мулюють процес банківського правоутворення. Тому доцільно сформулювати поняття «конституційний принцип банківського права».

Під конституційними принципами (засадами) банківського пра­ва слід розуміти закріплені прямо (текстуально) або опосередкова­но в Конституції України відправні ідеї існування банківської сис­теми, які відображають найважливіші риси грошово-кредитної сфери, монетарної функції держави і вирізняються універсальністю, вищою імперативністю і загальносуспільним значенням у сфері пра­вового регулювання банківсько-кредитних відносин.

Як можна класифікувати конституційні принципи банківсь­кого права? Провести консолідацію принципів за певними озна­ками — це означає з наукових позицій показати зміст банківсь­кого права. Конституційні принципи з наукового погляду поді­ляються на загальносоціальні (загальні для всіх без винятку галузей права) і спеціально-юридичні (мають значення для окре­мих галузей права). Уже зазначалось, що принципи спрямовують функціонування правового банківського механізму, який забез­печує обслуговування фінансового, грошового, кредитного та ін­вестиційного ринків, обіг національної валюти, платежі та роз­рахунки.

Конституційні принципи є необхідною об'єктивною основою для формування безпосередньо регулюючих принципів банківсь­кого права у вигляді принципів-відносин. Наприклад, конститу­ційний принцип верховенства Національного банку України у банківсько-кредитній структурі означає, що його відносини з ко­мерційними банками складаються, виходячи з соціально-еконо­мічної дійсності, коли об'єктивне право комерційних банків, за­кріплене у конституційно-правових актах, реалізується залежно від реальної політики Національного банку щодо регулювання випуску банкнот, видачі ліцензій на здійснення банківських опе­рацій тощо.

Відповідно до конституційних принципів досить легко у бан­ківській діяльності виявити відносини, які за певними ознаками потрібно поділяти на: публічні та приватні, матеріальні та про­цесуальні, регулятивні та охоронні тощо. Вони визначаються характером норм банківського права, яке тісно примикає до ци­вільного, фінансового, адміністративного та інших галузей пра­вових систем. Ці галузі права теж мають свої спеціально-юри­дичні принципи, які обумовлюють зміст і спрямованість норма­тивних систем, регулюючи суспільні відносини шляхом прямого, безпосереднього впливу. Але саме інтегруюча роль конституцій­них принципів дає змогу встановлювати структурні зв'язки пред­мета, методу, механізму правового регулювання банківської ді­яльності, визначати процес банківського правотворення, право-реалізації і правоохорони.

Взагалі потрібно зазначити і пам'ятати, що конституційні принципи банківського права виконують складну і дуже необхід­ну функцію — поєднання суспільних (державних) і особистих

41

інтересів. Правове регулювання банківської системи як у мину­лому, так і нині грунтується на важливих загальноправових принципах — диспозитивності і імперативності банківських відносин. Це визначає метод регулювання, предмет правової га­лузі, форми зв'язків між різними суб'єктами правових відно­син — юридичними і фізичними особами. Зазначені загально-правові принципи знайшли своє відображення у конституційних принципах банківського права. Це слід розуміти так, що бан­ківська діяльність охоплює практично всі відносини з грошовим обігом, перетворенням грошей на товар та послуги, забезпечен­ням мобілізації грошових доходів і заощаджень та перетворення їх на капітал та в багатьох інших сферах грошового і кредитно­го ринків.

Конституційні принципи містять змістовну сторону банківсь­кого права, і тому його специфічні закономірності дістають відо­браження в юридичних принципах. Звичайно, у подальшому ці принципи деталізуються у банківському законодавстві. При цьо­му важливо усвідомлювати, що першоджерелом будь-якого пра­вового явища у банківській сфері є конституційні принципи, які стосуються різних сторін організації і функціонування банківсь­кої системи і банківської справи. Юридична наука вивчає і вдо­сконалює їх, а законодавець — Верховна Рада України — своєю волею відображає існуючі в суспільному житті закономірності че­рез конституційні принципи у вигляді нових понять та норм у конституційному праві. Саме такою є реальна картина ролі і міс­ця конституційних принципів у банківському праві, що є своє­рідним засобом досягнення мети правового регулювання бан­ківської діяльності.

Отже, розглядаючи конституційні принципи банківського права, важливо класифікувати їх за ознаками загальносоціально-го і спеціально-юридичного значення.

Першу групу ознак — загальносоціальні принципи — становлять такі конституційні засади банківського права:

— принцип свободи економічної та комерційної діяльності;

— принцип недоторканності і гарантованості права власності;

— принцип національного правового режиму та верховенства права;

— принцип відчуження власності на підставі закону і виключно в судовому порядку;

— принцип соціальної функції банківської власності;

— принцип паритетності (рівності) інтересів усіх суб'єктів бан­ківського права;

— принцип існування ринкових кредитних, інвестиційних, гро­шових та фінансових відносин у банківській діяльності;

— принцип проведення Національним банком України єдиної грошово-кредитної політики в державі та забезпечення дер­жавних інтересів з боку центральних банківських установ;

42

— принцип єдиної території у реалізації та застосуванні бан­ківського права;

— принцип загальності і обов'язковості виконання податкових зобов'язань суб'єктів банківського права.

До другої групи ознак, які характеризують спеціально-юридичні принципи банківського права, належать такі конституційні засади:

— принцип вільного договору і обов'язковості його виконання;

— принцип колективної самоорганізації, саморегулювання і са­моврядування банківської системи в Україні;

— принципи організації, регулювання і керівництва банківської системи з боку держави в інтересах людини і суспільства;

— принцип майнової відповідальності суб'єктів банківського права;

— принцип дворівневої побудови банківської системи в Україні;

— принцип забезпечення представництва центрального банку України за адміністративно-територіальним устроєм та на­дання банківських послуг з урахуванням інтересів громадян і суб'єктів підприємницької діяльності;

— принцип здійснення Національним банком України від імені держави владно-розпорядчих повноважень у фінансово-кре­дитній сфері;

— принцип монопольного права Національного банку України на емісію коштів та організацію їх обігу;

— принцип незалежності і самостійності Національного банку України при здійсненні повноважень у межах, визначених за­конодавством України;

— принцип нормативності актів центрального банку України та інтерактивний характер регулювання банківських відносин;

— принцип монополії валютного контролю в діяльності Націо­нального банку України;

— принцип дозвільності у банківському регулюванні та реєстра­ційний порядок здійснення банківських операцій;

— принцип самостійності та незалежності оперативної діяль­ності банківських та кредитних установ в Україні;

— принцип банківської таємниці і банківського нагляду;

— принцип невтручання органів державної влади та місцевого самоврядування у виконання функцій комерційних банків та їх представництв;

— принцип стандартизації єдиного бухгалтерського обліку в банківській системі;

— принцип забезпечення Національним банком України єдино­го накопичення, зберігання і використання золотовалютних резервів держави;

43

— принцип юридичної рівності всіх суб'єктів банківської систе­ми перед законом і судом.

Класифікація і послідовність розташування названих консти­туційних принципів банківського права зумовлені певними кри­теріями (ознаками) і логічним взаємозв'язком. Сам термін «принципи» є умовним, оскільки його зміст може уточнюватись залежно від ознак його існування та функціональної спрямова­ності. Проте не слід це сприймати спрощено, оскільки консти­туційні принципи відносно самостійні і є орієнтирами для роз­витку банківського права.

Конституційні принципи сприймаються нами залежно від способу їх матеріалізації в банківському праві. Вони безпосеред­ньо формуюються у нормах банківського права, адже в Консти­туції України прямо закріплено принцип як обов'язкову вимогу при її реалізації у законодавстві України.

Інший спосіб вираження конституційних засад банківської діяльності є їх змістовне закріплення, тобто виведення прин­ципів із змісту норм Конституції України. Такі принципи фор­мулюються як юридичні категорії спеціального застосування що­до суб'єктів банківського права. У механізмі банківського регу­лювання вони отримують своє практичне втілення, оскільки організовують і спрямовують діяльність людей і банківських ус­танов у кредитно-фінансовій сфері.

Спеціально-юридичні принципи є важливою складовою кон­ституційних засад формування банківської системи і банківсько­го права. Ось чому можна стверджувати, що визначення і реалі­зація конституційних засад банківського права є необхідним еле­ментом побудови структури банківського права у кодифікаційних та інших корпораційних формах його закріплення і вираження.

Продовжуючи цю думку, варто звернути увагу на те, що кон­ституційні принципи також зазнають відповідної еволюції пра-возастосування, і це зумовлено як об'єктивними, так і суб'єктив­ними чинниками і умовами розвитку держави і суспільства.

Прикладом цього є розгляд Конституційним Судом України конституційного подання Національного банку України про не­обхідність тлумачення частини першої ст. 58 Конституції Украї­ни. У рішенні Конституційного Суду України визначено, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб [3]. Отже, офіційним тлумачен­ням суду конституційної юрисдикції дано нову офіційну інтер­претацію принципу неприпустимості для юридичних осіб зворот­ної сили нормативно-правового акта, який встановлює нову чи більш сувору юридичну відповідальність. Це у свою чергу ставить закон або інший нормативно-правовий акт над правом юридич­них осіб (банків, кредитних установ) вимагати від держави до­тримання раніше встановлених юридичних гарантій проти су­б'єктивного та адміністративного свавілля державних органів, їх посадових осіб до визначення матеріальних правовідносин і ви-

44

конання майнових зобов'язань. Хоча рішення Конституційного Суду України мають відносний характер як джерело права, їх обов'язковість є умовою для існування чи застосування норм чинного законодавства України.

Таким чином, можна зробити висновок, що конституційні за­сади банківського права характеризують його як галузь права:

— загальносоціальними ознаками предмета правового регулю­вання;

— спеціально-юридичними вимогами щодо структури правової галузі;

— наявністю у банківському праві публічних та приватних інте­ресів, матеріальних і процесуальних норм, об'єктивного і су­б'єктивного права, єдності норм та інститутів правового ре­гулювання.

Конституційні принципи права в концентрованому вигляді відбивають засади, на яких у ньому відображаються економічні і соціально-політичні відносини. Вони є синтезуючими засадами, об'єднуючими зв'язками, практичною основою виникнення, ста­новлення і функціонування багатьох правових явищ у банківсь­кій діяльності. Конституційні принципи визначають правотвірну і правореалізаційну банківську діяльність, координують функціо­нування правового механізму банківського регулювання, є в ос­таточному підсумку критеріями оцінки правомірності чи непра­вомірності дій суб'єктів банківського права, формують правове мислення і правову культуру як представників єдиного законо­давчого органу, так і банківського персоналу.

Отже, теоретичне і практичне значення конституційних засад полягає у тому, що вони є відображенням політики держави у банківській сфері. У цій сфері здійснюється об'єктивно необхід­не для економіки право спеціалізованих, економічно незалежних від органів державної влади та місцевого самоврядування бан­ківських та кредитних установ управляти грошовими ресурсами, визначати їх обсяг і призначення у суспільних відносинах відпо­відно до єдиної грошово-кредитної політики.

Тепер перейдемо до з'ясування поняття і ролі банків у сус­пільстві, їх економічно-фінансового призначення у житті дер­жави.

Література

1. Агарков М. М. Основи банкового права: Курс лекций. — М., 1994.

2. Гетьман В. П., Килимник Ю. В. Національний банк у системі влади: Бесіда про Конституцію. — К., 1997.

3. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої ст. 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) № 1-рп/99 від 9 лютого 1999 р.

4. Селіванов А. О. Статті 95—100 // Коментар до Конституції України: 2-е вид. - К., 1998.

5. Семенов В. М. Конституционньїе принципи гражданского судопрош-водства. —М., 1982.

6. Тосунян Г. А., Викулин А. Ю. Принципи банковского права // Госу-дарство и право. — 1998. — № 11.

7. Ющенко В. А. Стабільні ціни можуть забезпечуватися тільки незалеж­ним центральним банком // Урядовий кур'єр. — 1999. — 20 лют.

46

Розділ 4

Поняття і роль банків у суспільстві

^ Поняття і роль банків в умовах переходу до ринкової економіки

^ функції банків

^ Види банківських операцій

^ Банк як об'єкт комунальної власності

^ Банківські стандарти IS0

^ Види банківської діяльності, які могли б бути дозволеними для розширення фінансових послуг в Україні

^ Концепція організованого банку — «Lеаn ВапК»

Щоб з'ясувати мету регулювання та сутність банківського права, потрібно насамперед дослідити зміст понять «банк» та «фінансово-кредитна установа». Мова науки банківського права складається саме з таких спеціальних термінів та загальновжива­них слів. Терміни, зв'язані з певними поняттями та категоріями, необхідні для відображення кредитно-фінансових відносин, а це — реалії життя, в якому важливу роль відіграють гроші.

Поняття «банк» ще не знайшло достатньої визначеності і чіт­кого розуміння в науці банківського права. Не досягнуто цього і в законодавстві України. У Законі України «Про Національний банк України» дається також і визначення поняття фінансово-кредитної установи — це юридична особа, яка проводить одну або кілька операцій, що можуть виконуватися банками, за ви­нятком залучення вкладів населення. Окремо вживається понят­тя «кредитна установа» (п. 1 ч. 1 ст. 42), хоча в глосарії зазначе­ного Закону поняття «банк» означає юридичну особу, яка на під­ставі ліцензії Національного банку України здійснює діяльність по залученню вкладів фізичних та юридичних осіб, веденню ра­хунків і наданню кредитів на власних умовах. Відмітні риси бан­ківської установи іноді ігноруються саме у правовому розумінні, про що свідчить термінологія деяких законів, у яких поняття «банки» охоплюються загальними визначеннями, наприклад, щодо суб'єктів оподаткування. Вживаються загальні терміни: підприємства, організації та установи або підприємницькі особи.

Ознаки банку мають юридичні відмінності, і тому розкрити зміст понять «банк» та «фінансово-кредитна установа» (далі банк — кредитна установа) важливо з самого початку викладен­ня навчального курсу банківського права.

47

Що означає поняття «банк»? Чим воно відрізняється від чис­ленних фінансових установ, господарських товариств та бірж, які мають справу з цінними паперами? Якими є ознаки, завдяки яким банк вважають суб'єктом, котрий займається банківською діяльністю?

Слово «банк» походить від слова «Ьапка» — стіл, на якому в Середньовіччі генуезькі міняли розкладали свої монети у мішках та посудинах. «Вапспегіі» — так звались у XII столітті міняли у Генуї. Від слова «Ьапка» походить також поняття «банкрут». Ко­ли міняла зловживав будь-чиєю довірою, розбивали стіл, за яким він сидів, тобто визначали — «Ьапко гоШ».

Міняли приймали грошові внески у торгівців, спеціалізую­чись на обміні грошей різних міст та країн. Через певний час грошові внески та власні кошти міняли стали позичати іншим і отримувати за це відсотки, що означало перетворення мінял на банкірів, і їх діяльність значно розширилась.

Отож основним фінансовим засобом банківської діяльності є гроші. Правовою ознакою грошей є їх офіційне визначення за­коном, який теж закріплює можливі форми їх існування у формі цінних паперів та валютних цінностей.

Про гроші банків можна говорити з позиції права, коли во­ни виконують функції засобу обігу (платежу), збереження това­ру (кредиту), але не функції міри вартості. При цьому гроші мо­жуть існувати в будь-якій з загальновідомих форм — у формі го­тівкових та безготівкових грошей.

Офіційно грошова одиниця — це одна з ознак держави. У ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України ви­значено гривню. Банки повинні здійснювати платежі та розра­хунки на території України виключно у національній валюті.

Об'єднуючи поняття «банки», «гроші», «кредити» у єдину правову категорію — банківські та кредитні установи (організації),

наука дає уявлення про головні ознаки «банку» [1—6]. Ось, на­приклад, яку характеристику банку дають американські автори у підручнику «Банківське право США»: «Що являє собою банк, звичайно визначається при вивченні статуту або ліцензії на ве­дення банківської діяльності, а потім повноважень, наданих тим, хто приймає такий статут. Статути можуть відрізнятись від ста­тутів інших депозитних та небанківських установ» [4, 33].

Автори пов'язують юридичну категорію «банк» із статутом і дозволеною банківською діяльністю. Але визначати банком будь-яку установу, яка 1) приймає вклади, які вкладник має законне право вилучити за вимогою, та 2) здійснює діяльність щодо на­дання комерційних позик — означає обмежувати предмет бан­ківської діяльності лише зазначеними функціями. За такого вузь­кого підходу багато банківських послуг залишиться поза сферою банківської діяльності. Водночас чимало організацій та установ на підставі дозволів пропонують комерційні кредити, придбання документів грошового ринку, але уникають визначення їх як банків. Вони не порушують закон, але і не мають правових під-

48

став для включення їх до категорії «банки і фінансово-кредитні установи».

Очевидно, що для характеристики поняття «банк» потрібне значно ширше коло ознак, пов'язаних не тільки з банківськими функціями, а й з банківськими операціями і банківською спра­вою.

Передусім з'ясуємо, що являють собою банківські функції. Вони характеризують установу щодо її правового статусу як юри­дичної особи, якій належить майно для самостійного здійснення повного господарського відання, отримання прибутку як резуль­тат господарської (комерційної) діяльності, а також забезпечен­ня контролю у касових та валютних операціях.

А що слід розуміти під банківськими операціями в контексті функціональної природи банку? Ми вже розглядали банківські операції, які є складовою банківської діяльності і охоплюються правовим регулюванням, являючи собою предмет банківського права. Банківські операції характеризують кредитну установу, яка має виключне право здійснювати:

— залучення грошових вкладів фізичних та юридичних осіб;

— розміщення грошових ресурсів від свого імені і за свій раху­нок на умовах їх повернення, плати за користування, строко-вості;

— відкриття та ведення банківських рахунків фізичних та юри­дичних осіб;

— випуск, купівлю, продаж та зберігання платіжних документів та цінних паперів;

— залучення та розміщення дорогоцінних металів, каміння та виробів з них у вклади, здійснення з ними цивільно-право­вих угод;

— придбання та продаж готівкової іноземної валюти, а також проведення інших операцій та укладення угод у межах ком­петенції, наданої законодавчими актами України.

Банківські операції включають не тільки юридично обумовле­ні дії, про що вже говорилось при розгляді предмета банківсько­го права, а й ряд фактичних дій бухгалтерського оформлення угод.

Класифікацію банківських операцій, пов'язаних із правовим статусом кредитних установ, запропонував М. М. Агарков, який звів їх до:

— утворення грошових ресурсів;

— надання кредиту;

— сприяння платіжному обігу.

Інші операції, які здійснюють банки, поділяють на пасивні та активні. Розглядаючи сутність поняття «банк», з'ясуємо, у чому полягають відмінності між цими операціями щодо банківських функцій.

49

Пасивними операціями щодо функцій банків на практиці вва­жаються всі види операцій щодо прийому вкладів, а також ви­пуск облігацій. Банк може створювати грошові ресурси, з якими він працює, також через отримання кредитів в інших банках. Взагалі характерною ознакою банківського обігу коштів є розпо­рядження головним чином не власними фінансовими ресурсами.

Стосовно функцій банку до активних операцій належать різ­номанітні угоди, які забезпечують клієнтові можливість отриман­ня необхідних йому кредитних ресурсів. При цьому юридичне поняття «фінансово-кредитні ресурси» означає кошти, якими відповідно до банківської угоди розпоряджається фізична чи юридична особа, якій вони надаються за певними умовами плат­ності і повернення у визначений термін. Фінансово-кредитні ре­сурси надаються клієнтові за кредитною угодою або купівлею у нього боргової вимоги до третьої особи, або до третіх осіб (облі­кова чи дисконтна операція). Законодавство дозволяє банку бра­ти на себе відповідальність за клієнта перед третьою особою (га­рантійний, акцептний кредит).

Банком можуть здійснюватись різноманітні платіжні операції, зокрема, оплата чеків, виконання переказів, отримання платежів за векселями та іншими документами тощо. Зазначені банківські операції не вичерпуються наведеним переліком. Банк може в ме­жах повноважень придбавати валютні і фондові цінності, здій­снювати прийом та зберігання цінних паперів тощо [1, 36—38]. Відповідно до функцій типового європейського ощадного банку розглянемо схему його операцій (схема 1).

Наведені нижче банківські операції становлять зміст діяль­ності банку, в цілому вони дають уявлення про банківську та фінансово-кредитну установу, яка за своєю правовою характери­стикою повинна мати спеціальну правоздатність. Вона закріпле­на у законодавстві та означає дотримання банком спеціальних правил, зокрема, його виключного права здійснювати банківські операції, в тому числі провадити ощадне зберігання запозичень. Будь-яким іншим підприємствам, господарським товариствам заборонено провадити зазначені операції, а кредитні установи зобов'язані отримати відповідну ліцензію.

Суттєві ознаки банку:

— банк як юридична особа може бути державною установою або суб'єктом комерційної діяльності, спрямованої на отримання прибутку;

— комерційний банк створюється у формі господарського това­риства або акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю;

— це кредитна установа, яка по суті створюється для здійснен­ня банківських операцій;

— банк зобов'язаний мати статутний фонд (капітал), який ре­зервується за рахунок власних коштів акціонерів на корес­пондентських рахунках у Національному банку України і від-

Загальна частина

Схема 1. Операції національного ощадного банку

повідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 1 лютого 1996 р. розмір статутного фонду на 31 березня кожного року має становити суму, еквівалентну не менш як 1 млн. екю за офіційним курсом грошової одиниці України;

51

— банк завжди є елементом банківської системи, що закріпле­но у Законах України «Про банки і банківську діяльність» та «Про Національний банк України».

Таким чином, банк відрізняється від будь-яких інших інсти­туцій (суб'єктів) господарської діяльності саме своєю функціо­нальною природою (грошово-кредитними операціями банку). Важливо пам'ятати таке правило: намагаючись визначити харак­тер кредитної установи, потрібно з'ясувати, чи є в статутних до­кументах цієї установи слова «банк» або «небанківська кредитна установа» і чи зазначається його організаційно-правова форма.

Останнім часом стала популярною така юридична новела. Йдеться про створення та існування банку як об'єкта комуналь­ної власності територіальної громади, що передбачає Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. Відповідно до ст. 70 цього Закону «органи місцевого са­моврядування можуть у межах законодавства створювати кому­нальні банки та інші фінансово-кредитні установи». Вперше у законодавстві закріплено право створювати комунальні банки органам місцевого самоврядування. І це природний шлях поши­рення на територіальну економіку організаційно-правових форм у сфері банківської діяльності, в якій заінтересовані держава, ор­гани місцевого самоврядування, громадяни.

Це стало можливим завдяки вдосконаленню уповноважених суб'єктів кредитної сфери — банків, які можуть здійснювати будь-які види діяльності, що віднесені до їх компетенції. Але право мати офіційне найменування «банк» може належати ви­ключно господарському товариству або державній установі, які отримали ліцензію від Національного банку України на здій­снення банківських операцій. Найменування банку при його ре­єстрації завжди узгоджується з центральним банком України. Те ж саме стосується кредитної установи, яка утворюється з метою отримання депозитів чи інших надходжень коштів і забезпечен­ня кредитування за власний рахунок економіки, інвестування підприємництва, надання в борг, наприклад, кредитів спожива­чу, закладних кредитів тощо. У такому разі найменування банку або кредитної установи є правовим засобом його індивідуалізації як юридичної особи.

На найменування поширюються цивільно-правові норми, ос­кільки це пов'язано з правом на використання того чи іншого імені (ст. 27 Цивільного кодексу України). Будь-яке найменуван­ня банку може використовуватися у товарному знаку, що свід­чить про певні види послуг, які ним надаються. У будь-якому ра­зі фіксацію всіх реквізитів банку та кредитної установи здійсню­ють Національний банк України, органи державної статистики та податкової служби.

Розглядаючи поняття «банк» варто виділити і правові ознаки фінансово-кредитної установи, яка може здійснювати будь-які ви­ди діяльності, включаючи банківську. Але фінансово-кредитна ус­танова не має спеціалізованого статусу як банк, оскільки характер її діяльності більш широкий, що відображається в її фірмовому

52

найменуванні. Кредитна установа на відміну від банку має право здійснювати кредитні операції виключно за рахунок власних кош­тів (статутного капіталу) і не має права використовувати для цьо­го залучені кошти. Кредитна установа може бути наділена правом управління цінними паперами, здійснювати на підставі ліцензії і за рахунок клієнтури клірингові (розрахункові) операції, але вона не займається прямими банківськими операціями. Таким чином, кредитна установа більше схожа на «фінансове підприємство», яке працює під контролем Національного банку України.

Вимоги до існування банків та кредитних установ повинні відповідати банківським стандартам, які розробляються Міжна­родною організацією із стандартизації (180), до якої на правах комітетів-членів входять аналогічні національні організації. Це важливо для того, щоб терміни «банк» та «кредитна установа» ро­зумілися однаково всіма учасниками внутрішніх і міжнародно-правових відносин незалежно від того, де вони знаходяться і за яким національним законодавством створені і функціонують.

За європейськими стандартами кредитними установами вважа­ються:

— банки;

— ощадні банки;

— інвестиційні компанії;

— фінансові лізингові компанії;

— факторингові компанії;

— кредитно-закупівельні компанії.

Крім того, міжнародна банківська класифікація виділяє ос­новні види фінансових компаній:

— дилери;

— брокери;

— зовнішньообмінні та грошово-ринкові торгові компанії;

— компанії, які керують інвестиційними фондами;

— компанії, які видають кредитні картки;

— компанії, які керують майном;

— компанії з ризиковим капіталом;

— обмінні пункти.

Виходячи із змісту поняття «банк» та «кредитна установа», важливо назвати види банківської діяльності, які відповідно до Єдиної банківської ліцензії, що існує як стандарт у європейській банківській системі, могли б бути дозволеними з метою розши­рення фінансових послуг в Україні. Міжнародно-правові норми, зокрема Друга координаційна банківська директива (норма Євро­пейського Союзу), зумовлюють такі види банківської діяльності:

— прийняття депозитів та інших сум, які виплачуються з гро­мадських фондів;

53

— надання в борг (кредитів споживачу, закладних кредитів, фак­торингу, фінансові та комерційні операції);

— фінансова оренда;

— послуги по переведенню грошових сум;

— видача та управління платіжними засобами (наприклад, кре­дитні картки, дорожні чеки, банківські документи);

— гарантії та зобов'язання;

— торговельна діяльність за свій власний рахунок або за раху­нок замовників з допомогою:

а) грошових ринкових документів (чеків, рахунків та інших);

б) зовнішнього обміну;

в) фінансових ф'ючерсних операцій та опціонів;

г) обміну та документів відсоткових ставок;

д) цінних паперів, які можуть продаватись;

— надання банками та фінансово-кредитними установами послуг з таких питань:

а) консультації для підприємств щодо основної фінансово-економічної діяльності, виробничої стратегії та поради стосовно об'єднання та придбання підприємств;

б) маклерські та брокерські операції;

в) управління та консультації стосовно цінних паперів;

г) зберігання та управління цінними паперами;

д) кредитні довідкові послуги;

є) опікунські послуги.

Зазначені види банківської діяльності вважаються дозволени­ми, якщо вони підтверджуються відповідною ліцензією (дозвіль­не право) і компетентний орган (Національний банк України) впевнений, що кредитна установа відповідає встановленим зако­нодавством критеріям: щодо статутного капіталу, відповідності керівництва та банківського персоналу вимогам професійності (особливо голова правління та головний бухгалтер) тощо. Отже, сутність поняття «банк», що відіграє особливу роль у забезпечен­ні обігу грошей, які є невід'ємним чинником суспільного життя, безпосередньо відображає банківська діяльність.

Таким чином, банківська діяльність — це визначене законодав-

чими актами України право банків та кредитних установ реалізувати статутні функції та повноваження, здійснювати банківські операції в інтересах юридичних та фізичних осіб, надавати їм на підставі отриманих ліцензій банківські послуги, а також здійсню­вати в межах наданої компетенції іншу дозволену діяльність від свого імені та за власний рахунок.

Банківська діяльність відповідно до основних цілей, завдань, функцій та операцій може розглядатися як виключна, оскільки

54

не може поєднуватись з іншими видами підприємницької діяль­ності, наприклад, торгівлею об'єктами нерухомості. Водночас не можна вважати банківську діяльність забороненою, якщо діяль­ність банку проводиться від імені, наприклад, товариства, про­мислово-фінансової групи, які створені за участю банку або кре­дитної установи. Це означає, що власне банк не може займати­ся торгівлею, але, створивши дочірню фірму, може реалізувати через цю фірму закладне майно тощо.

Банківську діяльність можна розглядати з позицій внутріш­ньої та зовнішньої реалізації функцій та повноважень банку або кредитної установи. Наприклад, проведення ряду фактичних дій, які пов'язані з бухгалтерським оформленням угод, слід відноси­ти до внутрішньої банківської діяльності, оскільки це пов'язано з балансом банку. Але надання консультаційних та брокерських послуг, здійснення лізингових операцій означає проведення зов­нішньої банківської діяльності, яка має підтверджуватись прий­няттям угод з резидентами або нерезидентами.

Щоб з'ясувати роль банку (кредитної установи) як суб'єкта банківського права, необхідно звернути увагу на ще одне важли­ве поняття — «банківська справа». Воно означає організацію внутрішньої банківської діяльності, яка забезпечується банківсь­кою управлінською структурою і банківським персоналом. Струк­тура внутрішніх підрозділів у кожному банку може бути організо­вана за окремою схемою забезпечення банківських операцій, які належать до виключної компетенції банку (кредитної установи). За певними винятками розподіл функцій у більшості банків є ти­повим. Принципи розподілу робіт передбачають утворення таких підрозділів, як каси, каси купонів та іноземної валюти, відділу цінних паперів, кредитного відділу, відділу кореспонденції, юри­дичної групи і бухгалтерії та допоміжних підрозділів.

Практика структурної організації банків у зарубіжних країнах вже закладена в концепцію «Ьеап Вапк» (організований банк), яку можна схематично подати так (див. схему 2).

Результатом ефективної банківської справи в «організованих банках» є налагоджений сервіс, який відповідає потребам клієн­тів банку, підвищує якість консультацій, забезпечує бездоганну юридичну форму всіх кредитно-фінансових відносин, які прово­дяться банком, і головне — обумовлює скорочення витрат. Роз­рахункові операції, обробка заявок на кредити та інші банківські справи можуть здійснюватись за допомогою автоматів (електрон­на пошта), що дешевше, оперативніше і з меншою кількістю по­милок. Гнучке використання банківського персоналу дає змогу організованим банкам скоротити простої, а показники продук­тивності праці аналізуються керівництвом банку за даними від­ділу контролінгу [2, 140].

Таким чином, визначаючи банк та фінансово-кредитну уста­нову суб'єктами грошово-фінансових та кредитних відносин, які наділені законодавчими актами України функціями та повнова­женнями здійснювати банківську діяльність, необхідно підкрес-

55

лити їх провідну роль у забезпеченні ринкового механізму, еко­номічних зв'язків світового виробництва, збуту і споживання. Але в кожній країні створена і функціонує власна банківська си­стема з притаманними їй структурною організацією, правовим статусом державних і комерційних банків та фінансово-кредит­них установ, діяльність яких грунтується на національній норма­тивно-правовій базі.

Структурні ознаки організованого банку

1. колонка таблици

Орієнтація на клієнта

Організація відповід­но

до основних ринків;

організація у вигляді Ргойї-Сепіег;

орієнтація послуг на попит за рахунок об'єднання завдань

Пропозиція послуг,які відповідають попиту

Розподіл клієнтів на сегменти відповід­но до вимог ринку;

оформлення орієнто­ваних на попит ком­плектів документів;

стандартизація та автоматизація послуг;

гнучке використання персоналу

Орієнтація співробітників на результат

Прийняття угод від­повідно до визначе­них інтересів;

зосередження відпові­дальності на керівни­ках підрозділів бан­ківської структури та його філій;

постійне підвищення

кваліфікації

персоналу

Схема 2. Структурні ознаки організованого банку

Просуваючись вперед сходинками науки банківського права, звернемо особливу увагу на правовий статус банків в Україні.

Література

1. Агарков М. М. Основи банкового права: Учение о ценньїх бумагах: Курс лекций. Изд. 2-е. — М., 1994.

2. Заутер В., Усоскин В., Шваб Т. Банковская система и рьшки креди-та. — Франкфурт-на-Майне, 1996.

3. Олейник О. М. Основи банковского права: Курс лекций. — М., 1997.

4. Поллард А. М., Пассейк Ж. Г., Зллис К. X., Дейли Ж. П. Банковское право США. - М., 1996.

5. Слуцкий М. И. Популярньїе лекций по финансовому праву. — СПб.₍ 1992.

6. Финансовое право. — М., 1995.

56

Розділ 5

Правовий статус банків

та фінансово-кредитних установ

в Україні

^ Загальна характеристика банківської системи України

^ Структура Національного банку України

^ Функції та повноваження Ради Національного банку України

^ Взаємовідносини Національного банку України з органами державної влади

^ Правовий статус комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ

Сучасна банківська система в Україні склалася в результаті політичних та соціально-економічних перетворень, запроваджен­ня товарно-грошових відносин у багатоукладній економіці, по­долання монополії державних фінансів та створення законодав­чих можливостей існування банків різної форми власності.

Банківську систему в Україні юридична наука визначає як внутрішньо організовану, взаємопов'язану, об'єднану загальною метою сукупність банківських та фінансово-кредитних установ, що утворені і діють на основі Конституції та законів України. За за­гальним принципом структурної організації банківська система ви­никає тоді, коли поряд із звичайними банками з'являється неза­лежний центральний банк, який виконує функції управління цією системою. Варто при цьому зазначити, що термін «система» — грецького походження і означає ціле, яке складається з окремих частин. Стосовно управлінської діяльності в банківській сфері під «системою» слід розуміти «організаційну множину структурних елементів, які взаємопов'язані і виконують відповідні функції». У системі всі елементи підпорядковані цілому, але кожен з них має своє призначення і відповідає переважно тільки за себе.

Система може мати більшою або меншою мірою складний ха­рактер. Банківська система є дворівневою. Це зумовлено тим, що кожній системі притаманне саморегулювання, тобто цілеспрямо­вані управлінські впливи на систему в цілому або усередині неї. У кожній системі існують підсистеми. У банківській системі їх дві — одна здійснює функції управління — Національний банк України (функціональні підрозділи, територіальні управління, Державна скарбниця і т. д.), друга — є об'єктом регулюючого впливу — комерційні банки. Така система визначається як само-

57

регульована. Тому система може одночасно виступати як суб'єкт і як об'єкт управління. Таким чином, під системою як об'єктом регулювання банківським правом і важливою категорією управління слід розуміти внутрішньо організовану сукупність відносно само­стійних, взаємодіючих складових частин (елементів), які виступа­ють як одне ціле і в межах якого здійснюються процеси управління.

У процесі становлення банківська система в Україні багато в чому сприйняла зарубіжний досвід організаційно-правового регу­лювання банківських відносин. Цікаво простежити процес форму­вання банківських систем у деяких західноєвропейських країнах.

У державах з розвинутою економікою еволюція банківської системи здійснювалась упродовж багатьох століть, а існуючі сьо­годні банки пройшли тривалий ринковий шлях випробувань різ­них кредитних систем.

У світовій практиці, як відомо, існують два типи банківських систем — централізована і вільна. У нинішніх умовах централізо­вана банківська система являє собою систему, в межах якої єди­ний банк має повну або часткову монополію на здійснення емі­сійної діяльності*, при цьому ступінь запровадження емісії дає йому можливість здійснювати регулюючу функцію центру у виз­наченні загального обсягу грошей і контроль за кредитами. Мо­нопольна емісійна діяльність є джерелом, з якого виникають функції контролю центрального банку за станом золотовалютних резервів та запасів у державі, збереження значної частки бан­ківських грошових ресурсів, що дає змогу регулювати загальну фінансово-кредитну ситуацію та забезпечувати стабільність на­ціональної грошової одиниці.

На відміну від централізованої вільна система банківського бізнесу передбачає існування таких законодавчих умов, за яких створення емісійних банків дозволяється на тих же підставах, що й фірм у будь-якій іншій сфері бізнесу, в межах, в яких ці бан­ки відповідають вимогам закону про комерційні компанії. За та­ких умов банки мають такі ж права і обов'язки, як і будь-який суб'єкт комерційної діяльності. За характером взаємозв'язків бан­ківська система класифікується як дворівнева та однорівнева.

Однорівневій банківській системі притаманні переважно гори­зонтальні зв'язки між банками, універсалізація їх операцій і функцій. У межах цієї системи всі кредитні установи, в тому чис­лі центральний банк країни, знаходяться на одній ієрархічній сходинці, виконуючи аналогічні функції у кредитно-розрахунко­вому обслуговуванні клієнтів. Цей принцип побудови характер­ний головним чином для країн з нерозвинутою економікою, а також для країн з адміністративно-командними методами управ­ління народним господарством.

Слід мати на увазі, що дворівнева банківська система харак­теризується взаємовідносинами між банками як по вертикалі, так

* Унікальною є банківська система США, де функції центрального банку виконує федеральна резервна система, яка складається з 12 федеральних резервних банків та ради керуючих і має численні функціональні органи: п'ять федеральних агентств та велику кількість різних комісій.

58

і по горизонталі. По вертикалі відповідно до законів складають­ся відносини підлеглості між центральним банком як керівним органом та низовими ланками — комерційними банками; по го­ризонталі відносини складаються за принципом рівного партнер­ства між будь-якими банками та фінансово-кредитними устано­вами. Розподіл адміністративних функцій і операцій, пов'язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість врахувати інтереси двох категорій клієнтів — комер­ційних банків і урядових структур. При цьому у законах визна­чаються такі головні функції, як «банк банків» та управління ді­яльністю банківськими установами з метою регулювання та кон­тролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг.

Показово, що у XX ст. централізована банківська система ста­ла однією з обов'язкових умов досягнення найвищого ступеня економічного розвитку. Так, у Західній Німеччині у час післяво­єнного відродження була створена нова, дворівнева система цен­тральних банків. Зразком для неї була федеральна резервна систе­ма Сполучених Штатів Америки. До її складу входили юридично самостійні центральні банки земель, а також Банк німецьких зе­мель у Франкфурті-на-Майні, який створено 1948 р. З прийнят­тям закону про Національний федеральний банк (1957 р.) ліквідо­вано дворівневу систему. Замість неї створено один Німецький федеральний банк. При цьому центральні банки земель, включа­ючи Центральний банк міста Берліна, об'єднались з Банком ні­мецьких земель, а згодом перетворились на Федеральний банк.

Інакше відбувалися процеси у Польщі, де концентрація бан­ківської системи розпочалася з 1948 р. У 1953 р. Національний польський банк прийняв від Сільськогосподарського банку креди­тування і контроль за діяльністю сільськогосподарського вироб­ництва та лісівництва, а решта інвестицій кредитувалася інвес­тиційним банком. На кінець 1989 р. у Польщі діяло 25 національ­них банків, з них 9 — комерційних, створених на базі операційних відділень центрального банку. У листопаді 1990 р. кількість націо­нальних банків доходила вже до 75, з них 30 — з переважанням приватного капіталу. Наприкінці 1991 р. у Польщі існувало 80 ко­мерційних банків.

В іншому прогресивному напрямі складався японський досвід стабільного економічного розвитку, який вивів цю країну на пе­редові позиції у світовому господарстві. У цьому процесі важли­ва роль належала і належить банківським інститутам. На відміну від інших країн з розвинутою ринковою економікою саме бан­ківська система Японії історично була одним з найважливіших важелів формування її сучасної економіки, а нині є стимулюю­чим джерелом коштів для бізнесу та учасником формування ви­робничо-комерційної політики корпоративних клієнтів. Слід звернути увагу на те, що займаючи центральне місце в банківсь­кій системі країни, Банк Японії має такий статутний капітал, де 55 % належить державі, а 45 % — приватному сектору. Вважа­ється, що взірцем для створення цього банку був Національний банк Бельгії.

59

Отже, центральний банк відіграє провідну роль у банківській системі, створюючи сприятливі умови для її функціонування. Це досягається шляхом забезпечення стабільності цін, грошей і на­дійності банківського сектора.

Для висвітлення характерних рис правового становища бан­ківської системи в Україні важливою є орієнтація на міжнародно-правові норми Першого європейського законодавства, яке вклю­чає: Договір про утворення Європейського співтовариства, Дого­вір про внесення змін до деяких фінансових положень, Єдиний європейський акт, Договір про злиття, Гренландський договір, Акт приєднання та Договір про Європейський Союз. Друге європейсь­ке законодавство включає, як зазначалося вище, Директиви щодо організації банківської діяльності.

За визначенням Європейської директиви центральних банків головною метою діяльності центрального банку є підтримка ціно­вої стабільності через втілення в життя послідовних заходів моне­тарної політики. Хоча в деяких законах про центральні банки ще вживаються положення «підтримка стабільності валюти» або «під­тримка національної грошової одиниці», на практиці більшість центральних банків ставлять за мету саме досягнення цінової ста­більності як більш правильного визначення довгострокової мети монетарної політики. Термін «цінова стабільність» використано в законах багатьох європейських держав, наприклад, Франції, Іспа­нії, Португалії тощо. Більш того, для виконання вимог Європейсь­кої директиви центральних банків усі країни Європи — члени ЄС — мають змінити (адаптувати) свої закони щодо визначення цілей та статусу незалежності своїх центральних банків.

Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. цілком відповідає вимогам європейського законодавства, закріпивши основні функції (завдання) центрального банку — забезпечення стабільності національної валюти шляхом регулю­вання емісійної, монетарної, кредитної та розрахункової діяль­ності банківської системи. Чим зумовлена необхідність орієнтації України на стандарти правового статусу європейських банків?

В економіці колишнього СРСР державні банки в Україні яв­ляли собою допоміжний засіб, який виконував функції обслуго­вування виробництва. Моноструктура банківського сектора існу­вала як невід'ємна складова системи Держбанку СРСР та кількох державних спецбанків, які здійснювали окремі операції за його дорученням (Будбанк СРСР, Зовнішторгбанк СРСР). При цьому Держбанк СРСР здійснював короткострокове кредитування клієнтів, за Будбанком СРСР закріплювалися функції з довгост­рокового обслуговування, а за Зовнішторгбанком СРСР — з об­слуговування зовнішньоекономічної діяльності. За таких умов правове регулювання однорівневої банківської системи було спрямоване на кредитну сферу і обмеження кількості платіжних засобів в економіці, що зводились до жорстких обмежень опе­рацій з готівкою і централізованим перерозподілом банківською системою безготівкових коштів підприємств, установ і організа­цій у межах єдиного державного кредиту країни.

60

Процес юридичного становлення банківської системи, яку очолює Національний банк України, розпочався з прийняттям Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та Зако­ну «Про економічну самостійність Української РСР» (1991 р.). За­конодавчо було закріплено, що Національний банк є вищою кре­дитною та емісійною установою держави, підзвітний Верховній Раді України і проводить єдину серед комерційних банків та кре­дитних установ державну грошово-кредитну та валютну політику, координує діяльність банківської системи в цілому, організовує міжбанківські розрахунки, здійснює функції резервного банку.

Законодавче закріплення банківської системи в Україні пов'я­зано з прийняттям Закону України «Про банки і банківську ді­яльність (20 березня 1991 р.*). З прийняттям цього Закону Укра­їнський республіканський банк Держбанку СРСР було оголоше­но власністю України і на його базі створено Національний банк України. Таким чином, державою було зроблено вибір і закладе­но засади класичної дворівневої структури банківської системи, яка включає підсистему комерційних банків та фінансово-кредитних установ, які скеровуються Національним банком України як цен­тром емісії грошей та управління всією грошово-кредитною сис­темою.

Як це вплинуло на функціонування банківських інститутів? Уже влітку 1992 р. Національний банк України запровадив по­рядок надання ліцензій банківським установам на право здій­снення операцій з валютними цінностями, почав встановлювати валютний контроль та легалізовувати свою присутність на міжна­родній арені як незалежна фінансова інституція. Розпочалося встановлення кореспондентських відносин з іншими країнами СНД, була заснована валютна біржа як підрозділ Національного банку**. В листопаді 1992 р. у безготівковий обіг було запровад­жено український карбованець, і Україна офіційно вийшла з гру­пи країн, які використовували рубль як законний платіжний засіб. У вересні 1993 р. Україна стала другою, після Росії, краї­ною СНД, яка приєдналася до міжнародної електронної системи банківських платежів СВІФТ (8ШІРТ). З січня 1994 р. Націо­нальний банк України запровадив національну платіжну систему з впровадженням системи електронних міжбанківських платежів, що дало змогу відмовитись від використання паперових платіж­них документів.

Аналізуючи правову регламентацію становлення банківської системи в Україні, не можна обійти проблеми достатності бан­ківського законодавства, яке формувалося практично за внутріш­німи ознаками регулювання банківських відносин. За цей час бу­ли внесені деякі важливі зміни до законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про заставу» та до Декрету Кабінету Мі­ністрів України «Про систему валютного регулювання і валют-

* Існує й інша думка щодо початку створення банківської системи України — що перший етап розпочався у 1988—1990 рр., коли українські банки реєструвалися у Москві.

** У липні 1993 р. реорганізована в Українську міжбанківську валютну біржу, яка є господа­рюючим суб'єктом під контролем держави.

61

ного контролю». Але повільний розвиток банківського законо­давства негативно відбився на банківській системі, яка реагува­ла збільшенням прострочених кредитів та звуженням кредитної діяльності.

І хоча в цих умовах центральний банк, маючи обмежений Верховною Радою України правовий статус, проводив жорстку грошово-кредитну політику за допомогою адміністративних і економічних важелів стосовно комерційних банків, вживав за­ходів щодо санації банківської системи, займався відкликанням ліцензій у банків, це суттєво не поліпшило ситуацію в сфері бан­ківської діяльності. Верховна Рада України спільно з Національ­ним банком намагались визначити стратегію розвитку законо­давчої основи банківської діяльності, приділяючи особливу ува­гу правовому статусу банків та кредитних установ. З цією метою у вересні 1994 р. було проведено першу науково-практичну кон­ференцію керівників банків та кредитних установ, які функціо­нували в Україні, і як результат була схвалена Концепція розвит­ку банківського законодавства. Зверталась увага передусім на те, що на той час залишалась невизначеною у правовому статусі си­стема банківського нагляду, не було і системи страхування ризи­ків кредитної діяльності, страхування банківських депозитів, не діяв механізм застави майна, про що свідчать численні колізії, які виникали при застосуванні законів і підзаконних актів.

Важливим стимулюючим фактором для визначення правово­го статусу банківської системи в Україні стала Конституція Украї­ни 1996 р. З її прийняттям вперше за всі роки існування незалеж­ної держави з'явилась модель законодавчих засад функціонуван­ня Національного банку, який є органом держави, що здійснює управління банківською системою. Конституційні принципи ство­рили організаційно-правові засади функціонування банківської систе­ми, яка включає дворівневу структуру банківських інститутів, умови їх функціонування, правові межі втручання (регулювання) держави у сферу банківської діяльності, її функціональну приро­ду та правовий статус національної грошової системи.

Згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Законом України «Про Національний банк України» банківсь­ка система України схематично має такий вигляд (див. схему 1).

Таким чином, загальна характеристика сучасної банківської си­стеми показує, що банківська система в Україні — це внутрішньо організована, взаємозв'язана, об'єднана загальною метою та конс­титуційними принципами сукупність банківських та фінансово-кре­дитних установ, які відповідно до банківського законодавства здій­снюють банківську діяльність при постійному банківському нагляді з боку держави.

Необхідність єдності (взаємоорганізації) елементів банківської системи випливає з конституційних гарантій незалежності Націо­нального банку України та обов'язку всієї банківської системи за­безпечувати стабільність національної валюти — гривні. Існує за­кономірність — чим більш незалежний центральний банк держави,

62

тим нижчий рівень інфляції в країні. Саме тому відповідно до єв­ропейського законодавства зростає кількість країн, які визнача­ють якісно новий статус власних центральних банків. У 1997 р. уряд Великобританії прийняв рішення щодо організаційного ві­докремлення Банку Англії, який більше п'ятидесяти років був підпорядкований казначейству (міністерству фінансів). Отже, важливо за системним підходом насамперед розглянути правовий статус Національного банку України, в якому знайшов відобра­ження, про що зазначалося вище, світовий досвід статутного банківського права. Передусім слід привернути увагу до консти­туційної моделі Закону України «Про Національний банк Украї­ни». Він сприйняв п'ять концептуальних позицій щодо самостій­ного статусу центрального банку серед інших органів держави:

1. Програма грошової політики на поточний рік, а також на пер­спективу розробляється і приймається спеціально створеним колегіальним органом — Радою Національного банку залеж­но від стану економіки, цін та грошово-кредитного ринку країни. Центральний банк зобов'язаний доводити цю програ­му до відома уряду та парламенту, але виключно як інформа­ційний матеріал.

2. Усі рішення, які стосуються обсягів кредитної емісії, відсот­кової ставки та поточного валютного курсу, приймаються ви­ключно органами банку.

3. Керівництво центрального банку (його голова, колегіальний орган), призначене на новий строк, не може бути достроково

63

увільнено парламентом або Президентом з посад (за винятком визначених законом випадків, таких як довготривала хвороба або засудження за злочин). Що стосується колегіального ор­гану, який визначає політику в сфері фінансів та кредиту, то він є частиною системи Національного банку, його вищим ке­рівним органом, а не своєрідним наглядовим органом.

4. Від членів керівництва центрального банку вимагається про­фесіоналізм та політична нейтральність. Не можна суміщати посади в центральному банку з посадами в будь-яких інших органах влади, займатися партійною або профспілковою ді­яльністю. Неприпустимим є делегування членів уряду, пред­ставників органів виконавчої влади до колективних органів управління центральним банком.

5. Національний банк не можна примусити і він, власне, не має права давати кредити уряду і купувати цінні державні папери на первинному ринку.

Схематично функціональне призначення Національного бан­ку як головної банківської інституції має такий вигляд.

Основні функції Центрального банку (традиційний підхід)

1. Емісія грошей(банківські банкноти та монети)

2. Грошово-кредитна установа (орган держави)

3. Останній кредитор у критичній ситуації

Центральний банк (інституційний підхід)

1. Біржовий орган (управління резервами та зовнішнім боргом)

2. Банкір держави

3. Радник уряду з питань державного боргу та фінансування бюджету

)

Як видно з наведених схем (схеми 2, 3), функціональна ха­рактеристика є важливою складовою правового статусу Цент­рального банку як будь-якого суб'єкта права і включає в себе на­бір елементів, що є системною сукупністю. Відповідно до теорії права правовий статус включає також передбачену нормами пра­ва спеціальну правоздатність суб'єкта права у питаннях відання, а також його повноваження, що, враховуючи публічні функції Національного банку, якраз і становлять його компетенцію.

Як суб'єкт права Національний банк, реалізуючи свою спеці­альну правоздатність, для здійснення покладених на нього обо­в'язків вступає в різні правовідносини. Тут він є вже не просто

64

суб'єктом права, а й суб'єктом конкретних правовідносин. Ці правовідносини виникають, змінюються і припиняються залеж­но від конкретних юридичних фактів. Відповідно змінюється і загальний обсяг прав і обов'язків, але постійним залишається правовий статус центрального банку.

Правовий статус Національного банку відповідно до Закону України «Про Національний банк України» має комплексний ха­рактер, що притаманно статусу органів держави. Він складається з конституційної правосуб'єктності та галузевих статусів (адміні­стративно-правовий, цивільно-правовий). Насамперед статус центрального банку закріплюється ст. 99, 100 Конституції Украї­ни, які визначили його місце серед інших органів держави, по­клавши на нього основну функцію—забезпечення стабільності грошової одиниці. Крім того, спеціальну юрисдикцію централь­ного банку врегульовано Законом України «Про банки і бан­ківську діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та інши­ми законодавчими актами.

Оскільки Національний банк є юридичною особою (п. 1 ст. 1 Закону «Про Національний банк України»), він виступає як су­б'єкт цивільно-правових відносин. Водночас для виконання публічних функцій він наділений владними розпорядчими повноваженнями, що не властиво цивільному праву. Це відображено у визначенні центрального банку як особливого центрального органу державного управління (частина перша ст. 2 Закону).

Це свідчить про те, що правовідносини між Національним бан­ком і комерційними банками в більшості випадків будуються на принципах влади і підпорядкування, що обумовлено його компе­тенцією здійснювати банківське регулювання та банківський на­гляд (частина друга ст. 55 та ст. 61 Закону). У цих правовідноси­нах немає рівності сторін. Банк видає та відкликає ліцензії на здійснення банківських операцій, здійснює свої наглядові функції. Правовою основою діяльності Національного банку є як приват­не, так і публічне право. Це обумовлює і природу нормативно-пра­вових актів, що видаються центральним банком на основі делего­ваного державною права, оскільки такою є суть «банку банків».

Звернемо увагу на визначене у Законі юридичне поняття На­ціонального банку України як особливого центрального органу державного управління, що одразу виключає його з системи ор­ганів державної виконавчої влади. Правова характеристика орга­ну управління виступає універсальною категорією для виділення спеціальної правосуб'єктності Національного банку в банківсь­кій системі.

Адміністративне право визначає компетенцію як сукупність прав і обов'язків, які належать до владно-організаційної діяль­ності органів державного управління. Але адміністративно-пра­вовий підхід не можна застосувати до характеристики централь­ного банку, правовий статус якого має подвійну природу. Банк об'єднує у своїй діяльності організаційні управлінські елементи

65

з елементами майновими. Слід підкреслити, що до компетенції центрального банку відносять права та обов'язки не тільки уп­равлінського характеру, а й ті, що пов'язані зі здійсненням гос­подарської діяльності. Тобто поняття «орган державного управ­ління» стосовно банку в господарській сфері включає одні озна­ки, а у сфері адміністративно-правових відносин — інші.

За основу законодавчого визначення елементів статусу Націо­нального банку було взято практику його фактичного впливу на економічне життя України. У Концепції адміністративної рефор­ми в Україні, яка розроблена Державною комісією з проведення в Україні адміністративної реформи, теоретично пропонувалась інша модель центрального банку з визначенням його як допо­міжного уряду центрального органу виконавчої влади із спеціаль­ним статусом*. Однак вищий законодавчий орган не сприйняв такого підходу і не погодився віднести Національний банк за юридичними ознаками до органів виконавчої влади. Національ­ний банк не може входити до системи органів, яку очолює Кабі­нет Міністрів України, і, таким чином, підпорядковуватись йому. Згідно зі ст. 51 Закону «Про Національний банк України» Націо­нальний банк підзвітний Президентові України та Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень.

Потрібно зазначити, що призначення згідно зі ст. 85 Консти­туції Голови Національного банку України Верховною Радою за поданням Президента України підкреслює особливий статус На­ціонального банку, оскільки Конституція регламентує зазначе­ний порядок зайняття посади лише для Прем'єр-міністра, керів­ників судової влади, Генерального прокурора України та голови центрального банку. Схиляючись до думки, що голова банку поєднує риси політичного діяча та професійного фінансиста-банкіра, найбільш переконливою може бути позиція, зокрема, В. Ющенка, який аргументує залежність голови банку виключно від вимог закону [10]. Це дає змогу, за визначенням народного де­путата України П. Порошенка та професора А. Селіванова, На­ціональному банку, хоча і бути безпосередньо юридичною осо­бою публічного права, але голові банку залишатися незалежним від будь-якого впливу з боку органів державної влади [9].

Згідно зі ст. 19 закону Голова Національного банку керує ді­яльністю банку, діє від імені банку і представляє його інтереси без доручення у відносинах з органами державної влади і управ­ління, з банками, фінансовими та кредитними установами, між­народними організаціями, іншими установами і організаціями. Він також головує на засіданнях Правління Національного бан­ку, підписує протоколи, постанови Правління Національного банку, накази та розпорядження, а також угоди, які укладають­ся Національним банком, особисто призначає і звільняє дирек­торів департаментів, але тільки за погодженням з Радою Націо­нального банку, призначає одного першого та двох своїх заступ­ників та звільняє їх після закінчення терміну повноважень. Спе-

Концепція адміністративної реформи в Україні знайшла втілення у комплексному документі, схваленому Указом Президента України за № 810 від 27 липня 1998 р.

66

ціальний статус Голови Національного банку України обумовлює його політичну відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за всю діяльність банку.

Отже, правовий статус вищої посадової особи в системі бан­ків дозволяє Голові Національного банку виступати об'єднуючою основою управління центральним банком держави і забезпечува­ти послідовність формування та реалізації грошово-кредитної політики. Для цього, на нашу думку, голова банку має обиратися згідно зі ст. 12 зазначеного Закону «ехз о#ісіо» головою Ради Націо­нального банку, що усуватиме серйозні суперечності між Радою та Правлінням Національного банку.

Реалізація саме такої моделі поєднання функцій та повнова­жень Головою Національного банку зі статусом Голови Ради Національного банку дасть змогу залишити дію частини третьої ст. 19 Закону як виняток у відносинах Ради Національного бан­ку з Національним банком, у питаннях віднесених до її відання.

Особливість правового статусу Національного банку України пов'язана з існуванням згідно зі ст. 8—13 Закону України «Про Національний банк України» вищого органу управління Національ­ним банком — Ради Національного банку. Цей орган належить до конституційних органів у системі Національного банку. Закон визначає збалансований між суб'єктами Ради порядок формуван­ня (Верховною Радою України і Президентом України) 14 осіб персонального складу Ради Національного банку. Але Закон доз­воляє звільняти їх не раніше ніж через один рік з дня призна­чення при визначеному терміні їх повноважень сім років, крім Голови Національного банку, який призначається на строк здій­снення його повноважень — п'ять років.

Ідея створення такого органу, як Рада Національного бан­ку—не нова. У Німеччині існує аналогічна за функціями Рада центральних банків, у Японії — комітет визначення політики (монетарної), в Австрії — Рада директорів, у США — Рада керу­ючих. Є подібні органи в центральних банках і інших країн. Від­різняються вони між собою складом та порядком формування, обсягом функцій та повноважень, проте характерними для усіх є принципи функціонування, згідно із якими зазначені утворення визначають лише основні, глобальні питання діяльності цент­ральних банків, не втручаючись у їхню оперативну діяльність.

До повноважень Ради Національного банку ст. 9 Закону відно­сить розроблення Основних засад грошово-кредитної політики України відповідно до загальнодержавної програми економічно­го та соціального розвитку. Основні засади вносяться до 15 ве­ресня для інформування на розгляд Верховної Ради України і на­далі стають об'єктом контролю за їх виконанням з боку Ради На­ціонального банку. До її важливих повноважень Закон відносить аналітичну діяльність щодо впливу грошово-кредитної політики на стан соціально-економічного розвитку України, внесення пропозицій Правлінню Національного банку, затвердження ко­шторису доходів та витрат Національного банку. Здатність вико-

67

нувати функції вищого органу управління Національного банку обумовлена повноваженнями Ради застосовувати відкладальне вето щодо окремих рішень Правління Національного банку, пра­вом затвердження рішень Правління про участь у міжнародних фінансових організаціях, правом брати участь у засіданнях Прав­ління з правом дорадчого голосу тощо. Проведення засідань Ра­ди Національного банку не рідше одного разу на квартал, поря­док прийняття рішень та контроль за їх виконанням визначаєть­ся регламентом, який затверджується Радою.

Таким чином, можна зробити висновок, що Рада Національ­ного банку — це орган з особливими функціями та повноваженнями, що охоплюють весь цикл стратегічно-наглядової функції держави — від розроблення Основних засад грошово-кредитної політики до контролю за проведенням цієї політики центральним банком дер­жави в діяльності органів державної виконавчої влади та місце­вого самоврядування та всієї банківської системи в Україні.

Водночас юридичну сутність Ради Національного банку Украї­ни не можна зводити до її головних завдань — розроблення Ос­новних засад грошово-кредитної політики та здійснення контро­лю за її проведенням. Законом «Про Національний банк України» на неї покладаються також певні управлінські функції, оскільки Закон визнає Раду вищим органом управління і це знаходить про­яв у погодженні призначення та звільнення членів Правління На­ціонального банку, затвердженні бухгалтерського балансу банку, встановленні форми оплати праці його працівників, затвердженні кошторису доходів і витрат банку тощо.

Отже, правовий статус дає цілісне уявлення про те, що Рада Національного банку України є особливим політико-фінансовим органом змішаної правової природи, який можна вважати аналі­тичним центром всієї фінансово-економічної системи держави.

Іншим керівним органом Національного банку є його Правління. До його повноважень Законом віднесено забезпечення реалізації грошово-кредитної політики через відповідні монетарні важелі, управління діяльністю центрального банку, організація виконан­ня інших його функцій. Правління очолює Голова Національно­го банку України, який разом з Радою Національного банку виз­начає кількість та персональний склад Правління, з наступним затвердженням його Радою Національного банку.

Принциповим положенням, яке досить конкретно висвітлює правовий статус Правління Національного банку, є здатність ви­конувати адміністративні функції в повному обсязі і приймати рішення щодо економічних заходів та монетарних методів, необ­хідних для реалізації Основних засад грошово-кредитної політи­ки відповідно до рекомендацій Ради з цих питань та необхідності забезпечення стабільності і купівельної спроможності національ­ної валюти.

У ст. 15 Закону «Про Національний банк України» до повно­важень Правління віднесено також прийняття рішень про емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет, про зміну

== 68

відсоткових ставок Національного банку, про встановлення еко­номічних нормативів для банків та фінансово-кредитних установ, про розмір та порядок формування обов'язкових резервів для банків та фінансово-кредитних установ, про встановлення лімітів операцій на відкритому ринку, які здійснює центральний банк, про перелік цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку, про умови допуску іноземного капіталу до банківської системи України та інше.

Правління здійснює виконавчо-розпорядчу діяльність як са­мостійний суб'єкт: управління від імені Національного банку України, надаючи повноваження визначати організаційні засади структури Національного банку України, затверджувати поло­ження про його структурні підрозділи та установи, статути його організацій та підприємств, порядок призначати керівників під­розділів, підприємств, установ та організацій, затверджувати штатний розклад, встановлювати порядок надання ліцензій на ведення банківських операцій, видавати нормативні акти Націо­нального банку, затверджувати регламент роботи Правління та виконувати інші функції, що випливають з основної мети діяль­ності центрального банку. Законодавець врегулював у частині першій ст. 15 Закону таку важливу особливість правового стату­су Правління Національного банку України, як право купувати та продавати майно для забезпечення діяльності Національного банку. Отже, дискусія, яка протягом тривалого часу точилась на­вколо цього питання, вирішена на користь Національного бан­ку, який правомочний володіти майновими правами без втручан­ня при їх реалізації органів державної виконавчої влади.

Важливим є те, що річний звіт та проект кошторису витрат на наступний рік Правління зобов'язано подавати на розгляд Ра­ди Національного банку України. Таким чином, управлінська та господарська діяльність Правління перебуває під контролем Ра­ди Національного банку, що виключає саму можливість, зокре­ма, появи розпорядчих актів, наприклад, листів, телеграм, які не належать до актів управління, оскільки порядок видання норма­тивних актів Національного банку суворо регламентований. За­кон припинив довгорічну практику адміністративного втручання керівників Національного банку у діяльність комерційних банків.

Таким чином, встановлена у Законі «Про Національний банк України» структура керівних органів центрального банку та виз­начення їх правосуб'єктності узгоджується із Конституцією Украї­ни і відповідає інтересам як забезпечення незалежності банку що­до проведення грошово-кредитної політики, так і завданням за­безпечення контролю за її здійсненням у фінансово-економічній та банківській сферах.

Організаційно-правову та функціональну діяльність Націо-

Національного банку України забезпечує поряд з іншими юридично самостійними організаціями, підприємствами та установами, територіальними управліннями (філіями), які не мають статусу юридичної особи, розгалужена структура апарату. Структура На­ціонального банку України будується за принципом централізації з

69

вертикальним підпорядкуванням. Законодавець надав право На­ціональному банку самостійно вирішувати питання організації, створення, ліквідації та реорганізації структурних підрозділів та установ системи банку, затверджувати положення, які визначають завдання та функції філій (територіальних управлінь), які діють від імені банку та в межах отриманих від нього повноважень.

Правовий статус філій (територіальних управлінь) Національно­го банку України з позицій адміністративного права більше схожий на той, що притаманний органам представництва, встановлений законодавством для органів управління. Територіальні управління створені у всіх областях та в Автономній Республіці Крим — Кримське республіканське управління, у м. Києві та Київській об­ласті, у м. Севастополі. Вони виконують комплекс функцій від імені центрального банку, але не уповноважені приймати рішен­ня, які мають нормативний характер, а також видавати гарантії та поручительства, вексельні та інші зобов'язання без дозволу Прав­ління Національного банку. Згідно з існуючим положенням ство­рення територіального управління та його реорганізація здійсню­ються за рішенням Правління Національного банку України.

Банк забезпечує територіальне управління рухомим та нерухо­мим майном, вартість якого відображається в балансі управління, який є складовою частиною балансу центрального банку. Тери­торіальне управління має печатку зі своїм найменуванням і зоб­раженням Державного герба України та інші печатки, штампи, не­обхідні для діяльності управління згідно з чинним законодавством.

Територіальне управління Національного банку України очолює начальник, який призначається на посаду і звільняєть­ся з неї постановою Правління Національного банку України. Начальник цього управління діє на підставі положення та дові­реності. Він видає накази, розпорядження, затверджує згідно з Типовою структурою та затвердженим Правлінням кошторисом структуру та штатний розклад, положення про структурні під­розділи управління, посадові обов'язки працівників та інші до­кументи згідно з нормативними актами Національного банку.

Національний банк покладає на територіальні управління за­вдання, які дають змогу йому проводити грошово-кредитну по­літику на місцях, спрямовану на підтримку стабільності націо­нальної валюти, зміцнення засад функціонування банківської системи та ефективного управління грошово-кредитним ринком відповідно до Основних напрямів грошово-кредитної політики, здійснення контролю за розвитком валютного ринку, ринку цін­них паперів та аналіз грошово-кредитних відносин у регіоні. Те­риторіальні управління мають проводити розрахунки між комер­ційними банками через систему електронних платежів Націо­нального банку, займатися емісійно-касовою роботою, а також здійснювати контроль за дотриманням комерційними банками банківського законодавства, економічних нормативів і його нор­мативних актів. Загальна структура територіальних управлінь бу­ла затверджена постановою Правління Національного банку

70

України «Про удосконалення структури і чисельності регіональ­них управлінь Національного банку України» за № 262 від 2 лип­ня 1998 р. Відносини територіальних управлінь з управліннями Державного казначейства, комерційними банками, підприємст­вами і організаціями будуються на підставі договорів, що укла­даються від імені Національного банку, який несе відповідаль­ність за цими договорами.

Особливу роль у реалізації завдань, які покладені на Націо­нальний банк Конституцією та законами України, відіграють де­партаменти, що становлять центральний апарат Національного банку України. У департаментах зосереджено основний профе­сійний персонал, який забезпечує функціонування банківської системи в Україні, поділяючись на службовців та обслуговуючий персонал.

До системи Національного банку України входять в обов'яз­ковому порядку згідно з частиною другою ст. 22 Закону «Про На­ціональний банк України» центральний апарат, філії (територі­альні управління), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські на­вчальні заклади, зокрема, Банківська академія по перепідготовці банківських працівників та інші структурні одиниці і підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності Національного банку.

Таким чином, організаційна структура Національного банку являє собою складний організм, що забезпечує ефективне вико­нання покладених на нього завдань. Центральний апарат відпо­відно до ст. 10 зазначеного Закону забезпечує організаційно-тех­нічне обслуговування Ради Національного банку та Правління, але Закон забороняє втручатися в його оперативну діяльність, а також впливати на кадровий персонал Національного банку.

Про місце і роль центральних банків, особливості їх побудо­ви в кожній країні можна скласти уявлення з порівняння їх ор­ганізаційних структур. Для прикладу наведемо структури Націо­нального банку України та Банку Португалії (схеми 4, 5).

Розглянувши місце та роль Національного банку України як центру дворівневої банківської системи з врахуванням особли­востей побудови його організаційної структури, більш зрозумі­лим буде з'ясування покладених на банк функцій та повнова­жень. Для цього спочатку зупинимося на функціях, оскільки во­ни відбивають цільове утворення банку держави, який потрібен усьому суспільству. Функції центрального банку поділяються згід­но з Законом України «Про Національний банк України» на: а) основну (ст. 6) та б) інші функції (ст. 7). Основна функція від­биває конституційне призначення Національного банку, який зобов'язаний забезпечити стабільність грошової одиниці Украї­ни. Досягнення цієї мети передбачає сприяння стабільності всієї банківської системи, а також обумовлює відповідно до правово­го статусу Національного банку дотримання цінової стабільності у державі.

71

«Але є ще дві важливі функції сучасного центрального бан­ку, які тісно пов'язані з грошово-кредитною політикою і склада­ють єдине ціле, — стверджує Е. Джералд Корріган — президент Федерального резервного банку Нью-Йорка. — Це широкий на­гляд за фінансовою системою та за окремими аспектами діяль­ності платіжних систем» [5, 5]. По суті, така думка відповідає не­обхідному статусу Національного банку, який функціонально по­винен представляти державу у фінансово-кредитній сфері.

Голова Національного банку України (5 років)

Правління Національного

банку України

(5 років)

Голова Ради (З роки)

Верховна Рада України (призначає 7 членів)

Департаменти та самостійні —| управління Національного банку (15 одиниць)

Рада Національного

банку України

(7 років)

Президент України (призначає 7 членів)

Банківські навчальні заклади

Центральний апарат

Розрахункові палати

Банківський нагляд (служба внутрішнього аудиту)

Філії (територіальні управління) (25 одиниць)

Державна скарбниця України

Банкнотно-монетний двір

Фабрика банкнотного паперу

Національний депозитарій

Схема 4. Структура Національного банку України

Що стосується центрального банку України, то інші його функції закріплені у Законі «Про Національний банк України» та в інших нормах банківського законодавства України. Зокре­ма, це такі функції (за названим Законом):

— визначення та проведення грошово-кредитної політики, узго­дженої з її Основними засадами;

— регулятивна функція (встановлення правил проведення бан­ківських операцій, бухгалтерського обліку, визначення систе­ми порядку і форм платежів, проведення банківського та ва­лютного регулювання та інше);

72

• монопольне здійснення емісії грошей та організація їх обігу;

• реєстраційно-наглядова функція;

• зовнішньоекономічна функція;

• методологічна та методична функція у сферах банківської ста­тистичної інформації та статистики платіжного балансу, роз­витку сучасних банківських технологій тощо;

• банківське обслуговування;

• функція кредитора останньої інстанції для комерційних бан­ків, яка забезпечує отримання рефінансування у разі вичер­пання інших можливостей рефінансування;

• накопичення та зберігання золотовалютних резервів та валют­них цінностей;

• сприяння кадровому забезпеченню банківської системи.

До інших функцій Національного банку можна віднести, на­приклад, здійснення емісії приватизаційних паперів (ст. 8 Зако­ну «Про банки і банківську діяльність»).

Крім того, функції Національного банку можуть поділятись на внутрішні та зовнішні, що здійснюються як у межах України, так і поза ними у разі представлення інтересів держави та Національ­ного банку у відносинах з центральними банками інших країн, міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними орга­нізаціями, де міждержавне співробітництво передбачено на рівні центральних банків. Слід підкреслити, що Закон обмежує функції Національного банку, оскільки він не може конкурувати з комер­ційними банками, які є його клієнтами («банк банків»).

73

Функції Національного банку України

Центральний банк держави

Банк банків

Емісійний центр

Державний банк

Валютний орган

Орган банківського нагляду

Організатор

міжбанківських розрахунків

та гарант заощаджень громадян

Орган

нормативного регулювання

банківської системи

Скарбник

золотовалютних ресурсів

та монетарного золота

Аналітичний центр

макроекономічних процесів

у країні

Схема 6. Функції Національного банку України

Функції Національного банку України (схема 6) схожі з функ­ціями зарубіжних центральних банків. Це пояснюється тим, що головні державні банки несуть здебільшого однакове функціо­нальне навантаження, захищаючи державні інтереси. При цьому всі структурні підрозділи центральних банків, здійснюючи по­кладені на них функції, забезпечують реалізацію загальних функ­ціональних завдань цього органу.

Але функціям будь-якого органу державного управління при­таманні завжди визначені законодавчими актами повноваження. Відповідно до закону, який визначає статус Національного бан­ку України, вони за формою впливу можуть бути адміністратив­но-правовими, цивільно-правовими, організаційно-регулюючи­ми (операційними). Повноваження центрального банку мають в основному економічну спрямованість, оскільки застосування на­даних законом Національному банку прав безпосередньо обу-

74

мовлено економічними інтересами і змінюють, встановлюють або припиняють економічні відносини між сторонами у грошо­во-кредитній сфері.

Повноваження, визначені законом для Національного банку України, поділяються за суб'єктами їх застосування. У ст. 9 За­кону «Про Національний банк України» закріплені повноважен­ня Ради Національного банку, а за ст. 15 для виконання покладе­них функцій Правління Національного банку має застосовувати властиві йому повноваження щодо керівництва Національним банком. Формою реалізації повноважень для Ради Національно­го банку є рекомендації або рішення щодо конкретних цілеспря­мованих дій, пов'язаних з питаннями її відання (наприклад, фор­ми оплати праці працівників Національного банку, кошторис до­ходів та витрат банку, зміна розміру статутного капіталу та інше). Особливою формою реалізації статусу вищого органу управління Національного банку є право застосування Радою Національно­го банку відкладального вето щодо окремих рішень Правління Національного банку з питань, віднесених до її компетенції. При цьому Закон передбачає збалансований механізм прийняття або відхилення вето Ради Національного банку. Слід зазначити, що повноваження Ради не поширюються безпосередньо на Голову Національного банку, якщо він не обраний одночасно Головою Ради Національного банку. Голова Національного банку здійснює власні повноваження, закріплені у ст. 19 цього Закону, несе пер­сональну відповідальність за діяльність Національного банку України і тому за обсягом наданих повноважень він є досить са­мостійною і впливовою посадовою особою, яка здатна видавати розпорядчі акти для системи Національного банку та діяти від його імені у відносинах з органами державної влади і місцевого самоврядування.

Але згідно з ст. 15 цього Закону Правління Національного бан­ку України наділено виключними повноваженнями, які реалізують­ся у формі прийняття рішень, визначення структури Національ­ного банку, затвердження положень та статутів його підрозділів, підприємств і організацій, встановлення порядку в сферах здій­снення банківських операцій тощо. Найважливішим юридичним засобом здійснення регулятивної функції Національного банку України слід вважати повноваження щодо прийняття Правлінням нормативних актів Національного банку України.

Саме нормотворчість дає змогу піднести рішення Національ­ного банку як органу держави до загальнообов'язкових правил поведінки шляхом їх закріплення в підзаконних нормативно-правових актах центрального банку, що прийняті відповідно до законодавства України. Нормотворчі повноваження Національ­ного банку слід розуміти як закріплені у законі повноваження щодо реалізації завдань і функцій центрального банку держави і спрямовані на конкретизацію законів, указів Президента Украї­ни, постанов уряду, видання самостійних нормативно-правових актів у галузях, не врегульованих законом. Нормативні акти за загальним визначенням їх правової природи встановлюють пра-

75

вові норми (правила поведінки), що є обов'язковими для невиз-наченого кола осіб, розраховані на неодноразове застосування і діючі незалежно від виникнення чи припинення конкретних правовідносин, що передбачені відповідним актом. Наприклад, виключно нормативними актами Національного банку реалізу­ються його повноваження щодо організації готівкового грошово­го обігу, що передбачено ст. 33 Закону.

У результаті нормотворчої діяльності загальні положення, що встановлюються Національним банком у процесі банківського ре­гулювання та банківського нагляду, одержують статус юридичних норм, дія яких поширюється як на органи державної влади та місцевого самоврядування, так і на юридичних осіб незалежно від форми власності, а також на громадян. У ст. 56 Закону на відміну від органів державної виконавчої влади (міністерств, відомств) прямо зазначена форма правових актів, що видаються Національ­ним банком, — постанови Правління, інструкції, положення, правила, що також затверджуються постановами Правління.

З особливостями центральних банків деяких держав світу та їх органів управління, за методикою Німецького федерального банку, можна ознайомитись, розглянувши порівняльну таблицю (див. таблицю 1 наприкінці розділу).

Наведемо один з типових прикладів застосування норматив­них актів при здійсненні Національним банком повноважень, закріплених у п. 5 ст. 25 «Засоби та методи грошово-кредитної політики» Закону «Про Національний банк України».

Правовий режим випуску та обігу облігацій внутрішньої дер­жавної позики України встановлюється відповідно до законів України «Про цінні папери та фондову біржу», «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» та визначається конкретними постановами Кабінету Міністрів України. Але ці законодавчі акти мають загальний правовий характер, а їх нор­ми є матеріальними за змістом.

Застосовуючи надані регулюючі повноваження, на підставі зазначених законодавчих актів, а також Закону України «Про банки і банківську діяльність» постановою Правління Національ­ного банку за № 15 від 21 січня 1996 р. було затверджено пакет документів, які регламентують функціонування ринку державних цінних паперів. Це такі документи, як:

— Положення про функціонування ринку облігацій внутрішньої державної позики;

— Положення про проведення аукціону з розміщення облігацій внутрішньої державної позики;

— Положення про порядок бухгалтерського і депозитарного об­ліку, розміщення, обігу, сплати відсотків та погашення облі­гацій внутрішньої державної позики в банківських установах.

Отже, нормативні акти Національного банку наочно свідчать про те, що їх мета — застосування правових механізмів, необхід­них для реалізації норм законів. У такому разі норми матеріаль-

76

ного банківського законодавства забезпечуються процедурно-процесуальними загальнообов'язковими правилами (процесуаль­ним порядком) і це створює у сукупності компонентів необхідну правову основу для правовідносин, які виникають між суб'єкта­ми конкретної фінансової, фондової або банківської сфери.

Таким чином, розглянувши повноваження та форму їх ре­алізації як важливу складову правового статусу Національного банку України, визначену законодавством, наочно постає харак­теристика з позицій статутного права керівних органів — Ради та Правління Національного банку. При цьому не важко помітити, що центральний банк наділено необхідною виконавчо-розпоряд­чою владою для проведення узгодженої з Кабінетом Міністрів України економічної та грошово-кредитної політики в країні.

Слід звернути увагу на ще один суттєвий аспект правового статусу системи Національного банку, яка є першим рівнем бан­ківської системи. Йдеться про те, що в результаті п'ятирічної підготовки Конституції України та Закону України «Про Націо­нальний банк України» центральний банк отримав статус, який повністю відповідає міжнародним стандартам щодо його місця та ролі у державі. Важливим досягненням у гармонізації законодав­ства є дотримання принципу, закладеного у ст. 107 Маастрихтсь­кої угоди Європейського співтовариства, укладеної у 1992 р. Во­на встановлює, що ні Європейський центральний банк, ні цен­тральні банки країн-учасниць не можуть одержувати вказівки від уряду чи будь-яких інших владних структур. Аналогічна норма є і в ст. 7 статуту Європейського центрального банку, і в законах системи центральних банків Європи, зокрема в Україні.

До цього додамо, що Конституція України, заклавши цей принцип, стала взірцем для законодавства про банки європейсь­ких країн. Національному банку України ст. 93 Конституції України надано право законодавчої ініціативи нарівні з Кабіне­том Міністрів України. Це означає, що Національний банк України має право офіційно вносити до Верховної Ради України пропозиції щодо прийняття законів, змін до законів або їх ска­сування. З цього видно, що Національний банк за системним підходом до вивчення його правового статусу можна охарактери­зувати як повноцінний, спеціальної компетенції, незалежний у досягненні поставленої мети орган держави.

Але які взаємовідносини відповідно до зазначеного Закону складаються у Національного банку з Кабінетом Міністрів Украї­ни, Верховною Радою України та Президентом України? Чи можна вважати незалежність центрального банку абсолютною?

Питання незалежності центрального банку є досить склад­ним. У юридичній літературі існує декілька поглядів на те, що слід розуміти під незалежністю центральних банків. Деякі авто­ри під «незалежністю» центрального банку як головною ознакою його правового статусу розуміють міру його автономії від орга­нів влади при визначенні цільових орієнтирів діяльності в межах основних функцій по забезпеченню стабільності національної ва-

77

люти, а також стабільності й ефективності фінансової системи в цілому. Як бачимо, питання стосується взаємовідносин з урядом.

Це викликано, по-перше, тим, що грошово-кредитна політи­ка, за проведення якої відповідає центральний банк, є складовою частиною національної економічної політики, яка здійснюється урядом. Тому неузгодженість питань компетенції центрального банку і уряду може спричиняти конфлікти між цілями грошово-кредитної політики та реальним проведенням економічної полі­тики. По-друге, грошово-кредитна політика не може проводитись ізольовано від економічної політики і її основних напрямів. На­впаки, вона повинна тісно пов'язуватися з ними.

У публікаціях науковців та практиків-юристів неодноразово порушувалося це питання і пропонувалося його вирішення через:

— міжвідомчі консультативні ради (парламент, центральний банк, уряд);

— консультативні групи за участю представників різних відомств та центрального банку (центральний банк та міністерства фі­нансів і економіки);

— узгоджувальні консультації представників центрального бан­ку, парламенту, уряду, банківських асоціацій (у разі виник­нення загрози «дефолту»).

Необхідність надання центральному банку незалежного ста­тусу, який послідовно обстоював в Україні відомий банкір і на­родний депутат України В. П. Гетьман, пояснюється прагненням забезпечити послідовність і постійність грошово-кредитної полі­тики, звільнити її від тимчасових інтересів, підтримати довіру до неї [4, 8—22]. Найважливішою умовою довіри до грошово-кре­дитної політики є чітко і офіційно сформований курс на стабіль­ність цін, який проводиться Національним банком незалежно від змін у політичному житті країни.

Окреслимо найбільш характерні ознаки незалежності правово­го статусу центрального банку:

— участь держави в капіталі центрального банку і розподіл при­бутку;

— процедура призначення керівництва банку (Ради та Правлін­ня Національного банку);

— міра відображення в законодавстві цілей та завдань централь­ного банку;

— право держави на втручання в грошово-кредитну політику;

— правила, які регулюють можливість прямого або непрямого фі­нансування державних витрат центральним банком держави.

Відповідно до цих ознак доречно буде простежити, як скла­дався правовий статус деяких центральних банків за характером їх власності:

— державні — капітал яких належить державі (Великобританія, Німеччина, Франція, Данія);

78

— акціонерні (США, Італія, де 100 % капіталу центрального банку належить банкам і страховим компаніям);

— змішані (Японія — 55 % власності належить державі, 45 % — приватним особам; Швейцарія — 57 % власність кантонів і 43 % — приватних осіб; Греція — 75 % власність держави, 25 % — приватних осіб).

Тим часом стовідсоткова участь держави в капіталі цент­рального банку не завжди є єдиним критерієм, який дозволяє стверджувати, що тільки такий банк найбільше залежить від держави. Наприклад, центральний банк Італії, хоча і є акціо­нерним, за своїм правовим статусом значно залежить від дер­жави.

Що стосується правового статусу Національного банку Украї­ни за юридичними ознаками, то аналіз конституційних норм, зо­крема статей 85, 93, 99, 100, 106 Конституції України дає підста­ви для висновку, що центральний банк виступає у двох вимірах його правосуб'єктності: з одного боку, як орган держави, який виконує завдання, пов'язані із захистом національної валюти, з другого — як своєрідний центр управління саморегульованої банківської системи.

У наступному питанні важливо з'ясувати: чим відрізняється правовий статус системи комерційних банків та фінансово-кре­дитних установ від правового статусу системи Національного банку України. Поряд з визначеним поняттям «банк» у Законі «Про Національний банк України» уточнюється також і поняття «фінансово-кредитна установа». Підкреслимо, що правові відно­сини, які стосуються залучення вкладів від населення, не можуть виникати і не можуть передбачатись правовим статусом фінан­сово-кредитних установ. Це відрізняє їх за юридичною природою від категорії «банк».

Правова основа функціонування комерційних банків та фі­нансово-кредитних установ в Україні визначена Законом Украї­ни «Про банки та банківську діяльність» з внесеними змінами та доповненнями до нього.

Правовий статус комерційного банку або фінансово-кредитної установи поєднує в собі правовий статус приватної юридичної особи та правовий статус суб'єкта публічного права, який бере участь у грошовому процесі держави. Банк покликаний обслуго­вувати цей процес, використовуючи дозволені законом фінансові інструменти, розрахунки у готівковій і безготівковій формах гро­шового обігу. За своїм юридичним становищем банки є еконо­мічно самостійними і повністю незалежними суб'єктами від ви­конавчих та розпорядчих органів державної влади в рішеннях, пов'язаних з їх оперативною діяльністю. Це встановлено у ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», де також визначено: банки у своїй діяльності керуються цим Законом, за­конодавством України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, іншими законодавчими актами. Окре­мо у Законі виділені нормативні акти Національного банку, а та-

79

кож статути, які приймаються при заснуванні банку і визнача­ють предмет його діяльності.

Банк може створюватись як організація корпоративного ти­пу, але, щоб займатися господарською діяльністю, він повинен пройти відповідну дозвільну реєстрацію у Національному банку України, оскільки за загальним порядком реєстрацію всіх інших суб'єктів підприємницької діяльності здійснюють місцеві органи виконавчої влади. Комерційним банкам, як визначено у ст. З за­значеного Закону, забороняється діяльність у сферах матеріаль­ного виробництва, торгівлі, страхування. Засновниками, акціо­нерами (учасниками) комерційного банку можуть бути як укра­їнські, так і іноземні фізичні та юридичні особи, які утворюють статутний фонд банку. Правові умови створення комерційного банку не дозволяють виступати засновниками політичним пар­тіям і профспілковим організаціям, спілкам, громадським фон­дам. Організаційно-правова форма кредитної установи не повин­на виходити за межі банківського права, оскільки небанківські форми діяльності не можуть бути легалізовані у статуті банку. Банк за своєю правовою характеристикою — це господарське то­вариство, яке розглядається законодавцем як один із елементів банківської системи.

При створенні банку засновниками має бути додержана ви­мога щодо мінімального розміру власного статутного фонду, за­лежно від того створюється банк за участю резидентів чи нере­зидентів. Формування статутного капіталу має бути здійснено тільки за рахунок власних коштів засновників, акціонерів (учас­ників) у грошовій формі і частка будь-кого із зазначених осіб не повинна перевищувати 35 % статутного капіталу комерційного банку.* Отже, статутний фонд є власними коштами банку, що складає матеріальну основу його діяльності. Саме цим визна­чається обсяг депозитів, які залучаються, що свідчать про реальні кредитні ресурси і в остаточному підсумку — про обсяг актив­них операцій банку. Закон забороняє банкам спрямовувати до статутних фондів інших підприємств і організацій більше 10 % їх власного статутного фонду.

Внесок засновників, акціонерів (учасників) до статутного ка­піталу комерційного банку здійснюється в національній валюті України та вільно конвертованій іноземній валюті — для нерези­дентів України. Забороняється використовувати для формування статутного капіталу банку бюджетні кошти та кошти, одержані в кредит.

Для формування статутного капіталу, до реєстрації комерцій­ного банку, обласним управлінням Національного банку за міс-

* Нині встановлено мінімальний розмір статутного капіталу, еквівалентний 1 млн. євро; для новостворюваного банку за участю іноземного капіталу, частка якого становить до 50 %, — сума, еквівалентна 5 млн. євро на день підписання установчого договору, 50 % і більше — 10 млн. євро. У діючих банків, що були зареєстровані Національним банком до 1 січня 1997 р., розмір статутного капіталу повинен становити суму, еквівалентну 3 млн. євро. Для банків, які були зареєстровані після 1 січня 1997 р., а також для новостворюваних банків визначений норматив капіталу встановлюється за вищезазначеними розмірами, починаючи після першого календарного року з початку їх діяльності.

80

цем створення банку засновникам відкривається тимчасовий ра­хунок для внесення визначеної установчими документами част­ки статутного капіталу.

Рішення про реєстрацію комерційного банку приймає Націо­нальний банк, який видає свідоцтво про реєстрацію та відкриває кореспондентський рахунок в обласному управлінні Національ­ного банку за місцезнаходженням банку. У такому порядку банк набуває свого правового статусу і стає суб'єктом банківської ді­яльності. Проте на практиці Національний банк інколи застосо­вує такі санкції, як скасування раніше виданого дозволу на ство­рення комерційного банку. Чи правомірно у такому разі припи­няється дія правового статусу комерційного банку?

Якщо виходити із змісту Постанови Верховної Ради України від 1 лютого 1996 р. «Про введення в дію Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про банки і банківську діяль­ність», то це можливо, оскільки згідно з її п. 6 Національний банк зобов'язаний скасувати дозвіл на створення комерційних банків, які не виконали встановлених законодавством вимог що­до строків і розмірів збільшення статутних фондів.

Проте відповідно до Закону України «Про Національний банк України» та Закону України «Про банки і банківську діяль­ність» такого права центральний банк не має. Відповідно до ст. 48 зазначеного Закону про банки у разі порушення суб'єкта­ми банківської діяльності чинного законодавства Національним банком можуть прийматися рішення про реорганізацію чи лікві­дацію комерційного банку.

Таким чином, Національному банку не надано права скасо­вувати дозвіл на створення комерційних банків у разі порушен­ня ними банківського законодавства, а названа норма банківсь­кого права не може виступати як правова основа для скасуван­ня правового статусу банків.

Національний банк дає згоду на відкриття філій і представ­ництв комерційними банками, які вже зареєстровані. Яким є правовий статус цих суб'єктів?

Правовий статус Філія банку — банківська установа, яка не є юридичною осо-

філій банку бою, діє від імені головного банку на підставі окремого положен-

ня, має свій субкореспондентський рахунок або працює на єди­ному кореспондентському рахунку з головним банком та здій­снює банківські операції, передбачені положенням про філію, за умови наявності і в межах дозволу, наданого їй банком як юри­дичною особою.

Комерційні банки можуть відкривати власні філії за умови, що розмір капіталу банку не повинен бути меншим за встанов­лений Національним банком і має перевищувати розмір зареєст­рованого і фактично сплаченого статутного капіталу у разі від­криття філії на території області, де розташовано банк, — у роз­мірі 1 млн. євро, у разі відкриття філії в межах України — 3 млн. євро. Крім цього, на правовий статус банків відповідно до вимог чинного законодавства впливають покладені на них обов'язки:

81

здійснювати формування резервного фонду, резерву на покрит­тя можливих втрат за позиками і фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Обов'язковою умовою має бути стабільна беззбит­кова діяльність банків та додержання ними економічних норма­тивів і обов'язкових резервів протягом півріччя.

Як слід діяти банкам для відкриття власних філій? По-пер­ше, комерційні банки повинні одержати згоду територіального управління Національного банку за місцезнаходженням головно­го банку; по-друге, — узгодити відкриття філії з територіальним управлінням за місцезнаходженням філії.

Далі з'ясуємо, що являє собою представництво банку. Це ус­танова банку, яка не є юридичною особою, діє на підставі окре­мого положення, виступає від імені головного банку і ним фі­нансується. Представництво банку не має права здійснювати банківські операції.

Представництво відкривається банком за погодженням із те­риторіальним управлінням Національного банку за місцезнаход­женням представництва, яке, виносячи рішення про погоджен­ня відкриття представництва, повідомляє листом про це комер­ційний банк, центральний банк, а територіальному управлінню Національного банку за місцезнаходженням банку — юридичної особи надсилає положення про представництво, повідомляє його назву, відомості про поточний рахунок і адресу.

На практиці банківські установи можуть відкривати терито­ріально відокремлені безбалансові відділення. Комерційні банки по­винні в тижневий строк повідомити про це територіальне управ­ління Національного банку за місцезнаходженням такого відді­лення.

Територіально відокремлені безбалансові відділення створю­ються з метою поліпшення обслуговування клієнтів комерційно­го банку і розширення їх кола на балансі головного банку або йо­го філії в межах однієї області. Вони можуть здійснювати окремі банківські операції в межах дозволу, наданого головним банком.

Отже, правовий статус комерційного банку визначається його статутом і характеризується функціями та обсягом повноважень, які він може застосовувати за законом при здійсненні банківсь­кої діяльності.

Комерційні банки набувають статусу юридичної особи з часу їх реєстрації в Республіканській книзі реєстрації банків, валют­них бірж та інших фінансово-кредитних установ. Однак здійсню­вати банківські операції вони можуть тільки після одержання відповідних ліцензій Національного банку (ст. 17 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Порядок ліцензування банківської діяльності розглядається ок­ремо, оскільки воно здійснюється з метою допущення на ринок банківських послуг України комерційних банків та банківських установ, умови діяльності яких відповідають встановленим На­ціональним банком України обов'язковим вимогам та діяльність

82

яких не загрожує інтересам їх клієнтів. Ліцензія — це фіксоване у

спеціальному дозволі право банку здійснювати обумовлені законом види діяльності. Одержання від Національного банку ліцензії оз­начає набуття банком — юридичною особою спеціальної компе­тенції, тобто одержання прибутку тільки шляхом здійснення пев­них операцій. Філії комерційних банків здійснюють банківські операції у межах повноважень, наданих головним банком, і доз­волу територіального управління Національного банку України за місцезнаходженням філії банку.

Якщо звернутись до банківського законодавства, можна по­мітити, що до внесення 1 лютого 1996 р. змін до ст. 17 Закону України «Про банки і банківську діяльність», дієздатність комер-

ційного банку виникала з моменту реєстрації і існувала в межах видів діяльності (банківських операцій), які передбачались його статутом. Виняток складали лише валютні операції, для здій­снення яких банки мали одержувати відповідну ліцензію.

Але оскільки між реєстрацією комерційного банку і видан­ням ліцензій на здійснення банківських операцій проходить пев­ний час, можна вважати, що спеціальна дієздатність комерційно­го банку (можливість здійснювати банківські операції) не збіга­ється з його спеціальною загальною дієздатністю як юридичної особи. Видаючи ліцензії, Національний банк має можливість ре­гулювати обсяг спеціальної дієздатності комерційного банку. Після реєстрації банк набуває статусу юридичної особи і, безу­мовно, може виступати суб'єктом цивільно-правових відносин — укладати господарські угоди тощо. Проте суб'єктом банківської діяльності він стає з моменту одержання ліцензії від Національ­ного банку на виконання банківських операцій. Ліцензування має за мету обгрунтувати процес входження в банківську діяль­ність і переконатися в готовності банку та в компетентності його керівництва здійснювати банківські операції.

Згідно з Положенням про порядок видачі банкам ліцензій на здійснення банківських операцій, затвердженим Правлінням Національного банку України за № 181 від 6 травня 1998 р., лі­цензування — це порядок видачі комерційним банкам, які з ча­су реєстрації набули статусу юридичної особи, дозволу на здій­снення окремих чи всіх банківських операцій, якщо умови діяль­ності комерційних банків відповідають чинному законодавству України, а також діяльність яких не загрожує інтересам фізич­них і юридичних осіб. Таким чином, для розуміння правового статусу комерційного банку ліцензію слід розглядати як акт кон­кретного регулювання, акт-дозвіл.

Ознаки _ Отже, з'ясувавши юридичні підстави набуття комерційним

комерційного банком або фінансово-кредитною установою правового статусу

юридичної особи із спеціальною дієздатністю, слід виділити дві його характерні ознаки. Перша — це наявність реєстрації банку за установчими документами (статутом), яка дає право на профе­сійну діяльність. Друга — наявність одержаної від Національного банку України ліцензії, що визначає зміст та обсяг банківської

83

6.5. Відкриття уповноваженими банками України рахунків в іноземній валюті

Банківські рахунки в іноземній валюті поділяють на:

— поточні;

— депозитні (вкладні).

Поточний рахунок в іноземній валюті відкривається:

— підприємству для проведення розрахунків у межах чинного за­конодавства України в безготівковій та готівковій іноземній валюті при здійсненні поточних операцій, визначених чин­ним законодавством України, та для погашення заборгова­ності за кредитами в іноземній валюті;

Розділ 6. Договори банківського рахунку. Правове регулювання безготівкових розрахунків. Міжбанківські розрахунки ■■

— підприємцям — фізичним особам-резидентам, які здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи, за таким же режимом, як і юридичним особам-резидентам;

— відокремленим підрозділам підприємств за згодою головного підприємства, що має право використовувати іноземну валю­ту відповідно до чинного законодавства України.

На поточний рахунок відокремленого підрозділу можуть за­раховуватися валютні кошти за реалізовані товари та надані по­слуги у випадках, передбачених чинним законодавством України, а також перераховані головним підприємством чи придбані на міжбанківському валютному ринку України.

Виручка за реалізовані товари та надані послуги після зара­хування на поточний рахунок відокремленого підрозділу в пов­ному обсязі перераховується на поточний рахунок юридичної особи-резидента.

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті підпри-ємство-резидент подає уповноваженому банку ті самі докумен­ти, що і для відкриття поточного рахунку в національній ва­люті.

Якщо поточний рахунок в іноземній валюті відкривається в тому самому банку, де відкрито поточний рахунок у національній валюті, то подання ще одного пакета документів не обов'язкове (крім заяви про відкриття рахунку та картки із зразками підписів і відбитком печатки).

Аналогічні правила діють і щодо відкриття поточного рахун­ку в іноземній валюті відокремленому підрозділу юридичної осо­би-резидента.

Поточні рахунки в іноземній валюті відкриваються також:

— фізичним особам-резидентам:

а) громадянам України (без підтвердження джерел походжен­ня коштів в іноземній валюті);

б) іноземцям та особам без громадянства, які отримали по­свідку на проживання в Україні (без підтвердження дже­рел походження коштів в іноземній валюті);

— фізичним особам-нерезидентам:

в) іноземцям та особам без громадянства, які проживають в Україні відповідно до відкритої візи строком до одного ро­ку або документів, що підтверджують законність їх пере­бування на території України відповідно до вимог чинно­го законодавства (за наявності підтвердження джерел по­ходження іноземної валюти);

г) громадянам України, які постійно проживають за кордо­ном (за наявності відкритої візи строком до одного року або документів, що підтверджують законність їх перебу­вання на території України, та підтвердження джерел по­ходження іноземної валюти).

116

= Особлива частина

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі — суб'єкту підприємницької діяльності

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі, яка не займається підприємницькою діяльністю

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі-нерезиденту

Документи для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті

представництву юридичної особи-нерезидента

Документи для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі — суб'єкту підприємницької діяльності відкривається на підставі договору за умови пред'явлення паспорта чи іншого документа, що посвідчує особу, та подання до уповноваженого банку:

— заяви встановленої форми;

— копії свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи як су­б'єкта підприємницької діяльності, засвідченої нотаріально чи органом, що видав свідоцтво;

— картки із зразком підпису, що зроблений у присутності пра­цівника банку, який відкриває рахунок, та засвідчується цим працівником або нотаріально.

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі, яка не займається підприємницькою діяльністю, відкривається на підста­ві договору за умови пред'явлення паспорта чи іншого докумен­та, що посвідчує особу, та подання до уповноваженого банку та­ких же документів, крім копії свідоцтва про реєстрацію фізичної особи як суб'єкта підприємницької діяльності. Картка із зразком підпису в цьому разі засвідчується працівником банку, в присут­ності якого зроблений зразок підпису.

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі-нерезиден-