Книга

Книга Банківське право України (Качан)

Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 11.11.2024


ББК 67.9(4УКР)304.2я73 КЗО

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 2/575 від 18 квітня 2000 р.)

Рекомендовано вченою радою

Національної академії внутрішніх справ України

(протокол № 7 від 26 квітня 2000 р.)

Передмова


Рецензенти

І. П. ГОЛОСНІЧЕНКО, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України;

В. П. ПАСТУХОВ, кандидат юридичних наук, професор, заслужений юрист України;

Качан О.О.

КЗО Банківське право: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер, 2000. - 288 с. - Бібліогр.: с. 260-262.

I5ВN 966-7784-30-4

У посібнику розглядаються питання становлення бан­ківської системи України, розкривається зміст найважли­віших понять та категорій банківського права, особливості правового регулювання відносин, що виникають між його суб'єктами, правовий статус НБУ, комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ. Призначений для студентів юридичних вузів та економічних вищих навчаль­них закладів, спеціалістів з банківського права.

ББК 67.9(4УКР)304.2я73+67.304.2я73

966-7784-30-4

О.О. Качан, 2000 Юрінком Інтер, 2000

Банківська система України, незважаючи на досить три­валий строк, який пройшов з моменту прийняття у березні 1991 р. Закону України «Про банки і банківську діяльність», перебуває в процесі становлення та розбудови. Перший рі­вень цієї системи займає Національний банк України, другий — комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи.

В результаті банківської реформи змінився характер взаємовідносин комерційних банків з клієнтами — ці право­відносини стали будуватися на традиційних принципах рин­кової економіки.

Необхідність вивчення юристами банківського права пояснюється тією новою важливою роллю, яку відіграють комерційні банки у сучасному економічному та фінансовому житті країни. Практичне значення банківського права підви­щується у зв'язку з тим, що в підприємницькій діяльності сьогодні бере участь значна кількість людей, а її здійснення пов'язане з відкриттям банківських рахунків, проведенням розрахунків через комерційні банки. Внаслідок цього діяль­ність державного та приватного секторів економіки зале­жить від стану банківської системи держави та законності банківської діяльності. А тому основи банківського права те­пер потрібно знати не тільки юристу, де б він не працював, а й керівнику підприємства чи установи, головним спеціаліс­там, працівникам контролюючих органів. Кожен громадянин, який активно діє в сфері економіки, повинен мати хоча б за­гальне уявлення про банківське право.

Слід звернути увагу на те, що ознайомлення з банків­ським правом, його ґрунтовне вивчення пов'язані з багатьма труднощами, серед яких одна з найголовніших — наявність великої кількості нормативно-правових актів, які постійно змінюються, доповнюються та уточнюються і не завжди уз­годжуються один з одним. Тобто банківське право, у зв'язку із частим коригуванням нормативної бази, є досить мобіль­ним. Більшість норм банківського права потребує досить серйозного осмислення, оскільки вони використовують, ска­жімо так, «далекі» від юриста терміни банківської справи.

Правовідносини у сфері банківської діяльності базуються на нормах цивільного, фінансового, адміністративного та в деяких випадках кримінального права, що повинно врахову­ватись в процесі вивчення банківського права.

Запропонований посібник з урахуванням новітнього бан­ківського законодавства розкриває зміст найважливіших по­нять та категорій банківського права, особливості правового регулювання відносин, що виникають між його суб'єктами.

Тема 1

Предмет і метод банківського права

§ 1. Поняття банків. Передумови зародження та становлення банківської справи

Слово «банк» походить від італійського «Ьапсо», що означає «лавка міняли», «стіл».

Беручи до уваги історичний аспект, слід зазначити, що історія давніх віків не залишила достатньо повних відомос­тей стосовно того, коли виникли банки, які операції вони ви­конували, що стало рушійною силою їх розвитку.

Згідно з історичними даними, ще за 2300 років до н. є. у народності халлеїв були торгові компанії, які поряд з вико­нанням своїх безпосередніх функцій видавали також позики. Згадки про перші відокремлені кредитні операції відносяться до VI ст. до н. є. У Стародавньому Вавілоні практикувала­ся така операція як прийом вкладів та виплата по них процентів.

Виконавцями цих перших банківських операцій, за свід­ченнями істориків, були як окремі особи, так і деякі церковні установи, де нагромаджувались значні грошові кошти. В ста­ровинних святилищах нагромаджувались величезні багат­ства. Храми були надійним місцем для зберігання цінностей. Навіть злодії в той час ставилися з пошаною до вівтарів, не грабували їх. Вклади, недоторканність яких гарантувалася шанобливим ставленням до релігії, зробили знамениті грець­кі храми Делоський, Дельфійський, Самоський одночасно і своєрідними банківськими установами.

З роками повага до недоторканності церковного майна була втрачена. Почастішали випадки пограбування храмів, що має місце і в теперішній час.

Зародження банківської справи почалося з діяльності се­редньовічних мінял Північної Італії. Поняття банку, яке за-

Тема 1

Предмет і метод банківського права


кріпилось в нашій свідомості, ототожнювалось з мінялами та їх особливими столами — «банко-столами». У Стародавній Греції банкіри називались трапезитами (від грецького «ігаре-га», що означає стіл). У Стародавньому Римі існували мен-сарії (від латинського слова «тепза» — стіл), які займалися обміном валют, а також іншими грошовими операціями.

Перші банки почали виникати в умовах мануфактурної стадії капіталізму в формі банківських домів, які, на відміну від ростовщиків, надавали кредит промисловим та торговим капіталістам з помірного проценту, а пізніше — у вигляді ак­ціонерних банків. Перші банкіри з'явились в окремих італій­ських містах, таких як Венеція та Генуя в XIV—XV ст.

Необхідно підкреслити, що перші банкіри вже тоді зрозу­міли, що накопичувані величезні грошові багатства знахо­дяться без руху, є непродуктивними, хоча від них можна отримувати суттєву користь та вигоду. Банкіри віддавали грошові кошти в тимчасове користування або відкривали са­мостійні торгові підприємства. Заставою при цьому, як пра­вило, виступали кораблі, товари, що дорого коштували, бу­динки, коштовні речі і навіть люди (раби).

Підсумовуючи вищевикладене, можна визначити, що банк — це такий ступінь розвитку кредитних відносин, при якому кредитні, грошові та розрахункові операції в їх сукуп­ності зосереджуються в єдиному центрі. До ознак банку можна віднести також те, що кредит по суті стає платним. Процент за користування кредитом покриває при цьому не тільки витрати банківського дому, але й обумовлює продук­тивне використання позичальником грошових ресурсів, от­риманих ним в тимчасове користування на умовах, які про­понує кредитор.

§ 2. Поняття банківського права, його предмет та метод

Донедавна основи банківського права викладалися, голо­вним чином, в рамках двох навчальних правових дисциплін: «Цивільне право» та «Фінансове право». Але на сьогодні ви­никла потреба в більш детальному вивченні проблем право­вого регулювання діяльності комерційних банків, їх взаємо-

відносин з центральним, головним банком держави, що в ре­зультаті й призвело до необхідності створення нового, само­стійного курсу «Банківське право».

Серед вітчизняних та зарубіжних дослідників існує бага­то думок щодо визначення терміну «банківське право». Роз­глянемо деякі з них, які варті найбільшої уваги.

Так, наприклад, І. С. Гуревич вважає, що банківське пра­во є особливою підгалуззю фінансового права. Іншої точки зору дотримується М. Л. Коган, який наголошує на тому, що правовідносини з участю банку є господарсько-правовими і відносить їх до предмету регулювання господарського права.

Ряд зарубіжних дослідників банківського права розгляда­ють останнє як самостійну галузь права. Так, К. Гавалда і Ж. Стуффле вважають, що об'єктом банківського права є визначення правового положення банків, тобто організацій, які професійно, на постійній основі здійснюють банківські операції та правове регулювання самих банківських опера­цій, які, по суті, є комерційними угодами. Пізніше цими ж авторами було сформульоване поняття кредитного права, до предмету якого вони віднесли не тільки згадані вище відно­сини за участю банків, а й інших кредитних установ, які ви­конують окремі банківські операції. Таким чином, в даному випадку банківське право вони розглядають як частину кре­дитного права.

Такі американські юристи, як А. М. Поллард, Ж. Г. Пас-сейк та інші, вважають, що банківське право — це досить багатогранний термін, який охоплює не тільки загальні принципи організації та діяльності банків, але й сукупність норм, що регулюють порядок надання фінансових та пов'яза­них з ними послуг.

З точки зору Л. Г. Єфімової, банківське право не є ні са­мостійною галуззю права, ні підгалуззю права за такими ознаками. Як відомо, в правовій науці під галуззю права ро­зуміється сукупність норм, що регулюють особливі види сус­пільних відносин, які по своєму економічному та соціально­му змісту вимагають відокремленого, самостійного правово­го регулювання. Тобто, інакше кажучи, будь-яка галузь пра­ва характеризується тільки їй притаманним предметом і методом правового регулювання суспільних відносин.

Запропонований термін «банківське право» містить нор­ми, що регулюють досить вузьке коло питань: це, перш за

8

Тема 1

Предмет і метод банківського права


все, діяльність комерційних банків та головного банку дер­жави, а також основні принципи організації кредитної систе­ми та порядок надання кредитними установами різноманіт­них послуг клієнтам. Тому, як вважає Л. Г. Єфімова, ті сус­пільні відносини, які певною мірою регулюються банків­ським правом, не можна визнати настільки своєрідними, щоб вони змогли скласти предмет окремої галузі права.

Переходячи до з'ясування методу банківського права, необхідно згадати, що розуміється під методом правового ре­гулювання в правовій науці взагалі.

Метод правового регулювання — це сукупність при­йомів, способів впливу права на суспільні відносини. Так, на­приклад, цивільне право використовує такий метод правово­го регулювання, в якому основною ознакою є юридична рів­ність учасників відповідних правовідносин, адміністративне право — метод владних приписів, основою якого є юридична нерівність учасників таких правовідносин.

Відносини комерційних банків з головним банком держа­ви переважно є відносинами влади та підпорядкування із за­стосуванням методу владних приписів. Але вже самі відно­сини комерційних банків з клієнтами і один з одним мають в своїй основі юридичну рівність сторін, тобто в даному випад­ку використовується цивільно-правовий метод правового ре­гулювання суспільних відносин. Таким чином, метод право­вого регулювання банківської діяльності є неоднорідним, бо він заснований на двох різних методах регулювання, які при­таманні цивільному та адміністративному праву.

Вищевизначені суспільні відносини регулюються, окрім норм банківського права, також нормами інших галузей пра­ва, головним чином цивільного, фінансового та адміністра­тивного. В окремих випадках, пов'язаних з порушенням суб'єктами банківського права діючого чинного законодав­ства, правовідносини в сфері банківської діяльності регулю­ються також нормами кримінального права.

Все це свідчить про те, що банківське право можна ви­значити як комплексну галузь права.

Отже, ми розглянули різні точки зору стосовно того, чи можна вважати банківське право самостійною галуззю пра­ва. Враховуючи ті суспільні відносини, в яких відбуваються банківські правовідносини між їх суб'єктами в сучасних умо­вах, з нашої точки зору з цілковитою впевненістю ще не

можна говорити про банківське право України як про від­окремлену самостійну галузь національного права.

Проте, не зважаючи на ці обставини, термін «банківське право» досить грунтовно ввійшов в професійну лексику практичних працівників, які реалізують себе в сфері банків­ської діяльності.

Отже, що таке банківське право? Досить лаконічне ви­значення дав цьому терміну видатний російський вчений-юрист М. М. Агарков: «Банківське право, як свідчить сама назва, є сукупністю юридичних норм, що регулюють органі­зацію та діяльність банків». З цим визначенням сьогодні не можна не погодитись.

Більш змістовне визначення можна сформулювати таким чином: банківське право — це сукупність правових норм, що регулюють організацію та діяльність банків та інших фінансово-кредитних установ, їх взаємовідносини з клієнту­рою та один з одним, порядок здійснення банківських опера­цій та надання послуг, передбачених діючим чинним законо­давством.

§ 3. Банківські правовідносини, їх види та суб'єкти

Банківські правовідносини можуть бути визначені через су­купність таких специфічних ознак:

  1. наявність спеціального суб'єкту — банку або іншої
    кредитної установи;

  2. наявність спеціального об'єкту — фінансових інстру­
    ментів;

3) опосередкованість через банківські правовідносини
грошово-кредитної політики держави, що означає відсутність
свободи волі сторін у визначенні форм правовідносин та пра­
вил їх реалізації, а також пряму або непряму участь держави
в цих правовідносинах.

Банківські правовідносини — це урегульовані нормами права суспільні відносини, що виникають в процесі діяльнос­ті банків та інших фінансово-кредитних установ, які реалізу­ють свій специфічний правовий статус та використовують

10

Тема 1

Предмет і метод банківського права

11


гроші та інші фінансові ресурси як засіб обігу, збереження та як товар.

В залежності від суб'єктного складу виділяють такі бан­ківські правовідносини:

  1. між банками та клієнтами;

  2. між двома комерційними банками з приводу здійснен­
    ня банківських операцій;

  3. між Національним банком та комерційними банками;

  4. між комерційними банками з приводу створення сою­
    зів, асоціацій та інших виробничих утворень — членські пра­
    вовідносини;

  5. між Національним банком та урядом — відносини -
    взаємного представництва;

  6. між Національним банком та органами представниць­
    кої та виконавчої влади — призначення та звіт.

Банківські правовідносини також можуть бути класифі­ковані в залежності від характеру банківських операцій, тоб­то виділяють правовідносини, які опосередковують:

  1. пасивні банківські операції, в яких банк виступає бор­
    жником — інститут банківського вкладу, банківського ра­
    хунку, випуск цінних паперів тощо;

  2. активні банківські операції, в яких банк бере участь як
    кредитор — кредитні договори, договори про уступку грошо­
    вої вимоги;

  3. посередницькі банківські операції — розрахункові пра­
    вовідносини;

4) допоміжні банківські операції — правовідносини з
приводу надання інформаційних, консультаційних та інших
послуг.

В залежності від змісту банківські правовідносини мо­жуть бути класифіковані таким чином:

  1. майнові, які пов'язані з грошовими коштами як видом
    майна;

  2. немайнові, які пов'язані з забезпеченням режиму бан­
    ківської таємниці, використанням тих чи інших наймену­
    вань, захистом ділової репутації банку, присвоєнням рейтин­
    гу тощо;

  3. організаційні, які пов'язані з побудовою внутрішньої
    організаційної структури самого банку та банківської систе­
    ми в цілому.

Виникнення, зміна та припинення банківських правовід­носин відбувається за наявності чітко визначених в право­вих нормах умов, або юридичних фактів.

Підставами виникнення банківських правовідносин мо­жуть бути:

  • норма закону (наприклад, при реалізації кредитно-
    грошової політики держави, формуванні обов'язкових
    резервів тощо);

  • адміністративний акт (наприклад, видача ліцензії на
    здійснення банківської операції або її відкликання);

  • договір або одностороння угода (наприклад, кредит­
    ний договір).

Зміна банківських правовідносин також здійснюється на підставі нормативного акту, в якому передбачаються різні факти і події (наприклад, при зміні мінімального розміру ста­тутного фонду комерційного банку, який встановлює НБУ, зміні відсотків по депозитах тощо).

Припинення банківських правовідносин відбувається та­кож у встановлених нормативними актами випадках (на­приклад, відкликання ліцензії НБУ на здійснення банків­ських операцій за порушення банківського законодавства, ліквідація банку, смерть фізичної особи тощо).

Суб'єктивний склад банківських правовідносин передба­чає виділення декількох рівнів суб'єктів:

  1. клієнти, або клієнтура банків — громадяни, юридичні
    особи, їх відокремлені підрозділи, інші організації;

  2. комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи;

  3. Національний банк України, який виступає як банк
    банків, орган державної виконавчої влади та центр банків­
    ської системи;

  4. похідні банківські утворення — банківські союзи, асо­
    ціації, ліги, групи, концерни;

  5. органи влади, які здійснюють функції державного ре­
    гулювання банківської діяльності та взаємозв'язку з банків­
    ською системою.

§ 4. Джерела банківського права

Визначення поняття джерел банківського права передбачає встановлення сукупності джерел права, співвідносних з бан-

12

Тема 1


ківською діяльністю, опис їх змісту та побудову схеми дже­рел банківського права.

Джерела банківського права — це правові акти законо­давчих та виконавчих органів державної влади та управлін­ня, в яких містяться норми банківського права.

Головне джерело банківського права — Конституція (Ос­новний Закон) України, в якій закріплюються основні засади функціонування банківської системи України.

Джерела банківського права неоднакові за своїми право­вими властивостями. До них відносяться: закони України, укази Президента України, постанови Верховної Ради Украї­ни, декрети та постанови Кабінету Міністрів України, зако­ни та постанови Автономної Республіки Крим, положення та інструкції фінансово-кредитних органів (Міністерства фінан­сів України, Національного банку України, Державної подат­кової адміністрації).

До основних, найбільш вагомих джерел банківського права, що мають вищу юридичну силу, можна віднести такі*, закони України: «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 р. (зі змінами та доповненнями), в якому закріплюються правові основи організації банківської діяль­ності держави в цілому і по окремим її напрямкам; «Про На­ціональний банк України» від 20 травня 1999 р., в якому ви­значені організаційні основи та структура НБУ, його керівні органи, розглядаються питання банківського регулювання та банківського нагляду тощо.

До джерел банківського права можна віднести також ло­кальні акти, що приймаються керівництвом комерційних банків та інших кредитних установ, які обов'язкові для вико­нання їх працівниками, а в деяких випадках і клієнтами.

Серед джерел банківського права, окрім традиційних нормативних актів, слід назвати і банківське правове мис­лення, яке базується на економіко-фінансових потребах бан­ківської діяльності та формує оцінку ефективності та об'єк­тивності правових норм і в значній мірі коригує загальні ді­лові звичаї країни.

Тема 2

Національний банк України — центральний банк держави

§ 1. Правовий статус Національного банку України

З юридичної точки зору правовий статус Національного бан­ку України може бути визначений на декількох рівнях:

  • конституційному;

  • спеціальному законодавчому;

  • підзаконному (на рівні актів НБУ).
    Конституцією України встановлено, що призначення на

посаду та звільнення з посади Голови НБУ відносяться до ві­дома Верховної Ради України за поданням Президента Ук­раїни. Крім того, у ст. 100 Конституції України зазначається, що Рада Національного банку розробляє основні засади гро­шово-кредитної політики та здійснює контроль за її прове­денням.

На законодавчому рівні правове положення Національно­го банку регулюється спеціальним Законом — «Про Націо­нальний банк України».

На рівні відомчого правового регулювання Національний банк прийняв ряд нормативних актів, якими було закріплено правове положення окремих підрозділів та служб самого банку: департаментів, територіальних управлінь, розрахун­ково-касових центрів, державної скарбниці тощо.

Національний банк України було створено в 1991 р. від­повідно до Закону України «Про банки та банківську діяль­ність». Свою діяльність він здійснює на основі законодавства України.

14

Тема 2

Національний банк України — центральний банк держави

15


Відповідно до ст. 2 Закону України «Про Національний , банк України», він є центральним банком нашої країни, особ­ливим центральним органом державного управління, юри­дичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, вище­названим законом та іншими законами України.

Національний банк має статутний капітал, що є держав­ною власністю. Його розмір становить 10 мільйонів гривень, але він може бути змінений за рішенням Ради Національно­го банку. Джерелом формування статутного капіталу НБУ є доходи його кошторису, а при необхідності — Державний бюджет України.

Національний банк є економічно самостійним органом, юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває у його повному госпо­дарському віданні.

Національний банк не відповідає за зобов'язаннями орга­нів державної влади, а вони, в свою чергу, не відповідають за зобов'язаннями НБУ, крім випадків, коли органи держав­ної влади добровільно беруть на себе такі зобов'язання. НБУ також не відповідає за зобов'язаннями інших банків, а вони не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, про які йшла мова вище.

Національний банк може відкривати свої установи, філії та представництва в Україні, а також представництва за її межами.

Слід зазначити, що правовий статус Національного бан­ку має свої особливості. З одного боку, він є юридичною осо­бою і може укладати певні цивільно-правові угоди з комер­ційними банками та державою. З іншого боку, йому надано широкі владні повноваження щодо управління грошово-кре­дитною системою України. Отже, Національний банк має подвійну правову природу. Він одночасно є органом держав­ного управління спеціальної компетенції та юридичною осо­бою, яка здійснює господарську діяльність. У цьому відно­шенні правове положення Національного банку має багато спільного з правовим положенням державних банків, які існували до початку реформування банківської системи. Однак мають місце і суттєві відмінності, суть яких полягає в тому, що дореформенні банки контролювали діяльність своєї клієнтури, а Національний банк здійснює сьогодні

нагляд і контроль за діяльністю комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ.

Здійснення Національним банком господарської діяль­ності та виконання ним одночасно адміністративно-конт­рольних повноважень не відбуваються незалежно одне від одного. Укладаючи цивільно-правові угоди з комерційними банками з метою реалізації свого господарського інтересу, НБУ насамперед цілеспрямовано впливає на розвиток систе­ми кредитних установ та визначає кредитну політику в дер­жаві. Умови, згідно з якими укладаються такі угоди, визна­чаються Національним банком у рамках загальної державної грошово-кредитної політики. По суті, управління грошово-кредитною системою України Національний банк здійснює двома способами: по-перше — за допомогою владних припи­сів, по-друге — економічними методами, тобто шляхом укла­дання різноманітних угод з комерційними банками, іншими організаціями.

Отже, можна зробити висновок, що головною особливіс­тю правового положення Національного банку на сьогодні є те, що здійснення його адміністративних прав та господар­ської діяльності націлене на вирішення однієї задачі — уп­равління кредитною системою держави.

Національний банк України відповідно до ст. 4 Закону України «Про Національний банк України» є економічно са­мостійним. Згідно зі ст. 51 того ж закону він підзвітний Пре­зиденту України та Верховній раді України в межах їх кон­ституційних повноважень.

Підзвітність НБУ означає:

  • призначення на посаду та звільнення з посади Голови
    Національного банку Верховною Радою України за
    поданням Президента України;

  • призначення та звільнення Президентом України по­
    ловини складу Ради Національного банку;

  • призначення та звільнення Верховною Радою Украї­
    ни половини складу Ради Національного банку;

  • доповідь Голови Національного банку Верховній Раді
    України про діяльність Національного банку;

  • подання Президенту та Верховній Раді України двічі
    на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку
    в державі.

16

Тема 2

Закон допускає втручання органів законодавчої та вико­навчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради Національного банку виключно в межах, визначених Законом України «Про Національний банк України».

§ 2. Функції та повноваження

Національного банку України

Банківська система України побудована у відповідності з дворівневим принципом організації. Національний банк є банком першого рівня і виконує традиційні функції, які є ха­рактерними для центрального банку будь-якої держави: він є емісійним та розрахунковим центром держави, банком бан­ків та банкіром уряду.

Відповідно до ст. 99 Конституції України основною функ­цією Національного банку є забезпечення стабільності гро­шової одиниці України. На виконання цієї функції НБУ сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а та­кож цінової стабільності у межах своїх повноважень.

Відповідно до ст. 7 Закону «Про Національний банк Ук­раїни» НБУ виконує такі функції:

  1. визначає та проводить грошово-кредитну політику;

  2. монопольно здійснює емісію національної валюти Ук­
    раїни та організовує її обіг;

  3. виступає кредитором останньої інстанції для банків і
    організовує систему рефінансування;

  4. встановлює для банків та інших фінансово-кредитних
    установ правила проведення банківських операцій, бухгал­
    терського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та
    майна;

  5. організовує створення та методологічно забезпечує
    систему грошово-кредитної і банківської статистичної інфор­
    мації та статистики платіжного балансу;

  6. визначає систему, порядок і форми платежів, у тому
    числі між банками та іншими фінансово-кредитними уста­
    новами;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних
банківських технологій, створює, координує та контролює

Національний банк України — центральний банк держави 17

створення електронних платіжних засобів, платіжних сис­тем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

  1. здійснює банківське регулювання та нагляд;

  2. веде Реєстр банків, їх філій та представництв, валют­
    них бірж та інших фінансово-кредитних установ, здійснює
    ліцензування банківської діяльності та операцій у передбаче­
    них законами випадках;

  1. складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та
    прогнозування;

  2. представляє інтереси України в центральних банках
    інших держав, міжнародних банках та інших кредитних
    установах, де співробітництво здійснюється на рівні цен­
    тральних банків;

  3. здійснює відповідно до визначених декретом Кабіне­
    ту Міністрів України «Про систему валютного регулювання
    і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. повноважень
    валютне регулювання, визначає порядок здійснення плате­
    жів в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний
    контроль за комерційними банками та іншими фінансово-
    кредитними установами, які отримали ліцензію Національно­
    го банку на здійснення операцій з валютними цінностями;

  4. забезпечує накопичення та зберігання золотовалют­
    них резервів та здійснення операцій з ними та банківськими
    металами;

  5. аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, ціно­
    вих та валютних відносин;

  6. організовує інкасацію та перевезення банкнот і мо­
    нет та інших цінностей;

  7. реалізує державну політику з питань захисту дер­
    жавних секретів у системі Національного банку;

  8. бере участь у підготовці кадрів для банківської систе­
    ми України;

  9. здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в
    межах своєї компетенції, визначеної законом.

Національний банк має виключне право щодо визначен­ня та проведення державної грошово-кредитної політики.

Для забезпечення своєї мети Національний банк відпо­відно до Програми діяльності Уряду та бюджетної резолюції, затвердженої постановою Верховної^ ляє основні напрямки державної гроІПЩгьЖеди;Шйі._шдіти.-(""~

2-зш НАУКОВА БІБЛІОТЕКА

ім. О. Гмирьова

18

Тема 2

Національний банк України — центральний банк держави

19


ки, які спрямовані на стримання рівня інфляції, забезпечен­ня стабільності національної валюти та ефективне функ­ціонування банківської системи.

До основних напрямків державної грошово-кредитної по­літики відносяться:

  1. аналіз та прогноз економічної кон'юнктури, яка скла­
    лася у державі;

  2. обгрунтування обсягу грошової маси, що знаходиться
    в обігу на початок і кінець року;

  3. методи грошово-кредитного регулювання;

  4. шляхи регулювання рівня облікової та процентної ста­
    вок банківських та інших фінансово-кредитних установ;

  5. засади валютної політики;

6) заходи щодо забезпечення стабільності купівельної
спроможності грошової одиниці та стійкості її курсу стосов­
но іноземних валют.

Основні засади грошово-кредитної політики, яку визна­чає та проводить Національний банк, грунтуються на основ­них критеріях та макроекономічних показниках загальнодер­жавної програми економічного розвитку та основних пара­метрах економічного та соціального розвитку України на від­повідний період, що включають прогнозні показники обсягу валового внутрішнього продукту, рівня інфляції, розміру де­фіциту Державного бюджету та джерел його покриття, пла­тіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Мі­ністрів України.

Основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси че­рез такі чинники:

  1. визначення та регулювання норм обов'язкових резер­
    вів для комерційних банків та інших фінансово-кредитних
    установ;

  2. процентна політика;

  3. фінансування комерційних банків;

  4. управління золотовалютними резервами;

  5. операції з цінними паперами;

  6. регулювання імпорту та експорту капіталу.

Національний банк встановлює банкам та іншим фінан­сово-кредитним установам нормативи обов'язкового резер­вування коштів, при цьому:

а) для банків та інших фінансово-кредитних установ

встановлюється єдиний розмір обов'язкових резервів в про­центному відношенні до загальної суми залучених банком коштів в національній та іноземній валюті;

б) для різних видів зобов'язань можуть встановлюватися
різні норми обов'язкових резервів;

в) рішення про підвищення норм резерву набирає чин­
ності не раніше ніж через десять днів після його опубліку­
вання.

Національний банк може застосовувати систему рефі­нансування, якою визначаються форми, порядок, умови та ліміти кредитування банків та інших фінансово-кредитних установ.

Національний банк має право здійснювати систему рефі­нансування, надавати банкам та іншим фінансово-кредитним установам кредити, як правило, через кредитні аукціони, на строк не більше одного року під заставу. Перелік цінних па­перів, придатних для забезпечення кредитів, а також випад­ки використання з цією метою інших цінностей визначають­ся Правлінням Національного банку.

Національний банк може встановлювати прямі кількісні обмеження на рефінансування банків та інших кредитних установ, регулювання конкретних видів кредиту для банків та інших фінансово-кредитних установ та проведення окре­мих банківських операцій. Прямими кількісними обмеження­ми є встановлення лімітів на рефінансування банків та ін­ших фінансово-кредитних установ.

Кредитні ресурси Національного банку складаються з коштів статутного та інших фондів, залишків коштів Дер­жавного бюджету, коштів на депозитних рахунках, коштів в обігу та в міжбанківських розрахунках.

Національний банк має право у разі неповернення в строк наданих ним кредитів стягувати суму заборгованості та плату за користування кредитом у судовому порядку.

Слід зазначити, що Національному банку забороняється надавати кредити Уряду для фінансування дефіциту Держав­ного бюджету, купувати державні цінні папери при їх пер­винному розміщенні, крім випадків, коли це передбачається законодавчими актами, які стосуються Державного бюджету України.

Як один із механізмів регулювання грошово-кредитного ринку Національний банк використовує облікову ставку за

20

Тема 2

Національний банк України — центральний банк держави

21


кредити, розмір якої визначається залежно від рівня інфля­ції, попиту і пропозиції на кредит на кредитних аукціонах та міжбанківському ринку. Розмір облікової ставки розгля­дається Правлінням Національного банку щомісячно.

Національний банк забезпечує управління золотовалют­ними резервами держави, здійснюючи валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу валютних цінностей на валютних ринках з метою впливу на курс національної валюти щодо іноземних валют і на загальний попит та пропозицію грошей в Україні.

Операціями Національного банку є купівля-продаж каз­начейських зобов'язань, власних зобов'язань Національного банку (депозитних сертифікатів), а також визначених Прав­лінням Національного банку комерційних векселів, інших цінних паперів та боргових зобов'язань.

Відповідно до законодавства України про зовнішньоеко­номічну діяльність та систему валютного регулювання і ва­лютного контролю НБУ регулює імпорт та експорт капіталу.

Національний банк здійснює обслуговування коштів Дер­жавного бюджету України, умови і порядок якого визна­чаються договором між Національним банком та Державним казначейством України.

В сфері управління готівковим грошовим обігом Націо­нальний банк має широкі повноваження щодо його організа­ції, для забезпечення якої він здійснює такі заходи:

  1. виготовлення та зберігання банкнот і монет;

  2. створення резервних фондів банкнот і монет;

  3. встановлення номіналів, систем захисту, платіжних
    ознак та дизайну грошових знаків;

  4. встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і
    монет;

  5. встановлення правил випуску в обіг, зберігання, пере­
    везення, вилучення та інкасації готівки;


  1. визначення порядку ведення касових операцій для
    банків, інших фінансово-кредитних установ, підприємств і
    організацій;

  2. визначення вимог стосовно технічного стану і органі­
    зації охорони приміщень банківських установ.

Національному банку належить виключне право введен­ня в обіг (емісія) гривні та розмінної монети, організація їх обігу, а також вилучення з обігу.

Враховуючи важливість цього питання, зупинимося на ньому більш детально.

Емісійні операції Національного банку є формою реаліза­ції його монопольного права на випуск грошей в обіг. Вони є складовим елементом системи регулювання готівково-грошо­вого обороту, який має два основних рівня організації:

  1. регламентація касових операцій банків;

  2. регламентація касових операцій господарюючих
    суб'єктів.

З метою забезпечення оперативного вирішення питань, пов'язаних зі здійсненням емісії готівкових грошей, у всіх регіональних управліннях НБУ організовані резервні фонди Національного банку, де зберігаються залишки національних грошових знаків, які знаходяться поза обігом. Резервні фон­ди утворюються також і при деяких філіях комерційних бан­ків — в минулому відділень спеціалізованих державних бан­ків (таких як банк «Україна», Укрсоцбанк). Коштами, які знаходяться в резервних фондах, розпоряджаються Правлін­ня, Кримське республіканське та обласні управління НБУ. Тільки з їх дозволу грошові знаки можуть бути переміщені з резервних фондів в оборотну касу (або операційну касу фі­лій банків, при яких не відкриті резервні фонди). Саме ця операція — випуск готівкових грошей в обіг — і є емісією. Переміщення грошових знаків з оборотної каси в резервні фонди обумовлює вилучення грошей з обігу. Ця операція, у відповідності з правилами касового регулювання, здійснює­ться автоматично при перевищенні лімітів оборотних (або операційних) кас.

Правління Національного банку затверджує ліміт обо­ротних (операційних) кас управлінням НБУ в Автономній Республіці Крим, областях і м. Києві, в цілому по країні, об­ласті, місту, розрахунково-касовому центру Національного банку. В межах цих лімітів начальники управлінь НБУ вста­новлюють ліміти оборотних і операційних кас, розміщених на території філій комерційних банків. При цьому врахову­ються:

  • об'єм касових оборотів установ банків;

  • наявність при установах комерційних банків резерв­
    них фондів;

  • умови перевезення готівки між установами банків
    тощо.


22

Тема 2

Установи комерційних банків, в яких фактичні залишки грошей в оборотній (операційній) касі на кінець операційно­го дня перевищують встановлений ліміт, зобов'язані вилучи­ти понадлімітний залишок з каси та перемістити відповідну суму грошових знаків в резервні фонди. Установи банків, в яких немає резервних фондів, зобов'язані вести облік понад­лімітного залишку на окремому балансовому рахунку і збе­рігати відповідну суму грошових знаків окремо від грошей, які знаходяться в операційній касі.

Про вилучення грошей з обігу в той же день інформують­ся управління Національного банку. На суму грошей, вилу­чених з обігу, кошти зараховуються на кореспондентський рахунок філії комерційного банку. Під час видачі готівкових грошей комерційному банку Національний банк списує від­повідну суму з його кореспондентського рахунку.

Емісія готівкових грошей здійснюється в формі підкріп­лення операційних (оборотних) кас установ комерційних банків. Дозвіл на здійснення емісії надає начальник управ­ління НБУ або інша особа, уповноважена розпоряджатися резервними фондами. Цей дозвіл оформляється у вигляді емісійних телеграм, зміст яких відповідним чином кодується (об'єм готівково-грошової емісії належить до інформації, яка не підлягає розголошенню). Дозвіл надає право на перемі­щення певної суми грошових знаків з резервних фондів в оборотну касу або на використання понадлімітного залишку грошей, які зберігаються в установі банку. Для отримання дозволу керівник установи комерційного банку, у якого в найближчі два—три дні виникає потреба у підкріпленні ка­совою готівкою, повинен звернутись до начальника управ­ління НБУ.

При відсутності необхідної суми понадлімітних залишків або недостатності коштів в резервних фондах установи бан­ків отримують підкріплення з оборотних кас управлінь НБУ. Понадлімітні залишки грошей, які перевищують внутрішньо-місячну потребу в додаткових касових ресурсах, вивозяться апаратом інкасації Національного банку.

Для забезпечення схоронності грошей до касового вузла банку та грошового сховища висуваються відповідні технічні та організаційні вимоги. Цій меті служать:

1) процедура відкриття та закриття грошового сховища, яка спільно здійснюється матеріально відповідальними осо-

23

Національний банк України — центральний банк держави

бами банку — керівником банківської установи, завідуючим касою, а також головним бухгалтером;

  1. процедура переміщення грошових знаків між схови­
    щем та робочими місцями касирів;

  2. правила перерахунку грошей, формування корінців та
    пачок грошових знаків;

  3. взаємозв'язок операцій по обліку, прийому та видачі
    готівки;

  4. оформлення матеріальної відповідальності та нагляд
    за роботою касирів;

  5. порядок оформлення звітів касирів, каси, відображен­
    ня касових операцій в щоденному балансі банку;

  6. проведення ревізії каси.

Повноваження Національного банку у сфері валютного регулювання полягають в тому, що він діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль.

До компетенції Національного банку у сфері валютного регулювання належать:

  1. видання нормативних актів щодо ведення валютних
    операцій;

  2. видача та відкликання ліцензій, здійснення контролю
    за діяльністю банків та інших установ, які отримали ліцен­
    зію НБУ на здійснення операцій з валютними цінностями;

  3. встановлення лімітів відкритої валютної позиції для
    банків та інших установ, що купують та продають іноземну
    валюту.

Національний банк визначає структуру валютного ринку України та організовує торгівлю валютними цінностями на ньому відповідно до законодавства України про валютне ре­гулювання.

Для забезпечення внутрішньої і зовнішньої стабільності грошової одиниці України Національний банк має золотова­лютний резерв, що складається з таких активів: банківське золото; спеціальні права запозичення; резервна позиція в МВф; іноземна валюта у вигляді банкнот та монет або кош­ти на рахунках за кордоном; цінні папери (крім акцій), що оплачуються в іноземній валюті; будь-які інші міжнародно визнані резервні активи за умови забезпечення їх надійності та ліквідності.

ш

24

Тема 2

Національний банк України — центральний банк держави

25


Використання золотовалютного резерву здійснюється Національним банком на такі цілі:

а) продаж валюти на фінансових ринках для проведення
грошово-кредитної політики, включаючи політику обмінного
курсу;

б) витрати по операціях з іноземною валютою, монетар­
ними металами, а також іншими міжнародно визнаними ре­
зервними активами.

Не допускається використання золотовалютного резерву для надання кредитів і гарантій та інших зобов'язань рези­дентам і нерезидентам України.

З метою захисту інтересів вкладників та кредиторів і за­безпечення надійності банків та інших фінансово-кредитних установ Національний банк встановлює для них обов'язкові економічні нормативи, яких вони повинні дотримуватись. Основними нормативами є:

1) мінімальний розмір статутного фонду, який встанов­люється в сумі, еквівалентній 1 млн. євро за офіційним кур­сом грошової одиниці України, визначеним Національним банком;

Примітка.

Постановою Правління НБУ «Про внесення змін і допов­нень до Інструкції про порядок регулювання та аналіз діяльнос­ті комерційних банків» від 27 липня 1999 р. № 376 були вне­сені певні зміни щодо реформування розміру статутного фонду комерційних банків. Зокрема:

Норматив капіталу встановлюється для діючих банків, які були зареєстровані Національним банком України:

у сумі 5 млн. гривень на день введення в дію змін і допов­нень до Інструкції про порядок регулювання та аналіз діяльнос­ті комерційних банків;

у сумі 8 млн. гривень за станом на 1 жовтня 1999 року;

у сумі 10 млн. гривень за станом на 1 квітня 2000 року.

Національний банк України залежно від економічного ста­новища країни, стану світових фінансово-кредитних і валют­них ринків та відповідно до змін курсу національної валюти мо­же переглядати значення нормативу капіталу за станом на кожне перше число нового року.

На виконання вимог Національного банку України щодо розміру капіталу банку для тих комерційних банків, які на день введення в дію змін і доповнень до Інструкції про порядок ре-

гулювання та аналіз діяльності комерційних банків не сфор­мували капітал у встановленому розмірі (8 млн. гривень та 10 млн. гривень за станом на 01.10.99 та 01.04.2000 відповід­но), встановлюється такий механізм нарощування власної ка­пітальної бази:

  1. Кожний вищезазначений банк не пізніше 01.10.99 та
    01.04.2000 повинен розробити заходи щодо перспектив розвит­
    ку капітальної бази банку (програма капіталізації) за встанов­
    леною формою.

  2. Виконання комерційними банками програм капіталізації
    аналізується щоквартально та контролюється регіональними
    управліннями Національного банку України раз на рік на
    1 квітня кожного року.

  3. Сума капіталу банку за станом на 01.04 кожного року
    (починаючи із значення 01.06.99) фіксується та не може бути
    зменшена протягом наступного періоду за винятком випадків,
    які не залежать від банків. При зменшенні суми капіталу біль­
    ше ніж на 10 відсотків порівняно з попереднім періодом регіо­
    нальні управління Національного банку України повинні роз­
    глядати питання про відкликання ліцензій на здійснення всіх
    або окремих операцій, які є неприбутковими та збитковими
    для банків.


  1. граничне співвідношення між розміром власних кош­
    тів банку та сумою його активів, тобто норматив платоспро­
    можності банку. Платоспроможність банку — це достатність
    його власних коштів для захисту інтересів вкладників або ін­
    ших кредиторів банку;

  2. показники ліквідності балансу, які встановлюються у
    вигляді співвідношення між активами та зобов'язаннями
    кредитної установи з урахуванням можливості реалізації
    активів та термінів погашення зобов'язань. Ліквідність бан­
    ку — це його спроможність своєчасно погасити свої фінан­
    сові зобов'язання за рахунок наявних готівкових грошових
    коштів, продажу активів або мобілізації ресурсів з інших
    джерел (це може бути залучення депозитів, отримання між-
    банківського кредиту тощо). Банк повинен постійно слідку­
    вати за своєю ліквідністю, щоб не ставити під сумнів свою
    платоспроможність;

  3. розмір обов'язкових резервів, що розміщуються у На­
    ціональному банку, який встановлюється у вигляді проценту
    від суми залучених коштів в залежності від джерела їх фор­
    мування. Цей норматив має велике значення для стійкості

26

Тема 2

Національний банк України — центральний банк держави

27


банків, тому що таке резервування зменшує силу удару по економіці у випадку банкрутства комерційного банку, тим більше, що в Україні не здійснюється обов'язкове страхуван­ня депозитів та вкладів;

5) максимальний розмір ризику на одного позичальника, який встановлюється у вигляді певного проценту власного капіталу кредитної установи, в розмірі якого може бути на­даний кредит одному позичальнику.

Максимальний розмір ризику є дуже важливим еконо­мічним показником, бо його недотримання у випадку непо­вернення кредиту крупним позичальником (суми кредиту в великому розмірі) може призвести до банкрутства банку. Цей показник визначається як співвідношення сукупної за­боргованості по позикам одного позичальника і 50 відсотків суми позабалансових зобов'язань, які видані по відношенню до цього позичальника, до суми власних коштів банку.

Сума ризику на одного позичальника, яка перевищує 10 відсотків власних коштів банку, вважається значним, «ве­ликим» кредитом. Сумарний залишок заборгованості по всім «великим» кредитам, які видані банком, з урахуванням поза­балансових зобов'язань (гарантій, поручительств), не пови­нен перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку. Якщо ж сума всіх «великих» кредитів перевищує восьмикратний розмір власних коштів не більше ніж на 50 відсотків, то вимоги до платоспроможності подвоюються, якщо перевищує більш ніж на 50 відсотків, то вимоги підні­маються на три планки (тобто значення показника платос проможності повинно бути не менше 24 відсотків).

Про випадки надання «великих» кредитів комерційні бан­ки повинні одразу повідомляти регіональне управління НБУ із зазначенням позичальника, його належності до числа ак­ціонерів або пайщиків банку, дати надання кредиту, його розміру та строків погашення.

Національний банк встановлює правила, форми і стан­дарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб в економічному обігу України із застосуванням як папе­рових, так і електронних документів та готівки, координує організацію розрахунків, дає дозволи на здійснення клірин­гових операцій та розрахунків за допомогою електронних документів.

Національний банк забезпечує здійснення міжбанків-ських розрахунків через свої установи, дає дозвіл на прове­дення міжбанківських розрахунків через прямі кореспон­дентські відносини комерційних банків та через їх власні розрахункові системи.

В галузі регулювання бухгалтерського обліку НБУ вста­новлює обов'язкові для банків та інших фінансово-кредитних установ стандарти та правила ведення бухгалтерського облі­ку та звітності, що повинні відповідати вимогам законодав­ства України.

§ 3. Операції Національного банку України

Для забезпечення виконання покладених на нього завдань та функцій Національний банк, відповідно до ст. 42 Закону «Про Національний банк України», здійснює такі операції:

  1. надає кредити комерційним банкам та іншим фінансо­
    во-кредитним установам для підтримки ліквідності за став­
    кою не нижче ставки рефінансування Національного банку
    та в порядку, визначеному Національним банком;

  2. здійснює дисконтні операції з векселями і чеками в по­
    рядку, визначеному Національним банком;

  3. купує та продає на вторинному ринку цінні папери у
    порядку, передбаченому законодавством України;

  4. відкриває власні кореспондентські та металеві рахун­
    ки у закордонних банках і веде рахунки банків-кореспон-
    дентів;

  5. купує та продає валютні цінності з метою монетарного
    регулювання;

  6. зберігає банківські метали, а також купує та продає
    банківські метали, дорогоцінне каміння та інші коштовності,
    пам'ятні та інвестиційні монети з дорогоцінних металів на
    внутрішньому і зовнішньому ринках без квотування і ліцен­
    зування;

  7. розміщує золотовалютні резерви самостійно або через
    банки, уповноважені ним на ведення валютних операцій, ви­
    конує операції з золотовалютними резервами України з бан­
    ками, рейтинг яких за класифікацією міжнародних рейтинго-

28

Тема 2

Національний банк України — центральний банк держави

29


вих агентств відповідає вимогам до першокласних банків не нижче категорії А;

  1. приймає на зберігання та в управління державні цінні
    папери та інші цінності;

  2. видає гарантії та поруки, відповідно до положення, за­
    твердженого Радою Національного банку;


  1. веде рахунок Державного казначейства України без
    оплати і нарахування відсотків;

  2. виконує операції по обслуговуванню державного бор­
    гу, пов'язані із розміщенням державних цінних паперів, їх
    погашенням і виплатою доходу за ними;

12) веде особисті рахунки працівників Національного
банку;

  1. веде рахунки міжнародних організацій;

  2. здійснює безспірне стягнення коштів з рахунків своїх
    клієнтів відповідно до законодавства України за рішенням
    суду.

Національний банк має право здійснювати й інші опера­ції, необхідні для забезпечення виконання своїх функцій.

Згідно з вищеназваним законом НБУ має право брати участь у формуванні капіталу і діяльності міжнародних орга­нізацій відповідно до міжнародних договорів, учасниками яких є Україна, а також відповідно до угод між ним та цен­тральними іноземними банками.

§ 4. Органи управління та структура Національного банку України

Вище вже йшлося про те, що Національний банк України не є незалежною установою, він підзвітний Президентові Украї­ни та Верховній Раді України.

Вищим органом управління НБУ є Рада Національного банку України. Керівним органом Національного банку є Правління НБУ.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про Національний банк України» Рада Національного банку має такі повно­важення:

1) розробляє та вносить для інформування до 15 вересня на розгляд Верховної Ради України Основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за їх виконанням;


  1. здійснює аналіз впливу грошово-кредитної політики
    України на стан соціально-економічного розвитку України та
    розробляє пропозиції щодо внесення відповідних змін до неї;

  2. вносить рекомендації Правлінню Національного банку
    в межах розроблених Основних засад грошово-кредитної по­
    літики стосовно:


  • методів та форм прогнозування макропоказників еко­
    номічного і соціального розвитку України, а також
    грошово-кредитної політики;

  • окремих заходів монетарного та регулятивного харак­
    теру та їх впливу на економічний та соціальний роз­
    виток України;

  • політики курсоутворення та валютного регулювання;

  • розвитку банківської системи та окремих норматив­
    них актів з питань банківської діяльності;

  • вдосконалення платіжної системи;


  1. затверджує кошторис доходів та витрат Національно­
    го банку та подає Верховній Раді України та Кабінету Мі­
    ністрів України до 1 вересня поточного року прогнозовані ві­
    домості про сальдо кошторису для включення до проекту
    Державного бюджету України на наступний рік;

  2. встановлює форми оплати праці працівників Націо­
    нального банку відповідно до законодавства України;

  3. приймає рішення про зміну розміру статутного капіта­
    лу Національного банку;

  4. визначає аудиторську компанію для проведення ауди­
    торської перевірки Національного банку, розглядає аудитор­
    ський висновок та затверджує бухгалтерський баланс Націо­
    нального банку, публікує в офіційних друкованих засобах
    масової інформації щорічний баланс Національного банку;

  5. погоджує щорічно до 1 липня звіт про виконання кош­
    торису Національного банку та розподіл прибутку за звітний
    бюджетний рік;

  6. затверджує регламент Ради Національного банку;

10) має право застосування відкладального вето щодо ок­
ремих рішень Правління Національного банку з питань, від­
несених до її компетенції;

П) затверджує рішення Правління Національного банку про участь у міжнародних фінансових організаціях, у капіта­лі банків та інших фінансово-кредитних установ;

зо

Тема 2

Національний банк України — центральний банк держави

31


12) затверджує зовнішньоекономічні договори та інші
угоди, якщо відповідальність за останніми перевищує статут­
ний капітал Національного банку;

13) щорічно визначає для Національного банку:

  • вимоги щодо диверсифікування активів та їх ліквід­
    ності;

  • ліміти позабалансових зобов'язань;


  • регуляцію щодо формування резервів, покриття збит­
    ків та порядок відрахувань доходів до Державного
    бюджету України;

  • вимоги щодо мінімального розміру золотовалютних
    резервів;

  • інші показники, які характеризують спроможність
    Національного банку відповідати за своїми зобов'я­
    заннями;


  1. за поданням Голови Національного банку дає згоду
    на призначення на посади та звільнення з посад членів
    Правління Національного банку;

  2. вносить рекомендації Кабінету Міністрів України сто­
    совно впливу політики державних запозичень та податкової
    політики на стан грошово-кредитної сфери України.

Закон «Про Національний банк України» чітко визначає (ст. 9), що Рада Національного банку не може надавати ре­комендації щодо доцільності призначення на посади чи звіль­нення з посад Голови Національного банку, членів Правлін­ня НБУ або давати персональну оцінку діяльності окремих посадових осіб Національного банку, крім випадків, визначе­них у пп. 2 і 3 зазначеної статті закону.

Рада Національного банку складається з 14 осіб. Членом Ради може бути громадянин України, який має вищу еконо­мічну чи фінансову освіту або науковий ступінь в галузі еко­номіки та фінансів, а також досвід постійної роботи в орга­нах законодавчої влади, на керівних посадах центральної ви­конавчої влади України або в банківській установі, чи науко­вої роботи за фінансовою або економічною тематикою.

Президент України призначає сім членів Ради Національ­ного банку, до складу яких входить Голова Національного банку за посадою, шляхом прийняття відповідного указу. Решта членів Ради Національного банку призначається Вер­ховною Радою України шляхом прийняття відповідної поста­нови. Особи, кандидатури яких підлягають затвердженню

Верховною Радою України, проходять обговорення на спе­ціальному відкритому засіданні профільного комітету Вер­ховної Ради України, який вносить свої рекомендації Верхов­ній Раді України.

Чергове призначення членів Ради Національного банку здійснюється не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку повноважень попередньо призначених членів Ради Національного банку.

Строк повноважень членів Ради Національного банку — сім років. Голова Національного банку призначається на строк здійснення його повноважень на посаді.

Припинення повноважень членів Ради Національного банку відбувається у зв'язку із закінченням строку їх повно­важень або достроково органом, що їх призначив, у разі:

  1. власного бажання, за умови подання письмової заяви;

  2. припинення їх громадянства або виїзду за межі Украї­
    ни на постійне місце проживання;

  3. набрання законної сили обвинувальним вироком суду
    у скоєнні кримінального злочину;

  4. смерті або на підставі рішення суду про оголошення
    особи померлою або визнання її такою, що пропала без вісті.

Президент України звільняє членів Ради Національного банку, призначених ним, шляхом прийняття відповідного указу, але не раніше ніж через один рік з дня призначення.

Верховна Рада України звільняє членів Ради Національ­ного банку, призначених нею, шляхом прийняття відповідної постанови за поданням профільного комітету Верховної Ради України, але також не раніше ніж через один рік з дня при­значення.

Повноваження Голови Національного банку як члена Ра­ди Національного банку достроково припиняються у зв'язку з його відставкою або при звільненні його з посади за інших причин, визначених законом.

Члени Ради Національного банку здійснюють свої функ­ції на громадських засадах. їм компенсуються фактичні ви­трати, понесені у зв'язку із виконанням ними повноважень відповідно до регламенту Ради Національного банку. Розмі­щення та організаційно-матеріальне забезпечення Ради На­ціонального банку здійснюються Національним банком за рахунок його кошторисних витрат.

32

Тема 2

Національний банк України — центральний банк держави

33


Законом чітко регламентований порядок роботи Ради На­ціонального банку.

Засідання Ради Національного банку проводяться не рід­ше одного разу на квартал. Позачергові засідання Ради скли­каються Головою Ради НБУ за його власною ініціативою або Радою Національного банку за наполяганням не менше од­нієї третини від загальної кількості її членів. Члени Ради спо­віщаються про засідання не пізніше ніж за п'ять календар­них днів до дня його проведення. Порядок підготовки поза­чергових засідань Ради Національного банку визначається її регламентом.

Засідання Ради НБУ є правомочними за наявності не менше восьми її членів. їх веде Голова Ради Національного банку, а у разі відсутності — його заступник, відповідно до регламенту.

Рішення приймаються простою більшістю голосів від за­гальної кількості присутніх на засіданні членів Ради Націо­нального банку, кожен з яких має один голос.

Члени Ради Національного банку можуть брати участь в роботі Правління Національного банку з правом дорадчого голосу.

Голова Ради Національного банку та його заступник оби­раються Радою строком на три роки.

Повноваження Голови Ради Національного банку:

  1. організовує засідання Ради Національного банку і го­
    ловує на засіданнях;

  2. скликає позачергові засідання за своєю власною іні*
    ціативою або за наполяганням не менше однієї третини від
    загальної кількості членів Ради Національного банку;

  3. здійснює інші повноваження і функції відповідно до рі­
    шень Ради Національного банку.

Звільнення Голови Ради Національного банку або його заступника протягом строку їхніх повноважень здійснюється в таких випадках:

  1. у зв'язку із закінченням строку їхніх повноважень;

  2. за власним бажанням, за умови подання письмової заяви;

  3. у разі систематичного невиконання своїх обов'язків за
    станом здоров'я протягом чотирьох місяців.

У разі припинення повноважень Голови Ради Національ­ного банку або його заступника вибори на цю посаду здій­снюються у порядку, передбаченому законом.

Матеріали засідань Ради Національного банку оформ­ляються у вигляді протоколів та рішень і підписуються голо­вуючим на засіданні.

Закон передбачає, що Рада Національного банку не має права втручатися в оперативну діяльність Правління Націо­нального банку.

У разі коли Рада Національного банку застосовує відкла-дальне вето щодо окремого рішення Правління, таке рішен­ня набирає чинності лише при його підтвердженні двома третинами від загальної кількості членів Правління Націо­нального банку не пізніше п'ятиденного строку від дня за­стосування вето. Якщо ж протягом цього строку зазначене рішення не підтверджується двома третинами від загальної кількості членів Правління Національного банку, рішення вважається таким, що не набрало чинності. У разі коли рі­шення Правління Національного банку набрало чинності до моменту застосування відкладального вето щодо нього, таке рішення призупиняється до його підтвердження двома тре­тинами від загальної кількості членів Правління Національ­ного банку у зазначені строки.

Рішення Ради Національного банку підлягають оприлюд­ненню, крім випадків, коли такі рішення становлять держав­ну, банківську або службову таємницю відповідно до діючого законодавства.

Членам Ради Національного банку забороняється розго­лошувати державну, банківську або службову таємницю, про яку вони довідались під час здійсненням своїх повнова­жень відповідно до регламенту.

Відповідно до закону Правління Національного банку має такі повноваження:

1) приймає рішення:

  • щодо економічних засобів та монетарних методів,
    необхідних для реалізації Основних засад грошово-
    кредитної політики відповідно до прийнятих рішень
    Ради Національного банку з цих питань та необхід­
    ності забезпечення стабільності і купівельної спро­
    можності національної валюти;

  • про емісію валюти України та вилучення з обігу банк­
    нот і монет;

  • про зміну процентних ставок Національного банку;

з - зіп

34

Тема 2

Національний банк України — центральний банк держави

35


  • про встановлення економічних нормативів для банків
    та інших фінансово-кредитних установ;

  • про розмір та порядок формування обов'язкових
    резервів для банків та інших фінансово-кредитних
    установ;

  • про застосування заходів впливу до комерційних бан­
    ків та інших фінансово-кредитних установ;

  • про встановлення лімітів операцій на відкритому рин­
    ку, які здійснює Національний банк;

  • про перелік цінних паперів та інших цінностей,
    придатних для забезпечення кредитів Національного
    банку;

  • про умови допуску іноземного капіталу до банківської
    системи України;

  • про створення та ліквідацію підприємств, установ На­
    ціонального банку;

  • про участь у міжнародних фінансових організаціях, у
    капіталі банків та інших фінансово-кредитних устано­
    вах за погодженням з Радою Національного банку;

  • про подання на затвердження Раді Національного
    банку міжнародних договорів та інших угод, якщо
    відповідальність за останніми перевищує статутний
    капітал Національного банку;

2) подає на розгляд Раді Національного банку річний звіт
Національного банку, проект кошторису доходів та витрат
на наступний рік та іншу бухгалтерську і статистичну інфор­
мацію щодо діяльності НБУ та банківської системи України
на вимогу Ради Національного банку;

3) визначає організаційні основи та структуру Націо­
нального банку, затверджує положення про структурні під­
розділи та установи Національного банку, статути його під­
приємств, порядок призначення керівників підрозділів, під­
приємств та установ;

  1. затверджує штатний розклад Національного банку;

  2. встановлює порядок надання ліцензій на ведення бан­
    ківських операцій, а також ліцензій у випадках та за проце­
    дурою, передбачених законом;

  3. видає нормативні акти Національного банку;

  4. затверджує регламент Правління Національного банку;

8) виконує функції, передбачені законом, та інші функції, що випливають із основної мети діяльності Національного банку.

Очолює Правління Національного банку Голова Націо­нального банку.

Кількісний та персональний склад Правління Національ­ного банку затверджується Радою Національного банку за поданням Голови Національного банку. Заступники Голови Національного банку входять до складу Правління Націо­нального банку за посадою.

Закон чітко визначає процедуру призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку. Він призначається на посаду Верховною Радою України за по­данням Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України строком на п'ять років.

Голова Національного банку звільняється з посади Вер­ховною Радою України шляхом прийняття відповідної поста­нови у таких випадках:

  1. закінчення строку повноважень;

  2. набрання законної сили обвинувальним вироком суду
    у скоєнні кримінального злочину;

  3. у зв'язку з заявою про відставку за політичними або
    особистими причинами, поданою у письмовому вигляді та
    прийнятою Президентом України;

  4. смерті або на підставі рішення суду про оголошення
    особи померлою або визнання її такою, що пропала без вісті;

  5. припинення громадянства або виїзду за межі України
    на постійне місце проживання;

  6. за поданням Президента України в межах його кон­
    ституційних повноважень.

Обов'язки та повноваження Голови Національного банку:

  1. керує діяльністю Національного банку;

  2. діє від імені Національного банку і представляє його
    інтереси без доручення у відносинах з органами державної
    влади, з банками, фінансовими та кредитними установами,
    міжнародними організаціями, іншими установами і організа­
    ціями;

  3. головує на засіданнях Правління Національного банку;

  4. підписує протоколи, постанови Правління Національ­
    ного банку, накази та розпорядження, а також угоди, що ук­
    ладаються Національним банком;

36

Тема 2

Національний банк України — центральний банк держави

37


  1. розподіляє обов'язки між заступниками Голови Націо­
    нального банку;

  2. видає розпорядчі акти, обов'язкові для виконання усі­
    ма службовцями Національного банку, його підприємствами,
    установами;

  3. приймає рішення з інших питань, що стосуються
    діяльності Національного банку, крім віднесених до виключ­
    ної компетенції Ради Національного банку та Правління На­
    ціонального банку відповідно до закону;

  4. одноосібно несе відповідальність перед Верховною Ра­
    дою України та Президентом України за діяльність Націо­
    нального банку.

Голова Національного банку має одного першого заступ­ника та двох заступників, які призначаються та звільняють­ся ним за погодженням з Радою Національного банку.

Структура Національного банку відповідно до ст. 22 За­кону України «Про Національний банк України» будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням.

До системи Національного банку входять:

  • центральний апарат;

  • філії (територіальні управління);

  • розрахункові палати;

  • Банкнотно-монетний двір;

  • фабрика банкнотного паперу;

  • Державна скарбниця України;

  • Центральне сховище;

  • спеціалізовані підприємства;

  • банківські навчальні заклади;

  • інші структурні одиниці та підрозділи, необхідні для
    забезпечення діяльності Національного банку.

Національний банк в межах, визначених законодав­ством, самостійно вирішує питання організації, створення, ліквідації та реорганізації структурних підрозділів та установ Національного банку, його підприємств, затверджує їх стату­ти та положення.

Для інкасації та охорони цінностей і об'єктів Національ­ний банк має відомчу охорону, озброєну бойовою вогнепаль­ною зброєю.

Закон чітко визначає статус філій (територіальних уп­равлінь) Національного банку, які не мають статусу юридич­ної особи і не можуть видавати нормативні акти. Вони діють

від імені Національного банку в межах отриманих від нього повноважень. Завдання і функції філій НБУ визначаються Положенням, що затверджується Правлінням Національного банку України.

§ 5. Нагляд НБУ за діяльністю комерційних банків та заходи впливу за порушення банківського законодавства

Оскільки кредитно-банківська система України має життєво важливе значення для економіки країни, вона служить об'єктом прискіпливого нагляду та регулювання як з боку Національного банку, так і з боку вищих органів державної влади та управління.

Головна мета банківського регулювання та нагляду — безпека та фінансова стабільність банківської системи, за­хист інтересів вкладників і кредиторів.

Банківське регулювання і нагляд за діяльністю комер­ційних банків та інших фінансово-кредитних установ вико­нується у межах та порядку, передбачених законодавством України. Національний банк здійснює постійний нагляд за дотриманням банками та іншими фінансово-кредитними установами банківського законодавства, нормативних актів НБУ і економічних нормативів.

Для здійснення своїх наглядових функцій Національний банк має право безоплатно одержувати від банків та інших фінансово-кредитних установ інформацію про їх діяльність відповідно до наданої ліцензії та пояснення стосовно отрима­ної інформації і проведення операцій. Отримана інформація не підлягає розголошенню, за винятком випадків, передбаче­них законодавством України.

Національний банк визначає своїми нормативно-правови­ми актами професійні вимоги до керівників виконавчих орга­нів, головних бухгалтерів банків та інших фінансово-кредит­них установ і має право вимагати звільнення з цих посад осіб, які не відповідають встановленим вимогам. У випадку, якщо комерційний банк, інша фінансово-кредитна установа або працівник не погоджуються з вимогою про звільнення з

38

"Гема 2

Національний банк України — центральний банк держави

39


посади, вони можуть оскаржити її до суду у двотижневий строк.

Наглядові та регулятивні функції Національний банк мо­же здійснювати безпосередньо через створений ним орган банківського нагляду.

До наглядових та регулятивних функцій Національного банку належать:

  1. вступний контроль, змістом якого є чітке і повне ви­
    значення вимог до реєстрації й отримання банками та інши­
    ми фінансово-кредитними установами ліцензії на проведення
    банківських операцій, порядок її отримання;

  2. попередній контроль, змістом якого є встановлення
    вимог до ведення справ банками та іншими фінансово-кре­
    дитними установами з оптимальним ризиком, заборона або
    обмеження здійснення ними окремих видів діяльності, засто­
    сування санкцій адміністративного і фінансового характеру
    відповідно до чинного законодавства України, перевірка пов­
    ноти відрахувань до резервів страхування активних опера­
    цій, які гарантують безпеку і стабільність банків та інших фі­
    нансово-кредитних установ;

  3. поточний контроль, змістом якого є визначення мето­
    дів перевірки для забезпечення належного нагляду і їх вико­
    ристання при інспектуванні банків та інших фінансово-кре­
    дитних установ та розробка заходів щодо оздоровлення їх фі­
    нансового стану.

Національний банк здійснює свої наглядові та регулятив­ні функції шляхом реалізації таких повноважень:

а) здійснює всі види перевірок банків, інших фінансово-
кредитних установ в Україні (крім перевірок та ревізій фі­
нансово-господарської діяльності), а також перевірку досто­
вірності інформації, що надається юридичними та фізичними
особами при реєстрації банків, інших фінансово-кредитних
установ та ліцензуванні банківських операцій;

б) може вимагати від банків та інших фінансово-кредит­
них установ проведення загальних зборів акціонерів (учас­
ників) і визначає питання, за якими мають бути прийняті
рішення;

в) може брати участь у роботі зборів акціонерів (учасни­
ків), засідань спостережної ради, правління і ревізійної комі­
сії банку та іншої фінансово-кредитної установи з правом до­
радчого голосу.

Національний банк ставить вимоги щодо здійснення обов'язкових аудиторських перевірок банків та інших кре­дитних установ, отримує висновки незалежних аудитор­ських організацій про результати діяльності банків та інших фінансово-кредитних установ.

Робота по банківському нагляду здійснюється по трьом основним напрямкам:

  1. загальний нагляд;

  2. інтенсивний нагляд;

  3. нагляд високого ступеня.

Загальний нагляд поширюється на фінансово стійкі бан­ки, які дотримуються економічних нормативів, норм діючого законодавства та вказшок Національного банку, мають доб­ру ділову репутацію. Його здійснюють регіональні управлін­ня НБУ. Загальний нагляд полягає в контролі за дотриман­ням економічних нормативів та перевірці інших звітів, які надаються банками. Інформація про виявлення порушень надходить Правлінню Національного банку для прийняття відповідних рішень.

Інтенсивний нагляд розповсюджується на банки та інші фінансово-кредитні установи, які періодично порушують еко­номічні нормативи, а також припускаються інших незначних порушень, і не відзначаються фінансовою стабільністю.

Нагляд високого ступеня застосовується стосовно тих банків та інших фінансово-кредитних установ, які система­тично (два та більше разів протягом кварталу) порушують економічні нормативи та допускають інші значні порушення або мають незадовільний фінансовий стан.

Приймаючи рішення про застосування інтенсивного наг­ляду та нагляду високого ступеня департамент банківського нагляду НБУ проводить інспектування банків, їхніх відді­лень, філій та представництв, яке направлене на виявлення порушень-і недоліків в роботі банку. Інспектори департамен­ту перевіряють законність операцій, що виконуються, діяль­ність внутрішнього та зовнішнього аудиту, стан обліку, дос­товірність звітів, установчих та інших документів. За підсум­ками інспектування керівництву банку направляється інфор­мація, в якій зазначаються причини виявлених недоліків, оцінюється фінансовий стан банку, його можливості та шля­хи виходу з ситуації, що склалася. Вимоги Національного банку обов'язкові до виконання.

40

Тема 2

Національний банк України — центральний банк держави

41


На підставі отриманої інформації про порушення в діяль­ності комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ Національний банк організовує наради з керівницт­вом цих установ для визначення причин недоліків та напра-цювання конкретних заходів по їх усуненню. Про зміст захо­дів та строки їх реалізації керівництво банку або іншої фінан­сово-кредитної установи інформується письмово.

В двотижневий термін комерційний банк повинен інфор­мувати НБУ про вжиті заходи щодо реалізації отриманих приписів. У випадку, коли не вжито дієвих заходів, департа­мент банківського нагляду направляє відповідну інформацію голові ради комерційного банку.

У разі невиконання у встановлений Національним бан­ком строк вимог щодо усунення порушень, НБУ має право застосувати згідно з Законом «Про Національний банк Ук­раїни» та Положенням про застосування Національним бан­ком України заходів впливу до комерційних банків за пору­шення банківського законодавства, затвердженого постано­вою Правління НБУ від 4 лютого 1998 р. № 38, такі заходи зпливу:

  1. накладати штраф на керівників банків та інших фінан­
    сово-кредитних установ у розмірі до ста неоподатковуваних
    мінімумів доходів громадян;

  2. накладати на банк та інші фінансово-кредитні устано­
    ви штрафи відповідно до положень, затверджених Правлін­
    ням Національного банку, але у розмірі не більше одного від­
    сотка від суми зареєстрованого статутного фонду;

  3. усувати керівництво (голову правління та головного
    бухгалтера) від управління банком та іншою фінансово-кре­
    дитною установою і призначати тимчасову адміністрацію;

  4. зупиняти дію ліцензії на здійснення окремих банків­
    ських операцій на строк до одного року.

У разі порушення законів чи інших нормативних актів, що спричинило значну втрату активів або доходів і настання неплатоспроможності банку чи іншої фінансово-кредитної установи, заподіяло істотну шкоду інтересам їх клієнтів, а також у випадку приховування будь-яких рахунків, інших документів чи активів Національний банк має право відкли­кати ліцензію на здійснення усіх банківських операцій та прийняти рішення про реорганізацію або ліквідацію банку та призначити ліквідатора.

До примусових заходів впливу також можуть відносити:

  • підвищення норми обов'язкових резервів;

  • відкликання ліцензії;

  • стягнення штрафу в розмірі неправомірно одержано­
    го доходу;

  • переведення комерційних банків у режим фінансово­
    го оздоровлення.

До непримусових заходів впливу до комерційних банків належать:

  1. лист із зобов'язаннями;

  2. письмове попередження.

Розглянемо детальніше деякі з найбільш вагомих вище­зазначених заходів впливу.

Усунення керівництва комерційного банку

чи установи комерційного банку від управління

та призначення тимчасової адміністрації

для управління комерційним банком

Національний банк України має право усувати керів­ництво комерційного банку та його установ від управління у тому разі, якщо порушення є прямим наслідком особистих дій керівництва банку та його філій, до якого належать: го­лова правління банку, головний бухгалтер, начальники і го­ловні бухгалтери філій банку.

Пропозиція щодо усунення керівництва комерційного банку від управління подається регіональним управлінням або відповідним рівнем системи банківського нагляду НБУ на розгляд Комісії з питань нагляду та регулювання діяль­ності банків, яка готує відповідний висновок.

Рішення про усунення керівництва комерційного банку від управління приймається Правлінням НБУ та оформ­люється відповідною постановою (крім випадків, коли такі рішення прийняті правоохоронними органами або загальни­ми зборами акціонерів чи учасників комерційного банку, або іншим органом, визначеним статутом комерційного банку).

Регіональне правління НБУ, на території якого функціо­нує комерційний банк чи його установа, передає копію по­станови правлінню або раді комерційного банку та дає пи­сьмове розпорядження регіональній розрахунковій палаті про заборону прийняття до виконання платіжних документів

42

Тема 2

Національний банк України — центральний банк держави

43


за підписами керівників, які усунуті з посади, а також пові­домляє про це комерційний банк.

Підставами для призначення тимчасової адміністрації (адміністратора) банку можуть бути:

  1. порушення встановлених економічних нормативів, не­
    виконання нормативних актів НБУ та порушення банків­
    ського законодавства, неподання або подання недостовірної
    звітності;

  2. збиткова діяльність;

  3. становище комерційного банку, за якого власних кош­
    тів цього банку залишилось менше, ніж вимагається для йо­
    го функціонування згідно з чинним законодавством;

  4. інші обставини, що створюють реальну загрозу інтере­
    сам вкладників та кредиторів (конфліктна ситуація в керів­
    ництві банку, усунення керівництва банку від управління та
    наявність причин і умов, що можуть призвести до втрати
    платоспроможності банку тощо).

В тому випадку, якщо запропоновані НБУ шляхи виходу з кризової ситуації, що склалася в діяльності банку, не бу­дуть враховані керівництвом комерційного банку, відповід­ним департаментом системи банківського нагляду за підсум­ками перевірок порушується перед Правлінням Національно­го банку України питання про необхідність призначення тимчасової адміністрації.

Правління НБУ приймає рішення про призначення тим­часової адміністрації комерційного банку, яке оформлюється відповідною постановою. Тимчасова адміністрація призна­чається на визначений постановою строк та діє в межах встановлених повноважень. Метою діяльності тимчасової ад­міністрації та головним завданням є приведення справ ко­мерційного банку у відповідність до чинного законодавства, відновлення платоспроможності, забезпечення усунення ви­явлених порушень, причин і умов, які призвели до погіршен­ня фінансового стану, та здійснення інших заходів щодо ста­білізації діяльності комерційного банку.

Членами тимчасової адміністрації банку можуть бути особи, що мають економічну або юридичну освіту і досвід ро­боти, необхідний для виконання функцій тимчасової адмі­ністрації банку. Керівником та членами тимчасової адмініст­рації не можуть бути особи, які мають відносини з цим ко-

мерційним банком як акціонери (засновники), працівники банку чи його кредитори.

Тимчасова адміністрація під час виконання покладених на неї завдань щомісяця подає звіт про результати своєї діяльності відповідному рівню системи банківського нагляду Національного банку України. Загальний строк діяльності тимчасової адміністрації не може перевищувати дванадцяти місяців. Проте в окремих випадках, за рішенням Правління НБУ, встановлений строк діяльності тимчасової адміністра­ції може бути продовжений на три місяці.

Діяльність тимчасової адміністрації (адміністратора) при­пиняється в таких випадках:

  1. Національним банком України прийняте відповідне рі­
    шення про дострокове припинення роботи тимчасової адмі­
    ністрації;

  2. Національний банк України після закінчення строку
    повноважень тимчасової адміністрації не прийняв рішення
    про його продовження;

  3. прийнято рішення відповідного органу про припинен­
    ня діяльності комерційного банку.

Відкликання ліценції

Ліцензія на здійснення банківських операцій (всіх або окремих) відкликається за поданням відповідних департа­ментів НБУ у випадках:

  1. виявлення недостовірних даних, на підставі яких була
    надана ліцензія;

  2. затримки початку проведення діяльності, на яку на­
    дана ліцензія, більше ніж на один рік з моменту надання
    ліцензії;

  3. виникнення становища, яке загрожує інтересам кре­
    диторів та вкладників банку;

  4. виявлення порушень, допущених банком щодо вимог
    банківського і антимонопольного законодавства та норма­
    тивних актів Національного банку України;

  5. порушення економічних нормативів, які встановлені
    НБУ, протягом трьох місяців поспіль або шести місяців про­
    тягом року;

  6. здійснення операцій, на які не було надано ліцензії;

44

Тема 2

Національний банк України — центральний банк держави

45


  1. надання недостовірної інформації та звітності або не­
    своєчасне їх подання;

  2. невиконання у встановлений термін вимог НБУ щодо
    діяльності банку та умов, на підставі яких була надана лі­
    цензія;

  3. порушення уповноваженими банками або установами
    уповноважених банків порядку і умов торгівлі валютними
    цінностями на міжбанківському валютному ринку України,
    встановлених Національним банком;

10) відмови купівлі та продажу іноземної валюти на між­
банківському валютному ринку України за дорученням і за
рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зо­
бов'язань резидентів.

Рішення про відкликання з банку ліцензії на право здійс­нення окремих банківських операцій приймається Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків Національ­ного банку України.

Рішення про відкликання ліцензії на право здійснення всіх банківських операцій (в т. ч. всіх банківських операцій з валютними цінностями) приймає правління НБУ.

У разі прийняття рішення про відкликання ліцензії на право здійснення всіх видів банківських операцій Правління НБУ одночасно приймає рішення про ліквідацію комерцій­ного банку. Зазначені рішення оформлюються однією поста­новою.

Стягнення штрафу в розмірі неправомірно одержаного доходу

Національний банк України має право стягувати штраф у розмірі неправомірно одержаного доходу та застосовувати інші економічні санкції відповідно до чинного законодавства у разі порушення комерційними банками порядку, строків та технології виконання банківських операцій, які встановлені нормативними актами НБУ, а саме:

  1. порушення законодавства при формуванні власного
    статутного фонду;

  2. порушення обов'язкових економічних нормативів ре­
    гулювання діяльності комерційних банків;

  3. недозарезервування комерційним банком коштів на
    його кореспондентському рахунку;


  1. нарахування та стягнення відсотків авансом у момент
    видачі позики тощо;

  2. в інших випадках, передбачених чинним законодав­
    ством.

Нарахування штрафу у розмірі неправомірно одержаного доходу здійснюється на підставі акта перевірки чи ревізії або доповідної записки відповідних регіональних управлінь НБУ. Вони, в свою чергу, готують розпорядження про притягнен­ня до відповідальності та стягнення штрафу у розмірі непра­вомірно одержаного доходу, яке підписується керівником та головним бухгалтером регіонального управління НБУ.

Стягнення штрафу здійснюється у претензійно-позовно­му порядку.

Комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи

47


Тема З

Комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи

§ 1. Правове положення комерційних банків, етапи реформування і сучасний стан

Слід зазначити, що правове положення банків протягом всієї історії розвитку кредитної системи пострадянського періоду неодноразово змінювалось. Так, період з 1917 по 1921 рр. ха­рактеризується поступовою ліквідацією банків, функції яких по здійсненню безготівкових розрахунків були передані цен­тральному бюджетно-розрахунковому управлінню. З перехо­дом до непу, у зв'язку з пожвавленням товарно-грошових відносин, виникла гостра необхідність в організації кредит­ної системи, яка відповідала б потребам товарного обороту. В результаті з'явилась така кредитна система, в якій Держ­банку СРСР відводилась роль органу нагляду та контролю за діяльністю всіх кредитних установ. Інші банки діяли на під­ставі різних форм власності. Вони були звичайними комер­ційними підприємствами, які здійснювали банківські опера­ції. Відносини цих банків з клієнтурою регулювались цивіль­ним правом.

Найбільш серйозні зміни в правовому положенні банків відбулися в результаті кредитної реформи 1930—1932 рр., яка мала за мету перетворити банки в органи цінового конт­ролю за виконанням підприємствами державних планових завдань. Банки, утворені на недержавній формі власності, були ліквідовані або реформовані. В результаті виникла сис­тема державних банків, складовою якої був Держбанк СРСР ■та спецбанки. Всі вони були одночасно органами державного

управління та господарюючими організаціями — юридични­ми особами, які займалися господарською діяльністю.

Якщо до кредитної реформи Держбанк СРСР дійсно відіг­равав роль головного, центрального банку держави, то після реформи ця його роль стала поступово зменшуватись. У 1959 р. банки довгострокових вкладень були ліквідовані, а їх функції передані Промбанку СРСР, перейменованому у Всесоюзний банк фінансування капітальних вкладень — Будбанк СРСР. З 1961 р. він став безпосередньо підпорядко­вуватись Раді Міністрів СРСР, а не Міністерству фінансів, як це було раніше, і з цього моменту правове положення Держбанку СРСР та Будбанку СРСР стало практично одна­ковим. Різницю між зазначеними банками можна було про­вести лише з урахуванням їх спеціалізації.

Початок нової банківської реформи було покладено спільною постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1987 р. № 821, коли на базі трьох державних бан­ків — Держбанку СРСР, Зовнішторгбанку СРСР та Будбан­ку СРСР було створено шість банків:

  • Держбанк СРСР;

  • Промбудбанк СРСР;

  • Зовнішекономбанк СРСР;

  • Агропромбанк СРСР;

  • Житлсоцбанк СРСР;

  • Ощадний банк СРСР.

На той час всі державні банки були підпорядковані без­посередньо Раді Міністрів СРСР. Правове положення цих спецбанків не змінилося після проведення кредитної рефор­ми: вони були одночасно органами державного управління та юридичними особами, які займалися господарською діяль­ністю.

Вищезгадана постанова містить формулювання, яке під­креслює той факт, що банки були органами управління, а республіканські банки користувалися правами міністерств союзних республік. В рамках адміністративно-контрольних повноважень банки здійснювали досить велику кількість пе­ревірок, в тому числі контроль за використанням фонду оп­лати праці та фінансуванням державних капітальних вкла­день. Як юридичні особи, що займаються господарською ді­яльністю, спецбанки здійснювали різноманітні банківські операції. Спершу вся клієнтура була імперативно (владна)^"

48

Тема З

Комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи

49


розподілена між цими банками, а потім, у відповідності з постановою Ради Міністрів СРСР від 31 березня 1989 р. № 280, було проголошено право клієнта на вибір банку для свого кредитно-розрахункового обслуговування.

З початком наступного етапу банківської реформи право­ве положення комерційних банків, включаючи державні спецбанки, поступово наближається до банків країн з розви­нутою ринковою економікою.

На сьогодні комерційні банки України разом з іншими фі­нансово-кредитними установами займають другий рівень банківської системи України.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність», банки — це установи, функцією яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організа­цій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та роз­рахункове обслуговування народного господарства, виконан­ня валютних та інших банківських операцій, передбачених цим законом.

Комерційний банк з абсолютною впевненістю можна наз­вати комерційною установою, тому що його діяльність ціл­ком і повністю підпадає під визначення поняття «підприєм­ство», яке містить Закон України «Про підприємства в Украї­ні» (ст. 1): «Підприємство — це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має право юридичної особи та здійс­нює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяль­ність з метою одержання відповідного прибутку (доходу)».

Визначимо основні ознаки підприємства, які, зокрема, також притаманні банку:

1) наявність майна на праві власності, повного господар­
ського відання, відображеного на самостійному балансі.

Відповідно до ст. 24 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність» банк має статутний фонд, який відобража­ється на самостійному балансі банку;

2) наявність прав юридичної особи.

Основою формування поняття підприємства є товарне виробництво з його системою товарно-грошових відносин, в яких підприємство може виступати тільки як суб'єкт права. Лише в своїй сукупності економічні та правові властивості характеризують дану господарську структуру як підприєм­ство. В основі визнання підприємства суб'єктом цивільного

права лежить його відносне економічне відокремлення, яке закріплене в статусі юридичної особи. Таким чином, наяв­ність прав юридичної особи слід розглядати як одну з основ­них ознак підприємства.

Стаття 23 Закону України «Про банки і банківську діяль­ність» визначає, що статут комерційного банку повинен міс­тити запис про те, що банк є юридичною особою;

3) здійснення господарської (підприємницької, комерцій­ної) діяльності, яка має за мету отримання прибутку.

За надання банківських послуг клієнт сплачує банку ви­нагороду, за рахунок якої утворюється його прибуток. Таким чином, банк займається підприємницькою (комерційною) діяльністю, підтвердженням чого є ст. 1 Закону України «Про підприємництво».

Отже, враховуючи вищевикладене, можна дати більш ґрунтовне визначення поняття «підприємство» (і банківської установи зокрема): це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарської (підприємницької) діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний ба­ланс, рахунки в банках.

Таким чином, в результаті наведеного вище аналізу стає очевидним, що комерційний банк має всі ознаки підприєм­ства. Цей висновок може бути використаний для вирішення не тільки теоретичних, але й суто практичних задач. Так, у випадках, коли банківським законодавством не врегульовано те чи інше питання, повинні застосовуватися загальні норми законодавства про підприємства.

Законодавство України визначає, що сучасні комерційні банки згідно зі своїм правовим положенням не повинні здій­снювати адміністративно-контрольних повноважень стосов­но клієнтів, як це відбувалось у державних банках до рефор­ми. Однак в деяких випадках на комерційні банки покла­даються обов'язки по контролю за діяльністю клієнтів, але Цей контроль не може мати цивільно-правового характеру, оскільки він не пов'язаний з комерційними інтересами само­го банку.

4- 3111

50

Тема З

Комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи

51


Наведемо деякі приклади. Так, в пункті 3 Указу Прези­дента України від 12 травня 1995 р. «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» зазначається, що на комерційні банки покладаються зобов'язання здійснювати контроль за дотриманням вимог цього Указу юридичними та фізичними особами, суб'єктами підприємницької діяльності в частині дотримання норм по регулюванню обігу готівки. У Декреті Кабінету Міністрів Ук­раїни від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулю­вання і валютного контролю» комерційні банки названі серед органів, які здійснюють валютний контроль. Відповідно до наданих повноважень вони мають право проводити перевір­ки дотримання резидентами і нерезидентами валютного за­конодавства, зобов'язані здійснювати контроль за своєчас­ністю та повнотою реалізації частини експортної виручки ре­зидентів, яка підлягає обов'язковому продажу на внутріш­ньому валютному ринку.

Отже, комерційний банк — це підприємство, але підпри­ємство особливого роду. Якщо в діяльності звичайного під­приємства гроші виконують головним чином роль засобу платежу, то в банківській діяльності самі гроші виступають в ролі товару. Слід зазначити, що ця особливість банківсько­го підприємства робить його настільки своєрідним, що воно об'єктивно потребує спеціального правового регулювання, відмінного від загального законодавства про підприємства. Таке регулювання здійснюється на підставі законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України» та низки інших нормативних актів, які відно­сяться до банківського законодавства.

§ 2. Види операцій, послуг та угод,

які укладаються комерційними банками

Комерційні банки мають здійснювати такі групи угод:

  • банківські операції, які складають безпосередній
    предмет діяльності;

  • угоди, які мають допоміжне значення та служать для
    забезпечення організаційних та матеріальних переду-

мов роботи банку (закупка паперу, канцелярського приладдя, оренда приміщення тощо);

— інші небанківські угоди, не заборонені законом, але
не включені до попередніх груп (наприклад, застосу­
вання інших підприємств та організацій).

Відповідно до ст. З Закону України «Про банки і банків­ську діяльність» банки можуть виконувати такі операції:

  • залучення і розміщення грошових вкладів та кредитів;

  • здійснення розрахунків за дорученням клієнтів, бан-
    ків-кореспондентів та їх касове обслуговування;

  • ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів;

  • фінансування капітальних вкладень за дорученням
    власників або розпорядників інвестованих коштів;

  • випуск платіжних документів і цінних паперів (чеків,
    акредитивів, акцій, облігацій, векселів тощо);

  • купівля, продаж і зберігання платіжних документів,
    цінних паперів, а також операції з ними;

  • видача поручительств, гарантій та інших зобов'язань
    за третіх осіб, що передбачають їх виконання у гро­
    шовій формі;

  • придбання права вимоги з поставки товарів і надання
    послуг, прийняття ризику виконання таких вимог та
    інкасація цих вимог (факторинг);

  • придбання за власні кошти засобів виробництва для
    передачі їх в оренду (лізинг);

  • купівля в організацій і громадян та продаж їм інозем­
    ної валюти готівкою і валюти, що знаходиться на ра­
    хунках і вкладах;

  • купівля і продаж в Україні та за кордоном монетар­
    них металів;

  • залучення і розміщення дорогоцінних металів на ра­
    хунки і вклади та інші операції з цими цінностями,
    відповідно до міжнародної банківської практики;

  • довірчі операції (залучення та розміщення коштів,
    управління цінними паперами тощо) за дорученням
    клієнтів;


  • надання консультаційних послуг;

  • проведення операцій по касовому виконанню держав­
    ного бюджету за дорученням Національного банку
    України;

52

Тема З

Комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи

53


— здійснення інших операцій з дозволу Національного

банку України.

Операції, передбачені вищезазначеною статтею, прово­дяться в грошових одиницях, що перебувають в обігу на те­риторії України, в порядку, встановленому Національним банком України.

Слід зазначити, що Положення НБУ від 27 березня 1996 р. «Про порядок ліцензування банків в Україні» також містить перелік (37 позицій) банківських операцій та інших видів діяльності, які банк має право здійснювати.

Будь-яка банківська операція являє собою одну або де­кілька цивільно-правових угод. Як правило, в поняття бан­ківської операції включаються не тільки юридично значимі, але й ціла низка фактичних дій, пов'язаних з бухгалтер­ським оформленням таких угод.

До числа характерних ознак, притаманних всім банків­ським операціям, можна віднести:

по-перше — тривалий характер ділових зв'язків; по-друге — довірчий характер банківських операцій (він виявляється, наприклад, в праві банкіра відмовити клієнту в кредитуванні, якщо у банка є сумніви щодо його платоспроможності);

по-третє — фактична нерівність банківського підприєм­ства та його клієнта;

по-четверте — стандартні форми банківських операцій, що здебільшого пояснюється масовим та однотипним характером останніх;

по-п'яте — однотипність правового регулювання банків­ських операцій в різних країнах, що є результатом різноманітних методів уніфікації права, які регламен­тують кредитні та розрахункові відносини. Свого часу відомим вченим-юристом М. М. Агарковим була запропонована класифікація банківських угод у відпо­відності з функціями банку, з якої випливає, що банку при­таманні три основні функції:

  1. утворення коштів (пасивні операції);

  2. надання кредиту (активні операції);

  3. сприяння платіжному обороту.

Цю класифікацію було враховано при визначенні класи­фікації банківських операцій банківським законодавством України.

Так, відповідно до 1 розділу Положення НБУ від 27 бе­резня 1996 р. операції банків, які підлягають ліцензуванню, поділяються на:

1) активні операції:


  • надання кредитів банкам;

  • надання кредитів юридичним особам;

  • надання кредитів фізичним особам;

  • придбання права вимоги з поставки товарів і надання
    послуг, прийняття ризику виконання таких вимог та
    інкасація цих вимог (факторинг);

  • вкладення коштів у статутні фонди інших юридичних
    осіб.

2) пасивні операції:

  • залучення депозитів юридичних осіб;

  • залучення депозитів фізичних осіб;

  • отримання кредитів від банків;

  • випуск цінних паперів (облігацій, ощадних сертифіка­
    тів тощо).

3) операції з готівкою:

  • касове обслуговування клієнтів;

  • перевезення грошово-валютних цінностей.

4) розрахункові операції:



  • ведення рахунків клієнтів (резидентів) та здійснення
    розрахунків за їх дорученням (у національній валюті
    України);

  • ведення розрахунків банків-кореспондентів (резиден­
    тів) та здійснення розрахунків за їх дорученням (у
    національній валюті);

  • проведення операцій по касовому виконанню держав­
    ного бюджету, в тому числі ведення бюджетних ра­
    хунків клієнтів та рахунків державних позабюджет­
    них фондів за дорученням Національного банку Ук­
    раїни і Головного управління Державного казначей­
    ства Міністерства фінансів України;

5) операції з валютними цінностями:

  • ведення валютних рахунків клієнтів;

  • неторгові операції;

  • встановлення прямих кореспондентських відносин з
    іноземними банками;

  • встановлення кореспондентських відносин з інозем­
    ними банками (робота через кореспондентські рахун-

54

Тема З

Комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи

55



ки Центру міждержавних розрахунків Національного банку України або через кореспондентські рахунки уповноваженого банку);

  • операції з міжнародними торговими розрахунками;

  • операції з торгівлі іноземною валютою на внутрішньо­
    му валютному ринку;

  • операції з залучення та розміщення валютних коштів
    на внутрішньому ринку (здійснюються з резидентами
    України);

  • операції з залучення та розміщення валютних коштів
    на міжнародних ринках (здійснюються з нерезидента­
    ми України);

  • валютні операції на міжнародних грошових ринках;

  • операції з монетарними металами на внутрішньому
    ринку;

  • операції з монетарними металами на міжнародних
    ринках;

6) інші операції та види діяльності:

  • відповідальне збереження цінностей клієнтів банку;

  • фінансування капітальних вкладень за дорученням
    власників або розпорядників інвестованих коштів;

  • видача поручительств, гарантій та інших зобов'язань
    за третіх осіб, що передбачають їх виконання у гро­
    шовій формі;

  • придбання за власні кошти засобів виробництва для
    передачі їх в оренду (лізинг);

  • довірчі операції (залучення та розміщення коштів,
    управління цінними паперами тощо) за дорученням
    клієнтів;

  • купівля, продаж і зберігання платіжних документів,
    цінних паперів, а також операції з ними;

  • купівля, продаж і зберігання державних цінних папе­
    рів, а також операції з ними;

  • надання консультаційних послуг;

  • відкриття філій банку на території України;

  • відкриття філій, представництв банку за межами Ук­
    раїни.

Основними з перерахованих банківських операцій є ак­тивні та пасивні.


Стосовно спеціальної правоздатності банків законодав­ством багатьох країн, в т. ч. й України, встановлено такі правила:

  1. виключне право банків на здійснення банківських опе­
    рацій, включаючи ощадні, яке виявляється в забороні всім
    іншим підприємствам здійснювати зазначені операції. Інші
    фінансово-кредитні установи мають право здійснювати бан­
    ківські операції, за винятком ощадних, на підставі ліцензії
    Національного банку;

  2. примусова спеціалізація банків, тобто заборона займа­
    тися діяльністю в сфері матеріального виробництва та тор­
    гівлі матеріальними цінностями, а також по всім видам стра­
    хування, за винятком страхування валютного, кредитного та
    процентного ризику.

§ 3. Види та класифікація комерційних банків

Законодавство про банки і банківську діяльність визначає, що комерційні банки можна класифікувати за рядом ознак:

1. В залежності від форми власності банки поділяються на:

а) приватні;

б) державні.

На сьогодні в Україні не можуть існувати приватні бан­ки, які перебувають у володінні однієї особи. Відповідно до ст. 22 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кількість засновників комерційного банку не може бути мен­ше трьох, а частка кожного з учасників (акціонерів) не може перевищувати 35 відсотків статутного фонду банку.

Державними комерційними банками в Україні є Ексім-банк та Ощадбанк. На стадії розгляду перебуває питання про продаж частини акцій Ощадбанку приватним особам, за умови, що контрольний пакет акцій залишиться у володінні держави.

2. В залежності від кола здійснюваних операцій банки
бувають:

а) універсальні;

б) спеціалізовані.

Універсальні банки виконують широкий спектр банків­ських операцій та послуг. На сьогодні в Україні майже всі банки прагнуть стати універсальними.


56

Тема З

Спеціалізовані банки по своїй функціональній спеціаліза­ції надають переважно один або декілька видів банківських послуг. По галузевій спеціалізації вони обслуговують пере­важну більшість клієнтів певної галузі. В Україні, як і в ін­ших країнах, процес йде в основному по шляху створення універсальних комерційних банків.

3. В залежності від наявності філій банки поділяються на
ті, що:

а) мають філії;

б) безфілійні.

4. В залежності від території діяльності банки поділяють­
ся на:

а) міжнародні;

б) республіканські;

в) регіональні.

Міжнародні банки створюються за участю іноземного ка­піталу і можуть мати відділення (філії) в інших країнах. В Україні вони тільки починають з'являтися (Перший україн­ський міжнародний банк та ін.).

До республіканських банків відносяться такі комерційні банки, як АКБ «Україна», Промінвестбанк України, Укрсоц-банк, Ексімбанк України, Ощадбанк України, які мають роз­галужену мережу відділень та філій по всій території Украї­ни. Вони досить тісно пов'язані з органами державної влади та управління банками. Цей взаємозв'язок складався протя­гом багатьох років, коли ці банки мали ще статус державних спецбанків. До статусу республіканських наближалися і дея­кі нові комерційні банки, такі як «Інко», «Відродження», які внаслідок своєї недалекоглядної кредитної політики стали неплатоспроможними, тим самим завдали значної матеріаль­ної шкоди великій кількості своїх клієнтів. Свої філії вже від­кривають й багато інших банків (Укрінбанк, Правексбанк та ін.) Цей процес, безумовно, сприятиме поліпшенню якості і збільшенню кількості банківських послуг клієнтам, знижен­ню відсоткових ставок по банківським кредитам та підви­щенню по вкладам і депозитам внаслідок сумлінної ринкової конкуренції.

Регіональні банки обслуговують, як правило, клієнтів певної області, міста, району або ж регіону, тобто ряду об­ластей, регіонів області.

Комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи 57

5. В залежності від цільового характеру фінансування
банки поділяються на:

а) банки, створені для фінансування окремих цільових
програм (банки розвитку);

б) банки, діяльність яких не обмежується масштабами
однієї конкретної програми.

В Україні стоїть питання про створення Українського банку реконструкції та розвитку.

6. В залежності від способу формування статутного фон­
ду банки бувають:

а) акціонерні;

б) пайові.

Акціонерні банки створюються у формі акціонерних това­риств відкритого і закритого типу. Вони формують свій капі­тал шляхом об'єднання індивідуальних капіталів засновників за допомогою випуску та реалізації акцій. Власником капіта­лу банку є акціонерне товариство.

Пайові банки створюються у формі товариств з обмеже­ною відповідальністю. Свій капітал вони формують за раху­нок пайових внесків засновників (пайовиків). Пайові комер­ційні банки не є власниками свого капіталу, оскільки кожен з учасників зберігає право власності на свою долю капіталу, а не передає його банку.

Починаючи з 1991 р. в Україні:

всього зареєстровано банків — 272;

виключено з Реєстру банків, їх філій та представництв і фінансово-кредитних установ як юридичну особу — 73,

у тому числі:

шляхом ліквідації — 41;

шляхом реорганізації (приєднання як філії до іншого

банку) — 32.

Станом на 1 квітня 2000 року:

значиться у Реєстрі банків, їх філій та представництв і фінансово-кредитних установ — 199,

у тому числі:

закритих акціонерних товариств — 50;

відкритих акціонерних товариств — 119;

товариств з обмеженою відповідальністю — 28;

державних — 2.

Кількість філій — 1669.

Кількість діючих банків (які отримали ліцензію) — 160.

58

Тема 3 Комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи

59


Кількість банків з участю іноземного капіталу — ЗО, з них 100% іноземного капіталу — 9.

7. В залежності від величини статутного фонду, а також
величини власного капіталу та активів банки поділяються на:

а) великі;

б) середні;

в) дрібні.

Переважна більшість діючих в Україні банків відносить­ся до середніх та дрібних. Банки, які належать до розряду великих — це перш за все комерційні банки, що були ство­рені на базі колишніх державних спецбанків.

8. В залежності від тривалості періоду банківської діяль­
ності і часу створення банки поділяються на:

а) банки, які створені на базі колишніх державних спец­
банків;

б) банки, які створені вперше.

Слід зазначити, що цей критерій для класифікації комер­ційних банків невдовзі повинен втратити своє значення. Од­нак на сьогодні він ще повністю обгрунтований, оскільки за­лишається певна нерівність між цими двома групами банків. Установи, які виникли на базі колишніх спецбанків, знахо­дяться в кращому положенні, вони мають надійнішу клієнту­ру, з якою налагоджені давні ділові стосунки, більш кваліфі­ковані кадри, вищі результати діяльності, ніж новостворені банки.

9. В залежності від наявності в статутних фондах комер­
ційних банків іноземного капіталу вони поділяються на:

а) банки, статутний фонд яких повністю сформовано за
рахунок внесків українських юридичних та фізичних
осіб;

б) банки з іноземними інвестиціями.

До банків з участю іноземних інвестицій належать:

  • банки, статутний фонд яких формується за рахунок
    коштів резидентів — українських юридичних та фі­
    зичних осіб і нерезидентів — іноземних юридичних
    та фізичних осіб (спільні банки);

  • банки, статутний фонд яких формується за рахунок
    коштів нерезидентів — іноземних юридичних та фі­
    зичних осіб (іноземні банки);

— філії банків — нерезидентів.

10. В залежності від клієнтури, якій комерційним банком надаються послуги, банки поділяються на:

а) банки, які здійснюють кредитні операції з будь-якими
клієнтами;

б) банки взаємного кредиту.

Діяльність останніх базується на принципах кредитної кооперації. Вони залучають кошти своїх учасників (акціоне­рів, пайовиків) та здійснюють кредитування тільки цих осіб.

§ 4. Поняття та правове положення філій і представництв комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ

Законодавство про банки передбачає право комерційних банків відкривати свої філії та представництва, які не є юри­дичними особами.

Філією комерційного банку є його відокремлений підроз­діл, розміщений поза місцем знаходження банку і який здійс­нює від його імені банківські операції згідно з отриманою на них ліцензією Національного банку України. Філії мають право здійснювати банківські операції в межах, зазначених в положенні про філію, але в рамках спеціальної правоздатнос­ті банку. Керівник філії може укладати угоди від імені банку на підставі довіреності.

В деяких країнах, зокрема у Франції, керівники філій та агентств банку діють від імені останнього на підставі його довіреності з правом передовіри своїм співробітникам. Спи­сок останніх, які мають право підпису, пред'являється клієн­там банку.

Представництвом комерційного банку є відокремлений підрозділ банку, розміщений поза місцем його знаходження, який не має права здійснювати банківські операції. Воно створюється для захисту інтересів комерційного банку. Як правило, представництва комерційних банків пропагують по­слуги своїх банків серед потенційних клієнтів.

Відповідно до банківського законодавства окремі банків­ські операції можуть виконувати юридичні особи, які воло-Діють певним мінімальним розміром статутного капіталу,

60

Тема З


встановленим законодавством, але не є банками. їх назива­ють іншими фінансово-кредитними установами. Це, зокрема:

  • фінансові компанії;

  • фінансові групи;

  • страхові компанії;

  • кредитні спілки;

  • лізингові компанії;

  • інвестиційні компанії;

  • ломбарди;

  • пенсійні фонди тощо.

На сьогодні діяльність переважної більшості з них, а та­
кож їх правове положення закріплені у відповідних законах
і шдзаконних актах, таких як закони України «Про страху- ''
вання», «Про лізинг», «Про інвестиційну діяльність» «Про
заставу», Декрет Кабінету Міністрів України «Про кредиту- і
вання» тощо. 7

Тема 4

Порядок створення та припинення діяльності комерційних банків


§ 1. Документи, які необхідні для реєстрації комерційного банку

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» НБУ надає дозвіл на створення на території Украї­ни комерційних банків шляхом їх реєстрації, тобто внесення до Реєстру банків.

Комерційний банк набуває статусу юридичної особи з ча­су його реєстрації Національним банком України в Республі­канській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фі­нансово-кредитних установ.

Правовими основами створення комерційних банків в Україні є закони України «Про банки і банківську діяль­ність», «Про Національний банк України», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про господарські товариства», «Про під­приємництво», «Про заставу», Положення НБУ від 21 липня 1998 р. «Про порядок створення і реєстрації комерційних банків», а також ряд інших законодавчих актів та норматив­них актів Національного банку України.

Комерційні банки, незалежно від форми власності, ство­рюються на акціонерних або пайових засадах і виступають у Формі акціонерних товариств або товариств з обмеженою відповідальністю.

Засновниками комерційних банків можуть бути україн­ські та іноземні юридичні і фізичні особи, за винятком Рад народних депутатів усіх рівнів, їх виконавчих органів, полі­тичних та профспілкових організацій, спілок і партій. Кіль-

62

Тема 4

Порядок створення та припинення діяльності комерційних банків

63


кість засновників повинна бути не менше трьох. Законодав­ством визначено, що частка будь-кого із засновників (учас­ників або акціонерів) не повинна перевищувати 35 відсотків статутного фонду комерційного банку.

Засновниками комерційних банків не можуть бути юри­дичні особи, щодо яких неможливо встановити їх власників та джерела коштів, за рахунок яких вони здійснюють внески або сплачують акції комерційних банків. Військовослужбов­цям, працівникам правоохоронних органів, державної безпе­ки, арбітражного суду, державного нотаріату, органів дер­жавної влади і управління, покликаних здійснювати конт­роль за діяльністю комерційних банків, забороняється бути засновниками комерційних банків і брати участь, в тому чис­лі шляхом суміщення посад, в органах управління банком. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабар­ництво та інші корисливі злочини, а також особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю до закінчення стро­ку, встановленого судом і погашення судимості, також не можуть бути засновниками банків, або обіймати в них керів­ні та матеріально-відповідальні посади.

До моменту реєстрації комерційного банку для форму­вання статутного капіталу за місцем створення банку зас- і новникам відкривається тимчасовий рахунок, на який кож­ний засновник за рахунок власних коштів вносить визначе­ну чинним законодавством і установчими документами частку статутного капіталу. Підставою для відкриття тимча­сового рахунку є установчий договір засновників банку і зая­ва на відкриття рахунку, яка підписується уповноваженою особою, визначеною засновниками банку в установчому договорі.

Коли на тимчасовому рахунку відповідно до установчого договору зібрано кошти в сумі, не меншій, ніж це передбаче-но законодавством, орган управління банку або уповноваже­на установчими зборами особа в двотижневий строк після аудиторської перевірки фінансового стану засновників (учас­ників або акціонерів) банку подає до регіонального управлін­ня НБУ за місцем створення банку такий пакет документів:

1) заяву про реєстрацію банку за підписом голови ради І (спостережної ради) або уповноваженої особи, яка призна-1 чена установчими зборами відповідальною за реєстрацію банку;

2) установчий договір, підписаний засновниками (учас­
никами) банку та засвідчений їхніми печатками. Підписи
фізичних осіб—засновників засвідчуються в нотаріальному
порядку.

В установчому договорі визначаються:

  • вид товариства,

  • мета діяльності;

  • склад засновників, їх найменування та місцезнахо­
    дження (телефони, платіжні реквізити, паспортні да­
    ні фізичних осіб);

  • особа, уповноважена укладати угоди і діяти від імені
    засновників;

  • розмір, порядок та строки утворення статутного капі­
    талу банку;

  • відповідальність сторін за виконання взятих на себе
    зобов'язань;

  • порядок розподілу прибутків і покриття збитків банку;

  • порядок ліквідації та реорганізації банку;

3) статут банку, затверджений установчими зборами і
підписаний головою правління банку.

У статуті зазначаються:

  • повна і скорочена назва банку та його місцезнахо­
    дження (поштова адреса);

  • перелік основних законів, на підставі яких створюєть­
    ся і діє банк;

  • положення про те, що банк є юридичною особою і на­
    буває цього статусу з моменту реєстрації його Націо­
    нальним банком України;

  • положення про те, що банк виконує вимоги норма­
    тивних актів НБУ, користується єдиними правилами
    бухгалтерського обліку в банках на базі комплексної
    автоматизації і комп'ютеризації, подає Національно­
    му банку України звітність та інформацію у встанов­
    лених ним обсягах і формах;

  • перелік операцій, які здійснюються банком на підста­
    ві ліцензії Національного банку України;

  • розмір, порядок та строки формування статутного ка­
    піталу банку із зазначенням переліку засновників
    банку, розміру вкладу і часток кожного, рівень відпо­
    відальності за несвоєчасну сплату часток у статутно­
    му капіталі банку.

64

Тема 4

Порядок створення та припинення діяльності комерційних банків

65


Статут банку, заснованого як акціонерне товариство, по­винен додатково містити відомості про:

  • види акцій, що випускаються;

  • номінальну вартість акцій;

  • співвідношення акцій різних видів;

  • кількість акцій, що купуються засновниками;

  • наслідки невиконання зобов'язань щодо викупу акцій;

  • порядок збільшення (зменшення) статутного капіталу;

  • розмір та порядок утворення резервного фонду;

  • перелік інших фондів, які утворюються банком;

  • порядок розподілу прибутків та покриття збитків;

  • положення про банківську таємницю;

  • положення про внутрішній аудит банку;

  • положення про перевірки банку аудиторською органі-1
    зацією;

  • положення про органи управління банку, їх структу-І
    ру, порядок утворення, компетенцію та порядок прий­
    няття ними рішень (загальні збори акціонерів, збори '
    учасників банку, рада банку, правління банку);

  • положення про органи контролю за діяльністю банку,
    порядок їх діяльності (ревізійна комісія);

— положення про контрольні функції Національного
банку України, про перевірки банку іншими держав­
ними органами в межах їх компетенції;

  • порядок реорганізації або ліквідації банку із зазначен­
    ням, що в разі ліквідації банку документи останнього
    передаються до регіонального управління НБУ;

  • порядок внесення змін і доповнень до статуту банку;

  • інші положення, що не суперечать чинному законо­
    давству України;

4) протокол установчих зборів (зборів учасників), підпи­саний головою та секретарем зборів, у якому зазначаються місце і дата проведення зборів, їх правочинність, порядок денний, порядок голосування.

Протокол повинен містити рішення про створення банку, прийняття статуту, обрання ради (спостережної ради банку) і ревізійної комісії, призначення голови правління, головного бухгалтера банку і особи, відповідальної за реєстрацію банку в Національному банку України, інші положення відповідно до чинного законодавства України.

Установчі документи банку (установчий договір, статут і протокол установчих зборів) погоджуються з органами Ан-тимонопольного комітету України у випадках, передбачених чинним законодавством;

  1. економічне обгрунтування і мета створення банку,
    включаючи розрахунковий балансовий звіт і звіт про прибут­
    ки та збитки комерційного банку на кінець першого року
    його діяльності за підписом голови правління і головного
    бухгалтера банку;

  2. висновок аудиторської організації (аудитора), яка має
    ліцензію Аудиторської палати України, про фінансовий стан
    та платоспроможність засновників банку, наявність у них
    власних коштів у розмірі, який забезпечує виконання їх зо­
    бов'язань щодо формування статутного капіталу банку, та
    достовірність балансових даних бухгалтерської і фінансової
    звітності, наданої на дату перед здійсненням внеску до ста­
    тутного капіталу, щодо тих засновників банку, які мають
    частку в загальному оголошеному статутному капіталі 5 і
    більше відсотків. Достовірність висновків про фінансовий
    стан засновників банку, що мають 5 і більше відсотків у ста­
    тутному капіталі банку, може також перевірятися підрозді­
    лами Національного банку України.

Фізичні особи подають довідки органів державної подат­кової служби про наявність доходів, достатніх для внесення коштів, визначених в установчих документах банку, якщо їх розмір перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених на день сплати коштів;

  1. бухгалтерську і фінансову звітність засновників банку
    на перше число місяця, в якому здійснюється кожний внесок
    до статутного капіталу банку, незалежно від розміру їх учас­
    ті в статутному капіталі банку. Для засновників, які зареєст­
    ровані в тому ж місяці, в якому здійснено внесок до статут­
    ного капіталу, фінансова і бухгалтерська звітність подається
    на перше число місяця після сплати внеску;

  2. документи про наявність професійно придатних пер­
    ших керівних осіб банку (голови правління та головного бух­
    галтера), кандидатури яких відповідають таким вимогам:

— наявність вищої фінансово-економічної або юридичної освіти — для голови правління, а також вищої еконо­мічної або бухгалтерської освіти — для головного бухгалтера;

5 ~ 3111

66

Тема 4'

Порядок створення та припинення діяльності комерційних банків

67


  • стаж роботи в фінансово-кредитних установах за від­
    повідним фахом не менше п'яти років, у тому числі
    на керівних посадах — не менше трьох років;

  • відсутність письмово підтверджених зауважень та
    фактів порушень чинного законодавства, норматив­
    них актів НБУ і внутрішніх документів банку за час
    роботи в банківських установах з боку регіонально­
    го управління НБУ, яке здійснює нагляд за їх діяль­
    ністю.

Відомості про голову правління, головного бухгалтера банку подаються у вигляді:

  • витягу з трудової книжки та копії диплома про освіту,
    засвідчених регіональним управлінням НБУ за міс­
    цезнаходженням банку або в нотаріальному порядку;

  • трьох рекомендацій від осіб, які працюють у банків­
    ській системі, кандидатури яких погоджено з Націо­
    нальним банком України та його регіональними уп­
    равліннями (в тому числі одна — за місцем поперед­
    ньої роботи, якщо це була банківська установа);

  • анкети, заповненої кандидатом, по формі, що визна­
    чена НБУ;

  • інформації регіонального управління НБУ, що здійс­
    нює нагляд за діяльністю банківських установ, у яких
    працювали зазначені особи, про відсутність у їх робо­
    ті зловживань та порушень чинного законодавства, !
    нормативних актів НБУ і внутрішніх документів бан- ]
    ку (якщо вони працювали в інших регіонах України), і

Якщо на керівні посади (голова правління, головний бух­галтер) призначаються іноземні громадяни, рішення про по­годження рекомендованої засновниками кандидатури прий-мається Національним банком України з урахуванням пода­них документів (їх копій, засвідчених у встановленому по-рядку), що підтверджують наявність економічної освіти (не нижче ступеня магістра), стажу роботи на керівних посадах у банківській системі за відповідним фахом не менше трьох років та інформації Центрального банку або іншого органу і відповідної держави, який здійснює контроль за діяльністю І комерційних банків або комерційного банку, в якому пра- І цював цей кандидат, про відсутність у його роботі право- 1 порушень.

Керівними особами банку не можуть бути особи, зазна­чені в ст. 23 Закону України «Про господарські товариства». Крім того, не можуть бути призначені на керівні посади в банках особи:

  • які не виконали зобов'язань з оплати боргу щодо
    будь-якого банку або іншої фізичної чи юридичної
    особи;

  • незаконні дії яких у минулому призвели до бан­
    крутства або ліквідації банку чи іншої юридичної особи;

  • які перебувають у родинних зв'язках з членами ради
    банку;

  • які притягувалися до кримінальної відповідальності
    або були звільнені за вимогою Національного банку
    України;

9) копію платіжного документа про внесення плати за
реєстрацію банку на рахунок № 64934992701 в Операційно­
му управлінні Національного банку України, МФО 300001.
Розмір плати встановлено відповідною постановою Верхов­
ної Ради України;

  1. копію звіту про проведення відкритої підписки на ак­
    ції з підтвердженням Державної комісії з цінних паперів та
    фондового ринку про його прийняття і доданням переліку ак­
    ціонерів банку. У переліку зазначаються повне найменуван­
    ня акціонера, його місцезнаходження, платіжні реквізити,
    паспортні дані (для фізичних осіб) та кількість акцій, на які
    він підписався, їх загальна вартість і частка в статутному ка­
    піталі банку;

  2. угоду про надання приміщення для розміщення бан­
    ку за підписом уповноваженої за установчим договором осо­
    би або договір оренди приміщення у разі його укладання;


  1. установчі документи засновників банку (оригінали
    або копії, засвідчені в нотаріальному порядку);

  2. копію свідоцтва про державну реєстрацію засновни­
    ків, засвідчену в нотаріальному порядку;

  3. копію рішення органів Антимонопольного комітету
    України про надання згоди на створення відповідного комер­
    ційного банку з метою обмеження проявів монополізму окре­
    мих банків та сприяння захисту конкуренції у банківській
    сфері у випадках, передбачених чинним законодавством.

Слід зазначити, що у разі потреби Національний банк України має право вимагати від засновників банку подання

68 Тема 4

додаткових документів, які містять необхідну для прийняття рішення щодо реєстрації комерційного банку інформацію, зокрема: установчі документи засновників банку (оригінали або копії, засвідчені в нотаріальному порядку), довідки дер­жавних податкових адміністрацій про подання засновниками банку бухгалтерської та статистичної звітності до державних податкових адміністрацій, а також інформацію про відсут­ність заборгованості за платежами до бюджету.

В двотижневий строк після отримання вищеперераховано-го пакету документів регіональне управління НБУ за місцезна­ходженням комерційного банку готує висновок про таке:

  • загальну оцінку фінансового стану, платоспромож­
    ність і репутацію засновників банку, наявність влас­
    них коштів для внесення до статутного капіталу бан­
    ку і підтвердження внесення на тимчасовий рахунок
    банку коштів до статутного капіталу кожним заснов­
    ником у передбачених законом розмірах;

  • наявність приміщення, придатного для розміщення
    банку та будівництва касового вузла (все це перевіря­
    ється на місці);

— професійну придатність і репутацію голови виконав­
чого органу (правління) і головного бухгалтера банку
та погодження їх призначення (якщо заявлений ста­
тутний капітал банку становить менше 5 млн. євро за
офіційним курсом грошової одиниці України, визначе­
ним Національним банком України на день підписан­
ня установчого договору про створення банку);

— відповідність установчих документів банку вимогам
чинного законодавства і нормативних актів НБУ.

Далі пакет документів, включаючи статут банку в чоти­рьох примірниках і висновок регіонального управління НБУ, подається до Національного банку України на предмет реєстрації комерційного банку.

§ 2. Процедура реєстрації комерційного банку

Слід зазначити, що перед розглядом матеріалів стосовно реєстрації комерційного банку на засіданні Правління НБУ і прийняття відповідного рішення, готовність банку до здійс-

69

Порядок створення та припинення діяльності комерційних банків

нення банківських операцій може перевірятися на місці пра­цівниками Національного банку України.

Документи для реєстрації банку спочатку розглядаються Департаментом безвиїзного нагляду, Юридичним департа­ментом та, в разі потреби, іншими департаментами і пода­ються Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України, яка приймає рішення про реєстрацію комерційного банку, створеного за участю капіталу, що належить резидентам України. Рішення про реєстрацію комерційного банку, створеного за участю іно­земного капіталу, приймає Правління НБУ.

До розгляду питання про реєстрацію банків на засіданні Правління НБУ або на засіданні Комісії кандидати на посади голови правління та головного бухгалтера комерційного бан­ку, заявлений статутний капітал якого становить 5 і більше млн. євро за офіційним курсом грошової одиниці України, визначеним Національним банком України на день підписан­ня установчого договору про створення банку, проходять співбесіду з членами Комісії згідно з анкетою співбесіди. За відсутності осіб, які мають проводити співбесіду, їх заміня­ють особи, які тимчасово виконують їх службові обов'язки. Анкета проведеної співбесіди додається до пакета докумен­тів і для реєстрації банку, результати співбесіди враховують­ся при розгляді питання про реєстрацію банку.

Комісія з питань нагляду та регулювання діяльності бан­ків при регіональному управлінні НБУ (якщо заявлений ста­тутний капітал банку становить менше 5 млн. євро), а також Комісія Національного банку України (якщо заявлений ста­тутний капітал банку становить 5 і більше млн. євро) прий­має рішення про професійну придатність кандидатів на поса­ди голови правління та головного бухгалтера, з урахуванням загальної оцінки всіх поданих документів, передбачених від­повідним Положенням, та ділових якостей рекомендованого кандидата.

Після прийняття Національним банком України відповід­ного рішення комерційному банку видається свідоцтво про реєстрацію.

Реєстрація комерційного банку здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредит­них установ у місячний строк від дня одержання всіх перед-

70

Тема 4

Порядок створення та припинення діяльності комерційних банків

71


бачених документів. Рішення про реєстрацію комерційного банку доводиться до відома ради (спостережної ради) банку і регіонального управління НБУ за місцем розташування банку листом за підписом директора Департаменту реєстра­ції та ліцензування банків. До листа додається статут за­реєстрованого банку, титульна сторінка якого засвідчена пе­чаткою Національного банку України і підписом заступника Голови Правління. Статут банку прошивається і засвідчуєть­ся на звороті печаткою Управління справами НБУ. Після реєстрації комерційного банку в регіональному управлінні Національного банку України за його місцезнаходженням відкривається кореспондентський рахунок, на який із тимча­сового рахунку перераховуються зібрані кошти, що утворю­ють статутний капітал комерційного банку.

Процедура реєстрації банків за участю іноземного капіта­лу має свої особливості.

Банком за участю іноземного капіталу вважається банк за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, які придба­ли акції (частки в статутному капіталі) банку як при первин-йому розміщенні, так і на вторинному ринку.

Для реєстрації банку за участю іноземного капіталу, ок- | рім документів, перелічених у п. 2.1 Положення «Про поря- 1 док створення і реєстрації комерційних банків» (далі — По- і ложення), юридичною особою подаються:

  1. рішення уповноваженого органу іноземного засновни- ;
    ка, акціонера (учасника) про участь у створенні комерційно­
    го банку в Україні;

  2. письмова згода контрольного органу країни, резиден­
    том якої є іноземний засновник, на участь у створенні в Ук­
    раїні комерційного банку, якщо це передбачено законодав­
    ством країни іноземного засновника;

  3. витяг з торговельного (банківського) реєстру країни,
    де іноземний засновник офіційно зареєстрований;

  4. копії установчих документів іноземних засновників;

  5. копії установчих документів засновників іноземних
    засновників;

  6. висновок іноземного аудитора про фінансовий стан
    засновників, підтверджений у встановленому порядку ауди­
    торською фірмою (аудитором) України;

  7. повідомлення керівництва центрального банку інозем­
    ної держави або уповноваженого органу про здійснення до-

статнього контролю за діяльністю своїх банків-засновників, учасників українського банку за участю іноземного капіталу та відповідна угода на участь у створенні банку на території України;

8), інформація обслуговуючого іноземного банку щодо платоспроможності іноземних засновників, які не є банками.

Вищезазначені документи, а також документи, що перед­бачені п. 2.1 Положення і стосуються іноземного засновни­ка, подаються мовою оригіналу з перекладами українською мовою. Вони мають бути засвідчені в нотаріальному порядку за місцем їх видачі і легалізовані в консульських установах України (якщо інше не передбачено міжнародними угодами).

Іноземним громадянином подаються такі документи:

  1. підтвердження банку, в якому він має власний раху­
    нок, про платоспроможність громадянина;

  2. рекомендації не менше двох іноземних юридичних осіб
    або громадян із відомою платоспроможністю.

Зазначені документи, а також документи, що передбаче­ні п. 2.1 Положення і стосуються іноземного громадянина, подаються мовою оригіналу з перекладами українською мо­вою. Вони повинні бути засвідчені в нотаріальному порядку за місцем їх видачі і легалізовані в консульських установах України (знову ж таки, якщо інше не передбачено міжнарод­ними угодами).

Законодавство передбачає, що перетворення діючого ко­мерційного банку України в банк за участю іноземного капі­талу здійснюється шляхом прийняття іноземних юридичних та фізичних осіб в акціонери (учасники) банку з поданням документів, передбачених п. 5.1 Положення. Рішення про перетворення діючого комерційного банку України в банк за участю іноземного капіталу приймається Правлінням Націо­нального банку України.

Мінімальний розмір статутного капіталу банку за участю іноземних юридичних та фізичних осіб, частка яких стано-вить до 50 відсотків статутного капіталу банку, повинен бу­ти не меншим від суми, еквівалентної 5 млн. євро за офіцій­ним курсом грошової одиниці України, визначеним Націо­нальним банком України на день підписання установчого до­говору. Якщо ця частка становить 50 і більше відсотків статутного капіталу банку, то мінімальний розмір статутного капіталу такого банку повинен бути не меншим від суми, ек-

72

Тема 4

Порядок створення та припинення діяльності комерційних банків

73


вівалентної 10 млн. євро. Якщо у формуванні статутного ка­піталу банку беруть участь підприємства з іноземними інвес­тиціями (тобто спільні підприємства), частка іноземних юри­дичних або фізичних осіб у статутному капіталі перевищує 50 відсотків і за умови, що частка таких підприємств у ста­тутному капіталі банку становить 10 і більше відсотків, то мінімальний розмір статутного капіталу такого банку пови­нен бути не меншим від суми, еквівалентної 3 млн. євро за офіційним курсом грошової одиниці України, визначеним На­ціональним банком України на день підписання установчого договору.

У відповідності з «Принципами нагляду за іноземними філіями банків», розробленими в 1992 р. Базельським комі­тетом банківського нагляду (Швейцарія), якими керується також і Національний банк України, останній розглядає установчі документи комерційного банку за участю інозем­ного капіталу лише при наявності таких обов'язкових умов:

а) попередньої згоди центрального банку країни, де за­
реєстрований іноземний засновник або звідки залучається
іноземний капітал, на відкриття банків з іноземним капіта­
лом на території України;

б) повної «прозорості» всіх засновників іноземних (спіль­
них) банків з точки зору їх фінансової надійності, ділової ре­
путації і попередження можливих спроб відмивання «бруд­
них» грошей;

в) гарантії центрального банку іноземної держави стосов­
но того, що ним здійснюється належний нагляд за діяльніс­
тю своїх комерційних банків і що діяльність таких банків на ]
території України не загрожуватиме інтересам їх вкладників
та банків-кореспондентів.

Національний банк може відмовити в реєстрації комер­ційному банку у разі:

  • порушення порядку створення банку;

  • невідповідності установчих та інших документів,
    необхідних для реєстрації комерційного банку, зако­
    нодавству України;

  • незадовільного фінансового стану засновників (акціо­
    нерів, учасників), що загрожуватиме інтересам кре- і
    диторів банку;

  • професійної непридатності рекомендованого керів­
    ництва банку;

— відсутності угоди про надання банку приміщення або договору оренди приміщення, придатного для розта­шування в ньому банківської установи. У разі відмови в реєстрації банку кошти з тимчасового рахунку повертаються засновникам банку за їх заявою у тижневий строк. Рішення про відмову в реєстрації комерцій­ного банку може бути оскаржено в судовому порядку.

§ 3. Відкриття філій і представництв комерційних банків

Законодавство визначає, що комерційні банки, зареєстровані Національним банком України, можуть відкривати свої філії та представництва за погодженням з НБУ.

Комерційні банки можуть відкривати філії за таких умов:

  • розмір капіталу банку повинен бути не меншим за
    встановлений Національним банком України і пови­
    нен перевищувати розмір зареєстрованого і фактично
    сплаченого статутного капіталу;

  • формування резервного фонду банку повинно здій­
    снюватися відповідно до вимог чинного законодав­
    ства та нормативних актів Національного банку Ук­
    раїни, статуту банку;

  • формування резерву на покриття можливих втрат за
    позиками повинно здійснюватися згідно з вимогами
    чинного законодавства, нормативних актів НБУ;

— формування фонду гарантування вкладів фізичних
осіб має здійснюватися відповідно до вимог чинного
законодавства України, нормативних актів НБУ;

  • дотримання банком економічних нормативів та міні­
    мальних обов'язкових резервів протягом півріччя, що
    передує його зверненню до Національного банку Ук­
    раїни щодо відкриття філій;

  • стабільна беззбиткова діяльність банку протягом пів­
    річчя, що передує його зверненню до регіонального
    управління НБУ;

  • відсутність письмового підтвердження Національного
    банку України чи регіонального управління НБУ по­
    рушень банком вимог чинного законодавства, норма-

74

Тема 4|

створення та припинення діяльності комерційних банків

75


тивних актів НБУ і внутрішніх документів банку про­тягом півріччя, що передує зверненню банку до На­ціонального банку України щодо відкриття філій. Комерційні банки відкривають свої філії на підставі згоди регіонального управління НБУ за місцезнаходженням голо­вного банку за погодженням з регіональним управлінням На­ціонального банку України за місцезнаходженням філії.

До регіонального управління НБУ за місцезнаходженням комерційний банк подає такі документи: і) клопотання про відкриття філії;

  1. рішення загальних зборів акціонерів (учасників) банку
    про створення філії (протокол або витяг з протоколу, засвід-:
    чені печаткою банку);

  2. затверджене в установленому порядку положення про
    філію у чотирьох примірниках.

Згода регіонального управління НБУ за місцезнаходжен­ням головного банку на відкриття філії надається за дотри­мання умов, про які йшла мова вище, за наявності в банку сплаченого і зареєстрованого статутного капіталу в розмірі 1 млн євро — у разі відкриття філії на території області, де ] розташовано банк, 3 млн. євро — у разі відкриття філії у ме- і жах України (за офіційним курсом НБУ на 31 березня кож-1 ного року), строку роботи не менше одного року, а також у разі відповідності положення про філію чинному законодав­ству України, нормативним актам Національного банку Ук-1 раїни та внутрішнім документам банку, що регламентують! діяльність філії. Строк дії згоди регіонального управління! НБУ обмежується трьома місяцями з дати надання.

Протягом двотижневого терміну з дня отримання усіх не­обхідних документів регіональне управління НБУ за місце­знаходженням головного банку подає регіональному управ­лінню НБУ за місцем розміщення філії такі документи:

  1. висновок про згоду на відкриття комерційним банком
    філії в іншій області;

  2. чотири примірники положення про філію.

Титульна сторінка положення з грифом «Узгоджено» зас­відчується підписом начальника і печаткою регіонального І управління НБУ. Положення про філію прошивається і зас­відчується на звороті печаткою загального відділу регіональ­ного управління.

Інформація про надання згоди на відкриття філії регіо­нальним управлінням НБУ за місцезнаходженням головного банку повідомляється банку листом.

Комерційний банк після отримання повідомлення подає регіональному управлінню НБУ за місцезнаходженням філії такий пакет документів:

  1. клопотання про відкриття філії;

  2. договір оренди на приміщення, в якому буде розташо­
    вана філія, на строк не менше п'яти років або документальне
    підтвердження права власності банку на це приміщення (сві­
    доцтво про власність, цивільно-правові угоди, що підтверд­
    жують право власності або користування);

  3. інформацію про керівника і головного бухгалтера філії
    (прізвище, ім'я та по батькові, освіта, стаж роботи в банків­
    ській системі, в тому числі на керівних посадах) та анкету,
    заповнену керівником і головним бухгалтером;

  4. довіреність головного банку, яка надана керівнику;

  5. дозвіл на здійснення філією певних банківських опе­
    рацій.

У разі відкриття комерційним банком філії на території області, в якій розташований головний банк, документи, за­значені в пп. 4.5 і 4.8 Положення, подаються до регіонально­го управління НБУ за місцезнаходженням головного банку, яке приймає рішення про погодження відкриття філії.

Регіональне управління НБУ за місцезнаходженням філії перевіряє на місці:

  • відповідність приміщення технічним вимогам та го­
    товність касового вузла до проведення банківських
    операцій, зокрема відповідність касового вузла тех­
    нічним вимогам, викладеним у Відомчих будівельних
    нормах «Проектування банків та банківських схо­
    вищ», затверджених постановою Правління НБУ від
    29 серпня 1995 р. № 216;

  • для філії з щоденними обсягами зберігання цінностей
    понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів дохо­
    дів громадян — відповідність організації охорони філії
    вимогам Інструкції з охорони установ банків України
    підрозділами міліції при органах внутрішніх справ,
    затвердженої спільним наказом МВС України та
    Національного банку України від 12 червня 1991 р.
    № 372/32 ДСК.

76

Тема 4

У разі відповідності приміщення банку і касового вузла встановленим вимогам регіональне управління НБУ за міс­цезнаходженням філії протягом двох тижнів від дня отри­мання всіх необхідних документів погоджує відкриття філії і повідомляє про прийняте рішення комерційний банк, регіо­нальне управління НБУ за місцезнаходженням головного банку та Національний банк України та надсилає їм поло­ження про філію.

У повідомленні про погодження відкриття філії зазна­чаються:

  • повна і скорочена назва філії банку;

  • дані про субкореспондентський рахунок (за самостій­
    ної участі філії в системі міжбанківських електро-1
    нних рахунків);

  • поштова адреса і телефони;

  • прізвища керівника і головного бухгалтера;

  • перелік банківських операцій, які філія може здійсню-!
    вати згідно з дозволом головного банку.

Регіональне управління НБУ за місцезнаходженням філії може відмовити комерційному банку в погодженні відкриття! філії у разі невідповідності приміщення філії з касовим вуз­лом встановленим вимогам.

Представництво комерційного банку відкривається за по-] годженням із регіональним управлінням НБУ за місцезнахо-1 дженням представництва на підставі:

  1. клопотання комерційного банку про відкриття пред^і
    ставництва;

  2. засвідченої в нотаріальному порядку копії статуту бан-1
    ку та змін і доповнень до нього, зареєстрованих Національ­
    ним банком України;

  3. згоди регіонального управління НБУ за місцезнахо-
    дженням головного банку на відкриття представництва;

  4. рішення загальних зборів акціонерів або зборів учас­
    ників банку (протокол, засвідчений печаткою банку) про
    створення представництва банку;

  5. положення про представництво в чотирьох примірниках;

  6. довіреності керівнику представництва на здійснення
    представницьких функцій від імені банку.

Для здійснення розрахунків представництву відкриваєть- І ся поточний рахунок у регіональному управлінні НБУ, яке 1 здійснює нагляд за його діяльністю.

Порядок створення та припинення діяльності комерційних банків 77

Рішення про погодження відкриття представництва приймається у десятиденний строк від дня отримання регіо­нальним управлінням НБУ за місцезнаходженням представ­ництва всіх необхідних документів. Про погодження відкрит­тя представництва комерційний банк повідомляють листом. Національному банку України, а також регіональному управ­лінню НБУ за місцезнаходженням банку — юридичної особи надсилається положення про представництво і повідомляється:

  • назва представництва;

  • відомості про поточний рахунок;

  • поштова адреса і телефони;

  • прізвище керівника представництва.

Комерційні банки можуть також відкривати філії та пред­ставництва на території інших держав на підставі згоди ре­гіонального управління НБУ і наявності ліцензії на здійснен­ня інвестицій за кордоном у зв'язку зі створенням філії і представництва на території іншої держави.

Для відкриття філії та представництва на території іншої держави комерційний банк подає до регіонального управлін­ня НБУ такі документи:

  1. клопотання про відкриття філії або представництва;

  2. рішення зборів акціонерів (учасників) про створення
    філії або представництва (протокол або витяг з протоколу,

"засвідчений печаткою банку);

  1. затверджене в установленому порядку положення про
    філію або представництво за підписом голови правління, зас­
    відченим печаткою банку;

  2. основні відомості із законодавчих актів, що регламен­
    тують банківську діяльність держави, в якій передбачається
    відкрити філію або представництво банку.

У тижневий строк регіональне управління НБУ подає Національному банку України пакет вищезазначених доку­ментів, а також оформлену відповідним чином згоду на від­криття філії або представництва на території іншої держави.

Згода регіонального управління НБУ за місцезнаходжен­ням банку на відкриття філії або представництва на терито­рії інших держав надається банку за умови дотримання ви­мог, що перелічені в п. 44 Положення, наявності зареєстро­ваного та сплаченого статутного капіталу в розмірі, екві­валентному 5 млн євро за офіційним курсом НБУ на Зі березня кожного року, а також якщо строк роботи банку

78

Тема 4']

Порядок створення та припинення діяльності комерційних банків

79


становить не менше трьох років. Документи для відкриття] філій та представництв комерційних банків на території ін­ших держав розглядають Департамент реєстрації та ліцензу-] вання банків, Департамент валютного регулювання, Юри-дичний департамент і Департамент безвиїзного нагляду На­ціонального банку України.

Дозвіл на відкриття комерційним банком філії або пред­ставництва на території іншої держави надається у вигляді листа за підписом заступника Голови Правління НБУ і діє протягом трьох місяців.

Слід звернути увагу на той факт, що філія і представ-І ництво, які створюються комерційним банком на території] іншої держави, реєструються відповідно до вимог законодав-1 ства цієї держави.

В термін не пізніше одного місяця після реєстрації філії] чи представництва контрольним органом держави, на тери­торії якої вони створюються, комерційний банк подає до На­ціонального банку України та регіонального управління НБУ за місцезнаходженням банку легалізовані в установленому і порядку (якщо інше не передбачено міжнародними договора­ми) документи про реєстрацію філії чи представництва на те-1 риторії іншої держави і положення про філію або представ­ництво або дозвіл контрольного органу держави на здійснен- ■ ня певної банківської діяльності.

§ 4. Припинення діяльності комерційного банку

Відповідно до діючого законодавства юридична особа, в тому] числі банк, припиняє свою діяльність шляхом ліквідації або реорганізації.

Ліквідація — це форма припинення діяльності юридич­ної особи, пов'язана з ліквідацією справ та майна. Розпада­ються всі елементи, які в своїй єдності були основою виник­нення юридичної особи, тобто її існування припиняється.

У випадку реорганізації не ліквідується майно юридич­ної особи, але суб'єктом прав на майно і суб'єктом відповід- і ноі діяльності, а також зобов'язань, що з неї витікають, стає правонаступник — інша юридична особа.

Реорганізація юридичної особи (банку) може здійснюва­тися шляхом злиття, поділу, виділення, перетворення.

При злитті дві і більше юридичних особи об'єднуються в одну юридичну особу. Виділяють також приєднання як окре­мий випадок злиття, коли до однієї юридичної особи приєд­нується інша. Діяльність останньої припиняється, однак пер­ша існує далі, лише розширивши обсяг своєї діяльності або змінивши її характер.

При розділі одна юридична особа перетворюється в дві або більше самостійні юридичні особи.

В результаті перетворення змінюється організаційно-пра­вова форма підприємства або форма власності, на якій воно засновано. Виділення є особливим видом розділу.

При злитті та поділі все майно (актив і пасив) перехо­дить до тільки-но створеної юридичної особи; при приєднанні — до тих юридичних осіб, які залишилися. Таким чином, з ре­організацією пов'язане правонаступництво. При поділі скла­дається роздільний баланс, права та обов'язки розподіляють­ся між щойно створеними юридичними особами відповідно до обсягу їх діяльності. Аналогічний порядок застосовується у випадку виділення однієї юридичної особи з іншої.

Реорганізація комерційного банку може здійснюватися як добровільно — на підставі рішення загальних зборів зас­новників банку, так і примусово — на підставі рішення На­ціонального банку України.

На сьогодні реорганізація комерційних банків, як прави­ло, здійснюється шляхом злиття, коли один комерційний банк зливається з іншим або перетворюється в філію іншого банку, втрачаючи статус юридичної особи. В багатьох випад­ках це трапляється тоді, коли комерційний банк не спромож­ний підняти величину статутного фонду до мінімального рів­ня, визначеного Національним банком України.

Ліквідація комерційного банку також може бути здійсне­на як в добровільному, так і в примусовому порядку.

Добровільна ліквідація здійснюється на підставі рішення загальних зборів засновників банку.

Примусова ліквідація комерційного банку можлива в та­ких випадках:

— на підставі рішення НБУ про відкликання у банку лі­цензії за будь-які порушення, які не пов'язані з пла­тоспроможністю;

80

Тема 41 Гіорядок створення та припинення діяльності комерційних банків

81


— на підставі рішення НБУ про відкликання у банку лі­
цензії в зв'язку з його неплатоспроможністю та рішен­
ня арбітражного суду про визнання його банкрутом.

Умови, за яких НБУ може відкликати ліцензію, передба­чені ст. 62 Закону України «Про Національний банк України».

Слід зазначити, що відкликання ліцензії на здійснення банківських операцій тісно пов'язано з порядком ліквідації банківської установи. Відкликання ліцензії на всі операції при певних порушеннях може стати приводом для ліквідації банку.

Розглянемо більш детально процедуру ліквідації банку. Національний банк України має право припиняти діяль­ність комерційних банків та їх філій у випадку:

  • виявлення недостовірних даних, на підставі яких во­
    ни були зареєстровані;

  • затримки початку діяльності більш ніж на один рік з
    моменту реєстрації;

  • здійснення операцій, заборонених ст. З Закону «Про
    банки і банківську діяльність» (діяльність у сфері ма­
    теріального виробництва, торгівлі, страхування), а
    також таких, що виходять за межі їх правоздатності;

  • систематичного порушення економічних нормативів,
    невиконання розпоряджень НБУ;

  • надання недостовірної інформації або ненадання звіт­
    ності;

  • збиткової діяльності, виникнення положення, яке заг-]
    рожує інтересам їх вкладників та кредиторів;

  • виявлення порушень вимог антимонопольного зако­
    нодавства та створення перешкод при використанні
    клієнтом права вільно обирати банк;

— визнання банку неплатоспроможним (банкрутом).

Припинення діяльності комерційного банку шляхом лік­відації здійснюється в порядку, передбаченому законами Ук­раїни «Про банки і банківську діяльність», «Про Національ­ний банк України», «Про господарські товариства», «Про банкрутство» (нова назва в редакції Закону від ЗО червня 1999 р. «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом), а також Положенням НБУ від 4 лютого 1998 р. «Про застосування Національним банком і України заходів впливу до комерційних банків за порушення і банківського законодавства», із змінами та доповненнями,

які були внесені постановою Правління НБУ від 31 березня 1999 р. № 156.

Рішення про примусову ліквідацію комерційного банку приймається Правлінням НБУ та оформлюється відповідною постановою. Цією постановою також відкликається ліцензія на право здійснення всіх банківських операцій, припиняють­ся повноваження правління, ради банку і загальних зборів комерційного банку. Копія постанови про ліквідацію комер­ційного банку, відкликання ліцензії на право здійснення всіх банківських операцій надсилається комерційному банку в день її прийняття.

У разі прийняття рішення про ліквідацію комерційного банку та відкликання ліцензії на право здійснення всіх бан­ківських операцій керівник регіонального управління НБУ, в якому відкритий кореспондентський рахунок банку, не пізні­ше наступного дня після прийняття відповідного рішення припиняє всі активні операції за кореспондентськими (суб-кореспондентськими) рахунками як у національній, так і в іноземній валютах. У тому випадку, якщо комерційний банк має відкриті кореспондентські рахунки у закордонних бан­ках, ліквідаційна комісія на підставі відповідної інформації регіонального управління НБУ, в якому відкритий кореспон­дентський рахунок банку, доводить до цих банків рішення про ліквідацію комерційного банку та забезпечує повернення коштів з кореспондентських рахунків на накопичувальний рахунок ліквідатора (ліквідаційної комісії).

Ліквідація комерційного банку проводиться ліквідацій­ною комісією, яка створюється відповідним регіональним уп­равлінням НБУ не пізніше п'яти робочих днів після отриман­ня постанови Правління НБУ про ліквідацію комерційного банку. Роботою ліквідаційної комісії керує її голова, призна­чений наказом начальника регіонального управління НБУ про створення ліквідаційної комісії. Рішення щодо заміни в разі потреби голови та членів ліквідаційної комісії прий­мається керівником регіонального управління Національного банку України.

До складу ліквідаційної комісії можуть входити кредито­ри, які не є акціонерами банку, що ліквідується, і представ­ники органів Державної податкової служби за їх згодою.

Не можуть входити до складу ліквідаційної комісії акціо­нери (учасники) комерційного банку. Головою та головним

82

Тема 4

Порядок створення та припинення діяльності комерційних банків

83


бухгалтером ліквідаційної комісії не можуть бути кредитори банку, що ліквідується.

Ліквідатором банку може бути юридична особа, основ­ною діяльністю якої є надання юридичних або аудиторських послуг.

У разі прийняття Національним банком України рішення про ліквідацію комерційних банків, нагляд за діяльністю яких здійснює Управління нагляду за великими банками, ліквідатор (ліквідаційна комісія) призначається постановою Правління Національного банку України.

Якщо ліквідація комерційного банку здійснюватиметься ліквідатором, то регіональне управління НБУ за погоджен­ням із заступником Голови Правління НБУ (куратором сис­теми банківського нагляду) або Національний банк України в особі заступника Голови Правління НБУ (куратора систе­ми банківського нагляду) за поданням Управління нагляду за великими банками зобов'язані в строк до п'яти робочих днів після дня отримання постанови Національного банку України про ліквідацію комерційного банку (про призначен-ИЯ ліквідатора) укласти з ліквідатором відповідний договір, в якому визначаються прав та обов'язки сторін щодо забезпе­чення процедури ліквідації комерційного банку.

Робота ліквідатора (ліквідаційної комісії) оплачується за рахунок банку, що ліквідується, або інших джерел. Кошто­рис витрат ліквідатора (ліквідаційної комісії) затверджує ор­ган, який його призначив.

Ліквідатором не може бути юридична особа, яка:

  • є кредитором або акціонером (учасником) банку, що
    ліквідується;

  • є стороною у судовій справі за участю банку, що лік-ч
    відується.

Юридична особа, перед призначенням її ліквідатором, зо­бов'язана надати Національному банку України інформацію про свої ділові інтереси, зокрема щодо:

  1. заборгованості перед банками або володіння майнови­
    ми правами банків;

  2. невиконання будь-яких зобов'язань по відношенню до '
    будь-якого банку за останні п'ять років;

  3. володіння майном, яке конкурує з нерухомим майном 1
    банку, якщо при ліквідації здійснюватиметься оцінка цього І
    майна, володіння та управління ним;


  1. інших інтересів, що можуть зашкодити неупереджено-
    му виконанню функцій ліквідатора;

  2. інформацію про відсутність конфлікту інтересів з На­
    ціональним банком України.

Національний банк України перед призначенням ліквіда­тора зобов'язаний переконатись у відсутності конфлікту ін­тересів та у здатності юридичної особи діяти неупереджено.

У разі виникнення конфлікту інтересів після призначен­ня ліквідатора останній зобов'язаний вжити заходів щодо усунення конфлікту інтересів та одночасно повідомити про це Національний банк України, який вирішує питання щодо можливості продовження роботи ліквідатора.

НБУ здійснює контроль за діяльністю ліквідатора (лікві­даційної комісії). У разі невідповідності роботи останнього встановленим вимогам законодавства та умовам договору Національний банк України має право розірвати договір та призначити нового ліквідатора (ліквідаційну комісію).

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) не має права:

— використовувати або дозволяти використовувати
майнові активи банку, що ліквідується, в своїх інте­
ресах або в інтересах третіх осіб;

— приймати зобов'язання від імені Національного банку
України без його письмового дозволу;

— розголошувати службову інформацію, якщо це не
пов'язано із виконанням функцій ліквідатора.

Особи, які залучаються до процедури ліквідації, якщо вони є працівниками Національного банку України, звіль­няються за їх згодою від виконання своїх трудових обов'яз­ків зі збереженням за ними місця роботи, заробітної плати та всіх виплат, передбачених системою оплати праці за ос­новним місцем роботи, на весь час їх участі у процедурі лік­відації комерційного банку.

Від дня свого призначення ліквідатор (ліквідаційна комі­сія) має повне та виняткове право управляти та контролюва­ти банк, вживати будь-яких заходів для ефективної ліквідації банку та одержання максимальної виручки від продажу ак­тивів банку. При здійсненні заходів щодо проведення лікві­дації банку ліквідатор (ліквідаційна комісія) діє в межах на-Даних повноважень, а саме:

  1. управляє майном банку;

  2. здійснює інвентаризацію та оцінку майна банку. При

84

Порядок створення та припинення діяльності комерційних банків

85


визначенні суми, яку можна отримати від продажу активів, ліквідатор зобов'язаний дати оцінку різним пропозиціям з урахуванням ринкової вартості активів;

  1. визначає ліквідаційну масу та розпоряджається нею;

  2. проводить роботу щодо стягнення дебіторської забор­
    гованості, у тому числі може подавати позови у судові орга­
    ни від імені банку;

  3. виявляє кредиторів та вживає заходів, спрямованих
    на задоволення їх вимог, зокрема реалізує майно банку;

  4. вирішує в установленому чинним законодавством по-^
    рядку питання щодо звільнення працівників банку та при-|
    значення спеціалістів для забезпечення діяльності ліквідато­
    ра (зокрема головного бухгалтера), у разі необхідності може
    залучати до роботи з ліквідації банку будь-якого експерта,
    консультанта;

  5. виплачує в установленому порядку заробітну плату
    особам, залученим до процедури ліквідації банку;

  6. складає ліквідаційний баланс і подає його на затвер­
    дження регіональному управлінню НБУ;

  7. приймає документи від банку, що ліквідується, та пе­
    редає їх до архіву регіонального управління НБУ.

Ліквідатору (ліквідаційній комісії) забороняється вчиня­ти дії, які б свідчили про продовження діяльності банку.

Дії ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскар­жені кредиторами або засновниками, акціонерами (учасни­ками) банку в судовому порядку.

Для забезпечення виконання ліквідатором (ліквідацій­ною комісією) своїх повноважень у регіональному управлінні НБУ замість закритого кореспондентського рахунку банку відкривається накопичувальний рахунок № 1207, на який зараховуються кошти банку і надходження на його адресу та з якого проводяться розрахунки з кредиторами.

Відкриття накопичувального рахунку здійснюється на підставі рішення про ліквідацію банку та нотаріально засвід­ченої картки із зразками підписів уповноважених осіб, за- І лучених до ліквідації, з відбитком печатки банку, що лікві­дується. Представник регіонального управління НБУ, в яксні му відкритий кореспондентський рахунок комерційного бан-.1 ку, що ліквідується, візує перші примірники розрахункових документів на перерахування коштів з накопичувального 1 рахунку.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний протягом трьох днів після свого призначення опублікувати в одному з офіційних друкованих видань та в одній з місцевих газет за місцезнаходженням банку, що ліквідується, інформацію про початок ліквідації банку, а також вивісити цю інформацію у кожному територіальному підрозділі банку із зазначенням дати та адреси, за якою він приступає до виконання своїх обов'язків. Також надсилаються письмові повідомлення вкладникам банку — фізичним особам, із зазначенням роз­міру вкладу згідно з бухгалтерським обліком банку.

Вимоги кредиторів повинні бути заявлені протягом одно­го місяця від дня першої публікації вищезгаданого оголошен­ня в офіційному друкованому органі. Після закінчення цього строку заяви кредиторів та вкладників банку не приймаються.

Законодавством передбачена можливість викупу банку. Юридична особа, яка бажає викупити банк у цілому або приєднати його, подає до ліквідатора (ліквідаційної комісії) відповідну заяву. Після закінчення строку, наданого креди­торам для заявлення своїх вимог, у разі наявності пропози­цій купити банк у цілому або приєднати його до іншого бан­ку ліквідатор (ліквідаційна комісія) може звернутися до від­повідного регіонального управління НБУ з обгрунтованими пропозиціями щодо продажу або реорганізації банку шляхом приєднання до іншого банку — юридичної особи.

Продаж або реорганізація банку, що ліквідується, мо­жуть здійснюватися за умови згоди кредиторів, майнові ви­моги яких становлять не менше двох третин суми визначе­них претензій до банку. Згода кредиторів на продаж або реорганізацію банку, що ліквідується, оформляється відпо­відним протоколом зборів кредиторів. При цьому між лікві­датором (ліквідаційною комісією) і юридичною особою, яка бажає викупити банк у цілому або приєднати його, уклада­ється угода про переведення боргу (угода про умови прове­дення реорганізації) та здійснюється реструктуризація ста­тутного капіталу. У разі продажу або реорганізації банку, що ліквідується, вся сукупність майнових прав і зобов'язань пе­реходить до юридичної особи, яка бажає викупити банк у ці­лому або приєднати його до банку-правонаступника, за пере­датним балансом, що складається на підставі проміжного ліквідаційного балансу.


86

Тема 4

На підставі висновків регіонального управління та відпо­відного підрозділу системи банківського нагляду і за умови перерахування юридичною особою, яка бажає викупити банк у цілому або приєднати його, коштів (крім випадків, ко­ли приєднання банку, що ліквідується, не пов'язане з потре­бою формування банком-правонаступником капіталу в необ­хідному розмірі) на окремий накопичувальний рахунок № 3207, відкритий у відповідному регіональному управлінні НБУ, у необхідному для формування капіталу банку розмірі] згідно з п. 3.1 Інструкції про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків, затвердженої постановою; Правління НБУ від 14 квітня 1998 р. № 141, Комісія з пи­тань нагляду і регулювання діяльності банків Національного» банку України може давати дозвіл на продаж або реорганіза-цію банку, що ліквідується. У разі реорганізації банку, що] ліквідується, шляхом приєднання банк-правонаступник здійснює організаційні заходи згідно з чинним законодав­ством і нормативними актами Національного банку України, що регламентують процедуру реорганізації комерційних банків.

У разі ліквідації банку шляхом продажу частини або усіх його активів ліквідатор (ліквідаційна комісія) протягом трьох місяців з дня свого призначення здійснює інвентаризацію ак­тивів банку. У цей термін ліквідатор (ліквідаційна комісія) має право розірвати договори про надання банком послуг, а також припинити зобов'язання банку щодо оренди (найму) рухомого і нерухомого майна, попередньо повідомивши про це іншу сторону за тридцять днів.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) у двомісячний термін з дати призначення зобов'язаний:

  • припинити трастові зобов'язання банку, повернути
    власнику всі активи та матеріальні цінності, що пере­
    бувають у довірчому управлінні банку, здійснити ос- ]
    таточні розрахунки за трастовими рахунками;

  • надіслати повідомлення всім клієнтам, які користу- І
    ються послугами відповідального зберігання, про не­
    обхідність вилучити свої цінності протягом місяця.

Матеріальні цінності, що перебували на відповідальному зберіганні банку і не були вилучені власниками в зазначе­ний у повідомленні строк, вважаються фондами, на які не можуть претендувати кредитори банку. Вони переходять у

Порядок створення та припинення діяльності комерційних банків 87

розпорядження Національного банку України для повернен­ня законним власникам.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) у строк до трьох місяців від дня, зазначеного у повідомленні про ліквідацію, здійснює такі заходи щодо задоволення вимог кредиторів:

  1. складає перелік акцептованих ним вимог для затвер­
    дження Національним банком України;

  2. відхиляє вимоги у разі сумніву в їх дійсності;

  3. визначає суму заборгованості кожному кредитору та
    черговість погашення вимог;

  4. сповіщає кредиторів про акцептування вимог;

  5. щотижня протягом трьох тижнів публікує оголошення
    про день і місце, де можна ознайомитись з переліком вимог,
    та про дату подання цього переліку Національному банку
    України.

Після закінчення періоду, протягом якого можна подава­ти вимоги та проводити роботу щодо визнання або відхилен­ня вимог кредиторів, ліквідатор (ліквідаційна комісія) скла­дає проміжний ліквідаційний баланс, враховуючи результати проведеної інвентаризації активів та майна банку, і подає йо­го до регіонального управління НБУ. Він повинен містити дані про майно банку, що залишилося, список вимог креди­торів та результати розгляду їх вимог. Проміжний ліквіда­ційний баланс зменшується на суму незаявлених та невизна­них вимог кредиторів.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний щомісяця письмово повідомляти регіональне управління НБУ, в якому відкрито кореспондентський рахунок банку, про результати роботи та надавати необхідні документи. Така інформація обов'язково повинна містити дані про стягнення дебіторської заборгованості, стан реалізації майна банку та розрахунки з кредиторами.

Регіональне управління НБУ, в свою чергу, зобов'язане Щомісяця інформувати відповідний департамент системи банківського нагляду НБУ про роботу ліквідатора (ліквіда­ційної комісії). На вимогу зазначеного департаменту та ре­гіонального управління ліквідатор зобов'язаний надати до­даткову інформацію.

Для того, щоб задовольнити вимоги кредиторів, ліквіда­тор (ліквідаційна комісія) проводить роботу щодо продажу майна комерційного банку. Рішення про продаж майна прий-

Те

ПорЯДок створення та припинення діяльності комерційних банків

89


мається ліквідатором. Оголошення про аукціон з продажу майна публікується, як мінімум, у двох загальнодержавних та двох місцевих газетах.

В оголошенні зазначаються:

  1. назва, опис та інша необхідна інформація про майно;

  2. місце "а час аукціону, що має бути проведений протя­
    гом місяця після опублікування оголошення;

  3. умови покупки.

У тому випадку, якщо покупці відсутні і неможливо реа­лізувати повністю або частково майно банку, ліквідатор ви­рішує з кредиторами питання про передачу їм майна в раху­нок задоволення претензійних вимог.

Вимоги кредиторів до банку, що ліквідується, задоволь-і няються за рахунок коштів банку у такій послідовності:

1) витрати і винагородження ліквідатора (ліквідаційної
комісії) згідно із затвердженим кошторисом та договором з
Національним банком України;

  1. витрати Національного банку України, здійснені з ме­
    тою забезпечення проведення ліквідації;

  2. вимоги кредиторів, забезпечені заставою (сума, що ви­
    плачується, не перевищує вартість застави);

  3. зобов'язання перед працівниками банку з оплати пра­
    ці, не виконані та накопичені до дня призначення ліквідато­
    ра (ліквідаційної комісії);

  4. вимоги щодо державних і місцевих податків та непо­
    даткових платежів до бюджету і вимоги органів державного
    страхування та соціального забезпечення;

  5. вимоги інших кредиторів;

  6. всі інші вимоги.

Слід зазначити, що вимоги кожної із наступних категорій і задовольняються тільки після повного задоволення вимог по­передньої черги.

Активи, що залишились після погашення усіх вимог до банку, розподіляються між акціонерами (учасниками) відпо­відно до кількості акцій, що їм належать.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний викорис­товувати кошти Спеціального фонду страхування вкладів фі­зичних осіб, створеного відповідно до постанови Правління НБУ від 22 лютого 1999 р. № 72, тільки за цільовим призна­ченням для задоволення вимог вкладників — фізичних осіб,

вимоги яких задовольняються за рахунок цих коштів пропор­ційно розміру вкладу.

Вимоги кредиторів не задовольняються у таких випадках:

  1. майна банку не вистачає для задоволення вимог;

  2. вимоги не надійшли протягом встановленого часу;

  3. вимоги не визнані ліквідатором (ліквідаційною комі­
    сією), не оскаржені кредитором в установленому порядку
    або, за запереченням кредитора, прийнято рішення про неза­
    доволення його вимоги.

У випадку, коли виникають спори щодо виплати заборго­ваності банку його кредиторам, кошти не підлягають розпо­ділу між акціонерами (учасниками) до вирішення цих спорів.

Від дня прийняття рішення про ліквідацію комерційного банку припиняється нарахування пені та відсотків з усіх ви­дів заборгованості банку та штрафів, нарахованих за резуль­татами перевірок, здійснених Національним банком України, місцевими державними податковими адміністраціями тощо, а також за активними та пасивними операціями, у тому чис­лі за депозитами. З цього дня також припиняється нараху­вання процентів банками-кореспондентами за міжбанків-ськими кредитами, наданими ними банку, що ліквідується.

Після закінчення роботи ліквідатор (ліквідаційна комісія) складає ліквідаційний баланс, який не пізніше десяти днів від дня закінчення строку роботи ліквідатора (ліквідаційної комісії) подається разом з матеріалами про його роботу ре­гіональному управлінню НБУ для розгляду та затвердження.

Не пізніше десяти днів після завершення роботи ліквіда­тор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний отримати довідку ор­ганів внутрішніх справ щодо знищення печаток та штампів банку, що ліквідується, та надати її до регіонального управ­ління НБУ.

У разі втрати печаток та штампів комерційного банку ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний надати пояс­нювальну записку та копію заяви до органів внутрішніх справ про їх знищення.

Розгляд матеріалів щодо ліквідації або реорганізації ко­мерційного банку (у разі реорганізації обов'язково має бути акт приймання та передачі майна і документів, підписаний банком, що реорганізується, та банком-правонаступником), Що готуються регіональним управлінням НБУ, затвердження ліквідаційного балансу та закриття накопичувального рахун-

90

Тема 4


ку здійснює уповноважена Правлінням НБУ Комісія з пи­тань нагляду і регулювання діяльності банків при регіональ­ному управлінні НБУ.

Рішення про виключення комерційного банку з Республі­канської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фі­нансово-кредитних установ приймає Комісія з питань нагля­ду і регулювання діяльності банків Національного банку України.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний передати документи комерційного банку, що ліквідується, на зберіган­ня до архіву регіонального управління НБУ за територіаль­ною ознакою відповідно до Переліку документів Національ­ного банку України, установ і організацій його системи, ак­ціонерно-комерційних та комерційних банків України із заз­наченням строків зберігання, затвердженого постановою Правління НБУ від 23 грудня 1996 р. № 327, та згідно з роз­ділом 95 Інструкції з діловодства в центральному апараті та установах Національного банку України, затвердженої по­становою Правління НБУ від 4 січня 1998 р. № 1.

Після виключення комерційного банку з Республікан­ської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінан­сово-кредитних установ ліквідатор (ліквідаційна комісія)1 звільняється від будь-яких зобов'язань, пов'язаних з ліквіда­цією банку. Ліквідація комерційного банку вважається оста­точно завершеною, а банк таким, що припинив свою діяль­ність, з моменту внесення запису про це до Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ.

Ліквідація комерційного банку у разі його неплатоспро­можності (банкрутства) здійснюється на підставі Закону Ук-раїни «Про банкрутство», однак зазначимо, що діючий Закон не враховує в достатній мірі специфіку банківської справи, тому вже давно назріла нагальна потреба в прийнятті окре-1 мого спеціального нормативного акту для належного врегу- і лювання усіх питань, пов'язаних з ліквідацією комерційного банку у разі його банкрутства.

Тема 5

Правове регулювання

банківських операцій

по прийому вкладів

та відкриття банківських рахунків

§ 1. Поняття, зміст, особливості та сторони договору банківського рахунку та банківського вкладу

Правове регулювання договору банківського рахунку здій­снюється на підставі значної кількості нормативно-правових актів різного юридичного значення, які належать до різних галузей вітчизняного законодавства.

Основу правового регулювання банківського рахунку мають складати певні теоретичні положення правової науки, що служать побудові цього правового інституту і які дозво­ляють оцінювати його оптимальність як з позицій практич­них потреб, так і з позицій юридичної чистоти та розробки. Такими теоретичними положеннями є:

  1. інститут банківського рахунку є комплексним по своїй
    правовій природі і об'єднує в собі публічно-правові та при­
    ватно-правові аспекти;

  2. у правовідносини, пов'язані з банківським рахунком
    вступають економічно та юридично нерівні партнери, у
    зв'язку з чим необхідно передбачити додаткові обмеження
    прав сильнішого партнера та гарантії для слабшого;

  3. банківський рахунок є формою підприємницької діяль­
    ності банку і дозволяє йому залучати та використовувати у
    своїй діяльності кошти клієнтів;

  4. банківський рахунок є необхідною умовою конститую­
    вання підприємців, інших юридичних осіб, для яких зберіган­
    ня грошей на рахунку є нормативним обов'язком;

92

Тема 5

Правове регулювання банківських операцій ...

93


5) правове регулювання відносин, пов'язаних з банків­ським рахунком, може здійснюватися на різних рівнях, але мінімум прав клієнта повинен встановлюватися на законо­давчому рівні.

Інститут банківського рахунку включає в себе:

по-перше, сукупність правових норм, що регламентують правову природу, зміст, мету банківського рахунку, пов'яза­ні з ним права та обов'язки різних осіб, систему правовідно­син, що виникають у зв'язку з банківським рахунком;

по-друге, договір банківського рахунку, який відповідно до загальних та спеціальних норм цивільного права є угодою про встановлення цивільних прав та обов'язків клієнта і банку;

по-третє, правовідносини, що реально виникають між сторонами договору банківського рахунку, а також банком та державою, клієнтом та державою, а також операції, які здійснюються по рахунку.

Відповідно до діючого законодавства щодо договору бан­ківського рахунку банк зобов'язаний зберігати грошові кош­ти на рахунку клієнта, зараховувати на цей рахунок суми, які поступають, виконувати розпорядження клієнта про їх перерахування та видачу з рахунку та проводити інші бан­ківські операції, передбачені для рахунку даного виду зако­нодавчими актами, відповідними банківськими правилами і договорами.

По договору банківського вкладу банк зобов'язаний збе­рігати покладені вкладником грошові кошти, виплачувати по ним дохід у вигляді відсотків або в іншій формі, виконувати доручення вкладника по розрахункам із вкладу та повернути суму вкладу за першою вимогою вкладника на умовах та в порядку, передбачених для вкладу даного виду законодав­ством та договором. Сторонами договору банківського ра­хунку і банківського вкладу є банк та клієнт.

Законодавство визначило обов'язок юридичних осіб пе­ред державою зберігати свої грошові кошти у банку. Водно­час законодавство передбачає певні гарантії для реалізації цього обов'язку.

Розглянемо детальніше, які саме права та обов'язки сто­рін визначає договір банківського рахунку.

По договору банківського рахунку банк зобов'язаний вести рахунок клієнта, своєчасно і правильно здійснювати за ]

дорученням клієнта розрахунково-касові операції, зберігати банківську таємницю, виконувати вимоги нормативних актів.

Обов'язок вести рахунок клієнта полягає в тому, що банк зобов'язаний зберігати грошові кошти на рахунку клі­єнта, тобто вести облік коштів клієнта, що надходять на ра­хунок та списуються з рахунку.

Обов'язок своєчасно і правильно здійснювати розрахун­кові операції передбачає виконання доручень клієнта щодо здійснення платежів та зарахування сум, що надходять на рахунок, а також дотримання банком встановленої законо­давством черговості платежів. Черговість платежів — це ви­значена законодавством послідовність здійснення платежів з рахунків у банках по декільком грошовим зобов'язанням, строк виконання яких вже наступив.

Кошти з рахунку клієнта списуються за розпорядженням його власника, який визначає черговість їх списання, крім випадків, у яких чинним законодавством передбачене без-спірне стягнення та безакцептне списання коштів. Необхід­но також зазначити, що має забезпечуватись першочергове перерахування платежів до бюджету та до спеціальних фон­дів загальнодержавного призначення.

Законодавством визначено, зокрема ст. 53 Закону «Про банки і банківську діяльність», що на грошові кошти та інші цінності юридичних осіб та громадян, що знаходяться у бан­ках, може бути накладено арешт. Арешт банківського рахун­ку — це тимчасове припинення будь-яких операцій на ра­хунку, застосоване без згоди на це клієнта і без розірвання договору банківського рахунку.

Відповідно до статей 149—152 Цивільного процесуально­го кодексу України, статей 66—67 Арбітражного проце­суального кодексу України, статей 29, 126 Кримінально-про­цесуального кодексу України арбітражні та загальні суди, судді, а також прокурори, слідчі органів прокуратури, внут­рішніх справ і Служби безпеки України за порушеними кри­мінальними справами можуть за заявою сторони, що подала позов, або за своєю ініціативою вжити заходів для забезпе­чення цивільного позову.

Одним із таких заходів і є накладення арешту на кошти, Що належать юридичній або фізичній особі. Крім того, відпо­відно до вищезазначених статей Кримінально-процесуально-го кодексу України арешт може бути накладений на кошти

94

Тема 5

Правове регулювання банківських операцій ...

95


фізичних осіб для забезпечення можливої конфіскації майна. Залежно від ухвали суду, постанови прокурора, слідчого арешт може бути накладений на всі кошти, що знаходяться на рахунках юридичної або фізичної особи, або на який-не-> будь конкретний рахунок, на кошти на рахунку в цілому і на конкретно визначену суму.

Заходи щодо здійснення арешту коштів виконуються банками при наявності ухвали суду або постанови прокуро­ра, слідчого про накладення арешту за станом на початок операційного дня. Якщо на кошти юридичних осіб арешт накладає арбітражний суд, то він, крім винесеної ухвали,,] має видати також наказ.

Ухвала суду або постанова прокурора, слідчого надси-1 лається безпосередньо до банку, в якому відкритий рахунок юридичної або фізичної особи, на кошти якої накладеної арешт.

У разі накладення арешту на кошти на рахунках юридич* ної або фізичної особи банком припиняється списання кошШ тів за розпорядженням власника рахунку (в тому числі викоЯ ристання коштів на потреби підприємства та виплату заро-Л бітної плати і прирівняних до неї платежів), за винятком! платежів до бюджету та внесків до державних цільових! фондів.

У разі прийняття судом рішення або ухвали про скасу­вання арешту у зв'язку з відмовою в позові або з інших підс­тав банк відновлює проведення операцій в установленому» порядку.

Конфіскація грошових коштів та інших цінностей грома- і дян здійснюється на підставі вироку, що набрав законної си-Я ли, або винесеної відповідно до закону постанови про конфі-1 скацію майна.

Обов'язок зберігати банківську таємницю закріплений уі ст. 59 Закону України «Про банки і банківську діяльність», І де визначено, що банки повинні забезпечувати і гарантувати І захист банківської інформації, таємницю по операціям, ра- ] хункам і вкладам своїх клієнтів і кореспондентів, а також за-1 хист коштів та майна шляхом створення відповідних систем ] захисту, служб охорони банківських об'єктів відповідно дои законодавства України та нормативних актів НБУ. Всі служ- 1 бовці банків зобов'язані зберігати таємницю по операціям, і рахункам та вкладам своїх клієнтів та кореспондентів.

Довідки по операціям та рахункам юридичних осіб та ін-ших організацій можуть видаватися підприємствам, організа­ціям, установам, їх вищестоящим органам, судам, слідчим органам, органам арбітражу, аудиторським організаціям, а також фінансовим органам, зокрема державній податковій адміністрації з питань оподаткування.

Довідки по рахункам та вкладам громадян видаються клієнтам та їх представникам, судам та слідчим органам по справах, що знаходяться в їх провадженні, у випадках, коли на грошові кошти та інші цінності клієнтів буде накладено арешт, стягнення або застосовано конфіскацію майна.

Довідки по рахункам та вкладам у випадку смерті їх власників видаються особам, які зазначені в заповітному розпорядженні власника рахунку або вкладу, державним но­таріальним конторам по спадковим справам щодо вкладів по­мерлих вкладників, що знаходяться в їх провадженні, а та­кож іноземним консульським установам.

Обов'язок виконувати вимоги нормативних актів, що ре­гулюють відносини між банком та його клієнтом стосовно відкриття, ведення та закриття банківського рахунку ба­зується на тих об'єктивних підставах, що договір банківсько­го рахунку, яким би він ґрунтовним не був, не в змозі врегу­лювати всі відносини між банком та клієнтом. Нормативні акти по цим питанням видаються, головним чином, Націо­нальним банком України.

§ 2. Правова природа договору банківського рахунку та банківського вкладу

Відносини, які виникають між банком та клієнтом в резуль­таті відкриття та функціонування рахунку, умовно поді­ляють на дві групи: відносини, пов'язані зі зберіганням в банку коштів клієнта та зі здійсненням розрахункових опе­рацій банком за дорученням клієнта.

При внесенні вкладу в банк між ним та його клієнтом ук­ладається відповідний договір. Ці договірні відносини об'єд­нує відповідна єдність змісту. Банк приймає від клієнта пев­ну грошову суму, якою має намір розпоряджатися на свій розсуд, зобов'язується повернути цю суму у встановлений

96

Тема 5

ріравове регулювання банківських операцій ...

97


строк або на першу вимогу клієнта з нарахуванням обумов­лених відсотків. Все це свідчить про те, що такі договірні відносини повністю охоплюються конструкцією договору позики.

В діловому обороті, як правило, угоди укладаються в ін­тересах обох сторін. Клієнт має намір отримати кредит. Ос­новна ж мета банку полягає в залученні якомога більшої кількості вільних коштів юридичних та фізичних осіб, щоб використовувати їх в якості кредитних ресурсів.

Як правовий інститут банківський рахунок становить су­купність правових норм, що відносяться до різних галузей права.

Банківські рахунки повинні розглядатися перш за все як форма підприємницької діяльності, у якої є свої нормативи та правила здійснення. З цього погляду банківський рахунок є одним із компонентів виключно банківської діяльності, що означає недопустимість ведення банківських рахунків інши­ми суб'єктами, а також зумовлює публічний характер са­мого договору банківського рахунку, який для банка є обов'язковим.

Належність банківського рахунку до підприємницької діяльності означає також стандартизацію видів і умов бан­ківських рахунків, які розробляються, як правило, на рівні кожного банку в межах діючих нормативних вимог. Прак­тично у всіх банках світу існують свої локальні нормативні акти стосовно цих питань, наприклад: Правила ведення ра- і хунків; Правила обслуговування клієнтів; Загальні умови І укладання угод тощо. Для клієнта вони є обов'язковими у випадку договірного визнання.

Комерційні банки повинні відкривати рахунки фізичним та юридичним особам за певними правилами, з дотриманням встановлених Національним банком України вимог, зокрема вимог Інструкції НБУ «Про відкриття банками рахунків у на­ціональній та іноземній валюті», затвердженої постановою Правління НБУ від 18 грудня 1998 р. № 527. Ці вимоги ві-1 дображають режим рахунку і диференціюються в залежності від виду рахунку.

Крім того, у комерційних банків існує публічно-правовийі обов'язок повідомляти податковим органам за місцем реєст- | рації власника рахунку відомості про відкриття рахунків про- і тягом п'яти днів після відкриття.

Банківський рахунок слід розглядати як правовідносини, пов'язані зі зберіганням та рухом грошей. Серед досить ве­ликого складу учасників цих правовідносин необхідно виді­лити перш за все публічно-правові суб'єкти — податкові ор­гани держави та Національного банку, і тільки потім приват­но-правові суб'єкти — конкретний банк та клієнта, які укла­дають договір.

У зв'язку з банківським рахунком передусім виникають правовідносини між комерційним банком і Національним банком України та між комерційним банком і податковими органами. Наступний рівень правовідносин — між клієнтами банку та податковими органами. Останній рівень — це пра­вовідносини між банком та клієнтом, при цьому правове ре­гулювання відбувається таким чином, що зміст та межі дого­вору обумовлюються попередніми рівнями правовідносин та їх змістом.

Зробимо невеликий аналіз названих рівнів правовідносин.

Передусім варто зазначити, що процедура відкриття бан­ківського рахунку є одним з етапів створення підприємства. Так чи інакше, при наявності банківського рахунку можна формувати статутний капітал і починати власну підприєм­ницьку діяльність.

Підприємець зобов'язаний зберігати всі свої грошові кошти у банку, але має право обирати банківську установу для обслуговування.

Слід зазначити, що обов'язок підприємців та юридичних осіб зберігати грошові кошти у банку є імперативним (влад­ним) і має досить складну правову природу. З одного боку, Цей обов'язок є публічно-правовим і його встановлення обу­мовлено необхідністю забезпечення єдності руху грошових потоків в державі і контролю за цим процесом. З іншого бо-КУ> цей обов'язок реалізується через приватно-правову конструкцію — договір банківського рахунку, який в цьому відношенні визначається публічно-правовим регулюванням.

Клієнт відкриває рахунок у банку не лише для того, щоб зберігати там гроші, а скоріше з метою швидко та якісно здійснювати грошові платежі з будь-яким своїм контраген­том. Тому банк зі своєї сторони діє не тільки як самостій­ний фінансовий підприємець, але й як елемент банківської системи. 7~з,и

98

Тема *> Правове РегУлювання банківських операцій

99


І, нарешті, банківський рахунок являє собою договір бан­ку та клієнта. Однак зазначимо, що ступінь свободи прий­няття рішення в цій сфері є досить незначною, оскільки на­віть вид рахунку, як правило, визначається видом юридичної особи. В договорі сторони можуть тільки визначити умови зворотності, встановити більш короткий строк операцій пс рахунку і строк самого договору, а також підвищити розмір відповідальності. Крім цього, треба мати на увазі, що договір укладається в нерівних умовах, оскільки для банку і дл? клієнта укладання договору є обов'язковим, але умови дого­вору визначає банк і відповідно він формує ті положення, які в найбільшій мірі відображають його інтереси.

§ 3. Порядок відкриття рахунків в банках. Види рахунків

Відповідно до діючого цивільного та фінансового законодав­ства безготівкові розрахунки здійснюються юридичними осо­бами через банк, в якому їм відкрито відповідний рахунок.

Безготівкові розрахунки здійснюються завдяки правовід­носинам, що виникають при відкритті клієнтам банків поточ­них, депозитних (вкладних) рахунків у національній та іно­земній валюті, а також поточних бюджетних рахунків у на­ціональній валюті України.

Банки відкривають рахунки зареєстрованим в установле­ному чинним законодавством порядку юридичним особам та фізичним особам ■— суб'єктам підприємницької діяльності, філіям, представництвам, відділенням та іншим відокремле­ним підрозділам підприємств, у тому числі структурним під­розділам, виділеним у процесі приватизації, виборчим фон­дам (політичних партій, виборчих блоків партій та кандида­тів у депутати), представництвам юридичних осіб — нерези­дентів, іноземним інвесторам, фізичним особам на умовах, викладених у Інструкції НБУ від 18 грудня 1998 р. «Про від­криття банками рахунків у національній та іноземній ва­люті».

Рахунки для зберігання грошових коштів і здійснення усіх видів банківських операцій відкриваються у будь-яких банках України за вибором клієнта і за згодою цих банків. |

Порядок проведення операцій на рахунках у національ­ній та іноземній валюті регулюється чинним законодавством України, нормативними актами НБУ, іншими нормативними документами.

Законодавством визначено, що клієнти банку можуть відкривати лише один рахунок для формування статутного фонду господарського товариства і один рахунок (в інозем­ній або національній валюті) за кожного угодою спільної діяльності без створення юридичної особи.

У разі відкриття (закриття) або зміни номерів усіх видів рахунків (крім рахунків фізичних осіб та офіційних представ­ництв), передбачених законодавством, установа банку зо­бов'язана повідомити про це податковий орган за місцем реєстрації власника рахунку протягом трьох робочих днів від дня відкриття або закриття рахунку.

Форма і зміст повідомлення податкових органів про від­криття або закриття рахунків встановлюються центральним податковим органом України, тобто податковою адміністра­цією. Примірник цього повідомлення, що надійшов до уста­нови банку, з відміткою податкового органу про взяття на облік залишається у справі про відкриття рахунків. Крім то­го, повідомлення про відкриття (закриття) чи зміну номера рахунку надсилається також до Національного банку Украї­ни для включення до зведеного електронного реєстру влас­ників рахунків. Порядок і форма цього повідомлення вста­новлюються НБУ.

До отримання повідомлення про взяття рахунків суб'єк­тів підприємницької діяльності на податковий облік на цих рахунках здійснюються лише операції з зарахування коштів. Датою початку операцій за видатками з рахунків суб'єктів підприємницької діяльності в установі банку є дата реєстра­ції отримання банком зазначеного повідомлення. Днем від­криття рахунку вважається дата, зазначена на заяві про від­криття рахунку.

У разі відкриття двох і більше поточних рахунків у націо­нальній валюті власник рахунку протягом трьох робочих Днів від дня відкриття або закриття наступного рахунку ви­значає один з рахунків у національній валюті як основний, На якому обліковуватиметься заборгованість, що списується або стягується у безспірному порядку, і повідомляє номер Нього рахунку податковому органу, в якому він обліковуєть-

ся як платник податків, за місцем своєї реєстрації та банкам, в яких відкриті додаткові рахунки в національній валюті, а також рахунки в іноземній валюті. Банки, в яких відкри­ваються додаткові рахунки у національній валюті та рахунки в іноземній валюті, протягом трьох робочих днів повідомля­ють податкові органи та установу банку, в якій відкрито ос­новний рахунок, про відкриття таких рахунків, із зазначен­ням їх номерів.

Місцезнаходженням власника рахунку вважається адре­са, зазначена у картці зі зразками підписів та відбитком пе­чатки, яка має відповідати адресі, яка зазначається у статуті та свідоцтві про державну реєстрацію. У разі зміни місцезна­ходження власник рахунку протягом трьох днів від дня вне­сення змін до свідоцтва про реєстрацію суб'єкта підприєм­ницької діяльності зобов'язаний надати установі банку нову копію свідоцтва про реєстрацію з внесеними змінами, завіре-| ну нотаріально чи органом, який його видав.

При отриманні документів на відкриття чи переоформ-1 лення банківських рахунків банки зобов'язані здійснити пе-в ревірку наданих документів на відповідність їх чинному за-іі конодавству, зокрема:

а) підписи осіб на заяві про відкриття рахунку мають бу­
ти розшифровані з обов'язковим зазначенням прізвища й іннЯ
ціалів та ідентифіковані з підписами у картці зі зразками під-я
писів та відбитком печатки;

б) свідоцтво про державну реєстрацію суб'єктів під­
приємницької діяльності має відповідати зразкам, передбаче­
ним у додатках 3, 4 до Положення про державну реєстрацію
суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого поста­
новою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р.
№ 740;

в) посвідчувальні написи нотаріуса на документах вва­
жаються дійсними у разі, якщо вони відповідають формам,
затвердженим наказом Міністерства юстиції України від
7 лютого 1994 р. № 7/5 «Про затвердження форм реєстрів
для реєстрації нотаріальних дій, нотаріальних свідоцтв, по-
свідчувальних написів на угодах і засвідчувальних докумен­
тах», зареєстрованим Міністерством юстиції України 2 бе­
резня 1994 р. за № 38/247.

Слід звернути увагу на те, що всі суб'єкти права на бан­ківський рахунок можуть реалізувати це право і зобов'язані

101

Правове регулювання банківських операцій ...

це зробити на власний розсуд та вибір. Ще раз зазначимо, що чинним законодавством закріплено право на вільний ви­бір банку для обслуговування. І це право більш незахищено-го партнера у банківському договорі забезпечене обов'язком банку укладати договір з будь-яким суб'єктом, який звернув­ся до нього, оскільки договір банківського рахунку є для бан­ку публічним.

Розглянемо види і порядок відкриття банками рахунків у національній валюті підприємствам та їх відокремленим під­розділам.

Поточні рахунки відкриваються підприємствам усіх ви­дів та форм власності, а також їх відокремленим підрозділам для зберігання грошових коштів та здійснення усіх видів операцій за цими рахунками відповідно до чинного законо­давства України.

Поточні бюджетні рахунки відкриваються підприєм­ствам, яким виділяються кошти за рахунок державного або місцевого бюджету для цільового їх використання.

До поточних рахунків належать також рахунки за спе­ціальними режимами їх використання, що відкриваються на підставі рішень Кабінету Міністрів України і Національного банку з визначенням режиму цих рахунків.

Депозитні рахунки підприємствам та їх відокремленим підрозділам відкриваються на підставі укладеного депозитно­го договору між власником рахунку та установою банку на визначений у договорі строк. Кошти на депозитні рахунки перераховуються з поточного рахунку і після закінчення строку зберігання на нього повертаються. Відсотки за депо­зитними рахунками можуть перераховуватися на поточний рахунок відповідно до умов депозитного договору або зара­ховуватися на поповнення депозиту.

Необхідно зазначити, що проведення розрахункових опе­рацій та видача коштів готівкою з депозитного рахунку забо­роняється.

Відкриття рахунку з метою акумуляції коштів для виїзду на лікування за кордон здійснюється у порядку, передбаче­ному Положенням про порядок направлення громадян на лі­кування за кордон, затвердженим постановою Кабінету Мі­ністрів від 8 грудня 1995 р. за № 991 «Про затвердження Положення про порядок направлення громадян на лікування За кордон».

102

Тема 5

Правове регулювання банківських операцій ...

103


Рахунки виборчих фондів відкриваються для фінансуван­ня передвиборної агітації кандидатам у депутати, довіреним особам політичних партій чи виборчих блоків партій після їх реєстрації відповідними виборчими комісіями.

Для відкриття поточних рахунків та поточних бюдже­тних рахунків підприємства подають установам банків такий пакет документів:

  1. заяву на відкриття рахунку встановленого зразка, яку
    підписує керівник та головний бухгалтер підприємства. У ра­
    зі, якщо в штаті немає посади головного бухгалтера чи іншої
    службової особи, на яку покладено функцію ведення бухгал­
    терського обліку та звітності, заяву підписує лише керівник;

  2. копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі дер«
    жавної виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому
    здійснювати державну реєстрацію, засвідчену нотаріально
    чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію.
    Бюджетні установи та організації замість свідоцтва подають
    копію довідки про внесення до Єдиного державного реєстру
    підприємств та організацій України, засвідчену нотаріально
    або органом, що видав відповідну довідку;

  3. копію належним чином зареєстрованого статуту (по­
    ложення), засвідчену нотаріально чи органом, який реєст­
    рує. Положення, які затверджуються постановами Кабінету
    Міністрів України чи указами Президента України, нотарі­
    ального засвідчення не потребують. Установи та організації,
    які діють на підставі законів, статути або положення не
    подають;

  4. копію документа, що підтверджує взяття підприємства
    на податковий облік, засвідчену податковим органом, нота­
    ріально або уповноваженим працівником банку;

  5. картку зі зразками підписів осіб, яким відповідно до
    чинного законодавства чи установчих документів підприєм­
    ства надано право розпорядження рахунком та підписання
    розрахункових документів, завірену нотаріально або вищес­
    тоящою організацією в установленому порядку. У картку та­
    кож включається зразок відбитка печатки підприємства;

  6. довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду
    України.

Якщо в установі банку відкрито поточний рахунок клієнт та, то бюджетний рахунок відкривається на підставі заяви на відкриття бюджетного рахунку. В даному випадку надан-

ня документів, передбачених пп. 2—6 Інструкції НБУ «Про відкриття банками рахунків у національній та іноземній ва­люті», затвердженої постановою Правління НБУ від 18 груд­ня 1998 р. № 527, не вимагається. У разі ненадходження коштів з бюджету протягом року зазначені рахунки закрива­ються у порядку, передбаченому чинним законодавством. (Див. додаток 1).

Фізичним особам — суб'єктам підприємницької діяльнос­ті, які здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи, поточний та інші рахунки відкриваються на їх ім'я за умови надання паспорта чи іншого документа, що засвідчує

особу.

Для відкриття рахунку зазначені особи подають до уста­нови банку такий пакет документів:

  1. заяву про відкриття поточного рахунку встановленого
    зразка, підписану суб'єктом підприємницької діяльності;

  2. копію свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта під­
    приємницької діяльності, засвідчену нотаріально або орга­
    ном, що його видав;

  3. копію документа, що підтверджує взяття підприємства
    на податковий облік, засвідчену податковим органом, нота­
    ріально або уповноваженим працівником банку;

  4. довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду
    України;

  5. картку зі зразком підпису, що надається в присутності
    працівника банку, який відкриває рахунок, та засвідчується
    цим працівником або нотаріально.

Слід зазначити, що за довіреністю суб'єкта підприєм­ницької діяльності — фізичної особи, яка засвідчена нотарі­ально, його рахунком можуть розпоряджатися інші особи.

У разі смерті суб'єкта підприємницької діяльності — фі­зичної особи його права і обов'язки щодо розпорядження коштами на рахунках переходять до його спадкоємців відпо­відно до чинного законодавства України.

Рахунки виборчих фондів відкриваються за заявою кан­дидатів у депутати, довірених осіб кандидатів у депутати, Уповноважених осіб політичних партій або виборчих блоків партій після їх реєстрації відповідними виборчими комісіями. До заяви додається рішення про їх реєстрацію відповідною виборчою комісією та картка зі зразками підписів (незалеж­но від кількості підписів), засвідчена нотаріально. Зразок

104

Тема 5

Ппавове регулювання банківських операцій ...

105


підпису кандидата в депутати може бути наданий у присут­ності уповноваженого працівника банку та засвідчений цим працівником після надання документів, що засвідчують осо­бу кандидата у депутати, та рішення про його реєстрацію у відповідній виборчій комісії.

Закриваються рахунки виборчих фондів через місяць від дня проведення виборів або повторних виборів. Не викорис­тані під час виборчої компанії кошти виборчих фондів за рі­шенням Центральної або відповідних окружних виборчих ко­місій перераховуються до Державного бюджету України. Як­що проводяться повторні вибори кандидата у депутати, ос­танній має право розпоряджатися коштами, що залишилися в його власному виборчому фонді, за умови подання рішення відповідної виборчої комісії про реєстрацію кандидата в на­родні депутати на повторні вибори.

Розглянемо порядок відкриття рахунків у національній валюті фізичним особам.

В установах комерційних банків відкриваються поточні рахунки або вклади до запитання таким фізичним особам:

  • резидентам — громадянам України;

  • резидентам-іноземцям та особам без громадянства,
    які отримали посвідку на проживання в Україні;

  • нерезидентам — громадянам України, які постійно
    проживають за межами України;

  • нерезидентам-іноземцям та особам без громадянства,
    які проживають в Україні відповідно до відкритої візи
    строком до одного року, оплата праці яких відповідно
    до трудової угоди (контракту) здійснюється в націо­
    нальній валюті України, які отримали спадщину та
    успадковані кошти в Україні, або отримали кошти
    внаслідок здійснення іноземної інвестиції в Україну.

Ці рахунки призначені для обліку коштів за вкладами фі­зичних осіб до запитання і використовуються ними для збе­рігання коштів та проведення безготівкових розрахунків у національній валюті з іншими фізичними та юридичними особами.

Поточні рахунки відкриваються на підставі:

  1. заяви фізичної особи;

  2. документа, що засвідчує особу (паспорта або докумен­
    та, що замінює його);


  1. договору на відкриття та обслуговування рахунку між
    установою банку та громадянином;

  2. картки зі зразком підпису, який надається у присут­
    ності працівника банку, що відкриває рахунок, та засвід­
    чується цим працівником.

У договорі між установою банку та фізичною особою вка­зується документ, що засвідчує особу (паспорт або доку­мент, що його замінює), адреса постійного місця проживан­ня, а також ідентифікаційний номер фізичної особи — плат­ника податку (резидента), що вноситься в договір на підставі відповідного документа, виданого податковим органом.

За довіреністю власника рахунку — резидента, яка зас­відчена нотаріально або уповноваженою особою банку, опе­рації за рахунком може здійснювати інша особа-резидент.

Законодавство передбачає відкриття рахунку однією фі­зичною особою-резидентом іншій особі-резиденту. Воно здій­снюється за умови надання паспорта чи іншого документа, що засвідчує особу, яка відкриває рахунок, та укладення угоди між банком та цією особою.

Виконання операцій на поточних рахунках здійснюється на підставі розрахункових документів у безготівковій та го­тівковій формах.

Вкладні (депозитні) рахунки фізичних осіб в національ­ній валюті відкриваються:

  • резидентам — громадянам України;

  • резидентам-іноземцям та особам без громадянства,
    які отримали посвідку на проживання в Україні;

  • нерезидентам — громадянам України, які постійно
    проживають за межами України;

  • нерезидентам-іноземцям та особам без громадянства,
    які проживають в Україні відповідно до візи відкритої
    строком до одного року (за наявності підтвердження
    джерел походження готівкових коштів у грошовій
    одиниці України чи при перерахуванні коштів з влас­
    ного поточного рахунку).

У разі відкриття вкладного рахунку фізичним особам (ре­зидентам) у договорі про відкриття вкладного рахунку на підставі відповідного документа податкового органу зазна­чається ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податку. При цьому власнику рахунку видається вкладний Документ — ощадна книжка (іменна чи на пред'явника), ін-

т,

106

ема 5

лювання банківських операцій ...

107


ший документ, що засвідчує укладення з банком договору Фізичній особі-нерезиденту видається іменна ощадна книжка.

У договорі обумовлюється такі питання:

  1. сума, що вноситься або перераховується на вкладний
    рахунок;

  2. строк зберігання та порядок повернення коштів після
    закінчення строку зберігання (виплата готівкою, перераху­
    вання на поточний рахунок вкладника тощо);

  3. розмір сплати відсотків, умови перегляду їх розміру,
    відповідальність сторін;

  4. умови розірвання договору;

  5. інші умови за погодженням сторін.

Вкладні (депозитні) рахунки фізичних осіб-резидентів призначені для обліку коштів, внесених на визначений у до­говорі строк. Кошти на вкладні рахунки фізичних осіб мо­жуть бути внесені готівкою, перераховані з власного вклад­ного рахунку в іншому банку чи з поточного рахунку в на­ціональній або іноземній валюті.

Відкриття рахунку однією фізичною особою-резидентом іншій фізичній особі-резиденту здійснюється за умови надан­ня паспорта чи іншого документа, що засвідчує особу, та ук­ладення угоди з особою, яка відкриває рахунок. {Див. дода­ток 2).

Розглянемо порядок відкриття уповноваженими банками рахунків в іноземній валюті.

Банківські рахунки в іноземній валюті поділяються на та­кі види:

  1. поточні;

  2. депозитні (вкладні).

Поточний рахунок в іноземній валюті відкривається під­приємству для проведення розрахунків у межах чинного за­конодавства України в безготівковій та готівковій іноземній валюті при здійсненні поточних операцій, визначених чин-'{ ним законодавством, та для погашення заборгованості за кредитами в іноземній валюті.

Фізичним особам — суб'єктам підприємницької діяльнос­ті (резидентам), які здійснюють свою діяльність без створен­ня юридичної особи, поточний рахунок відкривається за ре- І жимом, що визначений для юридичних осіб-резидентів.

Розрізняють поточні та непоточні операції в іноземній

валюті.

Поточними торговельними операціями в іноземній валю­ті є такі розрахунки:

  1. між юридичними особами-резидентами і юридичними
    особами-нерезидентами при здійсненні зовнішньоекономіч­
    ної діяльності за торговельними операціями;

  2. між юридичними особами-резидентами на території
    України, за умови наявності індивідуальної ліцензії Націо­
    нального банку України;

  3. між юридичними особами-нерезидентами та юридич­
    ними особами-резидентами через юридичних осіб-резиден­
    тів, які є посередниками згідно з договорами (контрактами),
    що укладені відповідно до чинного законодавства України;

  4. операції на міжбанківському валютному ринку України;

  5. оплата товарів (робіт, послуг) з використанням чеків

та пластикових карток.

Поточними неторговельними операціями є такі розрахунки:

  1. виплата готівкової іноземної валюти та платіжними
    документами в іноземній валюті на витрати, пов'язані з від­
    рядженнями;

  2. здійснення обмінних операцій з іноземного валютою
    та платіжними документами в іноземній валюті;

  3. виплата готівкової іноземної валюти за чеками та
    пластиковими картками фізичним особам (резидентам та не­
    резидентам);

  4. купівля платіжних документів в іноземній валюті фі­
    зичними особами (резидентами та нерезидентами);


  1. виплата авторських гонорарів і платежів за користу­
    вання авторськими правами;

  2. перерахування коштів на проведення міжнародних ви­
    ставок, конгресів, симпозіумів, конференцій та інших міжна­
    родних зустрічей;


  1. оплата праці нерезидентів, які згідно з укладеними
    трудовими угодами (контрактами) працюють в Україні;

  2. перерахування коштів в іноземній валюті за навчання,
    лікування, патентування, сплату митних платежів, член­
    ських внесків;

9) платежі з відшкодування витрат судових, арбітраж­
них, нотаріальних, правоохоронних органів;


108

Те

'а 5

Правове регулювання банківських операцій

109


  1. виплата готівкової іноземної валюти за переказами
    з-за кордону (пенсії, аліменти, оплата праці, спадщина тощо);

  2. переказ за межі України коштів в іноземній валюті
    (пенсії, аліменти, оплата праці, спадщина тощо);

  3. інші виплати та перекази в іноземній валюті, що не
    суперечать чинному законодавству України.

Депозитні (вкладні) рахунки в іноземній валюті відкри­ваються уповноваженим банком фізичним і юридичним осо­бам (резидентам та нерезидентам) на підставі укладеного де­позитного договору між власником рахунку та банком на ви­значений у договорі строк.

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті під-приємство-резидент подає уповноваженому банку такі ж до­кументи, як і для відкриття поточного рахунку в національ­ній валюті України.

У разі якщо поточний рахунок в іноземній валюті відкри­вається в тому самому банку, де відкрито поточний рахунок у національній валюті, подання пакета документів, передба­чених Інструкцією НБУ «Про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті», не обов'язкове (крім зая­ви про відкриття рахунку та картки зі зразками підписів і відбитком печатки).

Поточні рахунки в іноземній валюті також відкриваються:

а) фізичним особам-резидентам:

  • громадянам України (без підтвердження джерел по­
    ходження коштів в іноземній валюті);

  • іноземцям та особам без громадянства, які отримали
    посвідку на проживання в Україні (без підтверджен­
    ня джерел походження коштів в іноземній валюті);

б) фізичним особам-нерезидентам:

  • іноземцям та особам без громадянства, які прожи­
    вають в Україні відповідно до візи, відкритої строком
    до одного року (за наявності підтвердження джерел
    походження іноземної валюти);

  • громадянам України, які постійно проживають за кор­
    доном (за наявності відкритої візи строком до одного \
    року та підтвердження джерел походження іноземної .1
    валюти).

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі — суб'єкту підприємницької діяльності відкривається на підста­ві договору за умови пред'явлення паспорта чи іншого доку-

, що засвідчує особу, та подання до уповноваженого банку таких документів:

  1. заяви встановленої форми;

  2. копії свідоцтва про державну реєстрацію фізичної осо­
    би як суб'єкта підприємницької діяльності, засвідченої нота­
    ріально чи органом, що видав свідоцтво;

  3. картки зі зразком підпису, що надається у присутності
    працівника банку, який відкриває рахунок, та засвідчується
    цим працівником або нотаріально.

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі-ре-зиденту відкривається на підставі:

  1. заяви;

  2. документа, що засвідчує особу (паспорта або докумен­
    та, що заміняє його);

  3. договору на відкриття та обслуговування рахунку між
    установою банку та громадянином;

  4. картки зі зразком підпису, який надається у присут­
    ності працівника банку, що відкриває рахунок та засвідчу­
    ється цим працівником.     (Див. додаток 3).

На поточні рахунки в іноземній валюті фізичних осіб — громадян України зараховуються:

  • готівкова валюта;

  • валюта за платіжними документами, що надіслані з-за
    кордону на ім'я власника рахунку згідно з чинним законо­
    давством України;

  • валюта за іменними платіжними документами, які на­
    діслані з-за кордону на ім'я власника рахунку;

  • валюта за іменними платіжними документами (чека­
    ми), виписаними уповноваженими банками України;

  • валюта, переказана з-за кордону на ім'я власника ра­
    хунку через уповноважені банки;

  • валюта, одержана з-за кордону як оплата праці, при­
    зи, авторські гонорари від юридичної особи-нерезидента;


  • валюта за платіжними документами, ввезеними з-за
    кордону власником рахунку і зареєстрованими митною
    службою при в'їзді в Україну;

  • валюта, перерахована власнику рахунку за доручен­
    ням юридичної особи-нерезидента через юридичну особу-ре-
    зидента (посередника) на підставі укладених міжнародних
    Урод (контрактів, договорів), за якими передбачено отриман­
    ня резидентами України гонорарів, премій, призів та інших

110

Те

Правове регулювання банківських операцій ...

111


виплат від нерезидентів з-за кордону за використання їх тво­рів, винаходів, відкриттів тощо згідно з чинними законодав­ством України;

— валюта, перерахована в межах України іншою фізич­
ною особою (резидентом чи нерезидентом) з власного рахун­
ку в іноземній валюті.

З поточного рахунку в іноземній валюті за розпоряджен­ням фізичної особи — громадянина України чи за його дору­ченням проводяться такі операції:

а) в іноземній валюті:

  • перерахування за межі України через кореспондент-1
    ські рахунки уповноважених банків України відповідно до
    Правил переказу іноземної валюти за межі України за раху­
    нок коштів фізичних осіб — резидентів і нерезидентів, за­
    тверджених постановою Правління Національного банку Ук-|
    раїни від 23.09.96 № 245;

  • виплата готівкою (вивезення за межі України здій­
    снюється згідно з порядком переміщення валюти через мит­
    ний кордон України);


  • виплата платіжними документами (вивезення за межі
    України здійснюється згідно з порядком переміщення валю-|
    ти через митний кордон України);

  • перерахування у межах України на рахунок іншої фі­
    зичної особи — громадянина України;

  • перерахування на власний поточний рахунок в іншо­
    му уповноваженому банку України чи на вкладний рахунок;

6) у грошовій одиниці України:

  • виплата готівкою в грошовій одиниці України (при
    здійсненні операції продажу іноземної валюти уповноваже-Я
    ному банку України використовується курс Національного
    банку України);

  • перерахування коштів для сплати юридичній особі за
    продаж товару чи надання послуг на території України (прищ
    здійсненні операції продажу іноземної валюти використову- 1
    ється курс Національного банку України).

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі-нерезиденту відкривається на підставі договору за умовия пред'явлення паспорта чи іншого документа, що засвідчує осо-Я бу, та подання до уповноваженого банку таких документів:


  1. заяви встановленої форми;

  2. картки зі зразком підпису, що надається у присутності
    працівника банку, який відкриває рахунок, та засвідчується

цим працівником;

3) засвідченої нотаріально копії легалізованого дозволу
центрального банку іноземної країни на відкриття рахунку,
якщо це передбачено міжнародними договорами України.
(Див. додаток 4). У разі потреби комерційний банк може
виготовляти та використовувати запропоновану форму зая­
ви двома мовами (українською та іноземною).

На поточний рахунок в іноземній валюті фізичної особи — іноземця (резидента чи нерезидента), особи без громадян­ства, а також громадянина України — нерезидента зара­ховується:

  • валюта, перерахована з-за кордону на ім'я власника
    рахунку через уповноважені банки України;

  • готівкова валюта, яка ввезена на територію України і
    зареєстрована митною службою в митній декларації при в'їз­
    ді в Україну (в митній декларації робиться відмітка уповно­
    важеного банку України про зарахування іноземної валюти

на рахунок);

  • валюта за платіжними документами, ввезеними на те­
    риторію України власником рахунку і зареєстрованими мит­
    ною службою при в'їзді в Україну (в митній декларації ро­
    биться відмітка уповноваженого банку України про зараху­
    вання іноземної валюти на рахунок);

  • валюта за платіжними документами, що надіслані з-за
    кордону на ім'я власника рахунку в порядку, встановленому
    чинним законодавством України;


  • валюта за іменними платіжними документами (чека­
    ми), виписаними уповноваженими банками України;

  • валюта, одержана як оплата праці, премії, призи чи
    авторські гонорари в Україні згідно з чинним законодав­
    ством України;

  • валюта, яка перерахована у межах України іншою фі­
    зичною особою — іноземцем з власного рахунку в іноземній
    валюті (перерахування іноземцем-резидентом валюти на ра­
    хунок нерезидента здійснюється тільки за наявності під­
    твердження джерел походження цієї валюти).

Правове регулювання банківських операцій

113


З поточного рахунку в іноземній валюті за розпоряджен­ням власника чи за його дорученням проводяться такі операції-а) в іноземній валюті:

  • перерахування за межі України через кореспондент­
    ські рахунки уповноважених банків України відповідно до
    Правил переказу іноземної валюти за межі України за раху­
    нок особистих коштів фізичних осіб — резидентів і нерези­
    дентів, затверджених постановою Правління Національного
    банку України від 23.09.96 № 245;

  • виплата готівкою (вивезення за межі України здій­
    снюється згідно з Порядком переміщення валюти через мит­
    ний кордон України);

— виплата платіжними документами (вивезення за межі
України здійснюється згідно з Порядком переміщення валю­
ти через митний кордон України);

  • перерахування на власний поточний рахунок в іншо­
    му уповноваженому банку чи на інший вкладний рахунок;

  • перерахування в межах України на поточний рахунок
    іншої фізичної особи — резидента чи нерезидента;

  • перерахування фізичною особою-нерезидентом на ра­
    хунок юридичної особи-резидента як інвестиція згідно з чин­
    ним законодавством України;

б) у грошовій одиниці України:

  • виплата готівкою в грошовій одиниці України (при
    здійсненні операції продажу іноземної валюти використову­
    ється курс Національного банку України);

  • перерахування коштів для сплати юридичній особі за
    продаж товару чи надання послуг на території України (при ■
    здійсненні операції продажу іноземної валюти використову­
    ється курс Національного банку України).

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті представництву юридичної особи-нерезидента до уповнова­женого банку подається такий пакет документів:

  1. заява про відкриття рахунку;

  2. копія свідоцтва про реєстрацію представництва в упов­
    новажених органах України, засвідчена нотаріально або ор­
    ганом, що видав свідоцтво;

  3. копія легалізованого витягу з торговельного, банків­
    ського чи судового реєстру або реєстраційне посвідчення
    місцевого органу влади іноземної держави про реєстрацію
    юридичної особи-нерезидента, засвідчена нотаріально;


  1. копія легалізованої довіреності юридичної особи-нере-
    зидента її офіційному представнику на ведення справ в Ук­
    раїні, засвідчена нотаріально;

  2. картка зі зразками підписів та відбитком печатки, зас­
    відчена нотаріально.

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті роз­ташованим на території України іноземним дипломатичним, консульським, торговельним та іншим офіційним представ­ництвам іноземних держав до уповноваженого банку пода­ються такі документи:

1) заява про відкриття рахунку;

  1. копія посвідчення Міністерства закордонних справ
    України про акредитацію посольства (представництва) на те­
    риторії України, засвідчена нотаріально або органом, що ви­
    дав посвідчення;

  2. картка зі зразками підписів та відбитком печатки,
    засвідчена Міністерством закордонних справ України або
    нотаріально.

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті представництву іноземного банку до уповноваженого банку

подаються:

  1. заява представництва про відкриття рахунку;

  2. копія легалізованого положення про представництво
    іноземного банку, засвідчена нотаріально;


  1. копія легалізованої довіреності на виконання пред­
    ставницьких функцій тією чи іншою особою в Україні, зас­
    відчена нотаріально;

  2. картка зі зразками підписів та відбитком печатки, зас­
    відчена нотаріально.

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті іно­земному інвестору до уповноваженого банку подаються такі документи:

  1. заява про відкриття рахунку;

  2. картка зі зразками підписів осіб, уповноважених роз­
    поряджатися рахунком, засвідчена нотаріально;

  3. копія легалізованого витягу з торговельного, банків­
    ського чи судового реєстру або реєстраційне посвідчення
    місцевого органу влади іноземної держави про реєстрацію
    юридичної особи, засвідчена нотаріально.

У випадку, якщо іноземним інвестором виступає фізична особа, до уповноваженого банку для відкриття рахунку по-

! - 3111

даються підтвердження іноземного банку про відкритий у ньому рахунок для фізичної особи-інвестора, а також зазна­чені вище документи, крім копії легалізованого витягу з тор­говельного, банківського чи судового реєстру, або реєстра­ційне посвідчення місцевого органу влади іноземної держави про реєстрацію юридичної особи.

Відкриття депозитних (вкладних) рахунків в іноземній валюті фізичним особам здійснюється на підставі договору за умови надання паспорта чи іншого документа, що засвід­чує особу.

Необхідно також зазначити, що на виконання Указу Пре­зидента України від 21 липня 1998 р. № 805/98 «Про деякі питання захисту банківської таємниці» Національним бан*] ком України було встановлено порядок відкриття та функ­ціонування кодованих рахунків фізичних осіб, який визна­чений в Інструкції НБУ «Про порядок відкриття та функ­ціонування кодованих рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті та національній валюті Ук­раїни», затвердженій постановою Правління НБУ від 9 лис­топада 1998 р. № 469.

Кодований рахунок — це рахунок, що відкривається в іноземній валюті або національній валюті України фізичній особі (резиденту чи нерезиденту) не як суб'єкту підприєм­ницької діяльності, а операції за цим рахунком здійснюються із застосуванням електронного підпису-коду (набору цифр або літер), встановленого самим власником рахунку при його відкритті.

Кодовані рахунки поділяються на такі види:

  1. кодовані поточні рахунки;

  2. кодовані вкладні (депозитні) рахунки.

Кодовані рахунки фізичним особам (резидентам та нере­зидентам) дозволяється відкривати банкам, які отримали лі­цензії Національного банку України на здійснення банків­ських операцій щодо ведення рахунків та залучення депози­тів фізичних осіб згідно з Положенням «Про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій», затвер- І дженим постановою Правління НБУ від 6 травня 1998 р. № 181.

Відкриття та ведення кодованих рахунків покладається на спеціальний підрозділ банку (уповноваженого працівни- і ка). Умови обслуговування таких рахунків і виконання опе-

115

]~Іравове регулювання банківських операцій ...

рацій за ними визначаються внутрішнім нормативним актом банку відповідно до його статуту.

Банк зобов'язаний забезпечити банківську таємницю при укладенні угод (договорів) на ведення кодованих рахунків та при обслуговуванні цих рахунків.

Кодований рахунок відкривається на певний строк (депо­зитний) чи безстроково (поточний) на підставі письмової заяви фізичної особи та інших документів у порядку, визна­ченому Інструкцією НБУ «Про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті», за винятком картки зі зразком підпису. Як вже зазначалося, при здійсненні опера­цій за кодованим рахунком використовується електронний підпис-код (набор цифр або літер).

Заява та інші документи, за якими може бути ідентифі­кована фізична особа — власник рахунку, зберігаються в сейфі керівника спеціального підрозділу (уповноваженого працівника), доступ до якого мають тільки уповноважені працівники банку, визначені наказом.

Операції за кодованим рахунком можуть здійснюватися як шляхом безпосереднього звернення власника рахунку до уповноваженого банку, так і через телекомунікаційні систе­ми типу клієнт—банк.

У разі здійснення банківських операцій за кодованими рахунками в банківських документах не зазначаються дані про особу — власника рахунку (паспортні дані або дані ін­шого документа, що засвідчує особу), а замість них простав­ляється лише номер цього рахунку з обов'язковим застосу­ванням параметрів аналітичного бухгалтерського обліку, за якими ідентифікується, поточний це рахунок чи вкладний (депозитний), а також кому він належить — резиденту чи нерезиденту.

Передбачено, що довідки за кодованими рахунками і вкладами фізичних осіб видаються самим клієнтам та їх представникам, а також на письмову вимогу органам дізнан­ня та попереднього слідства у кримінальних справах, судам У справах, що знаходяться в їх провадженні.

Довідки за кодованим рахунком у разі смерті його влас­ника видаються особам, яких зазначив власник кодованого рахунку в заповідальному розпорядженні, державним нота­ріальним конторам у справах спадщини, що знаходяться на розгляді, а також іноземним консульським установам.

116

Те

Правове регулювання банківських операцій ...

117


Закриття поточних рахунків в установах банків можливе у таких випадках:

  1. на підставі заяви власника рахунку;

  2. на підставі рішення органу, на який законом покладе­
    но функції щодо ліквідації або реорганізації підприємства;

  3. на підставі відповідного рішення суду або арбітражно­
    го суду про ліквідацію підприємства;

  4. на інших підставах, передбачених чинним законодав­
    ством України чи договором між установою банку та власни­
    ком рахунку.

У разі наявності на рахунку, що закривається, залишків коштів, установа банку на підставі платіжного доручення власника рахунку перераховує ці залишки на інший, відкри­тий цим підприємством рахунок (основний чи додатковий). При наявності у підприємства лише одного (основного) ра­хунку для його закриття та перерахування залишків коштів необхідно відкрити додатковий рахунок.

У разі закриття основного поточного рахунку, на якому обліковується картотека заборгованості, остання передаєть­ся спецзв'язком до банку, в якому відкрито додатковий раху­нок, який клієнт визначає основним.

Кодований рахунок фізичної особи закривається на під­ставі її письмової заяви або в разі смерті та в інших випад­ках, передбачених договором або чинним законодавством України.

Операції на рахунках в установах банків можуть бути тимчасово припинені на підставі рішення державних подат­кових, судових, правоохоронних та інших органів, якщо це передбачено законодавчими актами України. У разі тимчасо­вого припинення операцій на рахунках останні не закрива­ються до отримання повідомлення відповідного органу про відміну рішень про припинення операцій на рахунках.

§4. Відповідальність за порушення зобов'язань по договору банківського рахунку

Слід зазначити, що на початку 90-х років платіжно-розра­хункова система опинилась під тиском величезного обсягу неплатежів, які охопили не тільки Україну, але і практично

всі держави колишнього СРСР. Криза платіжної системи бу­ла викликана низкою об'єктивних економічних причин. Не­достатньо опрацьовані заходи щодо зміни порядку та форм розрахунків, поспішні організаційні рішення лише загостри­ли ситуацію. До того ж деякі комерційні банки свідомо затримували операції по рахункам своїх клієнтів, викорис­товуючи ці кошти в особистих цілях в якості кредитних ресурсів.

В таких умовах підприємства, довгий час не отримуючи належні їм грошові кошти, стали шукати шляхів притягнен­ня до відповідальності комерційних банків, які перед ними завинили. Однак зміни принципів побудови банківської сис­теми та взаємовідносин банків з клієнтами не призвели до відповідної переробки нормативної бази, що регулює договір­ні відносини в сфері банківської діяльності. Підприємства зіткнулись з майже повною відсутністю чітких теоретичних розробок щодо відповідальності банків за порушення правил здійснення розрахункових операцій. У зв'язку з масовими затримками перерахування коштів, втратою розрахункових банківських документів ця проблема стала надзвичайно актуальною.

Законодавством визначено, що у випадку невиконання або неналежного виконання сторонами своїх зобов'язань, які випливають з договору банківського рахунку, комерцій­ний банк і його клієнт можуть бути притягнуті до цивільно-правової відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність передбачає покладен­ня уповноваженим державним органом на правопорушника додаткових обов'язків.

Так, за порушення правил здійснення розрахункових операцій банк несе відповідальність у формі відшкодування збитків та сплати неустойки (штрафу, пені), яка в свою чер­гу може бути передбачена законом або договором (договірна неустойка).

Підприємства (платники та одержувачі коштів), як і установи банків, також мають контролювати своєчасне про­ведення розрахунків.

Підприємство, яке не дотримується встановлених стро­ків платежів, в обов'язковому порядку згідно з постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1993 р. «Про відпові­дальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»

має сплачувати на користь одержувача коштів пеню у розмі­рі 0,5 відсотка від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, якщо більший розмір пені не обумовле­ний угодою сторін.

У випадках затримки зарахування грошових надходжень на рахунок клієнта з вини банку одержувач коштів отримує від банку пеню в розмірі 0,5 відсотка за кожний день про-строчки, якщо більший розмір пені не передбачено угодою про проведення касово-розрахункових операцій.

У разі перевищення обслуговуючим банком відправника коштів нормативного терміну платежів з нього у безакцепт-ному порядку стягується пеня за кожний день затримки відповідно до постанови Верховної Ради України від 25 черв­ня 1993 р. «Про норматив обігу платіжних документів в Україні».

Відповідальність за необґрунтованість безспірного стяг­нення або безакцептного списання коштів, за недостовір-ність даних, зазначених у розрахункових документах, згідно з нормами цивільного законодавства (статті 203, 440 Цивіль­ного кодексу України) має застосовуватись у вигляді відшко­дування заподіяних безпідставним безспірним стягненням або безакцептним списанням збитків.

Крім того, в договорах, які укладаються між суб'єктами підприємницької діяльності, може передбачатись також від­повідальність у вигляді штрафів за випадки необгрунтовано­го безспірного стягнення коштів на користь суб'єктів під­приємницької діяльності.

Відповідно до ст. 8 Арбітражного процесуального кодек­су України за необгрунтоване списання у безспірному по­рядку претензійної суми винна сторона сплачує другій сто­роні штраф у розмірі 10 відсотків від списаної суми.

Слід зазначити, що банк не несе відповідальності за дос­товірність змісту розрахункового документа, і всі суперечки, які можуть виникнути з цих питань між підприємствами, 1 мають вирішуватися в претензійно-позовному порядку.

Крім того, чинним законодавством і договорами можуть передбачатись додаткові санкції за окремі порушення вико­нання грошових зобов'язань.

Для правильного застосування норм законодавства, які передбачають відповідальність банку за неправильне (не- 1 своєчасне) списання (зарахування) сум з рахунку власника, |

Правове регулювання банківських операцій

розглянемо такі питання як «несвоєчасне списання коштів» та «неправильне списання коштів».

Несвоєчасне списання коштів — це списання коштів з рахунку, яке зроблено пізніше наступного дня після отри­мання відповідного документа. Втрата розрахункового доку­мента в процесі здійснення безготівкових розрахунків також може розглядатись як окремий випадок несвоєчасного зара­хування грошей на рахунок.

Треба зазначити, що поняття «день» слід тлумачити не як календарний або робочий день, а як операційний день, тобто частину робочого дня банку, протягом якої у відповід­ності з внутрішнім розпорядком роботи банку здійснюються відповідні операції.

Поняття «неправильне зарахування» (списання) коштів на рахунок (з рахунку) в чинному законодавстві конкретно не розкривається.

Існує така думка, що під помилковими записами треба розуміти будь-яке неправильне списання коштів з вини бан­ку з рахунків або зарахування коштів на рахунки, в тому числі через неправильне застосування діючих правил.

На практиці маємо чимало випадків, коли помилки банку призводять до суттєвої шкоди інтересам клієнтів. Наприк­лад, склалася така ситуація, що неможливо знайти загублені розрахункові документи, а в результаті — неможливо зара­хувати відповідну суму на рахунок клієнта. Нерідко трап­ляються і прямі зловживання зі сторони працівників банку. Тому у випадку неправильного або несвоєчасного зарахуван­ня коштів на рахунок клієнта необхідно ставити питання про притягнення банку до цивільно-правової відповідальності.

119

Правове регулювання розрахункових відносин

121


Тема 6

Правове регулювання розрахункових відносин

§ 1. Поняття розрахункових відносин

Законодавством визначено, що обов'язок платника (покуп­ця, замовника або іншого споживача) розрахуватися зі своїм контрагентом за поставлену йому продукцію (виконану ро­боту, надані послуги) виникає в результаті укладання відпо­відного договору (поставки, купівлі-продажу, підряду тощо). Отримувач коштів (поставщик, виконавець, підрядник то­що), в свою чергу, також зобов'язаний виконувати свій обов'язок щодо цього договору, який є зустрічним по відно­шенню до обов'язку платника. Тому права й обов'язки сто­рін по здійсненню розрахунків за поставлену продукцію, ви­конані роботи, надані послуги повинні розглядатися в якості самостійних правовідносин, незалежно від договору, з якого вони виникли.

В Україні, як і в інших державах світу, багато уваги приділяється організації грошових розрахунків, створюють­ся особливі розрахунково-платіжні системи, у центрі яких знаходяться банки як спеціалізовані грошово-кредитні уста­нови.

В залежності від форми використання грошових коштів розрізняють дві сфери розрахунків:

  1. сфера готівкових розрахунків, яка обслуговується за­
    конними грошовими знаками держави;

  2. сфера безготівкових розрахунків, яка обслуговується
    платіжними засобами в депозитній формі та в формі комер­
    ційних боргових зобов'язань (вексель, чек тощо). Серед заз-

начених виділяють міжбанківські розрахунки, які обслуго­вують відносини між банками, та міжгосподарські розрахун­ки між клієнтами банків.

Правові засади організації безготівкових розрахунків в Україні визначені в законах України «Про банки і банківську діяльність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Ук­раїні» та ін. В найбільш повному виді організація безготівко­вих розрахунків визначена в Інструкції НБУ № 7 «Про без­готівкові розрахунки в господарському обороті України», за­твердженій постановою Правління НБУ від 2 серпня 1996 р. № 204. Вимоги цієї Інструкції розповсюджуються на підпри­ємства різних форм власності, фізичних осіб, всі банки, роз­рахункові палати та розрахунково-касові центри.

Організація безготівкових розрахунків базується на ряді принципів, зміст і склад яких можуть змінюватися залежно від економічної ситуації в країні.

При здійсненні безготівкових розрахунків в Україні вра­ховуються такі принципи:

  1. підприємства всіх форм власності повинні зберігати
    свої грошові кошти в банках на рахунках і використовувати
    їх для міжгосподарських розрахунків в безготівковому по­
    рядку шляхом перерахування з рахунку платника на раху­
    нок отримувача;

  2. момент здійснення платежу повинен бути максималь­
    но наближений до відгрузки товарів або надання послуг;

  3. платежі з рахунку підприємства здійснюються банком
    за згодою власника рахунку і з дотриманням черговості,
    встановленої керівником підприємства, установи. Без згоди
    платника списання коштів з його рахунку допускається ли­
    ше у випадках, встановлених чинним законодавством;


  1. господарюючі суб'єкти мають право вибору форми
    розрахунків та способу платежу з числа передбачених чин­
    ним законодавством;

  2. господарюючі суб'єкти мають право вибору банків для

відкриття своїх рахунків.

Взаємовідносини між банком і клієнтом щодо розрахун­ково-касового обслуговування здійснюється на підставі дого­вору. (Див. додаток 5).


123

§ 2. Форми безготівкових розрахунків,

які використовуються в господарському обороті України

Через те, що сфера застосування готівкового обігу є досить обмеженою і визначається спеціальними нормами, переваж­на більшість розрахунків між суб'єктами господарювання здійснюється у безготівковому порядку у встановлених зако нодавством формах.

З метою удосконалення організації банками розрахунко­во-касового обслуговування народного господарства Прав­ління НБУ постановою від ЗО червня 1995 р. № 166 затвер­дило «Порядок організації розрахунково-касового обслугову­вання комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього питання між установами Національного банку України та комерційними банками».

Відповідно до цього нормативного акту комерційний банк укладає договір з клієнтом на розрахунково-касове обслуго­вування, яке включає комплекс взаємних платіжних зобов'я­зань банку і клієнта щодо користування коштами і банків­ськими послугами, а саме:

1) користування банком тимчасово вільними коштами
клієнтів;

  1. касове обслуговування;

  2. здійснення розрахункових операцій;

  3. транспортне обслуговування перевезень готівки.

Безготівкові розрахунки між господарюючими суб'єкта­ми здійснюються згідно з вищезазначеною Інструкцією НБУ № 7 «Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України» та іншими нормативними актами.

Відповідно до п. 6 цієї Інструкції, безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами розрахункових документів:

  • платіжними дорученнями;

  • платіжними вимогами-дорученнями;

  • чеками;

  • акредитивами;

  • векселями.

Як уже зазначалося, законодавство з питань безготівко­вих розрахунків грунтується на принципах вільного вибору суб'єктами форм розрахунків, закріплення їх сторонами у договорах і невтручанні установ банків у ці договірні відно- \

Правове регулювання розрахункових відносин

сини. Разом з тим розрахункові документи, які подаються клієнтами в банк на перерахування чи отримання коштів у паперовій формі, мають відповідати вимогам встановлених стандартів та вміщувати, залежно від їх форми, такі реквізити:

  1. назву документа;

  2. номер документа, число, місяць, рік його виписки;

  3. назви платника та одержувача коштів (їх офіційне
    скорочення), які відповідають зареєстрованим у статуті, їх
    ідентифікаційні коди за Єдиним державним реєстром підпри­
    ємств і організацій України, для фізичних осіб — ідентифіка­
    ційні номери, що проставляються на підставі відповідних до­
    кументів податкових органів, номери рахунків в установах
    банку;

  4. назви банків платника та одержувача, їх місцезнахо­
    дження та умовні номери за МФО (код банку);

  5. суму платежу цифрами та літерами;

  6. призначення платежу: назву товару (виконаних робіт,
    наданих послуг), посилання на документ, на підставі якого
    здійснюється операція (договір, рахунок, товаротранспорт­
    ний документ тощо), із зазначенням його номера і дати, наз­
    ву законодавчого акта, яким передбачене право безспірного
    стягнення та безакцептного списання коштів (його дата, но­
    мер і відповідний пункт). Замість назви товару може зазна­
    чатись його кодове (умовне) значення;

  7. на першому примірнику — відбиток печатки та підпи­
    си відповідальних осіб платника або одержувача коштів;

  8. підрозділи бюджетної класифікації та строк настання
    платежу (у разі перерахування коштів до бюджету);

  9. суму податку на додану вартість або напис «без подат­
    ку на додану вартість».

У разі, коли хоча б один із вищезазначених реквізитів (якщо вони передбачені формою документа) не заповнений або заповнений неправильно, банк такий документ до вико­нання не приймає.

Розглянемо сутність і особливості вищезазначених форм безготівкових розрахунків.

Платіжне доручення — це документ (бланк банку, за­повнений відповідно до вимог НБУ), який є письмово оформ­леним дорученням клієнта банку, що його обслуговує, на пе­рерахування визначеної суми коштів зі свого рахунку на ра­хунок суб'єкта розрахункових відносин за поставлену про-

124

Те

іа 6

Правове регулювання розрахункових відносин

125


дукцію, надані послуги тощо. Протягом десяти днів від датй заповнення платіжного доручення банки приймають його до виконання.

Комерційні банки зобов'язані приймати доручення на пе­рерахування коштів у доходи бюджетів і на відрахування платежів податкового характеру та до державних цільових фондів, включаючи відрахування на утримання доріг, незва­жаючи на те, чи є кошти на рахунку платника. У разі відсут­ності коштів платіжне доручення враховують на окремому позабалансовому рахунку. За іншими платежами платіжні доручення приймаються банками до виконання тільки в су­мі, яка може бути сплачена за наявними коштами на рахун­ку або за рахунок кредиту.

За допомогою платіжного доручення, акцептованого бан­ком, без обмеження сум можна переказувати кошти через підприємства зв'язку:

  1. на ім'я окремих громадян, пенсії, аліменти, заробітну
    плату, витрати на відрядження, авторські гонорари;

  2. підприємствами на виплату заробітної плати, за орга­
    нізований набір робітників для заготівлі сільськогосподар­
    ської продукції у населених пунктах, де немає банків;

  3. для зарахування на рахунок у банках виторгу, по­
    датків.

Платіжними дорученнями, акцептованими банками, можна здійснювати розрахунки між філіями одного банку або між різними комерційними банками при встановленні кореспондентських відносин, якщо ця форма розрахунку між ними передбачена. Платіжні доручення також застосовують при планових платежах.

Платіжна вимога-доручення — це комбінований розра^ хунковий документ, який складається з двох частин:

— верхня — вимога постачальника (одержувача кош­
тів) безпосередньо до покупця (платника) сплатити
вартість поставленої йому за договором продукції (ви­
конаних робіт, наданих послуг);

— нижня — доручення платника своєму банку перера­
хувати з його рахунку суму, яка стоїть у графі «сума
до сплати» цифрами чи буквами.

Ця правова форма розрахунків є найнадійнішою як для суб'єктів господарювання, так і для банку. Річ у тому, що ви­писана вимога на оплату одразу подається не в банк, а без-

посередньо платнику-покупцеві. З метою гарантування при­скореної доставки вимог-доручень платникам рекомендуєть­ся передавати їх у комплекті розрахункових та відвантажу-вальних документів за поставлену продукцію, виконані робо­ти та надані послуги, передбачені договором.

Постачальник має право укласти договір з комерційним банком на надання йому послуг, і тоді банк сам передає по­купцеві вимоги-доручення.

Одержавши платіжну вимогу-доручення, платник, якщо він згоден сплатити суму, виставлену постачальником, за­повнює нижню частину цього документа і здає його в обслу­говуючий банк.

Платіжну вимогу-доручення банк приймає до оплати в сумі, яка може бути сплачена за наявними коштами на ра­хунку платника або за рахунок наданого йому кредиту.

Порядок сплати, строки проходження документів між по­купцем і платником визначаються сторонами господарських відносин у своїх договорах. Банк не втручається в цей про­цес. Якщо платнику необхідно зробити платіж терміново, він на документі робить помітку — «телеграфом». Оскільки в цьому випадку витрати сплачуються клієнтом, банк без за­перечень виконує його доручення.

У разі відмови від оплати платник свою незгоду про оп­лату повідомляє безпосередньо постачальнику у порядку та в строки, передбачені в їх договорі. Договором може перед­бачатися також і відповідальність платника за безпідставну відмову від оплати або несвоєчасне подання платіжних доку­ментів у банк.

Правилами, визначеними у вищеназваній Інструкції НБУ, дозволено застосовувати вимоги-доручення для здійс­нення попередньої оплати.

Чек — це документ, що містить письмове розпоряджен­ня власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емі-тенту), яка веде його рахунок, сплатити чекодержателю за­значену в ньому суму коштів.

Чеки застосовуються для здійснення розрахунків у безго­тівковій формі між юридичними особами, а також фізичними та юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари, виконані роботи та надані Послуги.

Т,

126

ема 6

правове регулювання розрахункових відносин

127


Чекодавцем є юридична або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека та підписує його.

Чекодержатель — це підприємство, яке є отримувачем коштів за чеком.

Банк-емітент — це банк, що видає чекову книжку (роз­рахунковий чек) підприємству або фізичній особі.

Чек повинен мати такі реквізити:

  1. назву «розрахунковий чек»;

  2. назву власника чекової книжки та номер його рахунку
    (для фізичних осіб — прізвище, ім'я, по батькові чекодавця,
    дані його паспорта або документа, що його замінює);

  3. назву банку-емітента і його номер МФО;

  4. ідентифікаційні коди чекодавця та чекодержателя за
    Єдиним державним реєстром підприємств та організацій Ук­
    раїни, для фізичних осіб — ідентифікаційні номери у разі їх
    присвоєння державною податковою інспекцією;

  5. назву чекодержателя;

  6. доручення чекодавця банку-емітенту сплатити кон­
    кретну суму, що зазначена цифрами та літерами;

  7. призначення платежу;

  8. число, місяць та рік складання чека, місце складання
    чека;

  9. підписи чекодавця та відбиток печатки (юридичної
    особи).

У світовій практиці існують певні правила щодо запов­нення тексту чека. Так, чек заповнюється від руки або з ви­користанням технічних засобів. Не допускається жодна поправка та виправлення в чеках, а також використання факсиміле замість підпису. Чек не визнається платіжним до­кументом, якщо не буде відповідати хоча б одній з перерахо­ваних вимог, а також у випадку, якщо на ньому буде відсут­ній будь-який з вищеперерахованих реквізитів.

Банківські правила вимагають виписувати чеки на спе­ціальних бланках. Чекові книжки (розрахункові чеки) вигаЯ товляються на спеціальному папері на Банкнотній фабриці НБУ. Самостійно виготовляти чекові книжки комерційні банки можуть тільки з дозволу Національного банку Украї­ни. Розрахункові чеки, які використовуються фізичними осо­бами при здійсненні разових операцій, виготовляються окре-, мими бланками та обліковуються окремо від чекових кни­жок. Банк без видачі чекової книжки може видати на ім'я

чекодавця — фізичної особи один або декілька розрахунко­вих чеків на суму, що не перевищує залишок коштів на ра­хунку чекодавця, або на суму, що внесена готівкою. Розра­хунковий чек, виданий для разового розрахунку фізичній особі, діє три місяці. За бажанням фізичної особи розрахун­ковий чек може бути виписаний на ім'я іншої особи, яка стає власником чека. Не можна видавати розрахунковий чек на пред'явника. Невикористаний чек його власник може по­вернути до банку, що його видав, для зарахування суми на свій рахунок або обміняти чек на готівку.

Строк дії чекової книжки — один рік. Чек приймається чекодержателем в оплату безпосередньо від чекодавця, на ім'я якого виписаний документ, що підтверджує отримання ним товарів, виконаних робіт або наданих послуг.

Забороняється передавання чекової книжки (розрахунко­вого чека) її власником будь-якій іншій особі, а також підпи­сання незаповнених бланків чеків і проставлення на них від­битка печатки юридичними особами. Банк може відмовити в прийомі чека і не несе відповідальності за цю відмову, якщо у нього виникає сумнів щодо самого документу або надписів, що містяться в ньому.

Слід зазначити, що воля чекодавця є односторонньою, але вона породжує правовідносини між трьома суб'єктами: між чекодателем і чекодержателем, а також між чекодате-лем і банком, що його обслуговує, але безпосередніх відно­син між банком і чекодержателем не виникає.

Претензії на неоплату чека до банку може пред'являти тільки чекодатель. Банк несе відповідальність за неоплату або неналежну оплату чека перед чекодержателем, якщо це сталося з вини банку.

Всі особи, які наділені цивільною правоздатністю (юри­дичні і фізичні особи) володіють активною чековою право­здатністю, тобто мають право видавати чеки. Пасивна чеко­ва правоздатність обмежена, бо платником за чеком може бути тільки банк, де відкритий рахунок чекодателя.

Чекова форма розрахунків є швидкою і бажаною, оскіль­ки оплата за чеками гарантована, звичайно, за умови, що вони є достовірними і забезпечені відповідними коштами на Рахунку.

Т,

128

ема

Правове регулювання розрахункових відносин

129


Гарантована оплата чека забезпечується:

  • шляхом депонування чекодавцем коштів на окремому
    рахунку у банку чекодавця;

  • наявністю коштів на відповідному рахунку чекодавця
    але не вище суми, гарантованої банком за погоджен­
    ням з чекодавцем при наданні чекової книжки.

Чек має бути пред'явлений чекодержателем в установу банку протягом десяти днів з моменту його заповнення, не враховуючи дня його виписки. Якщо після закінчення строку день пред'явлення чека в банк припадає на неробочий день, останнім строком вважається наступний робочий день, після закінчення якого банк не приймає чек для оплати.

Правила Національного банку України передбачають, що при видачі чеків банк вписує у кожен чек реквізити:

  • назву і номер МФО банку-емітента;

  • назву чекодавця та номер його рахунку, з якого здій­
    снюється оплата чека.

Якщо чек видається фізичній особі, в нього вписується прізвище, ім'я та по батькові і номер рахунку, відкритий їй у банку.

Крім загальної суми банк може проставити на кожному чеку граничну суму, на яку він може бути виписаний. Ця су­ма визначається згідно із заявленою сумою та розміром де­понованої або гарантованої суми. Розмір ліміту за одним че­ком банк завіряє печаткою та підписом уповноваженої особи на звороті чека. Чек завіряється підписом чекодавця або його представника в момент здійснення оплати (вручення чека одержувачу).

Правила забороняють підписувати чек до здійснення пла­тежу. Для здійснення розрахунків чеками між клієнтами різ­них банків, незалежно від місця функціонування, комерційні банки повинні укладати між собою кореспондентські угоди і передбачати в них взаємні зобов'язання щодо оплати чеків, а також відповідальність сторін за порушення правил розра­хунків. Якщо ж угоди немає, банки все одно повинні прий­мати від клієнтів чеки і інкасувати їх там, де обслуговують чекодавця. У таких випадках кошти на рахунок пред'явника чека можна зарахувати лише за умови отримання їх з банку-емітента чека, тобто після пересилки банкові, який обслуго­вує платника.

Підприємства отримують розрахункові чеки у тій банків­ській установі, де відкрито поточний рахунок. На кожному розрахунковому чеку, крім обов'язкових реквізитів, повинно бути відбито слово «розрахунковий», щоб його не можна бу­ло використати як грошовий чек.

Розрахунки між підприємствами здійснюються за допо­могою лімітованих розрахункових чеків. У лімітованій чеко­вій книжці визначається гранична сума ліміту, на яку мо­жуть бути виписані чеки. Вичерпавши ліміт, підприємства, при наявності невикористаних чеків, можуть поновити суму і встановити інший ліміт.

Поширеним видом чекових розрахунків є розрахунки не-лімітованими розрахунковими чеками. Нелімітовані чекові книжки видаються підприємствам для проведення розрахун­ків за матеріальні цінності та послуги, прийняті за приймаль-но-здаточними актами, а також для розрахунків із транс­портними організаціями.

У разі втрати чекової книжки (розрахункового чека) че­кодавець має подати до банку-емітента заяву із зазначенням номерів невикористаних чеків. Банк у графі «Примітка» реєстраційної картки робить відмітку про номери загублених

чеків.

Кошти в сумі невикористаного ліміту повертаються клієнту на підставі його доручення (фізичній особі — заяви) не раніше ніж через десять днів після отримання заяви про втрату чекової книжки. У разі загублення розрахункового чека, який видається для разового розрахунку фізичній осо­бі, кошти повертаються їй не раніше ніж через десять днів після закінчення строку дії чека.

Акредитив — це форма розрахунків, при якій банк-емі-тент за дорученням свого клієнта (заявника акредитива) зо­бов'язаний виконати платіж третій особі (бенефіціару) за по­ставлені товари, виконані роботи та надані послуги та нада­ти повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж, переказавши йому кошти.

Умови та порядок проведення акредитивної форми розра­хунків передбачаються у договорі між бенефіціаром і заявни­ком акредитива.

Заявник акредитива — це платник, який звернувся до банку, що його обслуговує, для відкриття акредитива.

9-ЗИІ

130

т

ема 6

Правове регулювання розрахункових відносин

131


Банк-емітент — це банк платника, який відкриває акре­дитив своєму клієнту.

Бенефіціар — це юридична особа, на користь якої ви­ставлений акредитив (продавець, виконавець робіт або по­слуг тощо).

Виконуючий банк — це банк бенефіціара або інший банк, що за дорученням банку-емітента виконує акредитив.

Акредитивна форма розрахунків гарантує постачальнику оплату відвантаженої продукції, виконаних робіт та наданих послуг.

В Інструкції «Про безготівкові розрахунки в господар­ському обороті України» зазначено, що банк-емітент може відкривати покриті та непокриті акредитиви. Цей документ також передбачає забезпеченість оплати за акредитивами, яка відбувається або за рахунок власних коштів платника або за рахунок коштів, позичених у банку. Кошти для опла­ти депонуються на особливому рахунку.

Покритим вважається акредитив, для здійснення плате­жів при якому завчасно бронюються кошти платника в пов­ній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або виконую­чому банку. Покриті акредитиви застосовуються у випадках, коли між банком-емітентом і виконуючим банком немає ко­респондентських відносин.

Покритим, депонованим у банку платника є акредитив, який враховується в банку платника на окремому балансово­му рахунку «Акредитив»; прийнятий для виконання акреди­тив в банку постачальника враховується на позабалансово­му рахунку «Акредитиви до оплати».

Непокритим вважається акредитив, оплата за яким, у ра­зі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника, гаран­тується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту. При наявності між банками кореспондентських відносин непокритий акредитив може відкриватися у виконуючому банку шляхом надання йому права списувати суму акреди­тива з рахунку банку-емітента.

Відкриття банком-емітентом непокритих акредитивів, га­рантованих позичками у банку постачальника, здійснюється за домовленістю постачальника і покупця відповідно до умов кореспондентських відносин їх банків. Використання таких акредитивів банком постачальника здійснюється у встанов­леному порядку. Заява клієнта про виставлення непокритого

акредитива записується на приход банком-емітентом на окремий позабалансовий рахунок «Гарантії, поручительства, видані банком».

На акредитиві також зазначається, відзивний він чи без-відзивний. Якщо така вказівка відсутня, акредитив вва­жається безвідзивним. Цей поділ залежить від того, чи змо­же банк-емітент до закінчення строку акредитиву змінити його умови і відкликати акредитив.

Відзивний акредитив може бути змінений або анульова­ний банком-емітентом без попереднього погодження з бене-фіціаром. Усі розпорядження про зміну умов відзивного ак­редитива заявник може надати бенефіціару тільки через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а остан­ній — бенефіціара. Виконуючий банк не має права прийма­ти розпорядження безпосередньо від заявника акредитиву.

Виконуючий банк зобов'язаний оплатити документи, які відповідають умовам акредитива, виставлені бенефіціаром і прийняті виконуючим банком, до отримання останнім пові­домлення про зміну або анулювання акредитива.

Безвідзивний акредитив — це акредитив, який може бу­ти змінений або анульований тільки за згодою бенефіціара, на користь якого він був відкритий.

Бенефіціар має право достроково відмовитися від вико­ристання акредитива, якщо це передбачено його умовами.

Кожний акредитив відкривається для розрахунків тільки з одним постачальником і не може бути переадресований. Строк дії та порядок розрахунків за акредитивами встанов­люються у договорі між постачальником і платником.

Для відкриття акредитива підприємство-платник подає банку-емітенту заяву, в якій має зазначити:

  1. назву банку-емітента та банку, виконуючого акредитив;

  2. вид акредитива;

  3. строк дії акредитива (число і місяць закриття акреди­
    тива у виконуючому банку);

  4. суму акредитива;

  5. дату і номер договору (угоди), яким передбачається
    відкриття акредитива;

  6. умови акредитива (види товарів, які оплачуються, роз­
    рахункові документи, порядок оплати цих документів та ін.).



^Ц

Зазначені реквізити є обов'язковими, у разі відсутності одного з них акредитив не відкривається.

Умови акредитива мають бути складені таким чином щоб, з одного боку, вони давали змогу банкам без усклад­нень їх проконтролювати, а з другого — забезпечували б ін­тереси сторін, які використовують акредитивну форму роз­рахунків.

Якщо у договорі сторін передбачена акредитивна форма розрахунків, вони узгоджують ще такі умови:

  • найменування банку-емітента;

  • вид акредитиву і спосіб його виконання;

  • спосіб повідомлення одержувача коштів про відкрит­
    тя акредитиву;

  • повний перелік і детальну характеристику докумен­
    тів, що подаються одержувачем коштів у банк для
    списання коштів з акредитива;

  • строки подання документів після відвантаження това­
    рів, надання послуг та виконання робіт, вимоги до їх
    оформлення.

Банки мають здійснювати контроль за дотриманням умов акредитива, строком його дії. Необхідно зазначити, що готів­ка з акредитиву не видається.

Строк дії акредитива в банку-емітенті встановлюється покупцем у межах п'ятнадцяти днів від дня відкриття, не враховуючи нормативного терміну проходження документів спецзв'язком між банками. Керівник установи банку-емітен­та має право за поданням заявника акредитива у разі необ­хідності продовжувати строк дії акредитива на десять днів, якщо це викликано зміною умов поставки та відвантаження продукції. Банк-емітент в свою чергу повідомляє про це ви­конуючий банк, а останній — бенефіціара.

Закриття акредитива можливе у таких випадках:

1) після закінчення обумовленого строку акредитива.
Про закриття акредитива банк-емітент повідомляє виконую­
чий банк;

2) за заявою постачальника про припинення дії відзивно­
го акредитива до закінчення його строку. Банку-емітенту
надсилається повідомлення виконуючим банком. Невикорис­
тана сума перераховується банку платника на рахунок, з
якого депонувалися кошти;

133

Правове регулювання розрахункових відносин

3) за заявою покупця за відзивним акредитивом про від­мову акредитиву повністю або частково, акредитив закри­вається або зменшується у день одержання повідомлення від банку-емітента. Про закриття акредитива виконуючий банк надсилає повідомлення банкові-емітенту.

Всі претензії до постачальника, крім тих, що виникли з вини банку, розглядаються сторонами без участі банку.

Вексель — це безумовне зобов'язання векселедавця ви­платити в певний строк і в певній сумі кошти власнику век­селя за поставлені товари, виконану роботу чи надані послу­ги. Умови платежів по векселю встановлюються за взаєм­ною угодою між постачальником і покупцем.

Вексель може видаватися як платником, так і постачаль­ником. Виписаний постачальником вексель стає для банку виконавчим платіжним документом лише після того, як власник його акцептує, в противному разі вексель повер­тається постачальнику.

Для забезпечення гарантій оплати векселя згідно з заз­наченими в ньому умовами банк на прохання платника чи постачальника може за відповідну плату проакцептувати вексель, тобто взяти на себе зобов'язання своєчасно оплати­ти його. При надходженні строку платежу по векселю остан­ній оплачується за рахунок коштів платника, які знаходять­ся на поточному рахунку в банку. Якщо цих коштів не вис­тачає або й взагалі немає, акцептований вексель оплачуєть­ся за рахунок банківського кредиту.

Порядок використання векселів у господарському оборо­ті України регулюється Положенням «Про переказний і простий вексель», прийнятим відповідно до постанови Кабі­нету Міністрів України і Національного банку України від Ю вересня 1992 р. № 528.

Для поліпшення розрахункових відносин між суб'єктами господарської діяльності постановою Верховної Ради Украї­ни від 17 червня 1992 р. «Про застосування векселів в гос­подарському обороті України» введено вексельний обіг з ви­користанням простого і переказного векселів, відповідно до Женевської конвенції 1930 року.

Комерційні банки при здійсненні операцій з векселями керуються «Порядком проведення банками операцій з вексе­лями», затвердженим Правлінням НБУ 25 лютого 1993 р.

Тема 6

Законодавством України передбачено використання век­селів у таких випадках:

  • для покриття взаємної заборгованості суб'єктів під­
    приємницької діяльності відповідно до Указу Прези­
    дента України від 14 вересня 1994 р. «Про випуск та
    обіг векселів для покриття взаємної заборгованості
    суб'єктів підприємницької діяльності України»;

  • для внесення попереднього імпортного депозиту у ви­
    падках, встановлених Указом Президента України від
    27 січня 1995 р. «Про регулювання бартерних (това­
    рообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічної
    діяльності»;

  • для сплати ввізного мита, податків та зборів україн­
    ським виконавцем при ввезенні на митну територію
    України давальницької сировини, а також для сплати
    вивізного (експортного) мита, податків та зборів ук­
    раїнським замовником при вивезенні давальницької
    сировини за межі митної території України відповідно
    до Закону України від 15 вересня 1995 р. «Про опера­
    ції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономіч­
    них відносинах».

Простий вексель — це складений за суворо визначеною формою документ, за яким боржник (векселедавець) прий­має на себе абстрактне, нічим не обумовлене зобов'язання в зазначений строк або на вимогу здійснити платіж кредитору (векселедержателю) або тому, кому він накаже. При просто­му векселі платником є сам векселедавець.

Переказний вексель (тратта) — це складений за су­воро визначеною формою документ, в якому міститься прос­та і нічим не обумовлена пропозиція боржника-векселедавця (трасанта) іншій особі, платнику (трасанту), в зазначений строк здійснити платіж кредитору, векселедержателю (ремі­тенту), або тому, кому він накаже.

Переказний вексель відрізняється від простого тим, що векселедавець не здійснює платежу, а перекладає цей обов'язок на свого боржника (платника по векселю). Цей вексель може також переказуватись одним держателем ін­шому. Відповідно до Положення «Про переказний і простий вексель» передатний напис (індосамент) здійснюється вексе-ледержателем (індосантом) на зворотньому боці векселя або на додатковому аркуші паперу (алонж до векселя).

135

[Іравове регулювання розрахункових відносин

Для здійснення платежу вексель пред'являється плат­нику. Згода останнього на оплату векселя (акцепт) оформ­ляється написом на векселі.

При неодержанні платежу за векселем банк зобов'яза­ний подати вексель для опротестування від імені довірите­ля — банку-векселедержателя.

Слід зазначити, що останнім часом в Україні активно по­ширюється така форма безготівкових розрахунків, як плас­тикові картки. Згідно з Положенням НБУ «Про впроваджен­ня пластикових карток міжнародних платіжних систем у розрахунках за товари, надані послуги та при видачі готів­ки», затвердженим постановою Правління НБУ від 24 люто­го 1997 р., банківська платіжна картка (БПК) — це пласти-ковий індентифікаційний засіб, за допомогою якого отриму­вачу БПК надається змога здійснювати операції оплати за товари, послуги та отримувати готівку. Ідентифікування отри­мувача БПК має забезпечуватись нанесенням на БПК номера, терміну дії, прізвища, імені і зразка підпису держателя БПК.

Розрізняють такі види банківських платіжних карток:

  • власна БПК, яка дає змогу фізичній особі розпоря­
    джатися власним картковим рахунком;

  • корпоративна БПК, яка дає змогу фізичній особі роз­
    поряджатися картковим рахунком юридичної особи;

  • дебетна БПК, яка дає змогу розпоряджатися картко­
    вим рахунком у межах залишку коштів на ньому;

  • кредитна БПК, яка дає змогу здійснювати операції за
    дебетом картрахунку в межах установленого банком-
    емітентом ліміту кредиту.

Учасником платіжної системи може стати юридична або фізична особа, яка має договірно-правові відносини з члена­ми платіжної системи, тобто з юридичними особами, які одержали ліцензію міжнародної платіжної системи на емісію карток цієї системи та на їх обслуговування і відповідно до законодавства України мають право здійснювати на терито­рії України зазначені операції.

Пластикові картки запроваджені в практику безготівко­вих розрахунків з метою скорочення готівкового обігу націо­нальної валюти України з урахуванням міжнародного досвіду.

Списання коштів з картрахунку клієнта здійснюється на підставі платіжних чеків або виписки з кореспондентського Рахунку розрахункового банку та на підставі документа,

136

Те

6

Правове регулювання розрахункових відносин

137


який формується платіжною системою після здійснення клі­рингу. У разі, якщо валюта клірингу не збігається з валютою картрахунку, уповноважений банк здійснює купівлю-продаж необхідної валюти для здійснення розрахунків з міжнарод­ною платіжною системою за рахунок коштів власників картрахунків.

Порядок здійснення купівлі-продажу іноземної валюти для здійснення розрахунків з міжнародними платіжними системами за операціями власників картрахунків повинен передбачатися в договорах (угодах) між уповноваженим бан­ком України та власником картрахунку.

§ 3. Безспірне списання коштів з рахунків у банках

Слід зазначити, що одним з основних принципів списання коштів з рахунку власника є згода останнього. Але ця згода потрібна при наявності угоди між власником рахунку і об­слуговуючим банком про те, що власник рахунку дає дору­чення про списання коштів, тобто коли розрахунок є заклю­чним етапом договірних відносин між двома господарюючи­ми суб'єктами. Однак нормативними актами передбачено та­кож безспірне стягнення.

Безспірне стягнення коштів — стягнення коштів без втручання органів, що розглядають майнові суперечки.

Безспірне стягнення коштів здійснюється через банк шляхом списування з рахунку відповідних організацій за ви­конавчими документами, які, відповідно до чинного законо­давства, є підставами для безспірного стягнення коштів. Без­спірне стягнення коштів здійснюють за розпорядженням фі­нансових органів — щодо податків чи оподаткованих плате­жів, не внесених своєчасно до Державного бюджету; за розпорядженням банків — щодо непогашених в строк пози­чок, нестачі забезпечення позичок та в інших випадках. З громадян безспірне стягнення коштів проводять шляхом утримання із заробітної платні тощо. Безспірне стягнення І коштів здійснюється також по платіжних документах, які оп-лануються в безакцептному порядку.

Безспірне стягнення коштів з рахунків у банках може здійснюватись у таких випадках:

  1. за виконавчими листами, які видав суд;

  2. за наказами арбітражних судів та іншими виконавчими
    документами, визнаними чинним законодавством України.

До виконавчих документів прирівнюються платіжні ви­моги, які сплачуються у безакцептному, безспірному поряд­ку. Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про стягнення не внесених у строк подат­ків і неподаткових платежів» у безспірному порядку стягу­ються суми недоїмки:

а) за податками, податковим кредитом та іншими плате­
жами у Державний бюджет України, бюджет Автономної
Республіки Крим, бюджети місцевого самоврядування і дер­
жавні цільові фонди з підприємств, установ і організацій не­
залежно від форм власності та наслідків фінансово-господар­
ської діяльності за розпорядженням державних податкових
органів за весь час ухилення, з сум, які є на поточному ра­
хунку недоїмника в установі банку і на окремих рахунках та
акредитивах, відкритих за рахунок недоїмника;

б) звернення стягнення на суми, які виділяються під­
приємствам, установам і організаціям в порядку бюджетного
фінансування, й на інші суми, які підлягають виплаті недоїм­
никові з Державного бюджету України, бюджету Автономної
Республіки Крим, бюджетів місцевого самоврядування та ін­
ших місцевих бюджетів.

Порядок видачі розпоряджень про погашення недоїмки за рахунок сум, які виділяються клієнтам банків з бюджетів і позабюджетних фондів, встановлюється Міністерством фі­нансів України.

Суми недоїмки за платежами з державного обов'язкового і державного соціального страхування, що їх належить одер­жати з клієнтів банків, комерційні банки стягують за розпо­рядженням Української державної страхової комерційної компанії «Оранта», Пенсійного фонду України і Фонду со­ціального страхування України, центральних комітетів проф­спілок працівників агропромислового комплексу та працівни­ків рибного господарства.

Згідно із законами України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприєм­ницькій діяльності» та «Про Державну контрольно-ревізійну


139

__^М)

службу в Україні» установи банків повинні приймати до без-спірного стягнення коштів розпорядження Антимонопольно-го комітету та Державної контрольно-ревізійної служби України.

Установи банків зобов'язані відповідно до норм Арбіт­ражного процесуального кодексу України приймати до без-спірного стягнення коштів розпорядження підприємств щодо доарбітражного врегулювання господарських спорів у тих випадках, коли боржник визнав претензію. Установи банків також зобов'язані приймати розпорядження про безспірне стягнення коштів у випадках, коли боржник, визнаючи пре­тензію, просить з різних причин не стягувати з нього визна­чену суму.

Законодавством визначено, що за необгрунтоване спи­сання в безспірному порядку претензійної суми винна сторо­на сплачує іншій стороні штраф у розмірі 10 відсотків списа­ної суми.

За наказом арбітражного суду стягнення коштів здійс­нюється через установи банків з поточного рахунку. Невико­нання наказу тягне за собою штраф з винної сторони — юри­дичної особи або з банку, яким передано наказ про стягнення. Банк повинен списувати кошти з рахунків платникіз тільки за справжніми документами (оригіналами) або їх дуб­лікатами, а не за копіями.

Кредитні установи не приймають на інкасо документи на списання коштів на користь підприємств будь-якої форми власності, якщо ці документи подані з пропуском строку дав­ності, встановленого Цивільним кодексом України. Без обме­ження строком давності банки приймають документи на спи­сання коштів у бюджет на користь державного обов'язково­го і державного соціального страхування.

Також підлягають безспірному стягненню (безакцептно-му списанню) суми кредиторської заборгованості за енерго­носії та погашення кредитів, одержаних на їх оплату, та деякі інші суми у випадках, передбачених чинним законо­давством.

Правове регулювання розрахункових відносин

£ 4. Міжбанківські розрахунки на території України

розрахунки між клієнтами одного й того ж банку здійс-нюються шляхом здійснення відповідних операцій по їхнім рахункам, обминаючи кореспондентський рахунок банку.

В інших випадках комерційний банк, який виконує дору­чення свого клієнта про здійснення тієї чи іншої банківської операції, змушений вступати у відносини з іншим комерцій­ним банком, що обслуговує його контрагента.

Таким чином, перш ніж клієнти комерційних банків змо­жуть здійснити відповідні розрахунки один з одним, в безго­тівковому порядку повинні розрахуватися їхні банки.

Слід зазначити, що якби не існувало системи міжбанків­ських безготівкових розрахунків, то комерційні банки мали б передавати один одному готівку, тобто перевозити гроші з банку в банк. Однак у такому випадку міжбанківські розра­хунки здійснювалися б досить довго та й самі операції були б надто ризикованими.

Загальний регламент щодо організації міжбанківських розрахунків та їх форми визначаються Положенням НБУ «Про міжбанківські розрахунки в Україні», затвердженим постановою Правління НБУ від 21 березня 1996 р. № 65. Згідно з цим Положенням, міжбанківські розрахунки — це система здійснення і регулювання платежів за грошовими внесками і зобов'язаннями, які виникають між банківськими установами в процесі їх діяльності.

Електронні міжбанківські розрахунки — розрахунки із застосуванням електронних засобів приймання, передачі, оброблення та захисту інформації. Система електронних платежів (СЕП) — це комплекс програмно-технічних засо­бів, призначений для виконання міжбанківських розрахунків між її учасниками.

Міжбанківські безготівкові розрахунки здійснюються че­рез систему кореспондентських рахунків.

Кореспондентський рахунок відкривається комерційно­му банку ■— юридичній особі для здійснення розрахунків, які виконує один банк за дорученням і на кошти іншого банку на підставі укладеного кореспондентського договору.


141

140

ТеМа

Субкореспондентський рахунок — це рахунок, який відкривається установі комерційного банку (філії, відділен­ню, управлінню тощо), що не є юридичною особою, для здійснення розрахунків на підставі укладеного кореспон-дентського договору.

Кореспондентський договір — це договірні відносини між банками про здійснення платежів, розрахунків та інших послуг, що їх виконує один банк за дорученням і на кошти іншого банку.

В межах кореспондентських договорів реалізуються ко­респондентські відносини. На території України кореспон­дентські відносини між банками встановлюються, головним чином, для організації безготівкових розрахунків своїх клієн­тів. Для встановлення кореспондентських відносин кредитні установи обмінюються листами, домовляються, по яким ра­хункам будуть проводитись взаємні розрахунки, обмінюють­ся зразками підписів посадових осіб, тарифами комісійної винагороди тощо.

Внутрішньобанківська платіжна система (ВПС) — це програмно-технічний комплекс з власними засобами за­хисту інформації, який експлуатується комерційним банком або об'єднанням банків і здійснює платіжний облік між уста­новами цього банку (об'єднання) та іншими банківськими установами поза межами СЕП.

Регіональна розрахункова палата (РРП) — це підроз­діл регіонального управління Національного банку, який об­слуговує в СЕП банки та їх установи відповідного регіону.

Центральна рахункова палата (ЦРП) — це підрозділ Національного банку, який виконує функції РРП для банків та їх установ по м. Києву та Київській області і організовує функціонування СЕП у цілому.

Технічний кореспондентський (субкореспондентський) рахунок у РРП — інформація в електронній формі, яка ві­дображає зміни стану кореспондентського (субкореспон­дентського) рахунку банку — учасника СЕП у результаті ви­конання електронних міжбанківських розрахунків.

Відповідно до чинного законодавства, кореспондентські відносини можуть бути:

1) між комерційними банками (установами) і регіональ­ними управліннями НБУ;

Правове регулювання розрахункових відносин

2) безпосередньо між комерційними банками.

Кореспондентські відносини між комерційним банком (установою) та регіональним управлінням НБУ встанов-л1оються на підставі укладеного між ними договору про від­криття кореспондентського (субкореспондентського) рахун­ку для проведення міжбанківських розрахунків комерційного банку з іншими банками.

У разі проведення міжбанківських розрахунків через прямі кореспондентські відносини комерційний банк відкри­ває кореспондентський рахунок в іншому комерційному бан­ку, який здійснює банківські операції за його дорученням на підставі укладеної між ними кореспондентської угоди.

Міжбанківські розрахунки можуть здійснюватися:

  • через систему електронних платежів НБУ;

  • через власну внутрішньобанківську платіжну систему;

  • через прямі кореспондентські відносини між комер­
    ційними банками.

Кореспондентські (субкореспондентські) рахунки відкри­ваються комерційному банку (установі) згідно з Планом ра­хунків бухгалтерського обліку банків України. Одночасно з відкриттям кореспондентського (субкореспондентського) ра­хунку комерційному банку (установі) — учаснику СЕП від­кривається технічний кореспондентський (субкореспондент­ський) рахунок у РРП, через який безпосередньо забезпе­чується здійснення міжбанківських розрахунків.

Для відкриття кореспондентського рахунку комерційний банк повинен надати до регіонального управління НБУ такі Документи:

  1. копію банківської ліцензії (для відкриття кореспон­
    дентського рахунку;

  2. заяву на відкриття рахунку встановленого зразка;

  3. один з примірників належним чином оформленого ста­
    туту із зазначенням реєстраційного номера, засвідченого під­
    писом уповноваженої на те особи Національного банку Ук-
    Раіни та відбитком печатки, або копію Положення про філію,
    затверджену належним чином (для відкриття субкореспон­
    дентського рахунку);

  4. картку зі зразками підписів та відбитком печатки вста­
    новленого зразка, засвідчену нотаріально.

Т,

142

ема


Кореспондентський (субкореспондентський) рахунок від. кривається на підставі укладеного договору та відповідного підпису на заяві про відкриття рахунку керівника або упов-новаженої ним особи регіонального управління НБУ.

Про відкриття кореспондентського (субкореспондент-ського) рахунку регіональне управління НБУ зобов'язане по­відомити податкову інспекцію, на території якої розташова­ний комерційний банк (установа), у триденний строк. Регіо­нальне управління НБУ, яке відкрило субкореспондентський рахунок установі комерційного банку, в свою чергу зобов'я­зане не пізніше наступного робочого дня проінформувати про це відповідне регіональне управління НБУ, де обслуго­вується комерційний банк цієї установи.

Тема 7

Правове регулювання кредитних операцій банків

§ 1. Поняття кредитних правовідносин. Види кредиту

Термін «кредит» походить від латинського слова «сгесІо», що

означає «вірю».

Існує така думка стосовно виникнення кредиту: продав­цеві треба було продати товар, але у покупця не було гро­шей для його придбання. Тому товар було передано покупце­ві з відстрочкою виконання платежу — в кредит. З часом кредит починає набувати нових функцій, довіра передачі партії товару у кредит трансформується у позику грошових

коштів.

На сучасному етапі розвиту народного господарства кре­дит став інструментом, без якого функціонування товарного виробництва просто неможливе.

У банківському кредитуванні беруть участь перш за все Два суб'єкти — банк, тобто кредитор, та позичальник. Для банку кредитування — це різновид професійної підприєм­ницької діяльності, основне джерело формування прибутку.

Банківське кредитування розглядається як кваліфікуюча ознака банку і передбачає ліцензування Національним бан­ком. Саме ж кредитування являє собою постійно здійснюва­ну діяльність, тобто сукупність послідовних, і як правило, стандартних дій, об'єднаних однією метою — отриманням прибутку. Звичайно, для банку найкращим є надання най­більш дорогого, а також короткострокового кредиту.

144

Те

["[равове регулювання кредитних операцій банків

145


Посередницька діяльність комерційних банків на фінан­сових ринках, яка полягає у виявленні тимчасово вільних коштів вкладників, залученні у банк та наданні їх у вигляді кредитів особам, які відчувають потребу у позичкових кош­тах, приносить реальну користь всьому суспільству. Вклад­ники отримують відсотки, позичальники — можливість бра­ти кредити в досить великих сумах та на будь-який необхід­ний строк. Навіть коли велика кількість дрібних вкладників забажає передати банку свої гроші тільки на дуже короткий строк, банк в силі за рахунок акумуляції значної кількості таких вкладів з різними термінами повернення надавати ве­ликі довгострокові кредити перспективним позичальникам. Здійснюючи цілеспрямований вибір майбутніх позичальників та надаючи позики лише тим, хто спроможний платити мак­симальну процентну ставку по отриманій позиці, банки спря­мовують потік грошових коштів у русло інвестиції в реаль­ний капітал, який сам по собі забезпечить отримання висо­кої віддачі.

Для позичальника кредит — це спосіб вирішення своїх фінансових проблем, спосіб забезпечення виробничої діяль­ності. У зв'язку з цим позичальник готовий нести додаткові витрати у вигляді відсотків за користування кредитом, але цей відсоток та строк кредиту повинні бути посильними, що­би не завадити розвиткові виробництва, розробленню та ос­воєнню нових технологій тощо. Позичальник, на відміну від кредитора, зацікавлений, звичайно, в якомога дешевому та довгостроковому кредиті.

Окрім позичальника та кредитора у банківському креди­туванні зачіпаються інтереси ще двох суб'єктів. Перший з них — це учасник забезпечення виконання кредитних зо­бов'язань, якщо таким не є сам позичальник. У даному ви­падку мова йде про гаранта, поручителя, страхувальника, третю особу — заставодавця. Ця особа зацікавлена перш за все у тому, щоб кредитні зобов'язання були виконані, а у ви­падку невиконання кредитного договору вона набуває само­стійних прав у зв'язку з реалізацією відповідальності. Інший! суб'єкт — це володар прав, тобто вкладник, який передав банку гроші у вигляді вкладів або рахунків. Окрім вкладни- І ків гроші для кредитування, на певних умовах, можуть нада- 1 ватися державою у вигляді цільових кредитів.

Як у вкладників, так і у банків є свої ризики (відповідно ризик власника та ризик підприємця), які повинні знаходи­тися у збалансованому стані. Інакше кажучи, банк не вправі вирішувати всі свої фінансові проблеми тільки за рахунок

своїх вкладників.

Поєднання прав та обов'язків вищеназваних суб'єктів повинно складати основу правового регулювання банків­ського кредитування. Вступаючи у кредитні правовідносини, необхідно чітко уявляти систему прав та обов'язків та на­слідки їх порушення.

Основними законодавчими актами, які регулюють питан­ня банківського кредитування, є Цивільний кодекс України, Закон України «Про банки і банківську діяльність» та Поло­ження НБУ «Про кредитування», затверджене постановою Правління НБУ від 28 вересня 1995 р. № 246. Слід також зазначити, що ще в 1996 р. був підготовлений проект Закону України «Про кредит», але до цього часу він так і не був

прийнятий.

Отже, кредит — це позичковий капітал банку у грошо­вій формі, що передається у тимчасове користування на умо­вах забезпечення, повернення, строковості, платності та ці­льового характеру використання.

Вищезгадане Положення НБУ визначає такі види кредитів:

1) за строками користування:

  • короткострокові — до одного року;

  • середньострокові — до трьох років;

  • довгострокові — понад три роки.
    Короткострокові кредити можуть надаватись банками у

разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв'язку із витратами виробництва та обігом не забезпечених надходженнями коштів у відповідному періоді.

Середньострокові кредити можуть надаватись на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних

вкладень.

Довгострокові кредити використовуються для формуван­ня основних фондів. Об'єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та роз­ширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію тощо;

2) за забезпеченням:

10- 3111

146

Тема 7

гї яяОве регулювання кредитних операцій банків

147


  • забезпечені заставою (майном, майновими цінностя­
    ми, цінними паперами);

  • з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво)
    страхової організації;

  • незабезпечені (бланкові);

3) за методами надання:

  • у разовому порядку;

  • відповідно до відкритої кредитної лінії;

  • гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання,
    за потребою, із стягненням комісії за зобов'язання);

4) за строками погашення:

  • водночас;

  • у розстрочку;

  • достроково (за вимогою кредитора або за заявою по­
    зичальника);

  • з регресією платежів;

  • після закінчення обумовленого періоду (місяця, квар­
    талу).

Законодавство дає чітке визначення поняття двох основ­них суб'єктів кредитних правовідносин, про які вже йшла мова раніше.

Кредитор — це суб'єкт кредитних відносин, який надає кредити іншому суб'єкту господарської діяльності у тимчасо­ве користування.

Позичальник — це суб'єкт кредитних відносин, який от­римав у тимчасове користування грошові кошти на умовах повернення, платності, строковості.

Банківський кредит надається шляхом здійснення кре­дитної операції.

Кредитна операція — це договір щодо надання кредиту, який супроводжується записами за банківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та пози­чальника.

Чинним законодавством також визначено і ряд інших по­нять, які використовуються у сфері кредитних відносин.

Кредитоспроможність — це здатність позичальника у повному обсязі та у визначений кредитною угодою термін розрахуватися за своїми борговими зобов'язаннями.

Кредитний ризик — ймовірність несплати позичальни- 1 ком основного боргу та відсотків, які належить сплатити за |

користування кредитом у терміни, визначені у кредитному

договорі.

Кредитна лінія — згода банку-кредитора надати кредит у майбутньому в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовлені розміри за певний відрізок часу без проведення додаткових спеціальних переговорів.

Слід зазначити, що існує ряд правових проблем, пов'яза­них із банківським кредитуванням, зокрема проблема доста­тності та адекватності правових норм. Можна стверджувати, що правове регулювання банківського кредитування повин­но йти по шляху прийняття спеціальних законів, наприклад, про банківський споживчий кредит, про міжбанківське кредитування, про кредитування будівництва та інших під­приємницьких потреб тощо. Подібні закони прийняті і діють у більшості країн світу, де банківське кредитування розгля­дається як професійна діяльність, що є базою підприємни­цтва. Таке законодавство, за умови його належної та еконо­мічно обгрунтованої розробки, має розмежувати договір позики, призначений для обслуговування позичкових право­відносин між громадянами та юридичними особами, і кредит­ний договір, призначений для здійснення професійної діяль­ності на фінансовому ринку.

Позитивним блоком у даному законодавстві могли б ста­ти такі норми, які встановлювали б правові гарантії як для банків, так і для клієнтів, а також для інших осіб, зацікавле­них у належному та ефективному банківському кредитуванні. Очевидно, що розробка таких правових конструкцій по­требує значних зусиль юристів та банкірів. Тому цю роботу мають спільно здійснити Національний банк України та Асо­ціація комерційних банків.

§ 2. Правова природа кредитного договору та принципи банківського кредитування

На сьогодні кредитні відносини оформлюються банком і Клієнтом шляхом підписання єдиного документа, який, про­те, об'єднує одразу два договори: попередній договір про Укладення кредитного договору у майбутньому та власне Кредитний договір. Договір позики (кредитний договір) є ре-

10*



альним, тобто для його укладання необхідно не тільки от
мати згоду про надання кпричт,, о™ й о,,,-.-, _ ОтРи

шл псиилідпи не ТІЛЬКИ ОТПи

мати згоду про надання кредиту, але й здійснити передачу грошей. Наприклад, по договору про надання кредитної лінії банк зобов'язується надати кредит в межах визначеної суми Однак сам кредитний договір може вважатися укладеним лише з моменту надання цієї суми.

Деякі автори, які досліджували правову природу кредит­ного договору вже з урахуванням діючого законодавства та сучасної банківської практики, вважають, що кредитний до­говір може бути як реальним (це витікає з його правової природи як різновиду договору позики), так і консенсуаль-ним, якщо зі змісту договору виходить, що банк або інша фі­нансово-кредитна установа, яка займається підприємниць­кою діяльністю, зобов'язана надати кредит у строки, в розмі­рі та на умовах, узгоджених сторонами. В останньому випад­ку особа, яка зобов'язалась надати кредит, може бути примушена до виконання договору.

Однак ми визначаємо, що кредитні договори можуть бу­ти тільки реальними і вважаються укладеними з моменту ви­дачі кредиту. Ця дія банку водночас є угодою, яка направле­на на виконання попереднього договору. Умови таких кре­дитних договорів узгоджуються сторонами у попередніх до­говорах щодо надання кредиту.

Банківське кредитування здійснюється на умовах, перед­бачених кредитним договором, і на підставі певних принци­пів, основними з яких є:

  1. принцип забезпеченості;

  2. принцип повернення, строковості та платності;

  3. принцип цільової направленості.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збит­ків від неповернення боргу через неплатоспроможність пози­чальника.

Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути повернений позичальником банку у ви­значений у кредитному договорі строк з відповідною спла­тою за його користування.

Принцип цільової направленості передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором.

149

Правове регулювання кредитних операцій банків

Законодавство визначає також основні принципи прове­дення кредитної політики, суть яких зводиться до того, що при проведенні кредитної політики комерційні банки повинні виходити із необхідності забезпечення поєднання інтересів банку, його акціонерів і вкладників та суб'єктів господар­ської діяльності із врахуванням загальнодержавних інтере­сів. Комерційні банки самостійно визначають порядок залу­чення та використання коштів, проведення кредитних опера­цій, встановлення рівня відсоткових ставок та комісійних ви­нагород, а також відповідають за своїми зобов'язаннями перед клієнтами всім належним їм майном та коштами.

Слід зазначити, що рішення щодо надання кредитів пози­чальнику, незалежно від розміру кредиту, приймається коле­гіально (правлінням банку, кредитним комітетом, комісією тощо) більшістю голосів і оформляється протоколом.

При наданні позичальнику кредиту в розмірі, що переви­щує 10 відсотків власного капіталу (т. зв. «великого» креди­ту), комерційний банк повинен повідомити про кожний та­кий випадок Національний банк України. Жоден із виданих великих кредитів не може перевищувати 25 відсотків влас­них коштів банку. Загальний обсяг наданих кредитів не мо­же перевищувати восьмикратного розміру власних коштів комерційного банку.

З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банків кредитування позичальників здійснюється згідно з чинним законодавством України з дотриманням встановлених НБУ економічних нормативів діяльності комерційних банків, про Що вже йшла мова вище, та вимог щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів, процедура ство­рення яких регламентується Положенням НБУ «Про поря­док формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних бан­ків», затвердженим постановою Правління НБУ від 16 груд­ня 1998 р. № 520.

8 3. Сторони, зміст і форми кредитного договору

Сторонами кредитного договору є позикодавець та позичаль­ник, однак вживають також такі терміни: банк і клієнт та Кредитор і позичальник.

150

Те

гї „нове регулювання кредитних операцій банків

151


Кредитні договори повинні укладатися тільки на підстав вільного волевиявлення сторін. Кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кредитних договорів, що укда. даються між кредитором і позичальником тільки в письмовій формі, які визначають взаємні зобов'язання та відповідаль­ність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому по­рядку без згоди обох сторін.

Відповідно до Указу Президента України від 6 листопада 1998 р. «Про гербовий збір» та інших законодавчих актів Ук­раїни здійснюється маркування всіх оригіналів договорів суб'єктів підприємницької діяльності.

Кредитний договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного кредитором та по­зичальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, те­лефонограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає.

Основними джерелами формування банківських кредит­них ресурсів є власні кошти банків, залишки на поточних (валютних) рахунках, залучені кошти юридичних та фізич­них осіб на депозитні рахунки, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів.

Кредитні операції здійснюються банками тільки у межах кредитних ресурсів.

Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб'єк­там господарської діяльності незалежно від їх галузевої при­належності, статусу, форм власності у разі наявності у них реальних можливостей та правових форм забезпечення своє­часного повернення кредиту та сплати відсотків (комісійних) за користування кредитом.

Для отримання кредиту позичальник повинен звернути­ся в банк. Форма звернення може бути у вигляді листа, кло­потання, заяви. В документах зазначається необхідна сума кредиту, його мета, строки погашення та форми забезпечення. Розмір відсоткових ставок та порядок їх сплати встанов­люються банком і визначаються в кредитному договорі в за­лежності від кредитного ризику, наданого забезпечення, по­питу і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів. Слід зазначити, що у разі зміни облікової ставки умови договору можуть переглядатися і змінюватися тільки на підставі взаємної згоди кредитора та позичальника. Для кре­дитів, що надаються в іноземній валюті, необхідно врахову-

вати також відсоткові ставки, які діють на міжнародних рин-каХ капіталів.

Перед тим, як прийняти рішення про надання кредиту, комерційний банк аналізує, вивчає діяльність потенційного позичальника, визначає його кредитоспроможність, прогно­зує ризик неповернення кредиту і тільки потім приймає рі­шення про надання або відмову у наданні кредиту.

Основними критеріями оцінки кредитоспроможності по­зичальника можуть бути:

  1. забезпеченість власними коштами не менш як 50 від­
    сотків усіх його видатків;

  2. репутація позичальника (кваліфікація, здібності керів­
    ника, дотримання ділової етики, договірної платіжної дис­
    ципліни);

  3. оцінка продукції, що випускається, наявність замов­
    лення на її реалізацію, характер послуг, які надаються (кон-
    курентоздатність на внутрішньому та зовнішньому ринках,
    попит на продукцію, послуги, обсяги експорту);

  4. економічна кон'юнктура (перспективи розвитку пози­
    чальника, наявність джерел коштів для капіталовкладень тощо).

Необхідні відомості про позичальника та інформація, яка отримана банком при оформленні кредиту, систематизується у кредитній справі позичальника.

Документи, що зберігаються у цій справі, групуються та­ким чином:

  • матеріали з надання кредиту (кредитний договір, бор­
    гові зобов'язання, гарантійні листи тощо);

  • фінансово-економічна інформація (бухгалтерські балан­
    си, звіти про прибутки та збитки, бізнес-плани тощо);

  • матеріали про кредитоспроможність позичальника
    (довідки, отримані від інших банків, запити, листу­
    вання, звіти аудиторських фірм тощо).

Після підбору майбутнього позичальника, попередньої бесіди з ним керівника кредитного підрозділу комерційного банку документи передаються в службу економічної безпеки банку для перевірки достовірності наданих відомостей. В за­лежності від реальності угоди, що фінансується, іміджу по­зичальника, переконливості положень бізнес-плану та інших документів, перевірка може бути суцільною або вибірковою, з виїздом на місце або без такого.

Т,

152

ема 7

регулювання кредитних операцій банків

153


Слід зазначити, що необхідні відомості стосовно прохо. дження фірми-позичальника по облікам банкротів, лжебанк-ротів, підприємств, які мають опротестовані векселі, непога­шені кредити або що знаходяться серед небажаних партне­рів по іншим ознакам, зібрати досить важко. Міжнародна практика свідчить, що найбільш повною та ефективною ба­зою даних володіють інформаційні служби, які поповнюють свої банки даних на обов'язковій основі у вигляді відповід­них форм звітів усіх учасників економічних відносин.

В Україні максимально наблизилась до такого стандарту роботи з інформацією Міжбанківська служба безпеки «СКІФ». її засновниками, основними постачальниками та користувачами накопиченої тут інформації є ряд великих українських банків, зокрема Промінвестбанк, Укрексімбанк, Ощадбанк. Створена розпорядженням Кабінету Міністрів України від ЗО липня 1993 р., ця служба володіє розгалуже­ною мережею філій практично у всіх регіонах України. Ко­ристувачам — комерційним банкам, фінансовим установам, страховим компаніям, державним та комерційним підприєм­ствам — надаються довідки щодо кредитної біографії того чи іншого підприємства, про наявність претензій до нього зі сто­рони контролюючих органів, про участь в арбітражних про­цесах, про заборгованість, яка має місце по кредитам та по­ставкам стосовно відповідності здійснюваної діяльності ста­туту та отриманим ліцензіям, загальної ділової репутації та ряду інших відомостей, які впливають на рівень безпеки учасників фінансових та майнових угод. Така інформація ві­діграє важливу роль у мінімізації ризиків фінансово-госпо­дарської діяльності суб'єктів кредитних правовідносин.

Кредити надаються суб'єктам господарювання переваж­но у безготівковій формі шляхом сплати платіжних докумен­тів з позичкового рахунку як у національній, так і в інозем­ній валюті, у порядку, визначеному чинним законодавством та нормативними актами Національного банку, або шляхом перерахування на поточний рахунок позичальника, якщо ін­ше не передбачено кредитним договором, а також у готівко­вій формі для розрахунків із здавачами сільськогосподар­ської продукції.

Кредитний договір передбачає виконання низки обов'яз­ків, зокрема:

1. Обов'язок повернути у строк отриманий кредит. Строк

повернення отриманого кредиту визначається або безпосе­редньо у кредитному договорі, або у терміновому зобов'язан­ні — документі, яким оформлюється отримання клієнтом кожної суми в межах загальної суми кредитного договору, факт погашення кредиту на практиці пов'язується з момен­том списання грошей з поточного або інших рахунків клієн­та. Повернення наданого кредиту може бути здійснено пози­чальником добровільно або примусово — за рішенням суду або арбітражного суду.

2. Обов'язок сплатити банку відсотки (звичайні або під­
вищені) за користування кредитом. Звичайні відсотки спла­
чуються в межах строку користування кредитом, підвищені
відсотки стягуються при порушенні строку повернення пози­
ки. Розмір відсоткової ставки визначається сторонами у кре­
дитному договорі самостійно.

  1. Обов'язок не ухилятися від банківського контролю
    пов'язаний з тим, що надаючи клієнту кредит, комерційний
    банк несе певний ризик. Клієнт може не повернути отримані
    кошти через погіршення свого фінансово-господарського ста­
    ну. Чим більший строк користування кредитом, тим більше
    ризик банку, тому вартість кредиту безпосередньо залежить
    від строку, на який він наданий.

  2. Обов'язок дотримуватися цільового призначення кре­
    диту. Банк має право надати кредит без зазначення мети
    кредитування, однак на практиці це зустрічається досить
    рідко. Якщо мета кредитування зазначена у кредитному до­
    говорі, клієнт зобов'язаний використовувати отримані кошти
    Для фінансування тих затрат, для яких вони надані.

5. Обов'язок надавати та гарантувати наявність забезпе­
чення протягом всього строку кредитування. Такий обов'я­
зок клієнта передбачається у переважній більшості догово­
рів, хоча кредит може бути наданий і без забезпечення.
Якщо в якості забезпечення по кредитному договору вико­
ристовується застава товарно-матеріальних цінностей, то
необхідно забезпечити їх зберігання. Наявність та зберіган­
ня заставленого майна та дійсність заставного права переві­
ряється банком у процесі кредитування.

Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків здій­снюється позичальником з поточного (валютного) рахунку. Якщо поточний рахунок позичальника відкритий в іншому банку, погашення боргу за кредитом та сплата відсотків здій-

154

Те

Правове регулювання кредитних операцій банків

155


снюються платіжними дорученнями позичальника, а за у^0. ви визнання боргу позичальником — платіжною вимогою банку у встановленому чинним законодавством порядку, у разі неможливості позичальником сплатити борг, останній стягується з гарантів (поручителів) у встановленому чинним законодавством порядку.

Погашення заборгованості за кредитом та відсотків за його користування здійснюється у черговості, яка встановлюється сторонами при укладенні угоди про надання кредиту.

Комерційний банк може прийняти рішення про пролонга­цію, тобто відстрочення погашення кредиту з підвищенням відсоткової ставки. Пролонгація здійснюється банком у ви­няткових випадках, у разі виникнення у позичальника тим­часових фінансових ускладнень через непередбачені обста­вини за умови прийняття позичальником відповідних заходів щодо їх усунення. Це відстрочення має бути оформлене до­датковим договором між позичальником та банком, який є невід'ємною частиною кредитного договору.

У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитором та сплати відсотків, при відсутності домовленості про відстро­чення погашення кредиту, банк має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених договором. (Див. додатки 6, 7).

§ 4. Форми кредиту, які використовуються суб'єктами господарської діяльності та фізичними особами

Чинним законодавством визначено, зокрема п. 2 Положення НБУ «Про кредитування», що суб'єкти господарської діяль­ності можуть використовувати такі форми кредиту:

  • банківський;

  • комерційний;

  • лізинговий;

  • іпотечний;

  • бланковий;

  • консорціумний;

  • споживчий;

  • ломбардний.

Банківський кредит надається банками у грошовій фор­мі на умовах платності, строковості та повернення.

Комерційний кредит — це товарна форма кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду між двома суб'єктами господарської діяльності. Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті регулюють свої господарчі відносини і можуть створювати платіжні засоби у вигляді векселів — зо­бов'язань боржника сплатити кредитору зазначену суму у визначений термін. Об'єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги, щодо яких продавцем надається відстрочка платежу. У разі оформлення комерційного кредиту за допомогою векселя ін­ші угоди про надання кредиту не укладаються.

Погашення комерційного кредиту може здійснюватися

шляхом:

  • сплати боржником за векселем;

  • передачі векселя відповідно до чинного законодав­
    ства іншій юридичній особі (крім банків та інших кре­
    дитних установ);

— переоформлення комерційного кредиту на банківський.

У разі оформлення комерційного кредиту не за допомо­гою векселя, погашення такого кредиту здійснюється на умовах, передбачених договором сторін.

Лізинговий кредит — це відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжу­ються укладанням лізингової угоди. Лізинг є формою майно­вого кредиту. Об'єктом лізингу є різне рухоме (машини, об­ладнання, транспортні засоби, обчислювальна та інша техні­ка) та нерухоме (будинки, споруди, системи телекомунікацій тощо) майно. Суб'єктами лізингу можуть бути:

  • лізингодатель, тобто суб'єкт господарювання, що є
    власником об'єкта лізингу і здає його в оренду;

  • користувач — суб'єкт, що домовляється з лізингода-
    телем на оренду про набуття права володіння та роз­
    порядження об'єктом лізингу у встановлених лізинго­
    вою угодою межах;

  • виробник — підприємство, організація та інші суб'єк­
    ти господарювання, які здійснюють виробництво або
    реалізацію товарно-матеріальних цінностей.

Іпотечний кредит надається під заставу нерухомого майна. За цією формою кредиту кредиторами виступають іпотечні банки або спеціальні іпотечні компанії, а також ко­мерційні банки, позичальниками — юридичні та фізичні осо­би, які мають у власності об'єкти іпотеки або мають поручи­телів, які надають під заставу об'єкти іпотеки на користь по­зичальника.

Предметом іпотеки при наданні даного кредиту можуть бути житлові та виробничі будинки, квартири, споруди, ма­газини, земельні ділянки, що є власністю позичальника, але не є об'єктом застави за іншою угодою.

Бланковий (незабезпечений) кредит комерційний банк може надавати тільки в межах наявних власних коштів (без застави майна чи інших видів забезпечення — тільки під зо­бов'язання повернути кредит) із застосуванням підвищеної відсоткової ставки. Цей кредит надається лише надійним по­зичальникам, які мають стабільні джерела погашення креди­ту і перевірений авторитет у банківських колах.

Консорціумний кредит може надаватися позичальнику банківським консорціумом шляхом:

— акумулювання кредитних ресурсів у визначеному
банку з подальшим наданням кредитів суб'єктам гос­
подарської діяльності;

  • гарантування загальної суми кредиту провідним бан­
    ком або групою банків. Кредитування здійснюється в
    залежності від потреби в кредиті;

  • зміни гарантованих банками-учасниками квот кредит­
    них ресурсів за рахунок залучення інших банків для
    участі в консорціумній операції.

Споживчий кредит — кредит, який надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам-резидентам України на придбання споживчих товарів тривалого корис­тування та послуг і який повертається в розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору.

Банк надає кредити фізичним особам у розмірах, що ви­значаються виходячи з вартості товарів і послуг, які є об'єк­том кредитування. Розмір кредиту на будівництво, купівлю і ремонт житлових будинків, садових будинків, дач та інших будівель визначається в межах вартості майна, майнових прав, які можуть бути переданими банку в забезпечення фі- | зичною особою та сумою її поточних доходів, за винятком

157

Правове регулювання кредитних операцій банків

обов'язкових платежів, протягом десяти років. Строк креди­ту встановлюється в залежності від цілей об'єкта кредиту­вання, розміру позики, платоспроможності позичальника, причому він не повинен перевищувати десяти років з дня його надання. Фізичні особи погашають кредит шляхом пе­рерахування коштів з особистого вкладу, депозитного рахун­ку, переказами через пошту або готівкою.

З метою стимулювання розвитку ринку цінних паперів, підтримки необхідної ліквідності комерційних банків Націо­нальний банк може надавати комерційним банкам кредит під забезпечення державних цінних паперів, тобто ломбардний кредит.

Ломбардний кредит надається під забезпечення держав­них цінних паперів, випущених Міністерством фінансів Ук­раїни, список яких затверджується Правлінням НБУ і дово­диться до відома комерційних банків, на строк, що не пере­вищує тридцяти днів. Він надається за ломбардною відсот­ковою ставкою, яку встановлює Правління Національного банку України в залежності від ситуації на грошово-кредит­ному ринку.

§ 5. Відповідальність за порушення зобов'язань по кредитному договору

За порушення строків повернення отриманого кредиту клієнт, як правило, повинен сплатити банку підвищені відсотки, звичайно, у тому випадку, коли комерційний банк приймає рішення про пролонгацію кредиту.

У кредитних договорах передбачається відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту та відсот­ків за його користування і банку — за несвоєчасне перера­хування валюти кредиту у вигляді стягнення пені, що вста­новлюється за згодою сторін.

У кредитних договорах повинна також передбачатись відповідальність позичальника за використання не за цільо­вим призначенням кредитів за рахунок отриманих від Націо­нального банку України кредитних ресурсів у вигляді стяг­нення з позичальника штрафу в розмірі не менше 25 відсот-

Те;

158

ма 7


ків від розміру використаного не за призначенням кредиту у встановленому чинним законодавством порядку.

За використання не за цільовим призначенням кредиту наданого за рахунок власних ресурсів комерційного банку' передбачається стягнення з позичальника штрафу в розмірі до 25 відсотків від розміру використаного не за призна­ченням кредиту у встановленому чинним законодавством порядку.

Крім підвищених відсотків, штрафів або пені за несвоє­часне повернення позики, кредитні договори можуть перед­бачати ряд санкцій іншого характеру. При погіршенні фінан­сово-господарського стану клієнта або при раптово виявле­ній відсутності забезпечення кредиту комерційний банк, у відповідності з умовами кредитного договору, отримує право на дострокове одностороннє розірвання договору, тобто на дострокове стягнення вже виданого кредиту та припинення видачі позик, навіть якщо це було обумовлено кредитним до­говором. У відповідності з умовами кредитного договору ко­мерційний банк відповідає за несвоєчасну видачу кредиту. Якщо кредитним договором спеціально не передбачена відпо­відальність за порушення цього обов'язку банку, то останній повинен відшкодувати збитки, які були завдані клієнту.

Комерційні банки зобов'язані у кожному випадку непо­вернення кредиту та нарахованих відсотків за користування кредитом вирішувати питання про стягнення заборгованості у встановленому чинним законодавством порядку, а у разі неможливості стягнення — порушувати у суді справу про банкрутство.

Відповідальність клієнта і банку є повною, тобто винна сторона зобов'язана відшкодувати своєму контрагенту збит­ки у повному обсязі, включаючи неотримані доходи, якщо кредитний договір не містить умови, які передбачають обме­жений характер відповідальності обох або однієї сторони.


Тема 8

Операції банків з цінними паперами

§ 1. Поняття та види цінних паперів

У сучасному вигляді цінні папери з'явились в Європі в часи пізнього середньовіччя. Великі географічні відкриття сприя­ли розширенню світової торгівлі. Для освоєння нових земель потрібні були величезні капітали. Постала потреба об'єднан­ня капіталів у формі акціонерних товариств, які згодом поча­ли випускати цінні папери.

Спочатку виникли нідерландські та англійські компанії по торгівлі з Ост-Індією. Пізніше, у XVI—XVII ст. в Англії з'являються товариства для виконання капіталомістких ро­біт — фінансування видобутку вугілля, дренажу боліт, впо­рядкування міст тощо. З того часу ринок цінних паперів став стрімко розвиватися. Поступово було створено величезний фіктивний капітал, який у декілька разів перевищує реальний.

У науковій літературі зустрічаємо багато визначень цін­ного паперу. Заслуговує на увагу думка видатного російсько­го вченого-юриста М. М. Агаркова, згідно з якою цінні папе­ри — це документи, подання яких необхідно для здійснення вираженого в них права.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визна­чають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх Власником і передбачають, як правило, виплату доходу у ви­гляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Цінні папери можуть бути іменними та на пред'явника.

161

Іменні цінні папери, якщо інше не передбачено вищ ваним законом або в них спеціально не зазначено, що не підлягають передачі, передаються шляхом повного індося менту (передатним написом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи).

Цінні папери на пред'явника обертаються вільно.

Стаття 1 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» визначає, що учасниками ринку цінних паперів є емітенти, інвестори та особи, що про­водять професійну діяльність на ринку цінних паперів.

Емітент цінних паперів — це держава в особі уповно­важеного органу, юридична особа і у випадках, передбаче­них законодавством, фізична особа. Емітент випускає цінні папери від свого імені.

Всі зобов'язання, що виникають у зв'язку з випуском цінних паперів, емітент повинен виконувати в строки і в по­рядку, передбаченому чинним законодавством України, а та­кож рішеннями про випуск цінних паперів.

Інвестор на ринку цінних паперів — це фізична або юридична особа, яка придбаває цінні папери від свого імені та за свій рахунок, з метою одержання доходу чи збільшення вартості цінних паперів або набуття відповідних прав, що на­даються власнику цінних паперів відповідно до чинного зако­нодавства.

Відповідно до Закону України від 3 червня 1999 р. «Про внесення змін до Закону України «Про цінні папери і фондо­ву біржу», в Україні можуть випускатися такі види цінних паперів:

  • акції;

  • облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик;

  • облігації місцевих позик;

  • облігації підприємств;

  • казначейські зобов'язання республіки;

  • ощадні сертифікати;

  • інвестиційні сертифікати;

  • векселі;

  • приватизаційні папери.
    Розглянемо їх основні характеристики.

Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерно­го товариства, підтверджує членство в акціонерному това-

рястві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді диві­денду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Акції можуть бути іменними та на пред'явника, приві­лейованими та простими.

Громадяни, як правило, є власниками іменних акцій. Обіг іменної акції фіксується у книзі реєстрації акцій, до якої вносяться відомості про кожну іменну акцію, включаючи ві­домості про власника, час придбання акції, а також кількість таких акцій у кожного з акціонерів. У книзі реєструється та­кож загальна кількість акцій на пред'явника.

Привілейовані акції дають власникові право на першо­чергове одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено його статутом. Привілейовані акції мо­жуть випускатися із фіксованим у процентах до їх номіналь­ної вартості щорічно виплачуваним дивідендом. Виплата ди­відендів провадиться у розмірі, зазначеному в акції, незалеж­но від розміру одержаного товариством прибутку у відповід­ному році. У тому разі, коли прибуток відповідного року є недостатнім, виплата дивідендів по привілейованих акціях провадиться за рахунок резервного фонду. Якщо розмір ди­відендів по простих акціях перевищує розмір дивідендів по привілейованих акціях, власникам останніх може провадити­ся доплата до розміру дивідендів, виплачених іншим акціоне­рам. Привілейовані акції не можуть бути випущені на суму, Що перевищує 10 відсотків статутного фонду акціонерного товариства.

Власник акції має право на частину прибутку акціонер­ного товариства (дивіденди), на участь в управлінні това­риством (крім власника привілейованої акції), а також інші права, передбачені законодавством України та статутом ак­ціонерного товариства.

Облігація — цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання від­шкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в Передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процен­та (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації

— зіи

162

163


усіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах.

Випускаються такі види облігацій: облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик та облігації підприємств.

Облігації підприємств випускаються підприємствами усіх передбачених законом форм власності, об'єднаннями під­приємств, акціонерними та іншими товариствами і не дають їх власникам права на участь в управлінні. Умови випуску і розповсюдження таких облігацій визначаються чинним зако­нодавством України та статутом емітента.

Облігації можуть бути іменними і на пред'явника, про­центними і безпроцентними (цільовими), що вільно оберта­ються або з обмеженим колом обігу.

Облігації внутрішніх і місцевих позик випускаються на пред'явника.

Облігації зовнішніх державних позик України — цінні папери, що розміщуються на міжнародних та іноземних фон­дових ринках і підтверджують зобов'язання України відшко­дувати пред'явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій. Вони можуть деномінуватися у конвертованій іноземній валюті. Облігації зовнішніх державних позик випускаються процент­ними, дисконтними та можуть бути іменними або на пред'яв­ника, з вільним або обмеженим колом обігу. Ці облігації оп­лачуються виключно в конвертованій іноземній валюті відпо­відно до умов їх випуску. Емітентом облігацій зовнішніх дер­жавних позик є держава в особі Міністерства фінансів України. Грошові кошти, одержані від розміщення облігацій внутрішніх державних позик спрямовуються виключно до Державного бюджету України.

Казначейські зобов'язання — вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власника­ми грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу.

Казначейські зобов'язання випускаються таких видів:

  • довгострокові — від п'яти до десяти років;

  • середньострокові — від одного до п'яти років;

  • короткострокові — до одного року.

Ощадний сертифікат — письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладни­ка на одержання після закінчення встановленого строку де­позиту та процентів по ньому.

Ощадні сертифікати можуть бути строковими (під певний договірний процент на визначений строк) або до запитання, іменними та на пред'явника. Іменні сертифікати обігу не підля­гають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.

Інвестиційний сертифікат — цінний папір, який ви­пускається інвестиційним фондом або інвестиційною компа­нією і дає його власникові право на отримання доходу у ви­гляді дивідендів.

Інвестиційні сертифікати можуть бути іменними та на пред'явника. Вони випускаються з метою залучення коштів інвесторів для здійснення спільного інвестування і не дають їх власникові права участі в управлінні юридичною особою, що випустила їх.

Вексель — цінний папір, який засвідчує безумовне гро­шове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей векселя (векселедержателю).

Розрізняють два види векселів: простий і переказний.

Простим є вексель, за яким зобов'язання безумовної сплати вказаної в ньому суми грошей бере на себе особа, яка видала вексель (векселедавець).

Переказним визнається вексель, за яким зобов'язання сплати вказаної в ньому суми перекладається на третю осо­бу, якій векселедавець дає просту і нічим не обумовлену пропозицію сплати цієї суми кредитору (векселедержателю).

Приватизаційні папери — це особливий вид державних Цінних паперів, які засвідчують право власника на безоплат­не одержання у процесі приватизації частки майна держав­них підприємств, державного житлового фонду та земельно­го фонду.

Приватизаційні папери випускаються трьох видів — май­нові сертифікати, житлові чеки та земельні бони.

Приватизаційні папери можуть бути тільки іменними.

164

Те

іа 8

Тема

165


§ 2. Організація діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів

Комерційні банки, як і будь-які інші юридичні особи, мають право випускати різноманітні цінні папери, тобто можуть займатися професійною діяльністю на ринку цінних паперів.

Професійна діяльність на ринку цінних паперів — це під­приємницька діяльність по перерозподілу фінансових ресур. сів за допомогою цінних паперів та організаційному, інфор­маційному, технічному, консультаційному та іншому обслу­говуванню випуску та обігу цінних паперів, що є, як прави­ло, виключним або переважним видом діяльності.

Положення «Щодо організації діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів», затверджене рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР) та постановою Правління НБУ від 18 травня 1999 р. визначає, що до професійної діяльності на ринку цін­них паперів, яку можуть здійснювати банки, належить:

  • торгівля цінними паперами;

  • депозитарна діяльність зберігана цінних паперів;

  • ведення реєстрів власників іменних цінних паперів;

  • управління цінними паперами.

Комерційний банк повинен організувати свою діяльність на ринку цінних паперів у складі організаційно відокремле­них внутрішніх підрозділів або дочірніх структур.

Спеціалізований структурний підрозділ здійснює окремі види професійної діяльності на ринку цінних паперів на підс­таві внутрішнього Положення за умови дотримання ним установлених чинним законодавством вимог, що обмежують ризики за операціями з цінними паперами. Банк зобов'яза­ний виконувати ці умови при досягненні суми угод за цінни­ми паперами більше ніж 0,5 млн. грнивень у квартал.

Положення про підрозділ банку для здійснення професій­ної діяльності на ринку цінних паперів затверджується в по­рядку, визначеному статутними документами банку.

Це Положення повинно містити вимоги щодо:

  1. наявності достатньої кількості фахівців;

  2. наявності комп'ютерної техніки та відповідного про­
    грамного забезпечення;

  3. наявності окремого приміщення;


  1. обмеження на обмін інформацією з іншими підрозділа­
    ми банку, які виконують операції з цінними паперами;

  2. переліку інформації, яка не підлягає передачі до інших
    підрозділів банку;

  3. окремого технічного та технологічного забезпечення

підрозділу;

  1. системи захисту від несанкціонованого доступу до ін­
    формації цього підрозділу;

  2. системи обмеження доступу спеціалістів та працівни­
    ків банку, які безпосередньо не займаються здійсненням
    певних видів професійної діяльності на ринку цінних папе­
    рів, до спеціалізованих підрозділів банку;

  3. визначення окремого механізму управління ризиками
    за операціями з цінними паперами (стосовно розміру статут­
    ного фонду).

Загальні та додаткові вимоги щодо організації роботи під­розділу для здійснення певного виду професійної діяльності на ринку цінних паперів, визначаються чинним законодав­ством України та відповідними нормативними актами банку. Керівник та спеціалісти підрозділу, які безпосередньо залу­чені до здійснення певного виду професійної діяльності на ринку цінних паперів, повинні мати відповідну кваліфікацію спеціалістів та пройти сертифікацію у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку.

У разі якщо банк має декілька структурних підрозділів, що спеціалізуються на здійсненні різних видів професійної діяльності на ринку цінних паперів, забороняється суміщен­ня роботи спеціалістів з проведення операцій з купівлі-про-дажу цінних паперів та управління цінними паперами з про­веденням інших видів операцій — веденням реєстрів, депо­зитарних операцій.

Депозитарна діяльність — це надання послуг щодо зберігання цінних паперів незалежно від форми їх випуску,, відкриття та ведення рахунків у цінних паперах, обслугову­вання операцій на цих рахунках (включаючи кліринг та роз­рахунки за угодами щодо цінних паперів) та обслуговування операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів.

Депозитарій цінних паперів — юридична особа, яка проводить виключно депозитарну діяльність і може здійсню­вати кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

166

Тема 8

Тема 8

167


Зберігай — комерційний банк або торговець цінними па­перами, який має дозвіл на зберігання та обслуговування обігу цінних паперів і операцій емітента з цінними паперами на рахунках у цінних паперах. Зберігач не має права вести реєстр власників цінних паперів, які він зберігає згідно з до­говором про відкриття рахунку в цінних паперах.

Реєстратор — це юридична особа — суб'єкт підприєм­ницької діяльності, яка одержала у встановленому порядку дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Розрахунковий банк — це банк, з яким депозитарій ук­лав договір про грошові розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

Стаття 2 Закону України «Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» визначає, що обслуговування обігу державних цін­них паперів, в тому числі депозитарну діяльність щодо цих паперів, здійснює Національний банк України. Правила здійснення депозитарної діяльності з державними цінними паперами встановлюються Державною комісією з цінних па­перів та фондового ринку спільно з Національним банком.

Ведення реєстрів власників іменних цінних паперів є ви­ключною діяльністю суб'єктів підприємницької діяльності і не може поєднуватися з іншими видами діяльності, крім де­позитарної.

Дозвіл на здійснення депозитарної діяльності комерцій­ним банкам надається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Національним банком України. Облік цінних паперів у Національній депозитарній системі здійснюється відповідно до норм та правил обліку цін­них паперів, затверджених ДКЦПФР за погодженням з НБУ, а для комерційних банків — Державною комісією з цінних па­перів та фондового ринку спільно з Національним банком Ук­раїни, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України.

§ 3. Операції комерційних банків на первинному та вторинному ринках цінних паперів

Ринок цінних паперів — це частка ринку позичкових

лів, де здійснюється емісія, купівля-продаж цінних папер'8-

Він являє собою сукупність відносин цивільно-правового Xа'

рактеру, що опосередковують рух капіталів у формі цінних паперів. Ринок цінних паперів доповнює у структурі фінан­сового ринку ринок банківських кредитів і тісно взаємодіє з ним.

Розрізняють первинний та вторинний ринок цінних паперів.

Первинний ринок цінних паперів — це ринок, де здій­снюється емісія і первинне розміщення цінних паперів. Ко­мерційні банки здійснюють посередницькі операції між емі­тентами цінних паперів та інвесторами. Договори комерцій­них банків з емітентами щодо розміщення їх цінних паперів можуть передбачати різноманітні варіанти участі банку в розповсюдженні таких паперів.

Комерційний банк може взяти на себе зобов'язання ви­купити весь випуск цінних паперів (або його частину) в емі­тента з правом продажу куплених акцій та облігацій від сво­го імені з надбавкою. Зазначені відносини можуть бути оформлені договором купівлі-продажу цінних паперів.

Банк також може взяти на себе зобов'язання продати весь випуск цінних паперів конкретного емітента, а якщо частина випуску не знайде збуту, викупити її на умовах, вказаних у договорі. Це так зване розповсюдження з гаран­тією викупу. У цьому випадку оформляються договір або до­ручення з включенням до них умов про обов'язкову купівлю банком нерозміщеної частини випуску цінних паперів.

І, нарешті, банк може взяти на себе зобов'язання розпов­сюджувати цінні папери емітента без гарантії викупу нероз­міщеної частини випуску, для чого також укладається дого­вір комісії або доручення.

Вторинний ринок цінних паперів — це ринок, де про­водиться купівля-продаж (обіг) цінних паперів, які випущені Раніше.

На вторинному ринку цінних паперів комерційні банки можуть здійснювати широке коло різноманітних операцій.

У разі якщо операції виконуються на підставі доручення клієнта щодо купівлі або продажу цінних паперів, банк ви­купає повіреним або комісіонером свого клієнта. Однак це Не єдина роль банку: він може бути просто звичайним посе-Редником, який знаходить потенційних продавців та покуп-1116 цінних паперів, а сам договір купівлі-продажу клієнт під­писує самостійно.

Т,

168

ема

Тема 8

169


Комерційний банк може купувати та продавати цінні па­пери від свого імені та за свій рахунок, через фондову біржу та на позабіржовому ринку цінних паперів. Ці угоди здій­снюються банками з метою регулювання (управління) свого «портфелю» цінних паперів, які можуть грати роль вторин­них резервів.

Комерційні банки також здійснюють зберігання цінних паперів своїх клієнтів, тобто депозитарну діяльність.

Комерційний банк може здійснювати за дорученням сво­го клієнта управління його цінними паперами. Укладається відповідний договір, згідно з яким банк зобов'язується збері­гати цінні папери свого клієнта, забезпечити їх облік, здій­снювати інкасацію процентів та дивідендів, а також сум по погашеним цінним паперам, проводити обмін акцій, обліга­цій та інших цінних паперів (у випадку їх заміни емітентом), інформувати клієнта про чергові збори акціонерів, випуск нових акцій, в яких клієнт має переважне право на купівлю. Як правило, в результаті укладання таких договорів банк на­буває право представляти інтереси клієнта на зборах акціо­нерів, голосувати від імені клієнта тощо.

Слід зазначити, що управління «портфелями» цінних па­перів — досить складне правовідношення, оскільки воно міс­тить ознаки декількох цивільно-правових договорів. Окрім комісії, зберігання та доручення, вони включають у себе ве­дення бухгалтерського обліку та звітності по цінним папе­рам, аналітичне, інформаційне або правове обслуговування.

§ 4. Відповідальність за правопорушення на ринку цінних паперів

Наказ Державної комісії з цінних паперів та фондового рин­ку № 2 від 9 січня 1997 р. «Про затвердження Правил розг­ляду справ про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів та застосування санкцій» визначає, що під­ставою для порушення справи про правопорушення можуть бути:

  • заяви, скарги або повідомлення підприємств, установ,
    організацій, посадових осіб, представників органів
    державної влади або звернення окремих громадян;

  • повідомлення, що опубліковані в пресі;

— безпосередньо виявлені працівниками Комісії та її те­риторіальних відділень правопорушення при виконан­ні ними своїх службових обов'язків.

Справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак порушення.

Уповноважена особа ДКЦПФР складає акт про вчинен­ня правопорушення юридичною особою, копія якого надаєть­ся представнику юридичної особи.

Рішення про застосування санкцій за правопорушення оформляється постановою, яка протягом доби надсилається юридичній особі, щодо якої застосовано санкцію.

Постанова про накладення штрафу надсилається юри­дичній особі, на яку накладено штраф, та банківській уста­нові, в якій відкрито поточний рахунок цієї особи.

У разі накладення штрафу згідно з пп. 10.1, 10.2 вище­названих Правил, одночасно з постановою до банківської установи надсилається розпорядження про зупинення всіх операцій по банківських рахунках відповідної юридичної осо­би до виконання або скасування в судовому порядку рішен­ня про накладення штрафу за винятком сплати державного мита при оскарженні цього рішення до арбітражного суду. Постанова про застосування санкцій може бути оскаржена до арбітражного суду. При цьому оскарження постанови про накладення штрафу протягом десяти днів після отримання постанови банком зупиняє стягнення штрафу до вирішення справи арбітражним судом.

Про накладення штрафів на комерційні банки Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку у триденний термін інформує Національний банк України.

Законами України «Про державне регулювання ринку Цінних паперів в Україні», «Про цінні папери і фондову бір­жу», іншими законодавчими актами передбачено застосуван­ня таких санкцій до юридичних осіб — учасників ринку цін­них паперів за порушення законодавства:

1) штраф у розмірі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або в розмірі до 150 відсотків одержаного прибутку (надходжень), одержаних в результаті Цих дій — за випуск в обіг та розміщення юридичними осо­бами незареєстрованих цінних паперів відповідно до чинного законодавства;


171

170 Теммі

2) штраф у розмірі до п'яти тисяч неоподатковуваних мі­
німумів доходів громадян — за діяльність юридичних осіб на
ринку цінних паперів без спеціального дозволу (ліцензії)
одержання якого передбачено чинним законодавством;

3) штраф у розмірі до тисячі неоподатковуваних мініму­
мів доходів громадян — за неподання, несвоєчасне подання
або подання юридичними особами свідомо недостовірної ін­
формації;

4) штраф у розмірі до п'ятисот неоподатковуваних міні­
мумів доходів громадян — за ухилення юридичних осіб від
виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень, рі­
шень про усунення порушень чинного законодавства щодо
цінних паперів;

5) винесення письмового попередження — за порушення
учасником ринку цінних паперів вимог законодавства про
цінні папери та нормативних актів Комісії;

6) зупинення на термін до одного року розміщення (пе­
редплати, продажу) та обігу цінних паперів того чи іншого
емітента — за порушення вимог законодавства про цінні па­
пери та нормативних актів Комісії;

  1. зупинення на термін до одного року дії спеціальних
    дозволів (ліцензій) на здійснення діяльності по випуску та
    обігу цінних паперів — за порушення вимог законодавства
    про цінні папери та нормативних актів Комісії;

  2. анулювання дії спеціальних дозволів (ліцензій) на
    здійснення діяльності по випуску та обігу цінних паперів —
    за порушення вимог законодавства про цінні папери, норма­
    тивних актів Комісії та/або повторне застосування санкцій;

  3. припинення торгівлі на фондовій біржі — за пору­
    шення фондовою біржею вимог законодавства про цінні па­
    пери і статуту та правил фондової біржі до усунення таких
    порушень;

  4. припинення допуску цінних паперів на фондові біржі
    або торгівлі ними на будь-якій фондовій біржі, клірингу та
    укладення договорів купівлі-продажу цінних паперів на пев­
    ний термін — за порушення вимог законодавства про цінні
    папери;

  5. зупинення всіх операцій по банківських рахунках від­
    повідної юридичної особи до виконання або скасування в су­
    довому порядку рішення про накладення штрафу — у разі
    виявлення ознак правопорушення у вигляді випуску в обіг

Тема 8

або розміщення не зареєстрованих відповідно до чинного за­конодавства цінних паперів або діяльності на ринку цінних паперів без спеціального дозволу (ліцензії).

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 1999 р. № 1744 «Про затвердження Порядку накладення арешту на цінні папери», визначено, що арешт на цінні папе­ри застосовується:

  • для забезпечення збереження майна боржника у ви­
    гляді цінних паперів, яке підлягає наступній передачі
    стягувачу або реалізації;

  • на виконання рішення суду про конфіскацію майна
    боржника;

  • на виконання ухвали суду про накладення арешту на
    майно, яке належить відповідачу.

Арешт може накладатись на будь-які цінні папери як од­ного власника, так і кількох співвласників, незалежно від їх виду та форми випуску.

Цінні папери, на які накладено арешт, підлягають опису в порядку, передбаченому чинним законодавством. У проце­сі проведення опису складається акт за встановленою фор­мою, в якому зазначається вид, найменування випуску, ка­тегорія та кількість цінних паперів.

Виявлені під час опису іменні цінні папери у документар­ній формі та цінні папери на пред'явника у документарній формі, на які накладено арешт, підлягають обов'язковому вилученню та негайній передачі на зберігання до установ Національного банку України. Крім того, іменні цінні папери в документарній формі обмежуються в обігу шляхом їх бло­кування реєстроутримувачем на особовому рахунку власни­ка невідкладно після отримання копії відповідної постанови державного виконавця. Блокування полягає в припиненні реєстрації переходу права власності на іменні цінні папери, обтяжені зобов'язаннями. Цінні папери, випущені у бездоку-ментарній формі та знерухомлені цінні папери, на які накла­дено арешт, обмежуються в обігу шляхом здійснення збері-гачем відповідної облікової операції невідкладно після отри­мання копії постанови державного виконавця. У цьому ви­падку частина або вся кількість цінних паперів на рахунку власника обмежується в обігу шляхом виконання відповідно­го облікового запису.

Тема 9

173


Тема 9

Правовий режим :валютних операцій банків

§ 1. Поняття валюти та валютних операцій

Валюта (іт. уаіиіа, букв. — ціна, вартість) — грошова оди­ниця; грошові знаки іноземних держав та кредитні кошти обігу і платежу, які виражені в іноземних грошових одини­цях (векселі, чеки тощо) і використовуються в міжнародних розрахунках.

Розрізняють такі види валют:

  • конвертована валюта;

  • частково конвертована валюта;

  • неконвертована валюта;

  • валюта платежу;

  • валюта операції;

  • валюта ціни.

Конвертована (оборотна) валюта обмінюється на будь-яку іноземну валюту.

Оборотність частково конвертованої валюти обмеже­на тими чи іншими власниками або тими чи іншими валют­ними операціями.

Неконвертована (замкнута) валюта функціонує в межах однієї країни.

Валюта платежу — валюта, в якій відбувається фак­тична оплата товару в зовнішньоторговельній операції або погашення міжнародного кредиту.

Валюта операції — валюта, в якій установлюється ціна товару у зовнішньоторговельному контракті або виражаєть­ся сума наданого міжнародного кредиту.

Валюта ціни — грошова одиниця, в якій виражена ціна товару у зовнішньоторговельному контракті.

Режим здійснення валютних операцій на території Украї­ни, загальні принципи валютного регулювання, повноважен­ня державних органів і функції банків та інших фінансово-кредитних установ у регулюванні валютних операцій, права та обов'язки суб'єктів валютних відносин встановлені Дек­ретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті, а також іншими нормативними актами валютного законодавства, се­ред яких велика кількість належить Національному банку України.

Зокрема, ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» ви­значає, що:

  • валюта України — це грошові знаки у вигляді банк­
    нотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що пе­
    ребувають в обігу та є законним платіжним засобом на тери­
    торії України, а також вилучені з обігу або такі, що вилуча­
    ються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які
    перебувають в обігу; кошти на рахунках, у внесках в банків­
    ських та інших фінансово-кредитних установах на території
    України; платіжні документи та інші цінні папери (акції,
    облігації, купони до них, бони, векселі, боргові розписки,
    акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати,
    ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), ви­
    ражені у валюті України;

  • іноземна валюта — це іноземні грошові знаки у ви­
    гляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебува­
    ють в обігу та є законним платіжним засобом на території
    відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або
    такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на
    грошові знаки, які перебувають в обігу; кошти у грошових
    одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових
    (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або
    вносяться до банківських та інших фінансово-кредитних
    Установ за межами України; платіжні документи та інші цін­
    ні папери (акції, облігації, купони до них, векселі, боргові
    Розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні

174

Тема 9

Тема 9

175


сертифікати, інші фінансові та банківські документи), вира­жені в іноземній валюті або монетарних металах.

Монетарні метали — золото і метали іридієво-платино­вої групи в будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелір­них, промислових і побутових виробів з цих металів і брухту цих металів.

Валютні операції — діяльність підприємств, банків­ських та інших фінансово-кредитних установ юридичних та фізичних осіб, пов'язана з купівлею-продажем, розрахунка­ми та наданням в кредит іноземної валюти.

Законодавством чітко визначено, що валютні операції мо­жуть здійснювати тільки уповноважені банки.

Уповноважений банк — офіційно зареєстрований на те­риторії України комерційний банк, що має ліцензію Націо­нального банку України на здійснення валютних операцій, а також здійснює валютний контроль за операціями своїх клієнтів.

До валютних операцій відносяться:

  • операції, пов'язані з переходом права власності на ва­
    лютні цінності, за винятком операцій, що здійснюють­
    ся між резидентами у валюті України;

  • операції, пов'язані з використанням валютних ціннос­
    тей в міжнародному обігу як засобу платежу, з пере­
    даванням заборгованостей та інших зобов'язань,
    предметом яких є валютні цінності;

  • операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і пе­
    ресиланням на територію України та вивезенням, пе­
    реказуванням і пересиланням за її межі валютних
    цінностей.

Поряд з цим слід зазначити, що на сьогодні валюта Ук­раїни є єдиним законним засобом платежу на території на­шої держави, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено нормативними актами валютного законодавства України.

§ 2. Ліцензування валютних операцій комерційних банків. Види ліцензій

Для здійснення банківських валютних операцій комерційні банки повинні отримати ліцензію Національного банку України. НБУ видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійс-і

нення валютних операцій, які підпадають під режим ліцен­зування.

Національний банк також видає ліцензії на здійснення комерційними банками операцій в іноземній валюті в держа­ві та за кордоном на підставі клопотання комерційного банку залежно від готовності банку до їх проведення.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам України на здійснен­ня валютних операцій, що не потребують індивідуальної лі­цензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Уповноважені банки та інші фінансово-кредитні установи, що одержали генеральну ліцензію Національного банку на здійснення операцій, пов'язаних з торгівлею іноземною ва­лютою, мають право відкривати на території України пункти обміну іноземних валют, у тому числі на підставі агентських угод з іншими юридичними особами-резидентами.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерези­дентам на здійснення разової валютної операції. Індивідуаль­ної ліцензії потребують такі операції:

1) вивезення, переказування і пересилання за межі Ук­раїни валютних цінностей, за винятком:

  • вивезення, переказування і пересилання за межі Ук­
    раїни фізичними особами-резидентами іноземної ва­
    люти на суму, що визначається Національним банком
    України;

  • вивезення, переказування і пересилання за межі Ук­
    раїни фізичними особами — резидентами і нерези­
    дентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена
    ними в Україну на законних підставах;

  • платежів у іноземній валюті, що здійснюються рези­
    дентами за межі України на виконання зобов'язань у
    цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продук­
    ції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та
    інших майнових прав, за винятком оплати валютних
    цінностей;

  • платежів у іноземній валюті за межі України у вигля­
    ді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іно­
    земних інвестицій;

  • вивезення за межі України іноземної інвестиції в іно­
    земній валюті, раніше здійсненої на території Украї­
    ни, в разі припинення інвестиційної діяльності;

176

Тема 9

Тема 9

177


  1. ввезення, переказування, пересилання в Україну ва­
    люти України, за винятком випадків, коли мова йде про суми
    у валюті України, що були вивезені, переказані, переслані на
    законних підставах за кордон, які можуть бути вільно ввезе­
    ні, переслані, переказані назад в Україну;

  2. надання і одержання резидентами кредитів в інозем­
    ній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують
    встановлені законодавством межі;

  3. використання іноземної валюти на території України
    як засобу платежу або застави;

  4. розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкла­
    дах за межами України, за винятком:


  • відкриття фізичними особами-резидентами рахунків у
    іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;

  • відкриття кореспондентських рахунків уповноваже­
    ними банками;

  • відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами —
    дипломатичними, консульськими та іншими офіційни­
    ми представництвами України за кордоном, які мають
    імунітет і дипломатичні привілеї, а також філіями та
    представництвами підприємств і організацій України
    за кордоном, що не здійснюють підприємницької ді­
    яльності;

5) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами-резидентами як дарунок або у спадщину.

Індивідуальна ліцензія, отримана однією із сторін валют­ної операції, надає також дозвіл на здійснення цієї операції іншою стороною або третьою особою, якщо інше не передба­чено умовами індивідуальної ліцензії. Порядок і терміни ви­дачі ліцензій, перелік документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій ви­значаються Національним банком України.

Операції з валютними цінностями ліцензуються відповід­но до Порядку надання ліцензій Національного банку Украї­ни на право здійснення комерційними банками операцій з ва­лютними цінностями, затвердженого постановою Правління НБУ від 27 вересня 1995 р. № 243.

Ліцензія на право перевезення грошово-валютних ціннос­тей надається за умови виконання комерційним банком ви-

мог, зазначених в Положенні НБУ «Про ліцензування банків в Україні», затвердженому постановою Правління НБУ від 27 березня 1996 р. № 77. Такими вимогами є:

  1. здійснення банківських операцій та робота з готівкою
    протягом не менше трьох років;

  2. відповідність установ банків технічним вимогам, які
    необхідні для забезпечення чіткої роботи при перевезенні
    цінностей;

  3. наявність грошових сховищ, які відповідають вимогам
    актів НБУ та МВС України щодо питань забезпечення схо­
    ронності великих партій грошей;

  4. наявність згідно з вимогами Інструкції НБУ № 1 від
    7 липня 1994 р. «З організації емісійно-касової роботи в
    установах банків України» каси перерахунку цінностей, при­
    ходної та видаткової кас;

  5. наявність атестованого особового складу служби пере­
    везення, який має спеціальну підготовку;

  6. наявність спеціального автотранспорту, забезпеченого
    засобами радіотехнічного зв'язку з частотами, наданими ДІЕ
    України, кольорографічними схемами, спеціальними світло­
    вими та звуковими сигналами, погодженими з МВС України;

7) наявність вогнепальної нарізної зброї або наявність
угоди, укладеної з відповідною службою, яка має право здій­
снювати охорону цінностей, що перевозяться.

Відмова у видачі Національним банком ліцензії може бу­ти оскаржена в суді або арбітражному суді.

Національний банк України у сфері валютного регулю­вання має такі повноваження:

  1. здійснює валютну політику виходячи з принципів за­
    гальної економічної політики України;

  2. складає разом з Кабінетом Міністрів України платіж­
    ний баланс України;

  3. контролює дотримання затвердженого Верховною Ра­
    дою України ліміту зовнішнього державного боргу України;

  4. визначає у разі необхідності ліміти заборгованості в
    іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;

5) видає у межах, передбачених законодавством,
обов'язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення
операцій на валютному ринку України;

6) нагромаджує, зберігає і використовує резерви валют­
них цінностей для здійснення державної валютної політики;

'2-3111


178

Т,

ема 9

  1. видає ліцензії на здійснення валютних операцій та
    приймає рішення про їх скасування;

  2. установлює способи визначення і використання ва­
    лютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у ва­
    люті України, курсів валютних цінностей, виражених у іно­
    земній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях;

  3. установлює за погодженням з Міністерством статис­
    тики України єдині форми обліку, звітності та документації
    про валютні операції, порядок контролю за їх достовірністю
    та своєчасним поданням;

10) забезпечує публікацію банківських звітів про власні
операції та операції уповноважених банків.

§ 3. Розрахунки іноземною валютою на території України

Валютне законодавство визначає, що у розрахунках між ре­зидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки.

Згідно з Законом України «Про порядок здійснення роз­рахунків в іноземній валюті» від 23 березня 1994 р. розра­хунки за експортно-імпортними операціями резидентами Ук­раїни повинні бути завершені у терміни, передбачені в контрактах, але не пізніше дев'яноста календарних днів. Контроль за дотриманням резидентами законодавчо встанов­леного терміну розрахунків покладено на уповноважені бан­ки і Державну податкову адміністрацію.

Усі надходження в іноземній валюті на користь резиден­тів підлягають зарахуванню на поточні валютні рахунки в банках як через розподільчі рахунки, так і безпосередньо на поточні рахунки.

За дорученням підприємств, кошти, зараховані на валют­ні рахунки в банках, підлягають обов'язковому продажу на міжбанківському валютному ринку у розмірі 50 відсотків. Розмір відсотків може змінюватись за рішенням НБУ. Решта 50 відсотків залишається в розпорядженні підприємства. При ненаданні доручення, банк самостійно на п'ятий день про­дає усі надходження на міжбанківському валютному ринку.

Тема 9 179

З банків, які не забезпечують своєчасного і повного обов'язкового продажу валютних надходжень в іноземній ва­люті на рахунки підприємств, стягується штраф згідно з чин­ним законодавством.

Слід зазначити, що в окремих випадках згідно з вказівка­ми нормативних документів надходження на користь рези­дентів в іноземній валюті не підлягають обов'язковому про­дажу, а повністю зараховуються на поточні валютні рахунки суб'єктів господарювання.

Так, зокрема, від обов'язкового продажу звільнено ва­лютну виручку підприємств з іноземними інвестиціями. По­станова Національного банку України «Про внесення змін до постанови Правління НБУ від 4 вересня 1998 року № 349» від 22 грудня 1999 р. № 604 визначає, що обов'язковому продажу не підлягають кошти в іноземній валюті першої гру­пи Класифікатора іноземних валют Національного банку Ук­раїни на письмову вимогу іноземного інвестора, які станов­лять суми виручки в іноземній валюті суб'єктів господар­ської діяльності з іноземними інвестиціями за експорт про­дукції (робіт, послуг) власного виробництва, протягом десяти років з дня реєстрації інвестицій за умови, що інозем­ні інвестиції були фактично здійснені та зареєстровані у пе­ріод дії Закону України «Про іноземні інвестиції» від 13 бе­резня 1992 р.

У разі несвоєчасного завершення розрахунків у межах встановленого терміну, підприємства звертаються в комісію обласного управління НБУ для отримання відстрочки на над­ходження експортного виторгу чи товару, що імпортується.

Індивідуальний дозвіл на продовження термінів розра­хунків за експортно-імпортними операціями надається об­ласними управліннями НБУ на підставі протоколу засідання комісії, підписаного усіма представниками, на строк не біль­ше дев'яноста календарних днів.

В окремих випадках обласні управління НБУ можуть за повторним рішенням комісії пролонгувати строки вже нада­них індивідуальних дозволів на загальний термін не більше двохсот сімдесяти днів. Відстрочка завершення розрахунків на термін, що перевищує один рік, надається у виняткових випадках Національним банком України.

180

Тема 9

Тема 9

181


У випадку, якщо після завершення законодавчо встанов­лених термінів підприємство не одержало експортної вируч­ки або товарів по імпорту і не отримало відстрочки, комер­ційні банки через три тижні на підставі вантажно-митних декларацій, отриманих від митниці, а також журналу обліку розрахунків по імпорту нараховують пеню за кожний про­строчений день і станом на 20 число кожного місяця інфор­мують про це державну податкову адміністрацію, яка, в свою чергу, на підставі отриманого від банків матеріалу дає розпо­рядження на безспірне стягнення пені з підприємства.

Уповноважені банки щомісяця перераховують до Дер­жавного бюджету суми нарахованої пені за поданням дер­жавної податкової адміністрації.

В окремих випадках згідно з чинним законодавством після незавершення термінів розрахунків по експортно-імпортних операціях у термін дев'яносто днів пеня не нара­ховується.

Згідно з Декретом «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», усі розрахунки між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту повинні здій­снюватися в безготівковій формі через уповноважені банки. Але, як виняток, Національний банк листом від 23 березня 1995 р. № 19011/629 дозволив проводити розрахунки готів­кою в межах 10 тисяч доларів з експорту товарів і послуг. У договорі між резидентом і нерезидентом повинно бути вказа­но, що розрахунки здійснюються готівкою.

Розрахунки готівкою здійснюються за умови надання безпосередньо нерезидентом документів, передбачених зга­даним листом, і готівки в касу банку для зарахування на ра­хунок резидента.

Ще раз підкреслимо, що згідно з чинним законодавством національна валюта України є єдиним законним засобом платежу на території нашої держави. Разом з тим, враховую­чи деяку специфіку проведення розрахунків, а також той факт, що національна валюта не набула статусу «твердої», Національним банком були прийняті рішення про деякі мож­ливості проведення на території України торгівлі і надання послуг резидентами та нерезидентами за вільно конвертова­ну валюту як згідно з отриманими ліцензіями, так і на за­гальних підставах.

Нерезидентам дозволяється проведення розрахунків в іноземній валюті у таких випадках:

  • купівля паливно-мастильних матеріалів, продуктів
    харчування та надання послуг на території міжнарод­
    них портів, аеропортів, вокзалів України з обслугову­
    вання іноземних транспортних засобів, літаків, су­
    ден, автобусів, пасажирів і членів екіпажу. Розрахун­
    ки здійснюються згідно з контрактом, укладеним з
    юридичними особами, який передбачає оплату в го­
    тівковій вільно конвертованій валюті (лист НБУ
    № 102750 від 26 липня 1995 р.);

  • оплата страхових платежів (лист НБУ № 276 від
    26 липня 1995 р.);

  • оплата готельних послуг — плата за проживання в
    номері (лист НБУ № 19011/1650 від 23 жовтня
    1995 р.). Оплату готельних послуг дозволяється про­
    водити пластиковими картками;

  • купівля на території міжнародних аеропортів і вокза­
    лів квитків та путівок на міжнародні пасажирські та
    туристичні рейси (лист НБУ № 280 від 4 серпня
    1995 р. );


  • оплата дорожніх зборів та оформлення перевезень
    негабаритних, великовагових та небезпечних ванта­
    жів (лист НБУ № 280 від 4 серпня 1995 р.);

  • оплата в іноземній валюті послуг туристичних і стра­
    хових організацій, які надаються на території Украї­
    ни, здійснюється шляхом внесення готівкою інозем­
    ної валюти нерезидентом до каси уповноваженого
    банку для зарахування на валютний рахунок зазначе­
    них організацій.

Підставою для прийняття уповноваженим банком в касу відповідної суми готівкової іноземної валюти є рахунок-фак-тура туристичної (страхової) організації, в якому зазначені сума готівкової іноземної валюти, назва юридичної особи платника або прізвище фізичної особи-платника, реквізити валютного рахунку та юридична адреса туристичної (страхо­вої) організації, а також митна декларація, яка підтверджує, Що платник-нерезидент законно ввіз на територію України іноземну валюту, або копія квитанції про отримання платни-ком-нерезидентом готівкової іноземної валюти за розрахун­ковою пластиковою карткою, чеком чи підтвердженням про


182

Тема 9

зняття коштів з особистого валютного рахунку в уповнова­женому банку України.

Резидентам дозволяється проведення розрахунків в іно­земній валюті у таких випадках:

  • купівля на території міжнародних портів та вокзалів
    квитків та путівок на міжнародні пасажирські і турис­
    тичні рейси (лист НБУ № 280 від 4 серпня 1995 р.);

  • оплата в іноземній валюті послуг туристичних і стра­
    хових організацій за договорами, дія яких поширю­
    ється на іноземну територію, відповідно до посеред­
    ницьких угод з іноземними партнерами та нерезиден-
    тами-посередниками, які мають угоду з іноземними
    партнерами та тими, хто організовує міжнародні кру­
    їзні туристичні рейси за угодами фрахту, може здій­
    снюватися резидентами України тільки шляхом вне­
    сення відповідної готівкової суми іноземною валютою
    в касу уповноваженого банку для зарахування її на
    валютні рахунки зазначених організацій.

Оплата послуг туристичних організацій в іншій валюті за договорами з транспортними організаціями-нерезидентами, які мають угоду з іноземними партнерами щодо виконання міжнародних круїзів та туристичних рейсів за угодами фрах­ту, здійснюється тільки у безготівковій формі;

— у разі розрахунків між юридичними особами — рези­
дентами за індивідуальною ліцензією Національного банку
України.

Нерезидентам і резидентам дозволяється:

  • оплата товарів і послуг (в т. ч. туристичних та стра­
    хових), які здійснюються під митним контролем за лі­
    цензією Державного митного комітету України і НБУ
    (в аеропортах, портах, що відкриті для міжнародного
    сполучення, митницях) (лист НБУ № 275 від 26 лип­
    ня 1995 р.);

  • оплата послуг морських та річкових підприємств що­
    до міжнародних пасажирських паромних перевезень у
    прикордонних з Україною зонах за готівкову іноземну
    валюту (лист НБУ № 275 від 26 липня 1995 р.).

Тема 9 183

§ 4. Операції з купівлі та продажу іноземної валюти

Здійснювати купівлю та продаж іноземної валюти на внут­рішньому валютному ринку України резиденти можуть тіль­ки через уповноважені банки. Вони ж доручають цим банкам продавати валюту на міжбанківському валютному ринку.

Уповноважені банки укладають угоди з купівлі-продажу іноземної валюти від свого імені та за свій рахунок у відпо­відності з нормативними актами НБУ, зокрема Інструкцією НБУ «Про тимчасовий порядок ведення уповноваженими банками України відкритої валютної позиції з купівлі-прода­жу безготівкової іноземної валюти на валютному ринку Ук­раїни», затвердженою постановою Правління НБУ від 3 січ­ня 1996 р. Згідно з цією Інструкцією право уповноваженого банку вести відкриту валютну позицію (позицію валютного ризику) — це право укладати угоди купівлі-продажу безго­тівкової іноземної валюти за гривні.

Розмір відкритої валютної позиції уповноваженого банку визначається як різниця між сумою іноземної валюти, яку банк придбав за свій рахунок, і сумою проданої ним валюти за цей же період. У випадках, коли уповноважений банк здійснює операції з купівлі-продажу іноземної валюти за гривні, НБУ встановлює для нього ліміт валютної позиції.

Стаття 6 Декрету Кабінету Міністрів України «Про сис­тему валютного регулювання і валютного контролю» визна­чає, що торгівля іноземною валютою на території України резидентами і нерезидентами — юридичними особами здій­снюється через уповноважені банки та інші фінансово-кре­дитні установи, що одержали ліцензію на торгівлю інозем­ною валютою Національного банку України, виключно на міжбанківському валютному ринку України. Структура між-банківського валютного ринку, а також порядок та умови торгівлі іноземною валютою на міжбанківському валютному ринку визначаються Національним банком України.

Уповноважені банки та інші фінансово-кредитні установи, що одержали ліцензію Національного банку, мають право: — від свого імені купувати і продавати іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за до­рученням і за рахунок резидентів і нерезидентів;

184

Тема 9

Тема 9

185


- від свого імені і за свій рахунок купувати іноземну ва­люту готівкою у фізичних осіб — резидентів і нерези­дентів, а також продавати її фізичним особам-рези-дентам.

Резиденти і нерезиденти — фізичні особи мають право продавати іноземну валюту уповноваженим банкам та іншим фінансово-кредитним установам, які одержали ліцензію НБУ, або за їх посередництвом — іншим фізичним особам-резидентам.

Фізичні особи-резиденти мають право купувати іноземну валюту в уповноважених банках та інших фінансово-кредит­них установах, що одержали ліцензію НБУ, або за їх посе­редництвом — у інших фізичних осіб — резидентів і нерези­дентів.

Для валютних операцій використовуються валютні (об­мінні) курси іноземних валют, виражені у валюті України, курси валютних цінностей в іноземних валютах, а також у розрахункових (клірингових) одиницях. Зазначені курси встановлюються Національним банком за погодженням з Ка­бінетом Міністрів України. НБУ може встановлювати гра­ничні розміри маржі за операціями на міжбанківському ва­лютному ринку України уповноважених банків та інших фі­нансово-кредитних установ, що одержали ліцензію Націо­нального банку України, за винятком операцій, пов'язаних із строковими (ф'ючерсними) угодами.

Маржа — величина, що виражає різницю між двома пев­ними показниками.

В банківській діяльності маржа може означати різницю між: ставками по залучених і виданих кредитах; ставками по кредитах різних категорій позикоодержувачів; сумою забез­печення, під яку надано кредит і сумою виданого кредиту; курсом купівлі та курсом продажу іноземної валюти.

Операції з купівлі-продажу іноземної валюти готівкою регламентуються Положенням НБУ «Про пункти обміну іно­земної валюти», затвердженим постановою Правління НБУ від 7 липня 1994 р. № 129.

Обмінні пункти відкриваються кредитними установами, що одержали ліцензію НБУ, а також іншими юридичними особами-резидентами, що уклали агентську угоду з уповно­важеним банком, в якому відкрито рахунок в національній

валюті чи валютний рахунок. Обмінні пункти відкриваються для обслуговування фізичних осіб-резидентів і нерезидентів.

Згідно з листом НБУ № 19029/936 від 25 травня 1993 р. «Про порядок укладання агентських угод між уповноважени­ми банками і юридичними особами щодо відкриття обмінно­го пункту» для відкриття обмінного пункту юридична особа звертається в уповноважений банк і надає необхідні доку­менти, які підтверджують наявність умов для його відкриття: забезпечення зберігання валютних цінностей, наявність орг­техніки, бланків для обліку валютних операцій, кваліфікова­них працівників для проведення обмінних операцій. На під­ставі цих вимог комерційний банк укладає угоду з юридич­ною особою щодо відкриття обмінного пункту.

Після укладення агентської угоди з юридичною особою комерційний банк направляє необхідний пакет документів в обласне управління НБУ для отримання ліцензії на право відкриття обмінного пункту і проведення валютних операцій.

Вимоги щодо роботи обмінних пунктів:

  1. всі операції повинні обліковуватися;

  2. про проведення обмінних операцій фізичним особам
    надається довідка встановленої форми;


  1. понадлімітні залишки гривні повинні здаватися на
    власний рахунок в банку, а іноземна валюта — продаватися
    банку;

  2. курси валют встановлюються самостійно щоденно і
    протягом дня не повинні змінюватися;

  3. різниця між курсами купівлі та продажу іноземної ва­
    люти повинна бути не більше 10 відсотків; курс гривні може
    відхилятися від офіційного курсу НБУ не більше ніж на
    Ю відсотків, включаючи комісійні винагороди;

  4. не можуть служити підставою для відмови в купівлі
    валюти незначні дефекти банкнот внаслідок їх природного
    зносу, невеликих плям і написів.

Обов'язковою вимогою до уповноважених банків, які бу­дуть проводити обмінні операції з іноземною готівковою ва­лютою з обмеженою конвертацією, є наявність угоди з іно­земним банком про вивіз готівкової валюти для зарахування п на коррахунках в комерційному банку тієї держави, валю­та якої буде знаходитися в обміні. Копія угоди надається Уповноваженим банком в облуправління НБУ.

186

Тема 9

Тема

187


Відповідно до Закону України від 6 липня 1995 р. «Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і то­варно-касових книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» та постанови Кабінету Міністрів України від 11 серпня 1995 р. № 644 «Про терміни переведення підприємств, що надають платні послуги населенню, на розрахунки із споживачами з вико­ристанням електронних контрольно-касових апаратів», пунк­ти обміну іноземної валюти повинні здійснювати розрахунки із споживачами з використанням контрольно-касових апаратів.

Контроль за роботою обмінних пунктів здійснюють об­ласні управління НБУ і уповноважені банки. Контролю під­лягає правильність ведення бухгалтерського обліку, оформ­лення журналів-реєстрів, дотримання курсів валют, маржі тощо.

Порушення правил здійснення обмінних операцій є під­ставою для накладання штрафних санкцій, відкликання лі­цензії та розірвання агентської угоди.

§ 5. Система валютного контролю та відповідальність за порушення валютного законодавства

Національний банк України, поряд з такими органами ва­лютного контролю, як Державна податкова адміністрація, Міністерство зв'язку України, Державний митний комітет України, є головним органом валютного контролю, що визна­чено Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему ва­лютного регулювання і валютного контролю».

НБУ здійснює контроль за виконанням правил регулю­вання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених до компетенції інших державних органів, а та­кож забезпечує виконання уповноваженими банками функ­цій щодо здійснення валютного контролю згідно з норматив­ними актами валютного законодавства України.

Уповноважені банки зі свого боку здійснюють контроль за валютними операціями, що проводяться резидентами і не­резидентами через ці банки.

Декретом «Про систему валютного регулювання і валют­ного контролю» (далі — Декрет), зокрема ст. 16, визначено, що незаконні скуповування, продаж, обмін чи використання

валютних цінностей як засобу платежу або як застави, тобто вчинення цих дій без відповідного дозволу (ліцензії), якщо відповідно до цього Декрету та інших актів валютного зако­нодавства наявність такого дозволу (ліцензії) є обов'язко­вою, тягнуть за собою адміністративну або кримінальну від­повідальність згідно з чинним законодавством України.

Слід зазначити, що на сьогодні вищезгаданий Декрет є основним нормативним актом, який стосується системи ва­лютного регулювання та контролю. Ще у жовтні 1995 р. Верховна Рада України прийняла постанову «Про концепцію проекту Закону України про валютне регулювання», але цей закон досить тривалий час існує лише в проекті.

Положення НБУ «Про порядок застосування ст. 16 Дек­рету Кабінету Міністрів України від 9 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контро­лю», затверджене постановою Правління НБУ від 4 липня 1997 р. № 212 визначає основні засади здійснення Націо­нальним банком України функцій головного органу валютно­го контролю.

Цим нормативним актом передбачена відповідальність за порушення валютного законодавства, а саме:

1) здійснення комерційними банками або іншими фінан­
сово-кредитними установами операцій з валютними ціннос­
тями, що передбачені п. 2 ст. 5 Декрету, без одержання ге­
неральної ліцензії НБУ тягне за собою накладення штрафу у
сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цін­
ностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом
НБУ на день здійснення таких операцій, з виключенням бан­
ку з Республіканської книги реєстрації банків або без такого

виключення;

2) здійснення резидентами і нерезидентами операцій з
валютними цінностями, що потребують одержання ліцензії
НБУ, згідно з п. 4 ст. 5 Декрету, без одержання індивідуаль­
ної ліцензії НБУ тягне за собою накладення штрафу в сумі,
еквівалентній сумі зазначених валютних цінностей, перера­
хованій у валюту України за останнім курсом НБУ на день
здійснення таких операцій, за винятком:

— вивезення, переказування і пересилання за межі Ук­раїни фізичними особами-резидентами іноземної ва­люти на суму, що визначається НБУ;


189

188

Т,

ема 9

- вивезення, переказування і пересилання за межі Ук_ раїни фізичними особами — резидентами і нерези­дентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;

  • платежів у іноземній валюті за межі України у вигля­
    ді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іно­
    земних інвестицій;

  • вивезення за межі України іноземної інвестиції в іно­
    земній валюті, раніше здійсненої на території Украї­
    ни, в разі припинення інвестиційної діяльності;

  • відкриття фізичними особами-резидентами рахунків у
    іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;

  • відкриття кореспондентських рахунків уповноваже­
    ними банками за межами України;

  • відкриття в закордонних банках рахунків у іноземній
    валюті дипломатичними, консульськими, торговель­
    ними та іншими офіційними представництвами Украї­
    ни за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні
    привілеї, а також філіями та представництвами під­
    приємств і організацій України за кордоном, що не
    здійснюють підприємницької діяльності;

3) торгівля іноземною валютою банками та іншими фі­
нансово-кредитними установами без одержання ліцензії
НБУ та з порушенням порядку й умов торгівлі валютними
цінностями на міжбанківському валютному ринку України,
встановлених НБУ, тягне за собою накладення штрафу в су­
мі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цін­
ностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом
НБУ на день здійснення таких операцій, з виключенням бан­
ку з Республіканської книги реєстрації банків або без такого
виключення;

4) невиконання уповноваженими банками зобов'язань щодо:

  • купівлі іноземної валюти (відмова від купівлі) на між­
    банківському валютному ринку України за доручен­
    ням і за рахунок резидентів з метою забезпечення ви­
    конання зобов'язань резидентів, які випливають із
    змісту абзаців 4, 5, 6 підпункту «а» п. 4 ст. 5 Декрету;

  • здійснення уповноваженими банками контролю (не­
    здійснення функції органу валютного контролю) за
    валютними операціями, що проводяться резидентами
    і нерезидентами через ці банки.

Тема

Ці порушення тягнуть за собою позбавлення генеральної ліцензії Національного банку на право здійснення валютних операцій у порядку, передбаченому Положенням НБУ «Про застосування Національним банком України заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законо­давства», затвердженим постановою Правління НБУ від 4 лютого 1998 р. № 38 або накладення штрафу у розмірі 25 відсотків від суми (вартості) валютних операцій, здійсне­них резидентами і нерезидентами через ці банки з порушен­ням чинного законодавства. Штраф сплачується у валюті України за обмінним курсом НБУ на день застосування

санкцій;

5) здійснення розрахунків між резидентами і нерезиден­
тами в межах торговельного обороту в іноземній валюті без
участі уповноваженого банку або здійснення розрахунків
між резидентами і нерезидентами в межах торговельного
обороту у валюті України без одержання індивідуальної лі­
цензії НБУ тягне за собою накладення штрафу на резидента
(нерезидента) у розмірі, еквівалентному сумі валютних цін­
ностей, що використовувалися при розрахунках, перерахова­
ній у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійс­
нення таких операцій (при розрахунках у валюті України —
на суму таких розрахунків);

6) несвоєчасне подання органам валютного контролю
звітності (документів, декларацій), відповідно до статей 9, 10
Декрету, у термін до ЗО календарних днів тягне за собою
накладення штрафу у розмірі десяти неоподатковуваних мі­
німумів доходів громадян, від ЗО до 60 календарних днів —
У розмірі ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,
понад 60 календарних днів — у розмірі двохсот неоподатко­
вуваних мінімумів доходів громадян.

Неподання або несвоєчасне подання резидентами Украї­ни декларації, при відсутності валютних цінностей та майна за межами України, не тягне за собою застосування фінан­сових санкцій;

7) подання недостовірної інформації (документів, декла­
рацій), відповідно до статей 9, 10 Декрету, тягне за собою
накладення штрафу у розмірі ста неоподатковуваних мініму­
мів доходів громадян.

Подання недостовірної інформації у декларації — це пе­рекручення даних, передбачених виключно у розділах 2 і З

190

Тема 9 Тема 9

191


та у п. 4 розділу 4 «Декларації про валютні цінності, доходи та майно, що належить резиденту України і знаходиться за її межами», яке свідчить про приховування резидентами валютних цінностей та майна, що знаходиться за межами України.

Штрафні санкції застосовуються в кожному випадку по­рушення.

Положення про застосування ст. 16 Декрету визначає порядок проведення перевірок і застосування санкцій.

Перевірки з питань дотримання валютного законодав­ства проводяться працівниками управління валютного конт­ролю і ліцензування департаменту валютного регулювання, уповноваженими працівниками регіональних управлінь НБУ.

При виявленні порушень валютного законодавства скла­дається протокол за формою згідно з додатком № 1 до Поло­ження про застосування ст. 16 Декрету (Див. додаток 8), який вручається керівникові (посадовій особі, що виконує його обов'язки) перевіреної установи або його заступникові, та беруться пояснення за кожним фактом порушення. За кожний випадок порушення, що виявлено під час однієї пе­ревірки, складається окремий протокол. До протоколу дода­ються інші документи, які свідчать про факти порушень.

Підставою для застосування Національним банком Ук­раїни і його регіональними управліннями вказаних санкцій можуть бути:

  1. матеріали здійснених працівниками управління валют­
    ного контролю і ліцензування НБУ та відповідних відділів
    валютних операцій і контролю регіональних управлінь НБУ
    перевірок діяльності комерційних банків;

  2. матеріали органів Державної податкової адміністрації
    України з питань фінансового контролю за валютними опе­
    раціями, що їх проводять резиденти і нерезиденти на терито­
    рії України, підприємств Міністерства зв'язку України з пи­
    тань контролю за дотриманням правил поштових переказів
    та пересилання валютних цінностей через митний кордон
    України, органів Державного митного комітету України з пи­
    тань дотримання правил переміщення валютних цінностей
    через митний кордон України;

  3. матеріали, що надсилаються контролюючими і право­
    охоронними органами до НБУ, за умови, що вони містять ДО"

статньо доказів про здійснення резидентом або нерезиден­том порушення валютного законодавства України.

У разі виявлення контролюючими і правоохоронними ор­ганами порушення валютного законодавства резидентами і нерезидентами складається акт чи довідка про перевірку, які разом з копіями документів, що підтверджують факт пору­шення, надсилаються до регіональних управлінь НБУ за міс­цем проведення зазначених перевірок. Уповноважені праців­ники регіональних управлінь НБУ здійснюють аналіз отри­маних матеріалів (у разі необхідності може проводитися по­вторна перевірка на місці), і якщо факт порушення валютного законодавства підтверджений, складається прото­кол за встановленою формою та вручається керівникові (по­садовій особі, яка виконує його обов'язки) перевіреної уста­нови. При відсутності в комплексі матеріалів, що надходять до НБУ від Державної податкової адміністрації України, підприємств Міністерства зв'язку України, Державного мит­ного комітету України, контролюючих і правоохоронних органів, ці матеріали повертаються для дооформлений без розгляду.

Матеріали про порушення валютного законодавства роз­глядають начальники регіональних управлінь НБУ, а у разі, якщо сума штрафу перевищує суму (вартість), еквівалентну 5 тисячам доларів США, перераховану у валюту України за обмінним курсом НБУ на день виявлення порушення, — від­повідно заступники Голови Правління, Голова Правління Національного банку України.

Санкції у вигляді позбавлення ліцензії, виключення з Республіканської книги реєстрації банків, застосування суми штрафу, що перевищує суму (вартість), еквівалентну 100 ти­сячам доларів США, перераховану у валюту України за об­мінним курсом НБУ на день виявлення порушення, застосо­вуються виключно на підставі постанови Правління Націо­нального банку України.

Постанова про притягнення до відповідальності за пору­шення правил валютного законодавства, яка складається за формою згідно з додатком № 2 до Положення про застосу­вання ст 16. Декрету (див. додаток 9), підписується однією із посадових осіб (начальниками регіональних управлінь НБУ, заступниками Голови Правління, Головою), та надси­лається регіональними управліннями НБУ порушнику, який

192

Тема 9

Тема 9

193


протягом п'яти днів після її отримання має перерахувати су. му штрафу до Державного бюджету України

У разі несплати суми штрафу у зазначений термін, по­станова про притягнення до відповідальності надсилається регіональними управліннями НБУ до органів Державної по­даткової адміністрації України за місцезнаходженням поруш­ника для вирішення питання про стягнення суми штрафу згідно з чинним законодавством України. У разі відсутності коштів на рахунку платника, стягнення штрафу здійснюєть­ся відповідно до чинного законодавства про черговість платежів.

Сума штрафних санкцій, передбачених пп. 4, 6, 7 розді­лу 1 вищезгаданого Положення, може бути зменшена поста­новою Правління, Головою та заступниками Голови Правлін­ня НБУ, але не більше ніж на 50 відсотків від загальної суми штрафу.

Постанова про притягнення до відповідальності може бу­ти оскаржена у судовому порядку.

Адміністративна відповідальність за порушення правил про валютні операції передбачена ст. 162 Кодексу України про адміністративні правопорушення, відповідно до якої не­законні скуповування, продаж, обмін, використання валют­них цінностей як засобу платежу або як застави, якщо вар­тість предмета незаконної операції не перевищує вісімнадця­ти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тягнуть за собою накладення штрафу від тридцяти до сорока чоти­рьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з кон­фіскацією валютних цінностей.

Кримінальна відповідальність за порушення правил про валютні операції передбачена ст. 80 Кримінального кодексу України, яка визначає, що незаконні скуповування, продаж, обмін, використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, вчинені протягом року після накладення ад­міністративного стягнення за такі ж порушення, а також вчинення цих дій у значних розмірах, карається позбавлен­ням волі на строк до п'яти років з конфіскацією валютних цінностей, або виправними роботами строком до двох років або штрафом до ста мінімальних розмірів заробітної плати з конфіскацією валютних цінностей. Ті ж дії, вчинені організо­ваною групою або особою, раніше судимою за злочин, перед­бачений цією статтею, чи у великих розмірах, караються по-

збавленням волі на строк від п'яти до десяти років з конфіс­кацією майна і валютних цінностей.

Незаконна операція з валютними цінностями визнається такою, що вчинена у значному розмірі, якщо вартість пред­мета цієї операції перевищує двадцять мінімальних розмірів заробітної плати, у великому — якщо вартість предмета цієї операції перевищує сто мінімальних розмірів заробітної плати.

Стаття 80і («Приховання валютної виручки») Криміналь­ного Кодексу України визначає, що відкриття або викорис­тання за межами України валютних рахунків підприємств, установ та організацій без дозволу Національного банку Ук­раїни посадовими особами підприємств, установ та організа­цій, що діють на території України, чи за їх дорученням ін­шими особами або особами, які займаються підприємниць­кою діяльністю, незалежно від форм власності, а також будь-якою іншою особою, яка є громадянином України і постійно проживає на її території, або приховування валютної вируч­ки, караються позбавленням волі на строк до двох років або виправними роботами на той же строк, або штрафом до п'я­тисот офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати з конфіскацією вкладу і валютної виручки.

13-3111

Тема 10

195


Тема 10

Правові основи захисту банківської таємниці

§ 1. Правовий захист банківської та комерційної таємниці

Проблеми захисту комерційної та банківської таємниці в Україні на сьогодні є досить актуальними, в першу чергу, внаслідок недостатнього юридичного опрацювання цього питання.

В це коло проблем залучені норми фінансового, адмініст­ративного, кримінального, цивільного та трудового законо­давства.

В умовах жорсткої конкурентної боротьби захист ділової, фінансової, технологічної та іншої інформації від крадіжок, несанкціонованого використання, її зміни чи знищення набу­ває важливого значення. Комерційні структури, які зацікав­лені у своїй конкурентоспроможності, перш за все вживають заходів щодо захисту такої інформації, спираючись на від­повідні норми чинного законодавства та власну нормативну базу.

Законодавством України визначено декілька видів таєм­ниць: державна, комерційна, банківська. До інформації з об­меженим доступом належить конфіденційна інформація.

Найбільший інтерес з точки зору захисту комерційних ін­тересів банків викликає банківська і комерційна таємниця.

Відповідно ст. 52 («Банківська таємниця») Закону Украї­ни «Про банки і банківську діяльність» зміст банківської таємниці визначається як відомості по операціях, рахунках та вкладах клієнтів і кореспондентів банків.

Цим же законом передбачено і доступ до банківської таємниці. Так, у частині другій ст. 52 зазначено, що довідки по операціях і рахунках юридичних осіб та інших організацій видаються самим організаціям, державним податковим ін­спекціям з питань оподаткування, а також у випадках, пе­редбачених законодавством, на письмову вимогу судам, ор­ганам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, Ан- .. тимонопольного комітету, державної контрольно-ревізійної служби, арбітражного суду та аудиторським організаціям.

Частина третя ст. 52 зазначеного закону передбачає, що довідки по рахунках і вкладах громадян видаються, крім са­мих клієнтів та їх представників, також судам, органам про­куратури, служби безпеки, внутрішніх справ у справах, що знаходяться в їх провадженні.

Аналізуючи приведені норми закону, слід звернути увагу

на таке:

  • державним податковим інспекціям можуть видаватись
    лише довідки по операціях та рахунках юридичних осіб та ін­
    ших організацій, надання їм інформації по рахунках і вкла­
    дах громадян законодавством не передбачено;

  • у переліку органів та організацій, яким видаються до­
    відки по рахунках і вкладах громадян, відсутні також арбіт­
    ражний суд, органи державної контрольно-ревізійної служ­
    би, Антимонопольного комітету, аудиторські організації;

  • якщо для одержання інформації по рахунках і вкладах
    громадян обов'язковою є наявність у провадженні правоохо­
    ронних органів кримінальної справи, то для одержання до­
    відки по операціях і рахунках організацій така умова не пе­
    редбачена, але робиться застереження про те, що відомості
    можуть бути видані лише у випадках, передбачених чинним
    законодавством. Такі випадки будуть розглянуті нижче.

Тлумачення поняття комерційної таємниці дається у ст. 30 («Комерційна таємниця підприємства») Закону Украї­ни «Про підприємства в Україні», де, зокрема, зазначається, що комерційною таємницею підприємства є відомості, пов'я­зані з виробництвом, технологічною інформацією, управлін­ням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, яка не є державною таємницею, розголошення (передача, втрата) яких може завдати шкоди його інтересам.

Підприємство, згідно з цим законом, — самостійний ста­тутний суб'єкт підприємницької діяльності, який має права

196

Те

ма

Тема 10

197


юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного при­бутку (доходу). Таким чином, до підприємств можуть бути віднесені у даному випадку і банки.

Перелік відомостей, які становлять комерційну таємни­цю, визначається керівником підприємства (банку). Визна­чаючи склад комерційної таємниці, необхідно пам'ятати, що законодавством України передбачено перелік відомостей, які не можуть становити комерційної таємниці. Так, згідно з по­становою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. № 611, не можуть становити комерційної таємниці:

  • установчі документи, документи, що дозволяють зай­
    матися підприємницькою діяльністю та її окремими
    видами;

  • інформація за всіма встановленими формами держав­
    ної звітності;

  • дані, необхідні для перевірки, обчислення і сплати по­
    датків та інших обов'язкових платежів;

  • відомості про чисельність і склад працюючих. їх заро­
    бітну плату в цілому та за професіями і посадами, а
    також наявність вільних робочих місць;

  • документи на сплату податків і обов'язкових платежів;

  • інформація про участь посадових осіб підприємства в
    кооперативах, малих підприємствах, спілках, об'єд­
    наннях та інших організаціях, що є суб'єктами під­
    приємництва;

  • документи про платоспроможність;

  • інформація про забруднення навколишнього природ­
    ного середовища, невиконання умов безпеки праці,
    реалізацію продукції, яка завдала шкоди здоров'ю, а
    також інші порушення законодавства України і розмі­
    ри понесених при цьому збитків;

— відомості, які відповідно до діючого законодавства
підлягають оголошенню (масова інформація та інфор­
мація, що публічно розповсюджується через друкова­
ні та аудіовізуальні канали, закони, нормативні акти,
що стосуються свобод і законних інтересів громадян
тощо).

Враховуючи відкритий доступ до вищезазначеної інфор­мації, необхідно пояснити деякі моменти.


До форм державної звітності відносяться лише форми, встановлені (затверджені) Міністерством статистики України.

До документів про платоспроможність і даних, що необ­хідні для перевірки обчислення податків, не можна відноси­ти документи і відомості по операціях, рахунках і вкладах клієнтів та кореспондентів банку, оскільки вони згідно з За­коном України «Про банки і банківську діяльність» належать до банківської таємниці. Як відомо, у разі розходження у правових нормах повинен спрацьовувати принцип верховен­ства закону над підзаконним актом.

Відомості про чисельність і склад працюючих, їх заробіт­ну плату не треба плутати з поіменним складом персоналу банку і матеріальним забезпеченням конкретних працівни­ків. Відкритий доступ до такої інформації, особливо про осіб, що займають ключові посади у банку, може бути викорис­тано злочинцями для тиску на цих працівників з метою примушення їх до виконання протиправних дій або скоєння

злочину.

Доступ до інформації, що становить комерційну таємни­цю, регулюється Законом України «Про підприємства в Ук­раїні», у ст. ЗО якого зазначено, що склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок їх захисту ви­значаються керівником підприємства, банку.

Постає питання, як бути з інформацією, яка згідно із ви­щезазначеними актами не може бути визначена як банків­ська або комерційна таємниця, але доступ до якої необхідно обмежити? Це питання може бути вирішене шляхом надан­ня такій інформації режиму конфіденційної. Відповідно до ст. ЗО («Інформація з обмеженим доступом») Закону Украї­ни «Про інформацію», конфіденційна інформація за своїм правовим режимом належить до інформації з обмеженим до­ступом, її складають відомості, що знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юри­дичних осіб і розповсюджуються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Згідно із вищеназваним законом власник має право само­стійно відносити інформацію до категорії конфіденційної, ви­значати режим доступу до неї та встановлювати систему її

захисту.

Тут слід зазначити, що деякі матеріали містять коментарі (Науково-практичний коментар Кримінального кодексу Ук-

198

Те*

Тема 10

199


раїни. — К.: Юрінком, 1997), згідно з якими комерційна та­ємниця є конфіденційною інформацією. Зауважимо, що згід­но із Законом України «Про інформацію» (ст. ЗО) інформація з обмеженим доступом (а саме про неї йде мова) поділяється на конфіденційну і таємну, тобто таємна інформація не може бути конфіденційною і навпаки. Тому конфіденційна інформа­ція є самостійним видом інформації з обмеженим доступом.

Окремо регулюється доступ до інформації, що знаходить­ся в автоматизованих системах. Згідно зі ст. 6 («Доступ до інформації») Закону України «Про захист інформації в авто­матизованих системах», доступ до інформації, яка збері­гається, обробляється і передається в автоматизованих сис­темах, здійснюється лише згідно із правилами розмежування доступу, встановленими власником інформації чи уповнова­женою ним особою.

Відповідальність за порушення встановлених правил ро­боти з банківською і комерційною таємницями грунтується на положеннях відповідних законодавчих актів, перш за все Закону України «Про підприємства в Україні» (ст. 32, п. 3), Кримінального та Цивільного кодексів України. Відповідно до цих актів за порушення правил роботи з комерційною або банківською таємницею може наступати кримінальна чи ци­вільна відповідальність.

Кримінальна відповідальність може наступати за дії, пе­редбачені статтями 1486 («Незаконний збір з метою викорис­тання або використання відомостей, що становлять комер­ційну таємницю») і 1487 («Розголошення комерційної таєм­ниці») Кримінального кодексу України.

Незаконний збір з метою використання або використан­ня відомостей, які становлять комерційну таємницю (підпри­ємницьке шпигунство) (ст. 148Ь), якщо це спричинило вели­ку матеріальну шкоду суб'єктові підприємницької діяльності, карається позбавленням волі на строк до трьох років або штрафом від трьохсот до п'ятисот мінімальних розмірів заро­бітної плати.

Згаданою статтею передбачена відповідальність за два склади злочинів:

1) за незаконне збирання з метою використання відомос­тей, що становлять комерційну таємницю;

2) за незаконне використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, якщо це завдало великої матеріальної шкоди суб'єкту підприємницької діяльності.

Під незаконним збиранням відомостей, що становлять комерційну таємницю, слід розуміти активні дії, спрямовані на добування (одержання) таких відомостей будь-яким спо­собом: вилучення (викрадення), незаконне ознайомлення, прослуховування телефонних розмов, опитування співробіт­ників, одержання відомостей за плату або через погрози, на­сильство тощо.

Незаконне використання відомостей, що становлять ко­мерційну таємницю — це впровадження чужих «технічних» таємниць у власне виробництво, врахування здобутих відо­мостей при плануванні власної діяльності, продаж, розголо­шення відомостей тощо.

Критерій оцінки матеріальної шкоди, спричиненої неза­конним використанням відомостей, що становлять комерцій­ну таємницю, містить примітка до ст. 1484 Кримінального ко­дексу, де зазначається, що матеріальна шкода вважається великою, якщо вона в п'ятдесят і більше разів перевищує встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян на місяць.

Оскільки кримінальне покарання наступає за незаконний збір і незаконне використання відомостей, що становлять ко­мерційну таємницю, то слід визначити критерії законності чи незаконності такого збору. Такими критеріями можуть

бути:

по-перше, наявність засад для збору і використання відо­мостей, якщо це передбачено законом чи договором;

по-друге, наявність необхідних повноважень;

по-третє, наявність згоди власника таємниці на ознайом­лення з нею відповідних осіб.

Умисне розголошення комерційної таємниці (ст. 1487 Кримінального кодексу України) без згоди її власника осо­бою, якій ця таємниця відома у зв'язку з професійною чи службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих або інших мотивів і завдало великої матеріальної шкоди суб'єкту підприємницької діяльності, карається позбавленням волі на строк до двох років, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням права займати певні посади чи

200

Тема Ю

Тема 10

201



займатись певною діяльністю на строк до трьох років, або штрафом до п'ятдесяти мінімальних розмірів заробітної плати

Під розголошенням комерційної таємниці слід розуміти незаконне ознайомлення інших осіб з такою інформацією, умисне створення умов, які сприяли ознайомленню з відо­мостями, що становлять комерційну таємницю, сторонніх осіб. Крім того, розголошенням є розкриття інформації осо­бою, якій вона стала відома у зв'язку з професійною чи службовою діяльністю і яка повинна зберігати таку інформа­цію в таємниці.

Способи розголошення можуть бути різні: повідомлення іншим особам, надання їм для ознайомлення документів, по­відомлення закритих відомостей у засобах масової інформа­ції. Суб'єктом злочину можуть бути працівники банку, яким комерційна (банківська) таємниця відома у зв'язку із профе­сійною або службовою діяльністю. Останнє положення « обов'язковим для кваліфікації злочину по ст. 1487. Працівни ки банку, які не мають санкціонованого доступу до таємниці банку і не зв'язані з ними у своїй професійній і службові діяльності, не можуть бути суб'єктами злочину, передбаче­ного ст. 1487. При наявності відповідних фактів вони можут нести відповідальність тільки по ст. 1486.

У той же час посадові особи і співробітники правоохо­ронних органів, податкової інспекції, контрольно-ревізійної служби, аудитори, які у зв'язку зі своїм службовим станови­щем чи особливостями професійної діяльності чможуть бути ознайомлені з відомостями, що становлять комерційну (бан­ківську) таємницю, можуть бути притягнуті до відповідаль­ності за дії, передбачені ст. 1487.

При отриманні відомостей про дії, зазначені у ст. 1486, 1487, з метою притягнення конкретних осіб до кримінальної відповідальності адміністрація банку має звертатися до пра­воохоронних органів.

Відповідальність за посягання на інформацію, що знахо­диться в автоматизованих системах, базується на положен­нях ст. 198і («Порушення роботи автоматизованих систем») Кримінального кодексу України. Так, згідно з цією статтею навмисне втручання в роботу автоматизованих систем, що призвело до перекручення чи знищення інформації або носі­їв інформації, або розповсюдження програмних і технічних засобів, призначених для незаконного проникнення в авто-

матизовані системи і здатних спричинити перекручення або знищення інформації чи то носіїв інформації, карається по­збавленням волі на строк до двох років або виправними ро­ботами на той же строк, або штрафом у розмірі від ста до двохсот мінімальних розмірів заробітної плати.

Ті ж дії, якщо ними спричинено шкоду у великих розмі­рах, або вчинені повторно чи за попередньою змовою групою осіб, караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти

років.

Незалежно від вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності і покарання злочинця вище­зазначені санкції не відшкодовують суб'єкту підприємниць­кої діяльності завданих злочином збитків. їх відшкодування може бути здійснене шляхом використання норм цивільного законодавства.

Цивільна відповідальність грунтується на основі цивіль­но-правових відносин, в силу яких одна сторона зобов'язана відшкодовувати іншій стороні збитки, завдані протиправни­ми (і не завжди кримінально караними) діями у зв'язку з по­сяганням на комерційну (банківську) таємницю.

Згідно зі ст. 203 Цивільного кодексу України, збитки — це всі витрати, зроблені кредитором; втрата або пошкоджен­ня його майна; не одержані кредитором доходи, які б він от­римав у разі виконання боржником своїх зобов'язань.

Цивільне законодавство передбачає, крім стягнення збитків при порушенні договорів, також стягнення збитків при виникненні зобов'язань із заподіяння шкоди.

Шкода як збитки, заподіяні протиправним посяганням на комерційну (банківську) таємницю, має місце в обох випад­ках, але правова природа їх відшкодування залежатиме від виду зобов'язань.

У першому випадку збитки, заподіяні протиправним по­сяганням на комерційну (банківську) таємницю, відшкодо­вуються винною стороною згідно із передбаченими угодою, Договором зобов'язаннями.

У другому випадку відшкодування збитків здійснюється Не за угодою чи договором, а на загальних підставах і прин­ципах відповідальності за заподіяння шкоди, передбачених ст. 40 Цивільного кодексу України. В основі таких зобов'я­зань знаходиться не порушення умов угоди, договору, а факт заподіяння шкоди. При цьому відшкодування збитків здій-

202

Тема Ю Тема 10

203


снюється через подання цивільного позову до суду. Так, від­повідно до ст. 28 Кримінально-процесуального кодексу Ук. раїни, «особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину вправі... пред'явити до обвинуваченого... цивільний позов' який розглядається судом...». Згідно з чинним законодав­ством, позов до суду на відшкодування збитків подається і тоді, коли кримінальна справа не розглядається зовсім.

Окреме місце займає захист банківської і комерційної таємниці з використанням норм трудового законодавства, при цьому йдеться про правові норми, які регулюють договір­ні трудові відносини. Такі норми визначаються трудовими угодами, договорами або контрактами. Так, при складанні трудового договору згідно зі ст. 21 Кодексу законів про пра­цю України працівник зобов'язується виконувати умови внутрішнього трудового розпорядку, однією з вимог якого може бути зберігання в таємниці службової інформації. Крім того, при укладанні договору окремо може передбачатись укладання окремої угоди про конфіденційність. За • таких умов підставою для дострокового розірвання трудового дого­вору (як міра впливу на працівника) може бути передбачене ст. 40 Кодексу законів про працю України систематичне не­виконання обов'язків, покладених правилами внутрішнього розпорядку.

Особливою формою трудових договірних відносин є контракт, строк дії якого, права, обов'язки і відповідальність сторін, умови матеріального забезпечення і організації праці працівників, умови його розірвання можуть встановлюватись згодою сторін. Порядок укладання і розірвання контракту регламентують статті 24, 36 Кодексу законів про працю Ук­раїни і постанови Кабінету Міністрів України № 203 від 19 березня 1993 р. та № 170 від 19 березня 1994 р. Розір­вання трудового договору може здійснюватись не за умов, передбачених чинним законодавством, а за умов, передбаче­них контрактом.

Однією з умов розірвання трудового договору, засновано­го на контракті, може бути заподіяння службовцями банку матеріальної, моральної шкоди банку, у тому числі шляхом протиправних посягань на банківську і комерційну таємницю.

Для практичного застосування положень, зазначених У контракті щодо його розриву, необхідні такі умови:

1) укладання контрактної форми договору;


  1. включення до нього як причин для розірвання фактич­
    них дій службовця банку, пов'язаних з протиправним пося­
    ганням (у будь-якій формі) на банківську таємницю;

  2. причетність співробітника до дій, що розцінюються як
    протиправне посягання на банківську таємницю;

  3. винність службовця у скоєнні подібних дій.

У практичній діяльності доцільно чітко визначити зо­бов'язання службовців банку по охороні банківських таєм­ниць. Як правило, це закріплюється спеціально обумовлени­ми у контракті положеннями або додатковим зобов'язанням, що додається до контракту. Допуск службовців банку до ві­домостей, що становлять банківську або комерційну таємни­цю, у повному обсязі здійснюється відповідним наказом по банку.

§ 2. Нормативна база банку з безпеки

Слід зазначити, що у питаннях захисту банківської інформа­ції не варто покладатись тільки на державну законодавчу ба­зу, тим більше що остання має багато протиріч і дозволяє по-різному трактувати положення законодавчих актів. Крім того, застосовувати деякі положення законів можна лише спираючись на нормативну базу самого банку. Наприклад, відповідальність за розголошення відомостей, що становлять комерційну таємницю, згідно зі ст. 1487 Кримінального ко­дексу, наступає стосовно осіб, яким ця таємниця відома у зв'язку із професійною або службовою діяльністю. Доказом того, що особа мала доступ до відповідних відомостей, які становлять комерційну таємницю, є наказ по банку. В ньому зазначається перелік посадових осіб, яким доводиться зміст банківської і комерційної таємниці. Тобто банку необхідно юридично закріпити право на банківську і особливо комер­ційну таємницю, яке оформлюється шляхом визначення і внесення відповідних положень до документів, що регламен­тують діяльність банку.

Розглянемо деякі рекомендації щодо організації норма­тивної бази з безпеки у банку. Перш за все, положення про захист комерційної таємниці повинні міститися у статуті банку. Статут має передбачати права банку на:

— комерційну таємницю;

204

Тема Ю Тема 10

205


  • визначення складу й обсягу відомостей, що станов­
    лять комерційну таємницю і конфіденційну інформацію;

  • захист комерційної таємниці.

Такі положення, зафіксовані в статуті, дають банку юри­дичне право організовувати захист таємниць банку; включа­ти вимоги щодо захисту комерційної таємниці в усі договори і угоди комерційного характеру; домагатися відшкодування збитків, понесених від злочинного посягання на інформацію; видавати нормативні та інші документи з питань захисту банківської і комерційної таємниці; створювати відповідні підрозділи захисту таємниць банку.

При визначенні складу комерційної таємниці необхідно виходити з економічної вигоди і безпеки банку. Занадто таємна діяльність банку може призвести до втрати прибут­ку, бо умови ринку вимагають широкої реклами. Зневажли­ве ставлення до комерційної таємниці також може призвести до негативних результатів. Американські фахівці доводять, що втрата 20 відсотків інформації призводить до банкрутства фірм та банків у шістдесяти випадках із ста.

До комерційної таємниці доцільно віднести інформацію, яка характеризує нові банківські технології, роботу в галузі створення умов для надання нових послуг, плани відкриття філій, проникнення на нові ринки чи в нові сфери.

Особливу увагу слід приділити охороні інформації, яку містять договори та угоди, що їх укладає банк. Зміст або ок­ремі положення деяких з них безумовно можуть становити комерційну таємницю банку.

В окремих випадках охороні підлягає не тільки зміст до­говору, але й сам факт його укладання.

Комерційну таємницю може також становити інформація про перспективні методи управління персоналом, політика банку щодо надання послуг, фінансові, ділові й комерційні стосунки з партнерами, дані про керівний склад банку, спо­соби захисту інтересів банку та організацію його безпеки то­що. Склад інформації, яка є комерційною таємницею, визна­чається керівництвом банку в кожному окремому випадку.

Одним із важливих нормативних документів банку з без­пеки є Положення про комерційну таємницю і конфіденцій­ну інформацію, яке оголошується наказом по банку. Поло­ження передбачає перелік відомостей, що становлять комер­ційну таємницю і конфіденційну інформацію банку. В ньому

зазначають, яким посадовим особам така інформація може доводитись у повному обсязі, порядок її захисту в установах банку, хто відповідає за організацію заходів захисту, відпові­дальність за розголошення відомостей, що становлять комер­ційну таємницю. В наказі може визначатись склад комісії, яка буде розглядати і визначати цінність банківської інфор­мації, подавати пропозиції керівникові банку про прийняття рішення відносно надання відповідній інформації статусу ко­мерційної таємниці чи конфіденційної інформації.

Наказом також можуть передбачатися заходи щодо робо­ти персоналу стосовно збереження ним у таємниці службо­вої інформації.

Визначення порядку захисту інформації, організації робо­ти з нею здійснюється відповідно до Положення про органі­зацію роботи з інформацією, що становить банківську і ко­мерційну таємницю та є конфіденційною. Положення перед­бачає: права співробітників банку та інших осіб стосовно от­римання закритої інформації, обов'язки посадових осіб і службовців банку по роботі з грифованими документами, ви­робами та засобами, правила ведення переговорів за допомо­гою засобів зв'язку, спілкування з клієнтами та відвідувача­ми; правила оформлення доступу до закритої інформації; по­рядок розробки, зберігання, пересилання та циркуляції гри-фованих документів в установах банку; загальні обов'язки персоналу банку по зберіганню його таємниць; порядок до­ступу на засідання і наради з обговорення комерційних таєм­ниць та організація їх проведення; інші питання, що регу­люють правила доступу до закритої інформації.

Основним документом для організації роботи щодо за­хисту інформації є Концепція безпеки банку. Як правило, Концепція містить:

  1. загальні положення (основні поняття і терміни, харак­
    теристика умов діяльності банку та загроз йому, мета, зав­
    дання і принципи безпеки);

  2. організацію безпеки (планування та організацію захо­
    дів безпеки, функції підрозділів банку по виконанню заходів
    безпеки, їх взаємовідносини між собою та з суб'єктами під­
    приємницької діяльності і держави у ході захисту інтересів
    банку, структуру підрозділу безпеки банку, його функції,
    права і відповідальність, роль і завдання охоронних і детек­
    тивних фірм, якщо планується співробітництво банку з ни-

206

Тема

Тема 10

207


ми, керівництво забезпеченням безпеки банку, комплекту­вання та підготовка співробітників підрозділу банківської безпеки);

  1. проведення заходів безпеки (перелік основних заходів
    безпеки, що проводяться у банку, та форми їх виконання,
    порядок дій банку в різних умовах реалізації загроз);

  2. забезпечення заходів безпеки (фінансово-матеріальне,
    науково-методичне, інформаційне).

Концепція є основним документом, відповідно до якого проводяться заходи захисту банківської і комерційної таєм­ниці та конфіденційної інформації. На її основі розробляєть­ся Положення про службу безпеки банку. До Положення до­цільно включити:

  • загальні положення,

  • завдання служби,

  • об'єкти діяльності служби;

  • структуру служби та функції її підрозділів;

  • сили і засоби забезпечення діяльності служби;

  • обов'язки, права і відповідальність керівника і поса­
    дових осіб служби;

  • методи організації роботи служби;

  • кадри служби;

  • систему координації діяльності служби у банку і зов­
    ні його.

Окремим наказом по банку може оголошуватись список осіб, яким у повному обсязі може доводитись інформація, що становить банківську і комерційну таємницю та є конфіден­ційною.

Нормативну базу банку з безпеки також складають: зобов'язання службовців банку про зберігання комерційної таємниці, погодження про конфіденційність з клієнтами, партнерами та іншими суб'єктами, з якими банк вступає у правовідносини, різного характеру пам'ятки, інструкції, зая­ви тощо.

До цього типу документів належить внутрішній розпоря­док роботи та розпорядження щодо організації доступу в установу банку.

Таким чином, нормативна база безпеки не вимагає яки­хось великих зусиль та витрат для її створення, але вона є основою для правового захисту як таємниць банку, так і всієї його діяльності.

§ 3. Доступ суб'єктів держави

до інформації комерційних банків

Доступ суб'єктів держави до інформації комерційних банків регулюється відповідними законодавчими та нормативними актами.

Згідно зі ст. 25 («Права Служби безпеки України») Зако­ну України «Про Службу безпеки України» Службі безпеки України, її органам і співробітникам для виконання покладе­них на них обов'язків надається право: одержувати на пись­мовий запит керівника, відповідного органу Служби безпеки України від міністерств, державних комітетів, інших ві­домств, підприємств, установ, організацій, військових час­тин, громадян та їх об'єднань дані та відомості, необхідні для забезпечення державної безпеки України, а також користу­ватись з цією метою службовою документацією і звітністю.

Крім того, відповідно до ст. 8 («Права підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність») Закону Ук­раїни «Про оперативно-розшукову діяльність» оперативним підрозділам СБУ і міліції для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності надається право:

— брати участь у перевірці фінансово-господарської
діяльності підприємств, установ, організацій та окре­
мих осіб;

  • витребувати, збирати і вивчати документи та дані,
    що характеризують діяльність підприємств, установ,
    організацій, а також спосіб життя окремих осіб, пі­
    дозрюваних у підготовці або вчиненні злочину, дже­
    рело та розміри їх доходів;

  • знімати інформацію з каналів зв'язку, застосовувати
    інші технічні засоби отримання інформації.

Одержання інформації арбітражними судами регулюєть­ся Арбітражним процесуальним кодексом України, в одному з положень якого зазначається, що у разі якщо подані сторо­нами докази є недостатніми, арбітражний суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирі­шення спору. Арбітражний суд має право знайомитись з до­казами безпосередньо в місці їх знаходження. Крім того, з метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору арбітр в необхідних випадках витребо-

208

Те

ма

Тема 10

209


вує документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, або знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження.

Стаття 10 («Права органів державної статистики») Зако­ну України «Про державну статистику» передбачає, що орга­ни державної статистики мають право одержувати у вста­новленому порядку безплатно від всіх, на кого розповсю­джується цей Закон, включаючи фінансові, банківські, митні та інші відомства і служби, та використовувати державну статистичну звітність й інші необхідні для проведення дер­жавних статистичних спостережень дані, а також пояснен­ня, що доповнюють звітність; отримувати від банківських закладів у десятиденний строк інформацію про відкриття ра­хунків суб'єктами підприємницької, некомерційної діяльності і громадськими організаціями; вивчати стан первинного облі­ку і статистичної звітності, перевіряти достовірність ста­тистичних даних на об'єктах, які входять в сферу дій цього закону.

Відповідно до ст. 13 («Право доступу до інформації») За­кону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» державні уповноважені Антимонопольного комітету України мають право безперешкодного доступу до інформації будь-яких підприємств з питань дотримання антимонопольного законодавства.

Підприємці зобов'язані на вимогу державних уповнова­жених Антимонопольного комітету України подавати доку­менти, письмові та усні пояснення, іншу інформацію, необ­хідну для здійснення Антимонопольним комітетом України і його територіальними управліннями завдань, передбачених цим законом.

В той же час відомості, які одержані Антимонопольним
комітетом України і його територіальними управліннями і
становлять комерційну таємницю, не підлягають розголо­
шенню. ,

Взаємовідносини з органами прокуратури регулюються ст. 20 («Повноваження прокурора») Закону України «Про прокуратуру».

При здійсненні загального нагляду прокурор має право:

1) безперешкодно входити у державні чи громадські установи, підприємства, міністерства, відомства за посві-

дченням, що підтверджує його особу, та мати доступ до до­кументів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки;

  1. вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інст­
    рукції, накази та інші акти і документи, одержувати інфор­
    мацію про стан законності і заходи щодо її забезпечення;

  2. вимагати від керівників, інших посадових осіб держав­
    них органів проведення перевірок, ревізій діяльності підконт­
    рольних і підпорядкованих підприємств, установ, організа­
    цій, виділення спеціалістів для проведення перевірок, відом­
    чих і позавідомчих експертиз;

  3. викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них
    усних чи письмових пояснень щодо порушень закону.

Права органів державної податкової служби на отриман­ня інформації в комерційних банках регулюються ст. 11 («Права органів державної податкової служби») Закону Ук­раїни «Про державну податкову службу в Україні». Держав­ній податковій адміністрації України, державним податковим інспекціям в областях, районах і містах надається право:

  1. здійснювати у будь-яких суб'єктів підприємництва,
    розташованих на території республіки, перевірки грошових
    документів, бухгалтерських книг, звітів, планів, кошторисів,
    декларацій та інших документів, пов'язаних з обчисленням і
    сплатою податків та інших обов'язкових платежів до бюд­
    жету, одержувати необхідні пояснення, довідки і відомості з
    питань, що виникають у ході перевірок;

  2. одержувати необхідні для цілей оподаткування відо­
    мості, довідки, документи і копії з них про діяльність під­
    приємств, установ, організацій і громадян, що перевіряють­
    ся, від інших підприємств, установ, організацій (включаючи
    банки та інші фінансово-кредитні установи) і громадян;

  3. при здійсненні своїх повноважень обстежувати (з до­
    держанням відповідних правил) будь-які виробничі, склад­
    ські, торговельні та інші приміщення підприємств, установ,
    організацій і громадян, що використовуються для одержання
    доходів або пов'язані з утриманням об'єктів оподаткування
    незалежно від місця їх знаходження.

Разом з тим закон зобов'язує службових осіб податкової інспекції зберігати відомості, що становлять комерційну таємницю, яка стала їм відома у ході службової діяльності.

У ст. 13 («Обов'язки і відповідальність посадових осіб державної податкової служби») зазначено: «Посадові особи

14-3111

210

Тема 10

Тема 10

211


органів державної податкової служби зобов'язані дотримува­тися комерційної та службової таємниці».

Права аудиторів регулюються ст. 22 («Права аудиторів і аудиторських фірм») Закону України «Про аудиторську ді­яльність».

Аудитори і аудиторські фірми України мають право:

  1. самостійно визначати форми і методи аудиту на підс­
    таві чинного законодавства, існуючих норм і стандартів,
    умов договорів із замовником, професійних знань та досвіду;

  2. отримувати необхідні документи, які стосуються пред­
    мету перевірки і знаходяться як у замовника, так і у третіх
    осіб.

Треті особи, які мають у своєму розпорядженні докумен­ти стосовно предмету перевірки, зобов'язані надати їх на ви­могу аудитора (аудиторської фірми). Зазначена вимога по­винна бути офіційно засвідчена замовником;

  1. отримувати необхідні пояснення в письмовій чи усній
    формі від керівництва та працівників замовника;

  2. перевіряти наявність майна, грошей, цінностей, вима­
    гати від керівництва суб'єкта підприємницької діяльності
    проведення контрольних оглядів, замірів виконаних робіт,
    визначення якості продукції, щодо яких здійснюється пере­
    вірка документів;

  3. залучати на договірних засадах до участі в перевірці
    фахівців різного профілю.

Отримання інформації органами внутрішніх справ регу­люється ст. 11 («Права міліції») Закону України «Про мілі­цію». Міліції для виконання покладених на неї обов'язків на­дається право:

  • входити безперешкодно у будь-який час на територію
    і в приміщення підприємств, установ і організацій та
    оглядати їх з метою припинення злочинів, пересліду­
    вання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, при сти­
    хійному лихові та інших надзвичайних обставинах;

  • одержувати безперешкодно і безплатно від під­
    приємств, установ та організацій незалежно від форіуі
    власності на письмовий запит відомості (у тому числі
    й ті, що становлять комерційну таємницю), необхідні
    у справах про злочини, що знаходяться у прова­
    дженні міліції.

Згідно із Законом України «Про організаційно-правові ос­нови боротьби з організованою злочинністю» у Міністерстві внутрішніх справ та Службі безпеки України створено спе­ціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю. У ст. 12 («Права спеціальних підрозділів по боротьбі з орга­нізованою злочинністю органів внутрішніх справ, Служби безпеки України та їх співробітників») зазначається, що при здійсненні заходів боротьби з організованою злочинністю спеціальним підрозділам по боротьбі з організованою злочин­ністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України надаються повноваження:

  • на письмову вимогу керівників відповідних спеціаль­
    них підрозділів по боротьбі з організованою злочин­
    ністю одержувати від банків (незалежно від форм
    власності) інформацію і документи про операції, ра­
    хунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні уго­
    ди фізичних і юридичних осіб. Документи та інформа­
    ція повинні бути подані негайно, а якщо це неможли­
    во — не пізніше десяти діб;

  • у разі одержання фактичних даних про організовану
    злочинну діяльність для їх перевірки витребувати та
    одержувати від підприємств, установ (незалежно від
    форм власності) інформацію і документи.

Відповідно до ст. 66 Кримінально-процесуального кодек­су України особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд в справах, які перебувають в їх провадженні, вправі ви­магати від підприємств, установ, організацій, службових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані. Виконання цих вимог є обов'язковим для всіх громадян, підприємств, уста­нов і організацій.

Правоохоронні органи можуть керуватись крім законо­давчих актів також деякими актами, що регламентують їх діяльність та взаємовідносини з банком. Так, згідно зі ст. 5 Положення про Державну службу по боротьбі з економіч­ною злочинністю, яка була створена постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 р. № 510, працівники цієї служби при наявності даних про порушення законодав­ства, які тягнуть за собою кримінальну відповідальність, мають право:

212

Тема Ю

Тема 10

213


  1. вилучати необхідні документи про кредитні і фінансові
    операції у встановленому законодавством порядку;

  2. отримувати безплатно від підприємств, установ, орга­
    нізацій і громадян інформацію, за винятком випадків, коли
    законом встановлено спеціальний порядок її отримання;

  3. отримувати у встановленому порядку від Національно­
    го банку України і його установ, комерційних банків та ін­
    ших кредитних установ необхідні відомості, копії докумен­
    тів, довідки про банківські операції та про залишки коштів
    на рахунках об'єктів, що перевіряються.

Такі широкі права зазначена служба здобуває при отри­манні даних про порушення законодавства незалежно від то­го, порушено кримінальну справу чи ні. Але треба мати на увазі, що за будь-яких умов надані права реалізуються у встановленому законодавством порядку або коли законом встановлено спеціальний порядок одержання інформації.

Строк вивчення запиту відповідних суб'єктів держави щодо можливості його виконання передбачається ст. 33 За­кону України «Про інформацію». Цей строк не повинен пере­вищувати десяти календарних днів, протягом яких банк пи­сьмово доводить до зацікавленої особи, що її запит буде ви­конано або що це зробити неможливо з тих чи інших при­чин. Виконання запиту здійснюється протягом місяця, якщо інше не передбачено законом. Як зазначалось вище, відпо­відно до деяких законів встановлюється особливий термін надання інформації, який і є основою для виконання запиту (зокрема Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»).

Повноваження деяких інших суб'єктів держави регу­люються відповідними законами України, зокрема такими:

  1. «Про державну контрольно-ревізійну службу в Украї­
    ні». Органам цієї служби надається право одержувати від
    Національного банку України та його установ, комерційних
    банків та інших кредитних установ необхідні відомості, копії
    документів, довідки про банківські операції та залишки кош­
    тів на рахунках об'єктів, що ревізуються або перевіряються;

  2. «Про адвокатуру». Адвокату надано право збирати ві­
    домості про факти, які можуть бути використані як докази в
    цивільних, господарських, кримінальних справах і справах
    про адміністративні правопорушення, зокрема:


  • запитувати і отримувати документи або їх копії від
    підприємств, установ, організацій;

  • ознайомлюватися в установах і організаціях з необ­
    хідними для виконання доручення документами і
    матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охоро­
    няється законом;


  1. «Про нотаріат». Нотаріус має право витребувати від
    установ відомості і документи, необхідні для здійснення но­
    таріальних дій;

  2. «Про зайнятість населення». У ст. ІЗ2 цього закону за­
    значено, що Державна служба зайнятості має право одержу­
    вати від підприємств, установ, організацій (незалежно від
    форм власності) статистичні дані про наявність вакантних
    місць, характер і умови роботи на них, прийнятих і звільне­
    них працівників та інформацію про зміни, що передбачають­
    ся в організації виробництва і праці, інші заходи, які можуть
    призвести до звільнення працівників.

Таким чином, при виконанні вимог усіх законодавчих і підзаконних актів щодо надання інформації банку, його таєм­ниці стають досить прозорими. В той же час, спираючись на законодавчу базу, банк може вимагати від посадових осіб вищезазначених суб'єктів держави забезпечувати захист банківської і комерційної таємниці, яка стала їм відома у зв'язку зі службовою діяльністю, від розголошення, а у ви­падку її втрати через таких суб'єктів порушувати клопотан­ня про покарання винних та відшкодування збитків у вста­новленому законом порядку.

§ 4. Банківська таємниця в зарубіжних країнах

Слід зазначити, що практично у всіх країнах відомості щодо рахунків та операцій по ним становлять банківську таємни­цю. Це означає, що такі відомості можна отримати, як пра­вило, лише у випадку порушення кримінальної справи сто­совно тієї чи іншої особи. Розгляд цивільної справи в бага­тьох країнах не передбачає обов'язку банку повідомляти су­ду будь-які відомості, за виключенням тих випадків, коли банк сам є стороною по справі. Така практика існує, наприк­лад, у Франції, Німеччині. Однак це обмеження не розпов-

214

Тема

Тема 10

215


сюджується на рішення судів по цивільним та господарським справам. Якщо у відповідності з рішенням суду проводяться процедури санації або оздоровлення, або якщо застосовуєть­ся інша форма оголошення боржника неплатоспроможним, то банки зобов'язані видати відповідні відомості. Це правило діє у Франції для проведення процедури оздоровлення у від­повідності з Законом від 25 січня 1985 р. (ст. 19), а також у випадку накладення арешту на майно боржника у відповід­ності з Законом від 9 липня 1991 р. (ст. 47). Розголошення банківської таємниці переслідується у кримінальному поряд­ку в багатьох іноземних державах. Загроза застосування кримінальної відповідальності забезпечує повагу до вимог за­кону про збереження банківської таємниці значно ефектив­ніше, ніж проста цивільно-правова відповідальність.

У відповідності до ст. 378 Кримінального кодексу Франції лікарі, хірурги, інші медичні працівники, у тому числі фарма­цевти, акушерки, а також інші особи, що володіють різнома­нітною конфіденційною інформацією, яка їм була довірена в силу виконання ними постійно або тимчасово своїх профе­сійних або функціональних обов'язків, і які розголосили ці відомості при відсутності ситуації, коли закон або обставини зобов'язували їх до цього, караються позбавленням волі на строк від одного до шести місяців і штрафом від 500 до 15000 франків. До інших осіб, які є спеціальними суб'єктами злочину, передбаченого ст. 378 Кримінального кодексу Франції, поряд зі співробітниками установ соціального забез­печення, присяжними засідателями, представниками влади та їх помічниками (головним чином, поліцейськими), співро­бітниками податкової адміністрації, поштовими службовця­ми, нотаріусами, адвокатами, священиками, судова практика відносить також банкірів.

В Німеччині обов'язок банку повідомити відповідні відо­мості співвідноситься з процесом примусового виконання рі­шень та процесом про неплатоспроможність і супровод­жується обов'язком зробити заяву про третіх осіб (боржни­ків). Серед інших органів, які можуть в Німеччині вимагати у банку передачі відомостей щодо рахунків, слід назвати ще податкові служби. Щодо поліції, то банки не передають їй ніяких відомостей. Більше того, у випадку незаконного запи­ту поліцією будь-яких довідок можна вимагати відшкодуван­ня заподіяної збитками шкоди.

Дещо інакше ця проблема вирішується у країнах преце-дентного права. Наприклад, в Англії право суду вимагати від банку надання копій рахунку клієнта грунтується на справі Тоигпіег проти №т.іопа1 ргоуісіаі Ьапк (1924 р.). При цьому суд може не тільки сам вимагати ці відомості, але й зобов'я­зати банк дати цю інформацію іншим представникам держа­ви, наприклад податковим інспекторам.

В США ці відносини регулюються Законом про банків­ську таємницю 1970 р. та Законом про право на фінансову таємницю 1978 р., а також рядом пізніших законів стосовно наркотиків, відмивання грошей тощо. Ці закони, як правило, включені в так званий Кодекс законів США Шпііесі Зіаіе Сосіе АппоШесі), який є не кодексом в повному розумінні, а систематизованим збірником. Ці норми зобов'язують банки належним чином вести облік документів по рахункам клієн­тів та повідомляти про угоди на суму, яка перевищує 10 ти­сяч доларів. Але судова практика досить суттєво коригує це правило, співвідносячи всі запити з правом на захист інфор­мації, у відповідності з яким клієнту повинно бути повідом­лено про будь-який запит, який надійшов на його адресу, і він має право звернутися в суд з вимогою відмінити запит, якщо вважає його незаконним. Для забезпечення інтересів клієнта передбачається і відповідальність за незаконний за­пит, хоча американські юристи пишуть, що на сьогодні вона зведена до мінімуму.

В США, Японії, інших країнах захист комерційної та бан­ківської таємниці забезпечується системою промислової таємниці. При цьому основна роль у забезпеченні її збережен­ня належить самим фірмам, банкам, а не державним органам. В Японії немає ні законів, ні будь-яких нормативних ак­тів, що передбачають відповідальність за розголошення ко­мерційної таємниці. Там ця проблема вирішується департа­ментом кадрів, який є в кожній японській фірмі та банку. Він здійснює контроль за точним виконанням режиму таємності, який базується на Кодексі поведінки службовців. Згідно з положеннями Кодексу, службовцям фірми, банку заборо­няється:

— передавати стороннім особам відомості, що містять комерційну таємницю;

216

Тема


  • укладати угоди, які можуть підірвати довіру до ком­
    панії, банку з боку клієнтів;

  • влаштовуватись без дозволу керівництва на роботу за
    сумісництвом;

  • навмисно наносити економічні збитки;

  • давати і отримувати хабарі.

Є група країн, де охорона банківської інформації розгля­дається як одна з наиважливих задач банківського правового регулювання і отримати будь-які відомості практично не­можливо. Це перш за все Швейцарія, князівство Ліхтенш­тейн, Австрія, Люксембург. У цих країнах правовими актами передбачається видача банківської інформації тільки у ви­падках скоєння злочину, а необгрунтована передача такої ін­формації тягне за собою суворе кримінальне покарання бан­ківських службовців — до двадцяти років позбавлення волі.

Відсутність кримінальної відповідальності за розголошен­ня банківської таємниці, на нашу думку, є серйозним недолі­ком українського законодавства.

Словник термінів, які використовуються в банківській практиці*

Аваль — вексельне поручительство, за яким особа, яка його здійснює, бере на себе відповідальність перед власником векселя за виконання зобов'язань перед будь-ким із зобов'язаних за вексе­лем осіб: акцептантом, векселедавцем, індосантом.

Авальний кредит^— застосовується комерційними банками як гарантійна послуга. Його метою є покриття зобов'язань клієнта, якщо останній не може виконати їх самостійно. Авальний кредит існує у вигляді різноманітних форм гарантій або доручень: гарантії платежу, постачання, надання позики, доручення щодо кредиту, податкові, митні, судові.

Аванс — грошова сума, яка видається в рахунок наступних пла­тежів за матеріальні цінності, виконані роботи та надані послуги.

Авансування — економічний процес, при якому грошові кош­ти, використані на виробництво, повертаються до свого вихідного пункту із приростом у вигляді додаткового продукту.

Аверс — лицьовий бік монети або медалі.

Авізо — офіційне повідомлення про виконання розрахункової операції, яке направляється одним контрагентом іншому. За допо­могою авізо банки повідомляють своїх клієнтів про дебетові й кре­дитові записи, про залишки коштів на рахунках, про виплату пере­казів, виставлення чека, відкриття акредитива.

Авуари — 1) активи (грошові засоби, чеки, векселі, перекази, акредитиви), за рахунок яких проводяться платежі та гасяться зо­бов'язання їхніх власників; 2) ліквідна частина активів банку, в то­му числі в іноземній валюті, цінних паперах і золоті, яка збері­гається в іноземних банках. Сукупність цих засобів, які належать будь-якій державі, називають іноземними авуарами. Вони поді­ляються на вільні (які використовуються без обмежень), блоковані (які перебувають у розпорядженні держави чи банків) і з певним режимом користування.

Агент — представник організації чи установи, який виконує Ділові доручення.

Словник підготовлений з використанням матеріалів публікації Т.О. Раєв-ської «Словник банківських термінів».

Додатки

265


Додатки

Додаток 1

Додаток 1 до Інструкції про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті Заява на відкриття рахунків

Додаток 2

Додаток 5 до Інструкції

про відкриття банками рахунків

у національній та іноземній валюті

Заява

на відкриття рахунків фізичної особи в грошовій одиниці України


Ідентифікаційний номер ДРФО


Найменування установи банку Найменування підприємства

Ідентифікаційний код за ЄДРПОУ Ідентифікаційний номер ДРФО

(повна і точна назва)


Просимо відкрити .

(поточний (основний, додатковий), бюджетний та ін. рахунки)
рахунок на підставі Інструкції Національного банку України про
відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті, що
має для нас обов'язкову силу, із змістом цієї Інструкції ознайомле­
ні. В інших установах банків рахунків не маємо, маємо

(вказати номери рахунків та в яких установах банків відкриті)

Найменування установи банку

Прізвище, ім'я та по батькові

рахунок

Прошу відкрити

(поточний, депозитний та інші)

(підпис, прізвище, ініціали)

200_ р.



Керівник (посада) Головний бухгалтер

(підпис, прізвище, ініціали) (підпис, прізвище, ініціали)

м. п.

200_р.

Відкрити

Відмітки банку рахунок Документи на оформлення

відкриття рахунку

та здійснення операцій

за рахунком перевірив

(поточний, бюджетний та ін. рахунки)

Дозволяю

Керівник (підпис)

Дата відкриття рахунку
«_» 200_р.

Відмітки банку

Відкрити рахунок Документи на оформлення

(поточний, депозитний відкриття рахунку та здійснення

та ін. рахунки) операцій за рахунком перевірив

Дозволяю

Керівник (підпис)
Дата відкриття рахунку
«_» 200_р.




№ бал. рахунку

№ особов. рахунку



Головний бухгалтер

(підпис)


№ бал. рахунку

№ особов. рахунку



Головний бухгалтер

(підпис)

266

Додаток З

Додаток 3 до Інструкції

про відкриття банками

рахунків у національній

та іноземній валюті

Поточний рахунок в іноземній валюті громадянина України

Відкрити поточний рахунок
№

в

{найменування валюти)

(підписи службових осіб банку)
« »> 200_р.

Заява

(прізвище, ім'я, по батькові)
, виданий

ВІД

паспорт, серія №

ким і коли)

(інший документ, що засвідчує особу)

Ідентифікаційний номер ДРФО

Прошу відкрити поточний рахунок у

(найменування валюти) на моє ім'я.

Письмові розпорядження будуть підписуватись мною або упов­новаженою мною особою за довіреністю.

У разі зміни повноважень особи на право розпоряджатися рахунком зобов'язуюсь негайно повідомити про це в письмовій формі.

Правила банку щодо ведення поточних рахунків мені відомі, вважаю їх для себе обов'язковими. Все листування щодо цього ра­хунку прошу надсилати за адресою.

Про зміну адреси повідомлятиму банк письмово.
« » 200_р.

(підпис власника рахунку)

Додатки 267

Додаток 4

Додаток 4 до Інструкції

про відкриття банками рахунків

у національній та іноземній валюті

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичної особи — іноземця (резидента чи нерезидента), особи без громадянства та громадяни­на України — нерезидента.

Відкрити поточний рахунок
№

(назва установи уповноваженого банку)

(найменування валюти)

(підписи службових осіб банку)
«__» 200_р.

Заява

від.

(прізвище, ім'я, по батькові)

№

паспорт, серія

., громадянство

(інший документ, що засвідчує особу)

Ідентифікаційний номер ДРФО (для іноземців-резидентів та осіб

без громадянства — резидентів)

(найменування валюти)

Прошу відкрити поточний рахунок у

на моє ім'я.

Письмові розпорядження будуть підписуватись мною або упов­новаженою мною особою за довіреністю.

У разі зміни повноважень особи на право розпоряджатися рахунком зобов'язуюсь негайно повідомити про це в письмовій

формі.

Правила банку щодо ведення поточних рахунків мені відомі, вважаю їх для себе обов'язковими. Все листування щодо цього ра­хунку прошу надсилати за адресою

Про зміну адреси повідомлятиму банк письмово.
« » 200 р.

(підпис власника рахунку)

268

Додатки

269


Додаток 5

ДОГОВІР

на здійснення розрахунково-касового обслуговування

(дата)

(місце складання)

(назва установи банку)

в особі

(посада керівника, прізвище, ім'я, по батькові)
(далі — Банк), що діє на підставі

(назва установчого документа)

з однієї сторони, та

(повна назва юридичної

або прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи)
(далі — Клієнт) в особі

(посада керівника, прізвище, ім'я, по батькові)

що діє на підставі

(назва установчого документа або документа, що засвідчує особу) з другої сторони, уклали цей договір.

І. Предмет договору

1. Банк відкриває Клієнту рахунок

відповідно до Інструкції «Про відкриття банками рахунків у націо­нальній та іноземній валюті» та здійснює його розрахунково-касове обслуговування.

II. Права та зобов'язання сторін

2. Банк має право:

  1. Використовувати кошти Клієнта, які зберігаються на ра­
    хунку, гарантуючи їх наявність і проведення операцій відповідно
    до нормативних актів Національного банку України.

  2. У разі оформлення Клієнтом розрахункових документів з
    порушенням чинного законодавства та нормативних актів Націо-

нального банку України мотивовано, з посиланням на підстави, пе­редбачені чинним законодавством України, повернути їх Клієнту.

  1. Відмовляти Клієнту у видачі готівки на різні потреби у разі
    неподання ним попередньо заявки на отримання готівки.

  2. Здійснювати безспірне стягнення та безакцептне списання
    коштів з рахунка Клієнта у випадках, передбачених законодав­
    ством України.

  3. Отримувати від Клієнта плату за надані послуги.

3. Клієнт має право:

  1. Самостійно розпоряджатися коштами на своєму рахунку з
    дотриманням вимог чинного законодавства, за винятком безспірно-
    го стягнення та безакцептного списання коштів.

  2. Отримувати готівкові кошти у межах касової заявки на от­
    римання готівки за умови наявності коштів на розрахунковому ра­
    хунку у випадках, передбачених законодавством.

  3. Вимагати своєчасного і повного здійснення розрахунків та
    інших обумовлених цим договором послуг.

4. Банк бере на себе зобов'язання:

  1. Належним чином виконувати умови цього договору.

  2. Своєчасно здійснювати розрахункові операції відповідно
    до Інструкції про безготівкові розрахунки в господарському оборо­
    ті України.

  3. Забезпечувати своєчасне зарахування коштів на рахунок
    Клієнта.

  4. Здійснювати приймання та видачу готівки відповідно до
    чинного законодавства та нормативних актів Національного банку
    України.

  5. Видавати за вимогою Клієнта виписку з рахунку з додан­
    ням необхідних документів.

  6. Гарантувати таємницю операцій за рахунком Клієнта. Без
    згоди Клієнта довідки третім особам з питань проведення операцій
    на рахунку можуть бути надані лише у випадках, передбачених
    чинним законодавством України.

  7. Надавати консультації Клієнту з питань застосування бан­
    ківського законодавства та порядку здійснення розрахунків.

  8. Проводити нарахування відсотків у розмірі % річних за

залишками вільних коштів на рахунку Клієнта і зараховувати їх на рахунок Клієнта.

(термін зарахування відсотків)

5. Клієнт бере на себе зобов'язання:

5.1. Виконувати вимоги діючих інструкцій, правил, інших нор-

270

мативних актів Національного банку України з питань здійснення розрахунково-касових операцій та надання звітності.

  1. Дотримуватися принципів організації безготівкових розра­
    хунків, їх форм, стандартів документів і документообороту, що
    впроваджені в господарський оборот України, та встановлених
    Правил Порядку ведення касових операцій в народному господар­
    стві України.

  2. Щорічно надавати Банку заявку-розрахунок для встанов­
    лення лімітів залишку готівки в касі.

  3. Узгоджувати строки видачі заробітної плати з Банком і до­
    тримуватися їх.

  4. Щоквартально надавати Банку за встановленою формою
    касову заявку та інші звітні прогнозні дані, необхідні для складан­
    ня прогнозів касових оборотів банку та визначення потреби Клієн­
    та у готівці, не пізніше ніж за днів до початку кварталу, що пла­
    нується.

  5. Не пізніше наступного дня повідомляти Банк про всі помі­
    чені неточності або помилки у виписках з рахунку та інших доку­
    ментах або про невизнання (непідтвердження) підсумкового саль­
    до за рахунком.

  6. Повідомляти Банк про зарахування на рахунок Клієнта
    коштів, що йому не належать, і у 5-денний термін з дня надхо­
    дження коштів на рахунок подати Банку платіжне доручення на
    перерахування коштів власнику.

  7. Своєчасно здійснювати оплату за виконані Банком опера­
    ції і надані послуги.

НІ. Відповідальність сторін

  1. За несвоєчасне (пізніше наступного дня після отримання
    відповідного документа) чи неправильне списання з вини Банку
    суми з рахунку Клієнта, а також за несвоєчасне чи неправильне
    зарахування суми, яка належить власнику рахунку, Банк сплачує
    Клієнту штраф у розмірі % несвоєчасно або неправильно за­
    рахованої (списаної) суми за кожний день прострочення.

  2. Клієнт за неповідомлення Банку протягом 5 днів після отри­
    мання виписки з рахунку про помилково зараховані на його раху­
    нок суми сплачує Банку за кожний день прострочення штраф у
    розмірі неправильно зарахованої на рахунок су­
    ми, що йому не належить.

  3. За неодержання клієнтом замовленої готівки з вини Банку
    або Клієнта винна сторона сплачує % від замовленої суми.

  4. За несвоєчасну сплату послуг Банку Клієнт сплачує йому
    пеню у розмірі % за кожний день прострочення.



Додатки



271

10. а)

IV

Клієнт

. Форми та порядок розрахунків

застосовує такі форми розрахунків:


б)




в)




>

11. Клієнт за розрахункові послуги Банку розраховується
 в

(форма та порядок розрахунків) (термін)

12. Оплата за касове обслуговування здійснюється відповідно
до Порядку організації розрахунково-касового обслуговування
комерційними банками клієнтів у день отримання з каси банку
готівки.

V. «Форс-Мажор»

13. Сторони звільняються від відповідальності за часткове або
повне невиконання будь-якого з положень цього договору, якщо це
невиконання стало наслідком причин, що знаходяться поза сфе­
рою контролю невиконуючої сторони. Такі причини включають
стихійне лихо, екстремальні погодні умови, пожежі, війни, страй­
ки, військові дії, громадянське безладдя і таке інше (далі — «форс-
мажор»), але не обмежуються ними. Період звільнення від відпові­
дальності починається з моменту оголошення невиконуючою сто­
роною «форс-мажору» і закінчується чи закінчився б, якщо неви-
конуюча сторона вжила б заходів, які вона і справді могла вжити
для виходу з «форс-мажору». «Форс-мажор» автоматично продов­
жує термін виконання зобов'язань на весь період його дії та лікві­
дації наслідків. Про настання «форс-мажорних» обставин сторони
мають інформувати одна одну невідкладно. Якщо ці обставини три­
ватимуть більше ніж 6 місяців, то кожна із сторін матиме право
відмовитися від подальшого виконання зобов'язань за цим догово­
ром, і в такому разі жодна із сторін не матиме права на відшкоду­
вання другою стороною можливих збитків.

VI. Порядок змін та розірвання договору

  1. Сторона, яка вважає за необхідне змінити чи розірвати до­
    говір, надсилає пропозиції про це другій стороні за договором.

  2. Сторона, що одержала зміни та доповнення чи пропозицію
    про розірвання договору, повинна відповісти на неї не пізніше
    20 днів після отримання пропозиції. Якщо сторони не досягли зго­
    ди щодо розірвання договору, а також у разі неотримання відповіді
    у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінте­
    ресована сторона має право передати спір на вирішення суду,
    арбітражного суду (у разі, якщо стороною договору є фізична осо­
    ба, порядок внесення змін та доповнень до договору чи його розір­
    вання встановлюється сторонами при укладенні договору).

272

Додатки

273


VII. Порядок розгляду спорів

16. Спори, що виникають протягом дії договору, вирішуються шляхом переговорів. У разі недосягнення згоди — в судовому порядку.

Кредитний договір №

Додаток 6


VIII. Особливі умови

м. Київ

200_ р.


а)

б)

в)

IX. Строк дії договору

17. Договір, укладений на невизначений строк, набуває чин­
ності з дня його підписання. Дія договору припиняється за згодою
сторін або у випадках, передбачених чинним законодавством
України.

X. Порядок закриття рахунків

18. Якщо протягом місяців з дня відкриття рахунку бо

протягом місяців з дати останньої операції не здійснюються

операції, Банк має право порушити питання про закриття рахунку і розірвання договору.

  1. Клієнт має право порушити питання про закриття рахунку
    і розірвання договору в разі відсутності коштів на кореспондент­
    ському рахунку Банку.

  2. Після закриття рахунку залишок на ньому має бути пере­
    рахований

(на новий рахунок і іншому бланку, в бюджет, в доход банку тощо)

XI. Юридичні адреси сторін

  1. Юридична адреса та банківські реквізити банку:

  2. Юридична адреса та банківські реквізити Клієнта:

  3. Цей договір складений у двох примірниках. Усі оформлені
    та підписані примірники договору мають однакову юридичну силу.

Банк М. П.

Клієнт М. П.

Крім передбачених цим договором умов, сторони у разі укла­дення договору можуть встановлювати й інші умови, які не повин­ні суперечити чинному законодавству України.

Акціонерно-комерційний банк

у подальшому іменується Банк, в особі

що діє на підставі Статуту,

з однієї сторони, та

в подальшому

іменується Позичальник, в особі
що діє на підставі

з другої сторони, уклали цей договір про таке.

1. Предмет договору

1.1. Банк надає Позичальнику кредит на _

(зазначити на які цілі, номер та дата договору)

у сумі

строком

200 року із сплатою

(сума цифрами і літерами)
. місяців з по

відсотків річних.

2. Умови забезпечення кредиту

2.1. В забезпечення зобов'язань за договором Банком прийняті:

(вказати конкретно: укладений договір застави, договір поруки (гарантія),

цінні папери, що здані на зберігання в Банк, інші документи).

2.2. Кредит, наданий Банком, забезпечується всім належним
Позичальнику майном та коштами, на які може бути звернено
стягнення в порядку, встановленому законодавством України.

3. Банк зобов'язується

3.1. Відкрити Позичальнику позичковий рахунок №

для видачі кредиту.

18-3111

274

Додатки

275


  1. Забезпечити Позичальника консультативними послугами з
    питань виконання договору.

  2. На підставі даних бухгалтерської звітності (місячної, квар­
    тальної) аналізувати кредитоспроможність Позичальника, переві­
    ряти забезпеченість та цільове використання кредиту і вносити
    пропозиції про подальші відносини з Позичальником.

4. Позичальник зобов'язується

4.1. Використати кредит на зазначені у договорі цілі і забезпе­
чити повернення одержаного кредиту та сплату нарахованих від­
сотків із свого розрахункового рахунку №

в

{установа банку Позичальника)

в такі строки

відповідно до строкових зобов'язань.

Відсотки за кредит Позичальник сплачує платіжним дорученням
на рахунок доходів Банку № до 25 числа кожного місяця.

  1. Кошти для погашення заборгованості в першу чергу на­
    правляти для оплати відсотків за кредит, потім — простроченої за­
    боргованості. Сума, що залишилася, направляється для погашення
    кредиту..

  2. За порушення строків повернення кредиту і відсотків за
    кредит сплачувати Банку додатково до встановленої відсоткової

ставки за кредит пеню в розмірі відсотків за кожний день

прострочення платежу.

4.4. Самостійно надавати Банку до_

(вказати строк)

бухгалтерський баланс, планові, звітні документи, зміни і допов­нення до угод поставки, реалізації об'єктів, що кредитуються, та інші матеріали для видачі, перевірки забезпечення кредиту і конт­ролю за його використанням і поверненням.

4.5. Періодично ( ) інформувати Банк про хід

виконання угоди.

  1. Надати Банку право самостійно стягувати відсотки у разі
    настання строків платежів і пені за несвоєчасну сплату відсотків.

  2. Надати банку право після перевірки цільового використан­
    ня кредиту стягувати штраф відсотків від суми коштів, що

використані не за цільовим призначенням.

5. Банк має право

  1. Дозволяти за клопотанням Позичальника в окремих ви­
    падках у разі наявності вільних кредитних ресурсів перенесення
    строків повернення кредиту зі стягненням підвищеної відсоткової
    ставки в розмірі відсотків річних.

  2. Проводити перевірку на місці забезпечення банківських
    позичок, а у разі потреби — і попередню перевірку заставних мож-

ливостей Позичальника та третіх осіб, які гарантують повернення позички.

5.3. Проводити перевірку цільового використання кредитів на
місці у позичальника.

У разі виявлення нецільового використання кредитів стягувати

з позичальника штраф у розмірі відсотків від суми нецільового

використання.

  1. У разі недотримання Позичальником умов кредитного до­
    говору розірвати договір і достроково стягнути кредит зі сплатою
    штрафу у розмірі відсотків від суми позички.

  2. У разі недостатнього забезпечення кредитними ресурсами
    обмежити надання кредиту за відкритою кредитною лінією, повідо­
    мивши про це Позичальника за 7 днів до призупинення кредиту­
    вання.

6. Позичальник має право

  1. Порушувати перед Банком питання про перенесення стро­
    ків платежу у разі виникнення тимчасових фінансових або інших
    ускладнень з незалежних від нього причин, пов'язаних з виконан­
    ням контрактів, угод за кредитним договором.

  2. Достроково погашати кредит і сплачувати відсотки за кре­
    дит.

  3. Достроково розірвати договір, повністю повернувши одер­
    жаний кредит, включаючи відсотки за його користування, повідо­
    мивши про це Банк не пізніше, ніж за 7 днів.

7. Особливі умови

7.1. У разі відсутності коштів на розрахунковому рахунку По­
зичальника відшкодування боргів банку проводиться шляхом

(вказати конкретно: звернення стягнення на предмет застави,

стягнення з гаранта, поручителя тощо у встановленому чинним законодавством порядку)

  1. У разі зміни кредитної політики згідно з рішеннями Вер­
    ховної Ради України, Національного банку України, а також Банку
    в договір за погодженням з Позичальником вносяться в десятиден­
    ний строк відповідні зміни з моменту введення нових положень.
    При розбіжностях сторін Банк пред'являє кредит до стягнення. У
    разі відсутності коштів кредит виноситься на рахунок простроче­
    них позичок з нарахуванням відсотків і пені відповідно до п. 4.2.

  2. Плата за кредит підлягає коригуванню при зміні облікової
    ставки Національного банку України.

  3. У разі зміни національної грошової одиниці сума кредиту
    підлягає перерахунку відповідно до чинного законодавства.

276

  1. Спірні питання за цим договором розглядаються згідно з
    чинним законодавством в арбітражному порядку.

  2. Позичальник зобов'язується у триденний строк повідоми­
    ти Банк про зміну юридичної та фактичної адреси, номера телефо-
    ну-

  3. Зміни в договорі оформляються додатковою угодою сторін
    і є невід'ємною частиною угоди.

  4. Строк дії цього договору встановлюється з дня надання
    кредиту і до повного погашення кредиту та відсотків за ним.

  5. Особливі умови

8. Юридична адреса та реквізити:

Адреса Банку

(підпис керівника)
(підпис гол. бух-ра)
"__" 200 _ р.

Поштова адреса і банківські реквізити Позичальника:

(підпис керівника)
(підпис гол. бух-ра)
"_" 200_ р.

Паспортні дані керівників Позичальника:

Керівник


277

Додатки

Додаток 7 Договір застави майнових прав

м. Київ "_" 200_р.

(назва установи банку)

в особі

(прізвище, ім'я, по батькові, посада керівника) діючого на підставі статуту, далі "Заставоутримувач", з одного

боку та

(найменування)

в особі

(прізвище, ім'я, по батькові, посада керівника), далі "Заставник", з другого боку, уклали цей Договір про:

1. Предмет договору

1.1. Заставник передає в заставу Заставоутримувачу право
вимоги по зобов'язаннях

які належать йому в момент укладення цього договору, та в яких він виступає кредитором, а також право вимоги по зобов'язаннях

які можуть виникнути в майбутньому.

1.2. Боржником по відношенню до Заставника є:


Гол. бухгалтер

(найменування, юридична адреса, платіжні реквізити) 1.3. Вартість предмета застави складає _

гривень.

(буквами)

2. Строк та порядок виконання обов'язків, забезпечених заставою

2.1. Виконання зобов'язання застави є погашення кредиту За­
ставником згідно з Кредитним договором № від

• _" 200 р.

2.2. Заставоутримувач набуває право звернення стягнення на
предмет застави або його відчуження у випадку, якщо в момент
настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою,
воно не буде виконане повністю.

278

2.3. У випадку, якщо Боржник Заставника виконає своє зобов'язання раніше, ніж Заставник виконає зобов'язання забезпе­ченого заставою, все отримане при цьому Заставником стає пред­метом застави.

3. Права та обов'язки сторін

3.1. За виключенням положень, передбачених п. 3.3. цього До­говору, сторони користуються правами та несуть обов'язки, перед­бачені ст.ст. 5.1., 5.2. Закону України "Про заставу"

3.2. .

  1. Заставник повинен письмово повідомити боржника про
    факт передачі в заставу права вимоги, згідно з цим Договором.

  2. При порушенні умов цього Договору Заставоутримувач
    має право в односторонньому порядку розірвати його, письмово
    повідомивши Заставника, та провести відчуження предмету за­
    стави у встановленому законом порядку.

  3. Припинення застави можливе також у випадках, передба­
    чених ст.ст. 28, 29 Закону "Про заставу".

4. Строк дії договору

4.1. Цей Договір вступає в силу після його підписання сторо­
нами і є невід'ємною частиною Кредитного договору № від
"_" 200_р.

5. Інші умови

Додатки 279

Додаток 8

Додаток № 1

до Положення про порядок застосування

ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України

від 19.02.1993 р. «Про систему

валютного регулювання

і валютного контролю»

ПРОТОКОЛ

порушення валютного законодавства

" __" 200_ р.

м.

(прізвище, ім'я, по батькові, посада особи, яка склала протокол)

склав цей протокол про те, що під час перевірки виконання вимог Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регу­лювання і валютного контролю»

(повна назва установи, де проводиться перевірка)

(прізвище, ім'я, по батькові керівника — службової особи установи, де проводиться перевірка) виявлено таке порушення (вказати факт порушення з посиланням на нормативні документи, вимоги яких порушено)


Юридичні адреси сторін:

, що тягне за собою наслідки, передбачені

пп. Положення про порядок застосування ст. 16 Декрету

Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 р. № 15-93 «Про систе­му валютного регулювання і валютного контролю»:


(підпис)

м.п.

(підпис)

М.П.

(прізвище, ім'я, по батькові особи, якій надано копію протоколу)

Пояснення

(підпис особи, яка дає пояснення)

(підпис перевіряючого)

Копію протоколу одержав

(підпис і дата)

280

Додатки

281


Додаток 9

Додаток № 2

до Положення про порядок

застосування ст. 16 Декрету

Кабінету Міністрів України

від 19.02.1993 р. «Про систему

валютного регулювання

і валютного контролю»

вання ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного конт­ролю», затвердженого постановою Правління Національного банку України від 4 липня 1997 р. № 212,

Постановляю:

притягнути

(повна назва установи, що притягається до відповідальності)

до відповідальності у вигляді штрафу


Національний банк України

_ 200_р.

м. Київ

№

(розрахунок суми штрафу)


ПОСТАНОВА

про притягнення до відповідальності за порушення валютного законодавства

Розглянувши матеріали перевірки

(повна назва установи, що перевірялась),

підготовлені

(повна назва органу, яким проведено перевірку) з питань виконання вимог Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»,

пояснення .

(посада, прізвище, ім'я, по батькові посадової особи, яка дає пояснення)

протокол порушення валютного законодавства від

Сума штрафу має бути перерахована до Державного бюджету України в 5-денний строк з дня одержання цієї постанови.

Підпис

(підписується однією із службових осіб, вказаних у п. 4 розд. II Положення)

200_ р.

Постанова виконана «. (підпис)

(прізвище, ім'я, по батькові, посада та місце роботи особи, яка склала постанову)

встановлено таке порушення вимог Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»:

З урахуванням викладеного, керуючись ст. 16 Декрету Кабіне­
ту Міністрів України «Про систему валютного регулювання і ва­
лютного контролю» та п. Положення про порядок застосу-

284

Словарь банковско-биржевой лексики / Сост. Ю А Бобьілев
М., 1992. ' ~~

Тітіевський 3. Все про операції з валютою в Україні // га лицькі контракти. — 1996. — №№ 17, 20.

Украинчук О. В. Охрана банковской тайни и юридический ас­
пект проблеми // Украинские деловьіе новости — 1994
№№ 18, 20. ~~

Ухтуев Г. А. Банковское право. — М., 1990. Фінансове право: Курс лекцій. Навчальний посібник / В А Пред борський, О. О. Качан, А. Г. Зюнькін та ін. — К.: Правові джерела,

Фінансове право: Підручник / За ред. Л. К. Воронової — ків: Консум, 1998.

Финансово-банковский словарь / Сост. В. Н. Копорулина Л. В. Копорулина. — Харьков: Консум, 1997.

Финансовое право: Учебник / Под ред. О. Н. Горбуновой — М.: Юристь, 1996.

Зміст

Передмова З

Тема 1. Предмет і метод банківського права § 1. Поняття банків. Передумови зародження

та становлення банківської справи 5

§ 2. Поняття банківського права, його предмет

та метод 6

§ 3. Банківські правовідносини, їх види та суб'єкти . 9
§ 4. Джерела банківського права 11

Тема 2. Національний банк України —

центральний банк держави

§ 1. Правовий статус Національного банку

України 13

§ 2. Функції та повноваження Національного банку

України 16

§ 3. Операції Національного банку України 27

§ 4. Органи управління та структура

Національного банку України 28

§ 5. Нагляд НБУ за діяльністю комерційних банків
та заходи впливу за порушення банківського
законодавства 37

Тема 3. Комерційні банки та інші фінансово-кредитні

установи

§ 1. Правове положення комерційних банків,

етапи реформування і сучасний стан 46

§ 2. Види операцій, послуг та угод, які укладаються

комерційними банками 50

§ 3. Види та класифікація комерційних банків ... 55
§ 4. Поняття та правове положення філій
і представництв комерційних банків та інших
фінансово-кредитних установ 59

286

Тема 4. Порядок створення та припинення діяльності комерційних банків

§ 1. Документи, які необхідні для реєстрації

комерційного банку 61

§ 2. Процедура реєстрації комерційного банку ... 68
§ 3. Відкриття філій і представництв комерційних

банків 73

§ 4. Припинення діяльності комерційного банку ... 78

Тема 5. Правове регулювання банківських операцій по прийому вкладів та відкриття банківських рахунків § 1. Поняття, зміст, особливості та сторони договору банківського рахунку та банківського вкладу .... 91 § 2. Правова природа договору банківського рахунку

та банківського вкладу 95

§ 3. Порядок відкриття рахунків в банках.

Види рахунків 98

§ 4. Відповідальність за порушення зобов'язань

по договору банківського рахунку 116

Тема 6. Правове регулювання розрахункових відносин

§ 1. Поняття розрахункових відносин 120

§ 2. Форми безготівкових розрахунків,

які використовуються в господарському обороті

України 122

§ 3. Безспірне списання коштів з рахунків у банках . 136 § 4. Міжбанківські розрахунки на території України . 139

Тема 7. Правове регулювання кредитних операцій банків

§ 1. Поняття кредитних правовідносин.

Види кредиту 143

§ 2. Правова природа кредитного договору

та принципи банківського кредитування 147

§ 3. Сторони, зміст і форми кредитного договору . . 149

287

§ 4. Форми кредиту, які використовуються суб'єктами
господарської діяльності та фізичними особами ... 154
§ 5. Відповідальність за порушення зобов'язань
по кредитному договору 157

Тема 8. Операції банків з цінними паперами

§ 1. Поняття та види цінних паперів 159

§ 2. Організація діяльності комерційних банків

на ринку цінних паперів 164

§ 3. Операції комерційних банків на первинному

та вторинному ринках цінних паперів 166

§ 4. Відповідальність за правопорушення на ринку
цінних паперів 168

Тема 9. Правовий режим валютних операцій банків

§ 1. Поняття валюти та валютних операцій 172

§ 2. Ліцензування валютних операцій комерційних

банків. Види ліцензій 174

§ 3. Розрахунки іноземною валютою

на території України 178

§ 4. Операції з купівлі та продажу іноземної

валюти 183

§ 5. Система валютного контролю та відповідальність

за порушення валютного законодавства 186

Тема 10. Правові основи захисту банківської таємниці § 1. Правовий захист банківської та комерційної

таємниці 194

§ 2. Нормативна база банку з безпеки 203

§ 3. Доступ суб'єктів держави до інформації

комерційних банків 207

§ 4. Банківська таємниця в зарубіжних країнах ... 213

Словник термінів, що використовуються

в банківській практиці 217

Нормативні акти 262

Додатки 264

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Реферат Валютные операции на фондовом рынке России
2. Реферат на тему Trip Through The Soft Soft Sand Essay
3. Реферат Раскрытие физиологических механизмов закаливания
4. Реферат на тему Asian Literature Essay Research Paper It is
5. Реферат Глагол как часть речи
6. Реферат на тему Acid Rain Essay Research Paper The damaging
7. Реферат на тему Why Did The League Of Nations Fail
8. Реферат Жіночий футбол - історія розвиток становлення
9. Реферат Понятие конфликта, его характеристики, функции и способы решения
10. Реферат Правовой статус государственного гражданского служащего