148
Статуту залізниць перевізник повинний нести відповідальність
за недостачу вантажу, доки не доведе відсутності своєї вини. Та­
кими доказами можуть бути, зокрема, несправність запорів, що
виключає можливість закриття люка; відсутність ознак
відкриття люків іззовні та ін., що повинно знайти своє відобра­
ження в комерційному акті та акті технічного огляду вагона.
Перевізник зобов'язаний довести, що вагон був відправлений з
відкритими люками з вини вантажовідправника, а залізниця не
могла виявити цього при відправленні.

[Лист від 24.12.92 р. № 01-8/1530 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з недостачами продовольчих товарів при поставках і перевозках»].

45. Вивантаження вагону залізницею з одночасною вида­
чею вантажу і перевіркою його кількості передбачає водночас
приймання вантажу представником одержувача або авто­
транспортного підприємства загального користування, який
повинен засвідчити особистим підписом обставини, зазначені
в комерційному акті, та кількість вантажу. Відсутність такого
підпису є порушенням вимог параграфу 10 розділу 37 Правил
перевозок вантажів і не дає підстав вважати цей акт доказом
вини вантажовідправника в недостачі вантажу.

[Лист від 24.12.92 р. № 01-8/1530 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з недостачами продовольчих товарів при поставках і перевозках»].

46. Якщо факт прибуття вантажу в справному вагоні за непо-
шкодженими пломбами відправника повинен засвідчуватись
відміткою станції призначення про видачу вантажу в порядку, пе­
редбаченому ст. 65 (67) Статуту залізниць, він не може засвідчу­
ватись будь-якими іншими документами, в т.ч. і довідками
станції призначення. Залізниця, як це передбачено її Статутом,
повинна на вимогу одержувача в гр. 6 накладної робити відмітки
про порядок видачі вантажу. При вирішенні спорів, пов'язаних з

332

недостачами, коли в накладній відсутня належна відмітка про те, в якому стані отримано вантаж від органу транспорту, немає підстав покладати відповідальність за недостачу на відправника, оскільки вона могла статись внаслідок несхоронної перевозки.

[Лист від 24.12.92 р. № 01-8/1530 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з недостачами продовольчих товарів при поставках і перевозках»].

47. Передбачена статтею 52 Статуту залізниць плата за збе­
реження вантажів не є штрафом, а тому арбітражний суд не
має права зменшувати цю плату.

[п.9 Листа від 14.06.93р. № 01-8/672 «Про деякі питання практики за­стосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

48. Статтею 133 Статуту залізниць України і статтею 163
Статуту автомобільного транспорту України передбачений
вичерпний перелік осіб, яким кредитор має право уступити
свої вимоги щодо перевізника. Таким чином, переуступку та­
кого права іншим особам слід визнати протиправною.

[п.2 Роз'яснення від 14.12.93 р. № 01-6/1301 «Про деякі питання уступки вимоги і переводу боргу»].

49. Радою по залізничному транспорту держав - учасниць
Співдружності 26 - 27 травня 1994 року затверджено Інструк­
цію по актово-претензійній роботі на залізницях держав -
учасниць Співдружності, Латвійської Республіки, Литовської
Республіки, Естонської Республіки. Інструкція набуває чин­
ності з 1 січня 1995 року. Відповідно до Статуту залізниць та
Правил перевозок вантажів Інструкцією передбачений поря­
док складання комерційних актів, визначення розміру фак­
тичної втрати та пошкодження вантажу при перевозках, об­
числення та застосування норм природної втратида гранич­
них розходжень в результатах визначення маси нетто, порядок
пересилки комерційних актів та розгляд претензій при пере­
возках вантажів у міжнародному сполученні тощо.

[Лист від 08.12.94 р. № 01-8/891 «Про Інструкцію по актово-пре­тензійній роботі на залізницях держав-учасниць Співдружності, Латвійської Республіки, Литовської Республіки, Естонської Республіки»].

50. Згідно з параграфом 147 Інструкції по актово-пре­
тензійній роботі на залізницях держав - учасниць Співдруж­
ності, Латвійської Республіки, Литовської Республіки, Ес­
тонської Республіки з недостачі маси вантажу, виявленої на

333

станції призначення, необхідно відрахувати норму природної втрати, встановлену для цього вантажу, та граничне розход­ження в результатах визначення маси нетто.

[Лист від 08.12.94 р. № 01-8/891 «Про Інструкцію по актово-пре-тензійній роботі на залізницях держав-учасниць Співдружності, Латвійської Республіки, Литовської Республіки, Естонської Республіки»].

51. Слід звернути увагу на те, що відповідно до параграфу 133
Інструкції по актово-претензійній роботі на залізницях держав -
учасниць Співдружності, Латвійської Республіки, Литовської
Республіки, Естонської Республіки, якщо згідно з транспортни­
ми документами вантажоодержувачем (вантажовідправником) є
структурна одиниця об'єднання (підприємства), яка не має ста­
тусу юридичної особи, з претензією до залізниці має право звер­
нутись об'єднання (підприємство) без оформлення переуступки
такого права переуступочним написом. Інструкція не вимагає на­
явності переуступочного напису і у тих випадках, коли з пре­
тензією до залізниці за дорученням об'єднання (підприємства)
звертається структурна одиниця, яка не є юридичною особою.
Така структурна одиниця разом з документами, що обґрунтову­
ють претензію, повинна додати до претензії виписку з положення
про структурну одиницю, доручення або наказ об'єднання
(підприємства), які свідчать про надання їй права на звернення з
претензією до залізниці.

[Лист від 08.12.94 р. № 01-8/891 «Про Інструкцію по актово-пре­тензійній роботі на залізницях держав-учасниць Співдружності, Латвійської Республіки, Литовської Республіки, Естонської Республіки»].

52. Згідно з пунктом 33 статті 9 Закону України «Про
ліцензування певних видів господарської діяльності» ліцензу­
ванню підлягає надання послуг з перевезення пасажирів і ван­
тажів. Тому, якщо такі перевезення не мають характеру послуг,
що надаються іншим юридичним чи фізичним особам, а
здійснюються суб'єктом господарювання виключно для забез­
печення власних потреб, немає правових підстав вважати їх
такими, що потребують ліцензування.

[п.2 Листа від 26.06.95 р. № 01-8/453 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

53. Згідно зі статтею 372 Цивільного кодексу України та
статтею 25 Декрету Кабінету Міністрів України від 10.05.93
№ 47-93 «Про страхування» страхова компанія не позбавлена

334

права зворотньої вимоги (регресу) до залізниці. При визна­ченні обсягу відповідальності залізниці слід виходити з вимог статті 13 Закону України «Про транспорт» та Статуту залізниць. Відповідні претензії та позови повинні пред'явля­тись до Управління залізниці призначення.

[п.4 Листа від 07.12.95 р. № 01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

54. Частина перша статті 7 Закону України «Про транспорт»
передбачає безакцентний порядок розрахунків за послуги транс­
порту на основі чинних тарифів. Тому в разі надання послуг за до­
говірною ціною такий порядок їх оплати застосовуватись не може.

[п.6 Інформаційного листа від 01.07.96 р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавст­ва при вирішенні спорів»].

55. Статтею 5 Статуту залізниць України на Мінтранс Ук­
раїни покладено розробку і затвердження Правил перевезення
вантажів, Технічних умов навантаження і кріплення вантажів
та деяких інших нормативних документів. До їх затвердження
згідно з Постановою Верховної Ради України від 12.09.91
«Про порядок тимчасової дії на території України окремих
актів законодавства Союзу РСР» у вирішенні спорів мають за­
стосовуватись відповідні нормативні акти Союзу РСР у час­
тині, що не суперечить Статуту.

[п.1 Листа від 17.04.98 р. № 01-8/142 «Про Статут залізниць України»].

56. Згідно з розділом III Статуту залізниць України
взаємовідносини залізниць з вантажовідправниками та ванта­
жоодержувачами будуються на договірних засадах. Форми до­
говорів щодо організації перевезень встановлюються названи­
ми вище Правилами.

[п.2 Листа від 17.04.98 р. № 01-8/142 «Про Статут залізниць України»].

57. Відповідальність залізниці, вантажовідправників, ван­
тажоодержувачів, транспортних, експедиторських і посеред­
ницьких організацій, представників вантажовідправника чи
вантажоодержувача визначаються Статутом залізниць Ук­
раїни та окремими договорами (розділ VII Статуту). Цим же
розділом передбачено розміри відповідальності, порядок і
строки звернення з претензіями та позовами, що випливають з

335

перевезень, а також порядок і строки розгляду претензій залізницею, умови, за яких залізниця звільняється від відповідальності за втрату, недостачу, псування або пошкод­ження вантажу і прострочки його доставки.

[п.З Листа від 17.04.98 р. № 01-8/142 «Про Статут залізниць України»].

58. У вирішенні питання визначення плати за користуван­
ня вагонами, які належать іншим державам слід виходити з
вимог постанови Кабінету Міністрів України від 28.10.96
№ 1312 «Про номерний облік простою вантажних вагонів, які
належать іншим державам» і Правил користування вагонами і
контейнерами, затвердженими наказом Міністерства транс­
порту України від 25.02.99 № 113, якими передбачено, зокре­
ма, що ці Правила визначають порядок і умови користування
вагонами і контейнерами парку залізниць інших держав.

[п.13Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякіпитання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

59. Статут залізниць України та Правила експлуатації, номер­
ного обліку і розрахунків за користування вантажними вагонами
власності інших держав, затверджені 24 травня 1996 року згідно з
дорученням Ради по залізничному транспорту, держав - учасниць
Співдружності, Латвійської, Литовської і Естонської Республік,
надають право залізницям України використовувати вагони, що
належать власникам, розташованим за межами України, для пере­
везення вантажів у внутрішньодержавному сполученні. Вимоги
щодо такого використання вагонів містяться в розділі 1 згаданих
Правил. Отже, вантажовласники, порти на підставі статті 119 Ста­
туту залізниць України повинні відшкодовувати залізницям пла­
ту за користування вагонами інших держав від часу прийому цих
вагонів від залізниці до повернення їх після виконання вантажних
операцій у порядку, визначеному Укрзалізницею відповідно до
міжнародних договорів України з цих питань. Відповідний поря­
док встановлено Правилами користування вагонами і контейне­
рами, затвердженими наказом Міністерства транспорту України
від 25.02.99 № 113, якими передбачено, зокрема, що ці Правила
визначають порядок і умови користування вагонами і контейне­
рами парку залізниць інших держав.

[п..7 Листа від 29.01.99р. № 01-8/46 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

336

60. На підставі статті 358 Цивільного кодексу України,
статті 45 Статуту автомобільного транспорту Української РСР
та розділу 14 Правил перевезень вантажів автомобільним
транспортом України, затверджених наказом Міністерства
транспорту України від 14.10.97 № 363, розрахунки за переве­
зення вантажів випливають з договору перевозки, тому відно­
сини автотранспортного підприємства і замовників автотранс­
порту регулюються згаданим Статутом та Правилами переве­
зень вантажів. Отже, для позовів автотранспортних
підприємств про стягнення заборгованості за надані послуги з
перевезення вантажів слід застосовувати шестимісячний
строк позовної давності, встановлений статтею 366 Цивільно­
го кодексу України та статтею 168 Статуту автомобільного
транспорту Української РСР. Цей строк обчислюється з дня
настання події, що стала підставою подання позову.

[п.8 Листа від 29.01.99 р. JV? 01-8/46 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

61. Документом, який підтверджує вартість вантажу, не
обов'язково повинні бути передбачені статтею 115 Статуту
залізниць України рахунок або інший документ відправника.
Такими доказами за змістом статті 130 названого Статуту мо­
жуть бути й інші розрахункові документи, зокрема платіжні
доручення на перерахування коштів. Отже, якщо розрахунки
за продукцію здійснювались шляхом перерахування коштів
поставщику (продавцю), який не є відправником вантажу,
залізниця не має права залишати без розгляду претензію про
відшкодування втрат, недостачі, псування або пошкодження
вантажу тільки з тієї підстави, що до претензії не додано раху­
нок відправника вантажу.

[п.3.1 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

62. Згідно зі статтею 71 Статуту залізниць України
(далі - Статут) взаємовідносини залізниці з іншими
підприємствами щодо порядку і умов експлуатації
залізничних під'їзних колій, подачі і забирання вагонів
визначається договором. Статтею 76 Статуту передбачено,
Що порядок розроблення та форми таких договорів вста­
новлюються Правилами перевезення вантажів. До затвер-

222-3W 337

дження Міністерством транспорту України зазначених Правил взаємовідносини залізниці з контрагентами мають визначатись законодавством, чинним на момент укладан­ня відповідних договорів, та цими договорами. Залізниці також вправі на підставі угод надавати у користування суб'єктам підприємницької діяльності станційні склади і майданчики, що перебувають у їх віданні, та приймати рішення про складування за плату суб'єктами підприєм­ницької діяльності вантажів у смузі відведення, а також надавати дозвіл на будівництво тимчасових споруд (статті 9 і 12 Статуту). Розмір відповідної плати повинен встанов­люватись сторонами в договорі.

[п.3.2 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

63. Накази Міністерства транспорту України від 02.02.99
№ 53 «Про затвердження ставок плати за користування ваго­
нами і контейнерами залізниць» та від 25.02.99 № 113 «Про за­
твердження Правил користування вагонами і контейнерами»
видані відповідно до чинного законодавства.

[п.3 Листа від 31.07.2000 р. № 01-8/380 «Про вирішення спорів Ви­щим арбітражним судом України (за матеріалами судової колегії Вищо­го арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

64. Порти повинні відшкодовувати залізницям плату за ко­
ристування вагонами інших держав від часу прийому цих ва­
гонів від залізниці до повернення їх після виконання вантаж­
них операцій.

[п.1 Листа від 11.12.2000р. № 01-8/737 «Про практику вирішення окремих категорій спорів»].

65. Заяви суб'єктів господарської діяльності - власників
під'їзних колій, які експлуатують вагони, забезпечуючи транс­
портне обслуговування контрагентів (вантажовідправників,
вантажоодержувачів), і водночас стверджують, що вони не по­
винні вносити плату за користування вагонами, оскільки ніби­
то фактично не користуються вагонами для власних госпо­
дарських потреб, є безпідставними. Для цих суб'єктів, які взя­
ли на себе функції приймання вагонів від залізниці, подачі їх
під навантаження (розвантаження) вантажовідправникам
(вантажоодержувачам) та повернення залізниці навантаже­
них або порожніх вагонів, операції з вагонами є господарською

338

діяльністю і джерелом доходів. У цьому випадку саме зазна­чені суб'єкти виступають перед залізницею як користувачі ва­гонів. В інших випадках, згідно із статтею 119 Статуту залізниць, користувачами вагонів є вантажовідправники, ван­тажоодержувачі, порти, організації, установи, громадяни -суб'єкти підприємницької діяльності, які забирають вагони від залізниці своїми локомотивами або яким вагони подаються локомотивами залізниці.

[Інформаційний лист від 20.08.2001 р. № 01-8/917 «Про застосу­вання деяких норм Статуту залізниць України та Правил перевезен­ня вантажів»].

66. Факт непромивки, неочищення вагонів від залишків вантажу та сміття після вивантаження засобами одержувача засвідчується залізницею актом загальної форми, який підпи­сується особами, які беруть участь у засвідченні обставин, що стали підставою для складання акта. Відповідно до статті 35 Статуту залізниць України та підпункту 1.3 пункту 1 Правил перевезення вантажів навалом і насипом, затверджених нака­зом Міністерства транспорту України (далі - Мінтранс Ук­раїни) від 20.08.2001 № 542, промивання вагонів після виван­таження забруднювальних вантажів здійснюється одержува­чем у спеціально обладнаних місцях. Перелік таких вантажів зазначено у додатку 2 до названих Правил. У разі відсутності в одержувача умов та можливостей для промивання вагонів залізниця може виконувати ці роботи з оплатою за договором, виходячи із ставок зборів за промивання вагонів, затверджених відповідною залізницею. Статут не передбачає обов'язку ван­тажоодержувача оплачувати залізниці витрати, пов'язані з про­миванням вагонів, лише у разі подання документів, що засвідчують факт промивання вагонів. Тому вимоги щодо представлення таких документів є неправомірними. Чинним законодавством на залізницю не покладено обов'язку надання розрахункових документів, що підтверджують розмір витрат, пов'язаних з промиванням вагонів, оскільки відповідно до статті 60 Статуту ставки зборів з вантажоодержувачів за очи­щення, промивання та дезінфекцію вагонів засобами залізниць у випадках, передбачених вищеназваною статтею Статуту, за­тверджуються залізницями. Підставою для здійснення розра­хунків за надання залізницею додаткових послуг, зокрема про-

22'2-ЗМ

339

минання вагонів, згідно зі статтею 62 Статуту та з підпунктом 2.6 пункту 2 Правил розрахунків за перевезення вантажів, за­тверджених наказом Мінтрансу України від 21.11.2000 № 644, є підписана працівником станції та платником накопичувальна картка. Слід враховувати, що передбачену статтею 123 Статуту відповідальність за здавання неочищеного рухомого складу або контейнерів порти несуть не тільки у випадках, коли вони вис­тупають вантажоодержувачами, але і у випадках, коли вони не є вантажоодержувачами, а лише здійснюють вивантаження ва­гонів (при перевалці вантажу в прямому змішаному сполу­ченні, відвантаженні імпортного вантажу тощо).

[п.3.1 Інформаційною листа від 13.02.2002р. № 01-8/155 «Про де­які питання практики застосування окремих норм чинного законодав­ства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інфор­маційних листів»].

67. Згідно зі статтею 119 Статуту залізниць України за ко­ристування вагонами і контейнерами залізниці ванта­жовідправниками, вантажоодержувачами, власниками під'їзних колій, портами, організаціями, установами, громадя­нами - суб'єктами підприємницької діяльності вноситься пла­та. Порядок визначення плати за користування вагонами (контейнерами) та звільнення вантажовідправника від зазна­ченої плати у разі затримки забирання вагонів (контейнерів), що виникла з вини залізниці, встановлюється Правилами ко­ристування вагонами і контейнерами, затвердженими наказом Мінтрансу України від 25.02.99 № 113. Під користуванням ва­гонами (контейнерами) слід розуміти використання відповідного рухомого складу певним суб'єктом господарської діяльності, у тому числі власником залізничної під'їзної колії, який безпосередньо приймає вагони (контейнери) від залізниці для виконання з ними подальших операцій, а потім повертає їх залізниці. Час користування, за який цим суб'єктом господарської діяльності вноситься відповідна пла­та, визначається від моменту прийому вагонів (контейнерів) від залізниці до моменту їх повернення залізниці. Що ж до взаємовідносин суб'єктів господарської діяльності з третіми особами-контрагентами, яких вони обслуговують (тобто без­посередньо з вантажовідправниками і вантажоодержувачами), то вони визначаються і реалізуються без участі залізниць.

340

Відповідальність перед залізницею у зв'язку з використанням вагонів (контейнерів) несе суб'єкт господарської діяльності, який приймає від неї цей рухомий склад.

[п.3.2 Інформаційного листа від 13.02.2002р. № 01-8/155 «Про де­які питання практики застосування окремих норм чинного законодав­ства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інфор­маційних листів»].

68. Згідно із статтею 8 Закону України «Про залізничний
транспорт» та статтею 17 Статуту залізниць України перевезення
вантажів залізничним транспортом організовуються на до­
говірних засадах. Форму договору про організацію перевезень
вантажів і проведення розрахунків за перевезення та надані
залізницею послуги встановлено Правилами розрахунків за пере­
везення вантажів (додаток № 1 до пункту 2.3 названих Правил). У
договорі визначаються обсяги, строки та умови надання транс­
портних засобів, порядок розрахунків за перевезення та додаткові
послуги, а також відповідальність за порушення зобов'язань.

[п.1.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

69. Наявність договору про організацію перевезень вантажів
не звільняє вантажовідправника від обов'язку подання планів та
заявок на перевезення вантажів у порядку і строки, передбачені
Тимчасовим положенням про порядок місячного планування
перевезень вантажів залізничним транспортом України. Цей до­
говір не замінює договір на перевезення конкретного вантажу й
не звільняє сторони від обов'язку укласти договір про експлуа­
тацію залізничних під'їзних колій або про подачу та забирання
вагонів у передбачених Статутом залізниць України випадках.

[п.1.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

70. Оскільки укладення договору про організацію переве­
зень не є обов'язковим, у разі відмови однієї з сторін укласти
такий договір вимоги іншої сторони про його укладання у су­
довому порядку задоволенню не підлягають.

[п.1.1 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

341

71. Взаємовідносини залізниці з іншими підприємствами що­
до порядку і умов експлуатації залізничних під'їзних колій, по­
дачі та забирання вагонів згідно зі статтею 21 Закону України
«Про залізничний транспорт» та статтею 71 Статуту залізниць
України визначаються договором. Порядок розроблення та фор­
ми таких договорів встановлено Правилами обслуговування
залізничних під'їзних колій (додатки 1 та 2 до пункту 2.1). Поря­
док виконання перевалочних операцій на під'їзних коліях
морських (річкових) портів визначається договором, що укла­
дається залізницею з портом за формою, яку також встановлено
названими Правилами (додаток 3 до пункту 2.1). Отже,
взаємовідносини залізниці з контрагентами мають визначатись
Статутом, Правилами перевезення та відповідними договорами.

[п.1.2 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

72. У застосуванні відповідних норм господарському суду
слід мати на увазі приписи статті 22 Закону України «Про
залізничний транспорт» і статті 10 Закону України «Про при­
родні монополії», згідно з якими залізниці не мають права
відмовляти підприємствам в укладенні зазначених договорів.
Тому за наявності такої відмови підприємство не позбавлене
права на звернення до господарського суду з позовом про спо­
нукання залізниці до укладення відповідного договору. Що ж
до підприємств, то чинне законодавство не передбачає їх
обов'язку укладати зазначені договори.

[п.1.2 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

73. Статут залізниць України і Правила обслуговування
залізничних під'їзних колій не надають начальнику дирекції
перевезень залізниці або начальнику станції права підписува­
ти договір експлуатації залізничної під'їзної колії та договір
подачі та забирання вагонів. Згідно зі статтею 77 Статуту і
пунктом 3.5 цих Правил з боку залізниці договори підписує
начальник залізниці (особа, що виконує його обов'язки) або
особа, уповноважена начальником залізниці.

[п.1.3 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

342

74. У разі спору між залізницею та власником під'їзної колії
щодо договору, підписаного начальником дирекції перевезень
залізниці або начальником залізничної станції, залізниця по­
винна надати господарському суду доручення на підписання
договору начальником залізничної станції.

[п.1.3 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

75. Згідно з частиною другою статті 22 Статуту залізниць
України та пунктами 8 і 9 Правил перевезення вантажів в
універсальних контейнерах, пунктом 1.3 Правил перевезення
вантажів навалом і насипом додаткові операції, пов'язані з пе­
ревезенням вантажів (завантаження, розвантаження, зважу­
вання, експедирування тощо), здійснюються залізницею на
підставі окремих договорів.

[п.1.4 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

76. Залізниці вправі на підставі угод надавати у користу­
вання суб'єктам підприємницької діяльності станційні склади
і майданчики, що перебувають у їх віданні, та приймати рішен­
ня про складування за плату суб'єктами підприємницької
діяльності вантажів у смузі відведення, а також надавати
дозвіл на будівництво тимчасових споруд (статті 9, 12 Стату­
ту залізниць України і пункт 1.9 Правил обслуговування
залізничних під'їзних колій). Розмір відповідної плати вста­
новлюється сторонами у договорі.

[п.1.4 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

77. Накладна є обов'язковою двосторонньою письмовою
формою угоди про перевезення вантажу, яка укладається між
відправником та залізницею і одночасно є договором застави
вантажу як гарантії внесення належної провізної плати та
інших платежів за перевезення.

[п.1.5 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

343

78. Передача права пред'явлення претензій та позовів у по­
рядку статті 133 Статуту залізниць України не є уступкою пра­
ва вимоги у зобов'язаннях, пов'язаних з перевезенням вантажів.

[п.1.5 Роз'яснення aid 29.05.2002 p. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

79. У вирішенні спорів, пов'язаних з перевезенням ван­
тажів у прямому міжнародному сполученні, слід враховувати
приписи параграфа 4 статті 29 Угоди, який забороняє пред'яв­
ляти претензії за однією накладною на суму до 23 швейцарсь­
ких франків у разі повної або часткової втрати, зменшення ма­
си, пошкодження, псування вантажу або зниження якості ван­
тажу з інших підстав; на суму до 5 швейцарських франків - у
разі прострочення доставки вантажу або перебору провізних
платежів. Ці приписи мають застосовуватись господарським
судом з урахуванням частини третьої статті 4 ГПК. Якщо суд
дійде висновку, що суму відповідної претензії завищено штуч­
но, у задоволенні позовних вимог слід відмовити повністю.

[п.2.4 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

80. Згідно зі статтею 363 Цивільного кодексу і статтями 114
і 115 Статуту залізниць України залізниця відповідає за незбе-
реження прийнятого до перевезення вантажу у розмірі дійсної
вартості втраченого вантажу чи в розмірі тієї суми, на яку було
знижено його вартість. Вартість вантажу визначається на
підставі загальної суми рахунка або іншого документа відправ­
ника, який підтверджує кількість і вартість відправленого ван­
тажу, зокрема, договору або контракту купівлі-продажу, спе­
цифікації на вантаж, довідки відправника про кількість, ціну і
вартість відправленого вантажу, підписаної головним (стар­
шим) бухгалтером. Вартість вантажу, що перевозиться з оголо­
шеною вартістю, визначається у такому ж порядку (пункт 4
Правил перевезення вантажів з оголошеною вартістю).

[п 2.8 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

81. У разі коли договори купівлі-продажу або поставки укла­
даються між посередниками, а договір перевезення укладається

344

між першим продавцем-вантажовідправником і залізницею на доставку вантажу кінцевому покупцеві - вантажоодержувачу, документи посередників про кількість та ціну, за якими вони продали продукцію, не можуть визнаватись належними доказа­ми вартості і ціни відвантаженої продукції, оскільки залізниця несе відповідальність виходячи з вартості вантажу, визначеної на підставі документа вантажовідправника.

[п.2.8 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

82. Для подання позовів до залізниці згідно зі статтею 366
Цивільного кодексу та статтею 136 Статуту залізниць України
встановлено двомісячний строк позовної давності. Перебіг
цього строку починається з дня одержання відповіді на пре­
тензію або з дня закінчення строку, встановленого для такої
відповіді (стаття 135 Статуту). У разі коли згаданий двомісяч­
ний строк пропущено з поважних причин, суд має право поно­
вити цей строк на підставі статті 80 Цивільного кодексу.

[п.2.13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

83. Якщо претензію не було пред'явлено, але залізниця за­
лучається до участі у справі з ініціативи господарського суду,
строк позовної давності обчислюється з дня, коли позивач по­
винен був одержати відповідь на претензію у разі її своєчасно­
го пред'явлення.

[п.2.13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

84. У вирішенні спору за позовом до залізниці та ванта­
жовідправника (вантажоодержувача) може виявитися, що строк
позовної давності за позовом вантажовідправника (вантажоодер­
жувача) менший ніж загальний строк для пред'явлення претензії
та подання позову до залізниці. За цих обставин питання про по­
новлення строку позовної давності за позовом до вантажовідправ­
ника (вантажоодержувача) за наявності поважних причин підля­
гає вирішенню господарським судом на загальних підставах.

[п.2.13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

345

85. Для подання залізницею позовів до вантажовідправ­
ника (вантажоодержувача), що випливають з перевезення
вантажів, встановлено 6-місячний строк позовної давності
(стаття 366 Цивільного кодексу та стаття 137 Статуту
залізниць України).

[п.2.13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

86. Строк позовної давності, встановлений статтею 31 Уго­
ди про міжнародне залізничне вантажне сполучення, згідно з
параграфом 4 статті 31 Угоди не підлягає поновленню судом
навіть за поважних причин його пропуску.

[п.2.13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

87. Статут залізниць України не надає права на звернення з
позовами підприємствам, установам та організаціям залізнич­
ного транспорту загального користування. Право на звернен­
ня з позовами до вантажовідправників (вантажоодержувачів)
за змістом статей 1 та 137 Статуту мають відповідні залізниці,
а не їх дирекції, станції та інші структурні підрозділи.

[п.2.15Роз'яснення від 29.05.2002р. №04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

88. За змістом частини третьої статті 358 Цивільного ко­
дексу, статті 105 Статуту залізниць України сторони несуть
матеріальну відповідальність за перевезення у межах і
розмірах, передбачених Статутом та окремими договорами.
Тому у вирішенні спору, пов'язаного з невиконанням або нена­
лежним виконанням залізницею, вантажовідправником, ван­
тажоодержувачем обов'язків, що виникли у зв'язку з переве­
зенням вантажів, слід враховувати, що вони несуть
відповідальність лише в межах, передбачених Статутом, а у
встановлених ним випадках - угодою сторін. Вимоги щодо
відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи нена­
лежним виконанням договору перевезення у розмірі більшо­
му, ніж це передбачено Статутом, задоволенню не підлягають.

[п.2.16 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

346

89. За договором перевезення вантажу залізниця зо­
бов'язується доставити ввірений їй відправником вантаж до
пункту призначення та видати його одержувачу і несе
відповідальність за збереження вантажу з моменту прийняття
його для перевезення і до моменту видачі одержувачу, поки не
доведе, що втрата, недостача, псування або пошкодження ван­
тажу сталося внаслідок обставин, яким залізниця не могла за­
побігти та усунення яких від неї не залежало (стаття 110 Ста­
туту залізниць України).

[п.3.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

90. У статті 111 Статуту залізниць України наведено пе­
релік обставин, наявність яких звільняє залізницю від
відповідальності за втрату, недостачу, псування або пошкод­
ження вантажу. Відповідно до статті 362 Цивільного кодексу
залізниця може бути звільнена від відповідальності, якщо во­
на доведе і інші обставини, що свідчать про відсутність її вини.

[п.3.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

92. Обставини, що можуть бути підставою для матеріальної
відповідальності залізниці, вантажовідправника та вантажо­
одержувача при перевезенні вантажів залізницею, засвідчуються
комерційними актами або актами загальної форми, які склада­
ють станції залізниць (стаття 129 Статуту залізниць України).

[п.3.2 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

93. Стаття 129 Статуту та пункт 2 Правил складання актів
містять перелік обставин, за наявності яких залізниця повин­
на скласти комерційний акт, якщо вона сама виявила зазна­
чені обставини або якщо про існування хоча б однієї з них за­
явив одержувач чи відправник вантажу. Форму такого акта
визначено у додатку 1 до Правил складання актів. Комерційні
акти у міжнародних перевезеннях складаються відповідно до
угод про міжнародне сполучення.

[п.3.2 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

347

94. Обов'язок скласти комерційний акт виникає у залізниці
лише у випадках, коли вона згідно зі статтею 52 Статуту
залізниць України зобов'язана перевірити масу, кількість
місць і стан вантажу.

[п.3.2 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

95. У разі вилучення або знищення підкарантинного ванта­
жу карантинний інспектор складає акт загальної форми, у разі
вилучення або знищення такого вантажу на прикордонній
станції комерційний акт складається за участю представника
карантинної інспекції. Витрати, пов'язані з поверненням та пе­
реадресуванням підкарантинних вантажів, розкриттям та упа­
куванням таких вантажів, доставкою їх до місця знезараження,
стягуються на станції призначення з одержувача на підставі ак­
та загальної форми про всі такі випадки та відмітки у накладній
про складання такого акта (пункт 2.15 Правил перевезення
вантажів, які підлягають фітосанітарному контролю).

[п.3.2 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

96. Відповідно до пунктів 18, 23 та 24 Правил видачі ван­
тажів одержувач не може вимагати від залізниці проведення
перевірки та складення комерційного акта після початку ви­
вантаження, яке здійснюється на місцях загального користу­
вання; коли одержувач розпочав вивантаження без представ­
ника станції; у випадку видачі швидкопсувних вантажів, що
прибули в справних рефрижераторних вагонах без порушення
граничного терміну перевезення і режиму обслуговування.

[п.3.3 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

97. Згідно з пунктом 12 Правил видачі вантажів ко­
мерційний акт про пошкодження тари також не складається у
разі відсутності пошкодження вантажу. Факт відсутності або
пошкодження однієї із пломб за наявності хоча б однієї справ­
ної пломби на дверях з обох сторін критого вагона, рефриже­
раторної секції, обладнаних додатковими запірно-пломбу-
вальними пристроями відповідно до пункту 13 названих Пра-

348

вил, засвідчується не комерційним актом, а актом загальної форми. Інші обставини, за наявності яких складається акт за­гальної форми, передбачено пунктом 3 Правил складання актів, а форму таких актів визначено додатком 6 до Правил ко­ристування вагонами. У разі витікання, псування або підмочу­вання вантажу внаслідок технічної несправності вагону (кон­тейнера), крім комерційного акта, складається також акт про технічний стан вагона (додаток 2 до Правил складання актів). [п.3.3 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

98. Стаття 24 Статуту залізниць України надає залізницям
право перевіряти правильність відомостей, зазначених відправ­
ником у залізничній накладній, а також періодично перевіряти
кількість та масу вантажу, що зазначаються у накладній, у тому
числі і після прибуття вантажу на станцію призначення. Пункт
26 Тарифного керівництва також надає залізниці право на до­
говірних засадах зважувати та перевіряти масу вантажів при
прийманні, видачі і перевантаженні у випадках, не передбачених
Правилами перевезення, і згідно зі статтею 129 Статуту складати
комерційний акт. Тому складання залізницею комерційного акту
у випадках, коли залізниця не зобов'язана була видавати вантаж
з перевіркою, не може бути підставою для визнання відповідного
комерційного акта таким, що не має доказового значення.

[п.3.3 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

99. Порядок складання комерційних актів передбачено Пра­
вилами складання актів та розділами 2-4 Інструкції з актово-
претензійної роботи. Якщо у комерційному акті відсутній до­
кладний опис обставин, за яких сталося незбереження вантажу,
зокрема, про стан запірно-штомбувальних пристроїв та пломб,
технічного стану вагону (контейнера) тощо, залізниця несе за
це відповідальність, доки не доведе відсутність своєї вини.

[п.3.3 Роз'яснення від 29.052002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

100. Якщо начальник залізничної станції необгрунтоване
відмовився скласти комерційний акт або акт загальної форми,

349

вантажоодержувач має право оскаржити таку відмову у по­рядку, передбаченому пунктом 16 Правил складання актів, і здійснити приймання вантажу відповідно до Інструкції про порядок приймання продукції (товарів) за якістю та кількістю. У разі додержання порядку оскарження відмови у складанні зазначених актів вантажоодержувач має право звер­нутися до залізниці з претензією, до якої необхідно додати до­кази оскарження дій начальника станції залізниці та акти приймання вантажу.

[п.3.4 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

101. У разі коли начальник Дирекції залізничних переве­
зень визнав обгрунтованою заяву вантажоодержувача про
безпідставну відмову начальника станції скласти та видати ко­
мерційний акт, з вантажоодержувача за весь час затримки
складання та видачі комерційного акта плата за зберігання
вантажу та користування вагонами протягом часу затримки
складання акта не стягується.

[п.3.4 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

102. Підставою для покладення на залізницю відповідальності
за втрату вантажу за позовом вантажоодержувача є квитанція, яка
свідчить про те, що вантаж був прийнятий залізницею до переве­
зення. Якщо вантажоодержувач не має можливості пред'явити та­
ку квитанцію, він повинен додати до претензії та позовної заяви
документ про сплату вартості вантажу і довідку станції відправ­
лення про прийняття його до перевезення з відміткою станції при­
значення про неприбуття вантажу. У разі ухилення залізниці від
видачі зазначеної довідки або від вчинення відмітки про непри­
буття вантажу доказами у вирішенні спору щодо відповідальності
залізниці за втрату вантажу можуть бути, зокрема, документи, які
підтверджують надіслання залізниці запиту про необхідність ви­
дачі довідки або оскарження до Дирекції залізничних перевезень
відмови станції призначення від вчинення відмітки про неприбут­
тя вантажу. Ці докази додаються до претензії.

[п.3.5 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

350

103. Вантаж вважається втраченим, якщо його не було ви­
дано одержувачу на вимогу останнього протягом ЗО діб з мо­
менту закінчення терміну доставки, а у разі перевезення ван­
тажу у прямому змішаному сполученні - після закінчення
двох місяців з дня прийняття вантажу до перевезення (стаття
117 Статуту залізниць України).

[п.3.6 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

104. У випадках відвантаження матеріальних цінностей
маршрутом або групою вагонів за однією накладною непри­
буття на станцію призначення одного чи кількох вагонів слід
розглядати як недостачу, а не втрату вантажу. Це має істотне
значення не тільки для вирішення питання щодо порядку та
строку пред'явлення до залізниці претензії, але й для визна­
чення доказів, на підставі яких відповідальність за недостачу
може бути покладено на перевізника. Таким доказом є ко­
мерційний акт.

[п.3.6 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

105. Якщо вантаж надійшов на станцію призначення у кри­
тому вагоні за справними пломбами чи запірно-пломбуваль-
ними пристроями відправника, але з відчиненими люками, цю
обставину слід розглядати як одну з ознак несправності ваго­
на, якщо Правилами або угодою залізниці з відправником не
передбачено перевезення цього вантажу у вагоні з відкритими
люками (наприклад, для вентилювання). Тому відповідно до
статті 110 Статуту залізниць України залізниця несе
відповідальність за незбереження вантажу, якщо не доведе, що
недостача виникла з вини відправника. Такими доводами мо­
жуть вважатися, зокрема, несправність запорів, що виключає
можливість зачинення люку; відсутність ознак відкриття лю­
ку з зовнішнього боку вагона або та обставина, що за своїми га­
баритами вантаж не міг бути вилучений через люки тощо. Усе
це повинно знайти відображення у комерційному акті та в акті
технічного огляду вагона.

[п.3.7 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

351

106. Коли з матеріалів справи вбачається, що відправник не
зачинив люк, а перевізник прийняв вагон до перевезення, хоча
мав можливість встановити цю обставину, і у процесі перевезен­
ня вантаж було вилучено через люк, господарський суд може
вирішити питання про покладення відповідальності як на
відправника, так і на залізницю пропорційно вині кожного з них.

[п.3.7 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

107. Відповідно до параграфа 19 розділу 1 Технічних умов
розміщення та закріплення вантажів на відкритому рухомому
складі (далі - Технічні умови) правильність розміщення та
закріплення вантажів перевіряє залізниця. У вагонному листі
повинна бути зроблена відмітка «вантаж завантажений та
закріплений правильно». Однак Статутом не передбачено
відповідальність перевізника за пошкодження вантажу, що пе­
ревозиться на відкритому рухомому складі, тільки з тієї підста­
ви, що при завантаженні засобами відправника станція зробила
зазначену відмітку. У разі пошкодження вантажу внаслідок не­
правильного розміщення та закріплення відповідальність по­
кладається на відправника, доки він не доведе вину залізниці.

[пЗ.8 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

108. Враховуючи, що перевізник фактично не проконтро­
лював правильність розміщення та закріплення вантажу,
прийняв до перевезення платформи або напіввагони, які за­
вантажено з порушенням вимог Технічних умов, господарсь­
кий суд має право вирішити питання про покладення
відповідальності за заподіяну шкоду як на відправника, так і
на перевізника у залежності від ступеня вини кожного з них.

[п.3.8 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

109. У вирішенні спорів, пов'язаних з пошкодженням
залізобетонних, азбестоцементних виробів та конструкцій,
слід мати на увазі, що відповідно до параграфа 4 глави 4
Технічних умов відповідальність за міцність усіх строповоч-
них вузлів та дерев'яних прокладок, які застосовуються для

352

закріплення вантажу, несе вантажовідправник. Тому, якщо бу­де встановлено, що пошкодження цих виробів є наслідком неміцності строповочних вузлів, випадання (переміщення) прокладок, відповідальність повинен нести відправник, якщо він не доведе вину залізниці.

[п.3.8 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

110. На залізницю не може покладатися відповідальність за
пошкодження вантажу через його неправильне кріплення в
критих, ізотермічних та інших вагонах (контейнерах), що
пломбуються, тому що залізниця приймає до перевезення ва­
гони (контейнери) в опломбованому стані і не може перевіри­
ти правильність кріплення.

[п.3.8 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

111. Відповідно до статті 31 Статуту залізниць України
залізниця зобов'язана подавати під завантаження справні,
придатні для перевезення відповідного вантажу, очищені від
залишків вантажу, сміття, реквізиту, а у необхідних випадках -
продезінфіковані вагони та контейнери. Оскільки незбере-
ження вантажу може бути наслідком як технічної несправ­
ності вагону або контейнера, так і їх непридатності для переве­
зення певного вантажу (тобто у комерційному відношенні), то
у вирішенні спорів слід розмежовувати відповідні поняття.
Вагон (контейнер) може бути цілком справним, але таким, що
не забезпечить збереження якості певного вантажу, напри­
клад, має стійкий запах, що впливає на завантажені до нього
продовольчі товари. Саме у такому випадку йдеться про не­
придатність вагона (контейнера) у комерційному відношенні.
Згідно з зазначеною статтею Статуту придатність рухомого
складу для перевезення відповідного вантажу у комерційному
відношенні визначається відправником або залізницею, якщо
вона здійснює завантаження. Отже, якщо псування вантажу є
наслідком комерційної несправності вагона (контейнера),
відповідальність за це несе той, хто завантажив продукцію.

[п.3.9 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

232-ЗМ 353

112. У випадках коли під завантаження поданий не­
справний за своїм технічним станом вагон або контейнер,
відправник повинен відмовитись від їх використання. Як­
що він цього не зробив, відповідальність за втрату, недоста­
чу, псування або пошкодження вантажу, що сталися
внаслідок технічної несправності рухомого складу, покла­
дається на відправника. Винятки з цього правила можуть
мати місце тоді, коли з матеріалів справи вбачається, що
технічна несправність мала прихований характер або ви­
никла у процесі перевезення вантажу. Прихованими є такі
технічні несправності, які не могли бути виявлені відправ­
ником під час звичайного огляду вагону або контейнера. У
такому разі відповідальність за незбереження вантажу по­
кладається на залізницю.

[п.3.9 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

113. Якщо незбереження вантажу сталося внаслідок то­
го, що вагон чи контейнер поряд з прихованими несправно­
стями або з несправностями, які виникли під час транспор­
тування, мали ще й такі, які могли бути виявлені до заван­
таження, господарський суд може вирішити питання про
покладення відповідальності як на залізницю, так і на
відправника. Для правильного вирішення питань щодо
відповідальності за незбереження вантажу внаслідок
технічної несправності рухомого складу господарський суд
повинен провести досконале дослідження не тільки ко­
мерційного акта, але й акта про технічний стан вагону або
контейнера і дати їм відповідну оцінку.

[п.3.9 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

114. Відповідно до пункту 13 Правил перевезення вантажів
у спеціальних та спеціалізованих контейнерах відправників і
одержувачів питання відповідальності за несвоєчасне повер­
нення та пошкодження спеціальних контейнерів регулюються
між одержувачами і власниками контейнерів без участі
залізниці. Проте, якщо спеціальні контейнери несвоєчасно по­
вернуто або пошкоджено з вини залізниці, вона несе за це

354

відповідальність у порядку, встановленому статтею 126 Стату­ту залізниць України.

[п.3.10 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

115. Згідно зі статтею 41 Статуту залізниць України залізни­
ця зобов'язана доставити вантаж за призначенням у встановле­
ний строк. Терміни доставки вантажу визначені пунктом 1.1
Правил обчислення термінів доставки вантажів. Проте термін
доставки вантажу, який підлягає фітосанітарному контролю, не
може бути більшим за термін дії фітосанітарного сертифіката.

[п.3.11 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

116. Згідно з пунктом «в» статті 130 Статуту залізниць України
належним доказом прострочення доставки вантажу залізницею є
накладна. Доказом затримки, яка трапилася з вини відправника
чи одержувача, що дає право залізниці на збільшення терміну до­
ставки вантажу відповідно до пункту 2.9 Правил обчислення
термінів доставки вантажів, є відмітка у перевізних документах,
яка завіряється підписом працівника станції і календарним штем­
пелем. Тому відсутність такої відмітки на накладній позбавляє
залізницю права на збільшення терміну доставки вантажу.

[п.3.11 Роз'яснення від29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

117. Залізниця звільняється від відповідальності за псуван­
ня швидкопсувного вантажу, якщо він прибув без порушення
встановленого режиму перевезень (охолодження, опалення,
вентиляція) і термін перебування вантажу в дорозі не переви­
щив граничного терміну перевезень, встановленого правила­
ми перевезення швидкопсувних вантажів (пункт «д» статті
111 Статуту залізниць України).

[п.3.12 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

118. Відповідальність за пред'явлений до перевезення ван­
таж у нестандартній чи неякісній упаковці несе відправник
(пункт 3 Правил приймання вантажів до перевезення). У разі

23-2.304

355

коли залізниця порушить вимоги пункту 22 названих Правил і прийме до перевезення навантажений в один вагон вантаж, який за своїм властивостями може пошкодити або зіпсувати інші вантажі, залізниця несе відповідальність за псування або пошкодження вантажу лише у випадках, якщо вона знала або повинна була знати про ці властивості.

[п.3.12 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

119. Псування вантажу може бути наслідком обставин, які
залежать від відправника (наприклад, неправильне заванта­
ження вагону, відвантаження перезрілої плодоовочевої про­
дукції тощо) і поряд з цим - прострочки доставки, яка переви­
щує граничний термін перевезень, що певною мірою сприяло
збільшенню кількості зіпсованої продукції. За таких обставин
господарському суду необхідно вирішувати питання про по­
кладення відповідальності як на відправника, так і на пе­
ревізника залежно від ступеню їх вини.

[п.3.12 Раз 'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

120. Якщо продукція зіпсована в результаті прострочення до­
ставки, але одержувач не звернувся до залізниці з вимогою про її
видачу і оформлення результатів видачі комерційним актом, він не
має права на відшкодування збитків за рахунок відправника. У ви­
падках псування продукції з вини відправника та залізниці, яка до­
пустила прострочку доставки, у разі відсутності комерційного акта
або доказів оскарження необгрунтованої відмови скласти такий
акт з відправника не може бути стягнуто кошти, які господарський
суд мав би стягнути з залізниці, якби вона брала участь у справі.

[пЗ. 12Роз'яснення від29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякіпитан-ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

121. Відповідно до статті 114 Статуту залізниць України
залізниця відшкодовує завдану недостачею, псуванням або
пошкодженням вантажу шкоду у розмірі дійсної його вартості
або у розмірі тієї суми, на яку знижено вартість вантажу.

[пЗ. 13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

356

122. Недостача маси вантажу, з огляду на яку відшкодову­
ються збитки, в усіх випадках обчислюється з урахуванням
норми природної втрати та граничного розходження визна­
чення маси нетто вантажу під час перевезення.

[п.3.13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

123. Згідно із статтею 53 Статуту залізниць України,
пунктом ЗО Правил видачі вантажів та розділом 5
Інструкції з актово-претензійної роботи у разі потреби
встановлення розміру або причини недостачі, псування або
пошкодження вантажу і суми, на яку знижено його
вартість, залізниця за власною ініціативою чи на вимогу
одержувача запрошує експертів. Якщо станція призначен­
ня ухиляється від пред'явлення вантажу до експертизи, у
тому числі на письмову вимогу одержувача, останній має
право оскаржити таку відмову і сам пред'явити вантаж до
експертизи, повідомивши про час її проведення станцію
призначення. У разі відсутності доказів такого повідомлен­
ня акт експертизи, складений без участі відповідного пред­
ставника залізниці, не може вважатися належним доказом
у господарському спорі.

[п.3.13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

124. Якщо в акті експертизи, проведеної з ініціативи
залізниці, відсутні дані про суму або відсотки зниження вар­
тості пошкодженого (зіпсованого) вантажу, одержувач має
право вимагати від начальника станції призначення повторної
експертизи, а у разі його відмови від пред'явлення вантажу до
експертизи одержувач може оскаржити цю відмову і сам
пред'явити вантаж до експертизи.

[п.3.13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»]

125. Згідно зі статтею 114 Статуту залізниць України по­
ряд з відшкодуванням збитків залізниця зобов'язана відшко­
дувати сплачену за перевезення цього вантажу провізну пла­
ту, якщо її не включено до вартості втраченого вантажу, лише

357

у випадку повної втрати вантажу. Відшкодування провізної плати у разі нестачі, псування або пошкодження вантажу Статут не передбачає.

[п.3.13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

126. Господарський суд не може зобов'язувати залізницю
відремонтувати або доукомплектувати пошкоджену (розу­
комплектовану) з її вини продукцію, оскільки це не передбаче­
но Статутом залізниць України. Частину п'яту статті 114 Ста­
туту, якою обумовлено, що витрати і збитки, не передбачені
договором перевезення і Статутом, не підлягають відшкоду­
ванню, слід застосовувати з урахуванням статті 4 ГПК.

[п.3.14 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

127. За пред'явлення вантажу, який заборонено до переве­
зень або який потребує під час перевезення особливих заходів
безпеки, та з неправильним зазначенням його найменування
або властивостей з відправника, крім заподіяних залізниці
збитків і витрат, стягується штраф у розмірі, передбаченому
статтею 118 Статуту залізниць України.

[пЗ. 15 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

128. Перевезення небезпечних вантажів допускається у
випадках, передбачених Правилами перевезення небез­
печних вантажів залізницями, затвердженими 05.04.96 на
п'ятнадцятому засіданні Ради залізничного транспорту
держав - учасниць СНД. Якщо через порушення відправ­
ником зазначених Правил сталася аварія, збитки відшко­
довуються відправником.

[п.3.15Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

129. У застосуванні статті 118 Статуту залізниць України
слід мати на увазі, що штраф підлягає стягненню за самий
факт допущення вантажовідправником зазначених у цій статті
порушень, встановлених залізницею як на станції призначен-

358

ня або під час перевезення, так і на станції відправлення після пред'явлення вантажу до перевезення, незалежно від того, чи завдано залізниці у зв'язку з цим збитки.

[п 3.15 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

130. Однак штраф за пред'явлення вантажу, який заборонено
до перевезення, підлягає стягненню, якщо порушення виявлено
залізницею після укладення договору перевезення. Договір про
перевезення вважається укладеним з моменту прийняття ванта­
жу до перевезення, що засвідчується накладенням календарного
штемпеля станції відправлення в перевізних документах (пункт
28 Правил приймання вантажів до перевезення).

[п.3.15 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

131. Збитки, завдані залізниці через допущені відправни­
ком порушення, що зазначені у статті 118 Статуту залізниць
України, підлягають відшкодуванню відправником незалежно
від сплати ним штрафу.

[пЗ. 15 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

132. У вирішенні спорів, пов'язаних з незбереженням окре­
мих вантажів, перелік яких затверджено пунктом 1 Правил пе­
ревезення вантажів у супроводі провідників відправників
(одержувачів), необхідно виходити з того, що вони повинні
транспортуватись у супроводі провідника вантажовідправника
або вантажоодержувача. Якщо залізниця порушила цю вимогу і
прийняла до перевезення зазначений вантаж без супроводжен­
ня провідником вантажовідправника (вантажоодержувача), у
тому числі на експорт, не забезпечила його збереження у про­
цесі перевезення і не довела, що втрата, недостача або пошкод­
ження виникли внаслідок обставин, яким залізниця не могла
запобігти і усунення яких від неї не залежало, відповідальність
за пошкодження та розукомплектування техніки згідно зі стат­
тею 110 Статуту залізниць України повинен нести перевізник.

[п.3.16 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

359

133. Наказом Мінтрансу України від 20.01.97 № 18 «Про охо­
рону І супроводження вантажів, що перевозяться залізничним
транспортом України» (з подальшими змінами і доповненнями)
встановлено перелік вантажів, які повинні супроводжуватися осо­
бовим складом відомчої воєнізованої охорони на залізничному
транспорті на всьому шляху прямування залізницями України.
До цих вантажів віднесено автомобілі та їх частини усіх наймену­
вань, у тому числі спеціальні, крім напівпричепів, причепів та ча­
стин до автомобілів повною масою більш як 3,5 т і спеціальних, які
підлягають супроводженню відправником, а також машини
сільськогосподарські та їх частини, трактори та їх частини. Отже,
відповідальність за несхоронність відповідного вантажу несе
залізниця, якщо не доведе, що несхоронність виникла не з її вини,
зокрема, нестачу виявлено у закритому та опломбованому
відправником багажному відділенні автомобіля, подряпини кузо­
ва виявлені в таких місцях, які залізниця не могла помітити при
прийнятті вантажу до перевезення, пошкодження скла автотрак­
торної техніки сталося з причин, яким працівник відомчої охоро­
ни не міг перешкодити, та за інших подібних обставин.

[п.3.16 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

134. Відповідно до пункту 27 Правил видачі вантажів ван­
таж вважається доставленим без утрати, якщо різниця між ма­
сою, вказаною в пункті відправлення в залізничній накладній,
та масою, визначеною на станції призначення, не перевищує
норми природної втрати і граничного розходження у визна­
чення маси нетто. Виходячи з цього, у разі виявлення недо­
стачі чи надлишку маси, які не перевищують норми (за відсут­
ності ознак розкрадання), станція на вимогу одержувача зо­
бов'язана зробити в накладній відмітку, передбачену пунктом
31 названих Правил. Значення норм недостачі (суми норми
природної втрати та граничного розходження визначення ма­
си нетто) передбачено пунктом 27 Правил видачі вантажів.

[п.3.17 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

135. Якщо недостача маси вантажу знаходиться у межах
норми природної втрати та граничного розходження визна-

360

чення маси нетто, у одержувача відсутні підстави вважати, що він одержав вантаж з недостачею та вимагати від залізниці складання комерційного акта.

[п.3.17 Раз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

136. Стаття 23 Статуту залізниць України надає право під
час перевезення масових вантажів у випадках, передбачених
пунктом 6.1 Правил оформлення перевізних документів,
оформлення однієї накладної, на зворотному боці якої зазна­
чаються для кожного вагона маса вантажу і кількість місць.
Отже, у разі виявлення недостачі в окремому вагоні норму
природної втрати та граничне розходження визначення маси
нетто слід застосовувати саме щодо цього вагону, а не до за­
гальної маси всього маршруту або групи вагонів. У разі вияв­
лення недостачі норму природної втрати та граничне розход­
ження визначення маси нетто застосовують до всієї ваги лише
у випадку недодержання вимоги щодо оформлення накладної
на маршрут або групу вагонів.

[п.3.18 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

137. Якщо у пункті відвантаження масу вантажу визначено
шляхом зважування, а у пункті одержання - за обміром або
навпаки, то у вирішенні спорів, пов'язаних з недостачею ван­
тажу, слід виходити з того, що зважування є більш точним спо­
собом визначення маси вантажу.

[п.3.18 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

138. У вирішенні спорів, пов'язаних із збереженням ванта­
жу під час перевезення насипом у вагонах відкритого типу, зо­
крема вугілля, необхідно виходити з того, що стаття 111 Ста­
туту залізниць України звільняє перевізника від відповідаль­
ності за втрату та недостачу вантажу, якщо вантаж прибув на
станцію призначення у непошкодженому відкритому рухомо­
му складі, завантаженому засобами відправника за відсутності
ознак втрати, псування або пошкодження вантажу під час пе­
ревезення. Це правило поширюється і на випадки, коли

361

відповідно до пункту 2 Правил перевезення вантажів у ваго­нах відкритого типу залізниця на прохання відправника, за згодою одержувача, перевозить у вагонах відкритого типу ван­тажі, не зазначені у додатку до цих Правил.

In 3 19 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан-практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

139 Відправник згідно зі статтею 37 Статуту залізниць Ук­
раїни повинен визначити масу вантажу і зазначити ЇЇ у

алізничній накладній. Якщо залізниця використає своє право перевірити правильність даних, зазначених відправником у накладній, та візьме участь у контрольній перевірці маси ван­тажу то сама лише ця обставина не є підставою для покладан­ня відповідальності за недостачу вантажу на залізницю, а по­винна оцінюватись поряд з іншими обставинами справи.

In 3 19 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякіпитан-поактики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

140 Прибуття напіввагону на станцію призначення з недо­
вантаженням до рівня бортів не свідчить про втрату або роз­
падання вантажу при перевезенні, оскільки згідно із статтею

111 Статуту залізниць України позивач має довести вину пе­ревізника. Залізниця вправі перевіряти дані, зазначені відправ­ником у залізничній накладній, але не зобов'язана перевіряти

cv усіх вантажів, які вона приймає до перевезення. Не має також правового значення оцінка того, чи могла залізниця при прийнятті вантажу до перевезення побачити недовантаження у вагоні, оскільки Статут та Правила перевезення не передбача­ють визначення маси вантажу «на око». До того ж, різні ван-

жі мають різну питому вагу та вологість, внаслідок чого маса 70 тонн може займати лише третину або половину вагона.

In 3 19 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан-практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

141 За змістом статті 31 Статуту залізниць України та
пунктів 5 і 6 Правил перевезення вантажів у вагонах відкрито­
го типу вантажовідправник перед навантаженням вантажу у
напіввагон повинен визначити придатність рухомого складу
для перевезення вантажу у комерційному відношенні, при за-

362

вантаженні вантажів, які містять дрібні фракції, - усунути щілини та конструктивні зазори напіввагонів, а також вжити заходів щодо запобігання видуванню або висипанню вантажу. [п.3.20 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

142. Прибуття вагону з порушенням строку доставки не
свідчить про вину залізниці у недостачі вантажу. Причинний
зв'язок між простроченням доставки вантажу та його недоста­
чею може бути встановлено, якщо відправник завантажив ван­
таж у комерційне непридатний напіввагон, а залізниця доста­
вила вантаж з порушенням строку доставки, внаслідок чого
вантаж висипався і втрачався не тільки за час нормативного
строку перевезення, а й після закінчення терміну доставки. За
таких обставин суд має з'ясувати ступінь вини кожного у
втраті вантажу та покласти відповідальність на відправника та
залізницю у відповідній пропорції.

[п.3.20 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

143. З метою забезпечення збереженості вантажу відповідно
до пункту 6 Правил перевезення вантажів у вагонах відкрито­
го типу на їх поверхню може наноситися захисне маркування
або застосовуватися покриття чи інше закріплення верхнього
шару вантажу. Конструкція відповідних пристроїв і установок,
порядок ущільнення вантажів, застосування захисної плівки
(емульсії), кріплення та маркування, що забезпечують збере­
ження і свідчать про відсутність втрати вантажу при переве­
зенні, визначається інструкцією, розробленою відправником і
узгодженою з залізницею (пункт 7 названих Правил).

[п.3.21 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

144. Відправник відповідно до пункту 2.4 Правил оформ­
лення перевізних документів може робити у залізничній на­
кладній відмітку про застосування додаткових заходів щодо
збереження вантажу.

[п.3.21 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

363

145. За послуги, пов'язані з видачею вантажу з перевіркою
його маси, вантажоодержувач сплачує залізниці кошти
відповідно до Тарифного керівництва № 1 «Тарифи на ван­
тажні залізничні перевезення». У разі відсутності у залізниці
вагів і зважування вантажу на вагах, що належать автотранс­
портній організації або вантажоодержувачу, залізниця має
право на одержання лише тієї суми, яка становить витрати з
надання послуги свого працівника, що здійснив зважування.

[п.3.22 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

146. Вантаж, який надійшов у справному контейнері з не-
пошкодженими пломбами відправника, видається без пе­
ревірки кількості, стану та маси вантажу, у тому числі авто­
транспортній організації.

[п.3.22 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

147. Якщо з посиланням на статтю 52 Статуту залізниць
України залізниця видала вантаж без перевірки, а після
відкриття вагону (контейнера) виявлено їх несправність
прихованого характеру, внаслідок чого виникли втрата, не­
достача, псування або пошкодження вантажу, одержувач
має право звернутися до залізниці з вимогою видати вантаж
з перевіркою та оформленням її результатів комерційним
актом. Це повною мірою стосується й вантажу, який швид­
ко псується, якщо його транспортували з охолодженням І
після розкриття вагона було виявлено, що вантаж У процесі
перевезення зіпсувався з обставин, які не виключають
відповідальності залізниці.

[п.3.22 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

148. Передбачений статтею 122 Статуту залізниць України
штраф за неправильно зазначені відомості про масу, кількість
місць вантажу, його назву, код та адресу одержувача стя­
гується з відправника, а не з одержувача, як це зазначено у
пункті 5.5 Правил оформлення перевізних документів.
Підставою для покладення на відправника відповідальності за

364

неправильне зазначення ним указаних відомостей є акт за-j-альної форми або комерційний акт, складений у випадках пе­редбачених статтею 129 Статуту залізниць України.

[п.3.23 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан-^іЯ практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

149. Підстави, з яких залізниця та вантажовідправник не­
суть відповідальність за невиконання плану перевезень ван­
тажів, передбачено статтею 106 Статуту залізниць України.

[п.4.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан-#я практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

150. Документом, що підтверджує виконання плану пе­
ревезень, є облікова картка, яку відповідно до статті 20 Ста­
туту залізниць України ведуть працівники станції і підпису­
ють начальник станції та вантажовідправник після
закінчення кожної доби. Відповідно до параграфа 2 розділу
2 Правил перевезення вантажів залізницями Союзу РСР
цю картку ведуть у одному екземплярі за кожним вантажем
номенклатури плану. Відповідальність за невиконання пла­
ну перевезень сторони несуть щодо кожної номенклатури
плану, тобто таку відповідальність визначають за кожною
обліковою карткою окремо.

[п.4.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

151. На вимогу вантажовідправника за додаткову плату,
розмір якої встановлено пунктом 9 розділу 2 Тарифного
керівництва № 1, станція зобов'язана здійснювати облік вико­
нання плану перевезень у двох екземплярах облікової картки,
один з яких знаходиться на станції, а другий - у ванта­
жовідправника.

[п.4.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

152. Згідно з пунктом 3 Правил складання актів у разі
відмови вантажовідправника від підписання цієї картки скла­
дається акт загальної форми. Таким чином, якщо ванта­
жовідправник не підписав облікову картку і оскаржує факт

365

подачі вагонів для виконання плану перевезень, залізниця мо­же обґрунтовувати свої вимоги про стягнення штрафу за неви­конання плану перевезень обліковою карткою лише за умови подання доказу ухилення вантажовідправника від її підписан­ня, тобто акта загальної форми.

[п.4.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

153. Відповідно до статті 209 Цивільного кодексу боржник
несе майнову відповідальність за невиконання або неналежне
виконання зобов'язання лише за наявності його вини, крім ви­
падків, передбачених законом або договором. Статутом
залізниць України встановлено вичерпний перелік обставин,
за яких залізниця та вантажовідправник не несуть майнової
відповідальності за невиконання плану перевезень вантажів
(статті 107 і 108 Статуту).

[п.4.2 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

154. Поряд з цим у вирішенні спорів слід виходити з того,
що наведений у пунктах «а» зазначених статей Статуту
залізниць України перелік явищ стихійного характеру (заме­
ти, повінь, пожежа), не є вичерпним, тобто підставою для
звільнення від відповідальності за невиконання плану переве­
зень вантажів можуть бути і інші, крім зазначених, явища
стихійного характеру.

[п.4.2 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

155. Вантажовідправник звільняється від сплати штрафу за
невиконання плану перевезень у разі припинення виробництва
відвантажуваної продукції протягом трьох і більше діб підряд
лише у разі припинення виробництва внаслідок аварії, але не з
інших причин, як-от: через відсутність сировини, електричної
енергії і т. ін. Факт аварії та тривалість припинення у зв'язку з
цим виробництва відвантажуваної продукції повинен довести
вантажовідправник.

[п.4.2 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

366

156. Якщо аварія у вантажовідправника фактично не при­
звела до припинення виробництва, підстав для його звільнен­
ня від сплати штрафу за невиконання плану перевезень немає.

[п.4.2 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

157. У застосуванні пунктів «б» статей 107 і 108 Статуту
залізниць України слід виходити з того, що заборона або при­
пинення відвантаження вантажів у певному напрямку згідно
зі статтею 29 Статуту може здійснюватись Укрзалізницею за
погодженням з Мінтрансом.

[п.4.2 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

158. Затримкою вантажовідправником вагонів під виванта­
женням (пункт «в» статті 108 Статуту залізниць України) слід
вважати затримку вагонів, поданих під подвійні операції. Та­
ким чином, залізниця звільняється від сплати штрафу за непо­
дання тієї кількості і тих вагонів, які були затримані під виван­
таженням чи не могли бути подані під навантаження з цієї
причини. Факт затримки вантажовідправником вагонів під
вивантаженням повинна довести залізниця.

[п.4.3 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

159. У застосуванні пункту «г» статті 108 Статуту
залізниць України під неплатоспроможністю відправника слід
розуміти відсутність на рахунку відправника коштів у розмірі,
достатньому для сплати залізничного тарифу та сплати додат­
кових послуг, пов'язаних з відправленням запланованої
кількості вантажу у даний період.

[п.4.4 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

160. Відповідно до Тимчасового положення про порядок
місячного планування перевезень вантажів залізничним транс­
портом України, затвердженого наказом Мінтрансу -України від
02.03.95 № 89, у разі здійснення перевезення певних вантажів за
планом, наданим до початку місяця, в якому планується переве-

367

зення, залізниця затверджує обсяги перевезень вантажів з роз­поділом їх за родом, станціями відправлення та залізницями призначення, а якщо вантаж перевозять у межах залізниці відправлення - з розподілом за станціями призначення.

[п.4.5 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

161. Вантажовідправник не несе відповідальності за неви­
конання плану перевезень, якщо він змінив станцію призна­
чення у межах однієї залізниці, оскільки статтею 106 Статуту
залізниць України таку відповідальність встановлено лише за
невиконання плану перевезень у межах залізниці призначен­
ня, а не її станцій.

[п.4.5 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

162. Якщо залізниця у першій і другій декадах місяця пода­
ла більшу кількість вагонів, ніж це було передбачено планом, і
ці вагони були завантажені, а на третю декаду вантажовідправ­
ник подав заявку без врахування зайво поданих вагонів і таку
заявку було прийнято, відповідальність залізниці і відправни­
ка за невиконання плану визначається за результатами роботи
в цілому за місяць.

[п.4.6 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

163. Сплата штрафу за невиконання плану перевезень не
звільняє залізницю від обов'язку надолужити недовантаження
протягом наступного місяця. Відповідно до статті 19 Статуту
залізниць України залізниця у разі неподання з її вини рухо­
мого складу для виконання місячного плану перевезень ван­
тажів зобов'язана на замовлення вантажовідправника виділи­
ти рухомий склад, щоб надолужити недовантаження протягом
наступного місяця.

[п.4.7 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

164. Недовантаження може надолужуватися лише на за­
мовлення вантажовідправника, з яким він має звернутися до

368

залізниці не пізніше 2-го числа наступного за звітним місяця (пункт 17 Тимчасового положення про порядок місячного планування перевезень вантажів залізничним транспортом України, затвердженого наказом Мінтрансу України від 02.03.95 № 89). Отже за відсутності такого звернення, подано­го у зазначений строк, залізниця звільняється від обов'язку виділяти рухомий склад для надолуження недовантаження.

[п.4.7 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

165. Порядок виділення рухомого складу для надолуження не­
довантаження, яке мало місце з вини залізниці, встановлюється за
погодженням між залізницею та вантажовідправником. У разі по­
рушення погодженого порядку залізниця за незабезпечення по­
дачі вагонів, а вантажовідправник за невикористання поданих ва­
гонів чи відмову від вагонів несуть відповідальність, встановлену
статтею 106 Статуту залізниць України.

[п.4.7 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

166. Якщо вантажовідправник запропонував певний поря­
док надолуження недовантаження, а залізниця — відмінний
від нього, і жодну з цих пропозицій не було прийнято, порядок
надолуження не можна вважати погодженим. У такому разі ні
залізниця, ні вантажовідправник не несуть зазначеної
відповідальності.

[п.4.7 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

167. Термін погодження порядку надолуження недованта­
ження законодавством не встановлено, тому вантажовідправник
має право у своєму замовленні зазначити строк для відповіді.
Коли замовлення складено без зазначення строку для відповіді,
залізниця повинна дати відповідь протягом нормально не­
обхідного для цього часу, але не пізніше дня, що вказаний ванта­
жовідправником як перший день виділення рухомого складу.

[п.4.7 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

242-3W 369

168. Якщо залізниця не дала відповіді на пропозиції ванта­
жовідправника щодо порядку виділення рухомого складу для
надолуження недовантаження або заперечує проти надолу­
ження недовантаження з посиланням на відсутність рухомого
складу, вона зобов'язана виділити рухомий склад для надолу­
ження недовантаження у порядку, що був запропонований
вантажовідправником.

[п.4.7 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

169. У випадку подачі під навантаження вантажів, що пла­
нуються у тоннах та вагонах, рухомого складу, місткість та
вантажопідйомність якого не дозволяє відправнику виконати
передбачене планом перевезень статистичне навантаження,
відправник не несе відповідальність за недовантаження проти
плану перевезень (пункт «г» статті 107 Статуту залізниць Ук­
раїни). За таких обставин у разі повного використання перед­
бачених декадним планом вагонів залізниця зобов'язана до­
датково подати, а вантажовідправник - прийняти та забезпе­
чити завантаження вагонів у кількості, яка необхідна для ви­
конання плану навантаження у тоннах.

[п.4.8 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

170. Згідно з пунктом 5 Тимчасового положення про по­
рядок місячного планування перевезень вантажів залізнич­
ним транспортом України перевезення вантажів у вагонах,
які належать вантажовідправнику (вантажоодержувачу) або
орендованих ним, коли щодо таких вагонів є дозвіл на їх
вихід до загальної мережі залізниці, здійснюється за рахунок
загального плану перевезень вантажів. Обсяг завантаження
вантажів у такі вагони встановлюється вантажовідправни­
ком та зазначається у розгорнутому плані перевезень. Якщо
план перевезень у таких вагонах не виконано з вини ванта­
жовідправника, ні він, ні залізниця не несуть відпо­
відальність за невиконання плану.

[п.4.9 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

370

171. У разі коли вантажовідправник не може здійснити пере­
везення у запланованих власних або орендованих вагонах з при­
чин, які від нього не залежать (стихійне лихо, обмеження наван­
таження та інші причини), залізниця зобов'язана надати рухомий
склад загального користування згідно із замовленням відправни­
ка, поданим не менш як за три доби до дня навантаження (пункт
5 Тимчасового положення про порядок місячного планування пе­
ревезень вантажів залізничним транспортом України).

[п.4.9 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

172. Нарахування штрафу за невиконання плану переве­
зень провадиться після закінчення місяця. Пункт 18 Тимчасо­
вого положення про порядок місячного планування переве­
зень вантажів залізничним транспортом України надає мож­
ливість за погодженням між вантажовідправником та началь­
ником залізниці встановлювати інший, крім декадного, строк
розрахунків за невиконання плану перевезень вантажів.

[п.4.10 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

173. Не пізніше 10 числа наступного місяця начальник
станції повідомляє вантажовідправнику розрахунок суми
штрафу за невиконання плану перевезень. Повідомлення мо­
же бути зроблено у будь-якій формі: вручення представнику
рахунку-фактури, надсилання листа, телеграми, вручення
другого примірника облікової картки або в інший спосіб. До­
казами такого повідомлення можуть бути відповідні докумен­
ти. Нараховані суми підлягають сплаті у п'ятиденний термін.

[п.4.10 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

174. Відсутність доказів повідомлення залізницею ванта­
жовідправника про суми нарахованих штрафів не є перешко­
дою для пред'явлення претензії та позову, оскільки встановле­
ний статтею 109 Статуту залізниць України 10-денний строк
не є присічним.

[п.4.10 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

24-2-3W 371

175. Платежі за перевезення вантажів і надання додаткових
послуг відправник повинен сплатити залізниці на станції
відправлення готівкою, чеками, або шляхом безготівкового
розрахунку через розрахункові підрозділи залізниць. Оста­
точні розрахунки між залізницями і одержувачами за переве­
зення вантажів і надання додаткових послуг здійснюються на
станціях призначення. Відправка або видача вантажів можуть
бути затримані до внесення платежів (стаття 62 Статуту
залізниць України).

[п.5.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

176. Відповідно до статті 62 Статуту залізниць України у
разі несвоєчасного внесення вантажовідправником, вантажо­
одержувачем, експедитором належної плати, зборів та
штрафів справляється пеня за кожний день затримки у
розмірі, встановленому законодавством. Чинне законодавство
не встановлює розмір такої пені. Проте залізниця може уклас­
ти з вантажовідправником та вантажоодержувачем угоду про
порядок розрахунків за перевезення та додаткові послуги, пе­
редбачивши у ній конкретні умови оплати послуг та розмір
пені за порушення умов такої оплати згідно з Правилами роз­
рахунків за перевезення вантажів.

[п.5.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

177. Згідно з Правилами розрахунків за перевезення ван­
тажів та Типовим договором про організацію перевезень ван­
тажів і проведення розрахунків за перевезення розрахунковий
підрозділ залізниці (далі - ТехПД) на підставі укладеного до­
говору отримані в порядку передоплати суми зараховує на
особовий рахунок платника і списує їх в міру оформлення та
надходження розрахункових документів за здійснені переве­
зення, надані послуги та штрафи.

[п.5.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

178. Списання коштів з особового рахунку проводиться на
підставі перевізних документів, накопичувальних карток, відо-

372

мостей плати за користування вагонами та контейнерами. Усі належні залізниці платежі за додаткові послуги, штрафи (якщо вони не були включені у відомості плати за користування ваго­нами і контейнерами) включаються в накопичувальні картки. [п.5.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

179. Перевізні документи, відомості плати за користування
вагонами і контейнерами, накопичувальні картки мають бути
підписані уповноваженим працівником платника. У разі відмо­
ви від підписання зазначених документів залізниця складає акт
загальної форми, додає його до відповідного документа та над­
силає в ТехПД для списання грошей з особового рахунку.

[п.5.1 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

180. У разі незгоди платника з підставами або розміром
нарахування, він має право звернутися з претензією та позо­
вом до залізниці з вимогою повернути у встановленому Ста­
тутом залізниць України порядку на особовий рахунок зайво
нараховану суму.

[п.5.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

181. Вантажі видаються на станції призначення зазначено­
му у накладній одержувачу після внесення усіх належних
залізниці платежів. Підприємства залізничного транспорту за­
гального користування мають право на заставу переданих їм
для перевезення вантажів як гарантії отримання належної
провізної плати та інших платежів (стаття 51 Статуту
залізниць України). Залізнична накладна одночасно є догово­
ром застави вантажу. Заставне право діє, поки вантаж перебу­
ває у віданні залізниці. З цього випливає, що заставне право на
вантаж залізниця може використовувати лише для забезпе­
чення отримання платежів за даною конкретною накладною,
але не як гарантію отримання платежів за попередні чи на­
ступні перевезення та послуги.

[п.5.2 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

373

182. Стаття 48 Статуту залізниць України не надає
залізниці права реалізувати вантаж, що надійшов на станцію
призначення у зв'язку з невнесенням вантажоодержувачем
усіх належних залізниці платежів до закінчення тридобового
терміну, наданого названою статтею вантажовідправнику для
розпорядження вантажем. У разі порушення встановленого
статтями 48 та 51 Статуту термінів реалізації вантажу
залізниця повинна відшкодовувати вантажовідправнику
(вантажоодержувачу) шкоду, пов'язану з неправомірною ре­
алізацією вантажу.

[п.5.2 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

183. У разі використання залізницею згідно зі статтею 51
Статуту залізниць України свого заставного права на вантаж,
застосовується порядок реалізації, встановлений статтею 49
Статуту та Правилами реалізації вантажів.

[п.5.2 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

184. Кошти, одержані залізницею за реалізований вантаж,
за мінусом належної залізниці суми, перераховуються зазна­
ченим у накладній одержувачу або відправнику в залежності
від того, хто з них оплатив вартість вантажу і заявив пре­
тензію залізниці. У разі неможливості такого розрахунку
залізниця використовує кошти згідно зі статтею 50 Статуту
залізниць України.

[п.5.2 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

185. Пунктом 5 Правил зберігання вантажів передбаче­
но, що у разі коли одержувач не вивіз вантаж з місця за­
гального користування у терміни, встановлені статтею 46
Статуту залізниць України, з нього стягується плата за
зберігання вантажу, встановлена тарифом, незалежно від
того, чиїми засобами здійснюється охорона вантажу. Ви­
нятком з цього правила може бути прострочення та достав­
ка залізницею вантажу до порту призначення після
закінчення навігації. У такому випадку згідно зі статтею 88

374

Статуту відповідальне зберігання в порту здійснюється за рахунок залізниці.

[п.5.3 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

186. Якщо залізниця не повідомить про прибуття ванта­
жу, одержувач звільняється від внесення плати за користу­
вання вагонами (контейнерами) і за зберігання вантажу до
того часу, як буде надіслано повідомлення (пункт 4 Правил
видачі вантажів).

[п.5.3 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»-].

187. У разі здавання одержувачем, портом після виванта­
ження неочищеного рухомого складу або контейнерів одержу­
вач, порт відшкодовують залізниці витрати, пов'язані з очи­
щенням порожніх вагонів у пунктах їх наступного наванта­
ження шляхом сплати залізниці штрафу у розмірі, передбаче­
ному статтею 123 Статуту залізниць України, і плати за за­
тримку вагонів під очищенням згідно зі статтею 119 Статуту.

[п.5.4 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

188. Оскільки відповідно до статті 125 Статуту залізниць
України після прибуття вантажу на станцію призначення всю
відповідальність перед залізницею несе одержувач, він
відшкодовує зазначені витрати і у випадку, коли вантаж було
навантажено у неочищені вагони відправником.

[п.5.4 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

189. Факт непромивки, неочищення вагонів від залишків
вантажу та сміття після вивантаження засобами одержувача
засвідчується залізницею актом загальної форми, який підпи­
сується особами, що беруть участь у засвідченні обставин, що
стали підставою для складання акта.

[п.5.4 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

375

190. Відповідно до статті 35 Статуту залізниць України та
підпункту 1.3 пункту 1 Правил перевезення вантажів навалом
і насипом промивання вагонів після вивантаження забрудню­
вальних вантажів здійснюється одержувачем у спеціально об­
ладнаних місцях. Перелік таких вантажів зазначено у додатку

2 до названих Правил.

[п.5.4 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

191. У разі відсутності в одержувача умов та можливостей
для промивання вагонів залізниця може виконувати ці роботи

3 оплатою за договором, виходячи із ставок зборів за проми­
вання вагонів, затверджених відповідною залізницею. Статут
залізниць України не передбачає обов'язку залізниці подавати
вантажоодержувачу документи, що засвідчують факт проми­
вання вагонів. Тому вимоги щодо документального підтверд­
ження виконання відповідних робіт є неправомірними.

[п.5Л Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

192. Чинним законодавством на залізницю не покладено
обов'язку надання розрахункових документів, що підтверджу­
ють розмір витрат, пов'язаних з промиванням вагонів,
оскільки відповідно до статті 60 Статуту залізниць України
ставки зборів з вантажоодержувачів за очищення, промивання
та дезінфекцію вагонів засобами залізниць у випадках, перед­
бачених вищеназваною статтею Статуту, затверджуються
залізницями.

[п.5.4 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

193. Підставою для здійснення розрахунків за надання
залізницею додаткових послуг, зокрема промивання вагонів,
згідно зі статтею 62 Статуту залізниць України таз підпунктом 2.6
пункту 2 Правил розрахунків за перевезення вантажів є підписа­
на працівником станції та платником накопичувальна картка.

[п.5.4 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

376

194. Слід враховувати, що передбачену статтею 123 Стату­
ту залізниць України відповідальність за здавання неочищено-
го рухомого складу або контейнерів порти несуть не тільки у
випадках, коли вони виступають вантажоодержувачами, але і
у випадках, коли вони не є вантажоодержувачами, а лише
здійснюють вивантаження вагонів (при перевалці вантажу в
прямому змішаному сполученні, відвантаженні імпортного
вантажу тощо).

[п.5.4 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

195. Тарифи на перевезення, розмір додаткових зборів,
пов'язаних з перевезенням, а також розмір штрафів, які засто­
совуються на усіх залізницях України для усіх відправників і
одержувачів вантажів, встановлено Тарифним керівництвом
№ 1, а також Тарифною політикою залізниць України, яка за­
тверджується кожного року. Назване Керівництво вміщує по­
яснення щодо застосування та схеми обліку тарифів за переве­
зення (провізної плати), розміри додаткових зборів за опе­
рації, пов'язані з перевезенням вантажів, а також перелік до­
даткових операцій, які залізниця може виконувати на прохан­
ня відправника або одержувача за окремими договорами на
підставі вільних тарифів.

[п.5.5 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

196. Слід враховувати, що без виконання додаткових опе­
рацій, зазначених у розділі 2 Тарифного керівництва № 1, ван­
таж не може бути навантажено та прийнято до перевезення
або видано вантажоодержувачу на станції призначення.

[п.5.5 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

197. Виконання залізницею додаткових операцій, пов'яза­
них з перевезенням вантажів (завантаження, розвантаження,
зважування, експедирування тощо), згідно зі статтею 22 Ста­
туту залізниць України здійснюється на підставі окремих до­
говорів. Оплата за ці операції вноситься у розмірах, встановле­
них Тарифним керівництвом № 1. У разі виникнення спору

377

про підстави та розмір такої оплати обов'язок доведення відповідних обставин покладається на залізницю.

[п.5.5 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

198. Вантажі, зазначені у Переліку, який затверджено нака­
зом Мінтрансу України від 20.01.97 № 18 «Про охорону і су­
проводження вантажів, що перевозяться залізничним транс­
портом України», приймаються до перевезення під воєнізова­
ною охороною залізниці, за що відправник вносить залізниці
окрему плату. У разі супроводження вантажу під час переве­
зення провідником відправника (одержувача) плата за охоро­
ну не справляється.

[п.5.6 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

199. Стаття 58 Статуту залізниць України дозволяє
залізницям виконувати перевезення, роботи та надавати по­
слуги, які не є обов'язковими для залізниць. Орієнтовний пе­
релік таких послуг та робіт містить пункт 26 розділу 1 Тариф­
ного керівництва № 1. Вартість цих послуг сплачується за
вільними тарифами, які визначаються за домовленістю сторін
у порядку, що не суперечить антимонопольному законодавст­
ву. У такому разі залізниця та підприємство-замовник са­
мостійно визначають способи встановлення договірних відно­
син та погодження тарифу: укладання угоди, підписання про­
токолу, обмін листами, погодження за допомогою засобів
зв'язку та інше, виходячи з умов надання послуг. У разі виник­
нення спору з приводу безпідставного нарахування платежів
за додаткові послуги залізниця має довести, що відправник,
одержувач або експедитор замовляли ці додаткові послуги і
що між сторонами встановлено договірні відносини та погод­
жено відповідні тарифи.

[п.5.7 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

200. Згідно зі статтею 119 Статуту залізниць України за кори­
стування вагонами і контейнерами залізниці вантажовідправни­
ками, вантажоодержувачами, власниками під'їзних колій, порта-

378

ми, організаціями, установами, громадянами - суб'єктами підприємницької діяльності вноситься плата. Порядок визна­чення плати за користування вагонами (контейнерами) та звільнення від зазначеної плати у разі затримки вагонів (контей­нерів), що виникла з вини залізниці, встановлюється Правилами користування вагонами і контейнерами.

[п.5.8 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

201. Під користуванням вагонами (контейнерами) слід ро­
зуміти використання відповідного рухомого складу певним
суб'єктом господарської діяльності, у тому числі власником
залізничної під'їзної колії, який безпосередньо приймає ваго­
ни (контейнери) від залізниці для виконання подальших опе­
рацій з ними, а потім повертає їх залізниці.

[п.5.8 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

202. Час користування, за який цим суб'єктом господарсь­
кої діяльності вноситься відповідна плата, визначається від
моменту прийняття вагонів (контейнерів) від залізниці до мо­
менту їх повернення залізниці.

[п.5.8 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

203. Взаємовідносини суб'єктів господарської діяльності з
третіми особами-контрагентами, яких вони обслуговують
(тобто безпосередньо з вантажовідправниками і вантажоодер­
жувачами), визначаються і реалізуються без участі залізниць.
Відповідальність перед залізницею у зв'язку з використанням
вагонів (контейнерів) несе суб'єкт господарської діяльності,
який приймає від неї цей рухомий склад.

[п.5.8 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

204. Правила експлуатації, номерного обліку і розра­
хунків за користування вантажними вагонами, що є
власністю інших держав, затверджені 24 травня 1996 року
згідно з дорученням Ради залізничного транспорту, держав -

379

учасниць Співдружності, Латвійської, Литовської і Естонсь­кої Республік, надають право залізницям України використо­вувати вагони, що належать власникам, розташованим за ме­жами України, для перевезення вантажів у внутрішньодер­жавному сполученні. Вимоги щодо такого використання ва­гонів містяться у розділі 1 згаданих Правил.

[п.5.9 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

205. Вантажовласники, порти на підставі статті 119 Стату­
ту залізниць України повинні відшкодовувати залізницям
плату за користування вагонами інших держав від часу при­
йому цих вагонів від залізниці до повернення їх після виконан­
ня вантажних операцій у порядку, визначеному Укрзалізницею
відповідно до міжнародних договорів України з цих питань.
Відповідний порядок визначено постановою Кабінету
Міністрів України від 28.10.96 № 1312 «Про номерний облік
простою вантажних вагонів, які належать іншим державам» та
Правилами користування вагонами і контейнерами.

[п.5.9 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею »_/.

206. Розрахунки за перевезення експортно-імпортних ван­
тажів здійснюються згідно з міжнародними угодами та чин­
ним законодавством.

[п.5.9 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

380

10.6. СТРАХУВАННЯ

1. Відповідно до статті 370 Цивільного кодексу України, ча­
стини третьої статті 3 та статті 16 Закону України «Про стра­
хування», укладаючи договір страхування, страхувальник має
право за згодою застрахованої особи передбачити в договорі
умову про виплату страхової суми іншій особі, зокрема банку,
від якого він одержав кредит. Отже, крім необхідності пе­
ревірки відповідності умов договору чинному законодавству,
господарський суд повинен з'ясувати, чи є в договорі умова
про виплату страхової суми банку, що надав кредит. За відсут­
ності цієї умови у банку немає правових підстав вимагати від
страховика сплати суми неповернутого позичальником креди­
ту та процентів, навіть й у тому випадку, якщо між страхови­
ком і страхувальником укладений договір страхування не­
своєчасної виплати кредиту. Надаючи кредит з умовою його
страхування, банк має перевірити наявність в договорі
обов'язку страховика у разі настання страхового випадку ви­
платити страхову суму банку.

[п.6.1 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

2. Підстави, за якими страховик має право відмовити у ви­
платі страхових сум, передбачені у статті 26 Закону України
«Про страхування». Викладений у цій статті перелік таких
підстав не є вичерпним, оскільки договором можуть бути пе­
редбачені й інші підстави відмови у виплаті страхових сум, як­
що це не суперечить законодавству України.

[п.6.2 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

3. Відповідно до частини другої статті 18 Закону України
«Про страхування» факт укладення договору страхування мо­
же посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифіка­
том), що є формою договору страхування. Чинне законодавст­
во не позбавляє сторони цього договору права укласти його і в
іншій письмовій формі відповідно до вимог статті 44 Цивільно­
го кодексу України та статті 16 Закону України «Про страху­
вання», і отже, в господарського суду немає правових підстав

381

для визнання договору страхування неукладеним лише через відсутність поліса чи сертифіката, який посвідчує договір.

[п.6.3 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

4. Договір страхування, як передбачено частиною третьою
статті 16 Закону України «Про страхування», набуває чин­
ності з моменту внесення страхового платежу, якщо інше не
передбачено умовами страхування. Зокрема, згідно зі статтею
6 згаданого Закону загальні умови і порядок проведення доб­
ровільного страхування визначаються правилами страхуван­
ня, що встановлюються страховиком самостійно. Якщо між
страховиком і страхувальником укладено договір страхуван­
ня, то подальше посилання останнього на те, що він не був оз­
найомлений з цими правилами, як правило, не повинні прий­
матися до уваги.

[п.6.3 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

5. Страховик має відповідати за договором страхування
тільки у випадку відсутності на рахунку позичальника креди­
ту достатніх коштів для виконання його зобов'язання за кре­
дитним договором.

[п.6.4 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

6. Згідно зі статтею 372 Цивільного кодексу України та
статтею 25 Декрету Кабінету Міністрів України від 10.05.93
№ 47-93 «Про страхування» страхова компанія не позбавлена
права зворотньої вимоги (регресу) до залізниці. При визна­
ченні обсягу відповідальності залізниці слід виходити з вимог
статті 13 Закону України «Про транспорт» та Статуту
залізниць. Відповідні претензії та позови повинні пред'явля­
тись до Управління залізниці призначення.

[п.4 Листа від 07.12.95р. № 01-8/870 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

1. Згідно зі статтею 6 Закону України «Про господарські товариства» права юридичної особи ці товариства набувають з

382

дня їх державної реєстрації. Названа стаття не ставить мож­ливість реєстрації у залежність від характеру чи виду їх діяль­ності, крім заборонених чинним законодавством України. Проте страхові компанії або товариства, набувши статусу юридичної особи з дня державної реєстрації, вправі розпочати страхову діяльність лише за умови внесення їх до Єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків) чи держав­ного реєстру страхових та перестрахових брокерів (пункт 1 статті 36 Закону України «Про страхування-*) та одержання ліцензії спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю (стаття 38 цього ж Закону).

[п.2 Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

10.7. КРЕДИТУВАННЯ. БАНКІВСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

1. Постановою Верховної Ради України від 25 червня 1993 року
«Про норматив обігу платіжних документів в Україні» (у ре­
дакції Постанови Верховної Ради України від 23 січня 1997
року № 25/97-ВР) визначено нормативи поштового обігу
платіжних документів та передбачено, що установи банків по­
винні забезпечити зарахування або списання коштів за отри­
маними платіжними документами у день їх надходження. При
визначенні, чи додержані нормативи обігу платіжних доку­
ментів, арбітражним судам слід враховувати кількість днів по­
штового обігу документів і вважати строк дотриманим, якщо
платіж надійшов до обслуговуючого банку не пізніше дев'ято­
го (у межах України) або п'ятого (для внутрішньообласних
розрахунків) дня з моменту здачі платіжних документів борж­
ником до свого банку.

[п.12 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

2. Якщо банк платника не виконав зобов'язання щодо спи­
сання коштів у день надходження платіжних документів і в ре­
зультаті цього кошти надійшли у банк кредитора з порушен­
ням встановленого терміну, платник має право у безспірному
порядку стягнути із банку пеню у розмірі, передбаченому
пунктом 3 названої Постанови. У разі затримки зарахування
коштів на рахунок клієнта з вини банку, з яким укладено уго­
ду про касово-розрахункове обслуговування, банк сплачує пе­
ню в розмірі, визначеному угодою про проведення касово-роз­
рахункових операцій за кожний день прострочки.

[п.12 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

3. Як платник, так і одержувач коштів відповідно до статей
203 та 204 Цивільного кодексу України мають право вимагати
від свого банку відшкодування збитків, завданих неналежним
виконанням зобов'язань.

[п.12 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

384

4. Відповідно до статті 42 Закону України «Про Національний
банк України» до функцій Національного банку України віднесе­
но надання кредитів лише комерційним банкам. Що ж до видачі
кредитів підприємствам, установам і організаціям, то ця функція
віднесена до компетенції комерційних банків.

[п. 1 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

5. До компетенції комерційних банків віднесено надання
кредитів резидентам в іноземній валюті за індивідуальною
ліцензією Національного банку України (пункт 4 статті 5 Дек­
рету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 № 15-93 «Про си­
стему валютного регулювання і валютного контролю»).
Термін і суми таких кредитів мають обмеження, встановлені
Національним банком України. Перевищення хоча б одного із
обмежень відносно термінів і сум валютного кредиту вимагає
індивідуального дозволу Національного банку України.

[п.1 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

6. Згідно з частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про
банки і банківську діяльність» в редакції Декрету Кабінету
Міністрів України від 26 квітня 1993 року № 38-93 «Про вне­
сення змін і доповнень до Закону України «Про банки і
банківську діяльність» здійснення операцій, пов'язаних з ви­
дачею кредитів, крім банків, іншими юридичними особами за­
бороняється, за винятком випадків, визначених законодавчи­
ми актами України (стаття 382 Цивільного кодексу України).
Чинне на цей час законодавство України не передбачає таких
випадків. Отже, договори кредитування, що укладені між
юридичними особами (крім банківського кредиту), слід виз­
навати такими, що не відповідають вимогам закону, до таких
договорів необхідно застосовувати наслідки, передбачені стат­
тею 48 Цивільного кодексу України.

[п.1 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

1. Згідно з Законом «Про банки і банківську діяльність» кредитування господарюючих суб'єктів здійснює комерційний

252-ЗМ 385

банк, а не його структурні одиниці (відділення, філії). Отже, якщо це передбачено відповідними повноваженнями структур­ної одиниці (положення, статут, довіреність), остання має пра­во укладати кредитні договори від імені банку. Стороною за до­говором у таких випадках є банк, а не його структурна одини­ця. Якщо структурна одиниця банку (відділення, філія) одер­жала від банку належним чином оформлені повноваження на укладання кредитних договорів від імені банку, відсутність в тексті договору посилання на те, що цей договір укладений від імені банку за наданими повноваженнями не може бути підста­вою для визнання договору недійсним. За цих обставин слід вважати, що договір укладений від імені банку.

[п.2 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

8. Якщо структурна одиниця банку не одержала
відповідних повноважень і уклала кредитний договір від імені
банку, а останній у подальшому письмово схвалив цю угоду, то
у таких випадках слід керуватись статтею 63 Цивільного ко­
дексу України.

[п.2 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

9. Чинне законодавство, зокрема глава 33 Цивільного ко­
дексу України та Закон України «Про банки і банківську
діяльність», не передбачає вимоги щодо форми і змісту кредит­
ного договору. З цього питання необхідно виходити з загальних
правил, встановлених статтями 44, 153 та 154 Цивільного ко­
дексу України. Оскільки усні угоди є такими, що виконуються
під час їх укладання (стаття 43 Цивільного кодексу України), а
виконання зобов'язання за кредитним договором не збігається
з моментом його укладання, то кредитний договір повинен бу­
ти укладений у письмовій формі. Відповідно до статті 154
Цивільного кодексу України цей договір може бути укладений
як шляхом складання одного документа, підписаного сторона­
ми, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефоногра­
мами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає.

[пЗ Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

386

10. Відповідно до частини шостої статті 47 Закону України
«Про банки і банківську діяльність» комерційні банки са­
мостійно встановлюють процентні ставки по своїх операціях.
Порядок встановлення цих ставок передбачений пунктом 16
Положення про кредитування, затвердженого постановою
Правління Національного банку України від 28 вересня 1995
року № 299 (з подальшими змінами і доповненнями). Отже,
розмір процентної ставки за кредит, а так само порядок її спла­
ти встановлюються банком і визначаються у кредитному дого­
ворі в залежності від кредитного ризику, наданого забезпечен­
ня, попиту і пропозицій, які існують на кредитному ринку,
строку користування кредитом, облікової ставки Національ­
ного банку України та інших обставин.

[п.4 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

11. Одностороння зміна умов договору не допускається, за
винятком випадків, передбачених законом (стаття 162
Цивільного кодексу України). Щодо кредитного договору
чинне законодавство не містить винятків з цього загального
правила. Таким чином внесення змін до кредитного договору,
зокрема щодо розміру процентної ставки, може здійснюва­
тись, у тому числі й у випадку зміни облікової ставки
Національним банком України, лише у порядку, передбачено­
му статтею 11 Арбітражного процесуального кодексу України.
Якщо сторони не досягли згоди щодо розміру ставки за кре­
дит, у господарського суду відсутні підстави для встановлення
цього розміру, оскільки відповідна умова є істотною для кре­
дитних договорів і потребує згоди сторін, у тому числі в разі
його зміни Національним банком України.

[п.4 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

12. Відповідно до статті- 178 Цивільного кодексу України
виконання зобов'язання щодо повернення кредиту і сплати
процентної ставки може бути забезпечене поручительством
або гарантією.

[п.5 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

25-2.304

13. Підставою для покладання відповідальності за неви­
конання позичальником зобов'язання за кредитним дого­
вором є договір, що укладений між банком (кредитором) та
поручителем (гарантом) у письмовій формі. Відповідно до
статті 191 Цивільного кодексу України, яка поширюється і
на гарантії (стаття 196 Цивільного кодексу України), недо­
держання письмової форми тягне недійсність договору по­
руки (гарантії). Письмова форма цього договору має
відповідати вимогам, викладеним у частині другій статті
154 Цивільного кодексу України. Так, одним з доказів ук­
ладання договору гарантії є письмове повідомлення банку
(лист, телеграма, телетайпограма, телефонограма тощо) -
гаранту про те, що банк приймає від останнього га­
рантійний лист. Також можна вважати встановленими до­
говірні відносини між банком та гарантом, якщо в договорі
банку з позичальником є посилання на надісланий банку
гарантійний лист і банк проти цього не заперечив. Якщо в
кредитному договорі таке посилання на гарантійний лист
відсутнє, слід вважати, що договірні відносини банка і га­
ранта не встановлені.

[п.5.1 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»-].

14. Відповідно до статті 192 Цивільного кодексу Ук­
раїни у разі невиконання зобов'язання боржник і поручи­
тель відповідають перед банком як солідарні боржники, як­
що інше не встановлено договором поруки. Отже, якщо
іншого не встановлено договором поруки, позичальник
кредиту та поручитель несуть перед банком відпо­
відальність за правилами, встановленими статтями 174 та
175 Цивільного кодексу України. Що ж до гарантії, то чин­
не законодавство не передбачає солідарної відповідаль­
ності боржника і гаранта. Відповідно до статті 191
Цивільного кодексу України гарант зобов'язується перед
банком, що надав кредит іншій особі, відповідати за вико­
нання нею свого зобов'язання за кредитним договором. От­
же, гарант несе субсідіарну відповідальність, і тому банк
має право у претензійно-позовному порядку вимагати від
гаранта сплати основної заборгованості позичальника та

388

сум процентної ставки за наданий кредит тільки у випадку відсутності у боржника грошових коштів, необхідних для належного виконання зобов'язання.

[п.5.2 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

15. Згідно зі статтею 194 Цивільного кодексу України порука
або гарантія припиняється з припиненням забезпеченого ними
зобов'язання, зокрема виконання зобов'язання позичальником
(стаття 216 Цивільного кодексу України). Порука чи гарантія та­
кож припиняється, якщо банк протягом трьох місяців з дня на­
стання строку зобов'язання позичальником кредиту не пред'явить
позову до поручителя або гаранта. Цей строк не може бути зміне­
ний угодою сторін або відновлений господарським судом. У ви­
падку, коли в кредитному договорі строк виконання позичальни­
ком зобов'язання про повернення банку кредиту не зазначений,
або визначений моментом вимоги банку, то при відсутності іншої
угоди відповідальність поручителя (гаранта) припиняється після
закінчення одного року з дня укладення договору поруки чи га­
рантії (частина друга статті 194 Цивільного кодексу України).

[п.5.3 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

16. Якщо структурна одиниця одержала від юридичної осо­
би, до складу якої вона входить, належним чином оформлені
повноваження на укладання від її імені договорів гарантії або
поруки, то та обставина, що в тексті договору відсутні посилан­
ня на те, що такий договір укладений від імені юридичної осо­
би за наданими повноваженнями само по собі не може бути
підставою для визнання договору недійсним. У таких випадках
слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.

[п.5.4 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

17. Одним з видів забезпечення виконання зобов'язань по­
зичальника перед кредитором (банком) є неустойка (пеня).
Процентна ставка є плата за наданий кредит, а не неустойка.
Таким чином, у разі невиконання позичальником зобов'язан­
ня про повернення сум кредиту та процентної ставки у визна-

389

чений договором строк до нього може бути застосована майно­ва відповідальність згідно із Законом України «Про відпо­відальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», за умови, що відповідним договором встановлено конкретний розмір такої відповідальності у вигляді пені.

[п.7 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

18. При вирішенні питання щодо відповідальності поручите­
ля або гаранта у вигляді сплати банку пені за прострочку плате­
жу позичальником слід виходити з такого. Відповідно до части­
ни 2 статті 192 Цивільного кодексу України поручитель
відповідає в такому ж обсязі, як і боржник, зокрема, за сплату
неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки. Ця
норма законодавства не поширюється на гарантію. У зв'язку з
цим, якщо в договорі між банком та гарантом відсутня умова
про відповідальність гаранта у вигляді сплати пені за простроч­
ку платежу позичальником, у господарського суду нема право­
вих підстав для покладання цієї відповідальності на гаранта.

[п.7 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

19. Оскільки проценти за наданий кредит, у тому числі у
підвищеному розмірі, за своїм характером є платою, а не неу­
стойкою, то до позовів про стягнення цих процентів застосо­
вується загальний, а не скорочений строк позовної давності.

[п.7 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Цро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

20. Виконання зобов'язання за кредитним договором може
забезпечуватися також заставою (стаття 178 Цивільного ко­
дексу України та стаття 3 Закону України «Про заставу»),

[п.8 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

21. Згідно з абзацом другим пункту 2 статті 24 Закону Ук­
раїни «Про підприємства в Україні» державним підприємствам
забороняється виступати гарантами при наданні суб'єктам
підприємницької діяльності банківських кредитів. Оскільки

390

гарантія є фактично формою поруки, така заборона стосується й договору поруки (стаття 191 Цивільного кодексу України).

[п.5Листа від 22.11.94р. № 01-8/847 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

22. Відповідно до статті 59 Закону України «Про банки і
банківську діяльність» стягнення на кошти та інші цінності
фізичних чи юридичних осіб, що знаходяться у банку, може бути
звернене за виконавчими документами, передбаченими законами
України. За змістом статті 54 Закону України «Про нотаріат» за
бажанням сторін нотаріусом посвідчуються будь-які угоди, для
яких законодавством не встановлено обов'язкової нотаріальної
форми. Отже, відповідно до пункту 1 Переліку, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 № 1172, за­
боргованість за кредитними договорами може стягуватись ко­
мерційними банками на підставі виконавчих написів нотаріусів.

[п.2 Листа від 16.10.95р. № 01-8/732 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

23. Укладання при посередництві фондової біржі договорів
купівлі-продажу кредитних ресурсів не відповідає чинному
законодавству, зокрема, статті 382 Цивільного кодексу Ук­
раїни, статті 3 Закону України «Про банки і банківську
діяльність» та статті 32 Закону України «Про цінні папери і
фондову біржу». До таких договорів повинні застосовуватись
наслідки, передбачені статтею 48 Цивільного кодексу України.

[п.5 Листа від 07.12.95 р. № 01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

24. Статтею 5.1 Указу Президента України від 16.03.95
№ 227/95 «Про заходи щодо нормалізації платіжної дис­
ципліни в народному господарстві» встановлено відповідаль­
ність комерційних банків, зокрема за виконання розрахунко­
вих операцій з порушенням порядку, передбаченого статтею 5
Указу. За змістом статті 5 Указу усі грошові надходження
підприємству в національній валюті України зараховуються
банками тільки на розрахунковий (поточний) рахунок, за окре­
мими винятками, зазначеними в Указі. Отже, у цьому Указі
йдеться про ті кошти, які надходять даному підприємству від
інших суб'єктів господарювання. Що ж до коштів, які перера-

391

ховуються підприємством, то чинне законодавство не покладає на банк, що здійснює касово-розрахункове обслуговування підприємства, обов'язку контролювати правомірність їх пере­рахування на рахунки інших суб'єктів господарювання.

[п.З Листа, від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практи­ки 3acm.ocyeat-t.-njt окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

25. Відповідно до пункту 4 статті 24 Закону України «Про
підприємства в Україні» (в редакції Закону України від
16.10.96) підприємства самостійно встановлюють черговість і
напрями списання коштів з власних рахунків, яке здійснюється
установами банків за дорученням таких підприємств, крім ви­
падків, передбачених законами України. Згідно з абзацом 4
пункту 18 розділу II Інструкції про безготівкові розрахунки в
Україні в національній валюті, затвердженої постановою
Правління Національного банку України від 29.03.2001 № 135,
визначено порядок виконання розрахункових документів. Спо­
чатку виконуються платіжні вимоги, оформлені на підставі
рішень судів, потім - розрахункові документи на сплату пла­
тежів до бюд:жетів, після цього - платіжні вимоги, оформлені на
підставі інших виконавчих документів. Усі інші документи ви­
конуються у порядку їх послідовного надходження.

[п.З Листа <зід 24.11.97р. №01-8/452 «Про деякі питання практи­ки застосувсшп-я. окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

26. Якщо неправомірними діями банку організації завдано
збитків або заподіяно шкоду, то, у залежності від конкретних
обставин, вона не позбавлена права вимагати відшкодування
збитків чи шкоди на підставі статей 203 або 440 Цивільного
кодексу України.

[п.4 Листа aid 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практи­ки застосуват-шл окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

27. Відповідно до частини другої і третьої статті 19 Закону
України «Про благодійництво та благодійні організації» дже­
релом формування майна та коштів благодійної організації не
можуть бути кредити.

[Лист aiD ~t4.O1.98 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та. благодійні організації»].

392

28. Уповноваженим банком, який обслуговує поточні ра­
хунки із спеціальним режимом використання учасників опто­
вого ринку електричної енергії, є Промінвестбанк (постанова
Кабінету Міністрів України від 29.11.2001 № 1592 «Про виз­
начення уповноваженого банку«). Перелік енергопостачаль-
них компаній та їх структурних підрозділів, яким відкриті по­
точні рахунки із спеціальним режимом використання для роз­
рахунків за електроенергію в установах Промінвестбанку, за­
тверджено постановою Національної комісії регулювання еле­
ктроенергетики України від 05.12.2001 № 1205 «Про Перелік
розподільчих рахунків енергопостачальних компаній та їх
структурних підрозділів» (з подальшими змінами).

[Лист від 25.02.98 р. № 01-8/73 Про Закон України «Про електро­енергетику»].

29. Відповідно до частини другої статті 381 Цивільного ко­
дексу України без згоди юридичних осіб списання (стягнення)
коштів, що знаходяться на їх рахунках у банках, не допус­
кається, за винятком випадків, установлених законами Ук­
раїни, а також за рішенням суду та за виконавчими написами
нотаріусів. Чинні законодавчі акти не передбачають права
Державного казначейства стягувати плату за користування
комерційними банками тимчасово вільними залишками
коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів і
позабюджетних фондів.

[п.11 Листа від 17.08.98 р. № 01-8/314 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

30. Відповідальність у вигляді пені за порушення устано­
вою банку нормативу обігу платіжних документів може засто­
совуватись виключно до банку відправника коштів.

[п.З Листа від 14.10.98 р. № 01-8/393 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

31. Частина перша статті 191 Цивільного кодексу України на­
дає право сторонам за договором поруки передбачити зо­
бов'язання поручителя перед кредитором іншої особи відповіда­
ти за виконання останньою свого зобов'язання не в повному об­
сязі, а в частині. Це право кореспондується з частиною другою
статті 192 згаданого Кодексу, за якою поручитель відповідає в

393

тому ж обсязі, як і боржник, зокрема, за сплату процентів, за відшкодування збитків, за сплату неустойки, якщо інше не вста­новлено договором поруки. Отже, наведені умови договору по­руки, за яким поручитель зобов'язався відповідати за виконання зобов'язання третьою особою - позичальником лише в частині повернення суми кредиту «без врахування процентів за корис­тування ним та штрафних санкцій», не суперечить чинному за­конодавству. Що ж до порядку погашення заборгованості за кре­дитом, у тому числі за рахунок коштів, перерахованих поручите­лем, то з цього питання слід керуватись відповідними приписа­ми статті 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», тобто виходити з того, що у першу чергу повинна погашатись заборгованість за процентами.

[п.З Листа від 29.01.99 р. № 01-8/46 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

32. Надіслання кредитором позичальникові пропозиції про вне­
сення змін до кредитного договору і підписання позичальником до­
кумента про розрахунки за договором згідно з новою процентною
ставкою та перерахування відповідних відсотків вважається за до­
сягнення сторонами згоди щодо розміру процентної ставки.

[п.1 Листа від 31.01.2001 р. № 01-8/97 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням кредит­них договорів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

33. Додаткова угода до кредитного договору, укладена без
наміру створити юридичні наслідки, визнається недійсною.

[п.4 Листа від 31.01.2001 р. № 01-8/97 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням кредит­них договорів (за матеріалами судової колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

34. Несвоєчасне перерахування банком коштів за кредит­
ним договором, що стало перешкодою для виконання до­
говірних зобов'язань боржником, звільняє останнього від
сплати відсотків за час прострочення кредитора, але не
звільняє від сплати основного боргу.

[п.5 Листа від 31.01.2001 р. № 01-8/97 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням кредит­них договорів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

394

35. Сплата позичальником відсотків за користування кре­
дитними коштами розглядається як доказ схвалення юридич­
ної особою кредитної угоди, укладеної від ЇЇ імені представни­
ком, який не мав належних повноважень.

[п.6 Листа від 31.01.2001 р. № 01-8/97 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням кредит­них договорів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

36. Відповідно до статті 161 Цивільного кодексу України
зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в уста­
новлений строк відповідно до вказівок, зокрема, закону чи до­
говору. Згідно із статтею 216 названого Кодексу зобов'язання
припиняється виконанням, проведеним належним чином. Та­
ким слід вважати виконання з додержанням визначених зако­
нодавством чи договором певних умов, якими щодо кредитних
договорів є, зокрема, повернення, строковість та платність
(пункт 9 Положення Національного банку України про креди­
тування, затвердженого постановою Правління Національно­
го банку України від 28.09.95 № 246). Якщо таких умов або хо­
ча б однієї з них не додержано, то сам лише факт закінчення
строку, на який було надано кредит, не може розцінюватись як
підстава для припинення нарахування і сплати відсотків за ко­
ристування кредитом, оскільки такі відсотки за своїм характе­
ром є платою і підлягають стягненню за весь час користуван­
ня кредитом з урахуванням загального строку позовної дав­
ності (стаття 71 Цивільного кодексу України).

[п.7 Інформаційного листа від 20.04.2001 р. № 01-8/480 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавст­ва у вирішенні спорів»].

37. Відповідно до статті 164 Цивільного кодексу кредитор
повинен прийняти виконання, запропоноване за боржника тре­
тьою особою, якщо з закону, договору або з суті зобов'язання не
випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто.
Виходячи з цього, у банку-кредитора відсутні правові підстави
для відмови у прийнятті коштів, сплачених за боржника тре­
тьою особою, якщо у кредитному договорі відсутня вимога що­
до особистого виконання зобов'язання боржником.

[п.2.1 Інформаційного листа від 07.06.2001 р. № 01-8/665 «Про де­які питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році»].

395

10.8. СУМІСНА ДІЯЛЬНІСТЬ

1. Взаємовідносини сторін за договором про сумісну
діяльність регулюються главою 38 Цивільного кодексу Ук­
раїни та загальними положеннями про зобов'язання (глави 14
- 19 цього Кодексу).

[п.1 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

2. Як зазначено у статті 430 Цивільного кодексу України,
предметом договору є сумісна діяльність сторін для досягнен­
ня спільної господарської мети. Такі договори можуть бути як
двосторонніми, так і багатосторонніми, тобто без обмеження
кількості учасників сумісної діяльності.

[п.1 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

3. При вирішенні питання щодо предмету сумісної діяль­
ності слід виходити з того, що наведений у статті 430
Цивільного кодексу України перелік цілей такої діяльності не
є вичерпним. Отже, господарчі суб'єкти різних форм власності
не позбавлені права укласти договір для досягнення спільної
господарської мети шляхом їх сумісної діяльності, яка не забо­
роняється чинним законодавством.

[п.1 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

4. Відповідно до статті 44 Цивільного кодексу України до­
говори про сумісну діяльність повинні укладатись у письмовій
формі, тобто шляхом складання одного документа, підписано­
го сторонами, обміну листами, телеграмами, телефонограмами
та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає (стаття 154
Цивільного кодексу України).

[п.2 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

5. Оскільки глава 38 Цивільного кодексу України не перед­
бачає обов'язкових реквізитів договору про сумісну
діяльність, то вирішуючи питання про наявність договірних
взаємовідносин, слід виходити з того, що такий договір вва-

396

жається укладеним, коли між сторонами у письмовій формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах, необхідних для його виконання, наприклад, мета договору, порядок та умови веден­ня спільних справ, види та обсяг внесків кожної із сторін, умо­ви використання результатів сумісної діяльності тощо.

[п.2 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

6. При вирішенні спорів, пов'язаних з укладанням та вико­нанням договорів про сумісну діяльність, необхідно мати на увазі, що такими договорами передбачаються права і обов'язки сторін щодо досягнення певної господарської мети без створен­ня суб'єкта права - окремої юридичної особи. Грошові та інші майнові внески учасників цього договору, а також майно, створе­не або придбане в результаті їх сумісної діяльності, є спільною власністю сторін, яка за своїм характером є частковою (дольо-вою) власністю (статті 432 та 112 Цивільного кодексу України).

[п.З Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

1. Створення суб'єктами господарської діяльності спільно­го підприємства, господарського товариства, тобто окремої юридичної особи, регулюється не договором про сумісну діяльність, а іншими нормами чинного законодавства. В свою чергу це не виключає можливості укладання спільним підприємством або господарським товариством договору з іншою юридичною особою про сумісну діяльність. За своїми ознаками цей договір повинен відповідати вимогам глави 38 Цивільного кодексу України.

[п.З Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

8. Договором про сумісну діяльність опосередковуються взаємовідносини виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, місцевих державних адміністрацій з розташова­ними на відповідній території підприємствами, установами та організаціями щодо залучення (об'єднання) їх коштів, а також бюджетних коштів на будівництво, розширення, ремонт і ут­римання на пайових засадах об'єктів соціальної і виробничої

397

інфраструктури, вирішення інших питань, що стосуються спільних інтересів територіальних громад (пункти 5, 6 части­ни першої статті 28, пункт 4 частини першої статті 31, пункт 6 частини першої статті 44 Закону України «Про місцеве само­врядування в Україні»). Сумісна діяльність може також здійснюватися шляхом інвестування відповідно до Закону Ук­раїни «Про інвестиційну діяльність» та Закону України «Про режим іноземного інвестування».

[п.З Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Дро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

9. Укладаючи договір про сумісну діяльність сторони по­
винні вирішити питання про порядок ведення спільних справ.
Чинне законодавство не обмежує їх у виборі форми цього по­
рядку. Наприклад, сторонами може бути створена рада з числа
їх працівників, яка приймає рішення не більшістю голосів, а за
загальною згодою. Якщо договором про сумісну діяльність пе­
редбачена така форма ведення спільних справ, то у випадку
необхідності укладання договорів для досягнення мети
сумісної діяльності (договори підряду, оренди, поставки тощо)
такі договори укладаються всіма учасниками сумісної діяль­
ності або за їх дорученням одним з них.

[п.4 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

10. Якщо відповідно до статті 431 Цивільного кодексу Ук­
раїни керівництво сумісною діяльністю сторони доручили од­
ному з учасників договору, то на останнього покладається і ве­
дення спільних справ усіх учасників договору. Крім умови до­
говору про покладення ведення спільних справ на одного з
учасників договору інші учасники договору видають
довіреність про надання йому повноважень для представ­
ництва перед третіми особами. Така довіреність повинна бути
оформлена відповідно до глави 4 Цивільного кодексу України.
За таких обставин особа, на яку покладено ведення спільних
справ, укладає договори, пов'язані з забезпеченням сумісної
діяльності, від свого імені і сама набуває цивільних прав і несе
обов'язки за договорами. В процесі їх виконання ця особа не з
ЇЇ вини і вини контрагента може мати певні витрати (збитки).

398

У таких випадках вона має право, у тому числі шляхом пред'явлення позову, вимагати їх покриття усіма учасниками сумісної діяльності відповідно до статті 433 Цивільного кодек­су України (наприклад, витрати по орендній платі, експлуа­таційні витрати, сплата мита, збитки у зв'язку з інфляційним процесом тощо).

[п.4 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

11. Відповідно до статті 162 Цивільного кодексу України
одностороння відмова від виконання зобов'язання і односто­
роння зміна умов договору не допускається, за винятком ви­
падків, передбачених законом. Щодо договору про сумісну
діяльність чинне законодавство таких випадків не передбачає.
Отже, кожний з учасників договору про сумісну діяльність
має право ставити питання про дострокове розірвання цього
договору (виходу з числа учасників сумісної діяльності) на за­
гальних підставах.

[п.5 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

12. Укладаючи договір про сумісну діяльність, сторони виз­
начають обов'язок кожної з них щодо внесків, необхідних для
досягнення мети сумісної діяльності. Такими внесками мо­
жуть бути грошові суми, майно, трудова участь, надання по­
слуг, розробка і забезпечення проектною документацією тощо.
Відповідно до статті 432 Цивільного кодексу України усі ці
внески набувають статусу не спільної сумісної, а спільної їх
власності з визначенням часток (долі). Тому у випадку
розірвання договору про сумісну діяльність її учасник має
право вимагати повернення своєї частки спільного майна в на­
турі або шляхом грошової компенсації, якщо виділ майна в на­
турі неможливий без нерозмірної шкоди для його господарсь­
кого призначення (стаття 115 Цивільного кодексу України).

[п.6.1 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

13. В процесі дії договору про сумісну діяльність кожний з її
учасників без згоди інших сторін не має права розпоряджатись

399

своєю часткою у спільній власності. З метою досягнення ре­зультатів сумісної діяльності право розпорядження спільним майном, у тому числі шляхом його відчуження, має особа, на яку покладено ведення спільних справ, за умови, що це передба­чено договором і дорученням. При цьому слід мати на увазі певні обмеження права відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством (частина 3 статті 10 Закону України «Про підприємства в Ук­раїні») та Положення про порядок відчуження основних за­собів, що є державною власністю, затверджене наказом Фонду державного майна України від 30.07.99 № 1477.

[п.6.2 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

14. Спільну (часткову) власність учасників договору про
сумісну діяльність складають не тільки їх внески, але й майно,
створене або придбане в результаті їх сумісної діяльності. Пра­
вовий режим цих складових частин спільної власності однако­
вий, тобто учасник договору про сумісну діяльність не вправі
розпоряджатися створеним або придбаним майном без згоди
інших учасників договору.

[п.6.3 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

15. Предметом договору про сумісну діяльність, тобто до­
сягнення певної господарської мети, може бути не тільки
будівництво жилого будинку, виробничих потужностей тощо,
але й їх спільна експлуатація. За таких обставин взаємовідно­
сини сторін, крім глави 38 Цивільного кодексу України, регу­
люються загальними нормами Закону України «Про
власність» та главою 11 Цивільного кодексу України (спільна
власність). Цей договір припиняється після досягнення мети
сумісної діяльності (стаття 216 Цивільного кодексу України).

[п.7 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

16. Відповідно до статті 433 Цивільного кодексу України
порядок покриття витрат, передбачених договором про
сумісну діяльність, і збитків, що виникли в результаті сумісної

400

діяльності, визначається договором. Якщо договором такий порядок не передбачений, то при вирішенні спорів господарсь­ким судам необхідно виходити з того, що спільні витрати і збитки покриваються за рахунок спільного майна учасників договору про сумісну діяльність, тобто за рахунок їх грошових та інших майнових внесків, а також майна, яке створене або придбане в результаті їх сумісної діяльності.

[п.8 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

17. В процесі сумісної діяльності може статися таке, що для
досягнення мети договору, а також для покриття витрат та
збитків, пов'язаних з експлуатацією предмету договору, не ви­
стачає спільного майна учасників. Якщо учасники сумісної
діяльності не досягли згоди щодо обсягів додаткових внесків
для покриття витрат і збитків, то при вирішенні спору госпо­
дарський суд на підставі статті 433 Цивільного кодексу Ук­
раїни розподіляє такі витрати та збитки пропорційно їх вне­
скам у спільне майно.

[п.8 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

18. В залежності від конкретних обставин один з учасників
сумісної діяльності може звернутися до іншого учасника
(учасників) з позовом про витребування своєї частки майна з
чужого незаконного володіння (віндикація) або з негаторним
позовом, тобто про усунення будь-яких порушень свого права,
хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням во­
лодіння майном.

[п.9 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

26 2-304

401

10.9. ПОСТАЧАННЯ ЕНЕРГОРЕСУРСІВ

1./При вирішенні спорів, пов'язаних зі стягненням пені за не­своєчасне внесення платежів за газ, тепло- і водопостачання та електроенергію, виникло питання про те, чи поширюється дія постанови Кабінету Міністрів України від 11.06.94 № 387 «Про часткове звільнення підприємств і організацій тепло-, водопос­тачання і водовідведення від сплати пені за несвоєчасні розра­хунки за газ, електроенергію та придбану теплоенергію» на підприємства, що споживають газ та електроенергію для вироб­лення тепла і подачі води бюджетним організаціям. Вищий арбітражний суд України повідомив, що згаданою постановою від сплати пені за несвоєчасне внесення платежів звільнено ли­ше підприємства і організації житлово-комунального господар­ства. Цією ж постановою визначено, що названі підприємства і організації звільняються від сплати пені в межах сум заборгова­ності їм установ і організацій, які повністю або частково фінан­суються з державного чи місцевого бюджетів.

[п.7Листа від 22.11.94р. № 01-8/847 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

1. Згідно з пунктом 12 додатка до постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.96 № 1548 «Про встановлення повноважень ор­ганів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо ре­гулювання цін (тарифів)» Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації регулюють (встановлюють), зокрема, тарифи на теп­лову енергію (послуги теплопостачання) для всіх груп споживачів, що відпускається енергопостачальницькими організаціями і підприємствами незалежно від форм власності. Відповідні повно­важення не поширюються на тарифи, що встановлюються вико­навчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до статті 28 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (абзац другий пункту 1 названої постанови). Цією нормою назва­ного Закону передбачено, що встановлення в порядку і межах, виз­начених законодавством, тарифів стосовно оплати зокрема кому­нальних послуг, які надаються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади, а та­кож погодження в установленому порядку цих питань з

402

підприємствами, установами та організаціями, які не належать до комунальної власності, віднесено до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

[п.6 Листа від 30.09.96р. № 01-8/342 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

3. Закон України «Про електроенергетику» регулює відно­
сини, що виникають у зв'язку з виробництвом, передачею, по­
стачанням і використанням енергії, державним наглядом за
безпечним виконанням робіт на об'єктах електроенергетики
незалежно від форм власності, безпечною експлуатацією енер­
гетичного обладнання і державним наглядом за режимами
споживання електричної і теплової енергії.

[Лист від 25.02.98р. № 01-8/73 «Про Закон України «Про елект­роенергетику»].

4. Відповідно до статті 6 Закону України «Про електрое­
нергетику» об'єкти електроенергетики можуть перебувати у
різних формах власності.

[Лист від 25.02.98р. № 01-8/73 «Про Закон України «Про елект­роенергетику»].

5. Приватизація об'єктів електроенергетики здійснюється
відповідно до законодавства України про приватизацію, але з
урахуванням особливостей, визначених Законом. Зокрема, у
разі приватизації об'єктів електроенергетики Кабінет
Міністрів України за поданням Фонду державного майна Ук­
раїни приймає рішення про закріплення у державній влас­
ності пакета акцій акціонерних товариств, створених на базі
об'єктів електроенергетики. Окрім того, не підлягає привати­
зації майно, що забезпечує цілісність об'єднаної енергетичної
системи України та централізоване диспетчерське (оператив­
но-технологічне) управління, магістральні і міждержавні еле­
ктричні мережі, а також майно наукових установ загальнодер­
жавного значення (частина третя і четверта статті 6 Закону
України «Про електроенергетику»). Будь-які угоди, спрямо­
вані на приватизацію об'єктів електроенергетики з порушен­
ням зазначених вимог Закону, повинні визнаватися недійсни­
ми на підставі статті 48 Цивільного кодексу України.

[Лист від 25.02.98р. № 01-8/73 «Про Закон України «Про електро­енергетику»].

26-2-304 403

6 Стаття 9 Закону України «Про електроенергетику» відно­сить до повноважень Державної Інспекції з експлуатації елект­ричних станцій І мереж, Державної Інспекції з енергетичного нагляду здійснення державного нагляду за експлуатацією елек­тричних станцій режимами споживання електричної та тепло­вої енергії, надання відповідних приписів щодо усунення пору­шень нормативно-правових актів та з Інших питань державного нагляду в енергетиці та застосування санкції до суб'єктів госпо­дарської діяльності за порушення законодавства про електрое­нергетику Право застосовувати майнові санкції до господарю­ючих суб'єктів надане І Національній комісії регулювання еле­ктроенергетики України (стаття 12 Закону)

[Лист від 25 02 98р № 01 8/73 «Про Закон України «Про елект­роенергетику»]

1 Загальні підстави застосування І розмір цих санкцій визна­чені статтею 27 Закону України «Про електроенергетику», а по­рядок накладення на суб'єктів господарської діяльності штрафів за порушення законодавства про електроенергетику -відповідним Положенням (далі - Положення), що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 210799 № 1312 Обов'язковою умовою накладення штрафу є видання уповнова­женим органом відповідної постанови за встановленою формою (частина четверта названої статті) згідно з додатком № 2 до По­ложення У разі незгоди з такою постановою підприємство чи ор­ганізація не позбавлені права звернутися до арбітражного суду Із заявою про визнання її недійсною Зпдно з пунктом 10 Положен­ня у разі несплати штрафу протягом ЗО днів з дня винесення по­станови про його накладення він стягується в судовому порядку

[Лист від 25 0298р №01 8/73 «Про Закон України «Про елект­роенергетику»]

8 Відповідно до статті 11 Закону України «Про електро­енергетику» органом державного регулювання діяльності в електроенергетиці є Національна комісія регулювання елект­роенергетики України Стаття 13 Закону відносить до її по­вноважень видачу спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення діяльності з виробництва, передачі та постачання електричної енергії

[Лист від 25 02 98 р № 01-8/73 «Про Закон України «Про елект­роенергетику»]

404

9 Національна комісія регулювання електроенергетики
України регулює тарифи на передачу І постачання електрич­
ної енергії Крім того, регулювання тарифів на теплову
енергію здійснюють Рада міністрів Автономної Республіки
Крим, обласні, Київська І Севастопольська міські державні
адміністрації, крім випадків, передбачених Законом (стаття 17
Закону України «Про електроенергетику») У зв'язку з цим
арбітражним судам у вирішенні спорів, пов'язаних з укладен­
ням договорів між споживачем енергії І енергопостачальника-
ми, слід мати на увазі, що сторони у таких договорах повинні
виходити з чинних тарифів, визначених у встановленому по­
рядку уповноваженими органами

[Лист від 25 0298 р № 01-8/73 «Про Закон України «Про елект роенергетику»]

10 Згідно з частиною першою статті 26 Закону України
«Про електроенергетику» споживання енергії можливе лише
на підставі договору з енергопостачальником Вимоги енерго-
постачальника щодо спонукання споживача енергії укласти
договір користування електричною енергією можуть бути за­
доволені з урахуванням причин відмови в укладенні такого
договору та Інших обставин І матеріалів конкретної справи

[Лист від 25 02 98 р № 01 8/73 «Про Закон України «Про елект­роенергетику»]

11 Правопорушення в електроенергетиці тягне за собою
встановлену законодавством відповідальність, зокрема
цивільну, у вигляді обов'язку відшкодувати завдані збитки
(шкоду) на загальних підставах, передбачених статтями 203
або 440, 441 Цивільного кодексу України залежно від наяв­
ності договірних відносин між енергопостачальником І спожи­
вачем енергії Частинами п'ятою І шостою статті 24 та частина­
ми п'ятою І шостою статті 26 Закону України «Про електро­
енергетику» передбачено також спеціальні заходи відпо­
відальності енергопостачальників та споживачів енергії за по­
рушення умов договору на користування електричною
енергією Стягнення зазначених у цих нормах Закону коштів
здійснюється на підставі належно обгрунтованих розрахунків
у порядку, передбаченому чинним законодавством

[Лист від 25 0298 р № 01-8/73 «Про Закон України «Про елект­роенергетику»]

405

/ 12. Частиною шостою статті 15 Закону України «Про елек­троенергетику» передбачено, що всі учасники оптового ринку електричної енергії укладають договори купівлі-продажу еле­ктричної енергії з суб'єктом підприємницької діяльності, який здійснює оптове постачання електричної енергії відповідно до договору, на підставі якого створюється оптовий ринок елект­ричної енергії. Визначення термінів «оптовий ринок елект­ричної енергії», «постачання електричної енергії» наведено у статті 1 Закону.

[Лист від 25.02.98 р. № 01-8/73 «Яро Закон України «Про елект­роенергетику»].

13. Статтею 15-1 Закону України «Про електроенергетику»
встановлено порядок здійснення розрахунків на оптовому рин­
ку електричної енергії. Згідно з частиною четвертою цієї статті
умови про оплату електричної енергії саме коштами та про
відкриття поточного рахунку із спеціальним режимом викорис­
тання оптового постачальника електричної енергії (енергопоста-
чальника, що здійснює підприємницьку діяльність з постачання
електричної енергії на закріпленій території) є обов'язковими
умовами договору купівлі-продажу електричної енергії між оп­
товим постачальником електричної енергії та енергопостачаль-
ником (договору на постачання електричної енергії між енерго-
постачальником, що здійснює підприємницьку діяльність з по­
стачання електричної енергії на закріпленій території, та спожи­
вачем). Тому в разі відсутності цих умов у договорі купівлі-про­
дажу електричної енергії він згідно із статтею 153 Цивільного
кодексу України визнається не укладеним. До того ж відповідно
до частини шостої статті 26 Закону у разі проведення спожива­
чем розрахунків в інших формах (тобто не коштами) та/або
сплати коштів на інші рахунки, крім поточного, такі кошти не
враховуються як оплата спожитої електричної енергії, їх викори­
стання здійснюється у порядку, передбаченому частиною дру­
гою статті 15-1 Закону. Визначення понять «поточний рахунок із
спеціальним режимом використання», «енергопостачальник»,
«споживач енергії» також вміщено у статті 1 Закону.

[Лист вій 25.02.98 р. № 01-8/73 «Про Закон України «Про елект­роенергетику»].

14. Уповноваженим банком, який обслуговує поточні ра­
хунки із спеціальним режимом використання учасників опто-

406

вого ринку електричної енергії, є Промінвестбанк (постанова Кабінету Міністрів України від 29.11.2001 № 1592 «Про виз­начення уповноваженого банку»). Перелік енергопостачаль-них компаній та їх структурних підрозділів, яким відкриті по­точні рахунки із спеціальним режимом використання для роз­рахунків за електроенергію в установах Промінвестбанку, за­тверджено постановою Національної комісії регулювання еле­ктроенергетики України від 05.12.2001 № 1205 «Про Перелік розподільчих рахунків енергопостачальних компаній та їх структурних підрозділів» (з подальшими змінами).

[Лист від 25.02.98 р. № 01-8/73 «Про Закон України «Про елект­роенергетику»].

15. На поточні рахунки із спеціальним режимом викорис­
тання не може бути звернено стягнення за зобов'язаннями
учасників оптового ринку електричної енергії, і операції на
цих рахунках не підлягають призупиненню (частини шоста і
сьома статті 15-1 Закону). Акти органів державної виконавчої
влади, які порушують зазначені приписи Закону, повинні виз­
наватися недійсними незалежно від того, чи відповідають такі
акти вимогам інших норм чинного законодавства.

[Лист від 25.02.98 р. № 01-8/73 «Про Закон України «Про елект­роенергетику»].

16. Частиною другою статті 24 Закону України «Про елек­
троенергетику» передбачено, що енергопостачальники, які
здійснюють постачання електричної енергії на закріпленій те­
риторії, не мають права відмовити споживачу, який розташо­
ваний на цій території, в укладенні договору на постачання
електричної енергії. Отже за наявності такої відмови спожи­
вач вправі звернутися до арбітражного суду із заявою про спо­
нукання відповідного енергопостачальника до укладення до­
говору на постачання електричної енергії.

[Лист від 25.02.98 р. № 01-8/73 «Про Закон України «Про елект­роенергетику»].

17. Згідно з частиною сьомою статті 27 Закону України
«Про електроенергетику» санкції, передбачені частиною вось­
мою статті 24, частинами третьою, четвертою і п'ятою статті 26
та частиною третьою цієї статті, застосовуються в порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України. Ці санкції виз­
начено постановою Кабінету Міністрів України від 19.07.2000

407

№ 1139 «Про затвердження Порядку застосування санкцій за порушення законодавства про електроенергетику». У разі не­згоди з відповідним актом Національної комісії регулювання електроенергетики України - постановою про призначення керуючого (тимчасової адміністрації) енергопостачальника або рішенням про зупинення дії чи про анулювання ліцензії на провадження підприємницької діяльності з постачання елект­ричної енергії на певній території - енергопостачальник не позбавлений права на звернення до арбітражного суду із за­явою про визнання такого акта недійсним.

[Лист від 25.02.98 р. № 01-8/73 «Про Закон України «Про елект­роенергетику»].

18. Відповідно до пункту 8.2 Правил користування елект­
ричною енергією, затверджених постановою Національної
комісії з питань регулювання електроенергетики України від
31.07.96 № 28 (зареєстровано в Мін'юсті України 02.08.96 за
№ 417/1442), розрахунки зі споживачами електроенергії
здійснюються або за роздрібними цінами, затвердженими
НКРЕ, або за договірною ціною. Згідно з пунктами 8.16 та
8.17 названих вище Правил у разі виявлення у споживача по­
шкоджень приладів обліку електроенергії енергопостачальна
організація здійснює перерахунок за користування електро­
енергією за час з дня останньої перевірки, але не більше як у
межах строку позовної давності, а у випадках, передбачених аб­
зацом другим пункту 8.17-3 дня відкриття споживачеві особи­
стого рахунку і теж у межах строків позовної давності. Порядок
оплати нарахованої енергопостачальною організацією електро­
енергії визначений пунктом 8.19 цих же Правил.

[п.2 Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

19. Відповідно до пункту 20 Правил надання населенню по­
слуг з водо-, теплопостачання та водовідведення, затвердже­
них постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.97
№ 1497, обсяг використаної води може обраховуватися як ви­
ходячи з середньомісячної витрати за два попередніх місяці,
так і за нормативами, затвердженими місцевими органами
державної виконавчої влади. Проте слід мати на увазі, що
згідно з пунктом 19 цих же Правил справляння плати за нор-

408

мами за наявності в будинку засобів побудинкового чи по-квартирного обліку не допускається за винятком випадків, пе­редбачених пунктами 13 і 18 цих Правил.

/я.З Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

20. Постанова Кабінету Міністрів України від 18.12.98 № 1998 «Про удосконалення порядку формування цін» не містить вказівок щодо будь-яких перерахунків зі споживача­ми продукції за минулі роки - у ній ідеться лише про приве­дення ціни на продукцію у відповідність з її реальною собівартістю з урахуванням питомої ваги імпортних сировини і матеріалів, використаних у виготовленні продукції та сплаче­них в іноземній валюті станом на 01.12.98.

[п.6 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

10.10. ІНШІ ВИДИ ДОГОВОРІВ

1. В практиці вирішення спорів, пов'язаних з виконанням зо­
бов'язань за договором схову, виникло питання щодо переходу до
охоронця права власності на предмет договору у разі втрати остан­
нього і наступного його відшукання та сплати у зв'язку з втратою
вартості втраченого предмета другій стороні. Чинним законодавст­
вом не передбачено, що у охоронця за договором схову виникає
право власності на втрачене ним майно у разі відшкодування
другій стороні його вартості. Тому якщо після сплати вартості
втраченого майна воно буде відшукане і повернене охоронцеві,
власник має право вимагати від охоронця повернення свого майна

[п.4Листа від 07.04.94р. №01-8/237 «Про деякі питання застосу­вання чинного законодавства при вирішенні спорів»].

2. Пунктом 9-м Примірного договору охорони об'єктів, затвер­
дженого наказом Міністра внутрішніх справ України від 22.07.92
№496, передбачений обов'язок володільця об'єкту надавати
співробітникам охорони житлову площу, в т. ч. місця в гуртожит­
ках, та забезпечувати цих співробітників і членів їх сімей
поліклініками, лікарнями тощо на загальних з робітниками і служ­
бовцями охоронюваного об'єкту підставах. У зв'язку із заперечен­
нями проти цих вимог володільців об'єктів виникло питання щодо
правомірності таких вимог, на яке Вищий арбітражний суд Ук­
раїни відповів: із зазначеного питання слід керуватись пунктом 20
Положення про Державну службу охорони при Міністерстві
внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів
України від 10 серпня 1993 року №615, відповідно до якого влас­
ник може надавати працівникам Служби охорони, які безпосеред­
ньо несуть службу по охороні об'єкта, житло чи місця в гуртожит­
ках за рахунок власних коштів або коштів Служби охорони. Отже,
законодавством України не встановлений обов'язок власника
об'єкта надавати працівникам Служби охорони житло або інші по­
слуги, перелічені в зазначеному Положенні.

[п.5Листа від 07.04.94р. №01-8/237 «Про деякі питання застосу­вання чинного законодавства при вирішенні спорів»].

3. Довіритель зобов'язаний виплатити повіреному винагороду за
договором доручення, якщо це передбачено відповідним договором.

[п.З Листа від 11.12.2000р. №01-8/737 «Про практику вирішення окремих категорій спорів»].

410

11. ВИЗНАННЯ УГОД НЕДІЙСНИМИ

1. Захист права державної власності, повного господарсь­
кого відання та оперативного управління цією власністю
здійснюється арбітражним судом, зокрема, при вирішенні пи­
тання про відповідність укладених угод чинному законодавст­
ву. Наприклад, регіональне відділення Фонду державного
майна уклало з організацією орендарів договір оренди цілісно­
го майнового комплексу, передача в оренду якого згідно з Де­
кретом Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 року
№ 26-92 не допускається. В наведеному випадку суд визнає та­
ку угоду недійсною з наслідками, передбаченими статтею 48
Цивільного кодексу України.

[п.4 Роз'яснення від 02.04.94 р. № 02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»].

2. Недійсною є також угода, укладена юридичною особою в
суперечності з встановленими цілями ЇЇ діяльності (стаття 50
Цивільного кодексу України). Що ж до захисту права держав­
ної власності, то цю статтю слід застосувати при вирішенні гос­
подарських спорів, пов'язаних з визнанням недійсними угод,
укладених підприємством (організацією) в суперечності з його
статутом або Положенням. Такою угодою, наприклад, може бу­
ти договір купівлі-продажу закріпленого за підприємством бу­
динку або здачі його в оренду всупереч умові статуту про забо­
рону здійснювати зазначені дії.

[п.4 Роз'яснення від 02.04.94 р. № 02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»-].

2. У вирішенні питання про чинність господарського догово­ру, проект якого не був завізований тією чи іншою посадовою особою підприємства, установи чи організації, що його уклала, арбітражному суду слід виходити з такого. Візування проекту господарського договору є внутрішньою (всередині підприємства, установи чи організації) погодження цього проек­ту в порядку підготовки його до підписання. Тому за відсутності візи посадової особи (головного чи старшого бухгалтера, юрис­консульта тощо) господарський договір, укладений підприємством, установою чи організацією через свої органи, які

411

діяли в межах прав, наданих їм законом або статутом (стаття 29 Цивільного кодексу України), не може бути визнаний недійсним. [п.2 Листа від 07.04.94 р. № 01-8/237 «Про деякі питання засто­сування чинного законодавства при вирішенні спорів»].

3. Якщо структурна одиниця банку (відділення, філія)
одержала від банку належним чином оформлені повноваження
на укладання кредитних договорів від імені банку, відсутність в
тексті договору посилання на те, що цей договір укладений від
імені банку за наданими повноваженнями не може бути підста­
вою для визнання договору недійсним. За цих обставин слід
вважати, що договір укладений від імені банку.

[п.2 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

4. Якщо структурна одиниця банку не одержала відповідних
повноважень і уклала кредитний договір від імені банку, а ос­
танній у подальшому письмово схвалив цю угоду, то у таких ви­
падках слід керуватись статтею 63 Цивільного кодексу України.

[п.2 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

5. Якщо структурна одиниця одержала від юридичної осо­
би, до складу якої вона входить, належним чином оформлені
повноваження на укладання від її імені договорів гарантії або
поруки, то обставина, що в тексті договору відсутні посилання
на те, що такий договір укладений від імені юридичної особи за
наданими повноваженнями, само по собі не може бути підста­
вою для визнання договору недійсним. У таких випадках слід
вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.

[п.5.4 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

6. Якщо при вирішенні спору, пов'язаного з виконанням
умов договору щодо предмету застави, буде встановлено, що
належне позичальникові кредиту державне майно передано в
заставу з порушенням вимог Закону, то за таких обставин слід
застосовувати статтю 48 Цивільного кодексу України.

[п.8.1 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

412

,

7. Недотримання вимог щодо форми договору застави та
його нотаріального посвідчення тягне за собою недійсність до­
говору з наслідками, передбаченими законодавством (статті
13,14 Закону України «Про заставу», стаття 48 Цивільного ко­
дексу України). Отже, якщо умови щодо застави нерухомого
майна, транспортних засобів, космічних об'єктів, передбачені
у кредитному договорі, то цей договір має бути нотаріально
посвідчений. У протилежному випадку умови договору щодо
застави слід визнавати недійсними.

[п.8.2 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

8. Встановлений статтею 20 Закону України «Про привати­
зацію майна невеликих державних підприємств (малу прива­
тизацію)» строк є присіяним і до нього не можуть застосовува­
тись правила щодо перебігу та поновлення строків позовної
давності. Цей строк встановлено для визнання недійсними
угод, пов'язаних з організацією та проведенням аукціону, кон­
курсу, тому він не стосується договору купівлі-продажу
об'єкта приватизації, що укладається за результатами
аукціону, конкурсу. Щодо визнання недійсними таких дого­
ворів повинні застосовуватись загальні правила, встановлені
нормами глави 3 Цивільного кодексу України.

[п.З Листа від 26.06.95 р. № 01-8/453 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

9. Угоди, укладені за результатами конкурсу, можуть визна­
ватися недійсними з підстав, передбачених статтею 22 Закону
України «Про приватизацію невеликих державних
підприємств (малу приватизацію)», а також за правилами гла­
ви 3 Цивільного кодексу України. Відсутність рішення органу
приватизації про затвердження протоколу конкурсної комісії
не може бути підставою для визнання недійсним договору
купівлі-продажу, укладеного між органом приватизації і по­
купцем, оскільки укладання такого договору фактично є зго­
дою продавця з результатами конкурсу. Крім того, рішення ор­
гану приватизації про затвердження протоколу конкурсної
комісії є актом ненормативного характеру.

[п.4.1 Листа від 10.06.96р. № 01-8/207 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

413

10. Саме лише визнання арбітражним судом недійсними
установчих документів підприємства та/або рішення про
створення підприємства, а також прийняття арбітражним су­
дом рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта
підприємницької діяльності не є підставою для того, щоб вва­
жати недійсними угоди, укладені таким підприємством з
іншими підприємствами чи організаціями до моменту виклю­
чення його з державного реєстру.

/га.22 Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

11. Відповідно до статті 41 Закону України «Про госпо­
дарські товариства» до компетенції загальних зборів
акціонерного товариства віднесено не укладення договорів,
а затвердження договорів, укладених на суму, що перевищує
вказану в статуті товариства. Таким чином, лише недодер­
жання встановленого установчими документами порядку, за
яким потрібне затвердження кредитного договору, підписа­
ного головою правління банку без порушення наданих йому
повноважень, не може бути підставою для визнання такого
договору недійсним.

[п.4 Листа від 24.01.97р. № 01-8/23 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

12. Домовленість сторін про розірвання договору не ви­
ключає проведення між ними розрахунків за зобов'язаннями,
що виникли до розірвання договору, у тому числі застосуван­
ня заходів майнової відповідальності за невиконання чи не­
належне виконання цих зобов'язань. Недійсна ж угода за за­
гальним правилом вважається недійсною з моменту її укла­
дення (стаття 59 Цивільного кодексу України) і не створює
будь-яких правових наслідків. Таким чином, якщо сторони
домовились про розірвання договору до вирішення спору,
пов'язаного з визнанням цього договору недійсним,
арбітражний суд повинен вирішити такий спір по суті неза­
лежно від домовленості сторін.

[п.2 Листа від 24.01.97 р. № 01-8/25 «Про окремі рішення, прий­няті нарадою з питань арбітражної практики»].

13.У разі відсутності у суб'єкта господарювання ліцензії на здійснення певної господарської діяльності договір, безпосе-

414

редньо пов'язаний з такою діяльністю, повинен бути визнаний недійсним на підставі статті 48 Цивільного кодексу України, оскільки він не відповідає вимогам закону.

[п.7 Листа від 15.05.97р. № 01-8/167 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

14. Арбітражні суди, вирішуючи спори, що виникають у
процесі укладання чи виконання договорів, пов'язаних з
підприємницькою діяльністю, зобов'язані перевіряти її
відповідність чинному законодавству і в разі відсутності у
суб'єкта підприємництва ліцензії або торгового патенту визна­
вати такі договори недійсними, оскільки вони не відповідають
вимогам Закону (стаття 48 Цивільного кодексу України).

[п.7 Роз'яснення від 06.08.97 р. № 02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

15. Якщо арбітражний суд встановить, що угоду укладено
на такий вид діяльності, підприємництво в якому не застосо­
вується (статті 3 і 4 Закону України «Про підприємництво»),
цю угоду слід визнавати недійсною як таку, що суперечить за­
кону або інтересам держави з наслідками, передбаченими
статтями 48 чи 49 Цивільного кодексу України, залежно від
обставин і матеріалів справи.

[п.7 Роз'яснення від 06.08.97 р. № 02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

15. Передбачений частиною другою статті 20 Закону Ук­
раїни «Про приватизацію невеликих державних підприємств
(малу приватизацію)» місячний строк для подання заяв про
визнання недійсними угод, укладених на аукціоні, конкурсі,
встановлено, по-перше, для певного кола суб'єктів пра­
вовідносин, пов'язаних з приватизацією (учасників аукціону,
конкурсу та органів приватизації), по-друге, виключно щодо
тих випадків, які наведені у частині першій цієї статті. Позов
про визнання укладеної на аукціоні, конкурсі угоди недійсною
може бути поданий іншою особою та/або з інших підстав, ніж
зазначені у статті 20 названого Закону.

[п.8 Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

16. Перелік джерел формування майна та коштів бла­
годійних організацій визначений статтею 19 Закону України

415

«Про благодійництво та благодійні організації». Джерелом формування майна та коштів благодійної організації не мо­жуть бути кошти, одержані від здійснення діяльності, що пе­редбачає одержання прибутків. Відповідно до частини другої і третьої статті 19 Закону джерелом формування майна та коштів благодійної організації не можуть бути кредити. Май­но і кошти благодійної організації не можуть бути предметом застави. Угоди, укладені з порушенням названих вимог Зако­ну, можуть визнаватися недійсними на підставі статті 48 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.98 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»].

17. Згідно з частиною четвертою статті 21 Закону України
«Про благодійництво та благодійні організації» надходження
благодійної організації від фінансової діяльності спрямову­
ються винятково на благодійництво і забезпечення госпо­
дарської діяльності у розмірах та порядку, передбачених цим
Законом. Отже, укладені благодійницькою організацією уго­
ди, пов'язані з використанням названих надходжень на будь-
які інші цілі, крім зазначених у цій нормі Закону та в статутах
(положеннях) відповідних організацій, можуть бути визнані
недійсними з урахуванням конкретних обставин справи на
підставі статті 48 або статті 50 Цивільного кодексу України,
зокрема за позовами органів, на які покладено контроль за
діяльністю благодійних організацій (стаття 22 Закону).

[Лист від 14.01.98 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»].

18. Приватизація об'єктів електроенергетики здійснюється
відповідно до законодавства України про приватизацію, але з
урахуванням особливостей, визначених Законом. Зокрема, у
разі приватизації об'єктів електроенергетики Кабінет
Міністрів України за поданням Фонду державного майна Ук­
раїни приймає рішення про закріплення у державній влас­
ності пакета акцій акціонерних товариств, створених на базі
об'єктів електроенергетики. Окрім того, не підлягає привати­
зації майно, що забезпечує цілісність об'єднаної енергетичної
системи України та централізоване диспетчерське (оператив­
но-технологічне) управління, магістральні і міждержавні еле­
ктричні мережі, а також майно наукових установ загальнодер-

416

жавного значення (частина третя і четверта статті 6 Закону України «Про електроенергетику»). Будь-які угоди, спрямо­вані на приватизацію об'єктів електроенергетики з порушен­ням зазначених вимог Закону, повинні визнаватися недійсни­ми на підставі статті 48 Цивільного кодексу України.

[Лист від 25.02.98р. № 01-8/73 Про Закон України «Про електро­енергетику»].

19. Майно торгово-промислових палат використовується
для забезпечення їх статутної діяльності (пункт 3 статті 12 За­
кону України «Про торгово-промислові палати в Україні»).
Отже, у разі укладення торгово-промисловою палатою угод у
суперечності з встановленими цілями її діяльності (статті З
Закону), такі угоди можуть визнаватися недійсними на
підставі статті 50 Цивільного кодексу України.

[Лист від 05.03.98р. № 01-8/80 «Про Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»].

20. Не можуть бути об'єктами лізингу об'єкти оренди держав­
ного майна, зазначені у статті 4 Закону України «Про оренду
державного та комунального майна», крім окремого індивіду­
ально визначеного майна державних підприємств, земельні
ділянки та інші природні об'єкти. Договір лізингу, укладений з
порушенням вимог згаданої норми Закону, може бути визнаний
недійсним з урахуванням конкретних обставин справи на
підставі статті 48 або статті 49 Цивільного кодексу України.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

21. Закон України «Про лізинг» містить вимоги щодо
обов'язкової реєстрації у встановленому Кабінетом Міністрів
України порядку договорів лізингу у разі, якщо об'єктом
лізингу є державне майно або договір майнового лізингу пе­
редбачає залучення державних коштів чи для забезпечення
виконання лізингового договору надаються державні гарантії.
Згідно з пунктом 1 статті 21 Закону відповідні договори, не за­
реєстровані у встановленому порядку, визнаються недійсни­
ми. У вирішенні пов'язаних з цим спорів слід застосувати як
підставу визнання договору недійсним саме зазначену норму
Закону; що ж до наслідків визнання договору недійсним, то
вони визначаються відповідно до частини другої статті 48
Цивільного кодексу України.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

272-304 417

22. Для правильного вирішення спору про визнання
недійсним договору, пов'язаного з відчуженням об'єкту кому­
нальної власності, арбітражному суду слід з'ясувати, хто є
власником предмета цього договору, а в разі необхідності - пе­
ресвідчитись у наявності рішень сесій відповідних рад про де­
легування їх повноважень у цих питаннях обласній раді.

[п.З Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

23. Відчуження майна особою, яка фактично не була його
власником, є підставою для визнання відповідної угоди
недійсною.

[п.4 Листа від 14.10.98 р. № 01-8/393 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

24. Відчуження майна без згоди його власника не допус­
кається. Порушення цієї вимоги тягне за собою визнання
відповідної угоди недійсною.

[п.6 Листа від 14.10.98 р. № 01-8/393 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

25. Якщо Фонд державного майна України чи його
регіональне відділення дали дозвіл на укладення договору
оренди після його оформлення сторонами, у арбітражного
суду немає правових підстав визнавати такий договір
недійсним тільки з цієї причини. Якщо судом будуть вияв­
лені інші порушення чинного законодавства, що є підставами
для визнання договору оренди недійсним чи не укладеним,
арбітражний суд повинен оцінювати їх у сукупності та прий­
мати рішення за результатами такої оцінки (глава III
Цивільного кодексу України).

[п.1.1 Листа від 14.10.98 р. № 01-8/391 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

26. За змістом статей 197, 198 Цивільного кодексу України
внаслідок уступки вимоги до нового кредитора від первісного
переходить право в повному обсязі. Тому, якщо договір про ус-
тупку вимоги містить пункти, які передбачають залишення за
первісним кредитором певного обсягу прав стосовно боржни-

418

ка або встановлюють зобов'язання нового кредитора щодо первісного (наприклад, повернути йому повністю або частко­во витребувані від боржника кошти чи інше майно), арбітраж­ний суд з урахуванням обставин та матеріалів справи може визнати зазначений договір недійсним повністю чи у певній частині на підставі статті 48 або частини другої статті 58 Цивільного кодексу України (удавана угода). В останньому випадку справа підлягає розгляду по суті із застосуванням правил, що регулюють саме ту угоду, яку сторони мали на увазі. Якщо така угода суперечить закону, вона також має бу­ти визнана недійсною.

[п.7Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

27. Стаття 6 Закону України «Про оренду землі» містить
перелік осіб, які можуть бути орендарями землі. Згідно з ча­
стиною третьою цієї статті орендарями земельних ділянок
сільськогосподарського призначення для ведення товарно­
го сільськогосподарського виробництва можуть бути лише
ті юридичні особи, установчими документами яких перед­
бачено здійснення цього виду діяльності. Порушення вимог
згаданої норми може бути підставою для визнання догово­
ру оренди землі недійсним згідно зі статтею 50 Цивільного
кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

28. Перелік істотних умов договору оренди землі наведено
у частині другій статті 14 Закону України «Про оренду землі».
Необхідно мати на увазі, що згідно із частиною третьою цієї ж
статті відсутність у договорі оренди землі хоча б однієї з істот­
них умов, а також порушення вимог статей 4 - 7, 9, 13, 15 За­
кону є підставою для визнання договору недійсним. Пов'язані
з цим правові наслідки мають визначатися з урахуванням об­
ставин і матеріалів конкретної справи відповідно до вимог
розділу 3 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

29. У разі визнання недійсним договору оренди земельної
ділянки одержана орендодавцем орендна плата за фактичний

419

строк оренди землі не повертається (частина четверта статті 19 Закону України «Про оренду землі»).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

30. Орендар не вправі укладати угоди, пов'язані з
купівлею-продажем, даруванням, заставою орендованої зе­
мельної ділянки, а також її обміном. Відповідні угоди мають
визнаватися недійсними на підставі статті 114 Земельного ко­
дексу України із застосуванням наслідків, передбачених стат­
тею 48 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

31. Угода може бути визнана недійсною з підстав, передбаче­
них законом. Загальні підстави і наслідки недійсності угод вста­
новлені статтею 48 Цивільного кодексу України (далі -
Цивільний кодекс), за якою недійсною визнається угода, що не
відповідає вимогам закону. Правило, встановлене цією нормою,
повинно застосовуватись в усіх випадках, коли угода вчинена з
порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, які вста­
новлюють спеціальні підстави та наслідки недійсності угод, зок­
рема статей 49, 50, 56, 57, 58 Цивільного кодексу, абзацу другого
пункту 6 статті 29 Закону України «Про приватизацію держав­
ного майна», пункту 2 статті 20 Закону України «Про привати­
зацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»,
пункту 3 статті 14 Закону України «Про оренду землі» тощо.

[п.1 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

32. Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, гос­
подарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з
якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання
відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимо­
гам закону; додержання встановленої форми угоди; право­
здатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає непра­
вомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення
для правильного вирішення спору.

[п.1 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

33. За загальним правилом невиконання чи неналежне ви­
конання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді

420

визнання угоди недійсною. У такому разі заінтересована сто­рона має право вимагати розірвання договору або застосуван­ня інших передбачених законом чи договором наслідків, а не визнання угоди недійсною. Водночас законом можуть перед­бачатися випадки, коли порушення законодавства, допущені під час виконання договору, є підставою для визнання його недійсним (зокрема, пункт 5 статті 27 Закону України «Про приватизацію державного майна»).

[п.1 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Дро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

34. У процесі вирішення спору сторони можуть самі усуну­
ти у встановленому порядку порушення, які могли б потягти
за собою визнання договору недійсним, зокрема, шляхом ук­
ладення нового договору; внесення змін до договору, який не
відповідає закону у певній частині; погодження його з
відповідним державним органом, якщо це необхідно для дано­
го договору, а таке погодження раніше не було здійснено тощо.
Сторони також не позбавлені права укласти угоду про внесен­
ня змін до договору з метою приведення його у відповідність
із законом або про розірвання договору.

[п.2 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

35. Угоди, які містять порушення закону, не породжують
будь-яких бажаних сторонами результатів, незалежно від
рішення суду і волі сторін та їх вини в укладенні протизакон­
ної угоди. Правові наслідки таких угод настають лише у ви­
гляді повернення сторін у початковий стан або в інших фор­
мах, передбачених законом. Це, зокрема, угоди, які підпадають
під ознаки статей 48,49,50,58 Цивільного кодексу, а також ук­
ладені з порушенням форми, якщо законом спеціально перед­
бачено таку форму (стаття 46 і частина перша статті 47
Цивільного кодексу).

[п.З Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

36. Окрему категорію становлять угоди, які можуть бути
визнані недійсними лише у судовому порядку за позовом
заінтересованої особи, прокурора чи його заступника. Якщо
відповідну угоду не визнано недійсною у зазначеному поряд­
ку, вона має такі ж правові наслідки, як і будь-яка дійсна уго-

421

да. До згаданих угод належать, зокрема, такі, що укладені внаслідок помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною (статті 56, 57 Цивільного кодексу).

[п.3.1 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

37. За загальним правилом угода, визнана недійсною, вва­
жається такою з моменту її укладення (частина перша статті
59 Цивільного кодексу). Це стосується і згаданих раніше угод,
визнаних недійсними у судовому порядку. Виняток з цього
правила становлять угоди, зі змісту яких випливає, що вони
можуть бути припинені лише на майбутнє, оскільки неможли­
во повернути усе одержане за ними, наприклад, вже здійснене
користування за договором майнового найму, зберігання за до­
говором схову тощо. У такому випадку одночасно з визнанням
угоди недійсною господарський суд повинен зазначити у
рішенні, що вона припиняється лише на майбутнє (частина
друга статті 59 Цивільного кодексу).

[п.3.2 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»-].

38. Визнання угоди недійсною як з моменту її укладення,
так і лише на майбутнє тягне, залежно від підстав такого виз­
нання, майнові наслідки, передбачені статтями 48 - 58
Цивільного кодексу.

[п.3.2 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

39. Якщо угода визнається недійсною лише на майбутнє
господарським судам слід виходити з того, що у відповідних
випадках порушені (оспорювані) права і охоронювані законом
інтереси сторони за угодою, які виникли до визнання її
недійсною, підлягають судовому захистові на загальних
підставах.

[п.3.2 Роз'яснення від 12.03.99р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

40. Оскільки домовленість сторін про розірвання угоди не
виключає проведення між сторонами розрахунків за зо­
бов'язаннями, що виникли до розірвання угоди, у тому числі
застосування заходів майнової відповідальності за невиконан­
ня (неналежне виконання) зобов'язань, це не позбавляє сторо-

422

ни права на звернення в подальшому з позовом про визнання такої угоди недійсною.

[п.3.2 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

41. Недійсні угоди, як правило, не породжують для сторін
прав та обов'язків, тому до вимог про визнання недійсними та­
ких угод строки позовної давності не застосовуються. Однак
необхідно мати на увазі, що до вимог про визнання недійсними
угод, які можуть бути визнані такими лише за позовами осіб,
зазначених у статтях 56 і 57 Цивільного кодексу, діють загальні
правила щодо строку позовної давності, оскільки спеціальних
правил стосовно цих випадків законодавство не передбачає.

[п.3.3 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

42. Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне
за собою недійсність угоди лише у разі, якщо такий наслідок
прямо зазначений у законі (стаття 45 Цивільного кодексу).
Виходячи з цього, господарський суд, приймаючи рішення про
недійсність угоди, укладеної сторонами з порушенням уста­
новленої законом форми, повинен керуватися законодавчим
актом, який прямо передбачає такі наслідки порушення фор­
ми даного виду угод. Зокрема, недійсними внаслідок недодер­
жання простої письмової форми є угоди про неустойку і пору­
ку (статті 180, 191 Цивільного кодексу), заставу (стаття 13 За­
кону України «Про заставу»).

[п.6 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

43. У зв'язку з недодержанням нотаріальної форми визна­
ються недійсними лише такі угоди, які відповідно до закону
підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню у по­
рядку, встановленому Законом України «Про нотаріат».
Вирішуючи відповідні спори, господарські суди повинні пе­
ревіряти, чи підлягала укладена угода такому посвідченню та
чому сторона за договором ухилилася від нотаріального
посвідчення угоди.

[п.7 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

44. Якщо однією з сторін угода виконана повністю або ча­
стково, а друга сторона ухиляється від нотаріального

423

посвідчення угоди, господарський суд на підставі частини дру­гої статті 47 Цивільного кодексу вправі за позовом сторони, яка виконала угоду, визнати таку угоду дійсною. Судове рішення у цьому випадку замінює нотаріальне посвідчення. Однак, якщо угода містить протиправні умови, відповідний позов не може бути задоволений.

[п.7 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

45. Чинне законодавство передбачає реєстрацію угод окре­
мих видів. Так, відповідно до статті 23 Закону України «Про
приватизацію невеликих державних підприємств (малу при­
ватизацію)» договір купівлі-продажу державного майна
підлягає реєстрації відповідною місцевою радою. Угода, укла­
дена з порушенням правил щодо обов'язкової державної
реєстрації, може бути визнана недійсною лише у тому випад­
ку, коли такі наслідки прямо передбачені нормативним актом.

[п.8 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

46. Якщо незареєстрована угода повністю або частково вико­
нана, а сторона, яка одержала виконання, ухиляється від держав­
ної реєстрації цієї угоди, друга сторона має право звернутися до
господарського суду за захистом своїх інтересів. У цьому випад­
ку суд може визнати угоду, що не пройшла державної реєстрації,
дійсною, і такого рішення достатньо для виникнення у реєстру­
ючого органу обов'язку щодо здійснення державної реєстрації
угоди, незважаючи на волю другої сторони. Таке рішення мож­
ливе лише у випадку, коли відповідна угода укладена за встанов­
леною формою, а її зміст відповідає вимогам закону.

[п.8 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

47. Якщо сторонами угоди, пов'язаної з переходом права
власності (повного господарського відання) на майно, не до­
тримано вимог нормативних актів стосовно реєстрації майна,
наприклад, правил державної реєстрації об'єктів нерухомого
майна, транспортних засобів тощо, то сама лише ця обставина
не є підставою для визнання відповідної угоди недійсною,
оскільки реєстрація майна не є елементом форми угоди.

[п.8 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

424

48. Як правило, письмова угода укладається шляхом скла­
дання документа, що визначає її зміст, і підписується безпосе­
редньо особою, від імені якої вона укладена або іншою особою,
яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі,
довіреності, установчих документах. Для укладення угод орга­
ни юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони
діють в межах повноважень, наданих законом, іншим право­
вим актом або установчими документами.

[п.9 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Яро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

49. Підписання особою (органом юридичної особи) угоди
без відповідних повноважень, а також з порушенням наданих
їй повноважень може згідно зі статтею 48 Цивільного кодексу
бути підставою для визнання укладеної угоди недійсною як
такої, що не відповідає вимогам закону.

[п.9 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

50. Письмова угода може бути укладена від імені юридич­
ної особи її представником на підставі довіреності, закону або
адміністративного акта. Особа, призначена повноважним ор­
ганом виконуючим обов'язки керівника підприємства, устано­
ви чи організації, під час укладення угод діє у межах своєї ком­
петенції без довіреності. Що ж до кола повноважень відособ­
леного підрозділу юридичної особи стосовно укладення угод
від імені цієї особи, то воно визначається її установчими доку­
ментами, положенням про відособлений підрозділ, яке затвер­
джене юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у
встановленому порядку керівникові цього підрозділу.

[п.9.1 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

51. Угода, укладена представником юридичної особи або
керівником ЇЇ відособленого підрозділу без належних повно­
важень на її укладення або з перевищенням цих повнова­
жень, повинна бути визнана недійсною як така, що не
відповідає вимогам закону. Оскільки сторона, з якою укла­
дено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у
представника другої сторони відповідних повноважень, то її
засновані на цій угоді вимоги до другої сторони (від імені
якої укладено угоду) задоволенню не підлягають. При цьому

425

припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, зна­ла або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відособленого підрозділу повноважень на укладення угоди, грунтується на її обов'яз­ку перевіряти такі повноваження.

[п.9.1 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

52. Наступне схвалення юридичною особою угоди, укла­
деної від її імені представником, який не мав належних по­
вноважень, робить її дійсною з моменту укладення. Доказа­
ми такого схвалення можуть бути відповідне письмове звер­
нення до другої сторони угоди чи до її представника (лист,
телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дій, які
свідчать про схвалення угоди (прийняття її виконання,
здійснення платежу другій стороні і т. ін.). У такому випад­
ку вимога про визнання угоди недійсною з мотивів відсут­
ності належних повноважень представника на укладення
угоди задоволенню не підлягає.

[п.9.2 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

53. Якщо керівник відособленого підрозділу юридичної
особи мав відповідні повноваження, але у тексті угоди помил­
ково відсутні вказівки на те, що ЇЇ укладено від імені юридич­
ної особи, то сама лише ця обставина не може бути підставою
для визнання угоди недійсною. У таких випадках угоду слід
вважати укладеною від імені юридичної особи.

[п.9.2 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

54. За загальним правилом передбачені установчими доку­
ментами обмеження повноважень особи щодо укладення угод
у порівнянні з визначеними у довіреності, законі не повинні
впливати на відносини підприємства, установи, організації,
від імені якої укладено угоду, з іншими особами. Винятком є
випадки, коли сторона знала чи повинна була знати про існу­
ючі обмеження. Наприклад, продавець, укладаючи договір,
підписаний генеральним директором акціонерного товарист­
ва, знає про відповідні обмеження повноважень, оскільки є
акціонером товариства і брав участь у загальних зборах, якими
затверджено статут. У цих випадках угода може бути визнана

426

недійсною за позовом особи, в інтересах якої встановлено об­меження, але заявник повинен довести, що друга сторона зна­ла чи повинна була знати про існуючі обмеження.

[п.9.3 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

55. Відповідно до статті 41 Закону України «Про госпо­
дарські товариства» до компетенції загальних зборів акціонер­
ного товариства віднесено затвердження договорів (угод), укла­
дених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства. Цією
нормою передбачено не укладення договорів, а їх затвердження.
Тому якщо господарським судом буде з'ясовано, що установчи­
ми документами акціонерного товариства право органу цього то­
вариства на укладення договору не обмежено, тобто такий орган
підписав договір без порушення наданих йому повноважень, то
сам лише факт незатвердження договору після його підписання
не може бути підставою для визнання договору недійсним.

[п.9.4 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

56. На підставі статті 48 Цивільного кодексу недійсними
можуть визнаватися не лише угоди, які не відповідають зако­
ну, а й такі, що порушують вимоги указів Президента України,
постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативних
актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих,
зареєстрованих у встановленому порядку.

[п.10 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

57. Відповідність чи невідповідність угоди вимогам законо­
давства має оцінюватися господарським судом стосовно зако­
нодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. У разі
коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавст­
ва, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті,
що діяли в момент укладення угоди, сторони вправі керувати­
ся умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо ос­
танній не має зворотної сили.

[п.10 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

58. У разі відсутності у суб'єкта господарювання ліцензії на
провадження певного виду господарської діяльності договір,
безпосередньо пов'язаний з такою діяльністю, повинен бути

427

визнаний недійсним на підставі статті 48 Цивільного кодексу, оскільки він не відповідає вимогам закону.

[п.10 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

59. Необхідними умовами для визнання угоди недійсною
відповідно до статті 49 Цивільного кодексу є її укладення з ме­
тою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та на­
явність умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання
відповідних наслідків. До угод, що підпадають під ознаки статті
49 Цивільного кодексу, належать, зокрема, угоди, спрямовані на
незаконне відчуження або незаконне користування, розпоряд­
ження об'єктами права власності українського народу - землею
як основним національним багатством, що перебуває під особ­
ливою охороною держави, її надрами, іншими природними ре­
сурсами (статті 14,15 Конституції України, розділ II Закону Ук­
раїни «Про власність»), на придбання всупереч встановленим
правилам предметів, вилучених з обігу або обіг яких обмежено,
на приховування підприємствами, установами, організаціями чи
громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької
діяльності, від оподаткування доходів або використання майна,
що знаходиться у їх власності (користуванні), на шкоду інтере­
сам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.

[п.11 Роз'яснення від 12.03.99 р. JV? 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

60. Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати,
у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави
і суспільства мета укладення угоди, якою із сторін і в якій мірі ви­
конано угоду, а також вину сторін у формі умислу. Наявність
умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходя­
чи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідо­
млювати протиправність укладуваної угоди і суперечність її мети
інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допуска­
ли настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи
визначається як умисел тієї посадової або іншої фізичної особи,
що підписала договір від імені юридичної особи, маючи на це на­
лежні повноваження. За відсутності таких повноважень наявність
умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою.

[п.11 Роз'яснення вій 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

428

61. За змістом статті 49 Цивільного кодексу стягнення у до­
ход держави одержаного чи належного за угодою
здійснюється лише в тих випадках, коли завідомо суперечна
інтересам держави і суспільства угода була повністю або част­
ково виконана хоча б однією з сторін. Якщо за наявності умис­
лу сторін угода не була виконана, вона визнається недійсною
без застосування наслідків, передбачених цією статтею.

[п.11 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

62. Правоздатність будь-якої юридичної особи є спеціаль­
ною, оскільки визначається встановленими цілями її діяль­
ності (частина перша статті 26 Цивільного кодексу)
відповідно до закону та/або установчих документів даної юри­
дичної особи. Угода, укладена юридичною особою всупереч
цілям ЇЇ діяльності, є позастатутною і має визнаватися
недійсною на підставі статті 50 Цивільного кодексу. Позаста­
тутною є угода, укладена у суперечності з цілями, зазначени­
ми в установчих документах юридичної особи. У вирішенні
спорів господарським судам слід враховувати, що під цілями
юридичної особи треба розуміти не лише її основні виробни­
чо-господарські, соціальні та інші завдання, але також і не за­
боронені законом допоміжні операції, необхідні для досягнен­
ня основних цілей, що стоять перед юридичною особою. Коло
угод, які вправі укладати господарюючі суб'єкти, не визна­
чається якимось вичерпним переліком і не обмежується лише
тими угодами, що випливають з основного змісту їх діяль­
ності. Отже, підприємства та організації можуть укладати й
різноманітні угоди, які є похідними, супутніми їх основній
діяльності і випливають з цієї останньої.

[п.12 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

63. Господарські суди, вирішуючи спори, пов'язані з визна­
ченням змісту і меж правоздатності господарюючих суб'єктів,
повинні виходити з широкого розуміння тих цілей, які ці
суб'єкти переслідують у своїй діяльності. Тому недійсною на
підставі статті 50 Цивільного кодексу має визнаватися лише
така угода, яка прямо суперечить цілям юридичної особи, за­
значеним у законі, що регулює її діяльність, або в установчих
документах. Така угода є недійсною незалежно від наявності і

429

угоду, шляхом повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне зна­чення для угоди.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

68. Під насильством розуміється фізичний або психо­
логічний вплив на особу представника учасника угоди або йо­
го близьких з метою спонукання його до укладення угоди.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

69. Погроза може вважатися підставою для визнання угоди
недійсною, коли з обставин, які склалися на момент укладен­
ня угоди, вбачається, що відмова учасника угоди або його
представника від укладення угоди могло спричинити шкоду
законним інтересам зазначених осіб чи однієї з них.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»],

70. Зловмисна угода — це умисна змова представника однієї
сторони з другою стороною, внаслідок чого настають неспри­
ятливі наслідки для особи, від імені якої укладено договір.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

71. Мнима угода (стаття 58 Цивільного кодексу) є
недійсною незалежно від мети її укладення, оскільки сторони
такої угоди не мають на увазі настання правових наслідків, що
породжуються відповідною угодою. Такою може бути визнана
будь-яка угода, в тому числі здійснена у нотаріальній формі.
Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання мнимої
угоди, господарський суд приймає рішення лише про визнан­
ня угоди недійсною без застосування будь-яких наслідків. У
разі коли за мнимою угодою було передано якесь майно, сто­
рони не позбавлені права звернутися з позовами про його ви­
требування, тому що у зв'язку з відсутністю у такої угоди
будь-яких правових наслідків, сторони повинні бути приве­
дені до попереднього стану.

[п.14 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

72. Встановивши у розгляді справи, що певну угоду укладено
з метою приховати іншу угоду (удавана угода), господарський

431

форми вини учасників угоди в її укладенні. Оскільки норми щодо спеціальної правоздатності юридичних осіб мають імпе­ративний характер, сторона позбавлена можливості оспорюва­ти визнання угоди недійсною, посилаючись на те, що вона не знала і не повинна була знати про обмеження правоздатності другої сторони за угодою.

[п.12 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

64. Вимоги про визнання недійсними угод, укладених
внаслідок помилки, розглядаються господарськими судами за
позовом сторони, яка діяла під впливом помилки (стаття 56
Цивільного кодексу), а укладені внаслідок обману, погрози, зло­
вмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною
- за позовом підприємства, установи, організації, що потерпіла
від цих протиправних дій (стаття 57 Цивільного кодексу).

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

65. Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприй­
няття стороною за угодою предмета чи інших істотних умов
угоди, що вплинуло на ЇЇ волевиявлення, за відсутності якого
можна вважати, що угода не була б укладена. Помилка повин­
на мати суттєве значення, зачіпати природу угоди або такі
якості її предмета, які значно знижують можливість його ви­
користання за призначенням. Помилка в мотивах угоди, а та­
кож неправильна уява про норму права не підпадають під оз­
наки статті 56 Цивільного кодексу.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

66. У вирішенні спорів про визнання угод недійсними на
підставі статті 57 Цивільного кодексу господарські суди по­
винні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задово­
лені за умови доведеності фактів обману, насильства, погрози,
зловмисної угоди представника однієї сторони з другою сторо­
ною і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням
другої сторони щодо укладення угоди.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

67. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману
представника підприємства, установи, організації, що уклала

430

форми вини учасників угоди в ЇЇ укладенні. Оскільки норми щодо спеціальної правоздатності юридичних осіб мають імпе­ративний характер, сторона позбавлена можливості оспорюва­ти визнання угоди недійсною, посилаючись на те, що вона не знала і не повинна була знати про обмеження правоздатності другої сторони за угодою.

[п.12 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

64. Вимоги про визнання недійсними угод, укладених
внаслідок помилки, розглядаються господарськими судами за
позовом сторони, яка діяла під впливом помилки (стаття 56
Цивільного кодексу), а укладені внаслідок обману, погрози, зло­
вмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною
- за позовом підприємства, установи, організації, що потерпіла
від цих протиправних дій (стаття 57 Цивільного кодексу).

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

65. Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприй­
няття стороною за угодою предмета чи інших істотних умов
угоди, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого
можна вважати, що угода не була б укладена. Помилка повин­
на мати суттєве значення, зачіпати природу угоди або такі
якості її предмета, які значно знижують можливість його ви­
користання за призначенням. Помилка в мотивах угоди, а та­
кож неправильна уява про норму права не підпадають під оз­
наки статті 56 Цивільного кодексу.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

66. У вирішенні спорів про визнання угод недійсними на
підставі статті 57 Цивільного кодексу господарські суди по­
винні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задово­
лені за умови доведеності фактів обману, насильства, погрози,
зловмисної угоди представника однієї сторони з другою сторо­
ною і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням
другої сторони щодо укладення угоди.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

67. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману
представника підприємства, установи, організації, що уклала

430

угоду, шляхом повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне зна­чення для угоди.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

68. Під насильством розуміється фізичний або психо­
логічний вплив на особу представника учасника угоди або йо­
го близьких з метою спонукання його до укладення угоди.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

69. Погроза може вважатися підставою для визнання угоди
недійсною, коли з обставин, які склалися на момент укладен­
ня угоди, вбачається, що відмова учасника угоди або його
представника від укладення угоди могло спричинити шкоду
законним інтересам зазначених осіб чи однієї з них.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

70. Зловмисна угода - це умисна змова представника однієї
сторони з другою стороною, внаслідок чого настають неспри­
ятливі наслідки для особи, від імені якої укладено договір.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

71. Мнима угода (стаття 58 Цивільного кодексу) є
недійсною незалежно від мети її укладення, оскільки сторони
такої угоди не мають на увазі настання правових наслідків, що
породжуються відповідною угодою. Такою може бути визнана
будь-яка угода, в тому числі здійснена у нотаріальній формі.
Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання мнимої
угоди, господарський суд приймає рішення лише про визнан­
ня угоди недійсною без застосування будь-яких наслідків. У
разі коли за мнимою угодою було передано якесь майно, сто­
рони не позбавлені права звернутися з позовами про його ви­
требування, тому що у зв'язку з відсутністю у такої угоди
будь-яких правових наслідків, сторони повинні бути приве­
дені до попереднього стану.

[п.14 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

72. Встановивши у розгляді справи, що певну угоду укладено
з метою приховати іншу угоду (удавана угода), господарський

431

суд на підставі частини другої статті 58 Цивільного кодексу має визнати, що сторонами укладено саме ту угоду, яку вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цю угоду. Якщо вона суперечить закону, господарсь­кий суд повинен прийняти рішення про визнання її недійсною. [п.14 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

73. У вирішенні спорів, пов'язаних з витребуванням майна з
чужого незаконного володіння (віндикацією майна), господарсь­
ким судам необхідно враховувати, що сам лише факт відчуження
майна підприємства, установи, організації, якій воно не належить
на праві власності (повного господарського відання, оперативно­
го управління), не є підставою для визнання угоди про відчужен­
ня недійсною. Правові наслідки такої угоди мають визначатися з
урахуванням, зокрема, статей 145 і 225 Цивільного кодексу.

[п.15 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

74. За загальним правилом статті 60 Цивільного кодексу угода
не може бути визнана повністю недійсною, якщо не відповідають
законові лише окремі її частини і обставини справи свідчать про те,
що угода була б укладена і без включення до неї недійсної її части­
ни. Якщо в законі прямо не передбачено вид договору, то господа­
рюючі суб'єкти вправі самостійно визначати свої взаємовідносини
через угоди, що вміщують елементи різних видів угод, і навіть та­
ких, що не передбачені чинним законодавством, але оптимально
регулюють їх права і обов'язки. У таких випадках господарському
суду необхідно дати оцінку усім умовам договору, з'ясувати за­
конність застосування актів законодавства, елементи яких склада­
ють зміст угоди, та обставини їх виконання, і приймаючи рішення,
застосувати законодавство, яке відповідає умовам договору та діям
сторін й вирішити питання щодо законності частини угоди за пра­
вилами, що стосуються визнання угод недійсними. Недійсними
частини угод визнаються за загальними правилами визнання угод
недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків та­
кого визнання. Якщо недійсна частина угоди була виконана будь-
якою із сторін, господарський суд визначає наслідки її недійсності
залежно від підстав, з яких вона визнана недійсною.

[п.16 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

432

75. Недійсною може бути визнана лише укладена угода,
тобто така, щодо якої сторонами в потрібній формі досягнуто
згоди з усіх істотних умов (стаття 153 Цивільного кодексу).

[п.17 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

76. За неможливості повернути майно в натурі (через його
втрату, псування, істотну зміну тощо) набувач повинен
відшкодувати первісну вартість майна.

[п.18 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

77. Якщо господарський суд, розглядаючи справу, встано­
вить, що одна із сторін діяла умисно в угоді, яку укладено з ме­
тою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, або
уклала угоду шляхом обману, погрози, зловмисної угоди з
представником другої сторони, господарський суд на виняток
із зазначених загальних правил усе виконане такою стороною
і належне з неї другій стороні у відшкодування одержаного
звертає в доход держави. За неможливості передачі майна в
доход держави в натурі стягується його вартість.

[п.18 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

78. У разі визнання господарським судом угоди недійсною обо­
в'язок щодо повернення одержаного за угодою виникає у сторони
(сторін) з моменту прийняття відповідного судового рішення.

[п.18 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

79. Наслідки недійсності угоди підлягають застосуванню ли­
ше стосовно сторін даної угоди, тому на особу, яка не є стороною
угоди, не може бути покладено обов'язок щодо повернення май­
на за угодою, у якій вона не брала участі. Водночас заінтересова­
на особа - учасник визнаної недійсною угоди не позбавлена пра­
ва вимагати виконаного її контрагентом від третьої особи, що не
є стороною угоди, як отриманого без належних правових підстав.

[п.18 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

80. Чинне законодавство не передбачає відшкодування
збитків, яких можуть зазнати сторони чи одна з них внаслідок
самого факту недійсності угоди. Однак між сторонами мо­
жуть виникати взаємні розрахунки, пов'язані з поверненням

28 2-JW

433

майна, (зокрема, у зв'язку з погіршенням чи покращенням йо­го стану за час користування), які мають бути у відповідних випадках здійснені. У разі виникнення спору між сторонами він може бути вирішений господарським судом як під час провадження у справі про визнання угоди недійсною, так і ок­ремо від нього, - залежно від змісту позовних вимог. З метою правильного вирішення таких спорів господарський суд може за клопотанням заінтересованої сторони або власною ініціативою вимагати від сторін проведення взаєморозра-хунків. Що ж до витрат, втрат або пошкодження майна, завда­них стороні в результаті виконання нею угоди, визнаної недійсною, то рішення про їх відшкодування виноситься гос­подарським судом лише у випадках, прямо передбачених за­коном (статті 56, 57 Цивільного кодексу) за позовом заінтере­сованої сторони і за умови, що визнана недійсною угода була виконана хоча б однією із сторін у будь-якій частині.

[п.18 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Дро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

81. Підприємство вважається створеним з дня його держав­ної реєстрації (стаття 6 Закону України «Про підприємства в Ук­раїні»). Ліквідація підприємства вважається завершеною з мо­менту виключення його з державного реєстру України (стаття 34 цього ж Закону). За змістом частини дев'ятнадцятої статті 8 За­кону України «Про підприємництво» підприємство втрачає ста­тус юридичної особи із виключенням його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності. Отже, саме лише визнання госпо­дарським судом недійсними установчих документів під­приємства та/або рішення про створення підприємства, а також прийняття господарським судом рішення про скасування дер­жавної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності не є підставою для того, щоб вважати недійсними угоди, укладені та­ким підприємством з іншими підприємствами чи організаціями до моменту виключення його з державного реєстру. Проте у разі визнання у встановленому порядку недійсними установчих до­кументів суб'єкта підприємницької діяльності або скасування його державної реєстрації у зв'язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документа, що посвідчує осо­бу, або на підставну особу - засновника суб'єкта підприємниць­кої діяльності, укладені таким суб'єктом підприємницької діяль-

434

цос.ті угоди мають визнаватися недійсними згідно із статтею 49 Цивільного кодексу незалежно від часу їх укладення.

[п.19 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

82. Якщо у встановленому порядку буде з'ясовано, що зміну
носіїв корпоративних прав або продажу таких прав здійснено
для укладання відповідним суб'єктом підприємницької діяль­
ності угод з метою ухилення від сплати податків та інших
обов'язкових платежів або легалізації коштів, набутих злочин­
ним шляхом, суд має визнавати такі угоди недійсними за озна­
ками статті 49 Цивільного кодексу України.

[п.19 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

83. Визнання угоди недійсною не тягне за собою наслідків у
вигляді визнання недійсними договорів, спрямованих на забез­
печення виконання зобов'язання, яке випливає з цієї угоди, як­
що вони самі по собі відповідають вимогам закону. Дія таких до­
говорів (застави, поруки, гарантії) припиняється: договору за­
стави - на підставі статті 28 Закону України «Про заставу», до­
говорів поруки і гарантії - на підставі частини першої статті 194
Цивільного кодексу у зв'язку з припиненням забезпечених
відповідно заставою, порукою чи гарантією зобов'язань.

[п.20 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

84. Відповідно до статті 20 Закону України «Про власність»
суб'єктом права колективної власності є, зокрема, господарське
товариство, яке набуває цивільних прав і обов'язків через свої ор­
гани. Тому у разі укладення договору застави органом госпо­
дарського товариства без порушення наданих йому повноважень
та норм чинного законодавства у арбітражного суду відсутні пра­
вові підстави для визнання такого договору недійсним.

[п.4 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

85. Угода, укладена керівником юридичної особи без на­
лежно оформлених повноважень на ЇЇ укладення або з переви­
щенням цих повноважень, визнається недійсною як така, що
не відповідає вимогам закону.

[пЗ Оглядового листа від 22.09.2000р. № 01-8/516 «Про практи­ку вирішення окремих категорій спорів»].

435

86. Невиконання стороною угоди обов'язків щодо подання
звітності і сплати податків не є підставою для визнання угоди
недійсною.

[п.1.1 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по пе­регляду рішень, ухвал, постанов)»].

87. Вимога про визнання податкової накладної недійсною
не може бути предметом розгляду в арбітражному суді, а не­
додержання письмової форми угоди тягне за собою її
недійсність лише у разі, якщо такий наслідок прямо зазначе­
но у законі.

/й. 1.2 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по пе­регляду рішень, ухвал, постанов)»].

88. Порушення сторонами договору законодавства про по­
датки не є підставою для визнання його недійсним. Якщо по­
датковим органом не подано доказів спрямованості укладеної
угоди на вчинення порушення податкового законодавства, не­
сплата податків (обов'язкових платежів) не є підставою для
визнання угоди недійсною.

[п.1.3 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по пе­регляду рішень, ухвал, постанов)»].

89. Договір визнається недійсним, якщо укладений особою,
не уповноваженою на його укладання і у подальшому не схва­
лений особою, яку представляють.

[пЗ Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по пе­регляду рішень, ухвал, постанов)»].

90. Договір купівлі-продажу цінних паперів визнається
недійсним, якщо їх випуск не зареєстровано Державною
комісією з цінних паперів та фондового ринку.

[п.6 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по пе­регляду рішень, ухвал, постанов)»].

436

12. ПОЗАДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

1. Ори вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням зазна­
чених витрат, слід виходити з того, що відповідно до постанови
Ради Міністрів СРСР від 19.11.87 № 1318 підприємства і ор­
ганізації повинні відшкодовувати такі витрати тільки у тих ви­
падках, коли захворювання сталося внаслідок несприятливих
виробничих умов, виробничих травм і отруєнь, харчових от­
руєнь і гострих кишкових інфекцій, пов'язаних з порушенням
протиепідемічного режиму на харчових об'єктах, а також дорож-
ньо-траспортних пригод з вини транспортних організацій.

[п.2 Листа від 08.12.92 р. № 01-8/1485 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням витрат лікуваль­них закладів на лікування громадян»].

2. Відповідно до статті 440 Цивільного кодексу України за­
подіяна шкода підлягає відшкодуванню в повному обсязі. Прису­
джуючи відшкодування шкоди, арбітражний суд відповідно до
обставин справи зобов'язує особу, відповідальну за шкоду,
відшкодовувати її в натурі або повністю відшкодувати збитки
(стаття 453 Цивільного кодексу України). Поняття збитків наве­
дене в статті 203 Цивільного кодексу України. Виходячи із змісту
статті 203 Цивільного кодексу України, втрата майна підлягає
відшкодуванню за цінами, які діяли на момент заподіяння шко­
ди. В залежності від конкретних обставин і поданих доказів пози­
вач, крім вимоги про відшкодування вартості майна, має право
вимагати відшкодування завданих йому збитків.

[п.5 Листа від 14.06.93р. № 01-8/672 «Про деякі питання практи­ки застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

3. Відповідно до п. З статті 6 Закону України «Про
підприємства в Україні» засновник - юридична особа має пра­
во стягнути через арбітражний суд з виконкому Ради народ­
них депутатів або місцевої державної адміністрації збитки, за­
вдані йому внаслідок незаконної відмови у реєстрації. Однак
чинне законодавство не надає засновникові права стягувати
збитки, які він вважає завданими внаслідок порушення строку
здійснення державної реєстрації підприємства.

[п.5 Роз'яснення від 15.06.93р. № 01-6/676 «Про деякі питання за­стосування статті 6 Закону України «Про підприємства в Україні»].

437

4. Якщо у випадку прострочки здійснення державної
реєстрації підприємства його засновник звернувся до арбітраж­
ного суду з позовною заявою про зобов'язання виконкому Ради
народних депутатів чи місцевої державної адміністрації провес­
ти таку реєстрацію і арбітражний суд задовольнив позовну ви­
могу засновника, останній має право на відшкодування збитків,
завданих йому невиконанням рішення арбітражного суду.

[п.5 Роз'яснення від 15.06.93р. № 01-6/676 «Про деякі питання за­стосування статті 6 Закону України «Про підприємства в Україні»].

5. Необхідно врахувати, що можуть мати місце випадки, ко­
ли сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіян­
ня шкоди однією із сторін іншій стороні не пов'язане з вико­
нанням зобов'язання, що випливає з цього договору. За таких
обставин, незалежно від наявності договору, при вирішенні
спору слід керуватися главою 40 Цивільного кодексу України.

[п.1 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

6. При відшкодуванні позадоговірної шкоди, остання
підлягає стягненню у повному обсязі (стаття 440 Цивільного
кодексу України).

[п.2 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

1. Позадоговірну шкоду відшкодовує особа, яка її за­подіяла, за виключенням відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Відповідно до статті 450 Цивільного кодексу України відповідальність за заподіяну шкоду покладається на власника (володільця) джерела підви­щеної небезпеки, навіть якщо він безпосередньо не здійснював експлуатації цього джерела.

[п.2 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

8. За зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, чинне законодавство виходить з принципу вини особи, яка заподіяла шкоду (стаття 440 Цивільного кодексу Ук­раїни). Однак є виключення з цього загального правила, коли обов'язок відшкодування заподіяної шкоди покладається на особу без її вини (стаття 450 Цивільного кодексу України).

[п.2 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

438

9. Крім застосування принципу вини при вирішенні
спорів про відшкодування шкоди необхідно виходити з то­
го, що шкода підлягає відшкодуванню за умови безпосеред­
нього причинного зв'язку між неправомірними діями осо­
би, яка заподіяла шкоду, і самою шкодою. Що ж до за­
подіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, то його
володілець звільняється від обов'язку відшкодування шко­
ди тільки тоді, коли вона виникла внаслідок непереборної
сили або умислу потерпілого.

[п.2 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

10. Якщо з матеріалів справи вбачається, що у заподіянні
шкоди є груба необережність потерпілого, ж> з урахуванням
ступеня його вини господарський суд зменшує розмір належ­
ного з володільця джерела підвищеної небезпеки відшкоду­
вання або відмовляє у відшкодуванні шкоди.

[п.2 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

11. Вирішуючи спори, пов'язані з відшкодуванням шко­
ди, заподіяної взаємодією джерел підвищеної небезпеки,
наприклад, зіткненням транспортних засобів, слід виходи­
ти з того, що у цьому випадку шкода відшкодовується на
загальних підставах, тобто з урахуванням принципу вини
(стаття 440 Цивільного кодексу України). Отже, за цих об­
ставин обов'язок відшкодування шкоди покладається на
того володільця джерела підвищеної небезпеки, з вини
якого заподіяно шкоду. Якщо винні обидва володільця
джерел підвищеної небезпеки, шкода відшкодовується
кожним з них в залежності від ступеню вини кожного. У
разі випадкового заподіяння шкоди, тобто коли зіткнення
транспортних засобів є наслідком випадкового збігу об­
ставин, збитки несе потерпілий, оскільки відсутні правові
підстави для покладання відповідальності на іншу сторо­
ну. При цьому слід мати на увазі, що транспортний засіб,
який не рухається, не може розглядатися як джерело
підвищеної небезпеки при наїзді на нього іншого транс­
портного засобу.

[п.2 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

439

12. Норма статті 451 Цивільного кодексу України, згідно з
якою особи, які спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну
відповідальність перед потерпілим, застосовується і до
відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки.
Отже, якщо в разі зіткнення джерел підвищеної небезпеки
третій особі заподіяно неподільну шкоду, їх володільці несуть
перед потерпілим солідарну відповідальність за правилами,
передбаченими статтею 175 Цивільного кодексу України.

[п.3 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

13. Якщо шкоду заподіяно джерелом підвищеної небезпе­
ки, його володілець несе відповідальність перед потерпілим і у
тому разі, коли че є наслідком вини осіб, які перебувають з
ним у трудових відносинах або експлуатують таке джерело на
підставах, передбачених Законом.

[п.З Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

14. У випадку протиправного вибуття джерела підвищеної
небезпеки, що повинен довести його володілець, останній, як
правило, не несе відповідальності за заподіяну шкоду. За таких
обставин відповідальність несе особа, яка вчинила протиправні
дії. Виключення з цього правила може мати місце, коли проти­
правним діям сприяла вина володільця джерела підвищеної
небезпеки, наприклад, коли не була забезпечена охорона тако­
го джерела тощо. У такому разі в залежності від ступеню вини
певна частка відповідальності за заподіяну шкоду може бути
покладена на володільця джерела підвищеної небезпеки.

[п.З Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

15. Підстави відповідальності за заподіяння шкоди, перед­
бачені статтями 440 та 450 Цивільного кодексу України, засто­
совують і при вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням
шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону на­
вколишнього природного середовища. Особливості застосу­
вання цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду
можуть бути передбачені спеціальними законами, які регулю­
ють питання охорони певного виду такого середовища.

[п.5 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

440

16. Відповідно до статті 441 Цивільного кодексу України
позивач повинен довести, що шкода заподіяна працівниками
відповідача під час виконання ними своїх трудових (службо­
вих) обов'язків, безпосередній причинний зв'язок між право­
порушенням та заподіянням шкоди і розмір відшкодування.

[п.6 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

17. За зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння
шкоди, цивільне законодавство (стаття 440 Цивільного кодек­
су України) передбачає презумпцію вини правопорушника.
Отже, позивач не повинен доказувати наявність вини
відповідача у заподіянні шкоди, навпаки, на відповідача по­
кладено тягар доказування того, що в діях його працівників
відсутня вина у заподіянні шкоди.

[п.6 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

18. Стаття 453 Цивільного кодексу України при вирішенні
питання щодо способу відшкодування шкоди на перше місце
ставить обов'язок особи, відповідальної за шкоду, відшкодува­
ти її в натурі (надати річ того ж роду і якості, виправити по­
шкоджену річ і таке інше), а потім вже повністю відшкодувати
заподіяні збитки. Отже, при вирішенні спорів відповідно до
обставин справи господарському суду необхідно визначити
спосіб відшкодування шкоди, виходячи з того, що заподіяна
майну шкода відшкодовується у вигляді збитків, коли відшко­
дування її в натурі неможливе.

/й.7 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

19. Незалежно від відшкодування шкоди в натурі або
грішми особа, яка заподіяла шкоду, на вимогу потерпілого
відшкодовує її у повному обсязі, включаючи і неодержані до­
ходи (стаття 203 Цивільного кодексу України). Під збитками
розуміються витрати, пов'язані з виправленням пошкоджено­
го майна, а в разі неможливості виправлення (втрати) - його
дійсна вартість.

[п.7 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

20. Витрати потерпілої особи по виправленню пошкодже­
ного майна ЇЇ засобами і коштами визначаються, виходячи з

441

реальних витрат позивача. Позовні вимоги про відшкодування вартості втраченої речі підлягають задоволенню в розмірі дійсної її вартості на момент заподіяння шкоди. Однак, це не виключає права потерпілої особи крім вартості речі вимагати стягнення збитків, заподіяних у зв'язку з втратою речі, у тому числі з урахування, офіційного індексу інфляції.

[п.7 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

21. Належне до повернення майно може виявитися пошко­
дженим і за таких обставин власник або законний володілець
має право вимагати відшкодування шкоди, заподіяної цьому
майну. При вирішенні спорів відносно розміру відшкодування
заподіяної шкоди арбітражному суду слід виходити зі статті
453 Цивільного кодексу України та розділу VIII Закону Ук­
раїни «Про власність». Так, перш за все необхідно, якщо це
практично можливо, зобов'язати відповідальну за шкоду осо­
бу надати майно того ж роду і якості, виправити пошкоджене
майно або іншим шляхом відновити його попередню якість.
Якщо за обставинами справи відшкодування шкоди в натурі
неможливе, з винної сторони стягуються збитки, виходячи з
реальної вартості майна або з вартості робіт, які необхідно
здійснити власнику, щоб виправити пошкоджене майно.

[п.5 Роз'яснення від 02.04.94 р. № 02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»].

22. Закон України «Про власність» передбачає ряд підстав,
з яких власник має право вимагати відшкодування збитків, за­
подіяних, зокрема, в результаті прийняття законодавчого акту,
який припиняє право власності: у разі вилучення земельної
ділянки, на якій розташовано належне власникові майно; у
разі обставин надзвичайного характеру тощо.

[п.5 Роз'яснення від 02.04.94 р. № 02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»].

23. Що ж до віндикації майна, то Закон України «Про
власність» не регулює питання відшкодування недобро­
совісним володільцем заподіяної власникові шкоди. При
вирішенні таких спорів арбітражному суду слід. виходити зі
статей 440 та 453 Цивільного кодексу, відповідно до яких влас-

442

ник має право вимагати відшкодування заподіяної йому шко­ди, не покритої вартістю доходів, одержаних ним відповідно до статті 148 Цивільного кодексу.

[п.5 Роз'яснення від 02.04.94 р. № 02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»].

24. Відповідно до статті 6 Закону України «Про забезпечен­
ня санітарного та епідемічного благополуччя населення»
підприємства і організації мають право на відшкодування
збитків, завданих їм внаслідок порушення санітарного законо­
давства юридичними і фізичними особами.

[Лист від 19.07.94 р. № 01-8/462 «Про Закон України «Про забез­печення санітарного та епідемічного благополуччя населення»].

25. Статтею 48 Закону України «Про забезпечення санітарно­
го та епідемічного благополуччя населення» встановлено, що
підприємства, установи, організації, які порушили санітарне за­
конодавство, що призвело до виникнення захворювань, отруєнь,
радіаційних уражень, втрати працездатності, інвалідності чи
смерті людей, зобов'язані відшкодувати збитки підприємствам,
установам, організаціям, а також компенсувати додаткові витра­
ти органів, установ та закладів санітарно-епідеміологічної служ­
би на проведення санітарних та протиепідемічних заходів і вит­
рати лікувально-профілактичних закладів на надання медичної
допомоги потерпілим. При цьому сплата передбачених статтею
46 Закону фінансових санкцій не звільняє порушників від
обов'язку відшкодування підприємствам, установам, ор­
ганізаціям збитків, яких вони зазнали внаслідок порушення
санітарного законодавства (частина шоста статті 47 Закону).

[Лист від 19.07.94 р. № 01-8/462 «Про Закон України «Про забез­печення санітарного та епідемічного благополуччя населення»].

26. Згідно з частиною третьою статті 13 Закону України «Про
державну податкову службу в Україні» підприємства, установи,
організації не позбавлені права вимагати відшкодування збитків
(шкоди), включаючи очікуваний і неодержаний прибуток, яких
завдано їм в результаті виконання вказівок, що містяться в акті
податкового органу. Загальні підстави такої відповідальності
встановлено статтями 440 - 442 Цивільного кодексу України.

[п.13 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів»].

443

27. У відповідності з чинним природоохоронним законо­
давством України шкода, завдана його порушенням, повин­
на відшкодовуватись у розмірах, визначених на підставі за­
тверджених у встановленому порядку такс і методик обчис­
лення розміру шкоди. Оскільки в Україні не затверджено
методики обчислення розміру шкоди, завданої рибним за­
пасам забрудненням рибогосподарських водоймищ, для
визначення її розміру на підставі Постанови Верховної Ра­
ди України від 12.09.91 «Про порядок тимчасової дії на те­
риторії України окремих актів законодавства Союзу РСР»
може застосовуватись названа вище Тимчасова методика.
В цій Методиці для обчислення розміру збитків закладено
вартісну оцінку біоресурсів у 1 куб. м, яку одержано як се­
реднє значення по усіх рибогосподарських водоймах і яка
включає у себе вартість живих ресурсів, у тому числі рос­
линних, в рублях колишнього СРСР, а не у російських руб­
лях. Тому для визначення розміру збитків у карбованцях за
курсом Національного банку України, встановленим для
рубля Російської Федерації, немає правових підстав. Для
підрахунку розміру збитків арбітражний суд повинен при­
значити відповідну експертизу.

[п.2.4 Листа від 07.12.95 р. № 01-8/870 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

28. Відповідно до статті 4 Цивільного кодексу України
підставою виникнення цивільних прав і обов'язків є, зокрема,
угоди (договори) та зобов'язання, що виникають внаслідок за­
подіяння шкоди. Законом України від 6 травня 1993 року
«Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих
актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової
репутації громадян і організацій» встановлено обов'язок вин­
ної особи відшкодувати моральну шкоду. Цим Законом главу
40 Цивільного кодексу України, яка регулює зобов'язання, що
виникають внаслідок заподіяння шкоди, доповнено статтею
440-1. Таким чином, дія цієї статті Цивільного кодексу Ук­
раїни не поширюється на зобов'язання, які виникають з угод
(договорів). Що ж до останніх, то відповідальність особи, вин­
ної у невиконанні або неналежному виконанні зобов'язання,
обмежується обов'язком відшкодувати завдані цим збитки та

444

сплатою неустойки (статті 203 та 204 Цивільного кодексу Ук­раїни), якщо інше не передбачено законом.

[п.1 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»].

29. Підприємство чи організація має право вимагати відшко­
дування моральної шкоди відповідно до статей 7 та 440-1
Цивільного кодексу України, інших спеціальних законодавчих
актів, зокрема статті 49 Закону України «Про інформацію»,
статті 44 Закону України «Про авторське право і суміжні пра­
ва», статті 10 Закону України «Про режим іноземного інвесту­
вання». При цьому слід мати на увазі, що стаття 47 Закону Ук­
раїни «Про телебачення і радіомовлення», у якій йдеться про
відшкодування моральної шкоди громадянинові, не виключає
права підприємства чи організації на відшкодування цієї шкоди
на підставі частини другої статті 7 Цивільного кодексу України.

[п.1 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»].

30. Моральною визнається шкода, заподіяна організації по­
рушенням її законних немайнових прав. Відповідно до чинного
законодавства моральна (немайнова) шкода відшкодовується в
грошовій або іншій матеріальній формі. При цьому, якщо дії
винної особи заподіяли як майнову, так і моральну (немайнову)
шкоду, то відшкодування майнової шкоди не звільняє таку осо­
бу від обов'язку відшкодувати моральну шкоду.

[п.2 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»].

31. При вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням
моральної шкоди, слід мати на увазі, що відповідно до статті
440-1 Цивільного кодексу України винна у заподіянні цієї
шкоди особа може бути звільнена від обов'язку відшкодуван­
ня тільки за умови, якщо вона доведе відсутність своєї вини
(умислу або необережності). Таким чином, позивач повинен
довести лише факт заподіяння йому моральної шкоди
відповідачем, а не наявність у цьому вини останнього.

[пЗ Роз'яснення від 29.02.96р. № 02-5/95 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»]

445

32. Чинне законодавство не містить вичерпного переліку
обставин, за яких підприємство чи організація може вважати,
що їй заподіяно моральну шкоду. Найбільш характерними ви­
падками заподіяння моральної шкоди таким особам є поши­
рення, у тому числі через засоби масової інформації, відомо­
стей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво,
які порочать їх ділову репутацію або завдають шкоди їх інте­
ресам (стаття 7 Цивільного кодексу України, стаття 49 Закону
України «Про інформацію». Авторське право може належати
як фізичній особі, так і підприємству чи організації. Порушен­
ня авторського права і суміжних прав також тягне за собою
обов'язок відшкодування моральної шкоди (пункт 3 статті 44
Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

[п.4 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»].

33. Моральна шкода пов'язана з порушенням немайнових
прав. Відповідно до статті 83 Цивільного кодексу України по­
зовна давність не поширюється на вимоги, що випливають з
порушення особистих немайнових прав, крім випадків, перед­
бачених законом. Згідно зі статтею 7 Цивільного кодексу Ук­
раїни щодо вимог про компенсацію моральної шкоди, за­
подіяної відомостями, що не відповідають дійсності або викла­
дені неправдиво, які порочать ділову репутацію, встановлено
строк позовної давності в один рік.

[п.5 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»].

34. Розмір компенсації моральної шкоди залежить від ха­
рактеру діяння особи, яка її заподіяла, а також від негативних
наслідків через порушення немайнових прав позивача. При
визначенні обсягу компенсації моральної шкоди слід виходи­
ти з того, що він не залежить від заподіяної відповідачем май­
нової шкоди, яку останній повинен відшкодувати відповідно
до статті 440 Цивільного кодексу України. За усіх обставин
розмір відшкодування моральної шкоди не може бути меншим
п'яти мінімальних розмірів заробітної плати.

[п.6 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/95 «Яро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»].

446

і

35. При заподіянні моральної шкоди неправомірними
діями кількох осіб питання про розмір відшкодування слід
вирішувати з урахуванням ступеня вини кожного з них. При
цьому, якщо неподільну моральну шкоду заподіяно спільно,
тобто взаємопов'язаними сукупними діями винних осіб, вони
відповідно до статті 451 Цивільного кодексу України несуть
перед потерпілим солідарну відповідальність.

[п.8 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»].

36. Під поширенням відомостей слід розуміти опублікуван­
ня їх у пресі, передачі по радіо, телебаченню, з використанням
інших засобів масової інформації, оприлюднення в іншій
формі, у тому числі в заявах, оголошеннях тощо.

[п.9.1 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»].

37. Відповідно до чинного законодавства обов'язок відшко­
дування моральної шкоди покладений на автора інформації
(фізичну особу) та на орган масової інформації, які несуть
відповідальність, виходячи із ступеня вини кожного з них.

[п.9.1 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»].

38. Прийняття рішення про відшкодування моральної шко­
ди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають
дійсності або викладені неправдиво, неможливе без їх попе­
реднього спростування. Тому справи у спорах про відшкоду­
вання моральної шкоди, заподіяної поширенням таких відо­
мостей, підлягають розгляду господарськими судами лише за
умови попереднього вирішення питання про їх спростування у
загальному суді або добровільно (у тому числі на вимогу заяв­
ника) особою, яка поширила відомості. Докази такого спрос­
тування повинні бути додані до відповідної позовної заяви.

[п.9.1 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»].

39. Орган масової інформації не відшкодовує моральної
шкоди у випадках, передбачених статтею 42 Закону України

447

«Про друковані засоби масової Інформації (пресу) в Україні» І статтею 48 Закону України «Про телебачення І радіомовлен­ня» Такими випадками, зокрема, є публікація (розповсюд­ження) відомостей, одержаних від Інформаційних агентств або якщо вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій І об'єднань гро­мадян чи відтворенням матеріалів, опублікованих Іншим дру­кованим засобом масової Інформації з посиланням на нього Редакція друкованого органу масової Інформації та теле-радюорганізація не відшкодовують моральної шкоди також у випадках відтворення виступів народних депутатів або якщо відомості містилися в авторських виступах, які передаються в ефір без попереднього запису

[п 9 2 Роз'яснення від 29 02 96р № 02-5/95 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних.з відшкодуванням моральної шкоди»]

40 Закон України «Про підприємництво» передбачає пра­
во суб'єкта підприємницької діяльності на відшкодування
збитків, завданих йому державними органами, юридичними
особами чи громадянами (частина четверта статті 12, частина
третя статті 13, частина шоста статті 15 Закону) Спори про
відшкодування збитків вирішуються судом або арбітражним
судом Заподіяна шкода підлягає відшкодуванню у повному
обсязі (статті 203 І 440 Цивільного кодексу України)

[п 8 Роз'яснення від 06 08 97 р № 02 5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»]

41 Статті 42 І 43 Закону України «Про відходи» не містять
будь-яких винятків щодо притягнення до відповідальності за
порушення законодавства про відходи осіб, винних у таких по­
рушеннях Тому органи місцевого самоврядування повинні
відшкодовувати шкоду, завдану невиконанням покладених на
них статтею 21 цього Закону обов'язків, на загальних підставах

[п 9 Листа від 3103 99 р №01 -8/141 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 1998 році»]

42 Відповідно до частини третьої пункту 20 статті 14 Зако­
ну України від 22 10 93 «Про статус ветеранів війни, гарантії їх
соціального захисту» (в редакції Закону від 23 11 95) та пунк­
ту «б» частини першої статті 77 Закону України «Про
пенсійне забезпечення» пенси, що отримують учасники війни,
підвищуються на 50 відсотків мінімальної пенсії за віком За-

448

значені акти законодавства не ставлять таке підвищення розміру пенсії у залежність від виду державної пенси, яку от­римує учасник війни, І це підвищення не можна вважати над­бавкою до пенси по Інвалідності у розумінні статті 33 Закону України «Про пенсійне забезпечення» Оскільки сума пенсії по Інвалідності встановлена органами соціального забезпечен­ня з урахуванням п підвищеного розміру, то підприємство, відповідальне за заподіяну шкоду, зобов'язане відповідно до статті 460 Цивільного кодексу України відшкодувати цю суму Пенсійному фонду України, який здійснив п виплату

[п 3 Листа від 24 09 99 р № 01-8/451 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»]

43 Неподання позивачем доказів протиправності дій
(бездіяльності) відповідача, його вини у заподіянні шкоди та
наявності причинного зв'язку між такими діями
(бездіяльністю) І виною є підставою для відмови у задово­
ленні позову про відшкодування шкоди

[п 4 Листа від 11 12 2000р JV° 01-8/737 «Про практику вирішення окремих категорій спорів»]

44 Відповідальність за шкоду, заподіяну незаконними
діями державних чи громадських організацій, а також службо­
вих осіб, встановлено статтею 442 Цивільного кодексу України
(далі - Цивільний кодекс) Відповідне зобов'язання є позадо­
говірним, тобто воно виникає внаслідок заподіяння шкоди
Іншій особі (абзац п'ятий частини другої статті 4 Цивільного
кодексу), а не з угод Якщо між державною чи громадською ор­
ганізацією з одного боку І підприємством, установою чи ор­
ганізацією - з Іншого Існують зобов'язання, які виникають з
договору, то відповідальність за порушення таких зобов'язань
настає на загальних підставах згідно з главою 18 Цивільного
кодексу та з Інших підстав, зазначених у відповідних главах
цього Кодексу І передбачених самими договорами

[п 1 Листа від 29 12 2000 р № 01-8/795 «Про деякі приписи зако­нодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних І громадських організацій»]

45 Незаконними визнаються дії, що порушують встановле­
ний законом або Іншим нормативно-правовим актом порядок
І умови здійснення даним органом владних функцій або вихо­
дять за межі його повноважень Шкода, заподіяна правомірни-

29 2 зм 449

ми діями державних І громадських організацій, відшкодуван­ню не підлягає (наприклад, примусове вилучення або знищен­ня майна у передбачених законом випадках) 3 урахуванням обставин конкретної справи правомірним може вважатися І заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності (стаття 445 Цивільного кодексу)

[п 1 Листа від 29 12 2000 р № 01-8/795 «Про деякі приписи зако­нодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних І громадських організацій»]

46 Відповідальність, передбачена статтею 442 Цивільного
кодексу, настає у разі заподіяння шкоди по-перше, у галузі
адміністративного управління, тобто управлінської діяльності
у формі прийняття (видання) актів обов'язкового характеру
Якщо шкоду заподіяно не у сфері адміністративних відносин, а
в результаті господарської І технічної діяльності (наприклад,
внаслідок дорожньо-транспортної пригоди), відповідальність
настає на загальних підставах відповідно до статей 440, 441 та
Інших статей Цивільного кодексу, по-друге, діями службової
особи, яка внаслідок свого службового становища (займаної
посади) або за окремим дорученням наділена у певній галузі
адміністративної діяльності владними повноваженнями щодо
невизначеного кола осіб, тобто осіб, що не перебувають у її без­
посередньому підпорядкуванні У визначенні поняття службо­
вої особи слід виходити з вимог статті 2 Закону України «Про
державну службу» І статті 164 Кримінального кодексу України

[п 1 Листа від 29 12 2000 р № 01-8/795 «Про деякі приписи зако­нодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних І громадських організацій»]

47 Стаття 442 Цивільного кодексу пов'язує відшкодування
шкоди, завданої організаціям незаконними діями у галузі
адміністративного управління, Із спеціальним порядком, який
встановлюється законом Передбачена цією нормою відпові­
дальність настає лише у випадках, коли закон передбачає таку
відповідальність, як-от Закон України «Про підприємництво»
(частина шоста статті 15), Закон України «Про підприємства в
Україні» (абзац другий пункту 2 статті 27), Закон України «Про
Інвестиційну діяльність» (абзац третій пункту 2 статті 18), Закон
України «Про державну податкову службу в Україні» (частина
третя статті 13), Закон України «Про споживчу кооперацію» (аб-

450

зац четвертий пункту 7 статті 17) та Ін За відсутності відповідно­го законодавчого припису у арбітражного суду немає правових підстав для задоволення вимог про відшкодування шкоди

[п 2 Листа від 29 12 2000 р № 01 8/795 «Про деякі приписи зако нодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних І громадських організацій»]

48 Актами адміністративного управління (адміністратив­
ними актами), якими може бути заподіяно шкоду організації,
є різні владні односторонні приписи державних І громадських
організацій (останніх - у тому разі, якщо відповідно до закону
вони вправі приймати акти адміністративного управління),
що суперечать закону або Іншим нормативно-правовим актам
Не виключена й можливість заподіяння шкоди безпосе­
редніми діями щодо застосування примусових заходів (напри­
клад, у разі примусового вилучення майна) Якщо припис дер­
жавної чи громадської організації має письмову форму, вимо­
гу про відшкодування шкоди може бути об'єднано з вимогою
про визнання відповідного акта недійсним

[п 3 Листа від 29 12 2000 р № 01 8/795 «Про деякі приписи зако­нодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних І громадських організацій»]

49 Шкода може бути заподіяна не лише діями, а й
бездіяльністю державних чи громадських організацій або їх
службових осіб внаслідок невиконання покладених на них
згідно Із законом певних функцій, зокрема, пов'язаних з вида­
чею різних актів (ліцензій, дозволів, патентів тощо), за відсут­
ності яких заінтересоване підприємство чи організація не
вправі здійснювати певну діяльність У таких випадках період
часу, за який може бути здійснено розрахунок І стягнення суми
на відшкодування шкоди, визначається з дня, наступного за ос­
танньою датою строку, встановленого законом для виконання
державною чи громадською організацією відповідної дії

[п 4 Листа від 29 12 2000 р № 01-8/795 «Про деякі приписи зако­нодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних І громадських організацій»]

50 Розглядаючи справи про відшкодування шкоди, заподіяної
незаконними діями державних І громадських організацій, арбіт­
ражні суди повинні обов'язково враховувати наявність таких
умов відповідальності, як безпосередній причинний зв'язок між

29-2304 451

згаданими діями (бездіяльністю) і шкодою та вина відповідача. Остання виражається через вину службових осіб даної державної чи громадської організації, які вчинили неправильні службові дії. Якщо з поданих позивачем матеріалів неможливо зробити висно­вок про те, чи є у даному випадку згадані умови відповідальності, підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

[п.5 Листа від 29.12.2000р. № 01-8/795 «Про деякі приписи зако­нодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій»].

51. Обсяг відшкодування збитків, завданих державними та
іншими організаціями підприємствам, установам та ор­
ганізаціям, визначається відповідно до вимог тих спеціальних
норм законодавства, які встановлюють можливість такого
відшкодування. Так, статтею 27 Закону України «Про під­
приємства в Україні» передбачено відшкодування завданих
збитків, включаючи очікуваний і неодержаний прибуток. Ця
норма підлягає застосуванню в усіх випадках, коли йдеться про
відшкодування шкоди, завданої підприємству, в тому числі і у
разі, коли інший законодавчий акт, що передбачає відшкоду­
вання шкоди (наприклад, Закон України «Про державну по­
даткову службу в Україні»), не містить припису щодо відшко­
дування очікуваного і неодержаного підприємством прибутку.

[п.6 Листа від 29.12.2000р. № 01-8/795 «Про деякі приписи зако­нодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій»].

52. Розмір шкоди, завданої підприємству, установі чи ор­
ганізації, може зростати з перебігом часу, зокрема, у разі, коли
відповідне підприємство, установу, організацію певними не­
правомірними діями державного органу було позбавлено мож­
ливості користуватися належними їй коштами. В такому ви­
падку завдана шкода підлягає відшкодуванню за весь
відповідний період часу. Посилання державного органу на не­
своєчасність звернення позивача з вимогою про повернення
спірної суми і про відшкодування шкоди не можуть братися до
уваги, оскільки, у випадку порушення майнових прав позива­
ча, такий орган повинен був сам вжити заходів до їх поновлен­
ня, не очікуючи на будь-яке звернення з цього приводу.

[п. 7 Листа від 29.12.2000 р. № 01-8/795 «Про деякі приписи зако­нодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій»].

452

53. У разі визнання згідно з рішенням арбітражного суду
недійсним акта державного органу, на підставі якого з
підприємства, установи чи організації була списана у
безспірному порядку грошова сума, згаданий орган повинен
вжити заходів до повернення цієї суми на відповідний рахунок
позивача і в тому випадку, коли останнім не заявлялася окре­
ма вимога про зворотне стягнення такої суми. У разі, коли дер­
жавний орган - відповідач у справі не зробив цього, заінтере­
соване підприємство не позбавлене права вимагати відшкоду­
вання завданої йому у зв'язку з цим шкоди за весь період часу
з дня прийняття (видання) визнаного недійсним акта, якщо
інше не передбачено законом.

[п. 7 Листа від 29.12.2000 р. № 01-8/795 «Про деякі приписи зако­нодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій»].

54. У вирішенні питання про відповідальність державної чи
громадської організації за заподіяну нею шкоду застосовують­
ся на загальних підставах правила статті 454 Цивільного ко­
дексу щодо зменшення розміру відшкодування або відмови у
відшкодуванні з урахуванням вини потерпілого, якщо інше не
передбачено законом. Наявність вини підприємства чи ор­
ганізації, яка в такому разі є потерпілою, має бути доведена ор­
ганізацією, що завдала шкоди. Ступінь вини позивача і
відповідача визначається конкретно, у відсотках (наприклад,
50 і 50 або 75 і 25), з урахуванням матеріалів і фактичних об­
ставин справи. Відповідно до встановленого арбітражним су­
дом ступеня вини зменшується й розмір належного позивачеві
відшкодування.

[п.8 Листа від 29.12.2000р. № 01-8/795 «Яро деякі приписи зако­нодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій»].

55. Якщо шкоду підприємству, установі чи організації за­
подіяно у зв'язку з виданням акта державним чи іншим орга­
ном, то у вирішенні спору про відшкодування шкоди арбітраж­
ний суд повинен здійснити правову оцінку такого акта на пред­
мет його відповідності вимогам закону, хоча б позивач і не по­
рушував питання про визнання цього акта недійсним.

[п.10 Листа від 29.12.2000р. № 01-8/795 «Про деякі приписи зако­нодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій»].

453

56. У разі відсутності або недостатності у державної ор­
ганізації коштів, необхідних для відшкодування заподіяною
нею шкоди, арбітражному суду слід у кожному конкретному
випадку відповідно до вимог розділу V Закону України «Про
власність» та інших законодавчих актів, зокрема, Декрету
Кабінету Міністрів України від 15.12.92 № 8-92 «Про уп­
равління майном, що є у загальнодержавній власності», вста­
новлювати державний орган, уповноважений управляти дер­
жавним майном.

[п.11 Листа від 29.12.2000р. № 01-8/795 «Про деякі приписи зако­нодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій»].

57. Стягнення коштів з реєстраційних рахунків, відкритих
в органах Державного казначейства України організаціям, які
перейшли на казначейську форму виконання бюджетів за ви­
датками, здійснюється з урахуванням кодів бюджетної кла­
сифікації. Що ж до позабюджетних коштів організацій, які ут­
римуються за рахунок державного бюджету, то їх стягнення
здійснюється безпосередньо з надходжень на позабюджетний
рахунок, без урахування згаданих кодів.

[п. 11 Листа від 29.12.2000р. № 01-8/795 «Про деякі приписи зако­нодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій»].

454

13. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ 13.1. ЗАСТАВА

1. Відповідно до статті 11 Закону України «Про заставу» в
редакції Закону України від 25 лютого 1994 року «Про внесен­
ня змін і доповнень до Закону України «Про заставу» держав­
не підприємство, за яким майно закріплено на праві повного
господарського відання, самостійно здійснює заставу цього
майна, за винятком цілісного майнового комплексу
підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд,
застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених
з органом, уповноваженим управляти відповідним державним
майном. Стаття 4 Закону «Про заставу» містить ще ряд обме­
жень щодо застави державного майна. Для господарюючих
суб'єктів інших форм власності чинне законодавство таких об­
межень не передбачає.

[п.8.1 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

2. Якщо при вирішенні спору, пов'язаного з виконанням
умов договору щодо предмету застави, буде встановлено, що
належне позичальникові кредиту державне майно передано в
заставу з порушенням вимог Закону, то за таких обставин слід
застосовувати статтю 48 Цивільного кодексу України.

[п.8.1 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

3. Укладаючи кредитний договір, сторони не позбавлені
права в цьому ж договорі передбачити умови щодо забезпечен­
ня зобов'язання боржника заставою. Однак при цьому слід ма­
ти на увазі, що у випадках, коли предметом застави є нерухо­
ме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, договір заста­
ви повинен бути нотаріально посвідчений.

[п.8.2 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

4. Банк має право вимагати задоволення своїх вимог за ра­
хунок заставленого майна, включаючи проценти за наданий
кредит, відшкодування збитків, завданих прострочкою вико-

455

нання, а у випадках, передбачених договором, також неустой­ку. Крім того, за рахунок заставленого майна відшкодовують­ся витрати банку по утриманню цього майна та інші витрати, пов'язані зі здійсненням забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави (стаття 19 Закону «Про заставу»).

[п.8.3 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

5. Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється
банком відповідно до статті 20 Закону «Про заставу», а щодо
майна селянського (фермерського) господарства - відповідно
до пункту 4 статті 25 Закону України «Про селянське (фер­
мерське) господарство».

[п.8.3 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

6. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на
предмет застави у разі, якщо в момент настання терміну вико­
нання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде ви­
конано, якщо інше не передбачено договором.

[п.8.4 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

1. Згідно зі статтею 20 Закону «Про заставу» при припиненні (реорганізації, ліквідації) юридичної особи-заставодавця заста-водержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Отже, за таких обставин перебіг строку позовної давності починається з дня, коли банк дізнався або по­винен був дізнатися про наявність зазначених обставин.

[п.8.4 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

8. Якщо заставлене майно знаходиться у заставодержателя і боржник погодився з пропозицією кредитора про задоволен­ня вимог за рахунок цього майна (що не суперечить статті 20 Закону України «Про заставу»), то у заставодержателя відсутні підстави для звернення з відповідним позовом до

456

арбітражного суду. Якщо ж предмет застави знаходиться у за­ставодавця і не переданий заставодержателю незважаючи на визнання його вимоги, останній вправі звернутися до арбітражного суду з відповідним позовом.

[п.5 Листа від 10.06.96р. № 01-8/207 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

9. Відповідно до п. 27 Інструкції про порядок вчинення но­
таріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом
Міністерства юстиції України від 14.06.94 № 18/5, нотаріуси
посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено
обов'язкову нотаріальну форму (стаття 13 Закону України
«Про заставу»). Однак за бажанням сторін можуть посвідчу-
ватись і угоди, щодо яких законодавством не встановлено
обов'язкової нотаріальної форми. Отже, якщо за бажанням
сторін договір застави було посвідчено нотаріусом, то на
підставі пункту 1 Переліку, затвердженого постановою
Кабінету Міністрів України від 29.06.99 № 1172, нотаріус має
право вчинити відповідний виконавчий напис.

[п.1.2 Інформаційного листа від 01.07.96р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавст­ва при вирішенні спорів»].

10. Майно і кошти благодійної організації не можуть бути
предметом застави.

[Лист від 14.01.98 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»].

11. Передання в оренду земельної ділянки, обтяженої за­
ставою, без згоди заставодержателя (частина шоста статті 7
Закону України «Про оренду землі») тягне за собою визнання
договору оренди недійсним відповідно до статті 114 Земель­
ного кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

12. Відповідно до статті 3 Закону України «Про заставу»
заставою може бути забезпечена дійсна вимога, і застава має
похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання.

[п.1 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

457

13. Дійсною може вважатися лише вимога, що реально
існує і заснована на передбачених законом підставах. Отже, у
разі забезпечення заставою вимоги, яка не може вважатись
дійсною, а також у випадку припинення забезпеченого заста­
вою зобов'язання, незалежно від причин такого припинення, у
господарського суду немає правових підстав для задоволення
вимог, заснованих на договорі застави, якою забезпечувалось
відповідне зобов'язання. Те ж саме стосується вимоги, щодо
якої закінчився строк позовної давності, за винятком ви­
падків, коли цей строк поновлюється господарським судом на
підставі частини другої статті 80 Цивільного кодексу України.

[п.1 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

14. Чинне законодавство допускає, що застава може мати
місце стосовно вимог, які можуть виникнути у майбутньому,
за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заста­
вою таких вимог (частина третя статті 181 Цивільного кодек­
су, частина друга статті 3 Закону України «Про заставу»).

[п.1 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

15. Володіння заставленим майном можуть здійснювати на
підставі закону чи договору заставодавець, заставодержатель
або третя особа (стаття 9 Закону України «Про заставу»).

[п.2 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

16. Якщо заставодавець всупереч вимогам закону чи дого­
вору не передасть предмет застави у володіння заставодержа-
телю, наприклад, у разі закладу (стаття 44 Закону), заставо­
держатель вправі звернутися з позовом про передачу заставле­
ного майна у його володіння незалежно від настання терміну
виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.

[п.2 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

17. У разі коли предмет застави згідно із законом чи дого­
вором перебуває у володінні заставодавця або третьої особи і

458

право застави виключає можливість продати чи передати будь-кому заставлене майно, проте заставодавець протягом дії застави це вчинить, заставодержатель вправі звернутися до господарського суду з позовом про визнання відповідної уго­ди недійсною.

[п.2 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

18. За змістом статті 11 Закону України «Про заставу» за­
ставодавцем - як боржником, так і майновим поручителем -
може бути підприємство чи організація, що є власником май­
на і має право відчужувати заставлене майно, або держава в
особі уповноважених нею органів, а також підприємство чи
організація, яким власником передано це майно і право заста­
ви на нього. Таку передачу може бути здійснено, зокрема, шля­
хом закріплення майна за юридичною особою на праві повно­
го господарського відання на підставі законів України, уста­
новчих документів, що регулюють її діяльність, чи відповідно­
го рішення власника майна (уповноваженого ним органу).

[п.З Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

19. Статтею 11 Закону України «Про заставу» передбачено
спеціальні вимоги щодо погодження деякими суб'єктами
підприємницької діяльності застави їх майна з відповідними
державними органами. Зокрема, порядок погодження органами
приватизації умов договорів застави майна деяких підприємств,
у тому числі державних, щодо яких прийнято рішення про при­
ватизацію майна, визначено наказом Фонду державного майна
України від 06.02.2001 № 163 «Про погодження органами при­
ватизації умов договорів застави майна». Недодержання згада­
них вимог законодавства є підставою для визнання договору за­
стави недійсним згідно зі статтею 48 Цивільного кодексу.

[п.З Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

20. Майно, що перебуває у спільній власності, може бути пе­
редано в заставу тільки за згодою всіх співвласників (частина
перша статті 6 Закону України «Про заставу»). Оскільки

459

відповідно до статті 13 Закону договір застави повинен уклада­тися у письмовій формі, то згода співвласників майна, що є предметом застави, також має бути зафіксована у письмовій формі, наприклад, шляхом підписання договору усіма співвласниками або уповноваженими ними особами. Якщо ж один чи декілька співвласників цього майна - підприємства чи організації - такої згоди не дають, заставодавець не позбавле­ний права звернутися на підставі частини першої статті 113 та статті 115 Цивільного кодексу з вимогою про виділ своєї част­ки з спільного майна з метою подальшої передачі її у заставу.

[п.3.1 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

21. Якщо майно, що перебуває у спільній власності, передано
в заставу без згоди усіх співвласників, то відповідний договір мо­
же бути визнаний господарським судом недійсним за позовом
будь-кого із співвласників майна - підприємства чи організації,
права та охоронювані законом інтереси якої порушено.

[п.3.1 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

22. Якщо майно перебуває у колективній власності, слід ви­
ходити з вимог статті ЗО Закону України «Про власність»,
згідно з якою право колективної власності здійснюють вищі
органи управління власника, які відповідним рішенням мо­
жуть покласти окремі функції з управління колективним май­
ном на створювані ними органи. У разі виникнення спору що­
до відповідності укладеного таким органом договору застави
вимогам закону господарському суду слід витребувати доку­
ментальне підтвердження повноважень органу управління
підприємства чи організації стосовно розпорядження майном,
яке є предметом застави.

[п.3.2 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

23. Виходячи з правової природи коштів, що знаходяться
на рахунках у банківських установах, вони не можуть бути
предметом застави за правилами, які регулюють заставу речей.
Водночас господарським судам слід мати на увазі, що питання

460

про заставу таких коштів може вирішуватись за правилами розділу V Закону стосовно застави майнових прав.

[п.3.3 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

24. Договір застави може бути визнаний недійсним за позо­
вом третьої особи, яка вважає, що предмет застави належить їй
на праві власності чи повного господарського відання і довела
цю обставину. Якщо предмет застави являє собою індивідуаль­
но визначене майно, відповідна вимога може бути поєднана з
вимогою про повернення цього майна з чужого незаконного во­
лодіння (заставодавця чи заставодержателя) на підставі статті
50 Закону України «Про власність». У разі застави кредиторові
речі, яка не належить заставодавцю, причому кредитор не знав і
не повинен був знати, що річ не належить заставодавцю (добро­
совісний заставодержатель), право власника підлягає захисту
лише за умови, що дана річ була власником загублена, або в ньо­
го викрадена чи вибула з володіння іншим шляхом поза його
волею (стаття 148 Цивільного кодексу). У решті випадків за­
ставне право заставодержателя зберігається, а власник речі має
право на підставі статті 440 Цивільного кодексу вимагати
відшкодування шкоди від заставодавця, який заставив його річ.

[п.3.4 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

25. Заставодавцем може бути не лише боржник за забезпече­
ним заставою зобов'язанням, а й третя особа (майновий поручи­
тель). Оскільки така особа не є боржником за основним догово­
ром, її зобов'язання перед заставодержателем не можуть пере­
вищувати суму, виручену від реалізації заставленого майна, як­
що інше не передбачено законом або договором. До майнового
поручителя, який виконав забезпечене заставою зобов'язання,
переходять усі права кредитора за цим зобов'язанням.

[п.4 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

26. Закон містить перелік істотних умов договору застави
(стаття 12, а щодо застави товарів в обороті або у переробці, також
стаття 41 Закону України «Про заставу»). Опис заставленого май-

461

на повинен містити Індивідуальні ознаки останнього, які дозволя­ють встановити, яке саме майно є предметом застави, і відрізнити його від однорідних предметів. Ця вимога не стосується застави товарів в обороті або у переробці, оскільки вони визначаються ро­довими ознаками, однак у договорі має бути зазначено види то­варів, якими можна замінити предмет застави. Лише за наявності зазначених умов, якщо вони не врегульовані іншими актами зако­нодавства, а також тих умов, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди, договір застави відповідно до ви­мог статті 153 Цивільного кодексу можна вважати укладеним.

[п.5 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

27. Якщо у процесі вирішення спору, пов'язаного із заста­
вою, буде з'ясовано, що сторонами не досягнуто згоди стосов­
но істотних умов договору застави, договір вважається не ук­
ладеним і не може бути прийнятий господарським судом в об­
грунтування вимог і заперечень сторін.

[п.5 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

28. Договір застави підлягає укладенню у письмовій формі
(стаття 13 Закону України «Про заставу»). Недодержання сто­
ронами цієї вимоги тягне не загальні наслідки недодержання
письмової форми угод, передбачені статтею 46 Цивільного ко­
дексу, а недійсність договору з наслідками, передбаченими
статтею 48 Цивільного кодексу.

[п.6 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

29. У деяких випадках, коли предметом застави є нерухоме
майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, договір застави
підлягає нотаріальному посвідченню, причому недотримання цієї
вимоги тягне недійсність договору з тими ж наслідками (статті 13,
14 Закону України «Про заставу»), в тому числі і у разі порушен­
ня вимог Закону щодо місця нотаріального посвідчення договору.

[п.6.1 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

462

30. Якщо в силу частини третьої статті 4 Закону України
«Про заставу» предметом застави є майно, яке стане
власністю заставодавця після укладення договору застави,
що підлягає нотаріальному посвідченню, то таке посвідчен­
ня на момент укладення договору практично не може бути
здійснене через відсутність у заставодавця відповідних пра-
вовстановлюючих документів на це майно. Але в подальшо­
му, після набуття заставодавцем права власності на майно,
що є предметом застави, нотаріальне посвідчення договору є
обов'язковим.

[п.6.1 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

31. Слід враховувати, що сам лише факт нотаріального
посвідчення договору застави не має для господарського су­
ду обов'язкового значення у розумінні відповідності його
вимогам закону. Якщо такий договір суперечить законодав­
ству або вчинений з метою, яка суперечить інтересам держа­
ви, господарський суд визнає його недійсним повністю чи у
певній частині.

[п.6.2 Роз'яснення від 24.12.99р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

32. Якщо нотаріальне посвідчення договору застави не є
обов'язковим в силу законодавства, але одна із сторін наполя­
гає на ньому і щодо цієї умови не досягнуто згоди, то договір
слід вважати не укладеним. Однак слід мати на увазі, що у то­
му разі, коли одна із сторін договору застави, який всупереч
вимогам Закону не посвідчений нотаріально, виконала його
повністю або частково, а друга сторона ухиляється від но­
таріального оформлення, то сторона, яка виконала договір,
вправі на підставі частини другої статті 47 Цивільного кодек­
су звернутися до господарського суду з позовом про визнання
договору дійсним. Відповідна вимога може бути заявлена цією
стороною і в процесі вирішення спору, пов'язаного з виконан­
ням договору застави.

[п.6.3 Роз'яснення від 24.12.99р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

463

33. Вирішуючи спір про визнання договору дійсним, госпо­
дарський суд повинен перевірити, чи потребувала за законом ви­
конана угода нотаріального посвідчення, чи не містить договір за­
стави протизаконних умов та витребувати докази: звернення до
відповідача з вимогою щодо нотаріального посвідчення договору
застави і ухилення його від виконання цієї вимоги (зокрема, лис­
ти, телеграми, телефонограми сторін з цього питання); повного
чи часткового виконання договору (перерахування коштів, пере­
дачі майна тощо). Чинне законодавство не надає господарському
суду права визнавати договір дійсним за власною ініціативою.

[п.6.3 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

34. Відповідно до статті 15 Закону України «Про заставу»
застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у ви­
падках та у порядку, передбачених законом, а застава рухомо­
го майна може бути зареєстрована у Державному реєстрі за­
став рухомого майна, ведення якого покладено на держателя
названого реєстру - Міністерство юстиції України. Стаття 15
Закону у цій редакції набрала чинності з 01.03.99, і отже,
підлягає застосуванню лише до пов'язаних із заставою пра­
вовідносин, які виникли після зазначеної дати.

[п.7 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

35. Реєстрація застави рухомого майна здійснюється на
підставі заяви заставодержателя або заставодавця згідно з стат­
тею 15-1 Закону України «Про заставу» та Порядком ведення
Державного реєстру застав рухомого майна, затвердженим по­
становою Кабінету Міністрів України від 30.07.98 № 1185.

[п.7 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

36. Юридичне значення реєстрації застави рухомого майна
полягає в тому, що заставодержатель зареєстрованої застави має
переважне право на задоволення вимог із заставленого майна
перед заставодержателями незареєстрованих застав та заставо-
держателями застав, які зареєстровані пізніше (частина п'ята
статті 18 Закону України «Про заставу»). Державна реєстрація

464

застави не є елементом форми угоди про заставу майна і тому саме лише недотримання вимог нормативних актів стосовно та­кої реєстрації не може бути підставою для визнання відповідної угоди недійсною; але воно позбавляє заставодержателя права вимагати задоволення його вимог за рахунок заставленого май­на, у тому числі й права звернення стягнення на це майно, пере­важно перед іншими заставодержателями одного й того ж рухо­мого майна, зареєстрованого в реєстрі.

[п.7 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

37. Згідно з частиною дев'ятою статті 15-1 Закону України
«Про заставу», якщо після виконання забезпеченого заставою зо­
бов'язання заставодержатель не виконав своїх обов'язків щодо
подання заяви про виключення з Державного реєстру застав ру­
хомого майна запису про реєстрацію застави, він повинен
відшкодувати заставодавцю спричинені у зв'язку з цим збитки.
Таке відшкодування здійснюється за позовом заставодавця на за­
гальних підставах відповідно до статті 440 Цивільного кодексу.

[п.7 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

38. За загальним правилом право звернення стягнення на
предмет застави виникає у заставодержателя, якщо в момент на­
стання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою,
воно не буде виконано (частина перша статті 20 Закону України
«Про заставу»). Винятки з цього правила можуть встановлювати­
ся законом (наприклад, частиною другою статті 20, частиною пер­
шою статті 36, частиною другою статті 46 Закону) або договором.

[п.8 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

39. Господарським судам слід враховувати, що право звер­
нення стягнення на заставлене майно належить заставодержа-
телю і тоді, коли забезпечене заставою зобов'язання боржника
не виконано третіми особами, за дії яких боржник несе
відповідальність (стаття 164 Цивільного кодексу).

[п.8 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

ЗО 2-304

40. Згідно з частиною шостою статті 20 Закону України
«Про заставу» звернення стягнення на заставлене майно
здійснюється за рішенням суду, а також на підставі виконавчо­
го напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або
договором застави.

[п.8 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

41. За змістом глави 14 Закону України «Про нотаріат»
та пункту 1 Переліку документів, за якими стягнення за­
боргованості провадиться у безспірному порядку на
підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого по­
становою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 № 1172
(з подальшими доповненнями), витребування від боржни­
ка заставленого майна на підставі виконавчих написів но­
таріусів здійснюється у разі, коли договір застави є но­
таріально посвідченим. Отже у такому випадку господарсь­
ким судам слід на підставі пункту 1 статті 62 Господарсько­
го процесуального кодексу України відмовляти у прий­
нятті позовних заяв про звернення стягнення на заставле­
не майно. Однак це не стосується тих випадків, коли до­
говір застави визнаний дійсним на підставі частини другої
статті 47 Цивільного кодексу.

[п.8 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

42. Оскільки заставою може забезпечуватись лише дійсна
вимога, господарським судам слід з'ясовувати обставини,
пов'язані з існуванням забезпечуваного заставою зобо­
в'язання боржника. Якщо таке зобов'язання ще не виникло,
право застави також не виникає, незважаючи на укладення
договору застави і навіть на передачу предмета застави за-
ставодержателю. Наприклад, за договором банківської по­
зички право застави виникає лише після фактичного одер­
жання суми позички боржником.

[п.8.2 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

43. За змістом частини шостої статті 20 Закону України
466

«Про заставу» задоволення вимог із заставленого майна може бути здійснене на підставі договору застави.

[п.8.3 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни -«Про заставу»].

44. Навіть якщо договір застави містить умови, які визнача­
ють можливість і правовий механізм набуття заставодержателем
права власності (повного господарського відання) на заставлене
майно, кредитор (заставодержатель) і в цьому разі вправі подати
позов про звернення стягнення на заставлене майно.

[п.8.3 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

45. За правилом, встановленим статтею 20 Закону України
«Про заставу», пунктом 4 статті 25 Закону України «Про се­
лянське (фермерське) господарство» у разі несвоєчасного по­
вернення одержаних кредитів установи банку без звернення
до суду, господарського суду можуть скористатися правом на
реалізацію заставленого майна. Якщо ж між сторонами існує
спір або установою банку не реалізовано згадане право, з неза­
лежних від неї причин, заява банку про звернення стягнення
на заставлене майно у зв'язку з невиконанням селянським
(фермерським) господарством зобов'язань за договором
банківської позички підлягає розгляду на загальних підставах.

[п.8.3 Роз'яснення від 24.12.99р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

46. Умови договору застави щодо відчуження майна на ко­
ристь заставодержателя не повинні суперечити вимогам чин­
ного законодавства, зокрема щодо звернення стягнення на
майно державного підприємства чи підприємства, не менше 50
відсотків акцій (часток, паїв) якого є у державній власності
(частина шоста статті 20 Закону України «Про заставу», час­
тина третя статті 10 Закону України «Про підприємства в Ук­
раїні»). Договір, який не відповідає цим вимогам, повинен
визнаватися господарським судом недійсним повністю чи у
певній частині згідно зі статтею 48 Цивільного кодексу.

[п.8.3 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

зо-2-зм 467

47. Закон передбачає можливість подальших застав вже за­
ставленого майна і у зв'язку з цим задоволення вимог заставодер-
жателя, в якого право застави виникло пізніше, лише після по­
вного задоволення вимог попередніх заставодержателів, а також
заставодержателів зареєстрованої застави рухомого майна. Тому
у разі якщо у провадженні господарського суду одночасно є два
чи більше спорів, пов'язаних із зверненням стягнення на застав­
лене майно та задоволенням вимог заставодержателів за рахунок
цього майна (статті 19, 20 Закону України «Про заставу»), пред­
метом яких є одне й те саме майно, то незалежно від дати надхо­
дження відповідних позовів господарський суд повинен насампе­
ред розглянути справу, позивачем у якій є попередній заставодер-
жатель або заставодержатель зареєстрованої застави рухомого
маііна, а у решті справ до її вирішення по суті зупинити провад­
ження на підставі частини першої статті 79 ГПК.

[п.8.4 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

48. За умови, якщо заставодавець подасть докази того, що він
повідомив про всі попередні застави, а також про характер і
розмір забезпечених ними зобов'язань кожного із заставодержа­
телів, усі наслідки недостатності заставленого майна для задово­
лення вимог наступних заставодержателів за рахунок зазначено­
го майна після того, як задоволене позов попереднього заставо-
держателя, покладаються саме на цих заставодержателів. Але в
цьому разі наступні заставодержателі не позбавлені права згідно
зі статтею 24 Закону України «Про заставу» одержати суму, якої
не вистачає для повного задоволення їх вимог, з іншого майна
боржника у порядку черговості, передбаченої законодавством.

[п.8.4 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

49. У разі ж невиконання заставодавцем обов'язку щодо
повідомлення про попередні застави майна заставодержателі, ви­
ходячи з вимог статті 18 Закону України «Про заставу», не позбав­
лені права на підставі статті 203 Цивільного кодексу звернутися з
позовами про відшкодування завданих їм у зв'язку з цим збитків.

[п.8.4 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

468

50. Звернення стягнення на заставлене майно є правом, а не
обов'язком заставодержателя. Тому справи зі спорів, пов'яза­
них з невиконанням боржником (заставодавцем) забезпечено­
го заставою зобов'язання (наприклад, за позовами про стяг­
нення відповідних коштів з боржника або поручителя чи га­
ранта), повинні бути розглянуті по суті незалежно від того, чи
реалізував кредитор (заставодержатель) це право.

[п.8.5 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

51. За змістом частини четвертої статті 38 Закону України
«Про заставу» здійснення оцінки майнового комплексу
підприємства, який є предметом іпотеки, у разі його переходу до
заставодержателя є обов'язковим. Така оцінка здійснюється на
момент переходу цього комплексу до заставодержателя за згодою
сторін, а в разі недосягнення згоди - за рішенням господарського
суду, який у такому випадку повинен виходити з балансової вар­
тості предмета іпотеки на момент вирішення відповідного спору, а
за необхідності - вирішити питання про призначення експертизи.

[п.8.6 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

52. Майновий комплекс підприємства переходить до заставо­
держателя, як зазначено у названій нормі Закону, в разі якщо це
передбачено договором чи законом. Оскільки чинне законодав­
ство відповідних випадків не передбачає, у вирішенні питань,
пов'язаних з таким переходом, слід виходити з умов договору.

[п.8.6 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

53. Якщо стягнення на предмет застави звертається на
підставі договору, який було укладено з урахуванням вимог
постанови Кабінету Міністрів України від 17.08.95 № 655
«Про додаткове забезпечення гарантій або інших зобов'язань
Уряду України, які надаються іноземним кредиторам щодо по­
гашення кредитів в іноземній валюті, що залучаються ук­
раїнськими юридичними особами», господарським судам слід
враховувати таке. У передбачених цією постановою випадках
оцінка вартості майна, що є предметом застави, здійснюється

469

Фондом державного майна України, а вартості майнових прав та цінних паперів - Міністерством фінансів України. Тому та­ка оцінка не може бути здійснена чи змінена за згодою сторін або за рішенням господарського суду.

Гп.8.7 Роз'яснення від 24.12.99р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

54. Звернення стягнення на заставлене майно державного
підприємства чи підприємства, не менше п'ятдесяти відсотків
акцій якого є у державній власності, може бути здійснене ли­
ше на підставі судового рішення (частина шоста статті 20 За­
кону України «Про заставу»). Угоди, укладені з порушенням
цієї вимоги, повинні визнаватися недійсними згідно зі статтею
48 Цивільного кодексу.

[п.8.8 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

55. Порядок реалізації заставленого майна спеціалізовани­
ми організаціями через аукціон (публічні торги) визначається
чинним законодавством, зокрема, статтею 21 Закону України
«Про заставу» та відповідними нормами Закону України «Про
виконавче провадження».

fn.8.9 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

56. Укладена з порушенням вимог чинного законодавства
угода про відчуження переданого у заставу майна, що є дер­
жавною власністю, може бути визнана недійсною з урахуван­
ням конкретних обставин справи на підставі статті 48 або
статті 49 Цивільного кодексу.

Гп.8.9 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

57. Закон не виключає можливості залишення за заставо-
держателем за згодою заставодавця заставленого майна за по­
чатковою оцінкою, якщо аукціон (публічні торги) не відбувся
(стаття 21 Закону України «Про заставу»).

Гп.8.10 Роз'яснення від 24.12.99р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

470

58. Якщо заставодавець такої згоди не дав, то заставлене
майно реалізується у встановленому порядку (якщо інше не
передбачено договором) з урахуванням вимог пунктів 18 і 19
Положення про порядок проведення аукціонів (публічних
торгів) з реалізації заставленого майна, затвердженого поста­
новою Кабінету Міністрів України від 22.12.97 № 1448.

[п.8.10 Роз'яснення від 24.12.99р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

59. Заставлене майно не може бути залишене за заставодер-
жателем, якщо воно належить державному підприємству або
відкритому акціонерному товариству, створеному у процесі
корпоратизації, усі акції якого перебувають у державній влас­
ності, оскільки реалізація такого майна не може здійснюва­
тись інакше, ніж з аукціонів (публічних торгів).

[п.8.10 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

60. Згідно зі статтею 37 Закону України «Про заставу» у разі
звернення стягнення на предмет застави, яким є будівля чи спо­
руда, заставодержатель як набувач майна має право на одержан­
ня земельної ділянки відповідно до законодавства України.

[п.8.11 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

61. Право на земельну ділянку, яке виникло в зв'язку з пе­
реходом до заставоодержувача права на будівлю (споруду),
повинно бути оформлено місцевою радою у порядку, передба­
ченому Земельним кодексом України. У разі її ухилення від
вчинення таких дій заінтересоване підприємство, установа,
організація у відповідності зі статтями 74, 77 Закону України
«Про місцеве самоврядування в Україні» вправі звернутися до
господарського суду з заявою про спонукання ради видати
державний акт або укласти відповідний договір.

[п.8.11 Роз'яснення від 24.12.99р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

62. У разі виникнення загрози загибелі, пошкодження чи
зменшення вартості предмета закладу не з вини заставодержа-

471

теля останній на підставі частини другої статті 46 Закону Ук­раїни «Про заставу» вправі вимагати його заміни, а за відмови заставодавця виконати цю вимогу - достроково звернути стягнення на предмет закладу. У зв'язку з цим він повинен по­дати докази звернення до .заставодавця з такою вимогою і відсутності згоди заставодавця виконати її; таким доказом мо­же бути копія відповідного листа (телеграми, телефонограми тощо) та документ, що підтверджує його надіслання заставо­давцю, або письмова відмова заставодавця. У вирішенні спорів необхідно враховувати, що таке стягнення може здійснювати­ся і в тому разі, коли згадана загроза виникла не з вини заста­водавця, а з не залежних від нього причин, наприклад, через природні властивості речі, яка є предметом закладу.

[п.8.12 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

63. Звернення стягнення на заставлене майно пов'язане з
переходом права власності (повного господарського відання)
на це майно, що може зумовити потребу у його державній пе­
ререєстрації (наприклад, стосовно об'єктів нерухомого майна,
транспортних засобів тощо). У разі відмови відповідного дер­
жавного органу від здійснення перереєстрації майна, що було
предметом застави, заінтересоване підприємство чи ор­
ганізація не позбавлені права звернутися до господарського
суду з заявою про визнання недійсним акта державного орга­
ну про відмову у перереєстрації або про спонукання його
здійснити перереєстрацію майна.

[п.8.13 Роз'яснення від 24.12.99р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

64. За змістом частини другої статті 17 та абзацу шостого
статті 35 Закону України «Про заставу» відчуження майна, що
є предметом застави, можливе лише за згодою заставодержа-
теля. Слід також мати на увазі, що згідно зі статтею 73 Закону
України «Про нотаріат» державний нотаріус чи інша особа, що
вчиняє нотаріальні дії, посвідчуючи договір застави нерухомо­
го майна, накладають заборону його відчуження, яку може бу­
ти знято лише за умов, зазначених у статті 74 названого Зако­
ну. Угода про відчуження заставленого майна, укладена з по-

472

рушенням згаданих вимог законодавчих актів, може бути виз­нана господарським судом недійсною згідно зі статтею 48 Цивільного Кодексу.

[п.9 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

65. Частина перша статті 27 Закону України «Про заставу»
передбачає збереження застави в разі переходу предмета за­
стави у власність (а так само і у повне господарське відання)
іншої особи. Згадана норма застосовується, зокрема, тоді, коли
між заставодавцем та іншою особою існує правонаступництво,
що виникло з передбачених законом підстав. Якщо ж право за­
стави виникло у іншої особи, незалежно від волі заставодавця,
наприклад, у разі примусового продажу заставленого майна,
то ця норма застосована бути не може, і право застави припи­
няється (абзац п'ятий статті 28 Закону).

[п.9 Роз'яснення від 24.12.99 p. Ms 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

66. Збереження права застави стосовно нового власника
майна чи організації, до якої перейшло право повного госпо­
дарського відання цим майном, не залежить від того, чи знала
особа, яка одержала це майно, про таке право. Якщо вона не
знала, це не впливає на право застави, але має значення для
відносин між цією особою і заставодавцем. Зокрема, у разі ук­
ладення договору купівлі-продажу предмету застави невико­
нання заставодавцем обов'язку попередити покупця про право
застави дає покупцеві право вимагати зменшення ціни або
розірвання договору і відшкодування збитків (стаття 229
Цивільного кодексу). Наслідки у вигляді обов'язку заставо­
давця відшкодувати збитки тягне і відчуження у покупця про­
даного предмета застави (стаття 239 цього ж Кодексу). В обох
випадках відшкодування збитків здійснюється на загальних
підставах, передбачених статтею 203 Цивільного кодексу.

[п.9 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних, із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

67. Відповідно до частини третьої статті 197 Цивільного
кодексу у разі уступки вимоги до ЇЇ набувача переходять

473

права, що забезпечують виконання зобов'язання. Отже в ре­зультаті уступки вимоги за забезпеченим заставою зо­бов'язанням право застави переходить від первісного креди­тора до нового, якщо інше не передбачено угодою, виконан­ня якої забезпечене заставою. Щодо права застави, яке пе­рейшло до нового кредитора, діють загальні правила уступ­ки вимоги і переводу боргу.

[п. 10 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

68. Право застави припиняється з загальних підстав, зазна­
чених у главі 19 Цивільного кодексу, а також з обставин, ви­
черпний перелік яких наведено у статтях 28 і 29 Закону Ук­
раїни «Про заставу». Застосовуючи ці норми, слід враховува­
ти, що припинення існування (загибель) заставленого майна
хоча й припиняє заставу незалежно від причин, з яких це ста­
лося, але не вирішує наперед питання про відповідальність за-
ставодержателя чи заставодавця одного перед одним за заги­
бель предмета застави, що сталася з вини когось із них. Кожна
із сторін договору вправі звернутися до іншої з позовом про
відшкодування завданих у зв'язку з цим збитків, а якщо загиб­
ле майно було застраховане, заставодержатель має переважне
перед іншими кредиторами право задоволення своїх вимог із
суми страхового відшкодування (частина четверта статті 10
Закону). Що ж до загибелі чи пошкодження предмета іпотеки,
то це тягне за собою не лише припинення застави, а й
обов'язок боржника (заставодавця) надати аналогічне за
вартістю нерухоме майно або ж виконати зобов'язання неза­
лежно від настання терміну у повному обсязі чи у відповідній
частині (статті 33, 35 Закону). Якщо у договорі застави зазна­
чено оцінку предмета застави, то вартість майна, відшукувано­
го замість загиблого, повинна відповідати цій оцінці, крім ви­
падків, коли сторонами погоджено інші умови.

[п.11 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

69. За змістом статей 35, 36 Закону України «Про заставу»
в разі невжиття заставодавцем заходів, передбачених догово­
ром іпотеки або необхідних для збереження предмета іпотеки,

474

включаючи проведення капітального та поточного ремонту, заставодержатель має право звернутися до господарського су­ду з позовом про виконання забезпеченого іпотекою зо­бов'язання (про повернення позички, стягнення коштів за до­говором купівлі-продажу чи оренди тощо) незалежно від терміну виконання цього зобов'язання, а у разі необхідності -про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідні вимо­ги можуть бути об'єднані в одній позовній заяві. У таких ви­падках позивач повинен подати докази невжиття заходів щодо збереження предмету іпотеки і необхідності звернення стяг­нення на цей предмет, які свідчили б про неспроможність боржника (заставодавця) виконати забезпечене іпотекою зо­бов'язання, зокрема через брак коштів, про систематичне ухи­лення його від виконання зобов'язань за договором тощо.

[п.12 Роз'яснення від 24.12.99р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

70. Якщо предметом застави є будівлі чи споруди, то у разі
звернення стягнення на них заставодержатель має право одер­
жати у встановленому порядку й земельну ділянку, на якій роз­
ташовано ці будівлі (споруди). Стаття 37 Закону України «Про
заставу» не ставить наявність такого права у залежність від то­
го, чи містить договір іпотеки будівлі (споруди) окрему умову
про перехід права на земельну ділянку. У разі звернення стяг­
нення на будівлі (споруди) згідно з рішенням господарського
суду відповідне рішення є підставою для оформлення права
власності або користування відповідною земельною ділянкою
у порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

[п.13 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

71. Розглядаючи справи за позовами заставодавців до за-
ставодержателів у зв'язку з втратою, недостачею, пошкоджен­
ням предмета закладу, слід мати на увазі, що обов'язок заста-
водержателя відшкодувати заподіяні цим збитки виникає ли­
ше за умови, якщо таке передбачено законодавчим актом або
договором (стаття 48 Закону України «Про заставу»). Якщо
законом чи договором такий обов'язок заставодержателя пе­
редбачено, то господарський суд має виходити з презумпції

475

вини заставодержателя, який повинен подати докази того, що втрата, недостача чи пошкодження предмета закладу сталися з незалежних від нього причин.

[п.14 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

72. Заставодержатель, якому завдано збитків у зв'язку з
діями держави (державних органів) стосовно примусового ви­
лучення заставленого майна чи припинення права власності
на заставлене майно, вправі звернутися з позовом до
відповідного державного органу про відшкодування цих
збитків у повному обсязі, хоча б згадані дії були правомірни­
ми. У таких випадках господарським судам слід застосовувати
загальні норми цивільного законодавства стосовно відшкоду­
вання шкоди із врахуванням спеціальних норм, передбачених
статтею 57 Закону України «Про заставу», які, зокрема, не
ставлять обов'язок щодо відшкодування шкоди у залежність
від наявності вини у діях відповідача.

[п.15 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

73. Якщо збитки завдані заставодержателю у зв'язку з ви­
данням державним органом акта, який не відповідає чинному
законодавству, то заставодержатель вправі вимагати відшко­
дування цих збитків у повному обсязі на підставі як загальних
норм цивільного законодавства, так і спеціальних, зокрема
статті 58 Закону України «Про заставу», статті 27 Закону Ук­
раїни «Про підприємства в Україні», статті 77 Закону України
«Про місцеве самоврядування в Україні» тощо, а також згідно
із статтею 12 ГПК оспорити такий акт. Вимоги щодо визнання
недійсним відповідного акта і відшкодування збитків можуть
бути об'єднані в одній заяві.

[п. 15 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

74. Законом України «Про порядок погашення зо­
бов'язань платників податків перед бюджетами та держав­
ними цільовими фондами» запроваджено податкову заста­
ву як спосіб забезпечення не погашеного у строк податково-

476

го зобов'язання. Податкову заставу слід відрізняти від за­стави, яка відповідно до статті 181 Цивільного кодексу і статті 1 Закону України «Про заставу» є одним із способів забезпечення виконання цивільно-правових зобов'язань. Кожний з цих Законів має свій власний предмет регулю­вання. Водночас необхідно враховувати, що внесення запи­су до Державного реєстру застав рухомого майна про на­явність податкових вимог до платників податків, які пору­шують вимоги податкового законодавства, здійснюється держателем Державного реєстру за заявою державних по­даткових органів України у такому ж порядку як і реєстрація застави рухомого майна - способу забезпечення зобов'язання (стаття 15-1 Закону).

[п.16 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

75. Закон України «Про порядок погашення зобов'язань
платників податків перед бюджетами та державними цільо­
вими фондами» містить заборону надавати майно, що пере­
буває у податковій заставі, у наступну заставу (підпункт 8.6.3
пункту 8.6 статті 8 названого Закону). «Наступною заста­
вою» у даному разі є та, яка виникає у зв'язку з укладенням
договору застави, тобто з правовідносин, що регулюються
Законом. Порушення відповідного припису є підставою для
визнання договору застави недійсним згідно із статтею 48
Цивільного кодексу.

[п.16 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону Ук­раїни «Про заставу»].

76. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України
«Про заставу» застава як спосіб забезпечення виконання зо­
бов'язань має похідний характер від забезпеченого нею зобо­
в'язання. Водночас це не позбавляє сторони права на підставі
статті 12 названого Закону включити у договір застави, крім
обов'язкових його умов, будь-які інші умови, щодо яких сторо­
ни дійшли згоди, у тому числі встановити відповідальність за­
ставодавця за збереження предмета застави.

[п.6 Листа від 30.12.99 р. № 01-8/612 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

477

77. Заборона відчужувати заставлене майно без згоди за-
ставодержателя стосується виключно предмета застави.

[п.5 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по пе­регляду рішень, ухвал, постанов)»].

78. Оскільки заставою може забезпечуватися лише дійсна
вимога, право застави за договором позики виникає лише
після фактичного одержання суми позики боржником.

[п.2 Оглядового листа від 30.05.2001 р. № 01-8/637 «Про практи­ку вирішення окремих спорів, пов'язаних гз забезпеченням виконання зобов'язань (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного су­ду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

79. Передача у заставу майна відкритого акціонерного това­
риства, створеного у процесі корпоратизації, з моменту прий­
няття рішення про його приватизацію потребує дозволу відпо­
відного органу приватизації.

[пЗ Оглядового листа від 30.05.2001 р. № 01-8/637 «Про практи­ку вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного су­ду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

80. Право застави припиняється з припиненням забезпече­
ного заставою зобов'язання.

[п.4 Оглядового листа від 30.05.2001 р. № 01-8/637 «Про практи­ку вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного су­ду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

81. Договір застави майна, укладений особою, яка не є його
власником і не має права відчужувати заставлене майно, виз­
нається недійсним.

[п.5 Оглядового листа від 30.05.2001 р. № 01-8/637 «Про практи­ку вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного су­ду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

82. Строк, встановлений статтею 194 Цивільного кодексу
України для подання позову до поручителя, не застосовується
до правовідносин заставодавця (майнового поручителя) і за-
ставодержателя за договором застави.

[п.6 Оглядового листа від 30.05.2001 р. № 01-8/637 «Про практи-

478

ку вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного су­ду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

83. Факт припинення поруки не тягне за собою припинен­
ня договору застави з огляду на самостійність згаданих видів
забезпечення виконання зобов'язань.

[п.7 Оглядового листа від 30.05.2001 р. № 01-8/637 •«Про практи­ку вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного су­ду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

84. Відповідно до статті 20 Закону України «Про заставу»
звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за
рішенням суду (арбітражного або третейського суду), на
підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбаче­
но законом або договором застави. Отже, сторони у договорі за­
стави можуть визначити порядок переходу права власності на
предмет застави до заставодержателя у разі невиконання борж­
ником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання.

[п.2.2 Інформаційного листа від 07.06.2001 р. № 01-8/665 «Про де­які питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році»].

13.2. ПОРУКА

1. Згідно з абзацом другим пункту 2 статті 24 Закону Ук­
раїни «Про підприємства в Україні» державним підприємствам
забороняється виступати гарантами при наданні суб'єктам
підприємницької діяльності банківських кредитів. Оскільки
гарантія є фактично формою поруки, така заборона стосується
й договору поруки (стаття 191 Цивільного кодексу України).

[п.5Листа від 22.11.94р. № 01-8/847 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

2. Відповідно до пункту 27 Інструкції про порядок вчинен­
ня нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої нака­
зом Мін'юсту України від 14.06.94 № 18/5, нотаріуси
посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено
обов'язкову нотаріальну форму. Однак, за бажанням сторін
посвідчуються і інші угоди, для яких законодавство не вима­
гає обов'язкової нотаріальної форми. Отже, якщо за бажанням
комерційного банку та поручителя договір поруки був
посвідчений нотаріусом, то за цих обставин на підставі розділу
І Переліку, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР
від 121.10.76 № 483, нотаріус має право вчинити виконавчий
напис про стягнення грошових сум.

[п. 10 Листа від 07.12.95 р. № 01-8/870 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

3. Порука припиняється, якщо банк протягом трьох місяців
з дня настання строку виконання зобов'язання позичальни­
ком кредиту не пред'явить позову до поручителя (див. також
пункт 5.3 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду Ук­
раїни від 06.10.94 № 02-5/706 «Про деякі питання практики
вирішення спорів, пов'язаних з виконанням кредитних дого­
ворів»).

[п.10 Листа від 07.12.95 р. № 01-8/870 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

4. Частина перша статті 191 Цивільного кодексу України на­
дає право сторонам за договором поруки передбачити зо­
бов'язання поручителя перед кредитором іншої особи відпо-

480

відати за виконання останньою свого зобов'язання не в повно­му обсязі, а в частині. Це право кореспондується з частиною другою статті 192 згаданого Кодексу, за якою поручитель відповідає в тому ж обсязі, як і боржник, зокрема, за сплату процентів, за відшкодування збитків, за сплату неустойки, як­що інше не встановлено договором поруки. Отже, наведені умови договору поруки, за яким поручитель зобов'язався відповідати за виконання зобов'язання третьою особою - пози­чальником лише в частині повернення суми кредиту «без вра­хування процентів за користування ним та штрафних санкцій», не суперечить чинному законодавству.

[пЗ Листа від 29.01.99р. № 01-8/46 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

31 2-304

14. РОЗРАХУНКИ

1. Якщо з підприємства, установи, організації у безакцептно-
му порядку стягнуті суми з порушенням чинного законодавст­
ва, тобто коли законом не надане право на безакцентне стягнен­
ня або в разі порушення встановленого порядку чи строку тако­
го стягнення, позов про зворотне стягнення необгрунтоване
списаних сум підлягає задоволенню без розгляду заперечень
відповідача щодо суті спору. У цьому випадку до стягувача мо­
же бути застосована майнова відповідальність за необгрунтова­
не безакцентне списання коштів, якщо такі санкції передбачені
чинним законодавством чи укладеним сторонами договором.

[Лист від 05.03.92 р. № 01-8/303 «Про зворотне стягнення сум, списаних у безакцентному порядку з порушенням законодавства»- (В редакції інформаційного листа від 21 березня 1995 року № 01-8/186)].

2. У зв'язку із скасуванням розрахунків за поставлену про­
дукцію шляхом пред'явлення на інкасо платіжної вимоги, по-
ставщик і покупець у договорі визначають строк здійснення
попередньої оплати продукції, яка підлягає поставці.

[п.8Листа від 14.06.93р. № 01-8/672 «Про деякі питання практики за­стосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

3. Оскільки між державами - учасницями СНД відсутня
угода про безспірне списання сум за визнаними претензіями, а
законодавство однієї держави не може механічно поширюва­
тись на взаємовідносини з господарюючим суб'єктом іншої дер­
жави, при необгрунтованому ухиленні боржника від перераху­
вання заборгованості, в т. ч. і за визнаною претензією, кредитор
вправі звернутись до арбітражного суду з відповідним позовом.

[п.7 Листа від 05.10.93 р. № 01-8/1076 «Про деякі питання прак­тики застосування чинного законодавства при вирішенні спорів»].

4. З набранням чинності Законом України від 3 грудня
1996 року «Про внесення зміни до Цивільного кодексу Ук­
раїнської РСР» не можуть застосовуватися пункти 69 і 60 по­
ложень про поставки у частині безакцептного стягнення
штрафів, передбачених цими положеннями. Спори, пов'язані
зі стягненням згаданих штрафів, вирішуються арбітражними
судами на загальних підставах.

[п.14 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і то­варів неналежної якості та некомплектних»].

482

5. На розпорядження податкової служби про списання
певних сум до бюджету поширюється дія нормативних
актів Національного банку України, згідно з якими такі до­
кументи враховуються кредитними установами на позаба­
лансовому рахунку 9803 «Розрахункові документи, обов'яз­
кові до сплати». Таким чином, названі документи набува­
ють статусу виконавчих не на підставі Закону України «Про
виконавче провадження», а за правилами Національного
банку України.

[п.6 Листа від 10.06.96р. № 01-8/207 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

6. У вирішенні спорів слід враховувати, що відповідно до
підпункту 19.3.1 пункту 19.3 статті 19 Закону України «Про
порядок погашення зобов'язань платників податків перед
бюджетами та державними цільовими фондами» з моменту
набрання цим Законом чинності банки не здійснюють облік
заборгованості клієнтів, не сплаченої у строк, та не ведуть
картотеку за винятком випадків, коли такі операції
здійснюються банками у межах укладених ними цивільно-
правових угод.

[п.6 Листа від 10.06.96р. № 01-8/207 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

1. Частина перша статті 7 Закону України «Про транспорт» передбачає безакцентний порядок розрахунків за послуги транспорту на основі чинних тарифів. Тому в разі надання по­слуг за договірною ціною такий порядок їх оплати застосову­ватись не може.

[п.6 Інформаційного листа від 01.07.96 р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавст­ва при вирішенні спорів»].

8. Відповідно до пункту 4 статті 24 Закону України «Про підприємства в Україні» (в редакції Закону України від 16.10.96 р.) підприємства самостійно встановлюють черговість і напрями списання коштів з власних рахунків, яке здійсню­ється установами банків за дорученням таких підприємств, крім випадків, передбачених законами України. Згідно з абза­цом 4 пункту 18 розділу II Інструкції про безготівкові розра-

31'2-ЗІН

483

хунки в Україні в національній валюті, затвердженою поста­новою Правління Національного банку України від 29.03.2001 р. № 135, визначено порядок виконання розрахун­кових документів. Спочатку виконуються платіжні вимоги, оформлені на підставі рішень судів, потім - розрахункові до­кументи на сплату платежів до бюджетів, після цього -платіжні вимоги, оформлені на підставі інших виконавчих до­кументів. Усі інші документи виконуються у порядку їх послідовного надходження.

[п3Листа від24.11.97р. № 01-8/452 •«Про деякіпитання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

9. Статтею 15-1 Закону України «Про електроенергетику»
встановлено порядок здійснення розрахунків на оптовому
ринку електричної енергії. Згідно з частиною четвертою цієї
статті умови про оплату електричної енергії саме коштами та
про відкриття поточного рахунку із спеціальним режимом ви­
користання оптового постачальника електричної енергії
(енергопостачальника, що здійснює підприємницьку
діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій те­
риторії) є обов'язковими умовами договору купівлі-продажу
електричної енергії між оптовим постачальником електричної
енергії та енергопостачальником (договору на постачання елек­
тричної енергії між енергопостачальником, що здійснює
підприємницьку діяльність з постачання електричної енергії
на закріпленій території, та споживачем).

[Лист від 25.02.98р. № 01-8/73 Про Закон України «Про електро­енергетику»].

10. За змістом пунктів 1 і 3 Положення про Міністерство
агропромислового комплексу України, затвердженого Указом
Президента України від 15.11.97 № 1282/97, підприємства пе­
реробної промисловості, незалежно від того, чи виробляють
вони продукцію з власної сировини, чи використовують да­
вальницьку, належать до агропромислового комплексу, і отже,
на них поширюється дія статті 4 Указу Президента України від
16.03.95 № 227/95 «Про заходи щодо нормалізації платіжної
дисципліни в народному господарстві».

[п.6 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

484

11. Статтею 4 Указу Президента України від 16.03.95 р.
№ 227/95 «Про заходи щодо нормалізації платіжної дис­
ципліни в народному господарстві України» встановлено
термін, протягом якого підприємства торгівлі зобов'язані пе­
рерахувати вартість одержаної сільськогосподарської про­
дукції товаровиробникам агропромислового комплексу. Цей
Указ не надає сторонам за договором права на їх розсуд зміню­
вати строк розрахунків за продукцію, визначений статтею 4
зазначеного вище Указу. Тому встановлення підприємствами
торгівлі і сільськогосподарськими товаровиробниками в дого­
ворах інших строків перерахування вартості продукції її ви­
робнику повинно тягти за собою наслідки, передбачені стат­
тею 48 Цивільного кодексу України.

[п.5 Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

12. Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в
іноземній валюті» регулює відносини, пов'язані із перераху­
ванням грошових сум. Відповідно до статті 1 Закону України
«Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у га­
лузі зовнішньоекономічної діяльності» товарообмінна (бар­
терна) операція визначається як один з видів експортно-
імпортних операцій, оформлених бартерним договором або
договором із змішаною формою оплати, яким часткова оплата
експортних (імпортних) поставок передбачена в натуральній
формі, що передбачає збалансований за вартістю обмін това­
рами, роботами, послугами у будь-якому поєднанні, не опосе­
редкований рухом коштів у готівковій або безготівковій
формі. Отже у арбітражного суду немає правових підстав для
застосування правил статті 4 Закону України «Про порядок
здійснення розрахунків в іноземній валюті» до правовідносин,
які є предметом регулювання Закону України «Про регулю­
вання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі
зовнішньоекономічної діяльності». Разом з тим, слід врахову­
вати, що за наявності у договорі умови змішаної форми опла­
ти або у разі переоформлення в установленому порядку бар­
терного договору на інші види зовнішньоекономічного догово­
ру (частина четверта статті 2 Закону України «Про регулюван­
ня товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньо-

485

економічної діяльності») такий договір підпадає у частині, опосередкованій рухом коштів у готівковій або безготівковій формі, під дію частини другої статті 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» (з ураху­ванням вимог згаданої частини четвертої статті 2 Закону Ук­раїни «Про регулювання товарообмінних (бартерних) опе­рацій у галузі зовнішньоекономічної діяльності», згідно з яки­ми строк одержання валютної виручки у такому разі не понов­люється і не переривається, а строк грошової оплати висо-коліквідних товарів продовжується до 90 днів).

[п.2 Листа від 06.04.99р. № 01-8/151 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

13. Підприємство вправі самостійно встановлювати чер­
говість і напрями списання коштів з власних рахунків, крім
випадків, передбачених законами України.

[п.1.1 Листа від 04.02.2000 р. № 01-8/47 «Про практику вирішен­ня окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

14. Наказ Головного управління Державного казначейства
України від 22.03.99 р. № 25 «Про затвердження Порядку
безспірного списання коштів з реєстраційних рахунків уста­
нов та організацій, оплата видатків яких здійснюється з єдино­
го казначейського рахунка» виданий відповідно до вимог чин­
ного законодавства України.

[п.4 Листа від 31.07.2000 р. № 01-8/380 «Про вирішення спорів Ви­щим арбітражним судом України (за матеріалами судової колегії Вищо­го арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

486

15. ВЕКСЕЛЬНИЙ ОБІГ

1. За змістом пункту 48 Положення про переказний і про­
стий вексель відповідальність за несплату обумовленої вексе­
лем суми настає із дня строку платежу у розмірі шести та
трьох процентів без вказівки про те, що відповідальність у та­
кому розмірі застосовується за кожний день прострочки. От­
же, зазначені проценти мають нараховуватись виходячи з того,
що це є річні ставки. Таке розуміння згаданої норми узгод­
жується зі статтею 214 Цивільного кодексу України, що перед­
бачає сплату боржником, який прострочив виконання грошо­
вого зобов'язання, трьох процентів річних з простроченої су­
ми, якщо законом або договором не встановлений інший
розмір процентів. Будь-який інший механізм нарахування
процентів грунтувався б на розширеному тлумаченні пункту
48 названого Положення і тому не може бути застосований
арбітражним судом.

[п.5 Листа 10.03.98 р. JV? 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

2. Правовий режим податкового векселя є спеціальним
порівняно з тим, що передбачений для векселя Женевською
конвенцією 1930 року та Постановою Верховної Ради Ук­
раїни від 17.06.92 «Про застосування векселів у господарсь­
кому обігу України». Зокрема, пункт 11.5 статті 11 Закону
України «Про податок на додану вартість», а також Порядок
випуску, обігу та погашення векселів, які видаються на суму
податку на додану вартість при ввезенні (пересиланні) то­
варів на митну територію України, затверджений постано­
вою Кабінету Міністрів України від 01.10.97 № 1104, не пе­
редбачають надання платниками податку податкового вексе­
ля з відміткою «без протесту» чи іншою рівнозначною.
Згідно з пунктом 18 цього Порядку протест у неплатежі по­
даткового векселя не здійснюється. У разі його несплати у
встановлений строк сума векселя підлягає стягненню з век­
селедавця державною податковою адміністрацією - векселе-
держателем у порядку, передбаченому для стягнення не­
доїмки за обов'язковими платежами до бюджету. У даний час
такий порядок регулюється Декретом Кабінету Міністрів

487

України від 21.01.93 p. № 8-93 «Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів».

/я. 1.2 Листа від 17.08.98 р. № 01-8/314 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

3. Векселедержатель, який не отримав платіж, має право на
стягнення заборгованості за векселем у судовому порядку в
межах вексельної давності, встановленої Уніфікованим зако­
ном про переказні векселі та прості векселі. Згідно зі статтею
77 Уніфікованого закону до простого векселя застосовуються,
оскільки вони не є несумісними з природою цього документа,
постанови, що відносяться до переказного векселя, зокрема,
строки вексельної давності (статті 70-71 Уніфікованого зако­
ну). Відповідно до статті 78 Уніфікованого закону векселеда­
вець простого векселя зобов'язаний так само, як і акцептант за
переказним векселем. Отже позови за векселями до акцептан­
та переказного чи векселедавця простого векселя можуть бути
заявлені на протязі трьох років з дня строку платежу незалеж­
но від протесту векселя.

[п.7 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»-].

4. Верховною Радою України було прийнято Закони України
«Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року,
якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та
прості векселі» від 06.07.99, «Про приєднання України до Же­
невської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій
законів про переказні векселі та прості векселі» від 06.07.99 р. і
«Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року
про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих век­
селів». Міністерство закордонних справ України листом від
03.02.2000 р. № 4.3/7-612-126 поінформувало Вищий арбітраж­
ний суд України про те, що згідно з повідомленням Генерально­
го секретаря ООН названі Женевські конвенції 1930 року набра­
ли чинності для України 6 січня 2000 року.

[Лист від 10.03.2000р. № 01-8/104 «Про дату набрання чинності Женевськими вексельними конвенціями 1930 року для України»].

5. Векселедержатель має право на подання позову до усіх
осіб, які видали, акцептували, індосували переказний вексель

488

або поставили на ньому аваль, оскільки названі особи є солідарне зобов'язаними перед векселедержателем.

[пЛ Листа від 11.12.2000 р. № 01-8/738 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами судо­вої колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ух­вал, постанов)»].

6. Бартерні (товарообмінні) операції з використанням век­селів, у яких вексель виступає як товар, підлягають оподатку­ванню податком на додану вартість на загальних підставах.

[п.2 Листа від 11.12.2000р. № 01-8/738 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами судо­вої колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ух­вал, постанов)»].

1. Операції, вексель у яких виступає як розрахунковий доку­мент, не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість.

[п.З Листа від 11.12.2000р. № 01-8/738 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами судо­вої колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ух­вал, постанов)»].

8. Передача векселів, отриманих як страхові внески за догово­
рами страхування, третім особам не є операцією з торгівлі цінними
паперами та не підлягає оподаткуванню податком на прибуток.

[п А Листа від 11.12.2000р. № 01-8/738 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами судо­вої колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ух­вал, постанов)»].

9. Якщо договором купівлі-продажу передбачено альтерна­
тивну форму розрахунків: у грошовій формі або шляхом пере­
дачі векселів, і покупцем на виконання договору здійснено пе­
редачу векселів продавцю, зобов'язання покупця щодо оплати
вважається виконаним належним чином.

[п5Листа від 11.122000р. № 01-8/738 «Про практику вирішення окре­мих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

10. Викладення тексту вексельного бланка російською мо­
вою не є підставою для визнання його таким, що виконаний з
дефектом форми.

[п.4 Інформаційного листа від 20.04.2001 р. № 01-8/480 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавст­ва у вирішенні спорів»].

489

11 Вимоги Закону України «Про порядок здійснення роз­
рахунків в Іноземній валюті» щодо терміну зарахування на ва­
лютний рахунок виручки в Іноземній валюті під час здійснен­
ня експортних операцій поширюються також на вексельну
форму розрахункгв-

[п 3 Оглядового листа від 27 112001 р №01-8/1289 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням ва лютного законодавства»]

12 Встановлений Уніфікованим законом про переказні век­
селі та прості векселі, запровадженим Женевською конвенцією
1930 року, порядок передачі векселів не передбачає відчуження
vx шляхом здійснення цивільно-правових угод, зокрема,
купівлі-продажу Водночас чинне законодавство України не за­
бороняє торгівлю векселями, але у цьому випадку послідовну
передачу векселя слід вважати перерваною, І, якщо на векселі
відсутній Індосамент, питання, пов'язані Із стягненням забор­
гованості за векселем, регулюються нормами цивільного права,
а не вексельним законодавством, оскільки у таких випадках
вексель втрачає свою силу І набуває статусу боргового доку­
мента (стаття 216 Цивільного кодексу України)

[п 13 Інформаційного листа від 13 02 2002 р № 01 8/155 «Про де­які питання практики застосування окремих норм чинного законодав ства у вирішенні спорів та внесення змін І доповнень до деякш Інфор­маційних листів»]

490

16. ВІДНОСИНИ ПРИВАТИЗАЦІЇ

1 Згідно Із статтею 1 Декрету Кабінету Міністрів Ук­
раїни від 20 05 93 № 57-93 «Про приватизацію цілісних
майнових комплексів державних підприємств та їхніх
структурних підрозділів, зданих в оренду» рішення про
приватизацію цілісних майнових комплексів, зданих в
оренду з правом викупу, приймаються державними органа­
ми приватизації, якщо на це є згода орендаря В Інших ви­
падках, тобто коли об'єктом оренди не є цілісний майновий
комплекс, відповідне рішення приймається органом прива­
тизації без згоди орендаря Названий Декрет Кабінету
Міністрів України, встановлюючи можливість прийняття
рішення про приватизацію зданого в оренду цілісного май­
нового комплексу лише за згодою орендаря, виходив з того,
що у протилежному випадку це означало б дострокове
розірвання договору оренди з підстав, не передбачених чин­
ним законодавством

[п 1 Листа від 05 1093 р № 01 8/1076 «Про деякі питання прак­тики застосування чинного законодавства при вирішенні спорів»]

2 Реєстрація товариства покупців (стаття 8 Закону Ук­
раїни «Про приватизацію майна державних підприємств») не
виключає необхідності подачі покупцем - юридичною особою
до відповідного органу приватизації заяви про приватизацію
згідно з п 4 ст 7 Закону України «Про приватизацію невели­
ких державних підприємств (малу приватизацію)»

[п 8 1 Листа від 07 04 94р JV° 01-8/237 «Про деякі питання засто­сування чинного законодавства при вирішенні спорів »]

3 Відповідно до статті 11 Закону України «Про привати­
зацію невеликих державних підприємств (малу привати­
зацію)» однією з умов викупу об'єктів малої приватизації
працівниками цих об'єктів є подача заяви про приватизацію не
пізніше як через 15 днів з дня опублікування переліку об'єктів,
що підлягають приватизації шляхом викупу Тільки у випад­
ках, коли покупці не подали заяви на приватизацію у встанов­
лений термін, об'єкт може бути проданий на аукціоні, за кон­
курсом

[п 8 2 Листа від 07 04 94р № 01-8/237 «Про деякі питання засто­сування чинного законодавства при вирішенні спорів»]

491

4. Згідно з п. 5 ст. 7 Закону України «Про приватизацію не­
великих державних підприємств (малу приватизацію)» орган
приватизації може відмовити покупцям у приватизації у ви­
падку, коли місцева Рада народних депутатів не затвердила
відповідного переліку підприємств.

[п.8.3 Листа від 07.04.94 р. № 01-8/237 «Про деякі питання засто­сування чинного законодавства при вирішенні спорів»].

5. Встановлений статтею 20 Закону України «Про привати­
зацію майна невеликих державних підприємств (малу прива­
тизацію)» строк є присічним і до нього не можуть застосовува­
тись правила щодо перебігу та поновлення строків позовної
давності. Цей строк встановлено для визнання недійсними
угод, пов'язаних з організацією та проведенням аукціону, кон­
курсу, тому він не стосується договору купівлі-продажу
об'єкта приватизації, що укладається за результатами
аукціону, конкурсу. Щодо визнання недійсними таких дого­
ворів повинні застосовуватись загальні правила, встановлені
нормами глави 3 Цивільного кодексу України.

[п.З Листа від 26.06.95р. № 01-8/453 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

6. У Відомостях Верховної Ради України № 24, 1994 року,
ст. 183, опубліковано Закон України «Про внесення змін до
Закону України «Про приватизацію майна державних
підприємств», в якому друге речення частини другої статті 8
Закону викладене в такій редакції: «За умови, що товариство
покупців об'єднує більш як 50 відсотків працюючих, воно ко­
ристується пріоритетним правом у виборі способу привати­
зації, крім випадків, щодо яких встановлені обмеження зако­
нами України». 13 травня 1994 року газета «Голос України»,
яка є офіційним органом Верховної Ради України, надрукува­
ла уточнення до Закону України «Про внесення змін до Зако­
ну України «Про приватизацію майна державних
підприємств», в якому друге речення частини другої статті 8
викладено так: «При цьому товариство покупців повинно
об'єднувати більше 50 відсотків працюючих на підприємстві
(у структурному підрозділі)». У зв'язку із суттєвими
розбіжностями у текстах, які мають принципове значення для
вирішення спорів, Вищий арбітражний суд України звернувся

492

з відповідним запитом до Верховної Ради України. Контроль­на комісія Верховної Ради України з питань приватизації лис­том від 14.03.96 № 06-24/9-132 повідомила, що при вирішенні спорів, пов'язаних з приватизацією майна державних підприємств, слід керуватись статтею 8 у редакції, вміщеній у Відомостях Верховної Ради України, оскільки надруковане в газеті уточнення Верховною Радою України не приймалось.

[Лист від 21.03.96р. № 01-8/120 «Про редакцію частини 2 статті 8 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств»-].

1. Пунктом 2 статті 22 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» встановлено місячний строк для подання заяв про визнання недійсними угод, укладених на аукціоні, конкурсі. Що ж до за­яви про визнання недійсним рішення органу приватизації про затвердження протоколу конкурсної комісії, то строк подання її названою статтею не обмежується.

[п.4.1 Листа від 10.06.96 р. № 01-8/207 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

8. Угоди, укладені за результатами конкурсу, можуть визна­
ватися недійсними з підстав, передбачених статтею 22 Закону
України «Про приватизацію невеликих державних
підприємств (малу приватизацію)», а також за правилами гла­
ви 3 Цивільного кодексу України. Відсутність рішення органу
приватизації про затвердження протоколу конкурсної комісії
не може бути підставою для визнання недійсним договору
купівлі-продажу, укладеного між органом приватизації і по­
купцем, оскільки укладання такого договору фактично є зго­
дою продавця з результатами конкурсу. Крім того, рішення ор­
гану приватизації про затвердження протоколу конкурсної
комісії є актом ненормативного характеру.

[п.4.1 Листа від 10.06.96 р. № 01-8/207 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

9. Стаття II Указу Президента України від 30.12.94 р. № 827
«Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в
Україні» не ставить право товариства покупців на одержання
10 % коштів, що надійшли за проданий об'єкт малої привати­
зації, у залежність від форми оплати придбаного об'єкта.

493

У відповідності зтгунктом 3 статті 1 Закону України «Про при­ватизаційні папери» одним із обов'язкових реквізитів прива­тизаційного паперу є його номінальне значення у вартісному (тобто грошовому) обчисленні. Отже, належні товариству по­купців 10 % коштів, одержаних за проданий об'єкт, обчислю­ються, виходячи з загальної ціни продажу у грошовому вира­женні, включаючи і вартість вкладених приватизаційних па­перів у їх номінальному значенні.

[п.1.1 Інформаційного листа від 01.07.96р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавст­ва при вирішенні спорів»].

10. Частиною другою статті II названого вище Указу Прези­
дента України передбачено право товариства покупців, яке не
стало переможцем аукціону або конкурсу, одержати 10 % з ціни
продажу об'єкта з відповідного позабюджетного фонду привати­
зації або з рахунку орендодавця приміщення (бюджету місцево­
го самоврядування), а не від покупця. Тому та обставина, що по­
купець не розрахувався за придбаний об'єкт малої приватизації,
не повинна ущемляти майнові інтереси товариства покупців.

[п. 1.2 Інформаційного листа від 01.07.96р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавст­ва при вирішенні спорів»].

11. Пунктом 1 статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України
від 19.02.93 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і
валютного контролю» валютою України визнається єдиний за­
конний засіб платежу на території України, який приймається
без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань. У
відповідності зі статтею 2 Указу Президента України від
07.11.92 р. № 549/92 «Про реформу грошової системи Ук­
раїни» такими засобами платежу є український (тобто
національний) карбованець, представником якого виступає ку­
пон Національного банку України. Отже, національною валю­
тою України до Указу Президента від 25.08.96 р. «Про грошову
реформу в Україні» був український карбованець. Закон Ук­
раїни «Про приватизацію невеликих державних підприємств
(малу приватизацію)» було прийнято до введення в обіг ук­
раїнського карбованця як єдиного законного засобу платежу.

[п.10.2 Листа від 30.09.96 р. № 01-8/342 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

494

12. Згідно з Законом України «Про особливості приватизації
майна в агропромисловому комплексі» приватизації підлягають
підприємства агропромислового комплексу, які перебувають у
загальнодержавній, республіканській (Автономної Республіки
Крим) та комунальній власності, для яких основним видом
діяльності є виробництво, переробка і реалізація сільськогоспо­
дарської продукції та продукції рибного і лісового господарства,
виконання робіт і надання послуг сільськогосподарським това­
ровиробникам. Перелік таких підприємств затверджений поста­
новою Кабінету Міністрів України від 12.06.96 р. № 638 «Про
підприємства, що приватизуються з урахуванням особливостей,
визначених законодавством для агропромислового комплексу»
(зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Кабінету
Міністрів України від 17.09.96 р. № 1144).

[п.1 Листа від 18.03.97 р. ЛС° 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

13. На відміну від переліку способів приватизації, вміщеного у
статті 15 Закону України «Про приватизацію державного майна»,
підприємства агропромислового комплексу можуть приватизу­
ватись шляхом перетворення їх тільки або у колективні сільсько­
господарські підприємства, або у відкриті акціонерні товариства
в порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів Ук­
раїни від 11.09.96 № 1099 «Про затвердження Порядку перетво­
рення у процесі приватизації державних, орендних підприємств і
підприємств із змішаною формою власності у відкриті акціонерні
товариства». Отже підприємства агропромислового комплексу,
як правило, не можуть бути продані з аукціону або за конкурсом,
у тому числі з виключним застосуванням майнових сертифікатів
чи вільно конвертованої валюти, а також приватизовані шляхом
викупу зданого в оренду майна або продажу державної частки
(акцій, паїв) у майні підприємства, що приватизується, на фон­
довій біржі чи в інший спосіб, що передбачає конкуренцію по­
купців. Рішення органу приватизації, яким визначений інший
ніж передбачено Законом України «Про особливості привати­
зації майна в агропромисловому комплексі» спосіб приватизації
підприємства агропромислового комплексу, не відповідатиме ви­
могам цього Закону.

[п.2 Листа від 18.03.97 р. № 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

495

14. У відповідності до статті 2, частини третьої статті 8 та стат­
ей 9,11, 13,14 і 15 Закону України «Про особливості приватизації
майна в агропромисловому комплексі» приватизація майна пе­
релічених у цих статтях підприємств здійснюється шляхом пере­
творення їх виключно у відкриті акціонерні товариства. Виняток
з цього правила складають ті з названих у статті 2 Закону України
«Про особливості приватизації майна в агропромисловому ком­
плексі» підприємства та підприємства зі змішаною формою влас­
ності, сума вартості майна яких є недостатньою для формування
статутного фонду відкритого акціонерного товариства (стаття 24
Закону України «Про господарські товариства»). Такі під­
приємства можуть приватизуватись шляхом викупу майна
працівниками цих підприємств і прирівняними до них особами
(частина третя статті 3 Закону) за власні кошти, приватизаційні і
компенсаційні сертифікати на умовах, передбачених статтею 3 За­
кону, або за кошти підприємств зі змішаною формою власності.

[п.З Листа від 18.03.97 р. № 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

15. Підприємства, зазначені у статтях 2, 13 і 15 Закону Ук­
раїни «Про особливості приватизації майна в агропромисло­
вому комплексі», які створені шляхом викупу зданого в орен­
ду державного майна, до набрання чинності Законом, підляга­
ють перетворенню у відкриті акціонерні товариства, якщо во­
ни мали або мають прямі договірні зв'язки з сільськогоспо­
дарськими товаровиробниками, що є для них постачальника­
ми сировини, споживачами робіт чи послуг.

[п.4 Листа від 18.03.97 р. № 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

16. Приватизація майна підприємств, зазначених у статті
11 Закону України «Про особливості приватизації майна в аг­
ропромисловому комплексі», здійснюється за погодженням з
Кабінетом Міністрів України. Перелік таких об'єктів наведе­
ний у додатку до Постанови Верховної Ради України від
10.07.96 р. № 291/96-ВР «Про порядок введення в дію Закону
України «Про особливості приватизації майна в агропромис­
ловому комплексі» (з доповненням, внесеним Постановою
Верховної Ради України від 27.12.96 р. № 661/96-ВР).

[п.5 Листа від 18.03.97 р. № 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

496

17. Приватизація об'єктів незавершеного будівництва агро­
промислового комплексу, які не були приватизовані до на­
брання чинності Законом України «Про особливості привати­
зації майна в агропромисловому комплексі», має суттєву
відмінність від загальних правил приватизації, визначених
Указом Президента України від 14.10.93 р. № 456/93 «Про
приватизацію об'єктів незавершеного будівництва» (зі зміна­
ми і доповненнями, внесеними Указом Президента України
від 02.06.95 р. № 416/95). Ця відмінність полягає у тому, що
об'єкти незавершеного будівництва агропромислового ком­
плексу у відповідності зі статтею 17 Закону можуть передава­
тись органами приватизації сільськогосподарським під­
приємствам (у тому числі недержавним) для завершення їх
будівництва з наступним пріоритетним правом викупу
працівниками цих підприємств частки державного майна у за­
значених об'єктах.

[п.6 Листа від 18.03.97 р. № 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

18. Згідно зі статтею 19 Закону України «Про приватизацію
державного майна» інформація про приватизацію будь-якого
об'єкта повинна вміщувати, зокрема, умови його продажу. Та­
кою умовою щодо об'єкта незавершеного будівництва агро­
промислового комплексу є обов'язок потенційного покупця
добудувати об'єкт, після чого він набуває пріоритетного права
викупу частки державного майна у даному об'єкті.

[п.6 Листа від 18.03.97 р. № 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

19. Оскільки стаття 17 Закону України «Про особливості
приватизації майна в агропромисловому комплексі» не но­
сить імперативного характеру, слід дійти висновку, що у разі,
коли жодне з сільськогосподарських підприємств після
опублікування переліку об'єктів незавершеного будівництва,
які підлягають приватизації (стаття 19 Закону України «Про
приватизацію державного майна» та пункт 1 статті 7 Закону
України про малу приватизацію), протягом тридцяти днів з
дня опублікування переліку не звернеться з відповідною за­
явою до органу приватизації, останній, керуючись частиною
другою статті 4 названого вище Указу Президента України від
14.10.93 р. № 456/93 (в редакції Указу від 02.06.95 № 416/95),

32 2-ЗМ

497

вправі прийняти рішення про продаж цього об'єкта з аукціону або за конкурсом на- загальних підставах, тобто без вимоги щодо завершення будівництва.

[п.6 Листа від 18.03.97 р. № 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

20. Згідно зі статтею 19 Закону України «Про особливості
приватизації майна в агропромисловому комплексі» наявні у
державних підприємств агропромислового комплексу (крім
перелічених у статті 14 Закону) об'єкти соціально-побутово­
го призначення, інженерні мережі та споруди комунального
господарства, у тому числі і побудовані за кошти фонду
соціального розвитку, приватизації разом з майном
підприємства не підлягають. Ці об'єкти за згодою власників
підприємств передаються органами приватизації у комуналь­
ну власність, а заклади фізкультурно-спортивного призна­
чення - сільським спортивним товариствам. Таким чином, за­
значені у частині першій статті 19 Закону об'єкти не зміню­
ють своєї приналежності, тобто залишаються власністю дер­
жави у формі комунальної власності.

[п.7 Листа від 18.03.97 р. № 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

21. Однією з особливостей приватизації майна агропромис­
лового комплексу є те, що на відміну від вимог пункту 4 статті
10 Закону України «Про аудиторську діяльність» проведення
аудиту в процесі приватизації радгоспів та інших державних
сільськогосподарських підприємств визнано не обов'язковим
(стаття 24 Закону України «Про особливості приватизації
майна в агропромисловому комплексі»). Отже, у випадках
приватизації підприємств інших форм власності їх аудит про­
водиться на загальних підставах.

[п.8 Листа від 18.03.97 р. № 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

22. У відповідності зі статтею 5 Закону України «Про
особливості приватизації майна в агропромисловому ком­
плексі» рішення щодо майбутньої організаційної форми
підприємства, що приватизується, - колективне під­
приємство або відкрите акціонерне товариство - прийма­
ють загальні збори працівників (збори уповноважених). За
відсутності згоди загальних зборів (зборів уповноважених)

498

відкритого акціонерного товариства орган приватизації не вправі самостійно визначити майбутню організаційну фор­му підприємства, що приватизується.

[п.9 Листа від 18.03.97 р. № 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

23. Згідно з пунктом 1 статті 20 Закону України «Про при­
ватизацію невеликих державних підприємств (малу прива­
тизацію)» конкурс може бути припинено або об'єкт привати­
зації знімається з конкурсного відбору в разі істотних пору­
шень правил оголошення і проведення конкурсу, передбаче­
них цим Законом (наприклад, якщо на конкурс подано заяву
лише одним покупцем замість двох, як цього вимагає пункт 1
статті 16 названого Закону). Припинення конкурсу або знят­
тя об'єкта приватизації з конкурсного відбору до компетенції
арбітражного суду не належить. У разі якщо конкурсна
комісія, незважаючи на наявність істотних порушень правил
оголошення і проведення конкурсу, прийняла рішення про
продаж об'єкта, орган приватизації вправі не затверджувати
протокол засідання конкурсної комісії як такий, що супере­
чить вимогам чинного законодавства і тому не породжує
будь-яких правових наслідків для учасників конкурсу. І
тільки якщо орган приватизації затвердив такий протокол,
учасник конкурсу або і сам орган приватизації на підставі
пункту 2 статті 20 згаданого Закону вправі звернутись до
арбітражного суду з заявою про визнання недійсною угоди,
укладеної за результатами конкурсу.

[п.1.1 Листа від 15.05.97р. № 01-8/167 Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

24. Оскільки укладення договору купівлі-продажу об'єкта
приватизації за конкурсом неможливе без затвердження орга­
ном приватизації результатів конкурсу, (стаття 18 Закону Ук­
раїни «Про приватизацію невеликих державних підприємств
(малу приватизацію)», у разі відмови органу приватизації за­
твердити протокол конкурсної комісії і укласти договір
купівлі-продажу об'єкта приватизації з покупцем останній
вправі звернутись за захистом своїх законних інтересів до
арбітражного суду на загальних підставах (стаття ЗО Закону
України «Про приватизацію майна державних підприємств»).

32-2.304

499

Вирішуючи такий спір, арбітражний суд повинен звернути увагу на обгрунтованість відмови органу приватизації затвер­дити протокол конкурсної комісії.

[п.1.2 Листа від 15.05.92Р- № 01-8/167 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

25. Передбачений частиною другою статті 20 Закону Ук­
раїни «Про приватизацію невеликих державних підприємств
(малу приватизацію)» місячний строк для подання заяв про
визнання недійсними угод, укладених на аукціоні, конкурсі,
встановлено, по-перше, для певного кола суб'єктів пра­
вовідносин, пов'язаних з приватизацією (учасників аукціону,
конкурсу та органів приватизації), по-друге, виключно щодо
тих випадків, які наведені у частині першій цієї статті. Позов
про визнання укладеної на аукціоні, конкурсі угоди недійсною
може бути поданий іншою особою та/або з інших підстав, ніж
зазначені у статті 20 названого Закону.

[п.8Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

26. Приватизація об'єктів електроенергетики здійснюється
відповідно до законодавства України про приватизацію, але з
урахуванням особливостей, визначених Законом. Зокрема, у
разі приватизації об'єктів електроенергетики Кабінет
Міністрів України за поданням Фонду державного майна Ук­
раїни приймає рішення про закріплення у державній влас­
ності пакета акцій акціонерних товариств, створених на базі
об'єктів електроенергетики. Окрім того, не підлягає привати­
зації майно, що забезпечує цілісність об'єднаної енергетичної
системи України та централізоване диспетчерське (оператив­
но-технологічне) управління, магістральні і міждержавні еле­
ктричні мережі, а також майно наукових установ загальнодер­
жавного значення (частина третя і четверта статті 6 Закону
України «Про електроенергетику»).

[Лист від 25.02.98р. № 01-8/73 Про Закон України «Яро електро­енергетику»].

27. Відповідно до пункту 2 статті 20 Закону України «Про
приватизацію державного майна» у разі приватизації об'єкта
шляхом викупу оцінка його вартості здійснюється експертним

500

шляхом або способом, що враховує потенційну прибутковість. Згідно з пунктом 6 Методики оцінки вартості майна під час приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 15.08.96 р. № 961, державний орган приватизації вправі самостійно обирати метод визначення вартості майна -за масовою чи експертною оцінкою. У випадку, якщо покупці, зокрема трудовий колектив підприємства, майно якого прива­тизується, не погоджуються з планом приватизації, який пе­редбачає початкову ціну об'єкта приватизації, арбітражному суду слід керуватися статтею 14 Закону України «Про прива­тизацію державного майна».

[п.6 Листа від 10.03.98 р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

28. Частиною другою пункту 6 статті 17 Закону про малу
приватизацію передбачено, що протокол аукціону підпи­
сується ліцитатором як уповноваженим представником орга­
ну приватизації-продавця (пункт 1 статті 17 цього Закону) і
покупцем, який одержав право на придбання об'єкта.
Оскільки відповідно до статті 41 Цивільного кодексу України
дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну
або припинення цивільних прав чи обов'язків, визнаються
угодами, можна дійти висновку, що підписання протоколу
аукціону обома сторонами також слід вважати укладенням ни­
ми угоди. У такому випадку орган приватизації, не згодний з
результатами аукціону, повинен згідно з пунктом 2 статті 20
Закону про малу приватизацію порушувати питання про виз­
нання угоди недійсною з підстав, зазначених у пункті 1 цієї ж
статті, а не скасовувати результати аукціону своїм наказом чи
розпорядженням.

[Лист від 06.04.98 р. № 05-2/99 «Про надіслання довідки про ре­зультати вивчення практики розгляду спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів органів приватизації»].

29. Орган приватизації не вправі був анулювати результати
аукціону, але має право звернутися до арбітражного суду із за­
явою про визнання недійсним протоколу цього аукціону як
укладеної угоди.

[Лист від 06.04.98 р. № 05-2/99 «Про надіслання довідки про ре­зультати вивчення практики розгляду спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів органів приватизації»].

501

30. Арбітражний суд не має повноважень щодо визначення
способу приватизації.

[Лист від 06.04.98 р~№ 05-2/99 «Про надіслання довідки про ре­зультати вивчення практики розгляду спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів органів приватизації»].

31. Закон України про малу приватизацію та стаття 162
Цивільного кодексу України не надають продавцю права
односторонньої відмови від виконання зобов'язання за до­
говором.

[Лист від 06.04.98 р. № 05-2/99 «Про надіслання довідки про ре­зультати вивчення практики розгляду спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів органів приватизації»].

32. Відповідно до пункту 3 статті 10 Закону України «Про
приватизацію державного майна» (аналогічна норма містила­
ся і у попередній редакції цього Закону) контрольні комісії,
утворені місцевою радою, створюються лише для забезпечен­
ня контролю за ходом приватизації. Питання ж про способи
приватизації вирішує виключно власник майна.

[Лист від 06.04.98 р. № 05-2/99 «Про надіслання довідки про ре­зультати вивчення практики розгляду спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів органів приватизації»].

33. Згідно з пунктом 7 Порядку створення та реєстрації
товариства покупців у процесі приватизації, затвердженого
наказом Фонду державного майна України від 25.05.93
№ 235, товариство покупців, створене з метою придбання
об'єктів приватизації, припиняє свою діяльність після до­
сягнення поставленої мети. У разі якщо договорами, укла­
деними між відділенням Фонду державного майна України
і товариствами покупців, було передбачено обов'язок ос­
танніх щодо внесення інвестицій і такий обов'язок не вико­
нано, то мету діяльності відповідного товариства не можна
вважати досягнутою, а його діяльність - припиненою. От­
же, таке товариство покупців може бути відповідачем у
справі за позовом відділення Фонду державного майна Ук­
раїни. Що ж до відповідальності покупця за невиконання
умов договору купівлі-продажу в частині внесення інвес­
тицій, передбаченої пунктом 5 статті 29 Закону України
«Про приватизацію державного майна», то вона застосо­
вується протягом усього періоду чинності такого договору

502

з урахуванням строків позовної давності (статті 71 і 72 Цивільного кодексу України), які обчислюються з дати, ко­ли інвестиції повинні були бути внесені.

[п.2 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

34. Згідно з пунктом 5.1.19 статті 5 Закону України «Про
податок на додану вартість» (в редакції від 26.09.97) від цього
виду оподаткування звільнено операції з приватизації держав­
ного майна в обмін на приватизаційні папери або компен­
саційні сертифікати, а також з безоплатної приватизації жит­
лового фонду, присадибних земельних ділянок та земельних
паїв. Відповідно до пункту 7 статті 7 Закону України «Про
приватизацію державного майна» продаж майна, що є у кому­
нальній власності, здійснюють органи, створювані місцевими
радами, які згідно з пунктом 1.3 статті 1 Закону України «Про
податок на додану вартість» є платниками цього податку (див.
також пункт 1.4 цієї статті).

[п.1.1 Листа від 29.01.99р. № 01-8/46 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

35. Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства
оборони України, узгодженим з Міністерством економіки Ук­
раїни, затверджує перелік військового майна, яке не підлягає
приватизації (частина третя статті 1 Закону України «Про гос­
подарську діяльність у Збройних Силах України»).

[пЗ Листа від 11.11.99 р. № 01-8/531 «Про Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»].

36. Договір купівлі-продажу об'єкта приватизації може
бути розірваний, якщо його умови щодо внесення інвес­
тицій не виконані. Порядок оформлення угод приватизації
регламентовано статтею 27 Закону України «Про привати­
зацію державного майна», пунктом 2 якої передбачено, що
умова про внесення інвестицій виключно у грошовій
формі, їх розміри та строки є обов'язковою для договору
купівлі-продажу. Пунктом 5 цієї ж норми встановлено, що
на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може
бути розірвано або визнано недійсним за рішенням
арбітражного суду в разі невиконання іншою стороною зо­
бов'язань, передбачених цим договором, у визначені стро-

503

ки Закон не ставить застосування відповідних санкцій у залежність від тієї обставини, чи зазначені вони у договорі кушвлі-продажу

[п 1 Листа від 28 04 2000 р № 01-8/188 «Про деякі питання прак тики вирішення спорів за участю Фонду державного майна України (за матеріалами судової колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»]

37 Договір кушвлі-продажу пакетів акцій може бути
визнано недійсним у разі невиконання покупцем умов дого­
вору щодо порядку відчуження пакету акцій та розрахунків
за них

[п 3 Листа від 28 04 2000 р № 01 8/188 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю Фонду державного майна України (за матеріалами судової колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»]

38 За пропозицією однієї Із сторін ціна об'єкта привати­
зації під час укладання договору кушвлі-продажу майна може
бути збільшена з урахуванням податку на додану вартість

[п 4 Листа від 28 04 2000 р №01 8/188 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю Фонду державного майна України (за матеріалами судової колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»]

39 Внесення до договору кушвлі-продажу пакета акцій
відкритого акціонерного товариства змін у частині умов Інве­
стування, у тому числі щодо розміру сум, строків та напрямку
Інвестування, здійснюється виключно за угодою сторін

[п 6 Оглядового листа від 22 09 2000 р № 01-8/516 «Про практи ку вирішення окремих категорій спорів»]

40 Відсутність згоди Фонду державного майна України на пе­
ревід боржником свого боргу за договором купівлі-продажу паке­
та акцій на Іншу особу є підставою для визнання укладеного до­
говору недійсним як такого, що не відповідає вимогам закону

[п 2 1 Оглядового листа від 04 12 2000 р № 01-8/719 «Про де які питання практики вирішення спорів, пов'язаних j функціону­ванням ринку цінних паперів (за матеріалами судової колегії Ви­щого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, по станов)»]

41 Укладення Фондом майна Автономної Республіки
Крим від свого Імені договору купівлі-продажу пакета акцій,

504

що є об'єктом загальнодержавної власності, за наявності відповідних повноважень, наданих Фондом державного майна України, є правомірним

[п 2 2 Оглядового листа від 04 122000 р № 01-8/719 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з функціонуванням ринку цінних паперів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»]

42 У здійсненні продажу пакета акцій відкритого акціонерно­
го товариства за конкурсом невиконання покупцем умов участі у
конкурсі є підставою для визнання недійсним договору кушвлі-
продажу пакета акцій, укладеного за результатами конкурсу

[п23 Оглядового листа від 04 12 2000 р № 01-8/719 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з функціонуванням ринку цінних паперів (за матеріалами судової колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»]

43 Здійснення повноважень власника державного майна у
процесі приватизації покладено на державні органи привати­
зації (пункт 3 статті 7 Закону України «Про приватизацію дер­
жавного майна») Разом з тим, слід мати на увазі, що обсяг
відповідних повноважень не може виходити за межі, визначені
правовими актами, які регулюють діяльність згаданих органів,
а саме Тимчасовим положенням про Фонд державного майна
України, положеннями про регіональні відділення цього Фон­
ду та законами України про приватизацію державного майна
Зокрема, органи приватизації не вправі на власний розсуд
здійснювати перерозподіл майна між підприємствами

[п 12 Листа від 31 012001 р № 01-8/98 «Про деякі приписи зако­нодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас­ності та його захистом»]

44 Чинне законодавство, у тому числі Цивільний кодекс
України, Закони України «Про власність», «Про підприємства
в Україні», «Про господарські товариства», «Про приватизацію
державного майна» тощо, не ставить можливість звернення
стягнення на майно підприємства-боржника за рішенням суду
у залежність від тієї обставини, чи належить відповідне
підприємство до об'єктів, що не підлягають приватизації

[п 2 Інформаційного листа від 20 04 2001 р № 01-8/480 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавст­ва у вирішенні спорів»]

505

45. Нормативно-правові акти з питань приватизації, у тому
числі видані Фондом Державного майна України, застосову­
ються у вирішенні пов'язаних з приватизацією спорів, якщо
вони відповідають вимогам законів з питань приватизації.

[п. 1 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

46. До відносин приватизації застосовується законодавст­
во, чинне на момент виникнення цих відносин.

[п. 1 Листа від 25.04.2001 р. № 01 -8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

47. Відповідно до частини другої статті 1 Закону про малу
приватизацію до не врегульованих ним відносин з привати­
зації невеликих державних підприємств застосовуються нор­
ми Закону. Згідно зі статтею ЗО Закону України «Про привати­
зацію державного майна» спори, що виникають у процесі при­
ватизації, вирішуються в установленому порядку судом або
арбітражним судом відповідно до їх компетенції.

[п.2 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

48. Коло суб'єктів приватизації визначено статтею 6 Зако­
ну України «Про приватизацію державного майна», згідно з
якою цими суб'єктами є: державні органи приватизації, по­
купці (їх представники) та посередники. Перелік осіб, які мо­
жуть бути покупцями, наведено у статті 8 Закону.

[п.З Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

49. Абзацом четвертим частини другої статті 5 Закону про
малу приватизацію з числа осіб, що можуть бути покупцями,
виключено тих, яким законодавством заборонено займатися
підприємницькою діяльністю (стаття 2 Закону України «Про
підприємництво»). Стаття 5 Закону про малу приватизацію не
передбачає також участі посередників у малій приватизації.

[п.З Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

506

50. Здійснення приватизації державного майна покладено
на органи, перелік яких наведено у частинах першій, шостій і
сьомій статті 7 Закону України «Про приватизацію державно­
го майна». Такими органами є: Фонд державного майна Ук­
раїни, його регіональні відділення та представництва - щодо
майна, яке є державною власністю; органи приватизації в Ав­
тономній Республіці Крим - щодо майна, яке є у власності Ав­
тономної Республіки Крим згідно з постановою Кабінету
Міністрів України від 14.04.94 № 238 «Про розмежування дер­
жавного майна України між загальнодержавною власністю та
власністю Автономної Республіки Крим». Названі органи
складають єдину систему державних органів приватизації в
Україні, повноваження яких визначено частиною третьою
статті 7 Закону. До компетенції цих органів віднесено, зокре­
ма, продаж державного майна у процесі його приватизації.

[п.4 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

51. Закон України «Про приватизацію державного майна»
не надає державним органам приватизації права делегувати
свої повноваження будь-якому іншому органу, тому договори
купівлі-продажу, укладені іншим, ніж державний орган прива­
тизації, продавцем, повинні визнаватись недійсними на
підставі статті 48 Цивільного кодексу України.

[п.4 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

52. Продаж майна, яке перебуває у комунальній власності
здійснюється органами, створюваними відповідними місцеви­
ми радами та їм підпорядкованими, підзвітними і підконт­
рольними (частина сьома статті 7 Закону України «Про прива­
тизацію державного майна»).

[п.4 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

53. Перелік об'єктів державної власності, що підлягають
приватизації, визначено частиною першою статті 5 Закону
«Про приватизацію державного майна». Разом з тим, у частині
другій цієї ж статті визначено об'єкти, які не підлягають при-

507

ватизацп у зв язку з їх загальнодержавним значенням, а також передбачено, що не підлягають приватизації казенні підприємства. Вирішуючи питання про належність конкрет­ного об'єкта до одного з відповідних переліків, арбітражні су­ди повинні виходити також з вимог Закону України «Про пе­релік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» та Постанови Верховної Ради України від 10.07.96 р. № 291/96-ВР «Про порядок введення в дію Закону України «Про особливості приватизації майна в агропромис­ловому комплексі», якою, зокрема, затверджено Перелік дер­жавних підприємств та організацій агропромислового ком­плексу, приватизація майна яких здійснюється за погоджен­ням з Кабінетом Міністрів України (з подальшими змінами). [п.5 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

54. На підставі частини четвертої статті 12 Закону Ук­
раїни «Про приватизацію державного майна» та частини шо­
стої статті 7 Закону про малу приватизацію з моменту прий­
няття рішення про приватизацію майна державного
підприємства стосовно цього підприємства припиняється
чинність окремих норм Закону України «Про підприємства в
Україні». Такі підприємства не вправі без дозволу органу
приватизації укладати угоди купівлі-продажу, передачі,
обміну, здачі в оренду майна, що знаходиться у віданні
підприємства, надавати це майно безоплатно, списувати йо­
го, випускати та придбавати цінні папери, надавати та одер­
жувати певного розміру кредити. Укладені у цей період
підприємством всупереч вимогам названих норм угоди по­
винні визнаватись недійсними як такі, що не відповідають за­
кону (стаття 48 Цивільного кодексу України).

[п.6 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

55. Згідно зі статтею 12 Закону України «Про приватизацію
державного майна» ініціатива щодо приватизації певного
об'єкта може виходити як від органів приватизації, так і від по­
купців, що визнаються такими відповідно до статті 8 Закону.
Відмова у приватизації припустима лише з підстав, визначе-

508

них частиною третьою статті 12 Закону та абзацом другим ча­стини п'ятої статті 7 Закону про малу приватизацію. Акти ор­ганів приватизації про відмову у приватизації можуть визна­ватись недійсними на загальних підставах за заявами заінтере­сованих осіб.

[п. 7 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

56. У разі ухилення державного органу приватизації від
розгляду заяви про приватизацію особа, заяву якої не розгля­
нуто у встановлений законом строк, не позбавлена права звер­
нутись до арбітражного суду з заявою про спонукання держав­
ного органу приватизації прийняти належне рішення.

[п. 7 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

57. Арбітражним судам слід мати на увазі рішення Кон­
ституційного Суду України від 13.12.2000 № 14-рп, яким
передбачено таке. Положення частин першої, третьої статті
7 Закону про малу приватизацію щодо ініціативи покупців
про включення відповідного майна до переліку об'єктів, що
підлягають приватизації, треба розуміти як право покупця
пропонувати проведення приватизації конкретного об'єкта
малої приватизації у вказаний ним спосіб, зокрема, шляхом
викупу. Пропозиція покупця щодо способу приватизації
підлягає розгляду у визначений законом строк, але вона не
є обов'язковою для органів, які визначають або затверджу­
ють переліки об'єктів малої приватизації, за винятком ви­
падків, передбачених статтею 11 Закону про малу привати­
зацію та іншими законами.

[п.7 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

58. Положення частини п'ятої статті 7 Закону про малу
приватизацію слід розуміти так, що органи приватизації зо­
бов'язані розглянути подані покупцями заяви та, у разі
відсутності встановлених цим Законом підстав для відмови у
приватизації, включити конкретне підприємство до переліку
об'єктів, що підлягають приватизації у встановлений спосіб,

509

або прийняти рішення про відмову в приватизації. Включен­ня підприємства до іншого,/ніж пропонує покупець, переліку об'єктів приватизації не може розглядатися як відмова у при­ватизації.

[п. 7 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

59. Вичерпний перелік способів приватизації державного
майна визначено статтею 15 Закону України «Про привати­
зацію державного майна», статтею 3 Закону про малу привати­
зацію, відповідними статтями Закону про особливості прива­
тизації майна в агропромисловому комплексі та Програмою.

[п.8 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

60. Пунктом 51 розділу IX Державної програми привати­
зації на 2000 - 2002 роки (затверджена Законом України від
18.05.2000 р. № 1723-ІП) передбачено право пріоритетного
(пільгового) викупу орендарем орендованого державного май­
на (будівлі, споруди, приміщення) за умови здійснення ним за
рахунок власних коштів за згодою орендодавця невідокремле-
ного поліпшення (капітального ремонту тощо) вартістю не
менше 25 % залишкової вартості будівлі (споруди, приміщен­
ня). У випадку якщо залишкова вартість такого поліпшення
менша 25 % (поточний ремонт), орендована будівля (споруда,
приміщення) приватизується на конкурентних засадах
(аукціон, конкурс), а орендар, який не став переможцем кон­
курсу, аукціону, одержує право на грошову компенсацію вар­
тості здійсненного поліпшення за рахунок коштів, отриманих
від продажу об'єкта приватизації. У випадку відмови держав­
ного органу приватизації сплатити орендареві таку компен­
сацію спірні питання щодо її стягнення можуть бути предме­
том судового розгляду. У разі здійснення поліпшення орендо­
ваного майна за власною ініціативою без погодження з орен­
додавцем орендар не набуває права пільгового викупу держав­
ного майна та втрачає право на відповідну грошову компен­
сацію незалежно від обсягу та вартості невідокремленого
поліпшення (абзац 3 частини другої статті 27 Закону України
«Про оренду державного та комунального майна»). Зазначене

510

І Іе стосується продажу об'єктів незавершеного будівництва шляхом некомерційного конкурсу з умовою завершення спо­рудження довгобудів.

[п.8 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

61. Здійснення приватизації способом, не передбаченим чин­
ним законодавством для даного об'єкта, є підставою для визнан­
ня угоди приватизації недійсною. Наприклад, якщо привати­
зація об'єкта оренди здійснюється не шляхом викупу орендова­
ного майна, цей об'єкт повинен бути виставлений на аукціон або
конкурс. Інші, неконкурентні способи продажу державного май­
на можуть застосовуватись лише щодо об'єктів, не проданих на
аукціоні, за конкурсом, і у порядку, передбаченому абзацом дру­
гим частини першої статті 21 Закону про малу приватизацію.

[п.8 Листа від 25.04.2001р. № 01-8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

62. Арбітражний суд, визнаючи недійсним акт відповідного
органу приватизації, не вправі своїм рішенням змінювати чи
скасовувати визначений згідно з законодавством спосіб при­
ватизації конкретного об'єкта. Вимоги заінтересованої особи
щодо зміни чи скасування способу приватизації розгляду
арбітражним судом не підлягають.

[п.8 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

63. Одним із способів приватизації державного майна є викуп
його за договором оренди. Якщо договір оренди не припинив
свого існування (стаття 26 Закону України «Про оренду держав­
ного та комунального майна»), державний орган приватизації не
вправі приймати рішення про приватизацію цього майна іншим
крім викупу способом, а в разі прийняття такого рішення воно
повинно визнаватись недійсним за позовом заінтересованої осо­
би. Винятком з цього правила є відсутність заяви працівників
орендного підприємства на його приватизацію.

[п.9 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів законодавства про привати­зацію державного майна»].

511

64. Відповідно до частини дев'ятої статті 17 Закону України
«Про приватизацію державного майна» орендар має право на
викуп об'єкта оренди, якща це було передбачено договором
оренди, укладеним до набрання чинності Законом України «Про
оренду державного та комунального майна». Якщо ж договір
оренди укладено після набрання чинності цим Законом або в до­
говорі, укладеному до набрання ним чинності, не передбачено
викуп об'єкта оренди, приватизація такого об'єкта здійснюється
відповідно до чинного законодавства (стаття 25 Закону України
«Про оренду державного та комунального майна»).

[п.9.1 Листа від 25.04.2001 p. № 01-8/50O «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

65. У випадках приватизації шляхом викупу орендного
підприємства як цілісного майнового комплексу укладення дого­
вору купівлі-продажу є обов'язковим, хоча б у договорі оренди і
було передбачено всі необхідні умови викупу, визначені абзацом
другим частини дев'ятої статті 17 Закону України «Про привати­
зацію державного майна» (частина перша статті 27 Закону).

[п.9.2 Листа від 25.04.2001 p. № 01-8/50O «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

66. Закон надає орендареві право відмовитись від викупу об'єкта
оренди (абзац третій частини дев'ятої статті 17 Закону України
«Про приватизацію державного майна»). Отже, якщо державний
орган приватизації включив такий об'єкт до переліку тих, що при­
ватизуються шляхом викупу, за відсутності згоди орендаря на при­
ватизацію, у тому числі шляхом викупу, арбітражний суд не пови­
нен зобов'язувати орендаря виконувати цю умову договору оренди.
Зі свого боку орендар, відмовившись від приватизації об'єкта орен­
ди, втрачає право ініціювати продовження строку дії договору орен­
ди після його закінчення (частина друга статті 3 Декрету Кабінету
Міністрів України від 15.12.92 № 9-92 «Про додаткове регулюван­
ня орендних відносин» з подальшими змінами та доповненнями).

[п.9.3 Листа від 25.04.2001 p. № 01-8/50O «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

67. З метою приватизації орендованого цілісного майново­
го комплексу державного підприємства, організації, їх струк-

512

турних підрозділів (крім невеликих державних підприємств) державні органи приватизації та орендарі можуть заснувати відкрите акціонерне товариство (частина перша статті 17 За­кону України «Про приватизацію державного майна»), яке підлягає державній реєстрації у встановленому законодавст­вом порядку. З моменту реєстрації товариства договір оренди вважається розірваним, а товариство стає правонаступником прав і обов'язків орендаря (частина третя статті 17 Закону).

[п.9.4 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

68. Якщо орендар відмовиться виступити засновником
акціонерного товариства, приватизація зданого в оренду май­
на здійснюється без його згоди шляхом продажу акцій (час­
ток, паїв), що належать державі у майні акціонерного товари­
ства (частина восьма статті 17 та стаття 18 Закону України
«Про приватизацію державного майна»). У цьому випадку до­
говір оренди зберігає чинність для нового власника привати­
зованого майна до кінця строку дії договору оренди.

[п.9.4 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

69. Порядок перетворення у процесі приватизації держав­
них, орендних підприємств і підприємств із змішаною формою
власності у відкриті акціонерні товариства затверджено поста­
новою Кабінету Міністрів України від 11.09.96 № 1099 (з по­
дальшими змінами і доповненнями).

[п.9.4 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

70. У вирішенні спорів, пов'язаних з продажем на аукціоні,
за конкурсом об'єктів незавершеного будівництва, що знахо­
дяться на балансі державних чи комунальних підприємств, не­
обхідно враховувати, що ці об'єкти входять до складу майнових
активів таких підприємств і можуть бути продані на умовах і в
порядку, передбаченому Законом про малу приватизацію.

[п.10 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

332-зм 513

71. Згідно з абзацом першим пункту 25 Методики оцінки
вартості майна під час приватизації, затвердженої постано­
вою Кабінету Міністрів України від 12.10.2000 № 1554, акти
оцінки вартості майна, а також висновки експерта про
вартість оцінюваного майна, тобто вірогідної ціни продажу,
підлягають затвердженню керівником державного органу
приватизації у двомісячний термін з дати оцінки (крім ви­
падків, зазначених у підпункті 10 пункту 12 Методики). За­
тверджені у встановленому порядку акт оцінки або висновок
експерта можуть оспорюватись і визнаватись недійсними на
загальних підставах. У випадку порушення державним орга­
ном приватизації строку затвердження акта оцінки (виснов­
ку експерта) заінтересована сторона вправі звернутись з
відповідною заявою за підпорядкованістю.

[п.11 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

72. Термін дії акта оцінки майна (висновку експерта про
вартість оцінюваного майна та звіту про експертну оцінку)
обмежений двома місяцями з дня його затвердження; термін
дії висновку експерта та звіту експерта про експертну оцінку
оцінюваного майна для реєстрації статуту господарського то­
вариства, що створюється на базі державного майна, - 6
місяців від дати затвердження. В окремих випадках цей
термін може бути продовжений за рішенням державного ор­
гану приватизації, але не більш ніж на 3 місяці, або на строк,
необхідний для повторного проведення аукціону (конкурсу),
погодження у передбачених законодавством випадках умов
приватизації об'єкта з Кабінетом Міністрів України, іншими
органами виконавчої влади.

[п.11 Листа від 25.04.2001 p. № 01-S/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

73. Згідно зі статтею 13 Закону України «Про приватизацію
державного майна» державний орган приватизації затверджує
склад комісії з приватизації і встановлює строк подання про­
екту плану приватизації. Відповідно до абзацу другого части­
ни другої статті 14 Закону до розробки проекту плану прива­
тизації може бути включено проект реорганізації об'єкта, у

514

якому передбачено створення на основі його структурних підрозділів юридичних осіб.

[п. 12 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

74. У вирішенні спорів, пов'язаних з реорганізацією
підприємств у процесі їх приватизації шляхом виділу структур­
них підрозділів і створення на їх основі самостійних під­
приємств, арбітражним судам доцільно враховувати таке. Згада­
на реорганізація може здійснюватись лише після прийняття
рішення про приватизацію підприємства (а не його структурно­
го підрозділу, перетворюваного у самостійне підприємство), у
тому числі і на підставі заявки трудового колективу структурно­
го підрозділу, поданої у порядку, передбаченому статтею 12 За­
кону України «Про приватизацію державного майна». Після
прийняття рішення про приватизацію підприємства у цілому
державний орган приватизації вправі здійснити реорганізацію
даного підприємства, у тому числі шляхом виділу з його складу
одного чи декількох структурних підрозділів, для чого не
потрібна згода всього трудового колективу підприємства.

[п.12 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

75. У разі виникнення спору, пов'язаного з перетворенням
структурних підрозділів державних чи комунальних
підприємств у відкриті акціонерні товариства, арбітражний
суд має врахувати, що таке перетворення здійснюється за
рішенням трудового колективу цього підрозділу і представни­
ка власника, тобто згода трудових колективів інших структур­
них підрозділів підприємства не потрібна.

/п.12 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

76. Примусовий поділ господарюючого суб'єкта можливий
за умов, передбачених розділом 3 Положення про порядок
поділу підприємств і об'єднань та відокремлення від них струк­
турних підрозділів і одиниць, затвердженого наказом Міністер­
ства економіки України, Міністерства статистики України, Ан-
тимонопольного комітету України від 20.04.94 № 43/79/5, а са-

33*2-304

515

ме: можливості організаційного та/або територіального відо­кремлення структурного підрозділу; відсутності тісного техно­логічного зв'язку структурного підрозділу з підприємством; до­тримання вимог антимонопольного законодавства.

[п.12 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

77. Якщо рішення про заснування акціонерного товариства
на базі структурного підрозділу прийнято без дотримання цих
умов, воно може бути визнане недійсним арбітражним судом
на загальних підставах. Крім того, арбітражний суд може виз­
нати недійсними установчі документи такого акціонерного то­
вариства або рішення про його реєстрацію.

[п.12 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

78. Підприємства не позбавлені права на звернення до
арбітражного суду із заявами про визнання недійсними вида­
них у процесі підготовки до приватизації актів державних чи
інших органів щодо створення, реорганізації чи ліквідації
підприємств. До таких актів належать, зокрема, рішення про пе­
ретворення підприємства у відкрите акціонерне товариство, про
виділ зі складу підприємства структурних підрозділів, про ство­
рення на базі цих підрозділів самостійних підприємств тощо.

[п.12 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

79. Державні органи приватизації можуть звертатись до
арбітражного суду у справах, пов'язаних з захистом майнових
інтересів держави, у тому числі з заявами про визнання
недійсними актів державних чи інших органів, виданих з пи­
тань, які чинним законодавством віднесені до компетенції дер­
жавних органів приватизації.

[п.12 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

80. Згідно з частиною четвертою статті 14 Закону України
«Про приватизацію державного майна» проект плану привати­
зації, розроблений комісією з приватизації (статті 13 і 14 Закону),

516

та альтернативний проект плану, поданий трудовим колективом підприємства, майно якого приватизується (частина третя статті 14 Закону), розглядаються місцевими органами ФДМУ. План приватизації підлягає затвердженню цим органом і доведенню до заінтересованих осіб протягом 10 днів з дати одержання проектів. [п.13 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

81. Рішення про затвердження плану приватизації
відповідно до частини п'ятої статті 14 Закону України «Про
приватизацію державного майна» може бути оскаржено у де­
сятиденний строк безпосередньо до ФДМУ чи Верховної Ра­
ди Автономної Республіки Крим незалежно від того, органом
якого рівня воно прийняте.

[п.13 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

82. Закон України «Про приватизацію державного майна»
не визначає терміну, з якого слід обчислювати зазначений у
частині п'ятій статті 14 цього Закону строк. Проте, оскільки
право оскарження рішення державного органу приватизації
надано заінтересованим особам, слід дійти висновку, що цей
строк повинен обчислюватись з дати одержання рішення
заінтересованою особою, а не з дати його прийняття.

[п.13.1 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

83. Недотримання порядку оскарження рішення про за­
твердження плану приватизації не позбавляє заінтересованих
осіб права звернутись за судовим захистом їх прав та інтересів
на загальних підставах.

[п. 13.1 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

84. Органам приватизації, створеним місцевими радами
(частина сьома статті 7 Закону України «Про приватизацію
державного майна»), не надано право затверджувати плани
приватизації. Отже, у випадку прийняття цими органами та­
кого рішення воно повинно бути визнано недійсним як таке,

517

що прийняте з перевищенням даним органом його компе­тенції. На зазначені рішення не поширюється порядок оскар­ження, передбачений частиною п'ятою статті 14 Закону.

[п.13.2 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

85. Одним із способів приватизації державного майна,
визначених статтею 15 Закону України «Про приватизацію
державного майна», є продаж об'єктів приватизації на
аукціоні або за конкурсом, організацію і проведення яких
статтями 17 та 18 Закону про малу приватизацію покладено
на органи приватизації.

[п.14 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

86. Відповідно до статті 15 Закону України «Про привати­
зацію державного майна» продаж об'єктів приватизації на
аукціоні або за конкурсом здійснюється в порядку, встановлено­
му розділом IV Закону про малу приватизацію. Арбітражним су­
дам необхідно мати на увазі, що на аукціоні або за конкурсом не
можуть продаватись об'єкти, які підлягають приватизації шля­
хом викупу за договором оренди, крім випадків, коли працівни­
ки орендного підприємства не подали заявки на приватизацію.

[п.14 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

87. Відповідно до абзацу третього частини шостої статті 17
Закону про малу приватизацію протокол аукціону, підписаний
ліцитатором і покупцем, підлягає затвердженню органом при­
ватизації, який проводив аукціон. Аналогічна вимога містить­
ся в абзаці третьому частини сьомої статті 18 цього ж Закону
щодо протоколу засідання конкурсної комісії.

[п.14 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

88. Відсутність згоди державного органу приватизації на
затвердження протоколів аукціону чи конкурсної комісії не є
підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу,
укладеного за результатами аукціону, конкурсу, між органом

518

приватизації як продавцем і покупцем об'єкта, оскільки укла­дення такого договору фактично є згодою продавця з наслідками аукціону, конкурсу.

[п.14 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

89. Вирішуючи спори про визнання недійсними актів держав­
них органів приватизації, арбітражні суди повинні враховувати, що
згідно з абзацом другим пункту 1 Положення про представництво
Фонду державного майна України у районі, місті, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.94 р. № 412, у пи­
таннях приватизації майна, яке перебуває у комунальній власності
району чи міста, представництво ФДМУ підзвітне відповідній
раді, тобто власнику майна. Отже, вищестоящий орган ФДМУ не
вправі скасовувати акти представництва з питань приватизації або
пропонувати скасувати їх представництву.

[п. 14 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

90. Частиною другою статті 20 Закону про малу привати­
зацію право звертатись з заявами про визнання недійсними
угод, укладених на аукціоні, конкурсі, надано будь-якому учас­
нику аукціону, конкурсу або державному органу приватизації.
Проте арбітражним судам необхідно мати на увазі, що обмежен­
ня кола суб'єктів, які вправі звертатись з такими заявами, сто­
сується лише випадків припинення аукціону, конкурсу і зняття
об'єкта з торгів чи конкурсного відбору з підстав, перелічених у
частині першій цієї ж статті. З усіх інших підстав із заявою про
визнання недійсними угод, укладених на аукціоні, конкурсі, мо­
же звернутись як учасник аукціону (конкурсу), так і будь-яка
особа, чиї права і охоронювані законом інтереси порушено.

[п.16 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

91. Право звернення таких осіб із заявами про визнання ук­
ладених за результатами аукціону, конкурсу угод недійсними
не обмежено будь-яким конкретним строком, крім строку по­
зовної давності. Що ж до учасників аукціону, конкурсу і ор­
ганів приватизації, то для них встановлений частиною другою

519

статті 20 Закону про малу приватизацію строк подання заяви про визнання угоди недійсною з підстав, передбачених части­ною першою цієї статті, є присічним, і до нього не можуть за­стосовуватись правила перебігу та відновлення строків позов­ної давності, як і правила статті 53 АПК. Цей строк встановле­но для визнання недійсними угод, пов'язаних з організацією та проведенням аукціону, конкурсу, тому він не стосується до­говору купівлі-продажу об'єкта приватизації, що укладається за результатами аукціону, конкурсу. Щодо визнання недійсни­ми таких договорів повинні застосовуватись загальні правила, встановлені нормами глави 3 Цивільного кодексу України.

[п.16 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

92. Під зазначеними у частині першій статті 20 Закону про
малу приватизацію «іншими правилами оголошення та прове­
дення аукціону, конкурсу», істотне порушення яких може бути
підставою для визнання укладеної на аукціоні, конкурсі угоди
недійсною, слід розуміти порушення вимог абзацу другого час­
тини шостої і частини сьомої статті 16, частини п'ятої і шостої
статті 17, статті 18 та ін. Закону про малу приватизацію.

[п.16 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

93. Із заявою про визнання недійсним договору купівлі-про­
дажу, укладеного за результатами аукціону або конкурсу, вправі
звернутись до арбітражного суду потенційний покупець, якому
державний орган приватизації, що організував проведення
аукціону чи конкурсу, відмовив у праві брати участь в аукціоні,
конкурсі. Відповідачами у такій справі можуть бути покупець,
що придбав об'єкт на аукціоні чи за конкурсом, і державний ор­
ган приватизації, що виступав як продавець об'єкта.

[п.17 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»-].

94. Вирішуючи питання про визнання договору купівлі-
продажу недійсним, арбітражний суд має враховувати визна­
чений частиною третьою статті 8 Закону України «Про прива­
тизацію державного майна» перелік осіб, які не можуть вважа-

520

тись покупцями, і оцінювати причини відмови таким особам у праві брати участь в аукціоні, конкурсі, виходячи з відпо­відності цих причин чинному законодавству.

[п.17 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

95. Згідно з частиною другою статті 8 Закону із членів тру­
дового колективу підприємства, що приватизується, може бу­
ти створено господарське товариство. Положення про порядок
створення господарських товариств для участі в приватизації
об'єктів групи А затверджено наказом ФДМУ від 08.10.96 р.
№ 1182 (з подальшими змінами і доповненнями).

[п.18 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

96. Господарське товариство, до складу якого увійшло не
менше 50 відсотків працівників підприємства, що привати­
зується шляхом продажу на аукціоні, за конкурсом, корис­
тується пільгами, встановленими частиною третьою статті 25
Закону. Проте Законом України «Про приватизацію держав­
ного майна» не визначено, на який момент слід обчислювати
співвідношення між загальною чисельністю трудового колек­
тиву і кількістю працівників, що увійшли до складу заснов­
ників господарського товариства. Зважаючи на те, що встанов­
лені названою вище нормою пільги стосуються оплати прид­
баного на аукціоні, за конкурсом об'єкта приватизації, можна
дійти висновку, що таке співвідношення слід обчислювати на
момент надання пільг, тобто укладення договору купівлі-про-
дажу. Необхідно також мати на увазі, що особи, зазначені у ча­
стині другій статті 25 Закону, мають право лише на пільги,
встановлені частиною першою цієї ж статті, оскільки ці особи
не є працівниками підприємства, що приватизується. Отже, у
разі коли з матеріалів справи буде встановлено, що до складу
господарського товариства увійшли сторонні особи, у
арбітражного суду є правові підстави для визнання недійсни­
ми як установчих документів такого товариства, так і укладе­
ного ним договору купівлі-продажу.

[п.18 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

521

97. Якщо господарське товариство, створене членами трудо­
вого колективу, не стало переможцем конкурсу (аукціону), воно
згідно з частиною другою статті 11 Указу Президента України
від 30.12.94 № 827/94 «Про заходи щодо прискорення процесу
малої приватизації в Україні» (з подальшими змінами та допов­
неннями) має право одержати 10 % з ціни продажу об'єкта з
відповідного позабюджетного фонду приватизації або з рахунка
орендодавця приміщення (бюджету місцевого самоврядування).
Тому та обставина, що покупець не розрахувався за придбаний
об'єкт, не повинна ущемляти майнові інтереси цього товариства.
Належні товариству 10 % коштів з ціни продажу обчислюються,
виходячи з загальної ціни у грошовому вираженні, хоча б об'єкт
було продано за майнові сертифікати, земельні бони тощо.

[п.18 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про 'деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

98. Статтею 27 Закону України «Про приватизацію держав­
ного майна» та статтею 23 Закону про малу приватизацію пе­
редбачено укладення між продавцем і покупцем договору
купівлі-продажу об'єкта приватизації. Ці угоди як окрема
юридична категорія угод мають назву «угоди приватизації»
(стаття 27 Закону) і є особливими договорами купівлі-прода­
жу державного майна, на які поширюються також відповідні
норми цивільного законодавства про угоди, якщо інше не вип­
ливає із законодавства про приватизацію. У разі ухилення
однієї з сторін від укладення такого договору арбітражний суд
вправі спонукати укласти цей договір лише продавця.

[п.19 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

99. Відмова у приватизації можлива виключно у випадках, за­
значених відповідно у частині третій статті 12 Закону України
«Про приватизацію державного майна» та абзаці другому частини
п'ятої статті 7 Закону про малу приватизацію. У решті випадків,
тобто коли державними органами приватизації у встановленому
порядку прийнято рішення щодо приватизації об'єкта, такий ор­
ган в подальшому не вправі відмовити в укладенні договору
купівлі-продажу об'єкта приватизації. У разі його ухилення від
укладення такого договору арбітражний суд за позовом покупця

522

вправі спонукати продавця укласти названий договір, за умови, що рішення про приватизацію об'єкта не суперечить закону.

[п.19 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

100. Згідно з частиною третьою статті 23 Закону про малу
приватизацію до договору купівлі-продажу державного майна
включаються зобов'язання сторін, які були визначені умовами
аукціону, конкурсу чи викупу, відповідальність та правові
наслідки невиконання умов договору. У разі виникнення спо­
ру щодо включення до проекту договору купівлі-продажу
відповідних пунктів або внесення їх до вже укладеного догово­
ру (якщо з якоїсь причини їх не було включено до проекту)
арбітражному суду необхідно виходити з того, що згаданий
припис закону має імперативний характер, і зазначені в ньому
умови обов'язково мають міститися у договорі.

[п.19 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

101. Оскільки відповідно до частини четвертої статті 27 За­
кону України «Про приватизацію державного майна» та части­
ни першої статті 23 Закону про малу приватизацію договір
купівлі-продажу підлягає нотаріальному посвідченню, ухилен­
ня покупця від посвідчення договору повинно тягти за собою
наслідки, передбачені статтею 47 Цивільного кодексу України.

[п.20 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

102. Згідно з частиною п'ятою статті 27 Закону України «Про
приватизацію державного майна» договір купівлі-продажу може
бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду або
арбітражного суду у разі невиконання однією з сторін у визна­
чені строки зобов'язань, передбачених договором, зокрема, тих,
перелік яких наведений у частині другій статті 5 Закону.

[п.21 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

103. Відповідальність покупців за порушення умов догово­
ру купівлі-продажу об'єкта приватизації передбачено частина-

523

ми четвертою і п'ятою статті 29 Закону України «Про прива­тизацію державного майна» та постановою Кабінету Міністрів України від 21.08.97 р. № 910 «Про порядок сплати і розмір не­устойки за повну або часткову несплату покупцями коштів за об'єкти приватизації». Вирішуючи пов'язані з порушенням по­купцем умов договору купівлі-продажу спори, арбітражний суд повинен виходити з того, що зазначена у пункті другому названої постанови пеня за несвоєчасну сплату неустойки чинним законодавством не передбачена.

[п.21 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

104. Санкції, зазначені у статті 29 Закону України «Про
приватизацію державного майна», у тому числі з питань вне­
сення інвестицій застосовуються протягом дії договору
купівлі-продажу з урахуванням строків позовної давності
(статті 71 і 72 Цивільного кодексу України), які обчислюють­
ся з дати, коли певні суми повинні були бути внесені.

[п.21 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

105. Порядок повернення у державну власність об'єктів при­
ватизації у разі розірвання або визнання недійсними договорів
купівлі-продажу таких об'єктів (далі - Порядок) затверджено
постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2001 № 32.
Відповідно до пункту 8 Порядку розмір збитків, завданих
об'єкту приватизації за час володіння ним покупцем, обчис­
люється згідно з Порядком визначення розміру збитків від роз­
крадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних ціннос­
тей, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від
22.01.96 № 116. Що ж до інших збитків, крім завданих об'єкту
приватизації, то вони за змістом пункту 9 Порядку відшкодову­
ються на загальних підставах, визначених законодавством.

[п.21 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

106. Зазначені у частині другій статті 27 Закону України «Про
приватизацію державного майна» зобов'язання зберігають свою
дію для осіб, які придбають об'єкт приватизації у разі його відчу-

524

ження протягом терміну дії цих зобов'язань. Таке відчуження можливо виключно за згодою державного органу приватизації, який здійснює контроль за виконанням зобов'язань (частина друга статті 27 Закону). Недодержання цієї вимоги є підставою для визнання відповідної угоди недійсною згідно із статтею 48 Цивільного кодексу України. Порядок надання державними ор­ганами приватизації згоди на подальше відчуження об'єктів, придбаних покупцями державного майна за договорами купівлі-продажу, затверджено наказом ФДМУ від 30.03.2001 р. № 500.

[п.22 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

107. Згідно з Законом про особливості приватизації майна
в агропромисловому комплексі приватизації підлягають
підприємства агропромислового комплексу, які перебувають у
загальнодержавній, республіканській (Автономної Рес­
публіки Крим) та комунальній власності, для яких основним
видом діяльності є виробництво, переробка і реалізація
сільськогосподарської продукції та продукції рибного і лісово­
го господарства, виконання робіт і надання послуг сільського­
сподарським товаровиробникам. Перелік таких підприємств
затверджено постановою Кабінету Міністрів України від
12.06.96 р. № 638 «Про підприємства, що приватизуються з
урахуванням особливостей, визначених законодавством для
агропромислового комплексу» (зі змінами, внесеними поста­
новою Кабінету Міністрів України від 17.09.96 р. № 1144).

[п.23 Листа від 25.04.2001р. № 01-8/500 «Про деякі питан­ня практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

108. Підприємства агропромислового комплексу, на
відміну від інших, можуть приватизуватись тільки шляхом пе­
ретворення їх або у колективні сільськогосподарські
підприємства, або у відкриті акціонерні товариства в порядку,
передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від
11.09.96 р. № 1099. Тобто підприємства агропромислового
комплексу, як правило, не можуть бути продані з аукціону або
за конкурсом, а також приватизовані шляхом викупу зданого
в оренду майна чи продажу державної частки (акцій, паїв) у
майні підприємства, що приватизується, на фондовій біржі

525

або в інший спосоіб, який передбачає конкуренцію покупців. Рішення державного органу приватизації, яким визначено інший, ніж передбачено Законом про особливості привати­зації майна в агропромисловому комплексі, спосіб привати­зації, не відповідатиме вимогам цього Закону.

[п.23 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

109. Відповідно до статті 2, частини третьої статті 8, статей 9,
11,13, 14І15 Закону про особливості приватизації майна в агро­
промисловому комплексі приватизація майна перелічених у цих
статтях підприємств здійснюється шляхом перетворення їх ви­
ключно у відкриті акціонерні товариства. Виняток з цього прави­
ла становлять ті з названих у статті 2 Закону про особливості
приватизації майна в агропромисловому комплексі підприємства
та підприємства зі змішаною формою власності, сума вартості
майна яких недостатня для формування статутного фонду
відкритого акціонерного товариства (стаття 24 Закону України
«Про господарські товариства»). Такі підприємства можуть при­
ватизуватись шляхом викупу майна їх працівниками і прирівня­
ними до них особами (частина третя статті 3 Закону про особли­
вості приватизації майна в агропромисловому комплексі).

[п.24 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

110. Підприємства, зазначені у статтях 2,13 і 15 Закону про
особливості приватизації майна в агропромисловому ком­
плексі, які створені шляхом викупу зданого в оренду держав­
ного майна до набрання ним чинності, підлягають перетворен­
ню у відкриті акціонерні товариства, якщо вони мають або ма­
ли прямі договірні зв'язки з сільськогосподарськими товаро­
виробниками, що є для них постачальниками сировини, спо­
живачами робіт чи послуг.

[п.25 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

111. Частиною другою пункту 12 Постанови Верховної Ради
України від 17.06.94 р. № 59/94-ВР «Про подолання кризового
стану в агропромисловому комплексі» органам приватизації за-

526

боронено укладати договори оренди майна підприємств і ор­ганізацій агропромислового комплексу та додаткові угоди на право його викупу без участі сільськогосподарських товарови­робників. Угоди, укладені без їх участі, слід визнавати недійсни­ми як такі, що не відповідають вимогам законодавства.

[п.25 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

112. Приватизація об'єктів незавершеного будівництва аг­
ропромислового комплексу, які не були приватизовані до на­
брання чинності Законом про особливості приватизації майна
в агропромисловому комплексі, відрізняється від загальних
правил, визначених іншим законодавством України з питань
приватизації державного майна. Ця відмінність полягає у тому,
що об'єкти незавершеного будівництва агропромислового ком­
плексу можуть передаватись органами приватизації сільсько­
господарським підприємствам (у тому числі недержавним) для
завершення їх будівництва з наступним пріоритетним правом
викупу працівниками цих підприємств державної частки май­
на у зазначених об'єктах (стаття 17 Закону про особливості
приватизації майна в агропромисловому комплексі).

[п.26 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

113. Згідно зі статтею 19 Закону України «Про привати­
зацію державного майна» інформація про приватизацію будь-
якого об'єкта повинна вміщувати, зокрема, умови його прода­
жу. Такою умовою щодо об'єкта незавершеного будівництва
агропромислового комплексу є обов'язок потенційного покуп­
ця добудувати об'єкт, після чого покупець набуває пріоритет­
ного права викупу державної частки майна у даному об'єкті.

/п.26 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

114. Оскільки стаття 17 Закону про особливості привати­
зації майна в агропромисловому комплексі не носить імпера­
тивного характеру, слід дійти висновку, що в разі, коли жодне
сільськогосподарське підприємство протягом ЗО днів з дня
опублікування переліку об'єктів незавершеного будівництва,

527

які підлягають приватизації, не звернеться з відповідною за­явою до органу приватизації, останній, керуючись статтею 14 Закону України «Про особливості приватизації об'єктів неза­вершеного будівництва» вправі прийняти рішення про продаж цього об'єкта на аукціоні або за конкурсом на загальних підста­вах, тобто як з вимогою щодо завершення будівництва, так і без неї (частина друга статті 16 Закону про малу приватизацію).

[п.27 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

115. На підставі Закону про особливості приватизації майна в
агропромисловому комплексі наказом ФДМУ від 17.08.2000 р.
№ 1718 затверджено Положення про план приватизації
несільськогосподарських підприємств і організацій агропромис­
лового комплексу. Перелік таких підприємств наведено у пункті 2
розділу 1 цього Положення. Одночасно у пункті 2 Положення про
порядок приватизації майна радгоспів та інших державних
сільськогосподарських підприємств, а також заснованих на їх базі
орендних підприємств, затвердженого вищеназваним наказом,
визначено підприємства, що вважаються сільськогосподарськи­
ми. До таких віднесено підприємства, які згідно з Класифікацією
видів економічної діяльності (КВЕД), затвердженою і введеною в
дію наказом Держстандарту України від 22.10.96 р. № 441, мають
коди від 01.1 до 01.3. Отже, у вирішенні спорів, пов'язаних з при­
ватизацією підприємств агропромислового комплексу, арбітраж­
ним судам необхідно керуватись згаданими вище Положеннями
та Класифікацією видів економічної діяльності.

[п.28 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про прива­тизацію державного майна»].

116. Передача у заставу майна відкритого акціонерного то­
вариства, створеного у процесі корпоратизації, з моменту
прийняття рішення про його приватизацію потребує дозволу
відповідного органу приватизації.

[п.З Оглядового листа від 30.05.2001 р. № 01-8/637 «Про практи­ку вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного су­ду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

528

17. ЗЕМЕЛЬНІ ВІДНОСИНИ

1. Вилучення (викуп) земельних ділянок з метою передачі
їх у власність або надання у користування провадиться на
підставі рішення відповідної ради лише за згодою власників
землі і землекористувачів у порядку і на умовах, визначених
статтями 31-34 Земельного кодексу України, а в разі відмови
власника землі або користувача - юридичної особи чи грома­
дянина - суб'єкта підприємницької діяльності - за рішенням
арбітражного суду. Право на звернення до арбітражного суду з
відповідною заявою надане радам. Згода власника землі або
землекористувача на вилучення земельної ділянки повинна
бути дана у письмовій формі, а у разі прийняття радою
відповідного рішення без такої згоди власник землі або земле­
користувач - юридична особа чи громадянин - суб'єкт
підприємницької діяльності - має право на звернення до гос­
подарського суду із заявою про визнання недійсним такого
рішення ради на підставі статті 77 Закону України «Про місце­
ве самоврядування в Україні».

[п. 10 Листа від 14.06.93 р. № 01-8/672 «Про деякі питання прак­тики застосування чинного законодавства при вирішенні господарсь­ких спорів»].

2. Вимоги про повернення за належністю самовільно зай­
нятих земельних ділянок (стаття 116 Земельного кодексу Ук­
раїни) по суті є спором про визнання права власності (во­
лодіння) на земельну ділянку або про усунення перешкод що­
до користування цією ділянкою. Такі спори слід розглядати як
спори немайнового характеру.

[п.11 Листа від 14.06.93 р. № 01-8/672 «Про деякі питання прак­тики застосування чинного законодавства при вирішенні господарсь­ких спорів»].

3. У зв'язку з затвердженням Укрзалізницею підвищуючого
коефіцієнту до тарифів на вантажні перевезення і пов'язані з
ними послуги виникло питання щодо правомірності вимог
залізниці підвищити орендну плату за користування вільними
ділянками землі у смузі відводу для складування вантажів
підприємств і організацій тощо, на яке Вищим арбітражним су­
дом України дано таку відповідь. Згідно зі статтею 36 Земель­
ного кодексу України та статтею 18 Закону України «Про пла-

342-30»

529

ту за землю» орендар сплачує за землю орендну плату, розмір якої встановлюється за угодою сторін в договорі оренди. Таким чином законодавство України регулює усі питання, пов'язані з орендною платою за землю для будь-яких землекористувачів, не виключаючи залізниць. На підставі Постанови Верховної Ради України від 12.09.91 р. «Про порядок тимчасової дії на те­риторії України окремих актів законодавства Союзу РСР» у арбітражного суду немає правових підстав для застосування статті 13 Статуту залізниць, якою встановлення ставок плати за землю віднесене до компетенції Міністерства шляхів сполу­чення (в Україні - Мінтрансу).

[п.З Листа від 22.11.94 р. № 01-8/847 «Про деякі питання практики застосування окремихнорм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

4. Оскільки поділ юридичної особи тягне за собою припи­
нення її діяльності (частина перша статті 37 Цивільного ко­
дексу України), а у зв'язку з цим та відповідно до статті 27 Зе­
мельного кодексу України - і припинення права користуван­
ня землею, то питання про надання у користування земельних
ділянок нововиниклим у результаті поділу юридичним особам
повинно вирішуватись в порядку, передбаченому главою 2 Зе­
мельного кодексу України. Якщо реорганізацію було здійсне­
но без припинення юридичної особи, тобто шляхом виділення,
то вирішення питання про надання земельної ділянки у кори­
стування новому підприємству також належить до компе­
тенції відповідної Ради чи державної адміністрації.

[п.З Листа від 16.10.95р. № 01-8/732 •«Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

5. Для визначення поняття «несільськогосподарські потре­
би» слід виходити зі змісту статті 48 Земельного кодексу Ук­
раїни, якою до «сільськогосподарських потреб» віднесено ви­
користання земель з метою ведення особистого підсобного
господарства, садівництва, городництва, сінокосіння, випасан­
ня худоби; ведення товарного сільськогосподарського вироб­
ництва; дослідницької і навчальної роботи, пропаганди пере­
дового досвіду у сільськогосподарському виробництві. Отже,
всі інші землі відносяться до несільськогосподарських.

[п.З Листа від 07.12.95р. № 01-8/870 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

530

6. Відповідно до статті 51 Земельного кодексу України та статті 5 Закону України «Про селянське (фермерське) госпо­дарство» спори, пов'язані з відмовою Ради народних депутатів у відведенні земельної ділянки для ведення селянського (фер­мерського) господарства вирішуються вищестоящою Радою, а в разі її відмови - судом.

[п.1 Листа від 10.06.96р. № 01-8/207 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

1. Відповідно до частини 9 статті 17 Земельного кодексу України передача земельної ділянки у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільсько­господарським кооперативам, сільськогосподарським акціо­нерним товариствам, у тому числі створеним на базі рад­госпів та інших державних сільськогосподарських під­приємств, здійснюється сільськими, селищними, міськими радами за місцем розташування земельної ділянки на підставі клопотань зазначених підприємств, кооперативів чи товариств. Будь-яких винятків з цього правила чинне зако­нодавство не містить.

[п.5 Листа від 24.01.97р. № 01-8/23 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

8. Стаття 3 Закону України «Про оренду землі» визначає по­
няття оренди землі: це засноване на договорі строкове, платне
володіння і користування земельною ділянкою, необхідною
орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

9. Об'єктами оренди згідно з частиною першою статті 4 Зако­
ну України «Про оренду землі» є земельні ділянки, що перебува­
ють у власності громадян та юридичних осіб України, тери­
торіальних громад сіл, селищ, міст (комунальній власності), дер­
жави. За змістом частини другої цієї ж статті Закону України
«Про оренду землі» розташовані на земельній ділянці насаджен­
ня, будівлі, споруди, водойми можуть бути об'єктами оренди ра­
зом з ділянкою, якщо це передбачено договором_> оренди.

[Лист від 14.01.99р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

10. Земельні ділянки не можуть бути об'єктами лізингу
(пункт 3 статті 2 Закону України «Про лізинг»).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

11. Надання земельної ділянки в оренду іншій державі, її
фізичним та юридичним особам, а також плата за використання
такої ділянки здійснюється на загальних підставах, визначених
Законом, якщо інше не передбачено міжнародним договором,
згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

12. Орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юри­
дичні особи України, у власності яких перебувають земельні
ділянки (частина перша статті 5 Закону України «Про оренду
землі»). Отже, фізичні та юридичні особи, яким земля надана
у користування (стаття 19 Земельного кодексу України), не
можуть бути орендодавцями.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

13. Частини друга і третя статті 5 Закону України «Про
оренду землі», у яких визначаються орендодавці земельних
ділянок, що перебувають відповідно у комунальній і у дер­
жавній власності, набирають чинності після розмежування
згідно із законами України земель комунальної і державної
власності. До вирішення цього питання надання земельних
ділянок в оренду здійснюється орендодавцями відповідно до
Земельного кодексу України (пункт 1 розділу VIII Закону).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

14. Частина друга статті 8 Земельного кодексу України
відносить до числа орендодавців землі, крім власників, сільські,
селищні, міські, районні ради. Свої повноваження щодо надан­
ня земельних ділянок у користування, в тому числі в оренду,
місцеві ради можуть передавати відповідно органам державної
виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самовря­
дування (частина третя статті 3 цього ж Кодексу). Отже, зазна­
чені органи можуть бути сторонами у спорах, пов'язаних з орен­
дою землі, в межах переданих їм повноважень.

[Лист від 14.01.99р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

532

15. Стаття 6 Закону України «Про оренду землі» містить пе­
релік осіб, які можуть бути орендарями землі. Згідно з частиною
третьою цієї статті орендарями земельних ділянок сільськогос­
подарського призначення для ведення товарного сільськогоспо­
дарського виробництва можуть бути лише ті юридичні особи,
установчими документами яких передбачено здійснення цього
виду діяльності. Порушення вимог згаданої норми може бути
підставою для визнання договору оренди землі недійсним згідно
зі статтею 50 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

16. Передання в оренду земельної ділянки, обтяженої заставою,
без згоди заставодержателя (частина шоста статті 7 Закону України
«Про оренду землі») тягне за собою визнання договору оренди
недійсним відповідно до статті 114 Земельного кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

17. Орендована для несільськогосподарського використання
земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця пе­
редаватись у володіння і користування іншій особі (суборенда) у
разі переходу до неї права володіння і користування на будівлю
або споруду, яка розташована на орендованій земельній ділянці, а
також у інших випадках і межах, передбачених законом (частина
перша статті 9 Закону України «Про оренду землі»).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

18. Договір оренди землі може бути укладений, як правило,
лише за обопільним волевиявленням сторін (див., зокрема, час­
тини другу і четверту статті 15 Закону України «Про оренду
землі»). Позови, пов'язані із зобов'язанням осіб, зазначених у
статті 5 Закону, передати відповідну ділянку в оренду, не підляга­
ють задоволенню. Виняток з цього правила містить стаття 51 Зе­
мельного кодексу та стаття 5 Закону України «Про селянське
(фермерське) господарство», відповідно до яких спори, пов'язані
з зобов'язанням рад відвести земельну ділянку, зокрема, у корис­
тування для ведення селянського (фермерського) господарства,
вирішуються відповідною радою, а у разі її відмови - судом.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

533

23. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть бути зазна­
чені й інші умови, зокрема, перелічені у частині четвертій статті 14
Закону України «Про оренду землі». Якщо за заявою однієї з
сторін щодо таких умов чи хоча б однієї з них повинна бути досяг­
нута згода, але її не досягнуто, договір оренди відповідно до статті
153 Цивільного кодексу України слід вважати неукладеним.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

24. Якщо після укладення договору оренди землі законами
України буде встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені
договором, то діють умови договору оренди. Виняток з цього
правила, встановленого частиною п'ятою статті 14 Закону Ук­
раїни «Про оренду землі», становлять випадки: визначені стат­
тею 21 Закону, яка регулює питання, пов'язані із змінами оренд­
ної плати; визначені законами України, якщо вони підвищують
рівень захисту прав орендарів, орендодавців, третіх осіб.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 •«Про Закон України «Про оренду землі»].

25. Частина перша статті 16 Закону України «Про оренду
землі» пов'язує набрання чинності договором оренди землі, зо­
крема, з його державною реєстрацією, факт якої засвідчується
відповідно до вимог частини другої статті 18 Закону. Договір
суборенди земельної ділянки також підлягає державній
реєстрації (частина п'ята статті 9 Закону).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

26. Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України «Про
оренду землі» орендар має право приступати до використання зе­
мельної ділянки після державної реєстрації договору оренди. По­
рушення цієї вимоги тягне за собою правові наслідки, передбачені
статтями 115-117 Земельного кодексу України. Порядок та орга­
ни, що здійснюють державну реєстрацію, визначаються Кабіне­
том Міністрів України (частина третя статті 18 Закону). Порядок
державної реєстрації договорів оренди землі затверджений поста­
новою Кабінету Міністрів України від 25.12.98 р. № 2073.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

27. Термін договору оренди земельної ділянки (у тому
числі й до настання певної умови) визначається за погоджен-

535

19. Згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду
землі» договір оренди земельної ділянки укладається у пись­
мовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню за місцез­
находженням цієї ділянки. Відповідно до частини першої
статті 47 Цивільного кодексу України недодержання но­
таріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідка­
ми, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.
Форма договору на право тимчасового користування землею
(в тому числі на умовах оренди) затверджена постановою
Кабінету Міністрів України від 17.03.93 р. № 197.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

20. План (схема) земельної ділянки є невід'ємною части­
ною договору оренди (частина друга статті 13 Закону України
«Про оренду землі»), її відсутність може бути підставою для
визнання договору недійсним.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

21. Закон не обумовлює форми договору суборенди землі,
проте зі змісту частини п'ятої статті 9 Закону України «Про
оренду землі», яка передбачає державну реєстрацію такого до­
говору, випливає, що він також повинен укладатися у пись­
мовій формі. Однак обов'язкового нотаріального посвідчення
договору суборенди землі Закон не передбачає: таке
посвідчення здійснюється за бажанням однієї з сторін (части­
на шоста цієї ж статті Закону).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

22. Перелік істотних умов договору оренди землі наведено
у частині другій статті 14 Закону України «Про оренду землі».
Необхідно мати на увазі, що згідно із частиною третьою цієї ж
статті відсутність у договорі оренди землі хоча б однієї з істот­
них умов, а також порушення вимог статей 4 - 7, 9, 13, 15 За­
кону є підставою для визнання договору недійсним. Пов'язані
з цим правові наслідки мають визначатися з урахуванням об­
ставин і матеріалів конкретної справи відповідно до вимог
розділу 3 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

534

23. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть бути зазна­
чені й інші умови, зокрема, перелічені у частині четвертій статті 14
Закону України «Про оренду землі». Якщо за заявою однієї з
сторін щодо таких умов чи хоча б однієї з них повинна бути досяг­
нута згода, але її не досягнуто, договір оренди відповідно до статті
153 Цивільного кодексу України слід вважати неукладеним.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

24. Якщо після укладення договору оренди землі законами
України буде встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені
договором, то діють умови договору оренди. Виняток з цього
правила, встановленого частиною п'ятою статті 14 Закону Ук­
раїни «Про оренду землі», становлять випадки: визначені стат­
тею 21 Закону, яка регулює питання, пов'язані із змінами оренд­
ної плати; визначені законами України, якщо вони підвищують
рівень захисту прав орендарів, орендодавців, третіх осіб.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

25. Частина перша статті 16 Закону України «Про оренду
землі» пов'язує набрання чинності договором оренди землі, зо­
крема, з його державною реєстрацією, факт якої засвідчується
відповідно до вимог частини другої статті 18 Закону. Договір
суборенди земельної ділянки також підлягає державній
реєстрації (частина п'ята статті 9 Закону).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

26. Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України «Про
оренду землі» орендар має право приступати до використання зе­
мельної ділянки після державної реєстрації договору оренди. По­
рушення цієї вимоги тягне за собою правові наслідки, передбачені
статтями 115-117 Земельного кодексу України. Порядок та орга­
ни, що здійснюють державну реєстрацію, визначаються Кабіне­
том Міністрів України (частина третя статті 18 Закону). Порядок
державної реєстрації договорів оренди землі затверджений поста­
новою Кабінету Міністрів України від 25.12.98 р. № 2073.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

27. Термін договору оренди земельної ділянки (у тому
числі й до настання певної умови) визначається за погоджен-

535

ням сторін, але не більше як на п'ятдесят років (стаття 17 За­кону України «Про оренду землі»).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду

землі»].

28. За земельні ділянки, надані в оренду, вноситься оренд­
на плата, її розмір, строки і форми внесення встановлюються,
згідно з частиною другою статті 19 Закону України «Про орен­
ду землі», за угодою сторін у договорі оренди. Водночас оренд­
на плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або
комунальній власності, не може бути меншою за розмір зе­
мельного податку, що встановлюється Законом України «Про
плату за землю» (частина п'ята цієї ж статті).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

29. У разі визнання недійсним договору оренди земельної
ділянки одержана орендодавцем орендна плата за фактичний
строк оренди землі не повертається (частина четверта статті
19 Закону України «Про оренду землі»).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

30. Зміна орендної плати також здійснюється за згодою
сторін. У разі недосягнення такої згоди встановлений договором
розмір орендної плати слід вважати таким, що не зазнав змін.

[Лист від 14.01.99р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду

землі»].

31. Згідно зі статтею 25 Закону України «Про оренду
землі» у договорі оренди передбачається розмір пені за не­
своєчасне внесення орендної плати, який не може переви­
щувати ставки пені за несвоєчасну сплату земельного подат­
ку, тобто 0,3 відсотка суми заборгованості за кожний день
прострочення.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

32. Несвоєчасне внесення орендної плати може, за змістом
пункту 4 частини першої статті 22 та частини другої статті 28
Закону України «Про оренду землі», бути підставою для
розірвання договору оренди.

[Лист від 14.01.99р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

536

33. Статті 22 і 23 Закону України «Про оренду землі»
містять перелік прав та обов'язків орендодавця і орендаря.
Належним чином доведене невиконання стороною у дого­
ворі хоча б одного з таких обов'язків є, відповідно до частини
другої статті 28 Закону, підставою для розірвання договору
оренди в судовому порядку на вимогу іншої сторони. Слід
враховувати, що невиконання орендодавцем обов'язку щодо
надання у користування земельної ділянки у стані, що
відповідає умовам договору оренди, та придатної для вико­
ристання за цільовим призначенням (пункт 1 частини другої
статті 23 Закону) може бути підставою для розірвання дого­
вору лише у разі, якщо орендодавець не застеріг недоліки зе­
мельної ділянки при укладенні договору (частина друга -
четверта статті 31 Закону).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

34. Договір оренди землі може бути розірваний у судо­
вому порядку також: у разі випадкового знищення чи по­
шкодження об'єкта оренди, яке суттєво перешкоджає пе­
редбаченому договором використанню земельної ділянки
(частина друга статті 28 Закону); у разі невиконання орен­
додавцем зобов'язання вказати у договорі оренди при його
укладенні на існуючі обмеження та обтяження (зокрема,
заставою) у використанні земельної ділянки, інші права
третіх осіб щодо земельної ділянки, яка передається в
оренду (частина друга статті 11 Закону); з підстав, визна­
чених статтею 27 Земельного кодексу України та іншими
законами України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

35. За змістом частини третьої статті 28 Закону України
«Про оренду землі» перехід права власності на орендовану зе­
мельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридич­
ної особи - орендаря може бути підставою для розірвання до­
говору оренди лише у разі, якщо таке прямо передбачено дого­
вором оренди цієї ділянки. В інших випадках договір зберігає
чинність щодо нового власника землі.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

537

36. Припинення чи розірвання договору оренди земельної
ділянки за будь-яких обставин тягне за собою припинення до­
говору суборенди цієї ділянки (частина четверта статті 9 Зако­
ну України «Про оренду землі»).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

37. Закон України «Про оренду землі» прямо не передбачає
можливості відмови від договору оренди земельної ділянки.
Згідно з частиною третьою статті 29 Закону у разі відмови
орендаря від укладеного договору оренди орендодавець має
право на відшкодування упущеної вигоди у розмірі суми
орендної плати за 6 місяців з часу підписання договору. Проте
такі наслідки настають лише у тому випадку, якщо відмова не
пов'язана з порушенням орендодавцем договору оренди. Зок­
рема, згідно з вимогами статті 263 Цивільного кодексу Ук­
раїни орендар вправі відмовитись від договору і стягнути
збитки, завдані його невиконанням, коли орендодавець не на­
дає йому у користування здану в оренду земельну ділянку.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

38. Статтею 27 Закону України «Про оренду землі» вста­
новлено переважне право орендаря, який належно виконував
обов'язки відповідно до умов договору, на поновлення догово­
ру після закінчення строку, на який було укладено договір. От­
же, якщо після закінчення строку дії договору оренди орендо­
давець передав земельну ділянку в оренду іншій особі, орен­
дар за попереднім договором має право звернутися до
арбітражного суду із заявою про спонукання орендодавця про­
довжити дію цього договору на новий термін та про визнання
договору з новим орендарем недійсним. Але якщо немає до­
казів укладення договору оренди земельної ділянки з іншою
особою, і навпаки, встановлено намір орендодавця використо­
вувати цю ділянку для власних потреб, у арбітражного суду
відсутні правові підстави для задоволення відповідної вимоги.

[Лист від 14.01.99р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

39. Орендар не вправі укладати угоди, пов'язані з
купівлею-продажем, даруванням, заставою орендованої зе­
мельної ділянки, а також її обміном. Відповідні угоди мають
визнаватися недійсними на підставі статті 114 Земельного ко-

538

дексу України із застосуванням наслідків, передбачених стат­тею 48 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

40. У вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням
збитків власникам землі і орендарям, слід керуватися, зокре­
ма, постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.93 р.
№ 284 «Про порядок визначення та відшкодування збитків
власникам землі та землекористувачам».

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

41. Відповідно до частини першої статті 13 Конституції Ук­
раїни земля є об'єктом права власності українського народу,
від імені якого це право здійснюють органи державної влади і
органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією
Конституцією, іншими законодавчими актами України. Зок­
рема, на підставі статті 4 Земельного кодексу України, статті
32 Закону України «Про власність» суб'єктами права держав­
ної власності на землю виступають: Верховна Рада України -
на землі загальнодержавної власності; Верховна Рада Авто­
номної Республіки Крим - на землі в межах її території (крім
земель загальнодержавної власності); обласні, районні, міські,
селищні, сільські ради - на землі в межах її територій (крім зе­
мель загальнодержавної власності).

[п.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

42. Згідно з частиною третьою статті 3 Земельного кодексу
України відповідна рада може делегувати свої повноваження
щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок орга­
нам державної виконавчої влади або виконавчим органам
місцевого самоврядування. Питання про делегування цих по­
вноважень повинно вирішуватись виключно на пленарних
засіданнях ради (пункт 34 статті 26 Закону України «Про
місцеве самоврядування в Україні»). Проте слід мати на увазі,
що передача відповідною радою своїх повноважень зазначеним
органам не позбавляє її права здійснювати ці повноваження са­
мостійно. Тому надання в установленому порядку земельної
ділянки, наприклад, виконкомом місцевої ради не перешкод-

539

жає останній прийняти рішення про вилучення такої ділянки у передбачених Земельним кодексом України випадках.

[п.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

43. Оскільки вирішення питань про передачу землі у
власність чи користування є виключним правом ради як
суб'єкта права власності на землю, заяви зацікавлених осіб
про зобов'язання відповідної ради передати земельну ділянку
у власність або користування задоволенню не підлягають. Ви­
няток з цього правила, який випливає з вимог пункту 6 статті
4 Закону України «Про власність», містять стаття 51 Земель­
ного кодексу України та стаття 5 Закону України «Про се­
лянське (фермерське) господарство», відповідно до яких спо­
ри, пов'язані з зобов'язанням рад відвести земельну ділянку у
власність або користування для ведення селянського (фер­
мерського) господарства, вирішуються відповідною радою, а у
разі її відмови - судом.

[п.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

44. Господарські суди повинні мати на увазі, що згідно зі стат­
тями 9, 11, 14, 16, 17, 18 Закону України «Про селянське (фер­
мерське) господарство» після одержання державного акта на пра­
во приватної власності чи користування землею або укладення
договору тимчасового користування землею, у тому числі на умо­
вах оренди, селянське (фермерське) господарство реєструється у
раді, що передала у власність або надала у користування земель­
ну ділянку, і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи.
Отже, з цього часу обов'язки власника чи землекористувача зе­
мельної ділянки здійснює селянське (фермерське) господарство,
а не громадянин, якому вона надавалась. Але на підставі частини
четвертої статті 2 Закону України «Про селянське (фермерське)
господарство» інтереси цього господарства представляє його го­
лова. Інші члени господарства можуть представляти інтереси ос­
таннього лише за належним чином оформленою довіреністю (ча­
стина шоста статті 2 названого Закону).

[п.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

540

45. Щодо земель несільськогосподарського призначення,
то відповідно до статті 2 Указу Президента України від
19.01.99 № 32/99 «Про продаж земельних ділянок несільсько­
господарського призначення» об'єктами купівлі-продажу є зе­
мельні ділянки, на яких знаходяться об'єкти нерухомого май­
на, в тому числі об'єкти незавершеного будівництва та закон­
сервовані об'єкти, що приватизовані (відчужені) згідно з зако­
нодавством України.

[п.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

46. Господарським судам слід враховувати, що на підставі
статті 4 Указу Президента України від 19.01.99 № 32/99 «Про
продаж земельних ділянок несільськогосподарського призна­
чення» продавцями земельних ділянок несільськогосподарсь­
кого призначення є відповідні місцеві ради (щодо земель ко­
мунальної власності) або уповноважені ними органи, а щодо
земель державної власності - відповідні державні
адміністрації та Рада Міністрів Автономної Республіки Крим.
Рішення зазначених органів виконавчої влади про продаж зе­
мельних ділянок повинні прийматись за попереднім погод­
женням цих питань на сесіях відповідних рад.

[п.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов 'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

47. Продавці земельних ділянок не вправі відмовити по­
тенційним покупцям у продажу цих ділянок, крім випадків,
передбачених статтею 8 Указу Президента України від
19.01.99 № 32/99 «Про продаж земельних ділянок несільсько­
господарського призначення».

[п.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

48. Обов'язок рад відвести земельну ділянку у власність або
у користування необхідно відрізняти від їх обов'язку оформити
право на земельну ділянку, якщо воно виникло у зв'язку з пере­
ходом права на будівлю і споруду, приватизацією об'єктів неза­
вершеного будівництва або внаслідок укладення передбачених
законом цивільно-правових угод (міна, дарування, купівля і

541

под.), а також коли земельну ділянку було надано підприємству чи організації до введення в дію Земельного кодексу України.

[п.З Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

49. У відповідних випадках слід мати на увазі, що частина тре­
тя статті ЗО Земельного кодексу не ставить перехід права користу­
вання земельною ділянкою, на якій знаходяться будівлі та спору­
ди, у залежність від того, передані ці будівлі та споруди безоплат­
но чи за відповідну плату (наприклад, у випадку купівлі-продажу
будівлі). Разом з переходом права власності на будівлю чи спору­
ду новий власник або землекористувач набуває прав і обов'язків,
визначених статтями 39,40 Земельного кодексу України.

[п.З Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

50. Купівля-продаж, дарування, застава, самовільний обмін
земельних ділянок землекористувачами, у тому числі орендарем,
а також угоди, укладені власниками землі з порушенням встанов­
леного для них порядку придбання або відчуження земельних
ділянок, відповідно до статті 114 Земельного кодексу України по­
винні визнаватись недійсними з застосуванням наслідків, перед­
бачених статтями 48 чи 49 Цивільного кодексу України, залежно
від того, якого порушення припустилися сторони.

[п.З Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

51. Господарські суди повинні враховувати, що землі, які пе­
ребувають у державній власності, можуть передаватись у колек­
тивну чи приватну власність і надаватись у користування, у то­
му числі в оренду, за винятком випадків, передбачених законо­
давством України і Автономної Республіки Крим. Такі випадки
передбачені, зокрема, статтею 4 Земельного кодексу України.

[п.З Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

52. За змістом статті 22 Земельного кодексу України право
власності на землю або право користування земельною ділянкою
виникає після встановлення землевпорядними організаціями

542

меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання доку­мента, що посвідчує це право. Отже, до одержання акта про пра­во власності або право користування земельною ділянкою особа, якій цю ділянку виділено, не має підстав вимагати усунення пе­решкод у користуванні земельною ділянкою, звільнення її тощо, а також не вправі вчиняти будь-які дії щодо відчуження її (обмін, дарування, здача у суборенду тощо).

[п.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

53. Аналогічне правило застосовується і щодо земельних діля­
нок, наданих для ведення селянського (фермерського) господарст­
ва, тому останнє вправі ставити питання про усунення перешкод у
користуванні виділеною ділянкою, вимагати повернення її з корис­
тування інших осіб, відшкодування неодержаних доходів з наданої
земельної ділянки і т. п. лише за наявності документа, що посвідчує
право власності чи право користування земельною ділянкою.

[п.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

54. У разі порушення встановлених статтею 22 Земельного ко­
дексу України умов використання земельної ділянки винні особи
можуть притягатися до майнової відповідальності на підставі статей
116 і 117 названого Кодексу та глави 40 Цивільного кодексу України.

[п.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

55. Землі, що перебувають у державній власності, переда­
ються у власність або надаються у постійне користування за
рішенням відповідної ради, що посвідчується виданим цією ра­
дою державним актом, форма якого затверджена Постановою
Верховної Ради України від 13.03.92 р. № 2201-ХІІ «Про форми
державних актів на право власності на землю і право постійно­
го користування землею».

[п.4.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

56. Землі, що перебувають у колективній чи приватній
власності, придбаваються за договором купівлі-продажу, який

543

посвідчується у нотаріальному порядку І є підставою для ви­дачі державного акта на право власності на землю (стаття 18 Земельного кодексу України).

[п.4.2 Роз'яснення від 27.06.2001р. № 02-5/743 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

57. У тимчасове користування, в тому числі на умовах
оренди, землі, які є державною власністю, надаються
відповідною радою на підставі договору (стаття 24 Земельно­
го кодексу України, розділ II Закону України «Про оренду
землі»). Форма договору і порядок його реєстрації встановле­
но відповідно постановами Кабінету Міністрів України від
17.03.93 р. № 197 «Про форму договору на право тимчасового
користування землею (в тому числі на умовах оренди)» і від

25.12.98 р. № 2073 «Про затвердження Порядку державної
реєстрації договорів оренди землі».

[п.4.3 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

58. Відповідно до пункту 6 Постанови Верховної Ради Ук­
раїни від 18.12.90 «Про земельну реформу» (у редакції від

17.12.99 р.) особи, яким земельні ділянки надано у користу­
вання до введення у дію Земельного кодексу України, повинні
до 01.01.2004 р. оформити право власності чи право користу­
вання. Після закінчення цього строку право користування зе­
мельною ділянкою втрачається.

[п.4.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

59. У вирішенні спорів, пов'язаних з внесенням плати за ко­
ристування земельною ділянкою, господарським судам слід
виходити з того, що у разі надання земельної ділянки у корис­
тування до введення у дію Земельного кодексу України особи,
яким ці ділянки надані у користування, повинні сплачувати
земельний податок відповідно до Закону України «Про плату
за землю» незалежно від наявності у них документів, що
посвідчують право власності чи користування землею.

[п.4.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

544

60. Особи, яким відповідними радами у встановленому по­
рядку було надано земельні ділянки у постійне володіння,
зберігають свої права на використання цих ділянок до оформ­
лення права власності або землекористування в порядку, пе­
редбаченому Земельним кодексом України (пункт 8 Постано­
ви Верховної Ради України від 13.03.92 «Про прискорення зе­
мельної реформи та приватизацію землі»).

[п.4 5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

61. Укладання, зміна, розірвання і виконання договору
тимчасового (короткострокового чи довгострокового) корис­
тування землею на умовах оренди регулюється, крім
відповідних норм Земельного кодексу України, Законом Ук­
раїни «Про оренду землі».

[п.5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

62. У вирішенні земельних спорів необхідно виходити з
того, що у разі закінчення строку тимчасового користування
земельною ділянкою, наданою відповідною радою, право ко­
ристування припиняється за рішенням цієї ради на підставі
статей 27, 28, 29 Земельного кодексу України, а не у порядку
вилучення земельної ділянки, передбаченому статтею 31
цього Кодексу.

[п.5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

63. За змістом частини шостої статті 27 Земельного кодек­
су України у випадках, передбачених пунктами 2-4 частини
першої цієї ж статті та статті 114 Земельного кодексу України,
згода землекористувача на припинення права користування
не потрібна. Що ж до підстав припинення права землекорис­
тування, перелічених у пунктах 5-9 частини першої статті 27
Земельного кодексу України, то у разі незгоди землекористу­
вача на припинення права користування земельною ділянкою
спір підлягає вирішенню у судовому порядку.

[п.5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю І землекористування»].

352-ЗМ 545

64. Стаття 28 Земельного кодексу України не передбачає
такої підстави припинення права колективної та приватної
власності на землю, як нераціональне використання земельної
ділянки (пункт 5 статті 27 Земельного кодексу України).

[п.5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

65. За відсутності згоди власника право на звернення до гос­
подарського суду з заявою про припинення права власності або
землекористування належить відповідним радам. В обгрунту­
вання своїх вимог ради повинні подати докази, що підтверджу­
ють використання землі не за цільовим призначенням, не­
раціональне використання землі, наявність інших передбаче­
них статтею 27 Земельного кодексу України порушень. Такими
доказами можуть бути, зокрема, акти органів державного кон­
тролю за використанням і охороною земель, фінансових органів
та висновки цих органів про необхідність припинення права
власності на землю або користування земельною ділянкою, як
це передбачено статтею 29 Земельного кодексу України.

[п.5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

66. Слід враховувати, що пункт 5 частини першої статті 27
Земельного кодексу України не поширюється на право корис­
тування землею селянського (фермерського) господарства
протягом трьох років з часу надання земельної ділянки.

[п.5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

67. Відповідно до статті 5 Земельного кодексу України ко­
ристування і розпорядження земельними ділянками, що пере­
бувають у колективній власності громадян, здійснюється за
рішеннями загальних зборів співвласників, якими є колек­
тивні сільськогосподарські підприємства, сільськогоспо­
дарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогоспо­
дарські акціонерні товариства (у тому числі створені на базі
радгоспів), інші сільськогосподарські підприємства.

[п.6 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

546

68. Оскільки землекористувачем земельної ділянки, нада­
ної садівницькому товариству у користування (а не у колек­
тивну власність чи у приватну власність громадянам - чле­
нам садівницького товариства), є саме товариство, а не кон­
кретні його члени, то у випадку виключення або виходу окре­
мих громадян з числа членів товариства правила статей 27 і
29 Земельного кодексу України, які регулюють підстави і по­
рядок припинення права користування земельною ділянкою,
не застосовуються.

[п.7 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на • землю і землекористування»].

69. У вирішенні спорів, пов'язаних з оплатою землекорис­
тування, господарські суди повинні виходити з того, що став­
ки земельного податку мають бути визначені у договорі тим­
часового користування земельною ділянкою відповідно до За­
кону України «Про плату за землю» (у редакції від 19.09.96 p.),
а розмір, умови і строки внесення орендної плати згідно зі
статтею 36 Земельного кодексу України та статтею 19 Закону
України «Про плату за землю» встановлюються за угодою
сторін. Проте розмір орендної плати не може бути меншим від
розміру податку на земельну ділянку, що орендується, а на
землі сільськогосподарського призначення не може переви­
щувати цього податку.

[п.8 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

70. Землі сільськогосподарського призначення згідно із
статтею 47 Земельного кодексу України визначаються як
такі, що надані для потреб сільського господарства або при­
значені для цих цілей. У вирішенні спірних питань, пов'яза­
них з віднесенням земель до цієї категорії, слід враховувати
вимоги частини другої статті 20 названого Кодексу,
відповідно до якої визначення земель, придатних для потреб
сільського господарства, провадиться на підставі даних дер­
жавного земельного кадастру. Усі інші землі належать до
несільськогосподарських.

[п.8 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

35-2-304

71. Відповідно до частини першої статті 24 Закону України
«Про оренду землі» право орендаря на орендовану ним зе­
мельну ділянку захищається нарівні із захистом права влас­
ності на земельну ділянку, передбаченим законами України.

[п.9 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

72. На підставі статті 8 Земельного кодексу України орен­
дар має переважне право на поновлення договору оренди
землі після закінчення строку його дії. Але за відсутності до­
казів про намір орендодавця укласти договір на спірну земель­
ну ділянку з іншою особою у господарського суду немає пра­
вових підстав для зобов'язання орендодавця після закінчення
строку дії договору поновити його на новий строк або укласти
новий договір.

[п.9 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

73. Спори про дострокове розірвання договору тимчасово­
го користування земельною ділянкою (у тому числі за догово­
ром оренди) слід вирішувати відповідно до вимог статей 27,
28, 29 Земельного кодексу України і статті 28 Закону України
«Про оренду землі«; зокрема, стаття 27 цього Кодексу містить
вичерпний перелік підстав припинення права користування
землею.

[п.9 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

74. Відповідно до статті 43 Земельного кодексу України
права власників земельних ділянок і землекористувачів (у то­
му числі орендарів) охороняються законом. Разом з тим статті
31, 32, 33 та 34 цього Кодексу надають відповідним радам пра­
во у разі необхідності вилучати (викупати) земельні ділянки
чи їх частки з метою передачі їх у власність або надання у ко­
ристування іншим особам у випадках і у порядку, передбаче­
них цими статтями.

/я. 10 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

548

75. Вилучення (викуп) земельної ділянки чи її частки є
однією з підстав припинення права власності і права користу­
вання землею і на підставі пункту 9 частини першої статті 27
Земельного кодексу України може відбуватися виключно за
згодою власника або землекористувача.

[п.10 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

76. У разі відмови власника землі чи землекористувача да­
ти згоду на вилучення (викуп) земельної ділянки це питання
вирішується у судовому порядку за заявою відповідної ради.
Вирішуючи такі спори, господарський суд повинен враховува­
ти і об'єктивно оцінювати як інтереси осіб, для задоволення
потреб яких порушується питання про вилучення земельної
ділянки, так і охоронювані законом інтереси власника ЇЇ чи
землекористувача.

[п.10 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

77. Згода власника землі і землекористувача на вилу­
чення (викуп) земельної ділянки чи її частки повинна бути
дана у письмовій формі, а у разі прийняття відповідною ра­
дою такого рішення без згоди власника чи землекористува­
ча заінтересована особа має право на звернення до госпо­
дарського суду з заявою про визнання цього рішення
недійсним.

[п.10 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

78. Господарським судам слід мати на увазі, що згідно зі
статтею 90 Земельного кодексу України втрати сільськогос­
подарського і лісогосподарського виробництва, заподіяні ви­
лученням сільськогосподарських і лісових угідь для викорис­
тання їх у цілях, не пов'язаних з веденням сільського і лісово­
го господарства, обмеженням прав власників і землекористу­
вачів або погіршенням якості земель внаслідок негативного
впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, ор­
ганізацій, не належать до збитків, на відшкодування яких ма­
ють право власники земельних ділянок та землекористувачі.

549

Ці збитки відшкодовуються уряду Автономної Республіки Крим, обласним, Київській і Севастопольській міським радам поряд з відшкодуванням збитків власникам землі і землеко­ристувачам.

[п.11 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

79. Розміри і порядок визначення витрат, що підлягають
відшкодуванню, а також випадки звільнення підприємств,
установ, організацій від їх відшкодування передбачені по­
становою Кабінету Міністрів України від 17.11.97 № 1279
«Про розміри та Порядок визначення витрат сільськогоспо­
дарського і лісогосподарського виробництва, які підлягають
відшкодуванню».

[п.11 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних Ь захистом права власності на землю і землекористування»].

80. Розмір збитків, заподіяних власникам землі і земле­
користувачам вилученням (викупом) або тимчасовим зай­
няттям у встановленому порядку земельних ділянок, а та­
кож обмеженням прав власників землі та землекористу­
вачів (у тому числі орендарів), погіршенням якості земель
або приведенням їх у непридатний для використання за
цільовим призначенням стан визначається комісіями,
створеними Київською та Севастопольською міськими,
районними державними адміністраціями, виконавчими
комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад
відповідно до Порядку визначення та відшкодування
збитків власникам землі та землекористувачам, затверд­
женого постановою Кабінету Міністрів України від
19.04.93 р. № 284. Згідно з частиною четвертою пункту 2
названої постанови результати роботи цих комісій оформ­
ляються відповідними актами, що затверджуються органа­
ми, які створили ці комісії. Затверджений в установлено­
му порядку такий акт може бути визнаний недійсним за
заявою зацікавленої особи у загальному порядку.

[п.12 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

550

81. Розміри збитків визначаються у повному обсязі відповідно
до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків, прове­
дених витрат на поліпшення якості земель (з урахуванням ринко­
вої або відновної вартості) і відшкодовуються особами, які їх за­
подіяли, за рахунок власних коштів не пізніше одного місяця з дня
затвердження акта комісії, а у разі вилучення (викупу) земельних
ділянок з дня прийняття відповідного рішення радою.

[п.12 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

82. Припинення права користування земельною ділянкою
у разі її вилучення з метою надання у користування іншій
особі за відсутності згоди на це землекористувача, а також у
випадку використання землі не за цільовим призначенням
здійснюється лише у судовому порядку

[п. 1 Оглядового листа від 16.11.2001р. № 01-8/1228 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зе­мельного законодавства»].

83. Вимоги співвласників будівлі про спонукання міської
ради посвідчити право спільного користування земельною
ділянкою, на якій знаходиться зазначена будівля, не підляга­
ють задоволенню без з'ясування питання про можливість
поділу такої ділянки в натурі

[п.4 Оглядового листа від 16.11.2001р. № 01-8/1228 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зе­мельного законодавства»].

84. Користування земельною ділянкою на підставі догово­
ру оренди, укладеного з особою, яка відповідно до законодав­
ства не може бути орендодавцем, є неправомірним

[п.5 Оглядового листа від 16.11.2001 р. № 01-8/1228 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зе­мельного законодавства»].

85. Відмова міської ради оформити право користування зе­
мельною ділянкою з посиланням на необхідність розробки
проекту реконструкції розташованого на ній об'єкта не
відповідає нормам земельного законодавства

//2.6 Оглядового листа від 16.11.2001 р. № 01-8/1228 «Про деякіпи-тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зе­мельного законодавства»].

551

86. Вжиття заходів захисту прав землекористувачів не на­
лежить до компетенції державних органів, що здійснюють уп­
равління земельними ресурсами

[п.7 Оглядового листа від 16.11.2001 р. №01-8/1228 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зе­мельного законодавства»].

87. Вимоги землекористувача про звільнення земельної
ділянки особою, яка займає ЇЇ без належних підстав, підляга­
ють задоволенню

[п.8 Оглядового листа від 16.11.2001 р. № 01-8/1228 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зе­мельного законодавства»].

18. ЕКОЛОГІЧНІ ВІДНОСИНИ

1. У справах про відшкодування шкоди, заподіяної забруд­
ненням вод та іншими порушеннями законодавства про охо­
рону і раціональне використання водних ресурсів, слід керува­
тися приписами статей 440, 453 Цивільного кодексу України,
статті 111 Водного кодексу і статей 68 і 69 Закону України
«Про охорону навколишнього природного середовища».
Розмір шкоди у таких випадках визначається відповідно до
Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, за­
подіяних державі внаслідок порушення законодавства про
охорону та раціональне використання водних ресурсів, затвер­
дженої наказом Мінекобезпеки від 18.05.95 № 37 (з подальши­
ми змінами), як правило, у повному обсязі без застосування
норм зниження розміру стягнення та незалежно від плати за
забруднення навколишнього природного середовища та
погіршення якості природних ресурсів.

[п.7Листа від 14.06.93р. № 01-8/672 «Про деякі питання практики за­стосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

2. Підстави відповідальності за заподіяння шкоди, передба­
чені статтями 440 та 450 Цивільного кодексу України, застосо­
вують і при вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням
шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону на­
вколишнього природного середовища. Особливості застосу­
вання цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду
можуть бути передбачені спеціальними законами, які регулю­
ють питання охорони певного виду такого середовища.

[п.5 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

3. Під самовільним водокористуванням слід розуміти вико­
ристання водних ресурсів без відповідного дозволу, який ви­
дається згідно з постановою Кабінету Міністрів України від
10.08.92 р. № 459 «Про порядок видачі дозволів на спеціальне
використання природних ресурсів і встановлення лімітів вико­
ристання ресурсів республіканського значення». За змістом
статей 68, 69 Закону України «Про охорону навколишнього
природного середовища» та Методики розрахунку розмірів
відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок пору­
шення законодавства про охорону та раціональне використання

553

водних ресурсів, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки Ук­раїни від 18.05.95 р. № 37, відповідальність за порушення зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища, зокрема, у вигляді обов'язку відшкодувати заподіяну у зв'язку з цим шкоду (збитки) застосовується незалежно від плати за ви­користання природних ресурсів, у тому числі водних.

[п.Ю Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

4. Статті 42 і 43 Закону України «Про відходи» не містять
будь-яких винятків щодо притягнення до відповідальності за
порушення законодавства про відходи осіб, винних у таких по­
рушеннях. Тому органи місцевого самоврядування повинні
відшкодовувати шкоду, завдану невиконанням покладених на
них статтею 21 цього Закону обов'язків, на загальних підставах.

[п.9 Листа від 31.03.99р. № 01-8/141 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 1998 році»].

5. Відносини у галузі охорони навколишнього природного
середовища в Україні регулюються Конституцією України,
міжнародними угодами України, Цивільним кодексом України,
Законом України «Про охорону навколишнього природного се­
редовища», а також розроблюваним відповідно до нього земель­
ним, водним, лісовим законодавством, законодавством про над­
ра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і викорис­
тання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним за­
конодавством. У вирішенні спорів, пов'язаних із застосуванням
законодавства про охорону навколишнього природного середо­
вища, слід керуватися нормами природноресурсового, природо­
охоронного законодавства про забезпечення екологічної безпе­
ки, а з питань, не врегульованих цим законодавством, -
відповідними правилами цивільного законодавства.

[п.1.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

6. Відповідно до статті 69 Закону України «Про охорону на­
вколишнього природного середовища» шкода, заподіяна
внаслідок порушення природоохоронного законодавства,
підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без засто-

554

сування норм зниження розміру стягнення та незалежно від сплати збору за забруднення навколишнього природного сере­довища та погіршення якості природних ресурсів.

[п.1.2 Роз'яснення від 27.06.2001р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

1. Шкода, заподіяна внаслідок порушення природоохорон­ного законодавства, повинна відшкодовуватись у розмірах, які визначаються на підставі затверджених у встановленому по­рядку такс і методик обрахування розмірів шкоди, що діють на час здійснення порушення або, у разі неможливості встанов­лення часу здійснення порушення, - на час його виявлення. Відсутність таких такс або методик не може бути підставою для відмови у відшкодуванні шкоди. У такому випадку шкода компенсується за фактичними витратами на відновлення по­рушеного стану навколишнього природного середовища з ура­хуванням завданих збитків, у тому числі неодержаних доходів, тобто загальними правилами природоохоронного законодав­ства і статтями 440, 453 Цивільного кодексу.

[п.1.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

8. Розглядаючи справи про відшкодування шкоди, за­
подіяної внаслідок порушення природноресурсового, приро­
доохоронного законодавства про забезпечення екологічної
безпеки, господарські суди повинні обов'язково враховувати
наявність таких умов відповідальності, як безпосередній при­
чинний зв'язок між відповідними діями (бездіяльністю) і
шкодою та вина відповідача.

[п.1.3 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

9. У вирішенні відповідних спорів господарські суди повинні
керуватись також главою 40 Цивільного кодексу, зокрема, стат­
тею 453 цього Кодексу, згідно з якою господарський суд, прису­
джуючи відшкодування шкоди, може зобов'язати відповідальну
за шкоду особу відшкодувати її в натурі. Таким чином, якщо в
судовому засіданні буде встановлено можливість відновлення
навколишнього природного середовища за рахунок особи, яка

555

порушила природноресурсове, природоохоронне законодавство про забезпечення екологічної безпеки, у рішенні господарського суду необхідно зазначити конкретні заходи щодо відновлення навколишнього природного середовища та строки їх здійснення. [п. 1.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

10. Виходячи з вимог статті 69 Закону України «Про охоро­
ну навколишнього природного середовища», особи, що во­
лодіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зо­
бов'язані компенсувати заподіяну ними навколишньому при­
родному середовищу шкоду відповідно до статті 450
Цивільного кодексу України. Такий же порядок відшкодуван­
ня (компенсації) запроваджено і для шкоди, заподіяної
довкіллю у зв'язку з діяльністю інвестора, пов'язаною з вико­
нанням угоди про розподіл продукції (стаття 29 Закону Ук­
раїни «Про угоди про розподіл продукції»).

[п.1.5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

11. Питання про віднесення підприємств, організацій до
числа таких, що являють собою підвищену екологічну небез­
пеку, вирішуються відповідно до вимог частини третьої статті
66 Закону та постанови Кабінету Міністрів України від
27.07.95 р. № 554 «Про перелік видів діяльності та об'єктів, що
становлять підвищену екологічну небезпеку» (з подальшими
змінами). Такі підприємства звільняються від відшкодування
шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу,
тільки у разі, коли доведуть, що шкода виникла внаслідок
стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих. На­
явність у цьому разі вини потерпілого у формі необережності
не є підставою для звільнення відповідного підприємства від
обов'язку щодо відшкодування шкоди. Що ж до підприємств,
не віднесених до власників джерел підвищеної екологічної не­
безпеки, але діяльність яких пов'язана з підвищеною еко­
логічною небезпекою, то вони звільняються від відшкодуван­
ня шкоди, якщо доведуть, що шкоду заподіяно не з їх вини.

[п.1.5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

556

12. Вирішуючи спір про відшкодування шкоди, заподіяної
навколишньому природному середовищу, господарському суду
слід виходити з презумпції вини правопорушника (статті 440 та
442 Цивільного кодексу). Отже, позивач не повинен доводити
наявність вини відповідача у заподіянні шкоди навколишньому
природному середовищу, навпаки, відповідач повинен довести,
що у діях його працівників відсутня вина у заподіянні шкоди.

[п.1.6 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 -«Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

13. У вирішенні питання про відшкодування шкоди, заподіяної
природному середовищу, господарському суду слід перевіряти, чи
не є дане правопорушення наслідком діяльності або бездіяльності
кількох підприємств. У разі коли з матеріалів справи вбачається,
що шкоду заподіяно кількома підприємствами, господарський суд
повинен визначити розмір відповідальності кожного з них.

[п. 1.7 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»-].

14. Якщо у процесі вирішення спору буде виявлено факт
порушення природоохоронного законодавства, зумовленого
недоліками у роботі проектувальної чи будівельної ор­
ганізації, у господарського суду немає підстав для задоволен­
ня позовних вимог. У такому випадку позивач, з урахуванням
характеру і строків виявлення недоліків, не позбавлений пра­
ва на звернення з позовом до згаданої організації.

[п. 1.7 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

15. Застосування щодо громадян - суб'єктів підприємницької
діяльності заходів дисциплінарної, адміністративної або криміна­
льної відповідальності згідно зі статтею 68 Закону України «Про
охорону навколишнього природного середовища» не звільняє
винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням навко­
лишнього природного середовища та погіршенням якості природ­
них ресурсів. У даному разі штраф хоча й має матеріальний харак­
тер, але є заходом відповідальності, а не відшкодування шкоди.

[п.1.8 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

557

16. Перебіг строку позовної давності у спорах, пов'язаних із
стягненням завданої природі шкоди, починається з дня скла­
дання акта про відповідне порушення, а у разі несвоєчасного
складання акта - з дня, коли цей акт відповідно до вимог зако­
нодавства мав бути складений.

[п. 1.9 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

17. Діяльність підприємств, які порушують законодавство
про охорону навколишнього природного середовища, може
бути обмежена, зупинена чи припинена за рішенням органів,
перелік яких наведений у пункті 3 Порядку обмеження, тим­
часової заборони (зупинення) чи припинення діяльності
підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення
ними законодавства про охорону навколишнього природного
середовища, затвердженого Постановою Верховної Ради Ук­
раїни від 29.10.92 № 2751-XII, або за позовом прокурора
(стаття 37 Закону України «Про охорону навколишнього
природного середовища»), поданим відповідно до вимог
статті 2 ШК. Перелік підстав, з яких діяльність підприємств,
що порушують законодавство про охорону навколишнього
природного середовища, може бути припинена, встановлено
пунктом 5 того ж Порядку. Наявність однієї або кількох таких
підстав має бути підтверджена відповідними доказами, якими
можуть бути, зокрема, складені посадовими особами
спеціально уповноважених органів державного управління у
галузі охорони навколишнього природного середовища та
інших уповноважених державних органів акти, довідки,
службові записки тощо.

[п.2.3 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

18. Припинення діяльності підприємства не звільняє його
від обов'язку відшкодувати шкоду, заподіяну внаслідок пору­
шення законодавства про охорону навколишнього природного
середовища.

[п.2.3 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

558

19. Згідно із статтею 20 Закону України «Про охорону на­
вколишнього природного середовища» спеціально уповнова­
женим органам державного управління у галузі охорони на­
вколишнього природного середовища та використання при­
родних ресурсів надано право звертатися до господарського
суду з позовами про відшкодування збитків і втрат, заподіяних
в результаті порушення законодавства про охорону навколиш­
нього природного середовища.

[п.2.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

20. Державна екологічна експертиза проводиться з підстав
і у порядку, визначеному Законом України «Про екологічну
експертизу» та постановою Кабінету Міністрів України від
31.10.95 № 870 «Про Порядок надання документації на дер­
жавну екологічну експертизу». У разі якщо така експертиза
призначається господарським судом, ним повинні бути дотри­
мані вимоги статей 41, 42 названого Закону.

[п.3.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

21. Висновки державної екологічної експертизи можуть бу­
ти визнані недійсними в судовому порядку у випадках, зазна­
чених у статті 45 Закону України «Про екологічну експерти­
зу». Однак відповідний висновок, зроблений за дорученням
господарського суду, не може бути предметом судового спору.

[п.3.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

22. У разі незгоди з рішеннями відповідних органів, прийня­
тими на підставі висновків державної екологічної експертизи,
заінтересоване підприємство вправі на власний розсуд вирішу­
вати питання про оскарження цих рішень за підпорядкованістю
або про захист своїх інтересів шляхом звернення до господарсь­
кого суду. В останньому випадку попереднє звернення зі скар­
гою до відповідного вищого органу не є обов'язковим.

[п.3.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

559

23. Згідно зі статтею 14 Закону України «Про систему опо­
даткування» збори за спеціальне використання природних ре­
сурсів і за забруднення навколишнього природного середови­
ща віднесені до загальнодержавних. У разі несплати цих
зборів у встановлений строк відповідні суми недоїмки стягу­
ються з платників відповідно до Закону України «Про поря­
док погашення зобов'язань платників податків перед бюдже­
тами та державними цільовими фондами».

[п.4.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

24. Статтею 46 Закону України «Про охорону навколишнього
природного середовища» визначено розміри перерахування (стяг­
нення) названих зборів до відповідних фондів охорони навколиш­
нього природного середовища. У разі незгоди підприємства з
розміром чи підставою здійсненого нарахування збору воно вправі
звернутись до господарського суду із заявою про визнання
недійсним відповідного рішення податкового органу.

[п.4.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

25. Право звільняти підприємства повністю або частково від
внесення обов'язкових платежів за забруднення навколишнього
природного середовища надано тільки радам базового рівня і ли­
ше стосовно збиткових та низькорентабельних підприємств. Тому
господарські суди не повинні задовольняти заяви позивачів (про­
курорів та їх заступників, що подали позов) про повернення час­
тини чи всієї списаної суми платежу за відсутності у матеріалах
справи відповідного акта ради. У разі необхідності розгляд справи
може бути відкладено з метою витребування такого акта.

[п.4.3 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

26. Повне чи часткове звільнення низькорентабельних або
збиткових підприємств від внесення названих обов'язкових пла­
тежів не звільняє ці підприємства від обов'язку відшкодувати шко­
ду, заподіяну порушенням природоохоронного законодавства.

[п.4.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

560

27. Спеціальне використання природних ресурсів
здійснюється за наявності дозволу, що видається відпо­
відним державним органом згідно з Положенням про поря­
док видачі дозволів на спеціальне використання природних
ресурсів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Ук­
раїни від 10.08.92 р. № 459 (з подальшими змінами і допов­
неннями), за наявності заявки підприємства, а також доку­
мента, що засвідчує внесення плати. Згідно з пунктом 8 на­
званого Положення спори щодо відмови у погодженні кло­
потання або видачі дозволу на спеціальне використання
природних ресурсів вирішуються в порядку, передбаченому
статтею 67 Закону України «Про охорону навколишнього
природного середовища». Тому у разі відмови у видачі тако­
го дозволу або неодержання відповіді у встановлений
термін від державного органу, який уповноважений видава­
ти дозвіл, заінтересоване підприємство має право звернути­
ся до господарського суду із заявою про спонукання назва­
ного органу видати такий дозвіл. Попереднє звернення зі
скаргою до вищого за підпорядкованістю державного орга­
ну у такому випадку не є обов'язковим. Дозвіл на спеціаль­
не використання природних ресурсів може бути скасовано
органом, який його видав. У вирішенні відповідних спорів
господарським судам слід враховувати, зокрема, вимоги
пункту 6 згаданого Положення, де встановлено вичерпний
перелік підстав, з яких може бути скасовано дозвіл на
спеціальне використання природних ресурсів.

[п.4.5.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

28. Використання природних ресурсів без відповідного
дозволу є самовільним. За змістом статей 68, 69 Закону Ук­
раїни «Про охорону навколишнього природного середовища»
заподіяні державі внаслідок такого використання збитки
підлягають відшкодуванню незалежно від сплати збору за
спеціальне використання природних ресурсів. Розмір цих
збитків обчислюється на підставі затверджених у встановле­
ному порядку такс і методик.

[п.4.5.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

562-304 561

29 Припинення права спеціального використання природ­
них ресурсів не звільняє від виконання обов'язку відшкодува­
ти збитки, заподіяні внаслідок порушення законодавства про
охорону навколишнього природного середовища

[п 4 53 Роз'яснення від 27 06 2001 р ІЇ° 02 5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуван­ням законодавства про охорону навколишнього природного сере­довища»]

30 Власникам І користувачам об'єктами правової охоро­
ни навколишнього природного середовища відшкодовують­
ся збитки, завдані припиненням права або зміною умов
спеціального використання природних ресурсів, за винят­
ком випадків, коли таке припинення (зміна умов) було
здійснено з вини самого власника або користувача чи за йо­
го клопотанням

[п453 Роз'яснення від 27 06 2001 р № 02-5/744 «Про деякі пи танпя практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням зако­нодавства про огорону навколишнього природного середовища»]

31 Звертаючись з позовом про відшкодування збитків,
завданих припиненням права або зміною умов спеціального
використання природних ресурсів, користувач вправі вима­
гати І відшкодування витрат, пов'язаних з проведенням ним
експертизи

[п453 Роз'яснення від 27062001 р № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища»]

32 У разі, коли визначені у виданих дозволах обсяги вико­
ристання природних ресурсів повністю або частково не були
реалізовані платниками, внесена за них плата не повертається
Внесення плати за спеціальне використання природних ре­
сурсів не дає права на їх використання без одержання
відповідного дозволу

[п454 Роз'яснення від 27062001 р № 02 5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища»]

33 Збір за забруднення навколишнього природного се­
редовища сплачується підприємствами І організаціями та їх
відокремленими підрозділами незалежно від форми влас­
ності, наявності чи відсутності порушень природоохорон-

562

ного законодавства У разі реорганізації підприємства чи організації, що сплачує згаданий збір, його платником стає правонаступник

[п 4 6 1 Роз'яснення від 27 ОЬ 2001 р № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням зако нодавства про огорону навколишнього природного середовища»]

34 Викиди, скиди І розміщення відходів допускаються в
обсягах, визначених за правилами, викладеними у пунктах
5-8 Порядку встановлення нормативів збору за забруд­
нення навколишнього природного середовища І стягнення
цього збору, затвердженого постановою Кабінету Міністрів
України від 01 03 99 р № 303 (з подальшими змінами І до­
повненнями) Згідно з абзацом другим пункту 8 Порядку в
разі відсутності у платників збору затверджених у встанов­
леному порядку лімітів викидів, скидів І розміщення
відходів збір справляється як за понадлімітні викиди, скиди
та розміщення відходів відповідно до їх обсягів Тому госпо­
дарські суди не повинні брати до уваги посилання
підприємств на відсутність у них лімітів викидів, скидів І
розміщення відходів як на підставу звільнення їх від сплати
збору або зменшення його розміру

[п462 Роз'яснення від 27062001 р № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища»]

35 Остаточний річний розрахунок збору подається плат­
никами до органів державної податкової служби за місцем по­
даткової реєстрації платника після попереднього погодження
з органами Мшекоресурсів протягом 40 календарних днів, на­
ступних за останнім календарним днем звітного року Отже,
вирішуючи питання про обґрунтованість стягнення з
підприємства пені за прострочку сплати збору, господарсько­
му суду слід витребувати від позивача докази того, що він по­
дає звіти про кількість викидів, скидів, розміщення відходів та
використаного пального

[п 4 63 Роз'яснення від 27 062001 р № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища»]

36 Відповідно до статті 34 Закону України «Про охорону
атмосферного повітря» шкода, завдана порушенням законо-

36-2 3<Н

563

давства про охорону атмосферного повітря, підлягає відшко­дуванню у порядку та розмірах, встановлених законом.

[п.5.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

37. Згідно з Методикою розрахунку розмірів відшкодуван­
ня збитків, які заподіяні державі в результаті наднорматив­
них викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, за­
твердженою наказом Мінекобезпеки України від 18.05.95 р.
№ 38, факт наднормативного викиду забруднюючих речовин
в атмосферне повітря встановлюється спеціалістами Держав­
ної екологічної інспекції під час перевірки підприємств. За
результатами обстеження складається акт. Усі контрольні пе­
ревірки фактів усунення виявлених порушень роботи джерел
в режимі наднормативного викиду відповідно до підпункту
6.2.3 пункту 6 Методики здійснюються за рахунок під­
приємств. Тому за позовом відповідного органу витрати,
пов'язані із здійсненням контрольної перевірки, можуть бути
відшкодовані в судовому порядку.

[п.5.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

38. Акти обстеження та контрольних перевірок фактичного
усунення порушення, складені спеціалістами Державної еко­
логічної інспекції, не можуть вважатися актами державного
органу у розумінні статті 5 ГПК, оскільки не є обов'язковими
для виконання підприємствами і організаціями, діяльність
яких перевіряється, і отже не можуть бути й предметом спору
в господарському суді.

[п.5.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

39. У разі коли в процесі вирішення спору буде з'ясовано,
що атмосферне повітря забруднено власником транспортного
засобу внаслідок недоліків у роботі організації, що здійснюва­
ла проектування, виробництво транспортного засобу або ви­
робництво чи постачання пального, господарський суд пови­
нен стягнути вартість заподіяної шкоди з власника транспорт­
ного засобу, який, у свою чергу, вправі звернутися з відпо-

564

бідними вимогами до організації, що здійснювала проектуван­ня, виробництво транспортного засобу або виробництво чи по­стачання пального.

[п.5.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

40. У вирішенні спорів про відшкодування шкоди, за­
подіяної лісопорушеннями, господарським судам слід врахо­
вувати, що розмір такої шкоди має обчислюватися згідно з по­
становою Кабінету Міністрів України від 05.12.96 р. № 1464
«Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісово­
му господарству». Ці такси застосовуються також для обчис­
лення шкоди, заподіяної знищенням, пошкодженням чи неза­
конною рубкою окремих дерев, груп дерев, чагарників на
сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дачних
і садових ділянках, що не належать до лісового фонду.

[п.6.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

41. Для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим на­
садженням та іншим об'єктам озеленення загального викорис­
тання в межах населених пунктів внаслідок знищення або по­
шкодження дерев і чагарників чи газонів і квітників, а також
шкоди, заподіяної паркам, скверам, гідропаркам, іншим
об'єктам озеленення загального використання в межах населе­
них пунктів чи земельним ділянкам, відведеним для створен­
ня цих об'єктів, внаслідок самовільного їх використання, вла­
штування сміттєзвалищ, випалювання рослинності, випасан­
ня худоби та засмічення водоймищ на їх територіях, застосо­
вуються такси, встановлені постановою Кабінету Міністрів
України від 08.04.99 р. № 559 «Про такси для обчислення
розміру шкоди, заподіяної зеленим насадженням у межах міст
та інших населених пунктів».

[п.6.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

42. У вирішенні спору про стягнення шкоди з підприємств
та організацій, з вини яких виникли пожежі в лісах та на
торф'яних родовищах, господарським судам слід виходити з

565

того, що відшкодуванню підлягають не тільки шкода, що ви­никла у зв'язку із знищенням лісу й торфу, але й усі витрати, пов'язані з гасінням пожежі, понесені органами лісової охоро­ни та залученими до гасіння підприємствами.

[п.6.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

43. У розгляді справ зі спорів про відшкодування шкоди,
заподіяної зеленим насадженням їх незаконною вирубкою,
господарським судам слід перевіряти, яким чином (зокрема, із
застосуванням яких вимірювальних засобів) проводилися
заміри пнів та чи відображені ці дані у акті. За відсутності
відповідних даних у господарського суду немає підстав для за­
доволення позову.

[п.6.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

44. Правила відпуску деревини на пні в лісах України, затвер­
джені постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.99 р.
№ 1378, є обов'язковими для суб'єктів господарської діяль­
ності, які ведуть лісове господарство, заготовляють деревину,
живицю та здійснюють інші лісові користування.

[п.6.2.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

45. За змістом пункту 54 Правил відпуску деревини на пні
в лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів
України від 29.07.99 р. № 1378, підставою для остаточних роз­
рахунків з лісокористувачами можуть бути: лісорубні квитки
(ордери), лісові квитки, акти огляду місць заготівлі деревини,
інших продуктів лісу та використання корисних властивостей
лісів, а також інші документи, що підтверджують кількість
фактично заготовленої деревини.

[п.6.2.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

46. Строки складання акта огляду місць заготівлі деревини,
інших продуктів лісу та використання корисних властивостей
лісів визначені пунктом 61 Правил відпуску деревини на пні в

566

лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.99 р. № 1378. Перебіг строку позовної дав­ності для стягнення сум за порушення Правил починається з дня складання акта огляду, якщо такий акт складено своєчас­но, або з дня, коли він мав бути складений.

[п.6.2.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

47. Якщо лісопорушення виявлено до дня огляду місць за­
готівлі деревини, інших продуктів лісу та використання ко­
рисних властивостей лісів, про що було складено акт про лісо­
порушення, перебіг строку давності починається з дня скла­
дання акта про лісопорушення, якщо його складено своєчасно,
або з дня, коли цей акт мав бути складений.

[п.6.2.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища»],

48. У випадку, коли лісогосподарському підприємству ста­
ло відомо про лісопорушення з довідки чи інпіих документів
лісокористувача про кількість фактично заготовленої дереви­
ни та інших продуктів лісу, перебіг строку позовної давності
починається з дня одержання цієї довідки чи документів.

[п.6.2.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

49. Лісогосподарське підприємство зобов'язане за 15 днів
до початку огляду письмово повідомити лісокористувача
про день огляду місць рубок. Результати огляду місць за­
готівлі деревини, інших продуктів лісу необхідні для повно­
го розрахунку з лісокористувачем; до того ж його зауважен­
ня, зроблені під час огляду, зазначаються в акті, що підпи­
сується представниками лісогосподарського підприємства і
лісокористувача.

[п.6.2.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

50. Вирішуючи спір про стягнення сум за невивезення де­
ревини з лісу у встановлений термін з урахуванням наданої
відстрочки, слід виходити з того, що ця сума стягується і у ви-

567

падку, коли відстрочку надано на заготівлю деревини, а на ви­везення деревини не надано відстрочки.

[п.6.2.3 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

51. Не може бути стягнута з лісокористувачів сума за неви-
везення деревини з лісу у встановлений термін, якщо остання
знаходиться на складах пунктів відвантаження (переробки)
або інших складах, зазначених у лісорубному квитку, оскільки
відповідно до пункту 43 Правил відпуску деревини на пні в
лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів
України від 29.07.99 р. № 1378, у цих випадках деревина вва­
жається вивезеною з місць заготівлі.

[п.6.2.3 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

52. Відповідно до абзацу дев'ятого пункту 5 Правил відпу­
ску деревини на пні в лісах України, затверджених постановою
Кабінету Міністрів України від 29.07.99 р. № 1378, лісокорис-
тувач зобов'язаний проводити очищення лісосік від порубко-
вого залишку способами і в строки, визначені Правилами ру­
бок головного користування в лісах України, що затверджені
постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.95 р. № 559
(з подальшими змінами). Якщо лісокористувач не виконав
цей обов'язок, він повинен провести очищення лісосік у вста­
новлений лісогосподарським підприємством строк. У разі ко­
ли лісокористувач і протягом цього строку не здійснив очи­
щення місць рубок, господарському суду за позовом згаданого
підприємства слід застосовувати майнові стягнення, зазначені
в абзаці тринадцятому пункту 62 Правил, незалежно від того,
що такі суми раніше було стягнуто з лісокористувача за неза­
довільне очищення місць рубок одночасно з заготівлею дере­
вини та інших продуктів лісу.

[п.6.2.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

53. У розгляді позовів про застосування цих стягнень до
лісокористувачів слід мати на увазі, що вартість витрат на очи­
щення місць рубок повинна обчислюватись за чинними у лісо-

568

господарському підприємстві нормами і розцінками, їх чинність має визначатись на момент виявлення порушення.

[п.6.2.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

54. Розглядаючи справи зі спорів про стягнення сум за залишен­
ня недорубів, господарські суди не повинні брати до уваги доводи
відповідача, пов'язані з тим, що недоруби або нерозпочаті рубкою
лісосіки попереднього року передані йому в рубку на наступний рік,
оскільки ці обставини не можуть бути підставою для звільнення від
відповідальності, встановленої абзацом восьмим пункту 62 Правил
відпуску деревини на пні в лісах України, затверджених постано­
вою Кабінету Міністрів України від 29.07.99 р. № 1378.

[п.6.2.5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

55. Усунення порушень після складання акта про лісопору-
шення або акта огляду не може бути підставою для звільнення
лісопорушника від встановленої відповідальності.

[п.6.2.6 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природною середовища»]

56. Приймаючи рішення зі справи, господарський суд не
має права зменшувати розмір передбаченого розділом VIII
Правил майнового відшкодування, яке підлягає стягненню із
сторони, що порушила ці Правила, з посиланням на пункт З
статті 83 ГПК. Ця норма не може застосовуватися і у випадках,
коли позивач вимагає відшкодування шкоди, заподіяної лісо­
вому господарству, розмір якої обчислюється відповідно до
названої постанови Кабінету Міністрів України від 05.12.96 р.
№ 1464. Оскільки розділом VIII Правил за їх порушення вста­
новлено майнову відповідальність, яка має характер неустой­
ки, то згідно зі статтею 204 Цивільного кодексу збитки
відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою.

[п.6.2.7 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зако­нодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

57. Спеціальне водокористування здійснюється на підставі
дозволу, порядок погодження та видачі якого встановлено

569

Кабінетом Міністрів України. Водночас Водним кодексом Ук­раїни встановлено випадки (статті 52, 53, 69), коли водокори­стування здійснюється без оформлення такого дозволу.

[п.7.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

58. Договір водокористування, укладений між первинним і
вторинним водокористувачем без погодження з органом, який
видав дозвіл первинному водокористувачеві, може бути виз­
наний недійсним на підставі статті 48 Цивільного кодексу.

[п.7.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

59. Відповідно до статті 51 Водного кодексу Верховна Рада Ав­
тономної Республіки Крим та обласні ради мають право надавати
в оренду водні об'єкти місцевого значення. У вирішенні спорів
про визнання недійсними відповідних рішень рад про відмову у
наданні водного об'єкта в оренду та про спонукання укласти до­
говір оренди господарським судам слід виходити з того, що у ко­
ристування на умовах оренди відповідно до частини першої згада­
ної норми водні об'єкти (їх частини) місцевого значення можуть
надаватися водокористувачам лише для риборозведення, вироб­
ництва сільськогосподарської і промислової продукції, а також в
лікувальних і оздоровчих цілях. Тому позивач повинен довести,
що водні об'єкти будуть використовуватися саме у таких цілях.

[п.7.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

60. У справах про відшкодування шкоди, заподіяної за­
брудненням вод та іншими порушеннями законодавства про
охорону та раціональне використання водних ресурсів, слід
керуватися приписами статей 440, 453 Цивільного кодексу,
статті 111 Водного кодексу та статтею 68 Закону.

[п.7.3 Роз'яснення від 27.06.2001р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

61. Розмір шкоди у таких випадках визначається відповідно
до Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, за­
подіяних державі внаслідок порушення законодавства про охо-

570

рону та раціональне використання водних ресурсів, затвердже­ної наказом Мінекобезпеки від 18.05.95 р. № 37 (з подальшими змінами), як правило, у повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від плати за забруд­нення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів. Пункти 5.2.7 - 5.2.10 названої Мето­дики не стосуються розрахунку збитків, заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів тери­торіальних і внутрішніх морських вод України, оскільки поря­док розрахунку розмірів таких збитків визначений постановою Кабінету Міністрів України від 03.07.95 р. № 484 «Про затверд­ження такс для обчислення розміру відшкодування збитків, за­подіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів територіальних і внутрішніх морських вод Ук­раїни» та Положенням про порядок обчислення розміру відшкодування та сплати збитків, заподіяних внаслідок забруд­нення із суден, кораблів та інших плавучих засобів територіаль­них і внутрішніх морських вод України, затвердженим наказом Мінекобезпеки від 26.10.95 р. № 116.

[п.7.3 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

62. Протоколи, складені посадовими особами екологічних
інспекцій територіальних органів виконавчої влади з питань
екології та природних ресурсів за фактом скиду забруднюю­
чих речовин з плавучих засобів, не є актами державних чи
інших органів, зазначених у статті 12 ГПК, і тому не можуть
бути оспорені в господарському суді.

[п.7.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

63. Якщо шкода спричинена витоками або скидами забруд­
нюючих речовин з кількох суден, кораблів, інших плавучих за­
собів і неможливо визначити кількість стічних вод або забруд­
нюючих речовин, скинутих кожним з них, ця кількість ділиться
пропорційно водотоннажності згаданих засобів з урахуванням
обстеження вантажів та речовин, які спричинили забруднення.

[п.7.5 Роз'яснення від 27.06 2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

571

64. Обстеження вантажів і забруднюючих речовин та об­
числення розміру відшкодування збитків, заподіяних
внаслідок забруднення із суден, кораблів, інших плавучих за­
собів, проводиться відповідними підрозділами Державної еко­
логічної інспекції. У разі одночасного скиду у водне середови­
ще декількох забруднюючих речовин загальний розмір
відшкодування збитків обчислюється як сума збитків від кож­
ної із забруднюючих речовин.

[п.7.5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

65. Збитки не підлягають відшкодуванню, якщо відпо­
відач доведе, що забруднення з плавучих засобів сталося
внаслідок дії непереборних сил, воєнних дій і т. ін., як це пе­
редбачено статтею 305 Кодексу торговельного мореплавст­
ва України.

[п.7.5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

66. У разі забруднення водойм паливно-мастильними речо­
винами у відповідному протоколі має бути відображено, яким
чином, із застосуванням яких орієнтирів визначався розмір
плями забруднення.

[п.7.5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

67. Підприємства, які здійснюють ведення мисливського і
рибного господарства, відповідно до частини першої статті 33
Закону України «Про тваринний світ» мають право оскаржу­
вати у встановленому порядку рішення державних органів і
посадових осіб, що порушують їх права на використання
об'єктів тваринного світу. Отже? вони вправі, зокрема, подава­
ти до господарського суду позови, пов'язані з охороною і вико­
ристанням об'єктів тваринного світу, що знаходяться на тери­
торії закріплених за ними мисливських угідь та лісогоспо­
дарських водойм.

[п.8.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

572

68. За змістом пункту 5 статті 48 та статті 50 Закону Ук­
раїни «Про власність» названі підприємства мають право ви­
магати повернення об'єктів тваринного світу з чужого неза­
конного володіння. У розгляді таких справ господарським су­
дам слід мати на увазі, що зазначені підприємства також ма­
ють право вимагати відшкодування шкоди, заподіяної цим
об'єктам, належним до повернення, а також доходів, не одер­
жаних у зв'язку із заподіянням відповідної шкоди. Розмір цієї
шкоди визначається відповідно до вимог статті 450 Цивільно­
го кодексу та розділу VII Закону України «Про власність».

[п.8.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

69. Власники та користувачі об'єктів тваринного світу ма­
ють право оспорювати в господарському суді рішення держав­
них та інших органів, що порушують їх права власності або ко­
ристування цими об'єктами, а також вимагати відшкодування
збитків, заподіяних в результаті прийняття таких рішень.

[п.8.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 -«Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

70. Право приватної власності на об'єкти тваринного світу
припиняється у випадках, перелічених у статті 8 Закону Ук­
раїни «Про тваринний світ». Припинення права власності на
об'єкти тваринного світу у випадках, передбачених абзацом
другим частини першої цієї норми, провадиться у судовому
порядку за позовами органів контролю у галузі охорони, вико­
ристання і відтворення тваринного світу або прокурора.

[п.8.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

71. Спеціальне використання тваринного світу здійснюється
лише за спеціальними дозволами. Господарським судам слід мати
на увазі, що ця вимога Закону України «Про тваринний світ» по­
ширюється також на власників чи користувачів земельними ділян­
ками, на яких перебувають (знаходяться) об'єкти тваринного світу.

[п.8.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

573

72. Визначаючи розмір шкоди, заподіяної незаконним до­
буванням або знищенням диких звірів і птахів (крім видів,
занесених до Червоної книги України), у тому числі у резуль­
таті наїзду на них транспортних засобів, знищенням їх жи­
тел, біотехнічних споруд тощо, слід керуватися таксами, за­
твердженими наказом Держкомлісгоспу та Мінекобезпеки
від 12.03.96 № 24/32. Розрахунок розміру шкоди, заподіяної
тваринам і рослинам, занесеним до Червоної книги України,
здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів
України від 01.06.93 № 399 «Про розміри компенсації за до­
бування (збирання) та шкоду, заподіяну видам тварин і рос­
лин, занесеним до Червоної книги України» (з подальшими
змінами і доповненнями).

[п.8.3 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишньою природного середовища»].

73. Вирішуючи спір про відшкодування шкоди, заподіяної
рибному господарству внаслідок скиду забруднюючих речовин
у водойми, господарському суду у визначенні розміру збитків
слід враховувати вимоги Методики розрахунку збитків, за­
подіяних рибному господарству внаслідок порушення законо­
давства про охорону навколишнього природного середовища,
затвердженої наказом Мінекобезпеки від 18.05.95 р. № 36. Да­
на Методика визначає порядок розрахунку розмірів збитків,
заподіяних рибному господарству внаслідок забруднення ри­
богосподарських водойм стічними водами, шкідливими речо­
винам та проведенням на водоймах будь-яких робіт з пору­
шенням природоохоронного законодавства, що призвели до
загибелі риби, знищення нерестовищ, зниження рибопродук-
тивності водойм, юридичними та фізичними особами, в т. ч.
іноземними, у рибогосподарських водоймах України. Вона не
стосується питань, пов'язаних з визначенням розмірів шкоди,
що заподіяна рибному господарству внаслідок незаконного
добування або знищення цінних видів риб, які встановлюють­
ся на підставі такс, затверджених постановою Кабінету
Міністрів України від 19.01.98 р. № 32 «Про затвердження
такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, за­
подіяної внаслідок незаконного добування або знищення
цінних видів риб та інших об'єктів водного промислу».

574

[п.8.4 Роз'яснення від 27.06.2001 p. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

74. Відповідно до статті 65 Закону України «Про природ­но-заповідний фонд України» розмір шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про природно-за­повідний фонд, у тому числі внаслідок незаконного добуван­ня чи знищення тварин, визначається на основі кадастрової еколого-економічної оцінки включених до його складу територій та обєктів, що проводиться відповідно до цього За­кону і такс, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.04.98 р. № 521.

[п.8.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законо­давства про охорону навколишнього природного середовища»].

19. ІНФОРМАЦІЯ І ЗВ'ЯЗОК

1. Конкретний розмір пені, що підлягає стягненню з плат­
ника, який порушив строки виконання зобов'язання, встанов­
лено, зокрема, частиною третьою статті 14 Закону України
«Про зв'язок». Така пеня може застосовуватись у разі затрим­
ки оплати послуг зв'язку лише понад строки, передбачені ак­
тами законодавства або обумовлені угодою сторін.

[п.2.1 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

2. Передбачена частиною третьою статті 14 Закону України
«Про зв'язок» пеня у встановленому цим Законом розмірі може за­
стосовуватись у разі затримки оплати за ці послуги лише понад
строки, встановлені актами законодавства. Якщо строки оплати за­
конодавством не встановлені, а обумовлені угодою сторін, то при
визначенні розміру пені слід виходити з відповідної угоди. Стаття
165 Цивільного кодексу України в даному разі може застосовува­
тись за умови, якщо певний строк оплати за надані підприємством
зв'язку послуги не встановлений ні актом законодавства, ні угодою
сторін, або визначений у цій останній моментом витребування оп­
лати. Пеня як один з видів неустойки, є засобом забезпечення на­
лежного виконання зобов'язання і тому передбачена статтею 14
Закону України «Про зв'язок» майнова відповідальність повинна
застосовуватись до несправних платників тільки за відповідними
зобов'язаннями, тобто укладеними договорами.

[пЗ Листа від 30.09.96р. № 01-8/342 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

3. У зв'язку зі змінами і доповненнями до статей 1, 37 та 44
Закону України «Про телебачення і радіомовлення» розклад
мовлення телерадіоорганізацій є відкритою інформацією і те-
лерадіоорганізації зобов'язані забезпечувати для осіб та ор­
ганізацій, які мають у цьому виробничу потребу, вільний до­
ступ до розкладу мовлення і безкоштовне його використання.
Отже, з дня набрання чинності ухваленим Верховною Радою
України Законом розклад мовлення телерадіоорганізацій не
може бути об'єктом товарних відносин.

[Лист від 20.03.97 р. № 01-8/96 «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про телебачення і радіомовлення»].

576

20. ЦІННІ ПАПЕРИ. ФОНДОВИЙ РИНОК

1. Анулювання виданого Державною комісією з цінних паперів
та фондового ринку дозволу (ліцензії) на здійснення професійної
діяльності на ринку цінних паперів належить до виключної компе­
тенції Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

[п.1.1 Оглядового листа від 04.12.2000 р. № 01-8/719 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з функціонуванням ринку цінних паперів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

2. Відмову у реєстрації випуску акцій може бути здійснено ли­
ше з підстав і в порядку, встановленому чинним законодавством.

[п.1.2 Оглядового листа від 04.12.2000 р. № 01-8/719 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з функціонуванням ринку цінних паперів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

3. Рішенням Вищого арбітражного суду України від
04.10.2000 р. у справі № 5/98 визнано недійсним рішення Дер­
жавної комісії з цінних паперів та фондового ринку від
14.05.97 р. № 7 «Про визначення критеріїв професійної діяль­
ності на ринку цінних паперів». Постановою судової колегії
Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ух­
вал, постанов від 05.03.2001 р. № 04-1/1-18/202 рішення Ви­
щого арбітражного суду з цієї справи залишено без зміни.

[Інформаційний лист від 12.04.2001р. № 01-8/443 «Про рішення Вищо­го арбітражного суду України зі справи про визнання недійсним рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 14.05.97 № 7»].

4. Договір кунівлі-продажу цінних паперів визнається
недійсним, якщо їх випуск не зареєстровано Державною комі­
сією з цінних паперів та фондового ринку.

[п.6 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по пе­регляду рішень, ухвал, постанов)»].

5. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку
має повноваження щодо перевірки Національного депози­
тарію України.

[п.5 Листа від 11.06.2001 р. № 01-8/677 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

372-304 577

21. БАНКРУТСТВО

1. Визнання недійсними угод, укладених боржниками відповідно до статті 15 Закону України «Про банкрутство», здійснюється у межах провадження зі справи про банкрутство після визнання боржника банкрутом і процесуальне оформ­люється ухвалою. Тому позовне провадження про визнання угоди недійсною не порушується. До прийняття ухвали про визнання угоди недійсною арбітражний суд повинен встано­вити наявність обставин, зазначених у статті 15 названого За­кону, для чого він вправі витребувати необхідні документи, письмові пояснення тощо від усіх сторін зазначеної угоди. Ці процесуальні дії також оформлюються ухвалами.

[п.7.1 Листа від 26.06.95р. № 01-8/453 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

1. Ліквідаційна комісія, утворена відповідно до статті 16 Закону України «Про банкрутство», при стягненні дебіторсь­кої заборгованості діє від імені підприємства-банкрута в по­рядку, передбаченому АПК України (пред'явлення претензії, подання позову). Тому в цих випадках порушується провад­ження в окремих справах про стягнення заборгованості за за­явами підприємств-банкрутів на загальних підставах.

[п. 7.2 Листа від 26.06.95 р. № 01-8/453 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

3. Відсутність у банкрута майна, на яке може бути звернене
стягнення, повинна бути підтверджена поданим арбітражному
суду в установленому порядку (стаття 22 Закону України
«Про банкрутство») ліквідаційним балансом, що згідно з час­
тиною 2 названої вище статті може стати підставою для вине­
сення ухвали про ліквідацію юридичної особи-банкрута.

[п.7.3 Листа від 26.06.95р. № 01-8/453 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

4. Юридичний департамент НБУ листом від 14.11.95 р.
№ 31011/1133 роз'яснив Управлінню НБУ по м. Києву і
Київській області, що арбітражний суд, який виносить ухвалу
про зобов'язання кредиторів, що подали заяви про майнові ви-

578

моги до боржника, скликати збори кредиторів, повинен залу­чати і тих кредиторів, вимоги яких визнані та знаходяться на позабалансовому рахунку 9929. Закон України «Про банкрут­ство», зокрема стаття 10, не покладає на арбітражний суд обов'язок розшуку кредиторів, які мають майнові вимоги до боржника, але не звернулись до суду з відповідними заявами, або вчиняти з власної ініціативи будь-які дії до захисту інте­ресів таких кредиторів. Отже, згадане вище роз'яснення НБУ протирічить чинному законодавству і як таке не є обов'язко­вим для арбітражного суду.

[Лист від 18.12.95 р. № 01-8/920 «Про лист юридичного департа­менту Національного банку України від 14.11.95 №31011/1133»].

5. Стаття 20 Закону України «Про господарські товарист­
ва», яка регулює питання діяльності ліквідаційної комісії, не
стосується випадків визнання банкрутом комерційного банку.
У цих випадках дії ліквідаційної комісії регламентуються За­
коном України «Про банкрутство».

/й. 7.6 Листа від 10.06.96р. № 01-8/207 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

6. У відповідності до статті 6 Закону України «Про споживчу
кооперацію» член споживчого товариства, у тому числі індивіду­
альний, несе відповідальність за зобов'язаннями споживчого то­
вариства у межах сплаченого ним обов'язкового пайового внеску.
Повернення пайового внеску членам споживчого товариства пе­
редбачено лише у разі ліквідації останнього (стаття 18 зазначено­
го вище Закону). Тому у арбітражного суду відсутні правові
підстави для визнання члена споживчого товариства кредитором
стосовно сплати пайового внеску. ТІ То ж до інших майнових ви­
мог індивідуального члена споживчого товариства, то вони мо­
жуть бути визнані арбітражним судом на підставі статті 10 Зако­
ну України «Про банкрутство» з урахуванням правового характе­
ру взаємовідносин сторін та поданих доказів.

[п.2.1 Інформаційного листа від 01.07.96р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавст­ва при вирішенні спорів»].

1. Чи можна визнати боржника банкрутом у випадку, коли кредитор не подав арбітражному суду аудиторський висновок. Згідно зі статтею 5 Закону України «Про банкрутство» (в ре-

37'2-ЗМ

579

дакції Закону України «Про внесення змін та доповнень до дея­ких законодавчих актів України» від 14.03.95 р.) проведення ау­диту обов'язкове у разі звернення боржника з заявою про виз­нання його банкрутом. Щодо кредитора, то призначення аудиту за його рахунок можливе лише за наявності згоди на це як кре­дитора, так і боржника. У разі незгоди кредитора відшкодовува­ти вартість аудиту його вимоги підлягають розгляду на загаль­них підставах, що не виключає визнання боржника банкрутом.

[п.2.2 Інформаційного листа від 01.07.96р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавст­ва при вирішенні спорів»]

8. Згідно зі статтею 10 Закону України «Про банкрутство»
кредитор подає письмову заяву за майновими вимогами до
боржника. Зазначена норма не носить імперативного характе­
ру. Тому та обставина, що кредитор не звернувся в арбітраж­
ний суд з відповідною заявою, не позбавляє його права зверну­
тися до ліквідкому в порядку, передбаченому статтею 36 Зако­
ну України «Про підприємства в Україні».

[п.11.6 Листа від 30.09.96 р. № 01-8/342 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

9. Згідно з пунктом 1 статті 18 Закону України «Про спожив­
чу кооперацію» (в редакції Закону України від 14.10.92 р.
№ 2687-ХІІ) реорганізація та ліквідація споживчого товариства
провадиться у разі його банкрутства за рішенням арбітражного су­
ду. Отже, споживче товариство може бути суб'єктом банкрутства.

[п.13 Листа від 24.01.97р. № 01-8/23 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

10. Якщо чинним законодавством кредиторові надано пра­
во нараховувати проценти на суму боргу, перерахування ос­
новної заборгованості не дає підстав вважати боржника
вільним від боргів, а кредитор вправі висунути додаткові ви­
моги до боржника у порядку, передбаченому статтею 10 Зако­
ну України «Про банкрутство».

[п.15 Листа від 24 01.97р. № 01-8/23 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

11. Відповідно до статті 5 Закону України «Про банкрутство»
проведення аудиту обов'язкове у разі звернення боржника з за­
явою про визнання його банкрутом. Що ж до кредитора, то він

580

повинен подати докази неспроможності боржника, якими є не­реалізоване протягом місяця розпорядження про списання у безсшрному порядку суми, що визнана боржником у його відповіді на претензію або зазначена у виконавчому документі, та повідомлення установи банку про відсутність коштів на ра­хунку боржника. Законодавство не зобов'язує кредитора подава­ти іншу інформацію про фінансове і майнове становище борж­ника та доводити ЇЇ достовірність. Призначення аудиту за раху­нок кредитора можливе лише за наявності згоди на це як креди­тора, так і боржника. У разі незгоди кредитора відшкодувати вартість аудиту його вимоги підлягають розгляду на загальних підставах, що не виключає визнання боржника банкрутом.

[п.1 Листа від 14.04.97р. № 01-8/132 «Про рішення, прийняті на­радою з питань арбітражної практики»].

12. Доказом сплати боргу суб'єктом підприємницької
діяльності, стосовно якого порушено справу про банкрутство,
можуть бути лише платіжні документи, які свідчать про пере­
рахування боржником коштів на рахунок кредитора із зазна­
ченням мети платежу. Крім того, кредитор має право відмови­
тись від стягнення заборгованості у заяві на ім'я арбітражного
суду, у провадженні якого знаходиться справа про банкрутст­
во, або переоформити строки виконання боргових зобов'язань.

[п.3.1 Листа від 15.05.97р. № 01-8/167 Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

13. Згідно зі статтею 2 Закону України «Про банкрутство»
(далі - Закон) суб'єктом банкрутства може бути юридична
особа, неспроможна виконати свої зобов'язання, у тому числі
перед бюджетом, інтереси якого щодо стягнення недоїмок за
податковими платежами представляють податкові органи. От­
же, ці органи на підставі статті 10 Закону можуть звертатись
до арбітражного суду з майновими вимогами до боржників.

[пЗ.2 Листа від 15.05.97р. № 01-8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

13. Згідно зі статтею 10 Закону України «Про банкрутство» кредитори вправі звернутися до арбітражного суду з майнови­ми вимогами до боржника після опублікування оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство. До опублікування зазначеного оголошення кредитор має право за наявності підстав ініціювати порушення провадження у справі

581

про банкрутство боржника. У разі надходження кількох заяв про визнання банкрутом одного і того ж боржника проваджен­ня у справі порушується за заявою, яка надійшла першою, а іншим кредиторам згідно зі статтею 7 Закону надсилаються копії ухвали про порушення справи про банкрутство.

[п.11.1 Листа від 24.11.97р.№ 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

14. Укладена боржником угода щодо відчуження належно­
го йому майна (стаття 15 Закону України «Про банкрутство»)
може бути визнана недійсною і у випадках, коли її вчинено
після порушення провадження у справі про банкрутство. Пра­
вовою підставою визнання такої угоди недійсною є стаття 48
Цивільного кодексу України.

[п.11.2 Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

15. Кредитор, за чиєю заявою порушено провадження у
справі про банкрутство, не позбавлений права звернутися до
арбітражного суду в порядку, передбаченому статтею 10 Зако­
ну, якщо крім виконавчого документа чи визнаної боржником
претензії він має інші майнові вимоги до боржника, у тому
числі щодо стягнення процентів за користування кредитом.

[п. 113 Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

16. До визнання боржника банкрутом він вправі звертати­
ся з відповідними позовами від свого імені. Після визнання
його банкрутом майнові права і обов'язки боржника перехо­
дять до ліквідкому (стаття 15 Закону). У випадку, передбаче­
ному частиною третьою статті 22 Закону, боржник, визнаний
банкрутом, може бути вільним від боргів і продовжувати свою
підприємницьку діяльність, а отже - подавати позови і
відповідати за ними.

[п.11.4 Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

17. Особа, яка бажає взяти участь у санації боржника, вправі
ознайомитися з його майновим і фінансовим станом безпосе­
редньо у самого боржника, на що не потрібна згода кредиторів.

[п.11.5Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

582

18. За змістом статті 18 Закону України «Про банкрутство»
та статті ЗО Закону України «Про оренду державного майна»
ліквідаційна комісія не повинна включати до складу
ліквідаційної маси орендоване майно, і отже на нього не може
звертатися стягнення.

/я. 11.6 Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

19. Якщо боржник задовольнив майнові вимоги кредитора
після винесення арбітражним судом ухвали про вміщення ого­
лошення щодо порушення справи про банкрутство у друкова­
ному органі, відповідні витрати покладаються на боржника.

[п.13 Листа 10.03.98 р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинною законодавства у вирішенні спорів»].

20. Пунктом 4 статті 10 Закону України «Про лізинг» вста­
новлено, що у разі банкрутства лізингоодержувача, арешту чи
конфіскації його майна, об'єкт лізингу відокремлюється від за­
гального майна лізингоодержувача і підлягає поверненню
лізингодавцю. У вирішенні питання про правомірність відне­
сення майнових об'єктів та коштів до ліквідаційної маси слід ке­
руватися вимогами статті 26 Закону України «Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

[Лист від 23.03.98 р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

21. Стаття 10 Закону України «Про банкрутство» не вміщує
жодних винятків стосовно права кредитора подати до арбітраж­
ного суду заяву з майновими вимогами до боржника, незалеж­
но від настання чи ненастання терміну виконання зобов'язання.
Тому, якщо підприємство нараховує заробітну плату, але не
сплачує її через відсутність коштів, а отже, не вносить необхідні
кошти до Пенсійного фонду, останній вправі звернутися до
арбітражного суду з відповідною заявою на загальних підставах,
а арбітражний суд може визнати чи не визнати ці вимоги.

[п.14.1 Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

22. Згідно з пунктом 5 статті 21 Закону України «Про бан­
крутство» вимоги членів трудового колективу про повернення

583

їх внесків до статутного фонду підприємства та виплат по акціях задовольняються ліквідаційною комісією у четверту чергу Володільці акцій акціонерного товариства, які не пере­бувають у трудових відносинах з ним, не є кредиторами у ро­зумінні пункту 1 статті 3 названого Закону

[п 14 2 Листа від 14 10 98р Л" 01-8/391 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

23 Пункт 4 статті 34 Закону України «Про підприєм­ництво» та пункти 34135 Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого постано­вою Кабінету Міністрів України від 25 05 98 р № 740, пов'язу­ють втрату суб'єктом підприємницької діяльності статусу юри­дичної особи з виключенням його з Реєстру суб'єктів під­приємницької діяльності До зазначеного моменту під­приємство не втрачає статусу юридичної особи І отже несе відповідальність за своїми зобов'язаннями перед кредиторами або перед бюджетом, а у разі неспроможності своєчасно вико­нати такі зобов'язання може бути суб'єктом банкрутства з підстав, визнаних чинним законодавством У випадку коли на час утворення ліквідаційної комісії відповідно до статті 16 За­кону України «Про банкрутство» вже діє ліквідаційна комісія, утворена (призначена) власником (уповноваженим ним орга­ном), остання має припинити свою діяльність І передати усі до­кументи ліквідаторам, які призначені арбітражним судом

[п 3 1 Листа від 06 04 99 р № 01-8/151 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

33 Усі вимоги кредитора мають бути заявлені у точно обра­хованій сумі на день подання заяви Що ж до подальших пла­тежів особам, які довічно отримують від підприємства, устано­ви, організації відшкодування шкоди, завданої внаслідок тру­дового каліцтва, то це питання врегульовано пунктом 32 Пра­вил відшкодування власником підприємства, установи І ор­ганізації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконан­ням трудових обов'язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 06 93 р № 472, опублікованою у га­зеті «Урядовий Кур'єр» за 15 07 93 р (з подальшими змінами І

584

доповненнями, у тому числі внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 08 02 94 р № 71)

[п 3 2 Листа від 06 04 99 р № 01 8/151 «Про деякі питання прак тики застосування окремих, норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

34 Згідно з пунктом 3 статті 3 Закону України «Про бан­
крутство» рішення зборів кредиторів вважається прийнятим
не за кількістю поданих за нього голосів, а залежно від суми
майнових вимог кредиторів до боржника Тому якщо згоду на
перевід боргу останнього дано кредитором, вимоги якого не
менші двох третин загальної суми претензій, у арбітражного
суду відсутні правові підстави для відхилення умов санації

[п 5 Листа від 24 09 99 р № 01-8/451 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»]

35 Згідно з частиною вісімнадцятою статті 8 Закону Ук­
раїни «Про підприємництво» та пунктами 33, 34 Положення
про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяль­
ності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України
від 25 05 98 р № 740 орган державної реєстрації скасовує дер­
жавну реєстрацію, зокрема, на підставі рішення арбітражного
суду у разі визнання суб'єкта підприємницької діяльності бан­
крутом Скасування державної реєстрації суб'єкта під­
приємницької діяльності здійснюється шляхом виключення
його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності після
здійснення ліквідаційною комісією відповідних заходів
Оскільки ліквідаційний баланс у згаданих випадках затверд­
жується арбітражним судом, в ухвалі про ліквідацію юридич­
ної особи - банкрута слід зобов'язувати ліквідаційну комісію
подати органу, що здійснює державну реєстрацію, затвердже­
ний арбітражним судом ліквідаційний баланс, а відповідний
орган - скасувати державну реєстрацію юридичної особи
Примірник такої ухвали має бути надісланий як реєструючо­
му органу, так І місцевому органу статистики для виключення
суб'єкта підприємницької діяльності з Єдиного державного
реєстру підприємств та організацій України

[п Ь Листа від 24 09 99 р JV° 01-8/451 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»]

36 Заходи, яких вживають податкові органи для стягнення
заборгованості за податками та Іншими обов'язковими плате-

585

жами, передбачені пунктом 8 частини першої статті 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», статтею 6 Декрету Кабінету Міністрів України «Про стягнення не вне­сених у строк податків і неподаткових платежів» та іншими актами законодавства України. Такими заходами є, зокрема, безспірне стягнення відповідних сум до бюджетів та держав­них цільових фондів. Отже під ознаки доказів, названих у пункті 10 статті 7 Закону України «Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом», підпа­дають інкасові доручення (розпорядження) згаданих органів.

[п.2.1 Інформаційного листа від 10.05.2000р. № 01-8/204 «Про де­які питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

37. Стаття 13 Закону України «Про відновлення плато­
спроможності боржника або визнання його банкрутом» не ви­
магає від арбітражного суду попереднього узгодження канди­
датури розпорядника майна боржника з місцевим державним
органом з питань банкрутства.

[п.2.2 Інформаційного листа від 10.05.2000р. № 01-8/204 «Про де­які питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

38. Закон України «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом» не покладає на
арбітражний суд здійснення перевірки обгрунтованості видачі
державним органом з питань банкрутства ліцензій арбітраж­
ним керуючим розпорядникам майна боржника чи ліквідато­
рам. Вчинення відповідних дій становить компетенцію згада­
ного органу, який видає зазначені ліцензії. Проте у разі вияв­
лення порушень у видачі ліцензій арбітражний суд зобов'яза­
ний відповідним чином реагувати на такі факти.

[п.2.3 Інформаційного листа від 10.05.2000р. № 01-8/204 «Про де­які питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

39. Відповідно до частини п'ятої пункту 1 Розділу VII За­
кону України «Про відновлення платоспроможності боржни­
ка або визнання його банкрутом» приписи останнього, зокре­
ма щодо ліквідаційної процедури, можуть застосовуватись за
заявою сторін у справі про банкрутство після 01.01.2000 р. не­
залежно від дати порушення провадження у справі. Що ж до

586

задоволення таких вимог, то арбітражний суд повинен виходи­ти з конкретних обставин і матеріалів справи.

[п.2.4 Інформаційного листа від 10.05.2000 р. № 01-8/204 «Про де­які питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

40. За змістом абзацу шостого статті 1 Закону України
«Про відновлення платоспроможності боржника або визнан­
ня його банкрутом» кредитором може бути будь-яка фізична
особа, яка має у встановленому порядку підтверджені доку­
ментами вимоги щодо грошових зобов'язань боржника та за­
боргованості за заробітною платою.

[п.2.5 Інформаційного листа вій 10.05.2000р. № 01-8/204 «Про де­які питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

41. Сільськогосподарським у розумінні частини першої
статті 44 Закону України «Про відновлення платоспромож­
ності боржника або визнання його банкрутом» може бути
підприємство, яке здійснює свою основну діяльність у ви­
гляді вирощування (виробництва, виробництва та перероб­
ки) сільськогосподарської продукції, виручка від реалізації
якої складає не менше п'ятидесяти відсотків загальної суми
виручки підприємства. Саме ж лише здійснення переробки
сільськогосподарської продукції (у тому числі цукрових бу­
ряків, м'яса, молока тощо) без її вирощування (вироб­
ництва) не є правовою підставою для віднесення відповідно­
го суб'єкта підприємницької діяльності до числа сільського­
сподарських у розумінні Закону.

[п.2.1 Листа від 10.08.2000 р. № 01-8/413 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

42. Відповідно до статей 9 і 14 Закону України «Про систе­
му оподаткування» податок на додану вартість та збір на
обов'язкове державне пенсійне страхування належать до чис­
ла загальнодержавних податків (обов'язкових платежів) і
підлягають сплаті в належній сумі у встановлені законами
терміни. Стаття 31 Закону України «Про відновлення плато­
спроможності боржника або визнання його банкрутом», вста­
новлюючи черговість задоволення вимог кредиторів, відно­
сить задоволення вимог щодо сплати податків і зборів,

587

обов'язкових платежів до третьої черги. Вимоги кожної на­ступної черги задовольняються в міру надходження на раху­нок коштів від продажу майна банкрута після повного задово­лення вимог попередньої черги.

[п.2.2 Листа від 10.08.2000 р. № 01-8/413 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

43. Заходи, які можуть бути застосовані у разі невиконання
чи неналежного виконання арбітражним керуючим своїх по­
вноважень, зазначені у частині 6 статті 27 Закону України
«Про відновлення платоспроможності боржника або визнан­
ня його банкрутом». Крім того, у цих випадках арбітражний
суд не позбавлений права здійснити такі заходи: стосовно ке­
руючого санацією - звільнити його від виконання відповідних
повноважень з підстав і в порядку, визначеному частиною 8
статті 17 Закону; стосовно ліквідатора - припинити його по- у.
вноваження і призначити нового ліквідатора з підстав і в по- |
рядку, передбаченому частиною 13 статті ЗО Закону. Ухвала 5
про призначення нового ліквідатора може бути також винесе­
на з урахуванням вимог частини 4 статті 32 Закону.

[п.2.3 Листа від 10.08.2000 р. № 01-8/413 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

44. Частина 11 статті 7 Закону України «Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»,
яка передбачає обов'язок кредитора при поданні заяви про по­
рушення справи про банкрутство надіслати боржнику копію
заяви та доданих до неї документів, не містить жодних ви­
нятків стосовно окремих категорій суб'єктів підприємницької
діяльності, у тому числі й відсутніх. В останньому випадку
відповідні документи мають надсилатися за місцезнаходжен­
ням боржника, зазначеним у його статутних документах або
інших документах, що перебувають у розпорядженні кредито­
ра (наприклад, у договорі, укладеному ним з боржником).

[п.2.4 Листа від 10.08.2000 р. № 01-8/413 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

45. Відповідно до частини 4 статті 12 Закону України «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його

588

банкрутом» мораторій на задоволення вимог кредиторів не поширюється на виплату заробітної плати. Отже, порушення провадження у справі про банкрутство не може бути перешко­дою для виконання рішення суду про стягнення з відповідно­го боржника заборгованості із заробітної плати, а припис пункту 8 статті 34 Закону України «Про виконавче провад­ження» у цьому випадку не повинен застосовуватись.

[п.2.5 Листа від 10.08.2000 р. № 01-8/413 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

46. Згідно з частиною 2 статті 5 Закону України «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом» особливості провадження у справах про банкрут­
ство банків регулюються законом про банки і банківську
діяльність. Оскільки Закон України «Про банки і банківську
діяльність» не передбачає особливостей цього провадження,
судам слід керуватись виключно нормами Закону.

[п.1 Листа від 10.11.2000 р. № 01-8/651 «Про діяльність ліквідаційних комісій, утворених у справах про банкрутство ко­мерційних банків»].

47. Відповідно до пункту 1 розділу VII Прикінцевих поло­
жень Закону України «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом» його положення що­
до призначення арбітражних керуючих і, зокрема, ліквідатора
та введення ліквідаційної процедури можуть застосовуватись
за заявою сторін у справі про банкрутство або за ініціативою
суду при розгляді арбітражними судами справ про банкрутст­
во після 1 січня 2000 року незалежно від дати порушення про­
вадження у справі про банкрутство. Тому арбітражним судам
слід відповідно до статті 24 Закону за своєю ініціативою при­
значати ліквідаторів з кола осіб, які отримали у встановлено­
му порядку ліцензію арбітражного керуючого, у випадках, як­
що провадження у справі про банкрутство комерційного бан­
ку було порушено до 1 січня 2000 року і до або після цієї дати
банк був визнаний банкрутом, а судом вже були призначені
ліквідатори в порядку, передбаченому статтею 13 Закону Ук­
раїни «Про банкрутство». Що ж до відповідних строків, і, зок­
рема, строку, передбаченого частиною 2 статті 22 Закону, то їх
слід обчислювати з дати прийняття арбітражним судом ухва-

589

ли з цього питання. У зазначених випадках подальше провад­ження здійснюється відповідно до Закону.

[п.2 Листа від 10.11.2000 р. № 01-8/651 «Про діяльність ліквідаційних комісій, утворених у справах про банкрутство ко­мерційних банків»].

48. У випадках призначення ліквідаторів у справах про бан­
крутство банків арбітражним судам слід враховувати специфіку
діяльності банківської установи, а ліквідаторами доцільно при­
значати фізичних осіб, які не лише отримали ліцензію арбітраж­
ного керуючого, а й мають досвід роботи в банківській системі
України, як правило, не менше ніж три роки. Ці особи повинні
відповідати кваліфікаційним вимогам, встановленим Національ­
ним банком України для членів тимчасової адміністрації або
фахівців юридичних осіб, що можуть бути ліквідаторами банку,
відповідно до пункту 10.10 та 11.3 - 11.4 Положення про застосу­
вання Національним банком України до банків та інших фінансо­
во-кредитних установ заходів впливу за порушення банківського
законодавства, затвердженого постановою Правління Націо­
нального банку України від 26.05.2000 р. № 215.

[п.З Листа від 10.11.2000 р. № 01-8/651 «Про діяльність ліквідаційних комісій, утворених у справах про банкрутство ко­мерційних банків»].

49. Призначені у порядку, передбаченому статтею 13 Зако­
ну України «Про банкрутство», члени ліквідаційної комісії
продовжують свою діяльність відповідно до статті 24 Закону
України «Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом», якщо є клопотання новопризначе-
ного ліквідатора про це, погоджене з комітетом кредиторів
(частина 2 цієї статті).

[п.4 Листа від 10.11.2000 р. № 01-8/651 «Про діяльність ліквідаційних комісій, утворених у справах про банкрутство ко­мерційних банків»].

50. Відповідно до частини 4 статті 24 Закону України «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом» у ліквідаційній процедурі арбітражний суд розглядає
скарги на дії учасників ліквідаційної процедури, здійснює інші по­
вноваження, передбачені цим Законом. До інших повноважень
арбітражного суду у ліквідаційній процедурі відносяться, зокре­
ма, такі: вимога до ліквідатора або до державного органу з питань

590

банкрутства надавати необхідні відомості щодо проведення ліквідаційної процедури (частина 12 статті ЗО Закону); припинен­ня повноважень ліквідатора за клопотанням комітету кредиторів у разі невиконання або неналежного виконання ним своїх обов'язків (частина 13 статті ЗО Закону); призначення нового ліквідатора за пропозицією комітету кредиторів (частина 13 статті ЗО та частина 4 статті 32 Закону); затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу (частина 1 статті 32 Закону).

[п.5 Листа від 10.11.2000 р. № 01-8/651 «Про діяльність ліквідаційних комісій, утворених у справах про банкрутство ко­мерційних банків»].

51. Відповідно до частини 2 статті 35 Закону України «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом» мирова угода може бути укладена на 'будь-якій
стадії провадження у справі про банкрутство, в тому числі і на
стадії ліквідаційної процедури. Правила укладання мирових
угод визначені в статтях 35 - 39 Закону.

[п.6 Листа від 10.11.2000 р. № 01-8/651 «Про діяльність ліквідаційних комісій, утворених у справах про банкрутство ко­мерційних банків»].

52. Згідно зі статтею 32 Закону України «Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»,
якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення
вимог кредиторів не залишилось майна банку або залишилось
майнових активів менше за розмір, встановлений Національним
банком (стаття 24 Закону України «Про банки і банківську
діяльність»), арбітражний суд виносить ухвалу про ліквідацію
банку. Копія цієї ухвали має надсилатись Національному банку
України, який згідно з пунктом 9 статті 7 Закону України «Про
Національний банк України» веде реєстр банків, їх філій та
представництв, валютних бірж. Відповідно до пункту 11.33 По­
ложення про застосування Національним банком України до
банків та інших фінансово-кредитних установ заходів впливу за
порушення банківського законодавства ліквідація банку вва­
жається завершеною, а банк таким, що припинив діяльність з ча­
су внесення запису про це до Реєстру банків, їх філій та пред­
ставництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ.

/и.7 Листа від 10.11.2000 р. № 01-8/651 «Про діяльність ліквідаційних комісій, утворених у справах про банкрутство ко­мерційних банків»].

591

53 Право органів державної податкової служби України на
погашення заборгованості підприємств за кредитами, надани­
ми під державні гарантії (стаття 20 Закону України «Про Дер­
жавний бюджет України на 2000 рік»), може реалізовуватись у
процедурі банкрутства, зокрема, шляхом подання до арбітраж­
ного суду заяви з відповідними майновими вимогами до борж­
ника у порядку, передбаченому статтею 14 Закону України
«Про відновлення платоспроможності боржника або визнан­
ня його банкрутом». Такі вимоги можуть подаватись незалеж­
но від настання терміну виконання зобов'язань, тобто І у тих
випадках, коли строк погашення кредиту, наданого під дер­
жавні гаранти, ще не настав

[п 1 5 Листа від 04 122000 р № 01-8/718 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

54 3 моменту набрання Законом України «Про стимулюван­
ня розвитку сільського господарства на період 2001 - 2004 років»
чинності справи про банкрутство підприємств - сільськогоспо­
дарських товаровиробників порушуються на загальних підста­
вах Особливості банкрутства цих підприємств визначені у статті
44 Закону України «Про відновлення платоспроможності борж­
ника або визнання його банкрутом»

[Інформаційний лист від 26 02 2001 р № 01-8/280 «Про внесення зміни до Закону України «Про відновлення платоспроможності борж­ника або визнання його банкрутом»]

55. Відповідно до статті 23 Закону України «Про віднов­лення платоспроможності боржника або визнання його бан­крутом» з дня прийняття арбітражним судом постанови про визнання боржника банкрутом І відкриття ліквідаційної про­цедури припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та Інших економічних санкцій за усіма вида­ми заборгованості банкрута ТІ То ж до вимог, пов'язаних Із стягненням сум податків І зборів (Інших обов'язкових пла­тежів), нарахованих після прийняття арбітражним судом по­станови про визнання боржника банкрутом, то їх визнання та задоволення може здійснюватись на загальних підставах, визначених названим Законом.

[п 1 4 Інформаційного листа від 20 04 2001 р № 01-8/480 «Про де­які питання практики застосування окремих норм чинного законодав ства у вирішенні спорів»]

592

56 Чинне законодавство, у тому числі Цивільний кодекс
України, Закони України «Про власність», «Про підприємства
в Україні», «Про господарські товариства», «Про привати­
зацію державною майна» тощо, не ставить можливість звер­
нення стягнення на майно шдприсмства-боржника за рішен­
ням суду у залежність від тієї обставини, чи належить
відповідне підприємство до об'єктів, що не підлягають прива­
тизації Що ж до задоволення вимог кредиторів за рахунок
майна державних підприємств відповідно до Закону України
«Про відновлення платоспроможності боржника або визнан­
ня його банкрутом», то воно має здійснюватись з додержан­
ням встановлених цим Законом процедур

[п 2 Інформаційного листа від 20 04 2001 р № 01-8/480 «Про деякі питання практики застосування окремих, норм чинного законодавст­ва у вирішенні спорів»]

57 Закон України «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом» не виключає можли­
вості визнання банкрутами боржників, які мають солідарний
обов'язок перед кредитором (стаття 175 Цивільного кодексу
України) Закон не передбачає обов'язку одного з боржників
повідомляти суд про виконання ним солідарного зобов'язання
Водночас боржник, який виконав таке зобов'язання, має право
зворотної вимоги (регресу) до кожного з решти боржників у
рівній частці, якщо Інше не встановлено законом або договором
(частина п'ята згаданої статті Цивільного кодексу України)

/й 8 11нформаційного листа від 20 04 2001 р № 01-8/480 «Про де які питання практики застосування окремих норм чинного законодав­ства у вирішенні спорів»]

58 Закон України «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом» не передбачає
обов'язку арбітражного суду призначати арбітражного керую­
чого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора)
виключно з числа кандидатур, запропонованих державним ор­
ганом з питань банкрутства.

[п 8 2 Інформаційного листа від 20 04 2001 р № 01-8/480 «Про де­які питання практики застосування окремих норм чинного законодав­ства у вирішенні спорів»]

59 Строк, встановлений пунктом 1 статті 14 Закону України
«Про відновлення платоспроможності боржника або визнання

38 2 304 593

його банкрутом», є процесуальним, і отже може бути відновле­ний на загальних підставах, передбачених статтею 53 Арбітраж­ного процесуального кодексу України.

[п.8.3 Інформаційного листа від 20.04.2001 р. № 01-8/480 «Про де­які питання практики застосування окремих норм чинного законодав­ства у вирішенні спорів»].

60. Відповідно до статті 1 Закону України «Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»
вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів)
можуть бути задоволені за правилами, встановленими цим За­
коном. За названою нормою органи державної податкової служ­
би є кредиторами, а платник податків, неспроможний виконати
свої зобов'язання щодо сплати податків і зборів, - боржником.

[п.1 Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок пору­шення справ про банкрутство за заявами органів державної податко­вої служби»].

61. Справа про банкрутство порушується господарським су­
дом за заявою кредитора (в тому числі органу державної податко­
вої служби) за наявності підстав, передбачених статтею 6 Закону
України «Про відновлення платоспроможності боржника або виз­
нання його банкрутом», тобто якщо безспірні вимоги кредитора
(кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот
мінімальних розмірів заробітної плати і ці вимоги не було задово-
лено боржником протягом трьох місяців після встановленого для
їх погашення строку, якщо інше не передбачено цим Законом.

[п.2 Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок пору­шення справ про банкрутство за заявами органів державної податко­вої служби»].

62. У заявах про порушення справи про банкрутство відповідно
до вимог статті 7 Закону України «Про відновлення платоспро­
можності боржника або визнання його банкрутом» мають бути ви­
кладені обставини, що підтверджують неплатоспроможність плат­
ника податків з урахуванням особливостей податкових зо­
бов'язань. Так, згідно зі статтею 1 цього Закону до безспірних ви­
мог кредиторів відносяться, зокрема, вимоги кредиторів, підтверд­
жені розрахунковими документами, за якими відповідно до зако­
нодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника.

[п.З Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок пору­шення справ про банкрутство за заявами органів державної податко­вої служби»].

594

63. Безспірні вимоги органів державної податкової служби
щодо податкових зобов'язань платників податків та порядок їх
підтвердження слід розрізняти залежно від часу виникнення
недоїмки (податкового боргу).

[п.3 Роз'яснення від 21.08.2001р. № 02-5/926 «Про порядок пору­шення справ про банкрутство за заявами органів державної податко­вої служби»].

64. Якщо недоїмка за обов'язковими платежами виникла до
набрання чинності Законом України «Про порядок погашення
зобов'язань платників податків перед бюджетами та державни­
ми цільовими фондами» (далі - Закон) (до 1 квітня 2001 року,
крім деяких статей, зазначених у пункті 19.1 статті 19 Закону),
то безспірні вимоги органів стягнення обов'язкових платежів
визначаються за правилами частин першої та другої статті 6
Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року
№ 8-93 «Про стягнення не внесених у строк податків і неподат­
кових платежів», згідно з якими суми недоїмки стягуються у
безспірному порядку за розпорядженнями органів стягнення.

[п.3.1 Роз'яснення від 21.08.2001р. № 02-5/926 «Про порядок пору­шення справ про банкрутство за заявами органів державної податко­вої служби»].

65. Доказами наявності безспірних вимог цих органів є ви­
писані ними розрахункові документи на безспірне стягнення
недоїмки, непогашеної внаслідок недостатності коштів на ра­
хунках платника податків, і повернуті банками їх виписувачам
без виконання згідно з підпунктом 19.3.4 статті 19 Закону.

[п.3.1 Роз'яснення від 21.08.2001р. № 02-5/926 «Про порядок пору­шення справ про банкрутство за заявами органів державної податко­вої служби»].

66. Відповідно до пунктів 15 і 16 розділу II та пункту 15
розділу V Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в
національній валюті, затвердженої постановою Правління
Національного банку України від 29 березня 2001 року
№ 135, платіжні вимоги податкових органів та інших органів
стягнення повертаються банками у цих випадках із обов'яз­
ковим зазначенням причин повернення. Отже, такі розра­
хункові документи із зазначенням причин їх повернення є
підтвердженням неплатоспроможності платника податків
відповідно до вимог частин першої та восьмої статті 7 Зако-

38'2-ЗМ

595

ну України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Тому за наявності такого роз­рахункового документа про непогашення недоїмки платни­ком податку на суму не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати протягом трьох місяців з дня закінчення встановлених строків сплати відповідних обов'язкових пла­тежів у господарського суду немає правових підстав для по­вернення заяви податкового органу про порушення справи про банкрутство платника податків.

[п.3.1 Роз'яснення від21.08.2001р. № 02-5/926 «Про порядокпору-шення справ про банкрутство за заявами органів державної податко­вої служби»].

67. За Законом змінено правовий механізм стягнення не
сплачених у строк обов'язкових платежів, тому змінилося як
визначення поняття безспірної вимоги органів стягнення та­
ких платежів, так і порядок підтвердження цієї вимоги.

[п.3.2 Роз'яснення від 21.08.2001р. № 02-5/926 «Про порядок пору­шення справ про банкрутство за заявами органів державної податко­вої служби»].

68. Якщо податкове зобов'язання, самостійно визначене
платником податку у податковій декларації, виникло після на­
брання чинності статтею 5 Закону (з 1 квітня 2001 року), то це
зобов'язання вважається узгодженим з дня подання такої по­
даткової декларації (пункт 5.1 цієї статті Закону).

[п.3.2 Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок пору­шення справ про банкрутство за заявами органів державної податко­вої служби»].

69. У разі коли податкове зобов'язання виникло після на­
брання чинності статтями 6 та 8 Закону (з 1 жовтня 2001 ро­
ку), то згідно з підпунктом 5.2.1 статті 5 Закону таке зо­
бов'язання вважається узгодженим у день отримання платни­
ком податків податкового повідомлення, за винятком ви­
падків, коли платник податків оскаржує в адміністративному
або судовому порядку рішення контролюючих органів.

[п.3.2 Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок пору­шення справ про банкрутство за заявами органів державної податко­вої служби»].

70. Згідно з підпунктом 5.4 статті 5 Закону узгоджена сума
податкового зобов'язання, не сплачена платником податків у

596

строки, визначені цією статтею, визнається сумою податково­го боргу платника податків. Отже, безспірними вимогами ор­ганів стягнення слід вважати узгоджену суму податкового зо­бов'язання, не сплачену платником податків у строки, визна­чені статтею 5 Закону.

[п.3.2 Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок пору­шення справ про банкрутство за заявами органів державної податко­вої служби»].

71. У заяві про порушення провадження у справі про бан­
крутство платника податків, який має податковий борг, що ви­
ник після набрання чинності Законом, повинні бути викладені
обставини, які підтверджують неплатоспроможність платника
податків, зокрема: сума податкового боргу платника податків,
а також строк його сплати, розмір пені та штрафних санкцій,
реквізити податкових декларацій платника податків або по­
даткового повідомлення, рішення (вищого) контролюючого
органу на скаргу платника податків, а у разі оскарження акта
вищого (центрального) органу у судовому порядку -
відповідне судове рішення.

[п.4 Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок пору­шення справ про банкрутство за заявами органів державної податко­вої служби»].

72. У разі подання органом стягнення заяви про порушен­
ня справи про банкрутство державних або комунальних
підприємств у цій заяві додатково мають бути зазначені відо­
мості про суму коштів, виручених від продажу активів платни­
ка податків, які не входять до складу його цілісного майново­
го комплексу, реквізити і зміст звернення органу стягнення до
органу виконавчої влади з пропозиціями про способи
розв'язання проблеми податкового боргу та відповіді органу
виконавчої влади (за її наявності).

[п.4 Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок пору­шення справ про банкрутство за заявами органів державної податко­вої служби»].

73. До заяви органу стягнення мають додаватися копії по­
даткової декларації або податкового повідомлення, докази їх
вручення (надіслання) платнику податків, документи про про­
даж активів платника податків, які не входять до складу його
цілісного майнового комплексу (розрахункові документи, до-

597

кументи про організацію та проведення торгів, угоди купівлі-продажу тощо), звернення (подання) органу стягнення та відповіді органу виконавчої влади про способи врегулювання податкового боргу.

[п.4 Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок пору­шення справ про банкрутство за заявами органів державної податко­вої служби»].

74. За відсутності у заяві про порушення справи про бан­
крутство зазначених відомостей щодо неплатоспроможності
платника податків господарський суд має повернути цю заяву
на підставі статті 9 Закону України «Про відновлення плато­
спроможності боржника або визнання його банкрутом».

[п.4 Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок пору­шення справ про банкрутство за заявами органів державної податко­вої служби»].

75. Господарський суд не вправі відмовити у прийнятті за­
яви про порушення справи про банкрутство платника по­
датків на підставі частини другої статті 8 Закону України «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом» з мотивів повного забезпечення вимоги кредитора
податковою заставою, оскільки припис цієї норми поши­
рюється виключно на застави, які забезпечують виконання
грошових зобов'язань, а не на податкову заставу.

[п.5 Роз'яснення від 21.08.2001 р. JV? 02-5/926 «Про порядок пору­шення справ про банкрутство за заявами органів державної податко­вої служби»].

76. Якщо платником податку, який має податковий борг, є
комерційний банк, справу про його неплатоспроможність мо­
же бути порушено відповідно до вимог глави 16 Закону Ук­
раїни «Про банки і банківську діяльність».

[п.6 Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок пору­шення справ про банкрутство за заявами органів державної податко­вої служби»].

77. Відповідно до статті 25 Закону України «Про віднов­
лення платоспроможності боржника або визнання його бан­
крутом» до повноважень ліквідатора у справі про банкрутство
відноситься, зокрема, реалізація майна банкрута для задово­
лення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів, у поряд­
ку, передбаченому Законом. Порядок продажу майна банкрута

598

передбачено статтею ЗО Закону, згідно з частиною 10 якої про­даж майна банкрута оформляється договорами купівлі-прода-жу, які укладаються між ліквідатором і покупцем відповідно до законів України.

[п, 11нформаційного листа від 12.02.2002 р. № 01-8/141 «Про деякі питання оподаткування операцій з продажу майна банкрута»]

78. До реєстру вимог кредиторів можуть бути включені й
такі, що випливають із виконання зобов'язання в натурі, за
умови заявлення цих вимог у грошовому еквіваленті відпо­
відних зобов'язань (наприклад, у розмірі вартості продукції,
що підлягає поставці).

[п.4.1 Інформаційного листа від 13.02.2002р. № 01-8/155 «Про де­які питання практики застосування окремих норм чинного законодав­ства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інфор­маційних листів»].

79. Статтею 12 Закону України «Про відновлення платос­
проможності боржника або визнання його банкрутом» визна­
чено вимоги кредиторів, на які не поширюється дія мораторію.
До таких вимог віднесено, зокрема, вимоги кредиторів, що ви­
никли у зв'язку з зобов'язаннями боржника в процедурах роз­
порядження його майном та санації. Отже, порушене провад­
ження зі справи про банкрутство не може бути підставою для
застосування статті 79 ГПК щодо розгляду справи за позовом
про стягнення заборгованості за зобов'язаннями боржника,
що виникли під час проведення процедур банкрутства.

[п.4.2 Інформаційного листа від 13.02.2002р. № 01-8/155 «Про де­які питання практики застосування окремих норм чинного законодав­ства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інфор­маційних листів»].

80. У разі припинення провадження зі справи про банкрут­
ство у зв'язку із затвердженням господарським судом мирової
угоди умови цієї угоди є обов'язковими лише для кредиторів,
вимоги яких було включено до реєстру вимог кредиторів. Кре­
дитори, вимоги яких не підлягають задоволенню у межах про­
вадження зі справи про банкрутство, або не були заявлені
згідно зі статтею 14 Закону України «Про відновлення плато­
спроможності боржника або визнання його банкрутом», або за­
явлені після закінчення процесуального строку, передбаченого
цією статтею, який не відновлено господарським судом, мо-

599

жуть подати позов Із зазначеними вимогами у порядку, вста­новленому Господарським процесуальним кодексом України.

[п.4.3 Інформаційноіо листа від 13.02.2002 р. № 01-8/155 «Про де­які питання практики застосування окремих норм чинного законодав­ства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інфор­маційних листів»].

81. У разі подання відповідно до статті 14 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнан­ня його банкрутом» заяв про грошові вимоги, що засновані на проведенні операцій з матеріальними цінностями держав­ного резерву, підприємства, установи та організації системи державного резерву мають подавати також документи, що підтверджують такі вимоги, у тому числі документи з гри­фом секретності. Документи з грифом секретності мають по­даватись у разі необхідності, тобто якщо вони мають значен­ня для встановлення наявності вимоги підприємства, устано­ви чи організації системи державного резерву та її обгрунто­ваності, і лише за правилами статті 34 Закону України «Про державну таємницю». Згідно з частиною 1 статті 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві влас­ності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної про­цедури, включаються до складу ліквідаційної маси. За визна­ченням статті 2 Закону України «Про державний матеріаль­ний резерв» відповідальне зберігання матеріальних ціннос­тей державного резерву - зберігання закладених до держав­ного резерву матеріальних цінностей у постачальника (ви­робника) або одержувача (споживача) без надання йому права користуватися цими матеріальними цінностями до прийняття у встановленому порядку рішення про відпуск їх з державного резерву. Водночас згідно зі статтею 12 Закону державний резерв матеріальних цінностей є недоторканним і може використовуватися лише за рішенням Кабінету Міністрів України. Отже, відповідальний зберігач ма­теріальних цінностей державного резерву не є носієм права власності або права повного господарського відання на цінності державного резерву, тому зазначені цінності не по-

600

винні включатись до складу ліквідаційної маси у разі бан­крутства відповідального зберігана.

[п.2 Інформаційного листа від 13.02.2002 р. № 01-8/153 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю підприємств, установ та організацій, що входять до системи державного резерву»].

82. Мораторій згідно із Законом України «Про введення мора­
торію на примусову реалізацію майна» поширюється на випадки
відчуження шляхом продажу майна в процесі провадження зі
справи про банкрутство, визначеного статтями 22, 23, 24, 25, 26,
ЗО, частиною одинадцятою статті 42, абзацом другим частини шо­
стої статті 43 Закону України «Про відновлення платоспромож­
ності боржника або визнання його банкрутом» щодо визнання
боржника банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури і прода­
жу майна підприємства. Отже, з набранням Законом України
«Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» чин­
ності господарський суд не має права на прийняття постанови
про визнання банкрутом боржника - підприємства, зазначеного
у статті 1 Закону, і відкриття ліквідаційної процедури до
закінчення дії мораторію. У разі коли комітет кредиторів прий­
має рішення про звернення до господарського суду з клопотан­
ням про визнання цього боржника банкрутом і відкриття
ліквідаційної процедури у процедурі розпорядження майном
боржника (частина 8 статті 16 Закону про банкрутство) чи у про­
цедурі санації (частина 5 статті 21 Закону про банкрутство), або
за наявності обставин, передбачених частиною 15 статті 21 Зако­
ну про банкрутство, господарський суд має зупинити проваджен­
ня зі справи про банкрутство на підставі частини 1 статті 5 Зако­
ну та частини першої статті 79 ГПК до закінчення дії мораторію.

[п.6 Інформаційного листа від 13.02.2002р. № 01-8/152 «Про Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»].

83. За змістом статті 2 Закону України «Про введення мора­
торію на примусову реалізацію майна» мораторій не поши­
рюється на випадки відчуження майна шляхом продажу у проце­
дурі санації майна боржника як цілісного майнового комплексу
або продажу у процедурі санації частини майна боржника (статті
19 та 20 Закону про банкрутство), оскільки ці випадки відчужен­
ня не відносяться до категорії примусової реалізації майна.

[п.6 Інформаційного листа від 13.02.2002р. № 01-8/152 «Про Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»].

601

84. Відповідно до статті 1 Закону України «Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»
мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення ви­
конання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо
сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) та зупинення
заходів, спрямованих на виконання цих зобов'язань, застосова­
них до прийняття рішення про введення мораторію. Про вве­
дення мораторію зазначається в ухвалі про порушення справи
про банкрутство (частина 2 статті 12 Закону). Мораторій вво­
диться на задоволення всіх вимог кредиторів, крім випадків, пе­
редбачених частиною 4 статті 12 Закону.

[п.1 Інформаційного листа від 19.03.2002 р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кре­диторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом»].

85. Мораторій поширюється на зобов'язання, строки вико­
нання яких настали до подання заяви про порушення справи
про банкрутство. За змістом Закону України «Про відновлен­
ня платоспроможності боржника або визнання його банкру­
том» мораторій поширюється і на зобов'язання, що виникли
до порушення справи про банкрутство, строк виконання яких
настав після порушення справи про банкрутство.

[п.2.1 Інформаційного листа від 19.03.2002р. № 01-8/307 «Про де­які питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом»].

86. Мораторій поширюється на вимоги кредиторів, які пода­
ли заяви згідно зі статтею 14 Закону України «Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», і
на вимоги кредиторів, що не подавали таких заяв, включаючи
кредиторів, котрими в установленому порядку пред'явлені до
виконання виконавчі або інші документи, за якими стягнення
заборгованості має здійснюватись у безспірному порядку.

[п.2.2 Інформаційного листа від 19.03.2002р. № 01-8/307 «Про де­які питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом»].

87. Мораторій поширюється виключно на виконавчі доку­
менти, що одержані кредиторами за їх позовами або безспірни-

602

ми вимогами зобов'язально-правового характеру. І Tin ж до ви­конавчих документів, одержаних кредиторами за речово-пра­вовими позовами, то на них мораторій не поширюється, у тому числі на виконавчі документи судів про задоволення вінди-каційного або негаторного позову до боржника чи позову про визнання права власності на певне майно, яке утримується боржником. Рішеннями суду за цими позовами встанов­люється неправомірність володіння або необґрунтованість до­магання боржника на певне майно.

[п.2.3 Інформаційного листа від 19.03.2002р. № 01-8/307 «Про де­які питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом»].

88. Мораторій поширюється на усі види забезпечення ви­
конання зобов'язань неплатоспроможного боржника, щодо
якого порушено справу про банкрутство. Мораторій, зокре­
ма, зупиняє заходи звернення стягнення на заставлене май­
но та майно, яке знаходиться у податковій заставі, виконан­
ня зобов'язання боржника його поручителем, гарантом,
страховиком тощо.

[п.2.4 Інформаційного листа від 19.03.2002р. № 01-8/307 «Про де­які питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом»].

89. У процедурі розпорядження майном боржника задово­
лення вимог кредиторів, на які поширюється режим мора­
торію, можливе виключно на підставі частин 3 та 4 статті 14
Закону України «Про відновлення платоспроможності борж­
ника або визнання його банкрутом», тобто за умови одночас­
ного пропорційного задоволення вимог усіх кредиторів
відповідно до реєстру вимог кредиторів за згодою кредиторів
та за погодженням з розпорядником майна.

[п.2.5 Інформаційного листа від 19.03.2002р. № 01-8/307 «Про де­які питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом»].

90. Мораторій поширюється на вимоги щодо стягнення фінан­
сових санкцій за порушення норм антимонопольного, банківсько­
го, валютного законодавства, законодавства про цінні папери, про

603

ціноутворення тощо, хоча ці категорії вимог не підлягають задово­ленню у межах провадження у справі про банкрутство.

[п.2.6 Інформаційного листа від 19.03.2002 р. № 01-8/307 «Про де­
які питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог ~*
кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспромож- f
пості боржника або визнання його банкрутом»]. ї

91. За змістом абзацу сьомого статті 1, частини 5 статті 12, час­
тини 4 статті 17, частини 1 статті 23 Закону України «Про віднов­
лення платоспроможності боржника або визнання його банкру­
том» мораторій поширюється на вимоги щодо сплати неустойки
(пені, штрафу), суми завданих збитків, які боржник зобов'язаний
сплатити кредиторам за грошовими зобов'язаннями, а також на
вимоги щодо сплати пені та штрафних санкцій (штрафів) за пору­
шення податкового законодавства. Проте такі вимоги не підляга­
ють задоволенню в межах провадження у справі про банкрутство.

[п.2.7 Інформаційного листа від 19.03.2002 р. № 01-8/307 «Про де­які питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом»].

92. Мораторій не поширюється на задоволення вимог кре­
диторів арбітражним керуючим у процедурах санації, мирової
угоди та ліквідації.

[п.2.8 Інформаційного листа від 19.03.2002р. № 01-8/307 «Про де­які питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом»].

93. Згідно з частиною 5 статті 31 Закону України «Про віднов­
лення платоспроможності боржника або визнання його банкру­
том» вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого
для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними. Од­
нак цей припис Закону слід застосовувати у системному зв'язку
з іншими нормами Закону та суміжного законодавства України.

[п.З Інформаційного листа від 19.03.2002р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кре­диторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом»].

94. Відповідно до частини 1 статті 14 Закону України «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом» кредитори у місячний строк з дня опублікування

604

в офіційному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство подають в господарський суд пись­мові заяви про грошові вимоги до боржника, а також докумен­ти, що їх підтверджують. Цей строк є процесуальним і його може бути відновлено згідно з вимогами статті 53 ГПК. Тому припис частини 5 статті 31 Закону стосується вимог креди­торів, які не подали відповідної заяви або їх заяву про віднов­лення пропущеного процесуального строку відхилено.

[пЗ Інформаційного листа від 19.03.2002р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кре­диторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом»].

95. Включені до реєстру вимоги кредиторів слід вважати по­
гашеними лише за умови, якщо їх не задоволене за браком май­
на неплатоспроможного боржника, а останнього визнано бан­
крутом і ліквідовано за результатами ліквідаційного балансу на
підставі частини 2 статті 32 Закону України «Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

[п.З Інформаційного листа від 19.03.2002 р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кре­диторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом»].

96. Вимоги до боржника, які не підлягають задоволенню в ме­
жах провадження зі справи про банкрутство або не були заяв­
лені кредиторами або заявлені ними після закінчення встанов­
леного статтею 14 Закону України «Про відновлення платоспро­
можності боржника або визнання його банкрутом» місячного
строку, який не відновлено господарським судом у встановлено­
му порядку, можуть бути предметом позову. Позовне провад­
ження за цими вимогами може бути порушено господарським
судом за наявності підстав, передбачених ГПК. Позовне провад­
ження з таких справ не підлягає зупиненню на підставі статті 79
ГПК, але згідно з частиною 3 статті 12 Закону протягом дії мора­
торію у справі про банкрутство неплатоспроможного боржника
забороняється стягнення його майнових активів на підставі на­
казу господарського суду, виданого кредиторам цього боржника.

[п.4 Інформаційного листа від 19.03.2002 р. № 01-8/307 -«Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кре­диторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом»].

605

97. У разі подання кредитором одночасно заяви з грошовими
вимогами до боржника у справі про банкрутство і позову з цими
ж вимогами господарський суд, у провадженні якого перебуває
справа про банкрутство, має відкласти розгляд вимоги кредитора,
щодо якої є заперечення неплатоспроможного боржника і яку не
було включено розпорядником майна до реєстру вимог креди­
торів, до проведення попереднього засідання господарського суду.
Копія ухвали про відкладення розгляду вимоги кредитора повин­
на надсилатись до суду, у провадженні якого перебуває позов цьо­
го кредитора з вимогою до боржника. Якщо на дату попереднього
засідання відповідний спір за позовом кредитора не було виріше­
но судом у встановленому процесуальним законодавством поряд­
ку, господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про
банкрутство, розглядає вимогу кредитора по суті і виносить ухва­
лу за результатами розгляду у попередньому засіданні.

[п.4 Інформаційного листа від 19.03.2002 р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кре­диторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом»].

98. У разі припинення провадження зі справи про банкрутст­
во у зв'язку із затвердженням господарським судом мирової уго­
ди умови цієї угоди є обов'язковими лише для кредиторів, вимо­
ги яких було включено до реєстру вимог кредиторів. Кредитори,
вимоги яких не підлягають задоволенню у межах провадження
зі справ про банкрутство або не були заявлені згідно з вимогами
статті 14 Закону України «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом» або заявлені після
закінчення процесуального строку, встановленого цією статтею,
який не було відновлено господарським судом, можуть подати
позов із зазначеними вимогами у порядку, встановленому ГПК.

[п.5 Інформаційного листа від 19.03.2002р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кре­диторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом»].

99. Невиконання кредитором покладеного на нього
обов'язку щодо подання доказів обґрунтованості вимог до
боржника тягне за собою відмову у задоволенні цих вимог.

[п.1 Оглядового листа від 25.03.2002р. № 01-8/339 «Про деякі пи­тання практики розгляду справ про банкрутство»].

606

100. До реєстру вимог кредиторів може бути включено й
таку, що випливає із іншого, крім грошового, зобов'язання за
умови заявлення цієї вимоги у грошовому еквіваленті.

[п.2 Оглядового листа від 25.03.2002р. № 01-8/339 «Про деякі пи­тання практики розгляду справ про банкрутство»].

101. План санації боржника підлягає затвердженню госпо­
дарським судом лише у разі його відповідності вимогам зако­
ну щодо змісту, порядку схвалення і подання на затвердження
господарського суду.

[п.З Оглядового листа від 25.03.2002 р. № 01-8/339 «Про деякі пи­тання практики розгляду справ про банкрутство»].

102. Прийняття судом позовної заяви про визнання
недійсним договору, невиконання якого стало підставою для
звернення кредитора до суду із заявою про порушення справи
про банкрутство неплатоспроможного боржника, є підставою
для зупинення провадження у справі про банкрутство до
вирішення судом пов'язаної з нею справи.

[п.4 Оглядового листа від 25.03.2002 р. № 01-8/339 «Про деякі пи­тання практики розгляду справ про банкрутство»].

103. Списання податкових зобов'язань чи податкового
боргу на умовах мирової угоди обмежується терміном у три
роки з моменту їх виникнення до дня подання заяви про по­
рушення справи про банкрутство суб'єкта підприємницької
діяльності.

[п.5 Оглядового листа від 25.03.2002р. № 01-8/339 «Про деякі пи­тання практики розгляду справ про банкрутство»].

104. Положення статті 52 Закону України «Про відновлен­
ня платоспроможності боржника або визнання його банкру­
том» підлягають застосуванню у разі фактичного припинення
юридичною особою - боржником своєї діяльності за умови
відсутності боржника та неможливості визначення місцезна­
ходження його керівника.

[п.6 Оглядового листа від 25.03.2002р. № 01-8/339 «Про деякі пи­тання практики розгляду справ про банкрутство»].

105. Відсутність операцій на одному з рахунків не є безза­
перечним доказом відсутності підприємницької чи іншої
діяльності боржника.

[п. 7 Оглядового листа від 25.03.2002 р. № 01-8/339 «Про деякі пи­тання практики розгляду справ про банкрутство»].

607

106 Оскільки частка, яка належить банкруту в спільному
майні, підлягає виділенню І включенню до ліквідаційної маси,
з метою забезпечення грошових вимог кредиторів суд має пра­
во заборонити відповідним особам вчиняти певні дії щодо на­
званої частини майнових активів банкрута

[п 8 Оглядового листа від 25 03 2002 р № 01 8/339 «Про деякі пи тання практики розгляду справ про банкрутство»]

107 Відповідно до частини 1 статті 31 Закону України
«Про відновлення платоспроможності боржника або визнан­
ня його банкрутом» кошти, одержані від продажу майна бан­
крута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у по­
рядку, встановленому цією статтею У першу чергу задоволь­
няються а) вимоги, забезпечені заставою, б) виплата вихідної
допомоги звільненим працівникам банкрута, у тому числі
відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі, в) витрати,
пов'язані з провадженням у справі про банкрутство та робо­
тою ліквідаційної комісії

[п 11нформаційного листа від 17 04 2002р № 01-8/447 «Про де­які питання черговості задоволення вимог кредиторів у справах про банкрутство»]

108 Згідно з частиною 2 статті 26 Закону України «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом» майно банкрута, що є предметом застави, вклю­
чається до складу ліквідаційної маси, але використовується
виключно для першочергового задоволення вимог заставодер-
жателя Отже, кошти, одержані від продажу заставленого май­
на банкрута в межах ліквідаційної процедури, спрямовуються
у першу чергу І виключно на задоволення вимог кредиторів,
забезпечених заставою

[п 11нформаційного листа від 17 04 2002р № 01 8/447 «Про де­які питання черговості задоволення вимог кредиторів у справах про банкрутство»]

109 Відповідно до статті 24 Закону України «Про за­
ставу» у випадках, коли сума, виручена від продажу пред­
мета застави, недостатня для повного задоволення вимог
заставодержателя, останній має право, якщо Інше не пе­
редбачено законом чи договором, одержати суму, якої не
вистачає для задоволення його вимоги, з Іншого майна
боржника у порядку черговості, передбаченої законодав-

608

ством України Оскільки Законом України «Про віднов­лення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не передбачено право заставодержателя на першочергове задоволення його вимог з Іншого майна бан­крута за недостатності коштів, одержаних від продажу предмета застави, вимоги цього кредитора у частині, не за­безпеченій заставою, задовольняються в ліквідаційній процедурі у четверту чергу

[п 2 Інформаційного листа від 17 04 2002 р № 01-8/447 «Про де­які питання черговості задоволення вимог кредиторів у справах про банкрутство»]

110 Згідно зі статтею 25 Закону України «Про заставу», як­що у разі реалізації предмета застави виручена грошова сума пе­ревищує розмір забезпечених цією заставою вимог заставодер­жателя, різниця повертається заставодавцю У ліквідаційній процедурі ця різниця спрямовується на задоволення Інших ви­мог першої І наступних черг кредиторів згідно зі статтею 31 За­кону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»

[п 3 Інформаційного листа від 17 04 2002 р № 01-8/447 «Про де­які питання черговості задоволення вимог кредиторів у справах про банкрутство»]

111. У разі якщо усі майнові активи банкрута або їх більшу частку було передано в Іпотеку (стаття 38 Закону України «Про заставу») або Інший вид застави І після продажу майна банкрута виручених коштів не вистачає для задоволення Інших, крім заставодержателя, вимог першої черги, усі вимоги першої черги мають задовольнятись за правилами частини З статті 31 Закону України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом» У таких випад­ках за правилами про конкуренцію різних вимог першої черги мають задовольнятись вимоги, необхідні для проведення са­мої ліквідаційної процедури (витрати, пов'язані з проваджен­ням у справі про банкрутство) та надання мінімальних соціальних гарантій персоналу (вихідна допомога звільненим працівникам банкрута)

[п 4 Інформаційного листа від 17 04 2002 р № 01-8/447 «Про де які питання черговості задоволення вимог кредиторів у справах про банкрутство»]

3923W 609

112. Відповідно до пункту 14 статті 21 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнан­ня його банкрутом» розрахунки з кредиторами у процедурі са­нації проводяться боржником у порядку черговості, передба­ченому статтею 31 цього Закону відповідно до реєстру вимог кредиторів, починаючи з дня затвердження господарським су­дом звіту керуючого санацією. Отже, правила щодо задоволен­ня вимог заставодержателя у ліквідаційній процедурі діють і у процедурі санації.

[п.5 Інформаційного листа від 17.04.2002 р. № 01-8/447 «Про де­які питання черговості задоволення вимог кредиторів у справах про банкрутство»].

22. ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМИ АКТІВ

1. Арбітражний суд розглядає заяви про визнання
недійсними тільки обов'язкових для виконання рішень дер­
жавних та інших органів. Такими, зокрема, є рішення податко­
вої державної інспекції або органу по контролю за цінами про
стягнення в доход бюджету відповідних сум санкцій. Тому не
можуть оспорюватись в арбітражному суді акти ревізії чи до­
кументальної перевірки або дії службових осіб.

[Лист від 27.08.92р. № 01-8/979 «Прорезультати вивчення прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів дер­жавних та інших органів»]

2. Відповідно до пункту 5 статті 6 Закону України «Про
представника Президента України» представник Президента
України на відповідній території має право звертатися до суду
з позовом про визнання недійсними актів адміністрації
підприємств, організацій і установ, інших юридичних осіб, що
суперечать Конституції і законам України, указам Президента
України, іншим актам законодавства.

[Лист від 27.08.92р. № 01-8/979 «Прорезультати вивчення прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів дер­жавних та інших органів»].

3. Відповідно до Постанови Верховної Ради України від
14 лютого 1992 року «Про управління майном підприємств,
установ та організацій, що є у загальнодержавній власності»
повноваження по управлінню державним майном покладені
на Фонд державного майна України. Як орган, уповноваже­
ний здійснювати ці функції, Фонд державного майна Ук­
раїни вирішує питання створення, реорганізації та ліквідації
підприємств, що є у загальнодержавній власності, незалежно
від їх категорії. Виходячи з цього, листом від 2 липня 1992
року № 106/3-1776 Фонд державного майна України повідо­
мив Вищий арбітражний суд України про те, що
підприємства та установи, які були засновниками малих
підприємств, не мають права приймати рішення про їх
ліквідацію. Це питання знаходиться виключно в компетенції
Фонду державного майна України.

[Лист від 27.08.92р. № 01-8/979 «Прорезультати вивчення прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів дер­жавних та інших органів»].

4. Заявник може просити визнати недійсними лише ті ак­
ти державних та інших органів, які були прийняті після на­
дання підприємствам, організаціям, колгоспам, органам
місцевого самоврядування права звернення до арбітражного
суду з такими заявами.

[Лист від 27.08.92р. № 01-8/979 «Про результати вивчення прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів дер­жавних та Інших органів»].

5. Оскільки доведені галузевими міністерствами (відомст­
вами) до підприємства обсяги продукції, що поставляється за
державним контрактом або державним замовленням, не є
обов'язковими для підприємства-виконавця (крім моно­
поліста), у підприємства нема необхідності звертатися до
арбітражного суду з заявою про визнання цього акту міністер­
ства (відомства) повністю або частково недійсним.

[пЗ Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів по­ставки продукції (товарів) в 1993 році»].

6. Якщо у державній реєстрації підприємства відмовлено,
засновник підприємства (стаття 5 Закону України «Про
підприємства в Україні» та пункт 4 постанови Ради Міністрів
УРСР від 22 вересня 1990 р. № 278) відповідно до пункту З
статті 6 Закону України «Про підприємства в Україні» має
право звернутися до суду з позовною заявою про визнання
недійсним акта виконавчого комітету Ради народних депу­
татів чи місцевої державної адміністрації про відмову в
реєстрації підприємства.

[п.2 Роз'яснення від 15.06.93р. № 01-6/676 «Про деякі питання за­стосування статті 6 Закону України «Про підприємства в Україні»].

1. Ліквідоване підприємство має право звернутись до арбітражного суду із заявою про визнання недійсним акта про його ліквідацію до моменту виключення з державного реєстру.

[п.1 Листа від 06.06.94р. № 01-8/368 «Про деякі питання практи­ки вирішення господарських спорів»].

8. Чинне законодавство не передбачає розгляду в арбітраж­ному суді позовів трудових колективів про визнання недійсни­ми актів про ліквідацію або реорганізацію підприємства.

[п.7Листа від 06.06.94р. № 01-8/368 «Про деякі питання практи­ки вирішення господарських спорів»].

612

9. Статті 8 і 43 Закону надають підприємствам і ор­
ганізаціям право оскаржити рішення органів державної влади,
місцевого та регіонального самоврядування, санітарно-
епідеміологічної служби, якими порушено права цих
підприємств, установ, організацій з питань забезпечення
санітарного та епідемічного благополуччя відповідному Голо­
вному державному санітарному лікарю (а рішення Головного
державного санітарного лікаря України - до Кабінету
Міністрів України) або до суду. При цьому Закон не передба­
чає обов'язку підприємств, установ, організацій перш ніж
звертатися до суду із заявами про визнання недійсними таких
рішень оскаржувати ці рішення Головному державному
санітарному лікарю (до Кабінету Міністрів України).

[Лист від 19.07.94 р. № 01-8/462 «Про Закон України «Про забез­печення санітарного та епідемічного благополуччя населення»].

10. Стаття 13 Закону України «Про державну контрольно-
ревізійну службу в Україні» регулює питання оскарження дій
службових осіб державної контрольно-ревізійної служби, а не
рішень органів цієї служби щодо застосування прав, наданих
їм пунктами 8 та 10 статті 10 цього Закону. Тому юридична
особа вправі звернутись до арбітражного суду із заявою про
визнання недійсним рішення органу контрольно-ревізійної
служби без додержання вимог статті 13 Закону України «Про
державну контрольно-ревізійну службу в Україні».

[п.5Листа від 27.04.95р. № 01-8/281 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

11. Чинне законодавство не передбачає винятків щодо по­
ширення позовної давності на вимоги про визнання недійсни­
ми актів державних органів. Тому до позовів про визнання
недійсними актів державних податкових інспекцій слід засто­
совувати загальний строк позовної давності, тобто три роки.

[п.9 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів»].

12. Заінтересовані релігійні організації звертаються до
арбітражного суду з вимогою про визнання недійсними
рішень про повернення або передачу культових будівель і май­
на іншим релігійним організаціям з позицій власника або во­
лодільця, права яких оспорюються. Можливість подання тако-

613

го позову виникла лише після введення в дію Закону України «Про власність» (стаття 57). Зазначений Закон було введено в дію з 15 квітня 1991 року, а Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» - з 6 червня 1991 року. Тому всі релігійні організації, що отримали статус юридичної особи, відповідно до норм останнього Закону мали право звертатись до арбіт­ражного суду із зазначеними позовами у встановленому зако­нодавством порядку.

[п.9.6 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

13. До позовів про визнання недійсними відповідних
рішень рад слід застосувати загальний строк позовної дав­
ності, який відповідно до статті 71 Цивільного кодексу Ук­
раїни становить три роки.

[п. 1 Листа від 10.06.96р. № 01-8/207 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

14. Пунктом 2 статті 22 Закону України «Про приватизацію
невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»
встановлено місячний строк для подання заяв про визнання
недійсними угод, укладених на аукціоні, конкурсі. Що ж до за­
яви про визнання недійсним рішення органу приватизації про
затвердження протоколу конкурсної комісії, то строк подання
її названою статтею не обмежується.

[п.4.1 Листа від 10.06.96 р. № 01-8/207 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

15. Рішення відповідного органу виконавчої влади про
реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності з місцезнахо­
дженням за межами підвідомчої цьому органові території мо­
же бути за позовом іншого суб'єкта підприємницької діяль­
ності або прокурора визнане недійсним як таке, що прийнято
з перевищенням компетенції.

[п.4 Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

16. Якщо у державній реєстрації суб'єкта підприємницької
діяльності відмовлено за наявності усіх необхідних для цього

614

документів у встановлений строк (не більше п'яти робочих днів), засновник суб'єкта підприємницької діяльності, який є юридичною особою, вправі відповідно до частини двадцять другої статті 8 Закону України «Про підприємництво» зверну­тися до арбітражного суду з заявою про визнання недійсним акта відповідного органу про відмову в реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

[п.4 Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

17. У разі прийняття рішень про реорганізацію або
ліквідацію підприємства державними чи іншими органами, які
не є власниками майна або не мають від них відповідних повно­
важень, такі рішення за позовами самих підприємств або одно­
го чи кількох їх засновників повинні визнаватись недійсними

[п.9 Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

18. Порядок і умови реорганізації об'єднань, створених
підприємствами на добровільних засадах згідно зі статтею З
Закону України «Про підприємства в Україні», визначаються
установчими документами про створення об'єднань. Тому
рішення державних органів, уповноважених управляти дер­
жавним майном, про реорганізацію чи ліквідацію таких
об'єднань повинні визначатися недійсними як такі, що прий­
няті з перевищенням повноважень і не відповідають чинному
законодавству.

[п.11 Роз'яснення від 12.09.96_Р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

19. Підставами для визнання недійсними рішень про ство­
рення підприємств чи їх установчих документів можуть бути,
зокрема, вчинені при оформленні цих документів порушення
чинного законодавства, які позбавляють їх юридичної сили;
невідповідність фактичним обставинам вміщених в установ­
чих документах відомостей щодо виду підприємства та форми
власності, на якій воно засновано.

[п.17 Роз'яснення від 12.09.96р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

615

20. За відсутності згоди Антимонопольного комітету Ук­
раїни чи його органу на створення, реорганізацію чи
ліквідацію суб'єкта підприємницької діяльності відповідно до
Положення про контроль за економічною концентрацією, за­
твердженого розпорядженням Антимонопольного комітету
України від 25.05.98 р. № 134-р (у редакції розпорядження Ан­
тимонопольного комітету України від 18.02.2000 р. № 31-р),
акт державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності
або рішення про його реорганізацію чи ліквідацію повинне
визнаватися недійсним.

[п.19 Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

21. У разі незгоди підприємства з рішенням про його реор­
ганізацію чи ліквідацію воно має право звернутися до арбітраж­
ного суду з заявою про визнання такого рішення недійсним та­
кож до моменту виключення його з державного реєстру.

[п.21 Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

22. Притягнення до відповідальності, передбаченої статтею
14 Закону України «Про ціни і ціноутворення», не ставиться у
залежність від того, чи був чинним нормативний акт на мо­
мент виявлення порушення його норм. Отже, у разі виявлення
порушення вимог нормативного акта, який втратив чинність
на момент перевірки, але був чинним у період, який перевіряв­
ся, органи державного контролю за цінами можуть застосува­
ти передбачені згаданим Законом санкції на загальних підста­
вах, якщо інше не буде передбачено законом.

[Лист від 04.07.97 р. № 01-8/233 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними рішень органів державного контролю за цінами»].

23. Рішення відповідного органу виконавчої влади про
реєстрацію благодійної організації з місцезнаходженням за
межами підвідомчої цьому органові території може бути виз­
нане недійсним як таке, що прийняте з перевищенням компе­
тенції відповідного органу. Назване рішення може бути визна­
не недійсним також за позовом реєструючого органу в разі
встановлення ним факту фальсифікації установчих доку-

616

ментів (частина десята статті 8 Закону України «Про бла­годійництво та благодійні організації»).

[Лист від 14.01.98 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»].

24. На поточні рахунки із спеціальним режимом викорис­
тання не може бути звернено стягнення за зобов'язаннями
учасників оптового ринку електричної енергії, і операції на
цих рахунках не підлягають призупиненню (частини шоста і
сьома статті 15-1 Закону). Акти органів державної виконавчої
влади, які порушують зазначені приписи Закону, повинні виз­
наватися недійсними незалежно від того, чи відповідають такі
акти вимогам інших норм чинного законодавства.

[Лист від 25.02.98р. № 01-8/73 Про Закон України «Про електро­енергетику»].

25. Рішення відповідного органу про реєстрацію торгово-
промислової палати з місцезнаходженням за межами підвідо­
мчої цьому органові території може бути визнане недійсним
як таке, що прийняте з перевищенням компетенції відповідно­
го органу. Назване рішення може бути визнане недійсним та­
кож за позовом органу, що здійснює державну реєстрацію, чи
заінтересованої юридичної особи в разі наявності раніше за­
реєстрованої торгово-промислової палати у межах однієї
адміністративно-територіальної одиниці (стаття 5 Закону Ук­
раїни «Про торгово-промислові палати в Україні»).

[Лист від 05.03.98р. № 01-8/80 «Про Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»].

26. Сама лише відсутність у складеному державним подат­
ковим органом акті перевірки посилання на законодавчі акти,
вимоги яких порушено господарюючим суб'єктом, а так само
недодержання 10-денного терміну прийняття рішення про за­
стосування та стягнення фінансових санкцій не є підставою
для визнання відповідного рішення державного податкового
органу недійсним.

[п. 1.1 Листа 10.03.98 р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

27. Списання коштів з рахунку підприємства на погашення
недоїмки і стягнення фінансових санкцій у всіх випадках має
здійснюватися на підставі рішення органу державної податко-

617

вої служби, підписаного керівником цього органу або його за­ступником. Інкасове доручення (розпорядження), яке скла­дається відповідно до статті 6 Декрету Кабінету Міністрів Ук­раїни «Про стягнення не внесених у строк податків і неподат­кових платежів», не може вважатись рішенням податкового органу, оскільки є розрахунковим документом.

[Роз'яснення від 19.03.98р. № 02-5/98 «Про деякі питання, що ви­никають у вирішенні спорів, пов 'язаних з визнанням недійсними рішень органів державної податкової служби та зворотним стягненням спи­саних ними у безспірному порядку сум»].

28. Перевищення державним органом наданих йому повно­
важень щодо розпорядження державною власністю є підста­
вою для визнання відповідного акта такого органу недійсним.

[п.5 Листа від 14.10.98 р. № 01-8/393 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

29. Актом у розумінні статті 12 Арбітражного процесуально­
го кодексу України є офіційний письмовий документ, який по­
роджує правові наслідки, зокрема, певні обов'язки і заборони.

[п. 1.1 Листа від 24.09.99 р. № 01-8/451 «Про деякі питання прак­тики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законо­давства»].

30. Акт державного чи іншого органу - це юридична форма
рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ,
який породжує певні правові наслідки, спрямований на регу­
лювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий
характер для суб'єктів цих відносин.

[п.1 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

31. Залежно від компетенції органу, який прийняв такий
документ, і характеру та обсягу відносин, що врегульовано
ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нор­
мативного характеру, тобто індивідуальні. Нормативний акт -
це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у
межах його компетенції офіційний письмовий документ, який
встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загаль­
ний чи локальний характер та застосовується неодноразово.
Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних

618

актів), то вони породжують права і обов'язки тільки у того суб'єкта (чи визначеного ними певного кола суб'єктів), якому вони адресовані.

[п.1 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи Інших органів»].

32. Форми, найменування і порядок прийняття актів дер­
жавними чи іншими органами залежать від місця даного орга­
ну в системі відповідних органів та його компетенції і регла­
ментуються Конституцією України, відповідними законами
України та положенням (статутом) про такий орган.

[п. 1 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

33. Підставами для визнання акта недійсним є
невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або
визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.
Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також пору­
шення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоро-
нюваних законом інтересів підприємства чи організації - по­
зивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту
такого порушення не встановлено, у господарського суду не­
має правових підстав для задоволення позову.

[п.2 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

34. Недодержання вимог правових норм, які регулюють по­
рядок прийняття акта, у тому числі стосовно його форми,
строків прийняття тощо, може бути підставою для визнання
такого акта недійсним лише у тому разі, коли відповідне пору­
шення спричинило прийняття неправильного акта. Якщо ж
акт в цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства
і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є
вірним по суті, то окремі порушення встановленої процедури
прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його
недійсним, якщо інше не передбачено законодавством.

[п.2 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

619

35. Господарським судам слід мати на увазі, що Кодекс Ук­
раїни про адміністративні правопорушення визначає суб'єктом
відповідальності за вчинення адміністративного правопору­
шення лише фізичну особу (у тому числі службову), а не юри­
дичну особу (підприємство, установу, організацію). Тому
відсутні правові підстави для застосування статті 38 названого
Кодексу до правовідносин, які виникають у зв'язку з притяг­
нення державними органами підприємств, установ і ор­
ганізацій до встановленої законодавством відповідальності за
вчинення протиправних дій, у тому числі за порушення вста­
новлених правил здійснення підприємницької діяльності.

[п.2 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

36. Відповідно до Указу Президента України від 03.10.92 р.
«Про державну реєстрацію нормативно-правових актів
міністерств та інших органів виконавчої влади» з 01.01.93 р.
зазначені нормативно-правові акти підлягають обов'язковій
державній реєстрації у Міністерстві юстиції України чи у його
відповідних органах. Господарським судам слід виходити з то­
го, що така реєстрація не є незаперечним доказом
відповідності даного акта чинному законодавству України. То­
му на підставі статті 4 Господарського процесуального кодексу
України господарські суди не повинні застосовувати акти, які
не відповідають законодавству України, хоча б вони і були за­
реєстровані в установленому порядку.

[п.З Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

37. Чинним законодавством України не передбачено ви­
нятків щодо застосування позовної давності до вимог про виз­
нання актів недійсними як форми захисту цивільних прав. Тому
до таких позовів застосовується загальний строк позовної дав­
ності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу України.

[п.4 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

38. У випадках коли державний чи інший орган, акт якого
оспорюється, ліквідовано в установленому порядку, відповіда-

620

чем у справі може бути орган, до компетенції якого віднесено виконання функцій ліквідованого органу.

[п.4 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

39. Господарські суди повинні враховувати, що відповідно
до частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція
судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у
державі. Тому у випадках коли чинним законодавством Ук­
раїни передбачено право суб'єкта підприємницької діяльності
чи іншої юридичної особи оскаржити акт державного чи іншо­
го органу, їх посадових осіб за підпорядкованістю,
підприємство, установа, організація вправі на власний розсуд
вирішувати питання про оскарження актів таких органів за
підпорядкованістю чи про звернення до господарського суду з
заявою про визнання акта недійсним.

[п.5 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

40. Господарські суди розглядають на загальних підста­
вах справи у спорах про визнання недійсними актів, прий­
нятих (виданих) іншими, крім державних, органами, у тому
числі актів органів господарських товариств, громадських
організацій тощо, які відповідно до закону чи установчих
документів мають обов'язковий характер. Оскільки
відповідний орган не є юридичною особою, стороною у
спорі може бути підприємство чи організація, яка здійснює
свої права і бере на себе обов'язки через цей орган (напри­
клад, відповідачем у спорі про визнання недійсним рішення
загальних зборів чи виборного органу підприємства має бу­
ти це підприємство).

[п.6.2.4 Роз'яснення від 26.01.2000р. № 02-5/35 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

41. Згідно з частиною п'ятою статті 15 Закону України
«Про підприємництво» не допускається прийняття державни­
ми органами актів, які визначають привілейоване становище
суб'єкта підприємницької діяльності однієї форми власності
щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм влас-

621

ності. У разі прийняття державним органом такого рішення господарський суд повинен відмовити у задоволенні вимог, що грунтуються на цьому акті, посилаючись на частину другу статті 4 ГПК.

[п.7 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

42. Якщо у зв'язку з внесенням змін до чинного законо­
давства оспорюваний акт перестав відповідати новим ви­
могам, його може бути визнано недійсним з моменту на­
брання чинності законодавчим актом, тобто лише на май­
бутнє. У випадку визнання акта недійсним з моменту його
прийняття особи, які на виконання такого акта здійснили
певні дії (наприклад, передали майно, перерахували кошти
та ін.), вправі звернутись з вимогою про відновлення
первісного стану, якщо її не заявлено разом з вимогою про
визнання акта недійсним.

[п.8 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

43. У разі якщо в результаті виконання приписів акта
підприємством чи організацією їм завдано шкоди, вони
вправі звернутися з вимогою про її відшкодування цієї
шкоди на загальних підставах, визначених главою 40
Цивільного кодексу України, статтею 27 Закону України
«Про підприємства в Україні» та іншими законодавчими
актами. Таку вимогу може бути об'єднано з вимогою про
вигнання акта недійсним.

[п.9 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

44. Лист регіонального відділення Фонду до районної дер­
жавної адміністрації з пропозицією утримання від державної
реєстрації не є актом державного органу, оскільки має реко­
мендаційний характер.

[п.2 Листа від 28.04.2000р. № 01-8/188 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів за участю Фонду державного майна України (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

622

45. Акт державного органу може бути визнано недійсним
лише у разі його невідповідності вимогам чинного законо­
давства та/або визначеній законом компетенції органу, який
видав цей акт.

[пЛ Листа від 24.07.2001 р. № 01-8/824 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів дер­жавних та інших органів»].

46. Акт державного органу, який порушує права підприємства
щодо управління належним йому (закріпленим за ним) майном,
визнається недійсним.

[п.2 Листа від 24.07.2001 р. № 01-8/824 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів дер­жавних та інших органів»].

47. Спір про визнання недійсним акта документальної пе­
ревірки, який не має обов'язкового характеру, не підлягає роз­
гляду в арбітражному суді.

[пЗ Листа від 24.07.2001 р. № 01-8/824 «Про деякі питання прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів дер­жавних та інших органів»].

23. ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ

1. Відповідно до статті 366 Цивільного кодексу України та статті 167 Статуту автомобільного транспорту для позовів вантажовідправників і вантажоодержувачів до автотранспорт­ного підприємства, що випливають зі Статуту, встановлений двомісячний строк позовної давності. Перебіг цього строку по­чинається з дня одержання відповіді на претензію або з дня закінчення строку, встановленого для відповіді, тобто трьох місяців при перевезеннях в автомобільному сполученні, шести місяців у прямому змішаному сполученні і 45 днів по пре­тензіях про сплату штрафів (стаття 365 Цивільного кодексу України та стаття 166 Статуту).

[п.2.1. Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

1. Для позовів автотранспортних підприємств до ванта­жовідправника (вантажоодержувача), що випливають із Ста­туту, статтею 366 Цивільного кодексу України та статтею 168 Статуту встановлений шестимісячний строк позовної дав­ності. Цей строк обчислюється з дня настання події, що стала підставою пред'явлення позову.

[п.2.2. Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

3. Для позовів про стягнення штрафу за непред'явлення
вантажу у передбаченому договором (разовим замовленням)
обсязі перебіг строку позовної давності починається з дня
закінчення строку, встановленого для звірення записів в
обліковому документі по виконанню договору або разового за­
мовлення (параграф 23 додатка 2 до розділу 1 Правил).

[п.2.2. Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

4. Арбітражний суд має право поновити строк позовної
давності, якщо визнає поважною причину його пропуску (ч. 2
статті 80 Цивільного кодексу України).

[п.2.3. Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів ав­томобільним транспортом»].

624

5. Оскільки чинне законодавство, зокрема, стаття 83
Цивільного кодексу України, не передбачає виключення щодо
поширення позовної давності на вимоги про визнання
недійсними актів державних та інших органів, то до цих по­
зовів слід застосовувати загальний строк позовної давності,
встановлений статтею 71 Цивільного кодексу України.

[Лист від 27.08.92р. № 01-8/979 -«Про результати вивчення прак­тики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів дер­жавних та інших органів»].

6. Згідно зі статтею 76 Цивільного кодексу України перебіг
строку позовної давності починається з дня виникнення права
на позов, тобто з дня, коли особа дізналась або повинна була
дізнатися про порушення свого права. Таким чином, перебіг
строку позовної давності для стягнення штрафу за прострочку
повернення засобів упаковки починається з наступного дня
періоду, за який стягується штраф. Оскільки зобов'язання що­
до повернення засобів упаковки вважається виконаним належ­
ним чином, якщо вони будуть здані перевізнику в останній
день строку повернення, при обчисленні перебігу строку по­
зовної давності необхідно враховувати строк доставки вантажу.

[п.7 Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаков­ки і повторним використанням дерев'яної і картонної тари та папе­рових мішків»].

1. Відповідно до пункту 12 Правил повторного використан­ня дерев'яної, картонної тари та паперових мішків перевірку руху тари і мішків у тароздавачів здійснює представник тарно­го підприємства з урахуванням залишків їх на початок пе­ревірки. За результатами перевірки складається акт. Тарозда-вачам надається пільговий строк - 5 днів для здачі тари і якщо протягом цього строку тароздавач здасть тару, штраф з нього не стягується (пункт 45 Правил). Перебіг шестимісячного строку позовної давності для стягнення штрафу починається з дати складання акта з доданням п'яти днів, наданих тароздава-чу для здачі тари.

[п.7 Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаков­ки і повторним використанням дерев'яної і картонної тари та папе­рових мішків»].

402-304 625

8. Загальний строк позовної давності, встановлений стат­
тею 71 Цивільного кодексу України у редакції Закону України
від 11 липня 1995 року «Про внесення змін до статті 71
Цивільного кодексу України», застосовується з 27 липня 1995
року за позовами усіх осіб, право яких порушено, тобто як
фізичних, так і юридичних.

[п. 1 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання за­стосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

9. Загальний строк позовної давності у три роки слід засто­
совувати до позовів, у яких до 27 липня 1995 року не закінчив­
ся раніше встановлений загальний строк позовної давності в
один рік. Якщо до набрання чинності згаданим Законом загаль­
ний строк позовної давності в один рік закінчився, у госпо­
дарського суду відсутні правові підстави для застосування
після 27 липня 1995 року до таких позовів загального строку по­
зовної давності у три роки. Виняток становлять позови,
пов'язані з вимогою власника про повернення свого майна з чу­
жого незаконного володіння (віндикацію), оскільки щодо таких
вимог статтею 50 Закону України «Про власність», введеного в
дію з 15 квітня 1991 року, було встановлено трирічну позовну
давність. Це положення щодо захисту права власності поши­
рюється також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє
майном на праві повного господарського відання, оперативного
управління або іншій підставі, передбаченій законом чи догово­
ром (пункт 5 статті 48 Закону України «Про власність»).

[п.1 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання за­стосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

10. Що ж до правомірного володіння майном (добро­
совісний набувач), то до позовів власника про витребування
майна від такого набувача застосовуються правила статті 71
Цивільного кодексу України. При цьому володіння майном вва­
жається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом,
господарським або третейським судом (стаття 49 Закону Ук­
раїни «Про власність»). Отже, господарський суд вирішує пи­
тання про застосування статті 71 Цивільного кодексу України
або статті 50 Закону України «Про власність» у залежності від
визнання володіння майном правомірним або неправомірним.

[п.1 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання за­стосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

626

11. Об'єктом віндикаційного позову може бути тільки
індивідуально визначене майно, а не майно, яке визначається
за родовими ознаками. Оскільки грошові суми визначаються
за родовими ознаками, позови про повернення грошових сум з
чужого незаконного володіння, наприклад, безпідставно стяг­
нутих у безспірному порядку, не є віндикаційними і до них за­
стосовуються правила статті 71 Цивільного кодексу України.

[п. 1 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання за­стосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

12. Відповідно до Закону України «Про захист прав спожи­
вачів» продавець зобов'язаний за вибором покупця, якому продано
товар неналежної якості, виявленої у межах гарантійного строку, за­
безпечити заміну аналогічним товаром належної якості, або
відповідне зниження його купівельної ціни, або безплатне усунен­
ня недоліків товару чи відшкодування витрат покупця на їх виправ­
лення, або у разі розірвання договору відшкодувати збитки, яких
він зазнав. Якщо на вимогу покупця торговельне підприємство (ор­
ганізація) здійснило відповідне зниження купівельної ціни товару,
або безплатне усунення недоліків чи відшкодування затрат покуп­
ця на їх виправлення, або повернуло покупцеві вартість товару, пе­
ребіг шестимісячного строку давності за позовом торговельного
підприємства (організації) до підприємства-виготовлювача про
відшкодування завданих цим збитків і сплати відповідної суми
штрафу починається з дня вчинення зазначених дій.

[п.2 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання за­стосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

13. За наявності товару вимога покупця про його заміну
підлягає негайному задоволенню, а у разі, коли виникає не­
обхідність перевірки якості, - протягом 14 днів за домовленістю
сторін. За відсутності товару вимога покупця про заміну підлягає
задоволенню у двомісячний строк з моменту відповідної заяви. У
цьому випадку перебіг строку позовної давності за позовом тор­
говельного підприємства (організації), пов'язаним з повернен­
ням покупцем-громадянином товарів неналежної якості, що
стверджене відповідним висновком (актом) експертизи, почи­
нається з дня задоволення у встановлений строк торговельним
підприємством (організацією) вимоги покупця-громадянина.

[п.2 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання за­стосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

40-2-304

627

14. Якщо господарський суд поновив строк позовної дав­
ності, сума неустойки (штрафу, пені) підлягає стягненню на
користь позивача, а не в доход бюджету. Згідно з статтею 80
Цивільного кодексу України, якщо арбітражний суд визнає
поважною причину пропуску строку позовної давності, пору­
шене право підлягає захистові. Отже у разі поновлення стро­
ку позовної давності відповідна сума основної заборгова­
ності і неустойки (штрафу, пені) підлягає стягненню на ко­
ристь позивача, а не оберненню в доход бюджету тільки на
тій підставі, що позивач звернувся з позовом після закінчен­
ня строку позовної давності.

[пЗ Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання за­стосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

15. Відповідно до статті 258 Цивільного кодексу України
строк договору майнового найму визначається за погодженням
сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством.
Згідно зі статтею 76 Цивільного кодексу України перебіг строку
позовної давності починається з дня виникнення права на позов,
тобто з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про
порушення свого права. Отже, перебіг строку позовної давності
щодо вимоги наймодавця про повернення устаткування, переда­
ного за договором майнового найму, починається після закінчен­
ня строку, обумовленого договором. Відповідно до статті 259
Цивільного кодексу України, коли договір майнового найму ук­
ладено без зазначення строку, він вважається укладеним на не-
визначений строк і кожна із сторін вправі відмовитися від дого­
вору в будь-який час, попередивши про це у письмовій формі
другу сторону за три місяці. Таким чином, якщо договір майно­
вого найму укладено без зазначення строку, перебіг строку по­
зовної давності слід обчислювати після закінчення строку, вказа­
ного в письмовому попередженні наймодавця, але не менше
трьох місяців з моменту направлення попередження.

[п.4 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання за­стосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

16. Якщо за договором постачальник (виготовлювач) відван­
тажує продукцію вузлами, зобов'язання вважається виконаним
належним чином після відвантаження останнього виробу
(складової частини комплекту) в обумовлений договором
строк. Оскільки у випадку порушення цього зобов'язання у по-

628

купця (одержувача) нема необхідності складати акт про неком­плектність продукції, строк позовної давності за позовом, що випливає з факту поставки некомплектної продукції, слід об­числювати з дня закінчення строку поставки останнього вузла (складової частини комплекту) з урахуванням строку доставки. [п.5 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання за­стосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

17. Коли ж продукцію поставляють (відвантажують) вузлами,
однак по одній з відправок встановлено недостачу вузла або якої-
небудь його частини, строк позовної давності необхідно обчислю­
вати не з моменту складання акта про недостачу цього вузла (скла­
дової частини), тобто по проміжній відправці, а з дня складання ак­
та про некомплектність продукції після закінчення відвантаження.

[п.5 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання за­стосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

18. Перебіг строку позовної давності зупиняється тільки за об­
ставин, наведених у статті 78 Цивільного кодексу України.
Відповідно до статті 78 Цивільного кодексу України у відносинах
між підприємствами і організаціями перебіг строку позовної дав­
ності зупиняється, якщо пред'явленню позову перешкоджала
надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (непереборна си­
ла), а також у зв'язку з встановленою законодавством України
відстрочкою виконання зобов'язань (мораторій). Таким чином,
інші обставини, наприклад, проведення розслідування за фактом
зіткнення двох джерел підвищеної небезпеки, не зупиняють пе­
ребігу строку позовної давності. У даному разі, виходячи зі статті
76 Цивільного кодексу України, перебіг строку позовної давності
починається не з дати винесення постанови слідчих органів за
фактом автоаварії або вироку суду, а з дати завдання збитків. При
цьому слід мати на увазі, що час, необхідний для встановлення
остаточної суми збитків, не впливає на вирішення питання про
початковий момент перебігу строку позовної давності.

[п.6 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання за­стосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

19. У позовах, що виникають з розрахунків за повернену тару,
від оплати якої постачальник відмовився у зв'язку з її недобро­
якісністю, застосовується загальний строк позовної давності.
Згідно зі статтею 249 Цивільного кодексу України шестимісяч­
ний строк позовної давності застосовується у позовах, що вин-

629

ливають з поставки продукції неналежної якості, тобто тоді, ко­ли продукцію відвантажено на виконання договору поставки.

[п.7 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання за­стосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

20. Якщо покупець продукції звернувся до постачальника з
позовом про стягнення вартості повернутої тари (повністю
або частково недоплаченої суми), ці вимоги не випливають з
відносин по поставках тари і тому до них слід застосовувати
загальний строк позовної давності.

[п.7 Роз'яснення від 16.04.93 р. № 01-6/438 •«Про деякі питання за­стосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

21. Визнання боргу не перериває перебігу строків позовної
давності. За загальним правилом статті 79 Цивільного кодек­
су України перебіг строку позовної давності переривається
пред'явленням позову у встановленому порядку. Тільки у спо­
рах, в яких однією або обома сторонами є громадяни, перебіг
строку позовної давності переривається також вчиненням зо­
бов'язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу. Отже,
щодо позовів юридичних осіб вчинення зобов'язаною сторо­
ною (боржником) дій, що свідчать про визнання боргу, не пе­
рериває перебігу строків позовної давності.

[п.8 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання за­стосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

22. Відповідно до Положень про поставки продукції і то­
варів виготовлювачу (постачальнику) і покупцю (одержува­
чу) надане право погодити строк усунення виявлених в про­
дукції дефектів, про що вони укладають угоду. По суті така
угода означає визнання виготовлювачем (постачальником)
факту поставки неякісної продукції. Однак укладена угода не
перериває перебігу строку позовної давності, початок перебігу
якого відповідно до статті 249 Цивільного кодексу України по­
чинається з дня встановлення покупцем (одержувачем) у на­
лежному порядку недоліків поставленої йому продукції.

[п.8 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання за­стосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

23. Згідно зі статтею 79 Цивільного кодексу України пе­
ребіг строку позовної давності переривається пред'явленням
позову у встановленому порядку. У випадках непідсудності
справи даному арбітражному суду або зміни підсудності спра-

630

ви у процесі її розгляду господарський суд повинен надіслати позовні матеріали за встановленою підсудністю (стаття 17 ГПК). За цих обставин перебіг строку позовної давності пере­ривається поданням позову до господарського суду, який над­силає позовні матеріали за встановленою підсудністю.

[п.10 Роз'яснення від 16.04.93 р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»]

24. Якщо відповідно до чинного законодавства або за дого­
вором неустойка (штраф, пеня) підлягає стягненню за кожний
день прострочки виконання зобов'язання, строк позовної дав­
ності необхідно обчислювати щодо кожного дня окремо.

[п.11 Роз'яснення від 16.04.93 р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

25. Деякі нормативні акти передбачають майнову
відповідальність боржника у вигляді неустойки в твердій сумі або
пені за кожний день порушення зобов'язання. Наприклад, така
відповідальність встановлена пунктом 36 Правил про договори
підряду на капітальне будівництво. Ці санкції стягують до повно­
го виконання зобов'язання. За цих обставин строк позовної дав­
ності слід обчислювати щодо кожного дня прострочки виконання
зобов'язання за попередні шість місяців з дня подання позову.

[п.11 Роз'яснення від 16.04.93 р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

26. Якщо після задоволення позову зобов'язання не буде ви­
конане, позивач має право знову звернутись до арбітражного
суду з позовом про стягнення санкцій за наступні шість місяців.

[п.11 Роз'яснення від 16.04.93 р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

27. До позовів, пов'язаних з погіршенням якості продукції і
товарів при їх поверненні постачальнику (виготовлювачу) за­
стосовується загальний строк позовної давності. В практиці
вирішення господарських спорів мають місце випадки, коли по­
купець (одержувач), повертаючи з різних підстав постачальнику
(виготовлювачу) продукцію і товари, погіршив їх якість. У зв'яз­
ку з цим постає питання про строк позовної давності в позовах
поставщиків до покупця про стягнення збитків, заподіяних
погіршенням якості продукції (товарів). Згідно з статтею 72
Цивільного кодексу України скорочений строк позовної дав­
ності застосовується до вимог, які випливають з поставки про-

631

дукцп неналежної якості, тобто у випадках встановлення нена­лежної якості продукції, відвантаженої на виконання договору поставки постачальником (виготовлювачем) Оскільки поку­пець (одержувач), повертаючи проду кцію^не виступає як поста­чальник (виготовлювач), то його відповідальність за погіршення якості продукції регулюється загальними нормами цивільного законодавства, І у цьому разі застосовується строк позовної дав­ності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу України

[п 12 Роз'яснення від 160493р № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»]

28 До позовів про визнання недійсними актів державних чи
Інших органів застосовується загальний строк позовної давності
Акти державних та Інших органів зачіпають майнові І пов'язані з
ними особисті немайнові права та охоронювані законом Інтере­
си юридичних осіб У зв'язку з тим, що законодавство розглядає
визнання недійсними актів державних та Інших органів, що не
відповідають чинному законодавству, як засіб захисту цивільних
прав, до позовних заяв юридичних осіб про визнання недійсни­
ми таких актів застосовуються строки позовної давності, перед­
бачені статтею 71 Цивільного кодексу України

[п 13 Роз'яснення від 160493р № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»]

29 Правовідносини, які виникають у зв'язку Із застосуван­
ням державними органами щодо підприємств, установ, ор­
ганізацій встановленої законодавством відповідальності за
вчинення протиправних дій, у тому числі за порушення вста­
новлених правил здійснення підприємницької діяльності, не є
цивільно-правовими Тому відсутні правові підстави для за­
стосування до відповідних правовідносин строків позовної
давності, передбачених Цивільним кодексом України

[п 14 Роз'яснення від 16 04 93 р № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»]

30 Позовна давність застосовується арбітражним судом не­
залежно від заяви сторін (ст 75 Цивільного кодексу України)

[пЗ Листа від 170693 р № 01 8/683 «Про окремі недоліки у вирішенні господарських спорів»]

31 ^ Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України
зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належ­
ним чином Виходячи з цього, пеня, встановлена чинним зако-

632

нодавством або договором, підлягає сплаті за весь період часу, протягом якого не виконано грошове зобов'язання з урахуван­ням 6-мІсячного строку позовної давності

[п 5 Роз'яснення від 29 04 94 р № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»]

32 Відповідно до статей 72 та 249 Цивільного кодексу Ук­
раїни скорочений строк позовної давності у шість місяців засто­
совується, зокрема, до позовів, що випливають з поставки про­
дукції неналежної якості Початок перебігу цього строку позов­
ної давності починається з дня встановлення покупцем у належ­
ному порядку недоліків поставленої йому продукції Отже, ви­
ходячи зі змісту чинного законодавства України, шестимісячний
строк позовної давності встановлений для позовів покупців
(одержувачів) про стягнення з поставщиків (виготовлювачів)
зайво сплачених сум у зв'язку з неналежною якістю поставленої
продукції, завданих цим збитків та відповідних сум штрафу

[Роз'яснення від 20 0794 р № 02-5/468 «Про строк позовної дав­ності за позовом поставщиків (виготовлювачів) про стягнення вар тості поставленої продукції, від сплати якої покупець (одержувач) повністю або частково відмовився за мотивом п неналежної якості»]

33 Що ж до позовів поставщиків (виготовлювачів) до покупців
(одержувачів) про стягнення вартості продукції, від оплати якої ос­
танні відмовились за мотивом її неналежної якості, то до таких
спорів слід застосувати загальний строк позовної давності, оскільки
ці вимоги пов'язані з розрахунками за поставлену продукцію

[Роз'яснення від 20 07 94 р № 02-5/468 «Про строк позовної дав ності за позовом поставщиків (виготовлювачів) про стягнення вар­тості поставленої продукції, від сплати якої покупець (одержувач) повністю або частково відмовився за мотивом її неналежної якості»]

34 Оскільки проценти за наданий кредит, у тому числі у
підвищеному розмірі, за своїм характером є платою, а не неу­
стойкою, то до позовів про стягнення цих процентів застосо­
вується загальний, а не скорочений строк позовної давності

[п 7 Роз'яснення від 06 1094 р TV» 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»]

35 Відповідно до статті 76 Цивільного кодексу України пе­
ребіг строку позовної давності для позову банку про звернен-

633

ня стягнення на предмет застави починається з наступного дня після настання строку виконання зобов'язання щодо по­вернення кредиту.

[п.8.4 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

36. Згідно зі статтею 20 Закону «Про заставу» при припиненні
(реорганізації, ліквідації) юридичної особи-заставодавця заста-
водержатель набуває право звернення стягнення на заставлене
майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання,
забезпеченого заставою. Отже, за таких обставин перебіг строку
позовної давності починається з дня, коли банк дізнався або по­
винен був дізнатися про наявність зазначених обставин.

[п.8.4 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

37. До регресних позовів, пов'язаних з відшкодуванням
збитків, заподіяних поставкою продукції неналежної якості,
застосовується шестимісячний строк позовної давності.

[п.5.4 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, за­вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за дого­вором поставки»].

38. Відносини, що виникають між підприємствами, устано­
вами, організаціями і державною податковою інспекцією у
зв'язку із здійсненням нею своїх контрольних функцій
відповідно до Закону України «Про державну податкову
службу в Україні», не є цивільно-правовими. Тому строки по­
зовної давності, встановлені статтями 71 і 72 Цивільного ко­
дексу України, до них не застосовуються.

[п.9 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів»].

39. Чинне законодавство не передбачає винятків щодо по­
ширення позовної давності на вимоги про визнання недійсни­
ми актів державних органів. Тому до позовів про визнання
недійсними актів державних податкових інспекцій слід засто­
совувати загальний строк позовної давності, тобто три роки.

[п.9 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів»].

634

40. Загальний строк позовної давності, встановлений стат­
тею 71 Цивільного кодексу України в редакції Закону України
від 11 липня 1995 року «Про внесення змін до статті 71
Цивільного кодексу України», з 27 липня 1995 року застосо­
вується за позовами усіх осіб, право яких порушено, тобто як
фізичних, так і юридичних.

[п.1 Роз'яснення від 18.08.95р. № 02-5/594 <<Про практику засто­сування Закону України «Про внесення змін до статті 71 Цивільного кодексу України»].

41. Загальний строк позовної давності у три роки слід за­
стосовувати до позовів, за якими до 27 липня 1995 року не
закінчився раніше встановлений загальний строк позовної
давності в один рік.

[п.2 Роз'яснення від 18.08.95р. № 02-5/594 «Про практику засто­сування Закону України «Про внесення змін до статті 71 Цивільного кодексу України»].

42. Якщо до набуття чинності Закону України «Про вне­
сення змін до статті 71 Цивільного кодексу України» загаль­
ний строк позовної давності в один рік закінчився, у
арбітражного суду відсутні правові підстави для застосування
після 27 липня 1995 року до таких позовів загального строку
позовної давності у три роки.

[пЗ Роз'яснення від 18.08.95р. № 02-5/594 «Про практику засто­сування Закону України «Про внесення змін до статті 71 Цивільного кодексу України»].

43. Моральна шкода пов'язана з порушенням немайнових прав.
Відповідно до статті 83 Цивільного кодексу України позовна
давність не поширюється на вимоги, що випливають з порушення
особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом.
Згідно зі статтею 7 Цивільного кодексу України щодо вимог про
компенсацію моральної шкоди, заподіяної відомостями, що не
відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать
ділову репутацію, встановлено строк позовної давності в один рік.

[п.5 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»].

44. Оскільки стаття 83 Цивільного кодексу не передбачає
виключень щодо поширення позовної давності на вимоги про
визнання недійсними рішень відповідних державних органів

635

про повернення чи передачу культових будівель або майна у власність, то до цих вимог застосовується загальний строк по­зовної давності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу України. Перебіг зазначеного строку починається з дня, коли заінтересована релігійна громада дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (стаття 76 Цивільного кодексу). Якщо релігійна організація отримала статус юри­дичної особи після винесення державним органом зазначено­го рішення, то право на позов у такої організації виникає з дня реєстрації її статуту в установленому законом порядку.

[п.9.5 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

45. До позовів про визнання недійсними відповідних
рішень Рад слід застосувати загальний строк позовної дав­
ності, який відповідно до статті 71 Цивільного кодексу Ук­
раїни становить три роки.

[пЛ Листа від 10.06.96р. № 01-8/207 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

46. Відповідальність покупця за невиконання умов догово­
ру купівлі-продажу в частині внесення інвестицій, передбаче­
на пунктом 5 статті 29 Закону України «Про приватизацію
державного майна», застосовується протягом усього періоду
чинності такого договору з урахуванням строків позовної дав­
ності (статті 71 і 72 Цивільного кодексу України), які обчис­
люються з дати, коли інвестиції повинні були бути внесені.

[п.2 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

47. Для позовів автотранспортних підприємств про стяг­
нення заборгованості за надані послуги з перевезення ван­
тажів слід застосовувати шестимісячний строк позовної дав­
ності, встановлений статтею 366 Цивільного кодексу України
та статтею 168 Статуту автомобільного транспорту Ук­
раїнської РСР. Цей строк обчислюється з дня настання події,
що стала підставою подання позову.

[п.8 Листа від 29.01.99 р. № 01-8/46 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

636

48. Недійсні угоди, як правило, не породжують для сторін
прав та обов'язків, тому до вимог про визнання недійсними та­
ких угод строки позовної давності не застосовуються. Однак
необхідно мати на увазі, що до вимог про визнання недійсними
угод, які можуть бути визнані такими лише за позовами осіб,
зазначених у статтях 56 і 57 Цивільного кодексу, діють загальні
правила щодо строку позовної давності, оскільки спеціальних
правил стосовно цих випадків законодавство не передбачає.

[п.3.3 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

49. За змістом частини третьої статті 2 Цивільного кодексу
України відносини, що виникають внаслідок застосування по­
датковими органами майнової відповідальності до суб'єктів
зовнішньоекономічної діяльності за порушення строків зара­
хування виручки в іноземній валюті та ввезення товарів за
бартерними операціями, не регулюються цивільним законо­
давством. Тому відсутні правові підстави для застосування до
цих відносин статті 72 Цивільного кодексу України.

[п. 1.1 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

50. Чинним законодавством України не передбачено ви­
нятків щодо застосування позовної давності до вимог про виз­
нання актів недійсними як форми захисту цивільних прав. Тому
до таких позовів застосовується загальний строк позовної дав­
ності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу України.

[п.4 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

51. Зазначені у статті 214 Цивільного кодексу України про­
центи річних за своєю правовою природою є неустойкою, і, от­
же, до них застосовуються правила про скорочені строки по­
зовної давності (стаття 72 названого Кодексу).

[п.Ю Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

52. Згідно зі статтею 78 Цивільного кодексу перебіг строку
позовної давності зупиняється, зокрема, в силу встановленої
законодавством відстрочки виконання зобов'язань (мора­
торій). Отже, господарські суди повинні враховувати, що за

637

позовами про звернення стягнення на майно підприємств, за­значених у статті 1 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», зупинено перебіг строку по­зовної давності на весь час дії мораторію.

[п.7 Інформаційного листа від 13.02.2002р. № 01-8/152 «Про Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»].

53. Для подання позовів до залізниці згідно зі статтею 366
Цивільного кодексу та статтею 136 Статуту залізниць України
встановлено двомісячний строк позовної давності. Перебіг
цього строку починається з дня одержання відповіді на пре­
тензію або з дня закінчення строку, встановленого для такої
відповіді (стаття 135 Статуту). У разі коли згаданий двомісяч­
ний строк пропущено з поважних причин, суд має право поно­
вити цей строк на підставі статті 80 Цивільного кодексу.

[п.2.13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

54. Якщо претензію не було пред'явлено, але залізниця за­
лучається до участі у справі з ініціативи господарського суду,
строк позовної давності обчислюється з дня, коли позивач по­
винен був одержати відповідь на претензію у разі її своєчасно­
го пред'явлення.

[п.2.13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

55. У вирішенні спору за позовом до залізниці та ванта­
жовідправника (вантажоодержувача) може виявитися, що
строк позовної давності за позовом вантажовідправника (ван­
тажоодержувача) менший, ніж загальний строк для пред'яв­
лення претензії та подання позову до залізниці. За цих обста­
вин питання про поновлення строку позовної давності за позо­
вом до вантажовідправника (вантажоодержувача) за наяв­
ності поважних причин підлягає вирішенню господарським
судом на загальних підставах.

[п.2.13 Роз'яснення від29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякіпитан-ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

56. Для подання залізницею позовів до вантажовідправни­
ка (вантажоодержувача), що випливають з перевезення ван-

638

тажів, встановлено 6-місячний строк позовної давності (стат­тя 366 Цивільного кодексу та стаття 137 Статуту залізниць України).

[п.2.13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

57. Строк позовної давності, встановлений статтею 31 Уго­ди про міжнародне залізничне вантажне сполучення, згідно з параграфом 4 статті 31 Угоди не підлягає поновленню судом навіть за поважних причин його пропуску.

[п.2.13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ

Застосування норм матеріального права в роз'ясненнях і листах Вищого господарського суду України

Укладач БЕЛЯНЕВИЧ В.Е.

За загальною редакцією

Голови Вищого господарського суду України

Д. М. Притики

Комп'ютерна верстка: Норець В.Е., Мельник О.Ю.

Відповідальний редактор: Максимова С.В.

Дизайн обкладинки: Кудляк В.М.

Підписано до друку 31.10.2002 р. Формат 84x108/32. Папір офсетний. Гарнітура Тип Тайме

Умовно друк, аркуші 33,6 Тираж 4000 зкз. Замовл. № 2-304

Оригінал-макет виготовлений ТОВ ВО «ЮСТІНІАН»,

23684, Київ 04050, вул. Герцена 17-25, оф. 91,

тел. 230-0173, т/факс 230-0174

Київ 04053, а/с № 39

Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи

до державного реєстру видавців, виготівників

і розповсюджувачів видавничої продукції:

Серія ДК № 849 від 12.03.2002 p.,

видано Державним комітетом інформаційної

політики, телебачення і радіомовлення України.

Надруковано в ВАТ «Книжкова друкарня наукової думки»,

вул. Баговутівська 17/21

Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи

до державного реєстру видавців, виготівників

і розповсюджувачів видавничої продукції:

Серія ДК № 352 від 05.03.2001 р.